Емблема «Просвіта»Prosvita.DigitalWiedza · Ludzie · Przyszłość
← Archiwum «Slovo Prosvity»

Слово Просвіти, №29 за 2017 рік

16 s. · 28 wpisów · PDF w Wikimedia Commons ↗ · CC BY 4.0

Tekst wyodrębniono z PDF i automatycznie podzielono na materiały. Granice części materiałów nie zostały sprawdzone redakcyjnie: jeden wpis może zawierać kilka materiałów, tylko część jednego lub blok serwisowy (np. ogłoszenie o prenumeracie). Źródłem pierwotnym jest strona gazety w PDF.

Без мови немає нації! · s. 1strona oryginału ↗

ВСЕУКРАЇНСЬКИЙ КУЛЬТУРОЛОГІЧНИЙ ТИЖНЕВИК 29 (925), 20—26 липня 2017 Пам’ятник Івану Франкові у Києві ЕВАКУЙОВАНА МОВА

12. Станiслав Роман 200 13. Володимир Мартинюк500 14. Петро Засенко 1 000 15. Таiсiя Сагайдак 100 16. Iван Дерда 500 17. Михайло Дичковський 1 000 18. Володимир Мельниченко 2 000 19. Лілія Гриневич 50 000 20. Любов Пащина 300 21. Тетяна Гриньова 5 000 22. Олексiй Бiлий 20 23. Максим Стріха 1 000 24. Галина Гуменюк 200 25. Андрій Чебикін 5 000 26. Степан Нагірний 500 27. Людмила Михайлюк 100 28. Святійший Патріарх Філарет 50 000 29. Микола Жулинський 3 000 30. Павло Мовчан 2500 31. Вiктор Грiнченко 10 000 32. Микола Ананьєв 100 33. Микола Гвоздь 100 34. Михайло Куницький (Почесний Консул Республiки Молдова у м. Вiнниця) 5 000 35. Валерiй Олiйник 100 36. Олександр Шарпило 100 37. Костянтин Бойко 1 38. Дурбак Б. О. 100 39. Леонід Кравчук 130 000 40. Предраг Мілович (громадянин Чорногорії) 28 800 41. Рафаїл Потока 100 42. Михайло Довбенко (Блок П. Порошенка) 4 000 43. Степан Кубiв 71 400 44. Юрій Дорошенко 500 45. Іван Драч 10 000 Розголос діяльності нашої ініціати¡ ви вже розійшовся по обласних цен¡ трах, вищих навчальних закладах, творчих і наукових організаціях. Наша ініціатива підтримана Музеєм Івана Франка у Львові, Державним історико¡ культурним заповідником “НАГУЄ¡ ВИЧІ”, університетами, численними громадянами українського походжен¡ ня Канади, США, Франції та інших країн. Для сприяння виконанню статутних завдань Організації створено Піклуваль¡ ну раду, яку очолює Іван Драч. Звертаючись до українського народу, Іван Франко писав: “Та прийде час — і ти огнистим видом Засяєш у народів воль¡ них колі, Труснеш Кавказ, впережешся Бескидом, Покотиш Чорним морем го¡ мін волі і глянеш, як хазяїн домовитий по своїй хаті і по своїм полі”. Будівництво достойного пам’ятника Івану Франкові в Києві — це служіння свободі сучасної і майбутньої України в сяйливому колі народів Європи.
Без мови немає нації! · s. 1strona oryginału ↗

Звіт Правління “Громадської ініціативи побудови пам’ятника Івану Франкові у м. Києві”

Дмитро ПАВЛИЧКО В газеті “Слово Просвіти” за 19 квітня 2017 року ми, члени Правління — Сергій Гальченко, Лілія Гриневич, Станіслав Довгий, Микола Жулинський, Петро Засенко, Дмитро Павличко, Ярослав Яцків оприлюднили “Звернення до громадян України та українства всього світу”, в якому подали найважливіші аргументи ініціативи і звернулися з проханням підтримати нашу ідею. Вважаємо, що пам’ятник Мойсеєві України має бути побудований жертовністю всього народу, в національній свідомості якого Іван Франко займає таке ж місце, як Тарас Шевченко. Чверть століття минуло з того часу, як відновлена державність нашого народу почала розбудовуватися і зміцнюватися в надзвичайно тяжких обставинах ненависті до незалежної України з боку відновлювачів царської та комуністичної імперій, в умовах гібридної війни путінської Росії, яка поставила своєю метою не тільки розвал української держави, а й знищення української нації. Отже, не лише минувшина, а й гаряча сучасність підказує нашому народові вивчати й збагнути унікальне значення літературної, наукової та політичної діяльності Івана Франка як будівничого української державності. У своєму “Зверненні” ми подали рахунок у банку та обіцяли оприлюднювати імена благодійників. Рахунок в ПАТ КБ Приват Банк: 26008052637482 МФО: 320649 ЕДРПОУ: 41210532 Найменування: ГІППІФК ГО Призначення платежу: благодійна допомога, прізвище, ім’я За час, який минув, зібрано понад півмільйона гривень. Сподіваємося, що наша вдячність названим тут громадянам України збудить інших людей, що почуваються приналежними до народу Івана Франка. 1. Дмитро Павличко 10 000 2. Богдана Павличко 1 000 3. Сергій Гальченко 1 000 4. Геннадій Володько 150 5. Віталій Абліцов 2 000 6. Анатолій Сердюк (композитор) 200 7. Станіслав Довгий 100 000 8. Анатолій Паламаренко 1 200 9. Дмитро Пилипчук 2 000 10. Ярослав Яцків 10 000 11. Василь Поліщук 100 ВИШКІЛ ЛЮБОВ’Ю ПОЕТИЧНИЙ АВТОГРАФ ЗГАДУЮЧИ СКНИЛІВ ДИТЯЧА СТОРІНКА
“Мова — елемент культури, і водночас вона · формує культуру”. Суспільство 2 · s. 2strona oryginału ↗

Мовний біженець ↔ мовний переселенець

Анатолій ЗАГНІТКО, доктор філологічних наук Біженець, переселенець, переміщенець (чи переміщений?), евакуйованець (чи евакуйований?)… Ці слова сьогодні чи не найбільш активно використовують в мас-медійному просторі. Хоча їх дефініція, чи то пак — розуміння залишаються проблемними. Щодо інших держав, то якось усталилося усвідомлення біженця як особи, що залишає місце свого проживання під час війни або стихійного лиха. Ачи можна в такому разі мешканців Донецької та Луганської областей називати біженцями? Якщо спиратися на наведене значення з найавторитетніших академічних словників, то цілком. А чи є така особа переселенцем? Знову-таки за відповідними словниками — той, хто переселився чи переселяється на нове місце проживання або переселений куди-небудь, де друга частина також пов’язана з вимушеними обставинами виїзду особи з постійного місця проживання. Щодо переміщенця чи переміщеної особи, то словники пропонують розуміти її статус як особи, силоміць вивезеної з країни, де вона живе, до іншої країни. Оскільки силоміць ніхто не вивозив мешканців Донеччини і Луганщини, то і переселенцями їх не варто кваліфікувати. Евакуйованцем (чи евакуйованою особою) вважають того, хто евакуюється чи евакуювався куди-небудь. Пам’ять про евакуацію завжди асоціює її з організованістю, що знову-таки не дає змоги говорити про евакуацію. Здавалось би, логіка в попередніх роздумах повністю відсутня, адже в державноправовому полі усталився термін переміщена особа, оскільки всі тимчасові документи для мешканців Донеччини і Луганщини, що покинули рідні місця, оперують саме ним. Це і довідка про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи, і перепустки для перетину лінії розмежування та ін., що відбито в чинних нормативних документах: Постанова Кабінету Міністрів України від 1 жовтня 2014 року № 509 “Про облік внутрішньо переміщених осіб” з наступними одинадцятьма уточненнями і змінами, доповненнями. Навряд чи термін переміщенець — переміщена особа належним чином відбиває увесь драматизм ситуації, часто трагізм останньої. Його використання на початках відбивало не до кінця усвідомлене розуміння статусу таких осіб. Наявні словники не відбивають такого застосування поняття переміщенець — переміщена особа, а про біженців ніхто не хоче говорити, бо у законодавчо-правовому полі немає використання поняття війни чи окупації. Розуміючи умовність терміна переміщенець, використовуватиму його для адекватного розуміння відповідних питань. Переміщенець — це не лише одна особа, а й цілий університет, академічний інститут та ін. Хоча важко уявити їх переміщення без усієї інфраструктури. Але це окреме питання. Наразі мова все-таки про окрему особу, адже вона переміщується з усім своїм духовним багатством, бо матеріальне змушена кидати напризволяще. Звичайно, матеріал передбачав би узагальнення, але на сьогодні всі аналітичні погляди містять граничний суб’єктивізм. Тому спробую поглянути на питання переміщенців через їхню власну оцінку. Звичайно, мова не про всіх переміщенців (чи біженців?), бо узагальнення можливі лише через аналіз достатнього для цього матеріалу. Епізод перший — пенсійно-електоральний. Олена А. виїхала добровільно (чи може бути переміщенкою?) ще у червні, не очікуючи нічого доброго від насаджуваного росіянського світу, а насправді — поновлювання всього радянського. Винайняла квартиру в Києві і через рік за згодою знайомих здобула повноцінну реєстрацію в столиці Держави. Цілком мотивовано — всі папери, пов’язані з переміщенням (довідка та ін.), вважала непотрібними. Та через місяць отримала телефонне повідомлення з Голосіївського районного управління Пенсійного фонду України про необхідність підтвердження статусу переміщенки. Усі відповіді Олени А. на кшталт: “Я ж киянка, маю реєстрацію” заперечив начальник: “Хоч сто разів реєструйтеся — ви завжди будете переміщенкою!” Це був наче грім серед ясного неба. Згодом були довгі листи до Міністерства соціальної політики України, Пенсійного фонду України, Київської міської адміністрації, але всі вони пересилалися до Голосіївського районного управління Пенсійного фонду України з тією самою відповіддю: вам необхідно надати довідку переміщеної особи. Парадоксально, що людина має достатній страховий стаж, дані про неї містяться в електронній системі, але державно-бюрократичний апарат унеможливлює зміну статусу Олени А. — вона довічно є переміщенкою. І хотіла б особа набути іншого статусу, але це не передбачено ані законом, ані іншими адміністративно-розпорядними документами. Та й окремим депутатам описувані факти відомі. Та, вочевидь, не вистачає часу на їх розгляд. До цього потрібно, напевно, додати, що таких і подібних історій пенсійного змісту з виходом на електоральний статус, тобто участь у виборчому процесі зібралось чимало. Вдумливий читач відразу зауважить: а чому ж тоді вони про це не пишуть, не заявляють на повний голос в усіх мас-медіа… Справді мотивоване питання, але відповідь на нього трохи нижче. Епізод другий — мовно-інтеграційний. З 2014 року і до сьогодні на всіх тимчасово непідконтрольних українській державній владі територіях запущено маховик адаптації освітнього і культурного простору під російсько-державні стандарти. Так, у всіх ВНЗ (якщо їх можна такими назвати) в так званому утворенні “ДНР” проведено ревізію освітніх програм, критеріїв оцінювання та багато іншого і запровадження усіх ліцензійно-акредитаційних вимог російсько-освітнього зразка. Українську ж мову виведено на маргінеси з максимальним скороченням годин на її вивчення у школі, переведення на факультативне начало, а відповідно літературу, історію та культуру вивчають як вітчизняну. Щоправда, не зовсім зрозумілий в Україні термін вітчизняна історія, бо про яку вітчизну йдеться. Якщо є вітчизна, то необхідне обґрунтування двох взаємопов’язаних реалій — народ і мова. Над останніми поняттями активно працюють науковці з “ДНР”, пропонуючи тлумачення окремого народу “донбасівець” (І. І. Дяговець) і подаючи джерела формування. Над донбаським регіолектом російської мови також активно працюють (В. Теркулов), однією з ознак якого є наявність слів, що не фіксовані, за оприлюдненим на лекціях перед “громадськістю ДНР” твердженням цих вчених, в інших мовах, наприклад: халабуда (його використовували Панас Мирний, Олесь Досвітній, Олесь Гончар, Юрій Збанацький та ін.), тормозок (зафіксував проф. В. Ужченко у своїх працях) та ін. Визначення таких визначальних понять для недоутворення “ДНР” є, як сказав би В. Ленін, “архіважливо”, адже тоді теза про особливість цього краю набуває викінченості, є цілком мотивованою. Справді ж бо “державний конструкт” (чи “недодержавний конструкт”) змодельовано — мова, народі територія. То чого ж ви хочете, панове? Ось і відстоювання тези на перемовинах мінського формату про особливий статус сучасних територій ОРДЛО, а в реальності — щось інше… Розумний читач тут зробить паузу і, дивуючись, поміркує: але ж значна частина тих, хто покинув Донеччину й Луганщину в побуті послуговуються російською мовою. Вочевидь, вони не засвоїли її донбаський регіолект. Тому й стали мовними біженцями чи мовними переміщенцями. Епізод третій — суспільно-державний. Чому росіянський світ знайшов активну підтримку на Донеччині та Луганщині? Одні стверджують, що причина у відсутності української мови. Але це не зовсім так, бо низка районів мали активних носіїв українських говірок — Амвросіївський, Шахтарський, Слов’янський, Новоазовський, Великоновосілківський. Інші наголошують на домінуванні російської мови на цих землях. Подібна думка має свою мотивацію в тому, що на початок 90-х років у Донецьку, наприклад, не було жодної українськомовної школи. Не вдаючись у розлогі міркування, бо єщо сказати, адже понад 15 років вів авторську програму “Мово рідна, слово рідне…” на Донецькому обласному радіо, зауважу: а як бути із тими, які, послуговуючись російською в побуті щоденно, не сприйняли ідеї “ДНР”? Нарешті є роздуми про те, що насправді причиною є вододіл у сприйнятті й оцінці минулого, умінні розпрощатися з ним. У поколінні чи поколіннях, що активно беруть участь у голосуванні, активною є пам’ять про минуле, постійне ностальгування за втраченим, постійне обговорювання втраченого щастя “радянізму”. Останній у їх головах асоційовано з юністю, молодечим запалом, показовою рівністю усіх, постійними надіями на державу, яка і надає житло, і гарантує працю… І не потрібно постійно конкурувати з кимось, тому що хтось інший вирішує за тебе. Сучасні ОРДЛО справді в цьому сенсі особливі… За активний період свого розвитку вони неодноразово поповнювалися тими, хто або намагався втекти від колгоспного “раю”, або змінював свій життєвий шлях по Другій світовій війні (колишні полонені були позбавлені права на працевлаштування в інших регіонах), або прагнув вирватися з “обіймів” колгоспно-сільського упорядкування (до 1979 року селяни не мали повноцінних паспортів) і далі можна продовжувати. З одного боку, таке формування промислово-економічних (гірничих, заводських тощо) колективів створювало постійну атмосферу боротьби за лідерство, а з другого, — за нейтралізації такої змагальності, що відбувалася через підпорядкування природних лідерів директорам підприємств, партійним структурам, усталювано різні моделі маніпулювання колективами, нав’язування певних цінностей як власних. Ще в 70-ті роки на одній із нарад було заявлено про абсолютну маргінальність культурного сектору на Донеччині й Луганщині. Усе це стало тим потужним чинником, що зіграв вирішальну роль у консервуванні “радянізму”. Необхідна була лише відповідна модель підняття законсервованого “радянізму” на поверхню і побудови на його основі недодержавного утворення, в якому всі мають рівні можливості, від кожного залежить майбутній поступ такого собі “ДНР”. Епізод четвертий — подільсько-донецький. 2014 року Донецький національний університет перемістився (так офіційно кваліфікують вищі навчальні заклади, які не змогли продовжувати повноцінну свою діяльність на територіях ОРДЛО) на подільську землю і продовжив свою діяльність у Вінниці, а 2016 року за волевиявом трудового колективу став імені Василя Стуса. Не вдаватимуся в деталі і перебіг усіх подій, пов’язаних із присвоєнням університету імені Василя, бо про це свого часу писав на сторінках і “Слова Просвіти”, і “Донеччини”. Йдеться зовсім про інше… Ставлення вінничан до переміщеного університету позитивне, що підтверджувано й довірою випускників до навчання в ньому, адже два роки поспіль ДонНУ імені Василя Стуса здійснює приймальну кампанію на подільській землі. І загальна кількість першокурсників на переважній більшості спеціальностей підтвердила належну оцінку університету. В цих умовах університет намагається активізувати зв’язки Донеччини й Вінниччини, що вдається завдяки проведенню два роки поспіль Відкритого творчого конкурсу серед учнівської та студентської молоді “Слово у душі — душа у слові”, організації та успішному перебігу Міжнародної міждисциплінарної науковопрактичної конференції з нагоди 90-річчя від дня народження Олекси Тихого “Мислити з Олексою Тихим: гідність, виховання, ідентичність” (27.01.2017), проведеної завдяки активному діалогу Донецької військово-цивільної облдержадміністрації та Вінницької облдержадміністрації тощо. У цих умовах досить важливо зберегти принцип толерантності, оскільки відчуття перебування в гостях до такого зобов’язує. Мовний портрет м. Вінниці та низки містечок Подільського краю вимагає свого ґрунтовного аналізу. Обійтися в такому разі певними моделями мовносоціумного анкетування — це не вирішення питання, а лише його констатування. Тому було вельми дивним почути в інтерв’ю у травні—червні 2017 року із очільником кафедри мови одного з вишів м. Вінниці на вінницькому “Radio ROKS.Рок” сентенцію, що українськомовні мешканці самого обласного центру та області загалом читають дуже мало, набагато менше, аніж російськомовні. Такі міркування науковець підтверджував власними узагальненнями, що були наслідком уже тривалих (чи то дворічних, чи то трирічних) анкетувань. А молодь не переходить у спілкуванні на українську з мотивацією на більшу культурну материковість російської. Вочевидь такою ситуацією, на думку кандидата філологічних наук, мотивований і вибір батьками російськомовного навчання в школі. Важко було подібне сприймати і належним чином зрозуміти очільника кафедри, особи, яка ґрунтовно досліджує українську мову. Так, справді, у спілкуванні молоді у Вінниці інколи вражає прагнення спілкуватися російською, що не постає масовим, але вимагає свого прискіпливого аналізу та вивчення. Якщо колись мені колега заявляла, що ніколи Хрещатик не розмовлятиме українською, то у Вінниці на вул. Соборній українську все-таки чути значно частіше, ніж російську. Не готовий сьогодні відповісти на низку надзвичайно актуальних питань, пов’язаних із мовним портретом обласного центру Вінниччини, але вважаю, що він вимагає свого осмислення
3 На часі · “Суд — це про кожного і для кожного, незалежно від політичної чи партійної приналежності”. · s. 3strona oryginału ↗

Ciąg dalszy z wcześniejszej strony — fragment strony

і відродження усього мовно-патріотичного і духовно-культурного, що в період 30— 80-х років ХХ століття руйнувалося і знищувалося, а натомість насаджувалися інші цінності. Такі речі одномоментно не зникають. Згадаймо в цьому разі неповторні слова Івана Дзюби про зникнення в Україні Атлантиди українських містечок зі своїм мовно-культурним тлом. У Подільському краї вельми коректне й толерантне ставлення до мовних біженців — мовних переміщенців, бо тут вони відчувають себе в рідній мовно-культурній стихії. А щодо інших речей, з яких виконструйовано людське життя, то окрема розмова. Епізод п’ятий — мовно-культурний, але не останній. Мова — елемент культури, і водночас вона формує культуру, бо поза мовою сприйняття культури народу, усвідомлення цього народу є зовсім іншим — відстороненим, почасти абстрагованим. Мова наповнює народ силою, дає йому крила на цивілізаційному поступі. Тай нація закінчувана там, де втрачено силове поле мови й де звуки її позбавлені пам’яті. Мова живить народ лише їй притаманною силою та енергетикою. В усіх цих міркуваннях реальність проглядається очевидна. Адже нищення мови народу — це відсторонення її від державобудівничих та націєтвірних процесів. Саме тому в усіх недоутвореннях на ОРДЛО планово відсторонено українську мову від об’єднавчого навантаження, від її силового поля єднання із загальнодержавним простором. Навіть більше… Надзвичайний поспіх у силовому переміщенні всього українсько-державного на маргінеси в недоутвореннях в ОРД­ ЛО підтверджує якраз високий потенціал української мови, української культури, а відкидання і заперечення її різними циркулярами — це чергова спроба довести, що українська мова не може поставати державотвірною. І нічого, що такі недоутворення є вторинними не лише в сприйнятті всього світу, а й вторинними за мовно-культурним наповненням, бо його ж просто немає, зате ті, хто нарекли себе керівниками, вважають — мети досягнуто: протиставлено цивілізації. Якраз цього не відбулося, адже бездуховність, відсутність власного мовного тла і вигнання усіх за мовною та культурною ознакою робить приреченим таке недоутворення уже в мить намагання його сформувати. І все-таки є бажання наголосити на тому, що об’єднує усіх нас у рідній Україні. Один із цікавих і своєрідних поетів Бахит Кинжеєв, згадуючи виступ Сергія Жадана в Нью-Йорку, говорить: “В українців є свої культурні центри, а в росіян немає. І ось ми приходимо в цей український центр, там триповерхова будівля із залом осіб на триста, внизу чудова крамниця сувенірів — це колишнє українське село в центрі Манхеттена, там досі збереглися якісь ресторанчики, крамнички. Виступає Жадан, до якого я ставлюся надто трепетно, це великий поет. Він читає вірші про війну в Донбасі, і я дивлюся, що половина аудиторії — українці, а половина — росіяни. Начебто в залі сидять люди, які мають бути ворогами, але ні: російські емігранти прийшли слухати українського поета, та ще й з квітами. Для мене це був момент щастя” (https://focus.ua/culture/375693/). Таке щастя взаєморозуміння та взаємопоцінування можливе за умови поваги до всього українсько-державного як самодостатнього в загальноцивілізаційному просторі, того українського, що тисячоліттями плекалося і примножувалося народом. А мова українська, попри численні заборони, утиски, підлі брехні, не лише збереглася, а й повноцінно виявляє свою силу й міць, гарт і довершеність у всіх сферах державності. Наразі ж спостережувано дещо інше. Якщо на найвищому рівні заявлено: “У них (українців — А. З.) залишився лише один товар, яким вони успішно торгують — це русофобія” (В. В. Путін), і це тоді, коли піддано сумніву територіальну цілісність України, зініційовано військові дії на її землях. А очільники глаголять — любіть нас. Напевно, світ ще не знав такого фарисейства. І хоч Інтернет рясніє думками про відсутність будь-яких фобій за мовними, а тим паче національними ознаками в Україні, пересічному прихильникові росіянського світу потрібний постійний пошук фобій. Нещодавно Катерина Барабашу Фейсбуці іронічно написала: “У Києві на Бесарабці бабці продають русофобію. Підійшла до однієї, спробувала — ні, не те... А ось і перекупники. Вони збирають русофобію в селах, відмивають, начищають — іна ярмарок. Якщо навіть залежалося десь у хліві — нічого, товар ходовий… У Європі тепер модно розпочинати ранок із русофобії. Вранці нею нахарчуються — і на весь день вистачить, аби від душі познущатися над зустрінутими росіянами, посміятися над російською мовою, над берізками понасміхатися” (https:// www.facenews.ua/news/2017/367622/). І насправді сьогодні політика мовної і національної фобії для сусідньої держави, яка не приховує своїх агресивних дій, постала чи не визначальною. Підтвердженням цього може бути запрошення О. Навального на один із провідних телевізійних каналів для участі в політичній дискусії. З ким?.. — та звичайно, з І. Гіркіним (Стрєлковим), де одним із домінувальних питань буде: “Що він робитиме із Кримом і Донбасом?” Уже сьогодні О. Навальний перед глядацькою аудиторією має скласти іспит на вірність імперській політиці держави, яка дотримується лише власних законів у ставленні до інших націй, мов, народів і — держав. І, як видно, ніхто не покарав І. Гіркіна (Стрєлкова) за вчинене в Україні… Замість узагальнень. Мова — надбання народу, вона живить його дух, зберігає тяглість поколінь. Звичайно, проживання в одній імперії тривалий час накладає відбиток на всі її народи. Особливо тоді, коли мову імперського народу нав’язувано як основну в усіх сферах співжиття. Прикладів історія цивілізованого людства подає чимало: від сучасної Індії до багатьох народів Африки, Латинської Америки. Чи постає така мова національним надбанням?.. Президент Білорусі Олександр Лукашенко заявив на відкритті пленарного засідання ХІХ Всесвітнього конгресу російської преси, що російська мова є для Республіки Білорусь національним надбанням (http:// hronika.info/mir/243416-lukashenko-sdelal- gromkoe-zayavlenie-o-russkom-yazyke. html). Подібне тверджен­ня політика вимагає, безперечно, свого аналізу. Шкода лише, що білоруська мова не має подібного статусу, а якщо й має, то лише на папері. Але про це окрема розмова… Чому мовлено про мовних біженців — мовних переміщенців? Тому що їх мова розуміння і спільноти цінностей в усій Державі не була сприйнята на рідній землі, яку вони змушені були тимчасово покинути. Чому, зазнаючи поневірянь у нових умовах проживання за винайму помешкання та іншого, переміщенці не подають свій голос у мас-медійному просторі? А тому, що навчені ще в межах свого постійного колишнього проживання терпіти. І хоч сьогодні це поступово відступає, залишається актуальним інше. Не можна голосно заявляти про себе, а тим паче критикувати змодельоване в сучасному просторі ОРД­ ЛО, адже там мешкають близькі й рідні. І вони зазнають неповторного лиха, що легко твориться на непідконтрольних Українській Державі територіях. Це в жодному разі не сумні ноти міркувань про момент сучасний, який торкається кожного з нас — і того, хто покинув рідний край і вірить у рідну Українську Державу, і того, хто захищає рідний народ і вселяє віру у збереження цілісності й Соборності Держави, і того, хто в мирних своїх буднях розуміє проблеми і біди ближнього свого. Лише в такому розумінні та підтримці полягає розвиток Української Держави.
3 На часі · “Суд — це про кожного і для кожного, незалежно від політичної чи партійної приналежності”. · s. 3strona oryginału ↗

Країна-агресор має відшкодувати збитки, завдані конфліктом на Донбасі!

Народні депутати України, судді адміністративних та загальних судів, представники юридичної спільноти та громадянського суспільства 11 липня 2017 року взяли участь у круглому столі “Конфлікт на Донбасі: виклики, загрози та їх правове врегулювання”, організованому Міжфракційним депутатським об’єднанням Верховної Ради України “Сприяння захисту прав та соціальній реабілітації учасників АТО” спільно з Всеукраїнською громадською організацією “Асоціація адміністративних суддів”, Асоціацією адвокатів України, Асоціацією податкових радників. Вперше за роки Незалежності у ВР України відбувся рівноправний діалог законодавчої та судової гілок влади. “Адже завдяки судовій реформі, започаткованій Президентом України Петром Порошенком, суд став незалежним від політичного впливу, який полягав у наданні згоди Верховною Радою на призначення чи звільнення суддів. І це ключова зміна, яка вже в найближчі роки матиме суттєвий вплив на українське суспільство. Бо судова реформа — це об’єднуюча реформа, адже справедливий суд — це про кожного і для кожного, незалежно від політичної чи партійної приналежності!” — зазначила Голова Міжфракційного депутатського об’єднання “Сприяння захисту прав та соціальній реабілітації учасників АТО”, народний депутат України від БПП Оксана Білозір. Із вітальним словом до учасників круглого столу звернувся Голова ВР України Андрій Парубій, який наголосив, що Україна була не готова до подій на Донбасі, тому сьогодні важливо напрацювати необхідні законодавчі зміни для врегулювання існуючих проблем. Ключове питання — необхідність розробки чітких та ефективних законодавчих механізмів фіксації збитків, нанесених юридичним і фізичним особам, а також державі внаслідок конфлікту на Донбасі, необхідність затвердження процедури встановлення осіб, які нанесли такі збитки (учасники незаконних збройних формувань, найманці з РФ, військові РФ, співробітники ФСБ та інших спецслужб), притягнення їх до відповідальності та стягнення з них компенсації за завдану шкоду. Судову владу на заході представляли Голова Вищого адміністративного суду України Олександр Нечитайло, заступник голови Вищого адміністративного суду України, секретар Пленуму Вищого адміністративного суду України, Голова Науково-консультативної ради при Вищому адміністративному суду України Михайло Смокович, суддя Вищого адміністративного суду України, віце-президент громадської організації “Всеукраїнська асоціація адміністративних суддів” Наталя Блажівська, Голова Державної судової адміністрації України Зеновій Холоднюк, судді загальних та спеціалізованих судів. У круглому столі також взяли участь іноземні гості: Едіт Целлер — президент Європейської асоціації адміністративних судів, Естер де Руідж Вестуурслід — член правління міжнародної Асоціації “Судді для суддів”, Дермот Гамільтон — програмний менеджер організації “Stabilization Support Services” в Україні. Особлива увага та заслужена подяка учасників заходу — суддям Донецької та Луганської областей: із доповідями про стан правосуддя в регіоні виступили голова Донецького апеляційного адміністративного суду Раїса Ханова, Голова Апеляційного суду Донецької області Олександр Лісовий, Голова Луганського окружного адміністративного суду Сергій Чиркін. За результатами обговорення учасники круглого столу ухвалили резолюцію, яку Оксані Білозір, як Голові МДО “Сприяння захисту прав та соціальній реабілітації учасників АТО”, доручено скерувати народним депутатам України, органам судової та виконавчої влади. Прес-служба народного депутата України Оксани БІЛОЗІР
Очевидець і літописець · “Почуватися українцем у Росії завжди було непросто”. · s. 4strona oryginału ↗

На діком брєгє Іртиша…

Борис БОРОВЕЦЬ, член НСПУ, м. Березне на Рівненщині І не тільки “на діком брєгє Іртиша”, ана всіх просторах теперішньої Російської імперії — від Кенігсберга до Камчатки, — мешкають наші одноплемінники%україн% ці. Та й сама імперія постала не без їхньої активної участі: куди не кинь, в яке століт% тя не зазирни — в освіті, науці, економіці, культурі, армії, церкві, — всюди вони, ви% хідці з України. Хто добровільно подався в північні краї утверджувати чужу державу, кого примусово вивезли обживати ведмежі закутки “матушкі Расєї”. Дехто з них там і згинув, дехто вижив, прижився. За підрахунками Володимира Геника (http:// chornomorka.com) нині в тамтеш% ній Держдумі засідає 60 депутатів з україн% ськими прізвищами, що становить 13,3% її складу. А скільки ще там є із прізвищами зросійщеними? Із 32 членів уряду сім осіб або 21,8 відсотка теж, за всіма ознаками, є українцями. Якби ці люди ідентифікували себе з Україною, то вона мала б надпотужне лобі в сусідній державі, — переконаний В. Ге% ник. А натомість, додам від себе, за їхньої згоди і не без їхньої участі Московщина окупувала Крим, розв’язала війну на Дон% басі. Звичайно, почуватися українцем у Ро% сії, де люто знищують усе, що нагадує про етнічне походження людини, де відсутні школи, національно%культурницькі уста% нови й організації, засоби масової інфор% мації, завжди було непросто. І щоб не ста% ти ізгоєм, таким собі об’єктом для насмі% шок і переслідувань, нащадки українців перехрещуються в росіян (“Славних праді% дів великих правнуки погані”, — сказав про таких Т. Шевченко). Особливо проце% си асиміляції та манкуртизації посилилися в останні десятиріччя (як відомо, манкурт — за тюркським міфом з роману Чингіза Айтматова “І довше століття триває день”, 1980 рік, — людина без історичної пам’яті, без знання історії свого народу). Отож тоді як на 1989 рік українців у Росії було 4 міль% йони 363 тисячі, за переписом 2002%го — 2 мільйони 943 тисячі, то за останнім пере% писом 2010 року їх залишилося 1 мільйон 928 тисяч. Як живеться їм сьогодні, людям, відір% ваним від предківської землі, не просто зманкуртизованим, а нерідко й поянича% реним? Одне зі значень слова яничари — зрадники, які, перекинувшись до чужин% ців, активно борються проти свого народу. Чи відчувають вони провину перед бать% ківщиною? Чи мучить їх совість за сплюн% дрований Донбас, за десятки тисяч вби% тих, покалічених? На ці запитання шукає і знаходить від% повіді відомий рівненський письменник% просвітянин Євген Шморгун у своїй по% вісті “Снігурі”. У центрі оповіді — історія української родини Дорошенків, вивезеної з%під Кле% ваня, що на Волині, на спецпоселення — за участь одного з її представників у анти% совєцькій повстанській боротьбі. Опинив% шись “на діком брєгє Іртиша” у Ханти% Мансійському окрузі Росії, сім’я пройшла через смерті, знущання, заборони та обме% ження, пустила там пагіння, вкоренилася. Разом з іншими такими ж бранцями і врешт — українцями, євреями, калмика% ми, молдаванами, німцями, — вивели міс% цевий колгосп у передові. Але коли роз% пався Союз і спецпоселенці виїхали, гос% подарство занепало, село здичавіло. І ось уже в наші часи сюди порибалити приїжджає з Ханти%Мансійська дід з до% рослим онуком. Онук, щоправда, збирався на відпочинок у “Кримнаш”, але дід пере% конав його відмовитися від тієї затії, бо хтозна, як зараз у тому Криму, натомість умовив побувати в місцях, де була на спец% поселенні їхня родина. Зустрічі й розмови з колишніми одно% сельцями, мандрівки знаними з дитинства і напівзабутими місцями, занедбані моги% ли на кладовищі відроджують у пам’яті ді% Євген Шморгун да болючі спомини, змушують задуматися над долею своєї сім’ї, відірваної від рідної волинської землі, над своєю долею. Хто він сьогодні? Колись радів, що розмовляє без україн% ського акценту, що ніхто не зауважував, що він з “хохляндії”. А тепер стає соромно… Чому записався в росіяни їхній предок? Насів на батька такий собі Лафєєв, якому план з русифікації спецпоселенців довели. А ті “приживалися”, от і прижилися… “Відвідав якось в одному із зоопарків колекцію співочих птахів, побачив там і снігурів. Вони, за словами гіда, найлагідні% ші та найдовірливіші зі співочих пташок. Проживши рік%два у кімнаті, снігурі не хо% чуть облишати свою домівку навіть тоді, коли їх випускають на волю. Трапляється, господар відчинить вікно, випустить сні% гура в сад, а той попурхає трохи із дерева на дерево та й поспішає назад у свою кліт% ку…”. Чи не схожі й вони на отих снігурів? А тут ще й онук доконує, випитує в ді% да, чи не з тих Дорошенків вони, що на Москву з Сагайдачним ходив і майже взяв її, але… “Не захотів. Передумав”. Бо дзво% ни задзвонили в московських храмах і по% думалося козацьким ватажкам, що негоже православному християнові на християни% на йти… Забули вони, що в москальському норові — завойовництво інших народів. Без жалю і розбору. Що не раз підтверджу% вала історія. Як сталося те і з корінним хантським народом. Його могікан Петро, за сіль% ським прізвиськом Однак, поляскуючи п’ятірнею по скроні, скаржиться внукові Дорошенків: “— Тут чавить. Пам’ять чавить. От були ви з дідом на сільському цвинтарі. Хіба те% бе нічого не чавило? Мабуть, таки так. І те% бе, і діда. Бо якби не заторкувало, то й на могилки не пішли б. Але ви поїдете звідси і вас відпустить той тягар утрати. Бо попе% реду — майбутнє, попереду — надія. А в мене що? Яка надія? Таке відчуття, ніби я постійно перебуваю на цвинтарі свого на% роду. Мій край уже ніби й не мій. Внуки — вже паспортні росіяни. …Тобі це важко зрозуміти, бо ти — майже їхній. А мені бо% лить, бо позаду темрява, попереду — теж темрява. …Ніхто мене вже не переконає, що із моїх правнуків знову воскреснуть ханти. Бо й перед внуками сам не стану в позу го% голівського Тараса Бульби і не спитаю: “Ну що, внучку, помогли тобі твої моска% лі?” Мене привчили бути покірним. Бо тих хантів, які в 1933 році оголосили війну Ра% дянському Союзу, знищили всіх. А ми, решта, живемо тільки тому, що покірні та слухняні. Та ще й утішаємося, що не нале% жимо до тієї сотні малих народів Сибіру, які сьогодні пощезли вже зовсім…” Зустрівся в тому забутому Богом і людьми селі й такий собі Альоша, якому мариться “Расєя%а!.. Туди — до океану, і ту% ди — до океану, а туди й туди — у перспек% тиві, — теж до океану…” Прадід його в по% воєнний час займав владну посаду в селі і знущався з родини спецпосе% ленців Дорошенків — наглядав за тим, як вони дотримуються різних заборон, і доносив, “куди слід”. Те% пер його нащадок називає Дорошен% ків “сіллю землі російської” і пропо% нує їхньому внукові пристати до си% ли, яка “перебудує Расєю, облаштує її по%новому. Щоб у кожному куточ% ку росіянам жилося привільно і за% можно. “А то ж бачиш, до чого дій% шло? Стоїмо на межі повного зане% паду. Он візьми навіть у нас тут — ро% дючі землі не обробляються, тайга не розробляється, води тільки для бра% коньєрського розволля. Зникають села, стирається й пам’ять про них. Пре на всіх парах глобальне зубо% жіння. А ефір щодня фанфарить про нові перемоги, про нечувані здобут% ки… Срамота, перед світом срамота!.. От і гуртується сила, щоб одним махом пере% горнути цю ганебну сторінку нашої історії. Щоб підняти росіянина на гідну висоту — і тут, і в центрі, і в усьому світі. Січеш?” З його подальшої тиради стає ясно, як же ця “сила” збирається піднімати росія% нина на гідну висоту: “на Расєю запрацю% ють найновіші технології і найвидатніші уми”… “ми розбудуємо країну руками найнятих неросіян”… “вони сюди посу% нуть… за гроші. За добрі гроші. Яких вони вдома не матимуть змоги заробити”… “про це якраз уже дбає наша сила. Тут усе схоп% лено, все враховано, все розраховано”. Щоб розвіяти сумніви в реальності за% думаного, Льоша наводить яскравий приклад: “– А ти сам поміркуй і зваж. Не треба далеко — берімо наше село і наші землі. Та закинь сюди кілька сотень хахлів — і вони завалять район сільськогосподарською продукцією. Тільки поклади їм хорошу платню, звичайно. Спитаєш, чому саме хахлів? Досвід переконує. У мене є зоши% ток, у ньому цікаві цифри. Коли розгорта% ли колгосп, сюди завезли так званих спец% переселенців. І вони не тільки організува% ли господарство, а й вивели його в передо% ві. Але то була робота на примусі. Тож як дали волю — переселенці й виїхали… У підсумку вийшло те, що ти зараз бачиш. Бо сьогодні із тієї маси людей в селі маємо одну сім’ю із колишніх молдаван і шість із колишніх хахлів. Кажу із “колишніх”, бо вже майже всі вони паспортні росіяни. А в Ханти%Мансійську хахлів — сила%силенна. І колишніх, і теперішніх. Спеціалісти з Ук% раїни там навіть записуються в чергу, щоб влаштуватися на роботу і призаробити грошей. Звідси й висновок: у нас найдо% цільніше наймати на роботу саме хахлів — вони гарні господарники, приживчиві і легко продаються за гроші. Січеш?” Прикро чути про продажність нашого брата%українця, але хіба Льоша не має під% став так міркувати? Он за деякими підра% хунками понад два мільйони здорових му% жиків і нині перебувають на заробітках у тій же Расєї… І це тоді, коли кращі сини України гинуть на Донбасі, захищаючи її від московської агресії! Наші їм палаци бу% дують, а вони нам війну і розорення не% суть. Отакий “братський” взаємообмін! А ми ще й дивуємося, звідки беруться яничари та манкурти. Зі снігурів… …Уже в день від’їзду діда з онуком село звістка облетіла: “ У Новоросєї нашого Юрка Побєдоносця грохнули. Зателефо% нували з Ханти%Мансійська, із військко% мату: завтра в труні притарабанять…” “— Про нього в селі кожен розкаже, — розповідає тітка Марія. — Такий видний хлопець був. А роботящий — у нього в ру% ках усе горіло. Яке діло візьми — він у ньо% му майстер. І батько, і дід були такими. Во% ни з Волині вивезені, з%під Дерманя. Ще й досі в хаті під рушником малюнок тамтеш% нього монастиря. Дід по пам’яті намалю% вав… Завтра Юрка й хоронити будемо”. Хіба не яничарська доля випала тому снігуреві, який пішов війною і розором по вже не рідній йому Україні? І хіба не така ж доля чекає й на інших, подібних йому пе% рекинчиків? І “щось замлоїло в душі, задряпало, — пише Євген Шморгун. — Чогось так об% разливо стало за того незнайомого хлопця “Побєдоносця”, якого Дорошенко%внук ніколи не бачив, про якого донедавна і чу% ти не чув. Хлопця, прізвище якого було теж на “енко” … Здалося, ніби враз якось незатишніше стало, ніби ще тоскніше стало в цьому хи% ріючому приіртиському селі, до якого та% кими болючими шнурками примотузено долю його, Дорошенкового, роду. А може, споконвічна предківщина послала йому цю зловість? Може, від чо% гось його застерігає? Чи, може, нагадує про його родовий обов’язок? Бо ж як не старається змусити себе не думати про оту знічев’я оголошену “Новоросію”, а таки думає. Як не старається переконати себе, що те його абсолютно не стосується, а во% но ж оті переконування непереконливі…” З тексту повісті прочитується, що внук не такий уже й доконаний снігур, що істо% рією свого роду і народу він зацікавився не лише з приїздом у це приіртиське село. І притлумлюване досі відчуття отого “родо% вого обов’язку” спричиняє запальну його розмову з дідом: — Скажи, тільки як на духу скажи: твої батьки мали якийсь життєвий ґандж? — Ти що, внучку! Та хай мені язик від% сохне, якщо я скажу, що це так. — Значить, їх вивезли сюди, в Сибір, тільки за те, що вони були безґанджеві ук% раїнці? — Ну, виходить щось ніби так. — І що ж, вони до кінця своїх днів були вдячні тим, із чиєї ласки опинилися тут? — Та що ти дурне мелеш?! — Хочу просто знати начистоту. — Тоді і я теж скажу просто: вони хоті% ли, щоб ми, діти, залишилися живими. Щоб не пропали, як тисячі інших. Ти ба% чив на кладовищі ціле поле безхрестових горбочків?.. — Виходить, за мене, за батька, за тебе заплачено сповна? — Ти нібито мені докоряєш? — Я собі докоряю. Тобі докоряти пізно, ти вже тільки пенсіонер. Навіть батькові своєму мені докоряти запізно. А от собі — саме час. Не хочу бути снігурем, який по% вертається до клітки, бо в ній хазяїн поси% пав корму. Не хочу, щоб і мене привезли в труні сюди, в Сибір, із Новоросії. Бо та Новоросія — насправді козацький степ. Де колись інший Дорошенко, наш чи не наш пращур — яке це має значення?! — засно% вував хутори для січовиків. До речі, засно% вував, повертаючись із походу на Москву, яка тоді нечасто й визирала зі своїх боліт. Та й чого мене мають у труні везти в холод% ний Сибір, коли предківська земля теплі% ша? — Що ти надумав, хлопче? Господи, та що ти надумав! — Вибач, діду. Але ж має хтось, ну хоч хтось опевнитися за своїх і за своє. Я відчу% ваю, що настає моя черга. І не старайся пе% реконати мене в протилежному — я вчиню так, як учиню. А тобі дякую, від душі дя% кую, що ти мене привіз саме сюди, бо тут ніби спали більма з моїх очей і прояснився світ. Спасибі, що наполіг саме на цих відві% динах…” Але чи до багатьох прикормлених на расєйських просторах снігурів приходить подібне прозріння, чи багато з них усві% домлюють, де їхнє родинне коріння? Якби ж то! Шкода, що їм не випаде прочитати цю повість (бо хто ж її надрукує в Расєї?) То, може, хоч хтось із потенційних безбатчен% ків, які й сьогодні, живучи в Україні, гото% ві йти і йдуть на поклик “русскаво міра”, сподобиться на це, і нагадає вона їм про їх% ній обов’язок перед рідною землею... Євген Шморгун. Снігурі. Повість. Ж%л Дзвін, №11%12, 2016
“Мабуть, при владі залишилися такі самі люди, котрі висилали нашу родину 1930 року…” · 5 На перехрестях історії · s. 5strona oryginału ↗

Ciąg dalszy z wcześniejszej strony — fragment strony

подівся. Хтось із “ближніх” доніс “куди слід”. Після тої страшної осені 1930 року, коли родину викинули з хати, тітка Оля не була в рідному селі Лехнівка довгих 66 років. Хоч після повернення із заслання вона вільно могла туди навідатись, але бажання кого-небудь там бачити не було — так її травмували події, пов’язні з виселенням. Особливо, коли найближчі сусіди і навіть родичі з радістю грабували їхнє убоге майно, зняли навіть зимове пальто з трирічної Галі. Гіркота і біль, пережиті дитиною, залишилась на все життя. Коли у вересні 1993 року я, оформивши документи на реабілітацію (реабілітацію за що?!), врешті добився компенсації за понищене життя, смерть Галі, втрату нажитого поколіннями майна, то виявилось, що держава готова виплатити аж… 70 тисяч купоно-карбованців (15 тис. — за майно і 55 тис. за будівлі), що за тодішнім курсом дорівнювало приблизно 4-5 доларам… Тоді за ці гроші на базарі можна було купити 2 кілограма сала. Тітка Оля заплакала і сказала, що не зробить приємне своїм мучителям, не дасть знущатись над собою йне візьме оту “компенсацію”. Пізніше, у висліді моїх багатомісячних клопотань, вона отримала 10 гривень на місяць (менше $2) додатку до пенсії, але 2004 року і їх забрали під приводом того, що репресували не її особисто (хоч її так само виселили), а її батьків. Мабуть, це ознака того, що при владі залишилися такі самі люди, котрі висилали нашу родину 1930 року… Трохи про наше життя на півночі, у звіросовхозі. Це було забуте Богом маленьке селище у глухому лісі, де вирощували чорно-бурих лисиць та песців. Взимку — снігу по шию, влітку — спека, а надвір неможливо вийти без щільного одягу і хустки на голові, бо заїсть гнус. Справжня зона, звідки просто так не втечеш. Посеред селища на стовпі — залізний репродуктор, що будив щодня о 6-й ранку і не давав спати до 12 ночі, безперервно втовкмачував комуністичні ідеї. Тим часом довкола — неймовірний сморід від тюленячих туш, якими годували лисиць, а поміж ними — тисячі щурів та хмари вороння, що ті туші жерли. Мешканці селища вимушені були харчуватися тушками лисиць, а хутро віддавали державі. До сьогодні пам’ятаю жахливий присмак лисичатини у роті. Це — край життя! Нелюдські умови та постійний страх впливають не лише на фізичний стан людини. Змінюється і її психологія. Вона стає рабською. Вже після смерті Сталіна було чути невдоволення місцевих мужиків, що мовляв, Микита Хрущов керівник поганий, бо нікого не розстрілює і не саджає до тюрем, порядку немає. Не як при Сталіні — от тоді був порядок… Так їм хотілось, щоб далі когось розстрілювали… Ось до якої міри могла деформуватися людська мораль і світосприйняття. Це “великий здобуток” сталінського ладу! Про життя у звіросовхозі, з моїх дитячих спогадів, можна було б написати книжку. Але зараз би в це, мабуть, мало хто б повірив. 1957 року ми поверталися в Україну. Їхали так само у товарному вагоні, разом з коровою, але були щасливі. Ми вижили і ми їхали ДОДОМУ!
“Мабуть, при владі залишилися такі самі люди, котрі висилали нашу родину 1930 року…” · 5 На перехрестях історії · s. 5strona oryginału ↗

Незнаний геноцид Моїй родині — жертві сталінських репресій — присвячую

Павло МАКІЄНКО (МАКОВСЬКИЙ), президент Асоціації вихідців з України у США, член Всеукраїнського товариства політв’язнів і репресованих XX сторіччя принесло українському народові величезні страждання. Залишається мало живих свідків тих страшних часів. Людська пам’ять також не вічна. Разом із тим, попри всі намагання нинішніх сталінських апологетів знищити та сфальсифікувати історичні документи, збільшується кількість документальних свідчень про злочини, вчинені комуністичною владою. Поступово відкриваються архіви, і правда виходить назовні, її не зупинити. Вже багато відомо про жахливі голодомори 1921—22, 1932—33, 1946—47 років та інші злочини Москви проти українського народу. Проте чомусь дуже мало історичних розвідок на тему страшних і жорстоких масових депортацій українців на Північ у 1929—30 роках, які цинічно та глумливо комуністи назвали “розкуркулюванням”. До речі, українські історики чомусь постійно повторюють цей енкаведистський термін і ще й дотепер не спромоглися змінити його на більш адекватний та історично обґрунтований. Не можна сказати, що про “знищення куркулів як класу” не згадували раніше. Про це писали навіть у підручниках з історії Совєтського Союзу. Проте, як виявилось, цю фразу слід розуміти дослівно — як фізичне винищення всього класу заможних селян. Ці виселення були репетиціями московських зайд та їхніх поплічників перед депортаціями у 1944—45 роках інших народів. Але про ті депортації відомо багато, тоді як про перші наймасовіші та найжорстокіші виселення українців знає зовсім мало людей. Наприкінці 2010 року в США вийшли друком дві історичні монографії авторитетних науковців — професора Єльського університету Тімоті Снайдера “Скривавлені землі: Европа між Гітлером і Сталіним” та професора Стенфордського університету Нормана Наймарка “Сталінські геноциди”, де науково обґрунтовано та на підставі найновіших даних ці депортації вперше на міжнародному рівні названо геноцидом українського народу. Може, тепер, врешті, українські історики приділять більше уваги цьому безпрецедентному за жорстокістю та масовістю (тільки загиблих було кілька сотень тисяч!) і водночас малодослідженому злочину сталінізму. На прикладі моєї родини хотів би дещо розповісти читачам про ті люті часи, щоб ніколи таке не могло повторитися на українській землі й більше ніде у світі. Я — українець і батьки мої — українці. Але народився 1949 року на крайній Півночі, в Архангельській області РСФСР, далеко від України, у місцях заслання моїх батьків і родичів. Чому так сталося, хочу розповісти дуже коротко на прикладі моєї родини — простих українських селян, котрі жили за часів сталінізму і потрапили до його жахливої м’ясорубки. Дізнався про те, що моїх родичів заслали 1930 року на Північ із політичних мотивів лише тоді, коли мені виповнилося 19 років, і ми давно повернулися в Україну, хоч мої рідні й були залякані цим жахливим тоталітарним режимом. Жили мої родичі в селі Лехнівка Березанського району Київської області. Мого дідуся звали Павло Олександрович Петренко, він 1895 року народження. Бабуся — Оксана Кузьмівна (у дівоцтві Діденко). Страшного 1930 року, коли ламали хребет українському селянству, змушуючи його йти до колгоспу, моїх дідуся, бабусю, матір Ларису (їй тоді було 9 років), тіток Олю (11 років) і Галю (3 роки) кинули в товарні вагони і повезли на Північ. Навіть не знаю, скільки часу давали на збори, та й що міг узяти цінного селянин? Тільки трохи харчів та ще теплий одяг, більшість якого тут же, на станції завантаження, свої ж місцеві й відібрали… Їхали довго, повільно, залишаючи на небагатьох зупинках померлих від холоду, голоду та хвороб. Переважно то були тіла старих та дітей. Виїхали восени, а приїхали на Північ серед зими, в люті морози і снігу було по пояс. Привезли і вивантажили моїх родичів у Архангельській області, біля села Плесецьк, прямо в сніг. Напевно, всі чули про космодром Плесецьк, найбільший на території РФ, але мало хто знає, на чиїх кістках він постав. Людей тієї зими загинуло дуже багато. Викинули в глухий ліс, у мороз, у сніг по шию. В цих нелюдських умовах треба було нашвидкуруч збудувати собі таке-сяке мешкання (це були складені з соснових гілляк хижі, Дідусь Павло і бабуся Ксенія щось на кшталт індіанських вігвамів), щоб далі працювати на лісоповалі і спокутувати свою “провину” перед пролетарською державою, А “провинились” ми тільки тим, що хотіли працювати на своїй землі, а не в колгоспі. На лісоповал щоранку виганяли всіх. На нарах залишалися лише грудні діти та повзунки. Дітей, які падали з нар, поїдали лиси та інші звірі, що вільно заходили до хиж. Дуже часто, повернувшись із роботи, нещасні батьки замість дітей знаходили Дідусь Павло лише невелику купку кісток. Та йна дорослих чекала лиха доля. До весни мало хто дожив. Гинули і від тяжкої роботи, і від холоду. Серед загиблих на Півночі — і моя тітка Галя (у документах чомусь Ганна). Їй було 4 роки. Моя тітка Оля (вона померла 2008 року) розповідала, що кожну весну починався жахливий голод, і люди від недоїдання та цинги вмирали родинами. Ще тітка розповідала про декотрі “кулінарні” пристрасті, через які вони, можливо, і вижили. Так, вона “полюбляла” їсти кору з дерев, а моя мати — траву і мох, їм було по 12 і 10 років. Українців на місцях висилки, на півночі Росії, було багато. Я тепер згадую, що там у спілкуванні між поселенцями переважно звучала українська мова, а українські прізвища наших сусідів пам’ятаю дотепер. Офіційно нас називали “кулакі-пєрєсєлєнци і члени іх семей”. Саме такий напис був на картонній обкладинці товстої особової справи, яку я витребував з Архангельського УВС у Київ 1994 року. “Личное дело кулака-переселенца Петренко П. А.” — так воно називалося. Дідусь розповідав, що біда з нашою родиною трапилася через його любов до коней. У нього була пара баских, можливо, найкраща в селі. Вони дуже сподобалися голові сільради, котрий декілька разів пропонував віддати їх у його користування. Але дідусь не погоджувався, адже у селі без тягла залишитися неможливо. Якби ж він міг знати, чим усе скінчиться… Коли прийшов сталінський наказ на виселення “контінгента”, і місцеві сатрапи заходились складати списки, то дідусь потрапив у них відразу. Разом із ним там опинились і ті, хто чимось голові не сподобались. Отак викинули родину з хати разом з малими дітьми, без суду й слідства відправили на загибель. Ось таке воно, сталінське правосуддя! Та якби ж то тільки сталінське. В особовій справі знайшов таке формулювання: “За рішенням Лехнівської сільради вислати за межі області”… Зняти копію з цього документа мені не дозволили навіть у часи незалежності, 1994 року. Чому навіть зараз приховують правду?! Ось цікава деталь з особової справи мого дідуся. В описі майна замість двох коней значиться тільки один. Виходить, другого таки привласнив собі голова сільради. Запам’ятався і випадок із розповіді дідуся. На лісоповалі, на найтяжчій роботі, де постійно гинули люди, був один чоловік, дуже мовчазний. Якось під час обіду він промовив: “Усе тут дуже добре, от тільки хліба замало”. Наступного дня його в бригаді вже не було, і ніхто не знав куди він
Український шлях · “Із приходом Незалежності на території полігону відбуваються міжнародні навчання “Щит миру”, які проводять спільно Україна та НАТО”. · s. 6strona oryginału ↗

Із творчим візитом — на Яворівський полігон

Моя незвичайна недільна мандрівка почалася із телефонного дзвінка напередодні: начальник відділу освіти і культури Дублянської об’єднаної громади Оксана Василівна Домшій запропонувала поїхати разом з артистами-аматорами на … Яворівський полігон. — Роман Дмитрович “благословив” добру справу: дає “Школярик”… (Р. Когут — наш селищний голова). Зможете? Хочемо підтримати хлопців, підбадьорити поетичним словом і піснею… Ще б пак! Кажу без роздумувань: — “Їду!” Люба ПРОЦЬ, член НСПУ, селище Дубляни, Самбірщина …Воістину: шляхи Господні незбагнен% ні: рівно тиждень тому — подорож із Дро% гобицьким осередком Союзу Українок місцями Лесі Українки (Луцьк, Ковель, Колодяжне, Володимир%Волинський…), і таке прекрасне продовження мандрів із нашими просвітянами! Не раз у поїздці згадуватиму нашу Лесю… Давно марила побачити Яворів, що славиться знаменитою “яворівською за% бавкою”, звідки родом Осип Маковей, де працювали Осип Турянський, Юрій Липа, Петро Франко… Але то все — про Яворів, ми ж їдемо — на Яворівщину! Нас — 27. Найменша, Мартуся Сохан% чак, закінчила другий клас. Найстаршій, Любомирі Стебельській, — за шістдесят. Решта — “різнокаліберні” за віком. Спіль% на “ознака” — кожен щось уміє. Хто — співати, хто — читати поезію, ще хтось — грати на гітарі чи складати сценарії. У душі вигарцьовують складні почуття: як сприй% муть нас? Який настрій у хлопців? Чи вар% то було вибиратися у дорогу?.. Вокальна жіноча група тихенько розспівується, діти — додрімують на колінах у мам, дівчата й хлопці на автобусному “бамбетлі” ззаду пересміюються%піджартовують один з од% ного… Лише водій, Іван Йосипович Гри% маляк, якому судилося 2 липня, день свого народження провести за кермом, уважний і зосереджений: артистів везе! Оксана Ва% силівна, “автор ідеї”, час від часу перемов% ляється по телефону зі ще не знайомим нам офіцером, з яким узгоджувала наш приїзд і виступ, — уточнює маршрут. …Таки заблукали, повіривши не дале% кому незримому гіду, а навігатору. Та не ду% же й журимося тим: довкола — кипуча зе% лень лісів, у ногах яких — буйнотрав’я і пишноквіття. Крутимо головами навсібіч — охаємо%ахаємо: краса! Час дозволяє по% петляти яворівськими дорогами (перший виступ — об 11%й, на годиннику — тільки 10%а…). Благодать Божа для нас, пасажи% рів, і “головний біль” для водія, якому ще й ями блимають у вічі сяйливою водою (вночі пройшов дощ). Нарешті “знайшлися”: бачимо на уз% біччі нашого “чичероне” — Романа Івано% вича Кураша, з яким чи не три тижні вела перемовини Оксана Василівна і під опі% кою якого сьогодні перебуватимемо до ве% чора. Забираємо пана Романа — і дорога стелиться далі, а “гід” після взаємного теп% лого привітання розпочинає свою розпо% відь. Цікаво! Ціла “біографія” полігону! — Міжнародний центр миротворчості та безпеки Національної академії сухопут% них військ імені гетьмана Петра Сагайдач% ного (а ви — із його батьківщини, Самбір% щини, ще й перші сусіди з Кульчицями, тому особливо раді вам!) у народі назива% ють просто: Яворівський полігон. Він — один із найбільших у Європі. Площа — 36153 гектари. Був створений 1940 року на базі колишнього військового полігону Війська Польського, який тут існував до вторгнення СРСР до Польщі 1939 року та радянської анексії західноукраїнських зе% мель. 13 лютого 1940 р. РНК УРСР ухвалив постанову про виселення сіл, відведених під Львівський артполігон. Примусово де% портували мешканців сіл, які перебували на цій території. Виселяли у Південну Бес% сарабію (нині — південь Одеської області) та прилеглі території. З лиця землі щезло більше 170 сіл і хуторів, знівечено понад 40 тисяч гектарів родючих земель, знищено 14 кладовищ, засипано майже півтори ти% сячі колодязів, підірвано 12 церков та кап% лиць, 2 костели… Вражає моторошний факт: церква свя% того Михаїла у селі Вишенька Велика, збу% дована 1927 року та освячена за участі гре% ко%католицького митрополита Андрея Шептицького, та інші будівлі, з яких де% портували мешканців, використовува% лись… як мішені для стрільби з танків і бронетранспортерів! Згадалося Гнатюкове: Як боляче сяяли банями храми, Коли, ідучи на безумство і гріх, Безрідні руїнники в шалі нестями Бува, обертали в румовища їх… Слухаємо занімівши… Вмить вивітри% лися наші мандрівничі сміхи%пересміхи. Господи, яка страшна історія цього краю, “писана” московськими злочинцями, щой нині посунули на українську землю, за% ливаючи її кров’ю невинно убієнних… По% тім, в обідню перерву, коли доброзичливі господарі повезуть показати полігон, де проходять навчання, пан Роман додасть за Ліною Костенко: “Тут не можна пройти, не поранивши душу…”. На мить оторопію — і душа моя переповниться радістю%тор% жеством за таких українських військовос% лужбовців! Ще б пак: так легко й доречно цитувати високу поезію! Знай наших! А Роман Іванович продовжує: “У сорокових роках в яворівських лісах збиралися укра% їнські повстанці. У радянські часи — виш% колювали солдатів. Українську армію свідомо знищували. Важко повірити: солдати, бувало, за всю військову службу жодного разу не тримали в руках автомат, ні разу не стріляли… На% віть у таких умовах на яворівському полі% гоні вдалося зберегти техніку і загалом усю інфраструктуру”… Принагідно згадалася мені розповідь колишньої учениці%зв’язківця про приїзд у недалеку від рідних Дублян військову час% тину тодішнього міністра Лєбєдєва: “У ка% зарми, які ми так прибирали%пуцували, і не зайшов… Зразу — на аеродром. Сипав наказами: ето — убрать, ето — атправіть!.. Жах! Уже згодом дійшло, що це робиться з чіткою метою: знищити Українську ар% мію…”. Із приходом Незалежності на території полігону відбуваються міжнародні навчан% ня “Щит миру” в рамках програми “Пар% тнерство заради миру”, які проводять спільно Україна та НАТО. Нині тут вишко% люються тисячі українських юнаків… У просторій залі клубу, куди після три% годинної дороги заходимо переодягнутися у колоритні народні строї, застаємо кіль% кох молодих священиків%капеланів, які тільки%но закінчили сповідати і причаща% ти хлопців. Пан Роман коментує: “З нами співпрацюють духовні отці УГКЦ і УПЦ КП”… Схвильовано чекаємо 11%ї: саме тоді розпочнеться виступ. Концерт — просто неба. Імпровізована сцена, на якій розміс% тили апаратуру й мікрофони і де виступа% тимемо, — на майданчику перед входом у клуб. Чекаємо, аби “вдарив дзвін”. Тим ча% сом військові підходять та підходять і роз% міщуються біля “сцени”. Хлопці сідають просто на прогріту землю під деревами, на вистрижені газони поміж розквітлих лілій, інші — стоять… Те, що відкривається моїм очам із відчинених дверей клубу, бенте% жить до сліз: юні обличчя, худорляві пос% таті… Діти. А там десь — війна… Мимо% вільні сльози щипають повіки, і горло су% домить гарячий клубок. Боже борони роз% клеїтися, бо перше слово%звернення — моє, і маю промовити його впевнено й ус% міхнено! …Ще перед виступом пан Роман “на% лаштовував”: “Побачите: реакція глядачів перших і других (дообідніх і післяобідніх) буде різною… Сприймайте це як законо% мірність”. Правда: новобранці — “перша тура” — ведуть себе вільніше, розкутіше, бризкають сміхом і жартами, щиро б’ють у долоні після кожного номера програми; контрактники — уважно%зосереджені, стримано%серйозні, хоч також не шкоду% ють долонь. …І руки ті, не учені до зброї, Що досі так довірливо одкриті Шукали тільки дружньої руки, Тепер заводяться від судороги злості… Ніби два полюси: наївна молодість з ясними довірливими очима, і мудра зрі% лість із обвітреним, обпеченим воєнним вихором чолом… Вдарило по серці “навід% маш”: коли до військових, багато з яких уже бачили потворне лице війни, зверну% лася пані Люба Стебельська, директор На% родного дому з Луки, перед виконанням “Виростеш ти, сину…” (знамениті “Лебеді материнства” Василя Симоненка) і мови% ла, що і її син Петро проходив тут вишкіл, а зараз — на Луганщині, — впала така зли% ва оплесків, що, здавалося, пилок із липо% вого цвіту посипався на землю. Після зво% рушливого виконання материнського за% повіту — “Можна все на світі вибирати, сину, вибрати не можна тільки Батьківщи% ну” — вишколені мужі зірвалися на ноги і виструнчилися на знак поваги до Матері, а потім знову зааплодували. Вдруге таке повторилося з малим Ігорчиком Лучків% ським, який виконував “Я тебе ненавиджу, війна!”. Прихильно сприйняли всі без винятку номери: заспівна “Україно моя…” у вико% нанні восьмикласниці Оленки Хомишак, патріотичні й ліричні пісні дуету “Ріка життя” (Олег Маринкевич, Юрій Сторон% ський) та народні — жіночої вокальної групи, яку створили директори Народних домів об’єднаної громади Марія Мендак (Мала Озимина), Мар’яна Гнатюк (Залу% жани), Любомира Стебельська (Лука), На% дія Рибчак (Майничі) та бібліотекар с. В. Озимина Галина Саланська; твори само% бутнього виконавця%гітариста Василя Гор% баня й оригінальні сольні композиції тала% новитої Мар’яни Бурими (вона прочитала ще й власний зворушливий вірш, присвя% чений двом братам, які нещодавно повер% нулися з війни); гуморески Павла Глазово% го у виконанні Ігоря Лучківського і драма% тична сценка з бабою Палажкою та бабою Параскою (Надія Рибчак, Мар’яна Гна% тюк) із відомого твору Нечуя%Левицького; пісня про дитинство в рідній Україні Мар% тусі Соханчак і високомайстерний профе% сійний спів Марії Мендак; натхненно про% декламована десятикласницею Любою Рибчак балада Тараса Шевченка “Лілея”… Вели програму два молоді директори На% родних домів сіл Залужани і Мала Озими% на Мар’яна Гнатюк і Марія Мендак… У ролі сценариста, режисера і художнього керівника виступила Галина Бурима, мати двох славних синів%воїнів. За “пультом” сидів і пильнував за звуком ще один ху% дожній керівник, педагог та музикант Ро% ман Старух. Свої поезії читала та “вплітала ліричні відступи” я, перебуваючи на най% вищій хвилі душевного піднесення і звору% шення. …По дорозі на полігон заїхали у Ста% ричі, де знамениті “сім джерел” із цілю% щою водою, проходить славнозвісне го% ристе пасмо Розточчя та несе свої води красуня річка Терешка. З вікон “Школя% рика” зауважуємо за огорожею сільського цвинтаря жалобну жіночу постать, схиле% ну над могилою. “Мама Юрія Косіва по% бивається за сином… Загинув 2014%го під Зеленопіллям…”, — озивається Роман Іва% нович. Схиляємо голови у скорботі, згаду% ючи і свого дублянця — Івана Луцишина, якого тоді ж убила війна, а завтра, 3 липня, мало б виповнитися квітучих 26… “Сім джерел” — у глибокому яру, до
Український шлях · “Допоки українці не позбавляться “внутрішньої окупації”, тобто не навернуться до рідної мови, Україна, як держава, не відбудеться”. · s. 7strona oryginału ↗

Ciąg dalszy z wcześniejszej strony — fragment strony

якого спускаємося дбайливо облаштовани% ми дерев’яними східцями з поручнями. Як тільки вийшли з автобуса, з%за столика на обочині дороги зірвався кремезний чоло% вік, що відпочивав тут із компанією, і, вхо% пивши фотоапарат, поспішив за нами: “Можно с вамі сфотоґрафіровацца? Такіє ви красівиє у вишиванках…”. Сказана мо% вою ворога фраза — як чорний камінь, ки% нутий у біле чоло тиші. На всі сто погоджу% юся зі своїм добрим приятелем, офіцером% “афганцем” із Дніпра Костею Писаренком: допоки українці не позбавляться “внутріш% ньої окупації”, тобто не навернуться до рід% ної мови, Україна, як держава, не відбу% деться… Із нами зі святого місця, позначеного образом Матінки Божої під вишитим руш% ником, набирають цілющої води і три призовники. Тут молитовна тиша, увінча% на яскравою зеленню і скромними лісови% ми квітами. Ледь чутно дзуменить комаш% ня, стиха схлипує джерельна вода... Моли% мось: за свої родини, за наших вояків, за перемогу і мир в Україні. З повними пляшками повертаємось у військову час% тину на обід. Сервіс — вищий клас! Хлоп% ці стоять напоготові з підносами, ложка% ми, чемно пропускають гостей. Витягаємо голови у бік столів, за якими обідають на% ші оборонці: що їдять? Чи смачні страви? Чи не бувають голодні? Пробуємо самі, бо меню однакове: велика миска гарячої зу% пи, каша з м’ясом і салатом із бурячка, уз% вар. Смачно! Остаточно розвіяв сумніви пан Роман, коли поцікавилися харчуван% ням воїнів. Жартує: “Зрозуміло, не ресто% ран і не домашня кухня, але хлопці — си% ті!” “Домашня кухня” прибуває до солда% тів разом із мамами й родичами у вихідні. Самі бачили перед КПП чималий гурт лю% дей із повними пакетами і набитими тор% бами. Роман Іванович тут як тут із пояс% ненням: “На вихідні рідним дозволено провідувати військовослужбовців. Приїж% джають з усієї України”. Самі пересвідчи% лися, коли розпитували хлопців, звідки вони: “Чернігів… Херсон… Черкаси…”. Уся соборна Україна! Жінки скрізь встигли побувати: і в сол% датській крамничці (можна було б і дешев% ше…), і в казармах (чистенько…), які, до речі, побудовані за натівськими зразками. Ще б і все інше було за їхніми мірками: зар% плати, харчування… Звіддалік бачили, про% їжджаючи, “центральне містечко”. Саме там розташувалися іноземні військові з шести держав. Харчування — роздільне (кілька салатів, супів%борщів, напоїв… Словом, “до кольору%до вибору”). Дома їх% ні родини мають теж багатющий соціаль% ний “пакет”. Є заради чого “лізти зі шкіри” на ученнях і тренуваннях… Як розпочинали нашу зустріч, так і за% вершуємо — гучним “Слава Україні!”. Зас% тупник командира військової частини А%3211, підполковник Євген Серпенінов дякує нам за “духовно%культурне волон% терство”, вручає грамоти “за активну участь у військово%патріотичному вихован% ні військовослужбовців” з підписом пол% ковника О. В. Остапчука, начальника 184 Навчального центру, і запрошує приїхати ще. “Остання крапка” — фотосесія. Щиро сміємося, вчувши громовий “наказ” під% полковника несмілому новобранцю, якого запросила “до знимки” юна артистка: “Та притулись ти до неї!” Регочуть із нами хлопці, ніяково усміхається хлопчина — і-таки стає ближче до нашої “квітучої ви% шеньки”… Боже, як гарно! Надворі, на ду% ші, на серці! Будь проклята війна і крово% жерна москальня! Приязні слова взаємних побажань... “З Богом, дорогі наші! Близької Перемоги і Миру! Щасливого повернення додому!”. Рушаємо, і стискає за серце, коли проїж% джаємо повз підполковника, який, вис% трунчившись, віддає нам честь, повз усміх% нених хлопців, які прощаються з нами при% вітним помахом руки… Потай витираємо сльози, бо добре усвідомлюємо, що хоч “сяючі дні, а підтята Вітчизна кров’ю спли% ва…” (В. Базилевський). Уже “наш” Роман Іванович їде з нами ще кілька кілометрів — до Яворова, де че% кає сім’я. Радісно ділиться: “Народилася онучка! Їй уже — три тижні…”. Згадую про збірку власних поезій, прихоплених “на всяк випадок”, і лізу в торбинку. — Як назвали онучку? — цікавлюся. — Анна, — промовляє з гордістю. — Скромний гостинець для Анночки% Аннички, коли навчиться читати,.. — прос% тягаю книжку. Роман Іванович збентежено усміхаєть% ся, дякує... Пора прощатися. — Не забудьте зателефонувати мені, як приїдете у Дубляни!, — нагадує Оксані Ва% силівні. Виходить зі “Школярика”, віддає честь, даленіє… Повертаємося іншою дорогою — гладе% сенькою, як шкло. “Школярик” легко ко% титься до Львова, потім — далі, дорогою на Самбір. Настрій — світло%бентежний, ат% мосфера — фантастична! Мовчимо, “пере% жовуючи” неймовірної краси і сили вра% ження, потім спалахує пісня. Повстанська. За нею — друга, третя… Журливі і жартів% ливі, повільні і запальні… Усе одбивається в пісні, як в морі: Рожевая зоря, й червоная кров, І темна ненависть, і ясна любов… “Пісенна ватра” не гасне до самих Ру% док. Втихаємо, проїжджаючи повз цвин% тар, над яким лопочуть синьо%жовтий і червоно%чорний прапори: там лежить у вінку слави Герой Небесної Сотні Володя Жеребний… Завтра — понеділок. Новий тиждень життя, замішаний на праці й клопотах, тривогах і переживаннях, благаннях%мо% литвах… “І знов мене прийме, Огорне, обійме Щоденщина й лихо наземне. І в рід% ному краю Не раз спогадаю Часини сі любі та милі!”. …Вечірня молитва натхненна й прис% трасна як ніколи. Зі сльозами, знаю, не од% на я нині прошу Господа: відверни, Боже, криваву біду від України, вбережи синів% оборонців, щоб із Перемогою, живі й здо% рові, повернулись додому…
Український шлях · “Допоки українці не позбавляться “внутрішньої окупації”, тобто не навернуться до рідної мови, Україна, як держава, не відбудеться”. · s. 7strona oryginału ↗

Перемога під Конотопом надихає наших бійців

Світлана ЧОРНА Фото Георгія ЛУК’ЯНЧУКА Тисячі людей з різних регіонів України взяли участь у Всеукраїнському патріотичному фестивалі “Конотопська битва-2017”, який відбувся на Сумщині, де 358 років тому гетьман Іван Виговський зі своїм військом розбив елітну московську армію, що вдерлася в Україну. У Конотопі, який майже три місяці до приходу основного війська утримував ніжинський полковник Григорій Гуляницький, сковуючи московитів і не даючи їм можливості рухатися на Київ, на місці козацької фортеці та на місці бою (на початку липня 1659 року на березі річки Соснівка та у сусідньому селі Шаповалівка) відбулися урочисті мітинги, молебні, покладання квітів до пам’ятників українським козакам Григорію Гуляницькому й Івану Виговському. І цього року, як і минулих років, від Києва на вшанування Героїв Конотоп% ської битви вирушила представ% ницька делегація майже з 50 осіб: від Спілки офіцерів України, Со% ловецького братства, Спілки по% літв’язнів та інших громадсько% політичних організацій та ліцеїсти ліцею ім.Богуна. Народний депутат України Ре% фат Чубаров у виступі сказав, що уроки Конотопа сьогодні актуаль% ні, як ніколи. Адже історія повто% рюється. І нині українці протисто% ять московській навалі. “Російські війська прийшли й окупували Крим, воюють проти нас на Дон% басі. Ми маємо повторити те, що продемонстрували 358 років тому — перемогти ворога” — сказав на% родний депутат. І нагадав, що у ви% рішальному бою поруч з козаками стояло щонайменше 30 тисяч кримських татар, союзників геть% мана Виговського. Паралелі між тогочасними подіями і сьогоденням провели заступник голови Сумської ОДА Микола Подопригора, по% ет, громадський діяч, Герой України Дмит% ро Павличко, народний депутат України II скликання, Почесний Голова СОУ Євген Лупаков, громадські активісти — учасни% ки науково%історичної конференції “Ко% нотопська битва — зразок козацького вій% ськового мистецтва”, що відбулася у місь% кому краєзнавчому музеї ім.О. Лазарев% ського. Задля національно%патріотичного ви% ховання молоді на Конотопщині делегати Виступає поет, Герой України Дмитро Павличко від Києва подарували бібліотеці с. Шапо% валівка десятки своїх книг та комплект книг і плакатів з символікою України від СОУ. Іван Виговський зруйнував міф про непереможність московського війська, а українські військові, яких за мужність і стійкість називають “кіборгами” — міф про силу сучасної російської армії. “Сьо% годні на Донбасі землю оре не плуг, а “Гра% ди”. Завдяки героїзму захисників України, ворог, який наче саранча лізе на нашу зем% лю, не може йти далі, — говорить громад% На мітингу виступає народний депутат України Рефат Чубаров ський активіст Юрій Ведмедь. — Вірю, що скоро проженемо нечисть — перемога під Конотопом надихає наших бійців”. У рамках фестивалю відбулися виши% ваний флеш%моб “Я люблю Україну”, па% рад козачат, велораллі “Дорогами козаць% кої слави”, а на численних концертних площадках виступи аматорських колекти% вів, бандуристів, лірників і найкращих ук% раїнських гуртів — “Хореї козацької”, “Та% Рути” та інших. Пізніше делегація від Києва віддала шану і Героям Батурина, відвідала музеї і відновлену Батуринську фортецю.
Арт-десант · “Треба писати чесні, правдиві речі, щоб це доходило до людей”. · s. 8strona oryginału ↗

Хлопцям важливо, що їх пам’ятають

Анжела ЯРМОЛЮК — заслужений діяч мистецтв України, композитор, автор-виконавець. Закінчила Московський народний університет мистецтв (факультет аранжування для вокально-інструментальних ансамблів). Автор понад 200 пісень. Активний учасник Революції гідності, волонтер. З квітня 2014 року взяла участь у понад 300 концертах для воїнів АТО по всій Україні та безпосередньо у прифронтовій зоні. Концерти транслюються в телеефірах. 2013 року в співпраці з поетом Павлом Мовчаном випустила музичний диск “Свічадо”. Вийшли сольні альбоми її авторських пісень — 2015 року “Знайди мене”, 2017 року — “Вкраїнські пісні”. 2016 року в співпраці з поетом Олексієм Довгим і народним артистом України Фемієм Мустафаєвим випущено диск “Дорожи своїм іменем, сину”. Постійно пропагує українську культуру, зокрема й за кордоном, бере участь у багатьох міжнародних заходах. Нині Анжела Володимирівна — гість “СП”. Дивуюся силі духу наших чоловіків — Коли Ви почали виїжджати з концертами в зону АТО, що Вас надихнуло, хто бере участь у цих поїздках? — Раніше ми їздили невеликим колективом, а зараз, враховуючи наш досвід, складність ситуації в АТО, беремо якомога менше людей, так зручніше. Поїздки на волонтерських засадах, за власні кошти. Постійні учасники наших виїздів — народний артист України Фемій Мустафаєв, я, заслужений артист України Ігор Ільницький, який має апаратуру й виконує обов’язки звукорежисера. Ми з Фемієм Мустафаєвим маємо дуже велику концертну програму. Коли їдемо, нам, звичайно, потрібен мікроавтобус, водій. Дуже вдячні волонтерам, які забезпечують транспортом. Це різні люди, але завжди є ті, хто нас підтримає. Якщо не знаходимо водія, а чекати ніколи, Фемій Мансурович сам сідає за кермо. Зазвичай виїжджаємо на 10 днів: 2 дні — дорога, 8 днів — концерти. Цього разу їздили за кошти, які заробили у Франції, де виступали на Шевченківському фестивалі. На наші гроші воїни купили автомобіль. Люди з Яготина передали продукти, ми їх відвезли, це було дуже доречно. Адже побували у танкістів, артилеристів, у таких місцях, де з харчуванням складно — не в райцентрах чи містах, а в полях і лісах, туди навіть волонтерів не допускають. Розпочали цю діяльність одразу після Майдану. У березні 2014 року Фемій Мустафаєв влаштував у Києві концерт до Шевченківських днів, а в квітні ми вже поїхали в АТО. — За три роки Ви вже маєте там друзів, прихильників? Заїжджаєте до знайомих? — Ми намагаємося заїхати з концертом до друзів, але це виходить не завжди. Наприклад, у цій поїздці мали 11 концертів і тільки один — у наших знайомих, тому що при Генштабі є відділ, який видає дозвільні документи, у яких визначено пункти, де ми можемо виступати. Без дозволу проїхати далі певної межі неможливо. Дякуємо, що Генштаб нам довіряє, адже треба підтримувати хлопців. Виступаючи у давніх знайомих, ми запитали, чи давно у них були артисти. Відповіли: “Так ви ж у нас і були, 2015 року”. Це свідчить про те, що виступів, концертів недостатньо, а воїнам вони дуже потрібні. Ми виступали і для 1000 слухачів, і для десяти на прохання хлопців на блокпосту. Як ми з ними співали, як витанцьовували під пісню на слова Павла Мовчана “Ой пошила ненька”! У цій пісні закладено якийсь код, вона піднімає дух. Хлопці навіть не знали, як нам віддячити, пригостили борщем. Такі зворушливі моменти завжди присутні. Цього разу наш перший концерт почався у госпіталі міста Часів Яр, де народився Кобзон. Місцеве населення налаштоване проросійськи. Госпіталь міститься водному приміщенні з місцевою лікарнею. Ми там виступаємо не вперше, передали їм також продукти від волонтерів. Сюди привозять усіх поранених, а згодом їх розподіляють до інших госпіталів залежно від поранення. Щойно приїхали, а вояки нас уже впізнають: “Ви ж зовсім недавно виступали під Попасною...” Ми з ними спілкуємося, фотографуємося, привозимо диски… Я дивуюся силі духу наших чоловіків. Зі свіжими ранами, ще у візку, у кривавих бинтах — вони співають, повноцінно живуть. Концерти в госпіталі дуже складні емоційно — поранених не можна жаліти, вони це бачать, відчувають. З ними треба бути соратниками. Дівчата там неймовірні — Війна — це кров, сльози, мужність. Ви жінка. Вони Вас сприймають не просто як актрису, напевно, хочуть відкрити щось своє, душевне, ніжне, що мали вдома, у мирному житті... — Я чомусь думала, що треба одягатися майже по-чоловічому, у джинси, щоб їх не провокувати, тільки міняю вишиванки. Сказала про це, розмовляючи з комбатом. А він: “Неправильно ти робиш. Їм хочеться хоч іноді побачити жіночність: платтячка, спіднички. Це дуже важливо”. Коли, співаю, пропоную: “Згадуйте своїх коханих…” Там, на передовій, не можна співати примітивні тексти. Хлопці цього не сприймають. Кожна пісня має бути змістовна, подана дуже точно, чітко. — Війна — не лише чоловіча справа. Знаємо, що воює чимало жінок, які також виявляють мужність, силу духу. Ви зустрічали таких? — Так, жінки працюють зв’язківцями, медиками. Мене у цій поїздці вразила дружина комбата. Умови там важкі, фізично не кожен чоловік витримає. Спека під 40 градусів, чагарники, живуть у бліндажах, жодних зручностей. Вона — маленька, худенька, залишила вдома 15-річного сина з мамою і приїхала до чоловіка. І намагається прикрасити це життя: біля бліндажа вручну пересіяла землю, обгородила гілочками — вирощує кріп і петрушку. Це так зворушливо! Вона готує всім їсти, допомагає, чим може. Така велика сила кохання, бажання підтримати свого чоловіка. Дівчата там неймовірні. Інший приклад. У мами єдиний син, студент, закінчує юридичний факультет. Перевівся на заочне відділення і пішов воювати, каже мамі: “Я не можу вчитися, коли ти там воюєш”. — Ваші поїздки пов’язані з ризиком, Вам не страшно? — Ризик завжди присутній. Адже це не минула війна, де була чітка лінія фронту, видно було, хто стріляє, де наші, де вороги. Нині артилерійським снарядом тебе може вразити на відстані 30—50 кілометрів. Ми постійно перебували в зоні, яка прострілюється, над нами літали безпілотники, супроводжували наш автомобіль. Ми бачимо їх, вони нас. Усі телефони там прослуховують. Ми два дні спали в бліндажі. Там стільки змій! Треба бути дуже обережним, особливо увечері. Заповзають у бліндажі, туди, де прохолодно. Комбат розказував: тиждень жив зі змією, яку Галькою назвав. “Приходжу з чергування — сичить, заглянув — дістати не можу, втомлений ліг спати. Вранці прокинувся — сичить. Часу немає діставати, побіг. І так тиждень”. Вони там змій навіть їдять. Кажуть: “Свіже м’ясо, наче курятина”. У 40-градусну спеку виручає. Холодильників, морозильних камер тут нема, продукти зберігати ніде. Поїздки нелегкі, але ми розуміємо, що зараз допомога армії дуже потрібна. Якщо не допомагати, хлопцям буде дуже складно. І це стосується і матеріальних, і моральних, і духовних речей. Їм важливо знати, що про них пам’ятають. Починати треба з себе, з маленьких кроків — Іноді можна почути від деяких людей, що вони втомилися від війни. Це не бувши там жодного дня, лежачи на дивані… — Україна нині розірвана. На сході триває справжня війна, стріляють, убивають. А на решті території ніби нічого не відбувається. Так не повинно бути. Я завжди кажу — починати треба з себе, з маленьких кроків. Іноді не розумієш, що більше вражає: чи волонтери, які купують за величезні гроші тепловізори, інші необхідні речі, чи та бабуся з паличкою, яка підходить і віддає останнє — два яйця й розпочату пачку чаю: “Синку, візьми”. Про такий випадок нам розповідав комбат, це сталося, коли вони зайняли село, яке було в сірій зоні. — Україна, яка демонструє патріотичні настрої, війни не бачить, тільки чує повідомлення про стан на фронті, про загиблих. Війна триває на очах у тієї частини, яка виявляла сепаратистські настрої. Вони бачать цих хлопців, як до них ставляться? Чи відбуваються зміни? — Ставляться по-різному. Є такі, як ця бабуся. Є “краматорські бджілки”, жінки-пенсіонерки, серед них навіть ті, яким понад 90 років. Вони збираються, плетуть маскувальні сітки, за свої гроші купують матеріал. Чимало тих, яків душі за Україну, але відкрито виступати бояться, бо їх залякують. А є й вороже налаштовані. За Україну воюють навіть деякі росіяни. Це свідомий вибір кожного. Під Волновахою я спілкувалася з дівчиною з Горлівки, вона — український військовослужбовець, патріотка, хоч російськомовна. “Я воюю за свою землю, хочу, щоб Горлівка була українською”. Утекла з сім’ї. А її брат воює з того боку. У Слов’янську нам розповідали: коли все починалося, на хвилі “Росія, Путін прийде”, когось підкупили, хтось піддався російській пропаганді чи з інших причин близько 5 тисяч чоловіків пішли воювати за сепаратистів. Лишилися дружини, діти, які чекають своїх чоловіків. Це дуже складні речі. Війна, яка триває четвертий рік, порушила сім’ї, принесла багато горя. Хлопці стомлені, хоч мають сильний бойовий дух, ні на що не скаржаться. — Як до Вас ставиться влада на місцях? — Стало гірше, ніж раніше. Не забороняють, але й не допомагають. Ховаються. Місцеві керівники залякані, не вірять цій владі. Адже за цей час мала б бути сформована державна політика, а цього нема. Держава не забезпечує достатньою мірою переселенців, мало підтримує людей із проукраїнською позицією, не бореться за своїх громадян. Чомусь мовчить українська інтелігенція, яка мала б бути в авангарді боротьби. Немає чіткої державної програми виховання мешканців сходу, зокрема дітей. Діти там дуже хороші, чисті, але їх треба виховувати. Нині ніби повторюється епоха застою. На сході немає сильних проукраїнських осередків, які б активно працювали. При владі в деяких місцях залишилися колишні сепаратисти, погляди яких не помінялися, вони тільки приховують свої позиції. Знизу настрої людей міняються, особливо у молоді. Після одного з концертів ми спілкувалися з хлопцем, якому 23 роки, воював в АТО, був поранений. Його обрали головою сільради. Він звільнив зі штату сепаратистів, сказав: “Це наше село, наша земля, це Україна”. — Який формат зустрічей у прифронтових зонах найкраще працює? — Концерти. Пісня змушує співати, танцювати, вискакувати на сцену, плакати, сміятися. Можна додавати поезію, але у форматі концерту. Бо літературних вечорів місцеві не витримують, вважають, що це нецікаво, ана концерти приходять. Ми хотіли зробити концерти для вимушених переселенців. На це нам коштів не дали, але виділили на джаз-фестиваль. Це ненормально. Якщо й проводити зараз фестивалі, то вже краще там, на сході, щоб виховувати патріотизм, щоб заходи були діяльні. Потрібна політика праведної війни. Кінематограф у цих умовах зробив, мабуть, найбільше. Знято чимало потрібних фільмів: про Майдан, АТО. Радіо щось робить, а телебачення — ні. Немає системної державної політики. Міністр культури ніби з Майдану, але, на жаль, культурна політика недостатня. Нас воїни просять писати для них пісні. А це питання коштів, яких завжди бракує. За аранжування будь-якої пісні треба заплатити не менше 500 доларів. По можливості це робимо. Ті речі, які створені до незалежності, зал не відчуває. Зараз треба писати чесні, правдиві речі, висловлюватися переконливими простими словами, щоб це доходило до людей. Цього разу ми дуже змінили програму. Зараз треба оптимізму, більше веселих пісень. Ми привозили “Козацький марш”, багато народних пісень, Дмитра Павличка “Лист до матері”. Коли Фемій Мустафаєв співає “Дорогу” Павла Мовчана (“Його непрожиті вінчають хрести”), — зал завмирає. Фемія Мустафаєва завжди просять заспівати кримськотатарську пісню. Непогано сприймають рок-гурти, рокова енергетика тут потрібна. Намагаємося бути на вістрі часу. Спілкувалася Надія КИР’ЯН
“І ми йдемо крізь ніч у вранішнім тумані, байдуже, що за ним осіння заметіль”. Поетичний автограф · s. 9strona oryginału ↗

Валерій ГУЖВА. Талісман

* * * Росте нова трава на випаленім лузі, і пам’ять, мов жива, здригається вночі, і сниться — майже так, як повний штоф п’янюзі, що, буцім, відтепер ти знаєш, що почім. Немовби сенс життя відкривсь тобі нарешті, і віднайшлась вона, загублена мета, і Ласло Керекеш, знайомець з Будапешта, як много літ тому, “Годь водь?” тебе пита. “Усе гаразд, старий”, — відказуєш навзаєм, розпитуєш його, як жив увесь цей час — немовби стоїмо обидва на вокзалі, й прощальні поїзди вже подано по нас. “Що далі?” — не питай своєї долі всує. Спокійно на душі. Жде неодмінно фарт. Глобальних запитань для тебе не існує, узагалі про них і думати не варт. Парує на столі ранкова тиха кава, і видива нічні розтали, мов туман, і жінка дорога з обличчям нелукавим на весь грядущий день тобі як талісман. Росте нова трава. Новітні покоління новітнього життя п’ють швидкоплинний фреш. І Ласло Керекеш, до витівок голінний, допіру подзвонив і кличе в Будапешт. * * * Актрисі сімдесят. По телеку йде фільм, в якому грала роль. Було тоді їй двадцять. Що в неї на душі? Ні чорт, ні серафим у тій страшній пітьмі не зможуть розібратись. Вона і досі там, де молодість, азарт, її герой — партнер, закоханий, мов хлопчик. Тривалий крупний план, і на щоці сльоза, і Пастернака вірш, отой, де “Аве, Отче”. Життя, що в нім жила, якого вже нема, лиш дивом збереглось на плівці ацетатній. Там, за вікном, весна, а на душі зима, і не змінити вже оцю неадекватність. “Бабуся-резонер” — невтішне амплуа. На старість прижилась в театрику заштатнім. Спливає давній фільм, і час її спливав самотині плиткій і в безладові хатнім. Скінчився ретрофільм. І треба грати знов увечері стару в якійсь бездарній драмі... …Актриса молода знімається в кіно. Їй сниться Голлівуд і вілла у Майямі. * * * Її Величність Ніч, володарка пітьми, крокує босоніж нечутно, мов лисиця. Під омофором сну дітьми стаємо ми, і нам, як дітвакам, чого лиш не насниться: у липні Дід Мороз, у грудні кущ малини, і бабка-вертоліт запрошує в політ, і ми в колисці сну до подвигів голінні, і глобусом в руках нам цілий білий світ. Та йде натомість день, безжальний інквізитор, і України яв стає тобі в очу. Зі сходу приліта пропахлий димом вітер, і вибухів луну на всю країну чуть. Шкода — оці рядки не вогнепальна зброя, найправедніший гнів — не вибухи гранат. Днесь Україна нам — не легковірна Троя, не похитнеться наш державний маєстат. Щонайтемніша ніч завжди підвладна дневі. Сміються уві сні безгрішні малюки. Пошли, Всевишній, їм бездонне чисте небо віднині — й на роки. Віднині — й на віки. * * * Нарешті ніч. Ти сам. Ніде нікого. І тиша, що рятує. Ти мовчиш. Лише душа кричить: “Що ти накоїв? Ти ж помиратимеш від самоти! Ти станеш плюсклим жебраком при церкві, ніхто тобі не кине і гроша. В самотині від ранку і до смерку не витримаю я, твоя душа. Верни її, згорьовану вигнанку, ти ж її любиш аж до німоти, і гордості трикляту лихоманку пошли, самітнику, під три чорти!” …І вибухнула тиша, як граната, що в твій окоп влетіла, як чума. Якщо не розучилася прощати — вмоли її вернутись, бо нема тобі без неї ради і розради, самотина отруїть день і ніч. Верни собі серпневі зорепади — веснянки на крильцятах білих пліч. * * * Розрада і біда моя — самотність. Увімкнено життя автопілот. Байдужість забирає у полон. Перетікає вчора у сьогодні. На самоті вітійствуєш, бува, і кров зненацька б’є в холодні скроні, та голка затупилась в патефоні, і чути нерозбірливі слова. Нарешті самота, як терапевт, і заспокоїть, й вигадає ліки, і пахнутиме кмином й базиліком прописаний латинкою рецепт. Той папірець, як буси туарег, доскіпливий провізор повивчає і відповість: — Такого в нас немає, то, певно, каббала чи оберег… Що ж, як нема в аптеці — то й нехай, знайдеться, може, у звичайнім шинку. Я обніму самотність, наче жінку, з якою перейшов і пекло, й рай. Й засвітиться оте ім’я мені, яке і хміль, і самоту здолає. Я знаю, що завжди мене чекає та жінка, теж самотня день при дні. * * * Ти мені світишся, як і колись, як була безнадійно ще молодою. Не у люстро — в очі мені дивись, молодильною вмийся водою. Я раніше думав, що пізня любов — жалюгідна вигадка сльозливих поетів. Помилявсь, як усі жовтороті, либонь, для котрих не існує авторитетів. Ти мені світишся попри роки, попри приписа долі жити нарізно. Доторк долоні, доторк щоки — любов не відає слова “запізно”. Бачу інколи так, ніби зі сторони: йде собі пара — в літах обоє. Певно, подружжя, навряд чи коханці вони, байдуже всім, лиш одне непокоїть: світиться жінка, і він ніби теж. Так не буває, бо ж не молодята! Відблиск прощальних осінніх пожеж в них на обличчях, як спалахи свята. Ти мені світишся досі. Пробач, що на порозі літа призахідні. Шкода, що пізно знайшлися обá. Щастя, що світло твоє не поблідло. * * * Не йди. Побудь ще при мені. Устигнеш скуштувати волі. Світанку промені скісні ламаються на видноколі. Утисячне я oбійму твою прощальну вже голизну. Усі “навіщо” і “чому” звучать наївно і запізно. Звикатиму пірнати в ніч неісходиму і самотню, й постеляться щербаті дні, неначе сходи у пресподню. Перетерплю. Перелюблю, хоча навряд чи це можливо. Вогнем пекельним запалю і спогади, й думки ревниві. Перепалю оцю біду, і попелище геть розвію, та іншу жінку приведу, до неї звикнути зумію, але, кохаючись вночі, боюсь трикрати і стократи на зацілованім плечі твоїм ім’ям її назвати. Романс Вночі, коли болить і завмирає серце, коли все’дно тобі, живеш чи не живеш, зіходить за вікном твоє циганське сонце, І, як колись, дзвенить криштальна долі креш. І ти, іще дівчам, ідеш мені в обійми, і срібло із небес мов німб круг голови. Хоча мої літа мене лишають бігма, і не повернеш їх, зови чи не зови, ти все одно мені, як і давно, кохана, у місячнім вбранні й при сонці золотім, і ми йдемо крізь ніч у вранішнім тумані, байдуже, що за ним осіння заметіль. Циганським сонцем ти, мов молоком, облита, знайома стільки літ, моя до німоти, онучка Мессалін, дочка мадонни Літти, мою останню ніч дай вдвох переплисти. * * * Ті голоси, що вже не прозвучать... Та все одно поінколи їх чути. Непогасима пам’яті свіча нам не дає колишнього забути. Лунає голос, та бракує слів тому, хто нагадав тобі про себе. Зупиниш крок на грішній цій землі і довго мовчки дивишся у небо. Немає журавлів серед зими, даремно сподіватися на диво. Царює тиша. Небеса німі. Як гірко почуватися щасливим, коли із німоти глухих небес торкнеться не забутий голос слуха. Дай Боже, щоб і мій колись воскрес на мить — і для коханої, і друга. * * * Розгублені обличчя городян — неначе перелякані вчорашнім, і приском ще пострілює Майдан, і лайкою в новинах слово “рашн”. З Петровських збаламучених часів, із зашморгу холопів Катерини збережено звучання рідних слів, і з них найперше слово — Україна. В часи, коли вертається пітьма, коли майбутнє заступають хмари, тоді в народу вибору нема: або забути остогидлі чвари і стати за державу як один, або піти у пахолки колишні. Спаси і захисти, небесний Син, Помилуй нас і сохрани, Всевишній. * * * Перо “рондó”, яких тепер нема, я вставив у шкільну звичайну ручку. Рік сорок сьомий. За вікном зима. Писалось і незвично, і незручно. Перо “рондó”, не “вісімдесят шість”, вмокав в чорнильницю-невиливайку, і радісно було малій душі вважати: відтепер ти усезнайко, і пишеш ти тепер не як усі, і літери виходять особливі, і що на світі білому єси один такий, удатний і кмітливий. …Перо “рондó”. Давноминулий час. Якась пропаща архаїчна марка. Своє минуле в кожного із нас. Давно в руці тримаю ручку “паркер”, та все ж нема отого відчуття, що напишу щось путнє, небувале, і стану знаменитим за життя… Перо “рондó”. Наївне і зухвале.
Шевченкіана · “Звертаємося до поетових нотаток від 27 липня 1857 р. — унікальних, зокрема, міркуваннями мистецтвознавчого характеру”. · s. 10strona oryginału ↗

Шевченковому Щоденнику — 160 років

Продовжуємо проект, присвячений 160-річчю від початку в червні 1857 р. Шевченкового Щоденника, який поет вів до травня 1858 р., а в липні подарував М. М. Лазаревському. Щомісяця ми публікуватимемо один-два записи Тараса Григоровича з авторськими коментарями історика-шевченкознавця Володимира Мельниченка. Сьогодні звертаємося до поетових нотаток від 27 липня 1857 р. — унікальних, зокрема, міркуваннями мистецтвознавчого характеру. У тексті Щоденника курсивом виділено слова, що коментуються. Володимир МЕЛЬНИЧЕНКО, доктор історичних наук, лауреат Національної премії Ук% раїни ім. Т. Шевченка 27 липня Сегодня за обедом Ираклий Александрович сообщил мне важ% ную художественную новость, вычитанную им в “Русском инва% лиде”. Новость эта для меня инте% ресна своею неновостью. “Инва% лид” извещает, что наконец ко% лоссальное чудо живописи, кар% тина Иванова “Иоанн Крести% тель” окончена! И была представ% лена римской публике во время пребывания в Риме вдовствующей императрицы Александры Федо% ровны. И по словам самого худож% ника, в газете сказано скромного, произвела фурор, какого он не ожидал. Дай Боже нашому теляти вовка зъисты. Но мне что%то страшно за автора “Марии Маг% далины”. Двадцатилетний труд сохранил ли сочность и свежесть жизни, не увял ли он, как южный роскошный цветок от долгого и ненужного поливания? Не зап% лесневел ли он, как хмельное пи% во от долгого брожения? Боже сохрани всякого артиста от такого печального и запоздалого урока. Еще будучи в Академии, я мно5 го слышал об том колоссальном, тогда уже почти оконченном тру5 де. Художники нерешительно го5 ворили об нем. Аматоры реши5 тельно восхищались, в том числе и покойный Гоголь. Карл Павлович Брюллов никогда ни слова не го5 ворил о картине Иванова, самого же Иванова в шутку называл немцем, т. е. кропуном. А кропа5 нье, по словам великого Брюлло5 ва, верный признак бездарности, с чем я не могу согласиться в отно5 шении Иванова, глядя на его “Ма5 рию Магдалину”. Восторженное письмо Гоголя ничего не сказало художнику, ни даже опытному знатоку об этом произведении. Теоретики все од5 ним миром мазаны. Граф де Кенси написал отличнейший трактат о “Юпитере Олимпийском” — ста5 туе Фидия. Издал его in folio вели5 колепно, для своего времени (в начале текущего столетия), и ес5 ли бы не приложил к своему рос5 кошному изданию рисунков, ху5 дожники бы подумали, что душа самого великого Фидия говорит устами вдохновенного графа. Но неуклюжие изобличители5рисунки испортили все дело. Как после это5 го верить этим восторженным теоретикам? Говорит как будто бы и дело, а делает черт знает что. Почтенному графу, вероятно, нравились эти рисунки%уроды, если он приложил их к своему ученому трактату. Как бы я был рад, если бы картина Иванова опровергла мое предубеждение. К коллекции моих будущих эстампов а la aquatinta прибавился бы еще один велико% лепный эстамп. О картине Моллера “Иван Бо5 гослов проповедует на острове Патмосе во время праздника бак5 ханалий”, о которой я случайно прочитал в “Русском инвалиде”, что она показывается в Петер5 бурге публично в пользу раненных в Севастополе. Не знаю, почему я имею выгоднее понятие о карти5 не Моллера, чем о многолетнем произведении Иванова. …Ираклий Александрович… Усков Іраклій Олександрович (1810—1872) — нащадок корін% них запорожців, комендант Но% вопетровського укріплення з 1853 р., майор, затим підполков% ник, відіграв позитивну роль у засланському житті Шевченка. Поет по%доброму згадував І. О. Ускова у багатьох листах із Ман% гишлака, написаних у 1853—1857 рр., та в Щоденнику. Скажімо, в червні 1857 р. писав М. М. Лаза% ревському: “Ираклий Александро% вич (щоб його лихо не знало) вели% кий мені приятель… Він мене п’ятий рік годує і напуває”. ...в “Русском инвалиде…” “Русский инвалид” — вій% ськова газета, що виходила в Пе% тербурзі у 1813—1917 рр. У літе% ратурному додатку до газети від 17 березня 1857 р. було надруко% вано Шевченкову поезію “Заво% рожи мені, волхве…” під назвою “Пустка”, без прізвища автора. Через чотири роки, 2 березня 1861 р., тобто невдовзі після смерті Шевченка, редактор газе% ти П. Лебедєв згадував, як “М. С. Щепкін, зупиняючись від сліз на кожному кроці, прочитав нам у 1856 р. ці вірші в Москві”. ...картина Иванова “Иоанн Креститель” окончена! Ішлося про картину росій% ського художника Іванова Олек% сандра Андрійовича (1806–1858) “Явлення Христа народу”. Знаю% чи, що над цією картиною худож% ник працював два десятиліття, Шевченко побоювався, чи не вплинуло це негативно на її ху% дожню свіжість і життєву пере% конливість, чи не зів’яла “роз% кішна квітка” від довгого, над% лишкового поливання. Вийшло так, що, познайомившись зі зна% менитою картиною після повер% нення до Петербурга, Тарас Гри% горович не змінив свого скептич% ного ставлення до неї. Щодо цього у спогадах Шев% ченкового приятеля кінця 1850%х рр. М. Д. Новицького є цікавий, але мало ким помічений штрих: “Водив він мене і по академічним залам, говорячи про художество й подовгу зупиняючись біля різних більш або менш відомих картин, а особливо біля знаменитої кар% тини Іванова “Явлення Христа народу” і брюлловської “Облоги Пскова”. Перша його захоплюва% ла своїми деталями, а особливо окремими фігурами, але в цілому він був нею невдоволений: “Страшно вимовити, — говорив він, — а в цілому... ну, точно гобе% лен!” (Спогади про Тараса Шев% ченка. К., 2010. С. 410). У листі до С. Т. Аксакова від 15 липня 1858 р. Шевченко жорс% тко писав: “В Академии выставле% на теперь картина Иванова, о ко% торой было много и писано, и гово% рено, и наделала синица шуму, а моря не зажгла. Вялое, сухое про% изведение. Повторился Овербек в самом непривлекательном виде”. Німецький художник Овер% бек Фрідріх (1789–1869) був гла% вою школи художників%романти% ків, так званих “назаретян”, які вдавалися до ідеалізації серед% ньовічного мистецтва, відмежо% вуючись від реальної дійсності та суспільних проблем. Але, на дум% ку сучасних шевченкознавців, “зіставлення з ним О. А. Іванова безпідставне: насправді творчість О. А. Іванова, полемічно спрямо% вана проти естетичних принци% пів і творчої практики Ф. Овербе% ка, була перейнята глибокими й тривожними суспільно%значущи% ми роздумами, волелюбними прагненнями, гуманістичним змістом (що відзначала вже того% часна критика в особі О. Герцена й М. Чернишевського) і станови% ла важливий етап у розвитку ро% сійського мистецтва на шляху до реалізму” (Тарас Шевченко. Пов% не зібрання творів у дванадцяти томах. Т. 6. К., 2003. С. 458). ...вдовствующей императрицы Александры Федоровны. Ішлося про вдову Миколи І (до заміжжя — принцесу пруську Фредеріку Луїзу Шарлотту Віль% гельміну), російську імператри% цю Олександру Федорівну Рома% нову (1798—1860), яку нещадно висміяв Шевченко у комедії “Сон” (1844): ... аж ось і сам, Високий, сердитий, Виступає; обок його Цариця5небога, Мов опеньок засушений, Тонка, довгонога, Та ще, на лихо, сердешне, Хита головою. Так оце5то та богиня! Лишенько з тобою. Характерно, що в довідці кан% целярії ІІІ відділу — вищого орга% ну таємної політичної поліції — його начальнику В. А. Долгору% кову про зміст Шевченкової ко% медії “Сон” чиновники навіть че% рез десять років — у жовтні 1858 р. не посміли нагадати про ці вбивчі рядки. Зате вони старанно переказали антицаристський зміст поезії: “Із рукописних його творів більше вартий уваги за шкідливим спрямуванням вірш його “Сон”. Тут Шевченко пред% ставляв себе уві сні й перенесе% ним спочатку в Сибір, затим у Москву і, нарешті, в С.%Петер% бург. У Сибіру він бачить злочин% ців у рудниках і в ланцюгах, які гинуть під ударами покарань; у Москві описує виснаження військ на параді, а в С.%Петербур% зі — зібрання в палаці. В зібранні сьому, за його словами, чекали государя імператора з трепетом, і коли він вийшов, усі вельможі мовчки оточили його; розмова йшла про отчизну, петлиці й ос% танні маневри; кожний намагав% ся стати ближче до імператора, щоб удостоїтися отримати від нього ляпаса чи хоч би півляпаса; государ підійшов до найстаршо% го, ткнув йому в обличчя; вель% можа, зі свого боку, ткнув наступ% ного за ним, цей — наступного, і, таким чином, стусан зверху обій% шов усіх — від першого до того, який стояв біля дверей; а в зіб% ранні розляглося: ура, ура, ура! В іншому місці козаки виражають% ся у нього: “О царю поганий, ца% рю проклятий, лукавий, аспиде неситий!” (Точно цитували жан% дармські канцеляристи поета! — В. М.). Шевченко вдається до всіх їдких і пасквільних виразів, де тільки торкається государя імпе% ратора і взагалі росіян. У кінці “Сну” він уявляє себе перед пам’ятником, спорудженим Пет% ру І%му Катериною II, і виливає жовч свою, як на того, так і на ін% шу, кажучи, що Петро I приду% шив свободу Малоросії, а Кате% рина II довершила почате ним” (Т. Г. Шевченко. Документи та матеріали до біографії. 1814— 1861. К., 1982. С. 299). Зауважу, що поема “Сон”, у якій поет уперше звинуватив са% ме Москву в нарузі над україн% ською нацією, написана після першого відвідання поетом міста в лютому 1844 р. Існує перекон% лива версія, що тоді О. М. Бодян% ський познайомив Шевченка з книгою французького мандрів% ника маркіза Астольфа де Кюсті% на (1790—1857) “Росія в 1839 ро% ці”, що вийшла в світ у Парижі в 1843 р. і користувалася великою популярністю в Росії. Саме в ній розповідалося про “надмірну ху% добу” російської імператриці та про те, що нервові конвульсії спотворювали риси її обличчя, “примушуючи іноді навіть трясти головою”. А. де Кюстін поясню% вав це наслідками потрясіння, викликаного виступом декабрис% тів у день коронації її чоловіка: “Вона ніколи не могла поправи% тися від хвилювання, пережитого нею в день вступу на престол”. Нагадаю, що навіть у день смерті російської імператриці 20 жовтня 1860 р. поет відгукнувся жорстким віршем, який свідчив, що глибинна ненависть до неї нітрохи не згасла: Хоча лежачого й не б’ють, То і полежать не дають Ледачому. Тебе ж, о суко! І ми самі, і наші внуки, І миром люди прокленуть! Дай Боже нашому теляти вовка зъисты. Українське народне прис% лів’я. Говориться жартівливо про що%небудь непосильне, немож% ливе для здійснення ким%небудь. …автора “Марии Магдалины” Ішлося про картину О. А. Іва% нова “Явлення Христа Марії Магдалині” (1835). ...сохранил ли сочность и све% жесть жизни... Між іншим, у липні 1858 р., тобто, за рік після Шевченка, ко% ли картина О. А. Іванова вже була в Петербурзі, мистецький журнал “Иллюстрация” писав: “Картина ця має мало недосконалостей, але всі вони зливаються в одному головному недоліку. Цей недолік картини в тому, що писалася вона 20 років. Вона прекрасна, проте як згадаєш, що Іванов писав її 20 років, стане досадно...” Таким чином, Шевченко мудро перед% бачив тодішнє сприйняття по% лотна серед багатьох художників ів суспільстві… Проте хто нині згадує, скіль% ки років працював художник над справді прекрасною картиною… Еще будучи в Академии… Тарас Шевченко навчався в петербурзькій Академії мистецтву 1838—1845 рр. ...тогда уже почти окончен* ном труде. Справді, зробивши перші ескі% зи до картини у 1833 р., О. А. Іва% нов уже в 1837 р. переніс компози% цію на полотно, а наступного року відтушував і тердесьєною (темно% жовтою фарбою). До 1845 р. кар% тина була фактично завершена, за винятком деяких штрихів. Шев% ченко був абсолютно точним! ...в том числе и покойный Го% голь. Шевченко зарахував М. В. Го% голя до числа “аматорів”, тобто, непрофесіоналів, любителів у га%
Шевченкіана · “Поет викривав облудність великодержавних теоретизувань про “безперспективність” української літератури”. · s. 11strona oryginału ↗

Ciąg dalszy z wcześniejszej strony — fragment strony

лузі живопису. Втім, у цьому ви% падку Микола Васильович упро% довж багатьох років духовно суп% роводжував створення О. А. Іва% новим картини “Явлення Христа народу”, зокрема, даючи худож% нику доречні й глибокі поради. Скажімо, ще в березні 1844 р. М. В. Гоголь писав О. А. Іванову: “Насчет картины вашей скажу... что до тех пор, пока не одолеет вами досада, а может быть, и со% вершенное отчаяние при мысли, что картина не будет кончена, до тех пор она не будет кончена”. Гоголезнавці припускають, що саме з цим листом пов’язаний за% пис, зроблений О. А. Івановим у чорновому зошиті влітку 1844 р.: “Згадую останній лист Гоголя і силкуюся встати на нову, ним вказану мені ступінь”. Карл Павлович Брюллов… Брюллов Карл Павлович (1799—1852) — російський ху% дожник, професор петербурзької Академії мистецтв, учитель Шев% ченка. Працював в історичному, пейзажному та портретному жан% рах, створив монументальні роз% писи релігійного характеру: “Ве% лика его слава! И необъятен его ге% ний!” (Тарас Шевченко). Взяв активну участь у звіль% ненні Шевченка з кріпацтва, на% малювавши портрет В. А. Жуков% ського, що був розіграний у лоте% рею у царській родині, і на одер% жані гроші молодого поета вику% пили 22 квітня 1838 р. із кріпац% тва у П. В. Енгельгардта. Прия% тель Тараса Григоровича А. М. Мокрицький записав у щоденни% ку 31 березня 1837 р.: “Показал его (Т. Г. Шевченка. — В. М.) сти% хотворение, которым Брюллов был чрезвычайно доволен, и уви% дя из оного мысли и чувства мо% лодого человека, решился изв% лечь его из податного состоя% ния…” З іншого боку, Брюллов оцінив і талант Шевченка%худож% ника! Найпершим доказом є те, що він узяв його собі в учні й на% віть поселив у своїй майстерні. Образ К. П. Брюллова Шев% ченко відтворив у повісті “Ху% дожник”. Помер у Римі у 1852 р. Пам’ятаєте останню фразу цього твору? “Незабвенный Карл Вели% кий уже умирал в Риме”. …кропанье… верный признак бездарности… У словнику Шевченкового сучасника і знайомого В. І. Даля: “Кропать — работать… дурно, не умеючи, кой%как…” До речі, у В. І. Даля “кропун” відсутній — це поетів словотвір, який є синонімом “кропателя”, тобто, партача, писаки, віршома% за… ...я не могу согласиться в от* ношении Иванова.. Тож у Шевченка був особис% тий погляд на полотна О. А. Іва% нова, незалежний від точки зору К. П. Брюллова. Як бачимо, з щоденникового запису, поет був би радий, якби зустріч із пред% ставленою картиною “Явлення Христа народу” спростувала його упередження. Проте не сталося! Восторженное письмо Гого% ля... Ішлося про лист М. В. Гоголя “Исторический живописец Ива% нов” у книзі “Выбранные места из переписки с друзьями”, вида% ній у Петербурзі 1847 р. Цю кни% гу Шевченко одержав у 1848 р. від В. М. Рєпніної. За десять років до закінчення картини М. В. Гоголь розповідав про неї, напевне, недостатньо, щоб його читачі уявили полотно вповні, але наголосивши на тому, що знаменна мить і художня мета картини — зобразити звернення людини до Христа: “Где мог най% ти он образец для того, чтобы изобразить главное, составляю% щее задачу всей картины — пред% ставить в лицах весь ход челове% ческого обращенья ко Христу? Откуда мог он взять его? Из голо% вы? Создать воображеньем? Пос% тигнуть мыслью? Нет, пустяки! Холодна для этого мысль и нич% тожно воображенье... Нет, пока в самом художнике не произошло истинное обраще% нье ко Христу, не изобразить ему того на полотне. Иванов молил бога о ниспослании ему такого полного обращенья, лил слезы в тишине, прося у него же сил ис% полнить им же внушен% ную мысль; а в это время упрекали его в медленос% ти и торопили его!” На мій погляд, лише М. В. Гоголь намагався тонко й чуттєво пояснити справжню причину дов% готривалої роботи О. А. Іванова. Не можна пого% дитися з Шевченком, що гоголівські рядки нібито нічого не сказали ні ху% дожнику, ні навіть досвід% ченому знавцеві, про зна% мените полотно й віднес% ти Миколу Васильовича до теоретиків, які одним миром мазані. Граф де Кенси... Катрмер де Кенсі (1755— 1849) — відомий французький ар% хеолог і письменник%мистец% твознавець, видний адміністра% тор Французької академії, кава% лер ордена Почесного легіону. Був членом Комуни Парижа, депутатом Законодавчих зборів, а затим став роялістом. Наполеон Бонапарт, пам’ятаючи про це, тримав його на відстані від дер% жавної влади, проте граф продов% жував активну творчу й адмініс% тративну діяльність. В Росії ім’я Катрмера було маловідомим. Досі висловлюєть% ся думка, що в ХІХ столітті в кра% їні популярною була лише його біографія Рафаеля Санті (1483— 1520), видана у 1824 р. Важлива Шевченкова згадка про Катрмера де Кенсі заслуговує на те, щоб інформацію про нього було вміщено в майбутніх шев% ченкознавчих енциклопедіях і словниках. ...отличнейший трактат о “Юпитере Олимпийском” Шевченко точно визначив видання Катрмера де Кенсі (1815), як “вчений трактат”, тобто наукову працю, в якій док% ладно розглянуто конкретну проблему, а саме: автор доводив, що античні скульптори покрива% ли мармурові статуї фарбами, тобто вони були кольоровими, а не білосніжними, і лише час поз% бавив їх від пофарбування. Це бу% ло відображено вже у повній наз% ві книги, де йшлося про “мистец% тво античної скульптури в ново% му світлі” та про “відтворені в ко% льорі скульптури”. Вже у назві зазначалося, що скульптури пок% ривали пластинами зі слонової кістки та золота. Все це й викли% кало обурення Шевченка. Книга Катрмера де Кенсі вийшла невеликим накладом і була маловідомою в Росії. Те, що Шевченко був знайомий з нею, ще раз яскраво підтверджує його справді європейський діапазон освіти і самоосвіти. …великого Фидия… Професійно точна оцінка Шевченка. Фідій (початок V ст. до н. е. — близько 432—431 рр. дон. е.) — справді великий, уславле% ний давньогрецький скульптор, автор грандіозних статуй Афіни Промахос, Афіни Парфенос, Зев% са (у римській міфології — Юпі% тера) Олімпійського. Вважається одним із основоположників єв% ропейського мистецтва. Тарас Григорович згадував Фідія в по% вісті “Художник”, з чого видно, що відомості про скульптора він отримав насамперед від К. П. Брюллова. Издал... in folio... У В. І. Даля: “Книга, обрезом (форматом) в сложенный попо% лам цельный лист бумаги”. Тобто, на половину паперового листа. Т. Шевченко. “Шхуни біля укріплення Кос9Арал”. 1849 р. Но неуклюжие изобличители* рисунки испортили все дело. Книга Катрмера де Кенсі міс% тила 31 ілюстрацію, переважно розфарбовані гравюри, за визна% ченням Шевченка, “малюнки5ви% родки”. Тарас Григорович, оче% видно, сприйняв версію графа, як таку, що не ґрунтується на ре% альній дійсності, не є доказаною, переконливою. В цьому немає ні% чого дивного, ідею Катрмера де Кенсі протягом усього ХІХ сто% ліття практично ігнорували вчені та мистецтвознавці, не всі прий% мають її і нині. Важливо відзначити, що Шевченко вмотивовано називає Катрмера теоретиком, той, справді, досі відомий, як теоре% тик класицизму та наслідування мистецтвом природи. У спеціаль% них новітніх публікаціях за кор% доном зазначається, що “теоре% тичні твори Катрмера розгляда% ються насамперед у контексті су% часних йому художніх уявлень і течій, у полі протистояння кла% сицизму і романтизму”. Проте в даному випадку зак% центую увагу на значно ширшій проблемі, сформульованій Шев% ченком у наступній питальній фразі, що коментується. Как после этого верить этим восторженным теоретикам? У цьому конкретному запису виразно виявлено глибоку Шев% ченкову іронію чи навіть відразу щодо людей, зокрема пов’язаних із наукою, котрі полюбляють абс% трактно розумувати, беззмістов% но теоретизувати, зловживати пустослів’ям. Нагадаю, як у передмові до нездійсненого видання “Кобза% ря” (1847) поет викривав облуд% ність великодержавних теорети% зувань про “безперспективність” української літератури і необхід% ніть писати лише російською мо% вою, висміював учених розумни% ків, які “не бачили нашого народу — так, як його Бог сотворив”: “Щоб знать людей, то треба по% жить з ними. А щоб їх списувать, то треба самому стать чоловіком, а не марнотрателем чорнила і па% перу. Отойді пишіть і дрюкуйте, і труд ваш буде трудом чесним. А на москалів не вважайте, нехай вони собі пишуть по5своєму, а ми по5 своєму. У їх народ і слово, і у нас народ і слово”. Таким є, здається мені, най% сильніший Шевченків урок, як розпізнати натхненних марнот% рателів і марнословів, які роблять чорт знає що. К коллекции моих будущих эс* тампов a la aquatinta… Акватинта — метод гравію% вання, що полягає у протравлю% ванні кислотою поверхні метале% вої пластини з наплавленим ас% фальтовим чи каніфолевим пи% лом і з зображенням, що нано% ситься кислотостійким лаком. Ще у січні 1857 р. Шевченко в листі до графині А. І. Толстої зая% вив: “...я исключительно намерен заняться гравированием акватин% та”. В липні 1857 р. Шевченко повідомляв віце%президента Ака% демії художеств Ф. П. Толстого: “...Предполагаю, и молю Бога осу% ществить мое предположение, по приезде моем в Академию я наме% рен с помощию Божиею и с помо% щию добрых и просвещенных людей приступить к гравированию a la acwatinta. И, уповая на помощь Бо% жию и на ваши советы и покрови% тельство, надеюсь сделать что5 нибудь достойное возлюбленного искусства”. Діловод Академії мистецтв О. О. Благовєщенський (1846— 1894), який у спогадах викорис% тав архіви Академії, писав: “Із ув% сіх видів гравірування йому по% любилося більше всього гравіру% вання на міді міцною горілкою (а l’eau forte). Майже всі його гра% вюри 1858—1861 рр. виконані та% ким способом...”. Український художник О. О. Ковальов (1822— 1894), який був знайомий із Шев% ченком, згадував: “Тарас Григо% рович перший у нас в Росії почав гравіювати голкою на міді за спо% собом і манерою фламандців XVII ст., дотримуючись манери Рембрандта”. Справді, Шевчен% ко розвивав прийоми офорта, і він усвідомлював це. С. Т. Акса% кову писав 15 липня 1858 р.: “Этим не новым способом гравиро% вания у нас никто не занимается, и мне пришлося делать опыты без посторонней помощи”. Звичайно, треба пам’ятати, що, за свідченням самого Тараса Григоровича, на початку травня 1858 р. гравер Ф. І.Йордан йому “показував упродовж години всі новітні прийоми гравюри акватин% ти”, і поет “розстався з ним напо% ловину майбутнім гравером”. Але хіба таки можна навчити май% стерності за годину? Навіть само% го Шевченка… Мистецтвозна% вець Є. М. Кузьмін ще у 1900 р. зауважив, що Тарас Григорович явно перебільшив допомогу Ф. І. Йордана: “Учитися йому загалом не було в кого. Правда, Шевчен% ко скористався порадами й вка% зівками Йордана, але Йордан був усе%таки гравером голкою чи різ% цем, а не офортистом. Якщо вже й казати про вчителів, то справ% жнім керівником Шевченка був Рембрандт” (Див. Шевченківська енциклопедія в 6 томах. Т. 3. К., 2013. С. 210). Справді, Тарас Григорович завжди був високої думки про творчість голландського живо% писця і графіка Рембрандта Хар% менса ван Рейна (1606—1669), розвивав його творчі принципи. Польський історик і художник, Шевченків товариш на засланні Б. Ф. Залеський свідчив: “Дуже високо цінив Рембрандта і в сво% їх роботах шукав звичайно силь% ного, а навіть фантастичного ос% вітлення, на взір голландського майстра”. Б. Г. Суханов%Подкол% зін, який хлопчиком (1858—1860) брав уроки малювання у Шев% ченка, згадував: “…В керівники та наставники він обрав собі ве% ликого майстра… Рембрандта, старанно й усидливо копіюючи його найважчі твори”. Зокрема Тарас Григорович виконав кілька рисунків пером окремих персо% нажів гравюри Рембрандта “Смерть Марії”, технікою штри% хованого офорта зробив копії з його офортів “Автопортрет Рем% брандта з шаблею”, “Лазар Клап” і “Поляк з шаблею і палицею”. Отже, спираючись на Рем% брандта ван Рейна, Шевченко са% мостійно збагатив техніку граві% рувального мистецтва, справив% ши своєю творчістю позитивний вплив на подальший розвиток гравірування в Росії та в Україні. 16 квітня 1859 р. Шевченко подав на розгляд ради Академії мистецтв два естампи — “Притча про робітників на винограднику” з картини Рембрандта і “Прияте% лі” з картини академіка I. I. Соко% лова. Того ж дня рада ухвалила визначити для нього “програму на звання академіка гравірування на міді”. Два названі офорти та офорт “Старець на кладовищі” були представлені на академічній виставці у травні 1859 р. Восени художник подав на виставку ще п’ять офортів та автопортрет олій% ними фарбами. Крім того, на звання академіка Шевченко пред% ставив естамп “Вірсавія”. Гравюра з картини Карла Брюллова”. Внаслідок 2 вересня 1860 р. рада Академії мистецтв ухвалила нада% ти Шевченкові звання академіка з гравірування, а 4 вересня цю ухва% лу оголосили на урочистих зборах. О картине Моллера... Моллер Федір Антонович (Отто Фрідріх Теодор; 1812— 1875) — російський художник, академік петербурзької Академії мистецтв з 1840 р. Учень К. П. Брюллова. Протягом 1857—1860 рр. очолював Рисувальну школу для сторонніх учнів Академії мистецтв. Шевченко був із ним знайомий під час навчання. Йому подобала% ся картина Ф. А. Моллера “Апос% тол Іоанн Богослов проповідує на острові Патмосі під час свята Вак% ха”. С. А. Гальченко справедливо зауважив, що йдеться про “високої мистецької вартості картину Мол% лера… за яку той одержав звання професора”. Втім, Шевченко зіз% навався, що сам не знає, чому від% дає перевагу цьому твору перед по% лотном О. А. Іванова. Відомо, що в поетові часи й нині “Явлення Христа народу” — незмірно знаме% нитіший і шанованіший твір, аніж картина Ф. А. Моллера. …в пользу раненных в Севас* тополе. Ішлося про поранених у Кримській війні 1853—1856 рр., що досягла найвищої напруги в Севастополі.
Житейські історії · 27 липня 2017 року минає 16 років з дня Скнилівської трагедії. · s. 12strona oryginału ↗

Ciąg dalszy z wcześniejszej strony — fragment strony

закривавлене чоло, кров стікає полиці. Він несе Яринку, в обличчі якої ані кровинки. З диким роз% пачем Олексій обхопив руками свою коротко стрижену голову. — Лесику, дитинко, — тьотя Іра обнімає його і цілує в чоло. — Яринка... — плаче голосно Олексій. — Синку, вона жива, — батько закривавленим чолом притулив% ся до сина. А назустріч біжать і біжать люди... *** Додому прийшов пізно ввече% рі. Моторошна тиша залягла у помешканні… Несподівано зад% звонив телефон. Це телефонува% ла з села Яринчина бабуся. — Як ви там, чи не сталося з вами біди? — запитала з триво% гою в голосі. — Ми були на летовищі. Там вибухнув літак. У Яринки струс мозку і перелом ноги, тато також травмований, тьотя Іра залиши% лася з ними у лікарні, — розпові% дав Олексій. — Боженьку, горенько яке! Я вже три години до вас телефо% ную. Ввімкнула телевізор, а там... Лесику, я все бачила. Горенько велике, непоправне. Дякую Гос% поду, що ви живі залишилися, рідненькі мої. Вона плакала і ще довго гово% рила крізь сльози. Попрощавшись із бабусею, ввімкнув телевізор. Знову поба% чив злощасного літака%убивцю, що, перетворившись на величез% ний палаючий смолоскип, поко% тився на людей у тому напрямку, куди пішли тато з Яринкою і тьо% тею Ірою. Страх вкотре холодом підповз до грудей, Олексій вим% кнув телевізор. Ще декілька разів дзвонив те% лефон, знайомі і друзі цікавилися долею їхньої родини. Затулив шторами вікна, тиша стала ще моторошнішою. Вона загрозливо проглядала з усіх куточків оселі, заповнювала простір, вповзала в душу і перетворювалась у страш% ну нудьгу. Він зайшов до своєї кімнати, але нудьга була такою нестерпною, як тоді, коли повер% нувся з похорону матері. Поси% дівши кілька хвилин, зайшов до Яринчиної кімнати. Ляльки, які Яринка порозкладала на своєму ліжку, дивилися на Олексія скля% ними очима і він знову виразно уявив голівку тієї дівчинки, яку бачив на летовищі. Вимкнув світ% ло і зайшов до кімнати, в якій жили батько з тьотею Ірою. По% бачив на дивані білу батькову со% рочку, занурився в неї обличчям. — Вони ж могли всі... Знову задзвонив телефон. Це була тьотя Іра.
Житейські історії · 27 липня 2017 року минає 16 років з дня Скнилівської трагедії. · s. 12strona oryginału ↗

Кораблик щастя

Ольга ЯВОРСЬКА, Львівщина — Чому ти не хочеш говорити зі мною? Ти сердишся, що ми пе% реїхали до вас? Тобі було краще жити самому? Дев’ятирічна Яринка сиділа навпроти Олексія і, підперши ру% ками підборіддя, уважно стежи% ла, як він, нахмуривши брови, шліфував шахові фігури. – Відчепися, ти мені заважа% єш. — Завжди ти так. Я бачу, розу% мію — сердишся. І мама моя ро% зуміє. — Ну коли ви такі розумні, то чому не підете з мамою туди, звідки прийшли? Яринка ображено надула гу% би, а через хвилину її личко знову прояснилося, і вона таємниче за% шепотіла: “Ну, як ти не розумієш, вони ж кохають одне одного. Я колись бачила як вони цілували% ся”. — Відкрила Америку. Слухай, не заважай, іди колиши свої ляльки. — А я тебе зразу полюбила. Тобі скоро п’ятнадцять років, ти такий дорослий і розумний — усе робити вмієш. Змайструй мені кораблик щастя, такий, щоб він ніколи не затонув. Я дивитимусь на нього і мріятиму про море. Ти сумуєш за своєю мамою, правда? Але ж ніхто не винен у її смерті. Я не люблю сумувати, та мені шко% да, що ти журишся, і я колись на% віть плакала в подушку. Ви з та% том жили три роки самі, хіба тобі не було важко? — Це я сам жив, а тато... Тато уже після першого року самот% ності знайшов твою маму і годи% нами пропадав у вас. Хто тоді пам’ятав про мене? — Проте тепер тобі не треба самому прати, прасувати, готува% ти їжу. Я завжди прибиратиму в твоїй кімнаті. — Ти добра, — Олексій лагід% но подивився на Яринку, — але інколи дратуєш мене, набридаєш розмовами, морочиш голову сво% їми теоріями, намагаєшся жалі% ти. Це ти поклала квіти у моїй кімнаті? — Я дуже хочу, щоб і в твоїх очах розцвіло щастя. Ще я нама% лювала для тебе картинку. На ній багато квітів, ластівка і твоя ма% ма. — Як ти можеш малювати мою маму, якщо ти її ніколи не бачила? — А я намалювала її подібною до тебе: з великими синіми очи% ма, чорними бровами, рівне% сеньким носом і гарними губа% ми. Я намалювала її у жовтій сукні. — У моєї мами ніколи не бу% ло жовтої сукні, вона не любила жовтого кольору. У неї були тем% но%карі лагідні очі і дуже добре серце. Його тепла вистачило та% тові тільки на один рік, — промо% вив сумно. — Чому у тебе так багато од% накових фігурок? — Це пішаки. Вони ідуть у бій першими, першими й гинуть. Але інколи, пройшовши мужньо че% рез поле битви, вибиваються у королеви, у вежі. Буває, що від малого пішака залежить перемо% га. Дивись, яка гарна королева, її ще називають ферзею. — А ось коні, — добавила Яринка. — І звідки ж ти дізналася? — засміявся Олексій. — Я ще всі фі% гури лакуватиму. — Хочеш, я тобі притчу роз% повім? Пливе у небі хмаринка, а назустріч їй сонце. — Ну й квола ж ти і малюсінька, — сміється сонце. — Нічого ти не можеш, якщо і покропиш дощем, то тіль% ки на невеличку ділянку землі. От я цілу землю зігріваю. Хмаринка підпливла близько і затулила сонце. Зразу спохмур% ніло навкруги, сумно так стало... — Ну і притча! Нісенітниця якась. Сама придумала? — Сама, — зізналася Яринка. — Мені здається, що щастя апельсинового кольору, а кораб% лик щастя повинен бути блакит% ним із білими вітрилами. — А я тобі змайструю зелений човен і заповню його колорад% ськими жуками. Згода? — Тобі таке не вдасться, — дзвінко сміється Яринка, заки% нувши назад голову. Вона ще довго сиділа біля Олексія, спостерігаючи за його спритними руками, що чаклува% ли над шаховими фігурами. *** Суботній сніданок зібрав усіх разом. Яринчина мама, висока вродлива блондинка, подавала на стіл, обнімаючи усіх лагідним поглядом. Щастя світилося в її голубих очах. — Їжте, діти, зараз принесу торт із кавою. Бери, Лесику, від% бивну, помідори. — Не називайте мене так, тільки мама могла мене так нази% вати, — похмуро відповів Олек% сій, не підводячи очей. Батько з докором подивився на сина, але погляду не зловив. — Я сьогодні їду на авіашоу в Скнилів, щоб ти не хвилювався, — підвів нарешті похмурий пог% ляд на батька. — Олексію, візьми мене з со% бою, ну, будь ласка, будь ласочка, — залебеділа Яринка. — Ну і придумала. Напевне, я з тобою водитися буду. Поїдь, як% що хочеш, з подругами, з мамою. — З якими подругами? Я ж ні% кого не знаю у вашому районі. Я хочу на літаки подивитися, на па% рашутистів. — Може, ми всі разом пої% демо, цілою сім’єю, — обізвався тато. — Ну ви їдьте собі, а я ще на Личаківське кладовище зайду. — Ми могли би всі разом туди піти, віднести квіти на могилу, помолитися, — тихо сказала Яринчина мама. — Ідіть собі куди хочете, ро% біть що хочете, а мені дайте спо% кій, — нервово підвівся з%за столу Олексій і, грюкнувши дверима, пішов із кімнати. Деякий час усі мовчали. — Він за своєю мамою сумує, а взагалі він хороший, — поруши% ла мовчанку Яринка. — Підемо на авіашоу, добре? Ну мамо, татку, — Яринка пере% водила благальний погляд із ма% тері на батька. Вона ніколи не знала іншого тата і тому зразу по% любила Олексієвого, як рідного. *** На летовище Олексій пішов із друзями — Олегом і Русланом. Святкова атмосфера, чудова му% зика допомогли розвіятись, і він призабув батька і його нову сім’ю. Навколо гуляли люди, сміялися діти. Всі були святково одягнені, із захопленням спостерігали за тим, що відбувалося в небі. Хлоп% ці відчули себе дорослими й віль% ними. Випили по пляшці пива у виїзному кафе “Славутич”, після чого знову пішли ближче до літа% ків. Раптом Олексій побачив сво% їх. Вони ішли серед натовпу, три% маючи за руки Яринку. Вона весь час щось говорила, повертаючи голову то до мами, то до тата. По% чуття ніжності до дівчинки жило у серці Олексія з першого дня їх% нього знайомства. Чисті, світлі Яринчині очі випромінювали та% ку щирість і доброту, що не люби% ти її було неможливо. Він деякий час дивився їм услід, а потім, по% вернувшись, пішов із друзями у протилежний бік. Купивши по морозиву, хлопці з щирим захопленням стежили за супервинищувачем СУ%27, що демонстрував фігури вищого пі% лотажу. Із завмиранням серця Олексій дивився, як він викону% вав “кобру”, сміливо опускався вниз. Усі сміялися, аплодували. І раптом літак, перекинувшись у повітрі, полетів на натовп людей. Пролунав страшний вибух, хма% ри вогню і диму сягнули небес... У перші секунди Олексій не міг нічого збагнути. Вогонь котився у тому напрямку, куди пішла Яринка з батьками. Охоплений жахом і страшним розпачем, він побіг летовищем. Звідусіль доно% силися зойки, крики, стогони. — Туди не можна, — перекри% ли дорогу військові. — Пустіть, там Яринка, тато, тьотя Іра. Олексій проривається і бі% жить летовищем крізь плачі і крики людей. Навколо мертві і поранені, рештки тіл — ноги, ру% ки, голова дівчинки. — Тату, Яринко!.. — уже кри% чить він і не чує свого голосу. — Мамо, мамочко, допоможи, щоб вони не загинули. І раптом хлопець бачить їх, ідуть просто до нього. У батька — Олексію, в холодильнику є котлети, борщ, картопля. Розіг% рій собі і поїж. — Добре, — відповів стрима% но, хоча знав, що їсти не буде. — Як ви там? — Татові почистили і позаши% вали рани, Яринці також зробили операцію, вона спить. Не хви% люйся, все буде добре. — Пробачте мені, — промо% вив тихо. — Лесику, ми всі тебе дуже любимо, — раптом заплакала тьотя Іра. Коли поклав слухавку, тиша ніби розступилася, і він виразно почув крик. Прислухався... Всю% ди тихо. Знову зайшов до своєї кімнати. По черзі брав у руки кожну шахову фігурку і, потри% мавши, клав на місце. — Обов’язково навчу Яринку грати в шахи. Було далеко за північ, але зас% нути не міг. Тільки заплющував очі, як хмари вогню і диму сягали небес, а він, огорнений холодною пеленою, біг летовищем, над яким завис завмерлий крик... Ішов Львовом, ніби кладови% щем — так сумно було довкола. Душа щеміла, Олексієві було важко і боляче. Прапори, позна% чені чорними стрічками, наче жалобні хоругви, нагадували, що сталося велике лихо. Сліпуче сонце пливло у небі, а Олексієві було холодно, ніби хтось перетяв сонячні промені і вони не сягали людей. Здавалося, що страшна чума пронеслася над містом. Хлопцеві інколи зустрічалися люди в чорному одязі. Літній ра% нок розсівав смуток, звідкись до% носилася жалобна музика. При% туливши до грудей згорток, пі% шов до лікарні. — Вам до кого? — запитала молода дівчина в білому халаті. — До Косарських, — промо% вив тихо і відчув як страх млосно підступає до серця. — Вони всі живі? — Звичайно, — відповіла ко% ротко і провела його до палати. — Лесик прийшов! — радісно вигукнула Яринка. Вона лежала із забинтованою головою на високому ліжку, з під% вішеним до правої ноги ванта% жем. — Чому ти сама? — здивував% ся Олексій. — Вона не сама, вона зі мною, — зауважив лікар, якого хлопець чомусь не побачив. — Зараз я піду до інших хворих, а Яринка зали% шиться з тобою. У випадку три% воги натискайте червону кнопку. — Мама зараз повернеться, вона пішла до тата, він лежить у сусідній палаті, — сказала, усмі% хаючись, дівчинка. — Ану відгадай, що я тобі приніс? — Зараз, зараз... Дай подума% ти. Мабуть, банани, апельсини і... напевне, цукерки. — Ось, бери, — витягнув з ко% робки і простягнув їй чудовий го% лубий з білими вітрилами кораб% лик. — Ой Лесику, — вигукнула захоплено, — ти змайстрував мені кораблик щастя. Я знала, вірила, що ти колись мені його подаруєш. Які ми щасливі, правда? Ми завжди будемо щас% ливими, — щиро зазирала Олек% сієві в очі. Здалеку доносився похорон% ний плач церковних дзвонів… За невинно убієнними...
Незабутні · “Державу не твориться в будучині, Державу будується нині...” · s. 13strona oryginału ↗

Унікальні виставки до 110&річчя Олега Ольжича

У Національному музеї літератури України відкрилася виставка “Поет суворого життя”, приурочена 110-річчю від дня народження поета, автора збірок “Рінь”, “Вежі”, праці “Євген Коновалець”, археолога, одного з керівників ОУН, сина видатного майстра слова Олександра Олеся — Олега Ольжича. Портрет Олега Ольжича На ній представлені унікальні документи: нотатки, фотографії, археологічні замальовки, автог% рафи з архіву літератора й учено% го, який передала дружина його сина Ольга Кандиба Інституту лі% тератури ім. Т. Шевченка НАНУ. В експозиції — дозвіл на в’їзд до Чехії Олега Ольжича і його мате% рі Віри Кандиби, виданий 1923 року, свідоцтво про шлюб поета з Катериною Білецькою, донькою професора, проректора Україн% ського Кам’янець%Подільського університету, шлюбний перстень із надписом “Калина”, альбом родинних фотографій, на яких є і Олександр Олесь та усі члени ро% дини, інший — з археологічних розкопок, дисертація “Неолітич% на мальована кераміка Галичи% ни” з начерками, зробленими під час експедицій та в музеях Євро% пи тощо. Окрім архіву, який ро% дина Ольжичів%Кандиб, “будучи свідомою своєї ролі”, під час пе% реїздів із Праги в Німеччину, по% тім у Канаду, “зберігала, як най% більший скарб”, пані Ольга пере% дала речі, якими користувався поет, — особистий наплічник, із яким він 1941 року прийшов із похідною групою у Київ, оригі% нальну ляльку в українських строях. “Її, зроблену на замов% лення, як тоді казали “ук% раїнськими дамами”, Олег Ольжич подарував амери% канській дослідниці Етель Лессер під час свого пере% бування в США. “За знім% ками, а в родині кожен рік фотографувалися, за лис% тами можна зрозуміти ат% мосферу в родині” — каже Ольга Кандиба. — А за штемпелями на листівках — простежити шлях пере% сування Олега Ольжича. Завдяки цьому архіву та% кож можна простежити по% годинно і навіть похвилинно життя поета. Втім, досі залиша% ються не до кінця дослідженими обставини його арешту і смерті”. З початком гітлерівських реп% ресій поет переїздить до Львова, де 1944%го його заарештували і по%звірячому закатували вже в Наплічник, українська лялька Олега Ольжича гітлерівській Німеччині гестапів% ці. Є версія, що до його знищен% ня були причетні агенти НКВД. Як розповідає пані Ольга, її роди% на тривалий час шукала докумен% ти в німецьких архівах, але ніде нічого не збереглося, попри ні% мецьку пунктуальність: ніяких свідчень, навіть звичайних про% токолів затримання та допитів. За однією з версій, каже Ольга Кан% диба, арештанта утримували в тюрмі, з якої радянські війська вивезли всі ар% хіви. Тож їх необхідно шукати в Росії, звичай% но, не тепер… Директор Інституту літератури ім. Т. Шев% ченка НАНУ Микола Жулинський подякував Ользі Кандибі за збере% ження матеріальної пам’яті про видатного українця. Він зазначив, що науковці тепер ма% ють упорядкувати ар% хів, перевезення якого в Україну стало можли% вим завдяки сприянню посольства України в Канаді, та підготувати його до друку і вивчення. А поет і видат% ний громадський діяч Дмитро Павличко зазначив, що повер% нення архіву до Києва, де в 1941—1942 рр. жив Олег Ольжич, налагоджуючи підпільну мережу ОУН, і де став одним із організа% торів Української Національної Ради, “це значна подія для нашо% го політичного мислення”. А наступного дня у Націо% нальному музеї історії України відкрилася виставка “Державу не твориться в будучині, Державу будується нині…”, теж присвяче% на 110-річчю з дня народження українського поета, археолога і громадського діяча Олега Ольжи% ча (1907—1944). На виставці представлені унікальні докумен% ти, малюнки, археологічні зама% льовки, фрагменти трипільської кераміки, фотографії, твори для дітей, дисертація та її переклад, наукові статті, автографи та збір% ки поезій Олега Ольжича (Олега Олександровича Кандиби), нада% ні Інститутом літератури ім. Т. Шевченка НАНУ, Фундацією імені Олега Ольжича, Бібліоте% кою ім. О. Ольжича та фондами НМІУ. Також складовою вистав% ки є планшети з інформацією та фотографіями, які висвітлюють основні етапи життя Ольжича, його діяльність як вченого, поета і політичного діяча, фотографії О. Ольжича в дитинстві та юнос% ті, його листи до родини і близь% ких, пам’ятні речі на вшанування річниці від дня народження Оле% га Ольжича. Директор НМІУ Тетяна Сос% новська у виступі зазначила, що Олег Ольжич прожив лише 37 ро% ків та за цей короткий час він встиг зробити дуже багато. За її словами, назва виставки “Держа% ву не твориться в будучині, Дер% жаву будується нині…” є надакту% альною сьогодні. “Ця виставка повинна бути для співробітників музею і всіх, хто її відвідає, ваго% мим стимулом, щоб поміркувати над тим, а що ти за свій відтинок часу, який ходиш по землі, зробив для держави”, – сказала Тетяна Сосновська. Історик Сергій Кот розповів, що Олег Ольжич міг би реалізу% вати себе у багатьох сферах поза політикою, міг влаштувати осо% бисте життя в США з дочкою мільйонера, але він своє особис% те поклав на вівтар України. “Коли він писав, то ніколи не кривив душею. Він жив життям героїв своєї поезії. Він так і скін% чив героїчно свій шлях, як і його літературні герої”, — додав Сер% гій Кот. А Богдан Червак повідо% мив, що до 110-річчя у Житоми% рі — рідному місті Олега Ольжи% ча, встановлять пам’ятник поету. Подія має відбутися на День не% залежності, 24 серпня цього ро% ку. Сергій Гальченко, Микола Жулинський, Ольга Кандиба та Сергій Кот під час презентації виставки в Музеї літератури
Незабутні · “Державу не твориться в будучині, Державу будується нині...” · s. 13strona oryginału ↗

Кришталева чаша кобзаря Віктора Лісовола

15 липня у Вишгороді було встановлено меморіальну дошку відомому бандуристу, композитору, заслуженому працівнику культури України Віктору Лісоволу. На відкритті виступили голо% ва Вишгородської РДА В’ячеслав Савенок, поет%пісняр, народний артист України Вадим Крищен% ко, народна артистка України, волонтер Світлана Мирвода, Ан% самбль “Козацькі забави” під ке% рівництвом народного артиста України Андрія Вереса, Хор “Зо% лотий вік” (м. Вишгород), Хор “Гомін” ім. Леопольда Ященка (м. Київ), письменник Роман Ко% валь, кобзарі і бандуристи Тарас Силенко, Віталій Мороз та Олек% сандр Гончаренко, меценати Ва% лерій Виговський та Анатолій Козачок, донька дружини кобза% ря, режисер театру Патімат Мір% зоєва, вишгородські просвітяни Сергій Прокопенко та Галина Дмитренко, радник голови Виш% городської РДА Стефанія Сідляр. На захід, який тривав понад 3 (!) години, прибули вишгородці та приїхало багато гостей із столиці. Відкривати меморіальну дошку випала честь знаному поету%піс% няру і другу бандуриста%компо% зитора Вадиму Крищенку та відо% мому громадському діячеві і ме% ценату багатьох патріотичних проектів Валерію Виговському. Віктор Іванович Лісовол — бандурист, композитор народив% ся в с. Семенівці Полтавської об% ласті, дитинство провів на Обо% лоні. Батько Віктора загинув на війні. Сина виховала мати Надія Сергіївна Заворотня, яка знала безліч українських пісень. Вагому роль у духовному розвитку Вікто% ра Лісовола зіграли твори Василя Симоненка, Івана Драча та Бори% са Нечерди. Перший публічний виступ Лісовола як бандуриста відбувся в жовтні 1971 року у му% зеї Тараса Шевченка в Києві. Віктор Лісовол 1973 року за% кінчив студію кобзарського мис% тецтва при Українському хорово% му товаристві. Виступав на кон% цертах як кобзар, співак хору “Го% мін”, учасник Капели бандурис% тів (1987—1991). 1988 року при капелі закінчив кобзарську сту% дію. Входив до громади Націо% нальної Спілки Кобзарів Украї% ни. Найвідоміша композиція на% писана Лісоволом — “Наливаймо, браття, кришталеві чаші” на сло% ва Вадима Крищенка. Під марш, покладений на її мелодію, крокує сучасне українське військо. Єжи Гофман, без дозволу авторів, ви% користав її у фільмі “Вогнем і ме% чем”. Але хоч стрічка від прокату й отримала мільйонні статки, ук% раїнському бандуристові, окрім морального задоволення, нічого не дісталося. Загалом кобзар Лі% совол створив понад 70 власних мелодій. У збірнику “50 пісень Віктора Лісовола” 2007 року представлено частину доробку кобзаря — 50 історичних дум і пі% сень на слова Тараса Шевченка, Пантелеймона Куліша, Володи% мира Сосюри, Дмитра Луценка, Павла Тичини, Вадима Крищен% ка та інших знаних поетів, а та% кож обробки народної творчості. Серед творчої спадщини такі зна% ні думи на історичні теми, як “Ой під лісом та під Лебедином”, “Про Абазина”, “З Полтавського бою”, “Ой повійте, вітри, з дале% кого краю”, “Дума про отамана Зеленого”, “Кричать сичі та чор% ний ворон кряче”, “Скільки літ Вкраїна%мати…”, “Вставай, на% роде”, “Як рушали козаченьки”, “Кришталеві чаші”… Особистість Віктора Лісовола – це той діамант, та перлина, ім’я якої буде виблискувати в плеяді діячів української культури, що є символом і душею української нації. Віктор Іванович був кори% феєм української музичної куль% тури. Пророчими стали слова Л. Череватенка: “Лісовол співав, бу% див, надихав розгублених україн% ців, він створив всенародну мар% шеву пісню, під яку сучасне укра% їнське військо переможно крокує в майбутнє”. Залишились музика та пісні, книги, друзі, рідні та од% нодумці. Залишилось добре ім’я та світла пам’ять про людину, яка випромінювала світло своєї душі для рідного народу. На будинку, де жив останні сім років Віктор Лісовол, нині встановлено мемо% ріальну дошку, в цьому є велика і загальнолюдська справедливість, данина шани перед людиною, ім’я якої становить славу і гор% дість кобзарства України. А най% кращим пам’ятником патріоту, митцю і справжньому громадя% нину нашої України будуть наші добрі справи для процвітання вільної, незалежної, демократич% ної, соборної європейської дер% жави. Сторінку підготував Георгій ЛУК’ЯНЧУК Фото автора Бандурист Віталій Мороз, письменник Роман Коваль, поет9пісняр Вадим Крищенко, кобзарі і бандуристи Тарас Силенко та Олександр Гончаренко
14 “Хай Ваше Слово завжди залишається магічним”. Дитяча сторінка · s. 14strona oryginału ↗

Багатобарвність світу дитинства

Людмила СТАРОВОЙТ, м. Миколаїв Сьогодні Анатолій Качан — автор 17 поетичних книжок для дітей, загальний наклад яких перевищує 900 тисяч примірників. Плідними стали останні роки: 2013 року побачила світ книжка лірики та ігрової поезії “Листи з осіннього саду”, а наприкінці минулого року — “За нашим садом грає море” і “Гуляє парус на Лимані”. Його вірші — в шкільних підручниках і посібниках, хрестоматіях та антологіях, часто зустрічаються і в зарубіжних виданнях. Сучасні критики вважають А. Качана яскравим представником нового лірикопсихологічного напряму в сучасній поезії для юних читачів, а одна з найпрестижніших премій у дитячій літературі була надана йому “за створення високохудожнього образу українського Причорномор’я”. Творчість А. Качана відрізняється неповторністю творчої манери, в якій об’єднані національне, етнічне начало з новими зображальними засобами. Смілива метафора, несподіваний епітет, оригінальне порівняння дають можливість його читачам у відомому відкривати невідоме. Він поетизує реальність, але не вигадує якихось штучних збудників насолоди для дітей. У нього сад “впустив на землю жовтий лист”, чабан “жене ґирлиґою туман”, на кущах “горобці цвірінчать, наче діти, що азбуку вчать”, хмара “кинула якір в Лиман”, а до Бугу “тулиться поголена косою сіножать”. Фантастичне і реальне в його творах переплітається надзвичайно органічно. Залізне серце теплохода починає прискорено битися, побачивши вогні рідного причалу. Таємничий маг-ворожбит виявляється звичайнісіньким телевізором, чари якого можна зняти, натиснувши на кнопку “Stop”. А паперові кораблики, що перевозять у трюмах знання, на ніч причалюють у загадковий порт Фель. Чари поезії в цього автора виникають завдяки точності передачі вражень і почуттів від сприйняття навколишньої дійсності. А. Качан є автором високохудожніх зразків мариністичної поезії, яка так рідко зустрічається сьогодні в дитячій літературі. А у нього в кожній збірці – вірші морської тематики. То не просто статичні пейзажі, його вірші наповнені динамікою, невпинним рухом, де кораблі-мандрівники вітають протяжними гудками рідні береги, рибальські баркаси поспішають перевірити в морі неводи, а білий парус ловить вітер парусиновим крилом… Ці образи несуть юним читачам радість відкриття живого, мінливого, багатобарвного світу. А. Качан — обдарований майстер етнопоезії. З його віршів юні читачі дізнаються про таїнства обрядів, звичаїв, вірувань українського народу, в яких розкривається його душа. У творах поета дуже тонкий і добрий гумор переплітається з м’яким ліризмом. Легкість, динамічність вірша, різноманітні мовні ігри зі словами-двійниками, фразеологізмами, прислів’ями, паліндромами залучають до читання дітей широкого вікового діапазону. Їм ніколи не буває нудно читати вірші А. Качана, які активізують увагу, розвивають асоціативне мислення, дарують радість відкриття незнайомого в знайомому. Вірші поета — це ще й запрошення юних читачів до співтворчості. Його книги завжди талановито ілюстровані. Почнеш читати — і поки не розгадаєш всі загадки, не відшукаєш загублені літери, не насолодишся багатством уяви в його дражнилках, мирилках, скоромовках, недомовках, звукограях, буквограях — книгу не закриєш. А. Качан заново відродив у авторській поезії жанр безконечника. Крім трансформованих сюжетів із народнопоетичної творчості, відомих лінивих вареників чи грека, який ловив у річці рака, він створив близько двох десятків своїх власних сюжетів, інколи ще й надаючи їм форму загадки. Такі твори спонукають маленьких читачів до кмітливих пошуків. Поєднує всі основні теми поетичного світу А. Качана образ диво-саду, який зустрічаємо в багатьох віршах, але найвиразніше виписаний у автобіографічній ліричній сповіді “Райський сад”. Водночас це конкретний сад у рідному поетовому селі, але це й міфологема “дитячого раю” на землі, де кожен почувався щасливим, попри всі випробування та негаразди. Образ саду розростається до символу народу, що жив-раював на своїй землі, але на долю якого випали й війни та голодомори. Поет вірить у відродження райського саду — квітучого життя в Україні — і передає цю віру читачам. Хоча А. Качан вже майже півстоліття живе в Києві, він ніколи не забуває країну свого дитинства, часто буває в миколаївських бібліотеках, студентських аудиторіях і шкільних класах з презентацією своїх нових книг, виступає на наукових форумах. Разом зі своїм племінником, міжнародним гросмейстером Олександром Зубовим був ініціатором проведення в Миколаєві Першого в Україні (2002) фестивалю шахопоезії. Другий такий фестиваль за активної участі Анатолія Качана був проведений у Миколаєві в жовтні 2011 року і присвячений творчості видатного письменника Миколи Вінграновського. Сьогодні Анатолій Качан сповнений сил і енергії. Земляки від усієї душі бажають доброго здоров’я, здійснення всіх творчих задумів. Хай Ваше Слово завжди залишається магічним, налаштовує читачів на співпереживання і гармонію! Якби на хміль не мороз... За народною приказкою У містечку Яготин На Зелене свято Хміль обвив з усіх сторін Нашу білу хату. Хміль тини позаплітав, Клечанням зеленим Вікна, стіни заквітчав І телеантену. Якби на хміль не мороз Та не хуртовини, Він би і на х м а р о ч о с Виліз без драбини. Хміль би й х м а р у заквітчав На Зелене свято, Та крутий мороз відняв В нього сил багато. Від морозу вутлий хміль Снігом укривався, А в шалену заметіль У замет ховався. Навесні наш хміль ожив, Вдруге народився, Хату зеленню обвив І на дах п о п л і в с я . А поплівся хміль туди, Бо цікаво знати, Як ростуть там у гнізді Два Ле-Ле-ченяти. 29.06.2017 А. К.
14 “Хай Ваше Слово завжди залишається магічним”. Дитяча сторінка · s. 14strona oryginału ↗

Бібліоекспрес «Книга. Літо. Я і друзі»

Світлана ШАГАН Літо у розпалі й можна робити стільки цікавих і веселих речей: їсти морозиво, купатись у річці, їздити на велосипеді, гуляти, а можна — придумати ще безліч класних розваг разом із друзями та обласною бібліотекою для юнацтва. Традиційно бібліотека запросила до себе в час літніх пришкільних таборів учнів 1-5 класів для участі в креативних, веселих і простих майстер-класах. Партнером ОБЮ у проведенні бібліоекспресу “Книга. Літо. Я і друзі” став Івано-Франківський центр дитячої та юнацької творчості та СШ № 5. Діти, що відвідали бібліотеку, не мали часу навіть вгору глянути: адже скільки всього можна за кілька тижнів спробувати, керуючись незвичайними порадами вмілих майстринь. У перший тиждень літнього читального залу всі охочі могли навчитися робити незвичні речі з буденних матеріалів. Разом із бібліотекарями Валентиною Мельничук та Людмилою Ковальчук діти виготовляли браслети та рулончики з кольорових коктейльних трубочок і веселі літні сонечка та квіти з лазерних дисків і кольорового паперу. А ще довідались про книжкові новинки цього літа на бібліовізиті — “Читай і рости разом з книгою”. Продовжили пізнавати світ ручної роботи наймолодші школярі разом із керівниками гуртків декоративно-ужиткового мистецтва ЦДЮТ. Галина Гавриш навчила школярів виготовляти яскравий і солодкий букет тюльпанів із гофрованого паперу та цукерок. Галина Франчук провела майстер-клас, на якому кожний учень створив делікатний та оригінальний декоративний метелик із бісеру. В умілих руках майстринь Марії Онуфрейчук та Ірини Гедзик звичайний кольоровий папір перетворювався на квітковий букет нарцисів і калинового цвіту. Запам’ятається початок літа в нашій книгозбірні дітям веселими і пізнавальними конкурсами в бібліонастрої “Зустріч з таємничим світом книги” та кіно-вітрині “Книга в кадрі”.
Палітра · “Творчість — то самозаглиблення, коли картина сама “працює” з глядачем, і він “працює” з нею”. · s. 15strona oryginału ↗

Ciąg dalszy z wcześniejszej strony — fragment strony

тoй замурований голос вкладаючи його до моїх вуст. Анатолій Криволап: “У мистецтві все просто, будуть досягнення — вони стануть відомими. Треба молодих митців посилати для студій за кордон, щоб більше мали розу% міння, сприйняття, що таке contemporary art. Дуже важливо щось запропонувати, щоб цікавим було не тільки в Україні, а й у сві% ті… Поки*що прорив здійснюють одиниці. У свій час мистецька група “Живописний за% повідник” мала вплив на становлення сучас% ного мистецтва в Україні. З Тіберієм Сіль% ваші формувалося нове середовище, ми со% ратники... Люблю білий колір…”. Щодо білого кольору… Уявімо білі са% ди, людей у білих полотняних одежах по% руч із білими хатками. Це не прихований диктат темно%синього, не декадентська жалоба чорного, тільки білість і легкість, як перша снігова пороша, чи білина пе% люсток вишневого квіту, кружляючих у повітрі на території саду. Згідно з тракту% ванням Ошо, — “…коли білий промінь сонця проходить крізь призму, він ділиться на 7 кольорів. Ось так з’являється весел% ка... Розум — це призма, він ділить речі на частини. Істина єдина …А містик намага% ється зібрати сім кольорів веселки знову разом, як це було на початку, перед тим, як вони пройшли через призму…”. Анатолій Криволап у малярстві крокує Шляхом Даним. Цей шлях поважає індиві% дуальність, унікальність, а не великий гурт, у повазі — свобода мистецького ви% бору. “Тільки в стані Свободи народжуєть% ся розуміння”, — у це вірив Ошо. льорів вражає робота Валентина Бернад" ського “Теплий день”, краса української при" роди майстерно мальована у картинах Асха" та Сафаргаліна “Літо”, Альбіна Гавдзинсько" го “Район дачі Ковалевського”, Олександра Сіренка “Квітуча груша. Село Веприк”, Бори" са Колесника “Санаторій Крим”; любов до села передана у полотнах Віктора Чауса “Ко" совиця”, Віктора Ковтуна “Мамині гуси”, Ві" ри Баринової"Кулеби “Скирдування”; поруч натюрморти Валентини Цвєткової “Флокси у синій вазі”, Галини Зорі “Натюрморт з яблу" ками”, Євгена Смирнова “Натюрморт з зеле" ними грушами”. А трієнале скульптури, що відбувається вже всьоме, надає можливість одночасно ознайомитися з останніми здобутками вже знаних художників, корифеїв української скульптури і тих, хто тільки починає йти не" легким шляхом становлення професійного скульптора. Майстри старшого покоління зустрілися зі студентами вишів. Кияни Юрій Багаліка, Микола Білик, На" таля Дерегус, Борис Довгань, Олександр Дяченко, Аліса Забой, Віктор Коновал, Вік" тор Липовка, Олександра Рубан; переможці минулорічних трієнале – Володимир Протас, Василь Корчовий, Володимир Кочмар, Кос" тянтин Синицький; харкв’яни Валерій Пиро" гов, Фелікс Бетліємський, Сергій Сбітнєв; одесити Олександр Коваль, Олег Новаєв, Юрій Зільберберг; Богдан Корж (Ужгород), В’ячеслав Гутиря (Горлівка) – це неповний перелік знаних майстрів, які беруть участь у новому культурно"мистецькому проекті. Представляють свої роботи і молоді автори, серед яких Петро Гронський, Єгор і Микита Зігури, Олексій Золотарьов, Ганна Кисельо" ва, одесит Андрій Ахтирський тощо.
Палітра · “Творчість — то самозаглиблення, коли картина сама “працює” з глядачем, і він “працює” з нею”. · s. 15strona oryginału ↗

Анатолій КРИВОЛАП: ««М Мииссттееццттввоо ссттввооррю юввааттии ооккрреемммуу ддііййссннііссттьь»»

Андрій БУДКЕВИЧ, дослідник мистецтва Німецький соціолог Пауль Барт писав: “При масовості культури не йдеться про її якість. Вершинні досягнення в літературі, малярстві й музиці вимагають високої осві% ти. Тому вони масі назагал недоступні. Ко% ли, наприклад, пересічний німець гово% рить про “німецький фаустівський дух”, то це зовсім не означає, що він знає і розуміє проблематику, яку порушив Гете в своєму “Фаусті”. Масова культурна свідомість надзвичайно спрощена і знижена до рівня масового розуміння речей. Тому пропаган% дивні фрази і крилаті газетні гасла на прак% тиці найбільше впливають на свідомість загалу…”, — це було зазначено 1913 року. Картини цього митця не для широких мас. А почуймо краще, про що мовить ху% дожник. Анатолій Криволап: “Ніколи не будую планів, віддаюся інтуїтивності. Не знаю, що робитиму завтра. Десять років віддав абс% тракціонізму... А новий український пейзаж — він медитативний, не для розглядання, плямами створюю стан, куди входить люди% на чуттєво. Пейзажі для медитації…” Парадокс може зрозуміти лише медиту% юча людина, а не той, хто керується лише головою, розумом. Це картини містичні, вони поза дешифруванням вченими: міс% тик висловлюється парадоксально. Мис% литель Ошо був переконаний, що “пара% докс — єдиний спосіб означити те, що справді істинне. Логіка — це завжди поло% вина, вона нічого не схоплює повністю…” Сприйняти, відчути, зрозуміти, а потім вподобати нинішнє малярське письмо Анатолія Криволапа можна і за допомогою Абхайядатти “Леви Будди”: Медитуй про радість день і ніч… Коли ти медитуєш таким чином довго, будуть виникати образи, і ти досягнеш стану просвітленості… Або спостерігаючи теперішню мить: Не варто людині жити минулим, або будувати майбутнє на надіях, тому що минуле пройшло, а майбутнє не наступило. Краще уважно роздивлятися кожний знову виникаючий стан… (Бхадекаратта. Сутта 3.) Анатолій Криволап — художник, ім’я якого відоме за межами країни та популярне в колах шанувальників малярства й дослідників мистецтва. Віднедавна значну частину часу він проводить у Закарпатті. Для свого осідку обрав не Ужгород чи Мукачево, а село в горах на Великоберезнянщині. Хтозна, можливо, скористався порадою А. Шопенгауера: “Перебувати у світі, не будучи присутнім у ньому: злетіти над світом і споглядати його суєту…”. Адже мешкання в гористій місцевості накладає відбиток на світогляд, — людина починає дивитися і бачити все довкруг не так, як це властиво тим, хто живе у долині. Езотерика, містика, символіка віками вабили окремих творчих особистостей пос% вячених малярству, поезії і музиці. Це пошук символів, прихованих від людського ока. “Якраз у символізмі оживає прагнення дешифрувати потаємний смисл образу — символу, піднестися до божественного знаку через навіювання стану, відчуття, які не можуть бути висловлені буденними фразами, а тільки над — мовою, мета — мовою символів — закоркованих ваз, які донесла до людини течія тисячоліть”, — науковець Анна Біла. У символістів кольори, запахи і звуки нерозривно пов’язані між собою, цілі вір% шові форми можуть поставати символами. Василь Стус, а до нього П. Тичина і В. Свідзінський наповнювали медитацію краєвидів окрім малярського ще й музич% ним кодом. У П. Тичини трапляється, що поетичне слово — то кольорово%звукова пляма, а музика — сутність вірша, а не акомпанемент. Андрій Бєлий зауважив: “Фарби заспівали: у Рембо звуки стали фарбами, у Верлена слова — звуками…” С. Малларме вважав, що символ ство% рюється двома шляхами: певний об’єкт, хай незначний, потрапляє у свідомість по% ета і входить в асоціативне поєднання з його станом душі; другий метод асоціації образу випливає з середини на поверхню, душевне почуття проектується на навко% лишній світ. Музику поет воліє бачити, ар% хітектуру чути, поезія насичена пахощами, а в живопис закладено глибокі відчуття. Анатолій Криволап: “Картини — це моє особисте життя, мої емоції, це й експеримент. Творчість — то самозаглиблення, коли картина сама “працює” з глядачем, і він “працює” з нею… Люди існують у межах, митці ви% ходять за межі, радикалізація особистості… Маю схильність до простих формулювань, не люблю давати назви картинам, просто треба вказувати дату написання, і... все. Назва робо% ти — це нав’язування чогось споглядаючому… Художник дає багатошарову інформацію і можливість діалогу. Подеколи можу створити настроєвий пейзаж”. Зараз дуже мало уваги приділяється люд% ській сутності, яку складає психіка людини, хоча функції її свідомої частини досліджують із різних сторін. Одначе найбільш складна і невідома частка підсвідомого, де народжу% ються символи, все ще, по суті, не вивчена. Ми ледве не щоночі отримуємо сигнали, але дешифрування отриманих повідомлень для багатьох — втомливі й не важливі. Потужна зброя людини — її психіка — майже не є об’єктом роздумів, а часом і нехтується. Вис% лів “це зі сфери психології, панове”, часто трактується як “це дрібниці…” У “Декларації заумної мови” О. Круче% них зазначав: “Думка і мовлення не всти% гають за переживанням, тому митець віль% ний висловлюватися не тільки загальною мовою (поняття), але й особистою (тво% рець індивідуальний), і мовою, що не має певного значення (не застигла), заумною. Загальна мова зв’язує, тоді як вільна дає змогу висловитися повніше…” Припускаю, що віршоване слово нез% вичайного поета Валерія Іллі раптом в особливий спосіб тлумачить мені окремі сенси малярства Анатолія Криволапа: ... де тур червоним оком виповнював тисячоліття до Христа який вивільняє з вічної Руїни
Палітра · “Творчість — то самозаглиблення, коли картина сама “працює” з глядачем, і він “працює” з нею”. · s. 15strona oryginału ↗

Подорож виставковим Києвом

Центр української культури та мистецтва презентував культурно-мистецький проект “У вінку нев’янучих традицій”, Музей сучасного мистецтва запросив на виставку “Канікули”, а Центральний будинок художника НСХУ представив VІІ Всеукраїнське трієнале скульптури. Едуард ОВЧАРЕНКО Організатори виставки “У вінку нев’яну" чих скульптур” — ГО “Міжнародний центр розвитку культурного розмаїття”, БФ “Ав" тентика Гуцульщини”, БФ “Києво"Печерська лавра”, Центр української культури та мис" тецтва, Петриківська селищна рада та Косів" ська РДА Івано"Франківської області. Цей проект представляє петриківський декора" тивний розпис Слобожанщини, мальовану кераміку Гуцульщини та Малопольське За" ліп’єнське малярство. На виставці представлені роботи знаних майстрів петриківського декоративного роз" пису селища Петриківка (Дніпропетровська область), зокрема, Наталії Підгірної, Світла" ни Біленко, Валентини Деки, Миколи Деки; декоративні панно народних майстринь — традиційний настінний розпис села Заліп’є з колекції етнографічного музею м. Тарнов (Малопольське воєводство, Республіка Польща) і вироби майстрині мальованої ке" раміки з міста Косів (Івано"Франківська об" ласть) Марії Гринюк. Також відбуваються майстер"класи від українських майстрів. Особливу увагу привертають декоратив" ні панно з традиційного настінного розпису с. Заліп’є з колекції музею м. Тарнов (Рес" публіка Польща); панно Миколи Деки “Дере" во життя”, “Весняна мелодія”, “Птахи і квіти”; Валентини Деки — “Мелодія літа”; Олесі Жу" ми (Деки) — “Веселка”, “Весна”; Світлани Бі" ленко — “Пташина розмова”, “Барвистий світ”, “Літо. Кавуни”, “Золота осінь”, а також композиції Марії Гринюк — “Українська году" вальниця”, “Кухонний набір”, “На ярмарок”, “Христос Воскрес”, “Косівські ворони”. Нова виставка з фондів Музею сучасного мистецтва України отримала назву “Каніку" ли!”. Художники проведуть гостей тими міс" цями, де їм довелося побувати. В експозиції — роботи 80 митців: Бер" надського, Волобуєва, Герца, Гейка, Котко" ва, Нелевадної, Сафаргайліна, Максименка, Слешинського, Сельського, Тітка, Цвєткової та ін. Різні мистецькі школи, що об’єдналися в спільному просторі, прекрасно взаємоді" ють, збагачуючи враження індивідуальністю підходів, стилістикою мовлення: відкритий і щирий Київ, лаконічний, утаємничений Львів, романтична Одеса, дзвінкий Крим, стильний Харків та різнобарвне, вкорінене в традицію Закарпаття. Народні традиції тонко передані в дипти" ху Миколи Шимчука “Пісня”, яскравістю ко"
Подія року · “Знавці рідного слова з різних куточків України завітали до Буковини”. · s. 16strona oryginału ↗

Мова, що об’єднує народ і відкриває Україну

Марія МЕЛЬНИК, Тетяна ФОНАРЮК, учителі української мови та літератури Чернівецької гімназії № 6 ім. Олександра Доброго Щороку у серпні, напередодні Дня Незалежності України, вм. Одеса проходить Загальнонаціональний конкурс “Українська мова – мова єднання”. Оргкомітет конкурсу з 2000 року очолює заслужений журналіст України Юрій Работін; співголова — Герой України, академік НАНУ, літературознавець Іван Дзюба; члени оргкомітету — член НСПУ Анатолій Глущак; професор, директор Одеського регіонального інституту державного управління при Президентові України, заслужений працівник освіти України Микола Їжа; кінорежисер, заслужений працівник культури України Дмитро Ломачук; публіцист, заслужений журналіст України Андрій Нечитайло; професор, завідувач кафедри українознавства Одеської державної академії будівництва та архітектури Валерія Цубенко; кандидат юридичних наук, заслужений юрист України Валентин Продаєвич, а також позаштатний член оргкомітету, наш земляк, член НСПУ Василь Джуран. До номінацій “Квітни, мово наша рідна!”, “Мовне багатоголосся”, “На вид ноті всього світу”, “Первоцвіт”, “Авторські проекти”, “Пошук. Істина. Наука”, “Рубежі мудрості та безсмертя” щороку надходять роботи і з Буковини. Імена переможців висвітлюють на сторінках спецвипуску газети “Золотослів”, цьогорічний номер якої вийшов у Чернівцях. У рамках Міжнародного журналістського проекту “Зелена Буковина — віта України” Загальнонаціонального конкурсу “Українська мова — мова єднання” у Чернівцях нещодавно відбувся триденний Форум. Любителі, поціновувачі, знавці рідного слова з різних куточків України завітали до Буковини. Їх чекали теплий прийом, приємні враження, багато несподіванок. Форум під патронатом Чернівецької облдержадміністрації, Чернівецької облради та Чернівецької міськради мав насичену, змістовну програму. Організатори — переможці Загальнонаціонального конкурсу “Українська мова — мова єднання” Василь Джуран — журналіст, письменник, публіцист, краєзнавець, секретар-референт Чернівецької обласної організації НСПУ, Іван Ігнат — директор Чернівецької гімназії № 6 та Тетяна Фонарюк — учитель української мови і літератури цієї ж гімназії, творчо підійшли до планування заходів. Директор Чернівецької гімназії № 6 Іван Ігнат в актовій залі закладу привітав учасників Форуму — одеситів, киян, луганців, полтавчан, чернівчан. На початку презентували другу частину книги “Сніп на покуті. Костянтин Попович на сторінках буковинської преси” (упорядники І. А. Ігнат, Т. І. Фонарюк, рецензенти Н. Д. Бабич та В. В. Васкан (він і автор передмови). А ще учасники Форуму зустрілись і поспілкувалися з мером міста Олексієм Каспруком. Приємною несподіванкою для гостей стали позивні “Марічки” на Центральній площі. “Це прекрасно, що Чернівці мають таку унікальну традицію. Тільки уявіть собі: серед поспіху і стурбованості міста ви щоденно насолоджуєтесь перлинкою духовності. Підтримуйте, бережіть українське!” — наголосив Юрій Работін, голова конкурсу “Українська мова — мова єднання”, голова Одеської регіональної організації НСЖУ, Заслужений журналіст України. У бібліотеці ЧНУ ім. Юрія Федьковича гості чернівчан взяли участь у круглому столі “Концепт вимірів і стартові можливості XVIII Загальнонаціонального конкурсу “Українська мова — мова єднання” у буковинській проекції”, де презентували конкурсні книги “Сузір’я рідного слова — на поклик маяка” (упорядники Юрій Работін, Василь Джуран, Тетяна Фонарюк, Іван Ігнат), “На узбережжі слова” (упорядники Юрій Работін, Василь Джуран, Ілонна Фонарюк, Тетяна Фонарюк) та “Метеор над Кадубом” (упорядники Віктор Максимчук, Василь Джуран). Також мали приємну несподіванку — “Фестиваль книги”, присвячений 100-річчю від дня народження письменника, літературознавця, фольклориста, педагога, громадського та культурного діяча Михайла Івасюка. Учасники Форуму активно взяли участь у виставці-продажі, обмінялися враженнями. Наступного дня гості ознайомилися з визначними місцями Кіцманського, Заставнівського, Вижницького, Путильського районів, взяли участь у різних мистецьких заходах. До Форуму приєднався Іван Дерда — Заслужений артист України, композитор, заступник голови Буковинської “Просвіти”. Завдяки молодим одеським телеоператорам Іванні Дерев’янко та Романові Прийомихову всі неповторні моменти Форуму зафільмовано, їх демонструватимуть у серпні в Одесі. Зустріч із Вікнянським сільським головою Ярославом Котиком Приватний музей Манолія Федорюка у селі Вікно Заставнівського району П П ЕЕ Р Р ЕЕ Д Д П П Л Л А А ТТ А А — — 22 00 11 77 ВВааррттііссттьь ппееррееддппллааттии ((зз ддооссттааввккооюю іі ппоошшттооввииммии ввииттррааттааммии))::
Подія року · “Знавці рідного слова з різних куточків України завітали до Буковини”. · s. 16strona oryginału ↗

Tekst uszkodzony przy rozpoznawaniu — przeczytaj stronę oryginału

ТИЖНЕВИК ВСЕУКРАЇНСЬКОГО ТОВАРИСТВА «ПРОСВІТА» імені ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

Засновник: Всеукраїнське товариство “Просвіта” імені Тараса Шевченка Реєстраційне свідоцтво КВ № 4066 від 02.03.2000 р. Ш е ф – р е д а к т о р Павло МОВЧАН Поштовий індекс — 30617. Сторінка у каталозі — 67 ннаа 11 ммііссяяццьь 13 грн 06 коп. ннаа 33 ммііссяяцціі 38 грн 12 коп.
Подія року · “Знавці рідного слова з різних куточків України завітали до Буковини”. · s. 16strona oryginału ↗

АНОНС

Головний редактор Любов ГОЛОТА Р е д к о л е г і я Любов ГОЛОТА (голова), Ярема ГОЯН, Павло МОВЧАН, Олександр ПОНОМАРІВ, Іван ЮЩУК Заступник головного редактора з виробничих питань Наталія СКРИННИК 278-01-30 (тел/факс)
Подія року · “Знавці рідного слова з різних куточків України завітали до Буковини”. · s. 16strona oryginału ↗

Ви — зі “Словом Просвіти”, бо це — Ваша газета!

Відповідальний секретар Ірина ШЕВЧУК Відділ просвітянської роботи Надія КИР’ЯН Відділ культури Едуард ОВЧАРЕНКО 279-39-55 Відділ коректури Тетяна ЩЕРБАК Ольга ЖМУДОВСЬКА Комп’ютерна верстка Ірина ШЕВЧУК, Володимир ЖИГУН Черговий редактор Надія КИР’ЯН Бухгалтерія 279-41-46 А д р е с а р е д а к ц і ї : вул. Хрещатик, 10-Б, м. Київ, 01001 E-mail: slovo_prosvity@ukr.net http://slovoprosvity.org http://prosvitanews.org.ua Загальний наклад у липні — 15 200 Листування з читачами — тільки на сторінках газети. Відповідальність за достовірність інформації несуть автори. Редакція залишає за собою право редагування та скорочення текстів. Редакція не завжди поділяє погляди своїх авторів. При використанні наших публікацій посилання на “Слово Просвіти” обов’язкове. І н д е к с г а з е т и “Слово Просвіти” — 30617 Надруковано в ТОВ “Інтерекспресдрук”, вул. Сім’ї Сосніних, 3.
Емблема «Просвіта»Prosvitianyn