Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗ ЩОДЕННИК
Галина ПАГУТЯК, м. Львів
Маленька свічка У моєму дворі уже кілька років стоїть невелика крамничка з харчами. Торгує в ній молода жінка, яка живе поряд. У неї є малі діти, які бавляться разом з іншими дітками на майданчику. У жінки повно друзів, які часом, коли немає відвідувачів, сідають на сходах і бесідують, наглядаючи за дітьми. Мені не треба чекати оповіщення про кінець світу. Він настане тоді, коли ця жінка не відчинить кіоск о 8-й ранку і не зачинить о 8-й вечора. Двічі на рік – на Різдво і Великдень – крамничка зачиняється. Ні вимкнення світла, ні повітряна тривога не змусять жінку покинути свій пост. Подібно, вона навіть не є власницею. Принаймні, ще недавно не була нею. Щоранку я підходжу до вікна – відчинено. Такі самі завзяті постачальники. У найчорніші дні війни вони привозять продукти. І це діє заспокійливо. І не питайте, чому вона не біжить в укриття. Бо тут панельні будинки і сховатися ніде. Якби не малий бізнес, не тисячі отаких кіосків з хлібом, водою і молоком, ми б не вистояли. …Зайшла я на “Нову Пошту”. Черга була велика, але за 20 хвилин я все зробила. Я ніколи не бачила, щоб хтось працював так чітко і злагоджено. Похвалила мо-
Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗ Початок тексту може бути неповним — звірте зі сторінкою оригіналу
лодого працівника, як швидко і гарно він працює, і він відповів: “Спокійно”. Так він оцінив свою роботу. Незворушний спокій – ось що рятує в критичній ситуації. Є хасидська притча про маяк. Почався нічний шторм і кораблі могли розбитись, бо вогнище на маяку не вдавалося розпалити – скінчились дрова. Доглядач узяв свічку, маленьку – все, що у нього залишилось, і став підніматись на вежу. “Куди ти мене несеш, господарю?” – спитала свічка. “А щоб ти освітила шлях кораблям, котрі пливуть по морю”. “Та що ти таке кажеш? Мій вогник слабкий і маленький, він і твою комірку не освітить”. “Світи, як можеш і як умієш, свічко, я не прошу у тебе багато”, – попросив її господар. Коли вони піднялись на верх вежі, чоловік запалив від свічки лампу, теж невелику, обставлену дзеркалами, і враз засіяло таке велике світло, що всі кораблі, що пливли на той час до рідної гавані, змогли щасливо повернутися. До слова. Маленькі свічки для підігріву горять довше і краще, ніж усі ці понтові свічки з ароматами чи звичайні високі свічки. Згорають до кінця і не чадять.
Сродна праця і “гроби поваплені” Не було світла, то я увімкнула радіо. “Суспільне”, здається, вирішило розслабити своїх слухачів, але, принаймні, одну слухачку розлютило до нестями. Звідкись витягли, можливо, з-за чиєїсь теплої пазухи панянку, яка вважає, що вміє співати. Вона не могла пару слів до купи зв’язати українською, хоча, думаю, жодною іншою – також. А коли заспівала, то це було виття собаки Баскервілів на болотах. Може, з неї би була гарна манікюрниця чи офіціантка, але й тут треба таланту. Це – цікаві професії та достойні. Або, якщо вже їй так хочеться співати, взялася б за навчання, років на десять, але всі хочуть використати молодість для прориву на Парнас чи Олімп. Такий світ, у якому домінують “гроби поваплені” – біблійний вислів,
який любив вживати Григорій Сковорода про тих, хто ховає за глянцем і позолотою гниль і сміття. Я подумала, що в цій темряві в хаті й за вікном мені б дуже добре зайшла пісня у виконанні Миколи Кондратюка “На долині туман”. Бо вона проганяє тривогу і надає сенс існуванню. Подруга подарувала мені платівку 60-х. Але ж послухати не можу, бо нема електрики. Гаразд, еліту треба виростити, і її повинні ще й визнати елітою в суспільстві. Еліта в Галичині виросла зі священників, які насамперед дбали про те, щоб їхні парафіяни розвивались як особистості. І розвивались самі в нестерпно важких для нашого етносу умовах. Із етнографів, фольклористів, локальних істориків у рясах виростали політики і дисиденти. Їхні діти здобували якісну освіту і були при цьому українськими патріотами. Їхні онуки йшли в підпілля ОУН, а потім в УПА. Вони були незручні, але справжні. Теперішній бомонд, який приймають за еліту, починав із комсомольської кар’єри, був сексотами КГБ і, напевно, швидко піднявся б на соціальному ліфті, але здобуття Незалежності завадило йти прокладеною ліктями стежкою. Дехто з їхнього покоління спився, бо не вмів нічого робити. Ні кошиків з лози плести, ні головою працювати, а всі не можуть бути начальниками. А ті, хто вижив, ні, не вижив, бо мерці не живуть, мімікрував, використав старі зв’язки і зараз зомбує суспільство, не вилазячи з екранів телевізора і комп’ютера. ККД там на нулі. Це просто голови, що говорять, і писки, що повторюють чужі думки, бо своїх немає. Блазні, які уявили себе королями. Гроби поваплені. Є безіменні могили на Колимі, тепер на Сході України, де лежить розстріляна і закатована еліта, яку ніколи не пускали ні на радіо “Свобода”, нів телевізор. А Григорій Сковорода – це не ряджений філософ, не симулякр, як тепер кажуть, а Той, хто запалив свічку в темряві, що вкрила Україну у XVIII ст., і вона світить досі.
“Хмари” Нечуя-Левицького Я була підлітком, коли мама взяла у когось повість “Хмари” (з 10-томного видання) і, не втримавшись, зачитала той знаменитий уривок про чорні хмари русифікації над Україною. У нас була і досі є груба книжка, що вже навіть сторінки в ній розпадаються, і ледве видно шрифт – “Вибрані твори” Нечуя-Левицького. Я безліч разів перечитувала цю книжку, особливо запали мені в душу “Дві московки”, хоч я не все там розуміла в 10-11 років. А “Хмари”… Кожному українцю варто їх прочитати, аби зрозуміти, що відбувається зараз. Актуальнішої книги під час війни годі й пошукати. “Студенти з України й Білорусії були цивілізованіші, делікатніші. Вони стояли далеко вище од інших, навіть розвиттям розуму, і виглядали паничиками й європейцями між грубими великорусами. Усі студенти говорили московським язиком, і рідко траплялося почути співучу, м’яку розмову українську. Серед самого монастиря стояла велика гарна Богоявленська церква. На полуденній стіні церкви була залізна дошка з написом над могилою гетьмана Конашевича-Сагайдачного. Самий монастир з академією стояв на Мазепиному дворі. І, невважаючи на те, в академії Петра Могили, св. Димитрія Туптала й інших не було й духу, й сліду тих давніх діячів України, тих Сагайдачних, Могил… В Братськім монастирі, в давній славній академії панував чужий великоруський дух, чужа наука, чужий язик, навіть чужі люде… Все давнє українське лежало десь глибоко під землею, рядом з могилою Сагайдачного, а над землею роєм вилися попід деревом чужі люди з чужої далекої сторони, з чужою мовою, з чужим духом, нагнані бог зна звідкіль, щоб загнати ще глибше в землю нашу старовину і новину і поховати її навіки”.
Суспільство · “Вектор національного поступу визначається якісно іншими постатями, ідеалами, цінностями, національною пам’яттю”. · с. 2сторінка оригіналу ↗ 355-й день війни. Запеклі бої з рашистами. Україна вкотре пережила масовану терористичну атаку ворога (71 пуск крилатих ракет Х-101, Х-555, “Калібр”), окремі з яких пролетіли над Молдовою та Румунією. Поїздка Президента України в Лондон, Париж, Брюссель з метою зміцнення антипутінської (антирашистської) коаліції та збільшення допомоги Україні в боротьбі з московськими окупантами.
Георгій ФІЛІПЧУК, академік НАПН України
У цей же час кремль нахраписто здійснює кампанію вербування шпигунів у європейських країнах, зокрема Великій Британії, намагається (небезпідставно) влаштувати в Міжнародний кримінальний суд в Гаазі агента ГРУ, спішно готує військову операцію в Косово за “кримським сценарієм” і навіть “планує” державний переворот у Молдові. Нескінченна вервечка злочинних дій, тому дискусія, починаючи з ООН, про те, чи є росія державою-терористом, має досить кумедний вигляд. А на тлі цього варварства кояться інші неймовірно дикі злочини проти людяності – вбивство, викрадення, вивезення, “усиновлення” українських дітей. Лише в Маріуполі, де вбито понад 25 тисяч мирних людей, викрадено (узаконено ерефією!) близько 1300 дітей. Можливо, їх уже ніколи не знайдуть, адже багатьом дітям – до 3 років, вони можуть не знати батьків, своє ім’я та прізвище. Курокради, конокради, людоїди. Лише так варто називати цей жорстокий і жалюгідний “глубінний народець”, який з часів своєї деформованої появи на світ тільки й вправлявся у крадіжках, грабунках та насильстві. Тому й дивно, коли нещодавно держимордна дума ерефії ухвалила на очах всього світу “законопроєкт”, що передбачає покарання за розповсюдження мап, які “заперечують територіальну цілісність росії”. Це означає, що на мапах злодійської недоімперії мусять бути позначені Донецька, Луганська, Запорізька та Херсонська області України. У противному разі – штраф для орків від 3 тисяч рублів до одного мільйона або арешт. Щоправда, любителі “нової” картографії виринають і в Україні, навіть у владних коридорах. Так, нещодавно депутатка Закарпатської обласної ради опублікувала в соціальній мережі карту українського регіону вже в кольорах угорського прапора. Подібне видається не просто фактом колаборації чи угодовства, а прямою зрадою, зазіханням на суверенність і національну безпеку. Але, дякувати Богу, таких політичних нікчем, якщо не брати до уваги злочинців-опезежистів та гундяєво-попівців, залишилося не так вже й багато. А тому не їм вершити українську справу. Вектор національного поступу визначається якісно іншими постатями, ідеалами, цінностями, національною пам’яттю. Кілька днів тому на адресу редакції “Слова Просвіти” прийшов лист з Центрального Державного Архіву Громадських Об’єднань та Україніки щодо популяризації історії України, значущих подій, визначних українських громадсько-політичних і культурних діячів. Справді, 2023 рік містить чимало видатних дат, які ми маємо знати і вшановувати. А ще – засвоювати уроки наших звитяг, невдач і трагедій, життєтворчості видатних українців. Бо такі дати, як: 100 років від заснування в Празі Українського високого педагогічного інституту імені М. Драгоманова, Українського історико-філологічного товариства; 100 років початку політики “українізації”; 105-та річниця “Листопадового чину”; 90-ті роковини Голодомору-Геноциду (1932–1933); 85-ті роковини Великого терору; 130 років з часу виходу першої в США україномовної газети “Свобода”, а також ювілейні дати О. Кобилянської, О. Олеся, М. Міхновського, Є. Петрушевича, П. Скоропадського, М. Хвильового, К. Мацієвича, Л. Лук’яненка та інших – є важливою світоглядною базою для сучасних процесів державотворення, виховання нації. Адже ці факти, явища, ідеї несуть у собі значимі етичні, ідеологічні, політичні посили для днів нинішніх і майбутнього України. Наприклад, цьогоріч у березні виповнюється не лише 150-річчя від дня народження Миколи Міхновського, а й минає 130 років, як на Тарасові роковини (1893) у львівській “Правді” був надрукований його достатньо сміливий і прогностичний програмний виступ “Символ віри для молодих українців”. Неймовірно злободенна річ, висловлена 20-річним юнаком, одержимим національною ідеєю. Її значущість полягала ще й у тому, що публічно озвучувалася нова платформа світоглядних цінностей у час, коли Україна була упокорена двома імперіями – московською та австро-угорською. Затиснутий лещатами гніту, роз’єднаний народ був спраглий на кожне слово і чин, які бодай якось пробивали світлом темні мури цієї велетенської панщини. І хоча стара українська громада, представляючи нечисельну національну інтелігенцію, вже не одне десятиліття намагалася через культурне просвітництво вивести українство з “єгипетського полону” на шлях істинний, однак перед ним непохитно бовванів вічний непрохідний тунель рабства, через який не проникало проміння надії і волі. Очевидно, що ця інтелігентська категорія “лоялістів”, які робили ставку на досягнення цілей економічної та національної свободи для українців через “законопослушність”, не в силі була запропонувати ні конструктивних ідей, ні продуктивних дій. І ось цю визвольну ідею під впливом Тараса Шевченка проголошує освічений слобожанський юнак у своїй праці “Справа української інтелігенції”, стверджуючи, що “поки український народ буде рабом, безправним економічно й політично, як усякий раб взагалі, доти він не може бути багатим.., бо що раб сьогодні надбає, то пан завтра візьме”. А тому наполягає на єдиному й безальтернативному принципі життєдіяльності нації – здобути Свободу. Поза нею – упокорення, рабство, розкладі розчинення народу. Саме в цьому етичному й політичному вимірі був сформований тодішній виступ молодого Міхновського, ідея самостійництва України якого значно випереджала суспільно-політичну думку українства тих часів. “Читане в університетському місті на Україні” (Львові), – як говорив сам Міхновський, де більш лояльна конституційна база дозволяла тоді бути почутим і за сказане одразу ж не бути ув’язненим. Але головне – видруковане слово закладало нову сторінку визвольних змагань за волю і самостійність України, коли абсолютно більша частина української “передньої” інтелігенції безнадійно хворіла автономізмом, федералізмом та “демократичним” соціалізмом. І це був той перший урок національного ідеалізму, яким Україна живе донині. Другим важливим аспектом (після Свободи) була Соборність. Це означало, що той вектор світобачення, запропонований українською молоддю на зламі століть, торкався всіх (а не якоїсь частки) підневільних українських земель і був суголосний свободолюбивим словам П. Чубинського (1862) – майбутнього Гімну України. Цінність цього короткого маніфесту якраз полягала в його загальнонаціональному соборному звучанні єдиного народу. “Для нас, свідомих українців, єсть один українсько-руський народ, і жодні географічні межі не можуть роз’єднати одного народу… Ідеї моральної міці, духа розірвати на два шматки не можна, як нічим не можна спинити Дніпрової течії”, – зазначав Міхновський. Ця ідея, попри все, не вмирала, а залишалася найвищою цінністю для наступних поколінь українців, зберігаючи історичну тяглість, визволяючи Україну. Бо вже Січова версія Гімну (Чубинського – Вербицького) періоду національно-визвольних змагань (1917–1921) звучала ще більш промовисто: Та як станем разом, браття, від Сяну до Дону, В своїм краю панувати не дамо нікому. Чорне море ще всміхнеться, Дніпро ще зрадіє, Ще над Галич, Буковину доленька наспіє. Здавалося б, що сьогодні такі часті погляди, звернуті в минувшину, не є найбільш затребуваними і раціональними в умовах жорстокої реальності. Адже продовжується страшна за своїми масштабами і звірствами війна проти клятого загарбника-москвина. Увага передусім прикута до боїв на фронтах, важливих політичних (міжнародних) подій. Безперечно, Україні як ковток свіжого повітря потрібна діяльнісна антирашистська коаліція. Не лише танкова чи авіаційна, а, насамперед, політична, світоглядна, цивілізаційна, що здатна усвідомити (як єдиний організм) всезагальну загрозу людству. Однак не менш важливим чинником для нашої перемоги (окрім багатьох сприятливих зовнішніх факторів) є згуртованість, консолідація, єдність українства – в Україні та за її межами. Тому й звернуті наші погляди до цих невисихаючих джерел та витоків націєтворчости, державности, що завжди живилися ідеями, думками, ідеалами, цінностями, звитягами великих просвітників, воїнів, будителів народного духу. Бо те, як вони бачили світ, передовсім український, як і чим його треба захищати, розвивати, не тільки викликає захоплення, а й потребує актуалізації щодо нинішніх обставин і майбутніх перспектив. Тому й варто нині опиратися на ті ідеї, що зміцнювали українську справу, орієнтуватися саме на тих мислителів, діячів, народних поводирів, які обстоювали (-ють) не угодовство чи “автономістські свободи”, а “вільний розвій, цілковите вдовольнення моральних, просвітніх, соціальних і політичних потреб українського народу”. Так мислив автор “Символу віри” і “Самостійної України”, вважаючи, що в такому дусі слід виховувати народ, націю, яка почала відроджуватися. Бо “виховання найголовніше виробляє людей”, – писав Міхновський. А для цього слід “узяти до своїх рук виховання й освіту в Україні, повертаючи їх на вкраїнський ґрунт”. Отже, третій урок, який перебуває в позачассі, – виховання української нації. Це завдання тоді й нині тільки на позір може виглядати не надто значущим. Одначе це зовсім не так. Адже вагомою причиною, що завжди унеможливлювало український поступ, є наявність тривалої хвороби “москалефільства української інтелігенції, ідеалізація нею ліберальних і демократичних течій московського суспільства”, ігнорування політичних, національних, економічних справ свого власного народу та запопадливе служіння московиту. Бо чого вартують (за Міхновським) доморощені “попки, давиденки, кибальчичі, малинки, стефановичі, лизогуби, їм же ність числа, що полягли головами за справу московського суспільства”. Оця національна антитеза ревного служіння є четвертим повчальним уроком для сьогодення. Бо як тоді зрозуміти інакше, коли за всі 30 років відновленої Незалежности значна частина “переднього ряду” української політичної, творчої, наукової “еліти” дбайливо обслуговувала ту ворожу державу, націю, її “ідеали”, які, за висловом Міхновського, “заїдала і зараз заїдає націю українську”. Перед очима й досі ганебно-глумливі образи тих “національних” лідерів та хероїв, котрі, як “ходоки до лєніна”, вчергове по-холуйському припрошували паханапутлєра “асвабаждать” Україну. А в цей же час промосковські (і не тільки) телеканали з їхніми штатними брехунцями-ведунцями цілими днями розпиналися про “історичність” цих кремлівських облудливих та зрадливих забав. Можна було б і надалі вести безплідну полеміку, різномасті токшоу, терпіти (допоки?!) рики “колорадських” політиків з трибуни Верховної Ради, обклеювати всю Україну мураєвськими білбордами штибу “Це – наша земля”, однак зупинила (сподіваємось, остаточно) цей нестерпний сморід у суспільному просторі повномасштабна російська війна, яка розпочалася 2014-го. Такі нечувано страшні випробування та жертви, які несе Україна, Український народ, вимагають лише єдиного чину – справедливої помсти-кари всім і вся за скоєне зло, людське горе. Для всіх, хто роками прямо й завуальовано служив у “команді москаля”. Чимало з них втекли, окремих “відпустили” на зелене світло, інші перевзулися й переодягнулися (ніби на Маланку), щоби, не дай Боже, не зійти з комфортного паркетного трикутника “грушевського-банкова-хрещатик”. І цього сміття та московської грязі завжди було вдосталь. Зраджуючи наліво й направо, вони переслідували і сповідували “принцип” іудиного поцілунку – зрадити Україну під омофором “благих діл”. Саме таких мав на увазі Микола Міхновський, коли творячи національний всеукраїнський ідеал, він у “Десяти заповідях УНП” наголосить: “Не зробись ренегатом-відступником; Не обкрадай власного народу, працюючи на ворогів України”. П’ятий урок нашої історії, яку час від часу неможливо читати “без брому”. Адже цього року виповнюється 10-ліття однієї з ганебних сторінок в історії українського парламентаризму. Тоді 148 “народних” депутатів (партія регіонів, кпу, позафракційні) звернулися (на замовлення москви) до польського Сейму із закликом визнати Волинську трагедію геноцидом проти поляків. Звернення викликало чималий резонанс в українському та польському суспільствах, оскільки вперше у світовій історії державні та політичні діячі “своєї” країни звернулися до іншої з проханням засудити та принизити власну націю та її героїв. Навіть достатньо компромісний і поміркований (міжкрапельний) Президент України Леонід Кравчук назвав такий політиканський крок “антигромадським, антинаціональним, що прирівнюється до національної зради”. Однак у ті часи, як і пізніше, відповідні служби зреагували “традиційно” – все “ок”, зради не виявлено. Зло лише зрощувалося, бо й перед цим відбулася не менш зрадницька подія, коли в квітні 2010-го тодішні можновладці поставили під загрозу суверенітет України, підписавши “Харківські угоди”. Воістину класична зрада без строку давності, яка метастазами швидко розповзалася по найвищих владних коридорах. І вже через якихось два тижні 236 депутатів Верховної Ради “успішно” ратифікували ці продажні “харківські догоди” на користь зажерливої мокви. Доказів для притягнення до кримінальної відповідальності всіх причетних до цієї свідомої авантюри більш ніж достатньо. Адже відтоді відбувся кривавий Майдан, 2014-го – війна московщини проти України, ось уже спливає рік повномасштабного вторгнення рашистів. 13-й рік цьому злочину, але майже все без змін. Кволий осуд, формально-заочні покарання, відкриті “гучні” справи по тих, хто з давно “нагостреними лижами” відбув за кордон. Суспільного спротиву тут замало, оскільки для успіху треба долучення держави, її інституцій. Бо це саме ті випадки, коли тривалий час державні органи чомусь (?!) толерували ці гнійні суспільні виразки.
Суспільство · “Міхновський мріяв про той час, коли разом з генієм і апостолом слова Тарасом з’явиться у нас геній в політиці”. · с. 3сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
правда”, в якій 11 лютого з’явилися понад 10 публікацій, які засуджують (важко повірити) вторгнення росії в Україну. Серед заголовків: “Крим – Україна; Росія зобов’язана повернути півострів”; “РФ вчинила злочини в Бучі, Ізюмі та Гостомелі”; “Кремлівський режим випустив ув’язнених зі зброєю”; “Мир не настає через Путіна: Зеленський підписав указ про заборону на переговори особисто з Путіним”… Однак нам своє чинити. Не тішмо себе мантрою про “харошіх” московських лібералів. Усі їхні представники влади, суспільної думки та науки, зазначав Міхновський, є свідомі та глибокі вороги українців і захисниками деспотизму (від петра, катерини, олександрів до бєлінських, толстих, михайловських, тургєнєвих, соловйових, струве, пипіних, суворіних…). Будь-яка їхня присутність у суспільному, інформаційному, культурно-освітньому просторі – зло і злочин проти України. І ця дія-засторога є нашим сьомим правилом. Щоби мати право ЖИТИ вільним національним життям, то треба мати силу жити так, аби викидати на смітник історії “руськомірство”. Чому нам цікаві і корисні ідеї Міхновського? Насамперед тому, що про цю загрозу він застерігав ще на початку ХХ століття. У його працях, виданих “Смолоскипом” 2015 року, знаходимо цікавий документ з приводу вибуху біля пам’ятника пушкіну в Харкові 31 жовтня 1904 р. (ЦДІА України. Ф.336 – Спр.794). Ще в ті далекі часи українці, підірвавши монумент пушкіну на Театральній площі Харкова, заявили: “На території Слобідської України не має бути нікому і ніякого монумента з чужинців. Пушкін – діяч і літератор московський підло-брехливо змальовував постать нашого патріота Гетьмана Івана Мазепи і має пам’ятника на історично нашій, але силоміць загарбаній території, а тому не має йому місця на Україні, становіть у себе і не несіть нам його на очі. Шевченко є наш Великий Поет і національний геній…” Читаю цю знакову листівку і захоплююсь нашими мужніми попередниками, водночас відчуваючи відразу до тих “наших” сучасних ватних політиків та псевдо-інтелігентів, які й досі плямкають жуйку, глаголячи про “вєлікую культуру”. Недарма студент Міхновський мріяв про той час, коли разом з генієм і апостолом слова Тарасом з’явиться у нас (в Україні) геній в політиці, показавши інший шлях, свободи й суверенности. Тоді б Україна, принаймні і щодо своєї культури, не залежала від обставин і не йшла манівцями “проз усю московщину”. І тому коли цей славний двадцятирічний юнак створив програму для молодих українців, то привітав їх саме Словами безсмертного Тараса Шевченка: “Борітеся – поборете! Вам Бог помагає!”.
УНР Микола Опока і Михайло Турок (усього 38 осіб). Ведучий вечора Роман Коваль розповів про боротьбу і долю багатьох Героїв. Серед виступаючих – історики, письменники, офіцери Збройних Сил України, громадські діячі. Зокрема, слово мали Юрій Юзич – історик, політичний і громадський діяч, голова Крайової Пластової Ради, майор ЗСУ; Леся Островська – директорка музейноетнографічного комплексу “Дикий Хутір”, волонтерка; Лариса Ніцой – письменниця, педагог, громадська діячка; волонтер Юрій Левченко, поети Василь Ковтун, Павло Вольвач і Владлен Ковтун та інші. Портрети отаманів представив на імпровізованій виставці художник і армієць Дмитро Бур’ян. Тарас Компаніченко, Сергій Василюк, Живосил-Василь Лютий – видатні музиканти, які зараз є військовослужбовцями Збройних Сил України, а також їхні побратими на творчому фронті Святослав Силенко та Михайло Гречкин радували всіх присутніх найкращими зразками пісень визвольної боротьби різних часів. Фінальним акордом стала авторська пісня народного артиста України, лідера гурту “Хорея козацька” Тараса Компаніченка “Слава Богу, Слава Йсу, Слава нашим ЗСУ!”, яку він виконав зі Святославом Силенком.
Євген БУКЕТ Фото автора
Суспільство · “Міхновський мріяв про той час, коли разом з генієм і апостолом слова Тарасом з’явиться у нас геній в політиці”. · с. 3сторінка оригіналу ↗ Але тоді мала б вступити в “бій” найголовніша зброя громадянського суспільства – інтелігенція, свідома своєї місії служіння народу. Звісно, не та, що вічно “обслуговує” будь-яку владу, особливо чужинську, оскільки вона не є “інтелігенцією”. Щоби відчути всю ницість такого рвійного служіння, достатньо ознайомитися з листом “української інтелігенції” до президента януковича від 3 серпня 2011 року, і стає очевидним рівень морального падіння тих, хто мав би вести народ, а так її (таку офіціантну “інтелігенцію”) ведуть, як на забій. Бо такі, випрошуючи чайові, посади, звання та титули (категорія нібито освічених людей), здатні вважати “на радість москалям і на свою і народу погибель” також і національну свободу упокореної нації дурницею, адже (за Винниченком) “ідеал усіх народів лежить у з’єднанні” (з москалем). Оця частина подуреної та запомороченої московськими теоріями “передньої” верстви українців, позбавлена національної свідомості, проповідуючи національний індиферентизм, була найбільш “здібною” саме в служінні московству. У кращому випадку вони були спроможні хіба що дійти до “верховин” українського автономізму, як це зробив М. Драгоманов, поборюючи всіма засобами український націоналізм (стихійний) та ідею “самостійництва”. Недарма цей без перебільшення видатний український культурний діяч в своїй “Автобіографії” розмірковував так: “В рамках автономії я покладаю розрішення національного питання в росії, висловлюючися проти всякого сепаратизму”. Справді, українська самостійність, свобода, “сепаратизм” були тими реперними знаками, які ніколи не змогла перейти навіть “найдемократичніша” частка російської “інтелігенції”. Пригадую дискусію майже двадцятирічної давнини з віцепрезидентом (РАО) Борисенковим, який казав “так” Гоголю, Драгоманову і Костомарову, одначе майже “анафемно” не терпів, ненавидів Івана Мазепу. Чому? Винятково за його державницькі, самостійницькі ідеали, як і за те, що той остаточно розпізнав підле нутро ворога-московита, стверджуючи свою мрію словами В. Сосюри (поема “Мазепа”): Ми візьмем ворога в клинки І на кістках його проклятих Знов зацвіте Вкраїна-мати! Отож шостий урок (хоча міг би бути й найпершим!): не вір, не служи, не дружи з москалем! Новітній заповіт для Українця на віки. Ця річ не є звичайною побутовою порадою чи побажанням для вільного вибору. Принцип “не вірити” давно мав би стати для нас визначальним політичним, світоглядним, екзистенційним началом національного і державницького буття. Оскіль-
Історичний клуб “Холодний Яр” спільно з Музеєм Революції Гідності провели вечір з нагоди 100-ліття повстання холодноярських отаманів. Колишні вояки Армії УНР – провідні діячі Холодноярської республіки та підрозділів петлюрівського підпілля Київщини виступили проти карателів у Лук’янівській в’язниці в Києві. 9 лютого 1923 року під час цього повстання загинули, як Герої, отамани Холодного Яру і Чорного лісу Ларіон Загородній, Мефодій Голик-Залізняк, Юрій Дроки історія завжди переконливо доводила, що не тільки діяти, а навіть уві сні думати українцям про “дружбу” з москалем є непоправною згубою. І коли відшукуємо часто відповіді на причинність невдач українського народу в боротьбі за своє визволення, то на поверхню спливає саме цей орієнтир лету на фальшиве світло московщини. Ця “хвороба” обмосковленості не покидала українську політику й національні ідеали впродовж тривалого багатосотлітнього періоду. І навіть у вирішальний час національно-визвольних змагань (1917–1921) “передній” ряд, очільники українства не спромоглися вилікуватися від “автономізму” москвофільства. Бо зрадлива соціалістично-демократична інтелігенція в особі центрально-радівців (есдеки, есери, есефи, кадети) навіть у Третьому Універсалі зуміли нав’язати народу й проголошеній Українській Народній Республіці ворожу їм тезу – “не відділяючися від Росії й зберігаючи єдність її”. Оце зловісне “не відділяючись” мусить нині навічно “канути в лету”, піти в небуття для кожного совісного українця, залишивши “в друзях” для раші хіба що диявола, “північнокорейського” диктатора, “іранського” шахеда та “орбан-мироносця”. Щодо останнього – найбільш відкритого путініста в ЄС, то українці мають перестати мовчазно сприймати безпідставні обвинувачення на свою адресу. Бо підстав у нас для жорсткої оцінки угорської політики впродовж ХХ століття у ставленні до українців більше, аніж достатньо. Згадаймо хоча б реакційний освітній закон графа Аппоньї (1907), за яким на Закарпатті були закриті всі українські школи. Із 571 української школи (1874) в 1915-му залишилося тільки 18 змішаних. Заборонено говорити українською, навчатися і навіть думати. Закон жорстокої мадяризації стосовно українців наголошував: “кожен повинен відчувати себе угорцем та дихати угорським повітрям, бо угорський їсть хліб”. Чеський педагог О. Каднер писав про українську школу початку ХХ століття так: “Дуже бідне було в Уграх завжди русинське шкільництво. Там не було жодної рідної або середньої школи. З першого року навчання вживалася тільки угорська” (Аржевітін С. Шкільництво: Історія верховинського села Колочава). Тому претензії не до України, у якій практично функціонує найбільш ліберальна культурно-мовна модель у світі, а до власної реваншистської парадигми, яка ось уже двічі зазнає фіаско за результатами двох світових війн. Невже і цього разу існує зговір орбаністів з нацистською рашею, що їм щось таки вдасться “відкусити”? Але ця карта давно бита, як і вся орбан-путінська “стратегія”. Тим паче, що в Європі не можна відшукати таку освітню ботковський, Денис Гупало, Сергій Захаров, отаман Київщини Гайовий (Іван Грисюк), його помічник Михайло Куценко і “найвідданіший козак” Григорій Олійник із с. Княжичів, полковник Армії Україн-систему (як в Україні), в якій діти нацменшин здобувають у 1-11 класах повну середню освіту рідною (угорською) мовою. Правда, на жаль, незадовільно володіючи державною?! Тому Україні треба про цю ситуацію сміливо заявляти скрізь – в ООН, ЄС, НАТО, ЮНЕСКО… І роль дипломатії, політики “м’якої сили”, Українського інституту, депутатів, центральних відомств, ЗМІ є особливо відповідальною. Адже прогалина навіть на цій “мирній” ділянці фронту лиє воду на млини рашистської політики, для якої нищення українськості в будь-якій формі є альфою і омегою існування імперської ерефії. Бо впродовж кількох століть сформувалося імперативне правило, яке описував ще на початку ХХ століття М. Міхновський: “чим лучше для великоросів – тим гірше для українців”. Тому українська нація не може йти на уступки ні “на півсантиметра”. Їхня школа, фабрика, газета на московській мові чи ліберальний політик, то все працює проти українців. Невже, наприклад, у когось ще збереглися хоча б якісь мізерні ілюзії, що енергетична інфраструктура, облгази та обленерго, які належали (-ать) кремлівським олігархам та промосковським доморощенцям, не становлять загрозу національній безпеці? Наші інтереси – полярні, протилежні, нічого не мають спільного з росією! Зоологічна ненависть до українців, яка фокусувалася в її здичавілих поведінкових нормах, окреслена вандалізмом – брехати, обкрадати, грабувати, катувати, вбивати. Єдиний народ на планеті, якого не торкнулася еволюція людськості. Якщо і мають московити власну історію (а не вкрадену в Русі-України), то це “історія опричників московії”. Брехливих, лютих і зрадливих. Згадаймо обдуреного “переяславською зрадою” Богдана, або як москалі шляхом підступного обману, запросивши на банкет, розправилися з народними героями Коліївщини, України – Гонтою і Залізняком, коли першого віддали для 14- денного катування і смерті польським магнатам, а другого знищили самі. Чи договір про “дружбу, співробітництво і партнер$ ство” між Україною та ерефією, в якому зафіксовано (ст. 2) про недоторканість кордонів. Або цинічна політика “нас там нет” щодо загарбання Криму й частини українського Донбасу. Зрозумів це й демократичний світ, хоча й з великим запізненням. Нещодавно Європейська служба зовнішніх дій провела у Брюсселі важливу конференцію з інформаційних маніпуляцій. ) підкреслив важливість боротьби проти путінської “індустрії брехні” для майбутнього світу… Цю несусвітню брехню вже не здатні витримати навіть “їхні”, зокрема суто пропагандистське видання “Комсомольская ської Держави Кость Здобудь-Воля з Кубані, козаки-холодноярці Олексій Добровольський і Корній Черкас, підпільник Іван Ляшенко з Піщаного Броду, хлопці з Галичини – сотники корпусу СС Армії
Події, факти, коментарі · “У столиці немає місця пам’ятникам, скульптурам та меморіальним дошкам, які нам примусово нав’язувала радянська влада”. · с. 4сторінка оригіналу ↗ Георгій ЛУК’ЯНЧУК
У столиці триває процес декомунізації та дерусифікації. 9 лютого нарешті демонтували пам’ятник радянському генералу Миколі Ватутіну, що біля Верховної Ради України. Цю подію кияни порівнюють зі знесенням пам’ятника російському комуністичному вождю Володимиру (Ульянову) Леніну на бульварі Тараса Шевченка під час Революції Гідності. Якщо пам’ятник Леніну асоціювався з творцем радянської імперії – СРСР, то пам’ятник Ватутіну (сталінському сатрапу) асоціювався з рашистським міфом про велику “вітчизняну” війну і радянську армію-“визволительку”! Пам’ятник Миколі Ватутіну було споруджено над його могилою в Маріїнському парку. Це робота радянського скульптора Вучетича. Тож у столиці зняли пам’ятник цьому сталіністу – ще більшому м’яснику, ніж Жуков. Під час битви за Дніпро, яку очолював Ватутін, до бойових дій масово залучали “чорну піхоту” – нашвидкуруч мобілізованих, ненавчених та неспоряджених хлопців, яких кидали на загибель під час форсування ріки восени 1943 року. Сталінський сатрап “прославився” тим, що заради форсування Дніпра і взяття Києва до “7 октября” як подарунок тирану Сталіну втопив у водах Дніпра сотні тисяч так званих “чорносвиточників”, примусово забраних із сіл і міст лівого берега Дніпра молодих українців – від 16 років. (Так їх радянські окупанти-“освободітєлі” прозвали через те, що сталінська влада навіть не збиралася їх озброювати, одягати, навчати бойової грамоти). За сталінським баченням, ці люди були шкідливими і небажаними для його режиму і підлягали ліквідації, для чого було обрано холодні води Дніпра, німецькі кулемети та розривні снаряди. Втрати були такі жахливі, що навіть у фашистів не витримали нерви і вони, по суті, просто відступили з Києва в бік Житомира. Ця антилюдська масакра викликала природню ненависть до Ватутіна навіть серед українських комуністів та новоствореної “радянської” адміністрації Києва і влади радянської України загалом. І цілком заслужена кара за цей воєнний геноцид наздогнала Ватутіна на правому березі Дніпра, коли він з охороною рухався в напрямку вже зайнятих червоною армією позицій до Житомира. На трасі він потрапив у засідку, зумів втекти, але був важко поранений. Досі немає ясності, хто саме зробив засідку. Офіційна версія, що це були українські націоналісти, неофіційна – військові та офіцери тієї ж червоної армії, які садиста Ватутіна просто зненавиділи за вчинену бійню під приводом форсування Дніпра. Крім того, Ватутін брав активну нального відділу Українського інституту національної пам’яті, Андрій Тарасенко – голова політичної партії “Правий сектор”, Михайло Галущак – кандидат історичних наук, Богдан Бутковський – депутат Тернопільської обласної ради, Євген Карась – лідер руху “Суспільство майбутнього”. У цей день захисники взяли на себе обов’язок представити власне бачення того, як облаштувати Україну після перемоги, які геополітичні завдання перед нами постали й поставатимуть та як посприяти утворенню національних держав на рештках російської імперії. У блоці “Україна після перемоги: план внутрішніх перетворень” учасники розглянули питання післявоєнної відбудови України: внутрішньополітичні перетворення, які держава має пройти для встановлення балансу соціальної й національної справедливості, а також кроки, що дозволять створити сприятливий економічний клімат. Також йшлося про повне скасування московської ідеологічної присутності в Україні та демографію участь у здійснені штучного голодомору та війні проти залишків армії УНР і повстанців Холодного Яру. Нарешті у столиці стало на одну згадку про кривавий режим менше – страшного і гнітючого ідола рашизму в центрі Києва зняли. Щодо подальшої долі, власне, могили генерала Ватутіна, яка залишилася у Маріїнському парку під постаментом, то кияни пропонують перепоховати його тіло на Лук’янівському військовому цвинтарі. Напередодні в Києві нарешті прибрали пам’ятник ще одному сталінському фавориту – льотчику Валерію Чкалову. “Сталінський сокіл” випробовував радянські винищувачі та загинув під час польоту на одному з них у віці 34 років. Отримав звання героя Радянського Союзу після того, як нібито здійснив перший безпересадковий переліт з Москви в Ванкувер через Північний полюс. Сам пам’ятник Чкалову не викинуть на смітник. За рішенням Київської міської ради, він поповнить експозицію Державного музею авіації України імені О. К. Антонова. Україна продовжує прощатися з тоталітарно-імперським спадком. Радянських пам’ятників стає все менше. В Україні, зокрема в 2022 році, зносили пам’ятники Катерині II, Жукову, Суворову, Ломоносову, Пушкіну, Горькому, радянським “освободітєлям”... На черзі – інші пам’ятники, яким не місце в суспільному просторі України. Міністерство культури вирішило зняти з державного обліку низку пам’ятників діячам радянської доби, зокрема, в Києві дозволили демонтувати пам’ятники Кирпоносу, Фрунзе й Ковпакові, меморіальну дошку на честь маршала Георгія Жукова на будинку штабу округу, а також погруддя Олександра Бойченка, бюсти Боженка й Крупської. У КМДА мають також визначити місце, куди перенесуть пам’ятник Миколі Щорсу.
Щойно рішення ухвалять – його втілять у життя. Щодо пам’ятника одіозному більшовику Щорсу. За словами заступника голови КМДА Володимира Прокопіва, який очолює робочу групу з вивчення питань усунення пам’ятних об’єктів, пов’язаних з історією та культурою росії та срср, із публічного простору міста Києва: “У столиці немає місця пам’ятникам, скульптурам та меморіальним дошкам, які нам примусово нав’язувала радянська влада”. Прокопів переконаний, що робоча група має найближчим часом ухвалити рішення щодо знесення ще трьох пам’ятників: пам’ятник Щорсу, пам’ятник київським більшовикам, які піднімали контреволюційне повстання проти УНР на заводі “Арсенал”, а також пам’ятник імперцю Пушкіну. Депутати Київради на засіданні також перейменували 31 вулицю, провулок, проспект та бульвар, назви яких пов’язані з росією та радянським минулим. Зокрема, проспекту Перемоги повернули історичну назву – Берестейський. Площа Перемоги тепер називатиметься Галицькою; Брест- Литовське шосе у Святошинському районі – Берестейським шосе.
На світлинах: демонтаж пам’ятника Валерію Чкалову та знесення пам’ятника Ватутіну біля Верховної Ради
Події, факти, коментарі · “У столиці немає місця пам’ятникам, скульптурам та меморіальним дошкам, які нам примусово нав’язувала радянська влада”. · с. 4сторінка оригіналу ↗ Євген БУКЕТ
У Національному музеї Революції Гідності відбулися Х Бандерівські читання на тему “Філософія української перемоги. Візія Великої України”. Організатори присвятили захід тим, хто поклав своє життя заради нашого майбутнього та за Велику Україну. Цьогорічні Бандерівські читання готувалися й частково відбулися у фронтових умовах. Кошти на організацію читань і друк збірника доповідей “Філософія української перемоги. Візія Великої України” збирали всією країною. А засновник та кілька постійних учасників події доєдналися до участі в заході з фронту. Серед військовослужбовців ЗСУ, які взяли участь у події завдяки включенням: Юрій Сиротюк – солдат-гранатометник у складі окремого штурмового полку, засновник Бандерівських читань, Олег Тягнибок – майор ЗСУ, Андрій Рудик – офіцер з комунікації в Генеральному штабі ЗСУ, Богдан Галайко – молодший сержант ЗСУ, начальник Центрального міжрегіояк основу розвитку нації й чинник національної безпеки. У блоці “Світ з Великою Україною і без Росії: нові перспективи” говорили про те, як спонукати західних союзників прийняти нашу ідею розпаду росії на національні держави, як обов’язкову умову української перемоги у війні; як США й решта Західного світу ставитимуться до України, яка перемогла у війні – держави з понад мільйонним військом, великою кількістю західного озброєння й суттєвим авторитетом щонайменше на регіональному рівні; чи не будуть вони налаштовані вороже до свого потенційного конкурента; як у разі вступу України в ЄС нейтралізувати політику вивищення прав меншин над більшістю. Зокрема в боротьбі за повне скасування московської ідеологічної присутності в Україні, позбувшись їхнього “язика”, літератури, інтерпретації історії й церкви; чи отримає кремль достатню підтримку від Китаю, Ірану й Північної Кореї для того, щоб витримати протистояння із Заходом? Також під час Бандерівських читань відбулося нагородження переможців Конкурсу есе з-поміж молоді “Філософія української перемоги. Візія Великої України” та презентація збірника “Філософія української перемоги. Візія Великої України”. До нього ввійшли найпотужніші візіонерські праці. Зокрема з такими темами: “Україна як модератор північної Євразії”; “Воєнна економіка — запорука національної безпеки України у ХХІ столітті”; “Україна і війна: фактори дестабілізації і стабілізації національного буття”; “Покарання рашистів за злочини у війні проти України – превенція для тоталітарних режимів світу”; “Дух війни нікого не звільняє зі служби: якою має бути українська національна пам’ять”; “Уникнення демографічної катастрофи як національний пріоритет”; “Філософія української перемоги. Якою буде деокупація?”; “Ветерани визвольної російсько-української війни: від соціального патерналізму до економічної пасіонарності” та ін. Довідково. Проєкт “Бандерівські читання” заснований 2014 року в розпал Революції Гідності як інтелектуальне обговорення бандерівських ідей та вироблення візії української держави. Відтоді він щороку відбувається в перші дні лютого в час створення Організації Українських Націоналістів 1929 року як руху, який поставив за мету встановлення Української соборної само$ стійної держави, її збереження та розвиток.
Ми у світі · “Письменницька солідарність у країнах франкофонії, у Європі та світі – надзвичайно важлива і її слід усіляко підтримувати”. · с. 5сторінка оригіналу ↗ Наш співрозмовник Жан Жоньйо (1954 р. н.) – знаний бельгійський письменник і громадський діяч. Закінчив Вищу школу міжнародних перекладачів при Монському університеті та Національний інститут видовищних мистецтв (факультет кіно, радіо й телебачення) у Брюсселі. Працював на бельгійському телебаченні (зокрема, вів низку історичних програм). Автор збірок новел (“Корпус митниці”, “Мародери темного”), романів (“Слова Мод”, “Торік у Сінт-Ідесбальді”; Премія ім. Оґюста Мішо Королівської академії французької мови та літератури Бельгії; Премія Бельгійських Бібліотек) та інших творів, перекладених італійською, румунською та українською, сценаріїв документальних фільмів і коміксів. Також виступає як культурний оглядач, координатор творчих майстерень із написання новел, радіожурналіст (щотижнева програма “Між рядками”) і засновник Інтернет-радіо “Книжковий простір”, був головним редактором одного з найповажніших літературно-громадських часописів Бельгії “Маржіналь”, очолював Франкомовну секцію ПЕН-центру Королівства Бельгія, де нині перебуває на посаді почесного голови. Долучився до інформаційної кампанії на підтримку України в умовах російської агресії, зокрема сприяючи виступам українських культурних діячів у паризькому “Ле Монд”, бельгійському “Ле Суар”, на радіо й телебаченні. Дмитро Чистяк: Любий Жане, ваша багатоманітна діяльність на міжнародній арені, зокрема у франкомовній культурній спільноті, викликає щире захоплення… Колись на чолі легендарного часопису “Маржіналь”, а нині – як почесний голова франкомовного ПЕН-центру Бельгії та президент Фундації Моріса Карема й невтомний організатор численних культурних ініціатив, ви стали незамінною постаттю Королівства Бельгія… Гадаю, варто розпочати з короткого огляду нинішніх ваших проєктів… Жан Жоньйо: Справді, моя літературна діяльність – досить розмаїта. Збірки оповідань, два романи, численні статті й відгуки, монографія “Майстерність Слова” про незабутнього секретаря Королівської академії французької мови і літератури Бельгії Жака Де Деккера належать до традиційного письма. Але є ще й письмо звукове у вигляді довгих радійних (або ж у форматі відео через ковід) інтерв’ю з письменниками, істориками, філософами, навіть авторами коміксів. У кожній розмові намагаємося виявити, яким чином вивершується творчість, чим вона живиться – розглядаємо розмаїті літературні явища як спосіб світорозуміння. Серед подальших планів – повість або роман, де головний герой нагадує мого батька, очитаного, але мовчазного і загалом депресивного чоловіка. Він уже з’являвся в низці новел, тому глибше вглядаюсь у зображення дійсного й уявного, саме в такому розрізі проступає справжня сутність людського. Серед інших проєктів – роман про навколосвітню експедицію (зокрема й до України) бельгійського автобронедивізіону під час Першої світової війни, де історія поєднується з вигадкою – розпочав я цю тему у збірці “Бельгії” (2019, Видавництво “Кер”). Пильно стежу за екранізацією своєї новели “Готельний сервіс”, яка має вийти на екрани вже навесні. А ще один не лише літературний проєкт надзвичайно мені любий – відвідати Україну та нарешті представити видану збірку новел “Сп’яніння від книжок” (видавництво “Пінзель”, 2022, переклад Івана Рябчія), славень читанню, мистецтву слова та свободі думки – без них не уявляю існування сучасної людини. Д. Ч.: Ваша літературну творчість здобула успіх і серед українських читачів – із виходом збірки “Сп’яніння від книжок”, а також після друку новел у журналах “Київ” і “Всесвіт”. За підтримку української культури вас нагороджено грамотою Київської організації Національної спілки письменників України. Яке нині ваше творче кредо? Ж. Ж.: Надзвичайно зворушив мене вихід цьогорічної збірки, а також друк у вашому перекладі новели “Сліди” у бельгійському номері журналу “Всесвіт” (2015, № 9–10). На жаль, в Україні був лише раз – у Львові, на щорічному конгресі Міжнародного ПЕН (2017), де радо зустрівся з Андрієм Курковим (автором теплої передмови до моєї української книжки) та почесними гостями Полом Остером і Філіппом Сендсом. Моє кредо, коли йдеться про Україну (а проти неї розв’язано нелюдську агресію) – і надалі приступними нам мирними засобами поширювати те, чого можуть нас навчити українська історія, українське письменство, зокрема щодо передумов цієї війни. Ось чому у засобах масової інформації сприяв публікації інтерв’ю з Андрієм Курковим (відомим у нас посланцем миру), Іваном Рябчієм (видавцем і перекладачем “Тентена”) і вами (а крім поетичної й перекладацької творчості стільки робите для поширення української історії та літератури у франкомовному світі…). Як на мене, письменницька солідарність у країнах франкофонії, у Європі й загалом у світі – надзвичайно важлива і її слід усіляко підтримувати. Звісно, міжнародний ПЕН – структура, що координує цей процес, але безперестанна робота має вестися і в плані інформування щодо нових видань із історичної та літературної україністики, до чого долучилися і ми з серією інтерв’ю. Либонь, саме література (хоча її історичність – художня) проникає у наш час значно глибше від будь-якого іншого засобу комунікації. Тому в тоталітарних країнах саме книжки першими кидали у багаття – слово становить для них найбільшу загрозу. Ось чому, визначаючи своє творче кредо, зауважу, що джерело і сенс літературної творчості для мене такий: письменство – неодмінний спосіб осягнення дійсності. А боротьба письменника за право на свободу триває щохвилини – про це не можна забувати. Д. Ч.: Російська агресія проти України разюче змінила наше життя. Деякі фахівці ведуть мову про геноцид української європейської цивілізації. Як сприймається бельгійським суспільством війна в Україні? Ж. Ж.: Передусім хочу звернути увагу на слова “європейська цивілізація”. Саме вони, як на мене, найбільше й промовляють до Бельгії (наша держава – серед співзасновників Європейського співтовариства у 1957-му), саме в них – ключ до розуміння російської агресії проти України. Не можу сказати про всіх бельгійців, але скажу про відчуття, які притаманні більшості моїх співвітчизників, та й загалом європейців. Належу до покоління, що народилося через десятиліття після перемоги у Другій світовій війні, а тому ніколи не було свідком війни на теренах європейського співтовариства. Власне, серед завдань побудови єдиної Європи було й таке – через розвій економічних зв’язків убезпечитися від нових конфліктів після Першої та Другої світових воєн. В одній новелі згадую про діда, який постраждав від газової атаки у Першу світову, а ще – про славетний виступ Віктора Гюго на Світовому конгресі миру 1849-го, коли письменник звернувся зі зворушливим закликом до народів світу, з ідеєю розбудувати європейську спільноту, з єдиною монетою! Зауважу – з такою пропозицією звернувся саме письменник! Можна згадати і слова Жана Монне: “Якби все можна було почати знову (йдеться про створення Європейського співтовариства), то почав би зі сфери культури…”. І хоча цей вислів не задокументовано, але його часто згадують, і вже цього досить, аби переконатися в його нагальності. Ті жахливі картини, що доходять до нас із України, втеча цивільного населення, численні переселенці –
все це викликає розпачливі спогади моїх батьків і дідів. У цьому моторошному повторенні Історії – лиха доля, супроти якої слід боротися, викриваючи її, показуючи історичні передумови та олюднюючи її, саме цим переймається письменство. Д. Ч.: Ваша підтримка української культури шляхом виступів у засобах масової інформації викликає в українців щиру подяку. Київська організація Національної спілки письменників спільно з установами-партнерами, зокрема Європейською академією наук, мистецтв і літератури, заснувала Науково-дослідний інститут міжнародної літературної дипломатії, до роботи якого долучилися й ви. Які подальші ініціативи в цьому напрямку видаються вам доречними? Ж. Ж.: Літературна дипломатія – це справді важливо, і радо долучаюся до цієї ініціативи. Культура загалом і література зокрема – унікальні способи розгляду історії та сучасності, адже олюднює великі суспільні зрушення. Знову ж таки згадаю Віктора Гюго: чи не в “Знедолених” читаємо найжахливіший опис бою при Ватерлоо? Усім серцем, усією силою мистецтва він дає нам зрозуміти, засвоїти трагедію воєнного протистояння через її олюднення. Письменники, які справді присвятили себе літературній дипломатії – саме вони наближають мир, якого прагнемо всі ми. Література – це опір, мені це очевидно. Про це йдеться в новелі про неминучість справедливості з перекладеної моєї збірки. Що ж до майбутніх ініціатив, то їх може бути багато (інтерв’ю, переклади, відгуки, видання) і в комплексі вони розширять поле нашої спільної свідомості – невідворотного опору війнам. Літературні проєкти мають сприяти обмінам, кращому пізнанню культур, активній солідарності – колоквіуми та літературні зустрічі, збори в регіональних відділеннях міжнародного ПЕН, ініціативи з перекладу української літератури… Таким чином далі шириться неуникненна роль письменників у невпинному пробудженні людської свідомості. Д. Ч.: Чи може Україна стати частиною європейської цивілізації та Європейського Союзу? Ж. Ж.: Не будучи фахівцем у галузі технічних процедур щодо набуття членства у Євросоюзі, про це мову не вестиму. Але всім серцем хочу, щоби Україна долучилася до нього в будь-якій прийнятній для неї формі. І твердо переконаний, що так буде, згадуючи про обох дідів, які дивом вижили у Першій світовій війні, але потім діда по батькові розстріляли на початку Другої світової за участь у русі Опору. Вони цього не побачили, але досі єдиний європейський прапор із золотими зірками на синьому тлі десятиліттями оминає поля війни…
Розпитував Дмитро ЧИСТЯК
Ми у світі · “Письменницька солідарність у країнах франкофонії, у Європі та світі – надзвичайно важлива і її слід усіляко підтримувати”. · с. 5сторінка оригіналу ↗ Юрій МОСЕНКІС, почесний академік НАМ України
В італійському видавництві “І Квадерні Дель Бардо” вийшло друком знакове видання – антологія української поезії “Сонячні кларнети” у перекладі французькою та італійською, до якого увійшли твори понад 50 авторів, зокрема: Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесі Українки, Володимира Свідзінського, Павла Тичини, Максима Рильського, Андрія Малишка, Дмитра Павличка, Бориса Олійника, Миколи Вінграновського, Івана Драча, Олексія Довгого, Віктора Кордуна, Павла Мовчана, Миколи Воробйова, Раїси Лиші, Василя Голобородька, Любові Голоти, Галини Кирпи, Михайла Сидоржевського, Марії Морозенко, Інни Ковальчук, В’ячеслава Гука, Анни Багряної, Ірини Шувалової, Дмитра Дроздовського та ін. Упорядник і автор французького перекладу (який навесні 2022-го року вийшов друком у Руані у видавництві Крістофа Шомана) – заступник Голови Київської організації Національної спілки письменників України, професор КНУ імені Тараса Шевченка Дмитро Чистяк. Упорядниці й авторки італійського перекладу – відома поетка, членкиня Європейської академії наук, мистецтв і літератури, Президентка Міжнародного поетичного фестивалю “Європа у віршах” Лаура Ґаравалья та знана вчена-романістка, викладачка Міланського університету Аннаріта Тавані, ілюстраторка Інна Казімірова. Як зазначив у передмові Дмитро Чистяк, “п’ятеро десятків авторів під однією палітуркою дають певне уявлення про сучасні тенденції розвитку української поезії від одного із засновників новітнього красного письменства Тараса Шевченка, через видатного представника модернізму Павла Тичину, який справив визначний вплив на неомодерністську течію шістдесятників, а також через подальші сутнісні пошуки поетів “київської школи” і аж до покоління авторів дві тисячі десятих років”. А Лаура Ґаравалья написала на сторінці у мережі Facebook: “майже рік роботи – знак солідарності з народом, який страждає від жахів цієї моторошної війни, а панорамний огляд майже двох століть української поезії – своєрідна реконструкція історії та культури українського народу”, зауваживши, що попереду – нові проєкти для поширення нашої культури в італійськомовному світі.
Духовний простір · “Чи є православною та церква, де Бога підмінили царем чи вождем?” · с. 6сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
й досі прихильниками старої слов’янської церкви, підлеглої московському патріярхові, що ви підтримуєте неправду людську проти правди Христової, що коли ви не прагнете до церковної волі, до визволення Української церкви, ви йдете проти заповітів Христа, проти наказів св. Апостолів”. Мій товариш з гнідинського дитинства Толя Галатенко якось розповів просто трагічну історію з буття його родини. Попрохав Анатолія Івановича, одного з перших очільників Бориспільського РУХу, записати спогад. Даю, зберігаючи авторські орфографію та стилістику. (У нас село так і називали – “ГнідЕн”): “У другій половині 50-х років мій троюрідний брат Анатолій Залозний показав мені в комірчині сивого діда з бородою. Сказав, що це його дід, а мій прадід, що він бувший священник. Просив нікому про це не говорить. До цього я знав, що сусіди до них не заходять, полаялись. Мені, на той час, було 10–11 років. ...Декілька років тому із архівів КДБ мені допомогли дістати “уголовноє дєло” на мого діда Михайловського. Із “дєла” я дізнався, що його батько, Василь Петрович, священник, служив в с. Бортничі в греко-католицькій парафії. Дід не хотів бути священником, тому йому купили землю в с. Гнідин, 12 десятин орної, 8 – сіножатей. До Гнідена з ним переїхали сестри, Ольга і Галина. Після заміжжя змінили прізвища на Залозна і Кошарна, відповідно. Тоді я зрозумів, що Ольга Залозна, сестра мого діда, розстріляного, переховувала свого батька більше 20-ти років, тому що тоді церква була АВТОКЕФАЛЬНОЮ (виділено автором). За це НКВД розстрілювали, а сім’ю – до Сибіру”. Митрополит і настоятель Софії Київської Василь Липківський відновлював материнську автокефальну православну українську церкву з Лютневої революції 1917 року. Утопічно соціалістична Центральна Рада України вагалися з цього приводу. Однак вони хотіли відділити церкву від держави. Але від якої – не знали. Гетьман Павло Скоропадський і Директорія вважали, що відокремлювати церкву від держави не на часі (?!). Допоки українська державність не зміцнилася, цього робити не можна з міркувань національної безпеки (!). Ніхто не сумнівався, що церква має бути українською. “Перший Всеукраїнський церковний собор зібрався в Софії Київській 14 жовтня 1921-го і проголосив автокефалію УПЦ. Перехід Київської церкви під зверхність Московського патріархату 1686-го визнано неканонічним, богослужіння мали вестися української мовою. Василя Липківського майже одноголосно обрано митрополитом Київським і всієї України” (з Вікіпедії).
*** Маю застерегти, що не пишу релігієзнавчий нарис. Ми з вами лише подорожуємо світоглядно, відмічаючи попутно, наскільки причетні до віри предків, включно з дохристиянською, і чи є православною та церква, де Бога підмінили царем чи вождем. Кремль не реєстрував “свої” церкви багато десятиліть. Чекісти не зводили очей з митрополита Андрея Шептицького, визнаючи його найвищим духовним авторитетом на теренах вже совєцької імперії. Є всі підставити вважати, що на москві хотіли умовити його до об’єднання Церков. У 1990 році предстоятелем Автокефальної церкви України на Соборі в Києві обрано патріарха Мстислава (Скрипника), хорунжого війська УНР, учасника “Зимового походу” 1919 року, племінника Симона Петлюри. Він похований у США, а не в Софії, збереженій для України та християнського і всього культурного світу митрополитом Василем Липківським. Так історія в особах відгукується в духовному житті народу. ...Храм у Гнідині міг згоріти з побутових, не кримінальних причин. Внаслідок нещасного випадку. Однак громада поставилася до події відповідально, як до справи державного значення. Історичний екскурс засвідчує: коли влада оцінює церкву по-московському і більшовицькому, ставиться до неї як до дискотеки для пенсіонерів, то вона програє в суспільному сприйнятті. Залучення християнських цінностей державний характер зміцнює.
Духовний простір · “Чи є православною та церква, де Бога підмінили царем чи вождем?” · с. 6сторінка оригіналу ↗ Віра моя – хитка й корислива. Хоча протягом життя для себе нічого в Бога не попросив. А вчора.. Одне плаче, друге обурюється, третє жартує, четверте вигадує… Життя як життя. Вислуховую, як хтось ніби любить мене, дивним чином уявляючи цей стан без самовіддання. Або ридає з болю: я, вголос, прошу заспокоїтися, а подумки благаю припинити, бо в мене серце болить вже тиждень. Людей на Землі більше, ніж вчорашніх співрозмовників. Перед ними, виходить, взагалі треба ховатися. Але такого місця немає. Треба таки просити. Мабуть, не в Бога, а в Миколи Чудотворця: допоможи і укріпи! Кажу ж, хитка й корислива.
Віктор ТЮТЮН
*** 20 січня 2023 року в селі Гнідин згоріла церква. Подія рядова для пригоди і трагедійна для мене. Вогонь приходить очистити. Осмислення знаку, усвідомлення його не лякало, але змушувало перебрати гору думок, тому я переплутав у розгадках монаха Івана Вишенського зі священником Іваном Некрашевичем. Навпроти церкви росли мої дитинство і юність, відбулися перші бесіди про віру з дяком Миколою і про атеїзм з парторгом Півторацьким. Бо я сушив мізки ще з четвертого класу над листом Івана Некрашевича до “гнідинського”, як нам казали, “попа”, хоча в оригіналі назва читається так: “Письмо, писанеє к гнідинському священнику Іоанну Филиповичу, і к його сину Петру, і к дячку Стефану Криницькому”. Іван Георгійович Некрашевич народився в селі Вишеньки Бориспільського району. Це по сусідству з Гнідином. Освіту здобув у Києво-Могилянській академії, продовжив батьківське служіння християнській вірі, увійшов до української літератури як спадкоємець полеміста Івана Вишенського, призначений заступником Київського митрополита. Мене похрестили у Вишеньках. Ніщо не випадкове: лівобережні церкви південніше за Києвом поєднані багатьма історичними подіями та особистостями. Колись у Фролівському монастирі на Подолі мені впав у вічі документ, де засвідчувалося, що козацький полковник Григорій Гуляницький передає належні йому села Гнідин і Вишеньки у володіння цьому монастиреві. (Вже не пригадаю, чи вказувалося там село Бортничі, і йшлося про “власність” чи “володіння”. Все це мало значення для подій у майбутньому). Церковне й духовне життя у названих селах розвивалося драматичним і кривавим шляхом після завоювання Лівобережної України Московським царством. Перший і найтяжчий гріх брехні упав на людські душі на цих та інших наших землях. (Згодом поясню цю думку). Якщо брехня в сучасному поясненні – субстанція віртуальна, то лихо від неї – фізичне й матеріальне дошкурно. Відомий лист Григорія Гуляницького до гетьмана Івана Виговського. “Москва наступає безбожна із свавільниками, де нікому не норовять, все вогнем та мечем розоряють, церкви Божі палять та монастирі, священиків та ченців й черниць без всякого милосердя вбивають, а понад те над паніями добрими, дівками та дівицями ґвалт чинять, груди ріжуть й малим дітям не спускають, очі вилупляють й гірше за поган”, – пише наказний гетьман 31 жовтня (10 листопада нового стилю) 1658 року. Чи не те саме чинили рашистські загарбники від 24 лютого 2022 року?
*** Роках у 90-х розмовляємо з тіткою Параскою у Вишеньках. Звідкілясь взялося про богослу-
Параска Іванівна Чечуга з хрещеником Віктором жіння (вона в храмі півча, її кличуть небіжчикам “вичитувати”). Вона й каже: – У вас у Гнідині церква якась... – І тітка затнулася, згадавши племінників характер. – Яка у нас Церква?! – Якась не така... – Коли ви мене у Вишеньках хрестили... – Тоді в Гнідині зовсім батюшки не було... Що ж таке “наша церква”? Чому їх в Україні так багато, особливо після “об’єднання”? Деякі сегменти громадського життя табуйовані в Україні. Зокрема люди, не змовляючись, заборонили собі обговорювати діяльність московської і життя третьої (Філаретової) православної церков. З цим нібито зрозуміло: духовне життя – особлива й особиста сфера, хоча свобода віросповідання – не привід утаємничуватися. У вересні 2022 року в цю мовчазну змову втрутилося Головне управління СБУ в Київській області. Вони фактично заборонили місцевій владі агітувати за перехід релігійних осередків московської секти до єдиної Православної помісної церкви в Україні. На їхню думку, ці процеси “загрожують національній безпеці”. Приблизно так екс-генерал Наумов радив не захищати Чорнобильську АЕС.
17.09.2022 року звільнили зі служби Юрія Палагнюка, який підписав листа. З’ясував з офіційних джерел, що Свято-Миколаївський храм у Гнідині згорів ущент, всередину впали рештки купола з хрестом – стіни залишилися. Громада і територіальний актив відреагували миттєво. Відбудовою храму опікуватиметься сільська рада, оргкомітет збиратиме потрібні кошти, земельну ділянку визначать і оформлять як власність громади, а культову споруду передадуть у користування парафіянам.
*** “Наша церква”, на мою думку, – то Автокефальна православна церква України. І це не жарт, а факт. Хоча її прихожан дражнили “самосвятами” і “липківцями”. Першого митрополита НАШОЇ ЦЕРКВИ (виділено автором) Василя Липківського чекісти розстріляли у 1937 році. Відроджена ним українська церква у 2018 році увійшла до складу Православної церкви України. Сподіваюсь, мої друзі знають, чому Благодатний Вогонь осяяв хащі Залісся та як церковне первородство московські дяки вкрали у киян. Зазначу лишень, що місіонерський подвиг монахів з Острога та ректора Київської духовної академії Феофана Прокоповича обернулися втратою Церкви, а спроби митрополита Андрея Шептицького заснувати в імперії греко-католицьку митрополію, зрештою, завершилися вбивством чекістами його брата Климента Шептицького. В Україні репресували всіх священнослужителів НАШОЇ ЦЕРКВИ. Слова з проповіді великомученика Василя Липківського і нині злободенні: “Знайте ж усі ті, що вважаєте себе тут в Україні ще
Погляд · “Люди поважали і поважають переконання інших людей, у тому числі релігійні”. · с. 7сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
храми були підпорядковані Мукачівському уніатському єпископу. У 1735 році, після смерті єпископа Досифея, угорська держава нового православного єпископа обирати заборонила. Зауважте, що для угорців не існувало різниці між греко-католиками і православними – для них то була єдина православна церква. Так само як і для самих християн-православних, які, через об’єктивні історичні умови заключили Унію – договір про союз, про підпорядкування православних церков Риму. Після заборони мати свого єпископа, носіями православ’я залишались монастирі, а за даними Грушевського у XVIII ст. на Закарпатті не бракувало православних священників, оскільки їх висвячували сусідні молдовські та сербські єпископи. Після утворення Чехословаччини, до якої за підсумками першої світової війни увійшло Закарпаття, нова влада більше не вважала перехід населення від греко-католицизму до православ’я небезпечним для себе, тож тут виникла релігійна свобода. Православна єпархія відновлюється у складі Сербської церкви. У 1936 році в Мукачевсько-Пряшівську єпархію входило 160 тисяч прихожан. У роки Другої світової війни Закарпаття було окуповано Угорщиною. Угорська влада вислала єпископа Сербської церкви та мала план заснувати автокефальну православну церкву на Закарпатті. Після анексії Закарпаття Радянським Союзом у 1949 році Мукачівська єпархія насильно увійшла під юрисдикцію Російської Православної Церкви. Російська православна церква московського патріархату в Україні була створена указом сталіна. Але не будемо про це тут, хто захоче – знайде інформацію самостійно. У новітні часи, після початку війни, після нападу московії-росії на Україну, православна церква вирішила відділитися від московського патріархату. Але хіба акула відпустить ту рибу, яка у неї вже в шлунку? Звичайно, ні! Молоді патріотичні православні священники шукають шляхи виходу із ситуації, але досвід приналежності до ворожого патріархату та і самий московський патріархат не відпускають їх. У 2019 році Вселенський Патріарх відновив Томос Православної Церкви України, який вона мала з 988 року. Цілком природним був би перехід Української Православної Церкви московського патріархату до Православної Церкви України. А що прихожани? Вони ж нікуди не переходять! Як ходили до своєї церкви, так і будуть ходити. Так само як і їхні предки не помітять переходу із підпорядкування в інше підпорядкування. Адже в нашій історії таке вже було добрий десяток разів. Вони будуть молитися Богу, а не священникам. І для переважної більшості православних немає жодної різниці, як називається їхня церква, кому вона підпорядковується і що написано на церковній печатці. Бо Бог один. Народ у нас мудрий. Я пишаюся, що належу до українського народу, що є його частинкою. Час усе розставить на свої місця. І, повторюся ще раз: рішення про перехід мають приймати прихожани кожної конкретної церкви. І Довжанської, і Приборжавської, і Броньківської… І всіх церков у громаді, області, Україні. Я не втручаюся і не агітую, просто ділюся інформацією. А ще я сумую за тими часами, коли усі три довжанські священники сиділи за одним столом і бажали один одному миру, злагоди, благодаті. Отець Василь Сливка, який прослужив у нашому храмі кілька десятиліть і має незаперечний авторитет, ніколи не казав, що ходити до іншої церкви гріх. На всі храмові свята процесії йшли від одного храму до іншого. Люди поважали і поважають переконання інших людей, у тому числі, чи в першу чергу, і релігійні. У нас ніколи не було міжконфесійних конфліктів. Сподіваюся, що ніколи й не буде. Бо Бог один! Мир нам, дорогі брати і сестри. Будьмо мудрі й сильні! Наближаймо нашу перемогу на всіх фронтах і кожен на своєму місці. Слава Україні!
Погляд · “Люди поважали і поважають переконання інших людей, у тому числі релігійні”. · с. 7сторінка оригіналу ↗ Василь КУЗАН, Закарпаття
У своїх публікаціях я із захопленням розповідав про вулицю церков у Довгому. У нас по вулиці Січових Стрільців побудовано три храми, відстань між якими 100-200 метрів. Найстарша церква (греко-католицька, яку в роки Незалежності пересвятили на православну і поміняли хрести на банях) будувалася в 1909–1912 роках. Люди називають її Великою Церквою. Нова римо-католицька (1999 р.) та греко-католицька (2002 р.) церкви побудовані за оригінальними проєктами і прикрашають центр села. Через дорогу від римо-католицької церкви є ще стара римо-католицька, споруджена із дерева без єдиного цвяха. А через площу П’яц від великої церкви була ще й синагога. Але російсько-радянські окупанти євреїв із села витіснили і у їхній будівлі зробили клуб. Та про вулицю церков варто говорити не тільки як про унікальний архітектурний комплекс. Довге можна брати за зразок толерантності та поваги до релігійних, політичних та інших переконань людей, які живуть поруч. В один і той самий час у всіх культових спорудах проводять богослужіння. Люди йдуть туди, куди хочуть, і ніхто нікому нічого не вказує. Жодних конфліктів на релігійному ґрунті тут ніколи не було. На масових заходах, зокрема на освяченні двох каплиць та хреста при в’їзді в село, були присутні три священники і це тільки додавало нам єдності. Адже Бог один і для Бога зовсім не має значення у якому храмі, чи біля якої каплиці, чи біля якого хреста, чи у себе вдома, чи посеред поля ти звертаєшся до нього у молитві. Головне, щоб твоя молитва була щирою. У Довгому сприймається цілком нормально ситуація, коли православні переходять до грекокатолицької церкви. Якщо людині там більше подобається, якщо вона має інші вагомі причини – хай іде туди, куди велять їй душа, розум, віра. Але хто такі грекокатолики? Це ті самі православні, які підпорядковуються Риму. Тобто, за великим рахунком, православні залишаються православними, тільки ходять до іншого храму. Символічно, що греко-католицький храм Святого Іллі побудований у нас між старою, теперішньою православною, і римо-католицькою церквами. Також у Довгому цілком нормально сприймається перехід православних до римо-католицької церкви. Адже, якщо православна жінка вийшла заміж за римо-католика, то вона починає відвідувати католицьку церкву. Це природньо, так і має бути. Чи гріх це перед Богом? Ні! Бо Бог один і для Бога не має значення, де ви йому воздаєте хвалу. Чи гріх це з точки зору священників? Так! Можливо, у них на таку оцінку є вагомі підстави, але не будемо на цьому акцентувати вашу увагу. Сьогодні назріла потреба переходу православних із московського підпорядкування до Православної Церкви України. І тут починаються різні спекуляції та маніпуляції, які продукують московські пропагандисти, а окремі священники вкладають їх в уста прихожан. Наприклад: “Ми, православні, ніколи нікуди не переходили!”, “Церква – не шкарпетки, щоб її міняти!”, “Ми єдина канонічна церква, а всі інші підуть у пекло!”, “Тільки ми віруємо правильно!”, “Ніхто нам не буде вказувати, куди переходити!” тощо. Із різних джерел я назбирав трохи фактів і поділюся з вами. Читайте, аналізуйте, перевіряйте, думайте. Почну здалеку. Розкол християнської церкви стався у 1054 році (“Велика схизма”) – остаточний розкол християнської церкви на католицьку під проводом Папи Римського та православну, де рішення приймаються соборно, помісними Церквами на чолі з патріархами. При цьому, з погляду католиків, від Єдиної Вселенської Апостольської Церкви відкололись православні (“схизматики”), а з погляду православних – відкололися католики (“латиняни”, “папісти”). Розкол протягом віків свого існування супроводжувався численними богословськими суперечками, а також військовими й політичними конфліктами, насамперед на сході Європи, де історично пролягала межа впливу церковних структур Сходу й Заходу. Початки християнства на території Закарпаття сягають кирило-мефодіївських часів (друга половина IX ст.). За переказами, Кирило й Мефодій, прямуючи до Моравії, декілька місяців жили на Закарпатті, від них закарпатці й отримали християнську віру й церковнослов’янське богослужіння. Настоятель Ужгородського Хрестовоздвиженського собору, про якого я писав окремо, стверджує, що у цей період у Києві було “дикарство”, а історія стверджує, що перший храм (Іллінський) у столиці було побудовано у 945 році. У період розквіту Київської Руси (IX–Х ст.) закарпатська православна єпархія була підпорядкована Київській митрополії. В
XI–XII ст. з Русі-України (Києва та Галичини) на Закарпаття завозилися церковні книги, які потім переписувалися в Мукачівському, Грушівському (Тячівський район Хустської єпархії) та інших монастирях. Після розпаду Київської Русі й утворення Королівства Руського, Закарпатська єпархія деякий час входила до складу Галицької митрополії. У 16 столітті тут існувала своя єпархія, яка підпорядковувалася сербському патріарху. 1646 року була укладена Ужгородська унія. Проте тут Унія не мала таких успіхів, як в Галичині. У східній частині Закарпаття унія прийшла не відразу, бо ця територія вважалася належною молдовським єпископам. Лише у 1720 році всі православні монастирі та
Погляд · “Люди поважали і поважають переконання інших людей, у тому числі релігійні”. · с. 7сторінка оригіналу ↗ Таку замасковану мету має наказ міністра освіти і науки України Сергія Шкарлета про скасування історії України та літератури як обов’язкових під час ЗНО. Це попри недвозначну потребу в нашій святині – Національному Гімні України. Не треба бути фахівцем, щоб знати: ці предмети є фундаментальними у формуванні свідомості молоді, в політичній орієнтації. Особливо для майбутніх захисників України. Документ принижує нашу національну гідність, підкреслює нашу меншовартість, обеззброює молоде покоління в ідеологічній війні з московськими майстрами дезінформації. Якраз ці професійні брехуни, що давно перевершили геббельсівських, вже нібито достойно оцінили старання міністра і пообіцяли якось віддячити. Назвали документ стратегічним і перспективним. Їм наша стійкість і перемога кісткою в горлі, бо світ дивується і пишається нами: “друга армія світу” встелила трупами своїх солдат частину території України, засіяла її металобрухтом вчорашньої бойової техніки. І це наслідок не лише допомоги Заходу і США. Маємо невидиму потужну зброю – національний рух предків, а наші вої з того роду, козацького. Попри московську пиху та значні резерви для гарматного м’яса, підлі агресори бояться, аби наші Збройні Сили не повторили того, що зробили славні козаченьки під орудою гетьмана Івана Виговського. Вони на капусту посікли відбірне московське військо і дійшли до Москви. Цар оголосив жалобу… Важка боротьба за незалежність висунула цілу когорту національних героїв. А яких велетів духу й таланту дала наша земля! Назвемо лише двох – Тарас Шевченко й Іван Франко. Наша щедра земля з її мудрим, працьовитим і мужнім народом, його перемоги та трагедії і є мотивацією подвигу ЗСУ. А міжнародна підтримка дружніх країн допомагає нам вистояти в тяжкій боротьбі з агресором. Усе це розмиває наказ міністра, який в перспективі міг би призвести до забуття історії. Бо яку мотивацію до вивчення історії, літератури матимуть учні, коли він так знецінив ці предмети? Ще не забулось, як потужна ідеологічна машина СРСР перетворювала українців, інші народи на безбатченків, які не пам’ятають свого роду. Молоде покоління знову штовхають до безпам’ятства? І це на 32-му році Незалежності! На президентському сайті має з’явитися вимога про скасування антиукраїнського (йдеться про безпеку держави) наказу Шкарлета. Необхідну кількість голосів вона б набрала. Належна реакція вищої влади була б маркером її українського духу.
Андрій БОНДАРЧУК, народний депутат України І скликання
Тільки в “СП” · “Коли сталінська росія організувала в Україні Голодомор, Софія кинулася рятувати голодуючих і долучалася до будь-якої допомоги Батьківщині”. · с. 8сторінка оригіналу ↗ Я не знаю жінки більш діяльної, аніж Софія Русова, коли йдеться про українську справу. Це стосується будь-якої сфери, до якої вона долучалася найактивніше, – освіти, науки, громадської роботи, утвердження національної ідеї, видавництва, редагування, організації бібліотек, журналістики. Культурна дипломатія Софії Русової під час вимушеної еміграції – ще одна сторінка її подвижництва, результати якого працюють і через сто років. Те, що вдалося здійснити Софії Русовій у Чехословаччині, рівнозначне роботі цілого Міністерства закордонних справ.
Галина ДАЦЮК, журналістка
Цікавий факт. Вперше з публічною доповіддю про Україну за кордоном Софія Русова виступила у французькому Монпельє 1897 р., де перебувала, супроводжуючи юну доньку Любу на навчання на медичному факультеті університету. Поєднувати – особисте і громадське – Софія примудрялась все життя. Тодішній Софіїн виступ на святі на честь провансальського поета Містраля Мірейо справив неймовірне враження на французів. “Що це за Україна, який це народ, хіба це не все одно що московський?” – розпитували здивовані провансальці. Софія, на прохання Містраля, продекламувала вірш Тараса Шевченка “Садок вишневий коло хати”, і “ритм цього вірша всім сподобався”. Цю історію разом із Софіїним виступом оприлюднили французькі часописи. І вона надіслала публікації Олександру Русову як “найкращий трофей… першої спроби ширити знання про Україну в Європі”. Ширити знання про Україну за кордоном, захищати її інтереси і права в умовах бездержавності стане найбільшою потребою Софії Русової у вимушеній еміграції. Підкреслюю: вимушеній, бо майже до кінця 1921 року Софія Русова залишалася в Кам’янці, плекаючи надію працювати в Україні. У статті “Чому я опинилася на еміграції” вона напише: “Через те, що не могла підлягати постійно якимось диким вимогам… Не давали вільно дихати, примушували перетворитися в дикуна… Бачити все жахливе, що творилося навкруги, й мовчати – для мене було не можливим… З большевиками я органічно не могла працювати”. “Залізна дійсність, що якимось непоборним кільцем” стала стискати все дужче, примушує Софію “вирватися з того пекла” і залишити “країну неволі, смутку, неправди і руїни”. Пізньої осені 1921 року Софія разом з одинадцятилітньою онучкою Олею перейде річку Збруч і скаже: “Прощай, рідна, дорога Україно! Кидаю Тебе з одним палким бажанням усі свої старі сили віддати на визволення твого народу…” 1923. Після Львова, Бадена, Падебрад Софія зупинилася у Празі, де прожила до кінця життя (1940 р.). Вирвавшись з більшовицької неволі, 67-літня Софія з кипучою енергією взялася до праці. Радо прийняла запрошення викладати у новоствореній Українській господарській академії, де зібрався елітний викладацький склад української інтелігенції. Миттєво відгукнулася на пропозицію Микити Шаповала організувати навчальний заклад з підготовки вчителів. “Ця думка глибоко запала мені в серце”, – зізнавалася Софія, працюючи над програмою майбутнього закладу. І коли 7 липня 1923 року у Празі був відкритий Український високий педагогічний інститут імені М. Драгоманова, Русова стала його професоркою. Ні на мить Софія не полишала громадської роботи. Взяла найактивнішу участь у роботі Українського Жіночого Союзу, який об’єднав зусилля жіноцтва задля збереження культурної ідентичності в умовах еміграції. Особливу увагу вже на початку 20-х років організація приділяла допомозі поневоленій більшовиками голодуючій Україні. Цей напрямок діяльності жіноцтва, очолюваного Софією Русовою, стане найголовнішим на початку голодних і страшних 30-х. У 1924 році Софію Русову було обрано головою новоствореної в Празі Української національної жіночої ради, яка мала на меті налагодження зв’язків з міжнародними жіночими організаціями. У травні того ж року Русову делегували до Копенгагена на засідання виконавчого конгресу, де мало розглядатися питання про членство Української жіночої ради у МЖР. Право мати представництво в міжнародній організації в умовах бездержавності України пробивалося тяжко. “Залежність від милості чужого уряду каменем давила душу”, – обурювалася Русова, проте не здавалася і за найменшої можливості намагалася бути корисною Україні. На конференціях, з’їздах, у пресі вона закликала громадськість, уряди, країни зрозуміти, у якому безправ’ї перебувають українці в срср. Як делегатка від українок С. Русова виступила на Міжнародному з’їзді Жіночої ради в Гаазі, і внаслідок її полум’яної промови голландський Червоний Хрест вислав харчі на допомогу “щасливій і вільній” та голодуючій Україні”. А ось що напише Софія Русова сину Юрію про свій намір їхати до Женеви для виступу в Лізі Націй: “Коли громадянство усіх відтінків мені доручає найзначнішу сучасну справу на інтернаціональнім форумі, то мій обов’язок виконати її якнайкраще… Не честолюбіє, не легкодухість керують мною, а бажання завше прикласти мої сили на маленьку користь Україні”. “Де б не був якийсь міжнародний з’їзд, де можна було б сказати хоч слово про Україну – чи то в Римі, чи Гаазі, чи Женеві, чи Брюсселю, чи деінде, – там з’являлася постать старої вже сивої, але зграбної жінки, яка, як докір совісти, кидала у вічі байдужим до долі останнього европейського форпосту на сході – України, всім цим европейським зборам слово про недолю нашої Батьківщини”, – скаже про матір Юрій Русов. 1932. Коли сталінська росія організувала в Україні геноцид-Голодомор, Софія кинулася рятувати голодуючих і долучалася до будь-якої акції на допомогу Батьківщині. Тим часом у Чехословаччині з найпотужнішою українською діаспорою (близько 20 тисяч осіб) було створено Празький Громадський Комітет Рятунку України на чолі з визначним культурним і політичним діячем Ольгердом Бочковським. Його полум’яне звернення до міжнародної спільноти про допомогу Україні й сьогодні пропікає болем. “В кайданах страшної неволі Україна мовчить. Але не сміємо мовчать ми, що на волі. Ми б’ємо в великий дзвін на алярм перед усім культурним світом! Ми протестуємо й тавруємо перед ним нечувані злочини большевицької диктатури, заподіяні нашому народові! Ми апелюємо до сумління Европи! Европа багато винна перед Україною. Морально вона несе велику відповідальність за те, що діється тепер там. Бо Европа мовчала, коли Москва всупереч усім засадам про самовизначення народів вогнем і мечем окупувала Україну; коли большевицький наїзник нелюдським терором, в потоках крови душив визвольні змагання українського народу, зовсім осаміченого в своїй боротьбі за самостійність. Европа забула про великі накази своєї політичної минувшини. Забула найбільший з них гасло “воля, братерство й рівність” Україна гинула в страшній, повній героїзму боротьбі з ненажерною Москвою. Европа мовчала... Тепер її обов’язок спокутувати цю свою провину. Прийти з допомогою го лодуючій Україні. Ми апелюємо до її сумління”. Сильна емоційна відозва О. Бочковського екстраполюється на нинішні волання України до Європи про допомогу зброєю, щоб подолати російського окупанта, який, як сто років тому, намагається знищити Україну. “До всіх народів культурного світу з голосним правним протестом проти нелюдських намагань совітського уряду знищити український народ на його історично власній території” звернулася від імені жіноцтва і Софія Русова – найвідважніша жінка в еміграції” (“Діло”, ч. 316, 1933 р.). Як голова Національної української жіночої ради вона надрукувала в часописі “Жіночий світ” (США) відозву “До жінок”, у якій закликала світ рятувати від голоду Україну, зокрема, дітей, що часто ставали жертвами канібалізму. Ще на один аспект звертає увагу Софія Русова – моральний. Вона побачила, як в умовах сталінізму дітей примушують доносити на своїх батьків, виховуючи їх стукачами, сексотами і шпигунами… У журналі “Трудова Україна” (Прага) було видрукувано гостру статтю Софії Русової “Голод на Україні”. Русова зробила огляд тогочасної радянської преси, додала свої коментарі і за фактами публікацій переконливо довела, що великий голод в Україні – спланований. “Голод на Україні”.* На Східній Україні Голод, справжній голод з усіма його фізичними й моральними страховищами. Його можна було чекати ще за 2-3 роки, поки він опанував би майже усю територію України, але він виявився вже тепер, і большевицька преса сама мусить визнати його грізне панування. Це нещастя цілої країни, міліонів людей не викликано якимись фізичними причинами чи недородом, чи кліматичними умовами ні, він утворений штучно тими політичними умовами, в яких перебуває український народ під владою московських большевиків. Ми приведемо тут тільки відомости з самої радянської преси, починаючи з 1931 року. Так, “Молодий большевик” (9/Х 1931, ч. 109) пише, що до осіннього засіву ніхто не підготовлений, і що Наркомзем бачить в перебігу осіннього засіву на Україні серйозну небезпеку. План осіннього засіву (по п’ятилітці) виконано лише на 65,3 %; усі терміни для засіву вже минули. В половині жовтня найгірше стоїть справа на Правобережній Україні. Ті колгоспи, шо їх обслуговують машини та трактори, виконали річний план лише на 61,3 %. Населення вже голодне і краде хліб, де тільки може, й переховує, щоб не забрала його влада, яка з свого боку вимагає від своїх партійних і комсомольських робітників завзятої боротьби з населенням і тими “куркулями”, що здаються большевицькому урядові головними його ворогами. (“Пролетарська правда”, ч. 220 від 27/1Х 1931). Те саме чули ми від утікачів дністрянських. Люде ховають хліб в полову, в солому, вперто не здають його, бо самім нема чого їсти, і влада знову вимагає суворої кари для тих, хто потурає “куркулю” (“Радянське село”, 26/1Х 1931, ч. 832). В листопаді ті самі нарікання, що Україна не виконує плану п’ятилітки, усього виконано на 65,6 %. Колгоспні господарства – на 75,7 %, “куркульські” – 77,2 %, одноосібні – 63,3 %. (Роб. газета “Пролетар”, ч. 249, 30/Х 1931). В той саме час, коли вже голодне населення під страхом смерти ховає й краде хліб, на його очах цей дорогий хліб вивозять до Москви, до Ленінграду, бо “пролетарські центри чекають на хліб, на городину з України”. Примітка в документі: “Слово “куркуль” далеко не означає того селянина, кулака або павука, який мав колись велике майно і використовував на свою вигоду селянську бідноту. Це звичайний селянин середняк в економічному відношенню, але досить досвідчений хлібороб і досить свідомий, щоб розбіратися в шкідливих для селянства виступах большевицької влади. Крім того, найменший опір селянина, випадкова сварка з комсомольцем або другим партійним діячем вже накладають на звичайного селянина страшну кличку “куркуля”, яка ставить людину поза законом, ставить її першою на чергу до розстрілу, до конфіскації останнього добра, чию жінку і дітей виганяють з хати без одежи, без шматка хліба”. (“Роб. Пролетар”, ч. 266, 1931). В Синельниковому районі пролетарям Москви вислано 30 вагонів хліба, 15 вагонів городини. (“Комуніст”, ч. 307, 6/ХІ 1931). І легко можна зрозуміти, як катастрофально лунає це повідомлення, шо в листопаді 1931 р. залишилось незасіяними 682 200 га. І в грудні вже стає відомим, що Україна не виконала плану хлібозаготівлі: Лівобережна лише на 69,8%, Полісся на 54,3 %, Правобережна 38,1%, Степ 38,7 %. І в розпачу большевицька влада, цілком несвідома в агрономії, ви дає наказ орати на зяб по снігу! (“Радянське село”, ч. 851, 29/Х1 1931). І дивується, що “куркулі” цілком відмовились орати по снігу холодну замерзлу землю. Влада засилає скрізь пе
С. Русова (в центрі) на Міжнародному жіночому конгресі в Римі, 1929 р.
Тільки в “СП” · “Світ культурний не може ставитися без уваги до того, що на його очах в Европі ведеться жорстока озброєна війна”. · с. 9сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
ревірочні комісії, які мусять переконатися, що не одні “куркулі” завинили в катастрофальному стані господарства. Комісії виявили жахливе безладдя та злочини відносно державного майна, а саме: надзвичайно великі втрати підчас збирання хліба та його молотьби й перевозки; хліб так кепсько виготовлюється; що не має вигляду хліба. Врожаї зменшуються, записи ведуться неправильно; керовники радгоспів розглядали обов’язок здавання зерна державі, як другорядне завдання, після цілковитого задоволення потреб свого радгоспа; якість обробки землі не задовольняюча, ніщо не робиться, щоб підвищити її врожайність. Трактори ламаються від цілком невмілого їх вживання. Не дивно, що такий хід хлібозаготівлі турбує московський уряд, бо Україна мала дати радянському урядові 60% збіжжя на цілий ССРР, біля 800.000.000 пуд. (“Комуніст”, ч. 337, 8/ХП 1931). Південна Україна, яка досі постачала найбільш збіжжя, по дала в 1931 р. 42 %... І от на Київщину в Смілянський район засилають 60 буксирних бригад… цебто просто кажуть: бий, ріж, стріляй, а хліб подавай, Україно, бо ти ж совітська колонія, ти мусиш годувати свого пана, мусиш годувати увесь союз совітський. Не дурно ж пан Косіор на Всеукраїнській партконференції в Харкові так солодко висвічує в своїй промові. (“Вісти”, ч. 159, 15/VII 1931). “Україна є країна не обмежених можливостей. У нас чудова земля (а шо ви з неї зробили, питаємо ми?)… (“Пролетарська правда”, ч. 160, 15/VII 1931). В липні, на III партконференції Молотов підкреслює винятково велике значіння України в сільському господарстві Совітського Союзу: “Піднесення сільського господарства колгоспів та радгоспів на Україні має не лише економічну, а й політичну вагу. Партія має право вимагати”... і т. п. А вже в квітні 1932 р. преса радянська (“Пролетарська правда”, ч. 77, 1932 р.) пише: “Насіння на весняний засів не вистачає на 50 %, населення краде насіння, щоб не вмерти від голоду, а до початку сів би зосталось лише 8-10 днів”. І летять прикази: “В Степу зробити засів за 6-7 днів, а в Лісостепу за 10 днів”. (“Радянське село”, ч. 878, 1932). В липні вже відомо, що засівна площа на Україні зменшилася в 4,5 рази… Скрипник визнає, що в цілій низці районів, сіл, колгоспів стан загрозливий. Врожайність чудових земель України, що годувала своєю пшеницею усю Европу, впала на 5-10 цент, з одного га, а може вільно давати 17-20 ц. Якщо в 1931 р. загинуло 150–200 міліон. пудів хліба, то бояться того ж і в цьому році. Хліб осипається на полі і час-то ані керівники сільради, ані партійні та комсомольські організації не вміють боротися з цими неладами. (“Радянське село”, ч. 198, 22/VIII 1931). Косіор Станіслав (1888–1939) держ. і політ. діяч. У 1928–1938 генеральний секретар (з 1934 перший секретар) ЦК КП(б)У. Репресований у 1938. Молотов (справжнє прізвище Скрябін) Вячеслав (1890–1986) держ. і політ. діяч. В 1930–1941 голова РНК СРСР і Ради праці і оборони. На Харківщині з призначеного плану виконано 4,8 %;
на Дніпропетровщині 8,5 %; в Одеському районі 25,8 %. На землях Миколаївського зернорадгоспу осипалось хліба на 2252 га. (“Комуніст”, 3/VI11 1932). Псують машини, ламають трактори. Зерно спускають в полову, в солому, колоски зрізають та їдять їх тут же. (“Пролетарська правда”, ч. 159, 14/VII 1932). І от вже в серпні з Радянської України при ходять жахливі вісти про голод, що охопив вже сільське населення, і який на осінь ще збільшиться. В багатьох місцях населення вже від січня 1932 р. не мало хліба, їдять солому, бурян, посліди це все мелеться, мішається та вживається замість хліба. А запаси збіжжя для армії тут же на очах голодних людей вивозяться до Росії і на продаж за кордон. На Київщині урожай… лежить у снопах та копицях і гниє (“Пролетарська правда”, ч. 191, 1932 р.). З річного плану хлібозаготівлі виконано 2,3 %. Крадіжка збіжжя поширюється, справи вже ідуть до суду і караються розстрілом, і конфіскацією усього майна . (“Радянське село”, ч. 922, 5 /ІХ 1932). І таких розправ за крадіжку в околиці Харкова сталося за липень – вересень 526. Статистика показує, що такий опір проти вимог уряду роблять на селі не самі куркулі, а усі верстви населення, із кожним днем боротьба за хліб усе росте: виявляється в замахах на потяги, що вивозять хліб з села до радянських центрів. Так, за серпень залізничних катастроф нараховують 95. (“Комуніст”, ч. 227, 1932 р.) Розпочинаються широкі голодові розрухи. З недоїдання вимирають цілі села (біля Кременчука), по інформаціях німецьких та американських студентів (“Громадський голос”, ч. 37). Черевний тиф поширюється. В 65 селах Кременчуцького району усе населення хворе, смертність величезна. В самому Кременчуці хворих 10.000, в шпиталях не вміщуються… Лікарі безрадні, бо їх мало, тай ліків бракує. Причина хвороби та, шо селяне довший час їли всякий бурян, недозріле зерно в колоссях. І в цьому безрадному становищі по селах ходять карні експедиції, конфіскують рештки прихованого хліба. Примітка в документі: “Телеграфне агентство АТЕ подає таку відомість: “з ріжних сіл України подаються відомости про випадки людоїдства”. Не маючи змоги перевірити це телеграфне оповіщення, даємо його тут... (“Народний агроном”, ч. 36, 1932). Ось такі факти, що подає нам совітська преса. Таке життя на селах України. Скрізь страшне безладдя: не тямущі в хліборобстві керовникі, настирливі вимагання хліба для усіх совітів задля їх центрів, їх війська, їх торгу; жорстока боротьба знесиленого населення, беззбройного проти озброєної сили. Оце-ж той рай, шо Сталін обіцяв своєю п’ятиліткою, от та економічна руїна однієї з найбагатших колись країн в Европі. Його експерименти над живим організмом народа, якого по останньому перепису рахують в межах України 23.644.634 душі. Народ, що має свою історію, свою психологію, свій темперамент привели до суцільної катастрофи, і економічної та моральної. Вони викликали в XX ст. не лише голод з усіма його страховищами, а ще й повний розпад життя як в селян, так і робітників, що не одержуючи урегульованої платні на заводах, де вони працюють, ані харчів, ані якого-небудь задоволення життєвих потреб ні помешкання, ні одежі, ні харчів тікають від одного заводу до другого, завше голодні, цілком знищені в свойому персональному житті. (“Пролетарська правда”, ч. 194, 24/VIII 1932). Селяне в страшних злиднях масово покидають свої рідні села і йдуть шукати хліба і рятуватися від розстрілів. Старі, жінки, діти блукають напівголодні, голодні по пустинних полях, від одного городу до другого. Багатообіцяюча п’ятилітка принесла такі страховища, яких Україна не зазнала і за часи війни. Вона повернула життя на Україні на кілька віків назад, при вела народ до того розпачу, з якого він шукає виходу в якійсь хронічній трансміграції... Бачачи усі ці наслідки, перш за все треба допитати: через що саме хліборобів, народ, який століттями тримався землі як найкращого скарбу свого, який до усієї хліборобської праці ставився з побожністю, для якого жнива та косовиця ставали найбільшим святом, як те свідчить уся народня поезія та уся українська література від Квітки-Основ’яненка до сучасних найкращих літературних творів, – тепер залишає землю пустувати, сотні тисяч га стоять незасіяні, хліба на полі осипаються, гниють в копицях, а населення цієї плодючої, так коханої землі, вмірає з голоду, а до землі не береться. Психологія народня не міняється за які 10-12 літ, і в цьому загрозливому поводженні українського селянина-хлібороба можна бачити лише той розпач, той одпір проти сильнішого ворога, який одбирає у нього хліб до останнього зерна, гонить його з хати з малими дітьми, розстрілює найкращих людей, розганяє в далеке заслання на ганебну невільничу примусову працю. І українське село сказало: краще смерть, а працювати на ворога не будемо! Це його опір, розпач, свідомий того, що нема селу нізвідки допомоги. І воно вмірає з голоду, від тифу голодного, і жде, чекає звідкись порятунку... Але світ культурний не може ставитися без уваги до того, що на його очах в Европі ведеться жорстока озброєна війна проти неозброєного безпомічного населення, не може Европа спокійно дивитися, що та багата країна, що годувала її своєю пшеницею, тепер стоїть руїною, а її чорноземні багаті степи стоять порожні, на плодючій землі росте бурян та метлиця. А села пустують, бо населення тікає з них світ заочі шукати десь хліба. Можна собі уявити в таких обставинах дітей! Цілі генерації українських дітей вимірають фізично і дичавіють морально. Потрібна негайна допомога, організована братерська допомога, упорядкована народами цивілізованого світу, щоб той братній хліб достався справді до вуст голодного селянина і робітника. Потрібна правдива оцінка большевицьких державних експериментів. Знаючи, що робиться на землях України “автономної” республіки в Радянській Федерації стає дивно, як можуть організовані держави Европи, Америки визнавати таку безладну державу, яка руйнує і край і нищить без війни міліони населення. Як можуть ці європейські держави заключати з большевиками якісь торгові договори, коли усі ці товари, що большевики привозять в Европу або одірвані з уст голодних дітей і жінок, або вироблені підневільною примусовою працею? Необхідна негайна організація допомоги голодному населенню України? Українські жінки, об’єднані на еміграції в Національну Жіночу Раду, безсильні подати нещасному населенню жадну допомогу. Українська еміграція відгороджена від свого народу страшними большевицькими загорожами ні звідти до нас, ні від нас до України не перелетить і пірячко. Наша кореспонденція з рідними накликає на них жорстокі переслідування. Ми не можемо послати кіло рису, хоча б і за ту величезну ціну, яку встановили самі большевики, граючись з голодним людом, як кіт з мишою, щоб не підвести наших рідних, наших сестер та їх дітей під найстрашніші кари. Ми можемо лише правдиво повідомлювати культурний світ з тими страховищами, що провадяться поза тими мурами. Ми лише взиваємо до усіх Червонохресних організацій, до Жіночих Товариств: рятуйте розгублене, змучене населення колись багатої України! Дайте шматок хліба голодним дітям! Прага, 1932 Голова Жіночої Нац. Укр. Ради, професор С. Русова Секретар, др. інж. X. Кононенкова
*** “Жити задля наших дітей”, – таке гасло освітлювало діяльність Русової в Україні. Про українських дітей вона дбала і в еміграції, організувавши у 1925 р. притулок в Падебрадах. Гроші випросила у чеського міністерства. “Я кермувала цим приютом коло 5 літ і по щирості мушу сказати, що дітям було добре й вони були ситі, веселі, окружені ласкою й добре виховані…”. У 1932 р. вихованці притулку писали “дорослі” листи та звернення про допомогу “братам і сестрам, що вмирають від голоду в Україні”. Ці печальні дитячі рядки надрукував часопис “Наша Україна”, ч. 2, цілком присвячений темі голодомору. В одному дописі читаємо: “Ми ще малі, і не можемо заробити грошей, але ми зібрали між собою ті гроші, що деколи діставали від батьків або від знайомих. Всього назбирали 10 корон і післали на голодних дітей. Лесько Зозуленко, 9 років”. Таких свідомих українців виховувала Софія, яка прийшла у світ, щоб “жити для дітей”. І України. …Її життя в еміграції часом важко читати “без брому”. Водночас воно захоплює подвижництвом і тисячами зроблених для України справ! Проте, на жаль, і сьогодні деякі чернігівські земляки Русової дорікають їй, що “втекла за границю і розкошувала”. Вона ніколи не розкошувала. Кожна хвилина її життя, кожна зароблена чи зібрана копійка були спрямовані на українську справу. “Не для спокійного життя на еміграції і вигід покинула С. Русова палаючу і скривавлену в догоряючих повстаннях Україну, – писав про свою матір син Юрій Русов. – Українські жінки знають її невсипущу працю: то як організаторку українських дитячих садків, то як палку промовицю на міжнародних конгресах…”. Тепер, коли відкриті архіви Русової, з якої давно знято тавро “буржуазної націоналістки”, можна б поцікавитися її діяльністю в Чехословаччині. Тільки ж тоді зруйнується образ ситої емігрантки... А цього вперто не хочуть позбавлятися ментально заскорузлі в обіймах “підстаркуватого” брата люди з маркерами руськомірства. І через 30 років відновлення незалежності України в Чернігові вони блокують рішення про присвоєння імені Олександра та Софії Русових публічній бібліотеці. Яку, до слова, Русови колись і заснували. _______ *Документ оприлюднено як “Огляд радянської преси та звернення голови Жіночої Національної Української Ради С. Русової до всіх організацій Червоного Хреста, жіночих товариств про надання негайної допомоги голодуючим в Україні” у збірнику документів “Ми б’ємо в Великий дзвін...”. Голодомор 1932–1933 років очима української діаспори”, 2008. (ЦДАВО України, ф. 3801, on. 1, спр. 755, арк. 268 269 зв).
Міжнародний жіночий конгрес у Станіславі. Перша праворуч Х. Кононенко, четверта — С. Русова, 1934 р.
Спеціально для “СП” · “Суспільна людина дедалі менше згоджується терпіти насильство, і тому перемога насильства й зла не буває довговічною”. · с. 10сторінка оригіналу ↗ Ігор ЗОЦ, журналіст
Здавалося б, представляти Дзюбу особливо не потрібно – академік НАН України, письменник, автор понад 30 книжок, громадський діяч, Герой України (2001), але для покоління, яке виросло вже в незалежній країні, варто бодай стисло розповісти про його шлях. Власне, знаменитим Іван Дзюба став, коли, досягнувши віку Ісуса Христа, написав працю “Інтернаціоналізм чи русифікація?” і надіслав керівництву УРСР в надії, що нагорі дослухаються і “виправляться”. Не почули. Натомість рукопис поширився в “самвидаві” і побачив світ за кордоном українською, англійською, французькою та іншими мовами. Працю молодого вченого радянська влада розцінила як загрозу системі, адже автор виступив на захист права українців на рідну мову, використання її в усіх сферах і проти русифікації. А це суперечило позиції Кремля. Навіть у сучасних реаліях останні 30 років звідти постійно вказували незалежній державі, якою мовою розмовляти. Так “Інтернаціоналізм чи русифікація?” стала актуальною книгою для України двох століть – двадцятого і нинішнього. Але за свої погляди талановитий науковець і публіцист поплатився спочатку кар’єрою, а згодом і свободою. Так сталося і, певно, невипадково, що поява “антирадянської” праці збіглася в часі з першим в СРСР публічним протестом проти політики влади. У вересні 1965 року він разом із Василем Стусом і В’ячеславом Чорноволом під час прем’єри фільму “Тіні забутих предків” у кінотеатрі “Україна” висловили обурення з приводу таємних арештів у середовищі української творчої інтелігенції. Дзюба втратив роботу у видавництві і опинився під “ковпаком” репресивної системи. У січні 1972 року, під час проведення за наказом з Москви провокаційної операції КДБ “Блок”, Івана Дзюбу було затримано, виключено зі Спілки письменників у квітні 1972 р. і заарештовано. За вказівкою з Кремля засуджений на 5 років позбавлення волі за “антирадянську діяльність”. У листопаді 1973 р. помилуваний. Робота коректором у заводській газеті була приниженням, але і порятунком від нестатків. Лише у 1984 р. він був поновлений у Спілці письменників, а реабілітований у рік проголошення Незалежності України. Того ж 1991 року йому присуджено Державну премію імені Т. Г. Шевченка. У 1989-му він став одним із співзасновників Народного Руху України. На відміну від багатьох сподвижників, не став обиратися до парламенту, але не відмовився очолити в 1992 р. Міністерство культури України, в якому працював по серпень 1994 р. У 1999–2005 рр. – голова Комітету з Національної премії України імені Тараса Шевченка.
Проти нагнітання мороку Його публіцистичні статті й виступи на великих зібраннях завжди були своєчасними, суспільно значущими. Без перебільшення, стали програмними доповіді І. Дзюби на Всесвітніх форумах українців “Спільними зу-
Марта Володимирівна та Іван Михайлович Дзюби зи, які передбачав вчений в 2011 році, чинна влада не визнавала аж до моменту російського вторгнення 24 лютого 2022 р. На жаль…
силлями створимо новий образ України” (1992) і “Відродити гідність української людини” (2001). За два десятиліття після виходу в світ зберігає актуальність його стаття “Україна в пошуках нової ідентичності”, де автор робить висновок, що створення широкої і соціокультурної структури з енергетично потужним центром в образі української національної культури є, на його погляд, головною проблемою пошуку нової ідентичності України. Академік Дзюба був одним із небагатьох потужних опонентів таким русифікаторам у владі, як міністр освіти і науки в уряді В. Януковича Д. Табачник, до слова, на днях позбавлений українського громадянства. “Прокислі “щі” від Табачника” – під такою назвою виходить збірка статей, де автор таврує міністра-русофоба. Згодом статті “Любов Табачника до царської імперії та царів”, “Табачник погрожує і провокує” та інші виходять у книзі “Нагнітання мороку” (Дзюба І. М. Нагнітання мороку: Від чорносотенців початку 20 століття до українофобів початку століття 21. – К.: Вид. дім. “Києво-Могилянська академія”, 2011. – 503 с.). У підсумковому розділі “Русифікація в сучасній Україні” І. Дзюба розмірковує над причинами непослідовності української влади у мовній сфері і намагається дати відповідь на питання що робити. У період посиленого тиску на українство з боку Росії і підлеглої їй тодішньої влади, Іван Дзюба пише про великий резерв спротиву деукраїнізації України. “Джерела українського культурного життя, як професійного, такі самодіяльного, вкоріненість у ньому, або потяг до нього великої активної маси нашої людності ще далеко не вичерпані і дають енергію багатьом новим і новаторським ідеям і починанням у різних регіонах і на різних рівнях”, – зазначає автор. При цьому він застерігає, що імперії критично потрібна Україна, і вона “за ценой не постоит”. Системні загро-
Земляків не забував Познайомитися з Іваном Дзюбою мені пощастило в 2001 році. Трапилося це після відвідин Держкомтелерадіо, де просив про підтримку газети “Донеччина”, яку редагував у Донецьку. Зустрічався з тодішнім головою Іваном Драчем і його заступником Віталієм Абліцовим. З паном Віталієм і зайшли до кабінету голови Шевченківського комітету. – А я уявляв вас людиною зі старшого покоління, – зізнався за кілька хвилин розмови Іван Михайлович, і ми почали згадувати незабутніх земляків з Донеччини, які не лише для мене, а й самого Дзюби вже стали історичними постатями в літературі: Павло Байдебура, Григорій Кривда, Андрій Клоччя… Я був у ситуації обізнаний, адже сучасні письменники краю активно співпрацювали з газетою. Своєю чергою Дзюба в 90-тих стежив за газетою “Донеччина”, знав, як ми потерпаємо через свою патріотичну позицію, і намагався підсобити хоч якось. Клопотав листом в облдержадміністрацію – безрезультатно. Але заступництво відомого вченого і державного діяча допомагало нам вистояти. Співпраця з академіком стала системною. Через обласну газету Дзюба немов наживо спілкувався із земляками, згадуючи своє дитинство в селі Миколаївка Волноваського району, де народився 26 липня 1931 р.; роки навчання в школі села Оленівські Кар’єри (тепер Докучаєвськ), Сталінському педінституті (тепер Донецький національний університет імені Василя Стуса у Вінниці). Судячи з листів до редакції, спогади про пережите Дзюбою і донеччанами в трагічні 1940–50-ті роки, читачі сприймали з помітним зацікавленням. У своїй книзі “Спогади на фінішній прямій” він писав, як радянська влада русифікувала Донбас і загалом всю країну. Влітку 2005-го року в Донецьку відбувся форум україністів світу – одним із ініціаторів його проведення на своїй малій Батьківщині був Дзюба, а інформаційну підтримку взяла на себе наша редакція. Ми підготували спецвипуск, і кожен з делегатів отримав змістовну “Донеччину”. Матеріал Дзюби теж був там, а текст доповіді про Донецьку складову української культури ми згодом друкували уривками. “Це був останній конгрес Міжнародної асоціації україністів, проведений не в Києві”, – нагадав якось один із активних його учасників, професор Донецького національного університету Анатолій Загнітко. Під час форуму Іван Михайлович встиг навідати свою малу батьківщину, пам’ятні з дитинства Оленівські кар’єри. Все змінилося, стало іншим…
“Перемога зла не буває довговічною” З обранням у 2010 р. проросійського президента наступ на міцніючі паростки українського духу посилився по всій країні, зокрема і в Донецьку. Так несподівано позбувся посади ректора Донецького національного університету Володимир Шевченко, який підтримував Почесного доктора ДонНУ Івана Дзюбу і дуже пишався, що випускниками вишу є три Герої України – Василь Стус, Іван Дзюба та Віктор Смирнов (плавець-паралімпієць). І сам ректор, до речі, на той час голова Донецької обласної організації ВУТ “Просвіта”, теж є Героєм України. З його відстороненням втратила актуальність ідея Дзюби передати свою власну бібліотеку рідному вишу. У той тривожний час виникла ідея поспілкуватися з інтелектуальним опонентом чинної влади Іваном Дзюбою про те, чому опинилися в такій ситуації, коли рівно через 20 років країну намагаються повернути в ув’язнення, з якого вона вирвалася. Не зволікаючи, підготував запитання і відправив їх електронною поштою, знаючи, що Івану Михайловичу ліпше самому написати, ніж спілкуватися наживо. Сподівався, що за місяць отримаю відповідь, однак помилився – днів за десять інтерв’ю було в редакції і вийшло під заголовком “Академік Іван Дзюба: Хай кожен іде своїм шляхом. Але бажано, щоб цей шлях вів до України, а не від неї…”. Дозволю собі зупинитися тільки на одному, але дуже характерному фрагменті. Відповідаючи на запитання про те, чи є якась логіка в розвитку українського суспільства, Дзюба написав: “Колись класик говорив, що результат людських дій завжди виходить не таким, на який люди сподіваються (мав на увазі суспільний результат суспільних дій). Зрештою, це відома істина, підтверджена всіма революціями в світі. І все-таки якась логіка мабуть є. Вона в тому, що суспільна людина дедалі менше згоджується терпіти насильство, і тому перемога насильства й зла не буває довговічною. Навіть після найтемнішої ночі зійде сонце, хай і захмарене”. Ну хіба не пророчі слова менш як за два роки до Революції Гідності?! Крім “Донеччини”, вийшло те інтерв’ю в “Кримській світлиці”, а згодом у книзі спогадів Івана Дзюби “Не окремо взяте життя” (2013) під символічною назвою “Донеччиною” починав – “Донеччиною” завершую”, адже саме в “Радянській Донеччині” в 1950-му з’явилися перші студентські замітки майбутнього всесвітньовідомого вченого. Але життя триває попри випробування, які випали на долю України і від яких застерігав літературознавець в своїх працях, починаючи від класичної “Інтернаціоналізм чи русифікація?”.
Про найтяжчу спадщину Вже в статусі викинутого з окупованого Донецька українця мені вдалося побачитися з ученим у Києві. Зустріч його помітно схвилювала, бо я ще примудрився з нагородою прийти: краєзнавці області на чолі з Валерієм Романьком відзначили легендарного земляка знаком “Почесний краєзнавець Донеччини”. Згадали спільних знайомих: хто виїхав з буремного краю, а хто залишив-
Він залишив цей розтривожений російським агресором світ за кільканадцять годин до широкомасштабного вторгнення. Прощання відбулося, як і призначили, – 24 лютого 2022 року на Байковому цвинтарі. Людей було небагато: одні пішли боронити країну, інші втікали подалі від біди. Хтось потім шукатиме якісь символи в датах, мовляв, добре, що вчасно пішов, інакше б не витримав варварства сусідів. А мені здається, що не стала б несподіваною для нього ця війна, оскільки всією своєю діяльністю Іван Михайлович Дзюба застерігав від загрозливого впливу “русского міра”, протистояв йому, як міг, і закликав українську владу зміцнювати освітній і культурний фронт. Згадаймо одного з велетів нашої сучасної історії, проти якого московський Кремль воював ледь не пів віку.
Іван Дзюба (другий ліворуч) у колі учасників Міжнародного конгресу украї2 ністів у Донецьку (2005 р.). Поруч – академік, лавреат Шевченківської пре2 мії Микола Жулинський та Ігор Зоц
Мова єдина · “Це буде найтяжча спадщина. І як їй дати раду? Як з нею буде жити?” · с. 11сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
ся через життєві обставини. Насамкінець Іван Михайлович порадив звернутися до Інституту історії НАНУ, який видав “Донецьку рану України” (Дзюба, Іван. Історико-культурологічні есеї. – К.: ТОВ “Видавництво “Кліо”, 2018. – 136 с.), мовляв, може знайдеться примірник і для мене. Так згодом і сталося. У 2018 р. цю актуальну книжку перевидали, і я з радістю і тривогою гортав ще незаймані сторінки за кілька десятків кілометрів від лінії зіткнення на Донеччині. Там особливо гостро відчуваєш написане автором: “Хоч би якою стала Донеччина в наступні роки… – миру і спокою не буде ні в Україні, ні на Донеччині. Довічний володар Російського царства Путін не відмовиться від своїх зазіхань і не послабить провокацій та диверсій – не лише на Сході України. Однак за будь-яких обставин на Донеччині житимуть не самі лиш ідейні ліліпутінці й темні шалапутінці, а й люди, які вже відчувають, або ще відчують, що їх вплутали в чужу жорстоку гру. Пережите впливає і вплине на погляди і настрої багатьох. По різному. Хтось прозріє. Хтось утвердиться в своєму українстві. Хтось звинувачуватиме Україну в усіх бідах війни і ще більше озлобиться… Але над усіма тяжітиме пам’ять смертей, каліцтв і руїни. І якщо не всі, то багато хто з них будуть невільниками своєї злоби й ненависті. Або своїх моральних травм. Або своєї пам’яті. Це буде найтяжча спадщина. І як їй дати раду? Як з нею буде жити?” Багато добрих слів було написано про Дзюбу в ювілейний для нього 2021 рік. Його творчий доробок настільки великий, змістовний і багатогранний, що про нього й далі фахово говоритимуть літературознавці, правозахисники, філософи, культурологи. Запам’яталися тоді вітальні слова члена-кореспондент НАНУ Анатолія Загнітка: “Іван Дзюба постійно перебуває на передньому краї – там, де схрещуються думки у двобої і де вирішується питання не тільки сучасного Української Держави, але насамперед її майбуття”. Видатний українець залишив непереможеним свою передову. І добре, що в столиці не стали зволікати з увічненням його пам’яті. Вже 8 грудня 2022 року Київська міська рада перейменувала вулицю Сім’ї Сосніних на честь активного учасника руху за незалежність України Івана Дзюби.
Любив дарувати книжки Не можу не згадати шляхетну вдачу Івана Михайловича дарувати свої книжки. Кілька з них так і залишилися в окупованому Донецьку. Але деякі вдалося вивезти, і я щиро пишаюся історичними автографами. Він надсилав свої праці багатьом, зокрема професору і письменнику Анатолію Федю зі Слов’янська, який своєю чергою підштовхнув журналіста Віктора Скрипника до статті в газеті “Злагода” (№ 7, 2019) про публіцистику І. Дзюби на тему війни на Сході. Варто згадати, що його книгу “Донецька рана України” громадські активісти безкоштовно роздавали в Слов’янськ. А от у сусідній Краматорськ кількадесят примірників книги Дзюби “Бо то не просто мова, звуки…” видавець готовий був відправити для шкіл, але щось не спрацювало, бо зв’язалися з місцевими чиновниками… Іван Михайлович запитав, чи можу щось з’ясувати і дуже засмутився, що спільними зусиллями так і не домоглися позитивного результату. Днями зайшов в одну зі столичних книгарень, де позаторік гортав його книжку “Бризки часу”, і знайшов її на тому ж місці. Придбав, звісно, оскільки автор у включив у цей збірник і нашу розмову, і чимало інших публікацій в жанрі інтерв’ю за період від 1967 р. “У своїй сукупності ці інтерв’ю показують не лише еволюцію самого автора, а й окремі сторони розвитку самого суспільства. Зміни нашого “суспільного часу”. Звідси назва збірки – “Бризки часу”, – йдеться в анотації. У книзі понад сто інтерв’ю із заголовками, що відображали погляди Дзюби, його бачення теми, оцінки. Багато з них могли б скласти окрему збірку афоризмів: “Кожна нація живе своєю мовою”(1990), “Культура – самовідтворення нації в часі і просторі” (2000), “Хочу жити в Україні, а не в путінському “пространстве” (2004), “Привид національної ідеї никає Україною” (2017), “Найважче бути власною совістю…” (2007), “Найголовніше – віриш чи не віриш політикові як людині” (2001), “Сам факт незалежності України – це величезний здобуток. Хоч не всі, так би мовити, змирилися з цим” (2011)… А ось це зізнання Івана Михайловича з книги “Бризки часу” просто зворушує: “Я ніколи не був вільним від боргів перед людьми і собою, від провин, від надій”. Що й казати – дуже вагомим науковим і творчим спадком Дзюби маємо користатися. Якщо хочемо йти вперед і розвиватися, як культурна і освічена нація.
Фото з архіву автора та відкритих джерел
Мова єдина · “Це буде найтяжча спадщина. І як їй дати раду? Як з нею буде жити?” · с. 11сторінка оригіналу ↗ Автограф на книзі “Донецька рана України”
Дмитро ПИЛИПЧУК
В анналах творчості класика української та світової літератури Дмитра Павличка серед півтори сотні його книжок трагічним зеленим вогнем позначена пророча поетична збірка “Омела” (2017). В анотації до неї я, її редактор, писав: “Ця книжка Дмитра Павличка сповнена глибокої печалі й сумних визнань, як-от: “Українські козаки на службі в Катерини ІІ були зрадниками своєї вітчизни”. Поеті сьогодні, в дні російсько-української війни, вбачає смертельну загрозу для України в “омелі московизни” та в заразі малоросійства” (Id., с. 2). Уточню: ці рядки писалися ще за два роки до ухвалення Закону України “Про забезпечення функціонування української мови як державної” (2019) та більш як за п’ять років до повномасштабного вторгнення РФ в Україну. Образ “омели московизни” автор книжки асоціював передовсім з російською мовою, що упродовж століть була інструментом нещадної асиміляції українства: Російська мова – смерть мого народу, Причаєна в свідомості хахла, Раба, що московитам навдогоду Мій край здає в оренду для житла. Здає мою вітчизну, мою мову, Стопчатівські мої поля й гаї, Мою стежину житню й барвінкову – Все віддає усміхненій змії. Мене вбиває мова окупанта, Що народився й виріс на Дніпрі, І храм, де служить кагебістів банда, Одягнена в московські стихарі. Вірш “Омела” подає розгорнутий образ ненависної “омели московизни”: На тополях і соснах могутнього роду В придніпровському гаї висить омелa, Виростає й чекає нового приплоду Паразитка зелена, округла мітла. Злобні птахи приносять насіння клейчасте, Що ховається в тріщинах, в ранах кори… Тож терплячі дерева вже мусять пропасти – Їх зжере омела, їх зламають вітри. Омела проникає в нутро деревини, Точить серце її, як піщинка мала. І нема порятунку від злої зернини, Що вбиває навіки, але спроквола. Відступися від мене, сумна панорамо, Де тополя вмираюча тихо стоїть. Мій нещасний народ помирає так само – Омелу московизни під серцем таїть. Повномасштабна агресія Московії радикально й навіки змінила ставлення українців до р у с н і; вони це показують цілому світові і в зовнішньому, і у внутрішньому планах. Від “московської мови” (нагадаю, цей термін чи не вперше зафіксував у нашій мові Тарас Шевченко) в Україні сьогодні одвертаються навіть вчорашні затяті москвофіли – прихильники “русского мира”… Але… Але на підсвідомому рівні багато неофітів українського світу й недовчених “фахівців” і навіть так званих “експертів”, яких запрошують у прямий ефір радіостанції та телеканали, здебільшого несвідомо розносять спори “омели московизни”, засвідчуючи різке падіння рівня професійності зазначених ЗМІ. Особливо вражають мене у тканині живої мови медійників ледь не масові приклади неправильного відмінювання іменників у місцевому відмінку множини; ці “перли” десятками й десятками щодня висипаються на наші голови, ніби так і треба. Добре, що в українців різного етнічного походження побільшало загальнонаціональної гідності іна мовні помилки починають звертати увагу медійні ресурси, які ніколи цього НЕ робили. Наприклад, модницький ресурс vogue.ua попросив професорку мовознавства, провідну наукову співробітницю кафедри української мови Національної академії наук України Ларису Масенко прокоментувати 10 найпоширеніших помилок в українській мові, серед яких пані Лариса назвала, зокрема, неправильне відмінювання іменників у місцевому відмінку множини. Професорка акцентує, що ми часто кажемо (або пишемо) “по селам, по містам”, а треба “по селах, по містах”. Спробую тут подати найпоширеніші факти мовних помилок вчорашніх носіїв московської мови або суржику у відмінювання іменників у тому ж таки злощасному місцевому відмінку множини, щоб нові носії мови мали певний компас, якщо й до них прилипли чи почали прилипати якісь спори московської омели.
Найкоротший словник омели московизни, або Помилки у вживанні українцями деяких слів (ліва колонка – з помилками, права – нормативне слововживання)
по артистаМ – по артистаХ; по бетеераМ – по бетеераХ; по будинкаМ – по будинкаХ; по будівляМ – по будівляХ; по безпілотникаМ – по безпілотникаХ; по бібліотекаМ – по бібліотекаХ; по бійцяМ – по бійцяХ; по автобусаМ – по автобусаХ; по вагнерівцяМ – по вагнерівцяХ; по вакансіяМ – по вакансіяХ; по вертольотаМ – по вертольотаХ; по вікнаМ – по вікнаХ; по вокзалаМ – по вокзалаХ; по волонтераМ – по волонтераХ; по ворогаМ – по ворогаХ; по вулицяМ – по вулицяХ; по вчителяМ – по вчителяХ; по гарматаМ – по гарматаХ; по гелікоптераМ – по гелікоптераХ; по дівчатаМ – по дівчатаХ; по дітяМ – по дітяХ; по дорогаМ – по дорогаХ; по енергетикаМ – по енергетикаХ; по жінкаМ – по жінкаХ; по журналістаМ – по журналістаХ; по загарбникаМ – по загарбникаХ; по зайдаМ – по зайдаХ; по запроданцяМ – по запроданцяХ; по захисникаМ – по захисникаХ; по кадирівцяМ – по кадирівцяХ; по ка**паМ – по ка**паХ; по квартираМ – по квартираХ; по кладовищаМ – по кладовищаХ; по коліяМ – по коліяХ; по лікарняМ – по лікарняХ; по лікаряМ – по лікаряХ; по літакаМ – по літакаХ; по людяМ – по людяХ; по магазинаМ – по магазинаХ; по машинаМ – по машинаХ; по мінаМ – по мінаХ; по містаМ – по містаХ; по місцяМ – по місцяХ; по могилаМ – по могилаХ; по мос**ляМ – по мос**ляХ; по мос**витаМ – по мос**витаХ; по музеяМ – по музеяХ; по об’єктаМ – по об’єктаХ; по оборонцяМ – по оборонцяХ; по окопаМ – по окопаХ; по окупантаМ – по окупантаХ; по оркаМ – по оркаХ; по пенсіонераМ – по пенсіонераХ; по підвалаМ – по підвалаХ; по під’їздаМ – по під’їздаХ; по підрозділаМ – по підрозділаХ; по подіяМ – по подіяХ; по позиціяМ – по позиціяХ; по поляМ – по поляХ; по посадкаМ – по посадкаХ; по проєктаМ – по проєктаХ; по професіяМ – по професіяХ; по пунктаМ – по пунктаХ; по ракетаМ – по ракетаХ; по рашистаМ – по рашистаХ; по ресурсаМ – по ресурсаХ; по руїнаМ – по руїнаХ; по селаМ – по селаХ; по складаМ – по складаХ; по скупченняМ – по скупченняХ; по снайпераМ – по снайпераХ; по спорудаМ – по спорудаХ; по танкаМ – по танкаХ; по тваринаМ – по тваринаХ; по траншеяМ – по траншеяХ; по учняМ – по учняХ; по фашистаМ – по фашистаХ; по хлопцяМ – по хлопцяХ; по цвинтаряМ – по цвинтаряХ; по центраМ – по центраХ; по цимбалаМ – по цимбалаХ; по ціляМ – по ціляХ; по частинаМ – по частинаХ; по чмобикаМ – по чмобикаХ; по “шахедаМ” – по “шахедаХ”; по школаМ – по школаХ; по шляхаМ – по шляхаХ.
Про!читання · “Митець2художник, письменник, поет, композитор, повинен мати Батьківщину, яку любить серцем, думами, кров’ю”. · с. 12сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
ру: бути чи не бути Україні. У них не болить українська кров, у них загострене відчуття напряму вітру. Флюгери вічні.
“Один з найбільших злочинів стосовно народу є той, коли вбиваються почуття на$ ціональної гордості і гідності в його інтелі$ генції. Для цеї мети можуть вести різні до$ роги – притуплення уваги до всього рідного, до минувшини народу до його народного мис$ тецтва і кращих синів, дочок; нігілізм і бай$ дужість до мови, легке перекидання до інших народностей в ім’я матеріальних вигод, ко$ рисливість і брак готовності на самопожер$ тву в ім’я свого, проповідь космополітизму тощо. Всяке відвертання уваги од рідного, свого $ тут служить теж немалу ганебну службу, і так народ губить своє обличчя по$ волі, невпинно, так його інтелігенція стає уже інтелігенцією не його. А що народ без своєї інтелігенції скрізь і всюди $ од письмен$ ника до інженера, од вчителя до охоронця законів?..” (Іван Чендей. Щоденники. 1 червня 1966 р.). Повернувся до “Щоденників” Івана Чендея. Його треба читати “порціями”, бо моментами з нього “вилазить” “совєцкій чєловєк” в ролі Сергія Бондарчука. Це важко зараз приймати, хоча передумови світоглядного переконання письменника у ті часи зрозуміти можна. Ближчою є позиція діда письменника Петра, який робив усе по-газдівськи, як і раніше, а на закиди сина і внуків, навіщо так тяжко робити, коли все є, мудро відповідав: коби хліб, а на готовий хліб зуби знайдуться. Але оцей запис про важливість національного мені знову нагадав 90-ті і космополітичні гасла Рябчука, Андруховича, Єшкілєва, Жадана і К. Як вони висміювали будь-які спроби спам’ятати від нігілістичного висміювання національного. Гроші не пахнуть, а вони попали на якісь закордонно-ліберальні подачки в часи непрості (“диявол ховається в сирі”). Тому нагадаю, що провина за дезінформацію і “дезорієнтацію на місцевості” серед молодого покоління після 1991 року лежить і на них, як би вони зараз не патрійотствували. За Станіславським: нє вєрю.
Про!читання · “Митець2художник, письменник, поет, композитор, повинен мати Батьківщину, яку любить серцем, думами, кров’ю”. · с. 12сторінка оригіналу ↗ Євген БАРАН “Я ще ніколи не мав такої великої попу$ лярності” (Степан Пушик. 19.01.90). “Не спиться. Благовіщення. Бог побла$ гословив землю, лиш мені не вистачає благо$ вісту. Чого я такий? Мучуся. Взяв на свої плечі забагато. Господи, візьми з моїх грудей муку! Я гадав, що письменник може об’єдна$ ти правих і лівих, і вони підуть разом бо найстрашніше розкол нації. Я, немов Пилип із конопель, як Дон Кіхот, пробую перекону$ вати і одних, і других, що потрібна єдність, а на мене бурчать. Мені вчора кричали “Ганьба!” (Степан Пушик. 07.04.90).
Від народної любови до народної ненависти – навіть не мент, а блискавиця. Це й пояснює поширене явище популізму, демагогії в сучасному політичному житті. “Хліба і видовищ” тут і зараз. Стають на одні й ті самі граблі. І голова не болить. Твердолобі з’їдачі хліба. Вони – причина перманентних воєн, наслідком яких є втрата державности. Ситий і розбещений раб сидить у підніжжі всіх імперій.
“Мені буває важко порозумітися зі свої$ ми сучасниками, але я твердо вірю в те, що з майбутніми поколіннями мені буде легше. Зрозуміють, збагнуть ту нелегку атмосфе$ ру, в якій я жив, боровся, творив задля зав$ трашнього. Жаль, що мене не буде, але бу$ дуть мої твори, які переживуть і мене, і мо$ їх ворогів, і моїх друзів, і буде Україна!” (Степан Пушик. 14.08.92). “Не знаю, який я письменник, але зате я – великий читач. І думаю, що читача треба поважати, чого не розуміють сучасні авто$ ри” (Степан Пушик. 24.10.92). “Є два способи, як стати геніальним. Перше – народитися ним. Друге – каторж$ но працювати при наявності таланту. Віршарі, що називають себе авангардис$ тами, нині зустрічаються повсюдно. Їх тво$ ри нагадують голі дерева: без цвіту, без лис$ тя, без плодів. Є гра слів, нема почуття. Кожна епоха має своє джерело натхнення – більше чи менше. Це джерело спільне, як криниця в саду, до якої ходять воду брати. Бог дихає в серце поетові” (Степан Пушик. 25.10.92). “Була “Руська трійця”, “Покутська трійця”, які залишили глибокий слід в літе$ ратурі. Нині з’явилося багато нових “трійць”: “Бу-Ба-Бу”, “Пропала грамо$ та”... і аж до “Нової дегенерації”. Дегенера$ ція – рух назад. То виходить, що хочуть дої$ хати до “трійць” минулого. Але чи може з мавпи вийти русалка? “Руська трійця” ви$ дала “Русалку Дністрову”, яку Іван Франко назвав явищем наскрізь революційним. А що створили нинішні “трійці”?” (Степан Пу$ шик. 04.11.92).
Прочитав Перший том “Щоденників” Степана Пушика, упорядкований Ольгою Слоньовською (З останніх десятиліть: Щоденники Степана Пушика у трьох томах. Том I. 1988–1992. Івано-Франківськ: Місто НВ, 2021. 876 с.). Так, тут відсутні шкандальні, а моментами й образливі записи, які друкувалися на одному з місцевих сайтів. Можливо, вийшов дещо пригладженим образ самого Пушика, людини контрастної, характер і поведінка якого зазнавали крайнощів людських оцінок: від геніяльного і людяного до хама і злої людини. Правда десь, як звикле, посередині. Але такий образ письменника мені більше імпонує. Гадаю, таким хотів би залишитися в пам’яті нащадків сам Пушик. Він був великий у задумах. Навчання в Москві, народне депутатство додали його міркуванням простору. Він завжди мислив категоріями глобальними. І дріб’язок, якщо й зачіпав його, то він умів через нього переступити. Якщо вдасться витримати наступні томи “Щоденників” Пушика в такій тональності змістовій та ідейно-естетичній, – матимемо прецендент постаті велично-трагічної. Майже шекспірівської – у пристрастях, поведінці й думках.
“А щоб мати дух вибирати вільно – тре$
ба мати досвід перепливати моря і палити за собою кораблі” (Євген Сверстюк. Вічна туга за справжнім. Щоденникові записи. 25 грудня 1995 р.).
Останні роки у нас справжній вибух щоденникової літератури. Коли Петро Сорока починав пропагувати цей жанр, здавалося, минуть десятиріччя, поки ситуація зрухається з місця. Нині маємо щоденники Романа Іваничука, Олеся Гончара, Олекси Ізарського, Юрія Луцького, Леся Танюка (найбільший в обсязі на нинішній день, кільканадцять томів), Осипа Зінкевича, Євгена Сверстюка, Івана Лисяка-Рудницького, Василя Габора, Степана Пушика, Івана Чендея, а ще Олександра Довженка, Сергія Єфремова, Євгена Чикаленка, Аркадія Любченка, Євгена Маланюка та ін. Бракує осмислення щоденникової літератури. Навіть не так академічного, як світоглядного. Повернуся до однієї тези Сверстюка. З неї починається характер людини. З неї починається характер держави. Я це усвідомив занадто пізно. Не хотів би, аби держава повторила помилку: “Я почався там, де побачив ворога і посмів на$ звати його ворогом” (Євген Сверстюк. До 18.ІІІ.1999 р.). “Не знаю, на скільки вистачить духу вести його? Не знаю, як часто буду братись за перо, щоб саме в ньому викласти свої думки. (...). Записуватиму те, що народжуватиме, будитеме думки, нехай на перший погляд, і зовсім дрібне, незначиме. Якщо дневник зас$ тавлятиме мене частіше братися за перо і в писаному слові викладати думки – уже ме$ та вести його буде виправданою. І так! Будемо ділитись з тобою тим, що накипає на серці, будемо, мабуть, скидати з себе підчас крихту тої важкої ноші, яку під$ німаємо на свої кволі плечі. Будь моїм дру$ гом, щирим і сердечним, незрадливим і надій$ ним. Розповім тобі все!” (Іван Чендей. Що$ денники. Том 1. 31 жовтня 1953 р.).
Надіслала пані Марія Чендей перші два томи “Щоденників” батька, за що дякую. Заявка молодого письменника, з якої починаються записи, наївно-щира. Бо розповісти все неможливо навіть собі. Але без такої молодечої відвертости і віри не було би Чендея-прозаїка. Це вже не перше моє знайомство із щоденниковими записами письменника, ко-
Назву “рубрики” запропонувала головна редакторка журналу “Київ” Теодозія Зарівна. У 2022 році, в числах 7-8, 9-10 були опубліковані мої читацькі експресії, які впродовж тривалого часу подаю на своїй сторінці у Фейсбуці. Можливо, з цих шкіців вийде книжка. Або ж ніц не вийде і нічого не втратиться. Бо коли людське життя є нічим, тоді закінчується цивілізаційна історія. Але є бажання у сей мент сказати, що вона, цивілізація, не винна. То хтось инчий. Лише не ми… Автор лись пані Марія упорядкувала і видрукувала таку “захалявну книжечку” батька, яку випадково придбав. “Після нас залишаються діти і книжки”, – сказав один мій добрий знайомий. Але щоб книжка мала продовження, дуже важливо, аби її промоцією ще якийсь час займалися діти письменника. Закарпатському “королю Ліру” пощастило з донькою. Талант письменника і вдячність доньки дають свій позитивний результат у часи збайдужіння потенційно читацької спільноти до літератури спогадово-щоденникового характеру.
“Чим нижчий талант, тим він чванливі$ ший... Повинна ж людина, зі всіма її слабостя$ ми, чимось надолужити свою слабість, без$ дарність, недостатність хисту. Талановиті люди завжди спокійніші і впевнені у своїх силах. Бездари, що приплели$ ся силоміць різними правдами і неправдами до мистецтва, суєтливі, метушливі, без$ пардонні і безцеремонні у виборі засобів, щоб показати себе. Вони уміють виставити се$ бе, відстояти себе, видатися, організувати рецензію... Їм всюди добре... Митець-художник, письменник, поет, композитор, повинен мати Батьківщину, яку любить серцем, думами, кров’ю. Він не може бути космополітом, громадянином всесвіту. Його Батьківщина повинна бути у його творах” (Іван Чендей. Щоденниковий запис від 17 листопада 1961 р.).
Читаю щоденники Чендея. Різняться від щоденників Пушика тональністю, настроєм, темпераментом, колоритом. Звичайно, тут багато залежить від самих письменників і від упорядників. Але в багатьох моментах літератори близькі між собою: пристрастю, відданістю, закоханістю в рідний край, людей, мову. Мислячі, талановиті автори. У мистецтві, мистецтві слова зокрема, є давно прописані істини, які або забуваються наступними поколіннями, або крикливо заперечуються, з тим, аби до них вкотре повертатися. Одна з них проговорена Чендеєм, яку нагадую: “письменник ...повинен мати Батьківщину”. Як покоління 90-х ламало списи навколо цієї прописної істини. Перемогли ліберали й космополіти, або ж ті, які себе так називали і підлаштовувалися під західну кон’юнктуру. Зараз вони великі патрійоти, які боряться за модерну українську літературу. Вони боротимуться за неї й післязавтра, коли постане питання вибо-
“Віриш – лишилося тільки очі тримати сухими – Ґрунт у степу: родючий, якщо $ волога. Бачиш – не обіцяю ні слів, ні схими. Я просто буду. Над безвістю. Між нічого” (Марина Брацило. Шовкова держава. Київ. 2014).
Марина Брацило (1976–2013), з душею вічної дівчинки, народилася запізно і з дуже крихкою душею. Я знаю, хто їй дав “піштолєт”, сиріч розкрив піддоння мистецького опуску. Не думаю, що він планував. Він нічого не планував. Це була стихія, яка викидала і відкидала тих, хто вірив, і хто любив. Хоча без цього піштолєта, не було би Брацило-хортицької Сивілли. Юрій Нога – теж жертва зінкевичівської молодіжної тусівки. Те, що вони зустрілися і зійшлися, – випадок, який додав обом років. Не додав щастя. Я зустрів їх на якомусь із писательських з’їздів у будинку художників, вони торгували літературою “Смолоскипу”, говорив зними десь з півгодини. І після розмови знав, що їхній вік – метеликовий, але нічого зарадити не міг. У кожного своя планида і своя ЗОРЯ Переходу.
“Я часто чую сміх. Ми живемо в голодній і холодній країні, яку нещодавно розривали на частини. Але... у нас є великий запас сили, бо сміх є ознакою сили. Сміх не тільки ознака сили, але сам $ сила. І якщо вона у нас є, тре$ ба її правильно скерувати. ... Сміх є знаком перемоги. ................................................................ ... Сміх – великий санітар. Аби щось зро$
Про!читання · “Ця книжка не для настрою. Вона для життя і постійної готовности за це життя воювати. Щодня, щогодини, щохвилини, щосекунди”. · с. 13сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
бити смішним – треба нанести рану в най$ життєдайніший нерв. Сміх нахабний, сміх блюзнірський, сміх убиває отрутою затрує$ них стріл” (А. Луначарський. Будемо смія$ тися. 1920).
Василь Бабій – сей невгамовний ідеолог літературних і навкололітературних затій, озвучив декілька думок, які я скерував “у правильне русло”, надавши їм структурної цілости. Так у нас виникла серія “Бібліотека Галицька” (з 2011 року) і Міська бібліотека гумору “Галицький Ціп” (з 2020). В останній маємо вже 5 випусків, серед них гуморески Василя Бабія, Миколи Савчука, і три збірники “Свині не читають”, “Покутський гумор” і “Співомовки Степана Руданського. Гуморески Павла Добрянського”. Оці книжечки, підтримані міською програмою з книгодрукування, є направду важливим кроком в канонізації і популяризації українського народного гумору. Тому не дивно, що Василь Бабій за свого учителя має Павла Добрянського. Бо обох в’яже уміння побутово-народній ситуації надавати гумористично-сатиричного звучання. Коріння цієї традиції йде від Степана Руданського до Остапа Вишні, Василя Чечвянського, а відтак до Євгена Кравченка, Богдана Бастюка і Павла Добрянського. Одним із “останніх могіканів” цієї народно-сміхової культури виступає Василь Бабій. “На запитання, про що писали античні, можна б відповісти: про все – від му$ рашки, що дивувала їх, маленька, своєю ве$ ликою працею, – й до зоряного неба, яке во$ ни оживляли своєю неосяжною, як і те небо, уявою. А писали тому, що хотіли поділитися своїм подивом, який і є могутнім стимулом думки, заохотою до пізнання “природи ре$ чей”. Пригасає подив, то й нидіє думка, при$ ходить – нудьга, споживацтво, потужна індустрія розваг, – де тоді хіть до писан$ ня?..” (Андрій Содомора. Про що античні не писали).
Книжка Андрія Содомори “Про що писати...” (Львів, 2021) здобула премію ВВС “Книга року” в номінації “Есеїстика”. Це найкраща новина в переддень Миколая. Ми ще прийдемо до розуміння того, який Чин Творення здійснив Андрій Содомора. І будемо тішитися, ті що усвідомлять, в яку складну і щасливу епоху нам довелося жити.
“Сміється хтось, плює нам в рани, Цілує – як огнем пече, При нас на нас кує кайдани І обнімає гаряче.
О, хто ти, хто ти, невідомий, Ти, сину Ночі і Гріха? І голос в відповідь знайомий: “Я Каїн, брате, ха-ха-ха!” (Олександр Олесь. Щоденник. Рік 1917 та інші поезії: вибрані твори 1917-1919 рр. Суми. 2018. 156 с.).
Дякуючи Миколі Гриценку і Юрію П’ятаченку (один із упорядників видання), отримав подарунок на Миколая. Вірші Олександра Олеся – жива і безпосередня реакція на українські національно-визвольні змагання 1917–1920-х рр. Вони є дуже українськими віршами. Це одна із причин, чому цей поет люблений українцями і невідомий Европі. Олесь – поет, якого сподвигло на чин українського писання свято Котляревського в Полтаві 1903 року, на якому був присутнім цей, ще нікому невідомий, автор. Його переслідувала російська імперія, намагалася знищити більшовицька тиранія і вбила Чужина... “На авансцені появляється автор – Ро$ ман Горак. Глядачі завмирають. Пауза. Повна тиша. Автор люботворно пред$ сталяє своїх Персонажів. І починається зворушлива та хвилююча магія Одкровень у щасті й печалі. А потому озиваються до нас голоси ве$
личні і прості, голоси улюблених і манливих особистостей” (Григорій Шумейко. Много$ лика велич особистостей).
Роман Горак – драматург. Я знав це, але вистав за його п’єсами не бачив. Може, Час добрий, і я сей недолік виправлю. Книжка несподівано наповнена. Бо Горак пише п’єси про митців. Серед його персонажів – Іван Франко, Соломія Крушельницька, Ірина Вільде, Марія Вілінська, Ольга Кобилянська та ин. Частина з його п’єс ідуть на сцені. Книжку відкриває передмова народного артиста України Григорія Шумейка, а завершують есей Горака про режисера Аллу Бабенко та есей Юрія Николишина про самого Романа Горака. У січні сей невгамовний і одержимий Чоловік відсвяткує свій Ювілей. Шаную Його. Майже люблю яко Митця. Кожна книжка Романа Горака несе огром інформації. Він дивує широтою і глибиною охоплених тем: біографії Маркіяна Шашкевича, Миколи Устияновича, Івана Франка, Василя Стефаника, Леся Мартовича, Андрея Шептицького, Ірини Вільде, Квітки Цісик etc. Він постав у свій Ювілей як майстер біографії-есею і найґрунтовніший енциклопедист галицької культури насамперед. Він викликає роздратування механічними помилками і фактографічними неточностями у своїх книжках, захоплює стратегією бачення і розуміння історичного розвитку української культури крізь призму біографій її носіїв і творців. Виїмковий у своєму творчому розкриллі Митець-музейник, франкознавець, прозаїк, драматург. Нарешті, просто харизматична Людина. І все це разом – Роман ГОРАК, “галицький геній”, як називала його в юности Ірина Вільде. “Понівечена земля все більше нагадує долину сліз і плачу. Людський егоїзм досяг свого апогею, а габітуальні гріхи прис$ корено наближають есхатологічну драму, яка уже за півкроку від нас. І так виглядає, що цей незворотній стан найбільше відчува$ ють українці. Ми осиротіло крокуємо на уз$ біччі своєї долі. Так і хочеться заволати: – Куди йдеш, Україно?” (о. д-р Василь Погорецький. Парусія: Україно, де ти? Тернопіль. 2021. 492 с.).
Отець Василь Погорецький поставив питання парусії (“незримої присутности Ісуса Христа у світі з моменту Його приходу на землю, так і з’явлення Спасителя у кінці світу”) в контексті християнсько-цивілізаційного вибору України. Це одна із найщиріших спроб осмислити цивілізаційні виклики, перед якими опинилася Україна. Дещо хаотична, сповідальнопритчева, сповнена внутрішнього болю і любови.
“Людині, так само, як повітря, необхід$ ні світанки. І віра в те, що ступити перший крок таки варто. І потрібна відвага зали$ шити рідну мушлю та помандрувати до но$ вих горизонтів” (Андрій Зелінський. Моя мандрівка у Країну морпіхів. Із щоденника капелана. Львів: ВСЛ, 2021. 200 с.).
Є книжки не для рецензій та відгуків, а для читання. Оце одна з них. Новорічний подарунок зробила мені Юля Ткачова, за що дякую. Книжка написана військовим капеланом бригади морської піхоти, який з 2014 року бере активну участь у підтримці морального духу українських вояків на Східному фронті. Ця книжка не для настрою. Вона для життя і постійної готовности за це життя воювати. Щодня, щогодини, щохвилини, щосекунди... Нарешті книжка новел Василя Шкургана добралася до мене з далекого Смодного. Василь пише небагато, але добротно, по-газдівськи. “Кілько того світа” (2008), “Ади жию” (2011), і се третя книжка прози, де лиш одна нова новела “Повертин” (2021). Стефаник відпочиває. А може, й не треба частити. Бо написане Шкурганом, як вистояне гуцульське вино, терпке і міцне. Якщо поставити в один ряд Стефаника, Черемшину, Манчука, Портяка і Шкургана, то Шкурган найближчий мовою до Манчука, і читається моментами тяжче, як Черемшина. Але се вибір Василя. Вони всі трудні в читанні, оті Василі. І всі талановиті, бо від землі, яка їх народила, по якій ходять і в яку ідуть, коли настає пора.. Степан Хороб видав нову книжку літературознавчих розвідок і споминів, до вже традиційного розгляду питань, пов’язаних з історією та теорією української драматургії і театру, а також літературознавчих ескізів та рецензій, додалися студії про українське поетичне кіно і, що особливо, ціню, спогади (Степан Хороб. У відлуннях часу. Івано-Франківськ. 2021). Є дослідники, які нібито не є колоритними чи контроверсійними інтерпретаторами літературознавчих проблем, бо їхнє завдання полягає в инчому: у канонізації українського культурологічного простору. А для цього потрібна системність, сумлінність, ґрунтовне знання джерельної бази, увага до літературознавчої деталі, талант і любов. Усіма цими рисами сповна виповнений науковий досвід Степана Хороба.
“Гублячи національне своє обличчя, наці$ ональну свою індивідуальність, людина одно$ часно тратить також і людське своє облич$ чя. Це одна з найприродніших і найочевидні$ ших правд націоналізму. І ця правда демас$ кує одну з найбільш діявольських брехонь всі$ ляких “лібералів”, що то ніби так потерпа$ ють за “права людини й громадянина”, сві$ домо-хаотично мішаючи в одну “аритме$ тичну”, індивідуально-безобличну кучу жи$ вих людей, сегрегуючи їх за т.зв. соціяльними чи “клясовими” ознаками, але одночасно стираючи з них їх “образ Божий” (всі більш або менш соціялістично-шулєрські теорії та ідеології). Нація – то не аритметичне сумування, а щонайменше вищоматематичне “інтегру$ вання” (Е. М. З Нотатника. 18. ІІ. 1955).
Розкошую нотатками Євгена Маланюка, які підготував і видав у Кропивницькому Григорій Клочек (Євген Маланюк. З Нотатника. Кропивницький. 2021). Все цей поет і мислитель проговорив і давно: причини поразки українства в минулому, які є ключем до розуміння нинішнього стану і статусу українства. Коли на початку 90-х я твердив, що література повинна стояти на національному ґрунті, лише в цьому запорука її естетичних здобутків, – мене обізвали “рустикалом” і “ленінцем”. Нині ж вчорашні “ліберальствуючі грантоїди” стали навперебій патрійотами, і навіть свої прив’ялі причандалля готові розмалювати в жовто-блакитні кольори. Одного вибирають в почесні професори, инчий раптом почав писати історичні романи, третій – закликає до єдности в ім’я України. Професійне фарисейство – воно в крові. Все мені згадуються спогади Сергія Єфремова, як у Центральній Раді маленький Михайло Грушевський спихав зі сцени, аби той не виступав, високого Миколу Міхновського. А після Крут у того ж Грушевського стріляв студент з криком: це вам за Крути (у щоденниках Чикаленка). Історія – не стихія українців. Їхня стихія – хліб і флюгерство. “Бувають такі люди, від спілкування з якими світишся зсередини. А бувають такі вірші. Щирі – бо самодостатні, світлі – бо наповнені силою, щасливі (хоч іноді і з ностальгійною тональністю)” (Іванна Стеф’юк. Портрет українця. К., 2022).
Того червневого 2009 року, коли ми з Василем Бабієм приїхали в Кобаки на запрошення Марії Равшер вшанувати 135 років від дня народження Покутського Жайворонка, почув уперше Іванку Стеф’юк, тоді ще студентку Чернівецького університету і палку прихильницю творчости Марка Черемшини. Правду кажучи, не думав-не гадав, що дороги наші перетинатимуться і першопричиною буде той же Марко Черемшина. Нинішня книжка культурологічних есеїв та образків вкотре доказує, що благий вигляд автора не означає благого характеру. Есеї, які складають книжку, пізнавальні, відкривавчі, україноцентричні. Написані легко і талановито. Цього досить, аби їх читати. Маю застереження до назви. Бо пам’ятаю класичне: як ви човен назовете, так він і попливе. Але нехай. Блаженні ті, що вірять... Михайло Верес написав книжку про російсько-українську війну, зокрема про бої за Донецький аеропорт і його захисників (Танув сніг на морозі. – ІФ: Лілея НВ, 2022. 144 с.). Тут центральною є розповідь про Миколу Самака, сироту з Бані- Березова, який загинув у тій війні. Одним із героїв книжки є Тарас Кукуляк, а нині я розмовляв і з його батьком Володимиром: “Сина важко викликати на розмову про війну”. Те саме мені казав Михайло Батіг про свого сина Олега.. Ця книжка – одна з тих, яка змусила мене подивитися одним оком на війну – правим. Ним краще дивитися у приціл автомата.
“– Якщо ти ці глупства, які читаєш ме$ ні, надрукуєш – то розлучуся з тобою, – ка$ же Наталя. – Виявляється, з тобою так легко розлучитися! – Поговори мені ще, – відповіла Наталя. А я одного боюся, що всі ці образи й дум$ ки, які напливають невідомо звідки, одного дня можуть обірватися, мов павутинка від сильного вітру, тому й намагаюся їх квапли$ во записати на клаптиках паперу, які пороз$ пихував по кишенях наплічника... 6.07.2016... листи без відповіді ... все закінчилося, так і не почавшись, тільки в душі гіркота... 6.07.2017” Читаю другу книжку щоденників Василя Габора “Сльози дощу” (Львів: ЛА “Піраміда”, 2021. 228 с.). Власне, це вже не стільки щоденники, як фрагментарна імпресіоністична проза. Гарне письмо. Елегійне. Так пишуть, коли приходить осінь і є розуміння наближення зими.
“– Чуєш, он ваші кістяки вже запрудни$ ли собою все видноколо – вони йдуть, а ти спиш та спиш... – Ніхто не йде, Архипе, – каже спросоння В’язень. І – остаточно прочумавшись: – Що ти бачиш, Архипе? – Вони йдуть! Чуєш їх жорстку ходу? – Хто вони, Архипе? – Вони вже цілий тиждень ідуть! Я боюся... Слухай, слухай $ ідуть!” (Василь Стефак. По той бік ночі. Львів. 2006).
Роман Василя Стефака “По той бік ночі”, виданий 2006 року, забувся. А це, поряд з ідеологічним “Чорним вороном” Шкляра, – найкращий український роман ХХІ століття. Не кажу, що його не відзначили Шевченківською. Це роман, якого не знають ні в школі, ні в університетах. І це та якість ніякої освіти перших 30 літ української новітньої історії. Початок 38 розділу із VII глави “Посіяне на камені?”, в якому описане повернення всіх українців додому, зі всіх світів, зі всіх могил, – є відчитанням крові-землі України: на захист цієї Землі повстали Кий, Аскольд, Святослав, Богун, Шевченко, Франко, Шептицький, Шухевич, Стус, Рибак, Скакун і мільйони убієнних, мертвих, живих і ненарожденних. Цієї правди не осягнути, коли її нема в серці. Слава Нації!
Постать · “Я щасливий, що народився серед народу з такою багатою душею, що вміє виливати свої почуття в пісню”. · с. 14сторінка оригіналу ↗ Михайло ШМАЛЬ, лавреат педагогічних конкурсів, відмінник освіти України, Олена ЧЕРНИШ, відмінник освіти України, сестра Миколи Буравського
Крутою стежиною до вершин Хто ж такий цей чоловік – Микола Буравський, чому саме йому вдалося створити те, що, здавалось, мало існувати вже сотні років та дарувати не тільки українцям, а й усьому світові, багате надбання нашої правічної культури, адже воно лежало буквально на поверхні життя – у народній гущі, у пам’яті людській, співмірне з такими явищами культури, як мистецтво опери чи драматургії. Хоча, зрозуміло, цінність його набагато вища, її важко навіть збагнути, адже це – першооснова усіх проявів культури, її коріння. Можливо, були митці, які й підступалися до організації такого театру, однак лише Миколі Олександровичу відкрились двері цього Храму Муз, який він наповнив любов’ю своєю та своїх однодумців і дбайливо оберігав до останніх днів свого життя. Особистості Миколи Буравського – корифея українського народного мистецтва – присвячена цікава і змістовна книга Валерія Кирилюка “Духовний батько “Берегині”, де висвітлені найяскравіші моменти із його життя та перипетії організації театру. Ця стаття написана у контексті цієї книги з опертям на факти, зібрані в ній, на спомини рідних Миколи Буравського, а також – колег-музикантів та друзів-артистів, які постійно були поряд з видатним митцем, що присвятив своє життя відкриттю і збереженню вітчизняного фольклору. Крок за крок ми здійматимемось крутою стежиною Миколи Олександровича на величну вершину його титанічної праці заради слави української фольклорної спадщини – театру “Берегиня”, з якої видно всю нашу прекрасну Україну, що нині у безкомпромісній боротьбі виборює законне право мати свою неповторну історію та культуру.
“Красо України, Подолля!” Малою батьківщиною нашого незабутнього митця є благословенне Поділля, край, багатий пишною природою, напоєний водами чистих джерел, настояних на полинах та чебрецях розкішних полів і мальовничих лісочків та перелісків, сповнених переспівами солов’їв та жайворонків, цих маленьких творців нашої музичної свідомості. Він населений людьми з незбагненно глибокими звичаями та традиціями, людьми, які зберегли в собі дух своїх поетичних предків-язичників, що ніби тільки й чекали, щоб прийшов такий чоловік, як Микола Буравський, відчув і вивільнив потужну енергію фольклору цього краю. Народився майбутній творець фольклорного театру 25 червня 1940 року на Житомирщині у селі Бровки Вчорайшанського району (нині – Бровки Перші Андрушівського р-ну) у співучій родині Ев-генії Сергіївни та Олександра Івановича. І тато, і мама любили пісню, та особливий вплив на хлопчика справляв мамин спів, який запам’ятався йому з найперших років життя, коли неня співала над його колибкою колискових. Завдяки маминій пісні в ньому змалечку пробудилась любов до всього українського. Як зазначає Валерій Кирилюк, “Материнські” пісні можна вважати першоджерелом духовності, моральності, чемності, чесності… Непомітне введення у світ мистецтва через колискову, поза сумнівом, формує у дітей любов до української культури, народного мистецтва”. 1942 року від рук загарбників та їх посіпак загинув тато Миколки, і виховання малого взяв на себе дід Сергій Оксентійович Тимченко, який мешкав у селі
В аудиторії Ніжинського педагогічного університету
Немиринці Ружинського району. Мати Миколки повернулася додому лише в 1946 році. Та саме у древніх Немиринцях, знаних з VІІІ століття, де й дотепер ще віє духом тих далеких часів, акумульованим в обрядах, традиціях та піснях українців, він уперше, ще чотирирічним, самотужки опанував гру на гармошці, добираючи на слух пісенні мелодії. Згодом, у молодших класах, це відкрило йому дорогу до оркестру народних інструментів, де підкорилися Миколці ще й баян та домра. Тоді ж шкільний учитель музики Петро Степанович Римар помітив у маленького музиканта і великий хист до вокалу та й взяв його до шкільного хору, довіряючи хлопцю бути заспівувачем. Про виняткові здібності юного Миколки яскраво свідчить старша сестра Галина: “Коли Микола підріс, у нього почав прокидатися талант до музики. На слух він міг зіграти будь-яку мелодію, для цього підходив будьякий музичний інструмент. У селі хлопці часто збиралися на вечорниці, і тут проявлявся його талант: який музичний інструмент хлопці приносили, на тому й грав”. Сам Микола Олександрович з усмішкою теж згадував, як дівчата умовляли його пограти: “Посадять на колоді біля тину, принесуть квасу, щоб пив квас та грав, а вони танцювали”. Сестра Галина засвідчила й Миколине успішне навчання: “Учився брат гарно, мав здібності до різних предметів”. Здавалося б, шлях йому змалечку стелився в музику, але сталося так, що після закінчення середньої школи начальник місцевого військкомату, знайомий їхньої сім?ї, дав йому направлення до льотного училища. Та, на щастя українського фольклору, згодом училище переформатували у вертолітне, що не сподобалось юнакові. Це стало остаточним, поворотним моментом у долі Миколи Буравського. Невдовзі він закінчив річні курси баяністів у Житомирському культосвітньому училищі, що й відкрило йому двері до музичного мистецтва. Наступною музичною сходинкою стало відділення народних інструментів Харківського інституту культури, де він досконало опанував гру на баяні.
Над усе вабила його народна пісня Микола Олександрович стверджував: “Я щасливий, що народився серед народу з такою багатою душею, що вміє виливати… свої почуття в пісню. Коли звучить українська пісня, то моє серце наповнюється почуттям любові до рідного краю, до свого народу, до України”. Українська народна пісня і покликала Миколу Буравського до заповітної Державної консер-
Творча родина ваторії України ім. П. І. Чайковського. 1967 року він закінчив цей заклад за спеціальністю “Хорове диригування”. Знаменно, що під час вступу творчий конкурс він склав на “відмінно” ректорові консерваторії, видатному українському композитору Андрію Штогаренку, який особисто зацікавився талановитим абітурієнтом. Юнак з головою поринув у навчання. Особливий вплив на нього мали репетиції та виступи з консерваторським хором, яким керував відомий український хоровий диригент і педагог Павло Муравський. Студентом Микола після зимових сесій відпочивав у рідному краї. На шляху до Києва заїжджав у село Білилівку, де мешкала тоді його тітка Павліна Іванівна Буравська з донькою Оленою. Цей період їхнього життя запам’ятався Олені впливом на неї двоюрідного брата, і вона згадує: “Дні, коли Коля залишався у нас ночувати, були для мене святом. Я готова була слухати його розповіді, затамувавши подих, усю ніч. Спокійний, мелодійний тембр голосу зачаровував. А моїй гордості не було меж, коли ми разом співали “Цвіте терен”. Після закінчення консерваторії розпочалася активна викладацька та хорова діяльність Миколи Олександровича. Першим на цьому шляху став Ніжинський педагогічний інститут ім. М. В. Гоголя, де він за направленням працював викладачем хорових дисциплін та завідувачем кафедри музики й співів, а також – художнім керівником хорової капели, учасниками якої були студенти і викладачі. Репертуар керівник добирав таким чином, аби в ньому, окрім творів світової класики, на чільному місті були й твори українських композиторів: М. Лисенка, М. Леонтовича, К. Стеценка, Я. Степового. І студенти, і колеги відзначали такі якості молодого педагога, як людська привабливість, енергійність, натхнення, які випромінював цей чоловік. А ще його вирізняли рідкісна толерантність та професіоналізм. Колишня студентка, а пізніше – концертмейстер у його класі Ольга Гроздовська згадує, яким педагогом був Микола
Олександрович: “…Ніколи не підвищував голосу, зауваження робив спокійно, а коли працював над характером твору, то відразу ж перевтілювався, і ми відчували ту необхідну енергію, крім слів, яка допомагала студентам осягнути художній образ твору…” Він мав ідеальний музичний слух, досконале відчуття усіх музичних тонкощів звучання хорових партій: метроритму, темпу, тембральності, що приводило, в кінцевому результаті, до високохудожнього співу ті колективи, якими керувала його диригентська паличка. Це помітили знані митці, і в 1972 році Олександр Міньківський, головний диригент Капели бандуристів УРСР, запросив його взяти участь у конкурсі на заміщення вакантної посади диригента-хормейстера Державної заслуженої Капели бандуристів України. Одинадцять років віддав цій справі Микола Олександрович, займаючись одночасно й композиторською діяльністю. Його обробки українських народних пісень увійшли до золотого фонду капели бандуристів та до фондів українського радіо. Зпоміж них такі улюблені українцями пісні, як “Чом, чом, земле моя”, “Та туман яром котиться”, “Гей, я козак з України” та інші. Любов до української народної пісні, педагогічна майстерність М. Буравського привернули до себе увагу і керівництва Укрконцерту. А 1983 року на запрошення цієї організації він очолив фольклорний ансамбль “Золоте перевесло”, який пізніше перейменували в ансамбль “Калина”. Невдовзі ансамбль став дуже популярним в Україні. Цей колектив подарував своєму керівнику дружину, артистку-красуню Надію Корогоду, яка стала вірним другом і відданою соратницею у його творчих діяннях.
“Нашій радості не було меж” Про початок роботи Миколи Олександровича в колективі Надія Федорівна згадує: “Нашій радості не було меж, коли він погодився. Розпочалися трудові будні. Він вніс новизну у звуковидобуванні – так звану “відкриту манеру співу”… Це був наш тренд, новація… На творчій ниві ми поєдналися, я його підтримувала у всьому, в усіх його починаннях…” Одруження, новий колектив піднесли духовні і творчі сили
Першого березня культурна спільнота України вшанує невтомного організатора і духовного батька першого в Україні і в Європі Київського академічного театру українського фольклору “Берегиня” Миколу Олександровича Буравського. Ознайомившись з його біографією, розумієш, чому саме йому судилася така висока і почесна місія у справі створення культурного закладу, де б можна було зібрати усе духовне багатство української нації, який би своєю діяльністю випромінював нашу багатотисячолітню душу, розкривав витоки та надбання національної культурної самобутності, джерела її збагачення, правічну і вічно юну її основу та історію, що сягають глибин неповторного, і досі безмежно манливого язичництва, та, увібравши в себе струмки й потічки різних її віянь пізніших часів, широкою рікою виходив на сучасні обшири українського культурного життя.
Постать · “Театр “Берегиня” гідно представляє українське мистецтво як в Україні, так і за межами нашої держави”. · с. 15сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
Миколи Олександровича на новий щабель. Це був період, коли попит на його працю диригентахормейстера був дуже великим, і творчі пошуки спонукали його створити паралельно на заводі “Буревісник” ще й фольклорно-етнографічний ансамбль “Голосухи” (1986 р.). На цей час припала також велика праця зі збирання фольклору. Постійно, разом із дружиною та однодумцями, здійснювали спеціальні експедиції, де записували пісні, збирали інформацію про обряди та звичаї українського народу. Микола Олександрович використовував будь-яку нагоду для збирання фольклорного матеріалу, серед його “кореспондентів” була навіть теща Векла Степанівна, напрочуд артистична і талановита жінка, “велика актриса”, як він сам її називав. Від неї він переймав не тільки власне пісні, а й манеру співу, побутові примовки, пританцьовки, балади та ще багато чого, створеного людьми для свого культурного життя”. Велику допомогу у збиранні фольклору надавала донька Марина. Ось її свідчення про роботу в експедиціях: “Найбільше фольклору назбирали в рідних краях батька, в с. Немиринці (Ружинського району Житомирської обл.). Особливо багато записів – від старожительки села Лисої Марії Дмитрівни (1908 р. н.): 12 касет, де Марія згадувала обряди, пісні, повір’я…”. Немало потім довелось Миколі Олександровичу докласти праці для розшифровування музичного і вокального матеріалу, на основі якого створювались фольклорні концертні програми з обрядодіями та вистави. Валерій Кирилюк пише: “Керуючи фольклорно-етнографічним ансамблем в Укрконцерті, Микола Буравський відчув, що, якщо по-справжньому працювати з фольклором, то треба пам’ятати, що це – синкретичний жанр. У ньому поєднані пісня, слово, танок, і їх не можна розглядати як якісь окремі складові. І тоді він задумав створити колектив, який би відповідав повноті фольклору, з унікальними артистами, здатними і співати, й танцювати, й грати, й словом володіти”. Вочевидь, це й стало ключовим моментом на шляху створення фольклорного колективу, що згодом переросте в театр. Дійшовши такої плідної думки, Микола Олександрович захопився її реалізацією. Передовсім він став добирати відповідних людей, формував з них, за словами Валерія Кирилюка, “єдиний унікальний інструмент”. А згодом створив колектив, “який був заповітною мрією всього його життя, творчим покликанням якого повинно бути відродження українського традиційного фольклору сценічними засобами”. Ось вони – перші семеро, безмежно залюблені в українську пісню артисти, з яких розпочалась славетна хода майбутньої “Берегині”: Микола та Надія Буравські, Людмила Сорокіна, Наталя Ребрик, Валентина Богданова, Валентина Дойнецька та Дмитро Куллєчов. Стартовий склад самодіяльного колективу, який не мав ще навіть назви, але мав велике бажання – “рости і діяти”! Два роки були непростими встановленні колективу: не мали ані місця для репетицій (репетирувати їздили в Кончу-Заспу), ані музикантів, співали акапельно,
колективу керівником та його колегами створено десятки фольклорних вистав та програм. Серед них – програми “Животоки”, “Миколай іде – Різдво веде”, літературно-мистецька композиція “Любітеся, брати мої”, програми “Славні хлопці-запорожці”, “Женчики”, “Український вертеп”, “Наддніпрянське весілля”, “І чужому научайтесь, і свого не цурайтесь”, програма “Фольклор народів світу”, театралізована програма “Купальські вогні”, вистава “Чумацький шлях”, театралізована вистава “Русалії”, вистави “Небесна сотня” та “Козацька слава”, “Українські вечорниці” та ін. Валерій Кирилюк зазначає: “Як митець, М. О. Буравський на високопрофесійному рівні інсценізує зразки фольклорної спадщини, розкриває особливості культурно-історичних традицій українського фольклору, стверджує неперевершену значущість українського народного мистецтва… Створені ним вистави та програми відроджують та пропагують автентичний фольклор, безцінні скарби української національної культури. У його виставах та програмах воєдино пов’язані слово, пісня, музика, танок”. Аби уявити, скільки праці докладав Микола Олександрович для підготовки тієї чи іншої постановки, наведемо такі його слова: “Для того, щоб поставити “Наддніпрянське весілля”, я використав 76 весільних пісень. А скільки там текстів, які мають безпосереднє відношення до обряду. Потрібно знайти кожній пісні місце в обряді. Складно було визначити, в якому моменті обряду виконується та чи та пісня. Для весілля я збирав матеріал 20 років, вивчав, досліджував,
ніхто їх не фінансував. Спочатку не було й костюмів, та виручали небайдужі люди, які подарували театру немало автентичних речей – рушників, одягу, предметів побуту.
Берегиня Микола Олександрович згадував, що на перших порах від театру він більше потерпав, аніж мав радості. Непросто прийшла і назва колективу, та, зрештою, сам М. Буравський, побачивши книгу В. Скуратівського “Берегиня”, зрозумів, що це саме те, що він та його друзі так довго шукали. Нині творчий склад театру українського фольклору “Берегиня” – професійні виконавці: співаки, музиканти та танцювальна група. У різний час тут працювали (а дехто працює й нині) заслужені артисти України: Надія Буравська, Анатолій Пахомов, Степан Школьний, Ярослав Цебринський, Тетяна Халаш, керівник оркестру Юрій Мілевський, репетитор Наталія Головко. Серед артистів також 18 лавреатів Міжнародних конкурсів. Музичний супровід вистав виконується як на професійних музичних інструментах, так і на маловідомих звукових, шумових та епізодичних народних інструментах, які ще виразніше підкреслюють музичні особливості виконуваних творів певного регіону України. Сценічне вбрання артистів виготовлене за зразками справжніх етнографічних костюмів, над якими працювали найкращі художники України. Заслужений артист України Анатолій Пахомов згадує, як випускником Київського інституту ім. О. Корнійчука збирався уже до Кубанського козачого хору, та побачивши на сцені Жовтневого палацу виступ “Берегині”, одразу
Міжнародний фольклорний фестиваль в Болгарії (2007 р.)
консультувався з видатними етнографами, фольклористами. Підготовка до втілення сценарію займає тривалий час – досить кропітка робота”. Театр “Берегиня” гідно представляє українське мистецтво як в Україні, так і за межами нашої держави. Вершина його популярності – 90-ті роки, коли театр гастролював Україною і світом. Його гастрольні та фестивальні виступи відбувалися в Німеччині, Польщі, Нідерландах, Болгарії, Іспанії, Монако, Австрії, Франції, Італії, Єгипті, Туреччині, Греції, Швейцарії, Румунії, Ізраїлі, Південно-Африканській Республіці, Кореї, Японії та інших державах світу. У багатьох країнах побували неодноразово. Скажімо, в Польщі – понад 10 разів. Пам’ятною стала поїздка на конкурс в Йоганнесбурзі, що знахой вирішив: “Оце і є мій колектив!” Відтоді талановитий артист уже понад тридцять років віддається улюбленій праці у фольклорному колективі. Театр “Берегиня” – новий напрямок у мистецтві. Навіть у трансформації своєї назви він пройшов чималий період становлення: спочатку називався театрстудія, а з 2001 року – власне театром. І лише 2004 року колектив театру отримав статус академічного – у п’ятірці перших театрів, яким надали цей статус. “Берегиня” є чи не єдиним театром, заснованим не театралами, а фольклористами. Головна його справа – український автентичний, а не стилізований, як це останнім часом часто ведеться, фольклор.
Животоки Упродовж творчої діяльності диться в Південній Африці. Там колектив співучої “Берегині” виборов 4 золотих сертифікати, 1 срібний та головний кубок музично-пісенного фестивалю, здобувши загалом перше місце серед учасників форуму. На Міжнародному конкурсі в (КНДР) конкурсні програми театру були відзначені двома золотими, двома срібними призами, двома міжнародними преміями та Головним кубком мистецького конкурсу. Нині директором – художнім керівником “Київського академічного театру українського фольклору “Берегиня” є Ільїна Генсіцька – надзвичайно енергійна, творча та надзвичайно креативна особистість. Попереду у неї широка нива діяльності, адже, без сумніву, у єдиного за своєю суттю та багатогранною діяльністю не лише в Україні, а й в Європі фольклорного театру – велике майбутнє. З високою повагою Ільїна Борисівна відгукується про засновника театру: “Микола Олександрович – унікальна людина. Масштаб його особистості важко переоцінити. Буравський з “Берегинею” був одним з перших, хто почав працювати з фольклором. Не з причесаним офіційним і дозволеним, а саме – з автентичним…” Театр став душею і для доньки Марини, адже вона з любов’ю увібрала в себе все те, що стало життям батьків, і тепер вкладає усю жагу свого серця в процвітання їхньої справи – і як артистка, і як фольклорист – старанно працює на загальний успіх творчого колективу. Тридцять три роки подвижницької праці віддав своєму найдорожчому задуму – становленню і розвитку театру “Берегиня” – Микола Олександрович Буравський, та не покривимо душею, якщо скажемо, що усе його життя, відколи він ще хлопчиком взяв до рук гармошку, було підпорядковане цій безцінній меті. Той, хто здолав заповітну вершину, не любить згадувати прірви та перепони, які були на його шляху, але ми розуміємо, яким, насправді, міг бути кожен крок талановитої людини, яка поставила собі таке високе завдання.
Маестро Немало відзнак за роки своєї праці отримав театр “Берегиня”, чия діяльність золотими літерами вписана в історію української культури. Не залишилися поза увагою держави і творчі здобутки Миколи Олександровича. Десятки разів його працю відзначали Подяками та Почесними грамотами Кабінету Міністрів України та Міністерства культури України, Київського міського голови, Департаменту культури, Всеукраїнського товариства “Просвіта”
Фінальна сцена концерту ім. Тараса Шевченка, де він був багаторічним членом Центрального правління, постановником десятків просвітянських вечорів. М. Буравський – заслужений артист України з 1994 року, народний артист з 1998 року. Указом Президента України за значний особистий внесок у розвиток національної культури і мистецтва, вагомі творчі здобутки та високу професійну майстерність Миколу Олександровича Буравського, головного режисера театрально-концертного закладу культури “Київський академічний театр українського фольклору “Берегиня”, у 2020 році нагороджено орденом князя Ярослава Мудрого V ступеня. Також Микола Буравський є лавреатом Міжнародного конкурсу у Йоганнесбурзі, володарем Золотого призу конкурсу у Пхеньяні, лавреатом міжнародної премії ім. В. Михайлика, лавреатом премії ім. Івана Огієнка. Не без почестей, визнаємо чесно, трудився видатний діяч української культури, та все ж не полишає думка, що таку копітку багатогранну людську працю на благо свого рідного народу можна сміливо прирівняти до трудового подвигу, і стає очевидним, що Микола Олександрович, а заодно – і увесь колектив славної “Берегині”, яка цього року відзначить своє 35-річчя, заслуговують на вагоміше пошанування. Державі співучого і багатого на фольклорну спадщину народу за достойне відродження і оберігання його духовних надбань треба було б достойно і винагородити славного свого сина, духовного захисника театру мистецтв українського народного життя: найперше – присвоїти театрові ім’я його засновника. Справедливо також було б надати Миколі Олександровичу Буравському найвищу нагороду нашого народу – орден Держави (тепер уже – посмертно), а творчому колективу “Берегині” – Національну премію України імені Тараса Шевченка. Вважаємо це праведним нашим словом у справі гідного відзначення як пам’яті видатного музиканта, фольклориста, громадянина Миколи Буравського, такі достойного витвору всього його життя – фольклорного театру “Берегиня”. Віримо, що до цього долучаться й однодумці великого Маестро, і численні шанувальники театру – усі українці, яким дорога наша рідна культура, а також – керівництво відповідних організацій, які дбають нині за українське культурне життя. Український фольклор – це наша душа, він, наперекір усьому, як Неопалима купина, вижив серед полум’я лихоліть і нині додає нам снаги у відстоюванні своєї правічної ідентичності.
16 Театр · “Містичне дійство за творами популярного на заході митця українського походження”. · с. 16сторінка оригіналу ↗ Едуард ОВЧАРЕНКО Фото Ірини ГУРІНОЇ
– Раніше мої твори ставилися в Київському академічному театрі “Золоті ворота” (вистава “Mu- dak”), Львівському національному театрі імені Марії Заньковецької (“Львівське танго”), Луцькому театрі “ГарМиДер” (“Синдром уцілілого”), – розповів Андрій Бондаренко. – Цікаво писати про якісь тріщини в повсякденному житті, коли людина опиняється на межі звичайного та незвичайного, раціонального та ірраціонального. Приблизно десять років тому натрапив на твори Стефана Грабінського. Якось випадково побачив будинок у Львові, де він мешкав. Почав читати і зрозумів, що це надзвичайно цікава, крута література, про яку у нас ніхто не знає. Він писав про місця і простори, аналогічні Львову. І теми в нього були цікаві – напівфентезі, напівфілософські. Захотів побачити своє рідне місто його очима. Ще в 90-х роках Юрій Винничук намагався популяризувати творчість цього письменника в Україні. Видавав його окремі оповідання. Я вирішив продовжити цю справу. Написав статтю про Грабінського, вів у Львові екскурсію його слідами. Коли дізнався, що Національна спілка театральних діячів України робить студію, присвячену інсценізації, то подумав, що це добра нагода через засоби театру розповісти про цього митця. На Лабораторії Національної спілки театральних діячів України (НСТДУ) влітку 2021 року написав п’єсу за творами Грабінського. А в жовтні минулого року був на мистецькій резиденції у Швеції. У цій же резиденції жила режисерка з Києва Марія Грунічева. Ми заприятелювали. Після цього НСТДУ зробила “Марафон сучасної драми”. Через лотерею розподіляли, в якому театрі читання якої п’єси відбудеться. Саме завдяки жеребкуванню моя п’єса потрапила до рук Марії. Було важко повірити,
що це сталося випадково, але це доля. Ми комунікували з Марією. Вона сказала, що спочатку хоче зробити читання п’єси, а потім поставити за нею виставу. Дещо дописав у своєму творі на її прохання. Мене запрошували на репетиції, але я зміг приїхати вже на саму прем’єру. Враження від постановки максимально позитивне. Вперше був на виставі театру “Колесо”. Тут для мене все нове. Сподобалося затишне камерне приміщення театру. У п’єсі багато персонажів, але насправді вона теж камерна. Актори вдало пропрацювали своїх персонажів. Вистава дещо розходилася з моїм авторським задумом, але це додавало нових цікавих вимірів. Я навіть місцями забував, що це мій авторський текст. Було б добре ще попрацювати з цим театром. Вже налагодилися зв’язки, є взаєморозуміння з режисером і акторами. Коли писатиму наступні п’єси, то думатиму і про цей театр. Нещодавно я написав п’єсу про друга дитинства, який зараз на фронті. Маю щоденник, який писала моя мама у 1960-х роках, хочу перетворити його на п’єсу. Також мене зацікавив драматичний твір німецького письменника кінця ХVІІІ – початку ХІХ століття Генріха фон Кляйста. У ньому йдеться про одну з воєн у Європі, у якій брали участь російські війська. Думаю зробити римейк, переробити цей твір з огляду на сьогоднішні реалії. – Нова вистава – це моє друге звернення до сучасної української драматургії. Раніше був мюзикл “Flower boom” (“Квітковий бум”) за п’єсою Наталки Коломієць, – продовжила розмову Марія Грунічева. – Андрій уже згадав, що ми познайомилися на резиденції у Швеції восени минулого року. У Марафоні НСТДУ брало участь 40 театрів, було написано 40 п’єс. Ми з Андрієм довго сміялися, коли дізналися, що його п’єса потрапила саме до мене. Це справді випадковість. Зараз він пише переважно про війну, про переселенців. А п’єса “Ультіма Туле” не пов’язана з нашим сьогоденням. Вона зацікавила мене містичністю, а також образом головного героя. Ми досить швидко зробили перформативне читання, народився стиль, який захотілося продовжити у виставі. Зізнаюся, коли п’єса вперше потрапила до рук, я дещо розгубилася. Адже вона швидше для кіно, де багато локацій і спецефектів. Але ми знайшли нестандартний хід, зрозуміли, що можна грати ремарки. Завдяки цьому глядач отримує уявлення, що й де відбувається.
Головний герой Стефан Грабінський (він же автор творів, за якими створені п’єса і вистава) живе у своїх хворобливих мареннях. Можливо, він втратив свою музу – у виставі це Ксенія Калегріс. У фіналі герой сидить із дитячою музичною скринькою і грає на ній. Очевидно, його душа знайшла спокій, але залишилася туга за нерозділеним коханням. До театру нещодавно прийшли два молодих артисти Ростислав Фоменко та Арсен Бойчук. Вони раніше працювали в Сєвєродонецьку, в Луганському обласному академічному українському музично-драматичному театрі. Мені здається, що це перспективні виконавці. Можливо, їм бракує досвіду, але впевнена, що у хлопців все попереду. З усіма іншими акторами добре знайома. З Парасковією Жилінською співпрацювала у “Квітковому бумі”. У неї хороший темперамент, при наполегливій праці вона теж зможе багато досягти. Поруч із нею на сцені досвідчені виконавці – заслужена артистка України Наталія Надірадзе-Вронська та Андрій Мороз, які, як на мене, зіграли майстерно. Раніше вже в багатьох проєктах працювала разом із Оленою Тертичною. Ціную її талант. Також не перший рік співпрацюємо з Ігорем Марусяком (виконавець ролі Стефана Грабінського). А Юріс Тете не є професійним актором, він скоріше продюсер. Я дала йому шанс вийти на сцену. За кордоном ми зробили онлайн-виставу в режимі реального часу “Сон літньої ночі”, де він грав. А тепер зміг зіграти у звичайній виставі. Думаю, Юріс впорався з цим завданням. З Олександром Микитенком теж почали працювати за кордоном. Потім залучили до театру “Колесо”, де в нього вже є кілька ролей. Він не лише професійний актор, а й викладач акторської майстерності з багаторічним досвідом. У нас не було художника, і сценографічне рішення придумували самі. Музичне оформлення вистави зробила наша звукорежисера Світлана Петренко. Через обмеженість часу і проблеми зі світлом змогли втілити не всі свої ідеї. Також додали відеопроєкцію, аби показати, що в головного героя сталося запаморочення. Костюми персонажів цілком побутові. А те, що ці персонажі несправжні, глядач починає розуміти по ходу дійства. Усі вони – в голові головного героя, трохи викривлені, неорганічні, неприродні. Своєю новою режисерською роботою на сьогодні задоволена приблизно на 50 відсотків. Сподіваюсь, що вистава увійде до репертуару театру, але над нею треба ще попрацювати, зробити виразнішими всі думки. Це буде містичне дійство за творами досить популярного на заході митця українського походження.
Репертуар Київського академічного театру “Колесо” нещодавно поповнився виставою “Ультіма Туле”, створеною за п’єсою сучасного українського драматурга Андрія Бондаренка, що була написана за оповіданнями Стефана Грабінського. Режисерка-постановниця – заслужена артистка України Марія Грунічева.
16 Театр · “Містичне дійство за творами популярного на заході митця українського походження”. · с. 16сторінка оригіналу ↗ Друзі! Тижневик “Слово Просвіти” – один із небагатьох нині існуючих островів незалежного українського слова в інформаційному морі — за певного “сприяння” нашої влади опинився на межі припинення свого існування. І тільки ми самі, хто любить, шанує і дорожить українським правдивим і об’єктивним словом можемо допомогти “Слову Просвіти”. Будь-яка фінансова підтримка видання – це вагомий внесок в українську справу. Тож подаємо Вам наші банківські реквізити:
АТ “Сенс Банк”, р/р UA 30300346000002600 2016994001; отримувач: ГО “Всеукраїнське товариство “Просвіта” ім. Тараса Шевченка; код ЄДРПОУ/ІНН: 00031756.
Призначення платежу заповнюється платником так, щоб надати повну інформацію про платіж.
Відповідальний секретар
Ірина ШЕВЧУК
Відділ культури
Едуард ОВЧАРЕНКО
279-39-55
Літературна редакторка
Галина ДАЦЮК
Коректорка
Олена ГЛУШКО
Комп’ютерна верстка
Ірина ШЕВЧУК
Бухгалтерія
279-41-46
А д р е с а р е д а к ц і ї : вул. Хрещатик, 10-Б, м. Київ, 01001
E-mail: slovo_prosvity@ukr.net
http://slovoprosvity.org
http://prosvitanews.org.ua
Надруковано в ТОВ “Мега-Поліграф”, 04073 м. Київ, вул. Марка Вовчка, 3.
Листування з читачами — тільки на сторінках газети. Відповідальність за достовірність інформації несуть автори.
Редакція залишає за собою право редагування та скорочення текстів. Редакція не завжди поділяє погляди своїх авторів. При використанні наших публікацій посилання на “Слово Просвіти” обов’язкове.
І н д е к с г а з е т и “Слово Просвіти” — 30617
16 Театр · “Містичне дійство за творами популярного на заході митця українського походження”. · с. 16сторінка оригіналу ↗ Засновник: Всеукраїнське товариство “Просвіта” імені Тараса Шевченка Реєстраційне свідоцтво КВ № 4066 від 02.03.2000 р.
Шеф-редактор Павло МОВЧАН
Відповідальна за випуск
Любов ГОЛОТА
Р е д к о л е г і я
Любов ГОЛОТА (голова)
Павло МОВЧАН
Микола ТИМОШИК
Георгій ФІЛІПЧУК
Микола ГОЛОМША
Юрій ГАНДЗЮК
Галина ДАЦЮК
Євген БУКЕТ