Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗ Нещодавно місто Борислав на Львівщині стало свідком справді історичної події – відкриття пам’ятника видатному українському поетові, художнику та пророку Тарасу Григоровичу Шевченку. “Відкриття пам’ятника – не просто знак пошани Кобзареві. Це – свідчення нашої живої пам’яті, духовної сили та єдності, що особливо актуально у часі збройної боротьби України за право на життя. Слова Кобзаря, як і слова Державного Гімну України, нині є для українців духовною зброєю, символом незламності й віри у перемогу”, – зазначається на сайті Бориславської міської ради. Шлях до втілення мрії про встановлення монумента Тарасу Шевченку в Бориславі був довгим. Мрія плекалася патріотичними бориславцями понад три десятиліття, ще з часів боротьби за утвердження Незалежності України. Ініціатива зародилася наприкінці 1980-х років завдяки діяльності Товариства “Рідна мова імені Тараса Шевченка” (згодом – Товариство української мови, потім – “Просвіта”) та Народного Руху “За перебудову”. У 1992 році був створений організаційний комітет, очолюваний заступником голови міської ради І демократичного скликання Орестом Становичем, який включав громадських активістів, керівників підприємств, установ міста. У жовтні 1995 року відділ культури Бориславської міської ради був визначений замовником виготовлення пам’ятника. Але тільки в 2013 році вдалося встановити постамент пам’ятника, з надією на відкриття до 200-річчя від дня народження Т. Шевченка у 2014 році. Впродовж всього цього періоду неодноразово мешканці міста долучалися до збору коштів на встановлення пам’ятника, проте кризові процеси в економіці 90-х років не
Встановлення пам’ятника – велика справа, яка потребувала значних коштів. І саме меценати взяли на себе фінансовий тягар, стали тими людьми, без яких сьогоднішня подія була б неможливою. Молодий Шевченко стоїть у бронзі як пам’ять про тих, хто мріяв і вірив, і як символ для майбутніх поколінь, що продовжують шлях боротьби за правду, свободу та гідність. Кульмінаційним моментом стало відкриття пам’ятника, яке здійснили міський голова Ігор Яворський, заступник начальника Львівської ОВА Олександр Кулепін, генеральні спонсори спорудження монумента Роман Іванців і Богдан Михалусь та скульптор Василь Гурмак. Після цього відбувся чин освячення пам’ятника настоятелями храмів міста Борислава. Відкриття пам’ятника супроводжувалося виступами хору “Лемківська студенка”. Церемонію доповнили художні номери, зокрема читання поезії “Маркевичу” учнем ЗЗСО №3 Юрієм Симовичем, виконання пісні “Зоре моя вечірняя” викладачкою Бориславської дитячої школи мистецтв Тамарою Зденьдяк, а також декламація поезії директором Історико-краєзнавчого музею м. Борислава, головою постійної депутатської комісії з гуманітарних питань, депутатської етики та законності Андрієм Спасом. Ведучою заходу була Богдана Гаврилик. Завершилася урочиста частина виконанням “Заповіту” народним хором “Лемківська студенка”. Учасників та гостей запросили до спільної світлини біля монумента Шевченка, повідомляється на сайті Бориславської міськради.
Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗ Початок тексту може бути неповним — звірте зі сторінкою оригіналу
дали змоги забезпечити відповідний фінансовий ресурс. Ідея встановлення пам’ятника була повторно активізована з початком повномасштабного вторгнення рф у 2022 році. Завдяки зусиллям керівництва міста Борислава, за значної фінансової підтримки меценатів Романа Іванціва та Богдана Михалуся, а також інших благодійників та спонсорів, які долучились до благоустрою скверу, багаторічна мрія бориславців нарешті втілилася в життя.
Пам’ятник виконаний із бронзи. Він представляє фігуру молодого, натхненного і впевненого в собі Тараса Шевченка. Висота пам’ятника – понад два метри, встановлений він на гранітному п’єдесталі. Скульптор Василь Гурмак, член Національної спілки художників України, створив образ, що передає велич поета. Ідею скульптора реалізувала київська компанія “Саямат”. Монумент розміщено у сквері біля Бориславської міської ради, на вулиці Шевченка.
Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗ Георгій ФІЛІПЧУК, академік НАПН України
Коли випадає щаслива нагода стрітися зі своїм “храмом”, де промайнули твої кращі роки життя, то зазвичай блукаються думки-спогади, чуття і мрії. Однак завжди емоція все-таки бере верх, воєдино переплітаючи всі гами биття твого серця, вслухаючись у давні передзвони “посивілих” годинників на вежах Університету, які нині затихли, ніби очікуючи якогось первинного поштовху для продовження невпинної мелодії часу. А нині вони вже віддзвонили цілих 150! Наперед би більше! Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича відзначає своє святошне Ліття! Урочисте засідання Вченої Ради в завжди прекрасній Мармуровій залі. Велично звучить у виконанні університетського хору Національний Славень України “Ще не вмерла України”. Зі щемом для кожного лунають слова вічного студентського гімну “Гаудеамус”: “Будемо ж радіти, поки ми юні”. Неймовірна атмосфера, переповнена високими емоціями добра, любові і віри. Мабуть, кожен із присутніх – від поважних ректорів, професорів і до аспірантів та випускників – відчували себе в цій незбагненної краси залі “вічними” студентами. Бо тут насправді минала твоя юність із передчуттями незвіданих мрій і надій. Вона була свідком значущих подій і душевних потрясінь. Очевидно, сьогодні всі ті сущі, хто мав щасливу нагоду бути тут разом, принесли в своїх думках і серцях найбільший дарунок рідному Університету – “Вдячність!”. Для мене цей День особливо знаковий. Від ВУТ “Просвіта” імені Тараса Шевченка Університету в особі ректора
Руслана Білоскурського вручалась найвища нагорода – орден Нестора Літописця, на якому викарбувано: “Любов не знає страху”. А ще – ювілейний просвітянський “Кобзар”. Це – Книга Книг, без цінностей якої немислимий поступ “нової української школи”. “Свою Україну любіть!” Цю святу Шевченкову заповідь ніби проповідував сьогодні тут Юрій Федькович, обнадійливо дивлячись на український люд. Він наділений цим правом, бо колись давно на вшануванні 25-літньої творчості Федьковича, сам Іван Франко (також студент цього Університету!) про нього скаже: “Був то першорядний талант, справжній поет з Божої ласки, неприятель московського монгольства”. Згадую саме Франка (хоча тут, у Чернівецькому університеті, він “довершував” лише 8-й семестр), бо саме в Народному домі він читав свого знаменитого “Мойсея”, зібравши навколо цього знакового дійства всю тодішню свідому Буковину, художню картину про що з любов’ю зберігають на філологічному факультеті, як чесноту свободи і правди Каменяра. Адже в своїй любові до України, Буковини він нагадує сущим, звертаючись до нащадків, щоби вберегли себе від гріха та не водили “дружбу” з московщиною, пам’ятаючи Шевченкову пересторогу – не “кохатися” з москалями: “Бо москалі – чужі люде... Москалі і світ божий в путо закували”. В умовах війни з рашистською ордою оця тяглість безперервного творення історичної правди для свого Народу, України продовжує жити в сучасному поколінні українців, щоби проганяти “всі неправди”, знати та розпитати “Мучеників, кого,
коли / За що розпинали!” Тому й ставив Франко на високий постамент національної Ідеї такий значущий для нинішньої доби клич – “Геть москву!”, сповідуючи Шевченкову заповідь. Бо насправді в ній містилася сама Божа істина про “се велике оскарження темного царства”, яке, мабуть, для всіх “мертвих, живих і ненарожденних” українців (і не тільки!) показувала сатанинську сутність здичавілої московщини. Сьогодні невтомний Каменяр національного Духу зі “своїм” Університетом, щоби закласти в нього силу, щоби …всі ми вірили, що своїми руками Розіб’ємо скалу, роздробимо граніт, …Твердий змуруємо гостинець i за нами Прийде нове життя, добро нове у світ. У важкі для українства часи національного упокорення Франко особливо поціновував тих народних просвітників, хто не волів бути уярмленим ні московщиною, ні іншими зайдами. Оскільки саме вони закладали в народну душу вікопомні Істини про дорогу будущини, якою і з ким наш Народ мусить прямувати до своєї Долі і Волі. Сьогодні не можна не згадати ці славні імена, які, будучи студентами й професорами, торували шлях до світла. Серед таких – знаний і незнаний Степан Смаль¬ Стоцький. Хоча він був одним із тих, хто закладав своєю українськістю, провісництвом і просвітництвом віру розділеного, національно та політично витолоченого українства в кращу будучину. Адже ще 1876 року, коли московським самодержцем і сатрапом олександром ІІ був виданий україножерний “емський указ”, 17-річний юнак засновує українське товариство і формує бібліотеку з творів українських письменників; у Віденському університеті захищає дисертацію про словозміни української мови; пише знамениту “Граматику” української мови і обирається головою філологічної секції НТШ; стає одним із найкращих знавців творчості Т. Шевченка, а його лекції про Шевченкові “Великий Льох”, “Сон”, “Кавказ”, “Юродивий” захоплено слухались годинами. А ще – він фундатор (серед 12 достойних українських учених) Української Академії Наук 1918
Продовження на стор. 2
Суспільство · “Творці, борці, будителі, які жили Україною, мають бути серед нас і для нас”. · с. 2сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
року, організатор двох Українських науко$ вих з’їздів за кордоном, директор Музею визвольної боротьби України в Празі, най$ активніший член українських товариств: Українська школа, Руська Бесіда, Запо$ рожже, Просвіта, НТШ та голова Цен$ тральної управи Січових Стрільців (1917). А наприкінці життя створив разом з акаде$ міками М. Возняком, Ф. Колессою, пись$ менником Б. Лепким “Українську Могилян$ сько-Мазепинську Академію”, віддаючи шану видатним національним державо-ду$ хотворцям. У страшний період Голодомору-гено$ циду українців у своїй праці “Т. Шевченко – співець самостійної України” він озвучить урок, який навічно мають засвоїти сучас$ ники – “Злука України з московщиною му$ сить розвалитися!”. Він її вважав найбіль$ шою недолею, найбільшим нещастям, джерелом її фізичного, духовного, матері$ ального, культурного і морального занепа$ ду, карою божою, відкидаючи всяке спіль$ не “отєчєство”. А щоби для України добути волю і правду, то просвітитель радив єдину доро$ гу: “До батька Тараса сходімося геть усі на пораду, що нам діять з новими панами. Він скаже нам як найкраще, бо не тільки най$ глибше передумав, але й ні$ коли не відрікся від своїх ду$ мок, хоч витерпів страшні муки”. Шевченко пропонує єдиний “лік” для царів, ка$ тів, великих звірів-пілатів: “Царів (московських), кро$ вавих шинкарів, / У пута ку$ тії окуй, / В склепу глибокім замуруй!”. І тоді “правда оживе”. Незабаром буде 90 ро$ ків, коли відійшов у засвіти цей великий Навчитель, професор Чернівецького Університету, що творив славу Україні. Його Слово і Чин не втратило й донині енергію високої емоційної відваги, бо він обдаровував народ не лише професій$ ними знаннями, розумом, а передусім громадянською
Суспільство · “Творці, борці, будителі, які жили Україною, мають бути серед нас і для нас”. · с. 2сторінка оригіналу ↗ Закінчення статті «“От де, люди, наша слава, Слава України!”», с. 1
мудрістю, зрощеною Шевченковим Запо$ вітом – “Свою Україну любіть!” Очевидно, саме з духовного простору ріднокультурності, рідномов’я, особистої і національної гідності формується Україн$ ська Нація. Тому виключно важливими для народу, особливо молоді, є високі приклади з життя славетних Українців. Їх завжди було достатньо. Вони нуртували безустану і скрізь, на всіх теренах україн$ ських соборних земель та за їх межами. Творці, борці, будителі, які жили Украї$ ною, мають бути серед нас і для нас. У цій величній “Резиденції”, як ніде, відчувається синергія ключових принци$ пів класичної європейської і національної освіти, педагогіки, вибудований навчаль$ ний процес на основі освітнього україно$ центризму, синтезувавши провідні націо$ нальні і європейські ідеї у нерозривну сув’язь. Вони нагадують нащадкам про сенси творення успішних і великих націй, стверджуючи правду, що думка про єдність і силу, любов до Батьківщини і патріотизм перетворюватиметься в безплідну ілюзію, якщо Нація не буде добротно ознайомлена зі своєю Історією, Мовою, Літературою, Культурою, великими творіннями видат$
всіх освітян України з Днем працівників ос$ віти, а також отримали можливість подиви$ тись документальний фільм Дмитра Лома$ чука за сценарієм Павла Мовчана “Нація рабів”. Обговорення болючих освітянських проблем модерував голова ВУТ “Просвіта” імені Тараса Шевченка Павло Мовчан. Із доповідями виступали Георгій Філіпчук, Микола Голомша, Петро Чернега, Микола Вась$ ків, Іван Заєць, Юрій Нагулко, Олександер Ковалів, Сергій Присухін, Дмитро Ломачук, Фергад Туранли, Владислав Корнієнко та інші представни$ ки громадських організацій, науковці, діячі культури і осві$ ти. За результатами обговорен$ ня/дискусії прийняли резолю$ цію “Про стан освіти в Україні та необхідність відновлення ос$ вітнього суверенітету”.
Власн. інф.
них діячів нашого Народу. Тому якнайшвидше і як$ найдальше маємо відкинути цілий пласт ворожої для існу$ вання й життєтворчості укра$ їнської нації московської “педагогіки”, яка й досі нама$ гається скніти в освітньому процесі та змісті освіти. Мос$ ковська мова, культура, істо$ ричнні фальшиві “надбання” та персоналії ординства ма$ ють розглядатися тільки в контексті нашого національ$ ного гасла – “геть москву!”, як найактуальнішого нарати$ ву сьогодення і будучини, на$ полегливо заповнюючи ці пустоти національними та за$ гальнолюдськими цінностя$ ми, ідеалами та знаннями ук$ раїнської Культури. Будь-які посили, ідеї, вартості, методики сфальшованої, дефор$ мованої, цинічної та згубної для “вживан$ ня” ідеології руського міра, в основі якої міститься чорносотенний шовінізм та ста$ лінська “педагогіка”, мають бути повністю і назавжди позбавлені права на присутність у національному духовно$ му, науково-педагогіч$ ному, культурно-освіт$ ньому, інформаційному просторі. Завдання для Всеукраїнського універ$ ситетського “братства”, шкіл, ліцеїв, гімназій і дошкільних закладів. Інакше світової зна$ чимості педагогічні кон$ цепції (формування лю$ дини) великих Я. Ко$ менського та І. Песта$ лоцці (“Menschenbil$ dung”), Т. Шевченка (Ук$ райну любіте!) і Г. Сково$ роди, І. Огієнка і С. Ру$ сової, Б. Грінченка і С. Смаль2Стоцького втрачатимуть для Украї$
ни свій сенс і місію, якщо національна ос$ віта вживатиме й надалі будь-які “мораль$ но-етичні” стандарти московії, які ніколи не відображали істинних знань, правди, людяності, оскільки замінювалися брех$ нею, чванливістю, людиноненависниц$ твом, грабунком чужих цінностей. Пам’ятаймо, що саме в такій антигу$ манній ніші “педагогічного” ординства перебували мільйонні маси українства, са$ ме на цьому ґрунті формується нинішня педагогічна “культура” рашистів, яку вар$ то назавжди викинути узбіч цивілізаційно$ го шляху, натомість упроваджувати в тео$ рію і практику життєтворчості нашу націо$ нальну ідею – вагомий складник загально$ людськості, гуманізму, справедливості й історичної правди. Нині ця чеснота мусить бути з усім Ук$ раїнським Народом. Віримо, що Черні$ вецький Університет імені Юрія Федькови$ ча, відзначаючи свій Ювілей, несучи знаме$ но Свободи, Знань і Правди, завжди спові$ дуватиме священну заповітну і соборну Іс$ тину – “Здається – кращого немає нічого в Бога, як Дніпро та наша славная країна…” Славімо Університет! Слава Україні!
Георгій ФІЛІПЧУК
Суспільство · “Творці, борці, будителі, які жили Україною, мають бути серед нас і для нас”. · с. 2сторінка оригіналу ↗ 6 жовтня відбувся черговий круглий стіл ВУТ “Просвіта” імені Тараса Шевченка на актуальну для просвітян тему “Освітні проблеми в Україні”. Передусім привітали
Суспільство · “Творці, борці, будителі, які жили Україною, мають бути серед нас і для нас”. · с. 2сторінка оригіналу ↗ Предстоятель автокефальної Україн$ ської Православної Церкви 4 жовтня 2025 року звершив молитву за перемогу України над російськими загарбниками та настан$ ня справедливого миру у храмі на території Державного історико-архітектурного за$ повідника “Хотинська фортеця”. Разом з Його Блаженством молилися архієпископ Кам’янець-Подільський і Но$ воушицький Герман, єпископ Чернівець$ кий і Буковинський Феогност, духовенство, воїни 24$го окремого полку імені гетьмана Петра Сагайдачного та численні віряни. Після відправи Блаженнійший Митро$ полит Епіфаній звернувся до присутніх зі словом та відзначив захисників України церковними нагородами. “Сьогодні ми підносимо тут спільні мо$ литви за перемогу України, перемогу прав$ ди та справедливості. Ворог століттями на$ магався стерти нашу ідентичність, але ми зуміли зберегти свою Церкву, історію, мову та традиції. Ми віримо, що з Божою допо$ могою наша автокефальна Церква буде і на$ далі розбудовуватися та утверджуватися, і цей шлях приведе нас до остаточної єднос$ ті. Але для цього нам потрібно продовжува$ ти наполегливу працю, протидіяти отруті ідеології “русского міра” та звільняти від її омани тих, хто досі залишається нею ураже$ ний. Ми маємо робити все від нас залежне, щоб Українська Церква залишалася непо$ хитною духовною основою нашої Україн$ ської держави”, – сказав Його Блаженство. Окрім того, Предстоятель подякував оборонцям Батьківщини за мужність, стій$ кість та відвагу, адже вони платять за нашу свободу найвищою ціною – своїми життя$ ми, і закликав усіх підносити посилені мо$ литви за Сили оборони України. Пресслужба Київської Митрополії Української Православної Церкви (ПЦУ)
Події, факти, коментарі · “Війна довела: армія сильна не формою, а змістом. Не зовнішнім виглядом, а мізками, волею й відданістю”. · с. 3сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
ленням і призначенням. Атмосферу експозиції допов$ нили витинанки мисткині Тетяни Кузьмич (Кашуби), яка працює в техніці “паперова вишиванка”. Для проєкту майстриня відтвори$ ла в папері орнаменти, що прик$ рашали скрині: “Дерево життя”, “Вікна”, “Птахи”, “Звізди”, “Квіт”, “Гілки”, “Ружі”.
Скриня – це не просто пред$ мет побуту. Вона зберігала пам’ять роду, традиції та тепло поколінь, нагадуючи, що наше сьогодення міцно пов’язане з ми$ нулим.
У Покровському військові та волонтери провели важливу опе$ рацію – евакуювали старовинні музейні вітрини, щоб зберегти частинку історії. Ці вітрини мали стояти в музеї смт Покровське Дніпропетровщини, але війна змусила забрати їх у безпечне міс$ це. Про це в своїх соцмережах розповів Валерій Касьяненко. Видання “Степ” повідомляє, що тепер експонати перебувають у Дніпрі – у Музеї Дмитра Явор$ ницького та його філіях. Це тим$ часовий захід, адже вірять, що настане час, і вітрини повернуть$ ся додому – до мирного Покров$ ського.
Про занепад і руйнування па$ лацу графа Бадені у Коропці Тер$ нопільської області у соцмережі розповіла місцева жителька Віта Грицак. “Я просто хочу, щоб біль$ ше людей дізналися про мою улюблену ще з дитинства куль$ турну пам’ятку, щоб вона не пе$ ретворилася на “табличку”. Щоб тут, як і в європейських будівлях, які я бачила, проводились фести$ валі, виставки, екскурсії”, – каже пані Віта. Родинний маєток Ста$ ніслава Бадені у селищі Коро$ пець є пам’яткою архітектури місцевого значення, повідомляє видання TeNews.
Стало відомо про смерть од$ ного зі співзасновників гурту “Піккардійська терція”. Богдану Богачу було 50 років. Про це по$ відомляє BBC. Зазначається, що він покинув гурт у 2024 році після 33 років кар’єри за станом здо$ ров’я. Слід зазначити, що для укра$ їнців особливо хвилююча пісня “Гей, пливе кача”, яку виконав цей гурт. Саме ця композиція лу$ нала під час поховання героїв Не$ бесної сотні. Тепер вона стала символом прощання з героями, які загинули за Україну. Богдан Богач був лавреатом Національної премії імені Тараса Шевченка.
Підготував Ігор ЗОЦ
Події, факти, коментарі · “Війна довела: армія сильна не формою, а змістом. Не зовнішнім виглядом, а мізками, волею й відданістю”. · с. 3сторінка оригіналу ↗ Україна останніми днями зас$ тосовує для ударів по РФ тільки вітчизняні далекобійні засоби, а розширення можливостей зале$ жить від фінансової підтримки та міжнародних безпекових угод. Про це президент України Володимир Зеленський заявив на спільній пресконференції з прем’єр-міністром Нідерландів Діком Схоофом. Володимир Зеленський, від$ повідаючи на запитання щодо застосування українськими вій$ ськовими ракет “Фламінго”, заз$ начив, що докладніший звіт про використання далекобійних за$ собів з’явиться пізніше. Тобто він уникнув прямої відповіді на за$ питання щодо “Фламінго”, заз$ начається на сайті телеканалу “Еспресо”.
“Від Одеси росіяни не відмо$ вилися. Це для них і досі ласий шматок, – сказав легендарний генерал Дмитро Марченко на YouTube у Борислава Берези. – Коли я спілкувався з полонени$ ми, з вищим складом ФСБ, вони казали: ні Суми, ні Черкаси, ні Київ, ні Житомир їм непотрібні. Їм потрібно відрізати нас від Чор$ ного моря”, – згадує він. Генерал каже, що на місто$ мільйонник із напрямку моря ор$ ки полізуть наврядчи. Вони, ско$ ріш за все, мають намір просува$ тися до Одеси та Миколаєва “по Запоріжжю по сухопутній сторо$ ні Півдня”.
“Огидно читати, як депутати та чиновники з зарплатою в кіль$ ка тисяч доларів вітають цілий день учителів, які отримують 200 доларів. Це просто шабаш лицемірс$ тва. Розказувати про важливість їх роботи. На шостому році обі$ цяти надбавки і “підтримку” від уряду. Не треба вашої підтримки! Вчителі ніколи нічого не проси$ ли. Робіть свою роботу, за яку ми вам непомірно платимо, і встано$ віть справедливу оплату праці пе$ дагогам! Виконайте свої ж обі$ цянки! Хіба не приниження, коли члени Рахункової палати, до прикладу, отримують 200$500 ти$ сяч на місяць?! А вчитель 200 до$ ларів?!” – написала на своїй сто$ рінці у Фейсбуці журналістка Ан$ на Валевська.
Громадська організація “Бо$ йове братерство України” на сво$ їй сторінці у Фейсбуці цитує Пав$ ла Жебрівського: “Війна довела: армія сильна не формою, а зміс$ том. Не зовнішнім виглядом, а мізками, волею й відданістю”. Далі в дописі наводиться один із прикладів народної війни: 62$ річний боєць “Червоної Калини” на Добропільському напрямку тиждень тримав позицію й зни$ щив понад десять ворогів. Хлопці розповіли, що на одній позиції було двоє військових – один мо$ лодший, а другий – дядько 62 ро$ ків. Їм надійшла команда відійти, тож молодший відразу залишив позицію, а дядько сказав: “Я не відійду, бо не добіжу”, – і тримав цю позицію тиждень. Знищив понад десять москалів. Потім на$ ші підійшли до його позицій і забрали його звідти.
Велика Британія вже надає Україні підтримку для здійснення ударів по цілях на території Росії, повідомляє Financial Times із по$ силанням на джерела в уряді. Йдеться не лише про постачання далекобійного озброєння, а й про передачу розвідданих, технічну допомогу та аналітичний супро$ від. За даними видання, Лондон не обмежує використання своїх ракет Storm Shadow виключно те$ риторією України. Британські фахівці допомагають україн$ ським силам ідентифікувати стратегічні об’єкти вглиб РФ – склади боєприпасів, логістичні центри, командні пункти – і пла$ нувати точкові удари.
Викладач Києво-Могилян$ ської академії Валерій Пекар на$ зиває дуже шкідливим наратив, що “війна скоро завершиться”. “Ні, я зовсім не хочу сказати, що війна триватиме вічно чи багато років. Це неможливо: війна такої інтенсивності спалює ресурси, як лісова пожежа спалює ліс і зупи$ няється, бо вже нема чому горіти. Справа в іншому. Якщо ми всі на$ лаштуємося на швидке завер$ шення війни, вона триватиме ду$ же довго. І навпаки, якщо ми на$ лаштуємося на довгу війну, то во$ на завершиться значно швидше”, – пише пан Пекар у своєму блозі на сайті телеканалу “Еспресо”.
Голова бюджетного комітету Верховної Ради Роксолана Підла$ са заявила, що Україна має пере$ конати західних партнерів давати гроші на зарплати військовим. І це при тому, що за даними Мін$ фіну, у серпні 2025 року середня зарплата державних службовців склала 61,6 тисячі гривень. Це більш ніж втричі більше, ніж се$ редня по країні. Після суспільного невдово$ лення, голова комітету Верховної Ради з питань фінансів, податко$ вої та митної політики Данило Гетманцев та голова ВР Руслан Стефанчук пропонують обмежи$ ти ліміт рівня зарплат чиновників до 80 тис. грн. Де ж насправді шу$ кати гроші на ЗСУ, які реальні зарплати мають бути у чиновни$ ків, журналісти телеканалу I$UA.TV запитали у народного депутата ІІІ скликання, коорди$ натора Суспільної Системи Вік$ тора Жердицького. Ось що він сказав: “Візьміть проєкт бюджету, який вони скла$ дають на 2026 рік та всі витрати на утримання апарату управлін$ ня, починаючи від президент$ ського апарату, центрального урядового апарату та апарату в районах – витрати мають бути зменшені на 60%. Тобто на 60% мають бути скорочені працівни$ ки чиновницького апарату. І ці кошти мають бути відправлені на оборону. Зокрема, на виплату зарплат ЗСУ. Нас вбивають, ми війну не виграємо, а програємо, а чиновники жирують, створюючи надбудови над українським наро$ дом та армією. Дві третини армії їздить на приватних авто, або на тих, що купують волонтери. Самі їх ремонтують за власну зарплату – 20$30 тисяч гривень, яку отри$ мують коли в них немає бойових. Це знущання, диверсія та сабо$ таж. За такі речі треба розстрілю$ вати під час війни. А чиновники собі підіймають зарплати від 60 до 400 тисяч грн на місяць”.
Світлана Кащенко у своєму дописі на Фейсбуці пише про ефективність використання за$ хідної допомоги: “З офіційних джерел відомо, що наші партнери надали Україні 21 млрд. євро про$ тягом останніх 8 місяців. Це май$ же трильйон гривень і цього б вистачило і на озброєння ЗСУ, іна захист енергетичної інфрас$ труктури, і на достатню кількість ППО. Однак нас знову лякають від$ ключеннями електроенергії, от$ же, об’єкти енергетичної інфра$ структури на четвертому році ве$ ликої війни все ще не захищені. ППО не справляється з ворожи$ ми обстрілами і ми маємо все більше жертв і руйнувань, тобто населені пункти теж не захищені. Кажуть, що з 1 листопада вже не буде коштів на зарплати військо$ вим. Тож виникає одне єдине пи$ тання до зеленої влади і їх при$ хильників: де в біса всі ці кошти? Хоча воно риторичне, притом$ ним людям відомо де... Трапляються в стрічці пости та коментарі типу “ми все нотує$ мо, і вони понесуть відповідаль$ ність за все скоєне”. Це добре, звісно, що нотують, але що дов$ ше ці при владі, то менше шансів в України на існування. Тож може так статися, що вже ніхто і ні за що не відповідатиме, бо ні перед ким буде...”
Книга авторства Ірини Фарі$ он, видана після її смерті, спри$ чинила ажіотаж. Про це розпові$ ла донька Фаріон Софія Особа, передають “Українські Новини”. Книга була презентована у Львові 3 жовтня. Це книга ав$ торства Ірини Фаріон та її най$ ближчої подруги та колеги по Львівській політехніці Оксани Микитюк. Нова книга має назву “Мова і мовознавці: утвердження норми”.
У День захисників і захис$ ниць України розпочала мовлен$ ня нова радіостанція “РадіоПіхо$ та”. Її можна слухати онлайн на сайті pihota.fm. Ініціатива створена військо$ вими для військових, і головний акцент зроблено на живих історі$ ях захисників та захисниць, а не на героїзованих образах. Прог$ рамний директор проєкту Ми$ хайло Безпалько, який сам слу$ жить у лавах Збройних Сил із 2023 року, пояснює, що мета “Ра$ діо Піхота” – дати військовим простір, де вони відчувають себе своїми.
Національний банк України представив нову пам’ятну монету під назвою “Ні куля, ні шабля!”, яка стане символічним оберегом для українських військових. Мо$ нета присвячена захисникам і за$ хисницям України, які боронять свободу та незалежність країни, і є відображенням героїзму україн$ ських воїнів, натхнених традиці$ ями козаків-характерників, пові$ домляє видання “Новини N”.
Найвищий показник загаль$ ного розміру зарплати у розрізі керівництва держорганів за сер$ пень був у Національному агент$ стві з питань запобігання коруп$ ції (НАЗК). Там він складав 366 тисяч грн. Далі йде Міністерство націо$ нальної єдності з 289 тисячами грн (як відомо, уряд розпорядив$ ся створити спецкомісію, яка займатиметься реорганізацією Мін’єдності у межах оновленого Міністерства соціальної політи$
ки, сім’ї та єдності). Потім – Фонд держмайна (284 тисяч грн), Національне агентство з питань державної служби (255,9 тисяч грн), Рахун$ кова палата (209,4 тисяч грн). Якщо брати рівень керівників структурних підрозділів, то тут лідером є, знов-та$ ки, НАЗК з зарплатою 130,3 тисячі грн. Далі йдуть АМКУ (125,8 ти$ сяч), Фонд держмайна (123,8 тисяч грн), НКРЕКП (122,7 тисяч грн), Рахункова палата та Мінфін (119 тисяч), сек$ ретаріат Кабміну і Дер$ жавна митна служба (110 тисяч), Мінцифри (101,5 тисяч грн), повідомляє Судово-юридична газета.
Батько путінського перемовника Кирила Дмитрієва, професор О. П. Дмитрієв досі пра$ цює в інституті Націо$ нальної академії наук Ук$ раїни. Однак ще з квітня 2022 року він перебуває у відпустці. Як повідомляє 24 Ка$ нал із посиланням на OBOZ.UA член-кореспондент НАН Украї$ ни Олександр Дмитрієв зберігає за собою робоче місце в Інституті клітинної біології та генетичної інженерії. Професор оформле$ ний на 0,75 посади головного на$ укового співробітника лаборато$ рії імунітету рослин відділу біофі$ зики та радіобіології. Однак із по$ чатку широкомасштабного втор$ гнення чоловіка в Києві не бачи$ ли. З 25 квітня 2022 року він (Олександр Дмитрієв – 24 Канал) знаходиться у відпустці за свій рахунок за згодою сторін і про$ довжує її кожні 90 днів, повідо$ мили в інституті. Окрім того, батько путінсько$ го перемовника нібито брав участь у вивченні наслідків аварії на Чорнобильській атомній стан$ ції, має посвідчення чорнобиль$ ця другої категорії.
У Тернополі відзначили 100$ ліття світової організації Спілки Української Молоді та 30$ліття місцевого осередку СУМ. Уро$ чистості розпочали зі святкової збірки на Майдані Волі, повідом$ ляє видання “Тернополяни”. Понад 200 учасників з Терно$ поля, а також гості з Києва, Дніп$ ра, Львова, Хмельницького, Ка$ луша та Стрия заспівали органі$ заційний Гімн та вшанували пам’ять полеглих українських за$ хисників, в числі яких 11 сумів$ ців-бійців. Під час Літургії в Катедрі мо$ лодь молилася за перемогу Украї$ ни та добро української справи.
У виставковому приміщенні Національного музею архітекту$ ри і побуту України урочисто від$ крилася виставка “Скриня-гос$ подиня”, повідомляється на офі$ ційній сторінці установи у Фейс$ буці. Музейники нагадують, що традиційно у скринях зберігали одяг, рушники, прикраси, проте весільна скриня вирізнялася особливим змістом – вона втілю$ вала дівочі мрії про подружню долю й родинний добробут. На виставці представлені скрині з Наддніпрянщини, Пол$ тавщини, Слобожанщини, По$ ділля, Півдня та Карпат кінця ХІХ – початку ХХ ст. Кожна зних унікальна за формою, оздоб$
На перехрестях історії · “Необхідно ґрунтовно знати, як Москва, “забираючи чужі землі”, чавила, знищувала завойовані народи”. · с. 4сторінка оригіналу ↗ Оксана БІЛОУС, доцентка кафедри радіомовлення і телебачення Львівського національного університету імені Івана Франка Василь ЛИЗАНЧУК, доктор філологічних наук, заслужений професор Львівсько$ го національного університету імені Івана Франка
Нинішню 28$му повномас$ штабну війну Російської Федера$ ції проти України справедливо називають геноцидною, терорис$ тичною, екоцидною, руйнівною, геополітичною… В останні два роки досить часто в інформацій$ ному просторі, характеризуючи одвічну московську антиукраїн$ ську агресивну політику та ідео$ логію, використовують латин$ ський термін “екзистенція”, що українською мовою означає “іс$ ную”. Це основна категорія ек$ зистенціалізму, яка виокремлює внутрішнє буття людини, те не$ пізнаване, ірраціональне в націо$ нальному “Я”, завдяки чому лю$ дина є конкретною, оригіналь$ ною, неповторною національною особистістю. Отже, російська війна проти України – це екзистенційна вій$ на, спрямована на докорінне знищення буття українців, їхньої ментальності, ідентичності, циві$ лізаційності. Яскраво виражена особливість сучасної війни крем$ лівських неофашистів полягає втому, щоби на Богом даній укра$ їнські землі не залишилося лю$ дей, які відчували б себе свідоми$ ми українцями і намагалися просвітницькою діяльністю від$ родити в інших внутрішнє буття українськості. Керівник “Росій$ ського імперського руху” Жуч$ ковський раз-у-раз наголошує (переклад наш – В. Л., О. Б.): “Росіянам потрібно зрозуміти, що Україна і українці як народ – це винятково вороже явище, а все вороже необхідно знищувати. Для того, щоби з’єднати росій$ ський народ, зібрати заново і зміцнити Росію – Україну і укра$ їнців потрібно знищити!” На цьому аморальному, анти$ людському, антиукраїнському ідеологічному постулаті побудо$ вана імперська політика рашиста Путіна, шовіністичної Державної Думи, маніпулятивна діяльність російських медіа та їхніх при$ служників в Україні. Під брехли$ вими гаслами “спеціальної вій$ ськової операції” проти нацистів, фашистів, мазепинців, петлюрів$ ців і бандерівців, які, мовляв, за$ хопили владу в Києві та нібито переслідують “російськомовних громадян” і створюють загрозу Російській Федерації, московські загарбники будь-що прагнуть знищити відроджену самостійну державу Україна, а українців – як етнос, народ, націю. Цій злово$ рожій меті передувала цілеспря$ мована маніпулятивна пропаган$ да про “російську місію вселюд$ ського порятунку”, яка нині на$ була найвитонченіших форм, щоби психологічно встромити в серця і розум кожної людини, тим паче очільників держав на всіх континентах отруйне вістря російських дезінформаційних на$ ративiв, наповнених наклепами на героїчних борців усіх поколінь за вільну, самостійну українську Україну. Особлива небезпечність ро$ сійської зловісної інформаційно$ психологічної спрямованості по$ лягає в тому, що вона спирається на постмодернізм, посттоталіта$ ризм, постколоніалізм, постгума$ нізм, які породили постправду і постестетику. Богослов, доктор Мирослав Татарин з університету святого Єроніма (Канада) наго$ лосив, що явище постправди від$ крило інформаційне поле, на якому емоційно маніпулюють мі$ фами. На такому інформаційно психологічному полі населення вірить різним фейкам, себто ві$ рить у неправду, представлену та$ ким авторитетами як “Правда”. Постправду, тобто майстерно сконструйовано неправду потуж$ но використовують російські іде$ ологи, політики, засоби масової комунікації, змішуючи грішне з праведним. “Правдиве і фейкове отримують однаковий статус не$ залежної позиції, громадської думки. Усе має однакову вагу, значущість, – зазначає В Кара$ чинцев. – Правда стає секонд$ хендом”. Україна – жертва крем$ лівської агресії – урівнюється з насильником, руйнівником – Російською Федерацією. Легіони московських ботів, фальшивих акаунтів олжу в одежі правди множать на технічні можливості ЗМК, соціальних мереж, прони$ зують не тільки українське сус$ пільство, а також Європу, Амери$ ку і навіть Африку, показуючи Україну у викривленому світлі. За умов домінуючого поширення російської фейкової інформації, спрямованої проти українських національних, громадянських, державотворчих, морально-ду$ ховних цінностей, життєдайної ідентичності і демократичних за$ сад розвитку цивілізованих країн світу, у якій емоції переважають над раціональною оцінкою фак$ тів, подій, явищ, надзвичайно зростає функціонально гуманіс$ тична місія журналістської прав$ дочесності, мета якої уважне, ви$ важене, ґрунтовне, компетентне очищення історичної пам’яті від брехні, перекручень, маніпуля$ тивних нашарувань, утвердження історичної правди як духовного поняття. Політика національної пам’яті на засадах історичної правди – це політика поваги до свого національного “Я” і до представників інших націй. Адже безпам’ятні після себе не зали$ шають нічого. “Безпам’ятні є ге$ нетичною сировиною для інших культур, а значить і для інших держав”, – зазначив Віктор Сит$ ник. Етнос, народ, нація утвер$ джує свою моральну, духовну гід$ ність, національну свідомість, ідентичність через правдиву істо$ рію, історичну пам’ять, які є ос$ новною складовою Національної Ідеї Державотворення. Адже на$ ція не може жити і успішно роз$ виватися, коли відсутня безпеко$ ва духовна платформа, яка фор$
мується на засадах правдивих фактів історичного мовно-куль$ турного середовища. “Спираючись на історію, лю$ дям можна прищепити радість, гордощі, самоповагу, і не мен$ шою мірою – ненависть та жа$ дання помсти. Прищеплені інди$ відом чуття трансцендентності та безсмертя спонукають їх усвідо$ мити свою роль як ланок ланцю$ га, що, незважаючи на деякі трансформації, лишається по$ стійним та унікальним, – наголо$ сила Монсеррат Гібернау. – Чут$ тя нерозривності з минулим і проекція у майбутнє поєднують належних до однієї нації людей, охочих дослідити своє коріння й чутливих до колективного виміру своїх життів”. Спираючись на ці методоло$ гічні засади Монсеррат Гібернау, у цій статті привертаємо увагу до імперської московської=росій$ ської та московсько-комуністич$ ної облудної політики стосовно України, яку нині продовжує та вдосконалює путінська кліка, розгорнувши повномасштабну екзистенційну і геополітичну вій$ ну. Наголошуємо, що самостійна історія українців розпочалася синхронно із зародженням і фор$ муванням інших європейських етносів. Після падіння 476 р. За$ хідної Римської імперії, коли сус$ пільно-політична ситуація в Єв$ ропі стабілізувалася, “простежу$ ється безперервний розвиток не тільки українців, а й інших наро$ дів, розташованих у зоні безпосе$ реднього впливу Римської імперії – французів, іспанців, англійців, німців, румунів, чехів, поляків”, – український народ утворився на основі слов’янських племен – полян, деревлян, сіверян, дулібів, тиверців та ін. Давньоукраїнська держава Русь уже була відома, розвинена на рівні європейських країн у 838 р. Про це ґрунтовно написано у монографії львівської вченої Ольги Щодри “Слов’яни і Русь в ранньому середньовіччі”. Історик Андрій Лизлов (сучасник Петра І) у праці “Скіфська істо$ рія” доводив, що племена Мос$ ковії не мають нічого спільного з русичами (руськими). Видатний російський історик Василь Клю$ чевський так характеризував ет$ нічну своєрідність Залісся: “Це була країна, яка лежала поза ста$ рою корінною Руссю і в ХІ сто$ літті була скоріше чужорідною, ніж руською країною”. У ІХ–ХІІ століттях не існувало російського народу. Генетичну основу мок$ сельців=московитів=моска$ лів=росіян=кацапів склали пле$ мена угро-фінського, татаро$ монгольського та іранського по$ ходження: весь, ем, карели, ікор$ ці, ладожани, вежани, чудь, меря, мордва, мурома, мокси, чуваші,
черемиси, комі, перм, печера, ям, зимигола, корсь, нарова, ліб, кипчаки, кінгіт, сіджиут, чичими, огузи, тухчи, ачма, чаруки, булга$ ри та інші племена. “Майже вся Європейська частина теперіш$ ньої Росії, за винятком новгород$ ських і псковських земель була заселена більшістю цих племен, що не знали ні плуга ні хрес$ та”(М. Сидоржевський). Володимир Білінський утрьох томах роману-дослідження “Країна Моксель, або Московія” (2008) аргументовано розвіяв де$ сятки російських міфів. Він дока$ зав, наприклад, що Москва не бу$ ла заснована у 1147 р. Юрієм Долгоруким. Вперше поселення Москви було зафіксоване лише у 1272 році під час третього пере$ пису населення у володіннях Зо$ лотої Орди. Московія, як князівство, поя$ вилася у 1277 році і була звичай$ ним Улусом Золотої Орди. Зас$ новником Москви і Московсько$ го Улусу був хан Золотої Орди Менгу-Тимур, а не Юрій Долго$ рукий. Великокняжий стіл Мос$ ковія отримала тільки 1328 р. при Івані Калиті та до ХVІ століття була у складі Орди на правах зви$ чайного Улусу. Тоді етнос Мос$ ковського Улусу був переважно фінсько-татарським. Московити возили данину в Крим до 1700 року. Татаро-монголи володіли Московщиною майже 400 років (1237–1613). Від Золотої Орди Московію визволив Кримський хан Менглі-Гірей. Московія живила свою ідео$ логію не європейськими “хартія$ ми вольності” (як в Англії), не освіченими реформами лібераль$ них князів (як приміром, у Фло$ ренції), а не обмеженим правом “велікого государя” чинити зі своїми “людішками” і “холопа$ ми” (до останніх належали навіть близькі бояри) так, як він вважає за потрібне”. Цілковитою проти$ лежністю самовладній Москві був Великий Новгород – вільна вічова республіка, яка успадкува$ ли живі демократичні традиції давньоукраїнської держави Русь. Російський імперський істо$ рик Микола Карамзін правдиво описав, як московський князь Іван ІІІ знищував вічеву респуб$ ліку. 14 липня 1471 року військо Великого Новгорода було роз$ громлено “московітянами” (сло$ во Карамзіна) біля річки Ше$ лонь, трохи на південь від Новго$ рода. “Почалося страшне спусто$ шення, винищували все вогнем і мечем. Дим, полум’я, криваві рі$ ки, стогін і крик від сходу до за$ ходу неслися до берегів озера Ільмень. Московітяни виявили неописане оскаженіння: не було пощади ані бідним хліборобом, ані жінкам. Із жорстокістю, при$ таманною тодішнім часам, воє$ вода Холмський, захопивши бранців-новгородців, наказав відрізати їм носи і губи і послати їх, скалічених, до Новгорода”, – так описав московські звірства Микола Карамзін. Через 7 років – у січні 1478 року Великий Нов$ город став однією з провінції Москви, адже “віче було скасо$ вано, вічовий дзвін перевезений до Москви, ізольовану посадни$ цю Марфу Борецьку запротори$ ли довічно до в’язниці” (І. Сюн$ дюков). Саме з 1478 року Іван ІІІ почав титулувати себе “государ всєя Русі”. Однак московити не могли змиритися з духом древніх вічо$ вих традиції у старому Новгороді.
Майже через 100 років цар Іван IV Грозний вирішив остаточно знищити новгородців. У книзі “Історія держави Російської” Микола Карамзін написав, що 2 січня 1570 р. численна государєва дружина увійшла до Новгорода, у якому запанувала тиша жаху. 6 січня прибув цар Іван Грозний, а 7 січня почався царський “суд” над вільнодумними новгородця$ ми. М. Карамзін описує його так: “Судили Іоанн і син його в такий спосіб: щодня представляли їм від п’ятисот до тисячі і більше новгородців; били їх, мучили, па$ лили якоюсь речовиною вогня$ ною, прив’язували головою або ногами до саней, тягнули на бе$ рег Волхова, де ця річка не замер$ зає зимою, і кидали з моста у во$ ду цілими сімействами, дружин із чоловіками, матерів із немовля$ тами. Ратники московські їздили човнами по Волхову з палями, баграми і сокирами: хто із кину$ тих у річку спливав, того кололи, розсікали на частини. Ці вбив$ ства закінчились загальним гра$ бунком: Іван ІV Грозний із дру$ жиною об’їхав усі обителі навко$ ло міста; взяв скарбниці церковній монастирські; велів спустоши$ ти двори й келії, винищити хліб, коней, худобу; піддав також і весь Новгород грабежу, крамниці, до$ ми, церкви, сам їздив з вулиці на вулицю, дивився як хижі воїни вдиралися в палати і комори, від$ бивали ворота, влазили у вікна, ділили між собою шовкові хусти$ ни, хутра... Руйнування Великого Новгорода тривало близько шес$ ти тижнів”. Публіцист Ігор Сюндюков у ґрунтовному дослідженні “Заги$ бель Великого Новгорода”, опуб$ лікованому книзі “Детокс”, яка побачила світ за редакцією Лари$ си Івшиної у 2021 р., слушно заз$ начив, що Карамзін хоч був ро$ сійським імперським державни$ ком, але про злодіяння царів пи$ сав чесно. Отже, ті, хто зараховує себе до українських державників, повинні вивчити історію падіння слов’янського Великого Новго$ рода. Бо необхідно ґрунтовно знати, як Москва, “забираючи чужі землі”, чавила, знищувала завойовані народи. Видатний український істо$ рик Ярослав Дашкевич зробив глибокий висновок: “На психо$ логію великороса наклали відби$ ток запозичення татаро-монголь$ ського інстинкту завойовника, деспота, головна мета якого – світове панування. Так до ХVІ століття сформувався тип люди$ ни – завойовника, страшної у своєму неуцтві, люті і жорстокос$ ті. Таким людям не були потрібні європейська культура й писем$ ність, їм чужі такі категорії, як мораль, чесність, сором, правди$ вість, людська гідність, історична пам’ять тощо”. У сучасних умо$ вах екзистенційної та геополітич$ ної російсько-української війни надзвичайно зросла роль медіа, щоби до серця і розуму кожної людини в Україні та громадян за$ рубіжних країн донести правду про московську=російську полі$ тику духовного геноциду, терору, деморалізації українців, яка три$ ває понад 850 років, починаючи з 1169 року – першого зловісного руйнування руського=україн$ ського золотоверхого Києва пів$ нічними заліськими, моксель$ ськими племенами суздальця Андрія Боголюбського. Неймовірно жорстокі репресії пройняли жахом Україну після
На перехрестях історії · “Україна забуяє життєрадісним розвитком у світовому цивілізаційному просторі”. · с. 5сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
того, як у 1708$1709 роках геть$ ман Іван Мазепа за допомогою шведського короля Карла ХІІ спробував вирвати український народ з московського рабства. Французький посол у Московії із жахом доносив у Париж: “Мос$ ковський генерал Меншиков приніс в Україну всі страхіття помсти та війни. Всіх приятелів Мазепи безчесно катовано. Укра$ їна залита кров’ю, зруйнована грабунками й виявляє скрізь страшну картину варварства…”. Лише в гетьманській столиці Ба$ турині вирізано за різними дани$ ми від 6000 до 15000 мешканців. У травні 1709 року московські війська здобули і зруйнували Чортомлицьку Січ, яка існувала понад століття. Моксельці зне$ славили навіть гробницю давніх отаманів і забрали гармати, укра$ їнський козацький скарб і прапо$ ри. Петро І неймовірно втішився, почувши новину про зруйнуван$ ня Січі, і писав до Меншикова: “Ми прийняли з великою радіс$ тю звістку, що ви здобули це прокляте місце, джерело всякого лиха і надії наших ворогів”. Він також повідомляв генералові Ап$ раскіну, “що полковник Яковлєв заволодів цим клятим кублом і вирізав усю наволоч. Тим робом ми винищили останній пень Ма$ зепиного роду із цієї нагоди скла$ даю вам щирі побажання”. Тіль$ ки архіви і хроніка тієї доби збе$ регли подробиці варварських мук українців, які вигадувала садист$ ська уява Петра І. Відзначаючи 350$річчя від дня народження узурпатора, ни$ щителя українців Петра І, новіт$ ній садист Путін здійснює шові$ ністично нацистське гасло: “Рос$ сия должна править бесстыдно”. У такий спосіб у нинішніх умовах зреалізовується агресивна сут$ ність генного коду угро-фінських і татаро-монгольських племен, на живильному ґрунті яких вит$ ворився так званий російський народ. Після гіркої поразки шведів і козаків гетьмана Мазепи Петро І написав своєрідний імперський заповіт, текст якого було знайде$ но у 1754 році у французьких дипломатичних архівах. Цитуємо кілька порад Петра І наступни$ кам на Московському престолі: “1. Держати російський нарід у стані безперервної війни, аби не дати угаснути войовничому запа$ лу московського жовнярства. Ді$
яти так, аби мир служив війні, а війна – мирові, і то все в інтересі поширення меж і добробуту Мос$ ковії. 2. При кожній нагоді встрява$ ти у справи європейських держав, особливо Німеччини, розділити Польщу, піддержуючи в ній внут$ рішні заколоти та постійні свар$ ки. 3. Безупинно розширяти дер$ жавні межі Московії вздовж Бал$ тики на Північ, а вздовж Чорного моря – на Південь. 4. Коли Швеція буде розібра$ на, Персія переможена, Польща підбита, Туреччина завойована, наше військо об’єднане, Чорне і Балтійське моря під охороною наших кораблів, от тоді треба ду$ же потаємно запропонувати кож$ ному зокрема – насамперед уря$ ду версальському, а потім уряду віденському, поділити між собою владу над світом. Як один із них прийме позицію, що станеться з певністю, коли підлестити їхні амбіції і самолюбство, тоді вико$ ристати його на те, щоб знищити другого. Потім знищити й того, що лишиться у боротьбі, якої вислід не підлягатиме жодним сумнівам, або Московія тоді без$ роздільно володітиме цілим Схо$ дом і великою частиною Євро$ пи…”. Читаючи уривки цього імпер$ ського заповіту, на нашу думку, у кожного з вас, шановні читачі, зринають перед очима варварські дії Путіна і його вірних опрични$ ків, які несамовито продовжують злочину політику Петра І, Кате$ рини ІІ та інших москов$ ських=російських царів і москов$ сько-комуністичних вождів, які з пієтетом схвалювали геополітич$ не злодійство Петра І, здійснене у жовтні 1721 р. За порадою духов$ ного ієрарха Московії Феофана Прокоповича, як не прикро – киянина, Петро І поіменував Московію давньоукраїнською назвою Русь, по-грецькому “Рас$ сєя”, “Росія”. Петро І цією вкраденою наз$ вою водив в оману Європу, буцім$ то Московія не загарбала, не під$ корила Русь=Україну, ніби мок$ сельці=московити і руси=руси$ ни=українці є одним і тим же на$ родом, від однієї матері, з однієї колиски, мають спільну історію, мову, культуру, церкву і що бо$ ротьба гетьмана Мазепи не мала національно-визвольного харак$ теру, а була внутрішньою бороть$
ук вищої школи України Наталія Левченко. Вона наголосила, що культурні події, присвячені темі боротьби й стійкості, є важли$ вою складовою нашого спротиву агресії, адже саме через мистець$ ке слово і духовні образи ми збе$ рігаємо силу й віру в перемогу. Особливо тепло в залі зустрі$ ли наших захисників України,
бою за владу в російській держа$ ві. Щоб постати перед світом прогресивним діячем, Петро І купував в Європі журналістів і наказував, або вони висвітлюва$ ли діяльність гетьмана Мазепи та історію Руси-України з його, Петрового погляду. І оте зловоро$ же, маніпулятивне Петрове ба$ чення проникло не лише в жур$ налістику, а й стало основою нау$ ки, якщо її можна так назвати. Зухвала брехливість Петра І вліз$ ла також в мистецтво і літературу. Наприклад, у поемі “Полтава” Пушкін оббрехав гетьмана Мазе$ пу, обізвавши його “злодієм”. Пушкінську характеристику Ма$ зепи Євген Маланюк визначив, як “блюзнірчо-страшні і сата$ нинсько-брехливі рядки”. Сатанинсько-брехливою іде$ єю наповнена стаття диктатора Путіна “Про історичну єдність росіян і українців” (2021 р.), сут$ нісне коріння якої живиться от$ руйними імперськими постулата$ ми не тільки Петра І, а й Катери$ ни ІІ, в зловісну епоху якої утвер$ джували маніпулятивний нара$ тив про існування “триединого русского народа” (великороси, малороси і білоруси). Неонацист Путін безсором$ но, глумливо нав’язує тезу, що су$ часна Україна – цілком і повніс$ тю дітище радянської епохи, а не результат історичного, природ$ ного, об’єктивного розвитку впродовж тисячоліть. Спираю$ чись на реакційну теорію акаде$ міка Погодіна, Путін заявляє, що на землях, на яких Ленін, мовляв, створив Україну, споконвіку жи$ ли російські люди, а тепер вони оголошені не корінним народом. Ця стаття за наративами подібна до “Майн Камф” Гітлера, адже насичена “червоним фашизмом” (В. Ющенко). Аналіз, осмислення архівних документів, наукових дослід$ жень, газетно-журнальних публі$ кацій, телевізійних і радіопере$ дач, матеріалів соціальних мереж розкриває Правду про глибину сутність націєциду, який увібрав у себе геноцид, етноцид і лінгво$ цид української нації. Москов$ ські=російські царські та мос$ ковсько-комуністичні ідеологи і політики застосовували різні найвишуканіші форми і методи знищення українського націо$ нального духу. Масштабно найзловіснішими які сьогодні боронять Батьків$ щину та дають нам можливість жити, навчатися й творити під вільним небом. Атмосфера захо$ ду була сповнена вдячності, єд$ нання та усвідомлення того, що ми – єдина нація, яка продовжує боротьбу за свободу й мир.
За інформацією ХНПУ були голодомори в Україні 1921–1923, 1932–1933, 1946–1947 років, спрямовані “на злам істо$ ричного укладу, форм життя та ді$ яльності українців, руйнування їхньої традиційної культури – ду$ ховної і матеріальної”. Цю мос$ ковську більшовицьку атаку на українського селянина академік Сергій Єфремов назвав “виїдан$ ням душі”, що призводило до пе$ ретворення українців у “механіч$ ний верстат”. Професор Любо$ мир Сеник схарактеризував ці$ леспрямований Голодомор-гено$ цид в Україні як “духовний кані$ балізм”. В архівних фондах Служби зовнішньої розвідки України міс$ тяться документи, що свідчить про те, як у вісімдесятих роках органи КДБ УРСР пильно відсте$ жували діяльність представників української діаспори, спрямова$ ну на привернення уваги світової громадськості до Голодомору у 1932–1933 роках. Під час підго$ товки в діаспорі до вшанування жертв трагедії і злочинів сталін$ ського режиму 2 червня 1983р. вусі обласні управління КДБ було надіслано листа за підписом го$ лови КДБ УРСР Степана Мухи “Про Антирадянські задуми за$ кордонних ОУН”. Другий документ називається “Витяг із заходів щодо протидії ворожим акціям закордонних наццентрів у зв’язку з “50$річ$ чям” так званого “штучного го$ лоду на Україні”, затверджених 28 червня 1983 р. головою КДБ УРСР генерал-лейтенантом тов. Мухою С. Н.”. Одним із заходів передбачалося підготувати і від$ правити за кордон кілька десят$ ків досвідчених агентів, які мали “здобувати інформацію про заду$ ми і дії конкретних виконавців ворожих акцій закордонних ОУН”. Під зловорожим впливом ни$ нішніх московських маніпулято$ рів досі триває дискусія стосовно кількості убієнних українських селян Голодомором-геноцидом. Коли московсько-комуністич$ ний режим вимушений був виз$ нати штучний голод, то назвав цифру 3,5 млн. Спущену з Мос$ кви цифру 3,5 млн. втрат україн$ ців у 1932–1933 роках також “обґрунтовував” у своїх публіка$ ціях відомий українських історик Станіслав Кульчицький. Міжнародна наукова конфе$ ренція “Правда про геноцид ук$ раїнців: запорука перемоги де$ мократичного світу”, яка відбу$ лася 22 листопада 2024 року в Ук$ раїнському державному універ$ ситеті імені М. Драгоманова, у зверненні наголосила: сучасні наукові дослідження та проведені судові експертизи встановили, що в 1932$1933 роках москов$ сько-комуністичний режим зни$ щив 10,5 млн українців, з них 4 млн дітей. Вчені Володимир Сер$ гійчук, Василь Марочко, Олеся Стасюк, Микола Голомша закли$ кали, щоби українське суспільс$ тво і міжнародна спільнота пам’ятали про знищення 3,5 млн українців під час масового штуч$ ного голоду 1921–1923 років та 1,5 млн українців під час масово$ го штучного голоду 1946–1947 років. Загальна цифра убієнних голодоморами, організованими московсько-комуністичним ре$ жимом, – 15,5 млн українців. Прикро, але після проголо$ шення відновленої державної не$ залежності Україна залишалася під пильним прицілом Кремля та його агентури. У добу “розвину$ того кучмізму” і в часи Янукови$ ча не без впливу Москви підняли голови внутрішні вороги Украї$
ни, прихильники “русского мі$ ра”, сепаратисти, колаборанти і зрадники на зразок колективного “медведчука” і колективного “та$ бачника”, які, вдаючи з себе ук$ раїнських політиків, ратували за “дружбу” і “спільну історію” з московитами. Тим часом за укра$ їнську національну правдоцен$ тричність, як визначальний принцип формування україн$ ської свідомості та ідентичності, громадянського і державницько$ го переконання, патріотів не ли$ ше цькують, а й вбивають таких Великих Українців, як Ірина Фа$ ріон та Андрій Парубій. Сучасна повномасштабна ек$ зистенційна російська війна про$ ти України є органічним продов$ женням геноциду, етноциду і лін$ гвоциду української нації. Прав$ да, під іншими гаслами. Мовляв, спеціальна військова операція має гуманістичний характер, спрямована на порятунок україн$ ських громадян від нацистів, фа$ шистів, мазепинців, петлюрівців, бандерівців, які захопили владу в Києві і є лютими ворогами циві$ лізації. Цей російсько-путін$ ський маніпулятивний наратив досі тримає у психологічному по$ лоні багатьох керівників різних країн світу. Не лише в Україні, а й у ціло$ му світі кожна людина має глибо$ ко усвідомлювати, що генний код русичів=українців не має нічого спільного з геном моксель$ ців=московитів=москалів=каца$ пів=росіян, головною метою яких нині є завоювання Націо$ нальної Соборної Української Держави, знищення українців як самобутнього етносу, бо він, мов$ ляв, прагне побудувати антиРо$ сію на рідній для московитів зем$ лі. Нинішня повномасштабна аг$ ресія Російської Федерації проти України незаперечно і прозоро свідчить, що російські солдати та їхні зловісні поводирі (царі, ген$ секи) як у минулому, так і тепер є головними злочинцями світової історії. Тепер на зловісній вершині аморального “русского міра” ка$ нібал Путін зі своїми чорнокров$ ними мутантами. Путінські бо$ жевільні імперські ідеї відрод$ ження Радянського Союзу в обо$ лонці Московії заволоділи росій$ ськими народними масами. Вони схвалюють, підтримують теро$ ристичну антиукраїнську війну, разом з батюшками Кіріла бла$ гословляють солдатів застосову$ вати проти духовно вільних наці$ онально свідомих українців оска$ женілі методи і форми упокорен$ ня, які впродовж кривавої історії використовували різні Івани ІІІ, Івани IV Грозні, Петри І, Катери$ ни ІІ, Олександри, Миколи, Ле$ ніни, Сталіни, Брежнєви, Жуко$ ви, у серцях яких зароджується насилля. В Євангелії від Матвія написано: “…від серця виходять злі помисли, вбивства, перелюб$ ства, любодіяння, злодійство, лжесвідчення, хула”. Визволення з отруйних росій$ ських імперських пут можливе (і так буде!), якщо європейська, світова громадськість з їхніми лі$ дерами якнайшвидше всіма спо$ собами допоможе героїчним ук$ раїнцям зупинити, розгромити, покарати антилюдські, анти$ слов’янські, антидемократичні московські ворожі сили і над Бо$ гом даною української землею за$ сяє мирне небо. Тоді зруйнована нащадками дикунських угро$ фінських і татаро-монгольських племен жертовна Україна добро$ чинною працею забуяє життєра$ дісним розвитком у світовому цивілізаційному просторі.
На перехрестях історії · “Україна забуяє життєрадісним розвитком у світовому цивілізаційному просторі”. · с. 5сторінка оригіналу ↗ 1 жовтня в Сково$ родинівському універ$ ситеті відбувся уро$ чистий захід “Лики українського Христа”. Подія була приуроче$ на до Дня захисників і захисниць України, Дня українського ко$ зацтва та свята Покро$ ви – символічної дати, що поєднує духовну спадщину й багатові$ кову боротьбу україн$ ського народу за сво$ боду. З вітальним сло$ вом до присутніх звер$ нувся ректор універ$ ситету, Юрій Бойчук, підкресливши значення єдності й незламності українців у сьо$ годнішні непрості часи. Ведучою заходу виступила доктор філологічних наук, про$ фесор, професор кафедри укра$ їнської літератури та журналіс$ тики імені професора Леоніда Ушкалова, академік Академії на$
Український шлях · “Єдність, свобода та національна гідність, які відстоював Рух, залишаються головними ідеалами для України”. · с. 6сторінка оригіналу ↗ Кирило ДЛУЖНЕВСЬКИЙ, Олександр ГРИННИКОВ
Народний Рух України займає особли$ ве місце в історії та політичному житті дер$ жави. Його поява стала не просто політич$ ним явищем – це була подія, яка знамену$ вала новий етап національного пробуд$ ження та боротьби за державність. Історичні витоки українського націо$ нально-демократичного руху сягають кін$ ця XIX століття. У грудні 1899 року у Льво$ ві була створена перша українська націо$ нально-демократична партія. Ініціатора$ ми її заснування стали Іван Франко, Ми$ хайло Грушевський, Євген Левицький, Теофіл Окуневський та інші визначні дія$ чі. Цей крок став одним із перших проявів політичного самовираження української нації у модерну добу. Після десятиліть радянського пануван$ ня, у 1989 році, на тлі перебудови й полі$ тичної лібералізації, постає Народний Рух України як масова громадсько-політична організація. Вона одразу стала каталізато$ ром національного відродження. Саме Рух об’єднав мільйони українців навколо ідеї незалежності, демократії та культурного відновлення. Прагнення народу до неза$ лежного майбутнього виразно озвучила саме та сила, що зуміла об’єднати сус$ пільство довкола ідеї свободи та держав$ ності. Протягом непростих років трансфор$ мацій Народний Рух залишався вірним своїм ідеалам. Він виступав за захист наці$ ональних інтересів, прав і свобод грома$ дян. Окрім цього, відстоював європей$ ський курс країни та зберігав й розвивав українську культуру. Політична програма Руху базувалась на принципах демократії, економічного лібералізму та соціальної справедливості. Партія послідовно висту$ пала за розвиток української освіти, під$ тримку національного виробника, ринко$ ву економіку та європейську інтеграцію. Через понад три десятиліття після зас$ нування, осмислення спадщини Народно$ го Руху України стало особливо актуаль$ ним. Історія Руху є не просто розділом по$ літичного розвитку України, а невід’єм$ ною частиною тривалої боротьби за свобо$ ду, гідність і державність, яка продовжу$ ється до сьогодні. Саме цим ідеалам була присвячена ХІ Всеукраїнська наукова кон$ ференція “Народний Рух України: місце в
Леся КОВАЛЬЧУК, заслужена вчителька України, просвітянка, с. Жидичин на Волині
У житті кожного є своєрідні “круглі” дати-віхи, які по-своєму ілюструють за$ гальну суспільно-політичну реальність і в цьому сенсі мають відповідне значення. Цьогоріч у вересні особисто я відзна$ чила 60$річчя свого першого вимушеного візиту в КДБ (сиріч – в одне з його служ$ бових приміщень) та 60$річчя славнозвіс$ ного натепер мужнього виклику режимові у Києві. Вважаю за доречне увиразнити важливість зв’язку цих “віх” (звісно, не тільки для моєї долі) у контексті рясних спогадів про гострий виступ Івана Дзюби перед знаковою презентацією фільму “Ті$ ні забутих предків”. Схопили мене, студентку філфаку Луцького педінституту ім. Лесі Українки, 31 серпня 1965 року прямо серед дороги, коли їхала на педпрактику. Люб’язно ви$ звався підкинути своїм мотоциклом на “випадковий” попутній газик новоявле$ ний колгоспний бригадир, що так само “випадково” нагодився в останню хвили$ ну при моєму виході з дому. До слова, та “випадковість” дуже вже ретельно плану$ валася заздалегідь, що зокрема засвідчує біографічна довідка, вміщена у краєзнав$ чому виданні “Гощанщина в іменах” (2009 рік): “Ільченко Євген Антонович (1938 р. н., с. Пашуки”)… З 1962 р. – на комсо$ мольській роботі: інструктор Рівненського обкому (1962–63 рр.), 2$й секретар Гощан$ ського райкому лксму (1963–1965 рр.). У 1965–66 рр. трудився бригадиром ком$ плексної бригади колгоспу ім. Жданова” (зауважу – йдеться про моє рідне село То$ махів). Далі в послужному списку – пере$ лік стрімких кар’єрних сходинок та наго$
історії та політиці”, що відбулася в Музеї української книги Одеської обласної уні$ версальної наукової бібліотеки імені М. С. Грушевського. З вітальними промовами до учасників звернулися голова Народного Руху Украї$ ни Андрій Корнат, який наголосив на зна$ ченні єдності як ключової суспільної цін$ ності. Голова Державної архівної служби України Анатолій Хромов підкреслив важ$ ливість збереження документальної спад$ щини Руху. Директор бібліотеки Юліана Амельченко нагадала про актуальність цієї теми в умовах нинішньої війни. Пленарна частина конференції розпо$ чалася у відділі соціокультурної діяльності виступом голови Одеської обласної орга$ нізації Народного Руху України Василя Вельможка. Його слова прозвучали як зак$ лик до внутрішнього оновлення. З глибо$ ким переконанням він говорив про нові виклики, які постають перед партією в умовах сучасної України, і водночас про незмінну потребу зберігати живими ідеї В’ячеслава Чорновола. У промові профе$ сора Григорія Гончарука, знаного дослід$ ника Руху, прозвучав важливий науковий акцент: без архівів, документальних дже$ рел, збереженої пам’яті не може бути пов$ ноцінного розуміння шляху, яким прой$ шла Україна. Його виступ став нагадуван$
ням про фундамент, на якому будується іс$ торична правда. Історик Олександр Шиш$ ко занурив аудиторію в атмосферу 1990$х, представивши цікаву панораму суспільної реакції на програму Руху в регіоні. У цьому контексті особливо символічно прозвуча$ ла згадка про Рух як новітню форму само$ організації українців, спрямовану на ство$ рення власної незалежної держави. Саме так визначив його суть Іван Заєць – народ$ ний депутат Верховної Ради України I, II, III, IV та VI скликань, борець за незалеж$ ність у ХХ столітті, активний член НРУ. Особливу динаміку додали молоді нау$ ковці. Катерина Гусєва та Ігор Яковлєв, які представили культурні проєкти, що об’єд$ нують наукову спільноту та громадських активістів навколо ідей Руху. Ксенія Соро$ кіна та Євген Забіянов доповнили блок ґрунтовною аналітикою діяльності Одесь$ кої обласної організації НРУ в найважчі для країни роки — з 2022$го по 2025$й. Їх$ ні виступи стали свідченням того, що Рух і сьогодні не стоїть осторонь. Він продов$ жує активно реагувати на виклики часу, бере участь у суспільному житті, підтримує ініціативи громадянського спротиву. Особливо емоційною частиною кон$ ференції стали особисті спогади рухівців. Щирі й глибокі, вони оживили історію че$ рез людські долі. Юрій Діденко, голова
Миколаївської обласної організації НРУ, пригадав символічну подію – підняття першого синьо-жовтого прапора на півдні України. Його сміливість і значення стали проривом у свідомості цілого регіону. Олесь Чайківський, співзасновник одесь$ кої організації Руху, відтворив дух перших мітингів, підпільних зборів, самвидаву і ві$ ри, яка формувала нову Одесу. Поет Дмит$ ро Шупта поділився особистими спогада$ ми про зустріч з В’ячеславом Чорноволом – постаттю, що запалювала людей не гас$ лами, а внутрішньою силою. Олекса Різників та Сергій Савченко го$ ворили про долання культурних і світо$ глядних бар’єрів, про відродження мис$ лення й національної ідентичності після десятиліть придушення. Наталія Яшан згадала свій досвід керівництва одеським осередком у 2006–2012 роках в часи нових викликів і відповідальності за збереження рухівської традиції. Окрема частина виступів на конферен$ ції була присвячена видатним постатям Народного Руху України, хто не лише тво$ рив історію, а й залишив по собі вагомий інтелектуальний і моральний слід. Людмила Саєнко наголосила на ваго$ мому внеску професора Григорія Гончару$ ка – одного з перших і найпослідовніших дослідників історії НРУ. Його праці стали основою для цілого покоління науковців, що вивчають національно-демократичні трансформації в Україні. Катерина Чер$ ненко та Сергій Агеєнко присвятили свій виступ постаті Василя Вельможка, якого справедливо називають голосом Руху на Одещині. Особливе місце у конференції посіла поетична спадщина Дмитра Кременя – слова, в яких боліла й жила Україна. Ва$ силь Шуляр і Володимир Гладишев проа$ налізували його творчість, звернувшись, зокрема, до вірша, присвяченого долі Батьківщини – щемкого, пророчого, нас$ крізь рухівського за духом. Матеріали ХІ Всеукраїнської наукової конференції довели, що пам’ять про На$ родний Рух України живе не лише в доку$ ментах, спогадах та серцях. Виступи нау$ ковців, активістів і політиків показали ба$ гатогранність історії партії та її значення для сьогодення. У час війни конференція ще раз нагадала: єдність, свобода та націо$ нальна гідність, які відстоював Рух, зали$ шаються головними ідеалами для України.
тому кегебістському проєкті. Із якою ж те$ лячою радістю і старші, і молодші з нашо$ го кола вірили в незворотність “відлиги”, хоч її згортання вже було очевидним… Ва$ лентин Мороз твердив, що “єдінабразіє” зруйнувалося остаточно, а срср ось-ось розпадеться услід за іншими імперіями, тож можливих викликів у “контору глибо$ кого буріння” боятися не треба. Навіть мудрий психолог Михайло Горинь не зумів розгледіти у своєму напарнику зі гри в ша$ хи власного шпика, який, за свідченням брата Богдана, здав свою жертву за відо$ мою адресою при поверненні зі спільного відпочинку в Криму (про це в книзі “Не тільки про себе” – т. 1). Анатолія Панас зберегла всі мої листи до неї, і після обшу$ ку вони прислужилися як джерело цінної інформації для слідчих. Не пасла задніх і я: самвидавську літературу переховувала під матрацом свого ліжка в гуртожитку та во$ зила із собою в чемодані, який іноді роз$ кривався сам по собі. І – останнє. Після зачитування судово$ го вироку у справі підсудних Мороза В. Я. та Іващенка Д. П. комсомольські активіс$ ти (а запрошено було до зали тільки таких) вигукували: “Мало дали!”, “А чого тих під$ лих відмінниць не посадили?!” тощо. Дві круглі дати… 60$річчя… Копа літ. Але – не забувається! P. S. Ставлю ці заключні акценти сьогодні, коли Україна умивається кров’ю і слізьми, із вічним питанням у голові: чому з часу проголошення Незалежності новітня і всякчасна влада послідовно ігнорувала могутню кадебістську озброєність сусіда і наявність тисяч “бригадирів” у гущі мас? Чому історії наївних романтиків-патріотів із шістдесятих не вчили новобранців із керівних ешелонів найголовнішому – забезпечити нашу національну безпеку?
ХІ Всеукраїнська наукова конференція “Народний Рух України: місце в історії та політиці”, що відбулася в Музеї української книги.
Український шлях · “Єдність, свобода та національна гідність, які відстоював Рух, залишаються головними ідеалами для України”. · с. 6сторінка оригіналу ↗ Початок тексту може бути неповним — звірте зі сторінкою оригіналу
род – аж до медалі Жукова уже в незалеж$ ній Україні. Віват тобі, доблесний комсомо$ ле, що дочасно вигнав мене зі свого табуна! Як відомо, відважним Іваном Дзюбою серед перших заарештованих було названо Дмитра Іващенка та Валентина Мороза, тобто моїх викладачів, що стало несподіва$ ною для влади підтримкою і нас, луцьких “бунтарів”, які саме перебували під слід$ ством. Драматичне повідомлення підсуму$ вав заклик “Хто проти тиранії – встань$ те!”. І далекий світ його почув та за$ пам’ятав надовго. Однак у совєцькому со$ юзі розголос про цю екстремальну подію був одразу категорично затабуйований, і ми, ким “ласкаво” заопікувалися доблесні органи, не могли про потужний резонанс ні чути, ні знати, ні навіть здогадуватися. Натомість – перебування у стані глухоні$ мотної самотності, гнітючої упевненості, що ніхто добрий нічого не знатиме про твою безвихідь, не зможе ані підтримати, ані жодної поради дати. Самі ж ми, як спі$ вучасники “злочину” з тавром “УБН”, під недремним чекістським оком спілкувати$ ся між собою взагалі не могли – ізоляція суворо контролювалася. О, що би то важило тоді знаття про той протестний вибух, а потім – про листопа$ довий колективний лист-петицію до цк кпу і цк кпрс від мужніх київських інтелі$ ґентів з проханням публічного роз’яснен$ ня щодо “факту таємних арештів”! Саме тоді, коли з допиту в допит твоїм особис$ тим слідчим та слідчими Іващенка, Моро$ за, Михайла Гориня, їхніми помічниками чинились моральні тортури, цинічне топ$ тання по людській гідності, вишукане шантажування… Під знущальний регіт зловтішно цитувалися записи підслуханих наших розмов, уривки з перлюстрованого листування, навіть святочних тостів – і все це подавалося як одержані зізнання від “свідомих власної провини перед рідним народом” спільників. Здавалося, перебуваєш під безперер$ вними потоками кип’ятку! Водночас мо$ зок пекельно свердлила одна думка: як не проговоритися про те, чого кати все-таки не знають, як заперечити причетність до розповсюдження нелегального чтива тіль$ ки тобі відомих підозрюваних… Вимагало$ ся визнати, що ми діяли як організація або, принаймні, група, а за приховування імен та кількості однодумців обіцяли “чет$ вертак”. Особливо люто наїжджали інсти$ тутський куратор від КДБ Арнольд Васи$ левський та ветеран всесильного відомства Павло Удахін. Пам’ятаю, що в їхніх комен$ тарях час від часу перепадало і “безмозґло$ му Нікіткє”, який замахнувся на авторитет дітища самого Дзержинського, бо надумав приєднати кадебешників до міліції. Провокативні дії бійців невидимого фронту у студентському середовищі дава$ ли себе знати у виявах обструкції: близькі знайомі відверталися, боялися підійти чи заговорити, вдавалися до обмов. До при$ кладу, одна із давніх приятельок розпові$ дала іншим, що я націоналістка, бо “лю$ дей сокирою рубала”. Втім, щоб далеко не відступати від об$ раної теми шістдесятиріччя з гірким при$ смаком та уникнути спокуси доповнити її багатосерійною балачкою, дозволю на за$ вершення кілька конкретних штрихів. Перший – щодо недооцінки ретельності вистежування політично неблагодійних у
Нашого цвіту... · “Її пам’ятає українська діаспора Америки й Канади, та, на жаль, про неї майже нічого не знає її рідна Україна”. · с. 7сторінка оригіналу ↗ Дмитро ПОЖОДЖУК, заслужений майстер народної творчості України, член НСЖУ Світлини з архіву автора
Замаїлися космацькі гори весняною зеленню, загуділи кос$ мацькі ліси бджолиною музикою, здійнялася над кичерами віхола з черешневого цвіту. Крутими пла$ ями квапляться на полонини вів$ чарі з отарами овець, яких супро$ воджують великі кудлаті білі пси. А село, як сто, як тисячу літ, ози$ вається дзвінкими весіллями. Наряджені в гуцульську ношу сидять на буланих конях князь і княгиня, дружби і дружки, а за ни$ ми бояри, свахи… Неквапно руха$ ється такий весільний похід до церкви, аби там узяти шлюб і спо$ вістити усьому Космачеві, що на$ родилася ще одна гуцульська сім’я. З подивом спостерігають за цим весільним дійством на конях чис$ ленні туристи, клацають фотоапа$ рати, знімають камери, бо де ще можна побачити отаку красу на$ родного весілля, як не в Космачі. Звичайно, таких традиційних народних весіль у Космачі зараз не густо, як було колись, але вони є. І все у них збереглося, як з пер$ вовіку. Впродовж століть дослід$ жували космацьке весілля авс$ трійські, польські, українські фольклористи й етнографи. Та чи
Вона мріяла на основі напи$ саної п’єси відзняти в Космачі художній фільм, та не судилося: зашвидко відійшла в засвіти, встигнувши лише зробити поста$ новку вистави “Князі гуцуль$ ських полонин” в Америці. Її пам’ятає українська діаспора Америки й Канади, та, на жаль, про неї майже нічого не знає її рідна Україна, коханий серцю Космач, де гуцули називали Оль$ гу Луцик-Рем своєю княгинею. – Я мала тоді вісім рочків, – згадувала в розмові зі мною жи$ телька Космача Явдоха Білову$ сяк, дочка Дмитра, 1919 року на$ родження. – Було то на храмове свято в нашій церкві Петра і Пав$ ла. Службу Божу чудово співав хор переважно із студентів Олек$ си Новаківського. Опісля на са$ дибі космацького дяка Андрія Трутяка співаки-хористи фото$ графувалися. Моя родина прия$ телювала з родиною Трутяків, а я мала своєю товаришкою Трутяко$ ву доньку Пазуньку. Вона була старшою за мене, то облюбовува$ ла парубків-малярів Гриця Смольського, Михайла Мороза,
Родина Луциків, 1947 рік, Нойбоєрн, Німеччина. Юрій, Ольга, Степан і Роман
Стефана Луцика, між якими був і її брат Володимир Трутяк. Серед хористок були і три співачки: сес$ три Тося та Ольга Ременецькі, Марічка Красна. Пазунька все налягала мені, як пасує космаць$ ка ноша Ользі Ременецькій, яка була чудово гарної вроди і вигля$ дала начебто справжнісінька кня$ гиня. До неї так і липнули кос$ мацькі леґіні, утім, вона серцем стриміла до Стефана Луцика. А над усе любила Ольга спілкувати$ ся з космацькими бабами та діда$ ми, у яких завше випитувала про звичаї, обряди. Баби й прозвали її професоркою. Перегодя доктор Володимир Трутяк помер нагло, і Пазунька подарувала мені оту знимку хористів, на якій були й Ольга зі Степаном. Втікаючи від більшовиків, вони подалися на Захід, ставши подружжям. А я як помиратиму, то передам вам цисю знимку, бо Космач має пам’ятати тих людей, які прославили його в далеких світах… Минав час, і тих людей, які пам’ятали Ольгу Луцик-Рем, у Космачі залишалось лише двоє: Гнат Вардзарук з присілка Рушір та Сенька Кушнірчук з присілка Дощіний. Тепер уже й їх немає. Теперішній Космач майже не знає про Ольгу Луцик-Рем, про її творчість, бо в радянські часи бу$ ло заборонено навіть згадувати її прізвище. І лише на Стрітення Господнє, через сто років від дня свого народження, Ольга Луцик$ Рем повернулася в улюблений Космач, до того самого храму не найбільше уваги йому приді$ лила ще на початку минулого століття видатна українська письменниця Ольга Луцик-Рем, описавши це весілля до наймен$ ших дрібниць у п’єсі “Князі гу$ цульських полонин”, яку видано в Торонто окремою книжкою в 1984 році. “Я назвала п’єсу так не лише тому, що на весіллі в гуцулів у центрі уваги є двоє молодят – “князь і княгиня”, але й тому, що ця назва їм належиться, – наго$ лошувала в передньому слові ав$ торка. – Тяжко погодитися зі здогадами деяких дослідників, що гуцули – “нащадки монголів” чи якоїсь там мішанини з ними. В їхніх весільних обрядах, звичаях, колядках та гаївках надто чітко видно сліди княжої доби: бояри, тереми, княжі двори, княжа дру$ жина, золоте стремено та ін. Гу$ цули вірні традиціям своїх праді$ дів, шанобливо крізь віки переда$ вали з роду в рід старовинні зви$ чаї. Вони зберегли з княжих часів достойну назву “князь”. Це був найвищий титул, який міг дати нарід “молодому чи молодій”… Я довгі роки жила в Космачі та йо$ го присілках. Я пильно придив$ лялася до обрядів гуцулів, їхнього побуту, вчилася їх співанок, фольклору і принесла ті цінності в душі і в пам’яті зі собою за оке$ ан. Я написала п’єсу про гуцуль$ ське весілля, бо хотіла поділитися з нашими поселенцями на чужій землі отим “євшан-зіллям”, яко$ го чар зберегла в серці…”
святих апостолів Петра і Павла, де колись співала Службу Божу. На цей раз про неї своїм парафія$ нам говорив отець-мітрат Василь Гунчак, а опісля відправив поми$ нальний молебень на честь Кос$ мацької Княгині Ольги Луцик$ Рем. І знову Ольга Луцик-Рем на$ лучила забуття. Зоря Ольги Ременецької зій$ шла над Україною 1905 року. Дів$ чина виховувалася на національ$ них традиціях у свідомій україн$ ській родині. Згодом закінчила гімназію в Коломиї, студіювала в музичному інституті у Львові. Мала не лише гарну вроду і вдачу, а й чудовий голос. Довкола Ольги завше збиралася молодь. В Ольги була старша сестра Антоніна, яка в Космачі учителювала. Любила з нею співати дуетом. А вже коли Ольга запізналася в Космачі з уч$ нем Олекси Новаківського Сте$ паном Луциком, то виходило гар$ не тріо. Пісні ліричні породжува$ ли палке кохання, а кохання ози$ валося новими піснями. Вони па$ сували одне одному і своїми впо$ добаннями, і своєю зовнішністю, і своїм поривом до краси. Здава$ лось, сам Господь їх створив одне для одного. Небавом в Ольги та Степана народились два синочки, як ду$ бочки, Юрій та Роман. Увижа$ лось, чи треба було ще більшого щастя для молодого подружжя?.. Та на заваді стала Друга світова війна. Сім’я змушена була втіка$ ти від комуни на Захід і, врешті$ решт, опинилася в Америці в Сейнт Павлі (Міннесота). Туга за рідним краєм, за Україною края$ ла на чужині серце. Гамували спрагу за рідними місцями, роди$ ною Степан – малюванням, Оль$ га – писанням. Були активними учасниками різноманітних укра$ їнських організацій, намагалися зростити українськими патріота$ ми своїх синів. Діти отримали добру освіту, Юрій продовжив батькову справу. Роман вибрав собі за дружину дівчину Уршулю – польського походження, яка народилася у Франції, а Юрій оженився з Лесею – волинського родоводу, яка народилася в Авс$ трії. Обидва сини Ольги вже ста$ ли дідусями. Дочка Юрія Христи$ на проживає в Австрії, вона дос$ ліджувала свій рід і написала книжку про свій родовід, про ді$ дуся Степана та бабцю Ольгу. Надзвичайно добре володіє Христина українською мовою. Ольга Луцик-Рем любила свого чоловіка Стефана. Він був першим її порадником і крити$ ком, малював декорації до поста$ новок її творів. Але в 1963 році видатний маляр Степан Луцик передчасно пішов із життя. Ольга тяжко пережила втрату чо$ ловіка. Згодом переселила$ ся до Міннеаполісу. Про$ довжувала бути активною в українській громаді. Пра$ цювала учителькою в укра$ їнській школі, писала вірші, п’єси, пісні, оповідання, часто дописувала до україн$ ських часописів під псевдо$ німом Ірина Плай. Ольга Луцик-Рем належала до Со$ юзу Українок Америки та інших жіночих організацій Америки й Канади. Відчутно тужила за Батьківщиною, особливо за Гуцульщиною і Космачем, переймалася, що українці, які прославилися своєю пра$ целюбністю на весь світ, не мали своєї незалежної держави. Хоч проживала українська патріотка в Америці, однак серцем була зав$ ше в Україні. Закликала україн$ ський народ до боротьби за вста$ новлення незалежності Україн$ ської Держави. Як у вірші “Наро$ де мій”: Народе мій, закований! В тюрмі про волю сниш. Нескорені катовані Падуть твої сини. І справді, падали українські сини в концтаборах росії, на бу$ дівництві Біломорканалу, на спо$ рудженні рудників і шахт росії й Казахстану. Вся земля Москов$ щини густо устелена українськи$ ми кістками, рясно полита укра$ їнськими сльозами. То ж не ви$ падково українська поетка Ольга Луцик-Рем з Америки закликала українців до єдности: …Тож дружно йдім, як з братом брат Бо жде нас Батьківщина. З’єднаймося! Хай згине кат! Ворожа сила згине! Вона віддавала себе служінню Україні сповна. Навчала україн$ ських дітей в Америці, організо$ вувала драматичні молодіжні гур$ тки, концерти, співала в різних хорах, зокрема в українському хорі “Дніпро”, багато трудилася для рідної церкви, була виховни$ цею пластунів. Але всій діяльнос$ ті Ольги Луцик-Рем передувала літературна і музична творчість. Вона написала сімнадцять п’єс для молоді, ряд творів для стар$ ших, низку гуморесок, есе, понад п’ятдесят пісень. Понад усе лю$ била Космач, Чорногору, Прут, мріяла туди повернутись. Напи$ сала п’єсу “Князі гуцульських полонин” і в 1956 році в Міннеа$ полісі здійснила її постановку. За всі свої 85 прожитих літ ук$ раїнська письменниця Ольга Лу$ цик-Рем залишила по собі велику спадщину. Її син Юрій згадує: “Мама залишила по собі немало
Ольга Ременецька5Луцик, 1975 рік творів. Багато з них є рукописами які досі не переписані начисто йне відредаговані. Я тепер роз$ шифровую мамину спадщину. Багато з розшифрованого ми пе$ редали Міннесотський універси$ тет до відділу історії еміграції. Де$ що залишили собі. І це помалу переписую на комп’ютері аби бо$ дай наші діти і внуки могли заг$ лянути в минуле…”. Ольга Луцик-Рем була щирою приятелькою і мудрою наставни$ цею молодих письменників Аме$ рики. Особливо любила Ярину Зоряну, яка з вдячністю згадувала про свою вчительку: “Мені по$ щастило ділити цей твір Олі (так ми її звали) на сцені, який був поставлений заходом шістнадця$ того відділу Союзу Українок Аме$ рики в Міннеаполісі. Я напри$ кінці п’ятдесятих років очолюва$ ла цей відділ, тож довелося взяти на себе багато обов’язків, але мо$ лодість має свої позитиви: “Все здолаємо… море по коліна!” Віра Гринишин шила гуцульський одяг до вистави “Князі гуцуль$ ських полонин”, включаючи й весільний. Її доня – 16$літня Та$ ня – грала роль Княгині, а Воло$ димир Мінкович (Дзюньо), який тепер працює професором в Чи$ каго, грав роль Князя. Усі ролі виконували артисти-аматори, лише Лєна Карп’як-Бенцаль була професійною акторкою і співач$ кою. Я була за конферансьє, по$ яснювала звичаї та мову гуцулів (вистава виконувалася гуцуль$ ським діалектом), а Олі чоловік – покійний мистець Степан Луцик малював до вистави інквізити, декорації з допомогою яких пере$ ніс нас тоді в Космач. Хоч ми, ак$ тори, були тоді з багатоманітних теренів України, але виставу ми грали як справжні космацькі гу$ цули… Коли мені пощастило в 1992 році відвідати Україну і по$ бувати в Космачі – я безмежно раділа, що доторкнулася і сер$ цем, і всім своїм єством омріяної країни – Космацької Гуцульщи$ ни. І почувала себе так, начебто я направду народилася і виросла в цих горах Карпатах…” Ольга Луцик-Рем була шля$ хетною, талановитою, великою українською патріоткою. Вона вірила в незалежність і собор$ ність Української Держави, на ал$ тар якої поклала все своє життя. Та не судилося дочекатися. Нині 120$ліття від дня народження та 35$річчя від дня смерті княгині Космацьких гір відзначає вільна Україна, про яку так мріяла, для якої жила і творила Ольга Луцик$ Рем. Вільна Україна, оповита страшною війною Московщини проти нашого нескореного наро$ ду. І її творчість стає ще актуаль$ нішою, ще більш затребуваною, веде наш волелюбний народ до Перемоги.
Вшанування Ольги Луцик, 1976 рік, Міннеаполіс, Міннесота
Освіта · “Він про тих, хто з вірою твердо стоїть на своїх позиціях і не здається. Послідовники концепції національного виховання – з їх когорти”. · с. 8сторінка оригіналу ↗ 25 вересня в Національній бібліотеці України імені Ярослава Мудрого відбувся круглий стіл на тему “Феномен Софії Русової – садівниці, книжниці, просвітянки, предтечі української школи, виховательки поколінь”. Таким чином Україна 35-й раз відзначила Софіїн День. Лейтмотив заходу – цитата С. Русової: “У народа, що живе вільно, є дві святині: власна школа і власне військо”.
Рідна мова дає дитині свободу думати і творити
Тетяна СКИРДА, головна бібліотекарка Національної бібліотеки України ім. Ярослава Мудрого Ініціаторкою, співорганізаторкою, модераторкою, натхненницею заходу стала відома українська журналістка, голова громадської організації “Жіночий центр “Спадщина”” Галина Дацюк. З першого року відродження незалежності України Галина Дацюк, поділяючи погляди і настанови Софії Русової, чиє ім’я, як і багато інших, було викреслено з історії української держави радянськими чиновниками, вирішила донести правду й увічнити пам’ять великої просвітительки і педагогині. За 35 років послідовної, системної, кропіткої діяльності вона реалізувала багато надважливих справ із відновлення пам’яті С. Ф. Русової та висвітлення і популяризації її педагогічної спадщини. Ретельно продуманий Галиною Іванівною сценарій, вишукана добірка фотоматеріалів і видань Софії Русової та про неї, унікальні відеоматеріали, склад учасників круглого столу – однодумців і знавців подвижницької діяльності Софії Русової в педагогіці та освіті – створили захід неперевершеним. Пані Галина окреслила життєві віхи С. Ф. Русової, її концепцію національної освіти і виховання. Напередодні 170-річчя Русової йшлося про те, що все її життя, від дівчинки-садівниці до парламентарки, було пронизане боротьбою за своє незламне переконання, що Україна має стати вільною незалежною державою. Озвучено багато влучних цитат С. Русової, зокрема й заклик – “Прийдіть, будемо жити задля наших дітей!”. Як неосяжною і різновекторною була діяльність Софії Русової, так і у виступах ораторів було висвітлено багатогранність її педагогічної праці. Професор, доктор філологічних наук Микола Тимошик, назвавши Галину Дацюк найбільшою речницею Софії Русової, емоційно засудив вживання російської мови у сучасному українському суспільстві. Він зазначив, що в Україні має панувати єдина державна мова – українська, в усіх сферах діяльності. Зазначив, що двомовна школа – нонсенс і роздвоєння особистості дитини. Лише рідна мова дає дитині свободу думати і творити. Треба взяти за приклад бездоганне опанування С. Русовою української мови та невпинне її обстоювання. Нагадаю, що Русова – шведсько-французького походження, і в родині Ліндфорсів (дівоче прізвище Софії) розмовляли переважно французькою. Проте юна Софія зробила свій вибір на користь українського світу. Директорка навчального закладу освіти школа-дитячий садок І ступеня імені Софії Русової м. Києва Людмила Синекоп приємно вразила слухачів розповіддю про унікальний дошкільний заклад, який вона очолювала кілька десятиліть, і де педагогічний процес побудований на принципах концепції національного виховання С. Ф. Русової. Тепер Людмила Олексіївна очолює музей імені Софії Русової, який носить звання зразковий і є унікальним в системі дошкільних закладів України. Надзвичайний і Повноважний Посол України (в Македонії, Сербії, Болгарії) Віталій Москаленко розповів про останні п’ять років життя українського публіциста, історика, філософа Михайла Драгоманова, які він провів у Болгарії з думками про українство і українськість. Під впливом ідей Старої Київської громади і М. Драгоманова С. Русова стала на шлях боротьби за відродження самобутності українського народу, його мови, культури, освіти. Журналіст, письменник, заслужений працівник культури України, колишній голова Державного комітету телебачення і радіомовлення України Юрій Плаксюк підтвердив значущість роботи Галини Дацюк із популяризації діяльності С. Русової і порушив питання збереження сільських сіл. Бо закрити сьогодні школу в селі означає позбавити важливого культурно-освітнього осередку, і цього не можна допускати. Журналістка, народна депутатка Верховної Ради України VI скликання, Почесна Голова Всеукраїнського товариства імені Олени Теліги Ольга Кобець звернула увагу на те, що, створюючи власну концепцію національного виховання в Україні, С. Русова ретельно опанувала західноєвропейські педагогіки. Пані Ольга розповіла, що, навчаючись у Празі в Українському Вищому Педагогічному Інституті (1923), Олена Теліга була найкращою ученицею професорки С. Русової, яка викладала в Інституті теорію і історію педагогіки. Згодом вона оцінила її величну особистість і навіть організувала імпрезу у Кракові, присвячену Русовій. Директорка Житомирської початкової школи № 11, відмінниця освіти України Лідія Василець розповіла про першу Житомирську школу, створену на базі дитячих садочків від часів 1919–1921 рр., де також впроваджені принципи виховання і освіти за С. Русовою. Лідія Володимирівна висловила захоплення народною піснею “Глибокий колодязю, золоті ключі…”, яка прозвучала в аудіозаписі у виконанні народної артистки України Ніни Матвієнко. Рапсодію на цю пісню Микола Лисенко подарував подружжю Русових на їхнє весілля. Отакий розкішний подарунок! Олена Коваленко, доцентка кафедри дошкільної освіти Київського столичного університету імені Бориса Грінченка, кандидатка педагогічних наук, яка перша в незалежній Україні захистила дисертацію про С. Русову, презентувала “Концепцію національного дошкільного виховання С. Ф. Русової”. Пані Олена зазначила, що завдання, які виставляє С. Русова, суголосні працям Григорія Сковороди. Вона проаналізувала, що наразі реалізовано зі спадщини Софії Федорівни, а над чим належить ще добре попрацювати. А ще пані Олена прочитала вірш Ліни Костенко на осінню тематику, але глибокого філософського спрямування. Він про тих, хто з вірою твердо стоїть на своїх позиціях і не здається. Послідовники концепції національного виховання – з їх когорти. Присутня на заході культурна діячка, заслужена артистка естрадного мистецтва України, Посол Миру Леся Королик висловила загальну думку слухачів, високо оцінивши круглий стіл за участі добірного товариства державників і однодумців: “Мала за честь стати учасницею глибокого, душевного і надзвичайно натхненного заходу, присвяченого постаті, ідеям та спадщині Софії Русової – однієї з найвидатніших українських просвітниць, педагогинь і борчинь за національну ідентичність”. Добірка фотоматеріалів і видань Софії Русової та про неї, унікальні відеоматеріали доповнили захід. Партнери – Національна бібліотека України імені Ярослава Мудрого та громадська організація “Жіночий центр “Спадщина”.
Педагогічні принципи Софії Русової в життєвому просторі Олени Теліги
Ольга КОБЕЦЬ, журналістка, політична та громадська діячка У Національній парламентській бібліотеці імені Ярослава Мудрого відбулася 35-та урочиста академія, присвячена визначній українській вченій-педагогині Софії Русовій. Як завжди, ініціювала цю подію голова Жіночого центру “Спадщина”, уславлена українська журналістка Галина Дацюк, яка й започаткувала колись цю традицію на відзнаку Дня Софії. В ошатному залі зібралися шанувальники Софії Русової з Києва, Житомира і навіть з Італії. Прозвучала зворушлива розповідь про вчену самої Галини Дацюк, її найближчих соратників у цій справі професора Миколи Тимошика і колеги Юрія Плаксюка, дипломата Віталія Москаленка, дослідниці Олени Коваленко та Людмили Синекоп. Я також була запрошена на круглий стіл і підготувала виступ про цікаві лінії перетину двох великих жінок – Софії Русової та Олени Теліги. Олена Теліга зустрілася з Софією Русовою в Празі, вступивши на навчання до Українського Вищого Педагогічного Інституту восени 1923 року. Вона почала навчатися на історично-літературному відділі цього Інституту, підвідділ української мови і літератури, де Софія Русова викладала студентам-першокурсникам теорію та історію педагогіки уже в першому семестрі. Цікаво зазначити, що професорка С. Русова у “Виказі викладів” (у нашому розумінні – залікова книжка) поставила їй дуже високу оцінку: “Визначно”, що свідчить не тільки про старання студентки, тоді ще Олени Шовгенової, а й про її очевидну зацікавленість цим предметом, хоча, як відомо, педагогом Олена Теліга не стала. Дослідникам життя і творчості поетки відомо, що Олена Теліга не закінчила навчання в Українському Вищому педагогічному Інституті в Празі, і причини такого рішення на сучасний момент достеменно невідомі. Можна припустити, що тут зійшлося багато чого. По-перше, емігрантське життя в Чехії не давало перспектив отримати гідну роботу в школі, а по-друге, і це було чи не визначальним, у якийсь момент Олена засумнівалася у своїх педагогічних здібностях. Ця думка простежується у її листуванні з керівництвом Інституту, в якому, між іншим, можна віднайти і її плани щодо повернення в Інститут і завершення навчання. Однак це не означає, що знання, отримані в Інституті, їй у житті не знадобилися і Олена їх ніколи не застосовувала у своїй життєвій практиці. І це стосується насамперед тієї ж педагогіки, яку викладала професорка С. Русова. Зазначу, що, найперше, сама постать Софії Русової дуже чітко закарбувалася у свідомості майбутньої поетки й громадської діячки Олени Теліги. Ми бачимо, що до її образу вона звертається не раз у житті. Так уже через десятиліття, коли вона, сидячи у глухому польському селі Желязна Жондова, активно листується з найкращою подругою тих літ Наталею Лівицькою-Холодною, постійно наполегливо напрацьовуючи свої життєві ідеали і принципи, образ професорки Софії Русової постає перед нею, як окремий взірець людської життєвої позиції. Обговорюючи і таким чином досліджуючи разом з подругою різні типи людської і, зокрема, жіночої поведінки, вона особливо вирізняє постать Софії Русової як окремий тип, окремий взірець високодостойної особи, яку оточення, зокрема, студенти, та й чоловіки-колеги дуже поважають як висококласну спеціалістку і вчену. Звісно, молоді жінки Олена й Наталя, яким на той час було близько тридцяти, були надто зацікавлені у власній зовнішній привабливості, ретельно стежили за модними тенденціями й цінували гарне вбрання не менш, ніж інші риси тих чи інших осіб. Вони воліли б бачити професорку Софію Русову, якій на той час уже було близько сімдесяти п’яти літ, одягненою більш відповідно до їхніх смаків та уявлень. Тому Олена й ділиться своїм враженням: “Так, чоловіки не люблять, не захоплюються вченими жінками типу С. Русової…”, бо як же нею захоплюватися: “черевики – № 42, спідниця криво вдягнена”. І тут же додає, що незважаючи на це, чоловіки “приймають її до свого грона, а деякі навіть шанують її”. Однак педагогічні принципи, яких навчала С. Русова своїх студентів і, зокрема, Олену Телігу, вона глибоко засвоїла і дотримувалась у своїй життєвій практиці. При цьому слід згадати, що вона все ж деякий час працювала в школі, звісно, на добровільних засадах. Це була українська школа, яку організувала матір Наталії Лівицької-Холодної як голова Союзу українок-емігранток в Чехії. Цей досвід переконав Олену, що у неї є не тільки відповідні знання з педагогіки, а й здібності до виховання дітей, які її дуже полюбили. У цей час вона відновила клопотання перед адміністрацією Інституту про завершення навчання, однак, нам поки що невідомо, чим це клопотання завершилося. Педагогічні принципи, закладені професоркою С. Русовою, Олена Теліга не тільки сприйняла, але й запроваджувала у своїй діяльності протягом усього життя. Показовим щодо цього є лист О. Теліги до Н. Лівицької-Холодної від 24 липня 1932 року, де вона викладає свої погляди щодо виховання Наталчиної доньки Іди. На той момент Наталя зіткнулася у конфлікті зі своїми батьками щодо виховання доньки, яка певний час жила без матері. Олена радить, як вирішити цей конфлікт з огляду на саму дитину, щоб це не вплинуло насамперед на її психічний стан. Загалом проблема виховання особистості з високими моральними критеріями оцінки стоїть у центрі творчості Олени Теліги, зокрема, публіцистичної. З листування з Наталею Лівицькою- Холодною, іншими адресатами,
Учасники і учасниці круглого столу “Феномен Софії Русової” у Національній бібліотеці ім. Ярослава Мудрого
Освіта · “Круглий стіл був підсиленням духу у складний для всіх нас час, живим діалогом між минулим і майбутнім”. · с. 9сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
ми бачимо, які високі морально-психологічні вимоги вона ставить як для себе, свого оточення, так і для майбутніх поколінь. Особливої уваги в цьому розумінні потребують її статті “Якими нас прагнете”, “Сліпа вулиця” – про виховання сучасної жінки, де проглядається велике значення, якого надавала О. Теліга зміні поглядів суспільства на роль жінки в соціумі. Ці ж погляди знайшли яскраве відображення у її поетичній творчості. Згадаймо при цій нагоді вірш “Мужчинам”, написаний 1932 р.: Гойдайте ж кличний дзвін! Крешіть вогонь із кремнів! Ми ж, радістю життя вас напоївши вщерть, Без металевих слів і без зітхань даремних По ваших же слідах підемо хоч на смерть! І як тут не згадати Софію Русову з її основоположними принципами патріотичного виховання молоді на власне національному досвіді. Ці педагогічні настанови великої Софії Русової яскраво проглядаються і в інших творах Олени Теліги, зокрема, програмній статті “Партачі життя”, у вірші “Гострі очі розкриті в морок”, який був реакцією на розрив із середовищем Наталії Лівицької- Холодної, який її глибоко вразив. Однак в результаті вона вирішила не піддаватися розпачу, а продовжувати жити і творити за усталеними принципами: “Придушу свій незмінний спогад / Буду радість давати і сміх – / тільки тим дана перемога, / хто й у болі сміятися зміг”. Звісно, з роками погляди Олени Теліги на роль і значення Софії Русової в житті української нації усталилися: вона глибше усвідомила її глибинну суть, як педагога і громадської діячки, виховательки української нації. І вже 1941 року ми бачимо Олену Телігу як організаторку вечора пам’яті Софії Русової в Кракові. І ця подія, безумовно, лягала у вироблену нею концепцію вшанування наших героїв для виховання наступних поколінь. Про це йдеться, зокрема, у “Вступному слові на академію в честь Івана Мазепи”, в інших її працях. “Бо чим вищий п’єдестал побудуємо
Ілона ТАРАНІЧЕНКО, провідний спеціаліст відділу внутрішньої політики, зв’язків з громадськістю та роботи зі зверненнями громадян Сахновщинської селищної ради, Харківська обл.
26 вересня в Сахновщинському будинку культури пройшла урочиста церемонія вручення Всеукраїнської літературної премії імені Михайла Чабанівського. Організаторами заходу є Сахновщинська селищна рада на чолі із селищним головою Володимиром Суєцьким, ПСП “Агрофірма “Прогрес” (генеральний директор Володимир Моргун) та Харківська обласна організація НСПУ. Захід розпочався зі зустрічі гостей громади та дружнього спілкування за вітальною кавою. Далі на присутніх чекала урочиста церемонія та широка мистецька програма: театралізовані постановки за мотивами конкурсних творів, виступи народних і аматорських колективів, танцювальні номери та вокальні композиції місцевих гуртів і солістів. Концертну частину підготували працівники відділу освіти, культури, молоді та спорту, КЗ “Сахновщинська публічна бібліотека” та КЗ “Сахновщинська централізована клубна система”. А професійне виконання номерів учасниками ще довго після завершення повертало лавреатів до слів захоплення.
Освіта · “Круглий стіл був підсиленням духу у складний для всіх нас час, живим діалогом між минулим і майбутнім”. · с. 9сторінка оригіналу ↗ Початок тексту може бути неповним — звірте зі сторінкою оригіналу
для тих, що стали символом наших визвольних змагань, тим далі падатиме роз’яснююче світло від цього символу – тим ширші маси будуть бачити яскравий дороговказ для свого життя і для своєї боротьби”.
Якщо зникне національне виховання – зникне нація
Леся КОРОЛИК, заслужена артистка естрадного мистецтва України, Посол Миру Під час мого перебування в Києві мала за честь стати учасницею глибокого, душевного і надзвичайно натхненного заходу, присвяченого постаті, ідеям та спадщині Софії Русової – однієї з найвидатніших українських просвітниць, педагогинь і борчинь за національну ідентичність. Круглий стіл під назвою “Феномен Софії Русової” залишив по собі не протокол про проведення заходу, а світло великої постаті, яка й досі веде нас, українців, у непростому сьогоденні. Зібралися люди, заряджені ідеями Русової, які продовжують її справу – виховувати вільну людину в українському дусі – науковці, письменники, педагоги, громадські діячі – люди дії та єдиного духу. Мати змогу долучитися до цієї визначної події присвяченій Софії Русовій для мене не лише честь, а й глибока внутрішня потреба – бути там, де звучить українське слово, де говорять про школу як про святиню, а про дитину – як про Всесвіт, де єднаються покоління. Слова Софії Русової: “У народа, що живе вільно, є дві святині: власна школа і власне військо” – не просто цитата, це моральна формула виживання нації. Адже саме через школу нація відтворює себе, виховує гідного громадянина, здатного захищати її не лише зі зброєю, а й словом, думкою та щоденною працею. Модераторкою зустрічі була українська журналістка, письменниця, редакторка культурологічного тижневика “Слово Просвіти”, голова ГО “Жіночий центр “Спадщина” Галина Да-
Сахновщинський селищний голова Володимир Суєцький у своєму вітальному слові наголосив, що ця премія – не просто конкурс, а важлива культурна інвестиція громади. “У час війни, коли ворог прагне зруйнувати нашу культурну спадщину, ми зобов’язані берегти, збагачувати й поширювати українське слово”, – сказав очільник громади. Привітала учасників і Марина Зозуля (псевдонім Чайка Білоозерянська), лавреатка премії 2023 року. Вона звернулася до присутніх із такими словами: “Щаслива, що з цієї сцени можу привітати цюк, яка з Софією “живе” від 1991 року і відтоді організовує багато різних заходів присвячених Софії Русовій. Її розповідь була зворушлива, а кожне слово – влучне і торкалося душі всіх тих, хто прийшов послухати і пізнати глибше велику українку. Софія Русова ще на початку ХХ століття говорила про те, до чого ми лише тепер по-справжньому доростаємо. Вона стверджувала, що школа не може бути байдужою до національного – вона має відповідати духові народу, плекати в дитині не лише знання, а й любов до рідної землі, мови і культури. Для Русової дитина – це не “об’єкт” навчання, а цілий Всесвіт і саме в цьому й полягає глибина її педагогічного феномену. Сьогодні, в умовах війни, ці слова набувають особливого змісту. Адже ми бачимо: якщо людина не має внутрішнього стержня – вона не витримує. А виховати цей стержень може лише така школа, яка будується на духовних і національних цінностях, правді, любові до свого, і яка починається не з підручника, а з поваги до дитини, до мови, до культури. Під час круглого столу згадували про перший дитячий садочок у Києві, заснований Русовою у 15 років, її непохитну віру в те, що “нічого головнішого сьогодні, аніж виховання, ми не маємо”, про те, як 17-річна Софія у своєму рідному селі десять днів поспіль записувала пісні від місцевих бабусь, закладаючи таким чином новий етап у розвитку народознавства. Пригадали і те, як у вересні 1991 році, вперше за новітньої України, в с. Олешні, де народилася і виросла Софія, урочисто відзначили Софіїн День. Тепер щороку пані Галина Дацюк разом зі своїми колежанками, в день народження Софії Русової і напередодні Дня вчителя організовує заходи, присвячені “предтечі української педагогіки”. Говорили й про те, що сьогодні, як ніколи, важливо триматися за рідну мову, школу, традицію, силу родини і віру в себе. Поміж виступами доповідачів і доповідачок прозвучала українсвоїх колег – цьогорічних лавреатів – від імені голови Харківської обласної організації НСПУ Анатолія Петровича Стожука, який делегував мене сюди. Зичимо кожному автору творчого неспокою та світлої Музи!” Крім цього, в онлайн-форматі до лавреатів та земляків звернулася дочка Михайла Чабанівського – Оксана Хорозова. Цьогоріч премія відзначила своє 20-річчя. Протягом семи місяців конкурсна комісія опрацювала 21 поданий твір від 18 авторів. Переможців визначали у чотирьох номінаціях: “Проза”,
ська народна пісня у виконанні Ніни Матвієнко – “Ой глибокий колодязю, золотії ключі…”, на тему якої Микола Лисенко написав рапсодію, присвячену Русовій, і подарував у день її весілля з Олександром Русовим. Особливо вразив момент, коли розповідали про дитячі садочки, що працюють сьогодні за принципами Русової. В одному зних, Київському садочку імені Софії Русової, діти щоранку моляться, саджають чорнобривці, вишивають рушники на свій перший дзвоник, бо це жива українська традиція, яка виховує не просто школяра, а Людину. І сьогодні важливо не лише вивчати її ідеї, а й повертати їх у школи, університети та в родини, бо якщо зникне виховання – зникне нація. На заході також були представлені праці Софії Русової – багато з яких тривалий час, через радянську заборону, були недоступні для широкого загалу. Наступного року, у 2026-му, ми святкуватимемо 170 років від дня народження Софії Русової. І, як було зазначено під час заходу – ця дата має стати не лише урочистістю, а й точкою глибокого переосмислення, що ми будуємо, кого виховуємо і куди прямуємо, що українська школа має бути не просто освітньою інституцією, а джерелом сили. Бо, як писала Русова: “Українська школа має бути
“Поезія”, “Публіцистика” та “Література для дітей”. У підсумку лавреатами стали десять письменників з різних регіонів України, а саме: Номінація “Проза” 1 місце – Валерій Павлович М’ятович за книжку “Хазяйка крамниці”; 2 місце – Ігор Васильович Гургула за книжку “Час неляканих чорноземів”. Номінація “Публіцистика” 1 місце – Наталія Григорівна Сідларь-Дубова за книжку “Нація незламних людей”; 2 місце – Тетяна Павлівна Череп-Пероганич, Юрій Йосипович Пероганич за книжку “Дорога в нікуди…”. Номінація “Поезія” 1 місце – Ася Оксамитна (Іванова Анастасія Дмитрівна) за збірку поезій “У реверсі”; 2 місце – Ольга Володимирівна Бережна за збірку поезій “Зойк!”; 3 місце – Олександр Олексійович Ляскало за збірку поезій “Дорога сподівань”. Номінація “Література для ді¬ тей” 1 місце – Леся Михайлівна Пронь за книжку “Чарівна пір’їнка”; 2 місце – Ольга Володимирів-єдина, діяльна, трудова”. Саме така школа здатна виховати вільних людей. Круглий стіл у Національній бібліотеці України імені Ярослава Мудрого став не просто вшануванням пам’яті великої українки – він був підсиленням духу у складний для всіх нас час, живим діалогом між минулим і майбутнім – про те, як жити далі, щоб не втратити себе і не розчинитися у викликах сьогодення і ще раз довів, що українська освіта має ґрунтуватися на ідеях Софії Русової, які є нашим дороговказом сьогодні. І якщо ми хочемо мати сильну державу – ми маємо розпочати із сильної школи, яка й виховує вільних. Велика вдячність пані Тетяні Скирді – головній бібліотекарці Національної бібліотеки України імені Ярослава Мудрого та пані Галині Дацюк – за організацію таких важливих заходів, які у спільній ідеї та в любові до рідного – українського, єднають навколо величі Особистостей. Ваша просвітницька праця є безцінною! Вдячність усім доповідачам за блискучі і надзвичайно натхненні виступи. Низький уклін вам усім! Приємно було не тільки послухати, а й висловити свою думку та поділитися своїми враженнями від спілкування та почутого.
Підготувала Галина ДАЦЮК на Савельєва за книжку “Дружок, або Чому собаки не вміють говорити”; 3 місце – Валентина Олександрівна Турчин за книжку “Абетка для тварин”. Переможці отримали дипломи, пам’ятні відзнаки та сертифікати на грошову частину премії. Лавреати зауважили високий рівень організації, теплу атмосферу та значущість премії для розвитку літературного руху. Один із них, Ігор Гургула з Львівщини, зауважив, що, маючи досвід отримання багатьох премій, ще не зустрічав такого ретельного підходу до організації й був щиро вражений цим. Наша літературна премія – це не лише спосіб вшанувати пам’ять нашого земляка Михайла Чабанівського, а й нагадування, що українська культура продовжує жити й розвиватися завдяки людям, які навіть у найважчі часи знаходять у собі сили творити. У цьому і полягає справжня безсмертність літератури: вона зберігає минуле, говорить про сьогодення і прокладає шлях у майбутнє. А також ми вкотре підкреслили те, що для громади є незмінною цінністю: культура – це не другорядна розкіш, а фундамент нашої ідентичності. Саме українське слово є нашим корінням і нашою силою. І доки воно звучить – Україна матиме майбутнє!
Виступає Людмила Синекоп, послідовниця концепції національного виховання за Софією Русовою
Витоки · “Як легенда може виникнути пізніше за місто, так і закладення міста може бути прив’язане народною пам’яттю до давнішої легенди”. · с. 10сторінка оригіналу ↗ Юрій МОСЕНКІС, заслужений діяч мистецтв України, доктор філологічних наук
Датування епохи Кия Іще одне питання, яке виникає до літо$ писної оповіді, – датування легенди про трьох братів і сестру (переказ про них умі$ щений у недатованій частині літопису). Слід мати на увазі, що походження перека$ зу і походження міста – нетотожні пробле$ ми: як легенда може виникнути пізніше за місто, так і закладення міста може бути прив’язане народною пам’яттю до давні$ шої легенди. Одне з найважливіших питань: наскіль$ ки Кий – історична особа, а наскільки – мі$ фологічний персонаж? (В принципі одне другому не заважає: літописний Олег Ві$ щий поєднує риси історичного князя і фольклорного героя-чаклуна). Літопис по$ відомляє, що Кий прийняв велику честь від візантійського імператора – історики дис$ кутують, від якого саме. Легенду про Кия викладено перед опо$ віддю про хозарів, болгарів, білих угрів та аварів-обрів (їх усіх уналежнюють до огур$ ської гілки тюрків, звідси згадка про білих угрів), а також про візантійського імпера$ тора Іраклія (правив упродовж 610–641 рр.), що, як підкреслено в літописі, воював із перським шахом Хосровом (Хосров ІІ Парвіз, правив 591$628). Авари з’являють$ ся в Україні й інших країнах Європи в 550$ті рр. Отже, літопис датує Кия часом не пізніше за середину VI століття. Видатний український історик Михай$ ло Брайчевський уважає “градом Кия” (найдавнішим київським замком) укріп$ лення на Старокиївській горі, рів від якого знайдений біля фундаменту Десятинної церкви. Найвірогіднішим часом діяльності Кия він уважає період експансії аварів (друга половина VI ст.), коли візантійці й анти були союзниками проти спільного ворога. Версія історика суперечить літопи$ сові, де час діяльності Кия – доаварський.
Головнокомандувач Іоанн Скіф На київських пагорбах знайдено моне$
ти візантійських імператорів Анастасія І (правив 491–518) та Юстиніана (при владі 527–565). Відома спроба датувати діяль$ ність Кия, зокрема його урочисте прий$ няття візантійським цісарем, саме епохою правління Юстиніана. Однак можна за$ пропонувати й давніший та вірогідніший період. Наприкінці V ст. проти імператора Анастасія підняли заколот, і він послав проти бунтівників свого очільника армії (magister militum – найвища військова по$ сада) на ім’я Іоанн Скіф. Він став відомий як військовий командувач у 482 р., був призначений на посаду “верховного го$ ловнокомандувача Сходу” в 483 р. імпера$ тором Зиноном (Зеноном), а в 498 р. імпе$ ратором Анастасієм був призначений кон$ сулом. Візантійці називали русів2українців скіфами ще в Х ст., у часи Святослава Хо$ роброго. Та й давньоукраїнський літопис, перелічивши племена Русі, зазначає: то ся зовяху от Грікъ Великая Скуфь. Так що мо$ жемо припустити, що Кий, який княжаше в роду своємь і велику честь приялъ єсть от цісаря, а потім заснував містечко на Дунаї, – це згаданий візантійський полководець (чи принаймні їхні фольклорно-літератур$ ні біографії перепліталися). В принципі можливі такі етапи біогра$ фії Кия: 1) життя на Дніпрі й заснування граду (“фортеці” – укріплення поселен$ ня?), 2) 20$річна (початок 480$х – кінець 490$х) військова служба у Візантії, 3) вихід на спокій і спроба оселення на Дунаї (и не даша єму близъ живущии), 4) повернення до Києва (Києви же прішедшю въ свои го$ родъ Києвъ. Ту и сконча животъ свои, ре$ конструкція: *Кий же прийде / въ свои го$ родъ. // Ту и сконьча / свои животъ). Тоді монета (фоліс) Анастасія, знайдена на Замковій горі Києва (найдавніша візан$ тійська монета, відома на території міста), – залишок нагороди, виплаченої імперато$ ром своєму головному полководцеві. Імпе$ ратор відновив карбування монет такого типу 498 року. Саме ця монета дала пош$ товх до визначення дати заснування міста – у 1982 р. було відсвятковано 1500$ліття Києва.
ків переможемо” Олени Підопригори у власному виконанні на слова Зінаїди Ду$ дарчик з Краматорська. Подивились муль$ типлікацію “Світлий образ України” про те, яким митці бачать майбутнє країни. Також провела авторський майстер$ клас “Українська хата під соняхами пере$ моги”. Бібліотекарі працювали над компо$ зицією зацікавлено і залюбки. Бібліотекарки Інна Лобановська, Ок$ сана Бондаренко, Наталія Чала отримали подяки, а директорка закладу Людмила Березівська – подяку і сонях, який з’явив$ ся під час майстер-класу.
Наталія ВЕСЕЛИЦЬКА, старша наукова співробітниця Київ$ ського літературно-меморіального музею Максима Рильського
Витоки · “Як легенда може виникнути пізніше за місто, так і закладення міста може бути прив’язане народною пам’яттю до давнішої легенди”. · с. 10сторінка оригіналу ↗ Дмитро КОЛЯДЕНКО, президентський стипендіат 2025 року, лавреат Міжнародної німецько-української премії імені Олеся Гончара
Інформація про давні джерела української мови, літератури, фольклору, історії, мистецтв – об’єкт чис$ ленних ворожих маніпуляцій, прагнень перекрутити істину для привласнення ми$ нулого. Тому об’єктивне висвітлення цих стратегічних для України питань на сучас$ ному науковому рівні й водночас популяр$ но має важливе значення для сучасного українського суспільства та позиціонуван$ ня України на міжнародній арені. Відповідно до етапів історії та культури України проєкт хронологічно поділений на три етапи: 1) Трипілля, 2) походження української мови та Києва, 3) Київська Русь. У руслі першого етапу впродовж 2023 року було здійснено низку попередніх пуб$ лікацій (книг та брошур), присвячених різ$ ним аспектам Трипілля – містобудуванню,
писемності, державності, мові, мистец$ твам, науці (насамперед астрономії) тощо. Нині ведеться підготовча робота над ви$ данням розширених та поглиблених версій цих трипіллезнавчих видань. Ключовими напрямками є: трипільська мова, писем$ ність та державність; астрономічна та мово2 знавча інтерпретація творів трипільського мистецтва (насамперед візуального та пластичного – зображень та скульптур); участь трипільців у заснуванні Трої та через неї – давньогрецької цивілізації починаючи з Криту. Другий етап репрезентова$ ний двома основними темами, як-от ґенеза української мови та Києва. Здійснено два видання попередньої книжної публікації “Походження української мовив системі інформаційної безпеки сучасної України”. Також підго$ товано два описані нижче видан$ ня. “Народження української мови – пісенної й писемної” – сучасний розгляд поглядів науковців упродовж двох століть досліджень (від часу виникнення у 1810$х роках порівняльно-історичного мовознавства, що перетворило лінгвістику на точну науку), від Михайла Максимовича до Міхаеля Мозера. Водночас це й сучасна міждисциплінарна модель українського лінгвоґенезу починаючи з праіндоєвропейського Трипілля. “Києву 2200: Епічна пісня про народження столиці” присвячена насамперед походженню легенди про засновників Києва. Показано, що вона виникла у скито(сармато)$слов’янському середовищі з дальшою взаємодією з германським осередком. Близькість структури праслов’янського язичництва і скитської міфології, відображених у легенді про Кия та його братів, підтверджує давню думку про наявність потужного слов’янського компоненту у складі Геродотових скитів.
Третій етап репрезентує напрямки до$ слідження духовної культури Київської Ру$ сі – музично-пісенного епосу та його мо$ ви, драми, наукових знань у язичницьких віруваннях та чарівних казках тощо. У заз$ наченому руслі підготовано низку видань. “Народження української казки” – спроба реконструювати високий рівень знань (насамперед астрономічних) у давніх фольклорних текстах. Також виявлено сюжети, що можуть віддзеркалювати трипільські обряди. Частково розв’язано таке складне завдання, як установлення відповідностей між міфологією українських чарівних казок, з одного боку, і літописів, повчань проти язичництва, билин, з другого боку. Нарешті, виявлено прототипи деяких українських казкових текстів як у давньогрецькій міфології (“Летючий корабель” – плавання аргонавтів), так і у візантійській історії (Іван-царевич та Анастасія – цісар Іоанн Цимісхій та його дружина Анастасо-Феофано). “Народження українського язичництва” синтезує відмінні язичницькі системи в текстах різних жанрів, що досі було значною науковою проблемою. “Народження української пісні” містить реконструкцію окремих праслов’янських обрядових пісенних текстів, давньоукраїнських текстів обрядового фольклору та пізніше русифікованих билин. Головну увагу приділено реконструкції рівноскладових та римованих текстів давньоукраїнського музичного епосу на основі літописання. Розроблено концепцію української епічної пісенної (співаної) мови як усно-літературної. “Народження української драми” зосереджена на відтворенні первісного тексту “Слова про Ігорів похід” як музичної поетичної драми з винятково досконалими поетичними особливостями, що справляють музичний ефект. У творі виявлено як медіальну ремарку (позначення антракту точно посередині тексту), так і фінальну ремарку, що передує заключній пісні (ексодосу давньогрецької драматичної традиції). “Народження українського літописання” пропонує концепцію хронології, структури влади, вірувань княжої Русі язичницького періоду. “Народження Руси-України” – найменування книжкової серії й водночас підсумкової праці. Запрошуємо до взаємодії науковців, освітян, школярів та студентів, усіх патріо$ тів, небайдужих до українського минулого як основи сьогодення та майбутнього. З питань співпраці можна звертатися до ке$ рівника проєкту – почесного громадянина міста Києва академіка Юрія Мосенкіса за телефоном (068) 137$10$11.
Витоки · “Як легенда може виникнути пізніше за місто, так і закладення міста може бути прив’язане народною пам’яттю до давнішої легенди”. · с. 10сторінка оригіналу ↗ Днями в рамках проєкту Київського лі$ тературно-меморіального музею Максима Рильського “Краса рятує світ” відбулася чергова зустріч у новому мистецькому цик$ лі “Вдячна пам’ять землі” для співробітни$ ків Державної науково-педагогічної бібліо$ теки України ім. В. О. Сухомлинського. Основна тема зустрічі – шлях до пере$ моги і мирного життя, зерна якої ми може$ мо вже сьогодні закладати завдяки різним видам образотворчого мистецтва, зокрема, ліплення. Подивились ролик з акторами, які пе$ реконливо розповіли про чарівну силу мистецтва і як це працює. Прозвучали вір$ ші Наталії Веселицької, пісня “Ворожень$
Пошта “СП” · “Наша література не маліє і не міліє. Вона витворює і гартує нових класиків”. · с. 11сторінка оригіналу ↗ Микола ЖУЛИНСЬКИЙ
Літературний шлях Миколи Славинського нагадує вільне й несподіване русло річки, яке шу$ кає шлях до самого Дніпра, а звідти – до моря великої потуж$ ної літератури. Знаю його творчість практич$ но від самого витоку і до широко$ го та розлогого гирла, де вона розтікається на багато повново$ дих струменів. Ці струмені – різ$ ножанрове втілення творчих за$ думів, намагання поглибити го$ ловне річище творчої наснаги. Згадується робота в журналі “Київ” у період зеніту його попу$ лярності й літературної ваги. Са$ ме тут повнокрило відкрилися можливості Миколи Славин$ ського як публіциста, літерату$ рознавця, критика літературного процесу. Саме на його редакцій$ ний стіл лягали аналітичні й по$ лемічні статті провідних україн$ ських письменників, есеї та роз$ думи про початківців. Здавалося, що ця копітка ро$ бота “чорноробочого” літератур$ ного процесу поглине власні пла$ ни творчого самоздійснення Ми$ коли Славинського. Однак уже невдовзі з’являються твори, які засвідчують різноманіття його лі$ тературних устремлінь. Серед них – кримінальний роман “Немов$ лята сатани”. І хоча дія тут роз$ гортається у звичному для такого жанру руслі, психологічні колізії, образна мова надають йому ху$ дожньої достовірності та вираз$ ності зримих реалій. Відчувається досвід, обізнаність автора із зако$ нами детективного жанру. Це й
Наталія МОРОЗ, в. о. директора Чернівецького обласного меморіального музею Володимира Івасюка Олена ЛОГІНОВА, наукова співробітниця Черні$ вецького обласного меморіаль$ ного музею Володимира Івасюка
“Музей люблять і знають. Зні$ мають фільми. Бо тут є незбаг$ ненне (чому незбагненне – з неба дивиться Володимир Івасюк!) джерело творчих пошуків і знахі$ док, вміння комунікувати, вміння працювати з неймовірними скар$ бами архіву музею”, – так зазна$ чила у ювілейному привітанні Парасковія Нечаєва, відома укра$ їнська журналістка, перша дирек$ торка Чернівецького обласного меморіального музею Володими$ ра Івасюка (1995–2005). Справді, про музей Володи$ мира Івасюка знають у всьому світі, бо люблять і співають його задушевні пісні. Тож до ювілею музею для усіх поціновувачів музики, наших шановних відвідувачів створили подарункові листівки, креативну фотозону та сучасну вуличну рек$ ламу закладу. До 30$річчя створення Черні$ вецького обласного меморіаль$ ного музею Володимира Івасюка був проведений Тиждень доку$ ментального кіно “Музей Івасю$ ка FOREVER” (3$11 ве$ ресня). Інтерес до постаті Володимира Івасюка ве$ ликий. На розсуд вдум$ ливих глядачів, шану$ вальників творчості композитора, Героя Ук$ раїни Володимира Іва$ сюка запропонували до$ кументальні фільми, зні$ мання яких відбувалося в нашому музеї протягом багатьох років. Презентували філь$ ми на двох локаціях. У не дивно, оскільки Микола Сла$ винський був головою творчого об’єднання пригодників та фан$ тастів Національної спілки пись$ менників України. Але це не оз$ начає, що його очільник відсто$ ронився від активного повсяк$ дення літературного життя. Як заступник головного редактора він долучається до видання нау$ ково-популярного журналу “Ди$ восвіт”, опікується “Літератур$ ною світлицею” столітнього що$ місячника “Наука і суспільство”. Зокрема, друкує ґрунтовну статтю “Павло Тичина: “Блакить мою душу обвіяла”. В ній дослід$ ник висвітлив складний драма$ тично-трагічний життєвий шлях видатного українського поета, “золотого кларнета” нашої літе$ ратури. Саме в цьому літератур$ ному дослідженні Микола Сла$
винський спростовує примітивно-вульгар$ ні твердження про Павла Тичину і підво$ дить читача до вива$ женої думки про ди$ вовижну спільність долі української інте$ лігенції та тернистої дороги українського поета. Що й говори$ ти: від Шевченка, а ще раніше – від Ско$ вороди і першого ук$ раїнського відрод$ ження, доля україн$ ського митця була позначена тернами сваволі й бур’янами насильницького забуття. Про це добре сказав Микола Славинський у книзі “Віч-на-віч із генієм” (Харків, видавництво “Майдан”, 2024). Особлива цін$ ність її в тому, що, незважаючи на загарбницьку війну, автор доно$ сить правду про Тараса Шевченка простою й доступною мовою для школярів та студентства. Саме нині, коли кривавий оскал “ро$ сійського ведмедя” навис над на$ ми, полум’яне слово й жертовне життя Тараса Шевченка стають нашою надією та оберегом. Ще раніше у книзі “Колеги: шляхи та роздоріжжя” Микола Славинський прагне показати, що наша література не маліє і не міліє. Вона витворює і гартує но$ вих класиків, серед них – імена Ліни Костенко, Івана Драча, Іва$ на Дзюби, Юрія Мушкетика.
Оригінальна форма розгорнутого діалогу-есею дала змогу авторові висвітлити найважливіше і вод$ нораз не засушити неповторне й животворче. Постійне перебування Мико$ ли Славинського в епіцентрі літе$ ратурного процесу, спілкування з визначними особистостями да$ ють йому змогу створення об’єк$ тивних “стереоскопічних” літе$ ратурознавчих досліджень, де уміло поєднано “скальпель” літе$ ратурознавця і критика з філосо$ фічним “дзеркалом” внутріш$ нього світу митця. Так з’являють$ ся роздуми про творчість Миколи Боровка “Теург у світі ронделів”, де підкреслено вибагливість сти$ лю поета, яка, проте, йде від на$ родної традиції, вишуканості не$ окласиків та виразності ідентич$ них форм французьких парнас$ ців, зокрема ронделістів. Тож немає нічого дивного втому, що й сам Микола Славин$ ський у поетичному трикнижжі “Магічний кристал” прагне до лапідарної витонченості форми, максимальної акумуляції думки. Тебе ніхто не знайде у пустелі, коли ідеш до себе чи до Бога. Пісок навколо, вдаль – чиїсь сліди. “Кристали” образів у три$ книжжі відсвічуються різними гранями – від філософського ос$ мислення людського буття до найдорожчих чуттєвих імпульсів. Оце внутрішнє поривання са$ мовідкриття в Слові щасливо пе$ реслідує Миколу Славинського ко, Кирило Стеценко, Володи$ мир Вознюк, Роман Кудлик, Юрій Рибчинський, Богдан Стельмах та багато інших вже давно є одним із улюблених серед українців. Після перегляду цієї вагомої стрічки своїми цікавими спогада$ ми з присутніми поділилися герої стрічки: сестра композитора Ок$ сана Івасюк, учасниця ВІА “Сме$ річка” Мирослава Єжеленко та поет, співавтор геніального маес$ тро Володимир Вознюк. Підсумком тижня докумен$ тального кіно “Музей Івасюка FOREVER” стало відкриття вис$ тавки світлин “Закарбована фо$ томить: історія за кадром”, де представлені 74 архівні світлини знімання 11 документальних фільмів у Чернівецькому облас$ ному меморіальному музеї Воло$ димира Івасюка. Не багато моло$ дих музеїв можуть похизуватися таким надбанням! Гарною традицією стало про$ ведення Свята української пісні на Театральній площі, яке впер$ ше відбулося 13 вересня 2007 ро$ ку з нагоди 55$ї річниці від дня першого виконання пісень “Чер$ вона рута” й “Водограй”. П’ят$ надцяте свято української пісні вже багато літ, про що свідчать книжки “Зупини мене, Господи”, “Зачароване коло кохання”, “Срібне диво”, “Світова вдова”, “Тайнопис миті”, “Янгол мило$ сердний”. У новому трикнижжі “Магіч$ ний кристал” привертає увагу ці$ кава архітектоніка видання – від одновіршів до восьмивіршів. Ізнову – від восьмивіршів до од$ новіршів (у третьому томику – від тривіршів до восьмивіршів, від них – до тривіршів, які й увінчують збірку). Така хвилепо$ дібна, каскадна конструкція на$ ближає нас до природної хвиле$ подібності – від пульсу людини до пульсації цілого Всесвіту. По$ ет розуміє, що ця суголосність пульсацій і повинна бути зафік$ сована у поетичній тканині тво$ ру. І він шукає магічний кристал, щоб зрозуміти й відтворити суть пульсації й зміну світла у гранях цього кристалу. Де той кристал магічний, в якому світяться незвідані мої світи – минуле і майбутнє? Я знаю, що сонях – улюблена квітка і символ Миколи Славин$ ського. Схилився сонях – тінь його побігла до межі, де ти стояла і росла трава. Микола Славинський, як і со$ нях за сонцем, постійно поверта$ ється до найголовнішого в літе$ ратурі – образного й повнокров$ ного осмислення людського сер$ ця. І хоча воно незглибиме, шлях до нього освітлюють небеса.
Пошта “СП” · “Наша література не маліє і не міліє. Вона витворює і гартує нових класиків”. · с. 11сторінка оригіналу ↗ Гончаренко-Центрі-Чернівці запропонували чернівчанам та гостям нашого міста фільм-від$ криття “Феномен Івасюка”, до$ кументальне відео-есе 2023 року. Творча команда у складі режисе$ ра, відеоблогера та засновника популярного серед українців ав$ торського You Tube$каналу “Загін Кіноманів” Віталія Гордієнка, ак$ тора Стаса Весельського і Макси$ ма Пташника знайомить глядача з молодим, креативним та стиль$ ним музикантом Володею Івасю$ ком; фільм “Червона рута” 2004 року, яскравий документальний цикл каналу “1+1” та кіностудії “Контакт” про історії написання 10$ти найвідоміших українських пісень “Пісні серця” сподобався нашим глядачам, які бачили його вперше. Програма “Дивись”, підго$ товлена ТОВ “ТЕТ-продакш”, документальний спецпроєкт журналістки Олени Данько 2007 року, знімання сюжету про В. Іва$ сюка з елементами реконструкції за участі сестер композитора Ок$ сани Івасюк та Галини Івасюк$ Криси, Наталії Колесніченко$ Братунь, Левка Дутковського та$ кож схвилювала усіх присутніх. Три наступні фільми демонс$ трувалися в музеї та розпочалися циклом інтерв’ю, записаних до 75$річного ювілею Володимира Івасюка, про фестиваль “Червона рута$89” та ВІА “Смерічка”, змонтованих у фільм “Саундтрек Свободи” (2023–2025 роки). На зустрічі були присутні голова Асоціації міст партнерів Чернівці – Дюссельдорф Маттіас Андре Ріхтер, рідна сестра Володимира Івасюка Оксана Івасюк, заслуже$ ний економіст України, мер міста Чернівці 1991–1994 років Віктор Павлюк. Творча група Чернівецької державної телерадіокомпанії (ни$ ні активно і плідно працює теле$ канал “Суспільне Чернівці”, створений на підґрунті телекана$ лу “Буковина”) у складі Олесі Жук, Наталії Попович, Віктора Верхоляка, Ауріки Арсеній у 2005 році записали пам’ятні і цікаві ін$ терв’ю з першою директоркою нашого музею Володимира Іва$ сюка Парасковією Нечаєвою, на$ уковим співробітником Юрієм Мусієнком, головним зберігачем фондів Наталією Мороз та артис$ тами Національного українсько$ го драматичного театру імені І. Франка Анатолієм Хостікоє$ вим та Ларисою Кадировою, які увійшли у документальний фільм “Дім, в якому живе пісня”, зня$ тий до 10$річчя закладу. “Життя моє – обірвана струна”, документальний фільм 2007 року телекана$ лу “Степ” (керівник твор$ чої групи, автор Василь Ілащук та автор сценарію Тарас Ткаченко), в якому про Володимира Івасюка розповідають найближчі люди – сестри Галина та Оксана, друзі й партнери за творчістю – Василь Стріхович, Левко Дутков$ ський, Марія Соколов$ ська, Мирослава Єжелен$
(ідея – заслуженого діяча мис$ тецтв України Мирослава Лаза$ рука, який керував закладом з 2005 по 2023 роки) з неперевер$ шеною режисурою Івана Петру$ сяка, за участі солістів Чернівець$ кої обласної філармонії імені Д. Гнатюка та студентів Черні$ вецького обласного фахового ко$ леджу ім. Сидора Воробкевича, які співали та грали на імпровізо$ ваному знімальному майданчику натхненно та щиросердно, із до$ повненням креативними новин$ ками сучасних технологій, зача$ рувало сотні глядачів, які були на Театральній площі Чернівців. У ролі молодого і натхненного Во$ лодимира Івасюка виступив вну$ чатий племінник композитора Устим Павлюк. Тож нехай пісні Володимира Івасюка, завжди сучасні та жит$ тєствердні, будуть завжди поміж нас! Вдячні усім, хто працював у нашому закладі протягом цих ро$ ків, хто досліджував життя і твор$ чість Михайла та Володимира Івасюків та постатей, дотичних до них; нашим щирим і вірним друзям, колегам за партнерство і плідну співпрацю! Чекаємо з від$ критими серцями на наших відві$ дувачів.
Шевченкіана · “Вона любить читання, значить, вона далеко піде у своєму мистецтві. Дай Боже, щоб збулося моє пророцтво”. · с. 12сторінка оригіналу ↗ У межах цієї публікації немає жодної можливості та й потреби навіть зачепити біографію Катерини Піунової (1841–1909) позашевченкових часів1. Розповідь про драматичну захопленість поета юною артисткою, що тривала ледве чотири місяці, почуємо з вуст Тараса Григоровича. Розмова, звісно, уявна, але Шевченкові тексти справжні, не зачеплені чужим “ніже яким словом”. З його Щоденника, листів, поезій…
Володимир МЕЛЬНИЧЕНКО, доктор історичних наук, лавреат Національної премії України імені Тараса Шевченка
– Нагадаю, що дорогою із заслання в Петербург Тарас Шевченко прибув 20 верес2 ня 1857 року до Нижнього Новгорода й зму2 шений був залишитися тут надовго – виїхав із міста аж 8 березня 18582го. Відвідуючи місцевий театр, ви, дорогий Тарасе Григоровичу, одразу звернули увагу на молоду актрису Катерину Піунову, яку вперше згадали в Щоденнику 13 жовтня… – Спектакль був хоч-куди… Особливо Піунова була природна і граціозна. Легка грайлива роль їй до лиця і на її літа2… Сло$ вом, спектакль був блискучий… – На початку грудня, чекаючи в гості ве2 ликого друга, геніального артиста Михайла Щепкіна3, який мав виступити на сцені Нижньоновгородського театру, ви звернули2 ся до нього з неперевершеною пропозицією… – Чи не взяв би ти з собою рукопись “Москаля-чарівника”?4 Тут єсть прехоро$ ша дівчина і талантлива артистка, Піунова. То може б ви чи не вшкварили б сього “Ча$ рівника” навдивовижу нижегородським людям?... “Москаль-чарівник” єсть тут пе$ чатний. І Піунова сьогодні вчиться по-на$ шому говорить заходилась. Зраділо дів$ ча – аж заплакало. – Згадалося мені, що саме в той час, ве2 ликий Поете, творили ви славнозвісну поему “Неофіти” (завершена 8 грудня 1857 року), присвячену наприкінці грудня Михайлові Щепкіну, й там зустрічається це дивовижно ніжне слово – дівча… – Як у Італії росло Мале дівча. І красотою, Святою, чистою красою, Як тая лілія, цвіло. – Так і хочеться припустити, що мали перед собою живий образ тієї дівчати… Та наразі хочу розповісти, пане Тарасе, як Піу2 нова згадувала про здійснення вашого за2 мислу: “Я принесла свічку. Тарас Григорович розкрив п’єсу, яку він приніс із собою. Я взя2 ла свою роль, і, сидячи за столом при тьмя2 ному світлі однієї сальної свічки, почався мій перший урок української мови з Т. Г. Шев2 ченком для ролі Тетяни в п’єсі “Москаль2ча2 рівник”… Нахилившись над п’єсою, Тарас Григорович спідлоба поглядав на мене і схвально кивав головою, коли я поступово починала правильно вимовляти українські слова”. Хвала вам, істинний Учителю україн2 ської мови! Але ж уся творча заслуга, по2вашому, за Щепкіним… – Як благотворно вплинув Михайло Семенович на це миле й обдароване ство$ ріння. Вона виросла, покращала, порозум$ нішала після “Москаля-чарівника”, де во$ на зіграла роль Тетяни, і так чарівно зіграла, що глядачі ревли від захвату, а Михайло Се$ менович сказав мені, що вона перша артис$ тка, з якою він з такою насолодою грав Ми$ хайла Чупруна, і що знаменита Самойлова5 перед скромною Піуновою – солдатка. – Через кілька днів, 6 січня 1858 року, ви знову хвалили юну артистку… – Піунова сьогодні в ролі Простушки (водевіль Ленського)6 була такою милень$ кою, що не тільки московським-петербур$ зьким, паризьким би глядачам кинулася бу вічі. Даремно вона рум’яниться. Я їй ска$ жу про це. Від ролі Тетяни (в “Москалі-ча$ рівнику”) вона помітно вдосконалюється, і, якщо заміжжя їй не перешкодить, з неї виробиться самостійна велика артистка7. – Як складалися ваші особисті стосунки з Піуновою, котру разом із Щепкіним нази2 вали любою, милою Тетясею? – По суботах я і наймиліша Піунова обідаємо в Марії Дорохової… Директриса тутешнього інституту (шляхетних дів$ чат. – В. М.). Піднесена, симпатична жін$ ка!.. Вона ще мені живо нагадала своєю уривчастою прямою мовою, жестами і вза$ галі зовнішністю мого незабутнього друга, княжну Варвару Миколаївну Рєпніну. – А ввечері, коли не в театрі? – О шостій годині вечора відправився до Піунової. Застав її вдома. Продиктував їй вірші Курочкіна, а вона прочитала мені деякі речі Кольцова і потім ледь не всі бай$ ки Крилова. Я в захваті був від цього імп$ ровізованого літературного вечора і прий$ шов додому зовсім щасливий. Вона лю$ бить читання, значить, вона далеко піде у своєму мистецтві. Дай Боже, щоб збулося моє пророцтво… – А наступного дня? – Прочитав їй “Сцени з лицарських часів” Пушкіна… Вона прочитала мені “Кам’яного гостя”, і потім поїхали до Брилкіних8 обідати, після обіду в театр, ку$ ди пішов і я, абсолютно задоволений та$ ким теплим, прекрасним закінченням дня… – Наскільки пам’ятаю, це було 12 січня 18582го, але напередодні, дорогий Тарасе Григоровичу, ви вперше зізналися самі собі у значно більшому… – Я згадав, що я один із щасливців сві$ ту сього. Михайло Щепкін, їдучи з Ниж$ нього9, просив мене полюбити його милу Тетясю, тобто Піунову, і я буквально вико$ нав його дружнє прохання… – У той час Тетяся розповіла вам про свої театральні, сиріч життєві, переживан2 ня… – Зайшов я до Піунової, мова зайшла про кінець її театрального року, про від$ новлення контракту. Їй, сердешній, стра$ шенно не хочеться залишатися в Нижньо$ му, а не знає, куди подіти себе. У Казань їй і хотілося б, але вона боїться там якоїсь Прокоф’євої, не суперниці, але страшної інтриганки. В такому її горі запропонував їй посильні послуги. Я напишу листа ди$ ректору Харківського театру і буду проси$ ти Михайла Семеновича Щепкіна про її заступництво. Як би це добре було, коли би вдалося їй переселитися в Харків… Не відкладаючи в довгий мішок, напи$ сав я і директору Харківського театру, і мо$ єму великому другові… – На жаль, лист до директора Харків2 ського театру Івана Щербини не зберігся, зате у зверненні до Михайла Семеновича за2 коханий Тарас Григорович істинно своїм чистим серцем поділився, і той лист у будь2 яке щире серце досі падає глибоко й невиди2 мим огнем пече… – Друже мій єдиний! Твоя і моя люба Тетяся Піунова хоче покинути Нижній Новгород, і добре зробить, їй тут погано, воно тут захрясне і пропаде, як щеня в ба$ зарі. Шкода буде такого молодого добра. Я їй порадив виїхати в Харків, і воно раде ви$ їхать, так от що мені на горенько, у Харко$ ві нема у мене ні одного доброго й можно$ го знакомого чоловіка, а в тебе певне єсть там такий чолов’яга. Дуже добре зробив би, якби ти йому гарненько написав та попросив од себе, щоб нашу любую Тетя$ сю там не занехаяли. А з неї, ти сам здоров бачив, і тепер уже артистка, що ж то з його буде, як попотреться та попом$ неться меж хорошими да добри$ ми людьми? Алмаз! Єй-богу, ал$ маз! Сам здоров бачиш, що ал$ маз. Воно з даром Божим, а до того розумненьке, слухняне і тру$ дяще. І якщо Бог не поможе йому вилізти на світ Божий із цього старовірського гнилого болота, то воно там захрясне і зогниє. А нам з тобою гріх буде… Нам колись добрі люде пома$ гали, поможемо ж і ми тепер по$ сильно, друже мій єдиний! Я вже написав і послав епістолію до ди$ ректора Харьковского театра, а якби ще ти од себе до його вчистив, то, може б, з того пшона зробилася б каша. А воно аж плаче та просить тебе, щоб ти укрив її своєю ве$ ликою славою. Зроби ж так, як воно і я те$ бе прошу, мій голубе сизий!... Ще раз про$ шу тебе, моє серце, напиши, до кого зна$ єш, в Харків… – У цій емоційно2хвилюючій і вибухово2 недовгій історії вкрай важлива хронологія подій, тому, з вашого дозволу, пане Тарасе, буду послідовно називати конкретні дати. Тож, очікуючи підмоги Щепкіна, ви знову побували 19 січня 18582го на виставі “Мос2 каль2чарівник”… – Сьогодні повторилася моя улюбле$ ниця в ролі Тетяни. Чарівна, як і в перший раз. Але Климовський (артист теат$ ру. – В. М.) у ролі Чупруна і у вимові, і у мі$ міці – вандал. Личаки плів, варвар, і тіль$ ки заважав моїй милій Тетясі. – Та хто б узагалі сподобався Шевчен2 кові в цій ролі після Щепкіна, та ще й у парі з Піуновою?! До речі, 21 січня відбувся її бе2 нефіс… – Бенефіс милочки Піунової. Повний театр глядачів і чарівна бенефіціан$ тка – прекрасна тема для газетної статей$ ки. Чи не спробувати? Спробуємо навман$ ня… – Оце тобі раз! Оце тобі два! Бо стаття “Бенефис госпожи Пиуновой, января 21, 1858 года” в новому для Шевченка театроз2 навчому жанрі з’явилася в газеті “Нижего2 родские губернские новости” вже через кіль2 ка днів! – И действительно, г-жа Пиунова дос$ тойно поддержала лестное мнение о себе. Независимо от юности и располагающей наружности, она так мила и естественна, что глядя на неё, забываешь театральные подмостки… Бенефициантка обладает все$ ми задатками сценического искусства, а это, вместе с молодостью её, конечно, по$ даёт большие надежды и в будущем… – Не сумніваюся, спрагла поетова душа була настільки захоплена 162-річною дівчи2 ною, що забувала “театральні підмостки”. Втім, очевидно, ви, мудрий чоловіче, не за2 були таки про доречні й глибокі побажання2 напучування молодій актрисі… – Но мы не скроем, что самые успехи её порождают и большие требования. Сколько можно судить, г-жа Пиунова с особенным пристрастием выбирает роли наивно-милых девушек. Слова нет: это лучшие её роли; но она не должна забы$ вать, что в них же кроются однообразие илёгкость, которые могут вредить её талан$ ту. Мы искренно думаем, что она может смело расширить свой репертуар; труда будет больше и вдумываться в роли нужно будет серьёзнее; но зато талант развернёт$ ся шире… – І знову2таки, навіть у такому високому
І. Журавльов. Портрет К. Піунової. 1872 р.
контексті закоханий рецензент не проминув зауважити… – В “Парижских нищих”10 г-жа Пиу$ нова исполнила роль Антуанетты весьма совестливо, но видно, что у ней не было сочувствия к роли… – Вибачте, пане Тарасе, щодо цього спектаклю у вас є ще й прецікавий запис у Щоденнику від 2 лютого… – Дана була драма “Парижские ни$ щие”. Роль Антуанетти виконала вона, і виконала краще, ніж першого разу, але я не аплодував. А чому, і сам не знаю. Мені здавалося, вона вище всяких аплодисмен$ тів. Але я цього нікому не сказав. – Отже, переконуємося, що справедли2 вий рецензент і закоханий чоловік – це дві різні ролі. А жінка сама по собі, з талантом жіночності, виявляється вище за талановиту артистку… Згадану вашу статтю було опубліковано (без підпису) 1 лютого 1858 року, а вже наступ2 ного дня в гостях, на іменинах, коли Піунова розпрощалася з господарями й виходила… – Тут же при ній прочитав я вголос уже надруковану статейку власного виробу про її бенефіс. Може бути, їй не сподобалося моє не підлесливе рукоділля, і вона поспі$ шила поїхати. – Якщо ви, дивовижний Тарасе Григоро2 вичу, справді прочитали вголос усю свою чи2 малу рецензію, то, на мій погляд, вибрали для цього не кращі час і місце. Навряд чи дівчина взагалі здатна була в атмосфері чу2 жих іменин за кілька хвилин осмислити за2 галом якраз унікально2похвальне й прекрас2 не “рукоділля”, що врешті2решт було найви2 щим у її долі… Не промину нагадати, що губернський масштаб оспівування молодої бенефіціантки Шевченкові здався недостатнім, і 3 лютого він звернувся до Михайла Щепкіна з про2 ханням… – По поводу її бенефіса написав я не$ величку статейку в газету, котору посилаю тобі: прочитай та прикинь своє до неї яке мудре слово, та оддай перепечатать в “Московских ведомостях”. Для нашої лю$ бої Тетясі се було б незгірше. – Артист не став додавати до статті сво2 го слова, але прохання друга виконав. Адже вже через тиждень (!) після вашого, дорогий Тарасе Григоровичу, звернення до Михайла Семеновича (11 лютого 1858 року) статтю було надруковано в “Приложениях” до газе2 ти “Московские ведомости”. Але час повернутися до розмови про ваші стосунки з Піуновою, що передували газет2 ним публікаціям. А вони розвивалися драма2 тично. До речі, після невдалого прочитання статті вголос уперше з’явився у Щоденнику, здавалося, несподіваний запис… – Та чи не плюнути мені на цю сердеч$ ну затію? Не плюй у колодязь, доведеться воду пити…
Шевченкіана · “Розумом осягнув, що з нею пішов би на пропаще, а зболене серце стрепенулося від теплої згадки про “любу Тетясю”. · с. 13сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
– Отже, настав час зафіксувати, що нап2 рикінці січня 1858 року Тарас Григорович ос2 відчився в коханні Катерині Піуновій і по2 просив у батьків її руки. За словами самої дівчини, “зроблена Тарасом Григоровичем пропозиція справила приголомшливе вра2 ження на всіх”. У Шевченковому Щоденни2 ку міститься його любовний лист, датований 30 січня11. – Я вас люблю і говорю це вам прямо, без усяких вигуків і захоплень… Стати ва$ шим чоловіком для мене найбільше щастя, і відмовитися від цієї думки буде важко… – Цікаво, що буквально через кілька днів ви ретельно переписали в Щоденник чима2 леньку пісню П’єра2Жана Беранже “Старий холостяк” у перекладі Дмитра Ленського… – Мені вона дуже сподобалася, мабуть тому, що я, коли не одружуся з моєю коха$ ною артисткою, змушений буду вступити в цю неповажну категорію. – Наче пророчили… – Що без долі, без родини Та без вірної дружини, І дружини, і надії В самотині посивіє! Тяжка, клята самотність! Вона мене з світа зжене… – Здається мені, що вже наступного піс2 ля освідчення дня ви, чистий серцем Поете, були в деякому збентеженні й розгубленості від абсолютної неяснос2 ті ситуації, в яку самі себе втягнули… – Я зовсім не годжуся до ролі ко$ ханця. Вона, мабуть, прийняла мене за схибленого або просто за п’яного та на додачу за мерзотника. Як роз$ толкувати їй, що я ні те, ні друге, ні третє і що не банальний театральний коханець, а щирий, глибоко сердеч$ ний її друг. Сам я їй цього не вмію розповісти… – Кажучи вашими словами, “чуло серце недоленьку, сказати не вміло”… Втім, уже через день, очевидно, з’яви2 лася надія… – Справа мою не така погана, як я думав. Вона прийняла мою неспо$ дівану пропозицію за театральну сцену. Справжня актриса, вона в усьому бачить своє улюблене мис$ тецтво, навіть у мені вона відкрила сценічного артиста тоді, коли я най$ менше був схожий на актора. Я справді тоді був схожий на божевіль$ ного або, скоріше, на п’яного, а во$ на, сердешна, прийняла мене за ли$ цедія. Але перемелеться – мука буде. Все це пояснив мені її батько12, який з’явився на моє запрошення з приво$ ду листа Михайла Семеновича. Старий не висловив прямо своєї думки щодо мого сватання, але погодився зі мною, що їй не$ обхідне читання… Добрий знак. – Одразу запитаю і про зустріч із матір’ю Піунової вже після вашого, так би мовити, сватання. Знаю, що сталося це 7 лютого піс2 ля отримання вами листа від директора Хар2 ківського театру Щербини, який, відгукую2 чись на прохання Шевченка й Щепкіна, просив повідомити йому умови Піунової й навіть поквапити з переїздом. – Ввечері пішов я потішити її цим люб’язним листом і поговорити остаточно про умови та про час виїзду в Харків. Її са$ мої не застав удома, а дурна матуся так ме$ не прийняла, що я ледве чи коли-небудь наважуся переступити поріг моєї милої протеже… – Поганий знак. Але насправді довелося поспішати до Піунових уже наступного дня… – Вона прислала за мною, щоб порозу$ мітися з приводу харківської пропозиції. Я, зрозуміло, охоче погодився на це ділове побачення, маючи на увазі й любовне. Але, на жаль! Стара буркотуха матуся кро$ ку не ступила з кімнати, і я мусив ретиру$ ватися… – І за цих обтяжливих обставин, україн2 ський Поете, ви створили й записали у Що2 денник наступного дня, 9 лютого, геніальний триптих “Доля”, “Муза”, “Слава”. Єдиний і найдорожчий Кобзарю, слава і любов іс2 тинні вам од усього українського народу! Згадаємо ще один візит у сім’ю Піуно2
вих, коли на прохання батька, який хотів, щоб донька виступила в театрально2концер2 тній програмі, ви підібрали для неї сцену з “Фауста” Ґете в перекладі Едуарда Губера… – Не без труднощів, але все-таки дістав і послав книжку моїй артистці, й години через три прихожу до неї з повною впевне$ ністю, що вона вже напам’ять читає роль Маргарити. Нічого подібного. Вона сприйняла чомусь незручною цю сцену для читання. На поклик матері вийшла з кімнати, а я з пів години проговорив із батьком і пішов, як спіймавши облизня. Чудова простота манер. – На мій погляд, батьки Катерини Піу2 нової зробили все можливе, щоб зірвати Шевченків намір одружитися з нею. Не важ2 ко здогадатися, що вони боялися не лише ве2 ликої різниці у віці між поетом і донькою (майже 28 років), а найбільше – тавра цар2 ського засланця з невизначеним, але напевне мало забезпеченим і неспокійним майбутнім. А чи не надходили тривожні сигнали від самої Тетясі? – Запрошував запискою свою мучи$ тельку обідати у Дорохової. Назвалася хво$ рою, нестерпна брехуха… – Певно, не без впливу батьків. А місяць тому такі обіди в Дорохової були приємно2
Т. Шевченко. Автопортрет. 1858 р.
звичними. Іноді й малого неприємного знаку достатньо… До речі, чи відчували ви, закоханий Та2 расе, ревність? Скажімо, у нинішньому Словнику мови Тараса Шевченка відсутні лексеми “ревність” і “ревнощі”. – Зайшла мова про театр і про талант моєї любої Піунової. Спочатку слухав я з задоволенням розточувані їй похвали, але потім так мені сумно стало, що я хотів пі$ ти. Що б це значило? Чи не ревнощі? Не$ розумно, безглуздо ревнувати актрису до глядачів, її істинним любовником повин$ на бути публіка, а чоловік – друг. – Ех, якби то!.. Та що й казать? Але Словник Шевченкової мови таки треба до2 повнювати… І досі “болить, як сон той зга2 даю” – це з вашої поезії… Наразі запитаю, як несподівано з’явилася Піунова у ваших снах? – Я бачив її уві сні. Чи на добро це? Ні$ бито вона сліпа жебрачка, але така молода і гарненька. Стоїть біля якоїсь огорожі чи паркану і простягає руку Христа ради. Я хотів підійти з якоюсь дрібною монетою, але вона раптово зникла. Це продовження ролі Антуанетти. Нічого більше. – Не сумніваюся в найтоншій чутливості вашої, дорогий Поете, щирої, праведничої душі й, водночас, розумію й спробу самому заспокоїти її, відвести “тяжкую душі пе2 чаль”… Був і наступний сон… – Знову бачив її уві сні сліпою жебрач$ кою, тільки вже не біля церковної огорожі, як у перший раз, а в живій картині, в мало$ російській білій свитці і в червоному очіп$ ку.
– Як ви, славетний друг артиста, вже згадали, Щепкін із щирим серцем узявся всі2 ляко допомагати Піуновій. Дуже вас прошу продовжити розповідь, починаючи з листа до Михайла Семеновича, написаного невдовзі після любовного листа до Піунової – 3 лю2 того 1858 року. – Обнімає і цілує тебе тричі твоя і моя любая Тетяся. Вона, порадившись з своїм батьком, посилає тобі свій репертуар і умови такого змісту: 1500 рублів на рік… іна переїзд до Харкова 200 рублів. А поїде воно в Харков з батьком або з матір’ю… Во ім’я святого Бога і святого мистец$ тва, поможи їй, друже мій великий, вир$ ваться із сього гнилого Нижнього. Мені тут аж жаль дивитися на неї… – Але ж вони затребували невиправдано великі гроші! А що відповів Щепкін? – У Харкові ролі Піунової тепер грає дружина комічного актора Васильєва, який необхідний для театру, і вона отримує платню 850 рублів, а ти хочеш, щоб Піуно$ вій дали 1500. І кому ж? Істоті, яку зовсім не знає дирекція… Уяви собі, після приїзду в Харків Піунова зробить дебют, а дирек$ ція не знайде в актрисі того, що ми знахо$ димо, тоді їй просто скажуть, а чи не вгод$ но залишитися за ту платню, яку вони самі запропонують, – то в яке становище Тетяся потрапить. Звісно, захоплено$ му поезією й у голову таке не прихо$ дить, а в дійсності це дуже, дуже може бути… – Погодьтеся, Тарасе Григоровичу, мудрий друг говорив правдоньку (ваше слово!)… Але він і припустити не міг, що всі його турботи взагалі були марними. Та й ви, незмірно турботливий Тарасе Григоровичу, були буквально приголом2 шені, коли дізналися правду… Утім, спочатку розкажіть, будьте ласкаві, ще про третій (!) сон, який приснився напередодні… – Утретє бачу її вві сні й усе жеб$ рачкою. Це вже не внаслідок ролі Ан$ туанетти, а внаслідок яких саме да$ них – не збагну. Сьогодні уявилася мені вона брудною, потворною, обір$ ваною, напівголою, і все-таки в мало$ російській свитці, але не в білій, як раніше, а в сірій, розірваній і брудом замазаній. Зі сльозами просила у мене і милостині, і вибачення зв свою не$ чемність з приводу “Фауста” Губера. Я, зрозуміло, простив її і на знак при$ мирення хотів поцілувати, але вона зникла. Чи не пророчать ці нічні ма$ рення нам справжню убогість? – Згадав ваші, дорогий Поете, рядки: “Ато лихо розказувать, / Щоб бридке присни2 лось! /Нехай його лихий візьме!” Наступного дня, 23 лютого, ви несподі2 вано, кажучи по2шевченківськи, достобіса дізналися… – Сон у руку… Моя кохана Піунова, не дочекавшись листа з Харкова, уклала угоду з тутешнім новим директором театру, зп. Мирцевим13. Якщо це правда, то в які ж стосунки поставила вона мене і Михайла Семеновича зі Щербиною? В огидні! Ось де воно моральне убозтво, а я бо$ явся матеріального. Дружба нарізно, і чор$ ти у воду. Хто порушив дане слово, для то$ го клятва не існує. – Між іншим, у народній приказці: “Дружба дружбою, а табачок нарізно”. Тоді чому “чорти у воду”? Чи не згадалася сто2 совно Піунової влучна приказка “В тихому болоті чорти водяться”? – Я так багато зазнав випробувань і невдач у своєму житті, здавалося б, пора звикнути до цих мерзот. Не можу. Випад$ ково зустрів я Піунову, у мене не вистачи$ ло духу вклонитися їй. – Момент істини? Тарас Шевченко ду2 ховно порвав із Катериною Піуновою? – А чи давно я бачив у ній майбутню дружину свою, ангела-хранителя свого, за якого готовий був покласти душу свою? Гидкий контраст! Дивовижні ліки від лю$ бові – несамостійність. У мене все як ру$ кою зняло. Я скоріше простив би їй най$ жвавіше кокетство, ніж цю дрібну неса$ мостійність, яка мене, а головне – мого старого знаменитого друга поставила в не$
подобне становище. Погань пані Піунова! Від нігтика до волоска погань! – Отакий емоційно2жорсткий Шевчен2 ків присуд Піуновій… У згаданому листі до неї йшлося про те, що ви готові залишитися її другом навіть у разі відмови стати дружи2 ною. Проте, звісно, не в такій ситуації… Знаю, що ви, пане Тарасе, сподівалися оста2 точно забути про Піунову після зустрічі з Щепкіним… – В обіймах мого старого щирого дру$ га, дасть Бог, забуду і Піунову, і всі мої гір$ кі втрати та невдачі… – Здавалося, що з цього моменту Піуно2 ва назавжди зникла з Щоденника Тараса Шевченка, хоча поет вів його ще майже три місяці. Але, але… Напередодні останнього запису, подивившись у Петербурзі комедію Олександра Сухово2Кобиліна “Весілля Кречинського”, Тарас Григорович наодинці з собою вивів у Щоденнику 19 травня 1858 року… – Після Щепкіна я не знаю кращого коміка… Снєткова 2$га (артистка Алексан$ дринського і Михайлівського теат$ рів. – В. М.) просто лялька. Яка б гарна бу$ ла в цій ролі моя незабутня Піунова. – Збережено пронизливий біль Шевчен2 кової душі, помножений ще й тим, що того дня поет провів Щепкіна, з яким зустрічався в Петербурзі, на потяг до Москви… Востаннє Тарас Григорович згадав дівчину в листі до Михайла Семеновича 6 грудня 1858 року. Ли2 ше його він міг запитати без будь2якого зв’яз2 ку, не чекаючи відповіді, наче зойкнути… – Скажи мені, будь ласкав, що б з мене тепер було, якби був я оженився на моїй любій Тетясі? Пропащий чоловік, та й більш нічого. – Розумом Тарас Григорович осягнув, що з нею пішов би на пропаще, а зболене серце стрепенулося від теплої згадки про “любу Тетясю”… ____________ 1 Див. докладно: Мельниченко В. Тарас Шевченко: “Мій великий друг Щепкін”. М., 2009. 480 с.; Його ж. Подробиці Шев$ ченкового життя. К., 2021. 560; Його ж. Як артист Щоголєв полемізував із поетом Шевченком про актрису Піунову // Слово Просвіти. Ч. 11. 18–24 березня 2021 р. 2 У листопаді 1857 року Піуновій ви$ повнилося 16 років. 3 Див.: Мельниченко В. Тарас Шевчен$ ко: “Друже мій давній, друже мій єдиний”. Розмова з Поетом про Михайла Щепкіна // Слово Просвіти. Ч. 36. 11–17 вересня 2025 р. 4 Ішлося про спектакль “Москаль-ча$ рівник” Івана Котляревського, в якому Щепкін грав роль Михайла Чупруна з 1819 по 1863 роки, тобто на той час майже чоти$ ри десятиліття! 5 Надія Самойлова – драматична акт$ риса. Шевченко бачив її на петербурзькій сцені у 1830–1840 роках. 6 Ішлося про водевіль Дмитра Ленсько$ го “Простушка і вихована”. 7 Катерина Піунова вийшла заміж че$ рез два роки за актора і диригента Макси$ міліана Шмідтгофа. Хай там як, на мій погляд, її прізвище залишилося в історії лише завдяки знайомству з Тарасом Шев$ ченком. 8 Микола Брилкін – головний управи$ тель Нижньоновгородської контори па$ роплавної компанії “Меркурій”, з яким Шевченко підтримував дружні стосунки під час перебування в місті. 9 Це сталося опівночі 29 грудня 1857 року. 10 Мелодрама французького драматурга Барр’єра Теодора за романом Ежена Сю. 11 Хоча належність тексту саме Шев$ ченкові чи міру поетової участі в написан$ ні цього листа не встановлено, висловлені в ньому зізнання не могли з’явитися у Що$ деннику без його згоди. 12 Борис Піунов, у минулому артист ба$ летної трупи Нижньоновгородського теат$ ру, служив у той час адміністратором. 13 Микола Мирцев був директором (антрепренером) не Нижньоновгород$ ського, а Казанського театру, на сцені яко$ го Катерина Піунова і стала грати з нас$ тупного сезону.
Культурний простір · “Наш театр тим і унікальний, що ми можемо демонструвати на сцені різні жанри”. · с. 14сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
го, після чого вирішив перебра$ тися до Львова і, власне, займа$ тися реставрацією української музики. Музика, на якій побудована вистава “Патріот”, мені імпону$ вала. Це був крок до популяриза$ ції української пісні, яка колись була частиною нашої Незалеж$ ності і формувала нас. Але, на жаль, була знищена російською експансією. Суть проєкту і його музична складова були для мене дуже цікавими. Колектив Київської опери – це віддані своїй справі люди. Це команда, яка забезпечила мені максимальну підтримку. Обидва склади, з якими ми працювали, як на мене, з необхідною відда$ чею та великим інтересом поста$ вилися до цього проєкту. “Патріот” – це не класична драматургія, яка вимагає бути максимально прив’язаною до тексту. Ми багато імпровізували, шукали щось таке, що відповіда$ тиме образу. Але цього не було прописано у сценарії. Вся колек$ тивна робота була цікавою. Я не чув нарікань, хоча сам процес ро$ боти над виставою був досить складним. Мені близькі всі основні тези, які висловлює Любомир, близькі патріотизм і любов до України. Пригадую свою юність. Ріс у російськомовному регіоні, серед російськомовних військових, ба$ гато з яких були етнічними росія$ нами. Це була авіаційна військо$ ва частина в Миргороді на Пол$ тавщині. Закінчував російську школу. А хлопці та дівчата, з яки$ ми навчався, приїхали з Німеччи$ ни після розвалу Берлінської сті$ ни. На початку 2000$х для здобут$ тя професії переїхав на захід Ук$ раїни. Тут познайомився з укра$ їнською музикою, якої раніше не чув. Торкнувся українського мис$ тецтва, української поезії, укра$ їнської драматургії. Це була справжня магія. Відтоді я макси$ мально пропагую українське, ко$ хаюся в українському, намагаюся його досліджувати. Мій герой – людина неідеаль$ на, але він творить себе, отримує знання, розуміння і стає справ$ жнім патріотом. Подекуди мені здається, що треба наповнити образ молодого Любомира, аби його могла краще відчути молода авдиторія. Напев$ но, образ розвиватиметься, бо, коли вистава починає рухатися своїм репертуарним шляхом, во$ на викристалізовується. Хочу, аби продовжилася наша творча співпраця з Київською оперою. Маю пропозицію, яку зараз розглядаємо.
денти. Натомість і радикальна ук$ раїнізація, і прихована русифіка$ ція найбільше має підтримки се$ ред наймолодшої категорії опита$ них (до 29 років), на найменше – серед категорії 30$44 років. Опитування проведене мето$ дом телефонних інтерв’ю (CATI) на основі випадкової вибірки мо$ більних телефонних номерів у всіх підконтрольних уряду регіо$ нах України серед 2012 громадян України від 18 років. Формально за звичайних обставин статис$ тична похибка вибірки (з імовір$ ністю 0,95 і з врахуванням дизай$ н-ефекту 1,3) не перевищує 2,9%. При оцінці трьох випадково ві$ дібраних варіантів мовної політи$ ки кожен з них оцінили близько 666$675 респондентів, що дає по$ хибку не більше 5,1%.
За інформацією агентства “Інтерфакс-Україна”
Культурний простір · “Наш театр тим і унікальний, що ми можемо демонструвати на сцені різні жанри”. · с. 14сторінка оригіналу ↗ Едуард ОВЧАРЕНКО Фото Вадима ГНІДАША
– У жовтні 2022 року ми ста$ вили в Каунасі (Литва) балет “Аладдін”, – пригадує режисер$ постановник рок-опери “Патрі$ от”, директор – художній керів$ ник Київської опери Петро Кача$ нов. – Там я побачив виставу про їхнього національного героя. Це була людина, яка спалила себе на знак протесту проти радянської влади. На честь цього героя по$ ставили мюзикл під назвою “1972”. Подумав, що нам у театрі теж треба мати виставу про нашого національного героя, але це має бути не конкретна особа, а збір$ ний образ. Можливо, це історія про одного з нас. Такі люди існу$ ють, вони справжні патріоти не на словах, а на ділі. Ми показали людину, яка не є святою, ідеалізо$ ваною. Вона має свої вади, проб$ леми, свої досягнення, втрати. Але разом із тим є справжнім пат$ ріотом України. Спершу уявляв, що вистава базуватиметься на музиці “Братів Гадюкіних”. Але, коли почали працювати над лібрето, то почали виникати інші образи, інші кар$ тини. І я почав підбирати інші пісні. Так з’явилися Андрій Кузь$ менко (Скрябін), Марія Бурмака, Тарас Петриненко, Кость Моска$ лець. А практично в останню хвилину з’явився Ярмак. Адже потрібно було відобразити щось характерне для Майдану. Пісня “22” спочатку звучала росій$ ською, а Дмитро Тодорюк її пе$ реклав. Ця пісня і є символом Майдану. Робота над лібрето була побу$ дована так, що спочатку з’явля$ лися якісь ідеї, які я обговорював з Дмитром Тодорюком. І він ці ідеї об’єднував в діалоги чи моно$ логи. Так з’явилися і закадрові тексти, бо нам потрібно було по$ єднати події, що почалися 1989 року і закінчилися 2022$го. У кі$ но зробити це було б простіше. А тут треба було відобразити хроно$ логію важливих подій і великий відрізок часу. При цьому вкласти$ ся у 2 години 20 хвилин. Раніше я як режисер не робив таких великих проєктів, але мріяв створити подібну виставу. Я сам підбирав музику, яка потім була використана тут. Вже уявляв, якою має бути ця постановка. Шукав драматичного режисе$ ра. Це вистава музична, але мені здавалося, що драматичний ре$ жисер краще поставить її в кон$ тексті наших історичних подій. Під час розмови відомий режисер запитав у мене, якою має бути музика. Відповів, що “Брати Га$
Стратегія лагідної українізації щодо зміцнення позицій україн$ ської мови без тиску щодо побу$ тового використання російської мови підтримується 87% україн$ ців (для 53% повна повністю прийнятна) і для 10% вона не$ прийнятна (для 4% категорично), свідчать результати опитування, проведеного 2$14 вересня Київ$ ським міжнародним інститутом соціології (КМІС). Радикальна українізація, яка передбачає стигматизацію і тиск на російськомовних громадян для переходу на українську мову, за$ борона використання російської мови навіть на побутовому рівні, згідно результатів дослідження, прийнятна для 63% українців (для 33% повністю прийнятна), а не$ прийнятна для 32% (для 14% ка$ тегорично неприйнятна). З іншого боку, приховане зро$ сійщення, яке передбачає вико$
дюкіни”. А він навіть не знав, хто це такі. Я зрозумів, що якщо віддам цю роботу комусь іншому, то не знайду собі місця – емоційно і морально. Можу сказати, що всі мої задуми, ідеї, намагання і прагнення загалом втілилися і абсолютно повноцінно вклалися в сюжетну лінію. На мою думку, вийшла достойна, повноцінна вистава. Спочатку ми провели кастинг. У нас оперний театр, оперні го$ лоси, а тут абсолютно інший жанр – рок, реп і поп-музика. Тож ми запросили солістів, які у нас не працюють. Виставу зроби$ ли практично за місяць. Звичай$ но, мені допомагав режисер Дмитро Тодорюк, за що йому ду$ же вдячний. Виконавець головної ролі Зі$ новій Карач – музикант, радіове$ дучий. Мене він приємно вразив своєю щирістю і працелюбністю. Загалом запрошені артисти ніко$ ли не говорили, що їм важко, ні на що не нарікали. Вони відпові$ дально поставилися до цієї прем’єри і чесно виконали свою місію. Якщо Зіновій для мене – це справжнє відкриття, то Ольгу Жмуріну та Анастасію Яценко я знаю й по інших проєктах. Орина Гужва теж для мене відкриття – епатажна солістка, яка виконала роль Іванни. Ми давно працюємо з Юрієм Годо, він зіграв у нас не одну виставу. Так само Антон Пе$ регуда талановитий вокаліст. У різних складах вони з Юрієм ви$ конують роль Професора. Щодо інших виконавців.
Роль Олени виконує Ганна Твер$ дова. Роль Васі – Дмитро Тодо$ рюк та Владислав Фоміних. Вов$ чика зіграв Артем Куріний та Во$ лодимир Щур. Важливі епізодич$ ні ролі лікарів – Андрій Гонюков, Ганна Шевченко, Анна Зарецька, Євген Бічасний, Ганна Семець. А ще – Наталія Чепченко, Марія Антоневська, Данило Коток, Ро$ ман Перевертун, Сергій Макієн$ ко, Вікторія Осадчук. Також у нас є ролі, які вико$ нав хор у двох номерах – “Карпа$ ти” програли футбол” і “Ми хо$ дили-дили-дили”. Це драматичні акторські ролі, і солісти хору ви$ конали їх досить успішно. Задіяли і балет. Він у нас до$ сить унікальний. Сьогодні вони грають у виставі “Патріот”, а зав$ тра – в балеті Анатолія Кос-Ана$ тольського “Сойчине крило”. Наш театр тим і унікальний, що ми можемо демонструвати на сцені різні жанри. У нас є проєкт “Джазова абетка”. Від джазу до класичної опери – ми маємо великий потенціал з нашими солістами, балетом, хо$ ром і оркестром. Цінність нашого театру в тому, що він справді ро$ динний. Його цільова авдиторія – дорослі, юні глядачі і діти. Ре$ пертуарні вистави у нас теж різ$ нопланові, починаючи від “Сим$ фонічної абетки” і закінчуючи “Сойчиним крилом” чи оперою “Фальстаф”. Та повернімося до рок-опери “Патріот”. Євген Воронко не тільки диригент-постановник, він ще й автор фінальної пісні “Вийди, змучена людьми…” на слова Олександра Олеся. Він ще й один із небагатьох, хто має хист бути диригентом-постановником вистав, пов’язаних із рок$ чи по$ пулярною музикою. Також варто сказати про Крістіну Шишкарьову – хорео$ графа-постановника нашої вис$ тави. Вона підготувала виразні номери. Це нове уявлення про те, як можна ставити балетні номери в нашому театрі. Не можна не згадати і Анжелу Масленнікову, яка забезпечила хорові голоси і працювала над мі$ зансценами хору. На художника-постановника і художника з костюмів вирішив запросити Марію Левитську. Нам потрібно було показати як кос$ тюми 1990$х, так і 2000$х. Період становлення нашої держави ві$ дображений і в костюмах. Марія Левитська працювала разом із командою – це Мілана Скорик і Станіслав Петровський. Я задо$ волений цією співпрацею на всі 100. Опера “Патріот” – ще не го$ товий продукт. У мене є ідея що$ до фіналу. Також треба доопра$ цювати декілька сцен. Раніше в репертуарі нашого театру був балет “Жізель”, який не йде вже багато років. Зараз бу$ демо його відновлювати. Оновле$ ну версію плануємо показати наприкінці листопада. Головний диригент нашого театру Василь Василенко ініціює постановку опери Юлія Мейтуса “Ярослав Мудрий”. Але я хочу, щоб ми поставили цю виставу на Софійській площі. Це моя мрія. У нас занадто мала сцена для та$ кої масштабної постановки. Хо$ тілося б, щоб цей показ був прис$ вячений нашій перемозі. А потім у меншому масштабі ми могли б показувати цю оперу і на сцені нашого театру. – У театрі був відкритий кас$ тинг, про який я дізнався із соці$ альних мереж, – продовжує роз$ мову виконавець ролі Любомира Зіновій Карач. – Подав анкету на дві ролі. Врешті сформували ви$ бір і обрали мене на роль Любо$ мира. З 2011 року я займався рестав$ рацією української музики. На той час інтерес до українського, особливо того, що робилося до відновлення незалежності Украї$ ни, був невеликий. А я якось по$ чув музику Богдана Весоловсько$
44-й театральний сезон Київська опера (Київський муніципальний академічний театр опери та балету) розпочала з рок-опери “Патріот” на музику “Братів Гадюкіних”, Марії Бурмаки, Костя Москальця, Тараса Петриненка, Кузьми Скрябіна, Олександра Ярмака, Євгена Воронка.
Культурний простір · “Наш театр тим і унікальний, що ми можемо демонструвати на сцені різні жанри”. · с. 14сторінка оригіналу ↗ Початок тексту може бути неповним — звірте зі сторінкою оригіналу
ристання нібито демократичного підходу з посиланням на бажання більшості населення для фактич$ ного зміцнення і поширення ро$ сійської мови на різних рівнях, при тому що українська мова ли$ шиться єдиною державною, прий$ нятна для 54% опитаних (у т. ч. для 21% цілком) і неприйнятна для 39% (у т. ч. для 19% категорично). В розрізі макрорегіонів на за$ ході України лагідна українізація прийнятна для 83% жителів, неп$ рийнятна для 12%. Радикальна українізація прийнятна для 72%, неприйнятна для 22%. Прихова$ на русифікація прийнятна для 42%, неприйнятна для 50%. В центрі України лагідна ук$ раїнізація прийнятна для 90% жителів, неприйнятна для 8%. Радикальна українізація прий$ нятна для 67%, неприйнятна для
28%. Прихована русифікація прийнятна для 55%, неприйнят$ на для 39%. На півдні України лагідна ук$ раїнізація прийнятна для 88% жителів, неприйнятна для 6%. Радикальна українізація прий$ нятна для 56%, неприйнятна для 38%. Прихована русифікація прийнятна для 66%, неприйнят$ на для 30%. На сході України лагідна ук$ раїнізація прийнятна для 81% жителів, неприйнятна для 14%. Радикальна українізація прий$ нятна для 31%, неприйнятна для 58%. Прихована русифікація прийнятна для 68%, неприйнят$ на для 13%. Для україномовних у побуті лагідна українізація прийнятна для 88%, неприйнятна для 9%. Радикальна українізація прий$
нятна для 73%, неприйнятна для 21%. Прихована русифікація прийнятна для 46%, неприйнят$ на для 48%. Для російськомовних у побуті лагідна українізація прийнятна для 83%, неприйнятна для 13%. Радикальна українізація прий$ нятна для 29%, неприйнятна для 68%. Прихована русифікація прийнятна для 86%, неприйнят$ на для 11%. Серед українсько-російських білінґвів лагідна українізація прийнятна для 85% опитаних, неприйнятна для 8%. Радикальна українізація прийнятна для 44%, неприйнятна для 46%. Прихова$ на русифікація прийнятна для 72%, неприйнятна для 20%. У віковому розрізі лагідна ук$ раїнізація зустрічає тим більше підтримки, чим молодші респон$
Арт%калейдоскоп · “Колись славетний Володимир Івасюк написав крилатий рядок: “Пісня буде поміж нас!”. Це якраз і про нас”. · с. 15сторінка оригіналу ↗ Останнім часом сум’яни та гості міста звернули увагу на помітну активізацію творчого життя в обласній філармонії. Концертні заходи стали яскравими, змістовними, привабливими. Тож глядачі залюбки відвідують їх, поспішаючи на вогник закладу. Днями колектив урочисто розпочав 88-й концертний сезон – четвертий у складних воєнних умовах. Про непросте сьогодення у прифронтовому місті розповідає директорка філармонії, заслужена артистка України Тетяна ЛАСТОВЕЦЬКА.
– Тетяно Миколаївно, розкажіть про колектив філармонії, щоб читачі тижневика “Слово Просвіти” мали уявлення, хто сьогодні творить культуру в прифронтових Сумах. – Наша філармонія – провід$ ний культурно-мистецький за$ клад Сумщини, що має вагоме значення в розвитку музичного та театрального мистецтва регіо$ ну й України загалом. Приміщен$ ня розташоване в самісінькому центрі Сум, має важливе істори$ ко-культурне значення, адже зве$ дене наприкінці 1890$х років як будинок земського зібрання. Тож ми по-доброму “приречені” мак$ симально відповідати високому духовному призначенню. Активно популяризуємо кла$ сичну, народну, сучасну україн$ ську та світову музику, пісні, сприяємо збереженню націо$ нальних традицій та формуванню високих духовних цінностей у суспільстві. До складу філармонії входять такі провідні творчі ко$ лективи, як академічний камер$ ний оркестр старовинної та су$ часної музики “Ренесанс” під ке$ рівництвом Олени Обозної, ака$ демічний ансамбль народної піс$ ні “Слобожанські барви” (керів$ ник Діана Аполлонова), вокаль$ ний ансамбль “Елегія”, дуети – заслужених артистів України Олени та Костянтина Обозних, а також “Квітана”, танцювальний колектив “DRIVE DANCE” (Ма$ рина Шевченко), джазовий ко$ лектив “DR. JAZZ” (Олександр Храпов), окремі солісти-вокаліс$ ти й інструменталісти. Загалом у нашому колективі понад 120 працівників, у тому числі 80 артистів, більшість з яких є лавреатами престижних міжнародних та всеукраїнських конкурсів. Заклад є організатором чис$ ленних фестивалів, мистецьких акцій та культурних проєктів, се$ ред них – концерти пам’яті за$ хисників України, благодійні виступи на підтримку Збройних Сил України, виїзні концерти для військових, переселенців та жи$ телів прикордонних громад. – Деталізуйте, будь ласка. – Упродовж останнього часу підготували десятки прем’єрних концертів, у тому числі торік вперше в історії закладу відкрили концертний сезон оперою “Дідо$
на та Еней”. Лише за 2024 рік створили понад 70 прем’єрних концертних програм, серед яких уперше тематичні концерти “Я хочу сказати дякую”, “Кавова кантата”, “Солоспіви”, “Нашим захисникам”, “Ворога поборе$ мо”, “Нескорені. Незламні”; цикл новорічних святкових кон$ цертів; проєкт “Квітка України”, присвячений Квітці Цісик; кон$ церт-шоу “Lady Opera”; триб’ют гурту “Скрябін”; камерна поста$ новка “Цілую з першого рядка” – вечір поезії та камерної опери, концерт пам’яті “Ігор Поклад. Національна легенда”, концерт, присвячений дню народження поета Юрія Рибчинського, та ба$ гато інших. Особливої уваги надаємо ви$ хованню молоді та підтримці об$ дарованих дітей і юнацтва, з яки$ ми організовуємо спільні проєк$ ти, освітні програми. – Знаю, що філармонія гідно презентує українське мистецтво за кордоном, бере участь у міжнародних культурних обмінах та творчих проєктах, сприяючи піднесенню авторитету України у світі. – Саме так. Ми є постійними учасниками різноманітних фес$ тивалів, у тому числі ХІ Міжна$ родного фестивалю української культури Ucrania Fest, що недав$
но відбувся у місті Барселона (Королівство Іспанія). Я побува$ ла там разом із колегами Макси$ мом Шолохом та Вікторією Мо$ розовою. Надзвичайно цікава і корисна поїздка, в ході якої не тільки презентували українське мистецтво, а й познайомилися з колегами з більш як півтора де$ сятка країн, представники яких долучилися до свята. Як і візити до Швейцарії та Італії, які стали обопільно корис$ ними. Чи не найяскравішою ста$ ла наша участь у ювілейному концерті Superar Suisse, що від$ бувся у театрі LAC у місті Лугано (Швейцарія) та об’єднав сотні та$ лановитих дітей і молодь з різних країн світу. – Одна з яскравих творчих сторінок філармонії – пісенна, до того ж левова частка творів, які виконують артисти, написана місцевими сумськими авторами – поетами та композиторами. – Колись славетний Володи$ мир Івасюк написав крилатий ря$ док: “Пісня буде поміж нас!”. Це якраз і про нас. Кожен вокаліст$ соліст прагне мати у власному ре$ пертуарі не тільки пісні, які стали класикою і виконуються зараз на всеукраїнському рівні, а й своїх земляків. Тут виокремлюються двоє наших відомих митців, зна$ них в Україні і за кордоном: за$
служений діяч мистецтв Ук$ раїни Валерій Козупиця, який пише музику, і заслужений працівник культури України Євген Радченко – вони мають окремі сольні програми. Як приклад: у планах на жовтень – творчий вечір “Ці$ нуй життя”, під час якого лу$ натимуть пісні на слова міс$ цевих авторів. А ще в роботі низка нових творів, які, спо$ діваюсь, незабаром лунати$ муть зі сцени філармонії. – Колективу доводиться працювати в доволі складних умовах прифронтового міста. – На жаль. Щоденні обстріли, вибухи, руйнування вже стали ледь не звичним явищем. 13 квіт$ ня цього року – особливо трагіч$ ний день у житті нашого міста: тоді ворожа ракета забрала життя 35 мешканців Сум, у тому числі нашої чудової органістки та піа$ ністки Олени Когут. Світла їй пам’ять. На вшанування колеги провели окремий концерт, де зга$ дали всіх невинно убієнних і за$ гиблих захисників України. Того ж дня вибухова хвиля ви$ била у приміщенні філармонії вікна, пошкодила двері. Але ми гуртом відновили все, бо знаємо: Суми – місто-герой, тож кому, як не нам, тримати культурно-мис$ тецький фронт задля перемоги. Як і нашим колегам, які нині бо$ ронять Україну у складі ЗСУ та інших формувань. Концерти проводимо з ре$ тельним дотриманням усіх безпе$ кових вимог та рекомендацій, ад$ же йдеться про найдорожче – життя наших глядачів і слухачів. – Можливо, зайве запитувати про найближчі плани, але все-таки. – Так, у сьогоднішніх умовах зазирати в майбутнє – справа невдячна, однак і без планів не можна. Майбутні афіші щоміся$ ця неодмінно матимуть не менше 15$17 творчих позицій – прем’єр$ них, різнопланових, розрахова$ них на шанувальників різних ви$ дів і жанрів мистецтва. Плануємо виступ у місті Бонн (Німеччина) у рамках програми NUMO, яка реалізується за під$ тримки Представництва Україн$ ського інституту в Німеччині та покликана популяризувати мис$ тецтво України за кордоном, роз$ вивати інституційне партнерства у сфері культури, зміцнювати культурну дипломатію між Украї$ ною і Німеччиною. Тетяна Ластовецька народи7 лася в Сумах у сім’ї музикантів. Має вищу педагогічну освіту по класу вокалу і вчителя музики, етики, естетики та художньої культури. Навчалася в Консерва7 торії Південної Швейцарії, де здо7 була освіту за спеціальністю “Му7 зичне мистецтво” та кваліфіка7 цію магістра мистецтв в музично7 му виконавстві. Веде активну кон7 цертну діяльність на сценах Сум7 щини, України, за кордоном. Сум7 ську обласну філармонію очолила у травні минулого року.
Спілкувався Олександр ВЕРТІЛЬ
Загалом постраждали: клубні заклади – 1175; бібліотеки – 848; заклади мистецької освіти – 184; музеї та галереї – 133; теат$ ри, кінотеатри та філармонії – 50; заповідники – 9; парки, зоо$ парки – 11; цирки – 4; кіносту$ дія у м. Києві. Руйнування зафіксовані у 326 територіальних громадах по всій Україні. Найбільше – в гро$ мадах Донецької (46 ТГ), Сум$ ської (37 ТГ), Харківської (33 ТГ), Чернігівської (31 ТГ), Запо$ різької (28 ТГ), Миколаївської (23 ТГ), Дніпропетровської (22 ТГ), Київської (21 ТГ), Луган$ ської (12 ТГ) областей. Майже вся територія Луган$ ської та значні частини терито$ рій Запорізької, Донецької та Херсонської областей перебува$ ють у тимчасовій окупації. Це унеможливлює точний обраху$ нок кількості закладів культури, що постраждали внаслідок бо$ йових дій та окупації.
За інформацією Міністерства культури та стратегічних комунікацій України
Арт%калейдоскоп · “Колись славетний Володимир Івасюк написав крилатий рядок: “Пісня буде поміж нас!”. Це якраз і про нас”. · с. 15сторінка оригіналу ↗ Станом на 25 вересня через російську агресію в Україні зруйновано та пошкоджено 1599 пам’яток культурної спадщини та 2415 об’єктів культурної інф$ раструктури. Серед пошкоджених об’єктів культурної спадщини: 149 мають статус національного значення, 1300 – місцевого, 150 – щойно виявлені. Загалом пошкодження за$ фіксовано в 18 областях. Най$ більших руйнувань зазнали пам’ятки у Харківській області – 341, Херсонській – 293, Одеській – 182, Донецькій – 173, Київській області та м. Киє$ ві – 154. Водночас внаслідок обстрі$ лів та бойових дій постраждали 2415 об’єктів культурної інфра$ структури, з яких 491 – повніс$ тю знищено. Найбільших втрат культурна інфраструктура зазнала в До$ нецькій, Харківській, Херсон$ ській, Київській, Сумській та Миколаївській областях.
16 Подія року · “Все разом – найвродливіша в цілому світі Україна Олександра Мельника”. · с. 16сторінка оригіналу ↗ Галина ДАЦЮК, журналістка, м. Київ Фото Георгія ЛУК’ЯНЧУКА
Виставка “Пора” вибраних творів видатного українського художника-монументаліста, творця
О. Мельник з художницею Вірою Бариновою Кулебою історичного живопису і мозаїк Олександра Мельника відкрилася в Києві у БЦ “Леонардо” в рамках проєкту ArtAsters. Олександр Мельник, родом з Офірни, офірує нам любов. Його найвища любов – Україна. Вона дивиться на нас очима Бога – “Бачу справи твої, людино”. Любов живе в кожній його картині, кожній пелюстці дивовижних квітів, які плекає навіть на лютому морозі. Вона молиться повсякчас з його фресок у Михайлівському Золотоверхому Соборі. Любов зустрічає прибулих у столицю гостей на Київському залізничному вокзалі. Вона вітає маленьких глядачів у Театрі ляльок біля Володимирової гори. Сьогодні його шедеври створили своєрідний стінопис у серці Києва, поблизу Золотої Брами. Зібрані воєдино картини Олександра Мельника засвідчують талант творця, українця і громадянина. Вони просвітлюють і животворять. Захід зібрав знакових особистостей нашої історії й сучасності, людей, які здобували незалежність України, плекають наші цінності, утверджували і утверджують українську ідентичність – визначних культурних діячів, дипломатів. В їх числі – громадський і політичний діяч Богдан Горинь, художниця і навчителька Олександра Мельника Віра Баринова-Кулеба, правозахисник і державник Олесь Шевченко, Надзвичайний і Повноважний Посол України Ігор Осташ, творчий побратим, прекрасний художник Олесь Соловей, захисник української мови, журналіст Тарас Марусик і ще багато-багато прихильників таланту самобутнього митця і подвижника української культури Олександра Мельника. Я запрошувала пана Олександра на прямі ефіри на Радіо Культура перед бієнале “Україна від
Трипілля до сьогодення”, перед виставкою “Надія”, під час Революції Гідності, де він озвучував нашу болючу дорогу до самоідентифікації. На одну з передач він прийшов просто з Майдану, із запахом диму і горілої гуми. І коли зняв шапку, я побачила кров на білій хусточці, якою він прикрив під шапкою голову. Його було поранено, а він про це змовчав. Бо Мельник – художник-воїн. І воює не лише за монументальний живопис, а й з лицарською силою обстоює українську мову. Він відчув на собі, як принижували за рідну мову її носіїв. В інституті Олександр один говорив українською і був “незручним” у спілкуванні. Пам’ятав, як мама заговорила до якогось мізерного начальника, а той загарчав: “говорите человєчєским язиком”. За розмову українською якесь п’яне мурло обізвало сестру Наталку колхозніцею. І коли 2016 рік було оголошено роком англійської мови, Олександр Мельник з обуренням написав Президенту відкритий лист, зауваживши, що англійську мову добре б знати, але вона не потребує захисту. А українську треба знати і захищати, щоб вижити Україною, і це питання її існування. На його думку, “зросійщення – це духовна окупація”. Утрапивши в силове поле творчості Олександра, людина починає прозрівати, ставити собі запитання, хто я, і шукати своє ім’я. А зрозумівши, прагне вибороти простір свободи для власного я і свободу українській землі, яка дає силу любити і творити. І якій росія не дає життя, відколи з’явилася... Над усім цим українським Всесвітом роздумує художник Олександр Мельник у своїх картинах. Його творчі роздуми сягають глибини, порівняно з якою магма – 250 кілометрів углиб землі – суща мілина. Бо енергія
Олександр Мельник біля портрета доньки творчості Художника Мельника народжується і вибухає з всенаповнення Україною, з найглибших глибин до найвищого неба. І він не лише прагне осягнути цей нерозмитий космос, сконцентрований у певних кордонах, з атрибутами влади і держави, а й уладнати, скерувати його до правди. Яка у свободі, яку ніхто не має права спинити чи забрати. У свободі, за яку треба боротися і перемогти. Осмислення історії України Художник подає не для того, щоб ми оплакували, а для вибуху волі до життя. Про це його картини. У яких перемагає любов і краса. Де матері і діти. Де надія і квіти. Де донечка і ніжність. Де світло Бога і сонце. А все разом – найвродливіша в цілому світі Україна Олександра Мельника. Надивившись на відкритті виставки цього дива, дівчинка з ім’ям Ніка сказала вдома: “Мамо, мені треба про це поговорити!” А художник з Офірни, знову ізнову бере до рук пензля і творить любов. З упевненістю: Любов к Отчизні де героїть, Там сила вража не устоїть. Там грудь сильніша од гармат. Дякую, дорогий пане Олександре, за Вашу найщедрішу у світі офіру.
Фото на згадку про презентацію виставки “Пора”, 2 жовтня 2025 р., м. Київ
16 Подія року · “Все разом – найвродливіша в цілому світі Україна Олександра Мельника”. · с. 16сторінка оригіналу ↗ Друзі! Тижневик “Слово Просвіти” – один із небагатьох нині існуючих островів незалежного українського слова в інформаційному морі — за певного “сприяння” нашої влади опинився на межі припинення свого існування. І тільки ми самі, хто любить, шанує і дорожить українським правдивим і об’єктивним словом можемо допомогти “Слову Просвіти”. Будьяка фінансова підтримка видання – це вагомий внесок в українську справу. Тож подаємо Вам наші банківські реквізити: АТ КБ "ПРИВАТБАНК" (ЄДРПОУ банку 14360570, код банку 305299) вiдкрито рахунок: № UA263052990000026004036804116; отримувач: ГО “Всеукраїнське товариство “Просвіта” ім. Тараса Шевченка; код ЄДРПОУ: 00031756. Призначення платежу заповнюється платником так, щоб надати повну інформацію про платіж.
Відповідальний секретар
Ірина ШЕВЧУК
Літературна редакторка
Галина ДАЦЮК
Коректорка
Олена ГЛУШКО
Комп’ютерна верстка
Ірина ШЕВЧУК
Бухгалтерія
279-41-46
А д р е с а р е д а к ц і ї : вул. Хрещатик, 10-Б, м. Київ, 01001
E-mail: slovo_prosvity@ukr.net
Надруковано в ТОВ “Мега-Поліграф”, 04073 м. Київ, вул. Марка Вовчка, 12/14.
Листування з читачами — тільки на сторінках газети. Відповідальність за достовірність інформації несуть автори. Редакція залишає за собою право редагування та скорочення текстів. Редакція не завжди поділяє погляди своїх авторів. При використанні наших публікацій посилання на “Слово Просвіти” обов’язкове.
І н д е к с г а з е т и “Слово Просвіти” — 30617
16 Подія року · “Все разом – найвродливіша в цілому світі Україна Олександра Мельника”. · с. 16сторінка оригіналу ↗ Засновник: Всеукраїнське товариство “Просвіта” імені Тараса Шевченка Реєстраційне свідоцтво КВ № 4066 від 02.03.2000 р.
Шеф-редактор Павло МОВЧАН
Головний редактор
Ігор ЗОЦ
Р е д к о л е г і я
Любов ГОЛОТА (голова)
Павло МОВЧАН
Микола ТИМОШИК
Георгій ФІЛІПЧУК
Микола ГОЛОМША
Юрій ГАНДЗЮК
Галина ДАЦЮК
Євген БУКЕТ