Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
← Архів «Слова Просвіти»

Слово Просвіти, №43 за 2011 рік

16 с. · 40 записів · PDF у Вікісховищі ↗ · CC BY 4.0

Текст отримано з PDF і розділено на матеріали автоматично. Межі частини матеріалів редакційно не перевірені: окремий запис може містити кілька матеріалів, лише частину одного або службовий блок (наприклад, передплату). Першоджерело — сторінка газети в PDF.

Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗

ВСЕУКРАЇНСЬКИЙ КУЛЬТУРОЛОГІЧНИЙ ТИЖНЕВИК 43 (628), 27 жовтня — 2 листопада 2011 ГІСТЬ РЕДАКЦІЇ ОЛЕКСАНДР БАГАНЕЦЬ

Колаж Олеся Дмитренка ОБГОВОРИМО? Світлана ОРЕЛ, м. Кіровоград Із часу новітнього відродження “Просвіти”, років ще підступу до нашої незалежності, та й практично усі двадцять років нашої формальної незалежності ті, кому дорога наша мова й культура, хто зберіг у душі людську й національну гід$ ність, займалися відродженням україн$ ства у найрізноманітніших його формах і проявах. Українські світлиці, вечори, презентації, виставки, виступи, конкур$ си, акції — зробленого не перерахувати. Очевидно, в умовах внутрішньої невизна$ ченості української нації, її національно$ го недокрів’я ця робота була і актуаль$ ною, і необхідною. В умовах нинішньої квазідержавності, коли гуманітарний чинник як ніколи послаблений, а фор$ мальна еліта країни зорієнтована на мате$ ріальні цінності, ця діяльність, здавалося б, мала ще посилитись. Ясна річ, від цієї роботи відходити і відмовлятися не мож$ на, та варто було б і для себе, і для сус$ пільства констатувати і враховувати інші тенденції. Річ у тім, що за двадцять років неза$ лежності виросло нове покоління, яке, на відміну від, скажімо, мого, вивчало з мо$ лодших класів історію України, зростало хоч і в російськомовному інформаційно$ му просторі, але з усвідомленням і при$ сутністю духовних цінностей українсько$ го світу. Та й держава, хоч би як там було, не могла не звертати увагу на український національний чинник, і хоч інколи й формально, та все ж розвивала його. Маю на увазі різноманітні заходи, конкурси для дітей і молоді патріотичного, україн$ ськи наснаженого змісту. Слід віддати на$ лежне, працівники культури і освіти роб$ лять це доволі професійно і вміло. Чи є потреба дублювати таку роботу громад$ ХТО ЗНИЩИВ ПОГРУДДЯ КОБЗАРЯ В СТАХАНОВІ? МАКСИМ СТРІХА: “НАУКА ПОТРЕБУЄ ЧЕСНОСТІ”
Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗

УКРАЇНА — НАШЕ ВСЕ, А В УКРАЇНІ ВСЕ — НАШЕ?

Знаю, що накличу на себе шквал критики багатьох, можливо, однодумців, з якими, власне, не маю принципових розбіжностей у поглядах, але які не схочуть або не зможуть прийняти моїх сумнівів. Та водночас вважаю необхідним поділитися ними, почути іншу думку. Таку ж небайдужу і зацікавлену. ським активістам, які здатні хіба що на самодіяльне відтворення? Інша річ, коли йдеться про ті регіони, де ця робота або не проводиться взагалі, або занадто фор$ мальна. Тут, звісно, необхідно підтриму$ вати з допомогою громадськості присут$ ність українського культурного чинника наскільки це можливо. Вважаю, окремо слід сказати про та$ ку форму, як створення українських світлиць. Звісно, вони не викликають заперечень як елемент музейний, етног$ рафічний. Але коли колега присилає із сусідньої області фото організованої їх$ нім осередком світлиці, то, крім захоп$ лення зробленим та усвідомлення вели$ кої спільної праці, все-таки виникає за$ питання. Чому такі осередки українства створюємо ми, українці, що віками жи$ вуть на цій землі? Для чого нам їх ство$ рювати, адже тут — наше все? Логічніше було б, аби подібні острівці національ$ ного життя створювали для своїх това$ риств національні меншини — росій$ ська, наприклад, світлиця, чи вірмен$ ська, чи болгарська. Як на мене, тут грає роль психологічний чинник, ми настіль$ ки звикли не почуватися господарями на своїй землі, що підсвідомо створюємо штучні острівці національного життя. Цей стереотип варто змінювати. Україна — наше все, але й в Україні все — наше. А етнографічні елементи мають бути там, де їм і належить — у музеях, скансе$ нах. На тому ж фото бачу — виставка кар$ тин. Знову — портрет Шевченка в незмін$ ному кожусі, козак і дівчина, хатина під соломою… Це — наше, українське, а при$ ватна картинна галерея нещодавно від$ крита у Кіровограді, яка активно пропа$ гує образотворче мистецтво і де зібрано картини представників різних художніх шкіл, це що — не наше? Так, власник га$ лереї російськомовний, можливо, навіть не позбавлений імперських стереотипів, але це не привід відвернутися від того явища, яке він творить, і оголосити його поза українським контекстом. Звісно, треба давати категоричну оцінку висту$ пам чи будь-яким антиукраїнським вия$ вам, але й орієнтуватися слід насамперед на професіоналізм, високий культурний рівень, а не на примітивний прояв фор$ мального українства. Ще приклад. Просвітяни, особливо у західних регіонах, де підтримка громади солідніша, вважають своїм обов’язком видавати місцеву просвітянську газету. Добре, якщо для цього є підготовлені кадри і відповідна матеріальна база. За винятком серйозної потуги Василя Че$ пурного у Чернігові, цього практично НСПУ: МАЙНО ЧИ ТВОРЧІСТЬ? 12–13
Суспільство · “Не реформа дасть позитивний результат, а кадри”. · с. 2сторінка оригіналу ↗

ООЛЛЕЕККССІІЙЙ ББААГГААННЕЕЦЦЬЬ:: «ПРАВО І ЗАКОН — ЦЕ ТЕ, ЩО ВЛАДА ЗАВЖДИ ХОЧЕ ПІДКОРИТИ СОБІ»

Однією з найбільш резонансних кримінальних, а швидше політичних справ є нині звинувачення колишнього міністра МВС Юрія Луценка. Який, попри обґрунтовані клопотання адвокатів, серйозні проблеми зі здоров’ям продовжує перебувати за ґратами. Один із адвокатів Юрія Луценка — колишній заступник Генерального прокурора України Олексій БАГАНЕЦЬ. Пішовши торік із прокуратури, він створив власну адвокатську компанію. А щойно у Києві вийшла документальна книга Олексія Баганця “Незручний прокурор”, яка відразу ж опинилася в центрі дискусій. Бо це він про себе — незручний прокурор, найперше для тих, хто волів би підкорити собі правоохоронні органи, закон і право, мати зручних правоохоронців. Але “зручний” — це майже “ручний”. Таким Олексій Баганець не був ніколи. Сьогодні відомий адвокат — гість нашої газети. Він, виходець із Полтавщини, випускник Харківської юридичної академії сім разів був прокурором області, зокрема очолював прокуратури таких великих і різних областей, як Львівська, Донецька, Дніпропетровська. Двічі був заступником Генерального прокурора України. У його кар’єрі — розслідування чи не першої в Радянському Союзі кримінальної справи кооператорів і рекетирів, не менш гучна справа по Львову про прихований продаж українських дітей за кордон, участь у розслідуванні справи Ґонґадзе. ШАБЛЯ ДЛЯ СЕКРЕТАРЯ ОБКОМУ — Олексію Васильовичу, маючи понад 30 років стажу роботи в прокуратурі, Ви, звичайно ж, можете розповісти про багато резонансних справ. Нагадайте дніпропетровську, про кооператорів і рекет проти них. — Це один із випадків, коли я зіткнувся не просто з відкритим втручанням у мою діяльність, а з фактами, що свідчили про вади тогочасного суспільства. Ми вийшли на лідера злочинного уг$ руповання, такого собі Олексан$ дра Мільченка на прізвисько Матрос. На того вже також було заведено оперативно-розшукову справу, її вів начальник відділу кримінального розшуку міської міліції. Коли ми затримали Мат$ роса, начальник ВКР того ж дня покінчив життя самогубством. Виявилося, що активну діяль$ ність банди Матроса понад вісім років патронували працівники органів внутрішніх справ. Почалося резонансне розслі$ дування, яке вів я як слідчий Ген$ прокуратури з особливо важливих справ. У ході слідства було звіль$ нено з посади майже всіх керівни$ ків обласної і міської міліції. Нев$ довзі ми затримали більше двох десятків злочинців. Це була дуже жорстока банда. Цеховики, тобто кооператори, розповідали на до$ питах, як людей вивозили в ліс, катували, примушували платити данину, скільки зниклих безвісти. Частина працівників міліції Дніп$ ропетровська була просто заляка$ на. Начальника ж міської міліції, який “кришував” бандитів, ті на$ зивали просто “Папа”… Корупція досягла таких розмі$ рів, що ми почали виходити на бандитські зв’язки з деякими ке$ рівниками обласного комітету компартії та облвиконкому. Були навіть свідчення, що бандити по$ дарували першому секретареві обкому партії дуже дорогу шаблю. Нам не вдалося розслідувати подібні епізоди до кінця, бо не$ вдовзі діяльність моєї слідчої гру$ пи було згорнуто, а мене відкли$ кано в Київ. Я зрозумів, у Києві побоювалися, що ми притягнемо до відповідальності когось з об$ ласного керівництва, бо верхівка правоохоронних органів області вже була вкрай корумпована. — Але втручання у слідство не припинилося і в часи нашої незалежної держави. Свідчення цього — не менш резонансна справа про усиновлення дітей у Львові... — 1996 рік. До мене справу вже розслідували рік і вісім міся$ ців, далі тягти неможливо. Я вив$ чив її і зрозумів, що четверо осіб, притягнуті до відповідальності, не були основними фігурами, тут замішаний перший заступник го$ лови обласної державної адмініс$ трації. Звинуваченим інкриміну$ валося перевищення службових повноважень і використання їх із корисливості. Ішлося про неза$ конне усиновлення дітей. Чинов$ ники, незважаючи на заборону уряду, продовжували фактично продавати наших дітей за кордон. Вести справу моїм поперед$ никам було дуже важко. Для прикладу, працівника УБОЗу Іго$ ря Пилипчука, котрий займався оперативним супроводженням справи, просто розстріляли, він дивом вижив. Постійні скарги, анонімки на працівників слідчої групи. Я дав вказівку слідчому, і ми затримали першого заступни$ ка голови ОДА. На мою думку, доказів по частині епізодів було зібрано достатньо. Був тиск і на суд. Зацікавлені особи зуміли натиснути на суд$ дю, змусили її відмовитися від розгляду справи. Лише суддя Ярослав Рудий, на якого вони не могли вплинути, завершив роз$ гляд справи, і суд під його голову$ ванням виніс звинувачувальний вирок всім фігурантам справи. РЕФОРМИ “ПІД СЕБЕ” — Ви доволі критично відгукуєтеся про замір з реформування правоохоронних органів. — Усі, хто приходить до вла$ ди, зокрема й до керівництва Ге$ неральною прокуратурою, щось міняють. Але зміна задля зміни нічого позитивного не зробить. Не реформа дасть позитивний результат, а кадри. Довгі роки нас підводили до того, що у прокуратури треба за$ брати функцію розслідування кримінальних справ. А хто ж це робитиме? Міліція? Та у неї сьо$ годні сотні тисяч нерозслідува$ них справ! Це сотні тисяч потер$ пілих людей, сотні тисяч непока$ раних злочинців. Останнім часом існує безліч вакансій на посади слідчих в органах МВС, переваж$ на більшість слідчих мають досвід роботи до трьох років. На мою думку, саме тому нікому розсліду$ вати службові злочини, хоч це — не квартирна чи кишенькова кра$ діжка. — Чому порушує закон той, хто мав би стояти на його сторожі? — Повертаюсь до питання кадрів. Їхнім добором і вихован$ ням останні десять років ми зай$ малися формально. І ще дуже важливий фактор: прокуратура поступово втрачає самостійність. Доходить до того, що глава ра$ йонної адміністрації заявляє, що він не хоче призначення того чи іншого прокурора або говорить: заберіть з району нинішнього прокурора! І прокурор області змушений переводити неугодно$ го прокурора і призначати, як водній із областей, кума глави ад$ міністрації. На жаль, у нас інколи призначають на посади людей, які взагалі далекі від прокурор$ ської справи. Відповідно: кого може виховати такий прокурор?! ПОЛІТИЧНЕ ПРАВОСУДДЯ — Ви причетні до розслідування низки резонансних справ, зокрема про вбивство Георгія Ґонґадзе, за розслідуванням якої наглядали у 2000—2002 роках. Вам дорікали, що, мовляв, не поспішаєте звинувачувати керівництво держави у причетності до злочину. — Я говорив тоді й сьогодні своєї позиції не змінив: звинува$ тити когось у причетності до зло$ чину можна лише у встановлено$ му законом порядку. До цього я ніяк не міг сказати, що підозрюю Леоніда Кучму чи ще когось. За$ кон узагалі забороняє розголошу$ вати дані слідства, які ганьблять честь і гідність людини, вина якої ще не доведена. — До речі, причетність тодішнього вищого керівництва держави до вбивства Ґонґадзе не доведена й сьогодні, через 11 років після злочину. Порушена справа проти Кучми якось відійшла на другий план за гучними справами проти Тимошенко і Луценка. А взагалі в нашій новітній історії чимало резонансних злочинів, убивств. І багато з них або нерозкриті, або якщо й дійшло до суду, то вердикт його викликає немалі сумніви в суспільстві. Загибель Чорновола, Гетьмана, Кирпи, Кравченка… — Стосовно деяких випадків, я не можу однозначно стверджу$ вати, що там не було складу зло$ чину. Єдине, я не дуже вірю у вбивство Кирпи і Кравченка. Добре знаючи обох, думаю, їх просто довели до самогубства. — Навіть якщо це було самогубство двома пострілами в голову, як у Кравченка? — Експерти ж пояснили, що це можливо. — Після того, як торік Вас змусили піти з посади прокурора Львівської області і після більш як тридцяти років служби в прокуратурі, Ви несподівано перекваліфікувалися на адвоката, створили юридичну компанію. Психологічно це, мабуть, було непросто? — Якби мені років 15 тому сказали, що колись стану адвока$ том, не повірив би. Ніколи не міг допустити, що в наш час притяга$ тимуть людей до відповідальності без будь-яких доказів. До речі, прокурор не завжди ж має тільки звинувачувати. Це робиться лише тоді, коли зібрано достатньо до$ казів вини. Якщо ж прокурор ба$ чить, що доказів недостатньо, він повинен відмовитися від обвину$ вачення. Так гласить закон. Коли торік я написав рапорт на звільнення, то не збирався йти в адвокати. Мета була — написа$ ти кандидатську дисертацію, вес$ ти викладацьку діяльність. Цим і почав займатися. Але протягом кількох місяців до мене звертало$ ся багато знайомих із проханням проконсультувати в ситуаціях, коли, наприклад, прокуратура висунула їм звинувачення, а на$ віть у самій постанові не вбача$ лось складу злочину. Потім звернувся ще один зна$ йомий, який займається серйоз$ ним бізнесом. У нього потужний юридичний департамент, вони “відбивають” акти податкової, ходять в господарські, адмініс$ тративні суди, але безсилі проти “наїздів” правоохоронців, мета яких — виманити у бізнесмена або гроші, або частину чи весь бізнес. Знайомий запропонував створити при його фірмі юридич$ ну структуру, яка б захищала від незаконних дій правоохоронців. — Як цікаво: захищати — від захисників закону. — Врешті, я створив само$ стійну адвокатську контору. За$ просив кількох працівників про$ куратури, яких знав як гарних спеціалістів та добросовісних прокурорів та слідчих, вони звільнилися з органів, склали від$ повідні іспити на адвокатів. І ми зараз працюємо разом. Відверто скажу, що сьогодні я ще дивлюся на справу і як проку$ рор, бачу порушення Закону, на які мої колишні колеги-прокуро$ ри чомусь не звертають або не хо$ чуть звернути увагу. — Ви адвокат у дуже резонансній справі — захищаєте Юрія Луценка. — У нього вже були свої адво$ кати. Але близькі родичі та довіре$ ні особи від імені Луценка зверну$ лися до нашого об’єднання з про$ ханням, щоб я включився в про$ цес, коли справа вже була в суді. Враховували, що я довгий час працював у прокуратурі, доскона$ ло знаю кримінальний процес. І я зі ще двома адвокатами нашого об’єднання вступив у процес. Коли ми детально ознайоми$ лися зі справою Луценка, негай$ но звернулися з клопотанням до суду — повернути її на додаткове розслідування. Бо те, що прочи$ тав у справі, не збігається з пред’явленим звинуваченням. Луценкові інкримінують, що він незаконно надав своєму водієві підвищену зарплату, незаконно добився збільшення йому стажу, пенсії, а ще — звинувачують у не$ законному наданні водієві квар$ тири. Почнімо з того, що по всіх цих епізодах Луценко не одержав особистої користі ані на копійку, до речі, це підтверджує і слідство. Тепер щодо шкоди начебто завда$ ної державі. Як можна Луценка звинувачувати у “викраденні” квартири у держави на користь водія, якщо він лише підписав наказ про прийом того в органи міліції з правом першочергового одержання квартири? Таких на$ казів міністри підписують десят$ ки, існує ціла процедура з надан$ ня квартир. При Міністерстві працює центральна житлова ко$ місія, яка й ухвалює рішення, ко$ му саме з працівників, які мають на те право, потрібно надати квартиру. Також без рішення житлової комісії місцевої держ$ адміністрації не може виділятися жодна квартира.
Суспільство · “Для державного чиновника, службовця є лише одна мова — державна”. · с. 3сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

Ще більш незрозуміло, коли Луценкові інкримінують, що він видав наказ, який призвів до та$ ких наслідків. Але цей наказ, згід$ но з законом, перевіряють попе$ редньо і візують перед поданням на підпис міністру начальники відділу, управління, департаменту, а також заступник міністра, під$ тверджуючи, що документ відпо$ відає законові. Це входить безпо$ середньо у їхні посадові обов’яз$ ки. На документах, які підписував Луценко, є всі ці необхідні візи. — У медіа постійно з’являються доволі тривожні повідомлення щодо стану здоров’я Юрія Луценка. Хочемо мати інформацію про це з перших вуст, від Вас як учасника процесу, представника захисту. — Стан здоров’я Юрія Луцен$ ка справді викликає тривогу. Днями для нього довелося навіть викликати швидку медичну до$ помогу просто під час судового засідання, бо стан здоров’я під$ судного різко погіршився. Захист Луценка направив офіційний запит до адміністрації СІЗО стосовно стану здоров’я і лікування нашого підзахисного. Запит продиктований тим, що 20 жовтня минув місячний термін, на який Юрію Віталійовичу було призначено схему лікування. А що далі? Тому ми й запитуємо: чи розроблена нова схема, чи є в умовах слідчого ізолятора мож$ ливість вести це лікування? Вза$ галі, у нас уже є вердикт лікарів, у якому зазначено, що належне лі$ кування Юрія Луценка може бу$ ти проведене лише в умовах спе$ ціалізованого медичного закладу. — Cуд чомусь не враховує цей вердикт? — Захист заявив клопотання про проведення нового ретельно$ го медичного обстеження Луцен$ ка, щоб вирішити питання про його подальше лікування. — Медична допомога в спеціалізованому закладі вимагає заміни запобіжного заходу щодо підсудного, тобто звільнення його з-під варти на підписку про невиїзд? — Безумовно. Захист і далі на$ полягатиме саме на цьому. Адже під загрозою життя людини. ЗАКОННІСТЬ НЕ В МОДІ? — Щойно побачила світ Ваша цікава книга “Незручний прокурор”. Дехто звинувачує Вас у очорненні працівників прокуратури. — Це неправда. Навпаки, я сказав добре слово про багатьох колег з прокуратури, про яких уже забули, і з інших правоохо$ ронних органів, у яких вчився, з якими працював не один десяток років. Зазначу, що мені не одразу вдалося видати цю написану то$ рік книгу. В одному з видавництв так і сказали: книга надто відвер$ та. Загалом же мене спонукало написати цю книгу прагнення поліпшити діяльність прокурату$ ри й інших правоохоронних орга$ нів, адже в їхній роботі чимало серйозних проблем, які треба ви$ рішувати на державному рівні. — Однак чомусь презентація книги у профільному комітеті парламенту, анонсована на сайті Верховної Ради, так і не відбулася. — Мені повідомили, що вона відкладається. На скільки — неві$ домо. — Ще одна дивна новина — почалися неприємності по службі у Ваших двох синів, які пішли батьковою стежкою і працюють в органах прокуратури. — Досі до них не було жодних претензій. Але останнім часом почалося… Дійшло до того, що Служба безпеки завела проти од$ ного з моїх синів оперативно$ розшукову справу. — І все це після того, як Ви включилися у процес Юрія Луценка як його адвокат. Дивні “збіги”... А як справи з підготовленими за Вашою участю проектами закону про прокуратуру та нового Кримінально-процесуального кодексу? — Проекти давно подані в парламент і навіть пройшли пер$ ше читання. Але сьогодні я вже не вірю, що ці проекти, розробле$ ні за моєю участю профільним парламентським комітетом, ухва$ лить Рада. Уже є кілька альтерна$ тивних проектів і кодексу, і зако$ ну про прокуратуру. Хоч ті, хто займається альтернативною роз$ робкою цих нових проектів, дуже далекі від життя, не знають ні правоохоронної, ні процесуаль$ ної діяльності. Щодо наших про$ ектів, я б дуже не хотів, щоб ці важливі закони приймалися під ту чи іншу політичну силу, під тих, хто волів би такого правопо$ рядку, який вони собі уявили. — Які ідеї закладено в тих законопроектах? — Я пропонував, що Генераль$ ним прокурором України може бути людина, яка пропрацювала в органах прокуратури не менше 15—20 років, щоб, як правило, кандидат мав досвід роботи про$ курора району і області. Ще одна пропозиція: Верховна Рада може звільнити Генпрокурора чи за по$ данням Президента, чи зі своєї ініціативи лише тоді, коли за це проголосує не менш як 300 депу$ татів. А не 226, як зараз, коли якась політична сила, сама чи з союзниками, має просту біль$ шість і звільняє неугодного Ген$ прокурора. І треба чітко виписати, в яких випадках можна звільняти Генпрокурора: вчинив злочин, змінив громадянство, не знає дер$ жавної мови тощо. А не тому, що він комусь не подобається. — До речі, щодо мови. У нас весь час підкидають ідеї якихось “регіональних мов”. — Для державного чиновни$ ка, службовця є лише одна мова — державна. Працюючи проку$ рором Донецької області, я навіть в такому русифікованому регіоні послуговувався на службі винят$ ково державною українською мо$ вою і вимагав цього від підлеглих. І доволі швидко прокурорські працівники, донеччани, загово$ рили прекрасною українською мовою. Підкреслюю, я ні від кого не чув виявів невдоволення, що я розмовляю саме українською. МИ КОЗАЦЬКОГО РОДУ — Прокурорам не чужі питання культури, історії, духовності? — У радянські часи не говори$ ли про нашу українську історію, козаччину. Але я спілкувався зі своїм земляком Євгеном Бутен$ ком з нашого Горошиного, який написав кілька книг про рідний край. Виявляється, мешканці на$ шого села Баганці, звідки я, ко$ зацького роду. Це невелике село, яке входило до Горошинської сільради. Його колись заснували мої предки Баганці. І скільки їх було там, таких невеликих сіл на цих островах! То була козаччина. З Горошиного козаки розселили$ ся по хуторах. Бутенко описує по$ над 20 таких хуторів, при мені їх вже було менше, частину позно$ сили. Але й зараз видно, що це козацькі краї, ці села, ліси, болота Полтавщини. Дід мій казав моїй мамі, що ми козацького роду, мій батько весь час мені про це гово$ рив. Я цікавився у директора од$ ної зі шкіл нашою історією, звід$ кіля пішли Баганці, Моргуни — це по маминій лінії. А відомий поет Віктор Женченко досліджу$ вав історію п’ятого українського козачого полку, який сформував Іван Котляревський якраз у селі Горошино. Так-от, Віктор їздив у Подольський архів під Москвою і знайшов списки козаків цього полку, які відзначилися у боях. У списках і мої предки — Баганець Іван і Баганець Андрій. Спілкувався Петро АНТОНЕНКО Фото Олеся Дмитренка
Суспільство · “Для державного чиновника, службовця є лише одна мова — державна”. · с. 3сторінка оригіналу ↗

ЧИ ТРЕБА ДОВОДИТИ АКСІОМУ?

Аксіоми не потребують доведення. I така беззаперечна істина, як “Україна — спадкоємиця Київської Русі”, здавалося б, теж не потребує доведення. Однак це не стосується нашого північного сусіда, може, тому, що “умом Россию не понять, аршином общим не измерить”. Параноїдальність її царів (цариць), вождів, генсеків і іже з ними частина придворної російської історичної науки якимось чином пояснюється кличем Катерини ІІ “вєлікой імперіі — вєлікоє прошлоє” чи большевиків — “політичною доцільністю”. Москва, відкидаючи чи фальсифікуючи історичні факти, нехтуючи елементарними етнонаціональними законами розвитку людства, впродовж уже кількох століть будь-що хоче довести собі й світові, що пуп угро-фінських і тюркських народів зарито в Києві, на Подніпров’ї. І роблять висновок: ми, українці — не українці, а наша споконвічна батьківщина належить нащадкам Московського улусу. Звідси й уся їхня подальша політика щодо України. Українська громадськість, засоби масової інформації, науковці неодноразово звертали на це увагу. Цій темі було присвячено і круглий стіл, який нещодавно відбувся в Агентстві Укрінформ з ініціативи Товариства “Просвіта”. З його матеріалами редакція “СП” починає знайомити наших читачів, публікуючи перший виступ. Микола ТАБОРИТ Павло МОВЧАН, народний де! путат України, голова Товариства “Просвіта”, відкриваючи обговорення, сказав: — Сьогодні ми свідки прискореного процесу формування нового “тіла” Російської імперії. Ця політика проявляється всюди, насамперед у різних рекомендаціях, які формуються для президента і нинішнього керівництва Росії, що прагне реваншу в реанімації “вєлікой Россіі”. Для “вєлікой імпєріі” знову бракує української складової (Білорусь, фактично, вже майже інтегрована економічно, залишилися формальності). Тому Україна постійно, упродовж двадцяти років, перебуває в політичному полі впливу, а відтак усі наші національні кроки спотворюються. Лише на початку незалежності, коли Росія зосередилась на своїх внутрішніх проблемах, нам вдалося дещо самостійно зробити. Але згодом запрацював російський політичний і економічний прес. Нехай ні в кого не виникає сумнівів: усі наші політичні акції тут, в Україні, замишляються в Росії. Мав рацію п. Мартиненко, керівник Інтерфаксу, коли казав, що ключ від сейфа наших проблем лежить у Москві. Це правда. Отже, історична складова наших держав цілеспрямовано викривляється. І це є імперською програмою, яку наш сусід задіяв давним-давно. У своїх виступах із трибуни Верховної Ради я неодноразово посилався на праці С. Переслєгіна, який очолює групу аналітиків Медведєва-Путіна. Він дає конкретні рекомендації керівництву Кремля, як і що чинити з Україною. Інститут стратегії, який очолює Сергій Караганов, десятки інших їхніх наукових установ так само працюють на одну тему — “Україна”. Для її реалізації виділяються величезні людські, наукові й фінансові ресурси. Протидія ж нашого нинішнього керівництва чужоземному впливу — повна безпорадність. Якщо і є спроби захищати, то не стільки державу, скільки власні економічні інтереси, свій бізнес. Державні амбіції, національна гідність у нього відсутня. Такого там просто немає, я достатньо придивився до цих людей, які прийшли до влади. Саме тому те, що робить Табачник, нічого спільного не має з українськими інтересами — це людина Москви. Його вищий керівник не в Києві, а в Москві. Тому даремно сподіватися, що зміняться погляди, переконання його і йому подібних. Наше завдання, як казав апостол, говорити правду. І тільки правду, опираючись на істину, на історичні факти. У цьому наша сила. Історію не можна спростувати, переписати на замовлення. Хоча Москва переписує під себе. На це працює й безліч видавництв. Ось, приміром, зразок їхньої продукції — книжечка з історії. У вступному слові зазначається, що тут викладена “история России” від князя Святослава до Путіна (!). Таких “наукових” праць — багато. Автор, зокрема, пише: “Эта работа, по-справедливости, должна открываться биографиями тех деятелей, которые вошли в нашу историю как собиратели земель и основоположники государства. Долгим, длинною в шесть веков и противоречивым был путь формирования России. Нелегко, не сама собой появилась на свет эта великая страна, не раз проходила она через горнила распада и разрушения, но всякий раз возрождалась как единое целое”. Чому ми повинні реагувати на все те, що було оформлено російськими істориками і підкріплено відомим указом президента Медведєва про 1150-річчя створення Російської держави? Бо вони нашу історичну спадщину всю гамузом підбирають під себе. У їхній політиці це не нове, але українці мусять діяти, відстоювати істинне і правдиве. Певна річ, апелюючи до джерел, і тільки аргументуючи ними. І немає значення, який наклад у книг Володимира Білінського, Леоніда Залізняка, Раїси Іванченко чи будь-кого із наших істориків. Головне — це слово занурюється у людську свідомість. І варто пам’ятати, що слово правди має фантастичні енергетичні властивості. Подивіться, як на наших очах умерла вся ідеологія СССР! Наче його й не було. Якби щось було втому союзі від правди, він би зберігся. Проста істина: все фальшиве відмирає. Воно і цього разу вмре. Але нам треба сформувати свою думку і донести її до громадськості. Детальний виклад матеріалів “круглого столу” — в наступному числі “СП”.
«Просвіта» · “Думаючій, небайдужій та ще й національно свідомій людині немає місця в авторитарному суспільстві”. · с. 4сторінка оригіналу ↗

Закінчення статті «УКРАЇНА — НАШЕ ВСЕ, А В УКРАЇНІ ВСЕ — НАШЕ?», с. 1

УКРАЇНА — НАШЕ ВСЕ, А В УКРАЇНІ ВСЕ — НАШЕ?

Закінчення. Початок на стор. 1 ніде, в жодній області, немає. Тим більше, ми маємо змістов$ ний і професійно зроблений все$ український тижневик, можли$ вості якого і щодо накладу, і щодо розширення кола авторів далеко не вичерпані. І що ж? Намагає$ мось ліпити якісь недолугі газет$ ки, убогі й за формою, і за зміс$ том. Ще й вважаємо, що робимо велику справу в утвердженні ук$ раїнства, із гордістю розсилаючи ці “шедеври” в усі кінці України. Такі “великі діла” тільки шкодять українській справі, і свідчать про одне — непомірні амбіції діячів, примітивізм і містечковість їхньо$ го мислення. Те саме у видавничій справі. З неймовірними труднощами знаходимо гроші, організовуємо видавництво і … об’єднуємо нав$ коло нього місцевих графоманів, видаючи низькопробні, слабень$ кі твори, а то й відверте літера$ турне сміття. А щоки надуті — ледь не луснуть. І кому це на ко$ ристь? Тільки підстава знущатися і насміхатися з подібних “україн$ ських” ініціатив… Розумію, дискусія про висо$ кий культурний і професійний рівень та самодіяльність і примі$ тивізм в українській справі не но$ ва. Але сьогодні, коли маємо, хоч і формально, Українську державу, мусимо позбутися психології по$ разки, адже молодь її вже (і слава Богу!) не сприймає, тож слід змі$ Тетяна МОСІЙЧУК, відповідальний секретар Хмель$ ницького міського товариства “Просвіта” Уже двадцять років у самому серці Хмельниччини радо вітає гостей і щиро ділиться своїми ду$ ховними скарбами Народний Дім Хмельницького міського това$ риства “Просвіта” ім. Тараса Шевченка. Свою діяльність він розпочав на Покрову, 14 жовтня 1991 року, і став центром тяжіння для укра$ їнства. Кожна, бодай найменша цеглинка, незамінна і неповтор$ на у Народному Домі — Храмі Української Душі. Нам вдалося поволі, крихта до крихти, з величезним терпін$ ням і любов’ю зібрати серед люду вцілілі зерна українства. За ці два десятиліття наскрізь русифікова$ не місто Хмельницький навчило$ ся розмовляти українською. А перші курси вивчення держав$ ної мови були організовані саме у нас. На початку 1990$х книги, в яких можна було прочитати справжню, не ретушовану, істо$ нити підходи до роботи у нашій організації так, щоб не залиши$ тися не тільки найстаршою гро$ мадською організацією за часом створення, а й найстарішою за складом. Багато хто скаже: чи доречна ця дискусія за умов, коли вчергове, незважаючи на наші попередні напрацювання і досягнення, держава ігнорує та зневажає все українське, коли не маємо не лише діючого, а й опозиційного національного лідера та хоч якоїсь обнадійливої перспективи? Як на мене, то якраз у цих умовах вона необхідна. Уже чітко переконалися, що створення всіляких фронтів, комітетів, рухів у нинішніх умовах дають нульовий результат. Україна потребує національної програми її інноваційного розвитку, написаної не депутатами й чиновниками, а небайдужими професіоналами і науковцями. У багатьох сферах ми маємо значні напрацювання, які за умов розумного й динамічного застосування могли б дати колосальний імпульс країні, просто нинішній владі це нецікаво й непотрібно, у неї інші пріоритети. Чи й не новина! Скільки вже було тих програм? Але досі їх пи$ сали або чиновники, або парт$ функціонери, залучаючи часом і науковців. І завжди метою ство$ рення цих програм була або пере$ мога на виборах, або інший піар, і, очевидно, ніколи — справжня модернізація країни, тільки під її вивіскою — чергове розграбуван$ ня. Нинішні засоби зв’язку доз$ воляють це робити без особливих організаційних зусиль — небай$ дужі професіонали могли б орга$ нізуватися у віртуальному прос$ торі. Одним із основних напрямів їхньої роботи мала б стати роз$ робка ефективної сучасної систе$ ми управління, якої, як бачимо, влада потребує вже не один рік та демонструє постійну нездатність до внутрішнього очищення. Здій$ снювати таку програму повинні професіонали, однією з найваж$ ливіших ознак яких має бути присутність совісті. Де їх узяти? Вони виокремляться, проявлять$ ся у процесі підготовки такої програми. Адже вона робити$ меться не для піару, а стане для її співавторів кровною справою по$ рятунку Вітчизни, своїх родин, самих себе. Бо думаючій, небай$ дужій та ще й національно свідо$ мій людині немає місця в автори$ тарному суспільстві, до якого ми активно прямуємо. Так, картина досить ірраціо$ нальна. Але вже не від однієї по$ рядної і професійної людини чула подібні думки. “Незважаючи на хворобливий стан суспільства, ми повинні серйозно замислитися, що нам робити. Ми — це весь народ, а не кілька дешевих політиків, які за всяку ціну стараються бути при владі, щоби накопичувати для себе та своїх дітей матеріальні блага. То хто і як навчить нас, тобто всіх громадян та все суспільство справжнього повноцінного правопорядку та системи тривалих цінностей? Переконаний, що в нашому народі є люди, які це можуть зробити. Саме такі люди, яких у нашому народі не бракує (педагоги, науковці, діячі культури, мудрі політики, церковні мужі та фахівці в різних галузях, здатні бачити потреби українського суспільства та заходи, як їх задовольнити), повинні серйозно замислитися над побудовою гідного суспільного ладу. Залишається одне питання: як їх всіх заохотити до такої великої спільної справи? Наш український народ чекає відповіді на це запитання. Перших два десятиліття нашого незалежного, самостійного існування минули без належних планів. Настав найвищий час діяти”. Це — архієпископ Любомир (Гузар). Скинути бандитську владу непросто. Але це — тільки поча$ ток справи. Хто і з чим прийде навзамін? Це питання ставили, зокрема у нас, у Кіровограді, пе$ ред командою Ющенка. На жаль, вона не мала відповіді. Результат — відомий. Тож готувати справ$ жню перемогу слід завчасно, і зробити це можуть тільки профе$ сіонали. Україна — наше все, але ів Україні має бути все — наше. Нев примітивно більшовицькому розумінні, а швидше, суто психо$ логічно. Реально ж — будь-яка власність, хоч би чия вона була, має працювати на Україну. І це можливо, якщо, сконцентрував$ ши інтелект, здобудемося на якіс$ но нову українську владну еліту. Світлана ОРЕЛ, м. Кіровоград
«Просвіта» · “Думаючій, небайдужій та ще й національно свідомій людині немає місця в авторитарному суспільстві”. · с. 4сторінка оригіналу ↗

ПРОВАЛ ГРОМАДСЬКИХ СЛУХАНЬ

Ірина МОЛЧАНОВА, член “Просвіти”, м. Маріуполь Уже кілька разів обговорю$ валось у пресі Маріуполя пи$ тання щодо встановлення пам’ятника Першій світовій війні. Ініціатор — мешканець селища Сартана Харлампій Ха$ валіць, який за допомогою га$ зети “Іллічівець” досяг узгод$ ження про встановлення па$ м’ятника на площі перед заліз$ ничним вокзалом за рахунок міського бюджету. Багато маріупольців, насам$ перед члени “Просвіти”, висту$ пають проти встановлення пам’ятника на честь 100$річчя початку Першої світової війни, тим більше, що за проектом гранітна стела на в’їзді до укра$ їнського міста чомусь має бути прикрашена російським дво$ главим орлом… У жовтні відбулися громад$ ські слухання з цього питання. Влада зробила все можливе, щоб вони не були масовими. Слухання проходили в робочий час, тому здебільшого були присутні пенсіонери. На вході відвідувачів реєстрували, запи$ суючи домашню адресу й теле$ фон, що справляло враження залякування. Реєстрували на$ віть представників ЗМІ, які прийшли описати подію. Зага$ лом було зафіксовано 57 осіб. Як зазначила працівниця краєзнавчого музею Л. Міліці$ на, з Маріуполя пішли на фронт лише 125 осіб, а з уїзду — 40. Тобто, заради менш ніж 200 маріупольців, які брали участь у багатомільйонній війні, акти$ вісти пропонують встановити пам’ятник, що обійдеться місту великим коштом. Активісти встановлення наполягали: цей пам’ятник — на честь загиблих у війні. Але влада в офіційному варіанті називає мету створен$ ня іншу — “присвячений 100$ій річниці з початку Першої сві$ тової війни”. Велика різниця, чи не так? Опозиція протестувала під час слухань. У залі лунали вигу$ ки: “Двоглавий орел — символ Російської імперії”, я двічі дру$ кувала в міських газетах спрос$ тування щодо цієї ідеї, заступ$ ниця голови Маріупольської “Просвіти” Марія Уколова ґрунтовно виступила проти ус$ лавлення війни, Лариса Козлі$ кіна, Микола Ворожбит це ар$ гументували. Хоч як заохочува$ ли представники п’ятої колони голосувати за пам’ятник, але голоси розділилися навпіл! Тоді голова міського відділу культу$ ри зробив демарш, оголосив$ ши, що 57 осіб не можуть вирі$ шувати за півмільйонне місто, і переклав розв’язання пробле$ ми на депутатів міської ради. Ще б пак! Адже міська рада на 50 % складається з регіоналів, тож вони вирішать справу так, як їм заманеться. Втішає, що голос опозиції, насамперед української, у Ма$ ріуполі звучить дедалі сильні$ ше. Його вже не можуть ігнору$ вати навіть у куплених і кон$ трольованих ЗМІ.
«Просвіта» · “Думаючій, небайдужій та ще й національно свідомій людині немає місця в авторитарному суспільстві”. · с. 4сторінка оригіналу ↗

Початок тексту може бути неповним — звірте зі сторінкою оригіналу

Ю ЮВВІІЛЛЕЕЙЙ ННААРРООДДННООГГОО ДДООММУУ

рію України, були рідкістю. Зна$ ходили їх саме тут. Та й зараз чи$ тальня Народного Дому може похвалитися книжковими рари$ тетами, які надходять від друзів з української діаспори Великої Британії та США. Значним над$ банням є власна видавнича діяль$ ність: сьогодні це 47 книжок різ$ ної тематики. Особлива гордість Народного Дому — фотоекспозиція “Україн$ ська родина”. На старих світли$ нах — ще молоді, але вже мудрі обличчя прабабусь та прадідів. Випробувані війнами, голодомо$ рами, фашизмом і репресіями, вони у тому молоху зуміли збе$ регти і відстояти головне — свою людську гідність. У нашій Книзі почесних гос$ тей є багато записів, які містять усю мовну палітру людства: від звичної нашому оку кирилиці до латини й навіть екзотичних ки$ тайських ієрогліфів. У Народно$ му Домі діє Музей міжнародних зв’язків обласного центру. Серби, поляки, іспанці, шведи, японці, росіяни, євреї, американці, бува$ ючи в нашому місті, ніколи не минають Народного Дому. Ко$ жен знаходить маленький куто$ чок власної батьківщини. Своїм обов’язком просвітяни вважають національно-патріо$ тичне виховання молоді. “Дух нації”, “Великі українці”, “Укра$ їнський світ”, “Українське пи$ тання”, “Невідома Україна” — не повний перелік освітніх програм, розроблених просвітянами для дітей і юнацтва. Щотижня ми зустрічаємо студентів Хмель$ ницької гуманітарно-педагогіч$ ної академії, торговельно-еконо$ мічного коледжу, курсантів і офі$ церів Національної Академії дер$ жавної прикордонної служби Ук$ раїни імені Богдана Хмельниць$ кого. Успішно співпрацюємо із профтехосвітою області. Серед наших просвітян представники різних верств населення: митці, педагоги, лікарі, державні служ$ бовці, бізнесмени. За ініціативи і сприяння “Просвіти” знято кілька відео$ фільмів, які не згубилися і стали знаковими в історичній та культур$ ній палітрі Поділля, а до 20$річчя Народного Дому завершено новий фільм “Храм української душі”. На обласному телебаченні та радіо за$ войовують дедалі більшу аудито$ рію авторські програми голови Хмельницької міської “Просвіти” Зої Діденко “Свою Україну лю$ біть” і “Подільський передзвін”. Книга почесних гостей збері$ гає імена багатьох достойників з усієї України. Наш Народний Дім потуж$ ним і стовідсотково українським почав своє третє десятиліття. І бути йому саме таким — освяче$ ним Божою благодаттю, під Пок$ ровою Пресвятої Богородиці ще не один десяток літ!
Інформаційний простір · “Громадськості добре відомо, де розташований центр підривної діяльності проти нашої держави”. · с. 5сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

y депутати Луганської міської ради знову лобіюють встановлення в обласному центрі пам’ятника Катерині ІІ, перекручуючи історичні факти та нехтуючи історичною справедливістю; y на свято Покрови українське воєнізоване козаче формування з Луганська, Станиці Луганської та Краснодона, оголосивши, що є складовою Війська Донського, брало участь у козачому параді в м. Новочеркаськ (Російська Федерація); y в обласному центрі неодноразово пошкоджували скульптуру “Писанковий лев” — подарунок громади Львова луганцям; y у Новопсковському районі багаторазово руйнували пам’ятний знак — хрест на Гайдамацькій могилі; y у приватних автобусах, що курсують у містах Луганської області, висять таблички “Я разговариваю по-русски”, а тих, хто робить зауваження водієві та розмовляє державною мовою, з криками: “Со своей бандєровской морилися на уламках СРСР. Цебто, і для трьох держав Балтії — Латвії, Литви, Естонії, які давно вже є членами не лише Європейського Союзу, а й НАТО. Для Грузії і Молдови, які рішуче взяли курс на ці європейські структури. Для Вірменії і Азербайджану, які так само далекі від ЄЕП, як і колишні радянські республіки Середньої Азії. Схоже, в переліку “всіх” залишається… аж одна Україна. І це саме для неї такі панегірики титанічним “інтеграційним”, читай — імперським, потугам Росії. Спершу Путін розсипається компліментами на адресу СНД — Співдружності незалежних держав, утвореної, як відомо, одразу ж після розпаду СРСР і покликаної цивілізовано завершити процес розпаду. Але, виявляється, це був лише старт новітнього об’єднання, вважає Путін. “Більш того, саме досвід СНД дозволив нам запустити багаторівневу і різношвидкісну інтеграцію на пострадянському просторі, створити такі затребувані формати, як Союзна держава Росії і Білорусі, Організація договору про колективну безпеку, Євразійське економічне співтовариство, Митний союз і, нарешті, Єдиний економічний простір”. Але на цьому політ фантазії кремлівських мрійників не завершується. Вершиною “затребуваних форматів” Путін називає …ЄС, але не той, що Євросоюз. Цитуємо: “Ми не зупиняємось на цьому і ставимо перед собою амбіційне завдання: вийти на вивой катісь до своєво Львова” намагаються висадити з транспорту. Перелік антиукраїнських дій, генерованих представницькими органами влади Луганщини, цим не вичерпується. Апогеєм українофобської істерії на Луганщині стало цинічне варварське знищення у ніч із 21 на 22 жовтня 2011 року погруддя Тараса Шевченка у Стаханові. Перелякана місцева влада замість знайти й покарати злочинців, намагалася приховати правду й перекласти відповідальність за скоєне на шукачів металу, хоча пам’ятник був із гіпсу. Луганське обласне об’єднання ВУТ “Просвіта” імені Тараса Шевченка вважає акт вандалізму в Стаханові злочином, спрямованим проти основ української національної державності й духовності, та водночас закономірним наслідком антиукраїнської діяльності місцевої влади. Просвітяни області вимагають: y негайно відновити зруйноване погруддя Тараса Шевченка в Стаханові; y знайти та, відповідно до чинного законодавства України, покарати винних у злочині. Звертаємося до Президента України з вимогою дати морально-правову оцінку діяльності державних службовців у Луганській області загалом та у Стаханові зокрема, а також зробити відповідні організаційні й кадрові висновки. Вимагаємо вжити дієвих заходів, аби припинити сповзання місцевих представництв влади в областях до фактичної бездержавності, негайної заборони діяльності українофобських організацій, що сприятиме зміцненню підвалин національної державності на східних і південних теренах України. Правління Луганського обласного об’єднання ВУТ “Просвіта” імені Тараса Шевченка щий рівень інтеграції — до Євразійського Союзу”. А щоб ні в кого не виникла думка, начебто Росія проти євроінтеграційних прагнень України чи інших пострадянських держав, Путін веде ось до чого: “Євразійський Союз будуватиметься… як невід’ємна частина Великої Європи”. Очевидно, у Володимира Володимировича з географією було складніше, ніж, приміром, з боротьбою дзюдо, інакше б він пригадав, що на материку Євразія Азія лише починається з Росії. Ми про Україну. Державу, яка, при всьому своєму 20-річному блуканні в політичних векторах, за всіх парламентів, президентів і урядів усетаки не опинилася в жодному з названих Путіним “затребуваних форматів”, включаючи Митний союз і ЄЕП, стосовно яких Путін аж захлинається від панегіриків. І ось, виявляється, ми, нерозумні, не туди йшли і не туди дивилися. І дивимося. Не в той ЄС. Серйозна дискусія на цю тему тільки починається. А ці замітки, власне, про наші національні пріоритети, доктрини, національну ідею, яка, на думку одного з наших президентів, чомусь “не спрацювала”. Про надзвичайно важливий сегмент суспільства — інформаційний простір. Про те, друкувати щось чи не друкувати, продаватися чи ні? А поки що констатуймо: російська президентська виборча кампанія вже почалася. В українських медіа. Нам уже обирають…
Інформаційний простір · “Громадськості добре відомо, де розташований центр підривної діяльності проти нашої держави”. · с. 5сторінка оригіналу ↗

ЗАЯВА Луганського обласного об’єднання Всеукраїнського товариства “Просвіта” імені Тараса Шевченка

Останнім часом в Україні і на загальнодержавному, і на регіональному рівні активізувалася чорносотенська діяльність “п’ятої колони”. Її мета — зруйнувати українську національну ідентичність та відкинути українську націю і її державність на маргінеси історії. І це не вигадки “знахабнілих націоналістів”, як нам безсоромно намагаються довести апологети правлячої промосковської парламентської сили. Громадськості добре відомо, звідки надходять вказівки та фінансування, де розташований центр підривної діяльності проти нашої держави, де плетуть інтриги та складають багатоходові різновекторні хитромудрі комбінації зі знищення всього українського. Ось чому не риторичним є запитання до наших державних очільників: “Ви хто?” Чому це ви наче води до рота набрали та ще й “осліпли” й “оглухли” тоді, коли північний сусід із брутальною лайкою навіть сам етнонім “українець” звів до рангу кримінального злодія, українські об’єднання та культурно-просвітницькі й духовні центри оголосив поза законом, а їхніх лідерів знищує і морально, і фізично. Хто з вас готовий понести відповідальність за повне ігнорування ст. 10 і 11 Конституції України, офіційне тлумачення Конституційним Судом України статусу державної мови, Декларації про державний суверенітет України, за безбожну фальсифікацію суті та змісту Європейської хартії місцевих або малопоширених мов, ігнорування й фальшування інших основоположних державних і міжнародних документів. До цього слід додати практику постійного скорочення кількості годин на вивчення державної мови та національної історії в усіх без винятку типах навчальних закладів, закриття шкіл, класів і дитячих дошкільних закладів з українською мовою навчання й виховання. Дедалі більше поширюється нехтування державною мовою в усному та письмовому мовленні Петро АНТОНЕНКО Зміст статті, її основні ідеї не викликають жодного сумніву: це відкритий панегірик відтворенню Росією, в тих чи інших варіантах, колишньої комуноімперії. Як у незалежній Українській державі масованим накладом міг з’явитися цей відвертий московський пропагандистський трактат? Світло на ситуацію проливає скандал, який розгорівся у медіасередовищі Чернігова. Тут статтю Путіна про Єдиний економічний простір в один день надрукували одразу чотири доволі популярні в області газети: “Вісник Ч”, “Весть”, “Семь дней” і “Деснянка вільна”. Йдеться про відверто замовну і оплачену публікацію, як про це чітко написали популярні чернігівські інтернет-видання “Високий Вал” та “Події і коментарі”. На обох сайтах наводиться і сума “срібняків”, заплачена замовниками з Росії (цитуємо): “Орієнтовна вартість замовлення становить близько 40—50 тисяч гривень”. Це на всі видання, тобто кожній газеті перепало близько 10—12 тисяч гривень. Немала плата за нашими мірками, вона перевищує навіть тарифи на комерційну рекламу в подібних газетах області. У коментарях на зазначених сайтах читачі переважно засуджують продажність газет, але роблять і серйозне узагальнення стосовно нашого українського медіапростору. Надто вільно тут гулядержавних службовців, а в деяких містах українська потрапила навіть під пряму заборону. Дійшло і до виселення з орендованих приміщень місцевих просвітянських об’єднань, редакцій друкованих ЗМІ, закладів культури, бібліотек, видавництв, книгарень та інших закладів національнопатріотичного змісту. Ця тенденція нагадує чорносотенні часи столипінської реакції та комуно-більшовицьку політику “злиття братніх народів”. Події, що сьогодні відбуваються на Луганщині, досить часто випереджають загальноукраїнські. Луганська область постала своєрідним полігоном для відпрацювання антинаціональних акцій в усій державі. Показово, що вони набули мало не масового характеру, і при цьому спостерігається намагання провину за провали в соціально-економічній та інших сферах державного будівництва покласти на все українське. Бо українці винні вже в тому, що є українцями, та ще й на своїй споконвічній землі. Тож бренд “інтернаціональний Донбас” правляча еліта звела до одного — все повинне бути “великорусским”. Про те, так це чи ні, свідчать факти: y у Сєверодонецьку двічі скликались з’їзди депутатів-сепаратистів з метою утворення Північно- Східної республіки. y за сприяння обласної влади в центрі Луганська встановлено пам’ятник так званим “жертвам вояків ОУН—УПА” (08.05.2010); y Луганська облрада ухвалила рішення щодо особливого статусу російської мови (27.05.2011); y цей же “представницький” орган своєю ухвалою, усупереч рішенню Конституційного Суду України, продовжив термін вивішування червоних прапорів (нібито “прапорів Перемоги”) на будівлях державних установ у Луганській області (17.06.2011); y владні структури Луганської області, всупереч конституційному положенню щодо відокремлення Церкви від держави, організовували помпезне перебування в області Патріарха Московського і всія Русі Кіріла (Владіміра Ґундяєва) у вересні 2011 р.; при цьому постійно ігнорують духовні потреби вірних Української Православної Церкви Київського патріархату, чим розпалюють міжконфесійну ворожнечу в краї;
Інформаційний простір · “Громадськості добре відомо, де розташований центр підривної діяльності проти нашої держави”. · с. 5сторінка оригіналу ↗

МЕДІА ДЛЯ ПУТІНА В українських ЗМІ розпочалася президентська виборча кампанія Росії

Нечуваний за масштабом російський пропагандистський залп здійснили газети України. Вони розмістили велику, на сторінку, статтю прем’єр-міністра Росії Володимира Путіна, вже офіційно названого правлячою партією цієї країни кандидатом на президентські вибори наступного року. ють зайшлі агітатори й пропагандисти. Натомість державні інституції не здатні дати гідну пропагандистську відсіч зайдам чи підтримати вітчизняні ЗМІ. Треба зазначити, що російські політтехнологи доволі хитрі: усі чотири газети, де вони розмістили статтю Путіна, недержавні. Дві зних — “Вісник Ч” і “Деснянка вільна”— українськомовні, тож замовники не тиснули на редакції і подали український переклад статті. Дотрималися, мовляв, мовного законодавства, та й десяткам тисяч читачів увіпхнули путінську пропаганду рідною мовою. На жаль, мабуть, годі чекати, що так звані державні газети області, а їх із місцевими близько 30- ти, так само дружно, організовано, за державний кошт дадуть гідну відповідь на агітку Путіна. А варто б, адже це справді безпрецедентний залп чужоземної агітації. Як повідомив інтернет-портал “Політична Херсонщина”, у цій області статтю Путіна також надрукували водночас чотири газети —“Новый день”, “Ключи”, “Херсонский вестник”, “Горожанин и Горожанка”. Із Сумщини повідомляють, що там також щедро розтиражовано цю російську пропаганду. І так у багатьох областях держави. Тепер варто бодай коротко сказати про суть статті Путіна. Досить процитувати перший абзац цієї статті “Володимир Путін — про Єдиний економічний простір”: “1 січня 2012 року стартує найважливіший інтеграційний проект— Єдиний економічний простір Росії, Білорусі і Казахстану. Проект, який без перебільшення є історичною віхою не тільки для трьох наших країн, а й для всіх держав на пострадянському просторі”. Ось так, скромно й самовпевнено: історична віха ДЛЯ ВСІХ держав. Усіх 15-ти, що утво-
Абетка відомих імен “Наука потребує чесності”. · с. 6сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

зміни в культурі, що значно покращиться ставлення до культури в суспільстві. Цього не сталося. — На жаль, існує таке поняття, як інерція системи. І жодну систему не можна переламати миттєво. Людина, яка сьогодні опиняється на якійсь владній посаді, повинна чітко розуміти, що можна здійснити за короткий відведений їй термін. Зосередитися саме на цьому й не робити того, чого вона завідомо виконати не може. Іван Михайлович свого часу зробив дуже багато того, що залишилося й досі. Він не міг змінити ставлення до культури в суспільстві. Ця ситуація виходила далеко за межі повноважень міністра. Але при ньому вперше в центр уваги було поставлено національну культурну спадщину. Це тією чи іншою мірою лишалося потому і навіть почасти лишається й досі. Бо раніше Міністерство культури УРСР було, як відомо, “центральною філармонією” з організації урядових концертів і заходів. І все. А Іван Михайлович ці стандарти змінив. Найпростіше критикувати, сказати, що людина була на високій посаді й нічого не досягла. Треба оцінювати справедливо: чи було здійснено щось таке, що лишається. На мою думку, Іван Михайлович зробив дуже багато. Окрім того, він був бездоганним моральним прикладом. Власне, це, мабуть, єдиний випадок, коли цим Міністерством керував інтелектуал такого рівня. Загалом у нас інтелектуалів при владі за час незалежності було дуже мало: Микола Жулинський, Ігор Юхновський, Іван Вакарчук, ще два-три імені — і все. — Чи можна щось зробити нині, у цій системі? — Зараз будуть дуже тяжкі роки. Нічого хорошого ближчим часом нас не очікує. Але згодом і ця ситуація зміниться. Я хотів би нагадати тим, хто має зневіру, розпач: чверть століття тому нам важко було уявити, що Україна стане незалежною, й ми матимемо дуже багато речей, у які й повірити не могли. Так само колись і ця влада відійде, з’явиться нове покоління українських політиків. Шкода тільки, що ми втратили дуже багато часу, навіть для мого покоління. Мені нині 50, я переконаний, що буду потрібен нашій державі як учений, як громадський діяч, але напевно вже ніколи не знадоблюсь як кваліфікований чиновник: лише через те, що мого віку може не вистачити перетривати тих, хто сидить при владі зараз. ЗВИЧАЙНОЮ РОБОЧОЮ МОВОЮ ФІЗИКІВ СТАЛА УКРАЇНСЬКА — Які настрої у молоді, у Ваших студентів? — Я викладаю у двох київських університетах: переклад в Університеті імені Бориса Грінченка, фізику конденсованого середовища в університеті імені Тараса Шевченка. Студенти, з якими мені доводиться спілкуватися, хороші. Не знаю, якими їх зробить життя, — адже вони живуть у жорстокий, дуже прагматичний час, який впливає на людей. Але зараз це — незашорена молодь, з певними проблемами в освіті (це скоріше проблеми нашої школи), але досить грамотна. Попри суцільне зомбування з чужого інформаційного простору, молодь достатньо патріотична. Це однаковою мірою стосується і гуманітаріїв-перекладачів, і магістрів-фізиків. Більша частина моєї нинішньої групи в університеті Шевченка природно українськомовна. Якщо років тридцять тому, коли я вчився в цьому ж університеті й, мабуть, був єдиний, хто російськомовним викладачам відповідав українською, то зараз українська мова стала нормальною робочою мовою фізиків, і це ні в кого не викликає щонайменших сумнівів. Ми природно й легко ведемо наші наукові дискусії, висловлюємось щодо найскладніших питань розвитку науки. Це теж величезне досягнення. — Ви корінний киянин, як вдалося зберегтися українцем у Києві за тодішніх обставин? — На щастя, я не єдиний з корінних киян, хто зберігся українцем. Можливо, мені було легше, тому що завжди мав відпорність до середовища. Я ніколи не зважав на те, що модне. У часи, коли модними були естрадні пісеньки, демонстративно любив високу класику, робив це щиро і з того тішився (і люблю цю класику досі). У часи, коли модно було “пєрєходіть на общєпонятний”, до дванадцяти років я таки переходив. У родині розмовляв українською, якою й сказав перші свої слова. Але вулиця є вулиця, отож хлопчиком від чотирьох і до дванадцяти робив, як усі. Але із дванадцяти років замислився: “Чому це я в рідному місті, в себе на Батьківщині маю переходити на іншу мову?” І вирішив цього не робити. І в подальшому не робив ніколи, за винятком ситуації, коли натрапляв на людей, які справді цієї мови не розуміли — приїжджих, чужинців. Вважаю, що чинив абсолютно правильно. За радянських часів нам втовкмачували дивну настанову: “Где появляется русский человек, там нужно из вежливости переходить на русский”. Де було десятеро українців і раптом з’являвся один росіянин — усі переходили “на великий и могучий”. А чому б росіянам із ввічливості не вивчити українську? У науковому середовищі бувають різні ситуації. Минулого тижня читав публічну лекцію, де були присутні двісті студентів Київського університету і двадцятеро академіків з різних країн СНД. Я мусив перейти з української, але перейшов не на російську, а на англійську. І перекладав окремі терміни українською, якщо бачив, що студенти їх не розуміли. Студентам це було корисно, бо англійська є міжнародною мовою науки. Взагалі вважаю, що російська в українській науці зараз виконує шкідливу роль. Фактично кожна наука побудована на універсальній мові — сьогодні це англійська — і національній, якою слухають і читають університетські курси, обговорюють результати в лабораторіях тощо. Коли між універсальною й національною з’являється посередник, який не може виконувати функції універсальної мови (бо 98 % наукової й технічної інформації в світі — англійською, а російською — на порядки менше), а водночас вона претендує на якусь універсальну роль саме щодо нас, українців, то це витрачання нами зайвих зусиль, коштів і обман самого себе. Друкувати сьогодні наукові тексти в Укра-
Абетка відомих імен “Наука потребує чесності”. · с. 6сторінка оригіналу ↗

РОЗУМНІ ВЧАТЬСЯ НА ЧУЖИХ ПОМИЛКАХ

НАУКОВИЙ БЮДЖЕТ В УКРАЇНІ В 500 РАЗІВ МЕНШИЙ, НІЖ У США — Максиме Віталійовичу, Ви поєднали в собі “фізика” й “лірика”, займаєтеся громадською й адміністративною роботою і в усьому маєте значні досягнення. Як Вам це вдається? Як усе встигаєте? — Я народився в родині відомих науковців, зростав у науковому середовищі. Вважаю, що це прекрасне оточення, бо в науку йдуть найяскравіші люди, які мають ще й чіткі моральні настанови. Наука потребує чесності. Мені пощастило спілкуватися з багатьма, без перебільшення, видатними вченими. Ідеться переважно про фізиків, частково про гуманітаріїв. Усі визначні фізики, з якими я був знайомий, мали широкі гуманітарні зацікавлення. Вони блискуче розумілись на поезії, на музиці, театрі, часом краще, ніж гуманітарії за фахом. Наприклад, академік Борис Вєркін, засновник відомого Харківського фізико-технічного інституту низьких температур, у юності вагався, чи не стати йому професійним музикантом. Уже в поважних літах він приїздив, скажімо, на один вечір спеціально на якийсь концерт у Київську філармонію, я ходив з ним разом. Він розповідав мені про вистави театру Курбаса, які бачив ще в дитинстві, хоч, безумовно, не був людиною української культури. Він влаштовував театральні й симфонічні вечори у своєму інституті. Одужуючи після тяжкого інсульту, одним пальцем передруковував заборонені тоді вірші російських поетів “срібної доби” з книжок, які брав у спецсхові Харківської бібліотеки, оправляв і дарував друзям. Маю сім саморобних книжок, передрукованих академіком Вєркіним. Така сама літературно-мистецька атмосфера була й серед ленінградських фізиків, з якими спілкувався, бо я там закінчував аспірантуру. Така ж атмосфера панувала й серед київської наукової “сметанки”. Врешті, відомий англійський письменник Чарлз Персі Cноу був ще й першорядним фізиком, а також урядовцем. До речі, коли німці 1940 року збиралися висадитися на Британських островах, він був одним із перших у списку тих, кого мали знищити. Мені здається, для вчених, які займаються пізнанням світу, не бути однобоким дуже важливо. Тож я просто належу до тієї традиції, яка, на жаль, через багато причин зараз не така потужна, як була раніше. — 4 жовтня вченим Солу Перлматтеру (США), Браяну П. Шмідту (Австралія), Адаму Ріссу (США) було присуджено Нобелівську премію в галузі фізики “за відкриття прискореного розширення Всесвіту за допомогою спостережень за далекими надновими”. У чому суть цього відкриття? І чи є надія, що Україна невдовзі також матиме Нобелівських лауреатів? — Нинішня премія стосується астрофізики, самих основ нашого Всесвіту. Це річ дуже цікава, але потребує спеціальних знань. Між фізиками, які працюють у різних галузях (я працюю в твердотільній фізиці), часом буває дуже велика відстань. Тому не коментуватиму нинішню премію, бо це було б не зовсім фахово. А ось минулого року двоє англійських учених (вихідці з Росії) Андре Гейм і Костя Новоселов стали Нобелівськими лауреатами “за експерименти з двовимірним матеріалом графеном”. Це той напрям, яким безпосередньо займаюсь я. Мої останні роботи присвячені графенові — унікальному матеріалу. Ці дослідження відкрили багато цікавих фундаментальних нових ефектів і водночас дають людству надію на революцію в електроніці, на перехід від кремнію до нової вуглецевої електроніки. Не знаю, чи ця надія справдиться, але над проблемою працює велика кількість першорядних науковців, і я не став би відкидати такої можливості. Чи можуть отримати Нобелівську премію українські вчені — дуже болюче питання. Наука зараз — річ, на жаль, витратна. Часи, коли експериментальні відкриття робили, використовуючи прилади, “зліплені” з мотузочок і дротиків, минули назавжди. Тепер потрібне дороге лабораторне обладнання, можливість інформаційного доступу до найновіших джерел наукової інформації, що також потребує коштів. Науковий бюджет України в У 1960-ті роки в середовищі наукової еліти була модною дискусія між “фізиками” й “ліриками” про альтернативу вибору між технократичною і гуманітарною орієнтацією. Наш гість — науковець, громадський діяч, перекладач, письменник, доктор фізико-математичних наук Максим СТРІХА, який навдивовижу органічно поєднав у собі ці нібито протилежні течії. Нині він головний науковець Інституту фізики напівпровідників НАН України; завідувач кафедри перекладу гуманітарного інституту Київського університету імені Бориса Грінченка; віце-президент АН вищої школи України; віце-президент Асоціації українських письменників; голова Громадської ради при Державному агентстві з питань науки, інновацій та інформатизації України. Розмовляємо про сучасні проблеми науки, освіти в нашій державі. 30 разів менший, ніж у Росії, і в 500 разів менший, ніж у США. Попри все те, наші вчені зробили геройський подвиг — вони існують за таких умов, коли рідна держава робить усе для того, щоб науку в Україні знищити. А вчені ще живуть, ще дають першорядні результати. Але, звичайно, серйозно претендувати за таких умов на Нобелівську премію дуже важко. ЖОДНУ СИСТЕМУ НЕ МОЖНА ПЕРЕЛАМАТИ МИТТЄВО — Колись в інтерв’ю Ви сказали: “Політичні еліти не розуміють значення науки”. Це актуально? — Життя часом робить песимістом. Коли бачив адміністрацію президента Віктора Ющенка з усіма тими постатями, думав, “дожилися…” Але коли бачиш адміністрацію президента Віктора Януковича, розумієш, що завжди є можливість для погіршення. Фатальнішої ситуації для України, ніж зараз, не було ніколи. Є окремі люди, які намагаються її врятувати. Я шаную голову Державного агентства з питань науки, інновацій та інформацій України Володимира Семиноженка, з величезною повагою ставлюся до Бориса Євгеновича Патона. Він у майже 93 роки робить дуже багато, щоб зберегти науку. Але, коли говорити про нинішню верхівку, це одиниці, і від них у державі сьогодні не дуже багато залежить. Майже всі інші постаті сьогоднішніх еліт значення науки не розуміють, вважають її непотрібним доважком до державного воза. Протягом останнього року розгорнулося справжнє цькування вчених. Треба ж якось імітувати боротьбу з корупцією, справжніх корупціонерів ловити лячно, а-от узятися за вчених, які, скажімо, ще й читають лекції в університетах, просто. Приходить КРУ з перевіркою в університет, де професор такий-то за сумісництвом читав лекцію. Ідуть на його основну роботу, перевіряють, як його там табелювали — і знаходять порушення. Але раніше ніхто не зважав на подібне, не вигадував, що за вичитані дві лекційні години професор має ці дві години ввечері відпрацювати. Адже праця науковця — ненормована за своєю природою. Науковець і у вихідні, і у відпустці працює над своїми проблемами. Але те, що забули відмітити, що в цей час науковець читав лекцію й за основним місцем роботи був відсутній — це вже підстава покарати вченого, що масово й робили. Протягом минулого року нинішня влада доклала фантастично багато зусиль для того, щоб погіршити шанси української науки. Зокрема у Міністерстві освіти і науки, молоді та спорту вперше за всю історію взагалі ліквідовано науковий департамент. Наука не належать до сфери інтересів нинішнього міністра, а відтак цими питаннями можна взагалі не займатися. Фактично величезний сектор національної науки — науку в університетах — ніхто не координує і, за великим рахунком, не знає, що там робиться. — Чи може окрема людина якось вплинути на систему, щось у ній змінити і наскільки? Наприклад, коли Іван Дзюба в 1993—1995 роках був міністром культури (Ви були його радником), у багатьох з’явилися сподівання на кардинальні
Абетка відомих імен · “Ми маємо давати не просто українськомовний продукт, а якісний український продукт”. · с. 7сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

їні російською, як на мене, ознака щонайменше провінційності. Те, що ми хочемо, аби прочитав світ, потрібно друкувати англійською. А-от українською принаймні окремі базові тексти з природничих наук друкувати таки треба — насамперед для того, щоб своєчасно творити нові наукові терміни. Тому “Український фізичний журнал”, членом редколегії якого я є, виходить двома паралельними випусками — українським і англійським. — Як реагували однокласники, коли Ви свого часу постійно говорили українською? — На перервах школярі спілкувалися російською, але мою українську толерували. На вулиці бувало по-різному. Я добре знаю ситуацію, коли кажуть: “Вот такой культурный мальчик, но почему-то нормально говорить не научился”. Це часом било по нервах, але сказати, що мене колись лупцювали за мою українську — теж не можу. Між іншим, одне з найбільших досягнень нашого часу: в Києві перестали озиратися на українську мову. Вона ще не домінує на вулиці, але вже йне озираються, коли нею розмовляєш. — Наші люди дуже поважають думку вищих керівників, часто прагнуть “вислужитися”. Коли Леонід Кучма пообіцяв ввести другу державну мову, хоч цього йне зробив, процес зросійщення відновився. Чи не буде нині “відкату” назад? — “Відкат” уже спостерігається, дуже серйозний. Часом він спонтанний, бо ми під величезним пресом російських мас-медіа, російської масової культури. А нині — добре продуманий, бо міністр освіти і науки, молоді і спорту попри все — дуже напористий політик, який має на меті ввести Україну в сферу “русского мира”. Усе робиться для цього, зокрема, щоб наша мова була зведена до статусу однієї з двох, бажано другої. Так що ситуація ближчим часом погіршуватиметься. Однак, думаю, вона не дійде до такого стану, який мали 25 років тому, коли в українських школах навчалося вже менше половини учнів. Але й від усіх нас залежатиме, наскільки ми будемо відпорними до російських масмедіа, до російської масової культури, яка тут існує під гаслом “хохол, поддержи русский шоу-бизнес своей гривной”. Я, наприклад, коли потрапляю до ресторану й мені не дають меню українською, підводжуся і йду. Кажу: я не плачу свої гроші там, де мене не поважають. Це впливає. Закликаю всіх українців поводитися саме так. Не йти до крамниць, які мають російськомовні вивіски й російськомовну рекламу, до ресторанів, де не говорять українською. Я не можу дати цієї поради харків’янам, бо прирік би людей на те, щоб не ходити до крамниць і ресторанів узагалі. А в Києві ми ще маємо шанс поборотися, тож зробімо це. Це ж стосується й українськомовної преси. Любімо, як навчав Чикаленко, Україну не лише до глибини душі, а й до глибини кишені, до чого багато наших людей не зовсім готові. Водночас ця ситуація накладає величезний обов’язок на українську пресу, книговидавців, перекладачів робити дуже якісні речі. Годі думати, що нас підтримуватимуть лише за те, що ми українськомовні. Відомий вислів Лесі Українки: “Послухаєш, що цей пан говорить, то краще б він говорив по-китайському”. Тобто, ми маємо давати не просто українськомовний продукт, а якісний український продукт. Це те, що я відчував завжди. До речі, коли тридцять років тому прийшов в інститут напівпровідників і був там єдиним, хто готував доповіді українською, це накладало на мене колосальний обов’язок — я не мав права робити погані, а лишень блискучі доповіді, бо коли єдиний, хто читає доповіді українською, робить це погано, він дискредитує саму мову. СИСТЕМУ ОСВІТИ НАМАГАЮТЬСЯ БРУТАЛЬНО ЗЛАМАТИ — Ви були заступником міністра освіти при Іванові Вакарчуку, добре знаєте освітянські проблеми. Які, на Вашу думку, нині найголовніші? — Це дуже широка тема. Україна поки що зберігає загалом непогану систему освіти. Єдиний з розділів в індексі людського розвитку в ООН, де ми ще високо тримаємося, це освіта. Загалом ми на 67 позиції, але з освіти — на 18. Це не наша заслуга. Це лише свідчення того, що до Табачника були розумні й відповідальні міністри освіти, фактично всі — від Таланчука й до Вакарчука. Вони зуміли не зруйнувати найкраще, що дісталося від радянської спадщини і наповнити це загальнолюдським, українським, гуманістичним змістом. Зараз уперше за часів незалежності ми свідки того, коли систему освіти намагаються зламати об коліно дуже брутальним методом. Суспільство належною мірою ще цього не усвідомлює. Маємо страшне рішення про перехід від дванадцятирічної системи освіти (до речі, так і не здійсненої) до одинадцятирічної. Вважаю, що відбулася національна катастрофа, бо ми прирекли покоління наших дітей на неконкурентоспроможність. По-перше, Європа переходить до довших термінів освіти, і це є наслідком збільшення суми знань. По-друге, ми фактично зобов’язані тепер упродовж короткого терміну підготувати наново всі підручники від сьомого до одинадцятого класу, узгоджуючи їх між собою, і видрукувати, хоча зараз, коли ми насилу закінчували варіант для дванадцятирічної школи, ресурсів, щоб це зробити швидко й якісно, немає. Отже, ми прирекли школярів на те, що деякий час вони вчитимуться за неузгодженими програмами, тимчасовими поганими підручниками, себто виходити зі шкіл неконкурентоспроможними. Це трагедія. Я не можу сказати, що рухало міністром освіти: бажання зняти проблему переходу на дванадцятирічну систему, до чого справді на той момент ще не все було готове, чи бажання цілком зруйнувати систему освіти, але точку для завдання удару було знайдено добре і цей удар завдано страшно. — Чи доцільне закриття шкіл і зменшення кількості вищих навчальних закладів? — Ситуація із закриттям шкіл, на жаль, почасти зумовлена нинішніми реаліями. У нас є сільські школи, де вчиться від чотирьох до десяти учнів. Така школа має значення для того, щоб село остаточно не вмерло. Проте вважати, що тут дають якісну освіту — не можна. Інша річ, коли закривають цілком конкурентоспроможні школи, чомусь насамперед із українською мовою навчання на Донбасі, де є достатньо учнів. Тут або політичні причини, або бізнесові — чиєсь намагання привласнити приміщення у зручному місці та майно. Це неприпустимо. Щодо вищих навчальних закладів. Легендою є те, що в Україні їх надто багато, кажуть, понад 900. Ця цифра з’явилася лише тому, що у нас колись, ще на початку незалежності, вищими навчальними закладами І—ІІ рівнів акредитації назвали технікуми. Коли говорити про університети, тобто ВНЗ ІІІ—ІV рівнів акредитації, — у нас їх близько 330. Це середній показник для європейської країни з такою, як у нас, кількістю населення. Тобто механічно нічого ламати не треба. Але у нас є ВНЗ, які фактично є прикриттям для купівлі дипломів. Такі треба нещадно закривати, бо вони дають неякісну освіту, завуальовано продають дипломи. Треба бути вимогливими щодо ліцензування, акредитації, до вирішення цих питань слід залучати громадськість. Треба піднімати університетську науку, підтримувати науковців. Зараз маємо цілком протилежне. — Чому поширюється інформація про те, що ми маємо забагато ВНЗ, що треба їх закривати? — Причина загрози безпідставного закриття ВНЗ, на мою думку, — бажання поставити під контроль ректорський корпус. Ректори, опинившись під загрозою закриття, будуть слухняні. В іншому разі — закриють. — Ваші побажання читачам нашої газети у цей нелегкий час. — Я побажав би певного реалізму. Безумовно, нас чекають дуже тяжкі часи. І закінчаться вони не завтра. Це є наслідком кричущих помилок, які робили політичні еліти. Не хотів би ще раз згадувати Віктора Андрійовича, але він став одним із негативних персонажів нашої історії, дозволивши собі певні речі, які не варто було дозволяти за жодних обставин. Ми за все це розплачуємося. Однак і ці часи минуться. І від нас усіх залежить не змарнувати шансу потім. Бо коли Віктор Ющенко прийшов до влади, сталася страшна річ. Люди хотіли взяти владу, досягли цього, а що робити з нею — ніхто не знав. Почалася боротьба в оточенні за те, хто що де матиме. Цю помилку ми всі мусимо зрозуміти. Напевно, це стосуватиметься наших політичних нащадків, бо я вже сказав, що скептично розцінюю власні шанси на можливість ще колись прислужитися Україні на якійсь державній посаді, хоч профільний заступник міністра, як кажуть мої колеги-вчені, був з мене не гірший. Але ті, хто прийде після нас, мусять обов’язково це врахувати. Бо розумні люди вчаться на чужих помилках, дурні — на власних. Спілкувалася Надія КИР’ЯН
Абетка відомих імен · “Ми маємо давати не просто українськомовний продукт, а якісний український продукт”. · с. 7сторінка оригіналу ↗

«ЗАКОХАНИЙ В АРАБСЬКУ, ПЕРСЬКУ Й ТУРЕЦЬКУ ПОЕЗІЮ»

Про свої здобутки на ниві орієнталістики розповідає відомий професор-сходознавець, доктор філологічних наук, член Національної спілки письменників України, перекладач, автор багатьох мовознавчих, літературознавчих та публіцистичних праць Григорій ХАЛИМОНЕНКО. — Пане професоре, до свого 70-річного ювілею Ви підготували собі такі подарунки, що їм може позаздрити будьякий науковець. Маю на увазі Вашу “Історію турецької літератури” та мовознавчу монографію “Тюркська лексична скиба українського словника”. Чи маєте Ви за це якісь відзнаки? — Так, маю нагороду міністерства культури Туреччини “За розвиток тюркської культури” та “Орден чести” Грузинської республіки. — Ось у мене в руках Ваша “Історія турецької літератури” — великоформатне видання, солідний обсяг: 550 сторінок; тут безліч цитат арабським письмом, латиницею… Я вже не кажу про те, що виконати таку роботу важко навіть фізично. Це ж треба тексти набрати тим арабським письмом, вичитати не один раз, знайти друкарню, що погодилася б видати багатошрифтовий твір. Ви висловили подяку Посольству Туреччини за фінансову підтримку, а своєму товаришеві за допомогу в комп’ютерному складанні. Але ж написати саму книжку! І це тоді, коли “Історію турецької літератури” не спромоглися видати науковці навіть тих країн, де сходознавство й тюркологія зокрема розвиваються століттями. Як це Вам удалося? — Ще коли я навчався на факультеті сходознавства Тбіліського університету (сьогодні — імени М. Джавахішвілі), переконався, як важко студентам опанувати культуру народу із самобутніми цивілізаційними підвалинами, коли немає підручника з літератури. Відтоді й почав збирати матеріял, багато читав, занотовував, скуповував літературу. Якось після одержання в Стамбулі нагороди я запитав турецьких колег: “Чому нагородили саме мене, першого з учених християнського світу? Адже в тюркології давно вже працюють відомі німецькі, австрійські, американські, французькі науковці”. Відповідь була така: “Щоразу ми бачили, як Ви везли на собі дві валізи з турецькими книжками. Коли на роботу беруть, скажімо, німецького вченого, то до його послуг — упорядкована книгозбірня й штат працівників”. — Я можу ще додати: там видатного вченого й сумлінного працівника не виганяють з роботи за якесь критичне висловлювання в пресі. — Така вже наша доля. Але повернімося до “Історії турецької літератури”. Варто було мені зануритися в глибини цього письменства, як стало ясно: без осягнення історії арабської й перської словесности писати щось про турецьку літературу — марна справа. Отож кілька років пішло на те, аби набути знань і в цій неосяжній галузі. Дякую Тбіліському університетові за те, що там я вивчав не тільки турецьку й грузинську, а й арабську та перську мови. Я закоханий в арабську, перську й турецьку поезію. Лише це давало мені силу побороти інерцію, зневіру, втому. — У чому все-таки самобутність Вашої “Історії турецької літератури”? З якими працями її варто порівняти? — Порівнювати я не маю ні змоги, ані бажання. Україна досі не має історій словесности навіть наших сусідів: білорусів, поляків, словаків, росіян. А що вже казати про англійську, німецьку, французьку чи, скажімо, обов’язкову для нашого православного народу візантійську літературу. Не маю права ставити це на карб українським літературознавцям. Мати добру історію американської, китайської або польської літератури — це обов’язок Української держави, це наш престиж. Держава має зробити науковцеві чи цілому колективові замовлення, а ми мусимо виконати його. Ось недавно президент Віктор Янукович перебував з візитом в Ашгабаті. Ви ж не станете мені заперечувати, що якби він подарував президентові Туркменістану “Історію туркменської літератури”, а в його супроводі були ще й одна-дві особи, які володіли б туркменською мовою (ще краще, аби вони працювали в посольстві України в Ашгабаті), то й атмосфера перемовин була б дещо инша, а можливо, й конкретніша. А тепер про Ваше запитання щодо самобутности моєї книжки. Її оригінальність передовсім у неповторності східної культури, естетики, релігії, філософії. Чимало місця в моїй книжці я присвятив суфізмові. Це далеко не догматична релігійно-філософська течія, а ще й естетична платформа, на якій і зведено споруду багатовікової турецької літератури. Середньовічна поезія мусульманських народів — це суцільні нашарування символів, що їх потрібно вміти читати або, коли хочете, розгадувати. Сподіваюся, ті, хто захоче насолодитися тією поезією, зможуть це зробити, уважно прочитавши мою науку. — Мені здається, пане професоре, що Ви забули про ще одну рису, яка робить Ваш твір самобутнім, — це мова. Ви навмисне уникаєте отієї лавини “модних” термінів, що заполонили наші філологічні дослідження? Може, Ви назавжди лишилися в стилістиці й термінології доби Вашої юности. Ви жодного разу не вдалися до використання навіть таких всепоглинальних термінів, як когнітивний, дискурс, наратив, іманентність… — Якщо я скажу, що дотримуюся стилю С. Єфремова, Д. Чижевського чи М. Бахтіна (хоч це правда), то люди подумають, ніби я й справді “назавжди лишився”. Але візьміть праці Ю. Шевельова, М. Коцюбинської чи І. Дзюби й переконаєтеся: вони геть далекі від показної вчености. Я справді зумисне намагався уникнути заакадемізованости, бо хотів, аби мою, поки що й справді єдину в Україні працю, присвячену культурі Туреччини, вільно читали люди всіх поколінь і не обов’язково натреновані в царині американістики. Яй досі вважаю, що в цьому разі складне потрібно висловити просто. Але цілком спокійно ставлюся до науковця, у висловлюваннях якого розкошують терміни опатив, сигніфікація, імплікація, інтеграція концепту тощо. — Ви недавно видали монографію “Тюркська лексична скиба українського словника” і знову ж таки власним коштом. У передмові Ви з великим пієтетом відгукнулися про тих працівників Інституту мовознавства ім. Олександра Потебні, які уклали “Етимологічний словник української мови”. Ви можете порівняти стан філологічної науки “тоді” й тепер? Бачу вираз Вашого обличчя… Може, висловите враження про сьогоднішню філологічну освіту? — Я охоче висловився б, але гадаю, що ваша газета зробила б дуже добру справу, якби провела “круглий стіл”, запросивши до редакції коло небайдужих науковців. Поговорити є про що. Пам’ятаєте, я виступив був у пресі зі статтею “Що таке жицьа дзідзіф?” — про мову озвучувальниць текстів на українському телебаченні. Стало ще гірше, тепер уже й чоловіча частина журналістів каже “дзіти й бацьки”. Чи їх спеціяльно добирають, може, як тепер вони кажуть, проводять кастинги? — Гаразд, то поділіться враженнями про стан вітчизняного сходознавства. — Ось у цьому разі Ви доречно вдалися до слова “вітчизняний”, бо українським це сходознавство назвати можна, тільки напившись перед тим брому. Ця тема теж актуальна, і добре було б, аби котрась із газет хоч би підступилася до неї. Скажу коротко: не буде ніякого сходознавства, поки в Україні не створять коли не інститут, то бодай факультет сходознавства з трьома відділами, як те давно вчинили росіяни, поляки, угорці, грузини, а саме: філологічний, економічний (тобто економіка Сходу) та історико-філософсько-політологічний. Отоді українські президенти матимуть повну інформацію про те, що діється чи діятиметься в переважній частині планети. Академік Л. Губерський висловив був намір реорганізувати філологічну освіту в Шевченковому університеті. Він чоловік наполегливий, добре, якщо всетаки почне. Дякую Вам за увагу. Спілкувався Олександр ПОНОМАРІВ
Шевченкіана · “Археологічні розкопки на території Межигір’я мог! ли б дати чимало цікавих результатів не лише для археологів та істориків, а й для літературознавців”. · с. 8сторінка оригіналу ↗

««УУ ММЕЕЖ ЖИИГГООРРССЬЬККООГГОО ССППААССАА… …»»

26 листопада 1844 року Тарас Шевченко написав у листі до Я. Г. Кухаренка: “Був я уторік на Україні — був у Межигорского Спаса. І на Хортиці, і скрізь був і все плакав, сплюндрували нашу Україну…” Пізніше з’явився щоденниковий запис у “Журналі” від 18 червня 1857 р.: “Сегодня я, как и вчера, точно так же рано пришел на огород, долго лежал под вербою, слухал иволгу и, наконец, заснул. Видел во сне Межигорского Спаса, Дзвонковую криныцю и потом Выдубецкий монастырь. А потом — Петербург и свою милую Академию. С недавнего времени мне начали грезиться во сне знакомые, давно не виданные предметы. Скоро ли увижу все это я наяву?” “Межигорський Спас” — так поет у своїх творах, листах і “Щоденнику” називав Межигірський Спасо-Преображенський монастир. Чому ж настільки глибоко він запав у Шевченкову душу, аж з’являвся уві сні й змушував плакати наяву? Світлана БОГДАН Сьогодні від монастиря не лишилося фактично нічого. У цьому ми переконалися разом зі співробітниками Музею Тараса Шевченка, які організували чергову мандрівку шевченківськими місцями, обравши цього разу за пункт призначення місцевість Межигір’я, що біля села Нові Петрівці (Київська область), за 10 км на північ від міста Вишгорода. На території святині з радянських часів розташована урядова резиденція, обгороджена високим парканом, тепер тут мешкає Віктор Янукович. Для огляду доступна лише Дзвінкова (Дзвонкова) криниця — стародавнє джерело при монастирі. За легендою, назва походить від каплиці, яку тут побудували ченці: на ній встановили дзвіночки, і коли вода струменем била по них, вони дзеленчали. Про криницю згадує Тарас Шевченко — не лише в наведеному вище уривку з “Журналу”, а й у поемі “Чернець”: Іде чернець дзвонковую У яр воду пити Та згадує, як то тяжко Було жити в світі… Ми без перешкод, оминувши паркан і охорону, спустилися в яр до джерела, випили з нього води (дуже смачної), вмилися, аби бути гарними (так велить повір’я). Побували на Козацькій галявині. Помилувалися красою лісу, вдихнули його повітря. Оце, власне, і все, що в наш час доступно простому смертному в цій віками священній місцині. А колись справи стояли геть не так… Згідно з переказом, монастир заснували близько 988 року, у час хрещення Русі, грецькі ченці, які прийшли з Візантії разом зі святим Михайлом — першим митрополитом Київським. Літописи засвідчують існування на цьому місці божниці у ХІІ ст. У XVII ст. обитель стала релігійним центром козацтва: після зруйнування у 1660-х рр. польським військом Трахтемирівського монастиря саме Межигірський отримав статус “військового” монастиря Січі й перетворився на шпиталь для старих або поранених запорожців. На їхнє утримання Запорозька Січ передала у власність монастиреві земельні володіння і виплачувала значні кошти. З Межигірської обителі запрошували священиків до січової Покровської церкви. У XVIII ст. монастир за своїм багатством був другим після Києво-Печерської Лаври. Про його славу нагадує і вулиця Межигірська на Подолі в Києві: колись там було представництво монастиря в місті. Очевидно, саме така значна роль монастиря у козацькі часи надихала Шевченка не раз згадувати про нього у своїх творах. Зокрема той факт, що старі козаки доживали тут віку, постригаючись у ченці і відмолюючи гріхи, зафіксовано у поемі “Чернець”, де в образі ченця зображено полковника Семена Палія (хоча, як стверджують дослідники, насправді ченцем Палій не був, а помер у Фастові й був похований у Межигірському монастирі. До речі, тут поховали й полковника, а згодом гетьмана Остапа (Євстафія) Гоголя — предка Миколи Гоголя). Шевченко описує проводи Палія в ченці з танцями і вином: Аж до Межигорського Спаса Потанцював сивий. А за ним і товариство, І ввесь святий Київ. Дотанцював аж до брами, Крикнув: “Пугу! пугу! Привітайте, святі ченці, Товариша з Лугу!” Свята брама одчинилась, Козака впустили, І знов брама зачинилась, Навік зачинилась Козакові. Хто ж сей сивий Попрощався з світом? Семен Палій, запорожець, Лихом не добитий. Ту ж традицію згадано у вірші “Заступила чорна хмара…”: А я, брати!запорожці, Возьму собі рясу Та піду поклони бити В Межигор до Спаса. І далі: “Іди, Петре, в Межигор’я / Молитися богу…” У повісті “Близнецы” також ідеться про обряд проводів: “…Однажды славные запорожцы, приехавши на подворье свое в Киев провожать товарища своего Ермолу Кичку в Межигорский монастырь, устроили брату приличное прощание со светом, то есть закупили на Подоле горилку, разлили ее в ушаты и с цеховою музыкою пошли торжественно в Межигорье, потчуя встречного и поперечного братскою горилкою из мыхайлыка, а прощавшийся со светом брат знай себе танцует впереди музыкантов…” Про монастир кілька разів згадано і в поемі “Сліпий”: “У Києві великому / Всіх святих благала; / У Межигорського Спаса / Тричі причащалась…”; “Ой Спасе наш чудотворний, / Межигорський Спасе!” Тут поет створює легенду, відповідно до якої обитель спалила імператриця Катерина ІІ: Як цариця по Києву З Нечосом ходила І Межигорського Спаса Вночі запалила. І по Дніпру у золотій Галері гуляла, На пожар той поглядала, Нишком усміхалась. Водночас доказів такої версії подій немає. Факти свідчать, що 1786 року, після зруйнування Січі, російська влада закрила монастир, а навесні 1787 р. Катерина ІІ під час перебування у Києві вирішила відвідати його. Проте, за нез’ясованих обставин, тієї ж ночі він згорів. Існує припущення, що пожежу влаштували старі запорожці, які доживали там віку. 1798 р. на території монастиря заснували Межигірську фаянсову фабрику, що славилася своєю вогнетривкою цеглою. Діяльність обителі відновили аж 1886 року, проте з періодом, коли він не діяв, пов’язане його зображення Шевченком-художником, а саме — малюнок “Києво-Межигірський монастир”. Традиційно вважають, що рисунок виконано 1843 року під час першої подорожі поета до України, адже відомо, що 13 червня 1843 року Шевченко разом із П. Кулішем і О. Сенчилом-Стефановським побував у Межигір’ї, припливши до нього на плоту Дніпром. Проте науковий співробітник Музею Шевченка Олена Слободянюк вважає це датування хибним: під час роботи з оригіналом малюнка вона помітила на папері водяний знак, що вказує на виробника і рік виготовлення паперу: “J. Whatman // 1844”. Таким чином, оскільки лише папір було вироблено 1844 року, сам малюнок не може бути датовано ранішим часом. Виходячи з низки обставин, дослідниця робить висновок, що найвірогіднішою датою створення “Києво- Межигірського монастиря” є квітень-вересень 1846 року, коли Шевченко мешкав у Києві й мав часі можливість виїжджати на пленер за околиці міста. Зафіксована рукою поета і художника пам’ятка архітектури до наших днів не збереглася. Якщо зараз ми станемо на ту точку, з якої Шевченко малював монастир, то побачимо тільки зелений паркан і вхід до президентської резиденції, який охороняється: спільним із зображенням ХІХ ст. буде лише обрис гори ліворуч… Отже, після відновлення наприкінці ХІХ ст. монастир проіснував до 20-х років ХХ століття, коли знов був закритий, цього разу більшовиками, в 1934—1935 роках його будівлі висадили в повітря, а натомість збудували державну дачу УРСР. Відтоді територія закрита для стороннього ока. Як стверджують очевидці, серед руїн монастиря знайшли старовинну бібліотеку з рукописними книгами, проте через поспіх будівничих її закопали. Існує версія, відповідно до якої саме там зберігалася легендарна бібліотека Ярослава Мудрого. Дехто скептично відмахується і називає це “плітками” — водночас інші аргументовано доводять правдивість цього твердження, звертаючись зокрема до письмових свідчень учасників тих подій. Незалежно від того, чи правдивим є припущення про бібліотеку Ярослава, безперечно, археологічні розкопки на території Межигір’я могли б дати чимало цікавих результатів не лише для археологів та істориків, а й для літературознавців. Та про це лишається хіба мріяти. Наостанок зацитую Михайла Максимовича, який 1864 року написав ось які рядки для своєї замітки “Нечто о Межигорьи”: “…Будучи на короткое время в Киеве, я слышал, что через несколько недель Межигорье будет продаваться с публичного торга… Скорбная мысль не покидает меня…: что, если Межигорье достанется в руки какогонибудь предприимчивого жида!… Оскорбительно было бы для нас — его обладание тем дорогим для здешнего края местом, куда являлись некогда на молитвенные подвиги и пострижение такие люди, как патриарх Иоаким Савелов, митрополит Тимофей Щербацкий, епископ Иоасаф Горленко и многие другие; тем заветным местом, которое, в тяжкие времена Киевской Руси, посещал благодетельный для нее иерусалимский патриарх Феофан и подтвердил тут ставропигию… Но, нет! Межигорью не следует перейти не то, чтобы в жидовские руки, но и в частную собственность всякого торгаша и промышленника; и мне сдается, что до того не допустят ни Печерская Лавра, ни другие монастыри киевские, со своим архипастырем; что они, общими силами, при содействии благотворительных мирян, возмогли бы оплатить Межигорье и открыть его по-прежнему для общежительства братского; что новособранная здесь братия весьма могла бы продолжать с успехом и выработку фаянсовой посуды… Тогда ожила бы и в народе прежняя любовь к Межигорью и оно послужило бы для него благотворной и, можно сказать, необходимой в настоящее время школой благочестия и трудолюбия”. На щастя, похмурі передчуття Максимовича не справдилися: Межигір’я не дісталося ані в руки “жида”, ані “торгаша и промышленника”: його надійно охороняють слуги українського народу за зеленим триметровим парканом — тож ми можемо бути спокійними.
Читацьке віче “Господь покликав їх у вічне життя”. · с. 9сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

хіття голоду, який забрав життя мільйонів українців. Трагедія Голодомору також знайшла відбиток в її творчому доробку: Голодомор! І нас торкнувся ти Там, на Прилуччині, в отецькій хаті. Опухлі ходять сестри і брати, І ні шкуринки хворому дитяті… У пізніших поезіях дедалі відчутніші ностальгійні ноти, пронизані спогадами про рідну батьківську хату, про родину — батьків і сестер, про Удай-ріку, місто бентежної юності. Звертаючи увагу на багатство мови у рідному місті, вона особливий наголос робить саме на цьому: І виходить Наталка із хати, І виносить вам кухоль води, І така в неї мова багата, Хоч в словник її, чисту, введи. Линучи думками до рідного міста, поетеса звертається до нього такими словами: Гей Прилуки, мої Прилученьки, Солов’їні сади з дібровами, Білі вишні в цвіту весінньому І кленовий отчий поріг… На урочистості відкриття пам’ятника Любові Забашті зібралися прозаїки і поети київські й місцеві, представники міської влади, сам меценат, а зі столиці приїхав син поетеси Ігор Валентинович Забашта та її внучка Олеся, солістка Київського театру оперети, яка так задушевно виконала пісні на бабусині слова. Після офіційних промов члени родини поетеси поруч із пам’ятником посадили молоду вербиченьку. Отже, 25 вересня 2011 року — день відкриття пам’ятника Любові Забашті, ввійде в історію міста як один із найвизначніших у житті прилучан.
Читацьке віче “Господь покликав їх у вічне життя”. · с. 9сторінка оригіналу ↗

ПАМ’ЯТНИК ПОЕТЕСІ ЛЮБОВІ ЗАБАШТІ В ПРИЛУКАХ

Анатолій РИЖЕНКО, м. Прилуки Чернігівської обл. Нещодавно прилучани стали свідками визначної події. Завдяки фінансовій підтримці почесного громадянина міста, мецената Юрія Вікторовича Коптєва відкрито пам’ятник нашій землячці — поетесі Любові Василівні Забашті (1918—1990). Це вже не перший монумент, споруджений коштом Юрія Коптєва. Попередніми були Тарасу Шевченку (художнику), актору Миколі Яковченку та святителю Іоасафу Бєлгородському. Любов Забашта — наша гордість. У Прилуках пройшли дитячі та юні роки. З рідним містом пов’язані й перші поезії, в яких вона відтворила красу природи, свої шкільні роки, події в житті земляків-прилучан. У подальшій творчості Любов Забашта увічнила наше місто. Жоден із поетів не спромігся створити стільки, навіть наблизитись до такої кількості поетичних творів, які вона написала про рідні Прилуки. Із прилуцьких криниць духовності черпала Любов Василівна живильну силу для своїй поезій. Цьому сприяла атмосфера родинного затишку, взаємної поваги в багатодітній дружній сім’ї Василя Григоровича і Єфросинії Семенівни Гришків. Дитинство Люби Гришко, її братів і сестер, як і багатьох дітей того часу, минало в нестатках, у суворих умовах післяреволюційного часу і громадянської війни — продрозверстках, колективізації, голодовках. Саме в юні роки Любі Гришко довелося пережити стра-
Читацьке віче “Господь покликав їх у вічне життя”. · с. 9сторінка оригіналу ↗

ПРИСВЯЧЕНО ГЕРОЇНЯМ УПА

Тетяна БІДЗІЛЯ, м. Бережани, Тернопільська обл. Національно-визвольна-боротьба ОУН і УПА, жертовність нескорених патріотів залишили яскравий, животворний слід в історичній книзі України. Серед нових видань “Літопису УПА” увагу привертає черговий календар, присвячений 70-річчю УПА (відзначатимемо 2012 року), і зокрема — пам’яті жінок-підпільниць. Епітетом до календаря вибрано полум’яні поетичні рядки Лариси Мурович “Го( рить у народі і буде навіки горіти Любов животворна до Вас, Героїні УПА…” (“Героїням УПА”). На сторінках календаря поруч з численними світлинами українок-підпільниць, зустрічаємо й наших славних землячок — уродженку с. Шибалин, зв’язкову Головного командира УПА, Героя України Романа Шухевича (“Тараса Чупринки”) — Галину Дидик (“Анна”, “Молочарка”, “Ксеня”), зв’язкових Ірину Бабуняк (“Ніна”) із с. Вербів, Євдокію Ковальчук (с. Саранчуки), котрі мужньо боролися за незалежність України, свободу рідного народу. Звичайно, список підпільниць Бережанщини досить довгий, про що яскраво свідчать численні спогади, сторінки багатьох видань. Опубліковано тут і світлину дружини керівника СБ ОУН Миколи Арсенича (“Михайла”) — зв’язкової УПА Галини Гунько (“Віра”), котра загинула в 1947 р. у лісі біля с. Жуків Бережанського району у криївці, оточеній енкаведистами. Українське жіноцтво, вступаючи в лави ОУН і УПА, як відзначено в матеріалі Л.Онишка “Роль жінки в українському національно-визвольному русі”, свідомо обирало революційний шлях боротьби. Завдяки психологічним особливостям, активній громадянській позиції, відповідальному ставленню до праці жінки посіли визначне місце в роботі політико-освітньо-виховної референтури підпільного Українського Червоного Хреста, служби зв’язку ОУН. Окрім суто жіночих сфер діяльності, українки працювали в референтурах пропаганди, розвідці, були вірними, надійними подругами своїх чоловіків-повстанців. У календарі є знімки неідентифікованих повстанців (фото з фондів ГДА СБУ, архівів УСБУ, фондів музеїв тощо). Є тут також ілюстрація проекту пам’ятного знака “Свята Покрова — опікунка Української Повстанської Армії”, який планується спорудити 2012 року у Львові. На останній сторінці можна побачити зразки повстанських уніформ в ілюстраціях художників Г. Юр’єва і Б. Гірчака з архіву часопису “Однострій”. І, за традицією, відзначено дні народження, відходу у вічність, трагічної смерті видатних повстанців, патріотів України, християнські свята, визначні події визвольного руху українців за волю і кращу долю нашого народу. 1920-ті і рідний брат Іван, що лежить у чужій землі у братській могилі під містом Кенігсбергом (зараз місто Калінінград, РФ). Після війни мама працювала в Архівному управлінні, там продовжувала шукати правду, далі, працюючи на педагогічній ниві, доносила правду до молоді. Я та моя старша сестра вдячні Богові, що привів нас у світ у родині, яку створили Мама й Тато. Наша родина стала для нас омофором духовності та справжніх людських цінностей, які були нерозмінними для батьків. Ми росли вже у Києві. Наша невеличка квартира на Русанівці була наповнена духом національних традицій та українських святинь. Мама зажди вчила нас поваги до себе, до людей, до землі, на якій живемо, і до мови, що мала для неї найвищу ступінь святості. Мама не дожила кілька місяців до свого 92-річчя. До останньої хвилини думала про те, як наповнити Україну духовністю. Була активним членом Асоціації дослідників Голодоморів в Україні та почесним головою об’єднання Ветеранів-патріотів України Дніпровського району м. Києва. Її діяльність із відновлення історичної правди відзначив Президент України Віктор Ющенко, нагородивши орденом княгині Ольги ІІІ ступеня. Мама була місточком між минулим і майбутнім, бо наполегливо працювала, аби молоде покоління знало історичну правду. А мамину правду розуміли всі, бо була вона чесною і світлою людиною. За все це ми з вдячністю схиляємо голови перед своєю дорогою мамою і бабусею. Вічна їй пам’ять. Родина Катерини Романівни Марченко: доньки Наталка та Оксана з чоловіками, онуки Катерина та Костянтин
Читацьке віче “Господь покликав їх у вічне життя”. · с. 9сторінка оригіналу ↗

ЖИВ ЗАРАДИ ЛІТЕРАТУРИ

Надія КИР’ЯН Фото Тетяни ВОЛОДАЙ Мешканці Боярки пам’ятають і шанують талановитих людей, які зробили свій внесок у духовну скарбницю міста. Доглядають могилу українського класика Володимира Самійленка, досліджують творчість видатного земляка — поета Івана Коваленка, який свого часу був репресований радянською владою. Ось і тепер боярці перші встановили пам’ятну дошку літературному критикові, перекладачеві Володимиру Яковичу П’янову, який останній період свого життя мешкав у цьому місті. На відкритті пам’ятної дошки мер Боярки Тарас Добрівський зауважив: “Дякуючи завідувачці Боярського краєзнавчого музею Любові Кравченко, відкрито низку меморіальних дощок нашим талановитим митцям. Цю традицію треба продовжувати. Мешканці й гості міста повинні знати творчих людей, якими ми пишаємося”. Шанувальники Володимира П’янова згадували його найтеплішими словами. Юрій Мушкетик, Герой України, лауреат Державної премії СРСР та Державної премії УРСР ім. Т. Г. Шевченка розповів, що йому пощастило — він багато років був найближчим сусідом Володимира Яковича. “Я весь час згадую наші безкінечні бесіди про творчість, про письменників. Він був справді видатним літератором, мудрою людиною, дуже багато знав. А скільки в нього було учнів, послідовників, яким він проклав дорогу в літературу! По-моєму, не менше третини нинішньої Національної спілки письменників України — його учні. Крім усього, він був чудовою людиною. Я не знаю жодного непорядного вчинку за Володимиром Яковичем. Пам’ятаймо його!” Критик, літературознавець, академік НАН України Микола Жулинський подякував Тетяні Гельбутівській, іншим родичам Володимира Яковича, усім, хто долучився до увічнення його пам’яті. “Мене особливо зворушує, що й місцева влада турбується про тих, хто доторкнувся своїм життям, творчістю до цього дивовижно гарного міста, — сказав Микола Григорович. — Такого доброго, приємного чоловіка, як Володимир Якович, важко знайти. Надзвичайно відкрита душа. Навіть в останні роки життя він був творчо активним. Ці роки були нелегкі: письменник хворів, йому було важко добиратися до Спілки. Однак постійно їздив на літературні вечори, працював у бібліотеці. Він був подвижником, жив в ім’я літератури, переживав за долю українського слова”. Заслужений діяч мистецтв України письменник Олег Чорногуз розповів, що саме Володимир Якович помітив його талант, підтримав, допоміг. “Нам усім не вистачає його. Приємно, що мешканці Боярки перші відкрили меморіальну дошку. Думаю, кияни наслідуватимуть ваш приклад і таку саму дошку буде встановлено і на вулиці Михайла Коцюбинського, де він довго жив, і в Кончі-Заспі”. Поетеса Леся Павлів з м. Стрий на Львівщині також приїхала вклонитися “духовному батькові”, який 1966 року підтримав її ще школяркою. Розповіла, що багато львівських письменників йому завдячують. Серед них Марія Людкевич, Ярослава Павличко, Левко Різник, Юрій Коваль. Марія Людкевич узяла за взірець його роботу з молодими. Уже близько 30 років веде студію “Джерельце”. З цієї студії вийшли літератори, які стали членами НСПУ. Світлана Йовенко додала: “Сьогодні холодно, але хай нас гріє згадка про цю дивовижну людину. Заслуга Володимира Яковича в тому, що я, київська російськомовна школярка, говорю й пишу вірші українською мовою”. Ще пані Світлана розповіла про те, з якою любов’ю Володимир Якович ставився до кожної рослинки, квіточки, деревця… “Я подумала, що це, можливо, його друге покликання… Він був красивий чоловік, а коли усміхався — усміхалися всі йому назустріч: і жінки, і діти”. Тетяна Володай з Боярки також висловила вдячність Володимирові П’янову за те, що належить до тієї третини членів НСПУ, яким він проклав дорогу до Спілки, — саме він її рекомендував. Тепло відгукнулася про письменника заслужена журналістка України Ніна Харчук, інші боярці, яким пощастило спілкуватися з цією прекрасною людиною.
Читацьке віче “Господь покликав їх у вічне життя”. · с. 9сторінка оригіналу ↗

ПАМ’ЯТЬ ПРО МАМУ

На світанку 11 жовтня, разом із ранковою зорею згасла і “тихо пішла за межу” наша дорога мама і бабуся Катерина Романівна Марченко. Господь покликав її у вічне життя саме перед Святою Покровою. Це свято було для неї особливим, адже воно храмове на її малій батьківщині, де народилася 7 грудня 1919 року. Це село Кищенці Маньківського району Черкаської області, це земля, яка досі дихає згадкою про трипільські часи. Ще зовсім малою, з розповідей дядьків, які намагалися замінити їй батька, дізналася правду, що тато, повернувшись із Першої імперіалістичної війни, піднявся на боротьбу за волю і віддав життя за Україну ще на початку 1920-х років, коли селянство боронило свої землі від московської воші. Батьківська рідна хата, вкрита стріхою, стояла на високому сільському кутку і міцно тримала маму біля себе, адже була наповнена запахами трав та народними обрядами, а глиняну долівку на Зелені свята зажди щедро встеляв чебрець, зібраний на сільському цвинтарі, що беріг пам’ять про предків. Мама мала велике бажання учитися і нести просвіту односельцям. Вступила до Київського педагогічного інституту, аби повернутися до рідного села вже народною вчителькою. Пізніше вона отримала звання Відмінника народної освіти, а тоді вчителювання перервала Друга світова війна, яка кривавим крилом накрила її долю і якій мама віддала чотири роки своєї юності, рятуючи поранених на фронті. Мама мала поранення і отримала статус учасника бойових дій та ветерана Другої світової війни, але вона знала, що воює за рідну Україну, як її батько у далекі
Свята справа · “Не лише Запоріжжя, а вся Україна, ще й значна частина Радянського Союзу стали на захист Хортиці”. · с. 10сторінка оригіналу ↗

К КО ОС СТТЯЯН НТТИ ИН Н С СУУШ ШК КО О:: «ХОРТИЦЯ — НАЙСВІТЛІШЕ, З ЧИМ ПОВ’ЯЗАЛА МЕНЕ ДОЛЯ»

— Костянтине Івановичу, під час презентації Вашого роману “Інспектор Хорс”, у грудні минулого року, із вуст кількох виступаючих пролунала подяка за те, що Ви врятували хортицькі плавні. Про що конкретно йшлося? — Не я особисто їх порятував, швидше зініціював рух за збереження найціннішої частини Хортиці, її південного охвістя — 327 гектарів заплавного лісу, помережаного озерами, протоками, єриками та затоками — неоціненних залишків Великого Лугу Запорозького, що колись простягався від Хортиці до Херсона і знищений більшовицькими “перетворювачами природи” шляхом створення Каховського водосховища. У середині 80-х років минулого століття над цим благословенним куточком теж було нависла смертельна загроза через можливість спорудження мостових переходів. — Мости у межах Запоріжжя планували прокласти через південну частину Хортиці? Але вона уже тоді була заповідною! — Мало того, Хортицький материк на той час розміняв уже третій десяток своєї заповідної історії, але ніхто із владоможців належної уваги на те не звертав. — А екологи? — Вони у своїх публічних заявах та діях всуціль залежали од компартійного керівництва, тож довелося ставати до діла громадськості. — Час нібито був не вельми сприятливим для розгортання громадської діяльності, адже щойно пролунав Чорнобильський вибух… — Пролунав, але вибух той розбудив свідомість українців, до того ж 1985 року розпочалася перебудова. Тож політичне потепління у країні відчувалося, і гріх було ним не скористатися. У грудні 1986 року я організував Комітет захисту Хортиці — першу неформальну структуру в нашій області, куди увійшли журналісти місцевих, а також акредитованих у Запоріжжі власкорів республіканських та всесоюзних газет. Мета: розголосити на весь неосяжний Радянський Союз про біду, що нависла над Хортицею. На перше засідання Комітету прийшло понад сотню небайдужих, але в інтересах справи кількість комітетників довелося зменшити. Лишили найдієвіших. Нині я з глибокою вдячністю згадую власних кореспондентів по Запорізькій області Миколу Горошка (“Робітнича газета”), Миколу Лобача (“Радянська Україна”), Георгія Богдановського (“Агентство Печати Новости”), Степана Трояна (“Известия”) (земля їм обом пухом), Віктора Філіпова (ТАРС—РАТАУ). А ще — Петра Горбачова — редактора газети “Индустриальное Запорожье”, — який не лише оприлюднив інформацію про створення громадської (як тоді казали, неформальної) організації на захист Хортиці, а й регулярно публікував наші матеріали. Для керівника друкованого органу обкому партії це була доволі смілива, а для нас украй необхідна позиція, адже без гласності ми навряд чи досягли б успіху. — Отже, Хортицю врятувало друковане слово? — Значною мірою. Найперше ми підготували відкритого листа на ім’я першого секретаря Запорізького міськкому партії, в якому послідовно і детально виклали все щодо проблеми спорудження мостових переходів у межах Запоріжжя і переконливо довели, що варіант, на якому наполягають проектанти, стане згубним для заповідного острова. За моїм задумом, лист мали підписати 25 знакових постатей області — Герої соцпраці (знатні металурги, машинобудівники), відомі актори, науковці, письменники. Та підписали лише половина, решта відмовилися. А згодом переважна більшість підписантів листа, насамперед герої праці, відвернулися од нас і стали підтримувати згубний для Хортиці варіант будівництва. Та все ж лист із гучними підписами зробив свою справу. Він став мовби заспівом у нашій боротьбі за Хортицю. — Тож із листа почався позитивний перелом у проблемі? — Ні. Колективний лист став лише таким собі вагомим епіграфом до цілої низки наших публікацій. Щодо перелому, то, внаслідок роботи Комітету, він спершу відбувся у свідомості людей. Це засвідчив референдум, який, за нашою вимогою провели серед читачів газети “Индустриальное Запорожье”, яка виходила тоді накладом 250 000 примірників. На суд людський було винесено чотири варіанти спорудження мостових переходів у межах Запоріжжя: 1.Через південну, плавневу, частину Хортиці. 2. Через центральну частину Хортиці. 3. Поруч з діючими мостами Преображенського. 4. Південніше Хортиці. Усю “мостову” пошту редактор “Индустриалки” Петро Горбачов розпорядився відразу передавати особисто мені, аби ми колективно, на засіданні Комітету, вели підрахунки голосів для оприлюднення їх у газеті в ході відкритого обговорення проблеми. Таким чином, повністю виключалася підтасовка, фальсифікація, бо ми усе рахували ретельно, адже відчували відповідальність, що лягла на наші плечі, і знали, що згодом результати наших підрахунків перевірятимуть представники партійних і радянських структур. (Так і було). Ми отримали близько семи тисяч листів: переважна більшість учасників референдуму висловилася за варіант спорудження мостів за межами Хортиці. В обговоренні взяли участь не лише мешканці Запорізької області. Без перебільшення можна сказати, що не лише Запоріжжя, а вся Україна, ще й значна частина Радянського Союзу стали на захист Хортиці. — То була перемога? — То була лише благодатна осінь 1987 року. Референдум покликав до життя Урядову комісію, до складу якої увійшли представники керівництва Запорізької області, республіканські міністри та заступники міністрів, причетних до проблеми міністерств, начальник Головрічфлоту України, директор Інституту археології АН УРСР. Знаково, що на засідання комісії обов’язково запрошували членів нашого Комітету, ми мали право на виступи. — Перед захисниками Хортиці всюди стелилася така собі килимова доріжка? — Де там! Скоріше було лише зовнішнє дотримання етикету від опонентів. А скільки було закулісних інтриг!.. Віддаючи належне нашому Комітетові, влада тихцем плекала намір про спорудження мостів тільки через плавні острова. Для цього організовувалися так звані обговорення у трудових колективах, куди нас, звісно, не запрошували, і де робочий люд агітували голосувати за варіант мосту через плавні Хортиці. Особливу активність і неприми- Зустрівшись із Костянтином СУШКОМ — відомим запорізьким письменником, лауреатом премії імені Івана Франка з нагоди його 65-річчя, ми не говорили про його творчу діяльність, а зосередилися на тій сторінці життя ювіляра, що видається нам не менш важливою, аніж здобутки на літературній ниві. До того ж ця сторінка тісно пов’язана із 25-річчям розгортання так званого неформального руху в Україні. ренність виявляло Головне архітектурнопланувальне управління Запоріжжя на чолі із затятим головним архітектором. Надійно підтримувані владою, архітектори, отримавши собі в підмогу заслужених металургів, не лише відкрито (до речі, вельми некоректно!) полемізували з нами, а й брутально звинувачували нас, насамперед мене, що, мовляв, “своєю Хортицею ускладнюєте життя мешканцям індустріального міста”. — Та все ж ви перемогли. — Справді, і тут я мушу зауважити, що за сучасних умов усе скінчилося б зовсім інакше. Скажіть, хто сьогодні рахувався біз думками “якихось борзописців”? А тоді — було… — А чому саме Ви започаткували і очолили рух на захист Хортиці чверть століття тому? — Мабуть, тому, що Хортиця — це моя доля, головне моє покликання. На час розгортання баталій я був редактором багатотиражної газети “Днепростроевец”, а підпрацьовував у заповіднику лісником. За десяток із гаком літ обходив знаменитий острів до найпотаємніших куточків, знав про нього все і відчував, як живу істоту. Власне, до лісівництва я не мав виробничого стосунку, і на півставки мене оформили через те, що займався охороною плавнів. Мене знали всі навколишні браконьєри, за різних обставин зустрічався я зними віч-на-віч у плавневих нетрях, і вцілів, бо мене, мабуть, оберігала Хортиця. Устиг тоді видати книжку ліричних замальовок і низку рекламних і проблемних публікацій. Через ті публікації мене знали у місті й області, тож і виходило — кому, як не мені! Примітно, що тоді я абсолютно нічого не боявся, був безмежно переконаний у своїй правоті; гадаю, це відчували опоненти, і воно відповідно діяло на них. Тоді ж, поміж інших, нас почув видатний поет Борис Олійник. Депутат Верховної Ради СРСР, він уважно спостерігав за перебігом подій у Запоріжжі, неодноразово робив відповідні запити до запорізької влади щодо Хортиці, давав інтерв’ю на її захист, і, либонь, саме він спричинив публікацію у “Радянській Україні” 27 лютого 1987 року під заголовком “Збережемо для нащадків”. Радувала не стільки розлогість публікації, як могутній список авторів: льотчик-космонавт СРСР О. Вікторенко, поети і прозаїки І. Драч, Б. Олійник, Ю. Щербак, М. Вінграновський, В. Князюк, П. Ребро, народний артист Д. Гнатюк, член-кореспондент АН УРСР Д. Гродзинський, заввідділу ради продуктивних сил УРСР АН УРСР В. Сахаєв, від асоціації “Зелений світ” В. Вольвач, С. Курикін, Б. Піріашвілі, В. Поліщук та ін. Згодом за Хортицю подали голоси президент АН УРСР, академік Б. Патон, віце-президент АН УРСР, голова національного комітету Української РСР з програми ЮНЕСКО “Людина і біосфера” К. Ситник, доктор біологічних наук, професор, заслужений діяч науки УРСР М. Воїнственський. У Москві, на пленумі Спілки письменників СРСР, нас підтримав голова правління СПУ СРСР В. Карпов. Після такого інформаційного вибуху подав голос перший секретар ЦК КПУ В. Щербицький. Виступаючи на жовтневому (1988 року) пленумі ЦК КПУ, торкаючись проблеми “закипання” громадянських почуттів, сказав, що для цього “…досить згадати, наприклад, історію з проектом моста через острів Хортицю в Запоріжжі, вирубку ділянки Голосіївського лісу в Києві…” Хоч фраза й закоротка, та ми її використали, як слід. — Розкажіть про десант у Запоріжжя вчених-біологів із Москви… — Був такий десант. У квітні 1989 року його зініціювали запорізькі можновладці, аби не лише біологи, а й економісти, соціологи, екологи і навіть психологи у результаті побіжного знайомства з Хортицею видали такого собі документика, на основі якого на Хортиці можна було б городити будьщо і будь-де. Я на запрошення керівника потужної групи вчених, директора Центрального економіко-математичного Інституту АН СРСР члена-кореспондента АН СРСР В. Макарова, взявся супроводжувати несподіваних експертів в їхній бліц-подорожі по острову. Знайомство із флорою і фауною Хортиці москвичі збиралися обмежити годиною-двома, та коли опинилися тут, одержимість справжніх учених узяла гору над угодовством. Прямуючи за мною степовими схилами, що спускаються до Старого Дніпра, столичні екскурсанти уповільнювали ходу, бо “на заваді”, ледь не на кожному кроці, ставали рідкісні червонокнижні рослини. Раз у раз лунали крики захоплення, досі набундючені люди змінювалися буквально на очах, вони вже нікуди не поспішали з острова і увечері ми стали не лише друзями, а й однодумцями. Щось “компромісне” намагався утнути доктор біологічних наук член-кореспондент АН СРСР В. Тіхоміров, але підступним паперовим інсинуаціям не вдалося затьмарити живу Хортицю. — І біда відступила од багатостраждального заповідника? — Не відразу і не остаточно. Улітку 1989 року навколо мостової проблеми спостерігалося затишшя, але я йому не довіряв. Не вірив, що воно працює на Хортицю. І, на жаль, передчуття моє справдилося. Отож перемогу нашого Комітету можна було вбачати лише в одному: нам удалося відтягти нищівну автомагістраль із двома мостами від безцінних хортицьких плавнів, проте сам острів з-під удару ми не вивели. Восени 1989 року відбулася сесія Запорізької обласної ради, на якій розглядався варіант спорудження нових мостів через центральну частину Хортиці, де розташовані сади і поля. А вже згодом, особливо наприкінці 90-х та початку 2000-х років, знову все заворушилося. Чого тільки не було за новітніх “господарів життя”: і спроби прилаштувати на Хортиці іподром, і намагання розгорнути там аквапарк, гольф-клуб та аеродром для легеньких прогулянкових літачків… Ініціювалася навіть спроба переглянути доцільність заповідного статусу острова. Зрештою, все звелося до спорудження мостових переходів, яке розпочалося у грудні 2004 року.
Редакція — читач · “Зміцнення державності залежить від повернення українців до українства”. · с. 11сторінка оригіналу ↗

СЛОВО ДО ДОБРОДІЯ ЮРІЯ БУРЯКА Відгук на публікацію в “Слові Просвіти”, ч. 42 за 2011 рік

— Саме того року, коли побачила світ Ваша книжка “Я вибираю Хортицю”? — Пристрасті довколо Хортиці не вгавали, я ледь не фізично відчував постійну загрозу, що нависла над островом, і спішив розповісти про це, про його історію, про свою участь у вирішенні проблем широко, детально, отож у квітні 2004 року видав книжку. Презентація відбулася у Будинку Національної спілки письменників України і мала певний резонанс. Принаймні до Хортиці книжка привернула неабияку увагу. — Не виникали думки відродити Комітет? — За новітнього стану суспільства підняти бодай якусь його частину на захист Хортиці не вдасться, а без підтримки мільйонів людей про перемогу годі й мріяти. Та й переконаний, що на наших пострадянських теренах домогтися повної і остаточної перемоги, доводячи щось невігласам, неможливо, отож слід закріплювати хоча б те, чого вдалося досягти. У нашому випадку — врятовано Хортицькі плавні, і це неабиякий здобуток. Збережено не лише одне із найважливіших нерестилищ у пониззі Дніпра, а врятований один із нечисленних куточків, де звірі, птахи і комахи, дерева і трави можуть почуватися захищеними (плавні Хортиці дістали статус зони абсолютної заповідності, куди широкий людський загал доступу не має). А ті мости, що споруджуються… На жаль, є сумні реалії, які сильніші за наші бажання. Звісно, мости нині будують саме через Хортицю, що аж ніяк не сприяє відтворенню її природних багатств, та все ж нову трасу прокладають поруч із існуючою, де все вже давно копане-перекопане, оранепереоране, тож вважатимемо, що збитки острову завдаються мінімальні. — У квітні 2005 року Ви стали до виконання обов’язків генерального директора Національного заповідника “Хортиця”… — Тодішній міністр культури і туризму Оксана Білозір, либонь, через запаморочення від помаранчевих “успіхів”, заявила, що “ніяких мостів через Хортицю ніколи не допустить”. Те звучало хвацько, водночас смішно й абсолютно безперспективно, що невдовзі блискуче підтвердилося. Не інакше, як у полоні того ж запаморочення Президент України Віктор Ющенко улітку 2005 року призупинив спорудження мостів, та невдовзі роботи на об’єкті поновилися, до того ж із більшим розмахом. Тому, ставши керівником Хортицького заповідника, я не ганявся за журавлем у небі, а міцно стискав у кулаці крихітну синицю. З перших днів свого директорства взявся зміцнювати позиції плавнів, позаяк станом на квітень 2005 року браконьєрство процвітало там пишним цвітом. Сотні машин, одна “крутіша” другої, прибували до плавнів сушею; десятки моторних човнів, один розкішніший другого, добиралися туди водою. За три місяці на кордоні плавнів, біля виявленого і частково дослідженого літописного поселення “Протовче” (Х— ХIV ст.), у стилі, наближеному до козацького зимівника, ми спорудили форпост, який водночас є меморіально-туристичним комплексом, де цілодобово перебувала спеціальна охорона, і вже станом на вересень 2005 року з браконьєрством у хортицьких плавнях було покінчено. Належний порядок підтримується там і сьогодні. До слова, лише плавні Хортиці є тією частиною острова, яка повністю відповідає заповідному статусу, і без них Дніпровий материк не просто важко уявити, він узагалі втрачає свою цілісність. Плавні живі, і це зігріває мою душу, незважаючи на всі пертурбації, яких зазнав з волі владоможців наприкінці свого директорства, а також відразу після брутального усунення мене з посади. Скажу лише, що незадовго до звільнення я отримав Грамоту Верховної Ради України, де сказано: “За заслуги перед Українським народом”. Ви все зрозуміли? — Абсолютно. — Дякую за проникливість. Отак і живемо. Вів розмову Микола ПАЩЕНКО, Запоріжжя—Київ Левко ЛУК’ЯНЕНКО, голова Української республіканської партії Дякую пану Володимиру Коскіну, що представив читачам “Слова Просвіти” добродія Юрія Буряка і дав йому розповісти про надзвичайно важливу працю з повернення українцям великої національної духовної спадщини. Шановний пане Буряк, Ви здійснюєте ту працю, яка готує українців до перемоги над усіма перепонами на шляху до національного відродження. Російська імперія і за царських, і за комуністичних часів репресіями та цензурою вилучала духовних отців української нації з українського середовища, а їхні твори знищували чи ховали в жандармських і чекістських сховищах і виховували з українців безрідних іванів-хохлів-малоросів. У самостійній Україні вперше за кілька століть настали умови для формування патріотичної інтелігенції, і вона взялася освоювати й доносити ідейно-дезорієнтованим українцям духовну спадщину наших дідів-прадідів. Уперше з’явилася можливість діалогу інтелігенції з народом, і вона, прислухаючись до нього, понесла йому нову інформацію про заборонених жандармами й чекістами творців українських духовних цінностей. Так Ростислав Доценко, колишній політв’язень, роботящий як бджілка літературознавець, видобуває і збирає українські твори, головно — поезію тих українців, яких доля закинула на Далекий Схід та на інші континенти. Вони були відірвані від рідного краю, а в душі зберегли Україну і писали вартісні твори, що вводить їх до скарбниці національної поезії. Либонь, вони не генії, але як носії національного духу та борці за утвердження українства заслуговують на публікацію творів і пам’ять живих поколінь. Творча діяльність добродія Юрія Буряка охоплює широкі горизонти літературної спадщини, що за тематикою йде від давньої історії до її осмислення та осмислення історичного шляху нашої нації. Ця література вкрай необхідна українцям, аби викликати в них почуття спорідненості з українською землею, навіяти їм потребу вивчати свій родовід. Немає кращого способу прищепити любов до рідного краю, як показати героїчні подвиги пращурів. Для цього маємо славну козаччину. Проте нація не тільки воювала. Вона народжувала розумних, мудрих синів і дочок, які думали про долю Батьківщини і захищали її на інтелектуальному рівні. Освоєння цієї спадщини сьогодні особливо важливе, бо зміцнення державності залежить від повернення українців до українства (мови, культури, духовності), а воно, на жаль, відбувається в гострій боротьбі з російським імперіалізмом і космополітичним глобалізмом. “Так ось, — пише Ю. Буряк, — з одного боку, відкрилися колосальні можливості, аз другого — почалося, як пише Іван Михайлович Дзюба, нагнітання мороку, дика активізація антиукраїнського мракобісся й сил, які практично знищили пам’ять про багатьох геніїв, безцінних для нашого духовного національного становлення, — це ми бачимо у наступі маскультури через телевізію, радіо. І з жахом констатую, що, маючи багатющий фольклор (такого феномену, мабуть, ніде в світі немає), наша молодь слухає радіо “Шансон” та інші FM-канали, які подають спрощену, часом брутальну, маловартісну в художньому розумінні музику, не прив’язану до нашої культури. …Ефір забитий примітивно-аморальною попсою. Маємо страшенні перекоси в інформаційному полі. Цьому повинні протидіяти Міністерства культури й освіти… Повторю, з одного боку, відкрилися колосальні можливості, з другого — ми перетворилися на депресивне суспільство”. Як глибоко я розумію біль пана Буряка за Україну! Творіть, вельмишановний добродію, творіть і повертайте давню українську мудрість нашій молоді. Імена тих авторів хай прикладами свого самовідданого служіння Україні навертають малоросів (дехто з них почав називати себе слов’янами) до українства. Без знання історії неможливе історичне мислення, без історичного мислення неможлива національна консолідація, або, як сказав М. Рильський, хто не знає минулого, той не вартий майбутнього. А щодо інформаційного простору, який ще ніколи не був українським, то інстинкт національного самозбереження спонукає вимикати телевізор і розширювати спілкування через інтернет, що діє поза контролем табачників та інших русифікаторів. А ще хочу нагадати, що за роки самостійності створили цілу бібліотеку літератури, якої в минулому або не було, або була представлена рідкісними винятками, а саме: література про боротьбу проти загарбників, про репресії з політичних, національних, соціальних і релігійних мотивів, про голодомори та в’язнівська мемуаристика. Ця література віддзеркалює реальну історію української нації XVIII—XX століть. Вона насичена картинами неймовірних трагедій і страждань та безмежною самопожертвою і героїзмом. Нації, що сім сторіч боролася за відновлення своєї державності й перемогла, є чим пишатися. А що телевізія в чужих руках ігнорує боротьбу українців за національну свободу, то це мусить підіймати молодь на боротьбу за українізацію інформаційного простору України. Пам’ятаймо: під лежачий камінь вода не тече. Годі чекати ласки від тих, для кого Україна — чужий край! У них великі гроші, проте найбільша сила — в народі. Сотні мільярдів доларів не продовжили владу лівійського диктатора Муаммара Каддафі й не врятували його від народної помсти, бо справедливість на боці народу, а вона неодмінно перемагає! 23 жовтня 2011року
Редакція — читач · “Зміцнення державності залежить від повернення українців до українства”. · с. 11сторінка оригіналу ↗

НИЗЬКИЙ УКЛІН ТОБІ, СЛАВНИЙ СИНУ УКРАЇНИ!

Ганна БАРДИН1ІВАНИЦЬКА, голова благодійного фонду “Просвіта і Чин”, почесний і дійсний член ВУТ “Просвіта”, багатолітній політв’язень Із невгамовним болем у душі сприйняла голосування у Верховній Раді 19. 10. 2011 р. щодо прийняття постанови з нагоди відзначення 70-річчя від дня народження славного Сина України Анатолія Погрібного. Я добре пам’ятаю день, коли несподівано згасла свічка, що так полум’яно горіла на радіопередачах “Якби ми вчились так, як треба”. Такий сум огорнув мене тоді, і сльози від тяжкої для України утрати лилися рясні. Він нам вказував, як треба любити Україну, та ба… не всі вчаться так, як треба. Проект постанови підготував депутат ВР Павло Мовчан. Однак вона не набрала відповідної кількості голосів. Не голосувала за постанову провладна більшість тих “оригіналів” і “примкнувших к ним”, які не шанують наших українських світочів і проводять злочинну діяльність на знищення всього українського і самих українців. То хто ж вони у нібито українському парламенті, ті блудливі сини України? Та чи сини вони України? Зайди, перевертні, яничари! Чи буде суд, чи буде кара, чи довго ще терпітиме їхнє знущання український народ? “До часу відро воду носить”, говорить народна мудрість, до часу… Гідні сини України боролись і поклали свої головоньки за волю нашої неньки України, та, на жаль, плодами їхньої боротьби користуються духовні потвори. Принагідно зацитую коротенького листа Анатолія Погрібного, адресованого мені. Він якимось чином дістав альбом “Яворівський фотоархів УПА”, до випуску якого я як голова благодійного фонду “Просвіта і Чин” доклала максимум організаторських зусиль. Отже, цитую: “Вельмишановній Ганні Іваницькій, тепло дякуючи Вам за унікальну працю — “Яворівський фотоархів УПА”, яка знайомить сучасників, як і прийдешні покоління, з Волею Нації, її нескореністю, мужністю. “Невже задарма стільки сердець горіло до тебе найсвітлішою любов’ю, тобі офіруючи душу й тіло!” — згадуєш це Франкове запитання із “Мойсея” і, довго вдивляючись у ці обличчя воїнів УПА, неодмінно відповідаєш: “Ні, недарма!” Ми неодмінно утвердимо ту Україну, яку вони збройно виборювали. Зворушений тим, що є тут фото Наді-Галини Кузьменко (по-моєму, вона і на фото N 100). Село Нова Басань — велике, козацьке — це за 12 км від села, у якому народився я. Отже, Ви відкрили для мене звитяжну землячку, і згодом я неодмінно передам цей альбом до Новобасанської СШ, нехай долучаться до цієї слави ті, хто нині там живе! Ще раз дякую Вам! Слава Україні! А. Погрібний 20.03.2006 року”. Я сердечно подякувала Анатолію Погрібному за високу оцінку альбому і надіслала йому на адресу Національного радіо ще 2 примірники, один із яких Новобасанській СШ. Нехай діти цієї школи знають, що їхня односельчанка Галина Кузьменко, Славна донька, Героїня України колись теж училась у тій школі. Вона боролася з окупантами за соборну Українську Державу. Належна шана пам’яті Анатолію Погрібному і всім тим, хто боровся за Україну, за її Волю!
Гаряча тема · “Головним аргументом на користь третього терміну Яворівського став його депутатський мандат”. · с. 12сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

тому, що ота поправка, навпаки, закріпила категоричність цієї норми Статуту: раніше йшлося про “як правило” два терміни головування, відтоді — винятково про два терміни. Чітко й однозначно. Попри все, третє балотування Яворівського відбулося, але принесло йому фіаско: вибори він програв. Перемогу в першому турі здобув голова Київської організації НСПУ Віктор Баранов, набравши 156 голосів, у Яворівського було 149. Чому ідеться саме про перший тур? Річ у тім, що Віктору Баранову для обрання на посаду голови НСПУ не вистачило лише трьох голосів: потрібна була половина їх плюс один голос (159). Але в цьому випадку мав бути проведений другий тур голосування, в якому б балотувалися два переможці першого туру, тобто Баранов і Яворівський. До речі, 20 письменників не Спілки на з’їзді не прозвучав звіт контрольно-ревізійної комісії — її просто зліквідували, вважаючи, що фінансова діяльність керманичів НСПУ “несе в собі певну комерційну таємницю”. Оскільки (знову цитую А. І. Крима) “Спілка не може сьогодні надати кожному з письменників кваліфіковану юридичну допомогу, хоча це наш прямий статутний обов’язок”, то “некваліфіковані” письменницькі прояви інтересу до фінансової діяльності та комерційних таємниць кваліфікуються начальством НСПУ винятково голосували взагалі. Та несподівано Яворівський закриває засідання. Як він заявив, “на правах діючого голови Спілки”, хоч юридично таким на той момент не був, бо, згідно з усіма нормами демократії, попереднє керівництво складає свої повноваження перед з’їздом у момент його відкриття. Делегатам-письменникам Яворівський запропонував зібратися через місяць і обрати нового голову, з можливим “висуненням нових кандидатів”. Ситуація склалася дивовижна і водночас проста, про це говорили й учасники прес-конференції. Поперше, треба чітко усвідомити й зафіксувати, що з’їзд письменників України не завершився, у ньому лише зроблено перерву. По-друге, у жодному випадку не можна допустити скликання якогось “нового одноденного з’їзду”, тим паче з новими делегатами: ніхто не позбавляв ними питаннями, постали вони й перед українцями. Письменники вповні розділяють ці випробування і є найактивнішими громадянами України в її політичному житті, носіями національної ідеї, творцями естетичних і етичних цінностей свого народу. Тож не варто нардепу Яворівському подавати своїх колег-опонентів як тих, хто за будь-яку ціну прагне вирвати спілчанське кермо з його рук. Його цікавить велика політика, а нас цікавить велика українська література, яка, попри все, приростає яскравими творами й іменами”. письменників-делегатів цього з’їзду їхніх делегатських повноважень. Завершитися з’їзд має виборами голови Спілки при балотуванні тих же двох кандидатур. По-третє, не можна розтягувати цей процес у часі до нескінченності — хоча б тому, що фактично і юридично, оскільки з’їзд не завершено, Спілка без керівництва, все її нинішнє керівництво тимчасово виконує обов’язки. Результати такого повторного голосування можна спрогнозувати. Якщо, звичайно, в середовищі письменників, особливо в обласних організаціях, не буде проведена “відповідна робота” нинішнім усе ще керівництвом (тимчасовим) Спілки. В такому разі, при закріпленні узурпації, стагнації і т. ін., Спілку чекає, як мінімум, розкол, ато й загибель, зазначили учасники прес-конференції. Письменники України цього хочуть? хали, не окреслено вартості — ні оціночної, ні ринкової — нашого майна, а маючи її перед очима, кожен зміг би побачити й щорічні прибутки НСПУ від його оренди, і проконтролювати витрати. Хотілося б, щоб у майбутньому була розроблена комп’ютерна програма, завдяки якій кожен письменник у системі онлайн міг би будь-якої миті ознайомитися з інформацією про рух коштів на рахунках Спілки, і тоді відпали б усі підозри щодо махінацій із майном, а управління ним стало б прозорим і відкритим”. Володимир ДАНИЛЕНКО, письменник: “Від з’їзду чекалося, що буде більше розмов про літературу. Адже проблем за п’ять років накопичилося багато: невисокий авторитет Національної спілки письменників України в суспільстві, внутрішня і міжнародна ізоляція української літератури, законодавчі та фінансові проблеми видавничої галузі, байдужість до літератури українських ЗМІ, корупція при одержанні спілчанських премій, неефективна робота Секретаріату та голови Спілки. Та як не дивно, центральною подією з’їзду мала стати зміна Статуту для забезпечення Яворівському права втретє очолити НСПУ. А головним аргументом на користь третього терміну Яворівського став його депутатський мандат, який нібито дасть йому шанс вирішувати українські літературні проблеми. Але якщо він із цим мандатом нічого не зробив для літератури за десять років і за прем’єрства свого однопартійця Юлії Тимошенко, то невже він щось робитиме наступні п’ять років?”
Гаряча тема · “Головним аргументом на користь третього терміну Яворівського став його депутатський мандат”. · с. 12сторінка оригіналу ↗

ККООММУУ ЖЖ ННААЛЛЕЕЖЖИИТТЬЬ ННААЦЦІІООННААЛЛЬЬНННАА ССППІІЛЛККАА ППИИССЬЬММЕЕННННИИККІІВВ УУККРРААЇЇННИИ??

У вівторок у столичній інформаційній агенції “Region- News” відбулася прес-конференція з промовистою назвою “Кому належить НСПУ: письменникам чи Яворівському?” Її учасники — відомі українські письменники: голова Київської організації Національної спілки письменників України, головний редактор журналу “Київ” Віктор БАРАНОВ, прозаїк, критик, публіцист, громадський діяч, лауреат Шевченківської премії Михайло СЛАБОШПИЦЬКИЙ, поетеса, прозаїк, публіцист, лауреат Шевченківської премії, головний редактор газети “Слово Просвіти” Любов ГОЛОТА, головний редактор “Української літературної газети” Михайло СИДОР- ЖЕВСЬКИЙ, письменник Сергій ПАНТЮК. Усі вони є делегатами VI з’їзду письменників України, вибиралися до Президії чи Ради цієї громадської творчої організації. І прес-конференцію зібрали саме через уболівання за долю Спілки. Петро АНТОНЕНКО Безпосереднім приводом для прес-конференції став гучний скандал довкола недавнього з’їзду письменників України: з’їзд так і не було завершено і на ньому не було обрано Голову Національної спілки. Але проблема набагато глибша, і результат голосування став лише віддзеркаленням глибокої кризи: Спілка, за висловом Слабошпицького на пресконференції, перебуває в стані “маргіналізації, стагнації і деградації”. Чи не занадто категоричні твердження? Зовсім ні. Учасники пресконференції назвали принаймні три основні моменти, які дають підстави для такої тривожної констатації. Перше — у Спілці давно вже практично завмерло творче життя. Принаймні творча організація цими питаннями займається в останню чергу, вона перетворена стараннями її керівництва на якесь “закрите акціонерне товариство” для здійснення доволі сумнівних оборудок із спілчанським майном, що мало б стати предметом серйозного правового, фінансового аудиту. На жаль, цього не робилося, не робиться, на це не спромігся й сам з’їзд, вищий керівний орган організації. Усе це не випадкове, а наслідок хронічної хвороби — це узурпація Спілки з боку її теперішнього керівництва, топтання елементарних норм демократії в цій начебто демократичній, згідно зі Статутом, громадській організації. Красномовним проявом цього став фінал з’їзду — вибори голови НСПУ. Дві каденції, від 2001 року до 2011-го, Спілку очолював Володимир Яворівський. Але те, що не вдалося 2004 року Леонідові Кучмі, — “втиснутися” на третє президентське балотування, вдалося Яворівському і його команді: третє балотування. Мотивація? Мовляв, 2006 року до Статуту було внесено поправку, відтак каденції треба рахувати з того моменту, і голова відбув лише один термін. Парадокс у Фото Олеся Дмитренка
Гаряча тема · “Головним аргументом на користь третього терміну Яворівського став його депутатський мандат”. · с. 12сторінка оригіналу ↗

ДУМКИ ДЕЛЕГАТІВ З’ЇЗДУ

Любов ГОЛОТА: “Попереднє число “Слова Просвіти” ми відкрили виступом видатного прозаїка Романа Іваничука “Плекаймо духовність у слові!”, який він виголосив на VI з’їзді НСПУ (17—18 жовтня ц. р.). Очевидно, що це був чи не єдиний письменницький посил до тих викликів, пошук відповідей, на які очікує суспільство від сучасних майстрів пера. Або й не очікує: надто вузька щілина залишилася в українському інформаційному просторі для письменників, надто мало їхніх думок транслюють ЗМІ, обмежене безпосереднє спілкування з читачами, наклади книг впали до 200, 500, 1000 примірників. Сьогодні як ніколи актуальна “турбота про правовий, соціальний та професійний захист членів творчої спілки”, як зазначено в Законі України “Про професійних творчих працівників та творчі спілки” і, попри всі дискусії навколо НСПУ, вона, згідно зі Статутом, залишається “суб’єктом творчої діяльності, що об’єднує за професійними інтересами українських письменників”. Звертаючись до 360 делегатів VI з’їзду зі звітною доповіддю, голова НСПУ В. О. Яворівський сказав про Спілку: “Ми — остання українська залога”, а ще: “Проводимо наш шостий письменницький з’їзд, щоб знову означити наше місце в українському суспільстві, нашу громадянську роль і позицію в збереженні всіх базових цінностей української нації. Нації, до якої маємо честь належати, української літератури, яку маємо честь продовжувати… Про це мусимо вести мову на з’їзді, братове-письменники. Наш голос мусить сьогодні пролунати зі стольного Києва над всією Україною”. На жаль, “голос” не пролунав, бо не було прийнято звернень від делегатів з’їзду ні про стан української мови, ні про українське книговидавництво, ні про вічну проблему “письменник і влада”, не розглядалися й питання життя-буття більшості сивочолих письменників, які животіють на пенсію 800—1200 гривень… Влада з’їзд проігнорувала, а пресі та письменникам-неделегатам було майже неможливо дістатися в “Пущу Озерну”, — відомчий санаторій, у якому проводили це зібрання, витративши чималу суму — 510 тисяч гривень за два дні роботи з’їзду. Як відомо, з’їзд письменників проводиться раз на п’ять років і покликаний не лише заявити про громадянський чин письменників, а насамперед оцінити їхній творчий доробок, обговорити, що і як робили секретаріат, президія і рада НСПУ як менеджери і популяризатори книг, виданих за звітний період, як розпоряджалися майном, яким володіє Спілка, отримавши його в спадок від попередників. Останнє, як свідчить звіт секретаря НСПУ А. І. Крима, виданий окремою книжкою під назвою “Фінансово-господарська діяльність НСПУ у 2006—2011 рр.” і розданий делегатам “для нас є єдиним засобом збереження НСПУ” та “виживання нашого співтовариства”. Уперше за багатолітнє існування як випади “швондерів”, “шарікових”, цуциків, “які бігають за кожним високопосадовцем”, “претендентів на папаху”, які начебто пишуть звернення на кшталт “Любий пане Президент, допоможіть знищити керівництво Спілки, а ми за це сидітимемо тихо, як миші” (до речі, підписантів таких звернень названо не було). Це звучить принизливо і неприпустимо в творчій організації, жоден із членів якої не виступав проти цілісності НСПУ. Так само є чистою правдою й той факт, що, згоджуючись керувати Спілкою, письменники беруть на себе обов’язок звітувати перед творчою громадою за свою фінансову та господарчу діяльність, не ображатися на “надмірну допитливість” колег, звинувачуючи їх у засяганні на “ласі шматки”… А вони ж давно вже їх не бачать — маю на увазі літніх людей, членів НСПУ, які потребують матеріальної допомоги. Нині цілий світ перейнятий соціаль- Михайло ПАСІЧНИК, голова Житомирської ОО НСПУ: “Інколи в мою свідомість закрадається гіркий висновок, що демократія очільників Спілки закінчується там, де починаються розмови про майно. Чому ж тоді не захищала Спілка те майно, що перебувало у користуванні обласних письменницьких організацій до 1991 року і яке, згідно із Законом України “Про професійних творчих працівників та творчі спілки” від 7 жовтня 1997 року та постанови Кабінету Міністрів від 10 липня 1998 року, мало бути передане у власність НСПУ і її підрозділів? Коли б в областях було реалізовано ці правові норми, а тут мав докласти зусиль насамперед голова Спілки з його повноваженнями депутата Верховної Ради, а згодом і голови Комітету з питань культури і духовності ВР, проблема обласних організацій відпала б сама собою. У звітній доповіді, яку ми заслу-
Гаряча тема · “У Спілці демократія, відкритість і доступ до інформації давно вже й не ночують”. · с. 13сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

рів. Помножмо на 1.217 метрів, та на 12 мі$ сяців, та переведімо в нацвалюту — мати$ мемо за рік понад 3 мільйони гривень. Це тільки частка того, що зароблено на майні Спілки, але що пливе повз її кишеню. До речі, офіс ТОВ РЕНТА-ГРУП зареєстрова$ ний за адресою вул. Банкова, 2. Чи не правда, дуже знайома адреса? Про те, як і куди подівся “Еней”, взагалі говорити неможливо. Його вже стільки ра$ зів продано й перепродано, що сліду шукати марно. Зате скільки оптимістичного мажору в інтерв’ю голови НСПУ газеті “Киевские ведомости” від 9 жовтня 2008 року! “Могу успокоить: ничего плохого с “Энеем” не происходит. Помещение кафе мы отдали в аренду владельцам находяще$ гося рядом ресторана. Теперь снедь-про$ дукты там будут из ресторана, но по себе$ стоимости, при наличии писательских удостоверений. Кстати, фрагменты тех знаменитых фресок, которые пощадил грибок, остались на месте. Сохранит кафе и своё название, но при этом приобретёт европейский вид — с хорошим ресторан$ ным обедом и напитками, повторюсь, по самым низким ценам”. А ось зі статті голови НСПУ “Є потре$ ба знати правду? Знайте!” від 30 квітня 2009 року: “Згідно з угодою, у відремонто$ ваному “Енеї” діє принцип: член НСПУ обслуговується ресторанними харчами, але за собівартістю. Може привести і своїх друзів. Криза вдарила по інвестору, кілька місяців ресторан і “Еней” були зачинені. Зараз готуються до відкриття. Зайдіть у травні” (кінець цитати). Із чим я тут згоден абсолютно, то це з тим, що справді є потреба знати правду. Всю і про все, що діється в нашій Спілці. Хто за спілчанським статутом покликаний стояти на сторожі наших інтересів і прав? Контрольно-ревізійна комісія. Але звер$ ніть увагу: уперше за всю історію письмен$ ницьких з’їздів ми не почули від неї звіту. Думаєте, тільки через недбало дібраний склад самої комісії, котра не працювала після попереднього з’їзду, а в травні 2009$ го розбіглася взагалі? Ні, це для того, аби ніхто не плутався під ногами, не поціка$ вився, чому, скажімо, Президія ухвалює рі$ шення про побудову в Ірпені за кошти ДУМу книжкового кіоску — а там нато$ мість виростає будиночок для VIP$персон? Або де обіцяний передз’їздівський аудит? Або чому не виконано рішення Ради про виїзний секретаріат в Одесу, для ознайом$ лення зі становищем у будинку творчості? Або чому спілчанські гроші на видання книжок та журналів керівництво роздає за принципом особистих симпатій та вірно$ підданства? Запитанням несть числа. Це через те, що у Спілці демократія, відкритість і доступ до інформації про господарські справи (як передбачено Статутом) давно вже й не но$ чують. У нас, щойно хто-небудь захоче ско$ ристатися демократичними нормами Ста$ туту, та ще коли заходить мова про фінанси й майно, негайно потрапляє під “розстріл” — виключення з членів Спілки. Дивуєшся, бо ж у парламенті голова НСПУ позиціонує себе як стовідсотковий демократ. Насамкінець — іще промовиста цита$ та: “Оживаємо потроху… Запустимо на всю силу наші будинки творчості, видавництво “Український письменник”. Збережемо безкоштовне медичне обслуговування ки$ ївських письменників, зможемо оплачува$ ти таке ж лікування письменників в облас$ тях, заробимо кошти для того, щоб часті$ ше збиратися разом, обговорювати творчі питання і навіть посидіти в “Енеї” за чар$ чиною. Якщо я цього не зроблю — період мого головування буде сірим і безслав$ ним” (Володимир Яворівський, журнал “Дзвін”, №10, 2002 рік). Залишаю ці слова без коментарів. І на$ останок. На моє переконання, наша Спіл$ ка потребує корінного переформатування. Однак теперішнє керівництво на нього просто неспроможне — через елементарну призвичаєність до стану речей, психоло$ гічну втому від багаторічного перебування на посадах, а головне — через невитруй$ ний дух комерціалізації Спілки, перед яким відступив дух творчості. Так не має бути. Отож вибір за нами.
Гаряча тема · “У Спілці демократія, відкритість і доступ до інформації давно вже й не ночують”. · с. 13сторінка оригіналу ↗

ВВііккттоорр ББААРРААННООВВ:: ЧЕРЕЗ НЕВИТРУЙНИЙ ДУХ КОМЕРЦІАЛІЗАЦІЇ СПІЛКИ ВІДСТУПИВ ДУХ ТВОРЧОСТІ ВИСТУП ГОЛОВИ КИЇВСЬКОЇ ПИСЬМЕН% НИЦЬКОЇ ОРГАНІЗАЦІЇ НА VI З’ЇЗДІ НСПУ

Шановні колеги! Два дні роботи з’їзду — одна мить, у яку не вберемо всі наші болі й проблеми, багато чого не встигнемо й не вирішимо. Реальне спілчанське життя відбувається щодня і впродовж років між з’їздами. На цей період ми обираємо керівництво й де$ легуємо йому повноваження щодо органі$ зації творчого процесу, захисту наших фа$ хових інтересів і прав, відповідальності за долю спілчанського майна, аби воно слу$ гувало всій громаді й допомагало втілювати найголовніше призначення кожного з нас — бути виданим, надрукованим і прочита$ ним людьми. Без цього існування Спілки втрачає будь-який сенс. Це все одно, що утримувати генералів, за якими стоїть го$ лодна й неозброєна армія. Спитаймо в себе нелукаво: чи виконує це завдання Спілка на чолі з нинішнім ке$ рівництвом? На моє переконання — ні. Скажімо, у звітній доповіді називалися імена й книжки, якими може пишатися наша література. Проте який стосунок до їхнього виходу має Спілка? Чи, може, во$ ни вийшли в “Українському письменни$ ку”? Чи на вимогу членів Президії створе$ но видавничу раду, що опікувалась би те$ матичним плануванням? Чи, може, видав$ ничі площі, які здаються в оренду, працю$ ють на потреби самого видавництва? Чи хоч раз у стінах Спілки хто надумав обго$ ворити, як виживають літературні журна$ ли — нехай навіть безгонорарні, але все ж трибуни для письменницьких виступів і публікацій? Чому з такою холодною бай$ дужістю сприймається той факт, що вже другий рік не виходить “Вітчизна” з її 75$ річним стажем, що на межі закриття з року в рік балансують покинуті напризволяще “Дзвін”, “Березіль”, “Київ”, що “Всесвіт” перестав бути спілчанським виданням? І чому до проблем “Літературної України” виникає увага тільки тоді, коли вона вихо$ дить з-під ручного управління й постає пи$ тання про зміну головного редактора? Назвіть хоч один приклад за десять ро$ ків, коли пленум Ради НСПУ розглядав творче питання. Назвіть бодай один виїз$ ний секретаріат, присвячений проблемам літературного процесу в котрійсь обласній організації. Чи бодай один творчий вечір письменника з котроїсь області, організо$ ваний Спілкою в її стінах, Будинку вчите$ ля, Музеї літератури, столичному універ$ ситеті. Повз увагу Спілки пройшли знако$ ві літературні ювілеї — 90$річчя Миколи Руденка, 120$річчя Павла Тичини, 140$річ$ чя Лесі Українки, 75$річчя Василя Симо$ ненка, 80$річчя Івана Дзюби, 75$річчя Бо$ риса Олійника (перелік можна продовжу$ вати й продовжувати). Літературний процес неможливо зафік$ сувати, оцінити й проаналізувати без ак$ тивної літературної критики. У нас її фак$ тично нема, а як і є, то всуціль комплімен$ тарна. Спілка не зорганізувала нормальної літературної дискусії. Не спромоглася до$ нести до широкого читача наші кращі здо$ бутки й протиставити їх навалі саморозпіа$ рених, ліпше зорганізованих літературних жевжиків, котрі за нашої мовчазної інер$ тності виставляють себе за кордоном як су$ часну письменницьку еліту України. Наша Спілка — багатонаціональна ро$ дина. Чи пригадаєте ви, коли хоч раз пред$ метом розмови на Президії чи пленумі Ра$ ди була література, творена в Україні ро$ сійською, польською, румунською, крим$ ськотатарською, іншими мовами? А яким ефектом для просування наших творів за кордон обернулися величезні гроші, вит$ рачені Спілкою на проведення двох фору$ мів “Слово без кордонів”? Де той список імен і книжок, виданих поза Україною? А як узагалі шириться інформація про існування й діяльність НСПУ? Тільки че$ рез “Літ. Україну”. А Інтернет? Гай-гай! — полюбляв казати Павло Загребельний. На тлі сучасних інформаційних технологій ми досі не вийшли з печер. То який вік за вікном, панове й добро$ дії? Невже для підтримки й наповнення спілчанського сайта потрібні великі зусил$ ля? Потрібне насамперед бажання! Хтось дуже мудро додумався ліквідува$ ти посаду відповідального секретаря, який опікувався обласними письменницькими організаціями, й відтоді вони від$ пущені в автономне від центру плавання. Так само не стало у Спілці секретаря з молодіжних творчих справ, не стало зарубіж$ ного відділу, до мізерного мініму$ му скорочено посади референтів. Скоро у Спілці не буде кому ви$ нести не тільки домовину з по$ мерлим письменником, а й віко домовини. Не збирався казати про жур$ нал “Київ”, але сюжети останньо$ го часу змушують. Від лютого 2008 року, коли команда Черно$ вецького відмовилася фінансува$ ти журнал, я постійно нагадую ке$ рівництву Спілки про її фінансові зобов’язання, закріплені в угоді про спільне видання “Києва”. А мене ніхто слухати не хоче! Ніби це не письменницький часопис, у якому, коли немає коштів на книжку, можна вийти до читача з рома$ ном, добіркою віршів чи публіцистичною статтею, а моя особиста забаганка. За ос$ танні 10 років ніхто з керівників Спілки жодного разу не побував у редакції. Навіть тоді, коли я пропонував подивитись, як зі стелі на комп’ютери падають грудки роз$ митої дощем глини. Сьогодні журнал опи$ нився без приміщення. І не знайшлося йому чотирьох-п’яти кімнат на всіх трьох поверхах “Українського письменника”, бо їх здано в оренду аж до 2017 року. У висліді всього наведеного постає за$ питання: то чим же переймалася Спілка всі ці роки? Майном, браття, майном! Ось єдина й головна тема всіх Президій і пле$ нумів Ради. Як найбільше досягнення ос$ таннього 10$річчя подається факт збере$ ження майна, надбаного нашими попе$ редниками в літературі. Як же воно збере$ жено, в якому обсязі, в якому валютному еквіваленті на той час і на сьогодні? Скажімо, будинок творчості в Кокте$ белі. Прикликаний під знамена Спілки як її рятівник пан Борківський відхопив 7 гектарів території, і ніхто не збирається її відсуджувати назад. Одеський будинок творчості — половину його тут продано за 2,5 мільйона гривень. У Ялті нібито відсуд$ жено перший корпус, а тим часом вивіски нашої там немає, а є ТОВ “Росичі”. Не стало “Енея” та більярдної. Ми втратили книгарню “Сяйво”, приміщення на буль$ варі Лесі Українки, 20. І вже найдошкуль$ ніша втрата — поліклініка в Києві на Рей$ терській, 15. Члени Ради пам’ятають, чим нас зама$ нювали, лобіюючи створення спільного підприємства на базі нашої поліклініки, — тим, що спілчанським партнером у ново$ створеному ТОВ буде фірма “Новий зір”, яка безплатно оперуватиме очі членам НСПУ. 13 жовтня 2007 р. Рада проголосу$ вала за це. Але в кінцевому тексті постано$ ви Ради №6 раптом з’являється правка, і він набуває такого вигляду: “Розглянувши постанову Президії НСПУ про спільне з медичним центром — ТОВ ОК “Новий зір” ТА ІНШИМИ ОСОБАМИ створення медичного центру…” і далі за текстом. Зверніть увагу на оце ТА ІНШИМИ ОСО$ БАМИ. Ні про які інші особи ні на Прези$ Фото Олеся Дмитренка дії, ні на Раді близько не йшлося. Ця підта$ совка була потрібна для того, аби під час реєстрації ТОВ “Багатопрофільний ліку$ вально-хірургічний центр” серед його співзасновників з’явилася якась компанія ГЕЛЕКС ГРУП ЛТД, офіс якої міститься (увага!) в центральноамериканській країні Беліз (тобто — в офшорній зоні). Первіс$ ний розподіл активів у цьому ТОВ був та$ ким: 51 % власності — за НСПУ, за “Но$ вим зором” — усього 2,2 %, і 46,8 % за ком$ панією з офшорів. Проте дуже скоро НСПУ за фіктивною постановою Президії №7 продає новоствореному ТОВ 20 % ста$ тутного капіталу, втрачаючи контрольний пакет акцій. За “Новим зором” лишаються ті ж 2,2 %. Компанія ГЕЛЕКС ГРУП ЛТД перебирає повне право на власність будів$ лі поліклініки (пункт 4.3.1 та пункт 5.1 Статуту ТОВ “Багатопрофільний лікуваль$ но-хірургічний центр”). Днями я зателефонував на Рейтерську, 15 записатися на прийом до окуліста. “По$ жалуйста, — сказали мені, — первичный осмотр стоит 130 гривен”. Зробити елемен$ тарний аналіз крові — загальний та на цу$ кор — коштує півтори сотні. І далі “за прейскурантом”. Дожилися! Письменни$ ки-ветерани, за чиї кошти збудована по$ ліклініка, мусять платити, щоб через оф$ шори хтось стриг жирні купони! Оце такий соціальний захист членів Спілки. Я вже не кажу, що через протистояння керівництва Спілки й чинної влади за два роки жоден письменник не отримав звання заслужено$ го з правом надбавки до пенсії, а не раз по$ рушуване питання пенсійного законодавс$ тва для спілчан можна надійно поховати. Ще про майно. Пам’ятаємо, свого часу нас із великим обуренням інформували, що сякий-такий Мушкетик здавав примі$ щення нашого видавництва зятеві Михай$ ла Ткача за дармівщину — всього за 6 дола$ рів з квадратного метра. А що ж нині? На початку 2008 року Спілка здала в оренду на 9 років товариству РЕНТА-ГРУП 1.217 кв. метрів площі “Українського письменни$ ка” за ціною 41 грн, тобто на сьогодні — аж за 5 доларів. У свою чергу ТОВ РЕНТА$ ГРУП, здаючи в суборенду ті самі площі за ціною від 35 доларів, має на кожному квадратному метрі чистого навару 30 дола$
Поетичний автограф · “Редакція газети, Центральне правління ВУТ “Просвіта” щиро вітають поета і просвітянина Володимира Іванціва з ювілеєм!” · с. 14сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

ничий України”). Водночас стільки ж років керує літстудією “Заспів” (заснована 1949 р.), і за цей період п’ятеро студійців поповнили НСПУ. Але цей неповний “послужний список” — ще одне підтвердження сміховинної істини, що скромність — найкоротший шлях до невідомості. Дистанційований від літературних кланів письменник досі не пожав професійних лаврів (крім міської літературно-мистецької премії ім. І. Нечуя- Левицького (1992 р.) за “Голокіст”, книжечку публіцистики, що поклала початок його дослідженням Голодомору на Білоцерківщині, підсумок яких — видання “Голодомор у Білій Церкві” (2008) і відзначення автора орденом “За заслуги” III ст.). Свого ювілейного — цього — року Володимир Іванців видав дві скромні за поліграфією книжки — “Окраєць часу” (“Той час, яким я був, уже минув,// Майбутній час уже не буде мною”) та “Автограф кохання”. Узвичаєний за ці десятиліття образ Іванціва як сатирика, публіциста, громадського діяча якось затінив його іпостась лірика. І ось “Автограф…” Так передати це почуття міг тільки український поет: адже трепетне, шанобливе ставлення до жінки — коханої, дружини й матері — риса саме української душі. А що вже художня тканина, густа, прозора метафоричність, досконала версифікація!.. Прочитавши, ледь дочекався ранку й зателефонував молодшому товаришеві. “Ви — видатний поет!” — вирвалося в мене. Віктор МІНЯЙЛО, лауреат Національної премії імені Т. Шевченка Що навчила нас: одерж ляща, І мерщій під ляпас другу щоку. А вони — торкни, вже верещать, Криво глянь — і вибирають око! Наші храми очі їм намуляли, Мають наші молитви за гріх. Хочем бути, то не будьмо дурнями, Не любімо ворогів своїх. * * * І знову засіда синедріон Біснуються у залі фарисеї, І здебілілі прихвосні Расеї, А чи то Риму, нехтують закон. Юрба волає знову: “Розіпни!” І славить знавіснілого Кіафу, Це шлюбні діти ковбаси і страху Свободу продають за півціни. І знову руки обмива Пілат, І сходи віри нищаться морозом, А учні знов не знають, чи ми разом Супроти реваншуючого зла. І знову Юда лічить срібняки (Сьогодні голосують срібняками!) І зрада залишається без кари. Та сама річка. Інші дні й віки. ЕВФЕМІЗМИ З’явився благодійник у мишей: Поставив біля нірки мишоловку І кусник сала примостирив ловко, Мовляв, ласкаво просим на фуршет. І миша, хоч начитана була Та й дещо про безплатний сир чувала, Гадала обциганити ракла Й поласилась на той мізерок сала. Ось так в суспільстві крадених грошей Наставить пройда (й то не на мишей!) Такий капканчик, ще й Під іменем своїм для комільфо Назве ту пастку “благодійний фонд”, І лізуть миші у той фонд без страху, Бо, як відомо, гроші їм не пахнуть! Все ж дещо скорегуєм: акурат Не пахнуть такі гроші, а смердять.
Поетичний автограф · “Редакція газети, Центральне правління ВУТ “Просвіта” щиро вітають поета і просвітянина Володимира Іванціва з ювілеєм!” · с. 14сторінка оригіналу ↗

ВВООЛЛООДДИИМ МИИРР ІІВВААННЦЦІІВВ:: ЯКЩО ТИ УКРАЇНЕЦЬ

Знаю цього чоловіка половину свого віку. Знаю як людину стійких переконань і незрадливого в товаришуванні. Настільки близько, що мав змогу читати віддруковану ним із київських негативів на фотопапері Ф 14x19 монографію Івана Дзюби “Інтернаціоналізм чи русифікація?”, а в безпросвітних, здавалося, застійних 1970-х мав довіру обговорювати почуту з “Голосу…” працю грузинського філософа (прізвище з літами забулося) “Чи протриває СРСР до 1983 року?”. В пам’ятку епізод, коли його дотепна реакція на шельмування мене через неповагу до великоросійського літературного авторитета, схоже, відвернула від моєї особи неприємності. “Хіба ж N член політбюро?” — риторичним питанням вивів В. Іванців класика з-під даху недоторканності, а мене з-під можливого ковпака тоді всеможних літературознавців у цивільному. Вихід у світ 1967 року поетичної збірки “Русява Рось” провістив з’яву в українській літературі голосу молодечого, свіжого і сильного. Знаний критик Іван Зуб відзначив “бажання молодого поета дошукуватися істини, аналітично доходити до всього, перевіряти суттєвість і правдивість реального, чи й легендарного”. Проте саме це “дошукування істини” на довгі роки заступило поетові шлях до видавничих центрів. Понад два десятиліття тримався В. Іванців на маргінесі офіційного літпроцесу, засвідчуючи свою тривалість хіба що перекладами до антологій і поетичних збірок з болгарської, латиської, чеської, російської завдяки підтримці С. Тельнюка, В. Забаштанського, В. Грабовського (підсумок цієї роботи — українськомовний “Вінок” М. Богдановича (1997) та “Український знаменник” із дванадцяти літератур (2009), а ще рецензіями в “Україні”, “Літературній Україні”, “Друзі читача” й видавничими для сектора перекладу з іноземних мов “Веселки”. Лише зі здобуттям Незалежності наш земляк зміг видавати книжки. Вийшли поетичні збірки “Вернутися дощем” (1993), “Івангеліє від Іванціва” (2007), для діток “Трички-брички” (2007), сатиричні “Знаки злодіяки” (1995) та “Український терпець” (2004), літературно-краєзнавче “Подолання синдрому Гоголя” (2006). Під дахом заснованого ним при Білоцерківському міськрайонному об’єднанні ВУТ “Просвіта” “Альманаха “Біла Церква” побачили світ понад півсотні літературно-художніх, публіцистичних і краєзнавчих видань, серед яких відзначений на Львівському книжковому форумі 1998 р. перший у незалежній Україні багатоілюстрований рідномовний “Тарас Бульба” (з десяток примірників перетнули й океан) та перше в Україні видання творів Івана Мазепи “През шаблю маєм права”. Від самого початку горбачовської перебудови, що в наших умовах переросла в змаг за державну незалежність, В. Іванців прилучився до цього процесу. Він — один з ініціаторів відродження на Пороссі “Просвіти”, яка веде своє літочислення з 1917 року, і вже понад два десятиліття лідер міськрайонного об’єднання (до речі, відзначений медаллю “Будів- * * * В камуфляж фарбує міль каштани, А вони беззахисні всерівно. Вибрав Хмарник сонячний кришталик, І осліпло небо посіріле. Скільки нам лишилось того сонця, Скільки того листя нам лишилось… Літо вже не має оборонця І здається осені на милість. НІЧ ТІСНИХ ОБІЙМІВ Запнувши людям темрявою очі, Зацмінно пахла ніч в його обіймах, І ранок ледь світанок не проспав. І день коханців трохи не застав! Отож бо делікатно-богобійний Віднині буде день щодень коротший. ПОСТІВАНГЕЛІЙНЕ І знову зайди розп’яли Христа І вбивці поділили здерту одінь, А сонм апостолів при першій же нагоді До зграї розпинателів пристав. Їх не лякає темрява густа По христовбивстві, як телят у шкоді: Люстрація, яку Господь проводить, Потойбіч, звідки жоден не вертав! То, мо’, вона вже не така й страшна?! Але таки повернеться розп’ятий І попитає свої білі шати! Тож буде декому тісний рейхстаг І горе тим, хто підібгав хвоста, Коли в міжчассі правив сатана. ЯКЩО ТИ УКРАЇНЕЦЬ Галині Невінчаній, авторові роману “Зерна і жорна” Манять нас незнані береги, А чекають сіробудні найми. Там-то наші друзі дорогі Вдосталь назбиткуються над нами. Якщо ти українець, Ти на зраду не здатен, Не здасися чужинцю Ні співцем, ні солдатом. В тебе воля несхитна, В тебе серденько вірне. Якщо ти українець, Якщо син України. Годі потішати ворогів, Годі набиватись їм у друзі! Вже без тебе дим Вітчизни згірк, Не цвіте без нас калина в лузі. * * * Заболіла мені мова білоруська, Заболіла, аж під серцем запекло. Так болить Землі лісопорубка, Так болить усохле джерело, Так болить крило істерте бусла І забута пісня солов’я… Не харпачка і не білоручка — Панна та, що личила князям, А дісталася у спадок злидням, Ледарям, недоумкам на спит І щодень все дужчечки болить нам, Ними замордована болить, Як болить поразка воякові, Як погаслий переможний клич, Від образи й сильної любові, Від засилля вражого болить… Заболіла мені мова українська. СТУС Не просто убито, поете Василю, А дух — у в’язницю, а душу — у карцер. Ось так, не по карті, вивчав ти Росію: В ній зло многолике, в ній лихо рукате, В ній “чудище обло, огромно і лаяй”, Що смерть підішле, не діждавши покори, Що ймення, як шкіру гадюка, міняє, А суті-єства не міняло ніколи. По світу розвіявши попіл народів, Їх простір своїм, “споконвічним” вважало. Воно і тебе споживе у порідді, Що роду відрікшись, нагулює сало. Не буде салюту, ні сліз, ні єлею Під небом уральським, байдужно-жорстоким… Одна лиш розрада, що смертю своєю Смерть України потопчем. ІВАНГЕЛІЙНЕ Любіть ворогів своїх. Св. Письмо Ворога таки назвати ворогом, Не боятись мати ворогів: Обійшлася нам занадто дорого Толерантність до чужих богів,
Культура “Роботи, що мають українське обличчя”. · с. 15сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

ративно-прикладного мистецтва, де представлено спектр робіт у малярстві на склі (Тетяна Грицай), кераміці на полотні (Віра Томашевська, Марко Галенко), мистецтві гобеленів (Людмила Жоголь, Марта Базак) тощо. Тут і справді є на що подивитися. Художники, які несуть справжнє мистецтво, на жаль, змушені працювати на голому ентузіазмі без державної підтримки. Незважаючи на те, що нині знищені підприємства, де б вони могли прихили-
Культура “Роботи, що мають українське обличчя”. · с. 15сторінка оригіналу ↗

БЕЗ ЛИКУ ПСЕВДОМИСТЕЦТВА

Уляна ВОЛІКОВСЬКА Не завжди сучасне мистецтво можна назвати мистецтвом у повному розумінні цього слова. У таких “творах” глибокий естетичний зміст годі й шукати. Так, відвідавши чергову виставку “сучмистецтва” у Пінчук-центрі, не могла стримати розчарування… Проте все пізнається у порівнянні. Згодом у галереї “Мистець” відвідала виставку київських художників деко- Володимир Балибердін та Галина Дюговська біля своєї роботи “Крила ангела” тися у своїй творчості, ентузіасти працюють заради людей, творять мистецтво задля мистецтва. І найважливіше — їхні роботи мають українське обличчя, а не нав’язане чужорідною псевдокультурою. Тут познайомилася з членами Національної спілки художників України та Спілки дизайнерів України Володимиром Балибердіним та його дружиною — Галиною Дюговською. Ми попрямували до затишної майстерні, де випала нагода торкнутися філігранного, вишуканого мистецтва та побачити “творчу кухню” зсередини. Прикладне мистецтво для Галини Дюговської — це все її життя. Протягом багатьох років пані Галина займалася ювелірною справою разом із чоловіком, робила прикраси із шкіри, експериментувала в текстилі. І прийшла до того, що текстиль — найоптимальніше поле для творчості. На І Всеукраїнському триєнале з художнього текстилю за твір “Нитяна Мадонна” Галина Дюговська отримала нагороду за кращу роботу в об’ємному текстилі. Останні п’ять років викладає на курсах флористики. Володимир Балибердін понад 30 років віртуозно працює з різноманітними матеріалами: металом, мушлями, бивнями мамонта. “Іноді робота лежить рік-два, а іноді вирішується за два-три тижні”, — розповідає пан Володимир, відкриваючи скриньку з жіночими прикрасами: тут і вишукані перстені з дивовижними орнаментами, і браслети... До речі, витвори Володимира Івановича зберігаються в Музеї історичних коштовностей України, Національному музеї українського народного декоративного мистецтва, Севастопольському художньому музеї імені М. Крошицького та приватних колекціях. Подружжя — учасники численних виставок, пленерів та мистецьких акцій і в Україні, і за кордоном. Так, з ініціативи Володимира Балибердіна та Галини Дюговської цього року в Севастопольському художньому музеї імені М. Крошицького відбулася виставка, присвячена темі риби. Родина Дюговських-Балибердіних — автори ідеї та організатори виставки “Серпневий вернісаж декоративно-прикладного мистецтва”, що відбулася у Музеї книги та друкарства України. На ній було представлено до 300 робіт близько 90 художників (віком від 16 до 90 років). Головна ідея заходу — в єдності поколінь. Адже дуже важливо, щоб досвідчені митці (такі як Л. Семикіна, О. Грудзинська, Л. Голембовська тощо) знали, що за ними йдуть наступні покоління. А молодь активно долучалася до творчої співпраці. Ще одна грань творчості Дюговських-Балибердіних — лозоплетіння. Художники вже кілька років беруть участь у пленерах із лозоплетіння. А “Золотий оберіг” почалося все з першого пленера в Пирогові 2005 року. На ньому художників помітили та запросили до Польщі в ботанічний сад поблизу м. Пшемишля. Тут було створено кілька творчих арт-об’єктів із лози: Пташку Щастя, Ангела, Крила Ангела, які утворили серце парку. А у вересні цього року в Коктебелі митці створили ще одну лозову скульптуру — Дерево Бажань при Музеї М. Волошина. Це дерево символізує ідею, що єднає. Під ним читали поезії представники багатьох країн світу. Художників тішить, що це не просто виставкова діяльність, а справжнє дійство, де глядач є активним учасником. Сережки
Культура “Роботи, що мають українське обличчя”. · с. 15сторінка оригіналу ↗

МУЗИЧНИЙ ДАРУНОК ДОНЕЦЬКИХ МИТЦІВ

Ольга ГУРКОВА До концертної програми увійшли твори Володимира Стеценка, Данила Мілки, Романа Качалова та Євгена Петриченка у виконанні Заслуженого академічного симфонічного оркестру Національної радіокомпанії України (художній керівник і головний диригент — Володимир Шейко) та Академічного хору імені Платона Майбороди (художній керівник і головний диригент — Юлія Ткач). Симфонія на три частини для великого симфонічного оркестру Володимира Стеценка (1990, друга редакція — 2011), яка відкрила перший відділ концерту, овіяна романтичним світосприйняттям із його одвічними внутрішніми конфліктами особистості, любов’ю до природи, зображальністю. Звідси й романсово-пісенна мелодика, і фантастичні, гротескні образи. Оспівування кохання і молодості у Сюїті для сопрано, баритона, хору і симфонічного оркестру Данило Мілка вирішив у манері естрадно-популярної музики та жанру мюзиклу. Три частини твору “Порвалась струна”, “Ты опять не встретишь ни одной улыбки”, “Нет, нет, ничего здесь нет” об’єднані куплетною формою і темою годинника. Дует у складі Тетяни Гуртовенко (сопрано) та Сергія Дубницького (баритон) став виразником образу “палких юнацьких почуттів”. Другий відділ концерту присвячений українській поезії — творчості Тараса Шевченка та Ліни Костенко. Теми української мови (І частина “Праведная душе! Прийми мою мову немудру та щиру. Прийми, привітай” із “На вічну пам’ять І. Котляревському”), сну і людського існування (ІІ частина “Минають дні, минають ночі”; ІІІ частина “Лечу, лечу…”; ІV частина “Та й сон же, сон напрочуд дивний, мені приснився” з поеми “Сон”) відображені у “Спогадах Кобзаря” (Кантаті на вірші Тараса Шевченка для баритона, хору і симфонічного оркестру) Романа Качалова. В “Антитезах” (Симфонії №3) на вірші Ліни Костенко для сопрано, хору і симфонічного оркестру Євгена Петриченка цікаво співіснують класична традиція і традиція народного музикування (народний спів солістки Анастасії Колеушко та імітація гри народних інструментів в оркестрі). Приємно, що “Київ Музик Фест” залучає до програми твори не тільки вже відомих на весь світ ів Україні композиторів, а й молодих авторів. Передостанній день ХХІІ міжнародного музичного фестивалю “Київ Музик Фест—2011” був ознаменований черговими прем’єрами. Вечір під символічною назвою “Східноукраїнський симфонічний експрес” зібрав шанувальників класичної музики на концерт, присвячений творчості донецьких композиторів.
Культура “Роботи, що мають українське обличчя”. · с. 15сторінка оригіналу ↗

41Aй КІНОФЕСТИВАЛЬ «МОЛОДІСТЬ»

Андрій Халпахчі — генеральний директор фестивалю 22 жовтня осінній Київ зустрів 41-шу “Молодість” виступом чудового колективу оркестра “New Era Orchestra”. Ганна ОБОРСЬКА Фото автора Цьогорічний фільм-відкриття 41-ї “Молодості” — нова робота видатного польського режисера Єжи Гофмана “Варшавська битва. 1920”, кінострічка створена у форматі 3D. Фільм цей про перебіг польсько-радянської війни, у результаті якої Польща зупинила просування радянських військ на Захід і отримала у своє розпорядження території Західної України. На початку кінофестивалю традиційно відзначають тих, хто зробив вагомий внесок у світову кіноіндустрію. Під час церемонії відкриття “Молодості” почесний президент фестивалю Віктор Ющенко вручив золотого “Скіфського Оленя” сценаристу Рустаму Ібрагімбекову (“Біле сонце пустелі”, “Втомлені сонцем”, “Сибірський цирюльник”) — за вагомий внесок у світове кіномистецтво. У програмі “Молодості” — дебюти, роботи молодих режисерів. Денис Нікітенко зазначив: “Цьогорічна новизна “Молодості” в тому, що до категорії студентських робіт входять фільми, зняті за цифровими технологіями”. Також глядачі зможуть побачити роботи “Крос” Марини Вроди та “Поза грою” Наталі Пятигіної — українських конкурсанток серед короткометражок. А в категорії студентських робіт Україну презентує Мирослава Хорошун зі стрічкою “Фактор Фелліні”. Наші молоді режисери і їхні творчі надбання широко представлені у конкурсній програмі “Панорама українського кіно”.
Погода · “Ще відчуваємо присмак літа, але попереду — терпкі холодні дні”. · с. 16сторінка оригіналу ↗

Н НААТТААЛ ЛІІЯЯ ГГО ОЛ ЛЕЕН НЯЯ:: «ЗИМА БУДЕ ТЕПЛОЮ І МАЛОСНІЖНОЮ»

“Останні айстри горілиць зайшлися болем. // Ген килим, витканий із птиць, летить над полем. // Багдадський злодій літо вкрав, багдадський злодій. // І плаче коник серед трав — нема мелодій”, — писала Ліна Костенко, пронизуючи свою поезію жагучим сумом, адже “брами літа” закрились осіннім “склепінням печалі”. Ще відчуваємо присмак літа, але попереду — терпкі холодні дні. Психологи говоритимуть про сезонну депресію… У цю пору навіть несміливий промінь сонця, який вигулькне крізь блідо-сіре небо, приголубить і втішить. В осінньо-зимовий період дослухаємося до синоптиків: може, хоч трохи усміхнеться погода? Усміхнеться. Заступник начальника відділу метеорологічних прогнозів Українського Гідрометцентру Наталія ГОЛЕНЯ нам обіцяє: нинішні осінь і зима будуть м’якими. — Наталіє Костянтинівно, чим здивує останній осінній місяць? — Для наших широт кожної пори року характерна зміна теплих і холодних періодів, а восени такі контрасти більш різкі й відчутні, ніж улітку. За всю історію метеоспостережень у листопаді на території України був дуже широкий діапазон температур: від 20—27° морозу, на Сумщині та Чернігівщині –30—33° (абсолютні значення мінімальної температури вночі) до +20— 27°, а на Одещині і в Криму до 30° тепла (абсолютні значення максимальної температури вдень). Тобто діапазон коливання температури в листопаді становить 50—60°. Звичайно, щороку таких коливань не буває, а кліматична норма для листопада (середнє багаторічне значення (1960—1990 рр.) середньої місячної температури) становить 0—5° тепла, в Криму до +7°. Саме середню температуру за місяць або її відхилення від норми намагаємося спрогнозувати. Оскільки за останні двадцять років більшість листопадів були теплими (середня місячна температура перевищувала норму на 2° і більше), то найімовірніше, що і цього року він буде теплим або близьким до норми, але не таким незвичайно спекотним, як минулий. Листопад 2010 року був найтеплішим за всю історію спостережень, середня місячна температура перевищувала норму на 3—7°. — Що готує зима — тріскучу холоднечу чи суцільну відлигу? — Враховуючи тенденцію підвищення середніх річної та місячної температур, схильні думати, що зима буде теплою, у середньому температура зимових місяців буде близькою та вищою за норму. Звичайно, протягом зими будуть періоди з холодною і дуже холодною погодою, бо рідко яка зима проходить без вторгнення арктичного повітря, яке зумовлює на території України морози -20° і нижче. — Отож теплі кожушки можна ховати глибоко у шафу? — За останні десять років більшість зимових місяців були теплими (грудень та лютий у 60 %, січень у 90 % випадків), за цей період тільки один листопад, січень і три лютих були холодними. Глобальне потепління ще проявляється у тому, що у холодний період почастішали дуже різкі зміни погоди. Прикладом може бути незабутня зима 2009— 2010 року, коли через територію України перемістилося більше десятка циклонів. Такого не пам’ятають синоптики із 20— 30-річним досвідом роботи! Періоди морозу до 20° і нижче змінювалися періодами відлиги, яка супроводжувалася сильними опадами у вигляді снігу та дощу. Несприятливі погодні умови значно ускладнювали роботу служб енергетики, зв’язку, комунального господарства, рух транспорту… Погода примхлива: узимку варто щодня слухати її прогноз і відповідно до нього добирати гардероб. Далеко ховати теплі кожушки не треба, як і куртки й осінні пальта. — Найкраща розвага для дітвори взимку — кататися на санках сніговими доріжками. Цього року малеча радітиме? — Останнім часом тривалого і стійкого снігового покриву не спостерігається, як це було у 60—70-ті роки минулого століття. Зима 2011—2012 року буде теплою, отож стійкого снігового покриву з листопада до березня чекати марно, скоріше він періодично утворюватиметься у другій половині грудня та в січні-лютому. — Наталіє Костянтинівно, до відділу метеорологічних прогнозів Гідрометцентру, мабуть, телефонують допитливі українці. Чи запам’яталися Вам якісь незвичні запитання? — Кияни можуть скористатися телефонним автовідповідачем погоди (122), де прокручується запис прогнозу погоди у столиці на поточну добу (з 6 години ранку до 12 години дня) та наступну добу (після 12-ї), але додзвонитись досить тяжко, оскільки охочих дуже багато і телефонних ліній не вистачає. Багато людей цікавиться не тільки погодою, вони запитують метеорологів і про сейсмологію, астрономію, геофізику, навіть повідомляють нам про НЛО. — 19 листопада Україна відзначає День працівників гідрометеорологічної служби. Як Ви і Ваш колектив святкуватимете? — У цей день ми запрошуємо в гості поважних синоптиків, які розповідають про свій життєвий і трудовий шлях; згадуємо різні “синоптичні байки” та цікаві випадки із власного досвіду, пов’язані з примхами погоди. У тісному колі колег і друзів традиційно піднімаємо келих за “Любов, Дружбу і Гідрометслужбу”. Спілкувалася Наталія АНТОНЮК П П ЕЕ Р Р ЕЕ Д Д П П Л Л А А ТТ А А — — 22 00 11 22 ВВааррттііссттьь ппееррееддппллааттии ((зз ддооссттааввккооюю іі ппоошшттооввииммии ввииттррааттааммии))::
Погода · “Ще відчуваємо присмак літа, але попереду — терпкі холодні дні”. · с. 16сторінка оригіналу ↗

ТИЖНЕВИК ВСЕУКРАЇНСЬКОГО ТОВАРИСТВА «ПРОСВІТА» імені ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

Засновник: Всеукраїнське товариство “Просвіта” імені Тараса Шевченка Реєстраційне свідоцтво КВ № 4066 від 02.03.2000 р. Поштовий індекс — 30617, сторінка 68 в “Каталозі” ннаа 11 ммііссяяццьь 9 грн 37 коп. ннаа 33 ммііссяяцціі 27 грн 51 коп. ннаа ппііввррооккуу 53 грн 37 коп. ннаа рріікк 105 грн 54 коп.
Погода · “Ще відчуваємо присмак літа, але попереду — терпкі холодні дні”. · с. 16сторінка оригіналу ↗

Текст пошкоджено під час розпізнавання — читайте сторінку оригіналу

АНОНС

Го л о в н и й р е д а к т о р Любов ГОЛОТА Р е д к о л е г і я Любов ГОЛОТА (голова), Ярема ГОЯН, Павло МОВЧАН, Олександр ПОНОМАРІВ, Іван ЮЩУК Заступники головного редактора Петро АНТОНЕНКО 279-49-47, Євген БУКЕТ 279-39-55 Заступник головного редактора з виробничих питань Наталія СКРИННИК 278-01-30 (тел/факс) Відповідальний секретар Ірина ШЕВЧУК
Погода · “Ще відчуваємо присмак літа, але попереду — терпкі холодні дні”. · с. 16сторінка оригіналу ↗

Ви — зі “Словом Просвіти”, бо це — Ваша газета!

Відділ просвітянської роботи Надія КИР’ЯН Відділ культури Микола ЦИМБАЛЮК 279-49-47 Відділ літератури Марія КУЧЕРЕНКО 270-55-57 Відділ коректури Тетяна ЩЕРБАК Ірина СТЕЛЬМАХ 278-63-69 Комп’ютерна верстка Ірина ШЕВЧУК, Олег БЕССЬКИЙ 278-63-69 Кореспонденти Наталія АНТОНЮК, Уляна ВОЛІКОВСЬКА Черговий редактор Надія КИР’ЯН Бухгалтерія 279-41-46 А д р е с а р е д а к ц і ї : вул. Хрещатик, 101Б, м. Київ, 01001 E1mail: slovo_prosvity@ukr.net http://slovoprosvity.org http://prosvitanews.org.ua Листування з читачами — тільки на сторінках газети. Відповідальність за достовірність інформації несуть автори. Редакція залишає за собою право редагування та скорочення текстів. Редакція не завжди поділяє погляди своїх авторів. При використанні наших публікацій посилання на “Слово Просвіти” обов’язкове. І н д е к с г а з е т и “Слово Просвіти” — 30617 1 1 0 4 3 Видрукувано з готових фотоформ на комбінаті “Преса України” у середу. Зам. № 3301243 Наклад у жовтні — 18 400 Ш е ф – р е д а к т о р Павло МОВЧАН 4 820095 780016
Емблема «Просвіта»Просвітянин