Без мови немає нації! · S. 1Originalseite ↗ Фото Олександра Литвиненка
До уваги передплатників! У зв’язку з тривалими святами, складним графіком роботи типографії, служб доставки і розповсюдження друкованих видань, наступне число “Слова Просвіти” (19) вийде у четвер 16 травня 2013 р. ШЕВЧЕНКОВА ВОЛЯ
РОДИННИЙ АЛЬБОМ
Добрих і світлих Великодніх свят!
Без мови немає нації! · S. 1Originalseite ↗ Дорогі наші читачі! Редакція газети “Слово Просвіти” щиро вітає кожного з Вас, Вашу родину, Ваші благословенні краї з Великодніми святами! Бажаємо, аби чиста й піднесена радість Світлого Христового Воскресіння стала постійним настроєм Вашого дому, при& несла в нього щастя, здоров’я, добробут, відкрила дорогу Божій благодаті на свято і на майбутнє! Нових здобутків у Вашій професійній та подвижницькій просвітян& ській діяльності, збереженні і примножен& ні українських традицій! Господнього бла& гословіння кожному з нас і нашій Україні, нашим батькам, дітям і онукам! Хай усі& ляка нечисть розточиться від Великодніх дзвонів і спільної молитви, хай весняне оновлення торкнеться кожного з нас, на& шого суспільства, нашої Батьківщини! Смачної Вам паски і Господньої ласки!
КОСТЬ ЛАВРО: ЦЕ МОЄ ЖИТТЯ
“Учасники мітингу почули від лідерів опозиції ПРАВДУ”. Події, факти, коментарі 2 · S. 2Originalseite ↗ Fortsetzung von einer früheren Seite — Seitenausschnitt
Фото “ПіК”
ництва” владоможці разом із олігархами місцевого штибу протягують “народні рішення” — про черговий дерибан земель у заповідних зонах, про більш ніж дивні “переформатування” медичних закладів, імітуючи так звану медичну реформу, про “оптимізацію” соціальної сфери загалом. Опозиційні фракції облради мовчки спостерігають за цим неподобством. Ніхто навіть не подав запит: що це, безгосподарність чи корупція? А виборці все це бачать. Так само, як і те, хто представляє на місцях, в областях, опозиційні сили. У багатьох випадках люди малоавторитетні, якщо сказати м’яко… Україна встане, і не лише на акцію, а на повен зріст, тільки за потужного руху парламентської опозиції вкупі з позапарламентською. Тільки разом!
Акція 18 травня в Києві буде безстроковою На Всеукраїнському Зборі активістів громадянського руху “Спільна Справа”, який відбувся у Києві 27 квітня 2013 року, ухвалили рішення про початок 18 травня безстрокової акції протесту з вимогами негайного проведення президентських і парламентських виборів, а також звільнення усіх політв’язнів. Для організації безстрокової акції “Спільна Справа” створила координаційний штаб, до якого можуть звертатись усі охочі залишитись у Києві після мітингу парламентської опозиції “Вставай, Україно!”.
“Учасники мітингу почули від лідерів опозиції ПРАВДУ”. Події, факти, коментарі 2 · S. 2Originalseite ↗ Петро АНТОНЕНКО
Почнімо з кількості учасників, довкола чого в інших містах спостерігалися цілі детективи. Цього разу все було просто і ясно: міліція, яка раніше зменшувала кількість учасників акції, була майже точна. Названа нею цифра у 2 тисячі була не набагато меншою за реальну: давня Красна площа у центрі міста, де відбувалися і 10-тисячні мітинги, була заповнена на чверть. Дві з половиною тисячі учасників — ось реальна цифра, хоч опозиція збільшила її удвічі. Місцева влада спокійно поставилася до акції. І дещо дивною була оприлюднена напередодні партією “Свобода”, точніше, одним із її депутатів, розпачлива заява, що влада перешкоджає підвезенню протестуючих на акцію з районів області й навіть спеціально розпочала ремонт залізничної колії між Черніговом та Ніжином, скасувавши кілька електричок. Насправді ж ремонт залізниці між найбільшими містами області розпочався задовго до акції і тривав два попередні тижні. Сказати про це варто, аби не шукати чорної кішки в темній кімнаті, де її взагалі нема. Чернігів під час Помаранчевої революції виводив на вулиці та майдани набагато більше людей. Тож краще б серйозно проаналізувати ситуацію, принаймні не дорікати людям за “відсутність громадянської активності”.
Ще одна болюча для області й міста тема — Чорнобиль. Адже в Чернігові акція “Вставай, Україно!” відбувалася саме 26 квітня. Тож не варто було обмежуватися лише хвилиною мовчання, якою почали мітинг на площі. Того ж дня, завдяки громадянській активності, акцією протесту чорнобильців під обласною адміністрацією випередили казенний ритуал місцевої влади із завченим покладанням вінків до пам’ятника жертвам Чорнобиля. Справжні чорнобильці вранці сказали владі все: і про недолугу, майже 30-літню “ліквідацію наслідків катастрофи”, і про знущання над чорнобильцями. Не варто дорікати й завсідникам мітингів — пенсіонерам, що вони дружно подалися на городи й дачі. Земля, на відміну від політиків, ніколи не обдурить людину. Нині нема жодних сумнівів, що такі акції сьогодні необхідні. Учасники мітингу почули від лідерів опозиції ПРАВДУ, а це потрібно людям і вкрай небажано узурпаторам влади. Лідери опозиційних фракцій ВР — Арсерів актора Чернігівського молодіжного театру, заслуженого артиста України Володимира Банюка, який був режисером вечора. Саме за популяризацію творчості класика Володимир Банюк свого часу став першим лауреатом премії імені Михайла Коцюбинського, головної літературно-мистецької відзнаки області. Того вечора на сцені філармонії виступили актори обласного академічного театру ім. Т. Шевченка, Молодіжного театру, академічний філармонійний ансамбль пісні і танцю “Сіверські клейноди”. До відзначення ювілею долучився і Ляльковий театр ім. Довженка, який поставив для дітей прем’єру “Казковий світ Михайла Коцюбинського”, за творами письменника “Хо” і “Ялинка”.
ній Яценюк, Віталій Кличко, Олег Тягнибок — ще раз вказали на потребу негайного оновлення влади в державі. Виступи всіх трьох політиків були конкретні, чіткі. Але, сказавши про необхідність таких акцій, треба додати: лише їх недостатньо. Доповненням до таких десантів має стати щоденна робота опозиції на місцях. На підтвердження тези, озвученої нещодавно одним відомим політиком: революції робляться в столиці, але лише на основі мільйонів, піднятих революцією по всій країні. Незадовго до акції відбулися сесії міської та обласної рад. Через “органи народного представ-
Акція “Вставай, Україно!”, що нарешті дісталася й півночі країни, Чернігова, показала, як у дзеркалі, і нинішній стан суспільства, і ситуацію в опозиційному таборі.
“Учасники мітингу почули від лідерів опозиції ПРАВДУ”. Події, факти, коментарі 2 · S. 2Originalseite ↗ Петро АНТОНЕНКО
25 квітня виповнилося 100 років із дня смерті Михайла Коцюбинського. Вшанували пам’ять класика української літератури і в Чернігові. Тут письменник прожив останні 15 років свого менш як 49-річного життя, написав найвідоміші твори. Тут його і поховали на старовинній Болдиній горі над Десною, священному місці Чернігова ще з дохристиянських часів. Поруч і могила його дружини Віри Устимівни. Справжнім центром збереження пам’яті про письменника, дослідження його творчості і загалом української літератури, духовності початку ХХ століття є нині Чернігівський літературно-меморіальний музей Михайла Коцюбинського, розташований у садибі, де мешкав письменник. У день пам’яті музей традиційно організував вшанування письменника на його могилі. Вклонитися видатному майстрові слова прийшли представники громадськості міста, члени “Просвіти”, яку Коцюбинський організовував у Чернігові 1906 року і був її головою. Прийшли представники творчої інтелігенції, влади — керівники обласної адміністрації, обласної і міської ради. Заупокійну літію на могилі відслужив настоятель П’ятницької церкви Київського Патріархату отець Мирон. Як зазначив у виступі голова обласної держадміністрації Володимир Хоменко, саме
Фото прес-служби ОДА тут, на чернігівській землі, вповні розквіт талант письменника, твори якого перекладені багатьма європейськими мовами. Важко переоцінити і величезну громадську роботу, яку вів Коцюбинський насамперед як голова Чернігівської “Просвіти”. Це організація книговидання, бібліотек, лекції, вечори, присвячені Шевченку, Франку, концерти за участю Миколи Лисенка. Гостинно зустрічав численних відвідувачів Музей Коцюбинського. А в обласному філармонійному центрі відбувся літературно-мистецький вечір “Михайло Коцюбинський: сто літ пам’яті”. Він був побудований на творах письменника, тож зі сцени лунало його неповторне слово. Зокрема і з уст одного з кращих виконавців цих тво-
“Учасники мітингу почули від лідерів опозиції ПРАВДУ”. Події, факти, коментарі 2 · S. 2Originalseite ↗ Тетяна ЦИБА
“Негайно створити Народну Раду, щоб у єдності парламентської і позапарламентської опозиції відстояти національні інтереси України”, — пропонують учасники IV етапу Всеукраїнського Форуму на захист української мови та державності. На переконання учасників, першочергово мають бути скасовані антиконституційні закони, які загрожують цілісності Української держави. Це закони “Про референдум” і “Про засади державної мовної політики”. “Політика і поведінка чинної влади свідчать про повне послідовне ігнорування нею основ українських національних цінностей. За всі роки незалежності України нація ще жодного разу не стояла так близько до втрати своєї державності”, — стверджують учасники Форуму. Вони закликали владу забезпечити повноцінне функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України. І, залучивши правоохоронців, припинити діяльність на території України організацій і партій, які діють всупереч законам України. Учасники Форуму — представники Української народної партії, Народного руху України, ВУТ “Просвіта” імені Т. Шевченка та інших патріотичних партій і громадських організацій.
“Учасники мітингу почули від лідерів опозиції ПРАВДУ”. Події, факти, коментарі 2 · S. 2Originalseite ↗ Уночі 26 квітня 2013 року в Молодіжному парку Харкова невідомі вандали, очевидно, готуючись до свята совєцьких окупантів “9 травня”, за допомогою важкої будівельної техніки знесли Камінь УПА.
Пам’ятний знак УПА встановили у Харкові ще 1992 року за ініціативи патріотичних мешканців міста. Камінь УПА був традиційним місцем зборів українських патріотів Харкова з нагоди знаменних подій, відзначення важливих історичних дат тощо. Пам’ятний знак УПА розташовувався у безпосередній близькості до райвідділу міліції Київського району Харкова. Тож правоохоронці не могли не бачити дій вандалів, але не втрутилися і не припинили незаконних дій. “Сьогоднішній вчинок виконавців замовлення чинної влади, а її причетність до зносу знака УПА не викликає сумнівів, ще раз засвідчує — у “добкінсько-кернесівського антіфа” починається агонія, яка закінчиться справжнім народним повстанням, що змете цю українофобську владу, — прокоментував ситуацію голова Харківської обласної організації ВО “Свобода” народний депутат України Ігор Швайка.
Прес-служба Харківської обласної організації ВО “Свобода”
Суспільство · “Сьогодні стосунки між опозиційними силами мають стати втіленням єдності”. · S. 3Originalseite ↗ Координаційна рада Всеукраїнського форуму “На захист української мови та державності” провела 24 квітня своє чергове засідання. Із доповідями виступили співголови КР голова Товариства “Просвіта” Павло Мовчан і голова НРУ Василь Куйбіда. Решта учасників висловили свої думки і внесли конкретні пропозиції щодо розгортання широкого руху й активізації дій на захист національних цінностей. За підсумком роботи Рада схвалила проекти документів: звернення ІV етапу Всеукраїнського Форуму до українського народу; звернення до опозиційних парламентських і позапарламентських політичних партій, громадських об’єднань патріотичного спрямування, творчих, професійних та інших спілок, а також розглянули план матеріально-технічного забезпечення акції УНП “Останнім шляхом Кобзаря”. Як і на попередньому засіданні, незважаючи на запрошення, представники парламентської опозиції участі в роботі КР не взяли.
Микола ЦИМБАЛЮК
Голова Товариства “Просвіта” Павло Мовчан укотре звернув увагу учасників на поглиблення дій нинішньої влади не щодо покращення економічного стану країни, зміцнення її міжнародно& го іміджу, а активного витіснення української мови з усіх сфер сус& пільного життя. Триває вперте іг& норування проблем української культури і мистецтва, переважна більшість преси, радіо й телеба& чення не українські за мовою і змістом. Навіть на Першому На& ціональному телеканалі панує примітивна московська естрада і процвітають низькопробні росій& ські кримінальні фільми. Дедалі відвертіше ЗМІ стають розмін& ною монетою в політичній грі Москви. Це засвідчують і недавні події навколо одного з незалеж& них телеканалів ТВі. Політика й поведінка чинної влади свідчать про послідовне іг+ норування основних українських національних цінностей. Вра+ ження таке, що гуманітарна полі+ тика в Україні повністю керуєть+ ся з+за кордону. Чого варті лише “нові” ініціативи Міносвіти про витіснення української мови й іс+ торії з вишів, а нещодавно — ско+ рочення викладацького складу і збільшення навантаження на тих, що залишаться. Викликає зане+ покоєння фактичне усунення влади від відзначення 200+річчя українського генія — Тараса Шевченка, що змусило громад+ ськість створити свій комітет і розпочати підготовку до святку+ вання ювілею Кобзаря. Із огляду на це Павло Мовчан знову звернувся до лідерів парла+ ментської опозиції у Верховній Раді змінити пріоритети: негайно мусить бути створена Народна рада, у якій могли б узяти участь представники різних громад+ ських і політичних організацій. Це той значний сегмент суспільс+ тва, який ігнорує опозиція. А бо+ ротися за українську державність без творення громадянського суспільства й залучення його до вирішення національних завдань справа безперспективна.
Із головною співдоповіддю “Загрози державності та протидія їм” виступив голова Координацій+ ної Ради Форуму, голова НРУ Ва+ силь Куйбіда. Він, зокрема, ска+ зав: — Нинішній стан української держави та українства в ній дале+ кий від тих ідеалів, які ми собі уявляли на початку 1990+х, після здобуття Україною Незалежності. Так само й 2004+го, коли, здава+ лося, ми таки захистили демок+ ратію й нашу державність і біль+ ше ніколи не поступимося ними. Але сталося не так, як гадалося. Нині Україна загрожена в усіх аспектах її життєдіяльності, саме буття нашої країни поставлене під знак питання. Тому мусимо говорити й усвідомлювати щодо конкретних загроз українській незалежності.
Загрози зовнішні… Наприкінці ХХ століття Збіг+ нев Бжезинський, визначаючи геополітичне значення України, сказав, що Російська імперія не+ можлива без України. Цю ж думку нещодавно висловив на Безпеко+ вому Форумі у Києві ще один ав+ торитетний американський екс+ перт, колишній Посол США в Ук+ раїні Стівен Пфайфер: “Що сто+ сується Росії, то Путін відбудовує разом із Казахстаном та Білорус+ сю потужну систему. Росія чітко усвідомлює, що приєднання Ук+ раїни до Євросоюзу робить не+ можливим її входження до Мит+ ного Союзу, тому й робить усе для того, аби економічно впливати на Україну. Очевидно, що Півден+ ний потік збудують в обхід Украї+ ни, навіть якщо це невигідно РФ. Це ще раз підкреслює геополітич+ ну важливість України”. Однак він визнав, що “сьогодні Україна випала з радарів Вашингтона. Ад+ міністрація Обами має широкий спектр зовнішніх відносин, але Україна в нього не входить. У цьо+ му винна сама Україна…”. Водночас 23 квітня Україна зробила перший суттєвий крок на шляху до набуття членства в Митному Союзі. Микола Азаров заявив про вирішення питання щодо надання Україні статусу спостерігача у Митному Союзі й перехід до підготовки відповід+ них документів для підписання їх президентами. На відміну від Угоди про асоціацію з Європей+ ським Союзом, яка вже понад рік тому як була парафована, у ви+ падку з Митним Союзом ство+ рення робочих груп, підготовка документів, вирішення технічної сторони питання йде форсовани+ ми темпами. Це свідчить тільки про одне: укладати Угоду про асо+ ціацію з ЄС українська влада не збирається, і статус спостерігача при Митному Союзі — це сигнал про справжні інтеграційні наміри влади. Мета влади у цих діях — змусити ЄС відмовитися від ук+ ладання Угоди, аби це стало фор+ мальною основою для аргумента+ ції необхідності подальшої інтег+ рації саме в МС. Українці мусять чітко розумі+ ти: Митний Союз — не тільки втрата суверенітету держави, а й економічно неефективна струк+ тура. Ані Казахстан, ані Білорусь так і не отримали відчутного зис+ ку від приєднання до МС. Навпа+ ки, внутрішні споживчі ціни у Казахстані та Білорусі підвищи+ лися у зв’язку з новими тарифни+ ми ставками. Деякі національні виробники страждають від підви+ щення цін на імпортну сировину чи технології. Але це не зупиняє Януковича, який має намір уже в травні укласти угоду про вступ України до МС. Тим часом Москва сформува+ ла широкий масовий рух за від+ новлення держави як імперії. Шовіністи — білі, червоні, ко+ ричневі — створюють сприятливе суспільне тло для амбітних планів неоімперської еліти. І загроза ге+ ополітичного диктату Росії в Єв+ разії знову актуалізується і, від+ повідно, значення України як ключової ланки в реалізації цього задуму виходить на перший план. Уряд РФ розробив і достатньо вдало втілює плани енергетично+ го шантажу України. Російські спецслужби беруть активну участь у координації виступів “п’ятої колони”, головне завдан+ ня якої — поглиблення політич+ ного розколу в Україні. Один із п’ятиколонних про+ ектів в Україні — “Український вибір” Віктора Медведчука, який уже кілька років за потурання ни+ нішнього режиму провадить від+ верту антиукраїнську кампанію, агітуючи за Митний Союз. У цьо+ му ж фарватері йдуть і Партія ре+ гіонів, і Компартія.
…І внутрішні Основна внутрішня загроза — сама політична система. Система фальшива й антиукраїнська нас+ крізь, бо, незважаючи на показ+ ний політичний плюралізм і ви+ борність, у ній відсутня первинна ланка демократії: демократичні політичні партії. Замість них іс+ нують лише політичні структури, що обслуговують великий капі+ тал або інтереси сімейного клану. Тут усі рішення ухвалюють неве+
ликою групою олігархів або в ко+ лі однієї родини, а вже згодом втілюють у життя партфункціо+ нери. Влада нищить усе україн+ ське, реалізовуючи гасло — “Ук+ раїна не для українців!”. Політичний режим настільки знахабнів, що йому вже неважли+ ва громадська думка власного на+ роду, те, що говорять про Україну та її владу за кордоном. У нас су+ дять політичних опонентів за аб+ солютно надуманими підставами. Ще один, найсвіжіший прик+ лад: 19 квітня президент підписав закони, ухвалені на антиконсти+ туційному виїзному засіданні ВР 4 квітня. Вищий адмінсуд визнав “законним” виїзне засідання Ра+ ди. Віктор Янукович укотре по+ казав, що для нього будь+який за+ кон — це дишло, зокрема й Кон+ ституція. На початку квітня в україн+ ському парламенті провладна більшість саботувала голосуван+ ня за “Проект Постанови про 80+ ті роковини Голодомору в Україні та вшанування пам’яті жертв ге+ ноциду української нації”. Кому+ ністи й Партія регіонів відверто знущаються над усім україн+ ським, над нашою історією. Дмитро Табачник вилучає з кни+ жок з історії згадки про Бандеру й Шухевича, а комінусти в Раді на+ віть не встають, аби вшанувати пам’ять жертв Голодомору хвили+ ною мовчання. Дії комуністів+ людиноненависників нікого не дивують — вони відповідальні за всі ці злочини: Голодомор, полі+ тичні репресії й масові вбивства. Ці події вкотре з новою силою ставлять питання про непокаране зло: КПРС мусить бути покарана, як покарав Нюрнберг НСДАП. Викликає занепокоєння й си+ туація з київськими виборими. Згідно з Конституцією України, вони мусять відбутися цього року. Намагання їх відтягнути можна трактувати не інакше як боязнь права вибору киян. Не призна+ чення виборів у Києві — чергова наруга над законами, насамперед Основним. У цьому ключі ще од+ на тема — референдум, який, за наміром влади, має законсервува+ ти теперішній політичний режим.
Мовно-інформаційна експансія Сьогодні на 100 українців україні припадає 7 газет рідною мовою, тоді як на 100 росіян — 54 газети російською. В Україні роз+ повсюджується понад 2 тисячі назв періодичних видань Росії. Із 214 загальнонаціональних газет України державною мовою вихо+ дить 78, тобто 32 %. Це ж стосу+ ється радіо+ й телеканалів. Близь+ ко 80 % громадян України нази+ вають телебачення своїм голов+ ним джерелом інформації. За да+ ними моніторингу 8+ми провід+ них телеканалів України, волон+ терами руху “Простір свободи” у жовтні 2012 року, що тривав 64 години, українська мова лунала на каналах близько 28 % часу, стільки ж було відведено двомов+
ним програмам, решта ж 44 % на+ лежала російськомовним. Таким чином значна частина населення нашої країни існує в інформаційному полі Росії. Внас+ лідок цього російські електронні ЗМІ не тільки одноосібно форму+ ють уявлення про Україну, а й до+ сить часто стають активними учасниками внутрішньополітич+ них процесів у самій Україні. Причому це стосується не тільки комерційних каналів, а й держав+ них. Згадаймо лише сюжети оренбурзького телеканалу, в яко+ му “поклоніння русофобу Шев+ ченку” прирівнювалося до фа+ шизму, чи цинічна насмішка над українцями нащадка енкеведис+ та, телеведучого Івана Урганта. Нинішня влада неспроможна і головне — не має бажання про+ тистояти російській інформацій+ ній експансії, захищаючи україн+ ське. А кому захищати, коли у Верховній Раді України, за не+ повними даними, лише 30 від+ сотків українців.
Патріоти, єднаймося! Національно+демократичні партії, за оцінками політологів, мають до 35 % симпатиків у сус+ пільстві, якщо об’єднаються й виступатимуть окремою політич+ ною силою. У великих партій є велика спокуса звинуватити малі, що вони заважають їм отримати владу. Але ми були свідками, що великі партії, які з’являлися як проекти, швидко зникали. А ідео+ логічні партії, переживаючи різні періоди, існують, мають реальне членство й реально працюють. Зауважу, що в часи, коли Рух був найбільшою і найвпливовішою національно+демократичною партією, він так ніколи не діяв, а намагався стати осердям широко+ го об’єднання. І в тому, що має відбутися відродження націо+ нально+демократичного руху, ми переконані. Є багато національ+ но+демократичних партій, тому цілком логічним буде питання про їхнє об’єднання в єдину по+ тужну силу. Треба проводити кон+ сультації, створювати конфедера+ ції партій, а потім і злиття в єдину партію. З цього нового середови+ ща виростуть і нові лідери. Сьогодні стосунки між опози+ ційними силами мають стати вті+ ленням єдності, солідарності й прикладом для єдності всіх гро+ мадян України. Народний рух України виступає за об’єднавчі процеси у таборі опозиційних і патріотично налаштованих полі+ тичних і громадських сил. Створення єдиної платформи національно+демократичних сил — єдине правильне рішення у наш непростий час. Подібна платформа, до якої увійдуть представники політичних сил, представлених у Верховній Раді та в органах місцевого самовря+ дування, а також представники позапарламентських політичних організацій, створить набагато кращі умови для координації по+ літичного процесу в державі.
Мова єдина “15 травня в театрі Івана Франка Рівненщина передасть естафету конкурсу Житомирщині”. · S. 4Originalseite ↗ Fortsetzung von einer früheren Seite — Seitenausschnitt
і Денис Дзендзерський. 3000 гривень — сума пожертви для нагородження призера мовного марафону — від позафракційного Юрія Дерев’янка. Не відгукнувся на наші пропозиції жоден депутат із УДАРУ, що мимоволі наводить на таку думку: очевидно, серед “ударників” національні цінності не належать до пріоритетних. Цікаво, що в деяких депутатських листах-відмовах підтримати конкурс читаємо нестримне славохвальство: мовлялечки, я з усіх сил підтримую українську мову як законотворець, а ви — підтримуйте своїми конкурсами. Не хочу тут називати цих імен і цитувати смішні вербальні архішедеври, щоб не компрометувати народних обранців, але, користаючи нагоду, поясню: це не організаторам мовного марафону потрібні ваші премії — так чи інак ми кошти, як щоразу забезпечували, і цього разу забезпечимо. Це вам потрібно, щоб створити про вас добре враження у людей. Бо ви ж не здаєте собі справи в тому, як вас, депутатів, сприймають люди і скільки антикомпліментів звучить на вашу адресу. Тож хоча б якимись не вельми гучними, але справді добрими справами могли б показати себе з позитивного боку. Кожен має вибір, але не кожен робить добрий вибір. Ще дуже симптоматичний момент. Не можу промовчати про нього, бо він з діагностичною точністю характеризує рівень елементарної культури наших парламентарів. Чи не дві сотні з них не відповіли на наші листи. Як кажуть, без коментарів. Якщо ви напишете лист президентові США чи прем’єрові Канади або ж канцлерові Німеччини, то неодмінно отримаєте лист-відповідь. І це — не дивно. А дивно, якщо ви раптом одержите відповідь од депутата Верховної Ради України. Хоча, можливо, в них набагато більше клопотів, аніж у керівників супердержав. Не дуже хотілося мені оприлюднювати таку гіпотезу, однак говорити треба, оскільки ми, виборці, повинні виховувати наших обранців, щоб зробити з них справді цивілізованих політиків. Отже, 15 травня в театрі Івана Франка Рівненщина передасть естафету конкурсу Житомирщині. І восени, в День української писемності, наш мовний марафон розпочне свою ходу вже з Житомирщини. А далі… А далі будуть нові й нові турніри, які неодмінно сприятимуть піднесенню соціального престижу української мови в Українській державі.
ською областями до річки Кальміус, де свого часу розташовувалися запорозькі, козацькі зимівники. Розпочнеться третій похід 5 вересня 2013 року. Запрошуємо всіх небайдужих долучатися до Всеукраїнської акції “Січовий шлях “Просвіти”, поповнюючи лави започаткованого руху: “Мандрівні просвітяни”. Записуйтеся добровольцями до “Армії Порядку” в рамках посполитого рушення “Від одного до мільйона”. Разом ми подолаємо всі негаразди й наведемо порядок у державі, запропонувавши суспільству таку національну систему формування влади, яка унеможливлюватиме перебування в ній будь-яких кримінальних елементів. Україна обов’язково буде однією з найкращих і наймогутніших держав світу!”.
Мова єдина “15 травня в театрі Івана Франка Рівненщина передасть естафету конкурсу Житомирщині”. · S. 4Originalseite ↗ Михайло СЛАБОШПИЦЬКИЙ, виконавчий директор Ліги українських меценатів, голова Координаційної ради Міжнародного конкурсу з української мови імені П. Яцика
Ось уже тринадцятий рік підряд травень озивається важливою не тільки для причетних до неї подією. Ми закриваємо конкурс імені Петра Яцика. Узявши початок у День української писемності — 9 листопада й лишивши позаду напружені перипетії інтелектуальної боротьби, мовний марафон оприлюднює на своєму фініші імена переможців і призерів. Важливо, що в цьому мовному змаганні беруть участь не тільки школярі (як це було на початку конкурсу), а й учні профтехосвітніх закладів, студенти, а також представники всіх навчальних закладів Міністерства оборони. Широко відбувається конкурс і поза межами України — майже в трьох десятках країн щороку відлунюються змагальні пристрасті конкурсу імені П. Яцика. Тому при закритті кожного мовного марафону на сцені столичного театру імені І. Франка поряд із державним прапором України ми бачимо прапори всіх тих держав, де відбувся конкурс. Це має важливий психологічний ефект, оскільки ще раз акцентує на тому, що наш мовний марафон названо міжнародним не задля красного слівця і що це — не гігантоманія організаторів турніру, це — справді дорогоцінна реальність. Успішне розгортання конкурсних сюжетів, безпрецедентно велика кількість учасників переконали навіть найбільших скептиків: це проект — справді амбітний, за його реалізацію взялися відповідальні люди. Тут не було тієї до болю знайомої ситуації, коли вже по недовгім часі добра справа раптом занехаювалася. “Команда” Володимира Загорія, якого за пропозицією Петра Яцика обрали президентом Ліги українських мецена-
Аліна ЄГОРОВА, прес-центр ЗОО ВУТ “Просвіта” ім. Т. Шевченка
21 квітня 2013 року на горі Говерла “Молитвою за Україну та швидше наведення порядку в нашій державі” завершився другий похід у рамках акції “Січовий шлях “Просвіти”. До молитви долучилися просвітяни з Франківська, Львова, Коломиї, Дніпропетровська та мільйони українців у всіх областях України. Після “Молитви за Україну та швидше наведення порядку в нашій державі” на Говерлі просвітяни читали твори Тараса Шевченка. Голова Запорізької обласної “Просвіти” Олег Ткаченко продекламував послання Тараса Шевченка “І мертвим, і живим…”. Підйом на Говерлу тривав близько трьох годин, адже у горах ще лежить сніг, тому пробиралися крізь снігові замети. У зв’язку тів, з усією відповідальністю ставиться до взятої на себе справи. І важливо, і прикметно, що конкурс од найперших його кроків активно підтримала діаспора Канади та США. Попервах фінансова основа конкурсу складалася переважно з діаспорних коштів. Канадські українці, які вирішили підтримувати проект, подавали свої пожертви до Освітньої фундації Петра Яцика, де одержували відповідного характеру посвідку, що дозволяла їм відтягнути пожертвувану суму від оподаткування. То дуже гнучка й ефективна система, котра заохочує благодійництво, що в цій країні носить справді масовий характер. Там і незмінно модно, й популярно жертвувати на освіту, науку й культуру. Із діаспорних меценатів конкурсу нас і нині не полишають Союз українок Австралії та Крайова Управа Братства ветеранів Української дивізії “Галичина” (Австралія), Леся Ткач (Австралія), Леонід Ліщина, Роман Колісник, Олександр Харченко, Василь Мойсяк, Андрій Коморовський, Степан Горлач, Ілля Яремчук, Ігор Мірецький, Василь Чупринда, Микола Латишко (всі з Канади), подружжя Татарків зі США. Із кожним конкурсом зростала кількість його благодійників в Україні. Охоче долучилися до них компанія “Оболонь”, АБ “Експрес-банк”, АТ “Ексімед”, з’явилися поміж благодійників і фізичні особи. Потужна фінансова підтримка прийшла нам від Юлії Тимошенко. Лауреати її премії є поміж школярів і студентів у різних областях України. Це свідчило, що ідею конкурсу в нас не тільки прийняли, а й у такий спосіб схвалюють. Звичайно, основні витрати брали на себе такі колективні члени Ліги меценатів, як фармацевтична фірма “Дарниця” та Фундація імені Івана Багряного (США). Адже щоразу треба формувати не тільки преміальний фонд, що нараховує понад чотириста тисяч гривень — чимало коштів забирають адміністративні потреби (відрядження виконавчої дирекції Ліги і членів наглядової ради, друк дипломів, оголошень і запрошень, оплата праці журі і т. ін.). Дмитро Табачник, який відразу зі своєю появою в кріслі міністра освіти став боротися з мовним марафоном, інформував громадськість, що Міністерство не має коштів на конкурс імені Яцика, вельми лукавив, бо за всі роки освітянське відомство не витрачало на наш турнір жодної копійки. Усе відбувається коштами благодійників. Тільки місцеві органи влади під час 3 й 4 етапів мовних змагань витрачають гроші на проїзд дітей в обласні центри й на їхнє харчування. І ще на волонтерській основі працюють учителі. Це справді велика робота, її важко заоблікувати в коштах. Ось уже всьоме чи увосьме перед початком кожного конкурсу ми пишемо листи всьому депутатському корпусу з пропозицією встановити особисті премії для переможців чи призерів мовного змагання. Відгукувалося 3—4 особи. У цьому ж конкурсі група підтримки його з народних депутатів зросла. Характерно, що першою на наш лист відгукнулася Ірина Фаріон, яка заснувала свою премію в сумі 5000 гривень і дала їй ім’я Олени Пчілки. Слідом за нею премію імені своєї матері Теклі встановив Богдан Бенюк. До них приєднався і “свободівець” Олексій Кайда. Отже, “Свобода” дала трьох благодійників. Ще декілька в своїх листах пообіцяли моральну й вербальну підтримку. Щедрішою на підтримку стала фракція Всеукраїнського об’єднання “Батьківщина”. Кілька премій на загальну суму 7000 грн уфундував Володимир Бондаренко. Три відзнаки на загальну суму 6000 грн маємо від Олега Канівця. 5000 грн одержали від Лілії Гриневич. Свої премії встановили Ігор Васюник (6000 грн) та по 3 тис. Роман Ілик
Мова єдина “15 травня в театрі Івана Франка Рівненщина передасть естафету конкурсу Житомирщині”. · S. 4Originalseite ↗ Der Anfang dieses Textes kann unvollständig sein — mit der Originalseite abgleichen
з небезпекою сходження лавини вибрали безпечніший, але найкрутіший маршрут підйому. Довгий шлях угору, густий туман… Щохвилини могла початися хуртовина, та просвітяни впевнено й наполегливо йшли до вершини. Дійшовши до неї, вони нарешті побачили Український Тризуб, виготовлений із білого мармуру. Останні кілометри підйому були найважчими. На вершині глибина снігу сягала 3 метрів. За 58 днів маршруту Запоріжжя—Київ—Говерла наш мандрівний просвітянин Олег Ткаченко подолав загалом 1300 км. До нього на шляху Київ—Говерла приєднався Іван Сажнев. Отож другий похід завершився. Повільно, але впевнено формується з добровольців “Армія Порядку”, її корпуси: Запоріжжя, Житомир, Хмельницький, Тернопіль, Франківськ та інші. Адже українці повинні якнайшвидше взяти відповідальність за долю держави у свої руки. Увечері, 21 квітня 2013 року, підсумовуючи висновки другого походу, Олег Ткаченко зазначив, що обов’язково відбудеться третій похід: “Цього разу шлях пролягатиме Донецькою та Луган-
Шевченкіана · “Не за царські кошти його викупили з кріпацтва, а за гроші Шевченкових друзів”. · S. 5Originalseite ↗ Пам’ятній даті 200-річчя з дня народження Т. Г. Шевченка передує ще одна, яка вписана в біографію поета і в історію літератури. 22 квітня минуло 175 років, як Т. Г. Шевченка викупили з кріпацтва. Тоді йому було 24. У цьому велика заслуга не тільки тих людей, що турбувалися про його долю, а й самого Тараса. Якби він не мав іскри хисту і горіння до малярства, чи кого б торкнуло його кріпацьке життя.
Андрій ЗИЛЬ, краєзнавець
Уже 1835 року ім’я Шевченка зустрічаємо у колах Товариства заохочення художників. Зокрема у протоколі №10 від 4 жовтня за+ писано: “По рассмотрении ри+ сунков постороннего ученика Шевченко, Комитет нашел оные заслуживающими похвалу и по+ ложил иметь его в виду на буду+ щее время”. У той час секретарем Това+ риства заохочення художників і членом його Комітету був кон+ ференц+секретар Академії мис+ тецтв Василь Іванович Григоро+ вич. Шевченко у своїй автобіо+ графії пише, що з В. І. Григоро+ вичем його познайомив І. М. Со+ шенко 1837 року. Та з протоколу ясно, що знайомство Шевченка з Григоровичем відбулося значно раніше. У цьому випадку не можна применшувати участі В. І. Григо+ ровича у подальшій долі Шевчен+ ка. Адже він першим побачив йо+ го малюнки, подані до Товарис+ тва заохочення художників, і той схвальний висновок у протокол занесений не без участі Григоро+ вича. Він, знаний історик росій+ ського мистецтва, обіймав висо+ ку посаду в Товаристві і в Акаде+ мії мистецтв, до того ж був укра+ їнцем — уродженцем м. Пиряти+ на Полтавської губернії, де жили давні козацькі традиції, україн+ ська гостинність, щирість і доб+ розичливість. Отже, Шевченко був для нього близьким земля+ ком, ще й талановитим. В. І. Гри+ горович допомагав не тільки Шевченкові, а й іншим молодим українським художникам, які навчалися в Петербурзі, а також сприяв розвитку мистецької осві+ ти в Україні, зокрема розробив проект створення при Київсько+ му університеті філіалу Петер+ бурзької академії мистецтв. У колі високих петербурзьких знайомих Шевченко відчував прихильне ставлення В. І. Григо+ ровича до себе і відповідав йому щирою взаємністю. У листі від 28 грудня 1843 року з Яготина поет пише до свого покровителя: “Як+ раз на святвечір був я у Пирятині у старої матері вашої, батьку мій. Рада, дуже рада була старенька, спасибі їй. Тричі заставила мене прочитать вслух письмо, що ви писали”. Василя Івановича Шев+ ченко називає не інакше як “батьку мій рідний”, “батечку мій”, “батьку мій”, що свідчить про глибоку шану, спорідненість Шевченка з Григоровичем. Себе ж Шевченко називає “сином”, підкреслюючи близькість і щи+ рість почуттів до свого старшого покровителя. Такий стиль письма може бути тільки між людьми, рідними серцем і душею. Адже, перебуваючи в Яготині, Шевчен+ ко спеціально їздив до Пирятина
Іван Сошенко зустрітися з матір’ю Григоровича і передати їй листа від сина саме на святвечір, що для старенької було подвійною радістю. “Батеч+ ку мій! Пишіть до старої частень+ ко, бо вона чита всяке письмо ва+ ше, аж поки не получить другого, — повідомляв поет. — І це вся її радість. З плачем нарікає на мен+ шого сина, що він до неї не їде. Перехрестила мене, поблагосло+ вила, і я пішов до брата вашого через улицю снідать, взявши у старенької цвіти оці. Навдивови+ жу і на радість вам посилаю, бать+ ку мій”. Квіти Шевченко передав В. І. Григоровичу через брата княжни Варвари Репніної, який із дружиною вирушав до Петер+ бурга. Шевченко вирізнявся талан+ том маляра ще у класах Товарис+ тва заохочення художників, а по+ тім став учнем самого Карла Брюллова. Потрапити в учні до такого великого й прославленого майстра було не під силу навіть синам іменитих батьків, якщо вони не мали іскри Божої. Для Шевченка перепусткою у класи Академії під опіку самого Карла Великого був талант. Одним із перших, хто помітив його хист, був Іван Максимович Сошенко, щирий українець із Богуслава на Київщині. Тоді він навчався в Академії мистецтв і, звернувши увагу на молодого ху+ дожника, почав допомагати йому торувати дорогу до волі. Сошенко познайомив Тараса з Євгеном Гребінкою, письмен+ ником і педагогом. Євген Павло+ вич брав діяльну участь у літера+ турному житті Петербурга, спів+ працював у багатьох журналах і збірниках. Створив гурток, який об’єднував українську мистецьку й літературну інтелігенцію. Гре+ бінка був першим літературним учителем Шевченка ще до визво+ лення з кріпацтва, давав йому чи+ тати твори Котляревського, Гула+ ка+Артемовського, Квітки+Ос+ нов’яненка, Бодянського. “Все оте годувало і ростило поетичний талант Шевченка”, — скаже ав+
тор хроніки про життя поета Олександр Кониський. У столиці Шевченкові таланило на добрих і чуйних людей, серед яких були і українські митці, і представники російської інтелігенції. Сошенко і Гребінка підтримували Тараса матеріально і морально, допома+ гали в самоосвіті, брали активну участь у викупі з кріпацтва. Зав+ дяки своїм землякам+українцям Шевченко познайомився ще з одним пирятинцем, художником Аполлоном Мокрицьким, а та+ кож із російським художником, вихідцем із грецької колонії в Ні+ жині, мати якого була українкою, — Олексієм Венеціановим. Зав+ дяки своїм землякам Сошенку, Гребінці, Григоровичу Шевченко увійшов у коло таких видатних митців, як Карл Павлович Брюл+ лов, поет Василь Андрійович Жу+ ковський, композитор і музич+ ний діяч граф Михайло Вієльгор+ ський. Карл Брюллов був на най+ вищій вершині своєї слави. Він погодився намалювати портрет наставника царських дітей і прославленого поета В. А. Жу+ ковського, на той час єдиного “живого класика” російського письменства, а той погодився по+ зувати, їздити на сеанси зі своєї квартири в Зимовому палаці. Дослідники+шевченкознавці по+ яснюють це тим, що про Шев+
Василь Жуковський ченка вже говорили в Петербурзі як про винятково обдаровану лю+ дину, і сам Карл Брюллов переко+ нався в цьому, коли 1837 року за+ цікавився малюнками Шевченка, який тоді ще був кріпаком Ен+ гельгардта і наймитом маляра Ширяєва. Завдяки цьому зна+ йомству він міг відвідувати зали Академії мистецтв і бути учнем Великого Карла. Саме Карл Брюллов першим пішов до П. В. Енгельгардта домовитись, аби той відпустив Тараса на волю в ім’я високих і гуманних ідей. Але пан, жадібний до грошей, не по+ годився на вмовляння знамени+ того художника. Він загнув висо+ ку ціну за викуп: 2500 карбован+
ців. Але Брюллов був не з тих, хто зупинявся на першому кроці. Він порадився зі своїми найближчи+ ми друзями В. А. Жуковським, В. І. Григоровичем. О. Г. Венеціано+ вим, М. Ю. Вієльгорським і ра+ зом вирішили: Брюллов намалює портрет Жуковського і його ро+ зіграють у приватній лотереї. Ро+ боту над портретом художник по+ чав 2 квітня 1837 року. Та справа затяглася більше як на рік. Пор+ трет призначався для приватної лотереї. Та про це стало відомо у царському палаці, де загорілися бажанням мати такий портрет у себе. Для лотереї було виготовле+ но 25 квитків по 100 карбованців кожний. Жуковського просто зо+ бов’язали розіграти лотерею в па+ лаці. Задумано — зроблено. 24 квітня 1838 року гофсмайстриня, вихователька царських дочок Ю. Ф. Баранова, запискою до секре+ таря цариці просила сплатити гроші за квитки лотереї. Цю справу в Центральному держав+ ному історичному архіві в Ленін+ граді знайшов відомий шевчен+ кознавець Петро Володимирович Жур (нині покоїться на Багрино+ вому кладовищі у с. Вишеньки Бориспільського району). Мате+ ріали справи опублікували в газе+ ті “Радянська Україна” від 7 жов+ тня 1962 року. Цариця заплатила за лотерей+ ні квитки 400 крб., велика княж+ на Марія Олександрівна 300 крб., стільки ж заплатив наслідник ца+ ря Олександр Миколайович. Виграш дістався цариці. Отже, від царської сім’ї одержали 1000 крб. Цих грошей було недостат+ ньо для викупу Шевченка — не вистачало ще 1500 крб. Сучасні байкарі й пасквілянти пишуть, що Шевченка викупили з кріпац+ тва за гроші царської сім’ї. Та звернімо увагу на той факт, що Шевченка викупили з кріпацтва 22 квітня 1838 року. Отже, відпо+ відна сума була вручена панові Енгельгардту раніше, ніж цар+ ська сім’я спромоглася заплатити гроші за лотерейні квитки. Ось текст відпускної, підписаної по+ міщиком Енгельгардтом: “Тыся+ ча восемьсот тридцять восьмого года, апреля двадцять второго дня, я, нижеподписавшийся, уволенный-от службы гвардии полковник Па+ вел Васильев сын Энгельгардт от+ пустил вечно на волю крепостного моего человека Тараса Григорьева сына Шевченка, доставшегося мне по наследству после покойного ро+ дителя моего действительного тай+ ного советника Василия Василье+ вича Энгельгардта, записанного по ревизии Киевской губернии, Зве+ нигородського уезда в селе Кирил+
ловке, до которого человека мне, Энгельгардту, и наследникам моим впредь дела нет и ни во что не всту+ паться, а волен он, Шевченко изб+ рать себе род жизни какой пожела+ ет”. Підпис поміщика засвідчили В. Жуковський, К. Брюллов, М. Вієльгорський. Ініціатори викупу Шевченка змушені були розіграти другу ло+ терею “в домашньому колі”. Для цього художнику П. Д. Бикову замовили копію з портрета Жу+ ковського кисті Брюллова для наступного розиграшу “в до+ машньому колі”. На жаль, сьо+ годні невідомо, хто входив у те “домашнє коло”. Є підстави ду+ мати, що це були близькі друзі поета в Петербурзі. Вони й розіг+ рали другу лотерею, про яку не згадується ні в шкільних підруч+ никах, ні в численних дослід+ женнях і монографіях про Шев+ ченка. Можна лише знайти свід+ чення участі в лотереї царської сім’ї. До речі, цариця Олексан+ дра Федорівна заплатила за лоте+ рейні квитки 400 крб. лише 25 квітня 1838 року, коли Шевчен+ ко вже був на свободі. Отже, не за царські кошти його викупили з кріпацтва, а за гроші Шевчен+ кових друзів. А царські кошти віддали тому, хто раніше заклав свої. До слова, 25 квітня 1838 року на квартирі Брюллова зійшлися А. Мокрицький, В. Жуковський, М. Вієльгорський і Т. Шевченко. У присутності цих осіб Жуков+ ський вручив Тарасу документ, який свідчив про його свободу і збереження прав громадянства. Це був день невимовної радості Шевченкової душі. Художник Мокрицький у що+ деннику записав: “Приємно було бачити цю сцену”. Іван Сошенко того дня, пра+ цюючи над картиною євангеліс+ та, почувши запах весни, відчи+ нив вікно. “Раптом, — згадує він, — в кімнату мою через вікно стрибає Тарас, перекидає мого євангеліста, кидається до мене на шию і кричить: “Свобода! Свобо+ да!” — “Чи не здурів ти, Тарасе?” А він все стрибає і кричить: “Сво+ бода! Свобода!” Зрозумівши, в чому справа, я в свою чергу став душити його в обіймах і цілувати. Ця сцена закінчилась тим, що ми обидва розплакалися, як діти”. Шляхом розиграшу двох лотерей поета викупили з кріпацтва. На згадку про 22 квітня 1838 року Шевченко присвятив В. А. Жу+ ковському поему “Катерина”, Є. П. Гребінці — баладу “Пере+ бендя”, В. І. Григоровичу — пое+ му “Гайдамаки”.
Г. Меліхов. “Молодий Тарас Шевченко в майстерні у К. Брюллова”
6 Духовний простір “Право молитися власною мовою має кожен народ, як і право говорити нею”. · S. 6Originalseite ↗ Fortsetzung von einer früheren Seite — Seitenausschnitt
чує неспрофанованість від цього глибокого змісту релігії. Коли Церква приймає таке таїнство, як сповідь у живій мові вірних, то й поривання людської душі до єднання з Вічністю і Всеперемагаючим Добром у молитві своєю рідною мовою не повинне зустрічати жодних перешкод. “Чи ми й далі маємо держатися ще примітивної магії слів, замість того, щоб зрозуміти, що містика християнства полягає в глибині його ідей? — гнівно запитує А. Річинський. — Чи знову повернемося на рівень старого магічного світогляду, коли люди вірили в непереможну силу слова й гадали, наприклад, що саме ім’я Боже є вже частиною Бога і має божеську силу?”. На основі численних історичних фактів А. Річинський доводить, що в перші віки християнства ще не існувало якихось канонічно визнаних сакральних мов. Це засвідчує і той факт, що із заснуванням 381 року Вірменської Церкви без якогось супротиву цьому мовою її обрядового вжитку стала вірменська. Із проголошенням навіть 601 року автокефалії Грузинської Церкви вона стала вільно грузинськомовною. З житія Феодосія Метафраста дізнаємося, що ще 381 року мізійські слов’яни (Мізія — нинішня Сербія і Болгарія) вели відправу своєю мовою. Іван Золотоуст вдоволений був тим, що “скити, фракійці, сармати, маври, індійці й інші, що живуть на кінці світу, філософствують, переклавши кожний мовою своєю Слово Боже” . У IX столітті з’являються започатковані Костянтином і Мефодієм слов’янські переклади “священних книг”. Проте цікавий той факт, що під час своєї поїздки до Херсонесу в 860— 861 роках Костянтин знайшов тут Псалтир і Євангеліє, написані “роуськыми письмены”. Дослідники по-різному оцінюють це письмо: варязьке (Шафарик, Миклошич, Голубинський та ін.), слов’янське (Срезнєвський, Будилович, Огієнко та ін.), готське (Малишевський, Фортунатов). Костянтин Грамматик (XIV ст.) навіть вважає переклади Костянтина і Мефодія русько-українського походження. На його думку, за основу вони брали не болгарську, не сербську, а саме русько-українську (“Обаче роусь вящше”) мову. Аргументом Костянтину за утвердження рідної мови в богослужінні слугувало: 1) приклади народів, які мали вже свій національний християнський обряд (вірмени, перси, абхазці, грузини, сугди з Криму, готи, хозари та ін.); 2) думки ствердні щодо цього із Св. Письма (Ів. 1:12; 17: 20-21; Мт 28: 18-20; 1 Коринт. 14: 5-40; Филип. 2: 11 та ін.); 3) докази здорового глузду, побудовані на логічних аргументах: “та чи ж Бог не посилає дощу рівно на всіх? Чи, може, сонце також не сяє усім; (Мт 5: 45), і чи не однаково дишимо ми всі повітрям? і як ви не стидаєтеся визнавати тільки три мови, наказуючи всім іншим мовам та племенам бути сліпими й глухими? Скажіть мені, запитує Костянтин, чи ви хочете зробити Бога немічним, що він не може цих (слов’янських книг) дати, або заздрим, ніби він не бажає те зробити?”.
6 Духовний простір “Право молитися власною мовою має кожен народ, як і право говорити нею”. · S. 6Originalseite ↗ Анатолій КОЛОДНИЙ, доктор філософських наук
Учення Ісуса Христа, як це засвідчує Новий Завіт Біблії, переросло вузьконаціональні рамки й стало світовим. Цим самим було висловлене негативне ставлення до націоналізму (шовінізму), який возвеличує один народ над іншим, веде до винародовлення інших, й утверджено націоналізм, побудований на прагненнях кожного народу до самостійності. Сходження Духу Святого на Апостолів, від чого вони стали говорити новими мовами, призвело до того, що організація Христової громади набула національного характеру. Тому на Трійцю в Церквах співають: “Мовами різними народів оновив Ти, Христе, Своїх учнів, аби ними проповідувати Тебе, Безсмертне Слово Боже”. Згідно з Одкровенням Івана Богослова, Христос своїм благовістям нас “викупив Богові кров’ю Своєю з кожного племені і мови, і люду, і народності” (Одкр. 5:9). У цьому контексті нового звучання набрали слова з Нового Завіту, що немає ні еліна, ні іудея, ні скифа. Вони вже утверджували не наднаціональністність учення Христа, а рівність прав кожного народу на його осягнення і форму цього осягнення, право кожного народу залишатися самим собою, будучи водночас і послідовником вчення Спасителя. Апостол Павло вже пише, що “коли хто про своїх не дбає, той віри відцурався: він гірший, ніж невірний” (І Тим. 5: 8). Апостоли в своїх Посланнях закликають вже не до любові у Христі до Його Церкви, а “перед лицем Церков”, підкреслюючи цим їхнє багатоманіття і водночас рівність, можливість різних шляхів до Вічного. Ці міркування автор статті зробив на основі опрацювання праці Арсена Річинського “Проблеми української релігійної свідомості”, яку з нашого відзнайдення і за нашою редакцією видрукувано в Тернополі в 2000 і 2002 роках. Особливу увагу в ній мислитель приділив проблемі мови церковно-релігійного життя. Безсумнівним А. Річинський вважав той факт, що тільки молитва рідною мовою відповідає релігійній психіці й давнім традиціям українського народу. “Хто має на думці правдиву християнізацію мас, — зауважує він, — той не повинен із чужої обрядової мови творити кумир, який тільки задержує пересякання євангельської науки у народний побут”. А. Річинський наголошує на тому, що з приходом на українські терени обрядової церковнослов’янської мови почався “процес асиміляції її на новім національнім ґрунті”. Це асимілювання проходило: шляхом відступу від “болгарського первовзору”; пристосуванням чужої мови до живої місцевої вимови: українщенням її фонетики. Зрештою “ця зукраїнізована болгарщина була вже дуже близькою народові”, — відзначає А. Річинський. Природний процес наближення запозиченої обрядової мови до народної призвів до того, що в добу першого українського відродження XV—XVII ст. всі церковні відправи виголошувалися хоч і за слов’янськими книжками, але з вимовою і наголосами суто українськими. Якщо серед греко-католиків Галичини і православних Буковини цей звичай ще зберігся, то в регіонах України московськоправославізованих українська вимова була замінена ще від часів наказу Катерини II “голосом, свойственным россійскому наречію”. Із XVI століття українська народна мова входить і в читання Св. Письма. З’являються різні українські переклади останнього. Це — славна Євангелія з Пересопниці (1556—1561 рр.), Євангеліє з Володимира-Волинського (1571 р.), Новий Завіт Негалевського з Хорошева, що на Остріжчині (1531 р.), Євангелія Тепинського (1570 р.). А. Річинський при розгляді цього процесу згадує ще й Галицьку (або Крилоську) Євангелію 1144 року. І хоч мова цих перекладів не була ще чисто народною, а поєднанням різних мовних елементів, проте справа нашої обрядової мови стояла вже фактично на порозі остаточного полагодження в дусі старих українських традицій. Лише церковно-політичні події 1686 року, коли Українську Церкву-матір нахрапно поглинула, всупереч будь-яким канонам, її дочка Московська Церква, перетворена, за Т. Шевченком, у “церкву-домовину”, цей процес призупинився. Російський церковний історик професор Є. Голубинський відзначав: “Богослужение должно быть понимаемое людьми, для которых оно совершается… Право молиться на своем собственном языке столько же принадлежит каждому народу, сколько и право говорить на нем”. Враховуючи це, Російська Церква, з метою християнізації “інородців”, організувала переклад Св. Письма і молитов алтайською, алеутською, зирянською, якутською, китайською, японською, навіть чукотською мовами. На таке місіонерство спеціально працювала в Росії Казанська духовна академія. Але що можна було робити для інородців з метою їхнього закабалення, те Російська Церква, слугуючи також колонізаторській політиці царизму, не допускала в Україні. Вона не допускала будьщо богослужіння в Україні рідною мовою її народу. Як зазначає А. Річинський, аргументи проти вживання живої обрядової мови наводилися при цьому різні, але всі — безпідставні. При цьому насамперед вказують на тисячолітню традицію церковнослов’янської мови, її милозвучність та придатність до висловлення найглибших правд віри. Але якщо це так, то тоді чому б не дотримуватися грецької мови, яка має двотисячолітню традицію, або староєврейської, освяченої ще в Старому Завіті? Певно, що наймилішими для українців будуть звуки тієї мови, “котрою вчила нас всіх ненька говорити, ненька наша мила” (С. Воробкевич). Що ж стосується висловлення глибоких правд християнської віри, то кожний культурний народ, зауважує А. Річинський, знайде спосіб опанувати і засвоїти собі ту глибинну ідею, до якої він доріс. Якщо є зміст, то знайдеться і форма. Приклад із тими ж зирянами, якутами, алеутами, що дістали від Російської Церкви національне рідномовне богослужіння, засвідчує це. Та й досвід Галичини з її високою українськомовною релігійністю також може слугувати підтвердженням цього. До того ж, відзначає А. Річинський, “сильно помиляється той, хто вважає церковнослов’янський текст нібито найкращим Для передання “правди віри”. Чому ж тоді про одне й те саме у Новому Завіті цією мовою говориться порізному? Наприклад, “вдаде и делателем” (Мф 21: 33) і “вдаде его делателем” (Лк 10: 22). Безліч туту цій мові вульгаризмів вихідного грецького тексту, хибних конструкцій речень і побудови слів. Звертаються інколи, як аргументу, до того, що літургійна мова, на відміну від живих мов, незмінна. Але це — неправда. У тексти нею багато змін внесли Могила, Балабан, Остріжський центр. А Москва зробила за настановами свого Синоду стільки “оригінальных русских вставок”, що тут слушна думка Івана Огієнка (митрополита Іларіона): якби завітали до нас святі Кирило і Методій тепер, то вони не пізнали б тієї церковнослов’янської мови, первовчителями якої були. Із метою виправдання вживання в церковному житті церковнослов’янської мови наголошують на якійсь її “піднесеності”. Але при цьому, як зауважує А. Річинський, “забувають, що поважного або легкого характеру надає бесіді зміст і стиль, а мова служить для змалювання однаково і високих й низьких сторін життя; зміст, а не форма вирішує питання про значення кожної річі. Коли б тільки мертва мова мала додавати піднесеного характеру нашим молитвам, то це свідчило б надто зле про них”. Інколи зауважують на тому (і тут Арсен Річинський має на оці греко-католицького римчукуватого єпископа Г. Хомишина), що звертання до народної мови в літургії позбавить Церкву її особливого характеру як “інституції надсвітової”, зведе її “до рівня звичайної земної установи”. Але при цьому не враховано те, що Церква, по-перше, є не інституцією, а “містичним організмом”, і, подруге, не надсвітовою установою, бо охоплює і наш світ, зокрема і нас, смертних, і вже усопших. Багатовікове життя народу, який у своїх повсякденних молитвах, у домашніх обрядових дійствах користувався живою мовою, засвід-
“Своїм подвигом Господь учить нас, що не треба шкодувати нічого, навіть самого життя, заради любові до ближнього”. Духовний простір 7 · S. 7Originalseite ↗ Fortsetzung von einer früheren Seite — Seitenausschnitt
Питання мови богослужіння завжди було в центрі уваги майже всіх конфесій. Багатьма з них вона розглядається взагалі як святість. Порушення правильності вживання сакральної мови розглядається як великий гріх. Відстоюючи неодмінність церковно слов’янської мови як мови богослужіння, Російська Православна Церква цим самим переслідувала і нині переслідує чітко визначену мету: з одного боку, за рахунок протиставлення світського і релігійного, зокрема релігійних (трансцендентних) і нерелігійних (житейських, розмовних, іманентних) мов уособитися в суспільстві, не розчинитися в ньому, а з другого, — виступаючи з ідеєю “Церква — наднаціональний інститут”, насправді слугувати власне національним інтересам російського народу, Московії. Обстоюючи якусь особливість церковнослов’янської мови в літургійному житті православ’я, богослови при цьому обходять увагою те, що, власне, ця мова, як одна із важливих, простих, невироблених, навіть “варварських”, “базарних” як на той час мов, зрештою все ж стала благословенною. При цьому не враховується також і те, що церковнослов’янська мова ніколи не була однаковою в усіх слов’янських народів. Вживана нині Московською патріархією, а також підпорядкованою їй Українською Православною Церквою, вона далека від того македонського наріччя староболгарської мови, до якого зверталися Кирило і Мефодій. Церковнослов’янська мова зазнала складної еволюції. Жива мова одного зі слов’янських народів, вона з часом прийшла в Росії до такого національного її варіанта, в якому було вже більше російського, ніж солунського. Порівнюючи нинішню церковнослов’янську вимову Російського Православ’я з вимовою давньоукраїнською, яка ще подекуди збереглася на Буковині й Волині, в Греко-Католицькій Церкві, переконуємося в тому, що православні церкви України, які перебувають у підпорядкуванні Московського Патріархату, відійшли від останньої, зупинилися на зросійщеному наголосі. Конкретний факт. Ще 1995 року, готуючись до 400-літнього ювілею Петра Могили, автор статті попросив ректора Київської духовної академії залучити студентів чи викладачів її до перекладу сучасною українською мовою церковнослов’яномовних праць митрополита, то одержав відмову, через те, що їхня мова не узгоджувалася з тією церковнослов’янською, яка викладалася у КДА. На основі аналізу “священних книг” християнства, кодексу канонів, вивчення історії становлення і розвитку мов обрядово-культової сфери різних релігій, традицій релігійного життя А. Річинський приходить до повністю обґрунтованого висновку, що якихось вагомих аргументів (окрім суб’єктивних міркувань), які б заперечували можливість використання національних мов у богослужбовій практиці історичних щодо України Церков, немає. Навпаки, на його думку, є низка чинників, що зумовлюють необхідність їхнього вживання. Розглянемо їх окремо.
Біблійні установки У біблійній книзі Буття відзначається, що був час, коли на всій землі були “одна мова та слова одне” (11:1). Після зруйнування Богом Вавилонської вежі і змішування мов, пишеться тут, люди розселилися “у їхніх краях, кожний за мовою своєю, за своїми родами, у народах своїх” (10:5). Кожний народ одержав можливість “ходити стежками своїми” (Дії 14:16). Оцінюючи ці біблійні міркування щодо критеріїв виокремлення народів, богослови звернули увагу на те, що класифікація ця проведена з чотирьох основних точок зору: географічної (“у їхніх краях”), лінгвістичної (“за мовою своєю”), соціальної (“за своїми родами”), етнічної (“у народах своїх”). Наголошуючи на надприродності процесу появи мов і народів, теоретики богословської етнології на основі аналізу Біблії зауважують, що в плани божественного світобудівництва не входило вивершувати один етнос над іншим. Продовжуючи цю думку, певно, й ми, на думку А. Річинського, зробимо висновок про рівність мов, невивершеність якоїсь із них. Своєрідним лінгвістичним твором Біблії є Перше послання ап. Павла до коринтян. Автор його не заперечує рівноправності мов. Саме цей біблійний твір наголошує на необхідності кожному народу в своїй богослужбовій практиці користуватися своєю рідною мовою. Апостол Павло текстово наголошує на тому, що слово, сказане чужою мовою, адресоване Богу, але воно йому не потрібне доти, доки це слово не буде почуте людьми їхньою рідною мовою. Якщо ми звернемося до “Дій апостолів”, то побачимо, зауважує А. Річинський, що Бог не дав різним народам дару розуміння єврейської мови Ісуса Христа, а навпаки — через Святого Духа. Він зійшов на апостолів і в такий спосіб справдилася обітниця, що вони “говоритимуть новими мовами” (Мк 6: 15-17).
Історичні чинники Не описуватимемо те, як стали сакральними староєврейська, грецька та латинська мови. Зауважимо лише, що чогось надприродного в цьому процесі не було. Тут нас більше цікавить церковнослов’янська мова як одна із сакральних мов, оскільки проти її заміни на національні (в нашому випадку — на українську) часто виступають служителі культу з Московського Патріархату і його юрисдикції УПЦ. Першим аргументом на користь того, що ця мова стала саме через історичну потребу сакральною, єте, що вона (використаємо тут вживаний аргумент богословами) такою не постає на основі Нового Завіту. Другий аргумент — слов’янська мова не є рідною для св. Костянтина. Саме місіо нерська діяльність переконала його в тому, що без рідної мови місіонованих надіятися на успіх проповіді не можна і що лише рідною мовою людина може прийняти якесь вчення в свій духовний світ. Саме політичні моменти — протистояння в IX столітті римських пап і візантійських патріархів із-за непомирення за Балкани — спонукали Папу Андріана II визнати слов’янські переклади книг Священного писання Кирилом і Мефодієм як Божу працю, “оголосити їх вірними і законними” й благословити слов’янське богослужіння по них.
Комунікативні чинники У Новому Завіті зазначено, що коли йде молитва чужою мовою, то все говориться на вітер, бо залишається розум без плоду, оскільки вірянин не пізнає те, про що говориться. Відтак той, хто говорить, “будує тільки самого себе” і не будує Церкву. Тому апостол Павло закликає тих, хто пильнує про “духовні дари”, дбати, щоб “збагачувалися через них на збудування Церкви”. Церква, яка допускає мовне винародовлення своїх вірних, втрачає свій авторитет національної святині, а відтак шкодить сама собі.
Лінгвістичні чинники У християнстві посередництво з Богом перебрала каста духівників. Останні до того ж зверталися в молитві до Бога особливою, недоступною простому народу “священною мовою”. Цю “незручність” внаслідок певної подібності болгарської і тодішньої української мов із часом їм вдалося дещо мінімізувати шляхом асиміляції церковнослов’янської на новий для неї національний ґрунт. Але, як зазначає А. Річинський, жодна “українська вимова” не могла зробити церковнослов’янський текст молитви зрозумілим для народу. Він наводить у своїй праці “Про блеми української релігійної свідомості” аж вісім ознак, які засвідчували неприродність цього синкретизму: 1) великий залишок у слов’янській мові Костянтина грецьких слів, які без спеціального перекладу не можна було зрозуміти; 2) наявність багатьох слів, особливо складних, які перекладені з певним наслідуванням грецького взору; 3) невдале розміщення слів на основі сліпого наслідування грецьких зразків; 4) збереження грецької конструкції речень; 5) велика кількість болгарських архаїзмів; 6) наявність виразів зі старим (архаїчним) змістом, тоді як у сучасній мові ті слова вже мають інше значення, часто непристойне; 7) перейняття деяких прикмет елліністичного мислення, зокрема персоніфікації прикметників, одухотворення неживих речей тощо; 8) чисельні гебраїзми в запозичених зі Старого Завіту текстах молитов. На думку А. Річинського, ті ратування за збереження церковнослов’янської мови обряду з метою забезпечення “єднання всіх слов’ян”, які ми подеколи чуємо, “мають під собою явний політичний підтекст, оскільки зорієнтовані не стільки на забезпечення цього “єднання”, скільки на утримання України в сфері культурних та релігійних впливів Московської Церкви — “саме при помочі зросійщєної церковної мови”.
“Своїм подвигом Господь учить нас, що не треба шкодувати нічого, навіть самого життя, заради любові до ближнього”. Духовний простір 7 · S. 7Originalseite ↗ У Національному художньому музеї України триває виставка, на якій представлені дві з чотирьох найдавніших гаптованих плащаниць, що збереглися в Україні. Одна — з колекції НХМУ, друга — з Києво-Печерського заповідника. Виставка “Враз печаль моя на радість перетворилася…” — спільний проект Національного художнього музею України, Національного науково-дослідного реставраційного центру України та Національного Києво-Печерського історикокультурного заповідника і присвячена 1025-річчю хрещення Руси—України.
Євген БУКЕТ Фото автора
Першу плащаницю створили 1545 року в часи правління молдавського воєводи Петра Рареша. Її привезли до Києва з Молдовського князівства. Спочатку плащаниця знаходилась у Спаській церкві, а після пожежі 1811 р. на Подолі зберігалась у церкві Різдва Христового. 1926 року плащаницю передали Всеукраїнському історичному музею ім. Тараса Шевченка (нині — НХМУ). Через виняткову тендітність і ветхість плащаниця рідко виставлялася в експозиції, востаннє — в 1980-ті. Понад два роки її реставрували фахівці ННДРЦУ, яким вдалося неймовірне: вони відновили деякі зотлілі фрагменти, водночас зберігши певні “живі”, промовисті дотики часу. Тож перед глядачами плащаниця постала у відновленому вигляді. Іншу створили 1561 року. Її фундатор — молдавський воєвода Олександр IV Ляпушняну. У фонди Києво-Печерського заповідника вона потрапила 1926 р. і до війни знаходилась у ризниці Успенського собору. 1946 року її врятували з-під руїн собору й відновили. Незважаючи на великі втрати деяких частин, Лаврська плащаниця чудово збереглася і неодноразово експонувалася. У світі відомо багато плащаниць. Найважливішою серед них є та Єдина, що оповивала в усипальні тіло Христове. За легендою, після того, як учні Христа знайшли плащаницю пасхального ранку 33 року порожньою у гробі, вони її забрали і заховали. Нині, згідно з дослідженнями науковців, саме ця плащаниця зберігається в італійському місті Турині. Інші плащаниці, її копії та наступниці, зі століття в століття зберігали й передавали відтворену майстрами мить оплакування Христа. Деякі з них і донині служать у церквах, а деякі вже перейшли у скарбницю сакральних і мистецьких цінностей. Плащаниця — полотно великого розміру із зображенням відбитка Ісуса Христа. Плащаниця Ісуса Христа використовується під час богослужіння Великої П’ятниці та Великої Суботи. У центральній частині композиції Плащаниці Ісуса Христа, як правило, розташована ікона “Покладення до гробу” — повністю або частково (тільки тіло Христа). Ця ікона описує євангельську сцену погребіння Ісуса і побутує у візантійській традиції з ХІ століття. Але обряд вшанування святої плащаниці в Богослужіннях Великої П’ятниці й Суботи тільки в XVII—XVIII ст. стає загальною практикою і звичаєм цілої Східної Церкви. Про значення обряду вшанування святої плащаниці ми попросили розповісти Патріарха Київського і Всієї Руси-України Філарета: “Перед нами образ померлого Христа Спасителя, Сина Божого. Він помер на хресті, Його обгорнули плащаницею і підготували до поховання. Могутньою є людина, і благородні пориви її душі, але на прикладі апостола Петра, який хвалився, що душу віддасть за Христа, а потім відрікся від Нього, ми бачимо, що не можна покладатися лише на власні сили. Своїм подвигом Господь учить нас, що не треба шкодувати нічого, навіть самого життя, заради любові до ближнього. Тут, перед Святою Плащаницею, виявляється нікчемність життя за егоїстичними принципами. Огидно згадувати про даремно прожиті роки. Велич смерті Христа за грішників пробуджує сили душі, які сплять, і людина починає усвідомлювати, що вона ще здатна чинити добро і боротися зі злом. Цілуючи образ Христа на Святій Плащаниці і підносячи свої молитви, нагадуємо собі, що страждання Його були набагато тяжчими за наші. Але він безгрішний, а ми грішні. Він невинний, а ми винні. Нас повинне втішати усвідомлення, що після страждань Христа було Його воскресіння. Так само буде і з нами: після страждань прийдуть радісні дні, після хвороби буде й здоров’я. Христос Сам страждав, Він знає, як і нам, немічним, допомогти”.
Великдень · “Відчути силу воскреслого Христа та силу Його перемоги над гріхом і смертю”. · S. 8Originalseite ↗ Fortsetzung von einer früheren Seite — Seitenausschnitt
ПАСХАЛЬНЕ ПОСЛАННЯ Патріарха Київського і всієї Руси-України Філарета Преосвященним архіпастирям, боголюбивим пастирям, чесному чернецтву та всім вірним Української Православної Церкви Київського Патріархату
Дорогі браття і сестри! ХРИСТОС ВОСКРЕС! За пасхальним богослужінням ми чуємо слова Церкви, звернені до віруючих: “Смерті святкуємо умертвіння… іншого, вічного життя початок” (7 пісня Пасхального канону). Про яку смерть іде мова? Про смерть духовну і смерть тілесну. На хресті Христос Спаситель подолав смерть духовну, а Своїм Воскресінням переміг смерть тілесну. Духовна смерть настає тоді, коли Бог Своєю Божественною благодаттю відступає від людини. Причиною відступлення Бога від людини є гріх. Адам і Єва миттєво відчули, що Бог покинув їх, коли вони згрішили. Це була смерть духовна. А тілесно Адам помер через 930 років. Тому людина може бути фізично живою, а духовно — мертвою, бо в її душі немає Божественної благодаті, а живе гріх. Із цієї причини серед нас, людей, багато живих мерців. Не випадково Господь наш Ісус Христос сказав чоловікові, який просив Його дозволити поховати свого батька, а потім слідувати за Ним: “Залиш мертвим (тобто духовно мертвим) ховати своїх мерців” (Мф. 8: 22). Ісус Христос на хресті в тяжких стражданнях подолав гріх у нашій природі. Він як безгрішний не повинен був страждати, бо страждання є наслідком гріха. Але Христос страждав, — і не тільки тілом, а й душею. Доказом Його душевних страждань був кривавий піт, який виходив із Його тіла, коли Він молився Богу-Отцю в саду Гефсиманському. Причиною Його страждань був наш гріх, який Він узяв на Себе. Він страждав добровільно за наші гріхи. Страждаючи, Христос взивав до Отця: “Боже Мій, Боже Мій! Навіщо Ти Мене покинув?” (Мф. 27: 46). Чому Бог-Отець покинув Свого Сина? Через наш гріх, який Син Божий як людина добровільно взяв на Себе. Господь наш
ХРИСТОС ВОСКРЕС!
Прийдіте, пиймо нове пит+ тя, що не з каменя неплідного чудесно випливає, але з нет+ ління джерела, яке виточив із гробу Христос, в ньому ми ут+ верджуємось (Канон Пасхи). Дорогі в Христі! У світлий празник Воскресіння нашого Господа свята Церква запрошує всіх своїх дітей почерпнути живу воду з “джерела нетління, яке виточив із гробу Христос”. Прообразом цього пасхального джерела була відома старозавітна подія, коли ізраїльський народ, здійснюючи свою Пасху — перехід з єгипетської неволі до обіцяної землі, посеред безводної пустелі став свідком чуда: Мойсей, за наказом Бога, вдарив своїм посохом по скелі, що на горі Хорив, і з неї потекла вода — на радість і спасіння всього люду (пор. Вих. 17, 1—6). Нині настав час сповнення обітниці, яку заповідало це старозавітне чудо: камінь відвалено і з гробу Спасителя потекли життєдайні потоки божественної благодаті, які наповнюють кожного віруючого життям воскреслого Христа, преображають кожну людську душу й цілий всесвіт. Ці життєдайні потоки — це сила животворної Божої любові, яка виявилася могутнішою від злоби пекла, від гріховності людини та від самої смерті. Отримавши звістку про воскресіння, Христові учні поспішили до спорожнілого гробу Спасителя, а зустріч із живим, воскреслим Ісусом назавжди змінила їхнє життя: смуток перемінився на радість; відчуття безсилля і розпачу — на відчуття перемоги над смертю і всім, що тримає людину в рабстві гріха; страх і непевність перед майбутнім — на непогамовне прагнення поєднати всіх людей із цим джерелом вічного життя проповіддю, що “Христос воскрес”! Ми причащаємося з цього віч-
Ісус Христос усе перетерпів за нас: і душевні, і фізичні страждання. Перетерпівши все, Він вигукнув: “Звершилось!”. Що звершилося? Звершилося подолання гріха у природі Другого Адама — Христа. Якщо гріх переможений, то тепер Син Божий як людина скрикнув гучним голосом: “Отче, у Твої руки віддаю дух Мій” (Лк. 23: 46). Цими словами Христос ніби сказав Богу-Отцю: через гріх людський, який Я добровільно взяв на Себе, Ти покинув Мене; тепер же, коли Я все перетерпів за гріх людський, прийми Дух мій в єднання з Тобою, прийми Мій дух як людини. Подолавши духовну смерть, Господь наш Ісус Христос повинен був перемогти і тілесну смерть. Але для того, щоб її подолати, треба було спочатку померти. Оскільки духовна смерть після гріхопадіння увійшла в природу Адама миттєво, а тілесна смерть — пізніше, то і Христос Спаситель спочатку переміг духовну смерть (тобто гріх), а потім і тілесну. Христос воскрес із мертвих.
ного джерела спасіння тоді, коли водою і Духом у таїнстві Хрещення єднаємося з Христом померлим і воскреслим, а відтак — черпаємо з нього щоразу, коли з вірою приступаємо до престолу благодаті у Святих Таїнствах, коли вдостоюємося божественного милосердя в таїнстві Покаяння чи приймаємо самого Господа у Пресвятій Євхаристії. Ці життєдайні потоки виливаються всюди, де проживають справжні християни — носії живої віри у воскреслого Христа. Вони напоюють нашу спраглу землю і преображають її силою Божої любові, якою Святий Дух сповнює серця віруючих людей (пор. Рим. 5, 5). Отже, бути християнами — означає мати цю живу віру у воскреслого Спасителя і бути носіями Його безмежної, безумовної, безкорисливої та вірної любові в нинішньому світі. Тож, дорогі у Христі, зростаймо у вірі, яку зберегли і передали нам наші предки, та укріплюймося в євангельській любові до ближнього, що є найбільш переконливим доказом правдивості нашої віри, згідно з Господніми словами: “З того усі пізнають, що ви мої учні, коли любов взаємну будете мати” (Ів. 13, 35). На фундаменті святої віри та силою євангельської любові ми покликані будувати наше сьогодення і майбутнє, утверджувати в особистому, родинному та суспільному житті вічні Божі істини, які здатні принести кожній людині і цілим народам справжню свободу й тривалий поступ. Воскреслий Христос запевняє нас у своїй пов-
Смерть переможена! Чому вона переможена? Тому що не може тримати у своїх обіймах Того, Хто переміг гріх. Бо смерть увійшла в нашу природу через гріх. Немає гріха — немає і смерті. Воскресіння Христове є перемогою над тілесною смертю, і це — остаточна перемога, бо вона завершує перемогу над духовною смертю. Апостол Павло надає Воскресінню Христовому неперевершене значення. Він каже: “Якщо Христос не воскрес, то віра ваша марна: ви ще у гріхах ваших” (1 Кор. 15: 17). І, справді, без Воскресіння Христового немає християнства. Сутність християнства полягає у Воскресінні Христовому. Хто не вірує у тілесне Воскресіння Христове, той не може навіть називатися християнином. Він гірший від невірного. Але апостол Павло впевнено говорить, що “Христос воскрес з мертвих” (1 Кор. 15: 20). Не тільки апостол Павло впевнений у Воскресінні Христовому. У ньому переконані і всі апостоли, і жони-мироносиці, і більше п’ятисот братій, які бачили Його воскреслим. Вони не лише бачили, а й доторкалися до Його воскреслого тіла. Він їв перед ними. Це був не дух Його, а справжнє воскресле тіло. Навіть вороги Христа не звинувачували апостолів у тому, що вони говорять неправду, коли проповідують про Воскреслого Христа. Вони тільки просили: просили, а не наказували і не погрожували, щоб апостоли не проповідували про Воскресіння. Апостоли проповідували “про те, — як сякчасній присутності і своєму благословенні в цьому великому ділі. А видимим знаком Його присутності між нами є наш Патріарший собор Воскресіння Христового, який усією громадою споруджуємо на берегах Дніпра. Цього року, під час Всецерковної прощі, яка відбуватиметься 17—18 серпня, Собор буде освячений. На це свято нашої віри і вдячності Господеві запрошую всіх вас в Україні і на поселенні сущих, щоб на берегах Дніпра спільно відновити вірність Богові і Його науці, яка є світлом і надією для всього нашого народу. Наш Патріарший собор, зрештою, як і сам стольний град Київ, має тісний і безпосередній зв’язок із початками Христової Церкви, із тими місцями, які пов’язані з земним життям, страстями і воскресінням нашого Спасителя. Подібно як храм Гробу Господнього у Святій Землі є серцем сучасного християнського Єрусалима, де ми і сьогодні можемо припасти до порожнього гробу Спасителя, відчути силу воскреслого Христа та силу Його перемоги над гріхом і смертю, так само і храм Воскресіння Христового в Новому Єрусалимі — місті Києві — у своєму освяченні навіки нестиме кожному віруючому українцеві, як на Батьківщині, так і на поселеннях, силу “джерела нетління, яке виточив із гробу Христос”. Беручи участь у цьогорічній прощі та в освяченні Собору, ми зможемо пережити ту преображальну подорож, яку досвідчили апостоли, поспішаючи до гробу воскреслого пише Іоан Богослов, — що було від початку, що ми чули, що бачили своїми очима, що розглядали і чого торкалися руки наші” (1 Ін. 1: 1). Так, ми віримо у Воскресіння Христове! Тому на привітання “Христос Воскрес!” упевнено відповідаємо: “Воістину Воскрес!”. А якщо ти не віриш у Воскресіння Христове, то навіщо промовляєш: “Воістину Воскрес!”? У такому випадку не будь лицеміром і не говори неправду. А якщо ми справді віримо, що Христос воскрес, і, більше того, радіємо цьому, то яке значення це має для кожного з нас? Ми теж воскреснемо з мертвих, як воскрес Христос. Воскреснуть усі: віруючі і невіруючі, християни і нехристияни. Чому всі воскреснуть? На якій підставі? На це запитання дає відповідь апостол Павло. Він каже: “Як смерть через людину (мається на увазі Адам), так через людину і воскресіння мертвих. Як в Адамі всі вмирають, так у Христі всі оживуть” (1 Кор. 15: 21–22). Значить, усі ми воскреснемо, тому що воскрес Христос. Адам через гріх помер, з ним помираємо і ми, тому що народжуємося від нього. Христос у Собі воскресив людську природу. Ами всі до неї належимо, тому ми й воскреснемо. І сьогодні разом з апостолом Павлом радісно вигукнемо: “Смерть! Де твоє жало? Пекло! Де твоя перемога?”. Бо Христос воістину воскрес! Воскресіння Христове дарувало нам віру, сильнішу за страждання. Воно дає нам силу перемагати їх,
Спасителя. Це — велике свято, а водночас — ще одна нагода спільно подякувати Господеві за те, що ів нашому народі здійснилося пасхальне чудо: воскресла знищена і приречена на смерть наша Церква, відроджується наша держава, відновлюється Святим Духом увесь наш український рід. Сьогодні наш народ та суспільство можна порівняти з учнями Ісуса Христа, що знову переживають втрату надії, розчарування та безсилля, споглядаючи на свого зневаженого та розп’ятого Вчителя. Ми сподівалися на відродження вільної держави, а натомість так часто зазнаємо гіркоти розчарувань та досвідчуємо крах власних ілюзій. Як дуже всі ми сьогодні потребуємо цієї переміни всього нашого суспільства силою Воскреслого! І саме сьогодні ми проголошуємо: “Христос воскрес!” — і в цьому є джерело нашої надії та невичерпної сили. Святкуючи цей світлий празник Пасхи Христової, ми твердо віримо, що кожне наше-бо радість Воскресіння Христового для всіх християн є джерелом світла, мужності й сили. Нехай не подумає хтось, що цієї радості у Воскреслому Господі достойні тільки люди святі, пустельники, подвижники. Ця радість дарована і нам, слабким і грішним дітям Отця Небесного. Святитель Іоан Золотоустий у своєму Пасхальному слові говорить: “Нехай ніхто не оплакує гріхів; прощення бо засяяло із гробу”. Цього року Україна на державному рівні разом з усіма Українськими Церквами урочисто відзначає 1025-ліття Хрещення Київської Руси. Сердечно вітаю вас, преосвященні архіпастирі, боголюбиві пастирі, чесне чернецтво, улюблені браття і сестри, зі святом світлого Христового Воскресіння! Поздоровляю з Пасхою Христовою Президента України Віктора Януковича, Верховну Раду, Український уряд, Збройні сили нашої держави, всіх християн України і весь український народ. Сердечно вітаю зі світлоносним святом все українство в усіх країнах світу, на всіх континентах. Відзначаючи святу Пасху, будемо зберігати великодню радість Воскресіння в розумі і серці. Свята Церква закликає нас жити в мирі, любові, у всякому благочесті і чистоті, чесною працею служити ближнім, всьому українському народу і Українській державі, щоб удень нашого воскресіння бути достойними вічної радості з Воскреслим Господом і Спасителем нашим, Якому належить слава, честь і поклоніння з Отцем і Святим Духом на віки віків. Амінь. Воістину Христос Воскрес!
ФІЛАРЕТ, Патріарх Київський і всієї РусиCУкраїни
Пасха Христова 2013 р., м. Київ зусилля, навіть найменше, якщо буде благословенне Господом, принесе свої благодатні плоди. Тож молімося всі разом про Божу милість і благословення для нашого народу, щоб він і надалі залишався народом християнським та щоб зростав у вірі й свідомості власної гідності та відповідальності за своє майбутнє. А запорукою та опорою нашої надії є і завжди буде присутність воскреслого Спасителя між нами і слова-запевнення святого апостола Павла: “Коли Бог за нас, то хто проти нас? Він власного Сина свого не пощадив, а видав Його за всіх нас, — як же разом із Ним не подарує нам усього?.. Христос Ісус, який умер, ба й воскрес, що по правиці Божій, — Він заступається за нас” (Рим. 8, 31—32). Дорогі в Христі! З цими думками огортаю усіх вас пасхальною радістю і щиро вітаю вас із нинішнім світлим святом, празником празників — Воскресінням Христовим! Слова великоднього привітання в особливий спосіб скеровую до тих, хто переносить різні життєві випробування, — до убогих, ув’язнених, недужих, полонених, засмучених, розчарованих чи зневірених. Нехай пасхальна радість діткнеться вашого серця і скріпить його, даруючи нову надію і духовну силу. Щиро бажаю всім, щоб великоднє світло просвітило кожну душу, кожне серце, кожну домівку і родину та скріпило всіх Божим миром. Усім зичу жити як діти Воскресіння — повні живої віри і сильні Божою любов’ю. Христос воскрес! — Воістину воскрес!
СВЯТОСЛАВ
Дано в Києві, при Патріаршому соборі Воскресіння Христового, 27 квітня 2013 року Божого, у Лазареву суботу
ВЕЛИКОДНЄ ПОСЛАННЯ БЛАЖЕННІШОГО СВЯТОСЛАВА Високопреосвященним і Преосвященним владикам, всесвітлішим, всечеснішим і преподобним отцям, преподобним ченцям і черницям, дорогим у Христі мирянам Української Греко-Католицької Церкви
Народний звичай · “Пливе під небом великодній дзвін, скликає вірян до єднання в молитві”. · S. 9Originalseite ↗ Fortsetzung von einer früheren Seite — Seitenausschnitt
ли великодні історії. У рамках ак+ ції було представлено дизайнер+ ську колекцію подушок+думочок і гобеленів А. Рудницької.
розігріту духовку, і зразу потрібно зменшити вогонь до 200° С. Випі+ кати годину. Записано від Катерини МИРКО, 1912 р. н., село Мелне, Рогатинського району Львівської області
Ходорівська паска Для тіста потрібно взяти: 2 кг борошна, 1 літр молока, 150 г дріжджів, 15 яєчних жовтків, 200 г вершкового масла, 100 г олії, 250 г цукру, 0,5 чайної ложки со+ лі, ванілін, 250 г родзинок, цедру одного лимона. Дріжджі розчинити в теплому молоці з цукром і кількома лож+ ками борошна до густоти смета+ ни, посипати тонким шаром бо+ рошна. Поставити в тепле місце і прикрити рушником. Коли роз+ чин підійде, збити жовтки з цук+ ром, всипати борошно, сіль. До+ лити решту молока. Усе це міси+ ти, доки тісто не відставатиме від рук. Знову поставити в тепле міс+ це. Щойно тісто підійде, додати розігріте масло, олію. Переміси+ ти. Ще раз поставити, щоб підій+ шло. Потім знову перемісити. Тісто посадити у високі форми, змащені жиром. Щоб паски бли+ щали, їх двічі змастити яйцем. Випікати в гарячій духовці протя+ гом години. Записано від Ганни ВОВЧОВСЬКОЇ, 1919 р. н., м. Ходорів на Львівщині
Підготувала Романа КОБАЛЬЧИНСЬКА, етнограф, заслужений пра+ цівник культури
Народний звичай · “Пливе під небом великодній дзвін, скликає вірян до єднання в молитві”. · S. 9Originalseite ↗ Світле Христове Воскресіння — найбільше свято християн+ ського світу. Українці відзнача+ ють Великодні свята як найуро+ чистіші. У Чистий четвер печуть паски — обрядовий хліб зі здобного тіс+ та. У тісто кладуть багато яєць, масла та цукру, додають родзин+ ки, ваніль, шафран, цедру лимо+ на, мигдаль, інші прянощі. Для випікання використову+ ють високі циліндричні форми, заповнюючи їх на третину. Паски оздоблюють зробленими з тіста квітами, кучерями, пташками, ві+ ночками тощо. Саджаючи паску в піч, господиня просить усіх вийти — щоб не потривожити па+ сок — і читає молитву. Готовий виріб змащують цукровою поли+ вою. Невід’ємний атрибут Вели+ кодніх свят — крашанки та пи+ санки. Традиція розфарбовувати та розписувати курячі яйця сягає доби язичництва. Яйце символі+ зувало народження нового жит+ тя, а це завжди щось незбагненне й таємниче. Орнаменти писанок найрізноманітніші, вони глибоко символічні, втілюють знання та світогляд предків. Для розфарбо+ вування та розписування яєць здавна використовували лише рослинні барвники. Але найкра+ щий барвник, вважають господи+ ні, — відвар цибулиння. Він дає відтінки від золотистого до чер+ вонястого. Крашанки та писанки після освячення дарують одне одному, кладуть на могили під час поми+ нання померлих. Невід’ємна частина свята — молодіжні ігри та розваги. Діти найчастіше грали в “набитка”
(чия крашанка міцніша), “котка” (котили крашанки похилою пло+ щиною, щоб влучити в яйце су+ перника), “кидка” (треба влучи+ ти водночас у дві крашанки) то+ що. Після найдовшого посту, який триває сім тижнів, святко+ вий стіл повинен бути особливо багатим та різноманітним. Вари+ ти і пекти слід напередодні в су+ боту. Зазвичай на Великдень готу+ вали більше страв, ніж на Різдво. Традиційні на святковому столі, крім пасок та крашанок, печене м’ясо, ковбаси, книші, калачі то+ що. Важливо, щоб був хрін. Тож усі великодні страви ста+ вили на застелений білосніжною скатертиною стіл, щоб підкрес+ лити урочистість свята. Посере+ дині столу слід ставити освячену паску. Часто ставлять гілку верби з Вербної неділі. Свічка на столі — символ дружби і тепла в роди+ ні. Великодній сніданок — найу+ рочистіший. Цього дня дзвонарі дозволя+ ють ударити в дзвони всім охо+ чим. Оскільки таких багато, пе+ редзвін лунає впродовж усього дня. …Пливе під небом великод+ ній дзвін, скликає вірян до єд+ нання в молитві. Ми ведемо до храму дітей, щоб долучити їх до невичерпної криниці людської духовності. Дуже важливо заро+ нити в дитяче серце зернину святості й пошани до Бога, бо там, де Бог, нема місця блюз+ нірству та зневазі, обману й ни+ цості.
Підготувала Олена ШУЛЬГА
Народний звичай · “Пливе під небом великодній дзвін, скликає вірян до єднання в молитві”. · S. 9Originalseite ↗ Олександр ЛИТВИНЕНКО Фото автора
Останній тиждень перед Ве+ ликоднем в українців асоціюєть+ ся з пробудженням природи, вис+ півуванням гаївок, веснянок. Для розговіння великодньої неділі кожна господиня на страсному тижні випікала паску, а дітвора розмальовувала писанки. Тож задля популяризації на+ родних традицій у столичному музеї Івана Гончара провідні фа+ хівці музею і художниця Анжелі+ ка Рудницька провели для моло+ дих господинь майстер+класи з виготовлення пасок, розмальову+ вання писанок, декорування вер+ бової гілки. Присутні ділилися родинним рецептами, розповіда+
ховці (190—200°С) протягом 45— 60 хвилин. Випечену паску ще можна змастити білковою помадкою і посипати кольоровим пшоном або змастити сиропом (цукор із водою). Коли паска підрум’янить+ ся, її накривають папером, щоб не потемніла, а була світла і весела. Записано від Олени БОГАЧ, 1927 р. н., м. Київ
Рогатинська паска 1,5—2 кг борошна, 12 яєць, 1 літр молока, 1,5 склянки смета+ ни, 200 г масла, 100 г дріжджів, 2 склянки цукру, ванілін, 150 г род+ зинок. 11 жовтків (від білків тісто тверде і не таке пухке), 1 літр мо+ лока, 200 г масла, розведеного водній склянці кип’яченого моло+ ка, 1 склянка сметани, ванілін і небагато родзинок, бо потягнуть тісто вниз, перемішують і дода+ ють суміш — 100 г дріжджів, роз+ ведених на 2 склянках цукру (роз+ терти рукою) та поступово підси+ пати борошно “поки бере тісто”. Усе це місять протягом 20 хвилин, 3—4 години тісто підкисає на теп+ лому місці. Потім знову місять близько 30 хвилин. Якщо за цей час підкисле тісто стало рідким — додають борошно. Згусло — дода+ ють сметани. Замісивши його, знову ставлять на 3 години, а піс+ ля цього розкладають у пасківни+ ки (дають 1/3 частину тіста). Зверху виробляють хрести, сонеч+ ка, квітки, дубовий лист чи пта+ шечок. Ставлять на одну годину в тепле місце, аби підросло. Готові до випікання паски змащують яй+ цем. Тісто ставлять пекти у добре
Народний звичай · “Пливе під небом великодній дзвін, скликає вірян до єднання в молитві”. · S. 9Originalseite ↗ Спекти добру паску вважало+ ся найважливішою подією на Ве+ ликдень, бо з того, якою вона спечеться, судили про долю всієї сім’ї. Тому цього дня господиня хвилюється і особливо дотриму+ ється всіх приписів: • бажано, щоб коли печеться паска, нікого не було в хаті, аби паску не обговорювали (Полтав+ щина); • нічого цього дня не можна позичати (Львівщина); • не можна бути на печі, щоб не була паска горбата (Хмельнич+ чина); • садовлять паску в піч з мо+ литвою, з примовлянням “Хрис+ тос Воскрес”, те саме роблять і витягуючи її з печі (Покуття, Снятинщина); • як була дівчина в хаті, то ба+ жали: “Щоби була файна, як на Великдень паска” (Гуцульщина); • а діти щоб росли пишні та здорові, як паска (Закарпаття). Рідні цього дня не повинні сваритися і гніватись між собою. З випіканням паски господиня пов’язувала долю свою та роди+ ни. За її зовнішнім виглядом виз+ начали майбутнє: якщо паска збоку трошки надтрісне — на добро і багатство; зверху трісне — чекай протягом року біди; запа+ деться — хвороба в цьому році, а може, й смерть. Великодню паску печуть у четвер і суботу, і майже ніколи у п’ятницю, бо “Великодня П’ят+ ниця більше свято як Великдень” (Львівщина).
Паски гарно прикрашали пасковим хрестом, кісками, со+ нечками, голубами, ружками… Для дідусів і бабусь виробляли Великодній хрест, на пасці батька — дубовий лист з косицями, для матері — ружки з барвінком, для дівчат — голубочків у парі, “ко+ сиці”. Дівчата стараються з цієї паски з’їсти “косиці” — квіточ+ ки, щоб квітнути і розвиватися як зіллячко навесні. Для дітей по+ верх паски роблять квадратні та напівовальні кліточки, а в них “ружі”. Їх роблять з посіченого валочка, згорненого у коло. По краях паски ставлять “обруч”. Крім прикрашання тістом, верх паски оздоблювали збитими біл+ ками з цукром, кольоровим пшо+ ном, маком. У кожнім регіоні паски прикрашали по+різному. Як тільки паску освячували, всі поспішали додому, щоб ско+ ріше поснідати, бо постували усю п’ятницю і суботу. Вірили, чим швидше прийдуть додому, тим “краще буде йти господарс+ тво”, “скоріш робитиметься ро+ бота”. За столом, після молитви, господар відрізав од великої пас+ ки шмат і ділив між рідними. Краяли лише посвяченим ножем. І нині паски в Україні — най+ більш знаний і вживаний обрядо+ вий український хліб, справжній витвір мистецтва. Ми повинні зберігати традиції, пов’язані з ви+ піканням пасок: мати хай передає свій рецепт паски доні, бабуся — внучці.
Народний звичай · “Пливе під небом великодній дзвін, скликає вірян до єднання в молитві”. · S. 9Originalseite ↗ Київська паска Один літр молока, п’ять яєць, 200 г масла, склянка цукру, 100 г дріжджів, 100 г олії, ванільний цукор, родзинки, борошно. Зробити опару з дріжджів, мо+ лока і борошна, має бути як густа сметана. Коли збільшиться вдві+ чі, додати всі інші продукти. Ста+ ранно вимішати тісто і поставити в тепле місце, щоб підходило. Че+ рез 2—2,5 години тісто гарно зій+ де. Тепер знову місять, додають родзинки. Тісто на паску повин+ но бути помірної густоти. Якщо воно рідке, то паска в печі осяде, густе — паска несмачна. Пасківники змащують олією, заповнюють форми на 1/3 і знову ставлять, щоб тісто підросло до країв форми, змащують зверху яйцем і випікають у гарячій ду+
“Який гріх спокутували наші предки, засіваючи кривавими тілами, наче травою, поля усього радянського простору?” Пам’ять 10 · S. 10Originalseite ↗ Fortsetzung von einer früheren Seite — Seitenausschnitt
ню на посаді сільського голови вдалося зберегти дещо зі старих офіційних паперів і рукописні зшитки церковних книг храму Архангела Михаїла с. Ломачинці, 5 округ, Хотинський повіт”, датованих 1825—1917 рр. “Todorasco Chiril” — саме цей, ледь помітний підпис олівцем румунською мовою (оскільки відбувалася агресивна, насильницька румунізація українського населення Буковини, зокрема й прізвищ, — І. Р.), на щастя, мені-таки вдалося розгледіти на одній зі світлин, верхній краєчок якої зберіг невеличкий отвір від цвяха (мабуть, це фото колись висіло на видному місці у прабабусі). Інша фотокартка легкокрилою птахою прилетіла до адресата з лінії фронту, замережуючись кількома словами вказаного кінцевого пункту прибуття: “Черновицкая область, Секурианской район (сучасний Сокирянський районний центр у документах за 1886 р. зафіксований як Секурянська волость, тож певний час мешканці району користувались усталено-звичною для них назвою — І. Р.), село Ломаченцы. Тодирашко Анисии”. Чорно-біла мить зафіксувала нетлінну вічність, де мій прадід Кирило у військовому мундирі з дотліваючою цигаркою в руці, наче недопалком життя, та два його бойові побратими, один із них бережно горне до себе дві світлини з нечітким зображенням (мабуть, родинні фото). І кожен мріяв лише про одне: аби грозові небеса усміхнулися нарешті блакиттю мирної днини! Тільки плата за те щастя виявилася надто високою: Кирило Семенович Тодорашко, 1916 р. н., загинув 23 березня 1945 р., місце поховання невідоме (Книга пам’яті України: Чернівецька обл. — Т. 2. — Чернівці: Прут, 1995. — С. 269), не дізнавшись про те, що ціною його життя і мільйонів життів таких, як він, 9 травня того ж року прийшла омріяна Перемога. Безпробудним сном мирно спочиває на чужині, у Північній Угорщині, селі Гардоні Пусто, в окрузі Ноґрад, що межує зі Словаччиною, прах Федора Арсенійовича Боднарюка, 1903 р. н., рядового 222 гвардійського стрілецького полку 72 гвардійської стрілецької дивізії, який загинув 27 грудня 1944 р. (Книга пам’яті України, с. 262). Оті червоні, мов кров, крапелинки ягідок, що яскраво виблискують проти сонця на ломачинецькому подвір’ї у Михайла Боднарюка, поодинокими сльозинками впали на угорську землю села Гардоні Пусто, де знайшов вічне пристанище його батько — Федір. А грудочка рідної землі, котру з гілочкою калини ми привеземо з двоюрідним братом Романом на могилу прадіда, Федора Арсенійовича, мимоволі полегшить важкість кам’яної плити. Вірю, що незабаром пошуки місця захоронення Кирила Тодорашка теж дадуть позитивні результати, аби ми, його нащадки, через десятиліття змогли доземно вклонитися його могилі, його життю, покладеному на вів тар миру і благополуччя Батьківщини.
“Який гріх спокутували наші предки, засіваючи кривавими тілами, наче травою, поля усього радянського простору?” Пам’ять 10 · S. 10Originalseite ↗ Інна РУСНАК, м. Новодністровськ Чернівецької обл.
…Якось перебирала старі родинні пожовклі фото, ніби перегортала чиїсь дописані життєві книги, між уявними сторінками яких знайшла дві вицвілі світлини, де зображувались незнайомі мені люди. Показала їх мамі, аби зрозуміти, хто ж усе-таки оті три серйозні юнаки, а вона дивилася на потерті фотокартки з особливим, зрозумілим, мабуть, лише їй завмиранням подиху, бо один із молодих хлопців — її дідусь Кирило, котрого мама пам’ятає тільки з розповідей своєї бабусі й… збережених двох світлин: рядового Кирила Семеновича Тодорашка мобілізували 1941 р. … безповоротно… Про те, як солдат Кирило вбив двох німців, не підозрюючи, що іна нього ззаду чатує смерть, бо один із ворожого війська фашистів безпощадно розстріляв у спину рядового Тодорашка, повідала колись моя бабуся Оля, щемливо згадуючи уламки розповідей своєї матері, що надто рано стала вдовою. Але тривожить інше: який гріх спокутували наші предки, засіваючи кривавими тілами, наче травою, поля усього радянського простору та далеко за його межами?.. Бо й інший мій прадід — рядовий Федір Боднарюк, мобілізований 1944 р., за розповідями вже покійного дідуся Михайла, зазнав жаских тортур у німецькому полоні, після чого загинув від ран. Не знаю, чи так воно було насправді, чи ні, бо тепер усе відомо лише Господу. А нам відомо, що втрата чорним болем обперезала дружину Ганесію і ще маленьких діточок — доньку Олечку і сина Семенка, котрі вірили, любили, молились і… чекали свого чоловіка, батька — Кирила. Траурною пеленою їдкої печалі оповила звістка про смерть і сім’ю Боднарюків, щемко увіп’ялася пазурами в стривожене серце дружини Ксенії та трьох малих хлопчаків: Василька, Михайлика та Іванка, котрі назавжди втратили змогу вимовити трепетне: “Тату…” …Лише дві чорно-білі світлини з ледь помітними завитками літер, що поступово стиралися, як, власне, і пам’ять на скри-
Я переплив Дніпро — ніхто не дивувався… Я ж переплив Дніпро! — і дивувався сам, — пручався він, як міг, і так телесувався — аж трепетно було дрімотним небесам. Ходили хвилі ходором, крутили холодні чорториї геть до дна, і пагорбами чорними крутими ледь бовваніла тверді далина. Я плив, як в космосі… І чув стихій паролі, од вуст палючі зорі одгортав, і чув: мене приборкують поволі і течія, і кляті пута трав. В’язали руки водорослі люто, щоб канув я… Щоб я навік пропав! — мов світ підводний щупальцями спрута мене вже, як свого, щомить торкав. Я плив і плив… Горів на тому боці яркий вогонь, він грів мене здаля, мов хто стояв у вогняній сорочці і мій двобій з водою надивляв. До нього я дістався ще не скоро,
жалях історії про Кирила Семеновича Тодорашка (на жаль, не знайшлося жодного фото іншого прадіда — Федора), озвалися внутрішнім, відомим тільки мені болем несправедливо втрачених прадідівських доріг зрушили камінь щоденної рутини, аби нарешті розпочати власні пошуки місць поховання предків. Мій задум укомплектувати ретроальбом і таким чином зберегти всі родинні фотокартки уже з власними підписами і поясненнями до кожної світлини, щоб наступне покоління не втратило незримий ланцюжок взаємозв’язку з предківським корінням, блискавично перетворився на нездоланне бажання уклонитися і подякувати прадідівським могилам за щастя жити на вільній українській землі. Моя невситима жага дізнатися про долі Кирила Тодорашка та Федора Боднарюка не полишала ні вдень, ні вночі, бо навіть у сновидіннях чомусь почали з’являтися незрозумілі фрагменти боїв: сотні людей у військовому вбранні, вибухи гранат, кулеметні черги, задимлений світ, обірвана струна безневинних життів… Завдяки вагомій допомозі дослідника історії свого рідного села Ломачинці, багатого на цікаві факти, мальовничі місцини, легендарні оповіді та знаменитих вихідців, Михайла Михайловича Шундрія, у котрого виявилася “Книга пам’яті України” та який не один день просидів над горою старовинних рукописів у пошуках родовідного дерева Тодорашків та Боднарюків, поступово складалися пазли обірваних свідчень у яскраву картину подій 1941— 1945 рр. Михайлу Михайловичу, завдяки тривалому перебуван-
“Який гріх спокутували наші предки, засіваючи кривавими тілами, наче травою, поля усього радянського простору?” Пам’ять 10 · S. 10Originalseite ↗ Der Anfang dieses Textes kann unvollständig sein — mit der Originalseite abgleichen
задиханий підбіг, дзвеніла кров… — Ти хто? — вогонь спитав мене суворо. Я усміхнувсь: — Я той, що переплив Дніпро… Він дрібно затремтів… Він реготався! — гіркавим димом в очі мої вповз, він сліз моїх щемливих дошукався і мовив, аж пройняв мене мороз: — Тут бій колись лунав за берег правий, стогнав метал, Дніпро до дна кипів, тут батальйони йшли на переправу крізь дикі хащі вогняних стовпів. І досі тут живе відлуння бою, земля громами виповнена вщерть, тут сто смертей гуло над головою тих, хто прийняв свою єдину смерть… І хай тебе гординя не лоскоче, не жди од мене й тихої хвали — перед святим лицем тієї ночі ти просто покупавсь… Вони — перепливли!
З блокнота письменника · “Смерчі розвитку роду людського без жалю руйнують колишнє, його зміст і сенс”. · S. 11Originalseite ↗ Fortsetzung von einer früheren Seite — Seitenausschnitt
більше гуцульське майно — мар+ жину. Властителями%депутата+ ми полонин були донедавна гуцу+ ли; тепер перейшло богато поло+ нин і то найкрасчих на чужин+ ців…” Потім були колгоспи. Поло+ нинське життя якось жевріло, хоч уже господаря там не було. А по розвалі колгоспів усе занепало. Рідко котру полонину взяв під+ приємливий ґазда в оренду. А так — пристановисько для вовків і ведмедів!.. Може, Бог наверне владу на розумне господарюван+ ня в Карпатах, бо є на чім заґаз+ дуватися. Та й без овечки гуцул — не гуцул, ні бринзи, ні ліжника, ні кожуха. Овець винищили за Хрущова, як і коника+гуцулика — найвигідніший транспорт у го+ рах. Гуцулові — хоч плач, хоч трісни, нема життя… А могло би бути, як колись: буйно, весело й заможно для всіх. Бо перезимує ґазда овечки, ко+ рівку+дві, коника, виоре навесні свій ґрунтець — і гайда всю мар+ жинку до депутата на ціле літо випасати на полонину. І худібка вгодована зійде восени, і масла+ бриндзи на всю зиму буде мати гуцул. По+чесному, гречно запла+ тить йому депутат, аби ґазда й на друге літо схотів до нього, а не до іншого, дати свою маржину на полонинські випаси. Зате депутат старався з усеї сили. Поділив свою полонину на пасовисько і на сінокос, обгоро+ див то, що мав косити. Пасовись+ ко ж: “частина полонин посеред лісів, жеребів, зрубів, зломів, ка+ міння, де не можна косити сіна, а тільки випасати маржину; скрізь по потоках на пасовиськах пок+ ладені довгі дерев’яні корита, якими простує вода з чуркалів або малих потоків до дерев’яних жолобів, з яких п’є маржина” (за проф. В. Шухевичем). Посеред пасовиська вибирає депутат найзручніше місце на стоїще; воно повинно бути лег+ кодоступне для вівчарів (пасту+ хів) і маржини, охоронене від вітрів, догідне на нічліг та прис+ тупне для мішінників (людей, що приходять із села за своїм добут+ ком). Коло стоїща мусить буте джерело ладної води для людей. На приступнім для людей сухім місці кладе депутат стаю (жит+ ловий будинок), а трохи далі осібні загороди на кожен рід ху+ доби: кошєру на вівці, телєтник, стаднарку9кінник на коні, єлів9 ник для ялової худоби, кучу на свиней. Окрім того, мусить бути загорода для подою корів, окре+ ма — для всього товару. До кож+ ної кошари ведуть окремі воро9 та9обгін. Стая кладеться в зруб, як хата, тільки без вікон, без стелини, зверху зводяться кізли, на них — дощатий дах. Є діра для проходу диму. До стаї провадять одні две& рі. Досить обирна стая (5х10 м) поділена на дві частини: ватерник і комору. В стаї урядує вотаг. Він відпо+ відає за харч і відпочинок поло+ нинників, робить сир, бринзу, масло… Якби це все розумно віднови+ ти, то не їли би ми молочні това+ ри з пальми, а м’ясні з канцеро+ генної сої та іншого безголов’я на наше життя. Чому, віками дій+ шовши мудрості господарювання на будь+яких своїх теренах, спов+ зли на стезю вимирання?! Інші народи все ж, попри вибрики глобалізації, пильнують досвіду предків. За тридорога на+ ші заможники купують іспанську ковбасу з м’яса і швейцарський сир із молока. А самі не можемо? Чи не вміємо? У чому річ?!
яким уже більше ста років, кожна з них унікальна єдина в світі, бо колись була вишита, не на про+ даж, а для людини. Адже всі люди унікальні. Музей Галини Яцентюк роз+ ташований в її садибі, де завжди можна зупинитися й не просто пожити серед гірських краєвидів, а відчути гуцульське життя, яке триває і в ХХІ сторіччі, відчути йна рівні побуту, й на рівні високої поезії, бо Карпати колись сфор+ мували певний тип культури, тип людей, який виявився настільки сильним і міцним, що і зараз дає можливість гуцулам будувати са+ ме свій світ: справжній, щирий, заради якого можна їхати тисячі кілометрів, бо ніде на світі немає другої Гуцульщини, немає людей, врослих у цю землю, які за склад+ них умов побудували свій уні+ кальний побут, зберегли зв’язок із цією землею, з предками, з власною совістю.
З блокнота письменника · “Смерчі розвитку роду людського без жалю руйнують колишнє, його зміст і сенс”. · S. 11Originalseite ↗ Марія ВЛАД, киянка з Карпат
Яка ж тота полонинка навесні весела Як овечки у ню ідут із кождого села. Як овечки у ню ідут самі біленькії, А за ними вівчарики хлопці молодії. (З гуц. співанки)
Тужу собі в Києві за Карпата+ ми, часто сниться мені, що ходжу полонинами. Багато десятків кі+ лометрів сходили колись мої мо+ лоді ноги високими полонинами. Йдеш плаєм стрімко вверх кілька годин, добре би не перепочивати, бо “сила губиться”, перебороти втому і спрагу, а тоді відкриваєть+ ся “друге дихання” і можна йти хоч як далеко вгору. Це знали в давнину наші гірські предки, цим покеровуються і нинішні турис+ ти. Мій дідо Мирін мав полонину Луковиці, там і хату поклав, і решту будівель. Мама і всі Миро+ нові діти (а було їх 14) виростали на Луковицях. Це були 20+ті роки минулого століття. Яке то було тяжке, але повне цікавих, не+ звичних притрафунків, життя!
Олександр МАТЯШ, Ірина ЗЛОБІНА, м. Харків
Верховина, Гуцульщина, Кар+ пати… Чарівні назви. Небагато в Європі є місць, де збереглися не просто залишки минулого, музей+ ні артефакти, частини незайма+ них ландшафтів, а саме живий дух життя людей, що будували уні+ кальне, єдине історичне буття, своє місце на землі. Звичайно, смерчі розвитку роду людського без жалю руйнують колишнє, йо+ го зміст і сенс, а нащадки сучасно+ го небуття — серця народів, душі людей і зв’язок днів наших із дня+ ми тих, кому ми лише нащадки. А Верховина існує. “Жаб’є — гуцульська столиця” — стоїть в оточенні гір, лісів, далеко від місті великих доріг. Непросте життя мешканців цих величних місць: важко працюють селяни, як і ко+ лись давно, але не вмирає жартів+ лива говірка гуцулів, на свята оживають пісні, щедрівки, ко+ лядки. Є й те, що колись змусило кращих синів цього краю постати проти ворогів рідної землі. Кіль+ ка років тому Космач відстояв свого голову, громада — своє пра+ во. Такі приклади важко знайти в зруйнованій країні, відданій на годування олігархам та їхньому оточенню різнопартійного по+ ходження. Чому збереглася Верховина, її мешканці, небайдужі до інших людей і власних душ? Завдяки традиціям? Завдяки горам, блис+ кавкам, рікам? Єдина можливість по+справ+ жньому зрозуміти людей — жити з ними їхнім побутом, їхнім жит+
Якими загартованими і відваж+ ними виростали там діти! У сер+ пні може замести снігами — го+ дуй людську і свою худобу чим хочеш, а то до осені затягне мря+ ками, що за крок нічого не видно. Отоді орудують вовки і ведмеді — б’ють маржину (худобу). А кожна штука дорого відшкодовувала+ ся… “Нима на світі бідних країу, лиш є бідні люде, а то тоти шо ни знают ходити і управ’єти єк си належит свої землі, — гласить на+ родний гуцульський календар 1935 р. — Тай ни знают, єк то так повести своє ґаздіуство, аби си уно уплачювало и було жерелом приходу й богацтва. Гірска та ка+ мениста Швеция, Норвеґія дают нам єкнайліпший примір. Швай+ царський верховинец виковав свий маєток на ледах и скалах, а шведский селянин на студених та каменистих земнях дійшоу до та+ кої культури, шо може заустидати найуроженніші земні”. Далі в своїх господарських порадах Гуцульський календар закликає вірити в те “шо и ми из наших гирских маєткіу при заузє+ тій праци та відповідним знанню потрафимо замінити наші чаріуні Карпати у нашу Швайцарию и тони за помічоу других людий через ружні підмоги та сумніуні дарун+ ки, але таки почерез нашу власну працу”. І гуцули вчилися у ріль+ ничих школах, переймали досвіду сусідів, практикували — і вий+ шли на сильних господарів. А газдувати було на чім: понад 30 тисяч кв. км займали вже на той час (близько ста років тому) самі полонини. Там, на вершинах Карпат, гуцули заповзято “зауше вели войну из гирскоу приро+ доу”, для виборення кращого ма+
теріального забезпечення. “Від вікіу горєне займалиси випасом рогової маржини и овец та прєта+ нєм бриндзи и лісовоу роботов. Бо коли уже сама природа пока+ зала нам такі способи будованя, то ми мусимо їх си держєти и їх розвивати та уліпшувати”. Мені особливо імпонує, що ті Гуцульські календарі, багаті на практичні поради, уміли підтри+ мувати і заохочувати селян до прогресу: “Наш гуцул добре зна+ єтци на випасі маржини и овец, тай до того має охіть, и коли тіль+ ко покажетци єму, єкто си має робити, то певно ишє завитит швайцарціу ци шведіу, бо потра+ фит повести своє ґаздіуство на пасовисках и царинках ни гірше вид них”. Далі йдеться про впорядку+ вання права власності, кадастри і що ліс треба шанувати і в ньому цілком інакше господарювати, як на полонинах. У лісах, особливо молодих, зась випасати маржину, а полонину ґазда ділить надвоє: пасовисько і кішницю. Але що то є, ота полонина, що за нею душа тужить? Проф. Во+ лодимир Шухевич, усе життя за+ коханий у Карпати, писав 1900 року: “Полонини — се то рівні, то горбоваті, то хвилюваті обитри вершин високих гір, що від осени до половини мая вкриті снігами, стоять безлюдними дикими пус+ тарями, а скоро тілько літом по+ віють теплі полудневі вітри, топ+ лять ся сніги, гори зашумять ти+ сячами потоків, і ті, передше сні+ гові обшири покриваються гус+ тою, буйною травою.., а за тим закипить на тих обширах житє тисяч овець, коров, коний, а поп+ ри них і тих, що сокотять най+
кальних речей збереглося в при+ ватних музеях гірського краю. Є такий і в сучасній Верховині, в садибі Галини Іванівни Яцентюк. Там зібрані прості речі, речі побу+ ту, речі для свят: весілля, Водо+ хреща тощо. Також зразки ви+ шивки, одягу — ця вишукана простота є рисою гуцульського мистецтва, народної творчості, коли вмілі майстри й люди, що виробляють необхідні речі для власних потреб, не розділені так званою непрохідною стіною, а доповнюють одне одного, будую+ чи великий космос гуцульського мистецтва. Ще музей Галини Іванівни дає унікальну можливість зрозу+ міти, відчути зв’язок кожного предмета з тим світом, у якому він виконував свою функцію, де символізм починається з потре+ би, а потреба виростає зі стосун+ ків людей та матері+природи. Ці символи, речі — частина гуцуль+ ського світогляду, пов’язані з ве+ ликою кількістю пісень, обрядів, розповідей. Берегиня цих скар+ бів, Галина Іванівна Яцентюк, розповість про кожну найдрібні+ шу річ, про давні гуцульські об+ ряди, про значення візерунків на сорочках і рушниках, про те, як ішли дівчата на свято Водохреща, коли вдягали бесаги, що співали. Співають і зараз гуцули на святах. Музей зберігає ці духовні та мате+ ріальні зразки гуцульського жит+ тя саме в динаміці: поруч горнят+ ко, якому понад двісті років, і су+ часна фабрична вишиванка для немовлят, яка, звичайно, дуже відрізняється від тих сорочок,
З блокнота письменника · “Смерчі розвитку роду людського без жалю руйнують колишнє, його зміст і сенс”. · S. 11Originalseite ↗ Der Anfang dieses Textes kann unvollständig sein — mit der Originalseite abgleichen
тям — хоча б трішки, але саме жити. Так колись зробив Гнат Хоткевич, і ми досі маємо театр його імені, книжки, після прочи+ тання яких раптом починаєш ба+ чити у знайомих якісь схожі ри+ си. Але ж ця земля напоїла нат+ хненням і Коцюбинського, і Франка, — щось їй повернули во+ ни. Тепер неможливо бути на Гу+ цульщині й не згадувати про Ма+ річку та Івана, про танець Чу+ гайстра, про пристрасті людські, які не вщухли, а палають вогни+ ками в гуцульських очах… Колись відомий дослідник мистецтва Гуцульщини Дмитро Гоберман писав, що багато уні+
Галина Яцентюк (справа) в садибі+музеї
Арт-калейдоскоп · “Байдужість до Бога призводить до байдужості до всього іншого, призводить до розпаду”. · S. 12Originalseite ↗ Fortsetzung von einer früheren Seite — Seitenausschnitt
інституту, став асистентом про+ фесора І. Селіванова, який вибу+ дував свою програму на високій академічній основі з аналітич+ ним вирішенням композиції і гармонійності колориту. У май+ бутньому Чебикін очолив май+ стерню вільної графіки. Вільної в розумінні свободи мистецько+ го мислення, вільної від шабло+ нів та ідеологічних приписів. Ці настанови художник передав сотням своїх вихованців, випус+ кників Національної академії образотворчого мистецтва і архі+ тектури.
Перед цим він сказав йому: по+ їхали зі мною на Афон, тобі буде цікаво. І він, який народився в Совєтському Союзі, в Ташкенті, куди в 1950+х роках емігрували його батьки, а повернулися на батьківщину, в Грецію, 1975+го, донедавна справді там не бував. Коли побачив, то прикипів до Афону всім своїм єством. Хоча живе він у Салоніках, але час від часу наїжджає туди. У нього там, в одній із келій, своя фотолабора+ торія. Він представник монасти+ ря в Салоніках. Свою роботу оці+ нює скромно: “Я не професіонал, а фотолюбитель”. Як він пояс+ нив, у Греції фотомайстром чи фотохудожником вважають того, хто цим заробляє собі на життя. Для Костаса Асіміса це — ама+ торство, мистецько+художньому рівню якого позаздрять найвідо+ міші професіонали. Може, таїна тут у вірі в Бога, яку богослови трактують як лю+ бов. І стосується це не лише фо+ торобіт Костаса Асіміса. Це відчу+ вається в його почуттях і вияві своєї належності до грецької культури, свого народу. Він, грек, народившись за межами батьків+ щини, там, в Узбекистані, не за+ був мови батьків. Під час відкрит+ тя виставки Костас говорив ро+ сійською, з друзями й земляками — рідною, грецькою. Посол Греції в Україні — рідною, хоча знає й російську. Як можна інакше, як+ що любиш і пишаєшся рідним? Виступали й наші, українські представники: голова Київської міськдержадміністрації О. По+ пов, менш помітний чиновник від культури, клірик Афонського “подворья” в Києві. Говорили во+ ни не своєю, Богом даною їхнім батькам українською, а мовою сусідньої держави. І не грецькою, що можна було б ще розцінити як вияв їхньої високоосвіченості й шанобливого ставлення до гос+ тей. У хорі захоплень було чути і їхнє зачудування виставкою, та так, що не звернули уваги на сло+ ва афонського старця Паїсія Свя+ тогорця: “Байдужість до Бога призводить до байдужості до всього іншого, призводить до розпаду”.
Арт-калейдоскоп · “Байдужість до Бога призводить до байдужості до всього іншого, призводить до розпаду”. · S. 12Originalseite ↗ Два роки тому Андрій Чебикін, який протягом кількох десятиріч працював у галузі станкової та книжкової графіки, подивував усіх прекрасною виставкою станкового живопису, елегантних, виконаних у манері аля-пріма етюдів і завершених пейзажів чорноморського узбережжя та інших міст України. Вони вражали легкістю, мажорністю колориту й розкутістю композиції.
Юрій ІВАНЧЕНКО
А. Чебикін — співавтор під+ ручника “Техніка офорта” (1978), де втілено основні принципи май+ стерні вільної графіки, яку він очолює у Національній академії образотворчого мистецтва й архі+ тектури і утверджує головний принцип у мистецтві: винахідливе поєднання метафоричної мови символів і знаків із пластичними якостями фактури графічних ма+ теріалів (паперу, картону тощо). На згадуваній вище виставці стан+ кових творів 2011 року А. Чебикін, звертаючись до присутніх моло+ дих художників, закликав, перш ніж звертатися до суперсучасних форм самовиявлення, стилів і ма+ нер, насамперед глибоко опанува+ ти академічну школу, навчитися майстерно створювати художні образи за канонами високого пластичного мистецтва, навчити+ ся розуміти форму, композицію, рисунок, колорит, зважаючи на їх+ нє сприйняття сучасною люди+ ною, почасти враженою принада+ ми бездуховності, що її продукує сучасний інформаційний простір. Закликав молодь звертатися до техніки акварелі, яка, можливо, єдина, що може дисциплінувати руку художника, навчити його миттєво схоплювати знайдений у довкіллі мотив і швидко відтвори+ ти його непокірними водяними фарбами на папері. І ось на виставці, що відкри+ лася в НАМ України 17 квітня, Андрій Чебикін, народний ху+ дожник України, академік і пре+ зидент Національної академії мистецтв України, ректор Націо+ нальної академії образотворчого мистецтва і архітектури постав як аквареліст. Доктор мистецтво+ знавства О. Федорук у передмові до виданого з нагоди вернісажу каталогу зауважив надзвичайно цінну для художника, який прой+ шов півстолітній шлях творчості, рису: в акарелях, репрезентова+ них на виставці, Андрій Чебикін продемонстрував “прозору чис+ тоту і легкість, вільний політ дум+ ки, неодмінний у його творчій праці і в графічній техніці… В ак+
варелі він розкрив свою лірично+ емоційну вдачу, постав як віртуоз цієї техніки, що успішно розви+ ває прокладену класиками укра+ їнського малярства дорогу до ху+ дожньої майстерності, невиму+ шену, характерну для його пись+ ма колірну барвистість і дисцип+ ліну композиційного ритму”. Та незмінно дотримуючись “дисципліни композиційного ритму”, А. Чебикін демонструє, як можна при цьому вільно, емо+ ційно й гранично відверто пово+ дитися з вихопленими із виру життя й природи мотивами — зображеннями краєвидів Балак+ лави, Херсонеса, Ай+Петрі, Сіме+ їза, Севастополя, Венеції та Угор+ щини. Його акварелі створюють враження відбитої на папері магії кольору, лінії, а головне — мить спалаху мистецької думки, талан+ ту колориста. Та серед пейзажів Чебикіна є кілька творів, які ілюструють ін+ шу грань його великого таланту — портрети, автопортрет. Особ+ ливо приваблює портрет дружи+ ни — на подив ліричний, одухо+ творений, колористично стрима+ ний, але емоційно насичений. Автопортрет демонструє іншу грань таланту майстра — глибо+ кий психологізм, уміння розкри+ ти вдачу портретованого, показа+ ти, що традиції українського ак+ варельного портрета, започатко+ вані Т. Шевченком, тривають. А. Чебикін 1970 року, по за+ кінченні Київського художнього
Севастополь. Набережна. 2012 р.
Арт-калейдоскоп · “Байдужість до Бога призводить до байдужості до всього іншого, призводить до розпаду”. · S. 12Originalseite ↗ Микола ЦИМБАЛЮК
У Греції всі є На неприступних скелях Хал+ кідонського півострова, що вріза+ ється в Егейське море, на 80 км завдовжки й 22 км (у найширшо+ му місці) розкинулася ця чернеча республіка. Майже півтора тися+ чоліття тому цей півострів віддав у виняткове володіння монахів візантійський імператор Костян+ тин Погонат. Перший монастир — Велика Лавра — був заснова+ ний 963 року. Тепер їх 20. Один із них, Пантелеймонів, вважається руським. Російська Православна Церква називає його тепер не інакше як російським. Насправді тісні стосунки християн Київської Русі історія фіксує ще за часів князя Володи+ мира. Наприкінці Х ст. у монас+ тирі Есфігмен постригся в мона+ хи преподобний Антоній (у миру Антип), засновник Києво+Пе+ черського монастиря. Мощі християнського святого й досі перебувають у лаврській печері в Києві, де він і помер. Він родом із Любеча, що на Чернігівщині. По+ вернувшись зі Святої гори, Анто+ ній став засновником нашого мо+ нашества, яке організовувало своє життя і діяльність згідно з тим+таки афонським статутом, що приніс його в українські землі преподобний. Згодом, на початку ХІ ст. на Афоні з’явився перший монас+ тир, заснований вихідцями з Ки+ ївської землі, названий на честь Богородиці Ксилургу. Ченців там було багато, тому вони змушені були просити в Священного Кі+ ноту (вищого самоврядного орга+ ну) Святої гори надати їм один із великих тамтешніх монастирів. Прохання задовольнили і переда+ ли їм обитель святого Пантелей+ мона, який здавна називали “Ру+ сик”, тобто “Руський”. За часів існування Козацької держави на його території виник винятково український Іллінський скит, йо+ го ще називали козачий чи запо+ різький. Тепер Пантелеймонів+ ська обитель перебуває у віданні Московського патріархату — Ро+ сійської Православної Церкви.
До речі, більше половини, а це понад півсотні його ченців — ук+ раїнці.
Застигла і жива музика віри На представлених фоторобо+ тах можна побачити не лише Пантелеймонів, а й решту афон+ ських монастирів. Стародавні бу+ дівничі уміло використовували рельєф і красу природи для зве+ дення своїх сакрально+чернечих споруд. Переважну більшість із них будували тоді, коли христи+ янський світ і віра повсякчас заз+ навали агресії з боку охоплених жагою влади володарів, особливо під ісламським прапором. Тож ар+ хітектура монастирських споруд більше нагадує фортечні мури з високими оборонними вежами. Зовнішній вигляд монастирів має певні національні риси, бо буду+ вали і добудовували їх, окрім гре+ ків, серби, грузини, представни+ ки інших народів, зрештою, й на+ ші співвітчизники. Грецький фо+ тохудожник Костас Асіміс у кож+ ній роботі зумів віднайти саме той ракурс, який найповніше і най+ привабливіше закарбував красу і неповторність об’єкта. Його світ+ лини можуть скласти серйозну конкуренцію найвідомішим по+ лотнам художників на цю тему. Особливо це помітно в май+ стерності піймати ту миттєвість, глибоко+характерні прояви люд+ ської душі ченця, коли він мо+ литься, працює, просто спогля+
дає цей навко+ лишній світ. Ко+ жен окремий його портрет — це ро+ ман з життя і віри людини. Окрема части+ на робіт Костаса — пейзажі. Зви+ чайно, гори, мо+ ре, екзотична рос+ линність Греції викликають неа+ бияку зацікавле+ ність, а передана майстерно і з вра+ хуванням експо+ зиційних тонко+ щів, світло+тіньо+ вих ефектів і по+ готів. Автор так уміло використо+ вує зображуваний об’єкт, що підно+ сить його до рівня символа. Наприк+ лад, світлина хамерію (у нас, у Карпатах, його називають ще іван+чаєм) — висока рослина з квіточками помаранчевого ко+ льору на прямовисній скелі, яка там зачепилася. Або ромашки, що ростуть на цих горах, де внизу синь морська, а вгорі — небесна. Відкриває і закінчує фотоху+ дожню експозицію частина ар+ хівних робіт невідомих авторів ХІХ ст. з колекції Святої гори. Чорно+білі дагеротипи зафіксу+ вали різні моменти з життя афон+
“Наш Афон” — назва виставки художньої фотографії грецького майстра Костаса АсіC міса, яка відкрилася 18 квітня в Музеї історії Києва. Вона відбувається на прохання і за підтримки голови Київської міськдержадміC ністрації. Понад півсотні світлин, виконаних талановитим фотохудожником, дають не повне, але яскраве уявлення про нинішнє життя насельників Автономної чернечої дерC жави на Святій горі. Тих, хто дав обітницю Божій Матері і відрікся від зовнішнього світу.
ських паломників і ченців — при+ їзд на прощу, роботу в майстер+ нях, на будівництві.
Любов і байдужість — Усі їдуть в Афон за якимсь дивом, — сказав гарною росій+ ською мовою на відкритті вис+ тавки Костас Асіміс, — і вони йо+ го знаходять, бо в генах наших людей православні корені. Для себе він відкрив Афон 1984 року, коли друг, хірург, по+ знайомив Костаса з монахами.
Кіно · “Я взагалі лише для одної душі на світі, більше для нікого”. · S. 13Originalseite ↗ Микола ЦИМБАЛЮК
Перші оцінки — Коли студія “ВІАТЕЛ” зня+ ла перший фільм, — розповідав один із авторів сценарію (разом із Н. Сопіт і Г. Криворучко), гене+ ральний продюсер і режисер+ постановник Василь Вітер, — ми ще не знали, чи нас сприйме пуб+ ліка, чи нас дивитимуться, чи бу+ демо ми потрібні кому+небудь. А Наталка якось каже: я — буко+ винка, і в мене є давня мрія зняти фільм про Ольгу Кобилянську. І назвала його “Гірська орлиця”. Ми почитали сценарій (тоді ще був молодий режисер Арсен Бор+ тник, однокурсник Наталки, Олег Порацький). І коли запитав у них, коли вони хочуть їхати зні+ мати, то мене ошелешили: на+ ступного тижня з Наталкою їде+ мо в Чернівці і зніматимемо. Пи+ таю: вдвох? “А скільки треба?”, — тепер дивувалися вони. Одне слово, почалася звична копітка робота організаційна і над сценарієм. Але підготовле+ ний сценарій пролежав майже сім років. Коли ми торік повер+
нулися до нього, то зрозуміли, що він не постарів, але чогось там бракує. Знову почалася робота над сценарієм. Коли фільм був уже готовий і оголошено, що тут, у червоній залі Будинку кіно від+ будеться його представлення, по+ чалися дзвінки. Від багатьох жур+ налістів посипалися запитання: “Невже Кобилянська така сучас+ на, що ви її знімаєте? А для чого ви її знімаєте? Що там може бути цікавого?”. На ці запитання мусить дати відповідь український глядач. Фільм переглянули не лише того вечора в Будинку кіно, його де+ монструватимуть на 5 каналі з квітня до травня 2013 р., а на ка+ налі “Культура” — в листопаді, в дні святкування ювілею О. Коби+ лянської. Щоб зрозуміти самому, на+ скільки творчість письменниці актуальна і цікава для молодого покоління, Василь Вітер близько п’яти місяців тому, восени, при+ ніс на свій режисерський курс університету театру, кіно і телеба+ чення кілька пізніх оповідань Кобилянської періоду Першої світової війни. Серед них “Юда”, “Лист вояка, засудженого на смерть” і ще одне. І, не називаю+ чи автора, почав читати. — Упродовж тієї години, коли я читав їм ці речі, — зізнався він, — була така зосереджена тиша, а по тому — шалена пауза… Молоді люди взагалі не знали, хто автор — чи то жінка, чи чоловік. Але враження було неймовірне! Творчість Кобилянської —
прекрасний драматургічний ма+ теріал. Чого варті теми “людина і природа”, не кажу вже про про+ блему землі, яка нині, в осучасне+ ному вигляді, вийшла на аван+ сцену суспільно+політичного жит+ тя країни. Тож Кобилянська, по+ за сумнівом, не раптом стала су+ часною. Мені здається, що робо+ та над її творчою спадщиною по+ чалася не сьогодні й закінчиться не завтра. Як робота над екрані+ зацією і інсценізацією її творів не довершена, так само не доверше+
на робота з їхнім фільмом, погод+ жуються автори “Valse Brilliante”. Щодо драми людського життя, в основі якої лежить велике почут+ тя гордої і талановитої жінки, то за нинішніх умов вона видається не менш актуальною, ніж у дні пройдешні.
На світанку… Батько майбутньої письмен+ ниці, Юліан Кобилянський, був секретарем повітового суду, мати, Ольга Вернер, — наполовину німкеня, наполовину полька — жила родиною. Із любові й пова+ ги до чоловіка вивчила україн+ ську мову і прийняла греко+католицьку ві+ ру. В родині було се+ меро дітей. Усім своїм синам батьки дали гарну вищу освіту. Ли+ ше двоє дівчат, Євге+ нія та Ольга, закінчи+ ли чотирирічну почат+ кову школу. У той час вважалося, що жінкам достатньо вміти добре господарювати і знай+ ти гарного жениха. Але Ольга постійно займалася самоосві+ тою. У школах, гімна+ зіях та університеті викладання велося переважно німецькою мовою, тому згодом батько послав Ольгу вчитися української мови приватно. Вона була дівчиною обдаро+ ваною: вчилася музики на слух, гарно співала, брала участь в аматорських виставах, рано почала малювати, багато чи+ тала, захоплювалася філософією, соціологією, любила верхову їзду. Містечко Кімполунг (з ру+ мунської — Довге поле), де роди+ на жила на той час, розкинулося вздовж долини річки Молдови серед високих Східних Карпат. На вакації сюди приїжджала мо+ лодь. Це були діти місцевої інте+ лігенції: Окуневські, Озаркевичі та інші, з якими зналися батьки й дружили брати Ольги. Одного лі+ та до лікаря Окуневського при+ їхала дочка Зося, сюди ж приїхав її двоюрідний брат Євген Озарке+ вич, студент університету. Того літа в нього до безтями, властивій чистим і палким натурам, закоха+ лася Ольга. Перше кохання роз+ краяло її серце. Юнак бачив у ній лиш освічену панну. Повернув+ шись із вакацій в університет, Ге+ ньо (так звали його рідні), не на+ писав їй жодного листа. Це було перше розчарування. Згодом у щоденник за кілька днів до свого 20+річчя Ольга запише: “Краще любити коней, ніж чоловіків фальшивих”.
Незвичайна історія Гарно вихована, зі шляхетни+ ми манерами, що успадкувала від мами та бабці, вона була гордови+ тою і рано почала перейматися жіночими питаннями. Рух еман+ сипації саме тоді в Європі ставав модним. Ольга часто з цього при+ воду сперечалася з чоловіками, але не знаходила підтримки, і це дуже дратувало. Одного дня вона взялася за перо. Перші її літера+ турні твори “Гортенза, або Нарис з життя одної дівчини”, “Воля чи доля?” написані й опубліковані німецькою. Але молодість брала своє. Подруги одна за одною виходять заміж. Її хочуть посватати за Ми+ хайла Павлика. Зося висилає йо+ го фотографію. Познайомившись із Павликом, занотовує: “Я б ні+ коли не вийшла за нього заміж”. Наприкінці 1891 р. родина пере+
бирається до Чернівців. У ма+ ленькому Відні, як досі його на+ зивають, відкривається широкий світ, багатий для спілкування і творчої праці. У цей час вона знайомиться з Осипом Маковеєм, учителем за фахом, який був редактором газе+ ти “Буковина”. Це він написав про неї першу критичну статтю: “Авторка чи не найбільш талано+ вита з усіх наших галицьких і бу+ ковинських авторок”. Він став її першим літературним редакто+ ром. У газетах “Буковина” і “Не+ діля” опублікував Ольжині п’ять творів. О. Кобилянська першою в українській літературі звернулася до буковинських жінок з інтелі+ гентного середовища. Це спону+ кало О. Маковея до своєрідної відповіді — “Емансипація муж+ чин”, де закликав: “Як емансипа+ ція, то емансипуймося всі!”. Через рік після їхнього зна+ йомства О. Маковей видає в “Бу+ ковині” повість “Царівна”. Вони часто зустрічалися, гуляючи вечо+ рами в парку. Симпатія була вза+ ємною: Ольгу заворожила його освіченість, Осипа — її талант. Але їй хотілося більшого, простого і великого людського: “Хотіла вий+ ти заміж, щоб бути щасливою”. Ольга, яка була старшою на 3 ро+ ки, пристрасно покохала його. І коли він на пропозицію І. Франка очолив “Літературно+науковий вісник” і переїхав до Львова, сму+ ток і меланхолія напали на обох. Водному з листів Ольга обіцяла взя+ тися за новелу з щасливим кінцем — “Вальс брильянт”, присвятив+ ши йому… Згодом О. Маковей повер+ неться в Чернівці. Але відповісти їй щирою взаємністю так і не зможе. О. Кобилянська, ця арис+ тократичного виховання, висо+ коосвічена, з європейськими поглядами, горда, але стомлена нерішучістю чоловіка жінка листовно звертається до нього: “Не знаю, як приймете мої слова, звичайно, дів+ чата самі їх не кажуть. Але я не йду звичайною дорогою дівчат… Я можу і “ждати”. Два, і три, і чо+ тири роки. (Я взагалі ли+ ше для одної душі на сві+ ті, більше для нікого)… Чи маєте відвагу розпо+ чати жити так, як я Вам пропоную? Я маю. Але Ви скажіть рішуче слово; я піду за Вами… Мені так дивно, що я се пишу… Майже сама себе не піз+ наю. Ви не сподівалися сего по мені? Я сама не сподівалася сего по со+ бі”. Щодо різниці в ро+ ках додає: “Я їх зітру, тії роки, і вони не стануть нам на заваді. А коли б стали — Боже мій? — то поступіть, як треба…”. Пройшов не один місяць і рік, але відповіді від нього вона не от+ римала. Через три роки 38+річ+ ний Осип Маковей одружиться з 25+річною попівною. Одному Бо+ гу відомо, чи був він щасливим. Помре він на 17 років раніше Ко+ билянської, яка безмежно його кохала і “…ніколи не була щасли+ вою… Любила я свої мрії, гори, небо, засіяне зірками… Усіх тих небагатьох мужчин, котрих лю+ била, я потім нехтувала…”.
Про творців і джерела Успіх “Брильянтового вальсу” багато в чому залежить від бага+ тьох чинників. Не в останню чер+ гу — від героїні. Але особливо хо+ четься відзначити роль ведучої у цій незвичайній історії Наталі Сопіт. Вона зіграла тут просто блискуче. Так буває, напевно, то+ ді, коли автор зживається з геро+ єм свого твору, з його думками, почуттями і руйнує межу “я”— “вона”. Недаремно ж вона вино+ шувала цю ідею стільки років. Усі сцени картини логічно+ композиційно зрежисовані та до+ вершені. Оповідь ведучої про життя і палке кохання цієї неор+ динарної жінки, яка набагато ро+ ків випередила свій час, щирість і палкість думок, почуттів, що пе+ редаються яскраво+короткими уривками з листів, щоденника, спогадів природно і невимушено розгортаються впродовж усієї картини. Усі п’ять частин фільму “Valse Brilliante. Ольга Кобилян+ ська” сюжетно врівноважені. Усе це дає змогу глядачу разом із ге+ роїнею прожити одне яскраве життя. Сергій Гальченко, доктор філо+ логічних наук, так оцінив пре+ м’єру: — Моє враження якнайкра+ ще. Знаючи про творчість Ольги Кобилянської навіть не з акаде+ мічних видань, а з першоджерел, її особистого архіву й архіву Оси+ па Маковея та багатьох класиків літератури, можу належним чи+ ном оцінити зроблене творчим колективом цього фільму. Тут ду+ же вміло дібрана багата наукова джерельна база… Я теж до деякої міри грішу написанням сценарі+ їв, але часто стаю рабом фактів, перебираю у них, але тут вони де+ лікатно вибрали мінімум найці+ кавіших. Чесно кажучи, я пере+ живав, чи зможуть вони за 65 хвилин розкрити таку тему. Вва+ жаю, їм це вдалося, це великий успіх. Звичайно, я міг би назвати 20—30 епізодів, які можна було б дописати, нафантазувати, доду+ мати, але, вважаю, того матеріа+ лу, що було залучено і показано, — предостатньо.
У листопаді цього року культурна громадськість відзначатиме 150-річний ювілей Ольги Кобилянської, талановитої української письменниці з Буковини, однієї з фундаторок жіночого руху в Україні. Щодо історії, про яку піде мова, то почалася вона понад сто років тому, і тільки торік студія “ВІАТЕЛ” розпочала роботу над її екранізацією. А вже 18 квітня з нагоди ювілею і за сприяння Земляцтва буковинців м. Києва “Буковина” в столичному Будинку кіно відбулася прем’єра документального фільму з серіалу “Гра долі” “Valse Brilliante. Ольга Кобилянська”.
Співавтор і ведуча Наталя Сопіт з оригіналом щоденника О. Кобилянської
Перед прем’єрою фільму “Valse Brillіante. Ольга Кобилянська” в Будинку кіно. Біля мікрофона режисер+постановник, генеральний продюсер Василь Вітер
Чернівці. Літературно+меморіальний музей О. Кобилянської. Василь Вітер із портретом героїні фільму
Абетка відомих імен · “Чим переважно страждають наші книжки — то це тим, що там відсутні образи”. · S. 14Originalseite ↗ Fortsetzung von einer früheren Seite — Seitenausschnitt
увагу на “картинки”… Вважаю своїм улюбленим художником німця Вернера Клемке, нині по+ кійного. На його творчості я, по суті, формувався. Саме він і є ху+ дожником ОБРАЗУ. Люди чи зві+ рі у його баченні — це саме харак+ тери, образи, які запам’ятовують+ ся. — Якось Ви назвали себе зооху% дожником. І справді, Ваші образи звірів надзвичайно характерні, по% чинаючи від того самого класично% го зайчика на снігу. Всі Ваші тва% ринки, як хтось влучно визначив, — “українські архетипи звірів”. Ваш Зайчик — це безоборонність,
беззахисність, душевна просто% та… Натомість диснеївські, до прикладу, образи — як на мене, аг% ресивні, хижі. До речі, чи знаєте американського художника Вол% тона Фокса, який малює величезні акварелі з тваринами, що відтво% рюють життя людей? — Ні, не знаю. — Ви нарікали на те, що в ук% раїнських книжках для дітей, саме в ілюструванні зокрема наших ка% зок чи літер алфавіту неприпус% тимі образи бородатих дідів у ко% соворотках і ведмедів у лаптях. Що робити? — Це такий видавничий хід — взяти авторське право на готову книжку, надрукувати її поганою українською мовою з готовими ілюстраціями. Так економ+ лять на художниках. — … і псують не тільки смак наших дітей, а й світо% сприйняття. Питання: чи треба купувати такі книж% ки? Перейдімо до іншої Вашої творчої іпостасі — художни% ка, який малює марки. Нещо% давно стало відомо, що Ваш поштовий блок “Українське подвір’я” здобув перемогу в номінації “Найкращий друк” у 11%му щорічному китайсько% му конкурсі%опитуванні на найкрасивішу іноземну марку в світі. Вона побудована як єдність своєрідних пазлів. — Із марками в мене — ціла історія. Колись моя марка до Олімпійських ігор в
Абетка відомих імен · “Чим переважно страждають наші книжки — то це тим, що там відсутні образи”. · S. 14Originalseite ↗ Разом із київськими школяриками — трапилася така нагода — я взяла участь у майстер-класі, який провів для них, учасників “Тижня дитячої книжки”, у Національному музеї літератури України Кость Лавро. Ми малювали услід за художником Зайчика, Котика, Поросятко і Мишку. Свої успіхи я б оцінила на “четвірку” з мінусом… Отож після уроку малювання почалася наша розмова зі знаним митцем, котрий, як виявилося, збирається постати в новій іпостасі. Про це — далі.
— Ваші мрії, пане Костю, пос% тупово збуваються. Хотіли нама% лювати ілюстрації до “Вечорів на хуторі біля Диканьки” — і нама% лювали! Мріяли мати власний бу% динок для родини — добудовуєте. Але дещо, те, що мало залежить від Вас — досі чекає на втілення. Тобто — зняти гарний історичний фільм із “західними” спецефекта% ми та притаманною українському класичному кіно образністю. А ще мрієте створити (як дизайнер) су% то український автомобіль “Оль% вія”. Також давно задумали про% ілюструвати кілька книжок без персонажів. Як Ви це конкретно бачите? — Так, є така манія+ мрія. Це означає — на+ малювати всі допоміжні можливі елементи, але не героїв книги. Поки що моя задумка навіть Малковичу не підхо+ дить, тому виношую її далі… Кільком видав+ ництвам пропонував, але ніхто не зацікавле+ ний. Наприклад, є відо+ мий персонаж казки “Фарбований лис”. Хо+ тілось би не малювати самого Лиса, а те, як са+ ме він спостерігає події довкола себе. Це ж зовсім інша оптика, інше бачення. — Іван Малкович, Ви казали, дуже любить деталізовані зобра% ження. Мовляв, щоб дітям було що роздивлятися в ілюстраціях. — На Заході нині фактично не існує такого підходу до ілюстру+ вання дитячої книжки. Хіба що цим перейняті російські худож+ ники, які працюють за кордоном. Я щойно повернувся з Америки йне минав там книгарень. Пере+ свідчився: щодо ілюстрацій дитя+ чої книжки, зображення зведено фактично до знаку. — А хіба це однозначно добре? — Не знаю, чи це добре, чи погано, але вважаю, що мають бути ілюстрації й такого плану, й іншого. — Може, наша любов до дета% лізації — певна мітка нашої мен% тальності? — Нині з’явилося чимало гар+ них художників в Україні. Але чим переважно страждають наші книжки — то це тим, що там від+ сутні ОБРАЗИ. Котик — коти+ ком, лис — лисом, а де ж внут+ рішня суть того чи того героя, йо+ го характер? — Згодна з Вами. А хто саме справив на Вас у дитинстві особ% ливе враження як дитячий худож% ник? — Щиро кажучи, особливу увагу на дитячу ілюстрацію звер+ нув уже тоді, коли працював ху+ дожником у журналі “Барвінок”. Тобто в дитинстві мало звертав
Афінах 2004 року отримала сріб+ ну медаль у рамках Олімпіади. Нагородження відбувалося в Сін+ гапурі. Але оскільки всі права на+ лежать “Марці України”, мене там не було. Мало того, про ме+ даль я дізнався випадково і з за+ пізненням. Так само з “Україн+ ським подвір’ям”: ніхто з керів+ ництва “Марки України” мене не те що не привітав, а навіть не по+ відомив про перемогу. — Звичайна, на жаль, історія! Ви тривалий час співпрацюєте з іноземними видавництвами, зок% рема з Bayard Press. Що скажете про цей досвід роботи? — Так, свого часу у Швейцарії вийшли дві книжки, а з францу+ зами у згаданому видавництві працював 15 років. Вони вико+ ристовують художників з усього світу: з Японії, США тощо. Досі здійснюють переви+ дання моїх робіт. — Ще одна Ваша іпос% тась — художник%стінопи% сець, тобто монумента% ліст. Це вже зовсім інше, ніж робота з папером і фар% бами. У Київському театрі ляльок розписані Вами стіни — найбільші. Ви, певно, ро% били ескіз, а вже інші власне розмальовували? — Ні, все робив сам. Там є стіна на четвертому поверсі — 24х6,5 метра. Жоден монументаліст, — із тих, які там працювали, не взявся. Я розпитав, як це робить+ ся, та й зробив. — А в своєму будинку теж сті% ни розмальовуватимете? — Ви ж знаєте, що швець ли+ шається без чобіт… — На престижній виставці ди% тячих художників у Болоньї Ви увійшли до десятки кращих худож% ників%ілюстраторів дитячої кни% ги. Чи почуваєтеся цілком реалізо% ваним? — Саме зараз я небагато кни+ жок ілюструю. Зайнявся живопи+ сом, готую під кінець року персо+ нальну виставку. Вже понад рік я малюю в зовсім іншому ключі, ніж ілюстрації. — Невже дитяча книжка ві% дійшла на другий план?
— Хочеться випробувати себе в новій іпостасі. — Книжка для дітей Вас году% вала. Як же тепер, на що розрахо% вуєте? — Давно хотів мати свою май+ стерню і ось нарешті збудував її, безпосередньо біля будинку. Я перейшов на зовсім інші фарби, які мають запах і розлітаються скрізь, заляпують сті+ ни. І ось тепер працю+ ватиму в майстерні, де писатиму “дорослі” полотна. Виставлю за свої роботи американ+ ські ціни. Нещодавно побував у США й зро+ зумів багато чого. — А що Ви там ро% били, якщо не секрет? — Працював. Мене запросили оформити в українському стилі на Мангеттені, в центрі Нью+Йорка, ресторан+ корчму “Тарас Буль+ ба”. Його власник — українець. Має мережу із 16 корчем у Москві, у Києві є одна, а тепер ось і в Америці. — Отже, ще одна Ваша іпостась — художник%ди% зайнер. Питання майже філософ% ське: які негативні риси характеру обернули собі на користь? — Я занадто добрий, а є така думка серед людей, що це — нега+ тивна риса. Навіть у став+ ленні до будівельників, які чимало крові попи+ ли… Неагресивний я, надто терплячий. Але, щоправда, коли вже дуже допекти, тоді — вибачай+ те… Я в рік Бика народив+ ся, і коли мене дістають, можу розійтися. Але це — надзвичайно рідко. І в моїх образах тваринок, мабуть, відобразилася доброта. — Але — не беззахис% ність! — Можу легко встря+ ти в бійку, коли бачу, що треба когось захистити. Свого часу займався ка+ рате. А в армії служив в
Довідка. Кость Лавро — український книжковий гра& фік, відомий оформленням книг видавництва А&БА&БА& ГА&ЛА&МА&ГА. Закінчив Рес& публіканську художню школу та факультет художнього оформлення книги Української академії друкарства. Член Спілки художників України. Лауреат Національної премії України ім. Тараса Шевченка — як перший художник&ілюс& тратор дитячих казок. Робо& ти Костя Лавра неодноразово входили до каталогів виста& вок дитячої книги в Болоньї, Братиславі тощо. Ілюстрації до книжки “Ніч перед Різ& двом” здобули кілька найвищих книжкових нагород, серед яких — титул “Найкраща дитяча книга 2007 року” на Всеукраїн& ському конкурсі “Книга року” та диплом І ступеня за пере& могу у конкурсі “Искусство книги” (Росія, 2007).
оперативному полку по боротьбі з диверсіями. Бігав по 40 км щод+ ня… — А нині як підтримуєте фі% зичну форму? — Нічого спеціального. Вис+ тоюю по дванадцять годин на но+ гах — це добра робота. Малюю тільки стоячи. — Без чого могли б цілковито обійтися, коли говорити про ма% теріальне?
— Без автомобіля, без дорого+ цінностей, без хутра. — Як би узагальнили зв’язок між рідною мовою і малюванням? — Для мене — це все. Це моє життя. — Ніколи не відчували диском% форту, що скрізь спілкуєтеся рід% ною мовою? — Ніколи. Хіба з тими, хто зовсім не тямить українською, змушений розмовляти по+росій+ ськи. А де потрібно — бодай кіль+ ка слів англійською. До речі. У Вікіпедії, де йдеться про мережу “Корчма “Тарас Бульба”, написно, що “Внутрен9 нее убранство создавал заслужен9 ный художник Украины, лауреат премии им. Леси Украинки и Т. Г. Шевченко Константин Лавров”. Негайно виправити! Кость Лавро — аж ніяк не Костянтин Лавров, це очевидно!
Спілкувалася Людмила ТАРАН
15 Дитяча сторінка “Розкажу я диво дивне, що було зі мною”. · S. 15Originalseite ↗ Дмитро КАРАЦЮБА 4-В клас Сашко і ластівка Одного разу хлопчик Сашко йшов додому через поле і побачив Ластівку. — Мила Ластівко, про що ти співаєш? — запитав він. — Про квітучу весну, — відповіла вона. — А коли ти ще співаєш? — запитав хлопчик. — Коли пташенята мої з яєць вилуплюються! — відповіла вона. — Коли радію! Із того часу хлопчик завжди прислухався до птахів. А мама й тато раділи, що в них такий гарний син!
Валерія СЕМЕНІХІНА, 2-В клас, 2009—2010 н. р. Казка про веселу горошину Жили горошинки в стручку гороху. Було їм там тісно, але весело. Вони постійно штовхалися, лоскотали одна одну. Якось після солодкого сну всі горошинки одночасно потягнулися, і їхній дім-стручок луснув. Одна сестричка-горошинка впала на суху неродючу землю і так лишилася лежати. Аж до дощу. А найвеселіша горошинка вистрибнула зі стручка й потрапила у вологу земельку. Сонечко пригрівало її, дощик напував. Одного дня горошинка відчула, що в ній народжується нове життя. Вона зраділа і в цю мить піднялася стебельцем з-під землі. Горошинка простягнула до сонечка ручки-листочки, прикрасилася кучериками й білими квіточками. Пізніше на їхньому місці з’явилися хатки-стручки. Життя тривало!
Катерина КІЦКАЙ, 3-В клас, 2010—2011 н. р. Жовта казка Було жовте сонце! І воно світило жовтим сяйвом. Був жовтий місточок через річку і жовтий дім. І було жовте кошеня. Воно бігало повз жовті нарциси і тюльпани, які цвіли біля будинку. І так було щодня. Кошеня бігало через місточок і назад. А коли день закінчувався, був жовтий захід сонця. Одного ранку кошеня прокинулося і побачило у віконечку жовте, дуже яскраве світло сонця. Але вставати зовсім не хотілося. Тому кошеня розфарбувало вікно в чорний колір. Так воно проспало до обіду. Але після обіду кошеня зрозуміло свою помилку. Воно витерло ганчіркою темний колір і перефарбувало в білий. Та кошеня побачило, що й так не гарно. Тому воно просто витерло ганчіркою фарбу. Кошеня зрозуміло, що немає нічого кращого за денне сонечко, що зазирає у вікно.
Поліна ГОРТОВЛЮК, 2-Б клас, 2010—2011 н. р. Місяць та птахи Далеко-далеко за лісами, за широкими морями було собі містечко, але не звичайне, бов ньому жили тільки птахи. Там завжди панувала ніч. Та через це був дар у цього міста. Щоразу місяць із пернатими розмовляв про те, про се, це дуже радувало мешканців міста. Та одного разу молодий горобчик захотів подивитися зблизька на місяць. Мати відмовляла його й казала, що він іще малий. Та все дарма, горобчик наполягав на своєму. — Ну добре, — сказала мати, — лети, але знай, якщо комусь хочеться порозмовляти з місяцем, то треба подарувати йому подарунок.
Полетів горобчик у ліс шукати подарунок. Там він знайшов місячну квітку і полетів до місяця. Місяць дуже зрадів, коли побачив такий чудовий подарунок. Вони поспілкувалися, а насамкінець місяць порадив пташці: — Щоб не летіти через темряву, просто злітай угору та й угору.
Гліб АРУТЮНОВ, 2-А клас, 2010—2011 н. р. Жаднючка Жила собі на світі маленька дівчинка. Звали її Іринка. Вона була дуже розумна та гарненька. Якось матуся купила їй багато цукерок. Іринка взяла їх із собою на ігровий майданчик. Прийшла і почала ласувати ними. Діти теж захотіли скуштувати, але вона ні з ким не поділилася. Дітки назвали її “жаднючкою” і вирішили провчити дівчинку. Домовилися, що наступного разу принесуть апельсини і з нею також не поділяться. Так і вчинили. Принесли апельсини та почали їсти, а вони такі смачні, гарно пахнуть, соковиті. Іринка не витримала і попросила пригостити її, але дітки відмовили дівчинці. Вона дуже засмутилася. Іде по дорозі, плаче, а назустріч їй їжачок: — Чому плачеш, дівчинко? — запитав він. Розповіла вона, як усе сталося. Шкода йому стало дівчинку. — Не плач, — сказав він. — Краще піди в садочок, нарви яблучок і пригости діточок. Вони тобі пробачать. Послухала його Іринка, так і зробила. Наступного ранку зібрала в кошик яблучка, грушки та ще й узяла бубличків в’язку. Пішла на майданчик. Там пригостила всіх діток і дорослих. Всі були їй дуже вдячні. І відтоді діти перестали називати дівчинку “жаднючкою”. Із того часу Іринка завжди ділилася з дітками ласощами й іграшками.
Єлизавета ОСТАПЕНКО, 3-Б клас, 2011—2012 н. р. Врятував сонечко Одного разу Іванко повертався додому й потрапив у грозу. Та, на щастя, він побачив дерево й сховався під ним. Біля дерева була велетенська калюжа, у якій пливло маленьке безпорадне сонечко! Іванко побачив комашку і пожалів її: поклав у кишеню, щоб у бідолахи висохли крильця! Пішов додому з комашкою. Удома розповів про пригоду мамі. І попросив залишити сонечко в будинку. Але неня сказала: — Синку, якщо ми цю комашку залишимо на два, три, чотири або п’ять днів, то вона в нас може не вижити! — А чому вона може не вижити?!
Маргарита Джафарова, 4-Б клас
— Уяви, що сонечко — це ти, і тебе хтось забрав на декілька днів від сім’ї: мами, тата, сестри, братика, бабусі, дідуся, тітки, дядька. Скажи, тобі сподобалося б? — Звичайно ж, ні! Хлопець усе зрозумів і відпустив комашку. Але сонечко зрозуміло, що Іванко врятував йому життя. І захотіло допомогти учневі. Коли той сидів над завданням про опис комахи, сонечко підлетіло до нього й допомогло!
Оксана СУХОДОЛЬСЬКА, 2-А клас, 2010—2011 н. р. Казка про Єдинорога та дракона, або Як з’явились єдинороги Жив собі кінь. Одного разу він захотів погуляти в лісі. Коли він прийшов до лісу, то побачив, що половина дерев там вигоріла, а під кущем хтось дуже тяжко зітхає. Кінь обережно зазирнув під кущ і побачив маленьку лісову фею. — Що трапилось? — стривожено спитав кінь. І маленька фея розповіла, як щодня з-за гори прилітає жахливий дракон, спалює дерева та краде маленьких звірів. — А як же можна його подолати? — запитав кінь. І тоді фея сказала, що дракона можна перемогти, якщо вколоти його в найнезахищеніше місце на животі. Кінь попрохав прилагодити йому на голову велику колючку дикого аґрусу. І в цей час почувся страшний шум. Це летів дракон. Із його пащі виривалося полум’я, яке спалювало все навколо, гинули тварини. І коли дракон почав опускатися донизу, кінь сильно відштовхнувся від землі і злетів так високо вгору, що зміг уколоти колючкою дракона. Той упав і більше не підіймався. Звірі почали дякувати коневі, а маленька фея пообіцяла, що в нього виросте справжній ріг на голові, і він зможе захистити себе, своїх рідних, друзів. Так з’явилися в природі єдинороги.
Ганна ЄФИМЕНКО, 3-А клас, 2011—2012 н. р. Казка про принцесу Пасхальне та її залицяльників Розділ І. Пихата принцеса В одному королівстві жив цар і мав дочку — принцесу на ім’я Пасхальне. До неї сваталося багато наречених, а принцеса тільки те й робила, що дивилася в люстерко. До короля прибіг служник і сказав, що до королівни йдуть три останні наречені: Левеня, Вовченя і Кроленя.
Розділ II. Насміхання над нареченими Першим увійшло Левеня. Воно стало на задні лапки і віддало честь принцесі. Принцеса сказала: — У тебе грива розпатлана! Як тобі не соромно?! Цар звірів називається! — і зареготала. — Кличте сюди другого! — віддав наказ король.
Віктор Іост, 4-Б клас
І зайшло Вовченя. Воно вклонилося принцесі. — А чому в тебе такі гострі зуби? Вовчисько! Лихий сіроманець! Ану геть! — Давайте сюди третього! — наказав король. Увійшло Кроленя. Тоді засурмили сурми, бо це був останній наречений. А принцеса сказала: — Таке мале! Та ще й довговухе, а зібралося зі мною одружитись! Я йому не рівня!!! А Кроленя сказало: — У мене є царство. Хочеш стати принцесою в ньому? До того ж я тобі пасую! Ось послухай: Пасхальне Кроленя! Принцеса звеліла: — Ану геть!
Розділ III. Прихід яйця — Дочко!!! Я цього не можу більше терпіти!!! Ти одружишся з першим, хто тобі трапиться! — сказав цар. — Ні! — відрубала вона. Зранку по дорозі йшло Яйце. Слуги вийшли до нього та й питають: — Як тебе звати? — Яйце. — О, ти якраз до пари принцесі Пасхальне! Вони прийшли до палацу й сказали королю: — Ми йшли по вулиці й зустріли Яйце. Воно якраз до пари — Пасхальне! Король сказав: — Кличте священика! Хай він одружить мою дочку з Яйцем. Священик прийшов. Він одружив Пасхальне з Яйцем. Яйце повів Пасхальне до своєї хати.
Розділ IV. Завдання яйця Яйце прийшло з Пасхальне до своєї хатки та й каже: — Скоро Великдень! Дружино! Вари яйця! Я поки що піду. Пасхальне взяла одне яйце і кинула його в окріп. На її палець бризнуло. Вона залементувала: — А-а-а-а-а-а-а-а-а-а! Яйце повернулось і саме доварило яйця. — Дружино! Пофарбуй яйця! Пасхальне фарбувала-фарбувала, і руки в неї замастились. — Ой, у мене руки липкі й брудні! Ой! Яйце повернулося і дофарбувало яйця. — Печи паску! Негайно! — сказало Яйце. Пасхальне почала пекти паску, обпекла руку. — Ой! Ай! Ой! Ай! Яйце повернулось і допекло паску. Воно звеліло: — Дружино! Посвяти пасхальний кошик! Пасхальне вийшла з кошиком в самотню дорогу. І голосно почала жалкувати, що не одружилась з Кроленям, бо це було його королівство. Яйце почуло ці жалкування і наздогнало Пасхальне.
Розділ V. Хто ж насправді Яйце? Потім Яйце сказало: — Я і є Кроленя. Це я тебе так провчило, тому що ти відігнала й осоромила мене перед усіма. — Давай справимо весілля! — сказала Пасхальне. І вони справили пишний бенкет. На ньому були король і королева, раділи щастю своєї дочки. І жили молодята довго і щасливо.
Олеся КОРШУН, 2-А клас, 2011—2012 н. р. Безкінечні казочки Жило собі порося І дружило з лосеням. Порося маленьке, Порося чистеньке. Гарне, гарне порося — От і казочка уся.
Жив собі горобець. Часто він клював хлібець. А коли він з’їв весь хліб, То поспати трішки ліг. Горобець-молодець — От і казці кінець.
Море на горі Я була у горах, А у горах — синє море, А у морі підводні гори. А на підводних горах — Гарна мушля є. На гітарі рибка грає — Мушлю звеселяє.
Дивна країна Розкажу я диво дивне, що було зі мною, Я була в країні, повній шоколаду! Там ніде не було ладу. Цілий день ллє дощ з какао. З водопаду глазур ллється. А льодяники — дерева. А на них висять цукерки, пряники і пиріжки. Усі будівлі шоколадні! А батути — це торти! Цукор — це пісок! Хочете вірте, хочете ні! Краще спробуйте самі!
Подія року · “Це розмаїття сучасних за духом і майстерно втілених ініціатив Благодійного фонду імені поета та його голови”. 16 · S. 16Originalseite ↗ Fortsetzung von einer früheren Seite — Seitenausschnitt
панович виступив режисером, сценаристом, актором або й одразу у кількох іпостасях, демонструвалися з10 до 30 квітня у столичному “Мегаплексі”. Один із найвідоміших учнів Олександра Довженка Вінграновський мав невичерпний кінематографічний потенціал, але йому не дали його розкрити до кінця — у 70-х він залишив кінематограф на 10 років, і повернувся до кінотворчості для того, аби зняти документальні фільми про свого вчителя й друга та про козацькі столиці України, — визвольно-козацька тема була його мрією. Роман про Северина Наливайка, які втілення образу головного героя, могла б зняти і зіграти лише одна людина — Микола Вінграновський. Але — не судилося. “Місяць Миколи Вінграновського” мав ще й дуже теплі, “домашні” прояви: це проекти “На каву з Вінграновським” — у мережі кав’ярень “кофе Хауз” кожен відвідувач міг придбати і чашку кави, і вірші поета, та ініціатива, за якою кожен користувач соціальної мережі Facebook міг надіслати своє фото з творами Миколи Вінграновського та, зібравши певну кількість позначок “подобається”, отримати у подарунок набір листівок із вибраними віршами поета. Цікаво, що у проекті взяли участь представники всіх вікових категорій, різних національностей, із різних країн світу. До речі, понад 90 % учасників акції — молодь. Найулюбленішим поетом Миколи Вінграновського був Тарас Шевченко. Думаю, що у рік 200-річчя Кобзаря 79-річний Вінграновський (“може бути, що мене не буде…” — хто міг подумати, що він не доживе до свого бодай 80-річчя?!) порадив би своєму улюбленому синові Андрієві здійснити гоноровий і дуже український проект “2014. Березень Тараса Шевченка”. І люди б його підтримали! З вдячністю.
Любов ГОЛОТА, за матеріалами Благодійного фонду імені Миколи Вінграновського
Подія року · “Це розмаїття сучасних за духом і майстерно втілених ініціатив Благодійного фонду імені поета та його голови”. 16 · S. 16Originalseite ↗ “Вінграновський повсюди” — це не лише мотто зіркового фотота відеопроекту, а й безкоштовний ретроспективний показ кращих фільмів режисера та актора у київському кінотеатрі “Мегаплекс”, всеукраїнський конкурс шкіл на найвиразніше декламування школяриками його поезій, музичні композиції на вірші поета, створені відомими гуртами та виконавцями. Віднині любовна лірика Вінграновського звучатиме у виконанні рок-гурту О. TOR- VALD, “Ріапобой” співатиме “Я сів не в той літак”, Олександр Пономарьов та “Tomato Jaws” виконали дитячі вірші “Розкажу тобі я ще й про те…” та “Що робить сонце уночі”, мама й дочка Матвієнки озвучили “Величальну колискову”, а гурт “Ді. Ор” — сповнений символів вірш “Тринадцять руж під вікнами цвіло”. Не менш символічно прозвучали й рядки “Може бути, що мене не буде…” у виконанні групи “Крихітка”. Цілком можливо, що вокалісти Євген Галич, Ната Жижченко, Дмитро Шуров, Едуард Приступа ще не раз шукатимуть натхнення в поезіях Миколи Вінграновського. А золоті голоси Олександра Пономарьова, Ніни та Тоні Матвієнків наче створені для того, аби лунати в райських садах лірики Поета! На заключному вечорі “Місяця Вінграновського” в “шоколадному” будиночку на Печерську можна було помітити і друзів поета Івана Михайловича Дзюбу та Івана Федоровича Драча, і родину знаменитого динамівця-воротаря Шовковського та телеведучу Василісу Фролову, відомих політиків та артистів. Завдяки сучасному відеопроектові учасники вечора могли поцінувати проникливість поезодекламацій Олександра Пономарьова, Ніни і Тоні Матвієнків, Андрія Хливнюка, Олега Михайлюти, телеведучих Маші Єфросиніної, Юрія Горбунова, Василіси Фролової, Олександра Педана, акторів Остапа Ступки і Володимира Горянського, хореографів Олени Шоптенко і Дмитра Дікусара, гімнастки Лілії Підкопаєвої…
— Навіщо, — запитає читачскептик, — так багато розкручених імен зі світу спорту і шоу-бізнесу залучати у зосереджену тишу поетичної робітні митця? — Для того, — відповім, — щоб не припала поезія Вінграновського музейними порохами. Щоб
Фото Анни Базими її живе, пульсуюче пристрастями слово озвалося голосами тих, до кого прислухається молодь. Щоб сьогоднішні вісімнадцятилітні юнаки і дівчата шукали співзвучності своїм почуттям у слові поетичнім, а не в примітивному російському шансоні…
Діти з 19 міст і селищ України охоче взяли участь у всеукраїнському конкурсі шкіл на найвиразніше прочитання поезій видатного поета-шістдесятника, що почався ще в лютому, а головного переможця визначали користувачі соціальної мережі “ВКонтакті”. Найбільше голосів отримали учні 8-А класу Полтавської школи № 38, учні 5-А класу спеціалізованої школи № 159, вихованці 3 класу “Кияночки” (школа-садок) зі столиці та школярі Сіверськодонецького навчальновиховного комплексу “НаУКМА”. Первомайська школа № 17 імені Миколи Вінграновського надіслала для конкурсу відео та серію ексклюзивних знімків зі шкільного музею поета. Всі інші учасники-школярі теж показали себе яскравими та винахідливими — жаль, що призових місць для них забракло. Конкурс ілюстрацій до поезії М. Вінграновського уже має своє втілення: 17 найкращих робіт відібрано до нової книги видавництва “Фоліо” “Вінграновський. Вибране”. “Берег надії”, “Климко”, “Повість полум’яних літ”, “Тихі береги” — фільми, у яких Микола Сте-
30 квітневих днів 2013 року обізвалися голосами юних і визнаних митців на це щемне сподівання і передбачення знакового талановитого шістдесятника — українського поета, прозаїка, кіноактора, кінорежисера, сценариста. “Місяць Миколи Вінграновського” — це розмаїття сучасних за духом і майстерно втілених ініціатив Благодійного фонду імені поета та його голови — Андрія Вінграновського. Андрій Миколайович зазначив: “Ми поставили за мету заново розкрити Україні багатогранність особистості Миколи Вінграновського, разом згадати талановиту людину, яка творила поза часом”. А ми додамо: поєднати, злити воєдино любов і захоплення тих, хто знав і пам’ятає митця, із зачудуванням і захватом тих, хто його для себе щойно відкрив.
Андрій Вінграновський і Ганна Герман оглядають виставку
ПЕ РЕ Д ПЛАТА—2013 ПЕ РЕ Д ПЛАТА—2 0 1 3 Вартість передплати Вартість передплати (з доставкою і поштовими витратами): (з доставкою і поштовими витратами):
Подія року · “Це розмаїття сучасних за духом і майстерно втілених ініціатив Благодійного фонду імені поета та його голови”. 16 · S. 16Originalseite ↗ Засновник: Всеукраїнське товариство “Просвіта” імені Тараса Шевченка Реєстраційне свідоцтво КВ № 4066 від 02.03.2000 р.
Шеф-редактор Павло МОВЧАН
Головний редактор Любов ГОЛОТА
Редколегія Любов ГОЛОТА (голова), Ярема ГОЯН, Павло МОВЧАН, Олександр ПОНОМАРІВ, Іван ЮЩУК
Заступник головного редактора Євген БУКЕТ 279-39-55
Заступник головного редактора з виробничих питань Наталія СКРИННИК 278-01-30 (тел/факс)
Відповідальний секретар Ірина ШЕВЧУК
Відділ соціальної тематики Петро АНТОНЕНКО 279-49-47
Відділ просвітянської роботи Надія КИР’ЯН 270-55-57
Відділ культури Микола ЦИМБАЛЮК 279-49-47 Відділ коректури Тетяна ЩЕРБАК Ірина СТЕЛЬМАХ 278-63-69 Комп’ютерна верстка Ірина ШЕВЧУК Володимир ЖИГУН 278-63-69 Кореспондент Уляна ВОЛІКОВСЬКА
Інтернет-редактор Олександр ЛИТВИНЕНКО 279-39-55 Черговий редактор Микола ЦИМБАЛЮК
Бухгалтерія 279-41-46
Адреса редакції: вул. Хрещатик, 10-Б, м. Київ, 01001
E-mail: slovo_prosvity@ukr.net http://slovoprosvity.org http://prosvitanews.org.ua
Видрукувано з готових фотоформ у ТОВ “Поліграфцентр” у середу.
Наклад у травні — 21 200
Листування з читачами — тільки на сторінках газети.
Відповідальність за достовірність інформації несуть автори. Редакція залишає за собою право редагування та скорочення текстів. Редакція не завжди поділяє погляди своїх авторів. При використанні наших публікацій посилання на “Слово Просвіти” обов’язкове. І н д е к с г а з е т и “Слово Просвіти” — 30617