Без мови немає нації! · S. 1Originalseite ↗ Фото Георгія Лук’янчука
Український режисер Олег Сенцов — один із 70-ти нинішніх політв’язнів-українців у путінській Росії. Акції протесту на їхню підтримку та з вимогою негайного звільнення Олега Сенцова, який голодує майже два місяці, відбулися нещодавно в столиці та в інших містах України
ДОЛАННЯ РУЇНИ
Без мови немає нації! · S. 1Originalseite ↗ Василь КУЙБІДА, доктор наук з державного управління, професор
Формально історія Російської імперії починає свій відлік від Петра І, коли після остаточного поневолення України і загарбання балтійських територій, він проголосив себе (22 жовтня 1721 року в Троїцькому соборі Петербурга) “імператором всєя Росії” (О. Г. Агеева. Титул “император” и понятие “империя” в России в первой четверти XVIII века. — Мир истории: Российский электронный журнал. — 1999. — № 5: http://www.historia. ru/1999/05/ageyeva.htm). Але це вже було завершенням тривалого історичного процесу формування абсолютистської влади в Росії, а історіософські витоки російського імперіалізму є у “Посланнях ігумена Філофея великому князю Василю Івановичу”, де він проголошує “Москву третім Римом” (А. Л. Гольдберг. Три “послания Филофея” (Опыт текстологического анализа). — Л.: Наука, 1974. — Т. 29. – с. 68— 98: http://odrl.pushkinskijdom.ru/Default. aspx?tabid=2275) З того часу і до сьогодні імперська ідея не лише не затухала, а невпинно розвивалася: її проблиски можна розгледіти і в слов’янофільських інспіраціях, і в більшовицькому тлумаченні світової революції, і в сьогоднішніх різноманітних конструкціях “євразійства” та “русского міра”. З цього широкого комплексу інтерпретацій концепції Російської імперії виокремимо три найважливіші елементи: перший — абсолютистська форма влади з її експансіоністською домінантою; другий — релігійне (ціннісне) її виправдання особливою історичною місією “порятунку світу”, що нібито має здійснити Московська імперія в світовій історії; і третій — “релігійне чи ідеологічне насильство над окупованими народами”. “Два убо Рима падоша, а третій стоїт, а четвертому не биті”. Бо четвертий Рим у цій псевдоесхатологічній концепції символізує кінець світової історії і остаточну перемогу антихриста. (Ширше дивись: Роман Шпорлюк. Імперії та нації (з історичного досвіду України, Росії, Польщі та Білорусі). — Київ, 2000: http://litopys.org.ua/sporl/sh.htm) “Імператор, — наголошує сучасний російський ідеолог Алєксандр Дугін, — фігура есхатологічна від самого початку, перешкоджаюча приходу антихриста. Є імперія — немає антихриста, немає імперії — є антихрист. Імперія — це не просто земна організація життя, це — священна місія, це частина фундаментального екклезіологічного періоду”. (Дугин А. — Интернет-журнал “Православие. ру”: http:// www.pravoslavie.ru/75070.html) У такому способі мислення важливим доказовим моментом істинності месіанської тяглости, яка нібито нерозривно поєднує Москву з первісною християнською місією спасіння світу, є символічне володіння спадком Княжої України — Київською митрополією, що перебувала в безпосередньому духовному єднанні з Константинопольським Патріархом. Починаючи з 1654 року, Московське царство поетапно окупувало Козачу Україну, а з 1686-го — поглинуло Київську митрополію. Правда, порядки, запроваджувані на окупованих територіях, радикально різнилися від усієї попередньої козацької православної традиції (з її культивуванням індивідуальної свободи та гідності), кажучи словами козачого полковника Івана Богуна: москалі принесли до нас звичай “всепоглинаючого рабства”. (Історія русів. — К.: Веселка, 2003: http:// litopys.org.ua/istrus/rusiv3.htm) Власне, те саме, але відштовхуючись від протилежного, стверджує і “євразійська” шовіністична історіографія, наголошуючи, що Російська імперія інституційно виросла не з Київської держави, аз Золотої Орди (Трубецкой Н. С. Наследие Чингисхана. — М.: Эксмо, 2007: http:// avidreaders.ru/book/nasledie-chingishana. html). Подальша трансформація Російської імперії у напрямі абсолютизації державної влади в поєднанні з вибірковим європейським модернізмом привели до постання симбіотичної деспотії, вершиною якої стали так звані релігійні реформи Петра І: радикальна секуляризація Церкви та підпорядкування управління нею світській владі (заміна патріаршого управління на синодальне), фактичне перетворення її на один зі специфічних бюрократичних механізмів держави. В образі Московської імперії, якщо намі далі осмислювати події в руслі запропонованих Філофеєм міфологем, почав смутно проглядатись не стільки Третій, як Четвертий Рим. Для увиразнення цієї думки наведемо один із характерних прикладів управління “богопомазаним” імператором своєю “церквою”. На одному з архієрейських соборів Петро І на остогидле йому виклянчування єпископами нового патріарха розлючено вигукнув: “Ви просите патріарха, ось вам духовний патріарх”, і кинув у їхній бік згорток із Духовним Регламентом (перетворення церкви із патріаршої у синодальну), — а “противомислячим цьому” — грізно глянув на них імператор і, “висмикнувши другою рукою із чохла короткий меч та увігнавши його в стіл”, додав: “Дарую булатний патріархат!” (Нартов А. К. Петр Великий. Воспоминания. Дневниковые записи. Париж— Москва—Нью-Йорк, 1993).
Закінчення на стор. 4
ПРОЕКТ ЗАВЕРШЕНО!
НІ! — УКРАЇНОФОБСЬКИМ ВИДАННЯМ
АРТ-КАЛЕЙДОСКОП
Інформаційний простір · “Націоналізм починається з любові до свого, а шовінізм, фашизм, нацизм, рашизм — з ненависті до чужого”. · S. 2Originalseite ↗ Цей мудрий вислів когось зі східних християн спав мені на думку у зв’язку з розширенням і поглибленням зовнішньої та внутрішньої антиукраїнської маніпулятивної пропаганди і агресії. Кожна мисляча, національно свідома українська Людина відчуває, розуміє зловорожу підступність найрізноманітніших способів, форм і методів інформаційно-психологічної війни, спрямованої на роз’їдання морально-духовної єдності українського суспільства, знищення соборної України як держави. Російські агресори та ідеологи разом з їхніми утриманцями-блудниками в Україні намагаються найгостріше отруйне вістря встромити в серце і душу кожного українця, щоби вбити у ньому переконання україноцентризму, людинолюбності — найчистішого, життєдайного джерела національної ідеї державотворення.
Василь ЛИЗАНЧУК, доктор філологічних наук, заслужений професор Львівського національного університету ім. І. Франка
У газетних і журнальних публікаціях, Фейсбуці і підручнику “Інформаційна безпека України: теорія і практика” роз’яснюю, що державні службовці різних рангів, політики, депутати всіх рад, журналісти покликані працювати задля національно-духовного розвитку і прагматичного соціально-економічного самоствердження нашої держави — так, як це роблять у своїх країнах американці, німці, французи, італійці, поляки та інші, у яких “посилюються національно-орієнтовані тенденції, національний інтерес домінує над будь-якими зовнішніми обставинами” (В. Горбулін). Професіоналізм у будь-якій галузі, навіть найпотужніший, без переконаного українського центризму, національно-громадянської позиції, особливо в нинішніх умовах загарбницької гібридної війни Російської Федерації проти України, створює передумови знищення нашої ідентичності, руйнування відновленої незалежності Української Держави. Для тих, хто отруєний фальшивою імперською комуністичною ідеологією, від якої не відмовилися в Росії, потрібно ще раз наголосити, що україноцентризм ґрунтується на концепції націоналізму, який є філософією буття Нації, її життя, розбудови, а шовінізм, фашизм, нацизм і московський рашизм, який увібрав у себе шовінізм, фашизм, нацизм і комуністичну ідеологію — це філософія поневолення, гноблення інших націй. В основі українського націоналізму — гуманістична національна ідея державотворення, а в основі шовінізму, фашизму, нацизму, рашизму — великодержавницький імперський інтерес. Націоналізм починається з любові до свого, а шовінізм, фашизм, нацизм, рашизм — з ненависті до чужого. Мета націоналізму — свобода своєї нації, а мета шовінізму, фашизму, нацизму, рашизму — поневолення інших націй. Український націоналізм трактує інтернаціоналізм як міжнаціональні взаємини на засадах рівності націй, любові до людей, а шовінізм, фашизм, нацизм, рашизм перетворюють інтернаціоналізм на засіб денаціоналізації народів і підпорядкування їх імперській, великодержавницькій ідеї асиміляції, колонізації. Для українського націоналіста національні ознаки інших народів: мова, культура, традиції, звичаї — усі святині — є об’єктом поваги і пошанування, а для шовініста, фашиста, нациста, рашиста — це те, що потрібно негайно знищити, викорінити і замінити своїм. Саме такою є мета гібридної війни Російської Федерації проти України. Націоналізм породжує подвижників і героїв, а шовінізм, фашизм, нацизм, рашизм — убивць, грабіжників, загарбників, яничарів, холуїв. Проаналізувавши наведені положення, професор Володимир Монастирський дійшов глибокого, правдивого висновку, що націоналізм не має нічого спільного з шовінізмом, фашизмом, нацизмом і рашизмом, оскільки він є генетично визначеним явищем людської природи, а це означає, що він є творінням не стільки людського розуму, скільки Всевишнього, тоді як шовінізм, фашизм, нацизм, рашизм є штучними, хворобливими, маніакальними отруйними плодами. Академік Володимир Горбулін у статті “Вулканічний синдром” (Дзеркало тижня. — 2018. — 15 черв.) наголошує, що “нам потрібні якісні образи майбутнього, нам потрібно сміливіше говорити про те, чого ми хочемо і як діятимемо в усіх критично важливих для України питаннях. При цьому намагатися виходити не з традиційного сприйняття будь-яких подій у світі в парадигмі “україноцентричності”, а з чесної і об’єктивної оцінки реальності”. Безперечно, сприйняття всього, що відбувається у світі та в Україні, має ґрунтуватися на глибокому аналізі, чесній і об’єктивній оцінці реальності. Сутність україноцентризму якраз полягає в утвердженні людиноцентризму, тобто людяності, культури краси, добра, радості, глибокого порозуміння і взаємоповаги між національними групами різних народів і українською титульною нацією. “Особи, які належать до національних меншин, зобов’язані інтегруватися у найширше суспільство через належне володіння державною мовою”, — зазначено в Гаазьких рекомендаціях щодо прав національних меншин на освіту. “Європейська Хартія регіональних або міноритарних мов” якраз у контексті україноцентризму і людиноцентризму в органічній єдності обумовлює права і обов’язки національних меншин, які, зберігаючи і розвиваючи свою ідентичність, зобов’язані через глибоке знання мови, історії титульної нації створювати умови для потенційної реалізації своїх інтелектуальних і фізичних можливостей в українському суспільстві та сумлінно працювати задля зміцнення соборної, незалежної, соціально справедливої Української Держави. Важливо також розуміти, що патріотом України робить не кров, а усвідомлення, що людина — частка своєї Батьківщини і від її моральності, духовності, честі залежить гідність, честь України. Той, хто губить на життєвій дорозі українські національні й загальнолюдські морально-духовні почуття, цінності рано чи пізно служить злу, космополітичним викрутасам, допомагає хитрому дияволу забалакувати сумління і під гаслами правди входити в душу, в якій улеслива усмішка перетворюється на злоякісну пухлину нігілізму, зловорожості до українськості, до української землі. Така ситуація в українському суспільстві, особливо в умовах російської гібридної війни проти України, надто небезпечна, бо постмодернізм, посттоталітаризм, постколоніалізм, постгуманізм породили постправду і пост-етику. Богослов, доктор Мирослав Татарин з університету святого Єроніма (Канада) наголосив, що світ постправди відкрив поле, на якому маніпулюють міфами. На такому інформаційному полі населення вірить у неіснуючі загрози й недоведені факти, себто вірить у неправду, представлену таким авторитетом як “Правда”. Сила маніпулятивної пропаганди, дезінформації, популізму, постправди така підступна і вагома, що її важко виправляти. Постправду, тобто майстерно сконструйовану неправду потужно використовують російські політики та ЗМІ, що дуже заплутує, і люди не те що не знаходять правду, а навпаки — різко відхиляються від правди, оскільки беруть до уваги цілковиту брехню (М. Маринович), яка, на жаль, пронизує українське суспільство, а також Європу й Америку. На мою думку, зараз у Вашій пам’яті, шановний читачу, зринають назви телевізійних і радіоканалів, газетні публікації, виступи депутатів, політиків, журналістів, громадських діячів, слова яких роздуваються антиукраїнською горою, яку, безперечно, потрібно розгорнути, а на її місці засівати зерно Доброчесності, щоби утверджувалися традиції українського духовного мислення, які сповідував і проповідував Григорій Сковорода. Григорій Сковорода вважав, що люди діляться на 2 категорії: людина вибрана, духовна і людина юрби. Він бачив людину вибрану незалежно від того, до якого суспільного прошарку вона належить. Людиною вибраною міг бути селянин, ремісник, шляхтич, міг бути і вельможа, і гетьман, і будь-хто, тільки за певних умов іза певної душевної організації. Людиною юрби є тільки така людина, яка духовно непросвічена, яка фактично живе тільки задля споживання матеріальних благ, і яка фактично, як-то кажуть, якось працює для того, щоб їсти, а їсть для того, щоб якось працювати. Вищих духовних завдань така людина перед собою не ставить. Таким чином, людиною юрби може бути і гетьман, і вельможа, і шляхтич, і ремісник, і міщанин, і селянин — так само, як і людина вибрана. Тобто Сковорода цілком відкидав класовий розподіл людей. Він розділяв людей на тих, які ведуть достойне життя, і тих, які кидаються за примарами світу, і в цій гонитві гублять людське, уподібнюючись людині, яка є на межі тварини. Отже, думки Григорія Сковороди є надзвичайно важливим методичним підґрунтям стосовно аналізу й оцінки складових структури нинішнього українського суспільства, в якому є люди високих моральних, духовних якостей і чимало людей юрби. Щоби люди юрби, до яких належать корупціонери, брехуни та інші блудники, які є на всіх щаблях державної драбини, соціуму, ставали морально-духовними (вибраними, за Сковородою), потрібно, щоби діяльність законодавчої, виконавчої і судової влад була прозорою, а їхні працівники жили доброчесно і доброчинно. На жаль, багато з них не ставлять перед собою національно-духовних завдань. У їхній діяльності головне прагнення — задовольняти “желудкові” інстинкти. Для олігархів-чужинців Україна є територією для аморального збагачення. Їхні засоби масової інформації системно дестабілізують ситуацію в країні, прислужуючись російським авантюристам і загарбникам. Вони здійснюють внутрішню антиукраїнську агресію, готуючи промосковський реванш на майбутніх виборах. Працівники ЗМІ покликані сприяти формуванню доброчесних людей, які би на українській землі, і не тільки, сіяли добре насіння національної гідності і людського взаєморозуміння. Для цього потрібні глибокі знання історії України в європейському і світовому контекстах, висока культура національної пам’яті. Однак багато журналістів і політиків чітко не розуміють сутності постправди, справжнього масштабу російської імперської загрози не тільки Україні, а й Європі. Ще страшнішим є те, що недруги безпардонно нав’язують тезу, що в Україні “немає свободи слова”. Відомий художник і “світський лев” Сергій Поярков зазначив, що він особливих скарг на утиски свободи не чув від справді національно свідомих, глибоких і яскравих журналістів, натомість сірі й бездарні на скигленні щодо “свободи слова” процвітають. “Є свобода слова в Україні — і це очевидний факт, однак ані гідної суспільної уваги у багатьох працівників мас-медіа не було і немає, — наголосив філософ Ігор Лосєв. — Є ще і специфічна група журналістів, які працюють на Кремль за його щедрі “пряники” (сумнозвісний Кирило Вишинський отримував по 53 тисячі євро не на рік, а на місяць!)”. Такі журналісти хочуть легалізувати і зробити абсолютно безпечною свою антиукраїнську діяльність, яку вони і називають “свободою слова”. “Подібна публіка спостерігається і у сфері політологів та експертів” (І. Лосєв). Якщо свобода слова антиукраїнського спрямування, то кому потрібна така свобода слова? Соціально небезпечним у журналістиці Іван Франко вважав тип гіпокрита — лукавої, брехливої людини. Нині таких журналістів називають “корисними ідіотами”. Нав’язана дискусія про якесь протистояння між стандартами журналістської професії і патріотизмом — це від диявола з отруйною голкою. В
Україні війна! Не громадянська, а російсько-українська. Справжній український журналіст поєднує громадянську, українськоцентричну позицію і професійні стандарти. Аморально підпадати під фальшиві гасла, мовляв, не можна застосовувати “мову ненависті”, а надавати слово опонентам, бо у них інша точка зору, інший погляд на ситуацію. І тоді буде справжня дискусія. Це — повний абсурд, бо про що можна дискутувати із загарбниками або з такими блудниками, як Мураєв, Бондаренко, Добкін, Бойко, Герман, Новінський, Шуфрич та багатьма іншими? “Чи не є це, перепрошую, інтелектуальною проституцією те модне сьогодні прирівнювання (“постмодерн”!) начебто рівноцінних поглядів, яке французький філософ Філіп де Лара назвав “п’ять хвилин для Гітлера, п’ять хвилин для єврея”? наголошує публіцист Сергій Грабовський. Папа Франциск у своєму Посланні з приводу 52-го Всесвітнього дня суспільних комунікацій закликав творити “журналістику миру”, журналістику без лицемірства, таку, що не приймає неправду, галасливі заклики та гучні декларації, журналістику, “виконану людьми для людей”, журналістику як “служіння”, як “місію” Добротворення. Цей християнсько-гуманістичний заклик вважаю одним із дуже важливих підмурків стосовно захисту і розбудови Української Держави. Журналістські стандарти — це не безликість, безкрилість, не нав’язування думки, що журналіст якась планетарна істота, безнаціональне створіння, що у нього немає Батьківщини, що він без роду-племені. Ні! Головні вимоги журналістських стандартів — професійна компетентність, подавати оперативну, ретельно перевірену (кілька джерел), правдиву інформацію, не брехати, не маніпулювати фактами, подіями, явищами, не змішувати поняття добра і зла. Бо “в основі неправдивих новин є “логіка змія”, якого, деякою мірою, можна назвати “творцем перших неправдивих новин” (Папа Франциск). Відомо, що інформація — товар. Але яка якість, який зміст цього товару, якою енергією він насичений? Доброчинною чи підступно зловорожою?! Це — надзвичайно важливо в умовах гібридної війни Росії проти України. Що продає журналіст — зловорожість, паніку, істерику, розпач, безвихідь чи розповсюджує історичну і сучасну правду, конструктивно критикує, прогнозує, рекомендує оптимальний спосіб вирішення проблеми, навіює позитивні емоції, впевненість, оптимізм, переконання, що українці здатні захистити і розбудувати свою Державу. Правда є найрадикальнішою протиотрутою проти “вірусу обману”. Тому в основі виступів політиків, журналістського спілкування з читачами, глядачами, слухачами має бути моральна чесність, правдивість, а перед собою — всечесність, які черпаються тільки з колодязя національного, українськоцентричного духу. Це допоможе проводити чітку лінію між диявольською голкою зла і християнським добром. Адже “моральний нейтралітет” та “етична амбівалентність” є серйозною загрозою українській журналістиці (Мирослава Барчук). Про це свідчать результати
Втрата · “Левко Лук’яненко був і залишається символом незламного українця, дисидентом, якого не скорила тоталітарна система”. · S. 3Originalseite ↗ Fortsetzung von einer früheren Seite — Seitenausschnitt
загальнонаціонального дослідження, яке провели Фонд “Демократичні ініціативи” імені Ілька Кучеріва спільно з соціологічною службою Центру Разумкова наприкінці 2017 р. Найкращий баланс довіри (перевагу довіри над недовірою) мають волонтерські організації (+37%), Збройні сили України (+37%), Церква (+25%), громадські організації (+4%). Негативну оцінку мають засоби масової інформації України з покажчиком (6%). Чи можна українським журналістам повернути довіру, авторитет, позитивний вплив? Про деякі аспекти створення доброго імені журналістів йшлося вище. Тут пошлюся на думки експерта Наталії Іщенко, яка слушно наголосила, що треба просто бути чесними — перед собою та перед своєю аудиторією, треба працювати задля розвитку українського суспільства, а не маніпулювати ним заради політичних преференцій або матеріальної вигоди, треба не забувати про честь професії, а не ставати заробітчанами “чєго ізволітє”. Найоптимальніший спосіб розвивати власну здатність мислити самостійно, українськоцентрично — це всебічне поглиблення знань, щоби професійно розрізняти правду, істину і постправду, що є найкращою “протиотрутою” від будь-яких російських маніпуляцій фактами, історичною правдою та підступів інших ворогів України. Не тільки журналісти, а й політики, службовці всіх рівнів, депутати, науковці мають знати правдиву історію Росії та України, щоби не потрапляти у капкан “русского міра”. Прошу вибачення у Бориса Гудзяка, Георгія Коваленка, Костянтина Сігова, Олега Турія і Євстратія Зорі за те, що не повністю схвалюю їхню позицію під час зустрічі з фахівцями-гуманітаріями, освітніми та громадськими діячами Росії, Франції та інших країн Європи у паризькому Коледжі бернардинців 23—26 травня 2018 р., та ухвалений документ під назвою “Діалог про минуле, щоб зупинити війну”. Безперечно, наміри учасників зустрічі є позитивними, бо спрямовані на те, щоби Російська Федерація припинила неоголошену війну, повернула Україні анексовану Автономну Республіку Крим та загарбані частини Донецької і Луганської областей. Однак чомусь Росія у цьому документі не названа агресором. Зазначено, що учасники зустрічі прагнуть виробити новий підхід до вивчення історичних фактів і запропонувати найбільш об’єктивний і правдивий, з наукової точки зору, виклад подій. Наголошую: якщо таке прагнення щире, то спочатку треба засудити багатовікову імперську політику Московії-Росії щодо України, визнати, що нинішня війна спрямована на знищення незалежної, соборної української України та її загарбання. Однак “Діалог про минуле, щоб зупинити війну” ґрунтується на постправді, на фальшивих історичних міфах московських істориків, ідеологів, політиків. Невже українські інтелектуали не помітили антукраїнської, шовіністичної-рашистскої, імперіалістичної, ксенофобської спрямованості підсумкового документа зустрічі? Цитую такий фрагмент “Діалогу…”. “В історичних дослідженнях нам видається важливим запропонувати таку періодизацію формування національної свідомості українців і росіян: 1) із середини X століття до середини XV століття: типи свідомості в середньовічній Русі; 2) від середини XV століття до кінця XVII століття: розкол руської свідомості; 3) із початку XVIII століття до 1921: донаціональні типи свідомості; 4) із 1922 до 1991 року: національні та радянські типи свідомості; 5) із 1991 до 2013 року: нові національні та пострадянські типи свідомості; 6) починаючи з 2014 року до наших днів: свідомість homo dig- nus і реабілітація homo sovieticus”. Той, хто дотримується фальшивої російської історіографії, сприйме цей текст без застережень і схвалить його як підґрунтя для майбутнього співіснування українського і російського народів, бо, мовляв, у них “спільна історія”. Насправді, у цьому тексті конгломерат фальшивих міфологем, спрямованих на утвердження російської імперської політики, перекладання відповідальності за російсько-українську війну на українців і відбілювання чорних вчинків росіян. Детальне роз’яснення усіх міфологем вимагає окремої публікації. Тут лише нагадаю, що Володимир Великий хрестив не моксельців-московитів-росіян, не Росію, бо її на світі ще не було, а Русь, тобто русичів. У ІХ—ХІІ ст. не існувало російського народу (великоросів). На заліській території (нинішня територія північної Росії) жили угро-фінські племена (мурома, меря, весь, мещера, мокша, жарова та ін.). Їх називали народом моксель, який згодом став основою московитіввеликоросіян. Із слов’янських племен (поляни, деревляни, сіверяни, дуліби, тиверці та ін.) в історичному розвитку утворився український народ. Отже, русини-українці та московити-росіяни не одного роду-племені, це різні етноси, з різною свідомістю, різною ідентичністю, то як могла “розколюватися руська свідомість”, про що написано у “Діалозі…”. Московсько-російський і український народи не мали в давній історії нічого спільного, господарськи не стикалися до ХVІ ст. Ця справжня правда встановлена російськими істориками. Не було однієї давньоруської мови, як це нав’язують маніпулятори загальноросійської єдності (мовляв, білоруси, росіяни, українці — один народ). Доречно нагадати творцям документа “Діалог про минуле, щоб зупинити війну” слова Андрея Шептицького: “Чи ж це не якесь дивне божевілля — не розрізняти поняття правди і неправди, добра і зла, світла і темряви, культу Бога і культу демона, закону Божого і закону бандитів”. Руйнівна сила постправди очевидна. В контексті суспільно-політичної ситуації в Україні постправда переростає в “малоросійство”, в “капітуляцію перед боєм”, у співпрацю з дияволом, який оволодіває серцем і душею, запаморочує свідомість, підриває спроможність людини розрізняти правду і брехню, що підтримує одвічну антиукраїнську захланність Московії-Росії. Україна приречена бути духовно і територіально соборною, незалежною, “ґаздою, не слугою перед світом стати” (Іван Франко). У світі поважають дбайливого, працьовитого, сильного, чесного господаря на своїй землі, здатного її захистити, справжнього, щирого носія національних і загальнолюдських цінностей.
Втрата · “Левко Лук’яненко був і залишається символом незламного українця, дисидентом, якого не скорила тоталітарна система”. · S. 3Originalseite ↗ Василь ОВСІЄНКО
8 липня 2018 року помер, не доживши півтора місяця до свого 90-ліття, Левко Григорович Лук’яненко — видатний діяч українського національного руху, організатор Української робітничо-селянської спілки (УРСС, 1960), член-засновник Української Гельсінської Групи (1976), Голова Української Гельсінської Спілки (1988), Голова Української республіканської партії (1990). Герой України, лауреат Національної премії імені Т. Шевченка. Поховали народного улюбленця 10 липня в Києві на Байковому кладовищі.
Левко Лук’яненко — це ім’я відоме кожному в Україні. Його завжди пам’ятатимуть як автора Акта про незалежність України, виголошеного 24 серпня 1991 року. Саме 24 серпня 1928 (за документами 1927-го) року Левко Лук’яненко народився в с. Хрипівка Городнянського району Чернігівської області у селянській родині. Служив у війську. Закінчив юридичний факультет Московського університету (1953—1958). З осені 1958 року працює в Радехівському районі Львівської області. Там, на Львівщині, зустрів однодумців, з якими вирішили створити Українську Робітничо-Селянську Спілку (УРСС) — підпільну партію, яка б боролася за вихід України з СРСР шляхом референдуму, опираючись на Конституцію. 7 листопада 1960 року у Львові відбулася перша, організаційна зустріч, а вже 21 січня 1961-го були заарештовані її учасники І. Кандиба, С. Вірун, В. Луцьків, О. Лібович і Л. Лук’яненко, пізніше Іван Кіпиш та Йосип Боровницький. У травні 1961 р. Львівський обласний суд засудив Левка Лук’яненка до розстрілу за ст. 56 ч. 1 і 64 КК УРСР, звинувативши в тому, що він “з 1957 р. виношував ідею відриву УРСР від СРСР, підривав авторитет КПРС, зводив наклепи на теорію марксизму-ленінізму”. Через 72 доби Верховний Суд замінив смертну кару Левку Лук’яненку 15-ма роками позбавлення волі. Інші дістали терміни від 10 до 15 років позбавлення волі. Кару відбував у мордовських таборах, з 1967-го — 3 р. у Владимирській тюрмі, потім знову в Мордовії. 1966-го в мордовські табори прибувала нова генерація політв’язнів — шістдесятники. Вони ведуть боротьбу з адміністрацією таборів за фактами грубого порушення законодавства і прав в’язнів. Про цю боротьбу стає відомо світовій громадськості. Лук’яненко бере в ній активну участь. Щоб посилити ізоляцію, 500 найактивніших політв’язнів переводять у пермські табори. У 1974 р. за організацію страйку Чусовський районний суд засудив трьох ініціаторів, зокрема й Лук’яненка, до тюремного ув’язнення у Владимирській тюрмі. 10.12.1975 р., у День прав людини, разом з іншими політв’язнями Лук’яненко оголосив голодівку. Саме цього дня його вивезли в Чернігівську тюрму, де утримували до закінчення терміну.
Після звільнення замешкав у Чернігові, був під адміністративним наглядом. 09.11.1976 р., на пропозицію Миколи Руденка, увійшов до складу членів-засновників Української Гельсінської групи (УГГ), підписав усі документи УГГ. 12.12.1977 р. Лук’яненко знову заарештований. Розуміючи, що його чекає в майбутньому, оголосив голодівку, відмовився давати покази, також відмовився від громадянства СРСР. 17-20 червня 1978 р. засуджений Чернігівським облсудом за ст. 62 ч. 2 КК УРСР до 10 р. позбавлення волі і 5 р. заслання. Левко Лук’яненко визнаний особливо небезпечним рецидивістом. Карався в таборі особливого режиму в селі Сосновка в Мордовії. Разом з іншими політв’язнями продовжує боротьбу. У лютому 1980 р. всіх в’язнів особливого режиму, зокрема й Лук’яненка, переводять у спеціально збудовану зону в с. Кучино Пермської обл., за 200 м від 36-ї зони суворого режиму. 13.12.1986 р. Лук’яненка з Кучино перевозять у Пермську пересильну тюрму, а звідти в Чернігівську, де з ним понад місяць “працював” слідчий КГБ. Повернули в Кучино. 08.12.1987 р. етапували на заслання с. Березівка Парабельського р-ну Томської обл. У березні 1988 р. заочно обраний головою відновленої УГГ, яка з 07.07 діє як Українська Гельсінська Спілка (УГС). 23.04.1988 р. Л. Г. Лук’яненку запропонували виїхати за кордон, та він відмовився, бо бачив,
що ситуація в країні змінюється, вимальовується перспектива створення політичної партії. Указом ПВР від 30.11.1988 р. помилуваний, звільнений із заслання. На початку 1989-го повертається в Україну. 29.04.1990 р. на Установчому з’їзді УГС Л. Г. Лук’яненко обраний головою створеної на її базі Української республіканської партії. У березні обраний депутатом Верховної Ради України, був членом комісії з питань законодавства і законності, заступником голови фракції “Народна Рада”. Балотувався на посаду Президента України, на виборах 1.12.1991 р. набрав 4,5 % голосів виборців. У травні 1992-го склав повноваження депутата і залишив посаду голови УРП у зв’язку з призначенням Надзвичайним і Повноважним послом України в Канаді. У листопаді 1993-го через незгоду з політикою уряду України подав у відставку і повернувся в Україну. Доктор права Альбертського університету, Канада. Автор книг, брошур, численних статей. Голова Української асоціації дослідників голодоморів (з 1998). Народний депутат І, ІІ, ІV і V скликань (2002 і 2006 рр. — за списком БЮТ). Член НСПУ (2002). Нагороджений медаллю “Борцям за волю України ім. Св. Володимира” (1991), почесною відзнакою Президента України (1992), Герой України (19.04.2005), лауреат Національної премії імені Т. Шевченка 2016 р. Україна ніколи не забуде незламного борця за її волю.
Центральне правління ВУТ “Просвіта” ім. Т. Шевченка, всі просвітяни України
ВУТ “Просвіта” ім. Т. Шевченка глибоко сумує з приводу всенаціональної втрати — смерті Левка Григоровича Лук’яненка. Левко Григорович прожив довге і гідне життя, присвячене боротьбі за волю України й утвердженню її волі. За неї карався 27 років у радянських концтаборах, їй вірно служив 27 років Незалежності, понад усе ставлячи Українську Справу. Заповіти Л. Г. Лук’яненка відображені в його 13+том+ ному зібранні творів, виступах, політичних програмах. Він був і залишається символом незламного українця, дисидентом, якого не скорила тоталітарна система, воістину народним де+ путатом, провідником національної ідеї. Левко Лук’яненко — Почесний просвітянин, пошанований серед багатьох держав+ них нагород медаллю ВУТ “Просвіта” ім. Т. Шевченка “Будів+ ничий України”. Ми, просвітяни, виконаємо заповіти Левка Лук’яненка і збережемо в своїх серцях вічну пам’ять про цю світлу людину, справжнього Героя України, якого не забуде вільна Україна. Висловлюємо глибокі співчуття родині, друзям і близьким покійного. Герої не вмирають! Слава Герою!
“Повернення до влади в Росії чекістів у феесбешній формі з двоголовим орлом ознаменувалося багатьма знаменнями і перевтіленнями”. Суспільство · S. 4Originalseite ↗ Fortsetzung von einer früheren Seite — Seitenausschnitt
є розколом, що ті, хто відокремився, неканонічні, не матимуть благодаті і т. ін. Правильні слова говорили найбільші грішники за всю історію християнства, говорили, перевертаючи реальний стан речей догори дриґом: коли неканонічну, безблагодатну лжецеркву називали істинною, а повернення до істинної православної віри — розколом. Усе відбувалося, як за євангельським застереженням: “І сказав їм у відповідь Ісус: “Глядіть, щоб ніхто не звів вас. / Багато бо прийде в ім’я моє, вони будуть казати: Я — Христос, — і спокусять багатьох./ …Чимало лжепророків устане і зведуть багато людей. / Через те, що розбуяє беззаконня, любов багатьох охолоне. / Але хто витримає до останку, той спасеться” (Євангелія від Матея 24:4-14.)
Утвердження Української Помісної Церкви детермінує фундаментальні геополітичні зміни в Євразії Свого часу Збіґнєв Бжезінський стверджував, що без України Російська імперія неможлива, вона зі скрипом-рипом, але повільно трансформується у середньостатистичну національну державу. Це, безсумнівно, правильне аналітичне твердження, до нього лише варто додати, що в процесі трансформації в національну державу від РФ обов’язково відпадуть Північний Кавказ, Тува і, можливо, Татарстан. Звісно, що це супроводжуватиметься поверненням Придністров’я до Молдови, Абхазії і Південної Осетії до Грузії, Криму до України. Але для того, щоб запустити цей історичний процес завершення докорінної трансформації Євразії, нам необхідно виграти нинішню війну з Росією. І не лише в буквальному воєнному розумінні, хоча це теж важливо, а передусім в ідеологічному. Необхідно зруйнувати всі засади можливого відродження Російської імперії. Після розпаду СССР два з трьох фундаментальних елементів існування імперії були серйозно підірвані: по-перше, відбулося радикальне звуження території з втратою великої кількості населення, що суттєво обмежило ресурс експансійних спроможностей РФ; по-друге, запроваджені зміни, навіть у авторитарному вигляді, суттєво блокують можливість вибудовування одномірної ідеологічної (релігійної) платформи в РФ, — хоча популяризація “русского міра” дозволяє обмежено відвойовувати якісь позиції. Залишилася третя ціннісна засада існування імперії: виправдання її особливою релігійноісторичною місією “порятунку світу”. Тому утвердження Української Помісної Церкви назавжди делегітимує релігійно-ціннісну засаду відродження імперії, позбавляє її моральних підстав існування у свідомості слов’янського населення (зокрема й русскіх) як захисниці їхніх інтересів. Якщо переінтерпретувати Дугіна, то це звучуть приблизно так: “Є Українська Помісна Церква — немає Імперії, немає Української Помісної Церкви — чекай відродження Четвертого Риму і приходу нового Русского Сталіна”.
Василь КУЙБІДА
“Повернення до влади в Росії чекістів у феесбешній формі з двоголовим орлом ознаменувалося багатьма знаменнями і перевтіленнями”. Суспільство · S. 4Originalseite ↗ Fortsetzung von «Українська Помісна Церква як ціннісна делегітимація Російської імперії», S. 1
Погроза була зловісною і дохідливою: або терор і служіння Богові в катакомбах, або прислуговування російській імперській державі в позолочених ризах у розкішних соборах. Російське духовенство вибрало друге, з усім наступним бекграундом деградації церковної структури. Сьогодні складно достеменно стверджувати про релігійність Петра І, але в своїх антицерковних діях він швидше уподібнювався не так на “помазаника божого”, як на його радикальних опонентів — Леніна, Троцького, Сталіна. Недаремно старовіри однозначно сприймали сходження на трон російського імператора як пришестя антихриста, і завжди позначали його трьома цифрами “666”. До речі, і хоч які “побожні” були б усі наступні російські царі, ні один із них, навіть суто теоретично, не поставив питання про можливість повернення церкві патріаршого статусу.
Імперія “Червоного дракона” і його “церква” Жовтневий переворот 1917 року з узурпацією влади в Росії радикальною богоборчою комуністичною організацією дозволило, з одного боку, Російській православній церкві самостійно відновити патріарше управління, а з іншого, поставило її перед необхідністю адекватної відповіді на розгортання в країні масового терору. І необхідно віддати належне, Церква в тих умовах знайшла в собі сили дати гідну відповідь: спочатку новообраний патріарх Тихон анафематствував комуністичну владу і всіх її співробітників (19 січня 1918 р.), а згодом Помісний Собор (22 січня) узаконив анафему: “Схаменіться, безумці, припиніть ваші криваві розправи, — йдеться в посланні патріарха. — Адже те, що ви творите, не тільки жорстока справа: це — воістину справа сатанинська, за яку ви підпадете під вогонь пекельний в житті прийдешньому — потойбічному і страшному прокляттю нащадків у житті теперішньому — земному. Владою, даною нам від Бога, забороняємо вам приступати до таїнств Христових, анафематствуєм вас, якщо тільки ви носите ще імена християнські і хоча бза народженням своїм належите до Церкви Православної. Заклинаємо і всіх вас, вірних чад Православної Церкви Христової, не вступати з такими виродками роду людського в будь-яке спілкування: “Ізиміть злого від вас самих” (1 Кор. 5, 13)” (Православная энциклопедия “Азбука веры”: https://azbyka.ru/ otechnik/Tihon_Belavin/poslanie- patriarha-tihona-s-anafemoj- bezbozhnikam/) Упродовж двох десятиліть богоборча комуністична влада послідовно винищувала будь-яку релігійність у суспільстві. За цей час було вбито сотні православних єпископів, десятки тисяч священиків і сотні тисяч православних мирян, зруйновано тисячі храмів, зокрема сотні, що належали до культурно-історичної спадщини східнослов’янських народів. Війна проти Церкви була тотальною. Окрім фізичного знищення священнослужителів, спецслужби запроваджували заходи, що сприяли внутрішньому розкладанню священнослужителів і дробленню церковних організацій. Ними був інспірований так званий “обновленський рух”. Його творці заманіфестували боротьбу за відновлення віри, але реформи, пропоновані ними, були направлені не на очищення, ана руйнування Церкви, на докорінну зміну природи Церкви. Пропонувалося трансформувати основні євангельські ідеї в дусі їхньої відповідності революційній ідеології. За їхнім задумом, Христос і апостоли мали перетворюватися на таких собі первісних революціонерів, що засуджували існуючий тоді соціальний лад і боролися за трудящий люд. Деякі радикальні активісти обновленства навіть пропонували замість хрестів на храмах вивішувати п’ятикутні зірки і т. ін. Для маскування антихристиянської сутності ідей обновленського руху до нього тимчасово відряджено кращу чекістську агентуру, зокрема, відомого богослова і митрополита Сергія Страгородського. Правда, швидко збагнувши, що православні радше підуть у катакомбну церкву, ніж в обновленську єресь, чекісти перекинули Сергія Страгородського на інший, більш перспективний таємний фронт поборювання християнства: встановлення тотального контролю над залишками традиційних православних громад. Після смерті патріарха Тихона радянським спецслужбам вдалося незаконно призначити митрополита Сергія Страгородського місцеблюстителем патріаршого престолу. На цього “перевертня” чекісти поклали виконання найодіозніших завдань, зокрема 1927 року він підписав Послання про визнання Московською патріархією безбожної радянської влади і засудження будь-якої опозиції проти неї. З того часу і донині усіх православних послідовників конкордаду з богоборцями називають “сергіянцями”, за іменем їхнього очільника і слуги антихриста Сергія Страгородського (Олександер Ткачук. Сергіянство — неканонічне осердя Російської Православної Церкви. — “Наша Віра”, № 6, 2003 рік: http://nashavira.ukrlife. org/06_2003.html) Після цієї ганебної угоди терор проти усіх вірян у СССР лише посилився. Так тривало аж до ІІ Світової війни, коли німці почали активно підтримувати відродження традиційних православних громад на окупованих територіях. Щоб ідеологічно протидіяти цьому процесу, комуністи задумали створити повністю контрольовану ними Православну Церкву, яка б водночас виконувала два завдання: блокувала опозиційний православний рух і стала надійним інструментом боротьби проти християнства. 8 вересня 1943 року Йосип Сталін особисто санкціонував створення нової церкви “Московськой Патріархії Русской православной цєркві”. Щоб вона відрізнялася від попередньої не лише за змістом, а й навіть за назвою — слово “російська” замінили на “русская”. Усе відбулося майже за апокаліптичним пророцтвом про Червоного Дракона — диявола, його звіра — тоталітарну імперію, лжепророка — генералісімуса і велику вавилонську блудницю — псевдоцеркву. Авторитетний першоієрарх зарубіжної РПЦ митрополит Філарет (Вознесенський) писав свого часу про Московську Патріархію, що “ця лжецерква двічі підпадала під анафему. Святіший патріарх Тихон і Всеросійський церковний Собор анафематствували комуністів і всіх їхніх співробітників. Ця грізна анафема, — наголошує митрополит, — досі не знята і зберігає свою силу, тому що зняти її може тільки такий самий всеросійський церковний Собор як канонічна вища церковна влада. І сталася страхітлива подія 1927 року, коли митр. Сергій, що очолював церкву, своєю ганебною відступницькою декларацією підпорядкував російську церкву більшовикам і оголосив про співпрацю з ними. І збулося в найточнішому сенсі висловлювання передсповідної молитви: “Під власну анафему падоша!”. І далі владика риторично запитує: “Чи наважиться хтось стверджувати, що Господь і Його благодать перебуває в церкві лукавствуючих, яка вихваляє Його посатанілих ворогів і співпрацює з ними, яка за це перебуває під подвійною анафемою, як зазначено вище? Чи може бути благодатною церква, яка об’єдналася з богоборцями?! (Митрополит Филарет (Вознесенский). Письмо к иерею Виктору Потапову: http://www. eshatologia.org/704-pismo-k-iereu- viktoru-potapovu.html) Отже, відштовхуючись від сказаного, можна переконливо стверджувати, що “Русская православная цєрква” є релігійною православною спільнотою, що впала у гріх сергіянської єресі і досі перебуває під анафемою. Спасіння для неї загалом можливе лише через соборне покаяння, коли всі — від патріарха до останнього парафіянина — визнають і покаються в гріху співпраці з безбожниками. Індивідуальне звільнення від анафеми — чи то єпископа, чи священика, чи православного вірянина — можливе лише через публічне розривання з цією “лжецерквою” і повернення до традиційної православної громади. Тому отримання Томосу про автокефалію від Вселенського Патріарха і, відповідно, постання Української Помісної Церкви з релігійного погляду є виходом значної частини православного люду з облуди сергіянської єресі і повернення їх у лоно Вселенської Православної Церкви.
ФСБешні технології проти відродження християнської віри Крах комуністичної ідеї і розвал СССР, здавалося, назавжди полишив у минулому антигуманні експерименти над людиною і суспільством. Наївні зраділи, гадаючи, що попереду їх чекає лише світ, повний добра. Але темні сили не зникають зовсім, вони, як за своєрідним законом збереження енергії (негативної), лише змінюють форму. Бо “коли дух нечистий вийде з чоловіка, то блукає по місцях безводних, шукаючи спочинку, та не знаходить./ Тоді розмірковує: Повернусь у дім свій, звідки я вийшов. Приходить і знаходить його порожнім, заметеним та прибраним./ Тоді він йде, бере з собою сім інших духів, гірших від себе, і вони входять і оселюються там, і останнє того чоловіка буде гірше, ніж перше” (Євангеліє від Матея 12:43-45) Повернення до влади в Росії чекістів у феесбешній формі з двоголовим орлом ознаменувалося багатьма дивними, як на необізнаний погляд, знаменнями і перевтіленнями. Наприклад, лідер ліберальної фракції в РПЦ митрополит Кіріл (Гундяєв) раптом “ні сіло ні впало” перетворився із переконаного прихильника гомосексуальних стосунків у запеклого традиціоналіста-патріота і почав натхненно популяризувати “русскій мір”. Очевидно, що пропозиції давніх поплічників із КГБ були значно конкретнішими і звабливішими, ніж ліберальні блискітки. Тим більше, що ніхто не заважав, а навіть поблажливо спонукав за стінами монастирів жити за нетрадиційними стандартами, — для безжального вурдалаки “жертва на гачку” завжди ліпша, ніж гола домовленість. А тих, хто говорив правду про Кіріла, — навіть попри їхній щирий шовінізм, — засудили до тривалих тюремних строків. Виявилося, що контроль над лжецерквою як інструментом масової маніпуляції населенням був набагато важливіший за якусь показну шовіністичну солідарність. Довго не гаючись, сергіянці, долаючи незначний церковний опір, домоглися обрання Кіріла патріархом РПЦ (Олександр Ткачук. Московська патріархія як один із інструментів утримання влади чекістами-клептократами. — Главком: https://glavcom. ua/columns/otkachuk/upc-mp-na- dolenosnomu-rozdorizhzhi-364640. html) Здатність до перевтілень і створення ілюзійної реальності є однією з фундаментальних якостей інфернальних сил. Наприклад, на зорі української незалежності, коли почалося масове відродження українського православ’я, щоб зупинити цей небезпечний для них процес, феесбешні спеціалісти, аби затуманити голови неофітам, вдалися до однієї простої, але, як виявилося, ефективної підміни понять. Через ЗМІ та підконтрольних “священнослужителів” почали поширювати чутки, що відхід від Московської патріархії
Суспільство · “Лікування суспільства є лише справою рук хворого суспільства і особистостей з народного середовища”. · S. 5Originalseite ↗ Володимир ФЕРЕНЦ, м. Івано-Франківськ
“Хто не здатен до об’єднання або, вважаючи себе істотою самодостатньою, не відчуває потреби ні в чому, не становить собою частини держави, — той є або тварина, або божество”. (Аристотель)
Про фетишизовану історичну неприкаяність української Руїни написано чимало. Та досі не маємо солідного натурфілософського, зрозумілого народові, трактату, як подолати українську Руїну назавжди. Можливо, таке завдання доволі незручне поважним дослідникам, адже доведеться говорити своєму народові неприємну правду і очікувати неприємну реакцію у відповідь. Є ще одна важлива причина — традиційна філософія потребує модернізації методології, щоб адекватно описати феномен Руїни. Світ змінився, і на українську дійсність потужно впливає світова інформаційно-гібридна змагальність держав та корпорацій. Попри все ми нація, яка не втримала у собі родової потреби у власній державі як великої турботи власного життя. Зараз ми про це говоримо, імпровізуємо з прикладів історії та порад світу, дискутуємо в соцмережах, але це ще не стало єдиною традицією громадянської поведінки. Схоже на те, що відродження державницької традиції лише шляхом реконструкції нації нам не допоможе — це треба робити, опираючись на філософський аналіз глобалізованого, швидкозмінного світу. Потрібна праця розумних особистостей, а з боку суспільства — подолання депресії, анархізму і неймовірними зусиллями змушення себе до громадянської дисципліни. Народ ще не готовий підпорядковуватися лідерам-провідникам для досягнення спільної мети. Атмосфера постійної стихії боротьби, коліївщинно-козацько-майданний дух, який ми зараз прагнемо емоційно видавати за дух свободи, поступово зруйнували соціальну дисципліну народу, здатність маси підкорятися волі особистостей-провідників і підтримувати верховенство права. Проблема сучасної української Руїни зримо постає не лише через ці причини. Новітні технології впливу на людину і соціум уможливили створення ситуації руїни для будь-якого слабкого світового конкурента, не лише для України. Саме в цьому поля-
Петро АНТОНЕНКО
Президент Росії Володимир Путін підписав укази про присвоєння почесних найменувань низці частин російської армії. Зокрема 6-й танковий полк російської армії отримав найменування “гвардійський Львівський”, 68-й танковий полк — “гвардійський Житомирсько-Берлінський”, а 163-й танковий полк — “гвардійський Ніжинський”. В указах сказано, що почесні найменування присвоєно різним частинам “із метою збереження славних військових історичних традицій, виховання військовослужбовців у дусі відданості Вітчизні та вірності військовому обов’язку”. Назви українських міст включено в почесні найменування полків у пам’ять про участь частин у звільненні цих міст у роки т. зв. “Великої вітчизняної війни”. Зокрема почесне звання було присвоєно 93-й окремій танковій гає диявольська спокуса сильних світових гравців чи навіть агресорів щодо України. В історії української незалежності можна зауважити ознаки дії чинників, які від початку провокували ситуацію української Руїни. Безумовно, це збереження потужного імперського впливу Росії, до якого додалося бажання потужних конкурентів із цивілізованого світу вигідно скористатися українською слабкістю і недовершеністю політичної та громадської самоорганізації. Найболючішим ударом у серце нації був потужний генератор охлосу — штучна гіперінфляція і несправедлива приватизація народного майна. Це різко загальмувало створення лідерського ядра державників. Особистість не може існувати без власності. Злиденність її пригнічує, позбавляючи можливості впливати на соціум. Своєю чергою бідніючий соціум втрачає доступ до дорогої політики, ним легко маніпулювати інформаційно і головне — він втрачає довіру до авторитетів із власного ж середовища. Народ на власній шкурі вимушено засвоює стійку науку безсилого анархізму, не довіряючи нікому і не слухаючи доброї ради особистісного проводу нації, не знаючи, що таке дисципліна спільної дії для досягнення єдиної мети. Масове розчарування, депресія і недовіра маси до нових і відомих особистостей-політиків та громадських діячів свідчить про те, що подібний стан не міг сформуватися природним чином, без втручання сторонніх чинників — технологій провокування української Руїни. Тому політичним домаганням вдосконалити державу для потреб життя суспільства мусить передувати втілена нова філософія життя людини і спільноти в Україні. Не маючи тривало узвичаєної державницької практики, українці мали тільки один спосіб державного самовираження — формування образу ідеалу, національні ідеї. Ми надто довго говоримо про національну ідею, а це означає, що ми не готові до її втілення і мимоволі перекладаємо тягар власних сподівань на майбутнє покоління. Ми далеко зайшли у власних ілюзіях і поки відбувається інтелектуальна суперечка стосовно ідеального проекту держави, державу вже збудовано за законами формальної демократії переважно практиками ділового, глобалізованого світу.
Найболючіша проблема — це повернення від вічної національної ідеї до щоденної національної практики, до реального розуміння, чим є для нас держава і що хоче від нас світ. Наївно думати, що закликами до громадянської самоорганізації і пильності на виборах вдасться відновити дієве, самодисципліноване громадянське суспільство. Поки не зміниться поведінка домінуючої в масі посередньої людини, а суспільство не навчиться дисципліни, довіри до особистостей і не опанує ази поведінки виживання в глобалізованому світі, доти не варто очікувати кращого. Це складний і тривалий процес, який можна значно прискорити, якщо особистісне ядро нації знайде спосіб відновити самодисципліну маси, її здатність почути розумне слово, добровільно підкорятися новим, розумним правилам життя з метою досягнення загального успіху. Це і є рецепт лікування від руїнної хвороби. І не секрет, що лікування суспільства є лише справою рук хворого суспільства і особистостей з народного середовища. Саме цьому найбільше заважатиме домінуюча надбагата верства, адже дисципліноване, з вищим рівнем особистісної поведінки суспільство генеруватиме принципово нову політику, в якій домінуватимуть інтереси більшості населення держави. Вочевидь не політикою, а силою громадянської мудрості можна вдосконалити систему влади, щоб відтак сильна держава змогла реально захищати інтереси людей в конкурентному світовому змаганні. Беручись до остаточного долання задавненої хвороби української Руїни варто чітко визначити реальне вихідне становище суспільства. Особистісне ядро розрізнене, малочисельне, спровоковане соцмережами до безконечних утопічних дискусій, єдине бачення своєї місії і практичного механізму її реалізації відсутнє. Соціум доведений до деградації особистісного начала інформаційними впливами і прогресуючою бідністю. Запиту на суспільну працю особистостей і бажання суспільства підкорятись єдиному планові досягнення успіху очікувати не скоро. Суспільство депресивно не дасть собі допомогти уникнути ще більших проблем. Публічний діалог особистісного ядра з депресивною масою майже неможливий, через тотальну недовіру. В таких умовах будь-які дискусії у середовищі особистостей на тему політичної зміни системи влади, перезавантаження України чи вдосконалення демократії шляхом реформ є передчасними і по суті відволікаючими увагу провокаціями з інформаційного простору. Адже передусім треба повернути масі здатність сприймати конструктивний план досягнення успіху і самодисципліни. Це складна праця всередині суспільства, напротивагу практиці посилання йому менторських порад і настанов від елітарних груп, на які воно в не зважатиме. На жаль, народ без ентузіазму, але вимушено сприйматиме лише інформаційно рекламованих популістів-фарисеїв. Тому особистісне ядро не скоро зможе відновити конструктивний діалог та єдність у суспільстві, якщо першочергово не виявить і не зробить публічними чинники, які генерують слабкість і маніпульованість суспільства, його відстороненість від реальної політики і такого механізму демократії, який працюватиме на інтереси більшості суспільства. Особливу увагу слід звернути на державні й суспільні структури та інституції, які формують і відтворюють особистісно орієнтоване громадянство — систему освіти, армію, працівників, утримуваних з бюджету, ЗМІ та інформаційну сферу, релігійні організації і громадські структури, економіку виживання. Ситуація не безнадійна, але українська інтелектуальна сила повинна нарешті братися за подолання першопричин української слабкості, дочасно не переймаючись сподіваннями на політику. Передовсім треба знайти підтримку маси, щоб домогтися хоча б обмеження дії тих чинників, які генерують анархію, депресію, бідність і деструктивну інформацію. Таким чином буде інтенсивніше відновлюватися особистісний потенціал суспільства і його здатність діяти цілеспрямовано під керівництвом лідерів. Відтак суспільство, яке має високий освітній потенціал, доволі швидко відновить необхідний вплив особистісного ядра нації та зможе конкурувати зі світом. Це тільки початок пробудження українства до життя в громадянстві національної європейської держави. Для усвідомленого руху до успіху необхідне правдиве розуміння реальних процесів у світі: чого очікувати і як успішно реагувати на одвічне намагання світу зловити нас (з добрими намірами для власної вигоди). Правда про це завжди буде прихована під шаром пропаганди, політкоректності і складної ігрової боротьби за всілякі універсальні права та цінності. Тільки підготовлені особистості по-справжньому розумітимуть світ, тому їхня місія повинна підтримуватися народом під острахом чергової Руїни. В українському житті таки забагато відчуженої політики і вселенської пропаганди, але бракує вивіреної філософії життя в новому світі. Бракує мудрості безсторонньої, вищої, вільної від інформаційного спаму як запоруки правильної реакції національного розуму на реалії сучасної світової битви без правил. Треба пам’ятати, що Руїна завжди починалася тоді, коли ми поступалися своїми цінностями хоч на час, нехтували самодисципліною, не шанували еліту і шукали допомоги у “друзів зі світу”, а насправді одвічно корисливого світу сильних гравців замість плекати силу в собі.
Суспільство · “Лікування суспільства є лише справою рук хворого суспільства і особистостей з народного середовища”. · S. 5Originalseite ↗ Der Anfang dieses Textes kann unvollständig sein — mit der Originalseite abgleichen
бригаді, на базі якої пізніше було створено 68-й полк, “в ознаменування здобутої перемоги і відзнаки у боях за визволення міста Житомир”. Такий наказ підписав ще верховний головнокомандувач Йосип Сталін 1 січня 1944 року. Після розпаду СРСР 68-й полк було розформовано, але 2017 року відтворено. Мотивацій у такому дивному, якщо не сказати — нахабному і блюзнірському присвоєнні у Росії і її глави одразу кілька. Перша і головна — Путін і Кремль і далі вважають Російську Федерацію не просто “правонаступницею СРСР”, а оновленим варіантом цієї комуно-радянської імперії, який, на думку керівництва Росії, мало не зобов’язаний відновити цю імперію. А що на її руїнах давно постали півтора десятка незалежних держав, це Кремль, очевидно, вважає тимчасовим історичним непорозумінням. Звідси не просто ностальгія за Радянським Союзом, а настирливе впихання його в суспільну свідомість. У цьому ж руслі і роздмухування навіть не російського патріотизму, а доведення його до істерії і шовінізму. Згодиться тут усе, навіть чемпіонат світу з футболу. У це русло давно вже вписується (тобто вписують) й історія Другої світової війни, точніше, та її частина, що названа Великою вітчизняною війною. Ось і в цих указах Путіна пряме посилання на “визвольну місію” тої війни збоку СРСР. Хоч те визволення було, з одного боку, звільненням окупованих побратимом — нацистською Німеччиною територій СРСР, а з іншого — повернення на ці території “свого” окупаційного тоталітарного режиму, плюс агресія цього комуністичного режиму на територію Східної Європи. Що вилилася в утворення соцконцтабору на довгі понад чотири десятиліття. Указами Путіна російським частинам присвоєно назви не лише українських міст, а й білоруських. Ну, це їхні “розбірки”, Росія взагалі вважає незалежну Білорусь мало не колонією. Але яким блюзнірством є присвоєння назв українських міст, киваючи на історію війни. Адже зараз вже інша історія й інша війна. Війна Росії проти України. То, може, Путін присвоїть якимось полкам найменування ще й Донецька чи Луганська, не тільки через звільнення цих міст від фашистів, а й
“звільнення” їх від Української держави? А взагалі, за такою логікою наступним буде присвоєння російським частинам найменувань Варшавських, Празьких, врешті Берлінських, адже і Німеччину тоді звільняли від фашизму. Можна ще — Бєлградських, Будапештських. Правда, це давно вже столиці держав — членів НА- ТО. Але чому б не спробувати? Свого часу Монгольська імперія захворіла на божевільну шовіністичну ідеологію завоювання всього, “до останнього моря”, тобто доки дійдуть копита монгольських коней. Московія, народжена Ордою і така, що успадкувала ординську ідеологію, схоже, марить подібним — лізти доти, куди дійдуть копита, точніше — гусениці російських танків.
“УГС першою відкрито заявила про свою опозиційність до антиукраїнського режиму”. Український шлях 6 · S. 6Originalseite ↗ Анатолій КОВАЛЬЧУК, учасник львівського мітингу, на якому було оголошено Декларацію принципів УГС
На початку липня минуло 30 років від дня створення Української Гельсінської Спілки. УГС стала першою в УРСР (тобто в окупованій Московщиною комуністичній Україні) за більш, ніж три роки до проголошення її Незалежності громадсько-політичною організацією партійного типу, що відкрито заявила про свою опозиційність до антиукраїнського режиму. Засновниками УГС були видатні постаті української історії Левко Лук’яненко, В’ячеслав Чорновіл, Богдан і Михайло Горині, Олесь Шевченко, Василь Овсієнко і багато інших хоробрих людей. За діяльний патріотизм, за критику антиукраїнської комуністичної диктатури у 1960—1970-х рр. їх репресували, засудили на тривалі терміни й запроторили до тюрем і концтаборів. Проте роки неволі не зламали гордих і відважних українців ні морально, ні духовно. Радше навпаки: ще більше загартували. Вийшовши на волю в часи “горбачовської перестройки”, ці мужні люди повернулися в Україну і, впевнені у правоті своїх переконань, продовжили боротьбу за незалежність Батьківщини. Робили це у значно сприятливіших, ніж у попередні часи, суспільно-політичних умовах. Програмовим документом Спілки, який окреслював мету її діяльності, стала “Декларація принципів УГС”. Важливо те, що її проголошено і прийнято на п’ятдесятитисячному мітингу, який відбувся у самому центрі Львова, на майдані перед головним корпусом університету ім. Івана Франка, біля пам’ятника великому Каменяреві-мислителю, літератору та борцеві за волю України. Було заявлено, що створена 1975 року правозахисна Українська Гельсінська група (УГГ) виконала свої завдання, тому складає повноваження і повним складом входить в Українську Гельсінську Спілку. Головою УГС обрано Л. Лук’яненка, керівником Виконавчого комітету став В. Чорновіл. У преамбулі Декларації УГС зазначалося, що 66-річне перебування України у складі СРСР засвідчило: ні уряд УРСР, який насправді ніколи не був суверенним, а тільки виконавчим органом центральної влади (був тупим знаряддям проведення московсько-комуністичної політики в Україні), ні Компартія України, що завжди була і є регіональним підрозділом КПРС, не могли й ніколи не намагалися захистити українців від тотального голоду, від варварського нищення продуктивних сил та інтелектуального потенціалу нації, від денаціоналізації, від штучної зміни етнічного складу населення України. Найголовніші, найбільш загальні принципи Декларації УГС: — відновлення самостійності Української держави як гаранта забезпечення національних прав українського народу; — ухвалення нової Конституції України, яка забезпечує права і свободи громадян за міжнародно-правовими стандартами (гарантування свободи слова, права заснування незалежних громадських організацій і засобів масової інформації, права на проведення мітингів, зборів і демонстрацій, вільного доступу до інформації, до архівів, до всіх нормативних актів, дипломатичних документів, книг, що перебувають у спецфондах); — конституційне надання українській мові державного статусу; — забезпечення прав національних меншин на культурнонаціональний розвиток, утворення у складі України Кримської автономії з організованим поверненням до Криму репресованого кримськотатарського народу; — встановлення дипломатичних відносин з іншими країнами, самостійне представництво України на всіх міжнародних конференціях, спортивних змаганнях і культурно-мистецьких заходах; — сприяння розвитку й домінуванню ринкової економіки, заохочення приватної ініціативи, перетворення частини державних промислових підприємств на акціонерні чи кооперативні, створення умов для добровільного виходу селян із колгоспів з обов’язковим земельними наділами. З міркувань політичної тактики, а також з метою поступово змінити громадську думку на користь державної самостійності, УГС упродовж певного часу відкрито не порушувала питання негайного виходу України зі складу Московської імперії. Декларація лише проголошувала право громадян або їхніх об’єднань домагатися повної державної незалежності України або входження її разом з іншими вільними країнами до складу федеративної чи конфедеративної держави. Оскільки тодішня УРСР перебувала у складі СРСР, яким одноосібно керувала компартія, деякі пункти Декларації містили вимоги самостійницького змісту. Зокрема ставилася вимога передати суверенним республікам управління економічним, політичним і культурним життям, залишивши на союзному рівні тільки консультативно-координаційні органи. Важливою була вимога позбавити комуністів монополії на владу, передавши всю повноту влади в Україні до обраних на альтернативних засадах рад народних депутатів (депутатом можна бути не більш як два терміни поспіль), а правом висування кандидатів наділяються партії, спілки, неформальні об’єднання, ініціативні групи громадян. Передбачалося скорочення чисельності управлінського апарату, скасування всіх без винятку пільг і привілеїв для чиновників (актуально й у наш час). Ставилася вимога вилучити з Кримінального кодексу антидемократичні статті, що передбачають покарання за політичні чи релігійні погляди, ліквідувати спецпсихлікарні, звільнити й реабілітувати всіх політв’язнів, скасувати смертну кару. УГС прагнула поліпшення екологічної ситуації в Україні. З цією метою висували вимогу припинити будівництво нових атомних реакторів, згортання діючих в Україні АЕС, замінити їх альтернативними енергетичними джерелами. Винесення на всенародне обговорення великих проектів промислового будівництва.
Створення УГС та оприлюднення її програмового документа стало несподіванкою для влади і репресивних органів. Вони сприйняли цю подію як виклик московській імперії зла. Владна верхівка побачила в опозиційній УГС, в якій згуртувалися люди грамотні, хоробрі, рішучі й досвідчені, загрозу для свого безроздільного панування. Як свідчили декотрі з колишніх високопосадовців, одні з них сприйняли цю звістку з цікавістю, другі — зі страхом і розгубленістю, треті — зрозумівши, що настають незворотні суспільно-політичні зміни, гарячково думали, як пристосуватися до нових умов. Керований Москвою КГБ спрямував усю потугу, весь арсенал засобів на протидію опозиціонерам. На відміну від брутального насильства минулих десятиріч, це були попередження, залякування, затримування, адміністративні арешти, кампанії з дискредитації та дезінформації в компартійній пресі. Попри перешкоди, філії УГС створили в більшості областей. Щоденні матеріали Спілки про найголовніші події в Україні оприлюднювали найвідоміші світові інформагентства. Так було підірвано монополію комуністів на інформацію. Члени УГС брали активну участь у створенні майже всіх громадських організацій: Товариства української мови ім. Тараса Шевченка, “Меморіалу ім. Василя Стуса”, “Зеленого світу”, Народного Руху України. Ми проводили багатолюдні мітинги, на яких обговорювали проекти законів про вибори нової Верховної Ради, про мови в УРСР, а також з питання референдуму про новий союзний договір, з нагоди кількох річниць Чорнобильської катастрофи, з приводу екологічної ситуації в Україні, захисту пам’яток культури тощо. Організовували масові заходи зі вшанування жертв Голодомору 1932—33 рр. і комуністичних репресій 1937—38 рр., зокрема щодо встановлення правди про масові поховання в Биківнянському лісі. Адже комуністи тривалий час заперечували, що там поховані жертви сталінських репресій другої половини 1930-х рр., стверджуючи натомість, що то братські могили розстріляних фашистами партизанів і підпільників. Якщо на наші заходи приходили тисячі людей, міліція поводилася спокійно. Коли ж учасників було мало — застосовувала силу: била нас, виривала з рук національні прапори, намагалася розігнати, заарештовувала непокірних. Зокрема таке було біля пам’ятника Т. Шевченку, що у сквері перед університетом, коли ми співом “Заповіту” і декламуванням Тарасових поезій вшановували нашого великого поета. А також на Софійському майдані, де проводили акції з нагоди річниць ухвалення IV Універсалу Центральної Ради і проголошення Акта Злуки УНР та ЗУНР. Але траплялися й виняткові ситуації. Навесні 1989 р., коли під час агітації на Майдані Незалежності за демократичних кандидатів до Верховної Ради СССР, ми з національними прапорами й агітаційними плакатами пройшли Хрещатиком до Бессарабського ринку і повернулися назад, ні міліціонери, ні кагебісти нас не чіпали (мабуть, розгубилися й не знали, як діяти в цій непрогнозованій ситуації). Крім того, ніхто заздалегідь не планував ходи центральною вулицею столиці. Рішення про “демонстрацію” виникло спонтанно. Очевидно, мало значення й те, що до нашої невеликої групи сміливців уже у процесі руху долучилися кілька десятків випадкових осіб, звичайних перехожих, людей різного віку і статі — одні з цікавості, інші з солідарності. Крокуючи Хрещатиком, ми почувалися дуже впевнено, скандували гасла “Слава Україні! Слава УГС! КПСС — у Чорнобильську АЕС!”. Велика кількість киян, які перебували теплого сонячного дня на головній вулиці столиці, спостерігали за нашою ходою. Від багатьох із них ми чули підбадьорливі і схвальні слова! Якби на нас напали “особи в цивільному”, щоб зупинити чи заарештувати, вони отримали б гідну відсіч. І на Хрещатику серед білого дня відбулася б масштабна бійка. Упевнений: на наш захист стало б чимало небайдужих людей, які також ненавиділи комуністів і їхніх посіпак. Звісно, й без того здискредитована влада — київська і центральна — роблячи щодня багато помилок, не бажала для себе ще більшої ганьби, тому мовчки проковтнула гірку пілюлю. Тоді ми самі ще не усвідомлювали, як принизили владу, яких політичних ляпасів і стусанів їй надавали. Як згодом з’ясувалося, то була перша в новітній історії України організована не комуністами, а їхніми противниками (до того жне санкціонована владою!), хода Хрещатиком під самостійницькими, антикомуністичними гаслами. Наші сміливі патріотичні акції духовно розкріпачували суспільство, допомагали людям позбутися страху перед антиукраїнським режимом і його репресивними органами. Проте комуністи і їхні холуї зробили з цього “проколу” деякі висновки. 23 серпня того самого року ми зібралися біля центрального стадіону з приводу 60-річчя підписання т. зв. пакту Молотова-Ріббентропа, щоб засудити змову червоного і коричневого диктаторів — паліїв Другої світової війни. Тоді нас, близько трьох сотень мирних людей (ніхто не планував насильницьких дій чи ходи Хрещатиком, у наших руках була не зброя, а прапори і плакати), оточив і заблокував загін міліції спецпризначення. Понад сотня дебелих міліціонерів у небаченому доти екіпіруванні тримали в руках довгі гумові киї і розлючених собак на повідках. Постукуючи палицями по щитах, вони дали зрозуміти, що готові атакувати. Їхні пси люто дивилися на нас, вишкіряли гості зуби і грізно гарчали. Більшість із нас до того моменту бачили таке видовище тільки у фільмах про війну, в яких показано есесівців, що чинять звірства над мирними людьми. На щастя, з нами цього не сталося. Лише після демонстрації владою грубої сили якийсь полковник міліції через мегафон повідомив: якщо ми не згорнемо “петлюрівські й бандерівські прапори” і не розійдемося, то будемо покарані. До речі, говорив він українською мовою, що було незвично у ті часи. Того вечора до своїх домівок ми повернулися не побиті й не покусані. Але з усвідомленням того, що комуністи не зупиняться ні перед чим задля збереження влади. Як ті міліційні собаки, вони люто нас ненавиділи, були готові брутально рвати і шматувати. Разом із тим наші душі проймало почуття самоповаги за те, що перебороли страх перед небезпекою. На перших демократичних виборах до Верховної Ради УРСР, які відбулися навесні 1990 року, 12 видатних діячів УГС стали народними депутатами. Згуртувавши довкола себе кілька десятків демократичних депутатів, вони домоглися, щоб головні положення політичної програми Спілки були втілені в “Декларації про державний суверенітет України”. Багато членів УГС (серед них автор цього тексту) були обрані депутатами місцевих рад. Свідченням оцінки величезного вкладу УГС у здобуття нашою Батьківщиною незалежності стало те, що п’ятьох провідних її діячів відзначено найвищими державними нагородами — званням Героя України, а кількох — орденом Свободи. У серпні 2008 р. ми урочисто відзначили 20-річчя створення УГС. Святкові заходи відбулися в Будинку вчителя. Нас вітали представники влади і гості з-за кордону. Всі відзначали великі історичні заслуги членів Спілки у боротьбі за державну незалежність України. 25-річчя УГС припало на час правління бандитського режиму “регіоналів”, які через невігластво пихато заявляли, що Україна почалася з їхнього приходу до влади. Тому цю дату не було відзначено на державному рівні. Закон України від 09.04.2015 р. № 314 “Про правовий статус та вшанування пам’яті борців за незалежність України у XX столітті” визнає членів УГГ і УГС борцями за державність нашої Батьківщини.
“Ми низько схиляємося перед святою пам’яттю закатованих у московських в’язницях Українських Патріотів”. 7 «Просвіта» сьогодні · S. 7Originalseite ↗ Fortsetzung von einer früheren Seite — Seitenausschnitt
ми, його поховали на сільському цвинтарі вночі таємно місцеві мешканці. Той цвинтар більшовицька влада зрівняла з землею, а сьогодні там шумить грабовий ліс… Допомагали встановити пам’ятний хрест і впорядкувати це місце, де помирав воїн армії УПА, Володимир Смакоуз, Ігор Кудасюк, Володимир Мірецький, Федір Грушицький, Марія Смакоуз-Тимовська, Наталія Кудасюк, Олег Галайчук, Василь Олійник, Роман Олексюк і Петро Трофимлюк, а ще хутірські дівчатка, які посплітали з польових і лісових квітів вінки і розклали їх довкола. Ігумен Полікарп із протоієреєм Василієм відслужили поминальну панахиду за полеглими воїнами. Зі словами подяки Кременецькій “Просвіті” та глибокої шани героям виступив учитель історії України Староолексинецької середньої школи I-III ступенів Василь Хоміцький. Викладачі історії КОГПА ім. Тараса Шевченка Ірина Скакальська та Олександр Соловей розповіли про звитяжну боротьбу українських воїнів ОУН-УПА з московськими окупантами у далекі 40—50-ті роки XX століття. А Неоніла Крем’янчанка прочитала свій твір. Із чудовою декламацією вірша Тараса Шевченка “Осії. Глава XIV” виступила сестра Героя України Олександра Капіноса, який загинув на майдані 2014 року, — Наталя Капінос. Неабияк вразив присутніх спів і майстерна гра на бандурі Алли Любої, талановитої дівчинки із села Кімната. Під кінець усі насолоджувалися чарівним виконанням повстанських пісень ансамблем “Гаївчанка” у складі Марії Тимовської, Лариси Семенчук, Тетяни Кузь, Вікторії Шеремети і Олени Ткачук під музичний супровід Григорія Бочелюка. Україно, прямуй у майбутнє й пам’ятай про минуле!!!
“Ми низько схиляємося перед святою пам’яттю закатованих у московських в’язницях Українських Патріотів”. 7 «Просвіта» сьогодні · S. 7Originalseite ↗ 73 роки тому, тут, на цьому полі, цілу ніч гримів нерівний бій між повстанцями та енкаведистами. Уявімо ті події. Край дороги, біля поля лежав чорнявий юнак, червоніла земля від крові, його власної крові. Очі чомусь заплющувались. Чому? Ще ж так хочеться побачити цей ранок, кришталеву росу, безхмарний клаптик неба. …Немов у тумані, почувся чийсь стурбований голос, а вже через кілька хвилин вода освіжила обличчя сімнадцятирічного юнака-повстанця. Біле полотно лягло на рани, які виявилися смертельними...
Марія КУДАСЮК
— Хто ти є? — спитала жінка, яка намагалася врятувати юнака. — Я — син України… — озвався хлопець, не сказавши більше нічого. Смертельна блідість накрила молоде обличчя, очі заплющилися назавжди. Аж через 73 роки тут, на цьому ж місці смерті чорнявого юнака, височітиме дубовий хрест з іконою Святого Георгія Змієборця і квітами поблизу. 25 червня у селі Кімната Кременецького району Тернопільської області, поблизу хутора Кімнатецька Зелена, відбулася урочиста подія — відкриття пам’ятного хреста невідомому воїну УПА, який загинув тут 1945 року. Захід організувала голова Кременецького РО ВУТ “Просвіта” ім. Т. Шевченка Лілія Следзінська, яка була організатором встановлення цього знака і тепер щиро дякує всім, хто підтримав таку важливу ідею. На урочисту подію прибуло чимало місцевих мешканців, мешканців сіл Града, Гаї, Лосятин, Комарівка, Дунаїв, Крижі, Старий Олексинець, студенти і викладачі Кременецької обласної гуманітарно-педагогічної академії імені Тараса Шевченка, кременецькі просвітяни, голова районної ради Володимир Стефанський, Лариса Антонюк — начальник Відділу культури, туризму, релігій і національностей, В’ячеслав Онишкевич — заступник голови районної державної адміністрації, відома письменниця Неоніла Крем’янчанка та священики — намісник Свято-Юріївського чоловічого монастиря Київського Патріархату ігумен Полікарп і протоієрей Василій Храму Архістратига Михаїла (село Лосятин). Пам’ятний дубовий хрест виготовив Володимир Смакоуз. Це він продовжує справу свого рідного дядька Володимира Мудрика, який загинув у бою під Гурба-
“Ми низько схиляємося перед святою пам’яттю закатованих у московських в’язницях Українських Патріотів”. 7 «Просвіта» сьогодні · S. 7Originalseite ↗ У Полтаві завершилися триденні урочистості “Нас єднає Україна” та засідання Проводу і Координаційної ради Всеукраїнського товариства політичних в’язнів і репресованих, у складі якого більше тридцяти тисяч осіб.
Валентина ШЕМЧУК, лауреат премії імені Панаса Мирного
Керівники обласних організацій товариства політв’язнів обговорили схвалений з ініціативи Українського інституту національної пам’яті навесні Закон України “Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо удосконалення процедури реабілітації жертв репресій комуністичного тоталітарного режиму 1917–1991 років та створення регіональних комісій при облдержадміністраціях з реабілітації жертв політичних репресій”. Духмяним хлібом тепло вітали на полтавській землі голову Всеукраїнського товариства політичних в’язнів і репресованих Орину Сокульську та її побратимів із усіх куточків України. Пані Орина запевнила, що товариство і надалі працюватиме над реабілітацією імен безвинно засуджених, пошуком поховань страчених у радянських тюрмах лицарів Незалежності України. Висловила переконання в одностайності йти дорогою Волі й Правди. Відкрив зібрання “Нас єднає Україна”, вкотре визнавши нездоланність духу розстріляних ра-
Олег ОЛЕКСЮК, голова Херсонського обласного об’єднання ВУТ “Просвіта” імені Тараса Шевченка, поет, член НСПУ
Народився Павло Параскевич 30 червня 1921 року на Хмельниччині, у селі Лапківцях у селянській родині. Вищу освіту здобував на філологічному факультеті Ужгородського державного університету (нині Націо нального), який закінчив з відзнакою. Потім була аспірантура, успішний захист кандидатської дисертації. Поряд з науковою роботою Павло Кіндратович активно торував шляхи на освітянській ниві, працював учителем української мови та літератури. Херсонський період життя просвітянина розпочався з 1968 року. Павло Параскевич наполегливо й сумлінно пройшов шлях від викладача до доцента й завіду вача кафедри української літератури тодішнього Херсонського державного педагогічного інституту. Справедливий, добрий, скромний, щирий, він став наставником кількох поколінь науковців, учителів Херсонщини… Кандидат філологічних наук, доцент, член правління Таврійської фундації (ОВУД), з 1968 до 2003 року працював у Херсонському державному педагогічному університеті (нині — ХДУ). Ветеран війни та праці. Відмінник освіти України. Нагороджедянською владою та переслідуваних за національну ідею великих українців, та представив однойменний оберіг кавалер ордена “За мужність”, лауреат премії імені Пилипа Орлика, очільник Полтавського обласного товариства політв’язнів і репресованих Анатолій Банний. Благословили урочистості архієпископ Полтавський і Кременчуцький Федір Української Православної Церкви Київського Патріархату та священик Української Греко-Католицької Церкви Максим Кролевський. Вірних синів і доньок України, учасників Всеукраїнського товариства політичних в’язнів і репресованих нагородили Почесними грамотами Полтавської обласної державної адміністрації та Полтавської обласної ради. Запам’яталися поетичні виступи в’язнів сумління, кавалерів ордена “За заслуги” члена НСПУ, головного редактора журналу товариства політв’язнів репресованих “Зона”, мовознавця Олекси Різниківа з Одеси й депутата ВР України попередніх скликань, голови Полтавського ОО ВУТ “Просвіта” ім. Т. Шевченка Миколи Кульчинського, а також кавалера ордена “За мужність” полтавця-політв’язня Богдана Купновицького. Віддані слова й щемна музика стали дарунком від переможців Міжнародних і Всеукраїнських конкурсів-фестивалів пісенно-танцювального ансамблю “Полтава” (художній керівник — заслужений працівник культури України Федір Кривенко, хормейстер — заслужений діяч мистецтв України Лариса Бакланова, керівник оркестру — Сергій Асауленко) Полтавської обласної філармонії, відомого в колі бардів композитора й співака Юрія Трейгеля, солісток Надії Коровайкіної та Ольги Шумей хору “Дивограй” виконавчого комітету Київської районної в місті Полтаві ради, заслуженого художника України, члена Національних спілок кобзарів та майстрів народного мистецтва України, бандуриста й лірника Івана Новобранця. Гості були схвильовані доброзичливістю господарів і майстерністю митців. Ми низько схиляємося перед святою пам’яттю закатованих у московських в’язницях Українських Патріотів і складаємо шану їхнім соратникам, із ким сьогодні йдемо шляхом Праведної Свободи… А Козацький марш кличе до переможної звитяги та звеличує Незалежну Соборну й Вільну Україну!..
“Ми низько схиляємося перед святою пам’яттю закатованих у московських в’язницях Українських Патріотів”. 7 «Просвіта» сьогодні · S. 7Originalseite ↗ Відповідно до рішення Центрального Правління ВУТ “Просвіта” ім. Тараса Шевченка, 30 червня 2018 медаллю “Будівничий України” нагороджено найстаршого та найавторитетнішого просвітянина Херсонщини, кандидата філологічних наук, Почесного професора Херсонського державного університету, Почесного Громадянина міста Херсона, видатного вченого Павла Кіндратовича Параскевича.
ний орденами “Отечественной войны” ІІ ст., “За мужество” ІІІ ст., медаллю “За отвагу”. Автор посібників “М. М. Коцюбинський. Життя і творчість в портретах, ілюстраціях, фотографіях, документах” (1968 р.), “Микола Чернявський. Життєвий і творчий шлях” (1993 р.), “Сторінки літературної Херсонщини” (Випуск 1 і 2 1999 р., 2001 р.), “Олесь Гончар і Херсонщина” (2004 р.), “Статті, тези, есе, інтерв’ю” (2017 р.). З 1992 року він активний діяч Всеукраїнського товариства “Просвіта” імені Тараса Шевченка на Херсонщині. Чимало наукових робіт присвячено творчості Олеся Гончара, Михайла Коцюбинського, Андрія Малишка, Остапа Вишні, Миколи Чернявського та багатьох інших українських письменників. Днями, завдяки допомозі Херсонської обласної ради, побачила світ уже нова, доповнена творами та документами книга статей та нарисів Павла Параскевича “Олесь Гончар і Херсонщина”, присвячена сторіччю від дня народження Олеся Терентійовича Гончара. І у свої 97 років Павло Кіндратович Параскевич захищає рідну мову, історичну пам’ять, українську державність, національну духовність і культуру.
Шевченкіана · “Кобзар поклав душу й серце, щоб українці не проспали Україну”. · S. 8Originalseite ↗ Завершуємо масштабний проект, присвячений 160<річчю ве< дення Шевченкового Щоденника, який разом із редакцією здій< снював доктор історичних наук, лауреат Національної премії Ук< раїни імені Тараса Шевченка Володимир Мельниченко. Тарас Гри< горович розпочав Щоденник на засланні 12 червня 1858 р. і закін< чив у Петербурзі 20 травня 1858 р. Після цього, впродовж більш як півсотні днів, Шевченко не робив у ньому нотаток, а 12 липня 1858 р., у день народження М. М. Лазаревського, поет подарував йому свого Щоденника. Це — саморобний зошит<альбом, виго< товлений з дев’яти пронумерованих зшитків, оправлений у корич< невий сап’ян. На лицевому боці оправи витиснено золотом: “Дневник Шевченка с 12 июня 1857 до 13 июля 1858 года”. Внизу — “12 июля 1858 года”. На звороті останнього, 104<го аркуша на< писано рукою М. М. Лазаревського: “Этот дневник подарен Т. Г. Шевченком М. М. Лазаревському 12 июля 1858 года, в день именин Лазаревского”. Наступного дня, 13 липня, у вже подарований Щоденник Тарас Григорович вписав свій новий вірш “Сон” (“На панщині пшеницю жала…”). Володимир Мельниченко коментує цей завершальний запис і, водночас, узагальнює деякі свої висновки щодо винятко< вого значення Щоденника у житті та творчості Шевченка.
Володимир МЕЛЬНИЧЕНКО, доктор історичних наук, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка
13 июля
Сон На панщині пшеницю жала, Втомилася. Не спочивать Пішла в снопи, пошкандибала Івана сина годувать. Воно сповитеє кричало У холодочку за снопом; Розповила, нагодувала, Попестила і, ніби сном, Над сином сидя, задрімала. І сниться їй той син Іван І уродливий, і багатий, Не одинокий, а жонатий На вольній, бачиться: бо й сам Уже не панський, а на волі Та на своїм веселім полі Удвох собі пшеницю жнуть, А діточки обід несуть... Та й усміхнулася небога. Прокинулась — нема нічого. На Йвася глянула, взяла, Його гарненько сповила; Та щоб дожать до ланового, Ще копу дожинать пішла... Остатню, може; Бог поможе, То й сон твій справдиться.
13 июля
Шевченко вписував у Щоденник назву місяця лише кілька разів — 12, 13, і 14 чер[ вня, а також у перший день кожного міся[ ця та в день запису вірша “Сон”, а в інші дні ставив перед нотатками лише дату цифрою.
На панщині пшеницю жала…
Уже першим рядком зумовлюється драматизм поезії, бо панщина — то приму[ сова, безоплатна праця селян на свого по[ міщика, тобто, те саме, що кріпацтво.
На вольній, бачиться…
Тобто, відпущений на волю, розкріпачений.
Та щоб дожать до ланового…
Тобто, до наглядача, який слід[ кував за польовими роботами крі[ паків у пана. До речі, в невідомому автографі, надісланому Шевчен[ ком М. С. Щепкіну в липні 1858 р. (лист не зберігся) В. С. Аксакова зробила список твору з таким варі[ антом: “Та копу дожинать пішла, / Поки не чути ланового”. Це сталося 14 липня 1858 р. і свідчить про те, як активно й швидко поширював[ ся Шевченків твір у рукописних списках.
Ще копу дожинать пішла...
Копа — стіжок із 60 снопів хлі[ ба, сплетених колоссям усередину й прикритих одним снопом зверху.
Остатню, може; Бог поможе, То й сон твій справдиться.
Ці два рядки вірша, написаного в липні 1858 р., читач не знайде в офіційній публікації, зокрема су[ часній, адже поет пізніше зняв їх. Як вважають шевченкознавці, це свідчить про Шевченкове негатив[ не ставлення до поширених тоді суспільних надій на справедливе розв’язання “селянського питання” з ім[ перського олімпу. Цьому не суперечить й уточнення автора статті про вірш “Сон” у “Шевченківській енциклопедії” В. Л. Смі[ лянської: “Те, що поет їх не переніс із Що[ денника в наступний автограф у “Більшій книжці”, може означати як невпевненість у близькому здійсненні селянської рефор[ ми, так і суто художницьке відчуття фаль[ шу щасливого завершення, яке затерло б реальний трагізм твору”. Хоч як би там було, лише тут, у найра[ нішому варіанті вірша, Шевченкові на[ снилася надія… не на царя, звичайно, а на Бога, про можливе майбутнє розкріпачен[ ня молодої матері з дитиною, з сім’єю: “Бог поможе, / То й сон твій справдиться”. Власне, це був вірш про його матір і про нього самого… Про матір і сина, які не до[ жили до того справдження… Тарас Григо[ рович неймовірно страждав і від того, що рідні йому люди були кріпаками. В “Пись[ ме Т. Гр. Шевченка к редактору “Народно[ го чтения”, опублікованому в лютому 1860 р., тобто за рік до смерті поета, зали[ шилося гірке й болюче зізнання: “…Мои родные братья и сестра… до сих пор крепос[ тные. Да, милостивый государь, они крепос[ тные до сих пор!” І хоча вірш “Сон” трактується як твір розповідної лірики, в його трагічній глиби[ ні нуртує запалена Шевченкова душа й роз[ ривається з жалю його співчутливе серце…
Серцем продиктований Щоденник
Ключ до розуміння й осмислення пое[ тового Щоденника дають досі вповні не розкодовані Шевченкові слова, зафіксовані ним на самому його початку — 13 червня
Т. Шевченко. Автопортрет. 1843
1857 р.: “…Запишем всё виденное и слышанное и всё, что сердце продик[ тует”. Це суголосно з максимою, сформульованою ще двадцятисе[ мирічним Кобзарем у Передмові до видання поеми “Гайдамаки” (1841): “Серце болить, а розказувать треба…” У са[ мій поемі Шевченко вихлюпнув із глибини свого серця: “Болить серце, як згадаєш”. Читаючи Щоденник, ми чуємо стукіт Шев[ ченкового серця, цей твір є вербальним зображенням його кардіограми. С. О. Єфремов влучно назвав Щоден[ ник “літературним автопортретом Шев[ ченка”. Цей автопортрет написано його серцем. Дослідження та коментування Щоденника переконливо свідчить, що твір є блискучим виявом українського кордоцентризму, який, як відомо, прони[ зує всю творчість Шевченка. В цьому — сила і велич генія, котрий поклав душу й серце, щоб українці не проспали Україну. Пам’ятаєте в “Чигрині, Чигрині…”? Помолившись, і я б заснув… Так думи прокляті Рвуться душу запалити, Серце розірвати. Тепер особливо важливо, щоб наші серця билися в одному ритмі з Шевченко[ вим, і ми щиро й чистосердечно сприйма[ ли не лише його “Кобзар”, а й Щоденник. Як справедливо зазначив Богдан Рубчак, “цей текст — високовартісний літератур[ ний твір, який складає своєрідну пару з максимально розкутою структурою “Коб[ заря”. Від себе додам, що вони поєднані, як серце й душа в Шевченковому єстві. Ми доторкуємося душею до поетових слів, “а серце б’ється — ожива, як їх почує!..” Знать од милосердого Бога і національного Пророка і голос той, і ті слова… Отже, концептуально важливим є підхід до Щоденника Тараса Шевченка як “серцем продиктованого” правдивого документа, втечища його душі, дорого[ цінного свідчення та підтвердження ви[ сокої, справді європейської освіченості поета, безпрецедентного вмістилища його світоглядних одкровень про життя, мистецтво та Бога, а також побутових уявлень і суперечливих людських оці[ нок, що вкупі розкривають єство націо[ нального Генія, незводиме ні до яких кон’юнктурно[політичних схем і при[ мітивно[пересічних тлумачень. Чому Тарас Григорович подарував Щоденник — особливо дорогоцінний твір індивідуального характеру — саме Михайлу Лазаревському? Той був од[ ним із найближчих друзів поета, під час заслання листувався з Шевченком, під[ тримував його матеріально, разом із Федором і Анастасією Толстими піклу[ вався про визволення із заслання. “Мій добрий друг Лазаревський” — так нази[ вав його Шевченко. Поет глибоко дові[ ряв йому і ще 22 липня 1857 р., отри[ мавши радісну звістку про своє звіль[ нення, записав, що вишле М. М. Лаза[ ревському перші два зошити Щоденни[ ка: “…Нехай читає з Семеном (С. С. Гу[ лак[Артемовський. — В. М.), чекаючи
Т. Шевченко. Щоденник. Обкладинка мене, його щирого, щасливого друга”. Тоді Шевченко не відіслав М. М. Лазаревсько[ му щоденникові записи за перші півтора місяця, проте рівно через рік він подарував йому весь Щоденник.
“Історія мого життя складає частину історії моєї батьківщини”
Огром і таїна Шевченкового Щоден[ ника значною мірою зумовлені тим, що він є водночас автобіографічним і мемуар[ ним твором. Ідеться не лише про те, що поет описував, іноді доволі докладно, своє життя протягом одинадцяти місяців, са[ мостійно створивши серйозну біографічну канву цього періоду. Насправді, Щоден[ ник, започаткований незадовго до звіль[ нення з заслання, відображає поетові по[ невіряння в умовах усього каторжного де[ сятиліття, і саме в ньому зафіксовано пе[ ремогу Шевченкового духу в єдиноборстві з Миколою І і Московщиною: “Всё это не[ исповедимое горе, все годы унижения и пору[ гания прошли, как будто не касаясь меня… Мне кажется, что я точно тот же, что был и десять лет тому назад. Ни одна черта в моём внутреннем образе не изменилась”. Як ніякий інший твір, Щоденник особливо переконливо показує, що Шев[ ченкові “довелось запить з московської чаші московську отруту” за весь український народ. Досі недостатньо було розкрито те, що Щоденник є важливим історичним до[ кументом про стосунки Шевченка з імпер[ ською Москвою. Лише один штрих. 17 ве[ ресня 1857 р., пропливаючи мимо Чебок[ сар, Шевченко звернув увагу на велику кількість храмів “старовинномосковської архітектури”: “Для кого и для чего они пос[ троены? Для чувашей? Нет, для правосла[ вия. Главный узел московской старой внут[ ренней политики — православие”. Йшлося про те, що офіційне православ’я фактично було казенною, насильницькою релігією, знаряддям духовного пригнічення не лише російського народу, а й “іновірців”. Але наголосити хочу інше — поет чітко писав саме про “московську внутрішню політи[ ку”. Хоча столиця вже давно була в Петер[ бурзі, Шевченко добре знав історичне міс[ це та реальну силу Москви, яка уособлю[ вала у нього антиукраїнське зло. Фактично Шевченко звинуватив Мос[ кву в ураженні, говорячи нинішньою мо[ вою, національного цивілізаційного коду. Водночас він приятелював із “освіченими москвичами”, мав серед них і друзів — най[ перше М. С. Щепкіна і О. М. Бодянського. Окремої уваги заслуговують мемуарні сюжети Шевченкових записів, які суттєво доповнюють автобіографічну домінанту Щоденника. Досить звернутися до його спогадів про навчання в майстерні велико[ го К. П. Брюллова, записаних 1 липня 1857 р.: “И что же я делал? Чем занимался яв этом святилище? Странно подумать, я
Постать · “Безсмертя — це ознака, властива Особистостям, які після фізичного життя переходять в загальнонаціональну свідомість”. · S. 9Originalseite ↗ Fortsetzung von einer früheren Seite — Seitenausschnitt
занимался тогда сочинением малороссийских стихов, которые впоследствии упали такой страшной тяжестью на мою убогую душу. Перед его дивными произведениями я заду[ мывался и лелеял в своем сердце своего слеп[ ца Кобзаря и своих кровожадных гайдама[ ков. В тени его изящноWроскошной мастер[ ской, как в знойной дикой степи на[д]днеп[ ровской, передо мною мелькали мученические тени наших бедных гетманов. Передо мной расстилалася степь, усеянная курганами. Передо мной красовалась моя прекрасная, моя бедная Украина во всей непорочной ме[ ланхолической красоте своей. И я задумы[ вался, я не мог отвести своих духовных очей-от этой родной чарующей прелести. ПриW звание, и ничего больше”. Як яскраво й хвилююче передано зна[ менний і непростий час духовного вибору, коли вчорашній безправний кріпак, а нині вільний молодий художник і поет, повною мірою відчув силу свого Божого покликан[ ня не лише у власній творчості, а й у долі рідної України! Мудрий Іван Дзюба пише про вікопомне Шевченкове звернення до рідного Слова: “Головне ж було, напевне, у дедалі більшій внутрішній потребі висло[ вити своє відчуття України, стати її речни[ ком. І, впевнившись у силі свого слова, він переймається вірою в те, що зможе ним пробудити в земляках пам’ять про давню славу своєї землі та жагу здобувати їй нову славу. Так народжувалося відчуття своєї покликаності, своєї місії, яку згодом Укра[ їна сприйме як місію апостола і пророка”. Шевченко залишив у Щоденнику впевнене, сильне й переконливе розумін[ ня свого поетичного покликання — він ус[ відомлював його як божественну настано[ ву. То було Богопризначення! Урешті[решт Шевченків “Кобзар” та вся його поезія уособили в собі найвище покликання поета і змінили долю України: “Справді, дивне це невгамовне покликання”. Отже, в Шевченковому Щоденнику ге[ нієм автора органічно поєднано неповтор[ ні фрагменти з його біографії та власних спогадів. Опублікувавши на початку 1860 р. уже згаданий підцензурний лист до редактора журналу “Народное чтение”, Шевченко не міг навіть і натяком згадати в ньому про цей дивовижний життєпис. Проте є в листі містка фраза, що неминуче привертає увагу сучасника до Щоденника: “Історія мого життя складає частину іс[ торії моєї батьківщини”. Саме в Щоденни[ ку відображено не лише фізичні й духовні страждання царського засланця, його тру[ ди і дні під час довгого повернення в Пе[ тербург, але й вияснюються витоки Шев[ ченкової творчості й преславного “Кобза[ ря”, розповідається про мужнє подолання нездоланної поетової трагедії та просто[ сердечне вимовлення невимовного щастя “вдихнути у змучені груди цілюще повітря нашої прекрасної, нашої милої батьківщи[ ни!”. Щоденник становить, осереддя Шев[ ченкових дум про страдницьку долю свого народу та “прекрасну національність” укра[ їнців, про недопустимість приниження “своєї національної і людської гідності” та неминучість перемоги над осоружними царями й царятами, іншими народними “мучителями безкарними”. На вічному шляху нації до розуміння й осмислення Шевченка його Щоденник ва[ жить не менше, ніж “Кобзар”, але, на пре[ великий жаль, знаємо й цінуємо ми поетів Щоденник значно менше. Нинішній час особливо настійно вимагає подолати на[ решті цю давню й прикру традицію[недо[ речність. Найперше серед юнацтва. Форму[ вання у сучасного молодого покоління но[ вої генної матриці історичної пам’яті вима[ гає покласти Шевченків Щоденник у підва[ лини наукової історико[літературної бази, що складає фундамент опанування гумані[ тарних дисциплін у всіх закладах освіти. До речі, на початку липня 1857 р. Тарас Григорович якось особливо сповідально[ тепло занотував, що Щоденник “став для мене необхідним, як стражденному лікар”. Отже, й для нас він, очевидно, потрібний, і хай би це щиросердне Шевченкове зіз[ нання надихнуло кожного з українців обов’язково прочитати його Щоденник — день за днем, думка за думкою, речення за реченням, слово за словом… І тоді Шев[ ченко стане ще ближчим і ріднішим, а вза[ єморозуміння з ним — особистнішим і глибшим. Відчув на собі.
Постать · “Безсмертя — це ознака, властива Особистостям, які після фізичного життя переходять в загальнонаціональну свідомість”. · S. 9Originalseite ↗ Павло МОВЧАН
Закінчення. Поч. у ч. 27 за 2018 р.
Пригадуючи, як змінювалась інтонація Л. Танюка протягом усього парламент[ ського його періоду життєдіяльності, я пе[ ресвідчувався, що він дотримувався чехов[ ського принципу, який полягав у відлун[ ності тих, до кого ти звертався: відчуваєш, що люди тебе погано чують, — необхідно говорити голосніше, зриваючись на крик. А кричати, — як казав А. Чехов, — бридко. Тому розмовляєш дедалі тихіше і тихіше, і небавом зовсім замовкаєш. І, виступаючи на багатьох парламентських слуханнях, він справді з високого голосу трибуна перехо[ див на майже довірливу тиху інтонацію… Так само і під час засідань Комітету культури ВР він із твердих, категоричних зінтонізованих промов переходив на сти[ шення голосу, в якому була присутня аст[ матична захриплість, котру необхідно було долати підсиленням. Пригадую його сен[ тенцію щодо незримої рамки, яка відок[ ремлює кожного, хто на кону, — від того, хто в глядацькій залі… — Люди, — стверджував він, — завше тяжіють до свавілля і не підлягають дока[ зам, тому що не спроможні спростувати їх… Чи не тому Лесь Степанович був супер[ системною людиною, в житті якої була відсутня будь[яка стихійність. Мене вра[ жала його архіваріусна, терпелива систем[ ність і пунктуальність. У саморобних сте[ лажах, змайстрованих ним із підібраних звідусіль дощок і дощечок, гніздилися ти[ сячі папок, у яких зберігалися різні виріз[ ки, примітки, виписки, передруки, листи, фотокопії, цитати з різних часописів і ра[ ритетних видань. Його бібліотека попов[ нювалась не за рахунок стихійно придба[ них книг, а відповідно до кола інтелекту[ альних зацікавлень, де, зрозуміла річ, пріо[ ритетом була театральна справа… Згадавши про танюківську бібліотеку, мушу трохи розповісти і про житло, яке йому виклопотали в Мосраді впливові дія[ чі культури Росії Ю. Завадський і С. Єфре[ мов та інші… Це була маленька двокімнатна кварти[ ра, з міні[кухонькою і балкончиком, який Лесь перетворив на продовження домаш[ ньої бібліотеки… Написав “двокімнатна” і засумнівався, бо це була півторакімнатна квартира на околиці Союзної столиці. І добиратися до цього житла в мікрорайоні Москви потрібно було вельми довго: спершу — метро з пересадками, а вже далі — автобусом, від останньої зупинки якого необхідно було тьопати і тьопати… Лесь знав ціну часу, знав, що це вели[ кий скарб, тому розпоряджався ним най[ раціональніше… Для пустот, теревенів та пліток місця не було… Він накопичував ін[ телектуальний досвід, учився, творив, на[ солоджувався й страждав, заповнюючи свої дні студіями, відві[ дуванням виставок, му[ зеїв Москви, бібліотек, буваючи майже на всіх прем’єрних показах, хо[ ча його власні вистави в Центральному дитячому театрі, куди його запро[ сили після багатьох ро[ ків поневірянь і блукань по Україні, де в різних містах його вистави за творами Миколи Кулі[ ша, Михайла Стельмаха, Квітки[Основ’яненка, були заборонені… Отож московські постановки казкок Пушкіна та “Гусиного пера” освячувалися неодмінною присутністю режисера[постановника. Не можу, згадуючи цей спільний мос[ ковський період, не скласти подяки за збе[ режені в ті роки “спільність духу” і “спіль[ ність помислів”… З відстані років бачиться чітко ще й та спільність у поглядах на май[ бутнє, у передчутті грядущих істо[ ричних зламів, постання чогось нового, що наснажувало і обнаді[ ювало… Доба маланчукізму в Україні сприймалась як певна абсурдність, що покликана була деформувати образ України, де шістдесятництво потрактовувалось як щось ано[ мальне… Тому і не випадковою була по[ ява в Москві на сценарно[режи[ серських дворічних курсах Івана Драча, якому приписували відо[ мий вислів: “Якщо в Москві стри[ жуть нігті, то в Києві обтинають пальці…” Свавілля і безглуздя, які чини[ лися в Україні, контрастували з ти[ ми озонними зонами, що в Мос[ кві, що в Ленінграді, хоча “закру[ чування гайок” вже почалося у зв’язку із виступами Даніеля Си[ нявського та засланням Й. Брод[ ського. Шляхом убезпечення було усаміт[ нення. І це робило нас не відкрито[щири[ ми, а герметично усамітненими, адже ко[ жен інтуїтивно відчував ті небезпеки, які йшли від нових “друзів”. Саме тому мене вражав своєю відкри[ тістю і відвертістю Лесь Танюк, який перший повідомив про те, що тут, у Мос[ кві, з’явився ще один “землячок” — аспі[ рант, який цікавиться саме Танюком, Драчем і Мовчаном, а згодом і Л. Черева[ тенком… Вся тодішня атмосфера була отруєна недовірою і, зрозуміло, що ця токсичність була і в моїй свідомості. Але, спілкуючись з Лесем Танюком, я на підсвідомому рівні відчував, що його досвід довіри до людей робить його захищенішим, що його довіра — це ризик, проте ризик, що породжував не страх, а перевагу, що довіра — це дару[ нок, який сприймаєш не як захисну реак[
цію, а як необхідну умову існування, що захищає від ерозії підозри і страху… Адже усамітнитись він не міг через фахову заан[ гажованість, що вимагала присутності в соціумі. Він — режисер. Він на людях, він — серед людей… Будь[яка замкнутість, “застебнутість” до людей, з якими він пра[ цював, — неможлива, бо він має справу з акторами. Режисерові вдається перекона[ ти виконавців у своїх намірах, замислах, переконати актора в трактуваннях того чи того образу на кону… Я був свідком тріумфу Л. Танюка в різ[ них театрах Москви, куди його запрошува[ ли для постановки нових п’єс О. Гельмана, В. Шатрова чи В. Розова. Режисер Л. Та[ нюк ставав емблематичним режисером — з власним почерком, власною філософією, власною театральною школою… Про Танюка[політика потрібно писати окремий розділ. Бо тут необхідно згадати і про його повернення в Україну, і його участь в формуванні Руху. Про Танюка[ державного діяча так само необхідно гово[ рити окремо, систематизувавши, перечи[ тавши всі його виступи, його звернення, його концепції культурної політики в неза[ лежній Україні, його доповіді на різних форумах і з’їздах з тим, щоб видати окре[ мим томом… Людська воля, як стверджував А. Шо[ пенгауер, ніколи не вмирає, але виявляє себе у нових індивідах… Саме тому нам необхідно актуалізувати весь творчий до[ робок Леся Танюка, який, за підрахунками М. Жулинського, нараховує близько 200 томів. І зробити все можливе, щоб продов[ жити багатотомне видання нашого видат[ ного сучасника, підготовлене ним самим… А решта вже залежатиме від того, хто буде наділений тією волею, яку дарував Л. Та[ нюку Всевишній… І 80[річчя його — це не лише привід для спогадів, а більше — це нагадування про необхідність чину… Як ві[ домо — безсмертя особисте не мислиме поза межами національно[суспільного. Безсмертя — це ознака, властива Особис[ тостям, які після фізичного життя перехо[ дять в інший вимір — загальнонаціональну свідомість, яка відфільтровує все дрібне, амбіційне, самодостатнє, а залишає лише ідеї і волю до здійснення цих боговгодних намірів…
Першодрук · “Чи можемо ми називати Олександра Борисовича видатним колекціонером?” · S. 10Originalseite ↗ Михайло СЛАБОШПИЦЬКИЙ
Продовження. Поч. у ч. 26,27 за 2018 р.
Для розслідування цієї історії потрібно виписати в Україну Шерлока Холмса. Бо наші домашні ліниві слідаки виокремили для себе тільки окремі фрагменти з усього розгалуженого сюжету й сяк-так пояснили їх, законсервувавши дух таємниці. Але почну з самого початку. Чи точніше буде сказати з кінця. На початку 90-х років українській російські (колишні всесоюзні) газети зарясніли заголовками: “Смерть підпільного мільярдера”, “Чия насправді власність підпільної колекції?”, “Хто стояв за скромним електриком тресту їдалень?”, “Хто ви насправді, Олександр Ільїн?”, “Сенсація, що відлунилася на все СНД”, “Чи причетний кримінальний світ до колекції в Кіровограді?”, “Які таємниці забрав на той світ Олександр Ільїн?” Ось такого характеру публікаціями широко відлунилася смерть загалом малознаного в Кіровограді чоловіка і ланцюг подій на нею. Можливо, такого інформаційного вибуху скромні похорони звичайного електрика в Кіровограді й не викликало б, якби в місцевому букіністичному магазині не з’явилися такі дивовижні раритети, які ніхто купити тут ніколи не зміг би, — їхні реальні ціни перевищували навіть сотні мільйонів доларів. Правоохоронні органи сполошилися і почали розслідувати, звідки в провінційному Кіровограді могли взятися такі книги. Швидко витрусили з букіністів інформацію: ці видання принесли для реалізації племінники електрика-небіжчика. Судячи з усього, вони не мали навіть зеленого уявлення про можливу ціну раритетів. З цієї ниточки пішло розкручування клубка. Одним із перших відкриттів стало таке: в дворі покійного стояв у мисці харч для курей. І в брудній каструлі лежала для господарських потреб … ложка Фаберже. Отже, чудеса розпочалися. Оперативники зрозуміли, що це — тільки початок. Головне — десь там, попереду. Моїми нараторами цієї історії були Василь Бондар і Володимир Панченко, що знають не тільки офіційну версію кіровоградських скарбів Олександра Ільїна і те, про що тільки неясно здогадуються ті, хто атрибутує артефакти з його кунсткамери. Досить сказати, що вже по смерті Ільїна і після вилучення з його оселі 500 (так!) мішків із експонатами на одному з європейських аукціонів з’явилася Біблія Івана Федорова, котра, як у тому твердо переконані компетентні люди, “вислизнула” з колекції Ільїна вже коли спеціальна комісія почала систематизовувати й описувати вилучені експонати. Можливо, це тільки єдиний екземпляр із усього зібрання, яке загалом налічує півмільйона їх. А може, Біблія — і не з Ільїнової колекції. Але версія про її пов’язаність саме з Ільїним не випадкова. Він спілкувався з церковними ієрархами, йому везли і з Києва, із Москви релігійну літературу, яка дуже постраждала від часу, і він рятував книги, переплітав їх у дорогі оправи. Дарував раритетам нове життя, а інші видання тільки відомими йому технологіями “зістарював” і видавав їх за старовинні видання. Одне слово, видатний майстер і шулер в одній особі. Я запитував Бондара й Панченка: який він був із себе. Відповідали: майже ніякий. У старій засмальцьованій кухвайці або в потертій спецівці. У стоптаних кирзаках. Завжди неголений. Майже бомж. Найбагатший чоловік у Кіровограді. Якби захотів — продав би котрийсь зі своїх артефактів, вирядився б англійським денді, сів би в найдорожчу іномарку — і ніхто не пізнав би в ньому захланного електрика тресту їдалень. Та не продав нічого з колекції, жодної копійки не хотів витрачати на свої побутові потреби. Все для неї, для колекції. Хто ж він такий, окрім того що електрик тресту їдалень, — запитував я своїх колег, — і звідки він у Кіровограді взявся? Вони запропонували мені з газет кілька варіантів його біографії. Нащадок славетного дворянського роду Римських-Корсакових, чиє ім’я зайве й коментувати. Це — з боку матері. З боку батька — вихідці з Польщі, що після поразки повстання 1863 року заховалися в Росії і, заплутуючи сліди, разуразно змінювали прізвище. І тому навіть забулося, яке в них було попервах. Потім ці майстровиті люди вибилися з соціальних низів нагору й стали поміщиками. А ось як вони вціліли в революційній веремії і яким чином Олександр Ільїн опинився аж у степовому Кіровограді на такій соціально не престижній посаді — історія мовчить. Щоправда, відомо, що його батько 1918 року, будучи червоним командиром, брав участь у ліквідації Антоновського повстання в районі Рибінська, де було чимало дворянських маєтків, що їх нещадно розграбовували. “Чи не звідти початки Ільїнської колекції?” — запитує один із журналістів. Бо ж серед зібрання кіровоградського потаємника дивним чином опинилися надзвичайно унікальні експонати, що їх могли збирати лише справжні колекціонери, які бували на європейських аукціонах і мали для цього відповідні кошти.
В одній зі статей читаємо, що народився Олександр Борисович Ільїн 1920 року. Ніяких відомостей про нього до 1942-го знайти не вдалося. Участі у війні не брав, хоча нічим не хворів. 1943 року його чомусь відрахували з інституту, а потім одразу ж поновили. 1944-го потрапив під суд за участь у груповій крадіжці. Вирок — 3 роки неволі. Відомо, що відбув лише рік ув’язнення. Що й чому — невідомо. Але далі журналісти звертають увагу на ще один загадковий момент. Кореспондент “Комсомольской правды” писав: “Потім у його біографії біла пляма. Цілих п’ятнадцять років про людину нічого не було відомо. І це при нашій паспортній системі!” Більш аніж дивно. І ніяких розгадок. Тільки широкий простір для гіпотез. І вони множилися, розростались у цілі епопеї. За однією з них, Ільїн буцімто був у блокадному Ленінграді, де за хліб вимінював усе, що припадало йому до смаку. Але на підтвердження цього, окрім намагання пояснити, звідки в Ільїна взялося стільки унікальних виробів із золота й срібла, немає жодного авторитетного факту на користь такої гіпотези. Як говорили мені кілька людей, що непогано знали Ільїна, його легко уявити в подібній ситуації — якимись гуманістичними сентиментами наш персонаж не страждав — він міг в ім’я своєї мети й через людину переступити. А тут ще ця пристрасть — сильніша для нього за все на світі. Сильніша навіть за нього. Довелося мені вислухати й цілу історію про те, що Ільїн-старший був помітною постаттю в команді, котра обслуговувала ГУ- ЛАГ. А оскільки там в ув’язненні зібрався неймовірний соціальний конгломерат, то Ільїн (через ув’язнених) вишукував приховані твори мистецтва в кількох великих містах Союзу. Його вели туди ниточки з ГУЛАГу. Гіпотеза як гіпотеза; має всі права на існування. Однак на підтвердження її конкретних фактів приблизно стільки ж, як і в попереду викладеній. По суті, одна зачіпка — ніде офіційно не задокументовані роки Ільїна-молодшого. Не міг же він, виконуючи наказ партії та уряду, потаємно злітати на далеку планету в космосі, щоб організувати там щось подібне до жовтневої революції чи щось у цьому дусі. Олександр Чуднов, який, здається мені, найкраще знав Ільїна, часто контактував із ним, оригінально характеризував його психотип (ми ще повернемося до цього), звернув мою увагу на такі моменти, котрі чомусь не стали приводом для осмислення авторами оригінальних гіпотез. У приватному дворищі колекціонера було двоє приміщень — недобудований флігель і великий будинок (до речі, як та казкова рукавичка), забитий усякими артефактами. Простору в ньому лишилося тільки для напівложа, де Ільїн міг спати напівсидячи. Район, у якому жив колекціонер, далекий од центру, глухий. У домі навіть не було парового опалення. Ні про яку сигналізацію чи інші способи охорони навіть і не йшлося. Пограбувати будинок не було ніяких проблем. Той, кому треба було знати про те, які скарби там зберігаються, і ким можна стати, заволодівши ними, добре це знав. Відома одна-єдина спроба крадіжки з будинку Ільїна. Але — увага! — викрадене за кілька днів було повернуто. Що це може значити? Пропонується двоє пояснень. Перше. Сильні світу того (компартійці, КДБ?) доручали Ільїну зберігати їхню власність івона постійно перебувала в їхньому полі уваги. Найперший замах на колекцію скінчився так, як він скінчився. Бо мало що в Кіровограді (і не тільки в Кіровограді) охоронялося так, як цей будинок, що стояв посеред специфічних запахів — неподалік масложиркомбінат, звідки “несуни” відкрито курсували зі своєю здобиччю (адже то був час, коли майже всі крали майже все!). Ще раз нагадую в абсолютній недоторканості лишався позірно неприхищений осідок Ільїна, яким чомусь не хотіли спокушатися лицарі легкої наживи. Мовби те місце було зачакловане нечистою силою, і того, хто туди ступить, підстерігає щось страшне. Щось тут незрозуміло. Друге пояснення. Тут також вважається, що Ільїн не був у повному розумінні самостійною фігурою та одноосібним власником усього того, що зберігалося в його будівлях на вулиці Урожайній (назва, до речі, хрестоматійно совківська). Мене гаряче переконували: колекція Ільїна — це злодійський “общак”. І те, що так оперативно було повернуто вкрадене з неї, —
найаргументованіше цьому підтвердження. Всі ми знаємо, що таке наша міліція. І всі ми знаємо, що вона не розкриває жодного злочину, якщо вона не має якихось своїх інтересів у його розкритті. Можна вважати, що не міліція змусила крадіїв негайно повернути поцуплене в Ільїна. Очевидно, або якісь “зальотні” чи тутешні дрібні злодюжки хапонули те, що, як їм здалося, погано лежить, то очільники відповідної ієрархії миттєво вжили щодо них конкретних заходів — експонати, мовби самі собою, опинилися на своїх місцях. Переконливо? Переконливо. От лише невідомо, чи воно справді саме так було. Життя непрогнозоване. Буває, що мовби зірки в небі вишиковуються саме так, щоб розкрити нам ту чи ту таємницю. Доведеться запастися терпінням і чекати, коли настане саме цей “момент істини”. У пресі чимало писали про неймовірно варварські умови, в яких зберігалася колекція. Фарба на картинах подекуди пооблуплювалася, вони запліснявіли від вологи, їх понадгризали миші чи пацюки, по них повзали мокриці. Всі артефакти або були напхом напхані в старовинні скрині, що також давно заслуговують музейної долі, або жужмом накидані один на одного. Ніякої систематизації того добра, ніякого реєстру. Справді — як склад Плюшкіна. А це ж — твори французького й голландського живопису, полотна відомих російських майстрів. Ось, наприклад, репродукована у різних виданнях історії мистецтва картина Д. Левицького “Катерина II в убранні запорозького гетьмана”, яку вважали безнадійно втраченою. Вона несподівано, як і чимало інших мистецьких творів, випливла з хаосу й плісняви будинку на вулиці Урожайній, де всі вони були мовби засуджені на цілковите знищення. Їхніми вбивцями мали стати саме умови зберігання. Можна тільки гадати, чому не здригалося від цього серце колекціонера, який, за словами всіх, кого я розпитував, добре знався на мистецтві і справді любив його. Може, любив, як писав поет, “дивною любов’ю”? Але — то вже вдячний матеріал для психоаналітиків. Надзвичайно цікаву статтю під назвою “Людина, яка спокусила місто”, написав мистецтвознавець Володимир Босько, який знався з Ільїним упродовж понад тридцяти літ, починаючи ще від початку шістдесятих. “Ким же він був насправді — скромний електрик у спецодязі, з незмінною сіткою в руках, завсідник міських книгарень? Подвижником? Безкорисливим диваком? Невтомним шукачем історико-культурних раритетів? Мисливцем за скарбами? — запитує сам себе автор. — А може, то була людина, одержима манією знаходити та ховати від людей шедеври? І взагалі, чи можемо ми називати Олександра Борисовича видатним колекціонером? Деякими рисами своєї вдачі, поведінки та способу мислення він нагадував відомих літературних героїв: Плюшкіна, підпільного мільйонера Корейка, барона зі “Скупого лицаря” Пушкіна… В ореолі легенд і міфів цій людині судилося залишитися назавжди. На багато загадок відповідей, боюсь, ми так і не отримаємо”.
Далі буде.
Незабутні “А життя без смерті не буває”. · S. 11Originalseite ↗ Fortsetzung von einer früheren Seite — Seitenausschnitt
українських діялектів… Наближаючись до межі життя і смерти, він щоразу з глибшим усвідомленням говорив про цю проблему потреби збереження діялектів, розуміння їх як основи українського глотогенезу — і найбільшого родинного тепла для кожного українця. Якого чару була сповнена його бесіда з сестриним онуком Іванком по-закарпатському! Я пила цю їхню розмову як карпатську джерельну. Просив навіть організувати зустріч із депутатом В. Балогою, аби той допоміг у цій справі. Зустріч відбулася. Смію сказати, що Василь Васильович був дуже довірливий у політичних питаннях, що згодом оберталося, звісно, розчаруванням... Але він все знаходив розраду в Господові та у своїй натхненній праці. Наша остання розмова була телефонна. Запитував про моїх рідних… Я доповідала, що вийшла моя монографія за його наукового редакторства про Івана Пулюя. Він не встиг її побачити, бо Його вело додому, у рідне село Довге… Це була неділя 26 листопада, обід. Важко було повірити у цю звістку. Павло Гриценко підтвердив. Похорон був відразу наступного дня о 12 годині. Я саме на цю пору мала лекцію у Тернопільському педуніверситеті. Авдиторія викладачів і студентів стоячи пом’янула видатного вченого і Божу людину. На столі був розкішний букет білих хризантем, і скапувала на них свічка життя Учителя. Коли саме в години похорону розповідала студентам про огром проблематики і праць Василя Васильовича, раптом з усієї сили якась птаха сильно вдарилася у вікно… Я замовкла, студенти повернулися в бік удару птахи… Чи це був знак від нього, що тепер Його присутність серед нас буде іншою? Звісно, ми напишемо наукові розвідки про нашого Учителя, ми будемо йти дорогами його історичних відкриттів, ми матимемо Його у нашій пам’яті та серці — і Він далі вчитиме нас бачити красу і любити життя… А життя без смерти не буває.
Незабутні “А життя без смерті не буває”. · S. 11Originalseite ↗ Ірина ФАРІОН, доктор філології, професор НУ “Львівська політехніка”
Він був для мене недосяжним. І це не лише природний пієтет студентки-філологині, а потім кандидатки наук, що досліджувала історичну антропонімію. Вперше почула про Василя Васильовича у живому спілкуванні, а не через його статті та монографії, спілкуючись із керівником моєї кандидатської дисертації професором Михайлом Худашем. Він ставився до нього з особливою повагою, хоч далеко не завжди їхні наукові погляди та оцінки конкретних мовних пам’яток збігалися, як, наприклад, “Велесової книги”. Василь Васильович не вважав її автентичною, тоді як Михайло Лукич значною мірою свою концепцію етимологізування язичницьких божеств та інших антропонімів базував на її основі. Проте це не заважало їм належно оцінювати потужні доробки один одного, рецензувати їх та натхненно й самовіддано працювати на ниві нашої української мовознавчої науки. Проте стався у моєму житті один епізод, що наблизив у мою наукову, а відтак і приватну долю Василя Німчука — і відтоді мій зв’язок і з ним не переривався. Це був пізній вечір якогось будня 2003 року, коли, увімкнувши телевізор, я побачила на екрані 5 каналу В. Німчука і П. Толочка. Межи ними тривала дуже гостра полеміка про потребу реформувати український правопис, себто повернути його до базових питомих норм, затверджених 1928 року. Я була вражена нахабною, агресивною і дилетантською манерою Толочка і відчувала, як тяжко було аристократичному, виваженому, тактовному й науково аргументованому В. Німчукові протистояти цьому танкові ідеологічної брехні й маніпуляції. За ніч, вражена нерівною полемікою між чортом та богом, я написала статтю “Історико-психологічний аспект нашого правопису”, яку опублікувала в одній зі львівських газет. Згодом, 2004 року, вийшла моя монографія “Правопис — корсет мови? Український правопис як культурно-політичний вибір”, на яку, як сказав
Надія ГАВРИЛЮК, Київ
У більшості людей слово “апокриф” асоціюється із забороненим, неканонічним. Етимологічно це слово означає “таємний, прихований”. А жанр апокрифа спиняється на подіях, що побіжно згадуються у Святому Письмі, наслідуючи стиль останнього. “Апокрифи лісу” Петра Сороки — це не тільки “таємниці лісу”, що відкривалися авторові. Це таїна лісу, його таїнство. У цілковитій згоді з Книгою Мудрості (Муд. 13:1). яка нагадує, що через розважання над творами (природою, але також і собою) людина має дійти до пізнання Майстра-Бога. Це пізнання має в українській літературі традицію: “Євангеліє піль” та “Псалми степу” Є. Маланюка, “Євангелія від ластівки” І. Жиленко, “Жіночий апокриф” Л. Голоти (2012 р.), “Апокрифи степу” Р. Мельникова, “Апокрифи лісу” Петра Сороки. Автор переживає диво “в єдності, в злитті з весняним лісом, у наслуханні його серцебиття і звірянні з ним свого” (с. 22).
мені Михайло Худаш, звернув увагу Василь Німчук, а згодом він передав для мене безцінний подарунок “Історія українського правопису ХVI—ХХ століття. Хрестоматія” (2004). Це стало незворотною точкою наших взаємин. Мене щоразу більше мучила історична соціолінгвістична проблематика, і я розуміла, що тільки Василь Васильович зможе скорегувати мій шлях дослідження крізь призму реконструкції мовної свідомости наших предків. У травні 2007 року я наважилася і Йому зателефонувала. Він саме слухав якесь моє інтерв’ю по радіо і ми, жартуючи, наче продовжили розмову вже безпосередньо. Його манера спілкування, якщо він сприймав людину, — виняткова: тепла, зичлива, з іскрами сміху та дотепів, але завше ad fontеs. Всі ці розмови завершувалися новим поштовхом до роботи і відчуттям, що Він веде тебе вглиб. Пригадую Василя Васильовича лише раз у гніві, коли виникла проблема із затвердженням моєї теми докторської дисертації на Координаційній раді Інституту української мови НАН України. Це був розгніваний Зевс, якого я боялася, мабуть, більше за всіх, хоч таки не я завинила… Особливий Він був, коли ти не зовсім правильно зрозумів Його настанови. Я дозволила собі без жодних консультацій з ним написати докторську, то потім таки довгенько покутувала в очікуванні слушних порад Василя Васильовича. Наше вечірнє скайпування зі скрупульозного вичитування дисертації було для мене найкращим майстер-класом від маестра історії мови. Це був найокриленіший і найзмістовніший січень 2015 року: щодня через скайп по кілька годин сторінка за сторінкою тексту з невеличкими, як казав Василь Васильович, технічними перервами ми різьбили текст і доводили його до повної готовности. Він, як досвідчений майстер, огранював сторінки своїми заувагами-мазками, і текст починав ритмічне і плинне дихання без зупинок та важкости. Дякую Вам за це, Учителю. Назавше глибоким слідом увійшли у пам’ять урочистості в Інституті української мови з нагоди 80-літнього ювілею Учителя. Ми з Русланом Кошулинським, тоді віце-спікером парламенту, організували для Василя Васильовича Почесну Грамоту Верховної Ради України. Він ледве визирав осяйним обличчям з-під незліченних букетів квітів, які, як з’ясувалося, Василь Васильович дуже любив, бо колись матуся у дитинстві сказала, що хто не любить квітів, — той злий. А він дуже боявся бути злим… Він просто не вмів таким бути. Це був Божий чоловік. Усі з трепетом чекали слова ювіляра, бо ж зрозуміло було, що “донизу котиться мій віз, пов’яли квіти”. До наступного ювілею Він таки не дожив… Здавалося, що маестро скаже щось про своє самітнє особисте життя, а він говорив про свою нереалізовану мрію: повернутися до базових питомих норм нашого знищеного московським режимом правопису, аби мова мала свої шати, а не чужі… Ось вона, одержимість високим національним ідеалом, що не минає з власним життям, а зостається як правдива дорога твого народу і твого краю. І як було тяжко бачити майже дитячу розгубленість Василя Васильовича, коли його, основного теоретика і практика історичної мовної кодифікації, не виявилося серед членів новоствореної Правописної комісії при Кабміні 2015 року… Звісно, я могла розрадити його лише скеруванням до Уряду депутатського запиту. А він натомість назбирав мені по Києву насіння мальв і передав у запечатаному конверті… З того насіння зійшли не мальви, а якесь інше жовтогаряче диво, назву якого дав Василь Васильович, коли я скинула йому світлину цієї краси. “Та це ж бегонія”, — вигукнув він радісно, ніби підтвердив ще одну пам’ятку нашої мови-землі. Тепер у мене вдома бегонії — це символ життя Василя Васильовича. Напередодні холодної і його останньої осени він вийшов у скайп і попросив обов’язково посадити їх до вазонка в хаті, бо зима уб’є їх. Пересадила. Не зима вбила, а життя… Не стало Німчукових бегоній. Є його символи. Він вчив мене бачити красу світу. Коли їду тепер потягом, згадую його повчання — тихі, спокійні, глибокі: “Не треба в потязі читати. Треба дивитися через вікно. Там стільки краси, що всю не увібрати, але хоч зачепити краєм ока… Світ дуже красивий”. Коли тепер так роблю, то ніби сповнюю Його заповіт: вчуся бачити красу. Попри наші часті політичні розмови, де ми не завжди були однодумцями, Василь Васильович навертав до мови, до створення Товариства шанувальників ва, людину. Не все написане помирає. І тому, хоча “страдницьку тишу безмов’я / кожен повинен пройти” (с. 205), з цієї тиші народиться живе слово, що створить неповторний світ, наслідуючи Творця, а не змагаючись з Ним. І коли “вільна душа відлітає у благословенні небеса” (с. 92), — мовчить лише коротку мить, а опісля тієї миті Великого Переходу “звучатиме у вічності як безсмертна музика сонця” (с. 38).
Незабутні “А життя без смерті не буває”. · S. 11Originalseite ↗ Світлої пам’яті Петра Сороки (Сорока П. Апокрифи лісу /П. Соро; ка. — Тернопіль: Підручники і посібники. 2018. 208 с.).
Ніхто не знає, що його чекає, Ніхто не знає й знати не бажа... Безсмертну мить усміхненого раю Вбирає кожна лісова душа(с. 112). Уміння звучати злагоджено, симфонічно заворожує читачів від першої книги трилогії — “Симфонія Петриківського лісу” (2015). Не полишає це враження і тих, хто читав другу частину трилогії — “Де свище Овлур” (2017). Не полишає попри те, що у звучанні лісу, як і в звучанні душі, трапляються ноти болю і туги, а не лише радості та надії. Але цей біль і туга зіткані з сяйва, хоч і кривавлять у чутливій душі. Ось у “Апокрифах лісу” зринає “болюча пам’ять”, що “сяйво точить” іти майже фізично відчуваєш трагічну основу (кровоточить) і сяйво радості, яке виростає з болю, і зцілює рани інших, як цілюще миро, бо “творчість — синонім радості, навіть якщо вона трагічна в своїй основі” (с. 23).
Радієш красі, дивлячись на “яблуньку-бабусю” (с. 9), кульбабки — ці “осади світла”, що “нагадують зоряне небо” (с. 58). Відчуваєш втіху від сяйва лісу, такого відчутного, як любов: “Душа хоче любити Бога. Душа прагне захлинутися від любові до Бога. Це має впасти з неба, маю цю любов отримати як дар” (с. 54), — пише автор. У Петра Сороки любов до Бога — це любов до Його творіння і до слова, даного письменнику, аби виповісти не так себе, як інших. Не дарма автор зізнається: “Без письма нема мені втіхи на цій землі і нема краси” (с. 48). Не лукавить він і годі, коли пише, що письмо — “це для душі вторинне. Все написане мною помре колись, як моє тіло” (с. 22). Не лукавить, адже вважає людське слово тлінним і минущим, а не вічним. Бо вічне лише Слово Боже:
Великих літер не люблю. Важкі У них постава, дихання і кроки. Малі ціную над усе, такі Непоказні у сутності глибокій. Вони не вибасовують вперед, За ними не стоять славетні предки. Таким повинен бути і поет Маленький знак великої абетки (с. 105) Не лукавить, але помиляється, бо “легко сховати безсмертя у трави” (с. 126), у минущу, як тра-
12 Погляд · “Кожна російська книга є носієм ідеології “русского міра”. А це під час війни неприпустимо”. · S. 12Originalseite ↗ В основу статті покладено виступ начальника управління дозвільної процедури та контролю за розповсюдженням видавничої продукції “Про хід реалізації 3акону України “Про внесення змін до деяких законів України щодо обмеження доступу на український ринок іноземної друкованої продукції антиукраїнського змісту” на засіданні колегії Держкомтелерадіо 26 червня 2018 року.
Сергій ОЛІЙНИК
Минуло майже півтора року відтоді, як почав діяти закон щодо обмеження доступу на вітчизняний ринок іноземної друкованої продукції антиукраїнського змісту, ухвалений парламентом 8 грудня 2016 року. Запроваджена Законом дозвільна система у сфері імпорту видавничої продукції з Російської Федерації стала компромісом між тими політичними силами і тією частиною нашого суспільства, які виступають за повну заборону ввезення книг із держави-агресора і тими, хто вдає, що в країні нічого не відбувається, а Крим і Донбас у нас віджали брати по розуму з далеких галактик. Сьогодні ми маємо нагоду проаналізувати, що у нас вийшло добре, а що потребує вдосконалення. Почну з того, що в рамках імплементації Закону виконано великий обсяг законопроектної роботи. Зокрема Урядом 5 квітня 2017 року видано дві постанови, проекти яких підготовлено Держкомтелерадіо: № 262, якою затверджено Порядок видачі (відмови у видачі, анулювання) дозволу на ввезення видавничої продукції, що має походження або виготовлена та/або ввозиться з території держави-агресора, тимчасово окупованої території України, та № 235, якою затверджено Порядок вилучення з обігу видавничої продукції, що має походження або виготовлена та/або ввозиться з території держави-агресора, тимчасово-окупованої території України та розповсюджується на території України без відповідного дозволу. Із метою створення правового механізму реалізації Закону наказами Держкомтелерадіо затверджено: Положення про експертну раду з питань аналізу та оцінки видавничої продукції; Критерії оцінки видавничої продукції; Рекомендації з підготовки рецензії; Положення про Реєстр видавничої продукції держави-агресора, дозволеної до ввезення та розповсюдження на території України; Інформаційні та технологічні картки адміністративних послуг; Порядок накладення адміністративно-господарських штрафів, а також склад експертної ради та переліки уповноважених посадових осіб, які складають та підписують протоколи про накладення штрафу та які приймають рішення про накладення штрафів. Із 20 травня 2017 року — дати набуття чинності урядової постанови № 262 — Комітет реалізує повноваження щодо видачі дозволу на ввезення видавничої продукції, що має походження або виготовлена та/або ввозиться з території держави-агресора, тимчасово окупованої території України. До цього моменту було організовано роботу експертної ради, відпрацьовано всі елементи дозвільної процедури, налагоджено співпрацю з центрами надання адміністративних послуг, зокрема в тестовому режимі прийнято і опрацьовано обмежену кількість заяв. Комітет щомісяця розглядає понад 1400 заяв. Піковими за навантаженням виявилися серпень 2017 року та лютий 2018 року, коли було видано 1868 та, відповідно, 1723 дозволи. Тенденцій до зниження потоку надходження заяв наразі не спостерігається. Станом на 18 червня 2018 року Держкомтелерадіо видано дозволи на ввезення 16 520 найменувань видавничої продукції, серед якої переважають класична та дитяча література, світові бестселери. Дозволи, які передбачають ввезення на митну територію України видавничої продукції 35 російських, 5 українських, 1 молдовського та 1 білоруського видавництв, отримали 14 суб’єктів господарювання. При цьому стосовно чотирьох російських видавництв, на ввезення продукції яких видано дозволи, а саме — “Эксмо”, “АСТ”, “Центрполиграф” та “Издательский дом Питер” — Комітетом ініційовано застосування персональних санкцій у зв’язку з систематичним випуском ними літератури антиукраїнського змісту. Держкомтелерадіо підготував та 25 травня 2018 року надіслав на погодження зацікавленим органам проект відповідного урядового розпорядження, яким передбачено застосування санкцій до 12 юридичних осіб Російської Федерації (9 видавництв та 3 власників веб-сайтів, які пропонують до продажу літературу антиукраїнського змісту в паперовому або електронному вигляді, а також надають можливість її прочитання в режимі он-лайн). На думку експертів ринку, у разі ухвалення рішення РНБО обсяг імпорту книжкової продукції з Росії може скоротитися приблизно вдвічі. Варто було лише інформації про можливі санкції набути розголосу, як одразу пішла хвиля публікацій, в яких автори добалакалися вже до того, що оголосили Держкомтелерадіо поплічником російських контрабандистів. Основний їхній аргумент, що подібний крок української влади нібито спровокує дзеркальну відповідь держави-агресора, не витримує жодної критики. Дзеркальної відповіді бути не може, оскільки не існує українських видавництв, які, продукуючи антиросійські видання у себе на Батьківщині, при цьому успішно ведуть бізнес в Росії. Прогнозування розквіту тіньового ринку в усіх його проявах — контрабанда, контрафакт — у цьому зв’язку також є недоречним. Для цього в нас є правоохоронні органи, які мусять протидіяти цим явищам, а Держкомтелерадіо робить свою справу. Аргумент про те, що нібито експорт видавничої продукції з України в Росію в декілька разів перевищує імпорт звідти, також неоднозначний. Адже з Росії в Україну завозиться російська книга, а з України в Росію що? Правильно — теж російська. І чи етично під час кремлівської збройної агресії проти України з боку Кремля розгортати дискусію навколо обмеження ввезення видавничої продукції з ворожої території? Ніколи не чув, щоб під час ІІ світової війни в книгарнях СРСР продавалася друкована продукція бундесвидавництв, навіть антивоєнні романи видатного гуманіста Еріха Марії Ремарка. Адже ми маємо справу з книгою російською. За якою стоять зокрема сплачені до російського бюджету податки, за рахунок яких, серед іншого, фінансується агресія проти нашої держави. І яка шкодить законним економічним інтересам українських видавців і поліграфістів, які своєю чергою сплачують податки до українського бюджету, за рахунок якого фінансуються Збройні Сили України. Подобається це комусь чи ні, але, на мою думку, кожна російська книга, навіть абсолютно нейтральна, більшою чи меншою мірою є носієм ідеології “русского міра”. А це під час війни неприпустимо. Зрозуміло, економічні інтереси окремих українських імпортерів у випадку ухвалення РНБО санкцій щодо їх російських партнерів постраждають, однак націо нальні інтереси не можуть бути заручником інтересів вузького кола осіб. Погодьтеся, ситуація, коли видавництво з країни-агресора систематично продукує антиукраїнські пасквілі й при цьому абсолютно вільно почувається на українському ринку, є ненормальною і ганебною. З цим треба щось робити і ми це робимо. На 645 заяв Комітетом надано відмови — переважно через подання суб’єктами господарювання не в повному обсязі пакетів документів, необхідних для одержання дозволів, або виявлення в поданих документах недостовірних відомостей. На ввезення 52 найменувань видань надано відмову на підставі негативного висновку експертної ради з питань аналізу та оцінки видавничої продукції щодо віднесення її до такої, яка не дозволена до розповсюдження на території України. Засідання цього постійно діючого колегіального органу, як правило, відбуваються дистанційно за допомогою електронних засобів комунікації. Нагадаю, що на сьогоднішній день експертна рада працює на громадських засадах, на безоплатній основі. Її чисельність наразі складає 14 осіб, що відповідає встановленим нормам. Станом на 18 червня поточного року відбулося 30 засідань цього органу. Випадків відсутності кворуму зафіксовано не було. Найчастіше причиною визнання експертною радою видань такими, що не відповідають Критеріям оцінювання та відносяться до видавничої продукції, яка не дозволена до розповсюдження на території України, були пропаганда держави-агресора та наявність матеріалів, зміст яких спрямований на порушення суверенітету і територіальної цілісності України. Незначна кількість відмов порівняно з кількістю наданих дозволів, за словами самих імпортерів, пояснюється більш прискіпливим ставленням з їх боку до добору асортименту літератури, що ввозиться ними на митну територію України після набуття чинності Законом, тобто небажанням мати додаткові проблеми й ускладнення. Як результат, переважна більшість представлених для отримання дозволу видань не містять інформації, що порушує заборони, встановлені ст. 28 Закону України “Про видавничу справу”. Дивує, що багато людей у нашій країні факт відмови у видачі дозволу на російську книгу сприймають як щось надзвичайне. А в окремих випадках, як то з “Историей Российского государства” Бориса Акуніна чи “Сталинградом” Ентоні Бівора резонанс поширився далеко за межі України. Полеміка точилася, зокрема на “Радіо Свобода”, на сторінках газети “День”, в Інтернет-виданні “Цензор.Нет”. Про існування Держкомтелерадіо відтепер знає аудиторія Таймс, Гардіан, Голосу Америки та багатьох інших світових медіа. Сподіваюся, ми змогли переконати опонентів, що Україна, як і будь-яка інша країна світу, має власні інтереси й зобов’язана захищати їх. Що в наших діях немає місця свавіллю, що Держкомтелерадіо керується винятково законом і здоровим глуздом і що на будь-який закид любителів як слід не розібравшись у проблемі розвішувати ярлики, у нас є чітка й аргументована відповідь. Кількість виданих нами дозволів справляє подвійне враження. З одного боку, вона свідчить про величезний обсяг виконаної співробітниками Комітету роботи, а з іншого — змушує поставити питання: багато це чи мало? Для цього варто співставити дві цифри. Так, кількість найменувань видань, що ввозили в Україну з Російської Федерації до запровадження дозвільної системи, експерти оцінювали на рівні 50 тисяч найменувань. Водночас, за перший рік її функціонування Комітет видав дозволи на ввезення 16 тисяч найменувань. Причому йдеться не про фактично ввезені видання, а лише про намір ввезти їх протягом, як правило, найближчих п’яти років. Значну ж частину із цих 16 тисяч видань в Україну ще не ввозили. Але є ще контрабанда, яка не відображається в жодній статистиці і про обсяги якої можна лише здогадуватися. Якщо звернутися до цифр, то за даними Державної фіскальної служби, отриманими на наш запит, імпорт друкованих видань із Російської Федерації в Україну в другому півріччі 2017 року порівняно з аналогічним періодом попереднього року за товарною масою та вартістю зменшився на 40—45 %. Гадаю, цей показник найбільш об’єктивно характеризує вплив Закону на обсяги імпорту. При цьому ми, на жаль, не маємо інформації про кількість найменувань та кількість примірників ввезених видань, оскільки ДФС веде свою статистику лише за масою і вартістю у гривнях і доларах США. Найближчим часом ми обов’язково надішлемо запит до ДФС і зможемо оцінити динаміку шляхом порівняння показників першого півріччя 2018 року з аналогічним періодом року попереднього. Заодно попросимо колег надати показники українського імпорту в Росію протягом останніх 2-3 років саме за тими товарними групами, на які поширюється дозвільна система — тоді й матимемо об’єктивну картину щодо співвідношення експорту з імпортом, щоб унеможливити будь-які маніпуляції недостовірною інформацією. Моя особиста думка — кількість виданих дозволів завелика, однак ми керуємося чинним законодавством, а воно не містить обмежень ні щодо кількості найменувань видань, на які видаються дозволи, ні щодо кількості примірників. Реальним обмежувачем кількості поданих заяв та виданих дозволів є передбачена Законом необхідність проходження перевірки на відповідність видань Критеріям оцінювання — інструменту, завдяки існуванню якого імпортери самостійно відсіюють видання, зміст яких несе в собі ризик не пройти перевірку і отримати відмову. Найважливішим результатом запровадження дозвільної системи стало те, що з полиць українських книгарень практично зникла література антиукраїнського змісту, якої раніше було хоч греблю гати. Закон став надійним та ефективним фільтром для відсіювання ідеологічного сміття з-за “порєбріка”.
13 Очевидець і літописець “Лінія фронту вже не на Донбасі — вона в наших серцях”. · S. 13Originalseite ↗ Fortsetzung von einer früheren Seite — Seitenausschnitt
У червні 2018 року створено прецедент — у зв’язку з нововиявленими обставинами, пов’язаними з особистістю автора твору, Держкомтелерадіо вперше анулював раніше виданий дозвіл на ввезення в Україну одного з видань. Із метою створення юридичних підстав для анулювання дозволу Комітет звернувся до СБУ з проханням ініціювати внесення цього автора до Переліку осіб, які становлять загрозу для національної безпеки, який складає Мінкультури на основі звернень РНБО, СБУ, Нацради з питань телебачення і радіомовлення. Таким чином, за поданням Держкомтелерадіо до Переліку потрапив російський автор Васілій Сахаров, який, як виявилося, не лише наслідив у Інтернеті численними українофобськими публікаціями, а ще й брав особисту участь в анексії Криму та збройному протистоянні на сході України на боці проросійських терористів. Найближчим часом до СБУ будуть подані подібні клопотання стосовно ще приблизно десяти російських авторів — фігурантів Переліку, які найбільш плідно потрудилися на ниві українофобії та брехні. Оскільки дозволи на ввезення видавничої продукції видають суб’єктам господарювання не в паперовому вигляді, а шляхом внесення відповідних записів до інформаційно-телекомунікаційної системи органів доходів і зборів та Реєстру видавничої продукції держави-агресора, дозволеної до ввезення та розповсюдження на території України, Держкомтелерадіо розпочав ведення Реєстру одночасно з початком видачі дозволів. Протягом усього часу функціонування дозвільної системи інформація про видані дозволи вносилася до інформаційно-телекомунікаційної системи органів доходів і зборів та Реєстру у строки, визначені Законом, — не більше 10 календарних днів із часу надходження заяви та пакета документів, необхідних для отримання дозволу, до Держкомтелерадіо. Окрім Реєстру дозволеної до ввезення видавничої продукції Держкомтелерадіо веде Перелік книжкових видань, зміст яких спрямований на ліквідацію незалежності України, пропаганду насильства, розпалювання міжетнічної, расової, релігійної ворожнечі, вчинення терористичних актів, посягання на права і свободи людини, який носить рекомендаційний характер і постійно оновлюється. Основне його призначення — застерегти суб’єктів господарювання від завідомо марних спроб отримати дозволи на ввезення цих видань, а також зорієнтувати правоохоронні органи на те, що розповсюдження такої продукції може містити ознаки злочинів, передбачених статтями 109, 110, 300 та 436 Кримінального кодексу України. На сьогодні до Переліку внесено 180 найменувань книжкової продукції зокрема 8 останніх — минулого тижня. Підсумовуючи, хотів би зробити кілька висновків.
13 Очевидець і літописець “Лінія фронту вже не на Донбасі — вона в наших серцях”. · S. 13Originalseite ↗ Перше. Держкомтелерадіо створив механізм реалізації та забезпечив практичне виконання повноважень, покладених на нього законом щодо обмеження доступу на український ринок іноземної друкованої продукції антиукраїнського змісту. І, на мою думку, зробив це успішно — без метушні, методично і впевнено. Друге. У результаті запровадження дозвільної системи з полиць українських книгарень практично зникла література антиукраїнського змісту, що, власне, й було головною метою Закону. Третє. Реалізація Закону призвела до значного скорочення легального імпорту, що утворює нові ніші на українському ринку й відкриває нові перспективи для українських видавців і поліграфістів. Четверте. Проведена Держкомтелерадіо робота щодо вилучення з обігу незаконно ввезеної видавничої продукції та накладення адміністративно-господарських штрафів призвела до значного скорочення в книготорговельній мережі кількості незаконно ввезеної продукції. Однак отриманий досвід реалізації Закону свідчить, що механізм обмеження доступу на український ринок іноземної друкованої продукції антиукраїнського змісту потребує вдосконалення. Успіх нашої роботи безпосередньо залежить від співпраці з правоохоронними органами, оскільки, відповідно до Закону, вилучення з обігу незаконно ввезеної продукції відбувається на підставі звернень правоохоронних органів, юридичних та фізичних осіб. Наразі ми отримували такі звернення лише від фізичних осіб і Служби безпеки України. Приємно відзначити, що реалізуючи свої повноваження щодо протидії розповсюдженню незаконно ввезеної видавничої продукції та літератури антиукраїнського змісту, Держкомтелерадіо плідно співпрацює зі Службою безпеки України, як із центральним апаратом так і з територіальними органами. І ця взаємодія з кожним днем розширюється і стає все ефективнішою. Співпраця з органами Державної фіскальної служби сьогодні поки що перебуває на стадії становлення, на рівні консультацій, однак ми бачимо її потенціал і перспективу. На жаль, перші наші спроби скористатися підтримкою з боку Національної поліції поки що успіху не принесли. Однак ми сподіваємося, що то були лише прикрі непорозуміння і в майбутньому ми знайдемо спільну мову. Бо інакше і бути не може. І, нарешті, про такий актуальний аспект нашої роботи як протидія корупції. За час здійснення Комітетом повноважень у дозвільній системі, а також щодо вилучення з обігу незаконно ввезеної продукції та накладення штрафів, я не чув, щоб на нашу адресу лунали підозри чи звинувачення у вчиненні корупційних дій.
Георгій ЛУК’ЯНЧУК
У Національно-просвітницькому центрі “Трансформер” у рамках проекту Олеся Кромпляса “Війна поруч” експонувалася фотовиставка “Лінія фронту”. Середина червня 2014 року. Українські підрозділи, у передніх лавах — добровольчі батальйони, звільняють українські міста від проросійських та російських бойовиків. Маріуполь, Щастя... Здавалося, ще трохи, і ми звільнимо Донецьк та Луганськ, повернемо Донбас... Тоді, чотири роки тому, завзятий та впертий доброволець Олесь Кромпляс був у вирі подій… Повернувшись до Києва після контузії, Олесь Кромпляс займається просвітницькою діяльністю щодо характеру такої підступної “гібридної” війни Росії проти України. Олесь вважає проект “Війна поруч” частиною інформаційної війни. “Дуже символічно, що виставка відкрилася саме в річницю звільнення Маріуполя, адже Олесь Кромпляс є безпосереднім учасником тих подій. Лінія фронту вже не на Донбасі — вона в наших серцях, думках, у нашому побуті, в усьому, що відбувається довкола. Війна поруч. Ми багато чуємо і бачимо про неї, але, на жаль, ця статистика стає для нас сухою і звичною. Тому мета проекту — не лише розповісти історію, а й підняти бойовий дух, змусити задуматись, як допомогти хлопцям на Сході та де зараз лінія фронту для кожного з нас”, — сказав генеральний директор Національного Музею Революції Гідності Ігор Пошивайло. В експозиції фотовиставки — два десятки фотографій, зроблених у 2014—2015 роках під час перших місяців бойових дій у Південному секторі, ключовою подією є звільнення Маріуполя. Представлені знімки з Іловайської операції. Переважна більшість фоторобіт відтворює емоції бійців, їхні враження та ставлення до того, що відбувалось. Кожне фото супроводжується реальними історіями та розповідями, пов’язаними з тими людьми, місцями, або з тим періодом, який зображений на світлинах. Друга частина проекту – вуличні інсталяції у вигляді розстріляних металевих силуетів, які розташовані в центрі міста, на Поштовій і Контрактовій площах, у парках, біля станцій метро. Скульптури оснащені QR-кодами, за якими можна перейти на інформаційні ресурси виставки та проекту. Двадцять с илуетів людей — бійців та мирних мешканців, навіть дітей, прострелених кулями, розміщені на вулицях столиці у місцях, де, за словами Олеся, люди не готові їх побачити. Це нагадає киянам та гостям міста про Донбас, про бойові дії, про загиблих від рук агресора, список яких кожен день поповнюється... “Сподіваюсь, мої роботи матимуть якусь користь, тому що їх побачить багато людей. Ми перебуваємо у стані війни, і я повинен використовувати свої роботи як “зброю”, як засіб для того, щоб виграти інформаційну війну. Саме тому цей проекті задумувався так, щоб вплинути візуальними образами на свідомість людей”, — розповідає Олесь Кромпляс. Проект “ВІЙНА ПОРУЧ” покликаний нагадати українцям, що на сході їхньої держави, зовсім поруч, ось уже п’ятий рік триває жорстока боротьба за їхні життя, нагадати, якою ціною вдалося зупинити агресора та зірвати його ординські плани. Організаторами проекту за підтримки Київської міської ради, Печерської, Подільської та Шевченківської районних у місті Києві державних адміністрацій, Київського метрополітену виступили: Національний меморіальний комплекс Героїв Небесної Сотні — Музей Революції Гідності та Національно-просвітницький центр “Трансформер”.
3 13 червня до 22 липня Національний музей Революції Гідності презентує проект добровольця і документаліста Олеся Кромпляса “ВІЙНА ПОРУЧ”. Автор проекту Олесь Кромпляс — доброволець, документаліст та воєнний кореспондент, активний учасник Революції Гідності, фотограф. Його роботи увійшли до 50-ти найкращих фото з Майдану. З початком війни пішов на фронт добровольцем у складі батальйону “Азов”. Особисто брав участь в операції з визволення Маріуполя у червні 2014-го, поєднував обов’язки військового та фотожурналіста. Згодом остаточно змінив військовий фах з піхотинця на воєнного кореспондента. Автор статей та фоторепортажів з Маріуполя, Іловайська, ДАПу, Дебальцевого, Широкиного, промзони Авдіївки, шахти “Бутівка”, Щастя, Мар’їнки. Його фотографії неодноразово експонувались не лише в Україні, а й у США, Великобританії, Бельгії, Німеччині, Швейцарії, Польші, Чехії та інших країнах.
На фотовиставці “Лінія фронту” у Національно-просвітницькому центрі “Трансформер”
Олесь Кромпляс та його вуличні інсталяції у вигляді розстріляних металевих силуетів…
Очевидець і літописець · “Збудуєш Українську державу, або згинеш у боротьбі за Неї”. · S. 14Originalseite ↗ У Музеї шістдесятництва працює виставка “Здобудеш Українську державу або згинеш у боротьбі за неї!” до річниці другого відновлення Української держави Актом від 30 червня 1941 року, що складається з артефактів, збережених родиною Ярослава Стецька.
Едуард ОВЧАРЕНКО Фото автора
Організатори виставки намагалися знайти відповіді на питання: що ми знаємо про діяльність цієї організації; яке значення мало проголошення відновлення Української держави Актом від 30 червня 1941 року; як склалася подальша доля відчайдушних борців за українську державність. Оприлюднення Акта відновлення Української держави й утворення Українського Державного правління дало підстави для створення українських адміністрацій у звільнених від більшовицької влади містах і селах. Так, після проголошення Української Держави у Львові, на виконання наказу ОУН(р), протягом кількох тижнів українську державну місцеву (сільську й міську) адміністрацію було організовано в Станіславській, Тернопільській, Львівській, Дрогобицькій, Рівненській, Луцькій, Житомирській і, частково, Київській областях. Проголошення Акта було підставою для формування державної Української Повстанської Армії, а негайно розпочата німцями боротьба проти української незалежності та знищення в застінках гестапо і концтаборах її діячів (із вересня 1941 р. — повальні арешти та розстріли німцями підпільників ОУН) зумовила правомірність воєнних дій ОУН—УПА на два фронти, проти обох окупаційних режимів — німецького і радянського… “Актом 30 червня 1941 р. український нарід заманіфестував перед цілим світом і перед історією, що він бажає сам керувати своїм життя і що він готов боронити своє право на вільне життя у своїй власній, самостійній державі перед імперіялістичними зазіханнями кожного ворога і за кожних умов”, — писав П. Мірчук. (Мірчук П. Акт відновлення Української Державності 30 червня 1941 року. Його генеза та політичне й історичне значення. Друге видання. — Мюнхен, 1953. — С. 52). Серед представлених експонатів нещодавно знайдені документи з архіву СБУ, унікальні фотографії та меморіальні речі, збережені родиною Ярослава Стецька — людини, яка в складних умовах німецької окупації проголосила відновлення Української держави. Він дивом вижив у німецькому концтаборі і все своє подальше життя присвятив боротьбі з більшовизмом, створивши Антибільшовицький блок народів (АБН). І він, і його дружина
Ганна Музика, яка навіть змінила ім’я, щоб підкреслити абсолютну єдність у поглядах зі своїм чоловіком, ставши Ярославою Стецько, присвятили своє життя боротьбі за українську державність. Як святиню, поруч з українським прапором і фотографіями побратимів у робочому столі свого Мюнхенського кабінету Ярослав Стецько зберігав колосочок пшениці з рідної української землі… Йому не судилося повернутися на батьківщину. А Ярослава Стецько з відновленням Української незалежності стала відомим українським політиком і спочила в рідній землі. Експозиція розповідає, що в історії українського визвольного руху є чимало важливих дат. Одна з них — 30 червня 1941 року, день,
коли у Львові проголосили Акт відновлення української державності. Двоє недавніх друзів — Гітлер і Сталін готувалися на європейській шахівниці розіграти партію, яка мала раз і назавжди змінити політичне обличчя Європи. Перший хід 22 червня 1941 року зробив Гітлер. Він не допускав думки, що в цю партію має втрутитися третя сила — Організація українських націоналістів та її лідер Степан Бандера. 23 червня представник Бандери у Берліні передав німцям два документи — Меморандум і резолюцію Другого Великого збору ОУН, в яких декларувалися наміри українців. Копії цих документів опинилися на столі в рейхсфюрера СС Генріха Гімлера, начальника ОКВ (Головного командування) фельдмаршала Вільгельма Кейтеля та майбутнього міністра окупованих областей Сходу — а поки одного з наближених до фюрера — Альфреда Розенберга. У документах ОУН чітко заявляла свою позицію: Україна має бути економічно незалежною та мати власні збройні сили. Вермахту, який поставив на коліна не одну європейську державу, не потрібні були союзники. Для себе Гітлер визначив долю народів СРСР, а зокрема України: не могло бути й мови про створення будь-якого державного утворення на завойованих територіях, не говорячи вже про незалежну державу. Окупований східний простір чекала доля колонії. Тим часом Організація українських націоналістів від декларацій перейшла до дії. Заздалегідь підготовані похідні групи вирушили в дорогу, встановлюючи у селах і містечках свою адміністрацію. Уранці 30 червня 1941 року до Львова увійшли перші частини вермахту. Дещо випереджаючи їх, цього дня сюди прибув український батальйон “Нахтігаль”. Слідом за кілька годин увійшла Львівська похідна група (15 осіб) на чолі з Ярославом Стецьком. Тут на неї вже чекали керівник Львівського міського проводу ОУН та інші підпільники. Слід було терміново закликати зібратися Національні збори, створити міську управу Львова. Іван Равлик отримав завдання створити міліцію та взяти під свій контроль місто для забезпечення порядку і безпеки громадян. Батальйон “Нахтігаль” мав захопити радіостанцію. У той час Стецько пішов на зустріч із митрополитом Андреєм Шептицьким, людиною авторитетною в Західній Україні не тільки в церковних колах. Митрополит благословив проголошення акта, і відрядив на збори свого заступника Йосипа Сліпого. Заручившись підтримкою у митрополита, Ярослав Стецько пішов до ратуші, де нашвидкуруч накидав текст Акта та нотатки до своєї промови. Сюди ж прибув Роман Шухевич, командир “Нахтігалю”. Обидва вважали, що із проголошенням Акта нема чого зволікати — це потрібно робити негайно, хоч німці однозначно поставляться вороже. Стецько зайшов до приміщення “Просвіти” на площі Ринок, де мало відбутися проголошення. Ярослав Старух уже проводив збори, щоб негайно створити міську управу та якнайшвидше взяти Львів під контроль. Громадськість підтримала ініціативу проголошення відновлення незалежності, і тут же Стецько, як майбутній голова Державного правління, прийняв присягу від кандидата на Голову міської управи професора Юрія Полянського, рекомендованого на посаду зборами громадськості. Під вечір у приміщенні “Просвіти” зібралося понад сто видатних громадян Львова на відкриття Національних зборів. Національні збори відкрив Стецько. Виступили отець Йосип Сліпий, представник “Нахтігалю”, капелан отець Іван Гриньох, професор Полянський і представник крайового проводу ОУН у західноукраїнських землях. Василь Кук зачитав листа Бандери з пропозицією призначити головою Державного правління Ярослава Стецька, яку підтримали збори. Під час засідання трапився інцидент. Про події у “Просвіті” випадково довідався майор абверу Ганс Кох, уповноважений вермахту в українських справах. До приміщення “Просвіти” він прийшов, коли вже йшли збори. Німець узяв слово, в якому негативно висловився щодо зборів, вимагав їх розпустити. Заявив, що рейх не потерпить будь-якої держави на землях, завойованих кров’ю німецьких вояків. Проігнорувавши виступ німця, Стецько продовжив засідання, яке завершилося проголошенням акта з балкону “Просвіти” перед львів’янами, що зібралися на Ринку. Лунав гімн “Не пора, не пора…” і на обличчях людей було хвилювання і надія… Ганс Кох різко заявив головуючому, що той грається з вогнем. Стецько не менш різко відповів, що грається з вогнем не менше як Німеччина, яка вже має досвід Першої світової війни, та відрубав, що якщо Кох має що сказати, то хай наступного дня приходить до приміщення уряду. Цього німець стерпіти вже не міг і негайно пішов повідомляти командування. Проголошення Акта стало повною несподіванкою для німців, але в дію відразу був запущений весь механізм нацистської машини для нейтралізації зухвальства Бандери та ОУН. 2 липня держсекретар Генерального губернаторства Кундт викликав на розмову в Кракові Степана Бандеру, Василя Мудрого та інших. Розмова перетворилася на допит: Кундт твердив, що тільки Гітлер може ухвалювати рішення щодо створення якоїсь держави на Сході. А Бандера вперто стояв на тому, що для такого рішення йому не потрібна згода німців, оскільки єдине, чим він керується — це мандат від українського народу. 5 липня інформація дійшла до Гітлера. Після цього гестапо арештувало Бандеру та відправило в Берлін під домашній арешт на час допитів у справі Акта 30 червня, для чого була створена спеціальна слідча комісія. У наступні дні арештували В. Горбового, В. Яніва, Я. Стецька, Р. Ільницького… Одне з центральних місць експозиції належить “10 Заповідям українця-націоналіста (Декальогу)”: “Я дух одвічної стихії, що зберіг Тебе від татарської потопи й поставив на грані двох світів творити нове життя. 1. Збудуєш Українську державу, або згинеш у боротьбі за Неї. 2. Не дозволиш нікому сплямити слави, ні честі твоєї нації. 3. Пам’ятай про Великі Дні наших Визвольних змагань. 4. Будь гордий з того, що Ти є спадкоємцем боротьби за славу Володимирового Тризуба. 5. Пімсти смерть Великих Лицарів. 6. Про справу не говори з ким можна, лише з ким треба. 7. Не завагаєшся виконати найнебезпечнішого чину, якщо цього вимагає добра справа. 8. Ненавистю й безоглядною боротьбою приниматимеш ворогів Твоєї Нації. 9. Ані просьби, ані грозьби, ні тортури, ні смерть не приневолять Тебе зрадити тайни. 10. Змагатимеш до поширення сили, багацтва й простору Української Держави”. Серед експонатів, представлених на виставці, увагу відвідувачів також привертають звернення українських повстанців до народів середньої Азії, Балтії, українців східних областей; співчуття Президента США Рональда Рейгана Ярославі Стецько з приводу смерті її чоловіка. Поруч особисті речі Ярослава Стецька: годинник, візитниця, сувенірний ніж для паперів, нагрудні знаки “ДУН ОУН”, друкарська машинка, окуляри, фотоальбом, подарований Я. Стецьку його колегами в Едмонтоні 1952 року, фотоальбом та особисті речі його дружини. Тут же твори Ярослава Стецька: “Українська визвольна концепція”, “Західня Україна під більшовиками. 1939—1941”, “30 червня 1941”. Є серед представлених раритетів і кілька листів. “…Таким чином іду я крізь велелюдний світ без тіні радощів і без розпачі, як ідуть усі ті, що їм долею призначено не знайти свойго особистого, а горіти і згоріти у загальному. Добре воно чи прикре треба нести цей найтяжчий тягар вічного неспокою, вічного змагу все далі і далі, щоб, добившися одного, починати нове, щоб змагатися і не добитися, а впасти на шляху, що вкритий тернями і колодами. Це не є те, що я хочу спокою. Ні! Я в спокою знайти не можу себе. Він пече мене ще гріше, як усе це бурхливе життя. Я не хочу спочивати, бо спокій не вповняв-би пустки мойого життя, а вічний змаг творить зміст його. Якщо б я ляг спочивати — мене не було б уже. Тому буду далі товкачем по світі, аж прийде мій кінець, як приходить усім, що не ломляться на шляху. Він прийде нагло і несподівано, бо так гаснуть усі зорі на фірмаменті. Коли це буде, це лежить у Божих руках, а поки що — мені час в дорогу, я знову йду до поїзду…”, — писав Ярослав Стецько у листі до своїх рідних 13 лютого 1958 року. А завершується експозиція розділом, присвяченим громадській і політичній діяльності Ярослави Стецько у 1990-ті на початку 2000-х років.
Арт-калейдоскоп “Будь-яка мрія може здійснитися, варто лише в неї по-справжньому вірити”. 15 · S. 15Originalseite ↗ Упродовж майже шістдесяти років актриса створила десятки яскравих образів. В її творчому доробку: Мачуха (вистава “Дванадцять місяців”), Свиня (“Кицькин дім”), Торговка (“Король Дроздобород”), Місіс Тарбел (“Поліана”), Няня Джульєтти (“Ромео і Джульєтта”), Каса (“Чарівна Пеппі”), Баба (“Ярмарковий гармидер”), Орина Архипівна Галчиха (“Без вини винні”) та багато інших. П’ять рокові тому, коли Майя Павлівна відзначала свій 75-літній ювілей, художній керівник театру, народний артист України Віктор Гирич поставив виставу за п’єсою Олександра Галіна “Сирена та Вікторія”, де артистка виконує одну з головних ролей. Саме цю виставу і обрали для бенефісу. Тут Майя Павлівна постає в образі успішної бізнес-леді Сирени, яка народилася в глибокій провінції, але зуміла знайти “місце під сонцем” у великому місті. Напевне, з нудьги вона вирішує вивчити англійську мову і наймає для цього доктора філологічних наук Вікторію (народна артистка України Анжеліка Гирич). Жінки, в яких, здається, немає нічого спільного, тим не менше співчувають одна одній, мабуть, тому, що обидві не мають особистого щастя. Якось з ініціативи Сирени в її квартирі з’являється “чоловік за викликом”, який насправді виявляється астрономом зі світовим ім’ям.
У Київському академічному театрі юного глядача на Липках відзначили ювілей народної артистки України Майї Пазич.
Анекдотична розв’язка розкриває глибокі переживання героїв, внутрішню особисту драму кожного з них, їхню самотність. Трагікомічність сюжету підкуповує тонким ліризмом і щирістю, змушує сміятися й плакати. “Ця вистава незвична для колективу театру і для народної артистки України Майї Павлівни Пазич, яка сьогодні відзначає свій ювілей. Хвилюється колектив, хвилюється актриса. Майя Павлівна і Ада Миколаївна Роговцева – однокурсниці. Напевне, це особливе покоління, що подарувало нам низку виразних образів і засвідчило таку самовідданість у творчості, яку важко з чимось порівняти. Артистка не лише міцно увійшла в контекст українського театру, а й стала його корифеєм”, — наголосив, вітаючи ювілярку, художній керівник Київського академічного театру юного глядача на Липках Віктор Гирич. Також Віктор Сергійович зачитав подяку від Міністерства культури України, якою Майю Павлівну відзначили за особистий вагомий внесок у розвиток
Фото Іри МАРКОНІ національної культури та театрального мистецтва, багаторічну творчу діяльність, високу професійну майстерність та з нагоди 80-річчя. “Вельмишановна Майє Павлівно! З великою приємністю маю честь вітати Вас зі славним ювілеєм. Ваші вагомі мистецькі здобутки є свідченням неповторності Вашої особистості в розмаїтті талантів, якими щедро наділив Вас Всевишній. Дякую Вам за Вашу творчість. Ви завжди гідно представляли Україну, Ваше ім’я вписане золотими буквами в абетку корифеїв театру. Нехай завжди збуваються Ваші життєві плани. Довгих
Життя родини Райанів здається спокійним. Однак значні статки не роблять їх щасливими… Майкл Райан (артист Сергій Петько) із захопленням вивчає античну грецьку філософію. Його будинок подібний на бібліотечне сховище, в якому можна побачити кілька античних скульптур. Тому у вільний від роботи час успішний банкір Майкл Ра-
Фото з сайта театру
Фото надані театром і щасливих Вам років творчого життя”, — зазначив у надісланому привітанні радник Президента України, директор Інституту культурології Юрій Богуцький. Лунало безліч теплих привітань від колег по сцені. А на великому екрані можна було побачити сторінки творчої біографії мисткині. “Дякую за те, що прийшли. Я дуже втішена. Не чекала такого проникливого привітання від моїх колег, від друзів. Це викликає в мене сльози радості. Спасибі за квіти, за подарунки. Відчуваю себе сьогодні безмежно щасливою”, — зазначила розчулена ювілярка.
йан надає перевагу саме читанню, а не спілкуванню з дружиною Каролін (заслужена артистка України Леся Самаєва). Подружжя вже багато років не розуміє один одного. Діти — доньки Дженніфер (Катерина Савенкова) та Александра (Анастасія Пустовіт) — живуть у власному маленькому світі й не знають справжнього життя. Здавалось би, такий стан всіх влаштовує… Але цю “стабільність” порушує загадковий гість Нік Деметріос (Акмал Гурезов). Він шантажує заможного банкіра давніми подіями, постійно підвищуючи ставку за мовчання. Заслужена артистка України Олеся Самаєва майстерно створила образ матері. Але трагедія Каролін у тому, що насправді вона не може нічого змінити, їй доводиться лише спостерігати за тим, що відбувається. Передати внутрішній світ героїв допомагає світлове оформлення. Залежно від настрою персонажів, картинка сцени змінюється від світлояскравих до темно-похмурих кольорів. Тамара Трунова має особливий стиль, який відрізняє її від інших режисерів. Цього разу вона поставила досить непростий твір, хоча вже після перших показів столичний глядач тепло сприйняв “Дім на краю душі”. Бо театральна публіка сьогодні прагне не лише легких комедій, які тимчасово відволікають від життєвих проблем, а й серйозних вистав, які ставлять складні питання...
Дім… душі Серед прем’єр ювілейного 40-го сезону для Київського академічного театру драми і комедії на лівому березі Дніпра запам’ятовується вистава “Дім на краю душі” за мотивами п’єси “Іфігенія” американського драматурга Дона Нігро. В Україні її вперше поставила відомий режисер Тамара Трунова.
Арт-калейдоскоп “Будь-яка мрія може здійснитися, варто лише в неї по-справжньому вірити”. 15 · S. 15Originalseite ↗ У “СП” (ч. 26 за 2018 р.) ми писали про підготовку до Кінофестивалю “Відкрита Ніч “Дубль 21”, що відбувся у ніч з 30 червня на 1 липня на столичному Арт-причалі. Гран-прі фестивалю отримала створена за підтримки Держкіно анімаційна стрічка Андрія Щербака “Причинна”.
Цьогоріч до складу журі фестивалю увійшли продюсер Сергій Лавренюк, режисер і продюсер Валерія Сочивець, оператор Ярослав Пілунський, акторка Наталія Васько, кінокритик Лук’ян Галкін, звукорежисер Артем Мостовий, актор і волонтер Мирослав Гай, продюсер Анастасія Буковська та режисер Ростислав Держипільський. Головна нагорода фестивалю становила 50000 гривень, яку надав Генеральний партнер “Райффайзен Банк Аваль”. Кошти, зібрані у “Фонді взаємодопомоги”, отримав володар Призу глядацьких симпатій, якого глядач обрав шляхом SMS- голосування. Володарем призу глядацьких симпатій стала короткометражна ігрова стрічка Яни Антонець “П’ять хвилин”, яка також була створена за підтримки Держкіно України. Ще один підтриманий Держкіно фільм — анімаційна стрічка Степана Коваля та Олександра Колодія “Лабіринт” — отримав сертифікат від компанії Letter to Fest, яка займається кінофестивальною дистрибуцією. Також відзнаки фестивалю отримали: Головний приз в номінації ігрове кіно — “Післясмак”, реж. Юрій Катинський. Головний приз у номінації неігрове кіно — “Народний музей Авдіївки”, реж. Петро Армяновський. Диплом фестивалю в номінації неігрове кіно — “Вихідний”, реж. Жанна Максименко-Довгич. Головний Приз у номінації анімаційне кіно — “Анна Рейнер. Найтемніший синій колір”, реж. Оксана Курмаз. Диплом фестивалю в номінації анімаційне кіно — “Котку” реж. Анастасія Фалілеєва. Краща операторська робота — Матей Пінош, “Діна”. Краща режисура — Павло Остріков, “Випуск 97”. Найкраща актриса — Олеся Островська, “Випуск 97”. Найкращий актор — Олександр Пожарський, “Випуск 97”. Сертифікат від Letter to Fest отримав фільм “Лабіринт”, реж. Степан Коваль, Олександр Колодій.
Сторінку підготував Едуард ОВЧАРЕНКО
Арт-калейдоскоп “Будь-яка мрія може здійснитися, варто лише в неї по-справжньому вірити”. 15 · S. 15Originalseite ↗ Художній керівник Київського академічного драматичного театру на Подолі, лауреат Шевченківської премії, народний артист України Віталій Малахов нещодавно представив на суд глядачів свою нову режисерську роботу — виставу “Продавець дощу” за мотивами п’єси Річарда Неша.
Перша прем’є ра “Продавця дощу” відбулася 1954 року в Нью-Йорку. Режисер постановки — Джозеф Ентоні, продюсер — Етель Ліндер Вайнер, а роль Лізі виконувала Джеральдін Пейдж. Після цього п’єсу переклали багатьма мовами, зокрема й українською. Також твір не одноразово екранізували. Протягом останніх кількох років “Продавець дощу” ввійшов у репертуар кількох українських театрів: Харківського академічного українського драматичного театру ім. Т. Шевченка та Херсонського обласного академічного драматичного театру ім. М. Куліша. А відтепер побачити інсценізацію цього твору може й столичний глядач. Історія кліматичної катастрофи, яку понад 60 років тому розповів Річард Неш, в інтерпретації талановитих акторів Театру на Подолі звучить як небанальна історія пошуку щастя. Аби зробити цю історію виразнішою, Віталій Малахов здійснює постановку в жанрі мюзиклу. Потужний і несподіваний драматичний сюжет, оригінальні музика й пісні роблять виставу справді ідеальним поєднанням музичного і драматичного начал. Відразу після першого виходу на сцену Ігоря Волкова вся увага глядачів прикута до його персонажа, Біла Старбака. Напевне, роль шахрая навряд чи можна назвати позитивною, але цей герой відразу викликає симпатію. По-новому розкрила грані таланту Катерина Рубашкіна, яка виконує роль сором’язливої дівчини Лізі. Добру усмішку викликає Олександр Данильченко. Віталій Малахов не лише поставив виставу “Продавець дощу”, а й разом із Марком Чегодаєвим він виступив як автор сценографії, а разом зі Світланою Заікіною як художник по костюмах. Завдяки сучасній сцені події вистави можуть відбуватися водночас у кількох місцях. Завдяки пісням, створеним композитором Іваном Давиденком та поетом Юлієм Трескіним, глядач більше дізнається про внутрішній світ персонажів, а рухи героїв (балетмейстер — народний артист України Віктор Литвинов) нерідко стають промовистішими, ніж слова. Наприкінці вистави на сцені йде справжній дощ, як свідчення того, що будь-яка мрія може здійснитися, варто лише в неї посправжньому вірити.
Дитяча сторінка · “Поет повинен бути у колі своїх шанувальників”. 16 · S. 16Originalseite ↗ Fortsetzung von einer früheren Seite — Seitenausschnitt
вихованці Оля Вовк і Микола Рудик, як учасники наради, отримали схвальні оцінки своєї творчості. Про роботу з творчою молоддю можна розповідати багато і довго, бо це величезний пласт діяльності — конкурси, зустрічі, поїздки, літня школа поетів, нові книги… Але найголовніше — це діти, які стають творчими особистостями, цікавими літераторами. І хоча не всі стануть у майбутньому відомими поетами, але любитимуть художнє слово завжди, читатимуть книги, цікавитимуться новинками літератури. Виховання юних поетів — втілення моїх педагогічних мрій. Закінчивши Коломийське педучилище, я п’ять років працювала в початковій школі. Робота з дітьми мені подобалась. Опісля як журналіст у молодіжній газеті “Ленінська молодь” (пізніше “Молодь Галичини”) відповідала за шкільне життя, а з 1991 року — стала редактором газети дітей Львова “Галицьке юнацтво”, де працюю і понині. Творча біографія кожного поета різна. Думаю, що без виховання творчої молоді вона була би не такою багатогранною і яскравою. “Джерельце” можна назвати своєрідною молодіжною школою юних поетів і прозаїків. Як підсумок нашої роботи — чудові збірники творчості студійців. За цей час побачили світ п’ять збірників: “Джерельце: 16 юних поетес” (1995 р.), “Голоси кольорового вітру” (1998 р.), “Пелюстковий автограф” (2000 р.), “Місто птахів і поетів” (2008 р.), “Портрети срібної води” (2014 р.). У них — нові імена тих, які прагнуть осмислити світ, пізнати таємницю художнього слова, знайти себе у слові ів житті. Я щаслива, коли мої вихованці називають мене літературною мамою, присвячують мені вірші, пишуть про мене есеї. Поет повинен бути у колі своїх шанувальників, тоді ще більше хочеться творити і видавати нові книжки.
Дитяча сторінка · “Поет повинен бути у колі своїх шанувальників”. 16 · S. 16Originalseite ↗ Марія ЛЮДКЕВИЧ, м. Львів
У видавництві “Сполом” побачив світ збірник творчості молодих літераторів “Цвіт ранньої весни”, куди увійшли твори поетів і прозаїків, які відвідували літстудію “Джерельце” протягом 30-ти років. У збірник увійшли добірки випускників студії, які вже стали авторами цікавих книг, лауреатами багатьох літературних фестивалів. Кращі молоді поети нині члени НСПУ. Школярі, члени “Джерельця”, представили свої творчі добірки, а у світлинах — незабутні зустрічі, поїздки, свята, наради, фестивалі, конкурси… На святі, яке відбулося в обласній бібліотеці для дітей, презентували збірник. У гості до джерельчан прийшли відомі поети Ігор Калинець, Ігор Павлюк, голова Львівської письменницької організації Ігор Гургула, представник Львівського осередку Українського шляхетського товариства Михайло Яворський, директор Міжнародного фестивалю поезії і музики Лілія Плахтій та інші. Вони щиро привітали молодь із такою подією і побажали усім творчого натхнення.
Цвіт ранньої весни У світі мрій і зеленої трави хочеться бігати босоніж і відчувати себе щасливим. А іще коли складаються перші римовані рядки, тоді прагнеться літати, бо душа відчуває музику, ритми слів, радість творення. Це про юних поетів-початківців, які приходять у студію “Джерельце”, щоб удосконалювати і шліфувати своє поетичне слово, спілкуватися з ровесниками, які теж захоплені творчістю. Уже тридцять літ я займаюся в студії “Джерельце”, що діє при Обласній бібліотеці для дітей, зі школярами, які мають літературний дар. Серед книг у бібліотечному царстві діти почуваються комфортно, затишно. Після занять підбирають собі потрібні книги для читання, переглядають нові журнали, газети, щоб розуміти сучасний літературний процес. Пробує писати дуже багато дітей ще зі шкільної парти, та залишаються вірні своєму захопленню саме ті, що справді віддані творчості й мають Божий дар до слова. Мені цікаво спілкуватися з дітьми, спостерігати, як на очах творчо формується парость молодого літературного покоління. Усе починається з аналізу і порівняння свого віршованого тексту з іншими, з прочитання кращих зразків поезії, з пізнання маленьких секретів творчості, пошуків своєї метафори, образу, індивідуального малюнка і вислову, баченого і почутого, перших переживань і набутого досвіду. Юні поети вчаться спостерігати за природою, пробують мислити по-своєму, розвивати творчу інтуїцію, шукати індивідуальний стиль. Саме від цього і починається поезія. Вміти бачити те, чого інший не побачив. Тож джерельчани шукають у слові щось несподіване, незвичайне, прагнуть оволодіти різними формами віршування, багатством мовних засобів. Радію, коли мої вихованці друкують свої перші книжки, перемагають у літературних конкурсах, фестивалях. Кращі молоді поети уже стали членами НСПУ. А це — Адріана Яремчук, Уляна Дудок, Олена Дуб, Мар’яна Тарнавська, Володимир Биньо, Роксолана Савчин, Наталя Матолінець, Ірина Мулярчук, Ірина Бандурович… Вони цікаві своєю творчістю читачеві, приходять у студію на творчі зустрічі зі своїми молодшими друзями-джерельчанами, активні в сучасному літературному процесі, часто друкуються в періодиці, отримують премії за свої книжки. Мені самій цікаво проводити заняття з юними літераторами, вишукувати талановитих дітей у школах, захоплювати їх літературою, щоб вони розвивали свій талант. Запрошую у гості до студійців відомих письменників: Ігоря Калинця, Миколу Петренка, Ігоря Павлюка, Богдана Залізняка, Ігоря Гургулу, Ірину Вовк, Юлію Курташ-Карп… Маю контакти з кожним молодим поетом чи прозаїком, який відвідував студію. Я пишу переднє слово до їхніх нових книг, організовую їм творчі вечори у Львівській письменницькій організації. 2017 року я була керівником семінару Всеукраїнської наради молодих письменників. Мої
Будьмо разом! П ЕРЕДПЛАТА—2018 П ЕРЕДПЛАТА—2018 Нині триває передплата на 2018 рік Нині триває передплата на 2018 рік
Дитяча сторінка · “Поет повинен бути у колі своїх шанувальників”. 16 · S. 16Originalseite ↗ Засновник: Всеукраїнське товариство “Просвіта” імені Тараса Шевченка Реєстраційне свідоцтво КВ № 4066 від 02.03.2000 р.
Шеф-редактор Павло МОВЧАН
на періодичні видання за друкованим на періодичні видання за друкованим
Дитяча сторінка · “Поет повинен бути у колі своїх шанувальників”. 16 · S. 16Originalseite ↗ Головний редактор
Любов ГОЛОТА
Редколегія
Любов ГОЛОТА (голова),
Ярема ГОЯН,
Павло МОВЧАН,
Олександр ПОНОМАРІВ,
Іван ЮЩУК
Заступник головного редактора з виробничих питань
Наталія СКРИННИК
278-01-30 (тел/факс)
Дитяча сторінка · “Поет повинен бути у колі своїх шанувальників”. 16 · S. 16Originalseite ↗ Відповідальність за достовірність інформації несуть автори. Редакція залишає за собою право редагування та скорочення текстів. Редакція не завжди поділяє погляди своїх авторів. При використанні наших публікацій посилання на “Слово Просвіти” обов’язкове. І н д е к с г а з е т и “Слово Просвіти” — 30617
Відповідальний секретар
Ірина ШЕВЧУК
Відділ культури
Едуард ОВЧАРЕНКО
Відділ коректури
Тетяна ЩЕРБАК
Ірина СТЕЛЬМАХ
Комп’ютерна верстка
Ірина ШЕВЧУК
Володимир ЖИГУН
Інтернет-редактор
279-39-55
Черговий редактор Едуард ОВЧАРЕНКО
Бухгалтерія 279-41-46
Адреса редакції: вул. Хрещатик, 10-Б, м. Київ, 01001
E-mail: slovo_prosvity@ukr.net http://slovoprosvity.org http://prosvitanews.org.ua
Листування з читачами — тільки на сторінках газети.
Надруковано в ТОВ “Інтерекспресдрук”, вул. Сім’ї Сосніних, 3.
Загальний наклад у липні — 12 800