Без мови немає нації! · S. 1Originalseite ↗ Фото Олеся Дмитренка
9 листопада, в День української писемності відбудеться офіційне відкриття ХІ Міжнародного конкурсу з української мови ім. П. Яцика в селі Верхнє Синьовидне Сколівського району Львівської області — на батьківщині мецената, а також у місті Дніпропетровську. Про це повідомив письменник Михайло Слабошпицький, співголова Координаційної ради конкурсу, виконавчий директор Ліги українських меценатів 2 листопада на прес-конференції в Укрінформі.
НОВІ СПОСТЕРЕЖЕННЯ ВОЛОДИМИРА ВОЙТЕНКА
Без мови немає нації! · S. 1Originalseite ↗ Марія ОЛІЙНИК, м. Донецьк
У світі немає країн, які б за свою історію не були хоч раз кимось окуповані. Переможець намагався асимілювати підкорене населення. Після звільнення з-під окупації відродження нації і становлення сильної держави завжди починалися з відродження рідної мови. Мовна ситуація в Україні взагалі й на Донеччині зокрема типова для всіх постколоніальних країн. Як її виправити — є міжнародний досвід, яким можна скористатися. А суржик, яким вражена більшість населення країни, — теж не суто українське явище. У світі є таке поняття, як колоніальна мова, що залишається імперією на територіях, із яких вона йде. Це лінгвістична “виразка імперії” із часом “виліковується” — коли діє продумана мовна політика. А в Україні всі 20 років незалежності її немає. І хоч була прийнята 1996 року Конституція України, а 1999 року Конституційний Суд України розтлумачив її ст. 10, згідно з якою громадянин України має право на вибір мови спілкування, у тому числі з органами влади, а представник влади не має, “проблема” української мови давно стала політтехнологією, могутнім чинником розколу. Застосовується ця політтехнологія, починаючи з 1991 року, коли переміг колишній секретар з ідеології КПУ завдяки місцевим елітам південно-східних областей України, які боялися, що прийдуть ті, хто примусить їх розмовляти українською. Зазвучала ця тема на повний голос і на місцевих виборах у жовтні 2010 року, почавшись реєстрацією 7 вересня 2010 року проекту закону України трьох мовних гігантів Єфремова-Симоненка-Гриневецького “Про мови в Україні”. Це не тільки звична від виборів до виборів демагогія біло-блакитних, яка використовується цими аморальними політиками як червона шмата, щоб нацьковувати більш зрусифіковану частину України на іншу, а й випробуваний прийом, за допомогою якого влада намагається мобілізувати свій електорат, відвернувши увагу громадськості від повного провалу всіх передвиборних соціально-економічних обіцянок. Ось чому один із чільних організаторів ПІСУРу в Сєверодонецьку, “Людина року-2009” Російської Федерації, заступник голови обласної організації ПР, голова Донецької обласної державної адміністрації Анатолій Близнюк, продовжуючи боротьбу з українською мовою, вже на третій день після скасування донецькими судами першої і другої інстанцій (26 січня і 16 липня 2010 року відповідно) незаконного рішення Донецької обласної ради “О создании условий для развития русского языка в Донецкой области” на прес-конференції 18 серпня 2010 року заявляє, що обласна рада прийме більш законне рішення про російську мову. І уявіть собі, що він уже 31 серпня 2010 року реєструє проект такого “більш законного” рішення обласної ради “Об использовании языков межнационального общения на территории Донецкой области”. Новий голова Андрій Шишацький не вносить 3 вересня цей проект до порядку денного, оскільки його не було розглянуто в комісіях, але обіцяє, що наступної сесії облради це питання буде поставлено на порядок денний.
І справді, на останній, прощальній 31 сесії облради V скликання Анатолій Близнюк відкликає свій проект від 31 серпня “Об использовании языков межнационального общения на территории Донецкой области” і просить натомість прийняти звернення до голови ВРУ В. Литвина щодо прискорення прийняття закону Єфремова-Симоненка-Гриневецького. Із цього шедевра ми дізнаємося, що “Донбасс, как и вся Украина — полиэтническое, многоконфессиональное и поликультурное пространство…”. А ухвалення цього закону, на думку Анатолія Близнюка, зможе забезпечити міжнаціональну згоду і виховання толерантності в суспільстві. “Є пропозиція це звернення Анатолія Близнюка направити з метою прискорення розгляду Верховною Радою України законопроекту “Про мови України”, який сприятиме створенню належного національного культурного й інформаційного простору, забезпечення правових, економічних і організаційних умов для забезпечення мовних прав громадян України і єдності в державі”, — заявила депутат Донецької обласної ради Віра Немилостива на 31 сесії облради V скликання. Наталія Белоцерковська, яка програла всі три суди із захисту рішення облради щодо російської мови, вимагала, щоб мовний закон був прийнятий до 31 жовтня 2010 року. Її заспокоїв депутат-регіонал Ігор Чічасов, який запевнив, що закон не просто буде прийнято — російська мова стане другою державною зразу після виборів до місцевих рад.
Закінчення на стор. 2—3
ПАВЛО МОВЧАН ПРО ВАСИЛЯ ЛОПАТУ
ЗНАЙОМТЕСЬ: МАРИНА ПАВЛЕНКО
12–13 ГАЛИНА ТАРАСЮК ПРО БЕРЕЗАНЬ
14–15
Мова єдина · “За 4,5 роки жодної програми розвитку знищеної на території Донеччини української мови та її носіїв не прийнято!”. · S. 2Originalseite ↗ Fortsetzung von einer früheren Seite — Seitenausschnitt
Школа № 1 в смт Софіївка, де навчався А. М. Близнюк, повернулася до навчання українською мовою
Жодного разу депутати, в першу чергу — голова облради, не провели слухання і не прийшли на конференцію “Просвіти”, де регулярно обговорюється стан української мови на Донеччині. Почнемо з найголовнішого борця за продовження асиміляції українців Донеччини, активного обстоювача права на духовну, моральну та інтелектуальну деградацію, бо так “історічєскі сложілось”, — Анатолія Михайловича Близнюка. Народився Анатолій Михайлович 24 листопада 1948 року в селищі міського типу Софіїка Шабелівської селищної ради Краматорської міської ради в сім’ї українців. Його 86-річна
Мова єдина · “За 4,5 роки жодної програми розвитку знищеної на території Донеччини української мови та її носіїв не прийнято!”. · S. 2Originalseite ↗ Fortsetzung von «ПРО ДОНЕЦЬКУ П’ЯТУ КОЛОНУ ТА ЇЇ ВІЧНУ БОРОТЬБУ ЗА РОСІЙСЬКУ МОВУ», S. 1
Закінчення. Початок на стор. 1
Крім того, на прощання в облраді презентували новий шкільний підручник “Український націоналізм і Донбас. Історична ретроспектива”, написаний “за сприяння депутатів облради”, який присвячено “пам’яті жертв німецького фашизму і українського націоналізму у Великій Вітчизняній війні”. Авторами є дослідники історичного факультету Донецького національного університету і Донецького Центру політологічного аналізу і технологій (керівник Центру — доцент ДонНу Сергій Баришників). У книжку також увійшли матеріали аналітиків Української філії Інституту країн СНД (політолог Володимир Корнілов і соціолог Денис Денісов), професійних істориків із Луганська і Москви. У книзі також опубліковано статті дослідників із Польщі — фахівців з теми злочинів ОУН—УПА проти польського населення. У складі редколегії книги — проректор ДонНу, депутат Донецької міськради від ПР Тетяна Мармазова і доцент ДонНу, голова президії етнічних співтовариств Донецької області Олександр Дингес. Видавцем книги виступив депутат Донецької облради, голова Донецької обласної громадської організації “Народно-патріотичний блок ДОНБАС” Ігор Житинський, депутат від КПУ. Книга в м’якій палітурці, видана накладом у 3 000 примірників, буде безкоштовно розповсюджена в школах, ВНЗ. Оскільки сесія була останньою, то депутати похвалили себе за проведення інвестиційного саміту, за договір області з Кабміном тощо. І жодних розмов про те, що із заборгованості по заробітних платах область посідає одне з перших місць, та ж ситуація щодо екологічних проблем, криміногенної обстановки, захворювання СНІДом, п’янства, наркоманії, знищення малого і середнього бізнесу за допомогою нового податкового кодексу. Навіть не згадали про космічний ріст цін на продукти харчування, заморожені зарплати і пенсії, проблеми в комунальній сфері, проблеми бідності, підвищення цін на газ для споживачів, побори, хабарі, корупцію, безробіття випускників ВНЗ, проблеми із захистом “дітей війни”, питання повернення незаконно приватизованих і проданих донецькими владоможцями дитячих садочків (що було заборонено законом), яких зараз не вистачає, і проблеми з незаконним видобутком вугілля в “копанках”. Здогадатися чому не важко — всі ці 20 років саме ці люди при владі (спочатку як члени КПСС, тепер як — ПР, яку донеччани називають Партія Рідна), у тому числі і в “помаранчевий період”. Наступного дня, 22 жовтня 2010 року, вже імперськи стурбовані депутати Донецької міської ради йдуть далі і дають наказ Голові ВРУ Володимиру Литвину, керівникам депутатських фракцій у парламенті, комітету ВР із питань культури і духовності у вигляді рішення “Об обращении по внесению на рассмотрение Верховной Рады Украины законопроэкта №1015-3 “О языках в Украине”. Вони навіть ухвалили його на сесії: “за”
проголосували 55 депутатів, проти — 3. У зверненні розписується, як серйозно Донецька міська рада ставиться до розвитку російської мови та фінансування програм, зарахувавши собі в актив прийняття 26 травня 2006 року рішення “Об использовании русского языка в г. Донецке как регионального”, ніби й не було це рішення скасовано судом за позовом прокуратури міста. А все тому, що на виконання цього рішення прийнята теж щедро профінансована з міського бюджету програма. І хоч незаконні рішення рад міста і області скасовані, а програми розвитку державної мови Російської Федерації фінансуються. “Новий закон “Про мови в Україні” забезпечить розвиток і функціонування української мови як державної, а також захистить права мешканців російськомовних регіонів України і національних меншин. Ухвалення закону понизить соціальну і політичну напруженість у суспільстві і сприятиме розв’язанню головного завдання української державності — інтеграції всіх громадян України в єдину громадянську мультикультурну націю (единую гражданскую мультикультурную нацию — мовою оригіналу)”, — упевнені донецькі депутати під керівництвом Донецького міського голови, голови міської організації ПР Олександра Лук’янченка та секретаря Ніколая Левченка — одного із заступників ПР області. Крім цього, депутати Донецької міської ради просять президента України Віктора Януковича і прем’єр-міністра України Миколу Азарова “надати підтримку політиці МОН і починанням міністра освіти й науки Дмитра Табачника, захистивши його від несправедливих нападок і надавши міністрові можливість спокійно займатися своїми прямими обов’язками”. Звертаючись до депутатів міськради перед голосуванням за ухвалення даного рішення, секретар Донецької міськради славнозвісний Микола Левченко сказав: “Я прошу вас поставити на голосування і підтримати цей проект рішення. У цьому зверненні ми перечислили всі ті досягнення, все те, що було зроблено Міністерством освіти за час керівництва нашого однопартійця Дмитра ТАБАЧНИКА”. При цьому він додав, що зараз лунає лише критика на адресу Міністерства і немає ніякої політичної підтримки, “тому наша профільна комісія пропрацювала всі досягнення і напрацювання (Міністерства) й ініціювала таке звернення”. Спочатку дається негативна оцінка діяльності попереднього міністра Івана Вакарчука, а потім перераховуються досягнення Табачника. Перше і найсмішніше досягнення Табачника — це те, що “МОН з міністерства пропаганди і комерції знову стало Міністерством освіти і науки”. І це в той час, коли мітингують студенти проти поборів у ВНЗ! Друге — реформовано зовнішнє тестування. Третє — прийнято закон про повернення до 11-річної системи навчання. І хоча повністю провалено навчання дітей з 5-річного віку в садочках: педагогів немає, підручників немає, методика відсутня, дитячих садочків не вистачає, школярі навчаються за підручниками в Інтернеті — в області підручниками учнів 10 класу забезпечено всього на 8 %, — Табачник — успішний міністр! Бо введено обов’язкове проведення медогляду та заборонена торгівля продуктами “швидкого харчування”. А ще — “зі шкільних підручників щезли глави, в яких оспівувались особи, які воювали на боці фашистської Німеччини під час ВВВ”. Школярі і студенти отримали право вільно обирати мову навчання і тестування. Найцинічніший “позитив” в оцінці Табачника — розвиток автономії ВНЗ. Нагадаємо, що це в той час, коли Табачник, звільнивши 29 липня 2010 року ректора Володимира Шевченка, й досі керує Донецьким національним університетом у ручному режимі за допомогою призначених ним двох в.о., і, порушуючи Закон України “Про вищу освіту”, вперто не оголошує конкурс на заміщення посади ректора університету. Всі протести громадськості, профспілок, викладачів, звернення народних депутатів залишаються без відповіді. Ось так закінчили своє 4,5-річне кнопконатискання депутати міста і області і, звичайно, якби місцеві вибори пройшли без фальсифікацій, то 31 жовтня депутати отримали б результат їхнього зовнішнього оцінювання. Хоча сподіватися на це марно. Це, мабуть, відбулися ще одні вибори без вибору. Маємо те, що маємо: голова Донецької ОДА Анатолій Близнюк та тільки російськомовні депутати облради, які розмовляють суржиком — цією мовною хворобою постколоніальної країни, вирішили до кінця захищати засіб свого спілкування — це “дитя білінгвізму”. Донецька обласна рада вже на першій сесії приділила пильну увагу захисту російської мови — прийняла антиконституційну ухвалу “О создании условий для развития русского языка в Донецкой области”, якою російська мова проголошувалася “региональным языком”. Після чого запропонували Верховній Раді надати цій регіональній мові — статус державної. На другій сесії обласна рада встановила в окремо взятій області свято — день російської мови в день народження Олександра Пушкіна і гучно його щорічно святкує, передаючи бібліотекам, навчальним закладам, дитячим будинкам десятки тисяч російських книг. Нагороджують цінними подарунками кращих учителів російської мови та учнів-переможців олімпіад із російської мови та літератури. 26 вересня 2008 р. сесією Донецької обласної ради прийнято “Региональную программу развития русского языка и русской культуры в Донецкой области на 2008—2011 годы” з фінансуванням 7 млн 343 тисячі гривень. Протягом усієї своєї каденції місцеві депутати не забували про “великий і могучий” на жодній сесії. Як почали на 1- й сесії із захисту великого і могучого, так і закінчили тим самим на 31-й сесії. І зауважу, всі сесії, їхні рішення проходили винятково російською мовою — всупереч Конституції України. А вони навіть зверталися до Генерального секретаря Ради Європи з проханням захистити регіональну мову від посягань Міністерства культури, яке 18 січня 2008 р. ухвалило, що всі іноземні фільми мають бути дубльовані, озвучені чи субтитровані державною мовою. А також оголошували область територією без НАТО, Донецький національний університет без назви Стуса, засудили грузинську агресію щодо Південної Осетії і зажадали від президента Віктора Ющенка нейтралітету України щодо цього питання. Одне слово, жодний акт “насильницької українізації” не залишився поза увагою полум’яних українофобів. Адже в Донецькій області з 24,67 % росіян у 1926 році, їх стало 43,65 % у 1989 році. За 4,5 роки жодної програми розвитку знищеної на території Донеччини української мови та її носіїв не прийнято! А школи з українською мовою навчання практично знищені всі: якщо в 1932/1933 н.р. 79 % школярів Донеччини навчались українською мовою, то в 1989/1990 н.р. лише 2,3 % учнів. Крім того, більше половини школярів Донеччини були звільнені від вивчення української мови “за бажанням батьків”!
мати Катерина Митрофанівна родом із сусіднього селища Ясна Поляна, продовжує жити в смт Софіївці, а батько Михайло Григорович із села Калмиківки Луганської області. Батько з мамою нерозлучно прожили до 1999 року. Батьки скуштували остарбайтерської німецької неволі, після повернення з Німеччини обоє працювали на Краматорському металургійному заводі ім. Куйбишева. Крім Анатолія, вони виховали ще молодшу на 3 роки від нього дочку Євгенію. Почав навчатися Анатолій в школі №1 з українською мовою навчання, яка була насильно переведена на російську мову, коли він перейшов до 2 класу. 1998 року на зустрічі з делегацією Івано- Франківщини А. Близнюк з обуренням згадував, що вже на другий день, коли їхню школу перевели на російську мову, директор, почувши в коридорі, як він, другокласник, продовжує розмовляти рідною, батьківською, українською, вхопила його за вухо, підняла на 10 сантиметрів від підлоги і сказала: “Мальчік, в етой школє со вчєрашнєго дня должен звучать только рускій язик”. Після цих сумних спогадів він запевнив, що українська мова буде повернута українцям Донеччини таким самим більшевицьким шляхом, яким була знищена. Але згодом проблиски принциповості змінились брутальним, звичним холуйством. “Караул! Рятуйте російську мову!” Продовжує послуговуватися донбаським язиком с хахляцкім акцентом, зрадивши батьківську мову, ставши манкуртом. І нарешті — українофобом. Звільнив від вивчення української мови обох своїх синів Сергія (сьогодні депутат Донецької обласної ради від ПР) та Олексія, заради владних щаблів легко трансформував свою ментальність: повернутись до батьківської мови, мабуть, не дозволяють господарі Донеччини. “Донецькі”, “єнакіївські”, “макіївські”, “маріупольські” кадри всі ці роки в Донецькій області будували власну регіональну Україну за своїми законами. 2004 року її з переляку навіть назвали ПІСУАРом. На цій території не діє Конституція України, кадри її просто не знають. Ці люди навчалися вже в школах, які давно змінили мову навчання з української на російську.
Мова єдина · “Коли народ має свою мову — його неможливо знищити”. · S. 3Originalseite ↗ Fortsetzung von einer früheren Seite — Seitenausschnitt
ни — французькою і англійською, чим Президент України був страшенно вражений. Так що доведеться таки вивчити й першу державну — українську мову, а як тільки вони її вивчать, то відпаде бажання захищати засіб своєї одномовності. Але Анатолій Михайлович Близнюк — це спритне й кар’єрне постголодоморне дитя українського селища Софіївка — на прикладі власного вуха і своїх звільнених від вивчення української мови синів знає про тотальну русифікацію. До речі, в сім’ї його матусі, а вона проживає разом з сім’ю дочки Євгенії, й досі спілкуються українською мовою. І замість того, щоб сприяти знищенню наслідків русифікації, син зненавидів рідну землю, материнську мову, що став до лав патологічних україноненависників. Родовід таких кочубеїв та іскр давно відомий в українській історії. Вони й тепер продовжують свою іудину роботу, духовно винищуючи українців, не даючи їм повернутись до батьківської мови, культури, історії. Ось такий, на жаль, освітній та інтелектуальний рівень нашої еліти. Наші верхи сильно бояться росту середнього класу, бояться появи освіченого, українського, патріотичного, молодого покоління. І все ж, всупереч діяльності гальмівної політичної еліти, хоч і повільно, відродження таки відбувається: і школа №1 в Софіївці повернулась до навчання українською мовою — де сьогодні вже понад 50 % школярів навчаються українською. Та й сини Анатолія Михайловича віддали його онуків до першої на Донеччині гімназії з українською мовою навчання в м. Краматорську, де, за переписом 2001 року, проживає 70,2 % українців та й кількість дітей, які навчаються українською мовою в Краматорську збільшилась з нуля 1989-го року до 43 % 2010-го. І хоч політики погано чують запити людей на українську освіту, відродження все ж розвивається самостійно, всупереч діям владних українофобів, яким так важливо зберегти “культурные отличия” між сходом і заходом України. Але цей паралельний простір вийде на поверхню. Жодній п’ятій колоні неможливо зупинити ідею, час якої настав.
Мова єдина · “Коли народ має свою мову — його неможливо знищити”. · S. 3Originalseite ↗ Організатори — ВУТ “Просвіта” імені Т. Шевченка та національний комітет навколосвітнього каравану “Інтеркультура” в Україні. За участі Міжнародного руху “На підтримку національних та етнічних мов та культур” і Міжнародної резонансної агенції розвитку культури суспільства “RA”. Співорганізатори: Міждержавний проект “Асоційовані школи ЮНЕСКО”, PTPI в Україні, Асоціація сприяння ООН в Україні, Фестиваль каліграфії “Рутенія”, Студія мистецьких ініціатив, “Ethno- Sound”, Музей Івана Гончара, Козацька лицарська школа, Українська служба порятунку. МЕТА — візуалізувати свято, зробити його максимально видовищним і магнетичним, привернути увагу молодих українців до рідної мови, писемності, культури, традицій, каліграфії за допомогою споконвічних сакральних мистецьких дійств: співу, танцю, слова. Свято для вас і за вашої участі створюють графіті-каліграфісти, хор, факельники, хоровод зі свічками, музики. РЕПЕТИЦІЯ — 8 листопада, понеділок 17:30–18:30 (напе! редодні свята). ДІЙСТВО — 9 листопада, вівторок - 17:30—18:00 Збір учасників - 18:00—18:30 Флешмоб Долучення, довідки і реєстрація на захід: [контакт приховано], 044- 353-35-70
Мова єдина · “Коли народ має свою мову — його неможливо знищити”. · S. 3Originalseite ↗ Доларовий мільярдер Рінат Ахметов народився 1966 року, основне захоплення спорт, футбол, ушу. Борис Колесніков 1962 року народження. Української мови вони практично не вивчали, історії заселення Донеччини теж, гуманітарними знаннями себе не обтяжують, бо одночасно займаються і бізнесом, і політикою. Вищу освіту всі осилили десь під 40 років. Послідовники гасла Партії регіонів “Дві мови — один народ”... Процитую, як приклад ставлення до державності української мови і її відродження, тобто дерусифікації, татарина за національністю Ріната Ахметова. На зустрічі з виборцями 2006 року на запитання журналіста: “Рінат Леонідович, як ви ставитеся до російської мови як державної? “ Ахметов: “Спасибо за вопрос. Я родился и вырос в Донецке. Мне комфортно говорить на русском языке. Мне кажется, не общество должно обслуживать власть, а власть должна работать на общество. Если половина страны говорит и думает по-русски, то власть обязана с этим считаться. И никакой опасности для целостности страны в этом нет. Например, в Швейцарии — четыре государственных языка, в Канаде — два. Поэтому я — за равные права. Я за то, чтобы были созданы максимальные комфортные условия всем гражданам Украины. И если для этого необходимо, чтобы мы говорили на четырех языках, значит, я буду и за это. Я думаю, в этом и есть демократия”. Майже дослівно Ріната Леонідовича цитує і Борис Колесніков. Рінат Леонідович і Борис Вікторович і не хочуть знати, як примусовим російщенням, яке в СРСР називалося злиттям націй, ламали хребет українству та національним меншинам на Донеччині. Ні Рінат Ахметов, ні Борис Колесніков не розуміють, що таке двомовність, щиро вірячи, що досить володіння єдиною, рідною їм донбаською мовою. Двомовність продемонстрував Президенту України Віктору Януковичу, Партії регіонів і всім цим впливовим політикам, які беруться просторікувати про це, прем’єр-міністр Канади Стівен Харпер 25 жовтня 2010 року на спільному з Президентом України брифінгу, який говорив двома державними мовами краї-
Михайло ВАТУЛЯК, віце-президент Ліги українських меценатів
На сайті Міністерства освіти і науки України з’явився матеріал, у якому повідомляється про те, що указом Президента України “Про Міжнародний мовно-літературний конкурс учнівської та студентської молоді імені Тараса Шевченка” від 30 вересня 2010 року № 928/2010 в рамках підготовки до відзначення 2014 року 200-річчя від дня народження Тараса Шевченка започатковано проведення Міжнародного мовно-літературного конкурсу учнівської та студентської молоді імені Тараса Шевченка як щорічного загальнонаціонального заходу, спрямованого на підвищення рівня знань з української мови і літератури, рідних мов і літератур, виховання у молодого покоління любові до мови Українського народу, забезпечення їх всебічного розвитку.
9 листопада, у День української писемності та мови, на Українському радіо відбудеться Всеукраїнський диктант національної єдності. Це унікальна акція, яку Національна радіокомпанія України (НРКУ) започаткувала ще 2000 року. Відтоді щороку в цей день українці — від великого до малого — можуть взяти участь у написанні радіодиктанту та з’ясувати, наскільки добре знають рідну мову, а ще — продемонструвати солідарність з усіма, хто любить і шанує рідне слово, хто хоче, щоб українці спілкувалися українською мовою і зберегли її для нащадків. Щороку Національна радіокомпанія отримує понад 10 тисяч листів із радіодиктантом. Кількість учасників
Диктанту національної єдності постійно зростає, а географія — розширюється. Листи надсилають не лише слухачі з усіх областей України, а й із-за кордону: Росії, Білорусі, Молдови, Німеччини, Бельгії та інших країн. Це люди різного віку і різних професій. Вік деяких учасників сягає 90 років. Цьогорічний диктант проведе доцент Київського університету ім. Б. Грінченка, автор шкільних підручників з української мови та літератури Олександр Авраменко. Традиційно диктант складатиметься зі 100—120 слів. Тих, хто напише його без помилок, відзначать призами. Це: радіоприймачі, книги, компакт-диски з унікальними записами Українського радіо. Важлива умова
— диктант потрібно надіслати удень його написання. Дату відправлення визначатимуть за штемпелем на конверті. Адреса Українського радіо: Київ-1, Хрещатик, 26. Індекс — 01001. Премії і цінні подарунки — від Національної радіокомпанії України, Ліги українських меценатів, знаної своєю ініціативою Міжнародного конкурсу з української мови ім. П. Яцика та опікуванням ним і Всеукраїнського товариства “Просвіта”. Отже, 9 листопада о 16 годині 10 хвилин на Першій та Третій програмах Українського радіо прозвучить Диктант національної єдності. Долучайтеся до загальноукраїнської акції і пам’ятайте: майбутнє нації залежить від кожного з нас.
школярам заплачено за обіди, то це робиться коштом місцевих бюджетів. Зрозуміло, Міністерству хочеться створити ситуацію, щоб і вовки були ситі, і вівці цілі. Отож воно пропонує майже компромісну в його розумінні фразу: “Рішення про участь у конкурсі мовознавців імені Петра Яцика є виключно прерогативою керівників загальноосвітніх середніх навчальних закладів”. Бачте, мовляв, ми не забороняємо конкурс, а ви, керівники освітніх закладів, робіть як хочете. Одне слово, будьте крайніми. Хай вас, якщо не проводитиметься конкурс ім. П. Яцика, терзає патріотична громадськість. Кожна справу треба робити розумно. Навіть і якщо її робить Міністерство освіти на чолі з “самим” Табачником, який вважає, що саме він у всьому найголовніший, а тому може все і вся закреслювати і відміняти.
Мова єдина · “Коли народ має свою мову — його неможливо знищити”. · S. 3Originalseite ↗ Згідно з Указом Президента, починаючи з 2011 року, засновано 39 щорічних стипендій Президента України переможцям Міжнародного мовно-літературного конкурсу учнівської та студентської молоді імені Тараса Шевченка. “Разом із тим Міністерство освіти і науки й надалі підтримуватиме проведення різних інтелектуальних змагань, конкурсів із метою забезпечення всебічного розвитку й функціонування української мови та мов національних меншин у всіх сферах суспільного життя, виховання шанобливого ставлення до культури і традицій українського народу, в тому числі Міжнародний конкурс з української мови імені Петра Яцика. Відповідно до Указу Президента України “Про Положення про стипендії Президента України переможцям Міжнародного конкурсу з української мови імені Петра Яцика” від 3 жовтня 2008 року N 899/2008 наказом МОН призначаються 14 щорічних стипендій Президента України, які виплачуються протягом одного календарного року. Загальна сума стипендій становить близько 170 тис. грн на рік. Переможцям 2010 р. буде визначено стипендії згідно з наказом МОН 11 жовтня 2010 р. N 938 “Про призначення стипендій Президента України переможцям Міжнародного конкурсу з української мови імені Петра Яцика 2010 року”. Водночас у згаданому матеріалі є така неточність: “фінансування організаційних заходів щодо проведення Міжнародного конкурсу знавців української мови імені
Петра Яцика, яке повністю лягало на плечі МОН та держави, починаючи з 2006 року”. Але річ у тому, що незмінну суму для конкурсу і надалі в тих же розмірах (680 тис. грн) щороку забезпечує Ліга українських меценатів. А зі згаданого документа виходить так, буцімто ці витрати автоматично перекладені на плечі МОН. У такий спосіб дезорієнтовано читача. Як і раніше, Ліга українських меценатів вручає переможцям і призерам конкурсу сотні іменних премій. Інша річ — волонтерська діяльність освітян, які на різних рівнях працюють — буває у вихідні — з конкурсантами. Тому фраза “фінансування повністю лягало на плечі МОН та держави” звучить дивно, бо про яке фінансування йдеться? Якщо десь
Гаряча тема · “Деформація духу — це перш за все деформація волі за своє вічне національне “Я”. · S. 4Originalseite ↗ Анатолій МОКРЕНКО, народний артист, професор, лауреат Шевченківської премії, лауреат Державної премії Грузії
Фінсько-ординсько-руський генетичний коктейль Московії виявився надзвичайно агресивним. Інерція тієї агресії щодо сусідів допікає декому і через 800 років. Може, не всі знають, що з XIII до XX століття Московська держава загарбницьким шляхом розширила свою територію у 107 разів! — тобто з 216 000 до 23 000 000 квадратних кілометрів, підкоривши: 1556 року Татарську Орду, 1581 р. — Сибір, 1709 р. — Україну, 1721 р. — Прибалтику і Фінляндію, 1739 р. — Східну Чорноморщину, 1783 р. — Крим, 1792 р. — Західну Чорноморщину, 1772 р. —1792 рр. — частину Польщі, 1813 р. — Грузію, 1815 р. — решту Польщі та Бессарабію, 1854 р. — Амурщину, 1865 р. — Туркестан, 1881 р. — Хіву, Бухару (П. Штепа. “Московство”, 1997). Більшовицька Московщина (пізніше СРСР) воювала: 1917—1919 рр. Україну, 1920 р. — Польщу, 1921 р. — Казахстан і Грузію, 1922 р. — Туркменистан, Таджикистан і Україну (селянські повстання), 1929 р. — Китай, 1936 р. — Японію, 1939 р. — Фінляндію, Польщу, Румунію, 1941— 1945 рр. — Німеччину, 1945 р. — Японію, 1956 р. — Угорщину. Ну, а далі були Афганістан, Іорданія, Ангола, і не лише вони, де так зване “российское оружие” робило свою справу. Цей хронологічний вступ — лише для генези сьогоднішньої агресивної нашої північно-східної сусідки, яка, визнавши свою незалежність (у т. ч. і від України!) раніше України після розпаду СРСР, все ж визнати де-факто незалежність України від себе не бажає. Тузла, російський флот в Криму, лужкови, затуліни, маркови, жириновські та їм подібні російські високопосадовці, ні-ні, — “від себе”, звичайно, а не офіційно, — роблять агресивні заяви щодо України та топчуть національну гідність українців навіть по нашому-таки українському телебаченню. Дехто був персонами нон-ґрата, але те спливло, як “з гуся вода”… Їх та їхніх яскравих антиукраїнських холуїв навіть запрошують на “Свободу слова” Шустера — хай вільно плюють у нашу українську душу в нашій же хаті. Хоча російська зброя і стоїть уже на наших теренах, та є ж інша зброя — безкровна і повзуча. Як “вещала” не так давно одна зовсім не ординарна російська пані на конференції у Санкт-Петербурзі:
ЛЕВКО ФЕДОРОВИЧ ГОРОХІВСЬКИЙ (ЛЕОН ТЕОДОРОВИЧ)
1 листопада 2010 року об 11:20 у Києві помер учасник руху опору 60—90 рр., відомий громадський і політичний діяч, народний депутат України І і ІІ скликань Левко Федорович Горохівський (Леон Теодорович). Народився 15 лютого 1943 (за документами 14 лютого ) у с. Носів Підгаєцького р-ну Тернопільської обл. Учасник руху опору 60—90 рр., відомий громадський і політичний діяч. Інженер-будівельник, керував будівельною групою в проектному інституті Тернополя. 1966—69-му розповсюджував самвидав. Заарештований 2 лютого 1969 р., засуджений Тернопільським обласним судом 4 вересня за ст. 62 ч. 1 КК УРСР до 4 років позбавлення волі в таборах суворого режиму. Карався в Мордовії. Після звільнення навіть із технічною освітою тривалий час не міг улаштуватися на роботу. Мав зв’язки з дисидентами. З липня 1988-го — член Української Гельсінкської Спілки. Організатор багатолюдних мітингів, демонстрацій. Голова Тернопільських організацій УГС, УРП. Нагороджений орденом “За заслуги” III ступеня (1998), “За заслуги” ІІ ступеня (2009).
“Россия там, где звучит русский язык”. Можна уявити невигойну досаду російських шовіністів, яким за три з половиною століття колоніального статусу України так і не вдалося імперськи її перетравити, як інших, обернувши спочатку в Україну російську, а далі — в “Юго-западную губернию” і — крапка. От наша українська залізниця здавна так і залишилася південно-західною в незалежній Україні, звичайно ж, стосовно Російської імперії. Звичайно ж, мова була зброєю всіх імперій. Австро-Угорська нищила не лише, скажімо, українську, а й інші, зокрема — італійську мову, яка все ж відродилася, як відродилася, до прикладу, польська. А була ж у великому занепаді. Пам’ятаю, як колись давно читав “Воспоминания” Тетяни Толстой — дочки Льва Миколайовича, де вона, подорожуючи Європою 1908 року, дорікала Російській імперії за те, що в Польщі не було уже навіть польських шкіл: “Бедная Польша, как придавил тебя русский сапог!” Відродження національної мови в національній державі — це була турбота і боротьба багатьох держав, що виникли після розпаду імперій. У Франції й досі є державна інституція, що контролює цей процес. І все ж не зрозуміло і страшно, коли влада незалежної держави сама веде політику нищення державної мови, як це відбувається нині в нас. На користь колишньої імперської, на користь колишньої метрополії, а нині — сусідньої Росії з її агресивністю. Велике фарисейство, псевдодемократія і просто дивна людська жорстокість фактичного окупанта спрямовані на те, щоб, якомога скоріше знищити мене з моєю мовою, генетичною пам’яттю й національними святинями, як і всю українську націю як державотворчу. Я шаную материнську мову кожної людини — то святе, йдеться тут про гагауза, росіянина, кримчака, грека, болгарина, єврея чи вірменина… Говорити з матір’ю чужою мовою — великий гріх, і я в Україні, на жаль, стрічав і стрічаю його часто. Згадується один випадок, який колись дуже мене вразив. Це було у Москві в 70-х роках, в часи моєї творчої активності як співака. Перебуваючи у тривалій творчій співдружності з московським композитором Олексієм Екімяном, вірменином за походженням, я застав його одного разу дома за дивним заняттям: він сидів над ванною, майже до половини наповненою коров’ячими ратицями і старанно їх чистив ножем. — Це моя черга прийшла готувати “хаш” до чергового збору нашого вірменського земляцтва. Жінки до цієї відповідальної справи не допускаються — від початку і до готової страви це роблять винятково чоловіки, — так пояснив він мені ситуацію. Він доречно розповів мені, що ці ратиці дуже довго треба варити, а потім бульйоном з них частувати гостей. — Хочете піти зі мною на збір земляцтва? Гадаю, це буде вам цікаво.
Біля пам’ятника визначному українському режисеру Лесю Курбасу відбулися панахида й мітинг-реквієм по вбитих на-
Звісно ж, я погодився. Сходилися тільки чоловіки, багато чоловіків. Мене було їм представлено. Це були люди, як кажуть, вищого світу, дуже поважні та виховані — професори, музиканти, письменники, навіть лікарі Кремлівської лікарні. Однак вразило мене те, що всі ці люди протягом всієї зустрічі та оригінального для мене застілля з “хашем” говорили винятково рідною вірменською мовою, якої я не розумів. І тоді я слухав і боготворив цих різного віку людей, які раювали в материнській мові, що лишилася десь далеко — у Вірменії чи близько — у московській квартирі. Всі вони прекрасно знали державну — російську, обіймаючи поважні посади у серці імперії — Москві, їхні діти та онуки навчалися в російських школах державною мовою. Але ж була і свята — материнська. Є мова етносу, є мова держави, де цей етнос мешкає. Питання лише культури, як ці мови співвідносяться в державі. Рідна мати і рідна держава не заперечують одна одну, як і материнська та державна мова — обидві під захистом Моралі і Здорового Глузду. То при чому тут друга державна мова? Політика! Мета — розкол суспільства. Розділяй і владарюй — давній принцип імперій. Розбивай все на частини: частина завжди слабша, ніж ціле. Розділяй мову, церкву, партії, економіку, освіту, чорних, білих, жовтих і підкорюй їх частинами, перетягуй частинами до себе, частинами нейтралізуй, підгодовуючи, нагороджуючи, частину знищуй… Це робили й роблять усі поневолювачі. Так робила Орда з московитами, так московити діяли з нашим козацтвом. Так купували і так продавалися. Ділять нас і зараз. На українців і “русскозычных”. Ніби “русскоязычные” — не громадяни, їм, бач, необов’язково знати мову держави, а якщо і знати, то говорити нею, де треба, “принципово” не треба. Колісниченки, сімонєнкі, чечетови та іже з ними фактично борються проти української України, вимріюючи російську Україну. І всі це бачать. І чогось ждуть. Якось у кінці життя репресованого за любов до України Шелеста кореспондент “Комсомольской правды” запитав: — Что такое политика? — Грязное дело, — відповів він. — Она заставляет быть неискренним. Однак, як свідчить історія, були, є і будуть подвижники українства, і є український народ, який переживав і не такі часи. Бувши у ярмі — зберегли, ставши незалежними — доконаємо?! Схоже на парадокс. Однак ще трохи про політиків і про народ, що їх обирає. Століттями чекаємо на свого Вашінґтона… Як не згадати сумне пророцтво апостола Андрія Первозванного на київських горах: “Тут буде жити великий народ, але нещасливий поводирями своїми” (за Нестором-Літописцем). І. Мазепа: “Не в один гуж всі тягнуть”. Як-от і нині. Скільки мудреців уже висловилося на цій землі, що знищити мову — значить зниприкінці жовтня — на початку листопада 1937 року в урочищі Сандармох на півдні Карелії в’язнях Соловецької тюрми о с о б л и в о г о призначення (СТОНу). Серед розстріляних було 290 українців. Це ті, кого історія пізніше назвала “цвітом української нації”, її славою і гордістю: творець театру “Березіль” Лесь Курбас, поет-неокласик Микола Зеров, драматург Микола Куліш, ко-
Фото Олеся Дмитренка щити цілий народ. І скільки їх уже понищено в тумані історії! І скільки ще хочуть понищити шовіністи різних мастей. Хіба не про це Європейська хартія про мови, яким загрожує знищення? “Вєлікій і могучій” нашої великої сусідки втискують у число загрожених, тим її лише принижуючи! А все — заради офіційної двомовності — інструменту знищення української. Що є побутова російська — не влаштовує: потрібна гарантія зникнення української. І українська влада замість лікування травмованої віками нинішньої державної, ладна її добити, лаштуючи змагання на смерть здорового та агресивного з пораненим. Хай нині багато мовиться на свіжих емоціях, але ж є наука і досвід з давніх часів. Великий вчений XIX ст. Олександр Потебня колись писав: “Двомовність деформує душу людини, якщо вона (особливо!) з дитячого віку”. З усього видно, що саме це і переслідується нинішньою, — як і ще колись царською, а потім і радянською антиукраїнською владою. Зламати духовний хребет непокірної нації, яка так заважає комусь жити поза Росією! А от російська Україна — це просто Росія, про що мріяло багато поколінь російських шовіністів. Деформація духу — це перш за все деформація волі за своє вічне національне “Я”, за вічне “МИ” українського народу на своїй споконвічній землі. Наслідки такої деформації великий наш пророк Тараса Шевченко визначив однозначно і жорстко: “раби, подножки, грязь Москви”! Були вони і тоді, а нині стало ще більше — і це основна проблема становлення незалежної України, бо все залежить від моральної єдності народу, а її якраз нахабно, настирливо, цілеспрямовано руйнують “раби” від політики, а “справжній раб”, як сказав один із мудреців Еллади, “мріє мати своїх рабів”, а тому він зацікавлений, щоб їх було якмога більше. Не мечем, так чужою мовою — засіб випробуваний віками. От що таке мова — зовсім не “всё равно, какая разница”, а деформація душі аж до “моральних Квазімодо”, як недавно висловився на протестному проти двомовності мітингу біля Святої Софії на захист нашої єдиної державної мови один з ораторів.
лишній міністр освіти Української Народної Республіки Антон Крушельницький і його сини Остап і Богдан, письменники Валер’ян Підмогильний, Павло Пилипович, Валер’ян Поліщук, Григорій Епік, Мирослав Ірчан, Марко Вороний, історики академік Матвій Яворський, професори Володимир Чеховський та Сергій Грушевський, географ академік Степан Рудницький та багато інших відомих і маловідомих патріотів української землі. У жалобних заходах взяли участь представники неформального товариства “Українські Соловки”, всеукраїнської організації “Меморіал” імені Василя Стуса, Київського товариства політв’язнів і репресованих, Українського інституту національної пам’яті та багато просто небайдужих людей. Вони прийшли зі свічками та портретами загиблих.
Олесь ДМИТРЕНКО Фото автора
ССВВІІЧЧАА ППААММ’’ЯЯТТІІ
Суспільство · “Лишалася царина духу з її ядром — історичною пам’яттю. Тому українська інтелігенція й почала будувати фортеці українознавства”. · S. 5Originalseite ↗ Fortsetzung von einer früheren Seite — Seitenausschnitt
езаперечним факт, що початок ХХІ, як і ХХ століття, ознаменувався рішучим посиленням уваги до стану, проблем і перспектив гуманітарної сфери в житті людства. Зокрема в царинах розвитку світової цивілізації і культури. Звідусіль і від усіх у тій чи іншій формі лунає: Quo vadis, людина, етноси, нації і держави?! Про рівні та масштаби усвідомлення проблеми свідчить і те, що до роздумів про роль гуманітарної сфери вдаються найавторитетніші представники освіти, науки, культури, мистецтва, всіх напрямів гуманітарної, природничих і суспільно-політичних наук, а в нашій республіці проведено парламентські слухання “Стратегія гуманітарної політики сучасної України”. Водночас із гіркотою усвідомлюємо: не лише стратегії, а й концепції гуманітарної політики ми не маємо! Однак прогрес очевидний, бо не може не тішити спалах активності до гуманітарної сфери, що свідчить про своєрідне видужання принаймні частини прогресивно, масштабно мислячої інтелігенції. На жаль, дається взнаки кілька тенденцій, оприявлених ще з початку ХХ ст., зокрема внаслідок Першої, а згодом Другої світових воєн. Тоді багатьом здавалося, що гуманітарна орієнтація людства зазнала краху, настав “Присмерк Європи” (О. Шпенглер), а відтак і всесвітньої цивілізації; людина виявилася не царем і не вінцем природи, а “хижою тварюкою” (Хейдеггер), тому наступає глобальний процес деградації та переходу до катакомбного способу життя… Символами доби стали Улісс (вічний Одіссей) Джойса; гігантський Кріт, що в гонитві за збагаченням гине в норі, так і не побачивши Сонця; Лабіринт Кафки як символ безнадійності спроб вирватися із безвиході та прийти до високої мети. І хоча в наступні десятиліття в гуманітаристиці піднеслися пагони оптимізму та спроб олюднити всі сфери життя і науки, — повносилого відновлення ідеалу вершинного гуманітарного способу мислення і життя не відбулося. Нові надії перекреслила нова війна. Через десятиліття прийде філософія абсурдності світу та людського життя, як театру абсурду… Війни зафіксують параліч гуманістичної свідомості. Спроби перебороти анемію інтелекту і серця кинуть людей у психоідеологію технократизму та агресивних політичних ідеологій, зокрема й соціалізму, інтернаціоналізму, нацизму, інших численних -ізмів. Як і після 1-ї НТР, нові науково-технологічні відкриття породять віру у всесилля нової НТР. Але реалії технократичних відкриттів відкриють тріумф атомної і термоядерної ер. Знову свідомість затьмарить могутність науково-технологічних відкриттів. Гуманітарну сферу буде відчужено від стратегічних планів розвитку цивілізації і людини. І навіть Голодомори та Чорнобилі витверезять не всіх. Ідеалу гуманістичної Людини, цивілізації, культури все владніше почне протиставлятися технократ із білим комірцем і тоталітарним мисленням; як панацея від усіх болючих викликів життя — механістичність світогляду, мислення, життєдіяльності; нові моделі імперського та глобалістичного життєбудівництва з його продуктами — яничарами та манкуртами, носіями, до речі, ідеології полікультурності. На щастя, Україна у цьому процесі виявилася нестандартним феноменом: з одного боку, вона мусила реагувати на всі світові процеси та виклики, бо розташована на перехресті всіх цивілізаційних доріг та проблем, але, з іншого — саме на межі ХІХ— ХХ ст. вона визріла для самоусвідомлення і самодостатності, за якою стояли віхи еволюційно-революційного та освітньо-наукового і культурно-мовного, а відтак національно-державного поступу, і своєї загальнолюдської місії та ролі. Україна не зациклилася на декадентстві, а заявивши: “Я дужий народ, я молодий!” (“Золотий гомін” П. Тичини), — стала на шлях Відродження: поєднала еволюційні методи розвитку із синтезом енергії та ідеалів соціальної і національної революції. Ферментом боротьби стала свідомість, а її деміургом — історичне, універсальне обсягом і духом українознавство.
Суспільство · “Лишалася царина духу з її ядром — історичною пам’яттю. Тому українська інтелігенція й почала будувати фортеці українознавства”. · S. 5Originalseite ↗ Як у світових війнах, коли українці гинули мільйонами, захищаючи не свої інтереси, а російської чи австро-угорської імперій, знову зійшлися в принциповому двобої інтереси революційного народу, що боровся за незалежність, відновлював Україну — велику державу в минулому і “terra incogni- ta” в ХХ ст., із силами неоімперського штибу, мотивацією яких було: “Росія без України існувати не може” (В. Ленін). Тому питання-питань: чи залишиться Росія великою імперією? — може бути розв’язаним лише за умови, що українську культуру буде повністю інкорпоровано в культуру російську, а тіло України — в тіло Росії (філософ Г. Федотов). Українську демократичну державу було розгромлено. Запанувала система військового комунізму, за якого всі інакомислячі були тавровані. Лишалася царина духу з її ядром — історичною пам’яттю. Тому українська інтелігенція й почала будувати фортеці українознавства. Спочатку його в СРСР “не помічали”, згодом оголосили державною політикою і філософією. Однак українознавчі освіта, наука, культура, державницька ідеологія стали ферментом ідеології національнодержавного Відродження. І тоді Й. Сталін 14 грудня 1932 р., підписуючи із Молотовим постанову ЦКВКП(б) та раднаркому СРСР про хлібозаготівлі, наголосив: необхідні найжорстокіші методи і в справі спротиву хліборобів, і в справі “правильного проведення українізації в Україні і за її межами, в регіонах, де компактно проживають українці”. “Правильно” вилилося у знищення мільйонів хліборобів і сотень тисяч учителів, агрономів, лікарів, військових, діячів мистецтва, культури, науки, провідників національно-державного Відродження. Наукове й освітнє, культурологічне українознавство перемістилося за межі України — від Японії, Китаю до Бразилії, Австралії, Канади, США, Чехії, Німеччини, Франції, Іспанії, — де й відіграло історично вагому роль охоронця українства — його етносвідомості, мови, віри, культурних традицій, дієвого патріотизму. За це українознавство в СРСР було потрактоване як “буржуазно-націоналістична псевдонаука…” Причина зрозуміла: українознавство принципово протистояло офіціозній ідеологемі про появу “Нової історичної спільноти людей — радянського народу”. Нагадаємо: в 1930-і роки в ім’я “єдності” людей і націй в Україні було замінено
(знищено) 100 % керівників обласних відділів освіти, 70 % районних; звільнено 4 тисячі вчителів як “класово-ворожих елементів”; заборонено до постановки 200 “націоналістичних” п’єс, — а в 1960—80-х роках — знищено в концтаборах сотні тисяч представників української еліти. Водночас заохочували антиукраїнські історичні екзерсиси, кадри з машинізованою психікою та “собачим серцем”, учителі-русисти, яким, як і за царизму, додавали (і тільки їм) за зросійщення 15 % зарплати… В ім’я “єдності” батькам дозволяли від імені дітей відмовлятися від вивчення української мови, а отже, української правдивої історії, культури, літератури, науки, мистецтва, державно-національної генеалогії. Ще К. Маркс писав: живучи в країні, мовою народу не послуговуються або гість-мандрівник, або окупант, або місцевий неосвічений індивід. Вірні “марксисти-сталіністи” в ім’я імперії зрікалися й свого ідеолога. Спосіб життя селян, робітників, інтелігенції майже не відрізнявся від життя в’язнів чи рабів, бо всі ми підкорялися режиму безправності, навіть не мріяли про власну думку. Машинізований колективізм перетворював людей на ґвинтики до системи-машини. А хто не корився цьому диктату — лягав у колективну могилу. Закономірно, що гуманітарна сфера також опинилася у становищі в’язня, позбавленого голосу. Зайвою, а тому й відчужуваною від людей. На межі ХХ—ХХІ століть знову постало: бути чи не бути суверенній, отже, живій і гуманітарній Україні? А тим самим: цілісному вселюдству і його гуманістично-демократичному вибору? Історичний досвід показував, що для цього мало відродитися наукове українознавство, — символічно разом з появою ідеалу суверенної України з’явився й Науководослідний інститут українознавства та однойменна Міжнародна асоціація. Їх метою стало: розвиток науки про Україну та світове українство як про цілісний Український світ — феномен загальнолюдської цивілізації й культури. Суверенній Україні могла бути корисною лише відповідна їй статусом і духом гуманітарна система. Інститут українознавства почав зі створення Концепції наукової системи, відповідної новим світовим реаліям. Для цього було вивчено багатовіковий досвід, класичну спадщину українознавства, щоб адаптувати її до нових умов.
1992 року проведено Міжнародну наукову конференцію “Роль вищих навчальних закладів у розвитку українознавства”, а 1993-го — “Українознавство в розбудові держави”. В ідеалі було створення розвинутого громадянського суспільства, де структуротворчу роль має відігравати інтелектуально-культурна, патріотична еліта, формотворчими чинниками якої мають виступати родинне виховання (материнська школа), системи демократичної, правової, гуманістичної, обов’язково — національної освіти та, як інтегруюча система, — вищі навчальні заклади. Там багатоаспектні елементарні шкільні знання структуруються в наукові категорії та переконання, і в світ виходить життєдіяльна, творча інтелігенція. Представники всіх областей України, представники 36 зарубіжних країн, авторитетні педагоги і вчені, громадські й політичні діячі, президент Л. Кравчук схвалили нашу Концепцію, наголосивши: “українознавство має бути політикою і філософією держави”. Розгорнувся поступальний розвиток держави, а водночас — освіти й науки. На жаль, цей процес як прогресивний виявився недовгим. Антиукраїнські сили вдалися до блокування ходу оновлення України як незалежної держави і українознавства як інноваційної науки. 1998 року українознавство постановою Кабміну було включене в Державний стандарт освіти, але в наступні роки йому настирливо почали протиставляти інтерглобалізм, ринкову економіку, “світові духовні цінності”. Почалося відновлення політики руйнації українознавства і суверенізації України. Без стратегічного плану розвитку виявилася кораблем без керма держава, аморфною масою фахівців — наукова, політична, освітня еліта. Керівництво держави стало на позицію: “ось піднімемо економіку — тоді візьмемося й за культуру”. Не усвідомлюючи: без культури економіку підняти неможливо! Почалося диференціацією та регіоналізацією народно-господарського комплексу, а вивершилося розшаруванням та регіоналізацією держави. Цей процес згубно відбився й на методологічній домінанті управління: до влади почали приходити представники партій і бізнес-груп, для яких культура, особливо мова, цікавлять хіба під час виборчих перегонів як спекулятивний товар, що сіє громадянську напругу, мовно-культурний антагонізм та поділяє сфери життя на виробничо-бізнесову і соціально-гуманітарну, а при такому розподілі — розподіл України на Східну й Західну, Південно- Східну й Центральну, фактично ігноруючи, що тим ділиться і цілісність Українського світу. На жаль, цей економічно-технологічний крен згубно відбився й на політиці науковоосвітній та культурно-мистецькій. Невідворотною постала епоха реформ. У науці замість реформаторства окреслився відкат назад: академіями, ВНЗ не висунено жодної фундаментально-вагомої концепції та програми! — особливо щодо гуманітаризації старої імперської, тоталітарної системи. НАНУ свого часу виступила хіба що з осудом Руху. Досі людина як універсальна система, родина, етнос, нація, держава, довкілля, вселюдство вивчаються за предметно-автономною системою. Панує арифметичний підхід в оцінці рівня, змісту та якості знань; фетиш інтерглобалізму, за якого діти мають завчити масу імен, подій та фактів, особливо з історії інших народів, епох і цивілізацій без органічного співвіднесення з історією й долею Батьківщини, кожного з нас. Панує підхід однобокості, а відтак і однозначності, опис певного роду фактів без аналізу причиново-наслідкових внутрішніх зв’язків. Байдужими лишаються душа і розум. Окремими постають не тільки людина і світ, а й сутності самої людини — позаприродного і позасоціального індивіда. Без еволюційного руху історії, без вождів і ідеалів.
Закінчення в наступному числі
У Києві відбулася дводенна конференція “Українознавство у світовому гуманітарному часопросторі”, в якій взяли участь понад 250 делегатів з усіх областей України, Автономної Республіки Крим та десяти країн близького і далекого зарубіжжя. Організатори — Національний науково-дослідний інститут українознавства, Міністерство освіти і науки України та Міжнародна асоціація “Україна і світове українство”. Проведено пленарні засідання, секційні заняття, ухвалено резолюцію. Матеріали конференції будуть опубліковані у спеціальних випусках журналу “Українознавство” та “Збірнику наукових праць ННДІУ”. Національна самоідентичність — нині головна проблема для кожної держави. “Україна має вивчати світовий досвід, але треба, щоб світ побачив і Україну, бо тільки обмін, тільки взаємопізнання приводить до розуміння”, — наголосив директор ННДІУ, доктор філологічних наук, академік Петро КОНОНЕНКО. Йому слово.
Погляд · “Поліпшення життя вже сьогодні” поки що не настало, “будівництво нової країни” — справа довготривала”. · S. 6Originalseite ↗ Fortsetzung von einer früheren Seite — Seitenausschnitt
ми, що в перспективі можуть бути реалізованими (бодай частково). 1. Визнання факту окупації України більшовицькою Росією в 1918—1991 рр. 2. Публічний судовий процес над комунізмом. 3. Ліквідація імперсько-більшовицьких символів. 4. Офіційне визнання, вибачення та компенсації за геноцид українців. 5. Компенсації репресованим українцям та їхнім нащадкам. 6. Статус депортованих — українцям Кубані, Холмщини, Надсяння, Підляшшя, Лемківщини. 7. Визнання боротьби ОУН та УПА боротьбою за державну незалежність України. 8. Соціальні пільги ветеранам ОУН-УПА. 9. 14 жовтня (день створення УПА) державне свято — День Української Зброї. Водночас теза про вибачення та компенсації за геноцид українців (ідеться передовсім про Голодомор) не має чіткої адреси; її поєднання з вимогою офіційного визнання геноциду (урядами інших країн) практично робить таке визнання нереальним. Добре передбачуваний негативний вплив на стосунки України з сусідами могли б мати вимоги про надання статусу депортованих нашим землякам у Росії та Польщі. Небажаним і очевидним рикошетом загострення ситуації могло б стати погіршення стосунків з ЄС та безстрокове відтермінування наших інтеграційних перспектив. Якщо говорити про програму “Свободи” в гуманітарній сфері, то ні ви, шановний читачу, ні я не маємо застережень до її основних позицій: — Закон “Про захист української мови”. — Обов’язковий іспит із української мови для держслужбовців і кандидатів на виборні посади. — Розвиток української кіноіндустрії. — Заборона реклами тютюнових та алкогольних напоїв. Головними пунктами програми свободівців є проведення люстрації чиновників усіх рангів, відновлення ядерного статусу України, переведення стратегічних підприємств у державну власність, скасування автономного статусу Криму. Лідер “Свободи” не обтяжує себе поясненнями, як цього можна досягти. Виконувати програму в найближчі п’ять років йому, вочевидь, не доведеться. Наразі він працює на розширення представництва ВО “Свобода” в регіонах. Популярність О. Тягнибока зростає. Проте не може не турбувати агресивна риторика щодо “лібералістів” та “толерастів” на мітингах “Свободи”, а насамперед публічно висловлені міркування О. Тягнибока, що “демократія — це хаос”, а також його несприйняття ідеї про політичну націю як єдиний надійний шлях державотворення для України (і не лише для неї). “Поліпшення життя вже сьогодні” поки що не настало, “будівництво нової країни” — справа довготривала. Відтак регіонали виступили з ініціативою законодавчо закріпити заборону пропаганди ідей фашизму і неонацизму. Не російських націоналістів, не Миколу Левченка чи Дмитра Табачника автори законопроекту мають на увазі. “Свободу” і Тягнибока тримають у запасі, кожного дня бувши готовими висмикнути їх з рукава. Та чи можемо вважати їх небезпечними ми, українські українці? Лікарі знають, що хвороби мають свій запах, інколи різкий, інколи ледь помітний. Деякі злоякісні пухлини собаки розпізнають краще й раніше, ніж скомпліковані інструментальні чи лабораторні методи. Свій запашок мають і агресивні на-
Погляд · “Поліпшення життя вже сьогодні” поки що не настало, “будівництво нової країни” — справа довготривала”. · S. 6Originalseite ↗ Володимир ВОЙТЕНКО, професор
“Якщо я не за себе, то хто ж тоді за мене? А якщо я лише за себе, тоді навіщо я?” Сказано давно — і сказано мудро, але не завжди бачимо ознаки мудрості в міжлюдських стосунках. Особливо, коли йдеться про взаємини людей, які належать до різних народів і націй. На тлі катастрофічної поляризації в розподілі світового капіталу, глобалізація та міждержавна інтеграція (попри свої очевидні переваги) продукують гострі міжнаціональні проблеми. Легальних і натуралізованих трудових мігрантів у багатьох країнах Європи радо бачать на брудній і дешевій роботі. Але їхнє небажання вивчати мову, дотримуватися нових стандартів поведінки, навчанням, а не бешкетом боротися за робочі місця нікого не втішає. Праворадикальні націоналістичні угруповання та партії в таких умовах дедалі частіше знаходять прихильників. Сьогоднішня Європа рухається праворуч. Ще кілька років тому в це неможливо було повірити, але сьогодні голоси виборців перебирає на себе правиця навіть у Швеції; оаза соціалізму стомилася від традиційної лівизни і в соціальній сфері, і в імміграційній політиці.
1. СПОЧАТКУ МОВА “Інтеграція — завдання того, хто інтегрується. Я не зобов’язаний терпіти тих, хто нічого для цього не робить. Я взагалі не зобов’язаний когось терпіти, хто живе на кошти держави і заперечує цю державу”, — так написав у своїй книжці “Німеччина самоліквідується” банкір і політик Т. Сарацин. Книга перевидається вже чотирнадцятий раз, кількість проданих примірників понад 650 тисяч, хоч на ринку цей бестселер з’явився лише 30 серпня ц.р. Сарацин писав про турків; у нас не вони “заперечують цю державу” (хоч у такому контексті доречно згадати статтю М. Драгоманова “Про турків внутрішніх і зовнішніх”). Специфіка пафосу, спрямованого представниками однієї нації проти іншої, полягає в тому, що він розпливається, як масло на воді. Збадьорений своїм успіхом, Сарацин заявив, що в євреїв є певний ген, який відрізняє їх від інших народів. Уявляєте: всі інші — разом, а євреї — окремо… Генетикові щодо такої логіки просто немає про що говорити; значна частка німецької людності, пам’ятаючи історичну минувшину, стала дибки. Проте і ця теза Сарацина має прихильників. У Німеччині 20-х років минулого століття розгардіяш і парламентаризм критикували не лише нацисти, а й респектабельні праві, а також лівиця. Виграти в електоральному змаганні міг хтось один, і шансів виявилося більше саме в тих, хто в зневазі до демократії був послідовнішим, ав досягненні мети ігнорував усілякі народовладчі церемонії. “Ми його найняли”, — так пояснив призначення лідера радикальної партії главою уряду віце-канцлер фон Папен. Один із провідних політиків Веймарської республіки не здогадувався, що в нового канцлера власні плани. Його прізвище було Гітлер. Мову, літературу, мелос і сам спосіб мислення “арійців”, носіїв “нордичної” культури він вважав (говорив, що вважає) найкращими, власне — єдиними, які гідні світового лідерства. 7 лютого в Києві (вул. Пушкінська, 4) відбулося зібрання членів Клубу Російських Націоналістів. На ньому свій реферат, присвячений мовній проблемі, оголосив відомий в інтелігентських колах діяч, прізвище якого неоднозначно засвідчувало його неросійські й неукраїнські етнічні корені. Закінчивши Київський університет і невдовзі отримавши докторський ступінь, доповідач мав авторитет у середовищі колег. Але широкому загалові став відомий передовсім завдяки політичній діяльності, в якій був схильний до екстремізму. І колись, і тепер поміж російських націоналістів люди неросійського походження відзначаються особливим “рвением”. Вочевидь, ідеться їм (свідомо чи підсвідомо) про намагання виправдатися за своє прізвище, сумнівне для російського вуха. Отже, в лютому 1913 року свої погляди на українську мову декларував професор-психіатр І. О. Сікорський (sikora — це в поляків синиця). Мовою оригіналу цитую кілька уривків із розлогого тексту, через 90 років радісно передрукованого московською газетою “За Русское Дело” (2002, ч. 1). Спочатку спокійна, без публіцистичного оздоблення констатація “очевидного” явища. “В течение XVIII в. и начале XIX совершилось обычное в этнической истории событие — выбор одного из племенных наречий и возведение его в ранг общего языка всех племён или языка расы. Вероятные причины этнического избрания великорусской речи и письменности содержатся в некоторых благоприятных одной стороне психологических основаниях или обстоятельствах, а именно: в появлении четырёх гениальных (Ломоносова, Пушкина, Гоголя, Лермонтова), нескольких талантливых людей и целой плеяды второстепенных деятелей. За исключением Гоголя все были великоруссы по рождению. Вторым условием явился свойственный великоруссам перевес воли, дающей успех во всяком деле при равных шансах ума и чувства”. Далі маємо дещо несподіваний ліричний дивертисмент, який відрізняє колишнього Сікорського від нинішніх табачників і левченків. “Тарас Григорьевич Шевченко выступил на литературном поприще как раз в тот момент, когда вопрос о литературном общерусском языке уже был разрешён в пользу великорусского языка. Вопреки своему великому земляку Гоголю, который писал по-русски, Шевченко писал на обоих языках — русском и украинском. Обоими языками он владел в совершенстве. Его русская речь также глубоко метка, как и украинская поэтическая мова. В этом отношении Шевченко подобен Пушкину, который носил в себе язык в его долгом историческом составе и течении. Язык Пушкина и язык Шевченко это не языки минуты или эпохи, но это голос и говор истории и психологии языка. Оттого в них чувствуется что-то обаятельное глубоко и безконечно родное,
свежее, в тоже время торжественное, величаво-древнее”. Утім, принципових відмінностей сікорщина й табачництво між собою таки не мають, у чому можемо пересвідчитися, читаючи наступний фрагмент. “Сравнивая язык русский и украинский, легко усмотреть почти полное тождество психологий этих двух языков и лежащую в основе их совершенную близость душевных и умственных процессов, воззрений и приёмов мысли. Это показывает с очевидностью, что РУССКИЙ И УКРАИН- СКИЙ ЯЗЫКИ — ЭТО НЕ ДВА ЯЗЫ- КА, А ОДИН ЯЗЫК. Сроки и случай для возвышения и подъёма южнорусского языка на высоту общелитературного языка русской народности миновали и никогда более не повторятся”. “Гарно бреше”, — казала в таких випадках моя бабуся. Спочатку маємо повірити, що йдеться про одну мову з малозначними діалектними відмінностями, а тоді вже мусимо визнати, що перемогло одне із двох близьких “наречий”. Наостанок — “самоочевидний” українофобський висновок: “ГЕГЕМО- НИЯ одного языка над другими это вопрос практики и психологических удобств более или менее крупной этнической единицы и, притом, вопрос свободного взаимного согласия частей. В сказанном содержится и научный ответ на психологические и этнические вопросы, возбуждаемые украинством. Этнографический термин “украинцы” за отсутствием самого объекта, т.е. этнографически особого народа, не имеет основания существовать, а обозначение территории именем “Украина” потеряло свою первоначальную административную надобность, а потому самый термин представляется бесполезным”. Маємо наочне свідчення логіки, в підмурку якої вихідна теза “немає мови” трансформується в принцип “немає народу”, а відтак “обозначение территории” стає таким, що втрачає сенс. Хоч “свободного взаимного согласия” щодо цього не було, професорська відповідь нам з вами одна: нє возбуждайтєсь. Маючи за плечима таку теоретичну базу, професор гризе вудила і шукає сферу її практичного застосування. Звертаючись до “русских избирателей” щодо виборів у Київську міську думу, синичка аж співає: “Значение центра русской национальной жизни начинает переходить к Киеву и на киевлянах лежит высший долг перед городом и родиной: мы должны укреплять возникшую здесь русскую твердыню. Пора нам сказать: мы — сыны великого народа и здесь в историческом Киеве хозяева — мы! Управление матери городов русских должно быть русским! Мы должны решительно сказать: мы — русские, и Киев — наш. Надо, чтобы Киев богател, но богател, как национально-русский центр”. Сьогодні щось подібне можемо почути в Сєверодонецьку чи Сімферополі, але якщо почнемо вивчати історію такою, якою її хочуть бачити Толочко і Солдатенко, почуємо і в Києві (звісно, якщо столиці коли-небудь повернуть право кого-небудь обирати). А проф. Сікорський, не вдовольнившись закликами, своїх слухачів (читачів) ще й лякає. “Национализм и национальное чувство — это закон природы. Каждая раса, каждый народ имеет свой тип, свой комплекс физических и психических особенностей. Природа требует от человека верности его расовым и национальным особенностям и только за эту верность, за эту биологическую добродетель награждает народы физическим и душевным здоровьем, последствием которого является многочисленность и величие народа. Нарушение закона о верности национальным качествам народа, т. е. денационализация, отрешение народа от самобытности своей, природа страшно карает тем разрушением физического и душевного здоровья народа, которое называется вырождением”. “Биологическая добродетель” — вагомий винахід для зооксенофобів будь-якого ґатунку (особливо, якщо взяти до уваги, що Гітлер на той час уже мізкував над цією тезою, але про неї ще не говорив). Якщо ж ідеться про пана професора, то він назавжди зганьбив своє ім’я активною участю у т.зв. процесі Бейліса. Спираючись на мовчазну згоду Московського Синоду і підтримку Києво-Печерської лаври, доводив, що євреї домішують у мацу християнську кров, відтак напівбезпризорного київського хлопчину Андрійка Ющинського вбив той нещасний Бейліс. Насправді хлопчика мордували троє люмпенізованих недоумків — українець, росіянин і поляк (до відома Табачника: галичан серед них не було). Суд присяжних Бейліса виправдав.
2. НАША ПРАВИЦЯ Після краху Народного руху та розчарування у “Нашій Україні” патріотично налаштовані українці очікують появи потужної сили, основою ідеології якої був би модерний український патріотизм. Але він не має бути ні “регіонального”, ні суто етнічного походження. “Націоналізм буває двоякий: державотворчий і державоруйнуючий — такий, що сприяє державному життю нації, і такий, що це життя роз’їдає, — писав 1917 року видатний політичний діяч В’ячеслав Липинський. — Прикладом першого може бути націоналізм англійський; другого — націоналізм польський, український. Перший є націоналізм територіальний, другий — екстериторіальний і віросповідний. Перший називається патріотизмом, другий — шовінізмом. Коли Ви хочете, щоб була Українська Держава, Ви мусите бути патріотами, а не шовіністами. Що це значить? Це значить перш за все, що ваш націоналізм мусить спиратися на любов до своїх земляків, а не на ненависть до них за те, що вони не українські націоналісти”. Сьогодні найпомітнішою на правому фланзі є ВО “Свобода”. Навесні 2009 року вона отримала понад 30 % голосів на виборах до Тернопольської облради, яку і очолив її представник. Цієї осені цей результат повторено в Тернополі, Львові, Івано-Франківську. Лідер “Свободи” Олег Тягнибок політикою займається 20 років. Свого часу він був одним із засновників Студентського братства, брав участь у революції на граніті 1990-го. Широкому загалові О.Тягнибок став відомий 2004 року; тогочасні події стали визначальними в його політичній кар’єрі. Різкі висловлювання, недвозначне артикулювання національних інтересів та радикальні гасла щодо російської та проросійської в Україні влади зробили О. Тягнибока лідером правих сил. Ті програмні позиції “Свободи”, які пов’язані з історичною минувшиною України, мають зрозуміле підґрунтя. У більшості вони є таки-
Український шлях · “У довготривалій перспективі погані засоби ніколи не бувають виправдані шляхетною метою”. · S. 7Originalseite ↗ Fortsetzung von einer früheren Seite — Seitenausschnitt
ціоналістичні доктрини. У цьому контексті непокоїть один із пунктів програми свободівців: кримінальна відповідальність за пропаганду наркоманії та сексуальних збочень. Зверніть увагу — за пропаганду, а не за протиправні дії. Я категорично проти наркоманії, але мене не турбують проблеми гомосексуалізму. Для тих, хто не “в темі”, скажу, що слово “пропаганда” в програмі “Свободи” практично означає демонстрації “курців” (за дозвіл на споживання марихуани) і геїв та лесбійок (за легалізацію одностатевих шлюбів). У демонстраціях немає криміналу, їх дозволяють у всіх демократичних країнах. Але полювання на демонстрантів включно з їхнім фізичним знищенням — улюблена розвага “бритоголових” (тобто правих радикалів), якщо ці недоумки розуміють такі слова. Якщо вам, товариство, здається, що такі дрібниці не варті уваги, то нагадаю, що з пропозицією запровадити спеціальний податок на бездітність чоловіків звернулася до В. Януковича саме Тернопільська облрада: в такий спосіб її депутати хотіли б рятувати націю від вимирання. З демографічної точки зору це дурниця, з соціальної — порушення прав людини. Якщо йдеться про політику, нагадаю що Йосип Віссаріонович і Адольф Алоїзович тримали гомосексуалістів поза законом; у СРСР тривалий час податок на малодітність поширювався іна чоловіків, і на жінок; у нацистській Німеччині (відповідно до програми Lebensborn) незаміжні жінки мали за громадянський обов’язок злягання з солдатами вермахту, які для цього отримували спеціальну відпустку. До такого паскудства “Свобода” не причетна, але маємо пильнувати, щоб “запашок” деяких елементів її програми не перетворився на сморід. Робити це мусимо не для того, щоб умиротворити табачників, і не для того, щоб на нас не сердилася Європа, — маємо робити це, виходячи зі своїх принципів і для себе. Демократія (попри недосконалість її інститутів у період соціальних трансформацій) і створення на цій основі політичної нації (якщо йдеться не про моноетичну державу) — ось альфа й омега модерного патріотизму. Відхилення від цього в бік національної авторитарності є подібним, кажучи спрощено, до численних сьогоднішніх спроб української міліції боротися зі злочинністю “симетричними” злочинними методами. У довготривалій перспективі погані засоби ніколи не бувають виправдані шляхетною метою. Водночас маємо бути свідомі того, що “Нездатність піти на політичний компроміс і поступитися задля досягнення консолідації, прагнення позбавити конкурента самого права на існування — в тому числі й через обмеження у виборчому процесі, звичка до забезпечення лояльності внаслідок розподілу посадових місць за ознаками партійної та особистої вірності, вирішення економічних проблем за рахунок пересічного громадянина і масштабної соціалістичної демагогії, занепад військових сил у поєднанні з перебуванням іноземних військових баз на території України та штучним загостренням міжнаціонального питання — уся ця жахлива комбінація може стати тією вибуховою сумішшю, що поставить крапку в черговій спробі українців таки збудувати свою незалежну державу” (П. Гай- Нижник, С. Терен, Український тиждень, 2010, ч. 44). В Україні настали часи гонінь на все українське. За таких умов стає можливим аварійний розвиток ситуації, що своєю чергою спричиняє не передбачуваний політологічними канонами перебіг подій.
або “Весни народів” 1848 року починалися тихо. Проте дослідники помітили, що завжди втілюється та сама схема: революція — контрреволюція — повернення до здобутків революції. Контрреволюція, як наголошує Ярослав Грицак, завжди паразитує на розчаруванні від революції, яких ніколи не уникнути. Лише через кілька поколінь ставало чітко зрозуміло, що саме відбулося, та які глобальні наслідки для долі того чи іншого регіону мали ці події. Перспективи, що відкривається з близької відстані, як-от у теперішній ситуації з помаранчевою революцією, завжди не вистачає, аби побачити вагомі речі. 8 лютого 2010 року у виданні “The Foreign Policy” було опубліковано статтю Девіда Ж. Крамера під назвою “Революція померла. Хай живе революція!”, остання фраза якої мене вразила. Ось вона: “Ось що я хотів би сказати тим, хто пише некрологи помаранчевій революції: відкладіть свої ручки та відсуньтеся геть від клавіатур! Подолайте свою втому від України, випийте аспірин від головного болю, що вас мучить, та зробіть усе можливе, аби переконатися, що здобутки 2004 року не змарновано!” Отож хоч хтось у нас вірить. Лишилося зрозуміти, що виступ нації задля оборони свободи та гідності, навіть попри всі розчарування, ніколи не буває програшною справою.
Мовить Ярослав ГРИЦАК: “Помаранчева революція — одна з найкрасивіших революцій у світі за останні 30 років. Революція гідності, коли мільйони людей вирішили, що вони не негідники, що вони чогось варті. І того, що лишилося після революції, ми не маємо права зрікатися. Революція була б неможливою, якби не було кількох ключових акторів. Одним із цих акторів стало студентство. Проблема полягала втому, що студентство, поза декількома винятками, не мало інституційних центрів. Києво-Могилянська академія була винятком. Результатом помаранчевої революції мала б бути поява в Україні десятків Могилянок. Так мало бути в ситуації, коли боротьба за свободу та гідність справа не особистості, а інституції. Цього, на жаль, не сталося, але допоки Академія існує, шанс лишається. Помаранчева революція оприявнила Україну світові, і зараз хіба що дуже некультурна, дуже малоосвічена людина не буде знати, що таке Україна. Якою буде вимір цієї революції, залежить від того, коли ми говоримо, і з ким ми говоримо. Сподіваюся, що за 10 років враження буде позитивнішим, ніж те, яке ми маємо зараз”.
ня маю вивчати, хто ж балотується. Інформації про це у виборчу кампанію було мізер, у тому числі й у місцевій газеті — органі влади. Та й на самому голосуванні на дільниці “забули” вивісити біографії кандидатів на посаду місцевого голови, а це обов’язково за законом. До місцевої ради в бюлетені фігурує єдиний кандидат, як у комуністичні часи. Вгадайте, від якої партії? Ні висунути кандидатів, ні виставити незалежних спостерігачів, членів комісій — на це наша квола опозиція виявилася нездатною. Скажімо, “Наша Україна”, партія, що 5 років була при владі, взагалі не спромоглася взяти участь у виборах у багатьох областях і районах. Знову мізерний результат показали уламки так званих національно-демократичних сил. Балачками так і залишилися наміри про узгодження опозицією кандидатур по округах. Натомість продовжили поливати брудом один одного. Мабуть, правильно казали колись: “Сила ворога — в нашій слабкості”.
Український шлях · “У довготривалій перспективі погані засоби ніколи не бувають виправдані шляхетною метою”. · S. 7Originalseite ↗ Ганна ТРЕГУБ, Національний університет “Києво-Могилянська академія”
Можливо, що років через сто одним із усталених тверджень про початок ХХІ століття буде таке: цей період розпочався з так званої “зміни політичних режимів у 2000-х роках на пострадянському просторі”. Йдеться про “квіткові революції” — грузинську трояндову 2003 року, українську помаранчеву та киргизьку тюльпанову 2004—2005 років. Революційні події на Майдані 2004 року, безперечно, вже стали частиною української та світової історії найновішого часу. Проте згадки про них у світлі останніх пресових публікацій, де йшлося про викреслення згадок про ці події з підручників з історії України принаймні для 5-х класів середніх загальноосвітніх закладів, примушують замислитися, яким є той спадок, що лишився Україні та українцям від 17 днів та ночей листопада 2004 — грудня 2005 років. Не знаю, чи єв Україні або поза її межами людина, що вже написала та оприлюднила наукове дослідження, в якому було б проаналізовано здобутки та прорахунки помаранчевої революції. Навіть якщо такий текст є, то його присутність в інтелектуальному просторі є сьогодні мінімальною. Проте є всі підстави вважати, що згаданий процес поволеньки просувається вперед коли не в письмовій, то в усній формі. Однією з перших ластівок стала інавгураційна лекція нового почесного професора Києво-Могилянської академії історика Ярослава Грицака “Що лишилося після Помаранчевої революції”, виголошена на початку вересня цього року. Якщо хоч трохи поцікавитися тим, які заголовки останніх статей про помаранчеву революцію, опублікованих у поважних світових виданнях, як-от: “The Guardian”, “Der Spiegel” чи “The Forighn Policy”, — складається враження, що у справу Майдану забито “останнього гвіздка”, і єдина спадщина подій 2004 року — це тотальне розчарування та зневіра українців і світу. От тільки практика історії свідчить, що все не так просто й однозначно. На думку Ярослава Грицака, прийнятними в сучасних умовах можуть бути два дискурси, перший із яких умовно можна назвати “внутрішнім”, а другий — “зовнішнім”. Якщо ретельно дотримуватися логіки першого погляду, то помаранчева революція була суто локальним, регіональним явищем. На такому рівні рецепції дослідника виявлятимуть і сягатимуть лише обмеженого, суто українського контексту та проблематики. Передусім ідеться про те, що помаран-
Петро АНТОНЕНКО
У переддень виборів, у суботу, я побував у рідному селі на Чернігівщині. І почув від земляків, як напередодні проводив тут “передвиборну агітацію” зальотний аграрний бізнесмен, який взяв в оренду місцеву землю, щоб заробити грошей (це обов’язково) та начебто щось зробити для села (це ще побачимо). У формі ультиматуму заявив селянам: якщо голосуватимуть за “того”, щось робитиме для села, якщо за іншого —дзуськи! “Той” — це чинний голова, який хутко перебіг до Партії регіонів. Говорити бізнесменові, що це неправильно — шантажувати старих, бідних, залежних від тебе селян — марна справа. Він уже отримав вказівку, за кого “агітувати”. Тим паче, в останні місяці перебігли до регіоналів і голова районної, і голова обласної державних адміністрацій, які зовсім недавно красувалися в “Нашій Україні”, і не один рік саме від неї керували районом та областю. За
Ярослав Грицак чева революція чітко оприявнила засадничу характеристику України як суто демократичної держави — свободу політичного вибору. Сама революція на Майдані була викликана прагненням українців вільно обирати владу. Україна разом із трьома прибалтійськими державами є винятком із загального правила на пострадянському просторі: тут після розвалу СРСР відбувається регулярна зміна влади демократичним шляхом. В Україні від 1991 року кожна влада програє, оскільки не може забезпечити тривалого панування, як це відбувається в сусідній Росії. Так само було 2004 та 2010 року. Українцям, на думку численних оглядачів та коментаторів, вдається те, що не вдається решті пострадянського простору за мізерним винятком. Йдеться про демократію. Є всі підстави вважати, що якщо вперше, на початку 90-х років, демократичний проект було втілено в Україні “на голодний шлунок”, то це більшменш стала тенденція. Другим важливим моментом, пов’язаним із помаранчевою революцією, на думку Ярослава Грицака, є витворення нової історичної пам’яті. Перед подіями 2004 року розмови про Голодомор 1932— 1933 років мали суто маргінальний характер. Після перемоги помаранчевої команди та наступні 5 років українська влада зробила все можливе, аби на державному та світовому рівні Голодомор було визнано геноцидом української нації. До того ж за часів президентської каденції Віктора Ющенка почала змінюватися географія історичної пам’яті. За соціологічними дослідженнями, станом на 2007 рік
Як і про будь-яку вікопомну історичну подію, про революцію писати не просто, але, попри все, варто. Шість років, що минули з часів Майдану, вгамували пристрасті та надали ту мінімальну часову дистанцію, з якої можна побачити вже не хаос, а певні деталі цілісної композиції історичної картини під назвою помаранчева революція. Отож революція та повстання духу на Майдані, чи шоу, не варте уваги нащадків?
близько 60 відсотків українців, попри їхні політичні преференції, знайшли консенсус та визнали Голодомор геноцидом. Якщо коротко підсумувати першу парадигму розгляду помаранчевої революції, то, на думку професора Грицака, висновок буде приблизно такий: цій революції не вдалося виконати гасла щодо ув’язнення злочинців або кардинально змінити систему влади в державі, проте вона утвердила Україну як самостійну, але не дуже стабільну демократію. Україна після 2004 року — єдина поза балтійськими державами та Грузією держава, що перейшла так звану точку неповернення до проекту, подібного на СРСР, у політичному та культурному планах. Той час, коли європейські країни могли не перейматися подіями, що розгортаються на іншому кінці світу, наприклад, у Китаї, давно та безповоротно минув. За сучасних панглобалізаційних процесів будьяке явище навіть локального значення не може пройти поза увагою дослідників. Тим паче, такого не може статися, коли йдеться про події революційного характеру в одній із найбільших східноєвропейських країн. Помаранчева революція — це одна з хвиль революційних процесів, що охопили Центрально- Східну Європу після початку холодної війни. В цій частині світу люди поставали супроти комунізму, в той час як Західна Європа синхронно переживала революційні виступи супроти капіталізму. Час од часу лунають закиди, що Україна не може бути частиною Європи, як-от Польща, Чехія або Угорщина, оскільки вона ніколи не переживала подій 1956, 1968 та 1989 років. Помаранчева революція раз і назавжди анулювала цей аргумент. Великі революції штибу Великої французької 1789—1799 років
Український шлях · “У довготривалій перспективі погані засоби ніколи не бувають виправдані шляхетною метою”. · S. 7Originalseite ↗ Der Anfang dieses Textes kann unvollständig sein — mit der Originalseite abgleichen
нової влади вони перші номери у виборчих списках регіоналів — у районну та обласну раду. У виборчу кампанію в держадміністрації викликали залежних від влади бюджетників, особливо директорів шкіл, керівників лікарень, і тероризували вказівками, як саме голосувати і тягти за собою підлеглих. Це типова картина виборів із застосуванням найбрутальнішого адмінресурсу, точніше, тиску. Створення партійних клонів, за допомогою яких влада викинула з виборів у деяких областях партію “Батьківщина”, безконтрольне друкування бюлетенів, хаотичне завезення їх на дільниці, фальсифікування через голосування вдома — ось не повний арсенал цих брудних виборів. У понеділок на прес-конференції в Києві в УНІАН Комітет виборців України оприлюднив чимало таких фактів. Скажімо, про так звані спецдільниці, тобто лікарні, у тому числі психіатричні, тюрми. На одну, де було лише 5 виборців, завезли… 445 бюлетенів, натомість на іншу на 100 виборців — 80 бюлетенів. В одному з міст Київщини виборча комісія не зареєструвала аж 100 кандидатів. Люди звернулися до суду, отримали його рішення, згідно з яким комісія мала повторно розглянути питання про їхню реєстрацію. Комісія кілька днів ухилялася від розгляду питання. Термін минув, кандидати так і не змогли балотуватися. Рішення суду не виконано! І що? А нічого. У день виборів я побував на кількох дільницях, зокрема й на своїй. Порушення закону було видно неозброєним оком. Кажу про це так званим спостерігачам від партій, які куняють у залі голосування. Реакція нульова. Отримую бюлетені. І лише за хвилину до голосуван-
Палітра · “Великою вірою в творчі сили української нації перейнята вся творчість Василя Лопати”. · S. 8Originalseite ↗ Павло МОВЧАН
Зусилля кожного митця — це немовби апеляція до майбутнього. І ось у тому внутрішньому “психологічному часові”, якого через кілька годин, а то й хвилин не буде, на-довколишнє змінюється з плином, міняється світло, змінюються барви, внутрішній погляд ніби крізь барвисто-мінливе ткання бачить основу. Нитки, на яких і можливий змінний калейдоскоп рухів, кольорів, постатей, і, відповідно, сюжетів. Це своєрідна вертикальна материзна, це той — суцільний, за національним, українським, уявленням крем’яний масив, на якому і стоїть Україна і до якого, якщо глибоко копати, неодмінно добудешся, докопаєшся, пройшовши шар чорноземлі, глини, піску, синьо-глини, плетиво водяних річищ, а вже потім, черкнувши лезом лопати чогось твердого, відчуєш твердість материзного підложжя. Василь Лопата ніби давнимдавно знав, на якій глибині шукати свій материк, тому на пошуки його озброївся належно, простудіювавши вітчизняну історію за першоджерелами, озброївшись точним скальпельним олівцем, різцем, пензлем, пером, розуміючи, що вивергнута матеріальна маса (земля), може засипати його, взявся копати не вузько точечно, а широко, на всю гень історичного українського масиву, сприймаючи прабатьківську землю, як антологію міфів, переказів, легенд і водночас проймаючись її духом, як власним теплом. Рідна земля для нього — це і власний досвід, це ілюстрування творів українських класиків, до яких він вдався особливим прочитанням ілюстрованих творів, які без графічних робіт Василя Лопати були б, переконаний, пісними, і, як на мене, занудно-довгими. Тому моє знайомство з художником відбулося задовго до особистої зустрічі. Виразно, впізнавано, переконливо, а що особливо важливо для молодечого — твого власного періоду, талановито, оригінально… Для того, хто належить до так званого покоління шістдесятників, бути оригінальним означало бути собою і не наслідувати тих стереотипів і канонів, які утвердила керівна ідеологічна система. Будь як Касіян, будь як Дерегус. Будь “як”, але не будь собою. І цей шлях до “себе” художнику-графіку лягав не просто баюристим, а з відповідними санпропускниками при видавництвах, які могли замовити оформлення того чи іншого видання.
Світ завжди був сповнений тих пристрастей, які примушували митця забувати про головне Господнє послання — Господню любов. Ми приголомшені актами зненависті, барабанами порожньої риторики, фальшивих запевнень у відданості тій чи іншій ідеології, тому й видається, що людина покинута Богом напризволяще. Проте завжди можна в собі все-таки знайти ті ресурси, які помножують сили добра і світла, що ширятимуть як духи над тобою, і лише з часом, придивляючись до зробленого Василем Лопатою, я знаходжу і Бога, і оборонців — серед знедолених, пригнічених, але не зламаних. Тема Другої світової війни для Василя стає його особистою наскрізною темою. І як добре, що він зустрівся з Олесем Гончаром на його широкому романному просторі. Беручи до рук сорокарічної давності видання творів О. Гончара, вкотре ловлю себе на думці, що і я такими ж уявляв героїв “Прапороносців” чи “Таврії”. Але ніколи не збігалися мої уявлення з тими візіями, які відкрилися художникові В. Лопаті при ілюстраціях “Кобзаря” Т. Шевченка, цими конгеніальними художніми творами, що справді з глибин архетипних, із того самого крем’яного материка, де закарбовані тектонічні зсуви нашої національної історії. Пригадуються принагідно роздуми відомого філософа М. Бубера про три сфери стосунків — “я” і “ти”, в яких він чітко сформулював стосунки не лише поміж сущими, а й поміж митцем (“я” і суспільством “ти”), поміж глядачем і художником, поміж поетом і читачем. Поміж композитором і слухачем. Ці стосунки розгортаються в трьох різних життєвих сферах. Тобто модусах. Перший із яких — це життя з природою, коли ставлення до світу “завмирає на порозі мови”. Другий же модус — це життя серед людей і з людьми: тут ставлення особистості до інших, тобто до “ти”, воно екстравертне, тобто відкрите і воно “оформлено мовно”. Третій же модус — це життя з духовними сутностями, яке не потребує оповідності, бо воно саме є мовою і викликає мову… Митець тоді не чує соціуму, а чує вже вічність. Чує поклик тієї вічності, чує як хтось покликає його, і він відповідає йому всім своїм єством, душею, вимовляючи, вигукуючи, витворюючи лише єдине ім’я, ім’я Бога… У цій спрощеній схемі весь шлях розвитку і становлення творчої особистості Василя Лопати і його ставлення до безвічного. І в цьому є своя логіка розгортання хисту митця і свій життєвий унікальний досвід, своя дорога, своя неповторна доля. Варто, наприклад, уважно придивитися до ілюстрації поезії Т. Г. Шевченка “Тополя”, як ми відчуємо цю домовну домінанту в його графіці: лет над землею зачарованої дівчини, що за порадою чаклунки спожила трунку забуття, і цей лет такий легкий, безтілесний, фізично відчуваний: “Полетіла мов на крилах, серед степу пала, // Пала, стала, заплакала і… і заспівала…”. І фінал твору цілком логічно закільцьовується образом вітру, переданого художником в особливий графічний спосіб: “край дороги гне тополю до самого долу”. Як непросто вибирати художникові ключові моменти ілюстрованих творів, аби органічно вписатися в загальний контекст відомої нам із фольклорних джерел теми: перевтілення людського єства в дерево. Василь Лопата знаходить відповідні зображувальні засоби задля відтворення руху, дублюючи постать героїні, що піднялася в небо, і приземлюючи її, уже обповиту галуззям. І найпосутніша деталь — дівоча намітка ось-ось вислизне з рук за подмухом вітру, який напинає, огортає і хилить напівлюдину, напівдерево. Ця “Лопатівська” намітка з часом перетворюється в “літаючі стрічки” відомого кінорежисера Юрія Іллєнка, в мандрівну фату Костуріци, в образ прощання, перевтілення, переселення, переходів в інші світи… І що не ілюстрація, що не ліногравюра, що не акварель — то відкриття, зроблені В. Лопатою. І розумієш чому це тебе захоплює, чому це так тобі спокревне, чому це тебе обдаровує так. Бо окрім високої майстерності, в компонуванні двопланового, трипланового сюжету, в кожній його роботі присутня любов, любов до героїв твору, до людей взагалі, до автора, до вітчизняної історії, до власного часу. До життєвого трибу — адже саме через любов усе осягається і все досягається. Сумління рухається любов’ю і вірою: художник вірить, що образи, витворені його уявою, доповнюють наше розуміння світу. І батьківщина осягається любов’ю, але будується вірою. Ця формула: любов плюс віра є формулою, за словами відомого російського філософа Івана Ільїна, формулою націоналізму, котрий стверджував, що “націоналізм є не що інше, як любов до своєрідної духовності свого народу, а також віра в його творчі, Богом дані сили”. Великою вірою в творчі сили української нації перейнята вся творчість Василя Лопати, видатного майстра, неперевершеного оповідача. У час великих спокус, знеособлення, розмитостей усіх фундаментальних цінностей, у час глобалізаційних ерозійних процесів, які руйнують кожну особистість і національні підвалини, Василь Лопата відповідає часові любов’ю і живою вірою сумління в батьківщину, в духовні сили нашої нації, усвідомлюючи, що і сумління, і батьківщина, і нація є лише шляхами, які ведуть до однієї сутності — до Бога, а це, на мій погляд, є найвищим творчим актом, актом вільної, глибинної, натхненної особистості. І саме тому Творчість для Василя Лопати — це не ремесло, це не щоденне тиражування зробленого, множення досягнутого. А це постійний духовний пошук, пошук, спонукуваний чесним поглядом на світ, тому і не знайдемо у нього жодних натяків на фальш на підробку, на догоду комусь чи чомусь. Адже принаявний високий дух, за яким неодмінно можна почути голос, піднесений до неба… Творити для нього співмірно молитві. Василь Лопата не домагається, не шукає замовлень, не прогинається перед сучасними можновладцями в Україні, які, тасуючи купюри з зображеннями Шевченка чи Сковороди, навіть не здогадуються, хто автор цього “мірила життя”. І навіть не здогадуються про існування автора українських грошей, для якого інколи є великою проблемою, де взяти того “матеріалу”, аби придбати необхідні для нього ліки. Художник вільний, навіть у злиднях. Його творча енергія підживлюється його переконаннями, що людина створена для добротворення, що любов — вільна, не спонукувана і ніколи вона не згасає… І не важливо, на якій відстані від тебе краєвиди Чернігівщини, на якій відстані сама Україна, на якій часовій відстані бандуристи, гетьмани, козаки, солдатські вдови, друзі, побратими, родичі, — вони в Василеві, у його зболеному серці, у його душі, в цій вічній субстанції, котра акумулює життєвий досвід, напевне, задля вищих космічних потреб. У його кольоровій ліногравюрі “Споглянь на моє горе і труд мій” із серії “Хресний шлях України” (1993), фантасмагоричний сюжет якої зводиться до запалення свічок Архангелом на нічних українських обширах, органно лунає весь земно небесний просвіт, скупо осяяний кулястим світлом свічок-дерев, від якого придніпровська вода набирає якогось містичного сяйва, що приховує для нас щось невловимо тривожне аж до запаморочення. А вже через кілька років у пастельній роботі “Зречення Петра” (2001) В. Лопата відтворює найтрагічніший момент у житті Христового учня, момент, який випадає пережити чи не кожному сущому, коли під тиском обставин, у лещатах страху, необхідно визначитись: ти — з Істиною, ти — з Світлом, ти — з Добром, ти — з безвічністю, чи ти з брехнею, з темрявою, з скороминущістю, з тілесним, а не духовним, коли ти, зрештою, зрікаєшся самого себе. Постать самозреченого Петра в неймовірному сум’ятті, а для цього художник використовує не лише контрасти світла пекельно нічного, а й проникаючий всеїдний холод, який заморожує душу… Ясність погляду — ось найхарактерніша риса таланту В. Лопати. Без цього чіткого погляду на світ, на речі, на психологічні стани не можна досягти результату, який, власне, і впливає на наше сприйняття, на нашу уяву, на наші внутрішні почуття, на нашу відлунність. І все це поєднується в художній стилістиці художника з лапідарністю, із зосередженістю на головному. У кого ще можна знайти таку чіткість деталей, переконливих у своїй достеменності, в присутності особливої енергії митця? Його пристрасть до графіки, до кольорової ліногравюри є результатом його захопленої, радісної і пристрасної душі, що, зрештою, і виявляє його високу ступінь обдарування. Пантеон образів, створених В. Лопатою, розкриває нам власну історію в станковій графіці, в ілюстраціях, у ліногравюрах, історію величну і трагічну водночас, історію нації, яка перенесла і великі піднесення, і великі страждання, історію
Палітра · “Не можна любити за повелінням ні Бога, ні батьківщини, ні людей”. · S. 9Originalseite ↗ Fortsetzung von einer früheren Seite — Seitenausschnitt
захоплюючих перемог і нищівних поразок. Його твори, зібрані тепер в одному каталозі, показують нам наші національні скарби. Ми ніби розкриваємо перед собою сувій історичного простору, ми в собі, завдяки митцеві, виявляємо цю історію і пізнаємо всю історичну далечінь, переймаючись особливими почуттями любові до цього згустку часу, який вмістився між двома обкладинками, осягаючи і наше минуле, і наше сучасне. Завдяки хистові В. Лопати розсуваємо перед собою перспективу, часи грядущі. Адже задля цього існує творчість — не лише констатувати, узагальнювати, а й прозрівати. Передбачати, передчувати. І запропонований доробок художника є чіткою системою мистецько-філософських узагальнень, з якого постає дивовижного виміру Україна. Україна Василя Лопати. Майже 30 років тому незабутній дійсний класик української літератури О. Гончар відзначив особливу рису обдарування художника: “В роботах В. Лопати звучить сильна, світла, натхненна мелодія любові до України. Він відчуває причетність до долі свого героя. Звідси — схвильоване і щире людське почуття, внутрішня гармонійність кожної його роботи. Він дуже талановитий і блискучий майстер. Усі його роботи красиві, вони тішать естетичне почуття. Він досяг найвищого розвитку свого ремесла утому шанобливому значенні, яке дає можливість реалізувати будьякий задум. Його слухняна віртуозна рука бездоганно слідує за примхливою фантазією, виводячи вишукане плетиво гравюри, ковзну легку лінію, що в’ється, лине, пливе — і заворожує, і зачаровує…”. Які високі слова і об’єктивна оцінка доробку Василя Лопати людиною, скупою на похвали. Справедлива хвала художникові, який збагатився за майже три десятки років неймовірною серією мистецьких шедеврів, котрі наповнили скарбницю української культури. Особливої уваги заслуговують Василеві прозові твори. Яким необхідно також присвятити окрему розвідку, і видрукувати широким накладом том своєрідної сповіді людини, що зафіксувала в своїй свідомості деталі побуту післявоєнного глухого села, свого роду, своєї оселі, від порога, від якого він проклав стежку аж за далекі-далекі, майже не уявлювані на початках свого життя, обрії. Як і багато інших українців, він у кінці ХХ сторіччя перетнув Світовий Океан, аби відчути щемну любов до кожної бадилини рідного краю, до кожного згустку українського особливого часу, аби збагнути: внутрішній світ — це невичерпне вмістилище загальноукраїнської інформації, яка не замулюється лише тоді, коли ти осяваєш прожитий часовий обшир своєю любов’ю. І саме на це почуття звертав увагу його вчитель Михайло Дерегус: “Його любов до України, до національного — не поза, не ідея, не умоглядний висновок, а пристрасть, поклик душі, джерело натхнення”. Знайомлячись з оцінками великих майстрів слова і пензля, які були дані творчому доробку Василя Лопати три десятки років тому, дивуєшся одностайності і щедрості, а найголовніше щирості, які були достеменно об’єктивними з огляду на те, що художник не посідав жоден з щаблів влади. І мої посилання на ці оцінки покликані лише підтвердити думку, що хист, непересічне обдарування художника були зауважені, сприйняті й висловлені вчасно, в пору високого творчого його злету — попереду ще було стільки творчих Еверестів, на які Василь сходив із величезним запасом кисню в грудях, але про ці подолані “семитисячники” знало все менше і менше поціновувачів. Дух комерції запанував біля самого підніжжя живопису, дух споживацтва, зиску і “догоджання часу” — на певний час заступили справжнє, непідробне, ваговите, що, власне, і виявилось у таких його серіях робіт, як, наприклад, ілюстрації до творів М. В. Гоголя. Тому і вдаюся до ще однієї оцінки великого Г. Якутовича, який серію ілюстрацій до українських балад В. Лопати назвав високим щаблем не лише в (його) творчості, а й у всій українській графіці. “Василь Лопата, — писав академік Г. Якутович, — чудовий художник і прекрасний гравер, один з найкращих в країні. Його гравюри, крім глибини змісту, яскравості почуття, мають ще й витончену красу, виконані з блискучою віртуозністю. В них хочеться вдивлятися, милуватися красою ліній, плям. Вони завжди дають високу естетичну насолоду глядачам”. Ліногравюри з серії “Слово про Ігорів похід” (1984) або ж до роману Ліни Костенко “Маруся Чурай” неповторні, інтимно-ліричні, що, на думку відомого мистецтвознавця Платона Білецького, свідчить про “його глибинне народне коріння, так би мовити “чорноземне”, природне, ісконне і набуте, європейське, світове, мистецьке, артистичне, його знання, ерудиція… Національна переробка культурної спадщини, самобутнє перетворення елементів світових шедеврів, виражену через традиційне своїх особливостей, прилучає його творчість до здобутків європейського мистецтва”. Є один шедевр у великому творчому доробку художника, який зафіксував якусь особисту візію митця. Називається вона “Спогад…” Як і 34 роки тому, ця ліногравюра, розміром 28х18 см, мене зупиняє не лише метафоричністю, оригінальністю сюжету, технічною довершеністю, а метафізичною глибиною: поет, стіл, каганець, каламар, ручка, папір, ніч, летюче вікно, в якому віддзеркалюються дві дівочі постаті, дві Катерини з однойменної поеми Т. Г. Шевченка, дві долі, дві сутності, дві з’яви… Рука однієї, старшої дівчини, вже перехилена через раму, вона вже тримається за поділ сорочки, інша, та, що ліворуч, сором’язливо опустила очі, зосередивши внутрішній зір на тому, хто не може розвести схрещені руки, або взятися до сповіді… Його похилена голова свідчить, що поет заворожений люстром чистого аркуша, в глибині якого його внутрішній зір бачить так багато, чого не дано бачити іншим. І я уявляю, як Василь Лопата, щоразу готуючись до творення, поклавши перед собою чисті аркуші чи то паперу, чи лінолеуму, чи ватману, вже бачить як медіум усе рухливим, живим, справдешнім усе те, що може називатися паралельним художнім світом, замежовим. І Василь спритними рухами фіксує бачене лише нам самим, виворожує з плиткого часу кристали вічності… 30 років тому в статті про Василя Лопату, видрукуваній в журналі “Дружба народів”, і я сказав слово про митця, яке, на мій погляд, не втратило свого значення. Тому і вдаюся до самоцитати, аби підтвердити, що талант — явище не буденне, що все від Бога. “Тематика графічних циклів Василя Лопати, принцип його образного мислення, високий ступінь узагальнення свідчать про народні джерела творчості митця. І я певний, що цей майстер ще не раз здивує нас і злетом своєї уяви, і первісною простотою, і метафоричністю сюжету. Адже його кожна графічна робота-ілюстрація не є образною цитатою відомого вже, а в полі духовної напруги вона відкриває нам нові асоціації, оновлюючи вищий внутрішній зір, повертаючи нам ретроспективу і дитячу віру в достеменність кожного малюнка…
Крізь браму формату його гравюри ми непомітно проникаємо в царство того чи іншого часу, в царство сюжету твору письменника. І ми вдячні митцеві за його щедрість, за те, що брами в далекі світи відчинені для всіх. І Майстер не стоїть брамником, вимагаючи перепустки чи відповідного паролю, адже міра хисту завжди визначається мірою загальнодоступності” (“Дружба народів”, ч. 11 за 1980 рік). Збігло тридцять років із того часу, коли видавалися не аванси, а справжні оцінки художньому явищу, яким є творчість Василя Лопати, який десять років тому, роблячи автокоментар до каталогу власних творів, несподівано в онтологічній площині поставив питання: “Що зумовило моє життя? Визначеність наперед долі чи випадковість? Детермінізм чи свобода волі? Закономірність чи збіг? Здавалося, так багато було “проти” здійснення моєї мрії, але були й такі ситуації, які інакше, як Божою поміччю і не назвеш. Я рухався — і разом з тим отримував знаки, які спрямовували і орієнтували мене, я планував — але неймовірні збіги повертали мою долю в несподіваний бік”. Не кожен митець спроможен на таку щиру сповідальність, на відверте зізнання в тому, що ми на цій землі не самохітні, не самодостатні, що творча особистість наділяється повною внутрішньою силою і спроможністю самостійно і відповідально стояти перед Всевишнім і слугувати йому на землі натхненно і цілісно, тобто не розщеплюючи душі, а зміцнюючи її своєю щирою сповідальністю, своєю сумлінністю, не вганяючи за земними привілеями, розкошами, які неодмінно ведуть до зарозумілості. Тому для мене найважливішою його творчою рисою є ще й сумлінність. Нев розумінні ремесла, а в тому сенсі, що митець зосереджений на найважливішому: моральному аспекті свого власного буття. Вслухаємося ще раз у питання, яке, власне, і є ключем до всієї творчості В. Лопати: “Що зумовило моє життя?” Тобто, що зумовлює мою творчу біографію? І питає він не про корисне або доцільне — про вигідне чи зайве, про розумне чи безглузде, про потрібне чи приємне, про головне чи другорядне, а про доцільність взагалі творчості і людського існування. Та відповідь, яку сформулював В. Лопата 2001 року, залишається його творчим кредо на щодень, адже “вчитися жити” необхідно щоденно, бо “кожен день — новий з новими подіями, ситуаціями, почуттями, думками, ідеями, новими героями”. Справжнє життя в мистецтві, в літературі — це мистецтво богопізнання, це беззастережний прояв сили духу, який, властиво, і робить творця вільним. Дух є сила, яка робить митця дужим, невпокореним, аби долати те, що необхідно відкинути; саме творчий дух спонукає В. Лопату створювати нові форми і примушує жити за законом сформульованим власним буттям, творити себе щоденно за власним розумінням, виходячи за межі загального збаналізованого суперцивілізаційного потоку. Це — добровільне усамітнення задля наповнення себе позитивними змістами, зосередженість на прожитому і передбачуванні завтрашнього, яке він, В. Лопата, хоче своїм позитивним мисленням, розумінням змінити на краще. Тому доречним є його сентенція про запитувану “доцільність”: “Поки живу, поки Бог дає сили, буду робити свою справу для вас, люди!” Ні, це не патетика. Це ясне усвідомлення того, що життя без творчості, без духу, без волі, без великої спокревності з великим українським масивом, без любові неможливе. Адже не можна любити за повелінням ні Бога, ні батьківщини, ні людей… А це найглибше джерело, яке ще буде надихати Василя Лопату на нові творчі здобутки, сходження і розширення духовних обріїв митця.
Ілюстрації — роботи Василя ЛОПАТИ
Рідний край · “Сила таланту Заньковецької вивищила Україну в світовій культурі”. · S. 10Originalseite ↗ Музей Марії Заньковецької в селі Заньки на Ніжинщині
Надія ОНИЩЕНКО Фото Олександра ВАСИЛЕНКА
Ініціативу підтримали і в Києві. Внучата племінниця Заньковецької Галина Дядюша подарувала більше сотні книг. Театральне товариство — стільці для клубу. Вчителі разом зі школярами почали збирати експонати. Родина Софії Шафрай віддала дзеркало, подароване їй Марією Заньковецькою. Знайшовся і вишитий родинний рушник Адасовських, і мереживо ручної роботи самої актриси, і фотографії відомого ніжинського фотографа Олександра Серебреніка. Старші покоління пам’ятають його фотосалон у центрі Ніжина з великим портретом Марії Заньковецької у вітрині. Зібране розмістили спочатку в окремій кімнаті кухні-їдальні Адасовських. Пізніше поміщицький дім знову повернули на подвір’я їхньої садиби біля школи. І 1964 року відкрили музей. Було багато гостей із Ніжина, Чернігова, Києва. Виступала Наталія Ужвій, інші театральні діячі. Співав Дмитро Гнатюк. А відповідальною за музей призначили вчительку Марію Кириченко. Вона оберігала його чотири роки поспіль: поповнювала експонатами, приймала гостей, разом з акторами Львівського театру імені Марії Заньковецької влаштовувала “Театральну осінь”, проводила екскурсії і готувала екскурсоводів зі своїх учениць. Найкраще це виходило в її доньки Людмили Кириченко й Олі Новак. Вивчення творчої спадщини видатної землячки, спілкування з її внучатими небогами Іриною Толочко і Галиною Дядюшею наповнювали повсякденне життя вчительки і школярок високим змістом. Недарма ж онука Марії Кириченко Олеся Вакуленко стала заслуженою артисткою України. А Ольга Новак — вчителем-методистом в рідній Заньківській школі, відмінником освіти України. 1968 року через хворобу очей Марія Логвинівна за порадою тієї ж Галини Дядюші змушена була зробити операцію в Одеській клініці й передати музей іншій людині. З того часу закладом керували різні люди. Була введена штатна посада директора. Останні 16 років її обіймає колишній викладач історії Василь Мандрика. Він знаходить меценатів, які допомагають ремонтувати приміщення, друкує в місцевій газеті спогади сучасників про видатну заньківчанку, проводить екскурсії в чотирьох залах. Більшість експонатів — фотокопії і макети. Є й оригінальні. Найцінніший — рояль. Куплений за кордоном 1899 року, він був подаро-
Заньки пахнуть мені грибами-печерицями. Ми з фотокореспондентом знайшли їх під берізкою між музеєм і пам’ятником Марії Заньковецькій у її рідному селі. І в моїй уяві, як у кіно, відразу з’явилася постать маленької Марії, яка наснажувалася схожими краєвидами: затишними ставками, церквою, що тепер обладнана під клуб, доглянутими біленькими хатинками між вишневими та яблуневими садками. Росяна ранкова тиша, солов’їні співи під зоряним небом гармонізували не одну дівочу душу. Марія Занько теж народилася в Заньках в ті часи, коли перша народна артистка України доживала віку в Києві. В селі ще стояв дім Адасовських, який радянська влада перенесла в центр і обладнала під клуб. Ще цвіли красуні-липи, бузки в колишній поміщицькій садибі. І не здогадувалася тезка, що їй на роду було написано опікуватися добрим іменем і славою знаменитої землячки. Адже її дід, мамин батько Петро Мірошниченко, сільський кравець, обшивав багатодітну родину поміщика Костянтина Адасовського. — А Занько я по батьку. У нас тут півсела Заньків. Кажуть, що прізвище походить від засновника села козака Занька. — Розповідає мені Марія Логвинівна Кириченко — перший директор на громадських засадах музею Марії Заньковецької в селі Заньки. На 82 році життя, попри перенесені хвороби, ця жвава жінка зберегла добру пам’ять і розумний інтерес до світу. Зайшовши в її дім без попередження, я побачила на обідньому столі стосик газет. 1952 року Марія отримала диплом вчителя російської мови та літератури Ніжинського педінституту імені Миколи Гоголя і 40 років викладала цей предмет у рідній Заньківській школі. 1960 року, коли в Україні відзначали 100-річний ювілей видатної української артистки (а тоді день її народження помилково датувався 1860 роком), у столицю поїхали Заньківський сільський голова Тимофій Мірошниченко, секретар партійної організації, вчитель біології Федір Кириченко і колишній робітник Адасовських Іван Карпенко. Всіх їх запросили в президію урочистого засідання. — Піднімаючись на сцену, дід Іван розгубився від спалахів фотоапаратів і впав на сходах. Тож виступати від його імені довелося моєму чоловіку Федору Кириченку, — згадує Марія Логвинівна. Саме Федір після цієї події почав турбуватися про створення музею першої народної артистки України в селі, де вона народилася.
ваний Марії Заньковецькій Миколою Лисенком. Власниця передала його іншій родині, яка мешкала в Москві. І тільки 1970- го інструмент, якому довіряла свої переживання актриса, був привезений в Заньки. Історія рояля описана на спеціальному стенді. А от походження інших експонатів — невідоме. Останні записи в інвентарній книзі зроблені в 70-х роках. Немає картотеки з описами експонатів, топографічно-експозиційного плану. Пропала бібліотека, подарована Галиною Дядюшею. Можна тільки здогадуватися про те, що фотограф Олександр Серебренік був серед тих щасливчиків, які бачили Заньковецьку на сцені, безпосередньо спілкувалися з нею. Він сфотографував актрису, очевидно в своєму салоні, в образі Лимерівни. Життя і творчість Марії Заньковецької і сьогодні наснажує краєзнавців і театрознавців на цікаві дослідження. Серед книжок, подарованих музею до стоп’ятдесятирічного ювілею, театрознавче дослідження-есе Володимира Корнійчука “Ave, Maria! або Психологічні особливості акторської творчості Марії Заньковецької”, видане в Ніжині Центром гуманітарної співпраці з українською діаспорою Ніжинського держуніверситету імені Миколи Гоголя за сприяння Благодійного фонду “Ніжен”. “Могутній талант, який зробив би честь найкращій європейській сцені”. “Талант винятковий, свій, національний. Я б сказав — істинно народний”. Цитує автор Симона Петлюру і Костянтина Станіславського. І таїна цієї народності починалася в рідному селі, з уважного спостереження за непростим життям сільських жінок, які на сцені вражали в образах Олени (“Глитай або ж павук”), Зіньки (“Дві сім’ї”) Марка Кропивницького, Харитини (“Наймичка”), Софії (“Безталанна”) Івана Тобілевича. У тогочасному дозволеному цензурою українському репертуарі Заньковецька геніальною грою зуміла поєднати і Шекспіра, і Ґете, і Шіллера, і Островського. Шість років тому до Марії в Заньки приїхали земляки з Киє-
Марія Кириченко і Ольга Новак — фундаторки музею
Актриса в образі Лимерівни ва, серед них Юрій Мушкетик і Леонід Горлач. Із шанобливою емоційною промовою виступив дослідник її життя і творчості Анатолій Кудрицький. Гостей зустрічали і Марія Кириченко, і Ольга Новак, і Василь Мандрика. 4 серпня 2009 року в день рівноапостольної мироносиці Марії- Магдалини, на її честь і назвали Адасовські доньку, вшанувати 155-річчя Заньковецької прийшли лише односельці й ніжинці. Біля пам’ятника про знамениту землячку захоплено й артистично розповідала Ольга Новак, а найстарші заньківські співачки Софія Левченко, Олександра Єцкало, Ганна Хонда, Марія Занько, Ніна Шкурко вже не молодими, але впевненими голосами виводили улюблену пісню актриси про сизих голубів. І одягнені вони були в автентичні вишиванки, успадковані від бабусь. Після екскурсії дійство продовжували в сільському клубі, де заньківчани, дуболугівці, лосинівці, працівники відділу культури райдержадміністрації співали, декламували, танцювали, грали на бандурі і з гордістю говорили про свою Марію, в якій бачили зразок українського патріотизму і великої життєвої енергії. Сила таланту Заньковецької вивищила Україну в світовій культурі. Для викладачів і студентів Ніжинського училища культури і мистецтв імені Марії Заньковецької творче життя актриси є орієнтиром, говорила директор навчального закладу Людмила Єрмольченко. А секретар Ніжинської міської ради Олег Баранков поділився особистим захопленням і болем: він виріс у Ніжині в колишньому Сучковому провулку, тепер вулиця Заньковецької, навпроти будинку актриси. І його бабуся ходила до неї, як до доброї сусідки. Тепер цей єдиний меморіальний дім в Україні перетворено на гуртожиток і занедбано. Такі виступи додавали творчих і життєвих амбіцій заньківчанам, від імені яких виступала сільський голова Галина Сацюк. А вони їх сьогодні дуже потребують. Рік тому закрили сільську школу, в якій навчалося 11 учнів, і яка була розташована на спільному з музеєм подвір’ї. Школярів підвозять у сусіднє село, працевлаштували педагогів. У приміщенні створюють районний історичний музей, в якому Ольга Новак — зберігач фондів. Ще викладаючи українську мову і літературу в Заньківській загальноосвітній школі І—ІІ ступенів, вона підготувала методичну розвідку “Незабудковий квіт таланту Марії Заньковецької”, яку рецензенти з Чернігівського обласного інституту післядипломної педагогічної освіти рекомендували для проведення заочних екскурсій, літературно-мистецьких читань, оглядових уроків-лекцій, виховних заходів. Ми, сіячі розумного, доброго й вічного, повинні дбати не лише про інтелектуальний потенціал майбутнього нації, а й про його високоморальний, духовно багатий, естетично зрілий образ, вважає Ольга Новак. Для цього треба створити такі умови, щоб дитина перебувала під постійним впливом матеріальної і духовної культури свого народу. В процесі формування особистості найефективнішими є шляхи пізнання від рідного до чужого, від близького до далекого, від національного до світового. Отже, виховуючи в дитини інтерес до свого рідного, близького їй з дитинства, ми виховуємо не лише вдячного споживача світових культурних цінностей, а й дбайливого поповнювача його безцінної скарбниці. Ольга Григорівна сумує за своїми учнями, які під її керівництвом писали твори “Мала батьківщина великої актриси”, “Стежками Мані Адасовської”, брали участь у літературно-мистецьких читаннях “Фольклор і етнографія у творчості Заньковецької”, в театралізованих святах “Вечорниці у Марії”, “Улюблені пісні Марії Заньковецької”. Ці шкільні форми роботи можна перенести в музей, об’єднавши для цього зусилля його працівників і педагогів Ніжинщини і Ніжина. Адже в художньому відділі міського краєзнавчого музею імені Івана Спаського одна з кімнат розповідає про вплив першої народної артистки України на театральне життя міста. Це вже готовий туристичний маршрут з Ніжина до Заньок “У гості до Марії”. Ніжинське училище культури і мистецтв імені Марії Заньковецької разом з Ніжинським драматичним театром імені Михайла Коцюбинського мають творчий потенціал, щоб поновити в Заньках “Театральну осінь”. Під патронатом відділу культури райдержадміністрації і відділу освіти можна проводити у Заньках конкурси читців, а переможців нагороджувати екскурсією в Київський музей Марії Заньковецької. А можливо, і київських екскурсоводів зацікавить дорога до Заньковецької зі столиці в Заньки через Ніжин? Чи не підтримає їх у цьому і столичне чернігівське земляцтво? Життя і творчість видатної української актриси складає культурну славу нації і тому повинно наснажувати нові покоління.
Читацьке віче · “Андріївка... Прекрасне село на Київщині — з мальовничими краєвидами та небайдужими людьми”. · S. 11Originalseite ↗ Юлія ЛИСЕНКО, вчитель початкових класів Андріївського НВО Макарівського району Київської області
Сьогодення… Воно підім’яло під себе розмірений і спокійний спосіб життя багатьох українців. Воно топче брудним черевиком рожеві мрії молоді й остаточно розвіює сподівання пенсіонерів. Але чи не найважчого удару ця “пора прогресу й інновацій” завдає дітям. Надзвичайна перенасиченість телебачення розважальними шоу сумнівного змісту, зарубіжними мультиками найнижчого ґатунку, широка розповсюдженість різноманітних мультимедійних “розваг” — усе це залишає слід у ще несформованій дитячій свідомості. Діти в наш час — немов пташенята, які лише тільки почали визирати з-під батьківського теплого крила, як їх захопила круговерть яскраво-крикливої сучасності. Так вони і знайомляться зі світом, ледь вбившись у пух. У такий час дуже важливо зазирнути в минуле, пригадати традиції виховання, відомі в Україні здавна, які не втрачають актуальності й дотепер. Засоби народного мистецтва, національні звичаї, особиста моральна чистота батьків і вихователів — усе це у вдалому поєднанні допомагає малюкам якомога легше адаптуватися у світі, навчитися адекватно реагувати на іноді абсурдні прояви сучасності. Головну роль у цьому процесі відіграє школа. Найсприятливіші умови для зустрічі дітей із народним склалися у селах України. Там ще зберігся дивний дух українського народознавства у піснях і приказках, спогадах бабусь, у рушниках над образами в кожній оселі. Андріївка… Прекрасне село на Київщині з мальовничими краєвидами та небайдужими людьми. Життя тут вирує щодня. І центром такого виру, звичайно, є школа. Тут навчаються і працюють люди, які постійно прагнуть рухатись уперед, досягати успіхів, долати нові сходинки та вершини у своїй діяльності. У цій школі кожен почувається, наче вдома. Адже тут панує атмосфера тепла та затишку, настояна на традиціях і звичаях наших предків, зіткана зі стародавніх легенд та пісень, прислів’їв і казок. Педагоги прагнуть виховувати в учнів любов до своєї мови, гордість за свій рід, почуття гідності. З цією метою у школі систематично проводять свята, різноманітні акції, до яких залучаються не лише учні, а й мешканці громади. Осередком такої діяльності є початкова школа. Хоча приміщення початкової школи старе, стіни вже валяться, вчителі роблять усе для того, щоб створити у школі затишок. Щодня відкрита “Українська хата”, яку започаткувала у своєму класі
Ольга Іщенко. В кутку класної кімнати створено макет невеличкої хатини, з лелекою на стрісі. У неї можна зазирнути, побачити маленьку колисочку, портрет Кобзаря та ікони під рушниками. Біля хатинки — тин із перелазом, криниця з журавлем. Діти щодня йдуть на уроки, немов у казку. І нікому з них навіть на думку не спадає псувати ці речі. Чекає на гостей “Світлиця”, створена кілька років тому вчителькою Оленою Гордон. Тут зібрано чимало рушників і предметів старовини, посеред кімнати гойдається справжня колиска, у кутку на стіні, як і в кожній українській хаті, — образи. Є у світлиці і скрині, і піч, і старі ночви, навіть ткацький верстат. Ця кімната приваблює дивною атмосферою дитинства, яку створюють старовинні речі. У ній теж вчаться діти, які дбають про зібрані скарби. Ще один клас початкової школи дивує своєю яскравістю. Тут теж є рушники та ікони, портрет Шевченка. Та найбільше вражають малюнки на стінах: двометрові соняхи, корівонька з блакитними сумними очима, пташка, що розпростерла свої крила над книжками. У класі є древо роду андріївського. На ньому знаки-обереги, які символізують кожен рід села. Усе це створили й зібрали учні початкової школи під керівництвом своїх педагогів. Діти з радістю і захопленням ставляться до пошукової діяльності, їм подобається дізнаватися нові факти з історії України, рідного села, своїх родин безпосередньо. А вчителі намагаються відшукувати нові цікавинки української обрядовості, примножувати зібрану в школі колекцію давніх вишивок і речей народного побуту, активно залучати дітей до дослідження і відродження традицій свого народу. Часто школярі самі прагнуть щось відшукати, відкрити нове не лише для себе, а й для однокласників, здивувати учителя. Результатом таких акцій стають грандіозні свята з піснями й інсценізаціями, народними жартами, приповідками, виставками дитячих малюнків. Усе це залишає відбиток у дитячих душах. Звичайно, в Андріївці теж є вихід до Інтернету, і телебачення теж функціонує справно. Але діти розуміють, які цінності справді неминущі, вони мають змогу щодня до них доторкнутися, вкласти часточку свого серця. Хотілося б зазначити, що в Андріївці живуть, навчаються і працюють люди з неспокійними серцями, здатні мислити й діяти, йти в ногу з часом, несучи найцінніші здобутки української історії та культури.
Людмила ГРЕКУЛ, голова “Молодої Просвіти”
На святкуванні Дня міста Рівне місцева “Просвіта” під керівництвом Катерини Сичик провела акцію “День Просвіти”. Парк “Просвіта”, де відбулися урочистості, закладено ще 2000 року. Відтоді за сприяння міської влади, просвітян, управління освіти, учнів, педагогів там висаджено
Читацьке віче · “Андріївка... Прекрасне село на Київщині — з мальовничими краєвидами та небайдужими людьми”. · S. 11Originalseite ↗ Уже п’ятий рік поспіль у Бережанському районі на Тернопіллі функціонує молодіжний вишкільно-оздоровчий табір “Лисоня” імені Івана Гавдиди, учасники якого юні пластуни, члени молодіжних патріотичних організацій. Цьогорічне таборування “Лисоня- 2010” проходило на славній горі Лисоні і було присвячене 95-річчю кривавих боїв, у яких героїчно боролися Українські Січові Стрільці.
Тетяна БУДАР, м. Бережани Тернопільської обл.
Понад 50 учасників вишкільнооздоровчого табору “Лисоня” імені І. Гавдиди (національно-патріотичний клуб Будинку творчості школярів м. Бережани, молодь сіл Потутори, Куропатники і Саранчуки) розділилися на чотири рої — “Лисоня”, “Гуцули”, “Січовики” й “Соколи” — під керівництвом проводу з числа виховників (працівники Будинку творчості школярів) і коменданта табору, керівника театральних гуртків Олени Різник, бунчужного Василя Скіпа. Для всіх учасників програма таборування на Лисоні була дуже насиченою й цікавою. Надовго запам’ятаються їм теренова гра “Вижити й перемогти!”, ватра стрілецької пісні, “Весела естафета” та інші заходи, що гартують волю і силу. Хвилини дозвілля табірники присвячували спортивним та інтелектуальним іграм, в’язанню вузлів, створенню похідних газет, вивченню стрілецьких і повстанських пісень, історії України й рідного краю. Активними в цих заходах були і новачки, яких це все надзвичайно цікавило, й табірники з досвідом, серед яких вирізнялися Тарас Соколовський, Марія Поглод, Стас Лісовський та інші. Попри жорсткі порядки, розповіли пластуни, у вишкільному таборі займатися цікаво й дуже романтично. Ночівля в наметах, заняття на природі, серед запашного зілля, смачна “повстанська” каша — все до вподоби юнакам і дівчатам, юним патріотам України. Найяскравіші миті таборування — урочисте відкриття й закриття, ватра січової пісні, участь у П’ятому регіональному фестивалі стрілецької та повстанської пісні “Дзвони Лисоні”. Юні патріоти радо приймали в таборі гостей. Зі щирими привітаннями, добрими напутніми словами до табірників на Лисоні звернулися перший заступник голови райдержадміністрації В. Петровський, заступник голови районної ради В. Пуківський, начальник відділу освіти І. Худий, які закликали молодь ніколи не забувати героїчних сторінок української історії, завше мати за приклад звитяжців волі — повстанців, справжніх націоналістів, нескорених синів і дочок України. Варто додати, що табір “Лисоня” цього року відбувся за сприяння відділу освіти райдержадміністрації та РО “Оновлена Україна”, завдяки якій учасники таборування отримали в подарунок 15 новеньких спальників, 15 килимків, футбольні й волейбольні м’ячі, що дуже стали у пригоді школярам під час вишколу.
Рівненської ЗОШ № 25 в імпровізованому кафе “Муза”, не перешкодив навіть дощ. Євген Шморгун, автор багатьох книжок, директор видавництва “Азалія”, заступник голови обласного об’єднання “Просвіти” натхненно розповідав про людей, які прославили Рівненщину. Насамкінець вдячні слухачі отримали в подарунок книжки з бібліотечки Літературного музею Уласа Самчука в Рівному “Анатоль Демо-Довгопільський”, “Неблудний син Волині”, “Перевезена через скитання”. Про ці подарунки подбало міське об’єднання “Просвіти”. Захід провела член ради міської “Просвіти” Лілія Овдійчук. Акція “День Просвіти” закінчилася святом кулішу, під час якого працівники ДНЗ № 52 ознайомили присутніх з українськими традиціями, розповіли, як готується справжній козацький куліш, роздали рецепти приготування української страви та запросили покуштувати гарячий куліш. Сподіваємося, що акція залишила яскраві приємні спогади в серцях глядачів.
Читацьке віче · “Андріївка... Прекрасне село на Київщині — з мальовничими краєвидами та небайдужими людьми”. · S. 11Originalseite ↗ Der Anfang dieses Textes kann unvollständig sein — mit der Originalseite abgleichen
понад 2000 дерев, прокладено пішохідні доріжки. У квітні 2010 року святкували десятиріччя парку, освятили пам’ятний знак. Просвітяни сподіваються, що в перспективі парк стане чудовим осередком культури та відпочинку району Північний. Свято розпочалося виступом колективу “Барвінок” під керівництвом Петра Тимощука. Українські народні пісні у супроводі народних інструментів байдужим не залишили нікого. Дитячий гурт “Цукерки” (НВК № 1) представив глядачам прем’єру пісні “Моє диво-місто” на слова та музику місцевого композитора Тетяни Леус, члени “Молодої Просвіти” заспівали відому українську пісню “Хей-Хай”. Підліткові клуби Рівного підготували виставку творчих робіт. Зустрічі з письменниками Рівненщини, яка відбулася на подвір’ї
Ім’я · “Літературна доля підгледіла в ній яскравий талант, помножений на шалену працьовитість”. · S. 12Originalseite ↗ — Пані Марино, Ви зростали в учительській родині на мальовничій Черкащині. І не просто в учительській. Ваші батьки — письменники, пише і Ваша сестра Леся, тож слово у родині завжди було на почесному місці. А тепер і чоловік Ваш Володя, і Ваші донечки Оля та Оксанка — ревні поціновувачі слова. Здається, Вам постійно сприяє літературна атмосфера. Якщо згадати знамениту Астрід Ліндґрен, яка у Вашому віці лише починала шлях у літературу, то попри молодість Ваш внесок доволі вагомий. — Справді, якось так виходить, що планети “cім’я” і “література” у моєму “космосі” мають єдину і гармонійну “орбіту” (а якщо якісь “зіткнення” й відбуваються, то це призводить лише до нових творчих “вибухів”). Вдячна за це долі. У родині моїх батьків — учителів-словесників Степана й Ольги Павленків — Слово було навіть не на почесному місці: воно просто було всюди. Читати й писати (звісно, поміж шкільними справами, городами й доглядом курей-кроликів) — це було щось таке природне, що на розмальовані й списані моїми опусами численні зошити в косу лінію спершу ніхто не звертав уваги. Їх акуратно ув’язували в стоси й регулярно виносили на горище. Аж коли я була у старших класах, тато узяв кілька моїх віршів і надіслав до районної газети… Так він ненароком і вирішив мою долю, “перетягнувши” мої інтереси від малювання (мама стільки років після обіду возила мене з села до самої Умані на заняття образотворчої студії!) до літератури. Щоправда, без її мовної консультації й досі не пускаю в люди жодного тексту. Чоловік Володимир — також один із головних цензорів і консультантів. Його безапеляційні зауваження стосуються, як правило, змістових тонкощів. Приємно, що він, попри позірну критичність, потай пишається моїм “письменством”. Люблю також, коли він, мов той казковий дід на воротях у червоних чоботях, суворо запитує: “Скі-і-ільки сторінок за сьогодні написала?!” Шістнадцятирічна Оля — наша старша донька — не так перший читач, як перший слухач, критик, порадник і навіть співавтор. Як почалося колись із моїх видумувань-розказувань нових Домовичкових пригод, аби розважити малу довгою дорогою до нашого заміського городу, так і досі не починаю писати без її “візи”. І якщо маленькою дівчинкою все приймалося на “ура”, то нині та “віза” вивіряється шквалом критики, проходить через горнило скепсису, доки нарешті не почую поблажливого: “Годиться!” Коли ж вона потім потай пускає сльозу над уже виданою книжкою (її вiкові, звісно, зараз найбільше імпонують закохана “Русалонька із 7-В” та щойно видана “доросла” повість “Санта Лучія в кирзових чоботях”), вважаю це за особливий комплімент. На вимогу ж семирічної доньки Оксаночки вже десятки разів прочитано вголос книжки “Домовичок з палітрою”, “Домовичок повертається” (там Оксаночка радо впізнає себе й своїх рідних) і “Миколчині історії” (мала навіть зробила про Миколку власні ілюстрації і написала про нього “щасливе продовження”). — Тато у Вашому житті — то світла сторінка Вашої пам’яті. Згадаймо про нього. — Дякую сердечно… Зараз саме сьома річниця відтоді, як він відійшов у вічність… Мій золотий і незабутній Тато — великий і дуже вибагливий майстер Слова. Зараз працюю над підготовкою до друку його численних літературознавчих статей (2004 року ми видали його збірку поезії, прози, перекладів і сатири “Вічність така коротка”, 2010 року видавництво “Богдан” видало їхні спільні з Ольгою Павленко напрацювання з мовної методики “Філологічний калейдоскоп”), знаходжу для себе дуже багато нового. Донині завжди приміряю до кожного свого тексту Татове рентгенівське бачення. Коли він приходить до мене уві сні, поспішаю поставити якесь запитання чи прошу якоїсь поради, щоправда, завжди щось перебиває почути відповідь… Вдячна також, що ще маю щастя почути відповіді й поради від своєї Мами (дай, Боже, їй здоров’я!) — теж талановитої письменниці, авторки різножанрової збірки “Мальви на причілку”, унікальної “Абетки- Ярмарку” (там кожнісіньке слово починається з однієї і тієї ж літери). У “простої” сільської вчительки Ольги Павленко — неабияке (всупереч багатьом титулованим мовознавцям) відчуття живої, справжньої рідної мови. — Ваше зацікавлення Павлом Тичиною переросло у щось більше, ніж зацікавлення кандидата педагогічних наук. Звідки воно? — Павло Тичина став об’єктом моїх розвідок цілком випадково. Неоднозначна, складна особистість? Безперечно! Але, воістину, зрозуміти Павла Тичину — це значною мірою зрозуміти й Україну. У цьому ще не раз переконає сьогодення і майбутнє. Мій же Тичина втілився поки що в кандидатській дисертації, у збірочці методичних рекомендацій для школи, в монографії “Тичининська формула українського патріотизму”, яка ще в рукописі отримала третю нагороду видавництва “Смолоскип” і яку, до речі, цілком несподівано для мене й без жодного клопотання з мого боку нагороджено літературною премією “Благовіст”. 2005 року також вдалося здійснити ще татову ідею: упорядкувати і, за люб’язного редагування та з передмовою Михайлини Коцюбинської, видати збірник нових, незаідеологізованих спо-
Марина Павленко гадів про Павла Тичину — “З любов’ю і болем”. Магія цієї унікальної постаті ніяк не покидає мене: і ось уже оповідка про його дитинство ввійшла до моєї свіжої книжки видавництва “Грані-Т” із серії “Життя видатних дітей”, а досить обсягова повість про малого Павлуся — до книжки “Райдуга в решеті” (“Ярославів Вал”)… А ще на основі багаторічних спостережень написала недавно розвідку про Тичинин “Золотий гомін” як ремінісценцію Шевченкового “Великого льоху”, її ось-ось має опублікувати “Українська мова й література в середніх школах, гімназіях, ліцеях і колегіумах”. — Мені здається, Вам легко піддаються всі ті жанри, за які Ви беретеся: поезія, проза, драматургія, публіцистика. У жодному Вашому дебюті немає й крихти початківства. Але все-таки, мабуть, щось є ближчим для душі. — Починала з поезії, стала переможцем у міжнародному конкурсі “Гранослов”. Новелки, оповідання й повістини, якими захопилася пізніше, “повигравали” і в “Гранослові”, і в “Смолоскипі”. Спроба роману — це була перша частина “Русалоньки із 7-В” — стала “дипломантом” у “Коронації слова”. Літературознавчу розвідку про Тичину, як уже мовилося, поцінував, знов-таки, “Смолоскип”. А радіоп’єса цього року зайняла друге місце у Всеукраїнському конкурсі “Відродимо забутий жанр”… — Творча людина завжди пам’ятає тих, хто першим подав їй руку підтримки. Навіть доля Ганса Християна Андерсена, чий талант (як визнавали сучасники) не потребував нічиїх рекомендацій, без підтримки могла скластися зовсім інакше, і він ніколи не забував їх — тих, перших. Хто сприяв Вашому входженню в літературу? — Так, на літературних віражах я завжди відчувала підтримку. Насамперед дякую своєму літературному “хрещеному батькові”, гарному письменнику й перекладачеві Дмитру Чередниченку. Якщо на початку я казала про планети й орбіти, то тут напрошується порівняння з головним світилом, до якого тягнуться і навколо якого обертаються більші й менші планети, супутники й метеорити. Його уваги й тепла вистачає на всіх, а вміння витягувати на світ Божий усе нові й нові таланти і випускати їх на власні орбіти — взагалі явище унікальне. Саме Дмитро Семенович, як уже потім дізналася, був моїм добрим янголом у журі літконкурсу “Гранослов”. Саме він потім задав напрями роботи над моїм першим оповіданням “Королева з бібліотечної черги”: навіть попри те, що оповідання тоді вже мало третю нагороду на конкурсі в Філадельфії. Дякую за перші кроки й тодішній очільниці кабінету молодого автора Валентині Запорожець, і трохи іронічному, але завжди прихильному й уважному поету Вікторові Кордуну (він тоді секретарював у НСПУ). Тодішньому голові Спілки Юрію Мушкетику, який примудрявся, окрім організаційної та власне літературної праці, опікуватися молодими авторами. Цю низку імен
Я належу до тих, хто намагається читати все, що пише Марина Павленко. Може, тому, що вона ніколи не дає підстав у ній розчаруватися. Думаю, недарма її люблять і поважають, — є за що. В особі Марини Павленко маємо не просто прекрасну молоду письменницю, а й багатогранну, цілісну особистість — напрочуд глибоку, багату духовно, скромну й порядну. Схожу на чарівницю, яка слово може перетворити на диво, а книжку — на свято душі. Тай літературна доля, либонь, прихильна до Марини. Напевно, й вона підгледіла в ній яскравий талант, помножений на шалену працьовитість.
можна продовжувати: Роксана Харчук, Осип Зінкевич, Людмила Тараненко, Петро Перебийніс, Володимир П’янов, В’ячеслав Медвідь, останнім часом — Ніна Герасименко, Михайло Слабошпицький… Я вдячна Богу, що завше посилав мені на цій стежці добрих людей… — Поговорімо про прозові книжки для дітей. Здається, привів Вас до дитячої літератури Домовичок. А Ви його звідки привели? — Атож, саме рукопис автобіографічної повісті-казки “Домовичок з палітрою”, отримавши 2000 року другу премію “Смолоскипа” і через рік ставши там книжкою, започаткував мою “дитячу прозу”. Головний герой твору — Дитинство, яке лишилося в душі й світлим, невимовним сумом мучило мене доти, доки не перекочувало нарешті у повість. Домовичок — це тільки зручний привід. Звісно, сам образ не новий, він тягнеться ще з давньої міфології. У мене й з’явився він спершу як атрибут народних вірувань удвох… віршах! Власне, це моя перша поетична збірка, куди вони увійшли, мала називатися “Домовик із палітрою”. Але редактор збірки Дмитро Чередниченко змінив назву на “Бузкові зошити”, мотивуючи тим, що книжку дражнитимуть “Домовичком з півлітрою”. Досі вдячна йому за це. Проте сумуючи за давньою назвою, я “відродила” Домовичка — вже в новій іпостасі. Причому зріднилася із цим образом настільки, що вже йне мислю без нього свого дитинства. Був у нас із сестрою такий шепелявенький патлатенький кумедний Домовичок — і квит! …А книжку таки називають “Домовичком із півлітрою”. І учні в школі, і в столичних літературних колах… Поет Сергій Пантюк, наприклад, інакше й не вітається, як жартом: “О, Домовичок є, а де ж півлітра?” Мені це навіть приємно!.. — Ваша повість про Ірину Жиленко в журналі “Березіль” — це перший такий людяний портрет однієї з найцікавіших і найосібніших наших поетес. Ви зуміли тонко й переконливо відтворити народження в дитині Поетеси. — Попри те, що повістина про дитинство Надії Суровцової з цієї ж серії після опублікування в “Березолі” (12’2009) була удостоєна третьої премії журналу, а ціла серія моїх “дитинств” — про Тичину, Суровцову, Симоненка, Стуса й Жиленко — отримала третю премію на конкурсі історичної прози “Ярославів Вал” і має там вийти книгою, — Ваша отака словесна оцінка, пані Галино, мені особливо дорога. Я дуже багато праці вклала в роботу над цими повістинами, адже це так відповідально і ризиковано: відтворити побут, атмосферу, колорит доби! Я ставила за мету дати якнайбільше правдивої інформації про своїх героїв — за спогадами, листами, щоденниками, нотатками, художніми творами. Звісно, якщо з Іриною Жиленко мала щастя спілкуватися, то в подробицях життя унікальної Надії Суровцової, крім інших джерел, допоміг її Уманський дім-музей. Не розгубитися у подробицях дитинства Павла Григоровича мені дуже допоміг його земляк, лікар, краєзнавець, чудова людина Іван Сидоренко. За унікальні деталі з життя Василя Стуса уклінно вдячна його старшій сестрі Марії Семенівні. За розповіді про Симоненка спасибі його ровесникам, родичам і землякам Григорієві Андрійовичу(!) Симоненку, Олексі Щербаню, Ніні Симоненко, Миколі Сомові, Валентині Кузьменко-Волошиній, Іванові Дробному… Словом, якщо вже сказано в тексті, що лялька Ірини Жиленко звалася Бельбою, а лялька Надії Суровцової — Катькою, то, повірте, так вони звалися й насправді! Кожне зі згаданих дитинств, я прожила, переболіла й відчула. — Ви проілюстрували чимало своїх і не своїх книжок. Як Вам працюється в цій стихії? Вам часом не закидають аматорства? Доброзичливці не радять не ганятися за двома зайцями? — На жаль, я справді тільки аматор, не художник-професіонал. Але малюю — наполегливо й палко — з дитинства. Передалося мені це і від мами, і від її батька, мого улюбленого дідуся Петра. Ще не знала, що олівець береться у праву руку (тому досі малюю лівою), а вже вимагала від мами: “Намалюй мені гусці коліна! Не такі!.. Не такі!..” Заспокоїлась, аж тоді, коли мама зобразила гуску на хвилях: коліна, мовляв, сховані у воді (як не згадати захованого в коробці баранця для Маленького принца?). Змалку мріяла стати ілюстратором. Скільки невизнано-невиданих альбомів, стіннівок, листівок, книжечок, любовно вифантазуваних і вимальованих мною, досі валяється по шухлядах!.. Мабуть, мені таки пощастило, бо, не будучи професіоналом, я все ж ілюструвала: “Абетку” Миколи Щербака (ціла серія кольорових малюнків у кількох числах часопису “Дошкільне виховання” (1994), чимало поетичних збірок (зокрема власні “Чар-папороть” та “Душа осики”), книжки-розмальовки для дітей, що 1998 року вийшли в світ у Видавничому центрі Кухарука в Києві, книжку своїх казок “Півтора бажання”, “Авторський календар” на 2010 рік (київське видавництво “Простір”) тощо. Якщо чужий текст твій у розумінні духовної близькості, то однаково приємно малювати. З тією, мабуть, лише різницею, що до власного претензії вже недоречні, а від іншого автора таки можна чекати якихось нарікань. Ні, нарікань “в очі” на власне малювання чути не доводилося. Але якби мала змогу обирати, свої тексти без вагань віддала б ілюструвати Костеві Лавру, Владиславу Єрку, Вікторії Ковальчук, а найохочіше — улюбленій художниці мого дитинства Світлані Кім: пам’ятаєте малюнки до “Англійських…” та “Італійських народних казок”, виданих “Веселкою”, “Водяничка” Отфірда Пройслера та ін.? Унікальна художниця! — Якось я з сумом для себе відкрила, як мало читають письменники, які пишуть для дітей! Ідеться не про “читання” в Інтернеті організованих для самих себе відгуків чи самовихваляння. І як мало знають світову літературу! Як на мене, то сьогодні Вашу творчість можна розглядати “в товаристві” таких письменників, як литовець Вітаутас Рачицкас, швед Ульф Старк чи норвежець Клаус Гаґеруп. Сподіваюся, невдовзі за це візьмуться молоді літературознавці, які люблять і добре знають світову літературу для дітей — скажімо, Зоя Жук. А от які читацькі уподобання має сама Марина Павленко? — Господи, яке болюче й актуальне питання! Сумно від усвідомлення, що, за життя
Поетичний автограф · “На золовищі димному мальва Пломеніє, спиняючи рух!” · S. 13Originalseite ↗ Fortsetzung von einer früheren Seite — Seitenausschnitt
не спроможуся перечитати ВСЕ навіть з багатої батьківської або чоловікової домашніх бібліотек! Справжній Читач (до таких належав і мій незабутній Тато) — це навіть важливіше, ніж справжній Автор. Попри те, що читаю постійно й наполегливо, що намагаюся прочитувати всі книжки, які мені дарують знайомі та друзі, охопити більшість літературних часописів, — мабуть, треба визнати, що “дні валяння, читання і мрій” (за Іриною Жиленко) зосталися у далекій юності, коли читала все, що прийдеться — легко, спрагло і без розбору. Останнім часом читаю здебільшого у зв’язку з роботою: готуюся до лекцій, конференцій, рецензування. Звісно, намагаюся якнайбільше читати з молодшою донечкою (старша вже робить це сама). Залюбки освоюємо і улюблені казки мого дитинства (“Малий Пік-Пок” Адама Багдая, “Сіано чорний, Сіано білий” та інші сумні загадкові казки Крістіана Піно, казки Андерсена, драматичні казки Вільгельма Гауфа, “Маленького принца” Екзюпері, над яким проплакали удвох цілий вечір тощо), і сучасні твори: пригоди шкідливого Суботика Пауля Маара, пригоди кота Пелле Безхвостого Єсти Кнутсона, пригоди Невсідомика Бенні Андерсена, історії зворушливого хлопчика Ельвіса Карлсона Марії Гріпе, поневіряння не менш зворушливого “Хлопчика Горіхове зерня” Дмитра Чередниченка, жорстоку в своїй правдивості “Дивовижну подорож кролика Едварда” Кейт ді Камілло… Справжніми відкриттями для нас стали “Сни шовкопряда” Оси Ґан Шведер (подані, як і більшість згаданих вище книг, у Вашому перекладі, п. Галино) та “Мишка Зіта” Вітаутаса В. Ландсбергіса (переклад з литовської Д. Чередниченка): про них сайт “Літакцент” навіть оприлюднив мій відгук… Звичайно ж, дитячі часописи: “Малятко”, “Ангелятко”, “Барвінок”… Що ж до “дорослих” книжок, то з найяскравіших читацьких вражень досі — “Чорний ворон” Василя Шкляра. А зараз читаю другий том Михайла Чабанівського (перший напередодні закінчила), 100-літній ювілей якого відбувся цього вересня, і щойно подаровані мені авторські збірки сучасних письменників Катерини Міщук та Івана Донича. Ще одна “біда”: в читанні стаю дедалі критичнішою, дедалі частіше ловлю себе на тому, що, мов класична свекруха, доскіпуюся до недоглядів у тексті, стилістичних покручів, сюжетних прогалин, до… І все ж більшість прочитаних творів так чи інакше залишали слід у моїй душі, формували палітру моїх думок і почувань. Ще з дитинства захопив весняний розмай “Лісової пісні” Лесі Українки, мудрість оповідок Божени Нємцової, містичність Стефана Цвейга, інтригуючі сюжети Ірини Вільде… Від японського хоку назавжди зосталося відчуття минущості й краси світу, від Болеслава Пруса — глибина переживань, від Кнута Гамсуна — сліпучий спалах сонця після серпневої грози… Антонич, Плужник, Свідзинський, Тичина — особливі сфери барв і музики. З сучасніших — метафоричний Ігор Калинець, окрилена “пелюстками буднів” (вислів з моїх “Бузкових зошитів”) Ірина Жиленко, мужня і мудра Ліна Костенко, афористичний Василь Слапчук… Список імен поповнюється невпинно… — Чи могли б Ви (перефразовуючи Екзюпері) сказати, що прийшли “з дитинства, як з країни”? — Слова французького письменника Екзюпері про те, що всі ми родом із дитинства, хотілося б перефразувати ще й так: “усі ми родом з дитинства і — з казки”. А потім доповнити: з казки ми всі не тільки родом, а й, усупереч усіляким негараздам та метушні, казки ми ніколи так і не полишаємо. Хочеться вірити, що наше суспільство, нехай і дуже повільно, хай і не послідовно, проте дозріває до розуміння потреби в своїй національній казці, до того ж не лише в народній, а й у літературній. Пригляньмося: будь-яка держава, яка чогось домоглася, неодмінно дала і собі, і цілому світу свою літературну казку. Чи стала б Франція Францією без Шарля Перро? Чи стала б Данія Данією без Андерсена? Чи стала б Швеція Швецією без Астрід Ліндґрен? Таких прикладів — безліч. Попри всі реалії, дуже хочеться вірити у появу в Україні такої держави, такого уряду, який став би справді доброю феєю. Іноді мені здається, що кожна людина повинна мати про запас три бажання, які неодмінно збудуться. Щоб, отримавши раптом чарівну нагоду здійснити своє бажання, ми зуміли задумати щось вартісне.
Розмовляла Галина КИРПА Київ—Умань
Поетичний автограф · “На золовищі димному мальва Пломеніє, спиняючи рух!” · S. 13Originalseite ↗ І пригадує вашу весну. Хутір Пшиязнь — без церкви і вулиць. В піднебесся вроста особняк. І як тільки вуста розтулить, Враз хазяїн спита: “Цо хлоп мувіць?” І скує його страх, мов стовбняк. Потім пан окулярами Цейса Перемаца вшлакований шлях, Щоб не вгавить авто поліцейське Гнівним вигуком з “пся” або “шляк”. Ще зітре не одні черевики, Доки звикне до витяжки жил. Та не стачить “зелених” на викуп Перелюбниці з відьомським ликом, За якою даремно тужив…
РАЙЦЕНТР
Намолене місце з обрухою храму. В патьоках білила — погруддя вождя. Навпроти — кав’ярня, заведена в раму З поснулих п’яниць, що лежать, мов груддя. “Фольксваген”, якого розшукують в Польщі, Вагається: взяти повію чи ні, Що висохла, наче почаївські мощі, І надто дешева й для нижніх чинів. Вона вже й за пляшку готова віддатись, Бо в мертве село їй нема вороття. З паркану коза обгриза кандидатів, Ще з ночі розвішаних тут, як шмаття. Жахають натаскані цербери з ЖЕКу, Тягнучи з квартири диван за борги. Хазяйка не плаче, а вже тільки мека, Бо їй віддавили іще й півноги. В броньованих дверях дві заткнуті дірки Калібру простого — сім шістдесят два. На вулиці холодно, тому розбірки В під’їзд перенесла небрита братва. На “общепонятном” теленькає телек, А бабі здається: “Знов наші прийшли!” І воля їй падає в рот, як метелик, Що крила в покійницькій свічці спалив…
* * * Уже й тебе запрошують на лови, Бо в недоступне коло увійшов, Струснувши гострі залишки полови З недавніх ще селянських підошов.
Крутнувшись вже, як звір, у звичній зграї, На жодному з них погляд не спинив, Хоча й відчув: мов на скляному краї Порізався він глибоко й занив.
Тепер ти будеш їхнім аж до скону, Тож “зауер” тримай свій — в “три кільця” Й промазуй, доки вождь стріляє з трону, Не бачачи підставу з-під вінця.
Чекай сторожко знаку, а чи звістку, Або ж масонську руку на плечі, Коли обсмокчуть кинуту їм кістку Захекані псарі й загоничі.
Затям же добре перше з їхніх правил: Не роздимай, мов півень той, гортань, Коли свою причетність до розправи
Надумаєш од себе відгортать. Не буде вороття назад. Ти вибрав Тепліше лігво, здавши оберіг. І це тобі запишеться, як вибрик. Та мусиш знати: то є смертний гріх.
* * * Дороги від негоди спухли, Трава завмерла, мов звірок. В калюжах, ніби в чорних кухлях, Підмерзлі ягоди зірок. Вже відпружинились ресори На цьому битому шляху, І ти до станції Роздори Його долаєш, мов лиху Судьбу свою, що не збулася Так, як хотілося тобі, І легко кривді піддалася, Мов трави — вітру з-за горбів. Ти важко йдеш по крейді кряжу. За тим узвозом десь — село… І духом лепехи з-під пряжі Низянських плавнів потягло. Та око вгледіло вже скирту І світлячка на рухлім пні. І — як вогонь сухого спирту, — Тремтливе світло у вікні!..
МОНАСТИРСЬКИЙ ОСТРІВ
Татарська тятива фунікулера Над сагою Дніпровою бринить, Аж біля ніг примовкли кавалери, Яких, було, здавалось, не спинить. І тільки жінка з ближнього вагона Сміялася до самозабуття. Здавалося, що все вона з розгону Запрагла враз узяти від життя. Відпущеній з палацових покоїв З поблажливістю на новий каприз, Хотілось їй шугнути головою Ось тут, закривши очі, прямо — вниз! Та стримувало щось, інтригувало Наближенням п’янкого дива з див, Якого так давно вона чекала — Вже думала, що хтось його убив. Летів назустріч Монастирський острів, Згоряла келій пітнява пітьма. Набухли груди весняною бростю У неї до нечуваної млості, Ще мить — і він черницю обійма!
ПОДІЛ МАЙНА
Суд, якби міг, розділив би й літа Ті, коли косу він їй розплітав, І відкидалася навзнак вона, Очі відводячи, ніби вина, П’яна з любові, немов од вина. …Третю годину вже поділ майна Йде із уточненням кожної дати — Де, за чий кошт довелось купувати, Й напівконвойне лице депутата Стежить: не дай, Боже, щось передать. — Очі то вліво, то вправо чадять. Ходять по черзі курити на кухню Він і вона — вже чужі й без хотінь. …Річчю останньою вбік її сукня, Що донедавна була ще сукупня, Пада, мов щастя розтерзана тінь…
МАЛЬВА НА СМІТТЄЗВАЛИЩІ
Дим, немов домовик, серед глини З самоскидів, що залишки хат Баби Вівді чи баби Килини Повернули в копальню назад. Що ж лишиться сусідам на спомин? Із останнім зачерпом ковша Крізь залізом розітнутий комин Вслід авто полетіла й душа, Бо помітила в кузові корінь, Що стримів, де біліла стіна, Мов увіткнутий прадідом шворінь, На якому козу припинав. До весни, поки груддя розмокло, Він на грудях витримував твердь, Щоб сяйнути, мов скло у біноклі, Прохромивши стеблом свою смерть. Обіч траса. Вивискують гальма. Водіям перехоплює дух — На золовищі димному мальва Пломеніє, спиняючи рух!
с. Васильківка на Дніпропетровщині
Поетичний автограф · “На золовищі димному мальва Пломеніє, спиняючи рух!” · S. 13Originalseite ↗ * * * Вдовиця Вірка мала їх семірко. Росли і на безхліб’ї, мов з води. Селом за нею, мов селянська мірка, Йшли в німбові надії і біди. Під вікна вгрузлий батьківський осідок, Пропечений з бузинових засідок Очима й пересудами сусідок, Мов дикий мед, тягнув їх благовірних. І коштував розплат їй неймовірних. …Вже смерть до того мала буть за мент, та німця щось спинило над підполом. Але свої не впустять з рук ніколи — Добив її податковий агент. Спочатку з двору зникло все начиння, А перед снігом — з синіх ніг кирза. Обтулена, мов хата, соняшинням, Дітьми і нерозрадливим вдовинням, Вона під гімн щасливо замерза…
* * * Мариля Потоцька не любить мене За жовті нашивки СА1. То ластівкою крізь КаПе промайне, То продзижчить, мов оса. Коли вона мовить: “Дзєнь добри, муй пан!”, Я чую: “Вже їдь, окупант!” Мариля Потоцька — панєнка шляхетна І ходить з вітцем лиш у парі — Поручником гордим, худим, як штахета, Із орденом “Віртутті мілітарі”. Її скоротили в пекарні бісквітній — Вона в нас у вільному наймі. В наряд вже ніхто не заступить без квітів Чи жмутку берези принаймні. Для всіх — така щемна, мов сон на обніжку. Бо далі затягне вже звичка. Не раз ще прокинуся з іншою в ліжку Від стуку її черевичків. …П’ятнадцять хвилин — і не більше на збори. Зліта з бетеерів бадильник. Я сплю. А у вухах цокочуть підбори. Марилі? Як жаль, що будильник… ________ 1 СА — Советская Армия.
СОН
Тебе у мене хочуть відібрати, Щоб стала ти повією Арбату. А потім труп твій вкинуть в чорну воду Відстійника банкрутного заводу. У пазухах невиспаних секс-пасій Танцюють пальці, мов на кнопках каси. З усіх сторін на стінах клич “Банзай!” І твій портрет, вмонтований в дизайн. Треф-дамою лежить на стойці віза Із прищуром кульгавого Чингіза. А на гачку у “Калаша” затерп Мій палець, мов каюк між наших верб. І краєм ока чують московити, Що вже востаннє хлебчуть оковиту…
* * * Ти так і не знайшла, чого хотіла, Жертовно розчинившись у мені. Але коли душа позаду тіла — Це як без віри на страшній війні.
Лежиш чужа, неначе чорна хмарка, Що раптом серед спеки виплива У небі, мов на аркуші помарка, Від котрої померкнули слова.
На фото поряд ми — щаслива пара. Чи сміх твій — спосіб задушити крик? В руці бокал з шампанським, як склотара — Аж просить, щоб віднесла на смітник…
ЗАРОБІТЧАНИН
Вже являєшся, ніби з туману Ти йому — і відчужено йдеш, Діво-підданко переману Супермодних авто і одеж… Заробля він доляри в поляка, Спить в повітці, встає з напівсну І ковтає цементну пиляку,
Малі міста України · “Диву даєшся, з якою любов’ю і професіоналізмом зібрано по піщинці-зернинці і відтворено в музеї чи не тисячолітню історію Березані”. · S. 14Originalseite ↗ Fortsetzung von einer früheren Seite — Seitenausschnitt
щинці-зернинці і відтворено в музеї чи не тисячолітню історію Березані! Бо хоч перша письмова згадка про Березань датована 1616 роком, немає сумніву, що в цих пречудових березових гаях на березі річки Недра споконвічно жили люди, можливо, трипільської культури. Однак у ХVІІ столітті, Березень була невеликим козацьким поселенням, відважна сотня якого навіть Відень — одну з найбільших європейських столиць — захищала від турків. Це засвідчує Російський енциклопедичний словник, виданий 1873 року професором Сенкт-Петербурзького університету І. Н. Березіним: “Возникло оно в половине ХVІІ столетия и во весь период гетьманського управления Малороссией сотенным городком Переяславского полка. В нем считается до 385 дворов и 3610 жителей; церквей православных — 2; есть винокурный завод”. До речі, жінок у козацькому містечку тоді було майже на сотню більше ніж чоловіків. Та й сьогодні ситуація подібна. А тому цілком зрозуміло, чому в нинішнього Березанського “сотника”, сірич міського голови Олексія Пікала заступниками з найважливіших питань життєдіяльності міста… жінки — чарівні, привітні, і до всього першокласні спеціалісти — Наталя Іващенко та Тетяна Таран. Але повернемося до історії. Промисловість в козацько-хліборобській Березані почала розвиватися швидкими темпами напочатку ХІХ століття: запрацювали цукрові, спиртовий та пивоварний заводи, парові млини, олійні та крупорушки. Кажуть, що пиво з місцевої броварні чеха (тогочасного інвестора?) Йосипа Канського подавали до царського столу. Новий виток економічного, а також духовного піднесення для Березані почався з початком ХХ століття і… залізниці. 1906 року створено перший осередок товариства “Просвіта”, а 1909 — завершується будівництво самодіяльного театру, де ставилися п’єси українських авторів і класиків світової драматургії. Недаремно ж Березань дала українській культурі таких відомих акторів як Олександра Гебдовська, Лідія Островська, Василь Бережний. Крім артистів, Березань дала світові письменника і просвітителя Іллю Турчиновського, релігійного діяча Софронія Іркутського, Героя Великої Вітчизняної війни Лаврентія Волошина, відомого вченого, академіка Анатолія Дородніцина. Пишаються березанці й прадідами козаками і дідами-фронтовиками. І охоче хваляться, що їхнє місто стало другою батьківщиною аж для двох камбоджійських художників, які так тут прижилися, дружинами місцевими обзавелися, що навіть імена собі українські взяли. Однак найбільшою гордістю пані Галини, та й усіх березанців, є Шевченківський відділ, де експонують факсимільне видання поезії “Розрита могила”, документи і свідчення перебування Тараса Григоровича у цих краях, рушники бережанських майстринь з вишитими на них рядками його поезій, портрети Поета. Після знайомства з історією Березані учасники свята мали нагоду зустрітися з її сьогоденням і
Малі міста України · “Диву даєшся, з якою любов’ю і професіоналізмом зібрано по піщинці-зернинці і відтворено в музеї чи не тисячолітню історію Березані”. · S. 14Originalseite ↗ Галина ТАРАСЮК, письменниця
Є на мапі України міста й містечка, які вкарбовані в серце українця генетичною пам’яттю роду і народу. Тож не дивно, що так щемно, як найтонша струна на кобзі, озивається душа на звук топонімів: Трипілля, Хотин, Чигирин, Конотоп, Берестечко, Глухів, Батурин, Березань… Золоті литаври нашої слави, больові точки нашої історії… Вони притягують, як храмові свята, як проща, спраглу покути душу… Так мене манила і кликала Березань козацька, одним тільки звуком свого імені. Та все ніяк не випадало. У Відень, Нью-Йорк, Москву, Варшаву, Єрусалим тощо — випадало, а в Березань — ні. І от нарешті трапилася нагода: з 6 до 9 вересня ц.р. у Баришівському районі, зокрема і в Березані, відбувалося літературно-мистецьке свято “Веселки над Київщиною”, приурочене написанню знаменитої поезії Т. Г. Шевченка “Розрита могила”. Так, саме 9 вересня 1843 року, 167 років тому, Тарас Григорович Шевченко написав знамениту поезію “Розрита могила” і написав, як сам і зазначив, у Березані, на ту пору волосному містечку Переяславського повіту Полтавської губернії. Історія її написання відома, певно, кожному більш-менш ознайомленому з біографією і творчістю Кобзаря. Восени 1843 року 29-річний Шевченко приїздить з Петербурга на “Вкраїну милу”, не тільки вільною людиною і богемним художником, ай відомим українським поетом, автором буремного “Кобзаря”, і не менш “революційної” поеми “Гайдамаки”. Приїздить спочатку в Київ з потаємною надією влаштуватися тут на роботу. Оселяється у знаменитому нині будиночку на “Козиному болоті”, зустрічається з М. Максимовичем, П. Кулішем. Згодом відвідує на Полтавщині Євгена Гребінку, в альманасі “Ластівка” якого друкував свої вірші, зокрема “На вічну пам’ять Котляревському”. Певний час гостює у родині Рєпніних в Яготині, де, зворушений теплим прийомом інтелігентного княжого роду, пише романтичну поему “Тризна”, замішану на біблійних аналогіях, і присвячує її закоханій у нього княжні Варварі. Безперечно, з’ява дивовижного поета-маляра та ще й колишнього кріпака викликає у місцевого знудьгованого на периферії панства бурхливий ажіотаж. Шевченко — бажаний гість у кожному маєтку. Однак Тарас Григорович, мандруючи Київщиною, Переяславщиною, Полтавщиною, які вкриті козацькими могилами, не тільки цікавився славною старовиною, а й сучасним, не таким вже й славним, життям закріпаченого українського люду. І це не легенда, що він зі слів селян про ставлення до них пана, вирішував, іти до нього в гості чи ні. Рід березанського пана Платона Лукашевича славився українським патріотизмом, пишався тим, що у їхнього прадіда поміщика Якима Лукашевича 1753 року, більш як століття перед тим, гостював сам мандрівний філософ Григорій Сковорода. Та й сам Платон Лукашевич непогано грав роль доброго батька своїх кріпаків. На це й купився Шевченко. Гостюючи в Лукашевича, він час від часу навідувався в Яготин до Рєпніних, дорогою милуючись чудовою природою та золотою осінню, цим “світом тихим, краєм милим”, як він напише небавом у зовсім не ліричній поезії “Розрита могила”. Отож милуючись із селянського воза чи панської брички безмежними просторами, одного дня побачить поет, як на полях пана Лукашевича солдати розкопують одну з козацьких могил. “Чого вони там шукають?” — зойкне душа поета. — “Що там схоронили старі батьки?”, і вибухне гнівною інвективою проти всіх від царя “вся Русі” — до гетьмана ясного України й дрібного пана-кріпосника, з вини яких Степи мої запродані Жидові, німоті,
Сини мої на чужині, На чужій роботі. Дніпро, брат мій, висихає, Мене покидає, І могили мої милі Москаль розриває… І вибухне не безпідставно. Адже Тарас Григорович знав напевне, що риються в могилі москалі (солдати) або скарбів шукаючи, за наказом якогось тупого капрала, або ж просто рівняють із землею навіть спогад про минулу славу України, адже перші археологічні розкопки у цих краях відкривач Трипільської культури Вікентій Хвойка, чех за походженням, розпочне аж через 30 років після смерті Шевченка. Безперечно, що на цю тему запальний поет не тільки мав бесіду із Рєпніними, і тим більш із Платоном Лукашевичем, а й читав їм ось ці рядки: Нехай риє, розкопує, Не своє шукає, А тим часом перевертні Нехай підростають Та поможуть москалеві господарювати, та з матері полатану сорочку знімати. Помагайте, недолюдки, матір катувати. Можемо собі уявити реакцію місцевого панства на такі звинувачення, якщо нас через 167 років вражає сила історичного узагальнення і могутність пророча 29-річного Поета. Як, власне, і перша неофіційна одверто негативна оцінка військово-державницької політики Богдана Хмельницького… Зрозуміло, що після подібного інциденту рабові свого справедливого Генія Тарасові Григоровичу довелося прощатися з Березанню. Відомо, що поезія “Розрита могила” була заборонена і в царській Росії, і довший час — в Радянськім Союзі. З цих причин ніхто з дослідників життя і творчості Шевченка, знаючи, де, коли і за яких причин був написаний твір, не завдавали собі клопоту шукати місце знищеного козацького кургану. І либонь ми й досі собі гадали та шукали б ліниво її слід, якби не взялася за цю святу справу далекого 1968 року молода ще тоді вчителька історії Березанської школи №1 Галина Лаврентіївна Рих. Як нині бачимо, на свій страх і ризик, просвітлена якоюсь вищою метою, проста сільська вчителька спохватилась вчасно. Ще живі були старожили, які пам’ятали розповіді дідів-очевидців про ту легендарну “Розриту могилу”, та й про те, як Шевченко, обурений жорстоким ставленням Лукашевича до кріпаків, покинув його маєток. А один із сільських патріархів навіть місце могили вказав у полях за Березанню — між лісосмугою і залізницею. А вже в наші дні незалежні козаки Березанської сотні на чолі з сотником Михайлом Ніколенком та отаманом Василем Середенком насипали на тім місці високий курган, встановили на нім хрест, а в підніжжі — пам’ятний знак — камінь, на якому вибито, що саме тут 9 жовтня 1843 року у душі Поета спалахнули перші строфи полум’яної інвективи. Звичайно, радує те, що відбувалися усі ці події за підтримки місцевої громадськості та міської ради, яку вже 16 років очолює міський голова Олексій Іванович Пікало. Стільки ж років Березань — місто обласного підпорядкування. Таке собі самоврядне “місто-республіка” на новий штиб. Можливо, дякуючи цьому, у маленькій Березані на 6 тис. населення — сім великих та середніх і 300 малих підприємств. З поміж них: “Белла-центр” із 100 відсотковими інвестиціями Республіки Польща, завод газобетонних блоків “Аерок”, “Березанський завод залізобетонних виробів”, знаменита суконна фабрика, і ВАТ “Березаньпродтовари”, яке випускає ще знаменитішу мінеральну воду “Березанська”, агропромислове товариство “Бережанське”, комбікормовий завод та ін. Безперечно, розвитку промисловості сприяє, як-то кажуть, “сприятливий інвестиційний клімат, вигідне економічно-географічне розташування та зручна транспортна розв’язка: через її територію пролягає міжнародна автомагістраль Київ—Харків—Ростов-на-Дону та Південно-Західна залізниця, неподалік аеропорт “Бориспіль”, регулярно курсують місцеві електрички. Крім того, місто будується, і славиться доступним житлом. Усе це плюс розвинена структура освіти, охорони здоров’я, культури, спорту та відпочинку, дивовижні краєвиди, озеро з чистою водою в самім центрі міста робить Березань привабливою для молоді й не тільки місцевої. Сюди з задоволенням переселяються і кияни, спокушені чистим повітрям, тишею і помірними цінами на житло, високим рівнем соціального захисту. Те, що в Березані працює три школи, навчально-виховний комплекс, аграрний ліцей, філія МАУП, а також дитяча школа мистецтв, художні колективи та спортивні секції засвідчує, що місто молодіє. Та не забуває місцеве самоврядування і про ветеранів. Взагалі-то, міська влада особливою увагою оточує найнезахищеніших: дітей і людей похилого віку. Тутешній дитячий будинок та геріатричний заклад, який називають делікатно “стаціонарним відділенням постійного проживання одиноких непрацездатних громадян” чи не найкращі в області. Можливо, саме завдяки своєму нормально влаштованому сьогоденню, березанці пишаються і своєю історією. Та все ж чимало з них переконані, що цю самоповагу виховала в них і підтримує, як світло в лампаді, уже згадувана нами Галина Лаврентіївна Рих. Розповідають, як вона майже півстоліття тому повела перших своїх учнів першими стежками “у глибину століть”, прищепила інтерес до минулого, навчила збирати історичні пам’ятки, які стали експонатами краєзнавчого музею, відкритого з її ж ініціативи 1975 року. От вам і роздуми про роль особистості в історії народу… З тих пір і діє цей відомий далеко за межами Київщини народний музей на громадських засадах. Власне з нього, з цієї святая святих Березані і почалося Дев’яте літературно-мистецьке свято “Веселки над Київщиною”. Точніше, з розповіді про рідну Березань Галини Лаврентіївни Рих, яка, попри свої 88 років, донині зостається директором і душею цієї скарбниці пам’яті. Сьогодні музей — один з найбільших в Україні закладів такого типу: на 500 кв. м площі виставлено понад 6 тисяч експонатів з найдавніших часів і до наших днів. Поряд з експозицією, присвяченою козацькому періоду, цілий зал відведено Голодомору, який став найчорнішою сторінкою в історії Березані: було розкуркулено і вислано в Сибір понад 100 міцних селянських родин, близько тисячі односельців загинули. Не обминули волелюбну інтелігентну Березань і репресії 1937— 1938 років: кілька десятків найдостойніших було розстріляно. Кривавою, та героїчною сторінкою, вписалася і Велика Вітчизняна війна. 1944 року березанці за власні кошти купили танк, передали його землякові Іванові Колоску і наказали бити окупантів. Відважний танкіст виконав волю земляків, дійшов на танку до Берліна, і повернувся з перемогою. Тепер овіяний славою танк прикрашає одну із площ Березані. Диву даєшся, з якою любов’ю і професіоналізмом зібрано по пі-
Духовний простір · “Так багато розритих могил на нашій землі, і мало веселок у нашому небі”. · S. 15Originalseite ↗ Fortsetzung von einer früheren Seite — Seitenausschnitt
навіть майбуттям. Нам з відомим прозаїком Василем Трубаєм та поетом Володимиром Бубирем випала нагода поспілкуватися з талановитими учнями ЗОШ №1, де колись викладала історію Галина Рих, а нині нею керують її вихованці: директор Ігор Ігорович Плотніцький та його заступниця Людмила Василівна Хмельницька. А на душі було урочисто-щемке передчуття зустрічі з фантомом Шевченкового Натхнення. Справді, незабутнє враження справила поїздка до “Розритої могили”. Сприяла тому і сонячна погода, яскраві осінні краєвиди, лани широкополі і чисті небеса над ними. Так, мабуть, було і 9 жовтня 1843 року, коли з Березані на Яготин їхав зовсім ще молодий Пророк і Геній. Присутність Шевченка була просто-таки фізичною. Поглиблювали відчуття цього і нинішні політичні події, нецивілізований наступ на українську мову, брутальні наїзди “московських гостей”, словом, чергове приниження українців “на нашій не своїй землі”. Краяла серце і розповідь начальника відділу культури і туризму Андрія Шевеля про недавню спробу якихось манкуртів підпалити краєзнавчий музей, перед входом в який стоїть бюст Тараса Шевченка. Та не вдалося, певно, сам Тарас Григорович не дозволив відбутися цьому вандалізмові. Про те, як міська громада на чолі із владою рятувала, відновлювала кожен закіптюжений експонат, ремонтувала приміщення, і в гранично стислі строки відродила музей за кілька тижнів до 167 річниці написання Шевченком “Розритої могили” і літературно-мистецького свята “Веселки над Київщиною”, можна написати багато. І напишуть. Мене ж понад усе радує незборима сила козацького духу березанців, громадянська позиція і державницьке відчуття обов’язку перед минулим і майбутнім. Те, чого, на жаль, так мало нині зосталося у наших містах і селах, а відтак і в наших душах. Тому так багато розритих могил на нашій землі, і мало веселок у нашому небі. Учасники свята разом із заступником міського голови Наталією Іващенко, заввідділу культури Андрієм Шевелем, його заступницею Тамарою Дідик, начальником відділу освіти Михайлом Слєпченком, козацьким сотником Михайлом Ніколенком, отаманом Василем Середенком та іншими працівниками громадськості поклали квіти до пам’ятного знаку, а Галина Рих нагадала, за яких обставин була написана “Розрита могила” (на фото). Відвідали ми також меморіал знаменитого бронепоїзда, екіпаж якого загинув героїчно в боях з фашистами в роки Другої світової буквально за кількасот метрів від “Розритої могили”. Отакий символічний збіг трагічних моментів української історії! Та все ж прощання з Березанню було оптимістичним. Свято “Веселки над Київщиною”, в якому взяли участь письменники: керівник Київської обласної організації НСПУ, прозаїк Анатолій Гай, композитор Анатолій Кульчицький, поети Галина Гай, Володимир Іванців, Тетяна Петровська, Геннадій Горовий, Павло Малєєв та ін., а також місцеві літератори та артисти Оксана Шевель, Наталя Яременко, Олена Васюшина, Василь Камінський, дитячі танцювальні та вокальні колективи завершилося у Будинку культури великим літературно-мистецьким святом. Приємно було, що до свята увечері долучився, звільнившись від роботи, міський голова Олексій Іванович Пікало, людина, палко закохана у рідну Березань, її історію, і ревний шанувальник літератури та мистецтва, що неабияка рідкість нині серед наших владоможців. Правду кажуть: яка влада — така й громада. І навпаки. У Березані цей благотворний взаємозв’язок видно неозброєним оком. Дай Боже, щоб він тільки міцнів заради розквіту славної козацької самоврядної “республіки”.
Духовний простір · “Так багато розритих могил на нашій землі, і мало веселок у нашому небі”. · S. 15Originalseite ↗ Історична довідка Село Кулівці Заставнівського району Чернівецької області має досить поважний вік. Воно згадується ще в договорах про купівлюпродаж та в інших матеріалах про право власності на маєтності, які датуються XVI—XVIII століттями. Після поділів Польщі село входило до Австро-Угорської імперії, а 1918 року, коли імперія почала розпадатися, у Кулівцях, як і в багатьох наддністрянських селах Буковини, відбулося народне віче, яке ухвалило резолюцію з вимогою до австрійського уряду надати українцям імперії право національного самовизначення. Але, внаслідок багатьох чинників, тоді Кулівці відійшли до королівської Румунії. Перед Великою Вітчизняною війною Буковина була приєднана до УРСР, але з початком Другої світової війни 1941—1944 роках село знову було захоплено Румунією, і лише з 1945 року Кулівці повернулися до складу України.
Гжель, Гжель, казкова Гжель
Кулівці розташовані на березі Дністра, з якого відкривається дуже красива панорама “тернопільського” берега. З води села не видно. Зате дуже добре видно на високій кручі, причому здалеку, бані церкви, що потопають у густих кронах дерев. Це бані головного храму Свято-Успенського Кулівецького чоловічого монастиря. На жаль, про цей монастир майже немає інформації. За місцевими переказами, тут колись був маленький скит. Місцеві мешканці також розповіли, що раніше на горі стояла лише одна церква. Храм увесь час був парафіяльним. Стара дерев’яна Успенська церква та дзвіниця, розташовані на території монастиря у південно-східній частині села на мальовничій горі крутого дністровського берега, збереглися донині і є пам’яткою архітектури державного значення. Церква безкупольного типу на кам’яному фундаменті, укріплена
Кулівецький Свято-Успенський чоловічий монастир заснований на місці дерев’яного храму Успіння Пресвятої Богородиці, який був побудований 1789 року на кошти Теодора Каутіша й Іоана Масенка і є одним із 16 монастирів Буковини, що діють сьогодні.
кам’яними контрфорсами. Складається з трьох зрубів, у її основі лежить архаїчна схема трьох прямокутних витягнутих по подовжній осі зрубів, з яких нава ширша за вівтар та бабинець. Має високий скатний дах із великим винесенням, який приховує зрізані пірамідальні чотиригранні перекриття зрубів. Винесення крівлі влаштоване на кронштейнах оригінальної форми. Це те, що повинно бути. А ось що насправді… Як бачимо, про минуле церкви взагалі нічого не нагадує! Видозмін пам’ятка зазнала за нових господарів. Головний художній акцент ін-
Про минуле церкви взагалі нічого не нагадує тер’єру церкви — живопис у стилі бароко. У храмі є святі мощі різних догідників Божих. На захід від церкви розташована дерев’яна двоярусна дзвіниця, нижній ярус якої обштукатурений, укріплений контрфорсом, а верхній — каркасний. Дзвіниця завершена високою шатровою крівлею. Щодо монастиря, то, можливо,
старий монастир тут колись і був, але 1961 року церква була закрита р а д я н с ь к о ї владою, монастир також закрили. Можливо, тому про цей монастир майже немає інформації. А згадується він лише як один із 16 монастирів Буковини, що діють дотепер. Лише через 28 років, 1989-го, зусиллями вірян, монастир почав відроджуватися: почали розбудовувати монастирські споруди, а з 1991 року при храмі заснували невеличку чернечу общину. Уже 1992 року у церкви з’явилися прибудови. Спочатку 1995 року було збудовано братський корпус із будинковим храмом преподобного Іова Почаївського і трапезною з храмом преподобного Кукши Нового. А через два роки, 30 квітня 1997 року, відбулося урочисте відкриття монастиря, проте його розбудова тривала. Територія монас-
Стара Успенська церква з дзвіницею тиря нагадувала тоді будівельний майданчик. Можна було побачити стіни, викладені новою цеглою, які були ще не поштукатурені. Тоді ж на новій дзвіниці вже з’явилися три дзвони, а ще через рік було зведено двоповерховий корпус з канцелярією та адміністративними кімнатами. 1999-го над криницею збудували капличку, яку оздобили оригінальною ліпниною та розписом, на її кутах чотири хрести й один вищий, центральний. Коли вперше бачиш її, так і хочеться сказати: “Гжель, Гжель, яка казкова Гжель”. А 2002 року було збудовано новий Свято-Преображенський храм із дзвіницею. Сьогодні розбудова монастиря триває. В самому селі, особливо під монастирем, можна побачити багато старих кам’яних хрестів і джерел. Одне з джерел було накрите кам’яним склепом усе з тим же хрестом. Під склепом був невеличкий басейн-ванна, у якому монетки різних країн. На користь версії про те, що Свято-Успенський Кулівецький чоловічий монастир наймолодший на Буковині, свідчить його головна новенька ікона святого Серафима. Що в Кулівцях по-справжньому милує око, окрім храмів Свято-Успенського Кулівецького чоловічого монастиря, так це Дністровський берег. Сюди можна спуститися крутою стежкою від монастиря, а дорогою зустрінеться природна пам’ятка — маленький водоспад “Кулівецький”. На протилежному, тернопільському боці ще мальовничіше.
Підготувала Марія ВИШНЕВСЬКА, м. Чернівці
Головна ікона монастиря — ікона святого Серафима 2002 року збудовано новий Свято-Преображенський храм
Кінозал · “Часи, коли не було стрічок для участі в конкурсі, минули”. · S. 16Originalseite ↗ Fortsetzung von einer früheren Seite — Seitenausschnitt
захистити людину від проявів агресії, така модель призводить до взаємознищення і неважливо, через що все почалося”, — пояснює він. І додає: “Куля не має логіки”. Своїм фільмом режисер застерігає глядача від життя за інерцією. Сергія Лозницю дуже непокоїть оце незручне запитання “чому”, яке так полюбляє ставити дитина, і якого намагається уникнути кожен другий дорослий. Він досліджує як працює механізм тоді, коли людина перестає бути людиною. І змушує інших думати про це. “Цей фільм — попередження. Модель. І в нас, слава Богу, є мистецтво, щоб таку модель розглядати на безпечній відстані, на екрані. Нас вона зворушує тільки інтелектуально”, — розповідає режисер. Сергій Лозниця планує продовжити знімати кіно в Україні. За його словами, він хотів би зняти тут ще два фільми. Один — про перші місяці війни. Другий — фільм, якого так потребує наше суспільство: це картина про голод в Україні. “Мене цікавить технологія — як зробили так, що частину суспільства змусили знищити іншу його частину, — ділиться він своїми думками, — що є таке в людях, що дозволило це зробити, і могло б захистити їх від подібного”. Наприкінці листопада стрічка “Щастя моє” надійде в український прокат.
Довідка.“Щастя моє” - Приз за режисуру і головний приз Гільдії кінокритиків відкритого кінофестивалю “Кінотавр”; - Приз “Срібний абрикос” МКФ “Золотий абрикос” у Єревані; - Гран-прі Міжнародного фестивалю молодого європейського кіно VOICES; Приз за кращий сценарій відкритого КФ фільмів країн СНД і Балтії “Кіношок” в Анапі; - Гран-прі кінофестивалю “Молодість”, диплом FIPRESCI.
Кінозал · “Часи, коли не було стрічок для участі в конкурсі, минули”. · S. 16Originalseite ↗ Леся КОВЕРЗНЄВА Сам режисер переконаний ідентифікувати картину з точки зору країни — анахронізм. Тим більше, що у створенні його дебютної ігрової повнометражної стрічки взяло участь три країни: Україна, Німеччина, Нідерланди. “Думаю, що зараз з’являтиметься дедалі більше кінотворів, які ми не зможемо прив’язати до певної країни”, — пояснює свою позицію дебютант. Попри те, що ім’я Сергія Лозниці мало про що говорить пересічному глядачу, він відомий у багатьох країнах світу документаліст, чимало робіт якого отримали нагороди міжнародних кінофестивалів. Його перший ігровий фільм присвячений проблемі відсутності толерантності у суспільстві, взаєморозуміння між людьми, деградації почуттів, помислів, дій. На перший погляд, перед нами дорожна історія, так звана роуд-муві з елементами містики, де головний герой — водій-далекобійник Георгій (Віктор Нємєць), перебуваючи в рейсі, потрапляє в неприємну ситуацію. Спочатку він навіть не помічає, як у нього на шиї закручує свій символічний зашморг простір нетерпимості й злоби. Те, що відбувається навколо, зовсім не дивує Георгія, як, власне, і глядача; знайома реальність, з якою стикаєшся, якщо не особисто, то принаймні дотично. Саме в цьому — перший тривожний дзвіночок сумлінню. Адже Людину(!) мають дивувати і непокоїти обставини, за яких з нею поводяться грубо та несправедливо. У нашому суспільстві, і, що найстрашніше, — в нашій свідомості — це звична ситуація: на війні як на війні, головне бути пильним. Ця війна в наших головах і серцях, бо саме ми дозволяємо навколишній реальності бути такою. “Навіщо ви зняли цей фільм? У світі так багато темного, і ще ви!” — дорікала Сергієві Лозниці глядачка. “Вас турбує несправедливість? — запитав режисеру відповідь, — і мене теж. Ось чому я і зняв фільм”. Дія картини нібито розгортається на території Росії, російської глибинки, (яку знімали у Чернігівській області), але це не головне, адже і Україна, і Росія, й інші пострадянські країни знаходяться з протилежного боку кордону Європи, що свято поважає Особистість у царстві беззаконня, в якому цінність людини не визнається і не охороняється суспільством. Стрічка має багатошарову, продуману структуру — настільки, що її можна сприймати як своєрідний доказ теореми. Всі ніби знають відповідь, але кожного разу потрібно доводити її заново. Сергій Лозниця поєднав декілька різних сюжетів, які збудовані так, що поступово, концентруючи погляд глядача не лише на тому, що на екрані, змушують зазирнути усередину себе, шукати першопричину подій і обставин і в собі теж. Із математичною скрупульозністю (що й не дивно, за першою освітою Сергій Лозниця — математик) режисер доводить: зло повертається до свого носія. “У ситуації, коли не існує механізмів, які могли б
Світова прем’єра стрічки “Щастя моє” відбулася у Каннах. Українські глядачі побачили стрічку Cергія Лозниці під час МКФ “Молодість”. Картина представляла Україну в конкурсі повнометражних фільмів. І цілком заслужена, але все одно несподівана на тлі вітчизняних кінонегараздів останніх років, перемога дає підстави сподіватися, що часи, коли не було стрічки для участі в повнометражній конкурсній програмі, минули.
Кінозал · “Часи, коли не було стрічок для участі в конкурсі, минули”. · S. 16Originalseite ↗ Стрічка Сергія Лозниці “Щастя моє”, яка була створена спільно трьома країнами, але представляла в конкурсній програмі Україну, завоювала статуетку “Скіфський олень”, диплом та $10 000. Крім цього, фільм був відзначений головною нагородою міжнародної федерації кінопреси FIPRESCI.
Приз за найкращий повнометражний ігровий фільм та $2500 отримав фільм “Звуки шуму”, режисери Ола Сімонссон та Йоханнес Штерне Нільсон (Швеція). Життєрадісні “Звуки шуму” підкорили не лише компетентних членів журі, а й звичайних глядачів — фільм також отримав приз глядацьких симпатій. На друге місце у глядачів вийшла короткометражна стрічка “Маленький нацист”(Німеччина). Приз за кращий короткометражний ігровий фільм та $2500 поділили стрічки “Пригноблена більшість”, реж. Елеонор Пур’я (Франція) та “ДівчинаЯкЯ”, реж. Роуленд Джобсон (Великобританія). Приз за кращий студентський фільм та $2500 отримав фільм “Це я, Гельмут”, режисер Ніколас Штайнер (Німеччина). Приз імені Іва Монтана кращому молодому актору/актрисі та 1000 євро отримала Моніка дель Кармен за ризиковану роль у фільмі “Високосний рік”, режисер Майкл Роу (Мексика). Крім головного журі,
на фестивалі свої нагороди вручали також журі альтернативного конкурсу “Українська панорама”. Диплом за кращу режисуру отримав фільм “Собаки міста Українка”, режисер Дарина Онищенко. Диплом за кращу жіночу роль отримала Юлія Жительна за роль маленької Маші у фільмі “Чешки” режисера Юлії Гоголь. Головним призом у конкурсі “Українська панорама” та $2000 було нагороджено фільм “Я пам’ятник собі”, режисер Дмитро Тяжлов. К о р о т к о м е т р а ж к а “Маленький нацист”, режисер Петра Люшов, Німеччина підкорила також журі міжнародної кінопреси FICC та екуменічне журі. Загалом під час 40-го ювілейного київського міжнародного кінофестивалю “Молодість” на великому екрані було показано 394 стрічки з 48 країн світу. У конкурсі студентських фільмів узяли участь 23 фільми, у короткометражному конкурсі — 22, у повнометражному — 13. В альтернативному конкурсі — програмі Sunny Bunny змагалося 11 стрічок, у “Панорамі українського кіно” — 27 фільмів.
Кінозал · “Часи, коли не було стрічок для участі в конкурсі, минули”. · S. 16Originalseite ↗ Відповідальний секретар
Ірина ШЕВЧУК Відділ культури
Леся КОВЕРЗНЄВА 279-49-47 Відділ просвітянської роботи
Надія КИР’ЯН 270-55-57 Відділ коректури
Тетяна ЩЕРБАК Ольга МОШКОВСЬКА 278-63-69 Комп’ютерна верстка
Ірина ШЕВЧУК, Олег БЕССЬКИЙ 278-63-69 Черговий редактор
Петро АНТОНЕНКО
Бухгалтерія 279-41-46
А д р е с а р е д а к ц і ї : вул. Хрещатик, 10!Б, м. Київ, 01001
E!mail: slovo_prosvity@ukr.net
http://slovoprosvity.org
Видрукувано з готових фотоформ на комбінаті “Преса України” у середу. Зам. № 3301244 Наклад у листопаді — 28 000
Листування з читачами — тільки на сторінках газети. Відповідальність за достовірність інформації несуть автори. Редакція залишає за собою право редагування та скорочення текстів.
Редакція не завжди поділяє погляди своїх авторів. При використанні наших публікацій посилання на “Слово Просвіти” обов’язкове.
І н д е к с г а з е т и “Слово Просвіти” — 30617 Передплатна ціна, враховуючи поштові послуги: на місяць — 4,77 грн. на 3 місяці — 13,71 грн.
1 0 0 4 4
Ш е ф – р е д а к т о р Павло МОВЧАН 4 820095 780016
Кінозал · “Часи, коли не було стрічок для участі в конкурсі, минули”. · S. 16Originalseite ↗ Text bei der Erkennung beschädigt — lesen Sie die Originalseite
Засновник: Всеукраїнське товариство “Просвіта” імені Тараса Шевченка Реєстраційне свідоцтво КВ № 4066 від 02.03.2000 р.
Го л о в н и й р е д а к т о р Любов ГОЛОТА
Р е д к о л е г і я Любов ГОЛОТА (голова), Ярема ГОЯН, Павло МОВЧАН, Олександр ПОНОМАРІВ, Іван ЮЩУК
Заступники головного редактора
Петро АНТОНЕНКО 279-49-47, Євген БУКЕТ 279-39-55
Заступник головного редактора з виробничих питань Наталія СКРИННИК 278-01-30 (тел/факс)