Емблема «Просвіта»Prosvita.DigitalSaber · Personas · Futuro
← Archivo de «Slovo Prosvity»

Слово Просвіти, №07 за 2014 рік

16 págs. · 27 entradas · PDF en Wikimedia Commons ↗ · CC BY 4.0

El texto se extrajo del PDF y se dividió en piezas automáticamente. Los límites de algunas piezas no se han verificado editorialmente: una entrada puede contener varias piezas, solo parte de una o un bloque de servicio (por ejemplo, un anuncio de suscripción). La fuente primaria es la página del periódico en el PDF.

Без мови немає нації! · p. 1página original ↗

ВСЕУКРАЇНСЬКИЙ КУЛЬТУРОЛОГІЧНИЙ ТИЖНЕВИК 7 (747), 20—26 лютого 2014 Дмитро ПАВЛИЧКО Дмитро ПАВЛИЧКО Вірші з Майдану

Фото Петра Антоненка «Переведіть мене через Майдан!» Я — чоловік з Майдану, ти — з “Бульвару”, Ти — з президентом, я, звичайно, — ні. Я виріс із землі, ти — з тротуару, Та щось єднало нас в юнацькі дні. Що то було? Я не спімну нічого, Але твоє щемливе співчуття До себе, як до жебрака сліпого, Запам’яталося на все життя. В мені живе рядок твойого твору, Як золотої правди щирий гран, — То просьба духу, що не має зору: “Переведіть мене через майдан!”. А нині ти Майдан свого народу Безтямним натовпом ганебно звеш. Чи ж ти осліп, чи владі навдогоду За долари незрячого вдаєш? Вдавай, але прийди, тебе я стріну, Немов сліпцеві покажу Майдан; Побачиш ти повсталу Україну, Не тлум, а легіони громадян. Побачиш ти свободи й правди нáдих, Ти Бога вздриш у клекітній юрбі, І вірменин, що вмер на барикадах, Шевченка там читатиме тобі. Дивитись будеш зблизька і здалека, Дізнаєшся, що твій народ — не тьма, Що на Майдані є бібліотека, Але твоїх книжок у ній нема. 15.ІІ.2014 Афганці Вночі за барикади, на Майдан, Заходять на свої пости афганці. Який це час? Який меридіан? Добро чи зло звитяжним буде вранці? Ці хлопці окупантами були У Месрабаді та Джалалабаді, Наїлися кривавої золи, Слугуючи кремлівській хижій владі. Ті юнаки долали біль і страх, Та душ не одягнули в ожеледи; Там Україну в програних боях Навчили їх любити моджахеди. Навчила їх чужа земля і кров, Імперії залізом не здобута, Звільняти Україну від заков, Зривати із кровí своєї пута. Вони совітами в Кабул зайшли, І танки їх ревли гучніше грому… Програли танки, а перемогли Ті, що вкраїнцями прийшли додому. Тепер вони — божественні майстри, Що небезпеку чують за горою, — Не сплять, стоять на варті дітвори, Котра бере завчасно в руки зброю. Я чую — йдуть афганці на Майдан, Я знаю — йдуть вони на поклик Бога, І Він веде їх, наче ветеран Війни, де сталась їхня перемога. 17.ІІ.2014 Вівторок 18 лютого 2014 року — початок протистояння на розі вулиць Інститутської і Шовковичної. Продовження теми на с. 2
Без мови немає нації! · p. 1página original ↗

І мову рідну любити!..

Міжнародний день рідної мови — день, який відзначають 21 лютого, починаючи з 2000 року. Про “підтримку мовного та культурного різноманіття та багатомовності” було оголошено на ХХХ сесії Генеральної конференції ЮНЕСКО. В Україні це свято існує з 2002 року, коли з метою зміцнення державотворчої функції української мови, сприяння вільному розвитку і використанню інших мов національних меншин Президент України підписав відповідне розпорядження. У ці лютневі дні, коли столиця охоплена полум’ям спротиву, збіглося дві дати: виповнилося 25 років від часу утворення Товариства української мови, що, за суттю, стало відродженням “Просвіти”, десятки років забороненої комуно-радянським режимом. Саме у Всеукраїнське товариство “Просвіта” і було невдовзі трансформовано ТУМ. Головою оргкомітету зі створення ТУМ і першим головою Товариства був видатний поет і громадський діяч, Герой України Дмитро Павличко. Цю статтю він опублікував у “Літературній Україні” у вересні 1988 року, коли йшла напружена робота зі створення Товариства української мови. Фактично це також була доповідь Дмитра Павличка на установчому з’їзді ТУМ. Положення статті актуальні й нині. Дмитро ПАВЛИЧКО Українська мова має свою історію. Зачатковими формами вона присутня разом із такими ж формами російської та білоруської мов у найстаріших літописах Київської Русі, у “Слові про Ігорів похід”. Давньою українською мовою написані козацькі державні документи й хроніки, створена самобутня художня писемність епох — від Івана Вишенського до Григорія Сковороди. Українська мова має свою могутню класичну літературу, своїх визнаних світом геніїв: Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесю Українку, Михайла Коцюбинського, Василя Стефаника; вона має свою велику, вже не тільки оригінальну, а й перекладну літературу. Вона має лексичне багатство й витонченість, завдяки яким досконало передає найтонші смислові нюанси у творах Гомера й Овідія, Сервантеса й Шекспіра, Пушкіна і Міцкевича. Справді, зовсім недавно (якщо брати час в історичних категоріях) у нас вийшла “Іліада” й “Одіссея” в перекладі Бориса Тена, твори Горація й “Метаморфози” Овідія в перекладі Андрія Содомори, повне зібрання творів Шекспіра — знак зрілості будь-якої мови, готується до видання “Дон Кіхот” (свого часу публікований у журналі “Всесвіт”) у перекладі Миколи Лукаша, не кажучи вже про цілі бібліотеки перекладної літератури, які залишили нам Максим Рильський, Василь Мисик, Микола Бажан і чудотворець нашої мови Микола Лукаш. Сьогодні важко знайти у світовій літературі видатну поему чи видатний роман, які не мали б українського відтворення. Українська мова має свою особливу музикальність. Ця незбагненна душа нашої мови, як золотоносна ріка, виблискує хвилями народної пісні, переливається в душу нації, творить почуттєву нерозривність українського серця й української землі. Геніальні композитори Моцарт і Бетховен, Глинка й Чайковський, Барток і Стравінський користалися українськими мелодіями у своїй творчості, а це означає, що вони чули вібрацію найвищих небес нашої мови. Українська мова не вчора придумана. Вона — не сирота, вона має слов’янську родину і світову славу. Вона не бідна, не вульгарна, не кривоуста. Вона має все, зокрема й політичне право жити й розвиватися, як сказано в чудовому вірші Максима Рильського, мужати “в сім’ї прекрасних братніх мов”. Але саме оте найдорожче і найсвятіше почуття рівноправності потоптали, зневажили та поганьбили сталінські єзуїти й інквізитори. Вони переслідували за любов до рідної мови, а інколи й за біологічну належність до того чи іншого народу, так само або й гірше, як царські жандарми, як ідеологи самодержавної “недєлімості” й національної зверхності. Закінчення на стор. 2
Події, факти, коментарі “Уперше за роки незалежності у центрі столиці лунають постріли і гинуть люди”. · p. 2página original ↗

Конституція у вогні барикад

Ситуація в Україні вкрай складна. По-перше, треба відповісти на гарячі виклики сьогодення, реалії Єврореволюції, громадянського протистояння. По-друге, всі розуміють, що настав час глобальних змін у державі. Петро АНТОНЕНКО Уперше за 22 роки незалежності у центрі столиці лунають постріли і гинуть люди, десятки зниклих і викрадених, тисячі поранених, скалічених. Саме таку ціну суспільство платить за усвідомлення: так далі жити не можна. Час нарешті завершувати перехід від колонії до справді незалежної держави, від тоталітарного до демократичного суспільства. Єврореволюція в Україні в ці дні сфокусувалася на вимозі до нашого парламенту — Верховної Ради України негайно внести зміни до Конституції, щоб перейти до парламентсько-президентської форми правління. Конкретніше — невідкладно повернути Основний Закон держави в редакції 8 грудня 2004 року. Влада, начебто теж задекларувавши готовність до цих змін, просто тягла час. Минулого тижня так і не відбулася позачергова сесія ВР. Опозиція, Майдан, усі учасники Єврореволюції терпляче дочекалися початку пленарного сесійного Життя літака обчислюється годинами, які він перебуває в небі, а не в темних ангарах чи на бетоні аеродромів. Життя людини також обчислюється й вимірюється тим, скільки перебуває вона в небесах духу, в небесах любові, в небесах творчого діяння, а не тим, скільки хліба й солі вона споживатиме і скільки позношує одежі. І народ, хоч яким би він був багатим матеріально, втрачаючи мову й пісню свою, уподібнюється до домашньої птиці, що має крила тільки для того, аби накривати ними тлущ і давати з них пір’я для подушок та перин. Скажімо правду: українська мова за останні шістдесят літ різними антидемократичними заходами, напівтаємними розпорядженнями й циркулярами майже витіснена на своїй же землі з багатьох вищих навчальних закладів, із багатьох шкіл і дитячих садків, із багатьох виробничих сфер, із багатьох державних установ. Але задумаймося, чи тільки в циркулярах справа? Яке може бути виправдання людині, котра відмовилася від рідної мови? Людину темну, неписьменну, затуркану, несвідому або свідому на рівні блощиці, може виправдати її тупоумство і невігластво. Але таких людей, здається, у нас майже немає. Ми всі освічені, начитані, всі з телевізорами й радіо, з цими очима й вухами, які відкривають світ, найдальші, майже відсутні в нашій свідомості далечизни, — ми бачимо й чуємо, як росте й клекоче світ, ми вміємо аналізувати бачене й почуте. У нас удома — бібліотеки, а в декого й комп’ютери. Ми — найкращі в світі читачі! То звідкіля береться серед нас нігілістичний щодо рідної мови настрій і дух? Мабуть, в одного береться він зі страху, загнаного в душу ще сталінськими “інтернаціоналістами”, в іншого йде він від жадоби зберегти кар’єру, не виказувати своїх національтижня Ради. Але на цьому терпець народу, схоже, вичерпався. У вівторок зранку десятки тисяч учасників протестів оточили урядовий квартал. Вимога — негайно поставити на голосування в Раді поданий опозицією законопроект про відновлення Конституції 2004 року, який спікер Рибак спершу навіть відмовлявся реєструвати. Парламент і прилеглі вулиці вночі заблокувала міліція, зокрема “Беркут”. Але самі вони виявилися заблокованими протестувальниками. Почалися вуличні бої по всьому периметру урядового кварталу — на багатостраждальній вулиці Грушевського, в Маріїнському парку під Радою, в інших гарячих точках. У перших лавах повстанців — підрозділи Самооборони Майдану, добре екіпіровані й вишколені. На боці міліції з повстанцями б’ються звезені в Київ “тітушки”. них почувань, щоб утриматися в певному становищі, ще в іншого національна байдужість народжується як мода: не відстати від тих керівників, які на словах — за національну політику, на ділі ж — віддають своїх дітей тільки в російські школи, розмовляють рідною мовою лише тоді, коли цього вимагає святковий ритуал. Але є й такі, що за всієї освіченості залишалися темними, лінивими, здеґенерованими, для яких культура — це лише зовнішній лоск і вигода. Страх, кар’єризм, духовне ледарство — це ж хвороби, страшні, інфекційні, і, щоб вилікувати їх, потрібно змінювати всю систему нашого буття, а не тільки систему освіти чи систему вищої школи. Повнокровне функціонування української мови у всіх галузях нашого нового буття викличе розквіт духу, благородства й людяності. В нас менше буде злодійства, пияцтва, взагалі злочинності, коли наша мова розквітатиме для кожного серця. В нас працюватимуть люди без байдужості, з відкритою душею, бо ж знатимуть, що трудяться не лише для свого їдлового апарату. А й для пісні, для історії, для національної самобутності свого народу. Кожен народ живе вірою у свій національний ідеал. І ми повинні жити вірою в те, що наша національна мова як головний носій, виразник нашого народного ідеалу не може загинути; хіба може вмерти багатюща культура української поезії, Шевченкового слова, Франкової думки?! Але, як каже приповідка, на Бога надійся, а рук не покладай. Відповідаючи панові Антошкові, який вважав, що українська мова — це діалект, Іван Франко писав: “Діалект? А ми його надишем Міццю духа і вогнем любови, І нестертий слід його запишем Самостійно між культурні мови!” Епіцентром протистояння стало перехрестя вулиць Інститутської, яка давно в руках повсталого народу, і Шовковичної. Повстанці розібрали бруківку тротуа рів і засипали “Беркут” на Шовковичній градом каміння, у бік міліції полетіла палаюча суміш. Потім люди підпалили автомобілі, якими міліція кілька тижнів тому заблокувала вулицю. Густий чорний дим повалив на міліцію, на Верховну Раду. Міліція ж застосувала сльозогінний газ, водомети, світлошумові гранати, гумові кулі. Уже за перші години вуличних боїв серед протестувальників були десятки поранених, кілька убитих. Ось до такого трагічного протистояння народу з владою дійшло через вперте небажання правлячого режиму шукати мирний вихід із глибокої кризи. Детальніше про перебіг подій розповімо в наступному числі “СП”. Нашій мові потрібен вогонь любові, потрібна духовна міць! Хто дихає суржиком, не може мати духовного здоров’я. Любов до рідної мови — це любов до здорової духовності, до знання, світла, інтелігентності, благородства, справедливості. Це почуття братерства між народами, бо який братній народ не радітиме з того, що поруч живуть люди, щасливі від пісні й мови своєї?! Недавно в музеї Павла Тичини я бачив плакат, на якому скопійовано автентичну заяву одного батька: “Требую звільнити мого сина Богдана від рідної мови!” Важко уявити собі ганебніший злочин проти своєї дитини, ганебніший документ застійних часів. Не поїде цей батько, як Тарас Бульба, до свого сина, коли той потрапить у руки ворогів, не крикне, коли той здригнеться в муках: “Чую, синку, чую!” Ні, цей батько їстиме хліб, який принесе йому від ворога син-перевертень, бо очі й думки цього батька працюють лише на шлунок. Але й цього батька не повинні ми надто суворо судити, бо він сформований обставинами свого життя, своєї доби. Його рукою, коли він писав ту заяву, водила жадібність манкурта до вигідного життя без тривожної мислі, без крику сумління. Любов до рідної мови не тільки не заперечує любові й поваги до інших мов, а навпаки — народжує, плекає, вирощує інтернаціоналістичні почування. Нам слід пам’ятати, що ми живемо в родині націй і народностей. Ми хочемо бути багатомовними та багатознаючими, хочемо належати людству. Хочемо бути в його розумі не мертвою, а сяючою клітиною, а для цього ми повинні засвітитися любов’ю до рідної мови, до рідного народу. Дмитро ПАВЛИЧКО І мову рідну любити!.. Закінчення. Початок на стор. 1
Події, факти, коментарі “Уперше за роки незалежності у центрі столиці лунають постріли і гинуть люди”. · p. 2página original ↗

«Дядьки отечества чужого»

Ігор САЄНКО, член Луганського обласного об’єднання Всеукраїнського товариства “Просвіта” імені Тараса Шевченка Минулого тижня “донские казаки” Луганщини звернулися до керівництва сусідньої держави. Особливо зворушливі слова адресовані її президенту В. Путіну: “Мы, Донские казаки, преданные Вере Православной, Отечеству и Дону, по воле Господней находимся на территории братского России государства — Украина, ситуация в котором в данный момент вызывает ужас. Обращаемся к Вам с просьбой не отдать нас на растерзание западным иродам”. Яким чином мають це зробити іноземці, “донские казаки” висловилися недвозначно — “оказать военную поддержку”! Проте чогось-таки бракувало до цього звернення. Бо не було ні параду, ні мітингу, ні козачого “ура!”. А свою ж відданість треба засвідчити наочно! Саме так уже вчинили “донские казаки” Луганщини 24 жовтня 1942 року в Краснодоні. Тоді вони також написали звернення до керівника іншої держави: “Мы, донские казаки, остатки уцелевших от жидовско-сталинского жестокого террора своих соотечественников, отцы и внуки, сыновья и братья погибших в ожесточенной борьбе с большевиками и замученных в сырых подвалах и мрачных застенках кровожадными палачами Сталина, шлем Вам, Великому Полководцу, Гениальному Государственному Деятелю, Строителю Новой Европы, освободителю и другу донского казачества, свой горячий донской казачий привет! Смерть Сталину и его опричникам! Хайль Гитлер! Да здравствует Гитлер! Да здравствует наш организатор и полководец казак-генерал Пётр Краснов! За окончательную победу над нашим общим врагом! За Тихий Дон и донских казаков! За германскую и союзные Армии! За вождя Новой Европы Адольфа Гитлера — наше могучее, сердечное казачье “ура!”. Тоді ж відбулися “казачий парад” і мітинг, якими “донские казаки” засвідчили свою відданість гітлерівському командуванню та німецькій адміністрації. На тих урочистостях були присутні 20 представників німецького військового командування і місцевих органів управління. Із горілчано-патріотичними промовами перед козаками виступили бургомістр Краснодона П. Черников, отаман Гундорівської станиці Ростовської області Ф. Власов, старий козак Г. Сухоруков, а також представники окупаційної влади. Усі промовці були одностайні у своєму заклику до козацтва — встановити тісну співпрацю з окупантами- “визволителями” та об’єднати зусилля в боротьбі проти більшовизму та Червоної Армії. Коли Вермахт рушив далі на схід, пильнувати Ordnung (порядок) лишилося тринадцять німецьких жандармів на весь Краснодонський район. Проте їм сумлінно допомагали аж кілька сотень поліцаїв, переважно донських козаків. А охочих служити в німецькій поліції серед них було набагато більше. Саме вони брали участь у погромі антинімецького молодіжного підпілля “Молода гвардія”, козачки арештовували, допитували, катували і страчували молодогвардійців. На цьому їхні “подвиги” не закінчилися. Відступаючи під натиском Червоної Армії на захід, вони залили свій ганебний шлях кров’ю й трупами невинних жертв. Цих “герої” роззброїли в Італії британці та передали радянській владі як військових злочинців. На початку лютого 2014 року поліційні загони з донських “козаків” із благословіння місцевих “регіоналів” знову з’явилися в Луганську. Кого ж вони тепер арештовуватимуть, допитуватимуть, катуватимуть і страчуватимуть? Невже майданівців? Наразі донські “козаки” цього ще не зробили. Проте 9 лютого 2014 року, на вічі в Луганську, вони вже трохи наклали “свого добра” в “галіфе”, коли безуспішно намагалися перешкодити активістам Євромайдану пронести “Українське піаніно” до пам’ятника Тарасові Шевченку. Важко зрозуміти — хто ж нині на Луганщині вбирається у клоунські однострої та намагається вдавати із себе грізних жандармів неіснуючої імперії, навіжено волаючи “любо” або “не любо” на догоду місцевій комуно-комсомольській владі? Звідкіля з’явилися ці скоморохи — завзяті холуї Московії та колишніх і теперішніх луганських комуністів? Адже під час Другої світової війни “остатки уцелевших от жидовско-сталинского жестокого террора” дружно стали проти Москви під штандарти Гітлера та разом із ним пішли в небуття! А начальник Головного управління козачих військ Імперського Міністерства Східних окупованих територій Німеччини генерал Вермахту Пьотр Ніколаєвіч Краснов казав: “Здравствуй, фюрер, в Великой Германии, а мы, казаки на Тихом Дону. Казаки! Помните, вы не русские, вы казаки, самостоятельный народ. Русские враждебны Вам. Москва всегда была врагом казаков, давила их и эксплуатировала. Теперь настал час, когда мы, казаки, можем создать свою независимую от Москвы жизнь. Русских необходимо запереть в рамки старого Московского княжества, откуда началось продвижение московского империализма. Да поможет Господь немецкому оружию и Гитлеру!”. Прикро, але Служба безпеки України устами своїх луганських речників не вбачає злочину в згаданому зверненні так званих донських козаків до президента іншої держави, як не бачить і загрози в їхніх же заявах про готовність захищати зі зброєю в руках землю, яка нібито належить не Україні, а їм. А скільки за понад двадцять років існування луганського управління СБУ було знешкоджено московських шпигунів та інших відвертих і прихованих ворогів України? Жодного! Хіба їх тут немає? Наша СБУ нагадує провінційний підрозділ Федеральної Служби Безпеки Російської Федерації. Спадкоємці колаборантів Гітлера — донські козаки — нині називають себе “антифашистами”. Колишній прем’єр-міністр Великої Британії Вінстон Черчилль заявляв: “Фашисти майбутнього називатимуть себе антифашистами”. Упродовж останніх років в Україні за завісою “антифашизму” відкрито ховається реваншизм новітнього російського імперіалізму.
“Сучасність Шевченка — незаперечний факт”. 3 «Просвіта» · p. 3página original ↗

Кривбас вшановує Кобзаря

Кривий Ріг — місто особливе. Відстань від південної до північної околиць міста перевищує 100 кілометрів. Адже поселення формувалися тут довкола копалень залізної руди, початок видобутку якої пов’язують з ім’ям легендарного Олександра Поля. Тому й розрослося місто гірників. Гірничорудна промисловість залишається містоутворюючою галуззю у Кривому Розі дотепер. Тут міцні просвітянські традиції. Саме в Кривому Розі наприкінці 80-х років минулого століття одним із перших на теренах Дніпропетровщини постало Товариство української мови, яке очолив викладач місцевого педагогічного інституту Олександр Половина. Тоді працівники місцевої вищої школи стали інтелектуальним стрижнем нашої громадської організації. Отож символічно, що численні заплановані шевченківські заходи, приурочені до 200-річчя з дня народження Кобзаря, потужно стартували на базі Криворізького національного університету, який віднедавна об’єднав під одним дахом колишні педагогічний і гірничорудний інститути, а також філію Київського національного економічного університету. І тепер тут водночас навчається 21 тисяча студентів. Як розповів виконувач обов’язків ректора університету Микола Ступнік, із нагоди 200-річчя з дня народження Тараса Шевченка вони запланували низку заходів. І саме за участю голови ВУТ “Просвіта” ім. Т. Шевченка Павла Мовчана зробили потужний старт. Бо Кривий Ріг справді шанує Кобзаря. — Мені приємно, що саме в стінах вашого навчального закладу розпочинаються великі відзначення ювілею людини, що перетрансформувала українську націю, — зазначив у своєму слові Павло Мовчан. — Шевченко — це постать, яка задала нам певний біоритм… У кожному національному організмі існують провідники великих божественних ідей. Шевченко таким є. Він — наша національна програма. І коли шукають національну ідею, вона там, у Шевченка. Сьогоднішній алгоритм — це те, що відбувається. Комусь подобається чи не подобається слово “майдан”, але він є, він наявний, він навпрошки поєднаний зі словом Шевченка. Як один зі свідків того, як шевченківське слово було принижене, я разом із групою українських інтелектуалів брав участь у спілкуванні з Президентом України у Форосі. Ми його застерігали, щоб він не підписував мовний закон Колесніченка—Ківалова. І Президент нам пообіцяв цього не робити, а вже через день підписав. Це означало, що не почули голосу не тільки представників інтелігенції, які приїхали до Форосу, щоб сказати: “Не робіть цього, бо це слово Шевченка, а слово Шевченка від Бога”… Відрікатися від того, що ти українець, — це відрікатися від Бога. І відрікатися від рідного слова — це відрікатися від імені Шевченка, що для нас є святим. Дай Боже, щоб ми зрозуміли всю велич цієї постаті. Сучасність Шевченка — незаперечний факт, адже будучи центральною постаттю української літератури та культури XIX століття, він означив шляхи розвитку свого народу на багато поколінь уперед. Завдяки своєму “поетичному ясновидству” (вислів Олеся Гончара) митець зумів передбачити складні перипетії української історії та зрозумів найтонші риси національного характеру, що впливають на долю народу. За словами відомої дослідниці творчості Шевченка Валерії Смілянської, “Шевченко є явищем української духовності, могутнім джерелом національної самосвідомості, учасником історичного життя народу, порадником, батьком, навіть пророком майбутнього та апостолом правди, символом України. Україна для нього була всім, і він є нині всім для українців. Жоден із поетів нового часу не здатний дорівнятись у цьому до Шевченка, чий заповіт завжди єднатиме людей задля служіння Україні. Особисто я вбачаю свою місію в тому, щоб вивчати історію, літературу, мову рідного народу, намагатися дійти до глибин національного світосприйняття та в міру своїх можливостей сприяти прогресивному розвиткові своєї країни. Саме так я розумію твір, що є, на думку Євгена Маланюка, “найповнішим ідеологічним синтезом цілої творчості Шевченка, де поет зі свідомістю тієї відповідальності, що її можуть дозволити собі лише генії та пророки, присвятив “і мертвим, і живим, і ненарожденним” українцям, утверджуючи тим історичну тяглість і невмирущість української нації в усі часи”. 1927 року Євген Маланюк писав: “Процес матеріалізації Шевченкової поезії потужньо триває, і тільки коли він закінчиться власною державою, ми можемо сказати, що сучасність доросла до Шевченка. До того часу Шевченко завжди буде силою, що змушуватиме рости”. Проте і сьогодні, коли на мапі світу є незалежна держава Україна, ми не можемо сказати, що доросли до Шевченка, що він не є сучасним, адже ті соціальні, політичні, філософські, історичні, художні, психологічні, морально-етичні теми, проблеми та ідеї, що звучать у його поезії, і сьогодні злободенні. Україна — це Шевченко, Шевченко — це Україна. Тому його творчість буде сучасною для всіх поколінь українців, доки житиме наш народ, адже поет виріс із його плоті й крові. Сьогодні в України є можливість виконати всі заповіти Кобзаря, розбудовуючи власну державу відповідно до віковічних традицій українців, враховуючи риси національної ментальності та спираючись на загальнолюдські морально-етичні цінності. Випускник Московського літературного інституту імені Горького, росіянин за походженням Сергій Чанін останніми роками присвятив себе дослідженню генеалогії Тараса Шевченка. Це вже вилилося в унікальну книгу “Великий рід великої людини”. — Робота над творчою спадщиною Шевченка ще не завершена, — зазначив Сергій Чанін. — Тому що є низка тем, які бентежать розум і серце… Я вдячний долі, що вдалося внести щось нове до багатющої скарбниці шевченкознавства. Якщо резюмувати все те, що написали мої попередники щодо творчої спадщини Кобзаря, то тут доречно пригадати його ж слова: “Історія мого життя складає частину історії моєї батьківщини”. У конференції з нагоди відкриття шевченківських днів у Криворізькому національному університеті взяв участь лауреат Національної премії імені Тараса Шевченка Григорій Гусейнов, самобутній письменник, багаторічний незмінний редактор часопису “Кур’єр Кривбасу”. І це також вражає — у місті, яке зазвичай вважають суто промисловим, гірничорудною столицею України, виходить уже понад два десятиліття літературно-публіцистичний журнал “Кур’єр Кривбасу”. Голова дніпропетровської обласної “Просвіти” Сергій Довгаль у своєму виступі акцентував увагу присутніх на тому, що такий потужний старт шевченківських свят на базі Криворізького національного університету символічний. — У Кривому Розі шевченківській темі присвячують художні твори, наукові роботи, досліджують генеалогічне дерево Кобзаря і навіть виконують портрети Тараса на склі, — зазначив Сергій Довгаль. Справжньою родзинкою стала участь у цьому зібранні унікального майстра ручного гравірування на склі в художньому стилі Василя Пилки. Митців, що володіють подібною технікою, небагато. Він присвятив шевченківській темі самобутні роботи. А в фойє експонувалися виставка творів Тараса Шевченка та сучасних українських письменників, а також фотовиставка “Панорамна Україна” авторства Василя Гелевачука. Народний хор “Крещендо” виконав пісні на вірші Кобзаря “Реве та стогне Дніпр широкий” та “Думи мої”. Павло Мовчан вручив подяки кращим пропагандистам українського слова у місті гірників, потім разом із Сергієм Довгалем, Миколою Крамаренком і Сергієм Чаніним провів прес-конференцію у редакції газети “Червоний гірник”. А місцева телекомпанія “Криворіжжя” записала з Павлом Мовчаном 30-хвилинну бесіду на шевченківську тему. Вл. інф.
“Сучасність Шевченка — незаперечний факт”. 3 «Просвіта» · p. 3página original ↗

Зі словом, даним від Бога, ми непереможні

Надія КИР’ЯН Фото Володимира КОВАЛЬЧУКА ВУТ “Просвіта” ім. Тараса Шевченка спільно з художнім керівником заслуженого народного ансамблю пісні і танцю “Дарничанка” професором Петром Андрійчуком, заслуженим працівником культури України в Будинку художньої та технічної творчості “Печерськ” провели свято народних хорових колективів Києва і Київщини “Дарничанка збирає друзів”, присвячене Міжнародному дню рідної мови, який відзначають 21 лютого. Участь у святі взяли народний аматорський хор “Деснянські зорі” з села Вища Дубечня Вишгородського району (художній керівник Віталій Бондаренко), народний аматорський хор Володимира Новікова Будинку культури ВАТ “Більшовик” (керівник заслужений працівник культури України Юрій Карнаух), хор Білогородського сільського будинку культури Києво-Святошинського району Київської області (керівник Тетяна Лисюченко), ансамбль пісні і танцю “Колос” Національного університету біоресурсів і природокористування України (керівник заслужений працівник культури України Станіслав Семеновський), заслужений народний хор України “Будівельник” Центру народної творчості холдингової компанії “Київміськбуд” (керівник заслужений працівник культури України Володимир Хорт). Святкову програму розпочав ансамбль пісні і танцю “Дарничанка”. Керівник цього колективу, ініціатор заходу Петро Андрійчук і відповідальний секретар ВУТ “Просвіта” ім. Тараса Шевченка Микола Нестерчук привітали учасників дійства з Міжнародним днем рідної мови, зазначили, що рідне слово завжди об’єднувало народ, згуртовувало у єдину силу, з цим словом, даним від Бога, ми непереможні. Микола Нестерчук нагородив хорові колективи Почесними грамотами “Просвіти” за внесок у справу українського національного відродження, розвиток української культури, самовіддану працю на теренах духовного утвердження рідного слова. Просвітянин Петро Шульга, журналіст, багаторічний учасник мистецьких колективів розповів, що захоплений високою культурою виконавців, блискучою самоорганізацією святкування, що відбулося без підтримки меценатів: “Огляд народних колективів започаткував професор Петро Андрійчук, його ініціатива отримала широку підтримку. Порадувала молодь: високою майстерністю та артистичністю, величезною кількістю учасників заявив про себе маловідомий молодіжний колектив “Колос”.
“Центральна Рада безпосередньо підтримувала становлення українських культосвітніх організацій”. «Просвіті»–145 · p. 4página original ↗

«Просвіти» соборної України

Список існуючих бібліотекчиталень «Просвіти» станом на 1918 рік Київ Київська “Просвіта”. 310 членів, за рік відбулося 2 загальні збори, голова — Лотоцький. Лук’янівська. Діяла до 3 вересня 1918 року, коли рада ухвалила рішення об’єднатися з Київською “Просвітою”. На початку вересня 1918-го: голова — Сергій Тележинський, заступник голови — Федір Лещук, секретарі — Мик. Грінченко, Г. Кенсіцький, члени ради — Гашицький, Августович, Копін, Горбік, Олексієва, Лапа, Чепурнатий. Солом’янська. “Просвіта” заснована в травні 1917 р. Заснували інтел. Швачко, Домбровський, Святненко. Деміївська. 14 членів, за рік відбулося 6 загальних зборів. “Дитяча хата”, “Жіночий союз”, “Праця”, “Рідний курінь”, “Робітничий клюб”, Дегтярівська, Миколаївська слобідка, Шулявка. Київська губернія Бердичівський повіт Біліловка. Заснував Микола Орлівський — учень уманської ком. школи. Вівсяники. “Просвіта” заснована у травні 1917 р., 203 члени. Голова — вчитель К. Петрушевський. За рік — 5 загальних зборів. Жидівці. “Просвіта” заснована 9 липня 1917 р., 32 члени, книгозбірня, читальня. Внесок — 1 карб. Збараж. “Просвіта” заснована у червні 1917 р. Куманівка. “Просвіта” заснована 11 травня 1917 р. Д. С. Крашенників виступив на селянському сході і запропонував створити товариство “Просвіта”. Увечері відбулися загальні збори, на яких було ухвалено Статут і обрано головою ради Івана С. Вольнюка, секретарем — Ніну Волошенюк, скарбником — Марію Поліщук. Овечаче (Самгородок). “Просвіта” заснована у квітні 1917 р., 35 членів. Голова — псаломщик Шиманський. Погребища. “Просвіта” заснована у червні 1917 р., 14 членів. Голова — В. А. Присяжнюк. Царівка. Заснував Микола Орлівський — учень уманської ком. школи. Бердичів (залізниця, Флоріанівка), Вахнівка, Вільшка, Глуховці, Гопчиця, Дубові Махаринці, Козятин, Лебединці, Личиць, Ліщинці, Махнівка, Нова Прилука, Поличинці. Васильківський повіт Біла Церква. “Просвіта” заснована 4 березня 1917 р., 232 члени на вересень 1917, 214 членів — на 1918 р. Поділ на секції: агітаційна, видавнича, артистична, бібліотечна, шкільно-лекційна. Голова — лікар Модест Пилипович Левицький. Він же — голова Спілки “Просвіт” Васильківського повіту. Товариш голови — П. Сваричевський. Загальних зборів за рік — 1, зборів ради — 20. Васильків. “Просвіта” заснована 29 квітня 1917 р., 100 членів, видає брошури. Велика Солтанівка. “Просвіта” заснована 14 вересня 1917 р. заходом Зозулі і Горобця, 74 члени. Голова — Терешко Зозуля, товариш голови — Оврам Шукало, писар — Хведось Цвіркун, скарбник — Кузьма Горобець. Казенна Мотовилівка. “Просвіта” заснована 6 квітня 1917 р., 70 членів на вересень 1917, 91 член — на 1918 р. Голова Т. Ів. Гончарь. Ковалівка. Голова — учитель О. Пелик. Кожанка. 17 травня 1919 р. ухвалено рішення про перетворення на філію Київського товариства “Просвіта”. Голова — І. Приіор, писар — О. Скалиженко. Кушівка. “Просвіта” має 70 членів. Лосятине. “Просвіта” заснована у серпні 1917 р., 50 членів на вересень 1917, 150 членів — на 1918 р. Голова — О. Симоненко. Матюшівка. “Просвіта” заснована 4 квітня 1917 р., 50 членів. Насташка. “Просвіта” заснована у квітні 1917 р., 45 членів. Озерна. “Просвіта” заснована 21 травня 1917 р., 145 членів. Ольшениця (Вільшана). “Просвіта” заснована у 1917 р., 250 членів. Піщанка. “Просвіта” заснована 21 квітня 1917 р., 45 членів. Розаліївка. “Просвіта” заснована у червні 1917 р., 54 члени. Голова — П.П. Павленко, за рік 2 загальних збори. Рокитянка (Рокитне). “Просвіта” заснована 20 травня 1917 р., 25 членів на вересень 1917, 40 членів — на 1918 р., хор. Голова — вчитель Лідія Томашевич. Саварка. “Просвіта” заснована 3 квітня 1917 р., 161 член на вересень 1917, 130 членів — на 1918 р., за рік відбулося три загальні збори. Голова — зав. школи. Саливонки. Голова — Софія Солнцева. Таганчак. “Просвіта” заснована у червні 1917 р., — одні дівчата, 200 членів. Завели вечірню школу для неграмотних. Телешівка (Тимишів, пошт. Рокитне) Винцантівської волості. “Просвіта” заснована 20 травня 1917 р., 100 членів. Голова — Петро Сваричевський. У своєму будинку. З 18 вересня організувала курси в вечірній школі грамоти. Ткарівка. “Просвіта” заснована 26 березня 1917 р., 125 членів, дитячий садок. Узено (Узинка). “Просвіта” заснована у 1917 р., 48 членів, проводить вистави. Чмирівка. “Просвіта” заснована у червні 1917 р., 61 член, видає часописи. Голова — В. Карась. Шкарівка. “Просвіта” заснована 2 квітня 1917 р., 127 членів. Голова — Сидор Г. Узієнко. За рік проведено 5 загальних зборів, є дитячий садок. Юзефівка. “Просвіта” заснована 1917 р., видає часописи. Яньківка. “Просвіта” заснована у травні 1917 р., 42 члени, молодь, голова — Ів. Б-цан. Богулівка, Вапнирів, Деремезна, Зорерівка, Кодак, Овирянка, Оленівка, Острійка, Пилипча, Пінчуки, Поправка, Постилівка, Ромашківка, Ротачі, Трушківка, Фастів, Фастовець, Фруси, Черкаське, Чинавка (Синявка). Звенигородський повіт Будище (пошт. ст. Кирилівка). “Просвіта” заснована у квітні 1917 р., 180 членів. Голова — А. Настенко. Гусаково. “Просвіта” заснована у червні 1917 р., 150 членів. Голова — М. Михайловський. За рік — 6 загальних зборів. Кирилівка. Товариство “Кобзар”. Засноване у березні 1917 р., 401 член. Заснував галичанин Паньківський. Голова — Л. Мізецький. За рік — 4 загальні збори. Лисянка пошт. ст., Хиженці. “Просвіта” заснована у квітні 1917 р., 120 членів. Голова — Р. Стеценко, учень. За рік — три загальні збори. Сигнаївка (ст. Матусов). “Просвіта” заснована 18 березня 1918 р. гуртом молодих людей. Незабаром німці зламали замки на просвітницькому будинку й знищили майно: лампи, книжки, декорації. Перебувати в будинку й проводити освітню роботу серед селян було заборонено. Верески, Журавка, Неморож, Петрачевське (пошт. ст. Ольшана), Хлипівка. Канівський повіт Канів. Щодо відкриття “Просвіти” звертався 30 березня 1917 р. Сергій Шапран. Карапиші. “Просвіта” заснована у квітні 1917 р., 107 членів. Голова — Т. М. Даниленко. За рік-два загальні збори. Медвин. “Просвіта” заснована 20 травня 1917 р., 1917-го мала 120 членів, 1918-го — 240. Театральний гурток аматорів, бібліотека, де відбуваються читанки на свята. При товаристві є хор, курси для неписьменних із 1 жовтня 1917 р. Голова — С. К. Остапець. За рік — 4 загальні збори. Стеблів. “Просвіта” заснована у березні 1917 р., 119 членів. Засновник — Павловський, голова — Директоренко. Богуслав, Григоровка, Ємчиха, Зеленок, Ковалі, Корсунь, Курилівка, Литвинець, Литвинівка, Малий Ржавець, Миронівка, Потапці, Пустовойти, Степанці, Таганча, Трощин, Янівка. Київський повіт Білогородка. “Просвіта” заснована у 1918 р. Голова — Микола Петренко. Члени правління: Панас Свинченко, Олекса Бричок, Данило Марченко, Петро Отришко, Петро Давиденко, Микита Скиртенко. Кандидати до правління: Андрій Удовиченко, Андрій Косаринький, Петро Фесич. Члени товариства: Опанас Онищенко, Опанас Панченко, Микита Тарасенко, Андріян Бричок, Лейба Ельгердт, Лазар Дегтяренко, Семен Давиденко, Трохим Грищенко, Ігнат Єрмоленко, Кузьма Шутун, Михайло Зелінський, Антін Давиденко, Онисько Заїць, Микола Отришко, Дмитро Стародуб, Юхим Ткаченко, Прокіп Іванов, Федір Давиденко, Степан Чубрій, Андрій Заїць, Василь Мнишенко, Устим Шутун, Іван Подола, Гнат Яковенко, Михайло Давиденко, Федір Подола, Василь Косарицький, Данило Мнишенко, Іван Заїць, Олекса Семенченко, Опанас Давиденко, Сергій Володимиренко, Модест Володимиренко, Іван Пінчук, Андрій Богданович, Федір Лугінченко, Наталка Давиденко, Петро Проценко, Сидір Лугінченко, Яків Отришко, Михайло Петренко, Олена Самойлович, Ганна Розова, Дмитро Добратін, Опанас Заїць, Софія Полячевська, Мусій Давиденко, Гурій Малий, Іван Ткаченко, Федір Ткаченко, Павло Глущенко, Яків Мякенький, Микола Стародуб. Великий Карашин. “Просвіта” заснована у червні 1917 р., 46 членів. За рік відбулося три загальні збори. Внески — 92 карб. Керівники — К. Г. Серговський, Ів. О. Заверюха. Звонкове. Голова — К. П. Пазюза. Кагарлик. “Просвіта” заснована у березні 1917 р., 65 членів. За рік відбулося три загальні збори. Голова — вчитель Іоан Бржевський. Ржищів. Голова — М. Заводський. Трипілля. Селянин О. К. Школьний. Бородянка, Віталевка, Гореничі, Димер, Красне (ст. Трипілля), Красний Ріг (ст. Бородянка), Мотижин, Пуща-Водиця, Святошин, Халеп’є. Проект відкриття народних домів у Київському повіті Бишів. Інспектор Бишівської вищої початкової школи Іван Ковбун мав намір заснувати в Бишеві “Просвіту” і просив Київську “Просвіту” надіслати Статут у листі від 4 січня 1919 р. Білогородка, Бородянка, Борщагівка, Велика Будаївка, Витачів, Германівка, Глеваха, Димер, Кагарлик, Макарів, Микулин, Мирівка, Мотижин, Нові Петрівці, Обухів, Трипілля, Хочев, Черняхів. Проект відкриття бібліотек-читалень у Київському повіті Андріївка, Блиставиця, Богушівка, Боярка, Будаєве, Будилівка, Бузова, Великий Карашин, Великі Дмитровичі, Верем’є, Вишгород, Гавронщина, Гатне, Гвозділь, Германівська Слобода, Глібівка, Гореничі, Гостомель, Гусачівка, Демидове, Деревянко, Долина, Дружня, Жернове, Жуківці, Забор’є, Забуяння, Загальці, Закраш, Кагарликська Слобода, Качали, Кожухівка, Козаровичі, Козин, Козинці. Козичанка. За спогадами старожилів, 1917 року в селі при церкві було організовано дитячий хор і театральний гурток під загальною назвою “Просвіта”, яким керував священик Горенко. Колонщина, Копачі, Копилів, Королівка, Котюжанка, Красне, Липівка, Липовець, Литвинівка, Лишня, Лютіж, Майданівка, Мала Вільшанка, Михайлівка, Наливайківка, Нова Гребля, Новосілки, Новосілки, Панцикарча, Пашківка, Пещерів, Пирогів, Підгірці, Пісківка, Полокун, Рославичі, Софійська Борщагівка, Станці, Старі Безрадичі, Старі Петрівці, Стрижівка, Сущани, Уляники, Фасова, Фелеталівка, Филиповичі, Хальча, Ходосівка, Холодне, Шибене, Шпитьки, Юшки, Яблінка, Янівка, Янівка, Янковичі, Ясногородка. Липовецький повіт Липовець. “Просвіта” заснована у березні 1917 р. по нормальному Статуту, 300 членів. Бібліотека близько 400 книжок. За рік-чотири загальних збори. Голова — прот. Філ. Павловський. “СП” публікує перелік товариств “Просвіта”, що діяли в добу Соборної Української держави (1919 рік). Перелік сформовано головним чином за матеріалами фонду “Товариство “Просвіта” у м. Києві” Державного архіву Київської області (Ф. 1447, оп.1). Будемо вдячні читачам за інформацію, що зможе доповнити цей перелік.
«Просвіті»–145 “Просвіта” — наша святиня”. Модест Левицький 5 · p. 5página original ↗

Continuación de una página anterior — fragmento de página

Юстингород. “Просвіта” заснована у травні 1917 р., 18 членів. Голова — Петро Мостицький. Зозів (с. Очеретня), Ланівка, Ліпці, Плесковець, Цибулівка (цукровий завод), Черетно, Якубівка. Радомисльський повіт Брусилів. “Просвіта” заснована у травні 1917 р., 85 членів. Заснувала місцева інтелігенція. Голова — інспектор вищої початкової школи Іван Мислінський. За рік — 6 загальних зборів, 8 зборів ради. Напрям — історикокраєзнавчий, письменницький. Великий Корогод, Водотий, Горбулів, Забілоччя, Іванків, Малий Корогод, Малин, Пиріжки (м. Малин), Радомисль, Розанів, Ставки, Чоповичі, Чорнобиль, Шепеличі. Сквирський повіт Антонів. “Просвіта” заснована у серпні 1917 р., 80 членів. Голова і засновник вчитель А. Сосновський. Бабинці. “Просвіта” заснована у квітні 1917 р., 59 членів. Заснував вчитель Тухомський, голова — Остап Скиба. Городище-Пустоварове. “Просвіта” заснована 24 квітня 1917 р. Голова — Олекса Луговий, писар — Катра Плескачева. Криве. Ще 1906 року рада Київського товариства “Просвіта” прохала відкрити тут читальню. Київський губернатор на це дозволу не дав. Шаліївка. “Просвіта” заснована у червні 1917 р., 69 членів. Голова — Г. Борисюк. За рік — 6 загальних зборів. Бастрівка, Великі Єрчики, Воробієвка, Гайворон, Городища Косівські, Дідовщина, Зарубинці, Злодіївка, Камянка, Корнин, Липки, Лучин, Малієвка, Паволоч, Парипси, Пархомівка, Петрівці, Почуйкіно (ст. Кожанка), Рогізне (Володарка), Рубченки- Буко, Руде Село, Ружина, Селезенка, Сквира, Скочище, Сокільча, Ставище, Старостинці, Татаринівка (Оріховець). Таращанський повіт Ківшовата. “Просвіта” заснована у червні 1917 р., 123 члени. Голова — Е. Малюк. За рік — два загальні збори. Лобачів. “Просвіта” заснована у червні 1917 р., 97 членів. Голова — Г. Ящук. Тетіїв (Високе). “Просвіта” заснована у квітні 1917 р., 120 членів. Голова — вчителька Гапка Мокір. За рік — три загальні збори. Федюківка. М. Захаржевський. Бузівка, Жашків, Жашківське Городище, Жидівська Гребля, Красилівка, Леміщиха, П’ятигори, Полковничий Хутір, Расоха, Тараща, Тихий Хутір, Черепинка, Черепинці, Янишівка. Уманський повіт Верхнянка (ст. Христинівка). “Просвіта” заснована 1917 року, 144 члени. Голова — селянин Порфирій Симонин. Дмитрушки. “Просвіта” заснована у липні 1917 р., 150 членів. Голова — К. І. Дарієнко. За рік — три загальних збори. Дубова. “Просвіта” заснована 1917 року, 75 членів. Голова — О. В. Девятко. За рік — 6 загальних зборів. Дубово (Роговяк). “Просвіта” заснована у червні 1917 р., 33 члени. Голова — Л. Н. Кецкало. За рік — три загальних збори. Нерубайка. “Просвіта” заснована у травні 1917 р., 35 членів. Голова — Трихвон Ткаченко. За рік — два загальні збори. Умань. “Просвіта” заснована у серпні 1917 р., 64 члени. Голова — Ловецький. Ягубець. “Просвіта” почала існувати ще 1905 року, але змушена була згорнути свою діяльність. Відродилася 15 квітня 1917 р., згуртувалося 320 душ. Є книгозбірня, більшає юнацтва, 97 осіб відвідують курси для неписьменних. Голова — Юстим Велічко, керуючий “Просвітами” Христинівського району. Антонівка, Бабанка, Білашки, Буки, Війтівка (Радишівка), Вільшанка, Гереженівка, Голяківка, Гордашівка, Гродзево, Громи, Дзензелівка, Доброводи, Звенгородів Куток, Звенигородський Кут, Зеленків, Іваньки, Кислин, Кищенці, Колодізьке, Коражовий Кут, Коржове, Кочержинці, Кочубіївка, Кривець, Кузьмина Гребля, Ладижинка, Ладижинці, Лащево, Лащенівка, Лащівка, Лебединка, Маньківка, Машурів, Молодецьке, Небелівка, Оксанино, Онуфріївка, Острівець, Павлівка, Палажка, Паланочка, Пальне, Панівка, Паньонжкова, Першавка, Підвисоке, Подібно, Покотилівка, Поташ, Рижавка, Ризино, Роги, Росішки, Рубаний Міст, Русалівка, Свинарка, Сизина, Синайка, Синиця, Солдатська Слобода (м. Умань), Софійська Свобода, Степківка, Суголівка, Сушківка, Талалаївка, Тальянка, Томашівка, Торговиця, Харківка, Хижна, Христинівка, Шаблиця, Шальне, Шукайводи. Черкаський повіт Городище. “Просвіта” заснована у березні 1917 р., 200 членів. Голова — вчитель В. А. Пінчук. За рік — 9 загальних зборів. Лузанівка. “Просвіта” заснована у червні 1917 р., 180 членів. Голова — О. Кальніцька. За рік — 5 загальних зборів. Сміла. Грищенко, голова — А. Шмиговецький. Ташлик (Ротмистрівка). В. Ковернінський. Черкаси (Олександрівська, 112). “Просвіта” заснована у березні 1917 р., 158 членів. Голова — член міської управи П. Ів. Хоменко. За рік — три загальні збори. Яблунівка. “Просвіта” заснована у червні 1917 р. Засновник — Іван Маліновський, голова — Іван Гребенюк. За рік — 7 загальних зборів. Балаклія, Білозірря, Вязовка, Деренківці, Жаботин, Кам’янівка, Михайлівка, Мошна, Петропавлівка, Присілок Яблунівського заводу, Свинарка, Сунки, Тернівка, Терпівці, Худяки, Худяківка, Царська Свобода. Чигиринський повіт Вербіївка. “Просвіта” заснована у квітні 1917 р., 38 членів. Засновник — Р. Солом’яний, голова — вчитель О. Палений. За рік — 7 загальних зборів. Головківка. Секретар — П. Гура. Оситнянка (пошт. ст. Капітанівка). 150 членів. Засновник — вчитель Щербина, голова — вчитель Ів. Мазур. За рік — 2 загальні збори. Северинівка. “Просвіта” заснована 22 червня 1917 р., 150 членів. Голова — священик У. Пашута, секретар — К. Волянська. Чигирин, Софіївська площа, 16. Баландино, Бандурове, Бірки, Боровиця, Вищі Верещаки, Голиково, Гущівка, Звенгород, Златополь, Кам’янка, Капітанівка, Кожарка, Косарі, Краснолісовка, Крилово, Кришки, Липово, Липянка, Листопадово, Медведівка, Мордва, Нечаївка, Нова Осота, Олександрівка, Омельгород, Оситнянка, Подорожнє, Пужліс, Рахач, Рацево, Соснівка, Ставидли, Стара Осота, Стримівка, Суботово, Телепино, Тимошівка, Триліси, Трушевці, Турія, Цвітна, Чаплисте, Янич, Янівка. Не мали бібліотекчиталень такі “Просвіти”: Київ Київська українська громада. 11 вересня 1918 р. ухвалила рішення про перетворення на філію Київського товариства “Просвіта”. Станція Київ Південно-Західної залізниці. “Просвіта” заснована у травні 1917 р., 98 членів. Голова — Оврам Павниця. Товариство “Просвіта” при Київському клінічному військовому шпиталі. 43 члени. 16 січня 1919 р. клопотало про перетворення його на філію Київського товариства “Просвіта”. Філія “Просвіти” в Київській конторі Народного банку. Члени т-ва: Д. Д. Скрипниченко, Е. Годзевич, Д. Крижановський, А. Заблоцький, М. Слободяник, С. Васілев, Я. Захаревич та ін. Київська губернія Бердичівський повіт Білопілля. “Просвіта” заснована у червні 1917 р., 18 членів. Голова — начальник пошти Остапчук. Васильківський повіт Велика Мотовилівка. “Просвіта” заснована у червні 1917 р., 45 членів. За рік — три загальних збори. Готецьке. “Просвіта” заснована 28 квітня 1917 р. Сорокотачикове. “Просвіта” заснована у липні 1917 р., 43 члени. Голова — Горбань. Бакумівка, Ксаверці, Памалівка, Петравка, Ржищев. Звенигородський повіт Кобринове (пошт. ст. Тальне). “Просвіта” заснована 1917 року, 134 члени. Голова — П. Мартинюк. За рік — 5 загальних зборів. Козацьке. “Просвіта” заснована у квітні 1917 р., 253 члени. Засновник — С. Крекотнева, голова — С. Кожин. Лозоватка. “Просвіта” заснована 1914 року, 60 членів. Голова — І. Филиповський. Петриківка (п.в. Калки). “Просвіта” заснована у серпні 1917 р., 39 членів. Голова — вчитель В. Кубанцев. Звенигородка, Золотоноша на Херсонщині, Кальниболото, Пальчиківка, Ромейківка (пошт. ст. Катеринополь). Канівський повіт Межиріччя. “Просвіта” заснована у квітні 1917 р., 110 членів. Голова — А. Ев. Василев. За рік — три загальні збори. Київський повіт Боярська Будаївка. “Просвіта” заснована у липні 1917 р., 47 членів. Голова — Ю. А. Войцеховський. За рік — три загальні збори. Наливайківка. “Просвіта” заснована 4 грудня 1918 р. Голова — К. Білінський, писар — Н. Новоселицький, члени ради — П. Климчук, П. Головченко, К. Костенко. Інші члени товариства — Р. Клименко, Д. Голота, С. Булах, Мак. Ігнатенко, М. Швед, О. Булах, А. Чернишенко, Н. Чернишенко, А. Осадченко, А. Соломенко, В. Головченко. Вкладка — не менше 5 карб. Янівка Ставянської волості. “Просвіта” заснована у червні 1917 р., 156 членів. Голова — С. Д. Дяків. Витачів, Жорнівка. Липовецький повіт Дашів. “Просвіта” заснована у червні 1917 р., 56 членів. За рік — 5 загальних зборів. В. Хімерік — голова повітового земельного управління. Андрушівка, Завалі, Зозів, Кожанка, Копела, Копієваті, Кошлана, Монастирище, Оратово (пошт. ст. Животов), Острожани, Теплин, Хринівка. Радомисльський повіт Коростишів. Д. Онищенко. Теремці (пошт. ст. Чорнобиль). Сквирський повіт Вітівці (ст. Бровки). “Просвіта” заснована у серпні 1917 р., 50 членів. Заснував вчитель С. Кучер, голова — А. Рудич. За рік — 2 загальних збори. Березняки, Вербів, Чернявська. Таращанський повіт Погреби. Уманський повіт Гекуча, Горювиця, Дмитрієвка, Попівка, Соколівка, Текуче, Умань (Нова), Шаулиха. Черкаський повіт Березняки. “Просвіта” заснована у грудні 1917 р. Діяльність припинена 1918-го через прихід більшовиків. Чигиринський повіт Несваткове. “Просвіта” заснована 1917 року, 50 членів. Заснували псаломщик Ф. Курінний та вчитель П. Самборський. Івангород (ст. Фундукліївка), Ражін. Подільська губернія Гусятин. Гусятинське українське товариство “Просвіта після усунення Української Центральної Ради не мало жодного руху. Після усунення гетьманського уряду “Просвіта відродилася, але з малим числом членів, яким вдалося заснувати Народний дім у будинку колишнього цукрового складу поміщика. Жолоби (Томашпіль). На першому Всеукраїнському з’їзді “Просвіт до головної ради товариств “Просвіта від Томашполя і Жолобів була обрана Марія Юріївна Луцкевич. Кам’янець-Подільський. На першому Всеукраїнському з’їзді “Просвіт до головної ради товариств “Просвіта від Кам’янця- Подільського був обраний Кость Солуха. Могильне (Гайсинський повіт). Голова ради — Іван Мальований, член ради — Н. Гелета. Нова Ушиця. Голова ради Ушицької повітової “Просвіти — Крівченко. Северинівка (Літинський повіт). Голова ініціативної групи Іван Ковальчук. Байківка, Бар, Бетенівка, Білоусівка, Біляни-Шаргородські, Бірзула ст., Богаків, Брацлав, Бурківці, Велика Мечетня, В. Савустванівка, Вінниця (Микол. проспект, №70), Вінниця “Подільська, Вовковинці, Вороновиця, Гнівань, Голованівськ, Голосків, Городоське, Грузьке (Гайворонський повіт), Животів, Зарудинці, Калинівка, Канатківці (Лучин), Книжківці, Ковалівка, Козлів, Копайгород, Краснопілля, Кричанівка, Кукавка, Куниче, Курашівці, Летичівська, Літин, Лопатин, Лука-Немирівська, Луполове, Лучинець, Мала Кісниця, Могилів-Подільський, Немирів, Олестинці, Оринін, Польямпіль, Привороття, Проскурів, Радівці, Розношинці, Рубань, Савинці, Сальниця, Самчинці, Секретарка (п.в. В. Мечетна), Серби, Сліди, Снітків, Стрільченці (ст. Немирів), Тиврів, Тульчин, Чернівці, Ямпіль. Продовження на стор. 6
“Тільки віра в “Просвіту” дає надію, що рух український побільшає і зміцніє”. Симон Петлюра «Просвіті»–145 · p. 6página original ↗

Continuación de ««Просвіти» соборної України», p. 4

«Просвіти» Соборної України

Закінчення. Початок на стор. 4—5 Харківська губернія Була створена спілка “Просвіт” Слобожанщини. На першому Всеукраїнському з’їзді “Просвіт” від спілки виступив Власенко. Богодухівський повіт Костянтинівка. “Просвіта” заснована у червні 1917 р., 28 членів. Засновник — Савченко, голова — Костенкова. За рік — 12 загальних зборів. Краснокутськ. “Просвіта” заснована у квітні 1917 р., 86 членів. Голова — сільський учитель Зінченко. За рік — 12 загальних зборів. Пархомівка. “Просвіта” заснована у квітні 1917 р., 120 членів. Голова — Г. Мокровцев. За рік — два загальні збори. Шарівка. “Просвіта” заснована у червні 1917 р., 60 членів. Голова — Василь Ємець. За рік — 5 загальних зборів. Богодухівська, Калантаївська, Крисинська, Мурахівська, Полкова-Микитівка, Рублівська, Хрущово-Микитівська. Валківський повіт Валківська, Високопольська, Добропольська (ст. Мерчин Півд. зал.), Коломакська, Люботинська, Нікольсько-Камищоватська, Ново-Камишоватська, Ново-Мерчанська (ст. Мерчин), Олексіївська, Перекопська, Різуненківська (п.о. Коломак), Сніжківська, Старо-Водолажська, Старо-Мерчанська (ст. Мерчин), Шелестівка (п.о. Коломак), Шляхівська (п.о. Сніжковське) Вовчанський повіт Великий Бурлук. “Просвіта” заснована у квітні 1917 р., 80 членів. Засновник — Ів. Сіренко, голова — Л. Бондаренко. Вовчанськ. “Просвіта” заснована у квітні 1917 р., 300 членів. Голова — вчитель Стороженко. За рік — 4 загальні збори. Рубіжанське товариство “Просвіта” з укр. відділом. Бакшеєвська, Біло-Колодізька, Верхнє-Салтівська, Ганопільська, Мартовська, Ново-Бурлуцька, Ново-Олександрівська, Охрімівська Волохівської вол., Петропавлівська, Романівська, Шиповате, Юрченківська. Зміївський повіт Андріївська, Балаклеївська, Бірчанська, Гуляй-Польська, Зміївська, Лозовенська, Таранівська, Чугуївська, Шелудьківська. Ізюмський повіт Бугаївка. “Просвіта” заснована у квітні 1917 р., 178 членів. Голова — М. Скрипниченко. За рік — два загальні збори. Ізюм. “Просвіта” заснована у березні 1917 р., 126 членів. Голова — Талавірк. За рік — 5 загальних зборів. Левківське. “Просвіта” заснована у вересні 1917 р., 8 членів. Засновник — Кудімов, голова — М. Скрипник. За рік — 10 загальних зборів. Славянське. “Просвіта” заснована у квітні 1917 р., 85 членів. Засновник — М. Татарський, голова — М. Микитенко. За рік — 53 загальні збори. Барвінківська. Куп’янський повіт Вільшана, Двурічна, Куп’янська, Куп’янська (ст. Пересічна С.- Дон. залізн.), Кутьківська. Лебединський повіт Аннінська (п.о. Терни), Бишкінська, Буймерська, Лебединська, Мало-Ворожбянська, Мало-Історопська (ст. Боромля Півд. зал., Романовський завод), Рябушківська, Тернівська, Чупахівська. Охтирський повіт Боромлі. “Просвіта” заснована у червні 1917 р., 89 членів. Засновник — Базилевський, голова — Л. Реподель. За рік — три загальні збори. Котельва. “Просвіта” заснована у квітні 1917 р., 250 членів. Голова — агр. Б. С. Лихопій. За рік — 8 загальних зборів. Нижне-Веселівка Кириковської волості. “Просвіта” заснована у квітні 1917 р., 62 члени. Засновник — Ф. Башин, голова — В. Бєлікова. Білківська, Кириківська, Климентівська, Охтирська, Тростянецька, Хухрянська, Янківсько- Річська Кириковської волості. Старобільський повіт Старобільськ. “Просвіта” заснована у червні 1917 р., 75 членів. Голова — вч. гімназії Тихонович. За рік — один загальний збір. Нещеретівка. Сумський повіт 6 жовтня (за новим стилем) 1918 р. відбувся з’їзд “Просвіт” Сумщини. Білопілля. 45 членів. Голова — мировий суддя Г. Чугаїв. За рік — три загальні збори. Нижне-Сироватська, Сумська, Юнаківська. Харківський повіт Гиївка. “Просвіта” заснована у липні 1917 р., 72 члени. Засновник — О. Латишев, голова — П. Дейнеко. За рік — один загальний збір. Мерефа. “Просвіта” заснована у квітні 1917 р., 222 члени. Засновник Дмитро Багалій — М. Лила, голова — Р. М. Ничипоренко. За рік — 7 загальних зборів. Харків (Миколаївська площа). “Просвіта” заснована у червні 1917 р. Голова — проф. Дм. Багалій. За рік — два загальні збори. Будянська, Велико-Данилівська, Вільшана, Григоровська, Двурічний Кут, Деркачівська, Жихорська (п.о. Покотиловка), Золочівська, Козаче-Лопанська, Коротичковка, Немишлянська, Основ’янська, Пересічанська, Південне, Пісочинська (Рижов Півд. зал.), Рокитнянська (Мерефа Півд. зал.), Харківська (телеграф), Харківська півд.-зах. Полтавська губернія Гадяцький повіт Організована спілка “Просвіт”. Гадяч. “Просвіта” заснована у квітні 1917 р., 110 членів. Голова — Ольга Петрівна Косач (Олена Пчілка). За рік — 6 загальних зборів. Капустинці. “Просвіта” заснована у квітні 1917 р., 150 членів. Голова — О. Діаконов. За рік — один загальний збір. Згідно з іншим документом, товариство “Просвіта” тут було засноване 15 травня 1917 р., а вже 26 травня перейменоване в “общество народного дома”. Поділки. “Просвіта” заснована 18 квітня 1917 р., 122 члени. Голова — Т. О. Кісіль. За рік — 4 загальні збори. Є книгозбірня. Рашівка. “Просвіта” заснована у квітні 1917 р., 127 членів. Засновник — Хв. Кобізкий, голова — вчитель Ів. Колдабов. За рік — 10 загальних зборів. Стешевщина, хутір. “Просвіта” заснована у квітні 1917 р., 54 члени. Голова — Г. Апостол. За рік — три загальні збори. Хмільників. “Просвіта” заснована у вересні 1917 р., 50 членів. Голова — П. Кузьменко. За рік — три загальні збори. Бірки, Вейрик, Липова Долина, Мельничанське, Петрівка, Підставки, Розбишівка, Русанівка, Сергієвське, Харківці, Ціпки, Шпишевщина (Гадяч). Зіньківський повіт Мала Павлівка. “Просвіта” заснована 4 липня 1917 р., 52 члени. Голова — І. Ф. Дейко, секретар — учитель І. Г. Кізько. 131 книжка, внесок — 50 коп. Більське, Власівка, Ковалівка, Малі Будища. Золотоніський повіт Золотоніська повітова спілка “Просвіт” складається з 12 сільських і 13-ї Золотоніської міської “Просвіти”. Є рада з 13 членів, по одному з кожної “Просвіти”, а всіма справами керує правління з 5 осіб. Спілка утворена 10 вересня 1917 р. У повіті є ще близько 20 “Просвіт”, але вони до спілки не пристали. Богушкова Слобідка. “Просвіта” заснована у червні 1917 р., 150 членів. Засновник — Ф. Калашник, голова — Г. Романенко. За рік — два загальні збори. Великі Хутори. “Просвіта” заснована у квітні 1917 р., 157 членів. Засновник — вч. О. Пелипенко, голова — М. Рябоненко. За рік — два загальні збори. Жовнине. “Просвіта” заснована у липні 1917 р., 131 член. Засновник — О. М. Немировськ., голова — Л. П. Тарановська. За рік — один загальний збір. Золотоноша. “Просвіта” заснована у червні 1917 р. при видавництві, 220 членів. Голова — М. Злобинців. За рік — 14 загальних зборів. У серпні заснувала газету “Вісти з Просвіти”. Ліпляве. “Просвіта” заснована у липні 1917 р., 172 члени. Засновник — С. Литовченко, голова — К. Діденко. За рік — 20 загальних зборів. Прохорівка. “Просвіта” заснована 26 липня 1917 р., 43 члени. Голова — Махт. Онерир. За рік — чотири загальні збори. Білоусівка, Михайлівка. Кобеляцький повіт Бреусівка. “Просвіта” заснована 1917 р., 108 членів. Голова — К. Н. Бабенко. За рік — три загальні збори. Гаймарівка. “Просвіта” заснована у квітні 1917 р., 50 членів. Голова — вчителька Надія Стефанович. За рік — 4 загальні збори. Кишенька. “Просвіта” заснована у червні 1917 р., 155 членів. Засновник — С. Бондаренко, голова — Е. Соломаха. За рік — 7 загальних зборів. Кобеляки. “Просвіта” заснована у березні 1917 р., 614 членів. Засновник — Гладченко, голова — Сердюк. Маячка. Маяцько-Горянська “Просвіта” заснована 23 травня 1917 р., 45 членів, книгозбірня, читальня. Михайлівка — філія Маячківського т-ва “Просвіта”. Пригарівка (п. в. Козельщина). “Просвіта” заснована у квітні 1917 р., 90 членів. Голова — Ольга Косач студ. А. А. Сокологорський. За рік — 3 загальні збори. Ракунівка — філія Маячківського т-ва “Просвіта”. Юрки (Хорішки). “Просвіта” заснована у квітні 1917 р., 140 членів. Голова — вчитель Іван Цюпа. За рік — 8 загальних зборів. Андріївка, Бескунівка, Бібашківці, Білики, Бутенки, Губарівка, Марківка (Ново-Санжар), Нехвороща, Санжарівка, Сокільська, Харошки, Царичанське, Шендіївка. Костянтинградський повіт Нехвороща. “Просвіта” заснована у квітні 1917 р., 107 членів. Засновник — агроном С. Корчевський, голова — М. Шматко. За рік — три загальні збори. Кичівці, Костянтинград, Мало- Перещепинське, Михайлівка, ст. Селищени, Циглерівка. Кременчуцький повіт Глобино. “Просвіта” заснована у квітні 1917 р., 250 членів. Голова — вчитель С. Миронов. Горби. “Просвіта” заснована у березні 1917 р., 180 членів. Засновник — В. Білик, голова — А. Козик. За рік — 4 загальні збори. Келеберда. “Просвіта” заснована у квітні 1917 р., 152 члени. Засновник — М. Лебідь, голова — А. Андріїв. Олександрівка. “Просвіта” заснована 1917 р., 102 члени. Засновник — студент Костенко, голова — Іван Мнякенький. За рік — два загальні збори. Пироги. “Просвіта” заснована у березні 1917 р., 194 члени. Засновник — вч. Г. Гордієнко, голова — вчитель О. Зеленський. За рік — 10 загальних зборів. Биталове Озеро (Бетяговщина), В. Кринки, Василівка, Градизське Городище, Кармазинівка, Кохнівка, Кременчук, Крива Руда, Манжелія, Манилівка, Недогарки, Омельник, Піски, Піщанські Хутори, Погреби, Потоки, Рублівка, Святилівка, Солониця. Лохвицький повіт Бербенці. “Просвіта” заснована у травні 1917 р., 100 членів. Голова — Ів. Ос. Корбаненко. За рік — 4 загальні збори. Лазірки. “Просвіта” заснована у червні 1917 р., 100 членів. Голова — Мик. Максименко. За рік — 5 загальних зборів. Литвинки, Лохвиці, Пісківське, Сенчансько-Переваєвське. Лубенський повіт Вовчок. “Просвіта” заснована у квітні 1917 р., 182 члени. Засновник — М. Борейко, голова — О. Чужченко. За рік — 4 загальні збори. Березоточа, Лубни, Лука, ст. Лазірки, Тишки, Яблунівка. Миргородський повіт 18 червня 1917 р. створене бюро “Просвіт” Миргородського повіту. На 24 серпня в 25 “Просвітах” гуртувалося 2272 члени, читалень — 14, драматичних гуртків — 9, хорів — 5. На 1 вересня 1917 р. у повіті діяло 37 “Просвіт”. Комишна. “Просвіта” заснована у 1917 р., 145 членів. Голова — О. Вакула. За рік — шість загальних зборів. Устивиця. “Просвіта” заснована у квітні 1917 р., 350 членів. Голова — А. Лутай. Великі Сорочинці, Матишівка, Шишаки, Яреськи. Переяславський повіт Баришполь. “Просвіта” заснована 3 квітня 1917 р., 125 членів. Засновник — студент П. Козловський, голова — Микола Кіриченко. За рік — 7 загальних зборів. Поділяється на три секції: бібліотечно-лекційну, театрально-концертну і дитячу, яка фактично не діє. Спочатку “Просвіта” містилася в приміщенні Вищої Початкової школи, а потім перейшла в найняте помешкання. Упорядкували бібліотеку, зібрали кошти на пам’ятник Т. Г. Шевченку. Вороньків. “Просвіта” заснована у квітні 1917 р., 56 членів. Засновник і голова — студент П. Козловський. За рік — 6 загальних зборів. Дем’янці. “Просвіта” заснована у червні 1917 р., 77 членів. Голова — В. Е. Гордієнко. За рік — три загальні збори. Іванківка — філія Баришпільської “Просвіти”. Малий Крупіль. П. А. Берко. Морозівка. “Просвіта” заснована 1 січня 1918 р., 243 члени. Голова — Іван Євстафіїв Гайовий. Відкрито бібліотеку і читальню, проводилися лекції, спектаклі. 16 січня 1919 р. було 87 членів, головою був Федір Степанович Лисенко, секретарем — Митрофан Йосипович Лопата. Пристроми. “Просвіта” заснована у червні 1917 р., 54 члени. Голова — П. Гр. Свириденко. За рік — один загальний збір. Семенівка. “Просвіта” заснована у квітні 1917 р., 113 членів. Засновник — Ів. Кісіль, голова — Корній Кісіль. За рік — один загальний збір. Скопці. “Просвіта” заснована у травні 1917 р., 80 членів. Засновник — Г. Мироненко, голова — Клименко. Баришовське, Березанське, Войнинське, Денисовка, Козловка, Маріновське, П. Вергунівка, П. Янінковське, Переяслав, Помокельське, Старовське, Хоціковське. Пирятинський повіт Харьківці. “Просвіта” заснована у 1917 р., 180 членів. Голова — М. Ів. Сенгило. За рік — 4 загальні збори. Яготин. Голова — І. П. Ходолій. Бирловка, Пирятин. Полтавський повіт Павленки (Полтава). “Просвіта” заснована у 23 квітня 1917 р., на 1 липня — 106 членів. Голова — директор школи А. Романіка. За рік — 3 загальні збори. “Просвіта” користується помешканням в церковному будинку на Павленківській площі №13. Просвітянський хор організовано заходом члена товариства Г. П. Коропова за допомогою П. С. Пащенка.
«Просвіті»–145 “На початку 1919 року в Україні діяли понад 1132 “Просвіти”. 7 · p. 7página original ↗

Continuación de una página anterior — fragmento de página

Піщане. “Просвіта” заснована у квітні 1917 р., 149 членів. Голова — Мик. Лихварь. За рік — 5 загальних зборів. Полтава. На першому Всеукраїнському з’їзді “Просвіт” від цього товариства виступив і був обраний до президії Гр. Коваленко, а до головної ради товариств “Просвіта” обрали Федора Івановича Кайківського. Диканька, Первозванівка, Решетилівка, Старо-Санжарівка. Прилуцький повіт Вейсбахівка. “Просвіта” заснована у квітні 1917 р., 91 член. Голова — Т. Могика. За рік — три загальні збори. Ладан. “Просвіта” заснована у травні 1917 р., 70 членів. Голова — М. Шалеро. За рік — три загальні збори. Переволочне. “Просвіта” заснована у червні 1917 р., 120 членів. Засновник — Г. Ревуць, голова — Ів. Подольський. За рік — 5 загальних зборів. Прилуки. “Просвіта” заснована 13 березня 1917 р., 200 членів, народний дім, при ньому — народна читальня. Голова — Володимир Кісловський. Комісії: народного дому, позашкільної освіти, книжна, видавнича, театральна. Рудівка. “Просвіта” заснована у квітні 1917 р., 111 членів. Голова — вчителька Ол. Новицька. За рік — два загальні збори. Сокиринці. “Просвіта” заснована 16 липня 1917 р., 76 членів. Голова і секретар ради — П. Майстренко. Срібне. “Просвіта” заснована у квітні 1917 р., 220 членів. Засновник П. Щербина, голова — С. Мельник. За рік — 4 загальні збори. Олексинці, Охіньки, Савинці, Турівка. Роменський повіт Відбувся Роменський повітовий з’їзд “Просвіт”. На першому Всеукраїнському з’їзді “Просвіт” від нього виступив Д. Зацаринський. Ведмеже. “Просвіта” заснована 1917 р., 168 членів. Засновник — Ів. Г. Бойко, голова — Іл. Тимошенко. За рік — 5 загальних зборів. Вовківці. “Просвіта” заснована у квітні 1917 р., 81 член. Засновник — Ів. Зацаринний, голова — вч. Г. Салій. За рік — 6 загальних зборів. Овлаші. 77 членів. Засновник — С. Циганенко, голова — Юр. Світлиників. Ромни. “Просвіта” заснована у березні 1917 р., 300 членів. Голова — М. Івченко. За рік — три загальні збори. Перекописька, Плавинище, Томашівка. Хорольський повіт Спілка просвітніх товариств Хорольського повіту створена на з’їзді, скликаному з ініціативи Хорольської “Просвіти” 20 серпня 1917 р., за участю 8 товариств. 17 вересня — другий з’їзд. Білоцерківка. “Просвіта” заснована у квітні 1917 р., 100 членів. Голова — вчителька Самсонова. За рік — 5 загальних зборів. Має книгозбірню і читальню. Веселий Наділ. “Просвіта” заснована 9 травня 1917 р., 40 членів у 1917 р., 50 членів у 1918-му. Голова — столяр С. Мирський. За рік — 7 загальних зборів. Горошине. “Просвіта” заснована у квітні 1917 р. Голова — Ол. Тр. Борис. За рік — 63 загальні збори. Криворудське. Є драматичний гурток і дитячий драмгурток. Оболонь. “Просвіта” заснована у серпні 1917 р., 154 члени. Остап’є. “Просвіта” заснована першою в повіті (1917 р.). Панівка. “Просвіта” заснована 28 травня 1917 р., 36 членів у 1917 р., 40 членів у 1918-му. Засновник — Ів. Гомон, голова — Ф. Вакуленко. Книгозбірня, 250 книг. Рокита. “Просвіта” заснована у вересні 1917 р., 46 членів. Засновник — Я. Капустянський, голова — Н. Винниченко. За рік — 5 загальних зборів. Семенівка. Товариство “Просвіта” засноване в пам’ять Леоніда Глібова 29 грудня 1918 р. Голова — Іван Капустлиський. Софинське. “Просвіта” заснована у квітні 1917 р., 70 членів у 1917 р., 41 член у 1918-му. Засновник — Н. Щук, голова — Г. Шевельов. За рік — два загальні збори. У селі з 1905 року діяла читальня, 230 книг. Хільковка. “Просвіта” заснована у листопаді 1917 р., 96 членів. Голова — Лідія Грицакова. За рік — одні загальні збори. Хорол. Товариство “Просвіта” пам’яти Т. Г. Шевченка. Богданівка, Бутівці, Н.-Іванівське, Подолянське, Радивонівка, Роплянське. Волинська губернія Житомир. Товариство “Волинська “Просвіта” після заборони знову розпочало працю 7 березня 1917 р., понад 400 членів. Голова — Іван Смирнов. Секції: книгарська, артистична, агітаційна, лекційна, шкільна. Мешкає тимчасово в будинку губернського правління по вул. Великій Бердичівській, 10; поштова адреса — Житомир, поштова скринька 83. Бердичів, Городок, Ківерці, Коростень, Кременець, Народичі, Новоград-Волинський, Острог, Раковщина, Сарни, Старокостянтинів, Чуднів, Янушів. Катеринославська губернія Бахмутський повіт Вознесенський Рудник. На першому Всеукраїнському з’їзді “Просвіт” від цього товариства виступив В. Сніжко. Андрієвка, Байракський Рудник, Бахмут, Верхнє-Донецький содовий завод, Горлівка, Єнакієве, Луполянка, Петрівка №1, Попасна, Радник (Бахмутська Сіль), Ртутний Рудник, ст. Микитівка, Юзівка. Верхнє-Дніпровський повіт Комісарівка. Філія Катеринославської “Просвіти” заснована 31 березня 1917 р., 45 членів. Перший загальний збір, на якому обрано раду і ревізійну комісію, відбувся 16 квітня 1917 р. Невеличка бібліотека, провели два концерти місцевого кобзаря Кучеренка. П. Галченко. Кривий Ріг. Голова — Є. Статіва. Верхнє-Дніпровськ, Ганнівка, Деріївка, Дніпровські Кам’янці, Дубова Балка, Куцеволівка, Михайлівка, Саксагань, Успенка, Шмакова Копальня. Катеринославський повіт Дієвка. На першому Всеукраїнському з’їзді “Просвіт” від імені цього товариства виступив Іван Рибченко. Катеринослав (Поліщ. в. 59). На першому Всеукраїнському з’їзді “Просвіт” до головної ради товариств “Просвіта” від Катеринослава був обраний Пилип Щукин. Августинівка, Анан’єво, Вознесенський Рудник, Запорожська Кам’янка, Кинь Грусть, Лиманське, Микитівка, Нікополь, Новий Кодак, Перещепина, Ремесл. Сагайдачний, Романкове, Старий Кодак, Сурсько-Михайлівка. Маріупольський повіт Карлівка, Маріуполь, Покровка, Сартана. Новомосковський повіт Гупалівка, Дмухайлівка, Знам’янка, Кам’янка, Катеринославська пов., Мануйлівка, Миколаївка, Новомосковськ, Одинківка, Перещепина, Петрикієвка, Підгородня, Шульгівка. Олександрівський повіт Царекостянтинівка. 47 членів. Голова — Яків Божко, заступник голови — Прокоп Палій, писар — Настя Даниленко, скарбник — Іван Голота. В. Буєраки, Варварівка, Вид. Кам’янці, Воскресінка, Григорівка (Кривий Ріг), Гуляйполе, Кінські Роздори, Краснопіллє, Олександрівськ, Покровське, Хведорівка. Павлоградський повіт Близнюки, Богуслав, Булахівка, В’язівка, Васильківка, Дмитрівка, Добровілля, Домаха, Кохівка, Краснопавлівка, Криштопівка, Лозова, Лозова Павлівська, Мар’ївка, Марієнталь, Межиріч, Миколаївка, Мирнівка, Ново- Павлівка, Олександрівка, Орипки, Павлоград, Панютине, Первозванівка, Петро-Павлівка, Рудаївка, Славгород, ст. Черноглазівка, Фоздари, Хароше, Царедарівка, Юр’ївка. Слав’яносербський повіт У повіті 9 “Просвіт”. Варваропольє. Голова — М. Черненко. Луганськ. “Просвіта” заснована 16 квітня 1917 р. Секції: артистично-музична, лекційна, бібліотечна, агітаційна. Проводить вистави, є книгозбірня, курси, агітаційна школа. На першому Всеукраїнському з’їзді “Просвіт” від Луганської “Просвіти”виступив Вовченко. Іванівка, Кадіївка, Лозова-Павлівка, Миколаївці (Кадіївка), Олексієвка. Херсонська губернія Єлисаветградський повіт Воєводське, Вознесенське, Володимирівка, Воронівка, Грузське, Добровеличковка, Іванівка, Кальниболото, Компанієвка, Липняжка, Лиса Гора, Ново-Лутківка, Пісчаний Брод, Семенівка, Хмілів. Одеський повіт Одеса (Троїцька, 54). На першому Всеукраїнському з’їзді “Просвіт” від одеської військової ради і “Просвіти” виступив Д. Луценко. Березівка, Маякове, Новий Севастопіль. Олександрійський повіт Олександрія. На першому Всеукраїнському з’їзді “Просвіт” до головної ради товариств “Просвіта” від Олександрії було обрано Петра Залевського. Гурівка, Диківка, Дмитрівка, Єлизаветградка, Інгульськ, Корсунівка, Косівка, Куколівка, Ново-Андріївка, Онуфріївка, Плотниківка, Софіївка, ст. Долинська, Цибулів. Херсонський повіт Батурино, Бердноватий (пос.), Восупаки, Кам’янка, Миколаїв (Московська, 8), Новий Буг, Херсон (Ришельє в.), Широке. Чернігівська губернія Великий Крупіль. Голова — М. Бабка. Городня. Крупенік. Берестовець, Бинки (ст. Алтиновка), Борзна, Британи, Весела Семенівка, Волинка, Вороньки, Гайворон, Дарниця, Дептівка, Дмитрівка, Добратов, Долинське, Змітнів, Клинці, Комарівка, Конотоп, Мало-Самбір, Новгород-Сіверський, Новомлинськ, Оглав, Олешня, Остер, Перелюб, Підлипне, Плиски (станція), Попівка, Світильня, Седнів, Семенівка, Середина Буда, Соснівка, Ченчики, Чернігів, Шаповалівка, Шостка. Козелецький повіт Бобровиця, Кобижча, Козелець, Лихолітки, Нова Басань, Чемер, Шаповалівка, Ярославка. Ніжинський повіт Вербівська “Просвіта” у м. Носівка. Голова — Касян (1918 р.). Ніжин (Козача в., 3). “Просвіта” заснована ще до революції переважно учнями Ніжинської однокласної гімназії, 350 членів. Міститься у волості. Має 2000 книжок і 1650 читачів. На першому Всеукраїнському з’їзді “Просвіт” до головної ради товариств “Просвіта” від Ніжина був обраний Л. Івануха. Вейсбахівка, Вересоч, Верклієвка, Воротаївка, Дрімайлівка, Дроздівка, Липів Ріг, Монастирище, Носівка, Орлівка, Почекиної х. (с. Безугловка), Селище, Терешківка, Хвилівка. Таврійська губернія Євпаторія, Керч, Мелітополь, Олешки, Севастопіль, Сімферопіль, Феодосія, Чалбаси, Ялта. Бердянський повіт Українських органів у повіті, окрім “Просвіт” немає, але й вони виявляють мало активності через брак свідомих громадян. Бердянськ. Перший голова “Просвіти” повітовий шкільний комісар Ю. Тищенко. З ініціативи Тищенка земство постановило відкрити місячні курси для вчителів. У комісію по організації курсів увійшли 4 особи від “Просвіти”, зокрема, Олійник і Курочкин. Мову викладав нинішній голова “Просвіти” В. Олійник, учитель гімназії. Рада “Просвіти” дбала про відкриття школи у м. Бердянську. Активіст — Юхим Гавриленко. Поштова адреса: м. Бердянськ, Лазаревська вул., б. Лютеранської школи. Ново-Троїцьке Софіївської волості — філія Бердянської “Просвіти”. Оріхів — філія Бердянської “Просвіти”. Петро-Павлівка (культурно-просвітнє товариство “Зіронька”). Андріївка, Вел. Токмак, Попівка, Преслав, Чернигівка. Кубань Катеринівська станиця. “Просвіта” заснована 21 травня 1917 р., 131 член. Засновники: Михайло Василенко, Дмитро Шаманський, Борис Неврлі, Теодор Кацко, Марко Косуля. Голова — Д. Шаманський, писар — Борис Неврлі. Членський внесок — 1 р. Катеринодар. На першому Всеукраїнському з’їзді “Просвіт” до головної ради товариств “Просвіта” від Катеринодара був обраний Іван Семенович Бродовський. Аршавір, Ахтирська станиця, Новомінська станиця, Пашківська станиця, Пластунівська станиця, Старокорсунська станиця, Старолешківська станиця, Успенка, Царсько-Дарськ. Курська губернія Коров’яківка, Рильський повіт. “Просвіта” заснована 2 червня 1917 р., 98 членів, книгозбірня-читальня. Рильськ. 150 членів. На першому Всеукраїнському з’їзді “Просвіт” від цього товариства виступив Андрій Попов. Білгород (залізнична школа), Глушківка, Миропольське, Томарівка. Воронізька губернія Вороніж. З проханням про заснування “Просвіти” звернулися 30 березня 1917 р. Колобілківське Острогозького повіту (ст. Євдаково), Острогозьк (вул. Тев’яшовська, 29), Пухов’яжське Острогозького повіту, Уразів. Тульська губернія Судаківський чугунноплавильний завод. “Просвіта” заснована 2 серпня 1917 р. Чорномор’є Грачовка хутір Троїцької волості Ставропольської губернії. “Просвіта” заснована 1 жовтня 1917 р. Геленджик. Кавказ Абазинсько-Ізмайлівська, Єлизаветполь, Кутаїс, Нижне-Миколаївка, Сочі. Сибір На першому Всеукраїнському з’їзді “Просвіт” від 59-го Сибірського стрілецького полку виступив Янчук. Владивосток, Нікольсько-Уссурійськ, Томськ, Харбін. Донщина На першому Всеукраїнському з’їзді “Просвіт” до головної ради товариств “Просвіта” від Донщини був обраний Хведір Волошенко з Олексієво-Леоново. Іловайське, Ростов (вул. Ярмоловина, 74), Синяківський гірничий район, Чистяково, Чупковський рудник. Бессарабія Кишинів. На першому Всеукраїнському з’їзді “Просвіт” до головної ради товариств “Просвіта” від Кишинева був обраний Шевченко. Кілія. Білорусь Берестейщина. Лупинецький повіт. На першому Всеукраїнському з’їзді “Просвіт” до головної ради товариств “Просвіта” від Лупинецького повіту був обраний Іван Євдокимович Приходько. Мозир. Кривицький-Стротонович просив відкрити у місті українське товариство “Просвіта”. Товариство засноване 28 квітня 1918 р. Голова — Микола Миколайович Босенко. Фінляндія Гельсінгфорс. Українське товариство “Просвіта” засноване 31 серпня 1917 р., 133 члени. Товариство відкрило читальню, книгозбірню, заснувало агітаційно-просвітні курси. Мали відкритися філії на пароплавах і у місцевих військових частинах. 1919 року діяло 89 філій “Просвіти” на Галичині. Їхній перелік наведено в книжці “Просвіта”: історія та сучасність” (К., 1998, с. 40—43). Також Київська “Просвіта” листувалася з “Просвітою” м. Кошице. Загалом “Просвіт” в українських губерніях — 1088, разом у списку — 1132. Підготував Євген БУКЕТ за матеріалами ДАКО
Поетичний автограф · “І готова всіх поіменно многотрудна назвать душа”. · p. 8página original ↗

Володимир БАЗИЛЕВСЬКИЙ Різнотрав’я

Фото Володимира Коскіна * * * Країно чорних брів… М. Вінграновський Країно сліз, під скрип твоїх коліс я починався в множині жалобній. Скрипів натужно твій селянський віз, що запада чи вже запав за обрій. Заковтує тебе ненатла даль, затримати твій віз безсилий розум. Скрипить моя солом’яна печаль і все біжить, біжить услід за возом. 25.12.13 * * * Не бажаючи жити во злі, брав на крила%рамена тяж земну, щоб росла на землі ліпота поіменна. Та допоки він в небі літав і здіймався все вище, внук цінноти його проміняв на комп’ютерне грище. І заплакав літаючий дід, не пробачив нащадку. І погребний замовив обід по утраченім спадку. 08.12.13 * * * В занепаді ловитва вітрів з принуки біса. Нещадна пам’ять%бритва примножує порізи. Порізи кровоточать і заживать не хочуть. Солярня сипле сіллю — печуть до божевілля! А все тому, що літо обклалося дощами. І мертві з того світу не все живим прощають. 08.12.13 * * * Змінивши напрям руху і кермо, можливо, край позбудеться облуди, ось тільки ми до того помремо. Пробач, нащадку, але ж нас не буде! Прапороносець випростає стяг, свобода затрубить у мідні труби. І, привітавши європейський шлях, возрадуються дружно наші трупи. 08.12.13 * * * Підтвердження, що ти вже патріарх: не піддається зорові Плутарх. Гамує розум спрагу безконтрольну зануритись в “Трістана та Ізольду”. Ще шарпа однойменний персонаж із “Фауста”, як вищий пілотаж глибоких думань і спромоги духу, але ж це він запродав чорту душу і юну Гретхен з глупства й слабовілля занапастив, довів до божевілля. Та й то сказати: мудрість патріарша ще молода, печаль від неї старша. В нічній палаті теж звихнулась наче, все слухає, як бідна Гретхен плаче. 07.12.13 * * * Між там і тут — лише прозоре скло, там — парк, там воля, там розмите тло небесних ситців, осені палітра, там нахил крон — то й знак про напрям вітру. Тут — крапельниці й марне намагання пірнути в сон, в небіль, у нестраждання. Перебіг тіней на хвилястій шторі, каталки деренчання в коридорі, і медсестри зізнання неохоче, що знову хтось помер цієї ночі. 06.12.13 * * * Тяжкохворим недосяжний рай за балконом, де пташиний грай, шум дерев, протяжний гул і сміх. Шепче тяжкохворий: не вмирай, а якщо вмираєш, то вмирай так, щоб смерть від злості збилась з ніг. Он яка весела яснота в риб’ячому трепеті листви! Ось яка стерильна чистота в смерті. І вмираючи, живи! 07.12.13 * * * Дружній жест — не останнє діло, співчуття — не порожній звук. Пам’ятає калічне тіло хто твій недруг і хто твій друг. Друг підставив йому рамено, недруг діяв на відкоша. І готова всіх поіменно многотрудна назвать душа. 13.12.13 * * * Мандрівних днів строката мішанина, епох свідоцтва, ночі вороні. Я прокидавсь під соло муедзина в азійській загадковій стороні. З полону сну виборсувались ясла долини з вмістом стрижених садів. І здоба тиші плавилась, як масло, під той закличний монотонний спів. Слонов’я гір оздоблювались сяйвом, на бивнях скель розпатлавши дими. Світ прокидавсь, я ж почувався зайвим, як цвіт кульбаби посеред зими. Дарма, що тиша плавилась і крига, яку сюди я з Києва привіз. Край екзотичний розгортавсь, мов книга, та не відкривсь чужинцю мовний ліс. 28.03.13 * * * Десь там Рим і тосканське вино, десь там Тібр і зелена Арно, крутоплечі її водоспади… Ах, чому повторить не дано те панно, те летюче кіно, колонади, абсиди, аркади. Буде в іншому напрямку крок, а можливо, й надземний виток, не повториться дійство уроче. Венеційського сонця жовток, флорентійського кисню ковток, зазивний холодок Санта%Кроче1. 14.12.13 __________________ 1 Готична базиліка XIII—XV ст. у Флоренції, усипальня Мікеланджело, Галілея, Макіавеллі та ін. видатних діячів епохи Відродження. * * * Венеціанський гондольєре, смішко з сережкою у вусі, веслуєш ти з якої ери в крислатім чорнім капелюсі й ошатнім чорному убранні із прибамбасами на шиї? Твій монолог — тріумф гортані в тіснині, каменем зашитій. Вода в каналі майже чорна, гондола чорна і кирпата. Що означа твій колір чортів? — дозволь у тебе запитати. Мені бракує розуміння чом сміх твій в одязі скорботи… Та він зникає, як видіння, вже за найближчим поворотом. 22.12.13 * * * Упродовж п’ятнадцяти століть крали мідь з утроби Колізея. Він же і окрадений стоїть, переймає величчю своєю. Повзає туристська мурашва, мов сліпа, довкруж його овалу. Визира нетоптана трава з решета стіни, з її провалу. Осторонь, як гладіатор, мак колиха червоним оксамитом. Мовби подає сигнальний знак: зупинись! Тут кров пролито. 14.12.ІЗ * * * Соснового праліса рать міднолиця за лічені дні до ноги полягла. На зрізах кори запеклася живиця, урозкид впокоїлись голі тіла. В тумани окраїни пруть лісовози, везуть убієнних в неближні краї. І дух%лісовик із%під хвої крізь сльози зорить на спустошені гори свої. Сушняк потривожений гримне, як постріл, налякана білка притулку шука. І втягує помпа — оголений простір, грядущими бідами душу ляка. 22.12.13 Коктебель Терпкий цей хміль з волошинської чаші, він зводить з глузду — кіммерійський хміль. Ледачі хмари, як чумацькі мажі, повзуть, на мажах кіммерійська сіль. В димах ландшафт, гігантську цмулить люльку, попихкуючи, грубий Карадаг. А з%під його підошви гул і булькіт, печерних вод невмовкний самотяг. Стихійна сила волею випадку вгорі наосліп вирізьбила твір: наскельний абрис вольниці нащадка, який звеличив край долин і гір. В світи вгрузав, серед чужих озвалась козацька міць, упертість родова. Душа на Січ неясно поривалась, та в родові не втілилась слова. 11.12.13 Волошин на Коктебельській набережній Він трохи Зевс, і він же перебендя, Сократ кирпатий, лірник і жебрак. Кобзар з ціпком, який степами швендя, Едіп видющий чи й мандрівний дяк. Та нині він подоба Посейдона, що вийшов з моря й спогляда житло,
Поетичний автограф · “Та з тих пір лукавити не сміє смертним потом кроплене перо”. · p. 9página original ↗

Continuación de una página anterior — fragmento de página

яке він спорудив во врем’я оно, коли земне давалось ремесло. Пригадуючи втрачене уміння, в зеленці флори, зрослій у воді, вдивляється до головокружіння у власний дім, морський лишивши дім. 12.12.13 Гельдерлін Не вболівай за людство й перемін не жди, як ждав нещасний Гельдерлін. Інакше теж звихнешся, як і він, меланхолійний Фрідріх Гельдерлін. Він з вежки, затаївшись у кутку, крізь шиби споглядав Неккар%ріку. На клавікордах грав і в напівсні меланхолійні видихав пісні. З неметеної башточки до людства спускався, гнаний бісом словоблудства. Брудним мізинцем порпаючись в роті, тряс гривою: це я, Буонаротті. Дражнили його злісні хлопчаки, зі свистом гнали до Неккар%ріки. Він огризався, клянучи Содому паскудство й злобу, і вертав додому. Дивився знову на ріку Неккар, занурювавсь у видива, в кошмар. І в мороці непам’яті шукав ключ до тріумфу уселюдських прав. 23—24.12.13 * * * Ймовірно, цей край — володіння Протея, все в плині, одмінах, все марево й гра. Сто див у Протея! Та мовлю про те я, як барви міняє тутешня гора. Рожева, пісочна, блакитна, зелена — бентежить уяву і зір зупиня. Якийсь оператор сто кадрів для мене охоче прокручує протягом дня. То біла, то чорна, то кремова й синя, як море, що ноги її омива. Протей тут господар? А де ж господиня? І що означають усі ці дива? Під вечір гора золотистим розквітне, а потім в нічну летаргію впаде. І важко повірити: то лише світла забави невинні, вистава на день. Тим паче, що є в тім одна заковика: щось діється схоже й зі мною щодня. Я теж різнобарвний, я теж многоликий, і граюся словом, що колір міня. 13.12.13 * * * Встал, и звериная зевота напомнила твой образ, скиф. О. Мандельштам Юдофіли, юдофоби, скіфу нині не до вас. В час останньої випроби в скіфа свій іконостас. Щоб не випало в дорозі шугонуть в прадавній світ, зачинать дітей на возі, — ліпше взяти грецький слід. Доки скіф із греком в парі, доки скіфський сприт в ударі, сагайдак і лук із ним, не страшний новітній Дарій і ненатлий третій Рим. Інша річ — зарозумілий іудей, що як Протей. Та душа мудріша тіла, є в запасі й мовні стріли — скіфський захист від смертей. 01.03.13 * * * У синіх снігах надвечір’я ішов сам%один навпрошки. Не сяяли пишні сузір’я, а тільки самотні зірки. І так загадково моргали в легкій заволоці хмарин, немов посилали сигнали йому з галактичних долин. Душа озивалась стражденна з низин на оті позивні. І Точку Омеги Шардена шукала в ясній глибині. Божественній волі підзвітна, вона напросилась сама у Лоно Незгасного Світла, де скверни людської нема. Летіла стрімка, мов комета, углиб, в паралельні світи. Лишивши старого поета глухими снігами брести. Бреде він і сни його рвуться, не може збагнути ніяк: здається, чи справді гризуться на звалищі пси за маслак. 29.06.13 * * * Надчутливий слух на фальшування, і його ревнителем не є. Персональний досвід умирання довіряє слуху й повстає.. Пам’ятає: в закуті палати у судомах корчилася плоть, коли владно клятву не брехати повелів озвучити Господь. Чи була то психотерапія сил добра, а чи й саме добро, та з тих пір лукавити не сміє смертним потом кроплене перо. 05.12.13 * * * Поезія — пташине ремесло, готовність до польоту й солоспіву її передумова, за житло їй вись, а все, що нижче — тло, подразники і хмиз для розігріву. Поезія — лукаве ремесло, співа й любов, якої не було, і звалось би те — вигадка звичайна, якби не щось в ній визивне, як скло напівпрозоре, і те — щось — є тайна. 08.12.13 Принагідно Когда б вы знали, из какого сора Растут стихи… А. Ахматова Резонно запитати: а навіщо знання, яке у прозу заганя? Поезія ілюзіоном вічна, вона лише ошуканим рідня. 08.12.13 * * * Вичерпав строк свій, але прозрів дивне в звичайному: непоясниме зчеплення слів з вишньою тайною. Ледве продерся крізь ліс перепон, випроставсь вірою. — Не розлучавсь недарма Аполлон з луком і лірою. Сріберна ліра, стріла непроста, в золото вдягнута. Вбито Піфона, але мета напівдосягнута. Ліра озвучить — жити пора в парі з ціннотою. Лучник підтвердить єдність добра з вишньою нотою. 27.06.13 * * * Зірвусь в ліричний чад, то ви мене не правте. За мною інший часі в інших строях правда. Нема їй перепон, така ж уперта досі. Суворий в ліри тон? На те й суворий досвід. Сам править житіє: реальність і легенду. Він джинси визнає, але не з секондхенду. 07.07.13 * * * Аонідо, де твій погук орлій, що обранців переймає дрожем? Серце рветься із тіснини горла, а себе ословити не може. Прагне воно опір побороти, але марні намагання, наче опинилось перед поворотом, де слова не мають жодних значень. Знаю: ти вибаглива й примхлива, та коли вже серце гупа в горлі, поможи, яви подобу дива, має ж воно дар згадати горній! 09.12.13 Епітафія Він був поет. Його заслуга — дав мислі вись. Шмагав облуду. Роздав, що мав. Лишилась туга за тим, чого нема й не буде. 02.08.13 Одинокість В одинокому світі не дай ошукатися оку, одинокі дерева і трави, хоч нишкнуть в гурті. Одинока дорога, сумирна ріка одинока, камінь теж одинокий, укляк в одинокості. Одинока людина, про те їй сигналить підкірка, одинокі тварина і птаха, гора й бугорець. Небо криком кричить одинокістю кожної зірки, одинокий Творець. 17.12.1З По твердій воді Прийшла висока вода — і затопила все. Прибутна темна вода — і затопила всіх. Лишилися на воді тільки світлі й тверді. Незрушна під ними вода, тверда вода. Шляхетна їхня хода, хода тверда. * * * О музико, сестро печалі, неясної туги за тим, що плаче в принишклому залі роздягнутим звуком тремким. Ти в змові із ангелом Божим, ти й темного зводиш з ума. Та як же ти іншим поможеш, коли безпорадна сама? * * * Вже інші буяють квіти, а ті, що буяли досі, втрачають ознаки літа, до відчаю безголосі. А як різнолико грало їх плем’я! Взялось іржею. Як те, що в душі буяло, а нині вже за межею зусиль, де безсилі ліки… Задумане й безголосе, втрачає ознаки літа, впадає в дочасну осінь. * * * От і втратила черешня золотий свій пеньюар. Стала мовби нетутешня, нетутешня, несправдешня, не утіха, а тягар. Скільки золота пропало, до грудей землі припало, опинилось в пащах ям. Мов здалося на поталу сил руйнівних і ґрунтам. Та вітрам оскаженілим, та дощам зарозумілим, та снігам з північних стуж. Та більмастим, тонкотілим дзеркалам німих калюж. І лишились від черешні тільки роги, стріли, клешні, рогачі для горобців. Налетить хрипка сорока і метне в мій бік знаскоку кулеметний солоспів. * * * А в тім, що ми живі ще, заслуга іменна. Хоч Сірін — птаха віща ще й іншу правду зна. — “Трима тебе напруга й зухвальство ремесла. Читальника і друга поблажлива хвала. Живи! Вирощуй слово, спокуси уникай. Інакше загадково помреш, як Талалай”. 31.07.13 13.12.13 08.07.13 17—18.12.13 08.02.13
Пам’ять · “Передусім він був незрадливим сином Великого Лугу”. · p. 10página original ↗

Continuación de una página anterior — fragmento de página

уривки з листа колишнього місцевого, а пізніше київського партноменклатурника, котрий дивувався стійкості запорізьких за% хисників і Хортиці, й історії козацтва, й “Собору” Олеся Гончара: “…Признаюсь, у меня остался очень неприятный осадок от нашого обмена мнениями по поводу “Со% бора”… “Собор” — в принципе лишь мел% кий, незначительный эпизод в той боль% шой и острой идейной борьбе, которая ве% дется сейчас… и здесь не может быть места какой бы то ни было неопределенности, безразличия в недооценке того вреда, ко% торый наносят содержащиеся в романе га% дости и клеветнические, злопыхательские обобщения… Тут вина ложится на Вас. И все мы, кто Вас хорошо знает, — мы этого Вам простить не можем. С комприветом Г. Крючков. 9/V 1968 г.” Так, недруги не прощали нічого ні Вік% тору Антоновичу, ні його однодумцям (зга% даний вище М. Киценко передчасно пі% шов із життя після чергового інфаркту). В. Чабаненко прожив свої дні в атмосфері постійного тотального тиску опонентів% українофобів, про що говорив у багатьох поезіях. Та, либонь, особливе місце у творчому доробку В. А. Чабаненка належить його іс( торико(топонімічному словникові “Великий Луг Запорозький” (1999) та науково(попу( лярній “Українській Атлантиді” (2006). Особливо через те, що ними автор віддав щедру синівську данину нижньодніпров( ським плавням, знищеним у 1954—1957 роках, на місці яких нині вирують хвилі Ка( ховського моря. Ця українська національна трагедія сталася на очах у юного Віктора Чабаненка, про що він розповів із власти( вою йому ретельністю науковця, по( лум’яністю публіциста, сердечністю поета. За свій безперервний громадянський неспокій, за свої високі труди дійсний член Академії наук вищої школи України В. А. Ча( баненко удостоєний премій ім. Д. Явор( ницького, ім. П. Чубинського, ім. Я. Но( вицького, звання заслуженого діяча науки і техніки України, ордена “За заслуги” ІІІ сту( пеня. Світла і глибока пам’ять про Віктора Ан( тоновича Чабаненка — надзвичайно поряд( ну, доброзичливу і працелюбну людину, незламного українського патріота — назав( жди лишиться в серцях його рідних і близь( ких, вдячних колег, учнів, друзів, усіх, хто знав його, цінував, любив і поважав. Олександр Абліцов, Микола Білокопи# тов, Петро Білоусенко, Микола Лебе# динець, Роман Лубківський, Дмитро Павличко, Оксана Проценко, Петро Ребро, Анатолій Сердюк, Ольга Стадні# ченко, Костянтин Сушко, Федір Турчен# ко, Віталій Шевченко, Тарас Шевченко, Пилип Юрик
Пам’ять · “Передусім він був незрадливим сином Великого Лугу”. · p. 10página original ↗

«Сум стоїть над Дніпром…»

9 лютого після тяжкої хвороби помер перший голова Запорізького обласного об’єднання Всеукраїнського товариства “Просвіта” імені Т. Шевченка і Конгресу Української Інтелігенції В. А. Чабаненко (12.09.1937—9.02.2014). Віталій АБЛІЦОВ, Київ Це неминуче: для кожного настає день, коли вперше скажуть: “Він був…” Віктор Антонович Чабаненко був виз% начним науковцем, педагогом, письмен% ником, громадським діячем. Доктор філо% логічних наук, професор, дійсний член Академії наук вищої школи України, автор понад 500 наукових праць (монографій, словників, статей), збірок поезій і перекла% дів, зокрема, “Собор душі моєї”, “У вічно% му двобої”, “Суголосся” та “Оратанія”, ла% уреат премій імені Д. Яворницького, П. Чу% бинського, Я. Новицького, нагороджений медаллю “Будівничий України”. Але передусім він був незрадливим си% ном Великого Лугу — Української Атлан% тиди (так назвав своє багаторічне фунда% ментальне дослідження, присвячене зни% щеному провідниками минулого тоталі% тарного режиму заради примарного “ко% муністичного майбутнього” багатющої природної оази в центрі України). Олесь Гончар — порадник і однодумець Віктора Чабаненка, різко засудив у романі “Со% бор” рішення створити Каховське море, під яким сьогодні похоронено тисячі гек% тарів родючих чорноземів і лук%сіножатей (площа Каховського моря — 2155 км2 те% риторій Запорізької, Дніпропетровської та Херсонської областей), 5 історичних Запо% розьких Січей, скіфські могили, близько 10 тисяч сільських садиб, 3 тисячі сіль% ськогосподарських об’єктів, лісових маси% вів на 150 тисяч гектарів: “…думали море збудують, а збудували болото!”. Віктор Чабаненко одним із перших глибоко осмислив трагічні наслідки вар% варського вигублення Великого Лугу пере% дусім для духовності нашого народу. Він подарував батьківщині унікальну енцик% лопедію — “Українська Атлантида”, де увічнені назви всіх сіл Великого Лугу, рі% чок, лиманів, імена істориків%дослідників дніпровського краю… “З настанням осені 1955 року велико% лузька долина почала затоплюватися. За% топлення відбувалося поступово, і вже че% рез рік вода піднялася аж до високих гряд у Кушугумських плавнях. Я тоді був студен% том 3%го курсу Запорізького педінституту… Мене страшенно вразила картина, яка від% кривалася на заході: майже по всій долині вирувала%бурунилася каламутна вода, в ній плавали колоди й купи хмизу; на незатоп% лених грядах горіли сухі трави, а в похму% рому небі бентежно поривалися то в один бік, то в інший зграї перелітного і місцево% го птаства. Рвучкий холодний вітер доно% сив запах згарища і якесь тисячоголосе ту% жіння. Плакала, конаючи, природа; роз% пачливо ячали під хмарами лебеді, журавлі й дикі гуси; вони втратили предковічні орі% єнтири по дорозі у вирій. Я теж плакав і сам собі поклявся, що колись про все бачене розповім людям”, — це абзац зі згаданого фундаментального видання В. Чабаненка. У шкільних і вишівських підручниках тепер пишуть про екологічні проблеми як про щось неминуче, що супроводжує істо% рію людства. Може, це й так. Але в Україні екологічні біди — прямі наслідки реаліза% ції невіглаських планів московських ім% перських псевдоіндустріалізацій. Після розпаду СРСР значна частина запорізьких (а також харківських, донецько%криворізь% ких, миколаївських, дніпропетровських) заводів%гігантів втратили своє пророкова% не Кремлем глобальне значення. І нині Україна потребує масштабних змін особ% ливо щодо нової моделі народногосподар% ського комплексу, широкого впроваджен% ня передових технологій тощо. Закономірно, що сьогодні наповнення державної скарбниці нашої країни вже більше ніж наполовину здійснюється за рахунок розвитку агропромислового ком% плексу. І це зрозуміло: найбільше природ% не багатство України — її земля, родючі ґрунти%чорноземи… Усі це знають і розу% міють, окрім егоїстичних очільників віт% чизняної влади. Україні не потрібні були ні Каховська ГЕС, ні Каховське “море”… “Що стосується Хортиці… Її б уже дав% но знищили ті ж люди, які діють тільки “по просьбе трудящихся”. Але вона гра% нітна. Мені завжди здається, що граніт Хортиці — це затверділе від болю, від на% руги серце України, й Дніпро його ніби кров’ю омиває, а воно, гранітне, стоїть. Не можуть ці люди її вгризти…” — ділився своїми думками автор “Української Атлан% тиди”. Віктору Антоновичу Чабаненку боліли біди нашого народу, він із песимізмом ди% вився у майбутнє України. Ще мало прожив я на білому світі — А стільки гризоти зазнать довелось! Виною усьому — пігмеї неситі… В. Чабаненко “Сповідь” Оті пігмеї й вкоротили життя патріоту Запоріжжя, адже переслідувань за свої погляди він зазнав ще в молоді роки. Але не відмовився від діяльності, спрямованої на захист рідної мови, культури, не пішов на змову зі своєю совістю — пам’ятав, чий він син і якому народу зобов’язаний слу% жити вірою й правдою. “Але Великий Луг живе — як сим/ вол щедрот отчої землі, як дух вольності, як наша історична пам’ять” Віктор Чабаненко не помилявся, коли твердив, що й отча земля, і вольності, і на% ша історична пам’ять незнищенні. Ця віра живе у серцях багатьох запоріжців. Хоча сьогодення дніпровського краю не дає пе% реконливих підстав сподіватися на опти% містичне завтра. Я не навчався у Запорізькому педаго% гічному інституті, з часом реорганізовано% му в університет, де все своє життя викла% дав В. А. Чабаненко. Наше з ним знайомс% тво відбулося наприкінці 80%х років мину% лого століття. Відтоді виникло листування. У числі 7 за 2007 рік журналу “Державна справа”, який я редагував, до 70%ліття зем% ляка видрукуваний нарис “Великий Луг зі столицею Запоріжжям”. Закінчується пуб% лікація моїм оптимістичним закликом Глибока скорбота запала в середовищі учених, сумують популяризатори науки, письменники, журналісти, діячі культури, велику втрату переживає громадськість: покинув цей світ широко знаний в Україні та за її межами професор філології, письмен( ник Віктор Антонович ЧАБАНЕНКО. Не стало людини, яка у своїй невтомній діяль( ності обіймала стільки напрямів, що їх вис( тачило б не на одне життя. Народившись 12 вересня свавільно(бу( ремного 1937 року в с. Єлизаветівці Васи( лівського району Запорізької області, В. А. Чабаненко, з перших днів усвідомлен( ня Світу Божого, жив за принципами Прав( ди, Добра, Совісті і не зраджував їх за будь( яких обставин. Закінчивши 1959 року філо( логічний факультет Запорізького держав( ного педагогічного інституту, певний час учителював, потім навчався в аспірантурі. 1966 року захистив кандидатську дисерта( цію. Іспит на громадянську зрілість, патріо( тизм, глибоку послідовність і принциповість учений склав, коли 1968 року публічно вис( тупив на захист роману “Собор” та його ав( тора у той час, коли цькували доброї пам’яті Олеся Терентійовича з усіх боків. За це мо( лодого вченого, батька двох дітей позбави( ли роботи, та Віктор Антонович не зламав( ся. Домігся поновлення на роботі, 1984 ро( ку захистив докторську дисертацію і упро( довж 1985—1996 років був деканом філо( логічного факультету Запорізького держав( ного університету. З 1985 року керував ка( федрою загального і слов’янського мовоз( навства того ж вишу. Підготував близько двадцяти кандидатів філологічних наук, очолював спеціалізовану вчену раду із за( “Тримайтесь, Вікторе Антоно% вичу! Настануть кращі часи! Зло не безсмертне”. Гірко зізнаватися, що я так помилився… Кращі часи ще довго не настануть на нашій малій батьківщині. На жаль… Із нашого письмового спілкування зупинюся лише на уривках з одного листа. У ньому відображені негаразди запорізького життя, відкрива% ються причини утисків місце% вої інтелігенції, посилення ру% сифікації козацького краю. Готуючи до видання книж% ку “Діалог через океан”, при% свячену двом видатним діячам вітчизняної науки і культури професорові Юрію Шевельо% ву (Колумбійський універси% тет, США) та його колишньо% му студентові в Харківському університеті Олесеві Гончару, я звернувся до В. Чабаненка з проханням уточнити ін% формацію щодо історії з переслідування% ми, яких він зазнав 1968 року. Тоді роман О. Гончара “Собор” був підданий нищів% ній критиці, ініційованій київськими пар% тійними бонзами і підхопленій їхніми за% порізькими пахолками — різними всево% ложськими, харченками, петрикіними, трутнєвими, воловиками… Віктор Чабаненко належав до одно% думців видатних запоріжців Миколи Ки% ценка та Степана Кириченка, котрі, буду% чи керівниками обласного рівня, як мог% ли, сприяли заснуванню на Хортиці ком% плексу з вивчення історії запорозького ко% зацтва, стримували русифікаторський нас% туп, ініційований кремлівським ідеологіч% ним мракобісом М. Сусловим, котрий, як згадував у своїх мемуарах колишній пар% тійний лідер України П. Шелест, дивував своїм невіглаством навіть членів москов% ського політбюро, запитуючи у П. Шелес% та та М. Підгорного, мовляв, чи правда, що в Україні розмовляють українською мовою. С. М. Кириченко відкрив однодумцям хисту кандидатських дисертацій Запорізь( кого державного університету. Саме Віктор Антонович на зорі Україн( ської Незалежності очолив Запорізьке об( ласне об’єднання ВУТ “Просвіта” імені Т. Г. Шевченка, Запорізьке обласне відділен( ня Конгресу української інтелігенції, зміцню( вав творчі зв’язки з науковцями України, Бі( лорусі, Канади, а згодом тривалий час був відповідальним редактором “Вісника Запо( різького осередку вивчення української ді( аспори”. Його наукова, науково(публіцис( тична і художня спадщина складає понад 30 книг і 1000 статей у фахових наукових ви( даннях, у періодиці та в енциклопедіях. Досягши значних наукових успіхів у галузі загального і слов’янського мовознавства, про що насамперед свідчать словник у двох томах “Прізвиська Нижньої Наддніпрянщини” (2005), книжки “Славістичні студії” (2003), “За покликом сумління” (2008), “Порожистий Дніпро” (2008), “Літературознавчі й літера( турно(критичні спроби” (2009), “Народознав( чі роботи” (2010) та серія видань про життя і творчість Т. Шевченка, О. Гончара, М. Богда( новича, Яра Славутича, В. А. Чабаненко зба( гатив скарбницю української фольклорної спадщини (зокрема, теренів Нижньої Над( дніпрянщини), впорядкувавши низку унікаль( них збірок легенд, переказів, постійних порів( нянь, серед яких найпомітнішими є “Савур( Могила” (1990), “Гартоване слово” (1995), “Січова скарбниця” (1999). Глибокою проник( ливістю та метафоричною насиченістю від( значаються художньо(публіцистичні та пое( тичні книжки В. А. Чабаненка — “За покликом сумління” (2008), “Собор душі моєї” (1998), “У вічному двобої” (2000), “Оратанія” (2001).
“Творіння видатного зодчого — дивовижний храм, котрий уособлює красу і духовність”. · Шевченкіана 11 · p. 11página original ↗

Митець багатогранних талантів — творець Троїцького собору в Яготині

Наталія БУЛАЄВСЬКА, заступник голови ради Київської обласної організації Українського товариства охорони пам’яток історії та культури, заслужений працівник культури України, лауреат премії ім. академіка П. Тронька Автор проекту церкви у Яготині Микола Олександрович Львов — людина надзвичайних обдаровань. Енциклопедія Брокгауза і Єфрона зазначає, що він “письменник і громадський діяч”, додаючи, що, перебуваючи на службі в Ізмайловському полку, займався живописом і архітектурою, за дорученням імператриці виготовив рисунок Володимирського ордена і плани кількох церков. А був він ще теоретиком архітектури, графіком, творцем садів і парків, мистецтвознавцем, фольклористом, дослідником старожитностей, археологом, драматургом і перекладачем, геологом, хіміком, інженером, механіком, винахідником, дипломатом… Але найбільшим його покликанням була архітектура. М. О. Львову відводиться навіть “особливе місце” в архітектурі російського класицизму. Тож коли і де з’явився такий талант? Тривалий час роком народження називався 1751-й, а днем — 4 березня або 4 травня за старим стилем. Але у вступній статті до збірника матеріалів науково-практичної конференції “Микола Львов: минуле і сучасність”, яка відбулася у Санкт-Петербурзі 2005 року, повідомлено, що 2001 року в метричній книзі Миколаївської церкви с. Арпачово виявлений запис про народження Миколи Олександровича Львова 1753 року 4 травня за старим стилем. Місце народження село Нікольсько-Черенчиці Новоторзького повіту Тверської губернії (нині Тверська область Російської Федерації). Рід Львових давній, з XIV ст. Львови служили князям Тверським. Предок Борис Пимонович Львов отримав маєток у Новоторзькому повіті поблизу Торжка за службу під час війни з Польщею і Туреччиною. Дід Петро Семенович залишив своїм синам Петру і Миколі маєток в Арпачово, а Олександру — Черенчиці. Микола Львов залишив після себе низку споруд і храмів в Україні. І передусім це Троїцький собор у Яготині. А ще, як йдеться у “Краєзнавчих нарисах до словника зодчих Київщини” Олени Бреяк, виданих обласним Центром охорони і наукових досліджень пам’яток культурної спадщини управління культури Київської облдержадміністрації 2010 р., “дослідники творчості архітекторів XVIII ст. висловлюють думку, що, можливо, і Годегард, і Менелас будували садибу Розумовських за проектом М. О. Львова, відомим своїми чудовими палацовими комплексами”. Такої ж думки були і автори історичної довідки “Архітектурний комплекс кінця XVIII—початку XIX століття у м. Яготині” Спеціальної науково-виробничої майстерні Українського товариства охорони пам’яток історії та культури ще 1982 року. А саме: “Дослідники А. К. Андрєєв, М. Б. Будиліна, О. І. Брайцева, А. М. Варламова, Н. І. Нікуліна вважають ймовірним автором ансамблю М. О. Львова універсально обдаровану людину (архітектора, інженера, поета, вченого), у команді якого 18 років служив А. Менелас. У Менеласа після смерті Львова (1803 р.) залишились креслення архітектора. ються уже ті самі гоголівські краї, що надали йому образи і сили на велику творчість”. І саме Олесь Гончар один із перших подав голос за збереження соборів та ініціював створення Комісії з відтворення визначних пам’яток історії та культури при Президентові України. У зв’язку з цим у 1995—1996 роках вийшло кілька Указів Президента України Л. Д. Кучми. А 12 червня 1996 р. був підписаний Указі про створення Всеукраїнського Фонду відтворення видатних пам’яток історико-архітектурної спадщини ім. Олеся Гончара. Згідно з Указами, Комісію з питань відтворення видатних пам’яток історії та культури при Президентові України і Фонд доручалося очолити академіку Петру Тимофійовичу Троньку, який опікувався, аби велична пам’ятка архітектора Миколи Львова — Троїцька церква у Яготині — була відтворена. Нині Фонд очолює Роланд Тарасович Франко — гідний нащадок геніального Івана Яковича Франка, його наймолодший онук. Роланд Франко, а також виконавчий директор Валентина Михайлівна Іршенко не полишають турботи про цей важливий об’єкт. Лише за останні два роки вони перерахували на відтворення собору 115 тис. гривень. Сума немала як для громадської організації. В історію України славно вписується ім’я Миколи Олександровича Львова і завдяки його українським друзям. І тут, у Яготині, та ще й у період підготовки до 200-річчя від дня народження Т. Г. Шевченка першим слід назвати поета і патріота Василя Васильовича Капніста (1768— 1851), родом із с. Обухівки, нині Полтавської області. Адже один із двох його синів-декабристів — Микола Львов На користь авторства М. Львова — його вірність палладіанським традиціям і, у той же час, постійна і невтомна праця над створенням нових архітектурних форм”. Львову належать також проекти павільйону в парку “Олександрія” у Білій Церкві. Надто важливим для нас є і той факт, що знаменита Миколаївська церква у Диканці на Полтавщині, котра має стосунок до біографії Миколи Васильовича Гоголя, теж споруджена за проектом М. О. Львова. У цій церкві була чудотворна ікона святителя Миколая, яку називають Диканською. Незадовго до народження сина мати Гоголя, Марія Іванівна, дала обітницю перед чудотворним образом: якщо буде у неї син, назвати його Миколою. За словами сестри Гоголя Ольги Василівни, брат її любив згадувати, чому його нарекли Миколою. Поетично описав момент відвідання матір’ю Миколи Гоголя Миколаївської церкви Олесь Гончар: “Неподалік від славетних дубів біліє на узліссі плавними своїми формами Миколаївська церква, її побудували ще у 1794 році, і оскільки її виникнення було пов’язане з легендами про різноманітні дива, про те, що йде тут від землі якась сила, яка здатна зцілювати калік, виганяти хвороби, тож люди з усіх усюд тягнулися сюди в пошуках полегшення для тіла і душі. Стояла тут, перед цим, вирізаним з мореного дуба іконостасом, і молода білолиця жінка з Янівщини — мати Гоголя. Налякана смертю двох раніше народжених дітей, молода мати вимолювала тут долю для свого очікуваного сина, так що звідси, можна вважати, і почина- Під час конференції виступає Роланд Франко Олексій запросив Т. Г. Шевченка відвідати це чудове місто. В. Капніст відомий як автор “Оды на рабство”, яку написав, протестуючи проти Указу Катерини II від 3 травня 1783 року, котрим в Україні закріпачувалися селяни. Тому Микола Олександрович іноді називав свого друга Ваською Пугачовим. Дружба їхня зміцніла і завдяки родинним зв’язкам: Олександра, сестра дружини Львова Марії, стала дружиною В. В. Капніста. Собор у Яготині (сучасний вигляд) Серед найщиріших друзів Львова був письменник, перекладач, дипломат, академік Російської академії наук, онук гетьмана Лівобережної України Данила Павловича Апостола Іван Матвійович Муравйов (1768—1851), котрий з 1801 року носив прізвище Муравйов-Апостол. Він батько декабристів Матвія, Сергія та Іполита. Сергій Муравйов-Апостол разом із Бестужевим-Рюміним очолював Васильківську управу й очолював повстання Чернігівського полку на Київщині. Був він серед п’яти керівників-декабристів, засуджених до найвищої міри покарання. А могила наймолодшого брата Іполита Муравйова-Апостола, якому було лишень 19 років, залишилася навічно на Київщині у Трилісах Фастівського району. І Капніст, і Муравйов, видатні літератори того часу, входили до гуртка Гаврила Романовича Державіна, душею якого був Микола Львов. А Олена Георгіївна Мілюгіна до цього списку видатних українців, котрі в різні роки входили до львівсько-державінської співдружності, додає художників Дмитра Григоровича Левицького (1735, Київ—1822, Петербург) та Володимира Лукича Боровиковського (1757— 1825), який жив і працював у Миргороді, а з 1788 р. поселився у Петербурзі, та композитора, педагога, хорового диригента Дмитра Степановича Бортнянського (1751, Глухів—1825, Петербург). Зустрівся на творчому шляху М. О. Львова ще один знаменитий українець, який розпізнав його різнобічні обдаровання, передусім архітектурні, і всіляко сприяв їх розвитку. Це був Олександр Андрійович Безбородько (березень 1747, Глухів—квітень 1799, Петербург) — видатний державний діяч, дипломат, людина виняткових здібностей. Він перший порекомендував М. О. Львова для проектування собору в Могилеві, доручив йому спорудження нового столичного поштамту. І не обійшлося без того, щоб він не заохочував талановитого друга працювати над проектом Троїцького собору в Яготині. До щирих друзів і шанувальників яскравого таланту Львова вже у наш час долучився поет і науковець (кандидат технічних наук), раціоналізатор і винахідник Василь Олександрович Точковий. Це він виплекав і викликав до життя майже нездійсненну мрію — повернути рідному Яготину знищене у сумнозвісні 30-ті роки XX століття творіння видатного зодчого — дивовижний храм, котрий уособлює красу і духовність. Заслухавши наукові доповіді і повідомлення, присвячені 260-річчю від дня народження М. О. Львова, учасники науково-практичної конференції рекомендують у рік 200-річчя від дня народження Т. Г. Шевченка встановити пам’ятну дошку на соборі, зазначивши, що Троїцький храм, споруджений 1795—1800 роках за проектом визначного російського архітектора М. О. Львова на замовлення графа Кирила Розумовського, останнього гетьмана України, по-варварському був знищений 1936 року. Відновлений упродовж 1994—2014 років; перейменувати площу Танкістів на Соборну і одну з новоутворених вулиць у Яготині назвати на честь автора Троїцького собору М. О. Львова; звернутися з проханням до всіх небайдужих завершити відбудову Собору, змальованого Тарасом Шевченком, котра триває майже 20 років; враховуючи значення Яготина, пов’язаного з визначними особистостями, багатою історикокультурною спадщиною і наявністю музеїв світового значення, просити управління культури, національностей і релігій обласної державної адміністрації надіслати подання на ім’я міністра культури, національностей і релігій України про формування Яготинського державного історико-культурного заповідника. Торік виповнилося 260 років від дня народження Миколи Олександровича Львова — людини багатогранних талантів. За його проектом на замовлення графа Кирила Розумовського, останнього гетьмана України, споруджено у 1795—1800 роках у Яготині Троїцький собор. Славився він далеко за межами міста. Вражала його висота. Побудований у формі ротонди, приваблював ззовні. Неймовірно чудово був оздоблений його інтер’єр. А дзвони з вежі-дзвіниці долинали навіть до сіл Сулимівки і Фарбованого за 15—20 кілометрів. Удостоївся собор потрапити навіть на сторінки творів Тараса Григоровича Шевченка. У Яготині, що на Київщині, з нагоди ювілею М. О. Львова відбулася науково-практична конференція “Митець багатогранних талантів — творець Троїцького собору в Яготині”.
Пам’ять · 18 лютого минуло 62 роки від дня народження Джеймса Мейса. · p. 12página original ↗

Continuación de una página anterior — fragmento de página

раїні. Його ідея “свічки у вікні” почала брунькуватися, коли він слухав про три свічечки “Най% мички”, які вона принесла з дов% гого паломництва до Києва як свою гірку спокуту, і з свічки са% мого Тараса Шевченка на його автопортреті, який так любив розглядати мій чоловік. Джеймс направду страхався, аби пошану% вання жертв Голодомору не пе% рейшло у скальковані з недавньо% го минулого ритуальні мітинги, просякнуті лицемірством. Звичайно, Джеймс Мейс на% самперед дослідник українського Голодомору 1932—33 рр., пам’я% таємо його як директора Комісії Президента і Конгресу США з вивчення Великого Голоду в Ук% раїні. Матеріали цієї Комісії ви% дані в чотирьох томах, його книга “Ваші мертві вибрали мене” присвячені насамперед цій апо% каліптичній трагедії українського народу. Та ще Джеймс окрім своєї потужної журналістської і дослід% ницької праці був в Україні вик% ладачем історії у Могилянці. Отож добре знав про проблеми, які він розглядає у цій статті. Во% на навіть після 10 років, що ми% нули з часу його відльоту в небеса України, залишається гостро ак% туальною. рого дядечка Ілліча до історії СРСР та наукового комунізму. І тут необхідно зазначити, що аж із днів, коли науковці й мисли% телі католицької Європи написа% ли свої праці латиною, дискурс ідей був міжнародний. І навіть коли вони почали писати різними народними мови, взаємопроник% нення ідей не зупинилось. Якби, наприклад, Боккаччо не першим написав свій “Декамерон” італій% ською мовою, можна сумнівати% ся, що Чаусер створив би “Канер% бурзькі оповідання” (майже так само, як “Декамерон” у власній концепції) англійською. Для най% важливіших нових творів перек% лади завжди зроблені, колись час% тіше французькою та сьогодні англійською, але володіння одні% єю з трьох найважливіших захід% них мов (додаємо німецьку) дає доступ до майже всіх основних праць даної наукової дисципліни чи культурології. Колишній Радянський Союз був штучно й примусово ізольова% ний від такого світового дискурсу в кінці 20%х років. Система такого періоду жила як окрема “вірту% альна планета”, де внутрішні за% кони політики, економіки, соці% ального розвитку не діяли. Нато% мість були інші закони, інша схе% ма розвитку, де західна наука була просто непотрібна та небезпечна. І як Дарвін продемонстрував на прикладі Галапагоських островів, коли одне населення певного ро% ду ізольоване від батьків, воно живе зовсім за іншими законами — не має значення чи птахи, че% репахи, чи люди — вони дифе% ренціюються від батьківського населення. Тільки інтелектуаль% ний дискурс людства еволюціо% нує швидше від фізичної пласти% ки птахів і черепах. Так і було на “віртуальній планеті” Совдепії. Знищення родової, племінної, народної, історичної пам’яті, на% садження одного культурного зразка замість іншого — одна зі складових геноциду як такого. Хоча б, здавалося, який зв’язок між історичною наукою в Україні та світовим інтелектуальним дис% курсом? Найбезпосередніший. Як історика, мене особливо цікавить роль історії як носія цінностей. Перед тим, коли мате% ріал про минуле перетвориться
Пам’ять · 18 лютого минуло 62 роки від дня народження Джеймса Мейса. · p. 12página original ↗

ТТааєєм мннаа ззббрроояя У Уккррааїїннии

Наталя ДЗЮБЕНКО%МЕЙС Серед багатьох спогадів оцей найлюбіший. На початку нашого співжиття приходить додому сердитий Джім і починає докопуватися: “Шев% ченко… Шевченко… У всіх на вустах один Шевченко. Я не ро% зумію. Я знаю напам’ять чимало з Шекспіра, але ж не цитую його по тисячу разів на день. — “Ти пе% ребільшуєш”. — “А ти не поміча% єш, що жодна розмова з тутешні% Джеймс МЕЙС, доктор історичний наук Народна освіта — це найваж% ливіший чинник соціалізації но% вих громадян у будь%якій державі. Американська історія в народній школі США, наприклад, тради% ційно була спрямована на утвер% дження спільних цінностей аме% риканського народу, обґрунту% вання спільної долі для всіх гро% мадян країни. Такий погляд на викладання історії характерний для Франції, Угорщини, Німеч% чини і т. ін. Після 1960%х рр. у США був великий інтелектуаль% ний рух за включення (чи, як вва% жали учасники цього руху — рес% таврування) груп, які очима їх представників були усунуті від участі в історії: негрів, індіанців, емігрантів, жінок тощо. Рух був спрямований на подолання вия% вів расизму й нетолерантності, за мету мав підвищення гідності членів цієї групи. Визнаю, мене не здивувала пропозиція кількох російських істориків створити спільний під% ручник для українських і росій% ських шкіл і яку справедливо різ% ко критикував професор Станіс% лав Кульчицький, велика частина української інтелігенції та нау% ковці української еміграції. Проблема справді існує. Я зга% дую, коли на якійсь російсько% українській конференції один визнаний російський історик серйозно стверджував із трибуни, що Україна і Росія мали спільну історію до 1918 року. Іншого він не знав і не міг зна% ти. Більшість українських істо% ричних досліджень, написана до Другої світової війни, була під за% бороною аж до кінця перебудови. Українську історію як науковий предмет майже знищили, нато% мість було поставлено щось під назвою “Історія СРСР”, мета якої — віднесення українського істо% ричного процесу до російського імператорського і радянського всесоюзного досвіду в одежах офі% ційного марксизму. Це призводи% ло до того, що в найкращому ви% падку більшість українців мають перекручене розуміння своєї істо% рії, тобто своєї національної іден% тичності, а більшість росіян дума% ють про українство як про щось ми українцями не обходиться, аби хтось не згадав чи не проци% тував Шевченка”. — “А хіба з ук% раїнськими емігрантами не так?” — “Не настільки, щоб це було для мене проблемою”. Я починаю гарячково мимри% ти про значення Шевченка для України, для кожного українця, Джім саркастично мене переби% ває: та чув я всі ці промови, я все це знаю, поясни по%людськи. Я починаю зосереджено міркувати: ну звісно, у лексичному просторі Києва Шевченка таки чимало: університет, проспект, площа, пам’ятник, товариство “Просві% та” і т. ін. Але ж про Шевченка я особисто взагалі з ним не роз% мовляла. І тут же згадую, скільки разів у розмові вкидаю: “І ви наші і все наше”. “І ми не ми, і я не я”. “А братія мовчить собі, витрі% щивши очі”. “А розумне ваше слово брехнею підбите…” А в подруги Тетянки взагалі вся розмова Шевченком перецвічена, не ка% жучи про друзів%поетів. Моя ма% ма, процитувавши Шевченка, проказавши: “Той мурує, той руйнує, той неситим оком…”, не може зупинитися, аби не доказа% ти строфу, а то й увесь вірш до кінця. Але Джім, виговорив% шись, уже заспокоївся, сідає до своєї праці, і продовження цієї розмови не було. Десь аж за місяць, прийшов% ши з якоїсь конференції, Джім кидається до книг і висмикнувши якогось “Кобзаря”, а він їх привіз чимало зі Штатів, тицяє мені в руки і наказує: “Читай!” Вечір перейшов у глибоку ніч, американський професор слухав, думав, перепитував, коли йому було щось незрозуміле, обгово% рював, знову слухав. Щовечора я обкладалася довідниками, ен% циклопедіями, книгами на той випадок, коли одразу не зможу відповісти на якесь запитання. З наших обговорень особливо за% пам’яталась його реакція на за% кінчення поеми “Марія”: “Укра% їнська Матір Божа померла у 33% му. Твій Шевченко передбачив”. Мужі воспрянули святиє. По всьому світу розійшлись, І іменем твойого сина, Твоєї скорбної дитини, Любов і правду рознесли По всьому світу. Ти ж під тином, Сумуючи, у бур’яні Умерла з голоду. Так минуло кілька місяців, поки Джім не закрив “Кобзаря” і поклав його до своєї професор% ської торби: — Я зрозумів. “Кобзар” — це таємна зброя України. Після та% кої книги Україна була приречена на незалежність. — Чому таємна? Є тисячі пе% рекладів різними мовами. — Та її сили і потуги іноземці не збагнуть. — Ти ж зрозумів? — Та я вже майже українець. Після цих специфічних студій Джеймс Мейс справді почав вва% жати себе українцем, бо нарівні з іншими міг послуговуватися афо% ристикою “Кобзаря”, а ще він збагнув підземний гуркіт україн% ського слова і її давньої історії. Я навела цей приклад, щоб пояснити читачам “Слова Про% світи”, що Джеймс Мейс не був стороннім спостерігачем полі% тичних і соціальних процесів, які розгорталися на його очах в Ук%
Пам’ять · 18 лютого минуло 62 роки від дня народження Джеймса Мейса. · p. 12página original ↗

El comienzo de este texto puede estar incompleto: compárelo con la página original

Політологія історії, або Народна освіта як чинник соціалізації громадян

створене якоюсь ворожою силою, зазвичай австріяками чи німцями, щиро вважаючи себе старшим братом українців — цих досить ку% медних чи гумористичних, не зов% сім справжніх росіян, які не здатні розвинутися на окрему націю. Як фахівець із ранньої історії україн% ської СРСР, я колись мав реагува% ти на це, коли покійний Дмитро Волкогонов (Дм. Волкогонов. Ле% нин. Политический портрет. В двух книгах. М, 1994), до речі, блискучому у всіх відношеннях, окрім того, що стосувалося т. зв. “національних окраїн”, зробив усі можливі словесні маневри, щоб просто ні в кого навіть не виникло думки, що тут існувало щось, ок% рім “європейської Росії” (Дж. Мейс. Ленін без України, або Дмитро Волкогонов як дзеркало російської демократії. — Сучас% ність. — 1995. — № 4). Проблема з історією не лише пошук фактів, ба, навіть таких, із якими треба бути згодними: істо% рія — це обов’язковий елемент на% ціональної ідентичності й потре% бує неминучих суб’єктивних рі% шень, а тому вона вимагає проек% цій теперішніх розумінь на періо% ди, для яких вони були абсолют% ними чужими. Чи міг Людовік Побожний думати про Францію як щось окреме від себе? Чи Рі% чард Левове Серце мислить по%ін% шому про Англію? Чи москов% ський цар Петро І, коли у XVIII ст. вирішує перейменувати його кня% зівство на російську імперію? Усі вони зовсім не мислили категорі% ями націй, але всі вони невід’ємні фігури своїх національних історій. Із Україною особлива пробле% ма. Навіть у 1950%х роках, коли з’явилися історичні розвідки з ук% раїнської історії, це не була справ% жня українська історіографія, а дуже підконтрольна і вкрай обе% режна візія радянської історії. Промовистий факт — більшість рецензентів підручників Укра% їни перебували в Москві. Загальна її схема була більш%менш позичена в ім% перських дореволюційних іс% ториків. На початку всі східні слов’яни були однією вели% кою щасливою родиною, ті, хто князював у “матері горо% дов руських”, були руськими, тобто росіянами, а не крий Боже українцями. Пізніше, під шкідливим впливом Речі Посполитої, у XIV—XV ст. ук% раїнці та білоруси розкололи% ся і сформували окремі пле% мена, та все ж історично зали% шилися невід’ємною части% ною “єдинокровного общє% русского народа”. І 1654 року “ві% ковічна мрія найкращих синів ук% раїнського народу” стала реаль% ністю, завдяки “національній визвольній війні українського на% роду під керівництвом Богдана Хмельницького. Гетьман%“измен% ник” Мазепа намагався знищити цю мрію за допомогою підступ% них шведів, але його славетно пе% реміг Петро Великий у битві під Полтавою, таким чином ствер% дивши це об’єднання. Українські сепаратисти (мазепинці), а за ча% сів СРСР — буржуазні націона% лісти намагалися створити свій уряд, але їх вигнали свідомі тру% дящі за допомогою братського російського пролетаріату. Звісно, були помилки та ексцеси на кшталт розвінчаного партією культу Сталіна, але загалом ра% дянський період був часом над% звичайного прогресу, як показує славна перемога у Другій світовій війні над гітлерівською Німеччи% ною. Щодо сьогоднішнього дня, то у всьому винні бандерівці, які пролізли до лав компартії, здій% снивши великий злочин руйну% вання СРСР. Це загальновідома історична схема, яка не нині народилася, але вона й далі закладається в уми самих росіян та активно ретран% слюється на українську аудито% рію. Важко сказати, скільки са% мих росіян вірить у цю нісенітни% цю, скільки українців її підтри% мують. Але таке враження, що переважна більшість. Саме з неї галузиться коріння великої ро% сійської месіанської ідеї, якою хворіє російська історіографія, що справно обслуговує російську міжнародну політику. Не вклада% ються у цю схему три голодомо% ри, які пережила Україна, особ% ливо Голодомор 1932—33 років, коли знищили цілий селянський універсум українського Чорнозе% му. Щодо цієї проблеми існує добре випробуваний ще під час Радянського Союзу набір “спец% засобів” з арсеналу т. зв. контр% пропаганди: замовчування, запе% речення, підміна понять. Старий радянський режим добре усвідомлював значення впливу народної освіти на фор% мування світогляду, тому матриці навчального процесу були спря% мовані саме на виплавку т. зв. ра% дянської людини. Вони були різ% номанітні за формою і досить схоластичні за змістом — від доб%
Шевченкіана · “Ми живемо у світі націй, де кожна з’єдналася навколо ідеї спільної національної долі”. · p. 13página original ↗

Continuación de una página anterior — fragmento de página

на історію, неминуче виникає незліченна кількість ціннісних рішень: що варто вставити у ко% лективну пам’ять, як визначити спільну долю даної політичної спільноти. Викладання історії не менш важливе в історії країни, ніж процес стандартизації більш% менш подібних говірок на літера% турну мову. Від кроків, які ми ро% бимо сьогодні в галузі народної освіти, буде дуже важко відступи% ти нашим внукам і правнукам. Суто політичні рішення, як дефі% ніювати спільну долю громадян країни, будуть не менш вирі% шальними, ніж виплавка просто% ру культурного дискурсу для май% бутніх поколінь. Наприклад, у народній школі США існує так звана громадян% ська наука (civics), яка пояснює основи американської демократії. Учні вивчають основні структури державного апарату, шляхи про% ходження і затвердження законів (або їхнє відхилення), виборчу систему, основи Конституції, особливості державних структур певного штату, різні форми місце% вого самоуправління. Цей предмет викладається у досить спрощеній формі, він не завжди враховує всі труднощі політичної ситуації, але, безумовно, дає кожному ґрунт для участі в демократичному процесі. Є різні альтернативи. Поки що те, що я бачу, це переважно поверхова українізація старої схеми без будь%якого переосмис% лення історії України. Здається, автори таких підручників свідомо чи підсвідомо прагнуть зберегти щось від старого режиму й влас% ної переднезалежницької роботи. Тому “перекручення” сталінської доби балансують із міфами про тріумф соціалістичної індустріа% лізації та братерської допомоги інших радянських республік у післявоєнній реконструкції. Повторюються і старі радянські “відкриття” про спільне поход% ження східних слов’янських на% родів у Київській Русі, коли на% справді можна сказати, що ядро Великої Росії — це продукт коло% нізації українцями та білорусами фіно%угорських земель і що ця держава після Юрія Долгорукого свідомо відмовилася від участі у спільних справах старих руських земель аж до Івана ІІІ. Вищий рі% вень української культури над московською у ХVІІ столітті не заперечували навіть передсталін% ські радянські історіографії. І, можливо, автори, виховані на ра% дянській історіографії, просто не знають чи не можуть сприйняти довго заборонені праці україн% ської (і російської) історіографії. Більше того, якщо ми серйозно говоримо про незалежність Укра% їни та хочемо, щоб це було пос% тійним консенсусом, потрібно відверто використати історію для самоусвідомлення нації (тут ма% ється на увазі нація в політично% му, а не в етнічному сенсі). Бо на% ція — це спільнота, обґрунтована на усвідомленні спільності долі, історії й без демаркації історії ці% єї групи від інших, навіть полі% тичної нації просто не існує. Тре% ба чітко усвідомлювати, що в дер% жав можуть бути добрі чи погані сусіди, але родичів у державних націй не буває. Інакше це відчи% нені двері для різноманітних пан% рухів, іредентизму, тобто втру% чання інших держав у внутрішні справи даної держави. Недавно в американському слов’янознавчому журналі “Сла% вик ревю” відбулася дискусія навколо статті проф. Марка фон Гаґена “Чи має Україна історію?”. На мій погляд, автор трохи наїв% но висловлював побоювання, що Україна може сприймати якийсь традиційно інтегральний націо% налістичний підхід до розуміння своєї історії та стверджував, що для нього цікавість української історії полягає в тому, як вона підриває багато аспектів тради% ційних парадигм інших націо% нальних історій. Ті, хто ознайом% лені з теперішньою кризою “єв% ропейського проекту”, добре ро% зуміють, що це взагалі неможли% во, що якась європейська надна% ціональна ідентичність займати% ме місце традиційних ідентич% ностей французів, німців, іспан% ців, англійців. Чи на щастя, чи на жаль, ми живемо у світі націй, де кожна з’єдналася навколо ідеї спільної національної долі на ґрунті спільного історичного ми% нулого. Кожному народові треба “своя” корисна для себе історія. Бо історія — не просто те, що було, і далеко не все, що було. Су% часні західні історики продемонс% трували, що навіть для Англії, Франції, Німеччини, де діють розвинені європейські нації в су% часному сенсі, і де більшість ет% носу сприйняла дану національну ідентичність як свою першорядну політичну ідентичність — це фак% тично новітній феномен, який був завершений тільки в ХІХ ст. Тобто, коли йдеться про історію нації в періоди, коли більшість предків теперішніх членів даної нації ще несли старші протонаціо% нальні ідентичності, історик і учень неминуче переносить но% вітніші ідейні структури на періо% ди, для яких вони ще залишалися чужими. У кожній національній історії є два компоненти, факти й істина. Факти — це просто кон% кретика без розуміння інтерпре% тації цих фактів. Самі факти дуже мало кажуть без інтерпретації, яка шукає правду. Для людської спільноти, яка шукає своє істин% не, автентичне минуле, конче не% обхідна спільна нитка саморозу% міння. І це розуміння себе, чи особисто, чи колективно немину% че матиме момент суб’єктивності. Це за дефініцією суб’єктивного — те, що стосується активного суб’єкта — тому кожне “себе” є активним суб’єктом. З іншого боку було б однако% во примітивним і небезпечним сприйняття традиційної україн% ської історіографії чи її продов% ження емігрантськими науковця% ми. Бо завдання традиційної іс% торіографії недержавної нації фундаментально відрізняється від потреб багатонаціональної те% риторіальної держави, де відчу% ження нацменшин від політичної спільноти становить небезпеку для самої державності. Традицій% ні історії України — це фактично історії винятково українців, серед яких жили “чужі елементи”. А в модерній демократичній державі, яку більшість українців хочуть будувати, не може бути серед гро% мадян “чужих”. Оптимальним, на мою думку, є третій варіант концепції шкіль% ної історії, який чітко відкреслює кордони проти історій інших дер% жав (у даному випадку Росії) і по% зитивно оцінює контрибуції до України всіх, хто приїжджав до неї. Це просто сприймання від% повіді Грушевського на запитан% ня “Чи Україна тільки для укра% їнців?” — вона “для всіх, хто жи% ве на Україні, а живучи, любить її, а люблячи, хоче працювати для добра краю й його людности”. За такого підходу до викладання іс% торії повинна бути головною така начебто банальність — “Всі ми діти твої, Україно”.
Шевченкіана · “Ми живемо у світі націй, де кожна з’єдналася навколо ідеї спільної національної долі”. · p. 13página original ↗

Знущання над пам’яттю? У Донецькій області стартував рік Тараса Шевченка

Презентацію культурно-масових і просвітницько-виховних заходів, які в області протягом року проводитимуть управління, департаменти, музеї, театри, ВНЗ, школи, ЗМІ, провела російською мовою заступник голови Донецької обласної державної адміністрації Олена Петряєва. Після презентації відбувся святковий концерт, який завер% шився величним “Реве та стогне Дніпр широкий” у виконанні хо% ру Донецької музичної академії С. С. Прокоф’єва під диригуван% ням народного артиста України, професора Тараса Микитки. Із вітальним словом виступи% ла заступник голови Донецької облдержадміністрації Тамара Лу% к’янчук, яка продекламувала “Заповіт” та наголосила про над% звичайну актуальність творчості Шевченка сьогодні. Після неї щось дуже невпев% нено прочитав про Шевченка ро% сійською мовою секретар До% нецької міської ради Сергій Бога% чов. Пропонуємо увазі читачів виступ Марії Олійник. “Шановні присутні представ% ники влади, високодостойні при% сутні! Від Донецької обласної “Про? світи” ім. Тараса Шевченка я ві? таю вас із відкриттям року Тара? са Шевченка в нашій області. Творчість Шевченка всі добре знають. Неймовірна життєва іс? торія і легендарна відданість наро? дові перетворили поета на пророка України. Він був митцем слова та пензля, одним із найкращих істо? риків свого часу. Нагадаю, як його оцінював ге? ніальний поет Іван Франко: “Він був сином мужика і став володарем у царстві духа. Він був кріпаком і став велетнем у царс? тві людської культури. Він був са? моуком і вказав нові світлі і вільні шляхи професорам і книжним уче? ним. Десять літ він томився під вагою російської солдатської муш? три, а для волі Росії зробив більше, ніж десять переможних армій”. Сьогодні обласна державна ад? міністрація презентувала мас? штабну річну програму різнома? нітних заходів. “Просвіта” носить ім’я Тараса Шевченка. У всій області наші міські та районні організації плідно співпрацюють із владою щодо вша? нування 200?річчя від дня його на? родження. Але є й прикрі випадки. Наприклад, дикунський фарс розіг? рується вже майже рік у Красно? армійську, де Красноармійська міськрада попереднього скликання 2006 року ухвалює рішення про встановлення пам’ятника Тарасу Шевченку на пл. Шибанкова, спо? руджує і відкриває на день народ? ження 9 березня 2006 року на цьому місці камінь, який освятили свяще? ники Української Православної Церкви, а міська рада цього скли? кання через 7 років без будь?якої мотивації вносить поправку про перенесення каменя в інше місце. Нібито учасники ВОВ заявляють, що не може бути споруджений пам’ятник Тарасу Шевченку на площі імені учасника ВОВ(?!). При? чому ухвалює це невмотивоване рі? шення як насмішку над пам’яттю Тараса Шевченка 22 травня 2013 року, на день перезахоронення Та? раса Шевченка на Чернечій горі! Отаке відзначення Року Шевченка в Красноармійську Донецької об? ласті!!! На пам’ятному знакові, який ще стоїть на своєму місці завдяки боротьбі патріотів, вирізьблено мудрий заповіт Шевченка: Свою Україну любіть. Любіть її… Во врем’я люте, в остатню тяжкую минуту за неї Господа моліть! Усе починається з любові до Бога, поваги до себе і до Держави України, в якій ми всі незалежно від партійної належності, націо? нальності, конфесій, кольору шкі? ри, Заходу чи Сходу, Півдня чи Пів? ночі живемо і будемо жити за цим мудрим заповітом Шевченка. Спо? діваюсь, разом зробимо все, щоб гідно вшанувати 200?річчя Шев? ченка в нашій області. Пам’ятників Тарасу Шевченку в області небагато — 12. Але ос? новне, щоб ми виконали його запо? віти. Щоб цей рік став роком Шевченка насправді, щоб з уст владних чиновників зазвучала в об? ласті українська державна мова”. Сподіваємося, що депутати від Партії регіонів Красноармій% ської міської ради схаменуться і скасують свій “подарунок” Тара% су до його 200-річчя. Та й голова обласної державної адміністрації Андрій Шишацький повинен сказати нарешті своє слово. Ад% же, згідно з указом Президента України, саме він відповідає за вшанування, а не знущання над пам’яттю Тараса Шевченка. Вл. інф.
Шевченкіана · “Ми живемо у світі націй, де кожна з’єдналася навколо ідеї спільної національної долі”. · p. 13página original ↗

Маланюк — Шевченко ХХ століття?

Така думка звучала у виступах цьогорічних лауреатів обласної премії імені Євгена Маланюка, вручення якої відбулося у Кіровограді. Її вручають у день народження поета, котрого на десятиліття відлучили від рідної землі, власного народу, який на чужині творив свою контраверсійну, сповнену вимогливою любов’ю до України поезію та філософсько-публіцистичні статті. Світлана ОРЕЛ, Кіровоград — Маланюка і Шевченка по% рівнювати некоректно, — ствер% джував у своїй промові лауреат у номінації “Поезія” (за збірку пе% рекладів “Єдиним сном, єдиним болем…”) Олександр Архангель% ський, — це різні стилі, різні епо% хи, різне сприйняття дійсності. Розповідаючи про свою робо% ту над перекладами віршів Мала% нюка російською мовою, цього% річний лауреат, російськомовний поет, не міг стримати емоцій: “Я перехворів Маланюком, букваль% но внутрішньо став ним”. Як Шевченко висловив свого часу народний біль своїми твора% ми, що стали націєтворчим чин% ником, так і Маланюк висловив розпач і гнів українця%патріота, який не здобувся на власну дер% жаву і мусив залишатися на чужи% ні чи то фізичній, чи інтелекту% альній. Царизм хотів, але не зміг заретушувати, приховати слово Шевченка від народу, а СРСР зміг тотально ізолювати Маланюка від українського розуму й серця. Про це детально, на прикладі власного тернистого шляху осяг% нення Маланюка говорив лауреат премії його імені у номінації “Проза” Анатолій Загравенко. Він, що народився ледь не на су% сідній вулиці від батьківської ха% ти поета, найперше чув про нього як про ворога (відомий вірш Со% сюри). І найперше знайомився нез його творами, а з кадебістськи% ми підозрами на найменшу мож% ливість чути правду про того, ко% го вважали одним із найбільших ворогів СРСР. Чи могла за таких умов визрі% ти та народна когорта, яка б здо% була справжню незалежність на% шої Вітчизни? Звісно, ні. І лише через два десятки років ми вий% шли на ті майдани, де, хочеться сподіватися, вона має бути здобу% та. Для цієї молоді, яка формува% тиме і політичний, і економічний дискурс нової України — книжка цьогорічного лауреата в номінації “Літературознавство і публіцис% тика” Сергія Михиди “Психопо% етика українського модерну”. У поезії Маланюка — безліч ключів до українського держа% вотворення. На жаль, звучить во% на нечасто навіть на таких уро% чистостях, як вручення премії його імені.
Гість номера · “Ми незмінно залишимося вдячними Йому за нашу незмарновану минулість”. · p. 14página original ↗

ЛЛааррииссаа РРААЗЗІІН НККО ОВВАА//ВВО ОЗЗН НИ ИЦ ЦЬЬККААА:: «Для мене слово батька — закон»

Борис Григорович Возницький — Герой України, директор Львівської національної галереї мистецтв (ЛНГМ), який пропрацював у ній 50 років (без п’яти місяців) і відійшов від нас 23 травня 2012 року. Українець із великої літери, Богом обдарований музейник, патріарх українського музейництва, будівничий і хранитель замків, відкривач і дослідник Пінзеля, загалом — охоронець української культури. Справу батька продовжує його донька — Лариса Разінкова-Возницька, завідувач реставраційної майстерні ЛНГМ, директор цієї Галереї, інтерв’ю з якою пропонуємо читачам “СП”. “Батько повністю віддавався роботі…” — Ваш батько вперше потрапив до музею “у 1939 році, коли після закінчення шести класів польської школи в Дубно поступив у гімназію” — цитую за матеріалом Бориса Григоровича “Музей — моє життя”. А коли Ви вперше переступили поріг музею? — 1970 року. Мені тоді було 16 років. Найбільше запам’ятала галерею. Ми тоді жили у Винниках. А на вихідні батько за% бирав мене до Львова, ми ходили в опер% ний театр на вистави. Мені було цікаво. Директором опери був батьків гарний то% вариш. Вечори в музеї відбувалися — мене, маленьку, брали. Тато мені сказав: будеш мистецтво% знавцем, підеш вчитися на кафедру історії мистецтвознавства у Київ. Та й усе. У гале% реї я від 1971 року — після десятого класу. А вступила в інститут 1974%го, щоправда, не з першого разу. — Скільки нині окремих музеїв входить до Львівської національної галереї мистецтв? — Сімнадцять — окремих. 17%й — му% зей у Жидачеві, який тато почав створюва% ти. Ми його частково відкрили, над ним працює заступник директора галереї з нау% кової роботи Володимир Петрович Пшик. — Ви брали участь в експедиціях? — Звичайно. У 60—70%х роках експеди% ції були часті й великі. Обстежували райо% ни: шість чи сім тих районів були прикріп% лені до галереї. На обстеження виїжджали наші наукові співробітники В. Овсійчук, О. Ріпко… Виїжджали, описували все, що валялося, забирали “непотрібне”. Тоді церкви або закривали, або вони вже були закриті, тому треба було якось зберегти ікони, скульптури… Батько жодної ікони з гвіздка не зняв, навіть те, що йому дарува% ли, віддавав у галереї. Нині церкви відкриті. Я знаю таких ко% лекціонерів, як отець Ростислав, що зби% рав ікони, скульптуру, отець Себастьян створив музей при Студитах, має твори і XIV, i XVI століть… Іван Гречко, видатний колекціонер, який передав мальовані ікони на склі Українському католицькому університетові (УКУ)… Тато таких людей підтримував, бо вони теж рятують і експонати, і ситуацію, думають, куди передати, як про% довжити їм життя, систематизу% ють, описують. — Борис Григорович якось зізнався: “В експедиційній роботі сенс мого життя”. — У батька був непростий ха% рактер. Він повністю віддавався роботі, беріг кожну хвилину. Час беріг. Для тата “відпочинок у хаті” — це була робота. Часом хотілося поговорити, але не робила цього, щоб не завдавати йому прикрощів. А ще були безперервні телефонні дзвінки. Останніми роками він по% гано спав. Постійно думав, де знай% ти місце під фондосховище, на яких стела% жах розмістити той чи той експонат, дуже рано вставав, аби швидше бути чи в гале% реї, чи в котромусь із музеїв. У деяких тато іноді ночував. — Ваш батько найперше вчений чи музейник, наставник чи творець? — Звичайно, музейник. “Тато любив Україну…” — Мистецтвознавці з яких країн найчастіше відвідували галерею? — З Польщі. Колись — із Росії. Нині багато приїжджає з Білорусі. Я возила вис% тавку до Мінська: “Владарі Речі Посполи% тої”. Між музеями завжди було порозумін% ня і дружба. З Яном Островським, дирек% тором краківського Вавеля, також контак% туємо. — “Світ Бориса Возницького впливає на суспільство”, — пишуть спеціалісти у своїх спогадах. А як світ духовний (мистецький зокрема) впливав на Вас? — Татові було приємно, що його хвали% ли, цінували. Але він це сприймав із гумо% ром, не зациклювався. — Звідки в батька таке глибоке занурення у свою справу, в мистецький світ? — Від батьків, від діда, який був заліз% ничним майстром на Волині. Дід завжди хотів, щоб його внук був інженером. Вони жили під Дубно, потім дід купив маєток у селі. Мали й ділянку землі. У діда було ба% гато дітей — він і їх привчив до праці. Ме% не в дитинстві на літо відвозили до бабусі і дідуся в Ульбарів, що на Рівненщині. Я не пам’ятаю, щоб батьки мого тата сиділи на місці. Вони безмежно любили свого Бори% са. У нього була лише сестричка — Тамара, а інша Тамара ще дитиною померла. — Які музеї-сателіти ЛНГМ Ви б виділили? — Олеський замок. Тато хотів ще і в Свіржі попрацювати з тамтешнім замком, але не дали… А твори, які привозили з експедицій, треба було кудись дівати, — бов нашому музеї у Львові експонувалися твори західноєвропейських художників. А врятували тисячі творів, і тато шукав, куди їх прилаштувати… Отже, вже від 1975 року функціонує замок в Олеську, потім Золо% чівський, згодом музей%садиба М. Шаш% кевича. Підгорецький замок теж привер% нув татову увагу. Але він розумів, що йому не вдасться завершити облаштування Під% горецького замку, бо коштів не було. В Олеську в монастирі капуцинів влаштува% ли фондосховище. — Вашому батькові було непросто спілкуватися з різноманітними керівними органами, коли прагнув “посилення ролі музею у ствердженні національної самобутності” (цитую автора спогадів). Як їхні працівники ставилися до прохань батька? — Ті, хто розумів, про що йдеться, сприяли і нині сприяють. Є й далекі від ро% зуміння, а отже,— і від сприяння. — Борис Григорович комплексно підходив до облаштування замків-музеїв: замок плюс паркова структура… — Бо таки має бути комплекс. Тато вивчав відповідну літературу про те, як створюються паркові комплекси. І сам їх розплановував. Борис Возницький. Фото В. Пилип’юка — Художник Євген Безніско пише: “Борис Григорович жив, даючи людям в сотні разів більше, ніж брав собі”. — Татові не потрібно було нічо% го. Йому вистачало стола і ліжка, і колосальної бібліотеки в тій двокім% натці, в якій він мало бував. Тато вважав, що час важливо витрачати на необхідну працю. Коли відкривав Олеський замок, начальство не втручалося в те, що він робив. Коли перший секретар ЦК КПУ Володимир Щербицький і пер% ший секретар Львівського обкому Ком% партії України Віктор Добрик, прибувши в Олесько, схвалили, точніше, нормально поставилися до відкриття Олеського зам% ку, всі зрозуміли, що ставитися до появи Олеського замку%музею можна схвально. Бо місцеві начальники перед тим боялися, не знали, як реагувати на бурхливу діяль% ність Возницького. — Чому 1965 року управління культури забороняло виставляти “Львівський портрет XVII—XVIII ст.”? — Бо вперше відважилися зробити таку виставку. Над цим багато працював Воло% димир Овсійчук, батьків однодумець. “Батько дуже боявся прогнозувати…” — Чи всі керівники певних інстанцій потрапляли під вплив батька, коли він щось їм доводив? — Деякі розуміли його, підтримували. Він дуже тішився, що партійний керівник В. Секретарюк підтримав створення Му% зею Пінзеля. Бо перед тим батько дуже пе% реживав. Та й потім були люди, які розумі% ли. — Як Вам удалося встановити дві панорамні картини, які наробили стільки галасу: “Битва під Парканами” — в Золочеві, і “Битва під Віднем” в Олеському замку? — Ми виконали заповіт батька. Він довго думав, як їх розвісити. Дехто хотів повернути їх у Жовкву. Але ж костел Лав% рентія у Жовкві — діючий. Представники різних конфесій не могли б там побачити ці картини. Я знала, що ці дві батальні картини, про які ми говорили, буде дуже важко розмістити в замках. Якось сказала батькові, чи не розмістити їх десь у Львові. Батько не витримав: “Ти що, моєї смерті хочеш?” Отже, коли батька не стало, — “Битва під Парканами” і “Битва під Від% нем” опинились у Золочеві та Олеську. Я не звертала уваги на те, що Мінкультури хотіло показати їх у Києві. Для мене слово батька — закон. — Коли Ви особливо відчули вагу внутрішнього духовного світу батька? — Коли я опинилася біля нього, десь від 15 років… У тата була цікава фраза: “Жити треба так, щоб без гальм і на вели% кій швидкості”. — 2001 року Ваш батько у 75 років піднявся на Говерлу. Ви не ходили з ним? — Ні. Він був дуже радісний після сход% ження. Пишався тим. — Як виникла ідея надати ЛНГМ ім. Бориса Возницького, що відбулося 16 квітня 2013-го, у його день народження? — Ідея наша, працівників галереї. Ви% рішили, що треба якнайшвидше подати документ у Міністерство культури. Вони дуже довго “розглядали це питання”, але врешті дозволили. — Борису Возницькому в його діяльності допомагали Роман Лубківський, Кос-Анатольський, Федір Стригун, Юрко Брилинський… Хто найбільше запам’ятався Вам? Про кого згадував добрим словом батько? — Про Романа Лубківського, Віру Лясковську, яка давала багато порад. Вона переймалася діяльніс% тю батька, підтримала мене, коли його не стало, вселила в мене і на% дію, і сміливість… P. S. “В нас завжди залишить% ся живе розуміння того великого змісту, який дарував нам Борис Возницький. Ми незмінно зали% шимося вдячними Йому за нашу незмарновану минулість, за те, що повернув із небуття важливі епізо% ди нашої історії, що єднав нашу пам’ять із неспокійним насущ% ним, що цеглина по цеглині запов% нював прогалини у цоколі нашої культури, що, повертаючи знаменні силу% ети Олеської, Підгорецької, Золочівської твердинь, обриси скульптур незрівнянно% го Пінзеля, твори Полейовських, Кондзе% левичів, Рудковичів, Долинських, над% дністрянських і надзбручанських майс% трів різця і пензля, великих гетьманів і без% іменних мистців, пращурів Плісницька і стольного Києва, підвалини та фронтони минувшини — що усією своєю плідною діяльністю він зумів проявити фарби, форми й ансамблеві сув’язі у панорамі на% шої Вітчизни” (Любомир Медвідь. Пам’яті Бориса Григоровича Возницько% го // Борис Возницький, яким ми його пам’ятаємо. — Львів: Вид%во “Центр Єв% ропи”, 2013). Спілкувався Богдан ЗАЛІЗНЯК
Палітра · “Твори Олександра Івахненка — велике мистецтво, вивершене генетичне обличчя й душа України”. · p. 15página original ↗

Із плеяди найталановитіших

“Побраталися”. 1999 р. Мала батьківщина художника — село Манжосівка на Прилуччині, зв’язки з якою він не пориває. Багата талантами іс% торична чернігівська земля, така уславлена за часів Київської Руси й козацької звитя% ги, з неповторними краєвидами золотих хлібних нив, рукотворними курганами щез юних літ заклали в його душу ті мотиви, які потім виливатимуться у його полотна. А ще багатство народнообрядової і пісен% ної творчості, яка допомогла проникнути в глибини шевченківської поезії, усвідоми% ти своє призначення як художника. Незбагненна таїна Івахненка як худож% ника насамперед у внутрішній енергетич% ній насиченості творчого духу. Він настіль% ки заглиблений внутрішньо, що не може поділяти цю заглибленість ні з чим іншим; цілісний як людина, як митець, що його можна порівняти з зерном, яке несе в собі велику силу, потужну енергетику життя, випромінюючи тепло і любов. Його ціліс% — Монументальне мистецтво, — зазна( чив Микола Стороженко, один із найяскраві( ших представників цієї секції однодумців, — освітлює всі жанри і види мистецтва. Це ро( зуміли ті, хто в час “відлиги” 1960(х вкотре, після розправи компартійною владою в 1920—1930(х роках над бойчукістами, Па( далкою, Рокицьким та іншими, розпочали відроджувати національне монументальне мистецтво. Згадаймо ці імена: ветерани Степан Кириченко, Володимир Бондаренко, Григорій Довженко, Веніамін Кушнір, потім долучилися Валентин Задорожний, Микола Литовченко, Алла Горська, молодші — Люд( мила Семикіна, Анатолій Гайдамака, Галина Севрук, Григорів, Данченко та багато інших наших побратимів. Їхня творчість не вкладалася у прокрусто( ве ложе жорстких вимог і установок ідеологе( ми соцреалізму. Стрімко відроджувана мону( менталістика стала клином, який вганявся у, здавалося б, монолітно(непорушне, регу( лярно “освячуване” на кожному черговому компартійному з’їзді соцреалістичне твори( во. Зрештою, не всі “смотрящіє” чиновники від культури розумілися на пластичній мові, філософії твору, тих ідеях і узагальненнях, які закладалися митцями в той чи той вітраж, мозаїку, гобелен, розпис, скульптуру. Утім клеймо “ідейно хибний” отримав не один знищений вітраж “Шевченкова мати” (автори А. Горська, П. Заливаха, Л. Семикіна, Г. Сев( рук) у Київському держуніверситеті. Від ідеї до втілення образу подвижникам( монументалістам доводилося щоразу прохо( дити між Сціллою і Харібдою, починаючи з затвердження ескізів. На них чекали не прос( то випробовування у Худраді й Держбуді, міських худрадах і головних художників, ще був і Художній фонд. Усі інстанції треба було пройти, всіх їх витримати. Такі як Литовченко, Задорожний, Стороженко витримували, але надто дорогою ціною. Монументальне мистецтво вважається ніби позачасовим. І це давало можливість митцям вдаватися до зміщення часу. Вони могли день сьогоднішній подавати, викорис( товуючи образи, наприклад, з історії Греції, Єгипту чи Київської Руси. Так народилися і залишилися справжнім національним духов( но(мистецьким надбанням геніальні роботи Миколи Стороженка, виконані з використан( ням техніки гарячої і холодної енкаустики мозаїчні монументальні композиції в інститу( ність у всьому: у щирості, усмішці, роботі, у ставленні до батьків, родини, друзів. Стилістика Івахненка не схожа на об% разотворчу манеру письма будь%кого з су% часних художників. У своїй творчості він вивершується над зримим світом. Зреш% тою, як стверджує Микола Стороженко, те, що зриме, дає наснагу всім митцям, не лише художникам. Але частина з них не все бачить у цій зримості. Побачити і від% творити його — одвічна загадка великого таланту. Це було притаманно Тарасу Шев% ченку, Лесі Українці, Івану Франку, Іоанну Пінзелю… До цієї когорти мистецтвознав% ці без сумніву зараховують і Олександра Івахненка. Художник у полотнах на теми Шевчен% кової поезії по%своєму побачив Україну. І поле, й небо, і море, й пісня, і стосунки людей незвичайні. Найхарактерніша риса його картин — їхня внутрішня насиченість українським духом. Це те, що є в націо% Олександр Іванович ІВАХНЕНКО один із найталановитіших сучасних українських художників, які гідно представляють наше мистецтво впродовж усього свого творчого життя. Розпочавши сходження на мистецьку вершину як книжковий графік (цикли ілюстрацій до кіноповісті О. Довженка “Зачарована Десна”, 1975 р., повісті О. Купріна “Поєдинок”, 1981 р.) він піднявся до власного, неповторно-індивідуального, глибоко національного стилю в монументальному і станковому живописі. Тож і Шевченківська премія 1989 року, і обрання його членом-кореспондентом Академії мистецтв України — лише скромна оцінка його таланту. Щоб це зрозуміти, варто відвідати персональну виставку Івахненка (першу за останні 12 років), що відкрилася в Музеї книги і друкарства України. Вона присвячена 200-річчю Кобзаря. нальному одязі, обряді, танці, пісні, музиці. Все це побачити, сформувати в певний образ і від% творити може лише той митець, який має генетично багату і ці% лісну натуру. Внутрішня краса образів у Івахненка гармонізована з красою розмаїтих барв: білою, червоною, синьою, зеленою, охристою, чорною… Глибини минулого, сьогодення і майбутнього утво% рюють єдиний бароковий зв’язок, яким він висновує цілісний образ, що збігається з внутрішнім видінням автора і який реалі% зує його на полотні. Усе це разом сконден% соване настільки, що творить отой непов% торний івахненківський стиль. — Нам не треба боятися пошуків інди% відуальних стилів у мистецтві, — каже метр українського образотворчого мистец% тва Микола Стороженко, — але треба не розривати, а проводити нитку зв’язку між Микола Стороженко і Олександр Івахненко ними. Треба, щоб їх були десятки, сотні, щоб цією ниткою оповити всю Україну. Через образотворче видіння митцями нашої України розширюються горизонти національного духу. Саме тому роботи Івахненка могутні настільки, що їм затісно у цій, хоч і просторій, залі музею. Вони зас% луговують бути виставленими не лише в нашому Мистецькому Арсеналі, а й у будь% якій найпрестижнішій галереї Європи чи Америки. Твори Олександра Івахненка — велике мистецтво, вивершене генетичне обличчя й душа України. І хоч би де його показували, кожен скаже: це — Україна. держави. Я переконаний, що наша творчість — частина великої мозаїки боротьби України за свою незалежність. Для членів секції монументалістів це не просто слова. Недаремно впродовж усієї не такої уже й тривалої історії її існування вона постійно перебувала під важким ідеологічним пресингом тодішньої влади. Один лише той факт, що секція на 80% була українськомов( ною, викликав у неї постійні підозри. Неодно( разово робили спроби секцію завалити і зни( щити. Організували партійне цькування, ого( лошували персональні звинувачення проти Задорожного, Литовченка, Кушніра… Їх зви( нувачували в найтяжчих гріхах. Але художни( ки(монументалісти знайшли в собі сили мобі( лізуватися і дати гідну відсіч своєю творчістю. Вони витримали і перемогли. Ці прості, здавалося б, люди — митці створили справ( ді шедеври мистецтва в різних галузях. За ними — ціла епоха українського монумен( тального мистецтва, яку ще треба вивчати не одному поколінню. Українська класична і народна спадщина знайшла в їхній творчості продовження і подальший розвиток. Серед цих майстрів багато і самобутніх імен. Шко( да, що нинішня влада далека від розуміння ролі і можливостей сучасного українського монументально(декоративного мистецтва. Чи не єдиний більш(менш надійний замов( ник сьогодні для них — церква. Відродження знищених більшовиками у 1930(х роках на( ших святинь — Михайлівського Золотовер( хого собору, Успенського у Києво(Печер( ській лаврі, церкви Богородиці Пирогощі та інших, будівництво сотень нових і реставра( ція давніх сакральних споруд показала вели( чезні можливості монументального живопи( су. Наші художники можуть розписувати будь(які храми. Це засвідчили не лише робо( ти Миколи Стороженка в церкві Миколи При( тиска, Анатолія Гайдамаки з колегами у від( родженні величезного собору в Македонії, ай розписи інших художників(монументаліс( тів інтер’єрів соборів і церков у багатьох міс( тах і селах України. Сили і потенціал мону( менталістів величезні. Це мистецтво мусить вийти на вулиці, прийти в кожну споруду не лише культурного чи сакрального призна( чення. Нинішня, як і майбутня Україна потре( бує возвеличення життєвого простору. Сторінку підготував Микола ЦИМБАЛЮК Фото Олеся СОЛОВ’Я
Палітра · “Твори Олександра Івахненка — велике мистецтво, вивершене генетичне обличчя й душа України”. · p. 15página original ↗

В очікуванні третьої хвилі

Однією з найважливіших сфер духовної культури будь-якого народу завжди було, є і буде монументально-декоративне мистецтво. Його твори — скульптура, настінний живопис, мозаїка, і пов’язані з архітектурою, і самостійні роботи безпосередньо впливають на формування життєвого простору людини. Водночас вони є оберегами непроминальних національних і загальнолюдських світоглядно-естетичних цінностей суспільства. Можливо, тому агонізуючий совєтський режим у кінці 1980-х після наростаючих утисків і переслідувань українських художників-монументалістів ухвалив рішення остаточно ліквідувати їхню секцію при Спілці художників. Хоча це була не перша спроба Москви збити другу хвилю національного відродження у монументальному мистецтві України. Про це йшлося у галереї “М-17” на відкритті виставки робіт — першої за останні 20 років — членів згаданої секції. тах фізики, теоретичної фізики НАНУ, епічна сага “Україна скіфська — Еллада степова” (пансіонат “Гілея”); вітражі Валентина Задо( рожного “Наша пісня, наша слава” (Кремен( чук), “Намисто” (с. Калита на Київщині), пан( но “Скіфія” (у мотелі “Пролісок”, Київ) тощо; вітражі Олександра Мельника “Час Ярослава Мудрого”, “Час Нестора Літописця” (Націо( нальний музей історії України, Київ); Воло( димира Федька мозаїки вестибюлю станції метро “Золоті Ворота”; Анатолія Гайдамаки художньо(дизайнерське оформлення музеїв “Чорнобиля”, книги, експозиції музеїв Т. Шевченка в Києві, Каневі; Галини Севрук ке( рамічні композиції та безліч не менш талано( витих робіт у різних техніках і жанрах інших митців секції монументалістів. Володимир Прядка, лауреат Шевченків( ської премії прийшов у секцію теж на почат( ку 1960(х. Його вчителем(наставником тоді був Іван Литовченко, який зіграв визначаль( ну роль у його становленні як художника(мо( нументаліста. Тож на відкритті виставки він мав усі підстави сказати: — Я щасливий, що потрапив у той стру( мінь ріки, яка ламала кригу, що сковувала монументальне мистецтво. Воно змінювало не тільки природу мистецтва, воно змінюва( ло природу нашого суспільства. І це відбува( лося не в останню чергу завдяки активності художників(монументалістів, їх особистій громадянській позиції і погляду на реалії. Їх( ня творчість змінила думку українського сус( пільства, вберегла від забуття славні сторін( ки нашої історії, будила національну гідність, навертала до основ будівництва власної
Музика · “У час протистояння саме музика здатна об’єднувати людей”. 16 · p. 16página original ↗

У Києві звучатиме «Золота флейта України»

У час запеклих протистоянь саме музика здатна змусити людей забути про кривавий розвиток подій. Особливо якщо вона лунає у виконанні “Золотої флейти України”, заслуженого артиста Юрія ШУТКА. Адже це — єдиний музикант у країні, який грає на унікальному інструменті, зробленому із золота. Олександра ТИМОЩУК, кандидат мистецтвознавства Флейтист, соліст Національної філармонії України Юрій Шутко 23 лютого виконає низку творів різних епох: від шедеврів великих німецьких майстрів бароко Й. С. Баха, Г. Ф. Генделя до музики пізньоромантичного стилю французького композитора ХІХ століття С. Франка. Усіх цих геніїв поєднує любов до величного інструмента — органа, що позначилося на музиці їхніх камерно-інструментальних композицій. Зокрема й сонатах для флейти. Цікаво, що за часів Баха та Генделя цей духовий інструмент був не надто схожий на сучасний, оскільки виготовлявся з чорного (ебенового) дерева, а не металу та не мав клапанів. Замість них на корпусі містилися отвори, які музикант під час гри затуляв пальцями. Відтак барочна флейта, яка була дуже популярною при дворі прусського короля — вправного флейтиста Фрідріха ІІ, не мала надто широкого діапазону звучання і в неї були досить обмежені технічні можливості. Попри це, сонати Генделя, а особливо Баха для цього інструмента були оснащені великим розмаїттям нюансів та яскравою палітрою звучання. Ці великі композитори наділили флейту світлим і шляхетним тоном органа, гнучким звучанням скрипки та експресією людського голосу, підштовхуючи її зовнішній вигляд до еволюціонування, яке дуже стрімко відбувалося у XVIII столітті. І ось чому. — Спершу французькі майстри, зокрема Оттетер, додали до шести пальцевих отворів флейти клапани для виконання повного хроматичного звукоряду. Таким чином, поперечна флейта отримала експресивніше звучання і високі технічні можливості, — розповідає Юрій Шутко, який є і дослідником розвитку флейтового мистецтва. — Досконалості їй надав видатний німецький флейтист-віртуоз та інструментальний майстер Теобальд Бьом, який 1847 року запатентував свою систему розташування клапанів, що діє й нині. Тож не дивно, що вже через 150 років, коли флейта закріпила свою остаточну форму та механічне оснащення, ставши найвіртуознішою серед духових інструментів, найвидатніший після Баха французький композитор-органіст і знаний автор симфонічних, фортепіанних і камерних творів Франк подарував світові сонату, головну партію якої можна виконувати і на скрипці, і на флейті. Цей твір, написаний в останні роки його життя, глибокий за змістом і тематичним матеріалом. Він сповнений інтонаціями романтичного пориву та тонкого ліризму. Розгорнута партія фортепіано, яку виконуватиме заслужений артист України, професор Національної музичної академії ім. П. І. Чайковського Юрій Кот, здатна конкурувати за можливість вийти на перший план, унаслідок чого утворюється жвавий діалог між виконавцями. Віртуозний, феєричний, помпезний твір австрійського композитора Й. Н. Гуммеля “Велике рондо”. Його автор свого часу навчався у В. А. Моцарта, а також Й. Гайдна та навіть А. Сальєрі. Він товаришував із Бетховеном та Шубертом. Проте сьогодні його твори не надто популярні серед українських музикантів. У дечому через надмірне фактурне та технічне навантаження, яке потребує від виконавців неабиякої вправності пальців, художнього смаку та витривалості. — Завдяки унікальності мого інструмента, відлитого із золота, який дозволяє видобувати динамічне звучання, за тембром наближене до скрипки, а також сміливій французькій манері гри на ньому, яка на відміну від скутої німецької традиції дає змогу передати усю палітру барв віртуозної музики, вдасться відтворити яскраву музичну картину “Великого рондо” Гуммеля, яке виконуватиметься на великій сцені України уперше, — додає Юрій Шутко. Перлиною вечора стане соната для скрипки (флейти) та чембало (фортепіано) українського композитора Максима Березовського. Це його найвідоміший інструментальний твір, створений у Пізі. Рукопис цієї сонати зберігався у Паризькій національній бібліотеці. Його розшифрував професор НМАУ ім. П. І. Чайковського композитор М. Степаненко. Сонату видали 1983 року. За стилем написання вона наближається до музики віденських класиків, через що М. Березовського ще називають “українським Моцартом”. Програма концерту дібрана так, щоб кожен слухач зміг не лише отримати насолоду від майстерного виконання найвідоміших шедеврів музичної класики, а й оцінити неперевершене звучання флейти від епохи бароко до високого романтизму.
Музика · “У час протистояння саме музика здатна об’єднувати людей”. 16 · p. 16página original ↗

Вітаємо лауреатів!

Георгій ЛУК’ЯНЧУК У столичному будинку НСПУ в рамках Всеукраїнського поетичного фестивалю вручили дипломи лауреатам премії Якова Гальчевського. Серед достойників — голова Київського товариства політв’язнів і жертв репресій, організатор багаторічних експедицій у Сандармох і Соловки Григорій Куценко, народний депутат України Олесь Доній, письменники брати Капранови. Лауреати відомі українцям своєю громадською позицією, багаторічною діяльністю, направленою на зміцнення державності України, відстоювання демократичних свобод і прав людини в нашій країні та діяльністю з українізації в різних сферах суспільного життя. Вручали дипломи громадські діячі Богдан Теленько та Сергій Пантюк. *** Журі визначило нових лауреатів премії ім. Дмитра Нитченка. Це Юрій Антипович — письменник і журналіст (Полтава), Віктор Баранов — голова НСПУ, головний редактор журналу “Київ”, Володимир Науменко — головний редактор журналу “Березіль”. Цю премію заснувала Ліга українських меценатів і родина світлої пам’яті Дмитра Нитченка, який був на “зеленому континенті” (так називають Австралію) цілою культурно-освітньою інституцією. Дмитро Нитченко — організатор культурного, літературного, освітнього життя тамтешніх українців після Другої світової війни. Він був прозаїком, поетом, критиком, публіцистом, дитячим письменником, видавцем і меценатом. Присуджується премія за оборону українського друкованого слова. Поміж лауреатів минулих літ — відомі журналісти, видавці, літературні критики, бібліотекарі. Прес-служба Ліги українських меценатів
Музика · “У час протистояння саме музика здатна об’єднувати людей”. 16 · p. 16página original ↗

ТИЖНЕВИК ВСЕУКРАЇНСЬКОГО ТОВАРИСТВА «ПРОСВІТА» імені ТАРАСА ШЕВЧЕНКА АНОНС

Веб-портал «Жінка-Українка» оголошує конкурс на кращу публікацію (нарис) про жінок-українок «Жінка в історії». До участі в конкурсі запрошуються історики, літературознавці, краєзнавці, журналісти та всі, кого цікавить ця тематика. Обсяг однієї публікації не має перевищувати 16 тис. знаків. Мова написання — українська. Кількість творів від одного учасника — не більше трьох. До публікацій додається коротка біографія автора, поштова адреса та номер телефону. Термін прийому робіт — до 28 лютого 2014 року. Матеріали надсилайте на електронну адресу [контакт приховано] Сторінка конкурсу: http://ukrainka.org.ua/contest Засновник: Всеукраїнське товариство “Просвіта” імені Тараса Шевченка Реєстраційне свідоцтво КВ № 4066 від 02.03.2000 р. Шеф-редактор Павло МОВЧАН В. о. головного редактора Євген БУКЕТ Редколегія Любов ГОЛОТА (голова), Ярема ГОЯН, Павло МОВЧАН, Олександр ПОНОМАРІВ, Іван ЮЩУК Заступник головного редактора Євген БУКЕТ 279-39-55 Заступник головного редактора з виробничих питань Наталія СКРИННИК 278-01-30 (тел/факс) Відповідальний секретар Ірина ШЕВЧУК Відділ соціальної тематики Петро АНТОНЕНКО 279-49-47 Відділ просвітянської роботи Надія КИР’ЯН 270-55-57 Відділ культури Микола ЦИМБАЛЮК 279-49-47 Відділ коректури Тетяна ЩЕРБАК Ірина СТЕЛЬМАХ 278-63-69 Комп’ютерна верстка Ірина ШЕВЧУК Володимир ЖИГУН 278-63-69 Черговий редактор Петро АНТОНЕНКО Бухгалтерія 279-41-46 Адреса редакції: вул. Хрещатик, 10-Б, м. Київ, 01001 E-mail: slovo_prosvity@ukr.net http://slovoprosvity.org http://prosvitanews.org.ua Видрукувано з готових фотоформ у ТОВ “Поліграфцентр” у середу. Загальний наклад у лютому — 14 800 Листування з читачами — тільки на сторінках газети. Відповідальність за достовірність інформації несуть автори. Редакція залишає за собою право редагування та скорочення текстів. Редакція не завжди поділяє погляди своїх авторів. При використанні наших публікацій посилання на “Слово Просвіти” обов’язкове. І н д е к с г а з е т и “Слово Просвіти” — 30617
Емблема «Просвіта»Prosvitianyn