Без мови немає нації! · S. 1Originalseite ↗ Der Anfang dieses Textes kann unvollständig sein — mit der Originalseite abgleichen
майбутніх повноправних членів селян% ської територіальної общини. За твердженням фольклористiв, най% цiкавiша Маланка у буковинському мiс% течку Вашкiвцi. Вашківська Маланка — унікальне явище в Україні. Раз на рік у містечку над Черемошем Маланка гуляє так, що світ дивується. Татари, турки, авс% тріяки, румуни, більшовики забороняли Маланку, а вона таки була. Вони карали тих, хто переодягався, але відчайдухи все одно перебиралися, Маланка вижила й перемогла всіх загарбників і залишилася навіки у Вашківцях. Саме у цьому містеч% ку віддавна існує унікальне ремесло виго% товлення масок. Старожили згадують чу% дові маски роботи народного майстра Ге% оргія Гараса, з пошаною називають імена майстрів Володимира Мігована й Воло% димира Леонтюка. У Вашківцях був кос% тюм “бук%шандаря”. Його історія — своє% рідне віддзеркалення життя буковинців. Кажуть, що колись давно служив у почес% ній варті цісаря Франца Йосифа вашків% чанин на прізвище Курик. Хлопець вдав% ся ростом до двох метрів, менших на таку службу не брали. Відслуживши, привіз із Відня додому розкішну парадну форму: шапка з “павою”, еполети, гарний шкіря% ний ремінь. До цісарських цяцьок дібрали народну ношу — так і виник костюм “бук%шандаря”. Кажуть, ту “паву” з “по% летами” успадкувало ще й нинішнє поко% ління “бук%шандарів”.
Закінчення на стор. 16
НЕЗГАСНА СВІЧА ЗВИТЯГИ
Без мови немає нації! · S. 1Originalseite ↗ “Переберії”, чи “Маланки” — найяскравіше свято зимового циклу на Буковині, ритуальне карнавальне дійство з обходами осель рядженими-перебраними. 15 січня у Чернівцях відбувся ІII Міжобласний фольклорно-етнографічний фестиваль “Маланка-фест”.
Марія ВИШНЕВСЬКА, м. Чернівці
Свято Маланки бере свій початок ще з дохристиянських часів, коли люди вірили в богів Природи і духів. За іншою версією витоки буковинської переберії сягають се% редньовічних народних карнавалів, які спираються ще на античні звичаї, за яки% ми влаштовували процесії ряджених і ма% сок на честь Діоніса, Вакха й інших весе% лих божків. За православними церковни% ми святцями саме день св. Меланії завер% шує річне коло, а день св. Василя його роз% починає. Символізуючи новоліття, життє% дайний зв’язок жіночого й чоловічого на% чал, образи Маланки і Василя персоніфі% кувалися в українській народній творчості й перетворилися на стійку фольклорну па% ру. Головне ядро території Маланки стано% вили придністровські землі Галичини, По% ділля, Буковини, Молдови. Звичай бавитися на Маланку в деяких регiонах України iз часом забувся. А шко% да… Бо кожне село чи навiть куток знали тiльки їм притаманнi способи задобрити Маланку. Але попри те, що всеукраїн% ський звичай гучно маланкувати уже в минулому (дякувати радянськiй владi), збереглося безлiч обрядiв i звичаїв, яких у багатьох селах дотримуються. А в кількох українських селах збережено ритуальні турніри масок, які належать до реліктово% го шару народної культури, що відобра% жає давні світоглядні уявлення. У цих традиційних агонах (змаганнях) первісно простежувалися мотиви космічної бо% ротьби між зимою і літом, протиборства зі злими, нечистими силами. До того ж па% діння, боротьба й качання по землі у мі% фологічній свідомості пов’язані з магією родючості й культом предків. Є підстави вважати, що в давні часи ритуальні агони Маланок входили до комплексу ініціаль% них церемоній та були своєрідною фор% мою фізичного виховання й загартування
ПОЕТИЧНА АНТОЛОГІЯ “СТРІЛА”
МОВА ЄДИНА
10–11
ВАСИЛЬ КРИЧЕВСЬКИЙ
2 Події, факти, коментарі · “Добиватимемося належного фінансування · українськомовної культури”. · S. 2Originalseite ↗ ПРЯМА МОВА
— Які пріоритетні напрями роботи вашого Комітету?
— Готуватимемо законопроекти, які підтримуватимуть, розвиватимуть українську мову і в медіапросторі, і на телебаченні. Добиватимемося належного фінансування українськомовної культури. Якщо це підтримає депутатський корпус, отже, ми рухаємося вперед.
Мовний закон суперечить
Конституції України, положенням Європейської хартії регіональних або міноритарних мові ухвалений із грубим порушенням процедур. Тому закон можна визнати таким, що втратив чинність. Горезвісний закон не відповідає європейським стандартам захисту державної мови та мов національних меншин, зокрема й Хартії, на яку посилаються його автори. Адже відповідно до Хартії “захист і підтримка регіональних або міноритарних мов не повинні здійснюватися на шкоду офіційним мовам і необхідності вивчати їх”.
Як відомо, чинний закон про мови містить положення, які нівелюють норми Конституції щодо статусу державної мови як обов’язкового засобу спілкуван-
— Вам доведеться співпрацювати з новим-старим міністром Табачником.
— Після призначення Азарова прем’єром мені вже не цікаві будь-які прізвища. Бо зрозуміло, що це не уряд тих, хто ухвалюватиме повноцінні рішення, пропонуватиме і реалізовуватиме реформи. Але ми добиватимемося, щоб ініціативи нашого комітету мали підтримку уряду, адже саме в нього адміністративні важелі.
— Ви розробили й подали у ВР законопроект про захист і підтримку українського національного культурного продукту. На жаль, у попередній ВР не дійшло до розгляду цього закону.
— Я знову подаватиму вже в новий парламент цей важливий законопроект.
ня у публічних сферах суспільного життя, зокрема у судочинстві, діловодстві державних органів, органів місцевого самоврядування та відносинах між органами влади всіх рівнів на всій території України. Хоча статус української мови як єдиної державної не може бути змінений інакше, ніж у спеціальному порядку, передбаченому статтею 156 Конституції України.
За нинішнім законодавством мова, носії якої на певній адміністративно-територіальній одиниці становлять понад 10 % населення, стає регіональною. Однак, як зазначають експерти, для виконання в повному обсязі цього закону потрібні будуть значні асигнування з державної казни, ав бюджеті 2013 року на це коштів не передбачено.
Один із лідерів опозиції В’ячеслав Кириленко за квотою фракції “Батьківщина” призначений парламентом головою Комітету з питань культури і духовності. Цим проблемам відомий політичний і громадський діяч завжди приділяв значну увагу, обіймаючи посаду віце-прем’єра.
У Верховній Раді зареєстровано законопроект щодо скасування закону “Про засади державної мовної політики” авторства Ківалова—Колесніченка. Автор законопроекту — голова парламентського комітету з питань культури і духовності В’ячеслав Кириленко. Ось його коментар.
2 Події, факти, коментарі · “Добиватимемося належного фінансування · українськомовної культури”. · S. 2Originalseite ↗ Петро АНТОНЕНКО
Перші два засідання минули в ейфорії прийняття присяги, бійках біля трибуни й президії, спилюванні свободівцями шмату паркану довкола Ради. На третьому засіданні, що тривало менше години, ділили парламентські комітети. Не відбулося жодного пленарного засідання Ради в останні дні минулого року і 8 та 9 січня — все “працювали в комітетах”. Засідання відбулося 10 січня 2013 року.
Розподіляючи керівництво парламентськими комітетами, де попередньо розглядаються законопроекти, регіонали, які з комуністами і частиною позафракційних мають стабільну більшість у парламенті, вульгарно “кинули” опозицію. Всупереч усталеній практиці, опозиції не віддали низку важливих комітетів, зокрема з фінансово-економічної сфери, бюджетний.
Комітет із питань верховенства права та правосуддя очолив регіонал Сергій Ківалов. Що ж, право і правосуддя “у надійних руках” одного з головних фальсифікаторів президентських виборів 2004 року. У цьому ж комітеті і співавтор одіозного мовного закону Вадим Колесніченко. Комітет із питань транспорту і зв’язку очолив Борис Колесніков, недавній віце-прем’єр і міністр інфраструктури. А комітет із питань національної безпеки і оборони очолив Володимир Литвин. Отже, національною безпекою опікуватиметься той, хто у квітні 2010 року як спікер парламенту, прикрившись парасолькою від граду яєць, протягував ратифікацію Харківських угод. У цьому ж комітеті працюватиме і його вірний соратник комуніст Адам Мартинюк.
11 січня було останнє пленарне засідання сесії, і депутати розійшлися аж на 25 днів. Ні влада, ні опозиція не поспішають з обіцяними перед виборами законопроектами: і соціальними, і політичними, зокрема щодо скасування депутатської недоторканості, пільг парламентарів, Харківських угод, одіозного мовного закону “Ка—Ка”.
А що в активі Ради, зокрема опозиції, за цілу сесію? Практично нічого. Чи не найбільша інтрига — битва з кнопкодавством — теж не принесла відчутних успіхів. Ту ганьбу парламенту, яка тривала роками, подолати непросто. Коли регіоналам разом із союзниками треба було провести ключові рішення з призначення спікера парламенту та прем’єра уряду, вони легко набрали голоси і без кнопкодавства. Коли голосів не вистачало, депутати-“піаністи” голосували за себе й сусідів (як це було при звільненні голови Нацбанку Арбузова і призначенні нового голови Соркіна), хоча це кнопкодавство вкотре зафіксували і депутати опозиції, і телекамери — поіменно, на табло з’являлися потрібні владі цифри, рішення ухвалено!
ЩОДЕННИК
Ще простіше з проектами законів і постанов, які опозиція “проштовхнула” на голосування. Тут регіонали із комуністами голосують проти або й не голосують зовсім, знаючи, що в опозиції не вистачить потрібної кількості голосів. Красномовний приклад — голосування за постанову про європейський курс України, на чому наполягала опозиція.
Не краща доля чекала й поданий опозицією законопроект про декриміналізацію статей Кримінального кодексу, за якими засуджено Юлію Тимошенко і Юрія Луценка. Це дозволило б достроково звільнити відомих політв’язнів. Результат голосування — “за” всього 161 голос. Зате аж 224 депутати не голосували взагалі. Дивно, що серед них і кілька депутатів від опозиції, а ще два десятки їх були відсутні. Опозиція після цього залишила зал засідань.
За такої Ради, зокрема й опозиції, за відвертої конфронтації між провладними й опозиційними фракціями прогнози на діяльність цього парламенту песимістичні. Не марно ж один із лідерів опозиції Олег Тягнибок уже заявив про можливі перевибори Ради. А чого від неї ще чекати?
Із початком нового року відновлено всі пільги депутатам парламенту, які скасували торік. Скасування було “разовим”— у бюджеті 2012 року. За новим Держбюджетом депутатам повернули скасовані пільги. Хто заважає опозиції подати законопроект про зміни до бюджету — якраз щодо власних пільг? Натомість є бадьорі заяви: у влади, мовляв, немає більшості в парламенті (насправді вона є).
Отже, владі, реальній,
а не парламентській, руки розв’язано, принаймні в царині подальшої “консолідації влади”. Регіонали проігнорували вимоги опозиції заслухати в парламенті звіт уряду, Генпрокурора і міністра внутрішніх справ. Швидко відбулися призначення на ключові посади — голови Національного банку і голови Служби безпеки. При тому, що у їхніх біографіях наявний російський слід. Утім, думку громади ігнорують: коли міністр закордонних справ Росії прибув у Чернівці на переговори з українським колегою щодо перспектив вступу України в Митний союз, то проводити патріотам пікетування заборонив місцевий суд.
Щойно підбито підсумки 2012 року за “Індексом економічної свободи” — це дослідження вже 10 років проводять поважні міжнародні інституції. Україна посіла у цьому рейтингу останнє місце в Європі, 43-є, і 161 серед 177 країн світу. Дослідження констатує: “Економічна свобода в Україні і надалі зазнає суворих репресій. У країні поширена корупція, закони функціонують погано, бракує захисту прав власності”.
Уряд демонструє убоге адміністрування, зокрема в роботі над “Державною програмою активізації розвитку економіки на 2013—2014 роки”. Суть Держпрограми проста — більше адміністрування в економіці, нові податки, побори з населення. Кабмін “професіоналів” розглядає можливість підвищення комунальних тарифів для населення вже найближчим часом — “всього” на 30 %. Вибори відбулися — ціни повзуть угору. Дивували заяви урядовців, що влада не допустить підвищення ціни на хліб до “крамольної” позначки у 5 гривень.
Можливо, після 25-денних канікул парламент усе-таки згадає про народ.
Лише п’ять пленарних засідань — і на цьому перша сесія новообраної Верховної Ради VII скликання завершилася. На трьох засіданнях взагалі не ухвалили жодного закону, хоча це — основне призначення вищого і єдиного законодавчого органу держави.
2 Події, факти, коментарі · “Добиватимемося належного фінансування · українськомовної культури”. · S. 2Originalseite ↗ Лідери опозиції внесли до Верховної Ради законопроект про введення кримінальної відповідальності за порушення порядку голосування на засіданнях парламенту.
Законопроект був зареєстрований 14 січня 2013 року. Автори документа — лідери парламентських фракцій “Свобода” — Олег Тягнибок, “Батьківщина” — Арсеній Яценюк і УДАР — Віталій Кличко.
Згідно з інформацією, законопроект № 2012 передбачає внесення змін до Кримінального кодексу та Кримінально-процесуального кодексу щодо встановлення кримінальної відповідальності за порушення порядку голосування на пленарних засіданнях Верховної Ради України, Верховної Ради Криму і місцевих рад.
2 Події, факти, коментарі · “Добиватимемося належного фінансування · українськомовної культури”. · S. 2Originalseite ↗ В Україні нині катастрофічна ситуація зі збереженням найвидатніших книг, зокрема у Центральному державному архіві громадських об’єднань України (ЦДАГО), де також зберігаються і матеріали фонду відділу рукописів Інституту літератури ім. Т. Шевченка НАН України.
Ідеться про рукописи-оригінали творів Григорія Сковороди, Івана Котляревського, Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесі України та багатьох інших відомих українських письменників, а також про унікальний пергаментний аркуш XIV ст.
Складність ситуації у тому,
що в зимовий період не дотримується температурно-вологісний режим у сховищі, а тому раритети просто псуються.
Так, постійна температура приміщення, де зберігаються унікальні видання, має бути не нижчою за 16 градусів. А в приміщеннях Центрального державного архіву громадських об’єднань України вона ледь сягає 8-ми.
Оскільки найближчим часом очікуються сильні морози, науковці б’ють на сполох, адже унікальну спадщину можемо втратити назавжди.
Спроби працівників ЦДАГО
України вплинути на ситуацію зайшли в глухий кут, тож голови парламентських комітетів закликають прем’єр-міністра Миколу Азарова, голову КМДА Олександра Попова і голову Держархіву Ольгу Гінзбург зробити все можливе, щоб найближчим часом забезпечити нормальні умови для збереження раритетів української історії.
Матеріали з інтернет-видань
Голови комітетів ВР із питань свободи слова та інформації
Микола Томенко, з питань культури і духовності В’ячеслав Кириленко і з питань науки і освіти Лілія Гриневич звернулися до прем’єр-міністра, голови КМДА і голови Державної архівної служби щодо ситуації зі збереженням найцінніших раритетних рукописів визначних українців.
Суспільство · “Не може бути вільною людина, допоки підневільна її нація”. · S. 3Originalseite ↗ Очевидно, що ініціативна група “Перше грудня” полюбляє початкову цифру “один”. Ще не минув і рік та одинадцять днів від її створення, як у “Дні” від 11 грудня 2012 року вона опублікувала “Вільну хартію вільної людини”. “Наша Хартія — це вибір “бути”, — пафосно заявляють її автори. На часі та вкрай потрібні слова. Однак насущно-ствердними вони стануть і по-особливому актуалізуються, коли враховуватимуть специфічність факту трансформації в Україні сакраментального шекспірівського запитання “бути чи не бути” в значно ширший та трагічніший національний контекст. А саме: буття чи небуття титульного (корінного) народу як державної нації зі всіма її ознаками: мовою, освітою, наукою, культурними традиціями, творчою діяльністю, економікою, інформаційним та іншим простором. Врешті, йдеться про знеособлення людини і знеодержавлення нації у звичний імперсько-шовіністичний спосіб зросійщення. Адже Україна опинилася в небезпеці, бо розпочатий на початку 90-х років минулого сторіччя процес духовного відродження — припинився. Наступ на українство “на своїй — не чужій землі”, пов’язаний напряму з нещодавнім сфальшованим ухваленням ВР закону про нові засади мовної політики, набуває нищівного та широкомасштабного совєтського розмаху. П’ятиколонники, паразитуючи на реанімації ностальгічного радянського імперіалізму і залишкових почувань такої ж людини, байдужості Європи до України, втілюють політику Москви щодо її “декомпозиции”, втягування в “русский мир”, Митний союз, перешкоджання євроінтеграційним намірам тощо. І все це робиться у спосіб остаточного розколу та знищення етнічної, релігійної та іншої ідентичності українців, розмиття почуття їхньої соборності, національної ідеї та гідності. Бачити це — не є нині поза межею неможливого.
Степан ВОВКАНИЧ, доктор економічних наук, професор, м. Львів
Отже, унікальність Хартії ук% раїнської людини мала б акуму% лювати не тільки вибір “бути”, ай виходити із створення мас% штабної альтернативи концепту% альних основ сучасної україн% ської національної ідеї (УНІ), із соціогуманістичних засад стратегії розвитку держави, з нової пара% дигми буття нації, з панукраїн% ських проектів її життєдіяльності, інтеграції тощо. Саме ці висхідні фундаментальні імперативи оп% тимально поєднують морально% націо%державоцентричність як усередині країни, так і співпрацю з європейським (світовим) спів% товариством на підставі паритет% ного і бінарного захисту людини та нації. Окрім наведеного ком% плексу обставин, особливо нині треба враховувати дороговказні застереження геніального Івана Франка. “Все, що йде поза рама% ми нації (підкреслено нами — С. В.), се або фарисейство людей, що інтернаціональними ідеями раді би прикрити свої змагання до панування однієї нації над другою, або хоробрий сентимен% талізм фантастів, що раді би ши% рокими “вселюдськими” фраза% ми прикрити своє духовне відчу% ження від рідної нації”. В іншому разі, хочемо того чи ні, виникає запитання: чому я — пересічний українець, що більше піввіку слухав фарисейство про “щасливе комуністичне майбут% нє”, цинічну брехню про інтерна% ціональну боротьбу СРСР “за мир во всем мире”, про страшні “про% иски врагов” моєї нації і “всего прогрессивного человечества”, водночас ніколи в школі не чув ні про Голодомор, ні про розстріля% них поетів, ні мільйони інших безвинно убієнних? А Хартія стверджує, що маю “не забувати про ті вчинки, коли ми (?) свідо% мо чи несвідомо чинили кривду (!) іншим народам”. Даруйте, але ні я, ні мої брати, сестри, батьки та прадіди, ні мій народ взагалі — такого не чинили. Вони держа% вою ні на кого не нападали, ні па% цифікацій, ні нового порядку, ні “зачисток” на загарбаній землі не проводили. А стверджується, що на справедливий Божий суд прийдуть народами. Далі. До кого звернені слова буцімто української Хартії, що “любити означає не допускати будь%яких виявів ксенофобії, ра% сизму, шовінізму, нацизму і сталі% нізму як найбрутальніших форм людської, національної, політич% ної, культурної і соціальної нетер% пимості”. Хіба не українці най% більше постраждали і страждають нині від проявів більшовицького шовінізму, від фальші ленінсько% сталінського інтернаціоналізму (і чи тільки його) на своїй обітова% ній землі? Хіба не імперська семі% отика доповнюється пам’ятника% ми Катерині ІІ, Сталіну, не з три% буни ВР України нахабно звучать мовою окупанта погрози “вер% нуть страну народу”? Хіба вже за% буто злочини, що не тільки при% кривалися іменем так зв. совєт% ского народа, а й “героїчно” звер% шувалися в його ім’я? А Ви закли% каєте “не шукати винних у влас% ній долі”. А як же тоді з націо% нальною пам’яттю, з мисленням про “подолання недержавності, вузькості і провінційності колоні% ального та хуторянського погля% ду”, зрештою, з елементарним кочубейством: чому в Полтаві до% сі немає пам’ятника ні Мазепі, ні Петлюрі? А в Львові заростає мо%
хом камінь з написом: “Борцям за волю України”. Хіба не вони — юнаки і юнки, йшли на явну смерть за Національну Ідею, вис% тупаючи проти потрійної колоні% зації України: польської, німець% кої і російської? Каяття — це ве% лика наука для всіх і на повсякчас. Цю науку нашим моральним ав% торитетам, як зазначає в “Дні” І. Лосєв, треба збагачувати не ли% ше добре виписаними церковно% християнськими дефініціями, а й відповідати: “Що робити?” Влас% не, на останнє конкретно вказу% ють у грудневому “Постпоступі” Винничук і Боднар. З огляду на це дивує, що у важливому 5%му розділі Хартії — Мислити — пропущено нагальну потребу усвідомити: Незалеж% ність України — це глибінь за% лежності кожного із нас від розу% міння нашої Ідеї як соціанти під% вищення суб’єктності України, її загроз і викликів, необхідності щоденної праці задля неї та за% хисту. У цьому плані показовою є наука чи, радше, розправа з три% птихом гасел УНІ від М. Хвильо% вого, які сьогодні не втратили ак% туальності: “Даєш інтелігенцію! Геть від Москви! Даєш Європу!” Не менш повчальна думка іншо% го відомого харків’янина — Юрія Шевельова, в якій він визначив найбільших ворогів нашого від% родження — це Москва, україн% ський провінціалізм і комплекс кочубеївщини. Тому рецепт для мислення простий: росіянам, як і іншим національним меншинам, що чомусь традиційно і далеко нетолерантно стають на бік “сильного и могучого” й у такий спосіб свідомо чи несвідомо збільшують масу російськомов% ного населення, підсилюючи шо% віністичний тиск постімперської асиміляції, треба перестати пре% тендувати на без того ослаблений ними ж національний простір ук% раїнців! І тоді — від Львова до Лу% ганська — не буде поділу на “сво% їх” і “чужих” і буцімто непере% борних регіональних особливос% тей, якими постійно спекулю% ють, прикриваючись правами ре% гіональних мов, правами люди% ни. Проте чи за таких умов Укра% їні “бути”, коли не можемо уяс% нити смертельну небезпеку мо% нопольно%партійного регіоналіз% му, орієнтованого на “поряту% нок” пригнічених росіян. Її не бачить тільки так звана радянська людина та імперська нація, що заперечують право українців на національну ідею, на їхній суве% ренітет — державний, мовно%те% риторіальний, інформаційно% просторовий. Чому в Хартії не акцентується, що не може бути вільною людина, допоки підневільна її нація, далі окупований інформаційний простір, панує інтелектуальний антиукраїнізм. Чому нині нам важко мати критичну масу націо% нальної еліти, коли впродовж сторіч колонізатори проводили криваву політику нищення укра% їнства під гаслом: “народ без на% ціональної еліти, а еліта — без мо% ви народу”. Хіба тут вина лише на державі Україна, а не на державах, ідеологіях сильних світу сього, їх видимому і невидимому насиллі, на кривавих злочинах кожного окупанта осібно і загарбницької нації назагал?! Нас лякають ни% нішнім радикалізмом “свободів% ців”, але ж чому Європа мовчала, коли Україну нищила комуніс% тична орда, проводилися нелюдя% ні депортації українців із спокон% вічно їхніх земель? Світові вчені, держави визнали українців пост% етногеноцидною нацією, а Пре% зидент України їде в Європу, аби заперечити геноцид голодомором на догоду сусідові. Принаймні не розумно, бо і в Брюсселі, і в Бєло% каменной байдужі до української долі та ідеї; нікому, окрім нас, не потрібна сильна Україна. Що ска% зано в Хартії про політичну волю керівництва України щодо консо% лідації спільноти? Новітня українська більш як двадцятилітня практика держа% вотворення та становлення нації беззаперечно актуалізує перед ду% ховно%інтелектуальним прово% дом спільноти передовсім два ос% новоположні завдання. Перше: об’єднати націю. Без сконсолідо% ваної громадянської нації звести міцний підмурівок нашого дер% жавотворення — неможливо. Друге: визнати, що фундаментом і наскрізним елементом цього підмурівку має стати широко со% ціалізована УНІ — міцно заміша% на на загальноукраїнських інте% ресах, високих суспільно%мо% ральних, традиційних духовних та матеріальних цінностях — обі% тована земля, соборна незалежна держава, її питома мова, єдина Помісна Церква, національний інформаційний, освітній, науко% вий та інший простори, історич% на пам’ять, конкурентоспромож% на економіка, благополучна еко% логія, заможний народ, європей% ський вектор інтеграції, рівно% правні взаємини зі всіма добрими сусідами зокрема і світовим спів% товариством узагалі. Немає у Хартії й відповіді: якого права потребує захист УНІ? Буцімто демократичний запис у Конституції України, що “жодна ідеологія не може називатися дер% жавою як обов’язкова” не цілком суголосний із попереднім: “Сус% пільне життя в Україні ґрунтуєть% ся на засадах політичної, еконо% мічної та ідеологічної багатома% нітності”. Це призвело до того, що Україна досі не тільки немає ідеологічного супроводу свого державотворення та становлення нації, а й девальвовані проблеми втілення національної ідеї, пошу% ку позитивного її історичного тлумачення, наукових досліджень перспектив розвитку в інформа% ційно%просторовій, інноваційній моделі розбудови національної держави, в здійсненні її євроін% теграційних намірів тощо. Фак% тично в Україні немає національ% но%ідеологічних партій. Це все ставить на порядок денний творення нових смислів, зокрема нагальну потребу: опра%
цювати стратегію ідеологічного забезпечення державотворення. Сталося так, що, обпікшись на чужинській монополії тоталітар% них ідеологій, зокрема комуніс% тичній, ми боїмося доторкнутися думкою до своєї, розмаїття її су% часного ідеологічного дизайну. Можна зрозуміти німців, які за% боронили не тільки нацистську ідеологію, а й, настрашені гітле% рівськими маніпуляціями з про% веденням загальнонаціональних референдумів, не послуговуються ними у післявоєнній Німеччині. А чи НАСТОРОЖУЄ Хартія ук% раїнців щодо недавно ухваленого Закону про референдум, який може в перспективі уможливити за умов нашої демократії розмаїті маніпуляції і в його проведенні, і вибору теми плебісциту на пред% мет, скажімо, “бути” нам чи ко% мусь іншому — чисельнішому, багатшому, зрештою, більш жор% стокому і нахабнішому на нашій землі? І той “інший” брехливо називатиметься “старшим (?) братом”, носієм “вічної” дружби між поневоленими ним же наро% дами, а відтак церковним кон% цепт%конструктом творення “рус% ского мира”. Здавалось би, що за цих дале% ко не віртуальних умов не обійти% ся Українській хартії без духовно% орального імперативу розробити в якомога стислий термін кон% цепцію зеленої ідеології щодо не лише екології, економіки, а й со% ціогуманістичних цінностей як ду% ховно%моральних вимог збере% ження середовищеспроможності нації за складних умов і нових викликів. Ідеться про доктрину сталого (Ріо+20) розвитку у світо% вому контексті і про тяглість пос% тупу ослабленої української нації в умовах подвійної глобалізації — залишково%імперської та невідво% ротно%цивілізаційної. Завдання такої якісно нової ідеології — створити необхідні умови, аби спільнота була ковітальною, тоб% то здатною забезпечити свою са% модостатність як суб’єкта власно% го розширеного відтворення і пов’язаних з ним комплексу гос% подарських, духовних, гуманітар% них та інших напрямків творчої діяльності. Без такої ідеології, без сучасної науки інвайронментоло% гії (середовищезнавства) та її знань про творення належних умов не зазеленіє на національ% них луках те, що під прикриттям релятивізму, інтернаціоналізму впродовж тривалого часу затопту% валося в болото небуття різними шовіністами%загарбниками. Не оживлять українськість вітчизня% ні системи освіти, науки, коли їх очолює міністр%українофоб. Беззаперечно, у цьому кон% тексті українська освіта, мова, культурні традиції, духовність на% ції негайно потребують червоно/ книжного соціогуманістичного захисту (аналогічно з загрозами зникаючій флорі та фауні) на рід% ній землі як духовний ексклюзив нації, як світоглядна візія її жит% тя, дум, діянь різних і не лише економічних. І в цьому бачиться комплексність і архіважливість завдань сучасної візії та місії Ук% раїнської Ідеї не тільки в націо% нальному (який злонавмисно плутають із націоналістичним), аі світовому вимірах. Але чи світ про це знає і, найголовніше, хоче знати?! І чи про це йому нагадує Українська Хартія людини, яку ми чомусь далі розглядаємо поза рамами її Нації та світом? Саме УПА боролася під гаслом: “Сво% боду людині! Свободу народам!”
Продовження на стор. 4
Суспільство · “Ми мусимо навчитися чути себе українцями”. Іван Франко · S. 4Originalseite ↗ Fortsetzung von «Коли хартія людини поза рамами нації», S. 3
Закінчення. Початок на стор. 3
Людина та її нація не розривали% ся. Це не було модним трендом, а боротьбою на смерть. Але про це — ні слова. Як і про те, що вислів “Борець за волю України” — внутрішньо притаманний лише нам; він — не регіональний, а всеукраїнський і світовий. Жодна імперія, що прагнула знищити УНІ, це заперечити не в стані. Ба більше, назвати борців за волю (?) своєї ненаситної імперії. Тому, незалежно від розмаїття поглядів і підходів до формуван% ня УНІ, нація повинна об’єдна% тися навколо визнання того, що історично процес виникнення, становлення та поширення укра% їнської ідеї проліг від демокра% тичної Конституції Пилипа Ор% лика, Кирило%Мефодіївського соціального гасла “країна без хо% лопа і пана” через Міхновське ус% відомлення України як націо% нальної самостійної держави, бо% ротьбу УНР, її злуку з ЗУНР та визвольно%бойовий клич УПА “здобути або вмерти” за неї до сьогоднішніх пошуків і розробки євроінтеграційної стратегії роз% витку нашої країни в системі мо% дерних світових держав і досяг% нень їх життєвих стандартів. Звісно, на цьому шляху можна і треба вчитися на закликах Хар% тії, як бути вільною людиною, ук% раїнцем, лідером і господарем бу% цімто на своїй землі; зрештою, як мислити і любити, аби стати ус% пішною демократичною держа% вою, відкритим інформаційним громадянським суспільством і здобути багато чого іншого, на що спромігся цивілізований світ, по% ки нас комуністи тримали в то% тальній ізоляції, де панувала екс% плуатація не лише людини люди% ною, а й нацією%загарбником по% неволених націй. Попри те, чи стануть продуктивними заклики Хартії, допоки не запанує нова соціогуманістична парадигма со% борної, цілої, за Франком, а не радянської (без адреси, дому та вулиці) людини, тобто нова філо% софія соборної, української Укра% їни, гідної Людини і Нації, а не імперська ідеологія в камуфляжі захланного Комінтерну? Зрозуміло, що не можливо де% талізувати в Хартії кожну складо% ву цієї філософії, за якими стоїть ціла низка чинників, ресурсів, пріоритетів їх застосування. Од% нак хоча б маленьким пунктиром можна було б зазначити, що со% борність — це для України не тільки поняття географічне, а й соборна здатність нації творити українську державу, наповнювати її добрими ділами національного й загальнолюдського змісту. Свя% тая святих завдань УНІ — це сформувати єдиний національ% ний економічний, мовно%інфор% маційний, культурний, релігій% ний та інші простори та допомог% ти всім українцям в різних регіо% нах усвідомити себе соборною державоцентричною нацією. Отже, соборність — це не ли% ше інтеграція економік регіонів, ай духовна, морально%психологіч% на характеристика, внутрішньо притаманна людині, її свідомості та ментальності. Це інтеграція в зовнішній світ, це джерело дер% жавної суб’єктності. Рівно ж — українська Україна не означає зловмисно підкинутого гасла: Ук% раїна лише для українців. Таку по% зицію затаврував ще Михайло Грушевський, позиціонувавши демократичну думку: якщо ти жи% веш в Україні та працюєш задля її добра, ти — українець. Щодо тре% тього складника, то теорія чинни% ків (світових стандартів), які б за% безпечували людині гідне життя, достатньо розроблена. Тут і еко% номіка, зарплата, соціальний за%
хист, освіта, охорона здоров’я, відпочинок, екологія, спорт і т. ін% ше. Україна поки що не “дотягує” до цих стандартів, але є ще і чин% ник зобов’язань людини перед державою: вона має бути гідною держави. Чи є такою щодо нашої Незалежності радянська совкова людина? Чи можна до неї зверну% тися перефразованими словами Президента США Кеннеді: не пи% тайте, що вам дала незалежна Ук% раїна, а спитайте себе, що ви зро% били для її Незалежності?! Невже не зрозуміло, що сенс запізнілої української Хартії в ексклюзиві утвердження екзис% тенції корінного народу, у соціа% лізації сьогоднішніх складових УНІ, які зміцнюють соборність нації і людини як повноцінне, са% модостатнє соціально%економіч% не, етнокультурне середовище в системі національного інформа% ційного простору, який не гні% тить, не розмиває тотожність на% роду, де повнокровно функціонує передача знань від покоління до покоління, а значить, виховуєть% ся національно свідома, цілісна людина і ковітальна спільнота. Тобто спільнота, здатна відрод% жуватися завдяки новій зеленій ідеології, соціогуманістичній по% літиці, які підживлюють це сере% довище, розширяючи його до масштабу всенаціонального чи навіть світового простору. Україні потрібна не “секонхендівська гу% манітарка”, а нова соціогуманіс% тична парадигма буття корінного народу і національно%свідомої людини; де перший розглядаєть% ся в контексті національного ін% формаційного, економічного та іншого простору, а друга — оточу% ючого середовища (сім’ї, дитячо% го садочка, школи і т. ін.). Перв% нями є патріотична свідома осо% бистість і державна нація — гар% монія взаємин між ними. У цьому контексті майбутнє України бачиться не в ентропії (невизначеності спільноти, хаосі, безпорядку, маргіналізації та її креолізації), а в негентропії. Тоб% то в гармонізації: а) національних інтересів та загальновизнаних фундаментальних принципів свободи, соціального і економіч% ного добробуту, захисту прав і людини, і нації; б) основ лібе% ральної економіки (в центрі — людина, вільний ринок) та націо% нальної (а не націоналістичної) ідеології з акцентом на націю, що дала назву державі. Припинімо розглядати націоналізм як ідео% логію поневоленого народу. Тоді побачимо в ній доктрину патріо% тичної любові до Батьківщини, акцент на розвиток здобутої дер% жави, сумлінну, заради неї, якісну працю та тяглість (спадковість) поступу нації, а відтак нагальну потребу створення на основі цих викликів нової сучасної парадиг% ми суспільного розвитку — соціо% гуманістичної. Актуалізуймо і ши% роко соціалізуймо слова Довжен% ка: “Якщо любов до Батьківщини — це націоналізм, то я — націо% наліст”. Це раз і назавжди відки% не спекуляції українофобів стра% шилками націоналізму. Проте не монополізуймо пар% тіями любов до України, за якою ховаємо корпоративні інтереси. На наш погляд, набагато раціо% нальніше зосередитися на введе% ному в науковий обіг дискурсі “соціогуманістичний”, що від% дзеркалює бінарну парадигмальну сутність збереження автентич% ності українців, котра полягає в паритетному підході до гармоні% зації прав і людини, і нації; пот% ребу їх захисту в адекватному, сприятливому для їх розвитку се% редовищі, в його якнайширшому інформаційно%мовному, світо% глядному, національно%патріо% тичному, державотворчому, врешті, геополітичному, геостра% тегічному вимірі. Масштабність такого виміру диктує якнай% швидше надання цій бінарності статусу світового морально%пра% вового імперативу, а відтак між% народної юрисдикції. Лише за та% кого комплексного розуміння введеного дискурсу можна широ% ко соціалізувати універсальність принципу взаємодії стратегічно жорсткого інформаційно%мовно% го, культурно%етнічного каркасу кожної нації (народності) з гнуч% ким, мобільним і щоденним його поповненням цивілізаційними до% сягненнями без ущербу збере% ження їхньої автентичності. Правове підсилення соціогу% маністичного забезпечення між% народних взаємин конче потріб% не — у світі відбувається не лише експлуатація людини людиною, ай нації (націй) нацією. Водночас, якщо світове співтовариство ух% валило Декларацію прав людини, то Декларації прав народів досі немає. Шкода, але панує змаган% ня за лідерство сильних світу цьо% го, а дехто намагається стати все% могутнім диктатором керованої (?) демократії. Не все людське — людяне. Якщо поняття “соціаль% не” означає людське, суспільне, а “гуманне” — людяне, то їх син% тез, власне, складе нову “соціогу% маністичну” якість, вкрай нині потрібну. Чим завзятіше працю% ватимемо на соціогуманізм, чим менш провокативно та піарно не дратуватимемо крикливих украї% нофобів лідерами довоєнного на% ціоналізму, тим більше розуміти% мемося всередині країни і нас ро% зумітимуть на світових цивіліза% ційних гостинцях. Нам треба вчитися соціогума% нізму в геніального Франка. “Ми мусимо навчитися чути себе укра% їнцями — не галицькими, не буко% винськими українцями (від себе до% дам — не донецькими чи харків% ськими), а українцями без офіцій% них (регіональних — С. В.) кордонів. І це почуття не повинно у нас бути голосною фразою, а мусить вести за собою практичні консеквенції. Ми повинні — всі без виємка — по% перед усього пізнати ту свою Укра% їну, всю в її етнографічних межах, у її теперішнім культурнім стані, познайомитися з її природними за% собами та громадськими болячка% ми і засвоїти собі те знання твер% до, до тої міри, щоб ми боліли кож% ним ії частковим, локальним болем і радувалися кождим хоч і як дріб% ним та частковим її успіхом, а го% ловно, щоб ми розуміли всі прояви її життя, щоб почували себе справді практично частиною його”. Водночас, ми повинні споді% ватися не лише на власного Ва% шингтона. На жаль, не завжди в стані його пізнати, прийняти, як% що він навіть із Майдану і по% страждав за нас. Треба не тільки мати образ Лідера нації, а й що% денно, зі свічкою вдень шукати свого Вашингтона, Махатму Ган% ді, Вацлава Гавела. Шукаючи, не забувати, що наш Шевченко ще не викуплений з неволі засланих і всесильних енгельгардів, бекен% дорфів — мертвих, живих і ще не% народжених. Тому треба чужому навчатися і свого не цуратися, твердо пам’ятаючи мудрі соціогу% маністичні настанови Ганді своїй нації: я повинен залишати всі вікна і двері відчиненими, я за те, аби звідусіль всі культури світу припливали до мого порогу, але нічого не може бути таким, що збивати% ме мене з ніг і повінь заливатиме мій дім. Українцям, вочевидь, не дочекатися каяття від колоніза%
торів за завдане їм зло, як і добро% сусідських відносин, побудова% них на новій соціогуманістичній рівноправній основі, а не на “по% вазі” як плату за ГТС, здачу мате% ріальних активів і духовних вар% тостей. Наша біда в тім, що за до% мовленостями Ялтинської кон% ференції післявоєнних перемож% ців нас віддали в зону впливу не найкращого світу цього. Соціогуманістичний імпера% тив, як ідею “сім’ї” у міжнародних стосунках (за якою до найслаб% ших ставляться з найбільшою лю% бов’ю, а голоси сильних світу не мають морального права залиши% ти безголосими постколоніальні народи), — Папа Іван Павло ІІ пе% реніс у третє тисячоліття, у націо% нальну і соціальну площину цілих народів та народностей, які праг% нуть стати чи вже стали на шлях повернення до своїх духовних ви% токів. Це було 5 жовтня 1995 року в ООН, з приводу святкування її п’ятдесятиріччя. Шкода, що лише в кінці 2012 року Україна, як дер% жава%співзасновник ООН, в дода% ток до ухвалених основоположних правозахисних документів світо% вого виміру — оприлюднює “Ук% раїнську хартію вільної людини”. І в ній закликають українців до то% леранції після знищення УНР, віддання Польщі земель Західної України, розгрому Закарпатської України (уряду А. Волошина), ни% нішнього існування в Румунії пар% тії, яка реваншує Велику (Маре) Румунію за рахунок приєднання Буковини. На тлі нахабних внут% рішніх заяв високопосадовців від освіти щодо належності галичан до українців, “притеснения рус% ского языка” в Україні тощо. Скільки треба таких заспокійли% вих українських Хартій, аби вток% мачити в голови одеським косту% сєвим, гурвіцам, що не можуть бу% ти толерантними ізраїльтяни, як% що, приміром, у Хайфі стояти% муть пам’ятники ассірійським ца% рям%завойовникам чи римським імператорам, не кажучи про наці% лені палестинські ракети. Пров% ладні партії не турбуються, що на вітчизняній території знаходяться закриті іноземні військові бази, високі начальники яких почува% ють себе, власне, господарями. Адже публічно виражають свої сумніви щодо реальності України як самостійної держави, наявнос% ті в неї власних земель, самостій% ної її мови, культури і т. ін. Не дорікатимемо Хартії, що в ній не згадуються світоглядні іні% ціативи великих соціогуманістів минулого і сучасності, чому в нас не заборонена людиноненавис% ницька комуністична ідеологія, як це вчинено щодо нацистської в Німеччині. Чому заперечується геноцидний Голодомор і строго карається заперечення Голокос% ту? Ми спромоглися на популіст% ське святкування Дня ненасильс% тва, але чому впродовж усіх днів цілого року чиниться насильство щодо українського ослабленого народу, інспірується далеко не гу% манне звуження вжитку в Україні віками інгібованої його мови, культури. І ніхто із “старших” братів, ні їхня одержавлена, ка% зенна, за А. Шептицьким, церква не скаже: “Зупинімося!”. Адже культура, мова, традиції хоча є надбанням нації, водночас вони феномен загальноцивілізаційний і служать розвитку культур інших народів і націй. Не може колис% кове дитинча змагатися з імпер% ським бігуном на довгі дистанції, з шовіністом%важковаговиком. Ця рефлексія притаманна сузір’ю великих соціогуманістів, серед яких назвемо Вацлава Гавела, що пропагував “силу безсилих” як чинник, вартий уваги у міжна% родній політиці. Гавел унасліду% вав традиції, закладені ще Маса% риком. Натомість наші шкільні підручники з історії не розкрива% ли справжніх сутностей ні Хмель% ницького, ні Мазепи. У нас немає традицій Грушевського. Узагаль% нивши погляди світових гуманіс% тів, препарувавши їх до україн% ських реалій, можна лише зазна% чити, як це зробив Понтифік під час пастирського візиту до Киє% ва, згадуючи Володимира Моно% маха: Не дайте сильним світу цього запропастити людину. Проте, на жаль, занепадають на% ції, їхні мови і традиції. Хіба не Україна втратила такий карпат% ський субетнос, як лемки чи час% тину бойків? Хтось в Україні чув вибачення за вирізаний і спале% ний Батурин, за Крути, Голодо% мор, Холодний Яр, Дем’янів Лаз, операцію “Вісла”? Важко в Хартії знайти відповіді: чи стануть та, головне, чи витрима/ ють реформаторський, інновацій/ но/модернізаційний курс ослаблені нації, новонароджені держави без нової соціогуманістичної політики в міжнародно/юрисдикційному фор/ маті, без підтримки живильної сили ренесансу їхніх середовищ і націо/ нальних просторів буття, без ре/ культивації потолочених еліт, куль/ турних традицій, щоб стати лідера/ ми за умов глобалізації? Ці питання відкриті. Культура, мова — це не тільки основні ознаки нації, а в по/ єднанні з сучасними інноваційними технологіями, економікою знань, інформаційно/цифровими мережа/ ми — життєво необхідний атрибут її сучасного духовно/інтелектуально/ го розвитку, збереження ідентич/ ності, конкурентоспроможності, врешті/решт, колективного та інди/ відуального потенціалу державного мислення, синергії дій тощо. Украї/ на як самостійна держава не нищи/ ла жодний нарід і нікому не пере/ кривала життєдайний кисень пер/ манентності передач знань, досвіду, традицій від покоління до поколін/ ня, не заважала творити нову ін/ формацію, наукові відкриття цілим генераціям чи окремим геніальним особистостям. Не забороняли їм “писати і малювати”, передавати міжпоколінні духовно/інтелекту/ альні та інші трансферти. Ми не ни/ щили генофонд других націй, не анексували метрополії їхніх церков, не віднімали суб’єктність держав суверенних народів, не пригнічува/ ли культурне розмаїття світу; вод/ ночас інші держави іменем своїх на/ родів жорстоко це чинили щодо нас на нашій же землі. То чому, аби “бу/ ти”, треба каятися і просити про/ щення за кривди тільки українцям? Хіба не в Україні найбільше правед/ ників світу, натомість чи не нам за сучасних подвійних соціогуманіс/ тичних стандартів найбільше загро/ жує небезпека залишитися, за Франком, “малими і неприготова/ ними” на динамічному цивілізацій/ ному шляху розвинутих і обраних, але, шкода, байдужих до нашого ковітального відродження, до тяг/ лості нашого розвитку? Ми не тому так повільно відроджуємося, що геть дурні, чи навпаки. А тому, що серед нас багато мудрагелів, які “ін/ телігентно/злочинно” крадуть. І до/ поки нечесно нажите вивозять з Ук/ раїни і на неї не працюють, важко Неньці “бути”. Хартія правильно пояснює, що красти — гріх і “світо/ ве українство є ще одним виміром нашого буття”. Але чи знають про це ті нині мудрі та успішні, в яких буцімто треба нам вчитися, аби “бу/ ти” на своїй землі та, нарешті, за/ панувати, як життєствердно і неп/ ретензійно/толерантно проголошує наш Гімн, — “у своїй сторонці”. І найголовніше, чи хочуть знати?!
Постать · “Мусимо залишити в минулому вульгарно# критиканську методу “злопам’ятання” помилок, промахів, трагічних колізій і непорозумінь”. · S. 5Originalseite ↗ Роман ЛУБКІВСЬКИЙ
Продовження. Поч. у ч. 2 за 2013 р.
Меморіал у Нестаничах, по% своєму цікавий і оригінальний, став окрасою села, серцевиною заповітної території. Головним режисером і твор% цем меморіалу став живописець і архітектор Орест Скоп, а музей% ниця Галина Корнєєва разом із науковцем Петром Сікорським, використавши маловідомий до% кументальний матеріал і місцеві побутові речі, надали їй своєрід% ного колориту. Голова Радехів% ської РДА Мирослав Богіра, депу% тат районної Ради, голова Раде% хівського районного товариства “Просвіта” Ігор Сухар (він же ди% ректор Радехівської школи мис% тецтв), директор місцевого ліс% госпзагу Степан Данькевич, лау% реат Національної премії імені Шевченка, колишній депутат Верховної Ради України Йосип Парубочий фактично повернули до життя знищену будівлю. І до% помагала в цьому релігійна гро% мада села, вчителі та учні Вузлів% ського природничо%екологічного коледжу. Але й після ювілейних урочистостей робота не припини% лася: в безпосередній близькості від музею почали формувати Спі% воче Поле, а перед музеєм мину% лого року споруджено дерев’яний колодязь, з якого відвідувачі вже черпають чисту джерельну воду.
* * * Новостворений повноцінний музей прикрасив і село Новосіл% ки Буського району. Тут Маркіян Шашкевич прожив із 1841 до 1843 року. Тут минали останні ро% ки й дні його стражденного жит% тя. Звідси починається Маркія% нова дорога в безсмертя. Тільки через півстоліття після захоро% нення на сільському цвинтарі в чужій гробниці патріотична ініці% атива галицької молоді спричи% нилася до перенесення останків священика і поета до Львова на Личаківський цвинтар (1893 р.). Оскільки в селі не збереглися ні церква, ні плебанія, музей вирі% шили розмістити в колишньому шкільному будинку початку ХХ століття поруч із домом “Просві% ти” і новозбудованою школою, котра носить ім’я Маркіяна Шашкевича. Керівництво райо% ну — голова РДА Володимир Сай, голова райради Володимир Зам% роз, заввідділу культури Людмила Ціхоцька, парох села о. Іван Білу% та доклали величезних зусиль, аби перетворити давно не вико% ристовувану будівлю в чудове ба% гатокімнатне приміщення. Сила% ми львівських діячів культури в центрі села було сформовано му% зейно%меморіальне середовище. Відомий художник Євген Безніс% ко подарував Новосілкам висо% комистецький пам’ятник Шаш% кевича (роботи його дружини скульптора Теодозії Бриж). А що% до експозиції — то її з великим творчим піднесенням творили згадувані Орест Скоп та Галина Корнєєва. Запропоновано було дещо іншу концепцію, ключем якої стала “хресна дорога” Шаш% кевича: від порога смерті — до безсмертя. Від проростання його духовних зерен — до відновлення вимріяної ним державної неза% лежності України. Експозицій% ний матеріал тут подано з ураху% ванням новітньої історії краю з великими культурними, просвіт% ницькими традиціями, а також сторінками визвольної боротьби проти окупаційних режимів. Цього року музейний комплекс привертатиме увагу численних відвідувачів — сповниться 170 ро% ків від смерті о. Маркіяна та 120 років від часу перенесення його домовини на Личаківський цвин% тар. Готуючись до цих подій, лю% ди виявили дорогу історичну пам’ятку: в давній капличці збе% рігався дубовий хрест, котрий стояв біля місця могили Шашке% вича в Новосілках ще з позами% нулого століття. Символічно, що народна пам’ять таким чином “дала про себе знати”: збереже% ний хрест Маркіяна — одна з найдорожчих реліквій на всьому шашкевичівському просторі!
* * * Жовківський район, село Де% ревня. На літературній мапі Ук% раїни це село донедавна було майже непомітним. Але воно особливим чином пов’язане із життям і творчістю Шашкевича: тут зберігся старовинний будино% чок кінця ХVІІІ чи початку ХІХ століття. Скромна, але добротно збудована, зручна й вигідна пле% банія зі старими підлогами, вік% нами, печами “посідає” невели% кий затишний салон, у якому збиралася родина о. Крушин% ського; тут виросла донька Юлія, котра як “перша красавиця на всю округу” причарувала Маркі% яна і стала його нареченою, а по% тім дружиною. Подружжя меш% кало тут коротко: з 1837 до 1838 року. По смерті чоловіка (1843) вдова Юлія в Деревні бувала до% сить часто. Суще диво, що не ли% ше будинок, а зарослий ставок за подвір’ям має такий само роман% тичний вигляд, як за часів Шаш% кевича! Здійснюють над селом опіку представники двох наших церков — УГКЦ у УПЦ КП. Під патронатом Сокальсько%Жовків% ської єпархії УГКЦ у Жовкві 2012 р. перевидано “Русалку Дністро% вую” зі вступним словом єписко% па Михаїла (Колтуна). А 4 листопада в Деревні ста% лося кілька подій. Після панахи% ди, відправленої Владикою Ми% хаїлом, відбулася презентація згаданого видання, відтак відкри% то літературно%меморіальний му% зей при сільському Будинку культури. Ініціатором створення музею стала праправнучка Юлії, відома громадська діячка п. Ірина Дуд% ківська. Вона вже не раз допома% гала музеям Львова та області ро% динними реліквіями. А для “най% молодшого” музею передала без% цінні експонати: меблі, стародру% ки, серед яких — колекція моли% товників. Скромна й високоінте% лігентна, пані Ірина внесла зі своїх заощаджень близько 10 000 гривень. Грошову лепту мирян (9 000 гривень) зібрав на музей помічник єпископа Михаїла о. Ярослав Малиш. Створенню музею сприяли голова депутатської комісії Львівської облради відомий гро% мадський діяч Орест Шейка, го% лова Жовківської районної Ради Тадей Швай, а Шашкевичівська Комісія на чолі з відомим ученим Феодосієм Стеблієм та шашкеви% чезнавцем Михайлом Шалатою консультувала творців експозиції — художника Ореста Скопа і нау% ковця Галину Корнєєву. Їм, не покладаючи рук, допомагав ди%
ректор Народного дому Мирос% лав Мандрик, залучивши до пра% ці й свою сім’ю! …На жаль, не довелося мені взяти участі у святі, воістину на% родному. Але дуже багато людей у ці дні телефонують, діляться вра% женнями. І, певна річ, усі схо% дяться на одному: згодом ново% створений музей потрібно буде розмістити в стінах старої плеба% нії, де Маркіян Шашкевич і його дружина Юлія зазнали родинно% го щастя. Нині будинок служить помешканням для священика місцевої церкви, котра належить громаді Православної Церкви Київського Патріархату. Ставлення о. Б. Горінецького до свого великого попередника винятково шанобливе. Це він іні% ціював ювілейного 2011 року встановлення на бу% динку меморіальної таблиці, як лише міг допомагав збирати кошти, передав орга% нізаторам експозиції багато цінних предме% тів. Як мовиться, згода будує! Створення му% зею в Деревні — заслу% га і греко%католицько% го, і православного (Київського Патріар% хату) священицтва Жовківщини.
«Власне лице» книжкової Шашкевичіани Багато хто з моїх друзів%однокурсників дбайливо зберігає у своїх домаш% ніх бібліотеках серію різноколір% них книжечок%“метеликів”, ви% даних Львівським університетом у 1961—1962 рр. і присвячених Шашкевичу, “Руській Трійці” та “Русалці Дністровій”. З тієї скромної серії починається відлік післявоєнної книжкової Шашке% вичіани. Незважаючи на залеж% ність від вимог офіціозу (надто поверхове тлумачення складних політичних процесів кінця ХІХ— першої половини ХХ століть), ці ластівки звістували провесінь у сучасному шашкевичезнавстві, заклавши міцну базу вивчення і популяризації напівзабороненої, у всякому разі, малоприйнятної для радянського режиму особи. Тоді мало хто навіть із патентова% них літературознавців бачив або тримав у руках монографію Сте% пана Шаха “О. Маркіян Шашке% вич та галицьке відродження” (Париж—Мюнхен), 1961). Замов% чували в Україні й те, що україн% ська діаспора в світі знає і попу% ляризує спадщину Маркіяна Шашкевича. За порівняно короткий час ум. Вінніпезі (Канада), де україн% ське інтелектуальне середовище було дуже потужним, виникає своєрідна шашкевичівська оаза: Інститут%заповідник з бібліоте% кою та архівом, встановлюється пам’ятник М. Шашкевичу, нала% годжується періодичне видання — “Шашкевичіана” з додатками% копіями бібліофільських рарите% тів, випущено серію ювілейних поштових марок. Керівник канадського запо% відника п. Михайло Марунчак взорувався на вісник 30%х років ХХ століття “Золочівські вісті”,
коли засновував періодичне нау% ково%популярне видання “Шаш% кевичіана”. На початку 90%х років мину% лого століття довголітній керів% ник Інституту%заповідника Мар% кіяна Шашкевича в Канаді п. Михайло Марунчак передав “Шашкевичіану” Україні — Шашкевичівській Комісії при Інституті українознавства ім. Іва% на Крип’якевича (Львів). Тут ви% дання змінило формат і обсяг, набрало поважного наукового ха% рактеру. Сьогодні на виході її чер% гове 7—8 число, а “Бібліотека “Шашкевичіани” нараховує по% важну кількість книжок. Винятково важливою для су% часного читача є “джерельна” публікація: “Маркіян Шашке% вич. Русини. Голос галичан”
(упорядкування, передмова та примітки Феодосія Стеблія, Л., 2010). Віднайдений відомим істо% риком%шашкевичезнавцем фраг% мент невідомої праці М. Шашке% вича німецькою мовою перекла% дено й прокоментовано. Постав% лено чіткий державницький, со% борницький акцент на діяльності Шашкевича як лідера україн% ського національно%патріотич% ного спрямування у львівському молодіжному середовищі, в яко% му, як знаємо, звучали мотиви проавстрійські, пропольські й визрівали москвофільські. І науково%публіцистичний твір “Русини”, і панегірична ода “Го% лос галичан” фактично виконува% ли одну й ту ж місію: заманіфесту% вати незалежницьку, всеукраїн% ську позицію, засновану на міц% них підвалинах (історичне мину% ле Руси%України, тяглість націо% нально%визвольної боротьби, єдина народна мова як засіб поєд% нання галичан із наддніпрянця% ми). Ф. Стебій добре відчуває “пульс” життєдіяльності “Руської Трійці”, а він, отой пульс, збігався з “темпоритмом душі” самого Шашкевича (“…може, спомин силу дасть /воскресити в новій силі / руську віру, руську власть…”) Учасники “Руської Трійці”, напевно, торкалися таких “важ% ких” тем, як державна незалеж% ність України, бо, наприклад, Іван Вагилевич у “Передговорі к на% родним руским пісням” говорить про “племена слов’ян”, котрі “ли% шилися самостоянства, а Русь зас% туплена була Бескидами”… Са% мостоянство — ось мета, якої праг% нули — нехай у далекому майбут% ньому — діячі “Руської Трійці”.
Проте докладно знаємо, що вже в близькому майбутньому їхні шляхи розійдуться. Різні скла% дуться для цього причини й при% води — і об’єктивні, і суб’єктивні. Складність доль найближчих соратників Шашкевича — Івана Вагилевича та Якова Головацько% го, котрі після розлуки зі своїм керманичем зосталися “без руля і без вітрил”, не раз була предме% том суперечок, провокуючи хро% нічний синдром несприйняття всього позитивного й корисного з їхньої поетичної, перекладаць% кої та наукової спадщини, не ка% жучи про обсяг і значення фоль% клорно%етнографічних праць. Відомі дослідники — Роман Кирчів (монографія “Маркіянове сузір’я”, вид%во “Львівська полі% техніка”, Л., 2012) та Михайло Шалата (“Будителі”, Дрогобич, “Коло”, 2012) подають читачеві за% певнення: мусимо залишити в ми% нулому вульгарно%критиканську методу “злопам’ятання” помилок, промахів, трагічних колізій і непо% розумінь, котрі часто затуляють “позитив” у громадській і творчій роботі тих, що були “першими”. Знаний дослідник (філолог, історик) Василь Горинь видав у “Бібліотеці “Шашкевичіани” 2 книжки: “Автобіографію” і твори Володимира Шашкевича” та “Похорон Маркіяна Шашкеви% ча” — обидві вийшли 2011 року. Постать старшого Маркіяно% вого сина Володимира як поета, публіциста, мемуариста, найяс% кравішого з плеяди прогресивної галицької молоді другої полови% ни ХІХ ст. привертає сьогодні особливу увагу. Їй присвятив хви% люючий есей Ярема Гоян, збира% ють і систематизують матеріали про Володимира бережанські краєзнавці. Володимир — живий символ духовної спадкоємності (“З батьків на сини”), яскрава й колоритна фігура в літературно% мистецькому середовищі Галичи% ни, що на той час уже майже сформувалося як україноцен% тричне, зорієнтоване на загаль% ноукраїнські цінності. Якщо ювілеї (історичні, полі% тичні, літературні тощо) і досі ма% ють для нас не лише ритуальний, а й пізнавальний і виховний сенс, то чи можна обминути 1893 рік? Це ж незабаром, цього року відзначимо подію, котра сколих% нула сонне галицьке поспільство і спричинилася до осмислення місії Маркіяна Шашкевича та ді% яльності “Руської Трійці”, і зна% чення “Русалки Дністрової” як націєтворчого, отже, й державо% творчого чинника. Отже, 120 ро% ків тому з ініціативи студентської молоді відбулася тріумфальна патріотична маніфестація — пе% ренесення тлінних останків Шашкевича до Львова. Про неї докладно розповідає Василь Го% ринь. Він також підготував до ви% дання підсумкову книжку “Від% слонення Шашкевича”. Набутком мовознавчої Шаш% кевичіани стала монографія Іри% ни Фаріон “Отець Маркіян Шаш% кевич — український мовотво% рець” (видавництво “Львівська політехніка”, Л., 2007), а розвідка Галини Корнєєвої “Українська дитяча книжка Галичини (ІІ пол. ХІХ—1939): від “Читанки” Мар% кіяна Шашкевича” (“Світ”, 2011) є першим системним досліджен% ням великого пласту освітньо%пе% дагогічної культури краю. Зі своїм помітним доробком виступив науковець і поет Петро Шкраб’юк (збірка статей, есеїв, віршів “Наріжний камінь Маркі% яна”, Л., 2012).
Далі буде.
“Патріотична акція українських державників · викликала шалений спротив місцевих · промосковських угруповань”. · 6 Український шлях · S. 6Originalseite ↗ Fortsetzung von einer früheren Seite — Seitenausschnitt
нально-визвольну боротьбу, до її припинення та визнання СРСР:
“Український народ, як і інші народи СРСР і країн народної демократії, всяку спробу повернення до старих порядків зустріне вороже і буде всіма засобами захищати те, що йому дала Радянська влада”.
Можливо, це був вимушений крок з боку Василя Кука, зроблений під тиском КДБ СРСР. На початку 2000-х років, у кулуарах чергового Збору КУН, член КУН С. Павчак запитав, підписував він особисто чи ні вказаний “Лист”. Василь Кук відповів йому (приватно в кулуарах чергового Збору КУН), мовляв, “а що, ви не знаєте, як тоді (за часів СРСР — С. П.) підписувались подібні документи?!” — без подальших пояснень. Рік (1960) підписання “Відкритого Листа” В. Кука можна вважати за дату формального закінчення підпільного збройного опору ОУН—УПА (т. зв. “повстанчої боротьби”, що фактично припинилася ще в середині 1950-х років, орієнтовно після ХХ з’їзду КПРС у 1956 р.), оскільки він був останнім повноважним Головним Командиром УПА.
Помер Василь Кук 9 вересня 2007 року у Києві. Поховали на батьківщині — в селі Красне Львівської області. Так заповідав покійний.
Доповідь на тему “Праці Василя Кука — “Леміша” про колгоспне рабство” підготував голова обласної організації “Молода Просвіта”, магістрант Станіслав Шейнога.
Очільник просвітян Луганщини Володимир Семистяга поділився змістом нових архівних знахідок із колись таємних компартійних фондів, у яких спецслужби інформували керівництво ЦК КП(б)У про реакцію пересічних громадян на лист-звернення Василя Кука до української діаспори, які вбачали в ньому не зрадника і конформіста, а несхитного борця за незалежність України.
Учасники конференції переглянули документальний фільм про Василя Кука в двох частинах “Уроки патріотизму” режисера Національної кіностудії ім. О. Довженка Олександра Муратова та ознайомилися з рідкісними науковими виданнями й світлинами самого Василя Кука, з його автографами й творами про нього, представленими на книжковій експозиції, підготовленій членом Правління Луганського обласного об’єднання ВУТ “Просвіта” Валентиною Бонарь.
Проведений ювілейний захід засвідчив, що про Василя Кука, який упродовж Другої світової війни організовував і очолював націоналістичне підпілля на східних українських теренах, знають іна Луганщині, пам’ятають, цінують, поважають і люблять його.
Прес-центр Луганського обласного об’єднання ВУТ
“Просвіта” імені Тараса Шевченка
“Патріотична акція українських державників · викликала шалений спротив місцевих · промосковських угруповань”. · 6 Український шлях · S. 6Originalseite ↗ Молоді роки Василь Кук (генерал-хорунжий УПА, “Василь Коваль”, “Юрко Леміш”, “Ле”, “Медвідь”) народився 11 січня 1913 р. в с. Красне Золочівського повіту Тернопільського воєводства (теперішній Буський район Львівської обл.). Батько Степан Матвійович — залізничник. Мати Прасковія Федорівна — селянка.
Уci діти родини Куків були членами Організації Українських Націоналістів, яка боролася з утисками прав українців польською владою. Двох братів Василя — Ілярія та Ілька — стратили поляки. За радянської влади вci члени родини були засуджені до позбавлення волі, все майно батьків конфіскували.
У 1923—1932 рр. навчався в
Золочівській класичній гімназії товариства “Рідна школа”. Із 1927 р. належав до молодіжної організації “Пласт” куреня ім. Івана Богуна, 1929-го став членом Юнацтва ОУН, із 1932 р. — член Золочівської повітової екзекутиви (Проводу) ОУН. Після закінчення гімназії навчався в Люблінському католицькому університеті на юридичному відділенні.
Роки в ОУН Василь Кук організував і очолив студентську групу членів ОУН. У 1932—1934 рр. виконував доручення крайової екзекутиви (КЕ), як зв’язковий їздив до Кракова та на Волинь, перевозив нелегальну літературу, зброю.
За революційну діяльність його неодноразово заарештовувала польська поліція. 1934 р. був засуджений польським судом за революційну діяльність до двох років позбавлення волі. 1936 р. вийшов на волю й очолив Золочівський повітовий провід ОУН.
У травні 1937 р. перейшов у підпілля, оскільки знову постала загроза арешту. Проводив неле-
Просвітяни Луганщини 2013
рік розпочали з урочистого вшанування Героїв України — керівників національно-визвольної боротьби українського народу за свободу й незалежність: разом із членами патріотичних політичних партій і громадськості традиційно відзначили 104-ту річницю від дня народження Степана Бандери та 100-річчя Василя Кука. Мітинг з ушанування Степана Бандери відбувся біля пам’ятника Великому Кобзареві. Патріотична акція українських державників викликала шалений спротив місцевих промосковських угруповань, які намагалися перешкодити проведенню заходу.
Також просвітяни відзначили сторіччя від дня народження українського військового й політичного діяча, останнього Головного командира УПА Василя Кука (11.01.1913—09.09.2007). У приміщенні Українсько-канадського центру “Відродження” Правління ОО ВУТ “Просвіта” ім. Т. Шевченка провело науково-практичну конференцію “Василь Кук: військово-політичний портрет останнього командира УПА на тлі суворої доби”, участь у якій узяли провідні науковці Луганського національного університету імені Тараса Шевченка, представники громадськості, українського духовенства, студенти вишів обласного центру, а також ветеран національно-визвольної боротьби
УПА, 86-річний луганець Роман Кравчук. Були гості зі Львівщини, Івано-Франківщини, Туреччини.
гальні нічні вишколи ремісничої молоді у Львові, а восени того ж року переїхав у Підгаєцький повіт, де організував підпільну друкарню КЕ ОУН “Мандоліна” і керував нею до жовтня 1939 р.
1940 р. за дорученням КЕ ОУН на західноукраїнських землях перебував у м. Кракові, організовував нелегальні переходи кур’єрів і зв’язкових ОУН через радянськонімецький кордон. У той час він працював разом із Романом Шухевичем. Після II Великого Збору ОУН провідник ОУН Степан Бандера призначив його членом Проводу ОУН, у якому Василь Кук очолив організаційну референтуру (відділення), брав участь у діяльності військового штабу, відбував старшинські військові вишколи.
Навесні 1941 р. організував і очолив Центральний штаб похідних груп ОУН для переходу у східні області України, включно з Кримом і Кубанню. У червні 1941 р. очолив Львівську провідну похідну групу (близько 20 членів), яка 30 червня прибула до Львова й організувала Народні Збори, на яких було проголошено Акт відновлення Української Держави.
У липні-серпні 1941 р. організував і очолив Київську провідну похідну групу членів ОУН (близько 30 осіб) переважно зі східних областей та Волині, для повторного проголошення відновлення української державності в Києві. 31 серпня у Василькові частину членів групи, серед них і В. Кука, заарештувала німецька поліція. Під час перевезення групи до Львова у Луцьку В. Куку, Дмитру Мирону та зв’язковому Тарасу Онишкевичу вдалося втекти з-під варти.
Навесні 1942 р. Василь Кук очолив Провід ОУН на південно-східних українських землях. Після загибелі Д. Мирона в липні 1942 р. та арешту його заступника П. Сака безпосередньо керував діяльністю ОУН на всіх українських центрально-східних і південних землях. Навесні 1943 р. очолив УПА-Південь.
У квітні 1944 р. керував найбільшим боєм УПА під Гурбами.
З 1947 р. був заступником Романа Шухевича на всіх його посадах, а після його загибелі 5 березня 1950 р. В. Кука обрано Головою Проводу ОУН в Україні, Головним Командиром УПА та Головою Генерального Секретаріату Української Головної Визвольної Ради.
Був членом Головної Булави
Всеукраїнського Братства ОУН- УПА, головою Наукового відділу Братства ОУН-УПА.
Арешт 23 травня 1954 р. Василя Кука заарештували співробітники КДБ за допомогою завербованого колишнього підпільника Чумака (Микола Примас), якого Кук добре знав особисто. Перебував у слідчих в’язницях Києва і Москви до 1960 р. Звільнений у зв’язку з новим курсом політики М. Хрущова з метою скомпрометувати його в очах українців.
«Зречення Василя Кука» 1960 року Василь Кук написав так званий “Відкритий Лист В. Кука до Ярослава Стецька, Миколи Лебедя, Степана Ленкавського, Дарії Ребет, Івана Гриньоха та до всіх українців, що живуть за кордоном!”, у якому визнавав радянську владу в Україні, зрікався та засуджував засади та методи боротьби ОУН та УПА, а також закликав екзильні українські організації, які вели націо-
Василь Степанович Кук — командувач УПА з 1950 р.
(після загибелі Р. Шухевича). 1954 року був заарештований і відсидів у радянських в’язницях і таборах, не дочекавшись суду, шість років. Останні роки проживав у Києві.
“Патріотична акція українських державників · викликала шалений спротив місцевих · промосковських угруповань”. · 6 Український шлях · S. 6Originalseite ↗ Ювілейний захід розпочався з Господньої молитви та проповіді, присвяченої пам’яті великого українця, яку промовили священики українських Церков — о. Михайло Ющишин (УГКЦ) тао. Петро Савчук (УПЦ КП).
Просвітянка, доктор історичних наук, професор кафедри історії України ЛНУ Ольга Борисова розглянула загальні проблеми українського національно-визвольного руху ХХ сторіччя.
Спогадами про зустрічі з Василем Куком поділилися просвітяни — директор НВК—ЗОШ № 59 Юрій Принь та лікар Ігор Саєнко, відзначивши виняткову шляхетність останнього Головного командира УПА та проаналізувавши наукові й публіцистичні праці славетного командира.
Вразив виступ ветерана антинімецького та антибільшовицького Руху Опору, луганця родом з Івано-Франківщини Романа Кравчука. Розповівши про особисту участь у визвольній боротьбі й табірні поневіряння, старий повстанець висловив своє бачення величі могутньої постаті Василя Кука.
Член Правління обласного просвітянського об’єднання Юрій Кисельов акцентував на діяльності Василя Кука як Головного командира УПА в 1950— 1954 рр., що обрав єдино виправдану тактику подальшої повстанської боротьби, коли сили української нації для продовження збройного опору вичерпано, і головним було зберегти молоде покоління національно свідомих співвітчизників.
Пам’ять · “Краще засвітити одну свічку, ніж усе життя проклинати пітьму”. · S. 7Originalseite ↗ Народився Михайло Горинь 17 червня 1930 року в с. Кнісело Жидачівського р%ну Львівської обл. Його батько, Микола Ми% хайлович (1905—1988), був головою сіль% ської “Просвіти”, керував районною неле% гальною організацією ОУН, репресований польською та радянською владою. Родина матері, Стефанії Данилівни (з роду Грек, 1911—2003), теж була політично актив% ною. У грудні 1944%го Михайла з матір’ю радянська влада депортувала, та дорогою на заслання їм удалося втекти. Перехову% валися в родичів по сусідніх селах. 1949%го, щоб не вступати в колгосп, сім’я перебра% лася в м. Ходорів. 1949—1954 рр. Михайло Горинь нав% чався на відділенні логіки і психології Львівського університету. 1953 р. був вик% лючений за відмову вступити в комсомол, але, завдячуючи ректорові академіку Євге% ну Лазаренку, його поновили. Мав зв’язки з підпіллям ОУН, виготовляв і розповсюд% жував листівки. 1954—1961 рр. працював учителем ло% гіки, психології, української мови і літера% тури, директором шкіл, завідувачем ра% йонного методкабінету, був інспектором Стрілківського райвно. З 1961 р. на науко% вій роботі. Він — один із організаторів пер% шої в СРСР експериментальної науково% практичної лабораторії психології і фізіо% логії праці при Львівському заводі автона% вантажувачів. Автор низки методичних розробок для вчителів, статей у галузі пси% хології праці. Готував дисертацію, склав кандидатський мінімум. Один із організаторів і член президії Львівського Клубу творчої молоді “Пролі% сок” (1963). Налагодив виготовлення та розповсюдження в Україні літератури сам% видаву, політичної літератури, яка видава% лася за кордоном. Заарештований 26 серпня 1965 року за звинуваченням у проведенні антирадян% ської агітації і пропаганди (ч. 1 ст. 62 і ст. 64 Кримінального кодексу УРСР). 18 квітня 1966 року на закритому засіданні Львів% ського обласного суду в одній справі з бра% том Богданом Горинем, Михайлом Осад% чим і Мирославою Зваричевською засуд% жений на 6 років таборів суворого режиму. За пропаганду і розповсюдження сам% видаву серед в’язнів 18 липня 1967 року суд Зубово%Полянського р%ну Мордов% ської АРСР присудив Гориневі 3 роки ув’язнення у Володимирській тюрмі. Звід% ти він теж зумів передати в Україну інфор% мацію про становище в’язнів. Тим часом Іван Гель видав самвидавом книжку М. Го% риня “Листи з%за ґрат” (1971). Звільнений 26 серпня 1971 року. У Львові, де мешкала сім’я, його не пропи% сали. Під загрозою бути звинуваченим у “дармоїдстві” улаштувався машиністом на будівництві хімкомбінату в Рівненській обл. Із вересня 1972 р. працював кочега% ром у котельнях Львова, з 1977%го — пси% хологом на заводі “Кінескоп”. Опікувався родинами політв’язнів. Брав участь у виробленні основопо% ложних документів створеної 9 листопада 1976 року Української Громадської Групи сприяння виконанню Гельсінкських угод (Українська Гельсінкська Група). Після арештів засновників УГГ бере на себе ви% дання її Інформаційного бюлетеня, підго% тував №№4—7. Упродовж 1981 року в помешканні Го% ринів було шість обшуків. Під час обшуку 23 березня йому підкинули сфабрикова% ний від імені УГГ документ у зв’язку зі справою Івана Кандиби, а 28 листопада — текст на 15 сторінках під малограмотною назвою “Соціальні дослідження механізму русифікації на Україні” (треба б “соціоло% гічні”). 3 грудня 1981 року, після 13-годинного обшуку, Гориня знову заарештували. У слідства не було доказів проти нього. На знак протесту проти фабрикування “спра% ви” він оголосив голодування і відмовився брати участь у попередньому розслідуванні. 25 червня 1982 року М. Горинь засудже% ний за ст. 62 ч. 2 і ст. 179 КК УРСР (антира% дянська агітація і пропаганда та відмова да% ти свідчення у справі І. Кандиби) на 10 ро% ків позбавлення волі в таборах особливого режиму та 5 років заслання. Визнаний особливо небезпечним рецидивістом. 12 листопада 1982 р. прибув етапом до табору ВС%389/36, с. Кучино Чусовського р%ну Пермської обл., де, нарешті, був прийнятий співкамерниками до УГГ. Об% говорював з Юрієм Литвином проблему реформування УГГ, написав психологічні нариси про співкамерників Олексу Тихо% го, Валерія Марченка, Юрія Литвина, про Василя Стуса. Тяжко хворів. У травні 1984%го у Гори% ня стався інфаркт міокарда. 28 листопада 1986 року етапований до Львова, де після другого інфаркту його поклали до лікарні. Повернули етапом на Урал. Улітку 1987 ро% ку стояв перед загрозою загибелі. Помилу% ваний 2 липня 1987 року, 1990%го реабілі% тований. Уже в липні 1987 року В’ячеслав Чор% новіл і Михайло Горинь відновили видан% ня машинописного журналу “Український вісник”, який став органом УГГ. 11 березня 1988 року Михайло Горинь, Зиновій Красівський і В’ячеслав Чорновіл підписали “Звернення Української Гель% сінкської Групи до української та світової громадськости” про відновлення її діяль% ності. В. Чорновіл, брати М. та Б. Горині виробили і 7 липня 1988 року на мітингу у Львові оприлюднили “Декларацію прин% ципів Української Гельсінкської Спілки”, створеної на основі УГГ. М. Горинь став членом Виконкому УГГ. 11 серпня 1988 року Управління КДБ Львівської обл. винесло Гориневі офіційне попередження у зв’язку з його “антира% дянською діяльністю”. Його неодноразово затримувала міліція, зокрема, в Чернівець% кому університеті, куди приїхав із доповід% дю для студентів, його заарештували на 15 діб. У вересні 1988 року М. Горинь органі% зував і очолив Робочу групу захисту укра% їнських політв’язнів, яка увійшла до Між% національного комітету захисту політв’яз% нів. Він учасник кількох нарад представ% ників національно%демократичних рухів народів СРСР. Улітку 1989 р. Горинь працює в Києві в оргкомітеті Народного руху України за пе% ребудову. На Установчому з’їзді (8—10 ве% ресня) обраний головою секретаріату НРУ, був головою Політради і співголовою НРУ. У березні 1990—квітні 1994 рр. М. Го% ринь — депутат Верховної Ради України від Залізничного в. о. №260 м. Львова. Працював у Комісії з питань суверенітету, міжреспубліканських і міжнаціональних відносин, очолював підкомісію зв’язків з українцями, що мешкають за межами Ук% раїни. Входив до фракції “Народна Рада”. Михайло Горинь ініціював і організу% вав найбільші загальнонаціональні акції, що сприяли консолідації нації і призвели до проголошення та утвердження неза% лежності України: “Ланцюг єднання” між Києвом і Львовом 21 січня 1990 року, Свя% то козацької слави (Запоріжжя, літо, 1990), Конґрес національних меншин (Одеса, листопад, 1991), “Дитяча дипломатія” (по% їздки дітей зі Східної України в Західну і навпаки на Різдво і Великдень), Ліга пар% тій країн Балто%Чорноморського реґіону
(1994), 50-річчя Української Головної Виз% вольної Ради (1994). Із травня 1992%го до жовтня 1995%го Го% ринь — голова Української республікан% ської партії. Один із засновників Республі% канської християнської партії (травень 1997), член її Центрального Проводу. З грудня 1992 року очолював Конгрес націо% нально%демократичних сил (КНДС). 1996% го заснував Центр досліджень проблем громадянського суспільства. 19 травня 2000 р. обраний Головою Ук% раїнської Всесвітньої Координаційної Ра% ди (УВКР). На чолі делегацій УВКР з ме% тою досліджень та співпраці з закордонним українством відвідав українські громади європейських країн, зокрема, Польщі, Ро% сії, країн Прибалтики, Словаччини, Сербії, Бельгії, а також громади Сибіру — в Тюме% ні, Новосибірську, на Камчатці, в Южноса% халінську, Владивостоці, про що в УВКР видана книжка “Ми — українці”. Пішов у відставку з посади Голови УВКР 19 серпня 2006 року. Останніми роками тяжко хворів. Дружина Ольга, з дому Мацелюх, 1952 р. за зв’язки з підпіллям була засудже% на на 25 р. ув’язнення, 5 р. позбавлення громадянських прав, з конфіскацією май% на, звільнена 1956 р. Брати Горині — відо% мі політичні діячі: Богдан — політв’язень у 1965—1968 рр. і народний депутат України в 1990—1998 рр.; Микола — голова Львів% ської обласної Ради, облдержадміністрації (1992—1996). Михайло Горинь нагороджений орде% ном “За заслуги” 1992 р. (Польща), 1998 — українським орденом “За заслуги” ІІІ ступеня, у червні 2000%го — орденом кня% зя Ярослава Мудрого V ступеня, у листо% паді 2005 — орденом “За заслуги” ІІ сту% пеня, 8 листопада 2006, як член УГГ, — орденом “За мужність” І ступеня. 16 січня 2009 року “за вагомий внесок у справу консолідації українського суспільства, розбудову демократичної, соціальної і правової держави та з нагоди дня Собор% ності України” М. Горинь нагороджений орденом Свободи. Світла пам’ять про Великого Українця Михайла Гориня навіки вписана в історію нашого народу.
Борис ЗАХАРОВ, Василь ОВСІЄНКО, Харківська правозахисна група
Просвітяни України, Центральне правління ВУТ “Просвіта” імені Т. Г. Шевченка, редакція газети “Слово Просвіти” глибоко сумують за Михайлом Горинем — людиною великої і світлої душі, чиє життя покладене на олтар незалежності України. В наших серцях назавжди збережеться повага і любов до нескореного, невтомного трудівника національної ниви. Поділяємо біль непоправної втрати і просимо родину, друзів і соратників прийняти наші співчуття.
“Краще засвітити одну свічку, ніж усе життя проклинати пітьму”, — цим девізом керувався організатор самвидаву, правозахисник, видатний громадський і політичний діяч Михайло ГОРИНЬ. Його життя — ціла епоха боротьби за людські права і незалежність України — згасло близько 2 години ночі 13 січня року Божого 2013-го. Поховали М. Гориня 15 січня на Личаківському кладовищі у Львові.
Пам’ять · “Краще засвітити одну свічку, ніж усе життя проклинати пітьму”. · S. 7Originalseite ↗ Павло Іванович СКОЧОК (нар. 5.05.1935, с. Острів Рокитнянського р%ну Київської обл. — п. 12.01.2013 р., м. Київ) — журналіст. Учасник українського право% захисного руху. Жертва радянської караль% ної психіатрії (1978—1982). Навчався в Київському університеті, звідки відрахований за “націоналістичні погляди”. Працював до 1966%го у редакції газети “Радянська Україна”. У квітні того ж року звільнений із роботи за критику лі% нії часопису. Знаний у самвидаві зі своїх виступів на суді в Івано%Франківську на оборону вчителя української мови Михай% ла Озерного та з листа%заяви на оборону Івана Дзюби. 1.12.1978 р. Павла Скочка заарештува% ли і звинуватили за ст. 62 ч. 1 КК УРСР
(“Антирадянська агітація і пропаганда”). У лютому 1979 р. постановою Київського міського суду його відправили на приму% сове лікування, у квітні 1979 р. перевели до Дніпропетровської спецпсихлікарні. У квітні 1982 р. звільнили. Працював у музеї Л. П. Симиренка при Мліївській дослідній станції НДІ садівництва на Чер% кащині. П. Скочок вивчав і опрацьовував документи про життя й діяльність династії промисловців, учених і меценатів Сими% ренків. Згодом його звільнили з роботи. Працював коректором, кочегаром. 1985 р. надіслав свого паспорта до Президії Вер% ховної Ради СРСР, протестуючи проти на% руги над репресованими Симиренками та над своїми студіями про славетну родину й просив дозволу виїхати до Франції для по%
дальших досліджень літератури, архівів, джерел. У 1987—1990 рр. брав участь у роботі Українського культу% рологічного клубу, Ук% раїнської Гельсінк% ської Спілки. Видавав журнал “Золоті ворота”.
Тижневик “Слово Просвіти” висловлює співчуття рідним і близьким померлого. Вічна йому пам’ять.
СТРІЛА Суб’єктивна антологія · S. 8Originalseite ↗ Fortsetzung von einer früheren Seite — Seitenausschnitt
ка. Що й підтверджує цей голос з відстані у півстоліття. “Те, що Іван Драч хороший поет, безсумнівно, як і те, що до нього теж були поети, які сяк-так писали геніальні вірші. Той, хто “не визнає їх”, може поспівчувати самому собі. Не тільки тому, що він обкрадає себе, а й тому, що його “пристрасна любов” до Драча не викличе взаємності. Глибокомисляча людина, яка любить поезію і мистецтво, а не лише свої вірші, ніколи не дозволить крикунам поставити себе в смішне становище божка”. Яка прірва між цією молодою мудрістю і тими, хто, вживаючись у ролі божків, підігрівають інтерес до себе замацаними сентенціями на взір: література приналежна до розваг, вона не є чимось більшим від спорту чи прогнозу погоди. Аморальність не в тім, що висловлюються абсурдні речі, а в
Чому він злодій? З якої речі? Чому він красти пішов своє? Давить той клунок мені на плечі, Сором у серце мені плює… Дядька я вбити зневагою мушу, Тільки у грудях клекоче гроза: Хто обікрав, обскуб його душу? Хто його совісті руки зв’язав? Де вони, ті — відгодовані й сірі, Недорікуваті демагоги і брехуни, Що в’язи скрутили дядьковій вірі, Пробираючись в крісла й чини. Їх би за ґрати! Їх би до суду! Їх би до карцеру за розбій! Доказів мало??? Доказом будуть Лантухи вкрадених вір і надій. 12.10.1962
Україно, п’ю твої зіниці, Голубі й тривожні, ніби рань. Крешуть з них червоні блискавиці Революцій, бунтів і повстань.
Україно! Ти для мене — диво! І нехай пливе за роком рік, Буду, мамо горда і вродлива, З тебе дивуватися повік.
Ради тебе перли в душі сію, Ради тебе мислю і творю — Хай мовчать Америки й Росії, Коли я з тобою говорю!
Одійдіте, недруги лукаві! Друзі, зачекайте на путі! Маю я святе синівське право З матір’ю побуть на самоті.
Рідко, нене, згадую про тебе, Дні занадто куці та малі, Ще не всі чорти втекли на небо, Ходить їх до біса по землі.
Бачиш: з ними щогодини б’юся, Чуєш — битви споконвічний грюк! Як же я без друзів обійдуся, Без лобів їх, без очей і рук?
Україно! Ти моя молитва, Ти моя розпука вікова… Гримотить над світом люта битва За твоє життя, твої права.
Хай палають хмари бурякові, Хай сичать образи — все одно Я проллюся крапелькою крові На твоє священне знамено. 26.12.1961
СТРІЛА Суб’єктивна антологія · S. 8Originalseite ↗ Упорядник і автор літературно-критичних розвідок лауреат Національної премії ім. Т. Шевченка Володимир БАЗИЛЕВСЬКИЙ
Рвися з горлянки свавільним криком, Мій неслухняний вірш! В. Симоненко
Що в двадцять літ в моєму серці втома, Що в тридцять — смерті в очі подивлюсь.
Рядки ці належать йому, справді двадцятилітньому. До тридцяти не дожив, життя обірвалось у неповні 29.
Українська мелодія Довго тужить сумна бандура Про діла у старій сивині, І якусь невідому зажуру Навіває та пісня мені.
Не мелодія — збурена рана, Не слова, а безжальні голки, Тільки бачу не сині лимани І не горді козацькі полки.
А ввижається — там, біля шляху, На потоптаній кіньми траві Жирний ворон, мов чорна папаха, На козацькій сидить голові.
А нав-круг по-ру-ба-ні До-си-на-ють сни, І да-ле-ко бу-бо-ни Кли-чуть до вій-ни. 18.01.1957
* * * Древній, обікрадений народе! Над тобою прошумів розбій, Та кати не вкрали твою вроду, Не всушили дужий мозок твій.
Нові покоління, як обнова, В лоні сповиваються твоїм. І дідівська гордовита мова Служить вірно і слухняно їм.
Пристрасним, орлино-мудрим зором Дивишся у всесвіт з-під повік… Виродки — підтвердження суворе, Що живеш і житимеш повік! 08.02.1962
Рання смерть, політична кон’юнктура, спекуляція на його імені спричинилися до однобічних чи й поверхових про нього суджень. Риторика, велемов’я заступили його як особистість. Особистість же заповідалася поліфонічна: лірик, байкар, сатирик, гуморист, прозаїк, публіцист, автор творів для дітей, літературний критик. Щось ствердилося виразніше, набрало форм сталіших, щось — частково, щось тільки намічалося, для його дозрівання потрібен був час. Та час для нього зупинився. Поета не стало на злеті, коли хист його мав постати в іншій ваговій категорії. Це був талант із рідкісним запасом морального здоров’я. Ще не задіяних резервів душі. Він єдиний із відомих його ровесників звернувся до забутого нині жанру байки. Деякі з ранніх його проб дивують дочасною дорослістю думання. А байка “Суд”, написана в останній рік життя, цілком вписується у реєстр здобутків байкарів, починаючи від Л. Глібова до А. Косматенка, чиє ім’я випало навіть із літературних обойм. Сатира й гумор Симоненка — це те, що також виокремлює його серед шістдесятників першої хви-
Піч Лиже полум’я жовте черево, Важкувато сопе димар, Галасує від болю дерево, Піднімаючись димом до хмар.
Бубонять рогачі і кочерги — Щось пригадують з давнини, І чекають покірно черги Засмаглілі горшки й чавуни.
З тітки полум’я сон злизало, Тітка гладить рукою глек, Теплий ватяник зав’язала На застуджений свій поперек.
Біга тітка із кухні в сіни, З-під повітки заносить дров — З них струмує жовтаво-синя Віковічна печаль дібров.
Звично грюкають мляві двері, Піч гуде і димить у світ — Скільки в пащу цій ненажері Тітка вкинула кращих літ!
Сновигають по зморшках думи, На щоках танцює вогонь, Сажа в’їлася чорним глумом У пелюстки її долонь.
Біля печі вона, мов бранець, Слугувала під шурх спідниць, Віддавала дівочий рум’янець Чистоті смачних паляниць…
Менше ми гіркоти нестимем, Стане ближчою наша мета, Як не будуть у небо димом Підніматись жіночі літа. 28.01.1962
Жорна Натуга на руках, від втоми чорних, здувала жили, ніби мотузки. Каміння клацало зубами в жорнах, жувало жовті зерна на друзки. І сіялось не борошно, а мука… При тьмяному мигтінні каганця жіночі ніжні материнські руки тягли за ручку камінь без кінця. Журливо мліли очі сумовиті, і борошно, мов біла кров, лилось…
лі. Те краще, що є у “Веселому дріб’язку”, у циклах “Заячий дріб” і “Мандрівка по цвинтарю” — мічене спостережливістю, дотепністю, гнучкістю й гостротою розуму. Вигадливі й майстерно втілені віршовані казки для дітей “Цар Плаксій та Лоскотон” і “Подорож у країну Навпаки”. До політичної сатири навертає “Казка про Дурила”. Твір дерзновенний, як на ту глуху пору. Засудити фантомний рай, збудований на крові, хай навіть і в алегоричній формі — на те міг зважитися тільки відважний розум. Тим паче, що в атмосфері доби вже простежувалися ознаки наростаючої хвилі репресій. Симоненко належав до тих письменників, яким затісно в одному жанрі. “Вино з троянд” і ціла низка новел — підтвердження його можливостей як прозаїка. У його особі заповідався неабиякий критик. “Новаторство, коли воно
Злодій справжнє, ніколи не було й не буде руйнівною силою. Воно — глибоко природне і закономірне, як естафета поколінь. На досвіді митців минулого виростають праці попередників. Так не тільки в мистецтві. У фізиці Ейнштейн і Курчатов не вчинили ніякої диверсії проти Архімеда, хоч і не стали в двадцятому столітті відкривати закон Архімеда”. Це з відгуку на дебют Драча, на його “Соняшник”. Шкода, що цей урок поета, чия творчість сприймається як чи не суціль протестний акт, кепсько засвоєний багатьма з нинішніх молодих літераторів. Симоненко шанував Драча, але й іронізував щодо тих, які “мітингують навколо його імені і нікого, крім нього, не визнають”. Мужність веслування проти течії — з найперших чеснот критика. Розуміння плюс характер — то і є, власне, літературна крити-
Це все було в двадцятому столітті, що грозами над нами пронеслось. Ми часто чуєм радісну зловтіху у голосі ворожому, чужім, що заглядали кривда й люте лихо у наш — для щастя виведений — дім. Хай сатаніють виродки од крику — нас не знобить од їхньої хули: нам жорна ті із кам’яного віку на танках варвари з Європи привезли. І то для них-таки й була наука, коли — у всього світу на виду, немов у жорнах, дужі наші руки перемололи варварську орду. Народе мій! Титане непоборний, що небо підпирає голубе! Твій гордий подвиг не принизять жорна — вони лиш возвеличують тебе. Дарма біситься злість ворожа, чорна — нічим не очорнить твоєї боротьби! Цілую руки, що крутили жорна у переддень космічної доби. Квітень"травень 1960
* * *
Дядька затримали чи впіймали — Дядька в сільраду ескортували. Дядька повчали і докоряли: “Як вам, дядьку, не ай-яй-яй Красти на полі свій урожай! У кого ви крали? Ви крали в себе. Це ж просто сором — красти свій труд”. Дядько понуро тім’я теребив І смакував махру. Дядько кліпав товстими віями, Важко дивитися в очі ганьби, Важко йому із домашніми мріями Враз осягнуть парадокси доби. “Та воно, так, — у кулак кахикав, — Красти погано… Куди вже гірш”. Рвися з горлянки свавільним криком, Мій неслухняний вірш!
ХХ століття Українські поети · S. 9Originalseite ↗ Fortsetzung von einer früheren Seite — Seitenausschnitt
тім, що оприлюднюються вони з розумінням їхньої абсурдності. “Божок” пам’ятає про небезпеку розбожнювання. Розуміє, що тільки розхитуючи усталене, аксіоматичне, можна привернути увагу до себе, і в такий спосіб на якийсь час подовжити свій “статус”. Симоненко сповідував духовне, а не формальне новаторство. Уявити його в іншій ролі абсолютно неможливо. Бо якщо література не більша від спорту, то як пояснити, чому епоху, у якій жив Шекспір, називають усе-таки епохою Шекспіра? Чи бракувало спортсмена його рівня? На часі сумарний підхід до творчості Симоненка, щоб читач, який призвичаївся до панегіричного тону, замислився, якого письменника ми втратили тоді, коли він тільки нарощував силу. Ліричну передусім. Жага істини і справедливості, романтичні поривання і відпорність на будь-яку брехню, передусім у її державницьких формах, гостре відчуття недосконалості у різних її виявах, людяність, совісливість — таким постає він у своїй пристрасній ліриці. Є суттєва різниця між патріотичними віршами Симоненка і тим літературним патріотизмом, що нагадує гримотіння порож-
Лебеді материнства
Мріють крилами з туману лебеді рожеві, Сиплють ночі у лимани зорі сургучеві.
Заглядає в шибу казка сивими очима, Материнська добра ласка в неї за плечима.
Ой біжи, біжи, досадо, не вертай до хати, Не пущу тебе колиску синову гойдати.
Припливайте до колиски, лебеді, як мрії, Опустіться, тихі зорі, синові під вії.
Темряву тривожили криками півні, Танцювали лебеді в хаті на стіні.
Лопотіли крилами і рожевим пір’ям, Лоскотали марево золотим сузір’ям.
Виростеш ти, сину, вирушиш в дорогу, Виростуть з тобою приспані тривоги.
У хмільні смеркання мавки чорноброві Ждатимуть твоєї ніжності й любові.
Будуть тебе кликать у сади зелені Хлопців чорночубих диво-наречені.
Можеш вибирати друзів і дружину, Вибрати не можна тільки Батьківщину.
Можна вибрать друга і по духу брата, Та не можна рідну матір вибирати.
За тобою завше будуть мандрувати Очі материнські і білява хата.
І якщо впадеш ти на чужому полі, Прийдуть з України верби і тополі,
Стануть над тобою, листям затріпочуть, Тугою прощання душу залоскочуть.
Можна все на світі вибирати, сину, Вибрати не можна тільки Батьківщину. 12—17.04.1962
* * *
Де зараз ви, кати мого народу? Де велич ваша, сила ваша де? На ясні зорі і на тихі води Вже чорна ваша злоба не впаде.
Народ росте, і множиться, і діє Без ваших нагаїв і палаша. Під сонцем вічності древніє й молодіє Його жорстока й лагідна душа.
нього воза. Симоненко — це природність, щирість, уболівальність. Саме цими якостями переймався його читач за глухої пори потоптування. Симоненко — це налаштованість на правду. Не тільки на правду факту, а й на ту велику правду, якою б вона мала бути між людьми. Тому такий пристрасний його опір негативу. Цей внутрішній спротив присутній не лишень там, де йдеться про конкретні долі. Він постійно присутній, сказати б, за кадром. Готовність до ризику, зарядженість на полеміку, на оскарження одіозного — це теж Симоненко. І хай не вводять в оману його лояльні щодо режиму висловлювання. Він знав їм ціну, та й почав прозрівати раніше від інших. Але, як газетяр і поет, змушений був іти на компроміси, щоб мати можливість бодай опосередковано сказати те, що було суттю його натури — бунт в ім’я досконалості. Безсумнівно, коли б доля дарувала йому довший вік, опинився б він серед репресованих. Можливо, випало б йому те, що випало Стусу. Тим паче, що в них чимало спільного. Не треба б заплющувати очі на слабкі місця у його творчості. Це принижує його шляхетне перо. Він пішов із життя у тому віці, ко-
Народ мій є! Народ мій завжди буде! Ніхто не перекреслить мій народ! Пощезнуть всі перевертні й приблуди, І орди завойовників-заброд!
Ви, байстрюки катів осатанілих, Не забувайте, виродки, ніде: Народ мій є! В його волячих жилах Козацька кров пульсує і гуде! 24.12.1962
* * * Може, так і треба неодмінно, Як робить давно вже звикли ми: Падати слухняно на коліна Перед геніальними людьми.
Вихвалять, і славити, й кричати, Роздувати фіміамів дим. Геніїв між нами небагато, То чому б не поклонятись їм?
Але я зібрав би всіх титанів І сказав би, знявши капелюх: — Я не хочу вам співать пеанів І хвальбою лоскотати слух.
Ви усі розумні та відверті, Тож скажіть по щирості мені: Хто й за що вам дарував безсмертя, Хто й за що продовжив ваші дні?
Говоріть, кричіть, щоб всі узнали, Втямили нарешті до пуття: Смертні вам безсмертя дарували, Смертні вам продовжили життя!
Щоб надійно крила соколині Вас у небі вічності несли, Мудрості своєї по краплині Смертні вам, як бджоли, віддали.
Вас, як прапор, підніма людина В боротьбі за правду проти тьми. Генії! Безсмертні! На коліна Станьте перед смертними людьми! 11.06.1962
* * * Ну скажи — хіба не фантастично, Що у цьому хаосі доріг Під суворим небом, Небом вічним, Я тебе зустрів і не зберіг! Ти і я це вічне, як і небо. Доки мерехтітимуть світи, Буду Я приходити до Тебе, І до інших йтимуть Горді Ти. Як це все буденно!
ли інші тільки починають свій шлях. Молодість, брак досвіду простежуються навіть у широко-знаних віршах. “Звично грюкають мляві двері”, — каже поет у вірші “Піч”, не помічаючи, що грюкіт і млявість не поєднуються. Там же: “Сажа в’їлася чорним глумом у пелюстки її долонь”. Досадна красивість. Пелюстки долонь пасували б панночці, а не тітці, що весь вік вправлялася біля печі з кочергами й рогачами. Остання строфа цього ж вірша сприймається відрубно, таке собі мораліте. Озвався байкарський досвід поета. Симоненко захоплювався Вінграновським, що вряди-годи озивалося і в його поезії. Іноді безпосередньо: “Народе мій! Народ мій завжди буде! Ніхто не перекреслить мій народ! Пощезнуть всі перевертні й приблуди, І орди завойовників-заброд!” Чистий Вінграновський. Але якщо автор “Атомних прелюдів” немислимий без котурнів, то в Симоненка вони — стороннє тіло: не той фенотип. Чи применшує це роль поета? Ніскільки. Чужі впливи, за контрастністю, тільки увиразнюють самість автора. Пік зрілості Симоненка — 1962. Саме цього року були написані найглибші речі. У другій половині листопада поет започатку-
Муза і редиска
* * *
вав свої щоденникові записи, що озвалися потім партійним переполохом, провокаціями, домислами. Їх мало, тих записів, але вони здетонували як бомба. Молодому читачеві, який нині ознайомиться з цими нотатками, може спасти на думку: з чого, власне, зчинився шарварок? що в них крамольного? Йому важко повірити, що в країні тотальної неправди навіть натяк на правду вже крамола. Крамола справжня вичерпувалася фразою: “Ніяке вчення не сміє монополізувати духовне життя людства”. Сказано з проекцією на марксизм. Це не означає, що Симоненко застарів. Вилущимо дещицю з “окрайців думок”, які корисно взяти в дорогу. “…тигр, що живився чоловічиною” (це про Сталіна). “Немає нічого страшнішого за необмежену владу в руках обмеженої людини” (Стоп. Сентенції півстоліття, а ілюстрація з сьогодення — перед очима). Для поета найстрашніше — втрата людської гідності, і він задумується, чи витримає справжні випробування, якщо вони випадуть на його долю. “Душа прагне потрясінь, а розум боїться їх”. “Треба вчитися бачити себе збоку”, — важко повірити, що це написано умираючою людиною.
Як це звично! Скільки раз це бачила Земля! Але ми з тобою… Ми не вічні, Ми з тобою просто — ти і я… І тому для мене так трагічно Те, що ти чиясь, а не моя. 24.09.1962
Знов на лірику тягне. І знову, Тільки виповзе вірш з-під пера, Заведе моя жінка розмову, Що за розум узятись пора.
І почне гомоніти й повчати, Дорікати і лаять щодня: В голові в тебе тільки дівчата, Ну, хіба ж ти людина? Свиня.
Де ти взявся мені на досаду? Глевтяки в тебе, видно, в душі! І немає ні грому, ні граду На твої недотепні вірші.
О домашній страшний Торквемадо! Не спіши ти мене розпинать. Я і сам був би сонячно радий, Коли б віршів не вмів римувать.
Чом, як клали мене у колиску, Не втокмачили “жисті” суть: Вигідніш продавати редиску, Ніж поетом на світі буть. 30.08.1960
О земле з переораним чолом, З губами, пересохлими від сміху! Тебе вінчали з кривдою і злом, Байстрятам шматували на утіху.
Вкраїнонько! Розтерзана на шмаття, У смороді й тумані гнойовім Кричиш мені у мозок, мов прокляття І зайдам, і запроданцям твоїм.
Любове світла! Чорна моя муко! І радосте безрадісна моя! Бери мене! У материнські руки Бери моє маленьке гнівне Я!
Візьми всього! І мозок мій, і вроду, І мрій дитинних плеса голубі. Для мене найсвятіша нагорода — Потрібним буть, красо моя, тобі.
29.09.1962
Симоненко щоденникових записів — самотній і всіма забутий. Віршів його не друкують, аті, що друкують, немилосердно калічать. Та попри все, він постійно повертається до літератури. Ті розмисли злободенні й досі. “Як простір немислимий без руху, так поезія немислима без думки. Що ж то за простір, що в ньому не можна рухатися? Яка то поезія, коли вона не мислить? Поезія — це прекрасна мудрість”. “До чого змілів наш гумор, яка зубожіла сатира!” “Формалізм починається там, де кінчається думка”. Самовимогливість поета подиву гідна: розхвалює Вінграновського, а себе відносить до “маленьких чорноробів поезії”. Про силу його характеру свідчить лист, написаний за два дні до смерті, у якому він просить письменницьке начальство подбати про членів його родини. Василь Симоненко належав до духовних максималістів. Без знання фактів його біографії, листування, записів, — лірика втрачає ту внутрішню мотивацію, без якої неможлива повнота розуміння. Більше того: є ризик, що новизна, привнесена ним у традиційне письмо шевченківського гарту, лишиться непоміченою.
* * * Гранітні обеліски, як медузи, Повзли, повзли і вибилися з сил — На цвинтарі розстріляних ілюзій Уже немає місця для могил. Мільярди вір зариті у чорнозем, Мільярди щасть розвіяні у прах. Душа горить. Палає лютий розум. І ненависть регоче на вітрах. Коли б усі одурені прозріли, Коли б усі убиті ожили, То небо, від прокльонів посіріле, Напевне б, репнуло від сорому й хули. Тремтіть, убивці! Думайте, лакузи! Життя не наліза на ваш копил. Ви чуєте? На цвинтарі ілюзій Уже немає місця для могил! Уже народ — одна суцільна рана, Уже від крові хижіє земля, І кожного катюгу і тирана Уже чекає зсукана петля. Розтерзані, зацьковані, убиті Підводяться і йдуть чинити суд, І їх прокльони, злі й несамовиті, Впадуть на душі, плісняві і ситі, І загойдають дерева на вітті Апостолів злочинства і облуд! 23.12.1962
* * * Гей, нові Колумби й Магеллани, Напнемо вітрила наших мрій! Кличуть нас у мандри океани, Бухту спокою облизує прибій.
Хто сказав, що все уже відкрито? Нащо ж ми народжені тоді? Як нам помістити у корито Наші сподівання молоді?
Кораблі! Шикуйтесь до походу! Мрійництво! Жаго моя! Живи! В океані рідного народу Відкривай духовні острови!
Геть із мулу якорі іржаві — Нидіє на якорі душа! Б’ються груди об вітри тужаві, Каравела в мандри вируша.
Жоден вітер сонця не остудить, Півень землю всю не розгребе! Україно! Доки жити буду, Доти відкриватиму тебе.
Мріяти й шукати, доки жити, Шкварити байдужість на вогні! А якщо відкрию вже відкрите, Друзі! Ви підкажете мені… 15.10.1962
Мова єдина · “І те, що антиукраїнським силам не вдалося “закопати” наш конкурс — значною мірою заслуга письменницької і просвітянської громад”. · S. 10Originalseite ↗ С. К.: Володимире Антонови% чу, Ви — незмінний голова опі% кунської ради Міжнародного конкурсу з української мови іме% ні Петра Яцика. Слабошпицький — голова координаційної ради цього популярного турніру. Мені інколи здається, що в суспільстві вас більше знають саме в цих ро% лях, аніж у Ваших звичних іпос% тасях. Скажімо, Загорія — як од% ного з найавторитетніших орга% нізаторів фармацевтичного ви% робництва в Україні, науковця, відомого педагога. Бо здебільшо% го чуємо: “Загорій — президент Ліги меценатів”, “Загорій — кон% курс імені Петра Яцика…” В. З.: Це значить, що людина має громадські справи і віддає їм свою душу та серце, і ці справи мають суспільний резонанс. А якщо роль промоутера конкурсу імені Петра Яцика майже зовсім заступила письменника Михайла Слабошпицького, то тут немає нічого негативного і це означає, що наш мовний турнір став попу% лярним і престижним, саме тому організатори опиняються в цен% трі уваги. М. С.: Мене часто просять, щоб я влаштував зустріч із Воло% димиром Загорієм, але він занад% то зайнята людина, оскільки у нього “на плечах” і фармацевтич% не підприємство, і кафедра, і ще безліч громадських обов’язків. В уяві багатьох Загорій терпляче висиджує у виконавчій дирекції Ліги українських меценатів, виг% лядаючи відвідувачів, які прий% дуть до нього випрошувати гроші на той проект, який видається їм найважливішим. С. К.: ХІІІ конкурс — справді серйозно, адже відомо, скільки важливих починань загубили на% ші патріотичні сили. Викликів і загроз конкурсові було багато. Добре пам’ятаю весь драматизм ситуації, коли Надія Яцик, що після смерті батька очолила Ос% вітню фундацію його імені, рап% том оголосила, що фундація ви% ходить із числа організаторів конкурсу імені Яцика і знімає з себе всі фінансові зобов’язання. Виникла реальна загроза зриву конкурсу. Його недоброзичливці (а їх чимало в Україні) злорадно торжествували: конкурсу імені Яцика — кінець… М. С.: І тоді своє вирішальне слово сказав Володимир Загорій. Він покрив увесь дефіцит бюдже% ту мовного марафону. А це великі гроші. С. К.: Недоброзичливці кон% курсу тоді пліткували й вдавалися до брудних інсинуацій. Мовляв, діаспора розчарувалася, бо кон% курсні гроші розкрадають, і нада% лі відмовилася давати кошти на цей проект. М. С.: Спершу я намагався пояснювати. По%перше, Надія Яцик розчарована, що держава не підтримує конкурс — і в неї згас ентузіазм опікуватися ним. По%друге, фундація почала зазна% вати перманентних перевірок: чому це щороку стільки коштів харитативна організація переси% лає в Україну? Чи не відмивають раптом кошти? (Принаймні так пояснювала нам Надія Яцик). По%третє (а це було найдошкуль% ніше), своїм рішенням донька мецената позбавила конкурс де% сятків благодійників через таку обставину. У Канаді є прекрас% ний закон: якщо ви жертвуєте ве% лику суму на якусь богоугодну справу, то половина цієї суми від% тягується від оподаткування. Акумулювати всі пожертви на
Світлана Короненко своїх рахунках могли спеціальні харитативні організації на кшталт Освітньої фундації Петра Яцика. Без неї, напряму, благодійник не може надіслати кошти в іншу країну — на наш конкурс. Це пов’язано з бюрократичними пе% репонами і з необхідністю запла% тити податок із пожертвуваної в Україну суми. Зрештою, в кого вистачить часу й терпіння з цим морочитися? Саме тоді розірва% лася живлюща артерія між Освіт% ньою фундацією Петра Яцика і конкурсом імені Петра Яцика. До честі наших меценатів, вони збе% регли за популярним і престиж% ним мовним марафоном ім’я йо% го ініціатора (хоча тоді лунали обурені голоси з пропозицією пе% рейменувати конкурс, беручи до уваги безвідповідальну поведінку доньки великого мецената). Од% нак саме Володимир Загорій з од% нодумцями ухвалили: Яцик зас% лужив, щоб його ім’я значилося на прапорі конкурсу. Це по%пер% ше. А по%друге, оскільки його вже немає серед живих, то він не може відповідати за вчинок своєї доньки. С. К.: Україна — принаймні її громадськість — виявилася при% хильнішою до мецената, аніж ді% аспора. Називаємо все своїми іменами. Це ж Слабошпицький “знайшов” для України Яцика. Він водив його на радіо% й теле% ефіри, написав про нього кілька статей, що згодом склали попу% лярну книжку “Українець, який відмовився бути бідним”. Сла% бошпицький привів Яцика в сто% личний університет (і навіть у Національну академію оборони), де він читав лекції про те, як до% сягти успіху у житті. Саме з ініці% ативи Загорія і Слабошпицького Яцика нагородили орденами Ук% раїни “За заслуги” та Ярослава Мудрого. Яцик надзвичайно пи% шався цим, адже він, політичний емігрант, навіть не мріяв, що ко% лись Україна вручатиме йому свої нагороди. Дехто з діаспорних дія% чів дуже ревниво сприйняв ви%
няткову популярність Петра Яцика в Україні, знайомства з яким шукали не тільки керівники держави, а й чи не всі видатні лю% ди нації. Яцик справді став у нас живою легендою. Найбільший поза межами України україн% ський меценат, який пожертвував величезні кошти на важливі укра% їнські проекти (Енциклопедію українознавства, Український дослідний університет при Гар% вардському університеті, Центр досліджень історії України при Канадському інституті україн% ських студій Альбертського уні% верситету, видання Історії Украї% ни Михайла Грушевського в анг% лійському перекладі… і це ще не все); десятки мільйонів доларів Петра Яцика стали фінансовою основою для створення освітніх і культурних інституцій поза ме% жами України. Зрештою, все те докладно описано в книжках “Українець, який відмовився бу% ти бідним” та “Меценат, який не відмовився бути українцем”. У цьому контексті запитання до Вас, Володимире Антоновичу: чи важко сьогодні в Україні бути меценатом? В. З.: І так, і ні. Важко видава% ти гроші на справи, які не вважа% єш важливими. Скажімо, дуже неохоче наші скоробагатьки да% ють кошти на премії для знавців української мови в конкурсі імені Петра Яцика. Неохоче, бо не вва% жають національне будівництво важливою справою, не вірять у національні пріоритети в процесі творення держави. Тому дехто в нас так охоче віє грошима, фі% нансуючи вояжі в Україну пуга% чових, кіркорових, галкіних, і в душі переконаний, що допоміг культурі і сам до неї долучився. Шкода цих індивідів, бо вони й інтелектуально, і культурно дезо% рієнтовані і користі з них для на% шої культури — як із козла моло% ка. Легко бути меценатом, коли маєш своє моральне і національ% не “вірую”, коли хочеш сприяти процесу творення твоєї нації, її культури й освіти. Тоді вже й гро% шей не шкодуєш, бо розумієш, що це інвестиція в майбутнє. І тут я хочу подякувати Олександрові Слободяну, президентові АТ “Оболонь”, який активно підтри% мує конкурс імені Яцика, Олек% сандрові Огороднійчуку, гене% ральному директорові АТ “Ексі% мед”, що постійно виділяє кошти
Михайло Слабошпицький для переможців мовного марафо% ну. Окрема тема — фундація імені Івана Багряного зі США (прези% дент Галина Воскобійник, скарб% ник Олексій Коновал) і Союз ук% раїнок Австралії (президент Гали% на Касіян, секретар Валентина Домазар), які впродовж усіх кон% курсних років разом із нами — без їхньої фінансової участі вершити цей проект було б нелегко. Із вдячністю називаю наших відда% них друзів із діаспори, це Леся Ткач з Австралії, Леонід Ліщина, Олександр Харченко та Роман Колісник з Канади, які щороку виплачують солідні премії пере% можцям нашого конкурсу… М. С.: Але найголовніші пре% мії від фармацевтичної фірми “Дарниця”. За 13 років “Дарни% ця” дала на наш освітній проект величезні кошти. 300—400 тис. грн щороку. Хто ще в Україні з та% кою послідовністю й жертовністю працює над вихованням націо% нальної свідомості в молодого покоління, реальними заходами підвищує соціальний престиж державної мови в Українській державі?! Фармацевтична фірма “Дарниця” робить не тільки свою, а й державну роботу. Пред% ставники ж держави (колеснічен% ки і ківалови) всі свої зусилля спрямовують на боротьбу з укра% їнською мовою, з Українською державою. С. К.: Упродовж цих років, коли проводиться конкурс, дов% кола Ліги українських меценатів згрупувалися авторитетні гро% мадські діячі. Кого з них Ви пере% довсім виокремили б?
Володимир Загорій
В. З.: Маємо опікунську й наглядову ради турніру. До опі% кунської входять Ярослав Яцків, Василь Кремень, Микола Жу% линський, Павло Мовчан, Сер% гій Козак, Любов Голота, Іван Корсак. Наглядову раду очолює Віктор Баранов, а його заступни% ки — Ірина Фаріон, Тарас Мару% сик, Сергій Грабар. Від нас відій% шли ті, хто намагався використа% ти конкурс в особистих інтере% сах. З нами лишилися тільки лю% ди ідеї. М. С.: Окремо треба сказати про голову журі конкурсу Павла Гриценка. Це глибоко символіч% но, що наше журі очолює дирек% тор Інституту української мови НАНУ. С. К.: Це справді авторитет% ний рівень. Павло Юхимович сам формує свою “команду”, яка складає завдання для перевірки знань, і навіть опікується багать% ма організаційними моментами. Без перебільшення можна сказа% ти, що маємо тут і елемент благо% родного волонтерства. М. С.: На наш проект працює багато словесників. Від першого конкурсу маємо потужну під% тримку письменництва. У кожній області оргкомітет конкурсу має своїх представників. Ось їхні іме% на: Василь Бондар (Кіровоград), Володимир Поліщук (Черкаси), Лідія Рибенко (Рівне), Ніна Го% рик (Волинь), Павло Ходанич (Закарпаття), Дмитро Іванов (Чернігів), Віктор Бойко (Хар% ків), Олександр Вертіль (Суми), Олексій Неживий (Луганськ), Олег Соловей (Донецьк), Олена Гаран (Полтава), Тамара Гордієн% ко (Севастополь). Це — тільки ті, хто працює з нами вже тривалий час. А є й нові імена — ті, хто прийшов до нас учора й позавчо% ра. Саме письменницька громада підтримала конкурс із перших його кроків. А ще ж окрема тема — “Просвіта” в конкурсі. Це ви% магає докладної розмови з масою фактів та імен. І з роками увага до нашого проекту й активна під% тримка його тільки зростали. І те, що антиукраїнським силам не вдалося “закопати” наш конкурс — значною мірою заслуга пись% менницької і просвітянської гро% мад, які виступили в обороні пат% ріотичного мовного марафону. Очевидно, кожен здогадується, що проведення такого масового й широкомасштабного турніру — задоволення дороге. Воно вима% гає великих коштів, незважаючи на жодні кризи. В. З.: Але є речі не менш до% рогі. Все те, що ми бачимо в ра% дісних дитячих очах, у світлих на% діях юних. Зрештою, у відчутті, що ти робиш потрібну і важливу справу.
Розмову вела Світлана КОРОНЕНКО
Ідея такої розмови вже давня. Майже десяток років тому, коли не стало Петра Яцика, і я побачила, що його улюблене дітище — конкурс з української мови так тріумфально розгорнувся в Україні й діаспорі, зрозуміла, що все тепер залежить від цих двох людей. Від Володимира Загорія та Михайла Слабошпицького. Від тих, хто останнім часом був до Яцика найближчими, кого Яцик вирізняв із-поміж усіх і високо цінував. Слабошпицький відкрив Яцика для України, написавши про нього сенсаційну книжку “Українець, який відмовився бути бідним” (нещодавно з’явилося вже шосте її видання), а Володимир Загорій — за категоричним наполяганням Петра Яцика — змінив його на посту президента Ліги українських меценатів. Яцик був переконаний, що тандем Загорій—Слабошпицький працюватиме не гірше, аніж Яцик—Слабошпицький. Загорій яскраво уособлює тип лідера-управлінця, справді сучасного менеджера, Слабошпицький — талановитий організатор. Удвох із Загорієм вони — головні ідеологи й “архітектори” Ліги українських меценатів. Лишається статусно представити їх читачеві. Отже, Загорій — голова ради акціонерів фармацевтичної фірми “Дарниця”, доктор фармацевтичних наук, професор, завідувач кафедри промислової фармації академії ім. Шупика. Михайло Слабошпицький — виконавчий директор (від першого дня) Ліги меценатів, секретар Національної спілки письменників України, лауреат Шевченківської премії.
“Сегмент української мови в офіційній сфері на Луганщині скоротився майже до нуля”. Щоденник опору 11 · S. 11Originalseite ↗ Ірина МАГРИЦЬКА, м. Луганськ
Відтоді, як депутати Луганської облради
17.08.2012 р. ухвалили рішення “Про заходи щодо реалізації закону України “Про засади державної мовної політики”, сегмент української мови в офіційній сфері на Луганщині скоротився майже до нуля. Якщо до цього ще де-не-де можна було зустріти таблички з назвами вулиць умовно українською мовою (напр., “вул. Совєтская”), то тепер — лише російською та англійською: “ул. Советская” — “Sovetskaya Str.”, на державних закладах та їхніх кабінетах замінюють вивіски: було “Міліція”, “Начальник паспортного столу” — стало “Милиция”, “Начальник паспортного стола” тощо.
Рекламу на місцевих радіо-й телеканалах нашвидкуруч (а тому — неякісно, з численними українізмами, як-от: “чернухинские курчата”, “скворчит сковорода”) переклали російською мовою.
На сцені Луганського обласного академічного українського драмтеатру, репертуар якого раніше був винятково українськомовний, тепер показують і російські п’єси — такі, як, наприклад, “Распятая юность” (про молодогвардійців), “Он — моя сестра” (анонсована як “самая скандальная трагикомедия года Первого луганского негосударственного театра”, яку не рекомендують дивитися дітям до 16 років).
Ведучі обласних телеканалів навіть про українські етнографічні реалії — такі, як вишиванка, рушник, — розповідають тепер тільки російською. Щоправда, поки що зберігається українськомовне обрамлення місцевих передач, а саме — привітання і прощання ведучих із глядачами.
“Оптимізація” шкільної мережі цього навчального року значно скоротила кількість класів з українською мовою навчання. Так, у школі № 44 міста Луганська ще минулого року їх було 8, а тепер лише два. Усупереч волі батьків, які хотіли, щоб їхні діти здобували освіту українською мовою, ці класи об’єднали з російськими і перевели на “регіональну” мову навчання. Так, наприклад, сталося з 15-ма учнями українського 6 класу школи № 22, яких 1.09.2012 р. приєднали до класу російського. Батьки писали листи з протестом у різні інстанції: від міського управління освіти до Верховної Ради й діаспори; а позаминулого літа вони навіть самотужки зібрали 83672 грн, яких, за словами начальниці місцевої освіти Валентини Кіяшко, не вистачало для функціонування їхнього класу.
За офіційною статистикою, кількість дітей, що здобувають освіту в українськомовних школах/класах Луганська, за роки незалежності не перевищувала 13 %, а по області — 40 (це при тому, що українців у Луганську 50 %, а в області 58 %). Але попри те, що в Луганську (теж за офіційними даними) 14 % українськомовних дитсадків, у пошуках такого садка доведеться обійти весь район міста. Мої знайомі ледь знайшли для своєї дитини українську групу, але раділи недовго, бо, як виявилося, вихователька говорить українською лише “Доброго ранку!” і “До побачення!”
Ліквідовувати українські класи та школи на Луганщині почали ще 2008 року — тоді розголосу набули історії зі школами № 7 у Рубіжному, № 8 у Лисичанську, № 15 у Красному Лучі, школами № 22, 30, 48 в обласному центрі. Саму ліквідацію влада спочатку назвала “реорганізацією малонаповнюваних класів”, а потім — “оптимізацією шкільної мережі”, мотивуючи її потребою економії державних коштів.
Відтоді ж у сільських школах почали вводити уроки російської мови, бо, за словами директорів тих шкіл, їхнім випускникам важко адаптуватися до всуціль російськомовного навчання в коледжах і вишах Луганщини. Що вже говорити про інші факультети національних (за статусом) університетів, якщо навіть українським філологам предмети неукраїнознавчого циклу читають російською мовою!
2007 року в Луганську за сприяння тодішнього мера Москви Юрія Лужкова відкрили першу в Україні російськомовну школу-гімназію з поглибленим вивченням російської мови, літератури та культури. Ця гімназія обладнана значно краще, ніж звичайні школи; Москва поповнює її бібліотечний фонд, організовує обмін делегаціями вчителів та учнів.
2008 року посол Російської Федерації в
Україні Віктор Черномирдін подарував луганським п’ятикласникам 8 тисяч підручників для читання “Страноведение. Россия. Путешествие по Руси и России во времени, пространстве и языке”. А 2009 року фонд “Русский мир” спільно з Луганською облрадою відкрив на місці колишнього залу Україніки обласної наукової бібліотеки свій “Русский центр”.
Уже не перший рік луганські вчителі початкових класів і вчителі-русисти їздять на курси підвищення кваліфікації до Росії, де “Русский мир” їх обробляє ідеологічно й забезпечує відповідною методико-виховною літературою.
А тим часом… Соціологи помітили таку тенденцію: чим менше в певному регіоні української мови, тим більший тут рівень антиукраїнських настроїв.
Головний новітній русифікатор Луганщини — обласна рада Попри велику кількість злободенних соціально-економічних проблем регіону, для депутатів Луганської облради перманентно ключовою вже багато років поспіль залишається все-таки тема “захисту прав земляків говорити рідною мовою”. Їхні численні “мовні” звернення, постанови, рішення, заяви до вищого українського керівництва і європейських правозахисних структур про те, що російська мова в Україні нібито зазнає гонінь, уже набили оскому.
Голова облради Валерій Голенко постійно наголошує, що Луганщина поліетнічна, адже тут проживає понад 120 націй і народностей, а російська мова є рідною для 91 % громадян (очевидно, що до офіційного числа російськомовних — 68,8 % — він приплюсував ще 22 % тих, хто, крім рідної мови, вільно володіє російською).
Ще Верховна Рада не ухвалила мовний закон, а луганські обранці виносять співзвучне з законопроектом Єфремова— Симоненка—Гриневецького (суть якого — “Украина для русскоязычных!”) рішення № 5/25 від 20.05.2011р. про “регіональний” статус російської мови як “засобу вираження культурного надбання і спілкування більшості населення області”.
Луганська облрада за сприяння російського уряду вже всьоме організовує міжнародні науково-практичні конференції. Остання — “Багатство духовного мира славян и уникальность восточнославянского менталитета” — відбулася в Луганську у вересні 2012 року. А відкриваючи 2008 року конференцію “Русский язык как фактор развития духовности в современной Украине”, В. Голенко заявив, що він змушений захищати права своїх російськомовних виборців від “агресивного націоналізму” і добиватиметься “реальної двомовності”.
Як бачимо, правозахисна складова діяльності луганської облради дуже виразна. Ось і в останньому з наведених її рішень сказано: “Будь-які привілеї або обмеження прав осіб за мовною ознакою, мовна дискримінація є неприпустимими”.
Життя ж показує, що, захищаючи лише своїх російськомовних виборців, луганська влада з українськомовних громадян робить ізгоїв. Ось кілька прикладів на підтвердження цього. Мешканка Біловодська Віра Аннусова звертається до працівника районного суду рідною українською мовою, а той їй відповідає російською й при цьому цинічно заявляє: “Тепер ми маємо право вибирати мову!”
На моє звернення до співробітниці Луганської ОДА українською я отримала на свою адресу сміх, глузування й вимогу перейти на мову російську, бо вона, бач, не вчила у школі українську. Студент луганського університету Сергій Мельничук уже кілька років безуспішно відстоює своє право в українських судах здобувати освіту рідною українською мовою.
Українцям ніхто не допоможе, крім них самих Такого, мабуть, немає ніде у світі, щоб народ, ім’ям якого названа країна, був настільки принижений у цій країні. У цьому контексті я пригадала розповідь свого знайомого Богдана Скробута про те, як ще 1995 року він звернувся до тодішнього Першого секретаря посольства США в Україні Джона Степанчука з проханням підтримати в міжнародних судах українців. На це прохання він тоді відповів: “Вас можна було б захистити, і дуже легко, але за однієї умови: якби ви були представниками меншини в Україні — греками, німцями, євреями чи росіянами. Але ж ви — українці!”
А німецька вчена Юліане Бестерс-Дільґер, яка добре знається на несправедливих для корінного етносу мовних реаліях в Україні, зізналася в нещодавній розмові з Сергієм Мельничуком, що Німеччина не хоче псувати стосунки з Росією, тому й не помічає фактів мовної дискримінації…
Усі наведені у статті факти вельми промовисто засвідчують, що русифікація в Україні виходить на свій завершальний етап. І для того, щоби в цій ситуації врятувати рідну мову, українці мають розраховувати лише на себе.
Депутати Віктор Балога, Павло Балога й Василь Петьовка пропонують розробити тести на знання української мови для претендентів на державну службу. Відповідний законопроект про внесення змін до закону “Про засади державної мовної політики” (№ 1260) вони внесли 11 січня.
Як пояснив Василь Петьовка, зміни запропоновано у зв’язку з відсутністю чітких законодавчих норм щодо цього: “Зараз у різних законах справді присутня норма про необхідність знання української мови, однак вона декларативна. А наприклад, у законі “Про прокуратуру” взагалі немає такої вимоги”.
“Регіонал” Вадим Колесніченко сприйняв цю ініціативу негативно. “У нас не так багато фахівців-керівників, щоб застосовувати до них критерій знання мови, та й на практиці це буде неможливо реалізувати, оскільки незрозуміло, хто перевірятиме знання мови, і скільки на це потрібно витратити часу й коштів”, — зазначив Колесніченко.
Президент Києво-Могилянської академії
Сергій Квіт переконаний, що технічно тестування не потребуватиме великих часових чи фінансових витрат: “Це може бути простий іспит, який складають школярі чи студенти. Чиновник повинен не просто розуміти мову, а вміти професійно використовувати її. Визначити ступінь володіння мовою не важко”.
Нещодавно я спілкувалася з нігерійцем — студентом одного з луганських вишів. Цей молодий чоловік, який майже без акценту розмовляє українською мовою (вивчив її на 7-місячних підготовчих курсах у Тернополі), здивований, що, приїхавши навчатись у Луганськ, він її тут ніде не чує, а тому не розуміє, де зараз перебуває — в Україні чи, може, в Росії?
НА ЗДОБУТТЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ ПРЕМІЇ ім. ТАРАСА ШЕВЧЕНКА Мовне тестування для чиновників
24 січня 2013 р. у Київському міському будинку вчених відбудеться творчий вечір Романа Коваля з нагоди висунення його книжки “Михайло Гаврилко: і стеком, і шаблею” на Шевченківську премію. Вестиме вечір письменник Василь Шкляр.
“Сегмент української мови в офіційній сфері на Луганщині скоротився майже до нуля”. Щоденник опору 11 · S. 11Originalseite ↗ У книжці розповідається про скульптора і художника, автора першої (і забутої!) Шевченкіани, січового стрільця, начальника штабу Сірої дивізії Армії УНР, повстанського отамана Михайла Гаврилка.
До зустрічі запрошено визначних діячів української культури. Виступатимуть барди і кобзарі.
У межах вечора відбудеться прем’єра двосерійного документального фільму
“Стеком і шаблею”, роботу над яким завершено в січні 2013 року. Автори сценарію — Роман Коваль, Василь Портяк, Валерій Тетерятник. Режисер і оператор — Володимир Бондаренко. Виконавчий продюсер — Валерій Тетерятник. У головній ролі Володимир Пащенко.
Стрічка двосерійна, загальна тривалість 55 хвилин.
Творчий вечір розпочнеться о 18.00 у великій залі Київського міського будинку вчених (вул. Володимирська, 45А).
Вхід вільний.
Прес-служба Історичного клубу
“Холодний Яр”
Її редактор Роман Коваль — дослідник Визвольної боротьби українців за свою державу у І половині ХХ століття. Ця газета — про долі Українських січових стрільців, вояків Галицької армії, Армії УНР, повстанських отаманів та їхніх козаків, Карпатську Січ, ОУН, УПА, а також про кобзарів, українських письменників, нові книжки про Визвольну боротьбу, які видає Історичний клуб “Холодний Яр”.
Газета виходить 1 раз на місяць.
Ціна — 17.34 грн на рік.
Передплатний індекс 33545. Передплачуй “Незбориму націю” і для друзів та рідних — допоможи їм пізнати історію боротьби українців за свою свободу.
Газета “Незборима нація” в Інтернеті http://nezboryma-naciya.
org.ua/
“Наша багатомільйонна діаспора потребує не · декларацій, а реальної допомоги”. Українці у світі 12 · S. 12Originalseite ↗ Яким був 2012 рік для світового українства? Як наша держава підтримує багатомільйонну українську діаспору світу? Чим був важливий рік для Української Всесвітньої Координаційної Ради? Про це в інтерв’ю “СП” розповідає голова УВКР Михайло РАТУШНИЙ.
— Рік тому УВКР визначилася з основними пріоритетами своєї діяльності на виконання рішень останнього V Всесвітнього Форуму українців, що відбувся 2011 року і сформував очолювану Вами Раду. Щось вдалося зробити?
— Основні пріоритетні напрями: українська освіта в діаспорі, трудова міграція, становище української громади в Російській Федерації, молодіжна політика в діаспорі, український світовий інформаційний простір. За ними наша Рада прагнула координувати діяльність численних організацій української діаспори, адже ми саме координуючий орган. Тож відбувалися конференції, семінари, круглі столи представників діаспори, ми брали участь у з’їздах і конгресах українських діаспорних організацій.
— Назвіть основні з таких заходів.
— Насамперед це участь представників Президії УВКР у першому і другому етапах з’їзду Українського конгресу Росії. Після того, як російська влада під різними приводами фактично заборонила діяльність попереднього Об’єднання українців Росії, наші діаспорні організації у РФ змушені були створити нову структуру. Важливою була наша участь у річних зборах Світового конгресу українців, у рамках якого відбувся і науково-практичний семінар “Утвердження України та української спільноти у світі: погляд із діаспори міста Афіни, Греція”. Узяли участь у з’їзді Українського конгресового комітету Америки, під час якого провели семінар “Українсько-американські відносини: місце української діаспори США в умовах нових викликів”. Безпосередню участь УВКР взяла в організації та проведенні Днів української діаспори й культури в Туреччині, науково-практичних семінарів “Становище українців на Кавказі (Азербайджан, Грузія, Вірменія)”, “Молодіжні організації українців Росії”, “Еміграція з Галичини: минуле і сьогодення”, “Збереження етнічно-культурної самобутності українців Сербії, Хорватії, Боснії та Герцоговини”.
— Що нового з’явилося в нашому національному законодавстві стосовно світового українства?
— Найголовніше — на виконання рекомендацій останнього Всесвітнього Форуму українців, з ініціативи та за активної участі УВКР підготували законопроект про зміни до закону про статус закордонних українців. Ухвалений нашим парламентом, цей закон значно підвищив статус українців зарубіжжя, прирівнявши їх у багатьох позиціях до громадян нашої держави. На основі цього закону можна значно ефективніше вибудовувати політику підтримки нашої діаспори. Саме на це спрямована затверджена Кабінетом Міністрів України Програма підтримки українців закордоння, що теж стало втіленням однієї з пропозицій останнього Всесвітнього Форуму. Ця програма охоплює період до 2015 року включно. Шкода лише, що вона поки ще не підкріплюється належним чином фінансово.
Фінансування йде насамперед через Міністерство закордонних справ і Міністерство культури й туризму. Коштів недостатньо, та й те, що закладають у бюджет, не виділяють повною мірою. Так було 2012 року, не кращі справи іна 2013-й, судячи із затвердженого державного бюджету. Згідно із затвердженою Кабінетом Міністрів України “Державною програмою співпраці із закордонними українцями”, 2013 року передбачено виділити на вказані цілі 41,6 млн грн, зокрема 39,9 млн грн із Держбюджету України. Натомість в ухваленому ВР України Законі про Бюджет на 2013 рік передбачено для МЗС — 4,1 млн грн замість запланованих 10,1 млн грн; для УВКР — 740 тис. грн замість 990 тис. грн, що передбачалися в минулі роки. Фінансування місцевими бюджетами своїх програм знаходиться під сумнівом внаслідок нестачі коштів навіть для захищених статей, по Міністерству культури та Держком-
З’їзд Світового конгресу українців у Афінах телерадіо відповідне фінансування запланованих Програмою заходів також не передбачено.
ти, і про підтримку національнокультурних потреб, запитів українців зарубіжжя. Наша багатомільйонна діаспора потребує не декларацій, а реальної допомоги.
Ми не скорочуватимемо діяльність Ради, особливо за пріоритетними напрямами. Усе заплановане на 2012 рік здійснили. Але на значну частину заходів УВКР так і не отримала бюджетного фінансування. Щоб провести деякі науково-практичні семінари у діаспорі, УВКР довелося шукати кошти, залучати спонсорів, меценатів, усіх, кому не байдужа справа підтримки українства у світі.
— Як світове українство зреагувало на ухвалення нашим парламентом одіозного мовного закону Ківалова—Колесніченка?
— У громадах української діаспори відбулися акції протесту проти ухвалення цього закону, пікетування наших дипломатичних представництв, збір підписів із апеляцією до нашої влади, вимогами захистити державну українську мову. В Україні УВКР теж активно долучилася до цього процесу. Зокрема в широкий громадських рух, ініційований Всеукраїнським товариством “Просвіта”. Ми взяли активну участь в організованих “Просвітою” Всеукраїнських форумах на захист мови й державності. Залишаємося й надалі активними учасниками цього процесу.
— А як інші країни підтримують свої діаспори?
— Допомагають своїм діаспорам наші сусіди: Польща, Російська Федерація. Під час заходів у Закавказзі ми бачили, як серйозно підтримують свою діаспору Грузія, Вірменія, Азербайджан, Туреччина.
Наші брати-українці в діаспорі потребують значно більшої підтримки від Української держави. Ідеться і про правові аспек-
Спілкувався Петро АНТОНЕНКО
“Наша багатомільйонна діаспора потребує не · декларацій, а реальної допомоги”. Українці у світі 12 · S. 12Originalseite ↗ Марія БЕДНАРЧУК, керівник Українського фольклорного театру в Римі “Берегиня”
На жаль, італійці майже нічого не знають про нашу знамениту землячку Соломію Крушельницьку. А тим часом у перші десятиріччя ХХ століття найбільші театри світу змагалися за право приймати в себе видатну артистку. Про її тріумфи писали газети і журнали. Геніальна співачка відкривала для цілого світу твори Верді, Пуччіні, Доніцетті, Вагнера, Штрауса.
Більшу частину творчого життя Крушельницька прожила в Італії, де досягла вершин світової слави, та ніколи не забувала про Батьківщину, завжди підкреслювала, що вона українка. Соломія Крушельницька відкривала світові українську музичну культуру — С. Гулака-Артемовського, М. Лисенка, О. Нижанківського, В. Матюка, Д. Січинського, Я. Лопатинського. Особливе місце в її репертуарі посідала українська народна пісня. Вкраїнська дівчина з Поділля підкорила своїм талантом світ.
Але повернімось разом із артисткою в Італію, країну, яка стане її другою Батьківщиною. 14 січня 1903 р. — дебют у Неаполі, театрі “San Carlo”, в опері “Аїда”. Ще одна перемога. У жовтні 1904 р. С. Крушельницька з тріумфом виступає на сцені Міланського театру “ La Scala” в опері “Адріана Лекуврер”.
1905 року артистка співає на сценах італійських театрів у Равенні, Болоньї, Флоренції, Римі. Найбільшим тріумфом у Римі став для співачки її бенефіс 15 квітня у театрі “Costanzi” в опері “Аїда”.
Восени 2012 року минуло 140
років від дня народження славетної українки.
Дні української культури в
Римі 2012 року були присвячені пам’яті видатної українки Соломії Крушельницької. Ініціатором проекту виступив Український фольклорний театр у Римі “Берегиня”, власне, це була творча співпраця “Берегині”, Музично-меморіального музею
Соломії Крушельницької у Львові та Християнського товариства українців в Італії.
Разом із Релігійним-товариством “Свята Софія” та об’єднанням “Родинна світлиця” були проведені конференції i літературно-музичні вечори в приміщенні актового залу “Святої Софії”, відбулися заходи на честь Великої Соломії під патронатом і за активної участі Посольства України в Італії. Допомогу надали Українська Греко-Католицька Церква, Релігійне товариство “Свята Софія”. Завдяки Синдикату UGL були надруковані календарі. Фінансову допомогу надали Асоціація “Українські жінки-робітниці в Італії”, компанія грошових переказів WESTERN UNION.
Вшанування пам’яті геніальної українки відбулося насамперед завдяки безкорисливій роботі організаторів та учасників Міжнародної наукової конференції: наукових працівників Музею С. Крушельницької у Львові Ірини Криворучки та Данути Білавич, професора Варшавського університету Ростислава Крамара, ректора Інституту Святого Климента Папи о. Івана Музички, журналістки та письменниці Валентини Виноградової, доктора Альберто Васконі, історика Віри Хижої, о. Діонізія Заведюка, о. Івана Стефурака, філолога та фольклориста Марії Беднарчук.
Під час конференції у приміщенні Міської Ради Риму відбулася презентація чудової книжки “Соломія Крушельницька. Міста і слава”, упорядниками якої є Галина Тихобаєва, директор Музею Крушельницької у Львові, та Ірина Криворучка, головний хранитель фондів.
Увечері цього ж дня відбувся концерт народної артистки України, солістки Віденської опери, однієї з найкращих українських оперних співачок у світі Вікторії Лук’янець. У свою програму співачка включила твори з репертуару незабутньої Соломії
— твори італійських композиторів, перлини української народної творчості.
Заключним акордом ювілейних святкувань став урочистий вечір і святковий концерт у Церкві Святої Марії дей Монті. У першій частині співала неповторна Вікторія Лук’янець. Також виступили заслужена артистка України Наталя Шелепницька, молодий київський співак Дмитро Андрієць та Іван Максимович із Риму.
А ось що сказала у своєму виступі українська письменниця, професор Римського університету “La Sapienza” Оксана Пахльовська: “Цей рік мав би пройти в Італії як рік Соломії Крушельницької, і за цим мала би стояти українська держава. Видатна співачка відкривала світові вже на початку XX століття європейськість української культури”.
Ось уже сім років Український фольклорний театр “Берегиня” у Римі без жодної підтримки, без приміщення для репетицій гідно презентує в Італії українську народну культуру: відзначає українське Різдво, Купальське дійство, проводить Шевченківські вечори, відкриває італійцям (і українцям теж), що Гоголь — українець, нащадок козацького роду, вшановує пам’ять жертв Голодомору…
2012 рік минув як ювілейний рік ушанування пам’яті
Патріарха Йосипа Сліпого та Соломії Крушельницької.
Постать · “Чиновництво незалежної України і досі не зрозуміло, ким був і є для національної культури, української нації Василь Кричевський”. 13 · S. 13Originalseite ↗ Fortsetzung von einer früheren Seite — Seitenausschnitt
лу знищила пожежа 1918 р., коли під час більшовицького бомбардування Києва згорів будинок М. Грушевського, де на той час мешкав митець із родиною. А 1944 р. безслідно пропали скрині з його архівом і малярськими роботами. Під час війни і пізніше чимало їх розсіялося по світу — сьогодні вони зберігаються у музеях і приватних збірках Європи та обох Америк.
На щастя, невелика частина його картин збереглися в Україні, в музеях Києва, Харкова, Одеси, Полтави, Львова. А тепер вони будуть і в щойно відкритому музеї родини Кричевських в Опішні.
Творець Герба Не менш оригінальним і неповторним був Кричевський у царині графіки. Мистецтвознавці небезпідставно вважають його основоположником сучасної української книжкової графіки. Свіжість думки, чітка форма, динамічна композиція, лапідарний стиль, використання орнаментальних елементів із народних мотивів, стилізовані написи — її головні риси. “Він перший з сучасних графіків, — писав відомий дослідник мистецтва Степан Таранушенко, — глибоко оцінив і з великим пієтетом поставився до неоціненних скарбів високо культурної спадщини старої української графіки XVII—XVIII вв.”.
До його творчої спадщини на зорі незалежності звернулися й депутати Верховної Ради України. Адже саме В. Г. Кричевський є автором Великого і Малого державних гербів УНР, Великої і Малої державних печаток УНР (усі 1918 р.).
Основні їхні елементи — давній княжий символ влади — тризуб в обрамленні стилізованого українського орнаменту.
На прохання друзів Кричевський виготовляв і екслібриси — книжкові знаки. Двадцять років тому, досліджуючи творчість відомого громадсько-політичного діяча, ученого, публіциста Сергія Єфремова, натрапляв на книги і журнали з його величезної колись приватної бібліотеки. На кожній із них був екслібрис — Пегас у стрімкому польоті через терни. Це ніби символ долі обох, досі не широко знаних, але надзвичайно талановитих подвижників української ідеї: Сергія Єфремова і Василя Кричевського.
Дай Боже! Цими словами прощалися і віталися у ще недавній Україні, щиро закликаючи благість свою і вищої сили. І вона воздавала кожному по праці й правді
Постать · “Чиновництво незалежної України і досі не зрозуміло, ким був і є для національної культури, української нації Василь Кричевський”. 13 · S. 13Originalseite ↗ Микола ЦИМБАЛЮК
Роде наш красний Природа щедро наділила його цікавістю, жадобою пізнання навколишнього світу. “В родині, — пише один із найґрунтовніших дослідників життя і творчості Василя Григоровича пасинок Вадим Павловський, — а особливо у діда з боку матері, Григорія Тоцького в Лебедині, дотримувались усіх народних традицій і звичаїв. Василь охоче ходив колядувати й щедрувати, і найяскравіші спогади залишились у нього про те, як усі діти під проводом батька “проганяли Кутю” — з галасом бігли трощити киями глечики й горщики на кілку тину по Різдві; мати, знаючи про це, завжди заздалегідь ховала весь добрий посуд”.
Національна стихія, закоханість у народну культуру, любов до українського слова з часом стали органічною частиною його цільної натури, на яку не вплинуло ні російське оточення, ні більшовицька влада. Якось, коли Василь Григорович був уже директором миргородського Керамічного інституту, на Різдво до нього на квартиру завітав хор із сусіднього собору. Вислухавши хористів, він нагадав їм, що вони ж українського роду-племені, тож не гоже мавпувати чуже, маючи чудову рідну мову, красиві народні пісні та звичаї, які навіть у чужинців викликають повагу й захоплення.
Оце шанобливе ставлення до рідного, глибока закоріненість у національну культуру, не в останню чергу завдяки Василеві-старшому, стали характерними рисами творчості й решти митців із роду Кричевських. “Поки що, — напівжартома казав на урочистостях його онук Василь Іванович, — нас десятеро”. Відомими талановитими малярами стали: його молодший брат Федір; два сини від першого шлюбу — Микола, Василь і донька від другого — Галина; онуки і правнуки.
Окраса Полтави Василь Григорович, хоч як дивно, не отримав, як сказали б сьогодні, вищої освіти. Натомість мав феноменальні вроджені здібності й неймовірну працездатність. Ще не досягнувши відповідного віку, 1885 р. вступає до Харківського технічного залізничного училища. Ґрунтовні знання з рисування, креслення, математики, фізики і технології обробки різних матеріалів, здобуті там, пригодилися йому як архітекторові на все життя. Тож коли взяв участь у конкурсі проектів будинку Полтавського губернського земства, то його роботу, виконану “у стилі південно-російського ренесансу”, одразу схвалили.
Згодом цей стиль отримає назву український модерн. Автор ішов до нього не один рік. Тривалий час вивчаючи форми народної архітектури, прекрасно ознайомлений з європейським будівництвом, Василь Григорович витворив унікальний синтез, у якому були сконцентровані і творчо розвинуті національні риси. Двоповерхова споруда має розпланувальний абрис, близький до літери Ш. Усередині по центру просторий вестибюль та хол із парадними сходами, далі — кімната засідань чи то концертна зала. Фасад розчленований шестикутними вікнами і такими ж дверима, щедро оздоблений майоліковими прикрасами, стилізованим народним орнаментом тощо. Тепер цей будинок, де нині розташувався краєзнавчий музей, є окрасою Полтави.
Напрацьовані ідеї цього архітектурного стилю він використовуватиме й надалі. Так, переїхавши 1906 р. у Київ, він виконує (точніше — переробляє) фасад шестиповерхового прибуткового будинку М. Грушевського на Паньківській, а також фасад школи імені його батька, С. Грушевського на Куренівці. За його проектами зводять низку приватних і громадських споруд у Києві, на Полтавщині, Чернігівщині, Вінниччині тощо.
Через 30 років після Будинку
Полтавського земства, на пропозицію Раднаркому УРСР він розпочне роботу над Меморіальним музеєм Т. Г. Шевченка у Каневі. За три роки вони (разом з учнем і помічником Костирком) виконали кілька варіантів проекту. Загалом споруда музею була витримана в тому ж таки українському стилі. Але з причин політичних і через брак фінансування доводилося повсякчас пристосовуватися до забаганок партчиновників. В. Кричевському це дорого давалося. Тепер сучасникам важко уявити музей на могилі Шевченка, обабіч центрального входу якого стояли б статуя Сталіна, група комсомольців, колгоспників, а фасад узагалі без будь-яких оздоб. Трохи більше вдалося зберегти від проекту в інтер’єрі. На жаль, не наблизила, а ще далі відсунула від первісного проекту Кричевського нещодавня, вже за часів незалежності, реконструкція музею.
Художник В історії українського мистецтва В. Г. Кричевський не менш відомий і як талановитий художник. Мистецтвознавці вважають його неперевершеним пейзажистом. Працював він у постімпресіоністичному стилі. Але як і всяка творчо могутня особистість, ішов своїм, тільки йому притаманним шля-
Василі Кричевські: онук і правнук хом. Замолоду малював здебільшого акварелі, та й робота архітектором спонукала до цього. Уже в зрілому віці починає писати олійними фарбами. Етюди Василя-старшого, — а вони становлять левову частку його творчого доробку, — та й більші станкові роботи вражають чистотою барв, світло-тіньовими переходами, типовістю зображуваного об’єкта. Тобто тими прийомами, які були важливі, наприклад, для французьких імпресіоністів. Але його полотна більше наповнені життєрадісним світлом, якимось особливим українським світовідчуттям природи.
Василь Кричевський тонко і глибоко відчував красу не тільки рідної природи. Його етюди з різних місць не однотипні у відображенні сприйняття. Варто лиш порівняти картини, написані ним у Центральній чи Західній Україні,
в Криму чи на Кавказі, в Італії чи Франції, Німеччині чи Венесуелі — і це відчує і зрозуміє навіть людина, далека від мистецтва. До речі, Кричевський був ейдетиком, тобто мав фотографічну зорову пам’ять на обриси й кольори. В еміграції він по пам’яті малював картини рідного села чи тих місць на батьківщині, де доводилося бувати, жити, працювати, відпочивати.
Кричевський неодноразово брав участь у численних художніх виставках, свої роботи не продавав, частіше дарував. Наприклад, його полотна, акварелі, рисунки мали у своїх приватних збірках Михайло Коцюбинський, Михайло Грушевський, Богдан і Варвара Ханенки тощо. Опинившись за кордоном і рятуючись від нужди, Кричевський змушений був зрідка продавати картини. Загалом за життя він написав близько трьох тисяч картин, але залишилося набагато менше. Багато живопису і зібраного Кричевським етнографічного матеріа-
— долаючи сили темноти, зла і несправедливості. Чи хто згадає тепер тих Бруків, які фабрикували “Справу СВУ”, де Сергію Єфремову було відведено перше місце на більшовицькій гільйотині? А московського попа Діятеловича, видного члена чорносотенного “Союза русскаго народа”, який писав доноси на Василя Кричевського і гетьманській владі, і в більшовицьке чека? Лише заступництво миргородських студентів врятувало його від розстрілу.
На відміну від Єфремова Кричевський вижив, виїхавши за кордон. І зміг ще вісім років у вигнанні, незважаючи на тугу за рідним краєм і важкі умови емігрантського життя, працювати на славу українського мистецтва. Нині рідко хто згадує, говорив Олесь Пошивайло, директор Інституту керамології — відділення Інституту народознавства НАН України, що понад півстоліття ім’я Василя Кричевського було викреслено з гончарської й культурної історії України. Комуно-більшовицька влада робила все можливе, щоб україні забули про найвидатнішого провідника мистецького поступу українців ХХ століття. Тож повернення пам’яті про Митця, яке почалося після заснування Музею гончарства ще 1986 р., отримало новий поштовх із відкриттям Музею його родини.
Велику і неоціненну допомогу у цьому надають нащадки Василя Григоровича, які нині мешкають у США. Позаторік вони передали в Україну, в опішнянський музей, архів Кричевських, пов’язаний з родинами Кричевських і Щербаківських. Це листування, юридичні документи, сімейні фотографії, книги, твори Василя-старшого й решти митців великої родини (загалом 418 од. зберігання). А торік, під час проведення ІІІ Інтерсимпозіуму художньої кераміки в Опішному (тема: “Використання орнаментальної творчості В. Кричевського в сучасній монументальній і садово-парковій скульптурі”) за участю художників-керамістів багатьох країн Благодійний фонд “ДАР” створив документальний фільм “Третій вимір Василя Кричевського”.
До повернення пам’яті талановитого українського митця і популяризації його творчості долучилася й “Просвіта”. Саме завдяки старанням і наполегливості голови ВУТ “Просвіта” ім. Т. Шевченка, тодішнього заступника голови Комітету з питань культури і духовності Павла Мовчана Верховна Рада України ухвалила Постанову “Про відзначення 140-річчя з дня народження Василя Кричевського” на державному рівні. Але як показали заходи урочистої Академії в Опішному, чиновництво незалежної України і досі не зрозуміло, ким був і є для національної культури, української нації Василь Кричевський.
Чого не скажеш про опішнянців, полтавців, усе мисляче українство. І представників його численної родини. Нині в експозиції Музею мистецької родини Кричевських представлено графічній живописні роботи не лише Василя-старшого, а й Галини Кричевської-Лінде, Оксани Лінде де Очоа. Окрему залу тут присвячено народному мистецтву, яке все життя так досконало вивчав Василь Григорович і яке, зрештою, дало крила його Пегасу здолати терни часу.
Усі троє Василів народилися в один день після Різдва Христового, тільки в різні роки: Василь Григорович 1873-го, його онук Василь Іванович 1953-го, а правнук Василь 1985-го. І всі вони з одного роду — Кричевських. Тож минулого четверга у столиці українського гончарства — Опішному відзначали не лише 140-річчя Василя-старшого, а й дні народження його нащадків. Урочиста Академія з нагоди ювілею відбувалася в будівлі колишнього гончарного навчально-показового пункту Полтавського губернського земства, спорудженого за проектом талановитого митця-архітектора В. Г. Кричевського. Віднині тут буде ще один надзвичайно цікавий і неповторний опішнянський музей — родини Кричевських.
Народний звичай 14 · “Поезія праці, що пишно розцвітає в колядках та · щедрівках господареві та його родині, є одним з · наріжних каменів народної естетики”. · S. 14Originalseite ↗ Микола ДМИТРЕНКО, доктор філологічних наук, професор, завідувач відділу фольклористики Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М. Т. Рильського НАН України Фоторепродукція Олександра ЛИТВИНЕНКА
Продовження.
Початок у ч. 2 за 2013 р.
Василь Степаненко у другій половині ХІХ ст. у с. Голяки Канівського повіту зафіксував такий зразок із застосуванням художнього прийому психологічного паралелізму:
А в пана Івана золота верба, А на тій вербі золота кора, А на тій вербі рожеві квіти. Ой то ж не верба — Йванова жона; Ой то ж не кора — то ненька стара; Ой то ж не квіти — то Йванові діти. У центрі колядки, як бачимо, глава патріархальної сім’ї — чоловік. Саме йому призначено цей первісно вітальний (побажальний) міф. Сила таких давніх побажань була надзвичайно великою, а відтак образ ідеалу людини вибудовувався цілковито до традиційного світогляду — реально-оптимістично. Цій основній функції підпорядковано реалії ідеальної обстановки: тріада чи то астральна (сонце, місяць, зірниці чи зірки), космічна (сонце, місяць, дрібний дощик), чи — пізніше — християнська (Рожество Христове, святого Василя, святе Водохреще).
Віктор Давидюк коротко згадує про блага, що їх дарують представники тріад господареві: “Сонце, як і Різдво, приносить радість людям, розморожує землю. Місяць, як і день св. Василя, асоціюється з радістю, принесеною звірам у лісі, худобі у возі, рибі у воді, гостеві або чумакові у дорозі, війську в обозі. Зірницею в шумерських племен називали Світову Зорю, тобто планету Венеру. Оскільки ж у літню пору зі сходом цієї зорі увечері та з заходом уранці на землю випадала роса, то цілком умотивованою в цьому контексті є заміна в деяких текстах колядок Зірниці дрібним дощиком… Дрібен дощик, а відтак, очевидно, і всі його заміни, своїми трьома заходами в маю радують жито, пшеницю й всяку пашницю, і цією радістю відповідно забезпечують добрий урожай”.
Цікаве тлумачення світотворчої колядки
“Коли не било з нащада світа”, що ми про неї згадали на початку статті, запропонував у курсі лекцій “Міфологія” письменник і вчений Микола Ткач. Автор розглядає цю колядку як “символічну структуру, що створена за законами міфу” і “концептуально є еволюційним міфом створення світу”.
Явір посередині моря, на думку Миколи Ткача, — своєрідна інформаційна точка, образним виявом якої “може бути насінина. В неї справді закладено дерево, рослину чи інший живий організм. Скажімо, макове зернятко містить у собі програмово і стебло, і листя, і квітку, і макову голівку. Таке бачення випливає із хліборобської стихії наших предків”.
Що ж відбувається далі? Три голубоньки — символічне уособлення триєдиного силового поля моряпростору (умовної точки), життєдайних сил зернини. Птахи “радять радоньку”, тобто обмінюються інформаційною енергією. Доки цей обмінний процес не порушується, доти зернина (інформаційна точка буття світу) перебуває у сплячому стані. Голубоньки вирішують дістатися дна моря — меж критичності простору й часу. І тоді обмінні процеси в інформаційній точці (зернині) вийдуть зі стану рівноваги (зі стану сплячки). Таким порушенням для зернини може бути підвищення температури та вологи в середовищі її перебування. Міфологічно це може розглядатися, як збурення первісних вод… Спочатку зернина набубнявіє, і в ній розпочнуться неупорядковані (хаотичні) процеси доцентрового руху вологи та рух клітковини (у колядці — діставання дрібного піску з дна моря та посівання його). Це і спричинить появу матеріальної стихії — утворення землі.
Наступний етап світотворення — діставання з дна моря золотого каменю та посівання його. Він символізує самозароджуючу силу стихії, її внутрішній вогонь. За індійським міфом, із золотого зародка народжується бог-предок Праджапаті. У ньому міститься не лише життєдайна сила, а й закодована програма руху, його упорядкування. Посівання золотого каменю спричинює появу неба (через поєднання стихій води і вогню). В уявній зернині волога й температура дістаються зародка (ядра) й спричинюють упорядкований рух клітковини — зернина викидає пагінець, потім стебло. У рослині виникає прямий і зворотний (відлунний) сокорух — у колядці це поява сонця й місяця. Рослина росте й викидає квітку, яка міфологічно ототожнюється з зорею (у колядці — “ясна зірниця”). Після квітки з’являється насіння — дрібні діточки Зернини-предка, що була принесена в жертву заради продовження буття. Міфологічно діти ототожнюються із зірочками (у колядці — “дрібні звіздочки”). Приспів “Подуй же, подуй, Господи, із святим духом по землі” покликаний зумовити добротворний процес розвитку буття.
Можливо, Микола Ткач у своїх тлумаченнях надто міфологізує простіший зміст давньої колядки, що зазнала християнського впливу. А цей вплив виражено не тільки в приспіві, а й в образі голубів, яків дуальній вертикалі верх—низ таки опускаються згори донизу, а отже, символізують Христа, божественне творення світу).
Безпосередня участь людини в процесі світотворення, як бачимо, малопомітна. Єдине, що варто підкреслити: світ цей твориться таки для людини і твориться як ідеальний. Відповідно саме цей ідеальний світ і служить людині зразком.
Для акценту цієї взаємоідеальності й призначені величальні пісні — колядки та щедрівки.
Дослідники виокремлюють чотири функціональні тематичні групи чи цикли цих творів: 1) колядки та щедрівки господареві (найбільша кількість), 2) господині, 3) парубкові та 4) дівчині.
1. Колядки та щедрівки господареві. Ідеальний господар Центральне місце в обрядах колядування/щедрування посідають величальні пісні на адресу господаря та його родини. Вони синтезують у собі провідну ідею: піднесення людини у сферу ідеалу. Спосіб цього піднесення простий, такий, що відповідає самореалізації особи, задовольняє її гармонійні родинні стосунки та господарські потреби, пов’язані з доглядом домашніх тварин (скотарство) і з хліборобством. Ідеальний образ господаря — це портретно-і функціонально-соціальне моделювання героя (уявний образ-бажання, реальне майбутнє в сьогоденні).
Господар подекуди змальовується один, але частіше з родиною. Ось як через портретну характеристику ідеалізується образ господаря в колядці “Ци дома, дома господаренько?”:
Ци дома, дома господаренько? А й знаємо ми, що він є дома, Сидить же собі по конець стола, По конець стола краще сокола. На нім шапочка, як мак, дрібненька, На нім кошулька, як біль, біленька. Як біль біленька, як лист тоненька. В іншій пісні звернуто увагу не тільки на зовнішній вигляд, а й на іншу ідеальну рису: уявне багатство, що екстраполюється на підростаюче покоління (сім’я, як видно, багатодітна — їх аж семеро, якщо це просто не художній прийом — гіпербола):
…Сидить собі кінець стола. А на ньому шуба люба. А в тій шубі калиточка, В тій калитці сім червінців, Усім дітям — по червінцю. Коротко, лише кілька рядків, але завдяки такому художньому прийому, як ступеневе звуження образу (в шубі калиточка, в калиточці сім червінців), у пісні увага фокусується на цінній рисі характеру господаря-дарувальника, котрий дбає про сім’ю, про своїх діток. В інших варіантах із цим мотивом на господареві “шуба львова” або “шуба соболева”, /А шапочка королева, /А в шапочці калиточка, /В тій калитці сто червоних”.
Живе господар у мармуровій світлиці;
двори його обгороджені білокам’яною (чи просто кам’яною — відгомін феодальних укріплень) стіною. Він “хорошеньку господиню має, /Хорошенько її поважає: /Як чашечка у меду, /Як соловейко у саду”.
У господаря повно худоби, що з року в рік примножується, дає великі приплоди. Сім’я ідеалізується через стрижневий концепт селянина — працю: сам він золото віє (очевидно, метафора зерна, готується до сівби); сини рахують табуни коней, череди корів, отари овець; дочки шиють чудовий одяг; господиня пече калачі, накриває тисові столи.
Поряд з оспівуванням худоби і врожаю, що є ознакою хліборобського добробуту, в колядках господареві, писав Олексій Дей, “поширені мотиви, які змальовують його домашнє життя в статках, прийняття славних гостей, громадську його службу (“суди судить”) і т. ін. Подаючи господарські мрії голови родини як реальну дійсність, що перевершила всі його сподівання, колядки тим самим славили господаря, викликали в його душі почуття гордості й поваги до важкої селянської праці. Поезія праці, що пишно розцвітає в колядках та щедрівках господареві та його родині, є одним з наріжних каменів народної естетики”.
Відповідно й наслідки праці господаря значні. У народнопоетичних творах досить образно, через колористичну гаму складних епітетів змальовано добре доглянуту худобу (в ідеального господаря й худоба ідеальна):
А тото стадо а сріблороге, А сріблороге, золотогриве, Золотогриве, сріблокопите. А ті овечки а сріблорогі, А сріблорогі, золотововні… Картини хліборобської праці також зідеалізовано. Господаря рано-вранці будить до праці зозулька:
— Устань раненько, умийся біленько! Ой пойди собі до нової стайні, Ой вибери собі коня вороного, Ой поїдь собі в чистоє поле! Щедрувальники запитують і самі ж відповідають (ця діалогічна форма, очевидно, дуже давня, належить хліборобській культурі Трипілля):
— Ой чий то плужок найранше іде? — Ой його, господаронька нашого. Процес праці в полі від оранки до збирання врожаю подано згущено — майже в одночассі. У господаря воли “все половії, / На них роженьки все золотії”, а сини виховані й працьовиті. Ось як зображено цей ідеальний процес трудової діяльності патріархальної родини:
— Оріть же, синки, а здовга нивки, А здовга нивки, а здрібна скибки. Ой посіємо яру пшеницю. Та вродить же ся що стебло сребро, Що стебло сребро, золотий колос. Зберемо женці дівки-панянки, А носільнички хлопці-молодці, А в’язальнички середні люде, А пораднички старії люде. Накладемо ж кіп, як на небі звізд, Стане господар межи копами, Як ясен місяць межи звіздами. Ідеальний господар на чолі родини зображений через промовисті порівняння-символи:
В цьому дворку, як у вінку. Там господар, як виноград. Там господиня, як калина. Його сини, як соколи. Її дочки, як панночки…
2. Колядки та щедрівки господині. Ідеальна господиня Величальних пісень на честь господині не так і багато. У колядках і щедрівках вона “стереже сон чоловіка, пече хліб, пере білизну, вишиває, радіє з успіхів дітей. Проте образ господині, як жінки й матері, змальований з надзвичайною теплотою і захопленням. Вона овіяна справжньою поезією: символи її домовитості — ключі (тільки золоті!), які потихеньку подзвонюють, її вишивання оживає червоними квітами, гостинність її — особлива, і все, до чого доторкається її руки, облагороджується…”
Якщо господар — ясний місяць, то
“красне сонце — жона його”. Віктор Давидюк вибудував щодо жінки-господині такий семантичний ряд: сонце — світ — жінка — Різдво Христове. Дослідник констатує, що кожний складник цього семантичного ряду причетний до народження. На Коляду, за міфологічними уявленнями українців, народжується сонце. Водночас народжується й новий світ, що усвідомлюється як нове, краще від попереднього, життя. У цей же час відзначається й Різдво Христове.
Зовнішність господині описується ідеалізовано: на ній відповідно до переліку кожна деталь коштує дорого — “сто злотих, сто червоних”: сукня, хусточка, спідниця, панчішки, черевички, коралі, ковточки. Вона — “статечна жона”. На ній:
Чобітки з козла земельку коплють, Кований пояс ледвоньки ломить, Срібний перстенець пальчики щипле, Тоненький рубок головку клонить, Головку клонить на тисові столи, Дорогі коралі шию вгинають.
Далі буде.
15 Вернісаж · У Національному музеї Т. Шевченка відбуваються виставки, що стають подіями в культурному житті Києва. Про дві з них — наша розповідь. · S. 15Originalseite ↗ Fortsetzung von einer früheren Seite — Seitenausschnitt
праці: “Мікеланджело Буонаротті розмальовував величезний плафон Сікстинської капели в Римі, лежачи горілиць. Мої умови роботи, коли я схиляюся над вишивками, сидячи за столом чи на канапі, порівняно з тими умовами є курортом. Радість від праці, коли вона завершена і вийшла вдалою, покриває усі витрати енергії і незручності. А прославляти Бога через мистецтво — непроминаюча радість”.
Дмитро Степовик подарував вишивальниці свою книгу, де їй присвячено кілька сторінок. Привітали пані Оксану музейні працівники, представники Союзу Українок, друзі, шанувальники. Співачка Інна Андріяш-Мисько подарувала майстрині пісню.
Оксана Іваночко подякувала шанувальникам, зокрема “Просвіті” за допомогу, яку їй надавали, передала вітання читачам нашої газети й побажала усім щастя, спокою і миру в сім’ї і в державі, і щоб Україна славилася на весь світ добрими справами.
робок. Основна його частина — 650 творів 1936—1987 років зберігається у фондах Музею українського народного декоративного мистецтва у Києві.
Картини мисткині подарували натхнення і скульптору Олексію Шевчуку, який за мотивами так званої “звіриної серії”, що не має аналогів, створив скульптури та цілі сюжети із сіна. Як зазначає автор, його роботи — данина пам’яті талановитої художниці, у якої нам треба вчитися любити світ. Виставка “Живопис Марії Примаченко і сіноскрипти Олексія Шевчука” триватиме до 25 січня.
15 Вернісаж · У Національному музеї Т. Шевченка відбуваються виставки, що стають подіями в культурному житті Києва. Про дві з них — наша розповідь. · S. 15Originalseite ↗ Надія КИР’ЯН Фото Олександра ЛИТВИНЕНКА
У Київському Національному музеї Тараса Шевченка відбулася виставка ікон із бісеру Оксани Іваночко, львівської просвітянки: “Возвеличуй, душе моя, Господа”.
Оксана Іваночко уже в зрілому віці зацікавилася мистецтвом виготовлення жіночих прикрас ґерданів, традиційних гуцульських виробів. Незабаром її почали запрошувати на різноманітні виставки, 1992 року — на VІ конгрес СФУЖО, що відбувався в Торонто (Канада). Там проводила курси виготовлення виробів із бісеру.
Повернувшись в Україну,
Оксана Богданівна познайомилася з видатним колекціонером Іваном Снігуром. У нього вперше побачила ікони з венеціанського бісеру і почала розробляти власну техніку вишивання.
Оксана Іваночко шиє бісером одяг Пресвятої Богородиці, Господа Ісуса Христа, святих Мико-
Світлана ЧОРНА Фото автора
Понад 50 робіт народної художниці, лауреата Державної премії імені Т. Шевченка Марії Примаченко із фондів Національного музею народної архітектури і побуту України, Чернігівського обласного музею імені Григорія Галагана нині експонуються у столиці. Виставка “Живопис Марії Примаченко і сіноскрипти Олексія Шевчука” цікава й тим, що на ній представлені скульптури із сіна, зроблені за мотивами відомої майстрині.
Феномен художниці з села
Болотня на Київщині вразив не лише Пабло Пікассо, який казав: “Я схиляюся перед дивним мистецтвом цієї геніальної українки”, — а й увесь світ. Вразив неповторністю, багатоголоссям фольклору, прадавніх міфів і казок, покладених Марією Примаченко на папір.
У творчості Марії Примаченко квіти займають особливе місце. Ними наповнювала хату, майже всі свої картини, їх вплітала в гриви левів, ними прикрашала поля, луки, ліси, звірів, вози… (“Весілля”, “Сватає Іван Галю”, “Їде осінь на коні”, “Червоні маки”, “Рожеві квіти у синій вазі”, “Соняшники із бджолами”, “Дівчина-українка”). На квіти перетворювалая, Володимира, Ольги. Також досліджує кольори одягу, який носили в давні часи.
Вітаючи мисткиню з відкриттям виставки, професор, провідний співробітник Інституту мистецтва, фольклористики та етнології Дмитро Степовик зробив екскурс в історію, розповів, що є відомості про вишиті ікони щез візантійських часів. Розвиток ікономалярства починався з вишитих і аплікованих творів. Досліджуючи корені українського іконного мистецтва, Дмитро Власович цікавився походженням іконостасу. Перші зафіксовані в історії іконостаси створено на Близькому Сході, також у Єгипті. Це були так звані пелени. Під час літургії вивішували вишиті, апліковані на тканинах ікони.
Ми плекаємо вишиту ікону щез часів Київської Русі. Нині це мистецтво відроджуємо. Вишивальниць ікон сьогодні уже, напевно,
тисячі. Одна з небагатьох відомих майстринь — Оксана Іваночко.
“Цього року вийшла моя велика монографія “Нова українська ікона ХХ—початку ХХІ століть”, — розповів Дмитро Степовик. — Не міг обійти увагою у книзі наших вишивальників і вишивальниць ікон. Батько відродження української вишиваної ікони — покійний Дмитро Блажейовський, доктор теології та історії. Він народився 1910 року, а помер 2011-го, проживши 101 рік. Останні роки життя мешкав у Львові, де нині його музей, у якому понад 300 вишитих ікон. Він створив українську іконографію, там нема візантійщини, так само, як і в Оксани Богданівни. На відміну від багатьох вишивальниць, Оксана Богданівна вишиває бісером, поєднує свої вишивки з малярством. У неї є кілька писців, зокрема Охапкін і Грабар, яким вона доручає малювати обличчя на іконах”.
Дмитро Степовик зачитав уривок із нової книги, де наведено висловлювання Оксани Іваночко про ставлення до своєї плюють неповторністю, а як щось сакральне, змінюють світ, стають оберегами. Оберегами нашої душі, культури, природи, менталітету, мови, традицій, чогось вищого, вселенського. Оберегом Любові — сутності Божої.
15 Вернісаж · У Національному музеї Т. Шевченка відбуваються виставки, що стають подіями в культурному житті Києва. Про дві з них — наша розповідь. · S. 15Originalseite ↗ Der Anfang dieses Textes kann unvollständig sein — mit der Originalseite abgleichen
ла птахів (“Дві синички”, “Павич, вогнехвоста птаха”, “Морська чайка у своєму гніздечку”, “Дика пташка та її пташенята”, “Жар-птиця у квітах”, “Фантастичний птах”) і тварин (“Краса собаки”, “Синій бик”, “Фіолетовий звір”, “Рожева мавпа”, “Зелений слон”, “Лев зламав дуба”, “Котячий цар”, “Звірі в гостях у лева”). Саме уміння малювати квіти, як птахів, а птахів, як квіти, а ще переселяти з первісних міфів, з народної творчості на свої полотна фантастичну звірину, яку художниця “одягала” у яскраві, життєдайні кольори, і вирізняє її з-поміж інших митців.
Талант Марії Примаченко
1936 року на виставці народного мистецтва приносить їй диплом першого ступеня. А наступного року на всесвітній виставці у Парижі художниця отримує золоту медаль й визнання у світі. Виставки її робіт відбуваються у Монреалі, Софії, Варшаві.
Залишаючи по той бік своїх картин зло, Марія Примаченко утверджує радість буття. Цій звичайній сільській жінці відкрилися такі таємниці світобудови й Божого провидіння, що вона змогла створити образи, цілі сюжети, які не просто захо-
1960—1965 рр. майстриня створює цикл “Людям на радість”, до якого входять картини “Синій вазон з квітами”, “Сонях”, “Голуб на калині”, “Лев”, “Пава у квітах”, осяяні щастям буття. Ці роботи відзначені Державною премією імені Тараса Шевченка.
У другій половині 80-х малює вражаючу чорнобильську серію — розповідь про рідне село, зранене радіацією, роздуми про себе, людей і відповідальність кожного перед Життям.
Із пензлем Марія Овксентівна не розлучається до останнього подиху — навіть прикута до ліжка 89-річна народна майстриня малює. У інший світ вона відійшла у серпні 1997 року, залишивши по собі духовні скарби: власний мистецький стиль і заповіт усім нам завжди зоставатися людьми. А ще унікальний творчий до-
Святкуємо! · “Святкування Маланки — · вияв духовних, естетичних потреб людей”. 16 · S. 16Originalseite ↗ Fortsetzung von einer früheren Seite — Seitenausschnitt
цьому ритуалу учасники переберії — “діди”, “баби”, інші маски, серед яких обов’язково Маланка, — очищаються від усілякої нечистої сили, яка могла до них випадково пристати під час нічних обходів оселями. Перебрані на чолі з Маланкою заходять на середину плеса, де, власне, й відбувається основне дійство: вони обливають одне одного водою, тягнуть у воду тих, хто ще вагається, і обливають глядачів, які численним натовпом збираються на березі річки. Пройшовши випробування водою й вогнем, буковинські “маланкарі” немовби повертаються із сакрального світу у світ реальний, із надприродних істот перетворюються на звичайних сільських парубків. Обряди “змивання масок” і “спалення дідуха” знаменують закінчення періоду різдвяно-новорічного дійства, коли припиняється вторгнення міфічних сил у соціальний мікрокосмос сільської громади й скасовується парадоксальна ситуація перевернутого буття. А це означає, що карнавальний Хаос був знову переможений буденним Ладом”.
Марія ВИШНЕВСЬКА,
м. Чернівці
Фото з прес-центру Ратуші та газети “Доба”
Святкуємо! · “Святкування Маланки — · вияв духовних, естетичних потреб людей”. 16 · S. 16Originalseite ↗ Fortsetzung von «Буковинська Маланка дивує весь світ», S. 1
Закінчення.
Початок на стор. 1
Гурт “Вашківецька Маланка”
торік був удостоєний першої премії Другого Міжобласного фольклорно-етнографічного фестивалю “Маланка-фест—2012”. Проте з ним може смiливо посперечатися Маланка з галицького села Горошова, що в Борщівському районі на Тернопiллi. Тутешнiй староноворiчний карнавал уже давно став легендарним i на нього, як i на вашкiвський, з’їжджаються гостi навiть iз-за кордону.
Цими двома визнаними центрами географія свята не обмежується. Наприклад, у буковинському селi Горбiвцi, що пiд румунським кордоном, зберiгся унiкальний старовинний звичай ходiння по хатах iз “кониками”. Двоє хлопцiв, вбраних у костюми коней, разом iз вояками, Маланкою та ватагою музик ходять у переддень свята вiтати господарiв, а як знайдуть незамiжню дiвчину, танцюють iз нею, аж доки та невiдкупиться солодощами та грiшми. Особливо дивні їхні костюми вояків і вершників. Це звичайна військова форма, але як прикрашена! Десятки метрів намист, пришиті до рукавів кишенькові люстерка, вишиті бісером і блискітками на спині побажання щасливого нового року. Хоча жінок до маланкування й не допускають, та без їхньої участі хлопцям годі й мріяти про такі строкаті костюми. А на запитання, навіщо воякам стільки намист, горбівчани щиро дивуються: “Як навіщо? Щоб дівчатам подобатись!”
Схожість Маланок у Вашківцях і Горошовій — у висміюванні найактуальніших життєвих і політичних ситуацій року, що минув. І тут часто поруч iз Чортом можна побачити якогось вiдомого полiтичного лiдера чи героїню телесерiалу.
Наймасовіша, найнезвичніша Маланка — на румунському кордоні, у селищі Красноїльськ Сторожинецького району Буковини. У Красноїльську в політиків не перебираються. Усі чоловіки Красноїльська ходять від двору до двору — хто в костюмах дідів і бабів, хто царем або царицею. Є циганки, жиди і ведмеді (а ось чортів кілька років тому заборонив місцевий священик, тим самим перекресливши багатовіковий звичай). Увесь Красноїльськ завжди хором співає пісню про Ведмедя — неофіційний гімн селища; після удару ци-
Змивання масок у Вашківцях ганської булави ведмеді борються між собою.
Красноїльська Маланка — не шоу для туристів, а ритуал, якого дотримуються багато років.
Щороку маланкове дійство стає різнобарвнішим: маланкарі вигадують нові костюми, втілюють цікаві творчі задуми. Бо дiйство, що дiйшло до нас крiзь вiки, — це тiльки початок карнавалу, а вже розвиток i фiнал можуть бути абсолютно непередбачуванi. Маланка — гнучка i багатогранна забава. Iз часом маски i персонажi оновлюються, але немає однакових персонажiв навiть у селах по сусiдству. Торік Міжобласний фольклорно-етнографічний фестиваль “Маланка-фест” зібрав 22 колективи. Розширився фестиваль і географічно: на костюмоване дійство до столиці Буковини прибули учасники з Тернопільської та Івано-Франківської області.
— Цього року до нас приєдналися креативні молоді люди, які попрацювали над нашим логотипом, зберігши традиційну різдвяну зірку. Промені зірки символізують, що на Буковині Маланка різна, різнобарвна, зірку тримає, а це означає, що фест численний, — розповіла організатор фестивалю Маланки у Чернівцях, голова туристичної громадської організації “Палітра Буковини” Оксана Лелюк.
У цьогорічному фестивалі взяли участь понад 1000 маланкарів із різних районів Буковини, а також з Івано- Франківської та Тернопільської областей. Було багато гостей із Києва і східних областей України, Австрії, Польщі, Румунії, інших країн Європи.
Святкування ритуального дійства Маланки задовольняло духовні, естетичні потреби людей, у них проявляються їхні вірування, почуття, таланти, гостинність. “Тому ми дбаємо про те, аби фестиваль Маланок відбувався в атмосфері толерантності, піднесення та святковості”, — наголосила Оксана Лелюк.
15 січня чернівецькі площі нагадували справжню казку з улюбленими персонажами, театральним дійством і шаленою енергетикою.
А попереду — обмивання ряджених у крижаній воді після її освячення. На Буковині ця традиція збереглася до наших днів. Саме очищенням водою, в якому беруть участь усі ряджені, закінчується буковинське різдвяно-новорічне дійство. Ватаги маланкарів ідуть до річки, де гуртом вмиваються, обливаються водою, купаються в ополонці. Збереглося чимало свідчень і про обов’язкове купання масок на святі Водохреща після виконання всіх ритуальних обов’язків, а в окремих місцевостях обряд “змивання масок” обов’язковий і донині. Наприклад, “перебраний на Маланку не міг уникнути купання. Інакше, за словами буковинців-старожилів села Білявинці, у хлопця, що виконував цю роль, міг вирости хвіст”. Обряд “змивання масок” у Вашківцях описав член Спілки архівістів України, краєзнавець Степан Карачко: “Купіль перебраних відбувається у потічку, що зветься Глибічок, у Долішньому куті. Місцеві мешканці вірять, що завдяки
Вашківська Маланка
21 січня о 17.00 в Київському міському будинку вчите- ля відбудеться літературно-мистецький вечір, присвячений Дню Соборності України. Участь у вечорі візьмуть відомі мистецькі колективи:
ТИЖНЕВИК ВСЕУКРАЇНСЬКОГО
Святкуємо! · “Святкування Маланки — · вияв духовних, естетичних потреб людей”. 16 · S. 16Originalseite ↗ Відповідальність за достовірність інформації несуть автори.
Редакція залишає за собою право редагування та скорочення текстів.
Редакція не завжди поділяє погляди своїх авторів.
При використанні наших публікацій посилання на “Слово Просвіти”
обов’язкове.
І н д е к с г а з е т и
“Слово Просвіти” — 30617
Святкуємо! · “Святкування Маланки — · вияв духовних, естетичних потреб людей”. 16 · S. 16Originalseite ↗ Засновник:
Всеукраїнське товариство “Просвіта” імені Тараса Шевченка
Реєстраційне свідоцтво
КВ № 4066
від 02.03.2000 р.
Шеф-редактор
Павло МОВЧАН
Головний редактор
Любов ГОЛОТА
Редколегія
Ярема ГОЯН,
Павло МОВЧАН,
Іван ЮЩУК
Петро АНТОНЕНКО
279-49-47,
Євген БУКЕТ
279-39-55
з виробничих питань Наталія СКРИННИК
278-01-30 (тел/факс)
Любов ГОЛОТА (голова),
Олександр ПОНОМАРІВ,
Заступники головного редактора
Заступник головного редактора
Святкуємо! · “Святкування Маланки — · вияв духовних, естетичних потреб людей”. 16 · S. 16Originalseite ↗ Відповідальний секретар
Ірина ШЕВЧУК
Відділ просвітянської роботи
Надія КИР’ЯН
270-55-57
Відділ культури
Микола ЦИМБАЛЮК
279-49-47
Відділ коректури
Тетяна ЩЕРБАК
Ірина СТЕЛЬМАХ
278-63-69
Комп’ютерна верстка
Ірина ШЕВЧУК
Володимир ЖИГУН
278-63-69
Кореспондент
Уляна ВОЛІКОВСЬКА
Черговий редактор
Петро АНТОНЕНКО
Бухгалтерія
279-41-46
Адреса редакції:
вул. Хрещатик, 10-Б,
м. Київ, 01001
http://slovoprosvity.org
http://prosvitanews.org.ua
Наклад у січні — 27 500
Листування з читачами —
тільки на сторінках газети.
E-mail: slovo_prosvity@ukr.net
Видрукувано з готових фотоформ у ТОВ “Поліграфцентр” у середу.