Емблема «Просвіта»Prosvita.DigitalWissen · Menschen · Zukunft
← Archiv von «Slovo Prosvity»

Слово Просвіти, №46 за 2020 рік

16 S. · 39 Einträge · PDF auf Wikimedia Commons ↗ · CC BY 4.0

Der Text wurde aus dem PDF gewonnen und automatisch in Beiträge geteilt. Die Grenzen mancher Beiträge sind redaktionell nicht geprüft: Ein Eintrag kann mehrere Beiträge, nur einen Teil eines Beitrags oder einen Serviceblock (zum Beispiel einen Abo-Hinweis) enthalten. Primärquelle ist die Zeitungsseite im PDF.

Без мови немає нації! · S. 1Originalseite ↗

ВСЕУКРАЇНСЬКИЙ КУЛЬТУРОЛОГІЧНИЙ ТИЖНЕВИК 46 (1098), 12—18 листопада 2020 ОЛЕНА БОНДАРЕНКО Двадцять перший розпочато у столичному військовому ліцеї! СЕРГІЙ ГРАБАР

Традиційно, як і двадцять років перед цим, двадцять перший Міжнародний конкурс з української мови імені Петра Яцика розпочався 9 листопада, у День української писемності та мови. Але цього разу були й деякі відмінності. Мовний марафон стартував в умовах карантину пандемії коронавірусу й у військовому ліцеї імені Івана Богуна. Закінчення на стор. 4 КАТЕРИНА МОТРИЧ
Без мови немає нації! · S. 1Originalseite ↗

Ювілейний Радіодиктант національної єдності

Георгій ЛУК’ЯНЧУК Двадцять років тому Українське радіо започаткувало щорічну акцію, присвячену українській мові, — Радіо­диктант національної єдності. Уперше подія відбулася 24 травня 2000 року, до Дня Кирила й Мефодія. Згодом традиційною датою написання радіодиктанту стало 9 листопада, День української писемності та мови. Радіодиктант не має на меті перевірки грамотності конкретної особи, а задуманий як своєрідна акція єднання навколо рідної мови, участь у якій може взяти кожен охочий. З нагоди свята тисячі прихильників української мови щороку по всьому світу долучаються до написання радіодиктанту. Цьогорічний Радіодиктант національної єдності є ювілейним – 20-м за рахунком. Найактивнішими його учасниками традиційно є школярі, студенти та викладачі навчальних закладів, але щороку диктант розширює межі – у ньому беруть участь представники найрізноманітніших професій, а також відомі спортсмени, актори, бізнесмени та політики. Студію для написання цьогорічного диктанту облаштували у читальній залі Національної бібліотеки імені В. І. Вернадського. Цьогоріч для участі в ювілейному радіодиктанті прийшли прем’єр-міністр України Денис Шмигаль, Уповноважений з питань захисту державної мови Тарас Кремінь, акторка Наталя Сумська, нардепка від “Голосу” Кіра Рудик, співачка Світлана Білоножко, представники посольств, радійники, телевізійники. Долучитися до написання Радіодиктанту національної єдності міг будь-хто, як в Україні, так і за її межами. Загалом диктант в Україні та за кордоном писали 10 млн. людей. Цьогоріч підготовку диктанту доручили трьом фахівцям. Авторський текст для диктанту написав знаний письменник і видавець Іван Малкович. Науковою консультанткою проєкту стала добре відома громадськості докторка філологічних наук професорка Лариса Масенко. Читала ж ювілейний диктант зіркова акторка Римма Зюбіна. За статистикою без помилок диктант пише не більше ніж один відсоток учасників. Для успішного написання диктанту у 2020 році наукова консультантка Радіодиктанту-2020 Лариса Масенко рекомендувала передусім ознайомитися з новим Українським правописом 2019 року, а також з кількома книжками та посібниками з української мови. ГАЛИНА ПАГУТЯК ОЛЕГ МИКОЛАЙЧУК- НИЗОВЕЦЬ
“Національні інтереси постають стрижнем · національної ідеології та самосвідомості нації”. Суспільство · S. 2Originalseite ↗

Національний інтерес, національна ідеологія й національна безпека – «бермудський» трикутник української держави

Підґрунтям успішного розвитку будь-якої сучасної держави є визначені національні ін­ Володимир САБАДУХА, кандидат філософських наук, доцент, член Правління Луганської ОО ВУТ “Просвіта” ім. Т. Шевченка За основу аналізу зазначеної проблеми приймаємо концепцію особистісного буття й метафізичну теорію особистості. Людина у процесі духовного розвитку може пройти такі ступені становлення: залежна особистість, посередня особистість і піднятися до рівня зрілої особистості, а може зупинитися на нижчих ступенях розвитку. Найвидатніші філософи різних часів і народів: Конфуцій, Платон, Аристотель, неоплатоніки, Отці християнської Церкви, німецькі містики, І. Кант, Й. Фіхте, Ф. Шеллінг, Ґ. Геґель, українські філософи (І. Вишенський, Г. Сковорода, М. Шлемкевич, О. Кульчицький та ін.) підкреслювали роль і значення шляхетної, духовної людини – особистості в життєдіяльності суспільства. Їхні погляди на роль особистості можна узагальнити у твердженні: “Особистість – первоначало буття”. Особистість, спонукаючись інтересами суспільства як цілісного організму, долає хаос, носієм якого є посередня людина. Зазначимо, що твердження “Особистість – первоначало буття” є світоглядним законом, яким посередня людина нехтує, творячи хаос, для того щоб залишатися при владі. У сучасній науці існує велика кількість підходів до тлумачення національного інтересу. Уважаємо, що найбільш прийнятним є підхід академіка В. Горбуліна, який доводив, що національні цінності є “наріжним каменем формування інтересів як особистості, різних соціальних спільнот, так і держави”. Україна має всі необхідні ресурси для того, щоб бути успішною державою і створити умови для самореалізації людини. Але у дійсності ми є найбіднішою європейською державою. Чому? Пріоритет у державі належить посередній людині, яка переслідує власну вигоду і такими діями свідомо чи несвідомо руйнує державу. Тому об’єктивною потребою суспільства є усвідомлення цієї проблеми і підняття її на національний рівень. Національний інтерес має охоплювати не лише матеріальні й політичні аспекти життя людини, а забезпечувати належний рівень освіти, охорони здоров’я, бо якщо цього не відбувається, то люди полишають державу. Але сьогодні цього недостатньо. Гостро стоїть проблема утворення умов для самореалізації людини, її духовного розвитку. Привабливість і дієвість установки на особистісну самореалізацію може стати спільним підґрунтям для людей з різною політичною, релігійною, культурною орієнтацією. Національний інтерес має охоплювати всі аспекти життєдіяльності людини й нації: екологічний, економічний, політичний, правовий, моральний, культурний, світоглядний і духовний. Окрім цього, національний інтерес є механізмом інтеграції людини до нації. Національний інтерес з позиції концепції особистісного буття полягає перш за все в тому, що держава має забезпечувати пріоритет тим, хто здатний діяти в інтересах нації, а не з позиції власної вигоди. Стрижнем національного інтересу є створення для людини умов для самореалізації до рівня зрілої особистості. Акцент на тому, що особистість є суб’єктом і об’єктом національних інтересів підтверджують висновки академіка В. Горбуліна, який зауважує, що потенціал суспільства визначається не природними чи фінансовими ресурсами, а духовним та інтелектуальним розвитком людини. Без осмислення цієї проблеми і реального політичного, правового, конституційного її забезпечення українська нація не зможе подолати кризу, в якій вона опинилася в результаті діяльності посередньої людини. Наведені роздуми дозволяють провести розмежування між інтересом та вигодою. Нерозуміння цих відмінностей веде до підміни понять. Для “протягування” своєї вигоди посередня людина маніпулює словами, тобто свідомо творить зло. Заради власної вигоди, політики, державні діячі, представники бізнесу маніпулюють національними інтересами та цінностями і тим само нівелюють об’єктивний зміст поняття “інтерес” й ошукують громадян. Сформувалася думка, що головним суб’єктом, який має гарантувати національні інтереси є держава, утім насправді в Україні такого не відбувається. Чому? А тому, що, з одного боку, не визначено зміст національних інтересів, а з іншого, – державні службовці й діячі не здатні спонукатися національними інтересами. Значущість національного інтересу дозволяє стверджувати, що він є реальним критерієм ступеня соціально-політичного й духовного розвитку людини, державного діяча, політика і може дати однозначну відповідь на питання: “Хто цей діяч за своїм духовним потенціалом й політичною позицією?” Однією з умов осмислення й реалізації національних інтересів є національна ідеологія. Національні інтереси постають стрижнем національної ідеології та самосвідомості нації. Відсутність чітко сформульованого національного інтересу та національної ідеології дозволяє окремим державним структурам, діячам та політичним лідерам безкарно діяти всупереч національним інте­ресам. Для подолання суперечностей між національним інтересом та вигодою окремих соціальних груп має бути сформульована національна ідеологія. Уважаю, що на роль такої ідеології може претендувати ідеологія персоналізму, яка здатна накреслити нові виміри суспільного життя. З одного боку, вона наближає політику до людини, а з іншого, – ставить політику під контроль громадянського суспільства. Сформулюємо основні положення національної ідеології персоналізму: – основою ідеології персоналізму є національний інтерес, пріоритет духовного над матеріальним і концепція особистісного буття; – світоглядний закон: “Особистість – первоначало буття” означає, що пріоритет у суспільстві має належати особистостям, а не посередній людині. Цей закон надає моральне право все називати своїми іменами: “Хто є хто і що є що”; – усі суб’єкти національного життя є рівноправними, що означає всеосяжну відповідальність за життєдіяльність суспільства й держави, але політик і державний діяч несуть особисту відповідальність за результати власної діяльності. Обіймати державну посаду, що не відповідає інтелектуальним можливостям і професійній підготовці, означає творити зло для української нації; – інтерес нації є єдиним й абсолютним підґрунтям, що надає право на політичну діяльність і державну службу. Критерієм до розуміння інтелектуального та професійного рівня політика й державного діяча мають бути результати за попередню діяльність, а не обіцянки; – у суспільстві мають бути створені належні умови для самореалізації всіх суб’єктів діяльності: окремих індивідів, верств, етносів і релігійних конфесій. Людина в професійній та громадсько-політичній діяльності має моральне право претендувати на те, що відповідає рівню її духовного розвитку; – нація повинна здійснювати контроль за діяльністю влади, що має знайти юридичне закріплення в Конституції й відповідних законах. Конституція має містити механізми, що виключають можливість приходу до влади людини посереднього ступеня духовного розвитку; – основою громадсько-політичного життя має бути дискурс, а не маніпулювання з використанням соціальних мереж; – у суспільстві мають бути сформульовані правові норми на заборону піартехнологій і механізмів маніпулювання свідомістю громадян. Використання політиком і державним діячем маніпулятивних технологій має оцінюватися як злочин щодо психічного здоров’я людини та нації; – вихід політика й державного посадовця за межі національних інтересів і національної ідеології має оцінюватися як злочин; – ідеологія персоналізму передбачає взаємоповагу до культурних надбань, релігійних поглядів та співпрацю з іншими державами й націями. Ідеологія персоналізму є вищою формою національної самосвідомості, а за змістом сукупністю моральних, політичних принципів, скерованих на формування в громадянина особистісної позиції, яка конкретизується в його здатності бути активним суб’єктом, політичного, громадського й культурного життя. Із соціально-політичної позиції ідеологія персоналізму – це філософія міри у відносинах між різними суб’єктами суспільного життя, а тому може бути підґрунтям розбудови особистісного суспільства, що здатне узгоджувати суперечності між різними соціальними групами на основі національних інтересів та принципу солідарності. Національний інтерес у поєднанні з національною ідеологією мають бути єдиним спонуканням для державних діячів, політичних партій, а громадські активісти мають ретельно слідкувати за тим, як вони дотримуються національного інтересу у своїй діяльності. Відтак, стрижнем ідеології персоналізму є особистість, яка здатна діяти з позиції національних інтересів. Отже, національні інтереси, національна ідеологія мають одну мету – формування в людині здатності діяти відповідно до національних інтересів. В українському політикумі відсутній обґрунтований підхід до розуміння національної безпеки (НБ). На тлі такого хаосу конструктивним є підхід В. Горбуліна, який виокремив три складові НБ: національні цінності – національні інтереси – національні цілі, які запропонував сприймати у формі трикутника. Уточнімо цей висновок: особистість є втіленням цінностей, інтересів і цілей. Гібридна війна наочно демонструє, що основою держави є громадяни, які не на словах, ана ділі самовіддано її захищають й розбудовують, мають людську гідність, національну самосвідомість, чітко дотримуються норм моралі, своїх прав і обов’язків і ціною свого життя відстоюють їх. Розвиваючи цю конструктивну ідею, пропонуємо в центр трикутника поставити особистість, яка є уособленням усіх чеснот. Говорячи про національну безпеку, В. Горбулін підкреслює такий важливий момент, що суспільство має сформулювати критерії щодо здійснення “селекційного відбору”, щоб не допускати до влади непорядних людей. Академік доводить, що суспільство має підняти вимоги не лише до інтелектуального рівня можновладців і політиків, але й до рівня їхньої моралі, але з болем зауважує, що у нас не склалася політична еліта. Політики мають орієнтуватися не на боротьбу за владу, а на розвиток держави. У цьому контексті запропонована ідеологія персоналізму може бути підґрунтям моральної й духовної революції в нашому суспільстві. Виокремлюють зовнішній і внутрішній аспекти НБ. Найбільшу загрозу для НБ становить внутрішня небезпека. “Суб’єктом” внутрішньої небезпеки є посередня людина, в якої відсутні здібності спонукатися національним інтересом, але є нестерпне бажання мати владу й вигоду. Пріоритетне положення посередньої людини небезпечне тим, що воно веде до зниження рівня моралі в суспільстві, формується клімат розчарування, наступає масова деморалізація, зневіра і врешті – хаос. Наявність визнаного громадянами національного інтересу та національної ідеології є головними складовими національної безпеки. Вище було доведено, що особистість є суб’єктом національного інтересу та національної ідеології, утім особистість є суб’єктом і НБ, тобто особистість є дійсно первоначалом нації, громадянського суспільства й держави. Безумовно, національна безпека є динамічною системою, але особистість є її незмінним осереддям. Отже, метою національної безпеки є формування в людині здатності діяти з позиції національних інтересів та державницької ідеології. Осмислюючи соціально-політичні події періоду української незалежності, маємо визнати, що наша політична еліта діє всупереч світовому досвіду і попередженням вітчизняних моральних і релігійних авторитетів. Так, ще на початку незалежності знаний тереси, національні цінності й національна безпека. Новітні загрози для України пов’язані з відсутністю чітко сформованих національних інтересів, державної ідеології, що є причиною економічного, соціально-політичного та психологічного хаосу. Політичні партії, державні службовці та діячі дуже часто діють не з позиції національного інтересу, а з позиції вигоди тих чи тих партій та економічних кланів. Відсутність у Конституції України визначеного змісту національного інтересу створює сприятливі умови для посередньої людини маніпулювати свідомістю суспільства. Невизначеність національного інтересу призвела до того, що Україна опинилася у стані гібрідної війни. Все це підриває національну безпеку держави. Отже, несформованість національних інтересів, цінностей і національної безпеки є причиною наших проблем. Україна нарешті має визначитися зі своїми національними інтересами та державною ідеологією.
Суспільство · “В українських реаліях пріоритету моралі немає альтернативи”. 3 · S. 3Originalseite ↗

Fortsetzung von einer früheren Seite — Seitenausschnitt

український філософ С. Кримський, осмислюючи виклики, перед якими опинилася українська нація, зауважив, що ми зіткнулися з “феноменом абсолютної помилки”. Ця помилка виявляє себе в тому, що українська еліта, з одного боку, на основі матеріалістичних установок намагається подолати стан кризи, а з іншого, – суб’єктом політичного й державного життя продовжує залишатися посередня людина, яка в принципі не здатна до будь-яких реформ. Шукаючи відповідь на виклики, перед якими опинилася Україна, С. Кримський пропонує звертатися до ідей, що “пройшли випробування всесвітньою історією (на зразок ідеї нації чи Декалогу)”, які органічно пов’язує з пріоритетом моралі й особистістю. В українських реаліях пріоритету моралі немає альтернативи. Змінити пріоритет матеріального на пріоритет духовного – означає подолати панівне положення в суспільстві людини маси. Зазначену думку конкретизував Любомир Гузар, зазначивши, що в Україні все робиться навпаки: “Спочатку економіка, а там все само собою стане прекрасно. Не стане. Ми матимемо добру економіку тільки тоді, коли будемо мати морально здорових людей”. Життя демонструє залежність національних інтересів від співвідношення політичних сил у державі. У такій ситуації національний інтерес стає своєрідним “договорняком” між різними політичними партіями. В умовах такого підходу виникає фундаментальне питання: “Хто є суб’єкт, який визначає, які інтереси є першочерговими, а які другорядними?” У цій ситуації постає проблема визначення суб’єкта, який формує і забезпечує реалізацію національних інтересів. В умовах, коли національний інтерес залишається не визначений Конституцією, то суб’єктами національного інтересу є не нація, а окремі політичні лідери, які трактують його відповідно до потреб інших держав. У цьому контексті варто визнати, що в Україні не має суб’єкта національного інтересу. Причини? Політична еліта не відповідає своєму призначенню. Отже, найголовнішою складовою національного інтересу й національної безпеки є відтворення критичної маси особистостей в суспільстві, а все інше – це наслідки. Наявність критичної маси особистостей є індикатором національної безпеки. Найбільша загроза національним інтересам і національній безпеці – це деградація її еліти, перетворення її, за висновками британського філософа й історика А. Тойнбі, на внутрішній пролетаріат, втрата духовних засад буття. Особливо це небезпечно, коли особистісне начало відсутнє у вищих посадових осіб і народних депутатів. Підсумовуючи, зауважимо, що національні інтереси, національні цінності й національна безпека утворюють підґрунтя існування української держави, але сьогодні вони не визначені і не можуть бути визначеними, бо політична еліта не здатна цього зробити. Якщо вона цього не здатна зробити, то їй варто про це сказати: пора у відставку.
Суспільство · “В українських реаліях пріоритету моралі немає альтернативи”. 3 · S. 3Originalseite ↗

Диктатури «злегка» не буває На Дзяди* в Білорусі знову били людей Уроки для України

Олена БОНДАРЕНКО Люди йшли до урочища Куропати — місця масових розстрілів під час радянського сталінського терору. Ішли пом’янути своїх рідних і всіх замордованих сталінським і теперішнім режимами. Похід називався: “Дзяди – проти терору”. У полі на людей помчали “буси” із силовиками. Залунали постріли й вибухи. Людей били, хапали й кидали до “бусів”… Так само, як понад 30 років тому — 30 жовтня 1988-го. Тоді теж мирній ході влада протиставила водомети, сльозогінний газ, палиці… Багато хто говорить, що від того дня почалося відродження білоруської нації. Відомий історик, письменник, журналіст Уладзімер Арлоў виступав на вікопомному мітингу. Пізніше згадував (тут і далі – переклад українською наш, — О.Б.): “За всіх часів історична пам’ять була потужною і об’єднавчою силою, яка допомагала народові вижити в найнесприятливіших умовах. Цю істину добре розуміє будь-яка влада. Одна влада ставить історичну пам’ять на службу нації. Інша боїться історичної свідомості своїх громадян. Бо цю владу цікавить не об’єднання суспільства, а його роз’єднання…” За власними проблемами та клопотами зараз ми, може, трохи менше стежимо за подіями в Білорусі. Тепер от — скандал довкола Конституційного Суду. Ганебне рішення КСУ, яким фактично скасовано кримінальну відповідальність за недостовірне декларування, неабияк похитнуло авторитет України як держави, що прагне подолати корупцію. І от багато хто вже готовий аплодувати Зе-президентові, який хоче розігнати Конституційний Суд. Не замислюючись, що у неконституційний, незаконний спосіб неможливо відновити законність. І що “знесення” КСУ має на меті не покарання знахабнілих суддів та призначення доброчесних, а цілковиту і беззаперечну узурпацію влади. Бо, вочевидь, буде сформовано такий “новий” його склад, що схвалить будь-яку президентську забаганку. Включно, наприклад, зі скасуванням державних символів, наданням російській статусу другої державної, “нових союзних відносин” під егідою Москви… Одвічний ворог України та його пахолки, аби знову зігнати нас до імперської стайні, послуговуються однаковими методами. Щоб не забувати про це, вчитаймось у просякнуті кров’ю, болем і гіркотою сторінки недавньої білоруської історії. 13 квітня 1995 року Верховна Рада Республіки Білорусь з ініціативи, а точніше – під тиском — на той час нещодавно обраного президента О. Лукашенка ухвалила постанову №3728-ХII “Про проведення республіканського референдуму з питань, запропонованих Президентом Республіки Білорусь, і заходах щодо його забезпечення”. Серед питань, що запропонував Лукашенко винести на референдум 14 травня 1995 р.: надання російській мові однакового статусу з білоруською (тобто – надання російській мові статусу державної, а фактично – цілковите усунення білоруської мови з усіх сфер життя держави й суспільства); встановлення нових Державного прапора і Державного Герба Республіки Білорусь (тобто ліквідація національних білочервоно-білого стяга й історичного Герба “Пагоня”, й таким чином – нищення історичної пам’яті народу); підтримка “дій Президента Республіки Білорусь, скерованих на економічну інтеграцію з Російською Федерацією” (тобто — поглинання Білорусі Росією); внесення змін до Конституції, якими передбачалася можливість дострокового припинення повноважень Верховної Ради Президентом Республіки Білорусь “у випадках систематичного або грубого порушення Конституції” (тобто, просто кажучи — встановлення диктатури Лукашенка). Проведення референдуму грубо суперечило Конституції та законам Білорусі. Фракція Білоруського Народного Фронту оголосила в парламенті голодування проти неконституційного референдуму. За день перед голосуванням, 12 квітня 1995 року, до сесійної зали увійшов ОМОН. Депутатиопозиціонери були жорстоко побиті й викинуті з будівлі парламенту. Ось як про це згадував депутат Лявон Барщевський у статті “Кривава ніч”: “Люди (якщо їх можна назвати людьми) в чорному миттєво закрутили мені руки за спину, причому так, що моє підборіддя опинилося нижче колін. Мене потягли на півколом поперечного проходу, котрий ішов уздовж заднього ряду депутатських крісел. Біля крісел ланцюжком стояли військові в камуфляжі й повній амуніції, й кожен із них намагався черевиком поцілити мені в обличчя. Багато кому це вдавалося, з розбитого обличчя текла кров, і я вже попрощався з життям. “Значить, — майнула думка, — всі гальма вимкнені, якщо так можна бити депутата, то потім мають убити, щоб нікому не розповів…” Масові протести жорстоко придушувалися владою. Питання Лукашенка на “референдумі” 14 травня, зрозуміло, були підтримані. Із семи питань нового “референдуму” — 24 листопада 1996 року (“з народом треба радитися хоч щодня!”) — чотири “президентські”. Серед них – про перенесення Дня незалежності з 27 липня (день ухвалення Декларації про державний суверенітет) на 3 липня (день звільнення Мінська від нацистських загарбників), і головне — про внесення змін і доповнень до Конституції, якими повноваження Лукашенка ставали практично необмеженими. Попри висновок Конституційного Суду ( він ще не став “ручним”) та постанову Верховної Ради (ще не з “президентських призначенців”) щодо винятково консультативного характеру питань рефрендуму, Лукашенко своїм указом надав їм обов’язковості. На вулицях білоруських міст вирували велелюдні мітинги проти узурпації влади новітнім диктатором. З ініціативи керівництва Верховної Ради в Конституційному Суді була порушена справа проти президента Лукашенка за фактом порушення ним Конституції Республіки Білорусь. Група депутатів внесла до порядку денного парламенту питання про імпічмент Лукашенку. Вночі проти 22 листопада в Мінську зустрілися голова Госдуми РФ Г. Селезньов, прем’єр В. Черномирдін, голова Ради федерації Є. Строєв, голова ВР Білорусі С. Шарецький і президент О. Лукашенко. Щоб виграти час і зміцнити позиції, учасники “наради” погодили, що Лукашенко скасовує указ про обов’язковість результатів референдуму, а Верховна Рада відкликає подання до Конститкуційного Суду і “закриває” питання про імпічмент. Відхекавшись, Лукашенко знову заявив про обов’язковість результатів референдуму. Голова Центрвиборчкому Віктор Гончар відмовився визнавати результати референдуму. (Віктор Гончар зі своїм другом Анатолієм Красовським, бізнесменом, політиком і публіцистом, активним супротивником Лукашенка, 16 серпня 1999 р. були викрадені в Мінську. За 20 років потому “СОБРівець” Ю. Гаравський заявив в інтерв’ю “Дойче Велле”, що за наказом начальства брав участь у викраденні та вбивстві білоруських опозиційних політиків В. Гончара, А. Красовського і Ю. Захаренка. 7 липня 2000 р. був викрадений і, вочевидь, убитий журналіст Дмитро Завадський. Це лише найвідоміші приклади розправи з опонентами…) 24 березня 1996-го відбулася 30-тисячна хода протесту, організована БНФ (очолив оргкомітет великий білоруський письменник Василь Биков, якого називають совістю народу). Силовики били людей палицями, гамселили ногами. Було багато поранених і заарештованих… 26 квітня — “Чорнобильський шлях”, 60-тисячний мітинг, на якому лідер БНФ Зянон Пазьняк закликав свій народ не здаватися. На придушення протестів були кинуті доморослі спец­призначенці, армійські підрозділи; вперше на допомогу “меншому братові” прибув російський ОМОН. Після референдуму була розпущена Верховна Рада. Натомість сформовано Національні збори — двопалатний парламент – із пропрезидентських депутатів. Міжнародна спільнота не визнала виборів. Хтось із опозиціонерів опинився у тюрмі, хтось – в еміграції. Настала “Зима Лукашенка”. Понад чверть століття “бацька” усоблює всі гілки влади. Парламент, уряд, суди, силові структури – підлеглі. Всі його рішення – апріорі відповідають критеріям “справедливості”, котрі він сам і встановлює. Сярґей Навумчик, один із лідерів Білоруського народного фронту “Адрадженьне”, учасник голодування депутатів у квітні 1995-го, у соцмережах зазначає, що “… Режим має окупаційний антибілоруський і проросійський характер. Режим 26 років здійснював етноцид, а тепер перейшов до геноциду. Лукашенко у 1995-96 (роках) учинив державний переворот, а тепер розв’язав громадянську війну...” Отже, диктатор воює з народом. Відомо зі ЗМІ про його заяву: відступати не збирається, “в полон нікого не братимуть”… ЄС обговорює санкції проти Лукашенка і його режиму. Якщо світ з усією рішучістю не стане на захист Білорусі, її проковтне Москва. Допоможи, світе, нині цим жінкам і чоловікам, як можеш. Бережи їх, Боже, у їхній жертовності, як умієш тільки Ти. І, Господи, пошли нам, українцям та українкам, мудрості й розуміння, що нині відбувається в нашому власному домі. Так, сумнозвісне рішення Конституційного Суду — небезпечне для подальшого євроінтеграційного шляху: це замах на антикорупційну політику, яку вибудовувала попередня влада. А ліквідація чи підпорядкування інститутів держави одній особі — це знищення її правових основ, хаос і велика загроза існуванню самої держави. Маленьким і смішним диктатор може видаватися лише на початках. Завдяки обивательській байдужості й не викоріненому, попри всі терори й Голодомори, “прагненню твердої руки” — він швидко стає хижим і небезпечним – для всього суспільства і кожної людини… ______________________ *Дзяди – День пам’яті предків.
Мова єдина · “Бідна родичка, чи багата пані? Пташка в клітці чи сокіл у небі?.. Де шукати найбільш влучне визначення для основи основ?” · S. 4Originalseite ↗

Індикатор подій в Україні

Світлана МАСЛОВСЬКА, заступник голови Чернівецького обласного об’єднання ВУТ “Просвіта” ім.Тараса Шевченка Бідна родичка, чи багата па# ні? Пташка в клітці чи сокіл у не# бі?.. Де шукати найбільш влучне визначення для основи основ? Скільки носитимуть Її у своїх зу# бах вороги України? Боже, як ба# гато запитань щодо неї — МОВИ — Матері Слова українського! Але, як добре, що нас небагато, але все ж є, аби захистити Її, обе# рігати, ніколи не забувати, аби гідно передати дітям і онукам… Чому небагато? Бо у День ук# раїнської писемності та мови до відомої на Буковині та єдиної, та# кого зразка, в Україні, стели Пам’яті літописцям Русі#України прийшло дуже мало людей. Так, карантин, так червона зона, але ж до крамниці за ковбасою йдемо, аза духовною їжею до скверика — ні. Хіба хтось оголошував каран# тин на пам’ять? Почекає Нестор# Літописець? І Котляревський з Лесею Українкою — хранителі слова рідного, на розі вулиць яких і споруджено стелу, теж по# чекають?.. А тим часом Її, рідну, паплюжать, невдоволені півсотні народних депутатів, ще й до Кон# ституційного суду позов подають на Закон про державну мову. За# багато їм слова материнського, московське солодше… Саме та# кий інтонаційний штрих мало зібрання з нагоди одного з голов# них свят справжніх просвітян… Традиційно його відкрив го# лова обласного об’єднання ВУТ “Просвіта” Остап Савчук, який привітав учасників мітингу зі святом вшанування мови та Днем працівників культури, які нес# проста збіглися в даті, бо ж саме українською твориться наша іс# торія, звичаї й традиції. Ще одну листопадову подію згадав пан Савчук — 152#га річниця Україн# ської “Просвіти”. Саме стільки літ стоїть на сторожі рідної мови єдина громадська організація, яку воістину можна назвати її оберегом. Щемливе віршоване зізнання в любові до царства мо# ви — від просвітянки#поетеси Олени Рєпіної. Ніжно, але й огненно звучало слово про мову, як таку, що має вплив на свідомість нашого сус# пільства від науковців та активіс# тів#просвітян Володимира Анто# фійчука, Світлани Масловської, Тамари Мінченко. Бо, не знаючи мови, не захищаючи її можемо втратити: духовність, інтелект, мораль, надбання Революції Гід# ності та біль російсько#україн# ської війни на Сході України. Ще один наголос на суттєвому істо# рично#літературному моменті — роль світочів Буковини Ольги Кобилянської, Юрія Федьковича, Івана Бажанського, Дмитра Загу# ла, Миколи Івасюка у формуван# ні та подвижництві українства в нашому краї. І як не пов’язати минуле з сучасними викликами, де молодь захищає святиню на# шу? Як не мовити про принципо# вість студентки з Дніпра, яка про# сила викладача державного вишу вести лекцію українською, а той агресивно відмовився, назвавши Україну — руїною? Отже, маємо тісніше згурту# ватися, бути наполегливішими й більш рішучими, не оборонятися — наступати! Мова мусить об’єд# нувати націю. Вірмо і діймо! Сла# ва Україні! Героям Слава! P. S. Наступного дня в Чернівецькій обласній науковій бібліотеці ім. М. Івасюка відбулася онлайн-конференція з просвітянами районів Буковини, присвячена Дню української писемності та мови. Перед учасниками виступила професор Чернівецького НУ ім. Ю. Федьковича, член правління обласної “Просвіти” Надія Бабич. Львівське обласне об’єднання ВУТ „Просвіта” ім. Т. Шевченка запрошує долучитись до мовного марафону — “Мова — це моє на# ціональне “Я”, розпочатого у День української писемності та мо# ви. Захід триватиме до 1 грудня 2020 року.
Мова єдина · “Бідна родичка, чи багата пані? Пташка в клітці чи сокіл у небі?.. Де шукати найбільш влучне визначення для основи основ?” · S. 4Originalseite ↗

Двадцять перший розпочато у столичному військовому ліцеї!

Закінчення. Початок на стор. 1 … Клуб ліцею. Національний прапор. Гімн України. Дійство вступним словом відкриває вико# навчий директор Ліги україн# ських меценатів Михайло Сла# бошпицький. 20 разів він викону# вав цю роль, виголошуючи вступ# не слово перед початком кожного патріотичного мовного марафону і 20 разів вступним словом розпо# чинав офіційне закриття кожного конкурсу, 19 із яких відбувалися при повному аншлазі в славетно# му столичному театрі імені Івана Франка. Слабошпицький пояс# нює, чому нині організатори кон# курсу мусять задовольнитися та# ким форматом. Саме через пан# демію коронавірусу та суворі ка# рантинні вимоги це відкриття не велелюдне дійство, як це було кожного разу. Повідомляє, що були поради й пропозиції від# класти конкурс і відновити його лише тоді, коли скінчиться пан# демія. “Але хіба можна відкласти життя?!” — сказав промовець, — іна зборах Ліги українських меце# натів ми вирішили за непоруш# ною традицією саме в День укра# їнської писемності і мови відкри# вати цей конкурс і відкривати йо# го саме у військовому навчально# му закладі. В такий спосіб ми на# гадуємо суспільству про те, що вже сьомий рік точиться росій# сько#українська війна. Ми відда# ємо шану всім тим випускникам цього ліцею, які загинули, захи# щаючи Україну від російського агресора. Хвилиною мовчання присутні вшанували пам’ять за# гиблих. Як і склалося в усіх відкриттях та закриттях мовного турніру, слово і тут мав незмінний голова журі конкурсу – директор Інсти# туту української мови Національ# ної академії наук України, док# тор філології, професор Павло Гриценко. Важливо, що в цій по# дії взяв участь уповноважений з питань захисту української мови Тарас Кремінь, який запевнив, що він не тільки особисто опіку# ватиметься патріотичним націєт# ворчим проєктом, а й відстоюва# тиме його перед усіма гілками влади. На святковому дійстві бу# ло оприлюднено привітання ор# ганізаторам конкурсу та його учасникам від Союзу українок Австралії – незмінного колектив# ного мецената конкурсу. Австра# лійські українки можуть пишати# ся: володарі їхніх грошових наго# род уже є в усіх куточках України. Міністр Кабінету Міністрів Олег Немчінов також привітав присут# ніх з Днем української писемнос# ті і запевнив, що уряд буде значно прихильнішим до конкурсу, не випускатиме його з поля своєї уваги. Користуючись нагодою Олександр Немчінов вручив По# чесні Грамоти Кабінету Міністрів президенту Ліги українських ме# ценатів Володимирові Загорієві, голові журі конкурсу Павлові Гриценку, Союзові українок Авс# тралії та Фундації імені Івана Багряного (США), особисту по# дяку прем’єр#міністра України вручено незмінній прес#секре# тарці конкурсу Світлані Коро# ненко. Зворушливим був виступ відомого громадського діяча, зас# тупника голови ВУТ “Просвіта”, доктора педагогічних наук, ака# деміка Академії педагогічних на# ук Георгія Філіпчука, якого добре знають у цьому ліцеї, оскільки він часто тут виступає з лекціями. Пан Філіпчук розповів, що най# ближчими днями ВУТ “Просві# та” привезе від себе бібліотеку для ліцеїстів. До речі, прекрасну бібліотеку напередодні Дня пи# семності ліцеєві подарувала Ліга українських меценатів. Прес-служба Ліги українських меценатів
Мова єдина · “Бідна родичка, чи багата пані? Пташка в клітці чи сокіл у небі?.. Де шукати найбільш влучне визначення для основи основ?” · S. 4Originalseite ↗

В День української писемності та мови Кабміну нагадали про необхідність УКРЛІТу

Георгій ЛУК’ЯНЧУК 9 листопада патріотична гро# мадськість провела біля будівлі Кабінету Міністрів акцію про# тесту проти вилучення україн# ської літератури із ЗНО (зовніш# нього оцінювання знання дер# жавної мови) – “Геть кремлівські пазурі від української літерату# ри”. Український центр оціню# вання якості освіти заявляє, що в 2021 році під час зовнішнього не# залежного оцінювання (ЗНО) випускники зможуть обирати — здавати тестування з української мови або української мови та лі# тератури. А ще донедавна тесту# вання з української мови та літе# ратури було обов’язковим для всіх, хто вступає до закладів ви# щої освіти. Тож активісти під Кабміном вимагали відставки виконуючого обов’язків міністра освіти і науки Сергія Шкарлета і повернення української літера# тури в обов’язкове ЗНО. На їх думку, вилучення предмету “ук# раїнська література” з обов’язко# вого ЗНО – це послаблення фор# мування спільних світоглядних позицій в українців і як наслідок – послаблення державотворчих процесів в Україні. Акція проходила під гаслами: “Укрліт – це світогляд”, “Не чі# пай(те) Укрліт!” та “Геть Шкар# лета!” – (в.о. міністра). Перед зіб# ранням виступили: народний де# путат минулих скликань Степан Хмара, зіркова акторка Римма Зюбіна, котра щойно перед акці# єю блискуче провела цьогоріч# ний ювілейний – 20#й радіодик# тант національної єдності, право# захисниця Олена Розвадовська, письменниця Лариса Ніцой, го# лова Київської організації НСПУ Марія Мороз (Морозенко) та ці# лий ряд молодих прозаїків і пое# тів, а також виконавці із “Музич# ного батальйону”. Загальноукра# їнську акцію протесту проти ви# лучення української літератури із ЗНО організували та провели: Національна спілка письменни# ків України, Громадська Спілка “Музичний батальйон” і Правий Сектор, до яких долучились ак# тивісти ВУТ “Просвіта”, Україн# ської патріотичної альтернативи та інших громадських організа# цій.
Мова єдина · “Це ж як постаралася імперія, що своєю державною мовою, мовою батьків, було соромно говорити?!” · S. 5Originalseite ↗

Fortsetzung von einer früheren Seite — Seitenausschnitt

вручатиметься під час обласного свята української мови, культури й духовності на батьківщині Пе# ресопницького Євангелія 22 травня 2021 року. Для видання потрібні кошти в сумі 10 тис. грн. Товариство “Просвіта”, переможці конкурсу – учні та їх наставники будуть щиро вдячні за надану фінансову допомогу на видання альманаху. Нагадаємо, що останні роки бла# годійниками “Прорісту” були: ГО “Інститут української націо# нальної ідеї” (голова Анатолій Жуковський), Сергій Подолін, депутат Рівненської районної ра# ди, вчителька Решуцької школи Ніни Назарчук, українці з Аме# рики – члени Товариства україн# ської мови в Чикаго (керівник Ві# ра Боднарук). Небайдужим прохання писа# ти на ел. пошту: [контакт приховано] у кафе російськомовного Дніпра. Викладання більшості предметів — російською, переклади зарубіж# ної літератури — російською, фіз# культура, їдальня, гуртожиток — то все російськомовне з вкраплення# ми державної. А треноване вухо ловить оце от “убірайте снєг по# под зданієм, по#под зданієм, гово# рю вам!” Скадовськ. Районна газета. Дев’яності. Мова газети — укра# їнська, мова редакції – 50 на 50, майже всі вільно переходять з ук# раїнської на російську. Та тут це звично, курортне місто, багато сіл — російські. Переселенці, по# яснює мій брат. Незалежність. Самостійність. Свій прапор, три# зуб, гімн, президент. От тільки мова... З трьох міських шкіл — одна російська, з необов’язковим вивченням української. У побуті домінує російська, бо державна все ще лишається мовою села. Це ж як постаралася імперія, що своєю державною мовою, мо# вою батьків, було соромно говори# ти?! Мені 51 рік і я тільки того літа, літа 2014, вперше! у спілкуванні з українцями не переходила на ро# сійську у відповідь на їхню росій# ську. Завжди переходила, зменша# лась, як казали мама: “А ти, доцю, зменшись, уступи, чи тобі важко?!” Мені було не важко. І ще ба# гатьом таким як я. Або неважко, або соромно. От і дозменшались, аж поки з мовою і державу мало не загубили. “Украина єто недо# государство. Граница ее — про# ходной двор” — пише мій мос# ковський однокурсник і перепо# щує Закон про освіту, ось, мов# ляв, українську вони впроваджу# ють у всіх школах, дивіться, які! Мабуть, з цього закону пот# рібно було починати в 1991 році. Бо українська — мова і держава — того варті! P.S. Так, мені це болить. P.S.2. Друзям і рідним з російськомовних родин цього у повній мірі не зрозуміти. Можливо, порівняння невдале, але: поки не поховаєте свою матір — не зрозумієте, як то воно — жити без мами.
Мова єдина · “Це ж як постаралася імперія, що своєю державною мовою, мовою батьків, було соромно говорити?!” · S. 5Originalseite ↗

«Перло многоцінне» – письменницькі сходинки

Іван ВЄТРОВ, голова Рівненсього ОО ВУТ “Просвіта” 9 листопада 2020 року з наго# ди Дня української писемності та мови проведено онлайн#урочис# тості, оголошено переможців об# ласного літературного конкурсу “Перло многоцінне”, який тра# диційно, вже у вісімнадцяте пос# піль, організовує Рівненське об# ласне об’єднання Всеукраїнсько# го товариства “Просвіта” імені Т. Г. Шевченка. Мета цього конкурсу – утвер# дження української національної ідеї, державного статусу україн# ської мови, піднесення її престижу серед молоді, виховання ша# нобливого ставлення до історії, культури і традицій українсько# го народу. Завдання ж його по# лягають у пошуку та підтримці талановитої молоді, формуван# ні почуття патріотизму. В онлайн#церемонії дис# танційно брали участь майже всі переможці конкурсу, їх нас# тавники, члени правлінь прос# вітянського товариства облас# ті, міст і районів, члени Націо# нальної спілки письменників України, управлінці та мето# дисти закладів та установ осві# ти, бібліотекарі. Голова обласного об’єднан# ня “Просвіти” Іван Вєтров під# бив підсумки конкурсу й ого# лосив переможців. Відзначив розширення географії учасників і переможців; творчий зріст тих, хто з року в рік бере участь; гли# бокий (інколи не дитячий) зміст творів, більшість з яких немож# ливо читати без хвилювання і співпереживання. Подякував за системну роботу Тетяні Горбуко# вій, керівниці літературного об’єднання “Поетарх” (5 пере# можців), Юлії Костюкевич, ке# рівниці літературно#розвиваль# ної студії “ЛітЕра” (обидва ко# лективи Рівненського Палацу ді# тей та молоді), Тетяні Марцинюк, учительці Березнівського НВК “ЗОШ І#ІІ ступенів#ліцей з про# фесійним навчанням”, кандида# ту філологічних наук, керівнику зав’язлому в зубах слові локдаун, яке вживають, говорячи про ка# рантинні заходи: lockdown: lock ?замкнути?, down ?вниз? – закриття. Тож хіба українське слово “закрити” не передає означува# ного поняття? Хіба не вичерпно сказати карантин, жорсткий ка# рантин, адаптивний карантин, карантин вихідного дня, обмежен# ня, заборона? На відміну від попередніх рубрик, у ПРОТИАНГЛІЗМІ 9 пропоную теоретично#схематич# не обґрунтування безглуздости невмотивованих запозичень че# рез пропоновану схему. Мовосвіт А. запозичення > збагачення – неминучі явища в системі кожної мови як збагачення її поняттєво# лексичної системи та наслідок співіснування мов і народів: бри/ фінг, чипси, буци, бойкот, бізнес. Б. (англо)варваризація > очу/ ження – явище очуження мови через порушення закону рівноваги літературно – мистецької студії “Літературна вітальня” та іншим. Всього було подано близько 200 робіт. Це проза, поезія, публі# цистика. Євген Шморгун, голова журі конкурсу, письменник, член На# ціональної спілки письменників України, як завжди, критично проаналізував цьогорічні творчі доробки, подані на конкурс; від# значив кращих дописувачів, се# ред яких Назар Богуцький, учень 9 класу Ходоської гімназії опор# ного закладу “Шпанівський лі# цей” Рівненського району, кер. Людмила Породюк; Калюх Ярос# лав, учень 10 класу Берестівсько# го НВК “ЗОШ І#ІІІ ст. – ДНЗ” чужих і питомих слів, своєї та чу/ жої мови, внаслідок чого виникає явище варваризації (очуження) як антикультурного процесу, що заг/ розливе для самобутности нації та держави. Це піднесення чужо/ го і приниження свого: локдаун, драфт, хорор, рофл, лайфгак, фан/ дрейзинг, камбек, хейт. Б.1. англізми – це запозичена лексика англійського походжен/ ня в системі української мови як типове явище суспільної вмоти/ вованости, початки якого сяга/ ють переважно кін. ХIХ – поч. ХХ ст. і набувають нового піку від 70#х років ХХ ст. (трисель, брид/ жек, скутер, пірс, стрингер та ін.), а в ХХI ст. стають лавиною. Б.2. протианглізми – це не ли/ ше окремі питомі лексичні відпо/ відники, а система позамовних та внутрішньомовних чинників ак/ туалізації власних ресурсів мови задля збереження її культури та питомости. Тобто: лайфхак – порада, лок# даун – закриття, хорор – жах, драфт – проєкт, спікер – речник, промовець; роуд/шоу – виїзний по# каз чи презентація; кейс – випа# док, подія, коуч – наставник, ви# ховник, хайп – галас, лемент, крик, шум. Що нового додали ці англізми в нашу поняттєву базу? Отже, це плитка мода, показушне псевдоз# нання і комплекс національного самозаперечення. Від редакції: Просимо читачів долучатися зі своїми запитаннями до Ірини Дмитрівни Фаріон, професорки, докторки філологічних наук, постійної авторки "Слова Просвіти". Дубровицького району, кер. Вік# торія Твердун; чудовий задум сес# тричок Демченків Христини та Терези, учениць 5 класу “Центру надії” м. Рівного, кер. Ольга Вер# телецька; Рачок Максим, учень 9 класу Костопільської ЗОШ № 8, кер. Галина Смирнова. Привітали переможців Ірина Баковецька, керівниця Рівнен# ської обласної організації Націо# нальної спілки письменників Ук# раїни та Тетяна Марцинюк, учи# телька Березнівського НВК “ЗОШ І#ІІ ступенів#ліцей з про# фесійним навчанням”. Від переможців подячні слова прозвучали від Софії Мартинюк, учениці 10 класу Рівненської гу# манітарної гімназії. На завершення очільник обласної “Просвіти” подяку# вав наставникам переможців за підготовку юних письмен# ників; керівникам закладів ос# віти – за сприяння в участі; го# лові та членам журі Євгену Шморгуну, Наталії Савчук, Те# тяні Сергіюк, Катерині Сичик, Мирославі Косарєвій, міським та районним просвітянським об’єднанням – за підготовку та проведення конкурсу. Переможців обласного лі# тературного конкурсу “Перло многоцінне” нагороджено дипломами та книгами. Твори переможців буде надруковано в альманасі “Проріст”, який традиційно
Мова єдина · “Це ж як постаралася імперія, що своєю державною мовою, мовою батьків, було соромно говорити?!” · S. 5Originalseite ↗

Не розумієте, як то воно – жити без мами

Любов ФИЛЕНКО Що на думці? Мова. Цікаво, чиє країна, жителі якої соромляться розмовляти державною мовою, а як і розмовляють — то сприйма# ють це як своєрідний протест? А у нас так було. У мене осо# бисто. Більш ніж пів життя. Та і зараз інколи. Мені років тринадцять, приї# хала до старшого брата у Харків. Моє тверде “що?” його гнітить, він намагається виглядати без# пристрасним, та раз у раз про# сить: “Ну гавари уже нормаль# но”. Нормально — це хоча б “шо”. Я — підліток, у мене вік та# кий, бунтівний, і я “щокаю”. Лю# ди у транспорті дивляться косо: “От, село приїхало!” Дев’ятий клас. Зустрічаю на зупинці однокласницю, котра після восьмирічки подалася у полтавське ПТУ, вона вже “што# кає”. Її сільська українська густо присмачена полтавськими місь# кими русизмами. Молодь сама поміж собою сміється над тою міською говіркою — та старанно переходить на неї. Бо попробуй, скажи у тролейбусі “Передайте на квиток, будь ласка!” — тебе таким поглядом зміряють, так шикнуть про село, що понаїхало тут, миттю перейдеш на руську. До росій# ської тій мові далеко, але це і не суржик. Це намагання відірвати# ся від села і пристати до города. Перший#другий курс україн# ського відділення Дніпропетров# ського держуніверситету. Ми — майбутні сільські вчительки. Це дівчата з російського та романо# германського відділень мріють про міські школи, технікуми, або ще престижніше — роботу переклада# ча. Ми не тішимо себе ілюзіями — і як протест, непокора, оце ось мо# лодече “нате вам!” — звучить наша українська у транспорті, на вулиці,
Мова єдина · “Це ж як постаралася імперія, що своєю державною мовою, мовою батьків, було соромно говорити?!” · S. 5Originalseite ↗

ПРОТИАНГЛІЗМ від Ірини Фаріон. Подача 9

Як вам це громаддя чужих слів: драфт, кейс, коуч, меседж, роуд-шоу, подкаст, спікер, топ, тренінг, форсайт, стейголдер, трендсеттер, бккросинг, лінк, інвайт, тімбілдінг, стартап, хендмейд, хайп, давншифтинг, коворкінг, брейнсторм, скетчбук, челендж, лук, факап (невдача, провал)? А ось і свіженькі речення, зокрема два перші з львівської преси, з “Високого замку”: “Листя горіха збереже овочі: лайфхак від “Доброго господаря” (ВЗ, 1.11.20). “Український фільм потрапив у топ найстрашніших хоррорів” (ВЗ, 1.11.20). “Світ потрохи повертається до жорсткого локдауну” (green# post.ua, 26.10.20). Сьогодні зауважимо на
“Нематеріальна культурна спадщина наразі · виступає важливою складовою міжнародного · іміджу України”. Культура без провінції 6 · S. 6Originalseite ↗

Der Anfang dieses Textes kann unvollständig sein — mit der Originalseite abgleichen

Культурна спадщина: збереження і популяризація

підвищення обізнаності фахівців та пересічних громадян з питань важливості культурної спадщини для розвитку суспільства; навчання представників органів місцевого самоврядування, громадських об’єднань, що працюють у сфері культури; створення принципово нових підходів до культурного розвитку громад, ОТГ через культурну спадщину. рення принципово нових підходів до культурного розвитку громад, ОТГ через культурну спадщину. Під час онлайн-воркшопів всі учасники мали змогу послухати виступи та поставити свої запитання тренерам. Ними виступили: Олена Арабаджи – директор науковометодичного центру із дослідження нематеріальної культурної спадщини народів Приазов’я, проректорка Мелітопольського державного педагогічного університету імені Богдана Хмельницького (Україна); Юрате Черневічюте – професорка двох вищих навчальних закладів – Вільнюської Академії мистецтв, кафедри ЮНЕСКО Культурного менеджменту і політики культури та Вільнюського технічного університету імені Гедиміна. (Литва); Олена Петрова – начальник відділу з питань сталого розвитку КО “Центр сталого розвитку та екологічних досліджень Дунайського регіону” Одеської ОДА, кандидат історичних наук, менеджер проєкту Музей української книги, автор проектівпереможців “Дунайські гостини” та “Дністровські гостини” (Україна); Катерина Лавринець – доцент факультету креативних індустрій Вільнюського технічного університету імені Гедиміна/ міська дослідницька лабораторія Laimikis. lt (Литва); Ганна Філь – тренер-консультант, старший викладач Академії праці, соціальних відносин та туризму, директор Навчально-консультаційного центру SIONAS, PR- технолог, бренд менеджер (Україна). Дякуємо всім учасникам та тренерам за співпрацю, та сподіваємося що наше спілкування буде продовжуватися і надалі! Матеріали для публікації надано комунальною установою “Обласний методичний центр культури і мистецтва” Запорізької обласної ради
“Нематеріальна культурна спадщина наразі · виступає важливою складовою міжнародного · іміджу України”. Культура без провінції 6 · S. 6Originalseite ↗

Der Anfang dieses Textes kann unvollständig sein — mit der Originalseite abgleichen

Понад 500 фахівців обласних

центрів народної творчості, управлінь і департаментів культури та відділів культури ОТГ із 16 областей — Київської, Житомирської, Донецької, Луганської, Полтавської, Одеської, Закарпатської, Тернопільської, Харківської та інших, взяли участь в онлайн-воркшопах “Культурна спадщина. Збереження та популяризація в умовах
“Нематеріальна культурна спадщина наразі · виступає важливою складовою міжнародного · іміджу України”. Культура без провінції 6 · S. 6Originalseite ↗

Der Anfang dieses Textes kann unvollständig sein — mit der Originalseite abgleichen

об’єднаних територіальних громад (ОТГ)”, що відбулися на базі комунальної установи “Обласний методичний центр культури і мистецтва” Запорізької обласної ради. Саме КУ “Обласний методичний центр культури і мистецтва” ЗОР отримав грант у конкурсній програмі Українського культурного фонду “Мережі і аудиторії” на реалізацію проєкту, спрямованого на

проректорка Мелітопольського державного педагогічного університету імені Богдана Хмельницького; Олена Петрова, начальник відділу з питань сталого розвитку КО “Центр сталого розвитку та екологічних досліджень Дунайського регіону” Одеської ОДА, кандидат історичних наук, менеджер проєкту Музей української книги, автор проєктів-переможців “Дунайські гостини” та “Дністровські гостини”; Ганна Філь, тренер-консультант, старший викладач Академії праці, соціальних відносин та туризму, директор Навчально-консультаційного центру SIONAS, PR-технолог, бренд менеджер. Також всі учасники онлайн-воркшопів та тренери отримають збірки: “Методичні рекомендації “Культурна спадщина. Збереження та популяризація в умовах об’єднаних територіальних громад (ОТГ)”, “Корисні матеріали з культурного менеджменту щодо збереження культурної спадщини в умовах (ОТГ)” та “Кращі практики зі збереження культурної спадщини в умовах (ОТГ)” (Український та зарубіжний досвід). Завдяки онлайн-воркшопам “Культурна спадщина. Збереження та популяризація в умовах об’єднаних територіальних громад (ОТГ)” створено нові підходи до культурного розвитку громад.
“Нематеріальна культурна спадщина наразі · виступає важливою складовою міжнародного · іміджу України”. Культура без провінції 6 · S. 6Originalseite ↗

Нові підходи до культурного розвитку громад

– Нематеріальна культурна спадщина українського народу – явище унікальне, неповторне і багатогранне. Кожна з існуючих у світі культур країн, кожен народ, нація, зокрема й українська, неповторні і є невід’ємною складовою скарбниці світової культури, – каже т. в. о директора, завіду­вач відділу комунальної установи “ОМЦКіМ” Запорізької обласної ради Олена Златова. – Нематеріальна культурна спадщина наразі виступає важливою складовою міжнародного іміджу України, проявом регіональної та локальної культурної ідентичності, що сприяє розвитку туризму та міжнародному визнанню країни. До об’єктів охорони нематеріальної культурної спадщини віднесено звичаї, обряди, свята, усні традиції і форми вираження, виконавські мистецтва, знання і звичаї, що стосуються природи та всесвіту, знання і навички — пов’язані з традиційними ремеслами, наголошує Олена Златова. Через онлайн-платформу Zoom чи підключившись до Ютуб каналу “ОМЦКіМ Запоріжжя”, кожен мав змогу послухати виступи фахівців та поставити свої запитання тренерам. Ними виступили спікери з Литви – Юрате Черневічюте, професорка двох вищих навчальних закладів, Вільнюської Академії мистецтв, кафедри ЮНЕСКО Культурного менеджменту і політики культури та Вільнюського технічного університету імені Гедиміна і Катерина Лавринець, доцент факультету креативних індустрій Вільнюського технічного університету імені Гедиміна/ міська дослідницька лабораторія Laimikis.lt. Про український досвід говорили Олена Арабаджи, директорка науково-методичного центру з дослідження нематеріальної культурної спадщини народів Приазов’я,
“Нематеріальна культурна спадщина наразі · виступає важливою складовою міжнародного · іміджу України”. Культура без провінції 6 · S. 6Originalseite ↗

Комунальна установа “Обласний методичний центр культури і мистецтва” Запорізької обласної ради отримала грант від Українського Культурного Фонду

Грант отримано в конкурсній програмі “Мережі й аудиторії” на реалізацію двох онлайн-воркшопів “Культурна спадщина. Збереження та популяризація в умовах об’єднаних територіальних громад (ОТГ)”. Заходи відбулись 22 та 24 вересня 2020 року на базі онлайн-платформи Zoom, та на Ютуб каналі “ОМЦКіМ Запоріжжя” в студії компанії “Медіаміст”, яка забезпечила технічну підтримку. До заходу було залучено понад 500 учасників – фахівців обласних центрів народної творчості, управлінь (департаментів) культури та мереж відділів культури ОТГ з 16 областей України – Донецької, Дніпропетровської, Житомирської, Запорізької, Закарпатської, Київської, Луганської, Одеської, Полтавської, Сумської, Тернопільської, Чернівецької, Чернігівської, Харківської, Херсонської та Хмельницької. Метою проєкту є сприяння посиленню інституційної спроможності мережі обласних центрів народної творчості, мережі відділів культури ОТГ у сфері культурної спадщини, підвищення обізнаності про важливість культурної спадщини в суспільстві та навчання представників органів місцевого самоврядування, громадських об’єднань, людей, які працюють в царині культури, стратегії і розвитку у частині забезпечення надання ефективних культурних послуг, подачі рекомендацій щодо застосування інноваційних та культурних індустрій у впровадження тематики збереження культурної спадщини, ство­
«Просвіта сьогодні» · “Тут і слова — справжні, і мова — мелодійна, і спілкування — високе”. · S. 7Originalseite ↗

Fortsetzung von einer früheren Seite — Seitenausschnitt

е таким планувалося зіб# рання з нагоди вшану# вання пам’яті Дорошо# вецького сівача доброго, мудрого вічного – Івана Бажанського, просвітителя нашого краю. Ще на початку року оргкомітет мав на меті вручити 100#ту літератур# ну премію імені Бажанського ак# тивній громадській діячці, во# лонтерці “Заставнівської волон# терської сотні”, дружині покій# ного правнука поета і просвітите# ля Бажанського, Івана Івановича Бажанського – Марії Іванівні Ба# жанській. У лютому 2020#го вона попросила захід відкласти до літа, аби зібралася вся родина і разом організувати вшанування дорого# го родича. Та вже липень цього року став останнім для Марії Іва# нівни… Але організатори — Чер# нівецька обласна організація На# ціональної спілки письменників України та Буковинська “Просві# та” вирішили, дотримуючись ка# рантинних вимог, зібратися у вузькому колі шанувальників творчості педагога#письменника, а для вручення диплому і премії запросили сина чудового под# ружжя Бажанських Івана і Марії — теж Івана Бажанського. Це може видатися дивним, але саме з волі Всевишнього зіб# рання відбулося не у школі (через карантин), – не на вулиці, біля пам’ятного погруддя Навчителя, а в духовному храмі. Як сказав настоятель церкви Святого Васи# лія Великого Чернівецької єпар# хії ПЦУ с.Дорошівці, о. Віталій Мензак, який і запросив нас до духовної господи, що того дня Бог послав на цю грішну землю рясний дощ, аби ми вшанували достойних українців, помолили# ся за упокій Бажанських — Івана — Учителя, Івана — Трудівника, Марії — Волонтерки у приміщен# ні церкви. Дуже важко передати словами відчуття, якими напов# нювалася душа під час панахиди, яку звершив о. Віталій. Адже у Божому храмі і розум стає цілко# вито підвладний молитві. А ще и звикли, що на патріо# тичні теми говоримо тай пишемо напередодні чи під час державних свят. А є лю# ди, які з цим живуть щодень і що# години. Не просто живуть, а жив# лять національною ідеєю інших, наснажують нас і готують собі гідну зміну. Це воїни#добровольці, котрі вже шість років поспіль, поверта# ючись із передової, не йдуть до рідної хати, на відпочинок, а пос# пішають у Добринівці, що на Зас# тавнівщині (Буковина), творити добру справу для майбутнього Ук# раїни — організовують військові вишколи для нашої молоді, прак# тичні й теоретичні: навчають пер# винної військової підготовки та спілкуються на теми пізнання на# шої історії й боротьби у визволь# них війнах різних часів — від Ко# зацтва, битв вояків УПА — до ни# нішніх героїчних вчинків наших
«Просвіта сьогодні» · “Тут і слова — справжні, і мова — мелодійна, і спілкування — високе”. · S. 7Originalseite ↗

Бажанський не зраджував школі, а ми – заповітам славного краянина

“Я би розказав вам, яка то в нас сила, Якби у нас єдність, як би жилось нам…” Цей вірш написаний понад 100 років тому поетом, якого подарувала нам Дорошовецька земля, що на Буковині. нас буквально заполонило чоло# віче багатоголосся церковного хору. Ми слухали і погоджувалися зі своїм серцем: такі заходи треба робити в храмі. Тут і слова — справжні, і мова — мелодійна, і спілкування — високе. А спогадів про заходи, які три# вають із 2001 року (саме тоді була заснована літературна премія), назбиралося чимало… Василь Джуран — голова Чернівецької обласної організації Національ# ної спілки письменників України згадав її ініціаторів і засновників — працівників газети “Голос краю”, а ще газети “Буковина”, письменників та Дорошовецької сільської ради. За цей час зробле# но чимало для популяризації творчості славного земляка. Він себе називав “Мужик”, бо тяжко торував стежину життя, аби вести простих людей до світла… Ни# нішня 100#та премія ім. Бажан# ського — почесна, вручається си# нові Марії Бажанської. Василь Джуран побажав панові Івану, усій родині долучатися до под# вижницької праці з популяризації творчості славного земляка#педа# гога. Далі передав слово профе# сору Чернівецького Національ# ного університету ім. Ю. Федько# вича, заступнику голови обласної “Просвіти” Володимиру Анто# фійчуку, з яким мають спільний задум — повний випуск творів Ба# жанського. Володимир Іванович розповів про свою дослідницьку працю хронології роду Бажан# ських, зупинився, зокрема, на творчості ще одного дорошівча# нина Дениса Онищука, тітка кот# рого Вероніка була другою дру# жиною (перша померла) Івана Бажанського. Пан Антофійчук впорядкував творчість Онищука, яка 44 роки пролежала в архівах, і, коротко презентуючи, подарував видання Іванові Бажанському. Ві# таючи усіх зі святом спогадів, на# голосив, що зараз дуже важливо воскресити в пам’яті тих, хто бо# ровся за незалежність нашої дер# жави і всім стати під покров справжньої української, єдиної Церкви. Одним із путівників має стати нова дослідницька праця педагогічно#просвітницької твор# чості Бажанського, яка досі в ру# кописах — 50#ти товстих зоши# тах, які зберігалися в домашніх архівах доньки Ольги й онука Яс# нозора (нині теж покійних). Микола Лисич, заступник го# лови ГО “Митці Буковини”, по# ет, волонтер який є меценатом заходу (премії) щиро дякував усім за подвижницьку працю, заува# жуючи, що наші захисники на Сході України є гідними послі# довниками таких велетів з духу як Іван Бажанський. Ще одна цікава гостя імпрези завітала із Вашківців, що на Виж# ниччині, тамтешня директорка гімназії Лілія Гуйванюк. На честь Бажанського споруджено і пог# руддя, і меморіальні дошки, а ось у Вашківцях три роки тому поса# дили сад його імені… Воістину “життя не кінчається смертю, ко# ли залишається сад”. І ось ми куштуємо яблука із Вашківецько# го саду — смачні й соковиті, як творчість нашого мудрого нас# тавника. Голова села Іван Димко при# гадав, що 87 років тому закінчи# лося життя Івана Бажанського, 9 років тому — його правнука — Івана, 3 місяці — дружини прав# нука — Марії. Але залишилася пам’ять. Вона — у подібних зіб# раннях, у заходах, які організову# ють численні шанувальники, утому числі й Дорошовецька шко# ла. А там, де є діти — там пам’ять — на віки! Важко було стримати непро# хану сльозу Іванові, котрий, роз# чулившись повагою до його по# кійних батьків, щиро дякував за вшанування його матері дипло# мом лауреата. Запевнив, що про# довжуватиме справу популяриза# ції свого славного предка і добро# чинності мудрих і світлих роди# чів. Живе спілкування у колі од# нодумців, названих вище, а ще — історика#краєзнавця, лауреата премії ім. Бажанського 2019 року Юрія Кушніра, голови районної “Просвіти” Світлани Маслов# ської, начальника відділу освіти та культури Юрковецької ОТГ Ярослава Котика про те, чи були б ми такими, як є, якби не Фран# ко, Шевченко, Бажанський?.. Завжди треба пам’ятати кому ма# ємо завдячувати, що цей шлях розпочали вони —духовні світочі, патріоти, літературні жертовни# ки. Маємо пишатися, що стали їхніми послідовниками! Квіти до пам’ятника Учителю Бажанському, до могил Марії й Івана Бажанських, меморіальної дошки загиблому на Сході Украї# ни герою Андрію Василишину, пам’ятні фото — то данина па# м’яті водночас скромній й велич# ній Людині, якій достатньо було торкнутися слова, промовити йо# го — і воно світилося в тих, кого він так щемно й наполегливо навчав. Він був рятівником укра# їнського слова. Не згубімо цю зо# лоту нитку, продовжуймо її своєю небайдужістю та щирим, народ# ним, просвітницьким, проник# ливим словом
«Просвіта сьогодні» · “Тут і слова — справжні, і мова — мелодійна, і спілкування — високе”. · S. 7Originalseite ↗

Der Anfang dieses Textes kann unvollständig sein — mit der Originalseite abgleichen

Добринівці зібрали тих, хто з Богом у душі та з Україною в серці

сучасників. І все це відбувається в умовах напрочуд позитивної ат# мосфери. Навіть зараз, у період адаптивного карантину, дотриму# ючись всіх вимог, вишколи й пат# ріотичні заходи не припиняються. Громадська організація “Так# тична група 4.5.0”, а це учасники бойових дій, здебільшого добро# вольці “Правого сектора” та ін# ших добровольчих батальйонів, разом із прихожанами храму Свя# тителя Миколая Чернівецько#Бу# ковинської єпархії ПЦУ (настоя# тель, священик#капелан о. Рос# тислав Семенчук ) традиційно ор# ганізували велике дійство на широ# кій лісовій галявині у Національ# но#патріотичному таборі “Добри# нівці”. Як завжди, до організації заходу долучилися також волон# тери та багато патріотично#на# лаштованої молоді краю, які не вперше на цій базі проходять вій# ськові вишколи, а ще священики# капелани Заставнівського благо# чиння та багато небайдужих буко# винців нашого краю. Отже, о. Ростислав Семенчук разом зі своїм побратимом о. Юрі# єм Чекановським (настоятелем храму Пресвятої Богородиці с. Товтри) розпочали зібрання з мо# литви. Численні учасники патрі# отично#виховного заходу — вете# рани війни на Сході України, во# лонтери, діти, молодь і поважно# го віку буковинці, які з’їхалися з усіх куточків нашого краю, кот# рим болить Україна, щиро моли# лися за її воїнів усіх часів. — Там, де Правда, там — Ук# раїна,— наголошувала волонтер# ка Леся Хомко… АТ “Альфа/Банк, р/р UA 30 300346 0000026002016994001; отримувач: ГО “Всеукра/ їнське товариство “Просвіта” ім. Тараса Шевчен/ ка; код ЄДРПОУ/ІНН: 00031756. Призначення платежу заповнюється платни/ ком так, щоб надати повну інформацію про платіж. Минулого тижня на наше прохання про допо# могу для газети “Слово Просвіти” відгукнулися: 1. Стебловська Леоніла Петрівна – 200 грн. 2. Іваненко А. В. – 500 грн. 3. Митюра Валентин Іванович – 500 грн. 4. Подольчук Олександр Йосипович – 500 грн. 5. Ігнатенко Леонід Миколайович – 1000 грн. 6. Логінова Надія Антонівна – 250 грн. 7. Сопівник Михайло Пантелеймонович – 250 грн. Свій погляд в історію про тра# диції, тісно пов’язані з ідеями за# хисту країни від російського аг# ресора озвучила кандидат істо# ричних наук Чернівецького НУ ім. Ю. Федьковича Ганна Ско# рейко. І ось урочиста колона, очолю# вана юними “вояками”, які, кро# куючи до табору, виголошували козацькі та упівські речівки на кшталт “ми переможемо, бо зброї не складаєм”, “а як доля припече — підкладу своє плече”, рушила на вишкільну базу, на великій сцені якої нас чекали артисти з мистецько#національно#патріо# тичною програмою, оглядові по# зиції військового спорядження, козацька кухня (смачну їжу готу# вали ґаздині с. Добринівці та доб# ровольці московсько#Українсь# кої війни за кошти волонтерів, прихожан різних храмів та щед# рих спонсорів). Стільки українських пісень — авторських і народних на патріо# тичну тематику у цьому лісі, пев# но, ще не звучало. Хіба що — від юних оркестрантів, котрих зни# щила енкаведистська система у 40#х роках минулого століття. Господарі#вояки бази знайомили молодь зі зразками сучасної зброї, учасники зібрання спілку# валися між собою, із задоволен# ням слухали та підспівували сту# дентам Чернівецького коледжу мистецтв ім. Сидора Воробкеви# ча, тріо викладачок Заставнів# ської музичної школи, колективу народних інструментів із Хотин# щини, церковного хору Свято# Миколаївського храму с. Добри# нівці та інших. Вірш#посвяту ге# роям України читала поетеса# просвітянка#волонтерка Софія Тілабова. Найактивніші юнаки та дівчата з радістю взяли участь у “майстер#класі” Буковинського автентичного танцю “Аркан” і показали його у всій своїй красі. А коли на велику сцену вийшли Київські артисти — вчорашні й нинішні бійці АТО/ООС, рок# група LIVING ROCKS, енергети# ка буквально заволоділа глядача# ми, до того ж, додала драйву не лише молоді та дітям, а всім, хто досі вважав, що рок — це не для старших… Честь, звитяга, мужність, ли# царство — головний меседж кож# ної пісні, обрамленої у сучасний музичний супровід та подаровані нами книги “Пісні нескорених війною” викликали нестримне бажання якомога частіше бути дотичними до великої справи на# ціонально#патріотичного вихо# вання зі ще одним простим, але дієвим гаслом: Україну врятує не# байдужість її громадян! Слава Ук# раїні! Героям Слава! Сторінку підготувала Світлана МАСЛОВСЬКА, заступник голови Чернівець# кого обласного об’єднання ВУТ “Просвіта” ім. Тараса Шевченка
«Просвіта сьогодні» · “Тут і слова — справжні, і мова — мелодійна, і спілкування — високе”. · S. 7Originalseite ↗

ЗЗввееррннеенннняя до наших читачів, передплатників, просвітян

Друзі! Тижневик “Слово Просвіти” –один із небагатьох нині існуючих островів незалежного українського слова в інформаційному морі , за пев/ ного “сприяння” нашої влади опинився на межі припинення свого існування. І тільки ми самі, хто любить, шанує і дорожить українським правдивим і об’єктивним словом можемо допомогти “Слову Просвіти”. Будь/яка фінансова підтримка видан/ ня – це вагомий внесок в українську справу. Тож подаємо Вам наші банківські реквізити:
“Хто я? Скажи мені: хто я? Де земля моя? · Тут чи там, чи може десь у далекому світі? · Скажи мені? Дай відповідь. Мовчиш…”. · 8 Першодрук · S. 8Originalseite ↗

Сергій ГРАБАР. З майбутньої книжки новел «Зникання»

Бомж А ти що думав? Що вона все кине і стрімголов за тобою? За твоїм дивним нерозумінням життя? За твоєю довічною нестачею грошей? Чи може за твоїм талантом, на який не купиш навіть пляшку пива, не говорячи вже про вечірки і ресторани, нічні клуби і дискотеки? Ти коли востаннє був у ресторані? Кому ти потрібний без фінансів і житла, скажи, кому?.. Бомж відволікся від думок, що насідали щоразу, коли він рився у сміттєвому баку. Це була щоденна обов’язкова процедура, яку він називав – вранішнім моціоном. Баки були головним джерелом продовження життя: що знайде, все його, хоча все діялося трохи не так. Територія була суворо поділена, іза цим приглядали “нацмен” Мустафа і поліцейський Страх, як всі кликали представника влади на ім’я Євстратій. Бомж часто думав над тим, як це у сучасному світі можна було отримати подібне імення. Якось навіть запитав у поліцейського, але той тільки досадливо відмахнувся і щось пробурмотів з приводу релігійності батьків, пославши Бомжа у відповідному напрямку. Крім суто географічного поділу територій, за порушення якого винуватці отримували першого разу пролетарських стусанів, другого — їх били зло і боляче, а третього… після третього, як правило, порушник зникав назавжди, існував ще й поділ ієрархічний. Поліцейський стояв на вершині піраміди, і все цінне, що знаходили “старателі”, віддавалося спочатку Мустафі, а від нього — Страху. Бомж був старшим за всіх інших таких же, як він, бомжів у цьому районі, а можливо й у цілому місті. Він своїм існуванням змінював відомий постулат, що натякав на швидку смерть людей цього покликання: “Бомж старим не буває”. Бомжував він вже років вісім, жив окремо від громади, праворуч від тунелю, що проходив від Колони Магдебурзького права або, як її ще називали, нижнього Пам’ятника Хрещення Руси, до берега Дніпра. У минулому Бомж був літератором, знав історію та музику, любив смачно поїсти, а ще любив жінок. Саме через них він і дійшов до сьогоднішнього свого стану. Його остання пасія діяла прагматично і цілеспрямовано: бажання лилися наче з рогу достатку, і він чудом викручувався, вдовольняючи їх. Але всьому настає край, остання її забаганка потягнула за собою закладення його багатокімнатної квартири. Кохана поїхала від нього за кермом новісінького модного авто, а він залишився, кожного дня очікуючи приходу “конкретних пацанів”. Вони й прийшли якось пізнього осіннього вечора. Були небагатослівні, розповіли про триденний термін його перебування у помешканні та способі покарання у разі незгоди. Він трохи поміркував, зібрав сякі-такі речі і пішов світом, згадуючи епітафію на могилі видатного філософа та мандрівника: “Світ ловив мене і не спіймав”. Сьогодні до його баків прибилася жіночка-бомжиха. Це втручання роздратувало. Бомж суворо пробурмотів набір лайливих слів і рукою вказав, щоби та забиралася геть. Жінка відійшла, але згодом знову наблизилася до його баку. Від неї, як, власне, і від нього, йшов сморідний запах давно немитого тіла, непраних, чужих речей та ще чогось специфічного, виключно їхнього – бомжівського. Бомж був з інтелігенції: не матюкався без потреби, не бився, та й вік вже був не для бійок, але жорсткий у словах і справедливий, а це визнавали всі, у рішеннях. Він підійшов ближче до жінки з наміром просто виштовхати подалі зі своєї території, і раптом побачив її очі, просякнуті тугою і безнадією. Наступної хвилини все перевернулося в ньому: йому захотілося втопитися у цих очах, відчути смак її губ, полонити собою її тіло. Бомж простягнув руку і прошепотів кілька ніжних слів зі свого минулого життя. Цієї миті йому надсадно закортіло теплого душу, примарився запах парфумів і тепло широкого, м’якого рушника, яким він огорнув би свою полонянку. Бомж відчув себе велетнем, володарем простору, великим повелителем країн і людей. Зараз він міг здолати все, що збивало його путь на манівці, заважало і гнітило, міг очиститися від тої скверни, яка поступово, день у день засмоктувала до зловісності. Злива почалася раптово, без грому, без хмар: немов на небі відкрилися гігантські шлюзи, яким вже не стало сил тримати велич води. Дощ накрив мокрим, щільним рядном Бомжа і жінку, змусивши притулитися одне до одного – нагло, беззастережно. І враз, вона поцілувала його… несміливо, у давно неголену щоку. Вони стояли серед вакханалії природи, злившись у несподіваній цілісності. Бомж дивився у її вічі і не вірив, що це насправді, що можна отак опинитися серед заквітчаного, яскравого сяйва. Світ змінився: і баки зі сміттям, і запахи якимсь дивом розчинилися. А дощ не вщухав, навпаки, він посилювався, нещадно періщачи, заливаючи тіла двох застиглих в обіймах людей. Цю ніч вони провели разом, перед тим ретельно, наче вперше у житті, вимившись у холодній воді Вічної ріки. Можливо, саме на тому місці, де колись Великий князь охрестив своїх синів. Жінка лишилася у прихистку Бомжа. Вона виявилася багато молодша за нього, але з допитливим розумом і нестримною спрагою пізнання. Не зважаючи на вік, доля вже жорстко пошматувала її, не даючи нічого окрім гіркоти і наруги. Вона слухала Бомжа, крок за кроком вириваючись зі зловісного кола, наповнюючись невідомою їй раніше силою, а він ділився, віддавав все збережене багатьма роками. Однієї ясної, лагідної ночі вони побачили над Дніпром вогні. Стояли, мов зачаровані, коли несподівано у примхливому небі серед мільярдів зірок виокремилася невеличка групка, яка змінюючись, рухаючись, переливаючись, якоїсь миті висвітилася величезним промінним серцем Відчуття у відчутті Пам’яті Пауля Целана Відчуття у відчутті, у напівпрозорій, напівзруйнованій пастці, що заховалася на узбіччі, у маленькому висохлому листку, що тріпотить від поривів вітру, у поодинокому дереві, що самотіє на протилежному березі річки, у плескоті води, невпинної та безкінечної, у дорозі… …що кликала мене, затягувала, втаємничувала, була водночас рятівницею і спокусницею, розкриваючи світ принадний і світ зухвалий, світ людей підступних, ні, навіть не людей, зграї хортів, що нападали ззаду, кришачи на шматки душу мою. Дорога починалася заквітчано серед троянд і маків, що ніжили моє дитинство, складаючи пам’ять, викохуючи маленького хлопчика, який, як і всі єврейські хлопчаки, марив грати на скрипці. І щось-таки виходило, але не вийшло, не сталося скрипаля, та музика залишилася назавжди — і звучала, і звучить багато років — по-різному звучить... Дорога кликала відшукати Слово в його найвитонченішому прояві, у мікролітті існування, у помежжі голосу і мовчання, у справжності кольору. Та світ – примхливий, і на зміну різнобарвності прийшов жовтий колір. Він був на всьому: на тілах, одязі, батькові, матусі. Із жовтого — не було вороття. Це він “висадив двері з петель”, отчі двері, до яких “моя ніжна матуся вже ніколи не прийде”. Жовтий колір одягнувся у Слово, з яким я народився, і від якого тікав. Хто я? Скажи мені: хто я? Де земля моя? Тут чи там, чи може десь у далекому світі? Скажи мені? Дай відповідь. Мовчиш… Я йшов, шукаючи себе “від порога до порога”, пильнуючи Слово, що відлунювало у мені, моїй спробі не втратити первинне, що з молоком матері, що “з глибини Ковчега”. У тому місті: імперському і сецесійному, у тої жінки по-хижацьки хтивої, у неї вдома, я вирішив, що віднайшов спокій. Та я помилявся. Хіба може бути щось страшніше від знехтуваної жінки. І справа не в віці чи чомусь іншому, та не міг я так – аби з ким, і дружбу зрадити, і повагу – не міг і не хотів. І згодом прийшла помста – довга і витончена у своїй ненаситності… …і знову дорога, що зрештою привела до тебе, моя кохана, “мов крізь темряву нанесений знак чужої доби”. Ти огорнула мене теплом, ти зрозуміла мене, ти надала мені відчуття щастя. Тільки одного ти не змогла: звільнити від “мовних ґрат”, провести мене за те віконце, що загороджувало, ламало Слово у його зародженні і скільки б я не пручався, лише бачив “кружальця очей твоїх поміж пруттям”. Я жив для тебе і ти жила для мене, ми писали одне для одного, ми творили свій світ, наші серця відбивалися в єдиному ритмі. Я пам’ятаю той день, коли ти намалювала наш подих, наш з тобою подих. Я мовчав, але ти чула мене, і з’явився той, що іде за нами — наш син. У день цей “небо стікало у тебе з очей”. І все було би добре, якби не колір, що постійно нагадував мені: хто я і звідки прийшов. Він переслідував мене, він перетворював життя на постійну втечу. Пам’ятаєш, коли я кинувся з лезом на тебе, моя кохана, побачивши, той жовтий, той брудний, замішаний на крові й попелі колір. А це був лише жовтий шалик на твоїх плечах. І я став боятися себе, тіней і порожніх вулиць, облич і поглядів, слів і мовчання. Я опинився на “зламі подиху”, у точці, з якої немає вороття. Відчуття у відчутті, у поспішній ході, у Слові, що переповнювало вуста, у маленькому хлопчику, який зараз грає на скрипці на цьому мосту через річку. У жовтому кольорі від ліхтарів… У тобі, моя кохана… У воді, що кличе… У Словах, що шукають виходу… Який місяць на дворі?.. Квітень. Зимно, чомусь дуже зимно… Відчуття у відчутті… Дзвінок Дзвінок пролунав несподівано і змусив здригнутися. Телефонував чоловік з минулого, який був поруч довгі роки, а потім.., потім зник, загубившись серед інших випадкових і невипадкових подорожуючих. Трохи погомоніли про се, про те, трохи пожартували, трохи розпитали: хто, як, де? Все за правилами ввічливості. Раптом каже, що їде тим таки потягом повз моє місто, і на­
“Хто я? Скажи мені: хто я? Де земля моя? · Тут чи там, чи може десь у далекому світі? · Скажи мені? Дай відповідь. Мовчиш…”. · 8 Першодрук · S. 8Originalseite ↗

Катерина МОТРИЧ. Кого обрали зорі, той долає терни

Місячна розмова Не пишеться. І ночі наче половецькі коні. Як табуни. Їх половецький князь в степи жене. І місяць упівповні спочива на підвіконні, Аскет-монах десятки літ вивчає все мене. — Старієш, — промовля, — а я за тиждень — молодик. Не маєте того, що я над вами маю. Я бачу ваші душі і до вас я звик, Я у піснях купаюсь ваших, як у ріках раю. Ти мені виспівала тисячі пісень На гілці вишні, як пташа, співала, А Муза рвала вишні у поділ і сяяв Божий день. В твої пісні себе й мене зачарувала. Отак ми втрьох у цім човні й пливем. Я, постарівши, знову молодію. А юна Муза заведе тебе то в пекло, то в Едем, То у зневіру кине, то в надію… І вибрала тобі вузьку та крем’яну дорогу, Ті, що в Фаворі вбрід ідуть і навмання Я чую ночами ти молишся все Богу, Як просиш Україну повернутись з вигнання. Твоя любов до неї — суща кара. А вона зраджувала вже тебе не раз. Це скописько ще не хліби, лише опара І з нього випече бодай окраєць тільки час. Не рви душі, — гукаю тобі знов. Московський дух і кров зайшли у ваші гени. Пригадуєш: правує на Землі вода та дух і кров, Ці троє розривають Україні вени. У москаля горить під лаптями земля Того він на чужі століттями втікає. У болотах бісиця народила москаля — Відтоді він Вкраїну до хреста і прибиває. Московська ніч, повір, колись мине. Та довго тіні тьми терзатимуть Вкраїну. Колись вона і їх, як пил з долонь здмухне. Коли у своїх душах подолаєте руїну. І Небо бачить, як зелена усеїдна сарана Дотлумлює поля, сади, городи. Як Україна у ріці шукає й не знаходить дна, До горла підійшли їй потопельні води”. Отак текла та місячна розмова, Отак і ніч кудись збігала, як ручай. Зоря Вечірня і зірниця світанкова Привітно усміхнулись — підпалили небокрай. І місяць відкотився вдалину, І ластівка зі мною привіталась. Явилась Муза з оберемком полину: “Прости, волошки й маки не тобі дістались. І не тобі осанна і Фавор-гора, Маленька грудка з неї на долоні. Сяйнула усміхом і словом: “Будь, мені пора! Прости. Втомилась. У вас меди навіть солоні”. “В них сіль утрат, — їй кидаю услід, — Це за синами плачуть квіти-медоноси. Вона вже в небі, як комета, як болід. Творець з своїх криниць вже воду носить. У печах наших вже пала вогонь, Опара є, тож на хліби будем багаті. З Його любові і з Його долонь Зійдуть ще короваї в нашій хаті”. Монолог Ну, що Богдане, Йване, всі великі-яснолиці! Як там у вас ведеться зазвичай? Ваші дороги і вершини захопили ниці, Чи видно вам позеленілий рідний край? Мо, ви повідаєте нам нашу таїну? Що печеніги, половці, хозари в теремах? Що яничари на шматки січуть Вкраїну Що фарисеї й садукеї обернули все у жах. Синедріон і полчища пилатів та іуд Зухвало витанцьовують на цій руїні. Це, мо, прийшов до краю Страшний Суд, А ми наївні все волаєм: “Слава Україні!”
“Якщо її зірве з хреста вселенська катастрофа, Підстав їй, Милосердний, руку чи плече...” · 9 Першодрук · S. 9Originalseite ↗

Fortsetzung von einer früheren Seite — Seitenausschnitt

півжартома-напівсерйозно: чи не захочу я його побачити на вокзалі, бо зупинка довга — хвилин тридцять? І хвиля накатом — тепла така, під саме горло і у розгін тілом – жагуче, на подиху, аж застогнало, занило десь у середині, поруч серця. І забриніло музикою ледь чутною, щемливою. Добре, ще встигла з посміхом відповісти, що звісно – ні, ніхто ні до яких вокзалів не поїде й на тому розпрощалися… …А воно засіло скалкою, і спогад, що захрипло нагадав про час минулий, розсіяний у наших сподіваннях... …Вогко було того світлого ранку на вокзалі, коли я прийшла до потяга, і по тому ми — рука до руки прямували невимушено, наче так і було окреслено, а воно, таки було окреслено Небом, яке тішилося, переливалося нашими почуттями, шелестіло поруч вулицями міста мого народження… І знову щось відверте налетіло, затамувало, аж дихання збилося – до запаморочення, до млості, до божевілля, коли зникає будьякий розрахунок, а лишається тільки порух і дія. Я викликала таксі, і почала змальовувати його здивування, і радість від зустрічі стрімкої і раптовою, і його очі, сяючі, сповнені острахом нової втрати. Я пригадала вокзалу Флоренції, коли ми в очікуванні вечірнього потяга говорили про велич творіння, і його сльози біля “Народження Венери”, сльози зрілого і сентиментального, наче дитина, чоловіка, сльози від багатства побаченого, від здійснення мрії. Потім я ще раз бачила його сльози, і обличчя розгублене, надломлене образою, зсудомлене запитаннями: “Чому?” і “Навіщо?” Ось і вокзал, і я, не дивлячись, не розпитуючи, стрімголов до перону, де завжди зупинявся його потяг, та натомість пустка, цілковита порожнеча, навіть сміття, що лишалося де-не-де, завершували прибирати. Я кинулася до одного, до іншого, із запитаннями, і лише розведені у відповідь руки, і тільки один, вже старший пригадав, що дійсно тут колись зупинявся у цей час потяг зі столичного міста, але давно, вже давно, як його відмінили. І я у розпачі від незрозумілого: а дзвінок, що пролунав сьогодні, він же був, і наша розмова годину тому. Згадалося про річку, до якої двічі неможливо увійти, і про невідворотність сподіяного, і ще щось подібне і розумне, і так захотілося мені до тої річки, тої нестримної, п’янкої вологості, і знову засаднило серце, із грудей вирвався стогін. Аж раптом, посеред колій я побачила невеличкий струмок, що з кожною хвилиною наводнювався, потужнів, і я ступила до нього, такою як була, на високих підборах, у яскравій модній сукні, ступила і омилася нестримною вологістю майбутнього… Задуха Задзвонив телефон. Відповідати не було ні сил, ні бажання. Рингтон надривався, забираючи увагу на себе. Я дивився на ньо­ Хто з вас розсіяв зерна цих проклять, А ми покірно: “Так написано нам на роду…”. Пришліть нам Кожум’яку, щоб здолав цю тать, Сірка, його правицю, поверніть Сковороду! І заберіть ці полчища рабів. І ріки чисті нам пустіть для омовіння. У цього древа, що плодами так здрібнів, Усетворящий! Поміняй навіть коріння! Байка про “ферму тварин” Присвячую високопоставленому комітету Та й сон, бігме, чудний мені приснився. Загнав мене на “ферму” до тварин нечистий дух. Стою, дивлюся — чудасія: цап телився. Я мовби кінь, і карий щось ірже до мене вслух: “На “фермі” цій нічого не змінилось, Міняють фуражирів, сторожів, собак. І хоч тобі це все лише приснилось, Але в цій “фермі” тхне і пахло завжди так. Їй-бо, не кинуть оберемок сіна І виженуть, а я тут чесно відслужив. Та й в тебе гарна грива, хоч і кисла міна Он бачиш, той бульдог немов оскаженів. го: безглузда суєтність, наскільки не важливе все, що скажуть зараз у слухавці. Повітря не вистачало… Я намагався його вхопити й не міг. Повітря зникало, змінюючи сутності. Згадав про риб, що постійно ворушать губами, шукаючи потічки наповнення своїх легенів. Вони ловлять повітря, пливуть, раптом зупиняються і довго дивляться на тебе, примруживши око, запитуючи: “Чому в розповіді про Всесвітній потоп нічого не сказано про риб?” А дійсно, чому? Можливо, їхній спосіб життя – це єдине спасіння, бо тільки вони не отримали кари Небесної. Та без повітря й риби – безсилі. І вони пливуть, жадібно схоплюючи губами краплинки кисню, власне, як і я, шукаючи порятунку в легенькому поруху. Я був людиною, яка довела себе до межі, де чорнотіла прірва. Це був мій власний Потоп, моє випробування, коли на шальках балансують життя і смерть. …Я намагався схопити повітря, та сил бракувало. Задуха вчепилася їдким спазмом, кров вирувала, ладна розірвати артерії. З’явилося панічне бажання вижити, стан, коли ти шукаєш будь-що. І в часі, коли стрілка терезів захиталася перед останнім рішенням, коли здалося, що межа зникає і залишається сама прірва, прийшла жінка – омріяна і кохана. І все зупинилося… за крок, за пів кроку, пів подиху. Глибокого, останнього подиху, за яким – бути чи не бути? Посічене, переможене безліч разів запитання, освічене знаком оклику. Світ став пласким, горизонтальним, відчайдушно двомірним. Почуття…воно приходить не очікувано. Йому потрібне тепло, солодкуватий присмак добра, віра у власні сили, а ще любов – беззастережна, божевільна. І відкривається новий вимір, що несе спасіння: у вигляді очей твоїх, рук, губ або подиху, нестримного – щоби поворухнулися шальки терезів і світ заграв веселкою. А зараз, на обрії хижі хмари, як тоді, на Голгофі при слові Його останньому, і повітря завмерле в очікуванні, і розверзена навпіл храмова завіса, і межа між світом живих і мертвих, і одвічна спокута… Та ледь помітний рух повітря, доторк рук, краплиною полишений блиск очей твоїх і сонце — винагородою серед хмар. Розімкнуті лещата задухи, дихання, як перемога, як відродження і ти, і світлість твого волосся. …Знову задзвонив телефон. Рука механічно потяглася до слухавки. Ось я і повернувся… Мелодія Раптово, як різкий біль, як сполохана блискавка, що на мить висвітила темну, загублену в мороці ніч, прийшло зсаджене розуміння втрати, окресленості провалля, до якого скочувалося те, що раніше тішило і надихало. Бугай його дойма і вівці дибки стали, Ревло і бекало: “Коней за браму, ферма для козлів!”. Дали собаці кістку, хвіст свинячий обіцяли, Пес впав на задні й стать на рівні не посмів. Старий служака пес — ні “теплий, ні холодний”. Хоч зовні лев — прогнеться — мишеня. Десь там блукають тічки, злі, голодні, А він в ошийнику й ланцюг його броня. Бугай аж обревівся про любов останню, У пса звело хребет, як від правця, Хор баранів співав вівці осанну: “Віват—віват! Нехай живе вівця!” Пес вигавкав гривастих — хвостяру не дали. В сторожових щербата доля-прещербата. І ні осанни не діждався, ні хули, Спровадив, ну й біжи, маржино волохата! Отак воно бува — комусь підставиш ногу, Холуйську ревність викажеш в злобі, Отак прогнешся — не в молитві Богу, А гнів Його дістанеться тобі. Нас вигнали обох — ловіть собі Пегаса! У вас є воля, луг, зимівля вам — кущі! Впрягли б вас у гарбу, чи воза-тарантаса, А так ловіть веселку й сонячні дощі! Бракувало повітря, і серце, без цілющих потоків, починало збоїти. Воно втомилося вірити, берегтися в очікуванні та бігти оголено назустріч зневаженій мрії... …Мелодія прийшла нізвідки, з’явилася і почала жити начебто існувала тут завжди. Просто раніше її ніхто не чув, а сьогодні раптом вона зазвучала у першотворній цноті. Мелодія була ліричною і тужливою. Вона прокралася у глибини серця, сягнула до втаємниченого розуму. Вона огорнула душу. Мелодія була про нас з тобою, про почуття, що межувалися самотністю на вузькі мережки і розліталися світом. Мелодія заворожувала відвертістю того випадкового поцілунку, коли все наосліп закрутилося і мости, що залишилися позаду вщент відгоріли. Мелодія лунала тонко і невимушено, запрошуючи у навколишність неможливого. Вона стелилася найвитонченішим шовком, шелестіла ще молодим, але в’янучим листям, вона пробуджувала спогади… Я зайшов до спальні, це була заборонена територія, я ніколи сюди не заходив, бо намагався назавжди зберегти запах твого тіла, але… запахів не було, вони зникли, полишивши пустку… …Мелодія боронила химерність прийдешнього дня, його незворотний смак, його винятковість від пробудження до сну. Мелодія дарувала спрагу забороненої насолоди… Я підійшов до телефону – довгий з перервами відгук. Я опинився на самоті, один. Ні, ще була мелодія – лірична і тужлива, як життя, що проживалося з кожним днем все швидше. Я дослухався до мелодії: вона кликала у безкінечність… Я дослухався до мелодії… Я дослухався… Я… Талант Таке пишеться тільки на подиху... І не варто хулити когось, коли неспроможний, бо ніхто, окрім Творця, не дарує таланту. Ти міг народитися вродливим, але час прибирає вроду, ти міг народитися розумним, та піти іншою дорогою, і розум захлинувся би у суєтності, ти міг взагалі не народитися, але – народився. Народився талановитим, тож шануй, дароване Небом, не марнуй, не три його на порох… Я зупинив слова, перевів подих і придивився до зали. Глядач мовчав, чекаючи продовження, покладаючись на вміння та інтуїцію автора. Монолог був про людей, які безупинно мандрували через моє життя, та про мене, про моє внутрішнє, спотворене безмірною лінню і безпідставною вірою, що ми ще встигнемо. На сцені нас було двоє: я і музикант, який народжував звуки з небесної, янгольської плоті і дарував їх за безцінь, за мить, Я з “ферми” вибігла, бо ждав мене Пегас. “Ти там чужа”, — його зіниці проказали. Щось із Небес шепнув мені земляк Тарас: Навіщо “ферму” цю його ім’ям назвали? А коні мовби і не винні — класик це сказав. На “фермі” вони зайві. Це ізгої. “Є рівні, є рівніші” — інший так про “ферму” написав. Там псарнею несе і густо пахне гноєм… По такій “правді” і живем, блукаємо в Синаї. Прядемо пряжу днів, хтось в’яже з них вузли. З колгоспу мовби й вийшли, але вовчі зграї Пантрують “ферму”, де правують лиш козли. Великі, праведні, мій Господи, Твої діла, Але в людині, вибач, Боже, помилився. “Вона лиш тіло”, — Ти прорік. І духом премала, Сказавши це, Ти смутком причастився. Із цього сну я вийшла, як з болота. Простіть, тварини, кращі ви за нас. Великі люди в зрадах, та малі в чеснотах. Пливуть, як вівці й оскверняють час. Сивіла посивіла б від такого сну. І коні довго мили гриви від образи й скверни. Лише Пегас розсипав сміх і привітав весну. Й прорік: “ Кого обрали зорі, той долає терни!” коли натхнення і щастя зливалися єдиним промислом. Ми інколи виступали разом, завжди легко і невимушено. Ми обоє любили життя і грілися у його промінні, сповненому... …Талантом, як подихом свіжого, позимного лісу, як почуттями дорослої, досвідченої жінки. …Талантом, як першим теплим дощем, від якого не ховаєшся, а навпаки вибігаєш, віддаючись очищенню. Талантом, як вибухом пристрасті, неприборканої, відвертої, для якої не існує межі. Талантом, як поглядом коханої, коли світ шепотить і усміхається. …Талантом дарованим мені, талантом дарованим музиканту… Акорд ще лунав, слово ще звучало. Я і музикант… Ми зробили крок до глядачів і схилилися у поклоні... …зникаючи поволі зі сцени, із зали… …полишаючи по собі музику і слово, що переливалися у просторі загадковою веселкою… Янгол Пам’яті Олександра Вертинського І тоді прилетів янгол… Я завжди думав, що янголи білі, а цей — жовтий. Не червоний, не чорний — жовтий. Дивно. Хоча, що мені до кольору – головне, янгол прилетів... Було трохи лячно і ніяково: янгол мовчав і я — ні пари з вуст. І раптом трохи віддалено, тихо, під шипіння старої платівки долинув голос. Актор співав трагічно і відчужено. Слова переливалися, боронили душу від суєтності. Я заплющив очі, поринувши у світи, де постійно гріє сонце, де я потрібний і жаданий. Потрібний… Може, залишитися там самому? Але ж я не один, нас — двоє: я і янгол, що з’явився раптово, невідомо звідки. Він — поруч. Я простягнув руку і відчув тепло, як тоді, пам’ятаєш, коли ми були разом, і моя рука знаходила твою, тіло твоє. Пам’ятаєш?.. Ні, мабуть, не пам’ятаєш: був вечір, що приніс нам радість, наповнив ніжністю. Захопив, заколисав, зашепотів піснею, про почуття, загублені у маренні днів, про серце, затиснуте в долоні божевільного П’єро. Невже, не пам’ятаєш?.. Янгол мовчав, і музика лилася з Неба, а може і не з Неба, голос дарував фразу за фразою, голос промовляв слова, від яких всередині ставало сумно і бентежно. І коли на останній ноті, на верхньому “до”, тримаючи відчайдушну паузу, він зупинився, я зрозумів: янгол прийшов по мене, а те що жовтий, то у кожного свій. Тоді кинувся все перелаштовувати, відігравати назад. Спробував встигнути, а, головне, відчути тепло твоє, подих твій на своєму обличчі, ще раз відчути смак губ твоїх. …Та – різкий, фінальний акорд, обірваний на половині фрази, голос і жовтий янгол з тугою в очах… Моління Це вже сокира коло стовбура й коріння. Сліпі побачать, а глухі почують голос Твій. Нема раба, патриція, а є Твоє творіння І поминальні дзвони, тіней людських рій… Рубає Бог вселенське хворе древо, І котиться відлуння по світах На планетарному престолі свічки мево Тремтить і ходить поміж люду страх. Чи винен змій чи Єва завинила, Що в Вавилонських ріках згіркла і вода, Мо’ довго у Євфраті коси Єва мила І збігла в Межиріччя її сила молода. Тепер з планети плавом піший люд Пливе до Бога – кайся чи не кайся. “Не сотвори”, “не вкрадь” і душ вселенських бруд Сокира у руках Творця вистукує: жахайся На торжищі, де і любов давно немов товар, Планета дзвонить, як Іуда срібняками, Вкраїна ангелами множить, Отче, твій Олтар, Тож, Матір Божа, омофор розкинь над нами. “На полі крові” в України є своя Голгофа. Прелютий аспид розпинає нашу матір і січе. Якщо її зірве з хреста вселенська катастрофа, Підстав їй, Милосердний, руку чи плече...
“Але добре нікому не буде, коли людина лежить · колодою, замість того, щоб рости деревом: · кроною до сонця, корінням до землі”. Листи з мережі · S. 10Originalseite ↗

Галина Пагутяк. Авторська сторінка

Мертві бджоли і українська мова У давнину вірили, що бджоли – посланці Бога. Пасічник мав право не складати присягу в суді, бо його заняття було найкращою рекомендацією: він тримав увесь світ зі своїми бджолами, отже, був святою і мудрою людиною. Без бджіл, джмелів, ос, метеликів вимре все живе. Про бджіл завжди казали, що вони помирають. Як про людей. Через те, що жадібні ділки агрохолдингів задля прибутків понавозили пестицидів, бджоли масово помирають, але ніхто не оголошує жалоби. Ставлення пострадянських українців до довкілля настільки жорстоке й цинічне, що не вкладається в голові. Починаючи від спалення трави, вирубування лісів і закінчуючи садистським ставленням до тварин. Ніде немає такого у світі. І це все обертається хворобами, насильством над людьми, масовим отупінням населення і врешті знищенням власної держави. Не бачите зв’язку? Тоді поговоримо про мову, українську. До бджіл байдуже, хоч вони є частиною екосистеми, завдяки якій існують люди. А про мову кожен може щось сказати. Наприклад, що її на хліб не намажеш. Або що воюють і російськомовні (так кажуть у телевізорі). Мова не може існувати у ворожому, токсичному середовищі. Як і бджола. Захистити її від зарази, що проникає через ефір і повітря, неможливо. Зараз вона існує лише для того, щоб здати ЗНО, у книгах, і в групах її активних носіїв. Там вона відносно здорова. В інших сферах буття вона відсутня або деформована. В основі умертвіння бджіл та української мови лежить егоїзм. Мутований, збочений, хворобливий. Аби мені було добре. Але добре нікому не буде, коли людина лежить колодою, замість того, щоб рости деревом: кроною до сонця, корінням до землі. Іншого просто не буває. Інше – мертве. Натомість світ перевернутий: мертві посланці Бога, мертві пророки, мертва мова, якою бояться говорити вголос. А по землі повзають ненаситні хробаки, сліпі й безпорадні, які вважають себе вершиною еволюції й готові зжерти кожного, хто думає не так як вони. Вони завжди невдоволені й нещасливі, бо здогадуються, що існує інше життя – гармонійне і від того радісне. Сповнене сенсу і зігріте любов’ю. Данайці з їхніми дарами Після Троянського коня посипались дари данайців. А дзвіночок прокалатав давненько. На патріотичній хвилі , на початку війни, Львову запропонували побалакати московською. Потім мала відбутись здибанка пісателєй Донбасу і Лугандону з українськими письменниками. Не дуже вийшло. Не сприйняло суспільство категорично. Що ж, підемо іншим шляхом – тіпа європейським. Зачистка програми з української літератури від знакових творів і заміна їх безталанним укрсучлітом. Невдоволених посікли як капусту, бо ж постмодерн попереду всієї планети. Фоліо і КСД тихенько клепали переклади шедеврів укрсучліту московською,аби читало насєлєніє, яке боїться української мови як чорт ладану, а тому вивчити не може. Автори були не проти, хоч їх і не дуже питали. Так і жили. Тут раптом Ілля Стронговський вдарив по святому Львову з улюбленим у середовищі інтелектуалів Видавництвом Старого Лева, яке, виявилось, співпрацює з країною-окупантом. Інтелігенція розділилась і показала, хто є хто. Були ридання, плачі видавців і авторів-колаборантів, ні, брешу, спочатку ті огризались дуже грізно. А вже потім почали нарікати на зацьковування. Цікаво, хто перестав купувати в них книги і як довго це тривало? Видно, не довго. Троянський кінь зайшов в Україну, тим більше, що влада самі знаєте, яка, і яке, прости Господи, міністерство, одне й друге. Тим більше, що Європа може багато, але боронити нашу національну культуру не в її компетенції. А тут диявол послав на землю підмогу – коронавірус з усіма його економічними наслідками, які особливо боляче вдарили по національній культурі, нелюбій і незахищеній. Бідна “патріотична мережа книгарень “Є”, жалібно завиваючи, оголосила про свою колаборацію з окупантом. Її колишні клієнти заплющували очі на шалену закрутку цін та інші не дуже цивілізовані методи, менш відомі загалу, промоцію окремих авторів і т. д., і залишали в касі кровні гроші. Цікаво, доки триватиме бойкот? Зразу ж, аби розпорошити протести, принесли ще одну порцію данайських дарів – скасування ЗНО з української літератури. Який чудовий подарунок українофобам! Ваша українська література ніц не варта, ми вже вигнали її зі школи, тепер з книгарень, і щоб закріпити успіх – зі ЗНО. І який сенс тоді видавати книжки українською мовою і українських авторів? Жодного. Хай вимирають, аби процвітав російський книжковий ринок. А що після данайських дарів, яких буде ще немало? Те, що було завжди. Досвітні огні в темряві модерного мракобісся, якщо навіть немає гарантії,що сонце взагалі зійде. Чи може нарешті активний спротив? Наразі Сибір нам не загрожує, і тюрма також. Ваші російськомовні діти Пригадую ті свої нечисленні поїздки з “Книжковим двориком” на південь і схід, звідки я поверталася з різними відчуттями, часом пригнічена, часом збентежена, писала про те, що бачила, а потім читала обурливі коментарі від тамтешніх українців. Я ніколи не торкалася одного питання, але тепер, коли пані Люба Хомчак розмовляє з янголами, і її ніхто не зможе замінити, і навіть такі десанти раз у рік, коли українці мали змогу почути українське слово в своїх зросійщених містах, щезнуть, вирішила послати останній привіт у Черкаси, Херсон, Запоріжжя, Краматорськ, Чернігів тим людям, які підтримують українське.Не так про них, як про їхніх та не їхніх дітей. Я не маю на меті когось образити, просто намагаюсь зрозуміти,чому українських діток виховує чужа, ворожа держава. Черкаси. На презентацію книги молодої письменниці вчителька приводить цілий клас. Випускний. Всі діти разом з вчителькою розмовляють російською. В них навіть і гадки немає, що це не комільфо. Модератори з Києва розмовляють з акцентом, зразу видно, якою мовою вони спілкуються. Перемкнутись на українську мову дітям важко, а звідки беруться молоді вчителі – українофоби, для мене загадка. Дорослі в Черкасах розмовляють здебільшого українською, діти – винятково російською. Ну, нехай, мова вулиці, мімікрія, щоб не зжерли і не затролили. Але є етикет – ви приходите підтримати українську книгу і українського автора, які виявили вам честь і приїхали до вас у гості, на ваше ж запрошення… Продовжувати далі? У Запоріжжі весь персонал Книжкової виставки вітає львів’ян мовою окупанта. Це не те, що не комільфо, це політика і світоглядна позиція.Чіткий сигнал – то вам не Галичина, переживете. Підходять за автографами батьки з дітьми. Той, вкрай не чисельний гурт людей, які або викладають українську літературу, або перейшли на українську мову відносно недавно. Тут же при мені звертаються до власних дітей російською чи телефонують російською рідним. Якою мовою вони розмовляють вдома з дітьми? Правильно, російською. При чому нарікають на утиски україномовних в своїх містах владою і токсичним середовищем. Можливо, вони вірять, що діти повинні самі вирішити мовне питання? І самі стануть патріотами? Якщо вдома немає української мови, цього ніколи не буде. І прочитавши кілька українських книжок, не опануєш розмовну мову. Вдома і тільки вдома дитина навчиться і розмовляти мовою свого народу, і здобуде для себе культурний код. Це – джерело її сили і духу. Я спокійна за галицьких дітей. Їм є кому зробити зауваження. Вони знають, що україномовне середовище, незважаючи на деякі прикрі явища, в нас сильніше. Це не означає, що виховання мовного патріотизму треба у Львові спускати на гальмах. Мова спілкування в соціальних мережах, музичні вподобання теж вимагають уваги батьків. Ви ж не толеруєте вживання наркотиків, дитячий алкоголізм, агресивну поведінку, еге ж? То чому не намагаєтесь захистити власних дітей від мовного культурного насильства? Те, що для вас данина моді – спотворені імена, серіали, пісенний контент – для них може стати основою, яка визначить їхню долю. А отже й долю України, якій найменше потрібні мовні холуї, пристосуванці й обмежені люди. Їй потрібні успішні, оптимістичні, сильні особистості, які зуміють захистити своє, рідне. Чернігів. Я розповідаю не так про свою творчість, як про проблеми в суспільстві. Сама згадка про мову одразу напружує присутніх. За стінами бібліотеки я жодного разу не почула української мови. За два дні. Жодного. Я навіть у Херсоні, який виглядає як “город русской слави”, почула кілька разів. В очах цих дорослих людей – страх. Вони слабкі й неповороткі. Вони бояться батюшки, сусідів, начальника більше ніж Путіна. В них зашиті роти. І своїм дітям вони теж зашивають роти. Хрестиком, хрестом на майбутньому України. І коли вони потім гніваються за ці мої слова і просять більше не приїжджати в Херсон чи Чернігів, то вони ще більші сепаратисти ніж я зі своїми Бойківщиною та Бескидами. Їхня травма постійна, вони передають її у спадок своїм дітям, а моя – тимчасова, бо я живу в Україні, яка не може не бути українською. Кров опирів (Не читати супроти ночі) Мене важко чимось налякати. Всілякі макабричні історії читаю охоче, якщо вони автентичні, а не силіконові від масової культури. Боятись, звісно, треба живих, а не мертвих. Правда, наші предки боялись опирів ( вживаю тут місцеву назву), які могли бути і живими, і мертвими. Ласки живих запобігали – були ті люди корисні,що віщували майбутнє, керували погодою, і сердити їх було не варто. Чоловік міг запросто вмерти до трьох днів, якби застав живого опира за специфічною роботою чи на відпочинку і розповів про це комусь. У моєму Урожі так бояться опирів,що не розкривають їхніх імен навіть після смерті. Але ця інформація мене дійсно вразила. В нас я не чула, щоб мертвих опирів пробивали осиковим кілком, і не хіба опирів. Під статус нежиті, тобто тих, хто надокучає людям після своєї смерті, підпадають усі, а найперше самогубці, чарівниці й грішники. Тому коли труну вдаряють об поріг, відчиняють вікна після похорону, чи ставлять воду на ніч на стіл,то це про всяк випадок. Принаймні так вважали відомі українські етнографи минулого. Отже, під час епідемії холери 1831 року було відкрито справжнє полювання на опирів. Про спалення опирів у селі Нагуєвичах ви, певно, знаєте.Про це написав цілий нарис Іван Франко. Але були й інші статті. Наприклад, стаття Зенона Кузелі в Записках НТШ за 1907 рік. У Славському, що біля Сколе, під час епідемії люди звернулись до знахаря з сусіднього села. І той вказав на опира, на щастя, мертвого. Громада прийшла на цвинтар і дарма, що гріб був запечатаний священиком, розрила могилу. Знахар поліз у яму, пробив осиковим кілком голову мерця (не серце, як люблять зображати у фільмах про вампірів), а потім наточив з нього крові, змішав з горілкою і дав людям випити зі словами: “ Він пив нашу кров, а ми будемо пити його!” Це, звісно,не допомогло здихатись зарази. Коли знахаря викликали на допит, той знизав плечима і заявив: “ Якби я сего не зробив, то вимерло би ціле село.” Наскільки глибоко сплелось язичництво з християнством, свідчить і те,що у 18-19 століттях деякі священники часом самі виконували цей древній обряд, відомий у багатьох народів. Зенон Кузеля цитує слова священика : “Дайте осикового кола,заб’ю йому в голову. Більше він ходити не буде, бо то є справедливий ( справжній) опир. Він би був 7 літ людей потинав..” Напевне той священик походив з роду волхвів, які ще у 16 ст в Європі часто вдень ховали мерця в освяченій землі, а вночі викопували з громадою і спалювали десь в лісі, справляючи тризну. Сучасна демонологія нащадок тієї, вихолощеної совєтчиною етнографії, яка займалася побутом та календарними обрядами, і то дуже поверхово,не залучаючи праць зарубіжних етнографів і, особливо, цнотливо остерігаючись українських націоналістів. Але тепер віднайти щось значно важче, хоча й можливо. А український люд тим часом живе без страху Господнього, без усвідомлення того, що кара за зло рано чи пізно наздожене. Люди, які обрали Лозинськоговбивцю головою ТКГ, кажуть тепер: “Ну, той що з того, що вбив? Зате скільки він добра людям зробив!”.Чим вони кращі за тих, хто пив кров опира, змішану з горілкою? За тих, хто ходить на чолі з мером по Львові хресною ходою, заплющуючи очі на те зло, яке заподіяв він старовинному місту та всім львів’янам? Та сама темнота і відсутність морального інстинкту. Галицькі приповістки Скільки прислів’їв може процитувати випускник української школи? А дорослий українець з вищою освітою? Журналіст? Письменник? Про те, наскільки часто використовують їх у мовленні, краще не питати. Тим часом перекладачі і редактори мають велику потребу в тому, щоб знайти українські відповідники тих чи інших фразеологізмів, освіжити текст. Словник Павла Номиса знають усі, а про “Галицькі приповістки” Григорія Ількевича чули одиниці. А зібрав їх етнограф в Галичині майже три тисячі і вони надзвичайно колоритні. Та й “Наука добромильська” Яна Щасного Гербурта ( початок 17 ст.) є свого роду словником, де подаються польські та українські відповідники латинських афоризмів. Про Григорія Ількевича (1803-1841) є блискуча стаття Андрія Франка у 109 томі Записок НТШ за 1912 рік. Народився етнограф у Новому Селі на Жовківщині в родині економа, згодом вивчився і став навчати інших у Коломиї. Знав латину, польську та німецьку мови. За порадою Якова Головацького, натхненний ідеями Руської Трійці, Григорій почав збирати зразки фольклору. У рік його смерті у Відні вийшли “Галицькі приповістки” накладом 500 примірників, які дуже швидко розійшлися. Чимало тих приповісток я чула у себе в селі, тож мені стало аж тепліше на серці,що все минає, а приповістки живуть і завжди актуальні. Може цей разочок перлів стане вам у пригоді й прикрасить вашу бесіду. А щоб знайти більше,мусите потрудитися. Записки НТШ є в Інтернеті у вільному доступі. Є багато – минеся, є мало – обійдеся. Коли-м ся добре мав, то мене і сусід знав, а коли худина – забула і родина. Гучно, бучно, а п’яти голі. Каменя не дав би голову провалити. Скорий як медвідь за перепелицями. Тримаєся як п’яний плота. Знається як свиня на перці. Натура як у тура. Не полюбиш на брудно,то на чисто трудно. Як маєш в торбі, то сядеш й на горбі. Не грай ,кітко, з песиком, бо тя вкусить. Бідний як мак начетверо. Грицю, не спускайся на дурниці. Де ся не палит, там ся не курит. Де хвіст рядит, голова блудит. Вовк і раховані вівці лапає. Мав пес буду. А ось ці мені особливо сподобалися: Чекай, грибе, заки тебе хтось здибе. Песі голоси не ідуть під небесі. (Про сучасну культуру) Ось так. І – Аби вам ся гарбуз не покотився.
“Желехівка” з 1886 року пробивала собі дорогу в життя, а з початку 90-х була офіційно запроваджена в школах Галичини й Буковини”. · 11 Постать · S. 11Originalseite ↗

У пошуку скарбів словесних

Слово про засновника станіславівської “Просвіти”, автора “Малорусько-німецького Ілько КОЛОДІЙ, м. Львів Закінчення. Початок у ч. 44 за 2020 р. ІІІ У Станіславі Євген Желехівський упритул береться за роботу над словником, який, за його словами, має стати “ученим і кріпким защитником нашого язика”. У нього є чіткий план. “Мій словар, — пише він до Олександра Барвінського, — роблю я на основі устної народної словесности, дальше обробленє обійме літературу класичну. Бажав бим спорудити якнайновіший словар”. У листі до Михайла Драгоманова детальніше обґрунтує принцип “зложеня” словника. “Разом з Вами, добродію, стою я при тій засаді, що малоруська література має свою підвалину в живім язиці народа, в єго устній словесности, котра так дивну одностайність язика, єго загальність для всіх піднарічій малоруських представляє. Особливо замічено то при піснях. Тому ж-то, укладаючи словар русько-німецький, передовсім взяв за основу материяли устної народної словесности, а відтак обійму і класиків наших, як Основ’яненка, Шевченка, Марка Вовчка, Шашкевича, Федьковича й ін.” От тільки часу постійно бракує. Ще у Перемишлі звертався до шкільної ради з проханням надати йому піврічну відпустку, або принаймні зменшити навантаження, аби приділити більше уваги словникові, але остання зі “звичайною єї панською грубостию” відкинула його мотивації. … Перший рік роботи в Станіславській гімназії минув непомітно. За конспектами, уроками, студіюванням літератури для майбутнього словника. Желехівський, правду кажучи, чи не вперше в житті відчув утому. Не так, може, фізичну, хоча й здоров’ям особливим похвалитися не міг, як моральну. Душевну… Йому йшов уже тридцятий рік. Життя змалку протікало самотньо. За роботою самотність здавалася не такою відчутною, зате, коли вже приходила, боляче ранила серце. Особливо влітку, в пору вакацій, почувався одиноким. Не надто рятували візити в Кудобинці. Мати ставилася до нього приязно й тепло, проте у неї були свої клопоти. Померла одна донька, хворіла інша… У серпні 1873-го летять з Кудобинець сумні рядки до друга, адвоката Мелітона Бучинського у Станіслав. “Хотів би я справді оженитися тої осені , але відай якось тяжко мені. Може й так зістану без жінки. Освоювався я з тою мислею від давна”. Та воістину “несповідимі” справи сердечні. Не мине й півроку, як Євген писатиме дядькові до Перемишля уже зовсім з іншими почуттями: “8 лютого, в неділю, повінчаюся з панною Аделею Бобикевич, дочкою священника Антонія зі Студинки під Калушем, 3 милі от Станіслава”. Юстин Желехівський зрадіє приємній звістці від племіннисловаря” Євгена Желехівського ка і охоче приїде заступити йому “отця при такім важнім акті”. Весілля не буде гучним, але високих гостей на ньому не бракуватиме. Коло пана адвоката, друга Мелітона Бучинського, сидітиме відомий на всю округу суддя з Тисмениці Тит Заячківський, коло дядька Юстина – знаний професор “фільозофії” Юліан Целевич… По чарці випивши, пожвавішають при бесіді “о справах громадських” отці Антоній Бобикевич і Тадей Жегалович… Того ж року, 18 грудня, у Желехівських з’явиться первісток. Напередодні свята Миколая питання вибору йому імені відпаде само собою, і батько з перших днів кликатиме сина не інакше, як Микольцьом. Євген також “сам” вибрав собі ім’я сорок літ тому. Народився 24 грудня, а 23 і 26-го припадають на дні мучеників Євгенів – Кесарійського і Севастівського… Така вже традиція в роді Желехівських… Зрештою, серед людей, що прислуговували Богові, це було звикле. Через півтора року, наприкінці липня, з’явиться Маринка, також на честь святої великомучениці. Головним опікуном і вихователем дітей буде Аделя. Він цілими днями пропадатиме на роботі й лише ввечері загляне до них на кілька хвилин. Коли вкладуться спати, гасова “лямпа” горітиме при Євгеновому бюрку до півночі. Та робота над словником просувалася повільніше, ніж планувалося. У 1877 році мав намір його завершити. Але настав уже 1879-й, а кінця виснажливій праці не було видно. Для роботи потрібна спеціальна література. А де її візьмеш, коли й так живеш доволі скромно. Доводиться уже продавати книги з власної бібліотеки. “Вибачте мені, що я труджу Вас моїм так приватним ділом, — пише Желехівський до студента філософії Львівського університету Леоніда Заклинського, — брак грошей, а видатки надзвичайні силують мене розлучитися з тим моїм добром”. Робота розтягується ще на дватри роки. Та раптово її доводиться перервати цілком. Якось непомітно, зненацька на щоці Желехівського з’явилася болюча пухлина. Станіславські лікарі розрізати її не відважилися. Довелося їхати до Львова. На початку березня Желехівського оперують. На перший погляд, вдало. “По щасливій операції гоюся”, — сповістить Мелітона Бучинського. Та згодом справа поверне на гірше. 30 березня тому ж другові зізнається: “Вернув я зі Львова, але не вилічений. В середу, 2 квітня рано, виїжджаю до Відня до доктора Більрота”. Він ще не знає, що пухлина на щоці – злоякісна! Після повернення з Відня знову засідає за роботу над словником. Підбирає і систематизує слова із творів Стороженка, Куліша, Марка Вовчка… Звертається до Олександра Барвінського з проханням роздобути для нього “Малоруський літературний збірник” Мордовцева, “Буквар” Шевченка, “Южнорусский сборник” Метлинського, “Ластівку” Гребінки, “Історичні думи” Максимовича… Желехівський не таїться зі своєю працею. Охоче прислухається до порад фахівців. На ранній стадії укладання словника допомагав авторові Михайло Драгоманов. Дещо пізніше його науковим “керівником” став загальновідомий у європейському світі філолог-славіст Франц Міклошич. Авторитетний вчений, ознайомившись з капітальним задумом станіславського педагога, схвалив основні засади побудови словника, а також запропонований у ньому правопис, що дістав згодом назву “желехівки”. “Желехівка” з 1886 року пробивала собі дорогу в життя, а зпочатку 90-х була офіційно запроваджена в школах Галичини й Буковини. Її також використовували у виданнях народовців та НТШ… Сприяла зближенню західноукраїнського правопису зі східноукраїнським… Проте остаточно правописний хаос та “азбучна війна” в Галичині не припинилися, оскільки рескрипт австрійського міністерства не поширювався на видавництва і періодику. Подальше шліфування літературної мови, наближення її до мови Наддніпрянщини лягло на плечі молодших поколінь, зокрема Івана Франка… ІV З 1882 року починається виготовлення “Словаря” в друкарні НТШ у Львові. Вірніше, першого його тому. Желехівський – у піднесеному настрої. Нарешті, бодай окремими випусками (по 80 сторінок), але вже можна любуватися плодами власної “невгомонної” праці. На задній план відійшли домашні справи, махнув рукою на здоров’я. “Словар” має уже 305 передплатників. П’ять примірників замовив Петербург, п’ятнадцять — Київ, тридцять два розійдуться по Україні. Є замовлення з Америки. Його словником цікавиться доктор Веттер з Кембриджського університету. Передплата для Желехівського — справа важлива, адже словник видає власним коштом. Треба ж поквитатися з боргами. Рік 1883-й та перша половина 1884-го були для нього найбільш напруженими. Здавав до друку матеріали, вносив поправки до тексту, робив коректуру гранок… Часто курсував до Львова. Врешті-решт, удалося видрукувати перший том. Наприкінці року прочитав і першу рецензію на свою працю. Відгукнувся відомий педагог, етнограф Каленик Шейковський. Аналіз був скрупульозним і кваліфікованим. Це тішило Желехівського. Він згоден з автором рецензії. І з його похвалою, і критичними заувагами. У словник справді потрапило занадто багато іншомовних слів, у багатьох — неправильний наголос. Вистачало елементарних описок, що особливо небажано… Все це треба врахувати при підготовці другого тому. Отже, знову – за діло! Нерідко працю переривали гості з навколишніх сіл. Не було днини, щоби хтось із селян не “запукав” до дверей “професора” Желехівського, який приймав їх з “отвертими раменами, запомагаючи їх цінними радами, книжками та заохочуючи до закладення читалень, братств тверезости”… Желехівський і сам вибирався у гості до селян. У Станіславі був головою “Просвіти”, яку сам зорганізував, радником міста, членом повітової ради, “надзорцем” філії “Народної торгівлі”… А в останні місяці свого життя ще брав участь у створенні “Товариства руських женщин”. …Був стомлений, виснажений працею і хворобою, але на площу Ринок, 6, де 8 грудня 1884 року відбувалося перше засідання жінок, таки пішов. Адже в ньому братиме участь Іван Франко! Ще 4 жовтня 1882 року в листі до Івана Белея Желехівський назвав його “велетнем нашої літератури”. Їхні стосунки якраз тоді зав’язувались. 12 листопада 1882 року Франко з Нагуєвич писав до Михайла Павлика: “Слова наші спільні і мій пізніший збірник я передав Желехівському”. Свої відкритки чи листи до Франка підписував, як “щирий друг Евг. Желехівский”. Та знайомство було заочним. А 4 серпня 1884 року, коли Франко на чотири дні приїхав до Станіславова, “комітет місцевий” під проводом Мелітона Бучинського і “при повній помочі зокрема Евгена Желехівского та Леоніда Заклинського” постарався “о вигідне поміщення вандрівників по приватних домах”, ба більше — “руські доми професорів Желехівского, Заклинских, Ключенків і др. були головними центрами численних сходин”, “роїлись гостями”… І ось Франко виступає перед жіноцтвом у приміщенні “Руської читальні”, відзначає Аделю, його дружину, котра бере “живу” участь у громадському житті. Йому приємно це чути, як і те, що “велетень літератури” підтримав починання Наталії Кобринської і не раз наголосив на значенні такої жіночої організації. Приємне й те, що його Аделя обрана в заступниці до пані Наталії. У перерві Франко підійде до Желехівського, аби пригадати літню “вандрівку” в Станіславові і ще раз подякувати панові професору за допомогу у “кватируванні”. Перекинуться кількома фразами про корисну працю станіславського професора, що “нашої мови скарбницю здвигнув”. Більш вичерпну характеристику словникові Желехівського Франко дасть у “Нарисі історії українсько-руської літератури”: “Треба згадати деякі важливі публікації, що вийшли з народовецького табору окремими книжками… В першій лінії тут треба згадати “Малорусько-німецький словар” Євгена Желехівського, учителя гімназії в Станіславі…. “Словар” Желехівського, як на свій час, був дуже добрий і, принявши фонетичний правопис, зробив ся основою пізнішої побіди фонетики в школі і урядах. Се була остатня і найкраща праця чоловіка дуже симпатичного і щирого народолюбця”… Чимало часу забирало у Желехівського листування. Його адресатами були уже згадувані Драгоманов і Міклошич, Омелян Огоновський, Олександр Кониський, Іван Нечуй-Левицький, Юрій Федькович, Іван Белей, Іван Франко… …На початку 1885-го у листі до дядька Юстина Желехівський напише: “Весь мій час пожирає тая тяжкая непереробна праця. А мене моя біль не покидає”. Через півтори місяці Юстин Желехівський прочитає в “Ділі”: “Євген Желехівський, професор висшої гімназії в Станіславові, предсідатель станіславської філії общества “Просвіта”, автор малоруско-німецького словаря, хороший педагог і трудолюбивий діятель упокоївся в середу вечером в силі мужеського віка”. Це сталося 18 лютого. Йому йшов сорок перший рік. Другий том словника упорядковував до друку соратник по гімназії Софрон Недільський. …В останню путь Желехівського проводжав не лише Станіслав, місто, в якому жив і працював понад дванадцять літ. М’яли в руках капелюхи й вушанки сивочубі міські інтелігенти й дядьки з навколишніх сіл. Не злякалися завірюхи друзі й побратими зі Львова. Молодші гімназисти несли численні вінки, старші – домовину з тілом покійного. Били церковні дзвони. За домовиною йшла, ридаючи, дружина, заплакані Микольцьо і Маринка. Посивілу матір покійника вів під руку статечний вітчим Жегалович… Надгробну промову на цвинтарі виголосив редактор “Діла”, побратим Іван Белей. За ним слово взяв письменник, професор гімназії Григорій Цеглинський, сказали своє “прощавай” вчителі Іван Верхратський та Леонід Заклинський, виступив хтось із учеників. …З цвинтаря Софрон Недільський повертався уже в сутінках. Думав про товариша. Так мало відвела йому доля. Пережив батька на якихось вісім літ. Та тут же спохопився: до Желехівського подібна арифметика не має стосунку. Він переживе їх всіх набагато більше… Через 20 літ у Коломиї професор Недільський переконається у цьому ще раз, коли прочитає в статті Бориса Грінченка, що праця Желехівського “є єдиним посібником, при допомозі якого європейський читач може познайомитися з українською мовою і літературою”.
Кіноспогади · “Цензура не дрімає. От і ріжуть, ріжуть по живому. І вирізають найправдивіше, найжиттєвіше, найяскравіші, може, й найхудожніші моменти”. · S. 12Originalseite ↗

На плацдармах творчої свободи

Українські фільми, прем’єри яких відбулися останнім часом, такі різні за жанрами і несхожі, все ж мають дещо спільне: багато хто з тих, хто створює українське кіно ХХІ століття, засвоїли і творчо розвивають досвід своїх попередників — творців українського поетичного кіно з його притчевістю, візуальною виразністю, сюрреалістичністю, увагою до українських традицій і звичаїв. А були ж часи, коли українське поетичне кіно оголошували то ідейно шкідливим, то взагалі неіснуючим… Ганна АНТИПОВИЧ (ДЕНИСКО), м. Полтава Українського поетичного кіно “нє било, нєт і нє будєт” Пам’ять – дивовижний феномен: ти можеш забути те, що було вчора, але рап# том з її глибин у всіх подробицях може спливти щось побачене#почуте півстоліття тому. Дуже часто це пов’язано з тодішніми твоїми сильними емоціями – позитивни# ми чи негативними. Ось так час від часу мені непрохано пригадується день 46#літньої давнини, ко# ли я вперше зблизька побачила Щербиць# кого і була шокована тим, кого і як він “громив” за ідеологічні збочення у своїй промові. Мене ошелешило вже перше слово промови Щербицького на ідеологічному хуралі: він читав свою доповідь росій# ською! Ми в Полтаві до такого за секрета# рювання Федора Моргуна не звикли, при ньому в обкомі КПУ лише відділ промис# ловості шпрехав “на общєпонятном”, інші працівники спілкувалися рідною. (Хоча зросійщення набирало обертів і в наших краях). Слухала я Щербицького і ще одно# го “нєудобоварімого тормоза”, Маланчу# ка, 4 жовтня 1974 року на зборах активу ідеологічних працівників партійної орга# нізації республіки. Окрім того, що найвища посадова осо# ба УРСР говорила чужою мовою, неприємно вражало і те, яким за# нудним голосом вичитував Щер# бицький те, що йому написали підлеглі. Здавалося, ніби він якась заведена лялька. Аж раптом серед того чужомов# ного потоку компартійних штам# пів до мого слуху долетіла… назва газети, де я працюю, – “Комсомо# лець Полтавщини”! Ого, нас роз# пинають за ідеологічні помилки! Газета посміла згадати напрямок в українському кінематографі – пое# тичне кіно! І ось вердикт партійно# го бога, чи божка, чи боввана: “У нас нє било, нєт і нє будєт нікако# ва другова мєтода, кромє мєтода социалістічєского рєалізма…” Отакої! А як же реальне поетич# не кіно, яке промовляє до української душі так рідно, суголосно, вивищує її над буд# нями, над розпачем, над втратами і пораз# ками, дає надію на те, що добро, жертов# ність і любов переможуть зло?.. Що, маємо відректися від “Тіней забутих предків” Па# раджанова, “Камінного хреста” і “Захара Беркута” Леоніда Осики чи “Білого птаха з чорною ознакою” Юрія Іллєнка?.. Та це ж найкраще, що ми бачили останнім часом! Яка ж публікація викликала такий гнів партійних бдунів? Це рецензія “До високої простоти” режисера Юрія Ляшенка на фільм Василя Ілляшенка “Новосілля”, надрукована в “Комсомольці Полтавщи# ни” 21 вересня 1974 року, точніше, її поча# ток: “Кілька років тому український кінема/ тограф кількома фільмами дав могутній сплеск свіжої хвилі в кіномистецтві. Ці фільми назвали “поетичним” кіно, вони об’єднали режисерів у “школу”, сформулю/ вали її особливості в кілька характерних рис: зведення сюжету до притчі, відмова від психологічних характеристик, акцент на зображальних компонентах, тяга до етног/ рафізму, до екзотичного матеріалу і т. ін. Невідомо, чи стане фільм “Новосілля”, який зняв В. Ілляшенко на кіностудії імені О. П. Довженка, поруч з фільмами цієї “школи”. Та поетична картина (мабуть, дру/ карська помилка, треба поетичність кар/ тини. – Г. А.) незаперечна, вона легко про/ никає в серце людини і полонить його”. Здавалося б, що такого антирадянсько# го, “буржуазно#націоналістичного” в цих рядках, що треба зараховувати їх до ідеоло# гічних збочень і вписувати критику в до# повідь Щербицькому? Але маємо розуміти весь контекст, а також знати передісторію появи цієї рецензії у полтавській молодіж# ці, тоді одній з найкращих в Україні. Отаке було кіно серед літа 1974 року! 1974 року в нашій області головний ре# жисер Василь Ілляшенко, уродженець Полтавщини (нині його рідне село Чехівка належить до Чорнобаївського району Чер# каської області), оператор#постановник Юрій Гармаш (теж наш земляк, родом із Ковалівки Шишацького району) знімали фільм “Без любові не можна” (у прокат він вийшов під назвою “Серед літа”, бо цензу# ра зарізала любов). Дізнавшись, що в наших краях зніма# ють фільм, редактор “Комсомольця Пол# тавщини” Павло Клименко послав у від# рядження до знімальної групи досвідчену і високопрофесійну журналістку Зінаїду Мироненко. Тож 1 вересня 1974 року газе# та надрукувала під рубрикою “Фільм зні# мається на Полтавщині” її розповідь, озаг# лавлену “Без любові не можна”. Авторка розповідає, як фільмуються тривожні кад# ри, коли бульдозер насувається, щоб ви# корчувати могутнього дуба#красеня (цей велетень, якому понад 750 літ, красується й нині у Великій Багачці, ми з чоловіком якось фотографувалися біля нього). Жур# налістка цитує слова головного режисера, “Пропала грамота” оператора#постановника, акторів Костян# тина Степанкова та Богдана Ступки. І за# вершує таким промовистим абзацом: “Йдуть зйомки нового фільму. Незаба/ ром його герої з щирою переконаністю, всіма своїми вчинками, поведінкою, життям ска/ жуть глядачам: без любові не можна, без лю/ бові до життя, до землі, до людини, до спра/ ви, яку робиш… А сьогодні своєю працею, натхненням, невтомним пошуком цю істину підтверджують митці, чудові люди, що з ве/ ликою любов’ю працюють над фільмом – з любов’ю до справи і до людей”. Розповісти про те, що з цими чудовими людьми і їхнім творінням робили партцер# бери, Зінаїда Мироненко змогла лише в незалежній Україні. У газеті “Полтавський вісник” № 50 від 12 грудня 2008 року під рубрикою “Полтавська “Кіноскарбнич# ка”” вона опублікувала матеріал “Серед літа”, де розповіла і про деякі гумористич# ні подробиці спілкування з творцями фільму, і про те, чого не могла висвітлити у публікації 1974 року. Журналістка цитує слова Костянтина Степанкова: — Не надто сподівайтеся розгово/ рити Ілляшенка. Він загалом – люди/ на в собі. Може, це трохи й від натури. Та є й інші причини. Йому дуже близь/ ке село з його проблемами. Тому й узявся знімати таку стрічку, знімати щиро й правдиво. Але… Цензура не дрімає. От і ріжуть, ріжуть по живому. І вирізають найправдивіше, найжит/ тєвіше, найяскравіші, може, й найху/ дожніші моменти. Та й недолюблює Василь Васильович вашого брата – журналістів. Іноді пишуть поверхово, судячи категорично про те, чого не ро/ зуміють. Іноді аж соромно від, вибач/ те, щенячого захоплення… “На щастя, пророкування Костян/ тина Петровича не збулося, — пише Зінаїда Мироненко. — Василь Васи/ льович майже всі перерви віддавав ме/ ні. Ми ходили доріжками довкола стадіону, і він говорив про наболіле – про село і свій фільм. Чи то для нього настала година, коли необхідно виговоритись, чи то відчув спорід/ нену душу (адже я родом із села і на той час, працюючи в газеті, встигла багато що поба/ чити і зрозуміти), але розмови наші були до/ сить відвертими”. Статтю#спогад журналістка завершує підрозділом “За кадром”: “Перечитуючи публікацію 35/річної дав/ ності, розумію, що мала б сказати більше, копнути глибше, але тоді боялася необереж/ ним словом зашкодити людям, які мені дові/ рилися. Проте мене чекав приємний сюр/ приз: перебуваючи в Полтаві, довженківці завітали й до нашої редакції. Від них дове/ лося почути: — Василь Васильович, як і всі, задоволе/ ний тим, як ви написали. Ми обов’язково запросимо вас на студію благословити стріч/ ку в прокат. Якщо, звісно, її приймуть. Стрічку зі скрипом прийняли. І на студію мене запросили. Однак наш скромний “бан/ кет” у вузькому колі, до якого при/ єднався й Олександр Білаш, який написав музику до фільму, не став тріумфальним: його творці більше сумували, ніж раділи, бо від знятої стрічки мало що лишилося. На кіно/ екрани фільм потрапив з численни/ ми рубцями від ножиць цензури, які фактично понівечили роботу мит/ ців… Та й це ще не все. Деяким учас/ никам знімальної групи таки “перек/ рили кисень” — тривалий час не да/ вали дозволу знімати, фактично зро/ бивши їх безробітними”. Зінаїда Мироненко цитує фрагмент інтерв’ю з Юрієм Гарма# шем, яке знайшла в інтернеті і в якому митець розповів про переслі# дування, яких зазнав від компартій# них чиновників — ненависників україн# ського поетичного кіно: “Після цієї картини (“Серед літа”) мені рік не давали працювати. Річ у тім, що в ній було багато кадрів із жовтим і блакитним… Я знайшов місце, де стояла стара хата, а бі/ ля неї – чимала поляна, де цвів жовтий ко/ ров’як. Мати стояла серед цих квітів, а до неї йшов син з волошками. Актриса Ірина Шевчук у голубій сукні бігала по жовтому полю рапсу. Так вийшло без умислу, бо тоді про незалежність України навіть не можна було й подумати. Просто гарне поєднання кольорів – жовте з блакитним. Або таке: ма/ тері сняться її сини, одного з яких грав Бог/ дан Ступка. Уві сні вона бачить на зеленій траві вишитий рушник, по якому повзе змія. При перегляді картини в Держкіно один з ке/ рівників цього відомства каже: “Розуміємо, що рушник – образ України. А що ви хотіли цим сказати – хто повзе по Україні?”. Васи/ ля Ілляшенка звинувачували ще багато в чо/ му. Наприклад, голова радгоспу Рубан, яко/ го грав Кость Степанков, мав коханку і по/ зашлюбну дитину. А нам: “Хіба таке може “Криниця для спраглих” “Серед літа” трапитися з передовим головою?!”. Після цього, щоб добре затямив “науку”, мені, наприклад, рік не давали знімати. Запро/ шення надходять, а партком забороняє…” “Отаке було кіно серед літа 1974 року”, — завершує журналістка свою розповідь. Закручували пута до попереднього рівня Чому ж поетичне кіно опинилося під такими жорстокими ударами компартій# них керманичів? Якщо почитати те, що “товариш В. В. Щербицький” вичитував з аркушів на згаданих зборах активу (преса друкувала загальники з його промови в пе# рекладі РАТАУ), то зрозумієш, під яким пильним наглядом були ті 500 кінематог# рафістів, що їх згадано у виступі. Бо ж “не можна послаблювати увагу до класового, інтернаціонального виховання трудя# щих”, а вестися воно має так, щоб “інтер# націоналістські ідеї, які оволодівають ро# зумом”, підпорядковували собі переко# нання і перетворювалися, “за висловом К. Маркса, в “узи, з яких не можна вирва# тись, не розірвавши свого серця…”. Перекладачі залишили слово “узи”, хо# ча українці в цьому контексті вживають слова “пута”, “кайдани”, “ланцюги”. У по# ру хрущовської відлиги пута трохи ослаб# ли, передусім завдяки викриттю культу особи Сталіна та визнанню незаконності деяких репресій, і ось належало знову зак# рутити ті пута до попереднього рівня. Тож на зборах активу підкреслювалося, що “по# силення ідеологічної боротьби в умовах розрядки міжнародної напруженості вима# гає від усіх ідеологічних кадрів <…> послі# довно, наступально і переконливо викри# вати буржуазну і ревізіоністську ідеології, націоналізм і сіонізм” (зі звіту РАТАУ “Ростити й виховувати ідеологічні кадри”). Отож тим “ідеологічним кадрам”, до яких зараховували і 500 кінематографістів, партійні бонзи не збиралися прощати ін# тересу до правдивої історії українського народу, його звичаїв, ментальності, куль# тури, ба навіть до краси природи нашої землі – блакиті неба і золота полів, Кар# патських гір і потічків, степів, де поміж ви# жовклої під сонцем трави уперто квітне щось блакитне... Тож, приміром, “Крини# цю для спраглих” Юрія Іллєнка, зняту 1965 року, не пускали в прокат 22 роки! Іллєнко вважається рекорд# сменом за стрічками, які заборо# няли, – їх було сім. Як порахував цей талановитий режисер, 18 років він був у роботі, а 32 – безробіт# ний. Список українських фільмів, які забороняли в 1970#х, довгий, це окрема тема, але кілька згадаємо. Зняту на Полтавщині стрічку “Пропала грамота” (1972 рік) по# казали тільки через 12 літ. Надто “поетичного” режисера Віктора Греся взагалі усунули від роботи над фільмом, доручили режисуру Борисові Івченку. Але й те, що зро# бив Івченко, не влаштовувало. Ко# зацький марш при в’їзді козаків до Петербурга прибрали, німецький акцент російської цариці також…
Арт-калейдоскоп · “Розвиток справжнього українського кіно ХХІ століття ретроградам уже не зупинити!” · S. 13Originalseite ↗

«АТЛАНТИДА» – перше враження Чистий артхаус, наче чистий спирт

Заборонили “Совість” Володимира Де# нисенка, “Довгі проводи” Кіри Муратової, “Білі хмари” Ролана Сергієнка… Фільм “Серед літа” Василя Ілляшенка ризикував опинитися в цьому списку. І ре# цензія Юрія Ляшенка була спробою довес# ти партійним церберам, що Василь Ілля# шенко – талановитий режисер, він зняв гарну стрічку “Новосілля”, а звідси випли# вало, що до нової його роботи не варто так прискіпуватися… Висловив Ляшенко і де# які зауваження – щоб не сказали, що зах# валює колегу, з яким працює. Але цербери однак зняли ґвалт, бо натяк вони зрозумі# ли, а те поетичне кіно сиділо їм у печін# ках… “Наше діло дзвонити…” З вірою в “Наше діло — дзвонити”, в безсмертя українського духу творилося ук# раїнське поетичне кіно. І хоч режисери та сценаристи мусили вибудовувати сюжети так, щоб цензура не поставила хрест на стрічці остаточно, а їх не заслали “в Сибір несходиму”, але глядач уже навчився сприймати підтекст. І залишалися з нами назавжди кадри з “Білого птаха з чорною ознакою”: слова Ореста – вояка УПА про те, що нам не по дорозі ні з москалями, ніз німцями, і останній його танок з Даною; і те, як регоче москаль, коли брат дає бра# тові#українцеві ляпаса; і лелека, що впій# мав змію; і слова отця Мирона: “Наше ді# ло дзвонити. А буде світанок чи ні – це вже Його діло”. Так само промовляв до наших сердець і свідок багатостолітньої історії українсько# го народу, той могутній багачанський дуб, на захист якого перед бульдозером ставала тендітна вчителька, – кадр із порізаного# понівеченого, та все ж поетичного фільму Василя Ілляшенка. …Минуло майже півстоліття. Час довів абсурдність і нелюдяність комуністичної ідеології, жорстокий, геноцидний харак# тер тих вимог і звинувачень, які суслови – щербицькі – маланчуки висували україн# ським митцям, зокрема кінематографіс# там. Канув у лету “мєтод социалістічєско# го рєалізма”, а українське поетичне кіно – на злеті! Воно, ясна річ, змінилося, може, критики#кінознавці називатимуть його по#іншому, але для нас, глядачів, примі# ром, “Толока” Михайла Іллєнка, прем’єра якої відбулася в серпні 2020#го, – це укра# їнське поетичне кіно ХХІ століття: фільм# притча про незнищенність українського духу, українського ладу і звичаю… Тож усе сталося прямо протилежно то# му, що твердив Щербицький восени 1974 року, оголошуючи українське поетичне кі# но неіснуючим і критикуючи газету “Ком# сомолець Полтавщини” за те, що посміла його згадати. Отож, залишається повторити слова отця Мирона з “Білого птаха з чорною оз# накою”: “Наше діло дзвонити…”. Або сло# ва отця Віталія із серіалу “І будуть люди”, знятого за творами нашого земляка Анато# лія Дімарова, прем’єра якого на СТБ від# бувалася у дні, коли пишуться ці рядки: “Майте храм у серці”. Нове покоління ук# раїнських кінематографістів засвоїло дос# від попередників – творців поетичного кі# но і, не вгашаючи духа, маючи в серці храм любови до рідного народу, тримає свої плацдарми Свободи, і політичної, і твор# чої… Якби ще нашим державцям усіх перез# мінок такого ж розуміння того, що важли# ве для нації, – щоб не урізали фінансуван# ня кінематографічної галузі, як робить ни# нішня влада, не скасовували результати вже проведених пітчингів, усвідомлювали, що не можна виграти ні збройну, ні інфор# маційну війну з країною#окупантом, якщо на телеканалах крутитимуть то старі прос# талінські московсько#совдепівські філь# ми, то серіали з прославлянням російської зброї чи російських бандитів, то низькоп# робні поробки#комедії, де з#за побутових жартів раз у раз висуває носа совківська ідеологія замовників і виконавців проєкту. …А крапку в цій статті я ставлю, побу# вавши на прем’єрі фільму Олександра Де# нисенка “Тарас. Повернення”. Перед внут# рішнім зором спливають його кадри, згаду# ються всі інші кінопрем’єри, на яких побу# вала останнім часом, і в душі міцнішає віра: розвиток справжнього українського кіно ХХІ століття – різножанрового, динаміч# ного, глибоко психологічного і поетичного – ретроградам уже не зупинити! Леся ВОРОНЮК Коли побачила лише трейлер фільму Атлантида / Atlantis режисера Валентина Васяновича, відразу відчула — це буде вра# жаюче кіно про війну. Уважно стежила за фестивальною історією цієї стрічки і раді# ла кожній перемозі. Фільм цілком заслу# жено зібрав і продовжує збирати усі найві# доміші кінонагороди світу. Більше того — “Атлантида” номінується від України на “Оскара”, і я дуже сподіваюсь, що врешті саме цей фільм привезе нам найпрестиж# нішу кіновідзнаку світу. Хай вже пробачать любі Ахтем Сеітаб# лаєв з “Кіборгами” та Сергій Лозниця з “Донбасом”, бо мушу визнати — Валентин Васянович з “Атлантидою” очолив мій ТОП#3 фільмів про війну. Не буду переповідати сюжет фільму. Я хочу написати про настрій і естетику. Ко# жен кадр — просто ідеальний — це живе багатокомпозиційне полотно. Кожен кадр наповнений кількарівневою символікою # коли ти спочатку зчитуєш основну подію, а потім додаткові змісти, яких безкінечна кількість. А ці довгі цілісні складні сцени без жодного монтажу і метушні — режисерські рі# шення працюють не лише задля естетичного, а й емо# ційного ефекту і пронизу# ють наскрізь. Якогось неймовірного стану вдалось досягнути авторам фільму — це ху# дожнє кіно виглядає наче документальне, бо немає жодної межі і награності між тобою і героєм, і водночас — це абсо# лютна поезія. Головні герої — не актори, а учасники війни, вони просто й чесно жи# вуть в кадрі. Андрій Римарук, дуже правдивий го# ловний герой. Як і робота художника#пос# тановника Владлена Одуденка. Окремо відзначу мову — добротна по# бутова українська без літературності і пластику, ось дуже органічно. Також вважаю абсолютним сценарним дивом те, що психоделічність, біль, пост# травматичний синдром, поствоєнно#апо# каліптичний стан героїв вдалося передати без штампу, коли герою погано і він п’є — жодної краплі алкоголю. І від того герої виглядають ще силь# нішими — вони в пеклі, яке не намагаються нічим гасити, а перетворюють його, як каже головний герой “на заповідник”. Але все таки для гляда# ча “Атлантида” — це чис# тий артхаус, наче чистий спирт: обпікає зсередини, і навіть довгі прикінцеві того, що театр це умовність. Звичай# но, можна було до# дати бороду чи ву# са. Але я граю не Дон Кіхота, а лю# дину, яка могла ним бути, граю певну тему. На здачі виста# ви був момент, що я бачу у залі Дульсинею і дарую їй квітку. Поки#що від цієї творчої знахідки довелося відмовитися, адже в умовах карантину небажаний близький контакт з глядачем, але думаю, що повер# нуся до неї у майбутньому. Звичайно, працювати в умовах каран# тину складніше. Люди бояться йти на вис# тави, і я їх розумію. Захворіли мої друзі, у декого з них від цієї хвороби померли бать# ки. Але я впевнений, що ми все здолаємо, адже людство переживало й не такі біди. Потроху починаю відновлювати гас# трольну діяльність. Їздив до Слов’янська, де у педагогічному університеті грав виста# ву за творами Тараса Шевченка. Саме цю виставу попросив зіграти ректор вишу. Проте були побоювання, як її сприймуть у цьому місті, адже в ній є різкі речі щодо Москви і Росії. Прийняли прекрасно. Вис# тава мала розголос. Також грав у Кам’янці# Подільському та Полтаві. Маю творчі зв’яз# ки з понад 40 містами по всій Україні, але поки#що у більшості з них мене прийняти не можуть через карантинні обмеження. Хочу поставити “Ідіот” Федора Досто# євського, але ще не знаю як він звучатиме українською мовою, а дослівно перекласти цього письменника складно. – Наша співпраця з Михайлом Фіца розпочалася кілька років тому, – продов# жує розмову режисер#постановник Петро Миронов. – Він був глядачем на одній з титри не дають запасу часу, щоб прийти до тями і легко вийти із зали. Окремо хочу написати про творчу сміливість Валентина Васяновича. З цьо# го місця це буде цікаво і корисно всім мо# їм друзям#митцям. Як часто ви чуєте, що ваше творіння — не формат, його треба переробляти, на нього не буде попиту, во# но не відповідає канонам, що через 3 се# кунди глядач вже перемкне канал, фільм чи промо в Фейсбуці, що світ переповне# ний інформацією, і у вас є один вдих, щоб захопити глядача? Так от — це все винятковий шум. Авторський стиль ре# жисера Васяновича — довід вам того, що бути собою і бути особливим, чути і не метушитись — це найцінніше, що ви мо# жете дати сучасному надто швидкому сві# ту. Крім того, Валентин Васянович — од# ночасно і сценарист, і режисер, і опера# тор, і оператор монтажу, і співпродюсер. Хай вам це додає снаги починати те, що задумали, навіть не маючи спочатку од# нодумців. Планую ще раз обов’язково сходити і подивитись на великому екрані. Не пропустіть, доки кінотеатри не зак# рили знову. моїх моновистав. Запросив, аби я йому поставив виставу за А. Чеховим “Освід# чення”. Вистава мала успіх, тоді Михайло запропонував мені написати інсценізацію “Крейцерової сонати” Л. Толстого. Після “Крейцерової сонати” був “Ревізор” М. Гоголя, а “Дон Кіхот” – наш четвертий спільний проєкт. Зізнаюся, я не звик ставити комусь мо# новистави. Я був режисером, сценографом і актором своїх моновистав. Але працювати з таким актором як Михайло Фіца одне задо# волення. Адже він працює з таким бажан# ням, чітко робить те, що йому пропонує ре# жисер, а також розвиває режисерську думку. Він весь викладається в акторській праці. Скільки разів не дивився б “Крейцерову со# нату” в його виконанні, у мене завжди були сльози на очах коли підходила кульмінація. А це говорить про високий клас актора. Що стосується “Дон Кіхота”, то я не відразу повірив, що це можливо. Сказав Михайлу, що він швидше не Дон Кіхот, а Санчо Панса. Написав йому моно#п’єсу “Дон Кіхот очима вірного Санчо”. Але ця п’єса не припала Михайлу до вподоби і він обрав Булгакова. Коли визначилися з ма# теріалом, то з задоволенням працювали над новою виставою. Під час карантину працювали у мене вдома — розводили мізансцени, з’ясовува# ли внутрішні ходи. Закріпили цю роботу на прогоні в Будинку актора. Задоволений нашою з Михайлом роботою.
Арт-калейдоскоп · “Розвиток справжнього українського кіно ХХІ століття ретроградам уже не зупинити!” · S. 13Originalseite ↗

Головне – це любов!

Заслужений артист України Михайло Фіца нещодавно представив на сцені Будинку актора НСТДУ свою нову моновиставу “Дон Кіхот”, створену за однойменною п’єсою Михайла Булгакова, що у свою чергу була написана за мотивами роману Мігеля Сервантеса. Михайло переклав текст п’єси українською мовою, а постановку здійснив Петро Миронов. Едуард ОВЧАРЕНКО – Як і більшість моїх ровесників, поз# найомився з цим твором ще в дитинстві, – розповідає Михайло Фіца. – А років де# сять тому виникло бажання поставити йо# го і зіграти. Ця тема визрівала довго, були інші постановки, поки врешті зміг повер# нутися до “Дон Кіхота”. Але коли б не ро# билася вистава, якщо це твоє, якщо ти це любиш і цим живеш, то буде так, як по# винно бути і твоє від тебе нікуди не втече. У “Дон Кіхоті” закладені біблійні істи# ни: не чини зло, роби добро, захищай об# ражених, люби безкорисливо всім серцем і душею. А якщо правиш, то прав чесно. Ко# ли ж не можеш правити, то йди з цієї поса# ди і займайся своєю справою. Взяв до постановки п’єсу Михайла Булгакова, дещо скоротив, багато чого до# дав до неї з роману Сервантеса. У цьому мені допомагала моя дружина Лада. В пер# спективі хотів би звернутися і до творчості самого Булгакова. Можливо це буде “Май# стер і Маргарита”. Головне у будь#якій родині, будь#якій країні – любов одне до одного. Сьогодні багато озлоблених людей – і це страшно. Згадую часи, коли забороняли ходити до церкви, але люди тоді були добрішими, ніж зараз. Вважаю, щоб Бог повинен бути насамперед у душі і серці людини. Саме про це наша нова вистава. Дон Кіхот наче дитина, дехто вважає його несповна розу# му. Але саме він справжня людина, яка хо# че змінити світ на краще. Режисер вистави – Петро Миронов. Це вже наш далеко не перший спільний про# єкт. Було лише чотири репетиції, три вдо# ма і одна на сцені Будинку актора. Костюми придумував сам, виходячи з
Гість редакції “Випадковостей у цьому житті не буває”. · S. 14Originalseite ↗

О Оллеегг М МИ ИККО ОЛЛААЙ ЙЧЧУУКК;;Н НИ ИЗЗО ОВВЕЕЦ ЦЬЬ:: «Вистави однаковими не бувають»

Національний центр театрального мистецтва імені Леся Курбаса продовжує популяризувати сучасну українську драматургію. Нещодавно тут поставили виставу “Торішній сніг” за п’єсою Олега Миколайчука-Низовця “Зніміть з небес офіціанта, або Навіщо нам торішній сніг”. Сьогодні автор п’єси – гість “СП”. — Коли виник задум написати цю моно-п’єсу? — Приблизно 10 років тому. У центрі п’єси – герой нашого часу, офіціант, який згадує свої минулі досягнення через знакових жі# нок, які зустрічалися на його життєвому шляху і для яких, на його думку, він залишився вчите# лем мистецтва життя. Чому мис# тецтва? Тому що потім він змінив професію офіціанта і став мит# цем. Цим власне, хотів підкрес# лити свій задум щодо того, як у мистецтво потрапляють випадко# ві люди, дуже часто взагалі недо# тичні до нього. Альфонсо, так звати головного героя, має в собі дуже багато символічного. Він ототожнюється з сучасними проблемами: егоїзм, бездухов# ність, зневіра, які мають все біль# ший вплив на наше суспільство. Саме таких людей як Альфонсо сьогодні багато на теренах мис# тецтва. П’єса писалася напрочуд швидко. У виставі мав бути один актор і ляльки. Але з часом відбу# лася зміна поглядів як в автора, так і героїв цього твору. Напевне, самому Альфонсо захотілося якось оживити ляльок, він праг# нув діалогу. Майже відразу після написан# ня п’єса була поставлена у Біло# русі, трохи згодом – у Білій Цер# кві. Публіка сприйняла ці виста# ви добре, але вже тоді автор звер# нув увагу на те, що у п’єсі чогось бракує. Потім зрозумів, що бра# кує саме живих жінок, живого спілкування. Спочатку такі жінки з’явили# ся наприкінці твору, а далі став їх вести по всій п’єсі. А вже під час здійснення цього проєкту режи# серка вистави Ірина Калашніко# ва взагалі відмовилася від ляльок, вони стали живими артистками. Це був досить цікавий хід і, як потім з’ясувалося, вистава від цього тільки виграла. — Розкажіть про Ваших партнерів про проєкту. — Дуже радий співпраці з Іри# ною Калашніковою та Сергієм Мельником. Хоча зізнаюся, що вона була непростою. Ірина – неймовірно цікава і як актриса, і як режисер, і як педагог. Вона ви# магала від автора розтлумачити всі метафоричні вислови, які він подає у своїй роботі. Протягом кількох тижнів ми розбирали са# му п’єсу. Говорили, чому герой у цій ситуації вчинив саме так, чо# му героїня пішла таким шляхом, чому далі сюжет повертається са# ме так. Думаю, що такою і має бу# ти співпраця між режисером і ав# тором. Такою ж вимогливою Ірина була і до всіх інших учасників проєкту, своїх колишніх студен# ток, які і нині працюють зі своїм педагогом. Це стосується її вихо# ванців Олександри Польгуй та Мальвіни Смалійчук, також у виставі задіяна актриса Дарина Якушева. Але найнещаднішою режисерка була до головного персонажа, який як ат# лант на своїх потужних плечах тримає всю вис# таву – свого чоловіка, актора Сергія Мельника. Дуже часто бував на їхніх репетиціях і бачив, що іноді режисерка виступає в іпос# тасі ледь не тирана чи деспота, який постійно вимагає повної віддачі. Також пані Ірина здій# снила сценічне рішення вистави. Над костюмами кожен із вико# навців працював самостійно. Хо# реографією займалася Анастасія Андрієнко, музику написала композитор Марія Лагута. Думаю, що ця вистава при# верне увагу театрознавців і всієї театральної спільноти, якщо пот# рапить на якийсь фестиваль, ко# ли ті вже будуть проводитися. — А як Ви прийшли в літературу? — Випадковостей у цьому житті не буває… З дитинства то# рував свій шлях до літератури. Мій тато Віктор Миколайчук – поет, журналіст. Він хотів, аби йо# го син займався поезією, і з ма# лих років залучав мене до літера# тури. Мої вірші друкувалися в га# зетах, журналах, також у періоди# ці почали з’являтися перші неве# личкі оповідання. Потім була ро# бота на кіностудії “Київнаук# фільм”. У 90#ті роки через відсут# ність фінансування кіностудія припинила свою повноцінну ро# боту, але на щастя встиг зняти тут два художньо#документальні фільми “Видряпатися на попа” та “Український Соломон”. Кіно# картини мене надихнули, окри# лили, дали зрозуміти, що щось виходить, що, власне, пишу не тільки в шухляду… Потім друзі запропонували спробувати свої сили в драматур# гії. Якраз на той час готувалася збірка п’єс молодих драматургів “У чеканні театру”. Упорядники схвалили мій твір і запропонува# ли писати ще. Була змога ще раз себе випробувати, тому вирішив взятися за нову п’єсу. Отож у цій збірці з’явилося відразу два моїх твори – “Територія Б, або якщо роздягатися – то роздягатися” та “Амазономахія, або Останній зойк матріархату”. Обидві п’єси – комедії. А минулого року вий# шла збірка “Алхімія часу”, куди увійшло 8 моїх вибраних п’єс. Після перших кроків вже не міг порвати з театром. — Пригадайте, будь-ласка, першу постановку за Вашою п’єсою. — Відлік своєї театральної ді# яльності починаю з 1999 року. Саме тоді у Київській академіч# ній майстерні театрального мис# тецтва “Сузір’я” відбулася прем’єра вистави за п’єсою “Оноре, а де Бальзак”, яку я на# писав разом із Недою Нежданою. До речі, саме тоді відбулося зна# йомство із Сергієм Мельником та Іриною Калашніковою, які брали участь у тій пам’ятній пос# тановці.. Щодо Бальзака, то цікава пе# редісторія написання цього твору. На той час був у журналістському відрядженні на Житомирщині. І людина, яка супроводжувала в ав# то сказала, що неподалік від нас село Верхівня, в якому тривалий час жив Оноре де Бальзак і там навіть є його музей. Я запитав, чи можна туди заїхати. Погодилися, але попередили, що напевне все буде зачинено, оскільки сільські музеї зазвичай відкривають лише з прибуттям очікуваних гостей. Ми під’їхали до прекрасного ма# єтку, одне крило якого займав цей музей. Як не дивно, він виявився відкритим. Щось потрібно було директорці музею, вона прийшла туди саме в той час, коли ми при# їхали, і погодилася провести для нас екскурсію. Ось так я дізнався, що видат# ний письменник останні п’ять років свого життя фактично меш# кав в Україні. Наші українські се# ляни жартома його називали Ве# селий Веприк. Взнав багато й ін# ших цікавих фактів. Повернув# шись до Києва, а ми тоді готували збірку, запропонував Неді Неж# даній взятися за цю тему разом. За# горілися… Вирі# шили робити. Р е ж и с е р о м вистави був Олек# сандр Мірошни# ченко. Серед акто# рів також перева# жала молода ко# манда – Валерій Астахов, вже зга# дувані вище Ірина Калашнікова та Сергій Мельник. Ось у такому ша# нованому товарис# тві відбулася пер# ша прем’єра. А три роки тому відбулася ще одна пос# тановка цієї п’єси. Тепер вже у Центрі Курбаса. Назвали виставу “Ігри вовків бальзаківського ві# ку”. Грали інші актори, а режисер лишився той самий. Звісно, з часом трансформу# ється будь#яка людина, сповіду# ючи дещо відмінні від попередніх художні погляди та смаки. Тож і нова вистава вийшла зовсім інша. Хоча режисер і той самий, проте відрізок між постановками зафік# сував 17 років. Тепер навіть не можу сказати, яка з цих вистав мені подобається більше – 1999 чи 2017 року. Через це ми й люби# мо театр. За спогадами акторів# курбасівців, так само було з “Гай# дамаками” Тараса Шевченка, яких Лесь Курбас ставив три ра# зи, і кожного разу виходили зов# сім різні вистави. — Помітне місце у Вашій творчості посідає п’єса “Ассо та Піаф”. — Раніше ніколи не цікавився постаттю Едіт Піаф, навіть мало що знав про неї. Якось актриса Ірина Калашнікова запитала, чи не міг би я для неї написати п’єсу про цю співачку (ще одна знако# ва наша зустріч). Тоді сказав, що подумаю. І вже через тиждень на столичному ринку “Петрівка” несподівано натрапив на книжку про Едіт Піаф, автором якої була її сестра Симона Берто. Заціка# вився. Адже у нас багато відомих людей, але мало таких, про кого написана така правдива історія. Думаю, що Едіт Піаф знаме# нита не тільки своїми піснями, ай завдяки ототожненню її з істо# рією Попелюшки, яка вийшла з низів і перетворилася на принце# су. У неї було багато цікавих істо# рій, тому постала дилема, яку зних взяти для творення драми. На кону Едіт та 8 знакових чоло# віків, які стали частиною її життя. Брати всіх недоцільно. Пізніше бачив постановки, де були пред# ставлені всі ці чоловіки. Але за цим форматом не відчувалося глибини людини, все виглядало дуже поверхово. Особисто мене тоді найбільше зацікавив Раймон Ассо. Цей ав# тор пісень до знайомства з Едіт був офіцером Почесного Легіону, мав військовий вишкіл, вважався людиною честі. Він фактично злі# пив її, як колись Пігмаліон свою Галатею. І за класикою жанру – це геніальне творіння художника вислизує з його рук. Це була ней# мовірна трагедія Ассо. Тому у ме# не п’єса більше навіть про нього, ніж про Едіт. Цікаво, що вони по# мерли в один календарний день. Тільки Едіт Піаф на кілька років раніше. А коли помирав Ассо, то його останні слова були такими: “Я повертаюся до тебе, Едіт”. Про все це я написав у своїй п’єсі. Вона увійшла до збірки “У пошуках театру”. А через пару ро# ків мені телефонують із Вінниць# кого академічного українського музично#драматичного театру іме# ні Миколи Садовського і запро# шують на прем’єру. Поставила її тоді ще майже початківець у режи# сурі, а нині – головний режисер цього театру Таїсія Славінська. Через кілька років виставою зацікавилися у театрі “Сузір’я”, але у Києві спочатку не складало# ся з режисерами. Поки не прий# шов дуже цікавий актор і режи# сер, нині народний артист Украї# ни Тарас Жирко. Він створив прекрасну виставу. Роль Раймона Ассо у ній грав Євген Нищук, а Едіт Піаф прекрасно зіграла нині вже покійна Оксана Батько. Та# кож у виставі були задіяні Анна Тамбова і Павло Піскун. Вистава йшла з аншлагами до 2013 року. А потім з осені Євген був весь час на Майдані, через деякий час не стало Оксани. У вистави може бути довге або коротке життя. Так само як і в людини. Приміром, у Вінницькому театрі вистава вже йде більше 17 років, тоді як у Ки# єві їй доля відміряла лише 7 ро# ків. П’єсою цікавляться і нині. Минулого сезону її поставив не# залежний львівський театр “Око”. — Напевне знаковою для Вас єй п’єса “Квітка наяву та у снах”? — Цей твір ще має назву “Квітка на 3 місяці”. Виставу три роки тому поставила Таїсія Сла# вінська у Вінницькому муздрам# теарі. Ця вистава теж йде з пос# тійними аншлагами. Її запрошу# вали на фестивалі “Зірковий лис# топад” на Закарпатті і “Вересневі самоцвіти” у Кропивницькому. Квітка Цісик тривалий час боролася з онкологією. Лікарі оп# рилюднили суворий вердикт – Квітці залишилося жити лише три місяці. І вона вирішує за цей короткий час на власні кошти за# писати професійний диск з укра# їнськими піснями – віддати да# нину Батьківщині, яку вона ба# чила тільки раз у житті. Коли бу# ла ще дівчиною, то приїздила з мамою на кілька днів на Радян# ську Україну. У цій історії мене вразила са# мопожертва і любов до фактично незнаної країни. І те, що людина може себе так віддавати. А її ней# мовірна любов до України відчу# вається в її неповторних піснях. Знаменно, що після відведе# них лікарями трьох місяців квітка не згасла, а прожила ще сім років. Медики не могли дати цьо# му пояснення, адже їхній вердикт був остаточним. А вона за цей час записала ще один диск українських пі# сень. Напевне за цю само# пожертву їй з неба був да# ний ще один дарунок – сім років життя. То ж саме цю історію Квітки Цісик вирішив взя# ти за основу драми, коли вона протягом трьох міся# ців записує українські пісні і практично прощається з друзями, дитиною, чолові# ком. Вийшла щемлива іс# торія. Здається, мені вдало# ся це показати, а режисеру Таїсії Славінській та її геніальним акторам – втілити на сцені. А взагалі кожен драматург мріє бути в суголоссі з таланови# тим режисером, який розуміє йо# го п’єси. Такою близькою люди# ною в плані режисури для мене стала саме Таїсія Славінська, яка поставила дві успішні вистави за моїми п’єсами – “Ассо і Піаф” та “Квітка наяву і у снах”. — Ви працюєте вченим секретарем наукового відділу Національного центру театрального мистецтва імені Леся Курбаса. Які плани Центру на найближчий час? — Підготовлений до друку черговий номер наукового збір# ника “Курбасівські читання”. Там зібрані дуже цікаві аналітич# ні та наукові статті. Будемо споді# ватися, що він побачить світ до Нового року. Також розпочалася робота над виставою за п’єсою Оксани Танюк “Сон Лакшмі”, режисер театрального проєкту Мирослав Гринишин. Щодо видавничих планів су# часної вітчизняної драматургії, то оскільки не маємо на це окремо# го фінансування, шукаємо спон# сорів на подібні видання. Цього разу за підтримки КМДА готу# ється до друку антологія “Ча# со&Простір”. Це буде перша в Україні антологія історичної дра# ми. Сюди увійде 12 п’єс дев’яти авторів – Олександра Гавриша, Ярослава Верещака, Анатолія Покришеня, Олега Миколайчу# ка#Низовця, Олександра Мірош# ниченка, Неди Нежданої, Надії Марчук, Ігоря Юзюка, Анни Багряної та Богдана Жолдака. Спілкувався Едуард ОВЧАРЕНКО
Палітра · “Представляємо ціле гроно сучасних українських художників”. · S. 15Originalseite ↗

Fortsetzung von einer früheren Seite — Seitenausschnitt

встигли. Просто хочемо, аби всі представлені в ньому роботи від# повідали експозиції. Запрошуємо всіх присутніх на закриття вис# тавки, яке як і відкриття також відбудеться з дотриманням всіх карантинних норм… На виставці представлено 49 картин. Здається до рівного чис# ла не вистачає однієї роботи. Старша дочка куратора виставки Олександра створила незвичайну скульптуру, яку подарувала бать# ку на день народження. Саме во# на й стала п’ятдесятим експона# том. А в день відкриття виставки Олександр Янович оголосив кон# курс на кращу назву цього витво# ру мистецтва. Експозиція представляє твор# чість як широко знаних так і мо# лодих митців та мисткинь: Ахра Аджинджала, Анну Атоян, Вла# дислава Шерешевського, Влада Кришовського, Олену Придува# лову, Петра Сметану і Нікіту Цоя. Всі вони були присутні на від# критті виставки. За словами ху# дожників ті погодилися взяти участь у “Стінці на стінці”, бо Олександр Яневич зумів їх пере# конати у важливості цього проєк# ту, аналогів якому немає не лише в Україні, а, можливо, й у всьому світі. Висловили бажання, аби схожі проєкти можна було зроби# ти й в інших виставкових просто# рах. Кожен художник представив не просто різні картини, а серії робіт, які щось об’єднує. Цікавий факт – Центр сучасного мистец# тва забезпечив митців полотнами для роботи. Тут немає старих кар# тин, всі вони написані протягом останніх двох місяців. А одна з мисткинь зазначила, що проєкт “Стінка на стінку” став серйоз# них поштовхом для її творчої ді# яльності. Художник Петро Сметана ро# дом з міста Самбір, що на Львів# щині. Створює живопис, інста# ляції, дизайн предметів. Дослід# жує урбаністичні образи через використання просторових змі# щень у композиції, важких фак# тур та глибоких тонів. Включає до сюжету спостереження над тим, як промислові об’єкти про# никають у простір міста та запов# нюють його собою. Анна Атоян теж львів’янка. Працює в техніці живопису по шовку та гарячого батику, ство# рює левкасні роботи. Показуючи своїх героїнь активними, задово# леними, рішучими та грайливи# ми мисткиня спонукає замисли# тися про роль жінок у сучасному житті. Киянка Олена Придувалова створює живописні полотна, гуа# ші, кольорову графіку, ужиткові предмети. У своїх емоційних ки# інженерно#будівельного інституту. Одночасно викладав у художній студії Будинку культури “Славу# тич”, про що з вдячністю згадува# ли його студійці І. Клец, М. Яци# шин, С. Скороходов. Звернення до історичної те# матики під час проголошення Незалежності цілком обумовлене – В. Шевченко жив разом зі сво# їм народом і поділяв усі його спо# дівання. Твори цього періоду свідчать, що художник вдало ви# користовував свій творчий по# тенціал. Звертаючись до сак# ральної тематики, він багато по# дорожує, буває на пле# нерах. Об’єктно#прос# торова трактовка, ба# гатоплановість компо# зицій з історичними будівлями, виважена кольорова гама свід# чать, що перед нами самобутній та водно# час фаховий живопи# сець. Досить погляну# ти на мотиви, створені на Чернігівщині, За# карпатті, Переяслав# Хмельницькому, Жи# томирі, Ніжині, Льво# ві, Кам’янець#Поділь# ському, Хотині, Седні# ві та ін. історичних містах України. Василь Шевченко прожив життя напов# нене творчими здобут# ївських пейзажах використовує високу інтенсивність кольору та світла з метою театрально під# креслити сутність зображуваль# ної сцени. Швидкий пленерний живопис мисткині підкреслює вир емоційних вражень від світу навколо, захоплення кожним днем життя. Владислав Шерешевський на# родився у Києві. Майстер сучас# них алюзій, вдалого мазка та влучного слова. Класичний або жанровий сюжет, написаний в динамічній манері, захоплює пог# ляд, а іронічні назви перетворю# ють полотно на поле для роздумів і рефлексій, створюючи багато# шарову асоціативну композицію. Поле художніх інтересів Ми# кити Цоя, теж киянина, включає дослідження фундаментальних біологічних процесів. Художник влучно поєднує потужний візу# альний компонент твору та при# думане ним, часом несподіване концептуальне рішення. Ахра Аджинджал – уродже# нець Абхазії. Працює в галузі alla prima, надає перевагу водним фар# бам (акрил, гуаш). На своїх ком# позиційно стриманих полотнах відшуковує елегантні кольорові поєднання. За рахунок пластичної стриманості будує просторові співвідношення, стикаючи верти# кальні та горизонтальні площини. ками, був зразковим сім’янином, турботливим батьком, носієм мо# ральних чеснот, що так бракує на# шому техногенному, переповне# ному стресами віку. Мабуть тому його ліричні пейзажі, створені в різні пори року так хвилюють по# чуття: “Річка Ірпінь під Білого# родкою”, “Канівські кручі”, “На околиці села”, “На березі Київ# ського моря”, “Весняні чари. Ви# дубичі” Портрети дружини, си# на, автопортрети свідчать не тіль# ки про живопис високої якості, ай про непересічний дар у роз# критті внутрішнього світу своїх моделей. Як художник#педагог Василь Маркелович займався колекціо# нуванням реквізиту: побутової кераміки, рушників, вишиванок, підсвічників, які й використову# вав у своїх постановках. Його на# тюрморти з предметами власної колекції старожитностей виблис# кують національним колоритом: “Натюрморт з виноградом”, “Хризантеми на синьому”, “На# тюрморт з куманцем”, “Гарбуз з помідорами” та ін. Василь Шевченко малював натхненно, з повною віддачею та переповненим почуттями сер# цем. Він зумів вплести у свою “пектораль” визначні моменти історії українського народу. Біль# шість творів художника нині збе# рігається в колекціях близьких друзів, родині.
Палітра · “Представляємо ціле гроно сучасних українських художників”. · S. 15Originalseite ↗

Магічне число сім

Центр сучасного мистецтва “Білий Світ”, що знаходиться серці столиці, за чотири з половиною роки існування здійснив цілу низку цікавих виставкових проєктів. Серед них: “Літографія. Київ. 1988-2020”, “Рухоме нерухоме”, “Левкасні мініатюри”, “Саме ті”, “Парадні портрети” та інші. А нещодавно тут представили новий кураторський проєкт Олександра Яновича “Стінка на стінку”, відкриття якого відбулося у день народження пана Олександра. Едуард ОВЧАРЕНКО Фото автора На переконання команди ор# ганізаторів проєкт “Стінка на стінку” – це і змагання, і співпра# ця, і полеміка. Не вперше у цій локації збираються групові про# єкти та виставки, але такого дійс# тва тут ще не було. ЦСМ “Білий Світ” запросив 7 художників і художниць одночас# но виставитися у “Білому Світі”. Кожен створив міні#експозицію з 7 своїх картин і розташував її на одній з 7 стін галереї. Особли# вість цього проєкту полягає в то# му, що організатори викручують на максимум важіль “Обмін ідея# ми” і ставляться до цих слів бук# вально: на закритті виставки митці обміняються картинами, і жодна робота не лишиться у сво# го автора. Обмін відбуватиметься за жеребкуванням. Отож, у всіх бажаючи поки що є можливість запам’ятати ціліс# ний вигляд стін, адже вже 21 лис# топада вони розсипляться на час# тинки пазлу і потраплять до різ# них колекцій. Хоча можливо, для когось з колекціонерів це стане цікавою грою – знайти і знову зібрати стінку улюбленого автора. – Проєкт “Стінка на стінку” почав визрівати близько двох ро# ків тому, – зазначила співзаснов# ниця ЦСМ “Білий світ” Тамара Янович. – Саме тоді Олександр мені вперше розповів про цю ідею і розписав концепцію. Порахував, що в галереї сім стін, повинно бу# ти сім авторів, кожен з сімома ро# ботами. І потім кожен автор по# винен буде віддати свої картини опонентам, а по одній залишить# ся у колекції нашого Центру. Спочатку у мене були сумніви, що художники погодяться віддати всі свої роботи, але не щастя про# єкт відбувся. Представляємо ціле гроно сучасних українських ху# дожників. Роботи декого з них бу# дуть представлені у колекції Одеського художнього музею, де формується постійна експозиція сучасного українського мистец# тва. Можливо там будуть і якісь з робіт, що експонуємо сьогодні. – Звертався до різних худож# ників, – зізнався куратор і автор ідеї Олександр Янович. – Для ме# не було важливим, щоб вони заба# жали взяти участь у цьому проєк# ті, аби це було їм цікаво. Вважаю, що саме з таких проєктів склада# ється історія мистецтва. На жаль допоки в Україні немає Музею су# часного мистецтва з хорошою експозицією. Але я впевнений, що він буде. Думаю, що ті проєк# ти, які робить галерея “Білий світ” разом зі своїми друзями – це кроки до створення такого музею. Дуже втішений, що колись придумав цей проєкт. По друге – що запросив у взяти ньому участь саме цих художників, що вони погодилися пристати до моєї ідеї. Протягом роботи над проєктом у всіх виникло бажання показати його і по інших інституціях. А можливо й зробити серійним, тобто “Стінка на стінку” 2, 3, 4 і т. ін. Дехто з тих митців, які відмо# вилися взяти у ньому участь зараз телефонують мені і кажуть, що хотіли б стати учасниками нас# тупних частин проєкту. Також плануємо видати ката# лог. Запитаєте, чому його ще не# має зараз? Не тому, що ми не
Палітра · “Представляємо ціле гроно сучасних українських художників”. · S. 15Originalseite ↗

З любов’ю до України

У галереї “Митець” Київської організації НСХУ нещодавно відбулася виставка творів художника Василя Шевченка, присвячена сторіччю від дня народження митця. Автопортрет. 1963 р Валентина ЄФРЕМОВА, мистецтвознавець Фото з родинного архіву Син художника Микола Ва# сильович поділився спогадами про батька: “Не прагнучи визнан# ня, не ставши ані салонним худож# ником, ані полум’яним співцем ра# дянського ладу, Василь Шевченко надовго залишився поза увагою по# ціновувачів живопису. Відповідне прохолодне ставлення функціоне# рів образотворчого мистецтва до його творчості посприяло станов# ленню незаполітизованого “вільно# го” художника, котрий слугував лише Мистецтву – писав і малю# вав те, що йому подобалось, що його хвилювало, що він любив. По# яснення я знайшов у архівах, доку# ментах, епістолярній спадщині, щоденниках батька”. Василь Маркелович Шевчен# ко народився у 1920 році в Києві. Впродовж 1937#1940 років почат# кову художню освіту отримав в ху# дожній школі ім. Т. Г. Шевченка. Подальше навчання перерва# ла війна та переслідування НКВС (діда стратили як “ворога наро# ду”). Переживши фашистську на# валу, в 1946 році майбутній худож# ник вступив на живописний фа# культет КДХІ, який успішно за# кінчив в 1952 році. Протягом всього життя Василь Маркелович з вдячністю згадував своїх вчите# лів, видатних майстрів україн# ського живопису К. Д. Трохимен# ка, О. І. Фоміна, О. О. Шовкунен# ка, Т.Н. Яблонську, К.Д. Єлеву, Період шестидесятників від# дзеркалися в творах митця серією тематичних картин, портретами сучасників, серед яких мені імпо# нують картини “Дружина Галя на зеленому тлі”, “Вишивальниця”, “Портрет старого”, декілька “свід# ків давнини”: “Поділ з Труханово# го острова”, “Контрактова площа. Біля Києво#Могилянською акаде# мії”, “Біля пам’ятника М. В. Ли# сенку” та ін. Не менш важливою в діяльності Василя Шевченка стала педагогічна діяльність на кафедрі малюнку та живопису Київського Андріївська церква. 1968 р
Дитяча сторінка · “У нинішній Україні останнім часом багато книжок, · що видаються для юних та допитливих”. 16 · S. 16Originalseite ↗

З тепла народжується день

Олена ЛОГІНОВА цікавістю та допитливістю читають його твори і молодші читачі – повість дитинства “Голуб на черешні”, поетичні збірки для дітей “Де поділися горішки” та “Абетка для Євдокійки”. “Діти повинні жити у світі краси, гри, казки, музики, малюнка, фантазії, творчості”, – так розмірковував відомий знавець дитячої психології Василь Сухомлинський. Цю істину пробує сповідувати і Мирослав Лазарук у своїх книгах для дітей та юнацтва. У відвертій та щирій розмові письменник вповідав: “Пригадую яскравий момент із власного дитинства. Батько мені подарував ювілейний дитячий “Кобзар” з яскравими ілюстраціями, із суперобкладинкою. Зберігаю його досі як найдорожчий духовний скарб. Тоді, звичайно, ще не встиг навчитися читати, мав неповних 5 років. Але захопився прекрасними малюнками з історії козаччини, іншими привабливими речами. Дитину треба вміти зацікавити будьяк. І зацікавити ще можна неординарним змістом поезії. Замислена дитина обов’язково прочитає книжку. Навіть малюнок, непроста верстка збірки примушують дитинку задуматися і врешті-решт, дитинка починає її читати, бо їй цікаво, чому так, а не інакше. З приходом онучат я, як письменник, починаю дивитися на світ очима дитини. Спрацьовує те, що для дітей треба писати так само добре, як і для дорослих, тільки у сто разів краще. Жодним чином не можна бути байдужим, тим паче, коли ти твориш для дітей. Якщо ти знайшов конкретну ситуацію у поведінці дитини, важливо знайти малесеньку яскраву деталь з порівняннями, афоризмом, не позбавленими і жарту, й гумору. Обов’язково має бути присутнім і виховний момент. Крім дітвори, у мене присутні і пташки, і кошенята, і лис, який шубки віз через ліс, горішки-близнюки, і бобер, що живе на шафі… Це треба все уявити. І ти повинен бути безпосереднім мешканцем Світу Казок, коли все органічно поєднуєш, а ще, володіючи прекрасною українською мовою, тоді може щось вийти цікаве і привабливе. Усім діткам бажаю здоров’я. Буде здоров’я – будуть щастя, злагода, і високі почуття. Буде здоров’я – буде і любов, любов до Бога. І Він полюбить тебе. Це така триєдиність, яку сьогодні, в цей непростий час, переступати не можна”. Нинішній рік для письменника Мирослава Лазарука подарував вихід яскравої книжки для дошкільнят та дітей молодшого і середнього шкільного віку з цікавою, багатообіцяючою назвою “Хрущограй” (Чернівці: Друк Арт, 2020). Цей новотвір-“хрущограй”, на моє глибоке переконання, обов’язково впевнено буде вживатися маленькими та допитливими читайликами залюбки. А допоможуть у мандрівці сторінками яскравої та мудрої збірки малюнки відомої української художниці Лариси Дем’янишиної. Коли народжується книга для дітей – це вже велике та неповторне диво. Лариса Семенівна – буковинка, хоча більшу частину життя проживає в Одесі, але Буковина назавжди в її серці і картинах. Мистець, коли працює над книжкою, вживається у поетичних героїв, бачить і відчуває його по-своєму, любить їх і пригортає до свого вразливого серця. Як поділилася художниця, працювалося над книгою надзвичайно натхненно і легко, бо близька та зрозуміла її творчій душі тонка та глибока поезія М. Лазарука. Автор радився з художницею щодо назви книги — “Черепаха-горопаха” чи “Хрущограй”. Перемогла своєю експресивністю та дивовижністю, весняною радістю та теплотою музична назва “Хрущограй”. Пані Лариса велику кількість поезій книги знає напам’ять, тому і народжувались варіанти малюнків, відтак поверталася знову і знову до певних поетичних образів, які згодом отримали своє нове життя у малюнках. І вже яскраві картинки з її дитинства лягали на папір… Читач – і маленький, і великий, якому пощастить милуватися і набиратися мудрості із теплої та небайдужої книжки, буде радіти щиро знайомству з героями, які автори книги – письменник і художниця подарували йому. Замилується образом та вродою гордого та мудрого, чарівного коня, який “біліє на сто світів”; бджолою, “яка у квітах сни латає”; лелекою, що вітає з книжкової сторінки усіх по-буковинськи щиро і гостинно; метеликом, “який жив сотню літ і виріс аж до неба” і назавжди запам’ятає, що лиш “з тепла народжується день”! Обдаровані хрущі, які грають-виграють на музичних інструментах, немов відомі на весь світ Глинницькі музиканти, подарують сотні нових та відомих щирих мелодій та вражень. Зустрінете радісний дощик, що “стиха дріботить” мальованими крапельками і дізнаєтесь, хто ховає “сни в тісний рукав”… 2020 рік навчив усіх жити по-іншому, карантинні обмеження торкнулися учнів, студентів, усіх працюючих і письменників також… “Бойову пісеньку” мурахам гордовито виспівує ліричний герой Маркусь, застерігає бути обережними та пильними! Що імпонує мені у новій книзі, велика любов мистця до Всевишнього. Письменник – глибоко віруюча людина і через поезії навчає і діточок “щастю, злагоді радіти, бо ж Ви – Божі діти” і нагадує, що завжди на часі з кожною людиною та дитинкою “легенька Господа рука”. Дітворі ж потрібно повсякчас слухатися батьків, одягатися тепленько, особливо зараз, коли дерева залишаються без листя, щоби не замерзнути і не застудитися, бо інколи навіть “сонце перестуджене кашляє уві сні”. Мабуть, далеко не кожен письменник, який дивотворить для юних, може з легкою іронією писати про себе. Мирослав Лазарук з гордістю називає себе Мимоком. Історія цього імені бере початок з дитинства старшого сина письменника Тараса. І “дідусь Мимоко” з легкістю та невимушеністю, гуртує малечу, пише для них вірші, навчає любити і берегти мову, пісню, звичаї, обряди: Засміється він завзято, Слово тулить до слівця, Бо яке ж без вірша свято! – У Мимока-молодця. У півсотні віршах збірки Морослава Лазарука “Хрущограй” юні українці ще більше полюблять світи, “де казку ранок розписав”, і де “бузок над хмарами витає”, і побачать, як “вітер витрушує з хмари краплі останні дощу” і “річки серце золоте”, почують “зими біленький сміх”, навчаться готувати разом з автором улюблену гуцульську страву кулешу і пиріжок-шарлотку, відчують, як пахнуть дивом та осяйним теплом, “сонцем і медком” пасочки бабусі Олі. Світ наш розмаїтий і багатий. У нинішній Україні останнім часом багато книжок, що видаються для юних та допитливих. Але саме збірка Мирослава Лазарука “Хрущограй” – повчальна, яскрава, незвичайна, колоритна, милозвучна та мелодійна, багата на барви та метафори, алегорії, епітети та дивовижні образи, на любов, добро, мудрість та позитив – варта гідного всілякого пошанування. Ім’я Мирослава Лазарука, українського письменника, заслуженого діяча мистецтв України, директора Чернівецького обласного меморіального музею Володимира Івасюка, автора поетичних та прозових книг, популярних творів для дітей відоме чималій когорті шанувальників якісної та філософської української сучасної літератури. Будьмо разом! ПЕ РЕ Д П ЛАТА—2 0 2 1 Вартість передплати ТИЖНЕВИК ВСЕУКРАЇНСЬКОГО ТОВАРИСТВА “ПРОСВІТА” (з доставкою і поштовими витратами):
Дитяча сторінка · “У нинішній Україні останнім часом багато книжок, · що видаються для юних та допитливих”. 16 · S. 16Originalseite ↗

імені ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

Засновник: Всеукраїнське товариство “Просвіта” імені Тараса Шевченка Реєстраційне свідоцтво КВ № 4066 від 02.03.2000 р.
Дитяча сторінка · “У нинішній Україні останнім часом багато книжок, · що видаються для юних та допитливих”. 16 · S. 16Originalseite ↗

Поштовий індекс — 30617. Сторінка у каталозі — 74

Черговий редактор Ольга ЖМУДОВСЬКА Бухгалтерія 279-41-46 Адреса редакції: вул. Хрещатик, 10-Б, м. Київ, 01001 E-mail: slovo_prosvity@ukr.net http://slovoprosvity.org http://prosvitanews.org.ua 04073 м. Київ, вул. Марка Вовчка, 3. Листування з читачами — тільки на сторінках газети. Надруковано в ТОВ “Мега-Поліграф”,
Дитяча сторінка · “У нинішній Україні останнім часом багато книжок, · що видаються для юних та допитливих”. 16 · S. 16Originalseite ↗

АНОНС

Шеф-редактор Павло МОВЧАН Відповідальна за випуск Любов ГОЛОТА Редколегія Любов ГОЛОТА (голова), Павло МОВЧАН, Микола ТИМОШИК, Георгій ФІЛІПЧУК, Іван ЮЩУК Заступник головного редактора з виробничих питань Наталія СКРИННИК 278-01-30 (тел/факс) на 1 місяць 21 грн 43 коп. на півроку 115 грн 58 коп.
Дитяча сторінка · “У нинішній Україні останнім часом багато книжок, · що видаються для юних та допитливих”. 16 · S. 16Originalseite ↗

на 3 місяці 61 грн 29 коп.

Відповідальний секретар Ірина ШЕВЧУК Відділ культури Едуард ОВЧАРЕНКО Відділ коректури Ольга ЖМУДОВСЬКА Комп’ютерна верстка Ірина ШЕВЧУК Володимир ЖИГУН Інтернет-редактор 279-39-55
Дитяча сторінка · “У нинішній Україні останнім часом багато книжок, · що видаються для юних та допитливих”. 16 · S. 16Originalseite ↗

на рік 225 грн 96 коп.

Відповідальність за достовірність інформації несуть автори. Редакція залишає за собою право редагування та скорочення текстів. Редакція не завжди поділяє погляди своїх авторів. При використанні наших публікацій посилання на “Слово Просвіти” обов’язкове. І н д е к с г а з е т и “Слово Просвіти” — 30617
Емблема «Просвіта»Prosvitianyn