Емблема «Просвіта»Prosvita.DigitalWiedza · Ludzie · Przyszłość
← Archiwum «Slovo Prosvity»

Слово Просвіти, №03 за 2011 рік

16 s. · 36 wpisów · PDF w Wikimedia Commons ↗ · CC BY 4.0

Tekst wyodrębniono z PDF i automatycznie podzielono na materiały. Granice części materiałów nie zostały sprawdzone redakcyjnie: jeden wpis może zawierać kilka materiałów, tylko część jednego lub blok serwisowy (np. ogłoszenie o prenumeracie). Źródłem pierwotnym jest strona gazety w PDF.

Без мови немає нації! · s. 1strona oryginału ↗

ВСЕУКРАЇНСЬКИЙ КУЛЬТУРОЛОГІЧНИЙ ТИЖНЕВИК 3 (588), 20—26 січня 2011 МАРІЯ МАТІОС ЯК “ДЗЕРКАЛО ДЕМОКРАТІЇ”? Ф Фооттооффаакктт

На думку багатьох вітчизняних політиків, цивілізований світ уже визнав, що в Україні має місце вибіркове застосування право! суддя як інструменту для переслідування політичних опонентів влади. І якщо це не припиниться, то на переговорах із ЄС про зміц! нення зв’язків із Україною можна буде поставити велику крапку. Ганебна розправа влади над політичними опонентами напру! жує українське суспільство більше ніж соціально!економічні й за! конотворчі негаразди. Ось і зранку 17 січня близько півтори сотні людей, серед яких були підприємці та представники деяких полі! тичних партій, пікетували Адміністрацію Президента з вимогою припинити політичні репресії в Україні. Координатор податкового Майдану Олександр Данилюк у сво! єму виступі на мітингу продемонстрував учасникам заходу та працівникам міліції фотографію 2007 року з Майдану Незалеж! ності, на якій зображені намети учасників тодішньої акції Партії регіонів і зазначив, що нині проти учасників податкового Майдану 2010 року порушили справу за пошкодження гранітної плитки, але правоохоронні органи не мають претензій до організаторів акції протесту 2007 року від Партії регіонів, які так само встановлю! вали намети. Данилюк заявив, що учасники акції також вимагають від вла! ди припинити переслідування представників організації “Тризуб”, яким наполегливо “шиють” терористичну діяльність. Олесь ДМИТРЕНКО Фото автора ІРИНА КАЛИНЕЦЬ: ПРОДОВЖЕННЯ ТЕМИ НОВЕ ПРО ПАВЛА ТИЧИНУ
Без мови немає нації! · s. 1strona oryginału ↗

ЧИ ОБ’ЄДНАЮТЬ ІДЕЇ СОБОРНОСТІ НАШИХ ДЕМОКРАТІВ?

Час готуватися до виборів. Парламентських, президентських. Незалежно від того, коли вони відбудуться, адже помічено: підготовка до нових виборів починається наступного дня після проведених. Вибори — цивілізований шлях, яким національно-демократичні сили можуть прийти до влади. І це єдина реальна можливість для України утвердитися справді незалежною, демократичною державою європейського типу, а не московською колонією. Для цього потрібно зовсім небагато: об’єднання демократів. Це просто. Це найважче. Петро АНТОНЕНКО Маємо те, що очевидне й сліпому. Втім, ще в давнину казали: “Сила ворога — в нашій слабкості”. Сила тих, хто довів Українську державу до такого стану, — в слабкості тих, хто мав цьому протидіяти: демократичних сил, національної еліти. Це діагноз. Тож час лікуватися! Кожному зрозуміло, що парламент( ських виборів не буде у березні 2011 року. Ця дата здається зараз просто несерйоз( ною, хоч, між іншим, саме вона випливає з Конституції України 1996 року, яка “від( новлена” в країні рішенням Конститу( ційного Суду. Альтернативна дата — вере( сень 2012 року, тобто по завершенні пов( ної 5(річної каденції нинішньої Верхов( ної Ради VІ скликання. Поміж ними на( зивають осінь нинішнього і весну наступ( ного року. Коли ж вибори — насправді не знає ніхто, бо дату визначатимуть не за словом законності, демократії, конститу( ційності, а за політичною доцільністю для влади. Тож не будемо ворожити. Отже, почнімо з готовності до виборів національно(демократичних сил — в ас( пекті готовності до об’єднання на них! Основні політичні сили Майдану, що бу( ли при владі попередні роки — БЮТ і “Наша Україна” (називаємо у послідов( ності місць, які посіли на президентських виборах їхні лідери — Юлія Тимошенко (2 місце) і Віктор Ющенко (5 місце). На перший погляд, тут готовність до об’єд( нання (не те що у форматі одної партії чи навіть блоку, а бодай непоборювання) здається нижчою нуля. Чвари тривають. Звинувачення від виборців, що саме ці чвари “здали” Майдан і Україну регіона( лам, не діють. “Найбільша моя помилка в політиці — це Тимошенко”— це й сьо( годні теза й позиція Ющенка. Найбіль( шою своєю помилкою Юлія Тимошенко називає те, що почала розвінчувати ото( чення Ющенка (читай — боротьбу з ним) лише восени, а не влітку 2005 року, пер( шого року помаранчевої влади, коли прем’єр “все роздивилася й зрозуміла”. Іти БЮТ і “НУ” з цим на вибори? Це ж те, про що тільки й мріють регіонали. Ук( раїні залишається лише уповати, що все( редині цих політичних сил, за якими ідеа( ли Майдану, прекрасні державницькі ідеї, мільйони виборців, визріє така критична маса, яка скаже своїм вождям — “Годі!” Згадаймо “старі” національно(демо( кратичні сили. Показовим у плані аналі( зу поразок, готовності до оновлення, до об’єднання став черговий з’їзд Україн( ської народної партії. Показовим майже повною відсутністю і першого, і другого, і третього у цьому більшому осколкові колись могутнього Народного Руху, в цій партії, яка силиться подати себе істинно державницькою в таборі демократії. Ка( жуть, грім не вдарить, мужик не пере( хреститься. Над цією партією вдарило вже скільки громів, але… Перший — убо( гий результат УНП на виборах 2006 року, коли вона прокотилася повз парламент. Закінчення на стор. 5 ЛАУРЕАТИ ПРОСВІТЯНСЬКОЇ ПРЕМІЇ ПРЕМ’ЄРА РУБРИКИ “ПОГОДА” 14–15
Гаряча тема · “Заборонити, вилучивши з продажу, розповсюдження книги М. Матіос “Вирвані сторінки з автобіографії”. · s. 2strona oryginału ↗

ТАЛАНТИ ТА БЕЗЧЕСНИКИ,

Історія, про яку в Україні сьо( годні знають усі, почалася 19 лис( топада 2010 року, коли Генерально( му прокурору України В. П. Пшон( ці голова Ради Організації вете( ранів України, народний депутат України П. С. Цибенко надіслав листа за номером 644/10*: Для читачів “Слова Просві( ти” нагадаємо, про що йдеться у Кримінальному кодексі: “Стаття 297. Наруга над могилою, іншим місцем поховання або над тілом померлого 1. Наруга над могилою, ін( шим місцем поховання, над ті( лом (останками, прахом) помер( лого або над урною з прахом по( мерлого, а також незаконне заво( лодіння тілом (останками, пра( хом) померлого, урною з прахом померлого, предметами, що зна( ходяться на (в) могилі, в іншому місці поховання, на тілі (остан( ках, прахові) померлого, — кара( “Генеральному Прокуророві України В. П. ПШОНЦІ, Копія: Міністрові внутрішніх справ України А. В. МОГИЛЬОВУ Шановний Генеральний Прокуроре України! Події, що розгорнулися навколо мене з кін' ця минулого року з “благословення” Генераль' ної прокуратури України та Міністерства внут' рішніх справ і тривають досі, змушують мене публічно звернутися до Вас із низкою запи' тань, оскільки я є відомою публічною людиною в Україні та поза її межами, а сферою зацікав' лення прокуратури та міліції стала моя публіч' на діяльність, а саме — письменницька твор' чість. Нагадаю, що 17 грудня минулого року із по' силанням на доручення Генеральної прокура' тури України працівники Шевченківського рай' відділу внутрішніх справ м. Львова (відділ бо' ротьби з організованою злочинністю) розшу' кували “громадянку Марію Матіос” у примі' щенні львівського видавництва “Піраміда” з метою вилучення з продажу моєї книги “Вирвані сторінки з автобіографії”, яка, до ре' чі, визнана “Книгою року'2010”. Працівники видавництва пояснили співробітникам міліції, що письменниця М. Матіос мешкає в Києві і попросили надати бодай якісь документи для пояснення причини розшуків. Після телефон' них перемовин із своїм начальством міліціоне' ри відмовилися показувати документи, які ма' ли при собі, лише з відстані продемонстрували якесь доручення та ксерокопії сторінок моєї книжки. Історія незалежної України не знає жодного факту намагання вилучити книжки Шевченків' ського лауреата з продажу силами правоохо' ронних органів та ще в такий “оригінальний” спосіб! Отже, мене як письменника і звичайного громадянина цікавить: яке засекречене дору' чення Генеральної прокуратури України вико' нували працівники Шевченківського райвідді' лу внутрішніх справ м. Львова, що з ним забо' ронено було ознайомити працівників видав' ництва, автором якого я є вже дев’ятий рік і дея видала більше 13 книжок, які здобули усі най' вищі літературні та державні нагороди в Украї' ні, перекладені за кордоном та мають незмін' ний попит читача?! Мене цікавить, який стосунок до мене та до моєї творчості мають правоохоронні структури України, зокрема, Міністерство внутрішніх справ, дільничні інспектори якого із посилан' ням на розпорядження Генерального прокуро' ра України опитують мешканців тих будинків у Києві, де моя родина мешкала свого часу, зму' шуючи їх підписувати відповідні свідчення що' до мене? Так, 11 січня цього року, працівник міліції Печерського району у м. Києві робив обхід 9'поверхового будинку, в якому наша родина наймала квартиру ще за “царя гороха”, і роз' шукував “громадянку М. Матіос”, як розшуку' ють злочинців, та демонструючи розпоряд' ються штрафом до двохсот не( оподатковуваних мінімумів до( ходів громадян або арештом на строк до шести місяців, або об( меженням волі на строк до трьох років, або позбавленням волі на той самий строк. п. 2. Ті самі дії, вчинені повторно або за попередньою змовою, групою осіб, або з корисливих чи хуліганських мотивів, або щодо братської могили чи могили Невідомого солдата, або поєднані із застосуванням насильства чи погрозою його застосування, — караються обмеженням волі на строк від трьох до п’яти років або по- З повагою збавленням волі на той самий строк”. А ось саме та цитата з “Вир( ваних сторінок…” Марії Матіос, стор. 214—215, на яку посила( ється народний депутат: “…бу( динок на вулиці Суворова, 3… навпроти самісінького столич( ного “фалоса” — пам’ятника пе( ремоги, неподалік Києво(Пе( черської Лаври”. (“Літературна агенція “Піраміда”, Львів— 2010”). Лист Цибенка знайшов своїх адресатів і ті вдалися до дій, про які краще розповісти мовою нас( тупного документа: ження Генерального прокурора та ксерокопії сторінок моєї книжки (цю інформацію надаю за згодою одних із багатьох “опитаних”, ко' лишніх моїх сусідів по найманій квартирі — ла' уреата Національної премії України імені Тара' са Шевченка, ветерана Великої Вітчизняної війни, письменника Анатолія Андрійовича Ді' марова та його дружини Євдокії Несторівни). Такі дії працівників правоохоронних органів мають усі ознаки шантажу та безпідставного психологічного тиску. І я їх розцінюю як непри' пустимі з точки зору здорового глузду та про' фесіоналізму їхніх виконавців, а також як такі, що принижують мою людську честь, гідність і моє письменницьке ім’я, створюють диском' форт моїй родині та близьким. Я не потребую додаткової відомості подіб' ними засобами. У будь'якого письменника є безвідмовний промоутер його творчості — йо' го читач, а не така одіозна “підтримка багнета' ми” чи, боронь Боже, силами “Альфи”, яка, на мій подив, останнім часом входить у моду в Ук' раїні. Таких речей не розуміють і мої літературні агенти та перекладачі в Америці, Німеччині, Франції, Ізраїлі та інших країнах, які про ці дії правоохоронців знають із преси. А вони без найменшої підтримки з боку Української дер' жави роблять усе, щоб про Україну світ дізна' вався із перекладів відомих українських кни' жок, а не із скандальної хроніки навколо укра' їнських письменників. Якщо Генеральна прокуратура України чи Міністерство внутрішніх справ мають бажання чи потребу обговорити зі мною літературні чи будь'які інші теми, думаю, немає необхідності збурювати сторонніх людей, вдаючись до мого “всеукраїнського” розшуку. У час новітніх тех' нологій та високопрофесійних українських “шерифів” у Києві у кліп ока можна знайти відо' му людину, без демонстрації м’язів і психоло' гічного тиску на людей, які не мають жодного стосунку до сфери його діяльності. Шановний Вікторе Павловичу! В усій цій історії мене непокоїть одна'єдина думка: як довго і якими силами українські пра' воохоронці розшукують зниклих безвісти укра' їнських громадян, а також тих, що потрапили в біду і потребують справжньої опіки правоохо' ронних органів, якщо ці стражі порядку вже мі' сяць влаштовують лови на людину, робочий кабінет якої знаходиться на Хрещатику, про що легко довідатися з будь'якої газети чи іншої публічної інформації?! Буду вельми вдячна за відповідь по суті. Марія Матіос, державний службовець 2 категорії 3 рангу, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка, автор 20 книг українською мовою та 5 книг іноземними мовами, почесний громадянин міста Чернівці, заслужений працівник культури України, лауреат міжнародної премії “Талант та гідність”. 11.01.11, м. Київ”. “Шановний Вікторе Павловичу! Щойно з друку у літературній агенції “Піраміда” (м. Львів) вий' шла книга — “Вирвані сторінки з автобіографії”, автор якої пись' менниця'публіцист, лауреат Національної премії ім. Тараса Шев' ченка 2005 р. — Марія Матіос. У книзі, що подається як літературно'художнє видання про су' часність і сучасників, автор М. Матіос у главі “Суворова, 3” (стор. 214, 215) дозволила собі брутальний випад проти пам’яті воїнів, за' гиблих на фронтах Великої Вітчизняної війни 1941—1945 рр. Не до лиця жінці'поетці, прозаїку, яка вважає себе високоосвіченою, ін' телігентною людиною, наводити в книзі образливе для ветеранів війни і надзвичайно ганебне порівняння обеліску на могилі Невідо' мого солдата Меморіального комплексу у “Парку Вічної Слави” вм. Києві (див. ксерокопії, що додаються). Ветеранська громадськість розцінює цей цинічний вчинок як хуліганське мародерство, наругу над місцем братського похо' вання 34-х Героїв Радянського союзу та могилою Невідомого солдата. Поетка М. Матіос, упевнені ветерани, використала вульгарне порівняння обеліску з метою зневаги народної пам’яті про полеглих захисників Вітчизни, продемонструвала презирливе ставлення до священного місця поховання та суспільних принципів і традицій у цій сфері. Ветеранська громадськість вважає, що таким ставленням до місць поховання і пам’яті ветеранів'героїв війни громадянка М. Ма' тіос порушила ст.6 Закону України “Про увічнення Перемоги у Великій Вітчизняній війні 1941—1945 рр.” та ст.1 Закону Укра' їни “Про поховання та похоронну справу”, допустивши наругу над братської могилою, вчинивши дії, що мають на меті зневажи' ти суспільну пам’ять про воїнів, загиблих у боротьбі з фашистами на фронтах Великої Вітчизняної війни. Ветерани нагально просять Вас, Вікторе Павловичу, доручити порушити кримінальну справу проти М. Матіос за ст. 297, п. 2 “Наруга над могилою, іншим місцем поховання” Кримінально' го кодексу України та заборонити, вилучивши з продажу, роз' повсюдження книги М. Матіос “Вирвані сторінки з автобіогра' фії”. Для інформування ветеранів про вжиті заходи прошу повідоми' ти мене на адресу Ради Організації ветеранів України”.
Гаряча тема · “Будь'яку штучну дамбу прориває повенева вода, яка завжди має силу більшу, ніж рукотворна дамба”. · s. 3strona oryginału ↗

або СЮЖЕТ НЕ ЛИШЕ ДЛЯ МАРІЇ МАТІОС…

Історія, яка цілком може ста( ти сюжетом наступної книжки відомої української письменниці Марії Матіос, набула не лише Всеукраїнського, а й світового розголосу. Сотні листів, СМС(ок, дзвінків надходили і надходять на адресу авторки “Вирваних сторінок”… Як прокоментувала їх Марія Василівна, вона переко( налася, що в Україні здорове сус( пільство: люди озиваються до неї з Луганська і Криму, з Буковини і Галичини, з багатьох країн світу, не лише зі словами підтримки, ай відгуками про її творчість та проханнями вказати адреси ма( газинів, де можна придбати кни( гу, яка стала об’єктом уваги пра( воохоронних органів. Втім, не лише їх. У п’ятницю 14 січня у Верховній Раді були виголошені депутатські запити Андрія Шкі( ля, Ірини Геращенко та Олексан( дра Третьякова, Арсенія Яценю( ка, Івана Стойка, Андрія Шев( ченка, Анатолія Гриценка та ін( ших (ще четверо депутатів) до президента України, до міністра внутрішніх справ України, Гене( рального прокурора України — щодо політичних переслідувань української письменниці Марії Матіос з боку Генеральної проку( ратури України та Міністерства внутрішніх справ України та за( безпечення її захисту. Народний депутат В. В. Таран (письменник Віктор Терен) у своєму запитанні до Уповнова( женого Верховної Ради України з прав людини Ніни Карпачової пояснив, між іншим, перейня( тість суспільства історією, що розгортається нині: “про знева( ження прав людини в Україні го( ворить кількість заяв її громадян, поданих в Європейський Суд. І ви знаєте, Україна тут займає третє місце у світі, звичайно, піс( ля Росії і після Туреччини. Тобто в Україні йде тотальне порушен( ня прав людини: права на мирні зібрання, права на свободу сло( ва, просто на життя. І всі, хто опонує нинішній владі, вони репресуються — це і Тимошенко, і письменниця Матіос, і журналіс( ти, і абсолютно всі члени моло( діжної організації “Тризуб”. І, скажімо, за оцінкою Міжнарод( ної організації “Фрідом Хаус” Україна вже не є вільною держа( вою. Вона вже не є вільною дер( жавою — вона вже є напіввіль( ною. Шановна Ніно Іванівно! Можливо треба набратися муж( ності і сказати, що дотримання прав людини в Україні неможли( ве без зміни нинішньої влади, нинішньої диктатури”. Цією ж темою переймався і В. О. Яворівський, голова Комі( тету ВР з питань духовності і культури, звертаючись до пана Могильова: “Шановний мініс( тре, лісоруб Вася, відбиваючись від комарів сокирою, вирубав 2 гектари лісу. Ви зараз зрозумієте, до чого це я веду. Ви знаєте істо( рію із видатною українською письменницею, лауреатом Наці( ональної премії, Марією Матіос, яку сьогодні переслідує наша так звана українська міліція. Генпро( курор відмовився, що вони ма( ють до цього відношення, зна( чить це справа вашого відомства. Міліція не змила ще крові зі сво( їх рук за вбивство Ґонґадзе, фак( тично закрита справа про вбивс( тво журналіста Василя Клемен( тьєва, а ще Олена Білозерська, над якою вчинили міліціонери, власне кажучи, наругу. Що відбу( вається в країні? Може, будемо ставити просто міліціонера, ска( жімо, біля Марії Матіос і не дава( ти, щоб вона взагалі писала? Тоді у вас менше буде роботи”. Відповідь А.В. Могильова (згідно зі стенограмою): “Дякую за питання. Відповідаю вам по Марії Матіос, відносно якої, по мнению одного из народных де( путатов, она оскорбительно выс( казалась. Он написал по этому поводу заявление в прокуратуру. Подождите. Это не ко мне воп( рос. Написали заявление в про( куратуру. Прокуратура после это( го направила к нам эту бумагу опросить эту гражданку, так ска( зать, известную поэтессу, как вы говорите. Бумага была направле( на во Львов, где ее не было, по( том пришла в Киев. Адрес, кото( рый указывали они, она там не живет. Пришел милиционер. Спросил: здесь живет такая(то или нет? Написали ответ, что нет, и бумагу отправили опять в про( куратуру. Такі от переслідування. Это вы раздуваете мыльный пу( зырь из ничего”. Тим часом в Інтернеті з’яви( лося повідомлення Відділу зв’яз( ків з громадськістю ГУМВС Ук( раїни в м. Києві. Цитуємо: “Гене( ральна прокуратура надала дору( чення відповідним територіальним підрозділам МВС провести пере( вірку викладених у запиті фактів, а зібрані матеріали направити до Генеральної прокуратури. Одне з таких доручень отримало Печер( ське райуправління столичної мі( ліції. Виконуючи вимоги головно( го контрольно(надзорного орга( ну держави, один з працівників Печерського РУВС відвідав бу( динок, адресу якого авторка нази( вала у тексті книги та спілкувався з мешканцями. ВЗГ ГУМВС в м. Києві заяв( ляє, що столична міліція жодним чином не чинить тиску на пись( менницю Марію Матіос й тим паче не має на меті її затримува( ти. Столична міліція діє у рамках своїх повноважень, виконуючи до( ручення Генеральної прокуратури України. По закінченню перевірки всі зібрані матеріали будуть надані Генеральній прокуратурі України для прийняття рішення згідно чинно( го законодавства по депутатсько( му запиту народного депутата України”. Паралельно в Інтернеті кур( сує відповідь глави ГПУ Віктора Пшонки (подаємо мовою оригі( налу): “Авторитетно заявляю, что Генпрокуратура никогда никаких поручений никому в отношении “преследования” Марии Матиос никогда не давала”. Дуже влучним, на нашу дум( ку, є коментар до цієї детективної історії, від якої заносить душком репресій, яких неоднораз зазна( вала українська література, ліде( ра політичної партії “Фронт Змін” Арсенія Яценюка: “Із ма( ніакальною наполегливістю влада відтворює сталінські практики, мавпуючи навіть стилістику су( дилищ 70!річної давнини. Знахо( дяться “обурені трудящі” — і з їх( ньої подачі миттєво заводяться “справи істориків”, “справи жур( налістів”, а тепер — ще й “справи письменників”. Так само, як і тоді, обираються дослідники й митці, чия творчість й науковий доробок є загальновизнаними і відомими далеко за межами країни. Тобто якщо вже цих дістали, то всім ін( шим краще й не потикатися з вільнодумством і несанкціонова( ними “згори” думками. Невипадково правоохоронні ор! гани виявили таку небачену гіпер! активність, розшукуючи тих, хто зруйнував пам’ятник Сталіну в Запоріжжі. Нинішня влада, одні! єю рукою підписуючи Закон про культуру, який гарантує свободу творчості, іншою хапає письмен! ників і журналістів за горло саме за їхню творчість. Тепер слід чека! ти запровадження “індексу забо! ронених книг”, списку небажаних для ТБ митців, зборів “трудя! щих”, які Матіос “не читали, але засуджують”, і запровадження затвердженого адміністрацією президента літературного кано! ну”. Перегукується з цим комен( тарем і заява Українського цен( тру Міжнародного ПЕН(Клубу: “Ми висловлюємо рішучий про( тест проти будь(яких спроб вилу( чати з обігу плоди письменниць( кої праці. Спроба зробити це у випадку Марії Матіос викликає ганебні для влади асоціації і є ля( пасом усім, хто цінує творче сло( во й письменницьку працю. Ми застерігаємо нинішню українську владу: саме на неї ля( гає відповідальність за те, що в Україні ведеться наступ на тери( торію свободи. Нагадуємо: пере( моги влади над письменниками завжди виявляються пірровими та безславними”. чи любов, за серце, за честь — за своє: землю, вітчизну, родину. І т.і. Так, доволі часто я інтерпретую історію крізь призму отієї дуже актуальної Франкової концепції “украденого щастя”. Імені цікаво досліджувати “украдене щастя” нації і “украдене щастя” окремої особи, які так взаємопов’язані, що подеколи можна говорити про “сіамську” природу таких історичних “крадіжок”. У творчості мені важлива проблема витіснення морального з людської природи, наступ на саму людську природу. Тому здебільше мої книжки — це реабілітація моральних та вітальних (життєствердних) категорій. Це, певним чином, вибудовування ментальної та моральної ієрархій нації. Адже без ієрархії моральних категорій неможливий розвиток будь-якого суспільства. Здичавіння людини відбувається тоді, коли людина і суспільство, в якому вона живе, втрачають орієнтири духу, моралі і культури. Суверенність нації може утверджуватися і через культуру. Якщо хочете, культурний націоналізм. А культурний націоналізм, на мою думку, це розумний баланс історичного, ментального та метафізичного. Це поєднання історичної та духовної пам’яті. Коли би треба поставити епіграф до майже кожного мого персонажа, то я би вибрала такий: ЧЕСТЬ — ПОНАД УСЕ. Бо в кожного мого персонажа — (навіть найбільшого негідника) є своє алібі. Це алібі одним може видатися жорстокістю, іншим — справедливістю, третім — безглуздям. Але тому воно й цікаве — життя, що в ньому є таке різноманіття людей, позицій, поглядів. І письменникові гріх не занурюватися у ті гущавини. Я вдивлятимусь у пітьму історії доти, поки не відчую, що запаси моїх знань і допитливості вичерпані і що більше не чую відлуння з того боку, де мій читач. Переважна більшість українців не знає правди про багато періодів життя своєї країни. Але моя цікавість до історичних тем жодним чином не пов’язана з якимись родинними подіями. Як писали колись у радянських анкетах, ніхто з моїх близьких і рідних “не був, не сидів, не притягався”. Проте, на мою думку, відсутність особистого болю не може стати “шлагбаумом” для відтворення невиписаного і непрочитаного історичного болю твоєї країни. Оце і є моя причина зацикленості на наших історичних бункерах. Мої книжки і люди в них — це тисячі українських розтік зі сходу на захід. Розтік, перемелених історією без жалю і пощади. І справа не в тому, пов’язано це з переділом кордонів, переділом власності чи з нівеляцією совісті і честі. Кожен український регіон мав свої різновиди історичних жорен. Зрозуміло, що мені ближча земля, де мені пуп різали і яку я чую кожною своєю клітиною. Тому в моїх книжках найбільше історії “западенської” — тієї, яка, як мені здається, в Україні є менш зрозумілою для самих українських громадян, ніж історія Стародавнього Риму чи Древньої Греції. Але я думаю так: історія завжди собі йде, як літній дощ на Буковині — без попередження і без стриму. А люди народжуються і живуть, і вони не можуть вибирати собі ні історії, ні обставин, які їм моделює час. Вони можуть або погоджуватися з ними, або бунтувати проти обставин чи інших людей, які їм роблять кривду. Тому усі мої літературні дарусі, юстини, юр’яни — це своєрідна метафора, спроектована через Буковину і Галичину на всю Україну. Підставте свої імена моїм героїням — і ви побачите, що вони майже однакові у межах тих обставин, в які їх заганяє час. І хочу сказати щось дуже важливе: східні регіони України надзвичайно активно реагують на запропоновану мною тематику. Я це бачу з моніторингу продажів книжок. А це — аргумент, може, сильніший за будь-який інший. Тому я не втомлюся розказувати про всіх нас — різних в усіх куточках України — доти, поки Бог даватиме мені Слово. Апатія, яскраво виражений анабіоз і моральна втома, що з початком 2010 року охопила навіть тих людей, від яких цього годі було сподіватися (культурних діячів, політиків, свідомих громадян), не можуть стати підставою чи виправданням для людей твердої віри, які знають, що поступ життя можна лише загальмувати, але неможливо спинити. Як не можна спинити стрілу підсніжника з-під снігу, цвірінькання з гнізда вилупленого горобця і людського голосу нормального громадянина, який хоче жити по-людськи, знаючи, що так живе більшість світу, а також знаючи, що громадянин має всі підстави для такого життя. Будь-яку штучну дамбу прориває повенева вода, яка завжди має силу більшу, ніж рукотворна дамба, в яку під час будівництва не були закладені всі призначені для цього компоненти. Я в це вірю. Бо це правда. Іноді правда торжествує в найбільш несподіваний момент. Не вірите?! А хто вірив, що моя німа солодка Даруся зуміє заговорити?! Я й сама сумнівалася. А ось прийшов Іван Цвичок — і дамбу мовчання прорвало. І аж тоді стало зрозуміло, що солодка Даруся, хоч і німа — але розумна. І дії її — розумніші від дій деяких фіксовано розумних. Чи не диво, що німі люди подеколи здатні на дії відважніші, ніж ті, що багато говорять?! Ми ще станемо учасниками такого дива. І німі. І говорящі. Марія Матіос, 15 липня — 15 серпня 2010, Київ — Єрусалим — Київ Сюжет відстежувала Любов ГОЛОТА * Мову та правопис листів, стено( грам, документів зберігаємо. — Ред.
Гаряча тема · “Будь'яку штучну дамбу прориває повенева вода, яка завжди має силу більшу, ніж рукотворна дамба”. · s. 3strona oryginału ↗

ЗАМІСТЬ ЕПІЛОГУ Уривок із книги “Вирвані сторінки з автобіографії”

“Я людина еластично'уперта (таких багато серед жіноцтва), скептична розумом, фанатична почуттям. До того ж давно за' своїла собі “трагічний світогляд”, а він таки добрий для гарту”. (Леся УКРАЇНКА). …Подеколи, коли я беруся за написання нового твору, мені здається, що укотре переді мною бовваніє “скринька Пандори” — і я її зобов’язана відкрити. Чесно кажучи, на мій вік вистачило би вже й “розпечатаних” тих скринь. А все ж… Українська історична “скринька Пандори” — вона бездонна. Її неможливо вичерпати. Але ще більш бездонні скрині людського духу, випробувань, розмислів. Для мене як письменника — не конче досліджувати великі батальні битви, битви філософських течій чи політичних рухів. Мені цікаві битви людини за іншу людину, за себе, за свою віру
Погляд · “В усіх спірних випадках останнє слово залишається за Богом, а не за державою”. · s. 4strona oryginału ↗

ВІД ТЕМРЯВИ ДО СВІТЛА…

Ірина КАЛИНЕЦЬ Світло Своє, Господи, Ти дав людині і темряву. Книга Ісаї На тему злочинних тоталітарних систем, ідеологічною базою яких завжди було ідолопоклонство (обожнення земних можновладців), нині написано десятки праць. Однак про те, що ідолопоклонство було основою формування СРСР, у сучасній Україні говорять мало, хоча самі комуністи на ХХ з’їзді засудили культ (із лат. cultus, поклоніння) Сталіна, який, як і культ Леніна, виник невипадково. Видатний психолог і філософ К. Г. Юнг, відомий учений, філософ і економіст, лауреат Нобелівської премії Ф. А. Гаєк та ін. називали комуністичну ідеологію квазірелігією. Як і кожна квазірелігія, марксизм-ленінізм використовував для утвердження своєї антилюдської суті “нові, народжені революцією”, а фактично, давні символи і форми поклоніння своїм “божествам”. Наприклад, образ Світового Дерева (у міфології — центру всієї світобудови) ще такі ідолопоклонницькі імперії, як Ассірія, Вавилонія ін. перетворили на символ власної всемогутності й вічності (через що й зникли з лиця Землі, як передбачали біблійні пророки). У комуністичній квазірелігії цей символ — це зображуваний на всіх листівках, газетах, у публікаціях Кремль як монументальна споруда в “центрі світу”, увінчана “небесним” знаком — червоною п’ятикутною зіркою. Піднятися на владну вершину Кремля — це піднятися по тисячах принесених у жертву мертвих і живих скалічених тіл і душ у царство всемогутніх “вождів-божеств”. П’ятикутна зірка в середньовіччі називалася “відьмин слід” і вважалася знаком магічних знань — вона начебто давала всесильність володарям, чиї розпростерті руки й ноги мали охопити весь світ. Малювання надгробних обелісків і домовин у червоний колір сягає дрімучої доби верхнього палеоліту з окультною практикою посипання тіл мертвих червоною вохрою (мозок мертвих пожирали), а муміфікація вождів — доби Стародавнього і Давнього Царства Єгипту (ІV—ІІ тис. до н. е.). Знак “серпа і молота” — це трансформація лівобічної свастики, в фалічних культах така свастика символізувала статевий акт, а в більшовицькому трактуванні “серп і молот” означав схрещення “дєрєвні” і “города”. Характерні для поганських вірувань фалічні культи наявні і в обеліску, оскільки в давнину обеліск символізував чоловічу репродуктивну силу, відтак, силу племінного воїна-вождя, через що первинне значення забулося. Для комуністів обеліск набув значення “слави” і надгробного знака і став об’єктом поклоніння (що є дивним, бо, наприклад, булава також носить давні сліди символу чоловічої сили, проте ніхто ніколи не додумався сакралізувати її як об’єкт поклоніння). У псевдорелігії комунізму використовувалися і властиві для шаманських ініціацій табуйовані імена, але з демонологічним підтекстом — наприклад, Троцький із українського “троць”, чорт, і всі перші вожді СРСР послуговувалися подібними іменами. Щоб подолати традиційні релігійні форми, ідеологи комунізму ввели “іконостас” вождів, який мав замінити церковні ікони, “Моральний кодекс будівника комунізму” — “Десять заповідей Божих”, а клуб із “красним уголком” — церкву. Відзначення Нового року мало замінити Різдвяні свята, для чого перероблялися колядки — співали “Над Москвою зірка ясна увесь світ засіяла” і при тому напивалися до чортиків або й влаштовували оргії. Практикувалися й численні гасла, які повторюваністю нагадують магічні заклинання. Найменування вождів “батьками людства”, їхні обов’язкові погруддя в кожному селі і статуї в містах (часто на надмогильних плитах), жорстокі покарання за найменшу неувагу до них завершують картину типового ідолопоклонства й омасовлення свідомості, що будило атавістичні інстинкти і викликало нечувану агресивність, підсилювану міфом про “щасливе життя” та закликами боротися (збройно) за начебто “досконалу світову комуністичну державу — рай на Землі”. Для читача, знайомого з досягненнями психології (психоаналіз), зрозуміло, що всі ці символи і культи випливають із захованого в глибинах несвідомого архетипу тіні, який виявляється у примітивних інстинктах людини і символічно маніфестує все, що стосується її “тваринного” начала — жорстокість, ницість, насильство і т. д., тобто “сили темряви”. Прориваючись на поверхню, ці “сили” руйнують мораль і самоконтроль особистості, проте, як зауважив К. Г. Юнг, “усвідомити свою тінь і навчитися справлятися з нею — доля всіх людей”. Та я дозволила собі цей відступ тому, що саме вибух “сил темряви” спричинив появу на арені ХХ ст. найпотворніших тоталітарних систем — гітлерівської Німеччини й СРСР. Нині, здавалося б, часи поклоніння цим “силам” і обожнюваним вождям мали б канути в минуле. Проте злочинна символіка залишилася (попри рішення Верховної Ради І скликання та Укази президентів Л. Кравчука і В. Ющенка) і далі ідеалізується, а за будь-яке намагання позбутися її або ж натякнути на її суть влада вдається до репресій. Так, працівники прокуратури вже переслідують відому письменницю, лауреата Національної премії ім. Т. Шевченка Марію Матіос. А завтра, мабуть, репресії торкнуться кожного, хто посміє не вклонитися комуністичним ідолам і їхнім сатанинським, як сказали б у давнині, знакам. Адже ідолопоклонство в усій його огидній формі вже відверто вигулькнуло на поверхню. Приклад — відновлення культу Сталіна, що спершу мало вигляд марних потуг жменьки фанатиків із червоними партквитками в кишенях повернути собі колишній “престиж” (адже “комуніст” у СРСР був свого роду “надлюдиною”). Тож на тему “можна чи не можна” встановлювати пам’ятники цьому кривавому тиранові поговорили в дебатах на телебаченні, трохи пописали в деяких газетах — і затихли. Про згубний вплив ідолопоклонства на психіку людини майже ніхто не говорив, хоча проти встановлення таких “пам’ятників” висловилася оптимальна більшість телеглядачів і читачів. Останнє пояснювалося з точки зору історичних реалій: встановлювати пам’ятники Сталіну — все одно, що встановлювати пам’ятники Гітлеру. Слушно, і жодна культурна держава не дозволила б собі такої ганьби. Та влада України мовчки ковтнула її (зрештою, це не перший факт мовчазного ковтання поганьблень України). Тож цілком закономірно, що “пам’ятник” тиранові був спотворений — 28 грудня м. р. йому відпиляли пусту голову ті, хто не потерпів знущання над Україною і тому не заперечив своєї акції. Сталіністи ж, за прихильного до них мовчання чинної влади, зчинили рейвах. А відтак, почалися дивні речі — раптом через три дні, в новорічну ніч бюст вождя з приклеєною ними головою було підірвано. Прокуратура назвала це “терористичним актом”, а силові структури кинулися шукати винних серед… українських націоналістів. І ніхто з керівників прокуратури і силових структур не поцікавився, чому ці “кляті націоналісти” відразу ж не підірвали бюст? І чи можна знищення “малої архітектурної форми”, як його називають, трактувати як терористичний акт? Може, представники наших силових структур і прокуратури також ідолопоклонники? Адже кожна освічена, а отже, не обтяжена ідолопоклонницьким комплексом людина розуміє, що бюст — не жива особа, і що звинувачення в тероризмі щонайменше дивне. Але, якщо керівники названих вище структур тверді комуністи-сталіністи, то звинувачення в тероризмі не випадкове, хоча й дике. Дике, бо для ідолопоклонників кожне зображення ідола — більше ніж людина, позаяк воно саме божество в усій його “величі” й “силі”. А це підказує, що до знищення підіпсованого бюста Сталіна мабуть-таки причетні самі його поклонники — принаймні до такого висновку схиляє навіть поверхове знання міфології. Звернім увагу: попередньо бюстові відрізали голову, а сталіністи приліпили її наново. Це неправильно, бо такий ідол уже позбавлений своєї величі й сили. За давніми і досі існуючими магічними практиками, він мав бути негайно знищений (спалений або розтрощений на друзки), а на його місце поставлено новий. Чи не тому вже через три дні, в новорічну ніч, попсованого ідола рознесли на шматки, і сталіністи миттєво оголосили збір коштів на встановлення нового? Розумію, сталіністи обурено заверещать на наведені факти, проте цим і підтвердять, що Сталін для них божество. Бо лише ідолопоклонники можуть верещати і вимагати покарань за свого божка — старше покоління пам’ятає, як у часи Сталіна люто судили людей за його розірваний чи заплямлений портрет або й необачне слово. Та звернемо увагу на ще один факт: із міфології відомо, що кожен ідол завжди вимагав і вимагає численних людських жертв, зокрема дитячих. І що перш ніж поставити йому нову фігуру, його слід задобрити такими жертвоприношеннями. Але ж самотужки бідолашні встановлювачі ідола не змогли б наловити людей для явного жертвоприношення. І вони побігли до владних однодумців, які знайшли вихід — звинувачення в тероризмі дало змогу видати розпорядження заарештувати з середовища українців і дорослих, і їхніх дітей-підлітків, при чому обов’язково таємно, без свідків, щонайкраще вночі. Запевне, ніхто не скаже, що це правове рішення, а кожен міфознавець розпізнає тут практику ідолопоклонників — лише таємно спіймані жертви вважалися справжніми, а особливо приємними жертвами для ідолів були діти. Вочевидь, психологам вирішувати, чи свідомо прокурор і керівник силових структур ухвалили такі рішення, чи це результат дії закорінених у глибині їхнього несвідомого “сил темряви”? Якщо названі особи ідолопоклонники, то зауважу, що останні — вражаючі примітиви і неспроможні контролювати свою тінь, тобто атавістичні інстинкти. А такі інстинкти й могли обернути право прокурора та керівника силових структур затримувати і карати за законом у свавілля беззаконня. Адже оперте на закон затримання і покарання завжди спрямоване проти конкретної особи, щонайбільше — проти кількох осіб (якщо йдеться про групове насильство чи грабіжництво); масові ж беззаконні арешти з боку владних осіб — це вже репресії, або ж, якщо порівняти з діями сталінського НКВС — державний тероризм (у народі названий “червоною мітлою”). Та найнебезпечніше інше: правдоподібно, що нині зазомбовані комуністичною квазірелігією вже сотні простих силовиків, подібно, як були зазомбовані ідеологією комунізму виконавці волі продовжувача справи “безсмертного” Леніна, але викинутого з мавзолею Сталіна. Як писав Северин Аверинцев, сучасний російський філософ, не якісь невідь звідки прибульці, а хлопці з простих селянських і робітничих родин руйнували храми, зривали з них хрести, нищили духовенство, вбивали безневинних людей. Водночас тодішня кривава бойня часто супроводжувалася й “ритуальними” дійствами — чекісти розстрілювали заарештованих у потилицю, здирали зних живцем шкіру (правда, на відміну від обожнюваних ассірійських сатрапів, Сталін не велів оббивати Кремль людською шкірою — він людськими тілами встелював шлях від Карпат до Владивостока). Коли верх бере мракобісся, апелювати до Конвенцій і Декларацій про права людини (хоча й прийнятих Україною) — наївно. Адже кожна квазірелігія базується на культі насильства, що, як зазначають психологи, завжди стоїть на службі деструктивного начала в людині. Нині для утвердження таких квазірелігій не обов’язково декларувати обожнення земних владолюбців — достатньо пропагувати ідею бога, але “свого” — не вселюдського Творця-Законодавця, а саме вузько-свого, поставленого на службу імператорові (чи як він там називається тепер), який, прикриваючись разом зі своїм почтом хрещенням лоба/лобів у “істинному храмі”, користується набором обіцянок від лукавого провести виняткові соціальні реформи і збудувати “земний рай”, але за умови укріплення його власної імперії. А щоб дати волю маніпуляціям таких тиранів, — пише К. Г. Юнг, — “усі соціологічні течії, які рухаються у цьому напрямі, постійно намагаються вибити ґрунт з"під ніг релігії”. Сьогодні наступ на релігійні цінності України набув нового тиску. І це не дивно, адже справді віруючим є той, хто “визнає, що не лише людина, а й держава є підданими Бога, і що в усіх спірних випадках останнє слово залишається за Богом, а не за державою” (додам до цих слів Юнга — “й не за імператором”). Чинний Президент України мав би застановитися над цією істиною, адже з того моменту, коли верх візьмуть ті, які вважають, що останнє слово не за Богом, а за імператором, Україна перестане бути державою, а він — у кращім випадку — стане слугою імператора. Бо кожен імператор — свого роду “верховний ідол”, який не терпить ні рівних, ні тих, які дорівнюють йому. Упродовж кількох літ у соборі Премудрості Божої (святої
Суспільство · “Громадяни мають в ультимативній формі поставити вимогу об’єднання перед лідерами демократії”. · s. 5strona oryginału ↗

Ciąg dalszy z wcześniejszej strony — fragment strony

місце й іншим силам. Скажімо, “Єдиному центру”, абсолютно штучному утворенню, партії, зліпленій на хребті “Нашої України”. Її фіаско на останніх місцевих виборах, відкритий перехід лідера партії Балоги в табір регіоналів, на посаду міністра в уряді Азарова — все це має спонукати рядових партійців до запитання: “Так де ми і з ким?” Знайдеться місце в такому об’єднанні й менш помітним силам, таким, як Українська партія, та ще дрібнішим, яким “нєсть числа”, і вони множаться — щойно зареєстрована сто вісімдесят якась таму переліку партія “Рідна Вітчизна”, так, наче Вітчизна буває двоюрідною. Об’єднання партій доволі строкатого національно-демократичного спектра в єдину партію поки що малоймовірне, тож можна і треба вести мову про об’єднання в широкий демократичний Український Фронт, який би вистояв на виборах і Верховної Ради, і президента. Звичайно, краще було б почати процес об’єднання демократичних сил вчора. Але краще сьогодні, ніж завтра, бо завтра може бути досить сумним. Та тепер ініціативу об’єднання демократії мають взяти на себе рядові виборці, партійці, які надто багато бідкаються про “чвари і розколи” вождів, замість того, щоб нарешті згадати, що вони — громадяни. Саме вони мають в ультимативній формі поставити вимогу об’єднання перед лідерами демократії. Бо альтернативи йому нема. Точніше, альтернатива об’єднанню є — зникнення. Не партій, національно-демократичних сил — держави. Прикладів у новітній європейській історії вистачає. Петро АНТОНЕНКО
Суспільство · “Громадяни мають в ультимативній формі поставити вимогу об’єднання перед лідерами демократії”. · s. 5strona oryginału ↗

Ciąg dalszy artykułu «ЧИ ОБ’ЄДНАЮТЬ ІДЕЇ СОБОРНОСТІ НАШИХ ДЕМОКРАТІВ?», s. 1

ЧИ ОБ’ЄДНАЮТЬ ІДЕЇ СОБОРНОСТІ НАШИХ ДЕМОКРАТІВ?

Софії) в Києві у День Незалежності України молилися предстоятелі всіх визнаних релігійних конфесій (за винятком однієї) — остання молитва була ознаменована веселковим КОЛОМ над її увінчаним хрестом куполом. І багато хто сказав — “це ж чудо!”. Та, мабуть, про чудо свідчить і таке практичне спостереження К. Г. Юнга — коли сили темряви проривалися назовні, руйнуючи мораль і самоконтроль особистості, коли наступав хаос мислення і людина шукала виходу, в її свідомості “одночасно з’являлися нові символи, які мають колективну природу, але які вже відображають сили порядку… Це вісьові симетричні системи, відомі як мандала (коло — І. К.)”. К. Г. Юнг зауважив, що поява такого символу “дарує проблиск надії, а надія потрібна нам у нинішній час розпаду і хаотичного безпорядку”. Може, сяйво кола над собором Премудрості Божої — це даний нам усім знак надії? Бо ось нещо1 давно, на останньому Майдані, протестуючи проти свавільного Податкового кодексу, зустрілися люди з різних регіонів України і, шукаючи виходу, звільнялися від “хаосу мислення” — від накинутої їм ідолопоклонниками недовіри й взаємоворожнечі, від поділу на “східняків” і “західняків”. До них змушені були вийти можновладці, щоб запевнити, що поправлять “свій закон”. Але запевнення вили1 лися у звинувачення і репресії, щоб нагнати на людей страху і темря1 ви… Однак на Різдво, всупереч на1 кинутій темряві, задзвеніла по всій Україні велична Коляда. І тут зно1 ву показали свою сутність наші можновладці — зневажили христи1 янські Церкви України (знову ж-таки, крім однієї). І поспішають віддати собор Премудрості Божої в руки нового ідола… Мабуть, настав час, щоб од1 ностайно всі — всі ієрархи та Все1 українська Рада Церков, усі свя1 щеники і духовнослужителі, всі ченці й черниці, всі миряни усіх конфесій, усі чесні люди ЗАСУДИЛИ — злочинну комуністичну сис1 тему, спроби її відновлення і по1 вернення ідолопоклонництва, — наругу над собором Премуд1 рості Божої — св. Софії і над уні1 кальної цінності пам’ятками Ук1 раїни, зокрема, фундаментом Де1 сятинної Церкви, — приниження (за настановою імперського московського керів1 ництва) всіх релігійних конфесій України в догоду лише одній, — пропаганду міжнаціональ1 ної ворожнечі, — розгул озброєних промос1 ковських шовіністичних банд у Криму, — вбивства і переслідування журналістів, студентів, — репресії вчених, ректорів, простих підприємців, — відновлення практик НКВС1КДБ і сексотства, — побиття людей за захист пам’яток культури, парків, лісів і катування затриманих міліцією, — закриття неугодних украї1 ножерам українських шкіл і обме1 ження прав українських вищих навчальних закладів, — відверту розпусту олігархів і пограбування України та плюн1 дрування її природних ресурсів. Бо з нами усіма — Єдиний Тво& рець&Законодавець! Закінчення. Початок на стор. 1 Другий грім, оглушливий, вдарив над УНП на останніх президентських виборах, коли голова партії Костенко, балотуючись усупереч бажання більшості партійців (у цьому можна не сумніватися), аза рішенням партійного генералітету, набрав жалюгідні 0,2 відсотка голосів. Що в 10 разів (!) менше, ніж на попередньому його балотуванні після розколу Руху 1999 року. Третій грім вдарив на осінніх місцевих виборах. Грудневий партійний з’їзд — і не те що жодного каяття чи бодай самокритики від партгенералітету, а й повна відсутність самооцінки: що взагалі означало оте облудне балотування на президентських виборах? А в середовищі рядових партійців усе наполегливіше лунає визначення — “зрада”. Місцеві вибори було визнано мало не успіхом партії, яка, як було заявлено в документах з’їзду, зайняла 11 місце серед понад 120 партій, що балотувалися. Цікаво, звідки така статистика, якщо для цього треба було б порахувати мандати всіх отих віртуальних 120 партій по всіх понад 30 тисячах виборчих дільниць країни і по всіх видах виборів, від обласних до сільських рад. А головне — яка велика честь зайняти 11 місце серед 11 чи 12 реальних партій! Ніщо не навчило і вже не навчить нічому цю партію, яка дедалі більше скидається на якийсь спецпроект з руйнації демократичних сил. Після таких погромів на кількох виборах — жодної відставки на з’їзді: голови партії, його заступників, Центрального проводу. Натомість — самовідвід висунутих делегатами кандидатур при виборах голови Марія КУЧЕРЕНКО Україна завжди була багата Василями. Кажуть, Василь Стус жартував — мовляв, кожна четверта українська мати називає сина Василем. Здається, у цьому царственному імені за всю українську історію акумулювалося природжене відчуття власної людської і національної гідності, самодостатності, могутнього творчого потенціалу. А ще здатність до святої саможертовності — якість, якої в нашому суспільстві дедалі меншає (чи не тому таким рідкісним стає це горде ім’я в Україні?). Василь Чумак був розстріляний за участь у повстанні проти білогвардійців у 18 років; у Василя Еллана-Блакитного розірвалося серце в 31 рік — таким чином він своєю смертю випередив на два дні наказ Москви про розстріл, Василь Симоненко помер “своєю смертю” — після звірячого побиття міліціонерами — в 28 років, Василь Стус — “…дерево з обрубаною вершиною”, як сказала про нього Михайлина Коцюбинська, — загинув у мордовських таборах за дивних обставину 47 років. Дивовижний збіг — можливо, в тому збігу є Господній знак — якась небесна обраність: Василь Стус народився на саме Різдво, а Василь Симоненко одразу по Різдві — 8 січня. Тож пам’ять про обох славних Василів вшановують разом, у січні, на свято різдвяних Василів. Цього дня нагороджують премією імені Василя Стуса людей активної громадянської позиції, які зробили помітний внесок у розбудову національного життя: письменників, художників, акторів, науковців, правозахисників, просвітян. досвідченими партійними “зубрами”, такими як Заєць, Слободян, Асадчев. Схоже, були вміло “відрізані” від балотування й такі цікаві молоді лідери, як голова Рівненської УНП і “Просвіти” Ніколіна, яку не спромоглися обрати бодай заступником голови партії, при тому, що з’їзд обрав їх аж сім! Може, хоч на цьому з’їзді хворої партії її лідером був би обраний Василь Червоній, але такі політики чомусь рано помирають. Єдиним мікроскопічним позитивом з’їзду було кволе рішення почати, здається вже удвадцяте, “процес об’єднання” демократичних сил. З ким — не названо, хоча в демократичному середовищі конкретно називають три партії, які начебто ведуть переговори про об’єднання в одну. Це, окрім УНП, “Наша Україна” та відокремлений свого часу її уламок “За Україну!”, партія, яку очолює В’ячеслав Кириленко. Молодий, розумний політик, якого давно можна було б обрати і головою УНП, і спікером Верховної Ради, а чому не було обрано, це теж питання чесного аналізу. Втім, наскільки відомо, ні Кириленко, ні Костенко не повинні стати головами цієї об’єднаної партії, як і лідери “НУ” — голова “Нашої України” Валентин Наливайченко і її почесний голова Віктор Ющенко. І ще одна передумова: нова партія повинна мати нову назву, інакше це буде не об’єднання, а приєднання до когось. Що ж, це реальний серед наших малореальних варіантів об’єднання. Затримка за малим: вгамувати гонор і самих членів партій, насамперед УНП, де ніяк не усвідомлять, що вони вже не пуп демократії, і партвождів. Слово тепер за партійцями. Які ще перспективи об’єднання? Варто нагадати першу п’ятірку виборчого списку Блоку “Наша Україна — Народна Самооборона” на останніх парламентських виборах восени 2007-го: Луценко, Кириленко, Яценюк, Гриценко, Катеринчук. П’ять цікавих політиків молодшої генерації, п’ять партій — і кожен лідер при своїй. Перше, що спадає на думку, — як непросто їх об’єднати. Друге — які дріб’язкові всі ці “перешкоди”, коли йдеться про долю України! Тож чи не згадати, що Луценко, попри тюремні ґрати і напіввіртуальність його “Народної самооборони”, залишається її ідейним лідером. Катеринчукові теж доведеться чітко визначитися, на якому стільці сидіти. Гриценко і його партія “Громадянська позиція” готові до об’єднання в єдину партію — на цьому наполегливо наголошує сам політик. І навіть Арсеній Яценюк, якого похапцем записують у “придворну опозицію” і який є самодостатнім політиком, цілком вписується в таке об’єднання. Бодай у форматі демократичного виборчого Фронту, якщо його партія “Фронт змін” не буде вливатися в об’єднану партію. У цьому Фронті знайдеться
Суспільство · “Громадяни мають в ультимативній формі поставити вимогу об’єднання перед лідерами демократії”. · s. 5strona oryginału ↗

НОВІ ЛАУРЕАТИ ПРЕМІЇ ВАСИЛЯ СТУСА

Премія заснована 1989 року Українською Асоціацією незалежної творчої інтелігенції (УАНТІ). Серед лауреатів такі яскраві постаті, як Іван Світличний, Опанас Заливаха, Людмила Семикіна, Галина Севрук, Микола Горбаль, Мирослав Маринович, Михайлина Коцюбинська, Василь Овсієнко, Осип Зінкевич, Володимир Кучинський, Лариса Масенко, Марія Бурмака, Ольга Богомолець, сестри Тельнюк… Цього року вручення премій відбувалося 14 січня в Будинку вчителя. Вручав їх президент Українського Міжнародного ПЕНклубу Євген Сверстюк. Першою премію отримала відома просвітянка, людина нелегкої долі Марія Овдієнко. Про її подвижництво проникливо розповів Євген Сверстюк. Пані Марія зі студентських років провадила вельми сміливу в тоталітарній країні діяльність: друкувала й поширювала самвидавчу літературу. “Якою була Марія Овдієнко? — згадує Євген Сверстюк. — Один тільки епізод. Якось, коли вона жила в студентські роки разом із Надією Кир’ян у монастирській келії на території Ботанічного саду, сталася пожежа — горіла безцінна бібліотека зі старовинними книгами. Марія не могла стояти осторонь і рвалася рятувати книжки. Її мусили просто тримати за руки. Коли пожежа вже згасала, вона все-таки витягла з вогню кілька книжок і сховала за пазуху. Такою вона мені й запам’яталася”. Або ось такий маленький штрих до образу нагадав Євген Сверстюк. Був такий кадебістський метод тиску — слідчий залишав людину на тривалий час наодинці, аби та, нанервувавшись в очікуванні допиту, легше здала свої позиції. Проте поведінка Марії не вкладалася в рамки цієї методики: коли слідчий нарешті прийшов — натомлена жінка солодко спала. Марія Овдієнко постійно відчувала на собі увагу недремного ока, однак не тільки не припиняла своєї небезпечної діяльності, а й організувала простотаки приголомшливий студентський вечір Василя Симоненка, за що була відрахована з Одеського університету. Залишитися без вищої освіти не могла, тож паралельно з тяжкою працею на будівництві закінчувала навчання в Київському університеті. Отримавши диплом, десять років поспіль вчителювала в Броварській школі № 3, активно займалася просвітянською роботою. Згодом заснувала в Броварах Товариство української мови, очолювала відділ освіти всеукраїнського ТУМу, була заступником начальника управління освіти Київщини. Нині Марія Овдієнко видавець, її видавництво “Українська ідея” повною мірою відображає характер літератури, випущеної у світ. Елеонора Соловей, відомий літературознавець, критик, лауреат премії імені Василя Стуса, представила другого лауреата премії, журналістку газети “Україна молода” Ярославу Музиченко, відзначивши її як блискучого журналіста, глибокого аналітика, здатного увиразнити проблему. “Сучасна журналістика, — наголосила Елеонора Соловей, — має бути й учителем, і психотерапевтом, навіть нянькою, позаяк “жовта” преса здатна тільки скинути негатив на людину”. Присутні на вечорі вручення премії імені Василя Стуса теплими оплесками вітали третього лауреата — рок#гурт “САД”. Створений ще 1982 року в Дніпропетровську, він, попри чиновницькі перешкоди, об’їздив зі своїми концертами всю Україну. Нині гурт виступає у такому складі: Сергій Решетник (гітара, вокал), Андрій Дроздов (бас-гітара, вокал), Павло Зубков (барабани); В’ячеслав Ільїн (директор гурту, бек-вокал), Володимир Уваров (звукорежисер). Уже створено чотири альбоми: 2001 року — альбом “Трансмутатор”, 2004-го — “Доле, де ти?! Акустика”, 2006-го — “Дворовая песня”, 2007-го — “Доле, де ти?!” на вірші Т. Шевченка. Напрям гурту — hard-rock у його класичному варіанті. Репертуар становлять високі поетичні зразки — К. Бальмонт, Шарль Бодлер, Максиміліан Волошин, Мігель де Унамуно та ін. Композиції вирізняються майстерністю й високим професіоналізмом. Вручаючи премію, Євген Сверстюк тепло привітав гурт “САД” і побажав йому й надалі рясних плодів. Премія імені Василя Стуса — чи не єдина недискредитована премія в Україні, досі нею нагороджували лише справді креативних, чесних людей, щирих альтруїстів, які вірою і правдою служать Україні в її культурному просторі. Сподіваємося, що й надалі ця премія збереже свою духовну чистоту, адже саможертовність Василя Стуса до цього зобов’язує.
Мова єдина · “Коли влада не дбає про національну словникову базу, то про це маємо дбати ми самі”. · s. 6strona oryginału ↗

ПЕРШИЙ ТОМ ЗОЛОТОГО ДВАДЦЯТИКНИЖЖЯ: РАДІСНО… І ГІРКО

Дмитро ПАВЛИЧКО, Дмитро ПИЛИПЧУК Нарешті, ми тримаємо в руках перший том “Словника української мови” у 20-ти томах (видавництво “Наукова думка”)! Видання передплатне; один із нас нічого не знав про нього; інший, філолог і редактор, не тільки завсідник книжкових виставок, а й практичний лексикограф, подбав про передплату цього видання і для себе, і для свого друга, і для брата, який живе на Поділлі. Одержуючи цей фоліант на 912 сторінок у видавництві на вул. Терещенківській, 3, кожен із нас пережив хвилини надзвичайної радості: нарешті, український народ матиме справді потужний, великий лексикон своєї мови, опрацьований на високому науковому рівні, і, сподіваємося, буде виданий на такому ж видавничому рівні, як отсей перший том! У розділі “Література” наведено реєстр безмаль усіх найважливіших джерел української лексикографії, 43 позиції, — від “Словаря української мови” Бориса Грінченка в чотирьох томах до “Словника-довідника з українського літературного слововживання” (2004) С. І. Головащука. Отримавши перший том цього золотого Двадцятикнижжя, ми дізналися телефоном (від самого директора Українського мовно-інформаційного фонду (УМІФ) НАН України Володимира Широкова) про те, що число гасел у новому словнику буде втричі більшим ніж в одинадцятитомнику, що вийшов у 1971—1980 роках. У новому тлумачному “Словнику української мови” (який, до речі, за своїм обсягом має перевищити перше видання “Современного словаря русского литературного языка” в 17-ти томах, 1950–1965) вперше буде цитовано майже 200 нових авторів, яких українська радянська лексикографія навмисне чи вимушено замовчувала (Емма Андієвська, Роман Андріяшик, Богдан-Ігор Антонич, Іван Багряний, Василь Барка, Олесь Бердник, Іван Білик, Володимир Винниченко, Микола Вінграновський, Микола Воробйов, Олекса Воропай, Іван Гнатюк, Василь Голобородько, Борис Грінченко, Михайло Грушевський, Іван Дзюба, Володимир Дрозд, Ірина Жиленко, Майк Йогансен, Ігор Калинець, Олександр Кониський, Наталена Королева, Ліна Костенко, Григорій Кочур, Андрій Крижанівський, Іван Крип’якевич, Богдан Лепкий, Роман Лубківський, Аркадій Любченко, Оксана Лятуринська, Євген Маланюк, Тарас Мельничук, Борис Нечерда, Іван Огієнко, Олег Ольжич, Тодось Осьмачка, Валер’ян Підмогильний, Олена Пчілка, Улас Самчук, Володимир Свідзінський, Григорій Сковорода(!), Михайль Семенко, Василь Стус, Василь Сухомлинський, Олена Теліга, Борис Харчук, Микола Хвильовий, Олег Чорногуз, Павло Чубинський, Грицько Чупринка, Маркіян Шашкевич, Валерій Шевчук, Гео Шкурупій) або ж які утвердилися в літературі вже по завершенні першого (одинадцятитомного) видання СУМа (Юрій Андрухович, Юрій Винничук, Василь Герасим’юк, Сергій Жадан, Богдан Жолдак, Володимир Забаштанський, Оксана Забужко, Андрій Кокотюха, Марія Матіос, В’ячеслав Медвідь, Павло Мовчан, Віктор Неборак, Євген Пашковський, Юрко Покальчук, Ігор Римарук, Василь Шкляр, Володимир Яворівський). У 20-томнику перші 18 томів містять загальну лексику, а географічні назви (близько 70 тисяч назв) подано в останніх двох томах. У надзвичайно ґрунтовній передмові до Словника (т. 1) зазначено, що “у його авторів виробився новий погляд на тлумачний словник як на певну “Summa Lехісоg- rаfiае”…” Таке тяжіння до повноти словника не може не тішити. Як зазначено на стор. 10-й Словника, сьогодні лексикографічна база Українського мовно-інформаційного фонду, якому надано статус науково-дослідного інституту НАН України, налічує понад 550 тисяч реєстрових одиниць. Порівняймо: в одинадцятитомнику (1971—1980) було подано 137109 слів. Якщо взяти до уваги, що на момент завершення роботи над Словником (у штаті інституту було всього-на-всього 43 особи (і лише 25 наукових працівників!) і що мовно-інформаційний фонд виконував надзвичайно великий обсяг робіт за програмою “Словники України” (досить сказати: тільки “Орфографічного словника української мови” вийшло 9 видань!), — важко не назвати працю колективу УМІФ над новим СУМом науковим і творчим подвигом. До роботи над Двадцятикнижжям долучилися науковці Інституту української мови, Інституту мовознавства імені О. О. Потебні, Київського національного університету імені Тараса Шевченка та Національного лінгвістичного університету (загалом працювали близько сорока лексикографів). Якщо перше видання СУМа розроблялося понад сорок років, то завдяки повній комп’ютеризації лексикографічного процесу на друге видання Словника витрачено у багато разів менше часу. І виявляється, що ще 21 лютого 2007 р. в інтерв’ю газеті “День” Володимир Широков уже повідомляв про завершення роботи над Двадцятикнижжям. Тоді ж він зазначив, що “запланований наклад — тисяча примірників”(!!!). Особисто для тих, хто довідався про це щойно, таке повідомлення стало громом з ясного неба. Виходить, що Кабінет Міністрів України ще 11 лютого 2004 р. видав розпорядження про надання національній словниковій базі (створеній в УМІФ) статусу “наукового об’єкта, який є національним надбанням”, але разом із тим після завершення роботи над тлумачним словником державної мови не виділив для його видання на паперових носіях жодної копійки. І це при тому, що УМІФ, природно, розраховував на те, що з допомогою держави вдасться значно збільшити (хоч би до 10-ти тисяч примірників) принизливо малий наклад СУМа. Тим часом 1-й том Словника замість багатотисячного накладу видано в кількості… 1000 примірників! (До слова: наклад першого видання СУМа становив 30 тисяч примірників). Але й це ще не все! Виявляється, видавництво “Наукова думка” абсолютно не пропагувало 20-томник у ЗМІ, за винятком безликого повідомлення на сайті видавництва, в якому не те що не було розкрито суть цього видання як унікального набутку нації, а й навіть не названо наукову інституцію, що розробила цей словниковий продукт, не кажучи вже про кількісні та якісні параметри Словника, його авторів, редакційну колегію, принципи створення, структуру тощо. Наприкінці серпня “Наукова думка” ще не приймала передплату на Словник, а в жовтні на сайті видавництва було зазначено: “Замовлення приймаються до 30 вересня 2010 року”. Тобто на збір замовлень (чи на незбір замовлень?!) вирішили дати один місяць. Видавництво не видрукувало жодного плаката про цю подію, жодного буклета про 20-томник. Як не крути, а інакше, як відвертим саботажем Словника, ці факти назвати не можна. Гірко. Особливо якщо згадати, що передплата на перше видання СУМа на початку 70-х проводилася в сотнях міст України, було видано буклет і плакат про майбутній лексикон. До речі, до складу редакційної колегії 11- томника, окрім інших вчених, входили академіки Максим Рильський і Павло Тичина, адже вихід тлумачного словника національної мови — подія історичного масштабу. Ми були прикро вражені, довідавшись від директора “Наукової думки”, що видавництво зібрало передплату але на… 100 примірників Словника! Це — національне приниження і ганьба! Такої ганьби ми не зазнавали навіть від комуністичного тоталітаризму! Коли видавництво прямо відмовилося прийняти від нас передплату на наступний, другий том Словника і ми прямо спитали у директора видавництва: “Вам що, влада заборонила організацію передплати?!”, — він промовчав, не заперечив цього, пояснив, що коштів на видання 20-томника Академія наук не виділила, а тому немає жодної гарантії, що 2-й том Словника взагалі вийде. Усе це дуже логічно вкладається в поведінку сьогоднішньої малоросійської влади, яка не проти будь-що вписатися в “Русский мир” патріарха Кирила. Але ж як бути із клятвою Віктора Януковича в Каневі при нашій національній святині про те, що українська мова й далі буде єдиною державною мовою в Україні?! Адже Президент і далі має пам’ятати, що він є гарантом дотримання Конституції держави і, зокрема, її статті 10-ї! Нехай би Президент пригадав усе-таки, що він як Прем’єр-міністр підписував у 2004-му розпорядження №73-р про надання національній словниковій базі статусу “наукового об’єкта, який є національним надбанням”. Словник у 20-ти томах — це оте саме національне надбання, що його треба персоніфікувати у майбутні книжкові фоліанти, якими пишалися б у будь-якій європейській країні. В України тим більше підстав гордитися своїм Двадцятикнижжям, що Український мовно-інформаційний фонд, створивши інтегровану лексикографічну систему “Словники України” (випускається на лазерних дисках), вже на початку третього тисячоліття увів Україну до клубу країн з комп’ютерною лексикографією. Цією гордістю мали б пройнятися і Президент, і Прем’єр-міністр. І то вже сьогодні, коли вкрай треба подбати про 20-томник у Державному бюджеті на 2011-й рік, не забувши, до речі, і про кошти на завершення випуску багатостраждального Етимологічного словника української мови в 7-ми томах, друк якого розтягли на… 30 років (!) і додрукову підготовку 6-го і 7-го томів котрого, як можна зрозуміти з публікацій в Інтернеті, вже завершено. Держава мусить дбати і дбатиме про державну українську мову та українську культуру, якщо вона буде українською. Інша, протилежна орієнтація призвела б країну і суспільство до потрясінь і духовної Руїни. Із цього має виходити у практичній мовно-культурній політиці наша влада, незалежно від регіонального її походження. Отже, нам залишається сподіватись на здоровий глузд та (поможи, Боже!) патріотичні почуття очільників держави. А коли влада не дбає про національну словникову базу, то про це маємо дбати ми самі — письменники, академіки, професори, викладачі, вчителі, журналісти, видавці, діячі культури і мистецтва, наші вищі навчальні заклади, школи, бібліотеки, меценати та благодійники. Якщо хтось зумисно приховує від суспільства інформацію про такі події, як поява золотого Двадцятикнижжя, — то треба ж нам самим дбати про доступність скарбів рідної мови! Вкрай дивно, що навіть наша патріотична(?) преса не інформує суспільство про долю 20-томного Словника української мови. Ми звертаємося до українських газеті журналів з проханням передрукувати цю статтю, надавши їй відповідного резонансу. Хотілося б, аби й мовознавці, причетні до цього й подібних проектів, не чекали милості від держави та ЗМІ, а били на сполох. Ми, звичайно, свідомі того, що в реалізації книжкового (та й онлайнового) проектів Словника української мови у 20-ти томах дещо можна (і треба!) було б доопрацювати. Аналізуючи “Список літературних джерел Словника” (Т. 1, С. 59–61), ми помітили, що, вочевидь, через недостатнє фінансування та неопрацювання сотень і тисяч публікацій за межами Словника опинилося досить багато українських авторів, цитати з творів яких могли б лягти в корпус Словника1; незадовільно представлений український художній переклад2; разом з тим Словник ще не вільний від багатьох представників графоманської (парткомівської) літератури, про яку Микола Лукаш склав було таку іронічну шпигачку: Лугом іду, коня веду, Бенедетто Кроче. Сватай мене, Козаченку, — Так Збанацький хоче. Авторам Словника не варто уникати доброї традиції європейських лексикографів: у кожному томі зазначати кількість зафіксованих у томі слів, як це робили й упорядники першого видання СУМа. А оскільки склад цитованих авторів як загалом, так і в конкретних томах, вочевидь, постійно змінюватиметься, то список авторів слід було б складати новий для кожного окремого тому (тоді він буде адекватним). І ще одне: позначаючи імена тих авторів, що вперше цитуються в другому виданні СУМа, треба виділяти їх курсивом дещо уважніше. Скажімо, в т. 1 подано курсивом імена М. Вороного, П. Глазового, П. Грабовського, Є. Гребінки, П. Гуріненка, Дніпрової Чайки, М. Драгоманова, М. Драй-Хмари, І. Драча, Уляни Кравченко, П. Куліша, М. Куліша, В. Мисика, Б. Олійника, Є. Плужника, В. Поліщука, Григора Тютюнника, хоч ілюстрації з їхніх творів у першому виданні СУМа подавалися. А загалом важливо, щоб частота цитування того чи того автора бодай приблизно відповідала питомій вазі імені (за цим параметром уважний читач мимоволі визначатиме і систему цінностей, що їх сповідує колектив лексикографів, і рівень їхньої наукової сумлінності). Але найголовніше — це зробити наклад Словника якомога більшим і забезпечити його безперебійний друк. В жодному разі не можна припустити позбавлення права індивідуальних покупців на придбання Словника, як це буває з державними замовленнями: в роздріб має реалізуватися щонайменше половина накладу видання. Ми чекаємо, що на цю публікацію відгукнуться і Президент, і Прем’єр-міністр, і Держтелерадіо, і, звичайно, Президент НАН України. Адже подібні події в лексикографії трапляються один раз на півстоліття. А з огляду на характер та обставини випуску видання — воно унікальне! 17.12.2010 Літературна Україна. — 2010. — 23 грудня. — №47. — С. 6. _______________________________ 1 У Словнику нині бракує таких імен, як Іван та Михайло Андрусяки, Дмитро Антонович, Олена Апанович, Роман Бабовал, Дмитро Багалій, Юрій Бадзьо, Володимир Базилевський, Юрій Барабаш, Віктор Баранов, Василь Барладяну, Юліан Бачинський, Сергій Білокінь, Катерина Білокур, Наталка Білоцерківець, Василь Бобинський, Богдан Бойчук, Михайло Брайчевський, В’ячеслав Брюховецький, Григорій Ващенко, Любомир Винар, Іван Вишенський, Михайло Возняк, Валерій Войтович, Сергій Гальченко, Лесь Герасимчук, Любов Голота, Святослав Гординський, Михайло і Богдан Горині, Леонід Горлач, Сергій Грабовський, Леонід Гребінка, Василь Гренджа-Дон-
Слідами наших виступів · “Абсурдно звучить задеклароване в Концепції положення про “вільний вибір мови навчання”. · s. 7strona oryginału ↗

Ciąg dalszy z wcześniejszej strony — fragment strony

ський, Ярослав Грицак, Андрій та Дмитро Гродзинські, Валерій Гужва, Юрій Дараган, Ярослав Дашкевич, Любко Дереш, Володимир Державин, Ярослав Дзира, В. Домонтович, Дмитро Донцов, Віталій Дончик, Дмитро Дорошенко, Євген Дудар, Сергій Єфремов, Олесь Жолдак, Світлана Жолоб, Аркадій Жуковський, Микола Жулинський, Петро Засенко, Володимир Затуливітер, Василь Захарченко, Дмитро Іванов, Юрій Іздрик, Юрій Іллєнко, Валерій Ілля, Олександр Ірванець, Ярослав Ісаєвич, Світлана Йовенко, Аркадій Казка, Святослав Караванський, Петро Карманський, Ірена Карпа, Абрам Кацнельсон, Ігор Качуровський, Леонід Кисельов, Юрій Клен, Іван Климишин, Юрій Ковалів, Степан Колесник, Філарет Колесса, Петро Кононенко, Віктор Кордун, Роман Корогодський, Михайло Косів, Григорій і Платон Костюки, Михайлина Коцюбинська, Богдан Кравців, Дмитро Кремінь, Сергій Кримський, Володимир Кубійович, Лесь Курбас, Остап Лапський, Орест Левицький, Юрій Липа, В’ячеслав Липинський, Іван Лисяк-Рудницький, Наталя Лівицька-Холодна, Левко Лук’яненко, Володимир та Іван Лучуки, Іван Мазепа, Іван Малкович, Василь Марочко, Валерій Марченко, Юрій Меженко, Володимир Мельниченко, Тарас Мельничук, Іван Миколайчук, Микола Міхновський, Ладя Могилянська, Володимир Моренець, Анатолій Мороз, Валентин Мороз, Михайло Москаленко, Михайло Наєнко, Дмитро Наливайко, Віктор Недоступ, Неда Неждана, Леонід Новиченко, Іван Огієнко, Олександр Оглоблин, Михайло Орест, Марко Павлишин, Ігор Павлюк, Галина Пагутяк, Володимир Панченко, Оксана Пахльовська, Петро Перебийніс, Симон Петлюра, Володимир Підпалий, Сергій Плачинда, Федір Погребенник, Анатолій Погрібний, Юрко Позаяк, Юрій Покальчук, Леонід Полтава, Олександр Пономарів, Мирослав Попович, Омелян Пріцак, Тарас Прохасько, Володимир П’янов, Роман Рахманний, Петро Ребро, Феодосій Роговий, Ірен Роздобудько, Богдан Рубчак, Степан, Михайло і Ярослав Рудницькі, Софія Русова, Василь Рябий, Микола Рябчук, Євген Сверстюк, Іван Світличний, Тамара Севернюк, Лев Силенко, Володимир Січинський, Вадим Скуратівський, Василь Скуратівський, Василь Слапчук, Йосиф Сліпий, Олекса Слісаренко, Микола Сом, Богдан Стельмах, Ярослав Стельмах, Олекса Стефанович, Степан Смаль-Стоцький, Михайло Стрельбицький, Надія Суровцова, Остап і Юрій Тарнавські, Олекса Тихий, Костянтин Тищенко, Олесь Ульяненко, Назар Федорак, Тарас Федюк, Павло Филипович, патріарх Філарет, Мойсей Фішбейн, Тарас і Петро Франки, Микола Холодний, Володимир Цибулько, Леонід Череватенко, Дмитро Чередниченко, Станіслав Чернілевський, Дмитро Чижевський, Євген Чикаленко, В’ячеслав Чорновіл, Ганна Чубач, Євген Шабліовський, Володимир Шаян, Андрей Шептицький, Юрій Шерех (Шевельов), Григорій Штонь, Микола Шудря, Володимир Шухевич, Ігор Юхновський, Дмитро Яворницький, Василь Яременко, Михайло Яцків, Ярослав Яцків, а також багатьох відомих перекладачів. 2 З відсутніх у СУМ-20 перекладачів досить назвати таких, як Євген Тимченко, Петро Карманський, Леонід Гребінка, Освальд Бурґгардт, Ірина Стешенко, Леонід Первомайський, Дмитро Білоус, Ірина Стешенко, Євген Попович, Дмитро Паламарчук, Дмитро Павличко, Іван Драч, Віктор Коптілов, Анатоль Перепадя, Михайло Москаленко, Андрій Содомора, Йосип Кобів, Роман Лубківський, Ростислав Доценко, Олекса Синиченко, Ольга Сенюк, Леонід Череватенко, Євген Дроб’язко, Леонід Махновець, Юрій Лісняк, Грицько Халимоненко, Світлана Жолоб, Сергій Борщевський, Віктор Шовкун, Михайло Литвинець, Олександр Мокровольський, Валерій Гужва, Дмитро Чередниченко, Лесь Герасимчук, Микола Мірошниченко, Олександр Гриценко, Максим Стріха. щині поняття “мова” і “мовлення”. Слово мова, кажучи мовознавчим терміном, є гіперонімом щодо слова мовлення, як, скажімо, слово дерево до слова сосна. В українській мові слово мова, на відміну від російського язык, означає водночас і “мовні засоби” (які ми тримаємо в пам’яті), і “мовлення” (акти спілкування). Позбавлене конкретного значення словосполучення мовні меншини; воно, власне, позначає, крім іншого, також групи людей, які користуються діалектом, говіркою, сленгом, арго (бандитське, злодійське, картярське тощо), жаргоном. У міжнародному законодавстві такого поняття, як “мовні меншини”, немає, є лише термін “національні меншини”. І йдеться тут про права лише національних меншин і аж ніяк не мовних. Річ у тому, що словосполучення мовні меншини в українську мову потрапило через хибний переклад назви міжнародного документа “Європейська хартія регіональних мов або мов меншин” (без означення, яких меншин). Насправді ж цей документ у точному перекладі називається Європейська хартія місцевих або малопоширених мов. І навряд чи в державному документі доцільно категорично визначати методику викладання мови. Навіть у Загальноєвропейських рекомендаціях із мовної освіти нема категоричності: “Мета Рекомендацій — не давати розпоряджень і навіть не рекомендувати певний метод, а представити напрями, запрошуючи вас до роздумів над вашою поточною практикою, до прийняття відповідних рішень”. У лінгводидактиці вже не раз той чи інший метод оголошували як “найдосконаліший”, проте він був лише одним із можливих. Я, наприклад, маю всі підстави стверджувати, що останнім часом, коли було запроваджено так звану інноваційну методику вивчення рідної мови, грамотність абітурієнтів помітно впала, знизилося розуміння ними закономірностей певних мовних явищ. Про мету вивчення мов у проекті Концепції сказано досить повно, хоч і не конкретно, без врахування суспільного призначення тої чи іншої мови. Проте про мету прийняття нової концепції мовної освіти не мовлено нічого посутнього, що було б пов’язане зі специфічними українськими реаліями. І тому ця Концепція навряд чи суттєво сприятиме “формуванню високоосвіченої, інтелігентної, самодостатньої творчої особистості з інноваційним типом мислення і діяльності, здатної гідно відповісти на виклики цивілізації” (цитата з проекту Концепції).
Слідами наших виступів · “Абсурдно звучить задеклароване в Концепції положення про “вільний вибір мови навчання”. · s. 7strona oryginału ↗

ПРО КОНЦЕПЦІЮ МОВНОЇ ОСВІТИ В УКРАЇНІ

Іван ЮЩУК, професор, заслужений діяч науки і техніки України, відмінник освіти України Міністерство освіти, науки, молоді та спорту України запропонувало для загального обговорення проект Концепції мовної освіти. Відразу потрібно сказати, що поява такого державного документа заслуговує всілякого схвалення. Адже мова, як справедливо зазначено в проекті, “є не лише об’єктом вивчення і пізнання, а й основним засобом, знаряддям навчання, виховання і розвитку”. Через мову формується людина і зміцнюється держава. Проте сам зміст документа, попри всі його позитивні сторони, викликає певні зауваження й застереження. Насамперед впадає у вічі те, що тут ідеться про мову взагалі, поза часом і простором, а не про її конкретні суспільно-функціональні іпостасі. За стосунком до особистості і за суспільним статусом мова буває рідна і чужа, державна і недержавна. Відповідно й підходи до вивчення тої чи іншої мови мають бути різні. Рідною мовою дитина оволодіває стихійно, наслідуючи мовлення свого найближчого оточення. Хоч не завжди. Бо, як писав А. Погрібний, “рідна мова — то не так та мова, якою вам особисто з різних причин випало в житті спілкуватися, і навіть не завжди мова “мамина” (бо скільки ж тих мам відбилося від свого слова та і чад своїх скалічило!), а саме ваша родова мова, мова вашого роду”. Рідна мова “як форма існування і вияву національної та особистісної самосвідомості” (цитую проект Концепції) — це мова рідного народу, а ніяка інша, бо мова чужого народу породжена й сформована людьми з іншою ментальністю, з іншою історією, з іншою культурою, з іншим баченням світу. Якщо навіть змалку дитина виховувалася в нерідномовному середовищі, вона має в собі більше завдатків до рідної мови (мови рідного народу), ніж до накинутої їй чужої. Борис Грінченко виріс у російськомовній сім’ї, те саме можна сказати й про Панаса Мирного, Володимира Сосюру, Бориса Антоненка-Давидовича і ще про багатьох діячів української культури, які, проте, виявили себе саме через українську мову, через мову свого народу, а не через мову, що її чули від народження. Саме через рідну мову, тобто мову свого народу, дитина засвоює логіку, вчиться мислити, набуває навичок спостерігати, аналізувати явища, пізнає світ, прилучається до великого загалу — рідної нації. Рідна мова пронизує й впорядковує підсвідомість людини, можливо, навіть на генному рівні. Отже, рідну мову дитини треба лише шліфувати, удосконалювати, збагачувати, розкривати її закони й закономірності, її красу, показувати можливості її виражальних засобів. Чужа мова сприймається на фоні рідної і в порівнянні з нею. Вона нерідко вступає в суперечність з усталеними уявленнями, сприйняттями, асоціаціями. Це можна наочно бачити в російській мові Миколи Гоголя, у якого за позірною російською оболонкою проступає український спосіб висловлювання. Рідної мови дитина вчиться, а чужу мусить вивчати: перше — це все одно, що йти відомою місцевістю, ходженими стежками; друге — це навпомацки пробиратися хащами з безліччю пасток. Відповідно повинні застосовуватися й різні методи при викладанні цих двох цілком різних, хоч і подібних дисциплін. Різне призначення в суспільстві мають державна мова і мови національних меншин. Як справедливо підкреслено в проекті Концепції, “володіння державною мовою сприяє консолідації громадян у розбудові й зміцненні Української (як і будь-якої іншої. — І. Ю.) держави”. Державна мова обслуговує все суспільство, створює всім громадянам країни однакові можливості для здобуття освітив будь-якій її частині і з будьякої спеціальності, дає змогу обіймати будь-яку посаду в державі. Хто ігнорує державну мову, той позбавляє себе багатьох громадянських прав. Так ведеться в усіх цивілізованих державах: і в Росії, і в Сполучених Штатах, й у Франції — скрізь, куди не кинь. А мови національних меншин забезпечують культурні потреби лише окремих груп населення. І це мало би бути враховане в Концепції мовної освіти: держава повинна забезпечити всім своїм громадянам однакову можливість у повному обсязі оволодіти державною мовою. Цього вимагають і міжнародні правові документи. Зокрема, в статті 14 Рамкової конвенції про захист національних меншин, де йдеться про право осіб, які належать до національних меншин, на викладання їхньої мови або навчання нею, робиться застереження, що це повинно робитися “без шкоди для вивчення офіційної мови або викладання цією мовою”. Мовна ізоляція представників національних меншин від решти населення — це посягання на їхні громадянські права. Із цього погляду абсурдно звучить задеклароване в Концепції положення про “вільний вибір мови навчання”. З якою метою? Це може лише дезорієнтувати якусь частину населення, нібито знання рідної чи державної мови не дає людині ніяких переваг. Людина найчіткіше мислить і найповніше виявляє свої інтелектуальні здібності саме рідною мовою, тобто мовою свого народу. Знання державної мови робить її рівноправним членом усього суспільства. Якщо в Україні державною мовою є українська мова, мова абсолютної більшості населення, то які є підстави для того, щоб російську мову оголошувати “мовою міжнаціонального спілкування”, як це зроблено в проекті Концепції. Адже ні у Франції, ні в Німеччині, ні в Голландії нікому й у голову не спаде оголошувати англійську мову мовою міжнаціонального спілкування, хоч там нею вільно володіє чи не більшість мешканців. У проекті Концепції мовної освіти зовсім не враховано того, що українська мова століттями нищилася. Навіть Володимир Ульянов (Ленін), творець Радянської імперії, був змушений 1919 року визнати (можливо, з кон’юнктурних міркувань), що “українська культура (мова, школа і т. д.) на протязі століть придушувалася російським царизмом і експлуататорськими класами”. Не менш заповзято вів наступ проти української мови й недавній тоталітарний режим. Як спадок із тих колоніальних часів маємо суржик (в інших постколоніальних країнах це креольські або гібридні мови), який спотворює, примітивізує міжлюдське спілкування, огрублює, паралізує мислення. Суржик — наче ракова хвороба суспільства. Як допомогти зросійщеним українцям повернути їхню рідну мову? І не тільки українцям, а й, мабуть, кримським татарам, грекам, іншим неросійським національним меншинам, зокрема через їхніх дітей. Адже в національній мові, як це справедливо зазначено в проекті Концепції, “акумульовано ментальність, знання і життєвий досвід предків, невичерпні скарби культури, народної думи і пісні, шляхетні, сповнені глибокої людяності правила співжиття, національні й загальнолюдські ідеали”. Якщо народ втрачає мову, він гине як народ, а з ним і його неповторний життєвий досвід. У проекті Концепції неправомірно ставляться в одній пло- Народний Комітет Захисту України разом із лідерами опозиційних партій та громадських організацій закликають громадян Києва та всієї України прийти 22 січня цього року на Софіївський Майдан, на віче, присвячене вшануванню Злуки українських земель під гаслом: “Від Соборності України — до єдності української нації”. Початок віче о 14 годині.
Слідами наших виступів · “Абсурдно звучить задеклароване в Концепції положення про “вільний вибір мови навчання”. · s. 7strona oryginału ↗

ЗВЕРНЕННЯ

Координатор НКЗУ Дмитро ПАВЛИЧКО
Постаті · “Єзуїтські тортури і невблаганний час виявилися безсилими перед тендітною музою українського Орфея”. · s. 8strona oryginału ↗

Ciąg dalszy z wcześniejszej strony — fragment strony

гія Лущика, так можна було сказати радше про зраду, а не про смерть коханої. Тож, як бачимо, картина не так відповідає на численні запитання, як порушує нові. А сама вона водночас пророкувала ще й трагічну долю українського Орфея. І хоч “Панахидні співи” і картина Михайла Жука “Біле й чорне” мають безліч спільних смислових і суто зовнішніх ознак, ніхто не наважиться назвати панно ілюстрацією до циклу поезій П. Тичини. Твори двох геніїв-однодумців доповнюють і поглиблюють один одного, створюючи разом художнє полотно ще небаченого масштабу й злету філософської думки та емоційної сили. Тож разом з іншими ранніми поезіями Павла Тичини тепер маємо відкриті широкому загалу дві глибокі й чарівні притчі про вічний двобій між білим і чорним. На моє глибоке переконання, настав час створити і своєрідну третю притчу — музичну, яка має поєднати високе поетичне слово та модерний живопис в одне гармонійне ціле. Своїми роздумами про це я поділився з кількома відомими композиторами, але, на жаль, жоден із них не зважився на створення чи то ораторії, чи вокально-симфонічної поеми. Міністерство культури, якому я надіслав своє лібрето з проханням посприяти покладенню його на музику, просто відфутболило мого листа до Національної музичної академії ім. П. Чайковського, де й загубився його слід. Та я сподіваюся, що ось-ось віднайдеться композитор, який почує голос сопілки янгола-Орфея, якого вразять слова поета: “Об серце дзвоню я…”, і покладе їх на музику. Живить моє переконання те, що вже давно більшість поезій збірника Павла Тичини “Сонячні кларнети” стали піснями й романсами. Син сільського дяка Павло Тичина, який чудово знав і сам у дитинстві співав літургійні пісні, використав у своєму циклі поезій їхню лексику та ритмічну побудову. Якоюсь мірою поет навіть дотримується християнського ритуалу панахиди. Це дослідив одеський публіцист Борис Херсонський. Зокрема він пояснив повторення вірша “Я чую дзвін у бору ялин” тим, що відспівування покійника починалося й завершувалося дзвонами. Однак відлуння дзвонів можна чути і в інших віршах циклу (“Хто там у небі дзвонить”, “Плачу і ридаю, об серце дзвоню я”). Тож бажано, щоб у майбутній музичній композиції дзвони прозвучали у різних інтерпретаціях. Можливо, покладені на музику “Панахидні співи” чарівно звучатимуть і в храмах. Хочу вірити, що наші читачі не звинуватять мене у корисливому бажанні нав’язати комусь свій арт-проект. Побіжно переповідаючи лібрето, я намагався лише передати власне бачення і прочитання “Панахидних співів” та враження від картини Михайла Жука “Біле й чорне”. Як шанувальник цих митців радий, що наші сучасники фактично відкривають їх для себе, що з їхніми маловідомими творами нарешті матиме змогу ознайомитися широкий загал. Якщо ж мої думки спонукають когось із композиторів до створення музичного твору, буду тому дуже втішений. А скористається він моїми підказками, чи проігнорує — не так і важливо. Мене цілком задовольняє реалізована у такий спосіб місія просвітника. Секретаріат, Центральне правління, редакція
Постаті · “Єзуїтські тортури і невблаганний час виявилися безсилими перед тендітною музою українського Орфея”. · s. 8strona oryginału ↗

ППААВВЛЛОО ТТИИЧЧИИННАА:: «ОБ СЕРЦЕ ДЗВОНЮ Я...»

До 120#річчя П. Г. ТИЧИНИ Станіслав ЗМІЄВСЬКИЙ, м. Одеса Кожен талант — загадка, а геній — загадка за сімома замками для всього світу. Ми лише наближаємося до усвідомлення, що після Тараса Шевченка — Пророка — Україна породила свого Поета — Павла Тичину. Його рання творчість сповнена незбагненних чар, а породжені музою поета-експериментатора диво-слова здатні перевернути душу. “Це співець яблуневоцвітності, яка, переходячи з покоління у покоління, і нині здатна хвилювати юнь, очищати й наснажувати кожного, чия душа, сприйнятлива до прекрасного”, — сказав про нього Олесь Гончар. Доля Павла Тичини трагічна. Сталінізм, розстрілявши Українське Відродження, за словами Василя Стуса, репресував Павла Тичину славою, одягнувши на нього блазенський ковпак, змусивши писати під диктат убивць. Його вбили заживо. Це було сходженням поета на Голгофу. Проте єзуїтські тортури і невблаганний час виявилися безсилими перед тендітною музою українського Орфея. Нині він повертається до нас. Про життя Павла Тичини і його творчість, зокрема ранню, написано сотні томів, та навіть в останніх публікаціях зрідка можна знайти бодай згадку про його найперший цикл поезій “Панахидні співи”. Сам автор вважав його назавжди втраченим. А він на наших очах виплив із всепоглинаючої Лети в українській чорноморській столиці — Одесі легкокрилим човником. Це було справжнім літературним відкриттям. Рукопис “Панахидних співів” знайшов невтомний шукач духовних скарбів Сергій Лущик, розбираючи архів художника й літератора Михайла Жука. Цей викладач малювання Чернігівської семінарії, а пізніше один із засновників Української академії мистецтв, щиро потоваришував зі своїм найобдарованішим 14-річним учнем Павлом Тичиною, і цю дружбу обоє пронесли крізь усе життя. Поет-початківець, перебиваючись із хліба на воду, днював і ночував у майстерні чернігівського вчителя. Своєї оселі не мав, тож, надсилаючи вірші до редакцій, незрідка вказував на конвертах адресу Михайла Жука. Коли якийсь журнал повернув автору його “Панахидні співи” у Чернігів, Павла Тичини там уже не було, а 1916 року й Михайло Жук переїхав до Києва. Отак поет і розминувся зі своїм першим циклом поезій. Сергій Лущик переконливо доводить, що в ньому йдеться про події не пізніше весни-осені 1914 року. А про час написання першого поетичного циклу Павла Тичини достеменно невідомо. Про нього є лише згадка у листі без дати, який автор надіслав Андрію Ніковському: “Співи панахидні” у мене ще й досі не викінчені… Як викінчу, то попереду, ніж друкувати їх, пришлю Вам на “любу розмову”. Цей лист знайшов у архівному фонді журналу “Основа” одеський літературознавець Григорій Зленко, опублікувавши його ще 1973 року. Дослідник стверджує, оскільки у листі йдеться про вже видані числа “Основи” наприкінці 1915-го — початку 1916 року, то слід вважати, що на той час цикл поезій уже був. Окремі згадки про існування “Панахидних співів” породили безліч легенд про На 59 році життя після тяжкої хвороби відійшла у засвіти заслужений працівник культури України, одна з організаторів і багатолітній голова Товариства “Заповіт” — об’єднання українців столиці Республіки Білорусь Ніна Антоненко (Комоско). Її поховано в Мінську, поруч із могилою сина Павла. Надзвичайний і Повноважний Посол України у Республі- Художник Михайло Жук. “Біле й чорне” те, що вони собою являють і кому присвячені. Та ось тепер ми маємо повний, переписаний самим автором набіло, варіант цього циклу поезій. Але загадки лишилися. Одні дослідники твердять, що юний поет оспівує передчасну смерть коханої і навіть називають різні імена, інші вважають, що у ньому йдеться про загибель найсвітлішого почуття першої закоханості, а не реальної дівчини. Однак є своя чарівність і в тому, що “Панахидні співи” постають перед нами в ореолі таємничої філософської притчі про сенс людського буття, де завжди перегукуються білі та чорні акорди. Над цією вічною темою розмірковував і Михайло Жук, який в одному сповідальному вірші сказав про себе: “Білим і чорці Білорусь Роман Безсмертний висловив співчуття сину покійної Миколі та брату Петру Антоненку, відомому українському журналістові, голові редакційної ради газети “Сіверщина”, заступнику головного редактора газети “Слово Просвіти”. Ніна Яківна Антоненко родом із поліського села Авдїівка Куликівського району Чернігівщини, після школи вчилася у Мінську, де й працювала тривалий час педагогом. Із газетою “Сіверщина”, з Чернігівським обласним об’єднанням товариства “Просвіта” ім. Т. Шевченка її пов’язували тривалі дружні стосунки. Завдяки їй були налагоджені ділові взаємини і з українцями Мінська. Висловлюємо щирі співним хотів би я бути”. “Біле і чорне” — його найбільша картина (207х310 см), над якою він працював упродовж 1912— 1914 рр. На початку століття твір часто експонували, але в тоталітарну добу про картину, герої якої мають янгольську подобу, ніде не згадувалося. Та саму роботу дбайливо зберіг відомий колекціонер україністики з Одеси Тарас Максим’юк, і тепер вона стала відкриттям одного з вершинних зразків українського малярського модерну 1920-х. Інтерес до цього панно настільки великий, що воно не раз уже експонувалося у форматі “виставки однієї картини” у Києві, багатьох містах України та за кордоном. Коли ж було знайдено “Панахидні співи” Павла Тичини, Тарас Максим’юк та й інші з подивом упізнали на картині в образі чорнокрилого янгола-Орфея автора цих поезій. Схожість підтверджується і графічним портретом Павла Тичини, який Михайло Жук написав дещо пізніше — 1919 року. А в образі білого янгола окремі дослідники помічають риси студійки Михайла Жука Полі Коновал, вважаючи її першим коханням юного поета. Про їхні взаємини художник не міг не знати. Згодом Поліна залишила Павла Тичину. Можливо, оспівана поетом смерть коханої — лише поетична метафора, призначена висловити страждання розбитого серця? І така точка зору має право на існування. Не випадково Тичина у тридцятилітньому віці, коли товариш нагадав йому про “Панахидні співи”, із чисто чоловічою погордою занотував у щоденнику, що тоді пригадалися йому “те перше кохання і ті дурні сльози”. На думку Сер-чуття Петру Яковичу Антоненку у важкому горі — смерті сестри і молимося, щоб Господь упокоїв душу її там, де праведні спочивають. Правління Чернігівського обласного об’єднання товариства “Просвіта” імені Т. Шевченка, редакція газети “Слово Просвіти” У МІНСЬКУ ПОХОВАНО НІНУ АНТОНЕНКО Висловлюємо глибокі співчуття завідувачу організаційного відділу Секретаріату Всеукраїнського товариства “Просвіта” імені Тараса Шевченка Тетяні Іванівні Федієнко у зв’язку з важкою втратою — смертю матері Марії Василівни Федієнко, яка відійшла в кращі світи 29 грудня 2010 року на 87- му році життя. Світла їй пам’ять і земля пухом!
Постаті · “Благословен єси, Господи, Світе святим! Нас научи заповіданням Вічним Твоїм”. · s. 9strona oryginału ↗

Ciąg dalszy z wcześniejszej strony — fragment strony

Як у вас на землі, Як у вас”. “Тут життя безкінечне, прекрасне: О, приходь ти сюди, О, приходь! “Тут і мила твоя на престолі У квітках неземних, У квітках”. “Ти полюбиш її тут, полюбиш, — Лиш не так, як любив, Лиш не так”. “Зі святою тебе повінчають Хмарки золоті поспішають на битву. Тумани безмовно тремтять над полями. І з ними стаю я на ранню молитву. — О, зглянься над нами! За що Ти нас раниш у серце мечами? VIII Хто там в небі дзвонить, Хто сміється в лісі?
Постаті · “Благословен єси, Господи, Світе святим! Нас научи заповіданням Вічним Твоїм”. · s. 9strona oryginału ↗

Павло ТИЧИНА П ПААН НААХХИ ИД ДН НІІ ССП ПІІВВИ И

І Прийдіть, пісні, прийдіть, ридання, З глибин, з душі безодні. Земне останнє цілування Я їй даю сьогодні. Прийдіть, прийдіть, — я вами, рідні, Коханки смерть відзначу. Під співи серця панахидні Колишнєє оплачу. Тумани кадять фіміами, Тумани — аж до гаю — Ридають-плачуть над полями, А я щось не ридаю. Моє останнє цілування Таке болюче, ніжне. Впадіть, пісні, дощем ридання На серце білосніжне. П Я чую дзвін в бору ялин Над озером, де трухне млин, — Дінь-дінь, дінь-бам… Тепер ти сам, тепер ти сам — Видзвонює він сумно там. Дінь-дінь, дінь-дін… Я чую спів осокорів, Надгробний болісний мотив: Ридай, ридай… В ньому й надія і одчай. Кохана, любая — прощай На вік-віків! III “Святий Безсмертний, Святий Боже!” — Співає присмерк у гаю. “Біжи, біжи, ридай і падай: Вже любку понесли твою”. Гойдається між деревами Китайка з крові на труні. О, люде! Стійте, пожалійте, Віддайте любую міні. Я розбужу, я зацілую. Відкрию очі, устоньки. “Біжи, біжи, ридай і падай, Бо вже вбивають в гроб гвіздки”. Біжу — лечу… Дерева… Вітер… — Деруть одежину мою. “Святий Безсмертний, Святий Боже!” Співає присмерк у гаю. ІV Благословен єси, Господи, Світе святим! Нас научи заповіданням Вічним Твоїм. В жалобі ніч: скрізь — зорі-свічі, Лунають співи таємничі. — Благословен єси, Господи! Поля, гаї, — я вам вклоняюсь, До ваших дум я прислухаюсь. — Благословен єси, Господи! Колись я з нею тут молився, Як Бог в коханні нам явився. — Благословен єси, Господи! Тепер я сам ходжу — блукаю, Душевні муки розсіваю. — Благословен єси, Господи! Благословляю вас я, луки, І небо в свічах й пісню муки. — Благословен єси, Господи! Благословен єси, Господи! Світе святим! Нас научи заповіданням Вічним Твоїм. V “Со святими” — я чую — співають Зіроньки золоті, Зіроньки. Мою душу цілують, голублять — Мов бальзам вони ллють, Мов бальзам. “Тут печалі нема ні зітхання, Без перстнів, без вінця, Без перстнів”. “Вона матір’ю буде й сестрою, Як вогонь для землі, Як вогонь”. “Будеш ти її сином єдиним, Як Бог-Син у Отця, Як Бог-Син”. “Со святими” — я чую — співають Зіроньки золоті, Зіроньки. Мою душу цілують, голублять — Мов бальзам вони ллють, Мов бальзам. VІ Плачу і ридаю, Об серце дзвоню я, Як тебе згадаю, Світлий мій, пресвітлий раю, — Алілуя! Плачу і ридаю: Ачей розбужу я. Люба, встань — благаю! Ти мовчиш, пресвітлий раю. — Алілуя! VП Світає… Так тихо, так любо, так ніжно у полі. Мов свічі погаслі в клубках фіміаму, В туман загорнувшись, далекі тополі В душі вигравають мінорную гаму. Світає поволі… Так тихо, так любо, так ніжно у полі. Світає… Все спить ще: і поле і зорі безсилі. Лиш птах десь озвався спросоння ліниво; Та пень обгорілий, мов піп на могилі, “Безсмертний, помилуй!” — кричить мовчазливо. Видніє щохвилі… Все спить ще: і поле, і зорі безсилі. Світає… Проміннями схід ранить ніч, мов мечами. Хто це дише, лист колише, Лист, налитий сонцем? — Тихше! Природо, люба, — ой, гай-гай… Дай виплакатись, дай. Дай серцеві моєму ліки: Я милую втеряв навіки. Чи може ліки у стражданні є? — Іду, іду на місце лобнеє. ........................................... Надгробнеє риданіє, Надгробнеє. Хто там грає ніжно, Хто квітки цілує? Хто в природі в небозводі Розкидає перли? — Годі! Природо мила, — ой, гай-гай… Дай висловитись, дай. Люби хоч ти мене, кохана; Глибокая на серці рана Благослови на місце лобнеє. Ах, скільки щастя у стражданні є! ........................................... Риданіє надгробнеє, Риданіє. ІХ На твоїй сумній могилі Рву я квіти голубі. Квіти серця, мого серця Уродилися в журбі. На твоїй сумній могилі Голубію у журбі. Пам’ять вічная, кохана, Пам’ять вічная тобі. Х Я чую дзвін в бору ялин Над озером, де трухне млин, — Дінь-дінь, дінь-бам… Тепер ти сам, тепер ти сам — Видзвонює він сумно там. Дінь-дінь, дінь-дін… Я чую спів осокорів, Надгробний болісний мотив: Ридай, ридай… В ньому й надія і одчай. Кохана, любая — прощай На вік-віків! * * * Я тебе поховав В присмерк синій, Як торік тут ходив, як торік тут блукав По долині. Я тебе поховав — А й донині Чую співи твої, чую в шепоті трав Голубині. Ніжні співи твої Аж до ранку Каплють в серце моє, як в блакить солов’ї На світанку. Любі співи твої В серці чулім В моїм серці горять в перечутім сріблі У минулім. Я тебе поховав В присмерк синій, Як торік тут ходив, як торік тут блукав По долині. Та не всю схоронив Тебе, мила: Світлу душу міні, що кохав, що любив Ти лишила. Ти лишила в зірках У блакиті Тихий погляд очей — наче крила у птах Перебиті. Ти уклала в хмарки Свою тугу. Та в квітки запашні, на яких слізоньки, Серед лугу. Ох, тебе положив Я до гробу, — В свою душу сумну, в погребальний мотив, Як в оздобу. * * * Ой, що в лузі дві тополі граються, Ой, що з вітром буйним обнімаються — Гой-да, любусеньки! То притихнуть, гордо вигинаються, То заллються сміхом, то турляються, Як діточки малюсенькі. А в моїй душі — мов перший сніг уранці: В’ються співи панахидні по коханці. А в моїй душі — мов дзвін льодку на гильці — Срібляно ридають — дзвонять колокільці. Ой, що в небі синьому оспалії Хмари божевільні, мов шугалії, Летять не чуючи. Ха-ха! — сміється вітер, доганяє них, І б’є і рве на шмаття, їх, покраяних, Вином журби частуючи. А в моїй душі — мов перший сніг уранці: В’ються співи панахидні по коханці. А в моїй душі — мов дзвін льодку на гильці — Срібляно ридають — дзвонять колокільці. Друкується за першою публікацією циклу поезій Павла Тичини “Панахидні співи” (“Хайтех”. — Одеса, 1993 р.). У книжці вміщено матеріали з особистих збірок колекціонерів С. З. Лущика та Т. І. Максим’юка. Орфографію надісланого рукопису зберігаємо.
Доля на тлі історії · “Перший закордонний тріумф багаторічна праця Леонтовича здобула у виконанні хору Олександра Кошиця”. · s. 10strona oryginału ↗

ТРАГІЧНО ЩЕДРА ДОЛЯ

Микола Леонтович Галина ТАРАСЮК Уперше про композитора Миколу Ле( онтовича я почула у сьомому класі від сво( го двоюрідного брата Василя Мойсьондза. Василь тоді вчився заочно на музичному відділенні Вінницького педінституту і викладав співи в нашій рідній Орлівській школі, що в Теплицькому районі на Він( ниччині. Попри те, що, як всім відомо, колядувати і щедрувати тоді було офіцій( но заборонено, але не так то просто було заборонити людям по віддалених селах святкувати найрадісніше і найнародніше християнське свято Різдва. З початком грудня ми, діти, точніше дівчатка, під ве( чір збиралися “кутком” у тих перевес( ниць, чиї мами знали найбільше колядок і щедрівок, і повторювали чи нові розучу( вали дитячі різдвяні пісні, серед яких був і “Щедрик(ведрик”. У школі ж співали піо( нерських чи народних. І раптом наш но( вий молодий вчитель співів десь у грудні сказав нам, що сьогодні защедруємо цю “Щедрівочку” так, як вона звучить в об( робці відомого композитора Миколи Ле( онтовича, який у ці дні передноворічні на( родився. І защедрував… так гарно, як ні( хто з нас і не чув. Це було потрясіння… Відтоді в Орлівці виконують “Щедрика” в обробці Леонтовича. Друге потрясіння пережила через кіль( ка років, коли одразу після школи пішла працювати “літрабом” у теплицьку райга( зету “Зірка”, дізналася, що геніального композитора Миколу Леонтовича було вбито бандитом у селі Марківці, що поряд із райцентром, коли він прийшов у гості до свого батька — сільського священика. І сталося це після Нового року і Різдва! Більш того, ще є та хата, де Леонтовича бу( ло вбито, і могилка недалеко на цвинтарі. Пригадую, що ходила в Марківку до Леон( товича пішки, взимку. Невеличка хатина “ще дореволюційна” на околиці села була на замку, а могилка за кількасот метрів на цвинтарі занесена снігом і мало чим відріз( нялася від інших. Хотіла розпитати людей, але мало хто щось міг сказати, та й взагалі наприкінці 60(х про Миколу Леонтовича хоч і говорили, але якось туманно. Тільки мій всезнаючий тато сказав чітко: — Леонтовича вбило ЧеКа. Але про це не треба писати. Пиши про його “Щедри( ка(ведрика”. Не пригадую, чи щось я писала про композитора в ті далекі 60(і, але його об( раз, його творчість не залишала мене в спокої, аж доки на початку 90(х, на хвилі національного відродження, уже живучи на Буковині, я написала вірш, присвяче( ний пам’яті композитора. Цю поезію я люблю і чи не єдину знаю напам’ять, мо( же, тому, що писала її, ридаючи за усіма безневинно убієнними геніями роду укра( їнського? СЕЛО МАРКІВКА: ОСТАННІЙ ПРИХИСТОК ЛЕОНТОВИЧА І знову: руки навхрест — до грудей. І знов: усі дороги крізь терновища! Але іде — душа моя іде — По Україні йде до Леонтовича. Я на могилі не пущу сльози — Я вознесуся тенором на хори: Тут не вівси — тут Божі голоси, Тут ластівка з архангелом говорить. Тут більше України, як внизу: По голубому — золоте піткання. А унизу — заходить на грозу — і зійде в ній печаль моя остання. Та лиш моя. Ні враг, ні кат, ні тать Не обезглавить нашу пісню чесну. Ви чуєте? — То щедрівки летять На Україну воїнством небесним! Пишучи цю драматичну посвяту Леон( товичу, а й уявити не могла, що за кілька років переживу надзвичайну радість від зустрічі з ним, точніше із “Щедрівочкою” в його аранжуванні аж в Америці. Перебува( ючи в листопаді(грудні 1993 року у складі делегації українських громадських діячів у Вашинґтоні, почула з дитинства рідного “Щедрика” біля Президентської ялинки, що її традиційно встановлюють поряд з Бі( лим домом. Спочатку був шок, подумала, що це мені в голові дзвенить знайома мело( дія. Прислухалась — але ж ні! Не в голові. Перепитала — інші члени делегації теж чу( ють. Спитала нашого гіда — російськомов( ну емігрантку з Ленінграда. Та й каже, що це добре відома в Америці давня різдвяна пісня і зветься вона “Колядкою дзвонів”. Шокована інформацією, звісно, розпиту( вати про авторство в американців, які з космополітичною безневинністю вважа( ють весь світ своїм, не стала, заспокоївши себе геніальною щедрістю нашого народу. Вдруге за кордоном почула “Щедрика” знову через кілька років і теж перед като( лицьким Різдвом, але вже в Австрії, у Від( ні, де перебувала з делегацією активісток жіночого руху на запрошення Жіночого католицького руху Австрії. На моє велике задоволення, віденці знали, хто дав світові крила українській щедрівці. До речі, і до честі австрійців, у 90(і вони з великою ра( дістю і повагою відкривали для себе нано( во український світ, з яким кілька століть перебували під одним державним прапо( ром. Тоді ж у Відні дізналася, що весь християнський світ щедрує(колядує укра( їнську щедрівку в обробці Леонтовича, не відаючи почасти, звідки вона родом. Тож коли звучав мені “Щедрик” у Польщі чи Румунії, не дивувалась, але обов’язково нагадувала, звідкіля він прилетів. Тим при( ємніше було чути передзвін його в амери( канському фільмі “Один вдома”, який до( сі залишається улюбленим фільмом моїх уже дорослих дітей. Звучить українська щедрівка і ще в доброму десятку кіносері( алів, у радіо( та телепередачах, у репертуа( рі різних гуртів, звичайно, в наймодерні( ших обробках, і навіть у рекламі. Сьогодні історія неймовірної популяр( ності української “Щедрівки” добре всім відома. Відомо, що стала вона знамени( тою, дякуючи українським емігрантам, точніше хвилі політичної еміграції, по( родженої перемогою більшовиків в Украї( ні. Перший закордонний тріумф багато( річна праця Леонтовича здобула у вико( нанні хору Олександра Кошиця на кон( церті в Нью(Йорку 1922 року, або й ще ра( ніше — на концерті в Карнегі(Холі. Зго( дом, 1936 року, на мелодію, що припала до душі американцям, нові слова написав ра( діоведучий Пітер Вільховський, назвавши “Щедрівочку” “Колядкою дзвонів”. Ста( лося справді неймовірне: втративши ав( торство, зокрема й національне, україн( ська щедрівка стала вселюдською, запану( вавши над цілим світом. Воістино, благо( словенний у Бога народ, який ділиться з іншими своїм творчим генієм. І безсмер( тний геній, який возвеличує творчістю свій народ. Недаремно обробка “Щедрівки” стала для талановитого і різностороннього му( зиканта і композитора Леонтовича твором усього його життя і вінцем творчості. Пи( сав він її у найкращі роки життя в перед( чутті грядущого відродження і вивільнен( ня України, яке переживала на початку ХХ століття уся українська інтелігенція. Знаменно, що, витримавши 5 редакцій, “Щедрівка” вперше зазвучала 1916(го у виконанні хору Київського університету. Легко уявити собі цю красу і силу молоде( чу, сповнену любов’ю святою до України… Але важко уявити саме життя українсько( го інтелігента Миколи Леонтовича впро( довж коротких його сорока трьох років, які припали на найтрагічніший період в історії: криваві революції, світові й грома( дянські війни… Як відомо, коли гримлять гармати — музи мовчать. Та що гармати! Мовчати змушували “властьпридержащі” і “властьзагребущі”. Загалом, композито( рові на владу не таланило. Царська пере( слідувала його як бунтівника і революціо( нера. Із полегкістю при УНР, при Дирек( торії, разом із Кирилом Стеценком, Пав( лом Тичиною кинулися у вир духовної розбудови України, а тут від Денікіна(ук( раїножера треба тікати. А куди, як земля рідна затісна не лише для пророків, а й для геніїв. Метався він, бідний, від Кам’янця( Подільського до Донбасу, встигаючи по( серед вакханалії смерті давати життя нове українській хоровій пісні, і в Києві пра( цював, і в Тульчині, й у Вінниці… А смерть йшла навздогінці… Він ніби відчував це, і попри те, що мусив заробляти на хліб на( сущний, гарячково творив, дописуючи ве( лику річ — оперу “На русалчин Велик( день”. Лібрето для неї за казкою Бориса Грінченка писала одна з його учениць, донька священика із села Стражгород, що коло Теплика, Тетяна Тишкевич. От Леон( тович і вирушив, узявши із собою старшу дочку, на Стражгород, погостивши там, заодно і батька вирішив провідати у Мар( ківці. Не відаючи, що знайде тут останній земний прихисток. Сталося це в ніч із 22 на 23 січня 1921 року. А як сталося, кажуть знайдені в архівах КДБ і розсекречені вкінці кривавого століття, в якому судило( ся жити Миколі Леонтовичу, документи: якийсь чекіст Грищенко, виконуючи та( ємний наказ тогочасної влади, приїхав у Марківку слідом за опальним композито( ром, попросився на ночівлю до сільського священика — батька Леонтовича, а пове( черявши разом із його родиною, на очах батьків, убив їхнього сина Миколу, а са( мих зв’язав, і зник у заметілі січневої кри( вавої ночі… Страшне блюзнірство владодержців, цинізму сатанинського не знала україн( ська історія… І прикро, що ми, нині сущі, не любимо про це згадувати, особливо під чарівні зву( ки безсмертної всесвітньо відомої “Щед( рівки”. А варто було б… хоча б заради то( го, щоб страшні помилки не повторюва( лися. Ніколи. Саме це спало мені на думку в ці Різ( двяні дні разом зі спогадами про відвідини музею Миколи Леонтовича в Марківці, улітку минулого року. Відкрили музей 1977 року, до 100(річчя з дня народження композитора. Точніше, збудували на( швидкуруч нове приміщення, а стару батьківську хату, в якій загинув Микола Леонтович, якось непомітно зрівняли з землею, мабуть, щоб не нагадувати зайвий раз про той страшний злочин. Заїхали ми в музей дорогою в моє рід( не село Орлівку. Я й раніше проїздила повз нього, але в маршрутному автобусі, аза роботою в селі ніколи не мала часу на( відатися сюди спеціально. І от така наго( да: їдемо в авто. Утрьох. Син — за кермом. А ми з дочкою — милуємося розкішними подільськими краєвидами та ошатними селами. Проїхавши Марківку, зупинилися на околиці, біля музею, виходимо, аж ко( лодка на дверях. Не біда, листоноша, що проїздила на велосипеді, в змиг ока пок( ликала завідувачку — вродливу молоду жінку — Світлану Булашову, яка живе у вуличці недалеко, але та якось нітиться, двері відчиняючи, вибачається, що дах те( че, стіни валяться, двічі обікрали, 2005(го та 2007(го, забрали всі цінні родинні ре( ліквії… Залишили дублікати документів. Хто? Нащо? Невідомо. Варварів не знай( шли. Сумно… Справді, стало сумно. Запечалила убо( га, розкрадена експозиція — і плями на стінах, і вікна, які тримаються на чеснім слові. Гнітив дух байдужої казенщини. Безпам’ятства поголовного… І не вклада( лося в голові, як це могло статися, що обкрадали музей Генія українського наро( ду, шанованого у світі не за татаро(мон( гольської орди, а за президентства Віктора Ющенка — великого шанувальника ста( рожитностей та рідної історії. Здавалося б, музеєві цьому розквітати та людей скли( кати на тиху розмову про нашу велич на( ціональну, нашу геніальність, а он вікна — рами не пристають, стеля в патьоках… Та як можна?! Тим більше, що люди з цілої України їдуть сюди, поклонитися Леонто( вичу. Хто — дорогою зазирне, хто — спеці( ально. Про це свідчить і книга відгуків. А що місцева влада, яка минулої осені змі( нилася разом із найвищою? А нічого. По( ки що в її духовних зацікавленнях нічого не змінилося. Одна втіха, що в нас в Укра( їні влада змінюється. Щоп’ять років. А от Леонтович — вічний, як і його “Щедрик”, і “Дударик”, і висока духовна музика… Шкода тільки, що ми, українці, як народ і люди з власної волі у захланній своїй тем( ноті і невдячній нереалізованості теж ми( наємося на узбіччі світової історії і на мар( ґінесах власної долі, трагічно щедрої, як і доля “Щедрівки”, увіковіченої Миколою Леонтовичем.
Доля на тлі історії · “Перший закордонний тріумф багаторічна праця Леонтовича здобула у виконанні хору Олександра Кошиця”. · s. 10strona oryginału ↗

ААННННІІ66ГГААЛЛІІ ГГООРРББААЧЧ — — ММННООГГІІЇЇ ЛЛІІТТАА!!

Численні ЗМІ у своїх пуб( лікаціях подали інформацію про те, що Анна(Галя Горбач, лауреат Міжнародної літера( турно(мистецької премії імені Олени Теліги, доктор філосо( фії, укладачка і видавець ан( тологій сучасної та класичної української поезії й прози ні( мецькою мовою, відомий пе( рекладач, громадська і куль( турна діячка, правозахисни( ця, яка сьогодні належить до найвідоміших і найактивні( ших особистостей у німець( кому культурно(інтелектуаль( ному світі, пішла з життя. Не входячи у подробиці появи такої ін( формації, Комітет Фундаторів Міжнарод( ної літературно(мистецької премії імені Олени Теліги за дорученням професора То( ронтського університету Марка Горбача, сина і право( наступника п. Галі Горбач, уповноважений заявити про те, що вказана інформація є неправдивою і неперевіре( ною. Хочемо заспокоїти всіх шанувальників пані Галі Гор( бач, що вона далі мешкає ум. Райхельсгайм (Німеччи( на), її родина підтримує з нею постійний і тісний контакт, допомагаючи проходити складне лікування. Многії і благії літа пані Анні(Галі Горбач! За дорученням Комітету Фундаторів Міжнародної літературно!мистецької премії імені Олени Теліги Ольга КОБЕЦЬ
«Просвіта» · “Народ'герой героїв появляє, Шануючи, він їх вінцем вінчає”. Борис Грінченко · s. 11strona oryginału ↗

Ciąg dalszy z wcześniejszej strony — fragment strony

с. Жидичин Ківерцівського райо( ну; за сумісництвом — керівник секції “Літературна творчість” у Волинській обласній МАН. “Відмінник народної освіти” (1987), заслужений вчитель Ук( раїни (1996), лауреат обласної лі( тературно(мистецької премії імені Агатангела Кримського (1977), член УНП. Олеся Григорівна зарекомен( дувала себе ініціативним керів( ником і вмілим організатором, розробила ефективну систему виховних заходів морального та національно(патріотичного спрямування, до реалізації якої докладає сил і зараз. Створила музейну етнографічну кімнату “Берегиня”. Особлива її заслуга полягає в тому, що школу 2006 року визнано лауреатом Всеукра( їнського конкурсу “100 кращих шкіл України” у номінації “Школа — соціокультурний центр села”. Як педагог(новатор постійно співпрацює з науково( методичним виданням Мініс( терства освіти і науки України “Дивослово”, де друкуються її фахові дослідження з 1968 року, і членом редколегії якого вона є. Автор посібників для вчителів. Останні з них — “Уроки актив( ного педагогічного співробіт( ництва” (1999, 2000 рр.), “Укра( їнська література. Розробки уро( ків за новою програмою” (Київ, 2003 рік). Із 1968 року постійно веде курс лекцій при Волинсько( му інституті післядипломної пе( дагогічної освіти як позаштатний лектор(методист. Чимало вихованців Олесі Гри( горівни стали відомими людьми зі стійкими патріотичними переко( наннями (зокрема Лукаш Ску( пейко — головний редактор жур( налу “Слово і час”, доктор філо( логічних наук, науковий співро( бітник Інституту літератури імені Т. Г. Шевченка НАН України; Анатолій Денисюк — полковник СБУ; Василь Мурза — заслуже( ний агроном України, Володимир Наливайко — заступник декана юридичного факультету ВНУ іме( ні Лесі Українки та ін.). Поряд із високим професіо( налізмом відзначається постій( ною активною задіяністю у гро( мадському та політичному житті краю упродовж усього життя — від участі в дисидентському русі 60(х років минулого століття і дотепер. На матеріалі її біографії
«Просвіта» · “Народ'герой героїв появляє, Шануючи, він їх вінцем вінчає”. Борис Грінченко · s. 11strona oryginału ↗

В ОБОРОНІ РІДНОГО СЛОВА ЛАУРЕАТИ ПРЕМІЇ ІМЕНІ БОРИСА ГРІНЧЕНКА 2010 року

14 грудня минулого року Центральне правління Всеукраїнського товариства “Просвіта” ім. Тараса Шевченка серед дев’яти претендентів одностайно ухвалило присвоїти премію імені Бориса Грінченка за 2010 рік Олександеру Андрійовичу Шокалу, Володимиру Андрійовичу Василенку й Олесі Григорівні Ковальчук. Фото Олеся Дмитренка Олександер Андрійович ШО- КАЛО був представлений для відзначення премією Бориса Грінченка редакцією всеукраїн( ського культурологічного тижне( вика “Слово Просвіти”. О. А. Шокало — письменник (член СПУ з 1979 року), громад( ський діяч, засновник і головний редактор науково(популярного журналу “Український Світ” (з 1991); за концепцію журналу на( городжений медаллю РКО(АКТЕ Гільдії митців Німеччини (1994). Автор близько п’ятиста україно( знавчих, сходознавчих, літературоз( навчих, культурософських праць, есеїв, публіцистичних статей, пе( рекладів зі східних мов. Від 1990 р. О. А. Шокало регу( лярно виступає на українському радіо, телебаченні, в пресі, на публічних заходах із проблем збе( реження генофонду нації та убез( печення від міграційно(демогра( фічних криз, культурного само( розвитку та утвердження україн( ської мови й національного куль( турного імперативу в українсько( му націєтворенні та державотво( ренні. З 2008 р. веде на україн( ському радіо (ТВО “Культура”) авторську програму “Лад”, його виступи набули значного суспіль( ного резонансу. Систематично публікується у всеукраїнських ча( сописах “Слово Просвіти”, “Ук( раїнський Світ”, міжнародному діловому журналі “Image.UA”, журналі “Дукля” (Словаччина). В упорядкуванні, перекладі, з передмовою й примітками О. А. Шокала опубліковано книжку раритетних творів П. Куліша “Моє життя”, в упорядкуванні й з передмовою — антологію “Ук( раїнська державницька ідея”, в упорядкуванні — меморіальний альманах “Видатні діячі України минулих століть”. За сценаріями та за участі О. Шокала створено науково(по( пулярні й художньо(докумен( тальні фільми про культурно(іс( торичні феномени Сіверії — “Густиня” й “Подорож у втраче( не минуле”, про творчий світ П. Куліша — “Чорна Рада” й “Невгамовний Пантелеймон”. Олександер Андрійович — учасник міжнародних конферен( цій та симпозіумів із питань вза( ємодії національних культур (Київ, Самарканд, Душанбе, Ташкент, Тегеран, Штутґарт, Прага, Люблін, Краків, Москва, Мюнхен, Стамбул, Астана, Анта( лія); співзасновник і голова Ки( ївської міської громадської орга( нізації “Українсько(таджицьке товариство ім. Агатангела Крим( ського” (з 2000), Всеукраїнської громадської організації “Україн( ська Взаємодопомога” (з 2003), Міжнародної громадської орга( нізації українців “Четверта Хви( ля” (з 2006), член Президії Укра( їнської Всесвітньої Координа( ційної Ради та Головної Ради ВУТ “Просвіта”. Автор низки міжнародних культурних ініціа( тив: Фестиваль мистецтв україн( ського зарубіжжя “Український спів у світі”, Естафета культур європейських народів “Серце Європи”, Українська світова ін( формаційна мережа (УСІМ), Га( лерея сучасного українського мистецтва у світі (на базі УСІМ), Міжнародний хоровий конкурс імені Павла Муравського. Володимир Андрійович ВАСИ- ЛЕНКО був представлений для відзначення премією Бориса Грінченка Центральним правлін( ням Всеукраїнського товариства “Просвіта” ім. Тараса Шевченка. В. А. Василенко — україн( ський правознавець(міжнарод( ник, доктор юридичних наук, професор, заслужений юрист Ук( раїни, Надзвичайний і Повно( важний Посол України. Із верес( ня 2010 року — професор кафед( ри міжнародного права Націо( нального університету “Києво( Могилянська академія”. У праці проф. В. Василенка гармонійно поєднується викла( дання міжнародного права, нау( кові дослідження актуальних міжнародно(правових проблем і втілення результатів теоретичних розробок у практику. Його нау( кові роботи виокремлюються ґрунтовним і новаторським під( ходом. Переконливим свідчен( ням цього стала вже його канди( датська дисертація, яку В. Васи( ленко блискуче захистив 1965 року. В умовах тодішніх непрос( тих політичних реалій, він об( ґрунтовує принципово нову кон( цепцію суверенітету й міжнарод( но(правової суб’єктності Украї( ни. Оцінюючи якість його дисер( таційного дослідження, видат( ний український теоретик права П. О. Недбайло сказав, що Вчена рада мала б присвоїти В. Васи( ленку ступінь доктора юридич( них наук, якби в гуманітарній сфері практикували підходи, які застосовуються при оцінці ди( сертацій із природничих наук. Володимир Василенко один із авторів Декларації про держав( ний суверенітет України, брав участь у виробленні концепції нової Конституції України, схва( леної Верховною Радою 19 чер( вня 1991 року. Важливо відзначити діяль( ність проф. В. Василенка у сфері міжнародного захисту прав лю( дини. Впродовж семи років він був представником України в Ко( місії ООН з прав людини, главою делегації України на 45, 46, 47, 52, 53, 54 і 61 сесіях Комісії. Обирав( ся віце(головою 47, 53 і 61 сесії Комісії. У 1990—1991 рр. був об( раний головою Групи Трьох, зас( нованої відповідно до Конвенції ООН про боротьбу проти злочи( ну апартеїду і покарання за нього. В. А. Василенко провів вели( ку роботу з дослідження право( вих аспектів Голодомору 1932— 1933 рр. в Україні як злочину ге( ноциду. Його науковий доробок у цій сфері став підґрунтям ухвале( ного 28 листопада 2006 року За( кону України “Про Голодомор 1932—1933 років в Україні” та методологічною базою для пору( шення 22 травня 2009 р. Служ( бою безпеки України та розсліду( вання кримінальної справи за фактом вчинення геноциду в Ук( раїні в 1932—1933 роках. 2009 ро( ку вийшла його книга “Голодо( мор 1932—1933 років в Україні як злочин геноциду”. Веде активну громадську ді( яльність. Є основним доповіда( чем на засіданнях круглих столів та науково(практичних конфе( ренціях, організованих і прове( дених ВУТ “Просвіта” ім. Тараса Шевченка на захист мовних інте( ресів України. Олеся Григорівна КОВАЛЬ- ЧУК представлена для відзна( чення премією Бориса Грінченка Волинською крайовою організа( цією ВУТ “Просвіта” ім. Тараса Шевченка. О. Г. Ковальчук — член ради, заступник голови Волинської об( ласної організації Всеукраїнсько( го жіночого товариства імені Оле( ни Теліги, вчитель української мови і літератури ЗОШ І(ІІІ ст. Фото Євгена Букета створено 2006 року Волинською державною телекомпанією доку( ментальний фільм “На поклик ідеалу”, що посів ІІІ місце у Все( українському конкурсі. Промовисто пропагує твор( чість Олени Теліги. Готує учасни( ків обласних літературно(музич( них конкурсів на краще виконан( ня її творів (“Щоб далі йти доро( гою одною”). Багато зробила для відзначення 100(річчя від дня на( родження Олени Теліги в Україні і на Волині 2006 року: підготувала сценарій “Вітрами й сонцем Бог мій шлях намітив” та сприяла постановці драматичного дійства в Луцькому домі “Просвіта”; ав( торка доповіді “Духовний арис( тократизм ліричної героїні Олени Теліги”, яку виголосила на нау( ковій конференції в Києві; брала участь у відповідних тематичних передачах на Волинському теле( баченні й радіо. За її сценарієм із великим успіхом відбувся захід присвячений 100(річчю від дня народження С. Бандери “Життя — як подвиг, ім’я — як прапор” у Луцькому домі “Просвіта” у чер( вні 2009 р. Високо оцінює громадськість краю її внесок у відзначення ін( ших знаменних дат і подій у культурному житті України. Значний резонанс, що виклика( ють роздуми патріотичного та морально(етичного характеру, мають її публікації, що подають( ся в обласній газеті “Волинь(но( ва” у масштабній рубриці “Су( ботня розмова” (“Чи не пора оголосити війну хамові”, “Що( денний екзамен на патріотизм”, “Коли людина стає особистіс( тю”, “Куди нас ведуть амораль( ність і бездуховність” тощо). Вагомих зусиль докладає до утвердження престижності і культури української мови: вис( тупає з лекціями відповідної те( матики в аудиторіях, на радіо, те( лебаченні, веде рубрику “В обо( роні рідного слова” у Ківерців( ській районній газеті “Вільним шляхом” та курси для бібліотеч( них працівників району з питань культури української мови. Володіє поетичним хистом. Її вірші друкують в українській пресі, кілька покладено на музи( ку. Автор поетичної збірки “Бар( вінок у снігу” (2008 р.). Підготував Євген БУКЕТ
Молода країна · “Життя може бути настільки казковим, наскільки ми його таким собі уявляємо”. · s. 12strona oryginału ↗

Ciąg dalszy z wcześniejszej strony — fragment strony

що вони й надалі грають, розвиваються). А нам тоді треба було швидко знайти нову флейту, бо на носі були перші фестивалі, від яких я не мав наміру відмовлятися. І така людина знайшлась. Це Марія Кіях, вона грає у Київській Камераті, дуже талановита дівчина, яка і на клавішах, і на флейті, і на блок-флейті втілювала усі мої ідеї. Разом із нею ми підготували музичну програму під Легенду для фестивалю “Ту Стань! — 2009” на 40 хвилин окремо створеної для цього музики, під яку ставилися танці й акробатичні номери. А нам доводилося вживу це все грати. Дуже цікавий експеримент був, хоч і нелегкий. Це поки що єдине в моєму житті, що я робив на замовлення. А після цього настав час змін, мій переїзд до Львова, пошук нових музикантів і перший виступ гурту десь за півроку мого перебування у Львові. Ми вийшли з деякими новими піснями, з більшою кількістю учасників, долучили хор. Зараз у нашому складі: гітара (я), віолончель (Роксолана Пахолків), флейта (Дмитро Гнатів), скрипка (Світлана Коваль), перкусія й інші шумові ефекти (Роман Міськів). Це основний склад поки що. Інколи ми залучали бандуру (Галина Семенів та Анастасія Коваль) і клавіші (Андрій Федоришин), який допоміг із партіями для хору. З новим складом записали пісню “Дівчина-Мрія”, де нам допомагали Марта Галаджун на клавішах і студентський хор Львівської Політехніки “Гаудеамус”. А зараз ми вже плануємо повноцінно долучити клавішні у колектив, бо з’являються нові пісні, які просто вимагають цього інструмента. І вже є людина, яка думає над партіями для нових пісень… Сподіваюся, навесні ми вже зможемо відіграти концерт у такому складі, бо програма у нас і справді велика... Отак-от усе пливе, змінюється, хтось приходить, віддаючи частинку себе, і зникає, а хтось залишається надовше. Я ніколи не тримаю людей. Якщо хтось відчуває, що варто обрати інший шлях, треба спокійно це сприймати і рухатися вперед. Спілкувалася Уляна ВОЛІКОВСЬКА не лише воювати, а й були творчими особистостями, — писали вірші, складали пісні, грали на музичних інструментах. Якщо в греків символом творчого духу був ніжний Орфей, то в українців — воїн-характерник Козак Мамай. Безліч представників козацької старшини були поетами: гетьмани Іван Мазепа, Пилип Орлик, писар Антін Головатий та інші. Дітям пропонують створити власні вірші про козаків. Кращі роботи видадуть новою книгою. 4. Матеріал має бути написаний українською мовою. 5. Обсяг матеріалу необмежений. 6. За бажанням можна додати фото або малюнки. 7. Кінцевий термін подачі робіт до 9 березня 2011 р. 8. Роботи можна надсилати у паперовому вигляді на поштову адресу: а/с 79, Київ 211, 04211 Україна, або електронним листом на e-mail: [контакт приховано] Нагородження переможців Переможці конкурсу будуть запрошені до Києва на офіційне нагородження. 1—10 місця — путівка до Дитячого табору “Козацька Фортеця”; 11—20 місця — цінні козацькі подарунки.
Молода країна · “Життя може бути настільки казковим, наскільки ми його таким собі уявляємо”. · s. 12strona oryginału ↗

А АН НД ДР РІІЙ Й Б БО ОЧ ЧК КО О :: «МРІЙ НІКОЛИ НЕ БУВАЄ ЗАБАГАТО…»

— Андрію, слухаючи твою му1 зику, огортає хвиля романтики, легкості, гармонії… Проте часом думаєш, а чи не ховаються хлопці& дівчата з гурту “Місто Казкових Мрій” від реалій прийдешніх? Чи не забагато мрій, утопії? — Чимало наших пісень мають слова: мрія, казка чи світ. Вони пронизують усю мою творчість. Звідси і доречність самої назви. Перед нашим першим виступом я сидів вдома, намагаючись вигадати назву, і вчергове програвав пісню “Дивне місто”. І просто спіткнувся на цих словах із приспіву: “І ми з тобою підемо двоє в Місто Казкових Мрій...”. І я побачив це місто — місце для всіх митців, які б могли там творити, отримувати задоволення від цього, жити цим, утекти від сучасного світу, забути всі проблеми і просто насолоджуватися самим процесом творіння. Думаю, що кожен митець хотів би опинитися в такому місті, почуватися вільним і щасливим. І не бачу жодної підстави ховатися від реальності, адже казка завжди присутня в житті, тільки ми її просто не бачимо, оскільки всі ЗМІ звертають нашу увагу на трагедії, проблеми, політичні, економічні й соціальні негаразди… І все це охоплює нашу свідомість, так чи інакше ми підсвідомо переймаємося цим. Чому ми не обираємо інше життя? Я всім кажу, що життя може бути настільки казковим, наскільки ви можете його таким собі уявити. Чому б не почати бачити навколо лише приємні моменти, по-іншому дивитися на світ, на людей, друзів… Хіба це не казка, яка є серед нас, і яку ми не помічаємо?! Я, наприклад, із 2000 року не дивлюся телевізор, не знаю, які там ведучі, хто що вдягнув сьогодні, а хто придбав яку машину, або новий серіал, на який стільки людей витрачають життя. Тому намагаюся жити власним життям, створювати його власноруч завдяки спілкуванню, новим знайомствам, враженням, емоціям, подорожам, люблю зустрічати світанки… З усього цього й народжуються нові пісні, черпається натхнення. Мрій ніколи не буває забагато, завдяки цьому ми будуємо власне життя, за яке самі й Наталка ПРИСТУП Чи потрібна на Січі краса? Чому гетьман Сагайдачний проміняв жінку на тютюн та люльку? Хто і коли засновував козацькі селища? На ці й інші питання шукали відповіді учасники Дитячого національного літературного конкурсу “Я козацького роду”, і таки знайшли. Конкурс другий рік поспіль організовує Дитячий табір “Козацька фортеця”. Згідно з правилами першого року конкурсу, учасникам пропонували написати легенди про козаків свого краю, дослідити родоводи чи назви місцевостей. Із надісланих робіт відібрали кілька десятків найкращих та Фольк-колектив “Місто Казкових Мрій” створений у вересні 2005 року в Києві. Відтоді відбулося чимало змін і в складі, і в репертуарі. Тому ми вирішили поцікавитися у засновника колективу Андрія БОЧКА про історію становлення гурту, творчі плани, нові пісні для мрійників… відповідальні. Якщо немає мрії, як можна сподіватися, що вона здійсниться? — Нині безліч колективів, які звертаються до фольклору. На твою думку, у чому унікальність вашого музичного стилю? — По-перше, у нас усі пісні авторські, це не автентика чи етно, музика за стилем нагадує стару середньовічну бардівську чи менестрельську, але все-таки із сучасним звучанням. Цей стиль можна було б назвати нео-фольк або фолькрок, залежно від характеру пісень. Але я просто називаю романтичним фольком. Так зрозуміліше, бо характер майже всіх пісень романтичний, пов’язаний із коханням, пісні являють собою казки, історії, легенди… Іноді у репертуарі пісні з мого власного життя… — Під впливом яких зарубіжних, українських виконавців формувалися ідеї, мотиви ваших пісень? Що справило найбільше враження і знайшло відголосок у творчості? — “Blackmore’s Night”, “Die Irrlichter”, “Varttina”, “Caprice”, “Lacrimosa”, ранній “Nightwish”, “Omnia”, Моцарт, Бетховен, Джеймс Блант, “ТаРУТА”, Сергій Василюк… Це те, що свого часу справило на мене враження. Але найбільша заслуга належить Річі Блекмору і “Blackmore’s Night”. Коли ще далекого 1997 року вперше побачив їхній альбом тоді ще на касетах, то був здивований, як так, у нього жінка співає, для мене це було шоком, бо я виріс на “Deep Purple” i “Rainbow”. А тут щось нове й незрозуміле. Але все одно купив касету, прийшов додому… і два місяці цю касету не виймав із магнітофона. Ще тоді зрозумів, що це моя музика. — Гурт пережив деякі транс& формації, переїзд із Києва до Льво& ва. А чи були кризові ситуації, коли здавалося, що ось&ось… і кінець? — Ніколи так не здавалося. Якби я думав про це, кінець уже давно настав би. Гурт створювався складно, кілька років, і в мене було багато можливостей це все кинути, але я б не міг цього собі потім пробачити. І зараз від людей чую слова вдячності за нашу музику, за те, що ми граємо саме таку музику, неформатну, непопулярну, яку не почуєш на жодному радіо чи телебаченні, під яку не пострибаєш на фестивалях, але під яку можна закрити очі й кудись відлетіти, чуттєву й романтичну. Цього насправді бракує людям у час швидких відносин за відсутності почуттів. А зміни потрібні, вони завжди несуть розвиток, при цьому змінюємось і ми самі, і музика, і її наповнення. — Будь&який колектив — це своєрідна мозаїка, кожний учасник якої — невід’ємний елемент. Яким був шлях до нинішнього складу гурту? — Перший склад колективу налічував трьох учасників. Тоді гурт був київським. У нас були гітара (я), флейта (Антон Солов’єнко) і скрипка (Анастасія Шевченко). Потім до нас приєднався перкусіоніст (Андрій Філоненко). Але я завжди знав, що цього мені замало, музиці не вистачало наповненості та об’єму. Та події розвивалися так стрімко, що не вистачало часу на пошук нових музикантів… “Молоде Радіо” оголосило нас одним із найкращих гуртів 2008 року, ми взяли участь у передачі “Фольк-Music”. Після цього наш флейтист, який натоді зробив досить багато для колективу, пішов розвиватися окремо як творча особистість у власному гурті, згодом до нього приєднався і наш перкусіоніст на барабанах (зараз цей колектив називається “Камін”, і мені приємно,
Молода країна · “Життя може бути настільки казковим, наскільки ми його таким собі уявляємо”. · s. 12strona oryginału ↗

Początek tekstu może być niepełny — porównaj ze stroną oryginału

КОЗАЦЬКІ ЛЕГЕНДИ ОЧИМА ДІТЕЙ

упорядкували їх у “Книгу козацьких легенд”. Діти надіслали не лише легенди, а й малюнки, тож ними проілюстрували книжку. За словами голови оргкомітету конкурсу Володимира Шерстюка, ідея конкурсу виникла, коли діти біля вечірньої таборової ватри взялися розповідати легенди про козаків. “Зазвичай, більшість змагається, “хто краще переповість Яворницького”, але завжди є й такі, що діляться самобутніми легендами, які почули від дідів та батьків”, — зазначив пан Шерстюк. Книга козацьких легенд — збірка фольклорна і не претендує на історичну достовірність і на рецензії високочолих науковців. Козацькі легенди, за словами організаторів, видали для того, щоб талановитих дітей почули, і вони повірили у свої сили. Одним із членів журі був відомий казкар Сашко Лірник, але в останній момент він передумав оцінювати дитячі роботи: “Я відмовився оцінювати твори, бо вважаю, що всі діти — генії. Побачивши купу листів, був надзвичайно вражений. Іноді думаю, чи справді в наш час комусь потрібні мої химерні історії про козаків та героїв? А тут бачу — їх збирає вся Україна! Якщо діти змалечку цікавляться своїм козацьким родом, то у нашої країни прекрасне майбутнє”. Серед співавторів книги 12-річний школяр Андрій Олефір. “Я дослідив свій родовід, знайшов у козацьких реєстрах усіх козаків із прізвищем Олефір, та навіть гетьмана Олефіра Голуба! З’ясував, що на Полтавщині є не одне село Олефірівка”, — поділився своїми здобутками хлопець. Ілля Стрига, автор легенди “Заповіт нащадкам”, що відкриває книгу, мешкає в маленькому хуторі Руська Поляна на Черкащині. До школи ходить в сусіднє село. “Дід розповідав, що мій предок-тезка Ілько Стрига воював у війську Хмельницького. Прізвисько “Стрига” отримав у дитинстві, як син покритки, але на Січі прославився як відчайдушний вояка та вправний перукар. Мав велику родину, й пам’ятаючи власне сирітське дитинство, наказував нікому з роду не розлучатися. Прадідівський заповіт ще ніхто не порушував”. Опанасюк Юля з Житомирщини написала легенду про заснування свого села. “Старі люди переповідають легенду, що в дубовому урочищі поблизу мого села в часи визвольної війни сталася знаменна подія: “гетьман Хмельницький з військом поклявся, що вирве ворогів України, як вітер вириває з коренем могутні дуби. А село наше козаки назвали Корнин”. Другий сезон конкурсу “Я козацького роду!” має назву “Авторська поезія героїчної тематики”. За словами організаторів, козаки уміли “Козацька Фортеця” від# криває ІІ сезон 5#річного Дитя# чого Національного Конкурсу “Я козацького роду!” Тема конкурсу: “Поезія героїчної тематики”, “Розповіді та легенди про козаків свого краю”. Умови конкурсу: Конкурс триває з 9 листопа# да 2010 р. по 9 березня 2011 р. 1. Матеріал має містити вірш чи цікаву розповідь (легенду, переказ) про козаків міста чи села, де живе дитина чи жили батьки дитини, або розповідь з історії родини. 2. Твір має бути написаний особисто учасником конкурсу й раніше ніде не друкуватися. 3. Вік учасників: 7—16 років.
Дитяча сторінка · “Діти сприймають інформацію зовсім не так як ми, їх ще не захопили у полон стереотипи”. · s. 13strona oryginału ↗

ТТРРИИВВИИММІІРРННИИЙЙ ППРРООССТТІІРР

Дітей обов’язково треба водити в музеї з раннього віку, вважають досвідчені педагоги. Саме там відбувається перша зустріч малюків із оригіналами. А в Національному художньому музеї України протягом двох зимових місяців кожен відвідувач зможе не лише познайомитися зі справжнім мистецтвом, а й заглибитися у творчу лабораторію скульптора. зі скульпторами, лекцій. Також у рамках проекту проходитиме акція “Знайди скульптуру на вулицях свого міста”. Кожен відвідувач виставки зможе принести до 19 лютого 2011 року власну фотографію київ( ської вуличної скульптури. Найкращі знімки обговорюва( тимуть та експонуватимуть на виставці. Одна з кураторок проекту Анна Переходько розповідає, що формуючи експозицію, во( ни ставили перед собою зав( дання не просто наблизити від( відувачів до скульптури, розка( зати, що це таке, а й представи( ти цей вид мистецтва в усьому різноманітті: від круглої скуль( птури до рельєфу, від медальєр( ного мистецтва (ордени, меда( лі, монети) до монументальних пам’ятників. Звісно, з останні( ми було найважче. Але й це му( зейникам вдалося! “Було складно, адже ми хо( тіли показати різні функції скульптури, різні види, різні матеріали. Особливу увагу при( ділили процесу її створення — на стінах відвідувачі можуть прочитати докладну інформа( цію про скульптурні техніки, ау вітринах — роздивитися мате( ріали та інструменти скульпто( ра. У “Куточку знавця” можна переглянути комп’ютерну пре( зентацію світових скульптур( них шедеврів різних епох, а та( кож отримати на згадку “Слов( ничок: Скульптура”, – розпо( відає пані Анна. Подібні освітні проекти — це уні( кальна річ для укра( їнського музейного простору. У вистав( ковій експозиції все настільки продума( но, що після екскур( сії кожен, навіть най( менший відвідувач, розумітиме процес народження скуль( птури від початку (ескізу або начерків скульптора) і до гото( вого витвору. І відрізнятиме бюст від статуї, бронзу від де( рева, мармур від граніту. А та( кож запам’ятає, що улюблени( ми об’єктами скульпторів є люди та тварини. На стінах залів розміщено чимало цікавинок про скульп( туру. Наприклад, не всі зна( ють, що Тарас Шевченко — людина, якій присвячено най( більше монументів у світі! До речі, в Національному художньому музеї багато пос( тійних лекційних програм. І для малюків, що приходять ту( ди з батьками, і для дорослих. — Спілкування на мис( тецькі теми допомагає не лише краще зрозуміти мистецтво, ай себе, — переконана Анна Переходько. — Історію можна переписувати, і її переписують у нас постійно, а мистецтво пе( реписати неможливо, а саме воно у візуальних образах за( фіксувало нашу культуру, код, потрібний для національної ідентифікації. Ми бачимо на( шу місію в тому, щоб виховати дитину естетично, щоб вона бачила альтернативу. Водночас ми активно працюємо над тим, щоб наш музей став для відві( дувачів не лише місцем нав( чання, а й дозвілля, — пояс( нює вона. Педагоги вважають, що мистецтво впливає не тільки на формування смаку й естетичні уподобання дитини, а йна його інтелект, емоційні реакції і моральні настанови. Звичайно, не варто забувати, що для маленької дитини похід до музею не повинен бути занадто тривалим і виснажливим. Для того, щоб екскурсія запам’яталася, важливо не переборщити з враженнями! Старший син Матвій проілюс( трував матеріал прекрасними малюнками. У рубриці “Мудрощі”, яка присвячена психології, філо( софії та історії, висвітлено тео( рію американського психоло( га, засновника гуманістичної психології, вихідця з Києва Абрама Маслоу про головні ба( зові потреби дитини, якими є безпека і любов(визнання. Рубрика “Доброустрій” оповідає про ритми у житті ди( тини, зв’язок із природою і важливість спільної сімейної трапези. У рубриці “Образи твор( чості” йдеться про виховання дитини через колисанку та про дитячу фотографію. Крім цього, у журналі є рубрики “Колограй”, “Край( образ”, “Підсилок”. Для когось матеріали “Жи( ли” будуть майже революцій( ними, для когось близькими, і він із радістю усвідомить, що є багато людей, які поділяють стратегію свідомого батьківс( тва. Головне, що цей журнал змушує замислитися. Зупини( тися й озирнутися, відмовити( ся від інерції. Згадати, що сто( сунки з власною дитиною — це дещо більше ніж увага до оці( нок і раціону.
Дитяча сторінка · “Діти сприймають інформацію зовсім не так як ми, їх ще не захопили у полон стереотипи”. · s. 13strona oryginału ↗

ДІТИ ТА ВЕРЛІБРИ: ПОЄДНАННЯ НЕПОЄДНУВАНОГО?

Один із найскладніших українських поетів(герметиків Михайло Григорів на( писав книжку “Зелена квітка тиші”. І хоча вона побачила світ у серії “Сучасна дитяча поезія” (видавництво “Грані(Т”) і пись( менник присвятив цей цикл дитинству своєї доньки Марії, думаю, не лише в ме( не виникло питання: чи можуть діти зрозуміти вер( лібри? Чи спо( добаються во( ни їм? Адже дитя( ча поезія тра( диційно римо( вана, а верлібр потребує під( готовки, праці, пошуку, певного хотіння осягнути щось, на перший погляд, не( осяжне. Попри багаторічну історію цього жанру, не кожна доросла людина готова сприйняти вільний вірш, визнати існуван( ня верлібрів як таких. “Немає рими — не( має вірша” — скільки разів доводилося чу( ти подібне від освічених, нібито мислячих людей. Втім, іспит малеча витримала. Не можу сказати, що в книжці Михайла Григоріва вони з першого разу все зрозуміли. Пояс( нювати ж вірші немає сенсу, адже реакція на поезію — надто особисте, щоб вкладати власні рефлексії у дитячі голови. Тому не( звичні вірші змусили моїх дітей міркувати, аналізувати, рухатися власним шляхом. Ви б бачили, як уважно вони слухали, як жваво реагували на кожен вірш, як смі( ялися, відчуваючи майже акварельні про( мінчики сміху: якби у той вівторок падав дощ-то й сьогодні був би вівторок а так — ні дощу ні вівторка *** чорнобоко — ожина червоняво — малина не розбігаються — кожна сама собі дощик І як зовсім по(дорослому замислюва( лися, почувши: розливає тишу зелена квітка тиші — заховатися у ній чи як?.. Як старанно намагалися поєднати по( чуті вірші з поясненнями з “Довідничка маленького поета”, що розміщений на( прикінці книжки. І просили мене ще раз прочитати визначення “верлібру” та “строфи”. У їхній поведінці немає нічого дивно( го, діти завжди відкриті до нового, але це знайомство з верлібром ще більше переко( нало мене в тому, як важливо якомога ра( ніше почати поглиблювати їхній світо( гляд. І не зупиняючись лише на власних уподобаннях, знайомити навіть із тими зразками світової культури, які суспільс( тво вважає дивакуватими. Адже від цього залежить наскільки різнобічними особис( тостями вони сформуються. І не треба вирішувати, що складно для дитячого розуму. Діти сприймають інфор( мацію зовсім не так як ми, їх ще не захопи( ли у полон стереотипи та обмеження до( рослого світу. Тому не варто боятися ста( вити малюкам Сильвестрова та Шнітке, показувати картини абстракціоністів, чи( тати “важку” літературу. Мабуть, лише то( ді дитина не буде переймати у спадок від дорослих їхні комплекси, а почне мислити самостійно. Сторінку підготувала Леся КОВЕРЗНЄВА
Дитяча сторінка · “Діти сприймають інформацію зовсім не так як ми, їх ще не захопили у полон стереотипи”. · s. 13strona oryginału ↗

ЖИЛА СОБІ КАЗКА Побачив світ перший номер сімейного журналу “Жила”

Там у рамках програми “Живе мистецтво” триває вис( тавка “Скульптура. Гра об’ємів”. Це вже третій етап “багатосерійного” проекту, який відкриває для дітей, під( літків, студентів та їхніх бать( ків світ образотворчого мис( тецтва. Два попередні роки відві( дувачі мали нагоду дізнатися більше про графіку та живо( пис. Скульптура, завдяки сво( єму об’єму та тривимірності, привернула ще більшу увагу відвідувачів. Особливо емоцій( но реагують на неї діти. Род( зинкою експозиції стала кіне( тична скульптура Анатолія Твердого з підсвічуванням і рухливими елементами. Проект викликає додатко( ве зацікавлення й тому, що в постійній музейній експозиції демонструється не так багато скульптурних творів. Тому ота( кі тематичні виставки — чи не єдина можливість зазирнути до музейних сховищ. Двомісячна програма “Жи( ве мистецтво” складається не лише з виставкового проекту, ай із майстер(класів, зустрічей “Жила” — журнал, який не вписується в жодні загально( прийняті уявлення та стандар( ти видань для батьків. Від глянсу його відрізняє не лише зміст, а й стиль оформлення: попри якісну поліграфію, сто( рінки в “Жилі” не крейдовані, а шорсткі, що багатьом, звик( лим до гладеньких і блискучих “мамських” журналів, видас( ться дивним. А ще тут багато яскравих дитячих малюнків, дуже симпатичний дизайн і майже немає реклами. Видавці обіцяють популяризувати ли( ше те, у чому самі переконані. Виявом такої впевненості можна вважати рекламу фоль( клорного ансамблю “Божичі”: “Не залипай у телевізор! Не розчиняйся у попсі! Почуй го( лос предків!”. І кому така рек( лама може не сподобатися?! Звісно, як і в славнозвісних глянсових виданнях, тут також йдеться про виховання, що( правда, після прочитання біль( шості матеріалів хочеться ви( ховувати не дитину, а себе, ад( же всі автори — батьки, яких діти змінили, чомусь навчили, надихнули. Тому й недивно, що кредо журналу: “Cімейно, глибоко, творчо”. “Ми мріємо виховати справжню вільну і творчу інте( лігенцію”, — пише у вступно( му слові арт(директор “Жили” Оксана Приходько. Щодо назви, то її обрано не лише тому, що жила — це суди( на, якою тече кров, а отже, са( ме життя, а ще й тому, що біль( шість казок починається: “Жила собі…”. До речі, для маленьких чи( тачів у журналі передбачено лі( тературний додаток. Кожен но( мер починатиметься казкою — старовинною або авторською. Перший відкрила “Казка про Лиса” Олени Максименко. У журналі поєднано тради( ційний і оригінальний світо( гляди. З одного боку, тут дуже багато уваги приділяється зви( чаям нашого народу (інтерв’ю народознавця Павла Дудара про роль фольклору на форму( вання особистості, статті про виховання дітей на території України у Середньовіччі то( що). Із іншого — багато мате( ріалів, автори яких є людьми, що не вписуються у звичну систему. Як, скажімо, Діана Карпенко, що ділиться досві( дом подорожі з чоловіком і дворічною донькою, з якими вона зараз мандрує автосто( пом, втілюючи у життя свій проект — “Казки народів сві( ту”. За рік ця смілива родина планує об’їхати 16 країн, а ре( зультатом мандрівки має стати цикл розважально(пізнаваль( них фільмів для дітей. Спільну творчість батьків і дітей найкраще демонструє стаття Наталі Блок, у якій вона вдалася до порівняльної харак( теристики методів виховання на прикладі власних дітей.
Прем’єра рубрики “То сніг, то завірюха, бо зима коло вуха”. · s. 14strona oryginału ↗

ПОГАНОЇ ПОГОДИ

На початку року завжди хочеться дізнатися, що на нас очікує, і ми тероризуємо політтехнологів, розпитуємо ворожок, дослухаємося до літературних і громадських пророків. А ще цікавимося прогнозами погоди — які кліматичні сюрпризи готує рік, примхливою чи м’якою буде весна, літо, осінь? Одна з тем, яка найбільше цікавить населення — прогноз погоди на завтра. Не байдужа ця тема й нашим читачам. Отже, започатковуємо в “Слові Просвіти” нову рубрику “Погода”. У праці “Чи варто довіряти прогнозам синоптиків(аматорів?” (Праці ЦГО. Ви( пуск 4 (18). — К.: “Інтерпрес ЛТД”, 2008) ми критично оцінили прогноз на 2007 рік журналіста із Луцька, “народного прогно( зиста” Володимира Лиса. Я пана Лиса критикую не за те, що він нецікаво пише, а критикую у тій справі, у якій розбираюся краще ніж він. У нього така методика: шість днів до нового року він скрупульозно погодинно записує по( году, потім шість днів після нового року, потім кожен день дослідження присвячує погоді наступних 12 місяців. Інколи його прогнози справджуються, і люди часто запам’ятовують ті, що справ( дилися. Тоді кажуть: “Ось Лис вгадав!”, а про те, де він схибив, ніхто не говорить. Прогнози раджу брати в Українського гідрометеоцентру, зокрема з його сайту чи Першого каналу Українського радіо, де їх (на відміну від телебачення) за необхід( ності оперативно оновлюють. Завдяки технічному прогресу, незва( жаючи на зміну клімату, прогнози Україн( ського гідрометеоцентру в основному справджуються. До речі, ті прогнози, що показують у нас по телебаченню, дуже непевні. Я не знаю, чи є телеканали, які мають домовле( ність з Українським гідрометеоцентром, та більшість беруть прогнози погоди з Ін( тернету. — Щороку 2 лютого в США відзначають День бабака, коли за поведінкою тварини визначають погоду. Є в Україні така традиція? — В Україні зараз є два бабаки(“метео( рологи”: Тимко (живе на біостанції Хар( ківського національного університету ім. В. Каразіна в с. Гайдари) і Мишко (з 2009 р. живе у Львівському дитячому еколого(на( туралістичному центрі). Їхні прогнози — повна нісенітниця. Витягнуть із нори пе( релякану тварину, розбурхають її, а потім по тому, куди бабак носа повернув, визна( чають весняну погоду. Як цьому можна ві( рити? — Розкажіть, як змінювалася погода протягом останнього десятиліття? — Погода стала непередбачуванішою, почастішали різкі зміни погоди, неста( більні літа й зими. Цьому посприяла бездумна діяльність людини — вирубування лісів, осушування боліт, забруднення атмосфери парникови( ми газами тощо. Господарське освоюван( ня територій, безумовно, призвело до клі( матичних змін. — Про це говорять у ЗМІ. — Чого тільки ЗМІ не говорять! Гово( рили, що Гольфстрім мало не замерз. Аме( риканські науковці, які найбільше вивча( ють морську течію у північній частині Ат( лантичного океану, мовчать, а якийсь польський учений розповідає, що вона за( мерзла. Також говорили, що 2010(го буде суво( ра зима. Однак американці визначили, що він був найтеплішим роком на Землі. А в Україні 2010(й увійшов у десятку найтеп( ліших років за всю історію метеорологіч( них спостережень із 1881 року. В останні півтора десятки років сфор( мована п’ятірка найтепліших років: 1975, 1989, 2007, 2008, 2009 рр. Ця п’ятірка ви( никла на зламі XX—XXI століття, що яск( раво свідчить про тенденцію до глобаль( ного потепління в Україні. — Літо подовжується? — Метеорологічне літо — коли серед( ньодобова температура навесні перехо( дить на температуру +15, а восени — нав( паки. Безумовно, літо подов( жилося, а осінній період ско( ротився. Треба людей налаштову( вати на те, щоб вони вчилися адаптуватися до спекотної погоди, і відповідно планува( ли відпустку. Дані свідчать про те, що в нас триватиме період екстремальних темпе( ратурних величин, відбувати( муться різкі зміни погодних умов, які для метеозалежних людей дуже неприємні. Є ви( падки, коли температура буквально протягом доби змінюється на 20 градусів! На жаль, щороку це частішає.
Прем’єра рубрики “То сніг, то завірюха, бо зима коло вуха”. · s. 14strona oryginału ↗

КЛІМАТ НЕУХИЛЬНО ЗМІНЮЄТЬСЯ

Довідка. Олександр Косовець. Народився 1951 року в селі Вишеньки під Києвом. Після школи вступив на гео! графічний факультет КНУ ім. Тараса Шевченка, закінчив його з відзнакою 1973 року. Почав працювати на кафедрі гідро! логії суші старшим інженером, молодшим науковим співробітником, асистентом. Улітку 1973 року перейшов до Управління гідрометеослужби Української РСР, чо! тири роки очолював гідрометеорологічну станцію в Баришівці. Із 1981 року працював заступником начальника відділу контролю забруднення природного середовища, з 1985 року — на! чальником цього відділу. Починаючи з 5 червня 1986 р. неодноразово бував у Чор! нобилі, з 17 листопада до 1 грудня 1986 року тимчасово був керівником метеоро! логічної станції Чорнобиль, на якій у той час працювали вахтовим методом. 24 жовтня 1988 року перейшов на ро! боту до Центральної геофізичної обсер! ваторії і ось уже 22 роки очолює її. Олександр Косовець — автор своєрід! ного гімну української гідрометеослужби — “Пісня гідрометеоролога”, де головним є рядок “Об’єктивність — це наш девіз”. — Олександре Олександровичу, ознайомте читачів “Слова Просвіти” з діяльністю Центральної геофізичної обсерваторії. — В Україні щоденно гідрометеороло( гічна мережа отримує понад 50 тисяч па( раметрів навколишнього природного се( редовища, зокрема атмосфери й гідросфе( ри. Збір цих даних, їх опрацювання, нако( пичення і зберігання, забезпечення досту( пу до них є важливим напрямом діяльнос( ті національної гідрометеослужби. Центральна геофізична обсерваторія — найбільш функціонально розгалужена методична організація системи державної гідрометеослужби. Обсерваторія безпосе( редньо керує гідрологічною станцією Ки( їв та ще 10 гідрометеостанціями, розташо( РЕКОРДИ 20106го 20106й став рекордним за кількістю темпе6 ратурних показників на планеті за всю істо6 рію спостережень. Про це повідомила лон6 донська газета Times. 16 країн 2010-го зафіксували рекорди: 15 із них пов’язані з максимальною температурою, і лише один — із мінімальною. Найвищі температурні показники зафіксовано у багатьох країнах: від Фінляндії до Кіпру і від Колумбії до Соломонових островів. У країнах Перської затоки (у Катарі, Саудівській Аравії, Іраку та Кувейті) температура повітря досягла історичного максимуму й перевищила 50°С. У Пакистані стовпчик термометра піднявся до 53,5°С, що стало - - Про те, чи варто сьогодні вірити синоптикам-аматорам і народним прикметам, читачам “Слова Просвіти” розповідає директор Центральної геофізичної обсерваторії, почесний працівник гідрометеослужб України та Росії Олександр КОСОВЕЦЬ. Він розповідає про діяльність обсерваторії, характеризує метеорологічні зміни в Україні протягом останнього десятиліття, аналізує, чому погода зараз починає “викидати коники” та зацікавлює власним винаходом — метеоретроскопом. ваними на території Києва та області. Технічний і фаховий по( тенціал Центральної геофі( зичної обсерваторії дозво( лив за останні роки значно розширити узагальнення даних про стан навколиш( нього природного середови( ща, зокрема в галузі кліма( тології. До складу обсерваторії зараз входять шість мето( дично(виробничих відділів, чотири забезпечувальні, бухгалтерія, галузевий дер( жавний архів гідрометео( служби. Нашій обсерваторії пішов 156 рік. 2011 року ініціювали відзначення 175(річчя державної гідрометеослужби, бо перша метеорологічна обсерваторія з’явилася в Луганську 1836(го. Попри прогрес, у жодній із 189 гідро( метеослужб світу без людей не обійшлися, бо не все можна автоматизувати. — Який колектив у Центральній геофізичній обсерваторії? — Є люди, які у системі державної Гід( рометеослужби пропрацювали понад 50 років. Скажімо, заступник начальника відділу метеорології Галина Гіль. 80 років недавно виповнилося інженеру з цивіль( ної оборони Анатолію Хлусу, метролог Ва( силь Козлов 5 лютого відзначить 80(ліття. Молодь також працює. Сьогодні середній вік працівників обсерваторії становить 46 років. А на підпорядкованих метеостанці( ях він вищий — 48. — Чи варто вірити народним прикметам? — Я не вірю в народні прикмети. Ко( лись, можливо, вони і спрацьовували, од( нак в умовах кліматичних змін не діють. Хоча є науково правильні прикмети, які мають фізичну природу — їм варто дові( ряти. Народні синоптики проживають у різ( них місцевостях, де різні природні умови, а прикмета одна. новим азійським рекордом. Ця температура лише на 0,4°С поступається абсолютному світовому рекорду 53,9°С, який встановлено в американській Долині Смерті у ХХ столітті. Україна — не виняток: у серпні 2010-го в Луганську встановлено новий рекорд абсолютного максимуму температури повітря для нашої країни — 42°С. Попередній рекорд, зафіксований у липні 2007 року у Вознесенську Миколаївської області, становив 41,3 °С. 2010-го середня температура склала 9,4°С, що перевищує кліматичну норму на 1,7°С. За кількістю рекордів добової температури повітря минулий рік виявився на першому місці: лише за липень-серпень було встановлено 49 нових рекордів, а в цілому за рік їх 73 (2007 року — 57). - -
Погода “Хоч мороз і припікає, зате комарів немає”. · s. 15strona oryginału ↗

В ПРИРОДІ НЕ БУВАЄ

— А погода взимку також непередбачувана? — Найбільше снігу в Києві було 1—2 березня 1970 року — 82 см. 13 лютого 1969 року в Києві приріст висоти снігового покрову за добу склав 28 сантиметрів. То( ді я був студентом, ніякої паніки не було, все працювало. Якби нині навалило снігу 28 сантиметрів, то все б на тиждень поза( кривалося, ніхто нікуди б не виходив із дому, хіба що метеорологи й медики. Ми вже почали звикати до теплих зим, і коли зима нормальна, то для нас це див( но. Наприкінці грудня 2009 року за добу випало 31 сантиметр снігу, то це був май( же “капець”. Але сніг почав швидко тану( ти, “капець” тривав недовго. Люди пам’ятають погоду торік і поза( торік, а про те, що було років 20 тому, за( бувають і думають, що погодні примхи відбуваються вперше. А дехто не знає, якою була погода в минулому. — Розкажіть про кліматичні рекорди. — Майже всі вони припадають на ос( танні двадцять років із 131 року спостере( жень. Цікаві рекорди: найбільша трива( лість гроз за місяць 25 годин у червні 1999 року, і у серпні 2004 року. Протягом міся( ця грози гриміли в Києві більше доби. — Я чула про Ваш винахід — метеоретроскоп. Це конкурент гороскопу? — У гороскопи не вірю і як альтерна( тиву вигадав метеоретроскоп: вплив пого( ди у день народження на подальшу долю людини. Упевнений, що погода більше впливає на людину, бо вона поряд, а зірки далеко. Попри те, що він дещо жартівливий, метеоретроскоп — серйозний документ, у якому подаємо довідку про стан погоди удень народження людини. І намагаємося інтерпретувати її з подальшим життєвим шляхом. Залежно від того, за яких погодних умов народилася людина, потім вона або любить тепло, або холод. Замість того, щоб на день народження нести пляшку гарного коньяку, я несу ме( теоретроскоп. (Олександр Косовець показує метеоретроскоп — така собі грамота з пе! чаткою архіву та жартівливим текстом внизу. — Авт.) — А текстівку хто придумує? — Я. До цього діла нікого не підпус( каю, навіть дочку(метеоролога. Для скла( дання цікавого тексту треба трохи знати про людину. Як циганка: спочатку випи( тує, а потім передбачає. Перший метеоретроскоп підготували у березні 2009 року. Зараз його можуть придбати всі охочі. (Вартість метеорет( роскопа — 200 грн. — Авт.) — Пане Олександре, знову про наболіле — довкілля. Як боротися із забрудненим повітрям у містах? — Кардинально вирішити проблему повітря можна шляхом будівництва мос( тів. Також має бути розумне регулювання дорожнього руху: щоб купа автівок не ча( діла 10—20 хвилин, очікуючи, доки проїде можновладець. — Існує проблема забруднення річок... — На початку 2010 року “зелені” репе( тували, що Київ знесе водою, однак ЦГО і Гідрометеоцентр не давали приводу до па( ніки, і мали рацію. У нас на Півдні пробле( ма підтоплення. На Херсонщині не зна( ють, що робити з тією водою, яка затоп( лює підвали, бо занедбані меліоративні системи. Хоча якість води поліпшується, бо зменшується антропогенне наванта( ження. Я науковий консультант екологічної мапи України для шкіл. Вона зараз на ре( цензії в Міністерстві освіти й науки. Це досить інформативна мапа мільйонного масштабу, яка має вийти в першому пів( річчі. Її наклад — тисяча примірників — як на мене, недостатній. Однак початок зроблено, а це — головне. Адже стан дов( кілля змінюється, тому такі мапи треба оновлювати хоча б раз на 3—5 років.
Погода “Хоч мороз і припікає, зате комарів немає”. · s. 15strona oryginału ↗

ПРИРОДНІ СТИХІЇ 2011

ЛЬОДЯНИЙ ДОЩ Не так давно у Москві випав льодяний дощ. Кірка від замерзлої води поламала й вивернула з корінням понад чотири тисячі дерев. Крига обірвала дроти ліній електропередач, через що без світла залишилися кілька районів міста й Підмосков’я. Льодяний дощ утворюється за умов, коли високо в атмосфері температура плюсова, а біля поверхні Землі — мінусова. Краплі потрапляють у шар холодного повітря нижче кілометра. Зовні обмерзають, перетворюються на льодяні кульки. Всередині залишається незамерзла вода. Вони розбиваються об холодну землю, гілки, лінії електропередач тощо. Із кульок витікає вода й одразу замерзає. На поверхнях утворюються льодяні кірки, ожеледь. Крига може наростати шаром у кількадесят сантиметрів. Усередині льодяних кульок може й не бути води, краплі випадають упереміш, призводять до сильної ожеледі. Крижану кірку спричинює також дощ, який утворюється на висоті 2 кілометри за плюсової температури. При контакті з холодною землею краплі замерзають і утворюється ковзанка. Один із найсильніших льодяних штормів був у канадському місті Квебек 1998 року. Тоді від криги завалило понад півсотню вишок високовольтних електропередач. Більш як мільйон людей сиділи без світла півтора місяця. 2005-го у Швейцарії від льодяного дощу і вітру швидкістю понад 100 км/год. на всіх поверхнях утворилася груба кірка. Через шторм в озері навіть замерзли хвилі. СОНЦЕ ЗАТЬМАРИЛОСЯ 4 січня українці мали змогу спостерігати перше часткове сонячне затемнення. Загалом за затемненням мали змогу спостерігати мешканці Європи та Західної Росії. Дещо гірше астрономічне явище було видно на території Північної Африки, Середньої Азії та Сибіру. Максимальну фазу затемнення спостерігали на півночі Швеції. Там місяць закрив сонячний диск на 86 %. Усього протягом 2011 року відбудуться ще три часткові затемнення Сонця і два повні затемнення Місяця. СИЛЬНІ ПОВЕНІ У багатьох землях Німеччини танення снігів призвело до того, що від надлишку води ріки вийшли з берегів, затопивши населені пункти. Синоптики кажуть, що високий рівень води в річках спричинений рекордно інтенсивними снігопадами в грудні, а також — стрімким потеплішанням, унаслідок чого снігова маса почала швидко танути. Підтоплено до 30 селищ і містечок у виноробських районах на південь від міста Кобленц, які розташовані на берегах ріки Мозель. Через сильні повені постраждала також значна частина Австралії. Повені, викликані проливними дощами, почалися в північно-східній частині Австралії ще наприкінці 2010 року. Понад два десятки міст затоплені або ізольовані від зовнішнього світу. Від повеней постраждало 200 тисяч людей. Шановні читачі, спостерігаймо разом за погодою у 2011 році! Примхлива пані гримить громами, лякає блискавками, радіє сонцем, сльозиться дощами, кокетує веселками та злиться завірюхами — живе на повну! І ми разом з нею... Що відбувається з погодою у світі, чи задумуємося над тим, як впливаємо на природу, чи розумні наші дії? Долучайтеся до нас — якщо Ви знаєте народні прикмети, пов’язані з визначенням погоди на майбутнє, пам’ятаєте цікаві погодні явища з минулого, надсилайте свої матеріали до редакції “Слова Просвіти”. Редактор “Погоди” Наталія АНТОНЮК
Погода “Хоч мороз і припікає, зате комарів немає”. · s. 15strona oryginału ↗

ТЕМПЕРАТУРНІ АНОМАЛІЇ ПРОДОВЖУВАТИМУТЬСЯ

Фото Наталії Антонюк — Ольго Євгеніївно, як Ви прокоментуєте різкі перепади між сезонами року? — Раніше клімат України був більш континентальним, що виражалося саме в різких кордонах між погодними умовами одного сезону й іншого. Зараз межа між сезонами року розмивається. Ми з великими труднощами можемо сказати, коли закінчується осінь і настає зи( ма, коли закінчується зима і настає весна. Практично весь холодний період року в Ук( раїні відбуваються зміни холодних і теплих затоків повітря — відлиги і заморозки. Зараз майже немає таких зим, як рані( ше — коли в другій декаді листопада на( ступала зима, стояв мороз і сніг лежав до лютого або початку березня. Погода стає дуже непередбачуваною. Наприклад, 2006 року були сильні морози в січні, а 2007(го у січні, лютому і грудні бу( ло на вісім(десять градусів вище за норму. — А температурні перепади, які зараз спостерігаємо, — тимчасове явище? — Різкі температурні перепади часті( шатимуть, зростатиме їх повторюваність і тривалість. Людям треба звикати, що сьо( годні холодно, завтра — відлига і так усю зиму. Якщо раніше такі температурні пере( пади спостерігали протягом двох(трьох днів, то цього літа майже 50 днів невласти( ва нам моторошна спека була на території України. Такі погодні аномалії продовжу( ватимуться. — Зараз говорять про глобальне потепління. Що воно принесе Україні? — Глобальне потепління для України не принесе нічого поганого, навпаки у се( редньому для території нашої держави во( но позитивне. Хоча в нас усе викликає па( ніку. Поступово підвищується температура, тому в сільському господарстві можна пристосовуватися до вирощування більш теплолюбних культур. У нас стабілізується ситуація з опада( ми: ті райони, які були сильно перезволо( жені, останнім часом отримують менше опадів, а ті, які одержували мало, — отри( мують більше вологи. Глобальне потепління в Україні і світі — тема №1 для ЗМІ. Про температурні “ігри” природи читачам “Слова Просвіти” розповідає начальник відділу кліматології Центральної геофізичної обсерваторії Ольга ПАХАЛЮК. — А загалом для світу глобальне потепління — катастрофа? — Загроза глобального потепління до( сить відчутна й реальна. Якщо брати пів( нічні райони Африки — там і так уже пус( теля, а згодом буде ще більше опустелю( вання. Південно(Західна і Південно(Схід( на Азія — ті самі процеси. Підвищення температури призведе до танення льодо( виків, а для суші льодовики — основне джерело питної води. Зараз у країнах Се( редньої Азії, в Непалі, Камбоджі люди ко( ристуються водою з льодовиків, річки живляться льодовиками. У цих країнах ці питання порушують на офіційному рівні, адже ризикують через 20—30 років зали( шитися без питної води. Танення льодовиків Антарктиди і Пів( нічного полюса призводять до підвищен( ня рівня Світового океану. Це викличе за( топлення багатьох острівних держав і дер( жав, які розташовані на березі — Данія, Швеція, регіони Польщі й Англії. Такі змі( ни призведуть до того, що люди почнуть шукати місця, де їм комфортніше жити. Почнеться масова міграція, що викличе соціальні проблеми. — А коли це станеться? — Кліматологи запевняють, що коли середня річна температура повітря пере( вищить середню температуру періоду по( чатку індустріальної революції 1750 року на 2 градуси, в атмосфері почнеться лан( цюг процесів, зупинити які буде немож( ливо. Ці процеси вже не будуть антропоген( ними. Хоча їх і запустила людина, але зу( пинити їх вона вже не зможе. — Підвищення на два градуси призведе до катастрофи? — Основним поглиначем вуглекислого газу є Світовий океан. Але з фізики відомо, що при підвищенні температури води до певного рівня, вуглекислий газ, що перебу( ває у цій воді, не тільки перестане накопи( чуватися, поглинатися з атмосфери, а поч( не з неї виділятися. Тобто, маючи величезну кількість вуг( лекислого та інших парникових газів, ми отримаємо ще значну кількість, яку почне виділяти океан. Розігрівання атмосфери викликає ро( зігрівання ґрунтів. Зараз цей процес дуже інтенсивний, вічна мерзлота канадської і російської тундри починає інтенсивно та( нути. А вічна мерзлота — це величезна кількість метану, а метан — найагресивні( ший парниковий газ. Глобальне потепління — глобальна загроза для людства. Воно зачіпає будь( який бік людського життя.
Свята справа · “Екологи переконані, що потрібно охороняти лебедів, заборонити полювання на ближніх водоймах”. · s. 16strona oryginału ↗

Ciąg dalszy z wcześniejszej strony — fragment strony

лучалися навіть підприємства, які не мають стосунку до орнітологічного заказника “Чорторийський”. Скажімо, “Кіцманський ліс АПК” виділив 15 кубів деревини. Безперечно, тепер не допустимо, аби лебеді потрапили в скруту. Повноцінному існуванню заказника сприятиме угода між Брусницькою сільрадою і Національним парком “Вижницький”. Зокрема оформляється заявка на виділення з фонду охорони природи 20 тисяч гривень на корми для птахів. Виникла також можливість відкрити екскурсійний маршрут, який почнеться в парку “Вижницький”, а далі проляже у Кіцманський район: у музей природи в Зеленеві, орнітологічний заказник “Чорторийський” і музей Івана Миколайчука.
Свята справа · “Екологи переконані, що потрібно охороняти лебедів, заборонити полювання на ближніх водоймах”. · s. 16strona oryginału ↗

О ОБ БИ ИТТЕЕЛ ЛЬ Ь Р РА АЙ ЙС СЬ ЬК КИ ИХ Х П ПТТА АХ ХІІВ В В ВР РЯЯ ЯТТО ОВ ВА АН НО О

Марія ВИШНЕВСЬКА, м. Чернівці (спеціально для “СП”) — Попри недостатнє фінансування, за відновлення озера взялися одразу, — сказав начальник Дністровсько-Прутського басейнового управління водних ресурсів Ян Дзюба. — Напередодні зими лебедине озеро було цілком розчищене, Теплий ставок (саме так іноді називають озеро мешканці Чорториї) став удвічі більшим. До повені мав гектар, тепер — два. Працювали навіть тоді, коли коштів надходило менше ніж належало. Бралися за діло, бо знали: у морози годі буде вгризтися у задубілий намул, а без Теплого ставка лебеді не виживуть. Встигли. Для запобігання затоплення Черемошем надалі, з боку ставів уже відбудували ділянку старої дамби, яку повністю реконструюють до весни. Озеро своєчасно наповнили водою, тому лебедям є де зимувати. На початку осені, за словами мешканця села Чорториї Івана Доскалюка, який опікується ставами, через тепло лебедів на озері було ще не густо. До десятка тих, які тут мешкають цілий рік, прилетіли ще стільки ж, хоча зазвичай на зиму до озера на батьківщину Івана Миколайчука злітається 100—120 лебедів-шипунів, адже вода тут тепла і взимку не замерзає. А причина відома: його живлять чотири підземні джерела, що мають плюсову температуру. Тому обирають птахи цю водойму для зимівлі. Після перших “розвідників” сюди періодично прилітають зграї казково красивих птахів. Переконавшись, що зможуть тут зимувати, знову стають на крило. Екологи зауважують, що спочатку лебедям боязко від побачених змін. До того ж, даремно шукають водорості — звичний природний корм, якого раніше тут було багато. Тому одним із головних завдань буковинців було якомога швидше організувати підгодівлю птахів. На заклик фахівців відгукнулися усі небайдужі, серед яких і чернівецькі школярі. Вони збирали корм і кошти на його придбання. Тим часом екологи переконані, що потрібно охороняти лебедів, заборонити полювання на ближніх водоймах. Варто також облагородити прилеглу до озера територію, облаштувати експозицію для відвідувачів. Віднині цими питаннями опікуватимуться Національний природний парк “Вижницький” і Брусницька сільська рада Кіцманського району, угоду про співпрацю вони вже підписали. Ось так завершилася ситуація, пов’язана з відродженням орнітологічного заказника “Чорторийський”. Коментар Володимир СОЛОДКИЙ — перший заступник начальника об1 ласного управління охорони навко1 лишнього природного середовища: — Лебедине озеро — унікальний об’єкт у Західній Україні. Відновити його в стислі строки вдалося тому, що була підтримка крайової влади, Дністровсько- Прутського басейнового управління водних ресурсів, громадськості. До шляхетної справи до- Минулорічної червневої повені бурхливий Черемош прорвав дамбу поблизу села Чортория Кіцманського району і знищив озеро, де завжди зимують лебеді. Внаслідок повені Черемош цілком змив озеро, не залишивши у ньому й краплі води. Ситуацію погіршувало те, що річка, яка пройшлася каскадом ставів, засипала товстим шаром гравію підземні джерела, завдяки яким лебедине озеро не замерзало навіть у люті морози. Про трагедію, яка спіткала обитель райських птахів, тоді писали всі місцеві видання.
Свята справа · “Екологи переконані, що потрібно охороняти лебедів, заборонити полювання на ближніх водоймах”. · s. 16strona oryginału ↗

«ТИЖДЕНЬ ЮРІЯ ІЛЛЄНКА» У КАНЕВІ

Із 22 по 30 січня 2011 року в Канівському міському будинку культури (Черкаська область, м.Канів, вул. Кошового, 1) відбудеться кінофестиваль “Тиждень кіно Юрія Іллєнка”. Програма відкривається показом нової версії відомої стрічки “Молитва за гетьмана Мазепу”. До складу ретроспективних показів також включено ще 7 фільмів Юрія Іллєнка, які сам автор вважав найкращими. Життя Юрія Іллєнка було нерозривно пов’язане з Канівською землею — тут він зняв більшість своїх фільмів, тут, у селі Прохорівка, він провів багато років свого життя, і саме тут спочиває його прах. Фільми Юрія Іллєнка показали всьому світу красу Канівщини, у їх зйомках брали участь багато мешканців Канева й навколишніх сіл Ліпляви, Келеберди, Прохорівки, Сушків, Бучака, Пекарів тощо. Відділ культури Леся КОВЕРЗНЄВА 279-49-47 Відділ просвітянської роботи Надія КИР’ЯН Відділ літератури Марія КУЧЕРЕНКО 270-55-57 Відділ коректури Тетяна ЩЕРБАК Ольга МОШКОВСЬКА 278-63-69 Комп’ютерна верстка Ірина ШЕВЧУК, Олег БЕССЬКИЙ 278-63-69 Черговий редактор Уляна ВОЛІКОВСЬКА Кореспонденти Наталія АНТОНЮК, Уляна ВОЛІКОВСЬКА Бухгалтерія 279-41-46 А д р е с а р е д а к ц і ї : вул. Хрещатик, 10#Б, м. Київ, 01001 E#mail: slovo_prosvity@ukr.net http://slovoprosvity.org Видрукувано з готових фотоформ на комбінаті “Преса України” у середу. Зам. № 3301203 Наклад у січні — 20 000 Листування з читачами — тільки на сторінках газети. Відповідальність за достовірність інформації несуть автори. Редакція залишає за собою право редагування та скорочення текстів. Редакція не завжди поділяє погляди своїх авторів. При використанні наших публікацій посилання на “Слово Просвіти” обов’язкове. І н д е к с г а з е т и “Слово Просвіти” — 30617 1 1 0 0 3 Ш е ф – р е д а к т о р Павло МОВЧАН 4 820095 780016
Свята справа · “Екологи переконані, що потрібно охороняти лебедів, заборонити полювання на ближніх водоймах”. · s. 16strona oryginału ↗

Tekst uszkodzony przy rozpoznawaniu — przeczytaj stronę oryginału

ТИЖНЕВИК ВСЕУКРАЇНСЬКОГО ТОВАРИСТВА «ПРОСВІТА» імені ТАРАСА ШЕВЧЕНКА АНОНС

Засновник: Всеукраїнське товариство “Просвіта” імені Тараса Шевченка Реєстраційне свідоцтво КВ № 4066 від 02.03.2000 р. Го л о в н и й р е д а к т о р Любов ГОЛОТА Р е д к о л е г і я Любов ГОЛОТА (голова), Ярема ГОЯН, Павло МОВЧАН, Олександр ПОНОМАРІВ, Іван ЮЩУК Заступники головного редактора Петро АНТОНЕНКО 279-49-47, Євген БУКЕТ 279-39-55 Заступник головного редактора з виробничих питань Наталія СКРИННИК 278-01-30 (тел/факс) Відповідальний секретар Ірина ШЕВЧУК
Емблема «Просвіта»Prosvitianyn