Без мови немає нації! · s. 1strona oryginału ↗ ПРОДОВЖЕННЯ ТЕМИ
Галина ПАГУТЯК, українська письменниця, лауреат Національної премії імені Т. Шевченка з літератури
Пригадався вірш Шевченка, написаний за мотивами Книги Ісайї (глава 35) за два роки до смерті. Згадала у зв’язку з черговими нездоровими фантазіями Міністерства освіти, яке хоче інтегрувати українську літературу у світову, хоча це у компетенції літературознавців і критиків. Ну, Бог у поміч. Але без зміни системи освіти, без вишколу нового покоління вчителів, без люстрації українофобів се діло пропаще. Перед українським суспільством простягається чудова дорога в майбутнє, коли нарешті створиться сильна національна держава, але, знаючи про ефект метелика, інтелігенція сходить час від часу з неї, а дехто взагалі блукає околяса. Ми досі не оцінили те, що трапилось на початку 90-х в українській літературі, до якої тепер причепилось зневажливе “сучліт”. Коли ненормативна лексика прозвучала вголос і невдовзі заполонила культурний простір. Тоді треба було звільняти окупаційні території, де панував мовний покруч російської і суржику, а не займатись тим, що одні сприймали як свіжий подих і новаторство, а інші вважали дрібним хуліганством. Ефект метелика ми відчули, коли президентом став двічі несудимий Віктор Янукович, а міністром освіти агент ФСБ Табачник, така суміш вульгарності й цинізму. Звісно, майстри слова, кумири тінейджерів, голосували “проти всіх”, а не за Януковича, і навряд чи це суттєво вплинуло на результат виборів. На результат вплинув десакралізований вульгарний мовний простір, який відкинув назад на десятиліття національне відродження.
НЕВІДОМІ ЛИСТИ ОЛЕКСАНДРА ОЛЕСЯ
Без мови немає нації! · s. 1strona oryginału ↗ З книжок російський мат полинув у телеефір і закріпився. Люди, які готові були згадати рідну напівзабуту мову, відсахнулися, бо ні слухати, ні читати було нічого. Принаймні про це заявляли в телевізорі самі зірки “сучліту”. Ефект метелика триває. Політики розділили Україну за мовною ознакою, замість того, щоб розгорнути українізацію на зросійщених територіях, бо йшлося про національну безпеку. Ось і отримали повторну окупацію Донбасу і Криму. Я зовсім не демонізую “сучліт”, який тепер хочуть канонізувати у шкільних програмах і який на тлі шедеврів світової літератури буде закріплювати в учнів комплекс меншовартості. Вводити в канон вторинний продукт — це те саме, що колись канонізація соцреалізму. Прочитайте 8 том “Історії української літератури” 1972 року і ви побачите, хто був тоді в тренді, — макулатурники. Отже, бунт був несправжній, ішлося про переділ території, а не зміну поколінь. “Тойді, як, Господи, святая на землю правда прилетить…” Правда така: повернути вкрадене у народу, щоб оздоровити і відродити скалічених Голодомором, репресіями і колоніальними комплексами. Через активну українізацію суспільного мовлення, глибоке вивчення історії, очищеної від колоніального сміття. У школі це насамперед те, що називають “розвиток зв’язного мовлення”. Текст не має такого впливу на свідомість, як бесіда. Японські випускники після закінчення школи знають 600(!) народних пісень, які народились у селі і мають сотні років. Воно їм знадобиться у майбутній професійній діяльності? Та ніби ні, проте народна поезія гармонізує особистість на рівні підсвідомості, має терапевтичний ефект, врівноважує емоційний стан. Тому сприймати український фольклор, класику як щось суто рустикальне, чуже міській дитині, це просто невігластво. Японці використовують досвід Василя Сухомлинського, натомість в Україні женуться за досвідом чужинців, який пристосований до ментальності того чи того народу. Ось що потрібно справді інтегрувати в уроки історії, природознавства, географії, малювання. Щоб діти могли співати, декламувати на уроці. Прир ода лікує. Уже в садочок діти приходять травмовані мультиками російською мовою, рекламою, з розладами мовлення. Вони не вміють спілкуватись, не відчувають ритму мови. Суржик дає їм примітивний ритм міських джунглів і перейти на чисту багату українську мову їм важко, бо вони ніде її не чують. На тести з мови та літератури їх дресирують репетитори. Натомість потрібен один-єдиний тест: написати есей на певну тему, який покаже справжні знання і вміння передавати думку. Потім не треба дивуватися з процвітання плагіату у школах і науці. Хто володіє мовою, той може прихилити до себе весь світ. “Німим отверзуться уста; проллється слово, як вода, і дебрь-пустиня неполита, зцілющою водою вмита, прокинеться…”
ДНК ВАРВАРА
10-11
ЯКБИ В ПРІОРИТЕТІ БУЛА КУЛЬТУРА...
Гаряча тема 2 “Час нарешті зупинити зросійщення і прийняти сучасне мовне законодавство”. · s. 2strona oryginału ↗ 19 січня у Верховній Раді зареєстровано розроблений зусиллями експертного та громадського середовища законопроект “Про державну мову” (реєстр. № 5670). Ця довгоочікувана подія відкриває шлях до системних змін у становищі української мови, державний статус якої час нарешті наповнити реальним змістом. Наша мова є одним із визначальних чинників, що перетворюють українців на єдиний народ і творять міцне підґрунтя державної незалежності і соборності України. Це не просто культурне надбання і засіб комунікації, але наріжний камінь національної безпеки, соціального розвитку та міжнародної суб’єктності України. Саме тому Москва упродовж століть здійснювала цілеспрямовану політику знищення української мови. Русифікація, спрямована на розмивання української ідентичності, послаблення і роз’єднання нації, на жаль, тривала і після проголошення 1991 року державної незалежності. Меншовартість і брак політичної волі призвели до нездатності української держави забезпечити, як того вимагає стаття 10 Конституції України, “всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України”. Саме через це в нашому культурно-інформаційному просторі запанував “русскій мір”, а в Криму і на сході виникли зручні плацдарми для збройної агресії. Навіть після Революції гідності та початку війни русифікацію не зупинено. Навпаки, сумнозвісний мовний закон Ківалова-Колесніченка діє і досі, заохочуючи витіснення української мови зі сфери послуг, телебачення, преси, реклами, бізнесу, руйнуючи самі підвалини української ідентичності. Час нарешті зупинити зросійщення і прийняти сучасне мовне законодавство, що відповідає Конституції та викликам, які стоять перед Україною. Для написання такого закону об’єднало зусилля широке коло експертів-правників, мовознавців, медійників, громадських активістів. Ядром цього процесу стала робоча група Координаційної Ради з питань застосування української мови в усіх сферах суспільного життя при Міністерстві культури України. Ми щиро вдячні 32 народним депутатам із різних фракцій, які підтримали й офіційно внесли громадський законопроект “Про державну мову” (реєстр. № 5670). Законопроектом, при розробці якого враховано досвід вітчизняного та європейського мовного законодавства, передбачені дієві механізми захисту, функціонування та розвитку української мови в усіх ключових сферах суспільного життя. Він також передбачає скасування закону Ківалова-Колесніченка і внесення змін до багатьох галузевих законів. Водночас законопроект не спрямований проти жодної іншої мови. З метою належного захисту прав національних меншин, зокрема на розвиток і використання їхніх мов, найближчим часом до парламенту буде внесено законопроект “Про права осіб, що належать до національних меншин”. Ухваливши ці два закони, Верховна Рада зможе нарешті покласти край штучному протиставленню різних мов. Ми розуміємо, наскільки серйозним буде опір з боку всіх, кого влаштовує нинішнє русифікаторське законодавство, — починаючи від Москви та її п’ятої колони й закінчуючи олігархічними медіа-холдингами і політиками, що звикли спекулювати на мовній темі. Маємо об’єднати зусилля і не залишити їм жодного шансу. Ми звертаємося до народних депутатів України, керівництва Верховної Ради, профільного комітету з питань культури і духовності, кожної депутатської фракції та групи із закликом виявити державну відповідальність і політичну волю й забезпечити ухвалення цього закону. Окремо звертаємося до авторів інших законодавчих ініціатив на мовну тематику з проханням не ставити особисті чи партійні амбіції, інтереси окремих бізнесових та політичних груп вище національних інтересів. Підтримка громадського законопроекту в першому читанні відкриє можливість внесення конструктивних поправок до його тексту перед остаточним ухваленням. Закликаємо Президента, уряд і профільні міністерства підтримати ухвалення закону. З метою сприяння цьому процесу з боку громадянського суспільства заявляємо про створення громадської коаліції “Україні — закон про державну мову”, яка є відкритою до участі громадських об’єднань та всіх небайдужих людей. 2017-й, рік століття української революції, має стати роком ухвалення закону “Про державну мову”.
•Рух “Простір свободи” •Громадянський рух “Відсіч” •Ініціатива захисту прав українськомовних “И так поймут” •ГО “Молодіжний Націоналістичний конгрес” •ГО “Незалежні” •Ініціатива “Переходь на українську” •ГО “Всеукраїнська мережа “Вільні Люди” •Всеукраїнське Товариство “Просвіта” ім. Тараса Шевченка •Координаційна рада з питань захисту української мови при Київській міській організації товариства “Меморіал” ім. В. Стуса •ГО “Культурно-освітня фундація “Лібері Лібераті”, Краматорськ (голова Максим Потапчук). •ГО “Український світ” •Волонтерський рух “Безкоштовні курси української мови” •ГО “Український розмовний клуб “Файно” •ВГО “Союз Українок” •ІЦ Майдан Моніторинг •Громадська кампанія “Мовомарафон” •Громадський сектор Євромайдану •Громадська організація “Студена” •ГО “Кримський центр ділового та культурного співробітництва “Український дім” •Громадська організація “Інститут гендерних програм” •Громадський рух “Не будь-байдужим” •ГО “Просвітницький Центр національного відродження ім. Євгена Чикаленка” •Київський благодійний фонд ім. Олекси Гірника “Українським дітям — українське слово”. •Центр досліджень визвольного руху •Ініціатива “Дріжджі” •Портал мовної політики •Всеукраїнське об’єднання “Рух захисту української мови” •Молодіжний націоналістичний конгрес •Рух “Вільні люди” •Молодий Народний Рух
Гаряча тема 2 “Час нарешті зупинити зросійщення і прийняти сучасне мовне законодавство”. · s. 2strona oryginału ↗ Президентові України П. О. Порошенку, Голові Верховної Ради України А. В. Парубію, Прем’єр-Міністрові України В. Б. Гройсману, депутатам Верховної Ради України Звернення суспільно-культурного товариства “Гуцульщина” у Львові Для українців, як для будьякої іншої нації, мова — це дім життєдайного буття, духовний, світоглядний, націєтворчий фундамент. Цілеспрямовано нав’язувана теза, мовляв, “какая разница, на каком языке говорить, — был бы хороший человек”, в умовах України цинічно фальшива і є формою нинішнього повзучого, так званого м’якого російщення, яке підступно висмоктує з українців національну сутність, культивує московську імперську свідомість, підступно вкорінює думку про нефункціональність української мови. Ігнорування комунікативної функції української мови у законодавчій, виконавчій і судовій владах, у суспільно-громадських інституціях, в освітніх закладах усіх форм навчання неминуче спричиняє знищення не менш важливих інших її функцій: ідентифікаційної, експресивної, гносеологічної, мислетворчої, естетичної, культуроносної, номінативної тощо.
Тобто всебічне функціонування української мови в усіх державних, суспільних інституціях, у сфері бізнесу, освіти, електронних ЗМІ є питанням життя або смерті української нації, національної держави, європейської української України. Адже однією з основних мотиваційних передумов війни Російської Федерації проти України є московсько-путінська політика захисту “русскоязычного населения”. Сферу суспільно-політичного функціонування та державний статус української мови суттєво підриває неконституційно ухвалений Закон України “Про засади державної мовної політики” Ківалова-Колесніченка. Він і надалі залишається зброєю найбільшої руйнівної сили в руках московського ворога. Законодавча підтримка статусу української мови як єдиної державної є стратегічним питанням національної безпеки і формування національно-громадянської ідентичності громадян України. Зареєстрований у Верховній Раді України законопроект № 5670 “Про державну мову” відповідає вимогам “Європейської хартії регіональних мов або мов меншин”, юридично збалансований, створює передумови для громадянської злагоди, утвердження соборної України. Для зрячих, а не засліплених маніпулятивною московською пропагандою очевидно, що
Україну від московських агресорів захищають українськомовні та російськомовні патріоти. Запропонований законопроект № 5670 “Про державну мову” створює дуже потрібні передумови, щоби діти, онуки, правнуки російськомовних патріотів — всі діти України виростали, виховувалися в українськомовному освітньому та інформаційногуманітарному середовищі, формувалися як українськомовні інтелектуали, свідомі громадяни і патріоти України, щоби ніколи таким, як Путін, не було жодних підстав заявляти про якийсь захист від “фашистської, нацистської хунти”, яка нібито загрожує життю “русскоязычных”. Суспільно-культурне товариство “Гуцульщина” у Львові звертається з вимогою терміново розглянути і ухвалити Закон України “Про державну мову” (законопроект № 5670). Це виважене рішення стане фундаментальним підґрунтям функціонування української мови, культури, духовності, моралі, звичаїв, традицій у кожній клітині суспільного і державного організму, сприятиме розвитку економіки, соціальної сфери. Тоді побачимо, відчуємо, як розквітне Україна, і жоден ворог не насмілиться порушити кордони демократичної, правової, творчої, працелюбної української України. Ухвалено на загальних зборах 28 січня 2017 року у Львові.
200 підписантів, серед них: Василь ЛИЗАНЧУК, доктор філологічних наук, заслужений професор Львівського національного університету імені І. Франка, академік АН Вищої освіти України; Зорислава РО- МОВСЬКА, провідний український науковець, політик і громадський діяч, доктор юридичних наук, професор, заслужений юрист України; Олександра СЕРБЕНСЬКА, доктор філологічних наук, заслужений професор Львівського національного університету імені І. Франка, академік АН Вищої освіти України, дійсний член Наукового товариства імені Тараса Шевченка; Нестор БИБЛЮК, доктор технічних наук, професор Львівського національного лісотехнічного університету, голова Регіонального об’єднання дослідників Гуцульщини; Михайло ГНАТЮК, доктор філологічних наук, професор Львівського національного університету імені І. Франка, громадський діяч; Дмитро ЗАЯЧУК, доктор фізико-математичних наук, професор Львівського національного політехнічного університету; Олена НИКОРАК, доктор мистецтвознавства, кандидат історичних наук, етнолог, старший науковий співробітник Інституту народознавства НАНУ, член НТШ імені Т. Г. Шевченка; Петро СІРЕДЖУК, доктор історичних наук, професор Прикарпатського національного університету імені В. Стефаника; Петро БЕНЮК, народний артист України, актор Львівського національного академічного драматичного театру імені М. Заньковецької; Олександр МАСЛЯНИК, письменник, редактор і видавець, заслужений журналіст України, головний редактор журналу “Гражда”; Василь ГУРМАК, скульптор, професор кафедри монументальної скульптури Львівської національної академії мистецтв; Володимир ГАЮК, заслужений працівник культури України, віце-президент Світового християнського конгресу; Микола ГРИМАЛЮК, живописець, викладач Львівської національної академії мистецтв; Василь КОР- ЖУК, голова суспільно-культурного товариства “Гуцульщина” у Львові; Микола КО- ЗУРАК, науковий співробітник Львівської національної академії мистецтв; Юрій ПРОДА- НЮК, полковник ЗСУ, командир вертолітного екіпажу, здійснив понад 200 бойових вильотів у зону АТО; Оксана СМЕ- РЕКА-МАЛИК, поетеса, філолог-романіст, народна майстриня, директор Художнього ліцею Львівської національної академії мистецтв; Олег СОЛОМ- ЧЕНКО, різьбар, консультант Львівської академії мистецтв; Василь СТЕФАК, заслужений працівник культури України, член НСПУ, прозаїк, лауреат літературних премій
“На кону основне питання самостійности нашої Держави”. 3 · Гаряча тема · s. 3strona oryginału ↗ Голові Верховної Ради України А. В. Парубієві, народним депутатам України Звернення
Вельмишановний пане Голово Верховної Ради України! Вельмишановні народні депутати України! 1 грудня 1991 року на Всеукраїнському референдумі у найдемократичніший спосіб було потверджено одвічне прагнення українців до відродження державної самостійності й політичної незалежності України. Чвертьстолітній процес становлення вільної європейської країни з тисячолітньою історією, самобутньою культурою та величезним внеском у розвиток світової цивілізації зазнавав постійного ускладнення через неприховану агресію московського імперіалізму, що зрештою завершилася анексією Криму та інтервенцією російської окупаційної армії на південно-східні терени Донбасу. Однією з найважливіших твердинь у важкому воєнному і світоглядно-ідейному протистоянні з московським окупантом є українська мова, державний статус та сфера суспільно-політичного функціонування якої були суттєво підірвані скандальним і неконституційно ухваленим законом України “Про засади державної мовної політики”. Законодавча підтримка розвитку української мови як єдиної державної та чітка стратегія парламенту щодо гарантій реалізації культурних потреб національних меншин, що проживають у нашій країні, є питанням найбільшої державницької ваги і націо нальної безпеки. Підготовлений і зареєстрований у Верховній Раді України законопроект №5670 “Про державну мову” є юридично збалансованим, політично коректним, ідейно прозорим, та, найголовніше, життєво необхідним для сучасної України, що стала відкритим об’єктом для ворожої пропаганди. Всеукраїнська асоціація вик ладачів української мови і літератури звертається до Вас із вимогою продемонструвати всьому суспільству, що у найскладніший період нашої новітньої історії українські парламентарі здатні солідаризуватися для розв’язання невідкладних державницьких завдань і вже упродовж наступної сесії розглянути і ухвалити закон “Про державну мову”. Це виважене рішення припинить політичні спекуляції довкола мовного питання та стане фундаментальним кроком, спрямованим на зміцнення соборної, унітарної, незалежної, демократичної європейської України.
В. Є. ПАНЧЕНКО, голова Всеукраїнської асоціації викладачів української мови та літератури
ОСОБЛИВА ДУМКА Ірина ФАРІОН, доктор філологічних наук, професор НУ “Львівська політехніка”
РОЗДІЛ VI. МОВА У СФЕРІ ОСВІТИ В УКРАЇНІ
Стаття 16. Мова у сфері освіти в Україні
1. Мовою освітнього процесу у навчальних закладах усіх освітніх рівнів, а також в аспірантурі (ад’юнктурі) та докторантурі тау закладах позашкільної освіти є українська мова. 2. Закладами дошкільної, повної загальної, професійної, вищої і післядипломної освіти забезпечується обов’язкове вивчення української мови. 3. Громадянам України, які належать до корінних народів або національних меншин України, гарантується право на вивчення відповідних мов (мови) корінних народів або національних меншин у державних і комунальних навчальних закладах або через національні культурні товариства. 4. У межах Автономної Республіки Крим або в межах сіл, селищ, міст, визначених законами України місцями поширення корінних народів або національних меншин України, в освітньому процесі у навчальних закладах дошкільної та середньої освіти поряд з українською мовою можуть застосовуватися також мови (мова) цих корінних народів або національних меншин. Це право реалізується через окремі заклади, класи (групи) дошкільної та середньої освіти. У старших класах навчальний процес здійснюється українською мовою. 5. Використання мов (мови) корінних народів або національних меншин України в освітньому процесі у навчальних закладах усіх рівнів освіти не повинно зменшувати кількість освітніх послуг, що згідно з освітніми програмами надаються українською мовою. 6. Держава заохочує вивчення у навчальних закладах усіх освітніх рівнів англійської мови та інших іноземних мов. 7. Особам з порушенням слуху забезпечується право на навчання мовою жестів та на вивчення української мови жестів.
Панове! Навчімося врештірешт відсіювати зерно від полови. Йдеться ПРО МОВУ В ОСВІТІ в законопроєкті № 5670. ст. 17 “Державна мова в сфері освіти” за ширмою “права отримати освіту державною мовою” насправді запроваджує у дошкільні та за-
РОЗДІЛ IV. МОВА ОСВІТИ ТА НАУКИ
Стаття 21. Мова освіти
1. Мовою освітнього процесу в закладах освіти є державна мова. Особам, які належать до націо нальних меншин, забезпечується право на вивчення рідної мови у державних і комунальних закладах освіти. Особам з порушеннями слуху забезпечується право на навчання жестовою мовою та на вивчення української жестової мови. Це право реалізується через мережу закладів освіти, класів (груп), що створюються відповідно до законодавства. 2. Закладами освіти забезпечується обов’язкове вивчення державної мови. Особам, які належать до національних меншин, іноземцям та особам без громадянства створюються належні умови для вивчення державної мови. 3. Держава сприяє вивченню мов міжнародного спілкування, насамперед англійської мови у державних і комунальних закладах освіти. 4. Заклади освіти відповідно до освітньої програми можуть викладати паралельно з державною мовою одну чи кілька дисциплін англійською мовою. Положення абзацу першого цієї частини не поширюється на дисципліни з вивчення іноземних мов. 5. Заклади вищої та професійної освіти створюють усі можливості національним меншинам для оволодіння ними професійними знаннями державною мовою, з метою пов ноцінної інтеграції в українське суспільство та можливістю провадити професійну діяльність у вибраній галузі на території України з використанням державної мови. 6. Держава сприяє створенню та функціонуванню закладів освіти за кордоном, у яких здійснюється навчання українською мовою або вивчається українська мова.
гальноосвітні навчальні заклади процес навчання мовами національних меншин! Не вивчення мови національної меншини, а сам навчальний процес мовою навчальної меншини! Не важко здогадатися, що йдеться передусім про мову окупанта — російську.
Суб’єкти подання А. Гопко, С. Семенченко та ін.
Стаття 17. Державна мова в сфері освіти
У процесі роботи в комітеті ВР над трьома законопроєктами необхідно напрацювати СПІЛЬНИЙ мовний законопроєкт — абсолютно україноцентричний у своїй мовній основі і не допустити до нього характерну національно-мовну корозію, як це яскраво бачимо в одному з сегментів законопроєкту № 5670. Будьмо уважні! На кону основне питання самостійности нашої Держави.
P.S. Від редакції. Тут подано лише головну частину статті І. Д. Фаріон.
“Закон України Про державну мову” № 5670 від 19.01.2017
“Закон України Про мови в Україні” № 5556 від 19.12.2016 “Закон України Про функціювання української мови як державної та порядок застосування інших мов в Україні” № 5669 від 19.01.2017
Суб’єкти подання Я. Лесюк та ін. Суб’єкти подання А. Іллєнко, М. Княжицький, М. Матіос та ін.
РОЗДІЛ V. ЗАСТОСУВАННЯ ДЕРЖАВНОЇ МОВИ В ПУБЛІЧНИХ СФЕРАХ
1. Кожен громадянин України має право отримати освіту державною мовою. Застосування державної мови в навчально-виховному та освітньому процесах в усіх навчальних закладах є обов’язковим. 2. Держава забезпечує кожному громадянинові України право отримати освіту державною мовою в державних та комунальних дошкільних, загальних середніх, професійнотехнічних, позашкільних і вищих навчальних закладах. 3. Мовою навчально-виховного процесу у дошкільних навчальних закладах є державна мова. У дошкільних навчальних закладах з мовою навчання, що є мовою національної меншини, навчально-виховний процес, поряд з державною, здійснюється також мовою відповідної національної меншини в порядку, визначеному Законом України “Про права осіб, що належать до національних меншин”. У навчально-виховному процесі в дошкільних навчальних закладах приватної форми власності поряд з державною може застосовуватися інша мова в порядку, визначеному законом України “Про дошкільну освіту”. 4. Мовою навчально-виховного процесу у загальноосвітніх навчальних закладах є державна мова. У загальноосвітніх навчальних закладах з мовою навчання, що є мовою національної меншини, навчально-виховний процес, поряд з державною, здійснюється також мовою відповідної національної меншини в порядку, визначеному законом України “Про права осіб, що належать до національних меншин”. У навчально-виховному процесі в загальноосвітніх навчальних закладах приватної форми власності поряд з державною може застосовуватися інша мова в порядку, визначеному законом України “Про загальну середню освіту”. 5. Мовою зовнішнього незалежного оцінювання та вступних випробувань є державна мова, крім зовнішнього незалежного оцінювання з іноземних мов. Завдання сертифікаційної роботи зовнішнього незалежного оцінювання укладаються державною мовою. 6. Мовою освітнього процесу у вищих навчальних закладах є державна мова. Вищий навчальний заклад має право прийняти рішення про викладання однієї чи кількох дисциплін англійською та/або іншими офіційними мовами Європейського Союзу, забезпечивши при цьому знання здобувачами вищої освіти відповідної дисципліни державною мовою. Мова підручників та методичної літератури має відповідати мові освітнього процесу у відповідному навчальному закладі. 7. Мовою післядипломної освіти та курсів підвищення кваліфікації є державна мова. 8. Мовою позашкільної освіти є державна мова. 9. Мовою професійно-технічної освіти є державна мова. 10. Вивчення державної мови як окремого предмета є обов’язковим у всіх загальноосвітніх навчальних закладах. У закладах професійної освіти та вищих навчальних закладах забезпечується обов’язкове вивчення державної мови як дисципліни в обсязі, що дає змогу провадити професійну діяльність у вибраній галузі з використанням цієї мови. 11. Викладання іноземної мови в навчальних закладах та на курсах вивчення іноземних мов здійснюється відповідною іноземною або державною мовою.
“В столиці України в 2011—2015 рр. державною мовою друкувалося лише 7,4 % сумарного накладу журналів”. Гаряча тема 4 · s. 4strona oryginału ↗ Дмитро ПИЛИПЧУК
Закінчення. Поч. у ч. 3, 4, 5 за 2017 р.
11. Про російські школи в Україні: будемо фінансувати майбутню руйнацію держави? Серйозною проблемою залишається неадекватна мовна політика України щодо мови шкільних підручників. Якщо контингент учнів, що навчаються в Україні українською або російською мовами, в 2000/01 навчальному році характеризувався відсотковим відношенням 70:29, а в 2015/16 — 90:9, то абсолютно алогічною є книговидавнича політика Міністерства освіти і науки України, з вини або через бездіяльність якого за останні п’ять статистичних років (2011—2015) середній наклад шкільних підручників становив у нас: українською мовою — 10,2 тис. примірників, російською — 7,2 тис. примірників. Адже ж ці пропорції абсолютно не відповідають щойно згаданому співвідношенню українського та російського контингенту учнів (очевидно, що російськомовні підручники свідомо друкуються з якимось дуже значним “запасом”). Нащо?! Утім, є ще серйозніший рівень розгляду проблеми підручників — міжнародний. Абсолютно неприпустимою є надзвичайна диспропорція у випуску шкільних підручників у двох країнах-сусідах: якщо в Україні протягом останніх 19 років (1997—2015) надруковано 5214 шкільних підручників російською мовою загальним накладом 54,1 мільйона примірників, тов Росії за той самий час — жодного. Всупереч своїм національним інтересам Україна продовжує захищати в освітній сфері державну мову сусідньої держави-агресора, тоді як Російська Федерація в повному обсязі дотримується расистського і великодержавного валуєвського погляду на українську мову: “…не было, нет и быть не может”. Характерно, що для Росії як для расистської імперії не існує в її державі не тільки мовно-культурних прав українців, а й, вочевидь, і самих українців, про що свідчать передовсім шизоїдні заяви самого В. Путіна, підпорядковані асиміляторській політиці його імперії, де наявність так званих “автономій” — не більш ніж декоративний рудимент червоної імперії. Щодо питання про те, чи є українці і росіяни одним чи двома різними народами, Путін заявляє про те, що це — один народ, потрапляючи при цьому в пастку власних силогізмів, бо якщо це справді “один народ”, а він розпочав війну проти України з анексії найбільш зросійщених її територій, то виявляється, що, за своєю “єдино правильною” етнологічною теорією, президент Росії воює… проти “свого народу”. Як не крути, а відмовлятися від російськомовної шкільної та вишівської освіти як від чинника, що загрожує національній безпеці, Україні таки доведеться, якщо тільки керівництво нашої держави не сповідуватиме таємно ідеалів московського чи якогось іншого неоколоніалізму. Коли питома вага сумарного накладу російськомовних підручників для шкіл під час російсько-української війни скоротилася лише на 4,7 % (від 15,7 % за Януковича до 11 % за Порошенка), це ще далеко не розв’язує проблему паритету в наших двосторонніх відносинах. Політика Росії, безвідповідальна щодо її українців, вимагає від нашої держави не мазохістської внутрішньої політики двомовної (українсько-російської) освіти, а міжнародної політики паритету: якщо російська сторона не підтримує у себе українськомовної освіти, то підтримка українською стороною російських шкіл в Україні є даниною расистській “теорії” про те, що росіяни в Україні є людьми нібито вищого сорту порівняно з українцями в Україні, бо мають, всупереч Конституції України (ст. 21: “Усі люди є вільні і рівні у своїй гідності та правах”), більше мовних прав, ніж українці в Росії (де мала б діяти аналогічна ст. 19 Конституції РФ). Отже, без виходу на політику паритету говорити про рівноправність сторін немає жодних підстав, і таку нерівноправність своєю постколоніальною та віктимною поведінкою підтримує, виявляється, і українська сторона.
12. І “хліб наш щоденний” — нерідною мовою Для Нomo informaticus “хлібом щоденним” є періодична преса, електронні ЗМІ й соціальні мережі. І тут ні для кого не таємниця, що українців день і ніч, ніч і день, 24 години на добу пригощають нерідною мовою. Величезний океан чужинської інформації щоденно атакує національну ідентичність українця. Кажучи про чужинську інформацію, я не забуваю про те, що українці як нація взагалі є переважно злидарями на своїй щедрій українській землі. Залишаючись у своїй основі безбуржуазною нацією, українці переживають колосальний тиск чужинсько-яничарської маси нуворишів-асиміляторів і нуворишів-експлуататорів. Ідеологічний вимір цього явища легко продемонструвати вмістом будьякого пресового кіоска будь-де по Україні. Ні газети, ані журнали в Україні за останню чверть століття засобами утвердження державності української мови не стали. До такого висновку приводить аналіз випуску газет і журналів за мовами видання (див. таблиці 36 і 31 статистичного щорічника “Друк України”). Якщо в УРСР у 1987—1991 рр. питома вага сумарного річного накладу російськомовних газет становила 35,7 % (8 млрд 78 млн 772 тис. примірників із 22 млрд 609 млн 549 тис. примірників), тов Україні в 2011—2015 рр. частка цих видань російською мовою або російською і українською зросла вже до 67,3 % (9 млрд 919 млн 71,8 тис. примірників із 14 млрд 739 млн 101 тис. примірників). У газетній сфері відбувся мовний переворот не на користь українського народу і його мови. Тобто держава не тільки не сприяла утвердженню державності української мови, а й (діями та бездіяльністю) дозволила всупереч ст. 10 Конституції України запанувати в країні мові колишньої метрополії. Кажучи ширше, українська влада дозволила Москві й промосковським силам в Україні реалізувати план створення на місці колишніх неросійських республік держав-клонів, у яких мали б шануватись не національні мови республік, а лише мова колишньої метрополії. І державний апарат на чолі з тронодержцями стояв здебільшого не на боці державної мови! Може, ви, шановне панство, пригадаєте, що хтось із наших президентів, прем’єрів чи спікерів нагадав українським журналістам, засновникам і головним редакторам газет і журналів, електронних ЗМІ про їх обов’язок поважати державну мову і статтю 10 Конституції України? Та не було ж такого, панове! Законодавчого механізму дотримання й реалізації статті 10-ї досі не існує, “а останнім часом, — каже професор Колумбійського університету (США) Юрій Шевчук, — її невиконання стало засадою державної політики” (http://zahystmovy. org.ua/…) Відтак будь-який пресовий кіоск в Україні може бути яскравою ілюстрацією, по суті, злочинної та антиукраїнської видавничої політики. Має рацію бізнесмен і учасник Революції гідності Владислав Кириченко (родом з окупованої Горлівки): “Ми втратили Крим та Донецьк з Луганськом і через те, що … неможливо було купити дитині журнал українською” (http://glavcom. ua/interviews/132437-vladislav- kirichenko…). Проаналізуймо випуск в Україні журналів за мовами видання (це можна зробити за щорічником “Друк України”, таблиця 31). Із того факту, що в Українській державі загальна маса річних накладів журналів, які друкуються російською мовою або — під одною обкладинкою — російською та українською мовами, становить понад 82 %, випливає, що преса України і далі залишається колоніально залежною від російської імперської ідеї, згідно з расистським варіантом якої і досі “никакого отдельного малороссийского языка не было, нет и быть не может”. Якби в незалежній Україні було збережено рівень сумарного середньорічного накладу журналів, який ми мали в 1987—1991 рр. (132,3 млн примірників на рік) і якби українська видавнича система дотримувалася пропорцій, за якими державній мові належить, як у сьогоднішній РФ, 97 % усієї книжкової, газетної і журнальної продукції, то за 24 роки незалежності в Україні державною мовою було б видано понад 3 млрд 80 млн примірників журналів. А видано насправді? Лише 468 млн прим. Тобто державній мові недодано більш як 2 млрд 612 млн примірників журналів (майже 85 % від належного!). За тим самим “стандартом РФ” і при тих самих обсягах друку, які УРСР мала в 1987—1991 рр., російській мові в Україні як недержавній належало б мати щороку не більш як 3 млн 969 тис. примірників журналів, а за 24 роки — не більш як 95,3 млн примірників цих видань. Насправді Україна “розщедрилася” для російської меншини за ті самі 24 роки на 2 млрд 250,4 млн примірників журналів російською мовою і ще на 92 млн примірників — українською та російською мовами. Тобто незалежна Україна, ігноруючи мовні права української нації, за рахунок їх ущемлення несправедливо і незаконно збільшила (тобто реально створила сприятливі умови для такого збільшення) негласну “квоту” на журнали для російської меншини більш як на 2 млрд 247 млн примірників. Важливо простежити, як послідовно зменшувалася питома вага сумарного річного накладу українськомовних журналів під час правління різних президентів України. Якщо в 1987—1991 рр. вона становила 87,2 %, то за роки президентури Л. Кравчука вона знизилася до 82,6 %, Л. Кучми — до 28,2 %, В. Ющенка — 14 %, В. Януковича — 11,9 %, а за два роки президентства П. Порошенка становить 11,4 %. То що ж це таке, коли не послідовна (дарма, свідомо злочинна чи безглуздо несвідома) антидержавна, антиукраїнська політика, і чи не працювала ця політика насправді на ІДЕОЛОГІЧНЕ РОЗ- ЗБРОЄННЯ Української держави та Українського народу і на постійне й тривале УНЕМОЖЛИВ- ЛЕННЯ розбудови української політичної нації, про яку раз у раз говорили всі наші президенти?!
13. Від російщення друку — до сепаратизму На підставі таблиці 31 у статщорічнику “Друк України” проаналізуймо стан видання журналів у деяких регіонах України мовами народів світу у 2011—2015 рр. (див. таблицю 4 на стор. 5). Із наведених мною даних про українську мову в журналах випливає, що серед найнебезпечніших для української мови регіонів опинилися не лише анексований Крим і окупований Донбас, а й Запорізька область (де питома вага сумарного річного накладу українськомовних журналів у 2011—2014 рр. становила 3,1 %, а в 2015 р. — 2,8 %), Дніпропетровська (відповідно 4,1 % і 5,5 %) та Одеська (7,1 % і 7,7 %) області і столиця (!) України (6,8 % і 11,6 %). Чомусь про ганебну роль Києва в московщенні України не говорить ніхто. Але ж погляньте: за останні п’ять років сумарний річний наклад київських журналів українською мовою становив лише 80,2 млн примірників, а російською мовою чи вінегретом російської та української — 1 млрд 81,7 млн примірників, тобто у 13,5 раза більше. Може, час уже позбавити Київ статусу столиці й передати цю функцію Львову, Івано-Франківську чи Тернополю?! Столиця — не така вже цяця, щоб їй було дозволено ігнорувати ст. 10 Конституції України! Звернімо увагу, що, попри російсько-українську війну, порівняно з 2011—2014 рр. у 2015 р. не поліпшилося, а погіршилося становище української мови в журналах Київської (з 43,9 % до 28,5 %), Полтавської (з 25 % до 10,2 %), Сумської (з 29,2 % до 14,9 %) областей; на контрольованій Україною території Луганської області частка українськомовних журналів упала від 10,1 % до 7,8 %, а Донецької — від 17 % до нуля. В абсолютних числах середньорічний сумарний наклад українськомовних журналів у 2015 р. порівняно з 2011—2014 рр. скоротився: в Луганській і Полтавській області — у 3,5 раза, у Дніпропетровській — у 2,3 раза, Запорізькій — у 2,2 раза, Сумській — в 1,75 раза, Київській — в 1,6 раза. Все це — очевидні й огидні факти філістерської байдужості деяких територіальних соціумів і паралельно — “подальшої розбудови” “русского мира”, і замість шукати фальшивих соціологічних опор для тверджень про “двомовність української політичної нації” керівництво Української держави зобов’язане подбати про відновлення єдності українського суспільства і політичної нації навколо ідеї єдиної державної мови та ідеї єдиного інформаційного простору. Відомий український блогер Сашко Лірник (Олександр Власюк): “В Україні державна українська мова має мати підтримку з боку держави, а не опір. І не бутафорську, а справжню. Питання мови — питання стратегічного виживання нарівні із виробництвом своїх протитанкових ракет і бронетехніки” (http://site.ua/lirnyksashko/388- razgavarivay-pa-chelavecheski-a- ne-sabachey-movoy/).
14. Мова — наша зброя і безпека А проте мовний цинізм умовно української влади зайшов так далеко, що ця влада не помічає, що її недооцінка мовної політики і цинізм цієї політики працює і проти держави, і проти суспільства, і проти самої цієї влади.
“Одна мова об’єднає країну; дві мови дертимуть її на клапті”. 5 Гаряча тема · s. 5strona oryginału ↗ Ciąg dalszy z wcześniejszej strony — fragment strony
о дозу дьогтю раїнського друку на тлі гібридної війни в бочці меду ар. % ”.
ституційним Судом ганебного антимовного закону “Кремля, Ківалова й Колесніченка”! Тільки мовні расисти можуть відбирати в українців право на створення своєї держави з рідною державною мовою. Не підтримуймо мовний расизм, який вважає, що російськомовних держав може бути безліч, а українськомовної — жодної! З повагою Дмитро Пилипчук, письменник, редактор, член Національної спілки письменників України, Заслужений працівник культури України, Відмінник освіти України. м. Київ, 26 листопада 2016 р.” І сфера друку та інформації, і сфера освіти і знань є однаково універсальними у сенсі проникнення в них такої чи іншої (відповідальної чи безвідповідальної) мовної політики.
15. Українська культура як цілісність чи “империализм культуры”? Ідеологи “русского мира” завжди прагнули виробляти такі формати “поглощения нерусских миров”, які просто не залишали б місця будь-яким іншим світам. Монах Філофей говорив про “третий Рим” і про те, що “четвертому не бывать”. Ленін — про “Всемирную Республику Советов” як глобальне й тоталітарне, безальтернативне державне утворення. Академік Дмітрій Ліхачов намагався “очеловечить” ці троглодитські лозунги й “окультурити” бандитський образ Росії: “Россия должна быть страной империализма. Империализма культуры” (http://webcache.googleusercontent. com/search?q=cache:http://old. niss.gov.ua/book/panorama/lanov. htm). До пропаганди імперської ідеї долучився і “сучасний Толстой” — Алєксандр Солженіцин. Коментуючи позиції Д. Ліхачова і А. Солженіцина, український академік Іван Дзюба (2001) іронічно відповідав: “…на культуру хочуть покласти функцію зброї масового ураження, культурний обмін перетворити на культурну експансію (бачте, імперіалізм дредноутів — це негарно, а от “культурний імперіалізм” — це не те що благородно, а просто “святе”!)”1. На жаль, іронія Дзюби за дюжину років стала вже не іронією, а правдивим пророцтвом. Через дворушницьку політику умовно українських “державців” Дзюбина концепція української культури як цілісності (1991) досі не реалізована і навіть не сприйнята як документ державного значення. Голубе небо нашої культури навіть в незалежній Україні здірявлене чорними слідами від імперіалістичного культурградопаду. “Братня” Москва за останнє чвертьстоліття висипала на голови українства десятки мільярдів примірників книг і брошур, газеті журналів, трильйони людино-годин телеі радіомовлення. аби із цих голів не вивітрився той “русский мир”, що його Лєнін і Сталін втовкмачували в ці голови “червоним терором”, репресіями й голодоморами.
________________
1Дзюба І. З криниці літ: у 3 т. — К.: Видавничий дім “Києво-Могилянська академія”, 2006. — Т. 2. — С. 898).
Мета систематичного імперіалістичного культурградообстрілу — зберегти за українською культурою статус і становище маргінальної, “клаптикової”, “продірявленої” культури, не дати самостійно розвиватися політичній, мовній, інформаційній і загальній культурі українців. 8 грудня 2016 р., коли у Верховній Раді України поставили на голосування законопроект про обмеження доступу на український книжковий ринок книг і брошур із Росії, одна “народна героїня” закликала колишніх регіоналів підтримати цей законопроект, бо, мовляв, Україна й далі друкуватиме в себе книжки російською мовою (треба так розуміти, “в неограниченном количестве”). “Народна героїня” явно не дотямила, що вона своєю реплікою дозволила літакам “культурного империализма” і надалі безперешкодно окуповувати всі летовища в Україні і всі голови українців, а ще — визнала за українською культурою статус маргінальної, колоніальної культури на теренах московської “империи культуры”. Іван Дзюба пропонує альтернативу подібній політиці: “Не маргінальна культура, а універсальна — ось наше гасло”. Чи треба комусь пояснювати, що універсальна культура як самодостатня не може залежати від імперіалістичної? Однак для того, щоб не залежати від культури колишньої метрополії, визволена, але ще загрожена національна культура має постійно демонструвати якісь дуже істотні прориви і прогрес у своєму розвитку. У повній редакції цього огляду на с. 61 я (вкрай “непатріотично”) подаю таблицю 19 “Видання книг і брошур в Україні у 2000, 2008, 2011 та 2015 рр. порівняно з Російською Федерацією по деяких тематичних розділах”. Виявляється, що по всіх 104 показниках випуску книжкових видань, внесених до таблиці 19, в зазначені роки Україна відставала від Росії в діапазоні від 3,8 раза до 59,1 раза. Найгірші 26 показників розподілились по роках таким чином: 2000 р. — 18, 2008 — 4, 2011 — 1, 2015 — 3. Як видно з таблиці 19, з найгірших 26-ти показників 22 випали на період, коли прем’єр-міністром або президентом був Віктор Ющенко. Щодо 2015 р. актуальними виявилися проблеми сумарного накладу сільськогосподарської літератури (за цим показником маємо максимум відставання від Росії у 23,8 раза) та за кількістю назв (у 5,1 раза) і сумарним накладом (у 13,4 раза) літератури з питань освіти і педагогіки. Помічено, що: сумарний наклад наших енциклопедичних видань у 2008 р. був меншим за російський у 55 разів; сумарний наклад видань художньої літератури в 2000 р. в Україні відстав від російського у 59,1 раза; тоді ж Україна мала у 46,1 раза менше дитячої літератури, у 44,1 раза — мистецьких видань, у 36,1 раза — літератури з філософії, психології, соціології, у 19,6 раза — видань з охорони здоров’я і медицини… Оцінюючи правителів, не зайве пам’ятати біблійну істину: “По їхніх плодах пізнаєте їх”.
Продовження на стор. 6
“Одна мова об’єднає країну; дві мови дертимуть її на клапті”. 5 Гаряча тема · s. 5strona oryginału ↗ Мовна політика належить до найуніверсальніших політик, бо вона охоплює всі сфери суспільного життя, а її суб’єктами і об’єктами є чи не найбільша частина активних і пасивних членів суспільства. Днів із десять тому я поширив у Фейсбуці таку, по суті, відозву: “МОВА — НАША ЗБРОЯ І БЕЗПЕКА Сьогодні я звертаюсь не тільки до всіх гілок світської влади (до Президента України, Прем’єр-міністра України, Голови Верховної Ради України, секретаря Ради національної безпеки і оборони, Конституційного Суду України, до міністра освіти і науки України, до керівників адміністрацій і рад усіх рівнів, до журналістів і менеджерів ЗМІ як “четвертої влади”), до Національної академії наук, Академії педагогічних наук, Академії наук вищої школи України, до університетів, академій та інститутів, до ієрархів і кліру релігійних спільнот, а й передовсім до населення
Показники по окремих регіонах Період 2011—2014 (4 роки): Сума річних тиражів, тис. прим.
1231495,4 (100 %) 104356,1 (8,5 %) 1112718,8 (90,4 %)
6253,4 (100 %) 256,2 (4,1 %) 5691,7 (91 %)
9115,7 (100 %) 1551 (17 %) 6348,6 (70 %)
119 (100 %) 17,5 (14,7 %) 88,8 (74,6 %)
852,9 (100 %) 26,5 (3,1 %) 772,6 (90,6 %)
1407,3 (100 %) 617,6 (43,9 %) 782,5 (55,6 %)
335,9 (100 %) 33,9 (10,1 %) 242,9 (72,3 %)
472,1 (100 %) 33,9 (7,2 %) 424,6 (89,9 %)
762,5 (100 %) 54,3 (7,1 %) 497,1 (65,2 %)
243,5 (100 %) 60,9 (25 %) 149,1 (61,2 %)
425,5 (100 %) 234,2 (55 %) 150 (35,3 %)
143,8 (100 %) 42 (29,2 %) 42 (29,2
18630,6 (100 %) 9479,9 (50,9 %) 8563,6 (46 %)
1174008,1 (100 %) 80212,3 (6,8 %) % 1081740,5 (92,1 %)
дев’яти регіонів України — Криму (включно із Севастополем), Донецької, Луганської, Одеської, Харківської, Запорізької, Дніпропетровської, Херсонської та Миколаївської областей. Знаю, що і названі регіони, і вся Україна зацікавлені в якнайшвидшому завершенні російсько-української війни і в поверненні до складу України Криму і Севастополя. Але ж не ціною національної та державної катастрофи й порушення територіальної цілісності нашої країни! Ви так само знаєте, що президент держави-агресора здійснює свої імперіалістичні плани під гаслом “защиты русскоязычного населения”. Подивіться у “Статистичний щорічник України” за 2007 і 2015 роки: населення та адміністрація яких регіонів України в 1995/96 навчальному році дали найбільший відсоток учнів денних загальноосвітніх закладів із російською мовою навчання: Крим — 99,5 %, Донецька область — 94 %,
156990,9 (100 %) 18240,3 (11,6 %) 136325 (86,8 %)
Луганська — 91 %, Запорізька — 69 %, Одеська — 66 %, Харківська — 63 %, Дніпропетровська — 54 %, Миколаївська — 44 %, Херсонська — 40 %. І що ми маємо через два десятиліття?! Крим уже анексовано, а на Донбасі палає війна й гинуть люди. А чи зробило населення цих регіонів якісь висновки? Знову — про статистику: за даними на початок 2015/16 навчального року, лідерами російщення загальної освіти України залишаються ті самі регіони: Донецька область — 42 %, Луганська — 35 %, Одеська — 29 %, Харківська — 27 %, Запорізька — 25 %, Дніпропетровська — 19 %, Херсонська — 16 %; в цій групі регіонів найменші успіхи путінізму — на Миколаївщині (8 %). Путінові нічого буде робити в Україні зі своїми танками, ракетами і, не доведи Господи, літаками, якщо вся Україна стане українською. Подивіться: в Росії — жодного університету й жодної державної загальноосвітньої школи, де викладання велося б українською мовою, хоч там живуть мільйони українців, які далеко не всі відмовились від рідної мови; в російських університетах та академіях немає жодної кафедри української мови і/або літератури, а в українських ВНЗ досі клепають кадри вчителів російської мови. Разючу невідповідність реальної мовної політики своїм-таки національним інтересам Україна демонструє і у сферах книговидання, періодичної преси, телебачення, радіомовлення, інтернету, у силових структурах, бізнесі, торгівлі, в розважальних закладах, туризмі, на транспорті… (перелік можна продовжити). Такої асиметрії в міжнародних відносинах не знає жодна європейська держава, за винятком України та Білорусі. Але ж так просто пояснити своїй дитині (чи дітям), чому ви, російськомовні батьки, вважаєте, що їй (чи їм) краще буде якнайшвидше оволодіти й реально заговорити українською мовою! Не формальне, а справжнє ототожнення себе з Україною, Українським народом (термін Конституції України. — Д. П.) допоможе всім нам, незалежно від національності, усвідомити свою ідентичність як належність до українського суспільства і посилить нашу віру в можливість нормального й цивілізованого розвитку країни й держави. Одна мова об’єднає країну; дві мови дертимуть її на клапті. Зважте: коли в Україні запанує українська, Путінові не буде кого “захищати”. Мова — це наш духовний код, наша мирна зброя, наша стратегія і наша безпека! Полюбімо українську мову, українці етнічні й неетнічні, юні і старші, ліві, праві й помірковані, ліберали й патріоти (в лапках), православні, католики і протестанти, мусульмани й представники інших релігій, нарождéнні в Україні і ті, хто живе в ній віднедавна! Війна мов може принести в Україну тільки безлад і страждання. Вимагаймо скасування Кон-
Таблиця 4 Видання журналів у деяких регіонах України мовами народів світу
2015: Річний тираж, тис. прим. Україна Всього Українською мовою Рос. мовою; укр. і рос. мовами
165606,9 (100 %) 23827,9 (14,4 %) 138918,9 (83,9 %) Дніпропетровська обл. Всього Українською мовою Рос. мовою; укр. і рос. мовами
503,4 (100 %) 27,9 (5,5 %) 443,2 (88 %) Донецька обл. Всього Українською мовою Рос. мовою; укр. і рос. мовами
46,9 (100 %) 0 (0 %) 42,8 (91,3) Житомирська обл. Всього Українською мовою Рос. мовою; укр. і рос. мовами
25,3 (100 %) 4,1 (16,2 %) 16 (63,2) Запорізька обл. Всього Українською мовою Рос. мовою; укр. і рос. мовами
105,8 (100 %) 3 (2,8 %) 91,7(86,7 %) Київська обл. Всього Українською мовою Рос. мовою; укр. і рос. мовами
344 (100 %) 98 (28,5 %) 240,9 (70 %) Луганська обл. Всього Українською мовою Рос. мовою; укр. і рос. мовами
30,9 (100 %) 2,4 (7,8 %) 27,4 (88,7 %) Миколаївська обл. Всього Українською мовою Рос. мовою; укр. і рос. мовами
79 (100 %) 11,4 (14,4 %) 64,5 (81,1 %) Одеська обл. Всього Українською мовою Рос. мовою; укр. і рос. мовами
145,8 (100 %) 11,2 (7,7 %) 63,8 (43,8 %) Полтавська обл. Всього Українською мовою Рос. мовою; укр. і рос. мовами
43,2 (100 %) 4,4 (10,2 %) 27,5 (63,7 %) Рівненська обл. Всього Українською мовою Рос. мовою; укр. і рос. мовами
112 (100 %) 60,7 (54,2 %) 35,5 (31,7 %) Сумська обл. Всього Українською мовою Рос. мовою; укр. і рос. мовами
40,4 (100 %) 6 (14,9 %) 10,9 (27,2 %) Харківська обл. Всього Українською мовою Рос. мовою; укр. і рос. мовами
2829,3 (100 %) 1665,5 (58,9 %) 1057,1 (37,4 %) м. Київ Всього Українською мовою Рос. мовою; укр. і рос. мовами
“За сучасне покоління наші проблеми ніхто не розв’язуватиме — мусимо розв’язати їх самі”. Гаряча тема 6 · s. 6strona oryginału ↗ Ciąg dalszy z wcześniejszej strony — fragment strony
рів і кандидатів наук, професорів і доцентів, попри сотні діючих видавництв, — всі вони не вважають за потрібне поцікавитись: а скільки і якої літератури видається в Україні? Для мене очевидно, що відповіді на ці запитання прямо впливали б і на плани та стратегії (зокрема видавничі) усіх згаданих суб’єктів творення і споживання книжкової продукції. Така байдужість дивує вже бодай тому, що ціна реалізації одного примірника “Друку України” в Книжковій палаті України становить сьогодні приблизно одне євро. Тим часом фактично кількість осіб, які звертаються до КнПУ по цей статзбірник, можна полічити на пальцях однієї руки… Це просто ганебно! І чому б мені не припустити, що, може, багатьом із цих структур і людей просто бракує отих стратегій та інформаційної культури, а структурам — ще й відповідальності за покладену на них функцію? За сучасне покоління наші проблеми ніхто не розв’язуватиме: ні Шевченко, ні Франко, ні Рильський, ні Маланюк, — мусимо розв’язати їх самі.
Дмитро ПИЛИПЧУК 18.12.2016, м. Київ
“За сучасне покоління наші проблеми ніхто не розв’язуватиме — мусимо розв’язати їх самі”. Гаряча тема 6 · s. 6strona oryginału ↗ Продовження. Початок на стор. 4, 5
Підсумовуючи стан друку України, доведеться зробити висновок про його, м’яко кажучи, системну кризу. Чи багато охочих так само системно подолати її? Непрямо відповідають на це запитання, по-перше, наведені вище факти, а, по-друге, ще не згадана мною проблема серійних видань. Для України останнього чверть сторіччя це вкрай занедбана нива. Скажімо, героїчні зусилля окремих видавців (як-от Івана Малковича, серія “Українська поетична антологія”) не можуть надолужити брак по-новому підготованої великої серії “Бібліотека поета”. А чи маємо ми добротно видану й продуману на рівні освітнього канону Бібліотеку світової літератури? Або чи можна сьогодні вважати, що видавництво “Наукова думка” завершило видання Бібліотеки української літератури (розм. Булочка), якщо в цій серії багато чого вже треба переробляти, а ще не видано ні Тичини, Рильського, Стельмаха, обох Тютюнників (бо ж їхні імена мимоволі нагадували про ще одного Тютюнника — генерала-хорунжого Армії УНР), Стуса, Павличка, Кос-
Несподівана і неприємна оказія — ексгумація праху видатного поета О. Олеся в Празі по-справжньому сколихнула українську громадськість і гостро поставила на порядок денний ідею, котра раніше врядигоди з’являлася в інформаційному просторі, — створення Національного пантеону видатних українців, які волею долі знайшли спочинок поза Україною. Хочеться сподіватися, що нарешті реалізація такої благородної ідеї перейде в практичну площину. Водночас хочемо звернути увагу й на інший можливий аспект вирішення цього питання. Мовимо про доцільність чи й необхідність перепоховання відомих наших діячів на їхній ба́тьківщині, в їхніх рідних краях, як правило, опоетизованих у їхніх же творах. У таких випадках, окрім виконання останніх бажань цих людей бути похованими в рідній землі, позитивно розв’язуватиметься в тих місцевостях і широке коло інших національно-відроджувальних завдань, зокрема соціально-економічних, гуманітарних, побутових. Понад 20-літній досвід пошанування поета Тодося Осьмачки в його рідному селі добре засвідчує такі наші розмисли. Цим продиктований і наш лист-клопотання, що його подаємо тут.
Лист-клопотання про перепоховання праху українського письменника Тодося Осьмачки зі США до України У травні 2020 року виповнюється 125 років із дня народження видатного українського письменника Тодося Степановича Осьмачки, який народився в с. Куцівка Смілянського району Черкаської області, а жорстока життєва доля повела його в далекі світи: закінчив він життєвий шлях і похований у Сполучених Штатах Америки (цвинтар святого Андрія Саут-Баунд- Брук, штат Нью-Джерсі). Унікальна творчість Тодося Осьмачки, яку в роки державної незалежності повернули в Україну, вивчається у школах і вишах, одною з питомих рис має виняткову “романтичну тугу за омісцевленням” (Ю. Лавріненко), тобто глибинно, архетипно заглиблена в найрідніші поетові місця: абсолютна більшість його творів написана в координатах Черкащини, Смілянщини, Куцівки, що їх, утім, митець осмислював органічною частиною України. У багатьох творах Т. Осьмачки розсипані назви топонімів навколо його рідної Куцівки: А в Буді, в Рохмистрівці, в Санджарівці та ще в Макіївці і в Ташлику, і в тихій Шполі, і на Сигнаївці,
тенко, Драча, Вінграновського і багатьох інших авторів, що жили за червоної імперії або ж постали вже в незалежній Україні, ані проскрибованого Антонича, ані жодного з видатних українських поетів і прозаїків української діаспори; що більше, в ній не видано навіть Шевченка, а з трьох запланованих томів Франка вийшов тільки том перший? Або кого задовольняє нині обсягом і повнотою серія “Українська народна творчість”? Та в нас самі лишень пісні народні — це десятки й десятки томів! А паремії — це ще десяток чи два томів! А про казки й легенди — годі й казати! Занедбано (цебто припинено) видавничі серії “Пам’ятки української мови”, “Пам’ятки естетичної думки”, “Життя славетних”, “Перлини світової лірики”, не завершено багатотомні енциклопедичні видання “Українська літературна енциклопедія”, “Мистецтво України”, “Українська музична енциклопедія”, “Історія українського мистецтва”, “Історія української музики” та ін. Навіть не започатковано поважних українських серій “Історична бібліотека”, “Пам’ятки світової історіографії”, “Пам’ятки української історіографії”, “Історичний архів”, “Українські мемуари”, “Зарубіжні мемуари”, “Країни світу”, “Міста світу”, “Філософська думка”, “Культурологічна серія”, “Історія української культури”, “Українська музика”, “Український театр”, “Українське образотворче мистецтво”, “Пам’ятки української архітектури”, “Всесвітня культурна спадщина”, “Шедеври світового мистецтва”, “Бібліотека світової фантастики”, “Шедеври світової драматургії”, “Шедеври світової поезії” тощо; немає системної роботи над створенням серії великих і середніх двомовних перекладних і термінологічних словників, що мала б охопити десятки мов світу… Словом, видавнича, а почасти й наукова думка в Україні перебуває ще немовби в стані якоїсь колоніальної летаргії чи анабіозу, і немає видимих і послідовних спроб вивести її з того стану. І ще про одне хотілося сказати принагідно: про брак культурологічної і суто прагматичної зацікавленості у культурологів, філологів, істориків, філософів, перекладачів, політиків і політологів, менеджерів видавництв та бібліотек (зокрема книгозбірень з гучними означеннями “національна”, “наукова”, “університетська”), організаторів науки, ректорів, професорів і викладачів вищих навчальних закладів у такому виданні, як статистичний щорічник “Друк України”, що його видає Книжкова палата України (за 2015 статистичний рік він має ISBN 978-966-78-14-6). Наведу дані про наклад цього видання у ХХІ столітті: у 2003—2007 — 100 примірників, у 2008 — 80, у 2009— 2011 — 50, у 2012 — 40, у 2013— 2015 — 30; за 2001—2002 рр. наклад не вказано. Отже, попри безліч бібліотек національного, регіонального рівня і попри сотні бібліотек вищих навчальних закладів III—IV рівнів акредитації (а на початок 2015/16 навчального року лише ВНЗ цього рівня Україна мала 288), попри тисячі факультетів і кафедр у цих ВНЗ, попри десятки тисяч академіків, докто-
Національний пантеон
“За сучасне покоління наші проблеми ніхто не розв’язуватиме — мусимо розв’язати їх самі”. Гаряча тема 6 · s. 6strona oryginału ↗ Początek tekstu może być niepełny — porównaj ze stroną oryginału
і за Цвітковою у В’язівку, і на скелястім Тясмині, в Тернівці, мов на осиковім старім пеньку, у тиші вогкій, весняній, урочій світилося з церков посеред ночі… Ця строфа з поеми Т. Осьмачки “Поет”. А в повоєнний час, будучи вже поза Україною, митець писав в одному з віршів: …в Баварії я став, мов гострий колос або мов з хмари спущена стріла з бажанням–тугою почути голос з далекого черкаського села… Ось уже понад 20 років, починаючи зі 100-літнього ювілею Т. Осьмачки, його рідна Куцівка у травневі дні стає епіцентром велелюдних пошанівних заходів для всієї Смілянщини, Черкащини, України. У рідному поетовому селі встановлена меморіальна дошка на його честь, на місці колишньої садиби Осьмачок установлено пам’ятний знак, відроджено величний, неодноразово згадуваний поетом храм (Української Автокефальної Православної Церкви), є вулиця імені поета, музейний куточок, який до ювілею поета перетвориться на великий музей, під який надається в селі історичне земське приміщення, що його знав і бачив Т. Осьмачка. У Черкаському національному університеті провели дві наукові конференції всеукраїнського масштабу за творчістю Т. Осьмачки, 2012 року обласна письменницька організація і благодійники встановили і щорічно присуджують Всеукраїнську літературну премію ім. Т. Осьмачки (лауреатами стали знані українські письменники М. Дочинець, В. Трубай, В. Горбатюк, О. Різників), тривалий час діє благодійний фонд “Тодось Осьмачка”, щорічно на Черкащині друкуються твори Т. Осьмачки чи книги-дослідження про нього… Осьмаччин ювілей, який наближається, й усталена традиція вшанування постаті й творчості митця в його рідному селі спонукають до того, щоб у встановленому порядку від імені членів родини Тодося Осьмачки, передовсім його сина, Ігоря Тодосійовича Осьмачка, онуків Олександра Ігоровича Осьмачка, Євгена Ігоровича Осьмачка, інших родичів, від громади с. Куцівка, благодійного фонду “Тодось Осьмачка” та Черкаської обласної організації Національної спілки письменників України порушити клопотання перед Кабінетом Міністрів України про перепоховання праху Т. С. Осьмачки зі США до України (до Куцівки). Смілянська районна і Черкаська обласна влада підтримують це клопотання і готові посприяти в його вирішенні. Свого часу добрий знайомий Тодося Осьмачки, видатний український поет Євген Маланюк у вірші “Пам’яті Т. Осьмачки” писав: Ні, не ув’язнить глина чужини Твою труну, твій попіл вогнепальний, Бо правнуки, що будуть знов сини, Перенесуть у тишу спочивальні. Посадять дуб. І, щоб з землею злить, Чебрець розстелять килимом духмяним. Внизу Дніпро котитиме блакить, А в Києві шумітимуть каштани. Аби збувся цей своєрідний заповітпророцтво, закликаємо всіх, хто може посприяти у вирішенні справи перепоховання праху Т. Осьмачки в його рідному селі, зробити це. Ми звертаємося до української громади у США, до державних інституцій і громадських організацій, до приватних осіб… Ідея повернення праху видатних українців на рідну землю давно витає над Україною. Хай ця патріотична, добра справа почнеться з Тодося Осьмачки…
Зі щирою повагою, надією і вдячністю
Володимир ПОЛІЩУК, доктор філології, професор, голова координаційної ради творчих спілок Черкащини, заслужений працівник освіти України; Володимир ТКАЧЕНКО, письменник, голова ЧОО Національної спілки письменників України; Іван ФІЗЕР, голова ЧОО Національної спілки художників України, заслужений художник України; Валентина КОВАЛЕНКО, письменниця, громадський діяч, депутат Черкаської обласної ради; Леонід ТРОФИМЕНКО, художній керівник і головний диригент Черкаського академічного заслуженого українського народного хору, заслужений діяч мистецтв України; Ольга МАРТИНОВА, голова ЧОО Національної спілки народних майстрів України, заслужений майстер народної творчості України; Володимир ОСИПОВ, директор Черкаського академічного обласного муздрамтеатру ім. Т. Г. Шевченка, заслужений діяч мистецтв України; Василь ЗАХАРЧЕНКО, письменник, лауреат Шевченківської премії, заслужений працівник культури України; Михайло СЛАБОШПИЦЬКИЙ, письменник, лауреат Шевченківської премії, виконавчий директор Ліги українських меценатів; Микола БАБАК, народний художник України, лауреат Шевченківської премії; Григорій ДІХТЯРЕНКО, письменник, народний депутат України ІІ скликання; Олександра ТЕЛІЖЕНКО, заслужений майстер народної творчості України, член Комітету з присудження Національної премії України ім. Т. Г. Шевченка; Іван БОНДАР, народний художник України; Василь ПАХАРЕНКО, доктор філології, професор, письменник; Василь ТРУБАЙ, письменник, лауреат Всеукраїнської літературної премії ім. Тодося Осьмачки; Василь ГОРБАТЮК, письменник, лауреат Всеукраїнської літературної премії ім. Тодося Осьмачки; Олекса РІЗНИКІВ, правозахисник, письменник, лауреат Всеукраїнської літературної премії ім. Тодося Осьмачки
“Влада має чітко задекларувати й виконувати пріоритетні завдання — це ріст добробуту громадянина і творення соціально захищеного життя” · 7 Пряма мова · s. 7strona oryginału ↗ — Миколо Ярославовичу, увага українців нині прикута до Авдіївки. Там перевіряються на міцність не лише наші Збройні Сили, а й українська державність. — Путінські терористи, намагаючись вибити наших вояків із Авдіївської промзони, застосовують усі види озброєння, включно із тими, що заборонені Мінськими угодами, а це артилерія 122 та 152 мм, РСЗВ “Град” тощо. Посіпаки кремлівського режиму виконують наказ-замовлення Путіна, створюючи черговий прецедент для звинувачення України у зриві уже давно умовного перемир’я. Недоімператору Путіну, попри все, потрібні факти для політичного дисперсного забруднення України на міжнародній арені. І якщо їх немає, то путінські технологи їх створюють. Якщо розглядати загострення в районі Авдіївської промзони суто з військової точки зору, то одразу зрозуміло, хто веде наступальні дії, а хто обороняється. Це видно навіть по втратах у живій силі, які несуть путінсько-терористичні підрозділи. За різними джерелами, кілька десятків бойовиків знайшли свій останній притулок у моргах псевдоутворення ДНР. На жаль, є непоправні втрати і серед українських захисників. Однак для Кремля надважливим залишається ще одна задача — створити в районі бойових дій ситуацію на кшталт сирійської, тобто гуманітарну катастрофу. Задля цього путінці готові жертвувати життями не лише власних кадрових військових і найманців, але, насамперед, місцевих мешканців. Вони ведуть регулярний мінометний та артилерійський обстріл населених пунктів у зоні протистояння. Так, у результаті цілеспрямованих обстрілів був знеструмлений Авдіївський коксохімічний завод, який “давав” місту тепло, електрику і воду. У зв’язку з уведенням у місті надзвичайного стану Державна служба з надзвичайних ситуацій, рятуючи населення, оперативно перекинула в місто генератори, “буржуйки”, намети, похідні кухні, продукти та воду. Критична ситуація залагоджується. До речі, варто повернутися до питання, на якому я неодноразово наголошував, — нам сьогодні вкрай потрібні інфраструктурні війська, спроможні потужно і адекватно, в короткі часові відрізки вирішувати проблеми, аналогічні тим, що виникли в Авдіївці. У цій ситуації надзвичайно продуктивною є консолідація влади і суспільства задля організації дієвого спротиву ворогу на всіх можливих напрямах. Президент України активно взаємодіяв із керівниками силових відомств, тримав під постійним контролем гостру ситуацію в Авдіївській промзоні. Це питання було винесене на розгляд Ради безпеки ООН. Світ у системі онлайн побачив весь цинізм кремлівської політики. Важливо, щоб політичні та партійні лідери, громадські організації та рухи не мовчали, — саме в такі моменти проявляється розуміння відмінностей внутрішньодержавної політично-персональної боротьби за реалізацію намічених програм і цілей та єднання в боротьбі проти ворога, який загрожує засягнути на нові території нашої держави, намагається ліквідувати незалежність України. Державницька мудрість, політична зрілість та громадянська позиція політиків, чиновників, бізнесменів, громадських діячів та громадян України проявляється сьогодні в усій повноті. Тож блокування залізниці в районі проведення АТО, участь у цих заходах певних радикальних політичних фігур (які мали б вирішувати такі проблеми насамперед законодавчим шляхом), істерична хвиля в деяких ЗМІ на мотив сурковсько-путінських “стогонів”, виступи окремих політиків із заявами далеко не проукраїнського змісту наразі свідчать про відсутність державницького розуміння своєї ролі й місця, а іноді й про свідоме лиття води на путінський млин. Не забуваймо сьогодні донеччан і луганців, що були вимушені покинути свої домівки і перебратись з районів, окупованих російськими терористами, в інші області України. Не називаймо їх “переселенцями”, бо вони є реальними БІЖЕНЦЯМИ і таке визначення їхнього статусу мають розуміти всі, від органів влади до засобів інформації. Бо у всьому світі такі люди — БІ- ЖЕНЦІ, а ми сором’язливо називаємо своїх “тимчасовими переселенцями”. Ці люди потребують опіки не тільки з боку держави, а й усього світу! — Миколо Ярославовичу, чому багатьох людей малого бізнесу зовсім не радує підвищення мінімальної заробітної плати?
— Тому, що підвищення мінімальної заробітної плати відбулося без достатньої підготовки і аналізу, і це зараз вбиває малий і середній бізнес. Тож штрафи, що призначатимуться за неможливість виплачувати мінімалку разом із драконівськими, необґрунтованими цінами на енергоносії, контрольованими олігархічними монопольними енергопідприємствами, примушують підприємців масово згортати свою діяльність, закривати робочі місця. Добра ініціатива — підвищення мінімалки — не врахувала існуючий стан “виживання” підприємств, що ледь зводили кінці з кінцями. Це ж стосується багатьох видавництв, редакцій, творчих колективів та організацій. Багато з них припинять свою діяльність. Ось і виходить, що влада чує тих, кого хоче чути, бо живуть у “своїй” правді, не прислухаючись до думки людей, які жорстко критикують “успіхи” цього лицедійства! Нові робочі місця, мабуть, найголовніша задача для очільників держави і уряду. Від вирішення цієї проблеми залежить добробут наших громадян, економічний стан країни і вітальний настрій усіх українців. — “Потрібні зміни!”, “Зміни будуть!”, “Зміни йдуть!” — ці “слогани” вживають різні політичні партії й сили. Що думаєте Ви? — Назву дві проблеми, які гальмують поступ України. Перша — це політична корупція, бо найвищі посадовці держави, декларуючи боротьбу з корупцією, призначають на ключові пости правоохоронних і контролюючих органів “потрібних” людей. Використовуючи адмінресурс,
фальшують вибори і приводять на посади контрольовану більшість. А ті, відповідно, аж донизу — всіх “своїх”. Так встановлюються відповідні схеми, сфери впливу, корупційні потоки. Тож не варто втрапляти на гачок нав’язаних через теж контрольовані ЗМІ технологій і… побивати один одного. Слід контролювати владу: зверху донизу. Має бути ухвалений закон в Україні “Про громадський контроль”. Те, що коїться вгорі, завжди має більшу небезпеку для суспільства, бо продукує причини, а внизу пожинають наслідки. Маємо наполягати на ухваленні Виборчого Кодексу, який би унеможливив зловживання і корупцію. Досвід, розум, інтелект, гідність і честь сучасний виборець здатен оцінити, дайте йому таку можливість. Друга “больова точка” — відсутність кадрової школи, яка б готувала й оцінювала наявні кадри в органах влади та плекала б молодше покоління, вдосконалюючи функції державного апарату. Такі акценти дали б результат, зламалася б “естафета корупції”. Влада має чітко задекларувати й виконувати пріоритетні завдання — це ріст добробуту громадянина і творення соціально захищеного життя. Щоб природний і державний ресурс України працював на українців. — Миколо Ярославовичу, чому наше суспільство все частіше говорить про нові вибори…
— Не забуваймо, що нині Росія розігрує карту тотального наступу на Україну, бо метою глобального гібридного тероризму є залякування і створення сфер впливу. Путінці провокують різноманітні конфлікти, використовують і політичні між усобиці, і продукування скандалів, і вкидання “законників” до Верховної Ради. Через своїх емісарів “просувають” суперечливі законопроекти, як, скажімо, закони про люстрацію, про децентралізацію, сіючи ворожнечу між українцями і спотворюючи обличчя країни перед світом. Така законотворчість веде країну не до децентралізації, а до федералізації. Це якраз і є приклади жорсткого втручання у внутрішню політику країни. Відповідно — руйнування нашого устрою з метою розділення й володарювання хоча б на окремих територіях. Ця тактика триватиме. Звідси ж і намагання призначити дострокові вибори. Треба протистояти “путінізації”. Ось приклад. Згадаймо, до якого ганебного стану була доведена Українська Армія, що нею за Януковича керували відверті російські емісари. Сьогодні Збройні сили відродились. Плюс нарощування воєнного потенціалу, воєнно-промислового комплексу. Функціонує інститут зовнішньої розвідки, Головне управління розвідки Міноборони, вдосконалюється діяльність Міноборони. Узгоджують дії між прикордонниками, Нацгвардією та Збройними силами. Маємо певний досвід ведення бою. З огляду на це, сьогодні Україна може протистояти зовнішньому агресору. Цьому посприяли й міжнародні чинники. Світ зрозумів, хто жертва, а хто агресор. Це вже визнано міжнародними інституціями. Але. Не враховані постмайданні очікування, зокрема щодо розслідування вбивств на Майдані. На мою думку, закон про очищення влади призвів до необґрунтованого вихолощення професійних кадрів із органів влади у правоохоронній системі. А ті, хто ініціювали розправу над народом, перебувають нині або за кордоном, або під куполом Верховної Ради. Скажімо, справа Курченка, за нашими прогнозами, мала бути ще у серпні 2014 року в суді. Але вона почала відроджуватися аж за Луценка. Весь втрачений час, вочевидь, була предметом внутрішніх торгів серед вищих чинів. Із тої великої кількості кримінальних проваджень, які ми тоді розпочали (2,5 тис.), ще й нині дуже мало у судах. Інертно розслідують справу про розстріл “Небесної сотні”.
Закінчення на стор. 11
Кожен день життя нашого суспільства позначений подіями, що привертають увагу переважної більшості громадян, стають предметом обговорення в інформаційному просторі. Сьогодні ми розмовляємо про це з головою політичної партії “Патріот”, колишнім Першим заступником Генерального прокурора Миколою Голомшою.
Зліва направо: Дмитро Ломачук, Микола Голомша, Павло Мовчан, Фемій Мустафаєв, Георгій Філіпчук, Кирило Стеценко
“Людині від природи даровано значно більше, ніж вона може припустити”. · 8 Про-читання · s. 8strona oryginału ↗ Дмитро ДРОЗДОВСЬКИЙ, кандидат філологічних наук, Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка
Привертає увагу несподівана і невластива українській прозі останнього часу філософська основа твору. Під “філософією” роману можна розуміти кілька рівнів. З одного боку, ідеться про досить нове осмислення людини як сукупності атомів, які потребують відповідного ставлення. Людині від природи даровано значно більше, ніж вона може припустити. По-друге, “Зоряний кристал” — це твір, у якому маємо “роман у романі”, і одна з ліній заводить читача в далекі часи Сократа, Демокріта, Протагора, Піфагора, Геракліта… і софістів. “Чим далі вчитувався Демокріт у химерне плетиво чужих думок, тим різкіше залягали зморшки на його високому чолі. Дедалі більше нового, незвичайного і несподіваного довідувався він, всотуючи рядки санскриту. “Всі світи народжуються і вмирають по черзі; наш також не є винятком. Йому передував інший світ, а наш, руйнуючись, дасть зародки для нового світу, і так триває творіння через подвійну вічність минулого і майбутнього”. Ці погляди збігалися з твердженнями Геракліта, що рух і розвиток відбуваються через боротьбу, що все на світі змінюється (водну і ту саму ріку не можна увійти двічі), і його власними, Демокрітовими, поглядами. Перегукувалася з його думками і Гераклітова гадка про світобудову: “Цей космос, один і той же для всього сущого, не створив жоден бог і жодна людина, він завжди був, є і буде вічно живим вогнем, який то загорається, то гасне”. Проте не могли вдовольнити Демокріта пояснення начал природних явищ, запропоновані багатьма філософами, зокрема і його земляками” (с.70). Предмет давніх дискусій гідних мужів — людина і Всесвіт, принципи світобудови. Несподіване зникнення лоту з умовною назвою “Чаша Грааля” змушує оповідача мандрувати крізь тисячоліття. Розгадка таємниці — там, у далекому світі персів і ефіопів, еллінів і індусів. “Зоряний кристал” чимсь нагадує романи-екшени Дена Брауна: такий твір чудово надається до екранізації. Сюжет і справді захоплює з першої сторінки: загадкове зникнення-викрадання на всесвітньо відомому британському аукціоні раптом скеровує читача до скарбів Полуботка, а далі… в античність. А поряд із цим — друга ключова лінія, пов’язана з сучасними (надсучасними) дослідженнями, над якими працюють українські науковці-фізики. Микола Олексійович Бандура, професор-дивак уже нашого часу, зовсім не заперечує знахідок Демокріта, а, навпаки, дивується тому, наскільки значний евристичний потенціал мали античні твердження філософа: “Я маю, зокрема, на увазі той факт, що його ідея неподільних атомів сьогодні більш ніж чудово узгоджується з ідеєю кварків — цих вічних і неподільних частинок, із яких складаються протони, нейтрони тощо. Саме Демокріт уперше поставив проблему просторучасу. На жаль, повністю реконструювати постановку цієї проблеми в натурфілософії знаменитого грека дуже важко, оскільки оригінальні твори відсутні. Сьогодні відомі лише тенденційно підібрані Демокрітовими противниками уривки. До нас дійшло надто мало достовірних фактів про життя славетного елліна. Відомо, наприклад, що Демокріт висловив гіпотезу про безконечність і вічність Всесвіту, про існування незчисленних світів. Був Демокріт атеїст, який з цілком матеріалістичних позицій пояснював виникнення віри в численних богів як результат нездатності пояснити явища природи — затемнення сонця, грім, блискавку. У нього природа виходить сама з себе, не залучаючи на допомогу потойбічні сили. Філософ з Абдер одним із перших почав розробляти питання стереометрії, впритул підійшов до проблеми нескінченно малих величин, уперше висловив ідею систематизації математики…” (с. 98). Ось ця “наукова” друга лінія видається трохи романтизованою. Передусім тому, що для здійснення таких досліджень потрібні новітні лабораторії. З жалюгідним фінансуванням української науки такі експерименти видаються справді фантастикою. Хоч міркування українського професора-фізика з плином романного часу переходять від площини “наукової” до площини “гуманістичної”. Такий поворот до “гуманізації науки” видається цілком виправданим. Мені не раз доводилося спілкуватися з прекрасними фахівцями в царині медицини, надпровідників або нанотехнологій, які водночас чудово зналися на творах літератури й образотворчого мистецтва. Герої роману Олега К. Романчука — з таких: вони знаються на історії, а науку сприймають як механізм привідчинення дверей до того, що часто описується в координатах метафізичних або релігійно-містичних. Описується, бо людина поки що не винайшла адекватних інструментів для аналізу таких явищ. “Але не забувайте, Сергію, — делікатно зупинив мене Бандура, — що гомо сапієнс робить лише перші кроки у великому пізнанні і при цьому щоразу переконується в тому, що все навколо, живе і неживе, — це ті наріжні камені, які утворюють всезагальну гармонію життя, підпорядковуються Єдиному Закону Природи. Тільки ми не знаємо, як діє цей Закон.
— Сьогодні достеменно відомо, що у живій природі існує певна універсальна програма — генетичний код, — втрутився Ткачук. — У всіх організмах, від найпростішої плісняви до людини, впродовж мільярдів років використовується єдина абетка, єдина програма розвитку організму, записана в хромосомах. А чому б не припустити, що якась програма існує і в неживій природі? Скажімо, в кристалі. Можливо, справді інформація нікуди не зникає і здатна скільки завгодно зберігатися у своєрідних камерах схову на мікрорівнях кристала. За сучасними уявленнями, життя може існувати за рахунок вилучення з навколишнього середовища енергії, речовини та інформації. Щодо неї, то, як з’ясувалося, вона може нагромаджуватися, зберігатися і реалізуватись за певних умов” (с. 99). “Зоряний кристал” — це роман про сутність людини, про межі людського розуму, його матеріалістичну і нематеріалістичну основу. Що таке “розум” — результат взаємодії випадкових атомів чи вища заданість, яка промовляє через людське тіло, яке водночас саме постає атомним зчепленням? Що означають загадки природи на кшталт кристалів із точки зору науки? Чому в давнину люди могли здійснювати складні операції й лікувати від надскладних захворювань навіть без високопрофесійного обладнання? Що потрібно для того, аби пізнати світ? Що означає Протагорове “людина — міра всіх речей”? З огляду на ці запитання немає сумніву, що “Зоряний кристал” — це роман філософський, у якому в дусі наукової фантастики окреслено можливості подальшого розвитку науки про людину і світ. Автор ґрунтовно проштудіював новітні дослідження з астрофізики на кшталт теорії суперструнної реальності, а також штучного інтелекту (ШІ). Власне, одне з останніх філософських питань уже в епоху постсучасності — як досягнути безпечного функціонування ШІ, який у принципі може становити для людини і серйозну загрозу. “Якщо людство знайде в собі сили відмовитись від ідеї власної винятковості, то нарешті зрозуміє, що у Всесвіті можуть існувати найрізноманітніші форми організації Розуму, зокрема й такі, що містять в собі одночасно як обмеження, так і щось нове, нам не притаманне. Поєднання різноманітних форм в єдину систему космічного Розуму відкриває перед людством нові можливості пізнання реальності. Ключем до такого об’єднання є взаємна толерантність, взаємосумісність. Час зрозуміти, що саме толерантність, здатність розвинути її в собі стосовно іншого, сумісність з іншим є вищим проявом Розуму, завдання якого полягає не тільки в тому, щоб зрозуміти Реальність і прояви сутності матерії, а й знайти своє місце в цій багатоманітності, органічно вписатись у неї, при цьому не порушуючи, а, навпаки, зміцнюючи її сумісність.
Таким чином, соціальна безпека створення ШІ пов’язана з виробленням взаємної толерантності й переконаності у взаємній потребі. Знову ж таки слід акцентувати: виробленню перелічених умов має передувати встановлення (вироблення) толерантності всередині людського суспільства, оскільки без цього жодного взаєморозуміння між штучним інтелектом і людством досягнути не вдасться. Природа мудра. Зараз не йдеться про існування чи неіснування якогось всесвітнього розуму, але не можна не констатувати, що Природа, створюючи свої закони розвитку, потурбувалася і про те, що така грізна зброя, як ШІ, не має бути надана суспільству з соціальним “вивихом” (навіть якщо цей “вивих” — залишки тоталітаризму). Це й зрозуміло: якщо таке суспільство дістане у своє розпорядження ШІ, то це буде рівносильне самознищенню цього суспільства. ШІ — це ворота у Великий Космос, це розуміння й використання багатьох процесів, нині не доступних нашому розумові (зокрема, розуміння й використання властивостей багатовимірності простору), і цілком закономірно, що Природа ставить бар’єр перед цивілізаціями, які в своїй організації не спроможні відмовитись від принципів насильства. Цивілізація, перш ніж вийти у Великий Космос, повинна скласти іспит на толерантність” (с. 270—271). Роман “Зоряний кристал” репрезентує альтернативні історії й пропонує науково-фантастичні наративи у стилі “а що, якби…”. Проте особливість письма О. Романчука у тому, що його оповідач переходить від “наукового пояснення” явищ до гуманістичнофілософського. Вірогідно, створення ШІ стане можливим тоді, коли людина змінить власне уявлення про себе, про свою унікальність і вищість? Можливо, розумне життя — це зовсім не прерогатива людини, а такі форми наявні і в “неживій” природі? Просто потрібно відмовитися від людиноцентризму, за яким сховано гіпертрофований егоїзм? Роман читаєш на одному подихові. Твір захоплює з першої і до останньої сторінки. “Зоряний кристал” — роман, у якому наявні теми трансрелігійності, властиві сучасному світу, в якому концепція мультикультуралізму на якомусь етапі зазнала поразки. Проте тут подано спробу пояснити складні феномени: що таке розум? душа? Це проекція, біополе чи результат біохімічних і біофізичних процесів? А може, це те, що Платон називав “кволією” як певний нематеріальний феномен? До чого ж тут кристал? Кристал у романі постає символом загадковості природних творінь. Кристал — символ надточної супертехнології, якою володіє лише природа, а отже, є підстави думати, що наш світ (а також мільйони інших світів) творено не випадково. Бог (хоча відчувається, що оповідач тяжіє до агностично-деїстичного бачення дійсності) таки не грає з нами в кості.
Роман Олега Романчука “Зоряний кристал” (виданий за підтримки Фундації ім. Івана Багряного у США) — несподіване поєднання пригодницького детективу (окремі історії читаєш як справжній детектив) і наукової фантастики. Щоправда, така жанрова взаємодія цілком вкладається в русло літератури метамодернізму, який приходить на зміну постмодернізму. “Зоряний кристал” — твір, який залишає двояке враження після прочитання.
“Дізнаємося про життя празького поета на еміграції багато цікавого”. 9 Тільки в «СП» · s. 9strona oryginału ↗ Мґр. Олег ПАВЛІВ, керівник Товариства “Опір Західної України” в Празі (Чехія) письменник та упорядник книги д-ра В. Горбового “Погода совісті” спеціально для “Слова Просвіти”, Пряшів—Прага—Київ
Професор Микола Мушинка передав мені для досліджень зі свого архіву (в якому у нього зберігаються оригінали) копії передсмертних листів Олександра Олеся, зокрема 16 листівок, адресованих подружжю Левицьких, його останній автограф з 2.VII.1944 р., 3 сторінки спогаду на нього, 2 фотографії та машинопис вірша поета з 1925 року. Не менш цікавою є сама історія приватної кореспонденції Олександра Олеся, яку він вів із українською скульпторкою Ніною Левицькою та її чоловіком інж. Б. Левицьким. Після війни Ніна Левицька, працюючи науковим співробітником у відділі комплектування фондів Слов’янської бібліотеки при Державній бібліотеці ЧСР (сьогодні Національна бібліотека Чеської Республіки — Слов’янська бібліотека), передсмертні листи Олександра Олеся передала на зберігання проф. Миколі Мушинці, якого вважала, не маючи власних дітей, своїм прийомним сином. Перегортаючи сторінки приватної переписки Олександра Олеся з подружжям Левицьких, дізнаємося про життя празького поета на еміграції багато цікавого і зокрема його передсмертні думки та замітки… Передані мені для дослідження листівки написані від руки Олександром Олесем адресовані подружжю Левицьких. Подаю, до прикладу, одну з таких листівок, яку мені вдалося розшифрувати дослівно і точно, рукопис О. Олеся цитую в оригіналі: “Дорогі Пані Ніна і Пане Борисе! Ви, певно, догадались, що зо мною щось сталось… Був два дні в ліжку, лежав тяжко хворий. Мабуть якийсь камінчик, відчувши наближення весни, захотів погрітись на сонечку і виліз, потихеньку пробиваючи доріжку з темної печінки. Ваш Олесь. 13.ІІІ.1944...” (Листівка написана за 4 місяці до його смерті). Особливо цікавими є 3 сторінки спогаду на Олександра Олеся разом з принагідними епіграмами (жанр сатиричної поезії (прози). — Авт.), записаними інж. К. М. (ймовірно інж. К. Маркусом, який нового 1935 року був при зустрічі з Олександром Олесем). Ось вони, цитуємо в оригіналі першу з них: “Олександр Іванович Олесь і в пізніших роках свойого життя любив їдку сатиру, яка при всій своїй дотепности була, зовсім не злісна і не дратувала навіть тих “жертв”, проти котрих була скерована. Одною з таких жертв був Віктор Кондратович Приходько, якого Олесь забавно викреслив між іншими особами в свойому жартіодноактівці “Вилітали орли”. (Місце дії — їдальня Українського Жіночого Союзу, по загально вжитому українському скороченню: УЖАС (по російському = жах). Цей жарт висміював невдалу спробу скликати на еміграції “Всеукраїнський Національний Конгрес”, заініційовану якраз В. К. Приходьком. Виводить його Олесь на гарячу, незрівноважену темпераментну людину, що змахує скорше на якогось козачого повстанця-отамана, ніж на поважного громадянина, це б то Олесь його обернув на виворіт і надав йому риси якраз протилежні до тих, котрі він в дійсности мав. Був це в дійсности поважний симпатичний добродій років над 50 віком, середнього зросту, повненький, кругловидий, спокійний, тактовний в розмові, здається, що нікуди не спішив; терпеливо зносив усі можливі жарти й кпини, які на його часом сипались з ріжного приводу саме від Олеся. Цілою своєю поставою він нагадував розважного нашого хуторянина старих часів. Був він вдовець і можливо тому іноді в одягу подекуди трохи занедбаний, сако (прим. Мґр. О. Павліва з чеської “сако” — піджак) в товстенькому животі не завше застібалось, було дуже натягнуте. Нічого смішного на ньому не було, але прочитавши якогось Олесевого епіграма і “приліпивши” до його якусь комічну рису, що її надавав йому Олесь, людині робилось смішно. П-ко (прим. мається на увазі Приходько) вчащав (прим. Мґр. О. Павліва зі староукраїнської “вчащав” — гостював) до родини Олесів, де любив смачно поїсти і після того відпочити на канапі. Тоді йому були байдужі усі кпини й ніякі дотепи його не дошкуляли. Олеся це ніби й дратувало і він тоді гукав: “на Вас, Віктор Конгресович, можна й дрівця колоти”. — “Ну й коліть, аби лиш мене не боліло”, відповідав В. К. Раз при зустрічі Нового 1935 року, в приватному помешканні арх. А. К. зійшлись декілька осіб: Олесь, В. Приходько, доц. Моралевич, інж. К. Маркус, інж. Ю. Кухарський, М. Т. Остапович. Усі пили горілку, але перед Олесем на табуретці стояло барильце з пивом, з якого він
Останній автограф Олександра Олеся з 2.VII.1944 р. — Архів Проф. Миколи Мушинки, м. Пряшів (Словаччина)
сам собі наповняв шклянку завжди, як докучала спрага. Добре всі повеселились, підгуляли й геть-геть після півночі пішли гуртом проводити один одного додому. Був морозець, але снігу було мало. В. К. взяв собі в кишеню орішків і, йдучи по вулиці лускав їх, мало уваги звертаючи на нерівности дороги й на замерзлий сніг. Нараз спіткнувся й упав. Два-три чоловіка, жартуючи, помогли йому піднятися й усі пішли собі далі. На сам Новий рік усі учасники цих гостин зійшлися в тому ж помешканні, щоб “покропити” початок року, щоб не порошило. Бачимо, що у В. К. ніс трошки ніби подряпаний. “Що це Ви, Вікторе Кондратовичу, уже встигли з кимось не погодитись щодо перспектив у Новому році?” “Та ні, — відповідає інж. Маркус, — це В. К. в ночі, що мабуть і ви бачили, — оріхи сіяв і дуже нагинався й прийшов до конфлікту з нерівністю празького бруку. А це ось Ол. Ів. (прим. мається на увазі Олександр Іванович (себто Олександр Олесь)) записав цю пропам’ятну подію “…Подає мені листок паперу, на ньому вірш: Не штука трактором чи плугом Пройтись, як в танцю, полем-лугом. А ось попробуй в місті брук З-орати носом як наш друг! Дісталось брукові не мало, Але… Пощербилося й рало!
Відтак цитуємо другу з принагідних епіграм, записаних інж. К. М.: “Раз десь в 1939 чи 1940 р. В. К. в Олесів після обіду заснув на канапі. Канапу тихенько відсунули, поставили над нею стіл, біля котрого присів Олесь і написав: Грицько, як інші хлопці наші, Борщу наїсться, або каші, І враз на сором і ганьбу Залізе спати під гарбу. І ось прийшлось такому хлопу Дістатись з іншими в Європу Та й тут наїсться він, як віл І зараз лізе спать під стіл. Ти не родивсь для фрака ані трохи! Тобі не треба цих прикрас! І чорні гудзики, як блохи Від тебе скачуть раз-у-раз. Тобі б штани — широкі, вибійчані З товстим дебелим очкуром; Тобі б сидіти на баштані Й трощить кавун за кавуном. 1939—40 р. Окрім того зберігся останній автограф Олександра Олеся, за неповні три тижні до його смерті. В ньому, перебуваючи (про що дізнаємося з рубу картки з автографом) у Празькій лікарні “Буловка” 2 липня (помер Олександр Олесь 22 липня) 1944 року написав свої останні прижиттєві слова подружжю Левицьких: “Дорогі пані Ніна та Борисе, дозвольте Вам подякувати за все старання, щоб вирвати мене з рук страшної відь ми, до якої попав Івасик Телесик. Ваш О. Олесь”. Вочевидь подружжя Левицьких усіляко намагалося порятувати прибите горем життя (через смерть сина) Олексадра Олеся, в чому він висловив їм свої останні слова подяки незадовго до смерті…
P. S. Шановні українці, просвітяни та читачі “Слова Просвіти”! В місяці серпні 2016 року з нагоди 25-річчя Незалежності України у видавництві “Нова Зоря” (м. Івано-Франківськ) за кошти мої, моєї родини та редактора видавництва “Нова Зоря” о. Ігоря Пелехатого та під моїм упорядкуванням, а також упорядкуванням о. Ігоря Пелехатого вийшли друком окремою книгою довгоочікувані мемуари д-ра Володимира Горбового “Погода совісті”, який в 1930-х рр. на Варшавському процесі був особистим адвокатом в часі оборони Степана Бандери. Усіх охочих придбати видання просимо звертатись за електронною адресою веб-сайта культурно-просвітницького Товариства “Опір Західної України” в Празі (Чеська Республіка): www.1soukromaknihovna.jimdo.com або на e-mail упорядника книги Мґр. Олега Павліва: [контакт приховано]
У дослідженні провідної постаті української літератури вагому роль у вивченні його життя та творчості відіграє приватна кореспонденція Олександра Олеся, серед якої до наших днів збереглася його особливо цікава прижиттєва, зокрема й передсмертна переписка, що перебуває у власності провідного українського і словацького вченого проф. Миколи Мушинки.
Фотографія дружини Олександра Олеся (крайня зліва). — Архів Проф. Миколи Мушинки, м. Пряшів (Словаччина)
10 “Войовничі агресивні народи — чи не найбільша печаль людства”. З блокнота письменника · s. 10strona oryginału ↗ Ciąg dalszy z wcześniejszej strony — fragment strony
ня. Як прообраз КДБ. Ця держава в державі могла з’явитися лише вкраїні рабів і рабовласників, у якій ревно сповідувалося подавлення волі, свободи, де отой третій “стовп”, на якому трималася імперія, був всього лиш безправним наймитом, солдатом, жорстоким убивцею, катом і своїх єдинокровних, і поневолених народів. Тобто, така пекельна сила, як КДБ, рідна ненька нинішнього ФСБ, народилася з філософії й ментальності, з духу ординської держави Московського періоду. Як цербер, мисливський гончий пес, і поліцейський псяра, натренований брати на нюх і роздерти кожного, хто лиш дозволив собі подумати інакше. Натхнення тартар, сила демонічного закрою, з таємними комірчинами психотропного ураження для всезагального впокорення народу, обов’язковими кабінетами відьмаків, чорних магів на службі, здатними на всякі пекельні дійства проти інакомислячих; сила, у якій той третій “стовп” перетворений був нею на нашіптувачів і стукачів. Тож імперія злукавила, говорячи лише про три свої “стовпи”. Вона добре знає, що найперший, наймогутніший і досить давній “стовп” — це КДБ—ФСБ. Він центральний і основний. Каїнів. І творець його й натхненник, помічник і поводир — князь світу цього. Перший “стовп” послуговується його силою, оточений усілякими магами-консультантами, міняє свої дати народження і справжні імена на магічні з допомогою окультистів-нумерологів. (Ті ж таки нумерологи стверджують, що вони майже всі за порадою магів міняли свої дати народження та справжні імена на ті, що робили їх сильними диктаторами, тому й з’явилися імена Ленін, Сталін, змінив єврейське прізвище й Гітлер, а Путін і Сталін, стверджують знавці, — духовні близнюки). А отой третій “стовп”, безправаний раб, хоч як парадоксально, і породжує їх, жорстоких правителів; лише в гущі цього народу вони й з’являються. І попри те, що до влади в російській імперії приходили люди різних національностей, вони всі ставали сіамськими близнюками-самодержцями. Копіями жорстоких ханів. Той маховик, який запустили ординці на просторах імперії, в якій вони колись владарювали, так і працює без збоїв. Іван Грозний, Петро І, Катерина ІІ, Ленін, Сталін, Путін — виклики суспільства. Його морально-психологічна потреба. Суспільства, яке прагне жорстокого повелителя-рабовласника, якому він кориться з радістю і готовністю, якому не потрібна свобода, але потрібен міф про його велич, брехня про якусь його місію щодо інших народів. “Гол, как сокол”, але готовий оголити до крові тисячі й мільйонам зруйнувати життя, бо він у якоїсь мари “народ-побєдітєль-освободітель”. Він і справді звільняє від усталеного життя всіх, на кого вкаже імператор. Так, саме третій “стовп”, який нічого не вирішує, вирішує появу каїнових синів на найвищому троні. Парадокс! Іншого вони не сприйняли б, або б убили, як робили це з багатьма, що не володіли демонічною силою. Така ментальність і психологія
10 “Войовничі агресивні народи — чи не найбільша печаль людства”. З блокнота письменника · s. 10strona oryginału ↗ Катерина МОТРИЧ
Войовничі агресивні народи — чи не найбільша печаль людства. Вони — воїнство демонічного світу, порушники всіх Заповідей Божих. Творець зупиняв їх, припиняв їхнє існування, то асимілюючи, то відбираючи у них життя. Так зникло багато орд, народностей, етносів, історичні вітри розвіяли їх, як порох. Деяким агресивним пощастило жити й до сьогодні, але їхні коні давно тупотять по їхній землі, і зброя лежить на їхніх складах. Нащадки ж колись войовничих, а нині цілком мирних, цивілізованих, віддзеркалюють завойовницькі криваві гульбища своїх предків у талановитих фільмах, гоноровито називаючи імперську моровицю “величним століттям”. Кожний народ має у своєму історичному літописі чорні сторінки і світлі. Не забули, нині побратані, українці та поляки жодної лихої сторінки, яку писали-то разом, то поодинці. Про своїх “неславних” прадідів “славні” нащадки стримано говорять: “Так жило жорстоке середньовіччя”. Мовляв, на всіх дихав червоними випарами Марс. Довго і лиховісно. Всіх мирить Кліо, безпристрасна, мудра, ні в кого не закохана і вічно молода. І вже багатьом вибілила сторінки в їхній книзі буття і дописала їх радісними покаяльними розділами. От тільки “Царский свод” не міняє ні своїх чорних сторінок, ні своїх сюжетних ліній. Щоправда, зі століття в століття міняються головні герої — одних поглинає безодня, а інші з неї приходять, за духом копія попередніх, — та дещо видозмінюються назви заголовків: “іти на невірних”, “унічтожать ізмєнніков батюшки-царя”, “за власть совєтов”, “борьба с врагамі народа”, “уничтожать боевиков-афганцев… чеченцев”. А нині триває бій “святой і правый” з “києвской хунтой, бандеровцами” і “помогаем народу Донбасса строить Новоросію, ибо києвская хунта запрєщаєт ему розговаривать на русском” та “Крым и Донбас никогда не были Украиной”. І вже “русский мир” викошує люд сирійський, творить пекло, поповнюючи свій “Царский свод” ще одним розділом, незмінно написаним кров’ю. Бо в нього дух погибельний і така “місія”: відчахувати від Древа Життя новій нові гілки, воювати проти Духа Святого — творця всякого буття на планеті. “Місіонер” там, де підіймає голову будь-яка гідра і жене туди свій легіон, випробовує зброю і стирає з лиця землі міста, села і приносить в оази народів, націй те, чим він володіє сповна, — смерть і пекло. Точніше, це воно ним володіє, поглинуло його ще на зорі зачаття і вдихнуло в нього свій дух. Дух неволі й мороку, дух рабства і мракобісся, погибельний і жорстокий. Він живе на просторах “нєдєлімой” ще відтоді, як його вигойдала у своїй колисці Золота орда, споїла молоком своїх брикливих диких кобилиць. Дух рабства і агресивної войовничості, як спрут, гримуча суміш, де поєднане плазування перед повелителем і водночас готовність розтерзати всіх і кожного, на кого той вкаже. Уже мовби їхній класик-метис прагнув в алегоричній формі показати цього голодранця-месіанця, подарувавши йому чудову казку про Золоту рибку. І мораль її виходить за рамки дитячого казкового жанру, а швидше віддзеркалює національну рису, де раб і рабовласник — в одній особі. От і бідова старушенція не вдовольнилася навіть статусом цариці, а захотіла підкорити саму рибку-чарівницю. У результаті — ті ж таки розбиті ночви і вона в лахмітті. І ця аналогія напросилася, коли нещодавно на телеекранах вималювався царьок, нащадок пушкінської старушенції, а поруч хлоп’я — школярик. Царьок запитав школярика: “Где границы России?” Дитина відповіла. А царьок махнув ручкою, як його “попєрєднік” на броньовику, шкідливо усміхнувся і прорік: “Границ у России нет”. Майже як у старушенції, в якої також “граніц нєт”. Розбиті ночви вже вимальовуються, тільки вони — для “народа-побєдітєляосвободітєля”, який тихо постогнує, особливо у глибинці. Дивилася на це глибоко боляще невиліковне неблагополуччя з цілим клубком психічних розладів і думала: коли ж нарешті Бог проведе “граніци” в його замежному імперському божевіллі й переродить цей небезпечний народу цілком безпечний, який відпочине сам від себе і дасть перепочити планеті. З надією позираєш на Китай і думаєш, що ця “дружба” останнього часу, — може, промисел Божий. Китай дедалі більше і більше наступає, на Далекому Сході розкосих очей щорік-щодва серед “нєнавідящіх бандер” дедалі більше і більше. (Знаю достеменно — там живе рідня). І таке поняття, як Вигнання, має дещо образне наповнення. Ніхто, наприклад, не виганяв наших предків Адама і Єву з раю. Вони вимушені були самі залишити його, адже на Межиріччя, внаслідок коливання земної кори, наступав розлив рік з чотирьох боків. Приміром, сто прибулих у російську глибинку з Китаю молодих китайців одружаться на ста прибулих молодих китаянках. Безперспективне містечко вони обернуть на перспективне. Китайську здатність працювати і вдосконалювати демографічну ситуацію всі знають. І ось у тому занедбаному на межі зникнення містечку з’явиться ще 700—800 китаєнят. До них приєднаються ще родичі, адже від Владивостока до Китаю — рукою подати. Отож демографічна ситуація російської глибинки поліпшилася у казковий спосіб і поглядає на “побєдітєля-освободітєля” розкосими очима. Ще й тверезіших і не задіяних у походах на “врагов отєчєства” і в найми візьме. І от за 50 літ вигнання відбулося. Так Творець втихомирював багато войовничих народів, перетворюючи їх на мирних, цілком безпечних для планетян. І отак, перебігаючи подумки історію рідну й “старшого брата”, особливо вдивляючись у його рабсько-жорстокий лик останні три роки, коли він став рідним братом Адольфа із німецької “глибинки”, впадаєш у мрії і уявляєш, у що чи кого переродить Творець цей глибоконещасний, на генетичному рівні зґвалтований і зазомбований, втомлений бідами й нескінченними бойовищами народ, запрограмований на криваві вигули по планеті. Народ, переконаний у якійсь своїй месіанській місії, а по суті він став біблійним “терням у боки”, катом і горем України. Який, врешті, зняв із себе фарисейську машкару братерства і знову терзає українців, несе на градах і буках своє “братерство” і про який хочеться сказати словами Ісуса Христа: “Ім’я йому легіон”. Від ревного раба Золотої Орди, її вихованця і вигодуванця, великого “собіратєля” чужих земель, войовничого Олександра Невського, його внука, не менш жорстокого “собіратєля”, відданого Орді Івана Калити, царя Іванушки Грозного та інших катів і до сьогодні, він засіває землю смертями, тирлується по планеті, волочить свій мерзенний “русский мир” і страшенно хоче інфікувати ним світ, щоб він став схожим на життя насельників бараків Золотого Кольца. Коли ж заглиблюєшся в генетику цього “месіанця”, то розумієш, що інакшим цей народ і не міг бути, адже батько у нього Батий, а мати зґвалтована угро-фінка. І Москва зачата з повеління хана Менгу-Тимура, правнука Батия, коли татаро-монголи вже повністю підім’яли під себе Суздальські землі, — майбутню Московію. Господарями й повелителями цих земель були ординці. (Князями лише ті, що стали слухняними наймитами Орди і які одержали від хана ярлик і виконували всі його повеління). Їх було аж дев’ять: від Батия до останнього хана Джанібека. Саме він, правнук Батия Менгу-Тимур, заселяв ті “залешанські” землі (майбутню Росію) монголо-татарською знаттю та повертав туди угро-фінів, що втікали в ліси від їхнього насильства, — стверджує великий знавець Москви ординської В. Белінський. Отже, це була асиміляція і одних, і других. Ембріон цього лиховісного зачаття мав усі спадкові риси жорстокого ординця, який владарював на просторах сьогоднішньої Росії понад триста літ, та поневолених угро-фінів, які чинили опір, але врешті були зґвалтовані.
Так, на просторах сьогоднішньої Росії жили угро-фінські племена, “люди залешанські”. Це ні для кого не новина. І міф про наших братів-слов’ян — лише імперський міф, в який багато хто з українців вірить і нині, хоч “собіратєль” вкотре збирає-відбирає чужі землі. Слов’янами були лише новгородці та мешканці Псковщини, що сусідили із угрофінськими племенами. Історичні джерела повідують про етнічне різноманіття тих племен і де вони жили. (На ріках Ока і у верховітті Волги жили весь, мурома, меря. Середнє Поволжя — мордва, черемис. У фінських містах Суздалі, Ростові, Муромі жили мещера, мокша, мордва, марі. Ці ж-таки племена населяли Тулу, Рязань. Мордва, ба мердініс, моксель — у болотистих лісах, де колись зачнеться Москва. А ще жили тут з незапам’ятних часів, з перших тисячоліть нашої ери, фінські племена печора, ям, литва, марі, пермь, черемис, нарова та інші, слід від яких зник назавжди). І назви “ісконно руських” міст та рік дали таки ж вони, аборигени угро-фіни. Від Білого моря — до Оки, Волги і Печори — це все їхні назви. Російський історик В. О. Ключевський пише, що “Финские племена водворялись среди лесов и болот центральной и северной России еще в то время, когда здесь не замечено следов присутствия славян”. І ось один слов’янин появився. Про нього нині забутого, але він зіграв велику роль у творенні імперії варварського зразка. Він також додався до того ДНК, з якого зачався ембріон, а потім і вродилося ледь помітне тіло, росло грабунками й походами, поневолюючи й мордуючи та все наїдало собі тілеса, ставало “єдіним і нєдєлімим”, аж так, що в нього нині “граніц нєт”. Цим репродуктивним самцем-державником “нєдєлімая” пишається, відносить до найгероїчніших, найдоленосніших постатей “отєчєства”. Хоча інший народ піддав би його анафемі. Але там все інакше: біле називають чорним, чорне — білим, зло — добром, завоювання — допомогою, агресію — “защітою отєчєства”. Так, це ж таки Олександр, названий Невським. У російській імперії було багато демонічних постатей при найвищій владі: Іван Грозний, Петро І, Катерина ІІ, Ленін, Сталін, врешті, Путін. Саме вони підкорили того триголового дракона, на якому тримається їхня держава, або як вони самі кажуть, — три стовпи: “самодержавие, православие и народ”. На них вона опирається століття. Незмінно жорстока, завойовницька, агресивно-мілітарна, подавляючи будь-яке інакомисліє, незмінно з владою в руках чергового держиморди, хоча на позір існують всякі “думи” та різні політичні й військові угруповання як декор до повелінь імператора; від самого зачаття запущений механізм доносів, знову ж-таки ще на зорі свого становлен-
“Як бачимо, асиміляція не завжди веде до мирних утворень”. 11 Пряма мова · s. 11strona oryginału ↗ Ciąg dalszy z wcześniejszej strony — fragment strony
цього народу. Він любить держиморд і своє рабство. Тому породжує і обирає жорстоких кумирів. (Точнісінько так, як м’якосердий українець голосує за недолугих, невдах-державників. В Україні ось уже двічі за останні сто літ до влади приходять авантюрні політикани та сильні в корупцї і слабосилі в державотворенні очільники). Навіть ті вторинного плану, найперші, “собіратєлі” зіграли велику роль у творенні цього великого і страшного ведмедя. До таких належить таки ж він, національний герой Олександр Невський. Він жив у Золотій Орді аж 14 років, бо був заложником. Виховувався на традиціях ординської нації, увібрав стиль життя, жорстокість, ментальність і дух Золотої Орди. Деякі джерела повідують, що Олександр побратався із сином хана Батия Сартаком на крові (була в ординців традиція братання на крові — різали руку, кров мішали з молоком і почергово випивали, промовляючи клятву — таке братання вважалося сильнішим, ніж кровне). Отож ота кров на молоці виявилася сильнішою, ніж біологічна, бо вона стала фатальною. Він не лише брав участь у всіх завоюваннях Золотої Орди, а сам чинив, як ординець, закликаючи їх на допомогу й жорстоко розправлявся з племенами Суздальської землі. Недовго жили своїм відокремленим життям Новгород, Псков, Смоленськ, Вологда, Рязань, Твер, не маючи нічого спільного з Московським улусом. Це були суверенні князівства, самодостатні й процвітаючі. І всі завоювання вільних земель робив побратаний із монголо-татарами національний герой Олександр Невський. Не раз і не двічі. Він люто катував слов’ян Новгородського, Псковського князівств. Так, він був мучителем і катом цих князівств. Це він придушував будь-який бунт, зробив перепис населення цих земель, що зобов’язувало вільні князівства не лише платити подушне Золотій Орді, а й стати її невід’ємною частиною. Це ж робили і його сини. Так чинили його внуки. Всі вони ревно служили Орді. Тож державність російської імперії від початків зводилася за канонами Золотої Орди, і до того приклав свою руку суздальський князь Олександр Невський. Іншого він не знав і не вмів. Брав участь у всіх походах і завоюваннях Орди в Європі, Азії. Наступники його діяли за схемою, яку запустив у життя саме він. “Московские князья, — напише професор Ключевський, — были гибкие и сообразительные дельцы и одновременно, как мы установили, — величайшие подлецы и мерзавцы”. Це внук Невського Іван Калита продовжував справу діда: “Несмотря на глубокие снега и морозы жестокой зимы… Тверь, Кашин, Торжок были взяты, опустошены со всеми пригородами, жители истреблены огнем и мечом, другие отведены в неволю… Хан… будучи доволен верностью князя московского, дал ему самую милостивую грамоту на Великое Княжение, приобретенное бедствием столь многих…” (В. Белінський). Поневолювалися угрофінські землі і слов’янські Новгородські та Псковські вже й у наступні століття наступними правителями незмінно жорстоко й моторошно. Отже, чинили опір століттями. І століття їх заганяли в одне стійло. Ось чому жорстокість і намагання повернути народи, що вийшли з-під влади імперії в останні десятиліття, — це кліше попередніх її завойовницьких кровопролить. Ось що пише їхній професор М. М. Карамзін про поневолення угро-фінського племені черемисів, що проживало у В’ятській і Казанській землях. За наказом князя Івана ІІІ лютої сніжної та морозної зими грабіжники-воїни більш як місяць йшли в Черемиську землю, щоб назад повернутися з багатою здобиччю. “Вступив в землю Черемисскую, изобильную хлебом и скотом, управляемую собственными князьми… россияне (?) истребили все, чего не могли взять в добычу, резали скот и людей, жгли не только селения, но и бедных жителей, забирая многих в пленники. Наше право войны было еще древнее, варварское, всякое злодейство в неприятельской стране считалось законным. …Обратив в пепел все, что могло сгореть, россияне,(?) усталые, обремененные добычею, отступили”. (В. Белінський. “Страна Моксель”). (Цьому віриш, от тільки слово “россияне” тут недоречне, оскільки такого народу тоді ще не було). Новгород століттями боронився від московських варварів, а найбільше від Олександра Невського, котрий аж п’ять разів приводив ординців до слов’янської землі кривичів, край давній, високої культури й християнських традицій і цінностей, що мирно сусідила, вела торгівлю з Києвом і не мала жодного стосунку до Московського улусу. Край, який освятив ще Андрій Первозванний. Це була північна частина Київської Русі. І ламали його століття, грабували, нищили московські князі разом з ординцями, але він відроджувався і знову піднімався з попелу й руїни. Той таки ж великорос Карамзін пише: “…приняв благословение от митрополита и епископов Иоанн ІІІ сел на коня и повел главное войско из столицы. …шли разными путями к новгородским границам… Вступив в землю Новгородскую истребляли все огнем и мечем. Дым, пламя, кровавые реки, стон и вопль от востока и запада неслись к берегам Ильменя. Москвитяне изьявляли остервенение неописанное. …Не было пощады ни бедным земледельцам, ни женщинам. …Воевода Холмский обратил в пепел Русу… приказав отрезать пленникам носы, губы, а потом вернули их искалеченными в Новгород. …Гонимые, истребляемые победителем, бросались в воду и тину болотную… тонули и умирали от ран. …Гнали их, убили 12000 человек, взяли 1700 пленников… явили пример строгости — велели отрубить головы знатнейшим пленникам”. (В. Белінський. “Страна Моксель”). Добивали Новгород і наступники. Вже Іван Грозний повторить жорстокість своїх попередників. Ідеться про його похід 1570 року на Новгород. (Тобто, і в кінці XVI століття Новгород ще не був Росією). Звернімося до роcійських таки джерел.
“Як бачимо, асиміляція не завжди веде до мирних утворень”. 11 Пряма мова · s. 11strona oryginału ↗ Ciąg dalszy artykułu ««Слухати і чути думки народу» Микола ГОЛОМША: Микола ГОЛОМША:», s. 7
“В холодное зимнее время Иван собрался в поход, взяв с собой опричников и целое войско. Уже на границе Тверской губернии началась военная экзекуция, пред которой бледнели ужасы первого ливонского похода… От Клина до Новгорода царь оставил за собой пустиню. …Пригородные монастыри были преданы разграблению и 500 монахов были уведены. На другой день опричники проникли в город, собрали всех священников и дьяконов и поставили их рядом с монахами на правежь. Их били с утра до вечера, требуя по 20 р. выкупа за каждого…. Царские пристава рискали по домам и сгоняли жителей в место, обнесенное оградой и охраняемое войсками. Иван Грозный приказал бить палками до смерти всех монахов… …В следующие дни террор достиг ужасающих размеров. На главной городской площади было сооружено подобие трибунала, окруженное орудиями пыток. Царь приступил к быстрому суду. Горожан приводили сотнями, пытали, жгли на малом огне с утонченными приемами, затем почти всех приговаривали к смерти и везли топить. Окровавленные жертвы привязывались к санями их по крутому откосу спускали к быстрине, где Волховь никогда не замерзала. …Младенцев топили, привязав их к матерям. Опричники с пиками стояли на лодках и наблюдали, чтобы никто не спасся. …Избиение длилось п’ять недель, и в редкие дни на тот свет не отправлялось человек 500— 600. Иногда жертв возрастало до полуторы тысячи в день”. (В. Белінський. “Страна Моксель”). Та ж доля спіткала і Псков, ізнову за тією ж схемою: катування, винищення, грабування. Знатніших вислали в Московію, дозволивши взяти дещо зі свого майна. На їхню землю прислали московських бояр. На руїну була перетворена Твер, Рязань, Смоленськ та інші землі, де проживали угро-фінські племена. Ці племена стануть материнською основою нового народу — росіян. Кілька століть у тому етнокотлі “варився” новий етнос. Жорстоко і немилосердно. Угрофінів мечем і вогнем перетворювали на великоросів вірнопіддані Орди Рюриковичі і татаро-монголи. І врешті вродився “старший брат”, коли “молодший” устиг уже й вуса завести. Монголоїдно-угрофінський. Вродився, то й добре, нехай би жив, та не тужив. Коли б у ньому перемогла фінська кров чи кілька крапель слов’янської. Адже угро-фіни мирно сусідили між собою, успішно вели господарство і не зазіхали на чуже. Але ж перемогла кров ординська. Як бачимо, асиміляція не завжди веде до мирних утворень, а жорстоке зґвалтування несе в собі спадкове прокляття й накладає його чи не на всі покоління. Бо, мабуть, ті жахи, та агонія катованих людей, які чинилися на землях слов’ян та угро-фінів, таки ж не лише іменуються “собиранием земель”, а покарою людства народом, названим у Біблії “терням у боки”. Народом полярної генетики, де тісно переплелося рабство й жорстокість, покора й агресія.
Далі буде.
Закінчення. Початок на стор. 7
Якби у керівників правоохоронних органів, яких призначили, пріоритетом був державний обо в’язок, то, звісно, ці справи вже мали б бути в судах. Тоді не було б жодних коментарів, жодних облудних інформацій. Про це, до речі, згадав і віце-президент США Джо Байден. Він зауважив, що після таких жертв, які були на Майдані, не маємо права забути про його цінності. Він прямо сказав, що наш політикум має забути про власні інтереси, а керуватися інтересами країни і народу. Важливий чинник позитиву громадської думки — неухильне просування реформ. А в нас відсутнє навіть таке поняття, як “координація реформ”. Чому? Бо некомпетентні керівники приходять до правоохоронних органів і реформують систему під себе. Нічого схожого з покращенням прав людини. Потрібна модернізація. Держава має взяти на себе функцію координації. Також Україні слід кодифікувати законодавство. Ми підрахували, що не менш ніж 12 кодексів потрібно, аби мати ефективну роботу правоохоронних органів без дублювання, чвар, внутрішніх суперечок, щоб усе працювало як єдиний державний механізм. Варто створити інститут кримінології, мета якого — вивчати причини корупції, пропонувати вирішення проблем, зокрема, вищому політичному керівництву держави, правоохоронним органам. Але сьогодні цей інститут не працює. Всім відома природа і причини корупції: коли вище політичне керівництво не займається корупцією, то її немає ані в нижчих органах влади, ані у правоохоронній сфері. Маємо всі інструменти, щоб викорінити це явище. Правоохоронна система потребує доскональної перебудови і змін, як і всієї системи управлінського функціонування. А ми плодимо бюрократію: 1992 року чиновництва було трохи більше ніж 50 тис., а населення — 53 млн. Сьогодні 42 млн населення, а чиновництва — під 400 тис. — Миколо Ярославовичу, як Ви ставитеся до накинутої суспільству (саме сьогодні!) дискусії про святкування 8 березня? — Сьогодні Міжнародний жіночий день уже ніхто не пов’язує з історією світового феміністичного руху: один березневий день на рік, щоб привітати жінок. Хіба жінки не заслуговують щоденної чоловічої уваги? Хіба за це боролися суфражистки минулих століть і їхні нинішні послідовниці? Хоч би хто що говорив, 8 березня — одне з тих комуністичних свят, яке ми бездумно, за інерцією, продовжуємо святкувати. Тож ініціатива Українського інституту національної пам’яті, з якою виступив його директор Володимир В’ятрович щодо декомунізації свят, є цілком нагальною. Не можна творити нову Україну, оглядаючись на комуністичну ідеологію нав’язаних свят. “Нові часи нового прагнуть слова”, — і цим багато сказано. Не треба дотримуватися радянських традицій, які тягнуть на дно. Це стосується і Дня перемоги. Генеральна Асамблея ООН 2004 року, до 60-річчя завершення Другої світової війни в Європі, проголосила Дні пам’яті та примирення — 8 і 9 травня. Це сучасне цивілізаційне ставлення до історії і пам’яті про мільйони людей, які стали жертвами війни. А хтось хоче все ще святкувати День перемоги — замість того, щоб вшановувати подвиг загиблих і живих у боротьбі з нацизмом. До речі, існує нагальна потреба широко доносити до світу правду про Україну і українців у Другій світовій, не залишаючи без відповіді виклики кремлівських політтехнологів, які нав’язують “свою” “правду” про ту війну — в дусі пакта Молотова-Ріббентропа. У тій “правді” приховане горе мільйонів наших співвітчизників, яких комуністична система розстріляла без суду і слідства в підвалах ВЧК-КДБ, згноїла в тюрмах і гулагах, виморила голодом, кинула без зброї під нацистські танки… Чи можемо ми і чи маємо право святкувати таку перемогу? Примирення ж для українців набуває не лише історичного, а й цивілізаційного значення. Розшматовані різними імперіями і державами українські території довго поверталися до своєї справжньої, відповідальної соборності. Тож для українців тема примирення є темою єднання нації гідних громадян. Ми маємо творити нові українські свята та повертати в наше життя традиційні для нашого народу святкування.
Спілкувалася Любов ГОЛОТА
“Зараз найважливіше для держави — захист од ворога”. Очевидець і літописець 12 · s. 12strona oryginału ↗ Ciąg dalszy z wcześniejszej strony — fragment strony
справедливо. За кров, за руїни, за смерті… Час обіду. До палати зайшли волонтери. Пропонують страви до обіду. Хлопці починають замовляти. Бажаю смачного і тихо виходжу з палати. …Йду коридором до виходу. Назустріч мій запорожець Єв-
Юрій Ружицький ген Редька. Нічого, що з одним оком, розтрощеною щелепою, без руки, зі скаліченими ногами, але ж іде! Старанно, вперто ходить, поки з ходунками — розробляє порятовані хірургами ноги. Сильний хлопчина! Ми обійнялися, бо давні знайомі…
Сни війни У нас гості. Анатолій Хмара, воїн АТО з дружин ою Оленкою і донечкою Лесею. Я вже розповідала про козака Хмару. Він з давнього козацького міста Старобільська на Луганщині. Еколог. І вже працює. Але військові травми легко не відпускають. Наслідки контузії даються взнаки. Можлива ще операція, ще шпиталь. А поки — ділові справи, Софія, Михайлівський Золотоверхий, конкурс українських співаків на Євробачення… Стелю ліжечка на ніч і примовляю: це для донечки, а це для Вас із коханою. Анатолій, знітившись: ми разом не спимо! Чому? — питаю. — Та я вночі такий неспокійний, інколи навіть на підлозі прокидаюся, так перевертаюся, підскакую. Весь на війні! Страшні нав’язливі сни. А останнім часом один і той же мучить мене: нас оточили сєпари, їх багато. Стискають нас. А тоді виявляється, я один між ними стою з чотирма гранатами на грудях і… розумієте, — починається пекло. Я кидаюсь, мною трусить, поки не прокинусь… знов на підлозі… Розстеляю ліжко чарівній дівчинці Олесі, а вона мені тривожно: я можу тільки коло мами спати. Мені страшно як стрілянина починається… * Сутінки. Йду додому та й думаю: чи почала б наша влада на початку війни відроджувати Українську Армію, захищати Державу, коли б не ті найкращі хлопці добровольчих батальйонів, з вогнем Любові до рідного краю, які першими безстрашно кинулися тоді, 2014-го, назустріч ворогу і зупинили його ціною своїх життів? Мізерія і тепер гроші рахує. А народ живе і захищає свою Правду.
“Зараз найважливіше для держави — захист од ворога”. Очевидець і літописець 12 · s. 12strona oryginału ↗ Маргарита ДОВГАНЬ Фото Сергія БОРИСОВСЬКОГО
Правнук Семена Палія XVII століття. Прийшов хлопець Семен Гурко на Січ, пристати до козацтва. — А хто ти є, що вмієш? Мовчить хлопець. Оглядається. Уздрів курінь. Напіврозвалений. Узяв жмут соломи, запалив його та й кинув у ту напівруїну. Запалахкотіла вона, на попіл перетворилась. — Що ти робиш! — Добре роблю. Як туди козаки зайдуть перепочити, обвалиться та халабуда і без бою всіх придавить, покалічить. Новий курінь треба ставити. І дали козаки тому парубку військове ймення “Палій”. Мабуть, є правда у цій легенді. А оце вже історична істина: полковник Білоцерківсько-Фастівський Семен Палій прославився своїми переможними походами проти турків, які тоді часто нападали на українські землі. І всі козаки, які воювали під його проводом, також називалися Паліями, бо любили відважного вожака. А далі — жива істина сьогодення: сиджу у 5-й палаті шпитального відділення неврології і бесідую… з праправнуком Семена Палія (родина береже пам’ять про великого предка) двадцятилітнім киянином Олександром Палієм. Ще один славний онук, скоріше правнук, з’явився у мене! Сказав: “Мій пращур був військовим, хочу бути військовим ія”. І поїхав учитися до військового ліцею у Чернігів. З весни 2015 року вже був на фронті… Сталося це 7 жовтня у Зайцевому. Вся сєпарська шпана понапивалася й почала гатити без розбору. Старшина мотопіхотної роти 43 батальйону Олександр Палій вийшов з бліндажа до окопу подивитися, що відбувається. В цей момент в окоп влетіла граната… М’які тканини, живіт, кінцівки, навіть праву ногу підлатали лікарі. А ось із контузією головного мозку складніше. Головні болі, несприйняття світла, проблеми місцевої пам’яті, руху — все це долається повільніше. Але долається! “Тепер страшно згадувати, — каже Олександр, — яка то була біда — перший тиждень після поранення!” Поки молодий воїн лікується, постійно на зв’язку з бойовими побратимами. Тривожить Сашу проблема військового одягу. Шиють його у нас з неякісного, жорсткого і важкого матеріалу. Інша річ — натівські зразки. Зараз найважливіше для держави — захист од ворога. Тож треба багатіям поділитися своїми розкошами і за ті гроші армію одягти так, як у розвинутих державах, — вважає Олександр. А ще молодого воїна весь час тривожить думка, яку чую від солдатів не вперше. Кремлівського злодія можна зупинити лише силою. А у нас стане і сил, і засобів, і волі народу. Ще мій молодий співбесідник міркує про низький моральний стан ворожої армії, куди силою женуть тих, що вийшли з тюрем, п’яниць тощо. “Та страшна імперія од віку не жаліла свій люд, маючи його за бидло, якого не шкода. Ще Друга світова війна це показала. У нас демократичніша атмосфера. Люди добріші. Про загиблих пам’ятають, поминають. А волонтерство яке!” Де влада неспроможна чи не хоче, там людина людині допоможе. Олександр любить історію. Порадила йому зацікавитися нашою військовою історією, а може, згодом і писатиме її.
Вже не лежить — ходить! Іду шпитальним коридором. Назустріч сяє усмішкою давній знайомий — елегантний, з модною зачіскою! Може, рік не бачилися. Тоді лежав ледь живий у наклейках, трубках, різних медичних конструкціях. Коло безпомічного татка Євгена товкся на ліжечку, радісно щебечучи, його маленький синок. Мама контролювала ситуацію. Тоді я подумала — оця терапія від рідної дитини однозначно допоможе хлопцеві. — І допомогла! — пожартувала, радісно вітаючись із моїм давнім героєм — Євгеном Симо-
Євген Симоненко ненком. На ногах його — медичні ортези (зимовий варіант медичного взуття). Вони фіксують ногу під кутом 90 градусів, додають, де треба, трохи висоти. Але ж не лежить! Ходить, стоїть, сидить. Євген — киянин. Разом із дружиною, науковцем, працює у музеї в Пирогово. Повноцінне життя повертається… Щаслива за Тебе, Євгеночку.
10 днів, як почав ходити Тим часом Євген знайомить мене з побратимом Олексієм, якого поранило 15 серпня 2016 року протипіхотною міною. “У клініці Мечникова у Дніпрі мене по шматках збирали. Тулуб скалічений, у ногах 12 дірок, забій головного мозку, гематоми, пролам потиличної кістки”. 10 днів як почав Олексій ходити, а вже вірить, що повернеться на передову. Правда, дружині Аліні ця ідея не подобається. Спочатку треба стати повністю здоровим. Аліна тут же, коло Олексія, гріє його теплим, усміхненим поглядом. Вона — донеччанка. Чарівна. Співачка і модельним бізнесом займалася. Мають п’ятилітнього синочка.
Добрі у мами сини Василь — львів’янин. Ще один Олексіїв побратим. Старший солдат окремого розвідбатальйону. У Василя своя біда —
атрофія голосових зв’язок. І таке буває в холоді, вологості у фронтових умовах. Лікуватись прислали. Сподівається, що скоро знову в бій. Тато Василя був військовим. Обидва сини пішли його стежкою. Спочатку воював на сході один брат, а як демобілізували — пішов другий, Василь. По черзі на війні, аби маму саму не лишати.
Зросійщення — це теж війна проти нас — Я зараз читаю чудову книжку — “Залишенець” Василя Шкляра. Гарно написана і замислитись кличе. Ще в ті далекі роки проти тих самих боролись наші діди за Україну, — показує книжку Дмитро Краслянський, 28-літній старший солдат, помічник гранатометника другого батальйону 72-ї Білоцерківської бригади. Мешкає в Яготинському районі, село Сотниківка. Пораділи ми спільно, що, слава Богу, зусиллями мудрих і енергійних почали нашим селам і містам повертати людські назви, що комуністи колись спотворили їх. Козак Дмитро ще 20 березня 2014 року, як тільки оголосили мобілізацію, пішов воювати за свободу України, лишивши батьків, мирну працю, улюблені футбол, теніс. Він був поранений 2 роки тому біля легендарної Савурмогили. В окоп прилетіла міна. Після третього вибуху втратив свідомість. Скалічило обидві ноги, два уламки влетіли в голову… Переніс 28 операцій. Лікували в Німеччині. В Україну повернувся 6 листопада 2016 р. “Німецьку кров вливали, не шкодуючи, — з гумором каже Дмитро, — отже, я тепер на 30 % німець. Трохи вивчив німецьку мову. І протез ноги маю німецький, хоча деталі збирали у нас — у Києві, на Подолі”. Я похвалила його українську мову. А він мені: “Та у нас в родині ніколи не пристосовувалися до “общєпрінятого”. Ви знаєте, русифікація — це теж війна проти нас, українців. Мене обурює, коли у різних конторах, фірмах говорять і папірці пишуть мовою окупанта. А в нашому козацькому селі слабкодухі перевертні-комуняки, хоча і приховуються нині у своїх окопчиках, буває, дорікають мені, що пішов воювати проти “братиків”, мовляв, вони такі самі, як і ми. Зовсім не такі! Я
Дмитро Краслянський особливо тепер добре відчув їхнє “братерство”! Додав, що дуже вплинув на його українськість Тарас Шевченко. А ще — Катерина Білокур, її картини. Батьківщина художниці, село Богданівка — поруч із рідною Сотниківкою. Дмитрові призначено пожиттєву пенсію. Багато мирних планів. Прощаючись, наспівує мені Шевченкове “Соловейко в темнім гаї…”, а далі — і не повторю! Там про москаля таке співається!.. На фронті переробили…. Бесідувала з Дмитром Краслянським у відділі народної і нетрадиційної медицини, у 4 палаті. Там дієвими народними засобами зміцнюють здоров’я. Після довгої боротьби за життя тут Дмитрові сьогодні підліковують серце.
Тільки через оптичний приціл! “Усе навпаки : триває війна, говорять — перемир’я. Представники ОБСЄ мають контролювати ситуацію постійно, а вони — як на роботі в конторі: до п’ятої години дня поспостерігали, коли найтихіше, і пішли відпочивати. Ось тут і починають сєпари обстрілювати наші бойові позиції, мирне населення. Вільно і безконтрольно! Темно і хитро все плететься навколо цієї війни. У березні 2015 року, щойно ОБСЄшники поїхали з позицій, почався ворожий обстріл. Ми тримали тоді оборону під Бутівкою і залізничним Вовчим мостом. Вовчим назвали його на честь нашого хороброго ротного з позивним “Вовк”. …Граната вибухнула за півметра від мене. Ногу розірвало на шмаття, покришило руку, в трьох місцях нерви перебило… Почалася моя епопея по шпиталях. Хлопці просто на полі обкололи знеболюючим і на броні БЛП погнали до батальйонних медиків. Шпиталі Червоноармійська, Дніпра. Постійний наркоз. Перша серйозна операція тут, у гнійній хірургії. Хірургу Костянтину Володимировичу дякую за складену ногу. А тоді була Німеччина, Берлінський військовий шпиталь. Майже рік приводили мене до норми. З любов’ю і терпінням. Велика дяка німецьким фахівцям. А вже як я вдячний тамтешній українській діаспорі, той слів не знайду! Підсумок: за півтора року — 61 операція! Мабуть, світовий рекорд. Ми у п’ятій палаті травматології. Свою історію мені оповідає 45-літній сержант 25-ї окремої парашутно-десантної бригади, вінничанин Юрій Ружицький. — А чого Ви знов у шпиталі? — Ще буде операція. Шістдесят друга. Зрощуватимуть кістку… Відволікаю співбесідника на іншу тему — чи доводилося розмовляти з сєпарами в якийсь мирний момент, чи з полоненими. — Ні. Тільки через оптичний приціл! З наступним натисканням на курок… І думаю —
Пам’ять “Любити Україну, її мову, берегти її як найдорожчий скарб, даний Богом”. · s. 13strona oryginału ↗ Сидір КІРАЛЬ, професор НУБІП України
У Києві відбувся вечір вшанування пам’яті Святослава Караванського (24.12.1920, Одеса—17.12.2016, Дентон, США), видатного українського мовознавця, громадського діяча, в’язня сталінських концтаборів. Коли надійшла сумна звістка про його смерть (не дожив 7 днів до свого 96-річчя), хтось зауважив, що помер Інститут української мови. Ця вдала гіпербола дуже влучно відтворює ту колосальну працелюбність, якою Всевишній наділив цього унікального чоловіка: аби переконатися в цьому, варто зайти на електронні каталоги провідних бібліотек України. Але тут не враховано численні його статті, інтерв’ю, опубліковані в різних українських та закордонних часописах. Святослав Караванський, тяжко й безнадійно хворий, не кидав свого пера до останньої миті. Його дописи в “Літературній Україні” (подавалися зі збереженням авторської мови) я завжди читав з неабияким інтересом. Вони вражали насамперед тим, як вимушеному українському вигнанцеві болить Україна. Караванський не мирився з тим, що українська мова й досі не посіла панівного становища в нашій державі, що в занепаді опинилося українське книговидання і преса, що закриваються літературні часописи. З далекої Америки, куди був насильно депортований радянською владою 1979 року, він пильно стежив за подіями на Майдані, гнівно та різко критикував діяльність нової влади за те, що не провадить тої політики, за яку загинули й гинуть далі на сході кращі сини України. Біографії цього унікального чоловіка та його вірної дружини Надії Строкатої не можуть не захоплювати, адже найголовнішим у їхньому житті була вільна й самодостатня в усіх аспектах Україна. Саме їй вони служили віддано й до останку. Мені подумалося, що після перепоховання подружжя Кандиб (Олександра Олеся та його дружини Віри) на Лук’янівському цвинтарі 29 січня цього року там мають покоїтися останки й цього унікального подружжя. “Караван іде” — саме під такою назвою у приміщенні ФЕДОРІВ ХАБ відбувся вечір пам’яті С. Караванського. Як на мене, приміщення (чи як модно зараз казати, локація), обрано невдало: було відчуття про перебування в якомусь підвалі, а Караванський був світлою людиною (попри те, що майже 31 рік відсидів у таборах ГУЛАГу). Оця шляхетність його серця й душі, потужна енергетика думки немов випромінювалися з його великої світлини на стіні! Вечір видався дуже інформаційно насиченим. Я зробив для себе друге відкриття такого титана праці й науки, як Святослав Караванський. Майже тригодинний вечір записано на диктофон, колись усе це розшифрую, адже серед тих, хто брав слово, були унікальні особистості: письменник-дисидент, однокурсник Караванського Олекса Різників із Одеси, журналіст-дисидент Іван Малюта, письменниця Леся Степовичка з Дніпра (як редактор часопису “Січеслав” 12 років листувалася з Караванським, який упродовж 9 років вів рубрику “До зір крізь терна”, що стала окрасою видання), знані мовознавці — киянка Лариса Масенко, Людмила Ткач із Чернівців (обидві мали можливість спілкуватися з родиною Караванських у США), Павло Гриценко, Дмитро Дроздовський (модератор вечора), головний редактор “Всесвіту”, дідусь якого був викладачем С. Караванського в Одеському університеті, мовознавець і дослідник перекладу, доцент Київського національного університету ім. Т. Шевченка Віталій Радчук. Аудиторія уважно слухала й вдячно аплодувала редакторові “Літературної України” Станіславу Бондаренкові, поетесам та співачкам, активним волонтеркам на сході України Люцині Хворост із Харкова та киянці Лесі Горовій. Видавець Орест Коссак зі Львова розповів про історію видань праць С. Караванського у видавництві “БаК”. Він привіз нову книгу з багатозначною назвою “Ідіотизми сталінської ярижки у державній мові України” (її миттєво розкупили присутні!), яку, на жаль, не встиг побачити автор. Тут була поетеса Раїса Талалай, яка в розмові зі мною зауважила, що С. Караванський, це “людина-легенда, наша гордість, справжній Герой України”, а його праці — “неоціненний скарб, який маємо передавати з покоління в покоління”. Пані Раїса має рацію, що треба невідкладно зібрати й видати спогади про нього, адже час невблаганний. Після вечора вишукане товариство спілкувалося із Героєм України Степаном Хмарою, талановитою поетесою Наталею Дзюбенко-Мейс, художником Володимиром Раком, в’язнем радянських концтаборів Василем Овсієнком, знаним в Україні Василем Шендеровським, активістками й громадськими діячками Орисею Сокульською та Наталею Осьмак, видавцем Анною Семко та багатьма іншими. Запальна дніпрянка Леся Степовичка майстерно продекламувала вірш С. Караванського “Моє ремесло”: Кинути слово, щоб бомбою стало Кинути слово, щоб душі трясло! Кинути слово, щоб всіх хвилювало! Кинути слово — моє ремесло!
Думку подати, щоб совість будила! Троїла мужність, скородила зло! Щоб маяком невгасущим світила! Думку подати — моє ремесло!
Кинути слово і думку подати! Гостру, як бритва, прозору, як скло! Муку страшну і жорстоку зазнати! Світ оновити — моє ремесло! Вона слушно зауважила, що цей вірш є програмним у діяльності Караванського, бо “усі, хто хоча б раз доторкнувся до людини-феномена Святослава Караванського, запам’ятали й полюбили його. Бо не любити його було неможливо. І у кожного він свій”. Вона нагадала мудрі слова француза Альбера Камю, який багато мандрував світами й зупинявся в різних країнах. Одного разу його запитали: ким він себе вважає і де його батьківщина. Не розмірковуючи, Камю відповів: “Моя батьківщина — французька мова”. Так само, вважає пані Леся, “міг би сказати про себе і Святослав Караванський, який сам був і мовою, і Україною, чи то він писав наведеного вірша 1956 року на березі сибірської річки Лени, чи в таборах Мордовії, де розпочав роботу над “Словником рим української мови”, чи у Володимирському централі, де писав поезії та листи до своєї любої дружини Ніни Строкатої, чи у внутрішній тюрмі КГБ у Києві, чи в американському Дентоні”. З нагоди 95-ліття С. Караванського Леся Степовичка написала вірша-присвяту (ввійшов до її збірки “Осінні люди”). Дуже прикро, що очільники ЗМІ виявили цілковиту байдужість до цієї знакової події (колись Шевченко скаржився — ніхто й не гавкне), попри те, що із запрошенням на цей вечір на 1-му каналі українського радіо виступив Д. Дроздовський. Вас не зламали сталінські ГУЛАГи, Ваш дух лякав сексотів-стукачів. Ви — той взірець цивільної відваги, Що смолоскипом сяє у ночі.
Не знають сна недремні Ваші очі, Шукають древні й свіжі джерела, Щоб суржика здолати поторочі, Щоб рідна мова квітла і жила.
Й за океаном Вам нема спокою, Аскете-схимнику американських днів. Під Вашою невтомною рукою Постали моцні мури словників.
Ви їх подарували українцям, У них живуть і дихають слова, Вони зорять столицям і провінціям. “До зір крізь терня” йде Ваш караван. І таки справді, Караванський не кидав свого ремесла до останнього подиху, зазнав у житті “страшну муку і жорстокість”, але попри те він “скородив зло” й тим самим “світ оновив”, “маяком невгасущим світив”, “совість будив” нашу і подавав нам усім думку — любити Україну, її мову, берегти її як найдорожчий скарб, даний Богом.
За її ініціативи у школі створили музейну кімнату “Літературна Чернігівщина”. Організовувала й проводила літературні вечори, творчі зустрічі з письменниками, обрядові свята. Брала активну участь у громадському житті міста, була активною просвітянкою та членкинею “Союзу Українок”. Не пропускала жодного літературно-мистецького заходу у музеї-заповіднику М. Коцюбинського. Антоніну Іллівну нагородили орденом “Знак Пошани”, неодноразово обирали депутатом міської ради. Разом із чоловіком виховали сина і доньку. Була доброю господинею, люблячою дружиною, мамою, бабусею. Щорічно на День учителя десятки колишніх учнів Антоніни Іллівни вітали свого улюбленого Педагога. Вона залишила яскравий слід на землі, тож пам’ять про Антоніну Коцюбинську житиме вічно в наших серцях.
Пам’ять “Любити Україну, її мову, берегти її як найдорожчий скарб, даний Богом”. · s. 13strona oryginału ↗ Сумна звістка надійшла із Севастополя. 6 лютого ц. р. відійшла у вічність чудова людина, вірна дочка України і будівничий українського життя в місті Богдана ПРОЦАК. Її активність була визначальним чинником української культурно-просвітницької та благодійної діяльності у Севастополі. Богдана Процак долучилась до створення і опіки міських організацій “Союзу українок”, “Просвіти”, Національної скаутської організації “Пласт”, Греко-Католицької Церкви, організації з надання добродійницьких акцій “Суспільна опіка”, яка допомагала дитячим закладам, самотнім людям. Вона активно спілкувалася з діячами української діаспори США, Канади та Австралії, які надавали благодійну допомогу. Богдана Процак разом із союзянками була причетна до координації в розподілі медикаментів серед військових частин у перші роки незалежності, до акцій “Допомога сиротам та дошкільнятам”, “Бабусі Америки для бабусь України”, “Стипендійної акції”, що здійснюється за допомогою СУА, допомагали в нещасних випадках, допомагали інтернатам, дитячим будинкам, матерям-одиначкам, багатодітним малозабезпеченим сім’ям. Вона підтримувала і впроваджувала українські традиції в місті, була учасником акції “Рушник національної єдності”, координувала культурно-просвітницькі акції, які проводив Український культурно-інформаційний центр у Севастополі. У 90-ті роки було започатковано святкування Різдва в Західній Україні, куди на запрошення союзянки возили дітей із севастопольських шкіл — незалежно від національності, щоб показати справжні народні традиції. Українські жінки мали подяку від батьків, вчителів, а головне — були щасливі діти, які казали, що в ці дні були наче в казці. Нагороджена знаком “Орден княгині Ольги” ІІІ та ІІ ступеню, яким відзначають жінок за видатні заслуги у різних сферах громадської діяльності. Нехай добра пам’ять про Богдану Процак живе поміж нами, а севастопольська земля буде їй легкою.
Центральне правління ВУТ “Просвіта” ім. Т. Шевченка, Редакція газети “Слово Просвіти”
Пам’ять “Любити Україну, її мову, берегти її як найдорожчий скарб, даний Богом”. · s. 13strona oryginału ↗ Станіслав ЖУРАВЕЛЬ, просвітянин, історик-українознавець, м. Чернігів
Просвітянська спільнота Чернігівщини зазнала втрати. Пішла з життя знаний Педагог, просвітянка, невтомна захисниця української мови на зросійщеній століттями Чернігівщині Антоніна Іллівна КОЦЮБИНСЬКА. Вона народилася 30 січня 1941 року у с. Великий Карашин Макарівського району на Київщині усього за 9 кілометрів від батьківщини видатного українського вченого-богослова, діяча УНР Івана Огієнка (митрополита Іларіона), який народився у Брусилові. Раннє дитинство Антоніни випало на важкі воєнні часи. Після війни навчалася в середній школі сусіднього села Рожів, працювала у колгоспі. 1959 р. Антоніна Іллівна вступила на філологічний факультет Київського державного університету ім. Т. Шевченка. Під час навчання доля звела її з майбутнім чоловіком — Юлієм Романовичем Коцюбинським, онуком відомого письменника. Наприкінці навчання вона рятувала від пожежі бібліотеку Академії наук, яку підпалив агент КДБ. Того ж 1964 року вони з Юлієм Коцюбинським одружилися, закінчили університет і за направленням поїхали до Чернігова, де Антоніна Іллівна працювала в Чернігівській середній школі № 6 учителем української мови та літератури безперервно 38 років. За цей час вона зарекомендувала себе талановитим педагогом, чуйним і люблячим вихователем молоді, прекрасним організатором.
Малі міста України “На старих фотографіях всі молоді. На старих фотографіях мертві сміються”. · s. 14strona oryginału ↗ Петро ШКРАБ’ЮК, письменник, доктор історичних наук, Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України, м. Львів
На карті пам’яті встає Містечко з іменем Отиня. Вікно там світиться моє Крізь літ далеких павутиння… П. Ш., 1984 р. 1 Провінційні містечка… Так, саме містечка, а не селища міського типу, як їх називали в радянські часи (і називають досі), чи просто, по-армійському, населені пункти. Такі містечка в духовно-інтелектуальному вимірі ніколи не були провінційними. Бо в них, а надто в австрійську добу, діяли читальні “Просвіти”, економічні товариства, самовіддано трудилися священики і вчителі. Контакти зі Львовом чи більшими містами були жваві та постійні — і коли поглянемо в довідники, то нас вразить число визначних особистостей, яких подарувала Україні географічна глибинка (я маю на увазі не лише містечка, а й села та хутори). Тим більше, не є провінційними містечка зараз, у добу комп’ютерів, автомобілів, сотових телефонів, телебачення… Хіба провінційним є Мукачеве в особі письменника Мирослава Дочинця, який здобув всеукраїнську славу, став лауреатом Національної премії ім. Тараса Шевченка? Чи його краянин, поет Петро Мідянка, теж Шевченківський лауреат, який мешкає і творить (а також учителює) ще далі — в селі Широкий Луг Тячівського району. На Львівщині такими творчими особистостями є Світлана Антонишин (м. Броди), Любов Бенедишин (м. Сокаль), Роман Пастух (Дрогобич), Ольга Яворська (с. Тур’є Старосамбірського району), Любов Проць (с. Дубляни Самбірського району)… На Івано-Франківщині до числа ентузіастів-творців, наразі визнаних дослідників свого краю, як-от професор Володимир Грабовецький чи невсипущий Петро Арсенич, входить і Михайло Хавлюк з містечка Отинії Коломийського району, а точніше — з присілка Угорники, де зараз мешкає. Угорники мають історичне значення. У старовину тут діяла чернеча обитель, в якій двічі гостював православний полеміст Іван Вишенський. З Угорників пішли у світ Іван Желізо (1551—1651), знаний у церковній історії як ігумен монастирів у Дубні та в Почаєві, і президент Української Народної Республіки в екзилі Степан Витвицький (1884—1965). 1996 року Михайло Хавлюк, тоді — керівник в Отинії художньої школи, яку самі організував, — написав і видав у Коломиї невелике дослідження “Угорницький монастир”, наступного року — біографію “Життя, віддане Богові й Україні” про о. Михайла Хавлюка (1895—1973), який був братом його діда (2000 р. в Стрию вийшло повторне видання). Вочевидь, від о. Михайла, батьків він перейняв любов до історії і свого краю. Бо ще 1987 року, восени, ставши студентом гідромеліоративного технікуму, познайомився у Львові з В’ячеславом Чорноволом, за його порадою вступив до Гельсінської спілки, був серед організаторів осередку УГС в Отинії, відтак — першого в районі осередку Руху, заходився видавати з трьома однодумцями репринтний журнал “Вільна думка” (вийшло шість чисел). Був учасником з’їздів Руху, РХП, УРП, ОУН, депутатом Коломийської райради, селищним головою Отинії. І разом з тим його невідступно захоплювали історичні пошуки… 2 Авжеж, Михайло Хавлюк не фаховий історик чи філолог, але й не аматор. Ще під час навчання у Львові він навідувався до архівів та бібліотек, збирав матеріал про Угорники (наслідком чого була згадана вище книжка), далі розшукав коріння свого роду, яке сягає 1735 року; заразом вивчав матеріали про дідового брата, опитав очевидців — і написав біографію. А 1998-го зацікавлені читачі отримали нову книжку п. Михайла: “Отинія: історичні нариси”. Бо минувшина цього містечка справді напрочуд глибока й промовиста. Отинія ровесниця Коломиї: перша згадка про них у Галицько-Волинському літописі 1241 року. Там Отинія згадується як Вотнин. Хоча Вотнин може означати і “отнина” і “вотчина”, себто спадковий маєток. Так чи сяк, а перша виразна згадка на письмі про Отинію як міське поселення — 1606 рік. Найбільше Отинія прославилась тим, що 1648 року, під час повстання під проводом Богдана Хмельницького, тут перебував штаб полковника Семена Височана, який організував 15-тисячне військо і практично звільнив од ляхів усе Покуття, — а це нинішні Коломийський, Городенківський, Снятинський, Тлумацький, Тисменицький райони з прилеглими до них частинами Надвірнянського та Богородчанського, а також деякими поселеннями районів Галицького і Косівського. 3 Пам’ятник Височанові — виразисте погруддя — з гарматкою і купкою ядер у підніжжі прикрашає центр Отинії — тієї Отинії, яка дорога і моєму серцю, позаяк саме в цьому містечку мені після школи пощастило пропрацювати два роки — і це були найсвітліші, найромантичніші роки мого життя. Адже це юність, мрії, закохуваність, безкорисливі приятелі, перші поетичні публікації. Я в ту пору працював у редакції районної газети. Бо Отинія (до 1989 року офіційна назва — Отиня) була поважним райцентром з усіма необхідними атрибутами: райкомами партії і комсомолу, міліцією, відділенням КГБ, банком і т. ін. З Отинії я на три роки пішов до армії. Відтак був Львів, університет, робота. І світло-щемливі згадки про Отинію. Бо все, що пов’язано з сим колишнім райцентром (цей статус він втратив внаслідок хрущовських реформ 30 грудня 1962 року), з його мешканцями, хвилювало завше — і хвилює дотепер. Зокрема і його давня і вже близька нам історія, тим паче її причетність до вируючих подій 1648 року, до постаті Височана. 1933 року визначний історик Іван Крип’якевич опублікував свою художню повість “Під прапори Хмельницького”: про спудеїв львівської Братської школи Степана (жартівливе — Бублик) та Омелька Підгаєцького, які з наближенням Хмельницького до Львова покинули бурсу і вирушили світ за очі, маючи намір добутися до самого Києва та його славетної Академії, а також зустрітися з козаками. Після різних пригод спудеї опинилися в Отинії, де “полковник Височан мав свою столицю”, тримав канцелярію, в якій почав служити Степан. А Омелька взяли до війська… 4 Це, отже, історія писана. Є також історія усна. Але є, як бачимо, історія візуальна, відбита у світлинах — і вона ще більш вражаюча, ніж та, що на письмі. Вона, як музика чи поезія, промовляє прямо до серця. Згадаймо фотоальбом “Армія безсмертних”. Завдяки щасливому випадкові 1999 року було знайдено так званий “Яворівський фотоархів УПА” з якісними негативами. З них було виготовлено світлини — і перед нами постали одухотворені, благородні обличчя оборонців краю, зокрема і жінок. Воістину (наведу свої рядки):
Які вродливі, горді, молоді Повстанці, що оперлися біді! І хто сказав, що полягли намарно? Чому ж так ясно на душі тоді? Опісля ще були неповторні знахідки — й історія Української Повстанської Армії ожила для нас удруге, і безпосередньо на емоційно-візуальному рівні. Так само оживає для нас історія Отинії, і теж у фотографіях. Не знаю, як спало на гадку Михайлові Хавлюкові започаткувати такий грандіозний та амбітний проект, який має показати обличчя Отинії у десяти тисячах різноманітних світлин, але проект вступив у дію. 5 травня 2012 року Михайло Володимирович через Інтернет звернувся до краян з такими словами: “Фотографія, сама по собі, не є довговічною. Вона має властивість відходити разом зі своїми господарями, а разом із цим зникає пласт пам’яті нашої Отинійської спільноти, нашої історії. Щоби уникнути цієї втрати, на нашому сайті (otyniya.com. ua) розпочато роботу зі збору фотографій різних років, які пов’язані з Отинією та її мешканцями. Тематика збору — різнопланова: родинні, колективні, школа, випускники, весілля, похорони, паради, спорт, дозвілля, культура…; за такими розділами і будуть виставлятися фотографії”. Автор зазначив, що праця над проектом (він назвав його “Проект “Разом”: історія Отинії у фотографіях”) триватиме приблизно один рік. Ну, звісно, як це часто буває: робота захопила, затягла і триває вже п’ятий рік. На сайті виставлено близько трьох тисяч світлин, шість тисяч відскановано. І коли переглядаєш їх, ці перемінні кадри повсякденного побуту і свят, то мовби мандруєш у часі, мовби сам перебуваєш серед цих музик, весільних гостей, задумливих подруг, уніфікованих школярів та школярок — і спільно з ними переживаєш минулі події. Світлини корисні і з наукового погляду. Тим паче, для етнологів. Адже візуально видно, як контрастно змінювалися покоління щодо одягу, поведінки, виразу облич, надто ж у дорадянський і радянський періоди — періоди зовнішньої сірості й будівель, і людей, їхньої безрадісності навіть у час юності та одружень. І несамохіть зринає питання: як склалися подальші долі цих отинянців? Адже, як пише Ліна Костенко, На старих фотографіях всі молоді. За роками людина сама себе кличе. У зіницях печалі, як в чорній воді, відбиваються люди, дерева, обличчя. …….. Білі, білі обличчя у чорній воді, неповторні обличчя навік зостаються. На старих фотографіях всі молоді. На старих фотографіях мертві сміються. Шкода тільки, що не всі фотографії датовані. І все ж їх невтомному збирачеві вдалося розшукати зображення Отинії періоду Першої світової війни, які зберігаються у Відні. Ось старий міст; ось — на тлі церкви — стара хата, а перед нею — молода вродлива жінка у вишиваній сорочці… Церква збереглася дотепер, а хати — нема. Розпитав у старожилів, хто там мешкав. Підказали: родина Богаченків. Знайшов жінку з цього роду — Ірину Михайлівну, якій за вісімдесят. Вона уважно глянула на світлину — і сама просвітліла: “Та це ж моя бабця!” 21 листопада 1817 року в містечку відкрили однокласну тривіальну школу, в якій вчили писати, читати, рахувати. В цій школі протягом року вчителював відомий краєзнавець, історик Станиславова (тепер Івано-Франківськ) та й інших міст, Садок Баронч. 1936 року шкільне приміщення увічнив фотограф. Цього приміщення — хати — давно нема, а фотографія — є! Її Михайло Хавлюк розшукав у Центральному державному історичному архіві України у Львові. 5 Авжеж, Михайло Хавлюк “воскрешає” відійшлих з цього світу, повертає нам миті їхнього буття, повертає нам майже півторастолітню історію покутського краю (найдавніша світлина датована кінцем ХІХ ст.) як благословенної часточки всієї України — і щодо свого масового, такого велелюдного фотолітопису є в Україні, вочевидь, першопроходцем.
І я ще раз переконуюсь, що провінція — се хіба що географічне, але не духовноінтелектуальне поняття; що і там можна творити, змістовно жити, як живуть учитель, художник, майстер декорування фарфору Михайло Мандзюк, лікар-терапевт Леся Марцинків, лікар-хірург і поет Теодозій Новицький, а тепер і мій новий друг — автор унікального фотолітопису Михайло Хавлюк, з яким я познайомився в Отинії 23 серпня 1998 року. А наступного дня, виступаючи під час святкування нашої Незалежності, прочитав цей експромт — “Квітку у вінок любові”: Отиніє! В добрий час! Молода моя любове! Ось я знову серед вас, дорогі пані й панове.
Юність тут сурмить моя І сьогодні, як учора. Тому слів цих течія і широка, і прозора.
Отинійці дорогі – Всі, хто мудрий, добрий, чесний, Це для Вас наш рідний Гімн, це для Вас наш стяг небесний.
Злука плуга і меча. А за все — одвічна шана. Звідси грізний Височан йшов на поміч до Богдана.
Звідціля на тлі пожеж Йшли в УПА — і до загину… Звідсіля ми бачим теж всю соборну Україну.
Отиніє! Крізь віки Світиш кожній Ти родині. І Тобі — мій спів палкий… Гнули біди, а таки Волі ти плела вінки – і вони розквітли нині.
Вид на Отинійську церкву, 1916 рік Центр Отинії, 1916 рік
Абетка відомих імен “Якби в Україні була на першому місці культура, то сьогодні не було б війни”. 15 · s. 15strona oryginału ↗ Ciąg dalszy z wcześniejszej strony — fragment strony
простих істин не розуміють наші можновладці. — Торік Ви побували у Фінляндії, розкажіть, що це була за поїздка. — Свого часу я навчалася у театральній студії при столичному Театрі ім. Івана Франка, якою керувала Євгенія Персіон. Якось пані Євгенія попросила мене провідати її онучку Аню, яка тоді відпочивала в піонерському таборі в Одесі. Відтоді нас з Анною єднають багато років дружби. Наразі Анна Шевченко мешкає у Фінляндії. Вона запросила мене з артисткою Тетяною Шелігіною відвідати цю країну. Крім Гельсінкі ми побували у місті Порвоо. Мене вразила і сама країна, і щасливі люди, які там живуть. На вулицях жодної бездомної тварини. Правда, у магазинах відчувала себе жебрачкою. Все ж наша зарплата для Європи копійки, тому й не купила нічого, крім дрібних сувенірів для колег. Представники української діаспори приїхали на зустріч із нами з подарунками — шоколадом і місцевими сувенірами. Я читала їм уривок з “Утопленої” Шевченка, а на екрані транслювали виставу “За двома зайцями”, в якій я грала Проню. У Гельсінкі я зустріла нашого режисера Ігоря Фрея, який давно живе у Фінляндії. Він закінчив Київський театральний інститут, був на моїй прем’єрній виставі і запам’ятав її на все життя. І через багато років поставив “За двома зайцями” в Фінляндії. Там дуже цікава Проня, її грає українка. У трупі є хлопець з Росії, який публічно перед телекамерами порвав паспорт Російської Федерації і залишився жити в Гельсінкі. Я бачила любов до України у простих речах. Наприклад, люди готували українські страви: борщ, вареники, голубці, бутерброди з салом. Влаштовували фестивалі їжі, знайомлячи іноземців із нашою кухнею та культурою. А зібрані кошти передавали у шпиталі на лікування наших бійців, які постраждали на війні, купували для них одяг. — Як проводите свій вільний час? — Особливих захоплень не маю. Проте полюбляю приготувати щось новеньке, експериментувати на кухні. Приміром, додати до борщу чорнослив і спробувати, що з цього вийде. Хоча я не великий знавець комп’ютерів, але час від часу граю в комп’ютерні ігри. Допомагає на якийсь час відволіктись від щоденних проблем, а це теж інколи необхідно. — Чи є ролі, які Ви мрієте зіграти? — Я ніколи не мрію про конкретні ролі, бо знаю, що ролі, які мені потрібно зіграти, я зіграю. Приміром, ніколи не мріяла про ролі мадам Александри у “Голубці”, чи Свині у “Звичайній історії”, навіть Проні у виставі “За двома зайцями”. Думаю, що все це мені посилає Бог. Звичайно, хочу нових цікавих ролей, з широким полем діяльності, де я б змогла повною мірою розкрити свій характер. Можливо, це буде роль простої сучасної жінки з її проблемами. У будьякому разі це будуть ролі не схожі на попередні. Тридцять років тому чимало друзів і недоброзичливців бачили мене як актрису однієї ролі. Проте я не хочу і не буду повторюватися, а завжди буду різною.
Спілкувався Едуард ОВЧАРЕНКО
Абетка відомих імен “Якби в Україні була на першому місці культура, то сьогодні не було б війни”. 15 · s. 15strona oryginału ↗ — Ви вперше граєте у виставі, створеній Андрієм Білоусом. Як із ним працювалося? — Найголовніше, коли ти розумієш режисера, а він знає, що від тебе хоче. Саме така співпраця була у нас з Андрієм Федоровичем. Я граю лише у другій дії, тому приступила до репетицій пізніше. Складність постановки полягала в тому, що потрібно витримувати віршований стиль. До того ж вистава побудована з музичними елементами. Але репетиційний період минув швидко і, як на мене, успішно. Цікавий музичний супровід вистави. Читання віршованого тексту поєднуємо з танцями, а сам текст звучить як музика. — “Горе з розуму” Молодого театру це не класична постановка? — Поціновувачам класичних постановок пораджу звернутися до інших українських театрів, а Молодий театр шукає нові форми. Кожна наша вистава авангардна. Подобається комусь чи ні, але це наш стиль. — Вистава “Горе з розуму” сучасна не лише за формою, а й за змістом? — Нині вона не менш актуальна, ніж тоді, коли цю п’єсу створювали. Таких правдошукачів, як Чацький, не любили в усі часи. Чацький — людина, яка нагадує птаха з підрізаними крильми, його намагаються довести до божевілля. Він як “біла ворона”, що прагне говорити правду про вади суспільства. Таким людям і зараз важко. Водночас пристосуванців, як Молчалін, у нас і нині вистачає. Їх більше люблять, їм легше знайти “тепленьке” місце у житті. — Як Ви ставитеся до своєї героїні? — Я люблю характерні ролі. Саме такою є Хльостова. Треба полюбити свого персонажа, “увійти в його шкіру”, відчути, чим він живе, лише тоді він буде достовірним. А ще мені цікаво подавати свою героїню в розвитку, досліджувати зміни, які відбуваються в його характері. Певною мірою за час вистави змінюється і Хльостова. Цій манірній пані, яка звикла жити в розкошах, наприкінці вистави стає шкода Чацького. — Наскільки Ви задоволені своєю роботою у виставі “Горе з розуму”? — Я завжди задоволена своїми ролями. Адже саме слово “незадоволений” вносить негатив. Інша річ, що ніколи не стою на місці. Постійно працюю над роллю, знаходжу щось нове. Приміром, протягом 29 років грала Проню у виставі “За двома зайцями” і щоразу відкривала для себе цей образ по-новому. — У чому секрет популярності “Двох зайців”? — До вистави “За двома зайцями” я грала невеликі ролі. А на місце Проні пропонували зовсім іншу артистку. Але після кількох репетицій режисер вистави Віктор Шулаков обрав мене для першого складу. За 29 років виставу показували більше 800 разів, і понад 700 я грала Проню. Спектакль ставив дуже талановитий режисер, у ньому грали молоді обдаровані актори, які жили мистецтвом, оформлювали його прекрасні художниці, учениці Данила Лідера — Наталія Гомон і Лариса Чернова. Якщо все це співпадає, то завжди народжується щось цікаве. Напевне, моя Проня була єдиною, яку не спотворювали гримом. Як говорив Шулаков, Проня має бути симпатичною. Але душа її забруднена. Це стосувалося світогляду, гонитви за модою, часто зневажливого ставлення до оточуючих. А ще вона мріяла про свого “принца на білому коні”. У той же час героїня мала наївну душу і її легко було обдурити. До мене після вистави не раз підходили глядачі і запитували: “Якщо Проня така хороша, то чому Голохвостий її обманював?” Значить, люди повірили. Проню виховували не лише батьки, а й друзі, які говорили про те, що наречений має бути багатим. Проте героїня думала насамперед не про багатство, для неї головне — кохання. Я намагалася показати всю драму душі дівчини, яку обманули. Насправді вона була наївною. Серед постановок вистави “За двома зайцями” інших театрів мені сподобалася робота Київського академічного обласного музично-драматичного театру імені Панаса Саксаганського (м. Біла Церква). Там прекрасні Проня і Голохвостий. Цей театр сьогодні набирає обертів. У виставі я грала з багатьма чудовими акторами. Найчастіше були в тандемі з народними артистами України Валерієм Легіним і Ярославом Гаврилюком, які виконували роль Голохвостого. А роль Сірка неперевершено грав народний артист України Валерій Шептекіта. До речі, мій батько, який побував на цій виставі приблизно 100 разів, говорив, що йому найбільше подобалася гра саме В. Шептекіти. — Чи не стали Вас після спектаклю “За двома зайцями” вважити актрисою однієї ролі? — Так, до мене приклеївся ярлик комедійної артистки. Хоча я вважаю свій творчий потенціал значно ширшим. Станіслав Мойсеєв, який на той час був художнім керівником Молодого театру, та завліт Настя Натяжна підшуковували роль, яка б могла поновому показати моє творче амплуа. І зупинилися на трагікомедії Жана Ануя “Голубка”. Це зовсім інша вистава, а мадам Александра зовсім інший персонаж. Вважаю, що в цій постановці теж все добре склалося. Люблю, щоб змінювалося не лише дійство, а й світогляд мого героя. Спочатку для Александри головною була сцена. Але поступово вона починає розуміти, що не можна забути близьких людей, особливо дітей та батьків. — Також зазнає трансформації і образ Свині, яку Ви граєте у виставі за п’єсою Марії Ладо “Звичайна історія”. — Думаю, що по суті однією роллю мені вдалося створити двох абсолютно різних персонажів. У першій дії моя Свиня це більш комічний образ, вона нічого не знає, просить, щоб їй усе пояснили. У другій дії на персонажів з небес уже дивиться зовсім інша Свиня. Тепер до неї всі звертаються із запитаннями. А сам образ перетворюється з комічного на глибоколіричний. — Нещодавно молодий режисер Сергій Корнієнко поставив виставу “Дівочий виноград” за п’єсою Миколи Коляди, де Ви граєте роль Лариси Сергіївни. Що це за спектакль? — За сюжетом три вчительки, подруги щороку збираються на дачі однієї з них. Раніше їх сюди привозили на автівці, а цього разу їм доводиться їхати електричкою. А запросили сюди жінок, аби вони оцінили, наскільки вдало їхня подруга вибрала собі кавалера. Багато хто вважає, що люди у літньому віці не мають права на особисте щастя. Ми намагаємося дати свою відповідь на це непросте питання. Не переповідатиму, чим закінчується вистава, лише зазначу, що це постановка не для тих, хто любить лише чисту класику. Також сьогодні маю цікаві ролі у виставах театру “Дядя Ваня” за Антоном Чеховим (режисер Станіслав Мойсеєв) де граю Войницьку, а у спектаклі “Потрібні брехуни” за п’єсою Іва Жаміака, який поставив молодий талановитий режисер Стас Жирков, я Мати. — Служіння в Молодому театрі Ви поєднуєте з роботою в інших театральних колективах? — Чимало років грала у Київському драматичному театрі “Браво”. Однією з моїх улюблених була роль Габріели Трістан у виставі “Успіх?! Скандал?! Тріумф!!!”. Тут мала широке поле для діяльності, могла проявити свої емоції при спілкуванні на сцені з іншими акторами. Моя героїня-то сильна, то слабка. Це не лише комедійна, а й драматична роль. При створенні образу Габріели, як і всіх своїх інших персонажів, я користувалася принципом, що в усіх негативних героїв треба шукати щось хороше, а в позитивних — щось погане. Лише тоді може з’явитися повноцінний образ. Подобалася мені і роль Свахи у виставі за п’єсою Миколи Гоголя “Одруження”, яку поставив Володимир Борисюк. Це хитра жінка, яка знає, як зайти у кожен дім, “запудрити” мізки, так розрекламувати свій товар, аби його купили. Кожен приведений нею наречений мав безліч недоліків, але розумна сваха перетворювала ці недоліки на чесноти. Хто знає, можливо, я ще співпрацюватиму з цим театром. Хотілося б більше працювати з режисерами високого ґатунку. Приміром, мені дуже подобалося працювати з молодими режисерами Стасом Жирковим і Сергієм Корнієнком. Художній керівник нашого театру Андрій Білоус теж уже має значний досвід і відчуває актора. — Вам більше подобається грати у театрі чи зніматися у кіно? — Важко відповісти на це питання. Це наче дві страви, одна смачна, а друга ще смачніша. Кожен із цих видів мистецтва по-своєму унікальний і неповторний. Деякі мої колеги з певною мірою зневаги ставляться до зйомок у кіно і вважають це лише способом додаткового заробітку грошей. Я ж кіно посправжньому люблю. Перші мої ролі були у фільмах “Трест, який луснув” та “Обережно, брюнетки”. Чимало знімалася в українському кіно. Багато хто пам’ятає стрічки “Острів кохання”, “Украдене щастя”, “Київські прохачі”, “Мина Мазайло”. А у картині “Народний Малахій” я зіграла відразу дві ролі — дами з публічного дому та дружини Малахія. Зараз знімаюся рідше. Скажімо, якщо раніше режисери Олег Бійма чи Микола Мащенко визначили актора на роль, то він її і грав. Зараз це питання часто вирішують продюсери, і визначальним є не талант, а зовсім інші чинники. Серед моїх останніх кіноробіт зйомки у стрічках “Останній москаль” та “Слуга народу—2”. — Як Ви оцінюєте сучасний стан українською культури? — Сьогодні культура тримається на ентузіастах. Наприклад, наш театр. У нас є художній керівник Андрій Білоус, ентузіаст своєї справи, людина, яка добре розуміється на мистецтві, є його однодумці — актори. А далі культура наче не потрібна. Зневажливо ставилася до неї попередня влада, мало бачимо змін на краще і в останні кілька років. Колись був популярний вислів: “Буде хліб, буде й пісня”. Я б його перефразувала так — “Буде пісня, буде й хліб”. Ми не відродимо економіку до тих пір, поки культура не стане пріоритетом. Це зрозуміли японці, це починають розуміти китайці. І ми можемо побачити, які вони мають досягнення в усіх сферах свого життя. Якби в Україні була на першому місці культура, то сьогодні не було б війни. На жаль, таких
У Київському академічному Молодому театрі поставили виставу “Горе з розуму” за п’єсою Олександра Грибоєдова в перекладі Максима Рильського. Режисер-постановник — художній керівник театру, заслужений діяч мистецтв України Андрій Білоус. А роль Хльостової виконує народна артистка України Тамара Яценко.
Молода країна · “Поїздка стала для них незабутньою”. 16 · s. 16strona oryginału ↗ Ciąg dalszy z wcześniejszej strony — fragment strony
ним співом студентка Чернівецького обласного училища мистецтв ім. С. Воробкевича Діана-Марія Марчук. Усі випускниці дитячої хорової школи і досі учасниці хорової капели “Журавлик”. Усі надзвичайно зраділи тому, що в міській газеті “Diario de Burgos”, № 40 від 30.12.2016 р., зранку вже була стаття-анонс про “Журавлик” під назвою “Ангельські голоси України в районі Гамонал (Gamonal)”. Завдяки теплій погоді (+16) “Журавлики” здійснили Різдвяні анімації (оживлення) вулиць у районі Гамонал, Зона G: Еладіо Перладо, Сантьяго, Франциско Грандмонтанья у Бургосі. Всього дев’ять 30-хвилинних концертів колядок та щедрівок. Найбільше захоплення у публіки викликали колядки: “Свята ніч”, “Повний благості” і знаменитий на весь світ “Щедрик”. Успішно відбулися концерти “Журавлика”, в театрі “Глорієта”, м. Прадолуенго, провінція Бургос; культурному центрі “Альфонсо де ла Торре”, м. Куелья, провінція Сеговія; театрі “Кастілла”, м. Аревало, провінція Авіла. Надовго запам’ятається дівчатам, керівникам сердечна зустріч із мером м. Бургос Хав’єром Лакальє, який подякував за приїзд, за Різдвяні концерти “Журавлика” в Іспанії. Після останнього концерту вм. Аревало ми переїхали в Барселону, де здійснили оглядову екскурсію. Потім була Італія, зупинка на оглядову екскурсію у м. Венеція. Перетнувши Словенію, ми зробили коротку зупинку на площі Героїв у столиці Угорщини Будапешті. Вражень і емоцій у хористок безліч, вони не тільки набули такого важливого для себе творчого досвіду, а й познайомилися з культурою, побутом Іспанії. Поїздка стала для них незабутньою, адже вона була першим виїздом за кордон.
Молода країна · “Поїздка стала для них незабутньою”. 16 · s. 16strona oryginału ↗ Бургос (вулиця Сантьяго)
Іван НЕТЕЧА, директор дитячої хорової школи, художній керівник і диригент народної дитячо-юнацької хорової капели “Журавлик”
На запрошення мерії іспанського міста Бургос, асоціації “Культура сучасного світу” та за погодженням з Міністерством культури України 8 днів із творчою місією перебувала в іспанському місті Бургос народна дитячо-юнацька хорова капела “Журавлик” Кам’янець- Подільської дитячої хорової школи та міського будинку культури. Асоціація організувала участь капели у Різдвяних фестивалях, концертах в іспанських містах. Різдвяні фестивалі, концерти спрямовані на популяризацію кращих зразків хорової духовної та світської музики країн Європи. За два місяці “Журавлик” підготував дві концертні програми з 35 творів. Одна програма — духовна музика, друга — світська музика. Дорога до Іспанії пролягала через Польщу, Німеччину,Францію.
Прекрасними були оглядові 9-годинні екскурсії у Празі та Парижі. Імпресаріо Альберто Дієз Бланко забезпечив 27 хористок, художнього керівника, концертмейстера Ольгу Гренівецьку, відео оператора-фотографа Ярослава Нетечу, перекладача Дмитра Назаренка, двох водіїв проживанням у хостелі “Бургос”, де нам запропонували комфортабельні кімнати і харчування. Юні хористки з давнього Кам’янця-Подільського демонстрували свою майстерність перед мешканцями, туристами іспанських міст Бургос, Прадолуенго (провінція Бургос), Куельяр (провінція Сеговія), Аревало (провінція Авіла). За 7 днів “Журавлик” дав 18 концертів. Перший концерт у Бургосі відбувся у театрі “Клунія”, культурний центр Франціско Салінаса, який зібрав близько 500 слухачів. На професійному рівні зіграли фортепіанні твори студентки Національної музичної академії України ім. Петра Чайковського Олена Кухар, Марія Пастух. Порадувала слухачів академіч-
Барселона (Трiумфальна арка) Прадолуенго (театр Глорieта)
Молода країна · “Поїздка стала для них незабутньою”. 16 · s. 16strona oryginału ↗ Відповідальний секретар Ірина ШЕВЧУК
Відділ просвітянської роботи Надія КИР’ЯН
Відділ культури
Едуард ОВЧАРЕНКО
Відділ коректури Тетяна ЩЕРБАК Ірина СТЕЛЬМАХ
Комп’ютерна верстка Ірина ШЕВЧУК Володимир ЖИГУН
Інтернет-редактор 279-39-55
Черговий редактор
Едуард ОВЧАРЕНКО
Бухгалтерія 279-41-46
Адреса редакції: вул. Хрещатик, 10-Б, м. Київ, 01001
E-mail: slovo_prosvity@ukr.net http://slovoprosvity.org http://prosvitanews.org.ua
Видрукувано з готових фотоформ у ТОВ “Поліграфцентр” у середу.
Листування з читачами — тільки на сторінках газети.
Відповідальність за достовірність інформації несуть автори. Редакція залишає за собою право редагування та скорочення текстів. Редакція не завжди поділяє погляди своїх авторів. При використанні наших публікацій посилання на “Слово Просвіти” обов’язкове. І н д е к с г а з е т и “Слово Просвіти” — 30617
Загальний наклад у лютому — 15 600
Молода країна · “Поїздка стала для них незабутньою”. 16 · s. 16strona oryginału ↗ Засновник: Всеукраїнське товариство “Просвіта” імені Тараса Шевченка Реєстраційне свідоцтво КВ № 4066 від 02.03.2000 р.
Шеф-редактор Павло МОВЧАН
Головний редактор
Любов ГОЛОТА
Редколегія
Любов ГОЛОТА (голова),
Ярема ГОЯН,
Павло МОВЧАН,
Олександр ПОНОМАРІВ,
Іван ЮЩУК
Заступник головного редактора з виробничих питань
Наталія СКРИННИК
278-01-30 (тел/факс)