Емблема «Просвіта»Prosvita.DigitalWiedza · Ludzie · Przyszłość
← Archiwum «Slovo Prosvity»

Слово Просвіти, №34 за 2020 рік

16 s. · 34 wpisów · PDF w Wikimedia Commons ↗ · CC BY 4.0

Tekst wyodrębniono z PDF i automatycznie podzielono na materiały. Granice części materiałów nie zostały sprawdzone redakcyjnie: jeden wpis może zawierać kilka materiałów, tylko część jednego lub blok serwisowy (np. ogłoszenie o prenumeracie). Źródłem pierwotnym jest strona gazety w PDF.

Без мови немає нації! · s. 1strona oryginału ↗

ВСЕУКРАЇНСЬКИЙ КУЛЬТУРОЛОГІЧНИЙ ТИЖНЕВИК 34 (1086), 20—26 серпня 2020 Переможемо з Україною в серці У переддень Свята Незалежності — про нас і найближчу рідню

Олена БОНДАРЕНКО, депутат ВР України III-VI скликань Кортить поринути у розчулені ретроспекції. Але виходить на інше. Минулорічні вибори вкотре засвідчили: Незалежності от-от тридцять років, Союз уже ген де, а процес мислення й досі для багатьох залишється болісним. Лукава дрібнота, вигулькнувши невідь звідки, заповзялася нас усіх наздоганяти, аби заподіяти добро. Прозрілі принишкли. Ті, що “какаяразніца”, поагресивнішали. А ви не помічали, що наш Отець Небесний — великий майстер проводити паралелі? Так, я знову про Білорусь. Суб’єктивно і без претензій на правоту. Поділюся спостереженням, для мене дуже важливим. Здається, ні під час виборчого процесу, ні на початку протестів майже не було чути білоруської мови. Конкуренти Лукашенка не говорять (чи говорять погано) білоруською. Переважно підтримують двомовність. Протестувальники у своїй більшості також говорять російською. Звичайно, величезну роль відіграла русифікаторська політика Москви. Безумовно, влада на чолі з Лукашенком не лише не створює належних умов для зміцнення позицій білоруської мови, ай показує приклад свідомого нехтування нею: мої білоруські друзі не раз зазначали, що вслід за “бацькай” чиновники, судді тощо на запитання білоруською відповідають російською. Білоруси, як на мене, від русифікації постраждали ще більше, ніж ми. Ворог вбиває мову, бо вона є великим об’єднавчим чинником. Говорячи чужою мовою, люди не набувають отого внутрішнього тепла, яке робить їх ріднішими. І от на вулицях і майданах сьогоднішньої Білорусі дедалі частіше чути білоруську: мова є зброєю народу в захисті своєї свободи. Що сильніша зброя, то важче нападникові з нами впоратися. Тож цілком зрозуміло, чому в плині Білоруського Здвигу люди вважають за актуальне озброїтися рідною мовою. І чому “правоохоронці” особливо жорстоко б’ють протестувальників, які говорять білоруською. Отже, мова гуртує і відроджує міць духу. В часи випробувань люди спираються на рідну мову, аби зміцніти духом і згуртуватися. Спертися на рідну мову — добрий приклад для нас. Люблю Білорусь ніжно і сильно. Ця любов — до рідних. З ким, серед іншого, ми найближчі за мовою. Ця любов — від часів Великого Князівства Литовського, основу якого становили наші пращури. Від IV Універсалу Української Центральної Ради і ІІІ Устаунай Граматы Рады Беларускай Народнай Рэспублікі, якими проголошувалася Незалежність. “Однині Українська Народня Республіка стає самостійною, ні від нікого незалежною, вільною, суверенною державою українського народу…” “Ад гэтаго часу Беларуская Народная Рэспубліка абвешчаецца Незалежнай і Вольнай Дзяржавай. Самі народы Беларусі, у асобі свайго Устаноучаго Сойму, пастановяць аб будучых дзяржауных зьвязях Беларусі…” Московські орки однаково люто нищили наш порив до Волі. Всі роки свого панування російські та російсько-радянські загарбники не лише накидали українцям і білорусам комплекс “меншобратства” (як і всім іншим поневоленим народам). На додачу вони невтомно, безугавно, майстерно роз’єднували і віддаляли українців і білорусів одне від одного. Аби не брали собі до голови, що справді братні — саме наші два народи. Бо ж як можна бути над нами “старшим братом”, коли ти взагалі нам ніякий не брат, а отже, й зовсім до слов’янського світу не маєш стосунку?.. 24 серпня 1991 року Верховна Рада Української РСР ухвалила “Акт проголошення незалежності України”. 25 серпня 1991 року білоруський парламент проголосив державну незалежність Білорусі. У різні часи ми показували одне одному приклад незламної й жертовної любові до свободи і рідного краю. Прикметно, що потрібний приклад поставав саме тоді, коли інший потребував цього найбільше. Від часів Революції Гідності ми показували приклад всенародної відваги. Коли кремлівські окупанти “організували” нам Донбас (ось він, справжній сенс гасла януковичів — “Всьо будєт Донбас”!), ворога зупинив український народ. Добробати і волонтери; бабці, котрі день і ніч плели шкарпетки; діди, що на своїх подвір’ях ремонтували БТРи, як колись — трактори. Хлопчаки, що піднімали українські прапори на териконах і приймали мученицьку смерть від російських бузувірів. У День нашої Незалежності я думаю про українських героїв і героїнь, які мріяли про Волю і здобували її. І я думаю про тих, із ким братерство Волі пов’язало мій рідний Народний Рух України — про творців сили, що називалася “Беларускі народны фронт “Адраджэньне”: Зянон Пазьняк, Сяргей Навумчык, співавтор (разом із нашим Михайлом Бойчишиним) сміливого проєкту Балто-чорноморського колектора Стас Гусак… Я згадую депутатів фракції БНФ, які оголосили в парламенті голодування проти референдуму, котрим встановлювалася диктатура президента. 12 квітня 1995 року їх жорстоко побили, а після “виборів” у листопаді одні з них опинилися у в’язниці, інші змушені були рятуватися від репресій за межами країни. Згадую Михася Жизнєвського, який 22 січня 2014 року впав від кулі снайпера на нашому Євромайдані, і Алеся Черкашина, котрий віддав життя за волю України на Донбасі… Ще я думаю, що віднедавна з нами, українцями та українками, щось сталося. З нами всіма, бо наслідки минулорічного позначилися однаково на всіх — причетних і непричетних. Ви, мабуть, теж чули отой “передвиборчий аргумент”: “Та проголосуєм по пріколу! Та хоть паржом!”. І от, як наслідок наших (я знову кажу — “наших”, бо важко мені відокремити народ від народу) безвідповідальності й недалекоглядності, “пофігізму” і скаліченої самоповаги — лукава зелена дрібнота, вигулькнувши нізвідки, ось уже рік поспіль нас “дєлаєт”. Відверто, весело, цинічно і з користю для себе. Ми переважно лише скрушно (обурено, заскочено і т. ін.) “ковтаємо” чергову антрепризу. “Неякісні” діти, “якісні” нардепи з продажем собак для оплати комуналки… Пропозиція про “розширення” російської мови у Донбасі (наче там до війни була ще якась). І “треба просто перестати стріляти”. І повернення у владу “людей Януковича”, і переслідування волонтерів… Поки ми з того всього чухаємо потилиці, болотяна твань засмоктує нас, наші Мову і Віру, підбиває на силі Армію і вже підкрадається до нашої Волі… І от — білоруси. Встали і сказали своєму: “Уцекай!”. Це настала їхня черга подати нам приклад. Нагадати, що маємо Незалежність іще маємо трохи часу, аби з усіх сил триматися за неї, як за рятівну стеблинку в морі хижих зазіхань і чужих інтересів. Зберегти цю найвищу, неперебутню цінність і себе самих у ній означає працювати, боротись, любити і стояти на сторожі. Коли я пишу ці рядки, у Білорусі повстали мінські інтелігенти, шахтарі Солігорська, робітники найбільших заводів. І до мого серця линуть слова Зянона Пазьняка, мовлені ним зараз, у буремні дні серпня 2020-го (переклад українською наш): “…Готуймося до боротьби і жертовності… Ми повинні бути сильними і згуртованими… Переможемо тільки тоді, коли буде Білорусь у серці. Коли будуть ідеали, заради яких ми зможемо піти на офіру. Коли наша мова лунатиме у наших душах. І наші пісні, наша культура, наша велика історія, наш біло-червоно-білий стяг і наша “Пагоня”. Нехай це вічно буде з нами! І тоді ми переможемо”. А вам, дорогі українці та українки, не здається, що ці слова — і для нас? Вам не здається, що він ближчає — час боротьби і жертовності? Тож маємо бути сильними і згуртованими. І переможемо — з Україною в серці, з ідеалами, заради яких не страшно піти на жертву і з якими варто і треба жити. Жыве Беларусь. Слава Україні.
“Закликаємо український народ протидіяти · будь-яким спробам зради національних · інтересів України”. Позиція · s. 2strona oryginału ↗

Ciąg dalszy z wcześniejszej strony — fragment strony

лиш “нацики”, “бандери”. Із “інтелектуальних” позивів у них вереск “нас прітєсняют”, “насільствєнная украінізація”. У їхній п’ятиколонній свідомості таких понять як національна гідність, право народу на власну державу, сакральні національні величини не існує. Це та омела, що густо обліпила наше національне древо і випиває з нього соки. Вона не допускає навіть думки, що в суверенній державі має бути лише мова народу-господаря, а не продовжував й надалі панувати “язик єдінства”, як на Арбаті. Плодив яничар, збагачував їхню лексику густим матом і ґвалтував українські душі “рускім міром”. Те, що в Росії немає жодної української школи, навіть недільної, і що в Москві знищили єдину українську бібліотеку, а проти бібліотекарки відкрили кримінальне провадження – для п’ятої колони норма. І коли б десь на Красній площі хтось раптом заговорив українською, то його б побили, а то й убили – для них це звичне явище. Це і є світогляд того ж “руского міра”, варварський, брутальний і незборимо агресивний. Бути наглядачами тюрем, жорстокими сатрапами на чужій землі цілком вкладається в “національний характер” цієї немудрої, невдячної і нецивілізованої частини людства, отруєної бацилами шовінізму і вірусами імперської гордині, за якою немає нічого цінного, насправді великого. Приреченість цієї шовіністичної катастрофи очевидна. А от як оцінити “національний характер” тих, що лізли “по лєсніце, а впали з драбини”? До якого берега їх несе? Антропологічно вони мовби й українці, інколи проривається в них український ген і співає “несе Галя воду”, але вони мовби пливуть у заблукалому човні – до жодного берега не приб’ються. Так і на дно підуть сиротами при живих батьках — Матері Україні і Батькові – рідному духу. Нині вони прилаштувалися десь в кінці п’ятої колони і волають: подавай їм лише російські школи, бо хоч во­
“Закликаємо український народ протидіяти · будь-яким спробам зради національних · інтересів України”. Позиція · s. 2strona oryginału ↗

Звернення до президента України Володимира Зеленського

Пане Зеленський, Ви на дебатах із Петром Порошенком назвали себе вироком п’ятого Президента України. Однак ми, представники національно-демократичних організацій, учасники боротьби за незалежність України, колишні політв’язні, учасники руху шістдесятників і засновники та учасники Народного Руху України — організації, котра очолювала визвольну боротьбу українського народу за незалежність у 90-х роках ХХ ст., — та небайдужі до долі України її активні громадяни, пишемо до вас цього листа й заявляємо, що ваша теперішня діяльність на посаді президента фактично є демонтажем України як держави. Ваша партія із претензійною назвою “Слуга народу” має найчисельнішу фракцію у ВР, але це, по суті, один Ваш голосу Верховній Раді. Так було і за часів Сталіна, коли генсек компартії був одним вирішальним голосом “совєтського” народу. Нещодавно відбулось урочисте зібрання за Вашою участю як президента з нагоди відзначення 30-річчя вікопомної Декларації про державний суверенітет України. Однак у Вашому виступі й виступах політичних діячів не було згадано про ті українські громадські й політичні сили, які прокладали шлях до Декларації. Зате були згадки про представників компартії, яка боролася проти Незалежності України. Пане Зеленський, оцінюючи Ваш понад річний термін на посаді президента, можна дійти висновку, що Ви дієте не як президент України, а як менеджер, що на догоду Путіну прагне обернути український народ у рабів московської імперії, котру він намагається відновити. Своїми діями на догоду московському “царю” Ви підтверджуєте, що були і залишаєтеся лідером “Дев’яносто п’ятого кварталу”, котрий діяв і досі діє засобами вуличного, вульгарного глузування над українською державою і над національною сутністю українців. Нині Вашими руками Українську армію, як і в часи втікача від народного гніву Януковича, намагаються обеззброїти. На догоду Кремлю послаблюється обороноздатність України, відбувається скорочення чисельності Збройних сил, військ спецпризначення, зупинення ракетних програм. За час свого президентського терміну ви зробили поступки ворогу, послабили позиції наших Збройних сил, що вже призвело до втрати визволеної території й нових жертв українських воїнів. Ще гірша ситуація в економіці та соціальному забезпеченні людей — зростають ціни, а Вами обіцяного підвищення пенсій та зарплатні, зокрема вчителям і медикам, немає. Вами не виконано жодної з ваших виборчих обіцянок. Саме своїми діями ви, спільно з п’ятою колоною, провокуєте наближення нового всенародного Майдану проти Вас, проти вашої прицільно антиукраїнської, промосковської діяльності. Пане Зеленський, Ваше тривале відмовчування щодо розправи кривавого диктатора Лукашенка над білоруською нацією, його звертання по допомогу до Путіна із закликом упокорити Білорусь – ще одне свідчення Вашої залежності від Москви, того, що Ви дієте на догоду путінським адептам та, зокрема, олігарху Коломойському, який обікрав Україну на мільярди доларів, але Ваша Генеральна прокуратура мовчить. Пане Зеленський, українська мова із Ваших вуст на офіційних заходах — це ознака, що Ви людина талановита. Але заяви Вашого ставленика — голови Верховної Ради, як і окремих депутатів вашої фракції, про якісь проблеми, що начебто тепер виникають із визнанням української мови як єдиної державної мови в Україні, — це натяк на те, що ви та ваші “слуги народу” здатні повестися із державною мовою, аналогічно до “старань” президента-утікача Януковича, що вимагав запровадити в Україні дві державні мови. Ми хочемо нагадати Вам, що українська мова завжди була і є головною ознакою української національної ідентичності, захистом майбутнього української нації. Вам, як президентові України, належить знати, що Путін, вдаючись до фальшування історичної правди, намагається переконати весь світ, що українці та росіяни — один народ. Вам належить як президенту принципово й гідно заперечувати такі антиісторичні твердження, але Ви мовчите і своєю нерішучістю допомагаєте Путіну утвердити свою владу в Кремлі й заволодіти споконвічними територіями українського народу. Ви намагаєтесь догодити Путіну, який не визнає української нації, а Українську державу вважає ворожою Росії. Своєю політикою умиротворення Путіна Ви знищили дружні партнерські взаємини України з провідними європейськими країнами та Сполученими Штатами Америки. Вам, пане Зеленський, як людині, що прагне домогтися миру ціною неприйнятних поступок Росії, треба нарешті усвідомити, що Росія Путіна не перестане стріляти в українських воїнів доти, доки не досягне своїх імперських зазіхань. І хоча Ви вже майже стали перед російським агресором на коліна, це не зупинить Путіна, бо йому потрібний не тільки Крим. Він прагне підпорядкувати собі всю Україну. Протидіяти такій агресивній політиці Путіна може тільки належно вишколена й забезпечена новітнім озброєнням Українська армія, консолідована взаємодія нашої країни із провідними демократіями світу, в першу чергу — зі США, посилення санкцій проти путінського режиму, вступ України до Європейського Союзу і НАТО. Збройні сили України за підтримки міжнародного співтовариства спроможні назавжди зупинити московську агресію проти України. Тарас Шевченко заповідав нам любити Україну “во врем’я люте”, себто в часи російського панування над нею, а Іван Франко виховав нас як європейську націю, і вселив у наш народ дух національної гордості й честі. Стривожені розвитком подій у нашій державі, ми, підписанти цього листа, люди різних професій, різних політичних поглядів та устремлінь, закликаємо український народ протидіяти будь-яким спробам зради національних інтересів України. Пане Зеленський, Ви маєте відмовитися від політики руйнації України, або, не чекаючи нового Майдану, виконати свою передвиборчу обіцянку — зректися влади. Дмитро Павличко Богдан Горинь Юрій Щербак Володимир Василенко Михайло Слабошпицький Іван Заєць Павло Мовчан Андрій Бондарчук Степан Волковецький Віталій Горелик Микола Горбаль Степан Давимука Олександр Гудима Олег Чорногуз Володимир Сергійчук Богдан Мацелюх Дмитро Чобіт Арсен Зінченко Василь Овсієнко Тарас Салига Орест Івахів Ігор Калинець Ярослав Кендзьор Михайло Косів Сергій Мельничук Микола Поровський Віктор Терен Богдан Стаднюк Микола Цимбалюк Василь Чепурний Володимир Шовкошитний Від редакції. Цей лист є відкритим для підписів громадян, яким небайдужа доля України. Аби заявити свою позицію надсилайте до редакції (електронною поштою на адресу slovo_prosvity@ukr.net) свій підпис — ім’я та прізвище.
“Закликаємо український народ протидіяти · будь-яким спробам зради національних · інтересів України”. Позиція · s. 2strona oryginału ↗

Від Володимира

Катерина МОТРИЧ Як наші нащадки оцінять років через 50-70 ось цей відрізок історії від 1991-го й до сьогодні? У який ряд проставлять імена шести президентів суверенної України? На яких терезах зважуватимуть їхні здобутки та поразки, ту сіру зону, в яку вони завели Україну? І чи є серед них ті, що за означенням Платона, були державниками, серця яких із золота, срібла, чи здебільшого із дешевого металу? А це шлях до краху держави і стагнацій народу. І чи сформувалася за ці десятиліття політична нація, політична еліта, чи лише її паростки? А от чим може пишатися сучасна Україна, то це молодою потужною паростю патріотів, людей свідомих, освічених і готових боротися за рідну землю до переможного кінця. Вони боронять нашу землю на сході, вони по всій соборній перетворилася в невсипущого дозорця, що стоїть на чатах держави і пасе тих нарваних “козлів”, що все норовлять влізти у шкоду, витолочити, випасти наші врожайні поля, але їм дають батогом по рогах і завертають в кошару. “Кошара” не десь в передмісті Кривого Рогу, чи Дніпра, а в серці столиці, на вулиці Банковій. І вона оберігається міцним ланцюгом силовиків та представниками нового “спортивного етносу”, готового вбивати, катувати кожного. Це сумнозвісна п’ята колона, що вклинилася у вищі ешелони влади. Явище не нове, але живуче. Психологічно до кінця не вивчене і не зрозуміле. Так назвав це ворохобне стадо іспанський генерал Еміліо Мола ще під час Другої світової війни. Ця сила спливла не в одній державі і допомагала нацистам захоплювати їхні ж країни. Сила живуча і, як бачимо, не тимчасова. Ось і в нас майже на тридцятому році незалежності вона відродилася і проросла в державні структури. Густими рядами крокують в протилежний бік українського буття – в бік путінської Росії. Вони не просто зраджують свою країну, у якій їм живеться багато й розкішно, а це є їхньою філософією, “духовною” потребою знищувати власну державу. І якщо б дуже прагнути розшифрувати цей “національний характер”, що не є яскраво виражений російський, ні тим паче український чи то єврейський, то й зась. Окрім імперської глаукоми на очах, вад слуху і зоологічної ненависті до українців, української мови і України загалом, там нічого не побачиш. Чи то спрацьовує в них якийсь ущербний ген: в когось темна спадковість від недалеких предків енкаведистів-більшовиків, майстрів руйнацій і хаосу; в когось від творців репресій і голодоморів – і вони на нюх відчувають “отруювачів” колгоспних корів і англійських “шпигунів”; в когось образа за погроми. Але вони, нащадки, влаштовують нині все відразу: сіють хаос і руйнують те, що важко зводилося останні роки, влаштовують репресії нинішнім “отруювачам” корів, а насправді патріотам, все ж так, як і їхні недалекі предки, ненавидять європейців, жахаються НАТО і на повні груди вдихають наркотичний клей неонациської Росії. Він їх п’янить і кличе “на подвиги”. України в цій демонічній конструкції немає. Є її багатства, які вони дерибанять, а весь устрій національного українського буття для них всього ни й українці, але в них “так історічєскі сложілось” і їхні язики так полюбили “вєлікій і нєпобєдімий, язик єдінства”, він так прилип до їхнього піднебіння, що відривати по живому – смертельна небезпека. Вони нині активізувалися, обужанилися, відчуваючи духовну спорідненість із п’ятиколонною владою, із бездарністю її діянь, закулісних антиукраїнських ігрищ і тією сірою зоною, в яку вони перетворюють Україну. Але чи не самі ми, українці, сприяли появі цього невигубного явища? Чи не переборщили у своїй демократичності? Чи не самі ми, вміючи воювати один з одним, надто толерантні й прихильні до приходьків, до тієї п’ятої колони чи то “Троянського коня”, що приходять на нашу землю і руйнують наше життя?! Здається, національно визначена історія почалася із фрази наших предків, яку зафіксував літописець, і вона чомусь не додає радості: “Не було серед них правди і став рід на рід. І був між ними розбрат. І стали воювати один з одним. І сказали собі: “Пошукаймо князя, який володів би нами і судив по правді”. І пішли за море до варяг, ті варяги називалися руссю. “Земля наша велика й багата, а ладу на ній нема. То прийдіть князювати і володіти нами”. Чуємо знайомі нотки і про багату землю, на якій немає ладу, і про те, що між єдиним народом немає правди. І про те, що суди були несправедливі. Щось нове? Щось кардинально змінилося від 862-го року? А зусиль змінити все за понад тисячу літ було безліч. Княжу київську велич знищив Батий. І от 780 літ ми все виборюємо свою державу. І всі ці століття це дорога виборювань і втрат, помилок очільників і краху, слабких і зрадливих чолових, які приймали фатально програшні рішення і втягували в них народ. Це національна риса, фатум, чи доля? Чи був час у Богдана Хмельницького подумати: а чи варт єднатися з царем, чи ні? Був! Бо москалі не відразу погодилися на це єднання, вони ще зважували. А от серед мудрих старців-характерників не виявилося таких, що вхопили би батька Хмеля за руки і
Позиція “Судний день не за горами…” 3 · s. 3strona oryginału ↗

Ciąg dalszy z wcześniejszej strony — fragment strony

сказали би: “Куди ти лізеш? Це ж варвар, у ньому тече кров ординця, він пливе у крові знищених угрофінських племен, новгородців, псковців і пливтиме в українській, поки й не втопиться в ній… Не смій нічого з ними підписувати! Не смій навіть наближатися до них!” Таких не виявилося. А якщо й були, то слабкі. Всі опісля в цьому єднанні звинувачували отроковицю, сусідку гетьмана, що любила його як батька і того січневого досвітку чатувала, щоб перейти йому дорогу з повними цебрами, коли він буде їхати каретою в Переяслав: щоб у нього все склалося, як він задумав. Мовляв, це вона винна! Якби не ця юна діва, то й історія була б іншою. І це все в українському дусі, в дусі романтичних українських легенд і дум. А от чомусь народний осуд не докоряв сивим мудрим дідам та дядькам-козакам, які могли б вилити із цебер воду і перекрити дорогу гетьману возами і саньми… Може, одумався б! Мазепі українська доля перейшла дорогу з порожніми цебрами. Чи було на боці скаженого Петра 73 % козаків і козацької старшини, що пішли за ним, а не за гетьманом, важко сказати, але осуд їхній і зрада перевищив ту далекоглядність Мазепи, яку не здатні були збагнути вони. Це саме козаки витягли московитів із тих залишанських боліт на імперську дорогу, на якій вони і понині. У віддяку було знищено Запорозьку Січ, а козаків закатовано. Здається, кілька століть поспіль українська доля невтомно шукає і свого Мойсея і свій край обітований. До лідерів Центральної Ради і нині ставлення неоднозначне. Хтось визнає їх національними героями. Хтось слабкими, зорієнтованими на московських “варяг”, з помилковими рішеннями й фатальними вчинками. Хоч Симон Петлюра й породив геніальний афоризм “не так страшні московські воші, як українські гниди”, але його бравий соратник-опонент Володимир Винниченко до смішного-трагічного віртуозно балансував і між московськими вошами, і між українськими гнидами. Добалансувався. Все зробив, щоб вони таки завошивили Україну. Він став провідником тієї трагічної володимиродіади, яка вчинила помсту Володимиру Великому. Володимири в різний час стояли на тих історичних валах, які не захищали Україну, а нищили її. Це він відкрив браму маленькому вождю Владіміру Іллічу, а за ним спроваджував багато років Україну з України Володимир Щербицький і ніс тяжкий духовний хрест ще один Володимир – Сабодан, що пас “овець православних”, здебільшого “прихожан” “п’ятої колони” і щоб українська святиня – Печерська лавра – була відсіком московського КГБ. Про останнього царя з повадками гієни, того, що перетворив “вилікую Росію” у браму пекла, вже й говорити годі. де новоспечені багатії-мародери, вчорашні службовці, чиновники, рекетири, кілери і комсомольські функціонери переодяглися в обладунки господарів життя і слухали тілистого акордеоніста, який встиг швидко стати мільйонером і всіх їх “разрєшітє прігласіть”. Український загал спостерігав за цією бузою з екранів телевізії і щиро збагачував нецензурну лексику. Граблі, на які наступив той, що “ніколи не помиляється” спочатку вдарили його по лобі, а потім він ними натужно вигрібав “папу” і заодно й епоху Леонідів. “Папа” породив Помаранчевий майдан і увійшов у новітню історію навкарачки і як автор словника нецензурної лексики… Отак із епохи Леонідів українська доля, веслуючи у човні з великими пробоїнами, вигребла в епоху Вікторів. Човен був помаранчевий. Ось тут п’ята колона мовби посторонилася і пропустила тих, що були у жовтогарячих жилетах, з такими ж прапорами і стрічками на лацканах, сумках і любовно несли на руках великого творця “моєї нації”. Невеличка її частина, таки ж його, кровна, тупцяла поруч. Він без неї нікуди – ні на державні заходи, ні на трибуну, ні до церкви. Саме через неї улюбленець запізнювався всюди: того вдягни, того помий, тому памперса поміняй, як і вимагає чин “моєї нації”. Тюрми так і не дочекалися своїх поселенців, бо улюбленець зодягнув хітон пастиря-проповідника і оголосив всепрощення. А у всьому винна наша багата мова. Вона взяла і у слові “зачарування” склад “за” поміняла на “роз”… Але не без його допомоги зійшла “звєзда востока”. Сповз голим гузном із терикону коксу, але встиг нагребти більше, ніж мали всі князі за всі століття свого правління. Мітла, якою його вимітали, погано пахла. Залишив історичну батьківщину й народ, подарувавши йому той таки ж терикон коксу, а собі вивіз терикон із золота. Тепер сидить на вершечку того вкраденого в народу золотого пагорба і милується краєвидами Ростова. “Отака історія, українська дума”. Платон, напевно, не допускав навіть думки, що в чолових держави можуть бути серця навіть не з дешевого металу, а з трухлявої, чи ба, гнилої деревини. Він таких варіантів навіть не розглядав. шов той, що уособлює всіх відразу. Прокляття язичницьких волхвів нікуди не зникло. Це вони вчинили шалений бунт, сипали прокльонами і на князя Володимира і на весь край, який князь охрестив. Заклинали навіть його ім’я, щоб воно несло краю погибель. Не забуваймо, що між датою хрещення Києва 988 роком, тобто, бунтом волхвів, і роком, коли Б. Хмельницький одягнув Україні на шию ярмо (1654р.), стоїть цифра 666. І вона усе ж так б’є по нас і плодить тих, що зодягають шапку Мономаха, але вона не підходить їм за розміром. Останній у цій помсті той, що овошивлює всю Україну. У сув’язі із ще одним Володимиром-царем вони січуть на січку українську державу, перекроюють історію. Що день – що два світ відкриває українську діжу і шукає в ній бодай ложку меду. Там навіть не дьоготь… І все більше вимальовується цілком новий образ “безсрібного” Голобородька, заплутаного в корупційні схеми пройдисвіта-віртуоза, який розхитує великі держави і пхає Україну в московське ярмо. Коли б він цікавився ще чимось іншим крім грошей, то варт було б нагадати цьому планетарному злодію з непогамованим апетитом, що його тезка ще в дуже сиву давнину закликав до себе моторошну й жорстоку смерть від древлян саме через непомірну жадобу. Його слуга на українському престолі не посміє зупинити цю жадобу, але Америка вже давно зростила для нього ті дві берези, які розчахнуть його пекельний апетит. І всі придбані в цій країні хмарочоси за кошти вкрадені в українських вкладників у “Приват-банк”, залишаться таки ж на землі. І на запитання “для чого це все?” та чому не зупинився вчасно, не буде відповіді. І не буде відповіді на багато запитань, які поставить українська Феміда тому, хто плів із цим великим злочинцем павутину ошуканства, брехні й натягнув на фейс маску лицедія. Хто його інтереси поставив вище ніж інтереси всього народу. Не буде й відповіді на запитання, чому і за які гріхи так покарано Україну на 29-му році незалежності? Чому вона обрала провідника маргінального духу після всіх майданів і після того, як народилося вже не одне покоління вільних людей і суспільна свідомість й патріотизм таки ж прийшов до багатьох українців. Та таки ж чому???
Позиція “Судний день не за горами…” 3 · s. 3strona oryginału ↗

Великого – до Володимира малого

Епоха Леонідів додала у цю смурну, сіру репресивну епоху володимиродіади трішки іронії, трішки гумору, але до попередньої сірості і сирості додалися зневіра й відчуття безвиході. Українська історія і її натхненниця Кліо сміялися в епоху Леонідів лише тричі. Коли перший Леонід Ілліч цілував усіх правителів зарубіжжя в губи і виплямкував “сіфілістічєская революція”. Коли другий (Макарович) скакав під краплями дощу і жодна не намочила його. Втретє, коли Данілич (“папа”) був у глибокому запої, налигавшись ще в літаку, — летів на важливу зустріч з лідерами європейських держав. До готелю його колодою транспортували і він завалився спати. Група помічників ніяк не могла добудитися гаранта після “бодуна” і вибачалася перед європейцями, які чекали його появи, що в нього червоний фейс не від передозування, а піднявся тиск. Коли він прийшов до влади, деякі патріоти плакали-журилися, малороси й п’ята колона святкували перемогу: це їхній вибір, це вони прорекли заяложену фразу: “Іди і правуй нами”. Прийшов, пропив частину України, породив олігархів; більшу частину національного багатства відчахнув собі і своєму зятеві. Українську долю і досі верне від перегару і випарів з тих розкішних ресторанів, І ця епоха спочила у Бозі. І ось вона нова – “слуг”! Одіозна, карколомна і, дай Боже, неповторна. Коло замкнулося. Помсту тому, що розпочав величну нашу історію вчинено. Злото-срібло сердець чолових (князів-гетьманів) поміняно на порохняву, побиту шашелями деревину. Після всіх Володимирів – того, що закликав в Україну “московські воші”, “вождя всіх народів”, вірнопідданого васала і того, що пас “овець православних” на Іудиних полях, і царя “всія Русі”, прий­ Поява будь-якої постаті серед чолових — невипадкова випадковість. Вони “стовпи” держави. Пригадую як напередодні нашої незалежності ми зачитувалися катренами Нострадамуса. У його пророцтвах була інформація і про СРСР, яку названо жорстоким режимом. Ця держава існуватиме один космічний день (70) літ. Нострадамус повідав, що цей режим триматиметься на трьох “стовпах”, які помиратимуть з інтервалом 2-3 роки. Зі смертю останнього імперія розпадеться, зникне. Наші “нострадамуси” назвали Молотова, Маленкова і Кагановича. Саме ці партійні функціонери й помирали з таким інтервалом. 25 липня 1991-го помер третій, останній, “стовп” червоної імперії, кат нашого народу Каганович. Пригадую свою іронію щодо того, що його смерть щось змінить і похитне цю імперію. Він “забрав” її з собою рівно через 24 дні: 19-го серпня 1991-го. Нострадамус не помилився. Тож що може означати цей ребус “Зе”? І чому ще й досі його рейтинг не впав до нуля? Яка сила тримає його? Хто чи що обкурює мізки мільйонів? Правда усе вище піднімає завісу на тій сцені, де блазень грає свою останню роль. Але сірий загал усе ще вірить в чистого, чесного Голобородька. Щоправда, Кліо пише спогади про Майдан Гідності і працює над розділом “Майдан гніву”, “Некрополь вождів” та “Чому “слуги” повідкривали в тюрмах платні камери?” Чи вистачить усім? Знає вража сила, що їй світить за цей злочинний турборежим-знущання над Україною і завбачливо готується. Щоб і “параші” були пристойні, і телевізори останнього покоління, і заґратовані євровікна сяяли білизною. Декларації дозволять їм купити комфорт пеніціарного штибу. Судячи з того, як вони осквернили державну інституцію – Парламент – їх отак жужмом, у турборежимі, крутіші й нещадніші наступники будуть цілком законно туди й спроваджувати. За те, що зрадили Україну, зневажили її закони, що служили олігархам, за прийняті шкідливі для країни закони. За аморальну поведінку. За “жертовне служіння” в конвертах. Та й взагалі за те, що тавро “слуги” прилипло до них і вони ніколи не змиють його зі своїх душ. Етимолог-психолог, якби такий був, то сказав би, що їхня поведінка цілком відповідає назвиську “слуга”. Бо олігархам, які купили їх, вони служать. Мамоні служать. Молодикам-гуманоїдам із Банкової служать незаперечно: що повелять – те й виконують, за що накажуть голосувати, за те й голосують, не читаючи. Державу розхитують і розкрадають. Маленькому вождю із великими амбіціями і величезною безпорадністю й невіглаством готові служити, носити на грудях емблему “Зе”, до якої невблаганний час і гнів українців доточить літеру “к”. “Зе” неодмінно реіркарнується у “Зек”. Судячи з того, що вони витворяють з перших миттєвостей весни – це не за горами. Поки що суспільна енергія накопичує гнів і силу. Цей маскарад “нових облич” із клоуном на чолі все більше перетворює цю арену цирку на Колізей. Ошуканий голобородьківець все чіткіше бачить, що блазень і є блазень – і він таки ж коло ноги “короля” і виконує всі його повеління й забаганки. Судний день не за горами…
Позиція “Судний день не за горами…” 3 · s. 3strona oryginału ↗

Четверта регата «Вітрила волі та єдності»

Георгій ЛУК’ЯНЧУК (учасник регати) У Києві 15 серпня відбулася регата “Вітрила волі та єдності” за участю ветеранів російсько-української війни — вже вчетверте. Серед учасників було понад 100 ветеранів, які швидко вчилися керувати вітрильними яхтами. До складу екіпажів входили полковник Микола Журавльов, начальник відділу об’єднаного оперативного штабу ЗСУ полковник Олександр Задерейко, учасник оборони Донецького аеропорту старший лейтенант Ігор Гвяздовський та рекордсменка світу Ніколь Князева. Участь в регаті взяла й знаменита “Лелітка”, яка під керівництвом не менш легендарного капітана Валерія Петущака першою в часи відновленої незалежности України обійшла навколо світу. Відбувся й міні-концерт за участю артистівволонтерів Зої Тимченко, Світлани Кас’яненко, Руслани Тертичної та Віктора Бутка. Організатори заходу — яхтсмени Київського міського Крейсерського Яхт-Клубу, Київський міський центр допомоги учасникам Антитерористичної операції, National council for the sports rehabilitation / SportVeterans. Ветеран АТО Олександр Сова з донькою на легендарній “Лелітці”
4 Суспільство “Народжуймось дітьми України”. · s. 4strona oryginału ↗

Треба дивитись в очі історії, а не в очі Путіну

Тарас САЛИГА, професор, Львів Знову мовні битви та спекуляції путінських агресорів і “різних” перевертнів, котрі оголосили себе “слугами народу”. Для них укотре “благодатна пора наступила”? У щойно проголошеного російського царя черговий приплив оскаженілих емоцій. Його п’ята колона добивається, щоб в Україні остаточно знищити українську мову, бо це її не тільки принципово відмежовує від Росії, але й нищить так звану теорію “старшого брата”. Руйнує її вщент. Скандалісти одіозної платформи “слуг народу” бужанської масті відкрили черговий мовний фронт. Ринула на передову промосковська саранча з неприхованим гаслом “гдє рускій — там Россія”. За такої жахливої сваволі вийшла на порядок денний лицемірна догма про “повне всеосяжне перемир’я на Донбасі та припинення вогню”, в яку може повірити тільки той, хто воліє і далі перебувати під російським лаптєм і заглядати новоспеченому цареві-тирану в очі. Але українці — споконвічні поборники зовнішньої і внутрішньої тиранії знають своє — не коритись! Невтомний патріот і державотворець Іван Драч залишив нам свій священний заповіт: “Народжуйте себе, допоки світу”. Отже, народжуймось дітьми України. Відроджуймось у праотчій красі і силі — генами непокори перед чужинцем. У нас міцний фундамент. Валерій Шевчук упорядкував антологію давніх українських мислителів ХІ — поч. ХІХ ст. і опублікував їх великим томом “Мудрість передвічна” (Київ. — Кліо. — 2019). Прекрасний простір, з якого наші політичні експерти, блогери, народні депутати та різні дискутанти можуть брати на своє озброєння проти агресивної путінської військової сваволі та гібридного словоблудства, цинізму і фарисейства афористичні вислови і мудрі поради українських мислителів. Тут наша історія, мова, культура. Тут ми тисячолітні у своїй правді і силі, у неподоланості будь-яким ворогом, навіть таким, як новітній північний лихо-цар. У “Мудрості передвічній” наш історичний досвід. Не забуваймо його. Відроджуймось у ньому. Пропоную кілька афористичних висловів українських мислителів: • Ніщо так не руйнує держави, як свари в сенаті; • Що ж до партій, то вони знесилюють супротивників образáми, приниженнями, плітками; • “Моє” і “твоє” — два джерела незгоди в суспільстві; • При однакових правах у всіх однакова сила; • Всякий тиран дбає, щоб у вільній республіці чесноти́ не було; • Остерігайся зажерливих і не довіряй їм керівних посад у республіці. Інакше з’являться в республіці хитрощі, обман, зради, грабунки, чвари, насилля над слабшими; • Є багато таких, котрі хоч від правдивої, і справжньої мудрості щонайдалі перебувають, але, як не дивно, видають себе мудрими; • Коли народ руський є нещасливий, то нещасливий своїм сусідством, яке без жодних причин завше його тривожило й ображало (Б. Хмельницький); • У Московії всі урядники і народ майже неписьменні .., а лютістю перевершують дикунів; • Обдурив так, як Виговський Москву (йдеться про Конотопську битву, в якій Виговський розгромив Московське військо (1659 р.). • Усякий уряд, який підозрює свій народ у будь-яких супроти себе задумах, дає сам народові тому спосіб або знаряддя іти на те чого він ще не робив…; • Брюховецький був з числа тих людей, які звичайно там жнуть, де не сіють; • Чисте небо не боїться блискавки та грому; • Коли вовк грає на свиріль, ведмідь танцює, а лошак носить поноску, годі не сміятися… А коли вже вовк став пастухом, ведмідь ченцем, а лошак радником — це не жарт, а біда… це суспільству шкідливо. Ці розсипані перли мудреців підказують нам, що треба дивитись в очі історії, а не в очі Путіну, щоб збагнути, чому Україна на своїй великій споконвічній території стала російськомовною. “Гдє русскій — там Россія” — це неправда. Це вірус путінської чуми. Чума косить, проте її долають. І вона стає безсилою. Ніхто не може заперечити, що багато російськомовних українців гинуть на війні, яку розпалив Путін проти України. Дарма, що етнонім “Русь” вкрав у нас і присвоїв московитам тиран Іван Грозний, який іменувався “государем” всієї Русі, а сьогодні усю цю дику і психічно-хвору грозність імплантує на себе новітній царагресор Путін. Йому і в тямки не приходить, чому російськомовні українці підняли меч проти нього. Звідки взялись в Україні російськомовні українці? Одну з причин їх появи логічно, як аксіому, аргументувала Світлана Короненко у ліро-епічній поемі чи, якщо хочете, поемі-новелі “Замовляння на білоруську мову”. До цієї метафізичної поеми, яку авторка іменувала просто віршем, у Фейсбуці читаємо преамбулу: “У моїх батьків був міжнаціональний шлюб. Батько — українець, мама — білоруска. Як ви думаєте, якою була мова спілкування? Так, ви не помиляєтесь — московська. Їхня дитина, звісно, була віддана до російської школи. І, звісно, мала говорити російською. Здебільшого той, хто виходив з російської школи, до української мови не повертався. Але українські гени інколи виявляють характер…” У когось із фольклористів колись я вичитав, що красу і справжність життя доповнюють містичні випадки. Думаю, що ніколи Світлана не спонукала матір на білоруськомовне чтиво. Але ж випадок: білоруські друзі їй подарували календар білоруською мовою, а вона віддарувала його матері. Вдома… я простягла календар мамі. Вона, — згадує Світлана, — почала повільно гортати сторінки, читаючи вголос білоруською мовою якось так, що мене наче струмом пронизало. Цієї миті я зрозуміла: якби моя мама говорила зі мною своєю рідною мовою — білоруською, то я могла би стати білоруською поетесою!” Чуєш, мамо, я мала би буть голосною і сонячною білоруською поетесою. Слово до слова мала би добирать, наче янголів в небесах добирають до раю. Мала би стоять на трибунах дзвінкою, розхристаною, трохи смішною і … довготелесою у джинсах чи вишиванці — байдуже, коли йдеться про білоруські слова, котрі серце моє розтривожене крають. Я мала б у мові моїй білоруській розкошувати, як розкошують у медовому солоді, мала би називати білоруськими словами трави і ріки, мала би давати наймення квітам і вітру, мала би розповідати про віковічні сосни, що застигли в ранковому холоді у країні озер і річок — на землі білоруській, як на Богом забутій палітрі. Мамо, все обирають на світі — і мову, і землю! Чи ж почую я слово твоє, білоруською мовлене? Цей акцент білоруський, як сіль чи як стигми, проступає уперто крізь рідний твій голос: “Це — кастричнік!” — гортаєш новий календар з Білорусі і таке щось, як ніжність, неусвідомлене, проступає у горлі твоєму, й волосся тобі опадає на плечі, як жовтий посічений колос. Після цих спокусливих цитувань напрошується розмова про художньо-естетичну сторону твору — його поетику, сказати б словами Володимира Базилевського, про його “розумову-чуттєву напругу…, рівність голосу, що справляє враження спокійного плину, але спокою з інтенсивним внутрішнім рухом”. Хочеться над цим думати, аналізувати виразно короненківську образність. Тільки це не зараз. Зараз моя розмова про національно-політичні наголоси твору, про рідну мову, що залишається для нас сущих кількастолітньою незагоєною раною, як і раною Білорусі, мову якої ще більше потоптано. Наступ валуєвщини на українськість сьогодні у найбрутальніших формах. Україноненависники, відкриті українофоби намагаються твердити, що оросійщення українців ніколи не було державною політикою російських служб, а було закономірним іманентним процесом. Цю брехню, помножену на брехню, і далі торочать, починаючи від доби романових, продовжуючи режимом Путіна. Теперішні політикани покрою слуг Кремля, ревізуючи Закон про державність української мови, розпинаються, що школи національних меншин начебто обмежені у вивченні своєї рідної мови. Але це політична демагогія варварської шайки з руськоязичним мечем Путіна. Шановний читачу, я не відкриваю жодних таємниць. Про все писано і переписано тонни паперу. На цю розмову мене спровокували книга, що впорядкував Валерій Шевчук, “Мудрість передвічна”, поема “Замовляння на білоруську мову” Світлани Короненко та поезія Володимира Базилевського, про яку мова піде нижче. В контексті мовної політики нинішньої Верховної Ради і Президента Зеленського, ці книги, делікатно сказавши, — зимна вода на їхні перегріті окацаплені голови і водночас щира порада стати іншими. Легко сказати — стати іншими. Але як цього досягти? Блаженніший Владика Греко–Католицької Церкви Любомир Гузар писав: “Нам треба дуже-дуже тяжко працювати, аби змінювати свій і всенародний світогляд. Ніхто незалежність нам не подарував. Не треба забувати, що за нашою незалежністю стоять жертви наших батьків, дідів” (Газ. “День” № 192–193, 22–23 жовтня 2010). До слів Блаженнішого Владики Гузара можна додати: треба знати, любити і шанувати свою мову, культуру, героїчну і водночас трагічну історію. Пропоную необізнаному читачеві ряд фактів з нашої не аж так віддаленої до нинішніх днів минувшини: • Постановою ЦК КПРС 1974 року вперше проголошено “створення нової історичної спільноти — радянський народ”, отже офіційний курс на повну денаціоналізацію; • На Чернечій горі (в Каневі) 1978 року в знак протесту проти русифікації спалив себе Олекса Гірник (з Івано-Франківщини); • “Брежнєвський циркуляр”, за яким учителям російської мови додавалась надбавка до заробітної плати — Постанова ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР (1978 р.) — “Про заходи щодо подальшого вдосконалення вивчення і викладання російської мови в союзних республіках”; • “Андроповський указ” (1984 р.) — Постанова ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР, в якій зазначалося, що в школах союзних республік виділяється додатково 2–3 години на тиждень у 2–11 класах для вивчення російської мови. (Це скорочувало кількість уроків мови корінних народів); • У час Хрущова знищувалися тиражі українських книг, зокрема збірка Д. Павличка “Правда кличе” (1958 р.) Негативно висвітлювались визначні діячі літератури, науки, культури, церкви (Михайло Грушевський, Сергій Єфремов, Володимир Винниченко, Євген Маланюк, Іван Багряний, Іван Пулюй, Гнат Хоткевич, Улас Самчук, Андрей Шептицький та інші); • Українські національні герої інтерпретувалися як зрадники, вороги народу, кляті буржуазні націоналісти, зокрема Іван Мазепа, Симон Петлюра, Євген Коновалець, Степан Бандера, Роман Шухевич; • Був заарештований Іван Дзюба, Іван Світличний. Переслідувалися історики Михайло Брайчевський, Ярослав Дашкевич, літературознавець Михайлина Коцюбинська; • За правління СРСР Леоніда Брежнєва агент КДБ Віктор Погружальський підпалив Публічну бібліотеку АН УРСР у Києві на вулиці Володимирській, 62. Вогнем було знищено понад 600 тисяч томів цінних архівних українських документів; • У 1965 році Україною прокотилася хвиля політичних процесів та ув’язнень проти українських громадських діячів Михайла та Богдана Горинів, Опанаса Заливахи, Валентина Мороза, Анатолія Шевчука, Святослава Караванського, Михайла Осадчого, Євгена Сверстюка, Василя Стуса, Ірини та Ігоря Калинців, Надії Світличної, Юрія Шухевича. Пізніше — Василя Овсієнка, Степана Сапеляка та багатьох інших. Тричі відбував тюремні знущання В’ячеслав Чорновіл; • У Києві 1970 р. було вбито художницю Аллу Горську; • Арешт членів Гельсінської групи: Миколи Руденка, Олекси Тихого, Левка Лук’яненка (загалом він провів у тюрмах, концентраційних таборах 27 років), Миколи Матусевича відбувся 1979 року; • У лісі в Брюховичах під Львовом 1979 року кагебісти знайшли закатоване тіло, яке самі туди підкинули, композитора Володимира Івасюка; • 1999 р. (25 березня) вбито провідника української опозиції, лідера НРУ В’ячеслава Чорновола; • У Львові 2000 р. вбито композитора Ігоря Білозіра. (Факти подано за довідником “Хроніка нищення української мови”, який уклали Р. Сушко і М. Левицький (К. — 2012). Це вже наша історія, яку не перепишеш. Нинішність їй майже адекватна, але вона в наших руках, наших діях, себто від нас залежна. Вірш Володимира Базилевського “Кровотеча” з книги “Евтерпа в снігах”, на мою думку, саме про це. Важливо: під поезіями політично-публіцистичними, поезіями з пафосом правди душі поет конче ставить час їхньої появи. Не так для того, щоб зафіксувати, коли твір написано, як для паспортизації атмосфери цього часу. Та щоб засвідчити свою активну присутність у ньому.
5 З роси й води! · “Реанімувати” масив української літератури й культури загалом, який було вилучено з національної пам’яті”. · s. 5strona oryginału ↗

Археолог забутої й безсмертної української літератури До 80-річчя академіка Миколи Жулинського

Кров людська — не водиця… Стоп, історіє! Ти для зрячого морок, а не іконостас. Суміш ницого і звірячого із доважком приправ для мас. Ошляхетнуєш глянцем злочини, ловиш темних на міражі. Але ж істині кривотичили: Кров’ю грались свої й чужі. Кров’ю бавились, як водицею, Під розкриллям хорогов. Зрячий згорбиться над криницею, Не вода у криниці — кров. 17.04.2018 “Впеклись від сказу вивихи державні”, — каже його Евтерпа, що блукає в снігах і будить його іронічний голос: “Вони не їздять в електричках/ обдертих і старорежимних. / До їх появи категоричних / дотичний устрій в строях зимних. // В комфорті яхт і мерседесів / кульга їх оптика: світ власність. / Мета бажань цих спритних крезів — / приватизована сучасність. // Але їх дійма боління: / на календарнім ринку збуту / вони також пожива тління, / а отже, в підсумку банкрути” (16. 02. 2018) Іван Дзюба в есе “Полинові меди Володимира Базилевського” висловився: “Його поетична “матриця” — складні стани душі, його думка розгортається на широкому світоглядному тлі, але Базилевський радше трагік, а не сатирик. Трибунний пафос не для його Ліри, а політизована публіцистика не для його Лука” (“Українська літературна газета”. — 25.08.2017. — ч. 17. — продовж. У чч.18, 19). В. Базилевський і справді, без перебільшених похвальб, поет з великої літери — поет багатовекторний: медитативного мислення, психологічних проникнень у світ людини і світ природи (у їх взаємозлитість), поет-історіософ, метафізик, витончений лірик і ще інших ідейно-тематичних напрямів поет. Щодо нього, як поета-трибуна та сатирика, поета майданного дискурсу, то, думаю, з оцінкою Івана Михайловича погодиться й автор віршів, хоч Дзюба не категоричний у своїх присудах. Він застерігається: “Так мені здається — може, помиляюсь”. По-моєму, не помиляється. Неманірношляхетний Іван Дзюба любить довисловлюватися в субстанції слів незримих. До речі, подібно, у своїх критичних спостереженнях чинить й В. Базилевський. Прямолінійність може образити, а мова недомовленого, мова підтексту це вже щось інше… Мудрий збагне… Попри сказане — вище наведені вірші “Кровотеча” та “Успішні”, як і вірш “Україна тіка з України” і ще ряд спорідненої зними політичної сатири — це політичні постріли не в нікуди, а в належну ціль. Це постріли для нашого порятунку. Нас стає менше — тікаємо з рідної землі. Причини всілякі. Часто самі гасимо в собі українність. Не тікати слід, а повертатись треба в Україну: “Серед літа штовхає до спліну / і погуби державна зима. / Україна тіка з України, / в Україні їй місця катма. // І хоч знає, що раю немає, // та не має й таких моровиць. // Щоб зігрітись, притулку шукає / на задвірках чужих чужаниць. // І пройшовши терни сортувальні, / прислухається звіддалеки, / як за обрієм в дні поминальні / безголосі кричать могилки” (16.04.2018). Post scriptum. Чергова забава Верховної зради українською мовою розрахована на політичну колотнечу у суспільстві в передвиборчий час, коли можна “і рибки наловить і ніг не замочить”, себто здобути електоральних симпатиків. Манною з неба впав на голову партії “Слуга народу” Корнієнка та спікера Верховної Ради Разумкова законопроект про мову Бужанського. Тому вони так між собою зіспівались, мов жаби на дощ. Висловлююсь дещо не толерантно. Втім сумні і трагічні факти української історії дають мені на це право. На жаль, не я автор, а хтось за мене дотепніший висловився: “Не подобається мова? Геть до Ростова!” Дмитро ДРОЗДОВСЬКИЙ серпня цього року виповнюється 80 років дійсному члену (академіку) НАН України, директору Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України Миколі Григоровичу Жулинському. Науковці не люблять робити висновків, які, як і кожне узагальнення, можуть містити пастку. Водночас проміжні висновки потрібні, аби “звірити оптику”, визначити те, що вже зроблено, й спрогнозувати поле для подальшої дослідницької роботи. Ці розмисли саме з такої категорії проміжних висновків до яких наукову спільноту підштовхує ювілейна дата в життєписі визначного науковця. Наукова праця Миколи Жулинського припала на час, коли потрібно було не шукати нові методології та розробляти нові теорії інтерпретації, а понад усе важливо було “реанімувати” масив української літератури й культури загалом, який було вилучено з національної пам’яті, принаймні радянська “наука” передбачала залучення лише одного провідного методу (соцреалістичного), а перелік об’єктів дослідження був так само чітко регламентований. Щоб працювати з “недозволеним”, потрібні були особливі дозволи. Микола Жулинський не міг працювати в тих інтерпретаційних моделях, із якими на Заході працювали Ролан Барт, Мішель Фуко, Клод Леві-Стросс та ін. структуралісти й постструктуралісти: зовсім інакшим був соціокультурний і політичний контекст доби. Ішлося, відповідно, й про інше завдання: долучити до української літератури імена “розстріляного відродження”, які перебували в заборонених списках. Цей ґранд-проєкт Микола Жулинський реалізовував упродовж багатьох років. Наукові результати зафіксовано в таких фундаментальних роботах, як, скажімо, “Українська література. Творці і твори” (“Либідь”, 2011), що буде незамінним порадником і студентам, і викладачам. Автор писав у передньому слові до цієї фундаментальної праці: “Кожен з українських письменників, про долю і творчість яких ідеться у книзі, вірив і надіявся, що те сокровенне слово, яке він добував із глибин своєї душі, варте “огня святого” і знайде відгук передусім у серці українця. І не тільки українця. Адже чи не в кожному художньому творів митець прагнув відкрити себе, свій духовний світ, свої думки, почуття, переживання в часо-просторовому контексті, художньо втілити певну систему цінностей, базовану на мові, вірі, культурі, історичній пам’яті, традиціях, міфах, спогадах, символах… Слово, пройняте великою вірою, глибоким національним переживанням і переконанням, набуває особливої енергетичної сили тоді, коли воно переживає незбагненний процес перетворення на Логос” (“Українська література. Творці і твори”, с. 7) Не менш важливими проєктами з, по суті, відновлення української національної пам’яті, формування історичного розуміння ідентичності стали “Історія української літератури”, “Шевченківська енциклопедія” (безперечно, видання підготовлено разом із колегами й науковими колективами). До 1990-х р. творчість Миколи Хвильового, Михайля Семенка, Леся Курбаса… й сотні інших авторів була не відома загалові. М. Жулинський докладає зусиль для оприявнення в українській культурі спадщини Володимира Винниченка. Він пише як на свій час знакову працю “Із забуття — в безсмертя”, у якій інтерпретує в цілком постсоцреалістичній, іманентно “живій” стосовно тексту манері модерністські художні твори, які пропонують українському читачеві нову естетику й філософію, новий образ людини та антропологічні моделі зображення українського життя. Іще не йдеться про складні структуралістські чи постструктуралістські інтерпретації, постколоніальну критику, проте цінність наукової праці М. Жулинського полягала в тому, що він став першим, хто виніс на плечах із забуття й представив загалові континент української культури. Ішлося про літературу модерністського періоду, яка розвивалася в органічній єдності з європейськими літературними тенденціями. По-перше, якщо, скажімо, надзвичайно тонкий інтерпретатор слова Дмитро Павличко відкрив для тогочасного читацького загалу Богдана-Ігоря Антонича, то Микола Жулинський відкрив окремий континент літератури, який радянська система прагнула піддати забуттю. Відкритість до українського світу, перенесення огрому художньо виразних текстів із забуття в сьогодення, актуалізація високого естетичного потенціалу українського модернізму в часі, у якому було потрібно сформувати нове мотто української незалежної держави, — саме такими видаються основані світоглядні параметри Миколи Жулинського як науковця, який привернув увагу наукового загалу до величезної кількості імен і творів. По-друге, зверну увагу на таку важливу рису в світоглядній парадигмі науковця, як єдність наукового мислення й літературного процесу, який є органічним і живим потоком, що визначає сучасну культуру. М. Жулинський не лишається осторонь передусім живого слова; він стає одним із аналітиків культури шістдесятництва, дисидентства, пізніших і раніших культурно-історичних періодів. Зрештою, зауважу, що багатолітня дружба між родиною М. Жулинського та родиною Володимира Дрозда й Ірини Жиленко, Олега Чорногуза, Дмитра Павличка, Івана Драча та ін. позначилася на особливій філософії наукового повсякдення (дозволю запровадити такий термін), у якій наукова практика формувалася в активному творчому діалозі з провідними письменниками, які визначали світоглядний та естетичний рівень тогочасної української літератури. Сам М. Жулинський реалізує себе як публіцист, інтерпретатор української літератури, якому важить, щоб наукове слово було “живим”, прочитаним, осмисленим, а тому науковець не відмежовує себе від дискурсу публіцистики, яка на той час відіграє важливу роль у процесах суспільних перетворень (1980-1990-і рр.). Ідеться про роль суспільного діалогу, про поширення ідей, які привертають читацьку увагу до високохудожнього українського слова, що твориться в атмосфері творчих зустрічей, оціуму й негоціуму, до яких причетний Микола Жулинський. Науковець формує неповторний стиль, у якому відчутний емоційний потенціал об’єктивованого наукового слова, а не лише мають місце теорії, які констатують і фіксують. Подібний стиль представлено в роботах І. Дзюби, В. Дончика, Т. Салиги, М. Ільницького, М. Наєнка та ін.: досліджуваний об’єкт є не лише чинником наукового дискурсу, ай тим фактором, що впливає на світоглядно-естетичні параметри дослідника, а тому писати “сухо”, в режимі “констатацій” просто неможливо. Зрештою, йдеться про забуті, маловідомі сторінки української культури, які дослідник відкриває першим. Безперечно, з часом з’являтимуться інші прочитання, нові інтерпретації, проте сьогодні ти першим маєш можливість доторкнутися до далеких американських ВУАНівських архівів, щоб у них працювати з фондами митців “розстріляного відродження” або ж інших письменників, які були вилучені з канону української радянської літератури. По-третє, не менш важливим компонентом світоглядних моделей дослідника є увага до національного чинника, тобто до тих вимірів тексту, які фіксують питому українську ідентичність, які є маркерами відмежування свого від чужого, утверджуючи оригінальний погляд на світ, визначений українською міфологію, національною системою архетипного мислення, що випливає з особливостей історичного розвитку та ін. Микола Жулинський належить до науковців, які заклали фундаментальні основи для подальшого вивчення колосального текстуального масиву. Увага до архівної роботи, впорядкування архівів класиків української літератури, перевезення архівів із закордону в Україну – це також стосується визначальних характеристик науковця, який першорядне значення приділяв дослідженню джерел і рукописних фондів. Дослідження української літератури ХХ ст. для Миколи Жулинського мало важливе значення з огляду на формування української модерної ідентичності, утвердження української самобутності. Модерністський поворот став чинником залучення української літератури до європейських традиції, реінтеграцією до європейських стильових і жанрових моделей. Наукове вивчення модернізму стало одним із підмурівків у формуванні української політичної та соціокультурної ідентичності нового часу, коли Україна здобула незалежність. Перевідкритий і наново утверджений канон українського модернізму допоміг прокласти соціокультурну лінію розмежування в парадигмі “Геть від Москви!”, принаймні це стало важливим чинником інспірацій для української свідомої частини країни й наукової спільноти зокрема. Безперечно, жодна наукова чи культурна робота, спрямована на популяризацію українського слова, не може нівелювати тієї антиукраїнської негативної діяльності в царині політики, яку провадив політичний істеблішмент пострадянського штибу. Проте саме робота Інституту літератури, діяльність Миколи Жулинського на чолі Інституту стала важливим чинником переформатування ментальних, світоглядних параметрів у новій українській державі, яка має тисячолітню історію власної державності. Початок 1990-х років став періодом пошуків українського мотто в царині ідентичності. І саме тому настільки суспільно значущими були роботи Миколи Жулинського, який прагнув оперативно представити українському загалові материк, який через ідеологічні вплив мав би піти на дно, а насправді просто чекав, коли спаде ілюзія від “комуністичного будівництва”. Канон українського модернізму засвідчив високу художню виразність української літератури, її органічний “живий” діалог із європейським та загальносвітовим культурним виміром, у якому українська частина мала виразно окреслену художню самобутність. Наукова діяльність М. Жулинського була на вістрі часу; потрібно було поспішати, щоб здійснити фундаментальний прорив у гуманітарному мисленні, у перекодуванні когнітивних мав від радянського минулого до пострадянського національного сьогодення. Майбутні покоління дослідників іще підуть “углиб”, іще матимуть можливість працювати з відкрити архівами, з зафіксованими іменами, які ще потребуватимуть нових прочитань. Натомість М. Жулинський опинився в потрібний час історії у потрібному місці, щоб науковою працею здійснити й соціополітичне перетворення, яке стало можливим саме через органічний зв’язок літератури й ідентичності. Розлам, який утворився через занепад СРСР, потрібно було наповнити іншим “контентом”, і М. Жулинський, знаючи про архіви української літератури за кордоном, починає здійснювати археологію знання, за М. Фуко, працюючи як археолог, який шар за шаром розкопує нову (насправді просто забуту) культуру української цивілізації.
Родовід · “Тепер, коли поруч була мама, я могла нарешті залізти під її рятівне крильце”. · s. 6strona oryginału ↗

ССооф фііяя М МААЙ ЙДДААН НССЬЬККАА.. «Видиш, брате мій...» Розділи з документальної повісті “Друге пришестя”

*** І ось, нарешті, до нашої нової хати повернулася мама. Тепер я зустріла її, як найкращу стару подругу; за рік розлуки набралося чимало сокровенних таємниць, які просто розпирали мене і з якими тільки їй могла звіритися. На той час бабуся з дідусем ще продовжували працювати в школі. Для бабусі вчительський авторитет був понад усе, я не мала права скаржитись їй на свою шкільну вчительку, а коли наважувалася хоча б натякнути на образливі слова і несправедливі дії щодо мене – одержувала бабусині гострі докори; в її очах завжди винною залишалась я, бо певно недостатньо добре виконала домашнє завдання, чи була неуважною на уроці. Тепер, коли поруч була мама, я могла нарешті залізти під її рятівне крильце, вона єдина розуміла, як боляче разить несправедливість і намагалася з’ясувати з бабусею деякі принципи педагогічної етики, та ці намагання були марними – вона, на рівні зі мною, а часом іще й з лишком, одержувала свою порцію “виховної години”. Тому відтепер, констатуючи таку фанатичну вчительську солідарність, ми в наших спільних інтересах, настільки зблизилися з мамою, що своєю “нерозлийводою” навіть почали викликати певну заздрість бабусі. Звісно – вона не дозволяла щоб у далекі закамарки її свідомості закрадалося якесь душевне сум’яття, але очевидним було те, що внучка, якій вона фактично стала другою матір’ю, над якою ночей не досипала, але й тримала в дисципліні, тепер віддаляється від неї. Але ж, як не віддалятися, коли мама ніби передчувала мої бажання, навіть можна сказати, провокувала, викликала, творила їх. Приїхавши з Красноярська, де останні два роки на висилці, працювала в цеху з виготовлення архітектурного декору, вона привезла повну валізу гіпсових відлитків: вибагливих акантів, модильйонів, акротеріїв, антеміонів, антефіксів, а також крихітні голівки ангелів і серафимів у сповитку алебастрових крилець, художні альбоми з репродукціями відомих художників Ренесансу, класицизму, французького імпросіонізму, малярське причандалля: фарби олійні, акварельні, олівці та пастелі різних барв. Саме у ті роки, ще в Красноярську, на умовній волі, коли чи не щомісяця їй доводилося “мельдуватися”, що не збирається відкривати Аляску, гуманна радянська влада в лиці опікунів з органів НКВС, дозволила молодим людям, в яких ще не погасла жага до знань, вступати до вищого навчального закладу. Єдина умова — абітурієнти не мали права обирати омріяний вуз, чи факультет, за них цей вибір уже було зроблено: якщо хочеш вчитися – вступай на будівельний факультет Московського політехнічного інституту. Попри те, що мама охочіше пішла б на медицину чи якийсь гуманітарний факультет – вже не було ради: дають – бери, б’ють – тікай. І вона, ще з групою земляків, загорілися бажанням навчатися: якщо не поталанило з Кембриджем чи Гарвардом – дружно подякуємо компартії та вічно живим, Леніну зі Сталіном, за можливість навчатися в Московській заочній політехніці на “будівника комунізму”. При вступних іспитах мама найбільше переживала, що не напише твору російською мовою. Прекрасно знала російську літературу; поезію Блока, Бальмонта, Ахматової, Мандельштама, Цвєтаєвої, Єсеніна вивчила напам’ять з голосу ще живих недобитків російського дворянства; “лагерну” бібліотеку, укомплектовану найдобірнішою російською класикою, за вісім років ув’язнення прочитала від дошки до дошки. Та колишня учениця елітної чернівецької гімназії “Li- ceul Ortodox” не знала російської граматики, її в ліцеї не викладали; там вивчали латину, греку, французьку, німецьку, румунську і нікому, навіть у поганому сні не могло приверзтися, що безтурботна, весела вихованка ліцею опиниться в “тюрмі народів”, де з часів царя Івана Грозного “на всіх язиках все мовчить, бо благоденствує” і “во глубине сибирских руд” єдино зрозумілою мовою для конвойних є “великий русский язык”. У цій безвиході пособили колишні каторжанки- “асужденные” – випускниці “Інституту благородних дівиць”, вони написали мамі твір на вільну тему, залишалося лише старанно його “перемалювати”. Мама була кмітливою і так старалася, що навіть перевершила в написанні твору “исконно русских”, вона “перемалювала” твір на тверде “добре”, коли деякі з випускників совєцького “ликбеза” через неграмотність узагалі завалили іспит. Школа логічного мислення, закладена в гімназії, допомогла їй з точними науками, до яких ніколи не мала великої охоти, підсобило ще й те, що підчас війни, рік навчалася на архітектурі Львівської політехніки, та наука не минула марно і саме тепер стала їй у великій пригоді. І ось у свої неповні 32 роки вона, вже вкотре, знову стає студенткою вузу, що називався “Всесоюзный московский заочный политехнический институт”. Тоді, в середині п’ятдесятих, Красноярськ, як велике промислове місто, розгорнуло потужне будівництво адміністративних та житлових об’єктів у стилі сталінського тріумфального соцреалізму з виразними рисами класичної римсько-гітлерівської гігантоманії. За сумлінну працю на будівництві, мамі доручають посаду прораба в цеху з виготовлення архітектурних оздоб, яких потім, уже в часи хрущовської відлиги, назвуть “будівничими надмірностями”. Молодий прораб згуртувала довкола себе художників, серед яких були і краяни: Василь Турецький з Буковини (Сторожинець), Петро Головатий з Чернівців, Ольга Маруневич зі Станіславова, які відбувши в “зоні” свої “10”, тепер опинилися тут, на висилці. До них прибило і Миколу Сметанка з Лубен, буковинці привели худого, знеможеного парубка до мами, його треба було якось рятувати і мама влаштувала до свого цеху. Микола Сметанко дуже переймався, що не має художнього хисту і практики, та хлопці з лагерного “мирискусства” взяли його в облогу і дуже скоро Микола осягнув нехитре вміння вже з готових форм відливати античні фризи та деталі корінфсько-дорійських колон. До речі, Микола також вступив до того славнозвісного Московського політехнічного. Робота для молодих людей здалася навіть веселою, бо античну спадщину їм довелося збагачувати радянською символікою: молоточками, серпочками, зірочками, пшеничними снопами, а ще й до того, ця “творчість”, зважаючи на кліматичний пояс, добре оплачувалася. Сподіваюся, збудовані на віки шедеври радянського соцреалізму, оздоблені натхненною працею буковинців, галичан, полтавчан – випускників орденоносного ГУЛАГу, що працювали в цеху моєї мами, ще й досі нагадують красноярцям про “велич сталінської доби”. На той час Василь Турецький з Олею Маруневич побралися і невдовзі в них народився син Академгурток в Рогізні, 1930 р. З мамою, 2 клас. Софійка та Одарка"Марія Майданські заслали до Норильська, у “сумнозвісний Кайєркан”. Вже наприкінці життя, в книжці “Моя Голгофа”1, він напише: “Господь Бог подарував мені дниною народження 24 серпня. Це найщасливіший день, бо через багато десятиліть саме в цей день народилася молода, незалежна держава Україна, про яку мріяли мої односельці, за яку боролися, честь якої відстоювали”. Ту честь він відстояв і тоді, коли випробувавши всі засоби психологічних і фізичних катувань, слідчий влаштував йому очну ставку з чоловіком в якого від подоби людини вже нічого не залишилося – це було криваве місиво з набряклими вустами вже беззубого рота, вибитим оком і наполовину знятим скальпом. На попередніх нічних допитах слідчий запитував про якогось “Козуба”, таке прізвище Костикові було невідоме, тому з чистим сумлінням хлопець відповідав, що такої особи не знає. І тут він впізнав за беззубим шамотінням, голос свого бойового друга і наставника, який носив псевдо “Назар”: “Друже Юрку, ми програли. А тому я розповів їм усе. Зізнайся та підтвердь сказане мною, все, що знаєш, інакше вони мене доб’ють”. Від почутого Костик ледь не впав з табурету на якому сидів, приголомшено дивлячись на свого “візаві”. Ще мить — і він міг би зламатися, якби не слова того ж старшого побратима “Назара”, які нараз виринули з киплячого вару його пам’яті: “Друже, Юрку, (це було псевдо Костика – Констянтина Майданського), щоб там з нами не сталося – ми один одного не знаємо”. І малий Костик, опанувавши себе, мовив, твердо і виразно: “Про що ви говорите?! Я вас справді вперше бачу!” Слідчий зрозумів, що його затія провалилась, а Костик, своєю непохитною волею врятував десятки а може й сотні своїх ровесників, що назавтра могли б опинитися тут, разом із ним, у катівнях НКВД. Він не мав права зламатися, бо рід його пішов од Королів, а “первий”2 брат Констянтин Майданський, що носив псевдо “Юрась”, лише на чотири роки старший за нього, був сотником і одним із засновників Української Повстанської Армії на Буковині, він створив боївки в селах: Добринівці, Васловівці, Юрківці, Топорівці, Мамаївці, Рогізні, організував мережу складів зброї, явочних квартир, підібрав зв’язкових. “Юрась” загинув у свої неповні 25 років, у нерівному бою з енкаведистами весною 1948 – році мого народження та останню кулю він не залишив собі, а великодушно “подарував” заклятому ворогові… А його дід, колишній багаторічний війт, “двірник”, “примар”3 села Рогізна і старший брат мого дідуся, що Іван, а потім син Володимир — і вони вирішили деякий час вже як вільні працювати в Красноярську, щоб забезпечити свою молоду родину. Моя ж мама, дочекавшись звільнення, відразу почала пакувати валізи і одну з них наповнила скарбами своєї мистецької діяльності. *** Наш іще недобудований дім повнився новими весняними клопотами і біля нього, як біля того дідусевого вулика “обліталася” далека і близька родина. Досі до нас в Острицю чи Магалу, за винятком рідного бабусиного брата Іллі, вибиралася лише молодь, Юркові ровесники і переважно на Великдень чи на Миколая, щоби повіншувати дідуся. Тепер, як те незнане зело, що зеленими стрілами рвалося з-під землі, щонеділі за нашим святочним столом з’являлися нові люди, і кожного разу, варто було їм стати на порозі, як рясно скроплені слізьми і сміхом опинялися в обіймах мами, бабусі та дідуся. Це, пройшовши свою каторжанську дорогу, поверталися зі Сибіру кревні. Та я про них нічого не знала, мене ще не посвячували у святая-святих їхнього хресного шляху… Першим повернувся Костик Король, онук старшого дідусевого брата, Констянтина Майданського, він з’явився задовго до приїзду мами і не раз бував у нас, коли ми ще мешкали в молдавських селах: середнього зросту, енергійний з вибуховим темпераментом, він завжди був заводієм забави. Ніхто й не здогадувався, що за маскою молодого вродливого веселуна ховаються скатовані душа й тіло мужнього юнака, якого, після важких тортур в пивницях НКВД, неповнолітнім
Родовід · “Всі, з ким моїй матері довелося осушити гірку братину сталінського ГУЛАГу, стали мені “тітками” й “вуйками””. · s. 7strona oryginału ↗

Ciąg dalszy z wcześniejszej strony — fragment strony

досі всі справи села вирішував не “бунтами”, а “законом”, тепер, через своїх непокірних внуків, уже в дуже поважному віці був висланий разом із своєю дружиною, тіткою Домкою, в далекі сибірські сніги, десь аж у Молотовську область. Костик Король, пройшовши горно етапів ГУЛА- Гу, міг власним життям засвідчити, “як гартувалася сталь”, коли в червні 1953 року став чи не наймолодшим учасником Норильського повстання: “Прямо на нас наставлені три жерла дрібнокаліберних гармат. По тілу пішли мурашки. З військовими жарти погані. Радіо через кожних дві хвилини горланить, наганяє страх. Збираємо останню нараду вже тут, надворі, в присутності людей. У відповідь лише чуємо намір без вагань відстоювати наші права до кінця. Вмерти, але не скоритися, не піддатися на залякування карателів. Подивитися б лише останні хвилини на отих людей! Чого то вартувало! Тривога, а разом і радість була в їхніх очах”. Повернулася Ганна Король (Анка) – старша сестра Костика, вона була зв’зковою в боївці свого первого брата Констянтина “Юрася”; в родині Королів народилося шестеро дівчат і лише один хлопець, Костик, Ганна була найстаршою. Всі сестри витонченої шляхетної вроди, про таких у нас кажуть: як намальовані. Пригадую, тітка Анка розповідала, як гнали її босоніж, роздягнену, засніженим полем, стріляючи вслід з автоматів, та вона витримала й словом не прохопилася про “Юрася”. За цю “прогулянку” заплатила високу ціну: вже в зоні туберкульоз день за днем вигризав їй лоно. Там, у табірному лазареті її прооперували, позбавивши останньої надії на материнство. Слухаючи цю історію дивувалася, чому тітку Анку ще ні разу не запросили до школи на святкові збори, які проводили до Дня перемоги. Там завжди виступали фарбовані на “бльонд”, із домальованими дешевою помадою “кумачевими” губами, ветеранші війни і щоразу розповідали про подвиг Зої Космодем’янської, а тут, у Садгорі, живе жінка, яка пережила такі ж тортури: їй рвали коси, гнали по снігу, розстрілювали, вона дивом уціліла, уникнувши повішання! Та про її мужність і героїзм ні слова, ні півслова… Наївне дитя, що вірило пропаганді радянської школи і мама з бабусею тимчасом не позбавляли мене цієї віри. Тітка Анка ще до арешту кохала рогізнянського хлопця, Степана Катана, він також був у партизанці, доля звела їх у Воркуті, там вони й побралися. Щоб не позбавляти себе радості батьківства, щойно повернувшись додому, взяли в будинку маляти дитинку, шестимісячну біляву дівчинку. Невдовзі, окрилена материнством, тітка Анка принесла до нас маленьку красуню і хоч вона знайшлася в якоїсь дівчини з далекого околишнього села, в обличчі і тендітному тільці вже вгадувалися витончені риси нової матері. Коли дівчинка підросла, схожість була такою, що ніхто б не міг навіть припустити іншої матері. А може це давала себе взнаки красива буковинська порода?.. Недалеко “Баронського саду” вони збудували прекрасний будинок і засадили яблуневий сад, Степан був майстром на всі руки, ще на засланні в нього відкрився дар теслічервонодеревця. На той час лише почали запроваджувати брєжнєвський “Знак якості”; в усіх сферах виробництва, зокрема і в мебльовій промисловості, процвітав брак. Пригадую, як люди кепкували з того бракованого “Знаку якості”, і коли тролейбус проїжджав повз взуттєву фабрику, вироби якої не мали попиту, водій тролейбуса вигукував: фабрика “Золотий капець”. Відомої Чернівецької мебльової фабрики тоді ще не існувало, і слава про майстровитого теслю, Степана Катана, росла. Саме тоді в Садгорі та Рогізні розпочався будівничий бум і хист Степана був на вагу золота, він робив усе, від будівельної столярки до мистецької інтарсії мебльових гарнітурів. Для нас він також змайстрував велику інкрустовану книжкову шафу і ледь не княже дубове ліжко. Та слава найкращого теслі його й занапастила, бо вдячні новосельці завжди несли йому пляшку і не раз ця пляшка була наповнена чистим спиртом із невичерпного джерела чернівецького спиртзаводу – його часом легше було роздобути ніж сулію доброго первака. В ті часи, на відміну від сталінських “п’ять колосків”, злодійство навіть заохочувалося. Заповідь “не вкради” була непорушним імперативом, законом совісті, своєрідним захисним бар’єром честі кожного, хто поважав свою людську гідність, до тієї пори, а це кінець шістдесятих, коли у світлі рішень КПРС “догнати і перегнати”, на зламану голову почали будуватися комплекси і комбінати легкої та харчової промисловості. Доки в Чернівцях ще функціонували маленькі м’ясарні з рецептурою і технологіями старої бабусі Австрії, запах ковбасних яток і ма- Січ в Рогізні, 1924 р. лих крамничок ні з чим спокусливішим не можна було сплутати. Відколи з’явився велетенський м’ясокомбінат, неповторний запах Різдвяних свят почав зникати. Невпинним потоком, машина за машиною, бойня комбінату приймала сотні, тисячі голів худоби і чим більше їх було, тим менше якісних м’ясних та ковбасних виробів з’являлося на прилавках магазинів. Натомість поступово народжувався новий клас і культура злодія в законі: найбільшим попитом користувалася та робота, де можна було щось поцупити і в першу чергу – це підприємства легкої та харчової промисловості: м’ясокомбінат, маслозавод, олійня, панчішна фабрика, цукроварня, спиртзавод, останні два були збудовані ще за Австрії та епідемія злодійства розповсюдилася й на них. Над новою “зброєю” КДБістів певно працював цілий загін досвідчених психологів: радянський уряд свідомо призначав рядовим робітникам даних галузей низьку платню, передбачаючи можливість крадіжки виробленого продукту. І люди поступово звикали до свого стану, навіть почали називати роботу, де можна було добре поживитися, “козирною”. Декларуючи “рівність трудових прав” комуністична влада нівелювала принципи особистої гідності, значення людини, як індивідууму, намагаючись запрограмувати в людській свідомості мораль злодія. Всі стали “рівними” перед страхом бути викритими з “речовим доказом”, бо йдучи з роботи, майже кожен ніс у “потаємно-інтимному сховку” вкрадені: масло, м’ясо, цукор, спирт. Та це тепер називалося не “вкрасти”, а “дістати”. Не треба було жодних електронних систем спостереження, щоби при потребі, затримати крадія і його затримували, навіть коли при ньому не знаходили речових доказів – знайшли б учора, або знайдуть завтра – родину ж треба якось годувати… Та тепер це був найцинічніший, брутальний спосіб боротьби з інакшемислячими: на такому великому, багатотисячному підприємстві завжди були “штатні” вивідувачі, “сексоти” і якщо донесли, що ти “неблагонадёжный” і висловлювався прямо, або опосередковано, у вигляді анекдоту, проти влади, тебе ловили з кілограмом цукру в пазусі і давали “тюремний строк” за розкрадання державної власності. Пізніше, коли я вже вступила до консерваторії, так постраждала моя викладачка зі скрипки, Чернівецького музичного училища. Це була Maestro від Бога – всі її учні, які бажали продовжити свою музичну кар’єру, після її школи, з першого разу вступали до консерваторії. Вона жила водній кімнаті великої комунальної квартири в центрі міста, де, окрім неї, мешкало ще багато пожильців. Одеситка, з вибуховим творчим темпераментом, у побуті не могла порозумітися з якоюсь із сусідок і вирішивши поміняти своє помешкання, звернулася до посередника-агента, по теперішньому “брокера”. Ним виявилася відома в Чернівцях особа, пов’язана з рядом сумнівних оборудок, що вирішували проблему вступу до престижних вузів, тодішніх “дефіцитів” і, звичайно, “квартирне питання”. Цей пан мав звичку усіх своїх клієнтів, а також і суми, які одержав за послуги, занотовувати в “Чорний блокнот”, у цей список зі своїми “200-рублями” потрапила і моя професьрка. Коли “великого махінатора” заарештували, він не забув прихопити з собою і записник. У блокнот були внесені й більші “приношення” та чомусь постраждала тільки моя професорка, її засудили на два роки випрано-трудової колонії. Там, у зоні, вона ледь не поквиталася з життям. Та, як виявилося пізніше, Гертруда Абрамівна Талал, так звали мою викладачку, збиралася виїхати до Ізраїлю і це “комусь” не сподобалося – той, “хтось”, скористався операцією “комуналка” і запроторивши професорку за ґрати, затримав її ще на два роки в “Союзе нерушимом республик свободных”. А майстер-червонодеревець, Степан Катан, переживши десятилітню сибірську каторгу, не витримав і восьми років брєжнєвської свободи – помер від цирозу печінки. Повернувся Славко Мельничук, спочатку в кімнату ввірвався його баритонистий, лункий сміх, наче там, під широким чолом, для більшої сили голосу, як у середньовічних соборах, вмуровані акустичні резонатори, а потім його двометрова, ставна постать, ледь не зриваючи одвірки, вломилася до кімнати і знову крізь гомеричний сміх, конвульсійне здригання дідових плечей на грудях Славка… Дідусь називає його сином, а Славко дідуся – батьком, бо вся родина встигла емігрувати до Канади і повернувшись із Воркути на батьківщину, він залишився один, як перст… Попри. 50-ти градусні морози сибірської погоди і “конвойних сердець”, Славко відтирає душу від агресивної совкової лексики, і як перше, залишається чистим юнаком, що хоче співати… Його повернення нагадувало приїзд нашого Юрася на вакації, така ж родинна злагодженість м’якого хорального співу – разом згадують безтурботну молодість: батько Славка – парафіяльний священик, мій дідусь – директор школи. А діти – гімназисти, для проформи відвідують курси бальних танців Миколи Суховерського4 та водночас вишколюють силу духу для боротьби: вступають у спортивні товариства “Січ” і “Сокіл”, студентські братства “Запороже”, “Чорноморе”, і через спортивні змагання гартують національний козацький дух. Мама ставилася до нього, як до молодшого брата, а для мене він – вуйко Славко. Власне, всі, з ким моїй матері довелося осушити гірку братину сталінського ГУ- ЛАГу, стали мені “тітками” й “вуйками”, інакше до них і не зверталася. Після карпатських схронів і сибірських “лагерів”, Славко хотів, нарешті, скористатися видимістю волі й здійснити свою мрію – дійти, нарешті, до оперної сцени. Та поки що він готувався до вступу на диригентсько-хорове відділення Чернівецького музичного училища. Часом у неділю, на званому обіді, вже після бабусиного яблучного струдля, що подавали на десерт, до філіжанки кави, і він смаковито пахтів, щедро посипаний цинамоном і цукровою пудрою, починалося родинне музикування: дідусь брав до рук скрипку, мама сідала за фортепіано, Славко починав співати: мав глибокий, потужний баритон, голос був такої сили, що від нього вібрували шибки. 1 Кость Король “Моя Голгофа” — Чернівці вид. “Троянда” — 2000р. 2 Первий брат – двоюрідних брат, кузен (місц.) 3 Двірник, примар (від рум.primaмr – мер, сільський староста) – те ж що і війт 4 Микола-Целестин Суховерський 8 травня 1913, Великий Кучурів під Чернівцями — 18 серпня 2008, Едмонтон, Канада) — громадський і культурний діяч української імміграції та діаспори в Канаді. Заступник Голови Уряду УНР в екзилі. До 1940 студентський і спортовий діяч та адвокат на Буковині. З 1949 в Канаді, член проводу Українського національного об’єднання (УНО). Перший приїзд додому з висилки до Красноярську. Зліва направо: бабуся Євдокія, дідусь Микола, Софійка і Одарка"Марія
Першодрук · “Від давнини до сучасності знакові домінанти — це Бог, війна і кохання”. · s. 8strona oryginału ↗

ВВааллееннттииннаа ДДааввииддееннккоо «Прохолодні слова мої в надвечір’ї» Переклади італійської поезії ХІІІ – ХХст.

Від перекладача: Історію кожної нації можна пізнати глибше, читаючи твори її поетів. У цьому переконуєшся, відкриваючи італійське поетичне слово у значному часовому діапазоні: від ХІІІ до ХХІ століття. Поети завжди творили власний літературний кодекс, як форму шляхетної самосвідомості, і тому навіть в описі важливих історичних подій їхній камертон дає вірний тон, відображаючи глибинну емоцію людського серця. В часи Петрарки ліричні вірші не укладали в антології, вони призначалися для публічного виконання, майже завжди у супроводі музики і співу. Однак навіть у глибоко ліричних текстах видатних італійських авторів від давнини до сучасності знакові домінанти — це Бог, війна і кохання. Мені пощастило вперше перекласти вірші багатьох поетів давніх століть, досі невідомих українському читачу, і відкриваючи для себе їхній поетичний світ, не можеш позбутися враження, що спілкуєшся з сучасником. Ці вірші — “вічні зорі, керовані музикою чисел”, як писали про Петрарку, але століття італійської поезії склали у яскраві сузір’я всі твори, за якими дивовижно багатий і розмаїтий кадастр імен, і я з приємністю представляю їх читачу майбутньої антології. Валентина Давиденко Комп’юта Донцелла з Флоренції Вважається першою достовірно відомою італійською поетесою. Її творчість відносять до другої половини ХІІІ ст. Справжнє ім’я невідоме, а псевдонім Комп’юта Донцелла означає “досконала юна донна”. Із віршів, написаних тосканським діалектом, відомі три вишуканих сонети з використанням стилю і лексики трубадурів, що засвідчують знайомство з “провансалізованою” поезією сицілійської школи. Уявлення про неї, як літературну містифікацію, спростовується літературними свідченнями сучасників. Адже куртуазна поетеса — явище незвичайне в тодішній Італії, коли й письменних жінок було небагато. *** У пору, як розмай листків і квітів осяє радістю й коханням личко юне, не сплять сади із птахами у вітті, бо грають впереміж струмки та струни. Амуру почесті складають всі на світі. Тоді й слуга знайде свою фортуну, і кожна панна юна на приміті. Мені лиш смуток стеле темні руна. Не зглянувся мій батько на страждання, із нелюбом з’єднавши наші руки. І горе цього вічного заклання омию я сльозами від розпуки, бо дні мої минають без кохання. Й не тішать квіти, і не пахнуть луки. *** Хотіла б я лишити світ і Господу служити, збагнувши ще від юних літ надії марноту. Бо здатне не лише добро тут пагони пустити, плекає і безчинне зло неправедну мету. Шляхетності тонкі чуття вже нікому цінити, останніми вітають честь і щиру прямоту. То ж я, за вибором чужим, не хочу в парі жити, прийнявши в грубої юрби фальшиву пишноту. Немилий світ мені, якщо в житті одне чекає – іти з нелюбим під вінець, як на ганьбу собі. Служити Господу Христу мій батько не пускає, у домі рідному мене не чує, далебі. За кого ж він мене віддасть – сама себе питаю, із ким я молоді літа змарную у журбі? Франческо Петрарка (1304–1374) Видатний італійський поет та літописець, ранній гуманіст, його називають “батьком гуманізму”. Сонети Петрарки вважають зразком жанру. Мова творів Петрарки, Данте та Боккаччо заклала основу сучасної італійської мови. Нерозділене кохання до жінки на ім’я Лаура, яку він вперше зустрів 1327 року в авіньйонській церкві Св. Клари, Петрарка описав потім протягом сорока років у численних сонетах та інших віршах “Книги пісень”. 1341 року у Римі Петрарку, як поета, увінчують лавровим вінком, він стає першим з часів після античного Риму, хто удостоївся цієї честі. Свою бібліотеку рукописів Франческо Петрарка заповів місту Венеція. *** Благословен той день, і час, і місяць року, щасливої пори дарована хвилина. В чарівному краю улюблена місцина, де полонив мене той погляд волоокий. Благословен той трем, що ніби ненароком ним серце перейма Амура гра невинна. Здригнеться тятива і вже стріла неспинна навіки залиша у серці біль глибокий. Благословен той хор канцон повноголосих, якими славлю я ім’я моєї донни. І всі надії, і гіркі зітхання й сльози! Благословенні аркуші, мережані в безсонні, що з ними стану я на вічному порозі співцем лише її очей бездонних. *** Із тягарем важкого забуття кораблик мій долає шторм холодний. Між Сциллою й Харибдою сьогодні кермує пан і кат мого життя. Веслом бурунить гнів і співчуття, так, що несе нас буря в тлум безодні. Вітрила рвані, та летіти згодні, якщо надія манить в майбуття. Дощами сліз, туманами образ ослаблі ванти, скручені канати безтямно хтось покинув на борту. Моєї ніжності двоокий знак погас; у хвилях мертва творчість, як писати, коли вже зневіряюся в порту? Луїджі Пульчи (1432–1484) Народився у Флоренції. Був наближеним до Лоренцо Медічі. Його поезія близька до народної, Пульчи віртуозно культивував її форми і мотиви. Буфонада, народний грубуватий гумор багато в чому стали предтечею стилю Рабле, на якого Луїджі Пульчи здійснив значний вплив. Сюжет своєї поеми з 28 пісень “Великий Моргант” (“Morgante Maggiore”) він запозичив із творів італійських вуличних оповідачів, так званих кантасторіїв. Та поряд із традиційними образами епічних героїв, які побутували в історії і фольклорі, Пульчи зобразив оригінальні комічні постаті відданого Роланду велетня Морганта та його нерозлучного супутника Маргутта, хитруна, ненажеру, гуляку. “Великий Моргант” (фрагмент) І відповів Маргутт їм: “Я впевнивсь остаточно, Що миттю розпізнаю, де чорне йде блакитне. Є смак з твердого м’яса, є порося молочне, Та вірю, що і в маслі воно мені спожитне. Якщо не маю пива, знайду сусло святочне: В грайливому й терпкому стає легким і ситне. Та винам, що із бочки, я вірний до останку! І вірю в довголіття того, хто п`є їх зранку. Пухкіша паляниця – та в пиріжках начинка, (Все віддала, як мати, для діточок маленьких). Тому в моїх молитвах – тушкована печінка, Хоча б на три шматочки поділена тоненько. До чого це веду я – судіть з такого вчинку: Ось крижана бурулька в моєму кухлі дзенька: Хоч Магомет немовби сусло забороняє, Хто ж вірить забобонам, як справжню віру має?.. *** Пустіть мене до зали, де учти та банкети! Для келиха — ці руки, швидкі до танців ноги: Краса і благородство у пишному букеті! Лиш родичів минаю, їх сіряки убогі. Ганьбитися не стану я за дрібну монету! Та в кому бачу здобич, як пес, іду до нього. Розказую навздогад, усьоме чи вдесяте, Догідливі ті речі, в яких брехні багато. Якщо ж віднайде око собі принаду ласу, То ліпше не розпитуй про мене без нагоди. Ці вічні походеньки – однакові щоразу, Та вірю, що й тобі я не завдаю цим шкоди. За квітку насолоди, чомусь зав’ялу зразу, Я маю крім користі іще одну пригоду. Чесноти ж міністерські, галантні їх манери Я знаю іншим чином в альковному етері… Ронсевальська ущелина …І стало сонце, як вогонь кривавий. Когось відваги колір той позбавив. І все ж воно не так жахало душу, Як дно безодні, зване Ронсеваль, Де сарацини падали, як груші, І зла потвора їх несла на бал. А Ронсеваль скидався на пательню, Де кров скипала, мов ріка смертельна. Розтерзані тіла, кістки повсюди. У пеклі так клекоче в казанах, Як в тім хаосі збились коні й люди. У Нессі це не бачили і в снах. А вітер ніс, як у стрімкій погоні Не бризки крові, а клубки червоні… Лоренцо Медічі (1449—1492) Правитель Флоренції між 1469—1492 роками, поет, меценат, внук Козімо Медічі-старшого. Народився у Флоренції. Походив із роду Медічі, перебрав владу над Флоренцією у свого батька. Зміцнював владу Медічі, маючи дипломатичний хисті повсякчас демонструючи міць і силу роду. Був меценатом, підтримував художників і гуманістів, що зробило Флоренцію справжнім осередком Відродження, науковості, гедонізму. Мав прізвисько Пишний (Mag- nifico). Він описав природу та реальний світ із власними свідченнями уважного спостерігача з гострим поглядом. Лоренцо щиро захоплювався красою, любив сільське життя, був справжнім живописцем зовнішнього світу. Займаючись різними жанрами поезії, які він знаходив, зокрема, в народній культурі, удосконалював їх до високого мистецтва, культивуючи нову поезію. Іронічна Флоренція Боттічел*, твоя репутація тут відома. Боттічел, кажу, бездонне барило! Усіма помічений, як жадібна муха вдома, стільки байок про нього серед містян ходило! Запросять його, бувало, на обід чи вечерю, то не глухий же: першим і прийде, бо запросили! Чому ж роззявляють рота на гостя, мов на печеню, хоч гість на вас, скупердяїв, ще не роззявив рота? Йде Боттічел і жбаном пузатим дратує челядь! Лишити таку гостину змушують не турботи: Він від людей соромиться, що дуже коротка шия. Хотілося б, як у бусла – той будь-якої погоди ковтає й не наїдається, й шукає собі поживу. А місце, де ставлять страви, уже не віддасть нікому! Та й візьме після вечері із куркою ще локшину! Його всемогутнє тіло вже б рухалося додому, та жодна з галер, що трюми заповнює у Поненте**, не зможе ніяк доправить персону таку відому! *Обігрується прізвище відомого флорентійського художника Сандро Боттічеллі, що італійською означає “бочка” **Західне узбережжя Мікеланджело Буонарроті (1475—1564) Мікеланджело ді Франческо ді Нері ді Мініато дель Сера і Лодовіко ді Леонардо ді Буонарроті Сімоні народився в Капрезе. Видатний італійський скульптор, художник, архітектор, поет, інженер. Його твори вважалися найвищим досягненням мистецтва Відродження ще за життя майстра. Поезії почав писати досить рано, але чимало з них автор знищив власноруч, збереглося близько 300 віршів. Літературну спадщину Мікеланджело Буонарроті оцінюють як один із найяскравіших зразків тієї епохи. За життя зібрання поезій не публікувалося, першу збірку надруковано в 1623 році.
Першодрук “Аби ж твою красу плекала воля!” · s. 9strona oryginału ↗

Ciąg dalszy z wcześniejszej strony — fragment strony

*** Серце із сірки, тіло з куделі, Кістка, що схожа на тріску суху. Рвійні в бажанні на долю лиху Важать в досаді, а смуток пустелі Душі спіткає, що нині веселі. Пристрасть несе їх без гальм і керма, Потім ковінька сліпого трима. Квола причина шукає оселі. Блискавка ж першим вогнем осяває, Так і мистець, коли з неба зійде Пломінь натхнення і в серці воскресне, В муках змагає природу тілесну. І наслухає Того, хто веде, Серце з Чиїм в унісон калатає. П’єтро Бембо (1470—1547) Італійський гуманіст, поет, літературний критик, учений, кардинал. Був видатним членом Академії вчених Альда Мануція. Бембо мав великий вплив на формування італійської мови, приділяючи особливу увагу тосканському діалекту, як основі літературної мови. Своїми творами відновив інтерес до творчості Петрарки, поклавши початок поезії петраркізму. У стилі Петрарки створені і численні сонети Бембо. У його обширній літературній спадщині найуславленішими стали “Алазонські бесіди” — діалоги італійською мовою у прозі і віршах, у яких присутній вплив неоплатонічної філософії кохання і краси, божественне походження любові і поступова її трансформація з чуттєвої в духовну. До Вероніки Гамбари Ніжний звук упізнаю. Так легко бринить Тільки променів мрево, що ви його ткали. Там, де був я колись, де на мене чекала після довгих років незабувана мить. Ця прекрасна рука, як мереживну нить, променисті потоки у вузол зібрала, та мій промінь чомусь до пори відхиляла, чи від неї він прагнув себе захистить: кожна кара для вас тільки грою була, тінню смерті, якою завдячу любові, що так мало уваги її заслужив. Чистоті ваших чар ця хрипка похвала і сердечне бажання, пробуджене знову, мов квітуючий луг, що з весною ожив. *** Цей звук, як проснеться земля після довгих морозів, Струмок понесе у долину пробуджені луни весняні, Виходить олень молодий з лісової поляни. Душа затріпоче, мов ніжні й клейкі пагінці верболозу. І понад верхи чи за руслом шумливим, що піною зносить Усі перепони, подалі обійстя людського й пастушого стану, Кружляє він довго по луках у квітах духмяних І всюди бажання невтолене світу доносить. Не має страху, що аркан його в леті стрімкому зупинить, Якщо не поцілить в стегно несподіванка, зла і блискуча Від вправного лучника в лісі глибокому й засідці вірній. Так я не боюся, що завтра, напевно, від рани загину, Відкритий іду перед стріли очей ваших, Донно, чарівних. І кожна стріла у беззахисне серце і мітить, і влучить. Вінченцо да Філікайя (1642—1707) Аркадське ім’я — Полібо Емоніо, автор патріотичних канцонів та сонетів, член Академії делла Круска та Аркадської академії, один із засновників італійського класицизму. Походив із флорентійської сенаторської родини, вчився у Пізанському університеті, де здобув юридичну освіту. У своїх віршах оспівував кохання, та після втрати коханої жінки мотив сонетів змінився, поет перейшов на релігійну та патріотичну тематику. Його поезії притаманна мелодійність та пластичність. Найпопулярнішим став сонет 83, де він оплакує нещастя Італії, яка через красу стає принадною здобиччю для ворогів і надто слабка, щоб боротися з ними до перемоги. Італії Італіє! Тобі нещасна доля фатальний дар – оцю красу дала! І прочинила вічну браму зла в майбутнє із вінцем страждань і болю. Аби ж твою красу плекала воля! Чи ти хоча б сильнішою була, ти б кожен хижий зір застерегла, як звіра, що вистежує спроквола! Не бачила б альпійські рідні схилив потоках крові й блискавках армад! І не пила б отара галлів з хвилі твоєї По! Й не опинивсь булат в чужих руках! Герої сплять в могилі… І на вино хтось чавить виноград. Амалія Гульєлмінетті (1881—1941) Італійська письменниця, поетеса. Народилася в м. Турині. Її вірші називали найдорожчим намистом, новим і чарівним. Критики порівнювали Амалію Гульєлмінетті з Гаспарою Стампа і Сапфо, зауважуючи також вплив на її творчість Д’Аннунціо. Амалію пов’язували тісні особисті й творчі стосунки з поетом Гвідо Гоццано. Втім останні роки життя після спроби зробити журналістську кар’єру у Римі, поетеса провела в самотності. Померла трагічно після травми, набутої в зв’язку з бомбардуванням Турину. Вітряний вечір Солодко йти по вечірній стежині угору, вітер мені розкриває обійми шалені – що там кохання! Ще пагорби ледве зелені, жодна прикмета весни не відкриється зору. Солодко йти! В цьому місці іронія скоро вжалить мене – бо з весняного сну достеменно знову прокинувся той, хто кохає стражденно, і засміється, що дурість подолано хвору. О, цей короткий обман я розгадую легко, стан безтурботний, гру долі, даремно пригріту. Та від смирення чи гордощів все ж я далека, бо відтепер обережна відвага зі мною. Тільки ж цікаво новому сюрпризу радіти! Й іншій приманці тієї брехні чарівної. Габріеле д’Аннунціо (1863—1938) Справжнє прізвище — Рапаньєтта. Італійський драматург, поет, політичний діяч. До початку 20 ст. мав репутацію найвідомішого італійського літератора. Рано відкрив у собі поетичний талант, ще в школі видав збірку віршів. Поезії Габріле д’Аннунціо мали великий вплив на акмеїстів. Як прозаїк вважається одним із засновників реалізму в італійській літературі. Перше видання його творів в Російській імперії вийшло в Україні (Київ, 1904 рік). Вистава про трагічне кохання за драмою Д’Аннунціо “Франческа да Ріміні” справила незабутнє враження на актрису Віру Холодну. Вечір у Ф’єзоле Прохолодні слова мої в надвечір’ї. Свіжий вітер вгорі шурхотить гілками, ніби жменьку шовковиць поміж листками хтось визбирує мовчки і запізніло, і висока драбина сягне сузір’я, перехрещує стовбура срібне тіло. Доки холод нічний прочиняє брами, темну крону обрамлює в срібну раму. На порозі блакитному, де покої наших снів, простелив серпанкову хмару повний місяць. І тиха сільська місцина в улоговині холоду над рікою із надією миру та супокою сон пригубить з нічної чари. Того миру, що не пізнає, бо на ранок усе зникає. Славлю пору вечірню, з лицем, як перла, де небесна вода тінь повік змикає. Найсолодші слова мої в надвечір’ї, як дощу шумовиння в стрімкому плині. Це прощання весни під крилом узгір’я з берестків і шовковиць та арок піній. З пагінцями шипшини, що тихо грають на повітряній арфі і ритм втрачають. Ще пшениця на схилах не половіє, але сіном побляклим трава лягає. Братні гурти садів, сторожкі оливи. Промінь усміхом зблідлим і миготливим знак священний кладе їм на плід весняний. Славлю пору вечірню за шати твої духмяні! Пояс з китицями тебе вгортає, золотаві кінці, наче віть вербова. Я читатиму вірші тобі, де рими про кохання, і ними співають ріки. Мова вічних джерел оживає з ними, вкритих тінню гілок, що сплелись навіки і святині цих гір стережуть незримі. Я шепну тобі потай, що ті узгір’я, їхній вигин вподовж ясних горизонтів, як уста, що замкнула їх заборона. І слова, не промовлені в надвечір’ї, у лиці зашарілім пульсують в скронях, не виказують жодне людське бажання. Тільки в тиші безмовній, немов прощальній, мерехтітимуть ніжно та утішально, так, немовби душі ця пора вечірня заповітне й прекрасне несе кохання. Славлю стан небуття – пора розсівання твоїх сутінків, наче з вінка сухоцвіту хтось пилок розтрусив. З нього перші зорі в темнім небі засвітять.
“Багатьох хлопців “Чорний Ворон” покликав на · Майдан, а відтак — і на війну”. Від прешої особи · s. 10strona oryginału ↗

Василь ШКЛЯР: «Українською заговорять навіть в Африці, якщо без неї неможливо буде повноцінно жити»

Це інтерв’ю з відомим письменником відбулося Людмила ПУСТЕЛЬНИК “Війна на Сході України має всі прикмети світової” — Що воно взагалі зі світом та країною зараз відбувається — з точки зору письменника? Космос на нас тупнув ногою чи, як завжди, — “масонська змова”? — Відколи розпочалася російсько-українська війна, ми переконалися, що цей світ — надто крихкий і непередбачуваний. Ще донедавна була хоч якась упевненість в існуванні усталеного світопорядку, дієвості міжнародного права, ефективної дипломатії — бодай між країнами демократичного табору. Аж виявилося, що ні: все це перебуває на рівні державного егоїзму, політичної розбалансованості, безплідних заяв, які затинаються на рівні декларативної стурбованості. Тим часом, війна, що точиться на сході України, має всі прикмети світової. Навіть був час, коли в цій війні громадян іноземних держав загинуло більше, ніж українців. Це коли росіяни збили пасажирський Боїнг-777. Тоді 298 жертв перевищили число наших загиблих на той час. Але світ це проковтнув. Світові вигідно, щоб увесь тягар боротьби тримала на собі Україна. Деякі наші західні партнери люблять цитувати Бісмарка, що угоди з Росією не варті паперу, на якому вони написані. Проте, сором’язливо мовчать, що це саме можна сказати і про Будапештський меморандум. А під ним же стоять підписи не лише Росії, але й США та Великої Британії! Ось така “джентльменська” угода. Тим часом, Україна вже не вперше у своїй історії опинилася сам на сам з найкровожерливішим агресором. Соромно бачити, як плазує перед Росією Франція, як стримано поводиться Німеччина, наче вони досі не оговталися від давніх поразок у війнах з цим монстром. Ще прикріше від того, що поведінка впливових західних політиків часом залежить від російських нафтодоларів. Тобто, в Єросоюзі, до якого так щиро потяглася Україна, теж є корупція, нечисте лобіювання тих чи тих інтересів. Про світову слабкість та непевність можна говорити, зокрема, і з огляду на безпорадну боротьбу з коронавірусом. Ми побачили, що сучасна наука не здатна ефективно долати смертоносні загрози, а, отже, світ будьколи взагалі може опинитися на межі загибелі. Гібридні війни, гібридна політика, дипломатія, медицина, гібридне харчування, якась суцільна гібридизація людського буття. Але я не є проповідником апокаліпсису. Навпаки, веду до того, що на тлі такої глобальної хитавиці Україна мусить повірити у власні сили і зробити, нарешті, свій цивілізаційний прорив. — Вашого “Чорного Ворона” читають і на фронті, це справді — народний роман. Яка історія, пов’язана з його прочитанням, стала для Вас найбільш цінною? Трагічною чи зворушливою? — О, таких історій багато, і мені важко вирізнити найхарактернішу. Я бачив свої книжки зачитаними, як то кажуть, до дірок, в окопах, від них віяло гаром і порохом. Знаю, що багатьох хлопців “Чорний Ворон” покликав на Майдан, а відтак — і на війну. Зворушливу історію почув у Чернігові від мами Героя України Олега Лоскота, пані Ксенії. Її син був активним учасником Революції Гідності. З Майдану повернувся додому з книжкою “Чорний Ворон”. Цей роман, до речі, був хітом у бібліотеці, яка діяла під час революції в Українському домі. Так от, Олег привіз “Чорного Ворона” додому і попросив матір прочитати цю книжку, бо “це про нього”. Потім він добровольцем пішов на війну, а мати читала роман дуже повільно, вона боялася, що там буде трагічний фінал. Так сталося, що Олег в останньому бою лишився сам на сам з ворогом. Поранений, він зачаївся на покинутій фермі, але місцеві нелюди його виказали. Олег бився до останнього набою, а потім, щоб не потрапити в полон, підірвав себе гранатою. Звання Героя України він удостоєний посмертно. Тепер, каже його мама Ксенія, поруч із портретом сина в її оселі стоїть книжка “Чорний Ворон”. — Про екранізацію Вашого роману — суперечливі відгуки. Хтось захоплюється, а хтось каже, що фільм програє книзі. А як Вам кіно? — Ну, я ж знав, що фільм програватиме книжці. Інакше не буває. У глядачів були надто високі очікування, тому не обійшлося без розчарувань. Хоча більшості він ліг на душу. Попри всі невдоволення, я радий, що, нарешті, є художній фільм про Холодний Яр. Багато людей уперше дізналися про повстанський опір московській окупації в центральній Україні. Думаю, що зняти шедевр за 20 мільйонів гривень — нереально. Якщо ж узяти до уваги ті надзвичайно складні умови, в яких творилося це кіно, всі ті перешкоди, які чинили дуже впливові україножери, то я вважаю цю екранізацію перемогою. “Чорний Ворон” виграв пітчинг Держкіно, але мало хто знає, що майже все державне фінансування було відтак забрано, воно виявилося сyто символічним. “В усьому світі є сили, які системно займаються антиукраїнською пропагандою” — Свого часу набула розголосу історія з Єжи Гофманом, славетним польським режисером, який спершу брався за екранізацію “Чорного Ворона”, а потім скандально відмовився. Чи зараз Ви знаєте, чому? Що (хто) насправді було за тією відмовою? — Я вже обмовився про перешкоди, які чинилися екранізації “Чорного Ворона” з боку моїх, м’яко кажучи, опонентів. У випадку з Гофманом також видно сліди їхніх брудних рук. Саме в той час Гофман знімав свою “Варшавську битву”. На прем’єрі цього фільму в Києві він сказав, що до нього приїхали якісь невідомі йому люди і запропонували додаткових 6 мільйонів доларів до кошторису, аби він зняв “Варшавську битву” у форматі 3D. Я зовсім не хочу сказати, що це було пов’язано з відмовою від “Чорного Ворона”. Але завжди, коли цей роман перекладали за кордоном, з’являлися якісь невідомі люди і відмовляли видавців та перекладачів братися за таку роботу. Іноді їм це вдавалося. Тоді я переконався, що в усьому світі є сили, які системно займаються антиукраїнською пропагандою. Навіть на рівні явищ культури. І на це їм не бракує ні грошей, ні інших брудних засобів. Жаль, що на це ведуться навіть авторитетні люди. Той-таки Гофман, коли пояснював свою відмову від екранізації “Чорного Ворона”, раптом заговорив табачниківською термінологією. Мовляв, це роман антиросійський, ксенофобський тощо. Я зрозумів, що з маестро добре попрацювали, хай навіть “якісь невідомі йому люди”. — У фільмі загарбників показано достатньо жорстокими, однак, не настільки, як це описано в романі. На Вашу думку, стрічка від цього втратила чи виграла? Чиє це було побажання: уникнути сцен розправи над черницями монастиря, наприклад, інших сцен червоного насильства? — Назвати цих людей поіменно мені зараз складно. Можу помилитися. Але один із сценаристів (а вони змінювалися, як і режисери, через драматизм усього проєкту в цілому) зізнався мені, що отримав вказівку пом’якшити жорстокі сцени. І не тільки звірства загарбників. Наприклад, ще була смішна порада не вішати москалів, а тільки розстрілювати. Чи могла виграти стрічка від такої “гуманізації”? Ні, звичайно. Білі рукавички на війні мають абсурдний вигляд. Мабуть, такі корективи подій і стали однією з причин певних глядацьких розчарувань. Тому на прем’єрних показах я завжди просив глядачів абстрагуватися від роману і дивитися фільм як окремий твір про холодноярську боротьбу. — У Вас є відчуття дежа-вю, повторення історії — що країна надто наблизилася до описаної в “Чорному Вороні”? Взагалі, можливе настільки трагічне повторення? — Повторення історії стало вже істиною, особливо для нас, українців. Уроки історії повторюються для тих, хто їх не засвоїв і не зробив належних висновків. Тобто, не виніс із них науку. Російсько-українська війна 1918 — 21 років теж була гібридною. Росія створювала тут, у Харкові, свої маріонеткові уряди і від імені українського народу закликала на нашу землю своїх московських “визволителів”. В особовому складі червоних полків, названих так по-українському — Таращанський, Богунський, — була переважна більшість росіян. Те саме бачимо й сьогодні на Сході. Але я не припускаю такого, як тоді, трагічного фіналу. Нині ми, все-таки, інакші. За часів незалежності виросло покоління українців, які не мислять себе під імперською “опікою”. Кращі з кращих готові покласти — і кладуть — своє молоде життя за свою країну. Ну, і західний світ, котрий за тих визвольних змагань не бачив Україну на європейській мапі, тепер змушений змінити своє ставлення до найбільшої за територією країни в Європі. Хоча саме ця найбільша територія з її ресурсним потенціалом багатьом найдужче і муляє. “Мені цікавий лише один Василь Голобородько — великий поет із Луганщини” — Ви — оптиміст? Маю на увазі в глобальному вимірі, в питанні долі України. — Я — поміркований оптиміст. Знаю, що перед нами ще лежить довгий і складний шлях до мети. Найбільшою внутрішньою проблемою залишається навіть не корупція, а п’ята колона україноненависників, які почуваються тут упевненіше, ніж патріотичні сили. Їм належать великі капітали, майже всі телеканали, передовсім, інформаційні, вони відкрито й безкарно провадять антиукраїнську пропаганду. Ці людці збираються цілими кодлами на телевізійних шоу, розмовляють російською і при цьому цинічно скаржаться, як затискають російську мову в Україні. Вони брутально ганять наших національних героїв — Бандеру, Шухевича, вояків УПА, а попросіть їх назвати бодай одного прийнятного для них героя, котрий у ХХ сторіччі віддав життя за незалежність України, вони не назвуть жодного. Бо для них ця незалежність ніколи не була ціннісною. — Свого часу Ваш роман “Чорний Ворон” підтримала Анна Герман, яка сьогодні категорично висловлюється за “воду в Крим” та робить інші “дивні” заяви. Не було бажання теж публічно на них відреагувати? — Це не моя професія — реагувати на дивні заяви. — Колись висловлена Вами позиція стосовно будівництва муру з Донбасом і колонізацією Криму — залишається незмінною? Розумію, що риторичне питання — але що зними взагалі робити? — Будувати успішну країну в реальних межах, до якої під час геополітичних розламів з радістю приєднаються всі питомо українські землі. Але на наших умовах. — Припустимо, там вже встановлено наші прапори, де-юре — Україна, а де-факто – все той же “рускій мір”. Але саме Ви вирішуєте про перші кроки українізації регіонів. Якими б вони мали бути? — Давайте без “припустимо”. На всіх теренах України мусить діяти її Конституція і закони. Там усе сказано. Без усіляких лукавих статусів. Українською заговорять навіть в Африці, якщо без ціє мови там неможливо буде обійтися, щоб жити повноцінним життям. — Ніби й повторення попереднього питання, та не зовсім: людей, які там мешкають і зважаючи на все, чому їх піддають: як можливо повертати в наш культурно-соціальний-політичний простір? Маю на увазі не відвертих зрадників і злочинців, а тих, хто такими стали мимоволі, під тиском російської державної машини. Отримали російський паспорт з елементарного інстинкту самозбереження, походили на 9 травня “безсмертним полком”. А завтра будуть так само “віддано” співати “Ще не вмерла…” — Їх повертати не треба, це неможливо. Вони самі повернуться до привабливої країни, про яку я казав. Але ж у нас поки що все навпаки. Крим анексували, а в Україні тим часом катастрофічно обвалюється гривня. І кримчани скачуть до неба на радощах, що їх це обійшло. А далі зростають тарифи, ціни, в країні панує дика соціальна несправедливість, коли одні гребуть мільйони ні за що, а більшість отримує мізер за чесну щоденну працю. Хто заплаче за такою країною, окрім патріота-романтика? — На початку Зе!президенства Ви говорили, що не маєте з привов епістолярному форматі й завдяки електронній пошті. Пан Василь поділився своїми думками про війну на сході країни, враженнями від фільму “Чорний Ворон”, українські історичні паралелі та “самотність самурая” як кредо.
“Без Незалежної мені не жити в світі незалежно”. 11 Знайомство зблизька · s. 11strona oryginału ↗

Ciąg dalszy z wcześniejszej strony — fragment strony

ду “особливих тривог”. Минув рік. Що змінилося у Вашому ставленні до чинного? Маєте відчуття того, що повторюють, як мантру, прихильники колишнього президента — що згортаються всі національні здобутки минулих років? І чи можливо згорнути свідомість? — Я ніколи не підтримував чинного президента. Я навіть мало знав, хто це такий, я не дивлюся ні “Квартал”, ні такі фільми, як “Слуга народу”. У колі моїх зацікавлень був лише один Голобородько — це великий поет із Луганщини Василь Голобородько. Тому в моєму ставленні до чинного нічого не могло мінятися. Я до всіх влад завжди був в опозиції. Бо навіть за найкращими гаслами не бачив нічого іншого, окрім бажання комусь сподобатися. Не повести за собою націю, а привернути на свій бік електорат. “Письменник веде свою особисту війну навіть після того, коли його армія програла” — Чому досі нема нового Майдану в зв’язку з усіма історіями навколо нового гаранта? Всі просто втомилися? Та чи потрібен Україні зараз новий Майдан? (Про який Ви свого часу висловлювалися як про гарну протидію корупції і своєрідний виховний засіб для влади). — Революції, повстання мають свою циклічність. Адже суспільство також піддатливе втомі, розчаруванню, апатії. Крім того, у нас війна. Вона, звичайно, нейтралізує внутрішню пасіонарну активність. Для революційного вибуху потрібен збіг багатьох обставин. І зараз ніхто не скаже, коли спалахне та рушійна іскра. — “Чесна Україна” в розумінні персонажа Вашого роману “Троща” – це, все ж таки, утопія чи реальність — хай навіть дуже віддалена? — Ну, чому ж утопія? Це те, що декларують усі політики перед кожними виборами. Бандитам — тюрми, один закон для всіх, справедливість понад усе… Це не є чимось недосяжним. Йдеться про чесність суспільних і соціальних відносин, про справедливий розподіл благ між громадянами, так само, як і про солідарне взяття співвітчизниками тягаря, що випав на долю країни. Хай то буде війна, чи економічна криза, чи стихійне лихо, чи техногенна катастрофа… — Якою бачите роль письменника в суспільстві, яке активно штовхають в невігластво? Маю на увазі химерну політику сьогоднішньої влади щодо освіти, потреби книгодрукування тощо? — Письменник — це самотній вовк, самурай, котрий веде свою особисту війну навіть після того, коли його армія програла. Це — залишенець. В ідеалі, він повинен займатися лише літературою. Проте, в українських реаліях це практично неможливо. Коли постійно виникають загрози то мові, то освітній політиці, то культурному розвитку загалом або й самому існуванню держави, письменник згортає комп’ютері йде на акції протесту, на Майдан, їде на фронт. Або й навпаки, впадає у стан соціального паралічу, депресії. У кожного тут — свій шлях, свої методи спротиву, і давати комусь свої поради чи тим більше звинувачувати когось у недостатній активності не випадає. Покликання письменника — писати. І добра книжка завжди вартісніша, ніж тисячі найгучніших заяв. лентність. На одному її полюсі — драматична доля народу: “Наша доленька віками / Повінчана з горем” (В. Сімейко), на другому — “ієреміївське пророкування” (П. Куліш), світлий історіософський “футурологічний прогноз” (Ю. Барабаш) шевченківського засягу: “Буде жити Україна / І в піснях дзвеніти” (В. Сімейко). Асоціативна історична ретро-ви!” (Г. Лиса); “Горджуся – рідна моя мова / В усіх кінцях землі звучить...” (В. Сімейко).
“Без Незалежної мені не жити в світі незалежно”. 11 Знайомство зблизька · s. 11strona oryginału ↗

Пасіонарна енергетика українського поетичного слова Придунав’я

Галина РАЙБЕДЮК, професор кафедри української мови та літератури Ізмаїльського державного гуманітарного університету, лауреат премії імені Ірини Калинець, член Ізмаїльської міської первинної організації Всеукраїнського товариства “Просвіта” імені Тараса Шевченка. Українське Придунав’я є унікальним культурним ландшафтом і в художньому часопросторі оприявлює вельми цікавий мистецький феномен. Ця земля, в далекому минулому “прозвана Буджаком / турецькомовними вустами…” (М. Василюк), що обіймає Дунай-Дністровське межиріччя, серед багатьох інших регіонів нашої держави виділяється строкатістю етнічного середовища. Сьогодні тут мешкає понад 130 етносів, які знайшли на цій території, крім родючих земель, духовну Батьківщину, діставши реальну можливість для розвитку автентичної культури своїх предків у загальнонаціональному розвої України. Надзвичайно привабливий своїм неповторним колоритом степових просторів, цей сонцесяйний, мальовничий край славен непересічним культурним надбанням. У його багатющих пластах яскраво променіють дивовижними фарбами живописні полотна, поліфонічно й гармонійно звучить мелодія слова та пісні різних народів (українців, росіян, болгар, молдован, румунів, гагаузів, албанців, вірмен та ін.), котрі упродовж століть мирно живуть і трудяться на цій благословенній землі. “Такий сучасний Вавилон – / наш придунайський регіон” (В. Рева). У розмаїтій культурно-мистецькій панорамі Придунав’я (Буджака — південної частини Бессарабії) вияскравлюється ліричне “гроно” талановитих українськомовних поетів: Михайла Василюка, Валерія Виходцева, Таміли Кібкало, Галини Лисої, Володимира Реви, Володимира Сімейка. З’явившись на літературному виднокрузі останніми десятиріччями минулого століття, їхня творчість стала знаковою візитівкою культури придунайського краю в загальнонаціональному духовному просторі. Доробок цього кола авторів відчутно розширює уявлення про їхній статус як поетів регіонального рівня. Перед нами справжні майстри пера й віртуози українського магічного слова високого естетичного засягу й потужної пасіонарної енергетики. Розвиваючись у річищі загальнонаціонального духовного поступу, творчість митців “Придунаю журавлиного” (М. Василюк) постала в індивідуально окреслених іпостасях. Кожен із них сформував власний художній світ із його оригінальною мотивно-образною палітрою, засвідчив індивідуальну манеру письма, свої “секрети поетичної творчості” (І. Франко). Усі вони різні за типом художнього мислення, засобами поетичного вислову, врешті, й за рівнем таланту, проте одностайні у палкій незрадливій любові до України та “малої” батьківщини — Придунав’я. Розкриллям свого таланту, ніжними струнами ліричного голосу, багатством духовного світу, глибиною душі й щирістю почуттів поети Придунав’я засвідчили правомірність мудрої сентенції давньоукраїнського мислителя Григорія Сковороди: “Кожному мила своя сторона...”. Їхнє чарслово “настояне на п’янких пахощах Буджацького степу та білопінних квітучих садків, на м’якому плюскоті хвиль сивого Дунаю, на співах птаства заплавного лісу, на особливій блакиті нашого українського неба, на хмарах, що торочаться дощами, на любові до людей, до матінки природи, на добрі і вірі…” (зб. “Сповідь серця”, Харків-Ізмаїл, 2010). Ідейно-змістовим осереддям, довкола якого обертається неповторний художній світ лірики поетів Буджака, можна з упевненістю визнати звернені до читача напутні слова Таміли Кібкало: Люби і знай свій рідний край, Буджацький степ, ріку Дунай, сріблясто-голубі лимани, осінні вранішні тумани, гаїв смарагдовий розмай… Люби свій Придунайський край! Незмінну світоглядну домінанту творчості придунайських митців визначає укоріненість їхнього поетичного слова в національний ґрунт. Усепроникним і всеосяжним феноменом ліричних одкровень кожного з них є духовно-патріотичний історизм, невід’ємною ж частиною авторського “Я” — соборна Україна як реальна держава і як духовна субстанція: “Ти мій світогляд, Україно, / моя надія і душа” (В. Рева). Історичні асоціації, широта філософських роздумів у їхніх віршах відповідного змістового поля окреслюють багатогранну проблему пам’яті, актуалізуючи тему буття нації в історичному часоплині. З цією метою вони обирають для сюжетотворення кульмінаційні трагічні епізоди ближчої і дальшої історії України: “Ось на Русі татарські канчуки / Страшних, як смерч, комонників Батия…” (В. Рева); “Не кожний оплаканий / З тих козаків, / Із славних хортичників – / Січовиків...” (В. Виходцев); “Старовинна шабля, / Кого ти карала? / Турка, а чи ляха, / Може, яничара?” (В. Сімейко); “Народе мій! Чи ти обмерз в сибірах, / Чи очманів в гулагах від катів… / …Чи так тебе занапастив Чорнобиль?..” (В. Василюк). Об’єднуючим началом художньої історіософії поетів Буджака є наскрізна амбіваспектива як реальність, таким чином, постає тут найперше як перспектива національного буття. Його символом традиційно виступає героїчна доба козаччини, що уособлює лицарське начало, героїчний дух народу, відчайдушну боротьбу за гідність – особисту й національну. Цей sacrum визначає ідейний стрижень вагомої частини доробку придунайських поетів: “Бандурі”, “Відродження” М. Василюка; “Смерть козака”, “Дума Кошового” В. Виходцева; “Жовті води. Красна воля” В. Реви; “За волю” В. Сімейка. Крізь сюжетику творів лейтмотивом проходить ідея відновлення козацької доблесті як запоруки волелюбного духу народу. Історичні візії у багатьох віршах пов’язані з Дунайською Січчю як чільним осередком козацької вольниці на географічних теренах Буджака (цикл “Козацькі люльки” В. Виходцева; “Ой, коню, коню – вірний побратиме!”, “Гомоніли вітри буйні” В. Сімейка). Органічну складову художньої історіософії придунайських митців становить вельми важлива проблема збереження національної пам’яті українського народу: “Ми славу козацькую / швидко забуваєм” (В. Сімейко); “Де козацьке покоління / і гетьманська слава?” (В. Рева). Осмислення ними історії в означеному аспекті актуалізує цілий каскад пекучих національних проблем, котрі гостро резонують у нинішньому житті України. Їх вірші будять у свідомості народу почуття національної гідності, причетності до рідних пракоренів: Ми – Кобзарі! За нашими перстами Несмертні душі пращурів ячать. І вільні думи вольними вустами Їх правдомовним голосом звучать! (М. Василюк). Національну тематику митці слова полікультурного/полілінгвального Придунав’я асоціюють завперш із проблемою мови як “домом буття” (М. Гайдеггер), її функціонуванням та вільним розвитком як запорукою непохитності волі й незалежності держави: “Рідна мова – / Моя країна. / Так починається / Україна” (В. Виходцев); “Єднаючись в біблійнім гранослові / на життєдайній українській мові / – народ безсмертний...” (В. Рева). Життєствердження та життєславлення українського слова як “стозвукового” голосу, “духу краси і мудрості народу” (М. Василюк), “як Божого слова Кобзаря” (В. Рева) є тією інтонаційною ознакою, тим емоційно-психологічним імперативом, котрий об’єднує індивідуальні художні світи поетів Придунав’я, увиразнює потужний віталістичний пафос їх лірики: “...Як гуркіт грому – живи, Україно! / Мово вкраїнська, жи­ ...Відкриваючи маловідому сторінку поетичного світу сонцесяйного куточка півдня України, хочемо познайомити читачів Всеукраїнського культурологічного тижневика “Слово Просвіти”, усіх шанувальники рідної мови та культури з пасіонаріями українського народу, чиє Слово на передніх рубежах у поліетнічному Придунавʼї по-лицарський самовіддано слугувало і слугує збереженню, захисту й процвітанню багатющих джерел нашої культури, української мови як націєтворчого державницького чинника. Поет-пісняр Михайло Василюк (1942-1991) — член Спілки бандуристів України, перший голова Ізмаїльської міської первинної організації Всеукраїнського товариства “Просвіта” імені Тараса Шевченка, істинний дієвий патріот, чиє полум’яне й пристрасне серце “на долоні бандури цвіло” — в одному з віршів, перейнятому турботливим неспокоєм за долю соборності держави, писав: Без Незалежної мені не жити в світі незалежно, не розмовлять беззастережно, не звідать волі й уві сні… Ці, як може видатись на перший погляд, надміру пафосні й гучні рядки Михайло Василюк узгоджував із щоденним життям, із творчістю, будучи пристрасним виразником та носієм національної ідеї в зросійщеному краї, де вона о тій порі (1970—80 рр.) ледь жевріла. Його слово, як утілення естетики чину, є нашою злободенною сучасністю й воднораз сподіваною прийдешністю: “І воскресає у піснях / Народ-козак і Україна!”. Попри вихід у загальнолюдські духовні обшири, ця “тріада” завжди залишалась для поета його фундаментально незмінним кредо. Напередодні річниці незалежності України, пристрасне слово ізмаїльського митця-кобзаря, народжене під знаком високої мети, звучить поособливому проникливо й злободенно, як, власне, й голос усього “грона” поетів Придунавʼя, наснажений пасіонарною енергетикою українства. Сьогодні творчий доробок українськомовних поетів “Придунаю журавлиного” помітно формує код духовного простору Буджака, останніми ж роками дедалі потужніше заявляючи про себе в літературно-мистецькому житті всієї України, почасти і її позамежжя (Італія, Канада). Свою передмову до збірки “Дзвони вічного добра” Валерія Виходцева (члена Національної Спілки письменників України) відомий одеський письменник, публіцист і науковець Богдан Сушинський завершує міркуваннями, що їх уповні можна адресувати й багатьом іншим придунайським поетам, котрі давно стали впливовим осередком української культури в цьому краї, її пристрасними пасіонаріями: “Талант — незалежно від того, по яких би провінціях він нуртував, — явище невмируще”.
Читацьке віче · “Вшанувати звитяжців"повстанців"земляків, що поклали своє молоде життя на вівтар України”. · s. 12strona oryginału ↗

Ciąg dalszy z wcześniejszej strony — fragment strony

відродження героїки рідного краю, дає цінні поради молодшим спадкоємцям слави дідів і батьків. Завдяки учаснику ОУН-УПА, старенькому борщів’янину Степанові Миколайовичу Фридраку, який “роздобув” у Тернопільському облдержархіві копію “архіву з бідону” Чортківсько-Бережанської округи ОУН, вдалося остаточно встановити справжнє ім’я стрільця СБ “Шелеста”, яке довгі десятиліття не було ідентифіковане… Петро Семенчук — із сусіднього з Кривчем Сапогова, якому того трагічного дня вдалося втекти, але вража енкаведистська куля наздогнала його 30 серпня 1945-го в спровокованій криївці у ріднім селі, де й похований. А тепер група небайдужих патріотів Гермаківки разом із екс-заступником голови Борщівської райдержадміністрації Миколою Будзінським, під патронатом якого усе й починалося в 2017-му, та директором Тернопільського обласного краєзнавчого музею Степаном Костюком вчергове зібралася на цьому святому місці, щоб пом’янути земляків-героїв молитвою і повстанською піснею, погомоніти про нинішню пору України та її стражденну новітню долю, про її завтрашній день, обговорити чіткий план подальших опоряджувальних робіт, виховних патріотичних заходів для молоді. Охоче долучився до цієї патріотичної акції отець Іван Михайлюк, парох української греко-католицької громади Гермаківки, який відправив панахиду, виголосив коротку поминальну промову. Було запалено свічечки пам’яті біля пам’ятного Хреста. Були повстанські пісні… Пам’ятаємо! сім’я Омелянюків опинилася у важких злиднях: поля і худобу забрали до колгоспу, а батька – в тюрму. Малому Іванкові світило досить безрадісне майбутнє. Як же йому, дитині з колгоспного убозтва і національної родинної трагедії, вдалося, долаючи неймовірні труднощі, сягнути виразних успіхів у модерній науковій царині уже при незалежності — та водночас підставляти їй повносиле плече, і розповідається в книзі. Розповідається добірною мовою, з цікаво поданими подробицями і місткими художніми деталями. P.S. Укотре гортаючи сторінки багато ілюстрованої книги про історію успіху всупереч злій волі влади, ловлю себе на думці про певний дефіцит літератури такого штибу та ще про те, як важливо допомагати подібному чтиву, животворній лектурі, дійти до найширшого кола співвітчизників — читаймо і посилаймо свою вдячність за життєве подвижництво і самому І. В. Омелянюку, що є певною мірою співавтором, і талановитій письменниці Ніні Горик, якій вдалося обсервувати потужний конкретний матеріал вітчизняної історії загалом.
Читацьке віче · “Вшанувати звитяжців"повстанців"земляків, що поклали своє молоде життя на вівтар України”. · s. 12strona oryginału ↗

Смолоскипи пам’яті не меркнуть

Степан ТАТАРСЬКИЙ, член НСЖУ, с. Гермаківка, Борщівщина Тернопільської області Світлини автора 75 років минуло, як 9-10 серпня пекельного 1945-го, тут, в урочищі Глинка, московська орда розстрілювала Україну... Підступно, зухвало і безцеремонно — таким був хрущовський наказ, така була політика “керівної і спрямовуючої” партії, яка бундючно зазіхала на вічність... Ціною десятків мільйонів жертв, ціною нечуваної жорстокості... Шалений спротив так званій радянізації України чинили героїчні загони УПА, якими були всіяні українські села, ліси і гори, печери і підземелля. Одухотворені ідеєю невмирущості української нації, революціонери-повстанці кинули виклик найжорстокішій системі поневолення народів, не боячись полягти в тій кривавій масакрі, взявши за гасло свого життя один із постулатів з Декалога українського націоналіста – “Здобудеш Українську Державу або згинеш в боротьбі за неї!” Три роки тому цю мальовничу і печальну місцину було освячено як маленький пантеон української повстанської слави. Про той день тижневик “Слово Просвіти” розповідав детальніше в 44 своєму числі за 2-8 грудня 2017-го. Відтоді щороку Пам’ять кличе сюди краян помолитися, вшанувати звитяжців-повстанців-земляків, що поклали своє молоде життя на вівтар України. Густішає смарагдовий барвінковий килим біля Хреста і ґроту, який висадили на початку 2018-го юні джуренята-патріоти Дзвиняцької десятирічки, вихованці талановитої вчительки Ірини Вівсяник, не дають розростатися бур’янам і хащам вздовж дороги до ґроту працівники Гермаківського лісництва та гермаківський патріот, невтомний збирач і хранитель сторінок історії села та краю Роман Остафіїв, який тримає під пильним особистим контролем розпочату біля Глинки справу, координуючи дії з київським кривчанцем Степаном Івановичем Яловегою, талановитим істориком-просвітянином, який і в поважному віці залишається активним учасником
Читацьке віче · “Вшанувати звитяжців"повстанців"земляків, що поклали своє молоде життя на вівтар України”. · s. 12strona oryginału ↗

Про славних волинських братів — Іванів Омелянюків

Олеся КОВАЛЬЧУК, заслужений учитель України, Волинь У нинішньому драматичному контексті нав’язування путіноманами безпардонного цинізму під псевдотолерантним вектором “какаяразніца” видається доречним звернути увагу громадськості на нововидану у “Ярославовім Валу” книгу “Іван Омелянюк: життя за двох” за авторством Ніни Горик. Продумано і цікаво викладена там життєва історія — то реальність, сповнена своєрідною містикою і промовистою символічністю щодо незнищенності національного генофонду українства. Йдеться про дивовижну гармонію у життєвому виборі двох рідних братів — двох Іванів Омелянюків, долі яких сприймаються як продовження одна одної у служінні українській ідеї. Для окреслення усіх сущих іпостасей одного з головних героїв Івана Васильовича-молодшого знаного в Україні та світі вченого-винахідника в царині телерадіоелектроніки замало було б і солідної газетної колонки. Тож зупинимось на найсуттєвішому. Від 2007 року наш герой значиться як засновник і фундатор благодійного фонду його імені “Майбутня Волинь-Україна”, переймається підтримкою малозабезпечених здібних учнів та студентів, захистом української мови, виданням просвітницької літератури, підтримкою волонтерського руху. Принагідно зауважимо, що рафінований за освітою та професією успішний технар проблеми рідної мови (о, неперебутня у віках наша гірка проблематика!) утримує в полі зору ще із юності при “хрущовській відлизі”, а в часи незалежності надає кошти на стверджувальні рідномовні акції для широкого загалу, бере участь в організації практичної діяльності “Руху за українську мову”. Останнім часом в центрі уваги благодійника — антикоронавірусна сфера. Недавно до всіх пожертв додав із власної кишені понад 1 млн. гривень на закупівлю суперсучасного діагностичного устаткування для лікарні і пологового будинку у місті Ковелі та дієвого спорядження для опорних лікувальних закладів усієї Волині. Пояснив свій жест лаконічно: “За паспортом я киянин, але кров у мене волинська”. На обивательській погляд може здатися, що успішний науковець та підприємець так щедро “розкидається грішми”, бо давно зрівнявся своїми статками з відомими олігархами і не має жодних турбот в особистому житті. Усе ж це далеко не так. Ідеться про незмірно більше — про святе, про покликання совісті, про розуміння патріотизму як належності до тих, котрі не хочуть миритися із приниженням рідного народу неперебутньою бідністю. У пам’яті — пограбована совєтами заможна колись родина, виходець якої дивом спромігся отримати загальну середню освіту, прирікаючи себе на поневіряння аж до хронічного недоїдання. А ще поводитися по-іншому не дозволяє пам’ять серця — пам’ять про старшого брата — повного, як то вже мовилося в заголовку, тезку. Нагадаємо ж, що обидва герої книги — сини поліщуків Василя Івановича та Пелагеї Григорівни з села Підсинівки на Старовижівщині. Голова родини, до речі, мав прізвисько Гайдамака, бо в юності встиг повоювати за Україну, був кавалеристом у гайдамацькому полку гетьмана Скоропадського. Улюблений син-первісток загинув у 20-річному віці “за любов до України” — був розстріляний серед інших патріотів у Ковельській тюрмі катами НКВС 23 червня 1941 року. Встиг натрудитися у батьківському господарстві, яке постало у невсипущій праці з кількох гектарів Палажчиного приданого до добротно облаштованого обійстя в селі та розкішного хутора Калинець в лісі з господарськими спорудами, двома пасіками, ставочками, висадженим калиново-ліщиново-дубовим гаєм. До слова, за спогадами сестри Марії, “при совєтах там голе поле зробили”. Попри домежну зайнятість фізичною роботою, юний Іванко ретельно працював над самоосвітою, у вільні хвилини не розлучався з історичною літературою та “Кобзарем”. Підготував до школи двох сестричок так, що їх прийняли одразу до 2 класу. Вільний час у святкові дні витрачав на спілкування з друзями-однодумцями, що були задіяні в структурах “Просвіти” та ОУН. Мав кохану — вродливицю Марусю Романчук, учительку із сусіднього села, активістку-підпільницю. Обоє співали разом в організованому нею хорі волелюбних пісень. До слова, коли тіла розстріляних німецька вже влада дозволила рідним забрати додому, Марусю упізнали по розкішній чорній косі, а друга була відірвана разом зі шкірою. Тяжко катували й самого Івана. При передачі харчів мати побачила перед собою замість двадцятилітнього юнака-красеня посивілого, побитого і знесиленого незнайомця з глухим, як у старого діда, голосом. Онука Омелянюків Марія Хотинська у своїй книзі “Минуле стукає в серце” змалювала трагічну картину вболівання за розстріляним сином: “Мати дуже побивалася за єдиним сином. Голосила, ридала, стелила на підлозі його костюм, схилялася над ним, як над покійником…” Невдовзі по трагедії Палажці приснилося, що поріг хати переступив ангелоподібний чоловік у білому з немовлятком на руках і проказав: “Не журіться, мамо, я приніс вашого Іванка. …Виросте з нього велика людина, по закордонах буде їздити…” Справді, через рік з’явився на радість батькам і шістьом сестрам той хлопчик, ім’я якому подарував сам час народження — 7 липня, і який у дорослому віці таки підтвердив пророцтво з материнського сну. Іван Омелянюк-старший таки повернувся у рідну Підсинівку — майже через 55 років після загибелі. Монумент братові звів Іван Омелянюк-молодший. “Україно — ти вічна у його жертві, а він вічний у тобі” — це не тільки напис на граніті, як то справедливо зауважує авторка книги. Це переконання, яке десятиліттями жило в серці наймолодшого представника роду Омелянюків. Жило з дитинства, коли при радянській владі працьовита заможна
Читацьке віче “Хто живе лише для себе — мертвий він для інших”. · s. 13strona oryginału ↗

Ciąg dalszy z wcześniejszej strony — fragment strony

депутатом обласної ради ІІІ і ІV скликань, де очолювала комісію з питань культури. Її ім’я занесено до книги “Українські лікарі”, “Золота еліта Тернопілля”. У ці ювілейні дні традиційне зібрання просвітян міста та членів літературного об’єднання Тернопільського обласного об’єднання НСПУ перетворилося на свято Слова і добрих споминів. У кожного з присутніх знайшлося особливе слово подяки на адресу цієї невтомної, працелюбної жінки-легенди, жінки-епохи, поетки і просвітянки, невтомного лікаря. Їй присвятили ліричні рядки поет Богдан Кушнірик, артисти обласного драмтеатру Михайло Безпалько, Марія Гонта, Віра Самчук, журналісти Людмила Островська, Валентина Семеняк, керівник шкільного театру “Дивосвіт” Ольга Матвієвська. Вітальні слова линули з уст начальника обласного управління культури Григорія Шергея, міського голови Сергія Надала та його заступника Леоніда Бицюри. Педагоги шкільного театру “Дивосвіт” ЗОШ №22 висловили щиру вдячність “хрещеній мамі” за багаторічну співпрацю Дарії Дмитрівни з ними. А народний хор “Просвіта” ім. І. Кобилянського та просвітянський гурт “Пшеничне перевесло” щедро виспівували пісні на слова ювілярки. Тож нехай і надалі, Даріє Дмитрівно, повняться ваші життєві дороги доброзичливістю, щедрістю, змістовністю, різнобарвністю, невичерпною енергією та любов’ю до Бога, України, людей. “Радій, Державо, є такі і будуть непереможені ніколи твої жінки!”. З повагою і любов’ю від імені просвітян — голова обласної “Просвіти” С. Абрам’юк, міської “Просвіти” Н. Турчин, лікарі Н. Борисяк, І. Корнієнко, заслужена журналістка України Л. Островська, письменниця і журналістка В. Семеняк руч зроблені і пофарбовані нитки. На один виріб витрачає від місяця до року, залежно від розміру і візерунку. А почалося все у 12 років. Батько Вікторії загинув на війні, мати Ольга Іванівна працювала у колгоспі та виховувала трьох дітей. Дівчинка також прокидалася о четвертій ранку і допомагала матері в усьому. А ввечері сідала за верстат та вчилася ремеслу. Мати передала донечці усі тонкощі ткацького ремесла, а пані Вікторія, своєю чергою, прищепила любов до ткацтва своїй родині – доньці, онукам і правнучці. Вікторія Китайгородська розповідає, що до неї в чергу по килим на весілля чи новосілля ставали з усієї області. І вона ткала. Нині майстриня – чи не єдина на Кельменеччині, хто досі займається килимарством. Її роботи зберігаються у приватних колекціях Польщі, Молдові, Грузії, України. До слова, свій будинок Вікторія Андріївна вже давно перетворила на музей-садибу народного мистецтва. Тут можна побачити найкращі її роботи. Цієї весни українка зустріла свій 85- літній ювілей. Втім, не зважаючи на поважний вік, вона продовжує займатися улюбленою справою. Каже, що у ткацтві – сенс життя, адже воно залишиться ще на багато років. А ще пані Вікторія підкреслює, що кожна людина має по собі щось залишити. Фото з книги “Океан квітів Вікторії Китайгородської”, 2016 рік
Читацьке віче “Хто живе лише для себе — мертвий він для інших”. · s. 13strona oryginału ↗

Повнозерне життя Українки

За плечима цієї шляхетної, інтелігентної, невгамовної, багатогранної жінки величезний міх доброчинних справ, благородних вчинків, невсипущих турбот не тільки про тілесне здоров’я, а й про духовність тих, хто поруч. Її знає чи не все Тернопілля, її шанують колеги з інших регіонів України. Просвітянка за складом душі, за ментальністю, вона багато років очолювала Тернопільське міське об’єднання “Просвіти”. Йдеться про Дарію Чубату, яка днями зустріла своє 80-річчя. Лікарка вищої категорії, відмінниця охорони здоров’я, чвертьстолітній заступник головного лікаря Тернопільської міської клінічної лікарні №2 Дарія Дмитрівна Чубата дбала про надання висококваліфікованої медичної допомоги нашим краянам медичними працівниками. Завжди уважна, коректна й стримана в своїх порадах, вдумлива й принципова, професійно вимоглива, вона викликала у пацієнтів і колег не тільки повагу, а й захоплення. І девіз своєї життєвої мудрості висловила також своєрідно: “Хто живе лише для себе — мертвий він для інших”. Дарія Дмитрівна не тільки лікарка тілесно недужих пацієнтів, а й лікарка-духівник. Разом із професором світлої пам’яті Арсеном Гудимою видали матеріали міжнародних конференцій “Українську святиню — українському народові”. Саме завдяки її ентузіазму в лікарні періодично проводились змістовні зустрічі з релігієзнавцями, письменниками, композиторами, художниками, мистецькими колективами області й України. Це вона організувала просвітянський осередок у лікарні, а згодом очолювала впродовж 28 років міське об’єднання ВУТ “Просвіта” імені Тараса Шевченка. Нині вона — його почесна голова. Ще й досі з ностальгією згадуємо організовані нею “Андріївські вечорниці”, “Різдвяні свята”, “Вишневі усмішки”, проєкту “Можливості — обмежені, здібності — безмежні”, багато цікавих конкурсів, конференцій та культурних імпрез. Адже Дарія Дмитрівна залучала кожного з нас до участі в них, і навіть наших дітей. І ми були тоді акторами, співаками, читцями, гумористами. Написані нею сценарії всіх нас заохочували, інтригували. Для літніх людей та осіб з інвалідністю створений нею просвітянський гурт “Пролісок” збагачував і душевно заспокоював його учасників. Детальніше про це можна довідатися з її книжки “Просвітянські будні й свята”, присвяченій 20-й річниці відновленої міської “Просвіти”. А також у щорічниках-альбомах, що зберігаються в обласному краєзнавчому музеї. Дарія Дмитрівна закохана чистим серцем не тільки в медицину, а й художню літературу. Вона подарувала нам свої вірші, багато з яких завдяки місцевим композиторам стали зворушливими піснями. А ще вони живуть у її книжках “Перелуння”, “Мелодійні грона”, “Три дороги”, “Триєдність”. Не забула вона й про дітвору і присвятила їй “Веселі каруселі” та “Трилисник”. Літературознавчі дослідження Дарії Дмитрівни зібрано в ошатних книжках “Камертон чистих дум” та “Стежками дарованих літ”. Дарія Чубата наповнила вагомим змістом даровані їй Всевишнім роки. Впродовж чотирнадцяти з них була позаштатним заступником керуючої міським відділом охорони здоров’я світлої пам’яті незабутньої Валентини Борисівни Козак. Разом із нею організувала й очолила обласну школу передового досвіду для заступників головних лікарів, міську школу цехових терапевтів. Про результати їхньої діяльності написано наукові статті та методичні рекомендації. Наша колега ініціювала відкриття меморіальних дощок першому голові “Просвіти” Тернополя Володимирові Лучаківському та на першому будинку “Просвіти” м. Тернополя, а на Алеї зірок — зірку до 150-річчя “Просвіти” Тернополя. Трудову й просвітницьку діяльність Дарії Дмитрівни оцінено урядовими нагородами — орденами князя Ярослава Мудрого V ступеня, “За заслуги” ІІ та ІІІ ступенів, медаллю Всеукраїнського товариства “Просвіта” ім. Тараса Шевченка “Будівничий України”, багатьма дипломами, почесними грамотами президентів України, обласної та міської адміністрацій. Вона — почесна громадянка Тернополя, обиралась
Читацьке віче “Хто живе лише для себе — мертвий він для інших”. · s. 13strona oryginału ↗

О Оллеегг ССиинню юттккаа:: «Не буду обіцяти того, що не можна зробити»

— Пане Олеже, Львів для Вас – це… — Це стержень українства! — Що є головною проблемою для України — війна чи відсутність, по суті, реформ? — Думаю, що головною проблемою є агресор зовнішній, який не хоче просування України в ЄС і НАТО, а також – п’ята колона в особі олігархів, які всі роки не хотіли зупинити власне збагачення, і тому виступили на стороні агресора, а отже – й проти реформ. — Мабуть, мав рацію Михайло Грушевський, якщо свого часу констатував: “Біда України в тому, що нею керують люди, яким вона не потрібна”. Чи не так? — Велика частка правди є. І за весь час історії України було тільки два президенти, інтереси України для яких – вищі. Це Віктор Ющенко і Петро Порошенко. — Мінські угоди писалися в Мінську чи в Москві? — Писалися під час зустрічі в Мінську, щоб зупинити російський наступ. З точки зору нинішнього дня – писалися б краще. А з точки зору тоді – це один з найважливіших факторів зупинити агресію. Можливо, не все вдавалося. Але закладено міцні підвалини до руху в Європейське співтовариство. “Геть від Москви!” — це стратегія розвитку для збереження українства. — Що б Ви сказали про нинішню ситуацію в Білорусії? — Найважливіше – зрештою, щоб Білорусь увійшла згодом в ЄС. Це – національний інтерес і України. — Вихід Леоніда Кравчука в представництво України в ТКГ – це позитив, чи – як супротив до “нових облич”? — Це “новітнє обличчя”, запропоноване Зеленським. І добра в цьому немає. Він – вуха Медведчука. — Чи потрібна Україна світові? — Думаю, що світові потрібна демократична Україна. Але найголовніше, щоб вона була потрібна українцям. Бо в світі рахуються з сильними і багатими. — Чи Європа розуміє, чи відчуває, що, як сказала Оксана Юринець, “Україна показала, що стала захисником Європи”? — Частина політиків у Європі розуміють це і готові допомогти. Але є частина, яка не плекає надію, власне, жодних надій. І це, в першу чергу, залежить від українців. — Спілкування з молоддю Вас наснажує чи дивує, а часом – і зневірює? — Однозначно, це велике натхнення. Великі справи роблять молоді люди. Але це не за віком, а за станом душі. — За даними КМІС (26-30 квітня 2020) 46,1% українців підтримує вступ до ЄС (в грудні 2019 – 60%), 41,9% – до НАТО (в грудні – 52%). Куди йдемо? — В нас одна дорога – в ЄС і в НАТО. Це вже сьогоднішня влада за проєвропейською риторикою розвертає Україну в бік Росії. Тому що треба дбати про армію. Армія – це великий виклик суспільства і майбутнє України. Дипломатія тоді сильна, коли сильна армія. — Яку б стратегію ви запропонували для вирішення проблеми на сході України? — Належить посилити армію, посилити міжнародний тиск і санкції на Росію, добитися виведення російських військ, взяти контроль над кордоном, повернути діяльність українського суспільства на ці території. Тоді, до речі, можна розглянути і питання виборів. — Чи українські ЗМІ, на Вашу думку, належно допомагають суспільству творити високоякісну країну? — Здебільшого, ЗМІ є олігархічного походження, і своєю основою там і не пахне. — Чого я Вас ще не запитав, а Ви хотіли б сказати? — Я б хотів попередити людей, щоб берегли себе від коронавірусу, бо влада самоусунулась від вирішення цієї проблеми. А здоров’я ж – найважливіше для кожної людини. Спілкувався Богдан ЗАЛІЗНЯК, член НСПУ і НСЖУ, м. Львів
Читацьке віче “Хто живе лише для себе — мертвий він для інших”. · s. 13strona oryginału ↗

Життя наче килим

Уявіть собі килим розміром 3х5 м. Уявили? Це достатньо великий килим. А якщо це ручна робота? І на ньому – майже сотня ромашок, чорнобривців, маків… Це – справжній шедевр! 15 років тому відома буковинська ткаля Вікторія Китайгородська до свого 70-річчя виткала розкішний килимі назвала його “Океан квітів”. У роботі використала 100 відтінків. Завдяки цьому він виглядає як квітуча галявина. Цей килим став візитівкою творчості майстрині, за який її одразу ж порівняли з самобутньою художницею Катериною Білокур. Загалом за життя пані Вікторія виткала пів тисячі килимів. І жоден візерунок не повторила! Пряде майстриня за верстатом, який 50 років тому зробив її чоловік Микита. У роботі використовує власно-
Арт-калейдоскоп · “Не можна передати всю красу мистецтва з екрану телевізора чи монітора комп’ютера”. · s. 14strona oryginału ↗

Нескорений ПроRock. Тарас Шевченко

Живосил ЛЮТИЙ, митець, громадський діяч, земляк Тараса Шевченка Незабаром світ побачить третій епізод великого проєкту громадської спілки “Музичний Батальйон” “Нескорений Про- Rock”, присвячений Тарасу Шевченку. Чим унікальний проєкт? Та тим, що сучасні музики написали свої пісні на слова знакового українського поета — Тараса Григоровича Шевченка. Він до того ж був художником, та й передусім мислив себе як художник, і навіть мав за життя звання академіка гравюри. Це дуже високе звання! Геніальний і в малярстві, і в слові, Шевченко щоразу стає близьким для кожного наступного покоління: кожне прочитує в його поезії свій час та його виклики. Вдумливий читач рано чи пізно чує в Шевченковому слові далекий голос свого роду. Сила-силенна таких родів, узявши початок в незглибимій давнині, струмками пробігали, сочилися крізь століття, уривались чи розгалужувались, та завжди вливалися в море, ім’я якому народ. Поетичне слово Тараса Шевченка дає нам змогу реалізувати потребу відчуття своєї приналежності до народу. А ще воно давно стало для нас лакмусовим папірцем усвідомлення: що ми будуємо — уявний кіношний Сіон з фільму “Матриця” чи все ж омріяну, щасливу національну Державу Українців? Культура в такій побудові посідає чільне місце поряд з освітою, а молодіжна субкультура є містком до речей сутнісних та глибинних, до міжкультурних процесів. Тому новий диск із серії “Нескорений ПроRock”, що його підготувала Громадська спілка “Музичний Батальйон”, вважаю справою засадничою. Це ще один міцний камінь до фундаменту Едуард ОВЧАРЕНКО Фото автора – В одному з виставкових залів ми представляємо проєкт, який був заснований першим директором музею Ростиславом Синьком разом із заслуженим художником України Борисом Плаксієм, – зазначив Олександр Олександрович. – Ця колекція називається “Портретна галерея “Творці Незалежності України”. Тут портрети видатних українських культурних, політичних та громадських діячів. Колекція нараховує близько 100 робіт. Борис Плаксій працював над нею з 1999 до 2007 року. Отримав за ці роботи Національну премію України імені Тараса майбутньої української Нації та Держави. Отже, на диску ти почуєш, як звучать пісні, а завдяки співанику — вивчиш слова та мелодії. Написали та виконують ці пісні відомі музики з усієї України. Сестри Галя та Леся Тельнюк, Едуард Драч, рок-гурти “Кому Вниз”, “САД”, “Рутенія” — це першопрохідці у сучасній українській музиці, що від кінця 80-х років і донині не втомлюються дивувати новими музичними творами на слова Тараса Шевченка. Їхні шевченкіани варто вивчати і навіть порівнювати різні відчуття та прочитання Тарасового слова. “Музичний Батальйон” Не менш цікаво буде почути Ділю (він же — Едуард Приступа), відомого учасника гуртів ТНМК (“Танок на Майдані Конго”), “НеДіля”, “Астарта” та Ореста Крису — фронтмена гуртів “Татхаґата” й “Сонячна Машина”. Їхня спільна робота заслуговує на увагу. Рок-гурт “Тінь Сонця”, певно, вже років п’ятнадцять є фаворитом української молоді. Під його композиції не раз виходили на змаг українські футболісти та боксери! Тож пісня на слова Шевченка лише підсилює бажання швидше погортати співаник! Багатогранний та невгамовний Сергій Файфура відкриє нашого класика, як завжди, по-своєму: у цій версії Шевченко філософський та грайливий водночас. Особливе місце на диску та у співанику посідають такі відомі гурти як “Kozak System”, “Друже Музико”, “Транс-Формер”, “Ta- Ruta”. Останній досить оригінально представив славетний твір Шевченка “Реве та стогне Дніпр широкий”. Цікавим для прослуховування та вивчення буде Шевченко і в пісні ліричної Нелі Франчук. Так само і в композиції Тетяни Шамшетдінової, твір якої виконує Северин Данилейко. А для тих, хто любить під гітару поганяти рок-нрол, не зайвою в добірці виявиться пісня Володимира Пироженка з Вишгорода. Хто ж ближчий до народної манери — одразу вподобає Василя Нечепу з Чернігова у супроводі одеситів “Друже Музико” та київський дует “Осяйна&Живосил”, де пісню на слова Шевченка супроводжують автентичні народні українські інструменти — старосвітська бандура та гуцульські цимбали. Попри нав’язаний йому образ консерватора, Шевченко здивує тебе: рок дивовижно пасує до його віршів, він теж його стихія. Ба більше, стихія рокової музики природна для Шевченкового слова: вона так само вперта й бунтівна. А оскільки рок-музика ще й дуже розмаїта, має багато напрямів та емоційно-стильових відтінків, вона щоразу свіжо й несподівано підсвічує слово батька нашої нації. І якось дивовижно легко й просто наближає його до нас. Цей диск міг умістити більше цікавих робіт, бо пісні на вірші Тараса Шевченка пишуть не десятки — сотні сучасних виконавців. Через несподівані обставини — пандемію, яка спіткала світ, — ми змушені були залучити до проєкту й тих музик, у яких уже був записаний матеріал. Однак хочу щиро подякувати всім, хто продовжує натхненно творити на слова наших поетів. Адже це не остання серія “Нескореного”, і всі важливі, забуті чи призабуті імена великого українського слова обов’язково повернуться до кожної української оселі новими піснями. Ми радіємо, бо ти маєш співаник сучасних пісень на слова Тараса Шевченка — на різний смак і вподобання. Співай з нами! Співай Шевченка! Співай про Україну! мистецтва та архітектури України, надзвичайно цікавого художника Олександра Харпачова. Дуже тішимося з того, що його робота вже зберігається у фондах Музею-майстерні Івана Кавалерідзе. Потім готуватимемось до участі у дуже серйозному проєкті до Дня “Тбілісобо на Андріївському узвозі”. Хотів би подякувати організаторам цього свята керівнику Наталії Склярській, Посольству Грузії в Україні і Київській міській владі. Govid-19, на жаль, вплинув на наші плани. У травні планувався за підтримки грузинських колег пленер українських митців до Грузії, а у вересні мали зустрічати художників з цієї країни. Але сподіваємося, що карантинні заходи не завадять нам зробити виставку-подарунок киянам і гостям столиці до Дня “Тбілісобо на Андріївському узвозі”. Нині багато своїх проєктів здійснюємо через соціальні мережі та ютуб. Це і лекції, і екскурсійні тури, проєкт-експозиція в деталях “Скульптури Івана Кавалерідзе”. Шукаємо нові підходи у своїй роботі. Але не можна передати всю красу мистецтва з екрану телевізора чи монітора комп’ютера. Тому треба з дотриманням усіх карантинних вимог приходити в музеї, галереї, театри, кінотеатри та відвідувати різноманітні мистецькі заходи, що відбуваються просто неба. Вони чекають на вас, шановні відвідувачі. Бо мистецтво без поціновувачів – мертве.
Арт-калейдоскоп · “Не можна передати всю красу мистецтва з екрану телевізора чи монітора комп’ютера”. · s. 14strona oryginału ↗

Краще з колекції

Шевченка. Зараз всі ці портрети зберігаються в нашому музеї. Через обмежені виставкові площі цього року представляємо лише частину колекції – 15 полотен. Тут можна побачити портрети Тараса Шевченка, Михайла Грушевського, Ліни Костенко, Івана Марчука, Ростислава Сінька, Василя Стуса, Валерія Франчука, Івана Кавалерідзе, Ніни Матвієнко, Слави Стецько, братів Горинів. Багато з представлених у колекції особистостей спеціально приїздили до нашого Музею, аби позувати Борису Плаксію. Цей проєкт бачили перший, другий і третій президенти України. Крім цих портретів ми щороку виставляємо для загалу картини видатних українських митців, які зберігаємо в наших фондах, а також скульптури Івана Кавалерідзе. Цього року поціновувачі мистецтва матимуть змогу побачити твори відомих далеко за межами країни майстрів пензля Василя Гуріна, Євгена Лученка, Валерія Франчука, Володимира Слєпченка, Тетяни Галімбієвської та багатьох інших. На одній з картин можна побачити Андріївський узвіз у Києві, а поруч – Ейфелеву вежу в Парижі. І таке поєднання невипадкове. Адже Андріївський узвіз нерідко називають українським Монмартом. Не випадково Володимир Слєпченко зобразив на Андріївському узвозі Тараса Шевченка, адже Кобзар дуже любив це місце. Нині вже покійна Тетяна Галімбієвська проводила в Музеїмайстерні Івана Кавалерідзе одну зі своїх останніх виставок. Вона запитала: “Яку картину подарувати музею?” І ми обрали саме краєвид Парижа, адже у цьому місті побував Іван Кавалерідзе. Напевне багато хто з відвідувачів виставки зверне увагу на картини Володимира Гуріна “Дзвіниця Володимирського собору” і заслуженого художника України Анатолія Буртового “Поділ”. До речі, спільним проєктом А. Буртового та нашого музею була серія робіт за творами Тараса Шевченка. Всі ці роботи він подарував музею. Шевченківська тематика продовжується у творах Андрія Гука “Шевченковими стежками” і Наталії Поліщук “Стежками Кобзаря” та Андрія Серебрякова “Козак на коні”. Принагідно зазначу, що зовсім нещодавно пані Наталія отримала високе звання – “Заслужений художник України”. Один із фундаторів та друзів нашого музею, геніальний Іван Марчук подарував картину “Силует”. Спеціально для музею заслуженим художником України Сергієм Дуплієм написано картину, на якій намальована альтанка, що стоїть на Андріївському узвозі. Ми намагаємося показати поціновувачам мистецтва краще з того, що маємо. А це частина загальнодержавного музейного фонду України. Це надбання нашої держави, надбання українського народу. Хочемо показати, що нам є чим пишатися. Ми маємо видатних художників. Є тут і молоді, і вже поважні митці. І ті, кого вже на жаль серед нас немає. Повинні цінувати тих, хто нині ще поміж нас. На сторінках музею в соціальних мережах ми анонсували цю виставку. Приймаємо відвідувачів зі встановленими обмеженнями у зв’язку з пандемією. Раді запросити киян і гостей міста подивитися проєкт, присвячений Дню Незалежності України. А вже у вересні плануємо відкрити виставку викладача Національної академії образотворчого У Музеї-майстерні Івана Кавалерідзе напередодні Дня Незалежності України традиційно відкривається виставка, на якій представляють кращі роботи з фондів музею. Про нову експозицію наша розмова з директором Музею-майстерні Олександром Юніним та старшим науковим співробітником Олександрою Савєнок.
Театр · “Людина може йти куди завгодно, але прийде туди, куди веде її доля”. · s. 15strona oryginału ↗

Ciąg dalszy z wcześniejszej strony — fragment strony

виставу в одному з маленьких американських театрів. Він зізнався, що так, як я, поставити б не зміг. Матеріал складний, я поставив виставу як комедію. Прибрав все, що стосувалося релігії. Адже є віра і є релігія, а це різні речі. — Напевно знаковою для Вас і для театру “Браво” стала вистава “Памела”? — Складно говорити про цю виставу, адже в нас зараз часи Памели. Криза вдарила по всіх. Кожна людина стає такою, якою вона є внутрішньо. В когось весь негатив виходить назовні. А якщо в людині є любов до ближнього, то вона пробує робити щось добру іншим людям, а не тільки для себе, рідненької. Режисер Володимир Завальнюк вибудовував виставу про ненав’язливу доброту, яку людина робить своїми діями, своїм прикладом. Я грав у виставі ролі Бреда і Соло. Зізнаюся, що набагато складніше було грати Бреда. Я грав його з коліс. Актор не зміг приїхати на виставу. Це було якраз після смерті сина Любові Титаренко. Вона сказала: “Треба грати, я не можу не грати цю виставу”. Попросила зіграти і мене, хоча до початку вистави лишилося всього чотири години. Вона дала мені текст. Було дуже складно, допомогло те, що до цього я грав у ще одній виставі Володимира Борисюка, а той герой був чимось подібний з Бредом. Йому потрібно було викручуватись з будь-яких обставин, аби прогодувати себе і сім’ю. Там також була показана внутрішня криза героя. Зіграли першу виставу. Любов Вікторівна попросила мене грати і далі. Мені здавалося, що попередній актор грав Бреда трохи сухо, показував його жорстким. А насправді Бред трохи інший. Трапилася біда – помер актор Олександр Фуртас, який грав Соло. Не хотіли закривати цю виставу, прагнули продовжити їй життя. Роль Соло трохи грав Володимир Завальнюк. А потім – я. Від початку було важко перелаштовуватися. Думаю, що в мене вийшло. Якщо Бред прагнув настояти на своєму, то Соло змирився. В цьому їхня різниця. У цей же час вистава “Памела” йшла і в Молодому театрі. Головну роль там виконували Тетяна Стебловська. Це різні вистави. Але обидві просякнуті добротою і душевною теплотою. — Також маєте досвід роботи в Київській академічній майстерні театрального мистецтва “Сузір’я”. — Моя дружині Ірина Гочашвілі раніше поставила вистави “Бременські музиканти” і “Сон смішної людини”. А тепер потрібно було робити дипломну виставу. Вона давно виношувала ідею поставити Бертольда Брехта. Ми звернулися до художнього керівника “Сузір’я” Олексія Кужельного. Він з радістю пішов нам на зустріч. Дали можливості проводити репетиції. А після того як Олексій Павлович передивився вже готову виставу, то поставив її в репертуар. Вистава “Крик під льодом” створена за мотивами п’єси
Театр · “Людина може йти куди завгодно, але прийде туди, куди веде її доля”. · s. 15strona oryginału ↗

Ю Юрріійй П ПО ОТТААП ПЕЕН НККО О: «Мої найкращі ролі ще попереду»

Актор Юрій Потапенко вже майже тридцять років служить у Київському національному академічному Молодому театрі. За цей час зіграв близько 70 ролей. А ще численні роботи в кіно, інших театрах. Нещодавно він відзначив свій ювілей. Сьогодні пан Юрій – гість “СП”. — Що передувало Вашому вибору акторського ремесла? — Ще у школі брав участь у КВК. Як режисер поставив виставу “Попелюшка” і зіграв у ній роль солдата, який подає туфельку головній героїні. Коли влітку відпочивав у бабусі в селі, разом з друзями зробив ляльковий театр. Сам змайстрував сцену, яка відкривалася і закривалася, придумав, як зробити світло. Минули роки. Я працював будівельником на Кримській АЕС. Приїхав в гості до мами у Київ. Якось проходив по Хрещатику, захотілося випити кави. Випадково зупинився біля дверей з написом “Київський театральний інститут”. Було відчуття, що мені сюди треба. Зайшов до приймальної комісії і запитав, що потрібно, аби вступити до цього вишу. А нині вже покійна Юлія Ткаченко запитує в мене: “Де ви зараз мешкаєте?” Відповідаю, що в Криму. А до кінця подачі документів і першого відбіркового туру залишалося 5 днів. “Якщо встигнете за п’ять днів з’їздити в Крим і привезти документи, то ви наш студент. Тільки вивчіть репертуар”, — сказала Юлія Семенівна. Репертуар вчив у поїзді. Зізнаюся, що це було дуже непросто. У потязі їхали діти в піонерській табір. Отож, монолог Сави Чалого, уривок з “Тараса Бульби”, пісню “Ніч яка місячна” та вірші я вчив у тамбурі. Для мене Юлія Семенівна була театральною мамою, була зі мною суворою. Вдячний їй, що дала можливість спробувати себе в цій професії. На все Божа воля. Людина може йти куди завгодно, але прийде туди, куди веде її доля. Ще не будучи студентом почав зніматися в кіно. На кіностудії все було незвичайним. Грав у стрічці “Козаки йдуть”. Важив тоді 98 кг. (зараз 73). Коли сідав на коня про повному обладунку, то він аж присідав. До закінчення навчання вже мав чотири чи п’ять робіт у кіно. Мав можливість захищатися і як театральний, і як кіноактор. Обрав театр. Моїми дипломними роботами були “Продавець дощу”, де я грав Ноя, а у виставі “Фігаро” — Бартоло. — Після закінчення навчання відразу потрапили до трупи Молодого театру? — Спочатку працював як студійний актор на кіностудії імені Олександра Довженка. Але в штат так і не потрапив. Потім півроку працював у Київському театрі юного глядача, після цього знову знімався. У цей час головний режисер Молодого (тоді молодіжного) театру Віктор Шулаков ставив “Ревізора”. Вн запропонував роль Хлесткова. За те, що пов’язав свою долю з цим театром, вдячний акторам Валерію Легіну і Сергію Кучеренку, а також режисеру Володимиру Оглобліну. На малій сцені театру відбувалася здача великого шматка вистави, на якій була присутня вся художня рада театру. Там був монолог, коли моєму персонажу дають хабарі. Що роботи далі? Після його закінчення я став “купатися” в цих грошах. Творча знахідка сподобалася. Після цього зі мною підписала контракт. Дорогою для мене стала роль Скворцова у виставі “Шельменко денщик”. У цей час наш театр поїхав на гастролі до Мінська. Я залишився в Києві, бо ще не був повністю задіяний в репертуарі. Нам сказали: “Хто не поїхав, той випускає “Шельменка”. Поряд грали чудові партнери. Була цікава творча знахідка: коли казали слово “Прісінька”, мій герой непритомнів. Ігор Щербак, який грав Шельменка, міг пожартувати, несподівано говорив “Прісінька” і я звісно ж “непритомнів”. Це виходило смішно. “Шельменко денщик” був абсолютно акторською виставою, ми грали собі на втіху. Після “Шельменка” зіграв багато комедійних ролей. Поки режисер Олександр Дзекун запропонував мені роль Проня у виставі “Духів день”. Вистава складна. Там є ситуація, коли головний герой, роль якого грав Дмитро Тубальцев, вбиває мого персонажа. Він чекає свою кохану, а мій герой приходить з того світу і починає його закопувати і при цьому говорить: “Це я вбив твою тітку, а їй сказав, що це зробив ти”. Дуже складний матеріал, надзвичайно цікава робота. Після цієї вистави скінчилася моя комедійність. Відтоді пішли зовсім інші роботи. Незадовго до початку карантину випустили виставу “Саломея” по Оскару Вайльду. Режисер Володимир Борисюк звів декілька персонажів в один – це два євреї, які сперечаються. Теж досить складна вистава, багато пластики. Доводиться грати на трьох різних сценах. Різниця завжди є. Вона у посилі. Виходиш і розумієш скільки на тебе дивиться глядачів. На малій сцені треба все мінімізувати. Для молоді це хороша школа – грати в різних іпостасях. Мікросцену відкривали виставою “В чом чудьо, тьотя?” Вистава лубкова, з ляльками. Вона чіпляла людей за душу. — Як змінився театр після того, як директором-художнім керівником став Андрій Білоус? — Розширився репертуар, стало більше цікавих вистав. Він взяв багато молоді, по суті створив новий колектив. На ньому лежить велика відповідальність. Він докладає великих зусиль, аби театр існував і розвивався, мав своє обличчя. Завдяки Білоусу ми отримали статус – Національний. Театр працює переважно для молоді. Але випускаємо і класичні твори. Одна з останніх таких вистав – “Шинель”. Головний герой, роль якого виконує Станіслав Боклан, багато говорить. Але переважно це музична вистава. В Андрія Федоровича, на мою думку, асоціативний погляд на життя. Ми всі бачимо куди рухається театр. У нас зробили ремонт, маємо чисті гримерки. Все зроблено для того, щоб актор мав змогу відпочити. Коли я був молодим, то доводилося грати по 32 вистави на місяць, ще й виїзди. З ранку граємо казочку, а ввечері ідемо в село грати “Шельменка”. Зараз роботи менше, але вона більш об’ємна. У таких акторів як Ярослав Гаврилюк, Валерій Шептекіта, Валерій Легін, Ярослав Чорненький – дуже велика відповідальність. Ми старші і не можемо вийти неготовими на сцену. Це був би дуже поганий приклад для молоді. — Паралельно з Молодим театром більше двадцяти років Ви грали в Київському драматичному театрі “Браво”. — З особливою теплотою і ніжністю згадую цей театр. Він мені дуже багато дав. Працював разом з Валерієм Сівачем, Миколою Олійником, Віктором Шестаковим, Сергієм Солодовим, Ксенією Соколовою, Анатолієм Гнатюком, художнім керівником цього театру Любов’ю Титаренко та багатьма іншими чудовими акторами. Коли я другий рік працював у Молодому, до театру “Браво” мене вперше запросив Володимир Судьїн зіграти солдата у виставі “Чарівні черевички”. Це була дуже весела вистава. Свого часу ставив виставу “Острів скарбів”. А в “Браво” знову зміг себе спробувати як режисер. Любов Вікторівна ставила якусь виставу. Ми розговорилися, я прокоментував. Вона сказала: “На тобі п’єсу, бери і став”. Це була п’єса Марка Камолетті “Ох вже ця Анна”, яка в театрі отримала назву “Метелики, що токують”. Коли чудовий актор Олег Коваленко не зміг грати роль головного героя, то її став грати я. Потім поставив “Ризик”, інші вистави. В одних грав, в інших ні. Вдячний за таку довіру художньому керівнику театру. Також запам’яталася вистава “Вовк в овечій шкірі”. Ставив лубкову варіацію. Відразу сказав, що це моя подяка за науку Віктору Шулакову. До речі, у виставі “Вовк у овечій шкурі” вперше за історію театру “Браво” частина героїв заговорили українською мовою. А пізніше я поставив тут українську класику – “Сто тисяч” Івана Карпенка-Карого. Останньою моєю режисерською роботою в театрі “Браво” була вистава “Ласкаво просимо до раю” за п’єсою Вербера. На один з її показів приїхав мій товариш зі США, який поставив цю “Страх і відчай в третій імперії”. Часу не репетиції було не багато. Я здійснював у виставі пластичне рішення. Будемо його трохи змінювати. Йдуть перемовини про участь цієї вистави в одному з фестивалів. Хочу подякувати всім акторам, задіяним у цій виставі. Дехто говорить: “Я стомився грати”. Це все неправда. Так, стомлюєшся, буваєш дуже виснажений. Доводилося за один день зніматися у трьох картинах, а ввечері ще й грати у виставі. Але це наше життя. У нас жорстка і відповідальна професія. Вона друга по складності після мікрохірургії ока. — Яке місце у Вашому житті займає кіно? — Багато з того, що не можу використати в театрі, використовую в кіно. Якщо в кіно відповідальний за кожну секунду, то в театрі – за кожну долю секунди. Завдяки кіно люди тебе пізнають. Не можу сказати, що для мене дорожче – кіно чи театр, кожен вид мистецтва цінний посвоєму. Важливими для себе вважаю стрічку “Це ми, Господи” та серіал “Пастка”. Також запам’ятався фільм “Київ – місто моє”, присвячений митцям, які жили і творили у столиці. Люблю працювати з Анатолієм Матешком. Це прекрасний режисер, у нас взаємна довіра. Буває щось придумуємо разом. Достатньо одного помаху руки режисера Ярослава Ластовецького – і ти вже розумієш, що він від тебе хоче. — Також Ви грали у міні-серіалі “Сад Гетсиманський” за творами Івана Багряного. — Зйомки були досить складні. Фінансування не вистачало. Не було костюмів. Ми багато чого самі придумували. Я грав енкаведиста. А перед зйомками зламав великий палець на нозі. Якщо уважно придивитися, то в картині один чобіт у мене сорок четвертого, а один – сорок шостого розміру. Це трапилося перед складною сценою, де я мав танцювати. З актором Валерієм Невєдовим в кадрі ми багато п’ємо склянками воду. Невідомо скільки вже було дублів. І тут режисер Ростислав Синько говорить: “Хто їм налив горілки?” Стояла неймовірна спека і ми вже були п’яні від води. Найстрашніше – коли знімали у Лук’янівському СІЗО. Нам відкрили підвали. Ти в них заходиш і відчуваєш запах крові. Це дуже страшно. Хоча в камерах зробили ремонт, але таке відчуття, що вони лишилися ті ж самі. Там люди помирали в муках… Якби цей фільм трохи підмонтувати, осучаснити, то було б хороше кіно. — Що б Ви хотіли сказати на завершення нашої розмови? — Хочу побажати всім здоров’я. Щоб був щасливий мій сині всі українські діти. Щоб у них вже не було потреби брати зброю і захищати рідну землю. Щоб ніяка гидота не лізла і не розказувала, як нам жити. Аби більше людей ходили в театр. Це необхідно всім нам, акторам і глядачам. Спілкувався Едуард ОВЧАРЕНКО
Дитяча сторінка · “Дароване Богом, воно буде вічно між нами”. 16 · s. 16strona oryginału ↗

Де живе мурашка

Микола ТИМЧАК, м. Дубно, малюнок автора Калинова мова Калиновий кущ надовкола обріс тернюками, Проте зацвітає, хапається неба гілками. Отак наша мова у хащах чужинської мови Квітує уперто, порвавши колючі окови. Я, наче галузка маленька між віття калини, Плекатиму кетяги слова, яке не загине, Не згасне, обчімхане часом і рване вітрами. Дароване Богом, воно буде вічно між нами. Лист Дівчинко з далекої Росії, Можна, я листа тобі пришлю? Бо уже писати добре вмію, Бо уже сумую і люблю. Янголята білі паперові Я тобі в конвертик покладу. Ти почуй тепло в моєму слові, Що, мов цвіт калини у саду. Батько твій воює в Україні, На дорослій і страшній війні. У пісні стріляє солов’їні, У плачі дитячі голосні. Погукай, верни додому тата, Хай матуся втішиться твоя. Янголя пошли йому крилате – Те, що слізно малювала я. Вишиванка Сорочку матуся мені вишиває На чистім крилі полотна. В калинову ниточку щиро вкладає Усі свої мрії вона. До хрестика хрестик лягає рівненько, Мов долі хрещеної шлях. У тій вишиванці від рідної неньки У небо злечу, наче птах. Зростатиму в ній і крилато полину В далекі вітри голубі. І вишиту чорним свою Україну Я матиму вічно в собі. Прохання до Янгола Осіниться. До школи йду щоднини. По вулицях летять важкі машини. Тут кожен крок на відстані біди. Мій ангеле, мене переведи Через усі дороги, стеженята, Аби не хвилювались мама й тато. Від буревію, хвищі та пітьми Закрий мене теплюніми крильми. Та знаю: Бог послав для України Своє велике військо янголине, Аби її від горя вберегти. Їм тяжко, янголе, лети допомогти. Лети, а я чекатиму на тебе Звідтіль, де сходить сонце синьонебе. Лети, бо ранить ворог рідний край. До мене з перемогою вертай. Де живе мурашка Де живе мурашка маленька? Там, де у дозорі опеньки З піками й шаблями травички Вилізли на пень невеличкий. Де живе мурашка маленька? Там, де ходить стежка легенько. Мураша їй п’яти лоскоче, А вона сміється, хихоче. Де живе мурашка маленька? Там, де скаче білка руденька, Де ростуть солодкі сунички І пахучі яблуні-дички. Де живе мурашка маленька? А вона живе не одненька. Є у неї мама і тато, Братиків, сестричок багато. Де живе мурашка? А всюди, Де живуть звірятка і люди, Де живуть пташата й комашки. Наші помічниці – мурашки. В них роботи завше доволі. Порядкують в лісі і в полі. Метушаться посеред листя… То ж, дитинко, пильно дивися, Як ідеш у гості до двору, До ріки, до лугу, до бору. Заглядай під кожну билинку, Не скаліч малу мурашинку.
Дитяча сторінка · “Дароване Богом, воно буде вічно між нами”. 16 · s. 16strona oryginału ↗

Początek tekstu może być niepełny — porównaj ze stroną oryginału

Звернення

до наших читачів, передплатників, просвітян Друзі! Тижневик “Слово Просвіти” — один із небагатьох нині існуючих островів незалежного українського ­слова в інформаційному морі — за ­певного “сприяння” нашої влади ­опинився на межі припинення свого ­існування. І тільки ми самі — ті, хто любить, ­шанує і цінує українське правдиве і об’єктивне слово, можемо ­допомогти тижневику. Будь-яка фінансова ­підтримка видання — це вагомий внесок в українську справу. Тож подаємо Вам наші банківські реквізити: АТ “Альфа-Банк”, р/р UA 30 300346 0000026002016994001; отримувач: ГО “Всеукраїнське товариство “Просвіта” ім. Тараса Шевченка; код ЄДРПОУ/ІНН: 00031756. Призначення платежу заповнюється платником так, щоб надати повну інформацію про платіж. Дякуємо всім, хто відгукнувся минулого тижня на наше прохання про допомогу для газети “Слово Просвіти”: 1. Ніна О. “Щоб не замулилося цілюще джерело рідного слова” — 200 грн.; 2. Шмигельський Іван Васильвич — 500 грн.; 3. Галенко Віктор Павлович — 300 грн.; 4. Путько Ярослав Романович — 1500 грн.; 5. Омельчук Роман Юстинович — 1000 грн.; 6. Красовський Володимир Захарович — 200 грн.; 7. Іванченко Микола Васильович — 200 грн.; 8. Михайлюк Людмила Павлівна — 200 грн.; 9. Здоровий Анатолій Кузьмович — 200 грн.; 10. Матвійчук Валентина Феодосіївна — 200 грн.; 11. Агромаков П. М. — 503 грн.; 12. Короненко-Слабошпицька Світлана Анатоліївна — 500 грн.; 13. Слабошпицький Михайло Федотович — 2500 грн.; 14. Слабошпицька Людмила Пилипівна — 3500 грн.; 15. Ігнатенко Леонід Миколайович — 1000 грн. 16. Семистяга Володимир Федорович — 1000 грн., 17. Тимошевська Дора Григоріївна — 500 грн. Будьмо разом! ПЕ РЕ Д П ЛАТА—2 0 2 0 Вартість передплати ТИЖНЕВИК ВСЕУКРАЇНСЬКОГО ТОВАРИСТВА “ПРОСВІТА” (з доставкою і поштовими витратами):
Дитяча сторінка · “Дароване Богом, воно буде вічно між нами”. 16 · s. 16strona oryginału ↗

імені ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

Засновник: Всеукраїнське товариство “Просвіта” імені Тараса Шевченка Реєстраційне свідоцтво КВ № 4066 від 02.03.2000 р.
Дитяча сторінка · “Дароване Богом, воно буде вічно між нами”. 16 · s. 16strona oryginału ↗

Поштовий індекс — 30617. Сторінка у каталозі — 77

Черговий редактор Ольга ЖМУДОВСЬКА Бухгалтерія 279-41-46 Адреса редакції: вул. Хрещатик, 10-Б, м. Київ, 01001 E-mail: slovo_prosvity@ukr.net http://slovoprosvity.org http://prosvitanews.org.ua 04073 м. Київ, вул. Марка Вовчка, 3. Листування з читачами — тільки на сторінках газети. Надруковано в ТОВ “Мега-Поліграф”,
Дитяча сторінка · “Дароване Богом, воно буде вічно між нами”. 16 · s. 16strona oryginału ↗

АНОНС

Шеф-редактор Павло МОВЧАН Відповідальна за випуск Любов ГОЛОТА Редколегія Любов ГОЛОТА (голова), Павло МОВЧАН, Олександр ПОНОМАРІВ, Микола ТИМОШИК, Георгій ФІЛІПЧУК, Іван ЮЩУК Заступник головного редактора з виробничих питань Наталія СКРИННИК 278-01-30 (тел/факс) на 1 місяць 19 грн 82 коп. на півроку 107 грн 32 коп.
Дитяча сторінка · “Дароване Богом, воно буде вічно між нами”. 16 · s. 16strona oryginału ↗

на 3 місяці 56 грн 86 коп.

Відповідальний секретар Ірина ШЕВЧУК Відділ культури Едуард ОВЧАРЕНКО Відділ коректури Ольга ЖМУДОВСЬКА Комп’ютерна верстка Ірина ШЕВЧУК Володимир ЖИГУН Інтернет-редактор 279-39-55
Дитяча сторінка · “Дароване Богом, воно буде вічно між нами”. 16 · s. 16strona oryginału ↗

на рік 209 грн 94 коп.

Відповідальність за достовірність інформації несуть автори. Редакція залишає за собою право редагування та скорочення текстів. Редакція не завжди поділяє погляди своїх авторів. При використанні наших публікацій посилання на “Слово Просвіти” обов’язкове. І н д е к с г а з е т и “Слово Просвіти” — 30617
Емблема «Просвіта»Prosvitianyn