Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
← Архів «Слова Просвіти»

Слово Просвіти, №35 за 2022 рік

16 с. · 28 записів · PDF у Вікісховищі ↗ · CC BY 4.0

Текст отримано з PDF і розділено на матеріали автоматично. Межі частини матеріалів редакційно не перевірені: окремий запис може містити кілька матеріалів, лише частину одного або службовий блок (наприклад, передплату). Першоджерело — сторінка газети в PDF.

Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗

ВСЕУКРАЇНСЬКИЙ КУЛЬТУРОЛОГІЧНИЙ ТИЖНЕВИК 35 (1178), 6—12 жовтня 2022 ВІКТОР СКОРИК

29 вересня 2022 року в Національному музеї літератури України відбулася церемонія вручення Народної премії імені Т. Г. Шевченка художнику Олександру Мельнику, поетові Богдану Томенчуку, вченому та публіцисту Георгію Філіпчуку. Церемонію вручення премії провів голова Всеукраїнського товариства “Просвіта” імені Тараса Шевченка Павло Мовчан. Вітаємо достойників! На фото Сергія Присухіна: Павло Мовчан, Богдан Томенчук, мистецтвознавиця Людмила Лисенко, Георгій Філіпчук. Про кожного з лавреатів розкажемо на сторінках тижневика “Слово Просвіти”. Сьогодні читайте про художника Олександра Мельника на стор. 8. Микола ГОЛОМША Референдуми на окупованих рашистами територіях України, “приєднальний” шабаш у Москві, погрози путіна вдарити по Україні тактичною ядерною зброєю, – все це кремлівський сценарій шантажу і залякування українців. Усі окуповані території України, де сфальшували так звані референдуми, є територіями України, ними залишаться, і, відповідно до Статуту ООН, ми маємо право і відвоюємо свої території, включно з Кримом, тому точка зору рашистів, згідно з Міжнародним правом, до уваги братися не буде. Зрозуміло, що жодних підстав для застосування ядерної зброї немає. Ядерні удари – це не тільки тиснути на кнопку путінським пальцем. Тут уже мова не лише про відповідальність путіна, це смертна кара через вирок Міжнародного кримінального суду для кожного, хто міг би бути причетним до такого страшного злочину. Тому інстинкт збереження життя спрацює. Згадаймо заяву пана Джонсона про удар у відповідь, таку ж тезу видала і пані Ліз Трасс, новообрана прем’єрка Великої Британії. Заява президента США Джо МИКОЛА КУЛЬЧИНСЬКИЙ ОЛЕКСАНДР МЕЛЬНИК
Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗

Тримаймо стрій!

Байдена про катастрофічні наслідки для путіна і росії у разі застосування ядерної чи іншої зброї масового ураження — не тільки слова, а й наявність превентивних заходів. Виступ Байдена був більш чим переконливим. Тож путін зрозумів, що Україна і партнери не сидять, склавши руки після його заяв та гучного залякування світу застосуванням ядерної зброї. І ще. Оголошена путіним так звана “частічная” мобілізація є початком кінця. Рашизмостан виснажується: втрати бронетехніки, боєприпасів, літаків.., а головне – професійної армії – є непоправними. Найближчим часом поповнення боєкомплекту не передбачається, тому путінці йдуть по вичерпному шляху, а в Україну зараз тільки буде заходити лендліз. Слід відзначити, що в строю України близько мільйона воїнства, а за методикою військових дій ворога має бути більше втричі. Тут ще слід відзначити згубну мотивацію ворожої і духовиту, бойову — нашої армії. У сучасній війні не кількісний склад армії є запорукою успіху, а якість і ефективність озброєння. Переваги очевидні на нашу користь. Масові мітинги на росії демонструють, що прозріння, на жаль, повільно приходить з глибинки імперії, але воно таки приходить і буде посилюватись, бо базується на природних інстинктах виживання і цінностях збереження людського життя і загалом від застосування насильства до протестуючих, швидкими кроками прискорює кончину влади тирана. Московська пропаганда, технологічні провокації вже не працюють у світі, а російські солдати частіше телефонують на гарячу лінію України, бажаючи здатися в полон. Не тільки Україна, а весь світ побачив мерзотне обличчя росії – країни-терориста, країни-розбійника, країни-ґвалтівника, країни-вбивці. Рашистський солдат показав своє реальне нутро: боягуза, крадія, ката, розбійника, ґвалтівника і дітовбивці. Московська загарбницька “місія” “визволителів від нацизму” базована на нацистській ідеології. Справжні шовіністи, нацисти під час війни нав’язують через московські телеканали нацистську ідеологію ненависництва. Путінські пропагандисти “країни-визволителя” не помічають солдатських знущань над мирними людьми, убивства їх голодом і холодом, знищення житла і критичної інфраструктури в усій Україні, вбивств і ґвалтувань, викрадень і вивозу вглиб своєї території дітей і дорослих, знущань над полоненими солдатами. Росія оніміла, очерствіла і не чує стогону навіть своїх солдат. Саме нам, українцям, доведеться пробити велике вікно у царство пітьми, визволяючись від нацистської орди путінізму, яка хоче знищити Україну. Росія вторглась на нашу територію, і ми з самого початку маємо право бити по всіх мілітарних об’єктах, звідки нам прилітає. Згідно з Міжнародними Конвенціями, ми маємо право захищати свою критичну інфраструктуру і населення та наносити удари у відповідь. Україно, з нами Бог і правда! Слава Україні! ВАЛЕНТИНА ДАВИДЕНКО ТЕОФІЛ РЕНДЮК
Суспільство · “Поле битви не тільки в мілітарному вимірі, але й у борні за Дух Людини, за її Свободу”. · с. 2сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

безлад”. Один до одного. Тільки сьогодні все виглядає значно брутальніше, огидні) ше, катастрофічніше. Бо з тих часів еволю) ція розкладу лише посилювалася, незалеж) но від форми політичних режимів, ідеоло) гій чи персоналій. Вони (московити) й са) мі були не в силі приховувати ганебність власного імперського улусу. Їхній револю) ційний “демократ” герцен дуже промовис) то прогнозував такий сценарій тиранізації московії: “якщо наші московські соціаліс) ти матимуть колись владу, то вони своїм катівством значно перевищать охранку”. А ще причиною животіння бузувірства та жорстокості москвина стало те, що впродовж ХХ і ХХІ століть “велика” світо) ва політика не противилася належно цьо) му злу. Потурання кремлівській деспотії збоку країн західної демократії сприяло зрощенню цього кровожерного людоїда. Схаменулись, хоча доволі й пізно, віддав) ши молоху численні людські жертви. А зараз найсильнішим антидотом про) ти цього темного зла є сила духовного іму) нітету національно)державного організму Українців, здатних вичавити ковід)заразу “руzькомірства”, незалежно від того, яки) ми фіговими листками прикрита ця заг) розлива хвороба. Москвофільство, “русинство”, єдінородство, “руський мір”, руzько) язічєє, колаборація чи “хорошіє руzькіє”, вє) лікая культура чи ідеологема “какаяразні) ца” – все для знищення! Увесь цей гамуз, непотрібний мотлох “руzького” сьогодні став особливо небезпечним для людства, бо там, де з’являються ці створіння (зокре) ма і під час “мобілізаційної втечі”), там розплоджується “чумка” здичавілої імпер) ськості, пропагування й вимагання для “себе” руzького середовища в мові, церкві, культурі, “шансоні”, проявляючи повну нездатність та небажання адаптовуватися бодай частково в “іншу” культурність, тра) дицію. Колись М. Костомаров дав цим месіан) цям розумну пораду: “хочете свободи, то будьте готові на розпад імперії, яка немож) лива без самодержавства, а самодержав+ ство неможливе там, де є свобода думки і слова”. Однак це не для них. Їм дайте хлі) ба, “доброго” царя і “білої гарячки”. За) мість свободи. Бо “голова” (мета) їхнього існування полягає в задовільненні черева та у всяких бездушних речах, говорив Сковорода. Ін) шого не дано. Тваринна похіть – “водка, лодка и молодка”. Мораль для конаючої мокви. Страшно правдиве й справедливе Слово Сковороди, яке не вдалося моска) леві спопелити на Харківщині. Він знову ожив, визволяючись від москвина, дару) ючи нам верховинну цінність Сковоро) динської Свободи, закладену в знаменно) му вірші “De libertate” (“Про свободу”). Саме там високою всеперемагаючою ри) мою Сковорода вітає національно)виз) вольну боротьбу Українського народу та його провідника Б. Хмельницького: “Сла) ва навіки буде з тобою, / Вольності отче, Богдане+герою!” Нагадує нам, що поле битви не тільки в мілітарному вимірі, алей у борні за Дух Людини, за її Свободу. Сьогодні цей Ідеал стає для нас, Україн) ців, найбільш затребуваним і значущим, оскільки Незалежність, Суверенність, Державність України – найвища вартість і сенс Нації. Він переможно звучить над світом Словом і Музою Українського Гім) ну: “Душу й тіло ми положим за нашу СВОБОДУ!”.
Суспільство · “Поле битви не тільки в мілітарному вимірі, але й у борні за Дух Людини, за її Свободу”. · с. 2сторінка оригіналу ↗

Незнищенність Свободи

Георгій ФІЛІПЧУК, академік НАПН України 222-й день війни. Увага прикута до визволеного ЗСУ Лиману; звірячих бомбардувань орками мирного населення Запоріжжя, Дніпра, Миколаєва; страшних злочинів рашистів на Харківщині; цинічно) брехливих та безглуздих “псевдореферендумів”; заявки щодо вступу України в НА- ТО; істеричної мобілізації “патріотичних” вояко)мобіків; реакції країн світу на путіна, що несамовито витанцьовує з ядерною дубиною. А ще – до кремлівської промови безго) лового пахана двоголової недоімперії про “приєднання” неприєднуваного. Згадуєть) ся сказане Платоном у “Державі”: “А хто несповна розуму і втратив владу над собою, той намагається правити не лише над людьми, а й над богами… Його (тирана) “щастя” в тому, що всім він мусить бути ворогом”. Навіть для тих, чиї журливі фей) си, привабливі хіба що для психіатрів та криміналістів, запопадливо гляділи в рот тирану на кремлівському збіговиську. Зда) валося, що для повного занурення в реаль) ність нового процесу “Нюрнберг-2” браку) вало лише навушників для присутніх зло) чинців та автентичних лавок для підсуд) них. Бо вираз “облич” цієї орко)біомаси, що натягнула на себе тогу “еліти” моско) вії, радше нагадував пацієнтів, яких засу) дили до трьох пожиттєвих строків. Над) мерзенно та жалюгідно виглядали запро) данці)гауляйтери, що ніби прислухалися до цокання лічильника народної розплати за зраду та вчинені злочини. А головний терорист, неначе наївшись дурман)зілля, ще й погрожував війною англосаксам та всім, хто посмів виступити проти кремлів) ських “гумано)нацистів”. Увійшовши не) самовито в раж “месника” й “собіратєля”, він, скиглячи, проголошував крадіжку чу) жих земель та людей. Хоча, насправді, на) віть не тямив, що і скільки поцупив. Відчу) валося, що до свого “активу” він долучав і “Лиман” разом із поспіхом “асвабадітє) лєй”, що тікають. Усе це кубло путіно-пушиліних та саль) до-баликів, розпочавши на цій оргії покла) дання рук, які по лікті в крові, всіляко на) магалось якось “тримати стрій”, не пода) ючи страху, наслідуючи такого ж переляка) ного вожака цієї знахабнілої зграї. А пут) лер, як справжній “лідер” кровопивць, на) гадував потвору, ніби зіткану з трьох тва) рино)підвидів – “гітлера-геббельса-герін) га”, рикаючу про “справедливість” русь) комірства, погрожуючи атомом усьому сві) ту. Однак дивним є не це, бо, як кажуть у народі, “на це нема ні ради, ні ліку”. Трохи про інше. Яким же робом можна цьому інквізитору-живоїду зберегти “мармизу”? Тому завжди “неперетравленою” залиша) ється фантазія “єврошрьодерів” на кшталт гурту “меркель)берлусконі)саркозі”, які впродовж десятиліть продовжували(ють) виліплювати з цієї кремлівсько)бункерної химери “обличчя” якоїсь людиноподібної істоти. Про “орбаністів” чи “болгаро-пре) зидентів” не мовлю, бо то прояв особливої симпатії до путіновбивці. Жаль. Дарма часу і зусиль, оскільки з квакаючої московської жаби не сотворити спів солов’я чи політ орла. Однак ці намагання й донині збері) гають свою інерційну сталість, хоча, здава) лося б, такі вселенські трагедії людей мали б додати якщо не совісті, то бодай трохи розуму сильним світу цього. Який діалог з нелюдом, коли очолювані путіном варвари з ерефії за 7 місяців війни стерли з лиця землі 1200 міст і сіл, знищили 470 культур) них установ та історичних пам’яток, 2,5 тисяч шкіл (300 зруйновані повністю). Ана кінець вересня лише за офіційними да) ними вбито 395 українських дітей, 773 – поранено. Злочинів проти людяності не перелічити. Ці страшні факти вимагають не роз) мислів та “діалогів”, а відповідей та пока) рань. Чому так сталося? Чому знову мос) ква ввірвалася “через вікна” в наше обій) стя, на нашу землю? Як чинити (усім!), щоби перемогти? Нібито все на поверхні. Урешті)решт кожен наділений правом діяти по)своєму, якби це було тільки при) ватною справою. Адже подібна поведінка загравання, залицяння, купівля)продаж, торгівля цінностями на рівні “високої” по) літики вже привели до фатальної трагедії народів у Другій світовій війні. А тому, не отримавши вчасно і на цей раз вакцину) вання від “чемберленівської віспи”, маємо бути свідомими того, що заграви війни ду) же швидко вийдуть за межі України. Лише відповідальні колективні зусилля світової спільноти, лідерів та політиків провідних держав спроможні зупинити найнебезпеч) ніший “сovid-22” – московський фашизм. Бо непоправною помилкою є ілюзія (кво) лодумання), що при такому рівні колабора) ції, продажності, угодовства низки полі) тичних еліт світу можна втихомирити заю) шеного кров’ю путлєра та його інфікова) ного бацилою імперськості глубінного на) роду, “зберігши” фронт тільки в україн) ському просторі. Чи є солідарними народив усвідомленні необхідності спротиву цьо) му глобальному злу? Очевидно, адже по) над 50 країн надають Україні різноманітну допомогу для боротьби з російською агре) сією. Хоча позаблоковість України уне) можливлює колективний воєнний опір небезпечному агресору. Тому заявка Украї) ни для вступу в НАТО за пришвидшеною процедурою є винятково значимим рішен) ням, неспівмірним із будь)якими іншими політичними кроками на шляху до євро) атлантичної інтеграції. Сьогодні маємо найвищий показник народної підтримки входження України в Альянс – 83%! Шкода, що лише катаклізми масштаб) ної російської агресії (війни) спонукають нас до нагальних дій безпекового характе) ру. Оскільки впродовж багатьох років (де) сятиліть) мислячі українські політики (яких не так вже й багато), громадські дія) чі, частина інтелігенції вимагали від вищої влади активізувати вступ України до НАТО, як єдино надійної безпекової гаран) тії для Українського народу та Держави. Спроба на Бухарестському саміті 2008 ро) ку завершилася для України невдало. Не останню роль в цьому зіграла й німецько) французька позиція, що відображала тоді путінський інтерес кремля. Відтак шлях до НАТО став значно складнішим, а на пев) ному “януковичевому” відрізку повернув у зворотному напрямку. Основою для антинатівців стала ідео) логія протестуючого елєкторату штибу одеських та севастопольських бабусь, гун) дяївських попів, олігархів та “українських” політиків московського заквасу, що волали: “нейтральность – мір; навєкі с рассєєй”. Війна жорстоко виправила вектор держа) вотворчості, давши зрозуміти всім, що НАТО залишається силою, здатною бути найбільшим гарантом національної без) пеки України. І вкрай згубною ставала по) літика тих українських президентів, ви) щих органів влади, які замість україно) центричних державницьких сил (політич) них, громадських) орієнтувалися на інте) реси олігархату та обмосковленого елек) торату, налаштованих на кремлівські ре) гістри. Адже, для прикладу, як давнішні (“Просвіта” імені Тараса Шевченка, Кон) грес української інтелігенції, Україна і Світ), так і новостворені (після окупації Криму, частини Донецької та Луганської областей) українські організації (“Рух” за НАТО; “Українська альтернатива”) зав) жди обстоювали євроатлантизм безпеко) вої політики. У Маніфесті “Української альтернативи” ще 2016 року було викладе) но чітку позицію щодо перемоги у війні з росією: “Ми визнаємо, що національна і військова безпека України неможлива без повноправної участі в НАТО і тому нашим головним зовнішньополітичним пріорите) том є політика прискореної інтеграції до Північно+Атлантичного альянсу”. Пізніше цей стратегічний вектор був закріплений конституційно. Хоча дорога до храму виявилася для Ук) раїни надто важкою. Вона безперервно втрачала себе безпеково. Відновлена дер) жава, ставши короткостроково “ядерним” гравцем, зазнавала неймовірного тиску щодо роззброєння. На жаль, не вистояли. Цьому сприяла ще й ментальність тодіш) нього українського керівництва. 30 грудня 1991 р. Україна в Мінську погодилася на розкомплектування до 1 липня 1992)го тактичної ядерної зброї, 18 квітня Кравчук і Єльцин підписали угоду про вивіз ядер) ного запасу з України в росію, а вже через 20 днів Кравчук гарантував про самозни) щення атомної зброї впродовж семи років. Дуже квапливо (23 травня 1992) був підписаний Лісабонський протокол, стат) тя 5 якого зобов’язувала (без гарантій без) пеки) Україну не володіти ядерною збро) єю. Хоча тодішні політики дещо противи) лися таким підходам, оскільки ВР України в “Основних напрямах зовнішньої політи) ки України” затвердила утримування на своїй території ядерної зброї. Однак це бу) ли заходи косметичного характеру, зважа) ючи, що той же єльцин, якого інколи да) ремно “ідеалізують”, ніколи не був “де) мократом”, “лібералом”, тим паче проук) раїнськи налаштованим. Імперець, украї) нофоб, як і путін. Бо варто пригадати, з яким остервенінням єльцин ізольовував українців від спілкування з міжнародною спільнотою в питаннях озброєння, безпе) ки. Він отримував тут свої дивіденди та “винагороди”, адже “передній ряд” україн) ського керівництва в значній мірі форму) вався “товаріщамі” московії. Тому не тіль) ки ядерна зброя, але й інші стратегічні напрями нами втрачалися, ніби не знаю) чи, що єдиним правилом у взаєминах із москалем має бути – “не вірмо!”. Однак тоді, вже 18 травня 1993 року, завдячуючи слабкій (недержавницькій) позиції укра) їнських верховників, на 203 кораблях Чорноморського флоту (понад 80%) було піднято військовий прапор московії, і во) ни надовго закріпилися на морських базах Криму. Навіщо про це згадувати? До скру) ти треба. Бо це ті уроки, які обов’язково мусимо добре засвоїти. Адже тоді нами (керівництвом) робилося все нашвидку) руч для роззброєння України, натомість кволо, безпорадно, почасти зрадливо опі) кувалися власною безпекою. Уже тоді проти України включався “газовий ва) жіль” та механізм гібридної війни. Однак вона чомусь надіялася (?!) не на реальні безпекові гарантії, а на заяви заступника держсекретаря США Телбота, який “пере) конав” (травень 1993 р.) Кравчука, що єдиною гарантією для України може стати лише росія (?). Отакої. А трохи пізніше (5 грудня 1994)го) ми “отримали” ще одну пусто)формальну гарантію – Будапешт) ський Меморандум. І це глупство продов) жувалося то на рівні багатовекторності, то нейтральності та “дружності” ще ба) гато років. Сьогодні Україна пожинає плоди цих реальних провалів. І не тільки в цьому. Нас скородили в додачу до мілітар) них ще й духовними, освітніми, наукови) ми, інформаційними, економічними мос) ковськими експансіями. Нині московщина вийшла на фінішну пряму своєї аморальщини й дикунства. Це аксіома. Нічого не треба доводити. Жод) них змін у поведінці, хіба в гірший бік не) сусвітного мракобісся. Побіжно аналізую) чи цей диявольський фарс “приєднання” до рашкостану українських земель (рівно) великих сучасній Португалії), усвідомлю) єш до якого стану обезлюдненості дійшла путінська московія. Згадується написане ще в ХІХ столітті французьким ученим і просвітником Ж. Мішлев “Модерній історії”: “москов) щина – це сила дикунська, це світ беззакон) ня, ворожий всякому законові і насамперед моральному. Москвин немає найціннішого – здатності відчувати добро і зло… Якщо єв) ропейці допустять московщину до участі в наших європейських справах, то впустимо до Європи моральний розклад, колотнечу,
Щоденник війни · “Створимо собі щасливу, заможну, вагому, сильну і демократичну державу”. · с. 3сторінка оригіналу ↗

Віктор СКОРИК: “Крок за кроком торуємо шлях до перемоги”

Віднині і назавжди звільнена вся Харківська область! Харків та Харківщина – це мій батьківський край, моє дже) рело, мої дитинство, юність та молодість. Дякую тобі, наш український Харкове, який першим прийняв на себе удар орди і дав їй гідну та смертельну відсіч. Також відтепер вже вільно ди) хає й вся північна Донеччина, тобто південна Слобожанщина – цей чарівний, мальовничий та працелюбний український край. Сподіваюсь, що відтепер день Харкова і Харківщини буде свят) куватися 8 вересня, на честь того дня, коли почався блискавичний та блискучий наступ, що звільнив Харківщину від навали фашист) ських загарбників з імперської Московії. 8 вересня – знаменна дата в історії Харківщини та всієї Украї) ни! Слава ЗСУ! *** Зараз ординці судомно нама) гаються встановити лінію своєї оборони на лінії Сватове)Кре) мінна)Рубіжне. Натомість наші війська вже ведуть бої на підступах Кремін) ної, а також швидко наближа) ються до Сватового зразу з кіль) кох напрямків – південного, пів) денно)західного та північно)за) хідного, що загрожує московитам новим казаном – тепер у Свато) вому, в якому ворог, найімовірні) ше, не встиг вибудувати міцний форпост. Або ж нове оточення в Кремінному)Рубіжному разом із Сіверодонецьком – теж цілком можливе. Хай гадають вороги. А нам своє робити! Також тепер під прямим уда) ром наших визвольних військ опинився Лисичанськ, біля якого наші передові підрозділи вже че) кали на підкріплення для визво) лення цього міста. І це ще не все: відучора знач) но пожвавилося просування на) ших військ на північному сході Херсонщини, а також йдуть бої на заході області, біля Давидово) го Броду, бої за рубежі на річці Ін) гулець. Така гнучка тактика Україн) ського війська – мультиплікатив) ного та мобільного створення загроз наступу у різних регіонах та напрямках – дає змогу заплу) тати ворога та забезпечити рапто) вість та несподіваність у своїх ді) ях, а отже – успіх нашої визволь) ної боротьби. *** Окупанти вже тікають з Кре) мінної, яка опинилась у напівко) лі наступу нашого війська з трьох напрямків. Траса Р)66 Кремінна)Сватове знаходиться повністю під нашим вогневим контролем, тому вони тікають до Рубіжного та Сіверо) донецька. Але й там їм не варто сподіватись на тихе і довге життя. *** Наше військо безупинно і твердо крокує слобожанськими землями Луганщини у напрямку Сватове. Москвинські медіа)ресурси істерують: Нє удайотся стабілізі) ровать положеніє около Сватово. Что дєлать?! Я їм раджу тікати або здавати) ся. У наших військ достатньо зброї і наснаги, а також чорних мішків для утилізації неслухня) них московитів – тих, що не дос) лухаються порад. *** Я ось нарешті зрозумів суть московитського тезису про їхнє “глубінноє государство”. У всіх держав в своїй історії, певне, є пороки та вади, але є й червоні лінії падіння, за які вони не переходять – дно. І тільки для Московії нема дна, на будь)якій глибині її па) діння. Вона абсолютне зло, імпе) рія зла, якій “аналогов нєт” – чорна діра. Тому вона повинна бути зни) щена! *** Українські війська одразу кількома напрямами швидко наближаються до Сватового ши) роким фронтом, який набуває форму лещат, з неминучою пер) спективою трансформації цієї форми в масштабне оперативне оточення всієї Сватівської агло) мерації, що витягнулась уздовж річки Красна від Нижньої Дуван) ки на півночі, до Краснорічен) ського на півдні. Автошляхи Р07 – на півночі та Р66 – на півдні, якими ворог міг би підживлювати угрупуван) ня в Сватовому, вже знаходяться під контролем ЗСУ. ЗСУ чітко артикулює: Луган) щина – це Україна! *** До Слобожанських перемог маємо ще й оптимістичні звістки з нашої славної Херсонщини, де ЗСУ раптовим наступом з півночі вздовж Дніпра – уздовж автодо) роги – подолали сьогодні 25 км, сходу, тільки що прорвали оборо) ну в укріпленому форпості ворога в Дудчанах і стрімко прямують до районного центру – до Берислава. А з іншого боку, від Давидово) го Броду, з північного заходу, теж йде просування наших військ вздовж автошляху на той же Бе) рислав. Таким чином, з урахуван) ням того, що це єдині два автош) ляхи у цій частині Херсонщини (це ж степ!), вся поки що окупо) вана правобережна північна час) тина Херсонської області потрап) ляє у лещата нашого війська на величезній площі у 3500 кв. км. “Нє ждалі!” До речі, Берислав є найстарі) шим містом Херсонської області, він був заснований на початку ХV століття. А як же “Новоросія”? Аніяк, її тут і духу не було і бути не могло. “Новоросія” – це просто брехня імперії зла. Крок за кроком, торуємо шляхи до перемоги! *** На півночі правобережної Херсонщини за минулий день звільнена вже щонайменше тре) тина тієї території, яку я прогно) зував вчора. І це ж не просто те) риторії, це наші люди, які палко вірили і чекали на наших військо) вих)визволителів, це питання життя або смерті, волі або неволі! Цей стрімкий наступ наших військ не є легкою, бравурною прогулянкою, це жорстка зброй) на боротьба. Цей успішний виз) вольний марш йде попри те, що там ворог довго і ретельно готу) вався, укріплювався тривалий час, він протягом останніх мі) сяць)два там сконцентрував дуже велику чисельність своєї орди. Але майстерність, тактична пере) вага та моральний дух наших вої) нів)визволителів роблять свою справу – трощать ворога. А щоб ворог не знав куди біг) ти і за що хапатись, де зосередити свої сили перед наступами укра) їнських військ, ЗСУ проводить свої удари в самих різних напря) мах та регіонах, часто)густо від) далених одне від одного на десят) ки і навіть на сотні кілометрів. Тож піди вгадай, де буде голов) ний удар, де відволікаючий, а де другорядний чи допоміжний? Я напевне знаю, але не скажу. Щоб не допомагати ворогу. Тим більше, що моє бачення таких майбутніх напрямів весь час збіга) ється з тим, що потім реалізується на фронтах. Але я те бачення не оприлюднював, бо я пишу не для дурного та безвідповідального хай) пу. У мене вища цінність – Украї) на, цінність відповідальна і єдина. Ці останні рядки я написав, щоб вгамувати тих, хто тут на ме) не постійно шикає, “попереджає” та “рекомендує”. Навчіться жити вільним розумом, в демократич) ному суспільстві, яке передбачає вільного, але відповідального гро) мадянина своєї держави. *** Є одна дуже цікава новина. Ворожі ресурси подейкують, що українці легко заходять устрій противника на техніці, по) значеної літерами, якими позна) чається техніка окупантів, що призводить до спричинення гар) мидера у ворожому строю, сум’яття та безладу в управлінні боєм командуванням ворога, ос) кільки вони не знають, де свої, а де противник, натомість україн) ські війська знають, де свої, де чужі, бо безпомилково б’ють тільки по ворожій техніці. Це свідчить про те, як вони припускають, що в українського війська з’явилась мережевоцен) трична система управління боєм виробництва США, яка зв’язує всі свої підрозділи в одну мережу і відповідні мітки на моніторах комп’ютерів на рівні полків, ба) тальйонів і навіть рот. Таким чи) ном, навіть ротний сержант в Хамві, БМП чи танку бачить на екрані, хто свій, хто чужий і йому байдуже, які там літери намальо) вані на броні. Якщо це так, то це зовсім но) ва якість рівня управління боєм, яка надає велику перевагу нашо) му війську, а отже посилює нас і відповідно посилює вдячність нашим партнерам! *** Мені вже дуже багато читачів і особисто знайомих людей став) лять питання: “А це правда, що Зеленський і Ко після оточення Лиману дав вийти ворогу по “зе) леному коридору?” Достеменно не відомо. Ду) маю, що частково вийшли, але без зради. Є така тактика ведення битв, що має назву кеттлінг, коли ото) ченому ворогу залишають мож) ливість за умовчанням вийти дрібними групами, зрозуміло, що при цьому про вивід важкої тех) ніки не йдеться, бо це не можли) во в таких умовах. Що така такти) ка дає переможцю? 1. Мінімізацію своїх великих втрат живої сили та техніки, які неминучі при штурмі загнаного противника. 2. Набуття трофейної, готової до використання, всієї важкої во) єнної техніки та боєприпасів противника. 3. Дає месидж ворожим вій) ськовикам на майбутні битви, про те, що, якщо вони не будуть дуже впиратися, а тихо тікати по) одинці та дрібними групами без техніки, то у них є шанс вижити. 4. Створювати регулярно такі лещата)загрози для противника, щоб вони без бою відходили, від) ступали. Важливіше їхати, йти вперед визвольним рухом, а не “шашечки”. 5. Легко і фактично без бою знищувати або брати в полон вті) качів дрібними групами; так, при цьому втрат у живій силі у ворога буде менше, бо певна частина та) ки втече, але це б вартувало б і своєму війську на порядки біль) ших зусиль та своїх втрат. І часу. 6. Така тактика дає можли) вість мобільно проходити ворожі форпости та укріплені райони, не втрачати темпи наступу та ініціа) тиву у веденні війни і швидко пе) реходити до наступної фази нас) тупу – знову зі створенням ле) щат, загроз оточень, і так до нес) кінченості рекурсії — аж до пов) ної перемоги. І нарешті, сьоме, найголовні) ше: 7. Така тактика дає можли) вість не руйнувати ущент місто у ході битви та максимально збе) регти життя цивільного населен) ня, громадян України. Крім того, неминучі великі масштаби руйнування міста і ці неминучі жертви були б із задово) ленням використані для розгор) тання валу істерії ненависті всіма рупорами пропаганди імперії зла для показу “звєрств бєндєров) цев”. Чи саме таку тактику застосо) вує командування ЗСУ, наші про) відні військові стратеги та віртуо) зи тактики? Не знаю точно, але схоже, що – так. Принаймні частково. Більш того, я майже впевне) ний і про це мені говорять мої власні спостереження, що вагому участь у тактичних розробках бе) руть військові фахівці наших найкращих західних партнерів. Проблема в тому, що ця влада привласнила собі монополію на інформацію, на правду та брех) ню. Природно, що позбавлені права люди розгублені та шука) ють істину і не довіряють такій владі. Але це не стосується наших військовиків, вони не тільки ге) рої, а й класні фахівці – від рядо) вого до Головнокомандувача ЗСУ. Писав це на скору руку, тому вибачте, якщо щось не так, мої друзі та читачі. Попри все, ми виборемо свою волю і незалежність, здобудемо у бою своє право на існування Ук) раїни, нашого незламного наро) ду, створимо собі щасливу, за) можну, вагому, сильну і демокра) тичну державу. Перемога буде за нами! *** Коли жінка у багатостраж) дальному звільненому Лимані ці) лує землю – “Бо це наша земля”, крізь сльози печалі і радості, розу) мієш – цей народ непереможний! Слава Україні! *** Неодмінно настане той день, коли мапи війни зафіксують на) шу перемогу, коли вся наша дер) жава, всі наші землі набудуть пе) реможних, жовто)блакитних фарб, кольорів вільної України! Коли весь цивілізований світ скаже разом з нами: Слава Україні! *** Мудра тактика і правильні та вчасні дії, відповідно ситуації – це зберігає наші сили, життя та здоров’я наших людей, бойову техніку, мінімізує руйнування інфраструктури на наших терито) ріях, де нашим людям тепер від) будовуватись та жити мирним життям. Ворог на Херсонщині, під час стрімкого, розгромного наступу Українського війська, в ефірі бла) гав своє командування задля сво) го порятунку про допомогу з по) вітря авіацією. Але не дочекався того порятунку. Не було авіації ворога. Сьогодні пропагандисти орди “пояснили”, що авіації не було, бо там, мовляв, були погані мете) оумови ) сильні дощі. Тим часом будь)який метео) сайт вам скаже, що дощів, особ) ливо сильних, і нельотної погоди вчора на Херсонщині не було. Все прозоро та значно прості) ше: наші сили ППО вправно пра) цюють та щільно прикривають небо нашим військам, забезпечу) ють його вільну визвольну ходу. Ось і сьогодні вже на ранок стало відомо про визволення ще кіль) кох сіл на півночі правобережної Херсонщини. Слава ЗСУ! *** Хижій обскубаній потворі, що на гербі імперії зла, вже мало двох голів, бо воно вже не знає, куди дивитися та звідкіля її знову уш) пинить Українське військо, або й геть голову відрубає, або й обидві. Так і голів не настачишся. То) му це чудище й оголосило мобілі) зацію нових голів, кігтів та крил – хай хоч і кволих, тупих та куря) чих, аби щоб більше. Та нічого, ми і їх скрутимо, обріжемо та обскубемо! *** До речі, нашому успішному визвольному наступу не тільки наші люди допомагають, а й сам Бог помагає, сама наша земля, бо одна з найважчих проблем насту) пу – це форсування річок. Як відомо, наша планета Зем) ля обертається навколо своєї осі, і робить вона це для нас у пра) вильному напрямі. Тобто коріолі) сова сила робить нас ще сильні) шими: західний, правий берег рі) чок завжди високий і крутий, а східний, лівий – низький та по) логий, що дає потужну перевагу у бою, бо нам – на схід. Окрім цього, ця обставина дає нам можливість незабаром ще краще бачити ворожі схован) ки: коли опаде листя з дерев, буде видно з висоти правих берегів тих покидьків як на долоні, а отже і зручніше буде нищити цю погань та утилізувати те сміття разом з їхньою зброєю. Тож все буде добре. “Борітеся – поборете! Нам Бог помагає! За нас правда, за нас слава і воля святая!” Переможемо! 1—6 жовтня 2022 р. З вільної мережі
Читацьке віче · “Я вірю, що до Києва з Луганська, До всіх осель численних Україн Твоя наука і душа повстанська Іде й гуде, як воскресіння дзвін”. · с. 4сторінка оригіналу ↗

XXIII Всеукраїнський конкурс “Українська мова – мова єднання” стартував в Одесі

З 29 вересня 2022 року в Одесі проходить XXIII Всеукраїнський конкурс “Українська мова – мова єднання”. Інна ІЩУК Конкурс зібрав понад 360 авторів з усі) єї України, які надіслали свої роботи. – Цього року ми вже у 23)й раз прово) димо конкурс, який об’єднав усі регіони України, – сказав організатор конкурсу, голова Одеської обласної організації Націо) нальної спілки журналістів України Юрій Работін. – І у воєнний час це особливо важливо. Нам надіслали добірки віршів “Сто днів війни”, цикли статей, книги, у яких відображено біль і готовність до бо) ротьби українських авторів. Також у номі) нації “Первоцвіт” ми відзначили твори ді) тей про війну, їхні вірші та малюнки. Зби) раючи ці публікації, ми формуємо колек) цію творів, які висвітлюють цей важкий для України період. У нашій бібліотеці за 23 роки зібрані та зберігається понад 2000 тисяч рідкісних цінних видань, що є літо) писом України. Цього року, незважаючи на всі складнощі проведення конкурсу, ми вистояли та продовжили нашу роботу. Нас підтримало Міністерство культури Украї) ни, надавши книги сучасних українських авторів, які вручили переможцям конкур) су, а також багато культурних установ. Перший етап нагороджень пройшов у бібліотеці № 2 ім. Паустовського м. Одеси, за що велика подяка департаменту культу) ри та туризму Одеської міськради. Завіду) Василь ЛИЗАНЧУК, доктор філологічних наук, заслужений професор Львівського національного університету імені Івана Франка Злочинні нащадки лиходійних москов) ських ординських царів, імператорів та зловісних російських комуністичних сек) ретарів)генсеків підступно розв’язали і ве) дуть геноцидно)терористичну війну, щоби знищити волелюбний український народ, навічно поневолити кожного з нас. Тим часом одеські депутати)малороси на чолі з головою міста Геннадієм Трухановим насолоджуються психологічними отруйни) ми обіймами російської імператриці Кате) рини ІІ, пам’ятник якій досі бовваніє в укра) їнській перлині Чорного моря. На жаль, ве) лика кількість одеських гумористів різних службових рангів і нині у зашморгу одвічної московської брехливої пропаганди, що, мовляв, південну Пальміру для українців у 1795 р. заснувала милосердна Катерина ІІ. до наших читачів, передплатників, просвітян Друзі! Тижневик “Слово Просвіти” – один із небагатьох нині існуючих островів незалежного українського слова в інформаційному морі — за певного “сприяння” нашої влади опинився на межі припинення свого існування. І тільки ми самі, хто любить, шанує і дорожить українським правдивим і об’єктивним словом можемо допомогти “Слову Просвіти”. Будь-яка фінансова підтримка видання – це вагомий внесок в українську справу. Тож подаємо Вам наші банківські реквізити: АТ “Альфа-Банк, р/р UA 30300346000002600 2016994001; отримувач: ГО “Всеукраїнське товариство “Просвіта” ім. Тараса Шевченка; код ЄДРПОУ/ІНН: 00031756. Призначення платежу заповнюється платником так, щоб надати повну інформацію про платіж. На наше прохання про допомогу для газети “Слово Просвіти” відгукнулися: 1. Пепа Вадим Іванович – 400 грн. 2. Кравченко Галина Семенівна – 1000 грн. 3. Різникова Ярослава Олексіївна – 1000 грн. 4. Дурбак Лариса Михайлівна – 500 грн. вачка бібліотеки № 2 Каріна Апарінова ор) ганізувала захід, на який було запрошено переможців конкурсу. На церемонії наго) родження було вручено дипломи та пода) рунки. І кожен сказав своє слово. Другий етап пройшов у Чорноморській центральній міській бібліотеці за участю мера міста Чорноморськ Василя Гуляєва. Голова Оргкомітету Фестивалю рідної мо) ви Юрій Работін, депутат Одеської облас) ної ради VIII скликання Олексій Кобиль) ников та голова Чернівецької письмен) ницької організації Василь Джуран пого) ворили з місцевими конкурсантами, роз) повіли про історію заснування Національ) ного журналістського форуму, побажали чорноморцям і в майбутньому брати ак) тивну участь у грандіозному українському заході, з яким 23 роки крокує Україна, Єв) ропа і весь світ. Переможці отримали по) дарунки від Міністерства культури Украї) ни – рідкісні видання сучасних авторів, а 21 учасник творчого конкурсу – дипломи лавреатів. Голова Оргкомітету Фестивалю рідної мови Юрій Работін, депутат Одеської об) ласної ради VIII скликання Олексій Ко) бильніков та член Оргкомітету Василь Джуран виступили перед місцевими кон) курсантами, розповіли про історію засну) вання цього Національного журналіст) ського форуму, побажали чорноморцям і надалі брати активну участь у великому Українському заході, який 23 роки крокує Україною, Європою і Світом. Голова місь) кого літературного товариства “Сузір’я” Валентина Сидорук вручила голові Оргко) мітету Юрію Работіну книгу письменника Володимира Базилевського “Талант і та) лан” – на відзнаку його невтомної праці. Загалом за три дні роботи конкурсу ви) соких нагород удостоєні близько 90 учас) ників мовного фіналу.
Читацьке віче · “Я вірю, що до Києва з Луганська, До всіх осель численних Україн Твоя наука і душа повстанська Іде й гуде, як воскресіння дзвін”. · с. 4сторінка оригіналу ↗

“Твоя наука і душа повстанська”

Сергій МЕЛЬНИЧУК Пишу до вас 28 вересня 2022 року. Цього дня видатний український поет, перекладач, літературний критик, Герой України Дмитро Васильович Павличко святкує свій 93)й день народження. Окрім своєї плідної і видатної літера) турної діяльності, яка достатньо відома не лише українцям в Україні, Дмитро Ва) сильович завжди відзначався своєю гро) мадянською і політичною небайдужістю до відстоювання національних культур) них й інших інтересів України. Підтрим) ка видатного українського поета Дмитра Павличка моєї правозахисної діяльності у відстоюванні належного функціону) вання української мови як державної в Україні, та його критика вищих посадо) вих осіб України щодо порушення ними конституційного ладу України у сфері застосування державної мови, завжди змушувала можновладців уважніше ста) витись до конституційних норм застосу) вання державної мови у своїй службовій діяльності при здійсненні повноважень органів державної влади. Як приклад пропоную подивитися брифінг щодо судового процесу за моїм позовом проти президента України В. Зе) ленського. Ще більшої ваги для мене мала під) тримка Дмитра Васильовича, коли я без) компромісно відстоював належне функ) ціонування української мови як держав) ної мешкаючи в Луганську, – це мова навчання у вищих навчальних закладах, та належне функціонування української мови як державної в місцевих державних орган та органах місцевого самовряду) вання Луганська. Ознайомившись із пер) шим виданням моєї книжки “Моя бо) ротьба за мову” 19 жовтня 2011 року Дмитро Васильович написав вірша “Сер) гієві Мельничуку”, який опубліковано у збірці Дмитра Павличка “Символ віри”, видання 2013 року. Сергієві Мельничуку Мій дорогий Сергію Мельничуку, Я чув твоєї крові гордий спів, Коли ти мову взяв за руку, В Луганській університет завів. Ти не злякався суржика бидляти, Ненависті, що зівсібіч пекла, Ти змусив окупанта розмовляти, Вклонитись мові змусив ти хахла. Ти йшов із рідним словом на кострище, Ти зграї малоросів переміг, Та знов перевертень над нами свище, І серце мови рве новий батіг. Неправедний закон, олжі основа, Підводиться, як нашій правді мста, Ти знай, мій брате, буде наша мова Сильнішою, як зійде із хреста. Я вірю, що до Києва з Луганська, До всіх осель численних Україн Твоя наука і душа повстанська Іде й гуде, як воскресіння дзвін.
Читацьке віче · “Я вірю, що до Києва з Луганська, До всіх осель численних Україн Твоя наука і душа повстанська Іде й гуде, як воскресіння дзвін”. · с. 4сторінка оригіналу ↗

В отруйних обіймах Катерини ІІ

Насправді це позолочена маніпуляція російських звироднілих колонізаторів. Тут, де тепер Одеса)мама, ще у 1340 р. Велике князівство Литовське заклало фортецю Коцюбіїв. У різний час та в різних джере) лах це поселення називали Кочубіїв, Качу) біїв, Качубий, Качибей, Хаджибей, Гаджи) бей, Аджибей. У XV ст. цією українською територією заволоділа Османська імперія, відтоді це поселення називалося Хаджи) бей. Золотоординський улус, який від 1277 р. називався Московським князівством, а від 1721 року – Російська імперія, жорстоки) ми загарбницькими війнами розширював свої володіння. У 1789 р. російські війська завоювали Хаджибей. Уперше сучасна назва Одеси з’явилася у січні 1795 року. До цієї дати російські мутанти прив’язали ім’я загарбниці Катерини ІІ, нібито вона заклала у фундамент новобудови перший камінь і заснувала Одесу. Важливо нагадати незаперечні факти. Задовго до окупації московітами півден) них українських земель на краю Хаджибея жили козаки, була Сотниківська Січ. Яск) равим свідченням цього є найбільший ко) зацький цвинтар, розташований на околи) ці Одеси, яка колись була селом Малий Куяльник. Найстаріший хрест на цвинтарі датується 1791 роком. Він поставлений на чотири роки раніше від так званого засну) вання Одеси. Антиукраїнській підступності Катери) ни ІІ не було меж. Вона та її невгамовні блудники заставили козаків підписати до) кументи, у яких зазначено, що вони не бу) дуть воювати. Замість шабель козаки взяли в руки кайла та пили – стали будівничими Одеси. Козаки добували камінь, з якого творили південну перлину. Одеські ката) комби – це справа рук мужніх козаків. Виникає запитання: “Чому в Одесі не) має пам’ятника будівничим)козакам?!” За які заслуги перед українцями у 2007 р. від) новили монумент, який називають “Пам’ятник засновникам Одеси”, або “Пам’ятник Катерині і її коханцям”? Нев) же нинішні міські очільники Одеси зовсім нічого не знають про зловорожу, знищу) вальну антиукраїнську діяльність Катери) ни ІІ?! Відомі сотні наукових історичних праць, художніх творів, архівних докумен) тів, що саме Катерина ІІ у 1764 р. остаточ) но зруйнувала Гетьманщину, а для колоні) ального управління створила Малоросій) ську Колегію. З антиукраїнського веління Катерини ІІ 4 червня 1775 р. великий загін регулярних російських військ на чолі з генерал)поруч) ником Петром Текелієм, який повертався з турецької війни, несподівано оточив За) порізьку Січ і вчинив повний розгром. Ко) шового Петра Калнишевського і його старшину заарештували і заслали на Со) ловки. Після зруйнування Запорізької Січі, поділу Гетьманщини на губернії у 1781 р., скасування у 1783 р. козацьких полків як військової формації, так і адміністратив) но)територіальної одиниці, було закрито досить розвинуті українські школи, що функціонували при полках. Цього ж 1783 р. Катерина ІІ запровадила навчання росій) ською мовою у Київській Академії та ук) раїнських колегіях, позбавила права ук) раїнських селян вільно переміщатися, тобто вільні українські господарі стали кріпаками. З 1797 р. в Україні запровад) жено на 25 років призов до царської ар) мії. У війнах царської Росії українці гину) ли не за українські, а за московські ім) перські інтереси. Катерина ІІ, як і Петро І, доклала мак) симум зусиль, щоб знайти та вивести до Москви з території колонізованої України всі історичні матеріали. 4 грудня 1783 р. за наказом Катерини ІІ була створена “Ко) миссия для составления записок о древней истории, преимущественно Росии” під ке) рівництвом графа А. Шувалова. Дійсним керівником комісії впродовж десяти років була сама Катерина ІІ. Підсумком діяль) ності комісії став безпрецедентний істо) ричний злочин: всі оригінали літописів зникли, а замість них почали з’являтися так звані “летописны своды”, в яких було все, крім історичної правди. Саме за царювання Катерини ІІ було висунуто ідею “национального единства” українського і російського народів. Чи не цією отрутою просякнута свідомість депу) татів Одеської міської ради та голови міста Геннадія Труханова, які досі у психологіч) них обіймах Катерини ІІ, яка після Петра І, що “розпинав нашу Україну”, “доконала вдову сиротину”. Можливо, так звані “слуги народу” у Верховній Раді України позитивно впли) нуть на нинішніх одеських депутатів)блуд) ників та Геннадія Труханова і допоможуть їм нарешті вирватися з отруйних обіймів московської маніпулятивної пропаганди та прибрати пам’ятник Катерині ІІ і від) правлять його у розвінчувальний заповід) ник російських зловісних ідолів царської та комуністичної злочинної епохи. ЗЗввееррннеенннняя
Читацьке віче · “У полеміці, дискусіях – наближення до істини. Не мовчіть”. · с. 5сторінка оригіналу ↗

У Києві відкрили пам’ятник Павлу Горянському і вчергове нагадали, що Крим – це Україна

Євген БУКЕТ, фото автора 1 жовтня на території Державного істо) рико)меморіального Лук’янівського запо) відника в Києві відбулося урочисте від) криття пам’ятника на могилі лідера Кра) йової Української Ради в Криму у 1919–1920 роках, консула УНР в Криму, літератора, педагога, фахівця бібліотечної справи, науковця Павла Горянського (1878–1935). “Вшанування пам’яті лідера україн) ського національного руху в Криму у бу) ремний період війн і революцій 1919–1920 років Павла Горянського – це важлива по) дія для громади кримських українців, яка є другою за чисельністю в Криму і перетво) рена окупантом на одну з найбільш дис) кримінованих етнічних спільнот. Це ще один сигнал українським патріотам в Кри) му, що про них пам’ятають, а також нага) дування українським владі, сус) пільству і міжнародному товари) ству про існування традицій само) організації у великої української громади в поки що окупованому Криму”, – зазначив у вступному слові голова Організаційного комі) тету зі встановлення пам’ятника, кандидат історичних наук Андрій Іванець. Також він оголосив імена доб) рочинців, які зібрали кошти на об) лаштування останнього місця спо) чинку лідера українців Криму. Ко) ли могилу відшукали, на ній стояла лише залізна табличка. У 2020 році почали збирати кошти на створен) ня пам’ятника та облаштування місця поховання. Основну частину коштів надали кримські українці, втому числі з окупованих територій, а також небайдужі співвітчизники з материкової частини України. На постаменті нової надгробної плити зображено контур Кримського пів) острова, а також герб Української Народної Республіки. Автор па) м’ятника, скульптор Володимир Корень передав частину коштів на популя) ризацію імені П. Горянського. Освятив монумент Архієпископ Виш) городський, вікарій Київської єпархії ПЦУ Агапіт. Під час відкриття пам’ятника слово мали завідувачка відділом охорони і збере) ження пам’яток ДІМ ЛЗ Оксана Борисюк, голова Меджлісу кримськотатарського на) роду Рефат Чубаров, голова ОУН Богдан Червак, заступник Постійного Представ) ника Президента України в АРК Денис Чистіков, представник Українського Інс) титуту Національної Пам’яті Ігор Каретні) ков, політичний радник Світового Кон) гресу Українців Тимош Мартиненко)Куш) лянський, а також члени КРУК – Сергій Ковальський, Сергій Мокренюк і Сергій Вікарчук. Сергій Ковальський, зокрема, озвучив заклик до органів влади України у рамках політики деокупації та реінтеграції півострова розпочати процедуру форму) вання військово)цивільної адміністрації Криму та Севастополя. На завершення “Козацька пошта” на чолі з Андрієм Пилюхом підготувала сюр) приз – спецпогашення сувенірного кон) верту і тематичної “власної марки” із зоб) раженням пам’ятника. Ініціювала встановлення пам’ятника Крайова Рада Українців Криму. Її активіс) ти, які змушені були залишити свої домів) ки після окупації Криму росією в 2014 ро) ці, з 2018 року проводять публічні заходи біля могили Павла Горянського, зокрема, у День захисту прав української громади Криму, який відзначається 28 серпня. Довідково. Павло Ієрофійович (Єрофійович) Горянський народився 15 (27) січня 1878 року в родині священника в с. Кримки Звенигородського повіту Київщини (тепер – Черкаська область). Середню освіту здобув в Богуславі та Києві, вищу – в Юр’єві (Тарту, Естонія). На початку ХХ ст. дебютував як літератор перекладами. У 1903 р. працював у журналі “Киевская Старина”, що був провідним українознавчим часописом Наддніпрянщини. Вчителював у Катеринославі, Умані, Ялті, брав участь в українському громадському і культурному житті. У 1910 році в уманській газеті “Голос Провинции” створив рубрику “Україніка”. У 1914)му переїхав до Ялти, де у 1917 році взяв участь в організації та очолив Ялтинську Громаду Українців (пізніше Громаду Українців Південного берега). У 1919 році в Севастополі на з’їзді українських організацій Криму був обраний головою Малої Ради (виконавчого комітету) Крайової Української Ради в Криму. Отримав доручення від Надзвичайної Дипломатичної Місії УНР на Кавказі захищати права кримських українців на правах консула. У середині 1920)х років переїхав з Ялти до Києва і почав працювати у Всенародній бібліотеці України (тепер НБУ імені В. Вернадського). На початку 1930)х під час чистки був звільнений як “буржуазний націоналіст”. Помер 10 січня 1935 року у Києві. конання, український етнос зароджувався з першими словами своєї мови на березі річки Десни в усесвітньо відомій Мізин) ській археологічній культурі, вікування якої – понад ХХІ–ХІV тисячоліття до н. е. Матеріальні й духовні здобутки попе) редниці успадкувала не менш вікопомна Трипільська археологічна культура. Від) луння з її розквіту доносять до сучасності невмирущі колядки та щедрівки й пісні ка) лендарно)обрядових дійств на Різдво, Ве) ликдень, Зелену або Клечальну неділю, Купала, Медового Спаса, Маковія, Яблу) невого Спаса, Покрову, коли закінчуються роботи на полях і ланах, а дівчата на ви) данні побиваються: “Покровонько, Пок) ровонько, покрий мені головоньку...” Не кажу вже про зажинки та обжинки одних із перших рільників, хліборобів на третій від Сонця життєдайній планеті. Ключі до від) родження суголосної з еллінською доісто) ричної пам’яті предків — мова і пісня. Хто не погоджується з моїми тверджен) нями – заперечуйте, критикуйте, спросто) вуйте. У полеміці, дискусіях – наближення до істини. Не мовчіть. Компартійна ідеоло) гія привчила тримати дулі в кишенях і тов) кти воду в ступі во славу тиранії. Дозамов) чувалися – далі нікуди. Якби НАН України воскресила предковічну пам’ять україн) ського етносу, то якими б нікчемними та безпідставними були навіть для неосвіче) них марення кремлівських “знавців” ми) нулого присвоювати вікопомну спадщину нашої рідної Матері)Землі, яка після немі) ряних тисячоліть буття на білому світі – Україна. Не в брову, а в око б’є кремлів) ських окупантів обвинувачення від Ісуса Христа: “Вони сліпі, вожді сліпих, а коли сліпий веде сліпого, обидва впадуть у яму”.
Читацьке віче · “У полеміці, дискусіях – наближення до істини. Не мовчіть”. · с. 5сторінка оригіналу ↗

Мед на губи “руского міра”

Вадим ПЕПА, лавреат літературно)мистецьких премій імені І. С. Нечуя)Левицького та імені Олеся Гончара Хто ж підсолоджує прогірклу пілюлю? Кандидат історичних наук Вадим Арістов. Молодий науковець має право пишатися – співробітник Національного музею істо) рії України та викладач у Києво)Могилян) ській академії. Розривається між двома ро) ботами. Та це не завадило тому, щоб йому попався “перший міжнародний договір Стародавньої Русі”. Далі пішло)поїхало. Ошелешує щасливець як колег, так і “братів незрящих, гречкосіїв”, за словом Т. Шев) ченка, сенсаційним “відкриттям”: “У ве) ресні 911 р. в Константинополі делегацією русів на чолі з їхнім ватажком Олегом ук) ладено угоду з Візантією. Він став першим документом в історії ранньої Русі. В угоді названі учасники посольства: Карл, Ін) гельд, Руалд, Фарогоф, Гуд”. На цій під) ставі новаку в науці привиділося: “Київ заснували скандинави”. Як наврочено неофіту мавпочкою з ки) тайської притчі. Вона в подобі стократ зменшеної фігурки стояла на столі перед Леніним. Заплющує очі й затуляє вуха: ні) чого не хоче бачити і нічого не воліє чути. А дарма. 21 вересня 2022 року під час не) сосвітенного святкування так званої 1160)ї річниці російської державності путін відві) дав Новгород та виголосив промову: “Ве) ликий Новгород, Рюрикове городище, Стара Ладога, Ізборськ – все це колиска Русі, витік нашої цивілізації і нашої держа) ви, нашої культури, просвіти”. Не кажучи вже про все інше, яка там “просвіта”! Нинішній кремлівський верховода “просвіщає” одноплемінників шойгу з не) давньої автономної області Туви, тепер Тві, а також якутів, бурятів, дагестанців, татар, чеченців, перехрещених на “кадіровцев”, мордвинів, осетинів, інгушів… Мобілізує всіх без розбору на кровопролитну війну в Україні. У мародерів аж очі на лоба лізуть від небаченої цивілізації. Не уявити, як би відсталі в повсякденному побуті та прире) чені на злиденне існування скаженіли в благополучній Західній Європі, аби туди дорвалися... Закономірно подає голос строфа з вір) ша Бориса Олійника “Європі”: Ми ж не виказуєм, яку недолю Тобі вістило знаками біди, Аби козацький стан у Дикім полі Не зупинив азійської орди. То кому ж В. Арістов підспівує? На які псевдонаукові теорії зорієнтований? 2015 р. у Нью)Йорку з’явилася об’ємна праця професора історії та директора Україн) ського наукового інституту Гарвардського університету: “Plokhy S. The Gates of Euro) pe: a Histori of Ukraine”. Український пе) реклад з дещо конкретизованою назвою “Брама Європи. Історія України від скіф) ських воєн до незалежності” опубліковано в Харкові накладом 10 тисяч примірників та відзначено 2018 року Національною премією України імені Тараса Шевченка. У розділі під заголовком “Вікінги на Дніп) рі” автор стверджує: “В Україні, як і майже в усій Європі, до) ба Великого переселення народів, або “вар) варських набігів”, змінилася добою вікін) гів, що тривала з кінця VІІІ до другої поло) вини ХІ століття. Як і слід було очікувати, кінець “варварських набігів” не означав кінця вторгнень узагалі. Нові нападники прийшли з територій Швеції, Норвегії та Данії. Це були вікінги, відомі також як нор) мани в Західній Європі або варяги у Схід) ній. Вони грабували, підкорювали та керу) вали цілими країнами чи їхніми частина) ми”. Одна з таких “частин” – Нормандія у Франції. Одначе ця обставина не скасувала державне утвердження країни. Папа Рим) ський наймав озброєних вікінгів на вій) ськову службу. Але в Італії жодному істори) ку не спадає на розум вважати прибульців з далекої півночі “засновниками Рима”. До проголошення незалежності Укра) їнської Держави мені судилася нелегка до) ля із солдатською муштрою в оренбур) зьких степах – у Бузулуці та на зловісному Тоцькому полігоні, де 1954 р. було випро) бувано на відкритій місцевості скинуту з літака атомну бомбу. Молодим журналіс) том почув од Олеся Гончара: “Найважче писати правду”. Та хай там що, з пробуд) женням української національної свідо) мості почало розвиднюватися. Вдалося опублікувати дев’ять книг історичної те) матики. На додачу до двох попередніх, які після довготривалих зволікань були опри) люднені в позавчорашньому видавництві “Радянський письменник”. Складається враження, що українські історики затялися обмежуватися спілку) ваннями винятково в своєму колі. Зверта) юся до так званої еліти в Україні. Хто бажає дихнути озоном правди – як після грозової зливи – читайте мої видання. На моє пере)
“Просвіта” сьогодні · “Хочемо, щоб Полтава мала українське обличчя, а не колоніальне”. · с. 6сторінка оригіналу ↗

Крайова “Просвіта” висловилася за демонтаж імперських маркерів Пам’ятники московитського побєдобєсія – на задвірки Полтави!

Правління Полтавського обласного об’єднання Всеукраїнського товариства “Просвіта” імені Тараса Шевченка виступило з офіційною заявою, у якій рішуче підтримано рекомендації експертної ради при Міністерстві культури та інформаційної політики щодо демонтажу колоніальних пам’ятників, встановлених росією на честь перемоги у Полтавській битві та остаточного загарбання Гетьманщини. Нагадаємо, у рекомендаціях йдеться про розташовані у Полтаві пам’ятники, а саме: колону Слави російської зброї, оку) панту Келіну і місцю відпочинку того, про якого Пророк писав: “Це той первий, що розпинав нашу Україну”, тобто скаженому Петру, такому ж виродку, як і сучасний ти) ран Росії Путлер. “З часу створення Клубу “Рідне слово” у 1987 році і донині наше обласне об’єднання Товариства “Просвіта” невтомно працювало над розвінчанням колоніальних російських самодержавних ідеологем, що плавно, але невмолимо послідовно впліталися у нове московитське, вже комуністичне, поневолення українського народу. Ми добре пам’ятаємо негативну реакцію частини полтавців, дух і розум яких був поневолений цими колоніальними цінностями, на наші лекції, різноманітні масові заходи наприкінці 1980-х – на початку 1990-х років. Ясна річ, що й комуністична полтавська, влада, яка за своєю суттю була колаборантською, своєю пропагандою, не згірш від сучасної путлерівської, всіляко підігрівала антиукраїнські наративи у свідомості людей. Та ми знали Шевченкове “Борітеся – поборете!” і “Брешеш, людоморе!”, і поступово колоніальна крига скресала і наша українська правда, зболена і знівечена окупантами та їхніми комуністичними лакеями і тисячами всіляких блюдолизів-перевертнів, нарешті почала відкриватися полтавцям і являти їм сліпуче сяйво нескореної України. Такі наші акції, як ланцюг пам’яті жертв російських тиранів “Від ката Петра до ката Сталіна”, встановлення Хреста загиблим у полтавській битві за волю України козакам, урочисті велелюдні щорічні панахиди біля нього, сотні тисяч листівок про полтавську катастрофу, видання книг про полтавську трагедію, фестиваль “Мазепа-фест” допомогли значній кількості полтавців позбутися у своїх душах і головах колоніальної російської скверни”, – зауважує депутат Полтавської обласної ради, очільник обласного товариства “Просвіта” Микола Кульчинський. У заяві “Просвіти” сказано, що саме це звільнення з духовного та інтелектуально) го російського полону багатьох полтавців і дозволило з’явитись у Полтаві величному, художньо довершеному пам’ятнику геть) манові Іванові Мазепі. “Та, очевидно, далеко не всі з того по) лону звільнилися. Одинадцять років пол) тавська влада в особі міського голови Анд) рія Матковського та голови обласної ради, а згодом, за президента Януковича, і голо) ви обласної державної адміністрації Олек) сандра Удовіченка робила все можливе, щоб не допустити встановлення вже виго) товленого громадським коштом пам’ятни) ка Іванові Мазепі. У тій же команді була і сьогоднішня підписантка проти демонта) жу колоніальних пам’ятників пані Оксана Бєлявська, яка знову і знову нападає на пам’ятник Мазепі за нібито його естетич) ну недовершеність, неправильно обране місце тощо”, – висловили думку просвітя) ни краю. Насправді розмови про “не такий” пам’ятник – не що інше, як димова завіса, флер, якими прикривається, може, й несвідомо, хоч не дуже в останнє й віриться, малоросійська скверна. Як і в інших підписантів петиції до голови Полтавської ОВА та міського голови про недопустимість демонтажу колоніальних пам’яників у Полтаві. Бо як інакше пояснити, як не малоросійською скверною, слова “…славним захисникам Полтави і коменданту Келіну”? Це ж хто славні захисники Полтави? Московські окупанти, Петрові зарізяки? Бо козаки Полтавського полку, долаючи пере) шкоди, добиралися до Мазепи, щоб разом із законно обраним Гетьманом захищати Українську Свободу, а сам полковник полтавський Іван Левенець по всіх церквах полтавських оголошував Мазепині Універсали і сприяв козакам у їхньому з’єднанні з гетьманом, за що і був заарештований окупаційною адміністрацією московського царя. “Автори петиції звинувачують у більшовизмі тих полтавців, які справедливо прагнуть прибрати з міського простору усі колоніальні пам’ятники. Більшого абсурду й уявити важко. Якраз більшовицькі російські поневолювачі і не руйнували колоніальних пам’ятників, бо усвідомлювали їхню антиукраїнську, отруйну для поневоленого українського народу сутність. Нам, членам Полтавської “Просвіти”, та й, переконані, усім полтавським патріотам пеком пекла і в роки неволі, і нині оця рясна присутність загарбників і катів, увічнених у пам’ятниках, оце щоденне нагадування про майже тристалітнє рабство, сповнене жахливих знущань над українським народом та його землею. Звичайно, поневоленому духу й розуму багатьох полтавців неволя і приниження не пекли, вони залюбки фотографувалися біля колоніальних пам’ятників, і ті світлини ставали світлинами “родинної історії”, як пишуть автори петиції. Історії поневолення і ганебного рабського пристосуванства – кажемо ми сьогодні і казали раніше, – будячи полтавців від сну Духу, що, як стверджував Франциско Гойя, породжує чудовиськ. І сьогодні ми хочемо, щоб наші діти, внуки і правнуки не питали у нас, хто такий Келін чи цар Петро. Хочемо, щоб вони питали, хто такий Іван Мазепа, Пилип Орлик, Іван Стешенко, Юрій Горліс-Горський, Андрій Лівицький, патріарх Мстислав, хочемо, щоб вони зупинялися біля монументу борцям за Незалежність, серед яких були б увічнені постаті або збірні образи юнаків і дівчат, що загинули, захищаючи нас від озвірілої Московщини. Ми хочемо жити у вільному від символів російського колоніалізму місті. Ів такому місті щоб жили усі майбутні покоління. І саме таке місто і матиме свою справжню українську індивідуальність, а не купу імперських пам’ятників, що засвідчують московське панування над вільним козацьким народом”, – наголошується у документі. Просвітяни Полтавщини звертають увагу на проблему: “На сьогодні справді об) личчя Полтави ще визначають колоніальні пам’ятники, тож усі вони мають бути пе) ренесені на поле Полтавської битви. Якщо цього не зробить нинішня вкрай осовєчена міська влада, то зробить наступна. Україн) ська правда переможе на фронті і зовніш) ньому, і внутрішньому, і наше улюблене міс) то розквітне новими пам’ятниками, новими архітектурними формами, що їх створять вільні громадяни вільної країни без наймен) ших домішок московської колоніальної скверни і отрути у своїй свідомості”. “Як тільки не називала імперія україн) ських патріотів: мазепинцями, петлюрів) цями, бандерівцями, буржуазними націо) налістами, а від підписанта петиції пана Трістанова українські патріоти, а ми, прос) вітяни, також маємо честь себе такими вважати, удостоїлися вже нового визна) чення – ортодоксальні націоналісти. Мо) жемо погодитися, бо ми хочемо, щоб Пол) тава мала українське обличчя, а не колоні) альне. І буде вона ще привабливіша для ту) ристів, і ніхто з них не думатиме, що ми та) кі самі, як московити. На полі Полтавської битви слід влаштувати майданчик для ко) лоніальних скульптур і на ньому розмісти) ти всі московські колоніальні пам’ятники. А на місці колони “слави”, що символізує утвердження шизофренічної імперської ідеї Третього Риму, постане прекрасний монумент борцям за Українську самостій) ну соборну державу. І не треба залякувати громадськість витраченими мільйонами на виготовлення неймовірної кількості до) кументів для демонтажу колоніальних пам’ятників. Для цього треба мати тільки одне – політичну волю і Україну “любити до загину”, як писала безсмертна Леся Ук) раїнка. І ми, просвітяни Полтавщини, пе) реконані – нова влада її матиме, а полтав) ська громада допоможе, чим зможе. А ту) ристів після огляду оновленої Полтави бу) дуть возити подивитися ще й на колоні) альну “псевдовелич” на задвірках Полта) ви”, – наголосили автори заяви. “Просвіта” закликала голову Полтав) ської ОВА Дмитра Луніна “зробити все можливе для очищення обласного центру від колоніального сміття та приступити до рі) номанітних консультацій з представниками різних середовищ щодо напонення ландшаф) тів міст і сіл Полтавщини, зокрема Полта) ви, справжнім українським змістом, що його безперечно створить звільнений від москов) ських колоніальних пут дух українських митців”. За дорученням правління заяву підписав голова Полтавського обласного об’єднання ВУТ “Просвіта” імені Тараса Шевченка, депутат обласної ради Микола КУЛЬЧИНСЬКИЙ
“Просвіта” сьогодні · “Хочемо, щоб Полтава мала українське обличчя, а не колоніальне”. · с. 6сторінка оригіналу ↗

Михайло Парнета. Згадаймо добрим словом видатну людину

Цьогоріч минуло рівно п’ять років відтоді, як відійшов у засвіти кременчуківець Михайло Павлович Парнета, Заслужений лікар України, людина, яка стояла біля витоків Товариства української мови імені Тараса Шевченка, співголова Кременчуцької міської організації Товариства “Просвіта”. З початку повномасштабного втор) гнення в містах і селах України відбува) ються зміни назв топонімів. Не стоїть ос) торонь і Кременчук. Тому зараз жителі міста пропонують присвоїти ім’я відомо) го лікаря Михайла Парнети набережній у місті, біля якої височіє пам’ятник Тара) сові Шевченку, а далі йде Власівська дам) ба. З пропозицією виступила колишня керівниця Кременчуцької “Просвіти” Людмила Корецька. Тож пригадаймо основні моменти яскравої біографії Михайла Парнети, ве) ликого сина Кременчука, провідного ме) дичного фахівця Полтавщини. Народив) ся у 1924 році на Тернопільщині, у роди) ні хліборобів. У 1948 році Михайла Пар) нету, студента медінституту, за співпрацю з УПА заарештували й заслали у Хаба) ровський край на лісоповал. Наприкінці 1950)х рр. Михайло закінчує навчання у медінституті Хабаровська і в 1962 році повертається в Україну, починає працю) вати у Кременчуці. Саме тут він здобув славу висококваліфікованого хірурга. Лі) карі з різних куточків колишнього Союзу неодноразово приїздили на навчання до хірурга Парнети. Люди з вдячністю пам’ятають лікаря не тільки за 16 тисяч проведених операцій (а це колосальне число для хірурга), які ряту) вали здоров’я і життя пацієнтам, а й за йо) го патріотичну позицію. Так свого часу Михайло Парнета заснував фонд “Шев) ченко і Воля”, метою якого було встанови) ти пам’ятник Кобзареві у Кременчуці. Завдяки ініціативі лікаря до фонду “потек) ли” численні пожертвування від підпри) ємств міста, бізнесменів, активістів… Ле) вову частку вніс Київ, головою якого тоді був Олександр Омельченко. Тут же, у сто) личних реставраційних майстернях, відли) ли бронзову фігуру Шевченка. І відтоді вже 18 років велична постать Тараса висо) чіє в парку над Дніпром. За час трудової діяльності почесного громадянина міста Кременчука Михайла Парнету нагороджували урядовими орде) нами. Минає день, минає день, минає день… А де ж мій сад божественних пісень? Любив повторювати ці рядки Ліни Костенко Михайло Павлович, пораючись у своєму садку, де росли яблуні, груші, а пишні кущі калини, схиляючись до дачно) го будиночка, нагадували про батьків) ський дім. Від його рук виходила така жит) тєствердна енергія, що навіть лимон на вікні робочого кабінету давав неочікувані вітамінні врожаї – один плід важив по пів кілограма. Справу батька продовжила донька Ок) сана – лікарка, а син став відомим вченим. Упродовж довгого й щасливого подруж) нього життя вірним другом і соратником Михайла Павловича була дружина, мед) сестра за фахом, – Олександра Петрівна. У 2016 році вулицю Свердлова, на якій жив Парнета, хотіли назвати його ім’ям. Але аргументом комісії було те, що Парне) та живий, а називати топонім ім’ям живо) го не можна. Ниточка життя видатного лікаря перер) валася наступного року... Але поки людська пам’ять береже імена достойних людей, во) ни — з нами: як приклад самовідданого слу) жіння людям і своєму народові. Радісно, що кременчуківці, усвідомлюючи значу) щість процесу перейменування вулиць, хо) чуть надати набережній свого міста ім’я лі) каря Парнети. Він гідний такої честі. Захар ЗІНЕНКО, позаштатний кореспондент газети “Козельщинські вісті” Фото з архіву автора
Геноцид · “Визнання Голодомору 1932–1933 років геноцидом українського народу”. · с. 7сторінка оригіналу ↗

Чому Геннадія Єфіменка не запросили до Німеччини

Володимир СЕРГІЙЧУК, завідувач кафедри історії світо) вого українства Київського національного університету імені Тараса Шевченка, доктор історичних наук, професор Воєнні злочини, які вчиня) ють нині на наших землях російські окупанти, стали можливими ще й тому, що світ вчасно не зупинив організований Москвою Голодомор)геноцид 1932–1933 років, за який вона такі не покаялася. Ось чому важливо сьогодні – хай і через 90 років! – нагадувати про це світові, щоб він зрозумів природу жорстокос) ті, з якою російська солдатня знищує мирних українців. Тож Українська держава час від часу звертається до світової громадськості з проханням виз) нати Голодомор 1932–1933 років геноцидом українського народу. Багато країн уже визнали, уряди й парламенти багатьох ще треба переконувати. Особливо важливо одержати підтримку впливової Німеччини, дипломати якої не тільки залишили численні свід) чення про жахіття 1932–1933 ро) ків в Україні, а й ще тоді заявили, що наші втрати сягають від 7 до 10 мільйонів. Для того, щоб це питання розглянув Бундестаг ФРН, було створено спеціальну комісію іс) ториків обох країн, яка мала під) готувати відповідний документ. Однак, як визнав тодішній посол України у Німеччині Андрій Мельник, український склад ко) місії на чолі з професором Ярос) лавом Грицаком зі своїми завдан) нями не впорався, фактично справу провалив, про що свідчить стенограма підготовчого засідан) ня німецьких парламентарів. З таким розвитком подій не погодилися українці Німеччини. Зокрема очільниця “Українсько) го дому” в Дюссельдорфі Ірина Ястреб домовилася про організа) цію Міжнародної науково)прак) тичної конференції “Геноцид ук) раїнців: від минулого до сього) дення” з бургомістром великого промислового центру Німеччини Ессена Рольфом Флісом. І нау) ковці кількох країн, серед яких, звісно, представники України, звернулися до Бундестагу ФРН з проханням визнати Голодомор 1932–1933 років в Україні гено) цидом українського народу. Вже наступного дня після цього звернення німецькі політи) ки з партії “Зелених ФРН” висту) пили з ініціативою до своїх депу) татів відгукнутися на прохання учасників конференції і проголо) сувати постанову щодо визнання Голодомору 1932–1933 років ге) ноцидом українського народу. Здавалося б, мета конференції досягнута. І тішитися з цього ма) ли б, насамперед, в Україні. Але саме тут не всім такий результат сподобався. Зокрема, групі про) фесора Станіслава Кульчицького з Інституту історії України НАН України, яку в засобах масової ін) формації постійно представляє його вихованець Геннадій Єфі) менко, коли треба викликати не) довіру до тих вітчизняних дослід) ників, котрі на основі первинних документів наших архівів підтвер) дили свідчення німецьких дипло) матів про втрати українців у 1932–1933 роках. Пан Єфіменко на повідом) лення з Берліна вибухнув протес) том під назвою “Як не варто роз) повідати про геноцид”, мовляв, “При просуванні закордоном ук) раїнської візії про Голодомор як геноцид слід використовувати лише перевірені аргументи, пред) ставляти які мають лише люди з незаперечною науковою репута) цією”. Бачте, пана Єфіменка занепо) коїло лише те, що “до участі у за) ході були запрошені лише ті, для кого геноцидний характер Голо) домору не підлягає сумніву”. Він визнає, що “це цілком логічний підхід”. Однак, на його погляд, “важливим мало б стати інше завдання – представити на кон) ференції такі аргументи, які були б переконливими для загалу”. До речі, на відміну від результатів уже згаданої українсько)німець) кої комісії, в нашому випадку такі було. І саме це, природно, пере) конало німецьких політиків опе) ративно відреагувати на наше звернення. Оскільки такі наслідки кон) ференції в Ессені не влаштову) ють пана Єфіменка, бо вони руй) нують архітектоніку його групи щодо визнання Голодомору 1932–1933 років, а особливо ж кількості жертв, то він намагаєть) ся навздогін загальмувати роз) гляд цього питання в Бундестазі ФРН, звинувачуючи окремих ук) раїнських дослідників у некомпе) тентності, чого він та його група неспроможні довести впродовж багатьох років, оскільки вони не працюють з первинними доку) ментами вітчизняних архівів, а користуються головним чином тими препарованими, які видалив Москві професорові Кульчиць) кому понад 30 років тому. З цього випливає, що україн) ська діаспора Німеччини як орга) нізатор вищеназваної конферен) ції не могла запрошувати на неї тих дослідників з України, які постійно фактично виступають проти уже згаданих висновків ні) мецьких дипломатів, які після Другої світової війни детально проінформували нашу еміграцію про свої матеріали щодо ознак Голодомору як геноциду, так і кількості жертв від 7 до 10 міль) йонів. Присутність таких осіб, як пан Єфіменко з його пропаган) дистськими посулами, зрозуміло, вносило б лише дисонанс у робо) ту конференції й повторно зірва) ло б підготовку розгляду питання в Бундестазі ФРН. Зрештою, з якої речі було зап) рошувати пана Єфіменка до Ес) сена, якщо він відомий як той на) уковець, який під керівництвом свого вчителя С. Кульчицького видав 2003 року порівняльні до) кументи про переписи людності УСРР в 1926 і 1937 роках, де вдав) ся до підробки оригінальних да) них, а найголовніше! – приховав від широкої громадськості факти фальсифікації результатів більш, ніж на півмільйона осіб. А мав би зробити відповідне пояснення, щоб не транслювалася його одно) думцями теза про “чесний пере) пис 1937 року”. Пан Єфіменко, між іншим, підтримує результати україн) ських академічних демографів, які в своїх дослідженнях визнача) ють кількість втрат у 3,9 мільйона осіб, виведену ними на основі московських документів. Але він не може пояснити: якщо співро) бітники Інституту демографії та соціальних досліджень НАНУ визнали в листопаді 2021 року, що втрати тільки немовлят у 1932–1933 роках становили 700 тисяч, то чи й справді інші 14 ві) кових груп (1–14) сягали лише один мільйон? Названі демогра) фи, до речі, з грудня минулого року так і не відповіли на це кон) кретне запитання, поставлене пе) ред ними на сторінках парла) ментської газети “Голос Украї) ни”. І взагалі, як його могли б сприймати як дослідника підра) хунку жертв Голодомору 1932–1933 років, коли він заяв) ляє в ефірі Українського радіо в листопаді 2021 року, що він ...не спеціаліст у цій сфері. А що могли сказати в Ессені однодумці пана Єфіменка, коли в усьому світі переконалися щодо рівня їхньої “наукової” дискусії про втрати під час Голодомору)) геноциду 1932–1933 років, який вони продемонстрували в прямо) му ефірі протягом майже 7)го) динного марафону в Укрінформі в листопаді 2021 року, де говори) лося про все, що завгодно. Зокре) ма, замість конкретних аргумен) тів на підтримку своєї позиції учасники цього зібрання розлого інформували про встановлення пам’ятників донецьким і луган) ським сепаратистам, про п’єсу радянського драматурга Олек) сандра Корнійчука “В степах Ук) раїни”, що не має абсолютно нія) кого відношення до задекларова) ної теми нібито ж наукової роз) мови про геноцид та втрати від нього. Але подібне – в традиціях групи професора Кульчицького. Кілька років тому на організова) ному ними семінарі в Києві вони заслуховували доповідь про ...ку) лінарні смаки радянського кіно. Тимчасом ця група устами па) на Єфіменка вболіває за те, що встановлені 10,5 мільйона осіб нібито призведуть “до значного погіршення іміджу Української держави”. Але для пана Єфімен) ка “це ще пів проблеми”. Не мен) ше важить, пише він далі, “хто в Ессені виступив обличчям укра) їнської позиції”. Насамперед він пише про “директорку Музею Голодомору Олесю Стасюк”. Її він не тільки звинувачує у фальсифікації ви) дань Музею, а незадоволений і тим, що “восени 2021 р. вона ще й подала до захисту дисертацію за темою: “Інститут уповноважених у здійсненні Голодомору)геноци) ду 1932–1933 років в УСРР”. Па) на Єфіменка дуже обурює той факт, що 24 грудня 2021 року “спеціалізована Вчена рада Д 27.053.01, що діє при Універси) теті Григорія Сковороди в Пере) яславі, одноголосно проголосу) вала “за” присудження дисертан) тці наукового ступеня доктора іс) торичних наук”. Він, щоправда, не був присут) ній на цьому засіданні, а тому не) обізнаний з тим, як Вчена рада детально розглядала кожне зви) нувачення його однодумців, які заздалегідь були озвучені в засо) бах масової інформації. Пан Єфі) менко не повідомляє також, що на звернення “п’ятьох відомих науковців” Міністерство освіти та науки України доручило аж двом авторитетним науковим інституціям дати так звані чорні рецензії. Обидві вони підтверди) ли справедливість присвоєння О. Стасюк наукового ступеня докто) ра історичних наук. Але реальний “злочин” О. Стасюк в очах групи Кульчицько) го та тих, хто й досі притримуєть) ся директиви ЦК КПРС від 1989 року писати про 3,5 мільйона (це нинішні російські наративи) чи підмарафечену під 3,9 мільйона кількість жертв в Україні, не в цьому, а в тому, що як генеральна директорка Національного Му) зею Голодомору)геноциду вона 2019 року офіційно звернулася до Служби Безпеки України з про) ханням відкрити кримінальне провадження щодо всебічного вивчення трагедії Голодомору)ге) ноциду. Відтак саме історико) криміналістичними експертиза) ми були встановлені цифри втрат українців у 1932–1933 роках в УСРР і на Північному Кавказі в 10,5 мільйона осіб. І це все відбу) валося відповідно до вимог кри) мінально)процесуального зако) нодавства, тобто в правовій пло) щині, а не в дискусіях за чашкою кави на організовуваних учнями професора Кульчицького на за) кордонні гранти семінарах. На яких, до речі, ще й попереджують завезених з периферії учасників: не ставити питання про кількість жертв Голодомору)геноциду. Другим, хто на думку пана Єфіменка не мав права бути в Ес) сені, – автор цих рядків. А голов) на провина його не тільки в тому, що він був науковим консультан) том згаданої дисертації, яка вже затверджена колегією Міністерс) тва освіти та науки України, а втому, що після документального встановлення саме ним мінімаль) ної кількості втрат у 7123 тисячі осіб О. Стасюк поставила питан) ня про повернення слідства до ці) єї справи. Зрештою, як цього і вимагала Генеральна Прокурату) ра України ще 2009 року. А коли академічні демографи спробува) ли через свої хитромудрі форму) ли спростувати документальні дані, то їм було запропоновано аналіз дитячої смертності – відгу) ку вони й досі не відважилися на) дати, про що вже згадано вище, особливо стосовно наповненості перших класів у 1932–1940 роках. Але саме аналіз дитячої смер) тності в різних областях дав мож) ливість розрахувати загальну тільки в УСРР у кількості 9,1 мільйона осіб. Так, це я, а не професор Куль) чицький, його учень Єфіменко чи академічні демографи, виявив в наших архівах шкільні журна) ли, де восени 1932 року в першо) му класі, скажімо, значилося 40 дітей, а в травні 1933)го – лише 20. Це мені пощастило знайти списки на клаптиках паперу уч) нів сільських кутків, проти біль) шості прізвищ котрих стояли по) мітки: “Помер 33)го року”. Моя “провина” і в тому, що мені вда) лося співставити документи двох архівів Дніпропетровської облас) ті, які засвідчили, що в Петриків) ському районі учні всіх початко) вих класів восени 1933 року не дорахувалися більшості своїх то) варишів, а порівняльний аналіз народжених у відповідних роках і першокласників окремих районів Вінницької, Полтавської, Чер) каської, Київської областей у 1933–1940 роках виявив величез) ну нестачу тих, хто мав уперше сісти за шкільні парти. І все це, до речі, підтверджується в спога) дах всіх тих, хто пережив те страшне лихоліття. Незадоволений пан Єфімен) ко й тим, що в конференції в Ес) сені взяли участь професор Ганна Капустян з Кременчука, профе) сор Петро Чернега з Національ) ного педагогічного університету імені М. П. Драгоманова, а також професор Василь Марочко з його ж Інституту історії України. Ос) таннього, який відмовився бути заодно з групою свого довголіт) нього керівника відділу Куль) чицького, пан Єфіменко також звинувачує у “фальсифікаціях”. Він вважає, що від виступів в Ессені особливо постраждає “ре) путація тих німецьких політиків та громадських діячів, які таке звернення підтримують”. На думку пана Єфіменка, “неправ) дива інформація про Голодомор, та ще й виголошена залученими до просування беззаперечних фальсифікацій і плагіату людьми, дасть аргументи для сумніву і в розповіді про сучасні злочини Росії”. Про них, до речі, він чо) мусь не пише, а на конференції в Ессені дана проблема розгляда) лася детально. Бідолашний уболівальник за репутацію німецьких політиків та імідж України чомусь не пише про те, що виступи, що стосува) лися порівняльного аналізу зло) чинів Москви щодо українців 90) річної й нинішньої давності, ви) голошували такі відомі правни) ки, як президент Міжнародної асоціації криміналістів Валерій Шепітько, суддя Міжнародного трибуналу з колишньої Югославії професор Володимир Василенко, федеральний суддя США Богдан Футей, відомі адвокати в цій кра) їні Аскольд Лозинський і Віктор Рудь, мав доповідь і професор Роман Сербин з Канади, який організовував першу конферен) цію у західному світі на тему Го) лодомору ще за радянських часів. А ще ж мали слово і директор Інституту досліджень Голодомору професор Світлана Маркова, ві) домий дослідник зі США Вікторії Малько... Тобто німецькі політики зва) жували історичні факти і відпові) дальність за злочини проти укра) їнців відповідно до вимог міжна) родного права. І, зрозуміло, їх мало цікавить лемент пана Єфі) менка про його вболівання “ре) путацією української історичної науки”, яку він представляє від імені групи професора Кульчиць) кого. Бо протести останнього в 1988 році проти засідань Міжна) родної комісії юристів, яка роз) глядала злочини Москви під час Голодомору 1932–1933 років, не забулися в західному світі, хоч цей київський професор раніше привселюдно розкаювався за фальсифікацію ним історичної правди про Голодомор. Тепер, як видно, знову пішов по звичному для нього колу. Не забув пан Єфіменко і про організований протест серед ук) раїнської інтелігенції проти вста) новленої цифри втрат у 10,5 міль) йона осіб – першим там стоїть підпис професора Кульчицького. А далі долучалися вже ті, кого зу) міли загітувати. Як правило, в аб) солютній більшості не фахівці, або ж давно заангажовані на мос) ковський наратив щодо кількості втрат. Дехто хотів одержати вище місце в цьому списку – так, Вах) танг Кіпіані на сторінках редаго) ваної ним “Історичної правди” добився, аби заднім числом його прізвище поставили третім. Особливо ж відзначилися співробітники Центру дослід) жень визвольного руху зі Львова, тобто ті, хто замість вивчення своєї безпосередньої теми, взяли) ся раптом, за помахом чиєїсь ча) рівної палички, “визволяти” ук) раїнську історичну науку від “фальсифікаторів” Голодомору)) геноциду. Ось тут якраз і дореч) ними є слова Великого Кобзаря: “Доборолась Україна до самого краю. Гірше ляха свої діти її роз) пинають...”. Чи думали ці та інші підпи) санти, що даний список ганьби також залишиться в аналах істо) рії, і з часом їхнім дітям буде нез) ручно за своїх батьків, котрі про) тестували проти того, аби згадати всіх невинно убієнних Голодомо) ром, а не тільки дозволених Мос) квою 3,5 мільйона загиблих?..
Народна премія · “Історію України він подає нам не для заспокоєння бромом, а для концентрації волі до життя і самоствердження”. · с. 8сторінка оригіналу ↗

Силове поле творчості Олександра Мельника

У числі лавреатів Народної Шевченківської премії 2022 р. – художник-монументаліст Олександр Мельник, бойчукіст, громадський діяч, великий патріот, котрий ніколи не випускає Україну зі свого серця. Галина ДАЦЮК, журналістка Народжений в Офірні, на Фастівщині, він покликано офірує свій талант на Україну і з синівською любов’ю творить її образ. Утрапивши в силове поле творчості Олександра, починаєш прозрівати, шукати своє ім’я, ставити собі запитання “хто я?”. І далі – “хто заважає мені бути собою?” І глибше – “як протистояти цим лютим зазіханням?”. Як “вибороти свободу” землі, що дає силу жити. І якій росія не дає життя, відколи з’явилася на болотах. Над цими запитаннями роздумує художник Олександр Мельник. І сягають його роздуми такої глибини, порівняно з якою глибина магми – 250 кілометрів углиб землі – суща мілина. Бо енергія творчості художника Мельника вибухає з всенаповнення Україною, з найглибших глибин до найвищого неба. І він прагне не лише осягнути нерозмитий український космос, сконцентрований у певних кордонах, з атрибутами влади і держави, а й уладнати, скерувати його до свободи. За яку треба боротися! І так є, скільки живе Україна. Осмислення її історії – наскрізна тема Олександра Мельника, яка проступає на картинах, мозаїці, вітражах конкретними подіями і конкретними людьми. Історію України він подає нам не для заспокоєння бромом, а для концентрації волі до життя і самоствердження. У його творчості все виразне і ніщо непридумане. Сорок років — спілчанин Національної спілки художників України. Сказав своє слово у галузі монументального мистецтва (мозаїка, вітраж, фреска, гобелен, розпис, ковка, скульптура); станкового живопису та графіки. Починаючи з 1973 року, учасник всеукраїнських та міжнародних виставок. 35 років (до 2009 р.) працював на Київському комбінаті монументально-декоративного мистецтва об’єднання “Художник”. Зрізи силового поля його творчості, як лінії долі, увиразнюють миттєвості радості і невдоволення собою, прагнення написати більше і досконаліше. Але навіть найбільш прискіплива оцінка його творчого набутку засвідчить, як багато встиг художник. Його монументальні твори – це вітражі на теми давньоруської історії в Національному історичному музеї України (1977): “Час Ярослава Мудрого” та “Час Нестора Літописця”. Вітражі на теми народної творчості в Національному музеї літератури України (1985) “Дума”, “Пісня”, “Казка”; гобелени для Національного історико-етнографічного заповідника “Переяслав” (1987–1989) “Повчання Володимира Мономаха”, “Григорій Сковорода”, “Іван Котляревський”, “Тарас Шевченко. Думи мої…”. І хоча розписували Михайлівський Золотоверхий монастир багато художників, проте розписи Олександра Мельника (2000) впізнаєш одразу: “Вхід Господній в Єрусалим”, “Зішестя Святого Духа на апостолів”, “Свята Євдокія” і “Свята Анастасія”, так звати чудову донечку, теж художницю. Мозаїки Олександра Мельника із зображеннями визначних архітектурних пам’яток Києва зустрічають нас у вестибюлі Центрального залізничного вокзалу. І столичні гості, перш ніж потрапити у центр Києва, бачать його святині на мозаїках Мельника: “Софійський Собор”, “Покровська Церква”, “Брама Зборовського”, “Георгіївський собор Видубицького монастиря”, “Маріїнський палац”. Найменші українці знайомляться з художником Мельником у Київському державному академічному театрі ляльок завдяки розпису “Казка про жар-птицю та вовка” (2005) і залюбки тут фотографуються. Творчість Олександра Мельника – це художня ілюстрація нашої історії. У станковому живописі це тематика Київської Руси: триптих “Русь” (1982), “Князь на Князя, брат на брата” (2004), “Щек, Кий, Либідь і Хорив” (2009), “Діяння Андрія Боголюбського на Русі” (2011). Козацькі визвольні битви проступають на живописних полотнах: “Батуринське розп’яття” (2008), “Український Спас” (2009). Знакове монументальне полотно присвячене Шевченку – “Шлях у вічність” (2013). На його полотнах мало деталей, але завжди присутня стилістика епохи, про яку йдеться. Масштаб осмислення, акцент трагедії, яку впродовж століть переживає Україна з боку тоталітарної дикої Росії. І ця трагедія не в минулому, ав оголеному нерві сьогодення. “Дзвонар” (2014), “Спломенілий цвіт” (2015) – маркери нашого часу. Дзвонити, будити, скликати на Майдани і нагадувати, що боротьба за Україну триває і не обійдеться без жертв… І кожен покликаний боронити її. Знакова картина Мельника “Бачу справи твої, Людино!” стала символом Майдану Гідності. Всевидячі очі Бога нагадують, що кожен відповість за свої вчинки у доленосні часи. Очі Бога бачать героя і відступника. Однак Господь завше готовий простити і сказати “Я люблю тебе, людино” тому, хто готовий покласти життя за друзів своїх. Бог бачить справи Олександра, ми їх знаємо. І з 2004-го чекаємо, як Різдва, виставок-бієнале “Україна від Трипілля до сьогодення в творчості художників”, основоположником яких став Мельник. Це наймасштабніший його проєкт. Вже перша виставка напередодні Дня Соборності України у 2003 р. засвідчила подію всеукраїнського масштабу. Представлені різні школи монументального живопису, близько трьохсот картин, видатні і зовсім юні художники – до сотні імен, різноманітна історична тематика, різні форми, стилі, техніки, – стали вибухом, привернувши увагу до історичної картини. По-новому зазвучали для непосвячених досі імена: Микола Стороженко, Василь Корчинський, Олесь Соловей, Олександр Мельник, Феодосій Гуменюк, Віра Баринова-Кулеба, Катерина Ткаченко, Марина Соченко. Відтоді проведено дев’ять виставок, після кожної видано повний каталог. Написати листи, оголосити, розмістити, нагадати, узгодити, запросити – і тихенько під час відкриття ходити поміж людей не героєм, а гостем у царстві монументального духу. Виставки зазвичай відкриваються 17 січня, перед днем Соборності України, якраз у день народження пана Олександра. Не ми йому, а він нам робить княжий подарунок, соборно єднаючи живописними полотнами чотири українські кінці – “від Сяну до Дону”. Мельник – художник-воїн. І пензлик у його руках – Мечем і Дзвоном! І жоржинами, які сіє на морозі, коли життя стає змерзлою грудкою. Упродовж 10 років він ростив ці квіти на полотні, вдихав любов і надію. Про особисте мовчить. Хоча друзі знають, як важко переживав він втрату сестри Наталки і її чоловіка, найближчого свого побратима — народного художника України Олександра Івахненка… Тепер працює і за нього. “Надія” – ще один проєкт, започаткований Олександром Мельником 2001 р. персональною виставкою, на якій він виставив малярські твори і тексти-роздуми антивоєнного миротворчого змісту. 20 років тому він хотів привернути увагу до назріваючої катастрофи війни. Проте суспільство не здатне розчути митця, чиє серце чутливіше, а погляд гостріший. Тож вирішили, що виставка “не на часі”, а тривоги художника “перебільшені”. І лише 2014-го, коли російська орда анексувала Крим і пішла війною на Донбас, стало очевидним, наскільки актуальною була тема, запропонована художником ще 13 років тому. У 2014 Олександру Мельнику вдалося провести Всеукраїнську антивоєнну виставку “Надія” і представити картину “Пробудження” (2013) із зображеними засобами знищення людини – від сокири до атомної бомби… Бо “сон розуму за Гойєю породжує чудовиськ”, яким нічого не вартує сьогодні погрожувати світові ядерним вибухом. У попелі якого може загинути цвіт України… Я запрошувала пана Олександра на передачі Радіо Культура перед бієнале “Україна від Трипілля до сьогодення”, перед виставкою “Надія”, під час Революції Гідності, де він озвучував нашу болючу самоідентифікацію. На одну з передач він прийшов просто з Майдану, із запахом диму і горілої гуми. І коли зняв шапку, я побачила кров на білій хусточці, якою він прикрив під шапкою голову… Його було поранено, а він про це змовчав. Бо Мельник – художник-воїн. О. Мельник. “На згарищі”, 2022 р. І воює не лише за монументальний живопис, а й з лицарською силою обстоює українську мову. Він відчув на собі, як принижували за рідну мову її носіїв. В інституті Олександр один говорив українською, і був “незручним” у спілкуванні. Пам’ятав, як мама заговорила до якогось мізерного начальника, а той загарчав: “говорите человєчєским язиком”. За розмову українською “якесь п’яне мурло обізвало сестру Наталку колхозніцею”. І коли 2016 рік було оголошено роком англійської мови, Мельник з обуренням написав Президенту відкритий лист, зауваживши, що англійську мову добре б знати, але вона не потребує захисту. А українську треба знати і захищати, щоб вижити Україною, і це питання її існування. “Скільки ми натерпілися! То чому я в Незалежній Україні мушу жити і знати, що витісняють мою мову в моїй країні, в моїй столиці?”, – написав Олександр Мельник. На його думку, “зросійщення – це духовна окупація”. Тож на противагу “року англійської” Олександр запропонував “Оголосити 2016 роком повернення української мови Україні”. Після того, як одержав формальну відписку, написав ще одну петицію з пропозицією “Проголосити 2016- 2025 роки Десятиріччям повернення Україні української мови”. На сайті Президента під цією петицією за 90 днів потрібно було зібрати 25 тисяч голосів. Але технічні прибамбаси були спеціально виставлені так, що люди не могли потрапити на сайт і проголосувати. Я пригадую, як ми роздруковували петицію на радійному принтері, і пан Олександр поширив її для підписів. Тоді ж підключилося ВУТ “Просвіта” і почало збирати підписи людей, які не мали доступу до Інтернету. Петиція набула розголосу. А підтвердив художник свою позицію оборонця рідного слова картиною “Спломенілий цвіт”, з узагальнюючим образом захисників Донецького Аеропорту, і портретами самоспалених на знак протесту проти зросійщення Василя Макуха у Києві та Олекси Гірника на Тарасовій горі. Сьогодні на будинку, неподалік якого у 1968 році Василь Макух підпалив себе на знак зросійщення і введення в Чехословаччину совєтських танків, є пам’ятна дошка. Ініціював її створення Олександр Мельник. Деокупація=дерусифікація! Олександр Мельник – людина вчинку, коли йдеться про українську справу. У 2012 року, коли Янукович відмінив День Свободи, художник на знак протесту заявив, що проводитиме у цей день свої виставки, до тих пір, поки День Свободи не відновиться. У 2013 році ми йшли з щойно відкритої виставки просто на Майдан, почалася Революція Гідності. А 2014 року свято було відновлено: 22 листопада оголошено Днем Свободи і Гідності. На відкритті виставки трьох побратимів-художників: Олеся Солов’я, Олександра Мельника і Василя Корчинського влітку у Музеї літератури, яка називалася “Неспалима. З глибин століть. Незборима” подумалося: такі люди творять щоденну невсипну молитву за Україну. Тому її ніхто не подолає. Бо силове поле таких людей, як Олександр Мельник, очищає простір від нечисті. І оновлює наші сили, і наповнює незнищенною любов’ю. І непохитною вірою в Перемогу. Тож радіючи за Олександра Мельника, за чесно зароблене звання Народного Шевченкового Художника, гідно пошанованого премією ВУТ “Просвіта”, хочеться вклонитися йому щиро, подякувати і побажати творчого довголіття. З виставками “Україна від Трипілля до сьогодення”, з радісними і коханими жоржинами. На щасливій українській землі з українською мовою. Із силовим полем від найглибших глибин до найвищого Неба. Урочистий момент нагородження: Олександр Мельник і Павло Мовчан
Музи не мовчать · “Важливо, що більшість культурних акцій мають волонтерську мету зібрати кошти для Збройних Сил України”. · с. 9сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

вийде у вересні в американському видавництві. Українською мовою презентовано вже кілька аналогічних видань. Серед авторів – поети, які пішли захищати Україну і їхні тексти написані в окопах. Є вже й загиблі герої. Так само працюють інші столичні театри, музеї, виставкові зали: під виття сирен глядачі залишають дійство, а після відбою тривоги повертаються. Важливо, що більшість культурних акцій мають волонтерську мету зібрати кошти для Збройних Сил України. Як художниця, я також продала картини і передала кошти для потреб фронтових медиків. – Чи маєте ви контакти з іншими письменниками, інтелектуалами, художниками, видавцями? Як вони переживають ситуацію війни? – Такі контакти підтримуємо через фейсбук. Чимало моїх знайомих митців і письменників зараз за кордоном у різних країнах Європи. Але є й такі, що від початку війни, як і я, залишилися в Києві. Звісно, що нині надскладні умови для культури і освіти, алея бачу, як активно працюють на цьому фронті мої друзі. Дуже багато нових цікавих текстів, особливо поетичних. Вони опубліковані не тільки у фб, а й на сторінках літературних видань, деякі зних функціонують і в цей складний час. Також поставлено вистави за новими творами у Києві та Львові. Попри все виходять книги. А їхні автори також плетуть маскувальні сітки для фронту. – Мені здається, що українська та російська культури мають багато спільного, протягом століть вони розвивалися як цивілізації-сестри. На щастя, культура не враховує військових кордонів і завжди були обміни, впливи, щеплення. А зараз? Як ви думаєте, війна створить непоправний розрив між російською та українською культурами? Відомо, що є багато російських інтелектуалів, які виступають проти війни, і продовжують відчувати близькість до української культури та народу. – Про щеплення культур можна говорити, але не в сенсі споріднених. Міф про сестринську цивілізацію наших культур, як і політичну, понад три століття творила Росія. Для повного розуміння потрібно, щоб наукові праці українських істориків були доступними для широкого європейського читача. Оскільки в Росії ця історія сфальсифікована. Я тільки згадаю про період кілька століть тому, коли видатні київські теологи, філософи, просвітителі, зокрема, від відомої тоді в Європі Києво-Могилянської Академії, їхали в московські землі для щеплення цього народу культурою. Така гуманітарна місія їм уявлялася необхідною, щоб мати окультуреного сусіда, з яким можна було б укладати і політичні союзи. Наступні століття показали, на жаль, хибність цього кроку. Наша національна культура, зокрема, мова й література, зазнавала жорстокого переслідування від Російської імперії, та й потім від її наступників у часи радянської ідеології. У лісовому урочищі Сандармох на півночі Росії 1937 року за наказом сталінського трибуналу були розстріляні сотні діячів культури та науковців, видатних українських письменників, поетів, театральних діячів. До речі, серед них був і священик з Ватикану, який збирав дані про порушення прав людини в Радянському Союзі. 1972 року репресовані українські митці і письменники були відправлені до таборів суворого режиму на Урал і в Мордовію. Деякі там і загинули. Щодо нинішньої ситуації та російських діячів культури, які виступають проти війни, я, на жаль, знаю лише кілька імен акторів, які були послідовними у своїй позиції. Але не письменників. Саме це твоє запитання я озвучила укладачу антології, тому що він військовий і нині бачить на фронті продукт російської культури. Він відповів так: “Після нашої перемоги, коли Україна буде очищена від ворога, після відшкодування наших економічних втрат, може, колись ми повернемося до культурного діалогу з російськими письменниками, які були проти війни”. Переклад з італійської Валентини Давиденко
Музи не мовчать · “Важливо, що більшість культурних акцій мають волонтерську мету зібрати кошти для Збройних Сил України”. · с. 9сторінка оригіналу ↗

Війна та культурний опір

5 вересня 2022 р. в італійському онлайн-журналі кіно та культури “L’AGE D’OR” надруковано інтерв’ю Тіціани Колуссо з українською письменницею та перекладачкою Валентиною Давиденко. Валентина Давиденко – журналістка, письменниця, поетеса, художниця, дослідниця і перекладачка італійської літератури, проживає в Києві, попри труднощі війни відмовилася покинути місто — Т. К. – Ми познайомилися під час міжнародного літературного фестивалю в Києві в 2007 році і підтримували зв’язок завдяки вашому захопленню італійською культурою. Ви не раз перекладали українською мовою сучасних італійських поетів, і я знаю, що нещодавно підготували антологію італійської поезії, вона була готова до друку, але початок війни все зупинив. Як виникла ваша любов до італійської культури, як ви стали перекладачем італійської поезії, а також письменником, журналістом і художником? – Це цілий ланцюжок глибоко закарбованих у пам’яті вражень, навіть з дитинства. І найперше – від італійського живопису. Вдома була чимала бібліотека моїх батьків – вчителів. Окрім спеціальної літератури, мій батько, який викладав математику і креслення, зберігав альбоми з репродукціями майстрів світового живопису, де були й італійські. Адже він сам добре малював. Я любила їх переглядати. І тому, коли стала студенткою факультету журналістики Київського університету ім. Т. Шевченка, вже відкривала для себе деякі твори в оригіналах в київських музеях. Саме в той час побачила листівки з репродукціями Сандро Боттічеллі, який полонив мене невідворотно. Відтоді моя мрія була подивитися ці картини в галереї в Уффіці. Мрія таки збулася, хоч і через десятки років. Саме в університеті, слухаючи курс світової літератури, відкрила для себе Петрарку, Данте, Боккаччо. “Божественну комедію” перекладали в різний час українською Іван Франко, Володимир Самійленко, Леся Українка, Михайло Драй-Хмара, Максим Стріха. А загалом італійську поезію я відкрила для себе повніше згодом також у перекладах наших класиків Миколи Лукаша, Максима Рильського, Миколи Зерова. Уже у відносно недавні роки один із моїх сучасників талановитий перекладач Анатоль Перепадя видав за підтримки Італійського Інституту культури в Україні перекладені ним “Канцоньєри” Петрарки. На презентації він сказав таку фразу: “Ось тут присутня поетеса Валентина Давиденко, можливо, вона перекладе ці вірші по-своєму…”. Для мене то були почесні слова, але сама я була ще далека від такої ідеї. Хоча вже мала на той час незабутні враження від Італії, завдяки поїздці до Ватикану. Я побувала там як журналістка разом із Київським муніципальним хором хлопчиків на аудієнції Папи Павла Іоанна ІІ, на яку були запрошені родини з усієї Європи, що надали притулок українським дітям після Чорнобильської катастрофи. Тоді я зняла телефільм про цю подію, а також всю мозаїку вражень від Риму, Флоренції, Венеції під назвою “Гілочка сосни з вулиці Боччеа”. Це адреса Українського католицького університету, де сто- Книжка Тіціани Колуссо “Монолог оливи”. На обкладинці — акварель В. Давиденко їть пам’ятник нашому генію Тарасу Шевченку. Вивчити італійську мене спонукали також мої професійні і творчі проєкти. Я була залучена Київським департаментом культури до організації і висвітлення виставок італійських художників. Але до мистецтва перекладу заохотив Анатоль Перепадя, з яким ми спілкувалися на моїх радіоефірах. А потім відбулося знайомство з тобою. Як пригадуєш, до відкриття того міжнародного поетичного фестивалю були опубліковані переклади творів його учасників, один із віршів, які мені дали перекласти, був твій. Як поетеса, я була вражена його музичністю і філософським підтекстом. Це я про вірш “Епоха”. Потім переклала твою добірку та інших сучасних римських поетів, для наших літературних часописів. Та вже відтоді шукала тексти італійської поезії минулих століть. Так почалася моя захоплива мандрівка століттями італійської поезії. Нині це 70 імен XIII- XXI ст., переважна більшість ніколи не перекладалася в Україні. Маю амбітні надії, що антологія побачить світ, хоча цей шлях зупинила війна. – З початку російського наступу в Україні кілька місяців тому в Європі все відомо про військові стратегії, але дуже мало відомо про повсякденне життя людей, які залишилися в Україні. І ще менше відомо про культурне життя країни: чи працюють бібліотеки, що з театрами (крім Одеського, за натиском якого ми спостерігали), чи працюють школи і як планується займатися дітьми шкільного віку. Не кажучи вже про поезію та літературу, які завжди були нішевими бізнесами, майже непомітними. – Наші пам’ятники, монументи зараз обкладені мішками з піском, для захисту від ураження осколками. Але вже через два місяці після вторгнення російських військ в Україну була укладена в перекладі французькою перша антологія віршів сучасних українських поетів про війну 2022 року. Порядкові номери текстів за датами написання. Тобто це найперша творча реакція на цю європейську драму нового століття. Мій вірш там від 10.03. Нещодавно ми, поети і перекладачі, зустрічалися із укладачем цієї антології, поетом-військовим, у Національному музеї літератури України, у нього коротка відпустка і він приїхав просто з фронту. Зустріч була в залі, де недавно відкрилася виставка кращих українських живописців з новоствореними полотнами про війну. Ще одна антологія “Соняшники” у перекладі англійською “Соняшники” — благодійна антологія @TAG, яка виходить друком 14 жовтня
До 80-ліття УПА · “На сірому ґестапівському мурі залишила свій останній автограф: угорі намальовано тризуб”. · с. 10сторінка оригіналу ↗

В Інституті нацпам’яті розповіли про жінок7борчинь за незалежність у нових назвах вулиць Кременчука

Відбулася чергова сесія Кременчуцької міської ради. На основі волевиявлення містян депутати затвердили нові назви ще 30 вулиць, провулків та проїздів, які перейменовуються в рамках деколонізації/дерусифікації. Голосування проводилося з 17 серпня до 6 вересня включно в електронній формі на офіційному сайті Кременчуцької громади. Вулиця Харитини Пекарчук Прибрали назву, яка прославляла Зою Космодем’янську – Героя СРСР, комсо) молку і комуністичну диверсантку з Там) бовської області росії, символ сталін) ської/комуністичної політики “тактика випаленої землі”. На пропозицію регіо) нального представника Українського інс) титуту національної пам’яті в Полтавській області Олега Пустовгара тепер у назві цієї вулиці увічнено Харитину Пекарчук – пер) шу українську жінку, яка отримала україн) ську державну нагороду в ХХ ст., жетон ор) дена “Залізного хреста” № 1 і Хрест Симо) на Петлюри, засновницю сімферополь) ської “Просвіти”. У 1917)му вона взялася за українізацію трьох полків російської ар) мії, розташованих у Сімферополі, органі) зувала там український хор та аматорський гурток, влаштовувала літературні вечори, Українська Вікіпедія у вересні відвоювала у російської 15 млн переглядів, а російська встано7 вила черговий антирекорд Вебсайт “Еліта” повідомляє, що кіль) кість переглядів статей в українській Ві) кіпедії (з території всього світу) за вере) сень становила 96,9 млн, що на 34% біль) ше, ніж за цей місяць рік тому. За рік (з вересня 2021 до вересня 2022) сукупна популярність Вікіпедій усіма мовами виросла в Україні з 203 до 209 млн переглядів (+3,0%). Частка переглядів російської Вікіпе) дії з території України впала до рекорд) них 47% – рік тому було 113 млн, цього) річ стало 98 млн переглядів (мінус 15 млн). Частка переглядів української Вікіпе) дії виросла до 38% – було 65 млн, стало 80 млн переглядів (плюс 15 млн). Розрив між російською та україн) ською Вікіпедіями скоротився з 48 млн у вересні 2021 року до 18 млн переглядів у вересні 2022)го. Таким чином, україн) ська Вікіпедія найближче наблизилася до російської за час спостережень. Рік тому, у вересні 2021, російську Ві) кіпедію переглядали в 1,74 разу частіше від української, у вересні 2022 – лише в 1,23 разу частіше. Це також є рекордним значенням. Частка англійської виросла до 8,6% – було 15 млн, стало 18 млн переглядів. Частка всіх інших виросла до 6,2% – було 10 млн, стало 13 млн переглядів. Як зазначив активіст у сфері ІТ, осві) ти і культури Юрій Пероганич, в україн) ському суспільстві тривають глибинні процеси звільнення від колоніальної за) лежності, що проявляються у більшій до) вірі до україномовних джерел. Незворот) ність і швидкість цих процесів залежить від успіхів наших Збройних Сил і гумані) тарної політики держави. Юрій ПЕРОГАНИЧ разом із кримськими татарами видавала газету. На початку 1918 року Харитина втекла від переслідувань російських біль) шовиків на Полтавщину, та згодом, уже навесні, її схопили у Кременчуці. Витерпі) ла чекістські катування, а навесні 1918 ро) ку, після звільнення Кременчука від росій) ських окупантів Армією Української На) родної Республіки, пішла на військову службу в полк імені Івана Богуна. Згодом очолила санітарний потяг загону “Запо) розька Січ” Армії УНР. У бою з більшови) ками героїня поранена в ногу, із денікінця) ми – у живіт. Увійшла у історію збройної боротьби за незалежність і як учасниця Першого зимового походу Армії УНР. Олена Теліга на топонімічній мапі наддніпрянського міста Провулок Лізи Чайкіної перейменува) ли на честь видатної української поетеси та діячки Організації українських націона) лістів Олени Теліги. Мати була дочкою православного свя) щенника, батько Іван Шовгенів – відомий інженер)гідротехнік. До 12 років вироста) ла практично в російськомовному середо) вищі. У 1918 році родина Шовгеневих за) мешкала в Києві, де Іван Опанасович став директором департаменту водного та шо) сейного господарства Міністерства шляхів Української Народної Республіки та про) фесором Київського політехнічного уні) верситету. Олена навчається в Жіночій гімназії Дучинської, де поряд з росій) ською, німецькою та французькою почи) нає вчити українську мову. Після приходу російсько)більшовицьких загарбників навчання довелося перервати – в липні 1922 року Олені з мамою вдається виїхати з України і оселитися в Подєбрадах у Че) хословаччині, де її батько на той час був ректором Української господарської ака) демії. Іван Шовгенів разом зі старшим си) ном опинилися в еміграції в Чехословач) чині ще в 1920 році, оскільки в радянській Україні йому, відомому професору й уря) довцю УНР, загрожували репресії. Олена спочатку отримує “матуру” – атестат, а по) тім закінчує історико)філологічне відді) лення Українського педінституту в Празі. Тут продовжує вивчати українську мо) ву, беручи уроки в бандуриста з Кубані Михайла Теліги, який стане її чоловіком. У Чехії відбувається її становлення як поет) ки, публіциста)літературознавця. І – як українки. Про цей процес раптового само) усвідомлення себе як частинки нації Оле) на Теліга пізніше писала у своїх спогадах: “Я була тоді в товаристві блискучих кава) лерів, ми сиділи при столику і пили вино. Невідомо, хто і невідомо з якого приводу почав говорити про нашу мову за всіма ві) домими “залізяку на пузяку”, “собачій язик”, “мордописня”... Всі з того регота) ли... А я враз почула гострий протест. Швидко наростало обурення. І я не витри) мала: “Ви хами! Та собача мова – моя мо) ва!.. Мова мого батька і моєї матері! І я вас більше не хочу знати!” З того часу я поча) ла, як Ілля Муромець, що тридцять три ро) ки не говорив, говорити лише україн) ською мовою”. Восени 1929 року Олена з Михайлом переїжджають до Варшави. У грудні 1939 року вступає в Організацію українських націоналістів, працює в культурній рефе) рентурі ОУН, готує тексти листівок і ві) дозв, які відправляли в Україну. У жовтні 1941 року опиняється в Києві. Очолила Спілку українських письменників, редко) легію літературного додатку під назвою “Літаври” до газети “Українське слово”. Утім, такий стан речей не влаштовував ні) мецьких нацистів. 12 грудня ті арештували редакцію “Українського слова”, а “Літав) ри” заборонили. У київському гестапо Олена Теліга перебувала у камері № 34. То) ді ж відбулася зустріч із сестрою Лесі Укра) їнки, з якою обмовилася кількома фраза) ми. На сірому ґестапівському мурі зали) шила свій останній автограф: угорі нама) льовано тризуб і напис “Тут сиділа і звідси йде на розстріл Олена Теліга”. 21 люто) го1942 року українську письменницю)пат) ріотку разом з чоловіком нацисти розстрі) ляли в Бабиному Яру. Катерина Зарицька – зв’язкова головного командира УПА Дикістю і непорозумінням є те, що протягом десятиліть у назві провулку Кре) менчука возвеличувалася Марина Раскова – співробітниця НКВД СРСР у 1937–1939 рр., уповноважена особливого відділу НКВД, старший лейтенант держбезпеки. Декомунізація розставила усе на свої міс) ця: символічно, що провулок переймено) вано на честь зв’язкової УПА Катерини За) рицької. Її життєвий шлях – це історія нес) кореності, мужності, незламності. Її земне життя тривало неповні 72 роки, з них май) же 30 довелося провести в комуністичному ув’язненні. Народилася в Коломиї в родині про) фесора гімназії Мирона Зарицького. Нав) чалася у музичному інституті ім. Миколи Лисенка й спортивних гуртках Україн) ського Спортового Союзу. Ще гімназист) кою стала активною учасницею “Пласту”. Брала участь у діяльності Товариства нау) кових викладів ім. Петра Могили. А з 1930 року вступила до ОУН. У 1931–1932 роках Зарицька – референт відділу пропаганди юнацької мережі ОУН. 8 листопада 1934 року Катерину заарештували за проукра) їнську діяльність і засудили до 8 років ув’язнення, згодом цей термін скоротили вдвоє. Але вже з 25 травня до 26 червня 1936 року Зарицьку судили вдруге у Льво) ві. Її та ще 22 особи (серед них Степан Бандера і Ярослав Стецько, Роман Шухе) вич, Віра Свєнціцька й Анна Дарія Федак) звинувачували в організації вбивств пра) цівника консульства СРСР Майлова й у приналежності до ОУН. На Львівському процесі Зарицьку засудили до 5 років тюр) ми, але після апеляції сумарний термін скоротили до 4 років, і в травні 1938)го Катерина вийшла на волю. Покарання відбувала у Львові, Варшаві, Станіславові (нині Івано)Франківськ), Чорткові. У ста) ниславівській тюрмі “Діброва” Катерина побачила у в’язничній каплиці знайомого з дитячих років Михайла Сороку. Вони ра) зом навчались у тернопільській гімназії. У 1937 році за діяльність в ОУН Сорока був ув’язнений. У тюрмі Михайло під час бо) гослужінь співав у хорі. Тут народилося взаємне почуття Катерини та Михайла. Закоханим сприяв капелан о. Тарнав) ський, через якого вони передавали за) писки. У вересні 1939 року Михайло вийшов на волю та приїхав до Львова. 5 листопада вони з Катериною взяли шлюб у Соборі святого Юра. Катерина навчалася на Полі) техніці, Михайло – в університеті. Але енкаведисти відшукали в поліцій) них архівах справу Зарицької, і 22 березня 1940 року прийшли її арештувати. Михай) ло пробував захистити вагітну дружину, його також затримали, а потім засудили до 8 років таборів. Катерина опинилась у львівській в’язниці “Бригідки”. Там 2 ве) ресня вона народила сина Богдана. Навес) ні 1941 року сина відібрали у матері й пере) дали її батькам. Мирон і Володимира За) рицькі виховували хлопчика. 26 червня 1941 року під час німецького бомбардуван) ня охорона “Бригідок” розбіглася, і бага) тьом в’язням вдалося вирватися на волю. Серед них була й Катерина. Після проголошення 30 червня у Льво) ві відновлення Української Держави знов активно залучилася до політичної діяль) ності. У 1941–1943 роках вона була крайо) вою провідницею жіночої сітки ОУН, з 1943)го – організаторкою та керівницею Українського Червоного Хреста, працюва) ла у відділі пропаганди ОУН. У 1945–1947 роках Катерина Зарицька (псевдо “Монета”) була зв’язковою Голов) ного Командира УПА Романа Шухевича (генерала Чупринки). Жила на нелегаль) ному становищі під прізвищем нібито пе) реселенки з Польщі Марії Вирюк. Підшу) кала й пристосувала конспіративні квар) тири)криївки для Романа Шухевича: в с. Заболотівка біля Чорткова; у с. Рай бі) ля Бережан; у Львові; у Княгиничах біля Ходорова; у Грімному біля Комарна. 21 ве) ресня 1947 року виїхала з Княгинич до Хо) дорова на зустріч зі зв’язковою. Там її на) магалися захопити двоє чоловіків у цивіль) ному. Катерина почала відстрілюватись і втікати, одного з нападників смертельно поранила (потім її звинувачували в “убивстві радянського воїна”). Але підбіг) ли інші співробітники МВД і схопили під) пільницю. Намагалася вжити отруту, але її врятували від смерті. Наступного дня при) везли до Львова, в обласне управління Мі) ністерства держбезпеки (МГБ) СРСР, де жорстоко допитували. Слідство тривало майже рік. В ОУН були впевнені, що Зарицька за) гинула. Підпільний журнал “Ідея і Чин” поширив 1948 року інформацію про її смерть. Тим часом Катерину засудили до 25 років спеціальної в’язниці. П’ять із них вона провела в камері)одиночці. Перево) зили її у спеціальному вагоні. Перебувала у Верхньо)Уральській тюрмі та Владімір) ському централі. У 1969 році Катерину пе) ревели до табору суворого режиму в Мор) довії. З чоловіком більше не побачилась. Табірне начальство не дало попрощатися з ним після його кончини 16 червня 1971 ро) ку (Михайло Сорока помер у сусідньому таборі внаслідок другого інфаркту на 34) му році ув’язнення). 21 вересня 1972 року Зарицька вийшла із закритої табірної зони. Померла 29 сер) пня 1986 року у Львові й була похована на Личаківському цвинтарі у родинному гро) бівці. Полтавський офіс УІНП
Національні герої · “І. Мазепа зробив П. Орлика спадкоємцем своєї ідеї і звелів продовжувати розпочате діло”. · с. 11сторінка оригіналу ↗

Іван Мазепа – видатний борець за незалежність України

Іван Мазепа... “Це був досвідчений державний муж, гнучкий політик, досконалий дипломат, а, головне, старий, з величезною практикою воєначальник і полководець, який “умів мислити стратегічно і стратегічно бачити”. Такими словами коротко, але дуже влучно, охарактеризував видатного гетьмана України Івана Мазепу Євген Маланюк – автор нарису “Ясновельможний пан Мазепа – тло і постать”, надрукованого 1960 року в Нью-Йорку. Теофіл РЕНДЮК, доктор історичних наук Згадайте праведних Гетьманів: Де їх могили... Т. Г. Шевченко …У червні 1709 року після по) разки під Полтавою Іван Мазепа вирішив пересуватися до турець) кого кордону у бік міста Бендер (тодішня Османська імперія), то) му що це, на його думку, був єди) ний правильний шлях та врахову) ючи вкрай небезпечні наслідки подальшого перебування у пов) ністю контрольованому царем Петром І регіоні України. Рішучі дії І. Мазепи, який у відносно спокійній обстановці встиг переправити на правий бе) рег Дніпра супроводжуюче його військо, членів сімей багатьох ко) заків та фактично їхнє майно, ос) таточно переконали й Карла ХІІ прямувати до Бендер. В останню мить король залишив основну частину своєї армії під відпові) дальністю генерала Левенгавпта, який невдовзі потрапив у полон до Петра І, що ревно пересліду) вав втікачів. Цар, дізнавшись від шведських полонених, які після жорстоких допитів були страчені на місці або відправлені на зас) лання до далекого Сибіру, що гетьман і король прямують до Бендер, навздогін одразу відря) див чотири полки вершників на чолі з генерал)майором Г. Вол) конським та бригадиром Г. Кро) потовим. І лише завдяки тому, що переслідувачі рушили із запізнен) ням і, на відміну від І. Мазепи, не знали особливостей пересування безмежним, рівним і зовні одно) манітним причорноморським степом, врятувало в перші дні пе) ресування українське та залишки шведського війська від тотально) го винищення. У втоптаному копитами тисяч коней та ще більшого числа пі) ших військових, мирних людей, їх прибічників та членів їх сімей сухому степу під яскравими про) менями байдужого до людського горя сонця та за умов майже то) тальної відсутності питної води й належного харчування, зустріча) ючи час від часу лише могильні савани курганів, ситуацію вряту) вали лише авторитет великого українського гетьмана та особли) ва його обізнаність з ландшафта) ми південного степу. Місто Бендери стало фігуру) вати як кінцева точка форсовано) го переходу І. Мазепи та Карла ХІІ у повідомленні очаківського Абдурахман)паші султану та бен) дерському сераскиру після спіль) ного звернення гетьмана і короля до турецьких властей у місті Оча) ків за допомогою у перетині річ) ки Південний Буг. Проте обмеже) на технічна допомога з боку тур) ків, які лише після дводенних пе) ремовин та за дві тисячі дукатів погодилися забезпечити біженців п’ятьма суднами, виявилася не) достатньою для оперативного пе) ретину Бугу. Тим часом, як пові) домляє сучасник цих подій, мол) довський літописець Ніколай Костін, “...догнали московські гінці козаків і молдаван та бага) тьох повбивали або спіймали і чимало добра у них позабирали... А вершники запорозьких козаків, які перейшли на бік шведського короля разом з частиною молда) ван, які перебували у нього на службі за платню, коли побачи) ли, що не можуть переправитися через Буг, боячись гінців, рушили до Криму полем між Дніпром і Бугом, і з великими трудноща) ми... повернулися до свого госпо) даря”. Нарешті 6–8 липня 1709 року І. Мазепа та Карл ХІІ переправи) лися через Буг і опинилися у більш безпечних для них турець) ких володіннях очаківського Аб) дурахман)паші. 11 липня того ж року вони отримали позитивну відповідь від бендерського серас) кира, який підтвердив свою згоду на розміщення переселенців нав) коло місцевої фортеці. Сераскир заспокоював короля та гетьмана і запросив їх у Бендери. Він також прислав біженцям різні корисні речі, у тому числі, намети. 21 липня 1709 р. біженці дісталися Дністра, на правому березі якого височіла на літньому сонці мо) гутня Бендерська фортеця. Коли король рушив до Бен) дер, сераскир з великою кількіс) тю вершників та піших зустрів його на половині дороги, оголо) сив про повеління султана та зап) росив Карла до заздалегідь при) готованого місця розміщення. Король з військом наблизились до річки, і стало видно фортецю, раптом загримів залп із 36)ти гар) мат, які стояли на валах. Яничари вишикувалися двома рядами аж до королівського намету. Через Дністер було налагод) жено неперервну доставку зброї та всього необхідного, і вже 1 сер) пня 1709 р. Іван Мазепа та Карл ХІІ остаточно зупинилися на правому березі Дністра. За Мазе) пою до Бендер прийшли близько 50 провідних представників стар) шини, майже 500 козаків із Геть) манщини та понад чотири тисячі запорожців. Проте ситуація виявилася не такою простою. Новоприбулих у Бендерах одразу сповістили, що російський цар через свого посла П. А. Толстого двічі – 10 та 27 липня 1709 року – просив пади) шаха не приймати під свою про) текцію “зрадника Мазепу”, а ви) дати його Москві. За сприяння у цьому великому муфтію навіть пропонувалося 300 тис. талерів. Про це ж саме, правда, разом з низкою поступок військово)по) літичного характеру (відмова від захоплених Швецією територій, на які претендувала Росія, виз) нання Августа ІІ королем Польщі тощо), було доведено і до відома Карла ХІІ у самих Бендерах. Але шведський король все це відки) нув, а вимога царя видати союз) ника – Івана Мазепу викликала в нього особливе обурення. Як падишах, так і шведський король, на їх велику честь, відмо) вилися від пропозицій російсько) го царя і навіть не помишляли видати гетьмана в його руки. Перебування Івана Мазепи та Карла ХІІ у Бендерах вкрай за) гострило російсько)турецькі від) носини. Зі свого боку Росія бачи) ла умовою можливого примирен) ня між двома сторонами лише видачу їй “зрадника Мазепу”, а після його смерті – видачу “трупа заклятого Мазепи або однієї його злощасної голови”. Відомо, наприклад, що цар, інструктуючи Г. Волконського та Г. Кропотова ще на Перевалоч) ній, наполягав на тому, щоб пій) мати Івана Мазепу за будь)яку ці) ну, закувати та привести його для страти за особистою участю. Попри це стараннями самих козаків та за сприяння як турець) ких, так і молдовських властей Іван Мазепа достатньо швидко облаштувався. Гетьманові таки вдалося сконцентрувати у своїх руках та довезти до Бендер вели) чезні кошти, хоча їх певна части) на назавжди була втрачена під час форсованого пересування після Полтави та використана для від) шкодування різного роду витрат: це два великі і декілька менших мішки із золотими монетами, два сідлових в’юки із діамантами й іншими самоцвітами, інкрусто) вану діамантами прикрасу вартіс) тю 20 тис. золотих, що колись на) лежала турецькому султанові, кілька оздоблених самоцвітами мечів і списів, сотні соболевих хутр і багато інших цінних речей. За приблизною оцінкою, все це коштувало від 750 тис. до 1 міль) йона шведських рейхсталерів, що дорівнювало майже одній чверті доходу шведської корони 1699 року й утроє перевищувало над) ходження за той самий рік від її найбагатшої заморської провінції – Лівонії. Проте на стан здоров’я І. Ма) зепи всі ці багатства, як і ніщо ін) ше, на жаль, вже не могли пози) тивно вплинути. Завжди активне та яскраве життя гетьмана посту) пово згасало. Час від часу до ньо) го завітував Карл на розмову. Ко) роль щодня виряджав до гетьма) на посланця з новинами. Пле) мінник А. Войнаровський меш) кав разом з І. Мазепою і прислу) говував йому. П. Орлик, котрий спершу був у Яссах, де влаштовував козаць) ку канцелярію, незабаром вер) нувся до Варниці і часто просид) жував біля гетьмана. І. Мазепа зробив його спадкоємцем своєї ідеї і звелів продовжувати розпо) чате діло. Наприкінці вересня 1709 року здоров’я І. Мазепи стало погір) шуватися. Було вислано гінця до Ясс по православного священни) ка. Гетьман висповідався і заба) жав залагодити свої справи. Він попросив Карла вислати йому якусь певну людину, і король не) гайно відрядив до гетьмана висо) кого шведського комісара Солда) на, котрий знав слов’янські мо) ви, і гетьман розпорядився свої) ми документами і майном. Мазепа прийняв Солдана із радістю, бо знав його як джент) льмена у полагоджуванні всіх ук) раїнських справ у штабі. Гетьман, утримуючи рівновагу духу, жар) тома порівняв свою долю із до) лею Овідія (Овідій Публій Назон (43р. до н.е.)18р. н.е.) був рим) ським поетом, який за свої вірші був засланий імператором Авгус) том до міста Томіса (нині румун) ська Констанца), котрий теж умирав у тих самих сторонах... Знаємо також, що невдовзі до смерті Іван Мазепа ходив до міс) цевої церкви, де помолився за звичаєм, добре йому відомим за часів довгого й повнокровного життя в Україні. За деякими фрагментарними даними, що дійшли до нас, в ос) танні дні свого життя гетьман розпорядився знищити ті свої до) кументи, які, на його думку, у ви) падку їх потрапляння у небажані руки, могли б завдати непоправ) ної шкоди його соратникам у бо) ротьбі за незалежність України або закордонним колегам, з яки) ми він підтримував тривалі та ба) гатогранні контакти. Але ми не можемо знати, що саме думав І. Мазепа у бендерські безсонні ночі, коли смерть уже стояла біля нього й коли як віру) ючий християнин готувався до найвищого суду. Не знаємо та) кож, в чому сповідався гетьман перед священником, якого за йо) го наказом спеціальний гонець привіз із Ясс. Але ми можемо припустити одне: І. Мазепа страждав, що його вчинок викли) кав страхіття терору в Україні, але не жалів, що підніс прапор пов) стання, бо знав, що й без цього все одно цар Петро І покінчив би з Україною, все одно терор настав би, але тоді не було б всього того позитивного, що стало наслідка) ми антицарського виступу. Відомо, наприклад, що у мос) ковських архівах виявлено про) ект документа, розробленого за вказівкою царя ще у 1703 році – задовго до історичного виступу І. Мазепи проти Петра І. У ньому планувалося “або дочекавшись смерті Мазепи, або, навіть, поз) бувшись його тим чи іншим спо) собом, знищити козаччину чи виселеннями на східні кордони Великоросії, чи терором колоні) зувати гетьманщину москалями та німцями з чужини, щоб раз на) завжди знищити осередок воро) хобників”. Ось що чекало б на Україну без Мазепиного задуму. Попри те, що російські уряд) ники офіційно заявляли, що “ні) коли ще не було гетьмана корис) нішого і вигіднішого для царя, як Іван Степанович Мазепа”, навіть гетьман був обізнаний про намі) ри царя замінити його чужозем) ним генералом чи російським вельможею. Про останні години життя І. Мазепи найбільш детальну ін) формацію надав В. Луців, конста) туючи наступне: “Передсмертні судоми почалися ввечері 21 ве) ресня 1709 року. Гетьман втратив пам’ять і марив майже цілу добу. При ньому були священник, Ор) лик, Войнаровський і Солдан. Звістка про близьку смерть геть) мана почала поширюватися 21 ве) ресня, близько опівдні неподалік гетьманського будинку почала збиратися юрба козаків, шведів, поляків і турків. О годині четвер) тій пополудні прийшов Карл з офіційними представниками Англії і Голландії, щоб востаннє попрощатися зі своїм другом і со) юзником, але гетьман не впізна) вав уже нікого. Після відходу ко) роля почалася небувала злива, і над Бендерами висіла дощова за) віса протягом цілого дня і ночі. Під гуркіт шаленої стихії 21 ве) ресня за старим стилем 1709 року о десятій годині вечора відійшов у вічність великий гетьман України Іван Мазепа”. Як писав український історик Д. Дорошенко у виданій ним у міжвоєнний період німецькою мовою роботі “Гетьман Мазепа, його життя та діяльність”, остан) німи передсмертними словами українського гетьмана були: “Я хотів тільки добра своїй батьків) щині, а доля розпорядилася по) іншому”. Відомо також, що в ус) ній формі гетьман нібито заповів поховати його в Єрусалимі, що пізніше стало одним з головних мотивів перепоховання його тіла у колишній Єрусалимській цер) кві у місті Галац, яка з часом була перейменована на церкву святого Георгія. Протягом понад трьохсотліт) ньої історії наводилися та існува) ли різні версії дати, місця й при) чин смерті І. Мазепи. Одна з пер) ших належить історику і поету Тимку Падурі, наведена у його роботі, опублікованій у 1874 році у Львові, на основі якої пізніше, у 1932 році, академік М. Возняк, зокрема, писав: “По Полтавській битві вийшов з Карлом ХІІ до Молдови. Помер від отрути, яку подав йому піп грек, і поховано його у Бендерах”. Слід зазначити, що такий ва) ріант повністю влаштовував цар) ських агентів, які поквапилися довести його до відома Петра І у такій формі, що гетьман нібито сам отруївся. На основі цієї дезін) формації тогочасна московська влада наполегливо поширювала за кордоном саме цю версію смерті гетьмана з тим, щоб і нада) лі його дискредитувати. Вона фі) гурувала і в деяких російських лі) тературно)художніх творах пізні) шого часу. Одним з перших спростував цю версію М. Костомаров, який у своєму нарисі “Іван Мазепа”, опублікованому у 1888 р., зокре) ма, зазначав, що “Мазепа помер 22 вересня 1709 року від старчого виснаження у селі Варниця по) близу Бендер”. Проте у новому виданні дода) но серйозне спростування при) чини смерті гетьмана. “Пускали гутірку, – зазначається у виданні 1896 року, – нібито він від ляку, що його видадуть Петру, отруїв себе, але ця звістка не має під со) бою жодної історичної достовір) ності”. І. Борщак у своїй доповіді на урочистому засіданні наукового товариства ім. Т. Г. Шевченка ум. Львові від 11 вересня 1932 року коротко зазначив: “1 серпня 1709 року Мазепа прибув замучений до Бендер, де занедужав і помер там 2 жовтня 1709 року о 10)й годині ночі”. На користь правдивості цієї дати свідчить і власноручна при) мітка І. Борщака, де він зробив та) ке уточнення: “В цей день, коли небіжчик гетьман Мазепа помер у Бендерах у 1709 році, я вислухав за його душу службу Божу”, – запису діярії Пилипа Орлика від 2 жов) тня 1724 року. Пилип Орлик, без) перечно, добре пам’ятав цей день, бо був безпосереднім учасником відповідних подій. Далі буде.
Проєкт “СП” Розкажу про батька · с. 12сторінка оригіналу ↗

“Наче взялися за руки і пішли у вічність...”

Алла ТКАЧ, м. Київ Моя Васильківка – це, насамперед, мої батьки. Навесні, коли прихо) дить час поминання, у рідному се) лі все розквітає. Наші вишневі садки буя) ють білосніжним цвітом. Кладовище на краю селища, а далі – луки. Знамениті ни) зянські луки. Їх так звуть, тому що Василь) ківка розташована на трьох рівнях: кучугу) ра, гора з центром села і низ, де народи) лась і виросла я. На низу ґрунтові води неглибокі, тому й рослини поливати легко – все росте й зеленіє. Там мої односельча) ни споконвіків випасали гусей, і моя роди) на теж. Луки – це наша низинська краса і любов. Навесні, коли все зеленіє, дихається так, наче в людини з’являються додаткові легені! Цвіте різнотрав’ям. Ми дітьми час) то гуляли, ходили купатись на Бакай (міс) цева водойма, бо річка Вовча далеченько), бродили всіма луками. Там чувся особли) вий запах! Колись, уже дорослими, приїха) ли одночасно додому. Я – до батьків на мо) гили, подруги Шура й Валя – до матерів. Йшли луками, зупинялись, вдихали, а тоді Шура говорить: “Дитинством пахне”. Це було саме те! Дитинством пахли наші луки. Взимку там розливалась вода і замерза) ла. Ми, низянські діти, ходили кататися на лід, що подеколи провалювався. Мілко: мені, дитині, по коліна, але байкові шаро) вари, які носили усі сільські дівчата, намо) кали й обмерзали. Верталась додому, сту) каючи штанинами одна об одну. Йшла до хрещеної, яка жила поруч, бо вдома мені влетіло б. Сушила там шаровари, потім та) ки верталась. Я була пізня дитина у батьків, а не дар) ма говорять: пізні діти – ранні сироти. Батьки відлетіли у вирій рано, доручивши мене вітрам, я ще була молоденька. Навча) лась на останньому курсі в університеті. Більше чотирьох десятків років я їжджу на їхні могили. Які б не були стан здоров’я, фінансові можливості, я поспішаю на по) бачення з душами найрідніших людей. Ко) лись, ще дитиною, чула розповідь, що на Проводи душі померлих сидять на деревах біля могилок і виглядають своїх рідних. Це єдиний день, коли вони можуть побачити тих, кого залишили на землі. Не можу уя) вити, що батьки чекають, а я не приїду. Як надходить Великдень, вже не можу сидіти спокійно: готуюсь до зустрічі з моїм ди) тинством, батьками. Я вже немолода лю) дина. Мені більше років, ніж було бать) кам, коли вони відійшли у вічність. У мене хворі ноги і я ходжу з палицею, але все жне можу уявити, що батьки мене чекають, а я не прийду. Поки рухаюсь, доїду, долину, долечу… Після смерті посадила на могилках то) полі. Виросли високі й стрункі – вітали здалеку, коли приїжджали з сином. Однак тополі не вічні – че) рез тридцять років повси) хали. Син Арсен, якого я назвала на честь батька, до) поміг установити мені кра) сиві пам’ятники і гранітні православні хрести. І я по) садила липу, щоб в її тіні можна було посидіти біля батьків і поговорити з ни) ми. У батька на пам’ятнику напис: “Розкажу я вам, ста) ресеньким, з чим зустрілась я в житті, змию слізьми ва) ші ніженьки… Ой, нащо ж свою дитину доручили ви вітрам…”. А в мами зойк “Мамочко, сонечко, як то) бі там? Їстоньки, питоньки я передам. Я передам тобі серце своє. Десь там, на не) бі, ти все таки є…” Батько народився в ро) дині, де було шестеро бра) тів і дві сестри. Карпо, Гри) горій, Іван, Дмитро, тоді мій батько Арсентій і мій улюблений дядько Павло. Тіток звали Наталія й Анастасія. Зовнішністю і характером вони всі не бу) ли схожі одне на одного. Родина була середнього достатку, хлоп) ці працювали з батьком у полі, а дівчата допомагали матері вдома по господарству. Дружина дядька, вона ж моя хрещена – баба Тоня, розповідала, при яких обстави) нах помер мій дід Євмен, татів батько. У родини було троє чудових коней. Дядько Іван пішов їх купати. Не знаю, як так вийшло, що коні попали у вир і пото) пилися один за одним. Від новини у діда Євмена стався інсульт. Він з тиждень поле) жав без мови й помер. Для родини це були дві трагедії: залишитись і без глави роди) ни, і без коней, які були основною робо) чою силою при індивідуальному госпо) дарстві. Це було настільки боляче для всіх членів родини, що старались навіть не зга) дувати про події. Батько одружився. У нього народились двоє синів – Гриша та Ваня. Тато казав, що Гриша завжди заробляв на горіхи непослу) хом, а Ваня був, як він висловився, “ма) мулькуватим”, тобто спокійним. Розпочалась війна, і мій батько пішов на фронт. Під Ленінградом був сильно по) ранений в ногу (осколок так і не витягли) і руку. Пів року лежав у госпіталі в Казані. Розповідав мені, що там бійці умирали від ран, обстановка була тяжка, а батька три) мала думка про синів: скучав дуже. Ваня і Гриша були високі, гарні, спортивні: мали вдома турнік, на якому займалися щодня. Гриша пішов в армію і прослужив на мор) флоті більш ніж чотири роки. Трохи розкажу про матір. Після війни мама працювала в школі учителькою, потім заву) чем, а її чоловік – Василь Ва) сильович Калиниченко – пра) цював директором школи. Знаю з розповідей, що він зах) ворів на туберкульоз і помер, коли маминому меншому си) ночку Вілі було дев’ять місяців. Сама виховувала двох дітей. Жила зі своїми батьками – ба) буся допомагала дивитись за дітьми. Батько в той час розій) шовся з першою дружиною, проте стосунки у них залиша) лись нормальними: повністю утримував своїх синів, брав участь у їхньому житті. Мої батьки зустрілись, а потім побрались. Батько все життя хотів мати донечку, тож коли я народилась, він мене невимовно любив! Після фронту батько почав сліпнути. Повністю на одне око, а дру) гим ледь)ледь бачив крізь тов) сту лінзу. Не зважаючи на це, односельчани обрали його го) ловою колгоспу. Керував він уміло: колгосп багатів. Батько мав всього 6 років шкільної освіти, але мав математичний склад розуму та добру пам’ять, які не підводили його до самої смерті. Завжди цікавився політикою. Ма) ма викладала історію, тому теж не пропус) кала жодних новин – і вони удвох жваво обговорювали усі події. Попри зайнятість, мені він приділяв стільки уваги, що я купа) лась у його турботі, ласці й любові. Батька я вважаю Великим Українцем. Він безмежно любив свою землю, мову, пісню, козацтво. Наш край козацький! За легендою, Васильківку і сусіднє село Олександрівку заснували двоє козаків піс) ля того, як цариця Катерина, шевченків) ська “зла вовчиця”, розігнала Січ. Я ще маленькою була, коли батько купив пате) фон і безліч пластинок. Одна – опера “За) порожець за Дунаєм”. Батько знав її на) пам’ять і з задоволенням співав партію Ка) рася. Коли я навчалась в одинадцятому класі, наша вчителька української мови і літератури Надія Йосипівна Малишко за) дала записати українські народні пісні, які не звучать по радіо. Батько знав козацьких силу)силенну і, коли я звернулась по до) помогу, цілий день наспівував мені – тіль) ки встигала записувати! Вийшло записів на цілий товстенний зошит. Не всі розшу) кали знавців пісень, тому я поділилась з однокласниками й всі отримали п’ятірки. Хочеться розповісти про наш сад. Я страшенно люблю його, посаджений мною разом з батьком. У нас були ранні вишні, що червоніли на початку літа; різні сорти яблунь, груш; гарні абрикоси; сли) ви, від дуже ранніх до таких пізніх, що дос) тигали, коли ударяли перші морози. Ос) танні садили на прохання мами, бо вона дуже полюбляла сливи. Ще була стара) престара, величезна райська яблуня. Коли все це по черзі зацвітало, ширився витон) чений запах, гуділи бджолки, я розуміла, що це і є раювання. Ще мали кущі аґрусу. З подачі батька посадили багато чорної смо) родини. Мама її не любила, тому ніколи не переробляла, Ягоди, переспівши, осипа) лись або їх збирали мамині подруги, тільки якщо самі збирали. Тепер я часто купую чорну смородину за шалені гроші й згадую нашу, яку так не цінувала мама. Кладовка завжди була заставлена відрами з варен) ням із вишень, яблучним і сливовим по) видлом. Коли навчалась у виші, запаси пе) рекочували у мій гуртожиток і виручали в студентські роки. Батько влітку днями й ночами пропа) дав в степу на роботі. Вертався, як я уже спала, тому, щоб провести час з донечкою, брав з собою в поїздки в польові бригади. Мені подобалось бувати в степу – я ж сте) повичка! Сонця не боялась: завжди влітку засмагала, як циганочка. У поїздках в степ насолоджувалась запахом трав. Романти) кою віяло від відчуття простору і гарячого степового вітру, що обпалював щічки. Ме) не завжди захоплювала велич хлібного по) ля. Я збирала польові квіти та обідала з батьком в бригадах. І ніколи нічого смач) нішого я ніде не їла. Я вже писала, що при) їжджаю на могили батьків щороку. І до ме) не щораз, поки були живі, підходили су) часники батька й розповідали про нього. З великою вдячністю слухала цих людей. Ось одна з оповідок. Після війни зали) шилось багато сиріт і вдів. Батько вважав своїм обов’язком допомагати таким роди) нам. Тій дрова випише, до іншої пошле людей крівлю перекрити чи полагодить щось по господарству. Щодо сиріт, які не мали ні батька, ні матері, зібрав він збори колгоспні і звернувся до односельчан: “Хто може, розберіть дітей по хатах, а кол) госп візьме їх на утримання: будемо випи) сувати на них харчі. Не повинно бути у нас безпризорників”. Пам’ятаю, дуже допомагав мій батько нужденним. І тепер, через багато)багато років, будучи людиною воцерковленою, я радію за своїх батьків: вони обоє рятували свої душі, хоч і не знали про це. Батько був розсудливою людиною, мудрою. Коли він уже не був головою кол) госпу, а став пенсіонером)фронтовиком, до нього продовжували іти люди за пора) дою і допомогою. І що цікаво: він радив і допомагав. Не можу оминути словом мого рідного брата по маминій лінії Віталія Васильови) ча Калиниченка. Він був членом Гельсін) ської групи, багаторічним політв’язнем. Відбував терміни в політичних таборах: спочатку в Мордовії, а потім в Пермській області, Чусові. Нашу родину турбували обшуками, викликами в КДБ для “бесід”. І батько ні разу не дорікнув мамі таким си) ном. Навпаки, він більше за неї розумів національні устремління й ідеї мого брата. Дозволяв мені, ще студентці, відвідувати брата в таборах. Також батько писав листи, як фронтовик, у відповідні органи в надії, що це допоможе вийти Віталію раніше на волю. (Хоч цього, звичайно, не сталось. Батько першим написав лист до Віталія, і сповістив його про смерть нашої мами… У кінці написав: “Знаю, як тобі тяжко… Три) майся…”. Мама моя загинула від нещасного ви) падку. Хоч пройшло майже пів віку та з мо) лоденької дівчинки я перетворилась на не) молоду жінку – маму й бабусю, мені все одно тяжко про це згадувати й писати. Я перейшла на п’ятий курс і все літо працю) вала в піонерському таборі в Алушті. 25 серпня приїхала до батьків і сталась траге) дія: моя мамочка загинула. Її ударив елек) тричний струм, коли мокрими руками взя) лась за дужку відра. Вона навзнак упала на цементовану підлогу. Вдарилася головою і вбилась. Я вже не буду писати, як ми хова) ли маму, як школярики усипали останню дорогу перед її домовиною квітами. Я за) лишилась без матері. Ми залишились із батьком одні. Бать) ко хворів. Я перейшла на індивідуальне навчання, адже залишалось лише здати * * * Колись матусі й тата лагідні долоні Вели мене левадами краси… Хоч повна смутку пам’яті ріка – Дитячих років сонячна вервечка: Твоя, татусю, лагідна рука, Очей твоїх, матусю, озеречка… Ви – корінь мій, основа всіх основ… Як сув’язь поколінь, сердець й людської суті В мені вирує тепла ваша кров, в пелюстках серця ніжністю прикуті… Я чую ласку в листі ясенів, В джерельних водах рідної криниці, Це кращі кадри незабутніх днів: Наш двір, наш сад й духмяні чорнобривці. І повна ласки пам’яті ріка І голос ваш, і біль мій невтоленний Сльоза моя, солона і гірка… Синочку мій! В тобі їх кращі гени! Любов’ю тою, сповнена до дна, Віддам цю ніжність щедро, до краплини, Нехай Господь навіки поєдна Дідів, батьків, онуків – всю родину! Від крони до коріння у основі Ланцюг надії, віри і любові! Нехай земля рахманна і пухка Вам, рідні, буде тепла і легка Я, вдячна серцем, щиро Вас голублю, Вас пам’ятаю і безмежно люблю…
Про-читання · “Володимир Лис – лавреат багатьох премій, відзнак, нагород. Серед них – державний орден України “За заслуги” (ІІІ ступеня)”. · с. 13сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

зимову сесію і навесні державні іспити на диплом. Пішла працювати в школу: читала історію. Поки була вдома, батько бадьо) рився, а решту часу плакав за мамою. Весь час червоні очі. Папа мене невимовно жа) лів, що я залишилась без мами. Говорив, мене обіймаючи: “У Шури і Валі є мами, ау тебе немає”. Я із веселої, смішливої і швидкої перетворилась на бліду, згорьова) ну, розгублену і перелякану дівчину. Крім як на роботу, я між люди не могла виходи) ти. Тільки з батьком за руку, щоб відчува) ти, що хоч він у мене залишився і що він поруч, захистить мене, що я для якоїсь лю) дини найважливіша в світі і що його люб) ляче серце б’ється заради мене. З мамою біда сталася, коли заходило сонце. В мене цей час став провісником страшного і невідворотного. Після третьої години дня я не знаходила собі місця і пов) сякчас поглядала на сонечко. Просила по) думки: “Не сідай, сонечку, побудь зі мною”. Коли воно таки сідало, мене охоп) лював жах. Мій папа бачив, відчував мій стан. Інколи просив хрещену, щоб вона да) ла свого малого онучка Сашу, щоб поночу) вав зі мною. Дитина щебетала – і я менше боялась. Іноді я ночувала у хрещеної. Там завжди багато людей – і мені не так мото) рошно. Скільки десятиліть пройшло, а батько у мене перед очима. Мені в батькові подо) балось усе. Коли була малою, він возив ме) не по хаті на спині або грали в піжмурки. Я ховалась, він шукав дуже довго – щоб ме) ні було приємно, та я все одно плакала: “Чого ти мене знайшов?” Коли підросла, він вечорами грав зі мною в доміно. Пам’ятаю, батько, коли заходив в примі) щення завжди знімав шапку. Коли мимо хати несли покійника, він припиняв будь) яку роботу, знімав шапку й стояв, віддаю) чи останню шану небіжчику. Хоч я дівчин) ка, та через батькову сліпоту допомагала йому виконувати чоловічу роботу вдома, а він завжди промовляв: “Роби добре, добре й буде”. Папа завжди купував мені дорогі та якісні цукерки. Я фантики не викидала і вчилась на них рахувати. Пізніше брат мені писав: “Ой, дівчино красна, ти мені подякуй, що я допомагав тобі половинити твої цукерки, інакше у тебе б уже не було жодного зуба”. Після смерті мами, бувало, веду урок, дивлюсь у вікно і бачу тата з ціпочком. Вискакую до нього: “Що сталось, папу) сю?”. Відповідає: “Я в магазин за хлібчи) ком ходив і купив халвички. Поїж, доцю) ню”. Потім усі мої родичі говорили, що батько звертався до них з проханням під) тримати мене, допомогти, не покидати, коли його не стане. Біля дому батько поса) див акації. Після смерті мами туди прилі) тав сич і кричав. У народі говорять, що сич сповіщає про смерть. Гадала, він досі про маму, а він вже про тата сповіщав. Поїхала здавати зимову сесію і там мені наснився сон, що я дивлюсь у дзеркало, а у мене од) ного переднього зуба вже немає, а другий прямо на очах кришиться. Кришиться… І так мені болить, що аж мізки вивертає. Ро) зуміюся на символіці снів, тому їхала додо) му з тяжким серцем. Пам’ятаю, зима тоді була люта. Заходжу в хату, а там холодно) прехолодно. Папа без мене майже і не то) пив. Сидить мій старичок у теплій безру) кавці і щось пише. Побачив мене, запла) кав: “Як тебе, доцюня, довго не було! Я так скучив”. Теж заплакала від жалю до нього. Відчула, що мій хворий батько вже не дов) говічний… Після маминої смерті минуло п’ять мі) сяців, коли не стало і батька. Вони наче взялись за руки і пішли у вічність. Далі моє життя продовжувалось без них. Може це і нормально, коли діти хоронять своїх бать) ків, а не навпаки, але для мене життя без них стало мукою. Ніхто ніколи мене в моє) му житті не запитав: “Чи ти їла, Аллочко? Чи голодна? Чи ти хвора чи здорова? Чи болить у тебе щось? Чи ти вдягнена, чи взута?”. Коли у мене хворіла дитина, мені ні до кого було побігти зі своїм горем! Ме) ні ні до кого було прихилити свою голі) воньку! Не було у мене ні поради, ні розра) ди… Життя було для мене понад мої сили. Мабуть, ту кількість любові, добра і щастя, які відпущені людині на все життя, я отри) мала, поки живі були мої батьки. Зараз моє здоров’я розтрощене. Син нічого не шко) дує: лікує, одягає, годує, бо пенсія вчителя з 36 річним стажем не дозволяє прожити без допомоги дітей… Радує і онучка)розум) ниця… А життя минуло. рега Тетерки, вона здавалася Юхимові особливою. Не лише здавалася, а й була такою. Одна дерев’яна серед цегляних хат, що їх позводили на лівому березі”. Трійця Число “три” – сакральне, зафіксоване у романі В. Лиса. Воно – в міфологізованій народній свідомості, відіграє дуже активну роль. “Трійця” – символ неба та душі. Так, “Вифлеєм” книга)трилогія, зміщених у різні часові простори творів, зі своїми по) діями та героями, здавалося б, не пов’яза) ними між собою. Одначе це лише лінійно. Діалектично усі персонажі та події згурто) вані Вселенською Любов’ю, з’явилась у нашому світі, у Вифлеємі, місті, що в ньо) му народився Ісус, понад дві тисячі років тому, “Бог необ’ятний”. Число “три” роз) ставляє змістові акценти у творі. Дає ви) няткову можливість авторові плавно пере) ходити від сакрального до естетичного на) повнення традиційних метафор)символів. Я вбачаю у цьому особливість художнього письма Лиса, оригінальність манери і, ра) зом із тим, очевидний зв’язок із традиція) ми української та європейської літератур. Дещо з життєписного Біографія завжди додає до написаного письменником. Подеколи, – відповідає навіть на незручні питання. Тому й роблю цю “врізку” для особливо допитливих з їх) німи зацікавленнями та інтересом. Володимир Савович Лис народився 26 жовтня 1950 року на хуторі поблизу села Згорани на Волині. У 1977 році подужав науки у Львівсько) му державному університеті імені Івана Франка (факультет журналістики). Упродовж часу працював у газетах Во) лині, Рівненщини, Хмельниччини, Хер) сонщини. У літературі дебютував як драматург: п’ять його п’єс було поставлено на сценах у різних театрах України. Сьогодні мешкає у Луцьку. Є одним із найбільш помітних та успішних романістів України. Тут не перелічуватиму видані В. Лисом книги, їх – понад два з полови) ною десятки, більшість із них – романи; втому числі й знакові. Але по)справжньому культовим став роман “Століття Якова” – конкурсний: “Найкращий роман десяти) ліття”. Розмови про книгу на рівні літера) турознавців, колег, щонайширшого кола читальників не вщухають і зараз. За цим твором знято історичний серіал. Володимир Лис – лавреат багатьох премій, відзнак, нагород. Серед них – дер) жавний орден України “За заслуги” (ІІІ ступеня). Роман)триптих “Вифлеєм” добре лягає у скарбницю творчих здобутків письмен) ника. І сприймається як характерна для ав) тора можливість укотре відгукнутися на себе. Справжнього.
Про-читання · “Володимир Лис – лавреат багатьох премій, відзнак, нагород. Серед них – державний орден України “За заслуги” (ІІІ ступеня)”. · с. 13сторінка оригіналу ↗

Відгукнутися на себе

Віктор ПАЛИНСЬКИЙ, м. Львів Початок прийдешнього Новий роман Володимира Лиса “Виф) леєм” побачив світ у харківському видав) ництві “Фоліо” (2022 р., 653 с.). Усе полот) но книги структуроване розділами: Дитя; Вогонь; Дім – та підрозділами. Твір неда) ремно такий ваговитий на тексти, короно) вані на часи: від біблійних – аж до сучас) ності нашої, на жаль, позначеної війнами масштабними та іншими катастрофами… “Цар Ірод цієї ночі не спав, а, втім, без) соння мучило царя давно, відколи за його наказом було вбито кохану дружину Ірода Маріамну. Тими ночами Ірод (взагалі)то ім’я його староюдейською мовою Герод, але ми називатимемо його за європей) ською традицією Іродом) тисячі разів ду) мав про те, куди ж витікав час… Час, якого не здатен загнати у свій сон. Сон – це було єдине, що йому не підкорялося в його царстві. Його, як і час, не можна було би) чувати і стратити. Навіть налякати”. Як бачите, письменник не має наміру всеціло белетризувати біографію тирана чи заснувати якісь побіжні пригодницькі мо) тиви, як це сьогодні дуже поширено в аме) риканській та європейській літературах. Його більше цікавить художній психотип та естетика життя, хоч і негативна, Ірода. Володимир Лис Історичні асоціації. Навіть, на перший погляд, – дрібні побутові відхилення. “Ірод змахнув рукою, і раба поклали на кам’яну лавку, зв’язали руки і ноги. Він дивився, як опускається канчук на молоде дуже тіло, як воно репається, чув, як раб, приречений померти у страшенних муках, стогне. І не мав задоволення. Не від)чу)вав”. Цар культивував у собі й фі) зичні збочення, не помічаючи цього. По) ширював свої патології на всю імперію та далі… …А що ж дитя? Святе Дитя з’явилося! І злагіднило своїм світлом усю Юдею, весь Світ і кожного, включаючи персонажів ро) ману “Вифлеєм”: і Скитія, раба)нишпор) ку, і Квірінія, римського намісника, і на) віть Ірода, царя Юдеї… …Стосунки між Землею та Небом. Ви) дається, саме такий тут художній задум В. Лиса. І це йому під силу. Без нахвалян) ня. Береги вогню “Близько опівдня 16 вересня 1939 року спеціальний танковий корпус генерала Гайнца Гудеріана виступив на лівий берег річки Бог. Саме так – Бог, а не Буг, назива) ли цю річку місцеві мешканці, що спокон) віку жили по обидва її береги. Ті, що на Правобережжі – волиняни або ж волиня) ки, ті, що на Лівобережжі – холмщаки. Дві гілки українства”. Ніхто тоді ще не знав, що потужні вог) няні вихори захоплять пів світу. І нищити) муть як окрему людину звичайну, так і ве) личезні військові армади. І тут письменник не збочив на ма) нівці, передбачуючи величезні тек) стові масиви та складні сюжетні пе) рипетії. Він брав тільки те, що висвіт) лював його письменницький ліхтар, що хвилювало та боліло, що захоплю) вав його літературний темперамент. У такий спосіб виводячи свою епічну оповідь на стезю, згодом – на гости) нець, а там – і на широку дорогу. От) же, не промину увагою. Сюжети кни) ги)трилогії В. Лиса – не вузлуваті, не нарочито ускладнені, не тяжіють до якихось, нібито глибокодумних від) ступів, що можуть заштрихувати все попереднє. Вони ніби збурені самою літературною природою, самоформу) ються, розвиваються, дозволяють чи) тачеві легко долати пороги розділів) текстів. Ось, скажу, німецький офіцер Генріх фон Заукель – вже не вперше, на той час, в Україні. Він ретельно ви) конує накази командирів, проте на) магається (навіть у лихоліттях війни) залишитися людиною. А ще Ярина, українка, Збишек, поляк, вигнані вогнем війни з раю днів кохання. Усе просто: хро) нологічно послідовно, з виокремленням акцентів. – Але таких, що не збивають сприйняття із загального ритму, не зали) шають напризволяще посеред великого романного поля. …І ось що, основа розповідальнос) ті у Лиса така відкрита й щира, що чи) тальнику видається оповідь усною за) душевною розмовою. Сприймається, як одна з ознак стилю письменника. Його очевидним новоенергетичним наповненням. Хата “Десь на пагорбі зводили його дім. Інший, дерев’яний. Мовби спогад про те колишнє, коли в селі будували ота) кі дерев’яні, тепліші… хати. Таки теп) ліші. …Згадав мамину розповідь про чоловіка, який приніс цеглу й склав у купку – маленьку церковку перед за) чиненою церквою”. Мабуть, таки “закритою” москалями. Притягальна ідея будувати: житло, церкви, інші споруди ніколи не поли) шала народ наш. Здавен і до найновіт) нішої новітності. Пам’ятаєте оте “бу) дуватися”. Тобто не лише хату споруд) жувати, але й себе небавом, як особис) тість мислячу та практикуючу, постійно довершувати. Вичавити з себе зачаєні страхи неподоланості задуманого. Я зус) трічав подібних людей по життю: виявля) лися впертими аж до самодостатності, проте й вирозумілими щодо інших. Усе життя щось будували для себе й для когось. Були щедрі на ідеї та беручкі в труді. У Лиса зводять дім (Юхим і Люба); втім, споруда й духовна, бо вселилась у їх) ні душі та голови і одверто провадить їх по життю. “Чи подобається тобі моя хата, брате? – питав Юхим”. – Подобається, – відказав Левко, і цей незвично)дерев’яний будинок йому справ) ді подобався. Таких тепер навіть у їхніх, розташова) них посеред лісу, Лісівцях, не зводять. Цег) ляні й навіть кам’яні, з’явився перший та) кий у їхньому селі. А що далі? Чи й життя кам’яніє? Юхим казав, що йому в де) рев’яній хаті буде тепліше. Дідівська заба) ганка чи щось інше?..” …Гадаю, не помилюся, якщо скажу, що сьогодні, під час жорстокої січі з РФ)ією, логотип українське житло)хата, набрав по) справжньому нових вселенських масшта) бів. Захищаємо своє українське обійстя, облагословлене дідами)прадідами. І буде наш маєток стояти та розбудовуватись. Ми люд робітний, а якщо треба, то й войовни) чий. Тож здолаємо все. Бо нечисть завше почувала себе кепсько у наших землях. “Навесні нова Юхимова хата вже була готова до заселення. Здалеку, з правого бе)
Український родовід · “– Ось з кого я намалюю Бога! Ви згодні, шановний, мені позувати?” · с. 14сторінка оригіналу ↗

Билиці й небилиці з Веселої Криниці

Володимир СЕНЦОВСЬКИЙ Секрет Раніше в кожному хутірсько) му дворі стояла корова. Тримали і Просяники. Свою годувальницю назвали Зіркою: корова була геть уся руда, тільки на лобі світилася симпатична біла пляма з кілько) ма гострими кутиками. Щороку дід Гарасим носив молоко до молочарні, яку облаш) тували в низенькій бригадній ха) тинці, що маячіла, мов самотній гриб, посеред широкого току. Приймальник дядько Джур, колишній зоотехнік, щоразу ди) вувався: – Дмитровичу, ніяк не допет) раю: чому жирність молока вашої корови ледь не вдвічі вища, ніж у сусідів? Ви, мабуть, знаєте якийсь секрет. Може, поділитесь з нами? Дід Гарасим дивився на “спи) саного” зоотехніка й добродушно посміхався в пишну бороду. Дмитрович ще парубкував з його покійним батьком з незвичним для хуторян ім’ям Ісаак. Хлоп’ят) ком Ісаак, коли запитували, як його звати, відповідав під друж) ній регіт: “Ишаак”. З дядька Джура не вийшов зоо) технік. Сусіди з цікавістю чекали, що скаже старий “байкар”. – А в мене корова з шістьома дійками. У Джура відпала нижня щелепа: – Скількома? – Шістьома. Джур недовірливо пожував губами. – Дмитровичу, ми знаємо, що ви мастак на всілякі небилиці, але щоб таке… – А ти зайди – я покажу. Надвечір’ям, коли череда по) вернулася з пасовиська, прий) мальник прочинив хвіртку. – Заходь)заходь, – запросив старий. – Баба саме доїть. Джур підійшов до корови, на) віть присів. – Так у неї чотири дійки! Дід торкнув приймальника за плече: – А ти подивися у загорожу. Там ще дві дійки. У загорожі, смакуючи сіном, кивала довгою борідкою весела коза, ніби приказувала: авжеж, авжеж… Зимові яблука Одружившись ще до колекти) візації, молодий Гарасим Прося) ник посадив великий фруктовий сад. За садом – сосновий гайок. Після війни сосни спиляли й вивезли на відбудову зруйнова) ного місцевого господарства. Вціліла лише одна – вона й досі пишається своєю зеленою кра) сою в кінці саду, біля самісінької межі. Яблуні та груші виросли, об) важніли гіллям, весною душа святкує: ніби заякорена казкова бригантина під білими вітрила) ми, сад піниться рясним цвітом, озвучений пташиним співом. Найсмачніші в саду яблука сорту Зимова Красуня – великі, червонобокі й запашні. …Удосвіта – ні сіло ні впало – старий Гарасим вдягнув довгопо) лого кожуха, взяв прилаштовано) го звечора кошика з яблуками. – Гарасиме, – прокинулася його жінка, – може, дочекаєшся, закіль розвидніється? Це ж зима, ще й яка сніжна! – Маю встигнути до прибуття московського потяга. Пасажири просто хапають з рук мої яблука. Він зав’язав під бородою по) ворозками шапку)вушанку й брязнув клямкою дверей. Воно й справді: за ніч намело стільки, що з)під снігу стриміли, мов примерзлі горобці, лише кі) лочки тинів. Щоб дістатися до вокзалу, спершу треба допхатися до заліз) ничної колії, а потім ще з добру годину ходи по шпалах. Міряв дід валянками снігові перемети, міряв, доки не заблу) дився в білому мороці. Вернувся назад, додому, пос) тукав в освітлене вікно. – Хто там? – баба з хати. – Це я, Гарасим. Після короткої мовчанки раптом почув: – Гарасим дома. Ідіть, добрий чоловіче, своєю дорогою. Довелося йти до сусіда. – Що за чудасія: рідна жінка не пускає в хату. Каже, що я дома. Удвох, із сусідом, ледве пере) конали бабу Настю, що Гарасим-таки стоїть на морозі, під хатою. Піджак з шевйоту для дядька Моця Хуторяни знали Гарасима Дмитровича ще замолоду як доб) рого пересмішника і вдатного кравця. Якось до нього завітав із згорт) ком шевйоту кольору морської хвилі підтоптаний удівець Про) кіп Моць і сказав: – Ти от що, Митровичу, по) ший мені піджак. І непримінно встигни до Спаса. – А чому такий поспіх? – зди) вувався кравець. – До Спаса за) лишилося три дні. – Тому уклінно й прошу. Хочу приколоти на піджак медаль за храбрость і піти в церкву. – У церкву? – ще більше зди) вувався кравець. – Ви ж, Проко) пе Сидоровичу, кажись, не вірую) чий. Пішли, к приміру, до клубу. – Що ти розумієш, Митричу! – пробасив Прокіп Моць, дебе) лий дядько, схожий на чехов) ського городового. – До церкви прийде Мотря. До клубу вона не ходить. – Яка Мотря? – аж сіпнувся Гарасим. Був він ще моложавий чоловік, хоча теж удівець. – Нев) же Архипова, того, що загинув на хронті? – Вона. Ніяк не можу звабити молодицю. Може, хоч новим під) жаком та медаллю за храбрость. – Гм, – сказав Гарасим, який теж накинув оком на розквітлу Мотрю. Трохи подумав і сказав: – Тільки з умовою: до церкви в обновці підете від мене, я ви) ряджу вас, Сидоровичу, як на сва) тання. Щоб не тільки Мотря за) чарувалася вами, але усі бого) мольці, які будуть у церкві. У церкві Прокіп Моць стояв перед батюшкою ледь не в пер) шому ряду. Люди не зводили з дядька зачарованих очей: весь час перешіптувалися. Мотря теж бу) ла в захваті і всміхалася до свого залицяльника. Навіть церковний староста підійшов до Моця і сти) ха запитав: – Хто це вам, Сидоровичу, скроїв такого неймовірного під) жака? – Митрич, – гордовито відка) зав дядько. — Авжеж, – погодився ста) роста. – Хто ж іще, як не Дмитро) вич, може скроїти такого неймо) вірного піджака! Удома задоволений Прокіп Моць розповідав своїй старень) кій матері: – Якби ви бачили, мамо, як на мене витріщалися люди. Доб) рого пошив Митрич піджака. Мати довго жувала сухими гу) бами, а потім сумно мовила: – Ти хоч роздивлявся свого піджака? – А що таке? – Зніми його та роздивися. Зі спини піджака звисав …третій рукав! Пришитий з того самого шевйоту кольору мор) ської хвилі. Як Гарасим Дмитрович мало не став Богом Літнім надвечір’ям, коли за) тишний яблуневий сад, наморе) ний денною спекою, щасливо розкривав свої обійми назустріч свіжому луговому леготу, до Гара) сима Дмитровича приходили ді) ди)пасічники. Навчені життям хутірські філософи: Платон, Ополон, Малюк… наймолодший і безбородий на прізвисько Заде) рикобиліхвіст шанобливо просив господаря: – А заграйте)но нам, Дмитро) вичу, тієї пісні про козаків. Що самі склали. Гарасим Дмитрович брав до рук свою вірну супутницю банду) ру, торкав струни: Гой з-за гори крем’яної орли вилітали Сорок тисяч козаченьків в похід виступали. Ой жаль мені батька, неньки, аж серденько мліє, А ще більше дівчиноньки, що марно посивіє… Рано)вранці з повним коши) ком звично вирушив він до міста, на базар. Купував у старого яблу) ка молодик у береті. Довго роз) глядав він колоритного бороданя та й каже: – Ось з кого я намалюю Бога! Ви згодні, шановний, мені позу) вати? – А хто ви такий? – Маляр. Малюю ікони для храмів. Ікони потім стають свя) тими. Дід Гарасим довго віднікував) ся і все ж піддався: – Приїжджайте до мене на ху) тір, там домовимося. І невже я схожий на самого Бога? Наступного дня він надумав перевірити свою пасіку – всього шість вуликів: чи все там благо) получно, чи не з’явилася зайва маточниця? Розпалив димар, щоб обкури) ти вулики, загнати бджіл до своїх домівок. Та так заклопотався біля димаря, що присмалив собі боро) ду. – Трясця твоїй матері! – за) бідкався старий і взяв ножиці, щоб підрівняти обсмалену боро) ду. Підрізав. Глянув у люстерко: ет! Один ріжок бороди підчикри) жив вище. Знову клацнув ножи) цями. Тьху! Тепер другий ріжок короткий. Дід на одне око недобачав, то) му дорівнявся до того, що зовсім обстриг бороду. Не забарився з приїздом ма) ляр. – А де ваша апостольська бо) рода? – здивовано спитав. – Чорти обскубли, – пробур) чав старий. – А хіба без бороди я Гарасим Просяник, батько Івана. 1979 р. не зможу бути Богом? – Не можете, – розчаровано відповів маляр. – Хіба що пасту) хом райських кіз. Але в рай ще треба потрапити. Полотняний костюм В Івасевому дворі хлоп’ята гралися в ножика. Раптом зако) лисану літню тишу розітнуло різ) ке: пі)пі)пі… Івась вискочив за ворота й гукнув: – Дивина! До діда Малюка приїхала легковичка, хлопці, гай) да за мною! Із машини вийшов солідний дядько в білому полотняному костюмі. З других дверцят ви) гулькнула чепурненька жіночка в босоніжках. Хлоп’ята з цікавістю спосте) рігали, як, широко розкривши обійми до дядька спішив дід Ма) люк, приказуючи: – Здравствуй, синок! Нарешті дочекались. Яке щастя! Дід був високий, а синок йому по плечі, тільки з круглим живо) том. Дядько відчинив багажник, став витягати якісь торби і валізу. Валіза розчахнулась, і з неї поси) палися цукерки в шелестких об) гортках. Дядько нагнувся, дещо підняв з землі, а потім сказав: – Збирайте, хлопці! Через день машина поїхала, а ще днів через п’ять до Просяни) ків прийшла малюкова баба з чи) маленьким вузлом. – Принесла вам, Дмитровичу, нежданий подарунок. – Хто не любить подарунків? – відказав той. – Показуйте. Баба Ганна витягла костюм. Полотняний. Той, в якому приїз) див її син. – Я лише пофарбувала бузи) ною. Поки Грицько спав. – Навіщо? – здивувався Дмитрович. – Подумала: приїхав син на машині, начальник, бач, а кос) тюм простенький, із полотна. Та ще й білий. Такий, як мій дід)бід) няк носив. Дай, думаю, хоч трохи підфарбую. Мій Грицько все)та) ки солідний чоловік. Дмитрович посміхнувся, ста) течно покахикав, обдивився кос) тюм. – Для мого старого замалий, а вам буде якраз впору. – А що Грицько? – На другий день поїхав у міс) то й купив собі новий костюм. Не сердься. Правда, довго сміявся. А це ось, – знову витягла з вузлика, – черевички. Невістки. Дід надумав їх підлатати, бо скрізь світилися дірки. От невістка вже розсерди) лась. Кричала, що купила їх по блату. А по мені: які то черевики, якщо каші просять. Баба Ганна зітхнула, ріжечком хустини витерла сльозу. – Може, Самійлівні підій) дуть. Бо мені також замалі… Костюм Самійлівна разів зо два випрала, став він сіруватого кольору. Дід у ньому ходив на ко) совицю. У черевичках залюбки бігала бабця Онися. Але історія з костюмом на цьому не скінчилась. Хутірський ветеринар допив) ся ледь до чортиків. Усім потрі) бен ветеринар. Якось, уже під ранок, плівся він напідпитку до) дому. Казали, затримався на фермі. Іде собі вулицею, а навстріч йому – біла мара. З косою на пле) чі. Ветеринар ледь не перетво) рився з переляку на соляний стовп, як біблійний Лот. А потім як рвоне, не добира) ючи дороги. Перемахнув через ворота – ще молодий був, вива) лив сінешні двері і – в хату, під піч. Ледве витягли звідти. У шеп) тухи відшептали. Знову став ветеринар як вете) ринар. Зустрів якось діда Гарасима втому ж полотняному костюмі. Дід ішов косити сіно на залізницю. – Врятували ви мене, Дмит) ровичу. Місяць вже не п’ю. На) віть запаху не переношу. Ще козак Дід Гарасим продав на базарі яблука й зайшов до великого міського універмагу. Піднявся на другий поверх і попрямував до полиць з головними уборами. Був недільний сонячний ра) нок. У тіснуватому залі, де лос) кітливо пахло парфумами, кре) мами і сукном, уже товкся приїж) джий сільський люд. Дід Гарасим неуважно пере) брав темно)сині й чорні клинцю) ваті картузи з ґудзиками на ма) ківці, щось побубонів і підступив до гірками складених фетрових капелюхів. Приміряв один, дру) гий, поклав на полицю. Знову взяв, обмацав кругом, навіть усе) редині яскраву саржеву підклад) ку, приміряв. Так приміряв кілька разів, нарешті вибрав, вийняв з кишені гаманець і м’яко погупав чобітьми до каси. Немолода продавчиня, яка встигла перемовлятися з кілько) ма покупцями, відрахувала здачу, діда хтось необережно зачепив плечем, і він, стиха лайнувшись, залишив універмаг. Надворі дід Гарасим на повні груди вдихнув свіжого повітря, краєм ока побачив своє відобра) ження у широкому вікні універ) магу, яке затінювала прив’ялим листям гілляста липа і раптом застиг, ледь не випустили з рук капелюха. – Запасливий дід, – зауважи) ла бабця, яка проходила мимо. – Мабуть, осінь буде холодна й до) щова. “Старий склерозматик”, – лайнувся про себе дід і, розмаху) ючи капелюхом, вернувся на дру) гий поверх. – Що вам? – спитала продав) чиня. – Ось, – подав дід капелюха, – візьміть назад. – Передумали? – Це зайвий. Один у мене вже на голові. Продавчиня якусь мить мір) кувала, доки не збагнула, в чому справа, а потім розсміялась. До нього обернулись якісь жі) ночки й також усміхалися. “А я, видать, ще той козак, якщо мені усміхаються такі зваб) ливі молодиці”, – подумав дід Га) расим і, задоволений собою, по) гупав чобітьми до виходу.
Шістдесятники · “З нами лишилися світлі спогади про неї і твори, збережені в музеї”. · с. 15сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

мову. Це була справжня людська дружба. Та на початку війни пані Олена була вимушена виїхати з Бучі, аби рятувати свою маму, теж людину з інвалідністю. Невідомо, як Любов Панчен) ко виживала у ці страшні дні. Од) ного разу до неї постукали моска) лі. Через двері пані Люба відпові) ла: “Ні чути, ні бачити не хочу”. І не відчинила. Вони, очевидно, подивилися, що будинок обшар) паний, і не зачепили його. Але коли вже заходили наші війська, Бучу обстрілювали з обох боків. Снаряд потрапив у двоповерховий сарай біля будин) ку, і вибуховою хвилею вибило двері будинку пані Любові. Вона впала непритомна. Її песик Боня вибіг через вибиту частину две) рей і привів у хату сусіда. Завдяки цьому пані Любу ви) явили і з першою волонтерською машиною відправили до Києва. Ми знайшли її в одній з лікарень. Нам сказали, що ситуація безна) дійна. Коли я зайшла до палати, то в першу чергу звернула увагу на те, що вона дуже схудла. Почала з того, що протягнула їй букетик нарцисів, які принесла з собою і сказала: “Я прийшла від ваших друзів, Василя Здоровила, хору “Жайворонок””. У неї загорілися очі. Вона потягнулася до квітів, спробувала щось сказати. Після цього почала їсти. У нас з’явилася надія, що її ще можна врятувати. Наступного дня було помітно, що вона у кращому ста) ні. З нею можна було трохи роз) мовляти. На третій день розпові) ла, що до неї приходили москалі, івона їх не пустила. Проте вже весь наступний тиждень пані Люба спала і не прокидалася. Відійшла 30 квітня, а ховали її 3 травня. Як я вже сказала, велике диво, що це паперове видання вийшло під час війни. До того ж його ро) били під вибухами у Харкові. Ве) лика подяка видавцеві Олексан) дру Савчуку, а також всім небай) дужим людям. Видання високої якості. Тільки шкода, що тираж замалий. Лише 500 примірників. – Не хочеться вірити, що з нами вже немає Любові Панчен) ко, – розповів народний худож) ник України Василь ПЕРЕВАЛЬ) СЬКИЙ. – Відходить багато лю) дей. Але я переконаний, що укра) їнське дерево зеленітиме, розга) лужуватиметься. Велика подяка Олені Лодзинській, завдяки її невтомній енергії побачив світ цей альбом. Будемо завжди пам’ятати Любу Панченко, дя) кую, що вона була з нами. – Людина не йде назавжди з життя, – переконаний доктор фі) лософських наук Сергій ПРИСУ) ХІН. – Завершується стражден) ний шлях у земній формі існу) вання і розпочинається позазем) ний шлях. Надіюся, що такі люди як Любов Панченко отримають вічне щастя, тепер вони у безкі) нечності. Відчуваю, що і сьогодні пані Люба присутня на нашому заході. – Наше мистецтво настільки потужне, що будь)які зусилля Москви його знищити зазнають невдачі, – наголосила журналіс) тка, шістдесятниця Маргарита ДОВГАНЬ. – Воно тримається дивними зв’язками. У роботах Любові Панченко я бачу мотиви потужного оптимістичного зву) чання для українства. Бачу в ній потугу і силу наших народних митців. Видання цієї книги – справжній подвиг наших сучасни) ків. Слава Богу, що вона вийшла! Під час презентації відбувся невеликий концерт за участю заслуженого артиста України Та) раса Яницького та студенток му) зичних вишів Києва. У публікації використані матеріали Музею шістдесятництва
Шістдесятники · “З нами лишилися світлі спогади про неї і твори, збережені в музеї”. · с. 15сторінка оригіналу ↗

Повернення Любові Панченко

Едуард ОВЧАРЕНКО Всі учасники презентації ма) ли можливість оглянути невелику виставку картин художниці, а та) кож ознайомитися з її життєвим та творчим шляхом. Любов Михайлівна Панченко народилася 2 лютого 1938 року в селі Яблунька на краю Бучі (зараз це частина міста). З п’яти років, як тільки пальці навчилися три) мати олівець, з’явилося бажання малювати. Потім була семирічна школа. Після закінчення семи) річки Любов вступила до Київ) ського училища прикладного мистецтва на відділення вишив) ки. Там разом із загальноосвітні) ми дисциплінами (випускники отримували загальну середню ос) віту) вивчали не тільки різнома) нітні техніки вишивання, але й традиційний орнамент, історію мистецтва, класичний малюнок, тощо. Відтоді її життя минало в столиці, мешкала в гуртожитку. Отримавши освіту, влаштува) лася на роботу до кравецької майстерні. А на початку 1960)х у Києві запрацювала філія Львів) ського поліграфічного інституту. Туди на вечірнє відділення фа) культету графіки вступила Любов Панченко. Протягом навчання вона опанувала техніку ліногра) вюри, багато малювала, захоплю) валася поезією і створила серію малюнків)ілюстрацій до україн) ських пісень та поезій. Подоро) жувала поліськими селами, зби) раючи унікальні вироби народ) ного мистецтва, купувала нові простирадла і рушники, щоб об) міняти на стару вишивку. Знайомство з Київським клу) бом творчої молоді змінило її життя. Люба почала відвідувати започатковані при клубі літера) турну студію “Брама”, хор “Жай) воронок”, брала участь у щоріч) них організованих клубом коляд) ницьких ватагах, відвідувала ха) ту)музей Івана Гончара. Її немож) ливо було не помітити, струнка, з розкішною чорною косою, яка лише на долоню не діставала до п’ят. Вона вражала ще й власно) руч створеним оригінальним вбранням, в якому гармонійно поєднувалися модні тенденції 1960)х років і традиції народного одягу. Панченко шила вбрання членам хору “Жайворонок”, пи) сала майже забороненим нарбу) тівським шрифтом афіші до літе) ратурних вечорів, малювала пор) трети Шевченка з цитатою “Бо) рітеся – поборете!”, робила ескі) зи українських рушників для Му) зею Т. Г. Шевченка, шила свити і вишивала сорочки на численні прохання знайомих. У гостинній батьківській хаті Любові Панчен) ко зустрічалися колядницькі ва) таги, бували Алла Горська, Люд) мила Семикіна, Галина Севрук, Василь Перевальський, В’яче) слав Чорновіл, Іван і Надія Світ) личні та багато)багато інших. На середину 1960)х припав розквіт її таланту. У 1965 році з подорожі до Карпат Любов Пан) ченко привезла велику серію ак) варелей і малюнків, також ство) рила ліричні пейзажі рідної Бучі, Ірпеня і Києва, нашвидкуруч ро) била портрети друзів. Моделюва) ла сучасний український одяг, створений за народними традиці) ями і з використанням елементів українського національного вбрання. Любов Панченко працювала спершу в Проєктно)конструк) торському технологічному інсти) туті, на посаді художника)моде) льєра, потім в Республіканському будинку моделей. Запропоновані Любов’ю Панченко моделі одягу (свитки, спідниці, пояси), а та) кож розроблені нею узори для вишивання у цей час охоче дру) кували в журналі “Радянська жінка”. Про художницю з’явили) ся схвальні відгуки в київських газетах. У 1968 році в Донецьку відбу) лася творча виставка, на якій бу) ли представлені дизайнерські мо) делі Любові Панченко. Її автор) ський стиль – поєднання тради) ційного крою з особливо вишу) каним яскравим дизайном, в якому квіткові композиції та гео) метричні орнаменти не є точним копіюванням зразків народного мистецтва, але її власним твор) чим осмисленням цілісного і гар) монійного образу моделі. Її роз) робки показували іноземним гос) тям як доказ вільного розвитку національної культури. Іноземці були в захваті. А Люба вчергове вислуховувала від керівництва за) уваження, що міністру не зовсім подобається те, що вона робить – треба змінити стиль. Панченко відповідала з роздратуванням: “Може, краще змінити міністра”. У 1960)ті роки, порівнюючи зі злиденним побутом 1940)х і 1950)х, люди стали жити краще. Проте відріз пальтової тканини кошту) вав чималі гроші, а пошити з ньо) го щось путнє могла далеко не кожна кравчиня. Похід до кра) вецької майстерні у кожної клі) єнтки асоціювався з купою зня) тих мірок, вирізанням складних викройок, кількома примірками і підгонкою до фігури. У Панченко все було по)іншому. Принесена тканина одразу лягала на рівний стіл. Майстриня задумливо, але недовго дивилася на клієнтку, і одразу бралася за ножиці. І поки власниця тканини подумки про) щалася зі своїм скарбом, вважаю) чи його безнадійно зіпсованим, Любов вже широкими стібками з’єднувала деталі і майбутній одяг лягав точно по фігурі. Потім було найголовніше – чаклування над дизайном. Тепер у спеціальних магазинах для шиття є безліч різноманітної фурнітури (блискітки, стрази, ланцюжки, бісер), а тоді в хід йшло все – обрізки близької за фактурою тканини інших кольо) рів, різноманітні ґудзики, старе розсипане намисто, вишивання окремих елементів різнокольоро) вими нитками і навіть керамічні кружальця)ізолятори з плитки чи праски. Аплікація, вишивання, бахрома або підібрана до ладу тасьма робили цю свитку кептар чи жакет неповторним витвором мистецтва, а щасливу власницю (або власника) – “зіркою”. Так само Любов Панченко майстерно з нічого могла “зібрати” вишука) ний головний убір: чи модний то) ді капелюшок)“кубанка”, чи фантазійна кичка, чи прикраше) Л. Панченко. “Червона калина”, колаж на бісером і вишив) кою і аплікацією стрічка на волосся… А запропонована ху) дожницею колекція густо орнаментованих поясів здатна була пе) ретворити будь)який буденний одяг на святковий. Любов Панченко завжди обстоювала українську мову і культуру. Вона розпи) сувала писанки, ви) шивала національні строї для хорів, збира) ла гроші для допомо) ги політв’язням, що відбували покарання “за антирадянську агітацію та пропаган) ду”. Талант Любові Панченко був очевид) ним для всіх, хто хоч раз побачив її роботи. А проте їй відмовляли у виставках і публікаціях, вона ли) шилася невідомою для широкого загалу. У 1970)ті її творчість побачив талановитий київський худож) ник)графік Олексій Петрович Олійник і одразу закохався – спочатку в картини, а потім – в саму Любу. Олексій прагнув ство) рити коханій затишне середови) ще, щоб вона могла повністю від) датися творчості. Побудував у Бу) чі будиночок з мансардою, вико) пав перед ним ставок, змайстру) вав невеличкий катер, на якому мріяв плавати по Дніпру. Проте як він міг зарадити творчій нере) алізованості дружини? Усе, що робила Любов Панченко було позначено духом свободи і укра) їнським національним колори) том, а на це в СРСР не було по) питу. Тільки з відновленням укра) їнської державності за ініціати) вою друзів)шістдесятників, а найбільше давнього друга, ко) лишнього політв’язня Миколи Плахотнюка відбулися перші персональні виставки Любові Панченко. Ці виставки продов) жилися і в заснованому тим же Миколою Плахотнюком Музеї шістдесятництва. Куди пані Люба одразу пообіцяли віддати свій творчий доробок. Спочатку серію Карпатських акварелей, потім декоративні розписи, і довго не наважувалася розлучитися з бар) вистими картинами)колажами. “Це ж мої діти, як я без них?” – говорила вона. Але настав день у недалекому 2019 році, коли Лю) бов Панченко наважилася пере) дати музеєві свої колажі та решту архіву. Віддала, відпустила “своїх Виставка в редакції журналу “Київ”, 1988 р. дітей” у самостійне життя, бо вже не могла за ними доглядати… А вже на Різдвяні свята 2020)го му) зейна виставкова зала розквітла барвами її колажів. А пані Люба лишилася у спорожнілій хаті. Останній свій день народжен) ня Любов Панченко провела в товаристві гостей з Бучанської мерії та Українського інституту національної пам’яті. А за три тижні почалася війна... Від сусідів дізналася про знищену хату Пла) хотнюків. А за кілька днів “при) летіло” і в її двір, у хаті одразу ви) летіли вікна і двері, по всій оселі пройшов вихор. Запам’ятала, як якісь люди витягли її з)під улам) ків, несли на машину… Так опи) нилася в лікарні. Та попри зусил) ля лікарів сили до Любові Ми) хайлівни вже не повернулися... За місяць російської окупації місто Буча пережило страшну трагедію, багато смертей. І Любов Панченко – теж одна з жертв цієї війни. Адже саме війна і росій) ська окупація прискорили її від) хід. З нами лишилися світлі спо) гади про неї і твори, збережені в музеї, а належна оцінка її твор) чості і всенародне визнання ще попереду... – Вихід у світ цього альбому – це вже диво, – зізналася дирек) торка Музею шістдесятництва Олена ЛОДЗИНСЬКА. – Мріяли видати його вже відтоді, як отри) мали в достатній кількості роботи Любові Панченко. Почали актив) но готувати у 2018 році. До цієї ідеї долучився Український інс) титут національної пам’яті, який надав частину коштів на видан) ня, здійснив професійне фотог) рафування робіт художниці. Спершу вийшла інтернет) версія, яка буде доповнюватися, адже після її виходу ми отримали ще частину робіт художниці. Па) ні Люба встигла побачити цю версію. Ми поспішали, щоб вона була з нами на презентації свого першого і єдиного альбому в жит) ті… Ми мріяли, аби вона потри) мала його в руках як підсумок ди) вовижного творчого життя. Але саме життя розпорядилося по)ін) шому. 2 лютого вона відсвяткувала свій останній день народження, а через 22 дні почалася війна. І па) ні Любов опинилася в її вирі. У своєму будиночку в Бучі. Найближчою для неї люди) ною в останні роки була соціаль) на працівниця Олена Єфремова, з якою швидко знайшла спільну У Музеї шістдесятництва презентували альбом “Любов Панченко. Повернення”. Це поки що єдине видання її творів, підсумок життя і, водночас, повернення її імені в українське мистецтво.
16 Незабутні · “Який би твір не виконував, у ці хвилини це була його найулюбленіша партія”. · с. 16сторінка оригіналу ↗

Ювілей українського Соловейка

У Національній опері України відбувся ювілейний вечір з нагоди 90-річчя від дня народження Анатолія Борисовича Солов’яненка. У програмі концерту у виконанні провідних солістів театру прозвучали твори видатного українського тенора, знаного і шанованого в усьому світі, та найпопулярніші твори світової оперної класики. Едуард ОВЧАРЕНКО Фото надані театром Його голос і талант підкорили найвищі вершини світової слави – Міланський театр “Ла Скала”, де він стажувався у 1963–1965 роках; Нью-Йоркський “Метрополітан Опера”, де був першим українцем, який вийшов на сцену цього театру; далі – найбільший оперний театр під відкритим небом “Арена-ді-Верона”. Але, незважаючи на світове визнання, тріумфальний успіх, який завжди супроводжував його виступи, Анатолій Солов’яненко залишався відданим і вірним сином України! Де б Солов’яненко не виступав з концертами, він неодмінно включав до свого репертуару українські народні пісні. “Виконуючи народну пісню з естради, – казав митець, – я пропагую її, хочу повернути до неї увагу людей, і поки вистачить сил, я не відступлюся від цього завдання. Українську пісню чудово розуміють в усьому світі. У кожного народу пісня відображає ті ж почуття, що й у нас, – любов до Батьківщини, до дівчини, до матері, до природи… Недарма кажуть, що пісня не має кордонів”. А ось що говорив генеральний директор найпрестижнішого оперного театру світу “Метрополітан Опера” Пітер Гелб: “Наш театр пишається видатними українськими артистами, які відіграли визначну роль в його історії як провідного оперного театру світу. Ми віддаємо данину великому українському тенору Анатолію Солов’яненку, який дебютував у МЕТ у 1977 році, виконавши головні партії – італійського співака у “Кавалері троянд” та Турідду у “Сільській честі”. Критик газети “Нью-Йорк Таймс” написав про дебют Солов’яненка “Красивий, стрункий чоловік співав з величезним емоційним переконанням, винятково наповненим красивим голосом”. Це не випадковість – його прізвище перекладається як “соловей”. Іноді критики бувають праві. Солов’яненко народився у маленькому шахтарському поселенні у передмісті Донецька. Його батько був шахтарем, і тільки згодом, коли він вивчав інженерію у Донецькому політехнічному інституті, розкрився вокальний хист. Все інше – це історія. Він став великим українським тенором! Анатолію Солов’яненку судилося стати одним з найвидатніших співаків у “Метрополітан Опера”… На жаль, через вторгнення СРСР до Афганістану, радянське керівництво заборонило йому виїзд до США, для подальшої участі у виставах МЕТ. Це стало великою втратою для нашої авдиторії, але ми пам’ятаємо його незабутні виступи протягом двох сезонів”. Напередодні концерту представники ЗМІ мали можливість поспілкуватися з людьми, які близько знали Маестро. – Прекрасно, що цього вечора звучать саме улюблені твори Анатолія Солов’яненка, – зазначила вдова співака Світлана СОЛОВ’ЯНЕНКО. – Вони визнані світом, і сьогодні надзвичайно зворушує, що їх виконує плеяда талановитих артистів. Відчуваю настрій, який сьогодні панує в театрі. Анатолій Солов’яненко перед концертами був сконцентрований, завжди у хорошій формі. Аби показати себе найкраще у виставі чи концерті, щоразу готувався до них заздалегідь. Було помітно, що він переживає не лише внутрішнє, але й зовнішнє хвилювання, адже постійно ніби складав іспит перед глядачем. Анатолій Борисович не мав часу на святкування днів народження. Виняток – його 50-річчя. Тоді до нас кілька днів приходили з привітаннями його друзі. А в інші роки він відзначав його на сцені. Усе, що було в його репертуарі, виконував надзвичайно щиро. Ми відчували, що він живе цими образами. Який би твір він не виконував, у ці хвилини це була його найулюбленіша партія. Анатолій Анатолійович Солов’яненко – прекрасний син свого батька. Ми знайшли розробку опери “Лючія ді Ламмермур”, яку він зробив в 11 років. Через багато років саме ця опера стала його першою режисерською роботою. Коли буваю на виставах і концертах сина, то відчуваю, скільки він вкладає в них душі і серця, розуміння і фаху. У мене два сини. Вони різ- Світлана Солов’яненко ні, але обоє прекрасні. Я щодня відчуваю їхню любов та увагу. – Концерти, які відбуваються з нагоди ювілеїв Анатолія Борисовича Солов’яненка, завжди особливі, – наголосив диригент-постановник концерту, народний артист України Микола ДЯДЮРА. – Для мене цей вечір особливий. Так вийшло, що я був диригентом на його останньому концерті, що відбувся у Національній філармонії України у червні 1999 року, а в липні він пішов від нас. Кожен, хто сьогодні виходитиме на сцену, намагатиметься показати найкраще, що є в його репертуарі. Адже коли говорять “Анатолій Борисович Солов’яненко!”, то кожен артист намагається робити все якнайкраще. Бурхливі оплески вдячної публіки цього вечора отримали симфонічний оркестр, хор театру, його провідні артисти Оксана Крамарєва, Дмитро Кузьмін, Ксенія Бархітдінова-Кравчук, Михайло Кіршев, Олександр Востряков, Ірина Петрова, Андрій Маслаков, Тамара Калінкіна, Сергій Магера, Анжеліна Швачка та інші, які виконали уривки з опер П. Масканьї, Г. Доніцетті, Ш. Гуно, Дж. Верді, Л. Деліба, Дж. Пуччіні, Дж. Россіні, Ж. Оффенбаха. Під час концерту транслювалося відео з виступів Анатолія Солов’яненка на сценах різних театрів світу. А завершилося музично-пісенне свято показом арії “Владико неба і землі” з опери Семена Гулака-Артемовського “Запорожець за Дунаєм” у виконанні Маестро. П П ЕЕ Р Р ЕЕ Д Д П П Л Л А А ТТ А А — — 22 00 22 22 ВВааррттііссттьь ппееррееддппллааттии ((зз ддооссттааввккооюю іі ппоошшттооввииммии ввииттррааттааммии))::
16 Незабутні · “Який би твір не виконував, у ці хвилини це була його найулюбленіша партія”. · с. 16сторінка оригіналу ↗

ТИЖНЕВИК ВСЕУКРАЇНСЬКОГО ТОВАРИСТВА «ПРОСВІТА» імені ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

Засновник: Всеукраїнське товариство “Просвіта” імені Тараса Шевченка Реєстраційне свідоцтво КВ № 4066 від 02.03.2000 р. Поштовий індекс — 30617. Сторінка у каталозі — 66 ннаа 11 ммііссяяццьь 28 грн 14 коп. ннаа 33 ммііссяяцціі 79 грн 42 коп. ннаа ппііввррооккуу 152 грн 84 коп. ннаа 1111 ммііссяяцціівв 276 грн 54 коп.
16 Незабутні · “Який би твір не виконував, у ці хвилини це була його найулюбленіша партія”. · с. 16сторінка оригіналу ↗

Текст пошкоджено під час розпізнавання — читайте сторінку оригіналу

АНОНС

Шеф-редактор Павло МОВЧАН Відповідальна за випуск Любов ГОЛОТА Р е д к о л е г і я Любов ГОЛОТА (голова) Павло МОВЧАН Микола ТИМОШИК Георгій ФІЛІПЧУК Галина ДАЦЮК Євген БУКЕТ
16 Незабутні · “Який би твір не виконував, у ці хвилини це була його найулюбленіша партія”. · с. 16сторінка оригіналу ↗

Ви — зі “Словом Просвіти”, бо це — Ваша газета!

Відповідальний секретар Ірина ШЕВЧУК Відділ культури Едуард ОВЧАРЕНКО 279-39-55 Літературна редакторка Галина ДАЦЮК Коректорка Олена ГЛУШКО Комп’ютерна верстка Ірина ШЕВЧУК Бухгалтерія 279-41-46 А д р е с а р е д а к ц і ї : вул. Хрещатик, 10-Б, м. Київ, 01001 E-mail: slovo_prosvity@ukr.net http://slovoprosvity.org http://prosvitanews.org.ua Листування з читачами — тільки на сторінках газети. Відповідальність за достовірність інформації несуть автори. Редакція залишає за собою право редагування та скорочення текстів. Редакція не завжди поділяє погляди своїх авторів. При використанні наших публікацій посилання на “Слово Просвіти” обов’язкове. І н д е к с г а з е т и “Слово Просвіти” — 30617 Надруковано в ТОВ “Мега-Поліграф”, 04073 м. Київ, вул. Марка Вовчка, 3.
Емблема «Просвіта»Просвітянин