Без мови немає нації! · S. 1Originalseite ↗ Fortsetzung von einer früheren Seite — Seitenausschnitt
тягом століття з неприродних причин. Між 1914 і 1945 роками в Україні загинув кожний другий дорослий чоловік і кожна четверта жінка. Життя тих, що вижили, було глибоко скалічене насильством і терором. Радянська система, як будь-яка тоталітарна, намагалася знищити вільну особистість, ізолювати її від подібних собі, змусити звикнути боятися. Звичайно, зрештою СРСР не стало, проте лишився прикрий психологічний спадок — феномен “українського хатоскрайства”. Принцип партикулярності, коли кожний відповідає лише за себе, жодної уваги не звертаючи на потреби сусідів, можна виправдати лише намаганням українців вижити. Проте доки будемо виживати, а не жити? На думку Бориса Ґудзяка радянський тоталітаризм був тонко обізнаний із мистецтвом соціальної та психологічної інженерії. Розпорошених людей поза батьківщиною та своїм народом легше залякати, а залякавши — управляти та контролювати таку інертну “сіру масу”. Страх — це могутній засіб стримування перш за все від спілкування людей поміж собою. Нині кожний окремо боїмося привладних керманичів різних штибів, які не побояться фізично знищити людину задля охорони або досягнення власних інтересів. Люди, які живуть і керують іншими зі страхом, не можуть бути сильними, креативними, вільними. Усвідомлення людиною своєї конечності породжує страх хвороб та смерті. Постає питання: скільки ще суспільство буде закривати очі на власні психологічні проблеми, які погіршують якість життя, як от страх? Як не парадоксально, в українців немає розуміння важливості геронтології та паліативної терапії, необхідності психологічної допомоги тому, хто вмирає. Усі перелічені страхи, коли дотримуватися логіки о. Бориса Ґудзяка, мають однакове походження. Першим кроком у подоланні страху є визнання його існування. Другий — щире прохання ближнього про допомогу, спілкування з іншим, спільні справи. Людина, що боїться і замикається в собі, приречена на загибель фізичну та психічну. Усі тоталітарні влади знали, що тиск на людину, що знаходиться у камері-одиночці, швидше ламає її, ніж ту, що перебуває разом із іншими людьми. Психотерапія та революція, бунтівний виступ мають засадничу спільність поміж собою: вони є акцією групи людей, об’єднаних спільністю духовних потреб. Гасло “Разом нас багато — нас не подолати!”, під яким в Україні відбулася Помаранчева революція, це засвідчує так само, як і Норільське повстання 1954 року. Лише об’єднання, спільна творчість та їхній наслідок — порозуміння між людьми, здатні сьогодні залікувати на тілі українського суспільства найгірші з виразок, завдані хворобою страху.
Без мови немає нації! · S. 1Originalseite ↗ 7 вересня зранку, не зважаючи на металеві щити, живий ланцюг міліції і провокації представників Партії реґіонів, біля Верховної Ради відбувся мітинг на захист соціальних і політичних прав українських громадян. Фото Олександра ЛИТВИНЕНКА
СЕЛО НА НАШІЙ УКРАЇНІ
“Я УЖЕ НЕ ХОЧУ ПОЛІТИКИ”
Без мови немає нації! · S. 1Originalseite ↗ Новий навчальний рік у Національному університеті “Києво-Могилянська академія” розпочався лекцією з традиційного щорічного циклу “Духовні цінності людини”. Від 2004 року могилянці мали можливість послухати лекції низки церковних та громадських діячів. Цьогорічну лекцію на тему “Не бійся страху. Страх студента. Страх громадянина. Страх людини” прочитав ректор Українського католицького університету отець Борис Ґудзяк. Страх... Вирок чи природна перешкода на шляху становлення особистості?
Ганна ТРЕГУБ, Національний університет “Києво-Могилянська академія”
Однією з проблем, що лишається на маргінесах суспільної уваги українців, є страх. Кожна людина протягом свого життя чогось боїться: студент-першокурсник боїться першої сесії, громадянин боїться тиранічної, авторитарної влади, і, зрештою, кожна людина боїться хвороб і смерті. Про страхи не прийнято говорити вголос. Присутність страху у житті людини асоціюється з чимось, чого варто соромитися і всіляко приховувати, аби не викликати людський осуд і зневагу. До цього часу існує дикий стереотип: людина, що боїться, — слабка . Проте всі хочуть знати: як долати страхи, аби не змарнувати свого життя негативними переживаннями та почуттям безвиході. Лекція ректора Українського католицького університету отця Бориса Ґудзяка “Не бійся страху. Страх студента. Страх громадянина. Страх людини”, прочитана студентам-першокурсникам Києво-Могилянської академії, була не лише абстрактними роздумами інтелектуала щодо природи та класифікації страхів. Лектор намагався передати слухачам найцінніше — практичний досвід, один з можливих рецептів їхнього подолання. Перш за все йшлося про страхи студента-першокурсника. Вступ до університету завжди пов’язаний зі страхом і шоком. Перша сесія, зміна умов проживання, переїзд до великого міста, нове оточення — все це те незвідане, що шокує і страшить. Проте найбільша проблема, з якою стикається студент-першокурсник, це можливість незворотних травматичних змін у ідентичності молодої людини, що робить перші самостійні життєві кроки. ”Не бійтеся бути собою! Не бійтеся міста, його норовів та стилю. Столичне місто потребує вас. Протягом усього часу української історії містечка чи села були тими осередками, де відроджувався український дух, який поповнював міську культуру, що з різних причини щодо української тотожності стояла перед великими викликами “, — таким був заклик о. Бориса Ґудзяка до присутніх. Місто, особливо столиця, потребує інтелектуального і духовного потенціалу молоді з провінції, їхньої цікавості до нового та прагнення навчатися. Проте урбаністичне середовище завжди має дві сторони: той обсяг загальнолюдських культурних та наукових надбань, що транслюються університетами, музеями, театрами, бібліотеками, легший доступ до засобів комунікації з однієї сторони, врівноважується “тіньовою” стороною життя міста — наркотиками, проституцією, понаднормовою роботою та стресами тощо. Проте страх не обмежується життям студента. Кожний студент — це окремий громадянин, унікальна людина. Чого ж можна боятися громадянину і людині? На думку отця Ґудзяка, щеплення, зроблене українцям історією ХХ століття, не пройшли повз кожного з нас: “Страх подібний до чорнобильської радіації — він не має ні смаку, ні запаху, ні мелодії, ні звуку. Він променіє з нашої землі, з наших спільнот, від наших батьків і дідів, від нашого керівництва”. Війни, голодомори, розстріли, ЧК-ОГПУ-НКВД-КДБ, табори ГУЛАГу, що існували до кінця 80-их років, цензура — усього цього нас було навчено боятися на підсвідомому рівні. Українці щойно починають осмислювати, що означає смерть 17 мільйонів людей на нашій землі про-
ПОВЕРНІТЬ НАШ МУЗЕЙ!
10–11 ГОРЛО ОБУРЕННЯ І ПРОТЕСТУ
Події, факти, коментарі · “Мусимо берегти наш імунітет — нашу вільність і волю; берегти наш генетичний спадок — досвід поколінь і нашу опірність, стійкість”. · S. 2Originalseite ↗ Fortsetzung von einer früheren Seite — Seitenausschnitt
нен мати ще життєвий досвід. Загалом, для місцевих рад найбільш прийнятною є мажоритарна система виборів. Вона надає можливість і кандидатам від партій, і кандидатам від позапартійних виборців, і кандидатам, які пішли шляхом самовисування, бути в рівних умовах. Єдиним критерієм об’єктивності місцевих виборів мають бути тільки результати голосування. Лише виборці мають визначати, хто саме представлятиме їхні інтереси в місцевих органах влади — представник партії чи позапартійний кандидат. — А щодо виборів сільського, селищного та міського голови? — Для забезпечення демократичності виборів було б доцільно ввести двотурову систему виборів цих посадових осіб. Однотурова система може призвести до того, що обраною стане особа, яка набере відносну більшість голосів, але насправді не користується підтримкою більшості громадян. Запровадження двотурової системи виборів надасть можливість виборцям у другому турі (за умови, якщо ніхто з кандидатів у першому турі не набере більше 50 відсотків голосів) обрати одного з двох кандидатів, який є найбільш прийнятним для більшості громадян. — Ще один момент виборчої кампанії — участь громадян у виборах, їхня явка. — Якщо дотримуватися демократичних принципів у виборчому процесі, то слід визнати, що кожен громадянин має право брати або не брати участі у виборах. Вважають, що соціально активні громадяни, які мають власну позицію, прийдуть на вибори, а тих, які не візьмуть участі у виборах, можна вважати такими, що утримались від голосування. Тобто вони не заперечують проти вибору того кандидата, за якого проголосувала більшість виборців. Тож, забезпечення демократичності й прозорості місцевих виборів сприятиме обранню в органи місцевого самоврядування найдостойніших представників територіальних громад. Залишилося тільки внести відповідні зміни до закону.
Спілкувався Петро АНТОНЕНКО
Події, факти, коментарі · “Мусимо берегти наш імунітет — нашу вільність і волю; берегти наш генетичний спадок — досвід поколінь і нашу опірність, стійкість”. · S. 2Originalseite ↗ В Україні стартувала чергова виборча кампанія. 31 жовтня відбудуться вибори депутатів місцевих рад, сільських, селищ% них та міських голів. Без перебільшення, це надзвичайно важли% ва подія у політичному житті країни. Яким він є, новий виборчий закон? Що треба зробити, щоб вибори пройшли по%справжньо% му демократично, щоб до місцевої влади було обрано найдос% тойніших? Про все це в інтерв’ю нашій газеті розповідає голова Українського юридичного товариства Олег БЕРЕЗЮК.
КОМПЕТЕНТНА ДУМКА
— Пане Олеже, чому місцеві вибори в Україні викликають та% ку велику увагу громадськості? — Місцеві органи влади найближче до людей, і від того, як буде організоване життя мешканців місцевих громад, залежатиме й рівень життя громадян всієї держави. Для того, щоб органи місцевого самоврядування могли ефективно виконувати свої завдання, вони повинні мати довіру громадян, а це відбудеться лише тоді, коли до їх складу входитимуть люди, які користуються повагою й авторитетом серед виборців. Гарантією їхнього обрання мають стати чесні та прозорі вибори. Саме такий підхід до формування органів влади має бути в демократичній правовій державі. — Чи відповідає демократич% ним нормам та вимогам сучас% ного життя країни ухвалений Верховною Радою Закон Украї% ни “Про вибори депутатів місце% вих рад, сільських, селищних та міських голів”? — Одразу можна зауважити, що цей закон має багато недоліків, але варто звернути увагу лише на ті, які можуть суттєво вплинути на результати народного волевиявлення. Слід зазначити, що юрисдикція органів місцевого самоврядування поширюється лише на територію окремих адміністративно-територіальних одиниць, а не на всю Україну. У зв’язку з цим органи місцевої влади можуть розв’язувати лише проблеми місцевого значення. Роль партій як носіїв загальнодержавних соціально-політичних ідей на місцевих виборах зводиться до мінімуму. Партійна складова в органах місцевого самоврядування не має практичного значення і тому мажоритарно-пропорційну систему на місцевих виборах використовувати недоцільно. У місцевих органах влади передусім мають бути представлені люди, які є членами місцевих громад, користуються довірою громадян та знають як розв’язувати проблеми, що належать до компетенції органів місцевого самоврядування. Саме тому на місцевих виборах найбільш прийнятною є мажоритарна система виборів, де кожен виборець може напряму проголосувати за свого кандидата, не звертаючись до посередництва політичних партій. — Чимало дискусій довкола ролі та функцій місцевої влади. Одні виступають за надання їй дуже великих повноважень, інші за те, що вона просто має меха% нічно виконувати вказівки вищих органів влади. — Обрані до органів місцевого самоврядування мають виконувати досить прості функції. Сільські, селищні та міські голови повинні забезпечувати ефективне управління на відповідній території, а депутати місцевих рад мають представляти інтереси своїх виборців, контролювати дії виконавчих органів і процес використання коштів місцевих бюджетів. Компетенція органів місцевого самоврядування досить обмежена, але попри це, не можна недооцінювати ту роль, яку відіграє місцеве самоврядування в системі державної влади. Місцеве самоврядування найбільш демократичний інститут, тож від того, наскільки мудру і виважену політику проводитимуть місцеві органи влади, буде залежати і політична стабільність, і соціально-економічний розвиток всієї держави. — Не секрет, що і до парла% менту, і до місцевої влади дово% лі часто обирають тих, кого ви% борці майже не знають.
— Для того, щоб громадяни мали реальну можливість обирати найкращих, кандидати повинні певний час проживати на відповідній території. Їх мають знати люди, а вони повинні знати проблеми мешканців територіальних громад, мати власне бачення їх розв’язання. В ухваленому Верховною Радою законі про місцеві вибори немає чіткої прив’язки кандидатів до відповідних адміністративно-територіальних одиниць, але найважливішою проблемою є те, що право висувати кандидатів на посади міських голів, а також кандидатів у депутати міських, районних та обласних рад мають лише політичні партії. Ця норма закону суперечить Конституції України, бо неправова й недемократична. Якщо вибори будуть проведені за чинним законом, то в органи місцевого самоврядування пройдуть люди, які представляють не інтереси мешканців відповідних територіальних громад, а інтереси політичних партій. — Пріоритет партій закла% дено і в самому виборчому процесі? — За цим законом практично неможливо буде забезпечити прозорість виборчого процесу й чесність підрахунку голосів. Закон надає можливість ефективно контролювати вибори лише кандидатам від парламентських політичних партій. Усі інші партії перебувають у значно гірших умовах, а громадські організації та виборці — практично поза цим процесом. Очевидно, що за таких обставин 31 жовтня марно сподіватися на прозорі й чесні вибори. Недовіра до офіційних результатів голосування буде підривати довіру до влади, постійно провокуватиме виникнення конфліктів, а враховуючи, що вони виникатимуть у різних реґіонах України, це може призвести до дестабілізації політичної ситуації у державі. — Як цьому зарадити? — Шляхом внесення відповідних змін до ухваленого закону. Враховуючи те, що органи місцевого самоврядування в основному вирішують лише питання місцевого значення, то й кандидати на відповідні посади мають висуватись тільки з числа мешканців місцевих громад. Виборці самі мали б вирішувати питання висунення і обрання кандидатів у депутати місцевих рад і на посади сільських, селищних та міських голів. У зв’язку з цим було б доцільно дати право висувати кандидатів у депутати або кандидата на посаду сільського, селищного чи міського голови не лише політичним партіям, а й зборам виборців. Для забезпечення демократичності виборів має бути збережено інститут самовисування. Кожна особа повинна мати право запропонувати громаді власну кандидатуру на відповідну посаду. На законодавчому рівні обмеження можуть бути введені хіба що з метою недопущення обману виборців і фальсифікації результатів виборів. Право висувати кандидатів до місцевих органів влади та контролювати процес виборів повинні мати всі мешканці відповідної територіальної громади, які мають право голосу. — А як щодо права бути обра% ним? — Тут достатньо було б встановити деякі обмеження. Наприклад, кандидатом у депутати або на посаду сільського, селищного чи міського голови може бути особа, не молодша 21 року, тобто кандидат, крім повноліття, пови-
Події, факти, коментарі · “Мусимо берегти наш імунітет — нашу вільність і волю; берегти наш генетичний спадок — досвід поколінь і нашу опірність, стійкість”. · S. 2Originalseite ↗ ДУМАЙМО, ПАНОВЕ, ДУМАЙМО!
Ірина КАЛИНЕЦЬ
Відповідь на це питання певною мірою підказує книжка лауреата Пультцерівської премії Джареда Даймонда “Зброя, мікроби і харч” (Київ, 2009). Подаю основні, на мій погляд, витяги з ХІ розділу цієї книжки (сторінки 191—195). Дж. Даймонд пропонує: “…розглянемо хворобу з позиції мікробів. Хай там що, а мікроби — такий самий продукт природного добору, як і ми. Які ж еволюційні переваги здобуває мікроб, змушуючи нас нездужати у різні дивні способи…? І чому, взагалі, мікроби вбивають нас? …Багато наших “симптомів” хвороби насправді демонструють, як деякі кляті мікроби змінюють наші тіла або нашу поведінку, щоб завербувати нас на поширення свого потомства… Але чому в мікробів розвинулася вочевидь програшна для них самих стратегія нищити своїх носіїв? З погляду мікробів, це лише непередбачений наслідок (хоча нас це мало втішає)… Одна з поширених наших реак' цій на інфекцію — виникнення га' рячки. ...Ми зазвичай розглядаємо гарячку яко симптом хвороби, не' начебто вона виникає, не виконую' чи жодної функції. Проте регулю' вання температури перебуває під нашим генетичним контролем, і її зміни не відбуваються випадково… Піднімаючи температуру, ми по суті намагаємося спекти бацилу до того, як вона спече нас… Ще одна реакція — мобілізація нашої імунної системи… На жаль, деякі тямовиті мікроби не відступа' ють перед нашими імунними лінія' ми оборони. Деякі навчилися об' манювати нас… Насамперед вони “розвинули різні дотепні трюки”, щоб позбавити нас імунітету (з лат. immunitas — вільний) та генетич' ного спадку. Проте й ми “розвину' ли свої контратаки”, але на ці контратаки “бацили відреагували нови' ми контратаками”. Наприклад, щоб не піднімалася температура, вони поволі, впродовж років, але впев' нено діяли так, щоб наш організм перебував у збайдужінні. У резуль' таті мікроби, що панували віддав' на, пристосувавшись, нині висту' пають під новими штамами. А “ми не застраховані від їхньої дії в цьо' му році”. “Наша найповільніша захисна реакція — через природній добір, який змінює частоту генів у нас від покоління до покоління. У разі майже будь'якої хвороби в одних людей виявляється краща генетична опірність, ніж у інших. Під час епідемії люди з генами, які забезпечують опірність проти конкретного мікроба, мають кращі шанси вижити, ніж люди, яким бракує таких генів”. Вочевидь, мусимо берегти наш імунітет — нашу вільність і волю; берегти наш генетичний спадок — досвід поколінь і нашу опірність, стійкість, пам’ятаючи, що “оскільки мікроб не може вижити поза живим організмом, епідемія спадає, допоки нове покоління дітей не підросте до підхожого віку і доки інфікована особа (або й сам мікроб власною персоною. — Авт.) не прибуде ззовні, щоб дати початок новому спалаху епідемії”. Наприклад, бігає нині по Україні мікроб під назвою “кір” — як відомо, його метою є знищення дітей. Проте дитячі організми мають вроджену здатність зберігати стійкість і набувати нових знань, тому кір зробив ставку на дорослих, щоб вони поширювали його дію. Імунна система руйнується різними отруйними засобами, зокрема курінням — тож поширення табаку не випадкове. Особливо небезпечними є мікроби, які вдають із себе захисників організму, а насправді є могильниками, які зумисне сіють страх, бо він гальмує відпорність. Тому ми в жодному разі не повинні боятися, а тим паче, славословити мікробам — вони ж лише мікроби, бацили, без сірої речовини, з одним неусвідомленим (бо ж не мають свідомості — цього винятково людського феномену) “інстинктом” паразитувати, знищуючи наше життя. Не біймося — “ми, і наші патогени тепер захоплені у вир нестримного змагання”, а це означає, що нарешті температура підніматиметься, що наш організм змушений буде активізувати боротьбу за наш імунітет і віковічний генетичний спадок, адже нарешті виявилося, скільки мікробів і бацил “вигрівалося” в латентний період нашого збайдужіння. Якщо хтось під названими вище штамами побачить конкретних осіб, то зауважу, що таке бачення є формою міфологічного мислення, яке оперує образними поняттями так само, як математик алгебраїчними або біолог науковими поняттями. Суть бо не міняється — споконвіку людство впадало у байдужість, яка слугувала культивації заздрості, взаємоненависті, егоїзму. І тоді неминуче виплескувалися різні, спровоковані мікробами (або, за образним мисленням, “силами темряви”), епідемії, які забирали сотні тисяч, а, відтак, і мільйони жертв, доки людина не зрозуміла, що вона зобов’язана берегти дану їй Богом свободу, яка єдина гарантує розвиток і збереження життя на Землі в усьому його розмаїтті — культур, мов, звичаїв, які неповторними квітами проростали на чарівних луках буття. Якщо ж хтось чомусь “упізнає” себе у названих штамах — це його особиста справа, проте обнадійлива, бо свідчитиме про наявність сірої речовини. Тому проілюструю цей висновок відомим анекдотом: затримали “хороші хлопці” з КДБ чоловіка, бо той розкидав листівки. Привели в камеру, допитують: “Ти розкидав ці листівки?”… “Розкидав”, — зізнався чоловік. “Так чому на них нічого не написано?”. — “А навіщо писати, й так усе зрозуміло”. Може, щоб не опинитися в ролі цього чоловіка, краще підписатися псевдонімом? Але питання, порушене Дж. Даймондом про боротьбу з мікробами, “це блискавична війна чи партизанська?”, підказує, що партизанська, а блискавичною буде перемога. Тому й підписуюся власним ім’ям.
Гаряча тема · “Всі вони пішли з життя з тих чи інших причин, а фактично — згоріли в пекельному полум’ї Голодомору”. · S. 3Originalseite ↗ Наталя ДЗЮБЕНКО1МЕЙС
“Были веские основания считать, что характер деятельности института ограничивался конъюнктурой и политическим заказом. Поскольку ранее я не был заподозрен в конъюнктурной деятельности и имею в этом смысле определенное реноме, думаю, это и сыграло определенную роль при выборе моей кандидатуры: на меня смотрят, как на человека неангажированного, который своими научными работами постоянно доказывает свою состоятельность.”
“Голод не был этноцидом укра' инского народа. Никто, сидя на троне, не принимал решения о том, “как бы мне уморить голодом укра' инскую нацию”. Так не бывает, ис' тория — это переплетение объек' тивных и субъективных моментов. Но у нас, в современной Украине, на определенном этапе становле' ния государства возникло искуше' ние сказать, что у нас плохие сосе' ди, которые нас взяли, наказали, голодом морили. Это утверждение не подтверждено документально. Просто Украина — жертва, давайте поплачем все вместе”. “Досі немає науково підтвер' джених даних (хай для мене, якого не якого, історика) про те, що ви' нищення українців, чи українського селянства, було справжньою ме' тою радянської влади у 1932—1933 роках”. “Не голодомор, а голод: ця формула і досі є виправданою”.
Валерій СОЛДАТЕНКО, голова Українського інституту національної пам’яті
Те, що діяльність новоствореного Інституту національної пам’яті буде піддана значному корегуванню, не передбачав лише глухий. Різка зміна курсу нової влади на зближення з Москвою, запобіглива поведінка під час перемовин щодо Чорноморського флоту, зрештою, повна здача національних інтересів у економічних та фінансових сферах закономірно призводила до пом’якшення саме тих ідеологічних та гуманітарних питань, які так дратували Москву упродовж усього існування України як держави. Призначення Табачника міністром освіти було виразним сигналом націонал-демократичним силам, що розпочнеться фронтальний наступ на націєтворчі освітні та гуманітарні програми і заторкне таке дражливе в суспільстві мовне питання, щодо якого Дмитро Табачник ніколи не відзначався особливою делікатністю. Те, що ми зараз зауважуємо — різке скорочення українськомовних програм на телебаченні, засилля різноманітних низькопробних розважальних шоу, в яких українського, хіба що — один з ведучих, для якого ця мова явно не рідна, збільшення числа мас-медійних російськомовних видань, наступ на свободу преси — це, видається мені, лише квіточки. Очевидно не випадково День Незалежності ми відзначали, дивлячись імперську агітку “Тарас Бульба”, де прославлявся російський християнський цар. Явно не випадково всі Інтернет-форуми буквально простріляні українофобськими висловлюваннями, де зневага до України й українського стала нормою. Ба більше, в уми обивателя активно вмонтовується думка, що українство — синонім фашизму. Що вчений, який вивчає трагічні сторінки нашої непростої історії — геббельс, гітлер, муссоліні... Центральною темою досліджень українських учених стало вивчення причин і наслідків Голодомору 32—33 років. Власне це питання виникло одразу з проголошенням перебудови і розгортання гласності, проте надзусиллям усієї ідеологічної компартійної системи його довго вдавалося придушувати. Вимушене визнання Компартією України 1990 року провини за масові жертви і стало для України тим, чим було для країн Прибалтики визнання пакту Молотова-Ріббентропа. Люди заговорили. І ця енергія пам’яті, енергія історії надала могутнього імпульсу національно-визвольним державницьким устремлінням України. Нині активно мусується думка про те, що слово “голодомор” придумали заокеанські “специ антирадянської пропаганди” Роберт Конквест, Джеймс Мейс. Останнім часом з якогось дива цей “гріх” почали приписувати мені, очевидно із запізненням, врахувавши, що я була редактором першої книги свідчень очевидців, виданої в Україні ще 1990 року “Голод 33”, упорядниками якої були Володимир Маняк і Лідія Коваленко. Нині покійні. Бо як-не-як, а ворога необхідно обов’язково знайти і бажано ще живого, бо якось не з руки воювати з Олексою Мусієнком, який першим в “Літературній Україні” 1989 року озвучив це слово. Немає уже його на світі. Або з Лідією Коваленко, яка написала у передмові до цієї великої книги: “Не шукаймо слів-замінників, називаймо речі своїми іменами. Геноцид є геноцид. За нормами міжнародного права один з найважчих злочинів проти людства тлумачиться досить широко: тут і винищення окремих груп населення за расовими, національними, етнічними чи релігійними ознаками, тут і умисне створення таких умов, розрахованих на повне або часткове фізичне знищення цих груп. А що вже казати, коли замах учинено на великий народ? Ґеноцид підсудний. Так було вчора. Так повинно бути сьогодні і завжди. На підставі справжніх, а не фальшивих документів, неспростовних свідчень очевидців мусимо реконструювати систему визиску і терору, що знекровлювали українське селянство протягом багатьох десятиліть. Кажемо: село “постаріло”. А це прямий наслідок голодомору, “матеріальний” відгомін ненароджених поколінь. Кажемо: село що не рік, то підупадає. А це прямий вислід масових репресій, що вихорилися над українським селом, і масових депортацій, що почалися в двадцятих і не припинялися в п’ятдесятих роках. Жодне селянство в світі не зазнало такого лихоліття, таких надзбиткових втрат, яких зазнало селянство України в ХХ столітті. Жодна історіографія у світі стільки не вправлялася в очорненні власного селянства,
як це робила рідна українська історична наука”. Володимир Маняк і Лідія Коваленко здійснили громадянський подвиг, зібравши й опублікувавши тисячу свідчень очевидців, і саме вони, ці свідки голодного лихоліття, один за одним вголос повторювали: ГОЛОДОМОР. Вони, а не упорядники чи дослідники. Український народ їхніми устами промовив страшне у своїй суті, приховане, виболіле у мільйонах сердець. Тож не шукайте авторів цього гаркавого, як пише Солдатенко, неприємного його комуністичному серцю слова. Бо його промовляла ще у дитинстві мені моя бабуся, так говорив і мій батько, комуніст з п’ятдесятилітнім стажем, та все ж син розстріляного куркуля і померлої від голодної смерті матері. До речі, більшість свідків анотувалися як члени КПРС і тільки після ГКЧП, уже з верстки цей рядок було вилучено за настійливою вимогою Володимира Маняка. Чесно визнаю, була проти, бо вважала, що це найоб’єктивніший присуд Системі, яка так довго поневолювала уми і життя мільйонів. Втім, уважний дослідник має можливість розшукати первісну верстку у видавничих архівах чи архівах цензури — Укрліту. І я тоді ще не знала, що у США уже опубліковані свідчення свідків Голодомору, зібраних Комісією Президента і Конґресу США, яку очолював мій майбутній чоловік. Навіть не знала про його існування. Сьогодні часто-густо сиплються звинувачення на адресу американської конґресової комісії, що ті, мовляв, вигадали ці свідчення, надто багато там анонімів. Справді, як говорив Джеймс Мейс, люди зголошувалися свідчити перед Комісією без опублікування прізвищ, адже в них залишилися в підрадянській Україні родини і вони страхалися помсти комуністичного режиму. Та якщо чиясь хвороблива уява припускає, що це художній вимисел, то нехай пояснить, чому такі подібні описи того, що відбувалося в Україні в тридцяті роки, американських українців і мешканців материкової України? В чомусь книга Володимира Маняка і Лідії Коваленко навіть фундаментальніша, бо люди наводять цілі списки своєї рідні, загиблої від голоду. Але які подібні картини повальної смертності, бузувірської жорстокості представників влади. І, якщо метою режиму, як пише В. Солдатенко, була хлібозаготівля, без якої економіка Радянського Союзу не змогла би розвиватися, то навіщо було виливати на підлогу казанок з борщем, забирати останню картоплину, дерев’яні ложки, вишиванки, одяг, геть усе? Таких “навіщо” чимало, свого часу вони випалили мені душу і перевернули свідомість. Я досі не маю відповідей на них, і навіть мій мудрий Джеймс визнавав в одній зі своїх статей: “Я можу з’ясувати цифри: скільки, де, коли померло від голоду. Але я не можу не лише порахувати, але навіть осягнути розумом наслідки голодомору в усій його страшній реальності”. Навіть такі авторитетні дослідники, як Василь Марочко, Петро Ящук, Станіслав Кульчицький, Юрій Шаповал, скрупульозно виписуючи всю механіку виголодження українського села, не завжди адекватно можуть відповісти на питання в чому ж причина сатанинської жорстокості відносно дітей, жінок, старих, себто тих, які не становили ніякої загрози ні режиму, ні окремим носіям влади. Проте, видається, є людина, яка має відповіді на всі, навіть трансцендентні запитання: “Давайте поплачемо всі разом…” Про те, що в Інституті національної пам’яті грядуть кадрові зміни, заговорили одразу після гучної заяви нового президента Віктора Януковича про те, що голодомор не був геноцидом. Не був народовбивством. Зрозуміло, що це було зроблено на догоду Москві, бо ні для кого не таємниця, що головним супротивником визнання Голодомору 32—33 років актом протиукраїнського геноциду на міжнародній арені була саме Росія. В тому, що нова, нібито демократична Росія приймає на себе, хоч і опосередковано, відповідальність за всі дії СРСР, правонаступницею якого вона стала, а отже і за знищення мільйонів українських селян, є кілька причин. Може, найголовнішою з яких є та, що ідеологія сусідньої держави будується на черговому витку імперської ідеї. І в цьому новоімперському вариві дивним чином уживаються царі і царедворці та їхні антиподи — Сталін та Молотов. Росіяни фактично канонізували Миколу ІІ, реабілітували Сталіна та його жертв Бухаріна та Троцького. Проте глибинний конфлікт щодо українського питання полягає в тому, що і стара радянська, і новітньодемократична імперії виводили свій родовід саме з України, з Київської Русі. Без такої прив’язки російська історична наука втрачає свою тяглість, привабливість. А місіонерська діяльність “Русского міра” та його речника Кирила позбавляється будь-якої легітимності. Загалом, російським ученим-історикам саме пора позбутися будь-якої політизації історії, до чого так наполегливо закликають українських учених, і взятися за дослідження власних сторінок минувшини. Адже російська історіографія віками працювала над створенням загальноруської схеми історії великоросійської держави як єдиного потоку, єдиного процесу. Український історик Михайло Грушевський стверджував, аз ним погоджувались російські історики О. Прєсняков, М. Любавський, що така схема в принципі неможлива, оскільки неправильна. Визнати, що Київ — українське місто, означає визнати, що історія Росії залишається без свого початку, і так звана “російська ідея” повинна піддатися значній модифікації і трансформації. За вкоріненим у середовище російських інтелектуалів переконанням — це інтелектуальна і політична катастрофа з далекосяжними наслідками. Тут би й почути одне одного українським, російським, чеченським, грузинським і т.д. історикам. У вільній дискусії, без навішування політичних ярликів і взаємних звинувачень. Проте, як не раз зауважував Джеймс Мейс, російська демократія закінчується там, де починається українське питання. Саме “українське питання” викликало шалене роздратування представників російського владного істеблішменту. Визнання Голодомору актом геноциду українського народу ставило під загрозу повзучу реабілітацію радянського режиму, обеззброювало би ідеологів новітньої імперії, на прапорах якої — слов’янське братство, але Росія — все ж старший брат. Саме у затятому українофобстві й знайшли спільну мову дві потужні сили: комуністи і Партія реґіонів. І це не надуманий компроміс. Великий капітал, повністю орієнтований на Росію (позаяк присмоктавшись до російської газової труби, звик до легких грошей, легкі гроші йдуть і від здачі українських територій та цілих економічних галузей) потребував досвідченої ідеологічної сили для нейтралізації проєвропейськи налаштованої демократичної України. За це вони поблажливо поставилися до ідеологічної тріскотні симоненківців про соціальну справедливість, головне для них — придушити українську Україну, привести суспільство до стану анабіозу. Бо тільки так можна сподіватися на довготривале правління й утримання повного контролю над економікою і фінансовими потоками. Партія реґіонів в особі Януковича, який хоч і професор, але ж не історик, визначилася блискавично. Але потрібно було негайно відшукати ту особу з науковими званнями і регаліями, яка надасть науково-подібне, солідне тлумачення “вірному” рішенню партії. Так з’явився на посту голови вимріяного українськими патріотами Інституту національної пам’яті Валерій Солдатенко, українець, доктор історичних наук (з 1981 року), професор (з 1986 року), член-кореспондент НАНУ (з 2006 року), член компартії, людина, як він сам визнає, що ніколи не була запідозрена в кон’юктурі, принаймні, таке у нього, як він скромно вважає, реноме. І одразу із заяв і статей нового голови стало ясно, хто в чому винен і що робити. Перечитавши його статтю в “Коммерсанте Украины” “Голодний тридцять третій. Суб’єктивні думки про об’єктивні процеси” я вкотре не могла не подивуватися отій незнищенній доктринальній виучці одного з стовпів колишнього інституту марксизму-ленінізму колишньої КПРС. Аж замигтіло в голові численними постановами, які мені вбивали в мою незрілу студентську голову на безкінечних заняттях з політекономії, марксистсько-ленінської філософії тощо. Власне, нічого нового пан Солдатенко не сказав. Порезонерствував про труднощі, які переживала молода країна Рад, про вороже оточення, про те, що був потрібен хліб, аби провести індустріалізацію, зміцнити обороноздатність; навіть покивав пальчиком на нового міністра освіти за те, що той якось знеобачки обізвав голодомор голокостом, а в каральних органах було чимало євреїв, тож це слово не годиться. Не годиться і Голодомор, бо також гаркаве, іноземне і т. д., тай Голодомору ніякого і не було. А чи не за кожною тезою: не виправдовую, не знімаю провини…Та ж ні, виправдовує, професійно, розважливо, начебто перед ним немає його ж таки колег, які поклали чималий шмат життя аби розкопати оті страшні темні сторінки нашого минулого, бо охочих висвітлювати “світлі”, до чого так добродушно закликає, тепер знайдеться чимало. Особливо після легкого натяку про фінансування. І, подумати тільки, навіщо було подружжю Лідії Коваленко і Володимиру Маняку так вигоряти від щоденного напруження? І Олексі Мусієнкові, сироті, який пройшов пекло дитячого будинку для дітей ворогів народу, заклякати над мартирологами розстріляних українських митців? І навіщо було Джеймсу Мейсу так наполегливо, так пристрасно закликати українських інтелектуалів до наукової дискусії, щоб у відповідь отримати глухе мовчання… Всі вони пішли з життя з тих чи інших причин, а фактично — згоріли в пекельному полум’ї Голодомору. Я не ставлю собі за мету довести, що Голодомор був протиукраїнським геноцидом.
Закінчення на стор. 9
Освіта · “Доки постанова чекає на розгляд парламентом, Міністерство закриває школи…” · S. 4Originalseite ↗ Євген БУКЕТ
1862 року настоятель місцевого храму Різдва Пресвятої Богородиці священик Іоан Комаровський відкрив у містечку Ясногородці церковно-приходську школу, в якій самі викладав. Уже до 1900 року її відвідувало майже 70 учнів. 1912 року земством було побудовано нову п’ятикласну школу та чотириквартирний будинок для вчителів. Біля школи тоді посадили тополі, частина з яких ще й досі красується. За радянської влади організовано семирічку. 1934 року школу було реорганізовано на Ясногородську середню (десятирічку), в якій також навчалися діти з навколишніх сіл: Новосілок, Осикового, Мостища, Лишні. 1938 року був перший випуск 10 класу. 1939-го в Ясногородській десятирічній школі було 16 класів, де навчалося 600 учнів… Плеяда високоосвічених педагогів-науковців, які до війни знайшли порятунок від сталінських репресій в Ясногородській середній школі, виховала учнів, які в другій половині ХХ століття прославили свою малу батьківщину на всю Україну. Це письменники Володимир Сиченко (Малик), Петро Сиченко і Віталій Кулаковський. Окупанти в 1942—1943 роках використовували шкільну будівлю як зерносховище, яке під час наступу радянських військ спалили разом зі збіжжям. Попри це, навчання відновили в березні-квітні 1944 року. За парти сіли не тільки діти шкільного віку, а й ті, хто змушений був припинити його через війну. Вчителів не вистачало. Дітей навчали випускники, які добре вчилися до війни. Навчання проводилось в майстерні й у будинку, який раніше був призначений для квартир учителям. У класах взимку було дуже холодно, учні сиділи одягнені, чорнило замерзало, але навчання було передусім. Згадує тодішня учениця Катерина Степанівна Войтенко: “Дітей у класах було багато. Спочатку всі сиділи за довгими столами. Зошити були зшиті з різнокольорового паперу. Чорнильниці носили з дому. Поки до школи чи зі школи дійдеш, то руки, обличчя, куфайка — в чорнилі. Книжок також не було, ходили одне до одного вчити уроки. Освітлювали в школі саморобними лампами, зробленими із гільз великих набоїв”. 1967 року місцевий колгосп розпочав будівництво нового двоповерхового приміщення школи на 320 учнів. Значну частину організаційних питань, а саме оформлення проектної документації, всі дозволи і рознарядки на будівельні матеріали взяв на себе тогочасний директор Ясногородської середньої школи Іван Несторович Служенко, який обіймав цю посаду з 1952 до 1977 року. Поява нової школи — неабияка заслуга голів колгоспу Миколи Петровича Павленка і Григорія Митрофановича Коваленка. В Ясногородській середній школі в усі часи працювали вчителі, які були справжніми професіоналами. Школа стала осередком культурного життя. Учасники художньої самодіяльності під керівництвом учителя музики Степана Васильовича Червінського неодноразово перемагали в районних оглядах шкільних колективів. Школа пишається випускниками. Серед них є професори і доценти, кандидати наук, військові, інженери. Медалістам Ясногородської десятирічки були присвячені віршовані рядки на шпальтах республіканських газет: Ясногородка цвіла тоді пінно. Школа, екзамени, ніжні сади — Світанки, світанки… І присмерки сині… Де ж ту дорогу в житті віднайти?
Але не все було так безхмарно. Невелика відстань до Києва сприяла масовому від’їзду молодих людей у 1970—1990-ті роки до міста, де вони влаштовувались на роботу, отримували житло. Тому кількість дітей шкільного віку в Ясногородці поступово зменшувалась. Так 1952 року в школі навчалося 478 учнів, було 15 класів, паралельними були: 5, 6, 7, 8, 9 класи; в 1955 — 340 учнів; 1957 — 289; 1965 — 220; 1975 — 146; 1985 — 98; 1995 — 68; 2001 — 45… У зв’язку зі зменшенням кількості учнів 1995 року школу було реорганізовано із середньої на неповну середню школу. А з 7 лютого 2007 року — це Ясногородське навчально-виховне об’єднання “Школа І — II ступенів — дитячий садок”. Матеріальна база школи занепадала, приміщення потребувало ремонту. Неодноразово у районному відділі освіти порушували питання про її закриття. Без допомоги місцевого керівництва, спонсорів зберегти школу було неможливо. 32 роки педагогічний колектив очолює вчитель математики Ніна Іванівна Яценко. — Що є головним у роботі директора сільської школи? — запитую Ніну Іванівну. — Це — забезпечення належного функціонування навчального закладу. В цей термін включається, зокрема, кадрове забезпечення, харчування дітей, а головне — якісне навчання і виховання учнів, — відповідає вона. А часто до функціональних обов’язків директора додавалися інші: і кочегара, і технічного працівника, і двірника — залежно від ситуації. Проте, Ніні Іванівні вдалося зберегти колектив однодумців, перетворити холодне обшарпане приміщення школи, до якого не хотіли йти діти, на тепле й затишне, зберегти авторитет навчального закладу. За ініціативи директора Н. Яценко та за підтримки сільської ради, 2003 року розпочали будівництво нової газової котельні. Роботи виконували за рахунок спонсорських коштів. У листопаді 2005-го газове опалення було запущене.
кників (учнів 9 класу) цього року теж троє. Три учні й у 8-му класі, в інших — ненабагато більше. — Для нас це велика проблема, — розповідає завуч Любов Миколаївна Шамота, — адже згідно з недавньою постановою Міністерства освіти, класи, де менше 5 учнів, закривають. Закриття класів — це зменшення і без того невеликої зарплати вчителів. Це перший крок до закриття школи. Досі нам вдавалося уникати цього, адже Ясногородське НВО посідає друге місце в районі серед навчальних закладів І—ІІ рівнів акредитації з якості освіти, завдяки громаді села і спонсорам нам вдалося відновити матеріальну базу школи. Але в цьому навчальному році загроза цілком реальна. І наше питання почали “вирішувати” лише напередодні 1 вересня. Хвилюються всі — і діти, і батьки, і вчителі. Адже якщо класи закриють, дітям потрібно буде їздити в іншу школу, батькам — хвилюватися, чи не трапилося чого дорогою, а нам — скорочувати педагогів. — Ясногородка — велике і гарне село. Невже тут немає дітей? — Село старіє. Усі наші діти ходять до нашої школи, але їх замало. Донедавна до нашої школи ходили діти з сусіднього села Осикового Лишнянської сільської ради. Тепер їхня сільська рада потурбувалася, щоб їхні діти відвідували Лишнянську школу І—ІІІ рівня акредитації. З Ясногородки до Бишева курсує “Шкільний автобус”. Тож їздять наші колишні учні, так би мовити, до “конкурентів”. Адже нині кожна дитина на рахунку. Від цього залежить, як я вже говорила, існування школи. Серед нинішніх педагогів Ясногородського НВО троє нагороджені знаком “Відмінник освіти України”, шестеро — спеціалісти вищої кваліфікаційної категорії. Випускники НВО отримують після закінчення 11 класів у інших школах золоті й срібні медалі, вступають до провідних ВНЗ. — Любове Миколаївно, а яке Ваше ставлення до цьогорічних змін у освіті? Чи маєте вже нові навчальні програми? — У нашій школі, як і в більшості шкіл району, немає Інтернету. Ми просимо випускників скачати деякі програми з сайту МОН, але й там ще всього немає. Те, що роздають на нарадах, залишає бажати ліпшого. Хоча ми вже адаптувалися до всього. У нас щороку якісь “зміни”. Наша мета одна — вивчити дітей, ми з цим завданням уже багато років справляємося, а зі змінами нехай у верхах визначаються. Аби в нас була можливість працювати.
Фото Євгена Букета
Після обрання на посаду сільського голови Тетяни Миколаївни Семенової (вона голова піклувальної ради навчального закладу) у школі відремонтовано підлогу, їдальню, замінено вікна в класах, відкрито комп’ютерний клас (п’ять комп’ютерів, музичний центр, телевізор), капітально відремонтовано одне крило школи на першому поверсі для дитячого садочка. Для 15 дошкільнят зроблені прекрасні умови для перебування: чудова ігрова кімната, спальня, їдальня. Школярі разом з учителями досліджують трагічні сторінки історії села (Голодомор 1932—33 років, Велика вітчизняна війна). Учні беруть активну участь у районних конкурсах, олімпіадах, спортивних змаганнях. Для заохочення до навчання та участі у суспільно-корисних заходах місцевою владою встановлена премія у розмірі 500 гривень, яка уже кілька років поспіль вручається на лінійці в кінці навчального року. Я завітав до Ясногородки на свято першого дзвоника. Дощило, тож урочиста лінійка проходила в шкільній будівлі. У невеликому фойє без проблем помістилися учні, батьки, педагогічний колектив, гості і, навіть, вихованці дитячого садочка. Ясногородське НВО вітало трьох першокласників. Випус-
Перший випуск Ясногородської семирічки. 1932 р.
Хочеться сподіватися, що справедливий час усе розставить по своїх місцях. Ясногородська школа подолає труднощі й надалі буде славна своїми випускниками. Але ніяк не можу забути цей перший дзвоник — троє первачків і троє випускників… Так, тут рано чи пізно все буде гаразд. Це ж поруч зі столицею… В уяві мимоволі постають інші села. А там що відбувається, коли закриваються школи? Життя вмирає?..
ОФІЦІЙНО Згідно з інформацією Міністерства освіти і науки України щодо реалізації стратегії демографічного розвитку до 2015 року, що міститься на веб-сайті МОН, станом на 25.12.2008 року в державі функціонувало понад 20,0 тис. загальноосвітніх навчальних закладів (у сільській місцевості — 13,6 тис., 68 % шкіл держави), в яких навчалося понад 4,4 млн учнів (у сільській місцевості — 1,52 млн учнів, 34,3 % від загальної кількості). Унаслідок зниження рівня народжуваності щороку відбувається збільшення кількості загальноосвітніх навчальних закладів з малою чисельністю учнів. Так, на сьогодні понад 3,7 тис. загальноосвітніх навчальних закладів (18,9 %) має малу наповнюваність. У сільській місцевості цей показник становить понад 27 %. Тобто кожна четверта школа у селі заповнена менш ніж на 50 %. Окрім цього, 806 шкіл І ступеня (1—4 класи) (33,8 % загальної кількості) мають наповнюваність до 10 учнів. У сільській місцевості їх налічується 792 (40,2 %). Найбільше — у Черкаській (61 %), Херсонській (57 %), Полтавській (57 %), Миколаївській (50 %) та Чернігівській (50 %) областях. Не набагато краща ситуація зі школами І—ІІ ступенів (1—9 класи). Так, станом на 1 грудня 2008 року понад 1,2 тис. шкіл (22 % загальної кількості) має наповнюваність менш як 40 учнів. З них 1182 школи (97,7 % від загальної кількості шкіл із малою чисельністю учнів) розташовані у сільській місцевості. Найбільше таких шкіл у Чернігівській (63 %), Сумській (54 %), Харківській (48,4 %) та Кіровоградській (43 %) областях. Кожна четверта загальноосвітня школа І—ІІІ ступенів (1—11 класи) має наповнюваність менш ніж 100 учнів. Більшість таких шкіл розташовано у Сумській (56 %), Чернігівській (39 %) та Харківській (34 %) областях. Урядовців грудні 2008-го зазначали, що найближчим часом щонайменше 2,5 тис. шкіл опиниться перед необхідністю їх реорганізації. 19 грудня 2008 року Верховна Рада України ухвалила Постанову “Про впровадження мораторію на закриття загальноосвітніх навчальних закладів у сільській місцевості”, внесену народними депутатами України В. Полохалом, В. Литвином та Л. Оробець. Мораторій діяв до початку нинішнього року. В липні депутат Верховної Ради, комуніст Євген Волинець зареєстрував проект постанови Верховної Ради про продовження мораторію на закриття шкіл у сільській місцевості до кінця 2011 року. Але доки постанова чекає на розгляд парламентом, Міністерство закриває школи…
Лише за 28 кілометрів на захід від Києва розташовано ма% льовниче село з прадавньою назвою — Ясногородка. Його іс% торія сягає корінням часів Київської Русі, а сьогодні тут діє найбільша в столичному реґіоні страусова ферма, що при% ваблює щодня десятки туристів. У Ясногородці — дачні ді% лянки депутатів і письменників, столичних підприємців і вій% ськових. Але місцева школа, на жаль, переживає далеко не найкращі часи.
Учні першого класу Ясногородського НВО. 1 вересня 2010 р.
Село на нашій Україні · “Чому на велику аграрну країну маємо одну таку оазу зціленого чорнозему?” · S. 5Originalseite ↗ Микола ПУГОВИЦЯ, журналіст, лауреат літературномистецької премії імені Івана Нечуя-Левицького
Закінчення. Початок див. у ч. 34, 35 за 2010 р.
3.
Тільки сонце визирає, — Вівчар вівці виганяє, На сопілку свою котить трелі по гаю. Пропадайте, думи трудні І міста багатолюдні Я й на хлібі сухім житиму в раю такім.
Григорій Сковорода, “Сад божественних пісень”
У землеробстві існує принцип повернення елементів, винесених з урожаєм. Спеціалісти знають, що повернення може відбуватися лише за рахунок мінеральних добрив, або ж значною мірою відшкодовуватися за рахунок необхідних елементів, що є в добривах органічних, а також у нетоварній частці урожаю. Володимир Вернадський свого часу довів, що ґрунт є біоносним тілом і населений численною ґрунтовою біотою, яка потребує енергії для свого життя. Така енергія надається у вигляді органічних і пожнивних решток. Коли ж останні спалюють, а добрива не вносять, джерелом енергії для ґрунтової біоти слугує сам гумус — родючість ґрунту тоді різко падає. На підтвердження вчені-аграрії наводять такі цифри. Для вирощування врожаю озимої пшениці в 40—50 центнерів з гектара витрачається тонна гумусу, кукурудзи (70—80 ц/га) — дві тонни, цукрові буряки за врожайності 500—600 центнерів забирають три тонни гумусу, майже стільки “з’їдає” його ґрунтова біота в чистому пару. Але частина гумусу відтворюється з пожнивних решток. А також з допомогою багаторічних трав — суміш їх щороку дають на гектарі до трьох тонн гумусу. Отже, гумусний стан можна і треба прогнозувати. З агрономії відомо, скільки слід приорювати гною на гектар сівозміни, аби мати бездефіцитний баланс гумусу. Коли впровадити безплужний обробіток — органіки потрібно на третину менше. Можна легше, швидше й дешевше вийти на розширене відтворення родючості ґрунтів, паралельно відмовившись не лише від пестицидів, а й від мінеральних добрив. Тобто стати на рейки біологічного землеробства, домогтися екологічної чистоти ґрунтів. Як того добилися в “Агроекології”. — Життя на Землі зародилося і триває завдяки природним фак-
Президентові України В.Ф. Януковичу
Шановний пане Президенте!
Звертаємося до Вас у зв'язку з тією війною, яку розпочали представники влади на Київщині проти відомого мецената і підприємця І. М. Суслова, директора агрокорпорації “Сквира”. В іншій країні Іван Суслов був би національним героєм. Узявши занедбану територію на берегах річки Роставиці в селі Буки, він вибудував там справжній дивоград. Поміж високомистецьких архітектурних споруд особливо вирізняється храм св. Євгенія, який побудовано в традиціях українського бароко. Творці його — разом із І. М. Сусловим — відзначені Державною премією України.
торам — енергії Сонця передусім, — розповідає Семен Антонець. — Ми використовуємо нині те, що створено енергією Сонця за десятки мільйонів років: нафту, вугілля… Вона сприяє нам й у вирощуванні врожаю. Щоб його мати, у верхньому шарі ґрунту має бути пожива. Де її брати, коли гною не вистачає? З рослин!!! Сьогодні завдання людини — ефективно використати сонячну енергію. Рослини, які ростуть на полі, беруть ту енергію, розвивають кореневу систему, вона нагромаджується в ґрунті — з одного врожаю, другого, п’ятого, десятого… Зібрали пшеницю, ячмінь, інші культури — виростає падалиця, бур’яни. То теж пожива біоти — різних мікроорганізмів, рачків, грибків, водоростей… Я порівнюю їх із биком — адже на гектарі землі середньої якості у верхньому шарі тієї біоти, якщо її відмити, набереться кілограмів 500. Так каже наука. Справді, “бик”, якого слід годувати. А в нас на гектарі буде й до тонни — аж два “бики”. Треба думати, що вони їстимуть, а не знищувати вогнем і плугом… Ґрунт, який кілька років не орють, здається твердим зверху, але він насичений капілярами, ліпше сприймає вологу, раціональніше її використовує. Верхній шар його, скажемо умовно, — то фабрика для виробництва поживних речовин, глибший, де менш кисню — комора для зберігання поживи. Зверху ґрунт стає, як гній. Ми його нарощуємо, робимо високоорганічним. Що більш стає мульчистим, то більше розводиться біоти, надто грибків — вони беруть для свого розвитку азот з повітря і водночас збагачують, насичують ним землю, повертають родючість ґрунту… Чим же годують “бика” в Михайликах? Технологія органічного землеробства в господарстві передбачає внесення на гектар сівозміни 13—14 тонн напівперепрілого гною, 1,8 тонни поживних решток (солома, гичка, стебла), що в перерахунку на гній становить 9 тонн на гектар, плюс 2,5 тонни сидератів (еквівалентні 4 тоннам гною). Таким чином на гектар посівної площі дають близько 25—26 тонн органіки. Гній змішують з ґрунтом поверхнево, тож мікроорганізми мають прекрасні умови для розвитку. Після косовиці озимої пшениці пускають дискові борони, аби стерню злущити. Через корінь, стебло, як відомо, у ґрунт потрапляє кисень, а він “з’їдає” органіку, і земля кам’яніє. Неглибоко змульчувавши стерню, сприяють активній життєдіяльності біоти. Згодом на полі з’являється падалиця, разом з нею проростають бур’яни. Це хліб треба сіять, а бур’ян і сам уродить. Він хліборобів не лякає. Коли поле зеленіє — набирає енергії, удобрюється. Пригорнутий бур’ян працює на родючість. Та все ж головний фактор накопичення поживи — багаторічні трави. У зв’язку з відмовою від внесення мінеральних добрив площі під ними збільшили із 250 до 800 гектарів. Використовують еспарцет, люцерну, вику… В них розвинена коренева система, яка добре розпушує ґрунт. Біля коренів розвиваються бульбочкові бактерії, вони асимілюють азот із повітря, збагачують ґрунт живим,
органічним азотом — тому й відпадає потреба в мінеральних синтетичних добривах. Вику сіють разом з вівсом навесні, під озимину загортають. Еспарцет кілька разів за сезон, після чергового відростання, прикотковують і лущать. Насіння пшениці лягає в удобрену землю. Вона багата на азот, тому сіють пізно і не густо, щоб посіви не вилягли. Аби зробити рослинам доступнішими калій і фосфор, на великих площах культивують гречку і теж пересікають її важкими дисковими боронами. Обробляють поля в одному напрямку, через тиждень — в іншому, потім доглядають, як за чистими парами. “Гречана” органіка забезпечує 50-центнерний урожай озимини. Високоефективна і “люцернова”. Якщо еспарцет лише один рік скошують на корм худобі, то люцерну — два роки поспіль, третього її дискують, прикотковують котками, івона уже слугує як органіка. Подрібнена маса гниє, покривається пліснявою, а це рай для грибків, іншої біоти — творців родючості. Пам’ятаєте Мальцевське: “Ми повинні бути землеробами, а не землекористувачами”? В “Агроекології” землю не змушують давати врожай щороку — їй влаштовують перепочинок, оздоровлення. Але не за рахунок чорних парів — за рахунок сидеральних. Коли повсюдно утвердилася практика після соняшнику залишати чорні пари, то тут їх засівають. Тією ж викою з вівсом. Вони проростають разом з падалицею квітки сонця, нагромаджуючи зеленої маси тонн 15 на гектар (в еквіваленті на гній). Цю масу прикотковують, потім пригортають дисковою бороною — і сіють пшеницю. Поле після неї буде чистим, воно готове прийняти насіння наступних культур — кукурудзи чи цукрового буряку. Сидеральні добрива прекрасно збагачують ґрунт органічними речовинами. Під впливом мікроорганізмів рослинні рештки розкладаються і перетворюються на гумус, який зустрічається тільки в ґрунті, а мінеральні речовини (наприклад, фосфор, який витягується корінням з глибоких шарів ґрунту) перетворюються на доступну для засвоєння рослинами форму. Поліпшуються водний і повітряний режими ґрунту, він оздоровлюється років на 5—6. Вирощування сидератів дорівнюється до внесення 15—20 тонн якісного гною, причому сидерати удвічі дешевше.
Плекають ще горох, жито, гірчицю, ріпак… На думку Семена Антонця, сидерат має бути із багатьох видів рослин. Щоб мікроорганізми, черв’яки добре працювали, для них потрібне різнотрав’я. З однієї квітки букета не вийде. — У нас нещодавно побував і прочитав лекції директор Інституту біодинаміки з Австралії Алекс Подолинський. Він виходець з України, йому за вісімдесят, займається органічним виробництвом продукції. Показав фільм про двох братів-італійців, які орендують 300 гектарів землі, вирощують овочі. Без хімікатів, навіть без гною. Органіку їхній землі дає сонце — сидерати близько 30 видів. А в нас навіть сіно вирощують з одного-двох видів трав! Рослини в італійців до двох метрів заввишки, їх прикотковують, і утворюється подушка на полі. Аби вона швидко перегнила, у коров’ячому гної розводять спеціальні мікроби, якими обприскують поле. Мікроби мають такий апетит, що за якийсь тиждень уся маса перетворюється на перегній. А з господарства у різні куточки Європи щодня вирушають по два рефрижератори з вітамінною органічною продукцією… Алекс Подолинський багато їздить світом, пропагує живе землеробство. Після відвідання Михайликів розповідає і про місцеве господарство та його керівника. Світ слухає із захопленням. А Михайлики приймають делегацію за делегацією — потік охочих перейняти досвід не зменшується. Навіть з тієї ж Австралії, Нової Зеландії. Вчитися у полтавців є чого: хлібороби “Агроекології” створили своєрідний захисний шар на землі, який надійно оберігає її від морозів, посух, ерозії, інших лих, створили ідеальні умови в ґрунті для існування корисних мікроорганізмів, комах, жучків, черв’ячків. Вони на практиці довели, що можна відтворити родючість землі. Захисна біологічна система сприяє прискоренню процесів ґрунтоутворення, зростанню гуміфікації органічної речовини. Припинивши обертати скибу, залишаючи на поверхні поля менш цінну частину врожаю, у виробничих умовах змоделювали дерновий процес ґрунтоутворення. На площі більш як 8 тисяч гектарів утворилися стійкі агроландшафти. Отже, можна без плуга і без хімії?! Але чому на велику аграрну країну маємо одну таку оазу зціленого чорнозему, безвідмовну зелену машину родючості? Чому не вчимося “у блаженної природи”, як до того закликав великий земляк наш, народний любомудр Григорій Сковорода?
Анатолій Дімаров, Дмитро Іванов, лауреати Національної премії ім. Т. Шевченка
Павло Мовчан, голова Всеукраїнського товариства "Просвіта", депутат Верховної Ради, лауреат Національної премії ім. Т. Шевченка
Віктор Баранов, голова Київської організації НСПУ
Степан Горлач, член Канадського товариства приятелів України (Торонто)
Михайло Гоян, лауреат премії ім. Є. Чикаленка та Д. Нитченка (Аделаїда, Австралія)
Село на нашій Україні · “Чому на велику аграрну країну маємо одну таку оазу зціленого чорнозему?” · S. 5Originalseite ↗ Не тільки з усієї України, а й із багатьох країн світу побувало тут чимало людей, які були вражені всім тим, що створив цей чоловік. А ще особлива сторінка його добрих діянь — “Центр розвитку дитини”, де знайшли батьківське тепло, соціальний захист, а також упевненість у завтрашньому дні 24 знедолені дитини. “Центр розвитку дитини” може служити яскравим еталоном того, якими мають бути такі заклади. Але, на жаль, він існує в однині як абсолютний унікат. Ще треба додати, що Суслов — не просто активний член Ліги українських меценатів. Він веде величезну благодійницьку діяльність. Маса культурних заходів — і в районі, і в столиці — відбулися за його щедрої підтримки. Він допоміг з'явитися в світ багатьом важливим книгам. Такі діяння сприяють утвердженню високої моралі й національному будівництву. Окрема тема — понад п'ять тисяч робочих місць, які створив підприємець Суслов, величезні суми податків, які платить агрокорпорація “Сквира”. Дивно й обурливо спостерігати, як цього видатного чоловіка цькують у ЗМІ, чути, як його терзають представники влади. Ми не такі наївні, щоб не розуміти, що взято курс на знищення Суслова. Шановний пане Президенте! Ви можете врятувати ситуацію, взявши під захист талановитого підприємця й мецената, який тисячу разів заслужив на нормальне,
об'єктивне ставлення до нього. Невже це так буде й надалі, що того чоловіка, який складає золотий запас нації, ось так топтатимуть?!
З повагою
Володимир Загорій, президент Ліги українських меценатів, голова Наглядової ради ЗАТ “фірма “Дарниця”, доктор фармацевтичних наук, професор
Михайло Слабошпицький, виконавчий директор Ліги українських меценатів, секретар Ради Національної спілки письменників України, Лауреат Національної премії ім. Т. Шевченка,
Володимир Базилевський,
Нотатки публіциста · “З 2005 року Україна отримала курс на європейську інтеграцію та на утвердження себе у світі як європейської нації”. · S. 6Originalseite ↗ Fortsetzung von einer früheren Seite — Seitenausschnitt
щені, позаяк сконструйовані потужною медійною системою. ЗМІ в Криму працюють саме на творення такої кримської “ідентичності”, яка вбачає себе у пріоритетному полі російських цінностей. І Крим наразі, волаючи про утиски й українізацію, не збирається ставати на позицію поваги до української культури. Ми знаємо українські народні пісні, діти часом у гуртках танцюють українські танці — от і весь соціокультурний простір, яким Україна обмежена в Криму. Україна — це рустикальний, хуторянський світ, світ села, який ніколи не зможе дорівнятися до своїх інтелектуальних колонізаторів. Україна тільки стогне про свої біди та катастрофи. І головне, що вже молоде покоління кримчан не усвідомлює потуги української катастрофи в 30-і рр. ХХ століття, коли верхівку української інтелігенції (митців, письменників) було знищено в таборах. З таких наперед заданих установок не може виникнути діалог. Усе ж таки той факт, що я перейшов на російську, змусив колегу замислитися над тим, а чи, може, і справді в українській історії є те, чого вона не знає. Був іще один доволі промовистий факт. Після завершення одного секційного засідання ми підійшли привітатися до професорки філософії Російської академії наук. Вона одразу запитала, звідки ми приїхали на конференцію. Коли моя колега відповіла, що з Криму, то це не викликало значного здивування. Але коли я сказав, що представляю Національний університет “Києво-Могилянську академію” та журнал світової літератури “Всесвіт”, то одразу почув у відповідь: “И как же вы там, бедные, страдаете в Киеве из-за вытеснения русского языка!!!”. Я одразу відповів, що ми не страждаємо, бо моя рідна мова — українська. Цей факт “поверг проффесора в дикий ужас”; вона якось так манірно схопилася за голову і відсахнулася від мене, не знайшовши, що сказати у відповідь українському зухвальцю. Цей факт навіть спантеличив колегу з Криму: гаразд, вони у Криму говорять російською, але нехай собі в Києві хтось говорить українською. Чому ж це викликає таку агресивну реакцію в російських колег? Невже всі ці дискусії про втручання Росії в український гуманітарний простір — правда, а не вигадка. Зрештою, перебування в Греції допомагає усвідомити, що в Європі кожна нація, кожен реґіон завжди шанобливо ставиться до іншого. Натомість у Криму до української мови на вулиці (зокрема в Севастополі) ставляться вкрай агресивно, що аж ніяк не відповідає європейській практиці. Невже зустріч між начебто інтелігентними представниками України й Росії має розпочинатися зі звинувачень із боку Росії, що ще не вся Україна перейшла на російську систему координат?
УКРАЇНА ЧИ УКРАЇНИ? Знаю, що вже час ставити крапку і розумію, що ці міркування — лише квапливі окреслення того, що вдалося побачити, до чого я мав змогу доторкнутися під час конференції в Лос-Анджелесі. Ця мандрівка виявилась надзвичайно плідною: вона дала краще усвідомити теперішню ситуацію в моїй країні з тисячокілометрової відстані, по той бік Атлантики. Україна має просуватися у світі, має заявляти про себе, щоб, зрештою, зрозуміти себе і вийти на рівень діалогу, а не роз’ятреного горлання різних “україн”, коли хтось уже остаточно втратив здатність чути, а хтось — мовити.
Нотатки публіциста · “З 2005 року Україна отримала курс на європейську інтеграцію та на утвердження себе у світі як європейської нації”. · S. 6Originalseite ↗ Дмитро ДРОЗДОВСЬКИЙ, “Всесвіт”
Улітку в Лос%Анджелесі проходила XVIII Міжнародна наукова конференція з нових напрямів у гуманітаристиці (“On new directions in the hu% manities”). Зізнаюся, що із усього американського світу саме в Лос%Анджелесі мені випало бувати найчастіше.
ПО ТОЙ БІК АТЛАНТИКИ США — країна з багатьма обличчями. Це розмаїття відчуваєш уже в аеропортах, коли чекаєш на чергову пересадку, щоб дістатися кінцевого пункту. Перед тим, як приземлитися в Лос-Анджелесі, мені довелося зробити дві пересадки у Штатах: у Нью-Йорку та в Г’юстоні. Кожен аеропорт віддзеркалює певною мірою “етноментальність” свого реґіону (штату). В цьому плані Сполучені Штати — демократична країна-імперія, яка простягається від Тихого до Атлантичного океану. Це на наших мапах Європа розташована в центрі й ми звикли, що на захід — США, а на схід від нас — Азія. На американських мапах світ розгортається, починаючи саме з цієї країни. Штати мають на своїй території майже всі кліматичні зони, часові зсуви (коли ніч стає днем і навпаки) — також одна з проблем, яку доводиться переборювати, мандруючи цією країною. Я прилетів до Лос-Анджелеса майже опівночі. Ще в літаку відчув сильний холод, а коли вийшов із літака, то побачив, що Лос-Анджелес вночі (навіть влітку) — явище зовсім не курортне. Безперечно, кожна країна має своїх тарганів у голові, як кажуть британці. Скажімо, коли був у Лос- Анджелесі, то мене вразила система оплати в громадському транспорті (зокрема, в автобусах). Так, проїзд може коштувати 75 центів або 1 долар. Коли заходиш у транспорт, одразу маєш оплатити проїзд, поклавши потрібну суму в автоматизований апарат. Так-от, проблема в тому, що ця машина не видає решти. Тобто можна покласти і 10 доларів замість 75 центів. У водія також марно питати про решту. От і бігають американці й туристи від ятки до ятки з проханням розбити великі купюри на дрібноту. Звичайно, така система не могла не потішити. Для американців проїзд у громадському транспорті — це головний біль. Хоча, звичайно, варто сказати, що, знову-таки за неписаним правилом, усі поважні люди повинні користуватися власним авто. Лос-анджелеське метро — також феномен доволі особливий, подекуди навіть жахаючий. Чомусь переважна більшість користувачів — представники афро-американської спільноти, які поводять себе доволі виклично. В цьому разі можна було б вдатися до психоаналізу та постколоніальних студій: колонізовані мають вдягати маску колонізатора, щоб у такий спосіб розпрощатися з травматичним досвідом минулого. Принаймні так інтерпретує ці ситуації Ф. Фенон. Але навіть київське метро з усією тупотнявою видалося мені значно комфортнішим. Також біч теперішньої Америки — “бомжі”, тобто соціально незахищені люди, викинуті системою напризволяще. Фінансова криза дуже вдарила по економіці та соціальній сфері. Зрештою, сьогодні американці досить скептично налаштовані щодо політики Барака Обами, доводячи, що попри весь позитив Обами як людини, він досить слабкий адміністратор. Тому й не зможе перемогти в боротьбі за другий термін. Економісти, учасники конференції, також зазначали, що Штати сьогодні переживають другу кризу, яка може мати невтішні наслідки. Одна знайома, яка мешкає в маленькому містечку Боллінас у Каліфорнії, американська поетка Барбара Кейфетс (економіст за фахом) зізналася, що в економічному плані США переживають складний час. “Ми стали країною споживання та надлишкових викидів”. Звичайно, важко порівнювати економічні кризи в Україні (де взагалі цивілізованих форм управління економікою не існує) та у Сполучених Штатах, де все ж таки людина відчуває соціальну захищеність. Хоча, зізнаюся, на конференції багато науковців на диспутах, що стосувалися соціальних тем, критикували теперішню соціальну політику США, зокрема представники Австралії. Вразив мене і тотальний американський білінґвізм. В аеропортах США “неписаним правилом” стало оголошувати всі рейси англійською та іспанською мовами.
УКРАЇНА: ПОГЛЯД ІЗ “ Т РА Н САТЛ А Н Т И Ч Н О Г О ЕКСПРЕСУ” Проте не варто аж так критикувати чужий монастир, якщо у власному ситуація, можливо, ще гірша. Якщо говорити про Україну, то в нас найстрашніша криза, як відомо, має соціогуманітарну природу. І на цьому тлі економічні та фінансові негаразди не видаються настільки загрозливими. Так сталося, що на цій конференції в Лос- Анджелесі була ще одна учасниця, яка походить із України (з Криму), хоч була представлена як учасниця з Греції (позаяк навчається в Докторській школі в Салоніках, студіюючи грецьку літературу). Наші дискусії вийшли доволі цікавими. По-перше, в новому середовищі людина має менш потужний зв’язок зі своїм соціокультурним контекстом, а тому на поверхню виходять ті базові константи людської свідомості, за якими можна визначати соціоетнічну особливість людини. Звичайно, не буду узагальнювати, проте, як на мене, шановна представниця з Криму озвучила виміри власної ідентичності, яка певною мірою репрезентує кримську ідентичність. Усі важливі аспекти можна схарактеризувати через такі вектори: 1) Крим — це російська земля; 2) Росія — правонаступниця Київської Русі; 3) більша частина населення Росії — слов’яни, а тому Україна і Росія — братні слов’янські народи; 4) державність та історичність української нації — під великим питанням; 5) Голодомор — результат неврожаю; говорити про Голодомор як акт цілеспрямованого геноциду Сталіна в Україні — нісенітниця, бо від Голодомору значно більше постраждали реґіони Росії; 6) в
Учасники конференції в Лос'Анджелесі
30-і роки в Україні загинуло на Соловках, посеред Сандормоху стільки ж інтелігенції, скільки і в Росії; 7) помаранчева революція — одіозна ілюзія, інспірована Америкою; 8) американці (зокрема під час навчань “Сі-Бриз”) провадять спецоперації в Україні, орієнтовані на розкол між Росією та Україною. Насамкінець можна сказати, що Крим сьогодні прагне лише одного —повернутися в лоно Росії, звідки незаконно був вилучений. На думку моєї колеги, Україна за часів Ющенка почала провадити агресивну політику в плані “українізації”, чим зумовила знову розкол між українськомовними та російськомовними сегментами населення. Попри критику попереднього режиму і, зокрема, Віктора Ющенка, все ж таки важко не погодитися з тим, що з 2005 року Україна отримала курс на європейську інтеграцію та на утвердження себе у світі як європейської нації. Так, було зроблено чимало дурниць і прорахунків у адміністративній політиці, шанс помаранчевої революції було втрачено безповоротно. Але, порівняно з теперішньою державною політикою, Україна прагнула утвердити свою національну ідентичність. Для моєї кримської колеги саме поняття “ідентичність” постає чимось надуманим (хоч воно увійшло в науковий обіг у багатьох національних терміносистемах світу). Проте щой говорити, коли Голодомор вважати вигадкою України, щоб погіршити стосунки з Росією. Мене здивувало хіба що досить тверезе ставлення представниці Криму, яка мала можливість порівняти життя в Україні та Європі, до нинішньої влади й нинішнього президента. Це ставлення доволі скептичне, Крим не підтримує нинішньої державної політики, в якій хоч і наявний пріоритетний “діалог” із Росією, проте в самій країні за кілька місяців усе стало з ніг на голову. І часи Леоніда Кучми видаються справжнім українським ренесансом. Це міркування має сенс, якщо згадати, що до влади Віктору Януковичу допоміг прийти саме Віктор Ющенко, який припустився величезних кадрових помилок, фатальних для української історії. Що ж, тепер соціогуманітарний простір в Україні знову перекроюють, історію переписують, виставляють нові пріоритетні завдання для Інституту національної пам’яті. Мовляв, не лише трагічними сюжетами потрібно займатися, а враховувати і позитивний досвід, орієнтуючись на здобутки Мечникова, Ландау, Корольова, Довженка…
МІФИ: СВОЇ Й ЧУЖІ Проте чомусь за ці 19 років Україна так і не стала монолітною в плані “українськості”. Україна усвідомила інакшість Криму, проте Крим так і не опанував української мови, хоча формально в усіх школах АРК викладають українську мову та літературу. Зізнаюся, що в наших дискусіях я перейшов на російську мову спілкування, чим іще більше спантеличив колегу. Існує ж бо міф, що Голодомор і трагічний погляд на Україну — це “біда” українськомовних (“бидло-мовних”, як кажуть у Криму). Тож одразу почув здивування і запитання у відповідь: якщо ти говориш російською, то як ти можеш говорити, що Україна пережила Голодомор, спланований у Кремлі? Що якийсь “засланий козачок” Ґарет Джонс прилетів у Юзівку, щоб записати свідчення про цю трагедію? Зрештою, специфіка кримського мислення в тому, що всі подібні твердження одразу піддаються сумніву: чого це британець раптом приїхав в Україну? Що ж то йому треба було? Певно, він таки британський шпигун, який навмисне працював на підрив стосунків між Кремлем і Україною… Що можна сказати у відповідь? Хіба лише те, що така свідомість виростає з численних міфів, які не можуть бути одномоментно зни-
Доля на тлі історії · “З перспективи часу цікаво буде ознайомитись, як цей мітинг описано у листку прес'служби УГС”. · S. 7Originalseite ↗ Fortsetzung von einer früheren Seite — Seitenausschnitt
грудня 1988 року випадало 40- річчя прийняття Генеральною Асамблеєю ООН Загальної декларації прав людини. Українська гельсінкська спілка не могла пропустити таку важливу дату. Подавати заяву в міськвиконком з проханням дозволити мітинг не мало жодного сенсу — відмова гарантована. Тому замість того, щоб просити дозволу, я вирішив поставити владу міста перед фактом і 29 листопада відніс у міськвиконком повідомлення такого змісту: “Повідомляємо, що 10 грудня о 14 год. на площі біля Театру опери та балету ім. І. Франка відбудеться загальноміський мітинг, присвячений 40-річчю прийняття Загальної декларації прав людини — видатного правозахисного документа XX століття. Просимо озвучити мітинг, а також допомогти виділеній нами групі порядку в забезпеченні нормальних умов його проведення. За дорученням ініціативного комітету Богдан Горинь”. Через кілька днів мене викликали у міськвиконком. В. о. голови І. М. Панцюк зачитав рішення міськвиконкому про заборону мітингу і додав від себе, що на цей раз влада буде діяти з усією суворістю закону. Кілька разів наголосив: “Я вас попередив!” Вручити мені письмовий текст відмовився: “Вас повідомили усно й цього цілком достатньо!” Отже, треба було чекати найгіршого варіанта: силового розгону мітингу й арешту його ініціаторів та активістів. Така твердість І. Панцюка (поза сумнівом, погоджена з прокуратурою і КДБ) давала підставу зробити висновок, що для комуністичної влади правозахисний рух представляв серйозну загрозу, а тому вона готова будь-якими способами зупинити розгортання його. Назріваючий драматичний розвиток подій був несподівано зупинений повідомленням про землетрус у Вірменії, про великі жертви, яких зазнав вірменський народ, у зв’язку з чим у країні було оголошено траур. Виникла непроста ситуація: як бути? Відмовитися від проведення мітингу чи все-таки провести запланований захід? 9 грудня ввечері, у переддень мітингу, на моє помешкання прийшов стривожений Чорновіл. Обговорили різні варіанти можливого розвитку подій. Зійшлися на думці, що відступати в жодному разі не можна. У зв’язку із землетрусом у Вірменії й проголошеним у країні трауром мітинг до Дня прав людини в силу обставин буде траурним. У своїх виступах ми повинні на цьому наголосити, висловивши співчуття вірменському народу, що зазнав великих втрат. Про рішення трансформувати захід я телефоном повідомив обласну і міську міліцію. О 13 год. 30 хв був уже на площі біля оперного театру. Очікуючи на В. Чорновола, бачив, як люди заповнюють площу і прилеглі вулиці. Поруч зі мною з клунком необхідних речей (на випадок арешту) стояла дружина Оксана. Сказала, що не відступить від мене до кінця мітингу. В її словах була така твердість і рішучість, що я не смів заперечити. Я звернувся до зібрання з проханням зберігати спокій і витримку, оскільки влада має намір застосувати до учасників мітингу силу. У цей час до мене підійшов міліціонер і сказав, що має супроводжувати мене до представників влади, які перебувають у штабі народної дружини. “Я йду з тобою!” — твердо заявила Оксана, вхопивши мене під руку. Люди, побачивши, що мене забрав міліціонер, почали протестувати. У той час підійшов В. Чорновіл, якому сказали, що Богдана Гориня забрала міліція. Він звернувся до народу зі словами обурення. У будинку, де розміщувався штаб народної дружини, я побачив, що коридор і кімнати були вщерть заповнені міліцією і змопівцями з прикріпленими до боку кийками. Можливо, мене покликали для того, щоб я побачив, яка сила зібрана для “наведення порядку”. У кабінеті сиділи Панцюк, голова Ленінського райвиконкому Літюга, секретар міськкому партії Мартинюк, начальник міліції міста, невідомі в штатському. Мені нагадали, що міськвиконком заборонив проведення мітингу, про відповідальність за невиконання рішення влади. Я ж доказував, що повідомлення являється, не відповідає Загальна декларація прав людини. Не сподіваючися на послух львів’ян, перелякані владці повели й іншу підготовку. Як повідомив нам таємно один з офіцерів міліції, якій непросто воювати із власним народом, на розгін мітингу було приготовано не тільки дислоковану у Львові роту спеціального призначення (150 відтренованих молодчиків) і міліціонерів з цілої області, а й курсантів міліційної школи та пожежного училища, до готовності приведено навіть регулярні війська… Так боятися власного народу, що вирішив зібратися на мирний правозахисний мітинг, можуть тільки люди, які дуже перед народом завинили… Але до майже неминучого побоїща не дійшло. У зв’язку з вірменською трагедією організатори мітингу вирішили перетворити його на траурний зі збиранням коштів для братнього вірменського народу. Про таке рішення було повідомлено владу. Досягли домовленості, що влада чинити перешкод не буде. Як і можна було сподіватися, партійно-радянські функціонери набрехали. Правда, міліція і військо під час мітингу ховалися на ближчих і дальніх підступах до оперного театру. Але превентивні арешти почалися за кілька годин до початку. Були заарештовані майже всі члени ініціативного комітету. Івана Макара схопили біля Львівського університету. При цьому люди не віддавали його напасникам. Якась жінка била міліціонера по спині торбинкою і кричала: “Відпустіть Макара! Що ви від нього хочете?” Так само далеко від місця мітингу забрали Ігоря Деркача, Ярослава Борща, Івана Жулинчука та інших активістів УГС. Одних, як Макара і Деркача, тримали в міліційній камері протягом десяти годин без жодних пояснень (що можна було б вважати грубим порушенням закону, якби в Україні зважали на якісь закони), іншим мотиви затримання відверто фабрикували. Так, тернопільчанина Левка Горохівського затримали і привезли у залізничну міліцію, звинувативши у пограбуванні громадянки Польщі. Однак ні польки, ні заяви про пограбування там не виявилося — його протримали кілька годин і відправили в Тернопіль. Як виявилося, до Львова в цей день з районів і сусідніх областей потрапити було непросто. Людей перехоплювали, частину автобусних рейсів відмінили. Двох посланців Партії національної незалежності Естонії перехопили в аеропорту і, потримавши кілька годин, відправили назад. Тим часом на майдані біля оперного влада вчинила ще одне крутійство, не пускаючи до мікрофонів організаторів мітингу і запропонувавши людям з огляду на траурний день розійтися. Не вийшло! Голосне скандування “Ганьба!”, “Слово Чорноволу і Гориню!” примусило Панцюка передати мегафон керівникам УГС. Богдан Горинь зачитав відозву. Висловивши “найглибше братнє співчуття братам і сестрам Вірменії в цю тяжку для всіх народів СРСР годину”, відозва закликала до збору коштів та здавання крові для поранених під час землетрусу. Звертаючися до присутніх із закликом “перейнятися розумом і серцем велетенською трагедією, зберігати спокій і організованість”, організатори мітингу зауважували: “Ми вважаємо, що і влада, яка мала намір силою розігнати мітинг, перейметься відповідальністю і серйозністю моменту та вестиме себе гідно”. Потім Вячеслав Чорновіл запропонував надіслати від присутніх телеграму Президії Верховної Ради Вірменської РСР. Нормально дочитати її Чорноволу не дали. При згадці про об’єднання усіх вірменських земель, тобто про Карабах, секретар міськкому партії Адам Мартинюк зробив знак — і над площею залунала гучна музика, яку не вимкнули навіть коли Чорновіл закликав вшанувати пам’ять жертв хвилиною мовчання і присутні оголили голови. Підняті було завчасно заготовлені гасла “Геть Щербицького!” та ін. на прохання Б. Гориня опустили. Люди довго не розходились, оточивши активістів УГС. Нарешті влада таки почала розганяти людей. Пресова служба УГС”.
Доля на тлі історії · “З перспективи часу цікаво буде ознайомитись, як цей мітинг описано у листку прес'служби УГС”. · S. 7Originalseite ↗ Університетське видавництво “ПУЛЬСАРИ” завершило випуск тритомного документального роману%колажу Богдана Гориня “Не тільки про себе”. Мас% штабний твір висвітлює події недавньої історії, виводить колоритну галерею особистостей зі світу мистецтва, літератури, політики, знайомить з величез% ним масивом документів і світлин. Пропонуємо увазі читачів фраґменти роз% ділу з третьої книжки Богдана Гориня.
про мітинг подав у зв’язку з відзначенням у всьому цивілізованому світі міжнародного правозахисного документа, а тому влада не мала права заборонити цей захід. Крім того, організатори мітингу вирішили висловити співчуття вірменському народові, закликати громадян Львова переслати посильну грошову допомогу на підтримку постраждалим від землетрусу. Я наголосив, що мітинг матиме траурний характер, влада не має підстав його заборонити. Під час розмови крізь вікна чути було наростаючу силу невдоволення людей, що заповнювали площу. Вони скандували моє прізвище, викрикували слова протесту проти затримання. Тим часом мені зачитали заготовлений документ про відповідальність за проведення мітингу. Я спокійно вислухав і сказав, що готовий відповідати, але в даний момент маю піти на площу і повідомити про День прав людини і про велике нещастя, яке спіткало вірменський народ. Чоловік у штатському переговорив з кимось по рації і, глянувши у мій бік, сказав, що я можу йти. — Підемо разом! — сказав присутнім І. М. Панцюк. Коли ми вийшли з приміщення штабу народної дружини, до людей звертався В’ячеслав Чорновіл. Він гаряче обурювався тим, що у День прав людини на очах тисяч людей порушують ці права, Богдана Гориня заарештували тільки за те, що він — ініціатор проведення мітингу. На площі не вщухав гул, викрики протесту проти влади, вимоги звільнити мене. Коли, пробившись крізь щільно заповнену площу, я став поруч із Чорноволом, мене зустріли радісними вигуками і оплесками. Вигуками “Ганьба!” зустріло велелюдне зібрання представників влади — І. Панцюка. А. Мартинюка, В. Літюгу та ін., що стали поруч із Чорноволом. З перспективи часу цікаво буде ознайомитись, як цей мітинг описано у листку пресслужби УГС.
“ДЕНЬ ТРАУРУ” ЧИ ШАБАШ ПО- ГРОМНИКІВ? Як Українська гельсінкська спілка, так і влада, кожен по-своєму готувалися до 10 грудня — Дня прав людини. Ми видрукували і розповсюдили немалий тираж Загальної декларації прав людини, 40-річчя прийняття якої закликали відзначити мітингами, дискусіями, вечорами. Центральною подією намітили мітинг у Львові біля оперного театру. Ініціативний комітет повідомив про мітинг владу. Було роздано і розклеєно по місту ти-
10 грудня 1988 року. Мітинг у Львові сячі оголошень. Львівська філія УГС та групи, що приєдналися до організації заходу, формували службу порядку, малювали на голубому “ООНівському” тлі правозахисні гасла. Влада теж готувалася. 3 грудня безпідставно заарештували на 15 діб одного з активних організаторів мітингу Степана Хмару. 5 грудня викликали у міськвиконком Богдана Гориня, голову Львівської філії УГС. Там цілий загін партійно-радянських чиновників заявили про заборону мітинґу і лякали можливими наслідками. Наступного дня для такої само процедури викликали В’ячеслава Чорновола. З перших днів грудня (ще до офіційної заборони) містом ходили дільничні міліціонери з “чорними списками неблагонадійних” і застерігали від участі в мітингу. Обійшли таким чином тисячі квартир. Рішення про заборону мітингу 10 грудня в місцевій пресі так і не з’явилося, однак львівське радіо і телебачення 8 грудня передали звернення міськвиконкому, в якому говорилося: “Оскільки мета мітингу не відповідає завданням і принципам перебудови, переслідує інтереси окремих осіб, які проявили себе раніше як екстремісти, закликали до міжнаціональної ворожнечі, небезпечних правопорушень, міськвиконком на проведення мітингу дозволу не дав”. Залишимо на совісті влади кадебістські теревені про “екстремізм” та “заклики до міжнаціональної ворожнечі” з боку УГС, яка послідовно виступає проти денаціоналізації і за повне задоволення національно-культурних потреб усіх національностей, що населяють Україну, та зауважимо тільки дивний характер отієї “перебудови по-щербицькому”, завданням і принципам якої, ви-
Від першої особи · “Українцем можна бути від народження, а можна стати з переконання”. · S. 8Originalseite ↗ Fortsetzung von einer früheren Seite — Seitenausschnitt
— Україна — то є народ, але — й держава. Розвиток народу відбу1 вається за певними правилами ве1 ликих скупчень людей. А от роль уряду та влади полягає у тому, щоб сприяти розвиткові суспільства в оптимальному напрямі. — І куди спрямовує україн% ське суспільство новий уряд? — Кожний уряд спершу є уря1 дом-дилетантом, з одного боку, чи спеціалістом — з іншого. Вся штука в тому, що згармонізованою має бути державотворча бригада.
Табачник — екстравагантна фігура. Його кабінет оформлено з екстравагантним смаком. У його розмовах з людьми простежуються речі нетривіальні. Тому він скотився до найелементарнішого прийому: лаяти власну державу. Це найбільше привертає увагу всіх. Ще за радянських часів було подією лаяти державу — за такі речі навіть розстрілювали… То як же цим не скористатися? Тому я думаю, що на посаді міністра Табачник є зараз роздвоєйти в парі. Мудрість людська — це споконвічне. Колись люди були менш освіченими, але мудрими. — Хочете щось сказати про трьох попередніх президентів України? — Усі троє старались, виходячи зі своїх особистих можливостей. — Кучму ж Ви запровадили в політику!? — Я його дуже добре знав. Коли мене Кравчук призначив керівником науково-виробничої частини Державної Думи України. Вважаю, що моя частина, поряд із законотворчою-політичною й економічною працювала досить успішно. Шкода, що я пішов тоді на посаду віце-прем’єра. Дума була б дуже помічна. Але, на вимогу Івана Плюща, була розпущена. — Чому? — Бо економічна частина Думи втручалася, мовляв, у законотворчу діяльність Верховної Ради. Тому Кравчук її розпустив. А дарма. Отже, що зараз робити, — ми вже з’ясували. Уряд повинен намагатися вийти з економічної кризи. — А Президент? — А Президент має стати українцем. — Вважаєте, зможе? Адже Джеймс Шерр, голова Росій% ської та Євразійської програ% ми лондонського інституту “Чатем Хаус”, вважає, що “Ук% раїна вже досягла точки непо% вернення” у своїх поступках Росії. “Уже неможливо, — про% довжує він, — просто переро% бити те, що було зроблене. Ви% бори в лютому і харківські уго% ди змінили все настільки силь% но, що країна ніколи не зможе просто повернутись й пройти через ті самі двері, звідки вона прийшла”. Тут навіть невідо% мо, до чого може призвести спроба наступного, вже вираз% но державницького, уряду від% новити статус%кво у стосунках з Росією. — Україна була в страшних обставинах упродовж тисячоліть. І при найменшій можливості вибухала національним відродженням… Я думаю, що ці драматичні скороспілі кроки, які зробив Янукович… — У бік Росії? — …у бік Росії, можуть мати з часом різне продовження. — А саме? — Янукович здасться. — Росіянам? — Так. І вони зуміють цим скористатися. Що є майже неможливо. — І другий варіант? — Що за все треба платити. І росіяни на поступки Януковича мусять платити відповідними поступками з так званих енергопостачань Україні. А Янукович, і це цілком природно у його становищі, буде все більше усвідомлювати себе українським президентом. Коли він з роздвоєної стає єдиною людиною. І за це й Росія буде його поважати. Він буде витримувати таку політичну міну, що не буде сварки з Росією. Що ж до Російської Федерації, її озброєнь, то скажи, будь ласка, проти кого буде спрямована ця російська зброя в Криму?
“ОСВІТА — ДЖЕРЕЛО ПАТ- РІОТИЗМУ ДІТЕЙ”
— Ви самого себе питаєте? — Так. Поганим дипломатом є той дипломат, який не вміє знаходити розумних кроків у стосунках із сусідами. І я думаю, що росіянам Грузія абсолютно не потрібна, як, між іншим, і Чечня, і Калмикія, і Татарстан, і Дагестан. — Бійтесь Бога, Ігоре Рафаї% ловичу! Росія упродовж усього часу, хоч звідки міряйте — чи від Івана Калити, чи від Петра —
Від першої особи · “Українцем можна бути від народження, а можна стати з переконання”. · S. 8Originalseite ↗ “РОЗДВОЄНИМИ Є ДУЖЕ БАГАТО ЧЛЕНІВ НАШОГО УРЯДУ”
— Ігоре Рафаїловичу! Куди йде (прийшла) Україна? І куди йде (прийшов) Ігор Юхнов% ський? — На друге запитання відповідаю відразу і коротко: я пішов на пенсію. — Із власної ініціативи чи — не зовсім? — Ні, я вже рік збирався піти з посади голови Українського інституту національної пам’яті, і все мене відмовляли. Почекаємо, мовляв, виборів, подивимося, хто стане біля керма, чи УІНП залишиться, чи ні. І я цілий рік так тримався. А коли віце-прем’єр Семиноженко повідомив, що він буде головою УІНП, що статус Інституту у безпосередньому віданні віце-прем’єра матиме статус міністерства, а не статус комітету, я погодився. Інститут отримав нового директора — В. Солдатенка. — Який встиг заявити багато “приємних” для українців ре% чей… — Людина недосвідчена, нехай навіть небуденний за рівнем історик, коли потрапляє в таку ситуацію, на такі події, неодразу орієнтується, у чому полягає посада голови такого Інституту порівняно з директором науково-дослідного інституту. І часом робить поспішні заяви. — Ви заяви В. Солдатенка про Голодомор та інші не засуд% жуєте? — Не засуджую. Думаю, що він зрозуміє завдання Українського інституту національної пам’яті. Історик В. Солдатенко не зразу вжився в свою роль. Як вживеться, — тоді вже зможе висловлювати нормальні твердження. Бо твердження голови УІНП дуже вагомі, але не є твердженнями усього суспільства, всієї нації. — В інтерв’ю у січні 2008 ро% ку Ви казали мені про три основ% ні засади в створенні Україн% ського інституту національної пам’яті: 1) впровадження націо% нальної ідеї в усі галузі суспіль% ного життя; 2) створення носія національної пам’яті, націо% нальної ідеї (середній клас); 3) захист природи суспільства, тобто захист думки людської, звільнення її від страху перед тоталітаризмом. Гадаєте, що В. Солдатенко візьме до вико% нання ці три засади? — Йому треба допомогти. Може, він кваліфікованіше за мене вестиме “круглі столи” істориків, економістів та інших функціонерів з окремих питань національної пам’яті. Я окреслив універсальну задачу, а він, очевидно, не зможе всі три напрями кваліфіковано вирішувати. Бо суб’єктивний погляд кожної людини обмежений її знаннями. Можливо, й не охопить всі три… Але людина повинна мати достатній суспільний авторитет, щоб зібрати спеціалістів із кожного з трьох нап1 рямів, вислухати думки і зробити висновки. Але найголовніше — чуєш, найголовніше! — виховати власні групи молодих спеціалістів по кожному з трьох напрямів. Я намагався позиціонувати питання Голодомору та історичної пам’яті України про Другу світову війну як національної держави. Вдалося виростити молодих істориків — спеціалістів з цілковито означеним світоглядом на дану проблему, які контактують із найвидатнішими фахівцями, здатні написати узагальнення окремого “круглого столу” і, при тому, мають власний погляд — державотворчий: наскільки те, що робить УІНП, — консолідує державу. — Зрозуміло. А Україна куди йде (прийшла)?
— І скільки часу даєте цій бригаді, щоб вона згармонізу% валася в державотворчому нап% рямі? — Рік. Ця бригада намагається розібратися з економікою. Це люди, які збагатіли на економіці держави і вважають себе спеціалістами з економіки. Добре, нехай так! Але кожна держава має гуманітарний національний стрижень. І вся ця бригада має стати українцями. — Ви в це вірите, Ігоре Рафа% їловичу? — Іншого виходу вони не мають. Я багато разів повторював: українцем можна бути від народження, а можна стати з переконання. Коли ви усвідомили себе міністром і свідомо виконуєте свої обов’язки, ви не маєте права бути роздвоєною людиною, як за часів Радянського Союзу. Маєте стати українцем. Психологічно. Внутрішньо. — То що — маєте рецепт, щоб Дмитро Табачник став укра% їнцем, не роздвоєною люди% ною? — (Замислився. Довго. — Б. З.). Кожна людина має певне оточення — з друзів, недругів і байдужих. Табачник був, на жаль, піднятий високо за часів Кучми. Став полковником, його висміяли як претендента на звання в Національну академію наук України. До речі, там його не прийняли. — І він розізлився на україн% ське суспільство? — Започаткував бізнес, отримав почуття економічної незалежності. — І не мав часу ставати укра% їнцем? — Ті, які після нього почали правити, робили елементарні помилки. Табачник потрапив у ситуацію, коли його наступники висміювали і з тим полковництвом, і з необранням академіком.
ним, і мені його дуже шкода. Думаю, роздвоєними є дуже багато членів теперішнього уряду. Так може існувати довго. Думаю, що в когось із них настане прояснення. Було б добре, якби таке прояснення настало у Віктора Януковича. Щоб став щирим українцем. Таким, як Віктор Ющенко, він, звичайно, не зможе стати. А таким, якими було чимало росіян — з тих, що прихилились до України. — Але ж духівником Віктора Федоровича є пропагандист%агі% татор “русского міра” Кирило? — Немає величнішої посади, як бути Президентом України. За Леоніда Кравчука бачив, що не раз до цього чудового чоловіка починали стягатись якісь кошти. Якось я йому сказав, що порівняно з цінністю бути Президентом держави, усяке золото й гроші, які можуть бути підкинуті збоку, це просто гівно. — Так і написати? — Так можеш і писати. — То куди Україна все ж таки йде (прийшла)? — У рукотворну фінансову яму. Її створили три головні державні діячі та їхні групи.
“ПРИ НАЙМЕНШІЙ НЕТРИ- ВАЛОСТІ УКРАЇНА ВИБУХА- ЛА НАЦІОНАЛЬНИМ ВІДРОД- ЖЕННЯМ”
— Маєте на увазі трьох попе% редніх президентів? — Це Янукович, який 2004 року зрівняв мінімальні пенсії жителів міста й села, це Ющенко зі своєю групою, який збільшив пенсії на 50 гривень. Це Мороз зі своєю групою, які ввели плату на “дітей війни”. Вони увігнали державу на 50 мільярдів гривень на рік у фінансову боргову яму. А ще колишніми комуністичними, комсомольськими функціонерами були приватизовані джерела різної сировини — сільськогосподарські, лісові, металургійні та інші. А сировину купують усі індустріальні країни. Тож Україна, — чуєш, — перебуває в шалено глибокій фінансовій ямі з точки зору пенсійних виплат, і в образі світової будівельної кризи опинилась у дуже важкому економічному стані. І якщо говорити про пріоритети державної політики як про національні пріоритети, то такими є виробничий, експортно-імпортний… А нині, в час кризи — найважливі1
шим напрямом є напрям господарювання. І це — основна задача уряду Азарова. І він намагається з цією задачею впоратися. Що сто1 сується Януковича, то його задача — підсилити дисципліну, виконавчу і законодавчу, і не забувати про потребу гармонійного розвитку всіх трьох напрямів, про що ми вже говорили. — І коли Янукович почне цю гармонізацію? — Передусім він повинен усвідомити себе українцем. — А сам він цього хоче? — Думаю, що хоче. І йому треба в цьому допомогти. Не можна вести таку політику, як колись Рух стосовно Кравчука, ми тоді — Народна Рада — від нього відсахнулися, а він хотів співпраці. Відсахуватися, весь час робити із себе національно невинну дівицю ми не повинні. І якщо Янукович показуватиме намагання поважати національні гідності української державної нації, ами — нація державна, то йому треба допомогти. — Як це практично має вигля% дати? — Ця допомога двостороння: перше — не заважати, друге — не лаяти. — Цікаво… — А казати як, на мою думку, має бути. А не лаяти, чому він так не робить, як я думаю. — Юлія Володимирівна 24 серпня на мітингу біля пам’ятни% ка Тарасові Шевченку в Києві сказала, як припечатала, сто% совно чинного Президента: не% освічений тиран. Як Вам? — Маю тобі сказати, що деякі великі керівники були малоосвіченими. — А керували добре? — Так, бо їм не заважала їхня освіта. Але є дві речі в людині з точки зору її діяльності — мудрість і освіченість. Вони, ці речі, мали би
Академікові Національної академії наук України, гла% ві однієї з найсильніших у колишньому Союзі школи фі% зиків, політикові — колишньому голові Народної Ради у Верховній Раді України, колишньому голові Комітету ВР з питань науки та освіти, колишньому (віднедавна) голо% ві Українського інституту національної пам’яті, який з повним на те правом називали Інститутом безсмертя ук% раїнського народу (невідомо, як буде далі, бо зміна ке% рівництва УІНП уже відбулася), Герою України Ігорові Ра% фаїловичу Юхновському 1 вересня виповнилося 85. Тож як не поговорити з Ігорем Рафаїловичем, почес% ним директором Інституту фізики конденсованих систем НАН України, членом Ради Західного наукового центру НАН України і МОН України, людиною, яка чимало прис% лужилася українській нації як своєю науковою, так і полі% тичною діяльністю! Головна тема нашої розмови, як Ви, шановні читачі розумієте, — Україна. Куди йде Україна? До чого прийшла?
Гаряча тема · “Молоді українці нарешті відшукають відповідь на сакраментальні запитання: хто ми є, що з нами трапилось і куди прямуємо?” · S. 9Originalseite ↗ Fortsetzung von einer früheren Seite — Seitenausschnitt
мріяла, хотіла і робила все для того, щоб бути імперією, щоб мати в зоні свого впливу якомо% га більше країн чи просто навіть територій! — Я не розумію, навіщо їм імперія? Англія була величезною імперією. Після Англії — маса незалежних держав залишилася. В Африці й Азії. Уяви собі: вплив Англії на ці держави був такий, що англійська мова в них і далі залишається… Те саме стосується і Франції. Взяти хоча б франкомовну Камбоджу. Нині Франція — висококультурна країна французів, Англія — висококультурна країна англійців. У ній найбільше лауреатів Нобелівської премії. Чи взяти Німеччину! Мушу сказати, що це станеться і з Росією. Я глибоко переконаний, що Росія стане національною державою там, де народжуються росіяни, де їхня земля. Це буде надзвичайно культурна, надзвичайно багата, надзвичайно процвітаюча держава. — І коли це має відбутися? — Я говорю як Пророк. А Пророки ніколи не кажуть про час. — То Росія Україні не загро% жує? — Не загрожує. Росія має цілий ряд висококультурних центрів: Москва, Санкт-Петербург. — А як бути з висококультур% ністю Кирила з його “русскім мі% ром”, до якого він не втомлю% ється нас закликати? — Це глибоко переконана лю1 дина. У тому, що говорить. Була ж колись одна вісь в давнину: Новго1 род — Київ. — І що з того випливає? — А те, що, на жаль, після татарської навали багато висококультурних українців були переселені — добровільно чи силоміць — в Росію. — Ігоре Рафаїловичу, україн% ці були становим хребтом імпе% рії, через те вони так наполегли% во знову втягують нас до себе. Бо не можуть не бути імперією. — І тому нічого дивного, що російський Патріарх так говорить. Він може мати такі погляди. Ми, українці, можемо радіти від того, як нас цінять. Але маємо пам’ятати: ми пережили неймовірні знищення. Нині маємо власну державу. І це найбільша цінність, про яку повинні пам’ятати, коли щось робимо. — Погоджуєтесь з відомим соціологом Євгеном Головахою, який констатує: “У бідній країні завжди корумповане керівниц% тво”? Ми — бідна країна? — Ми країна, яка, маючи багатства і певні організовані виробництва, не зуміла створити владу, яка могла б зберегти і розвинути те, що одержано як економічний спадок від Радянського Союзу. — Так, нам наприкінці вісім% десятих — на початку дев’янос% тих пророкували прекрасне майбутнє. А чому ж не здійсни% лися пророцтва спеціалістів? Чому ми не змогли вибудувати належного власного Дому? — Не змогли, бо бракувало освіти державотворення у тих, хто почав будувати Україну. — Чого вона вимагає? — Наявності двох факторів: чіткої спрямованості в діях і терпимості. — Маєте на увазі — толеран% тності? — Ні, терпимості. Не поспішати зі знищенням. Зробити розрахунок, перш ніж щось знищити. Скажімо, у Львові, по суті, було знищено оборонні заводи. — А село? — Це — найтяжча проблема… За часів Радянського Союзу, казали: село знищене. Мовляв, селяни — нещасні люди. — Хто говорив? — Найбільше про це кричали голови колгоспів.
Гаряча тема · “Молоді українці нарешті відшукають відповідь на сакраментальні запитання: хто ми є, що з нами трапилось і куди прямуємо?” · S. 9Originalseite ↗ Fortsetzung von «ІНСТИТУТ НАЦІОНАЛЬНОЇ ПАМ’ЯТІ ЧИ НАЦІОНАЛЬНОЇ ЗРАДИ?», S. 3
— Чому? — Це надавало їм можливість розпродати все, що було під руками. Ми ж колись мали тваринництво. А племінну худобу масово розпродали саме голови колгоспів. У той час, як племінна худоба — зародок тваринництва. І друге — міграція селян. — За кордон? — Так. І до міста. На це уряди чомусь не звертали увагу. А ті, що залишились, мають можливості великих присадибних ділянок. Мають чималу пенсію. Мають паї — додатково землю в гектарах. Пенсія й присадибна ділянка мають прогодувати селянина і його родину. — Ви так вважаєте? — Абсолютно. А що я можу зробити з паєм? — запитують себе селяни… Не мають вони техніки, тварин, помічників. Отже, основна помилка держави: було зроблено реорганізацію села, в результаті якої в людей не виникло поняття мети. Тобто держава не зуміла реорганізацію села довести до результативного кінця. — І що ж буде далі? — Власне, найголовніше і найскладніше завдання уряду і Президента України — організувати життя на селі. Я можу сказати багато різних варіантів, якщо конкретно — треба… треба… треба… Але як одержати певний результат, — я не знаю. — А хто знає? Хто може під% казати уряду? — Не знаю. Але знаю, що це питання для обговорення. І що йо1 го малою кров’ю не розв’язати. — У переносному значенні? — Звичайно. Це питання, яке має розв’язувати молодий селянин. Це завдання я бачу дуже радикально. Сільське господарство й лісове господарство мають одержати певні права і певні фінанси. — Де їх взяти? — У бюджеті. — Звідки вони туди потрап% лять? — З податків людей. А проблема із сільським господарством — це проблема кардинальна для України. Бо з половини обширу ріллі Україна повністю нагодує себе і матиме прекрасний експорт, а другу половину — витратить на енергетику. І таким чином сільське господарство може стати цілком самозабезпеченим, експортоспроможним. По-друге, сюди входить проблема сільської освіти, шкіл. Врешті, проблема освіти взагалі: державу, крім грошей, має утворювати освіта. — То що робити з освітою? — Дві речі. У селі створювати базові школи. І — довезення учнів до базових шкіл з хуторів. — Але ж люди проти того, щоб школи в деяких селах стоя% ли пусткою. Заперечують у цьо% му міністрові освіти, який уже, власне, й розпочав те, про що Ви кажете. — Треба так зробити, щоб людям було вигідно. Школи мають бути добре оснащені. І друге: освіта як джерело патріотизму дітей. Це не менш важливо. Все.
Замість післямови. “Зна% єш, я уже не хочу політики. І науки вже не хочеться, — ска% зав мені на прощання Ігор Ра% фаїлович. — Маю свій сайт. Бу% ду спілкуватися”. І аж тепер, коли я поставив крапку в цьому інтерв’ю, — згадав, що забув привітати академіка, якого знаю ще з того часу, коли він був чи не наймолодшим в Ук% раїні доктором наук, з 85-річ% чям. Вітаю, Ігоре Рафаїловичу! Цією публікацією.
Спілкувався Богдан ЗАЛІЗНЯК
Закінчення. Початок на стор.3
10 вересня 2010 року відкривається музей Джеймса Мейса у Національному університеті “Києво-Могилянська академія”. Там тисячі книг документів, публікацій на цю тему. Є там і ґрунтовна колекція праць класиків марксизмуленінізму-сталінізму, практично всі матеріали Пленумів ЦК КПРС і ЦК КПУ. Є безцінні видання міністрів УНР, Директорії, Гетьманщини. Практично всі вони з помітками Джеймса. Він їх ґрунтовно вивчав і, повірте, добре знав, щоб не висловлювати суб’єктивні думки, а бути якомога безстороннішим і об’єктивнішим щодо повного свавілля такої дорогої комусь комуністичної партії. Переконана, що бібліотека-архів Джеймса принесе чимало несподіванок і відкриттів для українських істориків. Вона чекає на відвідувачів, сподіваюся, що вони будуть бережливими до цих безцінних книг, манускриптів, документів. Бо страшна доля в бібліотек, які втратили господаря. Я до цього часу з тремтінням згадую мішки, наповнені листами свідків геноциду з усієї України, які я бачила колись у квартирі Володимира Маняка. Де вони, яка їх доля? Де архів і рукописи Олекси Мусієнка? Скільки моїх друзів, володіючи безцінними архівними матеріалами і раритетними книгами, пішли з життя, сподіваючись, що їхні рідні виконають останню волю, передадуть державі те, чим при житті вони дорожили понад усе. Але ці духовні скарби раптом зникали, нікому не сяйнувши. Тому я дуже поспішала побачити й упевнитись, що бібліотека-ар-
— Що вимагали змінити в першу чергу? — Зі змісту МОН вилучало: героїв Крут; Українських Січових Стрільців; визвольну боротьбу УПАв роки Другої світової війни; суспільно'політичні події і життя в Україні початку ХХІ століття. Також у програмі з’явилися теми, присвячені: Д. Апостолу, О. Довженку, О. Потебні, вченим ХХ ст. Я запропонував сюжети про Миколу Амосова та Олега Антонова. Треба було відкоригувати окремі речення, замінити ілюстрації. Наприклад, запропоновано прибрати ілюстрацію “Петро І відвідує Павла Полуботка у в’язниці. Худ. В. Волков”. Я забрав цей малюнок. Однак в параграфі залишився текст, де описана ця подія. Окрім того, мені рекомендували дописати, що до викупу Тараса Шевченка з кріпацтва долучилась імператорська сім’я. Також за розпорядженням “згори” я скоротив інформацію про Українських Січових стрільців. Всього таких пропозицій було в межах 20. — Чого стосувалась біль% шість новацій? — Значна частина цих оцінок стосувалася російської політики в Україні. Втручання в авторський текст розпочалося з матеріалів, де описані часи Хмельниччини. Більшість міністерських рекомендацій пов’язана з формуванням дещо іншого, неагресивного образу нашого східного сусіда — Росії. Певна річ, що така “чистка” змінювала загальну ідею, тому доводилось переробляти текст, зберігаючи історичний зміст. Часткових змін зазнали матеріали про Івана Мазепу, але вони не зачепили, як на мій погляд, основного — Мазепа постає зі шкільного
Джеймс Мейс хів мого коханого чоловіка потрапила в бережливі руки, що вона оживе і заживе власним яскравим життям. І, можливо,саме там молоді українці нарешті відшукають відповідь на сакраментальні запитання: хто ми є, що з нами трапилось і куди прямуємо? І, звичайно, знайдеться там і стаття за двома підписами Джеймса Мейса і Валерія Солдатенка “Національне питання в житті творчості Миколи Скрипника”. Пригадуєте, добродію Солдатенко, “Український історичний журнал” за 1996 рік? І висновок “Скрипник — частина історії України. Кампанія проти нього — це кампанія руйнування самої структури нації. За фундатором теорії геноциду Рафаелом Лемкіним, руйнування одного національного зразка і насадження натомість іншого — це одна з найхарактерніших рис геноциду. Знищення Скрипника
— це складова частина протиукраїнського геноциду”. Під цими словами стоїть і підпис Валерія Солдатенка — “людини неангажованої”, принципового противника “убивчої термінології”. Зізнаюся, мене важко здивувати подібними світоглядними піруетами в середовищі українських істориків: як-не-як, я з ними довго була на “ти” і знала, що називається, зсередини. І цю статтю редагувала і готувала до друку я. Джеймс Мейс короткий час працював старшим науковим співробітником в інституті етнополітики та міжнаціональних відносин — колишній інститут ЦК КПУ. Його начальником був наш новоспечений голова Інституту пам’яті. Я добре знаю історію появи цієї статті в журналі й усю історію творчого співробітництва, бо у мене на руках усі робочі матеріали і чернетки. Але вважаю зайвим деталізувати. Однак виникають два об’єктивні питання. Що це було? Адже і за підписом Валерія Солдатенка публікувалося це дослідження, а потім використовувалося — в уже автономному режимі — у власних книжках, щоправда без таких категоричних висновків. А, може, це банальний робочий момент у сходженні на маєстатні вершини “чесного світила чесної української науки”, який абсолютно “суб’єктивно” ставиться до таких понять, як наукове реноме, наукова позиція і авторське право. За свої погляди один із співавторів заплатив найвищою професіональною ціною — кар’єрою і життям. Інший — своєю совістю, коли почав глумитися над народною трагедією, блюзнірськи переконуючи, що вона в його генетичному коді.
Гаряча тема · “Молоді українці нарешті відшукають відповідь на сакраментальні запитання: хто ми є, що з нами трапилось і куди прямуємо?” · S. 9Originalseite ↗ Напередодні учбового року Міністерство освіти та науки офіційно заявило, що у вересні п’ятикласники отримають оновлені підручники з історії України. У міністерстві переконують: усі зміни робили автори, а чи% новники нібито жодним чином не впливали на зміст посібни% ків. Але автор книги для 5 класу “Вступ до історії України” Віктор Мисан дотримується протилежної точки зору. В інтерв’ю для “Української правди” він розповів, як насправ% ді відбувалось переписування історії (подаємо скорочено).
підручника як патріот, освічена людина, меценат, який боровся за Україну. — Щодо новітньої історії бу% ло багато рекомендацій? — Найбільш вражаючою стала пропозиція стосовно параграфа “24. Війна”. Я мав замінити фото Романа Шухевича на Сидора Ковпака та написати, що загони УПА воювали проти радянських військ і партизан. А те, що вони воювали і проти нацистів — викинути! Певна річ, як автор я опинився перед проблемою вибору в дуже принциповому питанні. Вихід було знайдено: немає Шухевича — не буде й Ковпака! Немає правдивої інформації про УПА — не буде інформації про радянську армію та партизан. Тому в новій редакції параграфа “Війна” основний акцент у змісті зроблено на боротьбу українського народу. Тут згадуються партизани, підпілля, УПА, радянська армія, однак діяльність окремих підрозділів не розкривається. Останній параграф підручника хронологічно завершується 2001 роком — святкуванням десятиріччя незалежності. Все те, що писав про вибори 2004-го та доповнення про вибори 2010 року було знято без моєї згоди на основі відсутності цього матеріалу в навчальній програмі. — Чи траплялось перепису% вання історії в попередні роки? — Це вперше з 1995 року (тоді з’явився перший підручник Віктора Мисана у видавництві “Генеза” — “Оповідання з історії України та рідного краю” — УП) мені як автору вказують, що писати, а чого не писати. За 15 років співпраці з видавництвами, Міністерством освіти і науки України ніхто не дозволяв собі подібного. Це не означає, що впродовж цих років не було критики, зауважень, пропозицій щось змінити чи дописати. Все це було, однак вирішувалося в інший спосіб. Це наводить на сумні роздуми та прогнозування невтішних перспектив в шкільній історичній освіті. Оптимізує настрій той факт, що все, що досліджено, створено, написано з 1991 року не можливо переписати, спалити, втопити, знищити. h t t p : / / w w w . p r a v d a . c o m . u a / a r t i c l e s / 2 0 1 0 / 0 8 / 26/5333553/
Слідами наших виступів · “Захопившись ілюзорною “європейськістю”, витравили з музею в Каневі душу Тарасову”. · S. 10Originalseite ↗ Микола ГРИЦЕНКО, письменник
Асоціація земляцтв України, яка сформувалась в Києві, ось уже близько десяти років у День свята нашої незалежності організовує делегацію для відвідин святого місця, Духовної Говерли українців — Чернечої гори в Каневі. Власне, ці поїздки щороку очолює сподвижниця, патріотка, поетеса Зоя Ружин із Житомирського земляцтва. Коли цього року я отримав запрошення — погодився не вагаючись. Бо чув і читав, що це не просто стандартна поїздка, а цілий ритуал відвідин Канева. Мої очікування справдились. Були там і урочиста хода, і покладення вінка із житніх колосків до могили Великого Кобзаря, і Єрусалимська свіча, і спів Ніжинського народного хору, і щире, нелукаве слово, і жменька землі, цього разу кримської (роками раніше, за традицією, кожне із земляцтв сюди привозило символічний вузлик землі зі своїх уславлених місць)… Почуття переповнювали. Але зовсім інші емоції змусили мене взятися за перо — це "оновлений" музей Тараса Шевченка, який чекав на своє відкриття після розпочатої реконструкції аж сім років, із 2003-го, а відчинив двері в переддень свята Незалежності, 23 серпня. Спочатку про терміни (тут і надалі слугуватимуся інформацією почерпнутою не лише зі ЗМІ, а й від самих хранителів спадщини Кобзаря на Чернечій горі, колишніх і теперішніх). Так ось. Відкрити оновлений музей планували 2006 року. Напевне канівчанам, які мерзли на помаранчевому київському (та й своєму) Майдані, у гіркому сні не могло приснитися, що після перемоги В. А. Ющенка про їхній музей… забудуть. Точніше буде сказати так: про нього "згадували" здебільшого наприкінці року, перераховуючи явно недостатні кошти зі щирою вірою в те, що й їх не встигнуть освоїти. І більшість коштів справді благополучно повертались до бюджету. І не раз. Єдине, що вдалось завершити, це — викласти на папері, зобразити в ескізах саму концепцію оновленої Тарасової світлиці на Чернечій горі в Каневі. До цього долучилися вчені-історики, краєзнавці, наукові працівники Національного Канівського заповідника. Стрижнем концепції було відкрити не стільки Музей, як Духовну світлицю. Зважаючи, що Тарас Шевченко є не просто поетом і художником, а пророком української нації, то й відповідно, за задумами розробників концепції, музей біля могили Кобзаря в Каневі мав би виконувати місію,
МІНІСТЕРСТВО КУЛЬТУРИ І ТУРИЗМУ УКРАЇНИ
Народному депутату України П. М. Мовчану
Шановний Павле Михайло1 вичу! У Міністерстві культури і туризму України опрацьовано Ваше звернення до Президента України від 10 липня 2010 року стосовно Шевченківського національного заповідника. За результатами розгляду інформуємо. Висловлені Вами зауваження щодо інтер’єрів музею заслуговують на увагу, однак реставраційні роботи, що тривають у Музеї більше семи років, не є самоціллю. Тому Президентом України було прийнято рішення щодо відкриття Музею у поточному році. Незважаючи на наслідки економічної кризи, які важким тягарем лягли на Державний бюджет, Урядом було виділено необхідні кошти для завершення робіт і створення музейної експозиції, яка б відповідала найкращим світовим зразкам. Згадана експозиція жодним чином не впливає на предмет охорони пам’ятки культурної спадщини і забезпечує належний рівень подання візуального й аудіоматеріалу, які дозволяють, використовуючи всі можливості сучасної техніки, презентувати меморіальну експозицію різним верствам населення, українцям та іноземцям незалежно від віку та віросповідання. Саме це надасть можливість повною мірою передати духовний спадок Великого Кобзаря, його духовний заповіт. Використання каменю у матеріалі підлоги відповідає сучасним передовсім, Духовного місця, а вже потім, власне, музею. Важко із цим не погодитись. Що ж ми побачили натомість? Попри якісно відремонтовану будівлю, за що, безумовно, потрібно щиро подякувати новій владі, — від Духовної ідеї лишився хіба що символічний "наріжний" гранітний камінь у просторому холі при вході, накритий червоною китайкою. Саме він для освічених християн і асоціюється з Пророком. Та ще — вдало і велично розміщені портрети Кобзаря — своєрідний життєпис. Тарас Шевченко зображений на них в різні періоди життя. Далі — гранітний простір вокзалу. І це відчуття вокзалу супроводжує у всіх незатишних, голих, напівпорожніх залах… Я запитав водного із екскурсоводів — який відсоток експонатів музею нині виставлено в експозиції? Жінка, знітившись, якось винувато відповіла: “Може трохи більше одного відсотка. Решта — до 30 тисяч предметів, книг, речей зберігається у запасниках музею”. Щоправда відразу ж додала, що нарешті в нинішньої влади, Богу дякувати, дійшли руки й до запасників: експонати там зберігаються, хоч і затісно, але в доброму стані, основне за належного температурного режиму. Пройшовши залами, то тут, то там чулося: “А де розписи Василя Кричевського, які десятиліттями прикрашали музей?” Поцікавився і я у фахівців. Відповідь вразила. Виявляється, новим авторам нової концепції, включно з пані Ларисою Скорик, на яку тут всі посилалися, як на найдосвідченішого фахівця, ці розписи здалися недоречними. Тому їх просто… “Невже зацементували?!” — вигукнув хтось із присутніх. "Працівники музею не дозволили, — відповіла екскурсовод, — їх закрили сірими плитами з гіпсокартону, утворивши таким чином нову стіну”. Слава Господу, подумалось мені, що нас цивілізована Європа долучила до гіпсокартону як будівельного матеріалу! Інакше роботи Кричевського були б навічно замуровані… цементним розчином. А так іще є шанс їхнього повернення. Ось тільки коли? Не повернувся на своє місце й відомий скляний вітраж, який зустрічав відвідувачів при вході. Натомість — скупі клітинки сучасних пластикових дрібних віконечок… Що символізують вони? Схоже, усю символічність оновленого після реконструкції Музею Тараса Шевченка в Каневі її розробники та ідейні натхненники намагаються "врятувати" одним. Чим би ви думали? Європейськістю! Ми, мовляв, не хуторяни! Наш Тарас — європейського, світового рівня постать! Що ж, ніхто із цим не збирається сперечатися. Але ж, дорогі “європейці”, ви зовсім забули, що передовсім це УКРАЇНСЬКИЙ геній, а вже потім геній світового виміру. Ви і не помітили як, захопившись ілюзорною "європейськістю", витравили (інакше не скажеш) з музею в Каневі душу Тарасову, яка не по Європах літає, а десь тут, поміж нас, в омріяній ним Україні. Обійшовши зали музею в Каневі, приїжджа людина з тої самої Європи, яка про Шевченка може тільки чула, з такого мізеру виставлених експонатів навряд чи відчує велич Пророка української нації. Як вона може це відчути, коли в оновленому музеї й Україна як така не ідентифікується. В жодний спосіб. Невже й це боротьба з “хуторянством”?! Жодного коду української нації — орнаменту, вишивки, які й є, панове, до вашого відома — найбільшими кодовими символами українства. Якщо вже ви такі одержимі тим символізмом…
Холодом розкішного мармуру, “телеплазмами” на стінах ви нікого у світі не здивуєте. А ось український національний колорит, яким ви знехтували, досі дивує світ і вирізняє нас з-поміж інших народностей. Цим духом українства пронизана уся творчість Тараса Шевченка. Хоча б перед тим, як вершити свій модерн, перекреслюючи ним модерн Василя Кричевського — всесвітньо відомого художника, основоположника сучасного українського образотворчого мистецтва, ви б що-небудь прочитали про його творче надбання. Я вже не говорю про творчість самого Тараса Шевченка. Чи прониклись ви болем і сміливістю тих рядків, які написані були цим селянином-кріпаком, що вивищився над “найграмотнішими”? Так, творчість Шевченка досі дехто сприймає надто спрощено. Хоча й авангардною її не назвеш. Вона була швидше новаторською, несподіваною, як і його живопис. А ще — глибоко народною. Сила Тарасового слова передовсім в тому, що його почув і зрозумів український народ! Мільйони людей! Та це не завадило, щоб доступне й енергетично сильне українське Тарасове слово було перекладене, у більшій чи меншій мірі, майже всіма мовами світу. Тож при чому тут модернізм?
* * * Вийшовши із приміщення, звернув увагу на сиротливого кобзаря в традиційних українських шароварах і вишиванці. Зловив себе на думці, що після перегляду музейної експозиції, він своїм виглядом і співом не доповнював її, ні, він швидше, “руйнував” її усім своїм виглядом, поглядом, голосом. …Попри роздуми, навіяні побаченим, я все ж ствердився в думці, що цей кобзар, не дивлячись ні на що і ні на кого, ще наполегливіше підніматиметься на Чернечу гору до Тарасової могили. Знаю точно, що він ніколи не зніме вишиванку і не зміняє її ні на жодний розкішний, найєвропейськіший костюм. І певен, що на цім місці він зі своїми побратимами співатимуть пісень, старих і не дуже, але обов'язково — українських! І буде кому їх слухати! А по смерті цих кобзарів, по крутих сходинах піднімуться інші, а за ними щораз підніматиметься, осліплений пекучим сонцем сучасності, люд, багатший духовно й матеріально (хочеться в це вірити). І народ цей шлях до своєї української Духовної Говерли не переплутає ні з яким іншим! Хоч би які розчарування траплялися на його шляху. Доки він — український народ!
луг, придбання паперу, оплату орендованих приміщень, поліграфічних послуг тощо — 81,0 тис. грн. Із 2 червня 2010 року доведено розпис Державного бюджету України на 2010 рік, у зв’язку з чим необхідно затвердити Порядок використання бюджетних коштів за КПКВК 1801300 “Фінансова підтримка друкованих періодичних видань культурологічного та літературно-художнього напрямку”, відповідно до якого фінансується Державне підприємство і який на сьогоднішній день знаходиться на погодженні в Міністерстві юстиції України. Після отримання експертного висновку Мін’юсту, його буде подано на розгляд до Кабміну. Після затвердження зазначеного Порядку, МКТ буде направлено на затвердження до Мінфіну паспорт за бюджетною програмою 1801300, після чого буде здійснено фінансування Державного підприємства — Газетно-журнальне Видавництво Міністерства культури і туризму України, згідно з розписом асигнувань. Крім того інформуємо, що на сьогодні проходить всебічний перегляд діяльності Державного підприємства, визначаються стратегічні напрями його розвитку, відшуковуються можливості для налагодження безперебійного виходу культурологічних видань. Питання знаходиться на постійному контролі, і МКТ докладе максимум зусиль для його врегулювання.
З повагою міністр М. А. Кулиняк
Слідами наших виступів · “Захопившись ілюзорною “європейськістю”, витравили з музею в Каневі душу Тарасову”. · S. 10Originalseite ↗ Der Anfang dieses Textes kann unvollständig sein — mit der Originalseite abgleichen
вимогам до музейних приміщень. Решта змін не становить загрози для автентичності пам’ятки, забезпечуючи повною мірою збереження всіх автентичних елементів, включаючи настінні розписи, монументальний живопис, декорування стелі тощо. З повагою перший заступник міністра В. М. Андріанов
КАБІНЕТ МІНІСТРІВ УКРАЇНИ
Народному депутату України П. М. Мовчану
Шановний Павле Михайло1 вичу! Розглянувши Ваш запит стосовно проведення ремонтно-реставраційних робіт у будинку-музеї Т. Г. Шевченка в Шевченківському національному заповіднику, повідомляємо. За результатами відвідання у березні 2010 р. Шевченківського національного заповідника Президент України В. Ф. Янукович доручив Уряду завершити реставрацію будівлі і відкрити будинок-музей Т. Г. Шевченка до Дня Незалежності України. У зв’язку з цим МКТ наказом від 31 травня 2010 р. №288/0/16-10 затвердило розроблені творчою архітектурною майстернею “Л. Скорик” концепцію, тематичну структуру й ескізний проект експозиції зазначеного музею. Такі творчі ідеї були схвалені під час розширеного засідання Науково-методичної ради МКТ з питань охорони культурної спадщини (протокол від 28 травня 2010 р. №37). На думку МКТ, використання у згаданому проекті новітніх технологій музейної справи, зосередження уваги відвідувачів на експонатах, безпосередньо пов’язаних з життям і творчістю Т. Г. Шевченка, дасть можливість створити експозицію, достойну постаті Великого Кобзаря. Проекту В. Г. Кричевського та П. Ф. Костирка буде присвячений окремий розділ цієї експозиції. Згідно з Постановою Кабінету Міністрів від 30 червня 2010 р. №544 “Про внесення змін до Порядку використання у 2010 році коштів Стабілізаційного фонду для здійснення інвестицій в інфраструктурні об’єкти, об’єкти соціально-культурної сфери, капітальні видатки бюджетних установ та інші першочергові загальнодержавні заходи”, передбачено спрямування коштів в обсязі 5600 тис. гривень на проектування та створення музейної експозиції в будинку-музеї Т. Г. Шевченка в Шевченківському національному заповіднику. Порушене питання перебуває на контролі Кабінету Міністрів. З повагою
Прем’єр1міністр України Микола АЗАРОВ
МІНІСТЕРСТВО КУЛЬТУРИ І ТУРИЗМУ УКРАЇНИ
Народному депутату України П. М. Мовчану
У Міністерстві культури і туризму України розглянуто Ваш депутатський запит, оголошений на засіданні Верховної Ради України 18 червня 2010 року, щодо фінансування та випуску газети “Кримська світлиця”. Інформуємо про наступне. Всеукраїнська літературно-публіцистична і мистецька газета “Кримська світлиця” входить до складу Державного підприємства — Газетно-журнального Видавництва Міністерства культури і туризму України. Державним бюджетом України на 2010 рік Видавництву доведені планові призначення у сумі 6785,6 тис. грн., а саме: — на виплату заробітної плати з нарахуваннями — 3968,3 тис. грн.; — на оплату комунальних послуг, придбання паперу, оплату орендованих приміщень, поліграфічних послуг тощо — 2817,3 тис. грн. Станом на 07.07.2010 р. Видавництво профінансовано у розмірі 1342,3 тис. грн (згідно з тимчасовим розписом), а саме: — на виплату заробітної плати з нарахуваннями — 1261,3 тис. грн.; — на оплату комунальних пос-
Слідами наших виступів · “Прислухайтеся до голосу народу і не знищіть те, що наш музей завжди випромінював — українськість”. · S. 11Originalseite ↗ Fortsetzung von einer früheren Seite — Seitenausschnitt
23.08.2010 р. Делегація сільських і селищних голів Попільнянського району Жи' томирської області, побувавши на Тарасовій (Чернечій) горі та вкло' нившись пам’яті національної гор' дості і величі — Тарасу Шевченку, висловлює стурбованість від імені нашої громади (ми є представни' ками та обранцями територіальних громад) подальшою долею музею Т. Г. Шевченка, зокрема його ви' глядом після ремонтних робіт. Му' зей української святині має бути максимально самобутній та збері' гати і відображати наші національні символи, культурні особливості, а також свято берегти пам’ять про тих, хто своїм життям, своїми внес'
Слідами наших виступів · “Прислухайтеся до голосу народу і не знищіть те, що наш музей завжди випромінював — українськість”. · S. 11Originalseite ↗ Головному редактору газети “Слово Просвіти” п. Любові Голоті
Шановна Пані Любо! З цікавістю слідкую за полемікою щодо відновленого музею на Чернечій горі у Вашій газеті і дякую Вам за все. Тепер же захотілося Вам ще й написати, дивний збіг обставин спонукав до того. У п’ятницю 27 серпня Ви були на Чернечій горі і в музеї. У цей же час там були і ми — учасники екскурсії зі Львова. Ми приїхали із дитячим релігійно-патріотичним табором “Цікаві канікули”, який проводила наша організація — Ліга Українських Жінок. Шкода, що не знаю Вас в обличчя, можливо, ми десь там пересікалися. Ви, мабуть, були дещо швидше за нас, бо я роздивлялася, чи нема книги відгуків і хотіла там записати своє враження. Чи це вже був момент, коли п. Скорик забрала ту книгу, чи, можливо, пильнуючи своїх 25 дітей, я не зуміла її побачити. Потім, коли ми відпочивали біля підніжжя (там, де продавали шашлики), ми бачили пані Скорик, яка сиділа із двома панами за сусіднім столиком. Та я не наважилася підійти до колишньої землячки, вважаю, що тепер вона надто різка й агресивна (може, й хворобливо). Тим більше втішилася Вашим інтерв’ю із Ларисою Скорик, а найбільше — що Вам вдалося навести стільки відгуків! Це чудово, за те дуже дякую. І вже не так жаль, що мені не вдалося зробити свій запис. А я планувала написати приблизно таке:
Хіба це музей Т. Шевченка? Це — пам’ятник умілим україн' ським будівельникам, це — свід' чення щедрості Української Дер' жави, але тут зовсім нема духу нашого Кобзаря. Звичайно, гар'-но виконані репродукції творів Шевченка'художника, але ж не таким є завдання музеїв! Тому пропоную перейменува' ти відновлену споруду у “Віртуаль' ну галерею Шевченка'художни' ка”, а десь поблизу спорудити му' зей Шевченкіани славного Василя Кричевського (сподіваюся, давні експонати ще не знищені зарозу' мілими сучасниками). Там би ви' тав, як і колись, дух нашого вели' кого Пророка — Тараса Шевченка. А ще я радила б виправити недоречність на долівці віднов' леної споруди. Цей чорний хрест на сірій підлозі викликає мото' рошні думки. Невже ми хочемо підкреслити, що у своєму без' божництві ми топчемося по хресті, по символу віри христи' ян? Мені це видається святотатс' твом…
З повагою Лідія КУПЧИК, голова Львівської міської організації Всеукраїнської Ліги Українських Жінок
Від редакції. Як і йшлося в кореспонденції “Як любити Шевченка?” (“СП”, ч. 35), кни1 гу вражень відвідувачів, само1 чинно конфісковану Л. П. Ско1 рик, їм не повернено — вона захована в директора музею. Але люди, як завжди, знай1 шли вихід із обурливої ситуа1 ції: свої думки і ставлення до нової експозиції вони запису1 ють у Тарасовій Світлиці (хата сторожа Ядловського). Пода1 ємо відгуки, зроблені в сер1 пневі та вересневі дні ц.р. і пе1 редані нашій газеті.
ками та вчинками закарбував і се' бе в історії. Нехай цей Шевченко' вий дім буде світлий, як наш світ, мальовничий, як наші прекрасні краєвиди. Хай буде цей дім наряд' ним, — щоб уособлював українську обрану реальність. Прислухайтеся до голосу народу і не знищіть те, що наш музей завжди випроміню' вав — українськість. З повагою — керівник групи Запольська, заст. голови районної ради.
23.08.2010 р. Я, украинка из России, с горо' да Уфы, где проживает около 40 тысяч украинцев. Сто лет тому на' зад наши прадеды переехали с Полтавщины во время cтолыпин' ской реформы, но мы, их потомки, бережем украинские обычаи, пес' ни и стараемся сохранить украин' скую мову. В Полтаве сохранилось прекрасное творение Василия Кричевского. Хотелось бы видеть его творение и в Каневе, воссоз' данное по его проекту. Сохраняйте его творение для потомков! Член Українського товариства “Кобзар” Гнатюк Любов Іванівна.
Шановний президенте! Звер' ніть увагу на музей Т. Шевченка. Чому переселено дух українського народу на залізничний вокзал? Не відчувається патріотичності, націо' нальної культури. На 200 млн., які отримали на відбудову музею, можна побувати ще один музей. Поверніть нам рушники, вишиван' ки, калину! 24.08.2010 (Підпис)
Не думаючи, відвідала музей Генія України Тараса Шевченка, в
Колишні експонати — в целофані, скульптури сховані за яскравими банерами якому працювала 30 років. Після реставрації його “заслуженим ар' хітектором Скорик” — гірше приду' мати, щоб поглумитись з Шевчен' ка і його “милої України”, годі було і думати. Кошмар!!! Глум над усім українським народом. Колишній науковий працівник музею в 1961—1991 роки. Єфіменко Лідія Михайлівна.
Браво! Ухлопать огромные деньги ради одной'единственной цели — изгнать дух Шевченко из его музея. Вместо музея Великого Поэта Украины — теперь торговый зал супермаркета. Браво!!! А. Панасенко, Канев. 28.08.10.
Фото Любові Голоти
Дуже боляче, що із музею зро' били щось дивне. Нас, українців, автори музею (реставратори) вва' жають за бидло і дикунів. Та це зовсім не так. Хай знають, що дух Шевченка не в цьому музеї, а у наших серцях. Ганьба рестав' раторам музею! (Підпис)
Стыд! Позор! Плевок в лицо!!! Это что, версия?! Бездарно! Очень горько и больно, что это произош' ло… Музей мы потеряли. Андрей, г. Киев. 28.08.10
Скорик! Идите творите эту без' дарность куда'нибудь подальше. Желаю вам того же, что вы поже' лали бывшему музею. Петя, Донецьк.
Новая экспозиция музея выз' вала отвращение. Сожалею об ут' раченных экспонатах и подарках музею, которые, наверное, уже не увижу. Все это отвратительно и безвкусно! (Підпис)
Доборолась Україна до самого краю… Гірко, сумно, прикро… Надія, м. Київ.
Пишу вам в Книгу вражень то' му, що я дуже вражений порожне' чею вашої експозиції. Це не те, що хотів побачити! Поверніть стару експозицію. Штукатурку можна за' лишити, вона гарна. Юра з Києва.
Сучасно, чисто… І сумно, дуже сумно. А де ж музей Т. Шевченка, музей мого дитинства, куди бігали ледве не кожного дня влітку, бо хо' тілося сюди, тягло сюди, бо це міс' це надихало і окриляло. Олег, м. Київ
Дуже сумно і боляче, тому що не змогли побачити тих експонатів, які були в музеї до реконструкції. Пані Ларисо Скорик, все те, що ви “заховали” у фонди музею, мають бачити наші діти! Пробудіться! Дякуємо працівникам Світлиці за гарну розповідь. Сім’я Прокіпчуків, м. Київ, 29.08.2010
Який жах!!! Де подівся музей? Де можна прослідкувати життєвий шлях Кобзаря? Пані Скорик, хто вас допустив до Святині України?
Нам соромно за вас. Колишні жителі м. Канева — сім’я Басарабів.
Ремонт музею чудовий, а все' редині дивитися немає на що. Ра' ніше було краще. Київ (Підпис)
Музей Шевченка Т. Г. втратив свою автентичність, відсутня душа, втрачено і самобутність, розірвана нить, яка пов’язувала це місце з наро' дом. Народний поет ніби віддалився від своїх земляків, а він не любив цієї, непритаманної Україні, пишноти. Та' рас любив і обожнював село з його простим, милим серцю народом. З сумом і болем Левченко Віктор, м. Рівне; Щербань Юрій, м. Жмеринка, Вінницька область. 29.08.2010
Немає того музею, що був до цього. А підлоги і східці такі слизь' кі, що можна упасти і окалічиться. Експонатів тих, що були, немає. Стид і позор таким реставраторам! Дяченко Микола Пилипович, м. Канів. 29.08.2010
Жахливе враження від оновле' ного музею. Це жалюгідне уявлен' ня п. Скорик про “городський” стиль. Жодного відчуття тепла, рід' ності, любові. Жаль! Мирослава Барчук. 29.08.2010
Дуже вражена оновленим ви' дом музею. Хочу висловити своє невдоволення архітектору'офор' млювачу за спаплюження націо' нальної української колоритності, ідеї. Поверніть музею український стиль, колорит, його минулий, рід' ний нам образ. Г. Танама, м. Канів, 29.08.2010
Господи! За що Ти так покарав Україну, Шевченка і українців, що допустив таке спаплюження Свя' тині, якій поклоняються всі знедо' лені, всі, що прочитали бодай один вірш Пророка нашого — Великого Кобзаря. Поляки з руїн відбудува' ли королівський палац у Варшаві, росіяни на порожньому місці відбу' дували храм Христа Спасителя, ами, українці, допустили знищення творіння визначного архітектора і художника Кричевського! Цього собі не дозволив ні Ста' лін, ні Хрущов, ні Брежнєв, бо зна' ли, що українці ніколи не простять наруги. Фашисти не посміли підір' вати музей у те “время люте”. А у вільній Україні це стало можливим. Пані Скорик, я безмежно пова' жав вашу боротьбу під час станов' лення новітньої України, але… “все йде, все минає…” Лише прочитан' ня одного Шевченкового “І мер' твим, і живим…” вистачить, щоб зрозуміти, що ви наробили! Не проклинаю, бо це гріх. Але молюся Господу, щоб дав розум іншим від' родити Святиню, де буде жити дух Шевченка, де наші внуки'правнуки будуть бачити мученицьке життя і пророчу творчість Великого Кобза' ря, всенародну любов до нього, відбуватиметься шана і пам’ять. Я приїхав із своїм наймолодшим сином, який пам’ятає експозицію ху' дожника Гайдамаки (до так званого оновлення). Він у першому ж залі за' питав: “Тату, а де подівся музей?” І в страшному сні не снилося… Я йшов до храму, а прийшов у клуб. А для чого дорога, якщо вона не веде до храму? З повагою до наукових працівників музею. (Підпис). 01 вересня 2010 р.
Пишу це враження про огляд музею Т. Шевченка у Світлиці, ос' кільки Книги вражень у самому му' зеї чогось немає. Скажу відверто — враження гнітюче. Це вже не музей Великого Генія України, а модер' ний камуфляж, з котрого видалено дух України і самого Шевченка. Бо ж уявити Україну без її гли' бокої національної культури, котру так яскраво змалював і оспівав Т. Шевченко, неможливо, як і са' мого Шевченка без України. Козачок П. Н., м. Київ, 01.09.2010.
Після відвідин могили Поета хочеться кричати: “Народе Украї' ни! Люби свою величну, красиву, безкрайню, родючу і талановиту землю, неньку свою Україну, — як любив її Великий син цієї землі Та' рас Григорович Шевченко!” А пра' цівникам музею хочеться побажати процвітання. Відоменко Оксана і Леся, Федун Андрій і Даринка, м. Київ, 01.09.2010
02.09.2010 Дуже соромно за те, що зроби' ли з музею Великого Кобзаря. Нія' кого тепла і патріотизму в експози' ції музею. Потрібно відтворити ми' нуле, щоб вшанувати Шевченка, а це не те, що потрібно. Екскурсовод Сергій Іванов.
03.09.2010 Якщо залишились серед вас мислячі люди, верніть старий му' зей, а в цьому немає на що поди' витися. За державу обідно. Митяй В.Д., м. Канів
04.09.2010, Радченко Людмила: Був музей з душею україн' ською, були цікаві експонати, а те' пер бачимо стандартний європей' ський зал для засідань. Духу Тара' са, духу України давньої не зали' шилось.
04.09.2010 Слава Богу за те, що музей від' крив нарешті свої двері для відві' дувачів. Але те, в якому він стані, і те, яку нам зробили реконструк' цію, це навіть не просто ганьба для автора будівлі музею В. Кричев' ського, а справжнісінький ЗЛО' ЧИН, за який колись прийдеться відповідати і виконавцям, і замов' никам цього злочину. Про “кабінєт Януковича”, кількість експонатів, що експонується, бездарно офор' млені зали, промовчу. Це все іде' ально вписується в стиль життя і керування державою банди зло' чинців, що сьогодні дорвалися до кормушки. Зі співчуттям до спап' люженого святого місця і нещас' них музейних працівників, які му' сять тут зараз працювати, з надією на відбудову музею. (Підпис)
P. S. Стиль та лексику зберігаємо. Ред.
«Просвіта» · “Переконана, що будь'яка криза, будь'які епідемії відступлять перед цими натхненними людьми”. · S. 12Originalseite ↗ Надія КИР’ЯН Фото автора Відповідальний секретар Івано-Франківського міського об’єднання ВУТ “Просвіта” ім. Тараса Шевченка Наталія Синиця напередодні Дня Незалежності запросила охочих відвідати місто, де в цей день традиційно заохочують городян і гостей ходити у вишиванках, проводять конкурси, а водії громадського транспорту перевозять людей, одягнених в народні строї, безплатно. Я одразу поїхала — і ніби потрапила в інший світ. Приємно вразила поведінка водіїв маршруток. Ніхто з них не виявляв незадоволення з приводу “безплатних” пасажирів (а крім людей у вишиванках, там щодня з 10-ї до 16- ї години за рішенням міської влади безоплатно возять пенсіонерів, у інший час — по троє пільговиків). Оглядаючи місто з вікна маршрутки, зауважила, що ніде немає жодної неукраїнської вивіски, як і скрізь на Івано-Франківщині. “А як може бути інакше?” — відповідали місцеві мешканці. Як потім виявилося, до цього результату доклали чимало зусиль просвітяни. Сказати, що у вишиванках усі жителі міста було б перебільшенням, але людей у народних строях дуже багато. У будинку “Просвіти” обласна організація провела святковий концерт, особливо вразив юний співак, “зірочка “Просвіти” Іван Маснюк (Робертіно Лоретті, — захоплювалися глядачі). Одразу після концерту міська “Просвіта” провела конкурс вишиванок. Привітав учасників голова міськоб’єднання, професор Івано-Франківського технічного національного університету нафти і газу, академік УНГА Василь Бойко. “Сорочка формує характер людини. У вишиванці я відчуваю лікоть однодумця, патріота. Нашу ініціативу вже підтримали у деяких інших областях”, — сказав Василь Степанович. Він запропонував молоді подавати на паспорт фото у вишиванці, що ідентифікуватиме їх як українців. Головою журі конкурсу був член Правління обласної і міської “Просвіти”, професор кафедри дизайну Інституту мистецтв Прикарпатського університету ім. В. Стефаника Станіслав Шумера, членами журі — викладачі цього університету Світлана Повшик і Надія Левандовська та майстрині Тетяна Фіголь і Наталія Синиця. Кожна родина виходила на сцену і розповідала історії своїх вишиванок. Ярослав Коритко, активіст “Просвіти”, сказав, що у вишиванці відчуває себе сильнішим і мудрішим, а Наталія Синиця — щасливішою. Визначити переможців журі не вдалося, адже одяг кожного учасника був унікальним, неповторним. Усіх конкурсантів (їх було 78) нагородили книжками, які виділила міська влада, обласна “Просвіта” (голова Степан Волковецький), подарували підприємці. Насамкінець Василь Бойко запросив охочих до гуртка вишивальниць, яким керує Наталія Синиця. Крім традиційних вишивок, вона започаткувала мистецтво вишиваної книжкової обкладинки, які представляє на виставках, дарує авторам. Учасниця конкурсу, керівник психодраматичної студії “Чарунка” Русана Остапович має велику колекцію автентичних вишиванок з різних реґіонів, носить їх щоденно. Займається пошуком старовинних речей (по гірських селах, на фестивалях тощо). Родом з Івано-Франківська, не уявляє життя в іншому місті. “Коли повертаюся додому з якоїсь поїздки, хочеться ставати на коліна, землю цілувати, настільки тут багато енергії, — каже Русана. — Вперше одягла стару вишиванку у двадцять років. Відчуття було дивовижне. Потім однокурсниці з Рахова і з Косова подарували вишиванки з тих місць, мені так було від того добре, я навіть не розуміла чому. З’явився азарт до старих вишиванок. Добирала їх щоб підходили енергетично. У старій хаті пробабці знайшла сорочку, якій близько 150 років. Почала відтворювати родинне дерево…” Майже всі друзі Русани (їх близько 50) відроджують прабатьківські звичаї, досліджують своє коріння. Із задоволенням одягають національне вбрання діти Русани — семирічна Ївга і трирічний Огнезар. У студії “Чарунка” Русана веде “Школу любові майбутнім мамо-таткам”. Працює з вагітними жінками, з дітками, які ще не народилися. Вона розшукала старовинні обряди закликання дітей. “Якщо в подружжя немає дітей, можна їх закликати до себе. І це допомагає”, — каже Русана. Перевірила на собі, адже їй лікарі говорили, що в неї дітей не буде. Така сила слова і віри. Івано-Франківщина здавна славиться талантами, тут майже кожна хата — музей. У Яремчі заходимо до Марії Спасюк. Марія Марківна 1931 року народження. Працювала в магазині. Як пішла на пенсію, почала вишивати. “Помала ниток собі то відти, то відти, то докупляла та й тим собі забавляла. А такі були часи, що як ще робила, перед вихідним до першої-другої години не спала, вишивала. Так рік за роком пройшов, старість — не ра-
Василь Кіщук дість. Людина слабує…”, — каже пані Марія. Її хата — суціль у розкішному вишиванні: подушки, рушники, килими, скатертини, простирадла, штори тощо. “Йой, а кілько по світах! І в Молдові є мої рушники, і в Латвії, і на Кіровоградщині, де я ще їх не погубила! Дарувала родичам, знайомим, в Яремче пробувала продавати. За рушник — своя робота, нитки й полотно — 60 гривень. Що то! А треба посидіти коло нього. Не захотіла. Якби порахувати, скільки вийшло б виробів? Матінко Божа! Не можу порахувати. Скільки ще в шафі накладено — думаю, умру аби діти постелили на катафельку… Я ще й капчури плету — такі капці зимові”. У селі Підгір’я заходимо до різьбяра Василя Кіщука. Тут різьблена криниця біля хати, у хаті вся стеля в різьбі, двері, карнизи різьблені, інкрустовані, різноманітні вироби: столи, вішаки у вигляді оленячих голів тощо, навіть сувенірна дерев’яна ґвинтівка. Замолоду Василь Петрович працював різьбярем на фабриці “Гуцульщина” в Косові. Там було близько 1 800 робітників, виготовляли гу-
Наталія Синиця і її роботи цульські килими, сувеніри з дерева тощо. “Після проголошення суверенітету, — розповідає Василь Петрович, — все позакривали й порозтягали з тої фабрики. Майстри пороз’їжджалися хто куди”. Його дружина Олена Василівна родом з цього села, а познайомилися, коли разом працювали на фабриці. Місцевий голова колгоспу дізнався, що Василь Петрович різьбяр, запросив на роботу, виділив подружжю квартиру, згодом земельну ділянку, сприяв у будівництві. Майстер оформляв різьбою кабінети, інтер’єри, дитячий садок тощо. Коли почали відкривати нові церкви в районі й області, виготовляв на замовлення патрулиці, хрести, хорогви, трійці, ківоти. “Ківот стоїть у церкві на престолі. Всередині зберігається чаша. У сім ківоті всі Божі тайни”, — розповідає Василь Петрович. Такий ківот залишив собі як сувенір. На замовлення робив сходи, карнизи тощо. Тепер доглядає квіти біля хати. А дружина, звісно, вишивальниця. Мандруючи Івано-Франківщиною, не віриться, що в Україні криза, маленькі зарплати, злидні. Багато новобудов, якщо якісь будинки й не нові, то так гарно відремонтовані, що від нових не відрізниш, скрізь чисто, прибрано, біля багатьох хат каплички, скрізь квітники. Заробляють за кордоном, зеленим туризмом (ця галузь одна з пріоритетних), мистецькими виробами, словом, хто як може. Але це вдається. Наприклад, Іван Мудрецький з Підгір’я за освітою фрезерувальник. Коли не стало державної роботи, заснував власне підприємство. Робить художні ковальські вироби: паркани, ворота, дашки на криниці, світильники, журнальні столики. У 2006—2007 роках виробництво налагодилось, була стабільність. Зараз у людей менше грошей, менше замовлень. Цей рік, напевно, ще гірший, ніж минулий, кризовий. Але якось виживають. Замовлення переважно зі свого району, Богородчанського, але є й з Тисменицького, Надвірнянського, Перегінського, з Івано-Франківська, Києва тощо. На Івано-Франківщині злагоджено працюють просвітяни, місцева влада, мешканці міст і сіл. Наталія Помазан, головний спеціаліст відділу культури і туризму Богородчанської держадміністрації розповіла, що роблять керівники цього відділу, щоб зберегти й далі піднімати національний дух краян. Тут започаткували акцію “Мистецтво одного села”, яка тривала близько двох років. Створили ініціативну групу з людей, які працюють у відділі культури і туризму, в районному палаці культури. Обстежили, що є цікавого в творчому, мистецькому, історичному планів кожному селі. Про кожне село створено відеосюжети: інтерв’ю, доробки різьбярів, вишивальниць, майстрів, які працюють з бісером, краєзнавців, поетів, композиторів, художників, співаків тощо. Про кожне село створено літописну книгу. Ці книги упорядкували бібліотекарі, завідувачі клубів, директори будинків культури. Є спонсори, зокрема пані Наталія і її колеги вдячні керівникові обленерго, районному депутатові Олександрові Бубину. Він допоміг створити салон “Світло писанки”, де творчі люди постійно мають змогу виставити й продати свої роботи. Під час акції відкрили дуже багато талановитих особистостей, п’ятеро з них вже мали персональні виставки. Майстриня Марія Хименець з села Саджава виставлялася в Києві, в Палаці “Україна”, в Івано-Франківську. Вона моделює й вишиває одяг, характерний для Бойківщини в сучасному варіанті. Ганна Мартинюк, вишивальниця, має шість кімнат. Оздобила кожну в різних кольорах. Галина Михайлівна Канюк, начальник відділу культури й туризму запропонувала створити спільний для району мистецький виріб. Виготовили рушник єдності Богородчанського району завдовжки понад двадцять метрів. У всіх населених пунктах вибрали найстаріші орнаменти, відтворили. Охочих взяти участь у цій акції було дуже багато. Навіть жінки, яким по 80 років, також захотіли вишити по кілька хрестиків до рушника, який презентувало село. У селах до цієї події влаштували свята, на які прийшли від найменших до найстарших, усі у вишиванках, влаштували концерти. Запам’яталася фраза немолодої сільської жіночки, яку попередили, що прийдуть до неї подивитися на її творчість. Вона сказала: “Я на вас чекала все життя. Хотіла комусь це показати, але не мала можливості”. У районі створюють спілки майстрів за профілем: вишивальниць, пекарок тощо, щоб вони могли обмінюватися думками, ідеями. У кожному районі постійно проходять різні заходи, фестивалі, конкурси тощо, вирує життя. Голова Коломийського райоб’єднання “Просвіти” Василь Глаголюк розповів, що з п’ятдесяти сіл району у тридцяти вже видано історію села. Окрім того, нещодавно пройшов міжнародний фестиваль “Смачний Спас”, де було представлено автентичну карпатську кухню. До фестивалю видали книжки. Вся Івано-Франківщина 27 серпня активно відзначала день народження Івана Франка. Переконана, що будь-яка криза, будь-які епідемії відступлять перед цими натхненними людьми, ніщо не зупинить їхнього духовного розвою, бо це народ, за словами Франка, “що вгору йде”.
Марія Спасюк
Про-читання · “Дати змогу лихому дорости до добра — мета кожного хорошого твору для дітей”. · S. 13Originalseite ↗ Fortsetzung von einer früheren Seite — Seitenausschnitt
тотами… Автор упевнено не схотів обмежувати демонологічний кругозір Соні “неправильним” Чудовим Чудовиськом. Гідною кандидатурою для чуйних, а, поготів, материнських (!) взаємин виявляється Мара-Потороча. Доведена до відчаю непослухами-потерчатами, вона вирішує визволити малу людинку й дарує синюватий вогник… Безперечно, дати змогу лихому дорости до добра — мета кожного хорошого твору для дітей. Тільки досягає її кожен у власний спосіб. Не хочеться бути марудно-дидактичним, але чи всілякому злу повинна даруватися ця можливість? Може, в дідусеві Оху з народної казки тепер просто прийнято впізнавати надміру безкорисного “менеджера з персоналу”?.. Гадаю, викладені зауваги все одно “не обов’язкові”. Другий томик про Чудове Чудовисько має шанси ввійти в якусь пафосну “скарбницю художніх шедеврів”. За хорошого піару, а головне — помітного-таки ухилу до акселерації в “доброму й вічному”. Перебільшувати окремі похибки до масштабів стихійного лиха, звісно, не слід. Адже річ саме в них — у масштабах. На недавній зустрічі з читачами класик російської літератури для дітей Едуард Успенський визнав, що зумисно поєднує у творах підтексти на різне читацьке око. Мовляв, діти прочитують своє — батьки теж. Тому й винуватець усього — не котресь із дорідних чудовиськ (про нього у планах І. Малковича видати ще третю книгу). Найнестерпніший — брак вигадки, надто смаку в ній. У нас іще так мало історій для наймолодших, де б соціальні парадокси вловлювалися дерзновенно й непубліцистично!.. Настільки мало казкових відчайдушних і мудрих мандрівників реальними вулицями міст!.. Обмаль усе ж добряків поміж тих акселератів!.. Вердикт може бути таким: треба поклопотати про освітню реформу в лісовій школі Всеволода Нестайка, якнайшвидше справити звірятам гідний випускний і влаштувати бодай Косю Вуханя на спеціальність “Літературна творчість”. Однієї об’єктивності заради!..
Про-читання · “Дати змогу лихому дорости до добра — мета кожного хорошого твору для дітей”. · S. 13Originalseite ↗ В’ячеслав ЛЕВИЦЬКИЙ
…Якось кілька років тому зі схожого приводу вже випадало стверджувати: т. зв. дитяча література дитинчавіє. Та, очевидно, цей процес виявився позірним і тимчасовим. Визріли виграшні видавничі проекти. Здається, завдяки окремим із них скеровуватися в ігрове, пізнавальне й недидактичне річище стало престижно. Причому навіть “дорослим” авторам, серед яких віднайшлося чимало харизматичних оповідачів для наймолодших. Парадоксально, утім тепер актуальності набирає інша “вікова проблема”. Ідеться про химерну акселерацію творів, цікавих для юної аудиторії. Роксана Харчук утвердила симптоматичний термін — “підлітково-дитяча альтернатива” в новітньому мистецтві. Власне, саме мистецька повнота в текстах низки письменників таким означенням ставиться під сумнів. Проте застереження поважної дослідниці, здається, не вичерпують теми неметафоричної “підлітководитячості”. Справді, двотисячні роки в літературі (принаймні, у прозі) вирізнялися не лише апетитом до стрімкої розкрутки, а й ревною боротьбою за аудиторію. Чи не внаслідок цього палітурки зарясніли злегка екзотичними найменнями. У моду ввійшла пестливість на все поспіль. На “посібники” Любка Дереша про “цікаве дорослішання” й розширення свідомості (далеко не самим фактом дорослішання). На такий же, реалістичніший, “цитатник” Сашка Ушкалова. Зрештою, на міфологічні видива Тані Малярчук. На романтичність Іри Цілик. На історію Галі Ткачук про ніби достеменних героїв молодшого шкільного віку. Річ зовсім не в тому, що уявляти себе в пенсіонерських пантофлях, — природно, найпринизливіший моветон для молодих літераторів. Прикметно, що образ їхнього читача так і зостався у м’якій супрематичній розмитості. Романи, видрукувані Дерешем-старшокласником, цікаві насамперед для однолітків автора на момент написання. Абітурієнтам Сашкам теж до снаги віртуально поспілкуватись саме із
Дмитро ГРИНЬКІВ
Почну традиційно: у видавництві Івано- Франківська 2009 року з’явилася книжка ліричної поезії Василя Рябого “Жар і міраж”. Якщо читач прагне пізнати поета, його думку, мрії і сподівання, відкрити майстерню, де відбувається чарівне дійство — кування ще гарячого слова, то прошу переглянути лірику. А якщо трапиться, що це ще й лірика інтимна, то можна побачити всю сутність поета, його внутрішню напругу душевного неспокою і потаємного скарбу, яким він найбільше втішається і боронить його від сторонніх — це скарбничка любові й кохання. І ось переді мною така скарбничка, яку Василь Рябий не загубив собі отак на дорозі або десь у лісі, а прямо приніс на оглядини, можна сказати на великі заручини з тими, кого він любить, поважає і хоче знати, чи його приймуть і відкриють його душевний світ, чи заручини не відбудуться. Невтомний і неперевершений майстер сонетів, Василь Рябий у збірці “Жар і міраж” цього разу відкриває нам те, що дороге і світле, гаряче і натхненне, сердечне і душевне — райську насолоду кохання, в якій він виступає зримо і відверто, а з іншого боку, його важко впізнати — він під гримом, немов актор у драмі. І в цій драмі невідомо чого більше — поразок чи перемог, адже на тей драма, коли актор і глядач переживають
“Сашком”, а не з офіційним “Олександром Леонідовичем”… Імідж тямущого, говіркого ровесника мимохідь впускає сьогоднішні бестселери до хрестоматійних запасників “дитячих творів”. Дозволю собі тут не звертатися до теми Довженка-“Сашка”, а послатися на іншого тезку Ушкалова та славетного режисера. Сашко Дерманський — певний виняток з окресленого ряду. Цей прозаїк уже тривалий час безпосередньо уособлює нову літературу для дітей. Однак його чергова книга — “Чудове Чудовисько в Країні Жаховиськ” — і підштовхнула до есеїстичного викладу цих роздумів. Видання в майже бездоганному “А-ба-ба-га-ла-ма-гівському” візажі продовжує історію про дружбу школярки Соні з добрим прибульцем із потойбіччя. Понад те, перший роман із запланованої трилогії можна було б зарахувати до найуспішніших знахідок у найвимогливішій із ланок літпроцесу. Шкода лише, що “сиквел” у кращих традиціях блокбастеру провалився. Зізнаюся з “дорослої” перспективи: дебютна книжка підкуповувала не лише фактом дружби дівчинки з симпатичним, вайлуватим Чу. У цьому С. Дерманський навіть не оригінальний, принаймні, на тлі притчі во язицех про “красунь і чудовиськ”. Натомість, твір проймав наскрізною доброзичливістю й іронічним зухвальством. На зміну влучно названим, хоч алегоричним Нестайковим “Пантерам Ягуарівним”, з’явилася картина школи, реальної до кісткового мозку, з її пародійними концертами в актових залах і директором-шанувальником жуйки. Герої намугикували під ніс “Океан Ельзи” чи “С.К.А.Й.”. Події на батьківщині чудовиська виводилися з відчуттям живописного розмаху. Другий роман, на жаль, “по-потойбічному” демонструє певні мінуси переліченого. Тяжіння до істо-
Фото Олеся Дмитренка ричної точності зашкалює. Щедротна описовість переростає в самоціль. І найголовніше — усе це підноситься не як заборонений любко-дерешівський плід. В анотації Іван Малкович щиро зізнається, як до пізньої ночі смакував епізодами з книжки, обговорюючи їх із сином. Мабуть, шляхетна самовпевненість — найнебезпечніша прикмета в акселерації літератури для дітей. Комусь на родинному дозвіллі “Ч. Ч. в Країні Жаховиськ” також розрадливо стане в пригоді. Однак, наважусь припустити, не безпосередньому адресатові. Доладненький пухнастий Чу з директором Хуба Бубою де в чому перевершує примітивні мультжуйки, яких досі не бракує на екрані. Прикро, та в кінематографічність, яку нахвалює видавець, втручається низькопробна анімаційна карикатурність. “І що ж за контекст її спричиняє?” — поцікавитесь ви. Щонайдитинніший: вибори. Вибори монстрів. І йдеться не лише про введені ілюстрації “Україна для чудовиськ”, зрозуміліші та злободенніші для батьків і старших братів (не в політичному сенсі). Окрім дотепного опису процедури болотування — так-так, не балотування, а стоїчного відсиджування передвиборчого строку в багнюці — є ще й агітація. Провадить її наш герой із “ригламою” (це вже наче гра з “рекламою”)… Щойно перехожі ловитимуть ґав і, що найстрашніше, не читамуть гасла з обіцянкою на політичному плакаті, фізія бабая наригає на них… Після цього мені найбільше “захотілося” вірити зовсім дорослим літературознавцям, які кажуть, буцімто у творі для дітей провідними є гра та фантазія… Із фантазією поталанило іншому персонажеві — Вові-неформалу, тимчасовому доглядальникові за Сонею, а заодно — її й чудовиськовому поплічнику. Мова в неформала ігрова до неможливого. Себто до “цілком дитячого” вставного слова “бляха-муха”, яким витіснились ущент попсові й малодієві рядки всіляких “Океанів…”. Урешті, сама дружба з найрізноманітнішими потойбічними іс-
Про-читання · “Дати змогу лихому дорости до добра — мета кожного хорошого твору для дітей”. · S. 13Originalseite ↗ Der Anfang dieses Textes kann unvollständig sein — mit der Originalseite abgleichen
колізію протистояння світлого і темного, добра й зла. Читаючи поезії з цієї дивовижної збірки, мимоволі стаєш поруч з поетом і споглядаєш не так за грою актора, під маскою якого прихований любомудр Добра, а за його почуттями, за його коханням, в якому вже не актор, а автор, який стає зримим, який не тільки вміє цінувати все ніжне й цнотливе, але й сам виступає мов творець і вчить нас, як впізнати животворящий вогонь кохання. Водночас показує небезпеку, яку приховує цей всепоглинаючий вогонь, попереджає, щоб ухилитися, якщо цього бажає той, хто з ним зустрівся. Проте, як зауважує автор, якщо кохання справжнє — це і є той вогонь, в якому палають серця закоханих.
Щоб дух у вогнищі горів Й не припинялось чарування На схрещеннях ночей і днів.
Поет, оглядаючись, не може відірватися від почуття, яке він колись пережив і йому “кортить таки вернутись назад і пригубити сонцедощову краплину”. Мимоволі ловлю себе на думці, які ми, поети, споріднені у почуттях, бо кожному із нас надто дорогі, загублені у росах молодечих літ, любовні переживання.
Для автора немає навіть пір року — є відчуття, що він живе в одній порі, і ця пора оте суцвіття високого почуття, яке ніким і ніколи ще не було впізнаним — воно завжди ховається, хоча нам здається, що ми його здобули. І тільки той, хто любив щиро, може побачити, як “сніжинка перейде межу”, поза якою вона зіллється воєдино і сотворить нове життя…
Погруденіло в глибині природи, з ріки в ріку вода перетекла. Від невеликих опадів в листопаді ховається краплиночка тепла.
Та не тривожся, зимність за порогом, ще десь далеко сніг шукає блиск. А місяць вперся в наші вікна рогом, немов так хоче атмосферний тиск.
Цвітуть ромашки в сутінках міражні, це, може, заметілі тихий шум. І я не знаю, що мені ти скажеш, коли сніжинка перейде межу.
Поет вимальовує, а точніше ладом душевних струн творить мелодію, в якій все виступає вартісним і щирим — іскрометна тінь, порух ока, колообіг бажань, неторкані губи, перетікання долонь, награна непокора, голосіння дощу, вишнева ґречність, губінь любінь, жінка розповита, хмільна луна…
Відкрий йому свою печать, можливо, це печаль долоні чи радість, що іде босоніж до неї в гості іван'чай.
Такий ліловий, аж кричать любостю пелюстки безсонні. Відкрий йому свою печать, можливо, це печаль долоні.
Він тільки стежку розпочав, а вже в глибокому полоні, в який беруть вуста червоні і час в зажмурених очах.
Відкрий йому свою печать.
Без перебільшення, поетичне поле Василя Рябого “всіяне мінами” й на нього не може ступити хтось байдужий чи просто випадковий — миттю розірве на шматки всі почуття, бо ж ними поет так рясно устелив той поетичний килим у своєму саду. Він запрошує і нас до себе в гості, щоб ми пригубили з його келиха згубного трунку і взяли бодай по перлинці з тієї скарбнички, яку могли би наростити в собі до тієї величі, коли “маки колисалися” і “меди гойдалися в кожнім оці”. Василь Рябий сміливо ступив на перехрестя любові, на якому йому довелося пізнати все — від гіркоти сліпих поразок до живої любові, яка поперемінно кидала його (і ще не раз кине!) у солодощі ритмів переможного вічного кола кохання. Це поет Божого покликання, якого інкрустував срібний дощ, — і цим дощем він спадає з неба, прагнучи освітити нас незвіданими почуттями, бо, судячи з його поетичних вінків, він один із тих, хто вже побував у райському саду…
Незабутні · “Це був наказ Кремля: не допустити, щоб українець став лауреатом Нобелівської премії. Та ще й у камері”. · S. 14Originalseite ↗ Василь ОВСІЄНКО, лауреат премії ім. В. Стуса
Відбувши 5 років ув’язнення в Мордовії та 3 роки заслання на Колимі, вдруге Василь Стус був заарештований 14 травня 1980 року під час “олімпійського набору”: Москву і Київ, де мала відбутися частина ігор, очищали від решти дисидентів, що гуртувалися в Гельсінкських групах. Стус після першого ув’язнення втримався в Києві всього 8 місяців. Про свою готовність вступити до Групи він неодноразово писав із заслання, починаючи з жовтня 1977 року. Однак його прізвище кияни обачно не ставили під документами Групи. Та коли Стус у серпні 1979 року повернувся до Києва, то втримати його вже не міг ніхто. “У Києві я довідався, що людей, близьких до Гельсінкської групи, репресують найбру' тальнішим чином. Так, принаймні, судили Овсієнка, Горбаля, Литвина, так перегодом розправилися з Чорноволом і Розумним. Та' кого Києва я не хотів. Бачачи, що Група фак' тично лишилася напризволяще, я вступив до неї, бо просто не міг інакше. Коли життя заб' ране — крихт я не потребую… Психологічно я розумів, що тюремна брама вже відкрилася для мене, що днями вона зачиниться за мною — і зачиниться надовго. Але що я мав робити? За кордон українців не випускають, та й не дуже кортіло — за той кордон: бо хто ж тут, на Великій Україні, стане горлом обу' рення і протесту? Це вже доля, а долі не оби' рають. Отож її приймають — яка вона вже не є. А коли не приймають, тоді вона силоміць обирає нас… (“З таборового зошита”, запис 6. // В.Стус. Твори в 6 т. 9 кн. — Том 4. — Львів: Просвіта, 1994. — С. 493). ”Але голови гнути я не збирався, бодай щоб там не було. За мною стояла Україна, мій пригноблений народ, за честь котрого я мушу обставати до загину”. (Там же, запис 4, с. 491). Зі стандартним вироком 10 років таборів особливого режиму, 5 років заслання та з “почесним” титулом “особливо небезпечний рецидивіст” Василь Стус прибув у Кучино в листопаді 1980 року. Стуса особливо почали “пресувати” з 1983 року. На його день народження, тобто на Різдво Христове, зробили обшук. Забрали рукописи. Стус кличе чергового, майора Ґалєдіна, щоб повернули рукописи або склали акт про вилучення. — А хто взяв? — Отой новий майор, не знаю його прізвища. Отой татарин. Складено рапорт, що Стус образив національну гідність майора Ґатіна. Хоч він справді яскраво виражений татарин, але, мабуть, уже записався до вищої раси — “великого русского народа”. Стуса кидають до карцеру. Одночасно кинули в карцер і естонця Марта Ніклуса: — Стус, где ты? — У якійсь душогубці імені Леніна-Сталіна! І Ґатіна-татарина! У коридорі вмикають гучномовця. Згодом Василь на роботі, енергійно закручуючи механічною викруткою ґвинтики, імпровізує: “За Леніна, за Сталіна! За Ґатінататарина! За Юрія Андропова! За Ваньку Давиклопова! І зовсім помаленьку за Костю, за Черненку. Бо як ти його в риму вбгаєш?” Одного разу я чув, як Стус розмовляв з кадебістом Ченцовим: — Кажете, що поклали мої рукописи в склад за зоною. Та я знаю, що ви хочете, щоб від мене нічого не залишилося, як я загину… Я вже не пишу свого, тільки перекладаю. То дайте мені можливість хоч щось завершити… У лютому 1983 року Стуса запроторили в одиночку на рік. Коли він вийшов звідти, то нас із ним звели у 18-й камері десь на півтора місяця. Я перечитав його саморобний грубий зошит у блакитній обкладинці (без назви) з кількома десятками віршів, написаних верлібром, та зошит у клітинку з перекладами 11 елеґій Рільке. Тоді я був у тяжкому фізичному стані і не спромігся вивчити жодного вірша. Тай не сподівався, що нас так швидко розведуть. У листах від 12.09.1983 і від грудня 1983 року Стус називає ту збірку “Птах душі” і пише, що в ній біля 40 віршів (Том 6, кн. 1, с. 444 і 449), а в листі від 1.02.1985 пише про 100 віршів. “А 50 іще визрівають у чернетках” (с. 483). А ще пише: “…горить мені в душі така збірка “Страсті по Вітчизні” (с. 479, лист від листопада-грудня 1984). “Переклав “Елегії” Рільке — це біля 900 рядків поетичного надзвичайно тяжкого тексту” (с. 444, лист від 12.09.1983). Той “Птах” не вилетів з-за ґрат. І не тішмо себе солодкою казочкою, що рукописи не горять. Михайлина Коцюбинська каже: “…дерево поезії Стуса — з обтятою біля верхівки кроною…” (Т. 1, с. 28). Це ще один злочин російського імперіалізму проти української культури. З п’яти його кучинських років залишилося 45 листів, кілька віршів і текст, названий у виданнях “З таборового зошита”. …У жовтні 2000 року я в черговий раз їздив до Кучино на наукову конференцію з питань тоталітаризму. А також як живий експонат Меморіального музею історії політичних репресій і тоталітаризму “Перм-36”, який з 1995 року діє в нашому до болю рідному концтаборі. (Сього 2010 року, як відомо, мене туди не пустили, зняли з потяга у Брянську як особу, небажану в Російській Федерації). І зустрівся я там тоді зі своїм співкамерником литовцем Балісом Ґаяускасом та його дружиною Іреною Ґаяускене. Я показав Балісові та Ірені ксеровідбиток рукопису Василя Стуса “З таборового зошита”. І пані Ірена сказала: — Це ж я винесла… Баліс додав: — У Мордовії було легше. Відтіля багато хто виносив інформацію. Але вони нас і вивезли з Мордовії тому, що там були канали. У 1980 році, коли нас вивозили з Мордовії на Урал, хтось запитав начальника табору Некрасова, куди нас вивозять. Він відповів: “Вас везуть туди, де ви не будете писати”. Отже, Стус писав і там, де писати вже було злочином. Тим паче такі речі, як “З таборового зошита”. Ці 16 клаптів займають у книжці 12 сторінок, але їхня вибухова сила була така потужна, що погубила й самого Василя. Я вважаю, що однією з причин його знищення була поява на Заході цього тексту. Друга причина — клопотання про висунення його творчості на здобуття Нобелівської премії. Вірші Василя Стуса публікувалися багатьма мовами. Світ бачив рівень таланту українського поета не через призму дисидентства, а як мистецьке явище. Москва ж розв’язалася з українським кандидатом на Нобелівську премію за сталінським заповітом: “Нет человека — нет проблемы”. Адже Нобелівську премію присуджують тільки живим… Я певен, що адміністрація табору ВС- 389/36 дістала завдання з Кремля в будьякий спосіб знищити Василя Стуса до присудження йому Нобелівської премії. Як це сталося? У тюрмі мало що бачиш, але за звуками визначаєш, що відбувається. Улітку 1985 року Василь Стус лише ненадовго виходив з карцерів і сидів у камері №12 з Леонідом Бородіним (російський письменник, нині головний редактор журналу “Москва”). Камера маленька, розкинеш руки — і дістанеш стіни. Подвійні нари, дві табуретки, одна на двох тумбочка і параша. На нарах можна перебувати лише 8 годин на добу. Сидіти на них в інший час — порушення режиму. Одного разу вночі солдат на вежі голосно співав. Бородін устав, натиснув на кнопку дзвінка, покликав наглядача і попросив подзвонити солдатові, щоб не заважав спати. Назавтра виявилося, що це Стус розбудив усю тюрму — і його кинули до карцеру на 15 діб. Бородін ходив оправдатися до начальника табору майора Журавкова — але той сказав, що довіряє своїм підлеглим. Він уже мав інше завдання: знищити Стуса. Через кілька днів після карцеру, а саме 27 серпня, — нова напасть. Стус узяв книжку, поклав її на горішні нари і так читав, спершись на них ліктем. У прозурку (вічко) заглянув прапорщик Руденко: “Стус, нарушаете форму заправки постели!”. Стус зайняв іншу, дозволену позу. Але черговий офіцер старший лейтенант Сабуров, наглядач Руденко іще один наглядач склали рапорт, що Стус у робочий час лежав на нарах у верхньому одязі і на зауваження громадянина контролера вступив у прирікання. 15 діб карцеру. Виходячи з камери, Стус сказав Бородіну, що оголошує голодівку. “Яку?” — “До кінця”. У 1983 році було таке, що Стус тримав голодівку 18 діб. Казав мені потім: “Як то гидко виходити з голодівки, так нічого й не добившись. Більше я так робити не буду”. Це була людина слова. Карцери розміщені в північній частині бараку, в невеликому поперечному коридорі. Стуса утримували в 3-му карцері, що на розі, у найближчому до вахти. Звідти до нас не доходили ніякі звуки. 2 вересня нам з робочих камер було чути, що Стуса водили до якогось начальства. Повертаючись звідти, він у коридорі зумисне голосно повторював: “Накажу, накажу… Та хоч знищіть, гестапівці!” Так він сповіщав нас, що йому погрожували новим покаранням. Естонець Енн Тарто ввечері забирав готову продукцію (шнури до прасок) з камер і розносив роботу на завтра. 3 вересня біля 17-ї години він почув, що Стус просить валідолу. Наглядач відповів, що нема лікаря. Тоді Енн Тарто сам сказав лікареві Пчельникову, і той дав Стусові валідолу. Отже, йому було прикро з серцем.
У протилежному кінці того коридору, навпроти, в робочій камері №7, працював удень Левко Лук’яненко. Коли не чути було наглядача, Левко гукав: “Василю, здоров!” Або: “Ахи!”. Василь відгукувався. Але 4 вересня він не відгукнувся. Натомість біля 10 — 11 години Левко почув, що в коридор запасним ходом зайшло начальство. Він розпізнав голоси начальника табору майора Журавкова, начальника режиму майора Федорова, кадебістів Афанасова, Василенкова. Відчиняли двері, про щось стиха перемовлялися. А потім — якась незвична тиша. Того дня на кухні замовили пайку, так ніби хтось іде на етап. Ніколи в Кучино не давали пайку в дорогу: їхати в Перм чи в лікарню лічені години. Але про ту пайку забули. Ще було, що сказали Бородіну подати Стусову ложку. Так хотіли посіяти думку, що він припинив голодівку. Упродовж кількох днів ми з різних приводів записувалися на прийом до начальства. Нема лікаря Пчельникова. Нема кадебіста Василенкова. Нема майора Журавкова. Обов’язки начальника виконує майор Долматов, замполіт. На запитання про Стуса відповідає: “Мы не обязаны отвечать вам о других заключенных. Это не ваше дело. Его здесь нет”. Ще теплилася надія, що Стуса відвезли в лікарню на станцію Всехсвятська. Але в кінці вересня мене самого завезли туди. Тримають одного, а все ж я довідався, що Стуса тут не було. Може, повезли кудись далі? 5 жовтня викликають мене два кагебісти — якийсь місцевий (схоже на Зуєв чи Зубов) та Ільків Василь Іванович, що приїхав з Києва. У розмові з ними я називаю всіх померлих у Кучино, в тому числі Стуса. — Ну, Стус… Серце не витримало. З кожним може трапитися. Отут і моє серце впало… …Зелені села, білі городи, і синь'ріка, і голуба долина, і золота, як мрія, Україна кудись пішла, лишаючи сліди. Отут спинюся на самотині — там, де копита коня вороного розбризкують геть ярі іскри ’дного днів. …Враз ослонилася дорога, що при самій урвалася меті. Цілком можливо, що смерть настала від серцевого нападу. Але зважмо, що Стус тримав голодівку в холодному карцері… Постіль не видається. Хіба капці під голову. Температура тоді вдень навряд чи сягала 15 градусів. А Стус же не мав чим укритися. І енергії, щоб зігрітися, не мав… Лук’яненко переживав подібні ситуації і описав їх у нарисі “Василь Стус: останні дні” (Не дам загинуть Україні! К.: Вид. “Софія”, 1994. — С. 327 — 343). Це психологічно достовірний нарис, проте мушу застерегти, що Лук’яненко почасти моделює поведінку Стуса і події довкола нього. Адже він не був поруч. Удові Валентині Попелюх адміністрація табору мусила повідомити про смерть чоловіка. Вона замовила цинкову домовину і вибралася в дорогу з подругою Ритою Довгань. В аеропорту кадебісти категорично порадили їм не брати домовину, бо тіла їм не віддадуть. (Треба знати, що найгуманніший у світі совєцький закон не дозволяв забирати чи перепоховати тіло померлого в’язня, доки не закінчиться термін його ув’язнення: мертві залишалися під арештом). З Москви приїхав син Дмитро, який служив тоді у війську. Приїхали 7 вересня, і майор Долматов сказав їм: “Ну что же, пройдем на кладбище”. І привіз їх на щойно засипану могилу в селі Борисово, кілометрів за три від зони. …24 лютого 1989 року 46-літній майор Долматов ліг поруч зі Стусом, усього за кілька могил. А майор Журавков помер через днів 10 після Стуса. Журавков-молодший, лейтенант-оперативник, улітку 1987 року втопився в річці Чусова. Усе це викликає поважні сумніви, чи справді смерть Стуса настала внаслідок серцевого нападу. …А могло бути так. Під час “відбою” наглядач каже карцерникові: “Держи нары”. Бо вони тримаються на шворні. Наглядач з коридору крізь дірку в стіні виймає шворня — і нари падають униз, в’язень має їх опустити. Під нарами приковано до підлоги табуретку, де тільки й можна сидіти. Наглядач міг несподівано вийняти шворня — і нари вдарили Стуса по голові… Я не віддаю переваги жодній з двох моїх версій. Загадку загибелі Василя Стуса знають виконавці. Деякі з них невипадково невдовзі померли. Знають замовники, і деякі зних досі живі. Але вони до злочину не признаються. Одного я певен — це був наказ Кремля: не допустити, щоб українець став лауреатом Нобелівської премії. Та ще й у камері.
Уночі з 3 на 4 вересня 1985 року в карцері “учреждения ВС%389/36” у с. Кучино Чусовського району Перм% ської області загинув поет і правоза% хисник Василь Стус. Я в той час перебував у 20%й каме% рі цієї “установи”, тому вважаю своїм громадянським і людським обов’яз% ком свідчити про обставини й причи% ни його загибелі. Насамперед, що це за сором’яз% лива назва така — “установа ВС% 389/36”? Радянська влада соромилася дея% ких термінів, тому, наприклад, нази% вала своїх противників не політични% ми в’язнями, а “особливо небезпеч% ними державними злочинцями”, “жалкими отщепенцами”. У тюрем% ному побуті “гражданин осужденный” мусив звертатися до наглядача “гражданин контролер”. Історія цього останнього заповідника ГУЛАГу коротка. Від 1 березня 1980 до 8 грудня 1987 року через нього перейшло всього 56 в’язнів. Пересічно їх тут утримували одночасно до 30 осіб. Ця “установа” скоро стала відомою в світі як “табір смерті”, бо 8 її в’язнів загинули, у тому числі члени Української Гельсінкської групи Олекса Тихий (27.01. 1927—5.05. 1984), Юрій Литвин (26.11. 1934—5.09. 1984), Валерій Марченко (16.09. 1947—7.10. 1984), Ва% силь Стус (7.01. 1938—4.09. 1985). Власне, тільки Стус помер безпосеред% ньо в Кучино, а перші троє — по тюремних лікарнях.
Абетка відомих імен · “Україною можна подорожувати десять життів, однак навіть цього буде замало для художника”. · S. 15Originalseite ↗ — Пам’ятаєте свій перший малю% нок? — Можу помилятися, пригадуючи перші кроки в малюванні, але, здається, то були домашні улюбленці — гарнесенький собачка та ціла зграя котів. Згодом старший брат почав приносити додому ілюстровані книжки зі шкільної бібліотеки. Як зараз пам’ятаю — перемальовував зброю часів козаччини — списи, гармати, шаблі… — Наше життя — це шлях. Ви прото% рували вже чимало. Вас можна порівня% ти зі стиглим плодом на дереві життя. Гілка, на якій ви розквітли, з якої всоту% вали животворящий нектар зветься Мистецтвом. Чи існують для Вас істини, перевірені часом? — (Глибоко замислюється) Доля посилала мені випробування в різних життєвих обставинах. Є в мене добрі згадки, а є й не дуже веселі… Однак в підсумку вони дають мені поштовх рухатися вперед, у завтрашній день. Істина мого життя — моя країна. Не уявляю, як могла скластися доля, коли б не Боже благословення народитися саме тут. Природа спрямовує моє мистецтво. Досі пам’ятаю весняні квіти, корівку, ялинковий лісок, який власноруч садив з батьками і який тепер розрісся у величезний ліс. Я нічого не вигадую, лише відтворюю на полотні життя. Мама, Марія Броніславівна, моя сива чайка, пережила три Голодомори, війну, двадцять п’ять років була передовою ланковою-буряківницею (а батько трактористом) у колгоспі, виховала п’ятьох синів, дала мені бачення світу — прекрасного, живого, загадкового… Мамі нині 90 років. Усе життя живе у селі Зелена на Хмельничччині, звідки бере початок мальовнича річка Хомора. Там я народився, до того місця серцем прикипів. Дитинство — голодне, босоноге — так часто мені сниться, рідні краєвиди спонукають до творення нових пейзажів. Там витоки моєї творчості — з кринички, яку мій предок викопав. Нині вона замулена й забута — ми раз на рік із братами приїждаємо, чистимо. А потім знову череда корів пройшла — і з неї залишаться тільки “мокре місце”… Та люди пам’ятають, кажуть: “Криничка діда Кобилянського”. Дід, Броніслав Андрійович Кобилянський, мав реманент, вісім гектарів лану, сад. Дивом збереглося фото великої родини дідуся 1924 року, з якого на мене зоріють рідні очі. У нього були золоті руки, на землі тяжко працював, ще й виготовляв із дерева ткацькі верстати. Ця любов до теслярства передалась і мені. — Ваша сім’я — ваша фортеця? — Звісно. Без сім’ї, без підтримки дружини Поліни та близьких я мав би удвічі більше клопоту. Знаєте, коли є відчуття близьких людей, які розуміють тебе без жодного слова, які підтримують тебе, тоді в тебе виростають крила, ти волієш щось зробити, аби віддячити цим людям, відповісти теплом на тепло. Моя юна донька Марія теж мріє стати художницею і вже відбулась перша виставка її робіт. Рідні — потужний каталізатор, який змушує віддавати з серця лише найкраще. Сім’я — також мій тил, де мене зустрічають і звідки я йду до бою. Бій, звичайно, відбувається в майстерні — наодинці з полотном. Приступати до картини у стані буденної заклопотаності немає сенсу, бо творчість вимагає повної віддачі. Неповторність миті, яку необхідно виплеснути на полотно — для мене найголовніше. Втім, у мене немає “залізних” догм… Щодня знаходжу щось нове, попри на той факт, що мною написана вже не одна тисяча картин. Я не перестаю дивуватися життю! Завжди з трепетом підходжу до білого полота і щоразу це — відкриття світу. Підходжу до нього як мала дитина, що ро-
Спасенна Мар’я
Ходи, Укре...
бить перший крок. Кожного дня налаштовуються на новий погляд. — На Ваш погляд, яку позицію зай% має українське мистецтво у різнобар% вній палітрі інших? — Україна, безперечно, посідає особливе та достойне місце в контексті світових культур, бо вона дуже давня держава, одна з найдавніших у світі. Наші культурні здобутки неодноразово давали поштовх для розвитку інших культур. Ми постачаємо світові не лише першокласний генетичний матеріал, а й високу освіченість, релігійне ба-
Невже варта гречка такої ціни чення світу. Україна — це міст між Сходом і Заходом, що відкриває нам багаті перспективи для самореалізації: з одного боку Європа з її неперевершеними мистецькими перлинами, з іншого — духовно розвинений Схід. За своїм потенціалом ми нічим не поступаємося прогресивним країнам. Вважаю, що в майбутньому Україна відіграє вагому роль у формуванні культурних парадигм третього тисячоліття. Наш скарб — талановитий народ, основна риса якого — духовність і здібність до самореалізації. — Чи існує невтілений задум, який би сконцентрував у собі всю Вашу прис% трасть, силу думок та почуттів? — Я б із задоволенням розписав музей чи новозбудований храм, але, на жаль, мрії
Все мовчить, бо благоденствує
Святий Михайло'оборонець
— це лише мрії, а в житті багато що не залежить від наших бажань. Уявляю величний, позбавлений штампів і виконаний в авторській манері, собор. Існує класика величних розписів відомих у світі споруд, однак час минає, він вимагає нового бачення та переосмислення образів, явищ, сюжетів. Та краса вічна. Пригадую дуже гарну трибанну церкву нашу (на жаль, зруйновану 1965 року), яку збудували у XIX столітті мій прапрадід разом із односельцями, де і мене хрестили. Однак цілий всесвіт можна передати й у мініатюрі. Головне — мати щось у душі. Мій вистражданий цикл “Розгойдані дзвони пам’яті” присвячено Голодомору. Якби його, а це більше ніж 120 робіт, написаних упродовж 15 років, вивісити в одному місці, то можна було б збагнути відчайдушну спробу митця зобразити трагедію народу. Це те, за що мені не соромно ані перед шанувальниками, ані перед Богом. Ціною життєвих випробувань я давно усвідомив: є Бог і Його благословення на землі, і тільки завдяки цьому благословенню ми йдемо кожен своєю дорогою. — Які місця в Україні Вас найбільше приваблюють як людину і як митця? — Україною можна подорожувати десять життів, однак навіть цього буде замало для художника. Наша земля — багатюща, колоритна, прекрасна. Люблю Карпати, Крим. З кожного куточка привожу своє бачення того місця. Мене навіть не тягне закордон. Коли їду з України більше ніж на чотири місяці, починаю нудити світом. Свого часу життя поставило мені запитання, ким бути і я відповів: українським художником. — Ваше найулюбленіше європейське місто? — (Сміється) Київ! Бував у найбільших культурних центрах, однак Київ — серце Європи. Коли прогулюєшся вулицями Берліна, ти зворушений певними речами, однак, коли згадуєш Київ, розумієш — йому немає рівних! Тут Божа благодать… Дратує, коли іноземці починають розпитувати про Україну, ніби це крихітна держава. Так і кортить сказати їм: “Підженіть географію, пане, Україна більша за Францію!”. За душевним складом ми чимось схожі на італійців — такі самі доброзичливі, трохи наївні, комунікабельні, готові віддати останнє тій людині, яка нам сподобалася. Мої роботи подорожували Польщею, Німеччиною, Угорщиною, Італією, Латвією, Росією, однак Україна — моя земля і моє життя, моя творчість належить українському народові. Ми не маємо права стати вирваним корінням, кожен на своєму місці повинен робити все для того, щоб Україна квітла і щасливі жінки народжували красивих дітей. Вірю в те, що Україна має велике майбутнє!
У майстерні лауреата Національної премії України імені Тараса Шевченка, заслуженого художника України, лауреата премії імені Василя Стуса, члена Національної спілки художників України Валерія Франчука одразу відчуваєш флюїди доброти та людяності. Незримі промені ллються з картин і утворю% ють фантастичну веселку, побачити яку здатне лише піднесене, очищене від метушні серце. Кожна з картин майстра — вікно у світ і водночас — дзерка% ло… Надовго зупиняюсь перед картиною “Мамина пісня”, яка глибоко звору% шує. На передньому плані — сива горлиця, що туркоче свою вічну пісню, а з% під розпростертих крил іншої линуть до нас прадавні душі предків. Їхні гли% бинні почуття — біль і радість, пам’ять про героїв і безневинні жертви увібра% ла тиха материнська пісня. Вражають насичені кольори картини%роздуму — червоний, чорний, сірий, синій. Така кольорова гама видається мені глибоко символічною, адже у наш час, коли над людс% твом нависла чорна хма% ра холодної зарозумі% лості, материнське сер% це продовжує квітувати полум’яною весною. Весна ця, безмежна у доброті та відданості, дарує кожному з нас кві% ти первозданної любові та краси, чуйності й лю% дяності. І кожне немовля з молоком матері всотує її жертовний подвиг, ви% сочінь неба, життєдайну пісню сивої голубки, що лине у безмежні космічні глибини. З гуманістом, патріо% том і мудрим романти% ком Валерієм Франчу% ком напередодні його 60-річчя зустрілася Ніка КРИЖАНІВСЬКА.
Народні майстри · “Усі вироби Л. Маковійчук'Гумен на виставці малотиражні, багато з них — унікальні”. · S. 16Originalseite ↗ Fortsetzung von einer früheren Seite — Seitenausschnitt
традиційними покутськими орнаментами — дужками, пшеничками, слізками тощо. Ця виставка ще раз підтвердила, що Л. Маковійчук-Гумен обрала для творчості художню обробку шкіри не випадково. Вона знайшла себе, свій стиль, своє уподобання і, як дуже енергійна й наполеглива натура з невичерпною фантазією, дивує новими оригінальними творами. Зараз майстриня проживає в рідних Попельниках. Її будинок — це справжній музей народного мистецтва, тут взірці народного покутського вбрання, гончарства, виробів із дерева, шкіри, ткацтва. Це світ Люби Маковійчук-Гумен — чудовий світ народного мистецтва, який надихає майстриню на творчість.
Народні майстри · “Усі вироби Л. Маковійчук'Гумен на виставці малотиражні, багато з них — унікальні”. · S. 16Originalseite ↗ Романа КОБАЛЬЧИНСЬКА У
Національному центрі народної культури “Музей Івана Гончара” діє персональна виставка “Покутська тобівка” народної майстрині Любові Маковійчук-Гумен, яка створила колекцію виробів із художньої обробки шкіри для Національного музею народної архітектури та побуту України. Це чоловічі та жіночі торбини — тобівки, пояси — череси, постоли, кептарі, мошонкиторбинки, кожухи, які свідчать про високий рівень цього виду мистецтва в ХІХ — на початку ХХ століття. Музейне зібрання з художньої обробки шкіри виокремлюється багатим асортиментом, оригінальними формами, витонченістю оздоблення. Крім цього, на виставці експонуються вироби Л. М. Маковійчук-Гумен, які перебувають у фондах Коломийського музею народного мистецтва Гуцульщини та Покуття. У виставковій залі музею глядачі ознайомляться із багатогранним талантом художниці, з її баченням краси, українською народною мудрістю, традицією і любов’ю, якими завжди вирізняються твори народних майстрів. Народилася Любов Гумен у чарівному покутському селі Попельники, що розташоване на лівому березі Черемошу на Снятинщині, 7 жовтня 1962 року. Тут вона закінчила школу з відзнакою, 1977 року стала студенткою Косівського технікуму народних художніх промислів ім. В. Касіяна, відділення художньої обробки шкіри. Її вчителями були відомі гуцульські майс-
Любов Маковійчук'Гумен трині — М. Вінтоняк, І. Микланщук, Р. Довганюк, Ж. Капінус, К. Прощук. Після закінчення технікуму Л. Гумен працювала в Чернівецькому художньо-виробничому комбінаті художником з обробки шкіри. Великий вплив на творчі пошуки цього періоду молодої майстрині мала творчість відомої художниці, заслуженої майстрині народної творчості Ніни Косарєвої. Становлення творчої особистості Л. Маковійчук-Гумен відбувалося упродовж 10 років. Основним джерелом натхнення для неї стало традиційне середовище, історія, звичаї та культура рідного краю. А насамперед рідне село, родина — тато і бабця. У пошуках особистого почерку, вона старанно вивчає досвід попередників, зустрічається з багатьма відомими майстрами з Косова, Кут, вчиться в них, працює в фондах багатьох музеїв, спілкується з мистецтвознавцями та етнографами. Невтомна і напружена праця стала основою успіху, що прийшов до майстрині. Її вироби експонують на багатьох виставках, їх закуповують у фонди музеї. Самобутність і цінність робіт народної майстрині полягає втому, що вона переосмислила народні традиції і дуже вдало, тактовно стилізувала їх. Любов Маковійчук-Гумен створює високохудожні речі, позначені національним колоритом. Серед її творів велика кількість жіночих сумок, вітальних адрес, комплекти молодіжного жіночого вбрання, пояси, обкладинки до книжок, косметички, прикраси. Одразу привертають увагу на виставці оригінальні, різні за розмірами, кольором та орнаментом сумки-тобівки. Невибаглива традиційна форма із заокругленими кутами чудово узгоджується зі спокійними дрібно візерунковими геометричними орнаментами (“Писанка”, “Весняне сонце”, “Покутська тобівка”). Усі вироби на виставці виготовлені майстерно і свідчать, що художниця добре володіє різними техніками оздоблення шкіряних виробів — тисненням, випалюванням, накладкою зі шкіри, ручним рельєфним тисненням, ажурним вирізуванням, морщенням. Особливо полюбляє різні форми плетіння — козлика, гусячі лапки, хрестик, змійку. Часто майстриня використовує підмальовки шкіри з плавним переходом зі світлого кольору в темний. Створюючи оригінальні кептарі, кожушки, художниця використовує сап’ян, шкіру, металеві капслі, бовтиці, кутаси, дармовиси, кучері, зубці, вуса, жебки, богородиці — традиційні елементи декору національного одягу Покуття і Гуцульщини. Серед експонованих робіт на виставці привертають увагу чоловічі й жіночі пояси. З давніх давен ремінь був частиною народного одягу, а на Прикарпатті вони особливі, багато орнаментовані. Любині пояси-череси багато оздоблені металевими капслями, пряжками та тисненням, жіночі й дівочі букурійки писані та мережані, з вирізаними ажурними орнаментами в косицю, в зубці, з тисненням в окрес, зірничку. У стилі Л. Маковійчук-Гумен відчувається чіткість і професійність орнаменту, взаємозв’язок виражальних засобів з формою та призначенням виробу. Взагалі, в її творах декоративне оформлення завжди відповідає формі та є його невід’ємною частиною. Поновому вирішує майстриня традиційні засоби оздоблення шкіри гарячим і холодним тисненням, створюючи сюжетні картини. На виставці майстриня демонструє серію картин, над якими працює вже багато років. Глядачі із захопленням оглядають картини, панно зі шкіри: “Ніч на Йвана Купала”, “Боже, Вкраїну храни”, “Козацькі мотиви”. Усі вироби Л. Маковійчук-Гумен на виставці малотиражні, багато з них — унікальні. Привертають увагу й сувеніри — кулониобереги, писанки, косметички, оздоблені
Народні майстри · “Усі вироби Л. Маковійчук'Гумен на виставці малотиражні, багато з них — унікальні”. · S. 16Originalseite ↗ Ш е ф – р е д а к т о р Павло МОВЧАН 4 820095 780016
1 0 0 3 6
Народні майстри · “Усі вироби Л. Маковійчук'Гумен на виставці малотиражні, багато з них — унікальні”. · S. 16Originalseite ↗ Text bei der Erkennung beschädigt — lesen Sie die Originalseite
Засновник: Всеукраїнське товариство “Просвіта” імені Тараса Шевченка Реєстраційне свідоцтво КВ № 4066 від 02.03.2000 р.
Го л о в н и й р е д а к т о р Любов ГОЛОТА
Р е д к о л е г і я Любов ГОЛОТА (голова), Ярема ГОЯН, Павло МОВЧАН, Олександр ПОНОМАРІВ, Іван ЮЩУК
Заступники головного редактора
Петро АНТОНЕНКО 279-49-47, Євген БУКЕТ 279-39-55
Заступник головного редактора з виробничих питань Наталія СКРИННИК 278-01-30 (тел/факс)
Народні майстри · “Усі вироби Л. Маковійчук'Гумен на виставці малотиражні, багато з них — унікальні”. · S. 16Originalseite ↗ Відповідальний секретар
Ірина ШЕВЧУК
Відділ культури
Сергій КЛИМКО 279-49-47
Відділ просвітянської роботи
Надія КИР’ЯН 270-55-57
Відділ коректури
Ольга МОШКОВСЬКА 278-63-69
Комп’ютерна верстка
Ірина ШЕВЧУК, Олег БЕССЬКИЙ 278-63-69
Черговий редактор
Наталія АНТОНЮК
Бухгалтерія 279-41-46
А д р е с а р е д а к ц і ї : вул. Хрещатик, 101Б, м. Київ, 01001
E1mail: slovo_prosvity@ukr.net
http://slovoprosvity.org
Видрукувано з готових фотоформ на комбінаті “Преса України” у середу. Зам. № 3301236 Наклад у вересні — 33 500
Листування з читачами — тільки на сторінках газети. Відповідальність за достовірність інформації несуть автори. Редакція залишає за собою право редагування та скорочення текстів.
Редакція не завжди поділяє погляди своїх авторів. При використанні наших публікацій посилання на “Слово Просвіти” обов’язкове.
І н д е к с г а з е т и “Слово Просвіти” — 30617 Передплатна ціна, враховуючи поштові послуги: на місяць — 4,77 грн. на 3 місяці — 13,71 грн.