Без мови немає нації! · s. 1strona oryginału ↗ Фото Ольги Жмудовської
Світлій пам’яті гранослова Петра Сороки
Червневий Петриківський ліс притих. В німій журбі схилили крони листя. Не йметься віри тій жорстокій вісті, Що, як удар підступний, — просто в дих:
Пішов за обрій добрий Чоловік. Усіх любив, життю співав осанну; Поклав турботно, наче лік у рану, У вічне Слово свій талант і вік.
Пройнятий болем рідної землі, Він розумів стук посоха і жезла; Вдихав життя в забуте, та не щезле, — Являв зірниці, що були в імлі…
Добром хай світять в пам’яті родини Труди високі славної Людини!
Василь САВЧУК, м. Бережани Продовження теми читайте на стор 8-9
У Великій актовій залі Дипломатичної академії України ім. Геннадія Удовенка українські архівісти доповіли про знакову подію — включення до Міжнародного реєстру програми ЮНЕСКО “Пам’ять світу” документальної спадщини, комплексу архівних документів, пов’язаних з аварією на Чорнобильській АЕС 1986 року. (Матеріал читайте на стор. 4)
Без мови немає нації! · s. 1strona oryginału ↗ Степан ВОВКАНИЧ, д.е.н., професор, Інститут регіональних досліджень НАН України, м. Львів
Свідомому українцеві, який не байдужий до процесів державотворення, становлення нації, її безпеки, інтеграції в світове співтовариство та його колективних оборонних структур; критично читає і аналізує газети, уважно слухає радіо та селективно дивиться телебачення, дедалі виразніше бачиться передвиборний піарний тренд, який через різні політичні ток-шоу, проплачену соціологію невпинно насувається. У нього двоєдина мета — скинути чинного Президента України як нібито Петра П’ятого, а замість нього посадити в найвище державне крісло свого щедрого патрона яко загальнонаціонального “нашого Макрона”. Макрона Україні, мабуть, не бачити, адже нам залучені технологи навіюють іншу модель: Порошенко—Тимошенко. А бабусі, як кажуть, даремна весільна сукня. Найбільшу соціальну оскому набила боротьба ще недавніх членів провладної більшості у ВР — тяжкохворих, а нині пухнастобілих псевдопатріотів, опозиціонерів — ситуаційно самопомічних і радикально дружніх. Вони з найнятими захисниками та мобілізованими епігонами — єдині глашатаї правди і глухі до традиційної мудрості: в транзитному суспільстві, яке ще і воює, якнайшвидше треба зупиняти гонку особистих амбіцій, допомогти перемогти на війні загарбника, а не за будь-яку ціну опонента на виборах. Не міняймо, паче того, під себе — дизайн політичної системи, Конституцію країни, а караймо зрадників, корупціонерів. З наближенням передвиборного періоду посилюється спекулятивний тиск на соціум депутатів “Опозиційного блоку”. Вони стали явною п’ятою колоною, а за зухвалістю та цинізмом виступів перевершують російські ЗМІ. Доморощений негативізм, псевдонаукове критиканство та лукавство владного інтелектуального антиукраїнізму, бажання на ньому висунутися чи прислужитися північному сусідові, дезінформувати власний народ, а відтак розколоти і поділити країну, — переповнюють інформаційний, нібито національний простір України. Усе це призвело до завзято-затяжного загальнопарламентського клінчу, що виніс на маргінес, щобільше, посприяв цілковитому забуттю передвиборних обіцянок звільнити Україну від окупанта, досягнути миру, поліпшити законодавчу працю, підвищити рівень життя народу, допомогти вивести країну на шлях цивілізаційного розвитку, зберегти національну ідентичність, генофонд нації, довкілля, віт чизняну науку і освіту, врешті, розв’язати архіважливі безпекові (військові, енергетичні та інші) проблеми. Набридле перманентно-безкомпромісне протистояння не тільки поглиблює корозію депутатської пам’яті, ослаблює країну, а й спричинилося до того, що ні влада, ні криклива “апозіція” не мають стратегії перемоги, ідеологічного супроводу розбудови національної держави, консолідації та інтелектуалізації соціуму, підняття вітчизняної економіки, мінімізації занепаду соціальної інфраструктури, гуманітарної політики, ліквідації бідності тощо. Ба більше, девальвовано позитивне історичне тлумачення української національної ідеї (УНІ), її використання як дорожньої карти розробки сучасної стратегії розвитку України, проведення наукових пошуків інформаційно-просторової, інноваційно-інвестиційної її моделі, реалізації євроінтеграційних намірів і здійснення перспектив прориву на простори цивілізованого світу. Забуто максиму: занепад націй не в транзиті життя, а в поділі люду, втраті загальнонаціональних духовно-культурних цінностей (Віктор Андрущенко. Українське життя в транзиті /“День”, 2018, 4;11 травня). Шлях від поділу до занепаду не оминути, не об’єднавшись. Нині фактично в Україні всі партії — лідероцентричні, жодної ідеологічно-загальнонаціональної, що бачила б себе в Україні, а не Україну для себе. Дарма, що вона частково окупована, регіонально поділена, денаціоналізована, дезорієнтована транзитом, турбулентною економікою і девіантною поведінкою псевдоеліт. Зате є вигідною для приватних інтересів олігархів і сімейних гешефтів. І вже мало хто думає про панукраїнські проекти, міжнародний імідж України, підтримку прийдешніх поколінь всередині країни, а в діаспорі — поготів, тобто про розвиток Всесвіту українства як вектора майбуття самодостатньої нації, її буття взагалі в світовому розмаїтті. Це актуалізує нагальність опрацювання ідеологічних засад національного державотворення, які, законодавчо прийнявши у ВР, можна було б протиставити зловмисним спекуляціям українофобів щодо УНІ, ідеології плюралізму чи монізму, парламентсько-президентського чи президентсько-парламентського устрою, системи виборів, головних положень Конституції України, а відтак на основі аналізу їх впровадження — удосконалювати. Йдеться про Універсал національної згоди, Уряд національної єдності, всеукраїнський компроміс порятунку Незалежності держави, Раду моральних авторитетів; про ефективну соціальноекономічну, науково-технічну, освітньогуманітарну, інноваційно-інвестиційну, інтеграційно-безпекову та іншу політику ковітального відродження ослабленої імперіями впродовж віків титульної нації — її питомої мови, культури, традицій, автокефалії Київської Церкви тощо.
Закінчення на стор. 4
НОТАТКИ ТЕЛЕГЛЯДАЧА
“ПРОСВІТА” СЬОГОДНІ
ОЛЬГА ЧУБАРЕВА — ГІСТЬ “СП”
“Російська і русизми — це мова ворога України, агресора, що захопив наші території і вбиває наших воїнів”. Інформаційний простір 2 · s. 2strona oryginału ↗ Василь ШПІЦЕР, м. Львів
Мова Мова на телебаченні повинна бути бездоганною, бо телевізор дивляться і слухають мільйони українців, які ще з радянських часів переконані, що все сказане в ЗМІ — свята правда і цим слід керуватися в житті. Тому кожна мовна помилка з екрана телевізора осідає в чиїйсь голові, і він її повторює та поширює на своє оточення. Подам деякі приклади таких ляпів, не вказуючи прізвищ ведучих цих поважних каналів. Показують засідання голів постійних комісій ВРУ. Один із депутатів душевно висловився на московський манер “Дякую ВАС!”, на що, правда, Голова ВРУ Андрій Парубій ввічливо сказав: “Дякую ВАМ(!) за ваш виступ”. Ведучим телепрограм треба брати приклад із пана Андрія і делікатно поправляти своїх гостей, які нерідко вживають такий русизм. Адже російська і русизми — це мова ворога України, агресора, що захопив наші території і вбиває наших воїнів. У тій же передачі уже ведуча виголошує: “Храм Петра і ПÁвла”. Теж заносить москвою, бо українською слід говорити ПавлÁ. Нерідко звучать підмоскальські наголоси в словах і прізвищах, наприклад: “... чимÁлий внесок...”, “...слухайте нас нÁживо...”, “...дві тисячі чотЍрнадцятий рік...”, ГлÁдкий, НесмÁчний, КÓваль, викликає запитання і наголос у СопкÓ. За часи Незалежності в нашій мові стало правилом говорити “в Україні, в Україну”. Але на початку агресії проти нашої держави ліліпутін заявив, що правильно говорити “на Україну”, а не “в Україну”. Одразу ж, як за наказом вищої сили, і гості, і ведучі вже розмовляють “за путіним” і вживають “на Україну”. Кажете: “Ми — не раби”? А як це називається? Тут хочеться відзначити добрим словом пана Романа Чайку, котрий інакше, як “на росію”, ніколи не висловлюється і, звичайно ж, “в Україну”. Дякую, земляче! Утвердилося з початком москальської агресії і “ДАкання” на телебаченні. Частим гостем тут буває український політтехнолог, що закінчив Львівський університет ім. І. Франка, який безперервно, через декілька слів запитально-виклично вживає “да”: “Є витрати. Да? Є проблеми. Да? Не вивозять сміття. Да?” Та попросіть його, коли не хоче вживати українсько- -білорусько-польсько-сербськословацько-чесько-хорватськогольвівського слова “так”, то нехай хоча б говорить почергово “єс”, “я, я”, “яволь”, “о’кей”, а не паразитує на слові ворога-окупанта. Натомість декотрі ведучі часто самі “підДАкують”. Невже вони не відчувають, що то є чуже слово — слово азіата-агресора, що то слово жорстокого ворога, який сотні літ нищив наш народ і нашу мову та продовжує робити цю мерзенну справу з їхньою допомогою й сьогодні? Ігри київського “Динамо” зазвичай показує канал “2+2”. Це єдиний канал, на якому футбольні репортажі з єдиною столичною командою ведуть по-штепсельтарапуньківськи: коментатор говорить українською, а його постійно перебиває “спеціаліст”- недокацапик, який чеше помосковському. Чому? Де наші владоможці, чому вони дозволяють власнику “Динамо” — боягузу й українофобу, який не поїхав у Маріуполь, чим виставив Україну в непривабливому світлі перед УЕФА — влаштовувати таке знущання над державною мовою. Хай поїде в Ізраїль — чи почує він там на ТБ арабську, німецьку чи якусь іншу мову опріч івриту? В жодній цивілізованій країні таке недопустиме. В той час, коли наші хлопці захищають нашу Державу й мову в жорстокій війні з кремлівськими загарбниками, цей “щирий українець” віддано презентує свою любов до агресора, ігноруючи державну українську мову і особисто, і командою — жоден з його футболістів-українців не дає інтерв’ю рідною мовою. Сюди ж можна додати й щонедільні передачі про футбол на каналах “2+2” і “Футбол-1”. Проти одного українськомовного фахівця виставлено двох “штепселів”, які мовою ворога-окупанта оповідають українцям про футбол. Щодо спортивних репортажів, то часто ріже вухо вираз “нанесли 30 ударів”. Курка може “нанести” 30 яєць, чорт може “нанести” когось, річка може “нанести” намулу, а ударів “завдають”! Таке ж “нанесення” ударів чи тілесних ушкоджень чуємо і під час коментарів боксерських поєдинків, які ведуться переважно мовою московита-агресора, або, з чиєїсь ласки, по-штепсельтарапуньківськи. Нерідко коментатори та й українськомовні ведучі ТБ вимовляють імена й прізвища українців згідно з московською фонетикою: Алєксандр, Дєніс, Арсєній, Максім, Олєг, Вася, Маша, Наташа, Лєна, Крістіна, Катюша, Маліновский, Ярмолєнко... Часто можна почути від цих професійних телебалакунів і такі потворні перли, як “цілеНА- ПРАВЛЕНИЙ” “сÁмий головний”, “любЍй чоловік”, “гатили по населениМ пунктаМ”, “одне з тисяч міст і сЕл”, “...сміттєва проблема триває БІЛЬШЕ року...”, “...ЛАДНО, перейдем до іншої теми...”, “...на ПУШЕЧ- НИЙ вистріл...”, “...кожний гідний ставати СИЛЬНІШЕ...” А чим східна “помєхозащіщьонность” милозвучніша від рідного слова “завадостійкість”, га?.. Ніяк не може і наша політична еліта запам’ятати, що треба говорити “недоторкÁнність”, а не “недотÓрканість”. Добре, депутати не мали коли вчитися, бо вже змалку кинулися будувати Державу, не мають часу читати книжки і словники, бо мусять писати закони, не слухають когось розумного, бо самі змушені говорити-теревенити і гадають, що вони недотÓркані, хоча для більшості з них це неправда, бо їх і ображали, і били, і кидали в смітники. Але ж недавно на поважному телеканалі ведуча запопадливо повторювала за депутатом-неуком “недотÓрканість”. Таж вона має спеціальну освіту і чистота й правильність мови у неї повинна бути закладена в кожній клітині організму. Проте, як вчили, як вчилася, так і говорить... Прикро, але навіть журналіст за професією, депутат-львів’янин, член Комітету ВРУ з питань культури і духовності у бесіді з українським фермеромфранцузом, який залюбки говорив правильною українською мовою, неодноразово вимовляв “Аренда”. Ошелешила мене ведуча телеканалу “Культура”. У розмові з 7-річною дівчинкою, котра чудовою українською мовою розповідала, як вона любить співати, чому їй подобається весна і багато іншого, ведуча перебила її звертанням “Катюшо!”. Звичайно, Аласанію та Макарова звертання “Катюша”, мабуть, не вражає, адже вони не є генетичними українцями і не відчувають неукраїнськості на рівні підсвідомості, натомість знають, що “виходила на берег Катюша”. Для українця “Катюша” — то реактивний міномет, який використовують вороги-ординці проти наших воїнів, і немало хлопців потерпіли від “Катюші”. Не думаю, що й та дівчинка була щасливою від такого звертання. Навіщо “Катюшо!”, коли в українській мові вистачає зменшено-пестливих назв до цього імені: Катруся, Катеринка (на відміну від “Катюші” катеринка — це назва музичного інструмента, а не реактивної гармати для знищення українських воїнів), Катря, Катя, Кася? Добре хоч, що ведуча використала кличний відмінок: “Катюшо!”. Бо багато хто, навіть народні артистки України, звертаються зі сцени Палацу “Україна” у називному відмінку: “Здрастуй, Україна!”, — а нате вам по-московськи! До речі, у “Катерині” Тараса Шевченка є Катерина, Катря, Катруся і немає ніякої Катюші.
Етика Слово “етика” ввів в ужиток Аристотель ще у IV ст. до н. е., назвавши так науку про етичні чесноти, достоїнства характеру людини. Наші сучасники сприймають етику як науку про мораль, норми поведінки та сукупність моральних правил якого-небудь класу, суспільної організації, професії і т. ін. Очевидно, що професія тележурналіста вимагає від нього найвищої етики в роботі, оскільки він має величезний вплив на формування моралі, світогляду, культури, настрою свого глядача. Погляньмо, якою етикою рясніють згадувані канали новин. Переважно новини починаються з негативу. Наприклад, 25 квітня нас інформують у такому порядку: помер ще один учасник ДТП у Кривому Розі, вбили бізнесмена в Херсоні, в Колумбії впіймали наркоділка з 5 кг маріхуани, російські найманці обстріляли наші позиції 90 разів. Лише після такої порції новин нарешті повідомили, що в Страсбурзі розпочалася сесія ПАРЕ. На іншому каналі: “Восьмеро людей загинуло в автокатастрофі у Південній Кореї”. А далі кілька хвилин розповідають про нюанси аварії, в якому стані постраждалі ів якій лікарні перебувають, навіть зйомки з місця події, де працюють корейські поліцейські. Звичайно, у корейців трапилася велика біда, але яке мені діло до цього? Якщо до таких новин долучити ще й інші канали (хоча б НТН і ІСТV), то можна почути про все погане, що діється на земній кулі — від бігунки у пінгвінів до зниження лібідо у білих ведмедів. Сюди ж долучається й дуже шанований мною ведучий, що має півторагодинну програму щовечора, розпочавши передачу з докладної розповіді про те, як у Румунії автобус з українськими туристами потрапив у ДТП, злетів у канаву і вперся об шпалу колії. Розмазував це добрих 5 хвилин. Запросив до студії й учасника того ДТП, який уже встиг повернутися в Україну — міцного, стрункого, здорового чоловіка — і той майже дослівно повторив усе сказане ведучим. Це тривало і тривало. З’ясувалося, що внаслідок ДТП ніхто не загинув, румунська поліція й швидка допомога прибули миттєво, відправили туристів іншим автобусом, а 6 осіб з легкими травмами і без загрози для життя побажали залишитися в румунській лікарні. Лише після такої “екстрасенсаційної” інформації було повідомлено “менш поважну” новину — Президент України Петро Порошенко відбуває до Німеччини на переговори з Ангелою Меркель і Емануелем Макроном. Або перед міжнародними новинами поважний спеціаліст-міжнародник найперше повідомляє, що в Техасі сталася страшна аварія (я завмер!): водій легковика на трасі здавав назад і в нього врізалася вантажівка, яка від удару загорілася. Водій вантажівки встиг вискочити з кабіни, а другий відбувся легкими травмами. Агов! Ав чому “страшність” події? Невже згоріла вантажівка для Америки є такою страшною втратою? Шановні, та на українських дорогах у ДТП щодня гине до 10 осіб і не вистачить часу та й немає смислу про ті “сенсації” розповідати. А тут нам пудрять мізки буденною дорожно-транспортною пригодою в Румунії чи згорілою вантажівкою у США. Якось, не знайшовши великого негативу, один із каналів повідомив, що в Китаї повінь і втонув 90-літній чоловік. Панове ведучі, та Китай має півтора мільярда населення і смерть одного діда, напевно, навіть самим китайцям малоцікава. То навіщо мені про це знати? Коли вважаєте інакше, то нагадуйте глядачеві, що на землі щодоби помирає 1535 тисяч осіб — щоб ми не розслаблялися!
А чому ви не говорите, скільки дітей народилося в Україні, в Китаї, у світі або скільки яєць нанесли кури за добу чи скільки льох опоросилося? Бо то вже позитив, а ваша задача очевидно — постійно гнобити психіку народу негативом, вганяючи її в стан смутку, відчаю, безнадії, депресії. Навіть перед безкінечними рекламними паузами ведуча з інтригуючою усмішкою звертається до глядача: “Не перемикайте, попереду вас чекає чергова порція сенсацій, катаклізмів та скандалів”. Розповідається обов’язково все, що поганого про Україну говорять в Московії і лугандонії, що говорять з тих чи тих причин проросійськи налаштовані земани, лепени, деякі конгресмени, орбани, що пишуть за кремлівські гроші зарубіжні газети. І якщо потім ведучий чи експерт навіть пояснить, що сказане було неправдою, в пам’яті все одно здебільшого залишається тільки негатив. Разом із тим, ялозячи всі без винятку брудні плітки про Україну, нічого не повідомляється про сенсації, катаклізми та скандали на росії. Створюється враження, що там, на відміну від Америки, Австралії, Англії, Німеччини, Франції, не буває пожеж, повеней, стихійних лих, катастроф, аварій, ДТП, поножовщини й перестрілок, немає алкоголізму, гомосексуалізму ані СНІДу — там усе о’кей. Навіть про те, що у Сирії розбився російський винищувач і обидва пілоти загинули, я чомусь не почув на наших каналах новин, а вичитав у інтернеті. Ось де земний рай, глядачу, — на росії(!), а ти пнешся в Європу. Чи не тому експерти в усіх галузях (від спорту й екстрасенсорики до медицини й бізнесуспішності) здебільшого діляться своїми мудростями на російському наріччі? Щоб зайве підтвердити велич тих ворогів-азіатів. Буцімто розумних українськомовних експертів катма... Навіщо всім інформаційним каналам наживо транслювати впродовж багатьох годин судові процеси над якимись негідниками: державними зрадниками, вбивцями, терористами, ворожими агентами, колабораціоністами, корупціонерами? Хіба щоб показати українцям, як добре оплачені адвокати знущаються над прокурорами, суддями, свідками, котрі діють у межах європейського законодавства і не можуть відповідати на безтактовну грубість. Та ще, мабуть, щоб показати повільну й на перший погляд неефективну роботу наших судів порівняно з судами, що діють на росії. Не кажу вже про надефективні сталінські суди, що засудили до кари смерті і до гулагів десятки мільйонів громадян. Тому у багатьох виникає підсвідоме бажання йти шляхом сталіна-путіна, а не європейськими дорогами. А чому б, позловтішавшись над нашими судами, рідному телебаченню не нагадати глядачеві, що після короткочасного відкриття секретних архівів з’ясувалося, що 99,999 % засуджених сталінськими “трійками” були не винуватими і їх довелося посмертно реабілітувати. Що “ефективні” путінські суди ні за що запроторили до в’язниці на 20 років Олега Сенцова та інших невинних громадян України. Дивує спосіб подання повідомлень про події у зоні АТО. Спочатку ведучий детально, протягом кількох хвилин оповідає, що трапилося на фронті за минулу добу: скільки обстрілів відбулося
Хоч-не-хоч, але вмикаєш телевізор, щоб послухати новини. Дивлюся і слухаю тільки “5-й” та “Еспресо”, бо інші канали новин вважаю необ’єктивними, якщо не антиукраїнськими. Зазвичай з екрана можна почути багато цікавого, корисного, але маю зауваження та претензії щодо чистоти мови й етичності передач.
3 Відверто · “Тільки сильний, сміливий і жертовний спроможний добитися гідної долі, й ми маємо залишатися такими завжди!” · s. 3strona oryginału ↗ Ciąg dalszy z wcześniejszej strony — fragment strony
ми поміж загиблих було до 40 тисяч українців. За що, за кого гинули наші хлопці? Хочемо ще? Тоді погоджуймося на капітуляцію. Воювали й гинули тисячами наші діти також в Афганістані від 1979 до 1989 року. Московська агресія спричинила загибель до одного мільйона афганців. Загинув кожен десятий громадянин цієї героїчної нації, але афганці не дали себе підкорити. Варто нагадати глядачеві, що гріх за смерті цих людей лежить і на українцях, які змушені були з волі кремлівських маразматиків воювати і вбивати, часто мирних беззбройних афганців. Хочемо ще? Тоді припиняймо оборонятися, пропонуймо кремлівському окупантові мирний договір-капітуляцію. Навіть в’єтнамці — небагатий азійський народ — півтора десятка років воювали з американцями — найсильнішою армією у світі — і не дали себе завоювати, не здалися, не підписували договорів-капітуляцій. Нехай і втратили вони понад 200 тисяч вбитими, але зберегли Незалежність. Та й американці отримали від них своє — 58 286 загиблих військовослужбовців США. Саме про такі героїчні нації і народи треба говорити, а не безперервно поливати сльозами екрани телевізорів над нашою гіркою долею. Такий, на жаль, світ — жорстокий і цинічний. Тому тільки сильний, сміливий і жертовний спроможний добитися гідної долі, й ми маємо залишатися такими завжди!
На завершення Ще Закон УРСР “Про мови в Українській РСР”, який з певними змінами діє, мабуть, і донині, приписує відповідальність за використання мови до Кабінету Міністрів, якому підпорядковані і Міністерство культури, і Нацрада з питань телебачення і радіомовлення. Отож вони повинні створити окремий “мовно-етичний” відділ, який стежитиме за чистотою мови і щотижня надаватиме власникам каналів інформацію про помилки. Якщо канали не враховуватимуть зауважень і не виправлять помилок, мовно-етичний відділ повинен мати право штрафувати власників і забороняти таким не чистомовним ведучим виступати на радіо і телебаченні. Відповідальний за виконання Закону про мову уряд повинен заборонити спотворювати українську мову смердючкам, зеленкам, придуркуватим віталькам та їм подібним куплено-“заслуженим” й “народним” блазням кремлівського барлогу. Чомусь ніхто з них навіть не пробує спотворювати мову свого любимого русскоязичного хазяїна. Уряду слід категорично заборонити штепсель-тарапуньківщину — коли в українськомовній передачі гість чи опитуваний на вулиці говорить російською мовою. Треба або запрошувати українськомовних співрозмовників, або перекладати сказане ними українською мовою — починаючи від вуличних “спікерів” аж до мовонемічних Авакова та Шевченка (Андрєя). Заборонити штепсель-тарапуньківщину й в українському кіно. Зобов’язати інформаційні канали спочатку надавати важливі внутрішні й міжнародні політичні новини, досягнення в економіці, культурі, науці, спорті, медицині та інших галузях, а потім уже хай женуть свою фармацевтичну рекламу та чорнуху.
Травень-червень 2018 р.
3 Відверто · “Тільки сильний, сміливий і жертовний спроможний добитися гідної долі, й ми маємо залишатися такими завжди!” · s. 3strona oryginału ↗ (з демонстрацією мап, на яких намальовані вибухи), з якої зброї стріляли, яка кількість поранених і загиблих, проте не говорить ані слова про втрати ворога. Затим надають слово речнику з Міністерства оборони, який усе це майже дослівно повторює, також не повідомляючи про наші дії у відповідь. Складається враження, що наші сидять у окопах і бліндажах, не висовуючи голів і не відстрілюючись — лише благають долю, щоб у них не влучило. Не розумію, для чого ці повтори, можу лише поділитися своїми здогадами. Найперше, що спадає на думку, — ведуча хоче показати, яка вона розумна, знає про ситуацію на фронті не згірше від представника ЗСУ і хоче нас переконати, що не дурить телепубліку. Таке пояснення не дуже переконливе, тому треба шукати чогось іншого. Більш приземленим і вірогіднішим поясненням може бути просто нестача іншої інформації і ведучі роблять повтори, щоб “вбити” більше часу. Бо й справді, віддавати більшу частину часу, відведеного під новини, на рекламу чудо-ліків від усіх хвороб негарно та й навіть трохи неетично. Так, про втрати треба говорити й сумувати за полеглими та травмованими, треба захоплюватися героїзмом захисників нашої Батьківщини. Це святий обов’язок і кожен українець віддає свою душу і серце нашим дорогим воїнам. Проте можна припустити, що ведучі спеціально мусують і повторюють новини з фронту, щоб нагнати на нас жаль, смуток, відчай, зневіру, які врешті-решт переходять у відчайдушне бажання завершити війну за будь-яку ціну. А таких “цін” лише дві: або перемогти московського окупанта військовим наступом, що вимагає колосальних жертв і сьогодні є нереально, або, як закликають недобиті регіонали з опоблоку, підписати з московським мерзотником мирний договір. Тобто, підписати договір про капітуляцію, в умовах якої ми прожили понад триста років, зазнавши й кривавих побоїщ, й кріпацької неволі, й голодоморів, і гулагів, і сибірів, й мільйонів загиблих солдат-українців, що воювали за інтереси чужих держав, і знищення традицій, релігії, мови, культури. Хочемо повернення цього — тоді вперед, на коліна! Ведучому з розумом, патріоту, державнику належало б після сказаного про наші втрати подавати також інформацію про втрати ворога, а ще пояснювати, що свободи й незалежності без крові і жертв не буває. Слід би нагадувати про народи, які ставали на збройний захист рідної держави, попри мілітарну потугу ворога. Коли на Польщу напали могутня і жорстока нацистська Німеччина і не менш нелюдська більшовицька Московія, всі поляки стали на захист рідного краю. Хоча у цій війні поляки поклали 66 300 осіб вбитими, але через кілька років відновили Незалежність і навіть захопили немалі німецькі й українські території, якими володіють донині. Справжніми героями постали фіни, коли на них напала ненаситна комуно-більшовицька Московія. Бойові дії тривали 105 днів, за цей час фіни втратили загиблими 26 600 осіб, проте зберегли свою Незалежність. За оцінками західних істориків, кількість загиблих радянських військовослужбовців становить 150—200 тисяч, а ще сотні тисяч поранених і обморожених. За деякими дани-
Олесь ПОШИВАЙЛО, керівник Відділення керамології Інституту народознавства НАН України, генеральний директор Національного музею-заповідника українського гончарства, голова правління ГО “Конгрес українських керамологів”, доктор історичних наук, професор, заслужений діяч науки і техніки України
Цілком ігноруючи відповідну постанову Кабінету Міністрів України, нормативні накази Міністерства освіти і науки України, нехтуючи законодавчими принципами академічної доброчесності, рада ухвалила рішення про присудження наукового ступеня доктора історичних наук зі спеціальності “етнологія” скандально відомій самозваній “експертці з етнології та етнографії”, докторанту й викладачу кафедри музеє знавства та пам’яткознавства Харківської державної ака демії культури О. В. Щербань за аматорську дисертацію “Еволюція традицій використання глиняного посуду в народній культурі харчування українців Наддніпрянщини другої половини ХІХ—початку ХХІ століття”. При цьому присутні члени ради були поінформовані, що дисертація містить академічний плагіат, самоплагіат, фабрикацію, фальсифікацію; замість обов’язкових мінімальних 15 авторських аркушів основного тексту містить лише 11,97; з 20 мінімально необхідних публікацій у наукових фахових виданнях України та інших держав має лише 8, зокрема жодної з обов’язкових чотирьох — у наукових періодичних виданнях інших держав; частину статей фальсифікувала, а частина виявилися фейковими, тобто взагалі неіснуючими; упродовж 2012—2017 років зі своїми клонованими псевдонауковими статтями постійно фігурувала в номінації “Керамґандж” (публікації з нікчемними керамологічними сюжетами) щорічних Національних конкурсів публікацій на теми керамології, гончарства, кераміки в Україні. Дисертантка особливо відома масованим поширенням в українських ЗМІ фальшивої інформації про свої наукові звершення: проголосила себе членом ученої ради академічної наукової установи, членом неіснуючої національної творчої спілки, головою неіснуючого осередку майстрів народної творчості, співавтором колективних монографій, автором наукових проектів та фальшивих польових експедицій, а ще — “науковцеммаркетологом”, “експерткою з етнографії та етнології”, “провідним популяризатором традиційної культури Полтавщини та Слобожанщини”, “провідним популяризатором українських традицій Полтавщини, Харківщини та Сумщини”, “провідним популяризатором-експертом традиційної культури Полтавщини, Харківщини та Сумщини, творів українського традиційного мистецтва та народного побуту”, “експертом із народної обрядової, гончарської та гастрономічної культури українців”, а також — “експертом-консультантом у сфері розвитку сільського зеленого туризму в Україні”, “популяризатором гастрономічної культури всієї Лівобережної України”. Нарешті, 25 травня 2016 року оголосила себе єдиним експертом з обрядової культури всіх сущих українців з містично-патріотичним меседжем: “Заповнюю прогалини українським контентом”! Три офіційні опоненти надали фальшовані висновки про наукову й практичну цінність дисертації, про кількість і обсяг публікацій та про повноту опублікованих матеріалів. Рішення про присудження наукового ступеня було безсоромно ухвалено за браком кворуму, підкиданням в урну для таємного голосування бюлетенів за відсутніх членів ради. Резонансний фарс став яскравим прикладом групового (“вченого”) ґвалтування “Етичного кодексу ученого України”, ухваленого загальними зборами Національної академії наук України 15 квітня 2009 року, викликаного до життя потребою суспільства “бути впевненим у чесності науковців та достовірності результатів їх досліджень”. Нагадаю лише кілька цинічно зігнорованих принципів кодексу: “Обов’язок ученого протидіяти… присудженню наукових ступенів і звань за роботи, які не відповідають досягненням світової науки або виконані з порушенням норм етики, зокрема рішуче викривати плагіат та інші форми порушень авторського права…; активно протидіяти псевдонауковій діяльності, виступати проти розповсюдження в суспільстві її поглядів і рекомендацій…; учений має забезпечувати бездоганну чесність та прозорість на всіх cтадіях наукового дослідження і вважати неприпустимим прояви шахрайства, зокрема фабрикування та фальшування даних, піратства та плагіату…; всі, хто брав творчу участь у роботі, мають бути зазначеними як автори; учений не повинен повторювати свої наукові публікації з метою збільшення їх кількості…; учений повинен бути максимально об’єктивним в оцінці власних досягнень. Преса, радіо та телебачення можуть бути використані для пропаганди наукових досягнень, але не власної особи…; учений несе персональну відповідальність за чесну й об’єктивну оцінку кандидатських та докторських дисертацій. Виступаючи в ролі опонента при захисті дисертаційних робіт, вчений має бути неупередженим…; учений, який порушує Етичний кодекс, несе моральну відповідальність перед науковим співтовариством та суспільством” (див.: https://www.znu.edu.ua/ etychnyj-kodex-uchenogo-Ukrajiny. pdf). Як випливає з цього переліку, О. В. Щербань разом з ученими, причетними до її захисту, своєю псевдонауковою діяльністю порушили всі ці основоположні принципи “Етичного кодексу вченого України”. Фактично дисертація й опублікована на її основі монографія О. В. Щербань дискредитують сучасну українську академічну етнологію, і насамперед керамологію. Вони постали своєрідними підручниками з керамґанджу й псевдонаукової творчості, не тільки спробою антинаукової провокації, а й виявом наукової корупції, коли вчені з ім’ям закривають очі на нікчемність начебто наукової праці. Водночас це й певне випробування сучасних учених на спроможність відстоювати наукові ідеали й принципи. Отже, у пріснопам’ятного львівсь кого “доктора Пі” з’явилася достойна послідовниця — заохочена у тому ж таки Львові “доктор Екс (перт)”. Здається, маски знято: відомі імена тих “нових” учених, які активно долучилися до лобіювання й поширення псевдонауки в Україні. Невідомо тільки, як реагуватиме Міністерство освіти і науки України й особисто міністр Лілія Гриневич на успішно апробовану у Львові цинічну маніпуляційну технологію клонування псевдодокторів-етнологів та відвертого ігнорування чинного законодавства. Але про це дізнаємося вже невдовзі, коли з’явиться атестаційний вердикт цього центрального державного органу в справі атестації наукових кадрів. А поки що гнітюче відео й вражаючі документи про практичний досвід застосування науки фальшування дивіться ТУТ: http://ceramological-defect. com.ua/archives/388; https://www.facebook.com/ ceramological.defect https://www.youtube.com/ watch?v=Xb64MZUykPM
Останніми роками в Україні прокотилася хвиля дисерґейтів, пов’язаних зі скандальними захистами дисертацій. Проте резонансні публікації в ЗМІ щодо наукових праць відомих персон виявилися “невинними непорозуміннями” порівняно з псевдонауковим шабашем, ганебно-комедійно розіграним 5 червня у Львові. Там Спеціалізована вчена рада двох академічних наукових установ — Інституту українознавства ім. Івана Крип’якевича НАН України та Інституту народознавства НАН України — завзято ґвалтувала нормативно-правові документи, що визначають обов’язкові в країні вимоги до атестації наукових кадрів, а заодно й українську академічну керамологію.
4 “Соборність — це не лише інтеграція економік регіонів, а й консолідація народу”. Суспільство · s. 4strona oryginału ↗ Ciąg dalszy artykułu «Духовний обруч державотворення», s. 1
Продовження. Початок на стор. 1
Отже, сталося так, що не маючи всеукраїнської світоглядної ідеології, щобільше, обпікшись на чужинській монополії тоталітарних режимів, особливо комуністичного, боїмося думкою доторкнутися до своєї Ідеї як своєрідного обруча об’єднання національних сил, їх синергії від ще остаточно не понищеного культурного багатства, історичних традицій. Зокрема до системи духовно-інтелектуального забезпечення державотворчої стратегії як споконвічної мрії жити вільно, бути суверенними, мати свою концептуально-стратегічну програму демократичного розвитку, соборнізації нації, безпеки країни тощо. Тому програємо інформаційну війну в гібридному протистоянні з північним загарбником, що в минулому мав безпосередній стосунок до формування злочинних імперсько-більшовицьких ідеологій творення т.з.“нової радянської людини”, побудови світлого “комуністичного майбутнього”, врешті, до сучасного “обустройства России”, “русского міра” — цього пропагандистського словоблуддя, яке було і є тим імперсько-ідеологічним опіумом, яким споюють, аби розшматувати і поневолити нас (і не лише нас).
Національна ідея — духовний обруч соборнізації України Національна ідея — категорія, властива етнічним, громадсько-політичним формуванням, що, усвідомивши свою окремішність, стали націями. Таким націям притаманний свій усталений суспільний концепт, ідеологічний духовно-інтелектуальний супровід державотворення, що ґрунтується на ідеї (мрії), яка консолідує спільноту, є її підоймою, програмою і дороговказом. Не вододіл, не Дніпро чи Збруч, а духовно-інтелектуальний Обруч — захисний щит від гібридної війни і сьогоднішній порятунок нації. Не споживацькі мотиви і “жолудкові”, за Франком, інтереси, а синергія Української Ідеї — спасіння титульного народу. Не суперечки — є вона чи ні, а ґенеза її розвитку та пролита за неї кров поколінь — піднімуть нас із колін. Незалежно від дискусій, поглядів і підходів до формування УНІ нація повинна об’єднатися і консолідуватися навколо визнання, що історично процес виникнення, становлення та поширення української Ідеї проліг від демократичної Конституції Пилипа Орлика, Кирило- Мефодіївського соціального гасла “країна без холопа і пана” через Міхновське усвідомлення України як національної самостійної держави, боротьбу УНР, її злуку з ЗУНР та визвольно-бойовий клич УПА “здобудеш або вмреш” за неї до сьогоднішніх Майданів на захист євроінтеграційного вибору
Ольга ЖМУДОВСЬКА
Закінчення. Початок на стор. 1
Зустріч, на яку зібралися представники державної влади України та посольств Білорусі, Литви, Латвії і Польщі разом із провідними спеціалістами і дослідниками центральних державних архівних установ, відбулася 5 червня. Голова Державної архівної служби України Тетяна Баранова зазначила, що включення до реєстру ЮНЕСКО “Пам’ять світу” українського архіву розсекречених документів щодо чорнобильської аварії є важливою подією не лише для нашої країни, а й усього світу, оскільки допорозвитку України в системі модерних світових держав, за досягнення життєвих стандартів і цінностей цивілізованого світу. Перед керівництвом, якщо воно — справжня духовно-інтелектуальна еліта, яка не тільки в передвиборний період традиційно голоcно презентує свої щедрі обіцянки, цілодобово не покидає мас-медійні простори, ошелешуючи суспільний загал розгулом бажань долучитися до новітньої історії українського державотворення, а насправді хоче і може удосконалювати його чвертьвікову практику, — актуалізуються передовсім два основоположні завдання. Перше: об’єднати і консолідувати націю. Без сконсолідованої громадянської нації звести міцний підмурівок нашого державотворення, націлити його на перемогу, деокупацію, декомунізацію чи деолігархізацію — неможливо. Друге: визнати, що фундаментом і наскрізним елементом підмурівку має стати широко соціалізована УНІ — зцементована на загальноукраїнських інтересах, високих суспільно-моральних, традиційних духовних та матеріальних цінностях — обітована земля, соборна незалежна держава, її питома мова, єдина Помісна церква, національний інформаційний, освітній, науковий та інший простори, історична пам’ять, конкурентоспроможна економіка, благополучна екологія, заможний народ, європейський вектор інтеграції, рівноправні міжнародні взаємини і співпраця. Врешті-решт, побудова національної демократичної держави та інформаційної громадянської спільноти. Святая святих завдань УНІ — це сформувати єдиний національний економічний, мовно-інформаційний, культурний, релігійний та інші простори та допомогти українцям у різних регіонах усвідомити себе соборною державоцентричною нацією. У цьому контексті майбутнє керівництво держави, насамперед Президент країни повинні усвідомлювати, що УНІ — це своє рідний комплекс вірувань і духовне кредо народу, квінтесенція патріотичних почувань, національного світобачення та усвідомлення державної незалежності, суверенності її інтересів; це світоглядний концепт-конструкт духовно-інтелектуального потенціалу нації, тобто людей — державотворців і співгромадян, які, спираючись на минуле, мобілізують творчі зусилля на здобутки сучасні й майбутні, на становлення і консолідацію українського народу як єдиної політико-етнічної громадянської спільноти і цілісної одиниці світового співтовариства, щоб наблизити націо нальний ідеал до найвищих досягнень цивілізованого людства в різних сферах розумової його життєдіяльності на шляху прогресу та добробуту. Кандидат на найвищу посаду ще до висунення чи самовисунення та його команда мусять бачити УНІ в архітектурі розбудови, аби відтак не питати: яку Україну будувати? Наведений дискурс достатній для нації, тяглість (спадковість) розвитку якої не переривалася. Збереження ж національної тотожності титульного народу, який упродовж віків намагалися знищити, вимагає вивчення дефініції УНІ не лише як явища складної соціально-економічної, етнічної, культурно-мовної, релігійної, екологічної та іншої природи в духовно-інтелектуальному, феноменальному і вельми динамічному історичному контекстах, а і як багатофакторну програму сучасного розвитку країни, підвищення її суб’єктності, субсидіарності, конкурентоспроможності і т. ін. Отже, УНІ — це не лише програма дій на завтра, засвоєння і збереження набутків минулого, його історичних, традиційних інституцій, а й науково обґрунтовані, інноваційні та інтеграційні спрямування сучасників у світоглядному, мотиваційно-ціннісному та інших духовно-інформаційних, просторово-часових вимірах. Урешті, УНІ — це семантичний знак об’єднатися, ідеологічна його основа; рівно ж — лоція, за допомогою якої належить привести український корабель в гавань Державності європейського рівня, гідного трудової і вільної людини. Українцям, аби бути націєцентричними, треба керуватися єдиними соборними інтересами, розвивати колективне мислення нації та емерджентно удосконалювати складові ідеї українського державотворення як його якісно нові структурно-функціональні стратегеми, що їх диктує ХХІ сторіччя, — Україна: соборна, українська і гідна цивілізованого людства. Формула СУГ (соборність, українськість, гідність) проектує візію і місію сучасної національної ідеї, а її складові слугують своєрідними СУГестіями, які можуть впливати на опрацювання стратегії розвитку держави, якісно модернізуючи її систему через механізм емерджентності. Тобто удосконалювати як суспільну систему, де людина, нація і цивілізований світ — триєдино-необхідне підґрунтя, а складові СУГ — основоположні маркери і орієнтири поступу на шляху до цивілізації. Це сприятиме не лише плануванню і прогнозуванню розвитку нації, а й дасть можливість стратегізувати за лекалами
УНІ. Стратегіювання — це вищий рівень державного управління, що може вимагати ухвалення нових законів, розробки окремих програм, стратегій та їхнього інформаційного, науково-технічного і фінансового забезпечення. Тільки трансформувавши складові УНІв стратегеми розбудови, можемо відповісти “Хто я?” і “Що зробив для Української держави?”. У такому сенсі стратегеми — це генеральні напрямні державотворення, за дорожньою картою яких мають рухатись та самовіддано працювати і людина, і нація, аби не провалитися (чи не “допомогли” сусіди) в небуття. Власне, такі нації не занепадають, а навпаки, трансформувавши екстрактивні (визискні) інститути в інклюзивні, досягають свободи і добробуту, незалежно від багатства тієї чи тієї країни. (Анжемоглу Дарон, Робінсон Джеймс. Чому нації занепадають / Пер. з англ. К.: Наш Формат, 2016. — 440 с.). Економічні чинники, природні ресурси відступають перед корупцією, державною клептоманією та інститутами, що визискують власний народ. Отже, передовсім ідеться про поступ духовний, який передбачає не лише територіально-просторову, а й духовно-інтелектуальну соборність українців як єдність та спроможність разом, толокою, синергійно творити власну державу на нових ідеологічно-цивілізаційних засадах, консолідуючись і об’єднуючись ментально, національно. Це не проста, а комплексно-інтегрована єдність, що теж має триєдину основу: визнання спільної історії минулого, консолідацію бажань громад сьогодення працювати заради вимріяної держави майбутнього (політична воля впровадження соціально-економічних реформ, євроінтеграції, спілкуватися українською мовою, мати єдину національну церкву тощо). Іншими словами, ідеться про модель соборності в духовно-інтелектуальному, мовно-культурному, ідейно-політичному, світоглядному вимірах, що на соціогуманістчних засадах формує, склеює і кристалізує із сірої маси населення націю як національно-свідому спільноту з притаманними лише їй якісними характеристиками (усвідомленням національної ідентичності, потреби збереження традицій, виховання патріотизму і згуртованості нації, водночас бажань стати продуцентом нового продукту, передових новацій для дальшого поступу, прориву на світові простори і ринки тощо). Йдеться про модель поступу на основі цілого пакета видимих і невидимих активів, які уможливлюють зберегти національну ідентичність у системі аксіологічних (ціннісних) аспектів цивілізованості, що емерджентно забезпечується якісно-сучасними процесами інтелектуалізації, гуманізації, елітарізації та екологізації. Врешті створюється спільнота, де головною цінністю стають рівні економічні та політичні права кожного, а закличним мотивом — “чужому навчайтеся і свого не цурайтеся”. Тільки за такого всебічного врахування пакета всіх названих (і не згаданих) чинників можна правильно вибрати стратегію перемоги на сході, де національна Ідея стане її наріжним каменем. Цей камінь для нас — не спеціально спечений агломерат для подальшої імперської переплавки в ім’я возвеличення нового самодержця; не штучний пропагандистсько-гібридний конгломерат, створений для розширення панування над іншими народами та їх визиском, а скалоподібний витвір. І лише набувши, за І. Франком, якостей, притаманних розвиненим націям, розбивши скелю перешкод, зокрема сусідів, зможемо прокласти “хоч синам, як не собі” широкий шлях у вільний світ. Тоді євроінтеграційні заходи, культурно-показові ін’єкції матимуть не лише мобілізаційне, ай когнітивно-філософське сприйняття і світоглядно-об’єднуючу направленість. Отже, соборність — це не лише інтеграція економік регіонів, ай консолідація народу на рівні духовних, морально-психологічних характеристик, внутрішньо притаманних людині, її свідомості та ментальності. Рівно ж — українська Україна не означає зловмисну спекуляцію гаслом: Україна лише для українців. Таку позицію затаврував ще Михайло Грушевський, позиціонувавши демократичну думку: якщо ти живеш в Україні та працюєш задля її добра, ти — українець. Проте українськість як ексклюзивний здобуток нації треба не лише зберегти, а й розвивати в різнокольоровому суцвітті прогресивних досягнень людства. Саме складові УНІ, як стратегеми розбудови національної держави, спроможні помогти українству не забути істину: їхня країна на межі щоденного вибору між грубою гібридною силою тоталітаризму і синергією креативу мудрості колективного захисту цивілізованого людства, його демократичних цінностей та відповідного доброчинства. Аби на “межі”, скажімо, православ’я і католицизму зберегтися як соборна нація, маємо об’єднатися в Єдину Помісну Церкву — духовну основу соборних діянь українців.
Далі буде.
Степан ВОВКАНИЧ, м. Львів дішньої вищої влади України та КГБ за 1986—1990 роки, які розсекретили 2017 року. Увагу відвідувачів виставки привернув “Лист директора Чорнобильської АЕС В. П. Брюханова про аварію на ЧАЕС ім. В. І. Леніна”, написаний у перші години після аварії, у ньому вказано перші наслідки вибуху на 4-му енергоблоці Чорнобильської АЕС: руйнація даху та стін реакторного відділення, пожежа, перші людські втрати, рівень радіації на атомній станції та у Прип’яті. Важливо також, що всі віднайдені й досліджені документи відтепер будуть не лише доступні для науковців всього світу, а й отримають гарантію надійного збереження.
4 “Соборність — це не лише інтеграція економік регіонів, а й консолідація народу”. Суспільство · s. 4strona oryginału ↗ Początek tekstu może być niepełny — porównaj ze stroną oryginału
магає осягнути не лише причини, масштаби і наслідки найбільшої техногенної катастрофи ХХ століття, а й оцінити мужність і самовідданість людей, які прийшли на порятунок у перші ж дні й години після аварії. Вона і продемонструвала оригінал свідоцтва про включення до реєстру. Центральний державний кінофотофоноархів ім. Г. С. Пшеничного надав документальний фільм “Чорнобиль. Хроніка важкий тижнів”, який 1986-го впродовж 100 днів знімав режисер Володимир Шевченко. У кадрах — люди, які намагалися зупинити пожежу і локалізувати викид радіоактивних речовин одразу після аварії. Моторошно і гірко було бачити обличчя молодих і сильних людей, які жертовно рятували планету, навіть не усвідомлюючи, що приречені на швидку і болісну смерть… Фільм також увійшов у комплекс документальних свідчень, включених до програми ЮНЕСКО. На жаль, режисер у ті дні отримав надвисоку дозу радіації і помер невдовзі від променевої хвороби. Та на зустріч прийшла його дружина Валерія Воротянська, його колеги зі знімальної групи — Володимир і Віталія Таранченки, Вік тор Кріпченко, Анатолій Хімич, і їм були адресовані оплески глядачів і слова вдячності. Всього ж архівісти підготували для огляду оригінали понад 3000 розсекречених документів, та список продовжує поповнюватися. Серед них — архівні документи, що містять інформацію про перебіг катастрофи, зони розповсюдження і рівень радіації, морально-психологічний стан населення, заходи влади із розселення, працевлаштування, медичне обслуговування громадян, евакуйованих із зони ЧАЕС. Найбільшу цікавість викликали близько 40 документів із таємних архівів то-
«Просвіта» сьогодні · “З’явилось багато українських патріотів, які своєю свідомістю, активністю значно переважають нашу владу”. · s. 5strona oryginału ↗ Ciąg dalszy z wcześniejszej strony — fragment strony
кандидат історичних наук, викладач Житомирського національного агроекологічного університету ознайомив присутніх із монографією “Українська національна революція 1917—1922 рр. та її перебіг на Житомирщині”. Центральна Рада певний час перебувала на Житомирщині, саме тоді почали виготовляти гривні, було затверджено герб у вигляді тризуба, ухвалено законодавчі акти, що стосуються громадянства України. Автор обґрунтував, що хронологічні рамки Української революції необхідно продовжити до 1922 року. Г. Махорін подарував свої дослідження і монографію шкільним бібліотекам. Леонід Петрович Мужук, український організатор кіновиробництва, сценарист, лауреат Державної премії України ім. Т. Г. Шевченка, заслужений діяч мистецтв України, народний артист України, член Національної спілки кінематографістів України і Національної спілки журналістів, викладач, професор Київського національного університету імені Т. Шевченка, подякував організаторам круглого столу за запрошення, коротко розповів про свої здобутки на ниві кіновиробництва. Його документальні фільми “Чорнобиль: два кольори часу”, дилогія “33-й” (“Материнський спогад”, “Материнський заповіт”), “Дніпровська балада” мешканці Ружина переглянули ще п’ять років тому. Землякам дуже приємно, що цьогоріч творчість Л. П. Мужука заслужено відзначили премією ім. І. Огієнка.
Доповнив зустріч Святослав Карпович Васильчук, голова Житомирської обласної організації “Просвіти”, лауреат Огієнківської премії, якою відзначений кілька років тому. Він наголосив, що просвітяни області наполегливо докладають свої сили до розбудови української Держави, за приклад беруть діяльність Ружинського осередку, двох просвітян якого за останні півроку відзначено медаллю “Будівничий України” — найвищою відзнакою ВУТ “Просвіта”. Учитель історії Роставицької ЗОШ І—ІІІ ст. М. О. Гергарда розповів про життя і творчість Івана Огієнка, видатного будівничого Української держави. В. О. Митюк презентував випущений селищним осередком бюлетня “Промінь Просвіти”, нагадав присутнім про видавничий напрям діяльності осередку, що зумів за останні чотири роки видати книжки “Людмила Фоя. Оповідання”, “Герої Ружинщини 2014. Вони життя поклали у війні за Україну”, “Ожити через сто літ”, “Рід Щербаківських — звитяжці української культури”, два інформаційних бюлетня “Промінь Просвіти” (все це загальним накладом понад півтори тисячі примірників, які були подаровані шкільним і сільським бібліотекам, учасникам науково-практичних конференцій, краєзнавцям, мешканцям селища). Це гарний підсумок роботи осередку, який у травні відзначив 5 років своєї діяльності. Було названо благодійників, висловлено їм подяку за сприяння у виданні згаданих книг. В обговоренні питань круглого столу взяли участь В. Ф. Березівський, заслужений майстер народної творчості України, В. Ц. Саківський, депутат Житомирської обласної ради, В. В. Гаврилюк, директор Верхівнянської ЗОШ І- ІІІ ст., О. В. Заморський, пенсіонер. Один із учасників зібрання відзначив, що “такого важливого і цікавого заходу у нашому райцентрі ще не було. І це вперше “Просвіта” прийшла в Освіту, щоб її українізувати, зробити освіту справді українською. Добре було б, коли б на Всеукраїнському рівні подбали про створення “Молодої Просвіти”, в яку могли б вступати юні громадяни з 14 до 30 років, щоб вони підняли прапори “Просвіти”. Адже середній вік просвітян у селищному осередку — 68 років. Треба дбати про молодих українців!” Роботу круглого столу зафільмували краєзнавець А. Богуш та його дружина О. Богуш.
«Просвіта» сьогодні · “З’явилось багато українських патріотів, які своєю свідомістю, активністю значно переважають нашу владу”. · s. 5strona oryginału ↗ Віктор МИТЮК, голова Ружинського селищного осередку “Просвіти”, Житомирщина
До проведення такого заходу наштовхнула думка однієї вчительки, оприлюднена у тижневику “Слово Просвіти” кілька років тому: “Освіта дає знання, а “Просвіта” — переконання”. Стисла, влучна фраза красномовно свідчить про роль найстарішої громадської організації в нашій країні, де 150 років триває важка боротьба свідомої частини населення за утвердження української мови, правдивої історії народу, його боротьбу за свою Свободу, Незалежність, Самостійність, Соборність України. Нині тільки сліпий не може побачити, що з’явилось багато українських патріотів, які своєю свідомістю, активністю значно переважають нашу владу, обігнали її в баченні орієнтирів розвитку сучасної держави, пропонують так формувати свідомість громадян, щоб наріжним каменем свідомості кожного патріота була україноцентричність. На жаль, навіть високого рангу посадовці не встигають (чи не хочуть) відбирати, акумулювати слушні думки, ідеї, висловлені “пересічними патріотами”, щоб правильно скоригувати курс розвитку сучасної України. Основною причиною цього є брак розуміння у тих посадовців як історії розвитку української нації, культури нашого народу, і невміння самоудосконалюватись, через самоосвіту здобувати такі знання, що переплавлювались би у переконання стати україноцентричною особистістю. Просвітяни нашого осередку з тривогою спостерігали, як у середовищі навіть освічених людей, зокрема у школах району активізувались ті, хто повірив у словоблуддя ідеологів “русского міра” і стали відкрито агітувати кілька років тому за свого “кумира” В. Януковича. Навіть тепер вони не відчувають провини, що своїми діями сприяли зміцненню п’ятої колони в нашій державі, розпалюванні війни на сході України. Або такий приклад: коли у селищі відзначали 100- річчя Української революції, то запрошена особа, причетна до формування громадської думки, різко заявила: “Що це за Українська революція? Я знаю лише одну революцію — 1917 року, Жовтневу”. До речі, ця особа має вищу освіту, ще доволі молода, але в її мізках міцно живе “совок”, що заважає сприймати суспільні зміни; зрозуміло, жодних гасел київських Майданів, Революції гідності такі люди не сприймають… Торік восени селищний осередок “Просвіти” почав готувати проект, в якому обґрунтовано потребу просвітлення свідомості освітян району, спонукання їх до самоосвіти задля формування у кожного вчителя переконання переходу на україноцентричні підвалини свідомості. У березні цього року ми видали інформаційний бюлетень осередку під назвою “Промінь Просвіти”-2, присвячений гідному відзначенню 150-річчя ВУТ “Просвіта” імені Тараса Шевченка. Цей збірник містить яскраві й глибокі матеріали, видрукувані у тижневику “СП”, дослідження істориків В. І. Сергійчука, Л. Д. Федорової, Г. Л. Махоріна, краєзнавців району, листи наших земляків про минуле і сьогодення нашої держави, про українську мову, культуру, історію народу. Деякі матеріали вперше надруковані, що значно посилює важливість такого видання. Після оприлюднення списків лауреатів премії ім. Івана Огієнка в тижневику “СП” ми почали готувати зустріч із нашими земляками Г. Л. Махоріним та Л. П. Мужуком, лауреатами цієї почесної премії. Домовились із райметодкабінетом відділу освіти Ружинської РДА про проведення круглого столу “Просвіти” з Освітою на тему “100 років Українській революції”. В актовій залі Ружинської гімназії зібралися члени селищного осередку “Просвіти”, вчителі історії навчальних закладів району, шкільні бібліотекарі, працівники відділу освіти, старшокласники Ружинської гімназії, Ягнятинської ЗОШ І—ІІІ ст., краєзнавці, очільники району. Співголови круглого столу О. Б. Коляновський, завідувач РМК відділу освіти, і В. О. Митюк, голова селищного осередку “Просвіти”, запропонували обрати почесним головою круглого столу Л. П. Мужука, оскільки в його особі всі побачили і “Просвіту” (він є членом Головної ради ВУТ “Просвіта”) та Освіту (він — професор Київського національного університету ім. Т. Шевченка). Гарним подарунком для учасників круглого столу стало чудове виконання пісні “Рідна мова” вокалістами ансамблю “Щербів” районного будинку культури (Л. Хитра і Г. Мартинюк). Потім В. О. Митюк прочитав вірш “Народ” (автор Олесь Лупій, 2013). З піднесеним настроєм присутні вислухали вітальне слово Л. О. Біляк, голови Ружинської РДА, та М. М. Марущака, голови Ружинської районної ради. О. Б. Коляновський розповів учасникам зібрання “Про відзначення 100-річчя Української революції 1917—1921 рр. та вшанування пам’яті її учасників”. Щороку в навчальних закладах району відбуватимуться інформаційній навчально-виховні заходи, книжкові виставки, читацькі конференції. Доповідач подякував місцевому осередку “Просвіти” за випуск збірника “Промінь Просвіти”-2, в якому є серія матеріалів про бій під Крутами та цікаві дані про героя Крут Павла Кольченка, нашого земляка. Центральною і найвагомішою подією круглого столу стала зустріч із нашими земляками, лауреатами премії ім. Івана Огієнка. Геннадій Леонідович Махорін,
Круглий стіл у Ружинській гімназії
Л. П. Мужук, Г. Л. Махорін і Л. О. Біляк, голова Ружинської РДА слухають пісню
Перший ряд: Л. Мужук, В. Митюк, Г. Махорін, С. Васильчук
«Просвіта» сьогодні · “Наша міць гартується у боротьбі, а наша духовна міць тримається на святинях”. · s. 6strona oryginału ↗ 150-річчя “Просвіти” на Прикарпатті відзначають активно та успішно. Культурологічні поїздки Прикарпаттям, вшанування Кобзаря та відзначення найкращих просвітян — цим і не тільки цим завеснувала обласна “Просвіта”, не зупиняючись у своїй щоденній громадській діяльності.
Відновлення осередків — об’єднання зусиль Триває просвітянсько-мистецьке турне Прикарпаттям, присвячене ювілею “Просвіти”. Цього разу просвітянський творчий колектив відвідав села Витвицької ОТГ Долинського району. Нещодавно там, зокрема у с. Витвиця, було відновлено повноцінну діяльність осередку “Просвіти”. Десятки років історія села Витвиця і місцевого осередку “Просвіти” замотувалася у тугий вузол через відсутність відомостей та свідчень, через страх перед правдою і брак правди. Виростало покоління, яке повинно було безперервно проживати перипетії історії свогочасся і при тому з-поміж накопиченого збіжжя відбирати добірну, підтверджену батьками-дідами залякану правду. Цьогоріч сільська “Просвіта” повернула свій статус громадсько-культурного центру життя тепер уже Витвицької ОТГ. Священик, влада, вчителі, молодь, активна громада об’єднали зусилля у спільних прагненнях та цілях. Торік у листопаді делегація просвітян на чолі з парохом церкви о. Петром вирушили до Чорткова, де відбулося перепоховання останків о. Павла Витвицького на чортківському цвинтарі. 15 лютого 2018 року голова Долинської районної “Просвіти” Катерина Тусик та голова витвицького просвітянського осередку Степан Штурмак організували вечір-спомин славному земляку та всій шанованій великій родині Витвицьких. Витвиця — одне з небагатьох місць, здатних породити духовно багатих і сильних людей. Місце, де назавжди вкорінюється пам’ять поколінь, передаються зроду в рід духовні й моральні цінності. А роди ці розгалужені, розкинені паростками і знову вкорінені. Бо Витвиця — то вербна галузка, гілка освяченого родинного дерева. Це одне з сіл, яке не занепадає і не вироджується. Сюди повертаються, залишаються і продовжують справи своїх батьків. Як це робить рід Янишівських та очільники обласної “Просвіти” Степан Волковецький та Михайло Січка.
“Якщо ми і загинемо, наші імена будуть вписані в історію України...” 20 травня в урочищі Береги с. Витвиці відбулося відкриття пам’ятного знака землякам, повстанцям-воякам УПА. До проведення заходу долучилася делегація просвітян з Івано-Франківська на чолі з головою обласного об’єднання Степаном Волковецьким. Захід відкрив голова місцевого просвітянського осередку Степан Штурмак. До підніжжя лягають квіти від Витвицької ОТГ, обласної “Просвіти”, громадськості. У хвилину мовчання небо заплакало тихим дощем. Молитву за полеглими піднесли отці Петро і Микола. На таблицях монумента, що віддзеркалюють опечалене небо, написи: “Слава Україні! Світлій пам’яті вояків Української Повстанської Армії Миколи Кравця та Дмитра Штурмака. Восени 1946 р. тут, на берегах Лужанки, вони прийняли останній бій із московськими окупантами. На цьому місці пораненого Миколу Кравця (псевдо — Смерека) нелюди облили бензином і живцем спалили. Микола Кравець, 1925 р. н., уродженець с. Станківці. Дмитро Штурмак, 1926 р. н., уродженець с. Церківна”. “Перехожий, зупинися! Вклонися та віддай шану. Слава Героям! Слава Україні! Світлій пам’яті витвичан, жителів та уродженців Малиновища та Берегів, які впродовж двадцятого століття боролись із польськими, німецькими та московськими окупантами України. Честь і шана — батькам, дідам і прадідам, родичам, сусідам, що воювали на австрійській та німецькій війнах, захищали Західноукраїнську Народну Республіку, боролися у лавах Української Повстанської Армії, були ув’язнені в тюрмах та концтаборах, вивезені на Сибір, допомагали повстанцям. Слава Героям!” Голова Витвицької ОТГ Микола Шикор наголосив, що цей пам’ятний знак відкриваємо у День Героїв. Саме ними були наші земляки-повстанці. Він подякував усім причетним до повернення із забуття імен борців за Україну. Цю святу справу ми продовжимо. “І в кожному з наших сіл зведемо знаки пам’яті про наших героїчних попередників”, — запевнив він. — Ми вшановуємо героїв, які віддали свої життя за вільну Україну, за волю свого народу, — сказав на вічі голова ОО ВУТ “Просвіта” ім. Т. Шевченка, витвичанин Степан Волковецький. — Хтось може дорікнути, що вони її тоді не вибороли... Так, але їхня ідея, їхній подвиг та енергія живили й підняли на боротьбу нові покоління, які й проголосили Незалежність у серпні 1991-го. Саме завдяки їм Україна, попри всі труднощі, йде нині шляхом свободи у своє майбуття. На подвигу попередників маємо виховувати нові покоління патріотів. І тоді буде так, як хоче український народ. Він подякував усім причетним до урочистості за праведний труд в ім’я України. Заступник голови обласної “Просвіти” Михайло Січка наго-
Просвітяни біля Народного дому “Просвіта”
лосив на важливості події: “Триває збройна війна у східних областях України. Однак ми повинні розуміти, що ворог воює не тільки танками і гарматами. Війна точиться на багатьох полях: економічному, і н ф о р м а ц і й н о м у, мовному, духовному, культурному, історичному… Цим ушануванням ми відновлюємо історичну справедливість, ми відновлюємо із забуття Героїв України, які у дуже важкі часи не здалися, а присвятили своє життя кращому майбутньому українців. Завданням сучасників є підняти з небуття славні імена наших Героїв, щоб усі знали, що подвиги во ім’я України ніколи не будуть забуті! І тоді на цих іменах виросте те покоління українців-патріотів, яке приведе країну до розквіту!” ...Між промовами звучали українські патріотичні, повстанські та народні пісні, вірші. А насамкінець усі гуртом заспівали “Зродились ми великої години”... А за тим у залі Народного дому Витвиці селян звеселяла творча група обласної “Просвіти”. Після концертної програми
Заступник голови обласної “Просвіти” Михайло Січка та заступник мера міста Олександр Левицький. Відзначення перепоховання Т. Шевченка делегація “Просвіти” вирушила до сусіднього села Церківна, де гостей зустрічав переповнений зал будинку культури. Церківнянці тепло вітали артистів, разом згадували славні сторінки історії місцевого осередку “Просвіти”, видрукувані на сторінках газети “Галицька Просвіта”, що її роздавали одразу в залі всім охочим.
Традиції, що об’єднують. Люди, що спонукають “Перепоховання останків Кобзаря — показовий момент в історії становлення України, адже ми маємо “гарних” сусідів, які взяли за звичку привласнювати матеріальні та духовні надбання українців. Наша міць гартується у боротьбі, а наша духовна міць тримається на святинях — на визначальних для релігії та культури пам’ятках, на великих українцях, що змінили світ і стали знаковими постатями в історії світу. У нас попереду надзавдання — повернути святині і зберегти пам’ять про Великих так, як ми робимо із Т. Шевченком. Такі події треба відзначати на офіційному рівні для широкої громадськості, щоб це стало доброю звичкою — повертати і цінувати своє, щоб пам’ятати і берегти найдорожче”, — сказав заступник голови обласного об’єднання “Просвіти” Михайло Січка. Організовує вшанування Кобзаря у день річниці його перепоховання уже традиційно обласна
Просвітяни біля пам’ятника Т. Шевченку в день перепоховання
Голова “Просвіти” Прикарпаття Степан Волковецький та голова Витвицької ОТГ Микола Шикор На відкритті пам’ятних дощок у с. Витвиця
«Просвіта» сьогодні · “Цього ювілейного для просвітянської організації року багато просвітян отримали нагороди”. · s. 7strona oryginału ↗ Ciąg dalszy z wcześniejszej strony — fragment strony
“Просвіта” Прикарпаття. І цьогоріч громадськість зібралася біля пам’ятника Кобзареві в Івано- Франківську 22 травня, аби згадати, що саме цього дня 157 років тому Тарас повернувся “на Вкраїну милу”. Квіти до пам’ятника поклали заступник міського голови Олександр Левицький, Михайло Січка та представники громадськості. Своє шанування Т. Шевченку поетичним словом та піснею висловили присутні на заході митці та відомі люди краю.
Прикарпатські просвітяни здобувають відзнаки У селі Русів на батьківщині новеліста Василя Стефаника під час урочистостей з нагоди відзначення 147-ї річниці від дня його народження відбулося нагородження переможців літературної премії. У номінації “Проза” перемогу здобула бібліотекар, член Національної спілки письменників України, лауреат районної літературної премії імені Надії Попович, автор книги “Отченаш неба”, просвітянка Галина Христан. Переможцями у номінації “Документальна і науково-критична література (естетика, літературознавство, мистецтвознавство, українознавство, художня публіцистика, критика, мемуаристика)” обрані Оксана Парипа та Петро Парипа — журналіст, ведуча програм на Івано-Франківському обласному телебаченні “Галичина” та заслужений журналіст України, лауреат обласної премії імені Б. Бойка в галузі журналістики, автор книги “Великі українці без масок”. Цьогорічним лауреатом премії у номінації “Поезія”, за поданням “Просвіти”, стала бібліотекар, голова первинного сільського осередку ВУТ “Просвіта” імені Тараса Шевченка, лауреат премії імені Марії Підгірянки, член Національної спілки письменників України Леся Шмигельська. Цієї високої нагороди вона удостоїлася за поетичні книги “Осанна осені” та “ПроСвіт”. Поетичний світ Лесі Шмигельської — цікавий і неординарний. Вона авторка шести поетичних книг. Усе, що вона написала, закарбовано в літературну історію краю душею і серцем та мистецькими пошуками нових тем і стилів, майстерними підходами до їхньої реалізації. Іде вона своєю літературною дорогою з великою любов’ю до рідного краю, до свого народу, до України, до родини, до Бога. Книги “Осанна осені” та “ПроСвіт” — своєрідний творчий підсумок поетеси на царині красного письменства і є свідченням зрілості її поетичного слова та активної життєвої позиції. Це,
по суті, перша висока вершина її поетичного успіху.
Услід за найвищою обласною літературною відзнакою “Просвіта” нагородила вісьмох прикарпатських активістів просвітянською премією імені Марійки Підгірянки У номінації “Література” премії удостоєні: БЛИЗНЮК Микола Іванович, член НСПУ, за книжку для дітей “Наймиліший край” і “Всі ми любимо співати”, а також за багатолітнє виховання дітей і молоді. ГАЄВИЙ Микола Якович, голова благодійного фонду ім. Леся Гринюка, за збірку віршів для дітей “Ходить сон біля вікон”. МАЙБОРОДА Олег Вікторо" вич, медик, за книжку для дітей дошкільного і молодшого шкільного віку “Абетка в казках”. У номінації “Мистецтво”: ТЕРЛЕЦЬКА Любов Любоми" рівна — керівник народного аматорського молодіжного хору “Осанна”, директор дяківськорегентського інституту Богословського університету. МЕЛЬНИК Леся Омелянівна — керівник народного аматорського жіночого вокального ансамблю “Смерічка” Івано-Франківського ЦНД.
За активну просвітянську роботу: ПИЛИП’ЮК Олександра Яківна, головний редактор Всеукраїнського літературно-мистецького журналу для дітей “Дзвіночок”, за книжку “Казочки — перлинки”. ЩЕРБ’ЮК Валентина Іванів" на — голова місцевого осередку
ВУТ “Просвіта”, заступник редактора громадської газети “Рідне село Білі Ослави” та секретар ГО “Рідне наше село”. ОРОБЕЦЬ Іван Юрійович — директор Горішньозалучанської ЗОШ І—ІІ ст. Вручення премій відбулося 29 травня у музеї Марійки Підгірянки в селі Білі Ослави Надвірнянського району.
Медаль Будівничий України — найвища громадська нагорода Всеукраїнського товариства “Просвіта” ім. Тараса Шевченка за значні заслуги в політичній, громадській, науковій, культурній і освітянській діяльності та розбудові незалежної України. Цього ювілейного для просвітянської організації року медаллю нагороджено активних просвітян з районних осередків Ужитчак Василь Миколайо" вич, 1970 р. н., Почесний громадянин с. Білі Ослави, лауреат обласної премії ім. Марійки Підгірянки. Отець Василь Ужитчак — митрофорний протоієрей. 1997 року нагороджений Наперстним Хрестом, 2005 року з благословення Святійшого Патріарха Київського і всієї Руси-України Філарета нагороджений правом носіння Хреста з оздобами. О. Ва-
Лауреати премії ім. М. Підгірянки в с. Білі Ослави силь — член місцевого осередку “Просвіти” с. Білі Ослави. 2016 року о. Василя Ужитчака відзначено премією ім. Марійки Підгірянки. О. Василь Ужитчак користується великим авторитетом у мешканців с. Білі Ослави та активу сільської ради. Часто буває у місцевій школі імені Марійки Підгірянки, бере активну участь у всіх суспільно-значимих громадських заходах села. Регулярно дописує до газети-щомісячника “Рідне село Білі Ослави”, котру з 2012 року видає громадська організація “Рідне наше село”. Виділив частину своєї резиденції для музею Марійки Підгірянки та всіляко йому допомагає. Кузик Марія Олексіївна — голова шкільного осередку товариства “Просвіта”, вчитель української мови і літератури Верхнянської загальноосвітньої школи І—ІІІ ступенів Калуського району Івано-Франківської області. Вмілий організатор, виконавець. Марія Олексіївна — вчитель вищої категорії, старший учитель. Нагороджена грамотами відділу освіти Калуської райдержадміністрації, обласним відділом освіти, Верхнянської сільської ради. У вільний час пише вірші. Товариська, весела, життєрадісна, енергійна людина. Має авторитет серед педагогічного колективу, учнів та громадськості села. Автор пісні про село “Дума про Верхню”. Солдат Микола Іванович народився 24.05.1951 року в селі Голинь Калуського району Івано- Франківської області. У травні 1994 року очолив найбільший на Калущині (понад 70 членів) об’єднаний Голинський сільський і шкільний первинний осередок “Просвіти”. Як голова осередку “Просвіти”, ініціював та організував спортивні турніри пам’яті легендарного командира УПА С. Стебельського-Хріна і першого голови відновленого осередку “Просвіта” 1989 року в Голині В. М. Гонського. За ініціативою Миколи Івановича створено осередок “Молодої Просвіти”, один з найкращих на Прикарпатті. Завдяки М. Солдату і членам осередку “Просвіти” у с. Голинь встановлено пам’ятник І. Франкові, С. Стебельському, пам’ятний знак 600-річчя Голиня і просвітянам, загиблим від рук більшовиків. Організовано виготовлення і посвячено надгробний хрест повітового провідника УПА Івана Рудого (“Орлича”), відкрито капличку у школі й жертвам-односельцям, що загинули 01.03.1946 року від рук місцевих “стрибків”. Як член волонтерської ради, яка була створена на вічі села, допомагає збирати кошти, продукти харчування і теплий одяг для учасників АТО. Активний пропагандист здорового способу життя, керівник шахового гуртка. Неодноразово звертався до керівників районної і обласної освіти з пропозицією ввести шахи як обов’язковий предмет для вивчення в школі. Член міськрайонного Правління товариства “Просвіта”, депутат та член президії Калуської районної ради чотирьох скликань. Нагороджений почесними грамотами, подяками, дипломами за активну просвітянську роботу на теренах Калущини, подвижницьку діяльність у національному відродженні, громадсько-політичну діяльність, вагомий внесок у соціально-економічний розвиток території та у розвиток освіти на Прикарпатті.
Підготувала Ольга БОЙЧУК, прес-секретар ІФ ОО ВУТ “Просвіта”
Нагородження Лесі Шмигельської премією ім. Василя Стефаника
Просвітяни на урочистостях з нагоди відзначення премією М.Підгірянки
“Ми всі одно: птахи, дерева, люди. Ми — світова душа, яка росте І на землі, і в космосі — усюди, Де лиш струмує світло золоте”. · 8 Незабутні · s. 8strona oryginału ↗ Ciąg dalszy z wcześniejszej strony — fragment strony
присудом твоє крило, вибілене гісопом. Там немає ні болістей, ні печалей, ні зітхань, ні натхнень, тільки ЖИТТЯ НЕ- СКІНЧЕННЕ. Хіба не до цього ти йшов, плуганячи за собою Слово. Люблячи Його, служачи Йому, рятуючись Ним! Хіба не до цього йдемо і ми, тягнучи в небо свою борозну! Залишаюся з останнім поклоном тобі за все недослухане, недомовлене і недомолене. Бо днів нам мало… Мирослав ДОЧИНЕЦЬ
Добра пам’ять людей Важко говорити про дорогу Людину, Поета, Громадянина, з яким ще недавно спілкувалися, і якого вже немає на білому світі. Царство йому Небесне! Хай спочиває з Богом! А на Землі — добра пам’ять людей. З Петром Івановичем ми обмінялися книжками. Мої збірки пісень “Шкільні роки незабутні” та “Кобзарева пісня” він передав у музичну школу, щоб користувалися, за що я вдячна йому. А його “Духовний рубаят” і “Маленькі секрети щастя і успіху” — то настанови нам для земного життя. На віршики з його дитячої книжечки “Пригоди кота Патріка” я написала пісеньки. Сподіваюся, що незабаром буде видано збірку пісень для молодших школярів. Хай співають діти пісеньки Петра Сороки, який так любив життя! Олена ГРИННИК
Книги як найцінніше Сумно. Не хочеться вірити, що Петра Сороки вже немає серед нас живих, що я ніколи його не побачу. Обіцяв приїхати до Чернігова — не приїде. Кілька днів тому він надіслав мені до “Літературного Чернігова” рецензію Володимира Ворони на його книгу “Симфонія Петриківського лісу”, яка незабаром вийде у третьому числі журналу. Ми так і не зустрілися, але багато років листувалися. Його книги, які він мені надсилав (маю майже весь доробок), зберігаю як найцінніше. Я заглядаю до них повсякчас, коли мені важко. Хоч би про що він писав, хоч би у якому жанрі виступав — вірші чи денникова проза — все то поезія. Його магічне слово лягає на душу ніжно, проймає серце. І це не окремі твори, а цільна поема, в якій головний герой — душа Поета. В кожному рядку так багато світла, любові і тепла. І я про це йому не раз писав. Петро Сорока — великий лірик! Вічна пам’ять талановитій людині. Михась ТКАЧ
Світлий був чоловік Надіслав був мені свою “Симфонію Петриківського лісу” у відповідь на мою збірочку “Скликаю птаство” і написав: “Якщо Ви скликаєте птаство, то у Вашій зграї мусить бути Сорока...”). Світлий був чоловік. І талановитий. Люцина ХВОРОСТ
Головний редактор “Тернопільського оглядача” Він не вмів бути чужим ні для друзів, ні для недоброзичливців, тому що володів межовою щирістю. Ховали Петра Сороку 6 червня. Якось повз увагу преси (навіть з огляду на День журналіста, 6 червня) проминув той факт, що Петро Сорока був головним редактором чудового ілюстрованого журналу “Тернопільський оглядач”. Тішився, що мав нагоду творити щось інтригуюче, цікаве, попри рекламу (видання було комерційне). І це йому цілком вдалося. За короткий час (2008 рік) видання стало популярним у культурному просторі краю. Сповідність — провідний настрій статей цього культурологічного тижневика. Як визнав сам Петро Сорока, письменники приречені на привселюдну сповідь. Постійні рубрики мали такі митці слова, як Галина Пагутяк, Євген Баран; привертала увагу колонка головного редактора. Ось кілька фрагментів з передовиць Петра Сороки: “Росія і фальсифікація — це майже синоніми. Вмикаєте телевізор — і у вашій кімнаті з’являється медоточивий і лицемірний москаль. Він зомбує вас, переконує, запускає в душу вірус, щоб той розірвав душу, а потім склав у тій конфігурації, в якій йому потрібно”. “Мій життєвий досвід, набуті знання і прочитані книги дають мені підстави зробити висновок, що доля має дуалістичне дно: тут воля Божа накладається на волю людини. Не вірити в долю — означає не вірити у Творця. Будьмо мудрими і слухаймо голос душі, бо мудрого доля веде, а дурного волочить”. “Ми намагаємося утверджувати любові красу Божого світу, залишаючись в річищі Великого Стилю народної традиції”, — це про мету тижневика. Справді, читати такий журнал завжди цікаво, бо правда, щирість і жива думка ніколи не приїдаються. На сторінках видання були представлені культурні постаті всієї України, а за різноманітністю матеріалів та їхнім рівнем журнал не поступався найрозрекламованішим виданням. Петро Сорока любив журналістику, а ще любив футбол. Леся БІЛИК
Дякую за вічне і велике! Дякую за “...вічне і велике”, Петре! За дивовижні книги, з яких струменить духовне джерело мудрості. Зокрема і за незбагненний світ “Симфонії Петриківського лісу”. Не прочитала, прожила в цьому лісі разом з душею лісового янгола. Серцем доторкнулася до кожної деревини, пташини, травинки... Йшла слідом, мов тінь, щоб усе побачити, не проґавити жодної миті єднання душі з Божественною природою лісу, побути в гармонії зі світом, розчинитися в небесній блакиті над кронами дерев. Змалку шукала відповіді на запитання: “Хто я? Створена Богом людська душа чи піщинка в земному царстві?” І раптом твоє: Ми всі одно: птахи, дерева, люди. Ми — світова душа, яка росте І на землі, і в космосі — усюди, Де лиш струмує світло золоте. І добре це у лісі відчувати, Де навіть водомірки — королі, Де вміє кожне дерево сказати, Яке це щастя — жити на землі. Лише людині з тонким відчуттям світу, з люблячим серцем і світлою душею відкриваються глибини Всесвіту. “ Симфонія
“Ми всі одно: птахи, дерева, люди. Ми — світова душа, яка росте І на землі, і в космосі — усюди, Де лиш струмує світло золоте”. · 8 Незабутні · s. 8strona oryginału ↗ 5 червня відійшов у засвіти Петро Сорока, критик, поет, прозаїк, а серед іншого — ще й автор багатьох публікацій на сторінках тижневика “Слово Просвіти”. Ми спілкувалися електронною поштою, телефоном, зрідка — листовно. Зустрітися і поговорити віч-на-віч не випало. І вже не буде, не буде... Не хочу ніякого офіціозу в його некролозі, — офіціозу Петро Іванович не сприймав, любив світло і тишу. Висловлюємо те, що не встигли сказати Петру Сороці навіч, — на його дев’я тини. На шпальтах газети, яку він поважав. У Бога мертвих немає... Любов ГОЛОТА
СПОРОЖНІЛА БЕЗ ПЕТРА ЗЕМЛЯ...
Михайло ДЯЧЕНКО
Біль Сумна звістка надійшла з отчого краю — перестало битися серце мого давнього й доброго друга Петра Сороки. Пішла від нас людина щира і працьовита. Талановитий науковець, оригінальний письменник, невтомний шукач істини. Його серце боліло людськими й національними болями. Дорогий Петре! Знаю, що світла Твоя душа ще витає над рідним домом, над рідною Україною. Ти бачиш і чуєш, як тужать за Тобою діти та онуки, як важко й печально Твоїй дорогій Галі. Ми, Твої друзі, побратими, серцем і душею разом із ними у ці сумні, важкі хвилини. Твоїй же душі, друже, — небесної благодаті, Господнього царства й ласки та уваги Господньої! Вічна й добра пам’ять про Тебе назавжди зостанеться у наших серцях. Євген ДУДАР з родиною та спільними нашими друзями
Земля Тобі пухом, Брате! Щасливих людей в Україні дуже мало. Істинним щасливцем серед цих обраних був наш талановитий побратим, динамічний, харизматичний чоловік постійного інтелектуального пошуку Петро Сорока. Обраний матінкою Природою, обраний Богом, обраний читачами дослідник усього живого у флорі й фауні поет, прозаїк, учений, літературний критик. Філолог. Любомудр слова. Фанат справедливості й честі. Обдарований батьківською вродою, обраний любов’ю. Насамперед — справжній Син України. Безборонним серцем він, як мало хто, відчував “красу Божого світу” і “аж захлинався від щастя”. Це коли “світ видавався йому раєм”. (Тут і далі цитати з творів П. Сороки. — Ред.). Та бувало й інакше. Тоді він згадував безневинну кров Батурина, семипалатинські атомні полігони, кримінальну орду нелюдів у радянській уніформі, гримаси й кривди української історії. Давньої й сьогочасної. І тоді, як його невигаданий герой “людина дощу”, Петро Сорока “ловив блискавки”. У скільки вольт проймав його той біль, важко уявити. На письмі ж з’явилися з того болю перлини. Незаперечним є те, що не дотоптав він свого рясту, пішов завчасу, і те, що міг осягнути, проаналізувати, написати саме він, хто не шкодував ані здоров’я, ні часу на розшаровування себе, залишиться у нашій велелюдній літературній пустелі уже не поміченим, не прочитаним, не осмисленим. Адже було в Сороки самобутнє безцінне вміння схоплювати деталі, бачити примруженим оком найпосутніше, часом трагічне, часом комічне в людях, геніальний стефаниківський лаконізм, їдка іронія, а то й сатиричний гротеск М. Коцюбинського, тому так вдавалися йому (не згірш як Григору Тютюннику) постаті з народу. А що вже письменницьку братію жалував своєю пильною увагою, то це професійне, доцентське: це був спосіб духовного існування. Реалізація інтелектуального потенціалу — для викладача святе. На жаль, для письменників якраз не завжди. Я була глибоко зворушена рецензією Петра Сороки, опублікованою в “Слові
Просвіти” торік на мою повість про Майдан (“Київ, вставай!”). Тим паче, що ми були незнайомі. Тим паче, що, як виявилося, тоді і в Петра, і в мене помирали мами… Уперше за 20 років написала довжелезного подячного листа авторові і негайно одержала відповідь. Виявилося, що “давно мріяв зі мною заприятелювати”. Навіть колись експромт-рецензію на мою збірку “встругнув”: “Йовенко світ подивувала: обличчя вітру змалювала!” (1975). Направду це мене ошелешило. Адже, враховуючи нашу різницю у віці, він мав це написати зеленим хлопчиськом!.. І тут Петро в телефонному режимі радісно вразив мене своєю самоіронією і абсолютним чуттям співрозмовника: “Ага, — сказав, — у 10 років!” Це справді рідкісне філософське уміння: бачити трагічні й кумедні прояви життя, не педалюючи на жодному, не застрягаючи при нашому невротизмі часу ані в тій, ні в тій іпостасі. Умів іронізувати з епітафій (!), валіз Чемберлена чи Хрущова, з гомеричних пароксизмів людської глупоти (“Шедевр”), із власної дитячої велемовності. “Бог щось не додумав у цьому світі”, що так рано забрав у нас таку потрібну, не-за-мі-ни-му людину! Він вірив у янголів. Вони мали сіяти живе, охороняти його. Адже він умів цінувати кожну мить свого закороткого життя — звідси його денники. Умів відчувати наближення невідворотного і, хоч як застерігали його друзі від небезпеки заглядання в прірву, відважився заздалегідь сказати прощальне подячне слово своїй долі, книжкам і лісу, своєму життю. Красі Божого світу, що була джерелом його радості. Мамі й батькові, коханій, навіть малим приятелям дитинства теляткам, що так лоскітливо лизали його пальці. Земля пухом Тобі, Петре! Ти лишаєшся з нами у своїх книжках, а душі тих, хто любив тебе, про що ти й не здогадувався часом (бо любові завжди здається замало), наші сплакані душі зустрінуться з Тобою у Вічності. Світлана ЙОВЕНКО
Той, хто крила має, відлітає Петро Сорока. Він був особливий Птах. Білий з чорною ознакою — пером, що вічно кровоточило. Скільки слів, надто чужих — молодих, невідомих, кволих — він підняв на крило, дав їм небо. Сторож слів. Писар дня і ночі. Якось я ночував у його тернопільському гнізді і разів шість засинав і прокидався під його шепіт. Тихо прочиняв він двері і підходив до постелі: “Ще мушу сказати тобі це, бо завтра, може, не встигну. Дня нам мало…” А коли я вже й повіки не піднімав, удавано сердито буркнув: “Спи вже”. Спи, Петре. Ти натомив не тільки руки й серце, а й крила. Янголи часом не встигають за нами, здавалося б, невтомними… Тепер ви Вдома. Твій янгол многотрудний і твоя многочинна душа. Там немає слів, цієї неподатливої, зрадливої глини. Там не треба читати й писати. Там, Петре, зустріне тебе Петро, котрий знає, що ти не завжди був скелею — частіше піском, камінцями для тих, хто йшов по тобі вгору до Слова. Там Верховний Писар сам розпише
“Як замкнуться далі благовісні, І за мною світ зітхне дощем, Я хотів би стати в цьому лісі Деревом, травою чи кущем”. · 9 Незабутні · s. 9strona oryginału ↗ Ciąg dalszy z wcześniejszej strony — fragment strony
Петриківського лісу” — осяяння, яке дарував тобі Господь, щоб розповісти про “Переможну силу любові”, “Про потребу боротьби”, “Рідну красу”, про отой невидимий “Зв’язок” з природою, без якого людині не обійтись... Безмежно вдячна за дивовижну симфонію, яка наповнює душу світлом і вірою. Твоя поезія, як молитва. До щему зворохобили душу слова: Як замкнуться далі благовісні, І за мною світ зітхне дощем, Я хотів би стати в цьому лісі Деревом, травою чи кущем. Пророцтво притаманне обдарованим людям. Вічна і світла пам’ять тобі, Петре… Тетяна ЛЕМЕШКО
Відлуння в душах У цю страшну звістку не хотілося вірити, адже він ніколи не писав про якісь свої хвороби, а писав лише листи-відгуки на мої нові книги та ще, видно, на віддяку, присилав свої, серед яких була і славнозвісна “Симфонія Петриківського лісу”. Все написане або підписане було таким нерозбірливим почерком, що доводилось просто-таки розшифровувати кожне слово. Не знаю чому, але навіть ця “морока” приносила задоволення і радість. І ось Петро пішов від нас. Пішов, але ніколи не буде забутий. “Симфонія” його рідного лісу завжди лунатиме в наших душах. Микола ТЮТЮННИК
Чоловіча мудрість У листопаді 2015 року вийшла моя книжка лірики “Вздовж дарованих Божих днів”. Підписав і надіслав Петрові примірник. Десь подумки жевріла надія, що, може, якимось чином він відгукнеться. І хоч сподівана рецензія не з’явилась, Петро підтримав мене в інший спосіб, за що я йому вдячний. У січні 2016-го “Українська літературна газета” опублікувала рейтинги книжок, виданих минулого року і складених відомими літературознавцями, критиками, письменниками. Петро Сорока вчинив оригінально — на кожне з десяти місць він поставив по 2-3 назви. Моя книжка опинилась на 10-му місці поруч зі ще чиєюсь. Мені було дуже приємно. Уже цим фактом Петро засвідчив свій підхід до оцінювання художніх творів — намагання когось підтримати, когось не забути, комусь віддати належне. Це він. Можливо, не всім це подобалось. Від нього очікували гостроти, різкості, а він був не такий. І таким залишиться у пам’яті. Добрій пам’яті про нього. А вона, чиста, світла, не барячись, тут же вияскравлює нам мудрість цього чоловіка, який устиг за життя збагнути багато такого, до чого багатьом дорости навряд чи вдасться. Василь КЛІЧАК
Перейдімо через біль Сьогодні весь день думаю про дивовижну Галю — дружину Петра Сороки. Вони обоє мені перед очима: такі, як тоді, у єдину нашу зустріч минулого літа... Він — збентежений, говіркий, розчулений і неймовірно привітний. Вона — наповнена спокоєм і водночас такою ніжною і щемливою турботою-піклуванням про нього, що аж дух перехоплювало від мимовільної причетності до такого огрому ніжності... Сьогодні за нього я спокійна. Там, де він зараз, йому добре: він писав про Перехід як про давно прийняту й усвідомлену неминучість і духовно був до нього готовий... Пригадую його погляд десь далеко за горизонт, понад карпатськими горами: примружений, такий, що бачив далеко, значно гостріше й далі за можливості людського ока. Він і в слові був неймовірно проникливим і глибоким. Тепер говорить із янголами... Там, кажуть, нема ні дня, ні ночі. Тож свої денники залишив для нас... І для Галі. Галі важко... Важкими є дні, болючими вечори і ночі... Люба Галю! Перейдіть через цей біль, бо це теж своєрідний перехід. Петро з Вами. З Вами велике щастя життя поряд із ним і в його серці.
Петро Сорока з нами. Своїми майстерними, написаними філігранними мовою і стилем творами. І пам’яттю. Поки вона є — він з нами. Марія ЧЕНДЕЙ-ТРЕЩАК
Вірю... Він останній рік дуже спішив наспілкуватись-наклИкатись-нагадАтись... Відчував? Людина глибокої віри й розуміння сенсу життя, спішив виповісти головне. Прости, Петре, наші невчасні відповіді чи й мовчання. Прости, що не всі свої СПАСИБІ сказали — за твоє добре й чесне слово та підтримку. Тричі — прости. Лишаєш по собі велику й світлу пам’ять. Вірю: Бог уготував тобі райський чертог. Наталка ПОКЛАД
Моє серце ятрить... “Чим ближче небо, тим важче слово”.* Душі потреба пізнати мову.
Донести людям, кричати світу, що в мене в грудях словесні квіти.
Слово Петра Сороки надихало, зцілювало, давало наснагу! Його Слово було барвисте, соковите, ніжне… І як же я тепер без Вашого Слова, дорогий мій пане Петре?! Підтримуючого, лагідного, простого. Я всім серцем любила Петра Сороку як письменника — цікавого і якісного. Захоплювалася ним як людиною доброю, світлою — Божою. Моє серце ятрить, а душа у розпачі!.. Юлія ТКАЧОВА *Рядки з вірша Петра Сороки 15. 06. 2017
Слово пам’яті Пам’ять — сльоза, як весняна роса, нею живемо вдень і вночі. Пам’ятаймо плугаря ниви слова-життя. Таки не повернути збіглу мить, не зупинити й не надолужити утраченого... Але наше глибшодумання наближає нас до розуміння незмінного імперативу життя: “Віра, надія, любов”. Життя ж людини до свічки подібне, яка за сприятливих умов догоряє сповна, але в цьому тимчасовому світі все залежить “від часу й нагоди” (Екклезіаста 9:11б). Важливо не скільки людина прожила, а що зробила, чи життя її було доброчинне і доброчесне. Час не був його. Обставини підлою змовою зранили його ніжне, чуттєве, делікатне серце... Його слово було в парі з думкою. Він жив словом — духовним життям. Ми черпаємо енергію духу від Бога, бо “Бог є дух...” (Євангеліє від Івана 4:23а), і набуваємо її ще й упродовж нашого життя, якщо воно не суперечить логіці буття. Він стверджував, що “Письменник відповідальний і за те, що пише, і за тих, до кого потрапляє його книжка” (“Дерево над водним потоком”). Творчість і мораль — посестри, близнята, які можуть жити тільки і тільки вкупі. Сутність його життя — бути собою, не зрадити себе, свою пам’ять. Він не зрадив, був собою і достойно доніс свій хрест. Хто ж допише нам симфонію Петриківського лісу? Бачу, що сидить Петро Сорока на пеньку і в моїй пам’яті залишиться момент, як веде мелодію в його вусі оса... Кому ж тепер заспіває? Хто почує? Яке велике серце, дух життя потрібно мати, щоб відчути в речах, в живій природі душу (дух) життя: Я такий милосердний стою у селі, Що молюся за душу вівса, І сідають на мене птахи і джмелі, І співає на вухо оса (с. 247). “Симфонія Петриківського лісу” Вільний мудрець, який навчився володіти собою, а його розум, серце служать любові, бо ж досягти цього можна лише важкою щоденною працею. Розум його серця дзвонив правдою, пробуджував читачів до життя. Хто ж нам запалить свічку життя, слова правди?..
Я слово мовчазне в собі відчув, Як у пітьмі запалену свічу, ............................................... Я вірив, що краса його і міць Порве заслони всіх земних границь (с. 195).
Живемо надією у вічності і правда провадить нас до вічності. Дух людини не щезає, не розчиняється у Всесвіті, а записується на Божих носіях, скрижалях пам’яті (Екклезіаста 12:7): Бог мені безсмертя обіцяє Без тривог, без болю, і без сліз (с. 227). Богдан ДЯЧИШИН
Листування Антоніна Царук: “Писати щоденник і давати його на читацький розгляд може собі дозволити тільки дуже цільна особистість, гранично чесна перед собою. Тонкий психолог, надчутливий до відтінків слова. Чия душа розчинена у словесному домі, як повітря — у кожній клітині сущого. Така Людина, як Ви. Не впевнена, що в майбутньому лицарів побільшає. Та чому б Богові не зробити щасливою безмежно віруючу людину? Бо вона щаслива вже тим, що знайшла своє істинне покликання? Щиро зичу Вам нових осяянь Петриківського лісу, а нам — радості від доторку до Ваших одкровень”. Петро Сорока: “Антоніно, зворушили Ви мене своїм коментарем, таким глибоким, людяним, просвітлено-мудрим. Щастя — ідеал людини і всі її зусилля спрямовані на те, щоб стати щасливою. Але втримати щастя понад людську спромогу. Я все більше пересвідчуюся, що ми народжені для того, щоб пройти якусь страсну дорогу. Щось тягнеться за родом, щось за душею, щось уже за нашими земними вчинками. Але назагал це покрите таїною і ця розмова непроста і довга. Прошу Вас: заведіть щоденник”.
Реквієм Нема вже сліз — виплакує їх ліс, Росою плаче, наче святить кроки. Летить над ним душа Петра Сороки, Сьогодні він закінчив свій покіс. І кожну гілку лісові потис, Пішов та озирається щокроку... Нема вже сліз — виплакує їх ліс, Росою плаче, наче святить кроки. Самотній місяць вийде на обкіс, І гляне на тропу печальним оком, Сріблиться в травах слід його глибокий, Пливе труна – останній бенефіс, Нема вже сліз – виплакує їх ліс. Іван РЕДЧИЦЬ
“Перед незримим Вівтарем” Із самого ранку в серце зайшли зашпори. Завжди терпко чути звістку про відхід людини в потойбіччя. Але — особливо, коли з цією людиною тебе пов’язують роки близького дружнього спілкування: обмін книгами, думками, листуванням, телефонними розмовами, врешті, Він переступав поріг і мого помешкання... І не важливо, що далеко не в усьому наші думки і погляди збігалися, але душам було легко і вільно, бо ми по-людськи розуміли один одного і однаково переймалися долею України, яка боліла нам завжди, але якою ми і гордилися. Він — прекрасна, чесна Людина — цей унікальний неповторний письменник-серцезнавець світу людей і природи Петро Сорока. Неможливо ще усвідомити, що Його на землі не стало... Постав “Перед Незримим Вівтарем”, як назвав одну зі своїх книг, “...залишивши денник на столі І в останнім реченні три крапки...” Про що шумить і шумітиме відтепер безмежно любимий ним Петриківський ліс, де витає Його злетіла душа і душа Його Слова?!. Він завжди думав про Смерть, бо хто з нас не звертається до неї подумки... Але ЯК думав?! Наводячи один із рядків Стусового вірша: “Як добре те, що смерті не боюсь я”, наче відповідав йому:
Як добре те, що я боюся смерті, Що серця біль ніколи не стиха, Що білий світ, безсоннями роздертий, Мене тривожить безвістю гріха, Що незнастанно думаю про душу, В якій страшні світи переплелись. Як добре те, що я померти мушу, Аби це все скінчилося колись. Господи, нехай би жив і жив, аби скінчалися всі лиха і біди на Землі, яка приймає Його в свої обійми... Якось зателефонував мені і по-дитячому захоплено розповідав про вишні, що віз їх по дорозі додому і щасливився усвідомленням зрідненості їхньої і Його крові... в очах сонця. Я тоді надіслала Йому свою присвяту: Хмари збігають прозоро-солоні. Тіні життя — на чолі. Вишні — з дороги додому — червоні стоять на моєму столі. Райдуг подвійних дугасті скрижалі — Берви Сороки Петра. Те, що найближче — все далі і далі... І — підступає пора... Вишні червоні, окроплені синню, Голого сонця янтар, Все, що тримається на волосині — Темної Вічності дар. Б’ють копитами розгнуздані коні... Що воно, Боже, таке? Вишні — з дороги додому — червоні Вивільнень світло терпке... От і вивільнив світло з усіх подоланих Ним темнот... І зійшов світлом у Небеса Господні, полишивши добру частку його на землі... і в подячливих серцях сотень тих, про кого писав, та тисяч і тисяч незрадливих Його читачів-шанувальників, серед яких — вдячна, скорботна і доки жива — пам’ятаюча я... Тамара СЕВЕРЮК
Дорогий мій друже... Олю, Олю, я боюся болю, Я боюся глянути вперед. Розкажи, як задобрити долю, В тебе є, мабуть, якийсь секрет. Петро Сорока Не знала я секрету, дорогий Петре, а долю ще, мабуть, не задобрив ніхто. Неймовірно важко втрачати близьких друзів, але на все — воля Божа. Прощай, мій друже. Петриківський ліс Тобі услід шумить зеленим листям. Сосна самотня не ховає сліз, І чорний сум витає над обійстям. “Де свище Овлур”, проростає жаль, Шука зорю забута лісничівка. Прощай, мій друже. Замолю печаль. Небесний світ тепер Твоя домівка. Ольга ЯВОРСЬКА
Ти був не від світу цього… Ти любив дощ… А в день твого Переходу у Вічність — ясно світило сонце і довкола тебе було море квітів, серед яких ти був такий гарний, наче молодий на весіллі… Коли я доторкнулася вустами до твого мертвого чола, воно було теплим (від сонячного сяйва), і мені здалося, що ти живий!.. Ти помер мученицькою смертю — в реанімації під цілодобовими крапельницями, що рівнозначно розп’яттю… Завжди поспішав, кажучи: “Я хочу встигнути…” Ти був не від світу цього. І тому так рано пішов з нього. Думаю, ті страждання, які ти витерпів тут, на землі, очистили тебе від усіх гріхів. Ти завжди був жертовним, щедрим, милостивим. Тож вірю, що Господь прийме твою душу в Свої обителі, де янголи співають: “Алилуя…” Людмила ЛИТВИНЧУК
Жезл і посох Людина проходить дорогами життя, тримаючи жезл і посох. І душа ніколи не забуває про них. Навіть кружеляючи птахом болю у засвітному вирії. Бо вмирає лише тіло. А вона, покинувши оболонку, прошкує далі. Бо там, як і раніше, чекає невмирущість праці, котра облагороджує у Богом відведеному куточку неба. І нагадуватиме нам, що за непрогляддю роботи ми мусимо не забувати про ЖЕЗЛ та ПОСОХ. Ігор ФАРИНА
Погляд · “Найзагадковіша частина його творінь — це утвердження Бога як початку світу й буття людської духовності на землі”. · s. 10strona oryginału ↗ Ciąg dalszy z wcześniejszej strony — fragment strony
старий побратим твій, товариш і муж. Ще дибляться д’горі піднесені кручі, та глянь, у ногах обривається світ, чіпляйся за кручу, як терен колючий, чіпляйся за небо, як яблуні цвіт. За обрієм обрій, за далями — далі, допоки напруглий не видметься світ, і гробнуть тополі в тягучій печалі, прощайте, облиці! Кохані, привіт. Бо вже ослонився безокрай чужинний, кучериться щедро багряний розмай, прощай, Україно, моя Україно, кохана Вкраїно, щаслива бувай. Василь Стус облагороднює свою самопожертву, але крізь його “розкоші” усвідомлення свого морального обов’язку — не впасти, не здатися ворогові, пробивається жаль, звичайний похоронний жаль над своєю могилою. Характерною ознакою поезії Василя Стуса є його звертання до “лукавої ночі”, щоб заколисала його. Та не тільки до ночі звертається він. Він розмовляє, звертаючись до себе, до своєї пам’яті, до свого друга, до своєї душі, до Бога свого народу й до Бога, творця світу й часу, до свого самознищення, до космосу, до квітки кульбаби, до Полтавщини, до Києва та до України. Але якраз до України звертається не як до матері, а до матері своєї звертається, як до Богородиці. Він чи не єдиний з українських поетів, який мав право саме так возвеличити жінку, що народила його. Василь Стус назавжди поріднився з Україною в смерті своїй. То була триваюча, кликана й усвідомлена поетом смерть, як найважливіша й вічна частина його життя. “Як добре те, що смерті не боюсь”, — писав ув’язнений, катований поет. Своє життя після свого уявного (в муках переживаного) скону він описує, набувши здатність відчувати в собі “напівпам’ятного, напівзабутого” Бога. Цей Бог не є сутністю, яка захищає, рятує від злигоднів людину початку і кінця світу. Це — творець вічності, з яким поет живе удвох. “Я з ним удвох живу, — сповідається він, — а той Бог “прагне, рятуючи, донищити мене, аби на протязі, на буряних вітрах я вийшов сам із себе, наче шабля виходить з піхов”. Поезія Василя Стуса — це не покаянні псалми перед християнським Богом. Стус розмовляє з Богом-творцем часу і найважливіших людських духовних потреб. Я непомітно перейшов межу самого себе. І лежу на споді вітчизни, пам’яті, жаги, свободи, не знаючи, що Богові скажу за цю міграцію душі і тіла. Обгасли зорі. Лиш одна світила перед утратою усіх прощань. Ані кінця тобі, ані початку. Отож і все: тікай — і без оглядки, а чи понівечений знов постань, посивілий, поділений, схололий, рабований і мертвим і живцем. Не смій померти! Стань перед кінцем цього кривавого прокляття — долі. Наприостанку в себе повернись, щоб повернуть немилосердне лезо цих напасних і злигодних поезій, а вже тоді — хоч і за вітром війсь.
“Не смій померти!” — це означає не смій скоритися катам-убивцям, нагострюй леза своїх віршів, безсмертним будь! Але Богові християнському не як прохач, а як свідома своєї нездоланності людина, поет молиться по-своєму, демонструє своє непослушенство. Упасти Господові в ноги і відмолити всі гріхи, і попалити всі дороги, і загубити всі шляхи. Не діжде проклятий, не діжде. Я стану з Господом на прю! Перечекаю ніч і вижду чи вирву з посмерку зорю і почіплю її на небо: хай світить бісова, як слід! Бо тільки так, бо так і треба виховувати людський рід. Я на зорю не обернуся. Я, може, завтра пропаду, та, може, з правнуків діждуся хто піде й піде по сліду,
Погляд · “Найзагадковіша частина його творінь — це утвердження Бога як початку світу й буття людської духовності на землі”. · s. 10strona oryginału ↗ Дмитро ПАВЛИЧКО
Закінчення. Поч. у ч. 22, 23 за 2018 р.
ІІ
“Веселий цвинтар” — третя книжка поезій Василя Стуса. Центральна з точки зору філософської основи всієї творчості поета. Тут майже в кожному вірші виступає смерть як образ і зброя тоталітарної радянської дійсності. Людина — ніщота. Людське життя розтоптане, переляк обертається в щоденну звичку говорити неправду й вірити брехні. Людина боїться не тільки своєї національної пам’яті, а й життя, наповненого страхом за не так сказане слово в юрбі демонстрацій під портретами Леніна й Сталіна. Людина мертвіє духом, позбавлена любові й ненависті, обертається в живого трупа. У “Веселому цвинтарі” належить уважно читати філософську поему “Ця п’єса почалася вже давно”. Тут автор перевтілюється в безумного Йоріка з трагедії Шекспіра “Маґбет”, в людину з номером сто тридцять п’ятим, яка не має прізвища, грає божевільного і вважає себе щасливою. В цій безкінечній п’єсі найголовніша особа — суфлер. На перший погляд актор, що змушений грати божевільного Йоріка, — це образ безвольного, керованого сталінським режимом раба, але Василь Стус підкреслює, що ця п’єса не має початку і не має кінця. Отже, це вже не п’єса Шекспіра, а твір якоїсь вищої, позаземної людиновбивчої сили. Це вже не тільки країна божевільних акторів, а й зовсім модерний світ, де сонце піднімають “краном баштовим”, у лабораторіях вивчають росу, а лицедії співають, як жайворонки. “Ця п’єса почалася вже давно” — геніальний твір Василя Стуса про те, що комунізмом заражене людство ніколи не визволиться з-під жорстокої влади вождів — суфлерів. У книжці “Веселий цвинтар” появляється геніальне Стусове порівняння двох смертей. У тридцять літ ти тільки народився, аби збагнути: мертвий ти єси у мертвім світі. І нема нікого окруж. Ти тільки сам. І — мрець єси, Хіба що так: недозволенний простір живого духу кличе самосмерть подобою життя. Це — на початку. А далі вже — й убійництвом. Проте природа розправляється простіше. Бо плоть твоя сплюндрована до тебе. І дух тобі спотворено давно. Поневажаю індивідуальність — Справіковий набуток лихоліть. Отож бреди назад. І скільки сили простуй назад. Бо тільки там життя — ще до народження. Із світу імітацій — вповзи у кожну з вимінених шкур. Простуй назад — в народження вертайся, Де щастя глупства, смороду і тьми, і там витворюй рай. Там так і треба: людина має спати — отже, спить, белькочучи якісь слова спросоння. Земля укрилась панцерем, немов стара, давно оглухла черепаха, а ти на ній, мов кузочка мала, що творить сталий світ на збіглій хвилі. Нівроку відмолоджується смерть. Природна смерть, яка “розправляється” з людиною простіше, “відмолоджується”, отже, стає запереченням смерті силуваної, тотально діючої в мертвім світі владної диктатури. Вся книжка “Веселий цвинтар” — це власне за змістом серія картин вмираючої, розгромленої релігійної і патріотичної духовності народів, з яких імперська Москва формує єдиний радянський, російськомовний народ. Одначе у поезіях Стуса нема протестної патетики, а вся могутність його слова в багатозначних метафорах і спокійно намальованих образах живих трупів. Я бачу Василя Стуса, автора численних філософських поетичних творів, коріння яких можна відшукати в діалогах Вергілія, Данте та інших геніальних поетів з Богом. Але найзагадковіша частина його творінь — це утвердження Бога як початку світу й буття людської духовності на землі. Стус добре знає, як розмовляв з Богом Тарас Шевченко: то заперечував Його існування, то молився до Нього, просив “єдиномислія”, мудрого людського суспільного закону. Стус також писав: “Немає Бога на оцій землі… Пан-Бог помер”. Є в нього так само твір з дуже сильною напругою написаний “Бажання жити — тільки-но на дні”. Це звернення поета до самого себе, розчарованої людини, гордий дух якої не має підтримки ні від людей, ні від своєї України, а тому Не може вирватися із облуди, бо білий світ — лиш десь, і щось, і хтось. Колись Ісусом мудрий був Іуда І став Іудою Ісус Христос. А прозирни за перші припочатки, де все було незаймане, як твердь, по той бік всіх бажань, не мавши гадки, що то таке — життя, а що то — смерть. Невтомна думка Василя Стуса про свою смерть, якої він не боїться, дає право і силу йому дедалі глибше й глибше розуміти й любити життя. Він оспівує свою кончину як правду життя, що вивищується над брехнею невільницького, рабського існування. Смерть входить у душу поета як “всевельможна ніч”. У поезіях Стуса діє “вельможна печаль”, “усевельможна смерть”. Про себе він пише: …небавом ти кінець наблизиш свій і твердо станеш. Бо немає сил терпіти, щоб талан твій став комусь за власність. Бо нема для тебе сили, якій ти б міг коритися. Мушу згадати у “Палімпсестах” два вірші “А” і “Б”. Це послання-сповіді, в яких автор у двох віршах-близнюках порізному говорить про одне і те саме своє страждання. У вірші “А” поет звертається до жінки-долі. А спробуй засягнути до крайчасу, за прапервні, і все почати знов первослідом. О щоб то нам пряміти, вертаючись у смерть! О щоб то йти узбіччям долі в верховіття крику, яким прорвався долі першотвір і збурив певність німоти і тліну? О ті нестерпні виходи за грань привсюдності! О ті наломи ляку, та невситима згага самовтечі, жага згоряння, спалення, автодафе. У вірші “Б” звертається він до тієї самої жінки-долі. Ти є в мені. І так пробудеш вічно, моя свічо пекельна. У біді, вже напівмертвий, я в тобі єдиній собі вертаю певність, що живий і жив, і житиму, щоб пам’ятати нещастя щасть і злигоднів розкоші, як молодість утрачену свою, жоно моя загублена. Тобою я запізнав тяжкий, смертельний гріх самоутрати — знищення. Тобою я знищив час… А після прочитання цих двох поезій я кажу собі: читай же далі. Тут мусить бути висновок якийсь. Ще кілька літ і увірветься в’язь. Забутий світ увійде в сни діточі, і всі назнаменовання пророчі захочуть окошитися на нас. Червона балка випливе з імли тяжкою безголосою бідою. Не дляйся, враз пускайся за водою, допоки в душу зашпори зайшли. Дзьобатий сірий фенікс у човні — це Той, кому ти кластимеш поклони, аби похмурі прийняли затони тебе, як гостя на довічні дні. Блажен, кому немає вороття, кого вже хвиля пойняла студена.
Пади і пий із річки небуття, у смерть свої розкидавши рамена. А все тоте, що виснив у житті — як рить, проб’ється на плиті могильній. Бо ти єси тепер довіку вільний — як сирота — в своєму всебутті. Є ще два вірші-близнюки у Василя Стуса, у тій же, мабуть, найкращій з точки зору поетичної майстерності книжці “Палімпсести”. Рядок з рядка виринає, здається, не людина, а мова прагне сама себе побачити в не зовсім однакових і в не зовсім різних звукових повтореннях. Це два вірші про трагедію людини, яка відчуває, що надходить прощавання з життям, і хоче врятуватися дотиком до яблуневого цвіту, до неба своєї і чужої України. Все, що геній Стуса написав про Бога — творця вічності і Бога, розіп’ятого на хресті, увійде в найвищі зразки світової, філософської лірики. А ці два твори його про чужу і кохану Україну повторюватимуть у віках нові покоління українського народу. На Стусових яблуневих квітах горять мої сльози.
* * * А Ще вруняться кручі дніпрові могучі, ще річки синіє збурунена гладь, та вже забігає, вперед забігає твій день, твій останній, попереду — падь.
Ще в зелені роки, ще небо глибоке, ще дівчина кожна, мов річка, пливе, та вже закінчились прекрасні мороки, твій човен самотній без весел пливе.
Сичать пароплави, гудуть паровози і аероплани видовжують слід, чіпляйся за кручу, як яблуня біла, чіпляйся за небо, як яблуні цвіт.
Дорога дороги, долина долини, надія надії урвалась — і край. Прощай, Україно, моя Україно, чужа Україно, щаслива бувай.
* * * Б Ще вруняться горді Славутові кручі ще синіє річки збурунена гладь, та вже проминає, навік проминає твій час, твій останній, попереду — падь. Ще небо глибоке і сонце високе, аж серце замало грудей не пірве, та вже закінчились прекрасні мороки, бо передчування у безвість зове. Розкрилені висі твої пронеслися, попереду — прірва — і ока не мруж, ледь-ледь нагодився — і вже заподівся
Доля на тлі історії · “В ньому пульсувала правда його хресних страждань за визволення Людиною пригнобленої Людини”. · s. 11strona oryginału ↗ Ciąg dalszy z wcześniejszej strony — fragment strony
і розпізнає серед снігу, серед глибокого мій хрест. І, може, зіб’є з нього кригу, аби померлий, я воскрес! І пробудився жити знову, щоб стати з Господом на прю, і не поранню — вечорову чіплять над обрієм зорю. Ніхто з поетів світової слави не наважувався так написати свій заповіт, наче розмову з Боголюдиною, як це зробив Стус, мріючи про своїх правнуків, земних дітей, які в снігах зіб’ють з його хреста кригу, щоб він воскрес. Свою “криваву, прокляту” долю вбачає поет в історії життя, смерті й торжества Христового. Василь Стус почувався розп’ятим, убитим, але й живим. Це не було перебільшенням своєї значимості. В ньому пульсувала правда його хресних страждань за визволення Людиною пригнобленої Людини. Його ворогом був людиноненависницький світогляд земних володарів — царів, засновників тоталітарних імперій, будованих на кістках і крові поневолених народів. Крізь горе своє Василь Стус бачив сталінсько-московський і гітлерівсько-німецьких фашизм і писав для них смертний вирок. Не буду заперечувати К. Москальцеві, який науково довів, що Василь Стус “сягає тих сфер буття, які є джерелом релігійного досвіду”. Але не можу погодитися з тим його твердженням, що оправдовує “злість” Василя Стуса на “Енеїду” Котляревського: “Це зло, — пише К. Москалець, — не безпідставне, адже парадигмою Стусового шляху як “людини долі” є Еней “правдивої” Вергілієвої поеми”. Я думаю, Еней у Вергілія — це син богині Венери, батько троянців, народу, знищеного ворогами-греками. Еней у Котляревського — земний, усміхнений воїн українського козацтва. Ти маєш право їх порівнювати, але “злитися” на Енея, борця за свободу української нації, тобі не личить. Мене бентежить питання, як бути нам, нинішнім і завтрашнім читачам Василя Стуса з тим його моральним настановленням, що смерть за свободу є найвищим людським подвигом. Згадую свою молодість. Побувши два з половиною місяці в УПА, вигнаний з війська через своє малоліття, я ночами зустрічався з хлопцями з нашого села, моїми ровесниками, бойовиками СБ, просив їх, щоб дали мені зброю, бо “хочу з вами бути”. Вони затуляли мені уста. “Ти мусиш бути собою. Ти — поет. Ми маємо загинути. Це наша доля. А ти повинен жити, повинен діяти за всіх найгірших обставин життя свого народу як син його”. Мені пощастило. Я бачив Василя Стуса, початкуючого поета, радив йому жити, берегти свій талант. А тепер я прошу в нього пробачення за мої боязливі слова. Мені доводилось падати, але я завжди вставав, керував своєю долею. І Василь Стус керував своєю долею, але не впав жодного разу. Він переміг московську, сталінську, імперію. Україна як держава оживає, але наш народ століттями гноблений, топтаний, ділений ще досі, досі не весь визволився з-під кремлівської кормиги. Яким чином тих визволяти, що тепер, у часах війни з Москвою оглядаються на Росію і ждуть миру. А з Росії, керованої сталінськими чекістами, ніколи не буде миру! Чи сказати їм, що в них своя рабська доля, хай живуть так, як уміють, чи прикласти до сучасного життя мого народу смертельний і воскрешаючий вогонь правди Василя Стуса? Думаю, нам, українцям, належить вивчити поетичний геній, посталий на найвищих зразках пізнавання античної та європейської філософської поезії. Ми повинні знати в деталях, як понад усе, понад небеса піднявся Василь Стус, син, мученик і дух України, благословляючи своєю смертю її віковічність. Плоть Василя Стуса замордували московсько-імперські кати, але житиме вічно його заряджений національною скорботою світовий дух Правди.
Лютий-березень 2018 р.
Доля на тлі історії · “В ньому пульсувала правда його хресних страждань за визволення Людиною пригнобленої Людини”. · s. 11strona oryginału ↗ Ольга Василівна Дучимінська — український педагог, поетеса, прозаїк, журналіст, публіцист, перекладачка, літературний критик, етнограф, громадська діячка, велика гуманістка та патріотка. Вона прожила довгих сто п’ять років, у сто ще писала вірші, була знайома з багатьма видатними прогресивними діячами української науки, культури, літератури і ніколи не переставала любити людей і світ, у якому зазнала стільки кривди. Cучасниця і знайома Івана Франка, приятелька Ольги Кобилянської, Наталії Кобринської, Іванни Блажкевич, Олени Кисілевської, Олени Кульчицької, Богдана Лепкого, Олександра Олеся, Михайла Яцківа, Дениса Лукіяновича, Олекси Новаківського, Івана Огієнка, Софії Русової, Ірини Вільде, Наталени Королеви, Станіслава Вінценза, Єжи Єнджеєвича, Осипа Маковея, Соломії Крушельницької, Петра Обаля. На Галичині її знали як чудову журналістку, культурно-громадську діячку, ініціаторку проведення Свята Матері.
Романа ЧЕРЕМШИНСЬКА, співзасновниця, директор Етнографічномеморіального музею Володимира Гнатюка, відмінник освіти України, член НТШ, НСКУ, НСЖУ, с. Велеснів Монастириського району, Тернопілля
Ольга Дучимінська народилася 8 червня 1883 року у с. Миколаєві Бібрського повіту (нині — Пустомитівський район Львівської області) у родині директора школи Василя Решетиловича та його дружини Броніслави. Після її народження батьки кілька разів переїжджали, зупинившись, нарешті ус. Кунин Жовківського повіту. Саме тут доля звела Ольгу Дучимінську зі священиком В. Загаєвичем, який, до того ж, був знаним літератором та добрим приятелем І. Франка. У с. Кунин ще маленька Ольга познайомилася з Іваном Яковичем. Пізніше писала про ті часи: “Перший український дім у моєму житті, з яким я стрінулася, це був дім молодого священика-патріота. У нього була гарна бібліотека. Мене цікавили книжки, писані мовою, якою говорив нарід. Василь Загаєвич у ці роки в Кунині написав свою повість “Як дбаєш, так маєш”, яка дістала схвальну оцінку І. Франка та була видана “Просвітою” для сільських читалень. У 1895 році до Кунина завітав разом із родиною І. Франко… Це знайомство мало на мене колосальний вплив…” Отримавши домашню освіту, Ольга продовжує навчання в жіночій виділовій школі в Станіславові, де працював катехитом мамин брат Й. Литвин. Через раптову смерть батька 1897 року і грошову скруту її перевели до школи сестер-василіанок при монастирі в Яворові, де вона здобула освіту за восьмий клас. Потім вступає на навчання в учительську семінарію, яку закінчила 1902 року та дістала призначення на посаду вчительки народної школи до одного з сіл Львівщини. Протягом тридцяти років Ольга Василівна працювала на педагогічній ниві в різних населених пунктах Львівської та Івано-Франківської областей. 1905 року Ольга виходить заміж за Петра Дучимінського — вчителя народних шкіл Жовківського повіту і вони разом починають учителювати в селі Воля Задеревацька Долинського повіту, а через рік переїжджають у с. Тяпче. У цей час вона надіслала І. Франкові на судження кілька віршів. Побоюючись критики чи, навпаки, поблажливого ставлення, Ольга підписалася псевдонімом і була приємно здивована, коли один зі своїх творів побачила на сторінках газети “Діло” за лютий 1905 року. Із того часу її поезії за підписом Ірма Остапівна регулярно з’являлися на сторінках періодики, кілька поезій надрукував навіть “Літературно-науковий вісник”, що було безперечним визнанням молодої поетеси. Село Тяпче дає їй багатий матеріал для творчості, саме тут вона записує з уст селян давні пісні, звичаї, традиції. 1911 року світ побачила її перша поетична збірка “Китиця незабудьків”, яка містила шістнадцять віршів. Вихід цієї невеличкої книжечки привітали І. Нечуй-Левицький, Х. Алчевська, О. Кобилянська, Ганна Барвінок, Н. Кобринська, С. Чарнецький. Українське село дало їй багатющий матеріал для написання творів. Вона завзято вивчала народну мову, культуру, звичаї, а здобуті знання використовувала під час літературної праці. У той період О. Дучимінська познайомилася з Наталією Кобринською і приєднується до феміністичного руху галицьких жінок. Для Н. Кобринської Дучимінська стала приятелькою, ідейною та духовною спадкоємицею. Своїй духовній неньці Наталії Кобринській вона присвятила новелу “Сніг”. О. Дучимінська — авторка літературознавчих статей про Н. Кобринську “Жіночий рух у Західній Україні”, “Тернистим шляхом”, “Борець за долю жінок”. Разом з Наталією Кобринською і Костянтиною Малицькою 1912 року започаткували видання “Жіноча бібліотека”, в якому пропагують кращі зразки світової літератури про жінок і задля жінок. Спеціально для цієї збірки О. Дучимінська переклала з чеської твори Кароліни Светлової, тлумачила й з інших мов. Ольга Василівна володіла шістьма мовами: українською, польською, чеською, німецькою, російською та французькою. У Тяпчому вона працювала до 1930 року, вийшла на пенсію через хворобу горла і до 1939 року працювала у відділі критики та рецензій журналу “Жіноча доля”. Після 1939 року Ольга Дучимінська — серед організаторів музею етнографії та художнього промислу у Львові. У 1939—1941 роках — вона екскурсовод, а 1944—1949 роки — бібліотекар, молодший співробітник Етнографічного музею. Їздить у наукові експедиції, збирає матеріали про духовну та матеріальну культуру бойків і гуцулів, досліджує етнографічну діяльність І. Франка, Ф. Колесси. Під час німецької окупації О. Дучимінська, виявляючи неабиякий героїзм, урятувала багато єврейських родин від знищення, дала прихисток Ірині Вільде, чоловіка якої розстріляли. Для української культури вона врятувала Олексу Новаківського і групу українських художників та письменників, які втікали від сталінських репресій. З відходом німців відмовилася виїхати з дочкою Оксаною на Захід, добре розуміючи, чим це може для неї обернутися. Наприкінці 1945 року виходить її повість “Еті” про геноцид євреїв, яка не сподобалась новій владі. О. Дучимінській запропонували написати твір про те, як українські націоналісти під час війни нищили євреїв, грабували і убивали своїх людей. Вона відмовилась. Восени 1949 року О. Дучимінську, як і багатьох інших українців, було безпідставно заарештовано нібито у справі замаху на Я. Галана. Її було засуджено на 25 років — так влада розправлялася з морально стійкими галицькими інтелігентами. Багато знущань зазнала в Сибірських спецтаборах, але ніколи не втрачала людської гідності. У зоні за клаптик паперу та олівець — карцер. Тому складені в таборі вірші Ольги Дучимінської вчили напам’ять і разом зі звільненими вони потрапляли на волю, на Батьківщину. 1956 року справу О. Дучимінської переглянули, адже після смерті Сталіна почалася повільна реабілітація несправедливо засуджених та репресованих. Строк скоротили до десяти років. Наприкінці грудня 1958-го Ольга Василівна вийшла з тюрми, їй було 75. Почалися роки поневірянь по чужих людях, адже помешкання письменниці після конфіскації так і не повернули, та ще й заборонили повертатися на батьківщину. Після звільнення друкувалася рідко, лише у коломийській газеті “Червоний прапор” і варшавських українських виданнях. Ще одним важким ударом стала смерть доньки Оксани наприкінці 1972 року. Вона залишилась зовсім одинока. Деякий час письменниця мешкала в родичів О. Кобилянської, але згодом мусила виїхати і звідти. Не в змозі знайти притулок, О. Дучимінська вирушила до Івано- Франківська, де випадково на вулиці вона зустріла одну зі своїх табірних подруг, яка запросила Ольгу Василівну жити в неї. І так останні роки життя (1977—1988) прожила у Мирослави Антонович — двоюрідної сестри Степана Бандери, з якою відбувала ув’язнення і яка опікувалась нею до смерті, оточила її любов’ю і родинним теплом, хоч була цілком чужою їй людиною. Але цькування тривали і тут. Постійно погрожували виселити, не прописували. До власного століття О. Дучимінська задумала зробити собі подарунок: зібрати за весь час надруковані власні твори та укласти з них збірки прози та поезії. Вона пригадувала свої псевдоніми, просила знайомих відшукати в довоєнній пресі вірші та оповідання, охоче переписувала віднайдене, укладаючи збірочки. Напередодні дня народження до оселі прийшли з обшуком і вилучили всі твори. Це стало важким ударом для О. Дучимінської, після якого вона вже так і не оговталась. На 105-літній ювілей О. Дучимінську як найстарішу українську письменницю привітав часопис “Жовтень”, уперше після довгих років замовчувань надрукували її вірші. На сторінках “Літературної України” на її честь вийшла привітальна стаття “Вишня на подвір’ї”. Своє 105-ліття вона зустріла поза межами свідомості, нікого не впізнавала. Наприкінці вересня 1988 року Ольга Василівна померла. Поховали її на цвинтарі в Чукалівці неподалік Івано- Франківська. Лише після смерті письменниці завдяки небайдужим людям була вперше опублікована збірка прози О. Дучимінської “Сумний Христос”, до якої увійшли двадцять шість творів, п’ять із яких надруковані вперше. Сьогодні відомо вісімдесят шість її віршів, із яких друком вийшли трохи більше половини. До Другої світової війни Ольга Дучимінська дописувала до різних видань. Серед них: “Бджола”, “Жіноча доля”, “Дажбог”, “Наш світ”, “Нова хата”, “Рідна школа”, “Самостійна думка”, “Час”, “Шляхи”, “Мета”, “Народна справа”, “Новий час” та багато інших. Її літературний доробок служив та служить людям. О. Дучимінська завжди була молода духом і думками. Її близька рідня жила за кордоном, родичі неодноразово запрошували Ольгу Василівну до себе на постійне місце проживання, але вона не їхала, відповідаючи: “Я хотіла бути зі своїм народом до кінця. Мій виїзд означав би зраду… Я люблю і ціную себе тим, що для них зробила”. Повністю реабілітовано Ольгу Дучимінську після смерті 27 листопада 1992 року. У першій кімнаті оселі вченого — музеї Володимира Гнатюка влаштовано світлинно-ілюстративну виставку “Ольга Дучимінська”, за матеріалами якої проводимо тематичні екскурсії “Незламна патріотка”.
“Відомо, що зі смереки, в яку влучила блискавка, виготовляють трембіту”. Презентація в «СП» 12 · s. 12strona oryginału ↗ “Де цілуються з небом ліси” (с. 67), бо “Завмерла пам’ять на кривавім пні” (с. 66). “Іскринки душі (строфа)” (с. 98) співають пісню українки “Під музику вітрів” (с. 136), бо поетка, “скута ланцюгами обов’язку”, творить поетичний світ жінки, матері, щасливої українки: У щасті пригортає цілий світ, Про зло благає пам’ять замовчати. Жіноча доля — милосердя цвіт, Воістину уміє все прощати (с. 139). “Гляньмо вгору, допоки є час...” (с. 153). Щоб душа не спала, а працювала, людина мусить хоч інколи дивитися в небеса і не бути байдужо-бездумною; тільки висока,
Ольга Яворська. Сльоза-живиця. Поезія. — Київ: Видавництво “Український пріоритет”, 2018. — 216 с.
жива думка оживляє розум: “Щоб ми пізнали віру і надію, / Жорстокий світ — добром перемогли” (с. 154). Віра, надія — мусимо усвідомити сутність слів Йова про те, що Спаситель наш живий, а все інше — не таке уже й важливе (Книга Йова 19:25—27): Вгортає душу вічна таїна, Смиренні всі під тягарем провини, Христос під видом хліба і вина... Полегшення — сльозиною дитини (с. 155). “Я тільки мить...” (с.173). Живемо мить миті і є пилинкою пилинки, тож важливо в цьому житті бути собою, не зрадити себе, свою пам’ять, жити доброчесно і доброчинно: “Усе мине, залишиться сльоза” (с. 184).
* * * Левко ВОЛОВЕЦЬ, с. Колоденці на Львівщині Найновіша збірка віршів Ольги Яворської “Сльоза-живиця” — не перша йне друга її поетична книжка. У чому ж особливість цієї книжки серед поетичного доробку авторки? Насамперед відчувається активність ліричного героя (а значить, і самої поетеси) до всього оточуючого: природи, людини, творчості, стану людської душі, місця людини у світі й усесвіті, стосунків із Вічністю, нездоланної віри й прагнення бодай іноді вдивлятися у небо. А найважливіше — жити згідно з Господніми заповітами і наближатися до Бога як Творця всього сущого на цій грішній землі. Для Ольги Яворської головне — зміст вірша, його здатність захопити читача й озватися відлунням у читацькій душі, спрямувати її на творення добра у цьому жорстокому, але ж єдиному світі. Поетеса не може стояти осторонь трагічних подій на сході України, зокрема нав’язаної нам Росією війни. Звісно ж, не тільки гібридної, а фізично кривавої — з численними важкими втратами, коли Свій біль прийме чиясь страждальна мати, Втамує плач і прокляне Москву… У цьому пекельному вирі війни навіть мелодія пісні “стихає, мов схлип, бо загибель їй хтось напророчив”. А що може бути трагічніше від втрати батьками дітей чи втрата суспільством своїх натхнених пісень, без яких немислиме життя українців? Природа в поезіях Ольги Яворської жива, мінлива, образна, багата на яскраві малюнки, промениться блискітками, але кожен із таких малюнків зігрітий чуттям авторки, пропущений через її серце:
Мені радісно там, де сміються-квітують блавати, Де із сонячних літер складаються теплі слова, Мені боляче там, де приречено мусить вмирати Покалічений ліс і спаплюжена кимось трава. Від природної краси до людської долі — нерідко лише один крок, проте він може бути найважчим для особи звичної, пересічної. Так, у вірші “Бабине літо” йдеться про не стільки гарну (бо теплу) частинку осені як неминучості у природі, скільки про невідворотність долі старенької жінки, якій нічого й нікого чекати, бо вона Одна собі під безгомінним небом, Туманить зір непрохана сльоза. Нічого бабі від життя не треба, Лиш подумки вертатися назад. Цей вірш можна без перебільшення назвати шедевром у зображенні такої звичної для суспільства й такої важкої у своєму трагізмі долі окремої людини. Зустрічаємося у книжці авторки ще і з такою роллю сльози, як здатність бути знаряддям щирої молитви за рідний край в ім’я його спасіння, щоб добром перемогти жорстокість і зневіру й дати вихід на найневиннішій сльозі дитини, яка (сльоза) по-своєму сприяє оновленню світу. Навіть найпривабливіша краса потребує не просто нашого споглядання, а й дбання про неї, порятунку від безсовісних чи від природи злих, або ж зневірених через тяжкі обставини. Їх здатне порятувати Боже Слово. Але Його треба почути й відмовитись од крадіжок та вбивств. Бо окрім звичної людської краси є ще краса вища — Господня. А в осередку її — Слово від Бога і Слово Бог. Поетеса зауважує, що слова тих, хто пише, бувають різні: для жонглювання ними й зиску, для прикриття гріха й для Вічності. Та пересторога дуже серйозна: Когось слово порятує, приголубить, чиюсь душу возвеличить, чиюсь згубить. А ще щира сльоза за втраченими, яких не вернути, однак потрібно зберегти їхні імена бодай у нашій пам’яті. І стосується це тих, що відійшли (Григорій Епік, Рута Вітер, Василь Стус, Іван Гнатюк, Євгенія Божик, Іван Миколайчук, Ярослав Павлюк та інші). Свої життєві і творчі принципи авторка стверджує беззаперечно. Вони стоять на такій непохитній образній основі, як, скажімо, запалений рай у Тараса Шевченка, або ж смерть на шляху Івана Франка. І це саме та особливість, яка вирізняє аналізовану книжку серед інших поетичних збірок авторки.
га без справжнього патріотизму (і навпаки). Сам Христос в Євангелії каже: “Нема більшої за ту любов, як хто душу свою покладе за друзів своїх” (Ін. гл. 15,13). За друзів своїх — значить за народ свій, за Вітчизну свою. У Св. Писанні подвиги патріотизму змальовуються поряд із найвеличнішими подвигами віри. Найбільші представники старозавітного світу — Мойсей, Давид, Ілія, Ісайя, Єремія, Даниїл, Зоровавель, Ездра, брати Макавеї, великі старозавітні жінки — Маріам, Девора, Есфір являють нам зразки високого патріотизму. У біблійній Книзі “Плач Єремії” говориться: “Усі вороги твої пащу на тебе роззявляють...”. Це про Україну... Але скільки б не роззявляли на нас пащек, як би не знищували нас явні і таємні вороги, українська нація — як неспалима смерека! — відроджуватиметься в слові і в любові, в молитвах і дзвонах великодніх... Нова книга Ольги Яворської (як і попередня — роман про УПА “На чужих вітрах”) — славний пам’ятник борцям, які віддали свої життя за свободу України. Такі твори треба вводити до шкільних програм, виховуючи на них сучасну українську молодь.
“Відомо, що зі смереки, в яку влучила блискавка, виготовляють трембіту”. Презентація в «СП» 12 · s. 12strona oryginału ↗ Богдан ДЯЧИШИН, м. Львів Сльози, сльоза-живиця... Бурштин — це закам’яніла живиця. Людська сльоза ж кришталево чиста, як прозора і рідка живиця. Пильнуймо себе, щоб не закам’яніли наші сльози — порозмислюймо над книжкою Ольги Яворської “Сльоза-живиця”. І тут переношуся думкою пам’яті на сторінки книжки Андрія Содомори “Сивий вітер”: “Іноді хочу побути наодинці з цим загадковим Вергілієвим рядком, що проснувався у моноліті епосу, мов тендітний, що й помітити годі, прожилок: Sunt lacrimae rerum et mentem mortalia tangunt. Є таки сльози речей, і що смертне — торкається серця”. Все ж бо, створене Творцем, торкається серця. Живицею плачуть дерева Ольги Яворської… “Протиріччя димами в очі” (с. 3). Гортаю сторінки думок сльозою серця, шукаю, “Де грань між словом правди і облуди?” (с. 4), бо “Бреде весна зі свічкою в руці” (с. 6), і наші душі розриває поминальний дзвін: “Вогнем і кров’ю дихає весна” (с. 8). Поетка болю і печалі — сльозою очисною, думками на віддалі сльози мережить щодення словом, словом рідної мови: “В тісній домовині молодого бойка / Рідний край сльозою скорботною зустрів (с. 11). Земля зазеленіла життям, жайворонки в небі, але ж “Недоспівана пісня... Жорстоко розстріляна мить...” (с. 15). Шукаємо істини, прихистку в Бога — сльоза зволожує, полум’ям пече, немов у паливні наші серця, бо ж дочок, синів зродили до борні: “Сльоза — пекуча у калини, / А кров — кипуча у синів” (с. 18) взивають до нас “Ora et labora” (молись і трудись). Світ утримується в рівновазі материнською сльозою. А що ж батьківська невидима гірка сльоза, яка закарбовується шрамами пам’яті серця? Плачуть зорі над Україною, здригається по сей день небо, омите материнською, батьківською, дитячою, любові-кохання сльозою-живицею: “Лікуюсь словом від сльози” (с. 25). “Шукаю втіхи в пам’яті лісів” (с. 55). Пам’ять, спогади, розмисли, думки... Енергія слова, думки не щезає безслідно, не розчиняється у Всесвіті, а тим паче енергія зігрітих пам’яттю думок. Пам’ять... Листя падає — пам’ять стирається, бо короткочасна, як опалий листочок, що падає на землю, і немає йому вороття, хоча ми інколи шукаємо в комірках своєї пам’яті минуле і “Нарешті те, що в серці залягло, / Сплива сльозою в каламутну воду” (с. 62). Сплива, й нема йому однови... І тоді-то “Спочине серце в дивній таїні” (с. 58). Поетка пережитим болем-печаллю намагається знайти прихисток там,
Людмила ЛИТВИНЧУК, член НСПУ, Рівненщина
Ольга Яворська увійшла в моє життя своєю книгою “Запізніла зустріч”, яку я прочитала на одному подиху. Розгорнувши книжку, не змогла відірватися від неї, доки не дочитала до останньої сторінки. Брало за душу й не відпускало! Потім від Ольги надійшли бандеролі з іншими її книгами — “Зелений зарінок”, “Відблиск прожитого дня”, “На те воно й серце”, “Зранене стебло”, “Незабуте”, “Симфонія почуттів”, роман “На чужих вітрах”, “Щоденник болю і тривоги”, “Сльоза-живиця”... Я знову перечитувала чудові вірші, повісті, новели, оповідання і щоразу були пов ні очі сліз — від глибокого зворушення її творчістю. Мистецтво, що викликає сміх — талановите, мистецтво ж, яке викликає сльози, — божественне. Ольга Яворська — письменниця незвичайна, харизматична, відмічена особливою Божою міткою. Переживши клінічну смерть, вона знає, що існує інша реальність поза нашим земним світом... І тому її творчість — це проповідь людяності, справедливості,
“Відомо, що зі смереки, в яку влучила блискавка, виготовляють трембіту”. Презентація в «СП» 12 · s. 12strona oryginału ↗ Ольга Яворська. “Неспалима смерека”. — Львів: “Місіонер”, 2018 р. — 206 с.
милосердя, це заклик жити за заповідями Божими, — бо тільки таким чином можна вберегти себе і своїх нащадків від усеможливих небезпек тут, на землі і від холодного мороку — там, у вічності... Якось Ольга розповіла мені по телефону, що, вийшовши одного червневого дня на свій город (а живе вона в мальовничому селі Тур’є, біля підніжжя Карпатських гір), раптом відчула, як по ногах щось повзе. Подивилась, а то гадюка, — вісімкою! — оповила їй ноги. Проте не вкусила, хоч і могла це зробити. Своєю зміїною інтуїцією вона, очевидно, відчула лагідну Ольжину душу і сама злагідніла. (“Будьте мудрі, як змії...” Мт. гл. 10,16). “Деградація людини починається з нехтування Божими Заповідями, які є джерелом перемог”, — стверджує письменниця Ольга Яворська у своїй новій книзі “Неспалима смерека”, яку відзначено дипломом ІІ Всеукраїнського літературного конкурсу рукописів прози на кращу книжку року “Крилатий Лев”.
В анотації до книги зазначається: “Неспалима смерека” — психологічна сповідь української жінки, що пройшла крізь ув’язнення, сталінські тюрми та концтабори, розповідь про її переслідування, гоніння, кохання, гіркі втрати, поневіряння й водночас — непоборний дух спротиву в боротьбі за волю України та власну Гідність”. Відомо, що зі смереки, в яку влучила блискавка, виготовляють трембіту, — позаяк дерево тоді набуває легких і дзвінких властивостей. Отак і героїня повісті О. Яворської Меланія Параскевич, Ланя — витримавши всі тортури більшовицьких катівень, усі удари долі, стала взірцем незнищенності українського патріотизму. Треба відзначити, що творчість Ольги Яворської пронизана не лише світлом євангельських істин (що найголовніше і найважливіше в наш апокаліптичний час!), а й глибоким патріотизмом. Бо не може бути справжньої віри в Бо-
Культура без провінції · “Активна театральна діяльність розворушила в середовищі українства потребу гуртування”. · s. 13strona oryginału ↗ Ciąg dalszy z wcześniejszej strony — fragment strony
телечи радіо каналів не бачить її в національному календарі і не говорить про це зі своїми користувачами, відводячи переважаючу частину свого ефіру важливішим, на погляд творців програм, подіям, сенсаціям, інтригам… Але ж погодьтесь: вона мала б бути подією загальнонаціонального, загальнодержавного рівня! Адже, відбувшись в умовах окупаційних режимів, єднала українство Галичини і великої Наддніпрянської України, стала тією доцентровою силою, якої і сьогодні нам не вистачає. Коломийський театр запросить всіх своїх шанувальників на відзначення цієї пам’ятної події у вересні. Адже з 9 до 16 вересня у Коломиї відбудеться Х Всеукраїнський театральний фестиваль “Коломийські представлення”, на пошанування 170-ї річниці започаткування українського театрального руху в західно-українських землях.
засудили до різних термінів ув’язнення та посадили до в’язниць із нестерпними умовами утримання — Білі Сарни та Береза Картузька”. Лаврентія Серветника заарештували енкаведисти 1940 року, а наступного року особливою нарадою при НКВС СРСР ув’язнили у виправно-трудовий табір на вісім років, звідки він не повернувся. Реабілітований 1989 року. З відродженням української державності знову почала діяти “Просвіта”. Олександр Намозов розповідає про будівництво храмів УАПЦ і УПЦ КП. Костопільці були учасниками Помаранчевої революції та Революції гідності. Понад півтисячі мешканців терену в лавах Збройних Сил України, Добровольчих батальйонів з перших днів кривавого протистояння захищали нашу молоду державу на сході України. Восьмеро з них віддали свої життя за волю Батьківщини.
Культура без провінції · “Активна театральна діяльність розворушила в середовищі українства потребу гуртування”. · s. 13strona oryginału ↗ 8 червня 1848 року в Коломиї сталася непересічна подія: вперше греко-католицький священик отець Іван Озаркевич поставив українську виставу “Дівка на виданню, або На милованє нема силованє” (творча інтерпретація “Наталки Полтавки” Івана Котляревського).
Ольга РУДАНЕЦЬ, заслужений працівник культури України, просвітянка, Коломия
З огляду на сучасну політичну драму, сценою для якої знову стала багатостраждальна українська земля, не завадило б нашим державним мужам і політикам, хоч інколи, вдаватись до екскурсу за сторінками національної історії, аби намагатись віднайти в них ту доцентрову консолідуючу силу, до якої завжди тяжіло патріотично свідоме українство, незалежно від політичних кордонів, в прагненні національного єднання і творення власної незалежної держави. Такими сторінками щедро прошита українська історія від Сяну до Дону в різні періоди свого виживання і відродження в умовах різних окупаційних режимів. Одна з них — постання “Просвіти” 150 років тому. Але ця подія також мала свої передумови і чинники. З огляду на їхню значимість і актуальність для сьогодення хочу привернути вашу увагу до події, яка не потрапляє у поле зору тих, від кого сьогодні значною мірою залежать процеси націєтворення. За 20 років до постання “Просвіти”, далекого 1848 року під потужним подихом “весни народів” вдихнуло подиху свободи галицьке українство, розбуджене до вільнодумства “Руською трійцею”, яка започаткувала в Галичині нове українське письменство з новими громадсько-політичними й художніми ідеями. Як свідчать історичні джерела, під впливом цих ідей у Львівській греко-католицькій семінарії наприкінці 30-х років ХІХ століття відновлюється раніш заборонене навчання рідною, українською мовою і навіть дозволено семінаристам здійснити інсценізацію українського весілля (1838 рік). Але, як стверджував світлої пам’яті, академік, кандидат мистецтвознавства заслужений діяч мистецтв України, театрознавець Ростислав Пилипчук, “треба було чекати аж 1848 року, коли на хвилі австрійської революції, що дала поштовх українському національному рухові, виник український театр”. І це сталося в Коломиї! І не безпідставно. Головна руська рада — орган українського самоврядування з центром у Львові, мала найміцнішу окружну філію в Коломиї, яка взяла на себе ініціативу створення українського театру. Перша вистава “Дівка на виданню, або На милованє нема силованє” відбулась у Коломиї 8 червня 1848 року, друга — десь до 10 вересня цього ж року. А вже до 12 жовтня була показана і третя вистава — цього разу прем’єра “Жовнір-чарівник”. Дослідники припускають, що в цей період коломийські театрали, окрилені успішним дебютом і розголосом, досить успішно мандрували з виставами околичними районами. Є підтвердження, що на прохання делегатів Конгресу української інтелігенції Галичини, що відбувся у Львові 19 жовтня 1848 року, коломияни також зіграли “Дівку…”. Академік Ростислав Пилипчук стверджує, що саме ця подія спричинилась до започаткування українського театрального руху у Львові, а звідти він поширився до Тернополя і Перемишля. Імовірно, що цей вплив міг поширитись і на Чернівці, адже маємо точну інформацію, що свої перероблені тексти п’єс Іван Озаркевич віддруковував у друкарні “Яна Екгарта і сина” в Чернівцях. Тож активна театральна діяльність розворушила в середовищі українства притлумлені національні почуття, пробуджувала потребу гуртування і усвідомленого просвітницького згромадження і стала добрим підґрунтям для формування “Просвіти”. Для цього знадобилося цілих 20 років! І точкою опори в цьому процесі став наш, Коломийський театр. Цей факт є тим найважливішим критерієм, який спонукає сьогоднішніх коломийських театралів підпорядковувати художньо-мистецьку концепцію насамперед міркам духовної і просвітницької місії, чи, хоч як банально сьогодні це звучить — української національної ідеї. І тільки театри, зорієнтовані саме на такі засадничі принципи, відчувають, як це непросто — в умовах модернових пошуків і новаторства не допускати спрощення і вульгаризації театрального мистецтва (за настійною вимогою Леся Курбаса); і зміцнювати його національний стержень. Прикро, що сьогодні ця подія (таке враження складається), має значення лишень для Коломийського театру. На жаль, не стала вона пам’ятним карбом для очільників театральної галузі, владних органів місцевого, обласного і державного рівня. Не цікава вона і нашим медіа-групам. Адже жоден з національних
Культура без провінції · “Активна театральна діяльність розворушила в середовищі українства потребу гуртування”. · s. 13strona oryginału ↗ Анатолій ЗБОРОВСЬКИЙ
Місто Костопіль, що на Рівненщині, святкує 235-річчя. З цієї нагоди в Рівному побачила світ книжка Олександра Намозова “Костопіль. Події, легенди, імена”. Автор висвітлює історію міста, звертає увагу на діяльність “Просвіти”. Під час польської окупації в Костополі активно діяла “Просвіта”, яку очолив Лаврентій Серветник. Фельдшер Л. Серветник організував у місті кооператив “Поміч” і частину з отриманих прибутків витрачав на благодійні внески для церкви та “Просвіти”. 1928 року Лаврентія Серветника обрали депутатом польського сейму від Блоку національних меншин. У 1929—1933 роках Л. Серветник виконував функції віце-бургомістра Костополя. Він опікувався господарськими, релігійними, культурно-освітніми проблемами міста й активно займався просвітницькою діяльністю. Олександр Намозов пише: “Саме він (Л. Серветник) керував просвітянським хором, який об’єднав українських хлопців та дівчат з різних куточків міста. Щороку хор виступав на Шевченківських святах, які проводились у дні роковин Кобзаря. Перше Шевченківське свято, удень 66 роковин з дня смерті великого поета, стало на той час у місті неабиякою подією. Просвітяни також впорядковували могили воїнів армії УНР, ставили вистави, організовували творчі гуртки й народні хори, проводили вечорниці, де пропагували українську культуру та мову. Після гучного судового процесу 1933 року над активістами ОУН польська влада заборонила проведення Шевченківських свят і вистав, а понад 40 мешканців Костополя
Палітра “Час — категорія філософська”. · s. 14strona oryginału ↗ У Музеї-майстерні Івана Кавалерідзе відкрили виставку народного художника України, лауреата Шевченківської премії Валерія Франчука та Марії Франчук — “Нове і старе”, на якій батько і дочка представили свої живописні та графічні роботи.
Голова ВУТ “Просвіта”, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка Павло Мовчан у своєму виступі зупинився на розумінні часу, який вважає філософською категорією. І це розуміння перейняла дочка пана Валерія — Марія. Час присутній у нас, і ми є формулами часу, якщо зберігаємо минуле. А Валерій Франчук не випадково зберіг свої малюнки, починаючи з середини 70-х років. Цей час сьогодні для нас уже далекий минулий. На переконання Павла Михайловича, роботи В. Франчука — це велика школа українського малярства, і він найбільш сучасний національний український художник. Відомий український диригент, народний артист України Іван Гамкало звернув увагу присутніх на те, що Валерій Франчук завжди дивує, на його виставках щоразу можна побачити роботи, які відкривають творчість художника по-новому. Здавалось би, всі представлені графічні роботи митця виконані у реалістичній манері, наче все на них зрозуміло, але все одно лишається якась таємниця. Про свою творчу дружбу з Валерієм Франчуком розповів невтомний популяризатор творчості Тараса Шевченка Борис Войцехівський. Пан Борис разом з В. Франчуком створили багато світлиць Кобзаря у загальноосвітніх школах по всій Україні. А Людмила Стасюк виконала власні поезії. Марія Франчук, донька художника, має особливий погляд на життя і творчість Вона народилася в столиці, закінчила факультет образотворчого мистецтва Київської дитячої академії мистецтв. Після цього вступила на навчання до Національної академії образотворчого мистецтва і архітектури, кафедра сценографії та кіносценографії. З 2014 року — член Спілки дизайнерів України. Отримала дипломи за перемоги у всеукраїнських і міжнародних художніх конкурсах. У творчому доробку Марії чотири персональні виставки: в київських галереях “Ніф” і “Світлиця”, Національному музеї літератури України і Національному Києво-Печерському історикокультурному заповіднику. Остання відбулася в рамках культурномистецького проекту “Лаврський пленер”. Була учасницею понад 80 групових художніх виставок, а також міжнародних пленерів у Варшаві, Хотині та Коктебелі. 2014 року брала участь у благодійному аукціоні, проведеному в рамках Першого всеукраїнського мистецького фестивалю до 200-річчя від дня народження Тараса Шевченка “Ше.Fest-2014”. У червні 2016 року успішно захистила свій мультиплікаційний дипломний проект “By The Wind” та отримала ступінь бакалавра. Нині розробляє майбутні комікс-проекти та короткометражні мультиплікаційні твори. Творче кредо Марії: “Кожна душа — окремий Всесвіт і завдяки мистецтву він стає видимим”. На виставці представлені картини Марії Франчук, які вона створила протягом 2016—2018 років. У полотнах “Загублений”, “У пошуках”, “У глибокому сні” Марії найліпше вдалося передати свій настрій, також вони найдовершеніші композиційно. У планах — створення короткометражної мультиплікації. А Валерій Франчук представив на виставці свою графіку,
створену в 70-80-ті роки минулого століття, коли навчався в Київському художньому інституті. До речі, ці роботи раніше ніде не виставляли. Тут можна побачити замальовки Києва, інших міст України. Особливу увагу привертає робота, на якій зображено початок будівництва житлового комплексу на Троєщині в Києві. Кілька років художник працював у місті Славута, що на Хмельниччині. Тут створив свої роботи “Випав сніг”, “Засніжені вільхи”. Чимало робіт присвятив селу Любитів, що на Волині, де минуло дитинство його дружини. Коли починала будуватися Хмельницька АЕС, то створив диптих “Нетішинська старовина”, аби нащадки могли побачити, яка чудова природа була там, де вже невдовзі постало місто енергетиків. Серед нових робіт — “Залишки Китайської стіни”, що була намальована під враженням поїздки до Китаю та твір із серії “Фінішна пряма”, на якому можна побачити стилізовані фігури людських постатей, які біжать. У планах проведення ще однієї сімейної виставки, де крім батька та дочки буде представлена творчість дружини Валерія Франчука — Аполлінарії.
Палітра “Час — категорія філософська”. · s. 14strona oryginału ↗ В Українському фонді культури ім. Бориса Олійника працює виставка сучасної української художниці, члена художнього об’єднання “Вертикаль” Наталії Найди-Капуловської, яка творить у різноманітних жанрах, стилях і техніках сучасного мистецтва, а також у галузі монументального мистецтва й іконопису.
Наталія народилася у селі Озірна на Черкащині. Закінчила Дніпропетровський театральний коледж, Харківську академію дизайну та мистецтва, Національну академію образотворчого мистецтва та архітектури. Знаковим для мисткині став 2011 рік. “Цьогоріч вона завершує навчання і захищає диплом “Спогади”, в якому застосувала авторську техніку інтерпретації ірреального, ефемерного світу спогадів, які увиразнюються на чорному тлі. Спогади, як плетиво тонких хвилястих, продовгуватих, коротких, прямих та іншої конфігурації мазків, з’являються у просторі картини, ніби в калейдоскопі, фіксуючись і розчиняючись у млі. Цього дивовижного ефекту художниця досягла через синтез імпресіоністичних та експресіоністичних прийомів і технік, підпорядкованих синхронії та дискретному ритму”, — писала кандидат мистецтвознавства Марина Юр. Твори художниці експонувалися у Берліні, Римі, Парижі. Вона авторка семи персональних виставок, учасниця пленерів у Переяславі, Керчі, Седневі, Каневі, Гурзуфі, Чернігові, на Шацьких озерах, а також у Каунасі (Литва), Батумі (Грузія), Фетхіє (Туреччина). Нова виставка має назву “З любов’ю до життя”. Тут представлено 36 різноформатних живописних творів, виконаних протягом 2016—2017 років. Увагу глядачів привертають пейзажі, портрети, натюрморти художниці. Різні за настроєм і художнім виразом роботи несуть позитивні емоції, умиротворення, насолоду від споглядання. Авторка намагалася долучити глядача до пізнання природи через її життєдайність, вічність і чистоту. “Мить іде й не повертається. Правдиво передати її в живопису! І заради цього забути все!” — говорив Поль Сезан. І ці слова стали визначальними для Наталії Найди-Капуловської, яка утверджує їх своєю творчістю.
художниця представила власні картини, створені за мотивами українських народних пісень. Музей шістдесятництва додав до експозиції свої раритети. Серед них документи, світлини, книжки, сорочка та сопілка Леопольда Івановича. На захід зібралися хористи, друзі композитора, ті, хто співав у хорі “Гомін” раніше. Вдова композитора Лідія Орел, директор Музею Івана Гончара Петро Гончар, директор Музею шістдесятництва Олена Лодзинська, письменник Володимир Голуб, староста хору “Гомін” Володимир Ковальчук у своїх виступах поділилися спогадами про Леопольда Ященка. Звучала пісня “Молімся за Україну”, інші твори, написані Леопольдом Івановичем. Марина Соченко продовжує роботу над великим полотном, присвяченим хору “Гомін”. А хористи виступають на відкритті всіх персональних виставок пані Марини.
Сторінку підготував Едуард ОВЧАРЕНКО Фото автора та Володимира КОВАЛЬЧУКА
Палітра “Час — категорія філософська”. · s. 14strona oryginału ↗ З хором “Гомін” художниця познайомилася 2010 року, коли вступила до Конгресу українських націоналістів. Хор завжди брав активну участь у всіх заходах цієї політичної партії. А згодом керівництво Київської міської організації КУНу запропонувало М. Соченко створити портрет Леопольда Івановича. “Я прийшла до Леопольда Ященка і розповіла йому про цю ідею. Він згодився. Леопольд Іванович був надзвичайно інтелігентною людиною. Не пам’ятаю, щоб він на когось розгнівався. Його душа повністю належала мистецтву”, — згадує Марина Соченко. Художниця почала відвідувати репетиції хору і малювати. Згодом і сама почала виступати разом з “Гомоном”. На всіх концертах хор виконував його пісню “Молімся за Україну”. В кінці маестро завжди повертався до залу і співав разом із глядачами. Саме цей момент став визначальним. Якщо спочатку думала малювати лише Леопольда Івановича, то дуже скоро зрозуміла, що цей портрет неможливо робити без його хору. Коли почала малювати хористів, то виявилося, що їх дуже багато. Загалом вийшло 37 портретів. Це вимагало багато часу. У картині охоплена лише частина хору, отож пані Марина і надалі працюватиме над цією темою, а в перспективі має постати триптих. Виконання картини зайняло шість років. Аби прискорити роботу, мисткиня перевезла цю картину до себе додому. На жаль, маестро так і не побачив її закінченою. А вперше представити це полотно загалу вирішили на 90-річний ювілей Леопольда Ященка. Марина Соченко взяла на себе мистецьку частину цього проекту. Крім згаданої картини вона представила 15 портретів хористів. Серед них яскраві виконавці, чиї імена вже вписані в історію українського мистецтва. Також
У Музеї Івана Гончара відзначили 90-ліття від дня народження видатного українського композитора і громадського діяча Леопольда Ященка. Однією з центральних подій цього заходу стала презентація картини заслуженого діяча мистецтв України Марини Соченко “Молімся за Україну”, присвяченої Леопольду Івановичу та хору “Гомін”.
Гість “СП” · “Треба заохочувати людей, аби вони знали більше українських пісень, спілкувалися українською мовою, бо вони живуть в Україні”. · s. 15strona oryginału ↗ Грандіозному Міжнародному проекту Lady Opera, організатором та ідейним натхненником якого є народна артистка України Ольга Чубарева, виповнилося 5 років. За цей час він здобув прихильність тисяч меломанів в Україні і за кордоном. Нещодавно в Національному палаці мистецтв “Україна” в рамках проекту відбувся концерт “Vivere”. Разом із пані Ольгою виступили імениті гості з Італії: Лоренцо Декаро та Оресте Козімо — блискучі тенори, задіяні в найвеличніших оперних постановках. У виконанні цього сузір’я артистів звучали класичні арії і шедеври із золотого фонду світової естради, добре знані композиції і несподівані прем’єри. Заслуженим академічним зразково-показовим оркестром і хором ЗСУ (художній керівник Дмитро Антонюк) цього вечора керував диригент Джорджіо Крочі, який є справжньою музичною легендою Італії. Добре знаний в Україні та за її межами балет А-6 продемонстрував феєричні танцювальні номери, а креативна дизайнерська команда вразила публіку найсучаснішими візуальними ефектами та графікою. Сьогодні Ольга Чубарева гість “СП”.
— З чого розпочався Ваш проект? — З ідеї зробити велику справу з метою популяризації класичної музики, оперного співу серед широкого кола глядачів і слухачів. Ця ідея надихнула на створення проекту Lady Opera. Це проект, в рамках якого я роблю концерти, запрошую до участі в них зіркових гостей з Італії, Іспанії, інших країн. Виконуємо не лише оперну музику та фрагменти популярних арій, а й твори в стилі “Classical crossover”. Це сучасний жанр, який набуває популярності. Він дозволяє поєднувати різні жанри, різні напрями, різні інструменти. — Коли відбувся перший концерт? — 2013 року. Встигла його зробити до подій на Майдані. Наступні 5 років стали випробуванням для держави. І хоч як було складно у 2014 та 2015 роках, та я не робила пауз і проводила концерти в Палаці “Україна”. Люди йдуть на ці концерти, завжди аншлаги. Після російської пропаганди деякі мої зіркові гості боялися їхати в Україну. Приміром, непросто було вмовити приїхати до нас виконавців з Іспанії 2015 року. Вони були приємно здивовані, що в нас немає тієї агресії, про яку говорять російські телеканали, що працюють українські театри, відбуваються концерти. Хочу, щоб зарубіжні виконавці побачили наших людей, знайомилися з нашою культурою. Аби вони зрозуміли, що ми перебуваємо на європейському рівні розвитку. Єдине, що гальмує культурний розвиток, — загальноекономічний стан країни. Адже українці не завжди мають можливість купити квитки, аби сходити на виставу чи концерт, відвідати виставку. Я ніколи не повторюю своїх програм. Приміром 2015 року Україна вперше відзначала День Європи. Саме цій події присвятила одну з концертних програм, яку такі назвала — “Європа”. Гостями були чудові іспанські тенори Ізраель Лозано і Енріке Феррер. Енріке брав участь у моєму благодійному концерті до 25-річчя Незалежності на Співочому полі для киян та гостей столиці. А Ізраель приїздив на прем’єру іспанської опери Саруела. Був вперше представлений цей жанр іспанської опери в Україні. Концерт відбувся за підтримки посольства Іспанії. Співаки закохалися в Україну, наших людей, краєвиди, їм сподобалася і українська кухня. Інша програма Міжнародного проекту “Lаdy Opera” мала назву “Сни Роксолани”. Мені подобаються східні музичні мотиви та східні національні музичні інструменти. Можливо, ця любов пов’язана з тим, що моя мама татарка. Подобається образ Роксолани. Але вирішила побудувати свій концерт навколо цієї постаті не як історичного, а як художнього образу. Тому назвала програму “Сни Роксолани”. До участі в цьому концерті запросила кримськотатарського музиканта Джеміля Карікова (уд) та Армена Костандяна (дудук). Одну з пісень виконала кримськотатарською мовою. І хоча більшість глядачів не знають цієї мови, але всі відразу зрозуміли, що йдеться про Крим. Зал плакав. Цю програму прикрасив балет “А-6”, з яким я активно співпрацюю протягом усього проекту “Lady Opera”. Вони мої партнери по сцені. Ганна Азарова — хореограф-постановник, бере участь як солістка. Хореографічні композиції гармонійно переплітаються з музикою. Це навіть не концерти, а шоу, повноцінними учасниками яких є оформлення, освітлення, великі екрани, шоу-балет. Замовляю аранжування до всіх творів, які звучать, складаю програму. Я не лише виконавиця у проекті “Lady Opera”, а ще й режисер і продюсер. Це повністю моє дітище. — Розкажіть детальніше про новий концерт. — Цей концерт присвятила 5-й річниці проекту “Lady Opera”. Він мав назву “Vive- re”, що в перекладі з італійської мови означає “жити”. Звучали шедеври неаполітанських пісень, твори в стилі “Classical crossover”, відомі шедеври оперної класики. Завжди запрошую до виступів нових виконавців. Вважаю, що наш глядач має слухати кращу музику, бачити кращих співаків. На сцені було 100 артистів. Від першого до останнього акорду лунала лише жива музика. Деякі люди вперше в житті бачили таке дійство. — Крім столиці цей концерт відбувся в Одесі. — Уже наступного дня після виступу в Києві разом з італійськими співаками виступила в Одеському національному академічному театрі опери та балету. Концерт мав великий успіх. В Одесі переважно російськомовна публіка, але коли ми заспівали “Реве та стогне Дніпр широкий”, то багато хто в залі плакав. У такі хвили відчуваєш гордість за свою країну. Планувала виступити ще у Львові та Харкові. Але через організаційні та фінансові питання ці концерти відклала. Харківська публіка мені особливо близька, бо я тут свого часу закінчила консерваторію, а моїм викладачем була Людмила Георгіївна Цуркан, яка навчалася у корифея оперного співу Ольги Миколаївни Благовидової. Ім’я цієї людини носить кафедра постановки голосу Одеської консерваторії. Ця Alma Mater випустила багато зірок оперної сцени. Її школа була суто італійською. У цьому місті за багато десятиліть склалися певні традиції і дуже вимоглива публіка. — Ви часто буваєте за кордоном. Чи якось відрізняється українська публіка від західної? — Люди скрізь сприймають мистецтво на емоційному рівні: їм або подобається, або — ні. Красива мелодія, гарне виконання, оформлення, все робимо професійно. Цей жанр ширше розвинутий за кордоном. У західних країнах є телевізійні канали “Культура”, які транслюють онлайн такі концерти. Люди чують класичну музику на вулицях. Чимало концертів відбувається під відкритим небом. Є традиція ходити в оперні театри, квитки розкуповують за кілька місяців. Людей цікавить не лише матеріальний достаток, а й духовний розвиток. У них ця традиція напрацьовувалася століттями. Зовсім по-іншому в нас. Певною мірою ще живемо під впливом радянського минулого, коли знищували інтелігенцію, багато хто виїхав за кордон. Ми втратили цвіт нації. Сьогодні потрібно формувати смаки і традиції наших громадян. Українська публіка не відрізняється від західної за емоційністю. Але треба, щоб і держава допомагала, і телебачення. Потрібна система, яка працювала б на конкретний результат. Вважаю, що духовний розвиток, культура дають визначеність для нації. Немає культури — немає нації, немає мови — немає нації. До речі, своїм зірковим гостям я завжди ставлю умову, що обов’язково потрібно вивчити українську пісню і потім виконати її разом зі мною. Пишу їм текст латиницею, пересилаю разом із нотами. Потім у дистанційному режимі готуємо цей номер. Такі номери завжди мають шалений успіх в української публіки. Я вивчила українську мову вже в дорослому віці, бо народилася і провела половину дитинства в Казахстані. Показую нашим українцям, які чомусь не поважають українську мову і українську пісню, що навіть іспанці чи італійці співають наші пісні. Із уст іноземців українська пісня звучить так красиво. Треба заохочувати людей, аби вони знали більше українських пісень, спілкувалися українською мовою, бо вони живуть в Україні.
Під час останнього концерту в Палаці “Україна” разом з італійськими тенорами я виконала “Реве та стогне Дніпр широкий” на слова Тараса Шевченка. — Такі концерти не часто можна побачити на провідних телевізійних каналах. — Ці телеканали зосереджені в руках кількох людей. Тут переважно акцентують на розважальних шоу, які б відволікали людей від важливих питань, аби вони не замислювалися над сьогоденням. У нас є телеканал “Культура”, який не має сучасних технічних можливостей. А в західноєвропейських країнах створені потужні телеканали “Культура”, які мають змогу робити прямі трансляції концертів і вистав, бо держави дбають про духовне виховання. Хочеться, аби й наші провідні телеканали, які мають високі рейтинги і велику кількість глядачів, транслювали такі концерти. Тому що це культурний продукт, створений на світовому рівні. Цим питанням має займатися Міністерство інформаційної політики, а при ухваленні бюджету необхідно більше коштів виділяти на культуру. Крім цього має бути ухвалений Закон про меценатство, аби стимулювати бізнес-структури підтримувати подібні проекти. Про це багато говорять, але нічого не роблять. А треба починати вирішувати це питання вже сьогодні. Культура не може залишатися на останньому місці. Вона не менш важлива, ніж економіка. Адже культура формує наше суспільство і нашу націю. Можливо, держава має заробляти гроші не на митцях, які не виїхали за кордон і хочуть творити для нашого глядача? Насамперед маю на увазі надзвичайно високу орендну плату великих концертних залів, яку мало хто може сплатити. За кордоном топові театри заробляють чималі гроші. Але в них усе одно є додаткове фінансування, є меценати, спонсори, існують державні програми. Там митці просто “купаються” в можливостях творити. Там можуть запрошувати зірок, класних режисерів, сценаристів, музикантів. Ав нас доводитися “варитися у власному соку”. Коли щось робиш, то тобі ще й “б’ють по руках”. Та я намагаюся і надалі творити свій проект. Лише відбувся концерт, а вже думаю, що робитиму далі. Не відкриватиму всіх секретів, але зазначу, що хочу охопити всю Україну.
Спілкувався Едуард ОВЧАРЕНКО
Театр · “Наша вистава про співчуття один до одного, про порозуміння”. 16 · s. 16strona oryginału ↗ Едуард ОВЧАРЕНКО Фото надані театром
П’єса “Війна” сучасного шведського драматурга, сценариста, театрального режисера і поета Ларса Нурена вирізняється поміж численних літературних творів на військову тематику. Вона позбавлена будь-яких військових реалій, точніше, наших уявлень про ці реалії, у ній немає пострілів, катувань, вибухів. Авторові важливіші стосунки однієї родини, яка пережила війну. Драматург повільно і поступово знайомить із головними персонажами. Але з перших фраз героїв стає зрозуміло, що все найстрашніше вже відбулося. Він не акцентує ні на місці дії, ні на країні, де відбувся чи відбувається військовий конфлікт. Мати і дві дочки — одна доросла, а друга ще підліток. Сталий плин їхнього повоєнного життя руйнує батько своїм неочікуваним поверненням із війни. Він виявляється тут зайвим. І навіть не тому, що повернувся сліпим, а просто його тут уже ніхто не чекає. Адже в кожного особисте сформоване життя. Мати (заслужена артистка України Інна Капінос) зійшлася з братом чоловіка, старша донька (Віра Зінєвіч) у пошуках “жіночого щастя” ладна заради жуйок і кока-коли піти з першим ліпшим, хто виявить до неї інте рес. Лише молодша донька (Христина Федорак) ще вагається, кого обрати: батька-інваліда, який потребує опіки та захисту, чи влаштувати “свій маленький рай”, як це зробили мати і старша сестра. Батько сподівається, що все буде “як раніше…”, “як завжди…”, але намарно, “як раніше” — неможливо. І найжахливіші наслідки вій ни полягають у тому, що людина під їхнім впливом може перетворитися на істоту, яка призвичаюється, пристосовується існувати за її законами і асимілюється згідно з її потребами. Про роботу над новою постановкою ми попросили розповісти творчу групу спектаклю. Давид Петросян, режисер-постановник: — Наша вистава про співчуття один до одного, про порозуміння. Дуже не хотів, щоб це була кон’юнктурна вистава про ті реалії, що сьогодні відбуваються в
Україні. Прагнув уникати спецефектів. Хотілося, аби все було побудовано на психології, розкритті внутрішніх мотивів. Адже війна починається в душах кожного з нас. Автор залишає у своїй п’єсі відкритий фінал. Знаю кілька постановок, де цей фінал закритий. У деяких виставах за цим твором родина наприкінці повертається обличчям до батька. Але така кінцівка, як на мене, фальшива. Думаю, фінал має відбутися в глядацькій залі, а не на сцені. Я уникаю моралізаторських вистав. Ми показали все, що є в п’єсі, а висновки робить глядач. Український переклад зробив Максим Яковлєв. За його перекладом на сцені театру Франка йде вистава “Ерік ХІV”. На мою думку, це дуже професійний перекладач, який працює і з класикою, і з сучасною драматургією. Олексій Богданович, народний артист України, виконавець ролі Батька: — Ця вистава показує, до чого може призвести будь-який конфлікт. Що відбувається з людьми, як вони перетворюються з Божих створінь на створіння не зовсім божі. Насамперед руйнується людська душа. Втрачену територію можна відвоювати, а людина перестає бути людиною — і це найстрашніше. Інколи мені говорять, навіщо ми ставимо такі речі, що все це набридло, а хочеться веселощів і краси. Але життя, на жаль, — не тільки красиві історії. Якби було так, то ми б давно жили в раю. Люди самі винні у проблемах, які їх переслідують. Остап Ступка, народний артист України, виконавець ролі Дядька: — Уперше працював із Давидом Петросяном. Це людина, яка віддана своїй професії. В процесі роботи доповнювали п’єсу різними ідеями, режисер зі свого боку, актори — зі свого. До кожної мізансцени було по 10—15 варіантів. Намагалися задіяти весь сценічний простір. Також це було моє перше знайомство з творчістю шведського драматурга і режисера Ларса Нурена. Петро Богомазов, художник-постановник, художник по костюмах: — Брався за цю роботу з великим інтересом. Це була не лише моя робота на цій сцені, а й перша робота з сучасною драматургією. Попередні рішення були дуже театральними, а тут п’єсу читаєш як кіносценарій. Я був присутній майже на всіх репетиціях. Всі герої чудові, а головний герой для мене — справжнє відкриття. Думаю, що для Олексія Богдановича ця роль стане однією з визначальних у його творчій кар’єрі.
Молодий режисер Давид Петросян на Камерній сцені ім. Сергія Данченка Національного академічного драматичного театру ім. Івана Франка нещодавно здійснив постановку вистави “Війна” за однойменною п’єсою Ларса Нурена. Це вже друга режисерська робота Давида у провідному драматичному театрі країни. Першою була “Земля” за повістю Ольги Кобилянської.
Будьмо разом! П ЕРЕДПЛАТА—2018 П ЕРЕДПЛАТА—2018 Нині триває передплата на 2018 рік Нині триває передплата на 2018 рік
Театр · “Наша вистава про співчуття один до одного, про порозуміння”. 16 · s. 16strona oryginału ↗ Засновник: Всеукраїнське товариство “Просвіта” імені Тараса Шевченка Реєстраційне свідоцтво КВ № 4066 від 02.03.2000 р.
Шеф-редактор Павло МОВЧАН
на періодичні видання за друкованим на періодичні видання за друкованим
Театр · “Наша вистава про співчуття один до одного, про порозуміння”. 16 · s. 16strona oryginału ↗ Головний редактор
Любов ГОЛОТА
Редколегія
Любов ГОЛОТА (голова),
Ярема ГОЯН,
Павло МОВЧАН,
Олександр ПОНОМАРІВ,
Іван ЮЩУК
Заступник головного редактора з виробничих питань
Наталія СКРИННИК
278-01-30 (тел/факс)
Театр · “Наша вистава про співчуття один до одного, про порозуміння”. 16 · s. 16strona oryginału ↗ Відповідальний секретар Ірина ШЕВЧУК
Відділ просвітянської роботи Ольга ЖМУДОВСЬКА
Відділ культури Едуард ОВЧАРЕНКО
Відділ коректури Тетяна ЩЕРБАК Ірина СТЕЛЬМАХ
Комп’ютерна верстка Ірина ШЕВЧУК Володимир ЖИГУН
Інтернет-редактор 279-39-55
Черговий редактор Едуард ОВЧАРЕНКО
Бухгалтерія 279-41-46
Адреса редакції: вул. Хрещатик, 10-Б, м. Київ, 01001
E-mail: slovo_prosvity@ukr.net http://slovoprosvity.org http://prosvitanews.org.ua
Загальний наклад у червні — 13 200
Листування з читачами — тільки на сторінках газети.
Відповідальність за достовірність інформації несуть автори. Редакція залишає за собою право редагування та скорочення текстів. Редакція не завжди поділяє погляди своїх авторів. При використанні наших публікацій посилання на “Слово Просвіти” обов’язкове. І н д е к с г а з е т и “Слово Просвіти” — 30617
Надруковано в ТОВ “Інтерекспресдрук”, вул. Сім’ї Сосніних, 3.