Без мови немає нації · slovo.prosvita.com.ua · с. 1сторінка оригіналу ↗ ДАТА
Психологи про суспільство третього тисячоліття
Стор. 8, 9 Сам собі знахар
Стор. 12, 13
22 СІЧНЯ — ДЕНЬ СОБОРНОСТІ УКРАЇНИ — 1918 рік. Центральна Рада IV Універсалом проголосила Українську Народну Республіку. — 1919 рік. Проголошено об’єднання УНР із ЗУНР в соборну самостійну державу. — 1990 рік. Живий ланцюг єднання між Києвом і Львовом.
На здобуття Національної премії Стор. 14
Добровільні пожертви “На Кобзареву Церкву”: МБФ “Українська Родина” Р/р №26045200145101 в Подільській філії АКБ “Київ”, МФО 320401 ЗКПО 21709106
Без мови немає нації · slovo.prosvita.com.ua · с. 1сторінка оригіналу ↗ Як засвідчують події початку 2006 року, Україна увійшла в чергову смугу найбільших випробувань. Теперішній замах на державність має ту особли! вість, що відбувається під фарисей! ськими закликами “захисту національ! них інтересів”. Прикро, що до природ! ного альянсу відверто україноненавис! ницьких сил СДПУ(о), реґіональників і комуністів додалися також блок Литви! на та бютівці. У результаті їхніх об’єд! наних дій виступ проти позиції уряду в газових перемовинах із Росією вилив! ся у злісну спробу дестабілізувати си! туацію в Україні, підірвати авторитет української Держави та Президента Віктора Ющенка. Ті зловісні, фальшиві звинувачення, які звідусіль, огульно, летять сьогодні в бік не конституційно відправленого “у відставку” уряду та в уособлення волі народу в часі Пома! ранчевої революції — Президента Вік! тора Ющенка, — то стріли в саме сер! це України.
У зв’язку із зазначеним звертаємо! ся до громадськості України. Не даймо одурити себе брудними передвиборними технологіями “мос! ковського розливу”. Чітко розпізнавай! мо, де — ті чи інші — політичні сили ре! ально уболівають за інтереси України, а де — корисливо дбають лише про підвищення власного рейтингу в будь! який, іноді безчесний спосіб. Перей! маймося розумінням того, що сьогодні під маскою захисників України та інте! ресів народу і навіть у личині “побож! них” християн виступають ті, що неод! мінно затягнуть Україну в неоімперське ярмо, а також остаточно винищать ук! раїнську духовність і культуру, запрова! дять “другу державну” російську мову. У цей відповідальний час гуртуймо! ся довкола Президента Віктора Ющен! ка, підтримуймо на прийдешніх вибо! рах ті державницькі сили, які по!справж! ньому захистять повносилу, європей! ськи зорієнтовану національну держа!
ву українського народу. Україна — по! над усе. Будьмо захисниками правди й України!
П. МОВЧАН, голова Всеукраїнського товарис! тва “Просвіта” ім. Т. Шевченка; М. ГОРИНЬ, голова Української Всесвітньої координаційної Ради; А. ПОГРІБНИЙ, голова Всеукраїнського педагогіч! ного товариства ім. Г. Ващенка та Ки! ївської організації Національної спілки письменників України; П. КОНОНЕНКО, президент Міжнародної асоціації “Україна і світове українство”; В. КАРПЕНКО, президент Міжнародної асоціації Незалежної преси в Україні; М. ДРОБНОХОД, президент Академії Вищої школи в Україні
УСЬОГО НА РАХУНКУ ТАРАСОВОЇ ЦЕРКВИ — 761 816 грн. 05 коп.
ПРЯМА МОВА
Ситуація навколо газу по! казала, що Україна здатна від! стоювати свої національні ін! тереси й бути передбачува! ним і надійним партнером. Запропонована “Газпромом” ціна в 230 доларів за тисячу ку! бів була, перш за все, еконо! мічно не обґрунтована, а тому абсолютно для нас неприй! нятна. До чого ми прийшли? Ми сьогодні маємо ціну 95 до! ларів за тисячу кубів, яка на тридцять відсотків менша, ніж ціна в країнах Балтії, Закавказ! зя й усіх наших сусідів на пос! традянському просторі. Ми збільшили на 47 % та! риф за транзит російського газу, і зараз він становить 1,6 долара за тисячу кубів. Згід! но з договором, на 10 % збільшено об’єм транспорту! вання російського газу в Єв! ропу українською газотранс! портною системою в 2006 році. За це в бюджет країни ми одержимо більше двох із половиною мільярдів дола! рів. Українська й російська сторони домовилися, що змі! нити ціни на газ і за транзит газу можна буде лише за зго! дою обох сторін. Найближ! чим часом уряди обох країн підпишуть додатковий прото! кол, де чітко визначать усі технічні моменти поставок. Кабінет Міністрів уже готує проект такого документа. Таким чином наші відно!
сини з Росією щодо газового питання стали більш прогно! зованими, раціональними й економічно обґрунтованими. Ціна на газ для населен! ня в цьому опалювальному сезоні не збільшуватиметь! ся. І це моя принципова по! зиція як Президента і позиція нашого уряду. Вона обумов! лена тим, що населення ко! ристується переважно газом власного видобутку. Щодо промисловості. Ці! на на газ для неї визначати!
меться залежно від того, скільки палива споживається. Уряд розробив механізм, який унеможливить різке зростання цін і забезпечить поступову їхню лібералізацію. У найближчий час промислові споживачі газу повинні впро! вадити енергозберігаючі тех! нології і перейти, де це мож! ливо, на інші види палива, втому числі альтернативні. Ще один важливий вис! новок: ми повинні докорінно змінити нашу політику щодо енергоспоживання й енер! гозбереження. Добрий гос! подар, я переконаний, — це бережливий господар. Українська економіка спо! живає в середньому в чотири рази більше природного газу, ніж країни Євросоюзу. У світі користуються однією прос! тою формулою: на один міль! йон населення держава має споживати один мільярд ку! бометрів газу. Наша мета — знизити щорічне споживання з 76 мільярдів до близько 50. Це змушує нас докорінно за короткий термін оптимізува! ти витрати природного газу насамперед у промисловос! ті. Про це, я перекона! ний, мають дбати як держа! ва, так і власники підпри! ємств. Я жорстко вимагати! му від уряду, керівників під! приємств, житлово!кому! нального сектору запровад! ження режиму економії енер! горесурсів. Але також над! звичайно важливе питання збереження тепла в кожній оселі, в кожній родині. З ди! тинства я пам’ятаю, як з батьками ми утепляли та за! клеювали вікна, а хату обкла! дали соломою чи бадиллям від картоплі. Той, хто збері! гає, той завжди має. Сподіваюся, ви розуміє! те, що газова тема — не лише економічна, вона пов’язана з останніми подіями і у Верхов! ній Раді. Хочу ще раз наголо! сити, що в Україні працює повноцінний уряд на чолі з Прем’єр!міністром Юрієм Єхануровим. Цей уряд вико! нуватиме свої повноваження до формування нового Кабі! нету Міністрів після парла! ментських виборів. Ні про які “в. о.” не може бути й мови. Своїм листом до голів облас! них адміністрацій та інших представників виконавчої влади на місцях я довів влас! ну позицію — вся структура виконавчої влади працює і бу! де працювати, як завжди. І за тиждень, коли парламент піде на канікули, Президент, уряд, уся система виконавчих орга! нів влади працюватиме в пов! ному складі і в посиленому режимі. Рішення Верховної Ради відправити у відставку Кабінет Міністрів — не корек! тне, не законне, і не держав! ницьке. Це наслідок непроду! маних змін у Конституції і її іг! норування. Під прикриттям таких змін фактично здійсню! ється зазіхання на конститу! ційний лад. Правову оцінку рі! шенню парламенту може да! ти лише Конституційний Суд. Я як Президент України згідно з законом призначив суддів Конституційного Суду. З’їзд суддів України теж ухвалив кандидатури суддів Конститу! ційного Суду. Сьогодні ж, че! рез деструктивну позицію Верховної Ради, яка не обра! ла своєї частини суддів, не привела їх до присяги, ми ма! ємо недієздатний Конститу! ційний Суд, а українську Кон! ституцію, по суті, позбавили слова. Як наслідок, ми не ма! ємо сформованого інституту, який міг би вирішувати подіб! ні конфліктні ситуації на кон! ституційному рівні. Я вважаю, що це прорахована позиція деяких політичних сил Вер! ховної Ради, яка може приз! вести до нестабільної ситуації в країні. Замість конституцій! ної реформи ми отримали не! безпечні сигнали можливої конституційної кризи. Як га! рант Конституції, я робитиму необхідні кроки, щоб забез! печити стабільний і передба! чуваний розвиток держави. Я вже звернувся до Верховної Ради з вимогою скасувати не! конституційне рішення про відставку нинішнього уряду. Сподіваюся, повага до Кон! ституції і громадян України переважать особисті амбіції окремих народних депутатів і політичних сил.
www.prezident.gov.ua 14.01.2006
Києва; розвиток туристської галузі, транспортних турист! ських послуг, сприяння ви! робництву художніх виробів з українською та київською символікою і атрибутикою.
Наталя МАКСИМЕНКО
z
МЕР ВІД УНП Валерія АСАДЧЕВА висунуто кандидатом на посаду мера Києва від Українського Народного Блоку Костенка і Плюща
Із 1 січня 2006 року Україна де!юре перетво! рилася з президентсько! парламентської респуб! ліки на парламентсько! президентську. Ми за! питали у киян, як вони ставляться до конститу! ційної реформи.
Людмила, психолог: — Я ще не вирішила, як до цього ставитися. Мабуть, усе залежатиме від того, як у нас це буде реалізовуватися. З одного боку, одноосібно вирішуючи якісь питання, Президент міг зробити більше помилок, а тепер його влада дещо обмежиться. З іншого боку, він особисто ніс відповідальність, а коли щось вирішується “гуртом”, відповідно, ніхто й не буде за це відповідати. Ірина, продавець: — Не знаю, що вони там “згори” реформують, але в моїй хаті з 1 січня стало значно холодніше. Я вже не кажу про підвищення цін і мізерні зарплати! Якщо таке відбувається перед виборами, то що буде після?! Василь Іванович, пенсіо& нер: — Думаю, зараз не потрібно цього робити. Можливо, через декілька років… Наше суспільство не готове до таких змін. Подивіться лишень, на вибори йдуть більше сорока партій (більшість із яких не дуже й відрізняються одна від одної). Хіба таке можливо в цивілізованих країнах? Ця неструктурованість не допомагає, а лише заважає внесенню конструктивних змін. Антон, студент: — Я вважаю, що конституційна реформа — важливий крок до цивілізованого життя, адже така ж форма державного правління є в Німеччині, Франції. Україна
VOХ POPULI
повинна наслідувати Європу, і тоді ми будемо жити краще. Я ставлюся до цього позитивно ще й тому, що переконаний: будь-які дії краще, ніж бездіяльність. Артем, охоронець: — Конституційна реформа? Ні, я про це нічого не знаю. Галина, домогосподарка: — Так, я чула про політичну реформу. Зараз про це багато говорять по телебаченню, а деякі політики, мені здається, напередодні виборів на цьому спекулюють. Але, чесно кажучи, я ще не розібралася, що й до чого. Тай немає великого бажання: мені аби дітей було чим годувати, і щоб ціни не росли так швидко. Петро, менеджер: — Щоб стати справді парламентсько-президентською республікою, наша держава повинна пройти певний перехідний період. Це відобразиться і на стабільності країни, і на забезпеченні прав людей, і на демократії. Та й іноземні інвестори ставитимуться до цієї ситуації обережно. Крім того, ще немає цілого ряду підзаконних актів, які б забезпечували реалізацію реформи. Може, через деякий час ми відчуємо і користь від неї.
Отже, українці по-різному ставляться до конституційної реформи: одні вважають її доцільною, інші — передчасною, або й непотрібною. Зрозуміло одне: люди мало поінформовані з цього питання, і для того, щоб вони могли зробити власні, обґрунтовані висновки, необхідне широке висвітлення даної теми в ЗМІ.
Катерина ГРЕБІНЬ
z
ХТО Є ХТО
235 голосів із 251 від! дали на підтримку канди! датури голови Київської міської організації Україн! ської народної партії Ва! лерія АСАДЧЕВА на посаду Київського міського голо! ви делегати Київської міської міжпартійної кон! ференції Українського На! родного Блоку Костенка і Плюща, що відбулася 16 січня. Аргументуючи свій вибір, делегати зазначали, що Ва! лерій Асадчев — активний депутат!киянин, фахівець із питань бюджету, виразник інтересів місцевого самов! рядування, людина з успіш! ним 3!річним досвідом гос! подарювання у Московсько! му (Голосіївському) районі Києва та чітко розробленим
ГОЛОС СЕРЦЯ
Основною інтригою нинішніх вибо! рів до Верховної Ради буде не вибір між “помаранчевими”, “голубими” і “черво! ними”, а відповідь на питання: чи готові ви, громадяни України, через механізми подвійного російсько!українського гро! мадянства, другої російської державної мови, ЄЕПу й союзу з Росією послати на смерть і каліцтво до Північного Кавказу своїх дітей, онуків, батьків, братів, зятів, друзів і коханих. Хіба союз із Росією не є автоматично союзом із Чечнею, Дагес! таном, Інгушетією, Осетією, Кабардино! Балкарією, Карачаєво!Черкесією, Ади! геєю, де знову розгорається війна? Читайте, слухайте і самі робіть вис! новки. Я пропоную інформацію до роз! думів і прийняття рішення. Тому буду звертатися до вас із запитаннями, на які тільки ви самі здатні відповісти. У цій війні вже загинуло вдвічі більше російських солдат, ніж радянських військо! вослужбовців в Афганістані. Сотні тисяч молодих російських хлопців вийшли з цієї війни покаліченими фізично й морально. Чому серед десятків тисяч загиблих і сотень тисяч скалічених на Північному Кавказі молодих людей немає ваших ді! тей і онуків? Хто чи що в цьому “винні”? “Винна” незалежність України. Що потріб! но, щоб ваших рідних чи вас самих почали вбивати на Північному Кавказі? Відповідь: союз із Росією, ЄЕП, друга російська дер! жавна мова і подвійне громадянство. Тоді ваших дітей і онуків цілком законно від! правлять на загибель до Чечні та інших республік Північного Кавказу та на екс! тремальний російсько!китайськипй кор! дон, а знекровлених війною росіян при! шлють служити на благословенні виног!
планом дій, спрямованих на покращання життя киян про! тягом найближчих 4 років. Корінний киянин, Вале! рій Асадчев розробив прог! раму перетворення Києва на справжню Українську столи! цю з європейськими стан! дартами життя. Зокрема в його програмі йдеться про посилення системи само! врядування у місті, через ут! ворення органів самооргані! зації населення; розвиток сучасної інфраструктури міста: доріг, шляхопроводів, комунікацій; закріплення за будинками прибудинкових територій; запровадження конкурентних засад і ринко!
вих механізмів у сфері на! дання комунальних послуг; реалізація програми перебу! дови п’ятиповерхівок, із на! данням сучасного житла черговикам, приведення у належний стан територій приватного сектору; розбу! дова ліній метрополітену, розвиток електрички, швид! кісного трамваю та створен! ня спільних пересадочних вузлів: метро!трамвай!елек! тричка; будівництво мережі закладів позашкільної осві! ти; встановлення вимог до планування й архітектурної забудови історичної частини міста; відтворення історич! них територій стародавнього
Початок тексту може бути неповним — звірте зі сторінкою оригіналу
радники Закарпаття й Одещини, як це бу! ло за часів Радянського Союзу. Чи є в Україні політики, політичні партії і виборчі блоки, які відверто вис! тупають за союз із Росією, другу росій! ську державну мову (бо без знання ро! сійської мови українські хлопці не змо! жуть служити в російській армії), подвій! не громадянство? Чи можете ви їх наз! вати? Чи належать до них Партія реґіо! нів (Янукович), партія “Союз” (Косту! сєв), Прогресивно!соціалістична партія України (Вітренко), Партія політики Путі! на, СДПУ(о), блок Литвина з його поїзд! ками до Москви, Комуністична партія України (Симоненко) та інші? Хіба гасло всіх цих партій “З нами Бог і Росія” — не вбивче для ваших дітей і онуків? Чи є ті діячі, партії і політичні блоки, які виступають за союз із Росією, “двоя! зичіє” і подвійне громадянство, смер! тельними ворогами ваших дітей і онуків, вашими смертельними ворогами? Чи не відправите ви, голосуючи на ви! борах за ці партії і виборчі блоки, своїх же дітей і онуків, братів, батьків, коханих і дру! зів на бійню до Північного Кавказу, де війна поширюється, як пожежа? Ще раз поду! майте! Чи не для цього Росія вже відміняє відстрочки від служби в армії? Чи не для цього Росією спровокована газова криза? У Києві я вже знаю дві родини з Ро! сії, а їх, напевно, набагато більше, які після загибелі старшого сина на Північ! ному Кавказі забрали молодшого сина й перебралися в Україну. Вони наймають у Києві житло і почуваються щасливими, бо врятували хоча б одну свою дитину. Одна російська мати, яка нині мешкає в нашій столиці, дивувалася, що в Україні немало, як вона сказала, “дебільних партій”, які не розуміють, які вони щас! ливі, що в Україні немає війни. “Хіба со! юз із Росією не є союзом із війною?” — запитала вона. Ви здатні дати відповідь на це запитання і без моєї підказки. То чи треба і нам доходити до розуміння цих прописних істин лише через смерть і каліцтво наших дітей та онуків? Звертаюся і до тих громадян Украї! ни, гаслом життя яких став вислів “З на! ми Бог і Росія”, хто заявляє про свою щиру любов до Росії, російської мови, російської культури та політики Путіна. Вам варто пам’ятати, що для того, хто щось чи когось по!справжньому любить, характерне нездоланне бажання навіки з’єднатися з об’єктом чи суб’єктом сво! єї любові. Хіба хтось в Україні перешкод! жає щиро закоханим у Росію переселя! тися до неї? Тим більше, що в Росії і зар! плати, і пенсії вищі, ніж в Україні, і газу багато... Доведіть усім, що ви справді любите Росію не на словах, а на ділі! Формуйте зі своїх дітей і онуків взводи, роти і батальйони і відправляйте їх на допомогу Росії в її війні на Північному Кавказі. Але не треба намагатися від! правити туди дітей і онуків тих, хто ціл! ком природно любить Україну, україн! ську мову, українську культуру в Україні. Дорогі свіввітчизники! Нині у ваших ру! ках доля не лише власна, а й ваших близь! ких і рідних. Не помиліться у своєму виборі!
Петро МАСЛЯК, віце!президент Академії наук вищої школи України
z
Коментар-погляд · с. 3сторінка оригіналу ↗ Ситуація в країні складна. Доктор економічних наук, постійний представник Президента України в Кабінеті Міністрів України Володи! мир ЛАНОВИЙ не приховує, що доведеться затягнути пасок і навчитися економити. Насамперед енергетичні ресурси. Європа й Америка через це пройшли. Ми — не виняток. Тож перед тим як торкнутися теми податкової системи, перспектив інвестицій і вільних економічних зон, насамперед поцікавилася у пана Ланового про досягнення й втрати у переговорах між “Нафтогазом Ук! раїни” та російським “Газпромом”...
— Коли я дізнався про результати переговорів, то зрозумів, що в України вибору не було. Росія нам не стільки запропонувала, скільки накинула суб’єкта, з яким ми підписали контракт. “Росукрекспо” уповноважений здійснювати відповідні транзитні, транспортні, розрахункові та інші операції. Щоправда, ми могли б оптимізувати деякі параметри цього договору. Але оскільки переговори проходили вночі, у цейтнотному режимі, то угода не є завершеною. Отже, буде можливість дещо уточнити. Наприклад, причини та умови перегляду цін і тарифів, а також різноманітні гарантії від кожної сторони. Договір не є юридично досконалим документом, але політичні й часові можливості сприятимуть тому, щоб покращити його модель. Економіка розвивається позитивно за умови правильних імпульсів, орієнтирів та оцінок. Тобто, якщо в нас на якесь енергетичне паливо ціни штучні, а на якесь — реальні, то суб’єкти господарювання: споживачі, інвестори, виробники, — дезорієнтуються. Хтось починає збільшувати те, що йому вигідно, інші хочуть збільшити попит на те, що вигідно їм. Наприклад, якщо продавати газ дешевше, а бензин і вугілля дорожче, то через рік обов’язково виникне невідповідність. У результаті матимемо пастку для споживача. Тому що неодмінно з’явиться питання про доцільність будівництва трубопроводів. Навіщо вкладали гроші, якщо цей енергетичний матеріал невигідний? Насправді паливо стає дорожчим у всьому світі... Зросли ціни на бензин, дизельне пальне, впливаючи на цінові зміни в загальному енергетичному секторі. Це закон ринку й економіки. Якщо інші купують газ за ціною 250 доларів за тисячу кубометрів, то ми при всьому бажанні не можемо купувати по 50 доларів. Навіть якби сталося таке диво, ми б орієнтувалися на газо-об’ємні виробництва. Тоді як Європа — на газо-економні. Тож наша технологічна структура буде надто приблизною у порівнянні зі світовими стандартами. Ми ж не хочемо для себе створювати анклав. Інша справа, що ціни мають бути поміркованими й не дуже випереджати чи відставати від інших країн. Звичайно, ситуація складна, і перед нашою економікою — серйозні випробування. Але такі світові тенденції, і нам треба діяти відповідно до них. — Дуже багато критики про непрофесійність команди “Нафто& газу” та маніпулювання абсолютно різними цифрами. Урядові сили стверджують про 95 доларів за ти& сячу кубометрів, від опозиції лунає цифра 230... Пересічному громадя& нинові така невідповідність заплу& тує мізки... — Якби в нас була можливість купувати якийсь інший газ, наприклад, туркменський... Він обходиться нам дешевше, приблизно 80 доларів на кордоні з Україною. Але сьогодні ми не можемо не купувати російського газу. Інакше в нас не складеться баланс і нам нічим буде закрити споживчу діру. Треба визнати: наша економічна тактика була не зовсім правильною. Росія діяла на випередження і наперед скупила весь приріст газу в Туркменистані. Тепер цей газ належить посередникам, а не безпосередньо національним виробникам. Північний сусід зробив усе, щоб ми не змогли збільшити купівельну частку туркменського газу. Тож нам не завадило б сказати чесніше про це. Росія запропонувала безальтернативні умови. Ми адекватно могли і, думаю, будемо підвищувати тарифи з транспортного обслуговування. Але треба мати на увазі, що через територію Росії проходить туркменський газ, і вона також має всі можливості збільшити у відповідь свої тарифи з транспортного обслуговування. Коли підписували договір, думаю, з українського боку враховували цей момент. — Але чому не врахували й не пе& редбачили наслідків, коли Росія ску& повувала туркменський газ? Ма& буть, це не є ознакою потужного стратегічного мислення... — Думаю, що справді було деяке заспокоєння і навіть запаморочення від успіхів: політичних, інформаційних, революційних... Знаємо, що минулого року не все вдавалося новій владі. Але впевнений, що причиною енергетичної кризи є не якісь прорахунки чи непорозуміння... Головне те, що колишнє українське керівництво довгий час використовувало політичні аргументи та поступки в обстоюванні особистих інтересів. Не секрет, що чіткої політичної позиції в України не було. Колишнє керівництво перетворило державу на такого собі негласного сателіта, який тупцяв в обозі російського політичного курсу. Росія і сьогодні не відмовляється від цієї моделі. Білоруси, вірмени поводять себе лояльно, тому економічні ціни у їхніх країнах застосовуються прийнятні. Ми ж поміняли шкурну вигоду на політичну свободу. — Історія не терпить “якби”, але очевидно за перемоги Януковича нашу газотранспортну систему здали б... — Гм-м... Звичайно, історія не терпить “якби”... Тому... — Можемо поставити “три крапки”... — Думаю, що завжди є економічні вигоди. Ігнорує їх хіба що уряд маріонеток. Мені дуже не хотілося б ототожнювати українських політичних діячів із маріонетками, яких посмикують із-за кордону. Раніше чи пізніше, але це неодмінно стане відомо і вони зникнуть із політичної шахівниці. — Хіба цього не сталося? Хіба парламент, проголосувавши за від&
ставку уряду Єханурова, не став своєрідним індикатором на “маріо& нетство”? — Тому я і звертаюся до цих людей. Політиком може бути тільки той, хто захищає національні інтереси. Інакше громадяни вже ніколи не проголосують за них... Це — спалити за собою мости. — Ви говорили, що Україна не спроможна відмовитися від росій& ського газу, тому що споживає енер& гетичне паливо у великих кількос& тях. А які в нас перспективи впро& вадження енергозберігаючих техно& логій? — У всьому світі енергозберігаючі технології запроваджувалися лише після підвищення цін. Країни Європи та США перейшли на малолітражні автомобілі після першої нафтової кризи у 1973 році й особливо після другої — у 1983 р. Це сталося у всьому світі й зачепило буквально всі галузі. Тобто, ринок є ринок, і високі ціни змушують усіх економити. Тому скільки б ми не говорили, не умовляли чи погрожували державним підприємствам і приватному сектору... Поки ціни не зростуть, і вони не відчують, що втрачають прибутки, економити не будуть. Аксіома... Ось згадайте: металургійний комплекс почав первинну приватизацію з 1996 року. І що? Щось змінилося за ці шість років? Та ж структура і технологія. Ті ж самі раритетні печі. Це один бік медалі. На зворотному — податкове ярмо, в якому знаходиться наша економіка, підприємства, споживачі. Фінансова система працює тільки на вилучення доходів. Минулого року податки стали ще більшими. Величезне ПДВ, величезні імпортні мита... А також обкладання податками операцій, які не повинні оподатковуватися. Маю на увазі продаж дешевих квартир, торгівля валютою, мобільний зв’язок. Тобто, податкове навантаження було потужним для більшості населення і пільговим для наближених до влади фінансових, бізнесових структур чи навіть цілих реґіонів. Коли великий податковий тиск, то економіці не вистачає ресурсів для платежів, кредитів, заощаджень і, як наслідок, — для інвестицій. Якщо минулого року інвестиції зросли на 30 %, то цьогоріч тільки на 5 %. Динаміка дуже низька. Тому податкова реформа — центральне завдання. — Поясніть, будь ласка, чому це так складно — зменшити пода& ток... — Є декілька причин. Чому в нас величезна тіньова економіка? Тому що, сплативши всі податки, залишишся без штанів. Економічною мовою, за таких умов вилучається весь дохід і капітал громадян. Іншою причиною є те, що, не маючи довіри до платників податків, фіскальні органи і до себе не сподіваються добросовісного ставлення. І тому замість того, щоб налагоджувати сприятливий податковий клімат, вони збільшують податки. Ось, наприклад, податок на послуги мобільного зв’язку в 2005 році зріс від 6 % до 7,5 %. — Якесь зачароване коло вихо& дить... — На жаль... Є ще одна причина. Соціальні витрати в нашій державі за останні роки були вкрай низькими. Люди відстали від будьяких норм споживання, тому бюджет був перевантажений соціальними видатками й не міг знизити податки. Сподіваюся, що цей період ми вже пережили й тепер почнемо дбати про виробника. — Оскільки податки в нас не зменшилися, то логічно зробити висновок, що успіхи в руйнуванні ті& ньової економіки в нас також міні& мальні... — Деякі успіхи є. З тіні вийшла частина операцій, пов’язаних з імпортом. В основному він ішов контрабандно. Усі про це знали. Цілими ешелонами, суднами й літаками завозилися контрабандні товари, платилися хабарі. У цих імпортерів були “криші” — політичні і владні... Тож митники старанно закривали очі. Тепер “криш” не стало, але ж товари й надалі потрібні. Тому, навіть сплативши мито, цей бізнес залишається прибутковим. За статистикою, в Україні 55 % економіки було в тіні. А зараз — 48 %. Як за один рік, — то це серйозне зниження. Але не настільки, щоб ми задовольняли у своїй державі соціальні потреби. — Наскільки я зрозуміла Ви іро& нічно ставитеся до перспективи розвитку вільних економічних зон? Чи я неправильно зрозуміла? — Є два типи таких пріоритетних режимів. До першого типу належать окремі інвестиційні проекти, підприємства чи невеличкі території, так звані технопарки. Це може бути територія університетського містечка... Там створюються режими пріоритетних інвестиційних проектів і сплачується менший податок із прибутку. У нас створили вільні економічні зони, в яких скасували ПДВ та імпортне мито. Але ці податки аж ніяк не пов’язані з інвестиціями. Вони пов’язані з торговельним оборотом. У результаті, замість інвестиційних територій, просто завозилися безмитно товари у величезному обсязі... — І хтось у такий спосіб збивав собі капітал... — У Європі для певних територій безмитної торгівлі існує інший режим. Туди завозяться товари, як правило, імпортного походження, але для подальшого транзиту в інші країни. У нашій державі яскравим прикладом такої території є район Одеси. Він забезпечує і центральну Європу, і Україну, і Росію. Збирати мито і ПДВ в Одесі означало б автоматично збільшувати вартість подальшого транзиту. На жаль, у нас цілі області запрагли собі забезпечити безмитну торгівлю. Відповідно імпортери йдуть водні області й не ідуть в інші, що загалом спричиняє збитки. Тому я за інвестиційні пріоритети для спеціально визначених зон. — Які Ваші прогнози щодо роз& витку інвестицій? І наскільки цей розвиток залежить від сьогодніш& ньої політичної нестабільності? — Якщо говорити про зовнішні інвестиції, то для інвесторів є наявність ризику. Вони не впевнені в долі свого бізнесу. Як правило, це називають політичним ризиком, який залежить від політичного клімату в державі. Інвестору важливо, щоб був ринок і щоб ні для кого не було переваг на цьому ринку. Національний інвестор та іноземний мають бути рівними у правах. Інакше яким чином конкурувати? Інвестори не хочуть залежати від суб’єктивних факторів. Сьогодні їх стримує невизначеність політичного і правового характеру. Досі не відома доля енергетичного сектору. Чи буде він демонополізований чи так і залишиться у монополії держави... Внутрішня ціна на газ одна, а зовнішня — зовсім інша... І чомусь вигідніше купувати газ, ніж добувати власний. Абсурд... Тому інвестори також очікують на зміну влади і наскільки вона буде спроможна забезпечувати об’єктивні механізми. — Віктор Ющенко в передви& борчій програмі обіцяв за час свого правління створити п’ять мільйо& нів робочих місць. Фактично — мільйон на рік. Офіційна статис& тика за минулий 2005 підтверджує цей обіцяний мільйон робочих місць. Але наразі маємо настільки низький рівень ВВП, що мимоволі зринає думка про приписки... — Дуже делікатне питання... Тому що наша статистика не дає прямих відповідей на питання про створення і зайнятість нових робочих місць. Адже можна створити нові місця, але їх не зайняти... Тому... Це експертна оцінка, яка базується на певних розрахунках. Зрештою робочі місця створюються не тільки владою... Громадяни самі можуть створювати нові робочі місця. Мабуть, це все-таки оцінка такого загального плану про те, що люди більш активно почали працювати, тому що стало більше свобод і менше сваволі. Тож загальне пожвавлення в економіці продовжується. — Так, але в ці високі статис& тичні дані можливо увійшли робочі місця громадян, які й раніше спокій& но собі працювали, але не були заре& єстровані. І тепер під тиском по& даткових органів вимушені легалізу& вати свою працю... — Не тільки під тиском... Швидше під стимулом та мотивацією. Але я згодний із тим, що реальні робочі місця створюються, коли запроваджуються високотехнологічні галузі. Щоб наша молодь, яка закінчує університети, могла працювати за своїми спеціальностями.
z
Уляна ГЛІБЧУК
Читацьке віче · с. 4сторінка оригіналу ↗ Початок тексту може бути неповним — звірте зі сторінкою оригіналу
личани, і найголовніше — у нас є Шевченко. Тому Росії доводиться діяти обережніше, не прямолінійно, хитро. Серед таких хитрощів і запропонований Москвою єдиний економічний простір (ЄЕП). Батько його — Олександр Солженіцин, який для відродження імперії пропонував створити спочатку хоча б союз чотирьох — Росії, Білорусі, України й Казахстану, а інші шматки, як він казав, із часом приростуть. У Кремлі підхопили ідею цього запеклого шовініста й розробили план її втілення, що складається із двох частин. Перша — завоювати єдиний мовно-інформаційний і культурний простір, а друга, що вже буде легше, — економічний. Зверніть увагу: до ЄЕПу запрошуються лише ті колишні республіки СРСР, де багато росіян і російськомовних манкуртів, котрі будуть допомагати здійснювати імперський план шовіністів. Якщо ЄЕП стане реальністю, Україна вже ніколи не зніме ярма зі своєї шиї. Свідомі українці покладають надії на Вас, Вікторе Андрійовичу. Що стосується першої частини єепівського плану, то тут іще можна виправити становище. Мова творить націю, а нація — державу. Пам’ятаючи це, треба рішуче й твердо робити все, щоб припинити нахабно шалену русифікацію України. І, нарешті, потрібно узаконити, як у всіх цивілізованих країнах світу, надання громадянства лише тим, хто знає державну мову й користується нею. У США, наприклад, живе, мабуть, найбільше, ніж деінде, національностей, але там без знання англійської мови людині не лише не дадуть громадянства, а й роботи. Нам украй необхідно прийняти такий закон і через рік-два провести перереєстрацію громадянства. Мабуть, назріла потреба ліцензій на видання друкованої продукції, відкриття телета радіоканалів із застереженням про суворе дотримання мовних вимог. Досить нам бути меншобратніми хохлами. Треба робити все можливе для врятування нації, держави від ЄЕПів та інших імперських пасток. Іще про одне, що стосується вже не мови, а збереження нашої держави. Продавати підприємства можна американцям, англійцям, німцям, навіть папуасам Нової Гвінеї, та тільки не росіянам. І ось чому. Депутат Державної Думи Олексій Митрофанов відверто й прямо заявив: “Россия просто скупит всю Украину, что сегодня реально и происходит. Наше будущее — это формат Советского Союза, но построенный не на идеологии, а на финансовом подчинении. Другого пути просто нет. Повторяюсь: российские компании скоро скупят все, что можно купить на Украине. Возникнет новая формула Советского Союза, но административно никто никого контролировать не будет. Москва заставит всех подчиняться себе, но экономическими методами и средствами. Все будет цивилизованно”. Митрофанов видав те, про що вдень і вночі думають, але вголос не кажуть російські політики, із Путіним включно. У його великодержавній тираді розкрита сутність і ЄЕПу, і новорічної газової провокації Москви. Нас обдарував Бог незалежністю. Про неї мріяли віками, за неї боролися віками мільйони українців. Наш святий обов’язок — не втратити її, розбудовувати свою державу, хоча сьогодні стоїть питання не стільки розбудови, як порятунку, бо вона в небезпеці. Якщо ми вистоїмо, то будемо, а якщо ні, то й слід наш прохолоне на землі. Я вірю, що для Вас, Вікторе Андрійовичу, Україна — це найсвятіше, що тільки може бути в душі патріота. Тож стіймо разом із народом! Хто проти дружби, чесної торгівлі, економічної співпраці з Росією? Та ніхто. Але бути, як писав Тарас Шевченко, рабами, підніжками і гряззю Москви не захоче жоден українець, якщо він справжній син України.
Володимир СІРЕНКО, письменник, м. Дніпродзержинськ
z
МОВА ЄДИНА ши російську “в якості дер! жавної” (хай йому грець!), післязавтра — переписавши заново історію на користь чу! жинцям, ми остаточно втра! тимо майбутнє. А час плине швидко! Майбутнє ще швид! ше стає сьогоденням. У 90!х ми теж мріяли про майбутнє. І те, що маємо після 2000!го, дуже швидко з майбутнього опинилося в сьогоденні. Людина як така в Україні ні! кому не потрібна. Потрібен її голос. За певного кандидата… Отож знову киваємо не на когось — мучитимемо думка! ми себе. А розмови в сус! пільстві (на базарі, в транс! порті, в магазинах, на вулиці) далеко не оптимістичні: біль! шість громадян просто не хо! чуть іти на вибори.
z
Надія ДИЧКА, письменниця, Івано!Франківська обл.
кої мови і не заробили навіть копійок, щоб заплатити лю! дині, яка шанує державну мо! ву і готова за мізерну платню перекладати з української мови російською. На думку Вітренко, пот! рібна російська державна мо! ва в Україні і єдина російська церква: Українська Право! славна Московського патрі! архату, яка ревно відстоює захоплену територію Україн! ського релігійного простору від будь!якого впливу: чи то католицького, чи то греко!ка! толицького, чи то від право! славного Київського патріар! хату. Потрібна інфраструкту! ра для подальшого росій! ського впливу на українську державність, начебто еконо! мічних важелів впливу на рин! ку енергоносіїв не досить. Та все ж таки у нашій історії був Майдан і була Помаранче! ва революція. А отже, жива мрія про незалежну Українську державу, яка неодмінно здій! сниться. Хіба можна збудувати державу, не долаючи трудно! щів? Усе одно ми їх подолаємо.
z
Оксана ЄВСЄЄНКО, Херсон
СЛІДАМИ НАШИХ ВИСТУПІВ
Читацьке віче · с. 4сторінка оригіналу ↗ Прочитала Ваш коментар “Вихід на ма! рафонські дистанції” в “СП” й сумно мені стало. Пригадую, як колись на стадіоні в Ки! єві, коли тільки зароджувався Рух, Ви скида! ли свій кашкет і просили слова, але навколо лунав свист. Я того свисту ніколи не забуду. Чому ж його забули Ви? Чому так легко за! лишили Рух і почали перекидатися з місця на місце? Кажете, що в Юлії Тимошенко до! сить монолітна команда? Кажете, що в Юлії Тимошенко багато симпатиків? Чи не тому і Ви там? Кажете, що в її команді немає дето! наторних постатей? Чого варті слова Турчи! нова: “У мене немає доказів отруєння Ющенка”. Це від кого детонатор? А скільки чорної отрути вилито на своїх соратників, котрі йшли на президентські вибори єдиною командою? А чого варте словосполучення “оточення Ющенка”? А Ви хто? Ви — не ото! чення Ющенка? Якщо Ви йшли разом тільки для того, щоб потім збирати компромат один на одного, підривати авторитет Прези! дента, то хто Ви? А слова Юлії Тимошенко: “Там руки під столом щось тирили…” Та жоден суд не підтвердив тих жахливих звинувачень на своїх соратників. І більшого зла Україні не зробив кучмівський режим, ніж ті наговори, бо Ви вбили віру народу. За всю історію України такого скандального уряду, ніж попередній, не було. Брязкальця, шмат! тя, інтриги і вічно хтось заважав. Але чомусь по!Вашому керівник уряду не винен, а винне “оточення”, тільки не знати чиє. Господи, по! думайте. Мені навіть соромно за Вас. Амбіції? Хто маніпулював? Чи не так бу! ло заплановано? Чи, може, комусь треба було за щось заплатити? Яка дивна й ус! пішна поїздка тріумвірату до Москви! Яка артистична брехня перед журналістами? З усього видно — щось тут не так. Кажете, що Ви не могли добитися прийо! му в Президента? А що важливе по секрету Ви мали йому сказати? У Вас є засоби масової ін! формації, трибуна Верховної Ради, Ви маєте талант оратора, — можете говорити, що Вам заманеться. Амбіцій у Вас більше, ніж достат! ньо. Уже стільки вилили всього на Президен! та, що Ви могли б і стриматися. Вважаєте, що пан Пинзеник мав би виб! рати між партією та державними інтересами? Але ж він — істинний патріот України, чесний політик і справжній Державний Муж, а не пус! томисля. І ми глибоко шануємо його і низько вклоняємося, честь і слава таким Мужам! А Ви шукайте помилок у Президента. “Умийте! ся! Образ Божий багном не скверніте!” Ви б зробили менше тих помилок? Та Ви відмовилися від нього, ще й тричі півень не запіяв. Вам нічого не нагадує біблійна іс! торія? “Осанна!” — “Розіпни!” Якщо хтось збирався не підтримувати програми Президента, а виставляти своє “я”, робити помилки й звинувачувати “ото! чення” не знати яке, то нехай стане соромно хоч Вам, що Ви цей розгардіяш підтримали. Якби ті “святі”, яким так хотілося щось із себе показати, та сказали, що “ми йшли ра! зом, але серед нас не всі виявилися моно! літними…” Та ні, треба чорнити Президента через його “оточення”. Бити в саме серце. Але я хочу вірити, народ оговтається, зрозуміє все правильно. Може, тоді й Ви прозрієте? А носіння на руках — це середньовіччям не пахне? Чи не тому дехто не взяв участі в жа! лобному мітингу з нагоди пам’яті жертв голо! домору в Україні, бо там ніхто не ніс би на ру! ках і треба було б уже взуття відповідне мати. А ось іще одна “любов” до України, “пат! ріотизм”, “порядність” — затвердження бюд! жету на 2006 рік. Знаєте, вже навіть не хо! четься слухати Вашого “солодкого” голосу. Чи Бог бачить із!за хмар таку облуду? Жаль, що покарані будуть невинні люди, бо Ви й досі облесливими словами будете вводити їх в оману. Дай, Боже, дожити до того часу, щоб парламент України став українським і уряд України — теж українським. Мені б хотілося, щоб Ви і Вам подібні бу! ли Мужами, гордими, які готові стояти до загину, захищаючи інтереси України. І на! віть якщо в друга буває промах, то стати по! руч, підтримати, а не топтати, обливати брудом, вигадувати різні нісенітниці, пере! бігати в інший стан, бо там — більше. Це — біль душі. Це — крик зраненого серця. І аж ніяк не з ворожого табору.
z
Віра ЯРОСЛАВЕНКО, м. Коломия Івано!Франківської обл.
Від редакції.Ми не могли не оприлюднити цього листа, залишаючи право відповіді за народним депутатом Володимиром Яворівським.
Читацьке віче · с. 4сторінка оригіналу ↗ ВІДКРИТИЙ ЛИСТ ДО ПРЕЗИДЕНТА
Дорогий Вікторе Андрійовичу! Насамперед вважаю за необхідність навести дві цитати: одну з далекої минувшини, коли Московія тільки-но ставала Росією, а другу з часів, коли після більшовицького перевороту Україна ставала незалежною державою. Петро I, котрий, як усі московські царі, опікувався розширенням і збереженням своєї імперії, сказав: “Отторжение малороссийского народа от государства нашего может быть началом всех наших бед”. Лев Троцький, наставляючи комісарів війська, яке Ленін посилав на Київ, щоб придушити Україну, кричав із трибуни: “...помните, что так или иначе, а нам необходимо возвратить Украину России. Без Украины нет России. Без украинского угля, железа, руды, хлеба, соли, Черного моря Россия существовать не может, она задохнется, а с ней и советская власть, и мы с вами... Знайте, что для достижения намеченной цели все средства одинаково хороши”. Наш народ відчув на собі ці “срєдства”. Був до ноги винищений Батурин, а головорізи Муравйова вбивали людей лише за те, що вони розмовляли українською мовою або були у вишиванці. Можна навести безліч подібних висловлювань, та й цих достатньо, аби завжди пам’ятати, що Росія, доки вона існує, ніколи не змириться із утратою України й робитиме все, щоб знову завернути її в імперію, якщо не безіменною “южной частью”, то хоча б малоросійською федерацією. І вона, як бачимо, усе робить для цього. Сьогодні вже не пошлеш муравйовців до Києва, — не ті часи, і в хід пускаються провокації і шантаж. Конфлікт через Тузлу, “помилкова” висадка десанту на територію української військової частини були перевіркою, як ми зреагуємо на ці події. Газовий конфлікт — це вже атака, я впевнений, замовлена опозицією. І отут, як ніколи, нам треба вистояти і показати, що ми — не приручена Білорусь, а горда, незалежна держава. Ми, попри все, залишились українцями, нацією, і лише тому, що в нас є могутня діаспора за кордоном, незламні га-
ПОШАНУВАННЯ
Роздуми з приводу реклами однієї партії стосовно запровадження в Україні другої державної
Бог бачить: складається враження, що новоріччя нам-таки зіпсували політичними рекламами. Особливо дістає ота, де “славнозвісна” партія (не називатиму, аби не роби! ти їй прихованої реклами) за! певняє, що буде домагатися, аби російській мові надали статус другої державної. Обу! рені не лише мешканці захід! них областей України. Обуре! ні всі свідомі українці в усіх областях і в усьому світі. Зно! ву розігрується мовна карта. Ізнову перед черговими вибо! рами. Цікаво, що з того буде, коли татари захочуть у Криму другої державної татарської, а західні польські громади запровадять другу державну — польську? Мало того, що нам про! понується велике майбутнє,
та ще й мова російська — “в якості другої державної”. Звісно, що слова ці — пере! клад із російської: “в качес! тве”, а в українській таке сло! восполучення не вживається. Проте кого це цікавить?.. Го! ловне, щоб російська була другою державною. Цікаво, а українці тоді будуть “в качєс! твє кого?” Іноземців, звиняй! те. Іноземців у своїй рідній державі. І не слід кивати на Швейцарію… Ні, нам не таланить у до! сягненні й осягненні власної гідності. Бо за великим ра! хунком українська першою державною ще й не була. А їй уже підсовують “вторую”… Сьогодні, “причастив! шись” новинами стосовно по! дорожчання газу й електро! енергії, завтра — впровадив!
Читацьке віче · с. 4сторінка оригіналу ↗ Християнською молитвою, Славнем Ук! раїни, Молитвою українського націоналіста і Декалогом українського націоналіста розпо! чалося 2 січня нинішнього року в Будинку культури селища Буча на Київщині вшану! вання пам’яті провідника ОУН Степана Бан! дери з нагоди його дня народження. Голова Ірпінської “Просвіти” (селище Бу! ча адміністративно підпорядковане місту Ір! пінь) Микола Лабунський розповів про геро! їчне життя Степана Бандери. Просвітянка Тетяна Осадча виступила з доповіддю “Бандерівщина як пласт україн! ської культури”. Заступник голови Київської обласної ор! ганізації КУН Олександр Сахацький закликав докласти максимум зусиль, щоб на наступ! них виборах до влади прийшли патріоти. Офіцер!відставник Володимир Гончар поділився власними спогадами. У 1949 році багатьох випускників технікуму, в якому він навчався, направили працювати агронома! ми в Західну Україну. Це були 18—20!річні хлопці. З ними нічого лихого не сталося. Во! ни там мешкають і нині. А Володимир Гончар служив у армії. Йому випало перебувати в Станіславові (нині Івано!Франківськ). Якось Гончар пішов у гості до свого товариша, який працював директором МТС за 12 кілометрів від Станіславова. Товариш здивувався, що Володимир прийшов до нього пішки в од! нострої радянського офіцера. — А люди скрізь зустрічали мене добро! зичливо, показували дорогу, — згадував Во! лодимир Макарович. Він був офіцером!господарником. Тому разом із солдатами їздив по дрова в ліс. І ні! чого з ними не траплялося. Згодом у Тернополі Гончар із друзями! офіцерами пішов у ресторан. Там гурт міц! них хлопців пив пиво. Побачивши радян! ських офіцерів, вони демонстративно прос! півали пісню “Ще не вмерла Україна”, яка то! ді була заборонена. Конфлікту не виникло. Володимир Гончар наголосив, що не варто вірити балачкам про звірства бандерівців. Микола Лабунський повідомив, що вете! рана ОУН з Ірпеня Владислава Богашева Указом Президента нагороджено орденом “За мужність”. Учасники зібрання висловили впевне! ність, що в 2009 році 100!річчя з дня народ! ження Степана Бандери відзначатиметься на державному рівні. Вечір завершився імпровізованим кон! цертом.
Анатолій ЗБОРОВСЬКИЙ, член Ірпінської “Просвіти”
z
Читацьке віче · с. 4сторінка оригіналу ↗ У дивний час ми живемо, можна сказати, в історичний. Тепер у нашій історії є Май! дан, є Помаранчева револю! ція — і це головне, а все інше здолаємо. Те, що в одному з цен! тральних скверів Херсона пам’ятник Карлу Марксу за! мінено на пам’ятник Потьом! кіну — теж реалії часу. Дума! ли, що комуністи захищати! муть утілений у бронзі ідеал своєї сутності, — даремно. Російська ідея їм ближча, ніж комуністична. Потьомкін осо! бисто причетний до історії Херсона, а от ідеї Маркса такі не втілилися в життя, — тож усе справедливо. Згадують! ся чиїсь дотепні слова: Комуністи вміють відправлять на плаху, Довести суспільство до краху, Лише не знають механізму, Як прийти до комунізму. 70 років щось будували, експериментували і догоспо! дарювалися до повного бан! крутства.
Хто відповідальний за те, що в Україні за 14 років ніяк не вивчать державної мови? Спробуйте вивчити японську, грузинську чи італійську мову — залюбки. А тут же братня слов’янська мова, ну, ніяк не дається російськомовному на! селенню. Може, потрібно ще збільшити державні видатки на охорону здоров’я і запрова! дити програму з перевірки ро! зумового здоров’я того росій! ськомовного населення? Ось і пані Наталія Вітренко, що відкрито виступає на Хер! сонському обласному радіо і безперешкодно з ефіру дер! жавної радіокомпанії паплю! жить на всю Херсонщину нашо! го Президента, — переконує, що російські бізнесмени по! вертаються зі своїм капіталом до Росії, бо не можуть захисти! ти свої інтереси в українсько! мовних судах. На перекладача, бачте, грошей не вистачає. Не зрозуміло тільки, наві! що нам такі бізнесмени, які не вивчили за роки незалеж! ності спорідненої слов’янсь!
Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
російського комуно-шовінізму саме з глибин Донеччини й Луганщини зроджувалися найнепоступливіші борці за українську національну волю. Згадаймо: в атмосфері Донбасу зросли видатні правозахисники Василь Стус, Микола Руденко, Іван Світличний, Олекса Тихий — особистості, котрих Донбас загартував у горнилі моторошливої національної кривди, що випала на його долю. Тут сформувалися Григір Тютюнник та Іван Дзюба.
* * * Зрештою, материк українськості східних областей України був надто вже великим, щоб шизофренічним творцям “нової історичної спільноти” — “совєтського народу” — можна було його швидко проковтнути. Яскраву українську матрицю, скажімо, Луганщини, і сьогодні потверджують села цієї області. Особисто в них буваючи, я завжди вражався: яка багата і навіть чистіша, ніж на Київщині чи Житомирщині, мова цього краю! Тобто й сьогодні, вдаючись до отого вислову Б. Грінченка, не все ще тут пошахтьорилось. Один із часткових доказів цього — праця мовознавця з Луганська Ірини Магрицької, котра під час написання кандидатської дисертації “Весільна лексика українських східнослобожанських говірок” (2000) побувала в 102-х заселених українцями селах Луганщини. І ось те, що для дослідниці стало відкриттям: “Я з’ясувала те, чого перед тим не знала, — те, що райони Луганщини всуціль українські. Безліч магнітофонних записів, що їх я зберігаю, а також видані за матеріалами експедиції книжки, як-от “Сватівщина”, “Старобільщина”, “Північно-східна Слобожанщина” — то красномовна відповідь тим, хто накидає Луганщині буцімто вже остаточну російськомовність. Та ні, заселена в ХVІІ— ХVІІІ ст. переважно вихідцями з Полтавщини, Чернігівщини, Волині, наша земля і донині зберегла і мову, й пісню, й українські звичаї та обряди, повір’я. Трагічним, одначе, є те, що всім цим безцінним скарбом володіє здебільшого старше покоління. Молодь же не знає, молодь, справді, денаціоналізується. То що — чекаємо, коли, як тільки відійде старше покоління, зможемо вже остаточно сказати: “Так історічєскі сложілось”? Але що ж тоді є злочин проти історії, народу, культури?” До речі, тема споконвічної українськості практично всіх українських теренів та обставин, за яких відбувалися зміни їхньої етноструктури, порушується у моїй пошті часто. “Як сталося, — запитує Володимир ГРІНЬКО з м. Селидове Донецької області, — що якщо до війни росіян в Україні було 3,7 млн., то тепер стало аж 12 млн.?” (На 1926-й рік, уточню це у відсотках: росіян було в УССР 9 %, а разом із майбутніми західними областями не більше 7 %). Одна з причин цього — та, що “коли не вдалося виселити всіх українців, то замість цього нашу молодь було виманено в Казахстан, на Північ і Далекий Схід, де ці українці й досі зміцнюють економіку Росії. Натомість відбулося заселення нашої землі. Навмисне зробили з України прохідний двір, щоб розчинити нашу націю, а тепер хваляться, що 130 національностей. Безумовно, що прості люди, росіяни й інші, тут не винні, хоча хто ж був проти поміняти Урал чи Архангельськ на Україну? Гірше, що значна частина тих, котрі сюди приїхали, почала нав’язувати свої порядки: школа, мова і т. ін. І так це діється і по сьогодні. А кажуть, що це так сложилось… Брехня!” Те, в наскільки нечестивий спосіб змінювалася етноструктура Донбасу, ілюструє на прикладі власної родини Катерина ПОПЕНКО з Донецька: “Мої батьки з діда-прадіда українці, але в свідоцтвах про народження записані росіянами. Чому? Зрозуміло, що чогось-когось боялися. Адже ось і в мене перша образа, яка в дитинстві (народилася я в 1934 році і, до речі, є корінною донеччанкою) запам’яталася на все життя, була така: зачувши сміх із палати, де я була на лікуванні, старша медсестра, люто шарпнувши двері, закричала: “Чего вы, хохлы, сюда понаехали?” А ви думаєте, що сьогодні вже немає тиску на визначеність людей у своїй національності? Якби ж то! У нас ще й досі панує атмосфера, коли часто чуєш: “Эта нищая хохляндия”, “Говори мне нормальным языком” тощо. Усе нас переконують, що Донецьк, Дніпропетровськ, Запоріжжя — то російська територія, то як багатьом людям не боятися, не вдавати із себе росіян?” Видобуту з різних джерел статистику про співвідношення українців і росіян подає Мирон ГАЛАС із Маріуполя, який вважає, що негативне ставлення багатьох донбасівців до української мови, дарма що вона, як одна з найрозвиненіших, нараховує близько півмільйона слів і лінгвістичних знаків, відбиває несприйняття ними незалежної України. У тому ж, наскільки вона на даний час понищена, переконують цифри з виданої у 1931 році державним науково-педагогічним видавництвом у Ленінграді книжки А. Шилова “На великой стройке. Рабочая книга для третьего года обучения в сельской школе”, згідно з якими на той час (очевидно, дані перепису 1929 року) в СРСР росіян було 77 млн. 791 тис., а українців — 81 млн. 195 тис., тобто на 3,4 млн. більше (це без урахування 5,5 млн. українців Галичини, Закарпаття та Буковини). А вже через 48 років за переписом населення 1979 р. росіян стало 137 млн., а українців 42 млн. — у 3,2 раза менше... Напередодні ж підписання Переяславської угоди росіян нараховувалося приблизно 5 млн. “Ми зменшуємося, як шагренева шкіра, — коментує цю статистику народний артист України, професор Анатолій МОКРЕНКО. — Замислюєшся мимоволі: що ж то за прірва, що нас поглинає, та ще й... офіційно? То, може, нам усім, хто ще живий з українців, нарешті, зібратися докупи й зупинити оцей геноцид?” Для розуміння етнополітичних процесів, як-от і на Донбасі, ця статистика, як і коментар до неї, посутні.
Далі буде.
Анатолій ПОГРІБНИЙ
z
Продовження. Початок у ч. 2 за 2006 р.
“Отямтеся, Донбас — не той, який ви бачите з київських висот. Не треба плакати, що тут 51 відсоток українців. Він увесь український, за винятком кількох сотень негідників, які на дух не переносять України”. (Із листа радіослухача С. Тищенка з Донецька)
Не заперечити, звичайно: свою специфіку Донбас має. Хоча б уже ту, що відсоток етнічних росіян, які тут мешкають, відсоток дітей і внуків колишніх переселенців із Росії тут значно вищий, ніж в інших реґіонах України. Так, за статистикою (це принципове застереження — за статистикою), в Луганській області росіян 39 % від усього населення області, а в Донецькій — 38 %. Генетичне тяжіння росіян до краю, з якого вони вийшли, уболівання, щоб Україна не відгородилася від нього якимось муром, — це і природно, і зрозуміло. Але ж саме на цих природних почуваннях і грають уміло політичні спекулянти, лякаючи донбасівських росіян ефемерними прітєснєніямі та рєзанієм по живому. Тих, хто вірить, сповнюючись зневагою до українського слова, знаходиться, на жаль, немало, хоча я особисто переконаний, що в багатьох випадках ворожість до нашої мови — то насправді не дуже й маскована під мову ворожість до дечого значно масштабнішого, а саме — до України як незалежної держави. Що ж, зрозуміло, — дбають вони про державно-імперські інтереси Росії. Але про що дбає немала частина зросійщених українців, яка підтримує різні шовіністичні шабаші, сказати непросто. Достоту тут цілком доречний отой вислів: не відають, що творять. У засліпленні наклепами, у несвідомості, у віковій звичці прислужуватися агресивнішому, тому, хто оголошує себе господарем краю. Усім їм треба повсякчас нагадувати про найвизначальніше у специфіці Донбасу. А ним є те, що це — невід’ємна частина української землі, у населенні якої українці й понині переважають. Так, офіційно в Луганській області 58 % українців, у Донецькій — 57 %. Це — офіційно, але насправді — чи всіх етнічних українців охоплюють ці цифри? І не сумніваймося: не всіх. Не можна не брати до уваги, що однією з найбільших наруг комуністичної імперії над українською спільнотою стало “добровільне” переписування мільйонів українців у росіян. “Добровільне”? Гадаю, лапки цілком доречні, адже насправді обумовлювали ту масову мімікрію в національній визначеності ідеологічне розтління, а незрідка — страх. Страх бути українцем. Досить згадати, як уже всередині 20-х років фактично враз стала російською така невід’ємна складова української етнічної території, як Кубань. “Ты русский или петлюровец?” — звучало там запитання під час перепису населення, і, зрозуміло, що охочих називатися українцями, та ще й нерідко під дулом нагана, майже не знаходилося. Успіхи в записуванні кубанців русскими були вражаючими, дарма що до цієї ґвалтівної операції частка українців становила тут у деяких місцевостях до 90 %. Те, що аналогічні процеси набули в Росії характеру епідемії, яка триває ще й понині, засвідчує і доля українських діяспорних розселень на багатьох інших територіях. Ось один із часткових прикладів: 1920 року в Полтавському, Одеському та Борисівському районах Омської області нараховувалося українців — відповідно — 73,1 %, 62 % та 50 %. Де поділася ця кількість? Відповіддю тут є те, що вже на 1937 рік кількість українців у діяспорі СРСР скоротилася з 8368,1 тис. (стільки було в 1926 році) до 4230,8 тис. осіб — майже удвічі. Вдумаймося: сталося це лише за 10 років, хоча кількість українців мала б зрости за цей час бодай на 1 млн.! Аналогічні процеси відбувалися і в Україні, й особливо на Донбасі, визначальним в етнополітиці у якому були впродовж багатьох десятків років такі процеси: 1) депортація основи нації — українського селянства, особливо найактивнішої та найпродуктивнішої його частини, і тотальна “зачистка” всього селянства у спосіб голодомору; 2) відстрілювання — як усуціль “петлюрівської” — української інтелігенції, що є, як відомо, мізком нації (всього її у 30-х роках було знищено 80 %); 3) заселення опустошених голодом територій переселенцями з-за меж України — як правило, з Росії; 4) створення умов, за яких багато українців, котрі вижили, здійснювали самоґвалтівну операцію над власною національною визначеністю, тобто самі виписувалися зі своєї національності й перефарбовувалися на “руських” — у сподіванні, що це полегшить їхнє власне життя та життя їхніх дітей. Немало фактів стосовно того, що діялося в Донбасі вже за перших десятиріч совєтської влади, наводить у книжці “Історія південносхідньої України” ( К., 1996) Петро
Лаврів. Ось як він пише про спустошення Донеччини внаслідок голодомору: “У лютому й березні 1933 року люди почали масово вмирати, а ті, що ще були живі, ледве тягли ноги. В селах не залишилося нічого живого — ні птиці, ні собак, ні кішок (...) Голодні їли своїх рідних, що померли раніше, їли й тих, яких одвозили на кладовище, бо їх майже не закопували. (...) У селі Шапарському Новопсковського району з 212 колгоспних дворів голодувало 190. Близько 500 осіб злягло. За січень і лютий померли 74 особи”. Це — типові факти для всієї підсовєтської України, однак їх варто тут згадати, адже де-де, а в Донбасі пам’ять про умертвлення більшовицьким режимом на цій території мільйонів людей майже відсутня. І зрозуміло, чому це вдалося: корінного місцевого населення на Донбасі залишилося мало. Натомість згідно зі збереженою в архіві “Збірною відомостю про відправлення ешелонів на Україну станом на 28 грудня 1933 року”, яку цитує П. Лаврів, лише з однієї Івановської області 44 ешелонами було перевезено на Донеччину 3572 господарства. На цей же час у Донецькій, Дніпропетровській, Одеській і Харківській областях було підготовлено для переселенців 20 306 хат, власники яких вимерли. Усього ж на зазначену дату в Україну було відправлено 21 856 господарств та 117 149 людей. А в 1934 році було допрісєлєно з Росії (був такий офіційний термін — допрісєлєніє) та почасти з Білорусі 240 тисяч сімей. “Траплялося, що квартиранти виганяли з хат власників”, якщо останні дивом уціліли в часі голодомору. Як іронізує відомий правозахисник Василь ОВСІЄНКО, “плохих овець” — українців, які вижили, схрещували із завезеним із Росії агресивним, безбожним, “матоязичним насєлєнієм”. Додаймо до цього сотні тисяч завербованих на Донбас (як із Росії, так і з України) уже в повоєнні роки, тисячі й тисячі надісланих сюди російських начальників різних рангів — і висновок про те, що цей край було заселено всередині минулого століття переважно новоприбулим народом, не буде перебільшенням. “Опинившись в російськомовному середовищі, — пише П. Лаврів, — (...) застрашена молодь забувала рідні звичаї, обряди, діялекти й поступово російщилася. (...) Вірні сталінці пропагували вищість російської мови й культури. Зі шкіл, бібліотек, клубів виганяли українську мову. Народ мовчав і радів, коли знижували ціни..” Тобто як у воду дивився італійський консул у Харкові Серджіо Ґраденіґо, коли 1933 року доповідав послові Італії в Москві: “Наслідком теперішнього лиха в Україні буде російська колонізація цієї країни, яка призведе до зміни її етнографічного характеру. В майбутньому, і, либонь, дуже близькому майбутньому, ніхто більше не говоритиме про Україну чи про український народ, а також і про українську проблему, бо Україна стане де факто територією з переважно російським населенням”. Відоме й зізнання керівника Харківської ОГПУ, котрий тоді ж проговорився: внаслідок організованого для українців голоду “етнографічний матеріал буде змінено”. Як бачимо, “огепеушники”, вірні слуги сталінської кліки, як івона сама, чудово відали, що творили. В українському селянстві вони нищили дуже небезпечну для себе загрозу, принаймні добре пам’ятали констатацію Троцького про те, що в часі визвольних змагань 1917—1922 років українські повстанці відтягнули на себе втричі більше сил більшовиків, ніж уся Антанта. Запаморочливі успіхи у зміні “етнографічного матеріалу” ілюструють цифри: якщо в 1926 році українців на Донеччині було 64,1%, а росіян — 26,1 %, то в 1939 році питома вага українців знизилася на 5,1%, а росіян навпаки — зросла на 4,9 %. У подальші роки “лєнінська національна політика” дала на Донеччині такі результати у співвідношенні українців та росіян: у 1959 році — відповідно — 55,7 % і 37,5 %, у 1970-му — 53,1 % і 40,7 %, у 1979-му — 50,9 % і 43,2 %, у 1989-му — 50,5 % і 43,6 %. Нині, як уже згадано, це співвідношення таке: 57 % і 38 % — цифри, що засвідчують розпочатий процес реанімування українства в сьогоденному Донбасі. Те, наскільки більшовизм спустошив українськість цього краю, втому числі й українськість немалої частини з отих нинішніх 57 відсотків наших одноплемінців, добре видно ще й із такої статистики: у 1920 році в Бахмутському повіті Донецької області нараховувалося українців 86,4 %, а росіян — лише 4,9 %; у Слов’янському — відповідно 86,7 % і 7,5 %; у Старобільському — 88,9 і 5,8; у Таганрозькому — 37,2 і 54,7; у Юзівському — 50,1 і 36,8; Луганському — 69,8 і 26,5; у Дебальцевському — 32 і 59,5... Справді промовиста статистика, втіхою в якій є, одначе, те, що остаточно вбити український Донбас імперський режим не встиг. Невипадково як уособлення української незнищенності та нескоримості Донбасу, його протесту проти
Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
Якщо сьогодні латиші з естонцями, навіть із литовцями, намагаються між собою спілкуватися лише анг! лійською, я не знаю, чи дуже це відрізняється від того, як у недавні часи для спілкування їм доводило! ся користуватися лише росій! ською... Глобалізм наступає на всіх фронтах. Що з того, що в багатьох реґіонах нашої планети, навіть в об’єднаній Европі, ще стиха жеврі! ють і сьогодні — на початку третьо! го тисячоліття новішої ери, серед попелищ — унікальні мови давніх народів (валлійців, басків, фарер! ців, фрізів, лівів...). Їх багато, але-то вже подзвін, як не прикро, як не гірко таке говорити. Уже навіть ус! талився серед науковців і журна! лістів сумний (точніше — трагіч! ний) термін “ірландізація” — для означення ситуації в незалежних державах, де намагаються зберег! ти якісь залишки з давніх звичаїв предків, але скрізь, навіть на побу! товому рівні, вільні громадяни не! залежної вільної держави здебіль! шого спілкуються між собою мо! вою колишніх завойовників.
Глобалізм наступає на всіх фронтах. Що з того, що в багатьох реґіонах нашої планети, навіть в об’єднаній Европі, ще стиха жевріють і сьогодні — на початку третього тисячоліття новішої ери, серед попелищ — унікальні мови давніх народів (валлійців, басків, фарерців, фрі& зів, лівів...). Їх багато, але то вже лише подзвін.
Закінчення. Початок у ч. 1 за 2006 р. Будь!яка розвинена мова, яка дожила з прадавніх часів до! нині, кристалізувалася століт! тями, набуваючи власної доскона! лости, цілісности. Вона стала, як! що скористатися сучасною термі! нологією, мовою програмування для постановки й вирішення най! важливіших завдань буття й по! дальшого розвитку свого носія. Коли до мови програмування по! милково чи по!злодійськи, або й із добрими намірами вкорінюються не притаманні їй слова, звороти, елементи синтаксису з інших прог! рам, то пошкоджена програма найчастіше видає неправильні рі! шення, якщо й зовсім не відмовля! ється працювати. Можливо, це справді одна з низки причин, яки! ми можна було б пояснити багато що з наших негараздів, непорозу! мінь і протистоянь, коли більшість наших можновладців із усіх гілок влади не володіють як слід жодною з мов, якими користуються. Через те не можуть не тільки вирішити, ай правильно сформулювати зав! дання відповідно до своїх намірів... Але не лише заради цього тре! ба боротися з будь!яким засмічен! ням чи пошкодженням мови, яку колись сформували наші пращури. Мова — надто багатолітній фактор (і найголовніший водночас) існу! вання будь!якого окремого наро! ду. Фонетика мови впливає на роз! виток тих чи інших м’язів обличчя, синтаксис — на спосіб мислення; багато на що впливає структура мови, бо насамперед (і ніяк інакше бути не може) саме завдяки мові відрізняється один народ від ін! ших. Коли у світі триває з постій! ним посиленням і прискоренням тотальне нівелювання, причісуван! ня всього і всіх під один гребінець, тотальна уніфікація окремих куль! турних відмінностей, насамперед мовних, тоді народи позбавляють! ся права на власний пошук свого напрямку, свого місця в розвитку вселюдської цивілізації, а заразом щезають і будь!які елементи зма! гальности між окремими етноса! ми, культурами. А її відсутність завжди була і нині є головним чин! ником спочатку застою, а згодом і повної деградації. Не можна поді! лити при цьому й розташувати за важливістю наслідків для окремо взятого народу і для всієї світової спільноти водночас: а що ж дегра! дує насамперед під час духовної глобалізації — культура чи еконо! міка, якщо знищується людська духовна сутність... На багатьох міжнародних зус! трічах мене дивувало й дивує що! разу те, що на них і досі частенько встановлюють для учасників де! кілька робочих мов. Не рятує влас! не пояснення, що це робиться ли! шень заради ввічливости до гос! тей, які представляють начебто рівноправні народи. Не рятує, бо іншими мовами, крім англійської, користуються на тих засіданнях лише окремі учасники з присутніх — ті, хто її не знає, але гонорово маскує це щирим патріотизмом і гордістю за рідну мову, за власну державу. Із цим явищем, що нині стрімко прогресує, я стрічався у різних країнах, менших чи більших, де представники і значно чисельні! ших народів усе частіше друкують свої твори білінгвом задля озна! йомлення інших народів із власною творчістю. Друга мова, звісно, відома. Є такі спроби і в Ук! раїні. Це можна було б щиро віта! ти, якби не якість перекладів анг! лійською, бо до них докладають рук найчастіше вітчизняні (тобто тих країн, про які йдеться) знавці мов, які в силу зрозумілих причин не можуть володіти досконало всі! ма нюансами чужої мови. Із тієї причини ці переклади далеко не гідно презентують власну літера! туру серед інших народів. До того ж, сьогодні у світі є забагато варі! антів англійської літературної та ді! лової мови, як, до слова, й україн! ської. Відірваність від першодже! рела давніх емігрантів на далеких континентах або колишнє насиль! ницьке нав’язування імперської мови у колоніях, території яких до! сить часто утворювалися без ура! хування етнічних відмінностей за! войованих народів і ареалу їхнього розселення, з часом і призвели до усталення різноманітних варіантів однієї мови. Не лише англійської. Те саме відбувається з іншими мо! вами в колишніх колоніях інших ім! перій, час яких начебто проминув. Це можна було б пояснити навіть підсвідомим проявом уже й антиг! лобалізму. Проте користування по! каліченою мовою (я вже висловлю! вав подібне припущення) може призводити до непорозумінь, до хибних результатів при вирішенні найпростіших проблем, вірогідно, що це теж може бути однією з при! чин, чому так довго на теренах мо! лодих держав, які постали з ко!
лишніх колоній, і досі ніяк не закін! чуються громадянські війни, зако! лоти й повстання, міжетнічні кон! флікти. Не є винятком у тому й те! перішня ситуація в більшості ко! лишніх чи досі збережених колоній Російської імперії, насамперед у тих, де мови корінних народів заз! нали найбільшого упослідження. Деякі народи (і не завжди нечисленні), навіть деякі країни, розуміючи всі негативні наслідки чужомовного впливу, намагаються по!різному протистояти наступам глобалізму в мовному напрямку, коли вводять на своїх територіях жорсткі закони щодо захисту наці! ональної мови своєї держави. На! йяскравіший приклад — Франція з її давніми традиціями демократії, аза нею тягнеться її молодша сес! тра — Квебек, франкомовна про! вінція Канади. У Латвії знайшли власне слово для означення навіть комп’ютера, в Чехії з давніших ча! сів створювалися власні відповід! ники термінам, які скрізь вважа! ються міжнародними. Я міг би ще наводити подібні приклади, навіть вагоміші, але це не робить погоди загалом. Бо глобалізм наступає на всіх фронтах, а на мовному — пе! редусім: через офіційні зустрічі державних чи громадських діячів, через агресивне засилля елемен! тів масової культури, через міжна! родні видання розважальних часо! писів, через супутникове телеба! чення із сотнями програм тощо.
Чи потрібна якась єдина мо% ва для міжнаціонального спіл% кування? Гадаю, тут не може бути вагомих причин для заперечення переваг, та маю декілька своїх “але”. Це лише моя суб’єктивна думка, і я розумію всю примарність її втілення, але мислю, що такою мовою для рівноправного спілку! вання між народами могла б бути або вдосконалена есперанто, або відроджена й модернізована одна з давніх мов, які вже давно не ма! ють конкретних носіїв: латина чи санскрит. У багатьох народів могло б щезнути нав’язане імперцями почуття меншовартости, міг би щезнути сором за своє довге пригноблення іншими, агресивні! шими народами. Та маю ще одне, жорстокіше “але” до проблем за! провадження насправді єдиної мо! ви міжнаціонального спілкування — тоді вже не буде порятунку жод! ному народові, бо єдина мова зні! велює, витіснить, переможе всі ін! ші окремі, самобутні, давні й пра! давні мови зі знищенням окремих етносів. В економіці вже зрозумі! ли, яке зло йде від глобальної мо! нополізації — нині майже в кожній державі працюють антимонополь! ні служби: комітети, бюро, агенції тощо; приймаються по всьому сві! ту жорсткі антитрестівські закони; діє навіть міждержавний антимо! нопольний контроль за транснаці! ональними корпораціями, кон! троль за демпінгом продукції окре!
мих держав. У міждержавних об’єднаннях і організаціях присутні здебільшого колегіальні методи керівництва і (або) встановлено право на ветування рішень окре! мими учасниками. Згадаймо не лише наведені мною приклади створення різних міжнародних червоних книг, а й Кіотський прото! кол чи інші міжнародні конвенції щодо захисту довкілля на всій пла! неті. І на тлі всього цього, що мож! на вважати якимось стримуючим фактором глобалізму в інших сфе! рах людської діяльности, продов! жується тотальний наступ на мов! ному ґрунті. Йде він через тран!
Фото О. Цеацури снаціональні засоби масової ін! формації, через адаптовану “єди! ну” мову примітивних за текстами й мелодіями так званих пісень, які виконуються на спортивних аренах для десятків тисяч зомбованої мо! лоді. Незабаром для будь!якої розмови буде достатньо вживати лише кілька десятків слів, як нині для створення сучасного пісенно! го шедевра “композиторові” до! статньо двох!трьох акордів. Зом! бування і примітивізація окремої особистости починається й закін! чується через мову, бо й гіпноз чи якесь інакше навіювання людині, аби вона стала слухняним знаряд! дям, усе одно користується слова! ми!образами, але в дуже обмеже! ній кількості. Хтось несвідомо чи свідомо прагне підкорити люд! ство, цей хтось може бути ким зав! годно, його (їх) може бути теж скільки завгодно. Напрямок відо! мий, бо інше не спадає на думку, — йдеться про ефективні акції примі! тизування людства через єдину примітивну мову задля викорис! тання його у своїх подальших ці! лях. Містика, невідома мара, заро! зумілість чи зрозумілий людський біль, чи щось інше?.. Невже ентропія таки перемо! же, бо ж немає як їй протистояти? Переможе, якщо не боротися з її проявами скрізь, на всіх напрям! ках її навального поступу. Таки бо! ротися, аби не зрівнялося колись до єдиної однакової температури все довкілля, де лише проміжною ланкою може бути ситуація напри! кінці життя на Землі, яку так май! стерно змалював Ґерберт Велс у своєму відомому творі “Машина часу”. Змалював як пересторогу народам планети Земля щодо можливого трагічного кінця їхньо! го поступу в невідоме майбуття, застеріг задовго до виникнення реальних загроз усьому людству від глобалізації багатьох цивіліза! ційних процесів. Ця проблема надто важлива, тому їй мають приділити більше уваги не лише окремі диваки чи романтики, не лише академічні мовознавці чи практики, а й полі! тики найвищого рівня, насамперед — панівних націй. Бо багатьом на! родам стає поступово усе зрозумі! лішим сенс власного існування між іншими собі подібними, більш чи менш численними. Якось на пое! тичній тусовці в Латвії один швед страшенно мене збентежив, коли з поблажливою посмішкою відповів на мої неоковирні залицяння з приводу однакових кольорів наших прапорів і нашого спільного захоп! лення великим королем шведів Карлом ХІІ. Виявилося, що шведи й досі вдячні Карлові ХІІ не за його примарну велич, а за поразку під Полтавою, завдяки якій Швеція втратила надзвичайно реальний шанс бути великою імперією. Я не продовжував тоді цієї теми, бо ме! ні стало боляче — Швеція справді не стала, але дозволила перетво! ритися на імперію іншій державі. Невже нашому краю наврочено бути під кимось усупереч усьому? Невже багатьом іншим народам так само кимось було пороблено на зле? Або це й насправді само! закохане людство просто йде до своєї згуби із заплющеними очима лише тому, що так вимагають нев! молимі закони світобудови? Ні, не для того Творець сотворив прек! расну веселкову Землю і заселив її різними народами, даруючи кож! ному з них власну мову. Прикро, бо люди поки що не до кінця усвідо! мили, навіщо їх, окрім розуму, Тво! рець наділив і душею. Женуть різні народи батогом чи обіцянками ко! лись пригостити цукерками до гло! бального об’єднання, до якоїсь незрозумілої єдиної наддержави, хоча на сьогодні поки що є кілька ворогуючих центрів, кожен із яких мріє ощасливити підкорені народи своєю єдиною мовою, своїм “зверхнішим” розумом... Людство йде, але ж має колись зупинитися, замислитися, аби знайти інші, розумніші варіянти для власного поступу, бо все біль! ше народів постає на боротьбу за своє збереження серед інших. І це стає водночас боротьбою і за долю інших. Лише різноликі трубадури імперців поки що називають виз! вольні рухи народів тероризмом, бо володарі не можуть поступити! ся гординею і піти на рівноправні перемовини з повстанцями задля цивілізованого порозуміння. Через те боротьба стає все більш крива! вою і більш глобальною, зачіпаючи вже територію метрополій. І боля! че чути повідомлення про загибель людей у тій боротьбі... Чи про заги! бель окремих мов, тобто — про за! гибель окремих народів.
z
Ю. ЗАВГОРОДНІЙ, м. Київ
Культура без провінції · с. 7сторінка оригіналу ↗ ПОСТАТЬ
У листопаді 2005 року Рівненщина гідно відзначила сторіччя від дня народження художника світового рівня Ніла Антоновича Хасевича, славне ім’я якого лише віднедавна було повернуте землякам. Відомий політичний і культурний діяч новітньої історії нашої країни, голова Рівненської облдержадміністрації п. Василь Червоній зробив усе, аби ім’я Хасевича було вписано ЗОЛОТИМИ ЛІТЕРАМИ в історію краю: відкрито музейну кімнату повстанського художника у школі с. Дюксин; у жовтні—листопаді в Рівненському обласному краєзнавчому музеї та Острозькому історико-культурному заповіднику проведено виставки художньої спадщини Хасевича; влаштовано юнацький спортивно-туристичний табір для молоді у Сухівцях, на місці загибелі художника; споруджено пам’ятники монументального мистецтва у Рівному та Костополі. Наш кореспондент зустрівся у Рівному з головою обласного об’єднання “Просвіта” п. Миколою Федоришиним, який нині працює заступником начальника управління культури ОДА. — Пане Миколо, Ніл Хасевич Ваш земляк. Ви ще 1992 року організували спорудження пам’яника на місці загибелі Ніла Хасевича у своєму рідному селі Су& хівці, Ви автор книги “Сухівецькі схрони Бей&Зота”. Напевно, Вам відомі всі віхи його героїчної біографії… — Про визначного повстанця частенько згадувала моя мати. Восени 1944 року Ніл мешкав у нас на хуторі села Сухівці. У той голодний для школярів рік він подарував матері жовтий олівець і кільканадцять листків паперу. А про митця Хасевича мені стало відомо
Культура без провінції · с. 7сторінка оригіналу ↗ З РОСИ Й ВОДИ!
Осяяне різдвяною зорею, Твоє золотоліття надійшло… Це не випадково, що день Твого народження припав на Святвечір, а — благословенно! Це знак Божий, що ти мав стати сіячем світла. (Одна з твоїх останніх книжок так і називається — “Сівба світла”). Сівба світла — це завжди боротьба з мороком… А морок можна перемагати, лише будучи світлим! “Душа моя прагне вдосконалення і я багато роблю для того, щоб очиститись”. (Із Твого давнього листа). Становлення душі відбувалося важко. Але, потрапляючи в пастки глибокого відчаю, Ти вистояв, бо на устах завжди була молитва. Недавно бачила Тебе, одухотвореного, у вашій петриківській каплиці, яку Ти відвідуєш регулярно, щонеділі, приймаючи участь в Євхаристії. (“…тихенько співаю усю Літургію, яка ніколи легкою для мене не буває. Справді переживаю і розп’яття, і воскресіння…) Тому церковна громада саме Тобі поручила закладення наріжного каменя у побудову храму в Петриках. Ця почесна місія, виконана Тобою, залишиться у пам’яті Твоїх онуків: Ореста, Дениса, Вікторії і Остапа… Ти не любиш п’яниць і ледарів. Адже життя таке коротке, і кожна хвилина повинна бути наповнена творенням добра. На відміну від інших, не чекаєш, поки хтось звернеться до Тебе з проханням про допомогу, а сам шукаєш тих, котрі потребують підтримки... Коли я читаю про Паїсія Святогорця: “…він збирав біль страждаючих і зігрівав серця своєю духовною любов’ю, котра була схожа на весняне сонце”, то мені здається, що це від краєзнавців Волині, коли патріоти СБУ у Волинській області у 1991 році передали цілий архів графічних робіт та екслібрисів до фонду Волинського обласного краєзнавчого музею. Народився Ніл майже на межі Волині і Полісся у селі Дюксин, що над Горинню-рікою, 25 листопада 1905 року в родині диякона. Початкову освіту дістав удома. У 1925—1929 рр. закінчив Рівненську українську приватну гімназію екстерном, у 1934 р. — завершив складання іспитів за курс Варшавської Академії мистецтв (студія В. Скочиляса). Але 1922 року трапилося лихо: під час переїзду через залізницю Ніл потрапив в аварію і втратив ногу. Щоправда, дирекція виплатила грошову компенсацію, і це дало йому можливість їхати до Варшави на навчання. А протез Ніл виготовив собі сам. — Як швидко поринув Хасевич у куль& турно&мистецьке життя Варшави?
мовлено про Тебе. Ти ладен прихистити й нагодувати кожного стражденного. “Навсяк розстебнута душа, де сяє щедра скибка сонця”. (1. Іов). Майже всі письменники в нас бідні. Тож на Твою казкову оселю, що нагадує картинну галерею, дехто дивиться з підозрою… І ось речення з Твого листа від 14.09.1993 р.: “…Я нині важко працюю. Майже каторжно. Лекції в університеті, будова, а ще ж почалися бараболя, буряки… Ось і цей лист пишу вночі, шорсткими від землі пучками. Падаю від утоми. Сил залишилося тільки на молитву. Кожна клітинка болить. Даруйте, що не перечитую листа, аби виправити помилки…” І зовсім недавні слова: “У праці я безпросвітний раб, який чогось досяг лише завдяки пролитому поту”. Із Тебе навіть посміювалися: що це, мовляв, за доцент такий, що працює на буряках, пасе “чергу”, ходить до церкви… Але ті, які посміювалися, залишилися далеко позаду. Твоя подвижницька праця в літературі удостоєна багатьох премій, які Ти роздав бідним. Бо про свій талант кажеш словами Василя Барки: “То не моє, то мені Богом дане”. У Писанні сказано: “Хай не збідніє рука того, хто дає”. Твоя рука не бідніє, бо щедро творить милостиню. Шевченківський лауреат, колишній політв’язень Василь Захарченко одного разу назвав Тебе святим чоловіком. І, мабуть, не помилився. Бо так, як Ти, співчувати болю і стражданню всякого людського єства і всякої душі — не кожен зможе. Живучи у світлі Нагірної проповіді, Ти дивишся на трагічний світ крізь призму сльози… (“Сповідь сльозою”).
— Не лише поринув, у 1926 році став засновником та організатором мистецького гуртка “Спокій”, куди входили лише українські художники. Варто сказати, що на початку 1939 року цей гурток нараховував 64 члени. Весною 1928 року у Варшаві проходить перша виставка цього гуртка, де Хасевич виставляє 5 ранніх малярських робіт. Згодом бере активну участь у другій і третій виставках. Повноправним студентом академії він стає у 1930 році. Фраґмент дипломної роботи “Святий Володимир” виставляє на 9 виставці “Спокою”, що експонувалася 1935 року у Варшаві, Луцьку, Рівному, Кременці. Ряд дереворитів художника експонувалися на І-й (1934 р.) і ІІ-й (1936 р.) міжнародних виставках дереворитів у Варшаві, Лос-Анджелесі, Чикаґо. Ніл Хасевич отримує почесні нагороди, дипломи, і — визнання. — Що спонукало Хасевича&художни& ка податися в політику? — Ще на початку 30-х років він вступив до студентської організації “Українська громада”. Далі було знайомство зі Степаном Бандерою, Юрієм Липою, обрання до проводу ОУН. У 1935 році він уже делегат крайового з’їзду Волинського Українського Об’єднання. До речі, тоді Хасевич виконав екслібрис для Посла польського Сейму Степана Скрипника (згодом Патріарх УАПЦ Мстислав). І хоч чим би займався Хасевич, він вірив у своє покликання, шанував рідне слово, любив Господа Бога й Україну. “Я не можу битися зброєю, — казав Ніл Хасевич. — Але я б’юся різцем і долотом. Я, каліка, б’юсь в той час, коли багато сильних і здорових людей у світі навіть не вірять, що така боротьба взагалі можлива… Я хочу, щоб світ знав, що визвольна боротьба триває, що українці борються…”
z
Влас. кор.
Любов — Твій хрест і порятунок. Любов усевимірна, всеохоплююча, всепрощаюча. “Мені усіх жаль, — кажеш Ти. — І коли я щасливий, то хочу, щоб увесь світ був щасливим”. У свої 50 — Ти все іще непосидючий. Як в юності… “Отримав на футболі травму (інколи граю з петриківськими пацанами і це моя велика втіха. А тут ще приїхали з Білої Церкви глухонімі діти, то влаштували турнір), тепер мені важко писати і навіть дихати. Здається, пошкодив ребро. Одразу ж поїхав у Зарваницю на прощу — і відстраждав два дні…” Ніхто не розповість про Тебе краще, ніж Твої листи. Яких написано тисячі… “…Їздив не на море (мене нудить від моря), а в Розточчя на Львівщину. Описав трагедію 53 сіл і хуторів, виселених з рідних місць, зустрівся з десятками людей, побувавши у багатьох селах і хуторах, босоніж обходив цю землю… А ще — не плануючи цього — відвідав сім святих місць, де з’явилася Божа Мати. Неймовірно цікаве вийшло літо”. (7.09.2004 р.) Ти прагнеш відродити “Логос” — об’єднання християнського світогляду, яке колись діяло в Галичині. Аби творити літературу високу і світлу, яка протистояла б превалюючій нині, розтлінній, обезлюднюючій літературі. Хоча, як пишеш в одному зі своїх денників — “Книжки помирають, які люди. А залишається світло безсмертної душі”. О, Петре! Хай благословенним буде Твоє апостольське ім’я.
z
Людмила ЛИТВИНЧУК, м. Рівне
ПЕРША ПУБЛІКАЦІЯ
Настя ЧЕРВОНІЙ ТИ ЗНАЄШ…
Це тут, де сизокрилий вечір догора, де опівночі простяглася місячна доріжка, де на світанку полум’ям спалахує гора, де тиха річка вигинається, мов кішка.
Це тут, де чути солов’їний голос мами, куди щоразу линуть неприручені думки, де золотаві зорі, заколисані піснями, де у шовкових травах посивілі сплять роки.
Це тут, де руки завжди пахнуть хлібом, де в небесах дощем заплетена веселка, де стежка стоптана і прадідом і дідом, де бабці постать в соняхах низенька.
Це тут, де біль і горе з радістю сплелися, де все умите і усмішками, й сльозами, де ніжні руки й сиве батькове волосся де серце трепетними повниться словами.
Це тут, де сонце оселилось поміж квітів, де лебедину пісню чути знову й знову, де сміх й дитинство по лісах й степах розмиті. Це тут, у чистих росах, народилась мова.
* * * Як часто притягує золота блиском твій погляд до себе сяйлива монета? Всі люди в наш час переймаються туском, а хто з нас помітить чарівність сонета?
Я знаю: єхидні докори інших затоптують душу в похмуру буденність. Чому так покірно ти прагнеш до гірших, ховаючи в серці болючу непевність?
Ти знаєш — потрібно відчути на смак всю цінність життя і скарби, дані Богом, Як щиро сміятися й плакати які розумом світлим плекать перемоги.
Ти знаєш! Тобі це підказує сутність! Ласкава усмішка і мамине слово… Безцінна порада й народна мудрість. Твоя Україна і рідна мова!
Чи знаєш, що справді тобі найдорожче? Життя за сценарієм? Золото в зраді? Чи слава, де штучність і серце порожнє? Чи “друзі”, що радостям твоїм не раді?
* * * Душа людська — тонкий кришталь, вразлива, ніжна, неповторна. Її броня й холодна сталь — легка вуаль і гра актора.
Можливо, ця гірська ріка, що все здолати може й змити. Та зрада, ница і гірка, це русло здатна осушити.
Або ж, безмірний океан, що хвилями руйнує гори. Та підлий і терпкий обман все перевтілить в мертве море.
А може, це — строкатий квіт, умитий сонячним промінням. Образа, як колючий дріт, враз його вирве із корінням.
Можливо, вільний це вогонь, що хоче всіх теплом зігріти. Використавши раз його, запал цей можна погасити.
А може, кволий пагінець, замерзлий, спраглий і безсилий… Турботою й теплом сердець, порадою й усміхом милим,
І словом, повним співчуття, душевних нот і доброти зігрітий деревом життя до неба зможе прорости!
Суспільство і ми · с. 8сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
психологів. І все ж психологія нарешті розпочинає вивчення людини (незважаючи на упереджені норми в суспільстві). — Пане Георгію, що конкретно реко& мендують учені? — Я б хотів опиратися не тільки на зарубіжних. Немало наробок у вітчизняних психологів, зокрема нашого Інституту. Запитуєте про бажані моделі поведінки? Людські стосунки — найскладніші. До того ж малокеровані. Є ризики й загрози. Учені пропонують: Діалогічну взаєL модію. ПереосмисL лене саме поняття “діалог”. Довгий час воно означало лише форму спілкування. Нині наголос робиться на повазі до партнера і щирій налаштованості на співпрацю з ним. Прийняття партнера таким, яким він є. Це творення суспільства, в якоL му буде мінімальна кількість озлобL лених людей. Духовність — це і здатність люL дей досягати своїх цілей у житті без пригнічувальних обмежень щодо інL ших. У країнах “третього світу” та в посткомуністичних зараз населення розподілено на дві групи — кмітлива панівна меншість (мультимільйонеL ри) і переважна більшість, яка бідніє і ненавидить меншість. Це створює вибухову атмосферу всередині дерL жави. Політична еліта має задумаL тися. Безумовно, гуманістична психоL логія ще не сприяє повною мірою змінам усіх ділянок життя — від
Фото Оксани Цеацури шкільництва до політики. Але вона вже стає одним із дороговказів у відL повідь на безсердечність і дегуманіL зацію сучасного світу. Гуманістична психологія турбуL ється про людину, має утверджувати панування людини. Вона визнає, що всі знання відL носні й підлягають змінам. Сама люL дина також здатна змінюватися. Однак гуманістична психологія визнає й таке: людина шукає відпоL чинку, та одночасно вона шукає різL номанітність і нерівновагу. Нехай це не дивує нікого. Отже, можна сказаL ти, що бажання індивіда — різномаL нітні, складні, навіть парадоксальні. І з цим треба рахуватися. Гуманістична психологія — це, якщо хочете, розвиток духу людL ського. Але розвиток цей швидше відбувається там, де освіченіший етL нос, нація, народ. Ось так, якщо коL ротко.
Суспільство і ми · с. 8сторінка оригіналу ↗ Нещодавно Київ зустрічав учасників Першого Всеукраїнського конґресу психологів. Подія ця для нас визначна. Ми першими на теренах країн СНД провели таке широке зібрання із запрошенням фахівців із-за кордону. І, звичайно ж, колишніх наших співвітчизників, які тепер успішно працюють в інших країнах. Зібралося багато вчених, які професійно вивчають людину. І наші науковці, й гості з інших країн усі три дні ділилися досвідом роботи в галузі гуманістичної психології. До речі, саме напередодні роботи конґресу вийшов другий том тритомної антології “Гуманістична психологія”. Усі учасники підкреслювали (і не тільки на пленарних засіданнях, а й на семінарах, у дискусіях, “круглих столах”): конґрес виходить далеко за межі зібрання. Масштабні події відбуваються сьогодні у світі як зі знаком плюс, так і зі знаком мінус. Отже, друга половина XX ст. — це час, коли гуманістична психологія сформувалась як така і досягла своїх головних результатів. Звертаюся до одного з учасників конґресу: — Пане Романе, Ви представ& ник іншого континенту. Чому виз& начальною в сучасній західній пси& хології стала гуманістична психо& логія? Роман ТРАЧ: Ситуація у світі — зацікавленість людини людиною — почала змінюватися в 50—60-х роках XX ст. Можна сказати, це сталося під зростаючим впливом американської психології на загальносвітову науку. У США, крім академічної, почала активно розвиватися практична психологія, скажімо, тестування. Адже воно дозволяє “виміряти” не тільки здібності, а й риси характеру. Розроблено вже понад 2000 тестів. А ще — консультування при університетах, відкриття психологічних центрів, філософських кафе. І скрізь є бажаючі одержували практичні поради. Наша підсвідомість — “світ із середини” — відкриває нову людську складність, яка підказує, навіть потребує того, що жити треба інакше. Мало не головною психологічною характеристикою людини стала її безпорадність. Вплив Карла Роджерса (одного з найвідоміших американських учених-практиків) на сучасну гуманістичну психологію залишається неперевершеним. Хотів би назвати ще ім’я Абрагама Маслова, видатного теоретика американської гуманістичної психології. Він, до речі, виходець із України. — Що ще зумовило появу саме гуманістичної психології? І чи бага& то спеціалістів у США долучилося до неї? — Почну з другої частини запитання. У США близько 80—90 відсотків гуманістичних психотерапевтів, психологів, педагогів. Це привід для святкування. Але є і люди з поглядами, що не поділяють гуманістичних. За Еріком Берном, ми пристосовуємося до суспільства. У радянських людей відчуття вільної людини взагалі атрофувалося. Увесь час вони мали когось слухати, бути комусь зобов’язаними, когось боятися. Така ситуація веде до зміни себе — втрачаємо автономію. І це погано. А життя нам не тільки дане, воно нам задане, що означає: знайди своє завдання в житті. Чесно кажучи, шлях цей нелегкий, бо суспільство аж ніяк не сприяє такому завданню. Навпаки, — воно робить його важчим. Чому? Бо не хоче бачити навколо себе людей, які можуть думати самостійно, інакше. Однак саме цей шлях гідний Людини. Захід, можливо, першим відчув, що духовне життя стає убогішим — попри прогрес техніки і підвищення життєвого комфорту. А Фрідріх Ніцше взагалі передрік історію двох століть — XX і XXI — як вибух агресії, нігілізму. “Все на землі вирішуватиметься найбрутальнішою силою, егоїзмом завербованих мас і мілітарних диктаторів при знеціненні найвищих цінностей”. Так що поява великої когорти психологів-гуманістів дуже на часі. XX ст. уже повністю підтвердило прогнози Ніцше. Перша і Друга світові війни знищили понад 100 мільйонів осіб. До цього треба додати щонайменше 50 мільйонів жертв тоталітарного більшовицького режиму. Згідно з найновішою біографією Мао Цзедуна, (2005 р.) китайський лідер “організував смерть” 70 мільйонів китайців. Додамо голодомор українських селян
(близько 10 мільйонів), загибель європейських євреїв у нацистських таборах смерті (близько 6 мільйонів). А ще численні “менші” геноциди — вірменський, камбоджійський, “етнічна чистка” в колишній Югославії і в сучасних державах Африки та багато інших, мало відомих. XX століття залишиться як одне з найжахливіших у пам’яті людства. А це вже свідчення занепаду цивілізації. До того ж, як невідворотна катастрофа, зростає нігілізм. Ось чому світ б’є тривогу. Добре, що й ваш конґрес проходить під знаком “Психологія і духовність”. — Пане Романе, а як Ви, маючи українське ім’я і прізвище, стали ві& домим професором психології у США? — Я родом із Коломиї. За два роки “звільненої” Станіславщини в 1939—1941 рр. комуністи допомогли мені втратити віру в Бога, а віру в комунізм я вже сам утратив, коли НКВС у 1941-му арештував мого батька. У 1944 році сімнадцятилітнім юнаком я покинув Україну і відтоді живу за її межами. Спершу у Франції, Бельгії, Німеччині. Психологія цікавила завжди. Найбільше пощастило в Українському Вільному Університеті та в німецькому університеті в Мюнхені. Багато дали курси Філіпа Лерша — прекрасного викладача й автора книжок із психології особистості та психології культури й цивілізації. Лерш був гуманістом і зумів довести нам, студентам, що хоча люди й мають нахил до зла (він докладно аналізував усі його варіанти), вони також мають здатність бути добрими. Професор показував, як це проявляється. Він допоміг мені знайти науково базовану віру в позитивний потенціал людини. А далі займався самоосвітою. Через багато років на одному з поважних зібрань у США почув, як Карл Роджерс закінчив свою доповідь словами: “І все ж людина у своїй основі є доброю”. Щоправда, на цьому ж зібранні піднявся не менш відомий психолог і відповів: “Людина у своїй основі є доброю і — злою”. Я солідаризуюся з великим гуманістом Роджерсом. Не все можна виправити в людині (і чи треба це завжди робити?), але вихованню вона піддається. Психологи-гуманісти змінюють світогляд людини. І змінюють на краще.
— Які ж орієнтири гуманістич& ної психології? — На це запитання відповідає Георгій БАЛЛ — професор Інституту психології імені Г. С. Костюка. — Шлях гуманістичної психології виявився набагато важчим, аніж передбачали ентузіасти. Чому так трапилося? Тому що інертне суспільство не було готове до прийняття і реалізації самих принципів. Можна додати, що не готове було і професійне співтовариство
Ореол — прародич аури — прийшов до нас з латини. Аура — це невидиме світіння, яким оточені матеріальні тіла, особли& во людина. Його дано побачити хіба що сенситивам та ясно& видцям. До вивчення аури підійшли вчені Великої Британії ще в 20&і роки минулого сторіччя, а згодом — американці. Але, коли виявилося, що над головами деяких політиків аура темна і пля& миста, досліди припинили, а результати засекретили... Ауру має і нація. Обличчя нації визначають її художники, композитори, поети, філософи, вчені, політики. Ліна КОСТЕНКО
* * * Наш співвітчизник, професор Володимир Берсенєв (невропа& толог) свідчить: “Тепер я вже лікую в основному дітей. Їх, хво& рих від народження, в останні роки з’являється все більше. Се& ред моїх маленьких пацієнтів чимало “дітей із пробірки”. На що я звернув увагу — у “дітей із пробірки” немає душі. Це насторо& жує, навіть жахає. Ми ще далеко не все знаємо про людину, і, отже, наука не повинна втручатися в “святая святих”.
* * * Чи існують реально “безрелігійні люди”? Я зібрав свідчення на користь того, що релігійне почуття існує в кожній людині, хоча б заховане (щоб не сказати — витіснене) у несвідоме. Як& що Фройд твердив, що людина не тільки часто аморальніша, ніж вона вважає, але часто також набагато моральніша, ніж вона думає, то можна сказати: людина також релігійніша, ніж вона це знає. Віктор ФРАНКЛ
Суспільство і ми · с. 8сторінка оригіналу ↗ Прекрасно виступали наші вітчизняні психологи (шкода, що світ їх ще мало знає). Вони часто цитували іноземних учених, хоча їм було чим поді% литися. Та й виступи відзнача% лися “крилатістю”. Ось деякі короткі повчальні вислови, репліки:
* * * Щасливі люди завжди схильні шукати в усьому хоро! ше. Це також міра психічного здоров’я.
* * * Занижена думка про себе, гіпертрофована скромність — не достоїнство, а великий не! долік.
* * * Небезпека для багатьох полягає в тому, що люди гіп! нотично зваблені рожевими передбаченнями майбутнього роблять висновок, ніби від них не вимагається жодних зу! силь, — тож сидітимуть спо! кійно, нічого не роблячи. А це — найкоротший шлях до тріум! фу зла.
* * * Фройд і Достоєвський. Го! ловна схожість цих двох велетів у ставленні до несвідомого, про! відного фактора мотивів пове! дінки людини. Давні варварські інстинкти, за переконанням цих геніальних психологів, не зника! ють у небуття, “не перековують! ся”. Вони лише переміщуються зі свідомості в несвідомість. І дрі! мають там, виходячи на повер! хню в екстремальних ситуаціях, таких, як війни, революції, без! порядки, стихійні лиха. І Зігмунд Фройд і Федір Дос! тоєвський вважали, що саме не! свідоме лежить в основі більшості негативних учинків людини.
* * * — “Люди добрі або злі, гарні або погані, позитивні герої або негативні” — треба кінчати з ци! ми витворами тоталітаризму. Добро і зло (світло і темрява) у постійній взаємодії.
* * * За Марксом, революції ве! дуть до прогресу. За психоаналі! тиком Еріхом Фроммом, рево! люції ведуть до катастроф. Чому так? Тому, що прекрасні ідеї впливають лише на поверхневу свідомість. До уваги не беруться глибокі несвідомі деструктивні пориви людини.
* * * Чому естетика лікує? Тому що її творять занадто чутливі лю! ди. На психіку нашу найбільше впливає музика. На цей вид мистецтва покладається най! більша відповідальність.
Суспільство і ми · с. 9сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
ня) особистості. Якщо навчити несвідоме вихо! дити на світло зі свого потаємного, відокремленого існування, тобто очистити себе від “забруднення афектами” (пристрастями) — лю! дина житиме вільним життям, у якому немає місця страху, тривозі, небезпеці, відчуженню від самого себе, від інших. Настає просвітлен! ня. Аналітичний метод досліджує психічний розвиток людини від са! мого дитинства й намагається від! найти ранні переживання, щоб до! помогти людині побачити причини витіснення. Поступово показує її ілюзорні уявлення про світ. А тепер найважливіше. Психо! аналіз і лікар!психоаналітик не ліку! ють, говорить Фромм. Вони можуть лише допомогти людині пробудити! ся. Багато стадій просвітлення люди! ни є в дзені — буддійській практиці. Проілюструвати це можна так. Якщо в абсолютно темній кімнаті запалити одну свічку, то темнота щезне і з’явиться світло. Якщо додати 10, 100, 1000 свічок, кімната ставатиме все світлішою. Та вирішальний крок зробила все!таки перша свічка, яка пронизала темряву.
Януша Корчака були такі правила: “Якщо важко, виправляй помилки не всі відразу, а поступово”. І ще: “Обирай для початку лише один, найлегший недолік і кінчай з ним. Потім другий…” Надмірна чемність, надмірна (хоча й по-справжньому добра) поступливість стихійно відводить людину на якісно нижчий щабель рангової ієрархії. Очевидно, найправильнішою тактикою поведінки в новому колективі буде скромна незалежність. Але незалежність цю не слід декларувати, ніби ти вивищуєшся. Вони (члени колективу) нормально жили без тебе й продовжували б жити далі. Гарна сім’я — це запорука розвитку багатьох поколінь. Алмазний фонд країни створюють саме гарні родини і гарні вчителі. Вони впливають на характер епох. Багато чого в житті людини вирішується не на рівні типу нервової діяльності, а на рівні біографії. Адже немало залежить від того, що з нами відбувалося, починаючи з раннього дитинства, і навіть у лоні матері. Причин для труднощів у спілкуванні може бути багато: батьки насаджували самозакоханість. Інший варіант — зацькована дитина. Дитя карали за будь-який прояв самостійності. Труднощі в спілкуванні можуть з’явитися і через невдачі, що занадто довго супроводжували дитину. Скажімо, вона була дуже хворобливою або дорослі були постійно чимось незадоволені. А можливо, почуття неповноцінності виникло в підлітковому віці. Є таке правило: не вмієш спілкуватися — іди до людей, не сиди вчотирьох стінах. Тільки так зламаєш стереотип шухляди, в якій ти схований. Тоді ситуація спілкування не буде такою напруженою і страшною. Навчіться себе поважати. На образу відповідайте гумором, іронією або промовчіть. Любіть рідних і близьких, не вимагайте від них занадто багато. Систематичні незадоволення собою псують настрій, пригнічують ваше “Я” і несуть агресивність довколишнім. У родині діти повинні чути, що не все в нашому житті має бути гладеньким. Не все — безпечальне. Не все — красиве. Не все — зрозуміле. Це пом’якшує їхнє входження у велике, часом жорстоке життя.
Суспільство і ми · с. 9сторінка оригіналу ↗ Про це багато говорили на кон! ґресі. Спочатку про парадокси. Ми ду! маємо (нас так привчали), що в жит! ті можна контролювати все. Нас! правді ж навіть не уявляємо, як зале! жимо від того, що перебуває за ме! жами нашої свідомості. Несвідоме набагато старше й потужніше від на! шої свідомості. У дорослої людини основу свідомості складає інтелект. Однак давно помічено, що на емоції, думки, вчинки, рішення впливає “щось таке”, чого ми не знаємо і не можемо ним керувати. “Відмінити” несвідоме (його ще називають під! свідомим) неможливо. Але досте! менно відомо, що бавитись із колек! тивним несвідомим, як і з індивіду! альним, дуже небезпечно. Історія знає багато драматичних і навіть трагічних прикладів, але про те ін! шим разом. Еріх Фромм (1900—1980) — німецький філософ, психолог, со! ціолог. У 1933 році емігрував до США. Думки відомого в світі психо! аналітика про духовне оздоров! лення будуть цікавими і читачам нашої газети. Тим більше, що ми довгі роки були відлучені від захід! ного психоаналізу. А наш не розви! вався, бо був у глибокому підпіллі.
ДЛЯ БАТЬКІВ
Важливо хвалити дітей уранці — це для них аванс на довгий і важкий день. І на ніч слід похвалити (або просто поцілувати, доторкнутись і сказати лагідне “На добраніч”). На практиці, на жаль, інакше: “Я тобі вже показував, бовдуре!”, “Ну, що ж ти такий дурний”; “Ти знову зігнувся, нещасний?”; “Не розумієш і цього? Яка нездара!”. А от випереджаюче несхвалення, критика — це зловісне, негативне навіювання. Запам’ятаймо це. Для підлітків (це 11—14 років ±2) характерне перебільшення дрібних проблем, неприємностей до рівня трагедій. Це хвороба, яка майже нікого не обминає. Не варто гіперболізувати невдачі, довго думати про них. Вони пройдуть. І треба спокійно поставитися до думки, що невдачі були, є та будуть. Це норма нашого життя. Назрівання конфлікту в стосунках батьки повинні відчувати і вчасно відійти від нього. Ласка буває як позитивна, такі негативна. Якщо дитина не одержує позитивної, вона починає поводити себе так, щоб одержати хоча б “негативну ласку”. Окрик, нотація або, навіть, ляпас — для неї краще, ніж байдужість дорослих. Ми не повинні в ці тяжкі часи мислити негативно. Негативні думки створюють негативні вібрації. Побажання молодим батькам можна сформулювати так: Не допускайте відчуження. Не ловіть на гарячому, якщо син чи дочка припуститься помилки: “Ага, попався!” Дечого можна й не помічати. За півгодини перед сном — ніяких повчань. Для семирічних дітей дуже важливо, якщо їх похвалять за успіхи. Вони дуже чутливі до справедливості-несправедливості, до покарань. Не скупіться на 10—12 “словесних погладжувань” за день. — Не погрожуйте. Не залишайте дітей після сварки наодинці. Кожен день із дитиною починайте і закінчуйте з радістю. Не соромтеся погладити дитину по голівці, обійняти. І, будь ласка, частіше усміхайтеся. — Робіть тільки доброзичливі зауваження. За законом психічного самозбереження діти не здатні ви-
Підсвідоме, за Фроммом, — це вся людина з її схильністю до світ! ла і темряви. Фройд дивиться на несвідо! ме як на вмістилище ірраціо! нального. Для Юнга несвідоме — найглибше джерело мудрості, то! ді як свідоме — це інтелектуальна частина індивідума, особистості. Так само, як у підвалі будинку наг! ромаджується все те, чому немає місця на горішніх поверхах, несві! доме утримує все те, чому немає місця у верхніх структурах психіки. “Підвал” Фройда — це переважно людські вади. “Підвал” Юнга — здебільшого — людська мудрість. Психоаналіз — явище винятково західне. Це — науково!терапевтич! ний підхід до людини — гуманістич! ний психоаналіз. Це терапія душев! ної хвороби. Людина має проживати своє життя, а не просто — проживати життя. Прояви психічної хвороби різ! ні — життєва анемія, відчуження від самого себе, від інших людей, від природи. Часто “мати” переважає над “бути”. Звідси пригніченість, від! чай, депресія. Людина повинна відчувати нес! відомі сили в собі, щоб контролю! вати їх. Це звільнення від неврасте! нічних симптомів, заборон і ненор! мальностей характеру. “Знання про самого себе приведе до “пере! будування” — це геніальний афо! ризм Фройда. Багато пацієнтів приходить до психоаналітика, вважаючи, що во! ни не хворі. Їм треба позбутися тільки депресії, безсоння або сі! мейних чи виробничих проблем. Насправді ж так наша культура дає можливість людині виразити щось набагато глибше й типовіше, ніж прояв конкретної хвороби. Виліку! вати (змінити) ту чи іншу рису нев! ротичного характеру неможливо без досягнення іншої радикальної мети — цілісної зміни (відроджен!
Суспільство і ми · с. 9сторінка оригіналу ↗ Початок тексту може бути неповним — звірте зі сторінкою оригіналу
z
Про неї нечасто говорять, ще рідше пишуть. І все ж… Цікавий погляд на проб! лему пропонують Володи! мир ЛЕВІ (психотерапевт і відомий письменник, наш су! часник) та психопатолог зі світовим ім’ям Карл ЮНГ (1875—1961). — Чому в різні дні ми такі різні? — запитує Леві. Рап! том усе відтануло, в повітрі щось пронизливо!життєдай! не. Звідусіль ідуть промені. Скрізь усмішки, жарти. Чого б це? Не свято. А якщо й свя! то, то природне, не офіційне. І звичайні неприємності, на! віть великі, розсіюються. У ці дні оновлення і піднесення здається, що інакше ніколи не було і не буде. Але ось... морок. На ву! лиці й на обличчях. Відчужен! ня, озлобленість. Очі опуще! ні. Тоді думаєш: так було зав! жди. Безпросвітно. І так бу! де... Є дні, коли різко підстри! бує статистика автомобіль! них катастроф, коли то там, то тут сваряться, діти вере! дують. Є ночі мігрені й неспо! кою, коли всі ліки перестають діяти, а “невідкладна допо! мога” має роботи — без краю. Постійно викликають чергового лікаря — я знаю такі ночі. А ще є вечори рап! тових смертей, самогубств. Вітри? Погода? Плями на сонці? Високий градус у по! літичних подіях? Вірогідно, усе взаємопов’язано. Однак, хто знає, можливо, виходить уранці хтось один, який “встав не з тієї ноги”, і “зара! зив” усе місто. Мені зіпсував настрій Василь Петрович, а я — Степану Петровичу, і не помічаєш, як. А той поліз у транспортну штовханину. Мив масі своїй емоційно безза! хисні. Коли біополя в тісноті перехрещуються — це буває небезпечно. Досить одного роздратованого крикуна з високовольтною злістю, щоб одразу всім оточуючим стало погано. Агресивність, як ві! домо, сама себе підтримує. До цього можна додати роздуми відомого у світі пси! хопатолога Карла Густава Юнга: — Нерідко кажуть гордо! вито: “То не більше, ніж пси! хологія”. Це випливає з рід! кісної оцінки психічного. Воно помилково розглядається як те, що нічого не значить, нічо! го не вартує. От невигідне і відкладається. При цьому опускається головне — під! свідомість, несвідома дан! ність. Тверда і важка. Гігант! ські катастрофи, які загрожу! ють нам (і відбуваються), — це не стихійні події фізичної чи біологічної природи, а події психічні. Нас жахають війни, революції та інші безумства. А між тим — це не що інше, як психічні епідемії... Людині сьогодні дово! диться боятися стихійних сил своєї психіки.
Матеріали підготувала Таїсія МОСТОВА, журналіст
Суспільство і ми · с. 9сторінка оригіналу ↗ Якщо ви хвалите дитину за те, чого в неї немає, це ще не означає, що ви кажете неправду. Ми ніби говоримо: “Так може бути”. Передаємо цю віру, прищеплюємо її дитині. І на! віть якщо їй нічого не вдається, усе одно потрібно хвалити щедро за спробу досягти бажаного. Навіть за спробу зробити спробу.
рішувати творчі завдання в умовах погроз і критики. Особливо не бажані повчання при тимчасових ускладненнях. Сприймемо як закон: “Кожен день із дітьми починати радістю, закінчувати миром. — Не навіюйте дітям негативного. Воно має руйнівний вплив, навіть коли дитина не повірила, не зреагувала одразу. Страх, жах, ненависть з’являться згодом, в іншому місці. — Навіюйте позитивне. Для чого дітей і підлітків приводять до психотерапевтичного кабінету? Щоб лікувати від заїкання, безсоння, депресій, неврозів, психозів, комплексів? Так. Але й для того, щоб знову дізнатися, що вони — діти, і що, не дивлячись ні на що, вони — гарні діти. Психотерапевт і письменник Володимир Леві застерігав: “Не тримайте курс на нереальне, воно зробить світ вашої дитини чорним”. Песимісти виростають із дітей, які виховані надзвичайно оптимістично: розбиті скельця рожевих окулярів можуть поранити очі. — Треба давати дітям відпочинок від моралізувань. — Поважайте дитячу таємницю. Немає пробачення дорослому, який без дозволу заглядає в дитячий щоденник, читає листи, перехоплює записки. Це страшніше, ніж побити дитину. — Не нав’язуйте в ніжному віці негативної життєвої ролі, амплуа. Це — найтрагічніша помилка: “ледар”, “боягуз”, “негідник”, “дурень”, “підлий”, “ненормальний”, “нічого з тебе не вийде”, “тобі одна дорога — в тюрму, під тин, на панель”. Не слід дивуватися, коли так і вийде. Пряме навіювання діє навіть через багато років. У дитячому будинку видатного польського педагога-гуманіста
Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
Людина з душею художника гостріше, ніж його співвітчизники, відчуває плин часу, болючіше сприймає біди суспільства, інтуїтив! но глибше осягає істину й пророче зазирає в майбуття. Так Ф. Достоєвський за найпершими, ще не сформованими па! ростками комуністичних ідей передбачив усю трагедію нашого суспільства, попереджав своїх нащадків про небезпеку, яка насу! вається, та проілюстрував це в романі “Бєси”. Українські “Бєси” ще не написані: надто стрімко розгортаються події. Але наша інтелігенція в своєму Маніфесті давно висловила занепокоєння тим, що відбувається в державі. Її голос продовжує лунати в статтях, виступах, творах. Часто думки творчих працівників спірні, інколи епатажні, але завжди в них відчувається щире бажання закликати співвітчизни! ків до роздумів, до благородства, до громадянської активності. Сьогодні ми вітаємо відомого кінорежисера Юрія ЛЯШЕНКА з його 67!літтям і надаємо йому слово.
ПОЗИЦІЯ
ДОСЯГНУТИ ЧИ ДОБИТИСЯ?
— Юрію Івановичу, в дні на! родження мимоволі озираєшся на прожиті роки. Як Ви оцінюєте досягнуте і що не вдалося? — Досягнути вдалося мало, добитися — нічого. — Уже цікаво. Детальніше, будь ласка... — Я не ототожнюю слів “досяг! ти” і “добитися”, підкреслюю їхню принципову різницю й навіть про! тилежність. Для мене “добитися” — означає домогтися будь!якими засобами, у тому числі аморальни! ми та протизаконними, а “досягти” будь!чого можна лише праведно слугуючи справі. — Як це реалізується у кіно! творчості? — Уявіть: перед нами кінема! тографіст. У нього звання народ! ного артиста, він лауреат прес! тижної премії, професор, а то й академік, на його рахунку десяток, а то й удвічі більше знятих філь! мів... Та я про інше, — тобто не про те, що кінематографіст дав кіно, а те, що він у нього взяв. Особливо якщо більшість фільмів — посе! редні. То багато він досяг чи мало? Це питання я б так сформулював: чи завжди відповідає те, чого кіне! матографіст добився, рівню його досягнень? На жаль, і в цьому парадокс на! шої професії: чим талановитіший режисер, тим тяжчий його творчий шлях. Наш Віктор Гресь зняв два фільми, та, на відміну від більшості колег, які зняли десятки картин, досяг, на мій погляд, більше, ніж вони. — Але ж є й інші прізвища… — Я ж не переконую, що всі до одного режисери, які багато зніма! ли, отримували звання й інші бла! га, — бездарні. Є винятки. У всьо! му світі шлях режисера в кіно складний і заплутаний. Згадаймо слова Орсона Уелса: “Режисура — та галузь художньої творчості, де посередності швидше всього до! биваються успіху. Зробивши пер! ший крок, можна потім займатися режисурою протягом тридцяти ро! ків, і ніхто не помітить, що ви не! здатні навіть написати своє ім’я”. — Яка, на Ваш погляд, ситуа! ція в українському кінематографі? — Така, ніби Орсон Уелс робив висновок на досвіді нашого кіно. У нас десятиліттями здійснювався протиприродний відбір. Коли по! середність добивається, наголо! шую, добивається, а не досягає, зовнішніх ознак успіху і стає пуб! лічним режисером, тобто, коли про нього пишуть, запрошують на телебачення, в ньому вкорінюєть! ся віра в те, що він — достойний, і всі нагороди отримав справедли! во. Таких у нас багато…
РЕФЛЕКСІЇ РОЗЧАРОВАF НОГО ЧИ ГІРКА ПРАВДА?
— Вас послухати, то кіно за! хопили люди, які свідомо зни! щують мистецтво. — Якщо Ви мали на увазі “За! писки...” Ф. Достоєвського, то не звернули уваги на головне. Адже там він стверджує, що зріла люди! на не може робити гидоти, вона спершу змушує себе повірити в та! ку систему цінностей, за якої все це набуло хоча б якогось мораль! ного виправдання. Тому кожен бандит (чи буде він із підворіття, чи з парламенту, з кіно чи з уряду) завжди психологічно виправдовує себе. Як казав В. Винниченко, є чесний сам із собою, хоч як би це смішно не звучало. Поспілкуйтеся з тими кінематографістами, про яких я говорю. Усі вони окреслять свою біографію як подвижництво, як героїчну боротьбу за творче ви! живання, та своє життя — як жер!
тву, віддану на вівтар мистецтва. Якщо хочете, вважайте за чор! ний гумор. — Де прізвища, де якась більш!менш загальна оцінка ук! раїнського кіно? Лише рефлек! сії… аргументовані. — Згадуйте будь!які знайомі Вам прізвища і називайте. Не по! милитеся. У Цивільному Кодексі є такі слова для звинувачення: “Сво! їми діями або бездіяльністю сприяв...” і т. д. Тобто, можна па! сивно брати участь у знищенні та! ланту чи твору мистецтва. Ця схе! ма діє не тільки в кіно. — Як пояснити ті зміни, які відбулися з нами за декілька ос! танніх років? — …Хоча 70 років в умовах варварського тоталітаризму писа! ли по складах “Ми не ра!би, ра!би не ми”. Чи не цією наївною проце! дурою вичерпується вся наша під! готовка до життя в демократично! му суспільстві? Наш колишній стан, який із позиції сьогоднішньо! го свавілля здається високомо! ральним, у рамках якого ми раніше нібито утримувалися, насправді був лише перебуванням у паралічу від страху. А зараз, коли комуніс! тична номенклатура скинула маш! кару утопічних ідей і вдягнула но! вий камуфляж — ринкових рефор! маторів та демократів, — ми й зір! валися з ланцюга. — Наша розмова мимоволі перейшла на політику. Ваші симпатії ближчі до лівого флан! гу чи до правого? — На одній і тій же відстані. На мій погляд, політики відрізняються лише дієтою: одні живляться пло! дами соціалізму й комунізму, інші — ужинком реформ і капіталізму. А взагалі всі вони сидять за одним столом, точніше, біля одного кори! та, і гризуться лише за своє місце біля нього. — Ви, як художник і психо! лог, пояснюєте все це тією ж не! досконалою природою люди! ни? Не вірите діалектичному матеріалізму, який навчав нас, що соціальні умови формують особистість? — А хто створює ці умови? Та ж людина. Я вірю генію Ф. Достоєв! ського, який вважав, що той, хто скуштував влади і можливості при! низити іншого, стає невладним у своїх відчуттях. Федір Михайлович писав, що властивості, притаманні катам, потенційно закладені в будь!якій людині, причому вираже! ні тим яскравіше, чим вищий соціа! льний стан і рівень освіти людини. — Якщо поставити питання з усією більшовицькою прямо!
тою, — за який вибір Ви голосу! єте: за соціалістичний чи за ка! піталістичний? — Так ставити питання не мож! на. Ми не бачили ні соціалізму, ні капіталізму, лише їхнє спотворен! ня. Тому така постановка питання буде з’ясуванням того, яка потво! ра миліша: наша вчорашня соціа! лістична чи наша сьогоднішня капі! талістична? На мій погляд, сьогоднішня страшніша, ніж попередня. По! перше, ринкові стосунки сьогодні паплюжать ті ж, хто вчора потво! рив державну планову економіку. По!друге, вони правлять шабаш в умовах спотвореної демократії, тобто безкарно створюючи анар! хічно!злодійську систему. Нинішні комуністи переконують, що їхня партія складалася з кращих лю! дей, а винувата в спотворенні світ! лих ідей марксизму, мовляв, лише її номенклатура. Це вона привела державу до катастрофи, врешті! решт зрадила свою партію, кинула напризволяще свій народ і пере! фарбувалася. Постає запитання: що ж це за партія, “розум, честь і совість” якої — покидьки, зрадни! ки, злодії і кати? Панове комуністи! Точніше, не панове: вам не подобається таке звертання, згоден, не панове, араби! Раби!комуністи, щоб не ска! зати, холуї! Що ж ви від них відхре! щуєтеся? Це ж ваш “мозг класса, сила класса, слава класса”. Ви ці! ле століття сліпо йшли за ними, аплодуючи кожному їньому слову, оспівуючи кожен їхній жест. Чому ж ви вважаєте, що новоспечена ва! ша еліта буде краща від поперед! ньої, і ви на чолі з нею підете тепер уже в потрібному напрямі? Чи не на тій підставі, що, розстрілюючи інтелігенцію, знищуючи культуру й мистецтво, стративши на території шостої частини суші істинний мо! зок народу та його душу, ви пові! рили в те, що вже виростили нову спільність, а насправді нову отару — радянський народ? Не тіштеся! — Займімо тепер позицію лі! вих і будемо самі відповідати на свої аргументи. — Панове праві! Панове де! мократи! Так, протягом вісімдеся! ти років у перших наших лавах бу! ли злочинці, ми сліпо йшли за ни! ми в хибному напрямку! Але сьо! годні вони всі перебувають із ва! ми. Ми, переживши їхню зраду, та! ким чином позбавилися від накипу і пройшли своєрідне самоочищен! ня. А ви, навпаки, прийняли їх у свої обійми. Сьогодні вони в аван! гарді вашого руху, тепер ви йдете за ними. Куди?! Чи не так сліпо, як ми колись?! Радянська соціалістична (чи! тай комуністична) потвора — зако! номірність, адже немає жодного вдалого розвитку комуністичної держави в цілому світі, а прикладів процвітаючих капіталістичних кра! їн скільки завгодно. Отже, спотво! рення капіталістичного розвитку — не така закономірність, як паплю! ження комунізму, а є лише нашою особливістю. — Так би мовити, особливість національних спотворень… — Щось таке. Прослідкуйте всю нашу історію. Ми ж усе паплю! жили. Такий, очевидно, ми народ. Боюся, думки з цього приводу будуть не патріотичними, тому звертаюся до авторитета, в якого ніхто не запідозрить ні дефіциту патріотизму, ні відсутності науко! вої глибини тверджень. В’ячеслав Липинський у роботі “Хам і Яфет” (“Поступ”, 1928 р.) до десятиріччя відродження Держави Української писав: “Необуздане хамство і цей раз розвалило Українську Держа! ву. Іншої правдивої відповіді на оці болючі питання нема. Хамство — розуміється не як лайка, а як віка! ми освячене поняття соціально! психічного явища... Абсолютний брак любові до своєї громади, на! томість любов тільки до себе, до свого “я”. Повна відсутність синів! ської покори, натомість зарозумі! лість глупої пихи, що “греблю рве” і сама гине. Погорда до батька, ко! ли він слабий, натомість рабство у чужого, коли він сильний, — ось хамство, ось прикмета людей, що живуть на українській землі... Хамство єсть скрізь ... але скрізь
Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
поруч єсть сила доосередкова, здержуюча ... і, власне, оця друга сила перемагає завжди в тих люд! ських громадах, що стають окре! мими державами, націями... В гро! мадах державних Ной, поруч Хама, має ще й другого сина: Яфета... Яфет любить батька... Хам шанує тільки силу”. — Із цього робимо висновок, що в усьому винні... — Цілком правильно — ми самі. — Ви в депресії? — Справді. Я в такому стані й перебуваю. Якщо надрукують на! ше інтерв’ю, так його й назвіть: “Сповідь із зашморгом на шиї”. Причому не думайте, що я дуже оригінальний. Нічого подібного. Я висловлюю те, що думають і гово! рять більшість моїх колег. Причину всього, що відбувається навколо, ми вбачаємо і в тому, що держава відвернулася від мистецтва. Але справа не тільки у відсутності кош! тів, як намагаються пояснити біду чиновники... Якби на те моя воля, я б сам не дав жодної копійки в ті ру! ки, в чиїх сьогодні кінематограф. Утому й полягає головна претензія до держави: немає державної по! літики в галузі кіно й мистецтва взагалі, в тому, що довели кіно до такого стану, коли немає кому до! вірити гроші, якби навіть вони й бу! ли. Дайте сьогодні мільярди Міні! стерству культури й туризму Украї! ни, — думаєте, завтра з’являться шедеври? Не дочекаєтеся. Гроші все одно розтринькають злочинно, на “ремонти” палаців “Україна” чи, в кращому випадку, на які!небудь “Роксолани”, “Чорні ради” та “Чин! гісхани”. Претензії, звичайно, не до тематики, а до якості. Хоча неві! домо, який із названих способів розтрати грошей гірший. Як казав великий керманич, “обидва гірші”.
АВТОРИ НЕ ВИННІ…
— Ви вважаєте названі філь! ми не випадковим провалом? — Звичайно, ні. Автори не вин! ні: “Не стріляйте в музикантів, вони грають, як можуть!” Це в діях чи! новників проглядається певна не! гативна послідовність — викорис! тання мистецтва як дієвого інстру! мента спотворення громадської свідомості, а також паплюження самого мистецтва як показника духовного здоров’я народу. Кажу! чи словами Конґресу української інтелігенції, матеріалізованому в Маніфесті, всі дії чиновників слугу! ють стратегічному курсу на зни! щення української нації. Будь!ко! му, найнеобізнанішому в наших справах, стане зрозумілим багато що, коли прочитає хоча б заголов! ки статей про кіно: “Українське кі! но. А хіба таке існує?”, “До нуля ще далеко”, “Безглуздя”, “Без вісті живі” і т. ін. Чиновники від культури можуть заперечити: “А наша думка про стан справ інша”. І це дуже суттєво, бо нагорі слухають чинов! ників, а не читають преси. Це, мов! ляв, право преси критикувати ви! сокопоставлених чиновників, на! родних артистів, академіків... — У Ваших роботах завжди домінувала світла нота. Це сто! сується й телефільму “День перший, день останній”, у яко! му Вам удалось яскраво про! явити свою особливу інтонацію, що складалася з акварельної ніжності й експресії, і фільму “Записки Кирпатого Мефісто! феля”, у якому Ви проявили вміння пошуку виходу з психо! логічних лабіринтів, і гостросю! жетної картини “Мерседес” вті! кає від погоні”, яка також витри! мала перевірку часом саме зав! дяки життєствердній аурі, і, на! решті, сповненого гармонії і краси документального фільму “Місто на річці Псьол”. Усе це переконує в тому, що невипадковий збіг сценарного матеріалу з Вашою індивідуаль! ністю дає позитивний ефект,
про наявність у Вашій душі прог! рами виживання краси людини. Як же все оце поєднати, або, як кажуть кіношники, змонтува! ти з тим, що Ви говорили в на! шому інтерв’ю? — Так спрощено ставитися до зв’язку особистості художника і його творчості означає мати на увазі не гармонію таїни, не баланс на тонкому рівні якихось підсвідо! мих сил людини з вищими сфера! ми, а елементарну психологічну рівновагу, яка нібито гарантує оп! тимістичне світосприйняття. На мій погляд, помилково так вважати, інакше ідеальними художниками були б йоги. А ми знаємо десятки випадків, коли генії були на межі божевілля. Психологічно таку пове! дінку творчої людини (кажу не про себе) можна пояснити складніше. Наприклад, душевним надломом, відчаєм зневіри, яка прагне відчути повноту хоча б у негативі.
ЩО ТАКЕ ШКОЛА РЕЖИСУРИ СЬОГОДНІ?
— Невже українська земля пе! рестане народжувати таланти? — Що Ви?! В Україні, як ніде, талановиті люди завжди були, є та будуть. Як тільки з’являться ро! зумні, чесні, компетентні й заці! кавлені в розквіті мистецтва керів! ники, таланти одразу дадуть про себе знати. Чи можна назвати натхненним художнім творінням зі складною взаємодією численних факторів роботу, яка обмежена в головно! му? Чи може народитися таким чи! ном повноцінний твір мистецтва? Чи дасть він відповіді на запитання, заодно — чи проти дійсності його герой, якщо він, цей герой, позбав! лений психологічних складнощів і глибини, а отже, є пласким, дво! вимірним, фанерним? Цьому пер! сонажу глядач просто не повірить, і взагалі, не сприйме його як живо! го. На таке глядацьке сприйняття не вплинуть ніякі зображувальні ви! шуканості, якими були переповнені фільми “поетичної школи”. Зрозумілі бажання режисерів свою млявість у роботі з акторами видавати за принципи, але чому “теоретики” це кваліфікують як специфічну особливість україн! ського кіно? Не прийде ж нікому в голову за особливість національ! ної вокальної школи видавати, наприклад, відсутність голосу. Не випадково, очевидно, філь! ми, які в собі несли менше “поезії школи”, краще сприймалися гляда! чами. Подальші успіхи в українсько! му кіно пов’язані вже з творами, які не стосувалися “школи”. Напри! клад, “Польоти уві сні та наяву”. — Але ж за зображувальною досконалістю фільми “школи” інколи досягали межі геніаль! ності й за цими параметрами були недосяжні для інших. — У цьому полягає їхнє вели! чезне значення для кінематогра! фа, позитивний вплив на профе! сійність інших режисерів. Опосе! редковано вони піднімали рівень “чужих” фільмів. А мистецтво са! мих творців “школи” являло собою невдалу й нещасливу комбінацію: вкрапини геніальності, але за від! сутності загальної гармонії всіх за! собів; найвищий кшталт окремих граней, але з дефіцитом інших, суттєвих для кінематографа. У лі! тературі, в поезії є майстри, які мо! жуть вразити окремим рядком, підняти завісу над непізнаним, та в цілому не здатні довести твір до завершеності. У кіно теж є режисе! ри з видатними ознаками особис! тості, але з браком істинної тала! новитості. Їм судилося перебувати у вічному пошуку, так і не знаходя! чи бажаного результату.
z
Наш кор.
На фото кадри з фільму “Записки Кирпатого Мефістофеля”
Заслужена артистка України Ніна Чоп від! святкувала 50!річчя своєї творчої діяльності. А що ж тут незвичайного? — здивується чи! тач. А те, що всі ці п’ять десятиліть Ніна Іва! нівна віддала одній сцені — Луганському ака! демічному музично!драматичному театру. Чудова актриса з неабиякими вокальними даними, вона зіграла безліч головних ролей у виставах за українською драматургічною класикою, у тому числі й в опері М. Аркаса “Катерина” за Т. Шевченком. Недарма її на! зивають легендою театру. Невипадково се! ред численних віншувань, напевне, найбільш значущим було нагородження її медаллю “Будівничий України”.
ЮВІЛЕЙ
“На гастролях ми відчували себе справжнім театром, а вдома — лише українською трупою, що жила в приймах у російського театру”, — згадує Ніна Іванівна часи радянського “інтернаціоналізму”. Саме до 100-річчя з дня народження Лєніна була зведена будівля, яка офіційно й неофіційно дістала назву “обласний російський театр”, але в ній розмістилися й українці. “На початку шістдесятих років трупу скоротили вчетверо! Зосталося трохи більше десятка акторів. Тільки режисерів із того часу змінилося не менше як дванадцятеро... Але ми завжди стояли на засадах збереження національної культури, української драматургічної класики. Вчилися не лише володіти секретами акторської професії, а й віддано служити театрові у старших колег: Стороженко, Селецької, Ольховської, Лук’яненка, Салтовської, Момот, подружжя Некрячів... Кращі наші вистави зроблені з режисерами Сергієм Омельчуком, Альбертом Бондаренком, а наприкінці вісімдесятих років до нас прийшла талановита молода людина — Володимир Московченко”. В останнє десятиліття завдяки зусиллям дуже якісного нині творчого складу театру під орудою заслужених діячів культури України — головного режисера Володимира Московченка й директора Михайла Кошового — театр здобув визнання на реґіональних і всеукраїнських фестивалях, виріс його рейтинг і серед глядачів. Уже сам перелік зіграних Ніною Чоп ролей — доказ того, що — театрі його творчий колектив зберегли кращі традиції і збагатили їх, не піддавшись на непевні принади пристосуванства чи дешевої популярності. Наталка (“Наталка Полтавка”), Маруся (в “Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці” і в “Марусі Богуславці”), Уляна (“Сватання на Гончарівці”), Катерина (в опері М. Аркаса “Катерина” за Т. Шевченком), Варка (“Безталанна”)... А коли за віком органічно перейшла від ролей дівчат, молодиць до літніх жінок, зіграла Ганну у виставі за цією ж п’єсою, але з більш широким трактуванням — “Безталання” режисера В. Московченка, Гордилю (“Циганка
Аза”), Хіврю (“Сорочинський ярмарок”), Хануму (в однойменній виставі), Мавру (“У неділю рано зілля копала...”). У цей перехідний період провідна актриса Луганського українського музично-драматичного театру, активістка первинної організації Національної спілки театральних діячів республіки, а також і профспілки одержала високу урядову нагороду — орден “Знак Пошани”. Аза короткий час потому — заслужене акторське звання. Хіба сподівалася на таке визнання своєї праці (а не зайве додати — ще й таланту) проста дівчина з Успенки, що в Лутугинському районі, яка народилася у шахтарській сім’ї і збиралася вчитися на юриста, а зовсім не на артистку? Між тим, почувши по обласному радіо оголошення про набір до театральної студії, з цікавості вирішила спробувати свої сили і тут. Її вирізнили з-поміж багатьох під час іспиту, так само як і по закінченні навчання, коли відібрали в театр шістьох студійців серед двадцятьох. Не забарився і дебютний вихід на сцену: Ніну терміново ввели на роль актриси, що захворіла. Вистава була не з простих — “Кремлівські куранти” Погоді-
Сцена з вистави “Поет і княжна”. Княгиня — заслужена артистка України Ніна Чоп, княжна — заслужена артистка України Наталя Коваль
У ролі Катерини (за поемою Тараса Шевченка)
на. “Як побачила я Федора Лук’яненка, загримованого для ролі Лєніна, так і вклякла на місці, — сміється зі своїх страхів початківця Ніна Іванівна. — А коли так само зненацька доручили вже головну роль — у “Ой не ходи, Грицю...” — та ще й повезли цю виставу взимку в Лутугинський район, мене дрижаки не від холоду били: я молила Господа, щоб автобус дорогою поламався — боялася осоромитися перед земляками. Спасибі, досвідчені партнери не допустили до цього”. Актриса взагалі переконана, що мислячий у ході мізансцен партнер — чи не головна складова успіху, і порівнює процес створення вистави з... баржею, яку погоджено між собою тягнуть бурлаки, себто виконавці ролей. Як тільки хтось починає хитрувати, смикати у свій бік чи відпускати линву — вважай, плавність розвитку дії як хвиля злизала. Вона радіє з того, що у виставах нинішнього репертуару в неї чудові компаньйони — Володимир Куркін, Наталя Коваль, Євген Тодоракін... І ролі не менш цікаві, ніж колись. Хоча вистави вже інші — “Жартувала баба з колесом”, “Розлучення по-французьки”, “Поет і княжна”, “Титарівна”, “Євангеліє від Івана”… Про Ніну Іванівну головний режисер театру відгукнувся так: “Театр, на мою думку, — це її фатум, її приречення у кращому розумінні цього слова. Актриса Ніна Чоп — виключно театральна особистість, а для мене це дуже важливо — працювати з актором, що випадково опинився на сцені, чи з відданим своїй справі. Вона народилася, реалізувалася і набула пошани як людина суто театральна. З її професійних якостей назву такі: виразна зовнішність, сценічна привабливість; ця актриса розуміється на тому, як атакувати роль, проникнути в саме її нутро. Ніна Чоп дуже слухняна до режисерських вказівок, її робота не випадає зі спільного малюнка, що дуже важливо для розвитку всієї вистави”.
z
Таміла ВОЙТЕНКО, м. Луганськ
Здоровий спосіб життя · с. 12сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
Через місяць прийшов до Діда мій давній приятель – Анатолій Третяк. Прийшов після двох страшних приступів, із направленням на операцію: у жовчному міхурі був камінь діаметром 16—18 міліметрів. Дід не проминув відповідно висловитися на адресу хірургів (“коновали!”), прописав приятелеві простий засіб із сушених курячих потрушків і запевнив, що проблему його жовчного міхура буде розв’язано впродовж двох-трьох місяців і знято з порядку денного до кінця життя пацієнта. Мовчазна жінка видала якісь корінці і пояснила, що треба зними зробити. За два місяці по тому рентген не виявив каменя, і Анатолій досі не має з цим проблем. Натомість ми всі досі маємо проблему довіри-недовіри до офіційної медицини, яка забарикаду-
Щоправда, декого — навпаки — озлоблює. Бо що в тебе всередині, те виходить тоді й назовні… Чим тяжчою, чим небезпечнішою, чим важчою для виліковування є хвороба, тим більше вона сприяє підбиттю підсумків через згадку епізодів власного життя, через проблеми поточних справ і стосунків, посеред яких людину застала та обезвладнила хвороба, вивела за межі системи нормального, узвичаєного ритму життя. Певною мірою хвороба може стати школою життя, якщо людина сприйме її без паніки. Хоча як тут не панікувати, коли раптом серед ночі ти прокидаєшся від незрозумілої тривоги, відчуваєш незвичний біль у грудях, а пульс періодично зникає, роблячи паузу замість чергових двох ударів. Дружи-
Здоровий спосіб життя · с. 12сторінка оригіналу ↗ СПОСТЕРЕЖЕННЯ
“ЇМ БИ ТІЛЬКИ РІЗАТИ…” Прорив вени на нозі стався в мене ще років 35 тому. Трофічна виразка посеред гомілки — наслідок перенапруження під час значних фізичних навантажень. Штанга (важкою атлетикою займався радо й досить успішно), робота й активний спосіб життя у високому темпі призвели до патологічних змін у судинах, спочатку помітних лише на одній нозі. Реакція хірурга в поліклініці була веселою: “Класичний випадок! Ви наш хворий. Треба усунути ушкоджені вени, адже трофічна виразка невиліковна. Власне, тому вона й називається трофічною. Бо далі буде ще гірше”. Під час консультації у професора я дізнався про подробиці цієї операції: вени витягатимуть через п’ять—сім надрізів уздовж ноги. “А яким чином тоді тектиме кров?” — запитав я. “Не хвилюйтеся, вона собі дорогу знайде”, — заспокоїв професор. А я собі уявив, що воно буде, як і де потече вода, якщо, наприклад, змінити русло Дніпра. Я ще міг погодитися, що зайвим у тілі людини може бути апендицит, але вени… (?!) Уже й не пам’ятаю, хто мені тоді порадив звернутися до Броварського Діда. Так його називали всі хворі, котрих щодня зранку набиралося біля воріт його обійстя до 20—30 осіб. Оригінальний чоловік, який знає собі ціну, схожий скоріше не на діда, а на солідного добродія невизначеного віку, він не приховував своєї антипатії ні до офіційної медицини, ні до совєцькокомуністичної влади: “Їм би тільки різати… А як захворів син секретаря райкому, так одразу — до мене!” Дід подивився на мою медичну картку (без офіційних документів із діагнозом і результатами аналізів він, як правило, хворих не приймав, потім на ногу, обмацав її і випалив вердикт: “Оця дірка — не проблема. Вона заросте як на собаці впродовж трьох тижнів. Проблема – у тих венах, яких ми ще не бачимо. Найбільше треба лікувати їх”. Дав мені трав, розповів, що і як робити. Через тиждень знову — корінь лопуха і якісь дві мазі (чорну і сіру). І справді, через три тижні заросло “як на собаці”. І по сьогодні. А деякі мої колеги і знайомі поробили собі операції на одній нозі, а потім змушені були робити на другій. І на тому справа не закінчилася… Про того Діда варто було б написати, як мінімум, оповідання. Але тоді було інше в голові. Сидячи в сумирній черзі, я лише вислуховував переважно невеселі одкровення нещасних, від яких фактично відмовилася офіційна медицина. Пам’ятаю слова і вираз обличчя молодої жінки з погаслими очима: “Оце двічі на місяць приходимо сюди з чоловіком. Лише завдяки цьому Дідові й живу…” У невеликому саду під деревами, на залишках жару від вогнища, що, дотліваючи, час від часу прокидалося іскрою, у двох великих казанах готувалося якесь чудодійне зілля, наповнюючи весь повітряний простір навколо густим духмяним ароматом солодко-спокуслового, майже еротичного спектра. Біля клуні в кінці двору порядкувала мовчазна стримана жінка, наділяючи кожному пацієнтові, згідно із вказівками Діда, відповідну кількість лікувальних засобів. Грошей дід не брав. Узагалі про гроші тут ніколи не було жодної мови. Проте пацієнти, отримуючи трави, корені, мазі, настоянки тощо, давали цій жінці свої пожертви у розмірах, що визначалися індивідуальними міркуваннями, можливостями кожного пацієнта та відвертими розмовами і фінансовими консультаціями у черзі: “А Ви скільки дали?”
Твердження про те, що Ук! раїнська Нація хвора, усі ми сприймаємо досить спокій! но. Навіть якщо тривожним підтвердженням цього факту та його наслідків упродовж останніх п’ятнадцяти років є зменшення чисельності ук! раїнців в Україні на 7 %. Бо, з одного боку, окрема людина не може суттєво вплинути на крайовий демографічний процес, а з другого — дай Бо! же, щоб удалося вирішити проблеми власного здоров’я в умовах, коли нинішня пос! тсовєцька система охорони цього самого здоров’я не ду! же його охороняє.
валася від хворих авторитетними установами, науковими званнями і ступенями, посадами й аптеками, наповненими широким асортиментом хімічних препаратів…
РАПТОМ СЕРЕД НОЧІ Спокій втрачаємо лише тоді, коли хвороба набуває конкретних проявів не для Нації взагалі, а для кожного з нас особисто. Сама захворівши, людина стикається з усіма існуючими недоліками не лише в галузі охорони здоров’я, а й усієї організації життя суспільства. Я б сказав навіть, що хвора людина, попри всю її зосередженість на проблемах здоров’я власного, мимоволі стає свідком і критиком нашої суспільної недосконалості, а отже, й свідомішою, ніж людина здорова. Із позиції власної хвороби (а особливо, коли хвороба створює небезпеку передчасного закінчення земного буття), людина більше цінує життя, уважніше придивляється до інших, болісніше реагує на хамство, безкультур’я, неувагу з боку близьких, глибше переживає прояви негативних тенденцій національного масштабу, краще розуміє їхню суть і мотивації дійових осіб. Хвора людина стає ближчою до правди. У моменти тимчасового послаблення хвороби, коли людина відпочиває від болю і приступів страху чи тимчасової втрати свідомості, настає виняткова ясність розуму, активізується мислення, пам’ять видає на сцену “театру уявлень” образи минулих подій і власних вчинків, порівнює їхні причини й наслідки з явищами і подіями сьогодення, збуджує совість згадкою про власні гріхи, посилює співчуття до інших.
на спить — будити? Викликати телефоном невідкладну чи швидку? А може, пройде? Не проходить…
ХТО ХВОРИЙ — Я ЧИ МЕДИЦИНА? Дільничний лікар, потім дільничний кардіолог, кардіограми, розмови, пухне від записів щойно заведена нова медична картка, купується щоразу більше ліків, а тим часом стан здоров’я погіршується… І врешті, вимушено сплативши (цитую за квитанцією) “… надходження добровільного пожертвування в сумі чотириста п’ятдесят гривень… кошти будуть використані для розвитку…”, опиняєтесь у палаті клінічної лікарні нашої чи не найавторитетнішої медичної установи. Десять діб зі щоденним триразовим поїданням кількох варіацій шести найменувань складних хімічних сполук (а в міжчассі — діагностичні та інші маніпуляції і процедури) створюють певне враження. Особливо в останній день, коли, читаючи довідку, що її отримав при виписуванні з лікарні, у графі “Надалі рекомендується” знаходиш перелік препаратів, підкреслених рискою з категоричним написом: “Постоянно”. Як це – “постоянно”?! Обурюється не лише свідомість і вся попередня система знань про величезні можливості людського організму, ай серце, яке після тих препаратів, які мали б йому допомогти, стало ще більш чутливим і подає нові знаки тривоги вдень і вночі. На моє запитання: “Невже віднині я до кінця життя прийматиму ці пігулки?” — пані лікар не приховувала свого роздратування: “Що Ви хочете, адже Ваше серце — як оте красиве велике яблуко — зовні дуже привабливе, а всередині — гниле!” І що цікаво: вердикт був настільки несподіваний, що я навіть не обурився; лише здивувався та посміхнувся, роздратувавши цим пані лікарку ще більше. Хоч як би там було, але того ж дня мусив на дві сотні гривень накупити найнеобхідніших із рекомендованих ліків. Бо жити якось треба… У поліклініці додала куті меду пані кардіолог, під нагляд якої мене виписано з лікарні й до якої я звернувся з надією отримати якусь іншу, альтернативну схему лікування: “Що Ви хочете, адже Ваше серце вже вичерпало свій ресурс!”
Звичайно, я не погодився із цим — оригінальним, як на медика, — висновком. Лише усміхнувся подумки, згадавши, що мій ресурс фінансовий насправді вже вичерпано всіма цими медичними випробуваннями впродовж місяця, а в підсумку маю лише безвихідь на тлі фармацевтичної залежності — “Постоянно!” При цьому: працездатність близька до нуля, перспектива життя видається зовсім не оптимістичною, а головне — протиприродною. Тим більше, що на прощання дільничний кардіолог, ніби між іншим, попередила, що призначені мені ліки руйнують печінку. Ну, щодо печінки, то я вже й сам це відчув.
У ПОШУКАХ РІШЕННЯ Проте у світі Божому все збалансовано. А тому суттєвої порції оптимізму додав десятиденний курс занять за системою М. Норбекова, на який мене майже силоміць затягла дружина. На четвертий день занять під керівництвом кваліфікованих методистів я ризикнув відмовитися від прийняття ліків. І хоча після закінчення курсу знову був змушений повернутися до вживання тих пігулок, експеримент із застосуванням методів психофізіологічної активізації власних можливостей організму виявився вдалим. Продовжуючи страждати від фармацевтичного “лікування” (пару разів спробував зменшити дозу, але потім мусив викликати невідкладну допомогу), шукав лікаря, котрий зможе підтримати мою впевненість в успішному виході зі стану, який, на моє переконання, був зовсім не органічним для мене.
Тим часом з’явився шум і удари у вухах, апатія, постійна змореність, слабкість в усьому тілі, навіть читати не хотілося. Проте примусив себе і сів за книги: “Спаси себя сам” Б. Болотова, “Попрощайся с болезнями” М. Гогулан, “Опыт дурака” М. Норбекова, “Метод ВЛГД” К. Бутейка, “Как восстановить здоровье” Ф. Бікбаєвої, “Советы натуропата” Н. Кошмака, “Лекарственные растения и способы их применения в народе” Михайла та Івана Носалів тощо. На жаль, українськомовних видань не знаходив. Цікаво, що всі ці автори стали лікувати людей, пройшовши важкий шлях власних хвороб, помилок, сумнівів, дослідів і відкриттів, що їх офіційна медицина не дуже поспішала визнавати. Розширювалося коло моїх знань, збільшувалася певність обраного шляху, проте поставали й нові запитання. Користувався консультаціями гомеопатів і травознавців, — як дуже високого професійного рівня (Медичний університет), так і бабок, котрі продають зілля на Лук’янівському ринку. Але поки що все це не мало цілісної, закінченої системи, та ще й органічно притаманної саме моєму тілу. Бо кожен організм дуже своєрідний. Тим більше, що з огляду на досвід “лікування”, згідно з рекомендаціями високої кардіологічної установи, у мене з’явився неабиякий сумнів щодо достовірності деяких результатів проведеної діагностики або їхнього трактування. А з другого боку, три екстрасистоли підряд, зафіксовані приладом у моїй кардіограмі серед ночі під час сну та зміна пульсу від 42 до 122 ударів за хвилину можуть збентежити будького. Щоранку сердечно дякував Богу в молитві за те, що дав мені благодать устати з ліжка і жити далі. Жити, обмежуючи себе повільною ходою, уникаючи сходів (підняття по сходах із підземного переходу стало проблемою), намагаючись не реагувати на різні подразники (телевізійні передачі стали протипоказаними для мене), певною мірою уникаючи людей. Довелося накласти вето на мою журналістську діяльність — будьяке хвилювання спричиняло аритмію, загострення стенокардії та всі супутні загострення. Перестав брати участь у парафіяльному хорі; не те що співати, — говорити стало важко. У такому стані тіла і духу пробув до 19 вересня. А 20-го з’явився на прийом до Олександри Іванівни, яка почала організовувати мою працю з лікування та оздоровлення.
ВАШЕ ТІЛО — ВАША СПРАВА Проблема удосконалення охорони здоров’я шляхом впровадження забутих народних рецептів набуває у нашу екологічно (а також політично, економічно, терористично, інформаційно, демографічно тощо) небезпечну епоху додаткової актуальності. Власне таким впровадженням історично перевірених засобів із застосуванням сучасних методів комп’ютерної діагностики займається фірма “Галатея”, яка має офіційний статус і довгу назву: Центр практичної психології, реґіональне представництво Європейської професійної ліги. На перший погляд, ці професіонали багато на себе беруть. Як читаємо у проспекті “Галатеї”, її фахівці “Пропонують Вам практичні науково обґрунтовані методи психофізичної реабілітації, доступні для самостійної роботи, яка дає людині вміння і можливості індивідуально вирішувати свої проблеми”. Фірма працює в Україні ось уже одинадцятий рік. Працює — не те слово. Лікує!
Під час комп’ютерної діагностики лікар Олександра Іванівна проводить також тестування психологічного стану пацієнта
Здоровий спосіб життя · с. 13сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
зазначено ступінь патологічних змін на окремих ділянках, психотип особи та відповідні числові характеристики (серед іншого для мене було певним відкриттям дізнатися про коефіцієнт моєї агресивності), подано основний і додатковий списки фахівців, у яких проконсультуватися бажано (і обов’язково, якщо значення коефіцієнта більше одиниці). Слава Богу, у мене в цих двох списках найбільшим є 0,53. Із чотирьох параметричних точок діагностики серця лише одна “зачепилася” за межу небезпечної зони, тоді як за межею виявилися параметри стану жовчного міхура та деяка засторога висвітлилася щодо нирок і печінки. Словом, цілком пристойно. А головне — системно, цілісно, органічно. Того самого дня, згідно з рецептом, виписаним Олександрою Іванівною, я придбав всі сім необхідних позицій у гомеопатичній аптеці. Упродовж кількох наступних днів відчув очевидне покращання самопочуття і вже на п’ятий день повністю відмовився від пігулок, виписаних раніше у кардіологічному шпиталі. Цікаво, що на упаковках ліків системи “Екомед”, що являють собою складні рецептури трав, квітів, коренів тощо, скромно зазначено: “Фітоконцентрат для приготування оздоровчих напоїв”. Що оздоровчих, то в цьому немає жодних сумнівів. Поступово, не без певних труднощів і переживань повертався до нормального ритму. Відчутну позитивну роль зіграли гомеопатичні препарати німецької фірми Heel. Двічі на тиждень телефонувала пані лікар, розпитувала, часом вносила уточнення у систему оздоровлення. Ці рядки пишу вже після того, як до мене повернулася здатність співати у парафіяльному хорі. А ще півтора місяці тому стан здоров’я не дозволяв навіть розмовляти. Система працювала рівно настільки, наскільки згідно з нею — усталеною — працював я: щоранку спочатку масаж певних точок акупунктури, потім ранковий комплекс вправ із психофізіологічною активізацією і послідовним прийманням ліків, повітряні й водні процедури. Бо процес лікування — це процес виробничий, комплексний і технологічний, який має відбуватися згідно з певною технологічною картою, або — якщо хочете — інструкцією. Як на мене, наша система охорони здоров’я лише тоді повернеться обличчям до людей і лише тоді перестане бути “медициною затикання дірок”, коли кожному хворому даватиме чітку комплексну інструкцію виліковної поведінки. Даватиме інструкцію праці над собою, над оздоровленням організму за активної участі величезних можливостей оновлення цього самого організму. Вже сьогодні конче необхідно, щоб кожна особа, яка виходить на пенсію, отримувала таку чітку інструкцію. Після всіх спроб і помилок мені вдалося цю інструкцію розробити, дотримуватися її і повернутися до нормального життя. Будьмо здорові!
Євген ҐОЛИБАРД
P.S. Залежно від зацікавленості читачів редакція може повернутися до теми самолікування і, можливо, опублікує інструкцію для праці над собою. А також відгуки представників офіційної медицини, скептиків і людей, що мають добрі результати від самолікування.
Здоровий спосіб життя · с. 13сторінка оригіналу ↗ Із таким запитанням я звернулася до перехожих на Хре! щатику. Вразила чи то непривітність, чи то сором’язливість, чи то боязкість наших людей. Дехто взагалі не хотів відпові! дати. Ті ж, що відповідали, переважно не бажали представ! лятися, фотографуватися, втікали й ледве!ледве з них мож! на було витягнути ім’я. А деякі й цього не говорили. Ось, нап! риклад, одна жіночка щиро відповіла: “До самолікування ставлюся позитивно, все ж таки краще ніж поради лікарів. Я занотовую способи самолікування різних хвороб. У мене є список і, якщо треба, завжди читаю потрібні виписки. На! родна медицина мене більше цікавить і більше допомагає, ніж офіційна”. А коли я попросила її назватися — за нею і слід пропав…Чого боїмося?
До речі, щодо лікування. Дотеперішня відома нам традиційна медицина, як правило, лікує хворий орган. Це вважається логічним: що болить, те й слід лікувати. Наша (ще досі совєцька) медицина поділила хворих не лише згідно зі своїми підгалузями, що визначають відповідні спеціалізації лікарів — терапевт, хірург, онколог тощо, а й на вузькі напрямки, закріплені за окремими органами: оком займається офтальмолог, нирками — нефролог, кров’ю — ендокринолог, серцем — кардіолог тощо. Кожна з цих спеціалізацій поділяється на ще дрібніші. Кардіологи-“ішемісти” нерідко працюють окремо від “інфарктників” і “клапанників”, а кардіохірурги — узагалі окрема каста. Один пришиває гудзики, другий — підкладку, третій… А хто відповідає за весь костюм? Ваше тіло — Ви й відповідайте! Дуже часто ці спеціалізації звужуються ще більше, позаяк визначаються темами дисертаційних робіт майбутніх кандидатів наук. А в існуючій системі дисертаціювання як засобу побудови свого авторитету і забезпечення матеріального благополуччя хворого нерідко розглядають як зручний об’єкт для отримання експериментальних даних під конкретну тему, що її досліджує аспірант. Грубо кажучи, практична медицина в наших умовах значною мірою перетворилася на систему затикання дірок: знайти місце болю, а потім — або вирізати, або — таблетки. Звичайний хворий, який не має медичної освіти, віддається на милість того лікаря, до якого потрапить. І тут уже — кому як пощастить… Інша справа — східна медицина. В її традиції людське тіло є цілісною спільнотою тісно пов’язаних між собою різнофункціональних біологічних систем і їхніх складових, — від органів до клітин і молекул, — кожна з яких є живим організмом і живе своїм особистим життям у складі спільноти. Спільноти, яка має працювати у злагоді із Духом і душею, котру в собі носить. Наше тіло — це дитячий садок, школа, університет, підприємство, країна, планета і Космос разом узяті. Кожна дитина-молекула, кожна країна-орган має свій життєвий цикл, свій ритм (водночас підпорядкований загальному ритмові функціонування організму), потребує своєї специфічної їжі та нормальних умов існування, праці та відпочинку, сну та доброго слова. Зрозуміло, що будь-якому члену цієї великої родини на кожному з рівнів її цілісної ієрархічної системи не подобається споживати протиприродні для неї сполуки, котрі руйнують органічні інформаційні та енергетичні зв’язки і ритми заради усунення окремих симптомів. Бо чужорідні хімічні елементи руйнують головну цінність організму і його складових: здатність до саморегуляції, самовідновлення функцій і самовідтворення клітин. Ви не замислювалися, шановні читачі, чому в Україні раптом постало так багато аптек? Причому далеко не в кожній аптеці ви купите натуральні ліки. Ану, спробуйте, наприклад, купити елементарні краплі Зеленіна… Фармацевтичний бізнес на великій хімії неорганічних сполук — це сьогодні чи не найприбутковіший після торгівлі зброєю. Причому цей бізнес має перспективи розвитку, бо надто часто запропоновані вам ліки лікують одне і водночас плюндрують інше, створюючи, як наслідок, додатковий попит на ринку медпрепаратів. Тому й продуценти не дуже напружуються щодо виробництва природних ліків. Адже препарати з натуральної сировини потребують більших клопотів у їх виробництві та зберіганні, складнішої, делікатнішої, уважнішої, обережнішої технології, ніж штампування таблеток із синтетичних хімічних сполук. А тому такі ентузіасти виробництва натуральних препаратів, як, наприклад, працівники НВЦ “Борщагівський фармацевтичний завод” або НВО “Екомед” залишилися сьогодні в меншості, а їхні ліки ще й не в кожній аптеці знайдеш…
ЗАМІСТЬ ЗАТИКАННЯ ДІРОК Мій візит до Олександри Іванівни в лікувальному центрі “Галатея” тривав дві години і сім хвилин. Лікар почала із запитання: “Яке завдання Ви переді мною ставите?” Упродовж 30 хвилин пані лікар ставила питання і вислуховувала мої відповіді, потім ще півгодини діагностувала мій стан за допомогою різних приладів (від звичайного статоскопа до якихось електронних пристосувань, сполучених із комп’ютером). Поки я чекав у сусідньому покої десь хвилин 30—35, лікар за допомогою сучасних електронних засобів аналізувала стан мого організму, писала медичний висновок, формулювала рекомендації, систему лікування і рецептуру лікувальних препаратів. І потім упродовж півгодини пояснювала мені висновки обстеження і подробиці рекомендованого курсу лікування, режиму харчування і способу життя з урахуванням певних обмежень. На руки я отримав комп’ютерну роздруківку, на якій відображено 200 (!) окремих і узагальнюючих параметрів організму з графічними ілюстраціями стану основних дванадцяти органів: серце, легені, шлунок, печінка, нирки, підшлункова залоза, жовчний і сечовий міхури тощо. Тут із математичною точністю
z
Олександр, громадянин Росії: — Вірю лікарям, але не завжди. От мені допомагають лікувальні тра! ви. У мене є знайомий спеціаліст, він мешкає в Німеччині, працював у Азербайджані, сам росіянин. Йому мали робити операцію — аденома простати, та він почав лікуватися травами. Уже третій рік усе нормаль! но — й не треба ніякої операції. Бог створив усе, що нам потрібно. Треба тільки вміти знаходити необхідні лі! карські рослини.
Петро Артемович:
— У мене зараз проблема зі спи! ною, а самолікування поки що не до! помагає, та й лікарі теж не дуже доб! ре лікують. Зараз я знаходжуся на стаціонарі. Передплачую газету “Ба! бушка”, може, там щось корисне знайду. Комусь газетні поради допо! магають, а комусь — ні. Я не знай! шов такого самолікування, яке мені допомогло б. А до знахарів ходити не варто: вони тільки гроші беруть і ні! чого не роблять.
Любов Клименко, працівниця музею: — Самолікування мені допома! гає. У мене дитина дуже часто хво! ріє на горло. І зараз я йому даю віта! мін С. Після цього змушую полоска! ти горло необхідними травами, даю йому таблетки для смоктання і жод! них антибіотиків. Оце виліковує, тільки пити потрібно багато. Я сама теж займаюся самолікуванням, бо в мене в горлі часто буває запалення. Їм лимони, п’ю гаряче молоко, можу вживати таблетки, але слабкі. Коли в сина дуже висока температура, то розтираю його оцтом три!чотири рази — й температура спадає. За! раз, коли починається епідемія, лі! карі не надають потрібної уваги ді! тям. Але коли вже серйозне захво! рювання, то ми звертаємося до лі! карів. Таблетками мало користую! ся, бо це — не панацея, це — хімія. Володимир: — Усе життя сам себе лікую.
Метод у мене простий: зранку й увечері склянка горілки, ложка пер! цю; усе це вжити, потім закутатися і застуда проходить. А кому допомог! ли лікарі? Усі, напевне, знають Раїсу Горбачову, дружину колишнього президента, молоду, гарну жінку. У неї були гроші, її лікували кращі лю! ди в Німеччині, але це не допомог! ло, і вона померла. Тому хіба є сенсу лікарях? Немає. Ну, апендицит ви! різати треба, сам не виріжеш.
Лідія: — Половину хвороб лікую сама, половину — довіряю лікарям. Так, як ти сам знаєш свій організм, так ніхто його не знає. Лікуюся найчастіше медикаментами, а травами — рідко. Самолікування — це підтримка свого стану.
Олег: — Усе, що лікарі приписали, тей використовую. Вони мені допома!
гають.
Галина Степанівна, вчителька з Івано%Франківщини: — Якщо серйозне захворюван!
ня, то краще до лікаря звернутися. А як застудне, то можна й народними методами вилікувати: і калиною, ма! линою, вербою й різними настоями на травах. Коли хвороба не задавне! на, — це допомагає. Де потрібне хі! рургічне втручання, — без лікарні не обійдешся. Ніколи ніяких таблеток не вживаю, тим більше ж вони на хімії, ну, якщо на травах, то можна вико! ристовувати. Самолікування теж бу! ває часто шкідливим, ми — не лікарі й не можемо правильно встановити діагноз. Треба знати причину хворо! би, здавати аналізи. Тут бувають різ! ні ситуації. Але лікарські засоби пос! тупаються народній медицині.
Підготувала Олеся ДЗИРА Фото Івана ПИЛИПЕНКА
z
Колективний тренінг з холодинаміки. Психоаналітик Наталія Іванівна допомагає трансформувати наш минулий негативний досвід у позитивний
Таланти і поклонники · с. 14сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
вати в художній самодіяльності. На якомусь із оглядів запросили до Миколаївського музичного училища. Вступив, закінчив два курси, і мене, як водиться, забрали до лав Радянської армії. З місцем служби мені, певно, сам Бог допомагав, я потрапив у ансамбль пісні й танцю Групи радянських військ у Німеччині. Це був другий колектив після знаменитого військового ансамблю імені Олександрова, в ньому працювали, як правило, музиканти з консерваторською освітою. Я отримав велику практику, тим паче, що служити довелося три з половиною роки. Потім начальник ансамблю запропонував залишитися, я погодився (в мене вже був свій естрадний гурт). Водночас я закінчив у вечірній школі 9 і 10 класи, підготував серйозну вступну програму і 1969 року попрямував до Одеської консерваторії. — А як розпочалася Ваша кар’єра? — Уявіть, я тільки-но закінчив другий курс — і мене раптом запрошують співати партію Жермотавах, що відбувалися через день. У підсумку видатний диригент Стефан Васильович Турчак запросив мене працювати в Київській опері, — це переважило інші перспективи. — А які були перспективи? — Річ у тім, що мене запрошували й у Великий театр у Москву, ів театр імені Кірова (нині Маріїнський) у Ленінград, я там співав у операх “Травіата”, “Царева наречена” і “Євгеній Онєгін”. Вони мене випробували на фізичну й нервову витривалість: я співав ці вистави три дні підряд. Витримав гідно. Але вибрав Київ. Звичайно, підігрівала також та обставина, що працюватиму в рідній Україні. Як у воду дивився: Радянський Союз розвалився — і я не залишився за кордоном. — Небагато співаків можуть похвалитися перемогою у найпрес& тижнішому в світі міжнародному конкурсі імені П. Чайковського. — Так, усі без винятку музиканти вважали, що переможець у конкурсі Чайковського — це олімпійський чемпіон. Тоді на нього ють, на оперній сцені я відчуваю себе, як риба у воді. — Цікаво, що наші оперні зірки попри всі спокусливі закордонні про& позиції і проблеми на Батьківщині не бажають остаточно залишатися на чужині. — Згадую, як ще в 1977 році я вперше був на гастролях в Америці разом із тенором Огреничем і оркестром російських народних інструментів під орудою відомого диригента Некрасова. Ми тоді впро-
НА ЗДОБУТТЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ ПРЕМІЇ ім. Т. ШЕВЧЕНКА
Цікаво, що спільного між оперним мистецтвом і українською народною піснею? Виявляється, ці жанри диво! вижно близькі за принципами видобутку звука, драматургією і глибиною почут! тя. А ще ці дві стихії блискуче об’єднує в своїй творчості один із найкращих су! часних баритонів, провідний соліст На! ціональної опери, народний артист Ук! раїни Іван Пономаренко.
Таланти і поклонники · с. 14сторінка оригіналу ↗ Іван Пономаренко — унікальний баритон (рідкісний за красою тем& бру й могутністю) і професіонал найвищого ґатунку. Талант у нього спо& лучається з вражаючим працелюбством. Коли йде підготовка до спільно& го концерту, він завжди наполягає на “зайвій” репетиції, для нього дуже важливо все зробити ретельно, “відшліфувати” програму, щоб він і ор& кестр відчували єднання і єдність, а не так — мовляв, “мій голос добре звучить, а ви свої оркестрові проблеми вирішуйте самі”. Він ніколи не тягне ковдри на себе, головне — ансамбль, який особливо необхідний при виконанні народної пісні. Бо в концерті кожна пісня — це емоційна пере& будова на інший настрій, іншу подачу звука, іншу життєву історію... Віктор ГУЦАЛ, художній керівник Національного оркестру народних інструментів, народний артист України
Іван Пономаренко виріс у родині, де не було професійних музикантів, але музика, насамперед народна пісня, була природним середовищем життя. Досить рано його талант помітили, він став затребуваний і відомий. У 1973 році виборює першу премію на конкурсі імені М. Глінки, наступного року він — золотий лауреат міжнародного конкурсу імені П. Чайковського. Ще на третьому курсі консерваторії Пономаренко стає солістом Одеського оперного театру, а з 1981 — Київського театру опери і балету імені Т. Г. Шевченка. Співає на сценах кращих театрів світу. Він виконав багато різноманітних партій у несхожих за характером, музикою і постановкою виставах, неодмінно добиваючись не тільки краси звучання голосу, а й драматичної виразності ролі. Про нього заговорили як про видатного актора. Прагнення досягти висот Бориса Гмирі, Тітто Гоббі, Федора Шаляпіна, яких співак вважає своїми кумирами, допомогло не тільки подолати багато чого в собі, а й накопичити, розвинути все найкраще, а відтак досягти того рівня, де вже не потрібні жодні порівняння, бо є власні виразні засоби, свій метод роботи над собою, над роллю, над музичною першоосновою. І все ж чимало нових підказок вишуканий оперний співак Іван Пономаренко і досі знаходить у драматургії народних пісень. — Іване Вікторовичу, у Вас були всі підстави стати землеробом, але Ви стали оперною зіркою. Чому і як це відбулося? — Справді, народився я в селі Калинівка на Миколаївщині. Це — мальовничі місця, річка Інгул. У сім’ї я був сьомим. Про всяк випадок мене назвали Іваном, як у казці: або буде талановита людина, або… ну, розумієте. Мама працювала в колгоспі, батько — на заводі в Миколаєві. Працювали дуже тяжко, заробляли мало. Я змалку допомагав на полі: сапав і полов кукурудзу, буряки, соняшники, возив зерно на возах-конях і на машинах. Біля нашого будиночка був чудовий сад, під величезним горіхом за довжелезним столом на свята збиралася рідня, якої взагалі-то було півсела. Ох і співали! Особливо запам’ятався мамин спів і сестри Наталі. Та й брат Кузьма так виводив “Верховину”, що по тілу “мурашки бігли”. Але вирішальну роль зіграв мій перший шкільний учитель музики Олександр Степанович Чорнявський — баяніст від Бога. На уроках співів зазвичай панує свобода, а я був бешкетником і дуже голосно кричав. Учитель якось мені сказав: “Іване, залишся після уроків, я тебе перевірю”. І так досконально перевірив, що я в четвертому класі заспівав і досі не можу зупинитися. Вдячний Олександру Степановичу все життя за те, що прищепив любов до прекрасного, до мистецтва. Я завжди брав участь у всіх шкільних святах, районних і обласних оглядах. У дитинстві в мене був високий голос — альтіно, як, до речі, в Робертіно Лоретті. Але після восьмого класу мені довелося йти працювати на завод, заробляти на життя, років зо два було не до співів. — Певно, якби Ви народилися і жили в Італії, то Вам, можливо, була б уготована доля другого Робер& тіно Лоретті? — До речі, з Робертіно Лоретті я зустрічався на спільному концерті в Одесі, але то вже був зовсім не той Робертіно Лоретті, якого ми пам’ятаємо. Співав він невиразним баритончиком, це був абсолютно не видатний голос, бо Лоретті ще в дитинстві його випрацював, зірвав. Адже коли йде мутація, особливо у хлопців, то треба певний час мовчати. Мені з цим на заводі мимоволі пощастило. Працював токарем, слюсарем. А коли вже прорізався баритон, почав спіна в “Травіаті” в Одеському оперному театрі. Тоді ним керував висококласний фахівець і чудова людина Леонід Богданович. Треба було виручати баритона, який захворів. Я цю партію в консерваторії вивчив, та довелося без співанки, без оркестрової і мізансценічної репетиції одразу йти на сцену. Вже під час вистави мені Віолетта підказувала: йди туди, роби те. Спектакль пройшов на диво блискуче. Майже аналогічна історія трапилася в Києві. Я приїхав на черговий урядовий концерт, йдуть репетиції. Лунає телефонний дзвінок, Борис Шарварко бере слухавку (я стояв поруч), промовляє: “Пономаренка? Так, він тут. А що треба?” Потім мене запитує: “Травіату” заспіваєш у Київській опері?” Я подумав і кажу: “Заспіваю”. Приїхала Євгенія Мірошниченко за мною до Палацу “Україна”, забрала, ми з нею лише поговорили, ізнову без репетиції я влився у виставу. Чудово диригував Іван Дмитрович Гамкало, допоміг мені не зробити жодної помилки. Згодом із Одеським театром я приїхав у Київ на гастролі: співав дуже складну партію Ренато у “Балі-маскараді” Верді — у трьох вис-було неймовірно складно потрапити: відбіркове сито було фантастичним. Я пройшов вогонь і воду: виграв у Москві золото. Мені пощастило, що в журі було багато іноземних знаменитостей. — У репертуарі оперних співаків є, як правило, коронні партії, котрі найяскравіше вдаються. Які виста& ви для Вас щасливі? — Скажу відверто і без похвальби, що в жодній виставі, в якій я співаю, не відчуваю якихось труднощів — вокальних чи у втіленні художнього образу. Голос кожного мого героя звучить по-іншому, бо характери різні. Мазепа з однойменної опери Чайковського зовсім не схожий на Грязного з “Царевої нареченої” Римського- Корсакова, як інтонаційно та образно абсолютно не схожі Євгеній Онєгін, вердієвські Жермон, Ренато, Набукко. Правда, коли в 1987 році мені запропонували заспівати партію царя Бориса Годунова, я не ризикнув. Тепер я вже і на цю роль, як кажуть, дозрів, тим паче, що Годунов написаний композитором для баритона. Сподіваюся, така нагода трапиться, хай навіть за кордоном. Нині мене жодні труднощі не ляка-
Іван Пономаренко — Мазепа в однойменній опері Чайковського довж двох місяців об’їздили майже 35 штатів. Але буквально через декілька концертів за мною почали полювати ЦРУшники. Зазвичай після концерту ми вечеряли, потім я йшов у номер і вкладався спати. Розкуті оркестранти-москвичі відпочивали в барах, до них підходили люди і розпитували хто я, звідки і таке подібне. Потім уже відкритим текстом запропонували мені залишитися. Нічого, витримав. У 80-х я брав участь у фестивалі в югославському місті Спліт. Усе було дуже колоритно й ефектно — на руїнах фортеці я співав у “Аїді” й “Набукко”. До мене потім підійшов музичний критик з Італії і сказав: “Я вам пропоную сісти зі мною на корабель і поїхати в Італію в місто Перуджа. Я беру на себе всі проблеми, протягом року вивчаєте італійську мову, паралельно “шліфуєте” вокал. Ви будете співаком №1 у світі”. Я теж не ризикнув. У мене ще були живі батьки, в Україні залишалися брати, сестра, дружина, діти. Певно, я нині жив би в тисячу разів заможніше, та я така людина, що мені багато не треба. Аби по своїй землі ходити, чути рідну мову, дихати рідним повітрям... Як без цього? А як без стихії рідних українських пісень? — Існує думка, мовляв, народна пісня... Хильнув чарчину — і співай собі, це так просто. У чому її тон& кощі, магія, труднощі? — Українська пісня, на мою думку, — основа для оперного співу, якщо її співати по-справжньому, а не поверхнево. Це міні-вистави, різні й неповторні. Я кожну українську пісню пропускаю крізь серце. Що це означає? Певно, те, що треба знати-відчувати, якими є наші вода, трава, дерева, повітря, яка наша історія, чим люди живуть і про що мріють. Простота української пісні дуже оманлива, неймовірна складність полягає у відтінках. Я особливо люблю пісні про матір, “Чорнобривці” без сліз співати не можу. У мене прекрасна, мудра мама, і хоча в неї було тільки два класи освіти, вона була академіком життя, виховувала нас чесними, справедливими, добрими, вчила долати труднощі. Де б я не виступав — на Батьківщині, за кордоном, — коли є нагода, обов’язково співаю українські народні пісні. Вони, до речі, цілюще впливають на голос, лікують його. Із Національним оркестром народних інструментів України планую зробити “багатосерійну” програму з народних пісень, хочу заспівати красиві українські дуети: з тенором, сопрано, мецо-сопрано. — А Ви задоволені тим, як скла& дається творча доля? — Звичайно, вона могла бути кращою. Ми, співаки, давно просимо керівництво Національної опери здійснювати цікаві постановки. Зараз все в якомусь загальмованому стані. На мене практично поставили лише дві вистави — “Набукко” і “Ріголетто”. Раз по раз виникають усілякі причини-перешкоди. Я в повному вокальному здоров’ї і силі, готовий у нових постановках зробити все якнайкраще. — У яких, наприклад? — В операх “Макбет” і “Бал-маскарад” (постановки обох відмінили). Сподіваюся на відновлення вистав “Дон-Карлос”, “Атілла” Верді. Деякі спектаклі в нас ніби “освіжають”: хто з артистів виходив ліворуч на сцену, тепер виходить праворуч; хто збоку виходив, тепер — ззаду. Це тупцювання на місці. Я, мої друзі-колеги, мріємо про нові вистави, котрі стануть святом для нас і для публіки. Слава Господу, у мене є віддушина: я сольно співаю українські народні пісні, твори класиків-піснярів Шамо, Білаша, Кос-Анатольського, Майбороди, Вірменича, Рожавської, інших… Голос дав мені Бог і спів для мене — святе дійство. Поки є голос — буду співати!
z
Володимир КОСКІН
Іван Пономаренко — співак із міцною вокальною школою і високим рівнем вокальної культури. Коли він виступає в амплуа виконавця народ& ної пісні й авторської пісні на національній українській основі, то й тоді зрозуміло, що маємо справу з видатним співаком оперного жанру. Тобто цій людині під силу виконувати твори сучасних композиторів будь&якої складності і класики — вітчизняної і західної. І разом із тим він не пори& ває зв’язку з національною пісенною культурою. Це — позиція співака& громадянина України. Анатолій АВДІЄВСЬКИЙ, хормейстер, диригент, композитор, педагог, керівник Національного заслуженого хору імені Г. Верьовки, народний артист України, Герой України
Мистецька палітра · с. 15сторінка оригіналу ↗ СУЧАСНІ КОМПОЗИТОРИ
Пані Жанна завжди з любов’ю і натхненням розповідає про власну музику, де кожна п’єса має цікаву історію виникнення й існування. Навіть її власний дещо запізнілий композиторський дебют (адже за початковою освітою Жанна Юхи! мівна — виконавець на скрипці та фортепіано) нерозривно пов’яза! ний із великим коханням до краси! вого чорнявого парубка справж! ньої козацької вдачі, молодого та! лановитого композитора, випуск! ника Харківської консерваторії, майбутнього чоловіка та вчителя Левка Колодуба. Так, завдяки його творчій підтримці народився на світ перший твір Жанни Колодуб для флейти та камерного оркес! тру, який отримав романтичну наз! ву “Ноктюрн”. Саме для цього інс! трументу — флейти, що здатна своїм неповторно ніжним звучан! ням зачарувати слух будь!якого слухача, один за одним виходять з!під пера композиторки мелодій! ні, лірико!поетичні, наскрізь про! сякнуті “солодкою” щемливою ін! тонацією рідної пісні твори: “Пое! ма”, “Легенда”, “Слов’янське ко! ло”. Про успіх і неперевершеність цих композицій говорить їхня неа! бияка популярність серед видат! них виконавців України та знаних музикантів із близького й далекого зарубіжжя. П’єси Жанни Колодуб на академічних концертах, іспитах, конкурсах і фестивалях постійно грають студенти різних мистець! ких закладів. Вони також записані
ВИСТАВКА
Поціновувачі мистецтва не про! пустили унікальної нагоди ознайо! митися з творами видатного іспан! ського художника Франсіско ГОЙЇ, не їдучи до відомих європейських музеїв. Серію гравюр — Los Capric! hos (“Капрічос”) представив Музей українського образотворчого мис! тецтва в Києві. Усі 80 офортів цієї серії з колекції Консорціуму куль! турного спадку Гойї міста Фуенде! тодос (рідного міста художника) українська столиця побачила зав! дяки посольству Іспанії в Україні.
Такого в Києві, мабуть, не бачили вже давно: довжелезна черга стояла не до магазину з дефіцитом, а до… музею з шедеврами. Черга, незважаючи на те, що змусила мерзнути на холоді, потішила — невже справді в багатьох людей живе потяг до високого мистецтва? Та й ім’я знаменитого іспанця відоме навіть людині, далекій від художнього життя. В історії мистецтва не так багато митців, які прославилися як своїм живописом, так і гравюрами. Серед них — Дюрер, Рембрандт, Шевченко, і — Гойя. Одна з найвідоміших серій гравюр Гойї “Капрічос” складається з 80 офортів. Як для часу їхнього створення (завершені в 1799 році) таке трактування дійсності й така оцінка влади й суспільства, та ще й в Іспанії (де влада інквізиції ще залишалася сильною), було надто сміливим. Зухвальців швидко позбавляло б вільнодумного життя інквізиторське вогнище. Тому автору на платівку. Тому можна без пере! більшення стверджувати, що ці твори вже стали класикою україн! ського флейтового репертуару. Таке зацікавлення флейтою по! ширилося й на інші духові інстру! менти: гобой, фагот, трубу, саксо! фони, для яких пані Жанна, не без впливу Левка Колодуба, кларнетис! та за першою освітою, написала безліч яскравих композицій. Вне! сок у цей жанр музичного мистец! тва важко переоцінити, адже нині, на жаль, існує небагато музики, на! писаної українськими композито! рами для духових інструментів. Із виникненням двох Симфоні! єт, виданих у 1971 та 1979 роках видавництвом “Музична Україна”, у творче життя Жанни Колодуб прийшов перший великий успіх. Диригент і музикознавець із Кана! ди Іван Ковалів так оцінив твір в анотації до платівки у 1980 році: “Симфонієта Ж. Колодуб — рання робота, в якій змішані тенденції модерної музики в оригінальній “варварській” трактовці, що похо! дить від впливу І. Стравінського, Б. Бартока, С. Прокоф’єва. Перша частина базується на елегійній ме! лодії, близькій до українського фольклору. Друга — на стилізова! ній середньовічній, насиченій нос! тальгією, печаллю, пов’язаною з трагедією України. У середньому епізоді є два розкішних скерцо… з нерівномірними рисами екстатич! ності, самозабуття, скаженості, притаманними народному танцю. Остання частина — це дикий за темпераментом народний танець, який вимагає використання всіх технічних можливостей сучасного струнного оркестру”. Популярність серед музикантів Симфонієт зумовлена виконавською зручністю. Таке досконале знання композитором виразних можливос! тей ансамблю струнно!смичкових інструментів походить від дитячо! юнацького досвіду гри на скрипці. У своїй книзі доктор музикознавства, професор Марина Черкашина!Губа! ренко зазначила, що саме з виник! ненням Симфонієти №1 “перевті! лення Жанни Колодуб у композитора остаточно відбулось”. На думку видатного компози! тора, народного артиста України, лауреата Державної премії України імені Т. Шевченка, члена!корес! пондента Академії мистецтв Украї! ни, професора Національної му! зичної академії України іме! ні П. І. Чайковського Мирослава Скорика, Жанна Колодуб — тала! новита композиторка, яка в своїй творчості охоплює чи не всі існуючі жанри музичного мистецтва. У її вагомому творчому доробку — симфонічні твори, чимало пре! красної музики для камерних ан! самблів, безліч інструментальних мініатюр та яскравих п’єс і спек! таклів для дітей та юнацтва. Не дивлячись на таку плідну творчу працю, кожен наступний твір ав! торки — це абсолютно нова музи! ка, краса якої криється передусім у природності вислову, за відсутнос! ті будь!якої надуманості й шту! карства, притаманних нині бага! тьом сучасним авторам… “Твори Жанни Колодуб для флейти — це яскрава сторінка в іс! торії камерно!інструментальної музики, — стверджує соліст Націо! нальної філармонії, заслужений артист України, лауреат міжнарод! них конкурсів, “Золота флейта Ук! раїни” Юрій Шутко. — Я завжди з великим задоволенням ставлю в програми власних сольних висту! пів ці прекрасні п’єси, концертне виконання яких постійно супро!
воджується бурхливими оваціями. Музику Жанни залюбки грають мої студенти, адже мелодика її компо! зицій вирізняється непереверше! ною наспівністю, яскравістю му! зичного матеріалу й природністю інтонації, що походить від тонкого відчуття композиторки звучання флейти та прекрасного знання специфіки самого інструменту. Я дуже ціную мою багаторічну творчу співпрацю з цією прекрасною жін! кою, не тільки музика якої, а й прогресивні погляди на мистецтво і такий своєрідний філософський підхід до життя мені близькі. Я ду! же вдячний Жанні Колодуб за те, що вона неодноразово своїм авто! ритетом підтримувала мене в скрутних життєвих ситуаціях і моїх творчих починаннях”. “У творчому дуеті композитор! ки Жанни Колодуб та української письменниці Ніки Андрос народив! ся прекрасний спектакль для най! молодших “Принцеса”, прем’єра якого нещодавно з успіхом про! йшла в Колонній залі філармонії. Слід відзначити, що цим чудовим твором зацікавився режисер Ро! ман Віктюк, чиї постановки постій! но викликають неабиякий інтерес в журналістів і в шанувальників мис! тецтва. Ми дуже раді співпрацюва! ти, — зазначив художній керівник Національної філармонії України, народний артист України, профе! сор Національної музичної акаде! мії України імені П. І. Чайковського, режисер Володимир Лукашев, — із таким яскравим композитором су! часності, як Жанна Колодуб, і чека! ємо від авторки нових творчих пропозицій”. Важливе місце у творчому до! робку Жанни Колодуб займає му! зика для дітей, до якої вона звер! тається протягом усієї своєї твор!
чості. Ще 1970 року разом із Лев! ком Колодубом за романом Марка Твена “Пригоди Гекльберрі Фінна” було написано дитячий мюзикл “Пригоди на Міссісіпі”, який пос! тавлений більш ніж у десяти теат! рах України. Також створено два балети для малюків “Пригоди Вес! нянки” і “Снігова королева”. Ціка! вою видається історія останнього з них. Спочатку було створено з нагоди 175!річчя від дня народ! ження Ганса!Христіана Андерсена альбом для фортепіано з прекрас! ними ілюстраціями художника А. Площанського. Потім в оркес! тровому варіанті музику записали на платівку, де казку Андерсена чи! тав видатний актор Богдан Ступка. Поступово задум розширювався, ів один прекрасний момент виник! ла ідея створити балет, що згодом був поставлений у Донецькому те! атрі опери та балету, а потім з успі! хом пройшов у Саратові. Окремо слід відзначити яскраві пісні, хори, інструментальні п’єси для дітей, а також музику, написану Жанною Колодуб до мультфільмів “Веселе курча”, “Каченя Тім” тощо. Унікальною можна назвати “Музич! ну абетку” (“Музична Україна”, 1991 р.), що містить 30 пісень на українські народні тексти, де перші літери віршів відповідають порядку літер в українському алфавіті. Своє бажання створювати му! зику для наймолодших слухачів і виконавців Жанна Юхимівна пояс! нює так: “Для дітей писати особли! во приємно, адже вони завжди щи! рі й безпосередні у своїх оцінках. Водночас це завдання для компо! зитора є одним із найважчих, тому що дітей, особливо зовсім малень! ких, неможливо ошукати”. Нині Жанна Колодуб — член Національної спілки композиторів України, заслужений діяч мистецтв України, професор Національної музичної академії України іме! ні П. І. Чайковського. Її напружене життя постійно вимірюється рит! мом появи нових яскравих творів. Творчий потенціал композиторки справді безмежний.
z
Олександра ТИМОЩУК
Нещодавно свій 75!річний ювілей відсвяткувала прекрасна жінка, чуйна дру! жина й матуся, видатний композитор, педагог і виконавець Жанна Юхимівна КОЛОДУБ. Це свято пані Жанна разом зі своїм чоловіком композитором Левком Колодубом урочисто відзначила у стінах Національної філармонії України, де прозвучали твори “родинного дуету”. До того ж у залі Національної музичної академії України відбувся авторський концерт Жанни Колодуб, що проходив у рамках II Всеукраїнської молодіжної науково!практичної конференції, створе! ної Центром музичної україністики, головою якого є Мирослав Скорик.
Мистецька палітра · с. 15сторінка оригіналу ↗ “Зла ніч” (із серії “Капрічос”)
довелося назвати цю серію своїми “капризами” — мовляв, це так, щось нереальне привиділося. А матриці офортів Гойя подарував іспанському королю Карлу ІV. Гравюри виконувалися не на замовлення, а “для себе”, тож Гойя розкуто творив саме те, що хотів, а не те, чого вимагав би замовник. Його “Капрічос” стали мало не першими творами в жанрі карикатури. Причому не гумористичної, а саркастичної та безжальної. Вади й гріхи у людей були завжди, тому тем для офортів вистачило. Розбещені чоловіки й повії, погані батьки й неслухняні діти, невігласи й знахарі, зажерливі посадовці й властолюбні правителі — саме вони стали мішенню для гострої думки художника. Моральні вади людей і суспільства в цілому постали на невеличких, філігранно виконаних офортах у фантасмагоричному вигляді. Зображення доповнюють влучні підписи-коментарі самого Гойї. У цих на перший погляд нереальних зображеннях упізнаєш цілком реальне аморальне життя, причому не тільки Іспанії 200-річної давнини, а й… сьогодення. Адже, як виявляється, людська сутність за століття принципово не змінилася — у людини побільшало знань, але не розуміння себе та свого місця у Всесвіті. Тому нині, як і тоді, людські стосунки будуються на взаємовигоді, вихованню дітей приділяється недостатня увага, для розпусти з’явилося ще більше можливостей, невігласи намагаються лікувати хворих, а демагоги рвуться до влади…
“Щось та й вийде” (із серії “Лихоліття війни”)
Але твори Гойї (і в цьому також проявився його геній) далекі від моралізаторського повчання чи людиноненависництва. Сміх — сильна зброя, а гіркий сміх — зцілення й очищення. Катарсис, якому сприяють геніальні твори художника та розум й серце глядача. Як на мене, суттю “Капрічос” є назва одного з офортів — “Сон розуму породжує чудовиськ”. Від себе додала б — і сон серця також. Не давайте їм засинати надовго — як не давав їм спати Франсіско Гойя, який творив свої сучасні за духом шедеври і розумом, і серцем.
z
Катерина ТАРЧЕВСЬКА
КОЛИСЬ І ТЕПЕР
Фото Ганни Оборської
z
Підготувала Олеся ДЗИРА
Фото автора
Засновник: Всеукраїнське товариство “Просвіта” імені Тараса Шевченка Реєстраційне свідоцтво КВ № 4066 від 02.03.2000 р.
Ш е ф ! р е д а к т о р Павло МОВЧАН
Го л о в н и й р е д а к т о р Любов ГОЛОТА
Р е д к о л е г і я Любов ГОЛОТА Ярема ГОЯН Павло МОВЧАН Анатолій ПОГРІБНИЙ Олександр ПОНОМАРІВ Іван ЮЩУК
Заступник головного редактора
Марія ЛИТВИН 279!49!47
Заступник головного редактора з виробничих питань
Наталія СКРИННИК 278!01!30 (тел/факс)
Відповідальний секретар
Ірина ШЕВЧУК 278!63!69
Відділ мови
Олександра ТКАЧ 270!55!57
Відділ літератури
Уляна ГЛІБЧУК 270!55!57
Відділ просвітянської роботи
Ольга СКРИПКІНА 279!49!47
Літературний редактор
Тамара МАРТ 279!49!47
Відділ коректури
Тетяна МИХАЙЛЕНКО Ірина СТЕЛЬМАХ 278!63!69
Комп’ютерна верстка
Ірина ШЕВЧУК Олег БЕССЬКИЙ 278!63!69
А д р е с а р е д а к ц і ї : вул. Хрещатик, 10%Б, м. Київ, 01001
E%mail: slovo_prosvity@ukr.net
http:// slovo.prosvita.com.ua
І н д е к с г а з е т и “Слово Просвіти” — 30617
Видрукувано з готових фотоформ на комбінаті “Преса України” у середу. Зам. № 3301203
Загальний наклад — 38 500
Листування з читачами — тіль!
ки на сторінках газети.
Відповідальність за достовір!
ність інформації несуть автори.
Редакція залишає за собою право редагування та скорочення текстів.
При використанні наших пуб!
лікацій посилання на “Слово Про!
світи” обов’язкове.
Передплатна ціна, врахо% вуючи поштові послуги: на місяць — 3,29 грн. на 3 місяці — 9,59 грн. на 6 місяців — 19,18 грн.
Зінаїда Москвич: “Для мене це важливе свято. Я обов’язково піду до церкви, посвячу воду, прийду додому й покроплю в усіх кімнатах, читаючи при цьому молитву. В часи СРСР заборонялося відзначати день Водохреща, а зараз все це відроджується і люди вірять у цілющу воду”. Ірина Колесник: “Я, як усі, буду відзначати Водохреща. Якщо буду на роботі, до церкви піде мама або син, він у мене їздить у Слов’яногорськ святити воду. Молодь сьогодні стала більше вірити в Бога. Діти почали ходити до недільних шкіл, мій син туди теж ходить і нас просвіщає”. Вікторія Гетьман: “На Водохреща я іду до друзів, ми там святкуємо, п’ємо горілку. А до церкви я ходжу тільки на Великдень. Ось у мене тітка в Тернополі відзначає цей день, вони більше там дотримуються звичаїв, а ми не так”. Лілія Долгушевська: “Це дуже велике свято. Я завжди ходжу до церкви і свячу воду. Вдома намагаюся не працювати, іноді готую щонебудь смачненьке. Мій онук теж ходить до церкви разом зі мною. Зараз стало більше віруючих, більше людей сподіваються на краще. Молодь почала вірити в Бога. Колись удень Водохреща люди були на церковному подвір’ї й у храмі, а тепер іна сусідніх вулицях стоїть натовп, усі з бідончиками з водою”. Ірина Шиманська: “Це для мене подвійне свято, бо 19 числа в мого чоловіка день народження. Вранці яна роботі, а ввчері йду до церкви. Ніколи не забуваю напоїти чоловіка свяченою водою, бо вірю в її цілющість. А почала я вірити в це ось чому: моєму чоловікові вирвали зуба, але маленький шматок залишився, я дала йому пополоскати рот свяченою водою і цей шматочок випав. Із того часу в мене з’явилася впевненість у лікувальних властивостях свяченої води”.
обов’язково п’ють свячену воду. По обіді дівчата бігають до річки вмиватися в “йорданській воді”, “щоб були рожеві лиця”. На Гуцульщині юнаки самі водять своїх дівчат до ополонки, “щоб сі умила та красна була”. У місцевостях понад Дніпром існувало багато вірувань і прикмет, пов’язаних із “Йорданню”. Коли процесія йшла на річку, то “знаючі” люди придивлялися: якщо перед хоругвами пролетять горобці — нещасливий рік для дітей, граки — для молодих людей, а як пролетять гуси, то старі люди цього року будуть дуже хворіти, а то й — боронь, Боже — вмиратимуть. Якщо на Водохреща дерева вкриті інеєм, то навесні у відповідний день тижня — в п’ятницю, четвер тощо — треба сіяти ярову пшеницю: “вродить, як гай!” Якщо на Господнє Богоявлення день ясний, сонячний, то хліби в цьому році будуть чисті, а якщо понурий, небо вкрите хмарами — у хлібі буде багато “сажки”. Попіл після Різдвяних Свят не можна зберігати — ні в хаті, ні в дворі, бо “буде пожежа”; ввечері на Водохреща його треба винести на річку і висипати на лід. У той момент, коли священик занурює хрест у воду, всі чорти й усяка нечиста сила вистрибує з річки й залишається на землі до того часу, аж поки якась із жінок не прийде прати білизну. Коли брудна білизна опуститься у воду, то разом із нею впірнають туди всі чорти, що мерзли на землі. Тому побожні бабусі колись не дозволяли своїм невісткам прати одяг протягом цілого тижня після Водохреща — “щоб більше вигибло нечистої сили від водосвятських морозів”. Якщо перед обідом у день свята господиня місить тісто на пироги, то, витягнувши руку з тіста, не обтирає її, а йде в сад і обв’язує яблуневе дерево смолою, примовляючи: “Щоби, сь на той рік родили яблука такі добрі і м’які, як тісто”.
Опівночі перед Водохрещем вода в ріках, як вірили селяни, хвилюється. У цей час набрана перед Богоявленням Господнім вода — цілюща. Вона зберігалася за образами в “знаючих” селян на випадок поранення або тяжкої хвороби. Ще за тиждень перед святом колись парубоча громада, а пізніше окремі господарі-“спеціалісти” прорубували на річці ополонку, випилювали з льоду великий хрест, ставили його над ополонкою та обливали буряковим квасом. Біля хреста будували престол із льоду. Усе це оздоблювалося аркою з соснових або ялинкових гілок — “царські врата”. У день Водохреща до річки йшли всі: діти, молоді й старі. Кожен ніс пляшку або кухоль на воду. Хлопці ще й брали з собою голубів, а мисливці — рушниці, заряджені пижем. Козацькі традиції не згасли на колишній Гетьманщині до 20-х рр. минулого століття. Там парубки й молоді чоловіки їхали до річки на конях, заломивши по-козацькому сиві шапки. На річці, біля хреста, весь натовп зупиняється і після невеликої відправи священик занурює в ополонку хрест; під час дійства хор співає: “Во Йордані крещающуся Тобі, Господи…” А мисливці стріляють із рушниць, і хлопці випускають голубів на волю. Коли вже воду освячено, люди підходять до ополонки й набирають її у свій посуд. Усі, хто приїхав на “Йордань” кіньми, набирають у відра воду для коней і напувають їх, — “щоб хвороби не боялися та міцніші були”. Після водосвяття всі вертаються додому. Поки мати або старша дочка подасть на стіл обід, батько бере з-за образу Божої Матері пучок сухих васильків, мочить їх у свяченій воді та кропить усю хату й господарство. А потім крейдою пише хрести на образах, сволоці, дверях і миснику. Першим за стіл сідає батько й лише тоді вся родина. Перед їжею
На колишній Гетьманщині парубоцтво мало такий звичай: по обіді на Водохреща сходилися на льоду хлопці з двох сусідніх сіл або двох “кутків” того самого села і билися навкулачки — хто здобуде перемогу! Переможців нагороджували “орденом” — хрестом, вирубаним із льоду. На Полтавщині був колись звичай на “Йордань” учити коней і молодих волів. Молодими кіньми їздили аж доки вони не вкривалися потом, а спітнілих кропили свяченою водою — “щоб здорові і слухняні були”. Якщо ввечері зустрінеться в лісі вовк, то треба говорити: “Де ти, вовче, був тоді, як Ісуса Христа на Йордані христили?” Вовк злякається, втече і більше на очі не з’явиться. “Йордань” або Водохреща — це суто християнський звичай, який зайняв одне з найповажніших місць серед традиційних свят нашого народу.
Так проходив день Господнього Богоявлення колись. Які ж особливості проведення цього свята в наш час? Які відбулися зміни у святкуванні цього дня? Чи збереглися в сучасних сім’ях старі традиції відзначення Водохреща?
ВЕРТЕП
Щедрий вечір цього року припав на п’ятницю 13!го. Місце зустрічі дніпропетровських щедрувальників незмінне — площа Леніна, під пам’ятником. Давно вже центральна площа не користувалася такою попу! лярністю: багатотисячні революційні марші, “помаранчеве” та “блакитне” наметові містечка, мітинги всіх полі! тичних відтінків. А тепер от іще — вертеп! Чи сподівався колись вождь світового пролетаріату на таку ком! панію?! Здивовано поглядаючи на весе! лу костюмовану процесію, проспек! том сунуть заклопотані люди. З піс! нями, під тонку мелодію сріблястих дзвоників проспектом Карла Маркса ідуть Василь і Маланка, Дід із Козою, Мисливці, Чорт, Москаль, Жид, Ци! ганки й інші персонажі. — Ви хто? Звідки?! — розпитують зачудовані перехожі. — Ми — “Вертеп”. “Гурт Мандрівних Дяків “Вертеп” — назва дніпропетровського музич! ного рок!гурту. У студентські часи Ти! мофій Хом’як, зараз лідер гурту, із друзями підробляв музикуванням на святах. Наче українські “спудеї” у XVI! I—XIX століттях. Під час канікул вони ходили по містах і селах, розігруючи вистави на релігійні й побутові теми. Звідси й назва гурту. Ой, завіяли буйні вітрови, Сніг під пороги в новому року пригнали! —
виводить низьким голосом “вертепі! вець” Олексій Бондаренко. Завжди має при собі блокнот, де занотовані народні пісні поряд із власними: Назбирать зірок із неба до дірявих кишень, До гори — в Підгороднє, до Самари — в Кільчень... Місто Підгороднє. Зачерпнувши з джерела живої народної традиції, звідси “Вертеп” несе добро у світ. Тут народилися вже знайомі нам “верте! півці” Тимофій, Олексій, музика Фе! дір Бугай та співачка Оксана Бондар. Звідси на свято Маланки прибув до Дніпропетровська фольклорний хор “Криниця”. У Підгородньому є тезка гурту — легендарна гора Вертеп. У святковій виставі грали непро! фесійні актори. Хвилювалися, забу! вали слова, зашпортувалися у мікро! фонних дротах. Із непідробною щи! рістю кожен показував те, що вмів. Козак Василь, вихованець дніпро! петровської школи національного бойового мистецтва “Спас!Штурм”, та його супротивник Чорт, майстер східного єдиноборства тайцзицю! ань, влаштували на площі видовищ! ний бій. Але, як завжди, перемога дісталася добрим силам. Дай же вам, Боже, В цім новім року Щастя-здоров’я За кожним кроком, — виспівували актори, прощаючись. “Оце ж наша молодість, і ми так ро! били!” — плакали старенькі бабусі. Молодь завихрювала хороводи, а заскочені перехожі завмирали, вдивляючись у відроджене диво тра! диції...
Анекдот із життя дніпропет! ровського “Вертепу”: “Відколядували ми в одному дво! рі, — розповідає Тимофій Хом’як, — виходимо, як завжди, у яскравих костюмах, бачимо: посеред дороги на снігу чоловік лежить. — Дядьку, чи з вами все гаразд?
Може, вас додому відвести?” — пи! таємо. Чолов’яга розплющив каламутні очі і враз протверезів: Смерть із ко! сою йому всміхається, ще й руку по! дає... — Нє, — відказав, — я луччє тут побуду, — і щодуху порачкував у ку! щі. Куди й хміль подівся!”
Ірина ШОВКОВЕЦЬ
z