Без мови немає нації! · slovoprosvity.com.ua · с. 1сторінка оригіналу ↗ Фото Олександра Литвиненка
ТАЄМНИЧИЙ ЧОРНОМОРСЬКИЙ ФЛОТ
ЯК НАРОДОВІ ЗАХИСТИТИСЯ?
Без мови немає нації! · slovoprosvity.com.ua · с. 1сторінка оригіналу ↗ Володимир ІЛЬЇН, доктор філософських наук, професор Київського національного університету імені Тараса Шевченка
З реалій сучасного українського політикуму, наповненого боротьбою численних партій за “щастя” українського народу, перманентними скандалами й постійними викриттями опонентів у застосуванні “брудних технологій” або “чорного піару”, виникає запитання: якщо це і є демократія, то як у ній жити нормальним людям? Адже постійні суперечки учасників виборчих перегонів про ціну на м’ясо, на газ і європейський вибір створюють враження, що наш співвітчизник живе тільки для того, щоб наїстися дешевого м’яса, нагрітися дешевим російським газом і очікувати прийняття в Євросоюз. Так думають про українську людину вітчизняні політики, й звідси їхні методи “завоювання” її виборчого голосу. Тому лексикон ораторів і “провідників нації” наповнився обіцянками “піднімемо”, “знизимо”, “поділимо”, “покращимо”, “подаруємо” і т. ін. Причому в це не вірять не тільки найвідданіші адепти того чи іншого кольору (“помаранчевого”, “біло-блакитного”, “червоного”, “білого” тощо), а й самі їхні автори. Справа навіть не в обіцянках, а втому зверхньому, снобістському ставленні до свого народу, який і досі тримають у традиційній омані — жити не зараз, а потім, зомбуючи його на пасивність. Адже все необхідне для щастя йому “дадуть”, “створять”, “вироблять” ті, хто про нього “думає”: новоявлені “вожді”, “месії”, “супермени” впевнені, що лише вони “потрібні Україні”. Але за умови, якщо вони будуть при владі, оскільки тільки тоді зможуть “ощасливити” народ. Ніхто з них не визнає суперника, опонента, тому скрізь — постійна ненависть, бруд, лайка. Чим, як не цинізмом, можна назвати таке ставлення до людей, до великої української культури, моральних традицій? Що ж означає “цинізм”? Етимологія цього терміну зводить його до грецького kinikos — собачий (у значенні — “собаче життя”). Культурні цінності, традиційну моральність кініки (циніки) трактують як “дим”, який потрібно розвіяти. “Без суспільства, без дому, без Вітчизни” — так циніки сформулювали свідомий вибір асоціального статусу. Саме в цинізмі бере витоки ідея “громадянина світу” і парадигма космополітизму. Найяскравіший представник школи кініків — Діоген Сінопський, відомий як “філософ, який жив у діжці”. Він прославився своєю епатажною поведінкою, дозволяв собі різного роду непристойності в публічних місцях. У культурному обігу поняття “цинізм” означає нахабне, презирливе ставлення до норм моралі, доброчинності, грубу відвертість, безсоромність, нехтування правами іншої людини, безпринципне ставлення до закону в ім’я власної вигоди. На противагу цинізму, вся історія української духовності пройнята моральністю, щирістю, кордоцентризмом. Світове значення української філософії — в орієнтованості на мудре серце — осердя правди й добра. Тим більшим нонсенсом для людини української культури є діяльність вітчизняних політиків та урядовців, яка впродовж останніх років не викликає, м’яко кажучи, захоплення. Щоправда, в нашій історії навряд чи можна згадати час, коли існувала обопільна любов правлячих кіл і народу. Але інша річ у новій Україні, яка позбавилася безпосереднього гніту, експлуатації, тиску, в Україні незалежній, де проголошено демократію і всі прагнуть загальнолюдських цінностей. Усупереч сподіванням, тут залишається обман, несправедливість, кричуща матеріальна нерівність, жорстка соціальна ієрархія, яка виокремлює й закріплює право на справжнє життя лише провладної (в усіх сферах — економічній, політичній, адміністративній, культурній, науковій) новоствореної еліти. Як у такому випадку назвати їхнє ставлення до своїх громадян, якій надалі лишаються поза умовами гідного життя? Звичайно, цинізмом.
Якщо у відносно недалекому соціалістичному минулому розподіл елітного житла, одягу, харчування належав партійній і радянській номенклатурі, а весь народ стояв у чергах, то тепер цю роль перебрали на себе чиновники, які від імені тієї чи іншої партії, що перебуває при владі, надалі провадять ту ж, обридлу й знайому всім феодальну політику “благодійництва” й “ощасливлення” “пересічної людини”. Черг у магазині, щоправда, немає, але є черги за мізерною пенсією для більшості, за жалюгідними дотаціями, за дешевими розпродажами й продуктами на базарах, за житлом, якого можна дочекатися в кращому випадку через десятки років. А безнадійні демонстрації біля Кабміну, парламенту, Секретаріату Президента, де народ усе ще сподівається відстояти свої права? Це і є цинізм — проголошувати шлях у забезпечену Європу (зарплатою, житлом, доплатами, гарантіями) і знати, що власні співвітчизники, для яких заробітна плата в трьохсотдоларовому еквіваленті є вже заявкою на середній клас, ніколи в неї не потраплять. Цинізмом є і пенсія в сімдесят-вісімдесят доларів чи така ж мінімальна зарплата, за які можна купити не їжу, а калорії, також не співмірні з гідністю людини, яка все життя працювала, а тепер опинилась у новій реальності, в якій бідність та соціальне приниження визнають нормою. Тепер, як передвиборний бренд, вилощені новоявлені “месії”, захлинаючись від гордості за власну добродійність, обіцяють підняти середню зарплату і мінімальні пенсії аж… до п’ятисот гривень! А що можна купити за ці гроші? Реальність цін на ліки, продукти харчування, квартплату дає зрозуміти, чому так швидко скорочується населення України.
Закінчення на с. 6
ЗДОРОВ’Я НАЦІЇ
10–11
ХОРТИЦЯ В ОБЛОЗІ
Добровільні пожертви “На Кобзареву Церкву”: МБФ “Українська Родина” Р/р №26045200145101 в Подільській філії АКБ “Київ”, МФО 320401 ЗКПО 21709106
УСЬОГО НА РАХУНКУ ТАРАСОВОЇ ЦЕРКВИ — 827 013 грн. 00 коп.
“Час вибору: чесна влада у незалежній, заможній державі чи корумпована напівколонія?” · с. 2сторінка оригіналу ↗ Галина ЛЕВИЦЬКА, член Національної спілки журналістів України, м. Київ
Незважаючи на різноманітні політологічні прогнози, ні в кого не виникає сумніву, що передтермінові вибори 30 вересня 2007 року в Україні відбудуться. Проте, чи результати того голосування оприлюднить Центральна виборча комісія — не так уже просто прогнозувати. Про існування такого сценарію розвитку подій на завершальному етапі виборчої кампанії нині мало говорять. Однак у ЦВК більшість складають представники коаліції, і від них залежатиме оприлюднення результатів. А їхнє голосування у свою чергу залежатиме від позиції керівників сил, які делегували членів ЦВК, що засвідчене їхніми голосуваннями періоду виборчої кампанії. Про існування сценарію з залученням ЦВК свідчить факт, що представники Партії реґіонів вже обложили ЦВК палатками, щоб, як вони кажуть, стерегти її “цноту”. Окрім цього, вони вже отаборилися й на головному майдані столиці. Це відбувається на тлі безперервних тверджень лідера соціалістів Олександра Мороза, що нинішні передтермінові вибори — це авантюра Президента Віктора Ющенка і БЮТ. У вияві емоцій ще далі пішов Прем’єрміністр України Віктор Янукович. Під час передвиборного туру по Україні, зокрема в Одесі, заявив: “Закликаю вас дати рішучий бій помаранчевій чумі та білому братству, щоб зрозуміла країна, що одесити — проти Ющенка й Тимошенко”. І такі заяви на тлі його підпису під запропонованим ним же “Кодексом честі” досить дивні. Проте нікого не дивують. А ось сенсаційна заява В. Януковича про можливість виходу його партії з виборчої кампанії багатьох здивувала. Тим паче, що за кілька днів цю заяву, вже в уточненій формі, повторив і його перший заступник М. Азаров, який до виборів виконує обов’язки керівника уряду. І щоб надати тим намірам масштабу колективності, 20
вересня відбулося засідання ради партії “Реґіони України”, на якому було прийнято рішення про готовність виходу партії з виборчого процесу. Проте вже через день рішення дещо завуалював Віктор Янукович і наголосив: це спроба застерегти Президента України, щоб не робилися провокації щодо їхньої політичної сили. Лідер реґіоналів уже впевнений, що вони виграють вибори і формуватимуть новий уряд. Чого ж так злякалися реґіонали? Якщо послухати реґіонала Юрія Мірошниченка, то серед великої кількості порушень, які вони начебто фіксують, — непристойно низька заробітна плата членів виборчих комісій усіх рівнів. Коли я запитала пана Мірошниченка, чи від коаліції залежало встановлення пристойної платні членам виборчих комісій, він усю провину скинув на опозиціонерів, які покинули сесійний зал, і на те, що ці вибори позачергові і на них не передбачалося фінансів. Також Юрія Мірошниченка турбує те, що за українських заробітчан у західних областях держави їхні рідні голосуватимуть їхніми паспортами. За версією цього правника, нині за межами держави працює 5 мільйонів громадян України, переважна більшість яких мешкає в західних областях країни. Я у саме такій постановці питання побачила дві проблеми. Перша: чи реґіонали не довіряють спостерігачам від своєї партії, які контролюватимуть виборчі дільниці? Виявляється — не довіряють. Юрій Мірошниченко сказав, що західноукраїнські реґіонали симпатизують помаранчевим силам. Тим він опосередковано засвідчив, що у Галичині Партія реґіонів — це клуб за інтересами. Звичайно, коментаря вимагають також заяви про “п’ять мільйонів переважно західноукраїнських “мертвих душ”, за яких голосуватимуть інші”. Без сумніву, ця цифра справлятиме враження на луганців, донеччан та харків’ян, які ніколи не бували в Галичині. Однак навіть поверховий аналіз названої цифри показує, що це, м’яко кажучи,
Фото О. Литвиненка виборча технологія. За офіційним поділом України, до західного реґіону належать Львівська, Івано-Франківська, Тернопільська, Чернівецька, Закарпатська, Волинська та Рівненська області. На їхній території мешкає приблизно 10 мільйонів осіб. І коли б майже п’ять мільйонів з них працювало за кордоном, то практично все працездатне населення західного реґіону було б за межами України. А відтак такі міста як Львів були б майже безлюдними. На кінцевому етапі виборчої кампанії опоненти відслідковують кожне слово одне одного. Тому не могла залишитися поза увагою така інформаційна “бомба” як намір одного з гравців вийти з виборчої кампанії. Опозиція намір привітала і сказала, що це підтвердження втрати підтримки реґіоналів у південних та східних областях України. А такі заяви матимуть вплив на тих 10 відсотків українських виборців, які визначаються у день виборів — на дільницях. У пресі намір про вихід з виборчої кампанії названо шантажем. Цього шантажу виходом Партії реґіонів з виборчої кампанії не злякалася Центральна виборча комісія. Заступник голови ЦВК Андрій Магера сказав, що, згідно з чинним в Україні законом про вибори, вони відбудуться навіть коли залишиться тільки один суб’єкт виборчого процесу — одна політична партія або блок. За умови виходу на вибори 50 відсотків тих, хто має право голосу. Реґіонали можуть думати про бойкотування виборів, оскільки, відповідно до внесеної у червні поправки до закону про вибори, на них мусить прийти принаймні 50 відсотків осіб з правом голосу. Однак той факт, що навіть нинішні союзники реґіоналів — комуністи критикують своїх партнерів за намір виборчого демаршу, вказує на те, що бойкоту виборів не буде. Цікавим з приводу ініціативи про вихід з виборчого процесу є коментар радника Президента України Степана Гавриша, який знає реґіони зсередини, бо 2003—2004 років був активним їхнім “гравцем”. За його словами, на вихід політичних сил із виборчого процесу не погодяться політичні й фінансові групи, які контролюють ці сили. Невже це означає, що головні фігуранти тієї сили — пішаки у чужій грі? Так змушує ставити питання ще один мовний “поворот”. Днями Дніпропетровська міська рада (більшість має Партія реґіонів) затвердила програму розвитку російської мови та російської культури у місті на 2007—2011 роки. Міські реґіонали хочуть забезпечити розвиток російської мови, духовності та культури і навіть захищати російську мову в зрусифікованому Дніпропетровську. Цією програмою навіть передбачено створення в місті “Російського культурного центру”. Заступник керівника фракції Партії реґіонів у міськраді Дмитро Безуглий заявив, що ситуація з російською мовою в місті просто катастрофічна. За його словами, в 76 відсотках місцевих шкіл російська мова взагалі не викладається. На виконання програми розвитку російської мови тільки 2007 року з місцевого бюджету вже виділено 2,5 млн гривень. А на розвиток української мови, звичайно, немає грошей!
Фото О. Литвиненка
“Час вибору: чесна влада у незалежній, заможній державі чи корумпована напівколонія?” · с. 2сторінка оригіналу ↗ Про це Юлія Тимошенко заявила у неділю на прес-конференції в Тернополі. Вона повідомила, що на кожній виборчій дільниці працює 5—7 осіб від Блоку. Юлія Тимошенко наголосила, що це команда людей, які навчалися роками: “Ми направили їм списки на електронних носіях. Вони обходять кожну квартиру і, будучи членами комісії, уточняють списки”. Також Юлія Тимошенко повідомила, що виборчі списки порівнюють з реєстрами померлих для попередження фальсифікацій.
“Час вибору: чесна влада у незалежній, заможній державі чи корумпована напівколонія?” · с. 2сторінка оригіналу ↗ У перший день роботи новообраної Верховної Ради Блок Юлії Тимошенко подасть до парламенту законопроект про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо обмеження прав осіб, які мають судимості, брати участь у формуванні органів влади в Україні. Про це повідомила Юлія Тимошенко. “Такий законопроект передбачає, що якщо людина мала судимості по відповідних статтях, які пов’язані з відверто кримінальною діяльністю: крадіжки, розбій, зґвалтування — згідно з цим законом їм забороняється балотуватися на посади президента, прем’єр-міністра, міністрів, заступників міністрів, депутатів, а також призначення на посади у силових структурах”, — пояснила лідер БЮТ. Вона заявила, що з приходом до влади Віктора Януковича посади в силових структурах обіймають люди, які мають по декілька судимостей. “Після прийняття цього законопроекту нам не буде соромно за свою країну і за свою владу”, — наголосила Юлія Тимошенко. З сайту БЮТ
“Час вибору: чесна влада у незалежній, заможній державі чи корумпована напівколонія?” · с. 2сторінка оригіналу ↗ “Націоналістичні партії країн світу приходять до парламентів. Так відбулося у Бельгії, Греції, де вибори відбувалися минулої неділі. Можна зробити висновок, що погляд на Європу всередині Європи дещо змінюється. Починає панувати тенденція об’єднання Європи вільних націй. Зокрема національні тенденції перемагають у Шотландії, Швейцарії, Голландії, Франції. Бо націоналізм — це любов до своєї Батьківщини, своєї землі, до своєї матері, це бажання створити умови для розвитку себе і собі подібних”, — про це в інтерв’ю ВВС заявив лідер ВО “Свобода” Олег Тягнибок. О. Тягнибок зазначив, що єдиний варіант, за якого “Свобода” не проходить до ВР, — це масові фальсифікації: “Коли у неділю понад 10 000 киян вийшли не на концерт чи іншу “замануху”, а прийшли на Марш захисту українців — це вже про щось говорить. Бо в теперішній ситуації яка політична сила збере такий мітинг без концерту? А “Свобода” збирає. Іде нова хвиля, бо тіло вимагає здорового дихання”. Прес-служба “Свободи”
“Час вибору: чесна влада у незалежній, заможній державі чи корумпована напівколонія?” · с. 2сторінка оригіналу ↗ ПРОДОВЖЕННЯ ТЕМИ У газеті “Слово Просвіти” (ч. 36 за 2007 р.) було надруковано матеріал з Одеси “Шабаш при цариці Катерині”. У ньому йшлося про те, що представники низки національно-демократичних організацій, зокрема “Просвіти”, проводили акцію протесту проти задуму міської влади встановити в Одесі так званий пам’ятник засновникам міста, де центральною постаттю скульптурної композиції є одіозна російська цариця Катерина II, на совісті якої — численні злочини проти України. На учасників цієї акції скоїли напад представники проросійської організації “Єдіноє отєчєство”, які жорстоко побили кількох з них. З цього приводу голова Всеукраїнського товариства “Просвіта” ім. Т. Шевченка Павло Мовчан звернувся до Секретаріату Президента України. Друкуємо відповідь,
яка надійшла з Секретаріату, з Головної служби з питань діяльності правоохоронних органів за підписом керівника служби В. Безкоровайного:
Голові Українського товариства “Просвіта” ім. Т. Шевченка П. Мовчану
Шановний пане Мовчан! Ваше звернення стосовно побиття учасників акції, що проводилась 02.09.2007 біля Одеської облдержадміністра' ції, та незаконної, на Вашу думку, бездіяльності посадо' вих осіб органів внутрішніх справ розглянуто та надісла'-но згідно з компетенцією для перевірки і відповідного реа' гування до Генеральної про' куратури України та Мініс' терства внутрішніх справ Ук' раїни, які поінформують Вас про прийняті рішення. Хід розгляду взято на кон' троль.
“Як пов’язати розмови про кодекс честі на виборах і брудні технології?” · с. 3сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
неї є лише плітки і страх. Страх, що коли БЮТ прийде до влади, то знову Юлія Тимошенко перекриє всі канали тіньового бізнесу, порозриває корупційні зв’язки, почне реприватизацію й забере в олігархів награбоване народне добро, ліквідує безподаткові зони, перекриє канали контрабанди і знайде “на рівному місці” десятки мільярдів гривень, прихованих азаровоянуковичами у паперах і на рахунках їхніх навколобюджетних комбінацій. Та цього у жодному випадку не можуть допустити нинішні “правителі”! А може, І. Богословська так упевнена в однобічності й керованості суддівського корпусу, що не боїться жодних наслідків своєї відверто образливої інсинуації? Чи не тому вона поширювала подібні наклепи і на своїй прес-конференції 18 вересня. А я вважаю, що зараз для нас, чесних громадян України, важливо не те, чи відповідатиме перед судом представниця Партії реґіонів, а те, як ми — виборці — відповімо на це під час голосування. Вони намагаються перемогти правду за допомогою брехні. Намагаються перемогти нас, шановні громадяни. Воістину — ясне, чисте і біле їх дратує. Вони більше звикли до тіньового, темного, чорного… Отож і міркуйте, шановні громадяни: кому з осіб і політичних партій можна вірити, а кому за будь-яких умов у жодному разі вірити не можна.
“Як пов’язати розмови про кодекс честі на виборах і брудні технології?” · с. 3сторінка оригіналу ↗ РОЗДУМИ З ПРИВОДУ
Віталій КОРЖ, народний депутат України IV і V скликань (фракція БЮТ)
Перед кожним виборцем постає проблема: кому, якій політичній си) лі можна вірити? А кому з осіб і полі) тичних партій вірити не можна?
У діючому уряді й “тліючому” парламенті править бал найголовніший реґіонал, тобто “двічі несудимий” проФФесор, який хоче “правити” далі. Пані Інна Богословська допомагає йому “правити” з правових питань, бо займає відповідальну посаду заступника міністра юстиції (!), а отже, безпосередньо представляє Феміду в уряді й Партії реґіонів. Яскравим прикладом того, які методи застосовує Партія реґіонів проти своїх політичних опонентів, є виступ Інни Богословської нещодавно у прямому ефірі Радіо “Свобода”:
Зиновій Фрис (ведучий програми Радіо “Свобода”): Скажіть, пані Богослов' ська, чи ці позачергові парламентські ви' бори щось вирішать у сенсі повернення до повного правового поля? Інна Богословська: По'перше, ми пройдемо випробування на законність тоді, коли деякі політичні сили будуть наL магатися не визнати результатів вибоL рів. Це вже очевидно… (тут і далі виділення моє — В. К.) Зиновій Фрис: Які це політичні сили? Інна Богословська: Я думаю, що це насамперед Блок Тимошенко, який гоL тується. І в нас є достеменна інформаL ція, що зараз збираються люди, які повинні стати на майдани після дня голосування і вже цим показувати, що вони не визнають виборів (…) Це не є нормальним для дер' жави, як не є нормальним те, що намага-
Фото О. Литвиненка ються вбити людям у голову, що меншість у парламенті зможе диктувати свої умови. Зверніть увагу: заступник міністра справедливості (бо слово юстиція перекладається з латини як справедливість) привселюдно, виступаючи в ефірі на всю Україну, стверджує, що у неї є достеменна інформація про те, що Блок Юлії Тимошенко задля дестабілізації ситуації в Україні заздалегідь готується, щоб стати на майдани і намагатися не визнати результатів виборів. Хоч пані заступник міністра справедливості знає, що саме Блок Юлії Тимошенко виступив проти тієї нахабної фальсифікації результатів волевиявлення виборців, яку впродовж першого півріччя 2007 року здійснила Партія реґіонів. А отже, саме БЮТ найбільше зацікавлений, щоб ці позачергові вибори відбулися. І саме БЮТ найбільше прагне, щоб результати народного волевиявлення не змогла сфальсифікувати жодна політична сила. Бо саме реґіонали, тобто колеги пані Богословської, разом із комуністами і соціалістами, через рік після виборів 2006-го, наплювавши на результати народного вибору, за рахунок перекуповування депутатів з інших фракцій змінили політичну структуру Верховної Ради, вибудовуючи власну конституційну більшість, аби потім ліквідувати інститут президентства і змінити конституційний лад. Але, як бачимо, “юридично відповідальна” пані заступник міністра справедливості має інші уявлення про справедливість. Не кажучи вже, що на підтвердження своїх слів вона не може навести жодного доказу. На жаль, у нас вистачає людей, які здатні повірити у будь-що. І. Богословська намагається переконати слухачів, що у неї (вона каже: “у нас”) є “достеменна інформація”, а насправді у
P. S.: Партійний керівник пані Богословської, тобто лідер Партії реґіонів Віктор Янукович, виступаючи 23 вересня 2007 року в Миколаєві, заявив, що саме вони, реґіонали, збираються “організувати акції протесту у випадку фальсифікації виборів”. Як бачимо, насправді є достеменна інформація, що зараз збираються люди, які повинні стати на майдани після дня голосування. Ось тільки збираються зовсім не з Блоку Юлії Тимошенко… Функціонери і прихильники Партії реґіонів, за сприяння одіозного пана Черновецького фактично окупували Майдан Незалежності в Києві за тиждень до виборів!
“Як пов’язати розмови про кодекс честі на виборах і брудні технології?” · с. 3сторінка оригіналу ↗ Петро АНТОНЕНКО
Швидкоплинна виборча кампанія спонукала політиків, насамперед із потопаючої правлячої коаліції, сипати обіцянками, проектами, планами та програмами. Чергова “фішка” Партії реґіонів — обіцянка посилити роль місцевого самоврядування. Навіть у сенсі формування бюджету: робити це знизу, стільки-то гарантовано залишити на місцях (називають аж 15 %). Яка гарна ідея! Ну, все в дусі розвинених демократій, країн ЄС і НА- ТО, якими реґіонали чомусь лякають малих дітей. І перегукується з виборчою “фішкою” соціалістів. Але виборці чомусь скептично ставляться до ідей та обіцянок. “Є що сказати!” — радо рапортують реґіонали. І кажуть чергові слова, розповідають черговий міф. На цей раз — комунальний. Ще на початку року уряд і парламент роздзвонили про “нечувану підтримку” житлово-комунальної сфери. Називали солідні суми з бюджету, виділені насамперед на реконструкцію, ремонти, розширення мереж. Тут треба б додати одне застереження: а навіщо взагалі це видавати за якесь геройство, зокрема й щодо субсидій? Кому ж, як не державі, підтримати цю добиту за десятиліття ще радянських часів сферу, що стосується практично кожного громадянина? Але найцікавіше, що вийшло багато галасу з нічого. Я поцікавився на своїй рідній Чернігівщині, який золотий дощ пролився на її житлово-комунальну сферу? Звернувся до керівників галузі області й обласного центру, служб, які доглядають, ремонтують наші будинки, опалюють їх, подають воду. Лейтмотивом стала тема підготовки до зими. Картина нагадала анекдоти радянських часів, коли все якось робилось, але не відомо, як. Підготовка до зими йде повним ходом, незважаючи на “сприяння” уряду. І назвали чиновники цікаві цифри. На 2007 рік з бюджету держави було виділено на комунальну сферу області 65 мільйонів гривень. Насамперед на реконструкцію котелень, тепломереж тощо. Так-от, “виділено” — це лише побутовою мовою означає “покладено на стіл”. У лексиконі чиновництва це — обіцяно. Станом на 1 вересня область отримала лише 23 мільйони. Але й це не все: освоєно тільки 4 мільйони. За дві третини року! Де ж решта, хоч із тих, що надійшли? Застрягли у тендерах. Усе в нас уміють спотворити. Так і тендери, тобто пошук за конкурсом найвигідніших постачальників, виконавців робіт. Керівники комунальних служб розказують, як Тендерна палата України гальмує роботи, стала мало не рекетиром. Палата і всілякі посередники при ній смокчуть гроші з комунальників за реєстрації, видачу бланків. Побори сягають 12 тисяч гривень. Зате тендери повзуть, як черепаха. Попутно — повна аналогія з очолюваним соціалістом Цушком МВС. При міліції також розплодилося безліч різних фірм і фірмочок, що паразитують на видачі паспортів, бланків, номерних знаків. Одна система...
“Як пов’язати розмови про кодекс честі на виборах і брудні технології?” · с. 3сторінка оригіналу ↗ Та повернімося до комунального блефу. Місцева влада, про яку дехто так гарно забалакав під вибори, змушена покладатися на себе. Бо зиму не перенесеш, це не вибори. Комунальники всю величезну підготовку до зими ведуть власним коштом. Реконструкції також. Дехто вже й не радий, що почав, — не знає, як і чим завершити. Надіялися ж на оті “виділені” десятки мільйонів. “Ще місяць такої роботи, і збанкрутуємо”, — зітхнув керівник однієї зі служб. Те, що багато робіт у комунальників почалося — і мусило початися! — ще з весни, уряд, схоже, не турбує. Як і те, що кошти, кинуті, як собаці кістка, у листопаді—грудні, просто нереально освоїти. Почнеться пошук лазівок, як цими коштами компенсувати вже понесені затрати. Чи, може, гроші взагалі пропадуть? Цебто, повернуться благодійникам в уряд. Все в каламутній водичці. Це називається — економіка “уряду професіоналів”. І ще про один міф, що стосується кожного з нас, — житлово-комунальні тарифи. Знову блукають чутки про чергове їхнє підвищення. І це після дикунського торішнього стрибка. Я поцікавився у керівників комунальної сфери, чи чутки про подорожчання правда. Дуже ймовірно. Хіба що в менших розмірах і не так одразу. Але всі передумови, вся мотивація уже є: тотальне подорожчання всього. Комунальники назвали, як і на скільки вже цього року подорожчали для них газ (ще з січня!), електрика, труби, запчастини, навіть хлорка для води. Тут фігурують і 10, і 13, і більше відсотків. Тобто, інфляція, і значно більша, ніж нам торочить уряд. Інакше як цинізмом не назвеш заяви: мовляв, газ чи вода подорожчали для підприємств, не для населення. Але вже завтра це подорожчання вдарить по всьому населенню. По отому самому виборцеві, якому зараз щедро навішують на вуха обіцянки.
Суд визнав недостовірною і такою, що має наклепницький характер, інформацію, яку поширила кандидат у народні депутати від Партії реґіонів Інна Богословська на прес-конференції 18 вересня. Про це йдеться у рішенні Окружного адміністративного суду міста Києва, прийнятому 25 вересня за позовом кандидатів у народні депутати від БЮТ Тимошенко, Турчинова, Швеця і Яценка до Богословської про визнання її дій неправомірними. За словами представника БЮТ у суді Володимира Пилипенка, суд погодився з позицією Юлії Тимошенко й Олександра Турчинова і встановив, що поширення відомостей, яке відбулося на прес-конференції 18 вересня, було здійснено Богословською без перевірки правдивості інформації, яку вона проголошувала, і встановлено, що інформація, яку поширила Богословська про кандидатів у народні депутати, зокрема про Юлію Тимошенко й Олександра Турчинова, недостовірна і має наклепницький характер. Суд встановив, що на момент проведення І. Богословською прес-конференції у неї не було жодних об’єктивних доказів, які давали б право проголошувати такі відомості. “Хочу відзначити “професіоналізм” відповідачки Богословської, яка не спромоглася жодним чином юридично обґрунтувати свою позицію. Вона обґрунтовувала її тільки купою Інтернет-вирізок і якимись сумнівними книжками незрозумілого походження”, — сказав Володимир Пилипенко. Натомість БЮТ, за його словами, представив рішення судів останньої інстанції, які спростовували твердження Богословської. “Відповідно до цього суд зробив висновок про те, що на момент прес-конференції жодного права висловлюватися таким чином Богословська не мала, оскільки відомості неправдиві, — сказав Пилипенко. — Суд також визначив, що протягом усієї пресконференції Богословська поширювала такі відомості і стосовно Турчинова, і стосовно Тимошенко, і що характер, форма та зміст висловлювань чітко свідчать, що Богословська агітувала проти Блоку Юлії Тимошенко з порушенням закону”.
З сайту БЮТ
“Командування ЧФ розгортає антиукраїнську інформаційну політику, гуртує навколо себе шовіністів”. · с. 4сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
нам України перекуплену в нашій державі воду й електроенергію. Дуже прикро, що ці порушення не можуть актувати громадяни, а наглядова міждержавна комісія бездіє. Протягом останніх двох років екологічний стан акваторії Севастопольської бухти, де базується ЧФ, значно погіршився. Вода перенасичена відпрацьованими мастилами, в районі базування кораблів ЧФ морська живність вимерла, а мідії мають присмак нафти. Безвідповідальність ЧФ за екологічний стан орендованих об’єктів очевидна. Вимоги, зазначені в ст. 3 Угоди, уряди України і Російської Федерації не виконують. Командування ЧФ розгортає антиукраїнську інформаційну політику, гуртує навкомітингу. Він з гордістю відповів, що офіцер Російської Федерації, і крім свого державного прапора інших не визнає, а мітингує за громадянські права росіян Севастополя. Він не приховував своєї ненависті до України й українців і хотів би бачити Україну частиною Росії. Імперські погляди молодих захисників Росії виявляються не тільки у стосунках з українцями, а й з іншими народами, що набули самостійності. Не тільки офіцери сусідньої держави беруть участь в українських мітингах, а й робітники та службовці підприємств Чорноморського флоту, що мають подвійне громадянство, заборонене в нашій державі. З неофіційних джерел відомо, що у Севастополі діє відділ міліції Спеціального управління МВС Російської розгалужену мережу. Кажуть, що багато розвідувальних російських структур на нашій території займається підприємницькою діяльністю, і можна тільки здогадуватися, в який бік спрямовано їхні прибутки. Окрім вказаних громадянських привілеїв росіян в Україні, непоодинокі факти, коли офіцери ЧФ виходять у відставку, живуть у Севастополі, а пенсію отримують в Росії. Працюючи і далі на підприємствах України до набуття права на пенсію за віком, вони не відмовляють собі й у такому праві. Тож виводити Чорноморський флот з території України 2017 року росіяни не збираються. Деякі їхні режимні об’єкти, розміщені у Севастополі, так і залишились таємними для нашої держави. Подейкують, що дякуючи Чорноморському флоту, Україна залишається ядерною державою. Це цілком можливо, оскільки ЧФ має в своєму потенціалі три ракетно-технічні бази і ракетно-ремонтний завод; шахти для розміщення російських ракет з ядерною зброєю не мають аналогів у світі, а за своїми технічними характеристиками не можуть бути розташовані, наприклад, у Новоросійську чи деінде. Це ризик для життя і здоров’я громадян Севастополя. Ще одна екологічна проблема — розміщення в Севастополі об’єктів радіаційно-хімічних військ, двох хімічних складів, хімічної лабораторії, що належить війську сусідньої держави. Хто може гарантувати безпечне використання цих засобів? Хто контролює рівень хімічної забрудненості? Постає проблема безпеки життя і здоров’я громадян, під лафети якої нас кинув колишній Президент України Кучма, не давши жодної копійчини на реабілітацію здоров’я тисяч людей. Не меншу небезпеку для людей становлять об’єкти радіорозвідки, склади авіаційного палива, склади зброї, а на околицях Севастополя діє випробувальний центр нових зразків озброєння. Яка небезпека для севастопольців від забрудненого об’єктами Чорноморського флоту навколишнього середовища — невідомо, але ні я, ні мої діти не хочемо бути піддослідними кроликами, і вимагаємо за всі роки несанкціонованої дії на наше здоров’я надати компенсацію і негайно прибрати це пекло з нашої Батьківщини. Чи змогла б наша влада розмістити ці об’єкти, наприклад, під Кабінетом Міністрів чи Верховною Радою? Ні! Але компенсації на лікування ці чиновники отримують за нас сповна. Якщо хоч для одного громадянина рішення влади робить шкоду — геть такі рішення і тим більше, геть таку владу. Якось я привів дитину до стоматологічної поліклініки, що на вул. Леніна, і звернув увагу на будинок 27 із кодовим замком на дверях, до якого періодично заходили офіцери ЧФ та цивільні. Знайомі, що мешкають поруч, “просвітили” мене: “Тут розміщено військову розвідку ФСБ Росії”. Круто! Знаючи можливості цієї служби, наша влада, мабуть, чи не вся завербована і виконує завдання керівництва Росії. Такі завдання щедро фінансують. І це відчувається в діях урядових структур і депутатського корпусу України, в законах, що приймаються, відчувається у ставленні влади до українських громадян. Все роблять для того, щоб ми розчарувалися в незалежності й відмовились від європейського вибору розбудови держави. Українська громада Севастополя дружно підтримувала “Студентське братство”, керівник якого Олег Яценко вимагав передачі Україні незаконно захоплених маяків. За домовленостями між Україною і Російською Федерацією, датованими травнем 1997 року, цю проблему слід розв’язати окремою угодою. Досі угоду не укладено. За судовими рішеннями, маяки належать Україні. Військо Росії силоміць утримує ці навігаційні об’єкти, щоб гарантувати свою безпеку. Нам потрібні ці об’єкти, щоб забезпечити надійні кордони України. Мені стало дуже прикро, коли голова Ленінської районної держадміністрації В. Галічий звернувся з позовом до суду на начебто протиправні дії “Студентського братства”, а суддя з антиукраїнськими поглядами заборонив пікети. Ці два чиновники держави України прийняли рішення на користь безпеки Росії. За такі дії в Росії їх негайно притягли б до відповідальності, а в нашій державі, на жаль, керують подібні Галічому і, як кажуть, “ворон ворону око не виклює”…
“Командування ЧФ розгортає антиукраїнську інформаційну політику, гуртує навколо себе шовіністів”. · с. 4сторінка оригіналу ↗ Володимир ПРОЦЕНКО, спецкор “Слова Просвіти”
Лист п’ятий
ТАЄМНИЧИЙ ЧОРНОМОРСЬКИЙ ФЛОТ… Щоразу, коли зустрічаю на вулицях Севастополя військових, замислююсь, чи варто було давати згоду на базування на території нашої держави потужного Чорноморського флоту Росії без згоди мільйонів українців. Політичні події часів поділу флоту розгорталися навколо територіальної цілісності Української держави в непорозуміннях і дестабілізації. Проросійські кола Севастополя разом з можновладцями Російської Федерації нав’язали нашим урядовцям ідею тимчасового перебування Чорноморського флоту в Криму. Згідно зі ст. 17 Конституції України, на території держави не допускається розташування іноземних військових баз. Але Президент Леонід Кучма ініціював у Верховній Раді прийняття конституційних “Перехідних положень” з цього приводу. Народилась дивна стаття 14 некоректного змісту: “Використання існуючих військових баз на території України для тимчасового перебування іноземних військових формувань можливе на умовах оренди в порядку, визначеному міжнародними договорами України, ратифікованими Верховною Радою України”. Кучма свідомо здає частину Севастополя сусідній державі. Відступництвом від присяги на вірність українському народові він забезпечив собі необмежену підтримку правлячих кіл Російської Федерації та “авторитет” серед кримських шовіністів. За цей “подвиг” проросійська Севастопольська міська рада винесла ухвалу присвоїти Леонідові Кучмі звання “Почесного громадянина Севастополя”. А ось підписати Угоди про взаєморозрахунки, пов’язані з поділом Чорноморського флоту, Прем’єр-міністрові України Лазаренку постановою №505 від 27 травня 1997 року доручає його підлеглий, перший віце-прем’єрміністр Василь Дурдинець. Докерувались! Який же внесок у зміцнення національної безпеки України зробив за десятирічне базування в Криму Чорноморський флот? Ніякого! Навпаки, він приніс народу України матеріальні й моральні збитки, відкрито працюючи на зміцнення безпеки Росії. Колишня проблема Тузли, висадка десанту на українське узбережжя, зрив натівських навчань у Криму, несанкціоновані цьогорічні постріли — все це посягання на безпеку України, завдання українцям значної матеріальної шкоди. Уявіть, що кілька десятків російських расистів за підтримки однодумців Вітренко перетинають державний кордон і прибувають у Феодосію на акції протесту, а потім безперешкодно повертаються в Росію. В той же час Росія на Далекому Сході проводить аналогічні натівські навчання. Хто відповість за те, що наше військо втратило обладнання і сучасну техніку на 8 мільйонів доларів США? Скоєно цілеспрямовану акцію, що знизила боєздатність українського війська й підірвала безпеку держави. Організаторів цієї акції слід притягти до відповідальності. Інший випадок, коли десант Чорноморського флоту без попередження висаджується на українське узбережжя, а українське військо ніяк не реагує. Це наводить на думку, що повний контроль над українськими маяками з боку ЧФ неприпустимий, це робить наші морські кордони відкритими. В угоді від 28 травня 1997 року між Україною і Російською Федерацією про статус і умови перебування Чорноморського флоту на території України, про співдію в захисті кордонів нашої території сусіднім військом не йдеться. Росія може не “помітити” вторгнення на нашу територію окупаційних військ третьої держави і продемонструвати позицію невтручання. Не вигідно Росії інтегрувати Крим в Україну. Де ще можна знайти дурнів, які власними силами утримують гігантський флот за мізерні подачки? Інститут ім. П. С. Нахімова готує офіцерів, а севастопольці, особливо жінки, працюють на об’єктах ЧФ у складі воєнізованої охорони й отримують невелику платню. Військові частини ЧФ дають у суборенду приміщення громадянам України, неліцензовано продають громадя-
“Командування ЧФ розгортає антиукраїнську інформаційну політику, гуртує навколо себе шовіністів”. · с. 4сторінка оригіналу ↗ Початок тексту може бути неповним — звірте зі сторінкою оригіналу
ло себе шовіністів, допомагає їхній спрямованій діяльності на знищення української державності. Сепаратистське збіговисько під назвою “Русская община Севастополя” знайшло притулок у будинку офіцерів, а газету цього збіговиська друкують на поліграфічному підприємстві ЧФ “Флаг Родины” поряд з іншим пасквілем, названим московською церковною громадою Криму “Русич”. Це відверта позиція чужинського флоту. Навіть головна газета ЧФ “Флаг Родины” своїм змістом не відображає задекларованих позицій президентів України і Російської Федерації, які вони підписали 31 травня 1997 року, і не веде до зміцнення дружби між українським і російським народами. Вивчаючи контингент учасників масових заходів за участю представників російської громади Севастополя, серед мітингувальників я виявив активістів офіцерів ЧФ. Вони розмахували російськими прапорами і горлали: “Севастополь — русский город!” Одного з них запитав, чому він бере участь у
Федерації з певними повноваженнями, в які входить видача російської вкладки до паспорта громадянина України тим, хто працює на підприємствах ЧФ, статистичний облік громадян Росії у Криму, їхня прописка як мешканців Москви, організація виборів. Ось чому мер Москви Лужков почувається у Севастополі господарем, відкрито будує будинки, московську школу, московські ВНЗ, а більшість депутатів Севастопольської міської ради приймає антиукраїнські рішення, нав’язує подвійне громадянство в Україні, щоб не відповідати перед законом за кримінальне відступництво. Одна з московських виборчих дільниць у Севастополі розміщувалась у будинку офіцерів ЧФ, тепер її перенесено в новозбудований московський культурний центр на пл. Нахімова. Більшість громадян Севастополя — суб’єкти виборів двох держав. Можливо, така ситуація і в інших населених пунктах Криму ісходу України, адже окрім російської міліції в Україні діють органи ФСБ і мають свою
“Згадаймо ту традицію, яка давала нам силу бути переможцями серед народів”. · с. 5сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
гарантує можливість творення гармонійного й справедливого суспільства. Осягнення сутності національної культури полягає в сприйнятті її як життєвого простору нації, усвідомлення тисячолітньої традиції національної культури й її невичерпної сили. Це розуміння залежності рівня культури та її змісту від сили і природного генія народу, що її творить. Культура — це духовний вплив сили народу. Продовження тяглості тра" диції інтегрального націоналіз" му. Намагання штучно представити український націоналізм як замкнене й відрізане од світу явище, яке нібито не мало нічого спільного з іншими схожими рухами в інших країнах, не витримує критики. Без правильного осмислення ідеологічної спадщини 20—30-х років ХХ століття нам не вдасться створити нову життєдайну ідею націоналізму. Йдеться не тільки про український націоналізм (хоч про нього насамперед), а про всі інтегральні рухи тих часів. Слід усвідомити, що перемога націоналізму в одній Україні все одно не дасть змоги одразу виконати програму-максимум. Її можна виконати тоді, коли сумарна політична й економічна вага націоналізму в цілій низці потужних європейських країн не дозволить знищити зародки Нової Європи ззовні. Але друга хвиля консервативного прориву не відбудеться, якщо не буде знято анафему з його першої хвилі. Доки не буде кардинально переоцінено роль інтегральнонаціоналістичних режимів у першій половині ХХ століття, доти вся права Європа буде відрізана від свого коріння й нидітиме на манівцях ліберального метанаративу. Ключовий момент цього процесу — редемонізація націонал-соціалізму. Цей рух, доволі еклектичний, маючи чимало вад, очевидно, є наймасштабнішим з усіх інтегральних рухів часів першої хвилі консервативної революції, і саме тому став першим об’єктом безпрецедентної історичної фальсифікації з боку переможців у Другій світовій війні, яка, по суті, була війною трьох ідеологій — інтегрального націоналізму, комунізму й лібералізму. Варто відзначити, як легко “такі різні” комуністи й ліберали об’єдналися для боротьби проти націоналізму. Це ще одне свідчення того, що комунізм і лібералізм мають одну метафізичну основу й орієнтовані на одну мету, відрізняючись лише в методах. Отже, без редемонізації націонал-соціалізму, яка повинна відбуватися в руслі історичного ревізіонізму, що вже став цілісною науковою школою, незважаючи на шалений тиск ліберальної системи, не буде Нової Європи і Великої України. Потрібно висвітлити ці рухи, їхню суть, не оминаючи і їхніх помилок та прорахунків, часто неприпустимих і фатальних. Не треба ані прикрашати, ані захоплюватися цими рухами. Варто просто й чесно вказати на позитиви, які були в тому ж націонал-соціалізмі, порівняти їх із негативами й підбити підсумки. І крок за кроком поширювати правду, звільняти свідомість від абсурду й брехні. Таким чином, підводимо риску під розділом, який мав накреслити обриси нового націоналізму, або ж соціал-націоналізму, який на місце ретроспективності, вторинності, ліберальності, пасивності, ілюзорності ставить авторитаризм, великодержавність, політику збереження і помноження українського генофонду, антиолігархізм, арійський суспільний лад, осягнення сутності національної культури й традицію інтегрального націоналізму.
Далі буде.
УКРАЇНСЬКИЙ ШЛЯХ
“Згадаймо ту традицію, яка давала нам силу бути переможцями серед народів”. · с. 5сторінка оригіналу ↗ Продовження. Початок у ч. 38 за 2007 р.
Андрій ІЛЛЄНКО
НОВИЙ НАЦІОНАЛІЗМ
Новий український націоналізм повинен стати принципово новою ідеологічною цілісністю, а саме державницьким інтегральним націоналізмом ХХІ століття. Шлях такого перетворення не буде легким, але без його проходження годі говорити про якусь перспективу. Засади нового українського націоналізму: Авторитаризм — принцип побудови держави і всіх інших соціальних інституцій. По-перше, він виявляється у створенні чіткої ієрархічної системи управління, де керівник несе персональну відповідальність за всі свої рішення. Тобто обсягу влади має дорівнювати обсяг відповідальності за неї. По-друге, авторитаризм передбачає демонтаж збанкрутілої й неефективної системи політичної демократії, яка не зміцнює сили нації, а навпаки, сприяє її деградації. Задурюючи людям голови ілюзією політичної боротьби, демократія насправді — прикриття системи, за якою правлячу верству складають пройдисвіти, покручі, холуї й дегенерати, фізичні й моральні потвори, які дбають лише про особисте збагачення. Тому, керуючись принципом авторитаризму, ми зможемо змінити нарешті цей ганебний стан, привівши до влади справжню національну еліту — морально зрілих синів і дочок свого народу. Тільки така еліта спроможна вивести нас із тотальної кризи. Ніяка демократія як правління найгірших ніколи на це не буде здатна. Подальша “боротьба” політичних партій, які насправді є конторами з обслуговування інтересів олігархів та плацдармом для найбезпринципніших кар’єристів, ще більше погіршуватиме ситуацію, знищуючи наш народ. Політична боротьба в середовищі нації неприпустима. Політичні партії слід ліквідувати. Принцип політичного представництва через політичні партії варто замінити принципом професійного представництва всіх верств нації. Будьяке політичне життя поза державою неможливе. Великодержавність означає побудову не просто держави, а могутньої, великої України, бо якщо Україна не стане великою, її взагалі не буде. Сучасна епоха ставить перед нами нові умови. Доба національних держав у традиційному розумінні цього слова остаточно завершується. Настає епоха реґіональних центрів сили, яких буде небагато, але навколо них концентруватиметься вся політична й економічна могутність. Ті національні держави, яким масштаб не дозволяє бути могутніми центрами впливу, в нових умовах багатополярного світу просто не зможуть стати глобальними гравцями і в кращому разі будуть змушені долучатися до вже існуючих. Ці принципово нові умови не можуть не торкнутися й націоналізму, змушуючи його суттєво перебудуватися. Тому годі сподіватися на успіх, якщо ми й далі стоятимемо на ідеологічних позиціях позаминулого століття і вперто ігноруватимемо те, що відбувається навколо. Ми маємо згадати свої великодержавницькі амбіції: ми не народстраждалець (саме так намагаються представити нас деякі націоналмазохісти), а могутня нація-переможець. Тому згадаймо ту традицію, яка давала нам силу бути переможцями серед народів. Цю традицію ми умовно назвемо давньоукраїнською. Тільки наснажуючись із цього джерела, українська ідея могла наповнюватися реальним змістом і творити дивовижні форми життя: найбільша держава Середньовіччя Київська Русь, унікальний феномен українського козацтва — все це має безпосередній стосунок до цієї традиції. Саме тому Російська імперія узурпує право на це життєдайне джерело. Геополітичні реалії змушують нас бути великою державою. Великий рівнинний простір від Уралу до Карпат і від Чорного до Балтійського морів передбачає домінуючий центр, який є одним із глобальних центрів сили. У різні історичні періоди на цьому Великому просторі були різні державні центри: Київська Русь, Золота Орда, Велике князівство Литовське, Річ Посполита, Російська імперія, СРСР. Це держави різної природи із різними етносами-домінаторами, але їх об’єднує те, що вони були одними з наймогутніших держав свого часу і їхня могутність не обмежувалася цією великою рівниною. Сама природа Великого простору така, що одночасно на ньому не може існувати кілька рівноцінних центрів сили. Завжди буде домінувати один центр, питання лише в тому, де він — у Москві, Варшаві чи Києві. Ми повинні нарешті подолати комплекс меншовартості й на повний голос заявити про свої великодержавницькі амбіції, почавши боротьбу за право бути метрополією під стягом тисячолітньої державницької традиції. Ми повинні перестати поводитися як упосліджена національна меншина, заклопотана захистом своїх культурно-лінгвістичних прав. Ми маємо розвинути великодержавність на основі своєї культури як джерела розвитку цілої цивілізації. Ми перетворимося на центр тяжіння не тільки Східної Європи (яка нині ще здатна, на відміну від Західної, стати центром Європейського відродження), а й цілого континенту, що вже агонізує від втрати власного генофонду й культурного обличчя. Форма майбутньої Української держави, звичайно, буде цілком нова. Це буде щось на кшталт наддержави — цивілізації, основа могутності якої ґрунтуватиметься на характері інформації, що вона продукуватиме. Політика збереження й приL множення національного геноL фонду має два аспекти. По-перше, це чітке усвідомлення катастрофічного стану європеоїдної раси, проти якої триває планомірна війна на знищення. Оскільки українська нація — її органічна частина, то доля раси — і наша доля. Годі сподіватися, що коли вся Європа
Андрій Іллєнко на вечорі пам’яті Романа Шухевича перетвориться на семіто-негроїдомонголоїдний субстрат, то наша доля може бути інша. По-друге, оскільки українська нація — нація-асимілятор, то ми маємо чітко визначати, хто може бути асимільований, а хто ні. Очевидно, ми повинні асимільовувати лише представників європеоїдної раси, бо міжрасове змішування призведе до знищення нашого генофонду. Поняття держави й нації повинні збігатися. Нація — це гомогенна спільнота, яка базується на біологічній основі — расі та культурних, мовних, ментальних ознаках, що вирізняють її серед інших націй цієї раси. Відповідно ні про які “національні меншини” в рамках єдиної нації-держави не може бути мови. Подолання демографічної катастрофи й відновлення генофонду нашого народу — ось першочергове завдання українського націоналізму. В Українській державі нормою мають бути сім’ї з трьома—п’ятьма дітьми. Дитяча і молодіжна політика повинна стати стратегічним напрямом політики державної. Антиолігархізм — це усвідомлення необхідності демонтажу економічної системи олігархічного капіталізму, яка існує у зв’язці з політичною системою парламентської демократії. Усі ресурси нашої країни перебувають під контролем купки бариг неукраїнського походження, які, паразитуючи на тілі нашої нації, отримують свої надприбутки. Водночас, для прикриття такого стану справ та замилювання очей нашому народові, вони створили ширму, яку називають демократією. Перетворившись на закриту страту, політична й економічна псевдоеліта, яка в абсолютній більшості складається з дегенератів, поділилася на партії, які нібито ведуть між собою боротьбу. Насправді ж усі вони — це єдина клоака, яка існує за одні й ті ж гроші, й єдина мета життя якої — отримання ще більшої кількості грошей у свої кишені. Олігархічна система призводить до ситуації, коли державою, її народом і національним багатством розпоряджаються антиукраїнські виродки, які розцінюють нас лише як поживу, з якої можна викачувати ресурси. Систему паразитизму слід змінити. Ми повинні створити надпотужну державу, що контролюватиме стратегічні галузі господарства, об’єднані у виробничі синдикати, де буде досягнуто компромісу між приватними роботодавцями, працівниками та державою. Тільки економічна потужна держава, підтримана своєю нацією, зможе провести масштабну націоналізацію награбованого майна, знищити олігархічну систему та звільнитися від диктату транснаціональних корпорацій. Побудова нового соціального ладу повинна ґрунтуватися на арійських принципах суспільного устрою, тобто поділу соціуму не на ворогуючі класи, а на продуктивні суспільні верстви: продуцентів духовних цінностей, управлінців та військових, державних службовців та продуцентів матеріальних цінностей. Кожна з цих верств, належність до яких залежала б від особистих якостей людини, виконувала б свою, не менш важливу, ніж в інших, функцію. Тільки такий лад
Вишкіл молодих патріотів
“На плечах національної демократії в державне управління в’їхало угруповання малоросійського зразка з відкритим поклонінням імперській Росії”. · с. 6сторінка оригіналу ↗ Віктор КОСТЮЧЕНКО, письменник, м. Київ
Вимога відокремити бізнес від влади — правильна. Але, на жаль, її не здійснили. І сталося непередбачуване: грошові мішки цих космополітичних жмень підім’яли під себе Конституцію. І так позбавили владу волі, дієвості, ініціативи, національного державотворення. Настав диктат капіталу. Утворилася фантастична прірва між доходами багатих і бідних, між владою і народом. Якщо міністр “смокче” з нафтової труби іза рік одержує 8 млн гривень доходів, а мільйони людей бідують, то навіщо такий міністр? Якщо Кабінет Міністрів не забирає в нього труби й не повертає її в бюджет держави, то що це за Кабмін? І як узагалі оцінюється праця людини? За розум, умілі руки, трудову ініціативу, талант? Один гребе лопатою, а іншому і в ложку не попадає. Позакривали фабрики й заводи, зруйнували колгоспи. Створили про людське око центри зайнятості для безробітних, виплачують їм для підтримки якісь копійки, наперед знаючи, що ні сьогодні, ні завтра, ні через десять років не запрацюють розграбовані при державному потуранні підприємства, не закрутяться заводські верстати, не відродиться дух творення в наукових лабораторіях… Та вже чути, що сьогодні безробіття — нормальне явище у сучасному світі. Так, справді, воно існує ів Німеччині, і в Італії, і в інших країнах. Тільки їхнє безробіття й наше українське — різні речі. Там держави разом із профспілками вживають заходів до нормалізації життя безробітного, не доводять його до люмпенізації. Комуніст-реформатор Кучма розвалив село. Такої руїни не знало воно ні в часи кріпаччини, ні за столипінської реорганізації, ні в часи насильницької колективізації. Програмуючи руйнування колгоспів, реформатори не зважили на те, що викидають на вулицю тисячі селян, які ще недавно наповнювали державну комору збіжжям і яким зараз ніде заробити гривню на прожиття… Світять сьогодні “ребрами” або “озиваються” рештками фундаментів зруйновані стайні, свинарники, телятники, корівники, табори механізаторів. Ілюзія, що селяни з паями стануть фермерами, лопнула, як мильна бульбашка. Та й хто без малої техніки, з самими лопатами й сапами фермеруватиме? Стоять їхні наділи в бур’янах, а хто здав у оренду, той і без землі, й без грошей. Реформа підрізала село — воно деморалізується. Закриваються школи, клуби, фельдшерські пункти, бібліотеки. Запустіння. Село губить свої інтелектуальні й моральні основи, денаціоналізується. Гнітить безперспективність… Як бачимо, “творення нового суспільства” не відзначається ні прогресивністю, ні новизною. Добуто зі сховок старі залежані пута й накинуто на людей — повернулося те, що давним-давно було і проти чого робочий люд повставав. Це мало б бути в полі уваги держави. Та зараз навіть ті “десять кроків до людей”, що проголошені у передвиборній гонці Президентом Ющенком, забуто. Крокують тільки до олігархів і бізнесменів… На сімнадцятому році незалежності немає навіть натяку на план будівництва держави Україна. Її стихійно будують ті, кому треба було б заборонити навіть підступати до такої справи. Партія реґіонів — партія капіталу, з усього видно, будує щось на зразок Малоросії з політичним, економічним і культурно-освітнім підпорядкуванням Москві. Ця модель розходиться з тією, яку віками плекав український народ і яку так мудро й лаконічно висловив Шевченко в поетичному рядку — “в своїй хаті своя й правда, і сила, і воля”. Цю лінію “реґіоналів” підтримують українські соціалісти й комуністи. Сьогодні соціалісти не заперечують приватної власності, навпаки, змирилися з тим, що при владі повинні бути багатії, що все має бути роздержавлене. Соціалізм, що пропагується зараз, має подвійне дно: заграє з простим народом, а служить капіталу. Це виразно виявлялося останнім часом у Верховній Раді. Переважно соціалісти спрямовували зусилля на те, щоб злютувати депутатів “єдиномислієм” навколо антинародних заходів. Для цього творилася коаліція, для цього шукали шляхів збільшення її реальної чисельності до 300 осіб, аби приймати антиукраїнські закони, аби далі роз’єднувати народ України. Загалом, усе робилося, аби Верховна Рада була слухняним додатком до Кабміну. Цьому сприяла розкольницька формула — “не ви, а ми”, що звучала хором і поодинці у ВР, на сторінках преси, по радіо йна телебаченні. Хіба ця формула розрахована на єднання? “Не ви, ами”, — заявляють депутати, заявляють міністри. “Не ви, а ми”, — заявляють з люттю на обличчях “пацани”, яких завезли у Київ зі східних областей для протистояння. Щось подібне ми мали, коли на початку XX століття йшли до влади більшовики, вигукуючи: “Не ви, ами!” А чи не краще було б озброїтися ефективною в таких випадках логікою державної доцільності: у держави є проблеми, давайте разом — Верховна Рада, Кабінет Міністрів, Президент — розглянемо ось цю і цю. А цих проблем багато, і вони вимагають невідкладного розв’язання. Це — корупція, судочинство, пенсійна справа, безробіття, податкова система, права людини, освіта, наука, книговидання і т. ін. Ідеологія протиставлення — “не ви, а ми” — завдає великої шкоди довірі народу до влади. Відомо, що згода дім будує, а незгода руйнує. Отак, на плечах національної демократії в державне управління в’їхало соціальне угруповання малоросійського зразка з відкритим поклонінням імперській Росії, з обмеженням усього українського в культурі, освіті, науці, економіці, політиці. А нещодавно замигтіла на телеекрані ще одна сила з такою ж програмою — “не ви, а ми”, навіть
Фото Олександра Литвиненка ще крутішою: “не ви, а я”. І так помолодецьки хвацько заявляє: “Я повертаюсь у політику, щоб подолати безлад у державі”. Скажіть, оця сила — недавня учасниця безладу в державі — на кого розраховує? Та все ж на ті відсталі верстви населення, на яких накинуто пута безправ’я, злиднів і гноблення. Грошові мішки накинули пута на Конституцію і на закон. Звиваючись під їхнім тягарем, Українська держава не управляє національним будівництвом (духовним і матеріальним), не вирівнює “перекоси” в соціальній сфері, не дбає про відтворення нації. Вона сама себе запевняє, що треба боротися і з тим, і з тим. Треба. Але ніхто ніде й ні на якому рівні не бореться. Маскуючись під тіньові структури, конвертаційні центри, фальшиві фірми й фірмочки, трейдерів і рейдерів, Україною гуляє розбій і рекет. Шириться насильство, жорстокість… Як народові захиститися?.. “Я не хочу жити краще свого народу, я не можу і не хочу жити і бачити нищення, конання мого народу. Я хочу розділити його долю цілком, ущерть і без оглядки”, — писав у “Щоденнику” Олександр Довженко.
“На плечах національної демократії в державне управління в’їхало угруповання малоросійського зразка з відкритим поклонінням імперській Росії”. · с. 6сторінка оригіналу ↗ Закінчення статті «ПОРА ТВОРИТИ НАЦІОНАЛЬНУ УКРАЇНСЬКУ ДЕРЖАВУ!», с. 1
Закінчення. Поч. на с. 1
Але “спасителі нації” або розважливо розводять руками, констатуючи “маємо те, що маємо”, або шукають, за звичкою, причини поза собою. Це і химера “північного сусіда” (пам’ятаємо, як у радянські часи все списували на ворожий капіталістичний Захід), і жупел саботажу (відроджений з часів “військового комунізму” і сталінських репресій), а також “вороги” з опозиції чи конкурентної партії, особливо ненависної, коли вона перебуває при владі. Найбільшу загрозу впродовж останніх років почали складати “зрада” і “зрадники”. Саме вони начебто причина всіх бід, що сталися з Україною. Щоправда, нормальна людина вже очманіла від розгадки ребусу, хто ж кого зрадив. Адже невже ті, кого начебто зрадили, непорочні янголи, святі подвижники, які з дня народження в поті чола працюють на бідних, стражденних, віддаючи зароблене на сиріт, інвалідів, на лікарні, освіту, допомогу безробітним та інші численні проблеми? І чи можна когось звинувачувати у зраді, коли сам стільки разів міняв колір прапорів і сюзерена, що втратив відчуття реальності в оцінках власної діяльності? Зокрема, розуміння того, що не маєш морального права судити, оскільки сам такий, і довіри до тебе вже немає. Перманентний “бій” купки політиків, у який вони втягли всю країну, показав їхню порожнечу й немічність. Адже за цим “боєм”, “боротьбою” давно забули конкретні проблеми українського суспільства: обдурені вкладники, які не можуть знайти захисту своїх прав, занедбаний аграрний сектор, село — колиска й основа нашого генофонду й здоров’я нації, освіта й інтелектуальний ресурс, які є запорукою прогресу Української держави й добробуту особистості тощо. Захоплення собою й піаром власної “історичної ролі”, яку начебто виконує той чи інший “політик”, призвело до втрати професійності. Адже той, хто вважає себе політиком, повинен професійно виконувати свій прямий обов’язок — працювати, діяти, боротися за розв’язання проблем суспільства, творити, а не займатися нескінченною балаканиною, прожектерством, шукаючи ворогів у нестримному прагненні влади, втішаючи виборців утопічними й здебільшого непотрібними речами. Зокрема, втягуючи народ у систему обіцянок, забуваючи, що ми живемо в ринковому, отже, економічному суспільстві, де кожен повинен не очікувати милості від “доброго царя”, а покладатися тільки на свої сили, на себе. А політика повинна створювати для цього необхідні умови. Як у Радянському Союзі народ втішали тим, що хоч є ціла низка нестатків і недоліків, зате “немає війни” і над нами “мирне небо”, такі тепер проголошують абстрактні
“духовні цінності”, “справжній патріотизм”, який вищий за професійність, повторюють міф про “найбільш роботящу” або “творчу” націю. Але нація, залишаючись на такому низькому рівні матеріального й соціального забезпечення, розмов про духовність та інші метафізичні речі вже не сприймає. Чим, як не цинізмом, можна назвати призначення надвисоких (за українськими мірками) посадових окладів чиновникам високого рангу різних гілок влади, їхнє колосальне матеріальне забезпечення й пільги? Причому такі, які не снилися радянській номенклатурі. Але вони залишають за собою право і надалі говорити про “свою боротьбу” за “благо і добробут” усе того ж народу і все з тими ж проблемами. Чи не тому так прагнуть усі стати політиками, за всяку ціну “прорватися” до влади? Влада в нас — колосальний привілей, навіть якщо відмовитися від існуючих пільг і дотацій. Невже зняття недоторканності поставить владну особу під контроль суду чи якоїсь іншої інстанції? Хто в це повірить? Обіцянки, які роздають перед виборами, повинні вражати пересічну свідомість своїм розмахом. Ще б пак: 15, 20, 50 тисяч гривень за народження дитини, безпроцентні кредити на житло, безплатна медицина й освіта, погодинна висока оплата тощо. Однак за цими обіцянками — все той же цинізм: чи багато це — 50 тисяч гривень за нинішніх цін? У кращому випадку чотири метри житла, якщо його будувати за помірними розцінками у “спальному” районі. Або одна чи півтори сотки землі десь уже далеко за Києвом, бо в самій столиці й квадратного метра не купиш. І скільки часу можна утримувати дитину за ці гроші? А який із банків надасть кредит без відсотків? Вражає одне: якщо так цинічно, нахабно брешуть перед виборами, роздаючи обіцянки, то можна лише здогадуватися, що насправді дає народові влада. Не менший цинізм — позбавлення людей можливості вибору. Все є: Центральна виборча комісія, відповідні закони, політичні сили, передвиборна агітація та боротьба, але обрати того, хто тобі подобається, неможливо. Потрібно голосувати за партію чи блок, у якому, поряд із окремими особистостями, безліч безликих, деперсоналізованих статистів чужої волі, які розуміють парламентську діяльність як можливість “влаштувати” свої справи. Це призвело до дискредитації парламенту. Чим ще, як не цинізмом, можна назвати факт приходу в парламентські блоки дітей, племінників, кумів, друзів, сватів, батьків тощо? Причому провладні особи дивуються докорам щодо себе: як же так, шахтарська династія можлива, а політична — ні? Обурює таке цинічне прагнення влади, в ім’я якого розгортається тотальна боротьба. Відразу згадуєш ленінську настанову, що в політиці важливо знайти основну ланку, схопившись за яку можна витягти весь ланцюг. Такою ланкою в його плані було створення “організації професійних революціонерів”. Так само і в нас: “борці за владу” діють як професійні політики, що тільки вони мають право на владу. Та ось проблема: ті “професійні політики” дуже схожі не лише на “професійних революціонерів”, а й на “професійних бандитів”, “професійних негідників”. Інакше як пояснити нескінченні судові, майданні, відкриті й закриті “розборки” з приводу поділу влади? Річ у тому, що ця група людей у своїй самовпевненості позбавила 46- мільйонну країну спокійного творчого, діяльного життя, змушуючи займатися їхніми проблемами й вірити в їхню обраність. У результаті країна перебуває в постійному ірраціональному вимірі, який позбавляє нас раціонального європейського життя. Нагадаємо, що при всіх своїх претензіях на абсолютну свободу й право давати рекомендації як жити, кінікі (циніки) не встояли перед інтелектуальними течіями, які створили культуру, економіку, право. Всі ті цінності, завдяки яким живе сучасне цивілізоване людство. Отже, настала пора нових політичних сил — креативних, діяльних у своєму прагненні творити нову, національну Українську державу.
“Конституція держави повинна стати кон' кретним виразом і практичним втіленням світогляду та ідеології сучасної доби”. · с. 7сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
політичну ситуацію в Україні? Більшість депутатів виступає проти цього рішення, вважаючи його неконституційним. Але чи можна конституційним шляхом у межах правового поля, як на цьому наполягають противники виборів, вийти з глибокої політичної кризи, якщо Конституція і Конституційний Суд недієздатні, закони не працюють, країна потопає в корупції, бездуховності, аморальності, в ній панує безладдя й безвладдя. Дострокові вибори повинні стати поворотним пунктом у свідомості українців і новітній історії України. Головне — щоб у парламент знову не прийшли політики зі спотвореним світоглядом, з міщанською загребущою психологією, для яких поняття моралі не існує, які не бачать перед собою ні народу, ні держави, а тільки — себе в державі. Нашу Конституцію написано безвірниками в дусі печерного матеріалізму, класти її поряд із Біблією й присягати на ній — це блюзнірство. Чого варта стаття 3, яка передбачає “…право людини вільно і незалежно визначати ставлення до релігії, відкрито виражати й вільно поширювати свої релігійні або атеїстичні переконання; не допускається встановлення обов’язкових переконань і світогляду, будь-якого примусу при визначенні громадянами своїх світоглядних переконань”. Атеїзм — це найбільше зло, більше, ніж фашизм і більшовизм разом узяті. Саме він привів людство до божевілля, і врятувати його може тільки всесвітня моральна революція, першою іскрою якої став Помаранчевий Майдан, тому до нього і була прикута увага всього світу. Це було природне явище, божественне знамення. Конституція держави третього тисячоліття повинна стати конкретним виразом і практичним втіленням світогляду та ідеології сучасної доби. Писатиме її весь український народ, звичайно ж, за участю прогресивно мислячих учених, філософів, педагогів, богословів, юристів. Тільки народ здатний витворити таку Конституцію, яку ніхто й ніколи не посмів би порушувати. Конституція — це договір громадян із Творцем, і присяга Президента на вірність Конституції означає й присягу народові, що всі ми виконуватимемо волю Творця, житимемо за його законами. Сильна держава — це морально бездоганна держава.
Фото О. Литвиненка
ПОГЛЯД
“Конституція держави повинна стати кон' кретним виразом і практичним втіленням світогляду та ідеології сучасної доби”. · с. 7сторінка оригіналу ↗ Антон ДУШЕЙКО, кандидат біологічних наук
Яку державу будувати в третьому тисячолітті, на яких засадах, якою має бути Конституція, зовнішня і внутрішня політика? Депутати сперечаються, дебатують, але відповіді не знаходять. Причина такої неспроможності в їхній світоглядній обмеженості, духовній спустошеності й аморальності. Якщо немає правди і ніхто її не шукає, то компроміси не додадуть розуму й мудрості, й проблеми залишаться нерозв’язаними. Що таке світогляд і яка його роль у державному будівництві? Світогляд — це бачення, розуміння й осмислення динаміки світу, його відображення у свідомості людини. Народ, держава, людина живуть так, як вони мислять, наскільки їхнє мислення адекватне світовому процесу. Політика держави пов’язана зі світоглядом: якщо наші уявлення про світ хибні, спотворені, то такою буде наша політика і наше життя. Ясний національний світогляд є суттю “національної державницької ідеології — системи ціннісних орієнтирів” (О. Шокало), без якої неможливо створити національний державний лад. Добре, що держава, побудована на засадах атеїзму, розвалилась, бо інакше й бути не могло. Але 70 років духовного спотворення не минули безслідно, й ми знову зіткнулись із новими труднощами — ніяк не можемо побудувати нову державу. Було погано, а стало ще гірше. Відкинувши марксистське марення й засудивши його ідеологію, ми залишились ні з чим. Наша гуманітарна наука, наша інтелектуальна еліта чомусь не думала і не думає над тим, чим, яким вченням керуватись нашим президентам, прем’єрам, парламентарям, міністрам і всьому народу у розв’язанні глобальних реґіональних та індивідуальних проблем третього тисячоліття. Після розпаду СРСР наші ідеологи-комуністи поспішили заявити, що нам не потрібний національний світогляд, мовляв, у кожного є свій, не треба нам і національної ідеології, ми ситі партійною. Все це так, але чому ж тоді у нас немає отого шевченківського “єдиномислія”, згоди між партіями, між гілками влади й між людьми, без якої неможливо побудувати державу, бо ми не розуміємо одне одного — всі говорять і ніхто нікого не чує, в країні панує хаос, як у біблійній притчі про будівництво Вавилонської вежі. Наука промовчала, і ось що ми маємо: замість демократії — автократію з корупцією на додачу; замість волі — анархію і свавілля; замість приватизації — “прихватизацію”, пограбування, на чому повиростали українські олігархи; замість всеосяжного високого почуття любові — технічний секс; замість добробуту — крайнє зубожіння. Гуманітарний сектор НАНУ не працює на національну державу. У нас розплодилося дуже багато академіків за званнями й дуже мало їх за знаннями. Керівництво Академії весь час скаржиться, що мало грошей держава виділяє на науку. Та причина не тільки в грошах. Розвиток суспільних наук не потребує масштабного фінансування, бо тут не потрібні ні реактори, ні циклотрони, ні дороге обладнання — тут потрібні ідеї, а їх за гроші не купиш. Хоч як це дивно, але НАНУ перетворилась на гальмо розвитку гуманітарної науки. Нові ідеї (якщо вони виходять не з Академії і не від академіків), оголошують ледь не божевільними і не дають їм ходу. Молоді перспективні вчені тікають з України ще й тому, що в НАНУ їм не створюють умов для творчої праці, вони не можуть реалізувати свої ідеї. Якщо невігластво — благо, то марно бути мудрецем. Про низький рівень організації науки свідчить наша технологічна відсталість — НАНУ не дала світові жодного лауреата Нобелівської премії. Історія вчить, що коли політика не опирається на науку або керується лженаукою, то вона неминуче стає волюнтаристичною, а точніше — авантюристичною. А чим є нинішні партії? Чи можна їх назвати передовими загонами… електорату? Нинішні партії безідейні, безпринципні, безпрограмні. Вони пропонують народові вибирати: або соціалізм, або комунізм, або олігархізм. Народ це не влаштовує, тому він змушений орієнтуватись на харизматичність партійних лідерів, які через свою світоглядну обмеженість хоч і намагаються, але не можуть виправдати довіру народу. Запозичені переважно з Заходу ідеї, яким уже понад 100 років і які вже давно вичерпали свій ресурс, в Україні не приживаються, вони не надихають, не захоплюють, не запалюють, не викликають ентузіазму — не та епоха і не той час. Це костюм з чужого плеча, який уже давно вийшов з моди. Соціалісти пропонують системну реформу, змінити президентсько-парламентську республіку на парламентсько-президентську, а комуністи йдуть ще далі — хочуть ліквідувати інститут президентства. Що це нам дасть? Треба міняти не політичну систему, а людей у системі. Експерти, аналітики поговорюють про зміну обличчя ВР, що було б добре замінити стару політичну еліту, яка повністю скомпрометувала себе, на нову — молоду. Але проблема в тому, де взяти нових молодих політиків, які були б високоморальними, високоідейними, високоосвіченими, мали б перед собою чітко окреслену мету і які віддано служили б народові й державі. На марксистському ґрунті такі кадри не ростуть, а іншого в нас немає. Нам з моменту проголошення незалежності насамперед треба було реформувати освіту, зміст навчання і виховання, але ми цього не зробили. Було багато постанов, доктрин, але зміст освіти залишився незмінним — матеріалістичним. Побутує думка, що система освіти, яка існувала, — добра, що її тільки треба розвинути, підкорегувати, “привести у відповідність” до потреб XXI століття. Яка ж вона добра, якщо держава розвалилася? Весь партійно-бюрократичний апарат тієї держави, та й сьогоднішні наші керівники вчилися й виховувалися у тій системі освіти, і народ ними не задоволений. Нам треба радикально змінити зміст, стратегію й напрям освіти, бо те, що було в державі, призвело до духовного й морального зубожіння, економічної й технологічної відсталості, політичного волюнтаризму й розпаду держави, а сьогодні ми з тих же причин не можемо побудувати нову державу. Зміст освіти потребує радикальної реформи на засадах національного світогляду та ідеології. Українська освіта повинна розвивати традицію справді великих, мудрих і славетних педагогів, таких як Я. А. Коменський, К. Ушинський, Г. Ващенко і певною мірою А. Макаренко та В. Сухомлинський. Зміст традиційної педагогіки такий: Бог—природа—людина—суспільство—держава. “Україна і Бог!” — девіз Г. Ващенка. У сфері освіти ми не туди йдемо, нев той бік рухаємось, викидаємо десятки мільярдів гривень на освіту й нівечимо дитячі душі. Прогрес України у третьому тисячолітті визначатиме рівень її духовності. Економічні, політичні, соціальні проблеми загострились і загострюються тому, що в нас низький рівень свідомості, освіченості, моральності. У нас є по-сучасному мислячі педагоги, але їхні ідеї гасить АПН — вона не дає їм ходу. Всі наші підручники, посібники написано в дусі марксистсько-ленінського матеріалістичного світогляду. А тим часом соціально-політична напруга в Україні досягла критичного рівня. Що робити? Президент призначив позачергові вибори. А чи змінять вони
“Конституція держави повинна стати кон' кретним виразом і практичним втіленням світогляду та ідеології сучасної доби”. · с. 7сторінка оригіналу ↗ Галина САБУРОВА
Про це буквально дослівно заявив Прем’єр-міністр України Віктор Янукович на зустрічі з виборцями. Це — чи не єдина правда в месиджах глави уряду. Певно, мало хто в країні сумнівається (крім зазомбованих нею), що Партії реґіонів та її лідеру ці вибори справді не потрібні. Бо вони, сердешні, ще не все, що є в Україні, встигли нахабно приватизувати. Надто недовго, на їхню думку, були при владі. Але вибори конче потрібні нам. Бо ще трохи такого безладу, такої безсоромної нахабної брехні, такого “успішного” правління — і в Україні може настати колапс. До речі, перші його ознаки, на побутовому рівні, помітні вже сьогодні. Тим, хто в цьому сумнівається, раджу зайти на базар і переконатися, що у вересні, коли багато овочів і фруктів, і ціни на них зазвичай найнижчі, зараз вони, навпаки, на 25—30 відсотків “підскочили” всього за тиждень! І не розповідайте нам, що вибори “з’їдять” кошти, які можна витратити на розв’язання соціальних програм. Як ви збираєтесь і “поспішаєте” розв’язувати їх, ми вже мали змогу переконатися й переконались, і на вашому цинічно-нахабному “розв’язанні” проблем чорнобильців та ліквідаторів, а також інших пільгових категорій. Не кажучи вже про виконання законів на підтримку української мови та української книжки. На цій зустрічі пан Прем’єр заявив приблизно таке: програма БЮТ, мовляв, — лише передвиборні лозунги, які після виборів ця політична сила зовсім не збирається виконувати. Я не симпатик, а тим паче не відданий адвокат БЮТ. Його програма й дії — тема окремої розмови. У шановного (правда, не всіма) Прем’єра хотілося б запитати: звідки в нього такі відомості? Невже сама Юлія Володимирівна поділилась своїми потаємними планами? Психологи стверджують, що людині властиво судити про інших так, як би вона сама повелась у схожій ситуації. То може, виходячи з цієї особливості людської натури, ми несподівано отримали ще одне одкровення пана Прем’єра? Виходить, що він сам сприймає свої обіцянки (занадто щедрі як на мене) лише як передвиборні гасла, які не збирається виконувати? А про те, що це останній та найрішучіший бій Януковича, свідчить хоча б кількість зовнішньої реклами (між іншим, абсолютно недолугої, як, до слова, і всі дії нинішнього “коаліційного” уряду). Та й постійна докучлива, гучна (і така ж недолуга!) реклама на радіо й телебаченні — теж не безплатна. Отож зрозуміло: пан або пропав. Тож шановні співвітчизники! 30 вересня ви не просто проголосуєте за ту чи іншу партію. Ви оберете, може, і на століття вперед, для себе та своїх дітей рабство чи свободу. А тому добре подумайте, за кого віддати свій вирішальний голос. І хай завжди живе Свобода!
“Чому ніхто не докопується до своїх національних коренів?” · с. 8сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
всі ці кошти витрачено на російськомовну періодику. Таким чином, створено привілей для навчання, підготовки курсових і дипломних робіт саме російською мовою. Я подав до суду всі необхідні фінансово-платіжні документи оплати періодичних видань. А щодо однієї тисячі гривень відшкодування, то це глузування з мене, адже впродовж майже двох років я витрачав свої матеріальні ресурси, духовну енергію, час і здоров’я не лише на подолання зухвалої брехні, захист своєї людської честі і громадянської гідності, а й відстоювання конституційних прав кожного українця. Вважаю, що таке рішення суду — це ідеологічна демонстрація того, що в державі панує олігархічно-кланова система. Мовляв, нічого рядовим громадянам навіть думати про судову тяганину з представниками влади. На підставі цього, посилаючись на ст. 56 Конституції України, я збільшив розмір відшкодування мені моральної шкоди до 20 тис. грн і вважаю, що ця сума не суперечить вимогам розумності й справедливості. — Пане Сергію, а що далі? — У своїй скарзі до Апеляційного суду Луганської області я просив скасувати вищезгадану постанову Жовтневого районного суду м. Луганська і винести нову ухвалу, в якій визнати порядок навчання російською мовою в СНУ ім. В. Даля неправомірним загалом, а не стосовно мене особисто, зобов’язати реорганізувати навчання у закладі відповідно до чинного законодавства і стягнути на мою користь не тисячу, а 20 тис. грн. — Як видно з Вашої електронної пош) ти, Вас підтримує світова спільнота. — Хоч як це прикро, а ми живемо не в правовій державі. Про це свідчить той факт, що проти мене було сфабриковано кримінальну справу. Один із депутатів міськради від ПР після запису телепередачі вдарив мене, а свідки потім сказали, що це я його побив. Таким чином, луганські “правоохоронці” і судді прагнули кинути мене за ґрати і навісити на мене ярлик злочинця. Але завдяки Богу і тим юристам, які ще не зрадили правди й совісті, я вийшов на волю і продовжую боротьбу за утвердження державності української мови, за право кожного українця навчатися державною мовою, а отже, — повноцінно жити і працювати на рідній землі. Хто забере в мене це право, дане Богом? — Хочеться побажати Вам стійкості духу, доброго здоров’я і перемоги. І вис) ловити впевненість, що з кожним тиж) нем, місяцем, роком кількість тих, хто прозрів, пізнав своє родове коріння, усві) домив свою місію на землі, збільшувати) меться. І лише таким чином Україна ста) не українською. — Дякую газеті за увагу і підтримку. Слава Україні! Разом — переможемо!
Розмову вела Ніна ГНАТЮК
Я народився в Галичині, на Тернопільщині. У Польщу переїхав 1957 року. Моя родина — польсько-українська. Вона не допускала польсько-українських чвар. Ми мирно жили з сусідами, люди одружувалися між собою з любові, а не за національністю. Переїхавши до Польщі, я почав учити нашу (польську) історію, а раніше вчив історію Росії. Я пізнав, як поляки були зрусифіковані, перебуваючи під царським ігом. Тепер я цікавлюся подіями в Україні. Чому ж нам не жити в згоді й мирі і пишатися нашими культурами? Це нас усіх збагачує. Я використовую багатство трьох культур: польської, української і російської, бо ці мови знаю добре. Але найближчою для мене завжди буде моя рідна, польська. Я бажаю Українцям усього доброго, і щоб Вам усім щастило. Тобі бажаю добитися своїх прав для себе і для свого народу. Тадеуш КРАВЧУК із Вроцлава
Сер, Ви гідні мого захоплення як борець за основні права людини в Україні. Бог обдарує Вас здоров’ям у Вашій наполегливості, боротьбі за свої права. Шанобливо Вільям В., Бостон, США
“Чому ніхто не докопується до своїх національних коренів?” · с. 8сторінка оригіналу ↗ — Пане Сергію, розкажіть, де Ви наро) дилися, яким було Ваше оточення з ди) тинства. — Я народився 1964 року у Краснодоні в українській родині. Батько працював прохідником у шахті, мати — вантажницею на лісоскладі. Оточення, крім родини, було всуціль чужомовним: закінчив школу з російською мовою навчання. Упродовж п’яти років працював прохідником на шахті ВО “Краснодонвугілля”. Теж усюди російська мова, а нерідко і зневажливо кинуте щодо української — “телячий язик”. У моїй душі давно жевріло питання: чому так діється на правічно українській землі? Чому ми приречені терпіти і мовчати, заливати горілкою свої біди і гризоти? Чому ніхто не докопується до своїх національних коренів, не прислухається до тихого пульсування того джерела, яке замулили, засипали, а нерідко ще й бетоном залили зверху? — І як те джерело пробилося нагору, як у Вас виник спротив системі русифіка) ції, нівелювання національних рис у Лу) ганську? — У вересні 2005 року я став студентомзаочником Східноукраїнського національного університету ім. В. Даля. Вирішив набути фаху журналіста. А все розпочалося з приймальної комісії. Я звернувся туди, чи можна навчатися українською мовою. Отримав відповідь: лише російською. Отож усупереч статті 10 Конституції України, статті 28 Закону України “Про мови в Українській РСР” (цей закон діє й досі) та іншим нормам українського законодавства, викладання в університеті ведеться мовою іноземної держави, північного сусіда. Українцеві ж доводиться або навчання кидати, або опрацьовувати всю літературу під час підготовки до лекцій, іспитів російською мовою, нею ж відповідати і під час семінарських занять. Я написав скаргу на ім’я ректора університету О. Л. Голубенка і цього разу отримав відповідь українською мовою: вас неправильно поінформовано, вступайте на відділення журналістики і зможете, згідно зі своїм конституційним правом, навчатися українською. Я вступив на заочне відділення, сумлінно готувався до складання зимової сесії. Але, як виявилося, переважну більшість лекцій викладачі читали російською мовою. Методичні вказівки до виконання контрольних робіт по курсу “Історія світової літератури” теж надавали чужою мовою. Знову написав скаргу ректорові. Така моя поведінка декому не сподобалася, почався тиск на мене, дехто почав виганяти з лекцій, мовляв, я заважаю нормальному навчальному процесові. Хотіли спровокувати скандал, але я вирішив діяти лише у правовому полі. Знову, вже втретє, звернувся до ректора як керівника навчального закладу, в якому порушують статті чинної Конституції. Мене прийняв пан ректор. І невдовзі надійшла від-
“Чому ніхто не докопується до своїх національних коренів?” · с. 8сторінка оригіналу ↗ Ім’я Сергія Мельничука, донедавна студен) та факультету журналістики з Луганська, а нині — приватного підприємця, який у судах прагне відстояти своє право на рідній українській зем) лі, в незалежній державі Україна навчатися державною українською мовою, відоме вже у всьому світі. Тільки у рідному Луганську так і не зрозуміють, чому цей молодий чоловік не захотів, як всі, навчатися у Східнослов’янсько) му національному університеті ім. В. Даля і су) диться з рідним ВНЗ. І за що — за право чути на лекціях з уст викладачів українську мову, опра) цьовувати українські підручники, спілкуватися з викладачами державною мовою і листувати) ся з чиновниками ВНЗ теж. Хіба тут є щось про) типриродне? Нещодавно пан Мельничук відвідав ВУТ “Просвіта”, нашу редакцію. Пропонуємо до ва) шої уваги інтерв’ю з цією мужньою людиною.
повідь від проректора з науково-педагогічної роботи І. Бузько, якій ректор доручив розглянути мою скаргу від 9 січня 2006 року. На жаль, у цій відповіді не було підтверджено порушення моїх конституційних прав — мовляв, цей конфлікт побудовано на емоціях. Тому довелося звертатися до суду. Не розповідатиму, який тиск чинився на мене, скільки витрачено сил і нервів, коштів. Але я не здавався. Щоб мати час готуватися до судових засідань, вирішив узяти академічну відпустку для захисту своїх конституційних прав. Мені відповіли, що можуть дати “академку” лише за станом здоров’я. Я не хотів писати таку заяву. Тому мене відрахували з університету. Звертався до суду. До прокуратури. Зустрівся з народним депутатом України, правозахисником Левком Лук’яненком і через нього звернувся до Президента України. — І що було далі? — 6 листопада 2006 року Жовтневий районний суд м. Луганська у складі судді І. Чаркіної і при секретареві С. Тимофєєвій розглянув адміністративну справу за моєю скаргою. Допитані в суді свідки підтвердили, що лекції читали російською мовою. Вказані обставини підтверджували ксерокопії пояснювальних записок старости групи та викладачів. Суд встановив факт порушення права позивача на отримання вищої освіти дер-
Фото О. Литвиненка жавною українською мовою і вважає за необхідне здійснювати навчання Мельничука С. А. відповідно до чинного законодавства — українською мовою. Щодо відшкодування моральної шкоди у розмірі 20 тис. грн, то “враховуючи вимоги розумності і справедливості” (так зазначено у документі) суд постановив виплатити мені одну тисячу гривень. — Чи задовольнило Вас таке рішення суду? — Зовсім ні. Бо не можна читати лекції і проводити практичні заняття спеціально для одного студента. Та якби такі умови й створили, то це суперечить статті 24 Конституції України, де йдеться про рівність усіх громадян держави у своїх правах і свободах. Той факт, що чинне законодавство стосовно державної мови викладання постійно порушували, підтверджують свідчення у суді викладачів. Зокрема, К. Філімоненко зазначив, що з 40 викладачів лише два на факультеті електротехніки читають лекції українською. У ст. 8 Європейської Хартії реґіональних мов або мов меншин зазначається: “…надання університетської або іншої вищої освіти реґіональними мовами або мовами меншин не повинно зашкоджувати вивченню офіційних мов держави”. Я надав суду такі документи: на 2006 рік у СНУ ім. В. Даля зроблено передплату на 134 періодичні видання на загальну суму 20256,47 грн. Майже
“Чому ніхто не докопується до своїх національних коренів?” · с. 8сторінка оригіналу ↗ До пана Сергія Мельничука м. Луганськ, Україна
Дорогий Молодий Друже! Ми, група українських патріотів при нашій Церкві, люди старшого віку, змушені були прожити наші літа далеко від Рідної Землі, одначе не забуваємо її ніколи. Турбуємося її долею та не менше і долею її мови! Тому й сприйняли ми з великою радістю вістку про Ваш відважний виступ. Про нього гомонить уся наша закордонна преса, і всі подивляють Вашу відвагу та послідовність у змаганні за справу, яка повинна бути дорога й невідклична кожному українцеві. І то саме на окраїнах нашої Батьківщини, у самому осередку наступу північного ворога! Кажуть: “Один у полі не воїн”, а ось Ви, молодий Українець, доказуєте, що може бути й інакше! Щиро й гаряче вітаємо Вас і піддержуємо Ваш почин, співчуваємо Вашій жертві, навіть жертві Вашого здоров’я — для цілого народу, для нас усіх, де ми не жили б! Будьте певні, що Ви завжди в наших серцях та молитвах, і віримо, що Ваша ідея пошириться живо й далеко та розбудить сонних Ваших братів до нового Майдану! Вже й чуємо про подібну акцію молодих і духом живих людей далеко від Вас, у Києві. І віримо, що вона обійме швидко всю країну та змусить запроданців прислухатися до голосу й волі народу. Тож дай нам, Боже! У пошані до Вас та з бажаннями успіхів група українських патріотів у місті Лондоні, Канада о. Зиновій ДІДУХ, священик; Леся ХРАПЛИВАLЩУР; Михайло САВЧУК; Михайло ФЕДІВ; Анна РОМАНЮК; Марія КИРАЩУК; Роман ВОДВУД; Василь НАЛИL ВАЙКО
* * * Шановний пане Мельничук! Тебе вітає Євген Кулеба, українець із Сербії. Дякую за матеріали у Твоїх справах. Вибач, що кажу “Ти”, бо очевидно, що роками Ти набагато молодший за мене. Мені ось уже 60 літ. Належу до третього покоління українців, переселених на простори Балканів. Багато значніше те, що 2006 року сповнилося 40 років моєї боротьби за права українців у діаспорі. Вибач на мою недосконалу українську мову. У Сербії донедавна не було українських шкіл, жодного уроку української мови в школі у мене немає. Я самоук. Зараз займаю посади директора та головного і відповідального редактора україномовної інформативної газети в Сербії “Рідне слово”. Я і редактор україномовної передачі “Час” на місцевому радіо. Твоєю справою мене зацікавило звернення Світового Конґресу Українців до прокурора Луганщини. Я попросив пані Марту про можливість зв’язатися з Тобою. І ось так сталося, що пані Марта по електронці 13 січня передала до мене “купу” Твоїх статей та звернень у Твоїх справах. Того ж дня я одержав від Тебе матеріали. Відтоді ж по місцевому Радіо Кула я зачитав Твою статтю “Бути чи не бути!?” з таким вступним словом: “Ви слухаєте передачу “Час” із студії Радіо Кула. Несподівано до нашої редакції дійшла купа матеріалів про дуже неприємну подію у Луганській області в Україні. Якби це сталося у будь-якій країні світу та хоч і в такій, яка себе вважає з демократичним урядом, як наприклад Сербія, таке питання би не викликало більших сенсацій. Але це, шановні слухачі, сталося в Україні, де людина страждає тому, що хоче навчатися у вищих навчальних закладах українською мовою”. І далі було зачитано статтю “Бути чи не бути?!” Я солідаризуюся з Тобою, палко підтримую Твої легітимні вимоги. Не можна позволити і далі “плюндрувати нашу Україну” (Шевченко),
коли вже вона після багатовікового рабства стала незалежною з усією атрибутикою, в тому числі й державною мовою — українською! Постараюся в рамках своїх можливостей підняти голос проти таких дій, що діються зокрема у Східній Україні. Ця тема займе значне місце на сторінках “Рідного слова”. Два роки тому я побував на Луганщині у складі однієї сербської делегації як представник “сербських українців”. Про п’ятиденний свій побут на Луганщині маю що розповісти. Правда, нас дуже сердечно приймали у всіх осередках візиту. Лише жаль було, що єдина особа на Луганщині, яка офіційно виступала українською мовою, був Євген Кулеба із Сербії… Чи не абсурд?
З найщирішим побажанням успіхів і добра Євген КУЛЕБА, Сербія
* * * Тримайся, Сергію! Я — поляк і живу у Польщі, у Вроцлаві. Отримую через інтернет пошту з Канади від Мирослави Олексюк, і таким чином довідався про твої проблеми.
“Допомагати іншим — це цінність сама в собі...” · с. 9сторінка оригіналу ↗ Микола ФЕДОРИШИН, голова Правління РОО ВУТ “Просвіта” ім. Т. Шевченка
Напередодні святкування 90-річчя створення “Просвіти” на Рівненщині, яке відбудеться у грудні 2007 р., правління обласного об’єднання проводить Дні “Просвіти” в культурно-історичних місцях області. Урочистості розпочалися в Дермані Здолбунівського району, славному на весь світ культурному центрі. День “Просвіти” в Дермані розпочали із презентації продукції Всеукраїнського товариства та обласного осередку для вчителів української мови і літератури, історії, музики. Продукція ВУТ “Просвіта” імені Т. Шевченка — комплекти плакатів, мультимедійних дисків, СD-дисків із записами етномузики всіх історичних земель України, окремих видань дитячої, юнацької художньої літератури, наукових монографій. Продукція обласного об’єднання — 16 видань з історії та краєзнавства. 16 вересня у Дермані відзначили День “Просвіти”. Сюди прибули вчителі шкіл Здолбунівського району. Село Дермань — культурно-історичний центр краю. Відомий письменник Улас Самчук, який народився у цьому селі, назвав його “волинськими Афінами”. Тут збереглися цікаві пам’ятки культурної спадщини: монастир-фортеця IV ст., будівля колишнього духовного училища, стара кам’яна сільська архітектура, музеї письменників Уласа Самчука та Бориса Тена, Батиєве джерело з цілющою водою, екохутір відомого майстра соломоплетіння Миколи Огородніка тощо. За словами учасників Марії Якимчук з Кунина, Тамари Ткач зі Здолбунова, Світлани Васьон з Новомильська, презентація дуже цікава та успішна. Після презентації відбувся традиційний “Дерманський світильник”, на який завітали літератори краю та гості з Луцька і Кременця. Цьогорічну обласну літературну премію Світочів отримав рівненський письменник Сергій Гуля. У заходах узяла участь голова Здолбунівської райдержадміністрації Світлана Ніколіна та керівники районних управлінь освіти і культури. Обласні державні мужі подібні заходи, на жаль, не відвідують.
“Допомагати іншим — це цінність сама в собі...” · с. 9сторінка оригіналу ↗ Євген БУКЕТ
Поважні люди бігають берегом водосховища і кидаються яйцями… Намагаються пролізти крізь “отруйне павутиння”… Ходять на лижах по асфальту із заплющеними очима. Це зовсім не божевільня! Це Друга українська школа лідерів громадських організацій, яка відбулась у передмісті Варшави Яхранці. Школу організували Асоціація “Школа лідерів” (Польща) та громадська організація “Європейський діалог” (Україна) за програмою “Польська допомога” (www.polskapo- moc.gov.pl) Міністерства закордонних справ Республіки Польща. Неординарна програма і підхід тренерів до навчання створили атмосферу командної взаємодії між 45 учасниками — лідерами різноманітних громадських організацій з різних реґіонів України. За сім днів навчання учасники встигли презентувати свої організації та їхню діяльність, обмінятися досвідом, розширити обсяг знань. Інтерактивні тренінги розвивали навички, які знадобляться лідеру в повсякденній роботі: співпраця та прийняття рішень у команді, розподілення групових ролей, розв’язання конфліктів, комунікативні техніки. Вправи, які на початку видавалися несерйозними дитячими забавками, виявилися досить ефективним методом налаштування на співпрацю. Наприклад, завдання команді пройти певну відстань за допомогою двох дощок та мотузки з зав’язаними очима — це гарна модель організувати до співпраці людей з різним світосприйняттям і особистими пріоритетами. ”Мені дуже сподобалась зустріч з креативними людьми, що роблять корисні справи в своїх громадах: їхня енергія, усмішки, завзятість, — ділиться враженнями учасник школи Юрій Ткачук, зв’язковий 33-го куреня УПЮ ім. Уласа Самчука з Рівного. — Деяким учасникам довелося проїхати значну відстань, аби знайти своїх однодумців. Також цікавим був досвід польських колег, який показує, що за маленькі “пеньонзи” можна робити великі справи”. “Я вражена і самою школою зокрема, і ставленням поляків до третього сектору загалом, — зазначає голова Луганського обласного відділення Асоціації гайдів України Альона Морозова. — Про деякі засади діяльності неурядових організацій дізналася вперше. Упевнена, що спільно з новими знайомими зможемо зробити в нашій країні дуже багато корисних справ”. ”Ти можеш бути чиїмись очима”, “Ти можеш бути чиїмись ногами” — плакати з закликами допомогти людям з особливими потребами знаходять щирі відгуки у серцях мільйонів поляків. “Ці люди справді не отримують за свою роботу ніяких грошей. Допомагати іншим для них — це цінність сама в собі, — так каже про життєву філософію польських волонтерів Ірина Матієнко, координатор Школи лідерів, українка, що навчається і живе у Варшаві вже кілька років і має досвід волонтерської роботи. Під час перебування в Польщі українським лідерам неурядових організацій було що запозичити у сусідів. Скажімо, унікальна як для українського досвіду цифра — 6 мільйонів 600 тисяч волонтерів працюють у Польщі абсолютно безкоштовно! Допомагають самотнім, немічним та людям з особливими потребами. Іншим корисним досвідом, якого набула українська делегація під час візитів до різноманітних державних та неурядових організацій Варшави, стало знайомство з програмою “Народжувати по-людськи”, що просуває європейські підходи до якості медичного обслуговування. Жінка має народжувати дитину в комфортних умовах — так можна стисло передати суть програми. Ідеться не лише про догляд за породіллями, а й про психологічний стан, у якому народжує жінка. Перша громадська акція, що привернула увагу до стосунків “лікар—пацієнтка”, пройшла у Польщі 1994 року. Тоді в одному з найавторитетніших національних видань — “Газета виборча” було надруковано анкету, в якій пропонували жінкам, що мали досвід пологів, оцінити медичні заклади з допомогою двох позначок: ті лікарні, де до вагітних ставилися приязно, позначити сердечком (чим комфортніше жінка училища зі спеціальності “Дизайн” (керівник Оксана Мергут) за участю студентів Гуманітарно-педагогічної академії. Правління Хмельницького міського товариства “Просвіта” сподівається, що, за прикладом Народного дому, такі розписи прикрасять й інші стіни, яких чимало в нашому обласному центрі.
почувалася — тим більше сердечок); а додаткові послуги (наприклад, можливість родичів бути присутніми під час пологів) — відзначити зірочками. Акція мала величезний резонанс. Надійшло 40 тисяч відгуків читачів газети з оцінкою лікарень, де народжують жінки. Зібравши всі дані, газета видала довідник, з якого кожен зміг довідатися про рейтинг найбільш і найменш толерантних до пацієнток лікарень. Під тиском громадської думки почалися зміни в одній із найбільш консервативних галузей. Акція не була разова. Моніторинг медичних закладів, що обслуговують породіль, газета проводила і торік. І хоча досі у Польщі, як і в нас в Україні, пацієнти ще не завжди відчувають повну захищеність своїх прав, тут є потужні громадські організації, які ведуть постійний громадський контроль. Багато польських організацій декларує незалежність від політичної влади як справжню цінність. Наприклад, громадські активісти “Центру доступу до публічної інформації” кажуть, що готові відмовитися від фінансування, яке виділяють державні інституції, щоб мати можливість повною мірою контролювати роботу польського уряду та органів місцевого самоврядування. Цікавими для української делегації були зустрічі з представниками місцевої влади. Українські активісти ознайомилися з роботою органів місцевого самоврядування двох районів Варшави — Прага Полуднє та Воля. Цікаво, що в обох цих районах солідні керівні посади займають недавні випускники Школи лідерів. І в обох районних виконавчих структурах одним із пріоритетів є співпраця з неурядовими організаціями та прозорість влади. ”Чи справді ми за кордоном?” — ця думка мимоволі виникала в багатьох представників українських НУО. Адже під час спілкування зі своїми польськими колегами розуміли одне одного з півслова навіть ті, хто доти ніколи не чув польської. Така атмосфера панувала завдяки відкритості та доброзичливості поляків. Щоб уявити зміни у свідомості громадян сусідньої країни, які відбулися за останні роки, достатньо було почути слова одного з наших співрозмовників: люди пройшли шлях від “хтось це має зробити за мене” до “я маю це зробити”. Вірю, що досвід, набутий під час навчання у Другій українській школі лідерів, допомагатиме її випускникам крок за кроком змінювати ситуацію і в Україні. Адже такі програми в Польщі обов’язкові для керівників органів місцевого самоврядування, журналістів, керівників державних і громадських організацій, а також усіх тих, хто прагне бути лідером у суспільстві. А детальніше про людей, кому вдалося пройти загальноукраїнський відбір і потрапити до Школи лідерів, можна прочитати в Інтернеті: www. shkolaLliderov.livejournal.com.
“Допомагати іншим — це цінність сама в собі...” · с. 9сторінка оригіналу ↗ Олег ОЛЕКСЮК, м. Херсон
Юнаки та дівчата Херсонської області нині можуть порадіти, бо їхні інтереси в медіапросторі вже є кому захищати. Газета “Молодь Херсонщини” розпочинає торувати тернистий шлях подолання інформаційної та освітньо-просвітницької кризи в молодіжному середовищі Таврії. Засновники газети — Херсонський обласний осередок Всеукраїнської молодіжної громадської організації “Молода Просвіта” та Цюрупинська районна організація Суспільної Служби України — впевнені, що, об’єднавши зусилля з усіма небайдужими громадськими організаціями та органами влади заради майбутнього нашої нації — молодих громадян України, — кожний із нас почуватиметься впевненіше на рідній землі. Перше число уже потрапило до бібліотек області та шкіл і вищих навчальних закладів освіти півдня України. Газета виходить за результатами конкурсу молодіжних проектів управління у справах сім’ї, молоді та спорту облдержадміністрації. Чекаємо на творчих і небайдужих партнерів.
“Допомагати іншим — це цінність сама в собі...” · с. 9сторінка оригіналу ↗ Віктор ХОМЕНКО, Крим
Тепер у Криму шкіл з українською мовою навчання стало вісім. Феодосійська загальноосвітня школа №17 після наполегливих прохань батьків учнів першою в місті отримала статус школи-гімназії з українською мовою навчання. Хоч зміна статусу не означає кардинальних змін у навчальному процесі. Школярів, які торік навчалися російською мовою, на навчання українською не переведуть. У школі набрано перший український клас, однак охочих навчатися державною мовою дуже багато і їхня кількість щороку збільшується.
“Допомагати іншим — це цінність сама в собі...” · с. 9сторінка оригіналу ↗ Дуже гарний подарунок зробив 15- річний Народний дім “Просвіти” до 576-річчя міста Хмельницького. Це чудовий розпис “Український мотив” на цегляній стіні, що відділяє стадіон від вул. Пилипчука, 49 і 51. Розпис виконав учнівський колектив навчально-тренувального центру вищого професійного
“Допомагати іншим — це цінність сама в собі...” · с. 9сторінка оригіналу ↗ Активісти місцевої “Просвіти” зініціювали заснування у своєму місті й районі педагогічної премії імені Григорія Ващенка. Підготували відповідне положення, згідно з яким премією нагороджують педагогів за успіхи у національно-патріотичному вихованні молоді. Звернулися до місцевих підприємців та політичних партій, і ті надали відповідні кошти. Розмір премії не поступається обласним преміям, які виплачують з бюджету. Під час цьогорічних серпневих Знам’янської районної і міської вчительських конференцій премії переможцям вручили голови міської та районної організацій ВУТ “Просвіта” Анатолій Голіков та Олександр Голінько. Вл. інф.
“70% ВІЛ'позитивних дітей народжуються в соціально неблагополучних сім’ях”. · с. 10сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
тежувати великі контингенти, а грошей нема, все витрачено на “мерседеси”. Написав це слово — “мерседеси” — й аж самого пересмикнуло від заяложеності штампу. Можете, панове, скористатися якоюсь іншою риторичною фігурою — на земельку, на хатинку, на рахунок у далекому банку… яка різниця? Питання стоїть руба: сьогодні витрачати гроші на все, що в той чи інший спосіб пов’язане з профілактикою, чи завтра — на лікування? Є, правда, варіант — витрачати мінімум, достатній для декларування добрих намірів (особливо перед світовою спільнотою), а коли народ почне буквально вимирати від техногенних забруднень, горілки, наркотиків і СНІДу, накивати п’ятами туди, де чисто. Цей варіант не обговорюється й не вважається таким, що існує; можливо, насправді ніхто не плекає таких планів. Але кожний процес має свою внутрішню логіку, яку можна коригувати лише чимось потужнішим за неї (а гроші — один, хоча не єдиний чинник корекції). І які ж це суми, запитаєте ви? Відповім: 10 тис. гривень на рік для т. зв. антиретровірусної терапії (АРТ) одного ВІЛ-інфікованого (яка дає змогу йому лишатися лише носієм вірусу, а не хворим) і 50 тис. гривень на рік для підтримання життя одного хворого на СНІД (упродовж терміну, який йому судився). Перегляньте числа, наведені в таблицях і в тексті, перемножте, додайте… і поділіться враженнями з Президентом і Прем’єр-міністром. Про можливі сукупні збитки держави, пов’язані з ВІЛ/СНІДом, можемо дізнатися з документа, який опрацювали фахівці Міжнародної організації праці (МОП) для Російської Федерації. Загалом передбачено п’ять сценаріїв — найкращий, найгірший і три проміжні. Не маємо можливості обговорювати всі, зупинимося на двох проміжних. Якщо ймовірність інфікування лишиться такою, як 2001 року, а його профіль (брудні шприци, статеві контакти, передача від матері до дитини) не зміниться, максимальну кількість хворих на СНІД РФ матиме 2010 р. (223,3 тис. осіб), а далі почнеться зменшення їхньої кількості, бо число померлих перевищуватиме кількість нових випадків захворювання. За таких обставин максимальні витрати (млрд. руб. у цінах 2002 р.) припадуть на 2010 р.: на ВІЛ-інфікованих — 7,96; на лікування хворих на СНІД — 33,49; всього — 41,45 з поступовим зменшенням до 16,89 млрд. руб. у 2050 р. Якщо профіль інфікування не зміниться, але групи ризику, про які ми говорили вище, перейдуть у стан насичення (практично всі повії та всі ін’єкційні наркомани будуть ВІЛ-інфіковані), з 2010 до 2030 року щорічна кількість хворих на СНІД коливатиметься в межах 350—380 тис., і лише після цього їхнє вимирання матиме більшу швидкість, ніж перехід ВІЛ-інфікованих у категорію хворих (до 2050 р. кількість останніх зменшиться до 173,1 тис. осіб). Максимальні витрати припадуть на 2015 рік (сумарно 67,44 млрд руб.) і поступово знизяться до 29,82 млрд 2050 року. А тепер — увага — сукупні витрати на обстеження і лікування інфікованих та хворих при ефективності, яку прогнозували фахівці МОП, не зможуть “перекрити” втрати РФ у кількості населення та рівні ВВП. Якщо незалежні від ВІЛ/СНІДу чинники мають призвести до зменшення населення Росії зі 143 млн 954,4 тис. 2002 р. до 97 млн 579,8 тис. 2050 р., то СНІД забере додатково 1 млн 834,5 тис. людей (у сценарії без насичення груп ризику) чи навіть 4 млн 263,6 тис. (при насиченні). Якщо ВВП Росії має зрости з 10900
“70% ВІЛ'позитивних дітей народжуються в соціально неблагополучних сім’ях”. · с. 10сторінка оригіналу ↗ Фото з архіву “СП”
Володимир ВОЙТЕНКО, професор
Є старий анекдот про нью-йоркського українця — мийника вікон: випав із вікна на сотому поверсі, спочатку злякався, а тоді оговтався і, долетівши до двадцятого поверху, втішено подумав: “Поки що все нормально”. Саме так ми — урядовці та суспільство — сприймаємо проблему ВІЛ/СНІДу. Коротенька довідка: вірус імунного дефіциту людини (ВІЛ) паралізує систему самозахисту організму. Уявіть державу, в якій не функціонують армія, міліція, служба безпеки, пожежна охорона і прикордонні війська. Для такої держави кожна внутрішня чи зовнішня загроза стає фатальною, так і смертельно небезпечним є викликаний вірусом “синдром набутого імунного дефіциту” (СНІД). Окрім спричинених інфекцією, існують генетично зумовлені варіанти дефіциту, про які ми не говоритимемо. Від людини до людини ВІЛ може передаватися через статеві контакти, через забруднені часточками інфікованої крові шприци і голки наркоманів, під час переливання крові від інфікованого донора, а також від вагітної матері до дитини. Між зараженням і клінічними виявами хвороби минають місяці чи роки, упродовж яких носій ВІЛ може ненавмисне інфікувати інших. Утім, відомі тисячі випадків, коли ВІЛ/СНІД поширюється від людей, які знають про свій стан, роблять це через недбалість чи байдужість (насамперед це стосується наркоманів) або й навмисне (помста за упереджене ставлення суспільства до інфікованих). Рекордним у цьому сенсі є випадок в Ізраїлі, де заражений буквально полював на “чистих”, відтак інфікував близько 500 статевих партнерів. У законодавстві багатьох країн (нашої також) передбачено кримінальну відповідальність за навмисне зараження, але через низку обставин відповідна стаття Кримінального кодексу мало впливає на реалії. Закон не забороняє народжувати ВІЛ-інфікованим жінкам; на щастя, в організм дитини вірус потрапляє не завжди. Але… Улітку цього року преса повідомила про одну мамусю, яка народила вже третю інфіковану дитину. Загальна кількість таких дітей в Україні наближається до 10 тис., можна чекати на її подальше зростання: 70 % ВІЛ-позитивних дітей народжуються в соціально неблагополучних сім’ях, так що державна субсидія на дитину, збільшення якої наввипередки обіцяють усі партії, матиме, крім позитиву, і такі сумні наслідки.
ЧОМУ УКРАЇНА НАЙГІРША В ЄВРОПІ? На думку зарубіжних і вітчизняних фахівців, головні чинники, які сприяють катастрофічному поширенню ВІЛ/СНІДу в Україні, такі: бідність і безробіття (1); нерівномірний розподіл прибутків, майже повна відсутність середнього класу — універсального стабілізатора (2); криза сім’ї, велика кількість покинутих та бездомних дітей (3); безавторитетність середньої та вищої школи, наслідком якої є їхня нездатність впливати на поведінку дітей і молоді в діапазоні від моральноLетичних принципів до технології безпечного сексу (4); нестабільність населення і його активна участь у законних та незаконних міграціях (5); ґендерна нерівність, що впливає на здатність жінок належно позиціонувати себе в суспільстві та вербує нові кадри для проституції (6); поширеність наркоманії та її супутників (сексу без запобіжних засобів, обміну брудними голками та шприцами), які були й лишаються безпосереднім рушієм епідемії (7); збіг у часі спалаху ВІЛ/СНІДу і туберкульозу (насамперед легеневої його форми, сухот), що спричиняє велику кількість “мікстів” — комбінованої інфекції — з відповідним погіршенням перебігу хвороби (8); суспільна дискримінація ВІЛLінфікованих і хворих на СНІД, що дозволяє громадянам, партіям, чиновникам, урядові й державі зайняти позицію “ми і вони”, а відтак, переклавши проблему на кволі плечі Мінздоров’я, фактично усунутися від розв’язання проблеми (8). “Вони” були окремішні колись, але це тривало недовго; через десятки мікроскопічних капілярів ВІЛ-інфікована кров просочується в кровообіг найбільш пуританських прошарків суспільства — годі вже говорити про “звичайних” людей із “середньостатистичними” нормами поведінки; інфіковані “вони” лишаються собою, але “ми” з кожним роком, ба — з кожним днем, перетікаємо до “них”. Реальна для лікарів і пацієнтів загроза зараження під час медичних маніпуляцій та операцій. З численних повідомлень преси й телебачення всі, мабуть, знають про інфікування дітей в одній з лікарень у Лівії, за це було засуджено до страти і зрештою помилувано пакистанського лікаря і болгарських медичних сестер. Історія щодо відповідальності не зовсім зрозуміла, але головне — сам факт інфікування кількох сотень дітей. Менш масштабні нещастя такого штибу трапляються скрізь, були вони і в Україні. Нещодавно Держкомстат оприлюднив короткий довідник “Україна в цифрах, 2006”, в якому віддзеркалено динаміку епідемії (з незрозумілих причин матеріалів за 2001 р. немає). Як свідчить табл. 1, за 2000—2006 роки кількість ВІЛ-інфікованих зросла в 2,18 раза і сягнула майже 65 тис., а кількість хворих на СНІД — увосьмеро (7,2 тис. осіб). Зауважимо, що йдеться про категорію людей, які перебували чи перебувають на офіційному обліку в медичних закладах. Лишається невідомим “коефіцієнт перерахунку”, на який треба помножити офіційну статистику, щоб одержати реальні цифри. Ймовірно, йдеться про те, що загальна кількість ВІЛ-інфікованих не менша 600—700 тис. (близько 1,5 % всієї людності, а в т. зв. “групах ризику”, які складають ін’єкційні наркомани, повії, гомосексуалісти й ув’язнені у виправних закладах, частка інфікованих набагато більша). Пан А. Кінах і пані Ю. Тимошенко сперечаються за авторство терміну “український прорив”. Нам би їхні турботи… При фактично неконтрольованому перебігу епідемії, який маємо сьогодні, жодного “прориву” до чогось путнього чекати марно. Протягом 2006 р. 40—50 осіб щодня (офіційно) ставали ВІЛ-інфікованими, і щодня 10—15 інфікованим раніше лікарі встановлювали діагноз СНІД. “Новиною сезону” 2007 р. стали підсумки обстеження дітей (сиріт і “соціальних сиріт”), які живуть на вулиці: 20 % (!) безпритульних у Києві та Одесі виявилися ВІЛ-позитивними.
ПЕРЕГОНИ НА ВИЖИВАННЯ Реґіональні відмінності поширення ВІЛ/СНІДу в Україні дуже великі (і це ще одна наша особливість на тлі Європи): дві третини інфікованих концентруються в 10 реґіонах сходу та півдня. У грудневі дні 2004 р. один колега з інституту, “біло-голубий” за переконаннями, так пожартував, коментуючи мої публікації в “Слові Просвіти”: “Навіщо Ви воюєте з “реґіоналами”? Вони й так скоро вимруть від СНІДу”. Поганий жарт, але найгірше те, що за ним стоїть. “Коли помре останній виборець” — так називається нещодавня публікація в “Дзеркалі тижня” (число 33), присвячена медико-соціальним і демографічним проблемам. Табл. 2 ілюструє ситуацію в п’яти західних і п’яти південно-східних (полярних) реґіонах щодо ВІЛ/СНІДу, наркоманії та туберкульозу. На цьому тлі дещо осібно розташувався Київ, який в останні роки стрімко наздоганяє схід і південь щодо перших двох нещасть, але поки що тримається гідного рівня стосовно туберкульозу. Оте перетікання від “вони” до “ми” сьогодні найбільш наочне саме в столиці, і зумовлене воно міграцією інфікованих до Києва і успішним їхнім проростанням у норми поведінки киян. “Всьо будет Донбасс!” — повз три такі парканні гасла я проїжджаю щоранку дорогою до інституту; схоже, що йде до того. На власні вуха чув повідомлення Українського радіо про 4 тисячі повій-“гастролерок” у столиці, половина з яких “репрезентують” Донеччину й Дніпропетровщину. А чим вони гірші за киянок чи тих, що приїхали з інших міст? Таки гірші… “Дозорні дослідження” (скринінг) серед осіб, які “надають сексуальні послуги за плату” — так це називається — показали, що ВІЛ-інфіковано 8 % повій, які постійно мешкають у Києві, 13 % — у Херсоні, 18 % — у Житомирі, 25 % — у Полтаві, 27 % — в Одесі, 27,5 % — у Луцьку, 29 % — у Донецьку і 32 % — в Миколаєві. Втім, ці відмінності, БЕЗУМОВНО, ТИМЧАСОВІ, оскільки така група ризику трохи раніше чи трохи пізніше сягне “рівня повної насиченості” — 80—90 % ВІЛ-інфікованих (решта — переважно “новенькі” й поодинокі випадки панянок, що відмовляються від клієнта, який не користується презервативом). У цьому сенсі показовими є “дозорні дослідження” споживачів ін’єкційних наркотиків (СІН). Ось картина катастрофи: частка ВІЛ-інфікованих серед СІН у Сумах — 10 %, Херсоні — 17 %, Полтаві — 20 %, Вінниці — 23 %, Харкові — 23 %, Луцьку — 26 %, Черкасах — 27 %, Донецьку — 41 %, Одесі — 41 %, Житомирі — 48 %, Києві — 49 %, Сімферополі — 51%, Миколаєві — 67%. Недостатньо знаємо, які справи в середовищі гомосексуалістів (неохоче погоджуються на обстеження) й арештантів (ніхто ними не цікавиться); можемо лише здогадуватися про комбінацію “повія+наркоманка”, оскільки для надійних висновків треба обс-
2000 2002 2003 2004 2005 2006
Табл. 1 Кількість ВІЛLінфікованих і хворих на СНІД в Україні (тис. осіб, що перебували на обліку на кінець року)
ВІЛ-інфіковані 29,8 39,5 45,1 51,7 57,8 64,8
Хворі на СНІД 0,9 1,7 2,3 3,1 5,1 7,2
Разом 30,7 41,2 47,4 54,8 62,9 72,0
Примітка. В перерахунку на 100 тис. населення сумарна кількість ВІЛ-інфікованих і хворих на СНІД 2000 р. сягала 62,6, а 2006 р. — 155,0. Орієнтація саме на такий відносний показник має сенс, оскільки збільшення абсолютної кількості інфікованих та хворих відбувається на тлі зменшення абсолютної кількості населення.
“Cito!!!” Потрібна операція реформування медицини в Україні! · с. 11сторінка оригіналу ↗ Табл. 2. Кількість ВІЛLінфікованих, узятих на облік унаслідок наркоманії і хворих на активний туберкульозу деяких реґіонах України (на 100 тис. людності), 2005 р
ВІЛ/СНІД Наркоманія Туберкульоз
Чернівецька 62 4,4 55
Тернопільська 65 4,9 68
Івано-Франківська 74 5,6 79
Волинська 158 7,9 69
Львівська 209 5,3 79
м. Київ 1023 33,5 47 (!)
Миколаївська 802 20,2 112
АР Крим 896 12,4 88
Одеська 1349 30,3 96
Дніпропетровська 2045 23,9 82
Донецька 2999 18,0 104
млрд руб. 2002 р. до 87344 млрд руб. 2050 р., то ВІЛ/СНІД зменшить останній показник на 1966 млрд руб. у кращому і на 4629 млрд руб. у гіршому з розглянутих двох прогнозів (нагадаю — проміжних, не найстрашніших). Україна випереджає Росію за швидкістю поширення ВІЛ/СНІДу, оскільки, зокрема, має меншу частку мусульманського населення, за поодинокими винятками “невразливого” до цього лиха. Закони шаріату — не лише паранджа; в цьому можна було б переконатися, маючи матеріали щодо інфекції (власне, її відсутності) в середовищі кримських татар (жіноцтво яких ніколи паранджі не вдягало). Від хвороб, які провокує тютюн, торік померло 100—110 тис. людей, від травм — 25 тис., від туберкульозу — майже 11 тис., від отруєння алкоголем — 10 тис., а від СНІДу — 2600. Чи не перебільшую я загрозу підступного вірусу? Ні. Час минає, і “німа” інфекція у ВІЛ-носіїв активізується, процес переходить у клінічну форму. Цей злам насправді щойно розпочався, і з кожним роком, ба — з кожним місяцем, зростаюча кількість ВІЛ-інфікованих “доростає” до смертельної хвороби. Тих, що помирають з інших причин, менше не стає, але СНІД буде вагомішим до них додатком.
ми вже домовилися, — 7 років, а g — щорічне зростання швидкості, з якою збільшується зростання кількості хворих; саме цей показник треба вирахувати. Знаючи, що S=15,5, а t=7, елементарно знаходимо g=0,63 особи на рік за рік (аналогічно до фізичної константи — “9,8 метра у секунду за секунду”). Це саме по собі нічого не варте без перевірки того, наскільки модель узгоджується з реальністю. А перевіримо, підставляючи у формулу g=0,63, а t — послідовно 1,2,3… 7 років. Оскільки Держкомстат не навів даних за 2001 рік (t=2), почнемо з 2002 і закінчимо 2006 роком. Отже, 2002 р. за розрахунком мало бути на 100 тис. населення 2,8 хворих на СНІД, фактично було 3,6; 2003 р. — відповідно 5,1 і 4,8; 2004 р. — 7,9 і 6,6; 2005 р. — 11,4 і 10,9; 2006 р. — 15,5 і 15,5, але останній “блискучий” збіг до уваги не беремо, оскільки саме за показником 2006 р. проведено розрахунки величини g. Попри те, маємо визнати, що модельні й реальні показники за 2002—2005 роки дуже близькі, відтак формула вільного падіння варта принаймні того, щоб працювати з нею далі. Зробимо спрощення, виходячи з того, що g : 2 = 0,63 : 2 = 0,315, відтак у формулі падіння можемо використати одну константу к = g : 2 = 0,315, а засадничу формулу переписати трохи елегантніше: S = k х t 2. У такий спосіб виходимо на взаємозалежність двох параметрів, коли один з них (S) пропорційний квадратові іншого (t), — а таких варіантів у математичному моделюванні хоч греблю гати: можемо говорити про динаміку поширеності СНІ- Ду, скориставшись стандартними деталями з логіко-математичного “конструктора”. Вільне падіння — один із багатьох процесів, які також моделюють “через квадрат”, а я скористався цим прикладом не з принципових, а з дидактичних міркувань. А тепер — прогноз. Якщо кількість ВІЛ-інфікованих зростатиме так, як 2000—2006 рр. (1); якщо ймовірність переходу ВІЛ-інфікованої особи в категорію хворих на СНІД лишиться на попередньому рівні (2); якщо виживання таких хворих упродовж одного року не зміниться (3), то на кінець 2007 р. в Україні на кожних 100 тис. осіб матимемо 20,2 хворих на СНІД, а до кінця 2009 р. ця кількість зросте ще в півтора раза (до 31,0 на 100 тис.). Таку екстраполяцію (тобто математичну проекцію минулого на майбутнє) можна продовжити хоч на 100 років. Але це не має сенсу: три передумови прогнозування, які перераховано вище, витримані не будуть через дві обставини: відбуватиметься насичення груп ризику і зростатиме поширення інфекції від цих груп до решти населення насамперед через “нормальні” гетеросексуальні контакти. Можна застосувати відповідні поправки і зрештою вийти на такого типу показники, якими оперували фахівці МОП під час моделювання ситуації в Росії. Це цікаво, але… Сьогоднішні проблеми — кричати на ґвалт (що я роблю) й обговорити першочергові завдання (“сценарій SOS”), про що поговоримо окремо.
МАТЕМАТИЧНЕ МОДЕЛЮВАННЯ За часів радянщини газети не публікували критичних матеріалів, автори яких не могли запропонувати засобів для розв’язання обговорюваної проблеми. Загалом — хороший метод, щоб уникнути соціально загострених тем, але в такому підході є свій позитив. Чи можна (і чи можу я) вже зараз, сьогодні, запропонувати щось конкретне (якщо йдеться про очікувані результати) і реальне (якщо йдеться про кошти) для ефективного втручання в перебіг епідемії ВІЛ/СНІДу? Гадаю, що так: є зарубіжний досвіді розумні міркування вітчизняних фахівців. Мусимо лише пам’ятати, що набутий імунний дефіцит — реальна, але нетрадиційна загроза для національної безпеки, запобігання якій потребує рішучих (і нетрадиційних) заходів: засадничою характеристикою вільного падіння є зростання його швидкості. Те, що ви, шановне панство, прочитаєте далі, прошу сприйняти не як жарт (тема не викликає гумору), а як найпростішу спробу розробки математичної моделі поширеності СНІДу в Україні протягом останніх семи років (2000—2006). Ідеться саме про клінічно хворих, а не про здорових носіїв ВІЛ, бо здебільшого пацієнтам із цієї групи встановлюють правильний діагноз, відтак їхня “офіційна” кількість близька до реальної. Вважатимемо, що збільшення цієї кількості узгоджується з фізичною формулою вільного падіння, яку школярі запам’ятовують у шостому класі, а саме: S=g х t х t : 2, в якій S — це шлях (відстань), який пролетіло тіло за час падіння, t — час, який тривало падіння, а g — прискорення, зумовлене тяжінням Землі. Стосовно СНІДу S означатиме кількість хворих на 100 тис. населення на кінець 2006 р., t, як
Фото з архіву “СП”
Антоніна СПІЛЬНА, Івано-Франківська обл.
Я і моя родина належимо до тих, що до медиків по допомогу звертаються зрідка, вважаючи, що дешевше лікуватися старими дідівськими способами: травами, загартовуватися тощо. Тому що хворіти, коли на твоєму утриманні двоє дітей, яких треба одягти, нагодувати, забезпечити необхідним, — розкіш. Тому що хворіти, коли держава вважає, що ти не малозабезпечений, а багатий, — подвійна розкіш. Тому що хворіти, коли на роботі косо дивляться на твої скривлені від болю вуста, ця розкіш взагалі не для тебе… Ось чому українські жінки доходжуються до термінової операції: за медичною термінологією, це називається “Сі- to!!!”, тобто негайно. Ходила на роботу і моя донька, ходила, бо старшу свою доньку мала забезпечити необхідним до школи, молодшій підготувати сяке-таке вбрання на зиму, собі зекономити на осінню сесію… Прийняла зміну, вже з болями, день відпрацювала на знеболювальних таблетках, гадала, що все пройде. Не допомогло. О шостій вечора відвезли в лікарню… Для чого? Для продовження мук, але вже під смачний сон чергової медсестри, яка вколола банальний, дуже помічний, заяложений анальгін з димедролом і сама від того заснула? Для невдоволення лікарняного обслуговуючого персоналу, бо слід приймати хвору? Для зменшення сімейного бюджету і набуття статусу боржника після одужання? Для…? І таких “для” можу нарахувати багато. Перше. Я вже зауважила, що хворіти таким “забезпеченим”, як я і моя донька зі своєю родиною, влада не дозволяє. І хоч дочка працює легально, і за неї власник підприємства перераховує у фонд соціального страхування, вона за кожний день перебування на листку непрацездатності отримує тільки 13 гривень. Чи достатньо цього принаймні на ..? Оце думала, на що можу використати цю мізерію. На медикаменти? На придбання стерильного перев’язочного матеріалу? На оплату послуг реаніматології під час проведення операції? На дієтичне збалансоване харчування після хірургічного втручання? На… і мої руки опустилися: не знаю на що! Друге. Якщо вас доставили в лікарню, то іноді “Cito!” спрацьовує в зворотному напрямі. Бо невідкладно треба пройти обстеження, придбати ліки, оформити документально ваше перебування, придбати білизну тощо… Тобто вам, зболеному, треба долати відстань з четвертого поверху на перший, тоді через дорогу в аптеку, тоді через дорогу в інший корпус, на УЗД, тоді, нарешті, в передопераційну, на пункцію. Після того, як відійде наркоз після пункції, яка покаже наявність крові в черевній порожнині,
згадають, що не взято аналіз крові на тромбоцити, а це — знову на перший поверх, тоді через дорогу в лабораторію, де вже закінчився робочий день і лаборантка прозоро на це натякає, і ти, вимучений, даєш їй за продовження робочої днини дещицю, яка ще шелестить у твоїй кишені. Зрештою, вам майже все одно, чи ви будете на операційному столі, чи під столом, аби нарешті попустив той біль, який мордує все тіло… Третє. Середній медперсонал, середній вік якого — далеко за шістдесят, який незрідка недобачає і недочуває, цікавиться виключно драмами в Бразилії, а чи розв’язує проблеми кадетів, байдужий до болю хворих. Усі твої страждання — твоє особисте. Четверте. Всю лікарню нахабно взято в облогу аптечними кіосками, які мають особистий інтерес виручити на вашій хворобі. Ті кіоски чомусь працюють без касових апаратів. Чомусь лікарі роблять призначення на листочках, а не на рецептах. А якщо ти матимеш необережність попрохати проти кожного призначеного препарату написати ціну і вивести загальну суму, на тебе виллється приблизно таке: “Жіночко, вам, напевно, не дуже болить, коли ви шкодуєте на своє здоров’я і маєте час рахувати гроші”. І тобі, присоромленій, уже навіть ніяково. І ти за свої власні кошти отримуєш гірку пігулку людського нахабства, дякуєш і відходиш від прилавка. П’яте. Прозорі натяки на те, що за здоров’я треба платити, чутимеш протягом періодів доопераційного, операційного, післяопераційного. Гроші на реактиви, УЗД, за те, що тобі треба “Cito!!!”, ЕКГ — без черги… і таке інше… В операційній, доки не подіє наркоз, чутимеш, як стомилася медсестра і яка зарплатня у медиків. Це діє, і ти засинаєш. Прокидаєшся під монолог чергової санітарки, яка буде оповідати тобі, зболеному, знудженому, про те, що вона живе на одну зарплату і має двох студентів на платному навчанні, а чоловік любить випити. І тобі стає соромно за те, що ти також живеш на одну зарплатню, заледве оплачуєш своє власне навчання і навчання своїх дітей, і ти, щоб не чути про злиденне життя працівників медицини, вирішуєш (щоб заробити відпочинок після операційного втручання, яке продовжувалося понад дві години) дати дещицю з того, що ще залишилося в кишені після передопераційного періоду… Шосте. Оті бідкання медперсоналу в післяопераційній палаті будуть уважно вислуховувати таргани, які від стерильності очманіло бігають навіть по крапельниці, до якої ти припнутий. А щодо гігієни, то води нема. Не йдеться про гарячу, немає навіть холодної. Відповідно дворазове вологе прибирання — фантастика! Я могла б продовжувати перерахунок благ медицини в районній лікарні: і сьоме, й дев’яте, і, навіть, соте, та гадаю, що ви уявляєте стан сучасної медичної допомоги в провінції. Цей лист — крик душі материнської, яка не боїться запитати: де те, що належить нам за Конституцією нашої держави, зауважте, нашої держави?!. Врешті, де ми? …Очерствілі душею, забуваємо про милосердя та Божі заповіді, гадаємо, що нас може обминути Божа кара, бо ж ми не крадемо, нам самі дають та ще і дякують за це. А нашому урядові хочеться нагадати, що ним наобіцяно тисячі за народження дитини, а чи досліджено ним, скількох скалічено в отих нелюдських умовах операції “Cito!” в тисячах сільських, районних медичних закладів, хоч там ще і не втрачено професійних золотих рук наших медиків, які вміють працювати і в цих польових умовах? Чи зможуть вони, оті доні-матінки України, народити?! Даруйте, шановні, але все, про що я написала, — пережито поруч з донькою, почуто на власні вуха і побачено на власні очі. А ще дякую всім тим добрим людям — а їх набагато більше, — яким боліла доля моєї доні та всіх інших хворих у цьому медичному закладі. Завдяки яким лікарня діє, хоч і в жорстких умовах дано їй виживати, та зрештою так, як і нам усім, пересічним громадянам України. “Cito!!!” Потрібна операція реформування медицини в Україні! “Cito!!!” Почуйте мій крик, можновладці! “Cito!!!”
Р.S. Коли стаття вже була готова, я захотіла отримати фахову думку керівника провінційної лікарні про написане. У розмові він узяв до уваги всі ті моменти, які стосуються безпосередньо лікарні під його керівництвом. А ось ті пункти, які не залежать від нього та працівників лікарні, і мені хотілося б на них наголосити. Надзвичайно дошкуляє кадрове питання. У лікарні працює сто тридцять шість пенсіонерів, з них сорока трьом — понад сімдесят років, весь персонал цінує їхній досвід та вміння працювати. Але погодьтеся, що медицина потребує точного ока, вправних рук, спритності розуму, а тому було б добре, щоб пенсіонери працювали за контрактом. Друге нагальне питання — фінансування галузі, яке вираховують старим радянським методом: на одного жителя в районі, не враховуючи, що є райони екологічно забруднені й важкодоступні, тобто гірські, або райони стихійного лиха тощо. Та ще і по реґіонах кошти розподіляють нерівномірно, чомусь фінансове забезпечення деяких областей (не своїх?) ігнорується. А ще — обладнання лікарень. Воно застаріле або відсутнє взагалі. Табель оснащення не відповідає сьогоденню, як, зокрема, і застаріле обладнання для швидкого діагностування. І так, як і я, пацієнтка провінційного медичного закладу, головний лікар довго може перераховувати все, що заважає йому та його підлеглим працювати якісно. Час завершувати балаканину про безоплатну медицину при фінансуванні галузі на 60 % від її потреби! Настав час прийняти закон про медицину та охорону здоров’я, де було б розписано всі пункти про бюджетне фінансування і медичне страхування. Тобто, знову “Cito!!!” Час реформувати медичну галузь.
“Так розбурхати маєш всіх ти, барабане мій грізний, так сурми, сурмо бентежна!” Уолт Уїтмен · с. 12сторінка оригіналу ↗ Уже смерклося, коли на Михайлівській площі біля пам’ят) ника княгині Ользі розгорнули нехитрі декорації. Підключи) ли мікрофони, для перевірки звуку поторкали їх пальчиком: “Раз, два, три, чотири, п’ять, вийшов зайчик…” І лише бута) форський кулемет натякав на справжню літературну приго) ду. Фестиваль “Київська барикада” організував Олесь Доній — вічний український революціонер та “без кількох місяців нардеп”. Судячи з прес)релізу, Доній бажає змінити “анар) хістський” статус і пустити корені у Верховній Раді… Але жодного слова про політику. Вона і так окупувала уми. Пое) зія — остання барикада. Поки відомі й маловідомі українські поети читали вірші, я ввімкнула диктофон… В Олеся Донія запитала про доцільність “Ночі поезії”.
Фото Сергія Лавренюка
Фото Сергія Лавренюка
— Як правило, фестиваль літературно-музичних акцій “Остання барикада” проходив у різних реґіонах України. У Харкові, на Полтавщині, навіть у районному центрі на історичному “Гуляй-полі”, де вшановували батька українського анархізму Нестора Махна. Начебто діяли логічно, мовляв, у столиці культурне життя не пропаде, тоді як провінція потребує допомоги. На жаль, допомоги потребує і Київ. Ми дійшли висновку, що столиці не вистачає масштабних літературних акцій. Цього року провели невеличкий “пробний” літературний фестиваль. Його фішкою була “ніч поезії”, тобто літературна акція просто неба на Михайлівській площі. У Росії традиція читання віршів у незамкненому просторі була ще за радянських часів, тоді як наші літературні вечори відбуваються у закритих приміщеннях. Цьому є логічне пояснення. Адже у Києві така вольність закінчувалася психушкою або тюрмою. Анатолій Лупиніс — яскравий приклад. У психлікарні він відсидів десять років за читання віршів біля пам’ятника Шевченкові. Згодом, коли не забороняли читати вірші на площі, поети подалися в політику. Література стала заручницею ситуації. Вона пішла не стільки в народ, скільки набула загрозливої камерності. Тому й не дивно, що навіть книжки наших найпопулярніших письменників виходять накладом не більше п’яти тисяч примірників. — Чи сподіваєтеся позитив) ного пропагандистського впли) ву на українську культуру? — Безперечно, ми реалізували ідею “Київської барикади” для пропаганди українського мистецтва. Вважаю, що українській культурі не вистачає здорової агресії. За постколоніальних обставин вона мусить бути або агресивною, або померти… Занадто потужна конкуренція з боку північного сусіда. Не секрет, що Україна досі перебуває в силовому полі російської культури. Час вимагає від нас бути активнішими. Крім традиційних слід опробовувати різноманітні форми культури.
Андрія Охрімовича вигідно вирізняє те, що він уміє подиви) тися на річ із незвичного боку. Помічає парадокс там, де оби) ватель “зрить” тільки баналь) ність та інерцію. У нього і поезія така — з динамічною, мужньою, неординарною метафорою. А “парадокс” — його улюблене слово)паразит… “Парадокс, але навіть за часів сталінської диктатури творили якісні поети. Щоправда, значна їх частина не зовсім добре або зовсім погано скінчили. Марину Цвєтаєву довели до самогубства, переслідували Бориса Пастернака, Осипа Мандельштама загнали в ГУЛАГ… Те, що такій порядній людині як Віктор Некрасов вдалося вижити та ще й отримати Сталінську премію, можна пояснити лише вередою тирана. То був час, коли з його волі хтось міг згнити, а хтось — піднятися на щиті. Тим не менше та епоха несла в собі непідробний драматизм і непідробні емоції. Ці емоції якраз і творили тодішню поезію. Наприклад, емоцією Тичини був повальний страх. На його очах розстріляли “українське відродження”. Він знав про це. Якщо Маяковський, нормальний російський шовініст, писав: “Я достаю із широкіх штанін…”, то бідний нажаханий Тичина міг написати хіба що: “Трактор в полі дир-дир-дир…”
Фото Сергія Лавренюка
Сьогодні, у час уседозволеності, настала велика “розслабуха”. Процеси, схожі на ті, що виникають у животі після “слабітєльного”. Себто відсутність “внутрішньої мускулатури”. Чомусь ця мускулатура з’являється тільки тоді, коли сучасний літератор бачить купюру, яку обіцяє та чи інша премія. Добре, коли вона вітчизняна. Нехай маленька, але це теж гроші. І ще краще, коли груба зелена і закордонна… Насправді поет, літератор, митець повинен дбати тільки про один спосіб буття — діалог з Богом, переживання конфлікту з часом і простором, боротьбу з собою і демонами в собі. Тоді народжується високоякісна література. З таких установок народився Ґете, таких моральних імперативів та тотальної диктатури до себе дотримувалися Шевченко, Франко, Леся Українка… Сьогоднішні процеси таких прізвищ не те що не дають — навіть не обіцяють. Якоюсь мірою це знак епохи. А щодо мистецьких фестивалів, то вони повинні стати частиною серйозної української поп-культури з елементами субкультури. Адже субкультура з її андеґраундною атмосферою найбільше притягує молодь. Те, що зробив Доній, має елемент успіху. Тому що основною публікою була молодь. За винятком дещо перестарілих поетів, які читали свої вірші. Але молодь їх слухала”.
Матеріали підготувала Уляна ГЛІБЧУК
“Так розбурхати маєш всіх ти, барабане мій грізний, так сурми, сурмо бентежна!” Уолт Уїтмен · с. 12сторінка оригіналу ↗ Мені сподобалося, що Олесь Доній дбає про здорову мускулатуру культури… “Дух, що тіло рве до бою…” Ось тільки “ходіння” поезії в народ здалося мені, м’яко кажучи, утопічним. Сумнівами виріши) ла поділитися з Тарасом Федюком. По)перше, він добрий поет і цілком заслужено став лауреатом Шевченківської премії. По)друге, брав участь у літературному фестивалі “Київська барикада”. По) третє, поміркований іроніст та реаліст, Федюк позбавлений тужливого вітчизняного пафосу. Хіба цьо) го мало, аби поставити кілька важливих питань про поезію? Мене цікавило, як поет Федюк ставиться до поняття “якісний стрибок у поезії”. Реально це чи ні… І наша розмова була б короткою, якби не жур) наліст “Газети по)кієвскі”. Він першим зголосився натиснути кнопочку диктофона. А я чекала… Етич) не відчуття підказувало, що не гоже і свій диктофон долучати поперед батька в пекло… Тим часом Фе) дюк відстоював “корпоративні” інтереси поетичного цеху. За останні кілька років усі поети шалено ки) нулись у прозу. Обережно, Федюк застерігає: “Поезія — пані пімстлива — зради не терпить…”
— Якісний стрибок у поезії? У якогось одного автора це можливо. Відомі індивідуальні прориви на вищий рівень. Частіше буває навпаки. Якщо мати на увазі поезію як певну цілість, ядро, то в такому випадку в ній більше інерційного механізму. Якість набуває дуже повільно. За об’єктивних обставин якісний рівень може “підсідати”. Як, зокрема, сталося у п’ятдесяті минулого століття. Саме тоді сталінські репресії дали результат. Тих, хто естетично не скорився, — постріляли або погнали етапом на Колиму… У шістдесяті навпаки відбувся злет соціально-естетичної поезії, і прокинувся величезний інтерес до неї. — Поезію у нас люблять ви) мірювати поколіннями… — Так, хоч це доволі відносна штука… Після шістдесятих моє поетичне покоління було провальним. А потім прийшли вісімдесятники — успішне поетичне покоління — і записали мене до себе… На мою думку, чогось помітного у літературі більше не відбулося. Принаймні естетичного прориву… Хоча цікаві поети з’являються і тепер… — Наскільки якісна сучасна поезія? — Вона грамотна. Молоді письменники набагато краще знають мову, набагато мобільніше і вільніше нею володіють. Вони позбавлені традиційних штампів і найголовніше — ідеологічного тиску. Таку інтимну лірику, яка існує сьогодні, колись годі було уявити. Насправді сучасна поетична свобода — наче палиця з двома кінцями. Про позитивний я вже трохи сказав… Негавним вважаю те, що така свобода творчості провокує ілюзію вседозволеності. Розмивання вербальних та естетичних берегів заводить на манівці несмаку… Поезія не терпить ні ідеологічних закликів, ні інтимних одкровень. Треба дбати про почуття міри. Інакше матимемо суцільну декларацію та провокацію. І така небезпека існує. Сьогодні молодь знає про всі піар-технології й готова на будь-які провокації. І не засоромиться, не почервоніє… — Можливо, це така собі під) свідома туга за часами, коли по) езія збирала стадіони? — Ніколи вона вже стільки не збере. Треба чітко розуміти, що 90 % людей на тодішніх стадіонах приходили не на поезію Євтушенка, Вознєсєнского і не послухати, як вони її метафоризують, артикулюють… Ні, вони приходили почути якесь слово правди і спротиву…
Тоді ж і процвітала так звана езопова мова. Але коли цю соціальну і публіцистичну функцію на себе взяла журналістика, стадіони “вивітрилися”. Кількість читачів зменшилася рівно настільки, щоб цікавитися поезією як чистим мистецтвом. Поезія, як би там кпили, насправді чисте мистецтво, все решта не чисте… Брудне… (сміється). — Поезія якось може пов’язуватися з поняттям “бо) ротьба”? — Прямо — ні. Адже вона працює з такою тонкою матерією як людська душа і мова. Можливості, розвиток мови… Справжнього читача-слухача починає цікавити не те, “що” сказав поет, а те, “як” він це сказав… — Скільки ж ілюзій відшаро) вується, зокрема “поетом мо) жеш ти не бить, но гражданіном бить обязан”… — У ХІХ столітті використовувати поезію для боротьби було нормально. За часів Тараса Шевченка не було ні газет, ні інтернету. Поезія брала на себе просвітницьку, агітаційну, націєтворчу функції… Та мало якому поетові вдавалося із соціалки створити вічну поезію. Це мав бути просто унікальний талант. Таких народжуються одиниці навіть на тисячоліття.
“Я слову і пісні вклоняюся нині, що гідність і славу вмістила в собі”. · с. 13сторінка оригіналу ↗ Дмитро ПОЖОДЖУК, Космацький сільський голова
Ще свіжі в пам’яті спогади про фестиваль “Великдень у Космачі”, а місто вже готується до нового, який відбуватиметься в Космацьких горах 12—14 жовтня 2007 року і матиме назву “Я слову і пісні вклоняюся нині, що гідність і славу вмістила в собі”. Фестиваль буде приурочено до 65-річчя УПА і проходитиме під патронатом патріотичних сил України в рамках всеукраїнського патріотичного збору “Бандерівська столиця кличе до чину”. Чому саме Космач обрано місцем проведення такого фестивалю? А насамперед тому, що на Покрову 1944 року війська Української Повстанської Армії проголосили Космацьку Самостійну Республіку і в храмі преподобної Параскеви священики освятили зброю та знамена і благословили повстанців на боротьбу за незалежність і самостійність Української держави. Однак ще задовго до проголошення Космацької Самостійної Республіки війська УПА мали виграшні битви з німцями, мадярами, а на Йордан 1945 року розгромили вщент каральну дивізію Героя Радянського Союзу генерала Ніколая Дергачова. В Космачі було розташовано вишкільний курінь Української Повстанської Армії “Чорні чорти” імені Євгена Коновальця безпосередньо за вказівкою Тараса Чупринки, який часто приїжджав до Космача ще до війни. До складу куреня “Чорні чорти” входили сотні “Липея”, “Козака”, “Скуби”. У Космачі в оселі композитора Філарета Колесси було розташовано військовий шпиталь УПА, а по закінченні війни, як підкреслює доктор історичних наук Валентин
Мороз, більшість населення Космача депортовано з рідних земель у концтабори Росії та Казахстану. Серед вивезених космачан були цілі родини Полагняків, Палійчуків, Боб’яків, Мохнатчуків, Гаврищуків, а також активісти села та визвольного руху Марія Попович, Дмитро Палійчук, Анна Никорак, Василь Пожоджук, Ілько Топузяк, Микита Семчук… Дух непокори в Космачі витав і по війні. Тут не було колгоспу — селяни боронили від колективізації кожний клаптик своєї землі. А тому повсякчас відбувалися арешти свідомих українців, зокрема Валентина Мороза, Василя Романюка… Сюди часто приїжджали львів’яни Григорій Смольський, Микола Колесса, Віра Олійник, кияни Іван Гончар, Борис Антоненко-Давидович, які завжди вірили в українську ідею і несли дух непокори в гуцульські маси. Космачани не забували тих звірств, які чинили на їхній землі московські окупанти. В один із таких трагічних днів на присілку Медвежому московські зайди на очах у Марії Варцаб’юк, яка чекала дитину, палили живцем підвішеного на смереці її чоловіка Михайла Варцаб’юка і погрожували космацьким гуцулам, що так буде з кожним, хто не коритиметься катам із Московії. І такі трагедії в Космачі були непоодинокі. У родині Линдюків кати різали на шматки тіло парубка, в родині Николишиних замордували дочку і прив’язали до коня, щоб той волочив дівоче тіло через увесь Космач. Це було лише на одному присілку Медвежому, а таких присілків у Космачі тридцять два. Тих, що мордували ні в чому не винних космачан, тепер іменують ветеранами Великої Вітчизняної війни, їхні груди вгинаються від нагород, які щедро роздавала Москва, мають престижні пенсії та квартири, хоч руки по лікті в українській крові. А ті, які боронили наш край, нашу Україну, або загинули, або й досі не визнані державою, їх зневажають можновладці, хоч повернулися вояки з московських катівень зраненими і хворими. Але вони горді, що боролися за незалежність Української держави, що були вояками УПА. Аби пошанувати справжніх героїв, згадати всіх убитих і замордованих, які боролися за волю України на политій кров’ю космацькій землі, проводиться Всеукраїнський патріотичний збір “Бандерівська столиця кличе до чину” та Всеукраїнський фестиваль “Я слову і пісні вклоняюся нині, що гідність і славу вмістила в собі”. У програмі фестивалю — передача естафети вояками УПА воїнам теперішньої Української армії, факельний хід молоді на поле Космацької битви та сходження на могилу курінного Козака на горі Штевйора, запалення традиційних символічних ватр на тридцяти двох присілках Космача в ніч з 13 на 14 жовтня та військовий салют. У рамках фестивалю планується також проведення наукової конференції “Роль національно-визвольного руху в історії українського народу”, в якій візьмуть участь українські вчені та науковці з Великобританії, США, Канади, Австралії, Латвії, Литви, Естонії, Польщі, Білорусі… На концертній сцені проходитиме фестиваль патріотичної пісні, в якому братимуть участь хори вояків УПА, окремі виконавці, бандуристи, кобзарі і відомі колективи, серед запрошених — ансамбль “Тартак”, дует “Писанка”, народний ансамбль пісні й танцю “Черемош” Львівського національного університету, фольклорний гурт “Березунки”, ансамбль “Горгани”, а також виконавці з Ірландії, Естонії, Латвії, Литви, Польщі, які виконуватимуть пісні руху опору цих країн. Будуть офіційні делегації вояків УПА від Закарпатської, Чернівецької, Івано-Франківської, Тернопільської, Львівської, Рівненської, Волинської, Хмельницької областей, закордонні гості. На фестивалі очікуються виступи відомих українських письменників, лауреатів Національної премії України імені Тараса Шевченка Дмитра Павличка, Романа Іваничука, Степана Пушика, поетеси з міста Краснодона Луганської області Антоніни Листопад, науковців Миколи Мушинки зі Словаччини, Володимира Сергійчука з Києва, Михайла Чорнописького зі Львова, Петра Арсенича з Івано-Франківська, Андрія Криськова з Тернополя… Буде відкрито пам’ятний знак на місці, де стояла оселя академіка Філарета Колесси на присілку Діл, в якій розташовувався шпиталь УПА, а також пам’ятні знаки на присілку Завоєли та на узбережжі річки Пістинька в урочищі Млинське. До участі у фестивалі запрошується численна українська молодь, зокрема студентство. Усіх зацікавлених узяти участь у Всеукраїнському патріотичному зборі “Бандерівська столиця кличе до чину” та Всеукраїнському фестивалі “Я слову і пісні вклоняюся нині, що гідність і славу вмістила в собі”, просимо зголошуватися за телефонами: Михайло Цьок (голова оргкомітету): 8 (03478) 2'48'45; Ігор Мартинюк: 8 (03478) 2'37'60; Микола Васкул: 8 (03478) 2'45'20; Віталій Кіращук: [контакт приховано]. Сайт: www.my'kosmach.com.ua
“Я слову і пісні вклоняюся нині, що гідність і славу вмістила в собі”. · с. 13сторінка оригіналу ↗ Анатолій ЗБОРОВСЬКИЙ, м. Ірпінь Київської обл.
У наш час із забуття виринають імена героїв боротьби за незалежність України. Один із цих героїв — полковник Армії Української Народної Республіки П. М. Забарило. Він народився 15 січня 1889 року в селянській сім’ї в селі Яблунька (нині частина міста Бучі) на Київщині. Навчався в місцевій школі. На дозвіллі ходив з друзями на річку Ірпінь рибалити. Павло продавав рибу, а на отримані гроші купував підручники, зошити і рибальські снасті. Забарило одружився рано. Дружина Ганна народила йому двох синів — 1907 року Авраама, а 1909 — Кузьму. Під час Першої світової війни Павло Забарило був на фронті, за мужність у боях його нагородили Георгіївським хрестом. Після проголошення незалежності України разом із односельцями став до лав Армії Української Народної Республіки. Воював у складі Третьої Залізної дивізії. Залізною дивізію назвали за виняткову стійкість і хоробрість її козаків. У бою за взяття вузлової залізничної станції Вапнярки сотник Забарило замінив смертельно пораненого командира кінного полку Грабовського; там його поранено в ногу. За виявлену мужність Павла Микитовича нагородили орденом “Залізний Хрест”, також присвоїли звання підполковника. А в листопаді 1920 року Третя Залізна дивізія під натиском переважаючих сил ворога мусила перейти кордон і була інтернована до Польщі. Через рік підполковник Павло Забарило взяв участь у Другому зимовому поході армії УНР. Це була відчайдушна спроба українських військовиків підняти повстання і визволити Батьківщину. Але похід розпочався надто пізно і закінчився трагедією. 359 козаків потрапили в полон, їх розстріляли в містечку Базар. У польському місті Каліш, одному з осередків української політичної еміграції, було встановлено пам’ятник загиблим у Базарі. Щороку тут відбувався траурний мітинг, під час якого в почесній варті завжди стояв Павло Забарило. Війна закінчилася, й українським військовикам довелося шукати своє місце в мирному житті на чужині. Забарило спочатку виготовляв плетені художні меблі з лози. А потім, накопичивши стартовий капітал, придбав три автобуси і став членом акціонерного транспортного товариства, яке обслуговувало маршрут Каліш—Лодзь.
Павло Забарило розумів, що йому вже не вдасться повернутися на Батьківщину. Він одружився з Марією Михайлівною, драматичною актрисою трупи Миколи Садовського. Проте полковник Забарило ніколи не забував, що він українець. Брав активну участь у товаристві допомоги вихідцям з України. Зокрема, з його ініціативи і фінансової підтримки для українських пластунів організували літній табір відпочинку в лісі. Автобуси для перевезення пластунів у табір і додому Забарило надавав безкоштовно. Коштом офіцерів-підприємців, серед яких і полковник Забарило, було організовано українське видавництво “Чорномор”. Дружина Павла Микитовича Марія та їхній син скрипаль Юрій брали участь в українських концертах. 26 січня 1945 року, після приходу Червоної армії, за доносом агента радянських спецслужб українця Девиденка полковника П. М. Забарила разом з іншими українськими вояками заарештували, і вже влітку він загинув у тюрмі польського міста Познань. Його вдова і син Юрій переїхали у Львів. Юрій Забарило вступив до інституту, де викладав його однофамілець. Професор Забарило допоміг Юрієві розшукати родичів у Бучі. Цього року Юрій Забарило видав у Львові життєпис свого батька “Із Залізною дивізією — за Українську державу”. Прочитавши книжку, я звернувся до голови Ірпінської “Просвіти” Миколи Лабунського, який живе в Бучі. Він допоміг знайти бучанських нащадків полковника Забарила. Сини полковника працювали на Бучанському цегельному заводі: Авраам — механіком і профспілковим діячем, Кузьма — трактористом. 1937 року братів репресували тільки за те, що вони були синами полковника Армії УНР. Їм заганяли голки під нігті, закладали пальці у двері, занурювали їхні голови в нечистоти в туалеті, вимагаючи зізнатися в антирадянській діяльності. Кузьма Павлович категорично відмовився підписувати фальшиві звинувачення. Аж 1961 року його доньки отримали дві довідки: про те, що справу проти їхнього батька припинено у зв’язку з відсутністю складу злочину і що він помер 1944 року внаслідок перитоніту. А 1997 року Надія Кузьмівна і Клавдія Кузьмівна у списку репресованих і реабілітованих, який опублікувала газета “Ірпінський вісник”, знайшли ім’я свого батька і прочитали, що його розстріляли 1937 року. Авраам Забарило не витримав тортур, підписав звинувачення і отримав 10 років концтаборів, але залишився живий. Клавдія Кузьмівна згадує, як пішла зі школи в сльозах: нагодували всіх дітей, окрім неї, бо вона донька “ворога народу”. Після школи Тамара і Клавдія Забарило намагалися влаштуватися на роботу спочатку на авіазавод, а потім на завод “Червоний екскаватор”. Але наївні дівчатка щиро написали в автобіографіях, що їхніх батьків репресовано. І дочок “ворога народу” не взяли навіть чорноробами. Тоді Тамара Забарило, за порадою знайомих, приховала трагедію свого батька і вступила в технікум Лісопроекту. Потім працювала товарознавцем, кадровиком, інженером-технологом. Її брат Віталій був електриком. Клавдія Кузьмівна працювала на шкіргалантерейній фабриці, а Надія Кузьмівна — в колгоспі. Та майже крізь усе життя їм довелося пронести тавро дітей “ворогів народу”. Тамара Авраамівна говорить: “Хоча й тяжко нині, але я не хочу, щоб повернулися ті старі часи, я не хочу, щоб комуністи знову захопили владу, не хочу, щоб при владі був Янукович”.
“Те, що віддаєш молоді, повернеться тобі у старості”. · с. 14сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
який самотужки борсається у вирі проблем, щоб зберегти перлину Дніпра, збираються звинуватити у злісних порушеннях природоохоронного законодавства, нараховуючи суми штрафів космічних розмірів! Мета одна — знайти підстави для притягнення К. І. Сушка до кримінальної відповідальності, звісно, усунувши його з посади. За що? За непоступливість у розбазарюванні хортицької землі, яке ось-ось може охопити священну територію острова. За протидію у гендлюванні спорудами, які повинні належати заповідникові. Зрештою — за багатолітнє самовіддане служіння Хортиці. Що ж це у нас коїться, вельмишановний пане Президенте, на 17-му році незалежності? Дуже просимо авторитетно втрутитися у проблеми навколо Хортиці — захистити заслужену людину і покласти край посяганням на українську святиню.
З повагою Ф. Г. ТУРЧЕНКО, доктор істо' ричних наук, професор, заслуже' ний діяч науки і техніки України; В. А. ЧАБАНЕНКО, доктор істо' лися. Зараз іде робота над проектом створення умов користування ресурсом книгозбірні людям із вадами зору (відкриття так званого медійного центру, де вони матимуть доступ до звукової книги), триває комп’ютеризація бібліотеки тощо. Однак зараз одне з головних завдань — створення нового іміджу для бібліотек. Аби зламати стереотип про “немодність” роботи з книжкою, потрібна велика праця. Це постійні семінари та навчання для працівників бібліотек, проведення змагань на кшталт “найкраща краєзнавча книгозбірня району”. Варто зазначити, що в таких заходах часто перемагають сільські бібліотеки, працівники яких борються за перемогу з особливим ентузіазмом. Усе це свідчення того, що, попри заяви скептиків, люди в Україні багато читають, причому не з екрана монітора, а тримаючи в руках книгу, яка краще за будь-який комп’ютер може зберегти та передати інтелектуальні й духовні надбання людства.
ричних наук, професор, завідувач кафедри загального і слов’янського мовознавства Запорізького націо' нального університету; В. В. ОТРОЩЕНКО, доктор іс' торичних наук, професор, завіду' вач відділу археології енеоліту — бронзової доби Інституту археоло' гії НАН України, лауреат Державної премії України в галузі науки і тех' ніки; Т. Г. ШЕВЧЕНКО, кандидат фі' лологічних наук, доцент кафедри української літератури Запорізько' го національного університету, го' лова Запорізької обласної органі' зації Товариства “Просвіта” ім. Т. Г. Шевченка; А. Л. СОКУЛЬСЬКИЙ, канди' дат історичних наук, голова Запо' різької обласної організації Кон' ґресу української інтелігенції; М. П. ЛЕВЧЕНКО, голова За' порізької обласної організації Де' мократичної партії України, відпові' дальний секретар Координаційної Ради політичних партій і громад' ських організацій міста, член ви' конкому Запорізької міської ради; М. Ф. КАЛИНЯК, заступник голови Запорізької крайової орга' нізації Народного руху України
КУЛЬТУРА
“Те, що віддаєш молоді, повернеться тобі у старості”. · с. 14сторінка оригіналу ↗ Ганна КОЗАЧЕНКО, член правління Українського фонду культури
Над житейським морем столичного життя, над його пікетами, конфліктами, політичними брехнями злетів вертоліт, аби крізь око відеокамери професійного оператора побачили глядачі правдиво і неупереджено, що центральний район Києва, названий на честь нашого всесвітньо відомого генія Шевченківським, має справді чимало добрих рис, починань, традицій, які вселяють оптимізм у зневірені наші душі. Поки політичні хвилі то згортаються гвинтом у вир, то ширяють, подібно до цунамі, незмінними лишаються людські цінності, які з покоління в покоління переносять генетичний код нашої нації і таки доводять світові, що далеко не все продається в Незалежній Україні. Музеї, де збережено і дух, і твори Тараса Григоровича Шевченка, університет його імені й інші престижні ВНЗ, всесвітнього значення Софія Київська — заповідник, внесений у перелік перлин ЮНЕСКО, й музеї, які створили колись меценати з родин Терещенків і Ханенків, — усе це збереглося в Києві, який потерпає від рейдерства і дикунських забудов. Жителі Шевченківського району першими перемогли, змусивши міську владу скасувати рішення про вкраплення багатоповерхівки на вулиці Гончара та відновити понівечений сквер, і далі захищають свій район, що його справедливо називають серцем Києва. Ще одна з особливостей району-ювіляра — ставлення до дітей: шанобливе, любовне, як і до людей літніх. І те, що найплідніша профілактика СНІДу й наркоманії — творчий розвиток школярів, розуміє і втілює нинішній голова Шевченківської РДА, батько трьох дітей Віктор Пилипишин. Велике серце може вмістити Всесвіт. Шевченківський район увібрав Сирець, Дорогожичі, Нивки — недавні околиці, де серед п’ятиповерхівок, влучно названих хрущобами, з’являються нові квітники, дитячі майданчики, спортивні споруди. Нинішня політика Шевченківської РДА спрямована відновлювати дитячі клуби при жеках, будувати їх там, де немає вже вільних приміщень. І все — за ті 2 % зароблених коштів, які повертає районові державний бюджет. Фільм показує район, де шанують родину і старожилів, де розуміють: те, що даєш сьогодні молоді, повернеться тобі у твоїй старості. Просто, без гучних слів, але переконливо, бо справи людські — найголовніший аргумент. Це природне і виразне кіно, як невибаглива нотатка про життя району, який, до речі, прийняв до себе дітей, що постраждали від “фосфорної” аварії на Львівщині, нагадало давніший факт: саме в Шевченківському районі знайшов прихисток і набув статусу міжнародного фестиваль дитячої творчості “Чарівна свічка”. Ми так багато бачимо карколомних телетрюків у рекламах і відеокліпах, що культуру зображення, яка ще кілька років тому була нормою, сьогодні сприймаємо з тихою вдячністю — як знак поваги до глядача, який, до того ж, любить своє місто. Тож через шпальти газети хочеться подякувати творцям фільму про 70-річчя Шевченківського району столиці за цю просту і чесну роботу.
“Те, що віддаєш молоді, повернеться тобі у старості”. · с. 14сторінка оригіналу ↗ Вельмишановний Вікторе Андрійовичу! Відомо, що недавно Національний заповідник “Хортиця” увійшов до заповітної сімки найвизначніших чудес України, набравши найбільшу кількість голосів. Це перемога не лише колективу заповідника, а й усіх запоріжців, усіх тих, хто не лише вболіває за долю найбільшого острова на Дніпрі, а й надає йому конкретну допомогу. У цій перемозі вагома і Ваша частка, вельмишановний пане Президенте, адже саме Ваш Указ від 29.04.05 р. “Про додаткові заходи щодо розвитку Національного заповідника “Хортиця” поклав початок справжньому відродженню упослідженого острова. До цього досягнення доклав рук і послідовний багаторічний дослідник, пропагандист та охоронець хортицьких багатств, автор семи книжок та понад двохсот статей і нарисів про Хортицю Костянтин Іванович Сушко, який у квітні 2005 року очолив заповідник. Коментуючи його призначення на відповідальну посаду під час перебування у Запоріжжі 04.06.05 р., Ви, вельмишановний Вікторе Андрійовичу, авторитетно заявили, що призначенням К. І. Сушка на посаду генерального директора Національного заповідника “Хортиця” ми, тобто керівництво країни, “влучили в десятку”. І Ви, а також усі ми, хто ініціював призначення К. І. Сушка на посаду, не помилилися. Лише за два роки на Хортиці під керівництвом нового директора сталися зміни, які продемонстрували невідворотність процесу відродження святині українського
Вікторія ПРОЦЕНКО
Кожне місто, містечко або село має своє серце. Це можуть бути старовинні вулиці, гарні краєвиди чи якісь особливі установи: театри, музеї, книгозбірні... Те, що несе в собі історію цього місця, традиції, передає його дух. Саме так можна охарактеризувати Вінницьку обласну універсальну бібліотеку імені К. А. Тимірязєва. Тому сторіччя цієї установи, яке відзначали у лютому цього року (і яке припало на Рік книги в Україні), стало особливим святом для вінничан. Створена 1907 року, бібліотека завжди була осередком культурного життя міста. Почавши своє існування з двох читальних залів, невеликого книгосховища та кімнатки для бібліотекарки, книгозбірня сьогодні має понад десять відділів, штат працівників нараховує понад сто осіб. У книгозбірні працюють різноманітні гуртки, ведеться активна видавнича діяльність. 1926 року було організовано Вінницьке літературне об’єднання, яке влаштовувало масові вечори, лекції, запрошувало відомих письменників, розглядало і лобіювало твори початківців. Саме тут 1989 року вперше проведено Стусівські читання, тепер це стало доброю традицією: такі читання відбуваються щороку за участю родини письменника. Підготовка до відзначення 100- річчя бібліотеки почалася ще 2004 року. Першим кроком стало проведення ремонтних робіт. Це не лише гарний зовнішній вигляд приміщення, а й осучаснення вентиляційної системи у звичайних читальних залах для захисту від книжкового пилу й у відділі старої народу. Відремонтовано адміністративне приміщення (вперше за 24 роки!), організовано роботу охоронної служби, створено низку меморіально-туристичних маршрутів, завершено першу чергу спорудження історико-культурного комплексу “Запорозька Січ”. Та чи не найголовніше — заповідник отримав Державний акт на право постійного користування УСІЄЮ землею Хортиці та прилеглих до неї островів. Саме це і розлютило місцеву владу, яка має свої плани на цю священну територію. Місцеві владці НІКОЛИ всерйоз не сприяли розбудові на Хортиці заповідника, і якщо після Вашого візиту до Запоріжжя 04.06.05 р. вони просто мовчали, зволікали, то тепер активізувалися. Почали з атак на гендиректора заповідника К. І. Сушка й ініціюють його відставку. На вимогу місцевої влади було створено міністерську комісію з комплексної перевірки, яка працювала у червні цього року, і підстав, як і кілька попередніх перевірок КРУ, для звільнення К. І. Сушка не знайшла. Здавалося, пристрасті довколо заповідника мали б ущухнути, але це не так. Запорізькі правоохоронці розпочали фронтальну перевірку діяльності заповідника. Знову перевіряють усілякі акти, угоди, рахунки, проекти тощо. У той час, коли через зволікання правоохоронців на Хортиці триває самовільне будівництво, немає допомоги заповідникові ДАІ та міліції, спецпрацівники вперто і наполегливо намагаються довести незаконність спорудження об’єктів, які мають зупинити автомобільну експансію. Заповідник,
та рідкісної книги, де потрібні особливі умови зберігання. Потім розпочато видавничу діяльність: видрукувано довідник “Інформаційний ресурс бібліотеки”, “Вінниччина бібліотечна” — коротка довідка про найбільші книгозбірні області, а на черзі — дослідження з історії бібліотеки імені К. А. Тимірязєва. Проведено Всеукраїнську науково-практичну конференцію, в якій взяли участь представники бібліотек з усієї України. Розглядали питання розвитку бібліотекознавства, історії та майбутнього бібліотечної галузі на реґіональному та державному рівнях. Однак, окрім наукової роботи, були й святкові дійства. 25 травня на острові Кемпа учасники конференції посадили липову алею з 25 дерев, і тепер на Вінниччині ростуть липи Одеської, Харківської, Івано-Франківської, Національної парламентської та інших бібліотек. Але з закінченням ювілейних торжеств нововведення у Вінницькій обласній бібліотеці не припини-
“Те, що віддаєш молоді, повернеться тобі у старості”. · с. 14сторінка оригіналу ↗ Віктор ХОМЕНКО, Крим
Бахчисараєм, Євпаторією й Сімферополем прокотився чотириденний фестиваль “Караї збирають друзів”. Відбулися науково-практичні конференції, виставки художніх робіт за національними мотивами, художніх робіт бісером, семінар “Результати обстеження найдавнішого в Європі тюркського кладовища-святилища кримських караїмів Балта Тиймез”, семінар “Духовний і культурний центр кримських караїмів — Євпаторійський комплекс кенаф”, виставки “Релігія кримських караїмів”, фотовиставка “Я — карай”, масові відвідини родового гнізда народу й святині караїмів Джуфут-Кале. Учасники фестивалю відзначали, що попри нечисленність караїмів, яких залишилося 800 на півострові й 1,2 тисячі за його межами, представники цього давнього етносу зробили значний внесок в його господарський і культурний розвиток. Сьогодні актуальні питання збереження етносу, культури і мови караїмів, відродження й повернення духовних і культурних цінностей. Під гаслами взаємоповаги, толерантності й шани до всіх сущих в Україні етносів у Євпаторії пройшов триденний Всеукраїнський фестиваль німецької культури “Зоненштраль—2007” (Сонячний промінь). На вулицях і площах дитячого курорту звучала німецька мова, аматорські та професійні колективи виконували музичні твори, фольклорні жанрові сценки й народні танці. У концертних залах лунала музика німецьких композиторів-класиків, що увійшла до скарбниці світової культури. Апофеозом свята стала велелюдна хода учасників урочистостей з усіх куточків України в національних строях та гала-концерт.
“Марсіанські” пагорби і дачі оточили Коктебельську затоку”. · с. 15сторінка оригіналу ↗ Людмила ДЕХТЯРЬОВА
Тисячі шанувальників живопису Максиміліана Волошина діставалися до залів Київського музею російського мистецтва і там медитували перед акварельною казкою Східного Криму. Його особливість часто підкреслюють епітетом “інопланетний”. Художник вимальовував магію аскетичної краси краю всупереч рокам братовбивчої революції, яка розпочалася 1917-го, подальшої розрухи та хронічного голоду. Залишив великий віршований цикл про той жахливий час. Стал человек один другому дьявол, Кровь — спайкой душ; борьба за жизнь — законом; И долгом — месть, Но мы не покорились… В себе самих укрыли наше солнце, На дне темниц мы выносили силу Неодолимую любви… Енергія нездоланної любові увійшла в зображення глиняних і вулканічних мініатюрних гір Коктебелю, а тонке відчуття гармонії знайшло пропорції між ними й форматом малюнка. Зараз волошинські акварелі — визнаний у світі естетичний бренд кримського краєвиду. Сам художник високо цінував гарячу схвальність глядачів “земних” професій. Вони підкреслювали очевидність зв’язку глибинної тектоніки з поверхневим відображенням. Ще б пак! — саме цим митець жив: Я поклоняюсь вам, кристаллы, Морские звезды и цветы, Растенья, раковины, скалы (Окаменелые мечты Безмолвно грезящей природы). До виставки, що відбулась за сприяння Посольства Російської Федерації, підготували набори високоякісних репродукцій. Волошинські фани ще полювали на раритет, виставковий плакат: бурі “марсіанські” пагорби оточили сріблясту Коктебельську затоку. Їх вінчає зевсоподібне канонічне зображення голови Макса — так звали художника численні друзі й коктебельські гості. Таким же зобразив його скульптор Е. Віттінг у бюсті, який встановлено в Парижі на бульварі Ексельман. Прикро й соромно, що в Києві, місті, де народився Волошин, немає жодної меморіальної позначки про цей факт. Будинок, у якому він побачив Божий Світ, не зберігся, але ж нікуди не поділася Лук’янівка. Сучасні грошовиті “естети” вшановують пам’ять художника у типовий для них спосіб. Упритул забудовують Коктебельський заповідний простір дачами з європейським клозетом (хоча в Коктебелі, до речі, досі немає каналізаційного колектора). Ерозії вразливого ландшафту сприяють усілякі рок-та джазфести в супроводі екологічно неконтрольованих наметових містечок. Якщо так буде далі, бачитимемо красу Східного Криму лише на виставкових плакатах.
* * * Із початком нового навчального року збіглося відкриття виставки українського живопису з фондів Національної спілки художників України. Тут є на чому вчитись студентам та учням художніх навчальних закладів. Представлено твори багатьох видатних майстрів пензля за 60 років Радянської України (30—90-ті рр. минулого століття). Зараз найкращого з цієї плеяди вже не побачити в Україні. Економічна криза перших років Незалежності змусила авторів віддава-
Ю. Шейніс “Добрий настрій”
ти за безцінь високохудожні полотна будь-кому й будь-куди. Дирекція виставок НСХУ накопичувала свій скарб упродовж 40 років, і цей ювілей відзначає експозицією понад 250 полотен. Уже тільки вони свідчать, що потрібен постійно діючий музей. Крім того, на думку голови НСХУ пана В. Чепелика, вони є “…доброю нагодою переосмислити мистецькі набутки минулих десятиліть, усвідомити безперервність творчого процесу в Україні”. Якщо рухатись далі від останніх волошинських акварелей (1930 р.), то бачимо щире захоплення природною красою нашої країни. Візьмімо хоча б ближчі до нас 70—80-ті роки: весняна ніжність “Березового ситцю” В. Сингаївського, потужність розкішної краси кримського “Південного берега” В. Цвєткової, таїна “Тінистого саду” Т. Яблонської. Бездоганна передача поєднання стану людської душі зі станом душі природи: “Зустріч з тишею” В. Жураковського та багато інших. А якщо додати світ тварини, то маємо захопливу спорідненість їх у “Грі” С. Панича. Тут посилює вплив оригінальність показу взаємної приязні між чоловіком та його собакою. У наші дні цього прагне багато родин та самотніх людей. Неможливо обійти твір особливий, помічений з моменту його створення (1975 р.). Він зворушує дуже глибоко навіть сучасну молодь та дітей, які не мають уявлення про страхіття Другої світової війни і перемогу над фашизмом. Мова про монументальне полотно В. Гуріна “Квіти вам, переможці”. Велика подяка організаторам виставки, що знову його бачимо і можемо пережити незабутнє, болісне й щасливе 9 травня 1945 р. Картина на всі часи й краї, заклик жити без убивства собі подібних… Наостанок про зазначене В. Чепеликом переосмислення минулих десятиліть. Певною інтригою, навіть провокацією є виставковий рекламний плакат. На нього винесено роботу Ю. Шейніса “Добрий настрій”: молода, огрядна і в доброму настрої, красива колгоспниця. Її хазяйська працьовита рука лежить на спині одного із вгодованих та доглянутих баранів, які навколо неї. Мабуть, племінних. Але їх чудово вималювані голови гарного настрою не демонструють — навпаки. Чому саме цей твір? — запитуємо Костянтина Солоніна, головного хранителя фонду НСХУ, одного з організаторів виставки. Виявляється, причина в типовості картини для останніх довоєнних та післявоєнних років з їхніми офіціозними показами досягнень у сільському господарстві. Справді, перше враження саме таке. Але ж дата появи цього твору — 1984 р., коли вже відкрито говорили про зворотний бік парадної медалі. Художник Юрій Шейніс — людина гострого зору, розуму й не менш гострого пензля. То може, він говорить про неминаючу баранячу покірність поводиреві (чи поводирці), навіть якщо ведуть на заклання?.. Справжню відповідь знає лише митець.
Надія ОНИЩЕНКО, м. Ніжин
“Марсіанські” пагорби і дачі оточили Коктебельську затоку”. · с. 15сторінка оригіналу ↗ Небанальність рішення, щирість і віддача акторів, цілісність задуму та органічність його втілення, яскрава театральна фор) ма змусили зазвучати хрестоматійний сюжет про любов лісо) вої Мавки та сільського парубка Лукаша дивовижно свіжо, вкотре переконуючи в геніаль) ності написаного Лесею Укра) їнкою. Втілив у життя цю п’єсу, надзвичайну за глибиною та красою слова, Український фольклорний театр “Берегиня” у серці Італії — Римі.
Марія КОЗАЧОК
На сцені створено атмосферу життя справжнього лісу. Чути його голос — співи птахів, тривожні помахи крил, шарудіння і звуки, тихе нашіптування листя. Пластичні русалки заводять танок на узліссі, і за задумом — немов випливають із фантастичних снів. Ліс живе своїм життям. То виринають, то ховаються лісові жителі: Той, що греблі рве, Перелесник, Водяна русалка. На галявині лісовик (Іван Рогожинський) — господар лісів, оспіваних поетесою. Неквапна мудрість його слів намагається застерегти Мавку від майбутніх страждань. Звучить сопілка Лукаша. Мелодія мов будить ліс, природу, кличе Мавку до життя чарівними звуками, вивершуючи природний цикл, ставлячи логічну крапку. Складний образ Мавки втілила Маріанна Сороневич. Вона “пише” образ пастельними фарбами щирості. Цікаво спостерігати за перевтіленнями акторки, позбавленої передбачуваності. У Мавці Маріанна шукає нові риси, інші людські мотиви. Вона не грає бурхливої пристрасті, її любов тиха, велична і неминуча. Мавка, як сама природа… Красномовні перепади
Золотий диплом переможця привіз із П’ятого міжнародного хорового конкурсу імені Йоханеса Брамса молодіжний хор “Світич” Ніжинського держуніверситету імені Миколи Гоголя. Це вже третій диплом із зображенням мерії курортного німецького міста Вернігероде, в якому Європейське хорове товариство “Інтеркультура” раз на два роки проводить такі змагання. Незважаючи на те, що “Світич” сяяв тут у 1999 та 2001 роках, 2007 року колектив прослуховували на попередньому заочному відбірковому турі. За надісланими відео-, аудіоматеріалами, а також рецензіями його єдиного з України запросили до участі у вокальному змаганні. Ніжинські студенти серед 42 молодіжних хорів набрали найбільшу кількість балів, їх відзначили двома дипломами. Журі, слухачів, вокалістів із 17 країн світу: Китаю, Канади, Південної Кореї, Південної Африки, Конго, Греції, Росії — вразив і викостанів Мавки — від почуттєвої, захопленої, безпосередньої, як дитя природи, до такої, яка намагається боротися за своє кохання. Роман Гаврилюк (Лукаш) грає палітру почуттів закоханого юнака. Казкова театральна атмосфера створюється завдяки костюмам, які спроектувала та виконала Лариса Іськів. Художній керівник вистави — Марія Беднарчук. Український фольклорний театр “Берегиня” дебютував із виставою в Римі на театрально-музичному дійстві “А вже весна, а вже красна” та з успіхом виступив на Міжнародному фестивалі культури “Слов’янський базар у Неаполі”. …Здійматиметься завіса, й триватиме цей політ безсмертних героїв у фантастичному сні й не менш фантастичній дійсності. Змінюватимуться пори року, прокидатиметься навесні Мавка, і сніг немилосердно засипатиме Лукаша з сопілкою у руках… І кохання розцвітатиме і вгасатиме знову…
навський рівень українців, і репертуар. За умовами конкурсу, “Світич” представив національне мистецтво фраґментом фольк-опери Євгена Станковича “Цвіт папороті” і хоровою фантазією Левка Ревуцького “Дід іде”. Як обов’язковий твір студенти виконали німецькою мовою “Циганське життя” Роберта Шумана, а за вибором — улюблену веселу молодіжну пісню Яцека Сікульського “Лев спить уночі”. П’ятнадцять років тому “Світич” створили викладачі музично-педагогічного факультету, тепер уже заслужені діячі мистецтв України Людмила Шумська та Людмила Костенко. Змінювався склад співочого студентського колективу, та незмінними залишалися висока вокальна культура, різноманітний репертуар, в якому переважають твори національного хорового мистецтва. Це відзначали і мистецтвознавці, й журі міжнародних конкурсів в Італії, Польщі, Білорусі, Угорщині. Найціннішою нагородою у своїй скарбничці “Світич” вважає золоту медаль Першої всесвітньої хорової олімпіади, яка відбулася 2000 року в австрійському місті Лінці.
Постійні читачі нашого тижневика переL свідчились, що на його шпальтах присутні акL туальні публікації на мовну тематику, унікальL ні історичні розвідки, ексклюзивні інтерв’ю, безкомпромісні журналістські розслідування гострих ситуацій, широко висвітлюється моL лодіжна музика і концертна діяльність провідL них митців України, виграє всіма барвами хуL дожня палітра майстрів пензля… Наступного року Ви, дорогі читачі, матимете можливість вести діалог із тими, хто живе Україною і для України, обстоювати разом з нами націоL нальні цінності. Передплатіть “Слово Просвіти” самі та загіL туйте зробити це Ваших друзів, сусідів, учителів, бібліотекарів, усіх небайдужих до української справи! Разом переможемо!
створив. “Нявки, свічколапи, росавки, чугайстри, вовкулаки, скаменюшники, повітрулі” — це реальні істоти, що населяють невидимий світ народної фантазії. — І всі вони їдять, п’ють, б’ються, любляться — одним словом, товчуться поруч з нами, — каже, лукаво усміхаючись, пан Микола. — І спробуй тут втриматися, щоб не зліпити бодай одного. Так виникла серія робіт, що ілюструють образи української міфології та демонології — напевно, найвдаліша у творчості Майстра, адже під виглядом “нечистої сили” він завжди показував нам людей, своїх знайомих, односельців, випадкових зустрічних… Серед найкращих його робіт із циклу “Українські чорти” — ілюстрації до “Лісової пісні” (“Злидні”, “Куцю, Куцю, поцілуй в руцю”, “Той, що греблі рве”), “Закохані”, “Заспіває, хто пісень знає”, “Чугайстер”, “Лісовики”, “Домовик”, “Луканька”, “Польовий чорт”. Є у Миколи Вакуленка й роботи, виконані на сюжети записаних мною міфологічних легенд: Домовик, що читає старі
Черговий редактор
Уляна ГЛІБЧУК
Бухгалтерія 279-41-46
А д р е с а р е д а к ц і ї : вул. Хрещатик, 10LБ, м. Київ, 01001
ELmail: slovo_prosvity@ukr.net
http://slovoprosvity.com.ua
Видрукувано з готових фотоформ на комбінаті “Преса України” у середу. Зам. № 3301239 Загальний наклад — 45200
Листування з читачами — тільки на сторінках газети. Відповідальність за достовірність інформації несуть автори.
журнали на горищі, молодиця, що осідлала чорта-баранчика, баба, в якої в хаті жили чорти і лащились до неї, як кошенята… — Одна біда, — нарікає Микола Миколайович, — погано мені вдаються злі, демонічні парсуни! Я за них неохоче беруся, хоча таких немало в українському фольклорі, бо виникає проблема, як їх позбутися: ні на шафу поставити, ні продати, ні подарувати… Хоч багато його робіт розбрелося по світу, по різних музеях, та все ж Микола Вакуленко має свій художній альбом, виданий в Опішні 2003 року. А ще він керує дитячою студією кераміки при Ялтинському міському підлітковому центрі, яку веде вже понад 20 років. Однак, бідкається Майстер, хоч діти приходять охоче, працюють завзято, та все ж прикро, що нема серед них справжнього, великого таланту, всі, навіть найкращі учні, в роботах наслідують Вакуленка… А я вірю, що зерно, посіяне в землю, ніколи не вмирає, а іноді з маленького зернятка виростає розкішне дерево.
Редакція залишає за собою право редагування та скорочення текстів. При використанні наших публікацій посилання на “Слово Просвіти” обов’язкове.
І н д е к с г а з е т и “Слово Просвіти” — 30617 Передплатна ціна, враховуючи поштові послуги: на місяць — 3,38 грн. на 3 місяці — 9,89 грн. на 6 місяців — 19,18 грн.
0 7 0 3 9
4 820095 780016
НАРОДНА ТВОРЧІСТЬ
Дорогі читачі! Розпочалася передплата на Всеукраїнський просвітянський культурологічний тижневик “СлоL во Просвіти” на 2008 рік (поштовий індекс — 30617, 67Lма сторінка в “Каталозі”). Передплату приймають усі відділення “УкрL пошти” до 10 грудня — в селах і райцентрах, до 15 грудня — в обласних містах і столиці. Вартість передплати разом із поштовими витратами: на рік — 37 грн. 86 коп.; на півроку — 19 грн. 18 коп.; на 3 місяці — 9 грн. 89 коп.; на 1 місяць — 3 грн. 38 коп.
хитрих опішнянських дядьків, задзвеніла струнами завзятих троїстих музик! Ілюстрації до українських народних пісень, до мудрих і дотепних прислів’їв та приказок, казок, легенд, вірувань і міфологічних уявлень — ось теми його робіт. Козаки, мисливці, музики, бандуристи і танцюристи, повновиді українські молодиці, парубки та дівчата — ось його образи. А ще є тут невдахи, п’яниці, непутящі чоловіки та жінки, самозакохані, дурні, ледарі, ласуни, перелюбники… Всі людські порядки незлобиво й дотепно висміює Микола Вакуленко, бо й сам він завжди такий — незлобивий і дотепний. Люди на виставках (чи на ярмарках) упізнають себе, своїх знайомих, певні життєві ситуації… Там, де виставка Вакуленка, — там свято і гамір, сміх, дотепи… “Народна творчість зробила мене українцем!” — запевняє Майстер. Із замилуванням і захопленням згадує він бабусину хату з українською піччю і вишитими рушниками та народними картинами на стінах. Наприклад, Божу Матір з дитям намалював дядько Петро. А бабуся з кольорових клаптиків тканини витворила килимок, на якому зеленокоса русалка, прикрашена лататтям, пливла серед очерету. Та русалка озвалась до нього через десятки років, коли став поглиблено вивчати народну творчість, міфологію, світогляд — тоді враження дитинства й записані та прочитані фольклорні твори злилися в єдиний фантастичний світ. Тоді оточили його “злидні та щезники, лісовики та уцепирники, мавки та підземні духи, поторочі та болотяники”. Все це хотілося зафіксувати, перенести в глину, оживити — і подарувати народові, який, власне, усе це
Відповідальний секретар
Ірина ШЕВЧУК Відділ літератури
Уляна ГЛІБЧУК 270-55-57 Відділ культури
Валентина ДАВИДЕНКО 270-55-57 Відділ мови
Ніна ГНАТЮК 279-49-47 Відділ коректури
Ірина СТЕЛЬМАХ Олена ШУЛЬГА 278-63-69 Комп’ютерна верстка
Ірина ШЕВЧУК Олег БЕССЬКИЙ 278-63-69
Людмила ІВАННІКОВА
Цей дивовижний чоловік живе і працює в Ялті. Має численні нагороди (бронзову медаль ВДНГ СРСР, звання заслуженого майстра народної творчості України). Його роботи зберігаються в багатьох музеях України та за її межами. Його роботами ілюстровано твори Шевченка (“Сова”, “Сон”, “Наймичка”, 1980), М. Гоголя (“Ніч перед Різдвом”, 1976), С. Руданського, А. Чехова (“Унтер Пришибеев”), О. Корнійчука (“Партизани в степах України”), О. Чорногуза (“Аристократ із Вапнярки”, “Претенденти на папаху”), Є. Гуцала (“Позичений чоловік”). Дерев’яними та керамічними скульптурами захоплювалися глядачі численних виставок та ярмарків на Андріївському узвозі тав Музеї під відкритим небом у Києві. А ще було 25 персональних виставок в Україні, Німеччині, Болгарії, Росії, Литві… Приміром, виставку Вакуленка в Каунасі (1980 р.) відвідало 75 тисяч глядачів! А все ж він залишається світлим і чистим, дитинно-на-
Засновник: Всеукраїнське товариство “Просвіта” імені Тараса Шевченка Реєстраційне свідоцтво КВ № 4066 від 02.03.2000 р.
Ш е ф – р е д а к т о р Павло МОВЧАН
Початок тексту може бути неповним — звірте зі сторінкою оригіналу
ївним, добрим, лагідним, як казковий чарівник, і в усьому художником. А справжній митець не виходить зі світу дитинства, черпає там свої образи і душевні сили для творчості, повертається туди для натхнення. І нічого, що це був Крим — не Полтавщина, не Волинь (Микола Миколайович народився у грудні 1948 р. в Алупці). Він не був відірваний від Великої України, бо корінням своїм кревно зв’язаний з Россю, із селами Рокитне та Крива Таращанського повіту (що колись були центром гончарства), звідки родом його бабуся і мати. Прародичі його по матері — всі гончарі! І прадід по батькові — теж гончар! Тож, може, й невипадково пробудилося й заспівало в ньому оте прадідівське глибинне і незбагненне відчуття глини як первинного матеріалу, основи всесвіту (починав Микола Миколайович з різьблення по дереву, інтуїтивно, не маючи спеціальної художньої освіти). Глина заспівала в ньому голосами рокитнянських дівчат, засміялася веселими очима
Го л о в н и й р е д а к т о р Любов ГОЛОТА
Р е д к о л е г і я Любов ГОЛОТА, Ярема ГОЯН, Павло МОВЧАН, Анатолій ПОГРІБНИЙ, Олександр ПОНОМАРІВ, Іван ЮЩУК
Перший заступник головного редактора
Олександер ШОКАЛО 279-49-47 Заступник головного редактора
Петро АНТОНЕНКО 279-49-47 Заступник головного редактора з виробничих питань
Наталія СКРИННИК 278-01-30 (тел/факс)