Емблема «Просвіта»Prosvita.DigitalWissen · Menschen · Zukunft
← Archiv von «Slovo Prosvity»

Слово Просвіти, №05 за 2013 рік

16 S. · 38 Einträge · PDF auf Wikimedia Commons ↗ · CC BY 4.0

Der Text wurde aus dem PDF gewonnen und automatisch in Beiträge geteilt. Die Grenzen mancher Beiträge sind redaktionell nicht geprüft: Ein Eintrag kann mehrere Beiträge, nur einen Teil eines Beitrags oder einen Serviceblock (zum Beispiel einen Abo-Hinweis) enthalten. Primärquelle ist die Zeitungsseite im PDF.

Без мови немає нації! · S. 1Originalseite ↗

Вони боронили державність на першому рубежі

22 роки поспіль ВУТ “Просвіта” імені Тараса Шевченка спільно з Міністерством оборони України, національнодемократичними організаціями і громадськістю Києва традиційно урочисто вшановують подвиг Героїв Крут на Аскольдовій могилі. Євген БУКЕТ Фото Олександра ЛИТВИНЕНКА Рівно о 12 годині 29 січня скорботна хода на чолі з просвітянами й курсантами військового ліцею ім. І. Богуна вирушила від ст. метро Арсенальна до парку “Аскольдова могила”, де відбулася панахида, мітинг і віддання почестей військовими Героям Крут. Участь ліцеїстів в урочистостях стала можливою після звернення ВУТ “Просвіта” ім. Тараса Шевченка до міністра оборони України П. Лебедєва. Минулого року військові не брали участі в громадських заходах 29 січня. Зі вступним словом до присутніх звернувся голова ВУТ “Просвіта” ім. Тараса Шевченка Павло Мовчан: “Хочу означити цей день як день особливий. Хоча 29 січня ще остаточно не набуло свого змісту, не вивершилося над усіма іншими героїчними днями. Нація ще до кінця не прочитала ані імен, ані тих подій, що відбулися. Наприкінці ХХ століття Україна постала як незалежна держава. Це було б немислимо без подвигу, який стався на початку століття. Його трактували як міф, але це була реальність. У час, коли відбувалися перемовини за визнання української незалежності, коли з величезними зусиллями ми відривалися від тієї імперії, яка паралізувала нашу національну волю, захищати незалежність, боронити Україну на першому рубежі випало студентам, які вірили в світле майбутнє своєї країни, її перспективу. Сьогодні ми акцентуємо увагу на цьому дні, адже Україна може опинитися в тій самій ситуації, що і 95 років тому. Ворог у нас той самий, він прагне реваншу і діє в хитрий спосіб — хоче за рахунок фальшувань, підтасовок розчинити українську націю. Національну ідею цілеспрямовано вихолощують із нашого єства, намагаються “в легітимний спосіб” здійснити те, що їм не вдавалося багато років: знищити мову, ідентичність, державність. Ми вчергове звертаємося до влади і кажемо: захищайся, владо, борони народ, борони націю, борони її перспективу. Сьогодні ми вимагаємо того ж, що і 22 роки тому: зміцнюйте збройні сили, національну безпеку. Вірю, що молоді хлопці, соколи-богунівці, які сьогодні з нами, будуть із нами й у критичні моменти, коли доведеться і в парламентський, і в позапарламентський спосіб єднати націю та боронити її. Адже у нас сьогодні є всі конституційні засади, аби боронити українську державність. Схиляю низько голову перед тими, хто виявив національну мужність і свідомість у той тяжкий час. Вічна Слава Героям Крут!”. Вірш Дмитра Павличка “Я вбитий був під Крутами…” прочитав Герой України, лауреат Національної премії ім. Тараса Шевченка Анатолій Паламаренко. “Я прочитав цей твір у “Слові Просвіти” минулого року (ч. 5 за 2012 р. — ред.) і був у захопленні, — зізнався Анатолій Несторович. — Це один із найсильніших віршів пам’яті Героїв Крут, що я коли-небудь читав”. Також на урочистому мітингу виступили заступник голови Української народної партії, письменник Володимир Шовкошитний, представниця Військового інституту КНУ ім. Тараса Шевченка Альбіна Богдан, голова Київської міської організації Конгресу українських націоналістів Юрій Шепетюк та інші. Учасники мітингу одноголосно ухвалили резолюцію (див. на стор. 3) та поклали вінки й квіти до могили Героїв. Кожен рік вшанувати крутян приходить дедалі більше молоді. Хочеться вірити, що перестороги старшого покоління щодо ймовірного повторення подій 95-річної давнини справді ніколи не збудуться. А подвиг юних борців за волю України житиме у віках як символ віри у світле і вільне майбутнє рідної землі. НАЙКРАЩІ ПРОЗАЇКИ УКРАЇНИ 10–14 ХУДОЖНИК ОРЕСТ БІЛОУС
2 Український шлях “Ми всі хотіли, щоб Центральна Рада проголосила незалежність...”. · S. 2Originalseite ↗

Крути, Крути — не забути…

Микола ПШЕНИЧНИЙ, член Національної спілки письменників України “Коли ми зараз можемо заспівати “Ще не вмерла…” відважно і голосно, то в січні 1943 року в Києві ми дослівно шепотіли наш національний гімн. Це було таємне відзначення 25-ї річниці бою під Крутами. В приватному помешканні на вулиці Обсерваторній під номером 23 зібралася жменька киян, в тому числі учасник бою, доктор медицини Ткачук. Будучи старшим гімназистом, він вступив до студентського куреня в січні 1918 року, щоб боронити Київ від московської навали. За його словами вгадувався молодечий ентузіазм: “Ми всі хотіли, щоб Центральна Рада проголосила незалежність хоч на один день”. Щоправда, навіть після проголошення Четвертого Універсалу всім стало ясно, що замало проголошення — треба було волю здобути, вибороти…” Детальніше довідатися про “доктора Ткачука” допоміг випадок. Дубенська телестанція запросила мене на передачу, аби ще раз згадати закривавлені Крути, де теж виборювалася воля України. Наступного дня — телефонний дзвінок: — Пане Миколо, а Вам відомо, що не всі студенти тоді загинули? Дивом залишилися живими і двоє наших земляків. Із села Липа, що на Дубенщині… Ось так, дякуючи старості церковної ради Липенської Дмитрівської церкви п. Ігореві Переті, я вперше дізнався, що в їхньому старовинному селі донині мешкають родичі та близькі, знайомі Сергія Марковича Ткачука й Івана Федоровича Павлюка. Негайно зустрівся з ними. Але про це — згодом. А поки що продовжимо знайомство зі споминами Теодора Шумовського: “…Я з батьками опинився у Києві під час німецької окупації і як 14-літній хлопець мав честь бути присутнім на тому зібранні 1943 року. Мої батьки знали молодого Ткачука ще гімназистом у Дубні на Волині, де він заробляв гроші, працюючи телеграфістом. Знали також, що вступив до Студентського куреня, але не сподівалися, що він пережив Крути. Й ось, у 1942— 43 роках, я випадково став пацієнтом доктора Ткачука. У тих часах мій батько, Арсен Христина ЗУБРИЦЬКА-ЛАХ, Львів Зубрицький Гнат (20.03.1897— 18.12.1989) народився в селі Комарники Турківського повіту в родині Антона Зубрицького-Пом’яна та Христини Зубрицької (з дому Височанської Швабович). Початкову школу закінчив у рідному селі. З 1909 р. навчався у Перемишльській українській гімназії (п’ять класів). Під час Першої світової війни 1914 року російські війська, відступаючи, вивезли його, як і багатьох українських молодих чоловіків, у Росію. У Ростові він продовжував навчання в Ростовській гімназії. Пізніше перебрався в Україну, в Київ. Удень працював у друкарні робітником, а ввечері вчився в українській гімназії ім. Кирила та Мефодія, яку закінчив 1917 року. Подав документи до вступу до Київського університету ім. Святого Володимира. Проте замість навчання довелося брати участь у національно-визвольних змаганнях. У тривожні ча- Шумовський, колишній учасник визвольних змагань, працював у фірмі “Цукротрест”, що завідувала цукроварнями України, директором якої був Мирон Луцький із Галичини. Коли група працівників довідалася про крутянця доктора Ткачука, вирішила відзначити 25-ту річницю Крут гідним способом. Спершу мій батько, один з ініціаторів, звернувся до Київського архієпископа УАПЦ Никанора з проханням відправити панахиду в Андріївському соборі. Владика Никанор, хоч свідомий патріот, відмовився це зробити із суто практичних причин. Знаючи антиукраїнські настрої гітлерівської влади, владиці й усім учасникам панахиди загрожувала б небезпека. Тому вирішили вшанувати юнаків скромно і таємно. Але яка насправді була тоді ситуація в Києві? Хоч після війни Київ дістав титул “Містогерой”, та насправді його можна назвати “місто-мученик”. Коли німецька армія зайняла Київ 19 вересня 1941 року, місто було в основному не пошкоджене. Але днем раніше диверсійні групи НКВС і комсомольців підклали міни під будинки Хрещатика і навіть під Успенський собор Печерської Лаври. Через тиждень ті міни почали вибухати. Між вулицями Свердлова і Леніна містилася німецька комендатура і штаб. Коли вибухнули міни, загинуло багато німецьких офіцерів і місцевих людей, що стояли в черзі за документами. Німці шаленіли, розстрілювали на місці десятки людей, шукаючи диверсантів. Хрещатик горів, а диверсанти різали шланги, які постачали воду з Дніпра, бо водоканал був знищений тими ж саботажниками… Проте Київ ніколи не був понурим містом, і згодом життя норма- Андрій Серебряков. «Крути» лізувалося. Діяли опера і балет, відбувалися симфонічні концерти, виступала капела “Думка” Нестора Городовенка, але не на такому рівні, як перед війною, бо з початком війни совєти вивезли на схід багато науковців, письменників та артистів. На базарах ще можна було почути гарну українську мову від селян, але на вулицях було чути переважно російську. В німецькій адміністрації було багато прибалтійських німців, які вороже ставилися до українців. У такій атмосфері важко було думати про публічне відзначення національних свят. Коли ми зібралися в помешканні панства Луцьких, нас було приблизно 35 осіб. Був суботній вечір 30 січня, який мав завершитися перед десятою годиною, тобто перед комендантською годиною. Наймолодші з нас стояли біля дверей в коридорі, щоб ніхто не підслуховував. Доктор Ткачук був скромною, але енергійною людиною, симпатичним, років сорока, середнього зросту, брюнетом, з вусиками. Він відразу пояснив, що студенти розуміли загрозу для молодої української держави, коли в середині січня 1918 року московська армія почала наступ на Україну і в Києві вибухнуло повстання місцевих більшовиків. Студенти були свідками, як частини армії УНР, Вільного Козацтва і Галицький Курінь Січових Стрільців ішли разом проти ворога. Це був перший символ Соборності! Коли 28 січня вони сідали в потяг у напрямку Крут, лише тоді майнула думка, що їх там можуть вбити. Виїхавши в невідоме, студентів на станції Крути зустрів невеликий відділ Вільного Козацтва. Почали укріплювати станцію, копати шанці. Другого дня, 29 січня 1918 року, після обіду більшовики почали наступ. Спочатку вогонь із бронепотягів і легкої артилерії, потім лави підпитих матросів. Кулеметник поруч Ткачука дістав кулю в голову. Хлопцям було страшно виставити го- С. М. Ткачук лову з окопів, але виставляли, боронилися. Коли звечоріло, стріляли з рушниць замерзлими руками в матросів, які виглядали, як тіні, бігали на станцію по амуніцію між пораненими і забитими товаришами. Стемніло, брак амуніції, рукопашні бої, кінець. Ткачук із товаришем пробували пробитися до станції, заблукали, врятувалися, розчинившись у селянській юрбі. Його товариш також пережив усі лихоліття і донедавна жив у Києві, але під час Другої світової війни контакти між ними втратилися…” Дозволю собі дещо уточнити. По-перше, щодо “доктора медицини”. Сергій Маркович був лікарем. Коли із дружиною-киянкою, Валентиною, переїхав до міста Дубна, то працював тут хірургом. Помер на початку 1960-х років. По-друге, щодо віку — “років сорока”. Народився С. М. Ткачук 1889 року, тобто 1943- го йому вже йшов 54-й рік. Його племінник, Петро Іванович Ткачук, який живе у селі Липі, розповів мені деякі подробиці дядькової біографії. Виявляється, Сергій Маркович школу закінчив у Мирогощі (тоді цей навчальний заклад називався училищем). Потім учився на телеграфіста, здається, в Озерянах. А в Києві тоді, в 1917— 1918 роках, чомусь кілька липенців опинилися. На Дубенщину він повернувся разом із дружиною й тещею. “Трішки жили ось тут, де нині наша нова хата, а тоді була стара, ще під стріхою. Потім перебрався у Дубно, жив неподалік міліції. Похований у Дубні”, — уточнює Петро Іванович. У Мирогощанській загальноосвітній школі І—ІІІ ступенів Дубенського району Рівненської області завершилося створення музею, де з-поміж багатьох експонатів є документи й матеріали, присвячені славі й трагедії бою під Крутами 29 січня 1918 року. Як досі стверджували поважні історичні джерела, найстаршому студентові-вояку на той час було 22 роки, а наймолодшому — щойно виповнилося 15. Зовсім недавно з’ясувалося, були й старші. “А до чого тут Дубенщина?” — запитаєте. Аби відповісти на це запитання, процитуємо листа, який надійшов кілька років тому на мою домашню мирогощанську адресу із заокеанського міста Оттава. Його автор — Теодор Шумовський.
2 Український шлях “Ми всі хотіли, щоб Центральна Рада проголосила незалежність...”. · S. 2Originalseite ↗

Der Anfang dieses Textes kann unvollständig sein — mit der Originalseite abgleichen

Гнат Зубрицький — учасник національновизвольних змагань 1918—1921 рр.*

си наступу російської армії під керівництвом Муравйова на столицю України Гнат Зубрицький записався добровільно до військового загону української молоді. Так він потрапив під Крути, де 29 січня 1918 року відбувся бій із 4000-м більшовицьким загоном. У день бою Гната і ще кількох юнаків призначили до спеціальної команди підривників, яка отримала завдання знищити міст. Коли завдання було виконане, стрілянина з боку студентів на полі припинилася, вони практично всі загинули. Після цього Г. Зубрицький повернувся в Київ, а після звільнення Києва від більшовиків брав участь у похованні жертв — героїв Крут на Аскольдовому цвинтарі. Деякий час був старшиною для особливих доручень у голови Української Центральної Ради М. Грушевського. За правління гетьманату викладав на курсах української мови для начальників залізничних станцій. Потім вступив до Запорізької дивізії армії УНР. Під час повстання проти німців і гетьмана в м. Січеславі (Дніпропетровськ) брав участь у роззброєнні німецьких військових частин. Був призначений скарбничим штабу Запорізької дивізії. Пройшов довгий шлях під час відступу української армії аж до румунського кордону. У складі української армії був у “трикутнику смерті”, коли на армію УНР наступала Червона армія, Денікін і поляки. Захворів на тиф. Коли Гнат повернувся у Західну Україну, на той час окуповану Польщею, його затримав поліцейський пост у Борині (15 км від дому). Утримували в тюрмі в Турці. Лише довідка про те, що протягом 1914—1921 рр. Гнат Зубрицький не перебував на території Західної України, допомогла йому повернутися додому в село Комарники, однак із вимогою двічі на тиждень реєструватись у Борині протягом півроку. 1923 року екстерном склав іспити за курс гімназійної освіти в Перемишлі. Рік навчався в таємному Українському університеті у Львові, а після його розгрому — в державному Львівському університеті, який закінчив 1927 року з кваліфікацією “викладач історії і суспільних наук в середніх закладах освіти”. Володів грецькою, латинською, німецькою, польською, російською мовами. Після закінчення університету працював учителем приватної гімназії в м. Чорткові (1927—1928 рр.), в приватній Турківській гімназії (1928—1929 рр.), вчителем у державній народній школі Борислава (з 1929 р.), а в 1934—1937 рр. на посаді директора цієї школи. 1937 р. переїхав із сім’єю у Дрогобич, де працював учителем, а в 1940—1941 рр. — інспектором шкіл Дрогобицького міськвно. 1947 р. нагороджений відзнакою “Відмінник народної освіти”. 1957 року вийшов на пенсію, мешкав у Дрогобичі, а з 1971 р. — у Винниках неподалік Львова. Помер на 93-му році життя і похований у Винниках. Гнат Зубрицький прожив довге і чесне життя. Був вимогливим до себе і справедливим до оточуючих. Його життєва позиція: тільки чесна праця, поєднана з моральністю і патріотизмом, може принести користь народові. ___________ * З нових матеріалів історико-культурологічного товариства “Герої Крут”
3 Український шлях “Вони пішли у вічність як Герої, врятувавши честь і гідність свого народу”. · S. 3Originalseite ↗

У Ніжині встановлено пам’ятний хрест Героям Крут

РЕЗОЛЮЦІЯ мітингу національно-патріотичних сил із нагоди 95-ї річниці бою під Крутами 29 січня 2012 р. м. Київ Бій під Крутами 29 січня 1918 року — героїчна сторінка української історії, невичерпне джерело національного духу, символ боротьби за волю і незалежність, приклад самовідданого служіння своєму народові. Крути довели, що боротьба за свободу й незалежність України ніколи не припиниться. Студентська молодь, яка була свідком проголошення Фото Олександра Литвиненка 22 січня 1918 року на Софійському майдані Незалежності України, 29 січня в бою під Крутами стала на захист своєї Батьківщини. Вони пішли у вічність як Герої, врятувавши честь і гідність свого народу. У зв’язку з цим у Бресті визнали Українську Народну Республіку й московські окупанти змушені були залишити територію України. Бути гідними пам’яті Ге- У День Соборності в Ніжині на Чернігівщині активісти місцевої організації Всеукраїнського об’єднання “Свобода” за участю українського козацтва, представників патріотичних партій і громадських організацій, духовенства та патріотичної громади міста встановили пам’ятний хрест Героям Крут. На місці, де встановлено хрест, згодом має постати монумент пам’яті крутянців. Пам’ятний молебень біля хреста відслужив священик Храму Святої Покрови. За його словами, загибель юнаків була немарною, і своїм героїчним чином вони показали приклад справжньої християнської любові до ближнього й до Батьківщини. Зі словом до присутніх звернувся голова Ніжинської міської організації ВО “Свобода” Ігор Смаль: “У ці дні я завжди думаю: як було тим хлопцям? Але вони пішли, вони захистили землю, яка їх народила. Тож слава тій землі, слава Україні, достойними синами якої вони були”. Прес-служба Ніжинської міської організації ВО “Свобода”
3 Український шлях “Вони пішли у вічність як Герої, врятувавши честь і гідність свого народу”. · S. 3Originalseite ↗

Вшанували героїв на місці легендарного бою

А від п’яних ленінсько-муравйовських матросів С. М. Ткачук врятувався ось як. Бій ще тривав, мела хуртовина, довкола стрілянина, худоба повибігала з хлівів, селяни пробували зганяти її до гурту, а він, пробираючись до залізничної станції Крути (бо ж набої у рушниці вже закінчилися), випадково потрапив туди і ось так у цій веремії залишився живим. Ще кілька речень споминів Теодора Арсеновича Шумовського: “…Про традицію відзначення Крут, яка почалася між студентами і пластунами в Західній Україні, доктор Ткачук довідався щойно від нас. Він думав, що краще святкувати перемоги, як, наприклад, битву під Конотопом, де в 1659 році війська гетьмана Виговського розгромили москалів і де загуло 30 тисяч московського війська. Все ж таки Крути ми вшановуємо, бо хоч це не перемога, але символ посвяти, що вимагається від нації, яка себе шанує. Колись у приватній розмові з батьком на тему визвольної боротьби доктор Ткачук напівсерйозно сказав: “Україна може бути незалежною і вільною тільки тоді, коли в Москві будуть стояти війська України, Польщі, Прибалтики і Фінляндії. Все інше для нас — вічна болячка…” А ще один учасник того вікопомного бою І. Ф. Павлюк похований у рідному селі Липі. Про нього мені розповіла Анастасія Йосипівна Шуляк 1923 року народження: — Іван працював колись чи-то бухгалтером, чи то касиром на пивзаводі у Мирогощі, де і жив самотньо. Сім’ї не мав. В останні роки ходив із кульбочкою, а коли його паралізувало, то сестра Гапка білизну прала, доглядала за ним… Із інших джерел я достеменно знаю, що Іван Павлюк був неабияким просвітянином. Кохався у книжках: навіть до Львова їздив неодноразово, щоб збагатити бібліотеку Дубенської “Просвіти”. Є фото, де він пліч-о-пліч із такими ж істинними українцями, як сам. Підпис: кінець 1920-х років, місто Дубно. Безцінна світлина збереглася у домашньому архіві Тамари Всеволодівни Горук, за що ми їй щиро дякуємо! Петро АНТОНЕНКО 95 років тому, 29 січня 1918 року, тут, біля станції Крути, що по залізниці між Ніжином і Бахмачем на Чернігівщині, відбувся пам’ятний бій між молодими патріотами — захисниками Української народної республіки і більшовицькими військами Росії, що наступали на столицю УНР Київ. Десятки років у комуно-радянському СРСР замовчувалася ця героїчна сторінка української історії. І лише на початку 1990-х, насамперед стараннями Чернігівських обласних організацій Товариства “Просвіта” і Народного руху, Крути почали повертатися до нашої історичної пам’яті. Спершу просвітяни й рухівці встановили тут, у полі, на місці бою, скромний пам’ятник — насипали могилу й поставили на ній хрест у пам’ять про юних патріотів. А за президентства Ющенка в серпні 2006 року тут за участю глави держави відкрили Меморіал пам’яті героїв Крут. Автор проекту меморіалу — відомий архітектор Анатолій Гайдамака. На насипаному пагорбі встановлено 10-метрову червону колону, подібну до колон Київського університету, студентами якого було багато учасників бою. 2008 року меморіал доповнили відкритою військовою залізничною платформою і встановили вагони, подібні до тих, якими крутянці їхали на бій. Саме тут, на Меморіалі, щороку 29 січня і проходить вшанування пам’яті Героїв Крут. Його організовують за участю обласної державної адміністрації представники національно-демократичних партій, Товариства “Про-роїв Крут нині — це щоденно працювати на розбудову та зміцнення Української держави. Пам’ять про них для нас і наступних поколінь має бути священною. Учасники мітингу на честь подвигу Героїв Крут вимагають від Президента України, Кабінету Міністрів і Верховної Ради України: 1. Перенести День захисника Вітчизни з 23 лютого на 29 січня. 2. Повернути до шкільних підручників з історії України героїчну сторінку української історії про бій під Крутами як символ захисту Української Вітчизни. 3. Вести активну роз’яснювальну роботу з розвінчування антиукраїнської імперсько-шовіністичної політики “русского міра”, втягування України в “Митний союз” як широкомасштабний план Москви з остаточної ліквідації Української держави. 4. Вимагаємо негайно звільнити з посади міністра освіти, науки, сім’ї, молоді та спорту Д. Табачника за антиукраїнську діяльність. Учасники мітингу звертаються до всіх громадян України — патріотів Вітчизни: всі ми разом повинні повернути життя у своїй країні до справжньої демократії, законності, національного й духовного розвитку. Слава Україні! Слава Героям Крут! світа”, інших патріотичних організацій. Таке вшанування відбулося в Крутах і у вівторок 29 січня, у 95-ту річницю бою. Тут традиційно зібралися представники громадськості з Чернігівщини, Києва, багатьох областей України. Дуже багато молоді, студенти з Києва, Чернігова, Сумщини, Вінниччини, курсанти Львівського військового ліцею імені Героїв Крут. Панахиду пам’яті молодих патріотів відслужив Архієпископ Чернігівський і Ніжинський УПЦ Київського Патріархату Євстратій. До підніжжя пам’ятника поклали вінки і квіти. На мітингу з нагоди пам’ятної дати і вшанування юних патріотів виступили відомі політичні й громадські діячі, зокрема Іван Заєць, Олег Тягнибок, В’ячеслав Кириленко, Євген Лупаков, Микола Оніщук.
3 Український шлях “Вони пішли у вічність як Герої, врятувавши честь і гідність свого народу”. · S. 3Originalseite ↗

Літературномистецький вечір

У Чернігівському літературномеморіальному музеї-заповіднику М. Коцюбинського відбувся літературно-мистецький вечір “Крути — смолоскип у майбутнє!” Чернігівський історик, науковий співробітник Інституту національної пам’яті Сергій Бутко проаналізував політичні обставини того часу, хід бою і значення подвигу українських юнаків. У виконанні бардів Петра Сальника (одного з організаторів заходу), Юрія Половецького та Наталії Потапчук прозвучали пісні на героїчну тематику, пролунав відомий вірш Павла Тичини “Пам’яті тридцяти”. Було розгорнуто виставку літератури, присвячену Героям Крут. Вл. інф.
3 Український шлях “Вони пішли у вічність як Герої, врятувавши честь і гідність свого народу”. · S. 3Originalseite ↗

35-річчя подвигу Олекси Гірника

Георгій ЛУК’ЯНЧУК, Київ—Канів—Київ 21 січня 1978 року в Каневі спалився за Україну Олекса Гірник із Калуша… Щорічно цього дня делегація з представників громадсько-політичних організацій з усієї України на чолі з сином Героя, народним депутатом України Євгеном Гірником відвідує Чернечу гору в Каневі, аби вшанувати пам’ять того, хто став живим факелом, Героя України Олекси Гірника. Цього року в 35-ту річницю безсмертного подвигу вшанувати світлу пам’ять патріота України живими квітами й щирим словом піднялися на Чернечу гору до пам’ятного знака посланці “Просвіти”, УВКР, Українського Козацтва, Спілки офіцерів України, “Свободи”, КУНу, НРУ, Української партії, представники громадськості й влади Канева. З ними поділилися спогадами очевидці й дослідники життєвого шляху і подвигу Гірника канівчани Михайло Іщенко та Олександр Гнучий. Квітами вшанували могилу Тараса Григоровича Шевченка, полум’яне слово котрого супроводжувало Олексу Гірника до останньої миті життя.
Пряма мова · “Пропонований законопроект відповідає усім світовим нормам і стандартам”. · S. 4Originalseite ↗

Полювання на Україну

Марія МАТІОС, лауреат Національної премії ім. Т. Шевченка, народний депутат України, “Удар” Лікбез для політичних лайдаків “Боже мой! Какая прелесть — этат Вадим Калисниче"е"енка!” — зімітувала я перед дзеркалом неперевершене “акання” моєї покійної московської тітки Зіни, щойно вигулькнувши із Всесвіт" ньої Павутини. Ще Миколі Яновичу не віддя" чила за рекламу, а тут знову щас" тя звалилося на мене в образі ус" міхненого Колесніченка! Дізна" тися б, в якому морозильнику зберігався ембріон цього жартів" ника, що так пошкодив йому, бід" няткові, пам’ять і залишив чоло" вікові для вжитку на все життя тільки троє слів — “нацизм, фа" шизм і ксенофобія”?! Ну, а де, скажіть мені, крім морозильних камер, можна було зберігатися з 1945 до 1958 року?! Мені не приснилося — це Вадим Васильович колись безстрашно посягнув на “Нобеля” одним своїм виступом у парламенті: мовляв, його батько згорів у тан" ку під час війни, а він порадував світ своїм “уааа!” через 13 років по тому. То чи дивно, що з люди" ною дотепер кояться такі дива?! Жарти — жартами, але мій ко" лега по парламенту мало того що приписав мене у “компашку” до Гітлера, Муссоліні, Пол"Пота і Піночета, так ще спробував наля" кати мною не тільки Україну, а й Європу, перелякавши, скажу вам, і мене не на жарт: “…С учетом последней резолюции Европейского парламента… и внесения Тягныбока и Мирошниченко в список 5 самых опасных антисемитов мира, численность “касты неприкасаемых”, видимо, увеличится еще на несколько персон: к Тягныбоку с Мирошниченко добавятся… и Матиос…” Та якщо відкинути сарказм, доведеться визнати очевидне: по" даний і за моїм підписом новий мовний законопроект до Колес" ніченкових ламентацій не має жодного стосунку. Насправді триває велике по" лювання на Україну на всіх фрон" тах. Насамперед на її Конститу" цію, яка, може, єдина (хоч і сто" крат потоптана), поки що утри" мує нашу державність. А Колес" ніченко і Ко — у шерензі її брако" ньєрів. Але хода їхня груба. І це розуміють усі, хто, на відміну від Колесніченка, наро" дився вчасно. В Україні політичні браконьєри, які всіма силами систематично намагаються підклада" ти динаміт під державні основи, ідуть майже ар" мійською шеренгою, незважаючи на держав" них єгерів, — і будь"яка спроба громадськості стати їм на заваді вик" ликає у них конвуль" сивну реакцію і незмін" ні три краплені слова з кишені — “фашизм, нацизм і ксенофобія”. Скинуто з трону “невідзвітованого” ко" лишнього голову Нац" банку — жодної реак" ції. Призначено майже німого наступника — бо він так і не розказав, що буде з україн" ськими фінансами за його прав" ління — у Ко мисливців повен рот води. Фальшиві — бо не персо" нальні — голосування в парла" менті — “нуль на масу”. Корупційні скандали. Зло" чинність. Та що там — уже при" вид людських самосудів визирає з"поза стін українських домівок — і ні тобі пари з уст. А тут, бачи" те, якісь люди, зорієнтовані на Європу, а не на сибірські сніги, заговорили про європейські і сві" тові гуманітарні стандарти — і се" льові потоки опонентської ахінеї ринули на голови українських громадян, як колись із Бабиного Яру на Куренівку. А де закінчується Україна? Ясна річ, що кожен не може вникнути в юридичні тонкощі пропонованого законопроекту. Для цього є професійні тлумачі — юристи. Проблема в тому, що досі в юридичну площину мовного пи" тання ніхто так глибоко не захо" див. Адже в Україні ніколи не ди" вились на українську мову як на інститут державності. А тут, бачи" те, знайшлися. І якраз саме це так стурбувало “мисливців”. Бо пропонований законопро" ект відповідає усім світовим нор" мам і стандартам співжиття наро" дів і націй у незалежній державі. І ясна річ, що багато хто з критиків законопроекту це чудово розуміє. Як розуміє і те, що, на жаль, за нинішньої ситуації цей законо" проект може виявитися черговим просвітництвом. Адже концептуальні речі цьо" го документа — це тільки від" правна точка на дуже тривалій дорозі до того, що всі інші цивілі" зовані країни давно вже мають і сприймають як аксіому. Хоч як би вони прикидалися, усі політи" ки насправді добре знають ці від" правні точки. Але багатьом українським по" літикам невигідно “просвіщати” народ ще й у цьому контексті. Бо скільки б політиків не вважали наших громадян бидлом, люмпе" ном чи ще кимось, в Україні за" лишається дуже високим опірний механізм. І на гуманітарному рів" ні також. І якраз це — найвища точка “тремтіння” всієї владної верхівки, орієнтованої не на ук" раїнський інтерес. Багато хто з політиків вважає так: шахтаря можна купити, бюд" жетника — залякати, хлібороба — репресувати. А що робити з тими, хто, попри купівлі, залякування, репресії, вміє думати й аналізува" ти, а потім передавати це іншим? “Я не понимаю, почему они говорят по"русски, но считают, что государственным должен быть украинский?!” — допитував мене один із “мисливців” мину" лого літа, коли так “буксував” Колесніченковий закон. “Тому, що вони зрілі громадяни, — від" повіла я. — Тому, що багатьох ви так принизили рівнем життя і зацькували своєю регіональною псевдолюбов’ю, що вони вже спроможні чинити опір, зокрема й через порушення балансу умовному питанні”. Хіба Україна не може борони" ти себе так, як боронять інші? Онде Росія ухвалила закон про те, що представникам нацмен" шин на території Росії не конче вивчати свою рідну — материн" ську — мову (пригадуєте, як звільняли від вивчення україн" ської у школах у благословенні радянські часи?). А Росія закінчується там, де закінчується російська мова, — сказано не мною. А де тоді закін" чується Україна?! Але Ко мов" чить, ніби недочула про росій" ську “новацію”. Хоча чому мов" чить? Депутат Чечетов ще мину" лого літа сказав, що “для купки людей” (угорців, румунів, болгар, молдаван, гагаузів, караїмів??? Так?!) влада мовних преференцій робити не буде — лише для росій" ськомовних. Ось саме через цей, а не ін" ший пункт, тоді подали свій голос незгоди частково румунська, час" тково угорська меншина. І пра" вильно зробила. А тепер Колесні" ченко і Ко мають намір розверну" ти голос національних меншин проти нового законопроекту, ще до того, поки вони не оговталися і не зрозуміли, що наш законо" проект стверджує: преференції будуть для ВСІХ. Бо так є у світі. І будь"які домисли з приводу “ущемлень” — є просто домисла" ми і перекрученнями. Зокрема й спекуляції про нібито ненадання медичної допомоги на мовному ґрунті. Прочитайте чорним по біло" му: “Особа може звертатися по отримання медичної допомоги чи медичного обслуговування україн" ською або іншою мовою, яку розу" міє медичний працівник”. Ви скажете: це з області фан" тастики, такий випадок немож" ливий, щоб у нашій країні хтось із кимось десь не порозумівся, тим більше в лікувальному закладі. І я цілком погоджуся з вами. Але ні" чого немає поганого в тому, що ми передбачаємо механізми, як" що раптом трапиться навпаки. Бо ми у цьому разі шануємо право кожного з них — і лікаря, і паці" єнта. Думаю, тільки лінь розуму і політична “вогнедишність” зава" жає побачити ці очевидні речі. Так що немає жодної причи" ни для майже передінфарктної схвильованості Колесніченка і Коз приводу мовного законопроек" ту, внесеного до парламенту. Він не наступає ні на чиї пра" ва і нікого не принижує. У ньому — “аромат” найкращих законів європейських країн, які дбають про свою могутність саме силою Закону. І цей законопроект сто" сується суто публічного життя держави, і жодним чином не впливає на мову приватного спіл" кування. Але саме цей законопроект “драконівський” і справді дуже некомфортний для лінивого ук" раїнського чиновника, який не хоче жити за законами ніякого — не те що цивілізованого — світу, бо ігнорує знання мови тієї дер" жави, яка йому ще й платить за ці незнання. І саме це, некомфорт" не життя для чиновника, в цьому законопроекті — найголовніше. І саме воно так роздратувало Ко і тих, хто за їхніми спинами. Простіше кажучи, хочеш пра" цювати в державних структурах, отримувати платню з податків громадян — знай державну мову. Так, як у всьому світі. А поза тим, я вже це казала, спілкуйся хоч на мигах, хоч десятьма мовами од" ночасно. Водночас цей законопроект є фундаментальним із точки зору усіх сфер життя держави. Так, у деяких пунктах він занадто регла" ментований. Але ці речі обгово" рювані. Як у всьому світі. І жод" ного “фашистського” духу там немає. І жодного порушення ні" чиїх прав. Там є те, що дуже точно ви" словив один із “форумчан” “Ук" раїнської правди”: “Я так зрозу" мів, що в Україні ніколи не ухва" лять закон про захист української мови, бо все це подаватиметься, як фашизм. Тепер захищати укра" їнське в Україні стало фашизмом. Хочеться просто емігрувати і по" кинути цю країну, бо не буде в ній майбутнього”. Знаєте, я фізично відчуваю, як із цих слів капає жива кров не" байдужого громадянина. І мені не залежить, якою є мова його приватного спілкування. Але це думка із присмаком емоцій. А ось думка аналітика, того, хто “зуби з’їв” на знанні цієї теми — Миколи Рябчука: “Це добрий ліберально-демократичний текст, який враховує потреби всіх частин суспільства. А найголовніше — він орієнтований на громадянина. Тоб" то він дискримінує чиновника — і це дуже правильно: чиновника тре" ба “жучити”, він повинен вчити різні мови, і що більше, то краще, включно з англійською. А для гро" мадянина законопроект створює оптимальні умови. Є низка зауважень. Перше зних — він з’явився запізно. Друга проблема — можливо, він трішки деталізований. Я так розумію, що ми маємо негативний досвід того совєцького закону 1989 року про мови, який був чистою декларацією і не мав опори в підзаконних актах. У цей закон ввіпхали всі підзаконні акти, які тільки можна. Тобто тут є певне перестрахування, я так бачу. Можливо, так і треба, враховуючи, що у нас не зовсім правова держава (або й зовсім неправова держава), то тут є намагання, так би мовити, описати цим законом все, що можна. Мабуть, інакше в цій країні й неможливо працювати…” А таки неможливо. Чому? Та тому, що відносний суспільний спокій, встановлений в Україні з ухваленням Закону про україн" ську мову в редакції 1989 і Кон" ституцією України 1996 років, був порушений у найнахабніший ан" тиконституційний спосіб мину" лого літа саме за помахом дири" гентської руки Партії регіонів. В Україні на той час не було жодних причин для неприродно гострого збурення суспільства на мовному ґрунті. Це свідомо зробили політики" провокатори. Громадяни України не були ініціаторами підвищення такої суспільної температури. Яс" на річ, що вся Україна — і україн" ськомовна, і насамперед росій" ськомовна — одразу відчула цю ненормальність. Тому електо" рального врожаю на мовній ниві Партія регіонів під час виборів не збільшила навіть у своїх базових областях. Хоч би як хто тепер перекону" вав у протилежному, та це таки правда, що для пересічних грома" дян питання мови в усіх соціоло" гічних опитуваннях фігурує мало не у третій десятці життєво важ" ливих проблем. Але це доти, доки тобі не наступають на мозолі. А коли тебе пронизують кинджаль" ним болем, коли тебе вражають у саме серце — тоді це інтелекту" альний інфаркт. І тоді тільки мер" твий може змовчати. Ніхто не пояснить раціональ" ними словами, чому майже кож" на людина так гостро реагує на замах на її материнську мову. Будь"яку, але материнську. Неви" хід сотень тисяч на майдани з цього приводу не є ознакою бай" дужості. Глухий, але гострий спротив подеколи має вищий градус, ніж ревіння юрби. І зауважмо, що минулого літа у час антиконституційного шаба" шу і у Верховній Раді, і у радах місцевих — не змовчало якраз ду" же багато російськомовних патрі" отів України. Бо це свідомі грома" дяни. Багато з них принижені своїм соціальним становищем. Багато просто зацьковані страхом того нещадного владного бульдо" зера, що загнав їх у соціальні ко" панки. Але значна частина цих людей, що не є носіями держав" ної мови, є носіями совісті й влас" ної гідності. І цього у них не може відібрати жоден регіональний ембріон. Зрозуміло, що та частина сус" пільства, яка не розпрощалася зі своїм громадянським сумлінням, та частина громадян, яка відчула небачене ураження і приниження своїх прав у своїй же країні, зму" шена думати, яким чином захис" тити свої громадянські, і мовні також, права. Зневажена честь будь"якого громадянина потре" бує адекватного захисту. Ну, не хоче більша частина України по"християнськи під" ставляти другу щоку для удару ба" тогом “закону Колесніченка"Кі" валова”. І це вже не важить — християнин ти чи мусульманин. Ти — громадянин. Але громадя" нин хоче знати, що в країні є кри" тична маса відповідальних полі" тиків, які готові відстоювати його права. Який же у цьому фашизм, Вадиме Васильовичу Колесні" ченко? Безкоштовний рецепт для мисливців Уже багато років у своїх книжках і публічних виступах я кажу: справжнім державникам не варто ходити ні “за бугор”, ні до близьких сусідів за перейманням досвіду, як облаштовувати життя в країні, враховуючи мовно"ет"
Вавилон на Законі · “В тому, що стосується дотримання прав національних меншин, Україна стоїть попереду багатьох країн Європи”. · S. 5Originalseite ↗

Fortsetzung von einer früheren Seite — Seitenausschnitt

нічні традиції. Адже в Україні є доволі успішний регіон, який у мініатюрі не тільки відтворює всю багатоманітність Української держави, але водночас демонс" трує близьку до взірцевої картину нормально упорядкованого жит" тя громадян різної національнос" ті, мови і віри. Це Чернівецька область — Буковина. Коли б наші керманичі жили своїм розумом, то вони б на малій території, де мешкає неповний мільйон, системно вивчали цей феномен і впроваджували його правила у життя всієї країни. Так, на Буковині є вся Україна — свій захід і схід, свій центр, “черво" ний” пояс і навіть трохи Криму. І знання історії цього краю дуже просто це все пояснює. І всі дав" но знають очевидні речі, що Бу" ковина — це не Галичина, як Ук" раїна — не Росія. Подивіться на результати ви" борів у Чернівецькій області всіх часів незалежності і порівняйте їх із загальнонаціональними ре" зультатами. Можна сказати: май" же синхрон. Подивіться і на ре" зультати останніх парламент" ських також. Так, і в Чернівецькій області були величезні фальсифікації і шалений адміністративний тиск. В усі ці часи буковинський “П’ємонт” і буковинський “чер" воний пояс” мають відмінну по" літичну орієнтацію, але там не" має нетерпимості. Там є свої ко" лізії і драми — але гострої сус" пільної напруги немає, якщо рап" тово не вигулькує якийсь свій ко" лесніченко з Ко, підкинуті ззовні. Однак на Буковині швиденько дають таким по політичних руках — бо державне і громадське єгерство ще не перевелося в “краю Черемоша й Прута”. Коли б українські соціологи, політичні аналітики і просто со" вісні політики гарненько узагаль" нили досвід суспільного життя мого рідного краю і взяли його на озброєння для утвердження дер" жавницьких позицій — жоден за" кон “Ка"Кі” не мав би шансу в українському парламенті. Але авторам цього закону ні" коли зазирати в підручники з іс" торії України. А керманичам дер" жави і не доводилося. Хочу їм мі" німально допомогти. Думаю, ко" лишній буковинець, професор Вольф Московіч — віце"прези" дент Міжнародної асоціації укра" їністів, голова Асоціації україніс" тів Ізраїлю, завідувач кафедри славістики Єврейського Універ" ситету в Єрусалимі, візитуючий професор Лондонського універ" ситету у тексті одного зі своїх ін" терв’ю, цитати з якого я пропо" ную, дохідливіше пояснить ко" ріння і мого зокрема “фашизму” нечесній компанії політиків і їх" ніх підспівувачів, що зараз знову пішли буром на Україну, як тіль" ки замаячили привиди Митного союзу. Отже, Вольф Московіч: “…Сучасна Україна — надзвичайно цікавий феномен. І хоча я не живу тут — 90 відсотків свого часу присвячую саме Україні. Ми можемо як завгодно критикувати ту страшну соціально-економічну ситуацію, в якій вона перебуває, але в тому, що стосується дотримання прав національних меншин, Україна стоїть попереду багатьох країн Європи, зокрема Росії і Прибалтики. Єдиний район, де не існує цього духу “буковинізму” — це Крим. А в інших регіонах країни він, безумовно, присутній. В Україні немає тих страхітливих міжетнічних катастроф, які кояться у Фото Олександра Литвиненка
Вавилон на Законі · “В тому, що стосується дотримання прав національних меншин, Україна стоїть попереду багатьох країн Європи”. · S. 5Originalseite ↗

«В грудє моєй — Визувій так і клекотить!..»

Косово, Чечні й інших пострадянських й постсоціалістичних країнах Європи. Тому мені здається, що цю українську традицію толерантності й національної злагоди варто усіляко розвивати й поширювати. Після поділу Буковини на Північну і Південну драстично змінилася демографічна ситуація, у Чернівецькій області проживає понад 75 % українців, тому не дивно, що тепер уже румуни мусять почуватися як національна меншина. По-друге, тепер узагалі зовсім інші часи — іншої економіки, політики, культури тощо. Як на мене, йдеться лише про те, що тепер, коли ми знаходимося у новій Європі, настав нарешті час згадати уроки оцієї малої Європи, яка колись тут існувала. Віруючі євреї кожного року кажуть: не забувай, що ти був рабом у Єгипті. Хоча деякі з них і забувають — лізуть до влади в Україні і таке інше, але саме цього якраз і не варто забувати нікому…” Резюме Отой незнищенний дух “бу" ковинізму”, який і я ношу в собі з кров’ю батьків, підказує мені таку ситуацію. Стіл переговорів притомних у своїй громадянській суті парламентарів на тему скасу" вання неконституційного закону Колесніченка—Ківалова і повер" нення до Конституції. Не відмов" ляюся дискутувати ні з ким, крім тих, хто у парламенті до жінок застосовує фізичну силу. І тоді нарешті хай охочі запишуть мене “тушкою” за спільне голосування з ПР. Я це перекліпаю. Але від юридичного просвітництва не відмовлюся. Бо від нього — по" при все — Україна уже не відмо" виться ні на чию догоду. Коли деякі перестрахувальни" ки (а швидше, політичні комбі" натори) бурчать: ну, ось, знову мова, а де економіка? А хто буде боротися з корупцією? Як рефор" мувати медицину і освіту? А де робочі місця, пенсії, зарплати? — я на це відповідаю завжди не" змінно: по"перше, на все потріб" на політична воля верхівки — і це єдиний спосіб змінити країну. А іншої причини таких не"змін — немає. По"друге, кожен має робити те, що вміє. Бажано, досконало. Чи принаймні прагнути до того. І ґрунтовна розмова (зокрема й у вигляді законопроекту) про ко" рекцію гуманітарних проблем україні жодним чином не заважає паралельному переглядові еконо" мічної чи антикорупційної проб" лематики. Знаю, що у моїх колег"парла" ментарів — фахівців у різних га" лузях державного життя “наклю" валося” немало необхідних і на" віть радикальних у доброму сенсі слова законопроектів. Які, не маю сумніву, саботажники на" звуть “фашистськими” чи приду" мають інший подібний ярлик. Ці законопроекти мають на меті звести “шлагбауми” остаточному занепаду країни і спрямовані на її розвиток. Але їх презентувати" муть ті, що знаються на цьому. Знаю, що ці законопроекти викликатимуть не менше не" прийняття тих, хто натискає на гальма розвитку країни. Проте без цих законів ми — як держава — не матимемо жодної перспек" тиви, окрім тої, яку активно під" тримує Партія регіонів: бути Ук" раїні м’ячем на футбольному полі світових гравців. http://www.pravda.com.ua Саме такою реплікою Свири" да Петровича Голохвостого, відо" мого персонажа славетної комедії М. Старицького “За двома зайця" ми”, хочу охарактеризувати свій стан після прочитання інтерв’ю з нардепуком"регіоналом (нарде" пук — скорочення від “народний депутат України”, словотвір письменника А. Янченка) Вади" мом Колесніченком, автором го" резвісного закону про основи державної мовної політики, в якому (інтерв’ю) він заявляє: “Жодного аргументу проти зако" ну про основи мовної політики не було. В жодному діалозі. Крім слів “гине мова!” Але це не аргу" мент. А взагалі у світі щорічно ги" не кілька мов, проте це не є пред" метом світового катаклізму. Тому завдання № 1 — виховання і нав" чання людей толерантності і вза" ємної поваги одне до одного” (Газ. “Аргументы и факты в Укра" ине”, № 1—2, 2013 р.). Як вам така заява?! Махрово" му цинізму регіонала немає меж. За логікою Колесніченка, нічого страшного не станеться, якщо й українська мова загине. Мовляв, велике діло, однією мовою мен" ше… І, наслідуючи того ж таки Голохвостого, він пихато скаже: “Тепьор, слєдсвенно, меня по всєх усюдах первим хвисоном принімають: а почому? Потому, што я умєю, как соблюсти свій тип, по"благородньому говорить понімаю!” Ага, ще ж і регіонал С. Тигіп" ко йому вторуватиме. А ось у зак" лопотаної регіоналки Єлєни Бан" дарєнко “в галавє завсегди такой водевіль, што только мерсі”. Во" на вважає, що регіоналам треба принципово перейти на росій" ську мову, бо їх, бачте, критику" ють за виступи у ВР мовою пів" нічного сусіда. Тут уже не можна не згадати одіозну Кулішеву тьо" тю Мотю з її категоричною зая" вою: “Лучше быть изнасилован" ной, чем украинизированной!” Креативна пані пішла далі. Вона пропонує накласти табу на вживання слів “жид”, “жидівка”, “хохол”, “хохлушка”, а також “москаль”. Чомусь, правда, не згадала слова “кацап” і “лях”. З точки зору політкоректності, во" но, може, й слушно. Відмовили" ся ж американці від уживання слова “негр”, замінивши його на “афроамериканець”. Дозволю собі трохи поіронізувати. Якщо заборонити офіційно вживати ці “крамольні” слова, то доведеться перейменувати такі населені пункти, як Ожидів, Жидачів (Львівська обл.), Жидичин (Во" линська обл.), Москаленки, Москалі, Москалівка, Москалів" щина, Москальцівка (Херсон" ська, Київська, Харківська, Сум" ська, Черкаська, Чернігівська області), Ляшки (Сумська обл.), Ляшківка (Луганська, Дніпро" петровська області), Ляшківці (Чернігівська обл.). А як бути з п’єсою І. Котля" ревського “Москаль"чарівник”? Чого довго думати! “Солдат"ча" рівник”, та й годі. Українці на прізвище Москаль, Москалець, Москалик тощо стануть Солда" тенками, на Галичині — Жовніра" ми, а слова “кацап”, “кацалап”, “кацапець”, “кацапена”, “кацап" ня”, “кацапчик”, “кацапщина”, “кацапюга” слід викинути із словника Грінченка і замінити їх на “великорос” і похідні від ньо" го. І неодмінно послати ноту про" тесту до МЗС Росії з приводу то" го, що росіяни вживають слова “хохли”, “хохлобакси”, “Хохлан" дія” тощо. Особливо обурливо, що ще й одне з міст своїх назвали Хохломою. Неподобство!.. Мало не забув про нобелів" ського лауреата Андре Жида і мо" наха"книжника Луку Жидяту, нов" городського єпископа, відомого проповідника Київської Русі. Щось із ними теж треба робити. Справедливості ради треба сказати, що свого часу класики української літератури Михайло Драгоманов, Павло Грабовський, Михайло Коцюбинський, Леся Українка добровільно відмовили" ся від етноніма “жид” на користь нейтрального “єврей”. “А от док" тор філологічних наук Олександр Пономарів вважає, що в україн" ській мові слово “жид” завжди було нейтральним і не мало анти" семітського характеру. Негатив" ного забарвлення воно набуло тому, що має негативне значення у російській мові. Через запере" чення євреїв він радить не вжива" ти це слово, хоча формальних підстав для цього немає” (Газ. “Веч. Київ”, 10.01.2013). І наостанок. Оскільки В. Ко" лесніченко та “іже з ним” вважа" ють, що українській мові нічого не загрожує, а навпаки, занепа" З незмінною повагою Юрій ПОПСУЄНКО дає мова російська, то треба її ак" тивно підтримувати. І відомий українофоб Дм. Табачник шви" денько клепає наказ Міносвіти про проведення конкурсу серед школярів для популяризації ро" сійської мови під назвою “Луко" мор’є”. На це Голохвостий, пев" не, сказав би: “Єжелі когда чело" век разумом вгору вище од лавр" ської колокольні да глянет отту" дова на людей, то вони йому зда" ються"кажуться такі маненькі, как пацюки, пардон, криси! По" зволіте папіроску?” І зовсім останнє. Письмен" ник С. Борщевський в одній з ук" раїнських щоденних газет веде колонку “Імперські амбіції біль" шовицької Росії”. Там він наво" дить цікавий документ. Проци" тую його: “13 січня 1928 року відкрила" ся VIII конференція Комуніс" тичної партії Західної України, на якій виразно окреслилася по" зиція більшості, що чітко усві" домлювала імперську сутність російського більшовизму. Зреш" тою це призвело до виключення партії з Комінтерну та репресій проти її членів. Для нас сьогодні залишаються повчальними та актуальними деякі думки, зафік" совані в резолюції конференції, ухваленій 85 років тому: “Росій" ський великодержавний націо" налізм, що все звик розглядати як колонізаторські об’єкти, ро" сійську культуру розглядати як культуру вищого порядку, а культуру других національнос" тей як культуру мужицьку, ниж" чого порядку — ставиться воро" же до окремих національних Ра" дянських Соціалістичних Рес" публік… Він хотів би зменшити та обмежити значення України (і других) як республіки в межах СРСР, відібрати від неї всякі права, розпростерти над нею своє бюрократичне опікунство, хотів би задержати за російською культурою домінуюче станови" ще… а українську культуру звес" ти до засобу “порозуміння з се" лом”, українську мову предста" вити як штучно накидувану “га" лицьку” мову і т. д.”. А ви кажете — водевіль!.. Шановна пані Редакторе! Не можу не відгукнутися на Ваш заклик згуртуватися в обороні державності українського слова, одностайно обстоювати власні мовні права. Гострий, переконливий допис О. Чорногуза “Дикун чи окупант?”, яким започатковано рубрику “Вавилон на Законі” у Вашому тижневику, спонукав і мене взятися за перо.
Постать · “Русалка Дністрова” була свого часу явищем наскрізь революційним”. · S. 6Originalseite ↗

Fortsetzung von einer früheren Seite — Seitenausschnitt

Ще два моменти: розвідка Ростислава Пилипчука “Руська Трійця” на сторінках української преси на Буковині. Кінець ХІХ— поч. ХХ ст.” розширює “геогра" фію” зацікавлень Шашкевичевої плеяди. Важливо, що, окрім буко" винського, можемо більш упевне" но говорити про загальноукраїн" ський акцент стосовно розуміння діяльності “Руської Трійці”, маю на увазі публікацію Андрія Матві" єнка “Захисник нашої пам’яті” (газета “День”, №219—220, 30.11.2012 р.), котра містить свід" чення етнографа і лексикографа Михайла Левченка про націо" нальне відродження в Галичині. Ціла бібліотечка з’явилася друком завдяки відомому науков" цеві, педагогу, керівнику Львів" Це видання (з хвилюючою перед" мовою владики Ярослава (Прирі" за), єпископа Самбірсько"Дрого" бицької єпархії УГКЦ — велика культурно"громадська подія в житті Франкового краю. І не тільки Франкового! Здавалося б, про “Русалку Дністровую” важко сказати щось нове чи несподіване. На зоряно" му небі європейського націо" нального відродження книжка сусідує з “Дочкою Слави” Яна Коллара, сербськими епічними піснями, записаними В. Карад" жичем, з фольклорними публіка" ціями Вацлава з Олеська, з “Лас" тівкою” Євгена Гребінки… Визначний шашкевичезна" вець Михайло Шалата заново проробив велетенську роботу (це їсти, скульптори, живописці, гра" фіки. Кожен автор (мабуть, і дос" лідники теж) уявляє собі Шашке" вича як живу особу, але і як сим" вол; кожен відтворює і відстоює “свого” Шашкевича. Скажімо, у наших сучасників Любомира Медвідя чи Романа Безпалківа, Євгена Безніска Шашкевич інак" ший, аніж “хрестоматійний” пор" трет роботи Івана Труша. У Теодо" зії Бриж — це образ зосереджено" го аскета, у Михайла Гаврилка — юного романтика, у Дмитра Крвавича — мислителя, одержи" мого боротьбою з несправедли" вістю. Та й навіть Крвавич у різні іпостасі образу (барельєф, мону" ментальний пам’ятник) вносить певний елемент увиразнення… Михайло Шалата творить об" раз Шашкевича не тільки в поезії та в наукових дослідженнях. Цьо" го разу поставив перед собою надзавдання: відкинути узвичає" ні штампи, а “нерухомі матриці” відкласти вбік. Одна з таких мат" риць “зображала” Шашкевича, “Руську Трійцю” та й саму “Ру" салку Дністрову” наче “тло доби” — картонний додаток до живої людини і живого, динамічного процесу. У загальних рисах полі" тично"суспільний пейзаж ХІХ ст. давно зафіксовано, але ж у 40 рр. ХІХ ст. вирував нурт гострих про" тистоянь — політичних, релігій" них, культурних, мовних! Не зав" жди одновимірно, “лінійно” роз" вивався процес національного пробудження. Мотивацію пове" дінки Шашкевича Михайло Ша" лата пояснює не “впливами” чи “запозиченнями”, а його влас" ним рішучим, безальтернатив" ним вибором, як ідеолога і лідера протестної хвилі в середовищі ос" віченої радикальної галицької молоді. Ініціативи молодого Шашкевича були своєрідним га" лицьким гандізмом. Окупаційна влада відреагувала на це негайно. М. Шалата наводить показовий приклад: із листування братів Якова та Івана Головацьких відо" мо, що угорський цензор довір" ливо зізнавався поважному філо" логу"славістові Францу Курелацу стосовно арешту накладу “Русал" ки Дністрової”: мовляв, високі урядовці у Відні “не хочуть до" пустити піднесення руської літе" ратури… І наші керівники звик" ли, що їх раби сплять, бо за спля" чими легко слідкувати і бути над ними наглядачем; оскільки тепер все це міняється… бо ми трішки пробудились, і протверезіли, во" ни занепокоєні і стурбовані”. Цю стурбованість відчув і сам Шаш" кевич, коли його викликали на допит слідчої комісії з приводу його ставлення до власних тво" рів, опублікованих в альманасі. Зацитую М. Шалату: “… поет відповів чітко й вичерпно: “Я випробовував свої сили руською мовою, яка значно відрізняється від мови церковної і великоро" сійської (московської) і хотів за" ложити наріжний камінь для її дальшого розвитку, і тим самим зародити нестачі руської літера" тури”. Зауважу: цей монолог ра" зюче подібний до відповідей Та" раса Шевченка під час поліцей" ських допитів у справі Кирило" Мефодіївського братства… Більш глибоко й переконливо розшифровує М. Шалата і зміст оцінки, яку І. Франко дав “Русал" ці Дністровій”. “Русалка Дніс" тровая”, хоть і який незначний її зміст, які неясні думки в ній вка" зані, була свого часу явищем нас" крізь революційним”. Далі буде.
Постать · “Русалка Дністрова” була свого часу явищем наскрізь революційним”. · S. 6Originalseite ↗

Маркіян Шашкевич — сьогодні

Роман ЛУБКІВСЬКИЙ Фото Йосипа МАРУХНЯКА Продовження. Поч. у ч. 2, 3 за 2013 р. Особливої уваги заслуговує перша успішна спроба повернен" ня “до джерел” шашкевичезнавс" тва. Ідеться про збірник “Іван Крип’якевич. Шашкевичіана. Статті. Рецензії. Публікації” (упорядник і автор передмови Ф. Стеблій, Л., 2012). Діапазон досліджень автора дуже широ" кий: від генеалогічного дерева Шашкевичів до узагальнень істо" ричного, політологічного, куль" турологічного характеру. Із розвідок дослідника сучас" ний читач може збагнути обста" вини побутового характеру (“Львівське житє в часах Шашке" вича”, “Про Львівську семінарію в часах Шашкевича” тощо). Фактографічний матеріал, почерпнутий із праць І. Крип’я" кевича, — безцінний. Відомі його розвідки з літературознавчої галу" зі, щоправда, породжували диску" сії, полемічні протистояння. Але нам важливо це знати сьо" годні. Та й завтра буде важливо! Тому треба сподіватися, що нев" томний упорядник і дослідник Феодосій Стеблій перевидасть у згаданій “Бібліотеці” Омеляна Огоновського, Володимира Ко" цовського, Василя Щурата, Ми" хайла Возняка, Михайла Терша" ківця, Василя Лева, Луки Луціва… Цей компендіум наукових праць заслуговує сучасного ос" мислення, а найважливіше з пе" реліченого — коментування, роз" повсюдження серед наукових і просвітянських кіл. Сучасне шашкевичезнавство розвивається принаймні в двох площинах: інформаційно"пізна" вальній та академічній. Академіч" на — чітко простежується в спеці" альному числі “Записок Науково" го Товариства імені Шевченка” (філологічна секція) т. 264, де згруповано публікації про 200" річчя від народження Шашкеви" ча і 150"річчя від смерті Шевчен" ка. Поруч із відомими шашкеви" чезнавцями, — Михайлом Шала" тою, Феодосієм Стеблієм, Рома" ном Кирчівим тут виступають дос" лідники, які спеціалізуються у та" кій важливій проблематиці, як пе" рекладацька спадкоємність (Ми" кола Легкий. “До історії перекла" дання “Короледвірського літопи" су” українською мовою: Маркіян Шашкевич та Іван Франко”). Спадкоємність творчих зв’язків між Шашкевичем та Франком досліджує Валерій Корнійчук че" рез дискурс романтичної традиції. Важливою є спроба увійти в сферу, ще недавно “закриту” для досліджень (принаймні в Україні). Маю на увазі дослідження Богдана Криси “Проповіді о. Маркіяна Шашкевича”. Відомо, що мовоз" навець Наталя Хобзей працює над темою “Мова проповідей о. Мар" кіяна Шашкевича”, а в “Запис" ках” приверне увагу її стаття “Мовний світ Маркіяна Шашке" вича”. Зроблю невеличкий відступ: мовний аспект сучасного шаш" кевичезнавства, як бачимо, пере" буває в полі зору багатьох нау" ковців, що дає підставу сподіва" тися: ближчим часом “висвітить" ся” інформація, хто з них, чи, може, сукупно працює над “Словником мови Маркіяна Шашкевича”, “Словником мови “Руської Трійці”. Такі словники не тільки бажа" ні, а й украй необхідні. ського товариства “Рідна мова” Петрові Сікорському. Він, зокре" ма, опублікував 10 книжечок (краєзнавчих і популярно"науко" вих), перевидав альманах “Русал" ка Дністровая” (Радехів, 2011). Ці видання готувалися в екстре" мальних умовах (п. Петро Сікор" ський паралельно працював над створенням музею М. Шашкеви" ча в Нестаничах), отож не всі зних однаково вдалися. Але енту" зіазм і відданість справі годиться пошанувати: досвідчений педагог і активний громадський діяч бе" реться до подальшої праці на шашкевичезнавчій ниві. До ювілею Шашкевича ви" йшли в світ і два поетичні вінки. Львівське крайове товариство “Рідна школа” заопікувалося ан" тологією “Наш Маркіян” (2011), а впорядкувало і оформило її творче подружжя: Марія Людке" вич та Орест Білоус (родом із с. Нового Виткова Радехівського району). На обкладинці книги неста" ницький пейзаж О. Білоуса з Маркіяновою церквою. І хоча книжка відкривається хрестома" тійними присвятами (Богдан Лепкий, Дмитро Павличко, тво" ри сучасних львівських поетів), приваблює місцевий, радехів" сько"нестаницький колорит у те" матиці творів різних авторів, — аж до найголовніших, що заявля" ють: “Так, Маркіян — наш”. Ця родинна нотка виразно звучить у вірші"посланні Софії Прилуць" кої (народилася в Нестаничах, нині закінчує Вузлівську серед" ню школу): Ти відійшов. Та пам’ять залишилась, І згадка в серці знову ожила, І ніби вчора, двері відчинились. — Недільна служба в церкві почалась. І повертають дзвони у минуле, На ту стежину, що вела у храм. Село маленьке, долею забуте, Покривджений і виснажений край. Ти працював. Ти жив у цьому краї, Ти бачив злидні, горе і обман, Ти бачив, як народ твій понижали За рідну мову і талант. Можна було б цитувати вірші й інших літгуртківців “Літератур" ного товариства імені Осипа Ту" рянського” (м. Радехів), але мені здається, що Софіїна присвята є своєрідним “за всіх скажу”, чітко заявленою готовністю — і сьогод" ні! — боротися за справу Шашке" вича, перемагати “правнуків по" ганих” тих, котрі “народ твій по" нижали / за рідну мову і талант”. “Невмируща молитва. Пое" ти Маркіянового краю” (Вид"во “Простір"М”, 2012). Назва ан" тології, впорядкованої Олесем Гордоном, говорить сама за се" бе. Багато в ній відомих прис" вят. А з нових можна виокреми" ти найкращі — поезії Богдана Чепурка, Ігора Павлюка, Богда" на Смоляка. …Понад чверть століття тому в Києві було видано поетичну ан" тологію “Вінок Маркіянові Шашкевичу”. Яка ж-то була “антологія” без поетичних прис" вят Богдана Лепкого (збірка “Для ідеї”)! Сьогодні є всі можли" вості перевидати “Ві" нок”, включаючи до нього все найкраще з поетичної Шашкеви" чіани. Дрогобицька метрика “Русал( ки Дністрової” “Не журися, Руса" лочко з"над Дністра, що"сь не прибрана, в наряді, який від при" роди і простодушно" го, і добросердного народа твойого прий" мала"сь, стаєш перед твоїми сестрицями. Они добрі, вибачат ти, приймут тя і прикрасять”. Такими словами завершував Маркіян Шашкевич “Передслів’є” до “Ру" салки Дністрової”. І мав рацію, бо першовидання 1837 року таки дочекалося “прибирання” від ученого, поета, громадського дія" ча — і то кілька разів. А цього ра" зу авторитетному дослідникові допомогло “приймити і прикра" сити” улюблене дитя Маркіяна: дрогобицьке видавництво “Ко" ло”. Книжкову Шашкевичіану 2011—2012 рр. увінчують три пе" ревидання альманаху “Русалка Дністровая”. Уже згадуване, “ра" дехівське”, укладене П. Сікор" ським, призначене для “масового читання”, воно виконує функцію ювілейної пам’ятки. Другим за часом є видання, підготовлене Михайлом Шалатою і випущене “Колом” (уже отримало назву “дрогобицького”). Третє з черги (“Русалка Дніс" тровая”, критичне видання (2012) вийшло в світ з ініціативи Сокальсько"Жовківської Єпархії УГКЦ. Її керівник єпископ Міха" їл відкриває альманах вступним словом. Думається, що видання приверне увагу священицтва і членів релігійних громад. У дрогобицької “Русалки”, кажучи Шевченковими словами, “своя доля і свій шлях широкий”. Вона відрізняється од своїх ро" весниць"посестер не лише бар" вистою обкладинкою та блоком дбайливо дібраних ілюстрацій. Музей “Русалки Дністрової”. Львів — п’яте перевидання на його на" уковому рахунку). Як упорядник і редактор, заново вивірив і скру" пульозно дослідив історичне, по" літичне, фольклорно"етногра" фічне тло, на якому вирізьблю" ється феноменальний прорив Шашкевича та його побратимів, ґрунтовно пояснює передумови (ризикну сказати: необхідність і закономірність) появи першої книжки в Галичині живою народ" ною мовою. Благоговійне став" лення М. Шалати до предмета дослідження допомагає розшиф" рувати суть Маркіянового проек" ту, заглибитися в чар його мета" форики, захопитися “ладом і складом” його писань (передмов, коментарів, публіцистики), зано" во відкрити його “переводи”, по" дивуватися красі записаних ним “Пісень народних”. Владика Ярослав (Приріз) так оцінює зусилля упорядника, ре" дактора, автора наукової розвід" ки"післямови: “Літератор і науко" вець Михайло Шалата немовби увійшов у добу Шашкевича, від" чув його глибокі почуття віри, любові до свого народу та поста" рався увиразнити його світлий образ”. Що ж означає “увираз" нення образу”— Адже багато" гранний образ Франкового попе" редника давно сформували істо" рики, архівісти, літературознавці. І, звичайно, поети, прозаїки, есе"
7 “Діти повин ні читати історичні твори і виховуватися на патріотичних засадах”. · Події, факти, коментарі · S. 7Originalseite ↗

Мовний марафон імені Петра Яцика відбувся

Уже позаду три попередні етапи ХІІІ Міжнародного конкурсу з української мови імені Петра Яцика, що стартував у День української писемності — 9 листопада в Рівному. Учасники його змагалися в навчальних закладах, далі переможці першого етапу — в районі, а потім — в області, де здобули шанс боротися вже на загальнонаціональному рівні. 26 січня відбувся останній етап патріотичного мовного марафону. Переможці обласних змагань, а в Києві та Севастополі — міських, мірялися знаннями державної мови у фіналі. Організатори конкурсу вирішили не звозити всіх переможців (а це — понад тисячу осіб) із регіонів до Києва, а вислали на місця своїх представників, які привезли завдання для конкурсантів і виступили спостерігачами під час мовних змагань. Після закінчення тестування всі зошити з виконаними завданнями запечатали в спеціальні конверти й передали представникам Ліги українських меценатів, до Києва, де їх оцінить авторитетне журі, очолюване директором Інституту української мови НАНУ Павлом Гриценком. Цього ж дня в усіх обласних центрах відбулися урочисті нагородження переможців і призерів обласного рівня турніру. По кількадесят школярів, сту- Зі шкільної програми з української літератури для 5 класу зникли патріотичні твори “Джури козака Швайки” Володимира Рутківського і “Таємниця козацької шаблі” Зірки Мензатюк. Про це повідомив народний депутат України з фракції “Батьківщина”, член Національної спілки письменників України Олександр Бригинець. “Особисто я бачу в цьому певну цензуру і змову проти української історії. Діти повинні читати історичні твори і виховуватися на патріотичних засадах, — заявив депутат. — Восени на сайті Міносвіти і науки з’явився проект нової шкільної програми, в якому були ці твори. Однак незабаром ця ж програма, очевидно, вже затвердентів та учнів профтехосвіти одержали дипломи, бібліотечки й цінні подарунки від організаторів конкурсу. Головні нагороди — поважні грошові премії та президентські стипендії, яких удостоюються переможці загальнонаціонального етапу ХІІІ Міжнародного конкурсу імені Петра Яцика традиційно вручать у першій половині травня на урочистосджена, з’явилася без зазначених патріотичних творів. Дивує, що виключено саме ці твори, які виховують патріотизм, зацікавлюють українською історією. “Джури козака Швайки” — один із відомих історичних творів сучасної літератури для дітей, лідер продажу, книга отримала багато нагород, зокрема й шановану Шевченківську премію. “Таємниця козацької шаблі” — теж дуже популярний серед дітей твір, за ним написано сценарій фільму”. У зв’язку з цим депутат звернувся до міністра освіти і науки Дмитра Табачника з вимогою повернути до шкільної програми з української літератури зазначені патріотичні твори. тях у Національному академічному драматичному театрі імені Івана Франка. У діаспорі конкурс завершиться до Дня незалежності України. Там переможців і призерів нагороджуватимуть представники дипломатичного корпусу нашої держави. Прес-служба Ліги українських меценатів Переможницю обласного етапу нагороджує Василь Бондар — голова правління Кіровоградської організації Спілки письменників України
7 “Діти повин ні читати історичні твори і виховуватися на патріотичних засадах”. · Події, факти, коментарі · S. 7Originalseite ↗

Такої «Європи» нам не треба!

Правління Чернігівського обласного товариства “Просвіта” імені Т. Шевченка на засіданні ухвалило звернутися до Національної ради з питань телебачення і радіомовлення, яка своїм рішенням № 2558 від 26 грудня минулого року визнала переможцем конкурсу на отримання ліцензії на мовлення з використанням частоти 105,9 МГц у Чернігові ПРАТ “СТУДІЮ “ЄВРОПОЗИТИВ”, м. Київ (вихідні дані: “EUROPA PLUS”). “Своїми рішеннями про розподіл частотного ресурсу Національна рада створила небезпечний прецедент, коли в українському Чернігові — адміністративному центрі області, де 89 % населення вважають рідною українську мову, 14 із 15-ти ефірних FM- радіостанцій ведуть трансляцію іноземними мовами”, — зазначено в заяві просвітян. “Просвіта” вказує на зневажання прав українців: “Порушниками програмних концепцій мовлення, особливо в частині дотримання заявлених мовних пропорцій, є чи не основна маса ретрансляторів іноземних станцій в обласному центрі. Всупереч заявленим (до 92 % часу під українськомовний продукт) майже весь ефір заповнений російською й англійськими мовами. На колись місцевих чернігівських частотах (101,8 МГц; 107,7 МГц) також ведуть своє мовлення немісцеві й неукраїнські радіостанції — “Радио Шарманка” (всупереч заявленим 92 % українськомовного наповнення) і “Радио Рокс” відповідно, завдаючи невиправної шкоди задоволенню інформаційних і культурних потреб чернігівців”. Правління Чернігівської “Просвіти” вимагає відібрати ліцензію в “Європи плюс” і здійснити перевірки діяльності бізнес-структур, що ретранслюють іншомовні станції, зокрема “Радио шансон”, “Русское радио” і т. ін. щодо відповідності їхніх ефірів заявленим програмним концепціям. Просвітяни виступають за те, аби влаштувати прозорий конкурс із пріоритетним наданням частот під місцеве, українське й суспільно важливе громадське мовлення як важливий чинник розвитку місцевої громади з неухильним дотриманням мовниками заявлених програмних концепцій. Правління Чернігівського обласного об’єднання ВУТ “Просвіта” ім. Т. Шевченка
7 “Діти повин ні читати історичні твори і виховуватися на патріотичних засадах”. · Події, факти, коментарі · S. 7Originalseite ↗

Історія від Табачника

Очолюване українофобом Дмитром Табачником Міністерство освіти знову провело “чистку” шкільних програм. Звичайно ж, у бік вихолощення української історії і ностальгії за комуно-радянськими часами. Петро АНТОНЕНКО Ще торік Міносвіти викреслило з програми зовнішнього незалежного оцінювання знань школярів імена Степана Бандери, Романа Шухевича. Нині з програми видалили низку політичних і громадських діячів, які боролися за становлення незалежної Української держави, проти московської окупації України, нема в програмі також відомих правозахисників, борців із комуно-тоталітарним режимом СРСР, зокрема дисидентів-шістдесятників. Із розділу “Україна у 1929— 1938 роках” зникли згадки про ідеолога українського націоналізму Дмитра Донцова. У програмі вже немає нічого про таких політичних діячів Української народної республіки, як Кость Левицький, Дмитро Вітовський, Юрій Тютюнник, а також про економіста Михайла Волобуєва, який виступав за економічну незалежність України від СРСР. Замість цього додали пункти про радянських і партійних діячів більшовицької Росії та СРСР. Цього року на ЗНО школярам запропонують питання про червоного командира часів громадянської війни Миколу Щорса. Це один із тих, хто боровся проти незалежної Української народної республіки, за встановлення комуністичного московського режиму. Парадокс історії в тому, що коли Щорс виявився непотрібним цьому режиму, його вбили самі ж більшовики, і таємницю загибелі Щорса десятиліттями приховували від наших громадян. Чомусь у Міносвіти вирішили, що школярам потрібно вивчати діяльність першого секретаря ЦК Компартії України Георгія П’ятакова, голови президії Центрального виконавчого комітету України Григорія Петровського, на совісті яких чимало злочинів проти українського народу, але про це навряд чи розказуватимуть учням. Із розділу про Україну періоду 1945—початку 1950-х років вилучили згадки про десталінізацію і припинення репресій. Хоч навіть у радянські часи вивчався цей непростий період. Останнє викривлення тим більше дивне, що випускник історичного факультету Київського державного університету Табачник свого часу спеціалізувався як молодий історик саме на темі політичних репресій комуно-радянського режиму. Ось назви його кандидатської і докторської дисертацій: “Масові репресії проти інтелігенції України в другій половині 30-х—на початку 40- х років” та “Феномен тоталітарно-репресивного суспільства в Україні у 20-х—кінці 50-х років”. Невже відтоді службова й політична кар’єра члена Партії регіонів міністра Табачника так далеко завела його від колишніх його ж наукових пошуків? Схоже, що так. Адже у цьому ж руслі й ще одне нововведення Міністерства у програмі тестування з історії, яке стосується видатних гуманітаріїв нашого часу. З програми виключено запитання про діяльність дисидентів-шістдесятників, зокрема таких жертв тоталітарного режиму, як художниця Алла Горська, поет, політв’язень Іван Світличний, як нині сущі письменник і політв’язень Євген Сверстюк, відомий літературознавець Іван Дзюба. У Міністерстві вирішили, що ці видатні патріоти України теж не потрібні в програмі тестування з історії. Під чию ж диктовку пишеться така історія — Москви, комуністів?
7 “Діти повин ні читати історичні твори і виховуватися на патріотичних засадах”. · Події, факти, коментарі · S. 7Originalseite ↗

Література без патріотичних творів? На вулиці Василя Стуса його знають і пам’ятають

Прес-служба О. Бригинця Світлана ОРЕЛ У Масляниківському будинку культури (мікрорайон Кіровограда) звучала поезія Василя Стуса. Про творчість відомого поеташістдесятника, якого посмертно відзначено Шевченківською премією та званням Героя України, розповідали аматори художньої самодіяльності цього культурного закладу, голова письменницької організації краю Василь Бондар, виставку книг поета-ювіляра та книг про нього представила завідувачка бібліотеки Лариса Бардакова. А одному з власників будинку по вулиці, яка носить ім’я поета, депутат міської ради Вадим Дрига вручив художню табличку з портретом письменника. — Кожен будинок означать такою табличкою, — сказав Вадим Вікторович. — Тут лише сім будинків, але вулиця розбудовується. Мій обов’язок як депутата забезпечити її електричним освітленням. Ми разом із художньою самодіяльністю побували в кожній оселі цієї вулиці, щедрували людям, роздали листівки-пам’ятки про страдницький шлях Василя Стуса. Це не перша ініціатива депутата. Торік Вадим Дрига ініціював і фінансово забезпечив у своєму виборчому окрузі проведення свята вулиці Івана Микитенка, відкриття меморіальної дошки на фасаді школи № 33, видання книги споминів Зінаїди Краян, дружини письменника-земляка. Заплановано також літературно-мистецькі заходи на вулиці, яка носить ім’я Ольги Кобилянської. Металевий знак “Нехай живе вільна Україна”, знайдений у м. Радомишлі на Житомирщині понад 20 років тому у схові між стінами старої хати на вул. Набережній. Фото Олександра ПИРОГОВА
8 «Просвіті» — 145 · “У часи заборон усього українського не тільки праця Грінченка, а часто навіть його голос патріота був одиноким на всю Україну…”. · S. 8Originalseite ↗

Борис Грінченко: з нових досліджень

Антоніна МОВЧУН, завідувач НДЛ грінченкознавства Київського університету імені Бориса Грінченка, директор Музею Бориса Грінченка 2013 року минає 150 років від дня народження Бориса Дмитровича Грінченка — великого патріота, вірного невтомного сина України. Він, як ніхто інший, заслуговує на вдячну пам’ять нащадків. Адже, за словами С. Єфремова, “повинність стала Грінченкові за Аріаднину нитку, що провела його по нетрях життя. Він не перебирав у праці. Свідомо обмежував себе в тому, чого прагнула душа. Це було виконання раз узятої на себе повинності — служити всіма справами громадським інтересам рідного краю”. Єдиним мірилом життя для Б. Грінченка була корисна праця задля рідного народу: Прагне і розум, І серце великої праці такої, Щоб і вікам тим, що будуть, Зосталась вона дорогою…. І він дбав не просто про працю, а таку, щоб її плоди були дорогими для наступних поколінь. Нині важко переоцінити зроблене цим трудівником. І в наш час, як і за життя Б. Грінченка, “в яку галузь українознавства не заглянеш, зустрінеш Грінченка” (І. Липа). Своєю подвижницькою багатогранною діяльністю Борис Грінченко має право вслід за Т. Г. Шевченком сказати, що історія його життя становить частину історії його батьківщини. У часи заборон усього українського не тільки праця Грінченка, а часто навіть його голос патріота був одиноким на всю Україну… В одній людині розкрилився талант письменника, мовознавця-лексикографа, етнографа-фольклориста, педагога, автора підручників, за якими навчалися діти в Україні на початку ХХ століття, перекладача, журналіста, видавця, редактора українськомовної преси, голови київської “Просвіти”, засновника першої публічної бібліотеки в Києві, вченого-енциклопедиста. Проте ми майже не згадуємо, що він залишив працю своїх рук і розуму в Чернігівському історичному музеї імені В. В. Тарновського, в Національному музеї Тараса Шевченка, у спорудженому в Києві пам’ятникові Тарасу Шевченкові, в найпотужнішій бібліотеці України — імені Вернадського. Коли Б. Грінченко відійшов у вічність, його сучасники, високо оцінюючи творчу та громадську діяльність митця, наголошували на тому, що письменник залишив рідному народові два не оціненних багатства: численні праці й такий же великий і красивий твір — власне життя. Мусимо зізнатися, що саме власне життя Б. Грінченка, цей його великий і красивий твір, достатньо не досліджений і не поцінований. У ньому залишається ще чимало білих плям. Тож ювілейні публікації хотілося б розпочати з деяких життєписних уточнень — фактів, ще непомічених і неопублікованих грінченкознавцями. Опрацьована нами частина епістолярію, зокрема листів батька Бориса — Дмитра Яковича Грінченка — до Марії Загірньої, дружини Бориса, дозволяє долучити досі не помічені його дослідниками деякі біографічні відомості. Знаємо, що одним із перших біографів Б. Грінченка був Микола Плевако. Його головним консультантом при написанні життєпису Бориса Дмитровича стала Марія Загірня. Написана М. Плевако біографія викликала в батька Бориса певне незадоволення, і він вносить коректуру до прочитаного. У листах до Марії батько розповідає про свій рід, пишається дворянським походженням і статками. Він наголошує, що бабуся Бориса, двоюрідна сестра Г. Квітки-Основ’яненка, мала великі будинки в Харкові на площі Миколаївській і вул. Катеринославській [1, с. 2]. Про себе батько розповідає, що він навчався у єдиній тоді в Харкові чеській гімназії, після 6-го класу якої вступив у кавалерійський полк і дослужився до чину штабс-ротмістра. Зміст зазначеного листа дозволяє дослідникам констатувати, що батько Бориса був людиною освіченою, знав іноземні мови, мав глибокі громадянські, на жаль, самодержавницькі переконання. Він сам готував Бориса до вступу в гімназію, а потім уже взяв репетитора. Чи й не від батька в Бориса глибоке знання чеської мови? Синівську повагу до батька, хоч вони мали різні погляди та переконання, Борис зберігав упродовж свого короткого віку. Опрацьовані отцем Іллею, настоятелем Архангело-Михайлівського (нині Свято-Тихонівського) храму села Борщева, в якому хрестили малого Бориса, клірові книги Харківського обласного архіву дали змогу скласти документальну характеристику хутора Кути (Долбіно, Долбін Кут). Сюди родина Грінченків переїхала 1874 року після смерті батькового брата, продавши Вільховий Яр — хутір, де народився Борис. Клірові книги та листи батька дають цілісну картину про підліткові літа малого Бориса на хуторі Кути й формування його світогляду. Тут майбутній письменник вивчав рідну мову, частина зафіксованих ним тоді українських слів увійшла навіть до “Словаря української мови”, кращої української лексикографічної праці [2]. У Кутах Борис щоліта відпочивав зі своєю родиною, тут написав оповідання “Дядько Тимоха”, “Ксеня”, “Підпал”. Письменник дуже любив Долбинський ліс. Мав улюблені дерева. Тож по смерті сина батько передав Марії Загірній, дружині Бориса, саджанці тих дерев, під якими відпочивав і працював Борис, і в листах до неї просив посадити їх на могилі сина та розповідав, як саме це зробити. Можливо, й сьогодні вони ростуть на Грінченковій могилі? Опрацьована частина архівного епістолярію — листи до Марії і Марії до Бориса — дала нам цікаві знахідки щодо поетичної творчості Грінченка. Донині в українській поезії склався ореол Грінченка як поета-патріота, співця громадянської лірики. І це справедливо. Та проаналізовані нами листи відкривають ще одну грань таланту митця — співця кохання, поета інтимної лірики. Інтимна лірика Б. Грінченка є і в листах до коханої дружини, і в Херсонському щоденнику — важливій джерелознавчій праці про життя письменника впродовж 1886—1887 рр. Не забуваймо також, що Херсонський щоденник мав свого адресата: Борис писав його для Марії і тільки для Марії (і в цьому теж небуденність його людської особистості та його взаємин із коханою дружиною). Тож і в щоденнику, і в листах цього періоду поет умістив вірші, які потім чітко розмежував: ті, що можна друкувати, і ті, які не “для чужого ока”, а тільки для коханої Марії. Для прикладу наведемо одну з поезій, що мала Грінченків гриф “самій тобі треба читати” [5, ІІІ, 42190]: Є слова, що їх сказати можу я тобі самій, — то мої думки найкращі, то квітки в душі моїй. Як вони там виростали І зросли, щоб зацвісти, Знаєш ти про те, кохана, І єдино тільки ти. Так, як наші поцілунки Я не хочу, щоб хто вздрів, — Так не хочу, щоб хто інший Хоч словечко знав з тих слів. Те, що ті слова живії — Єсть то скарб і твій, і мій. Хто чужому показати Зможе скарб свій дорогий? 17. Х.1886. Епістолярій Бориса і Марії — найкраще джерело пізнання Грінченка як людини, наділеної глибоким розумом, феноменальною працездатністю і красою духовного світу, осяяного почуттям любові. Глибина справжнього вірного кохання відчувається у кожному рядку Борисових листів. Єв листах та особлива цнота почуттів, що властива тільки йому і його коханій Марусі. Із першого й до останнього закінчував листи словами “Цілую твої ніженьки. Твій Борис”. У листах називав кохану сонечком, щастям, зіронькою, серцем, святою, голубкою, зорею ясною; коханням своїм єдиним і довічним; голубонькою сизокрилою; дорогим, любим серденьком; дорогим голуб’ятком своїм; своєю єдиною; писав, що нікому так не вірить, як їй. Почуття були взаємними. У розлуці вони чекали зустрічі й розважали один одного від смутку. Марія писала: “Не сумуй-бо, серце моє, мій голубе коханий! Ну, як воно тяжко знати, що кохана людина сумує, і не мати змоги розважити її! Твоя до віку вічного Маруся”. Писала йому, що “ніколи, нікому” не оддасть його, “вже поки сам не скажеш, що ти вже не мій!”, “Цій Марусі, мабуть, і на світі не жити без свого Бориса”[5]. Листи Бориса до дружини Марії свідчать, що йому пощастило створити ще один прекрасний твір — власну українську родину, в якій панували любов, вірність, взаємодопомога і взаєморозуміння — та духовна основа, на якій трималися Грінченків феноменальний розум вченого, і талант митця, і невтомна громадська праця Людини Повинності. Сила його кохання звучала і в останній розмові з дружиною. “Так мені важко, що про все байдуже. Тільки про тебе не байдуже”, — сказав їй, помираючи в Італії [5]. Ще ми ретельно дослідили матеріали преси 1910—1928 років. Саме вони дозволили виправити прикру помилку дати поховання Б. Грінченка. Тож це слід зробити хоч би в ювілейний рік. Чимало дослідників подають 9 травня 1910 року як день його похорону. Насправді Бориса хоронили на Байковому кладовищі не 9 травня. Помер письменник 6 травня (за новим стилем) в італійському містечку Оспедалетті. Чи ж могли за три дні привезти його тіло з Італії до Києва? Відповідь на це запитання ми відшукали в тодішній пресі, що відгукнулася на смерть Б. Грінченка. У спогадах Марії читаємо про таке: “Не пам’ятаю скільки, здається, два з половиною дні був Борис Дмитрович у хаті — так, три ночі, а потім був у каплиці на цвинтарі. Італійські соціалісти дуже якось гарно поставилися до нас. Хотіли навіть провести його з музикою і з прапорами своїми. Та мені сказали, що краще цього не робити. Тоді тільки депутація була з вінком і промовою й попрохала портрета його. Вагон прикрасили пальмами, квітами і травою…” [4]. Про останні дні Бориса Грінченка згадує і Надія Кибальчич, уроджена Симонова Надія Матвіївна (1857—1918; псевдоніми — Полтавка Наталка, Наталка-Полтавка та ін.) — українська письменниця. Закінчила Лубенську гімназію, писала вірші та прозу українською і російською. Листувалася з І. Франком, друкувалася в журн. “Зоря”, “ЛНВ”, “Дзвінок”. Дочка фольклориста М. Номиса (Симонова), небога В. Білозерського та Ганни Барвінок, мати української письменниці Надії Костянтинівни Кибальчич. Вона перебувала тоді в Оспедалетті, її чоловік, лікар Козловський, лікував Б. Грінченка. Останній запис, зроблений рукою Грінченка, — на книзі “Під тихими вербами”, що її письменник подарував цьому подружжю. У спогадах Надія Кибальчич згадує, як італійці проводжали домовину з тілом Грінченка, що три дні перебувала в капличці на цвинтарі. Отже, тільки на шостий день по смерті Грінченка його прах відправили в Україну. Про похорон Б. Грінченка знаходимо також і в книзі С. Єфремова “Над могилою Бориса Грінченка”: “Смерть невтомного працівника на українській ниві, Бориса Грінченка, показала, як цінив його працю й заслуги рідний край, коли все громадянство з верху донизу без різниці поглядів і переконаннів озвалося на цю сумну подію. У Львові, скоро прийшла туди звістка про смерть його, над будинком “Просвіти” замаяла чорна корогва на знак національного трауру; товариства видали траурні оповістки. В Києві зараз же зібралось громадянство на пораду, і знаючи, що ховатимуть незабутнього небіжчика не де, як на Україні, а саме в Києві — вибрало похоронний комітет і ухвалило ховати небіжчика коштом громадським, щоб цим виявити свою глибоку пошану й подяку за його вікопомні перед рідним краєм заслуги. З усіх усюдів до дружини, Марії Миколаївни, та до редакції “Ради” почали прибувати телеграми й листи з виразом спочуття великому горю, що опанувало цілу свідому Україну. Нижче ми подамо ті голоси, а тепер скажемо про самий похорон. Як тільки прийшла до Києва звістка, що тіло небіжчика наблизилося до рідного краю, то 5-го травня виїхала до Волочиська, щоб зустріти тіло на кордоні, депутація…” [3]. Отже, знову плутанина в цифрах: Грінченко помер 6 травня, а депутація виїхала до Волочиська 5 травня. Ще одне джерело хотілося б озвучити: “Заходом Українського Історичного Товариства в Чернівцях відбулася в неділю 9-го мая у великій залі “Народнього дому” Академія в честь невіджалуваного українського письменника-діяча Бориса Грінченка. Академію розпочав короткою, але чулою промовою професор Мирон Кордуба. Казав він, що у той день, коли там, у серці України, в місті Києві гомонять сумно дзвони на золотоверхім Володимирськім соборі, випроводжаючи Бориса Грінченка у вічність, коли його тіло, привезене з далекої чужини, складають у рідну землю — українське “Історичне товариство” за ініціативою свого голови проф. Ст. Смаль-Стоцького
“Україна має всі природні умови, аби стати багатою, заможною країною”. 9 «Просвіті» — 145 · S. 9Originalseite ↗

Fortsetzung von einer früheren Seite — Seitenausschnitt

уладило оцю академію і спросило українську чернівецьку громаду, щоб ушанувати великого Сина України, котрий зложив усі свої найкращі сили, своє життя на жертвеннику дорогої України” [3]. Як бачимо, суть помилки — в розрізненні стилів: Грінченко помер 23 квітня за старим стилем — 6 травня за новим; день його похорону — 9 травня за старим стилем — це 22 травня за новим. 1910 року різниця між стилями становила 13 днів. Отже, хоронили Б. Грінченка 22 травня 1910 року. Цей день — особливо сумна дата України. 22 травня 1861 року Україна хоронила Тараса Шевченка на Чернечій горі. Грінченкознавці стверджують, що в Грінченка було святе, трепетне захоплення Шевченком. Він називав Т. Шевченка Апостолом, що сягає головою неба, а Кобзар — Євангелієм. Грінченко прожив шевченківський вік — 47 років. Доля зрівняла їх у прагненні зробити з українців народ. Зрівняла їх і в значенні національної роботи. Смерть Грінченка пробудила Україну. Багатотисячна процесія, що проводжала Грінченка на Байкове кладовище, була хіба що такою, як і за Шевченком. Дата похорону Бориса Грінченка теж Шевченкова — 22 травня. Упевнені, що Марія Грінченко знала про ставлення свого чоловіка до Т. Шевченка, тож і хоронила його в день Шевченкового перепоховання. По смерті Б. Грінченка для вшанування його пам’яті культурно-просвітними заходами було створено фонд імені Бориса Грінченка. Серед пропозицій, на які заходи обернути кошти фонду (а одразу тільки з дрібних пожертв зібрано 1867 крб), заслуговували на увагу — стипендії для навчання народних вчителів; на видання збірника, присвяченого пам’яті Б. Грінченка; видавництво популярної народної літератури. Більшістю громадян ухвалили останню пропозицію: зібрані кошти підуть на видання дешевих популярних книг для народу — справі, якій так багато праці і своїх сил віддав Б. Грінченко. Борис Грінченко — унікальна особистість. Впевнені, що його дослідників чекає ще не одне дивовижне відкриття. У ювілейний рік частіше згадуймо слова М. Коцюбинського, адресовані не тільки Марії Загірній, а й нам: “Нехай буде потіхою Вам, як і всій Україні, що він був серед нас, що його велика праця, його велика любов до народу не згинуть ніколи і в них він ще довго житиме серед вдячних нащадків” [3]. Література 1. Грінченко Д. Листи до Марії Грінченко. / Дмитро Грінченко // ІР НБУВ. — Ф.ІІІ. — Спр.42298. 2. Грінченко Б. “Слова з Харківського та Зміївського повіту. Записані рр. 1880–1882”. /ІР НБУВ. Ф. 1, № 34437. 31 арк. 3. Над могилою Бориса Грінченка. — К.: Вік, 1910. — С. 18—25. 4. Грінченко М. Спогади. / Марія Грінченко // ІР НБУВ. — Ф. 1. — Спр. 32567. — Арк. 38. 5. Грінченко Б. Лист до Марії Грінченко. 22 липня 1893 р. / Борис Грінченко // ІР НБУВ. — Ф.ІІІ. — Спр. 42190. — Арк. 2зв. 6. Грінченко Б. Лист до Марії Грінченко. 10 жовтня 1899 р. / Борис Грінченко // ІР НБУВ. — Ф. ІІІ. — Спр. 42126. — Арк. 2—2зв.
“Україна має всі природні умови, аби стати багатою, заможною країною”. 9 «Просвіті» — 145 · S. 9Originalseite ↗

Повернення із забуття

Ірина ЗЛОБІНА, м. Харків Представники “Молодої Просвіти” Харківщини відвідали малу батьківщину своєї визначної, але несправедливо забутої землячки — Марусі Вольвачівни (Вольвач Марії Степанівни). Маруся Вольвачівна малознана в Україні, тому досі на її честь не встановлено жодного пам’ятного знака, хоч вона заслуговує на таку увагу. Марія Степанівна Вольвач народилася 17 березня 1841 року вс. Черемушна Валківського району Харківської губернії у родині сільського писаря з заможного козацького роду. Коли дівчинці виповнилося 7 років, батько помер. Брати швидко змарнували спадщину, тому Марія змушена виїхати до міста, де на неї звернули увагу пани, які забрали її до Петербурга. Однією з умов дівчини була можливість відвідувати школу. Тодішня столиця Марії не сподобалася, а панам недовго були до вподоби звички сільської дівчини, український одяг і мова. Із фавориток вона перетворилася на покоївку, а згодом стала зайвою у багатому домі. Відтоді гірка доля жінки — одна з провідних тем творчості Марусі Вольвачівни. Після повернення з Петербурга вивчилася на кравчиню та наймитувала у Валках і Харкові. Поступово самотужки здобула знання й почала подумки складати вірші, тримаючи їх у пам’яті, бо не вміла писати. Грамоти її навчив відомий історик Д. Багалій. Він високо оцінив талант дівчини, сприяв публікації перших творів. Маруся Вольвачівна дебютувала 1887 року в харківському альманасі “Складка”. Її поезії та мемуари також надрукував Іван Франко в “Літературно-науковому віснику” НТШ (1899—1905). “Спомини української селянки” цінні тим, що подають детальний опис звичаїв тодішньої Слобожанщини. Померла М. Вольвач приблизно 1910 року. Щоб дізнатися, як нині черемушняни шанують свою славетну землячку, нам довелося пройти чималий шлях пошуків. Людмила Сергіївна, директор черемушенського навчально-виховного комплексу, провела нам екскурсію своєю “міні-державою”. Будівля школи дуже стара: 2004 року відсвяткувала столітній ювілей. А ще тут невеличкий музей, якому можуть позаздрити найелітніші гімназії Харкова. Тут є кімната, присвячена Марусі Вольвачівні. Стенди зі старовинними світлинами, уривками творів письменниці, спогадами її односельців, а також учнівськими малюнками нікого не залишать байдужим! Вагомий внесок у повернення із забуття ім’я Марусі Вольвачівни зробив філолог Іван Лисенко, який також родом із Черемушної. Саме він зібрав та упорядкував перше повне видання її художніх творів, мемуарів і листів під назвою “Кажи жінці правду, та не всю”, витративши на це власні кошти. І. Лисенко зазначав: “Ще школярем я почув розмови про дивну жінку, яка пізно навчилася грамоти, а згодом писала оригінальні твори”.
“Україна має всі природні умови, аби стати багатою, заможною країною”. 9 «Просвіті» — 145 · S. 9Originalseite ↗

«Дороги до незалежності»

Віра БОДНАРУК, Норт Порт, Флорида У південно-західній частині Флориди в Українському Релігійному та Культурному Осередку ім. св. Андрія 20 січня відзначили “День Соборності та Свободи України”. На свято прибула українська громада. Голова Громадського Комітету Рома Гуран відкрила свято. Ведуча Лідія Білоус, яка підготувала програму вечора, представила професора Віру Боднарук, голову Товариства української мови ім. Шевченка в США. В. Боднарук розповіла історію проголошення 22 січня 1919 року Злуки всіх частин єдиної України: Галичини, Буковини, Закарпаття і Наддніпрянської України. Це було здійснення віковічної мрії, для якої жили й умирали найкращі сини й дочки України. У Незалежній Україні 22 січня відзначається як День Соборності і Свободи України. Із приходом до влади Партії регіонів з’явилася загроза молодій українській державі. Але, за словами дисидента Левка Лук’яненка, “вже народилося нове покоління українських політиків і врешті-решт воно витіснить старих злодіїв та бандитів. Україна має всі природні умови, аби стати багатою, заможною країною. Але для того, щоб це здійснилося, необхідно усунути теперішню провідну верству олігархів, шахраїв, яка думає не про Україну, а тільки про свої багатства”. Проф. В. Боднарук підкреслила, що майбутнє України залежатиме від молодих людей, які народилися в незалежній Україні, мають контакти із західним світом через Інтернет і зможуть закріпити сильну українську державу на демократичних засадах. Потім присутні послухали пісню “Не спи моя рідна земля” у виконанні гурту “Мандри”. А об’єднаний хор Норт Порту (диригент Любов Добровольська-Інгрем) виконав “Гей у лузі червона калина”, “Живи Україно” та “О Україно! О люба ненько”. Вірш С. Орлюка “Свято Державності” прочитала Оля Гронь. Олександр Криськов зі Львова представив проект “Увічнення пам’яті героїв”, за яким пластові курені називають на честь загиблих героїв і так увічнюють пам’ять славних синів і дочок України.
“Україна має всі природні умови, аби стати багатою, заможною країною”. 9 «Просвіті» — 145 · S. 9Originalseite ↗

Свято Злуки на Луганщині

Просвітяни Луганщини відзначили 95-ті роковини Незалежності УНР, Свято Злуки українських земель, а також 20-ту річницю від дня заснування Українсько-канадського центру “Відродження”. 18 січня взяли участь у роботі круглого столу, організованому Луганським міськвиконкомом на тему Дня Соборності. На заході неочікувано прозвучала думка одного з активістів “Русского блока”, що він скоріше проголосував би за Тягнибока, а не Януковича, але з єдиною метою — прискорити розпад України. Гідну відсіч москвофілам дали голова обласного об’єднання “Просвіти” Володимир Семистяга, члени Правлін- Марина ГЕРАСЬКО, м. Батурин Для культурно-духовного піднесення народу під час різдвяних свят, а також для збереження і розвитку різдвяних традицій України впродовж багатьох років у храмі Пресвятої Євхаристії Центрі душпастирства молоді УГКЦ, що у Львові, традиційно відбувається різдвяний фестиваль “Велика Коляда”. Цього року фестиваль тривав із 7 до 27 січня. Основна мета фестивалю — пізнання та популяризація різдвяних традицій усіх куточків України. Отримавши запрошення від Львівської Галицької “Просвіти”, на фестиваль завітали й учасники Батуринського дитячого центру, що діє при храмі Покрови Пресвятої Богородиці УПЦ КП під керівництвом митрофорного протоієрея о. Романа (Кривка). До речі, “Батуринський Вертеп” цьогоріч на львівському фестивалі відсвяткував своє 10-річчя. Львівські просвітяни Степан Горяний, Марія і Степан Хоммери, Марія Козак та інші гостинно вітали батуринців, шанували ня Юрій Кисельов і Юрій Принь. Учасники круглого столу проголосували за пропозицію перейменувати центральну вулицю Луганська — Совєтську на Соборну. 22 січня в Українсько-канадському центрі “Відродження” відбулися урочисті збори громадськості, на яких були присутні фундатори Центру — представник канадської сторони Тарас Заславський, колишній ректор університету, професор Анатолій Климов, письменник Микола Ночовний. Цього ж дня відбулися урочистості на головній площі обласного центру біля пам’ятника Тарасові Шевченкові. Святковий мітинг провели обласні організації опозиційних політичних партій: “Батьківщини”, “Громадянської позиції”, “Свободи” та ОО ВУТ “Просвіта”. “Просвіта” та інші патріотичні організації провели ще один мітинг. Урочисту подію розпочав проповіддю о. Петро Савчук (УПЦ КП). Центральною була промова голови обласного просвітянського об’єднання Володимира Семистяги. Біля пам’ятника Шевченкові в Луганську розгорнули Державний Прапор України завдовжки 50 м. Мітинги і круглі столи відбулися по всій Луганщині. Прес-центр Луганської “Просвіти”
“Україна має всі природні умови, аби стати багатою, заможною країною”. 9 «Просвіті» — 145 · S. 9Originalseite ↗

Соборність у Маріуполі

Ірина МОЛЧАНОВА, член ВУТ “Просвіта” ім. Тараса Шевченка День Соборності в Маріуполі біля пам’ятника Тарасу Шевченку відзначали прихильники різних партій та організацій. Ініціатором була міська “Просвіта”. Її голова Анатолій Мороз звернув увагу мітингувальників, що за статистикою з кінця ХІХ століття до наших днів чисельність українців збільшилася не набагато, оскільки Україну постійно пригноблювали загарбники, найперше Російська імперія. Тільки об’єднані зусилля усіх областей держави можуть змінити нинішнє животіння на процвітання. Отець Володимир (УПЦ КП) провів молебень за всіх загиблих, що поклали свої життя у підґрунтя української незалежності, й закликав до єдності. Голова Маріупольської “Батьківщини” Олександр Романюк подякував зібранню за одностайність на минулих виборах і закликав й надалі діяти разом. Григорій Шмат — голова міського КУНу та поет Федір Шишман читали патріотичні вірші.
“Україна має всі природні умови, аби стати багатою, заможною країною”. 9 «Просвіті» — 145 · S. 9Originalseite ↗

Der Anfang dieses Textes kann unvollständig sein — mit der Originalseite abgleichen

«Батуринський Вертеп» на гостинах у Львові

колядників смачними стравами, знайомили з багатовіковою історією славного Львова та виступили продюсерами для учасників “Батуринського Вертепу”. Юні колядники ознайомилися з історичним серцем міста — Площею Ринок, відвідали Львівську галерею українського військового однострою, аптеку-музей, музей першого президента України М. Грушевського. За участь у ХІV Фестивалі “Велика Коляда” батуринці отримали диплом і сувенірну пам’ятну тарілку “На згадку про Львів”. Поїздка до Львова — різдвяний подарунок юним батуринцям від добродіїв із м. Бахмач, які побажали залишитися невідомими, від письменників Львівщини, а також Конотопського Благодійного фонду “Світанок”, за що ми їм вдячні.
Національна премія · “Століття Якова” ... це камертон, за яким рівнятимемо свої здобутки і втрати”. Євген Баран · S. 10Originalseite ↗

Fortsetzung von einer früheren Seite — Seitenausschnitt

тою, чому знаходять порозуміння старий Яків і юне дівчисько Оленка, люди різного часу? Вони обоє самотні, а як сказав один гарний письменник, “коли зус" трічаються двоє самотніх, їм зав" ше є про що поговорити”. — Зміни, які диктує життя у трактуванні літературознавчих термінів “літературний герой”, “антигерой”, “типаж”. — На жаль, в Україні виросли цілі покоління молодих письмен" ників, для яких основні вороги — це сюжет, характери, психологія. Але ж світова література, збага" тившись досвідом і прийомами постмодернізму, повертається до сюжетної прози. До героїв, анти" героїв і типажів, але вже побаче" них і зображених не так, як ко" лись. Саме за сюжетну прозу в ос" танні роки дають таку дражливу й омріяну українцями Нобелівську премію, а також престижні Буке" рівську, Дублінську, імені Каф" ки… Здається, дещо починаємо розуміти, зокрема, що література — це не тільки гра зі словами й на українському літературному ху" торі з центрами у Києві, Харкові чи Львові. Для мене література — це насамперед порухи людської душі, чи то у ХVІІІ, чи в ХХ, чи в ХХІ столітті. — Читаючи цей роман, захоп& лювалася Вашим умінням подати життя героя як саме життя: пе& ретікання сили і випроби духу. Прокоментуйте, якщо згодні. — Життя, зрештою, випробо" вує кожного з нас. Інша річ, чи ми маємо силу прийняти його виклики. Гадаю, що Яків зміг. Його хата не скраю, як написала одна молода критикеса. Його ха" та — це саме його хата і світ, який він намагається всіма силами оборонити. Захистити сім’ю, од" вічні селянські цінності. Своїм мовчазним, але непоборним спротивом Яків переграє всі вла" ди, які були за його життя. Якось мене запитали: а за що, власне, так люблять жінки Якова? Я від" повів: за те, що відчувають у ньо" му внутрішню приховану силу. Зараз уміють багато про що гово" рити, як у нас кажуть, “балаболи" ти”, зокрема й про любов, робити красиві жести і дорогі дарунки. Яків не вміє висловлюватися ви" соким штилем, його дружина Зо" ся кепкує, що він, певно, проковт" нув язика, коли не вміє сказати слів любові. Зате Яків вміє і може взяти ту ж Зосю, стомлену важ" кою працею, на руки чи й на пле" чі, й так нести з поля до села. І плювати йому на те, що про ньо" го кажуть люди. Це і є та сила, си" ла і дух Якова. Захищаючи сім’ю чи нещасну Оленку, може навіть убити. Він живий, такий, як є. — Вольтер зауважив, що най& дрібніші люди мають найбільшу гординю. Пихатість, марнослів’я, нахабність, брехня, надмірність у задоволеннях і т. ін. — сьогодні майже типові ознаки тих, хто при владі, у бізнесі, у політиці. Чи можлива і чи може книжка про таких змінити моральну атмо& сферу українського суспільства? — Здається, з політиків най" більше прочитав Юрій Луценко, який тепер перебуває у в’язниці. Звідти навіть прокоментував мої “Століття Якова” і “Маску”, за що я йому вдячний. То невже по" літикам, бізнесменам потрібен його досвід, щоб щось зрозуміти? Хоча ось серед інших написав ме" ні гарні слова з осмисленням “Століття Якова” Олександр Мо" роз, людина зовсім протилежних
Національна премія · “Століття Якова” ... це камертон, за яким рівнятимемо свої здобутки і втрати”. Євген Баран · S. 10Originalseite ↗

В Вооллооддииммиирр Л ЛИ ИСС:: «Для мене література — це насамперед порухи людської душі»

— З якого віку пам’ятаєте се& бе і що саме? Наскільки Ваше ди& тинство, родинні історії, лан& дшафти, природа вплинули на Ва& шу творчість, стали сюжетами Ваших романів? — Я народився і провів ди" тинство на Кусому хуторі, що був десь за два кілометри від села Згорани, яке знаходиться на За" хідному Поліссі, у Волинській області. Хутір був розкішний, бі" ля самого лісу, його покійний дід Федір боронив, як міг, правдами і неправдами, підкупами тодішніх владців аж до 1978 року, коли ху" тір з’їла меліорація. Довкола всі хутори позносили, а наш — сто" яв. Я тоді, по правді, не розумів діда, бо ж на хуторі не було ні електрики, ні радіо, а тепер розу" мію, що він інтуїтивно захищав, як тепер кажуть, свою ідентич" ність, прагнення бути господарем на власній землі, хай навіть вони звузилися до хутора, саду і неве" личкого городу, бо ж більшу зем" лю, хоч і бідну, поліську, забрали. Контрастнішої пари, ніж мої дідусь і бабуся, я не зустрічав. Дід був суворою, мовчазною люди" ною, нарваний до роботи, не да" вав спуску й іншим. А бабця Па" лажка — невеличка, тиха, але ко" ли починала говорити… Скільки вона знала історій, легенд, по" вір’їв! У ній якимось дивним чи" ном поєднувалися глибока пра" вославна релігійність і язичниц" тво. Я іноді думаю: якби мені тоді теперішній розум, скільки б за" писав, а й те, що лишилося в пам’яті — це такі дорогоцінні перлинки, сяйва яких надовго вистачить. Оця обстановка, близькість до природи Полісся з усіма його барвами й легендами, конфліктами, війнами наклали відбиток і на все моє життя, і на творчість. А ще я певною мірою Ваш земляк, пані Любо, бо семи" місячним разом із батьками з во" лі тодішньої влади опинився у придніпровських степах і перші свої кроки робив не по поліській, а по січеславській землі. Сталося це так. У серпні 1944 року після звільнення Волині від німців, або, як у нас казали, приходу “других совєтів”, мого рідного дядька Павла Лиса мобілізували до Червоної армії, він пройшов майже до Берліна, був поране" ний, мав нагороди. А після війни на інший хутір, біля гірки Гераси" михи, де він жив, приходили пов" станці, “Степанові хлопці”, як у нас казали. Дядько давав їм їсти, на їхнє прохання ходив у село по" дивитися, чи нема емгебістів. А коли повстанці прийшли в черго" вий раз, 22 липня 1950 року, хутір оточили “істребки” й солдати. Був бій, втрати з обох боків, а піс" ля того бою дядькові дали 25 ро" ків. Відсидів, правда, лише шість. А родину вивезли. Найближчих подалі, а мого тата викликали у травні 1951 року в сільраду, де бу" ли “люди з району”, й веліли “добровільно"примусово” пере" селятися на Дніпропетровщину, куди вже вивезли братів. У Пав" лоградському районі була ні" мецька колонія Франгай. Німців із неї виселили у Казахстан, а у Франгай, перейменований у кра" щих радянських традиціях у Ве" селе, поселили неблагонадійних селян із Волинської і Тернопіль" ської областей. Ми там жили у 1951—1954 роках. Як мої мама й тато верталися назад, перехит" ривши владу, — ціла окрема епо" пея. Мені іноді здається, що я пам’ятаю те, про що розповідала мама: як мене, малого непосиду, всім Франгаєм шукали в степу, як мама несе мене хворого на руках крізь зимовий степ до лікарні в Павлограді… Є задум написати про хутір, його історію, родину, так і назвати ці спогади: “Мені здається: я це пам’ятаю”. А ре" ально перше, що в пам’яті — я подаю кварту з водою важкохво" рому, вже при смерті, дідові Гри" горію, братові прабабусі Пріськи, який жив із нами, він дякує, гла" дить мене по голові й плаче. У травні 2008 року, перебува" ючи на Січеславщині, я заїхав і до Веселого"Франгая. Тоді ще був живий мій дядько Іван Лис, який трагічно загинув від рук грабіж" ника у грудні 2010"го. Зізнаюся, мороз пробігав поза шкірою, ко" ли я стояв на цвинтарі у Весело" му, де на п’яти могилах наше прізвище — Лис. Лис, Лис, Лис, Лис, Лис… Дядьки, тітки, на жаль, уже й двоюрідний брат… Але зараз я згадав про те і поду" мав, що нас, “східняків” і “захід" няків”, єднають навіть могили. З поліськими, волинськими, га" лицькими прізвищами у Східній Україні, із “східняцькими” — у Західній. Усі вони — наші. На кладовищі у Веселому, на одній із могил я побачив прізвище Поло" жевець. Положево — це маленьке село на Поліссі, неподалік від Прип’яті і відомого Шацька. Там півсела — положевці. Більше ніде в Україні цього прізвища немає. А у Веселому, на Дніпропетров" щині (Січеславщині), є. Ось про що мені згадалося. Може, пам’ять про це — також частка нашого майбутнього? — Ви — людина спостережлива й це засвідчено Вашими багаторіч& ними прогнозами погоди, які мали успіх у читачів. Якщо так, то хто з Ваших героїв — людина вітру, сонця, дощу, снігу? Чи звертаєтеся до таких аналогій, пишучи? — Ніколи над цим не задуму" вався, але питання цікаве. Най" більш сонячний для мене жіночий образ у моїх творах — це Ядвіга Войцицька з роману “Маска”. Ще, можливо, вчителька Світлана Ігорівна з роману “Щоденники Ієрихар”. Сонячна людина — ди" вак Іван з “Івана і Чорної Панте" ри”. Вітер — це Романа з одной" менного роману: примхлива, не" передбачувана, свавільна, про яку одна читачка сказала, що її треба було вбити на п’ятій сторінці, алей такі жінки бувають. Усі стихії од" разу уособлює художниця Люба Смажук із “Графині”. Благодатний дощ — це і Яків, і Улянка, і Зося зі “Століття Яко" ва”, Платон — герой “Графині”… Хто сніг — не знаю. Може, силь" ний і водночас самотній Прокіп Марушко з “Маски”. — Пам’ятна для Вас подія, зустріч, інформація — усна чи про& читана, що стали поштовхом до створення роману “Століття Якова”? — Зараз я вже розумію, що підсвідомо задум “Століття Яко" ва” народився восени далекого 1981 року. Я тоді приїхав у Згора" ни, розмовляв із дідом, який уже жив із моїми батьками в селі. Як зараз пригадую: дід сидить на по" розі літньої кухні, смалить свій бакун, розмовляємо про те, про се, життя й новини, і раптом дід каже: “Знаєш, Володьку, життя як один день промайнуло, як од" на хвиля пробігло”. Я страшенно здивувався, подумав: як же так, дід пережив дві світові війни, ка" торжно надривав жили на своєму хуторі, втратив молодими двох синів, уже похоронив і бабусю, а каже, що життя — як один день, як хвиля… Але ця думка запала в голову, і вже в середині 90"х років минулого століття визріла в задум написати роман про долю люди" ни на тлі ХХ століття. Кілька ра" зів починав і кидав. Герой мав різні імена. Коли ж прочитав у Біблії “Соборне послання апос" тола Якова”, то зрозумів, що мій герой зватиметься Яків, і взяв звідти один із епіграфів. У січні 2009 року, коли я працював над іншим твором, хтось наче сказав: “Кидай цей роман і пиши “Сто" ліття Якова”. Що я й зробив. — У своїх останніх романах, — виокремлюю “Століття Якова” — Ви створили низку типажів ста& рого і нового часу. — Мені допомогло при тво" ренні “Століття Якова” те, що я написав і надрукував у своїй газе" ті “Волинь” до десятка нарисів про волинян, котрі у складі Вій" ська Польського брали участь у тій “вересневій війні” 1939 року з німцями. Декотрі ухитрилися по" воювати у трьох абсолютно про" тилежних силах — Війську Поль" ському, УПА і Червоній армії. Мене дивувало, що герої моїх на" рисів — Андрій Тимощук, Федір Лонюк, Денис Івануха та інші, чиї риси певною мірою ввібрав Яків Мех, у сто, а то й більше літ зберігали ясну пам’ять і розум, могли й чарку випити. Я зрозу" мів: такий народ не вбити. Ну, а оскільки життя багатогранне, то в ньому, як і в романі, поряд із се" лянами, вчителями, лікарями, є, на жаль, і псевдоповстанці, і нар" комани, і наркодилери. Зреш" Номінований на здобуття Національної премії імені Т. Г. Шевченка роман “Століття Якова” Володимира Лиса став українським бестселером. Про це і не тільки в пропонованому інтерв’ю з письменником, який зміг здолати провінцій% ні літературні кордони і здобув серця читачів і прихильність критики.
Національна премія · “...одна з найбільш захопливих книжок з-поміж написаних в Україні за останні роки”. Віра Агеєва · S. 11Originalseite ↗

Fortsetzung von einer früheren Seite — Seitenausschnitt

поглядів… Навряд чи прочитають те ж “Століття…” або “Непрос" тих” Тараса Прохаська чи Вашу “Епізодичну пам’ять”, яка нас" правді є великою пам’яттю про рід і дух, інші “власть імущі”. І чи зміняться… Але якщо хтось із так званих простих читачів задума" ється: щось не так, цей світ має бути іншим, то вже добре. Типа" жі, про яких питаєте, мені, як письменнику, не цікаві. У них, як сказав один чоловік, у кожному оці долари намальовані. Мені ці" каві ті, хто має справжні почуття, свій внутрішній світ, у кого серце бореться саме з собою, хто страж" дає, щоб умерти і знову народи" тися. Саме такі люди і виправдо" вують існування цього грішного світу, а не багатії, олігархи і влад" ці, не кажучи вже про криміналь" ників. — Ви неоднораз брали участь у літературних конкурсах і виграва& ли їх. Назвіть короновані твори. — Першою вагомою перемо" гою була перша премія республі" канського конкурсу творів про молодь 1985 року. Я, тоді ще мо" лодий і нікому невідомий, послав на конкурс повість “Там, за поро" гом” і був, без перебільшення, ошелешений, коли прийшла зі Спілки письменників телеграма, що мій рукопис визнано кращим. Тим більш дивно, що в повісті не було жодного слова про партію й комсомол, просто історія про те, як молодий викладач профтеху" чилища заступається за учня, не ідеального, але “патологічно чес" ного”, якого звинувачують у кра" діжці, й починає власне розсліду" вання, навіть конфліктує з міліці" єю. Тричі ставав лауреатом кон" курсу “Коронація слова” (за 2000, 2001, 2003 роки) — були від" значені романи “Романа”, “Мас" ка”, “Жінка для стіни”, “Графи" ня”. 2008 року здобув Гран"прі (перше місце) цього конкурсу за роман “Острів Сильвестра”. А 2010 року виграв конкурс “Гранд" Коронація” тільки для перемож" ців десяти попередніх конкурсів — так журі оцінило “Століття Якова”. 2007 року став першим переможцем Першого Всеукраїн" ського конкурсу радіоп’єс “Від" родимо забутий жанр” — визнан" ня здобула п’єса “Полювання на брата”. Дипломом четвертого конкурсу радіоп’єс відзначено п’єсу “Коровайниця”. — Отже, можете реально оці& нити корисність та особливості цих літературних змагань. Якби мали ресурси для організації всеук& раїнського літературного турніру, які б жанри і тематику змагань обрали? — Я брав участь у цих конкур" сах, бо там усе просто. Вклав твір у конверт чи бандероль, підписав псевдонімом і послав. А далі че" кав лише результатів. У “Корона" ції” справді анонімність і все виз" начає текст, його якість. У цьому сам переконався, коли 2009 року як переможець попереднього конкурсу входив до складу журі. Мені, як і іншим “журістам”, прислали рукописи вибраних експертами 17 романів під псев" донімами. Добросовісно прочи" тав. Десь після трьох чи чотирьох просто пристойних текстів зак" ричав до дружини: “Здається, натрапив на шедевр”. Роман на" зивався “Замок Гербуртів” і дуже мені сподобався. Але я кажу дру" жині: “Героїня їде із Санкт"Пе" тербурга до Києва, тоді до Львова і ще далі. Якщо приїде до Добро" миля, то, певне, авторка цього роману Галина Пагутяк”. Героїня приїхала до Добромиля, але вже коли на оголошенні підсумків відкрили конверта, виявилося, що це інша львів’янка, яка вирос" ла в гарну письменницю — Гали" на Вдовиченко. Я пропонував йо" му перше місце, тому що твір справді гарний. Шкода, що у ви" давництві його перейменували на “Тамдевін”. Щодо багатьох ін" ших літературних премій, то, на жаль, часто при їхньому присуд" женні відіграють вирішальну роль чиєсь “замовне” слово, осо" бисті симпатії, “свій” це чи “не свій” претендент. Ось чому я більше довіряю конкурсам під псевдонімами, де головний козир — сам текст. Якби мав кошти, то організував би конкурс короткої повісті під лаконічною назвою “Українці” — без обмеження часу дії. Встановив би премії для про" заїків імені двох, я вважаю, вели" ких, але недооцінених письмен" ників Архипа Тесленка і Романа Андріяшика — за кращу збірку оповідань і за кращий роман. — Мова Ваших творів — точ& на, яскрава, має виразну барву во& линського краю. Отже, про мову письменника Володимира Лиса — не тільки як інструмент прозаїка й драматурга, а як дім його бут& тя. — Недавно знаний україн" ський учений"етнограф, доктор філології Віктор Давидюк зізнав" ся, що довго не читав “Століття Якова”, бо боявся… розчарувати" ся, адже присвятив життя дослід" женню мови, звичаїв, традицій поліщуків. І порадів, коли, про" читавши, переконався, що автор не сфальшивив. Але як могло бу" ти інакше, якщо я виріс у тій мов" ній стихії, серед розкошів полісь" кого фольклору! Для мене мова — це не тільки мій робочий інстру" мент, а наче ніжний паросток, дитя, яке треба ростити й оберіга" ти. Вважаю, що діалекти — це своєрідні, дуже важливі обереги української мови. Доки вони жи" вуть, доти мова живе, розвиваєть" ся й збагачується. У Західному Поліссі, де розташоване моє се" ло, можна нарахувати понад сот" ню слів, які не вживаються ніде, тільки в цій місцевості. У мене навіть є задум укласти живий словник чи словник"повість із цих слів, де розповісти до кожно" го історію, пов’язану з ним. Дай Боже, аби вистачило сили й часу. Коли мене питають інколи, що можуть зробити письменники для захисту української мови, я відповідаю — насамперед писати гарні твори образною, сокови" тою, багатою мовою. І ті, хто чи" татиме такі твори, самі стануть багатшими. А отже, захищати" муть рідну мову. — Хтось сказав, що “писати — це жити двічі”. Ви з цим погоджу& єтеся? Як це відчуваєте? — Для мене писання, літера" тура — це своєрідна психотерапія душі, порятунок від цього склад" ного, жорстокого, часто абсур" дного життя. Так, я, коли пишу, мовби переселяюся в інший світ. Тут свої, художні закони, але він не набагато простіший, а часом складніший за світ реальний. Та я пам’ятаю й про інше, сказане теж письменником: найбільше люди не сприймають, навіть ненави" дять тих, у кого є власний світ. Я з цим згоден, не раз, на жаль, пере" конувався у справедливості цих слів. Гадаю, що таке ставлення від того, що простіше жити звичай" ним життям — як інші, перейма" тися побутом, нагромаджувати речі й гроші, обдурювати собі по" дібних. Тоді не виникає запитан" ня — навіщо? Але хтось же пови" нен творити світ, який змушує хоч про щось думати. Скажу про те, що вважаю важливим: багато теперішніх бід українців від того, що вони мало читають. Я вже не кажу про високу, якісну літерату" ру, а хоча б про ту, яку називають масовою. Кажуть, що серед чита" чів художньої літератури дві тре" тини — жінки. Може, вони поря" тують цей реальний світ? — Як ставитеся до просвіт& ництва і до “Просвіти”? Що хоті& ли б побажати просвітянам Воли& ні й України? — Важко переоцінити ту, без перебільшення, величезну роль, яку відіграла “Просвіта” в освіті простого народу, в пробудженні національної свідомості в часи царської Росії, у 20—30"ті роки ХХ століття у Західній Україні при спротиві насильницькій по" лонізації. Але не меншу роль від" новлена “Просвіта” зіграла у віко" помних подіях наприкінці 80"х— початку 90"х минулого століття, коли йшла боротьба не тільки за незалежність України, а й за мову як інструмент потужного відрод" ження нації. Добре це відчув на прикладі Волині й, зокрема, Луцька. Бо ж моя дружина, відо" ма письменниця Надія Гуменюк, ще 1989 року створила один із найбільших осередків Товариства української мови у Луцьку, на по" чатку 90"х очолювала Луцьку міську організацію “Просвіти”, пізніше була головою обласної. Тож луцькі просвітяни наполег" ливо добивалися переведення ро" сійських шкіл на українську мову навчання, заміну численних ви" вісок українськими, переймену" вання вулиць, які носили імена комуністичних діячів. А скільки вечорів, присвячених забутим ук" раїнським діячам, зокрема пись" менникам, провели! Пригадую, наші донька і син говорили своїм одноліткам, що у нас удома штаб “Просвіти”. Не можна уявити Україну без “Просвіти” й зараз, коли знову розгорнувся такий шалений нас" туп на українську мову, культуру, традиції. І бажаю дожити до часу, коли можна буде сказати: все, завдання “Просвіти” виконані, українська мова в Україні належ" но пошанована, переважна біль" шість українців національно сві" дома. — Література без провінції — це про Волинь. Розкажіть про сво& їх колег, чиї книги зараз помітні в загальноукраїнському книговидан& ні. Чи Ви зараховуєте себе до яко& їсь творчої групи? Ким означаєте своє літературне покоління? — На Волині є стільки чудових письменників, аж ніяк не провін" ційного рівня, що можна говори" ти і про волинський феномен. Щодо імен, то назву насамперед Надію Гуменюк. Не тільки тому, що вона моя дружина, а тому, що справді багато зробила в літерату" рі. Надія — авторка майже трьох десятків книжок: прози, поезії, драматургії, переможець багатьох всеукраїнських конкурсів, лауреат престижних премій. Щойно по" вернулася з Києва ще з однією — імені Олександра Олеся, яку от" римала за свою поетичну збірку “Голос папороті” й була названа кращим ліриком України. Шевченківського лауреата Василя Слапчука, гадаю, й пред" ставляти особливо не треба — йо" го доробок і в поезії, й прозі на" лежно поцінований і преміями, і критичними публікаціями. В Ук" раїні добре відомі імена поетів старшого покоління Віктора Ла" зарука, Василя Гея, поета і проза" їка Йосипа Струцюка. Плідно працює поетеса, перекладач з іс" панської, португальської, італій" ської й польської мов Олена Криштальська. У селі Овадне Во" лодимир"Волинського району живе й працює людина нелегкої долі Анатолій Махонюк — глибо" кий афористично"філософський поет. Петра Боярчука часом нази" вають письменником однієї те" ми, але його повісті, оповідання, нариси про репресованих воли" нян, про національно"визвольну боротьбу після війни, такі, як “Бій під стінами храму” чи “Крик голодного звіра” багато варті. Як оригінальний сучасний прозаїк" модерніст заявив себе Олександр Клименко, чий роман “Корости" шівський Платонов” став яви" щем. Це ж можна сказати і про поетичну збірку Петра Коробчу" ка “Боса флейта”. Дуже перспек" тивне гроно молодих поетес, се" ред яких варто назвати насампе" ред Олену Пашук і Ольгу Ляс" нюк. Щодо угруповання, то не за" раховую себе до жодного з них. Декотрі намагалися залучити до себе, але співпраця закінчувала" ся, коли я казав щось добре про представника іншої групи. Ма" буть, мені більше підходить таке існування в літературі, яке озна" чила одна молода журналістка у заголовку матеріалу про мою творчість — “Лис, який гуляє сам по собі”. Літературне покоління, гадаю, визначається не часом на" родження, а близькістю проблем, погляду на літературу як спосіб пізнання світу. Тут мені близькі Галина Пагутяк, Оксана Забужко, Степан Процюк, Марія Матіос, Тарас Прохасько, Євген Баран, Віктор Баранов, Петро Сорока, Мирослав Дочинець, Олександр Жовна, Олександр Вільчинський і ще багато хто. — Попри гострі соціально&сус& пільні ситуації, яких Ви не омина& єте в своїх творах, вони — втішні своїм правдивим оптимізмом. Погляньмо разом на українську перспективу. — Є таке шоу “Україна має та" лант”, і вона таки його має, поп" ри те, що керівників обирає собі переважно бездарних. А те, що має перспективу, то для мене це однозначно. Українська перспек" тива — це віра в свої сили, своя дорога, опертя на глибокі народ" ні традиції, той дух, котрий, нез" важаючи на шалений понад 300" літній тиск, нищення україн" ського народу як такого, дозво" лив усе ж дивом вистояти, вижи" ти і відродити державу. Символом української перспективи може стати те, що ми бачили на Різдвя" ні свята, коли молоді люди зі схо" ду — з Донбасу, Харкова, Над" дніпрянщини приїжджали до Львова, Івано"Франківська, Тер" нополя, Луцька, щоб більше піз" нати українські традиції, україн" ський дух цих свят. Блиск їхніх очей уже не погасити. Символи української перспективи — це й винаходи юних українських майстрів, які знаходять своє зас" тосування в Україні. Потрібно тільки, щоб важливість цього зрозуміли державні очільники. Розпитувала Любов ГОЛОТА Талановите та успішне письменницьке подружжя — Надія Гуменюк і Володимир Лис
Національна премія · “Мирослав Дочинець — міцний професійний прозаїк. Це справжня високохудожня література”. · S. 12Originalseite ↗

Fortsetzung von einer früheren Seite — Seitenausschnitt

родився він калічкою — із заячою губою. Казали, ко" ли мати ходила з ним у тя" жі, то присіла в потребі під кущ — а там заєць спав. Ріс хирявим, бо молоко з цицьки стікало двома струмочками долі, мало що в йо" го черевце попадало. Кволий тільцем, зате головатий. Сама го" лова важила як тулуб. І ніс мав довгий, як три тижні. Може, за цей признали його жиди за свого. До сокири й косовища не мав си" ли, а служити на прихваті був го" раздий. Батько його пропив у Мошка і корову, і царину, і гаті на собі. Віддав сина в прислугу. На" рубати дров, напалити, розсіяти по грядках попіл, зібрати садови" ну, натовкти горіхів, вигнати пти" цю. І жиденята любили його, ве" селого дітвака із заячим писоч" ком. Чи був у гуморі, чи ні, — а твар його весь час сміялася. Так коло жидівських дітей і сам нав" чився читати по"їхньому. Його вже тоді звали Йонко"жидик. Зростав малий верховинець при корчмі і нахапався гендлярс" тва. Та так, що в суботній день Мошко перекладав крамарство на нього. І торгував він, як вели" кий, строго ведучи рахунок, не даючи нікому попуску. Та дорослі хлопці збивали його з пуття. “Йонку, випий з нами”. — “Нє, горілка гірка”. — “Ми тобі угор" ського вина заплатимо. З Токаю”. Вино було солодке і липке, та все одно стікало крізь розщелини гу" бів за комір. А хлопці з дівками потішалися. Доки Йонко не при" хитрився ссати пахучий фурмінт соломинкою. Це його й погуби" ло. Питво, коли тонко цідиться, нараз у кров попадає і оглушує хмелем. Либонь оте дітвацьке смакування і втягло його. Хоча хто знає, що кому на планиді роз" писано? Горе не заїдають, а запи" ти його можна. Він і запивав. Чорно запивав. І коли йому казали, що голову має золоту, а горло діряве, сміяв" ся: “Душа міру знає — вип’є і спочиває”. Жиди приодягли Йонка, підстригли, справили йому чобо" ти. Брали з собою і в город, коли вибиралися в хедер чи синагогу, іна купелі в Тереблю. Живою тін" ню метлявся він коло них: Йонко те, Йонко це, Йонко там, Йонко тут… Хлопець служив їм віддано і справно. Хоч і не знав — за що. Як собака, котрій досить лише відчуття, що вона потрібна. Вдарила війна. Євреїв гнали в гетто до Мукачева. Йонко теж тюпав із процесією, тягнув на со" бі їхні клунки. Коли сідали на пе" репочинок, бігав по воду, збивав куряву зі святочних сардаків. Чо" мусь усі вирядилися, як на праз" ник. Мабуть, міркували, що це остання їхня парада в житті. В Мукачеві перед мостом загороди" ли з двох боків вулицю, туди й па" кували євреїв із цілого краю. Йонка за браму не пустили. Але він уночі знайшов лаз і прибився до своїх. Люди спали покотом по ремісничих робітнях, у конюш" нях, а то й під липами. Коли сіяв" ся дощ, тиснулися до мурів. Воду привозили їм у бочках із Латориці. Ледве вистачало на пиття. Прихоплені з собою харчі теж скінчилися. Мошко давав Йонкові гроші, щоб той через лаз вибирався в город. Приносив мо" локо, сир, яйця, рибу й садовину. Те, що не з’їдали, міняли поміж своїх на коштовності. Мошко й тут гендлював. І дуже вдало. Бу" вало, що Йонко за ніч обертався з ношею двічі"тричі. А Мошко те боржій спродував. Крамар, що комар, — де сяде, там п’є. Потайний лаз виходив у гус" тий вербник над Латорицею. Хлопець божився, що виведе їх. Якщо яму пробрати, то пролізе й найтовстіший. Дівоцтво рвалося, та Мошко зацитькував їх: “Не тріщіть, сороки, бо переломите мені торг. Люди золотом платять. Ліпше зоріть за женихами — тут є з кого вибрати. А із золотом ми і в Європах не пропадемо”. Мадярські гонведи оберемка" ми розносили цидули: “Панове, вибачте за тимчасові незручності. Дотримуйтесь порядку і зберігай" те спокій. Беріть із собою все найцінніше. Це можна буде пок" ласти в банк на проценти. До кін" ця війни ви будете жити в зруч"
Національна премія · “Мирослав Дочинець — міцний професійний прозаїк. Це справжня високохудожня література”. · S. 12Originalseite ↗

Der Anfang dieses Textes kann unvollständig sein — mit der Originalseite abgleichen

Йонко(жидик Уривок з нового роману Мирослава Дочинця «Горянин. Води Господніх русел»

них оселях, матимете добру робо" ту і культурний відпочинок. А після самі виберете собі країну для проживання…” Вірили тому не всі. Йонко запримітив, як старий рабин крадькома запхав у дупло залізну карнавку. Вночі він витяг її зі сховку. Там були монети, персні й ланцюжки. Без роздуму віддав це добро на зберігання Мошкові. “Йонку, — прорік той урочисто, — це буде твоїм уділом у моїй ма" єтності. Віднині ти мені не слуга, а приятель. А якщо приймеш об" різання, дам за тебе одну з до" ньок. Котру сам вибереш. Не по" дивлюся на твою ваду. Бог чує моє слово”. Йонко сміявся. Він завжди сміявся, бо мав такий рот. І служив їм далі. Люди жили тісним, здушли" вим гуртом. Їли, що вдалося ку" пити в сторожі, молилися, плака" ли, вмивалися росою з листя, стояли в черзі до єдиної вбираль" ні, обтягнутої брезентом, молоді кохалися по закутках. Одної ночі під виття сирени всіх почали па" кувати на машини. Йонко намі" щав клунки і скрині. Приліпив" шись до кузова, доїхав до вокзалу. Тут чорніли ямами дверей товарні вагони. Щоб посадка проходила швидше, людей підганяли багне" тами. Йонка відігнали, бо не мав на грудях нашитої звізди Давида. Та він у тій колотнечі колесом за" котився в сусідній вагон. Йонко, як вірний пес, не мис" лив свого життя без господарів. До того ж із ними був і його скарб, а може, і його майбутня жона. Може, його доля їхала в пе" редньому вагоні, то як він міг за" лишитися тут?! Доти він встиг об" мовитися Шпрінці (вона таки бу" ла йому до дяки) про намір її батька. Та дзвінко розсміялася: “А як ти будеш зі мною цілувати" ся — зубами?” Це охолодило йо" го. У Шпрінци були повні, гарно окреслені губи. Чисто як пере" стиглі вишні. Коли він дивився на них, то не думав про свої, точ" ніше — про відсутність їх. Якось не думав, що для любові конче потрібні вуста. Йонкові тоді йшов п’ятнадцятий рік. Їхали в затхлій тісняві. Спо" чити можна було лише сидячи, притиснувши коліна до грудей. До вітру випускали раз на добу. Тоді й воду давали — черпак на рот. І хлібець із маргарином у дір" ці. Зате можна було злизувати з бляхи іржаві патьоки випарів. Йонкові при цьому губи не зава" жали, як іншим. Вночі коло ньо" го померла якась баба. Своїм бо" ком він чув щось тверде в її пазу" сі. Посяг рукою — грудь була пласка, як річковий камінь, а со" сок аж уколов його крижаною бу" рулькою. Зате там було прихова" не зачерствіле печиво. Коли їх вивели на черговий водопій, Йонко прихитрився і кинув ко" лач Шпрінці. Та схопила його і закусила в зубах, тут же підняла спідницю і присіла під насипом. Люди, відкинувши сором, облег" шалися одразу ж біля вагонів. Од" нак Йонкові здалося, що Шпрін" ца тоді робила це не тільки для себе, а й для нього. Чомусь нав" мисно затримувала відкритість своєї срамоти, задивляючись на нього запалими очима. Може, то була остання відплата йому за ко" лач, за віддану службу, за любов. “Куди, нащо ти їдеш? — крикнула вона заправляючись. — Хто тебе жене, дурню?” Йонко не знав, що сказати, але для себе знав напевно, що те" пер, коли побачив Шпрінцу і та" кою, відкритою для нього, — він готовий їхати за тим вагоном на край світу. У мертвої баби на шиї був ще й ланцюжок із сердечком. Йонко виміняв його на хлібець. Долучив до нього свій і обв’язав їх дротиком, а маргарин надійно затоптав у м’якуш. Хотів на нас" тупній зупинці передати Шпрін" ці. Але над ранок ешелон здриг" нувся і став. Скреготіло залізо, валували пси, гойкали щось по" німецьки. Відчинили двері, в очі вдарило зелене світло і веселе привітання унтера. “Що він сказав?” — зашепоті" ли ззаду. “Ласкаво просимо під холод" ний душ”, — пояснив учитель. Це був Аушвіц. Хвіст поїзда з їхнім вагоном відчепили, а перед" ні загриміли далі. Забираючи з собою Шпрінцу, його скарбець, його панів і його вчорашнє жит" тя. Пішов у безвість з рясною ро" диною пульоокий Мошко, знат" ний торгаш Межигірської доли" ни. Залишив Йонкові в спадок хі" ба улюблену приповістку: “Годи" на платить, година тратить”, яку той усе життя мірився розгадати. Перед брамою їх вишикували лавою по п’ятеро, заграла музика. З ліхтарів і дротів на голови ска" пувала холодна роса. Либонь це були перші краплі обіцяного ду" шу. Всі йшли з валізами й клунка" ми, лише він один порожнем. За звичкою поривався комусь допо" могти, але ті не довіряли свої речі потворному недоростку. Поклажу їхню ретельно описували, щоб “не було недоречностей, коли не" забаром вони забиратимуть її”. Так само й одяг. “Не забудьте но" мер своєї шафки, щоб не пере" плутати із сусідами”, — приязно радив есесівець. А обслуга при цьому реготала. Ряди голих людей тяглися до стригачів. Жінки щулилися, зату" лялися руками. Хижими птицями сокотали машинки. Їх не встига" ли гострити, волосся видиралося пасмами з голови, лобка, з"під пахв. Служники підбирали його кістлявими руками й пакували в міхи. Хтось прив’язував людям до зап’ясть картки з номером. Хтось гукав: “Просимо до купелю!” І люди гидливо влізали в бетонне корито з жовтою вонючою во" дою. Витиратися не було чим, хі" ба смугастою блузою, що відте" пер була і їхньою білизною, і одя" гом, і пальтом. Далі — черга до татуювальни" ків. Ті зчитували їхні картки, на" бирали голчасті номери, вмокали в чорнило і вганяли в руку. З цієї миті ти втрачав ім’я і ставав но" мером. Це був твій паспорт, твоє лице, твоя судьба. У Йонка не бу" ло картки. “Хто ти — жид, кому" ніст, партизан, утікач, злодій?” Хлопець заперечно хитав голо" вою і сміявся. Він завжди сміяв" ся. “Тоді що тут робиш, сучий виплодку?” Спочатку його коп" нули в пах, а коли скулився від болю, — чобіт з розмаху лупнув у зад. І полетів Йонко на добрі п’ять ступнів, риючи оголеним ротом землю нового домівства. Земля та мала присмак пересох" лої дерев’яної трухи. Тоді ще Йонко не знав, що тим відгонить і попіл від людських кісток. Зате поруч смерділо по"іншому. До са" мого вікна барака громадилися трупи. Їх очі кололи скляними уважними поглядами, а з деяких зморщених ротів витікала жовта водиця. Йонко мусив схопитися, бо під’їхали вози. Доглядачі стали ногами зіштовхувати мерців. Во" зи були незвично широкі й міцні, на них можна напластати цілу го" ру. Та й трупи були легкі, як со" няшникові стебла. Вози від’їха" ли, та на сірій стіні розчахнулися вікна і з них повалилися нові тіла. Настрашений Йонко кинувся ті" кати, не знаючи куди. Він би зачепив дроти, якби якийсь копач не вдарив його древком лопати: “Хочеш здохну" ти враз, то кидайся на колючку голими грудьми. Бо інакше лише причмелить. Будеш скніти, доки не доб’ють”. У просторому, як село, таборі Йонкові довго не знаходилося місця. А головне — їжі. Бо ніде не був приписаний. Птиця, що доб" рохіть залетіла в клітку. Щось підбирав і тим живився. Бувало, вистежував свіжого мерця і дещо знаходив у його кишенях. Спав, роздобувши діряву ковдру, по го" рищах низьких блоків. А вдень можна було загубитися в таборо" вій крутанині. Його не викликали ні на ран" ковий, ні на вечірній апель, тому й снував туди"сюди сам по собі. Дрібний, верткий, побігущий, він випорскував там, де можна було чимось розживитися. Треба бути повсякчас у русі, ніби маєш якийсь заданий урок. І якщо ти поза блоками і не лізеш у зуби наглядачам, то нікому до тебе не" має діла. Хоча ні, був один чо" лов’яга, що косував яструбиним оком на Йонка. Він мав хижо за" ломлений ніс і затяте поросле підборіддя. Старший над заміта" чами, кликався Бандьора. Раз, коли хлопець визбирував картоп" ляні лушпайки, важкий черевик" дерев’яник здавив йому руку. “Хочеш дочасно здохнути? — процідив крізь щербаті зуби Бан" дьора. — Нічого не підбирай із землі, ця проклята земля отруєна на лікоть углиб. І не мотлош тру" пів — щодругий із них тифоз" ний… Ти, бачу, “цуганг”, літаєш вільним духом. Твоє щастя, але поглядай, бо крила борзо облама" ють. Тут кожен має мати знак, інакше загримиш у штрафкоман" до. Німаки люблять порядок. До
Національна премія · “Це густе, насичене письмо, в основі якого завжди лежить певна морально-етична настанова, навіть якщо вона і не озвучена”. Євген Баран · S. 13Originalseite ↗

Fortsetzung von einer früheren Seite — Seitenausschnitt

дитячих блоків не прибивайся, там пуста пайка, і слабим дають смертельний укол у серце. У ко" тельню теж не лізь, бо там можуть з’їсти. Спечуть і з’їдять, як бара" на. Можеш бігати собі й далі, та приший на груди вінкель. Тільки не жовтий жидівський, бо з ним допадеш найтяжчої праці, де не протягнеш і місяця. Ліпше при" ший собі чорний — цим познача" ють набрід із цілого світу. Їх б’ють, але поки що не нищать”. “А у вас латка червона”. “Таку тобі не треба. З черво" ними звідси виходять лише ди" мом. Хоча не відомо, скільки й тобі ще бігати з такою мармизою — рейхсдойчі не люблять незу" гарне. А самі потвори з потвор. Та губи — пусте, добре що маєш ще цілі зуби, не вибиті, як у мене. На, закуси”, — чоловік простяг" нув окраєць. Йонко відщипнув крихту і кинув під язик. Він не поспішав перемелювати хліб зубами, бо давно не мав у роті такої смакоти. “Вуйку, тут можна вижити?” “Там, де люди, все можна. Чоловік не Бог, його можна обдурити, улестити, залякати, підкупити. Кожному своє, як кажуть тут. Коли затвердне серце, буде легше. Але затям собі дві речі. Хоч би де ти був, ти дома. І немає більшого страху, ніж сам страх. А якщо з тобою Бог, то кого і що боятися?!” — грубо порубане морщинами і шрамами обличчя скривилося в подобу усмішки. “Вуйку, чому ви дали мені хліб?” — не втримав подив Йонко. “Дав то й дав, — відбуркнув той неохоче. — Нині я тобі дав, завтра ти мені, якщо матимеш. Але не чекай, щоб тебе живоси" лом запхали в ярмо, приставай сам до якогось діла. Робота хліб найде”. Йонко попросив собі віник. Підмітальники не надто голоду" вали, в смітті завжди щось та знайдеться. У роздягальні, куди заводили новоприбулих, Йонко знайшов перстень із самоцвітом. “Потягне на п’ять пачок сига" рет”, — прицінився Бандьора. Ціле багатство! Сигарети міняли" ся на все. За дві давали голку, за три — довгу нитку, за п’ять — чет" вертину буханки. Бандьора мав знайомого капо, якому довіряв обмін. А харчі ділив на всіх. Дещо передавали й жінкам, яких три" мали на юшці з брукви. Хлопці прихитрялися просунути через дріт не лише їжу, а й погладити кволі жіночі груди. Табір убивав душу, але не молодість тіла. Йонко запитав когось про Бандьору. “О, то клятий вояка. Бив і поляків, і німців, і руських. Бандерівська кість”. Той пере" йшов не одну тюрму і не один та" бір. Чув людей на дух. Мав і тут ворогів, передусім польських шо" віністів. Гатив їх камінними кула" ками. Хоча серце мав лагідне. У вільну часину мугикав собі щось під колючками вусів: “Там татари полон женуть… Один полон з ді" точками, другий полон з жіночка" ми, третій полон з дівочками…” Якось їх погнали копати рів для водогону. На чотири метри глибини. Піщана земля осипала" ся. Ті, що приймали нагору пісок, зірвалися в яму в’єдно з насипом. З ними і Йонко. Та його лише причмелило, а Бандьору з інши" ми дев’ятьма небораками, що бу" ли насподі, прибило на смерть. До воза його тягли аж троє “му" зульманів”. Так називали в Ауш" віці старожилів, висхлих на тріс" ку, з жовтою, як старий віск, шкі" рою. Мертвий Бандьора виглядав ще більш поважним, грізним. Може, тому, що лише смерть тут ліпила на обличчя спокій. А спо" кій є вираженням сили. Так Йонко залишився без найменшої опіки і пустився на" пропалу в нетрі табірної юдолі. Кожен день кидав йому в очі скалки вражень, що глибоко по" роли беззахисне, незвикле серце. Та й хіба до такого можна звикну" ти?! Навіть пам’ятаючи головне тутешнє правило: май завжди від" криті очі і вуха (у Йонка був від" критий ще й рот), але замкнене серце. Не допускай у нього ніяких жалощів і м’якості. Він не послухався ради підмі" тальника і закрався до котельні, ближче до тепла. Принишк за ди" марем і все бачив, і все чув. Була ніч, і Йонко, холодіючи тремким тілом, шептав собі, що це сон. Але то була явність, моторошна й дика. З"під колод витягли діря" вий міх, а з нього — тіло дитини без ніг. Ноги були відрубані. Те" пер вони пластували тулуб. Ніж був тупий, і чоловік лаявся по"іс" панськи. Інші четверо підсміюва" лися. Розрубані кусні розклали на залізній лопаті і запхали в піч. Дверцята не причинили, і скоро приміщення наповнив дух пече" ні. Так пахла вдома смажена ма" терина гуска. (З того часу Йонко гусятину не їв). Прийшли ще троє. Кочегари товпилися коло печі, щоб першими вхопити по" живу. Ледве не билися. Дитинча було худе, і кожен, мабуть, вигля" дав собі жирніший кусень… Десь за три тижні двох людої" дів заскочили на гарячому. Витяг" ли їх на вечірній апель, виголоси" ли провину і били киями. Після того один із покараних сам по" тягся в котельню, а другого від" везли до шпиталю. То була зви" чайна кара за рядовий переступ таборового режиму. Не вільно бу" ло їсти більше і щось інше, ніж передбачав припис Аушвіца. А розпоряджатися людськими тіла" ми мали право лише господарі. Час від часу есесівці з псами просіювали табір дрібним ситом. Тоді Йонко прибивався до шту" бів, помагав черговим із хатніми роботами. За це його підгодову" вали. Хтось умирав, труп прихо" вували, щоб до плацового перегу" ку брати його порцію. Мертві підживляли живих. Головне — аби не догледів капо, бо тоді чер" говий міг стати трупом сам. При" ховування мерців вважалося сер" йозним злочином. Убивство — ні. Трупів було багато. “Гефлін" ги”, переважно євреї, вмирали на тяжкій роботі з камінням. Три тижні — така була тут середня мі" ра витривалості. Після цього тер" міну від перевтоми і недоїду вони ставали “музульманами” і тихо конали. “Arbeit macht frei!” — бу" ло виписано на арці таборової брами. “Праця звільнює!” За непослух теж могли вбити палицями чи кованими чобітьми. У чварах за їстівне могли прибитий свої. Під стіною шпиталю заду" білі тіла лежали, як колотвиці дров. В останньому розпачі люди кидалися на дроти й висли сму" гастим лахміттям. Їх знімали тич" ками. А офіцери лаяли вартових на вишках, чому не випередили самогубство автоматною чергою. Порядок є порядок! Нічого тут не дозволялося робити самовільно. Навіть умирати. Трупній команді не вистачало возів. Мерців тягали й на мотуз" ках із гаком. Кістки і черепи то" рохтіли об брук. Робітники годи" нами чекали під крематорієм, щоб здати вантаж. Нерідко й си" діли на трупах, гризучи щось ви" явлене в їхніх кишенях. Йонко й сам сюди навідувався, коли голод діймав особливо нестерпно. І тут порушував заповіт Бандьори: трупів не чіпати. Бо мусив, щоб вижити. Крім того, тут, серед мертвих, не шукали живих “цу" гангів”. А палячі, хоч і недовго, та ситно їли і навіть пили. І мали за що купувати собі поміч таких сі" ромах, як Йонко. Трупи лежали у дворі, як пліс" нява картопля. І так же смерділо зісподу, де від давності плоть уже почала розкладатися. Бо й тут па" нував гендль: щоб скоріше позбу" тися своїх небіжчиків, унтеркапо підсували палячам “дими”, себто сигарети. З тіл здирали лахи, вит" рушували їх, чи не випаде якась мізерія або табірні бони. І кидали на теліжку. Головне — натоптати чимбільше. Бо на кожне спалю" вання треба тратити п’ятнадцять хвилин, а теліжок до печей лише чотири. І доба така коротка… Відтак попіл із корит висипа" ли й ретельно визбирували переп" лавлені зуби, персні та інші при" ховані в тілах цінності. А тоді Йонко пакував його в міхи. Люд" ський попіл вивозили на поля йна ливарні заводи, де його вико" ристовували замість шламу. Так було дешевше. Палячі, масні і чорні, сиділи в клубах сигаретно" го диму й потягували ром, заїдали ковбасою. За золоті зливки могли будь"що виміняти на “чорній бір" жі”. Коли печі ставали на коротку остуду, вони давали ковтнути з пляшки і Йонкові, щоб веселив їх. Той, вищиривши безгубий рот, весело голосив: “Та як мене відіб" рали, впав я до підлоги, пішли мої кучерики панам попід ноги…” І пристукував у бетон дерев’яними підметками, аж порох курив. По" рох із людських кісток. Він чесно відробляв ром, танцював увиван" ця, метляв собою від одної до дру" гої масної стіни. Дими лягали на покрівлю, на вікна й стіни крема" торію чорним жиром. Людським. Бувало, його посилали за дітьми. І він дочікував надворі, поки їх виноситимуть з “лабора" торії”. Діти заходили тихо й чем" но, уважно розглядали санітарів. Декотрі усміхалися. З ними пово" дилися дуже лагідно. Роздягали й читали з карток прізвище. Дити" на підходила до чорної завіски. Служник затуляв їй долонею очі, другою рукою відхиляв ширму. Звідти вистромлювалася довга і гостра, як зміїне жало, голка і пронизувала серце. Дитина ко" ротко зойкала, ніби ступила в хо" лодну воду, і в’яла в руках саніта" ра… Дітей у пічну теліжку можна було набити більше. Вони не встигали схуднути, були круг" ленькі і теплі, як тісто. І їхнім кіс" точкам достатньо було й дванад" цяти хвилин. Палячам з дітьми працювати було легше. Але після дітей не лишалося золота. Таким же робом убивали шприцом із фенолом калік і хво" рих. А свіжі партії новоприбулих, якщо блоки були переповнені, вели прямо в “небесну купіль”. Ця споруда була ошатною і лег" кою, наче голуба птиця, що зби" рається злетіти з пагорба. А може, так тільки здавалося, бо звідти щодня зринали в небеса сотні душ. На ту будівлю лячно озира" лися навіть бувалі “кіблюки”, що пройшли не одну тюрму"табір. Довірливих людей заводили до просторої зали, просили роз" дягатися до теплого душу. Доти їм приготують каву і чисту білизну за розмірами. О, як це гарно — по" купатися з дороги і переодягтися у свіже! Люди рвалися один попе" ред другого. Завжди знаходився хтось, що стежив за порядком, аби спритники не лізли без черги. Зі шматочками пахучого мила за" ходили в купальню з душовими ситечками. За ними засували две" рі. Зараз пустять воду, — втішно чекали прибулі. Пускали, але не воду. З цівок шипів жовтуватий газ. У диких конвульсіях, у пара" лічі шаленства люди билися об стіни і підлогу, нігтями й зубами хапалися одне за одного… Тоді заходила газ"команда, щоб струменями води змити зі стін кров і мозок. А заодно і обіб" рати тіла нещасних. Тут було зав" жди жнивно, бо пригнані носили коштовності на собі. Есесівці збирали те і долучали до іншої “канади”. Так називали звезену з цілого світу поклажу. Служникам щось вдавалося втаїти. Крім того, вони ще продавали й інше. За чо" тири “дими” чи одну “цулягу” (хліб із ковбасою) знаходилися ласі на жіноче тіло. Вже не живе, але ще тепле. Як вони молили га" зовиків перекрити рури бодай на півхвилини раніше, щоб жінки ще здригалися! Йонко бачив крізь шпару, з якою пожадливою хіттю злягалися вони з трупами, що лежали на бетоні з покорче" ними кінцівками і вибалушени" ми очима. Один старий так і вмер на дівчині. Його довго не прога" няли — хай милується, заплатив же чоловік! А коли втямили, що неживий, винесли їх разом, заду" білих в обіймах. “Солодка смерть”, — весело підмітив грек Маноле. І всі довкола, звиклі до смертей, як до вошей, десь на споді душі позаздрили старому. Таким було табірне кохання. “Кохання — це ріка, що пливе між двох берегів, — життя і смерті”, — обрамить згодом цей спогад Йонка його шуряк Тимко. Йонко обжився. Мав досить часу і товкся по всіх закутах. Знав, що, де і як. Розвідав “чорну біржу”. Там було майже все те, що й за дротом. Бо звідти щодни" ни приганяли нові лави різного люду з Європи. А з ним і гори “канади” — дорогого шмаття і взуванки, інструментарію, ця" цьок, смачного їдла і питва. Ту" рок Масхун навіть прихитрявся ліпити з муки, горіхів і патоки ла" сощі. Де він їх брав?! Масхун во" зив сміття, та всі знали, що під кришкою візка сховані солодкі коржики, цукрові зірочки й пів" місяці, пахучі цукати. А на бля" шаній кришці сміттярки було видряпано гвіздком “Gamsls Ha" yat” — “Життя без смутку”. І па" лячі, і газовики довіряли Йонкові своє золото на обмін. Він це ро" бив уміло і хитро, й сам маючи з того хосен. Відщипував собі із смаколиків, а з пляшок навчився тягнути трунки через корок шприцом, який знайшов під шпиталем. Смоктав коньяки і ром, а спите доливав водою. І за" тужавіле серце м’якшало, світ добрішав. Небо над крематорієм розпогоджувалося. Далі буде.
Національна премія · “Взялася за перо не задля забави чи постмодерної гри, а задля утвердження краси й істини”. · S. 14Originalseite ↗

Fortsetzung von einer früheren Seite — Seitenausschnitt

махи з новели “Домаха і камінь” з’являється двійник, на місце знищеного німцями села прихо" дять непоховані селяни і т. ін. Проте крізь плетиво таких сю" жетних побудов повсякчас про" свічує нагадування про доброту, людяність, про яку дехто забуває. Це нагадування, як правило, ти" хе, воно не має вербального оформлення, це жест, покладе" ний палець на губи. У тісному зв’язку з новелами перебуває й повість Л. Понома" ренко “Нехворощ” зі збірки “Си" нє яблуко для Ілонки”. У доробку письменниці вже є повісті, “Тіль" ки світу”, “На срібному човні” (зб. “Тільки світу”, 1984), “Небо дістати”, “З роси намисто”, “Ошалілі болотні вітри” (зб. “Де" рево облич”, 1999). У “Нехворо" щі” ми зустрінемося з героїнею" журналісткою, з таємничим чо" ловіком, який неодноразово з’яв" лявся в новелах письменниці — отой, що десь був багато років і тепер приїхав, породивши питан" ня: одружений? Приїхав назав" жди? Де житиме? Але він уміє тримати жіночу руку, наче квітку, він може зупинити машину серед вулиці, обійняти жінку, поцілува" ти і повезти її назустріч листопа" ду. Л. Пономаренко відповідає на перше питання: де був суджений героїні, перш ніж зустрітися з нею. Паралельно вона описує й життя героїні. Ці дві самотності рухаються назустріч одна одній, переборюючи труднощі, щоб опинитися на сторінках ще не написаної останньої глави повіс" ті “Нехворощ”. Як і в новелах, Л. Пономаренко вдається в ній і до реалістичного письма, і до га" люциногенного, отого, що його 2012 р. визнав Нобелівський ко" мітет. І обидві вражають, і обидві відповідають найвищим світовим взірцям. Книжку Любові Пономарен" ко “Синє яблуко для Ілонки” ви" сунуто на здобуття Національної премії України імені Тараса Шев" ченка. Важко сказати, яким буде рішення Комітету. Проте вже са" ме номінування на престижну нагороду переконає бодай якусь частину читацького загалу, що та" ланти в нас проізростають не ли" шень у столиці та обласних цен" трах, а й у центрах районних, і що хист, як і дім людський, — не на землі, а в душі.
Національна премія · “Взялася за перо не задля забави чи постмодерної гри, а задля утвердження краси й істини”. · S. 14Originalseite ↗

Хист, як і дім людський, не на землі, а в душі

Микола СУЛИМА, доктор філологічних наук, Інститут літератури АН України Ольга Славнікова, відома ро" сійська письменниця, пише, що “провінційний письменник мо" делює себе не за друзями із тусів" ки, а за світовими величинами. Провінційний гігантизм: коли вже писати, то лишень як Мар" кес”. Приблизно так я починав свою статтю “Made in rajcentr”, присвячену новелам Любові По" номаренко, надрукованим у гре" бінківській районній газеті. Від цієї думки я не відмовля" юся й сьогодні — вже у зв’язку з новою книжкою письменниці “Синє яблуко для Ілонки” (Львів: Піраміда, 2012), висунутою на здобуття Національної премії Ук" раїни імені Т. Г. Шевченка. Пере" конаний, що Любов Пономарен" ко, навіть коли б мешкала не в провінції, а в Києві, на вул. Гон" чара, 52, зуміла б залишитися со" бою, не намагалася б догодити студентам Національного універ" ситету “Києво"Могилянська ака" демія”, зорієнтованим на твор" чість В. Петрова (Домонтовича), Ю. Андруховича, Оксани Забуж" ко та ін. Творча безоглядність, власне, й допомогла Л. Понома" ренко зберегти й розвинути таку письменницьку манеру, яка й дозволяє вирізняти її слово серед інших братів і сестер по перу. Пі" дозрюю, що Л. Пономаренко пи" сала колись вірші — відгомін цьо" го природного для філолога за" няття вчувається, скажімо, в но" велі “Кричав потяг у ніч, наче во" рон” (Січеслав. — 2006. — № 2), де найтрагічніші прозові рядки, присвячені дівчинці, що колись загинула на описаній станції, ритмізуються, перетворюючи ок" ремі фрагменти твору на білий вірш: “…По-літньому вдягнена, платтячко наче з капрону. І тільки з’явилася, сніг на пероні розтанув, бузок засвітився — отой, що якраз біля входу. Якби я не гнила все життя на оцьому вокзалі, то, може, б не знала, що дівчина та — Марусинка, дочка машиніста, яка ще школяркою вмерла. Його Собацюрою всі у депо прозивають”. І так аж до останніх рядків но" вели, де віршовий ритм завмирає, немов чиєсь схлипування: “Тремтіла на шибці, сміялась до нього і плакала. А потім летів, розтинаючи ніч криком ворона… У цей час на вокзалі спинивсь електронний годинник. І зал спорожнів. Зачинилися каси й буфети. І тільки на стінах лишились покинуті душі. Поштар їх розсипав, а мо’, пасажири забули? Уранці змели їх разом з павутинням — і в урну. Вони копошились, ридали, та хто там їх слухав?” Л. Пономаренко добре засвої" ла здобутки класиків світової та української літератури. Обробля" ючи ниву поетичної прози, пись" менниця часто спирається на че" пігу плуга гемінгвеївської конс" трукції. Більша частина лемеша — в землі, менша — на поверхні. Письменниця лишень один раз дозволила собі назвати ім’я зна" менитого американця — у новелі “І сонце піде геть”: “А годинник на стіні відраховує та й відраховує літа поміж горіховими ліжками, поміж томами Гемінгвея, поміж мокрими кущами”. Проте досвід цього письменника вчувається чи не в кожній новелі, включеній у книжку “Синє яблуко для Ілон" ки”. Письменниця ніколи не ска" же зайвого, її письмо позбавлене багатослів’я, вона, виводячи чи" тача на якусь височінь чи зану" рюючись із ним у запаморочливу глибину, залишає його, бідного, сам на сам із чиєюсь бідою, із чи" єюсь проблемою, залишає нап" ризволяще — часто без кисню від перехопленого дихання, проте зі сподіванням, що він випливе, що він спуститься з вершини на зем" лю, що він виповзе з тунелю на поверхню землі. Л. Пономаренко не була б ук" раїнською письменницею, якби не спрямувала плуга чудернаць" кої, “не нашої”, конструкції на українське поле, яке до неї об" робляли наші класики. За допо" могою того плуга письменниця вивертає з"під землі такі скиби, такі можливості українського слова, що мимоволі згадуєш сло" ва І. Я. Франка, сказані на адресу Лесі Українки. Здається, лишень чоловікам під силу тяжка робота золотошукача, ловця перлин, мисливця за дорогоцінним ка" мінням. Л. Пономаренко не гра" ється в модернізм чи постмодер" нізм — це заняття вона залишає для літературних білоручок, що тільки й уміють колупатися у власних нікчемних проблемках, не здатні описати болото, в яке сповзає наше суспільство, не здатні зазирнути в безодню, в яку ми ось"ось полетимо. Мабуть, лишень Л. Понома" ренко вміє почати якусь новелу так, як це міг би зробити В. Сте" фаник, М. Коцюбинський чи Григір Тютюнник: “Не кидай ме" не самого в полі” — це, звичайно ж, схоже на одну з новел В. Сте" фаника, у “Домасі і камені” від" чувається вплив М. Коцюбин" ського, у новелі “П’ятниця, чо" тирнадцяте” — Григір Тютюнник, у “Фікусі” — знову Григір Тю" тюнник, а ще великий швед" ський кінорежисер Інгмар Бер" гман; фраза з “Нехворощі” “бри" гадир міг розповісти про хуторян голові, якого майже ніхто не ба" чив, але всі панічно боялися”, звичайно ж, примусить згадати Ф. Кафку. Багато хто з молодих, амбітних, а частіше — самовпев" нених письменників силкуються когось здивувати нехтуванням розділових знаків у своїх творах (це, за їхнім уявлен" ням, — вияв нова" торства…). Проте я радив би їм вчитатися в новелу Л. Понома" ренко “Помри зі мною”, щоб збагнути, що розділові знаки у творі ставлять не письменники, а якась вища сила, яка керу" ється не бажанням здивувати, а божес" твенними творчими законами. Л. Пономаренко, створюючи свої нове" ли, не намагається приголомшити читача висмоктаними з пальця карко" ломностями. Кращі здобутки ре" алістів, імпресіоністів, експресіо" ністів, сюрреалістів перепліта" ються в них дивовижним плети" вом, жахаючи і зачаровуючи чи" тача, запам’ятовуючись назав" жди. Доброта, милосердя, жор" стокість, байдужість, надія, лю" бов і віра стають ключовими сло" вами не однієї новели письмен" ниці. Як, зрештою, і всіх новел та оповідань, створених за багато століть. І все ж, авторка книжки “Синє яблуко для Ілонки” до" повнює їх власними відтінками, повертає їх ще однією гранню — як то й належить людині, яка взя" лася за перо не задля забави чи постмодерної гри, а задля утвер" дження краси й істини, утвер" дження людської неперебутності. Я не випадково звернув увагу на поетично"віршову складову творів Л. Пономаренко. Її твори й справді часто нагадують поезії у прозі — і на змістовому рівні, і ритмікою, і стилістичними зна" хідками. От, приміром, новела “Дві в колодязі”, де йдеться про пані Логвин: вона тримає ресто" ран “Колодязь”, під підлогою якого плюскоче вода. Вона бере собі за помічницю сироту, яку за малий зріст називає Половин" кою. Здається, в цьому немає ні" чого дивного. Здивування викли" кає лишень те, що Половинка ча" сом пересувається по"мавп’ячо" му, на чотирьох. А ще вона грає на скрипці. Одного разу пані Логвин помітила світло в кімнаті померлого чоловіка. Коли вона відчинила двері, то побачила чо" ловіка на ліжку, біля якого пора" лося вісім Половинок, й дев’ята стояла біля вікна і грала на скрипці. А потім пані Логвин по" бачила голови Половинки в усіх вікнах будинку. Що це? Фільм А. Хічкока? Галюцинації пані Лог" вин? Подібна таємниця присутня майже в кожній новелі Любові Пономаренко. Це “фішка” її тво" рів. Проте вона не перетворює прозу письменниці на таку, що примушує завмирати серце, від якої холонуть руки й ноги і підій" мається волосся на голові. Герої творів Л. Пономаренко часто лі" тають, вони повертаються з того світу, одного, сліпого й залише" ного серед поля, рятує мати, яка давно померла, в іншої зроста" ються ноги, мов у русалки, у До"
Національна премія · “Взялася за перо не задля забави чи постмодерної гри, а задля утвердження краси й істини”. · S. 14Originalseite ↗

Залізний характер та ніжна душа Василя Стуса

Анна КИРИЛКО, студентка 5 курсу, КНУКіМ У київському Музеї книги та друкарства України триває виставка, присвячена 75"річ" чю від дня народження відо" мого українського поета Васи" ля Стуса. На виставці експонуються матеріали з колекції Музею книги та друкарства України, відділів рукописних фондів і текстології, а також бібліотеки Інституту літератури ім. Т. Шевченка НАН України, На" ціонального музею україн" ського народно"декоративно" го мистецтва, архівів Дмитра Стуса, Василя Овсієнка. На виставці представлена надзвичайна кількість видань поета, збірки “Золотокоса красуня”, “Феномен доби”, “Під тягарем хреста” тощо, переклади іншими мовами, що свідчить про увагу до поета закордонних українців: Берн (1983 р.), Гамбург (1984 р.), Нью"Йорк (1987 р.). Також де" монструються книги, що по" бачили світ за кордоном, але українською: у Балтиморі"То" ронто (1987 р.), Варшаві (1990 р.). Василь Стус переймався не лише красою мови, літерату" ри, а й проблемами, що існу" вали в тоталітарному суспільс" тві. Побачити рукописні тек" сти (наприклад, вступні слова до збірки “Палімпсести”), а також саморобні зошити дуже символічно для кожного відві" дувача. Адже почерк і манера написання свідчать, що Стус “міцно тримав олівець в ру" ках” та упевнено висловлював свої думки. Експоновано одяг в’язня та фото табору, у якому відо" мий поет помер під час голо" дування, що відбувалося на знак протесту проти жорсто" кого поводження табірної ад" міністрації з політв’язнями. Представлені фото поета" дисидента та його родини до" помагають детальніше уявити життя цієї людини. Різнома" нітні документи частково створюють його образ. Зокре" ма в анкеті засудженого Васи" ля Стуса у графі “особливості” зазначено “разговорчив”, от" же, можна зробити висновок, що навіть у тяжких умовах по" ет не зламався та завжди бо" ровся за справедливість сло" вом. В експозиції представлено Указ про присвоєння Василеві Стусу звання Героя України посмертно. Відвідати виставку можна до 20 лютого 2013 року.
Палітра · “Без високої моралі високе мистецтво неможливе”. · S. 15Originalseite ↗

Fortsetzung von einer früheren Seite — Seitenausschnitt

художниця, ризикуючи, накладає аркуш паперу на вологе зобра" ження… Чи відбиток передасть повноту барв там, де фарба вже підсохла? Як один тремкий рух в акварелі може звести нанівець всю роботу, так і в техніці моно" типії неможливі будь"які виправ" лення. Гості галереї “Митець” на Червоноармійській, 12 обміню" валися враженнями перед кож" ною роботою, а я закохалася в де" рева Паули Литовченко. І зовсім інше буяння почуттів, хвала земному життю — в акваре" лях Віктора Медведєва. Його ви" шукані “Ню” — то горизонталь" ні, то вузько вертикальні, — мов ознаменування кожної пори року в образі незмінно прекрасної жінки (міняються тільки рослини в її руках, бо позначають весну, літо, осінь), наче дихають свіжіс" тю. Його картина “Захід сонця” — то щедрість достиглих яблук, що заполоняють увесь простір, обмежений рамою. Прекрасні торси, літні натюрморти, “Полу" день” у буянні трав, — усі ці кар" тини випромінюють потужну енергію, тож спонукають опти" містично ставитись до життя. Один із найстаріших вистав" кових залів у Києві, що його вда" лося зберегти від бізнесової гра" біжницької навали завдяки спільним зусиллям різних верств, особливо дорогий нам. Він не бе" ре коштів за огляд експозицій, хоч нелегкий хомут комунальних платежів. Тут кожен охочий може причаститися серцем до справ" жніх художніх творів і збагатити своє серце (а іноді й оселю, адже бувають і виставки"продажі). Живописець Іван Пилипенко, підтримуючи починання Анни Лаврехи, запропонував зробити згодом ще й виставку малюнка. красна аура, надихає на творчість. — Недаремно М. Волошин там садибу побудував. — На плато в Біблійних горах поховано М. Волошина, це одна" єдина могила в тих горах. “Мемо" ріальний комплекс. Будинок"му" зей М. Волошина в Коктебелі”. “Перед заходом сонця” — Біблійні гори золотом сяють… Цикл “Зи" ма”. Пішов у гори. Потім по пам’яті відтворив зимовий пейзаж. “Казкова зима” — з вікна лікарні у Східниці я побачив цей пейзаж. — Чому з лікарні? — Бо холодно було. А з вікна, навпроти, цей пейзаж добре проглядався. “Початок зими”. Пам’ятаю, була неділя, останній день мого перебування у Східни" ці. Малюю. А в церкві йде відпра" ва. Слухаю Службу Божу і ма" люю. “Осінні небеса”. Це — Він" ницька область. Пейзаж. “Цвіт дикої яблуні”, “Квітучий ранок, яблуко та груші” — обидва твори зі Східниці. Спілкувався Богдан ЗАЛІЗНЯК
Палітра · “Без високої моралі високе мистецтво неможливе”. · S. 15Originalseite ↗

Акварелі. Початок традиції

Ганна КОЗАЧЕНКО, член правління Українського фонду культури Акварель — техніка, що по" требує від художника доскона" лості. Вона унеможливлює по" милки в завершеному творі. Тому доводиться працювати, аж поки Дух Святий опуститься в серце і врешті поєднає на кінчику пен" зля фарбу з освяченою водою. То" ді виникає божественне “Радуй" ся!”, проголошуване ангелами в молитвах, і повторюється в арку" шах, коли душа митця літає. Тут кожен лет — неповторний. Тіна Ардельянова, скажімо, літає над київськими храмами — Видубичами, Києво"Печерською лаврою в різні пори року, аж поки “Лаврські дзвони” не змінять напрям лету вниз, до підніжжя Андріївського узвозу, над яким височіє Андріївська церква. І вже здається, що спокушена божес" твенною архітектурою її душа складе крила й назавжди зану" риться у виміри людської свідо" мості, аж ні… “Дощ змив усе зай" ве” з фіолетових квітів, лишився тільки ірреальний образ і пахощі ірисів. Отож художник у ній пе" реміг архітектора. Наталія Кохаль — онука й донька видатних живописців — не повторює нічий шлях. Її фан" тазії зманюють глядача у химер" ний і лагідний світ, де рибки на" роджуються, як листочки на гілці з голови здивованого йоржа. Зов" сім поряд цілком реальні настур" ції вільно буяють у своєму світі, не здогадуючись про людське існу" вання навіть тоді, коли пестлива рука поливала грядку. І “Маль" ви”, і “Кактуси”, і “Серпневі кві" ти” — правдиві й незабутні на картинах Наталії Кохаль — рап" — Коли Ви зрозуміли, що буде& те художником? — У 7—8 класі. Перемалював усіх класиків української, росій" ської літератури, фотографії яких були в читанках чи історіях літера" тури. А вже в 9 класі після вистав" ки, яку організували в школі, я чув від учителів дуже схвальні відгуки. Це було у Новому Виткові Ра" дехівського району у середній школі. Тут Олександр Мишуга народився, щоправда, у Старому Виткові. Але між Старим і Новим Витковами — кілька сот метрів… — “Дід з онуком на сходах батьківської хати” — Ваша чи не найбільш філософська робота. Онук — це Ви? — Я. Мій стриєчний дід — Те" одор Білоус описав свого часу церкви Буковини й Галичини… У моєму доробку є багато замків. На цій виставці представлено мої роботи — “Надвечір’я у Виткові”. Пейзаж із батьківського подвір’я з гарбузами. Вілла “Казковий рай” і “Казковий пейзаж” — це вже Східниця. “Жінка з котом”. Жив у неї на квартирі в Яремчі. Жив, малював. Потім подумав: а чому ж я господиню не зобразив на полотні?.. “Ранок у Східниці”. “Хата Мосто" вої” у Старому Виткові — це єдина хата, що збе" реглася ще з часів Пер" шої світової війни… “Портрет письменника Романа Качурівського”, який уже, на жаль, відій" шов від нас… “Жнива в Східниці”. Нині там пус" тка, все спродано, а що не спродано — заростає том поступаються “Павутинці”, сплетеній між білих півоній ма" леньким нахабою"павучком. Ху" дожниця змальовує їхні стосунки — щедро"прекрасних квітів і ма" ленького хижака, що примостив" ся для полювання. Вона не нага" дує ні Катерину Білокур, ні будь" кого іншого. Можна хіба що го" ворити про гідну, високу май" стерність, вершиною якої є білі півонії Михайла Дерегуса, пред" ставлені колись його родиною на виставці в Спілці художників із нагоди 100"річчя класика. Втім, на зимовій виставці не могло не бути “Засніженого лісу” від На" талії Кохаль, ані картини “Падає сніг” біля будинку з химерами на Ярославовім Валу, бо не міг він не падати, захищаючи небуденну старовинну споруду від ненажер" них загроз і замахів. Несподіваним у цьому кон" тексті експозиції Наталії Кохаль здавався яскравий “Птах” — жар"птиця чи фенікс, чиї сльози цілющі і який може переносити важкі вантажі, а помираючи — відроджується з попелу. Але під" пис під картиною виявив справ" жнє авторство — Ганнусі Цари" ковської, онуки видатного живо" писця Володимира Коха" ля. Завдяки виставці ак" варелей найкращі, най" проникливіші краєвиди середньої зони України знову повернулися до Києва у картинах Віктора Михайличенка. “Річка Сумка взимку”, “Двір у селі Мельня”, “Вечір на Сеймі”, “Рибалки на ста" ву”, “Спасо"Преобра" женський собор”, “Заливний лу" жок”, “Осінь у Битиці”, “Скоро весна”, “Сосни. Вечір”, “Село Вирівка”, “Місячна ніч”, “Кінь на лузі”, “Осінній дощ”, “Шип" шина” і неперевершена “Осіння пора”. Акварельна поема, де в глибині краєвидів чути ліричні народні пісні, тихий плескіт води од весла і човна"довбанки, спо" лоханий птах у верболозах на вранішній риболовлі, комарине дзижчання перед грозою і фир" кання лошака на пасовищі… Ко" ли Віктор Михайличенко малює сніг у батькових Сумах, котрі йо" му теж стали рідними, здається, чути, як сніжинки торкаються одна одної, наче зникло усе зло світу — перемерзло в небесних сферах, щоб симетричними візе" рунками заспівав над землею сніг. Без високої моралі високе мис" тецтво неможливе. Тож Віктор Михайличенко заговорив про ди" во монотипій, яке виставила в цьому акварельному царстві мо" лода художниця Паула Литовчен" ко. На перший погляд здається, що “Дама в кріслі”, “Набережна Дніпра”, “Парк у Криму”, жіночі портрети й два “Розписування кераміки”, а також “Дерева над рікою” Паули Литовченко витка" ні, виплетені сонячним промін" ням. Але Віктор Михайличенко захоплено розповідав гостям га" лереї, як написана фарбою на склі робота уже довершена, коли Анна Лавреха — директор галереї “Митець” Київ% ської організації НСХУ — запросила художників від% значити свято Богоявлення виставкою акварелей. Відгукнулися Тіна Ардельянова, Наталія Кохаль із 16-річною донькою Ганною Цариковською, Віктор Медведєв, Віктор Михайличенко; потім Паула Литов% ченко додала в експозицію свої монотипії. Утім, ута% ємничена Олена Сергієнкова також викликала ціка% вість єдиною представленою роботою — свіжим, про% зорим “Літнім ранком”.
Палітра · “Без високої моралі високе мистецтво неможливе”. · S. 15Originalseite ↗

Він творить власну модель світобудови

Художник Орест Білоус святкує своє перше сімдесятиріччя. А який ювілей без виставки? Тож нещодавно Львівський палац мистецтв запросив поціновувачів його творчості. 150 по% лотен відібрав головний художник Палацу мистецтв Орест Скоп. Були виступи, побажання творчих успіхів, оплески; голова сільради села Новий Витків Роман Гладій вручив художни% кові знак “Білоус Орест Теофілович. Почесний громадянин села Новий Витків”. За ті зусилля О. Білоуса, яких він доклав (і надалі докладає) у розвиток культурного життя Нового Виткова. До уваги читачів “СП” наша розмова з митцем і коротка екскурсія залом Палацу мис% тецтв, під час якої художник розповів про обставини виникнення того чи того художнього по% лотна. бур’яном… “Церква в селі Поло" ве”, де дружина Марія вчителю" вала. “Теодор Білоус”, про якого я вже згадував, — письменник, заснував перший літературний гурток, двічі його обирали пос" лом до Віденського сейму. Ініці" ював створення в Галичині понад 30 промислових шкіл — дбав, аби діти мали де здобувати професію. Нещодавно минуло 100 років від часу заснування церкви у Вит" кові. Частково Олександр Мишу" га допоміг коштами на відбудову церковці, та й на малярство у ній. Трохи влада допомогла. “Маркі" ян Шашкевич” на тлі церкви в Нестаничах. “Андрей Шептиць" кий” — на тлі церкви Св. Юра. На обидвох полотнах я зобразив розривчасті хмари, які символізу" ють рух історії. “Йосип Сліпий” — на тлі Святої Софії в Римі, злі" ва — фрагмент Католицького уні" верситету. “Церква в Нестаничах”. Там нещодавно знищили дерево. Художник малює те, що ство" рила природа, а сучасники чо" мусь вважали, що те дерево (туя) заважало церкві. Мене це здивувало, коли я від" відав через якийсь час це місце. Картина “Замок в Золочеві”. Десь через півтора"два тижні я при" їхав знову подивитися на нього, а там дах обва" лився. Добре, що вдало" ся перед тим його зма" лювати. — Коли Ви вступили у Спілку художників Ук& раїни? — 2005 року, бо 1997"го не вдалося. Треба було мати три республіканські вистав" ки, я їх мав. Але тоді “підняли ста" тус” — необхідно було мати 8—10 виставок… — Не дбаємо ми про культуру, про пам’ятки, про збереження на& молених місць... — На жаль. “Крутосхили Кар" пат” і “Крутосхили в Східниці” — дуже цікаві роботи. Я навіть не сподівався, що вони мені вда" дуться, — такі вони своєрідні. Але почав малювати — і вийшло… “Квіти літа”. Леся тоді була в першому класі, назбирала квітів увечері на городах і принесла до хати. Тепер Лесі, моїй доньці, — сорок, а тоді це був перший мій натюрморт, спеціалісти відзнача" ли цю роботу. Якось один худож" ник мені каже: намалюй щось єв" ропейське. І я намалював квіти на тлі полів, озер і гір, вклавши їх (квіти) у старовинний гаварець" кий глечик. “Коктебель. Гора М. Волошина”, “Пейзаж з музею М. Волошина”, “Біблійні гори”, “Коктебель. Вид на Біблійні го" ри”, “Будинок"музей М. Воло" шина. Надвечір’я” — це мої пер" ші етюди, одні з кращих Кокте" бельських робіт. Там така пре"
Цікаво знати · “Дуже цікаво прослідкувати, як із часом змінювалася інформація на мапах, де зображувалася територія України”. 16 · S. 16Originalseite ↗

Артефакти музейних сховищ

Євген БУКЕТ Фото автора Зображення території України на мапах та артефактах зафіксоване в дуже віддаленому від нас часі. Нині відомо близько 10 картографічних зображень первісних часів, знайдених на території України. Найдавніша пам’ятка нашої картографії — так звана “Межиріч-карта” на бивні мамонта, створена приблизно 15—17 тисяч років тому. Мапами Клавдія Птолемея розпочинається традиційна картографія світу, зокрема й території України. Ці мапи були створені ще в І столітті нашої ери та набули надзвичайної популярності. Аж до XVI століття їх передруковували в різноманітних виданнях у Європі. Побачити мапи Птолемея та інші давні мапи кияни могли впродовж останніх днів минулого року та січня, відвідавши виставку “Україна на мапах XVI—XX століть” у Музеї книги і друкарства. “Ми дуже радіємо, що маємо унікальну можливість демонструвати Україну на оригінальних мапах XVI—XX століть. Це було й моєю особистою мрією, — говорить директор Музею книги і друкарства України Валентина Бочковська. — Те, як територія українських земель представлена на мапах, для багатьох — terra incognita. Адже мало хто знає, що з дуже давніх часів Україна на мапах іменується Україною, Сарматією, Скіфією, Terra Cosacorum. Дуже цікаво прослідкувати, як із часом змінювалася інформація на мапах, де зображувалася територія нашої сучасної держави”. Зображення території України на стародавніх мапах відповідало тогочасним уявленням західноєвропейських картографів про наш край. Загадковим і до сьогодні є показ на окремих мапах українських земель неіснуючих Амадоцьких гір і Амадоцького озера на межі Волині й Поділля. Початок і розвиток модерної державної системи вимагали документації постійно змінюваного політичного ладу. Мапи, що визначали територіальну юрисдикцію, були могутньою силою узаконення у політичному світі, де територіальні претензії часто висувалися і дискутувалися. Заслуговують на особливу увагу представлені на виставці картографічні видання та мапи видатних українських картографів ХІХ—ХХІ століть Веніаміна Кордта, Степана Рудницького, Володимира Кубійовича, Богдана Кордана, Ярослава Дашкевича, Ростислава Сосси. “Шкода, що не було можливості показати всю повноту збережених мап, — розповідає Валентина Бочковська. — На ви- Чи не найцікавішими документами для дослідження історії стародавніх цивілізацій є мапи. Майже всі легенди про зниклі материки, народи, про загублені світи походять зі стародавніх мап. Так, на географічних мапах турецького мореплавця Пірі Рейса (1513 р.) зображено вільну від криги Антарктиду. Інша турецька мапа — Хаджі Ахмеда (1559 р.) дає обриси та берегову лінію Північної й Південної Америк, на два століття випереджаючи свідчення першовідкривачів. На мапу Клавдія Птолемея нанесені білі зони. Сучасні науковці довели, що вони точно відповідають залишкам останнього льодовика, що датується 10 000 років тому… Цей перелік може тривати дуже довго, але зупинимося на тому, що цікавить найбільше: як давні картографи зображували українські землі. ставці є альбом Веніаміна Кордта, який було видано в 1930-их. Кордт був директором бібліотеки університету святого Володимира, професором цього університету, крім того — заввідділу архіву давніх актів у Києві. 1899 року як картограф він підготував до ХІ археологічного з’їзду дуже велику виставку в Києві, що складалася з 575 стародавніх мап із 32 колекцій, на яких було зображено територію України. За результатами цієї виставки видали чотиритомний альбом, один із томів якого, дякуючи Музею Шептицького, ми тут експонуємо. Саме в цьому альбомі вперше надруковано факсиміле багатьох стародавніх зображень території України, зокрема й широковідомі сьогодні мапи, французького інженера Гійома де Боплана. Ці мапи, одні з перших загальних мап України, були додані до книжки “Опис України”, написаної французом. Близько 50 мап із Національного музею у Львові ім. А. Шептицького відібрані й відреставровані спеціально для цієї виставки, але експонувалися лише 30 із них. Було зроблено багато роботи з атрибуції мап, деякі з яких раніше ніколи не експонувалися, є й такі, які ще жодного разу не публікувалися. Тому в нас на меті видання каталогу цієї виставки. Сподіваюся, до кінця року це вдасться здійснити”. Цікаво, що лише наприкінці ХІХ століття з’являються мапи України, видані українською мовою. Так, 1892 року у Львові вийшла друком етнографічна мапа “Русь — Україна і Біла Русь”. Вона виготовлена на основі мапи полковника російського Генштабу А. Ф. Фріттіха. На ній показано розселення українців. Області компактного поселення українців тяглися до Дону, Волги і переходили за Волгу. Серед піонерів українськомовної картографії — Товариство “Просвіта” у Львові. 1896 року коштом товариства видано впорядковану гео графом Григорієм Величком “Народнописну карту українсько-руського народу”. “Ця виставка — своєрідна провокація, мета якої — привернути увагу до історичної картографії, — розповідає Валентина Бочковська. — Сьогодні колекції багатьох музеїв і приватних колекціонерів є великими й цікавими. Вони можуть представити Україну не тільки унікальними документами, стародруками, рукописами, а й надзвичайно цікавими артефактами — мапами. У виставці взяли участь шість партнерів. Це сам Музей книги і друкарства України, який став її ініціатором, Національний музей у Львові ім. А. Шептицького, в колекції якого зберігається понад 1500 мап, Фундація імені О. Ольжича, Фонд “Український стародрук”, “Українська вільна бібліотека” та колекціонер Володимир Ніколін, який люб’язно надав нам свої мапи”. Загалом на виставці представлено понад 80 експонатів. Найновіші — останні видання спеціалізованого українського видавництва “Картографія”, які подарував Музею книги і друкарства України на її відкритті директор видавництва Ростислав Сосса. Інтерес до виставки був значний, тож співорганізатори домовилися про її продовження. 8 лютого відбудеться відкриття виставки “Україна на мапах XVI—XX століть” у Львові — в Національному музеї ім. А. Шептицького. Директор Музею книги і друкарства України Валентина Бочковська сподівається, що на цьому подорож давніх мап Україною не тільки не завершиться, а й почне розширюватися, адже в багатьох вітчизняних фондосховищах ще дуже багато невідомого широкому загалу, проте надзвичайно захоплюючого картографічного матеріалу. ПЕ РЕ Д ПЛАТА—2013 ПЕ РЕ Д ПЛАТА—2 0 1 3 Вартість передплати Вартість передплати (з доставкою і поштовими витратами): (з доставкою і поштовими витратами):
Цікаво знати · “Дуже цікаво прослідкувати, як із часом змінювалася інформація на мапах, де зображувалася територія України”. 16 · S. 16Originalseite ↗

ТИЖНЕВИК ВСЕУКРАЇНСЬКОГО ТОВАРИСТВА «ПРОСВІТА» імені ТАРАСА ШЕВЧЕНКА на 1 місяць на 1 місяць 9 грн 37 коп. Поштовий індекс — 30617, сторінка 71 в “Каталозі” на півроку на півроку 53 грн 37 коп. на рік на рік 105 грн 54 коп. АНОНС на 3 місяці на 3 місяці 27 грн 51 коп. Ви — зі “Словом Просвіти”, бо це — Ваша газета!

Засновник: Всеукраїнське товариство “Просвіта” імені Тараса Шевченка Реєстраційне свідоцтво КВ № 4066 від 02.03.2000 р. Шеф-редактор Павло МОВЧАН Головний редактор Любов ГОЛОТА Редколегія Любов ГОЛОТА (голова), Ярема ГОЯН, Павло МОВЧАН, Олександр ПОНОМАРІВ, Іван ЮЩУК Заступники головного редактора Петро АНТОНЕНКО 279-49-47, Євген БУКЕТ 279-39-55 Заступник головного редактора з виробничих питань Наталія СКРИННИК 278-01-30 (тел/факс) Відповідальний секретар Ірина ШЕВЧУК Відділ просвітянської роботи Надія КИР’ЯН 270-55-57 Відділ культури Микола ЦИМБАЛЮК 279-49-47 Відділ коректури Тетяна ЩЕРБАК Ірина СТЕЛЬМАХ 278-63-69 Комп’ютерна верстка Ірина ШЕВЧУК Володимир ЖИГУН 278-63-69 Кореспондент Уляна ВОЛІКОВСЬКА Черговий редактор Надія КИР’ЯН Бухгалтерія 279-41-46 Адреса редакції: вул. Хрещатик, 10-Б, м. Київ, 01001 E-mail: slovo_prosvity@ukr.net http://slovoprosvity.org http://prosvitanews.org.ua Видрукувано з готових фотоформ у ТОВ “Поліграфцентр” у середу. Наклад у січні — 27 500 Листування з читачами — тільки на сторінках газети. Відповідальність за достовірність інформації несуть автори. Редакція залишає за собою право редагування та скорочення текстів. Редакція не завжди поділяє погляди своїх авторів. При використанні наших публікацій посилання на “Слово Просвіти” обов’язкове. І н д е к с г а з е т и “Слово Просвіти” — 30617
Емблема «Просвіта»Prosvitianyn