Без мови немає нації! · s. 1strona oryginału ↗ Редакція “Слова Просвіти” запросила до розмови відому українську письменницю, лауреата Національної премії імені Тараса Шевченка Марію МАТІОС, авторку численних книг поезії і прози, зокрема роману “Солодка Даруся”, справжнього українського бестселера, сукупний наклад якого перейшов стотисячний рубіж, перекладеного багатьма мовами світу.
— Вітаємо Вас, Маріє Василівно, на святі видавців і письменників! Із яким настроєм прибули? — Із 2003 року я не пропустила жодного Форуму видавців! І навіть тоді, коли мені довелося дружити з лікарями більше, аніж із власною родиною. Не знаю, чи я перейшла би була ту ріку… А Львів у найбільш болючий мій період — двічі, двічі! — повертав мене до самої себе. Так що я Львову винна (сміється). У дні Форуму, без жодного перебільшення, кожен письменник відчуває себе справжньою зіркою, бо кожен! абсолютно кожен письменник знаходить тут своїх прихильників. Це найкраще місце для перетікання енергії Слова в енергію Любові. За ці роки я зрозуміла, що в Україні письменник — більше, ніж письменник (щоправда, не знаю, чи це добре). Найбільше мене вражають ці незліченні черги, ці зворушливі презенти, іконки, квіти, книжки, прикраси, ця молодь, ці російськомовні українці із Полтави й українськомовні татари із Криму, ці підписування “мамі”, “сестрі”, “дядькові” і т. ін., заадресування в Італію і Канаду, Португалію і Грецію, це звіряння найінтимніших подій свого життя, ці сльози не відомо від чого, відкритість і сповідальність — одне слово, повне шаленство. У минулі роки я сміливо могла запрошувати на стенд “Піраміди” представників Книги рекордів України, бо маю досвід безперервного (!!!) підписування книжок упродовж 6 годин і один сумарний досвід 12 годинних автографів упродовж трьох днів. — А на які рекорди йдете цього року? — Із 15 до 18 вересня я буду “щодня, до останнього читача” на ПЕРСОНАЛЬ- НОМУ стенді “КНИГИ МАРІЇ МАТІ- ОС” (перший поверх Палацу мистецтв, стенд № 124). Мій творчий вечір — 17 вересня, Львівська філармонія, початок о 20.30 під назвою “Ніхто нікому нічого не винен, окрім совісті”. У ці дні я представлятиму нову книгу-повість “Армагедон уже відбувся”. Також книгу “Вибране” із передмовою професора Люблінського університету імені Марії Склодовської-Кюрі Ігоря Набитовича. Ця книжка — для моїх “гурманів і фанів”. І третя новинка — “Хроніка українського самашествія…” (моє письменницьке розслідування про “зимовий 2010—2011 рр. похід” українських правоохоронців проти книжки “Вирвані сторінки з автобіографії”). Тижневик “Слово Просвіти” першим публікував частину хронології того “самашествія”, за що я вдячна газеті. Усі книжки оформляв та ілюстрував Сергій Іванов. З 2008 року ми разом дали життя 14 книжкам у ЛА “Піраміда”. Дві мої книжки англійською мовою — “Майже ніколи не навпаки” і “Апокаліпсис” — на прохання видавців оформлені також Івановим. — Отже, ідете до читачів “з відкритим забралом”? — Щоразу я їду до Львова з острахом, і не тому, що опісля на мою книжку знайдеться прокурор, як це було із “Москалицею”, чи Генпрокуратура і МВД, як було минулої зими. А їду з острахом, бо щороку презентую новинки і завжди переймаюся: чи зрозуміє, що я хотіла сказати, читач? Я ніколи не йду за читачем. Я завжди читача пускаю “під електричний розряд” чи то сюжету, чи то акцентів любові чи ненависті, але навіть за такі “тортури” читач не відрікся від мене. І я люблю їх, усіх знаних і ще більше — незнаних своїх читачів, і наша любов — взаємна, хай іноді й дискусійна. Бо в мене немає жодної книжки без підтексту, навіть “Кулінарні фіглі”. А що вже казати про “Армагедон…”! — А Ви скажіть… — Дуже “гаряча”, бо дуже СЬОГОД- НІШНЯ, книга. І патріотам, і політичним “ідіотам” буде об що спекти губи, хоча повість не має жодного стосунку до політики. Вона не так про підсумки життя звичайної людини, як про крах моральної ієрархії в суспільстві. Головна думка цієї розповіді проста до банального — “НІ- ХТО НІКОМУ НІЧОГО НЕ ВИНЕН, КРІМ СОВІСТІ”.
Продовження теми на стор. 3.
ЧИТАЦЬКЕ ВІЧЕ
НОВИЙ ГОЛОС: СОФІЯ ФЕДИНА
ВІТАЄМО ОЛЕСЯ ДОРІЧЕНКА!
ОБОРОНЕЦЬ МОВИ
Від першої особи · “Найбільшою причиною наших життєвих негараздів є світоглядний вакуум”. · s. 2strona oryginału ↗ Іван Степанович ПЛЮЩ, беззаперечно, один із тих, кого можна назвати батьками-засновниками нашої незалежної Української держави. Герой України. Двічі був головою Верховної Ради. Саме під головуванням першого віце-спікера Івана Плюща 16 липня 1990 року парламент прийняв Декларацію про державний суверенітет України. У біографії — насичена кар’єра господарника і високопосадовця. І водночас це типовий і непростий шлях українського державника до національної ідеї, до нашої історії, витоків. Свідчення того — ця розмова напередодні 70-річчя відомого політика, яке він відсвяткував 11 вересня.
НА КОЗАЦЬКИХ МОГИЛАХ — Іване Степановичу, переважна більшість із нас непросто йшла до усвідомлення національної, державницької ідеї. Яким був Ваш шлях? — Мені одразу пригадується урочисте зібрання в Національній опері столиці з нагоди ювілею Товариства “Просвіта”. — Це 1993 рік, 125-річчя “Просвіти”. — Я виступав у переповненому залі, перед справжніми патріотами, національно свідомими людьми, бачив, що саме вони є уособленням національної, державницької ідеї. А ще перед тим мене вразило грандіозне Всеукраїнське Козацьке свято біля Капулівки на Дніпропетровщині, коло могили козацького отамана Івана Сірка. Ніколи в житті я не бачив такого величезного руху людей, які живуть ідеєю національного відродження. — То був 1990 рік, це вже після прийняття Декларації про державний суверенітет, але ще за існування Радянського Союзу. Ви їхали туди ще як представник радянської номенклатури? — Мені дуже хотілося побувати там. Я дізнався, що добиратися найкраще літаком із Києва до Запоріжжя, а там на автомобілі. Зателефонував у Запоріжжя своєму колезі, а той гостинно зустрів мене разом із першим секретарем обкому партії. Назавтра пообіцяли поїхати разом зі мною в Капулівку, це, виявляється, не так далеко. Але на ранок ні моїх друзів, ні автомобіля… — Передумали їхати… — Мабуть. Урешті, я знайшов транспорт. Поїхали навмання. Водій каже: “Язик до Києва доведе, тож якось дістанемося”. Дорогою наздоганяю земляка з Чернігівщини — Юрія Михайловича Мушкетика, тоді — голову Спілки письменників України. Виявляється, також їде на свято, але теж точно не знає, куди їхати. От не знали ми, де ці козацькі могили. Врешті, дякуючи міліції, ми на святі. Це було щось неймовірне. З обласної автотраси ми мали звернути на звичайну дорогу до Капулівки. Але їхати не змогли: весь шлях аж до самої могили Сірка був заповнений людьми. Я часто спілкувався з аудиторією, був не з лякливих. Але раптом побачив в очах багатьох якусь ненависть. Хтось застеріг мене, мовляв, вони вас оточують, і там, усередині, в натовпі, є справжні “колії”. Це почула дружина Яворівського Галина. Вона прориває коло, стає поруч зі мною і каже людям: “Ви що? Це ж Плющ, він же наш, ухвалював Декларацію про суверенітет”. Люди одразу розступилися, і Галина повела мене до Чернігівського куреня. Так-от, відтоді я вперше на свідомому і підсвідомому рівнях почав сприймати громаду національно свідомих патріотичних сил. І коли через кілька років прийшов у Національну оперу і виступав перед просвітянами, то сказав, що бачу ті самі натхненні обличчя, які бачив біля Капулівки, на Хортиці, в Батурині, Крутах. Але, на жаль, наше коло не розширюється, а певною мірою навіть звужується. Отже, ми щось недопрацьовуємо. — Про це Ви говорили і 6 вересня на урочистому засіданні в парламенті. — Я сказав, що найбільшою причиною наших життєвих негараздів, є світоглядний вакуум, який не дозволяє нам сформувати не народ, не населення, не громаду, а політичну націю. Дотримання названих і подібних принципів дасть нам можливість відмежуватися від тих, про кого дуже влучно писав український поет, археолог і політичний діяч Олег Ольжич: “О націє! Дужа і вічна, як Бог! Не це покоління холопів, хто злото знеславить твоїх перемог при Корсуні і Конотопі”. Ми повинні пам’ятати ці слова. Тому що п’ята колона у нас найчисленніша — і в цьому найбільша проблема. Я не знаю держави, у якій би дискутували, вирішуючи, не як іти, а куди йти? Одні хочуть, щоб нам Росія давала дешеві нафту й газ, інші — щоб Захід усе давав. Я вже стомився говорити: ніщо Україні так дорого не обійшлося, як дешеві нафта й газ із Росії за ці 20 років. Тому перед нами ті завдання, про які говорили і Пантелеймон Куліш, і Тарас Шевченко, та багато інших відомих сподвижників української нації. І я зацитував слова з листа Панька Куліша Тарасові Григоровичу 1844 року, де він, розповідаючи, що приємно вражений нашим минулим, говорить: “Отже, й нам, що взялися протирати очі своїм землякам, треба один одному пособляти, один одному радити, а то не буде добра з нашого писання… Да й батько козацький, старий Хмельницький, промовив, умираючи: тим і сталася, каже, страшенная козацькая сила, що у вас, панове молодці, була воля і дума єдина”. Ось чого нам не вистачає сьогодні в суспільстві, і поки цього не буде, важко провести реформи і суттєво покращити рівень нашого життя.
ЧОРНОБИЛЬСЬКИЙ КАТАРСИС — Ви сказали про “світоглядний вакуум”. А як його заповнити, формуючи націю? — Заповнити через душу, серце, слово, віру. — Чому так важко йдемо до цього? — Я був вихований на неправді й не був готовий до такого світосприйняття. Та у становленні мого світосприйняття завдячую двом речам. Перше — це навчання в Академії суспільних наук при ЦК КПРС в Москві. — Цікаво, як це могло сприяти становленню отого світосприйняття? — Я навчався і мав доступ до всіх архівних документів. А друге, хоч як парадоксально це звучить, — Чорнобильська катастрофа. Я був тоді головою Київського облвиконкому, очолював обласну Цивільну оборону. Також був членом союзної урядової комісії з питань ліквідації наслідків аварії, комісії, яку очолював Борис Євдокимович Щербина, світла йому пам’ять. Тож був присутній на засіданнях цієї комісії, де були майже всі світила науки і вітчизняної, і зарубіжної. І для себе зробив однозначний висновок: так жити далі на можна! Це “вінець” тієї системи. Хочу порадити Вам мою книгу “Хто ми і куди йдемо?” Там є мій виступ ще радянських часів на засіданні Верховної Ради з питань Чорнобиля “Що ми залишимо нашим нащадкам?” Я тоді сказав: “Чому так сталося, що оспівана в легендах і піснях священна земля, звідки пішла Київська Русь, культура і релігія, сьогодні на грані екологічної катастрофи? Сталося тому, що ті, хто ухвалював рішення, знали, що вони тут ніколи не жили і не житимуть. А ті, хто виконував ці рішення, вилазили зі шкіри, щоб заробити “цяцьки” і довести відданість КПРС, “дєлу партії і Лєніна”.
Вінцем цього стало “повернення рік”, щоб текли не за природою даним напрямком, або БАМ — тут доріг немає, а ми лізли, куди завгодно. Але найстрашнішим, що трапилося, була Чорнобильська катастрофа. Як могло статися, що в унікальному куточку, в межиріччі Прип’яті, Десни і Дніпра, де збирається водний басейн, з якого п’ють воду 35 мільйонів українців, поставили отаку “дурку”? Виступ я завершив тим, що можна покласти цьому край. Поперше, подальша демократизація і гласність усього нашого суспільства. (І це в присутності Щербицького і всього Політбюро.) По-друге, треба наповнити закони змістом. Тобто, прийняти закони про землю, про власність, наповнити реальним змістом поняття суверенітету і будувати свої відносини у вільному союзі держав. Були бурхливі оплески. Правда, дехто потім сказав: “І що він ото там намолов?” Натомість телефонує мені перший секретар обкому партії і каже: “Ты знаешь, Политбюро за обедом дало самую высокую оценку твоему выступлению”. Тоді, значить, модно було так вважати. А я вже нічого не боявся. Бачив, що, не дай би Бог, радіоактивна хмара не вийшла б за кордони СРСР, ми й сьогодні, може, не знали б про цю аварію. — Ось таким шляхом Ви йшли до національної ідеї, нашої історії?
— Я підійшов до вічного. А все теперішнє перемелеться. Але не думав, що це триватиме так довго. Був наївним, вважав, що ми за двадцять років виховаємо нове покоління, що станемо такою державою і таким суспільством, які проголосили в Декларації 1990 року. Наївність була у тому, що за 20 років це зробити неможливо. І причина тільки одна: несконсолідованість нашого суспільства. Чи знайдете ще країну, яка боролася б сама з собою? Комусь не подобається мова, комусь Європа, хтось хоче повернути Сталіна. Всі ці люди відомі. І коли Симоненко сьогодні кричить, що треба “бєрєчь історію”, то це що, треба, щоб стояли пам’ятники тим, хто знищив 60 мільйонів людей, хто організував два голодомори —
1933 і 1947 років, і таке інше? Нехай ця історія десь буде як застереження. Але не на наших майданах і вулицях. Бо як же ми виховаємо нове покоління? Наші лівій деякі “народні партії” ніяк не можуть порвати з догматичним марксизмом-ленінізмом, з їхнім лозунгом класової боротьби: “Хто не з нами, той проти нас”. Але у національно-демократичних сил теж не все гаразд. Коли я казав якось Славі Кириленку, що не можна будувати Україну з одним берегом, то вони тоді були впевнені, що все самі зроблять. А що маємо? Тому я й сказав у парламенті: не ототожнюйте поразку Віктора Ющенка на президентських виборах із поразкою національної ідеї. Вона була серцевиною, стрижнем Майдану, тому що це вічне, його не закопають, воно прорве усі загати ще з більшою силою, так, як прорвало 1991 року. І ми проведемо реформи та будемо жити, як належить.
ПЕНСІЙНА І ЗЕМЕЛЬНА РЕФОРМИ УКРАЙ ПОТРІБНІ — Іване Степановичу, мабуть, у нашому політикумі бракує Вашої зваженості, розсудливості. В обговоренні деяких гострих суспільних питань пристрасті зашкалюють за край та обстоюються полярні судження без будь-якого прагнення до порозуміння. Ви готові обговорити деякі такі гострі теми? Наприклад, про щойно остаточно ухвалену парламентом пенсійну реформу? — Не буде пенсійної реформи — не покращимо життя нашого народу. Крім Уряду, ніхто пенсійної реформи не здатний провести. Якщо Уряд подав програму, її треба прийняти і допомогти виконати. А суттю цієї програми єте, що не 700 гривень буде пенсія, а 1300. І не буде захмарних пенсій і маленьких. Не можна так далі, коли в суспільстві тих, кому треба давати пенсію, стало 65 %, а тих, хто працює, 25 %. Тому пенсійна реформа сьогодні безальтернативна. І треба набратися терпіння і дати можливість попрацювати Уряду, який узявся це робити. Провалити справу ми встигнемо, сьогодні треба дати оцінку. — А ще гостріше питання землі? — Воно не гостріше, воно споконвічне. Якби Лєнін не обдурив народ, революція ніколи не відбулася б. Бо кронштадтські моряки, які зробили в Пітері революцію, отримували листи з дому, з села, що на ділі все не так, ніхто землю селянам не дав. І фабрик робітникам ніхто не дав. Почалися репресії... Тож коли моряки підняли повстання, їх усіх розстріляли. Тепер про землю. Для тих, хто непогано навчався в школах й інститутах, відоме таке соціалістичне поняття, як виробничі відносини. Це ставлення працівника до засобів виробництва. Уся суть у
Від першої особи · “Це справді героїчні сторінки нашої української історії”. · s. 3strona oryginału ↗ Początek tekstu może być niepełny — porównaj ze stroną oryginału
тому, що за капіталізму вони чиїсь, а за соціалізму — “наші”. Що таке основні засоби? Це кінь, корова, трактор, будівля. А земля не має ні ціни, ні вартості. Як же вона, основний атрибут виробництва, зовсім не має ціни? Ми 20 років не приймаємо закону про ринок землі, а приймаємо мораторії. А всю землю вже продали. — І при мораторіях… — Тому й приймають мораторії, щоб ще десь допродати. Бо коли воно буде моє чи ваше, ми його охоронятимемо. По-крупному красти, коли воно нічиє, можна з бюджету, з держави. Лякають, що землю скуплять іноземці. Припустимо, що я прибув із зарубіжжя, купив землю. І куди я з нею поїду? Якщо я купив землю, треба, щоб вона дала віддачу, треба на ній працювати і мати ринок, щоб продати продукцію. Словом, ті, хто кричить про недопущення ринку землі, хочуть дограбувати все до кінця. В останні роки на нашій з вами рідній Чернігівщині, слава Богу, обробляють дедалі більше земель. А ось у моїй Борзні, в сільгосппідприємстві “Полісся”, знаю такі ділянки землі, які не орали по 20 років. Там уже виріс лісок, аби зорати землю, потрібно викорчувати дерева, привести ділянки до ладу. А на це треба мінімум рік… Людям 15 років ніхто не платив за такі паї. Кажу їм: дайте цю землю на рік безплатно, а потім отримаєте удвічі. Ні, боялися, щоб їх не обдурили. І лише цього року дали в оренду підприємству “Борзнаагроінвест”, яке зараз приводить землю до ладу, щоб навесні щось посіяти. І селянам уже платять за паї. Цього року, не найкращому для аграріїв, ми отримаємо більший, ніж торік, урожай. Думаю, за рік-два у нас необроблених земель майже не буде, і ми нарощуватимемо виробництво. Свого часу в Україні було близько 25 мільйонів голів худоби. Знаєте скільки зосталося? 5 мільйонів. Це разом із худобою селянського двору. Колись я працював завідувачем сільгоспвідділку на Київщині. У відділку було 800 корів, це називали “молочний Донбас”. А потім там довели все це до… восьми корів. І ось прийшов бізнесмен із Донецька, збудував молочний ком-
Кулішеве свято в Мотронівці. Серпень 2011 р.
плекс, де зараз тисяча корів. І люди звертаються до мене з проханням влаштуватися туди на роботу. Я зателефонував і запитав цього бізнесмена. А він мені каже: “Я взяв молодь, відправив її на навчання за кордон, і вона у мене працює. А люди, які хочуть сюди, аби красти і пиячити, мені не потрібні”. Жорстока, але правда.
НАС ВИХОВУВАЛИ НА ЗРАДНИЦТВІ — Повернімося до тем духовності, історії, адже Ви не лише відомий політик, а й багато працюєте на цій ниві. Батурин і Крути й далі у колі Вашої уваги? — Я їздив у Крути тоді, коли окрім національно свідомих людей туди мало хто їздив. Маємо подякувати Вікторові Ющенку, що він вивів Крути, Батурин на державний рівень, ніхто цього не робив до нього і боюся, що й після нього не дуже хоче. — Але цих сторінок історії вже не закрити. — Звичайно. І спасибі за це Ющенку. Завдяки його повазі до історії ми реабілітувалися перед молодими хлопцями, які там, у Крутах, полягли від муравйовського свинцевого граду. Щодо Батурина. Я був першим головою правління Фонду відродження Батурина. Працювати було легко, бо Віктор Андрійович як Президент України повністю сприяв роботі. Я запропонував поділити кошти, виділені на Батурин, частково для відродження історії, а частково для створення робочих місць, щоб не дійшло до того, що возитимемо людей доглядати за відновленим у Батурині. А головне, це справді героїчні сторінки нашої української історії. Якщо ми на них не виховуватимемо нове покоління, то далеко не заїдемо. Гетьман Іван Степанович Мазепа — постать, звичайно, неоднозначна. Однозначних великих постатей в історії не буває. Біда в тому, що ця постать сфальсифікована. І нас виховували на зрадництві, а не на прикладах подвижництва видатного діяча України, духовного будівничого, адже більше від нього храмів ніхто не звів. Саме за Мазепи почали відроджувати те, що було за Богдана Хмельницького. Що таке так звана “Чорна рада” 1663 року? Пантелеймон Куліш чому назвав її чорною радою? Бо за допомогою Росії було зроблено такі статути, що чернь почала правити, а з черню їм було легко провертати свої темні справи. І тільки коли 1687 року гетьманом став Мазепа, то до 1709 року (22 роки) Україна все-таки була українською, без оглядки на Переяславську раду. Але Мазепу не завжди підтримували наші радикали, які кричали, що давай одразу і все. Я ставлюся до Мазепи як до національного героя України. — І про ще одну сферу Вашої діяльності. Ідеться про титанічну постать національного духу Пантелеймона Куліша, видатного земляка з Чернігівщини, з Вашої рідної Борзнянщини. — Я, хоч як соромно, абсолютно не був знайомий із творчою спадщиною Пантелеймона Куліша. І ось, коли вперше вийшов у відставку, 1994 року, почав серйозно знайомитися з творчістю письменника-мислителя. І був вражений. Знаєте, ніскільки не принижую таких видатних постатей України, як Тарас Шевченко, Михайло Драгоманов, Микола Костомаров, Іван Франко чи Леся Українка, але вважаю, що Пантелеймон Куліш стоїть на рівних із ними, а де в чому навіть вище. Але чому так сталося у нашій викривленій історії, коли нам “по-своєму”, трактували одних письменників як революціонерів-демократів, і замовчували інших, не менш видатних? Тільки тому, що Куліша назвали не революціонером, а українським буржуазним націоналістом? За одними даними, Куліш написав 40 томів праць, за іншими — 60. До революції вийшло 7 томів. І ось ми створили Міжнародний Благодійний “Фонд Пантелеймона Куліша”, який я очолив, і ми почали працювати над увічненням пам’яті видатного українця, донесенням до людей його творчої спадщини. Однією з перших видали монографію про Куліша, за яку автор свого часу отримав “у нагороду” 7 років ув’язнення. Зазначу, що чималу допомогу в роботі Фонду, у підготовці видань надали Анатолій Погрібний, вічна йому пам’ять, Петро Кононенко (до речі, теж наші земляки-чернігівці). І той меморіал, який ми спорудили на місці поховання Куліша та його дружини Ганни Барвінок у їхній Мотронівці під Борзною, — то теж данина пам’яті видатним українцям. — Ось пропозиція, з якою звертаються до Вас земляки — просвітяни з Борзни. Ідеться про поховання Віктора Забіли, товариша Тараса Шевченка і класика нашої поезії, чудового лірика. Невеликий цвинтар біля однієї з церков у центрі Борзни, де й була могила Забіли, свого часу зрівняли із землею. Просвітяни порушують питання про достойне перепоховання поета. — Я підтримую цю справу. Віктор Забіла жив і помер у невеличкому селі Забілівці, яке нині увійшло до складу Борзни. Нехай просвітяни, краєзнавці точно документально встановлять, де саме був похований Віктор Забіла, а в архівах, напевно, якісь дані є. І ми організуємо перепоховання поета.
Спілкувався Петро АНТОНЕНКО
Від першої особи · “Це справді героїчні сторінки нашої української історії”. · s. 3strona oryginału ↗ Марія КУЧЕРЕНКО
XVIII “Форум видавців у Льво7 ві” відзначений у Франкфурт7 ському календарі найважливі7 ших світових книжкових подій. Щороку він вихлюпується з бе7 регів, перетікаючи у театри, біб7 ліотеки, численні мистецькі га7 лереї, затишні львівські кав’ярні, на середньовічні майдани міста. Цьогорічний Форум — ярмарко7 вий, виставковий, фестивальний — особливий, його розмах — по7 над 800 видавництв, вітчизняних та іноземних, книготорговельних компаній, громадських організа7 цій і фундацій. Цілий калейдос7 коп акцій, презентацій, літера7 турних читань, автограф7сесій, різноманітних книжкових імпрез, шоу7концертів чекає на числен7 них гостей і львів’ян включно до 18 вересня. Започаткований 1994 року, Львівський форум давно став сво7 єрідним тестом на життєздатність української книжкової справи. Йо7 го місія — висвітлювати проблеми українського книговидання, від7 кривати нові імена, прихиляти до читання дедалі більше люду. Тут завжди у найприродніший і вод7 ночас найвигадливіший спосіб поєднуються книжковий ярмарок і літературні заходи. Спеціальні гості Форуму — Анджей Менцвель, Борис Дубін, Геннадій Бурбуліс, Адам Міхнік, Мирослав Попович, Ярослав Грицак, Василь Шкляр, Марія Матіос, Ольга Токарчук, Марек Краєвський. Спеціальним гос7 тем7країною (такий статус зап7 роваджено вперше) стала Швей7 царія. На Форумі буде представ7 лено культурну програму цієї країни “Prohelvetia” (Барбара Андрунік — керівник проекту; ко7 ординатор в Україні — Наталка Сняданко). З відвідувачами спіл7 куватимуться норвезькі пись7 менники — Юрг Гальтер, Арно Ка7 меніш, Свенья Германн, Ежен Мелітц та Беттіна Шпоеррі. Спі7 ворганізаторами проведення цьогорічного Форуму виступили Державний комітет телебачення та радіомовлення України, Львів7 ська обласна рада, Львівська держадміністрація, Львівська міська рада, Українська бібліо7 течна асоціація, Українська асо7 ціація видавців і книгорозпов7 сюджувачів. Львівський Форум із повним правом називається міжнарод7 ним. Ці п’ять днів у Львові ста7 нуть часом активного спілкуван7 ня письменників, літературоз7 навців, менеджерів на І Міжна7 родному перекладацькому фес7 тивалі TRANSLIT. У рамках про7 екту “Європейська література в українському контексті & Україн7 ська література в європейському контексті” за сприяння ГО “Книжковий простір” і культурної агенції “NORLA” відомі норвезькі перекладачі та письменники зус7 трінуться з українськими колега7 ми. Та й зірковим гостем VI Львівського міжнародного фес7 тивалю на Форумі цього року теж став норвежець — письменник і сценарист Ерленд Лу, який увій7 шов у орбіту західноєвропей7 ської літератури своїм романом “Tatt av Kvinnen”. Першого ж дня гості та учас7 ники Форуму зустрілися у кни7 гарні “Є” на читанні Едуарда Кармона (Каталонія) та Ірини Шувалової (Україна), стали учас7 никами Міжнародного фестива7 лю “Preview”, що відбувся у Львівській обласній філармонії. Відкрилися аж три мистецькі виставки: “Project Pripyat” Терьє Гелессена, “Дереворити, інспі7 ровані літературою: краєвиди і портрети” Християна Тангойзера (Австрія) та галерея “Гері Боуме7 на”. Щодо решти днів (15—18 вересня) — то там, здається, ще рясніше від різноманітних захо7 дів. Тож доведеться немало по7 сидіти над програмою, щоб виб7 рати для себе “най7най”. Важливою подією Форуму стане дискусія “Діалог цивіліза7 цій”, у якій візьмуть участь Анд7 жей Менцвель (польський куль7 туролог, історик, публіцист, зас7 новник Інституту польської куль7 тури при Варшавському універ7 ситеті, лауреат Польського ПЕН7 клубу), Борис Дубін (відомий ро7 сійський перекладач, соціолог), Рустем Жанжога з України (док7 тор філософських та політичних наук, професор, член Всесвіт7 ньої асоціації письменників ПЕН7 клубу) та Мирослав Попович (фі7 лософ, академік НАН України, директор Інституту філософії ім. Григорія Сковороди НАН Украї7 ни). Дискусія “Діалог цивіліза7 цій” — один із заходів у проекті “Уроки Мілоша для України”, присвячений сторіччю з дня на7 родження польського поета7 мислителя. Після Львова відбу7 дуться ще дві такі конференції: у жовтні в Дніпропетровську та в листопаді у Харкові. Проект здійснює ГО “Форум видавців” за підтримки Міністерства куль7 тури і національної спадщини (MKiDN) Республіки Польща, Польського Інституту в Києві та Інституту книжки. 15 вересня сталася ще одна довгоочікувана подія — урочисте оголошення результатів VII Все7 українського конкурсу “Найкра7 ща книга Форуму—2011”, який тривав із 1 липня до 1 вересня цього року. Книжки7претенденти на відзнаку виставлено на спеці7 альному стенді, де відбудеться публічне голосування. Цьогоріч7 ний призовий фонд, встановле7 ний ГО “Форум видавців”, до7 сить7таки пристойний — 50 тисяч гривень. Також у Культурно7мис7 тецькому центрі “Дзиґа” оголо7 сять початок конкурсу “Книга ро7 ку Бі7бі7сі—2011”. У рамках ХVIII “Форуму видав7 ців у Львові” пройде і ІІ Львів7 ський бібліотечний форум “Пар7 тнерство задля розвитку” (5 се7 сій), на якому керівники бібліотек та бібліотечних асоціацій — укра7 їнських і зарубіжних, — видавці та письменники розглянуть низку важливих питань книжкової сфе7 ри, зокрема питання розвитку бібліотечної мережі та перетво7 рення її на інформаційно7культур7 ні центри, співпрацю бібліотек із видавцями та ін. Ну і, звичайно, яскраве музич7 не дійство, що супроводжує дійс7 тво поетичне. Гості Форуму та львів’яни з нетерпінням чекати7 муть уже традиційного проекту “Ніч поезії і музики нон7стоп”, у якому цьогоріч візьмуть участь 40 поетів і чотири музичні колективи — “ZАПАСКА”, “Люди Добрі”, “Очеретяний Кіт” та “Гич Оркес7 тра”. В останній день Форуму виступлять гурти “Очеретяний Кіт”, “Один в каное” та “Illusions”. Ми вже звикли до того, що з кожним роком Львівський Форум розширює свої рамки, стає де7 далі масовішим та популярні7 шим. Цілком імовірно, що з та7 ким жвавим поступом він нев7 довзі не поступиться знаменито7 му Франкфуртському, розрахо7 ваному більше на видавців і ме7 неджерів, аніж на читачів. Львів7 ський Форум видавців — це від7 критість, свобода від будь7якого офіціозу, це розкіш спілкування, це радість відкриття, це свято, яке залишається з тобою, як і шарм дивовижного Міста Лева.
Погляд · “Українська нація — єдина з численно великих європейських народів — не колаборувала ні з нацистами, ні з більшовиками”. · s. 4strona oryginału ↗ Ciąg dalszy z wcześniejszej strony — fragment strony
ТАПО, в якому серед інших були і такі пункти: “§1. п. 1. Стороны видят необ" ходимость в развитии тесного сот" рудничества органов государс" твенной безопасности СССР и Гер" мании во имя безопасности и процветания обеих стран, укреп" ления добрососедских отноше" ний, дружбы русского и немецкого народов, совместной деятельнос" ти (“спільна діяльність” французь" кою буде “collaboration”, тобто, ко" лабораціонізм — В. Ш.), направ" ленной на ведение беспощадной борьбы с общими врагами… п. 2. Стороны поведут совмес" тную борьбу с общими основными врагами: — международным еврейс" твом, его международной финан" совой системой, иудаизмом и иу" дейским мировоззрением; — дегенерацией человечества, во имя оздоровления белой расы и
23 серпня і 28 вересня 1939 р. Радянським Союзом і Німеччиною була розчленована Польща, тому між ними з’явився спільний кордон. Якщо Мюнхенська угода була прелюдією до Другої світової війни, то пакт Молотова-Ріббентропа став детонатором, що спричинив її вибух. Результатом початкового етапу сталінсько-гітлерівського колабораціонізму стала ліквідація держави Польщі, окупація більшовицькою Москвою незалежних країн Латвії, Литви, Естонії та частини територій деяких держав. Святкуючи успішний поділ Польщі, нацистська Німеччина і більшовицький СРСР 22 вересня 1939 р. у Бресті провели спільний парад військ. По центральній вулиці міста урочистим маршем пройшли підрозділи ХІХ моторизованого корпусу вермахту (командувач — генерал Гейнц Гудеріан) і 29-ї окремої танкової бригади Червоної мецького рейху, в яких пан Гітлер підкреслював, що будь"які операції і союзи допустимі з метою ізолю" вати і перемогти Англію”. Очевидно, що Організація Українських Націоналістів, у якої першим пунктом Декалогу стояло “Здобудеш Українську Державу, або згинеш в боротьбі за Неї”, теж намагалася використати свій шанс і відновити державність. До того ж, воювати проти страшної більшовицької пошесті, яка принесла стільки лиха українському народові у 1939—1941 роках, було для них справою честі. Коли почалася німецько-радянська війна, В. Черчіль, перебуваючи на нараді командного складу британських військ у Єгипті, заявив таке: “Я буду пильно стежити за політичними діями Гітлера в Україні. Якщо фюрер проголосить Україну незалежною, то західні союзники програють війну, якщо ні — Велика Британія переможе” (газета “День”, 17 червня 2011). Однак ОУН з нацистами не підписувала жодних договорів чи пактів, не присягала на вірність, не просила милостині. Відомо, що батальйон “Нахтігаль”, який створили виключно для боротьби проти Москви за Суверенну Українську Державу, склав присягу на вірність українській державі, а не Німеччині. Як тільки Роман Шухевич зі своїм загоном увійшли у Львів, то відразу було виконано наказ Степана Бандери і 30 червня 1941 р. проголошено Акт відновлення незалежності України. Коли ж німецьке керівництво стало вимагати скасування Акту, в чому ОУН категорично відмовила, а потім почалися арешти керівників Організації (С. Бандеру заарештували 5 липня 1941 р.), то ОУН пішла в підпілля і розпочала боротьбу проти німецьких окупантів. Трохи дивно, що і дотепер трактування колабораціонізму обертається тільки навколо співпраці з нацистами. Адже, якщо Європарламент визнав, що німецький нацизм і російський більшовизм — однаково злочинні тоталітарні режими, то співпрацю з Радянським Союзом теж треба визнавати за колабораціонізм. Після закінчення Другої світової війни колишні колаборанти з нацистами наввипередки кинулися колаборувати з комуністами і почали активно будувати соціалістичний табір. Миттєво створили проросійські уряди в Польщі, Угорщині, Болгарії, Румунії, Чехословаччині, Югославії і навіть у Німеччині. Таки колаборували з Радянським Союзом, а не насправді щось там спільно будували. Бо коли СРСР зайшов у економічну і політичну безвихідь, то вони негайно вийшли із соцтабору. Отже, можемо зробити висновок, що лише українська нація — єдина з численно великих європейських народів — не колаборувала ні з нацистами, ні з більшовиками. Кращі сини українського народу в минулому столітті мали одну-єдину святу мету — здобути Українську Самостійну Соборну Державу: вони віддавали свої молоді життя, захищаючи УНР і ЗУНР; повстанці Холодного Яру запекло боролися проти комуно-більшовицької орди під гаслом “Воля України або смерть!”; Організація Українських Націоналістів захищала рідний народ від ополячення; воїни “Карпатської Січі”, велику допомогу в створенні якої надала Організація Українських Націоналістів, мужньо боролися проти угорських окупантів, захищаючи Українську незалежну державу на Закарпатті — Карпатську Україну; Українська Повстанська Армія впродовж 10 років воювала проти німецьких і російських окупантів. Вони не йшли на компроміс і не тулилися до сильнішого, не йшли покірно на шибеницю й у газові камери — вони боролися. Вони були справжні лицарі, які здобули для нас Незалежну Україну!
Погляд · “Українська нація — єдина з численно великих європейських народів — не колаборувала ні з нацистами, ні з більшовиками”. · s. 4strona oryginału ↗ Василь ШПІЦЕР, м. Львів
Закінчення. Початок у ч. 36 за 2011 р.
Королівство Чорногорія — під протекторатом Італії й за згодою Німеччини було утворене 12 червня 1941 р. Стала державою і Південна Югославія. Сербський генерал Мілан Недіч зробив спробу досягти визнання німцями Сербії як держави — наступника Югославії, а Петра II — як сербського монарха. 28 серпня він присягнув на вірність німцям і очолив “Уряд національного порятунку”. 1 вересня оголосив по радіо про те, що співпрацюватиме з німцями для того, щоб “зберегти ядро сербського народу”. До кінця 1941 р. Недіч жорстоко розправлявся з партизанами, які відмовлялися співпрацювати з німцями. За час війни у Сербії загинуло понад 200 тис. осіб: партизанів, четників, людей у німецьких концтаборах. У кінці 1942 р. німці оголосили, що Сербія “повністю очищена від євреїв”. Продовжимо список колаборантів, так чи інакше задіяних у Берлінському пакті: Болгарське царство, Королівство Румунія, Хорватія, Королівство Чорногорія, Сербія, Південна Югославія. Іспанія теж мала дружні відносини і співпрацювала з нацистами. У Громадянській війні, в якій перемогу здобули прихильники Франціска Франко, активну участь на боці переможців брали Німеччина й Італія. Перші німецькі літаки почали іспанську кампанію ще на початку серпня 1936 р., коли вони допомагали перевозити солдатів Франко з Північної Африки до Іспанії. Протягом наступних місяців німецька військова допомога швидко збільшувалася. На початку листопада 1936 р. ці загони були офіційно з’єднані в легіон “Кондор”. У складі легіону було 100 літаків. Загалом близько 20 тис. німецьких солдатів служили в Іспанії. Крім того, на боці Франко воювали й італійські загони. Коли у вересні 1939 р. почалася Друга світова війна, Іспанія була ослаблена і спустошена Громадянською війною і не наважилася прямо виступити на боці Німеччини. Тому безпосередня допомога Франко союзникам обмежилася відправкою на Східний фронт 40 тис. солдатів іспанської “Блакитної дивізії”, яка брала участь у бойових діях на Ленінградському фронті в зимову кампанію 1941—1942 рр. Щодо СРСР, то досвід колабораціонізму московські правителі набули ще за часів татаро-монгольського іга. Московські, ростовські, суздальські та решта князів “країни Моксель” вірно служили золотоординським окупантам, нещадно грабуючи власний народ, — щоб розкішно жити і забезпечити гідну данину ханам-завойовникам (Володимир Білінський — “Країна Моксель, або Московія”). Відразу після укладання Великобританією, Італією та Францією ганебної Мюнхенської угоди, комуністична сталінська влада підписала “ГЕНЕРАЛЬНОЕ СОГЛАШЕНИЕ о сотрудничестве…” між НКВД і ГЕСсоздания евгенических механиз" мов расовой гигиены. п. 3. Виды и формы дегенера" ции, подлежащие стерилизации и уничтожению, стороны определи" ли дополнительным протоколом №1, являющимся неотъемлемой частью настоящего соглашения”. Далі в такому ж дусі. Угоду 11 листопада 1938 р. підписали Мюллер і Берія. До речі, чомусь деякі євреї воліють не бачити цих могутніх “друзів єврейства і юдаїзму”, а призначають своїми ворогами українців, які на той час не мали навіть власної держави. Документальне свідчення про колабораціонізм СРСР із фашистською Німеччиною міститься у великій (740 сторінок) книзі “Політичний словник” (за редакцією Г. Александрова, В. Гальянова і Н. Рубінштейна. Державне видавництво політичної літератури при РНК УРСР, 1940 р., стор. 404—405): “Товариш Сталін в своїй доповіді на ХVІІІ з’їзді партії (березень 1939 р. — В. Ш.) викрив провокаційні замисли політиків Англії і Франції, які прагнули викликати війну між Радянським Союзом і Німеччиною. Товариш Сталін ще тоді поставив питання про можливість добросусідських відносин між СРСР і Німеччиною. Заява товариша Сталіна була належним чином сприйнята в Німеччині. За пропозицією Німеччини були початі радянсько"німецькі торгово"кредитні переговори. 19 серпня 1939 р. вони завершились підписанням угоди, вигідної для обох сторін. Керуючись вказівкою товариша Сталіна про необхідність проводити політику миру, Радянський Уряд пішов назустріч бажанню, висловленому Німеччиною. В результаті переговорів, які мали місце в Москві між німецьким міністром закордонних справ Ріббентропом і товаришем Молотовим при участі товариша Сталіна, 23 серпня 1939 р. був підписаний договір про ненапад між СРСР і Німеччиною (сумнозвісний пакт Молотова"Ріббентропа — В. Ш.). Цей договір знаменував собою кінець ворожнечі обох країн, яка штучно викликалась стараннями англо" французьких імперіалістів… 28 вересня 1939 р., в результаті переговорів між товаришем Молотовим і Ріббентропом при участі товариша Сталіна, був підписаний в Москві радянсько"німецький договір про дружбу і кордон між СРСР і Німеччиною… Угоди, підписані СРСР і Німеччиною в 1939 р., не тільки знаменують собою рішучий поворот в радянсько"німецьких взаємовідносинах. Вони є міжнародною подією величезного історичного значення”. У наведеній статті зі “Словника” скромно замовчується, що між армії (командувач — комбриг Семен Кривошеїн). Наслідки співпраці комуністичного сталінського і нацистського гітлерівського режимів світ оцінив у 1945 р., і вони стали найтрагічнішими за всю історію людства. Теперішній Європарламент дав об’єктивну оцінку більшовицьконацистському співробітництву та поставив на один щабель злочини Гітлера і Сталіна. Отже, список колаборантів із повним правом доповнюють Іспанія і Радянський Союз. Якщо ж повернутися до справи колабораціонізму громадян (організацій, партій), то зупинимося на порівнянні масштабів співпраці з німцями росіян і українців. Показову інформацію про співпрацю росіян з німцями подано в “Учительской газете” за 19.09.89 р.: “Понад мільйон (! — В. Ш.) радянських громадян, зі зброєю в руках, воювало проти власного народу. На службу до Гітлера пішли: А. Власов, П. Краснов, А. Шкуро, П. Доманов, фон Паннвіц. Шість полків донського, кубанського, терського, сибірського козацтва загальною численністю понад 20 тис. осіб воювали в Югославії проти армії Тіто. Бригада Камінського, перетворена на 29"ту гренадерську дивізію СС, разом з Туркестанським легіоном брала участь у придушенні варшавського повстання (хто чув про російську 29"ту гренадерську дивізію СС? Зате у наші вуха наполегливо затовкали спотворені відомості про дивізію СС “Галичина” — В. Ш.)”. Натомість, за оцінками істориків, кількість українців, що пішла на службу до Гітлера, не перевищувала 30 тис. осіб. Слід зауважити, що коли Власов та інші російські командири мільйонної армії воювали на боці Гітлера проти Сталіна, то українці йшли до німців з наміром отримати зброю, щоб боротися за Незалежну Україну. Хіба можна порівняти одну тисячу осіб і 30 тисяч? Хіба може зрівнятися масштабами вплив на світову історію пакту Молотова-Ріббентропа і невеличкого загону “Нахтігаль”? Відома добровільна співпраця не лише росіян, а й французів, данців, норвежців, татар, білорусів та інших народів із німцями за умов окупації останніми їхніх країн. Вищеназваних російських та інших колаборантів після війни засудили і покарали, але Степан Бандера не попав під суд, хоча легально проживав у Європі. Це свідчить, що не було жодних підстав для судового переслідування лідера українського національно-визвольного руху за колабораціонізм. Стимули до колабораціонізму на державному рівні були різні: реалізувати територіальні претензії; допомогти своїм одноплемінникам, що проживали в інших країнах; убезпечитися від нападу ззовні; боротися проти комуністичного режиму, який погрожував світовою революцією, тощо. Але окупованим (не німцями) і бездержавним народам співпраця з німцями подавала надію на здобуття незалежності й створення власної національної держави. Спочатку Гітлер виправдовував сподівання: незалежними стали Словаччина, Хорватія, Чорногорія, стала державою Південна Югославія. Натомість СРСР, маючи за спільника могутню нацистську Німеччину (пакт Молотова-Ріббентропа), не тільки окуповував незалежні держави й території інших держав, а й чинив на них криваві злочини і репресії, депортуючи місцеве населення на каторгу в Сибір та винищуючи в тюрмах еліту цих народів. Тому не дивно, що народи Балтії сподівалися за допомогою Німеччини відновити свою державність і позбутися оскаженілих катів, а українці, білоруси, татари, кавказькі народи — здобути нарешті власні національні держави. Роже Гароді — французький політичний діяч, письменник, публіцист, філософ і один із теоретиків марксизму — у своїй книжці “Засадничі міфи ізраїльської політики” пише, що лідери єврейського народу також співпрацювали з нацистами, щоб створити незалежну Єврейську державу в Палестині, і гітлерівське керівництво прихильно поставилося до орієнтації сіоністських вождів. Головний нацистський теоретик Альфред Розенберг писав: “Сіонізм потрібно всіма силами підтримувати, аби щорік контингент німецьких євреїв перевозився до Палестини”. Національна військова організація (НВО) у Палестині розробила “Основні принципи…, що стосуються рішення єврейського питання в Європі і активної участі НВО у війні на боці Німеччини”: “З виступів керівників німецької націонал-соціалістичної держави витікає, що радикальне рішення єврейського питання передбачає масову евакуацію євреїв з Європи (гасло “Європа, очищена від євреїв”). Остаточно вирішити єврейське питання і звільнити єврейський народ — така мета політичної діяльності й довгих років боротьби руху за звільнення Ізраїлю (Лехи) і його національної військової організації в Палестині. НВО, знаючи про сприятливе ставлення уряду рейху до сіоністської діяльності в Німеччині і до сіоністських планів еміграції, вважає, що: 1) Може існувати спільність ін" тересів між запровадженням в Єв" ропі нового порядку згідно з ні" мецькою концепцією і істинними сподіваннями єврейського народу, що знаходять своє втілення в Лехи. 2) Можлива співпраця між но" вою Німеччиною і оновленою єв" рейською нацією. 3) Створення єврейської істо" ричної держави на національній і тоталітарній основі, пов’язаної до" говором з німецьким рейхом, мо" же сприяти в майбутньому поси" ленню позицій Німеччини на Близькому Сході. За умови, що німецький уряд визнає національні сподівання ру" ху за свободу Ізраїлю (Лехи), Націо" нальна військова організація гото" ва взяти участь у війні на боці Ні" меччини. Співпраця з рухом за звільнення Ізраїлю відповідала б останнім виступам канцлера ні"
Село на нашій Україні · “Але життя триває: люди працюють, святкують, радіють і сумують”. · s. 5strona oryginału ↗ Петро АНТОНЕНКО Фото автора
Щовихідних їду у свою рідну Авдіївку. Це всього 35 кілометрів від Чернігова, а навпрошки, луками, й того менше. У гарну погоду навіть видно бані давніх соборів міста. Розкішна природа на лівому березі Десни — півтори тисячі гектарів буйних придеснянських лук, озер, річок, лісів. У селі батьківська хата, спадок від покійних тата й мами. Батькові яблуні, яким давно за півстоліття, родять і нині. Через дорогу живе батькова сестра, моя тітка Ніна, яка у 81 рік разом із дітьми та онуками (городянами) обробляє два городи, а ще є джерелом народного оптимізму й гумору. Оптимістом нині бути непросто. Село змінюється, в ідилії впадати не доводиться. Ось і на нашому кутку — Зацеркв’янці — уже нема багатьох колишніх хазяїв. Їхні хати знесли або продали діти-городяни так званим дачникам. Дехто з них справді лише “дачствує”, наїжджаючи на вихідні, у кращому випадку — на ціле літо. Дехто, вийшовши в місті на пенсію чи у відставку, вже й побудувався на старих дворищах і став селянином. Крім того, влітку приїздить багато люду на відпочинок у ці благодатні краї. Що ж, місця вистачить усім, земляки приймають заїжджих гостинно, аби лише ті поводилися, як гості, цебто чемно. Та буває по-всякому. Один такий зальотний постріляв на лузі дядькових гусей. А то й гірше. Двоє отаких “гостей” застрелили на паші корову одного з селян. Хто знає, що значить для селянина корова, той зрозуміє, що це таке, хто не знає — не зрозуміє нічого. Кажуть, корову пристрелили на шашлики чи котлети в Київ. Стрільба ця завершилася нічим: чи то задобрили дядька (власника корови), чи залякали, але до криміналу не дійшло. Щоб завершити тему, додам, що кілька тижнів тому розгулялися ще одні зальотні з
Віктор ТКАЧЕНКО, кор. просвітянської газети “Сіверщина”, м. Чернігів
На жаль, у багатьох районах Чернігівщини з картоплею цього року скрутно. “Дощі не тільки перенаситили ґрунт вологою, а й збили землю, — бідкається бабуся Раїса Кирій з Ічні, розвертаючи черговий кущ. — Картоплі не вистачило повітря, а допомогти їй, розпушуючи міжряддя, вже не можна було. Бадилля занадто велике, розлоге — не влізти…”. За словами мешканця села Івангород Ічнянського району Віталія Болоховця, місцевого майстра, нині лопати чи вила застосовують переважно люди поважного віку, які, не поспішаючи, збирають урожай і турбуються про його якість, бо механічні засоби все-таки пошкоджують картоплю. Щодо засобів для копання картоплі, то їх сила-силенна, і застосування залежить від досвіду, уяви, практичності та вміння місцевих майстрів. Розповідає Віталій Олексійович: “Збирають урожай і механічним способом: багато хто в селі має трактори і тракторці, а до них різноманітні пристрої. Найкращий — КТН, за допомогою якого картоплю витрушують на ріллю і її залишається лише зібрати. Застосовують і плуги та плужки, зокрема у вигляді “пір’я” чи лапи з решіткою, ручні та на моміста. З отих “крутих”, що не так давно торгували на базарі шкарпетками чи панчохами, а тепер вдають із себе “бізнесменів”. Так-от, холоп такого “бізнесмена” сп’яну вистрелив у 20-річного студента, мого сусіда. Хоч і з пневматичного пістолета, але дві кулі влучили в шию, поруч із сонною артерією. Хлопця ледве врятували. Ось такі розваги… Але життя триває: люди працюють, святкують, радіють і сумують… Розвалився колгосп? Та в кожного тепер вистачає власної землі, яку вони вчасно і завбачливо приватизували, як і частину лук. Правда, зараз, в очікуванні земельної реформи (точніше, продажу землі), селяни стривожені. Чи не станеться так, що скрізь виростуть шлагбауми і паркани? Що на наші чарівні й багаті придеснянські луки, в ліси й на береги водойм не ступиш ногою, не закинеш вудку, не збереш грибів чи ягід? А найбільше турбот і розмов про соціальну сферу села. Дякувати Богові і людям, тут поки
Юні авдіївці на святі села.Отже, воно житиме!
що майже все збережено. Кілька останніх років скупчувалися хмари над місцевою восьмирічною школою, намагалися її закрити за програмою так званої “оптимізації”. Але люди її відстояли. У школі зараз 26 учнів. До того ж, у селі працює дитячий садок, і в ньому виховують аж 20 дітей, чого немає в деяких набагато більших селах. Наступного року у школу піде вже 6 першокласників. Нещодавно в селі народилося двоє діток, причому в одній родині це вже третя дитина. Так що село живе і житиме. Головне для людей — збереження соціальних закладів, бо є сумний приклад деяких сіл. Сьогодні закривають школу, завтра — дитсадок, післязавтра — медпункт, і все, село поволі перетворюється на хутір, а той просто зникає. І прикро, що в земляків щойно з’явилася нова проблема: в селі закривають пошту. Все та ж “оптимізація” і надумана економія. Це при тому, що цього року тут уже закрили ощадкасу (відділення Ощадбанку), і всі роботи з оплати комунальних платежів перевели на пошту. А в селі на 300 дворів понад 300 електричних точок, приватних і в установах, стільки ж газових точок, 100 телефонних номерів — загалом понад 700 платіжних квитанцій щомісяця. Це на додачу до власне поштової роботи. А тут і передплата на газети і журнали (до речі, у селі єй передплатники “Слова Просвіти”), і доставка людям видань і кореспонденції. І нав’язаний пошті продаж галантерейних і господарських товарів — від зубної пасти до прального порошку. Це, врешті, виплата пенсій сотням пенсіонерів. І ось відділення зв’язку, яке є водночас поштою, ощадкасою, магазином і пенсійним фондом, виявляється, для села зайве. Могутнє поштове відомство, структура найбільшого в державі Міністерства транспорту і зв’язку (шість колишніх міністерств), не здатне утримувати приміщення пошти. Сільська рада запропонувала цьому відомству прихистити пошту в своєму переповненому приміщенні. Тобто всі клопоти з оренди, опалення, освітлення у поштовиків відпадуть, бо не буде в них і самого приміщення. Що ж почула на цю пропозицію сільська рада від поштовиків? Усе одно пошту закриємо — така вказівка “згори”. Мовляв, курс на економію бюджету, боремося за рентабельність. Хоч, схоже, зекономити залишилося одне — півтори ставки поштовиків, аж 1200 гривень на двох. Що тут додати? Мої земляки, українські селяни, які раптом стали “нерентабельними” у рідній державі в її 20-ту річницю, зараз у роздумах: що рентабельніше для держави — закрити пошту чи позбавитися такої влади з її “рентабельними” підрозділами?
Село на нашій Україні · “Але життя триває: люди працюють, святкують, радіють і сумують”. · s. 5strona oryginału ↗ В Україні триває широке громадське обговорення законопроекту “Про ринок земель”, за результатами якого будуть враховані всі пропозиції та зауваження. Про це йшлося днями на засіданні Комітету з економічних реформ під головуванням Президента України Віктора Януковича. Як наголосив під час свого виступу міністр аграрної політики та продовольства України Микола Присяжнюк, завершення земельної реформи та введення ринку земель сільськогосподарського призначення — головна умова і фундамент усіх якісних змін в аграрному секторі країни. Вперше за багато років усі гілки влади в питаннях земельної реформи сконсолідували зусилля. “В ході дискусій з’ясувалося, що проти земельної реформи не існує обґрунтованих аргументів “по суті”. Навіть у наших політичних опонентів”, — підкреслив Микола Присяжнюк. За словами міністра, триває всеукраїнська інформаційна кампанія з впровадження земельної реформи. На першому етапі було проведене широкомасштабне соціологічне дослідження щодо реформи серед мешканців сіл, фермерів та експертів в усіх регіонах України. “Результати показали, що загалом селяни за реформу. Є певні острахи, але вони, здебільшого, викликані суттєвим затягуванням із реалізацією реформи. Ті, хто прилаштувався до ситуації, уже не хочуть нових рухів”, — наголосив міністр. Сьогодні проводиться широке громадське обговорення реформи, в якому беруть участь селяни, власники земельних паїв, фермери, а також керівники банківських установ та власники агрохолдингів. Також до обговорення залучено міжнародні інституції (Світовий Банк, МВФ, ЄБРР) та засоби масової інформації. У Держземагентстві та його регіональних органах працюють “гарячі лінії” для оперативних відповідей на запитання громадян. Усі зауваження та пропозиції збираються, вивчаються і будуть враховані між першим і другим читанням законопроекту “Про ринок земель”.
Прес-служба Міністерства аграрної політики України бартер, який восени у селах популярний, хоч і зовсім не вигідний, є, як завжди. Кілограм картоплі міняють на кілограм кавунів, за кілограм цибулі — півтора-два картоплі, а за перець, помідори — по два кілограми бульб. А купують спритники нашу картоплю по гривні тридцять за кілограм. Але коли міняйл побільшає, картопля стане ціннішою. Переважна більшість таких “бізнесменів” приїздять із Донецької області.
Село на нашій Україні · “Але життя триває: люди працюють, святкують, радіють і сумують”. · s. 5strona oryginału ↗ Відшумів 20-й ювілейний день народження нашої держави. Відзначали його, окрім офіційних заходів, по-різному: хто гучним застіллям, хто з шашликами, а багато українців копали картоплю, з якою вони сподіваються “безболісно” пережити зиму і, можливо, другу хвилю економічної кризи.
тоблоках, які теж вивертають бульби назовні, але збирати їх уже важче, бо треба застосовувати спеціально зварені з міцного дроту “грабельки”, шукаючи урожаю”. На заводську механізацію ціни “кусаються”, та люди воліють полегшити тяжку селянську працю і прискорити процес, тому купують ці пристрої. До речі, вони універсальні й використовуються також для прополювання міжрядь і підгортання картоплі. Їхня вартість сягає 400 гривень. “Застосовують у селах і “кінські сили”, — продовжує пан Віталій, — до них теж нині прилаштовують подібне “залізяччя”. Ми з дружиною вибираємо картоплю під трактор, який я сам змайстрував. А ось сіно косимо і гребемо, не повірите, “Волгою”, автомобілем, до якого чіпляю пристрої власного виробництва. За годину обробляємо понад 20 сотих”, — усміхається, згадуючи недавню сіножать і додає: “У селі довго дивувалися такому підходу до заготівлі сіна”. Цікавлюся ще одним актуальним питанням: “А скільки ж коштує найняти машинерію, щоб вибрати картоплю?” І мушу сказати, що розцінки, як кажуть, не дитячі. Вартість сотки така ж, як і за оранку, — від 16 до 20 гривень. А робота однієї вибиральниці коштуватиме не менше 100 гривень на день, плюс сніданок, обід та вечеря. Отож якщо порахувати всі витрати на вирощування головного для українців овоча, то виходить він “золотий”. Збирання картоплі на фініші. А що ж на ринку? Нині по 4 гривні за кілограм правлять, та попиту великого немає, а ось
Доля на тлі історії · “Десятиліттями тема жахливої трагедії україн" ського населення Холмщини замовчувалася”. · s. 6strona oryginału ↗ Ciąg dalszy z wcześniejszej strony — fragment strony
лягали на їхньому переїзді до СРСР. Не маючи надії на покра! щання свого становища, україн! ські родини 1944 р. змушені були покидати свої оселі, майно, моги! ли рідних. Тих, хто не погоджував! ся на переїзд, вивозили примусо! во. Майно, худобу вантажили на військові машини. Їхали кілька тижнів у товарних вагонах. Була люта зима. Не вистачало залізнич! ного транспорту, тисячі змучених, розгублених людей на залізнич! них станціях тижнями чекали ва! гонів, страждаючи від холоду, хво! роб. Особливо потерпали родини з дітьми. Крім того, вагони з май! ном переселенців не охороняли, тому вони часто ставали легкою здобиччю злодіїв. Так, на станції Кам’яний Міст злодійський напад було вчинено на вагон, у якому перебувала мамина родина. Важкі випробування чекали на пересе! ленців і в тих місцях, куди їх при! возили. Це були степові села Одеської, Миколаївської, Запо! різької, Херсонської областей. Переселених (а їх вивезли майже 500 тисяч) обіцяли розмістити згідно з їхнім бажанням у колгосп! ному господарстві або наділити землею (не більше 15 га на одне господарство) для ведення одноо! сібного господарства, надати їм матеріальну допомогу. Та влада не поспішала виконувати обіцяне. Для переселених катастрофічно не вистачало житла. Велика дідова родина отримала стару хату під солом’яною стріхою. Родичам, родині Бігунців, дали хату розкур! кулених, у яку невдовзі повернув! ся господар. Тож вони змушені бу! ли винаймати помешкання, кіль! ка разів змінюючи місце прожи! вання, поки далеко за селом, в степу, не отримали ділянку землі для будівництва. Нелегко було переселенцям, які споконвічно господарювали на власній землі, почати нове життя в атмосфері сталінського терору, злиднів колгоспного села 50!х. Із 300 призваних на фронт степківців полягло 175, в деяких родинах — всі чоловіки. Тож усю важку працю виконували жінки і підлітки. Коровами орали лани, вручну засівали. Переселенським родинам зразу ж запропонували вступити в колгосп, про обіцяну можливість ведення власного господарства не згадували. А чо! му дозволили вивезти з Польщі худобу, зрозуміли після переїзду: її примусово забрали в колгосп. Незвична до колгоспного догля! ду, худоба незабаром пропала. Місцеві комуністи, пам’ятаючи практику розкуркулення 30!х, от! римали нову поживу. Переселен! ські родини важко працювали в колгоспі за “палички” трудоднів, були залякані, не знали законів. Тому їх підло обдурювали. Вже пізніше, оформляючи пенсію, мама не знайшла жодних доку! ментів, що підтверджували її пра! цю в колгоспі. Місцеві чиновники часто приходили вночі, стукали у двері, лякали арештом, судом, погро! жували відправити до “білих вед! медів”. Таким чином вони зму! шували підписуватися на обліга! ції. Важко переживала родина і те, що не було звістки від молод! шого сина, який добровільно вступив до радянського війська ще в Польщі. Уже пізніше, після довгих клопотань, дізналися, що похований їхній Микола в дале! кому Потсдамі. Не вся пересе! ленська молодь, особливо стар! шого віку, змогла продовжити здобувати освіту, адже все треба
Доля на тлі історії · “Десятиліттями тема жахливої трагедії україн" ського населення Холмщини замовчувалася”. · s. 6strona oryginału ↗ Зоя ШАЛІВСЬКА, заступник голови Конотопської міськрайонної організації “Просвіта”, член НСЖУ Світлого тижня тисячі лю! дей, долаючи чималі від! стані, поспішали в ті села, де колись жили. Відвідати за дав! нім звичаєм могилки рідних, по! бачитись із родичами, колишні! ми сусідами. Нелегкими, через сумні спогади, були відвідини се! ла Степківки, що на Миколаїв! щині, в нашої 88!річної мами. Українка з Холмщини, свого часу вона разом із рідними змушена була покинути прабатьківське обійстя в селі Славетин Замостів! ського повіту Люблінського воє! водства і переїхати сюди. Квітами й теплими усмішка! ми зустрічали в місцевій школі нашу родину, з якою вже кілька років листуються юні краєзнавці. Досліджуючи історію села, шко! лярі звернули увагу, що одну з сільських вулиць степ! ківці здавна називають Польським хутором. Там нелегко обживали! ся викинуті з родинних гнізд українці Холмщи! ни. 66 років тому до Степківки та навко! лишніх сіл Первомай! ського району тоді Одеської області прибу! ло з Польщі кілька ве! ликих родин: Бігунці, Морокішки, Романю! ки, Свистуни, Козаки, Лоні та інші. Вдалося встановити 31 особу. Невтомні дослідни! ки під керівництвом учительки Лариси Пи! липівни Короп вивчали наукову історичну літе! ратуру, архівні матеріа! ли, листувалися з на! щадками депортованих родин, зокрема й з на! шою. Тож шкільний музей по! повнився унікальними фотогра! фіями, документами, спогадами. А юні історики посіли перше міс! це в обласному конкурсі творчих робіт з історичного краєзнавства. У просторій актовій залі зі! бралися вчителі, школярі, щоб послухати розповідь літньої пані Ольги Морокішко. Її родині до! велося пережити два переселен! ня. У роки Першої світової війни за наказом царського уряду біль! шість українського населення з Холмщини та Підляшшя приму! сово виселили вглиб Росії, де на той час проживав 1 мільйон укра! їнського люду. Сім’ї з нашого ро! ду, покинувши рідні домівки з на! житим майном, змушені були об! живатися в Харківській та Кате! ринославській губерніях. По! дальші трагічні події в Росії (гро! мадянська війна, голод, розруха) та й туга за рідною землею спону! кали родину повернутися на Хол! мщину, знову покинувши все на! жите. Наслідком депортації стало розпорошення членів родини, втрата зв’язку між рідними. Тіль! ки через 35 років знайшов у Хар! кові мій дід Іван Морокішко свою рідну сестру Софію. Доля ж його вітчима, якого хворого на тиф зняли з потяга дорогою до Польщі, невідома. На Холмщині на місці покинутих господарств вигнанці побачили лише згари! ща. Ось така маловідома сторінка з трагічної книги життя західної гілки української нації. Тож коли повернулися, дове! лося починати все спочатку. Пра! целюбні, кмітливі родини посту!
пово відновлювали господарства, народжували дітей. Із поляками! односельцями жили мирно. Мо! лодь разом розважалася, брали один одного за кумів, запрошува! ли на православні та католицькі свята. Хрещеною стала і моя ба! буся Катерина для маленької Яни з польської родини Івана та Сте! фи Рибаків. Моя мама і її брат! близнюк Микола були ровесни! ками Яни. Тож коли Стефа пра! цювала в полі, Яну доглядала і го! дувала грудьми Катерина. “Кумо Стефо, не хвилюйтесь — де двоє моїх дітей, там і ваше”, — заспо! коювала вона свою подругу. Але польська панівна верхів! ка, що здавна плекала ідею опо! лячення українців, створення моноетнічної держави, посилю! вала тиск на місцеве українство.
Ще вдома з подругами (у центрі Ольга Морокішко, ліворуч полячка Яна)
Українських шкіл не було, і русини (так називали українців поляки) змушені були навчатись у польських, де терпіли прини! ження. Переслідувалася право! славна віра. Вчителі!поляки за! водили українських школярів до костелів, де їх окатоличували. Наругу чинили навіть над помер! лими українцями: на цвинтарях ксьондзи навертали до католи! цизму небіжчиків. Усе це викли! кало спротив. Сотні українців кинули до в’язниць. Із початком Другої світової війни життя українців у Польщі стало зовсім нестерпним. Удень у села вдиралися німці, грабували населення, обкладали непомір! ними податками, влаштовували облави на молодь для вивезення в Німеччину. Та справжній жах по! чинався вночі. Озброєні польські банди чинили проти українців нещадний терор. Із настанням сутінок українські родини хова! лись у стайнях, на горищах, у льохах, скиртах соломи. Та то був ненадійний прихисток. В один із таких нападів (а “чекали” банди! тів щоночі) вони повалили мою вагітну тітку і здерли з неї чоботи. Не зумівши збити замок зі стайні, бандит вигнав босоніж мою матір на сніг і почав кидати сокиру біля її босих ступнів. “Ми знищимо українців у селах, і вони стануть наші”, — так говорили поляки. І знищували… Криваве побоїще вчинили польські бандити в селі Бересть Грубешівського повіту. Українців у ньому була більшість. Вони попри переслідування збе! регли свою мову, носили виши!
ночувала і моя мама, рятуючись від нічних розбоїв. “Тільки через мій труп зайдуть у хату бандити”, — заспокоював сусід, коли її, тремтячу від страху, ховала в сво! єму ліжку стара полячка, слізно молячись польською. Щиро спів! чуваючи горю українки, в якої зник єдиний син, сусідка!поляч! ка повідомила, де шукати труп хлопця, якого убили польські бандити. Її одинак теж загинув в Освенцимі. Так біда єднала пра! вославних і католиків. За маминими спогадами, ук! раїнські родини і їхня зокрема всіляко допомагали радянським солдатам, які тікали з розташова! ного неподалік табору військово! полонених. Переховували, дава! ли одяг, харчі, лікували хворих і поранених. У село часто навіду!
ванки, дотримувалися україн! ських звичаїв. 18 березня 1943 ро! ку о восьмій годині ранку поль! ські банди оточили село, виганя! ли українців на вулицю, розстрі! лювали їх, а будинки підпалюва! ли. Рідна сестра моєї матері з дво! ма дітьми — дванадцятирічним Зеновієм та восьмимісячною На! дійкою сховалися у схроні під клунею, де часто змушені були переховуватись від бандитів. Чо! ловіка ж умовила тікати з села. Не багатьом пощастило тоді вря! туватись. А коли повернулись — застали жахливу картину. Де! рев’яну церкву, де заховалася вчителька зі своїми учнями, було спалено. Тітку ж мою з дітьми знайшли мертвою. Мабуть, за! дихнулись від диму. Згоріла жив! цем у хаті і тітчина свекруха, бо валися німці, тому ризик був ве! ликий. Боячись доносів, вдавали! ся до хитрощів. Імітували напад: розбивали шибки, а потім заяв! ляли в жандармерію, що їх погра! бували. Заразившись від полоне! них, яких кожна родина перехо! вувала по черзі, село перехворіло на тиф. На жаль, не всім пощас! тило одужати… Втікачі з таборів часто на свята розважались із сільською молоддю, разом співа! ли українських пісень, оскільки багато з них були з України. Десятиліттями тема жахливої трагедії українського населення Холмщини замовчувалася. Зав!
була хвора і не вставала з ліжка. По всьому селу лежали трупи, яких ні! кому було ховати. Діз! навшись про смерть рідних, моя мама вирі! шила йти 20 км до того села, щоб їх поховати. Та вже майже біля ньо! го її зупинили двоє чо! ловіків у німецькій формі й почали вима! гати документи. Коли побачили український паспорт, люто лаючись польською, топтали його ногами. Мама
Ольга Іванівна (в центрі) серед учителів Степківської школи жди щиро дивувалися співроз! мовники розповідям мами про вбивство в Польщі в роки війни наших сімох близьких родичів. Уточнювали, перепитували, чи не від рук німців вони загинули. Про жорстоке переслідування ук! раїнців, врешті!решт, вигнання їх із прабатьківських земель стали обережно згадувати історики ли! ше тоді, коли Польща вперто й послідовно підраховувала кіль! кість своїх жертв від загострення польсько!українського протис! тояння в роки Другої світової вій! ни, не вдаючись у “подробиці”, як кажуть, хто нападав, а хто відс! трілювався. Ми ж своїх жертв ні! коли ретельно і не рахували. Правдиву кількість загиблих ук! раїнців чи то від Голодомору, чи в роки Другої світової приховано за виразами: близько, орієнтовно, понад, більш як. Радянські військові не захис! тили українців від безчинства польських бандитів, а лише напо!
зрозуміла, що то були переодяг! нені в німецьку форму бандити. Вони наказали їй бігти, не огля! даючись. Бігла щосили, щомиті чекаючи пострілів. Та Бог її поря! тував, хоч на все життя отримала важку хворобу серця. Жорстокий конфлікт на мі! шаних українсько!польських землях свідомо провокували нім! ці. Українців виганяли зі своїх сіл і примусово поселяли на поль! ських господарствах. Так сталося з родинами трьох дядьків моєї матері Бігунців Миколи Михай! ловича, Миколи Кириловича та Володимира Кириловича, яких було жорстоко вбито в селі Бро! ніславка. Українці ставали жер! твами помсти німців за дії радян! ських партизан. Після вбивства ними німецького жандарма есе! сівці ледь не до смерті забили мо! го діда. Але слід зауважити, що поляки!односельці часто перехо! вували українські родини. Не разу своєї подружки, полячки Яни,
Читацьке віче · “Свавільне рішення керівництва СРСР та Польщі стало трагедією для сотень тисяч переселених українців”. · s. 7strona oryginału ↗ Ciąg dalszy z wcześniejszej strony — fragment strony
було починати з “нуля”. Тож для більшості переселених вона об! межилась знаннями, отримани! ми в Польщі. Із великою вдячністю завжди згадує мама, як приязно зустріли переселенців місцеві селяни, на! годували гарячим борщем, допо! магали пристосовуватися до но! вих умов. Прибулих вразила жах! лива повоєнна бідність, голодні, виснажені вдови з малими діть! ми.Тож допомагали сусідам при! везеними з Польщі харчами. Для багатьох дітей у Степківці холм! щаки стали хрещеними батька! ми. Ще й досі мама листується зі своїми колишніми сусідами. Не всі переселенці змогли прижитися на нових землях. Не! статки, незвичні природні умови, туга за рідними лісистими края! ми спонукала їх на переїзд ближ! че до батьківщини, плекаючи на! дію згодом повернутися на землю своїх предків. Покинувши все майно, яке вдалося забрати при переселенні з Польщі в село Кримка Первомайського району тоді Одеської області, дядько мо! єї мами Василь упряг у самороб! ний візок корову і з дружиною і трьома дітьми рушив на захід. Йшли кілька тижнів, поки діста! лись Івано!Франківщини. Влада не дозволяла покидати місця переселення. Кілька днів тримала міліція на дорозі серед степу переселенські родини з холмського села Седнів, які на возах покидали чужину. Мій дід за кілька кілометрів носив їжу і воду землякам. Ніякі погрози і залякування не похитнули їхньо! го рішення, і седнівці продовжи! ли свій шлях. Туга за рідними обійстями на Холмщині, які зразу ж заселили поляки, не покидає вигнанців і до! сі. Згадують красень Холм, який заснував Данило Галицький, па! м’ятають, як п’янко пахли липи, посаджені ще їхніми дідами, які солодкі були черешні в молодому садку. Ще й зараз, згадуючи якісь події, звичаї, святкування, мама зауважує: “А в нас удома…” Деко! му вдалося побувати в рідних кра! ях. Особливо боляче вразили по! руйновані кладовища, розбиті над! гробки. Пекучим болем пронизані рядки з вірша, написані депорто! ваною українкою: Уже зима, скрізь вітер свище, не тільки вітер, а й журба. Своє покинув, а чужого душа і серце не прийма. Таке приниження терпіли, так тяжко жилося батькам, Хоча піввіку тут прожила, душа і помисли всі там. Там, де все таке прекрасне: синє небо, сонце ясне, Трава, немов зелений шовк, де птиці спів різноголосий, Де вранці рясні, чисті роси, Де кожна стежка, кожний яр тобою стоптані весною… Отак свавільне рішення ке! рівництва СРСР та Польщі стало трагедією для сотень тисяч пере! селених українців. Дедалі менше залишається людей, які пам’ята! ють ті події, роз’їхались їхні на! щадки. А на сільському цвинтарі, під пронизливими степовими вітрами знайшли вічний спочи! нок холмщаки — вигнанці зі сво! їх прабатьківських земель, що не ополячились, стали на захист рід! ної мови, віри, батьківських зви! чаїв. Такої б непокірної вдачі ни! нішньому поколінню…
Читацьке віче · “Свавільне рішення керівництва СРСР та Польщі стало трагедією для сотень тисяч переселених українців”. · s. 7strona oryginału ↗ Братства ОУН-УПА “Лисоня” на чолі з головою Братства Орестом Гуменюком, на сцені біля Меморіалу полеглим Українським Січовим Стрільцям виступили творчі колективи та виконавці з кількох областей — Тернопільської, Львівської, Волинської, Івано-Франківської, Рівненської, лауреати попередніх фестивалів, учасники “Оркестри волі” з Тернополя, співаки зі Львова — Остап Стахів, Софія Федина, хор “Сурма” з Рогатинщини, гурт “Співайте, козаки” із Бібрки та інші. На виставках-продажах можна було придбати сувеніри, вишиванки, посмакувати козацьким кулешем, поспілкуватися з представниками видавництва “Літопис УПА” придбати патріотичну літературу інших видавництв. Діяла виставка українських бойових нагород 1914—1952 років, відбулося спецпогашення листівки, випущеної до 200-ліття Маркіяна Шашкевича та 95-ліття боїв на Лисоні. До речі, група бережанців здійснила похід у рамках проекту “Вершини нашої звитяги” уздовж Золотої Липи — річки, оспіваної відважними Січовими Стрільцями. На Лисоню з Підлисецької гори Білої патріоти принесли землю з батьківщини Будителя Галичини. Юні пластуни-табірники — учні шкіл району підтримували стрілецьку ватру, вогонь якої повезли в усі населені пункти району. У рамках акції “Підтримай вогонь Лисоні” стрілецькі ватри запалали на багатьох вершинах Бережанського краю.
15 жовтня 2011 року в місті Коростень Житомирської області відбудеться П’яте Всеукраїнське літературно-мистецьке свято “Просто на Покрову”.
Напередодні Покрови Коростенщина скликає до себе учасників щорічного Всеукраїнського літературно-мистецького фестивалю “Просто на Покрову”. Ця земля надзвичайно щедра на таланти. Вона виплекала відомих письменників Петра Клименка, Віктора Кордуна, Василя Юхимовича, Міху Козимиренка, Володимира Пригорницького, Петра й Миколу Сингаївських, Віктора Васильчука, Галину Цепкову, Василя Головецького, Валерія Нечипоренка, композиторів Анатолія Білошицького, Василя Іванченка, Руcлана Квінту, художників Трегубових. Усі вони так чи інакше гуртувалися і гуртуються довкола літературномистецького об’єднання “Древлянка”, яке вже понад 20 років очолює головний редактор газети “Вечірній Коростень”, письменник, заслужений журналіст України Віктор Васильчук, який щиро опікується цим осіннім літературно-мистецьким святом та музеєм-садибою поета і журналіста, заслуженого діяча мистецтв України Василя Юхимовича. За словами ініціатора свята Віктора Васильчука, по-доброму і щедро сприяють йому в цьому районні адміністрація і райрада на чолі з Володимиром Нагорняком і Віктором Кутішенком. 15 жовтня велика літературна світлиця районного будинку культури чекає гостей із Коростенщини і Києва, Львова і Чернігова, Харкова і Севастополя, Малина і Житомира, Вінниці, Лугин і Брусилова. Гості з самого ранку відвідають музей-садибу Василя Юхимовича, ідейного натхненника літературного свята на Коростенщині, місце, де загинув князь Ігор, краєзнавчий музей, об’єкт “Скеля”. Оргкомітет свята “Просто на Покрову” 15 жовтня 2011 року чекає гостей у Коростені о 10-й годині. Збір біля районного будинку культури.
Оргкомітет
Читацьке віче · “Свавільне рішення керівництва СРСР та Польщі стало трагедією для сотень тисяч переселених українців”. · s. 7strona oryginału ↗ Тетяна БІДЗІЛЯ, м. Бережани, Тернопільська обл.
На славній горі Лисоні, яку по праву називають Олімпом національного духу, відбувся 6-й Регіональний фестиваль стрілецької та повстанської пісні “Дзвони Лисоні”.
Право на підняття національного прапора надано почесному гостю фестивалю, сину Героя України, легендарного командира УПА Романа Шухевича — Юрію Шухевичу. Священики різних конфесій відслужили Молебень Пам’яті Українських Січових Стрільців, які 95 років тому, у серпні-вересні 1916 р., вели запеклі бої з російськими військами. Тут геройською смертю полягло понад сто стрільців. Чимало поранених потрапило до ворожого полону. У вітальному слові голова Тернопільської обласної ради Олексій Кайда відзначив: “Це не просто сторінка історії, а сторінка нашої звитяги, це символ нескореності нації, історія, яку не можна переписати, бо вона — жива. Самопосвята борців є взірцем для нас у справі захисту й розбудови Української Держави… Тож будьмо пильними! Боротьба триває!” Палкими були промови й народного депутата України, голови Союзу Українок Лілії Григорович, яка зазначила, що цьогорічний фестиваль відбувається за підтримки голови політради партії “Наша Україна” Валентина Наливайченка, представників Бережанської міської й районної влади. На Лисоні силами громадськості зведено величний пам’ятник і каплицю, посадили калинову алею. Перед гостями, серед яких були члени
Читацьке віче · “Свавільне рішення керівництва СРСР та Польщі стало трагедією для сотень тисяч переселених українців”. · s. 7strona oryginału ↗ Світлана ОРЕЛ, м. Кіровоград
Cесія Ленінської районної у місті Кіровограді ради більшістю голосів відмовилася підтримати депутатський запит свободівця Ігоря Бур’янова про перейменування Ленінського району на Шевченківський. Власне, депутати райради повинні були не перейменувати район, а лише скерувати відповідний запит до Кіровоградської міської ради, в компетенції якої розв’язання подібних питань. Але депутати від найбільшої фракції Партії регіонів на чолі з головою ради Валерієм Заботкіним вирішили не давати ходу цій ініціативі. — Ідея перейменувати район, який до цього часу носить ім’я одіозного більшовицького керманича, — розповідає Ігор Бур’янов, — серед громадськості міста визріла у конкретну пропозицію ще 22 травня 2011 року під час відзначення 150-річчя перепоховання в Україні Тараса Шевченка. Питання розглядалося у всіх постійних комісіях ради, й активно ніхто не заперечував проти перейменування, окрім комуністів. На сесії мою пропозицію підтримали лише дев’ятеро колег із фракції БЮТ—“Батьківщина”, були проти або зовсім не голосували депутати від Партії регіонів, КПУ, “Солідарності жінок України”, і, що найприкріше, від “Фронту змін” А. Яценюка. Голова районної ради регіонал Валерій Заботкін у своїй фінальній репліці так прокоментував ситуацію: “Ми всі шануємо і поважаємо Тараса Григоровича, але…” Але Ленін усе-таки дорожчий?..
Читацьке віче · “Свавільне рішення керівництва СРСР та Польщі стало трагедією для сотень тисяч переселених українців”. · s. 7strona oryginału ↗ Маріанна СОРОНЕВИЧ, головний редактор Української газети в Італії
До розмаїття монументалізму в Україні нещодавно додався ще й пам’ятник українцям, які мігрували за кордон: у гірському смт Колочава Міжгірського району Закарпаття відкрито перший в Україні пам’ятник заробітчанам. Ще один заплановано встановити у Зарваниці Теребовлянського району Тернопільської області.
Переглядаю репортаж із відкриття меморіалу. Скульптурна композиція відтворює драматичний момент прощання вагітної жінки та дітей із батьком, що вирушає у світ. Та ще драматичнішим є відео села та селян-учасників урочистостей. Коментарі дають заробітчани зі стажем; літні матері, що бачать своїх дітей двічі на рік; українські селянки, пенсія яких ледь сягає прожиткового мінімуму. Згадують полеглих у пошуку щастя. “Лише двадцять відсотків дітей у селі виховують батько і мати”, — констатує коментатор. ЗМІ систематично повідомляють громадськість про встановлення монументів у різних куточках України. Часто новітні герої із висоти зведених постаментів споглядають зруйновані дороги, облуплені будинки й темні вулиці…
Не за таку Україну вони боролися! Як на мене, кращим увічненням їхніх ідей був би економічний ріст держави.
Українська газета в Італії запропонувала висловитися безпосереднім героям — заробітчанам четвертої хвилі. На сайті www.gaze- taukrainska.com було проведено опитування: “В Україні планується встановлення вже другого пам’ятника заробітчанам. Як ви до цього ставитеся?” Із 374 респондентів 72,7 % вважає їх пам’ятниками ганьби державі; 17,1 % — способом привернення громадської уваги до проблем еміграції; “Раді мати пам’ятник за життя”
4,8 % респондентів; відповідь “Інший варіант” обрало 5,3 % читачів газети. У коментарях до теми хтось згадує Дублін, де на березі річки в центрі міста стоїть корабель — на кшталт тих, на яких ірландці пливли до Америки під час картопляного голоду. Інші посилаються на історичну правду. Та більшість із тих, хто скуштував заробітчанського хліба, вважає цю ідею безглуздою, критикує владу, вимагає робочих місць і соціального захисту в Україні, пропонує зібрати кошти на пам’ятник українським можновладцям. Ризикуючи стати об’єктом нападок із боку прихильників новітнього монументалізму, вбачаю зміст, допоки в Україні руйнуються сім’ї та сиротіють діти через міграцію одного чи обох батьків, у тому, аби скеровувати кошти на створення хоча б ОДНОГО робочого місця, на зміцнення хоча б ОДНІЄЇ сім’ї, на щастя хоча б ОДНІЄЇ дитини, яка ростиме, оточена любов’ю обох батьків.
Молода країна · “Патріотизм — це не тільки для себе, а коли відповідально й чесно робиш свою маленьку справу”. · s. 8strona oryginału ↗ — Чи наші медіа ангажовані ідеєю України? Знаєте такі? — Українська ідея переважно відсутня в наших ЗМІ: чим далі на схід, тим більше. На жаль, коли журналіст займає проукра! їнську позицію, на нього починають диви! тися з погордою, зневагою і казати, як він сміє це робити. З іншого боку, журналісту протидіють. Знаю із власного досвіду: найбільше потрібно пропагувати українську ідентич! ність. Та є люди, а серед них і чиновники, яких не цікавить виховання громадян. А п’ятій колоні вигідно, щоб люди не думали про національну ідею, про розвиток своєї мови й дослухалися до того, що їм нав’язують “зверху”. Щодо конкретних видань, то, вва! жаю, що ідеєю України живе газета “День”, журнал “Український тиж! день”, Інтернет!видання “Українська правда”, ще декілька Інтернет!джерел. — Чи погоджуєтеся з думкою Павла Загребельного: “Ми — трагічні люди. Живемо серед цинічних політиків, у цинічну епоху, у цинічному світі. І коли наші діти народжуються у цьому суспільному цинізмі, — що їм зостається? Бути циніками, інакше їх цей проклятий світ не сприйматиме і не прийме”. Чи слушна ця заувага класика української літератури? — За такого підходу до справи вже й не варто боротися, бо України тоді нема, та й взагалі, — не варто бути со! бою. Бо ти тоді нікому не потрібен: ні собі, ні людям, ні Україні. Але ж Укра! їна боролася. Може, не все так ідеаль! но було. Але сьогодні маємо свою дер! жаву. І її треба розбудовувати. За! гляньмо в не таку вже й давню істо! рію: УПА, не маючи держави, не маю! чи надії, боролася. — Софіє, Ви талановита співачка, національно-ангажована людина. Як Вам це вдалося? — Як вдалося — не знаю. Може, тому, що мама мене назвала Софією, або я — продовження попередніх поколінь. — А звідки Ви? — Львів’янка. Тато — із Золочівського району, мама — з Харківщини. — Схід і захід — разом? — Поєднався схід і захід у Львові. Влас! не, коріння моєї родини визначило те, якою я є. Мій дід — Павло Чаговець із козацького роду. До речі, навіть за Богдана Хмельниць! кого був курінь Чагівця. Значна частина ро! дичів з маминого боку загинула під час Го! лодомору. Українське у нас завжди було прі! оритетним, незважаючи ні на що. А коли мій дід вмирав (уже за незалеж! ної України), і ми його спитали: “Що Вам хочеться найбільше?”, він відповідав: “Хо! чу, щоб Україна була незалежною!”. — Та ж була вже! — Державна незалежність — це доро! говказ і треба йти далі. А щодо татової ро! дини… Мій дід був священиком, і тата че! рез те звільняли з роботи, переслідували. Усе робилося для того, щоб батьки виїхали зі Львова. — А як Ви потрапили на телебачення? Адже Ваші передачі розумні, виважені, і Вами мав би пишатися Львів за ту відданість своїй державі. — Запросив мене на телебачення Яро! слав Фейло і запропонував розпочати ав! торський проект — політично!аналітичну програму “Погляд з Високого Замку”. — Чув, що Вас досить швидко “попросили” з телебачення. Чому? — Моя позиція їх не влаштовувала. — Яка? — Я відмовлялася виконувати вказів! ки. Наприклад, мені не можна було згаду! вати прізвище Степана Бандери, Романа Шухевича, хвалити УПА, а навпаки — ма! ла прославляти Велику Вітчизняну війну, з чим я не погоджувалася. Особливо мене намагалися “пристру! нити” після зміни влади. Уявіть собі: для передачі в прямому ефірі мені необхідно було за два тижні подавати детальний сценарій, розписуючи в ньому навіть репліки! А в результаті під час виборів ефір передали своїй людині. І хоч я мала контракт на рік, мене змусили піти з те! лебачення. А в моїй передачі взяло участь понад 300 молодих людей, які отримували в пря! мому ефірі унікальну можливість вислови! ти свою думку та поставити незручні запи! тання політикам. — Чи маєте лад в душі? — Не завжди. — Чому? — З одного боку, лад у душі є, бо займа! юся улюбленою справою. З іншого — його нема, бо намагаєшся зробити за хвилину значно більше, ніж це вдається. І ще одна причина: хо! четься більше змін. Тому треба гуртувати навколо людей. — Які книги читаєте? — Передусім — отця Дмитра Блажейовського “Мої рефлексії щодо минувщини, теперішності і будучности українського наро! ду”. Дуже гостра книга. Багато хто на нього образився. А Блаже! йовський лише зіставляє факти з історії. Подає причини втрат. Ми, звичайно, списуємо їх і на лінь, і на безвідповідальність, іна перевагу персональних амбі! цій над національною ідеєю… Окрім того, книги з міжнарод! них відносин та міжнародного миру, бо це моя робота. Остання з книг — “Інформаційні війни”. Мама навчила мене читати в три роки. Я читала все, що бачи! ла. Найбільшим покаранням для мене була заборона читати. У нас удома, у бабці в Ужгороді, в тато! вій майстерні — книги всюди. Найулюбленіша книга — “Коб! зар” Т. Шевченка. — Юрій Мушкетик вважає, що світ дедалі більше “освинячується”. Тож запитує: “До кого звернутися, кому пожалітися, у кого просити допомоги?” Як, на Вашу думку, у кого? — З одного боку, у церкви. Зустрічала багато священиків на своєму шляху, які рятують душі. Зокре! ма мій прадід, Павло Швидкий, який десять років відсидів із Йосипом Слі! пим. Але це був священик від Бога, який приймав усіх, хто потребував роз! ради, слова, який міг вказати шлях. Таким є диякон у Вірменській цер! кві у Львові. Дав урок неупередженості щодо інших людей, інших національ! ностей. Отець Володимир із Трускав! ця, з церкви Покрови Пресвятої Богороди! ці. Багато є таких священиків, зокрема на фестивалі “Велика коляда”. Хоча, звичай! но, і серед них є певні особи, які дискреди! тують себе і церкву. Трапляється. І за таких умов найголовніше — заглиблення в самого себе. А Бог зверху усе бачить. — Ви — за сильну президентську владу чи за президентсько-парламентську республіку? — Мені найбільше імпонує модель ке! рівництва Віктора Ющенка — ліберальна, виважена й неконфліктна. Але наша дер!
Народна артистка Марія Байко з своєю ученицею Софією Фединою жава, наш народ виявилися до того не го! товими. І тому поки що потрібна сильна президентська влада. — Чи сформульована нині в Україні національна ідея? — На жаль, ні. 2006 року в Коблево під патронатом президента проводився фо! рум, на якому йшлося про національну ідею. Було кілька тисяч молоді. У моїй гру! пі, де були представники Луганська, До! нецька, Запоріжжя, Львова, ми оперлися на Шевченкове кредо: “В своїй хаті — своя правда, і сила, і воля”, єдність, право, віра, доля. Головне, щоб кожен усвідомлював, що його особиста хата розширена до вели! чини України. А про свою хату кожен по! винен подбати. — Як зробити так, щоб масова культура в Україні бодай трохи дбала про українське? — На мою думку, масова культура в Ук! раїні — це ворожий елемент. Поки що. — Хто для Вас в Україні є моральним авторитетом? — Владика Гузар, який ві! дійшов від посади, давши доро! гу Святославу Шевчуку, над! звичайно потужній молодій особистості. Сам Святослав Шевчук, Віктор Ющенко, Єв! ген Сверстюк, Ліна Костенко. Моя мама працювала в Музеї у Кременці. Якось у вихідний її викликали на роботу, бо приїха! ла поважна пані, щоб ознайо! митися з місцевістю. Згодом розповіді моєї мами під час екс! курсії для цієї пані і її чоловіка лягли певною мірою в зміст “Берестечка”. То була Ліна Костенко. — Як стати тим, ким стали Ви, молода львів’янка 27-ми років? — Любов до Батьківщини є всередині, батьки допомагали їй рости разом зі мною. Багато хто викривлено розуміє слово “патріотизм”. Часто на цій темі спекулюють. Говорити пафосні фрази — це не патріотизм. Патріотизм — це коли ти своїми діями не шкодиш рідній державі і рідному народові, ко! ли ти працюєш не тільки для себе, а коли відповідально й чесно робиш свою маленьку справу.
Спілкувався Богдан ЗАЛІЗНЯК
Нещодавно в одному з інтерв’ю український економіст Богдан Гаврилишин висловив мудру і правдиву тезу: “Стає очевидно, що наявні економічні й політичні сили себе пережили. Вони спотворені. Уся надія на молоду генерацію”. Одразу виникає запитання: чи є такі люди серед молоді? Одна з них — Софія ФЕДИНА. Співачка. Від 2000 року творчо співпрацює з народною артисткою України Марією Байко. Має в своєму репертуарі альбом колядок “Іде звізда чудна”, альбом “Там під горою у моїм ріднім краю”, альбом повстанських пісень “Буде нам з тобою що згадати”. Дипломант і лауреат кількох десятків фестивалів, науковець, кандидат політичних наук. Закінчила факультет міжнародних відносин ЛНУ імені Івана Франка, отримавши диплом магістра з відзнакою. Спеціалізація — міжнародні відносини та дипломатична служба. Нині — викладач ФМВ ЛНУ імені Івана Франка. Вона — громадська діячка, учасниця різноманітних міжнародних конференцій, досконало володіє англійською та польською мовами, на високому рівні — німецькою, на середньому — японською, а ще вивчає французьку. Софія Федина — екс-віце-президент Львівського регіонального представництва Європейського молодіжного парламенту — Україна. 2005 року стала єдиною учасницею від України на найбільшому у світі міжнародному форумі мистецтв в Единбурзі (Шотландія) — фестивалі “Фриндж”. Вона завжди переконує своїх співрозмовників і читачів: “Головне — вірити у власні сили і не боятися йти до своєї мети. Якщо бути впевненим у своєму успіху і крок за кроком наближатися до здійснення мети, — усе збудеться”.
З роси і води! · “У правду вірив, у душі порив, У слово рідне, в край свій і свободу”. · s. 9strona oryginału ↗ * * * Ув однім човні з тобою В нашій рідній стороні Навпіл з радістю й журбою Пропливаєм наші дні. Проминаєм сподівання — Що збулось, що не збулось… Де нас пристань жде остання? Як у світі цім жилось? Не згасити б віри ватри. Є нам, друже, що втрачать. Щемний сумнів душу ятрить — Чи не марно дні біжать? Мабуть, ні, таки не марно, Коли пам’ять не щеза, І жили ми не бездарно, Коли ще бринить сльоза За отим, що вже минулось, За отим, чому не буть. Тільки серце стрепенулось, Та занила тоскно грудь.
* * * В старому дзеркалі побачив не своє — А іншого когось зістарене обличчя. Журба тенета самоти снує — Уже давно ніхто мене не кличе. Та і навіщо марна суєта Мені немолодому вже здалася, Якому вже зоря ранкова не світа — Вервечка літ розсипалась у часі… Хоча й безпросвіток і чека мене, Та рідний голос ще бува й озветься. Душа висот ще, може, і сягне — Та від землі вже плоть не одірветься.
* * * Хмільним чуттям до замороки П’яніли вдвох навперехрест. Вже проминуло стільки років, Нам стільки переграв оркестр Мелодій різних. Ми ж і досі Ту любим музику без слів, Хоч сивина вже у волоссі, А нам все любий той мотив, Що поєднав нас із тобою — Тіла і душі обручив. Укупі з радістю й журбою З нас кожен щастя пережив — Терпке й солодке наше щастя. Тих літ минулих трохи жаль — їх повернути вже не вдасться, А там натхненно грав скрипаль Божественного Альбіоні, І переймались грою ми. …Вже вкрились памороззю скроні І мало втіхи від зими. …А там скрипаль грав Альбіоні…
МІЙ КИЇВ
Творили тут Мурашко і Олесь Тут Лисенка лунало фортеп’яно. Тепер у Києві давно уже прогрес — Пісні Поплавського звучать з телеекрана. Тут славного минулого сліди, Сергій Лифар тут танцювати вчився — Тепер нащадок вражої орди, Мабуть!таки надовго оселився.
Попи московські в дзвони гучно б’ють — Хохлів скликають славити Росію, А наші козаки лише горілку п’ють Та із Москви не діждуться месії. Тому і сидимо по вінця у лайні, Але амбітні вельми та поважні. О, як незатишно у Києві мені, Коли вожді нікчемні та продажні Надію нашу скопом продають, Злостиві фігляри, потворні лицедії. Попи ж московські в дзвони гучно б’ють. А ми свободи захистить не вмієм.
* * * Усміхнений, вродливий, молодий, Мов і не я на давній фотокартці. О, Боже, скільки вже води Спливло у безвість… Роки!сіроманці Розбіглись геть, а я ж хотів висот. Відмріялося вже… відсподівалось. Хоча від долі й не чекав щедрот, Та все ж поблажок інколи жадалось. Час пережитий тисне до землі,
Позаду згадки — попереду бездна… Дорогу вгадую у сутінковій млі, — Коли б лишень дорога та не хресна.
* * * …А ніч глибока й безкінечна — Незатишно душі, невесело думкам. А скільки тужних думі спогадів сердечних, Жаданих зустрічей та неутішних драм. Згадаю любих — прикрощі забуду — У нетрях ночі просто помовчу, І приголублю мрію, мов приблуду, І запалю надій моїх свічу…
* * * Кому я маю сповідатись — Хто в цьому світі мій суддя?! Не треба, серденько, боятись — Всі будуть там перегодя. Пішли і ті, кого любив я, Кого ненавидів — пішли. І тільки спомин бовваніє Тремким пломінчиком з імли.
* * * Там літа мої дитячі Пізнавали білий світ. Крізь безодню часу бачу, Як безрукий інвалід Воду хлебче із!під крана І полегшено зітха… Там життя пізнав я рано, — Доля!мачуха лиха Кидала у злидні й голод Та чекала на кінець — Двоєдиний Серп і Молот Зводив шанси нанівець. Тільки сурми й барабани, Лиш витій пусті слова, Усміх хижого тирана. Моя ж мати удова В замордованому світі, На оскверненій землі. Ті літа несамовиті Вбили молодість її.
* * * …Знов крила пам’яті несуть — Де в хвилях Вісли плинуть сиві хмари… І як мені усе оте забуть — І ніжний шепіт твій, і відгомін гітари… Варшавське літо виринуло знов — Тепло твоїх долонь і п’янкість уст жагучих, І матіол дурман, і музика розмов… Та плата за любов — розлука неминуча. ...Варшавське літо виринуло знов…
МАБУТЬ, НЕ МАРНО В СВІТІ ЦЬОМУ ЖИВ Мабуть, не марно в світі цьому жив, Хоча не раз таки і оступався, Бо дуже вже життя пізнать спішив, Але до містики й чаклунства не вдавався. У правду вірив, у душі порив, У слово рідне, в край свій і свободу, Щось витворяв, та щось таки й створив, В брудній воді дошукувався броду. І гріх мені на долю нарікать — Були ж моменти сонячні й щасливі. Ненавидіти міг, але й умів кохать. А скільки ще звучить в душі моїй мотивів… З джерел цілющих чисту воду п’ю — Жагу життєву прагну вгамувати. О, як же я цей білий світ люблю, І як же цю любов мені не оспівати! А спогади усе; і ниють, і щемлять, І музикою дивною лунають, Чи просто дивляться на мене і мовчать. Чи гідно жив, чи не блудив, — питають. І я питаю — чи не жив дарма? Чи згаяне не варто надолужить? Бо вже підкралась потайки зима, І доля хитро очі свої мружить. Хай мружить очі. Хай сніги ідуть, Хай губиться років моїх намисто. Я ці рядки лишу на незабудь — Я чесно жив і совість в мене чиста.
Його поезія не патетична, навіть скупа на метафору, проте безборонно щира, чиста, до якої хочеться, мов перед джерелом, стати на коліна й напитися… Щось подібне відчуваєш, милуючись його численними картинами у дусі найкращих зразків народного живопису, з яких постає світ козацької романтики, світ, густозаселений Козаками Мамаями, гетьманами, січовиками на баских конях, спудеямишибениками, заквітчаними дівчатами… Відомий поет, соліст танцювальних колективів Павла Вірського та Григорія Вірьовки, Олесь Доріченко почав малювати пізно, коли, вже видужуючи після інфаркту, взяв до рук посібник для художника-початківця, подарований мексиканським митцем Давидом Сікейросом, з яким колись звела доля. Із часом лінійна перспектива Доріченкових картин зацвіте яскравими, аж пломінкими, барвами української, переповненої любові до життя, душі. Нині поет має вже не одну виставку, і всі вони стали справжнім святом мистецтва. Днями Олесю Доріченку виповнюється 75. “Вервечка літ розсипалась у часі”, — скаже поет зі смутком. Однак попри світлий смуток, який супроводжує такі ювілеї, він нині сповнений творчої снаги із правом справжнього митця може сказати долі: “Я ці рядки лишу на незабудь…”
Наукові розвідки · “Це була перша конституція"договір, що встановлювала республіку на чолі з гетьманським правлінням”. · s. 10strona oryginału ↗ Ciąg dalszy z wcześniejszej strony — fragment strony
1715 рр.) автор використовує синонімні тер! міни природне право, справедливість та пра! во, право людське й природне, стародавнє пра! во, якими освячує неминучу боротьбу нації у досягненні свободи: “…природним правом є визволятися від гноблення і трудитись, аби повернути те, що несправедливістю та пере! важною силою було у нас забрано”; “Ми не будемо діяти, керуючись почуттям помсти, а навпаки, — згідно зі справедливістю та пра! вом, що дозволяє кожному боронити свою власну справу та свою власну мету”; “…які б великі не були московські насильства, вони с. 635!447; ДП, с. 19—97]. Як зауважив І. Крип’якевич, усе цінне, за що велася бо! ротьба, мало назву вольностей. Це поняття виникло у ХVI столітті, коли різним сус! пільним прошаркам доводилося обороняти свої давні права: шляхті на сеймах, україн! ським міщанам за рівність прав у місті, се! лянам у боротьбі за волю, духівництву — проти національно!релігійних обмежень. Оборона вольностей була головною спра! вою, якою жила тогочасна Україна, гасло “смерть або воля” було єдиним заповітом [4, с. 251]. Сусідні держави названо “окрестные Панства”, зокрема “Панство Крымское”, проте Росію ідентифіковано її автентичним історичним етнонімом “государство Мос! ковское” (9) та прикметниковими похідни! ками: “ярма московскаго”, “ига московска! го”, “отъ Москвы”, “отъ насильства москов! скаго”, “отъ городковъ и фортецъ москов! скихъ”, “отъ поссесіи московской очищены”, “отъ московскаго подданства”. Лише раз ужито етнонімний прикметник грецького походження, що зазвичай ідентифікував ук! раїнців здебільшого у духовно!літературних пам’ятках, а в цьому випадкові він іденти! фікує московитів: “подъ самодержавную ру! ку великихъ государей царей и великихъ кня! зей, повелителей россійскихъ” [ДП, с. 24— 25]. У польськомовному листі Карла ХII до кошового отамана Якима Богуша2 щодо ідентифікації московитів тричі вжито лише етнонім “москаль”: “нашимъ и вашимъ непрі! ятелемъ москалемъ”, “в баталіи противъ москаля”, “войны теперешней зъ москалями” [ДП, с.107]. На особливу увагу заслуговує фонетич! ний варіянт імени гетьмана Пилипа Орлика — Филиппъ (5), що є типовою кириличною транслітерацією грецизма Philippos (від phi! lippos — який любить коней). У народному мовленні це ім’я отримало послідовну суб! ституцію глухого чужого неслов’янського звука ф (ph) поширеним українським [п]: Пилип. У церковнослов’янському варіянті вжито ім’я гетьмана Мазепи: Иоаннъ, Іоаннъ [ДП, 26—27]. Як звично переважно для хронік того часу, Пилип Орлик вдається до єдиного мовного прийому — мітологічного етимо! логізування історизма “козаки” з метою осягнути їхнє величне історичне призна! чення: “такъ и народъ валечный стародавный Козацкъй прежде сего именованный Козар! скій, першъ превознеслъ былъ славою несмер! тельною…” [УМ II, с. 635; ДП, с. 21]. Хоза! ри, як відомо, напівкочовий тюркомовний народ, що жив у IV—II ст. до Р. Х. у Півден! но!Східній Європі, сусіди східнослов’янсь! ких племен, згодом Київської Руси, що в ХI ст. змішалися з тюрксько!половецьким оточенням і зникли. Однак за етногенетич! ним міфом, що становив основу ідеології козацтва як окремого лицарського стану Речі Посполитої, козаки — нащадки хоза! рів. Така теорія виникла в добу Ренесансу, ймовірно, як аналогія до легенди про сар! матське походження польської шляхти, що вважала себе за прямих нащадків сарматів — давніх племен іранського походження. У ХVII—ХVIII ст. вважали, що козаки, нащад! ки хозарів, — це водночас і нащадки роксо! ланів [2, с.119—120]. Син Пилипа Орлика — генерал французької армії граф Григір Ор! лик — залишив спогади про батькові джере! ла хозарського походження історизма “ко! заки”: “Про те, що козацький нарід є безпосе! редній наступник хозарської держави, бать! ко мій прочитав у стародавніх латинських письменників” [6, с. 7]. Хоч хозарська леген! да про утворення українського народу сформувалася в умовах польської окупації, водночас вона знадобилась і для антимос! ковської боротьби за незалежність. Відки! нувши ненауковість таких етногенетичних пошуків, матимемо наяву історичну само! свідомість наших предків, що в умовах ко! лонізаційної політики сусідніх держав на! магалися зберегти свою етногенетичну тяг! лість та спільність, часом подовжуючи та нафантазовуючи свій історичний корінь. Як зазначає Ольга Вовк, “тоді було важливо довести давність існування українців, адже це було підґрунтям до того, що Україна має бути самостійною державою” [1]. Конституція Пилипа Орлика 1710 року, попри відсутність у ній окремих приписів про мову, як і в пізніших конституціях ін! ших держав, зокрема Франції, Польщі,
Наукові розвідки · “Це була перша конституція"договір, що встановлювала республіку на чолі з гетьманським правлінням”. · s. 10strona oryginału ↗ Ірина ФАРІОН, м. Львів
Закінчення. Поч. у ч. 34 за 2011 р. Уже у ХVII ст. Томас Гоббс (Hobbes 1588—1679) зауважив, що “основний закон” є “тотожний договору, який служить основою держави, а також найваж! ливішим наслідком, який випливає з цього договору. Тим самим уява про основний за! кон поєдналася зі старою ідеєю про договір, за яким нібито функціювала держава” [цит. за 9, с. 11]. Так політико!правове минуле з ідеєю договору лексико!семантично пере! текло у сучасне з ідеєю основного закону — лексико!семантично договір став конститу! цією. Саме таким документом і є так звана Конституція Пилипа Орлика — договір, ук! ладений гетьманом Пилипом Орликом з його виборцями (старшиною) та запорож! цями 16 квітня 1710 року, що складався зі вступу, 16 статей та присяги гетьмана на вір! ність козацькій Україні та шведському ко! ролеві. Тобто цей документ сповна відпові! дає його руськомовній назві “Договоры и постановленя…”, на який сучасні дослідни! ки, очевидно, слушно, перенесли латин! ський термін “конституція” з латиномовної назви1. Побутує думка, що одним із перших у сучасному розумінні термін конституція почав вживати відомий французький філо! соф Шарль Монтеск’є (1689—1755), вико! ристовуючи його для характеристики дер! жавного ладу тогочасної Великобританії, зокрема після так званої “Славної револю! ції” 1688 року, коли поваленого короля Якова II звинуватили у порушенні “осново! положної конституції Королівства” [3, с. 337; 9, с. 10]. Отож до перших конституцій держав, у сучасному розумінні цього термі! на, належать: низка англійських актів кон! ституційно!правового характеру у другій половині ХVII ст., зокрема білль про права 1689 року, що обмежив права короля, гаран! тував низку прав і свобод громадянам, сут! тєво зміцнив статус парламенту, фактично заклавши тривкі основи конституційної монархії в Англії; Конституція Пилипа Ор! лика 1710 року (первісна назва “Договоры и постановленя…”, або “Pacta et constituti! ons…”), Конституція США 1787 року та Конституція Франції 1791 року (з тотожни! ми первісними назвами та Конституція Польщі 1791 року (первісна назва “Ustawy Rzadowej”). Відтак упродовж першої пол. ХIХ ст. конституції ухвалили майже всі кра! їни Західної і Центральної Европи, а у дру! гій половині того століття — країни Латин! ської Америки, Канада, Нова Зеландія. Для нас показовим є ухвалення подіб! них договорів, чи конституцій у державах спільного політичного простору, зокрема України та Польщі, де такі самі угоди поме! жи собою укладали король та шляхта. Ха! рактерно, що перша польська Конституція 1791 року мала назву “Закон про управлін! ня” (“Ustawy Rzadowej”) і тільки упродовж другої половини ХХ ст. загальноприйнятою назвою цього документа стала “Конститу! ція Польщі 1791 р.”, рідше “Конституція Речі Посполитої 1791 р.” [8, с. 20—21]. На думку польського вченого Артура Коробо! віча, словосполука Ustawy Rzadowej підкрес! лювала високий правовий ранг цього доку! мента та відрізняла від звичайних законів, званих конституціями [цит. за 8, с. 23]. На! томість із назвою пам’ятки Пилипа Орлика спостерігаємо протилежну тенденцію: піз! ніше присвоєна номінація конституція на! дала їй першорядного значення у право! знавстві й історіографії. Із лінгвістичного боку можемо конста! тувати, що надані згодом назви конститу! цій визначним юридичним пам’яткам Укра! їни та Польщі свідчать, по&перше, про різні значення терміна конституція в діяхронії та синхронії: у Польщі на ту пору ця лексема мала два значення: 1. просто парламент! ський закон; 2. устрій держави [8, с. 26]; в українській мові: 1. правовий акт, який ре! гулює право на певній території; 2. постано! ва уряду; ухвала; рішення, що сповна відпо! відає назві “Договоры и постановленя…” [СУМ ХVI—ХVII 14, с. 237]. Наприкінці ХVIII ст. — часові масового постання кон! ституцій — ця термінолексема набула зна! чення основного закону держави найвищої юридичної сили, що визначає її суспільний і адміністративно!територіяльний устрій, виборчу систему, структуру й організацію законодавчої, виконавчої та судової влади, основні права і обов’язки громадян. Отож слід розмежовувати історичні та сучасні значення слів і не допускати перенесення сучасних уявлень та значень на історичні часи та лексику. По&друге, про відносну часову вторин& ність самої лексеми!номена порівняно з сутністю номінованого документа. До прикладу, в українському правознавстві та історіографії ця знакова пам’ятка отримала найрізноманітніші оцінки: від “першої ев& ропейської конституції в сучасному її розу& мінні”, “перший конституційний акт в Ук& раїні”, “своєрідна протоконституція”, “до& говірно!законодавчий акт, деякі пункти якого мають конституційне значення” — і до різкого заперечення щодо надання цьо& му документові якогось особливого значен& ня у контексті українського конституціона& лізму [9, с. 71; 11, с. 14]. По&третє, історична назва української пам’ятки “Договоры и постановленя…” і її латинський відповідник “Pacta et constituti& ons” (лат. paktum — договір, лат. constitutio — будь!який державний акт) навзаєм пе& рекладні та адекватні лексико!семантичні структури, а відтак сучасне називання “До& говоров и постановлений…1710 р.” консти& туцією, з одного боку, не вступає у супереч& ність з історичними термінами договор і пос& тановленє, бо їхнім чужомовним латин& ським і зокрема польським та українським абсолютним синонімом є лексема консти& туція, а з іншого, часові лексико!семантич& ні трансформації не мають впливати на ви! значення історичної вагомості та першо& рядності самої пам’ятки. І це попри те, що Орликівській Конституції передували Збо& рівський і Білоцерківський договори, Пере& яславська, Батуринська, Глухівська, Коно& топська і Коломацька конституції середини і другої пол. ХVII ст. Водночас, як слушно зауважує В. Шевчук, усі козацькі договори з іноземними монархами щодо підданства мали форму конституції, себто основного закону життя народу з визначеними посту& латами [14, с. 130]. Особливо знаменним є Зборівський договір Богдана Хмельницько& го 1649 року, позаяк він започаткував ство& рення держави з назвою Гетьманська Украї& на. Суть, проте, в іншому: це була перша конституція!договір, що, стверджуючи по& літичну угоду зі шведським королем у фор& мі протекторату, встановлювала республіку на чолі з гетьманським правлінням при протопарламенті як подальшим розвитком інституту козацьких рад — генеральної та чорної; ділила владу на законодавчу, вико& навчу і судову; відокремлювала Україну від Московії; церкву з!під московського впли& ву повертала під Константинопольський патріярхат; визначала кордони держави ча& сів Б. Хмельницького — врешті, засвідчува& ла найважливіше: жити згідно з власними звичаями, традиціями і законами, спираю& чись на демократизм козацтва на противагу деспотизмові московського типу влади та, щонайважливіше, — маніфестувала негай& ну потребу звільнитися від “невольничого ярма московского” [УМ, II, с. 638]. Основним інструментом здійснення та! ких складних завдань є знаковий юридич! ний термін природне право, до якого, як відо! мо, належала і руська мова. Зауважимо, що поняттям природного права згодом наскрізь оперуватиме доленосна для всього світу пра! вова французька пам’ятка “Декларації прав людини і громадянина” (1789 р.), де зазначе! но, що “Метою держави є забезпечення при! родніх і невід’ємних прав людини” [10]. У своїх наступних політичних трактатах, писаних французькою мовою, зокрема “Маніфесті гетьмана Пилипа Орлика” (4 квітня 1712 р.), “Причинах виходу України з!під московського протекторату” (бл. 1712 р.) та “Вивід прав України” (бл. 1712—
Пилип Орлик не дають ніякого законного права москалям щодо України. Навпаки, козаки мають за собою право людське й природне, один із головних принципів котрого є: народ зав! жди має право протестувати проти гніту і привернути уживання своїх стародавніх прав, коли матиме на це слушний час” [УСДП ХVIII ст. т. IV, кн. 1, с. 237—238, 242]. Наскрізними політонімами “Маніфесту” є “козацька нація” (6), “народ руський” (3), “християнська нація” (2). “Договоры и постановленя…” гетьмана не містять окремої мовної статті чи якихось міркувань про мову, як і перші конституції Англії, Польщі, Франції та Америки. Ха! рактерно, що англійський білль про права 1689 року подає положення про заборону переслідувати за різні політичні висловлю! вання в парламенті. Натомість, відповідно до польської Конституції 1791 року, серед п’яти міністрів: поліції, війни (оборони), державного скарбу (фінансів) та закордон! них справ — у нашому контексті на особли! ву увагу заслуговує призначення міністра друку (видавничої справи). Одначе у нашо! му випадкові показовим є не лише напи! сання пам’ятки руською мовою, а наскрізне вживання зазвичай оцінно атрибутивних лексем!концептів: апелятива отчизна, хо! ронімів та їхніх похідних: “Украйна, Отчиз! на Малороссійска”, “Отчизна наша Малая Россія”, “Отчизнh Малороссійской, матцh нашой”, “О интересахъ отчизны малороссій! ской”, “свободити отчизну нашу Малую Рос! сію отъ неволничого ярма московскаго”; п’ять разів ужито хоронім Украина і відносні по! хідники “городамъ украинскимъ” (2); чис! ленні прикметникові етноніми: “народ Ма! лороссійский”, “народъ валечный стародав! ный Козацкій”, “народъ вольный Малороссій! скій”, “народъ вольный Козацкій”, “обывате! лей малороссійскихъ”, “народъ порабощенный и утисненный малороссійскій”, “синовъ мало! россійскихъ” — усе це відображає найвищий руський ідеал того часу, висловлений у стрижневому терміні тодішньої правосвідо! мости “цhлости правъ и вольностей своихъ боронити”, що визначено самим Богом та природою. Автор цей знаковий термін пра! ва та вольності вживає 16 разів [УМ II,
Читацьке віче · “Краєзнавці знайшли багато цікавих, маловідомих чи зовсім невідомих матеріалів”. · s. 11strona oryginału ↗ Ігор МАРЦІНКОВСЬКИЙ, голова Миколаївського облоб’єднання ВУТ “Просвіта” ім. Тараса Шевченка
Списками називають неавторські рукописні твори, які виготовляли й поширювали за життя (прижиттєві списки) та після смерті автора (посмертні списки). Шевченкову поезію, особливо ту, що не призначена для друку чи заборонена царською цензурою, переписували і поширювали поціновувачі творчості митця та для революційно-визвольної боротьби, починаючи з 40-х років ХІХ ст., оскільки вона, поезія, була дієвою зброєю. Працюючи над темою “Шевченкіана Миколаївщини”, краєзнавці знайшли багато цікавих, маловідомих чи зовсім невідомих матеріалів, але того, що у Миколаєві пощастить виявити список заборонених поезій Шевченка, ніхто й уявити не міг. Знаючи зацікавленість автора цих рядків щодо озвученої теми, одна особа (вона виявила бажання не оприлюднювати своє прізвище) показала та люб’язно надала цифрову копію рукописної збірочки поезій Т. Шевченка. Ця рукописна збірка — саморобна книжечка розміром 207х133 мм у твердій картонній палітурці, обтягнута темно-коричневим дерматином із золотим тисненням на ній “Тарасъ Шевченко” (літери заввишки 7, завтовшки 1 мм), розміщеному посередині палітурки на 77 мм від верхнього і на 27 мм від правого її країв. Книжечка складається із трьох зшитків поезії Т. Шевченка, написаних на пожовклому від часу папері, подібному за фактурою, але різному. Перший і останній зшиток із паперу із водяними знаками у вигляді паралельних (у збірничку вони вертикальні) ліній завтовшки 1 мм, з їхнім кроком у 9 мм, а середній зшиток без водяних знаків, але з розміщеним у верхньому лівому кутку кожної від 25 по 38 сторінок фірменним тисненням паперової фабрики у вигляді візерунчастого декоративного овалу 14х11 мм з горизонтальним написом “PARIS” усередині. Розміри сторінок — 202х127 мм, а 47-ма сторінка вздовж водяного знака нерівно обрізана і вужча на 27 мм від решти. До збірки входять (назви подаємо згідно із записами у збірці) такі поетичні твори Т. Г. Шевченка: поема “Кавказ” (с. 1—8), поезій — “Чигирин” (с. 9—12), “Пустка” (с. 13), “За думою дума…” (с. 14—15), “Розрита могила” (с. 16—18 ), “Холодний Яр”
Перша сторінка миколаївського рукопису забороненої поезії Т. Шевченка. Друкується вперше
(с. 19—22), “Завищаниє” (с. 23— 24), поема “Сон” (с. 27, 28, 25, 26, 29, 30—38), а під заголовком у два рядки “Сидючи в неволі / 1847 року” — наступні вірші: “За байраком байрак…” (с. 39—40), “Мені однаково, чи буду…” (с. 40—41), “Не кидай матері, казали…” (с. 41—42), “Чого ти ходиш на могилу?..” (с. 42—45), “(Костомарову)” (с. 45—46), “Ой три шляхи широкії…” (с. 46—47), “Не спалося, а ніч як море…” (с. 48— 51), “Понад полем іде…” (с. 51— 52), “Пустка” (с. 52—53), “Хустина” (с. 53—56), “Минають дні, минають ночі…” (с. 57—58), “В неволі тяжко, хоча й волі…” (с. 58). Тексти поезій мають різночитання із академічним виданням, але деякі збігаються з варіантами рукописних текстів, які зберігаються в Інституті літератури ім. Т. Г. Шевченка, наприклад, вірш “Чого ти ходиш на могилу?..” та інші твори. Вірші написано пером і чорним чорнилом, а нумерація сторінок від 1 до 58 зроблено — у правому верхньому кутку кожної сторінки — фіолетовим чорнилом, і не рукою переписувача, а швидше за все, пізніше самого тексту. Рукописна збірка поезії Т. Шевченка дуже пошкоджена, особливо нижня частина сторінок: немає значної частини першої сторінки, є механічні дефекти до 19—20 сторінки; текст переписаних поезій у нижній частині сторінок розмитий водою.
Символічним для Миколаївщини у цій збірочці є те, що вона розпочинається поемою “Кавказ”, яка присвячена Якову де Бальмену, — він перебував у нашому краю (Вознесенськ та навколишні села, Очаків, Миколаїв), та те, що в ній словами “і зорі лічим…” згадано Морську астрономічну обсерваторію в Миколаєві. Однак у збірочці поема “Кавказ” переписана без посвяти Якову де Бальмену, а рядки мають різночитання з текстом останнього академічного видання. Другий зшиток (с. 25—38) — поема “Сон”. Видно, що його вклеїли, оскільки папір першого і третього, на відміну від другого, має водяні знаки. Сторінки поеми “Сон” (“У всякого своя доля…”) зшиті непослідовно, схоже, текст спершу переписували на окремих сторінках, а потім зшивали в збірочку. На с. 25, біля нумерації, олівцем зазначено: “2-й лист “Сна” і під жирною горизонтальною лінією, зробленою олівцем, у дужках: “см. на обороте”, а на 27 сторінці теж олівцем написано: “1-й лист”, на 29-й — “3-й лист”, на 31-й — “4-й лист”. На 24-й сторінці наприкінці поезії “Заповіт” є запис у два рядки “Переписав / Писар Василь Небагач…” (прочитати повністю прізвище не вдалося). Зважаючи на переписану поезію, можна вважати, що ця рукописна збірка була зроблена з невідомого першоджерела після 1847 р., але не пізніше 1907 р., оскільки цього року із зазначеною вище поезією побачив світ “Кобзар” Т. Шевченка за редакцією В. Доманицького. Прізвище людини, яка замовила і коштом якої так дбайливо було оформлено збірочку із забороненою царською цензурою поезією Т. Шевченка, невідоме. Нині миколаївський список поезій зберігається у приватній миколаївській колекції. Для детальніших висновків потрібна копітка праця з порівнянням відомих списків Шевченкової поезії, а отже, для введення цього списку в науковий шевченкознавчий обіг мине час. Проте вже сьогодні з певністю можна сказати, що сам факт виявлення у нашому краю такого історичного документа є дуже важливим і знаменним, оскільки свідчить про цікавість мешканців Миколаївщини до творчості митця. Незважаючи на небезпеку, навіть можливість арешту в разі виявлення забороненої поезії Шевченка, колишній власник рукопису дав переписати тексти і зберігав їх у себе тривалий час.
Читацьке віче · “Краєзнавці знайшли багато цікавих, маловідомих чи зовсім невідомих матеріалів”. · s. 11strona oryginału ↗ Америки, є промовистим свідченням мета! мовних процесів передмодерного часу, поза! як написана мовою титульного народу та ла! тинською мовою як кодом міжнародного спілкування. Стилістика твору, зокрема вжи! вання відповідної ономастичної лексики: хо! ронімів Мала Росія, Украина, етноатрибути! вів малороссійский, а з протилежного боку — Государство Московске, москаль — засвідчує яскраво виражену патріотичну спрямова! ність пам’ятки. Серед базових юридичних термінів “природне право” та “права та вол! ности”, що є виявом традиційно прогресив! ної правосвідомости нашого народу та яск! раво вираженої ідентичности. Окрему і роз! логу аналітику містить прибраний у часі тер! мін “конституція” до автентичної назви пам’ятки “Договоры и постановленя” не ли! ше під впливом наявности цієї лексеми у ла! тиномовній номінації, а й з огляду на юри! дично змістову наповненість тексту.
ДП — Договори і постанови / [упорядник О. Алфьоров]. — Наукове видання. — Київ: Тем! пора, 2010. — 152 с. ЕСУМ — Етимологічний словник україн! ської мови: У семи томах / [за ред. О.С. Мельни! чука]. — К.: Наукова думка, 1982—2006. — Т. 1—5. СУМ ХVI—ХVII — Словник української мо! ви ХVI—першої половини ХVII ст.: У 28!ми вип. — Львів, 2008. — Вип. 14. УМ II — Універсали Івана Мазепи (1687— 1709) / [упорядк. Іван Бутич]. — Київ — Львів: НТШ, 2006. — Ч. II. — 798 с. УСДП ХVIII — Тисяча років української сус! пільно!політичної думки. У 9!ти т. / [упор., прим. В. Литвинова, передм. В. Шевчука]. — К.: Дніп! ро, 2001. — Т. IV. — Кн. 1. — 520 с.
1. Ільченко Руслана. Як у Росії знайшли ори! гінал Конституції Пилипа Орлика [Електронний ресурс]. Режим доступу: www.unian.net/ukr/news/ news-412656.html 2. Конституція Української гетьманської дер! жави. — Львів — Київ: Право, 1997. — 158 с. 3. Короткий оксфордський політичний слов! ник / [за ред. Іена Макліна й Алістера Макміла! на]; [пер. з англ.] — К.: Вид!во Соломії Павличко “Основи”, 2005. — 789 с. 4. Крип’якевич І. П. Історія України [відп. ре! дактор Ф. П. Шевченко, Б. В. Якимович] / І. П. Крип’якевич. — Львів: Світ, 1990. — 520 с. 5. Оглоблин Олександер. Бендерська Кон! ституція 1710 року / Олександер Оглоблин // Гетьман Іван Мазепа та його доба / [друге доповн. вид. ред. Любомир Винар]. — Нью!Йорк—Київ— Львів—Париж—Торонто, 2001. — С. 354—360 6. Перша Конституція українського гетьмана Пилипа Орлика 1710 р. / [пер. з лат. та приміт О. Трофимук та М. Трофимука; передм. та заг. на! ук. ред. О. Пріцака; післяслово О. Трофимук та М. Трофимука]. — К.: Веселка, 1994. — 77 с. 7. Суспільно!політична думка: словник!до! відник / [уклав О. І. Юристовський]. — Львів: Сполом, 2008. — 800 с. 8. Стецюк Петро. Перша Конституція Поль! щі (1791): спроба правового аналізу / Петро Сте! цюк. — Львів: Астролябія, 2010. — 112 с. 9. Стецюк П. Б. Основи теорії конституції та конституціоналізму. Частина перша: [посібник для студентів] / П. Б. Стецюк. — Львів: Астроля! бія, 2003. — 232 с. 10. Стецюк Петро. Основи теорії конституції та конституціоналізму [Електронний ресурс]. Ре! жим доступу: www.lawyer.org.ua 11. Струкевич Олександр. Пилип Орлик та європейська традиція конституціоналізму / Олександр Струкевич // Пилип Орлик — гетьмані автор першої Конституції України / [упоряд. Г. Ю. Калюжна; відповід. ред. Л. П. Ясинський]. — Мн.: Выдавецкі цэнтр БДУ, 2006. — 143 с. с. 13—32. 12. Чухліб Тарас. Один із найбільших патріо! тів України / Тарас Чухліб // Пилип Орлик — гетьман і автор першої Конституції України [упо! ряд. Г. Ю. Калюжна; відповід. ред. Л. П. Ясин! ський]. — Мн.: Выдавецкі цэнтр БДУ, 2006. — 143 с. — С. 83—92. 13. Шевчук Валерій. Муза Роксоланська: Ук! раїнська література ХVI—ХVIII століть: У 2 кн. Книга друга: Розвинене бароко. Пізнє бароко / Валерій Шевчук. — К.: Либідь, 2005. — 728 с. 14. Шевчук Валерій. Національна ідея в Укра! їні, зокрема національно!визвольна, та її под! вижники: Історичний нарис / Валерій Шевчук. — К.: МАУП, 2007. — 272 с.
1 Не вникатимемо у давній чи сучасний пра! вовий аспект наповненості цього терміна (див. про це Стецюк с. 71), позаяк для нас важлива пе! редусім її метамовна та когнітивно!лінгвістична наповненість. 2 Цей лист разом із “Договорами і постанова! ми” та “Листом Карла XII до Війська Запорозько! го” як підтвердження шведським королем зазна! чених “Договорів…” становить цілісний пакет документів.
Тетяна БІДЗІЛЯ, м. Бережани, Тернопільська обл.
Своєрідним літературним подарунком до 20-річного ювілею Незалежності України та Дня міста Бережани, якому виповнюється 636 років, стали нові видання наших талановитих знаних краян, збірники, що презентують здобутки бережанців на всеукраїнському рівні. У тернопільському видавництві “Збруч” вийшла збірка (ілюстрований альбом) бережанського поета, члена Національної спілки журналістів України Василя Савчука “Очима подиву й душі”. Видання вміщує вірші-посвяти відомим художникам, які залишили багатий мистецький слід в історії Бережанщини й України загалом, — Богданові Лепкому, Михайлові Морозу, Андрієві Наконечному, Миколі Бездільному, Володимиру Савчаку, Володимиру Беднарському, Олегові Шупляку, Михайлові Кузіву, Василеві Павуку, обдарованим учням Бережанської художньої школи (Віталій Шупляк, Віталій Чикота та інші). Збірник вдало доповнюють їхні короткі біографії, кольорові ілюстрації мистецьких робіт, що найбільше надихнули поета на творчість. Дошкільнята та їхні батьки будуть приємно вражені “Бережанською абеткою”, упорядник і редактор якої — поет, публіцист, краєзнавець Богдан Тихий. Краєзнавча абетка, присвячена 200-літтю від дня народження Будителя Галичини,
колишнього учня Бережанської гімназії Маркіяна Шашкевича, три роки чекала своєї появи на світ (через брак коштів). І ось завдяки фінансовій допомозі підприємця Немесіо Чавеса Гонсалеса книжечка потрапила на полиці Державного історико-архітектурного заповідника та у приватні книгозбірні. Традиційно до кожної букви українського алфавіту дібрано цікаві віршики. Ілюстрації художниці Галини Тремби, макет — львів’янина Андрія Кіся. Невеличкі вірші доповнюють краєзнавчі терміни, притаманні Бережанам і околицям. Тож діти матимуть змогу розширити свою уяву, відкрити для себе цікавий світ слів, нові імена, назви населених пунктів, вулиць, довколишніх гір, річок, храмів, пам’яток історії, які, за словами редактора нового збірника, є золотим скарбом Бережанської землі. Відрадно, що за упорядкування Б. Тихого у розділі “Наша спадщина” також вийшла збірка “Легенди Бережанського замку” — перше видання легенд і переказів про Бережанський замок, споруджений у 1534—1554 роках, відомий не лише своєю неприступністю, а й так званими “золотими кімнатами”. Побудований на початку VII ст. між непрохідними болотами, між руслами річки Золота Липа в особливому архітектурному стилі, пишно оздоблений, замок назвали Східним Вавелем. Видання присвячене 10-літтю Державного історико-архітектурного заповідника ум. Бережани.
Шевченкіана · “Процес повернення цих матеріалів розпочався ще в 1990+ті, а завершився тільки 2006 року”. · s. 12strona oryginału ↗ Ciąg dalszy z wcześniejszej strony — fragment strony
гатися в державі. Звичайно, це накладає чималу відповідальність і чималі зобов’язання. Поява ілюстрованого видання “Повернені шевченківські раритети” — це спроба донесення атмосфери Т. Шевченка до сучасного читача. Сприйняття Шевченка не вичерпується лише текстуальним виміром. Твори — тільки частина. Тим більше, що усвідомлення Шевченка, здається, має базуватися і на аналізі його мистецьких робіт. Шевченко був людиною ренесансного штибу; це той тип митця, який виростає з фольклорної космогонії. Око такої людини бачить світ у всій повноті й складності, а тому розум здатний поринати в далекі перспективи майбутнього. У тому майбутньому була Україна Шевченка з “вишневим садком”… Але щоб створити той садок, потрібно сформувати державну волю, приспану, уярмлену. Шевченко пробуджував суспільство від летаргійного сну, але разом із тим він завжди вмів подавати альтернативу. Поряд із етичною катастрофою в Шевченка є надія на порятунок. Черпаючи матерію творчості з Біблії, він розумів, що все у світі має здатність до переродження. Все підкорено закону парності. А тому і воскресіння обов’язково має настати. Головне — вміти побачити прекрасне й усвідомити стадію хвороби. Дорогу здолає той, хто йде. Але також потрібно бачити небо над головою і зорі на небі в нічний час. Ми добре знаємо, що розуміння митця пов’язане з розумінням часу, в якому випало жити, з пізнанням близьких і друзів. Зрештою, “Повернені шевченківські раритети” — це і зафіксована в часі рецепція Шевченка: у виданні подано ілюстрації канівської святині, перший музей Шевченка, дослідників і рятівників шевченкіани (зокрема А. Терещенка, який досліджував сволоки дякової хати в Кирилівці), скульптури Шевченка тощо. Пропоноване видання дає читачеві значно більше, ніж яскраві інсталяції в шевченківському музеї в Каневі. Як мені здається, сучасні інсталяції не містять головної концепції, вони хаотичні й розхристані. Натомість тільки це одне видання унаочнює життя Шевченка: життя фізичне і духовне, життя “за життя” й життя по смерті (тобто воскресіння Шевченка в українській культурі). Читач знайде в цій книжці унікальні офорти, ілюстрації до “Кобзаря”, фотокопії текстів, написаних рукою Шевченка, посмертну поетову маску, що зберігається в Каневі. Читач зможе відчути, вловити величний (але і не менш трагічний) час, у якому жив Тарас, познайомитися з його друзями, простежити еволюцію становлення шевченківської пам’яті в Україні.
Шевченкіана · “Процес повернення цих матеріалів розпочався ще в 1990+ті, а завершився тільки 2006 року”. · s. 12strona oryginału ↗ Дмитро ДРОЗДОВСЬКИЙ, Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка
В одній статті (“Хтось має починати!” // Культура і життя, 1988, 16 жовтня) літературознавець Наталя Кузякіна писала про ювілей “Народного Малахія” М. Куліша. Так-от, аби вшанувати цей дивовижний твір, у Херсонському педінституті провели науково-теоретичну конференцію. Та “коли попросили, щоб підняли руки студенти (а їх у залі було близько ста), які читали “97”, жоден не підняв руки! Для чого ж та мильна бульбашка-конференція!” — іронічно і печально запитує Наталя Борисівна. Щось подібне, на жаль, маємо і 2011 року з Тарасом Шевченком. Говоримо про те, що “Кобзар” має бути в кожній родині. А скільки насправді людей читали “Кобзар” (бодай із-поміж громадян України) цього року? Чи знайшла адекватне потрактування Шевченка вітчизняна освіта? Чи можна похвалитися, що діти насправді люблять і розуміють Шевченка? Часом здається, що тільки коментоване читання Т. Шевченка на уроках української літератури може заповнити цю прогалину. Але як тоді вчителеві виконати державну програму?! Риторичні запитання. Повернення до Шевченка в ХХІ столітті є спробою витворення са-
Батько Тараса Шевченка мої України ХХІ століття. Інтелектуальне наповнення шевченківських творів не застаріває: в тому джерелі нуртує думка, яка допомагає не просто вистояти, віднайти себе в тяжкий час, а й побачити майбутнє. Шевченко міг за умов фізичної несвободи створити “Садок вишневий коло хати…” Цей чарівний вірш було написано в найтяжчий час, проте Шевченко не звинувачував світ, не скаржився на долю і ворогів. Він писав, створюючи своєю працею те прекрасне, що підносить людину над буденністю, не дає впасти під тягарем проблем і екзистенційної втоми. Причому, що важливо, цей маленький “Садок вишневий…” став символічним рятунком України. Хоч би як було тяжко, усе одно треба робити свою справу, йти до мети і не занепадати духом. Тому творчість Тараса Шевченка така актуальна. Творчість митця змушує по-іншому сприймати цінності життя. Важливо повертатися до Шевченка через новітню рецепцію його творчості, через психологічне переживання його життєвого шляху. Прикро, що теперішня шевченківська експозиція в Каневі мало чим може допомогти в цьому — монументальність портретів і наявність інсталяцій знищили атмосферу теплоти й духовної рівноваги. Твори Шевченка — ось адекватний, непідробний шлях до розуміння історичного буття української нації. На щастя, часом з’являються якісні видання, які допомагають читачеві наблизитися у своєму внутрішньому, індивідуально-психологічному часі до великого часу Шевченка. Таким є і нове видання “Повернені шевченківські раритети”. Упорядкування, науковий опис колекції та примітки Сергія Гальченка (він автор передмови до видання) і Наталки Лисенко. Книжка побачила світ за підтримки Американського посольського фонду зі збереження культурної спадщини. Мабуть, представники цього Фонду розуміють, наскільки грандіозним і потрібним є такий проект. Шевченко — це людина рівня А. Лінкольна чи Дж. Вашингтона; це творець національної державності, демократії, простору історичної свободи й державної культури. Чарівний фоліант було видрукувано в Дніпродзержинську у Видавничому домі “Андрій”. “Раритетний” фоліант складається з таких розділів: “Тарас” (портрети Шевченка), “Раритети” (рідкісні офорти, фрагменти з авторських рукописів рідкісних творів Шевченка), “Рідні. Друзі. Послідовники. Дослідники”, “Шевченківський Київ”, “Простір”, “Меморії”, “Козак Грицько Честахівський”, “Канівська святиня”, “Перший музей Шевченка”, “Дослідник і рятівник шевченкіани”, “Скульптурна шевченкіана”, “Любов і нелюбов до поета”. У книжці “Повернені шевченківські раритети” представлено репродукції з оригінальних гравюр, рукописів, світлин, листів, унікальних видань (першого “Кобзаря” 1840 року та кількох саморобних рукописних “Кобзарів”, які поширювалися серед читачів у другій половині ХІХ ст.), а також інші матеріали, що вивезли з України 1943 року. Упорядники свідомі того, що опис документів ще потребує детальнішого опрацювання. Передовсім це стосується атрибуції, датування, визначення автентичності поданих матеріалів.
Однак пропоноване видання має на меті репрезентувати унікальні матеріали, які вважали втраченими під час воєнного лихоліття, але все-таки були збережені й повернені в Україну, аби збагатити наявну шевченкіану. Процес повернення цих матеріалів в Україну розпочався ще в 1990-ті, а завершився тільки 2006 року, коли Українська Вільна Академія Наук у США передала найцінніші матеріали в Інститут літератури ім. Т. Шевченка НАН України. У передмові зазначено: “З Києва перед окупацією в 1941 р. не всі шевченківські архіви та музейні експонати були вивезені. Рукописний фонд Інституту літератури імені Т. Г. Шевченка AH УPCP було евакуйовано до столиці Башкирії Уфи, а експонати Центрального музею Т. Шевченка — до далекого Сибіру, у Новосибірськ. Дещо (дуже мало) було вивезено з фондів будинку+музею, що діяв як перший в Україні музей Шевченка з листопада 1928 р. За тринадцять довоєнних років там було зібрано велику кількість експонатів — рукописів, книг, світлин, рідкісних прижиттєвих видань і меморіальних речей. Дорогоцінні скарби були зали+ шені напризволяще в Києві. Але біля них залишилися хранителі — директор музею Андрій Терещен+ ко і його дружина Любина та ще кілька працівників, переважно доглядачів. Увесь цей скарб мало не загинув під час вибухів і пожежі на Хрещатику восени 1941 р. Га+ зета “Нове українське слово” 23 грудня 1941 р. подала інформацію “Будинок Т. Г. Шевченка” про ве+ ресневі події того року: “Вибухи і пожежа, що охопили весь центр Києва і докотилися майже до са+ мого будинку, неминуче загрожу+ вали загибеллю цього музею”. В Україну повернулися шевченків+
Шевченкова хата в Моринцях ські раритети, але це лише неве+ личка часточка того, що було зі+ брано в довоєнні роки, а решту ще треба шукати у США, в Європі. Варто продовжити пошуки у Льво+ ві, а потім шукати в Польщі, у Поз+ нані…” Таким чином, історія по+ вернення шевченківських рарите+ тів в Україну видається детектив+ ною і майже містичною. Про всі ці шукання і блукання читач зможе довідатися із передмови С. Галь+ ченка, а також про надзвичайно важливу роль Андрія Терещенка у збереженні цих національних скарбів. Проте, як це часто буває, національні герої в Україні опиняються в атмосфері підступів і нерозуміння, позбавлені підтримки. “У 1931 році А. Терещенка позбавили улюбленої роботи в музеї і залишили без помешкання, і відтоді почалися поневіряння: довелося вдаватися до випадкових підробітків, навіть рибалити на Дніпрі власноруч сплетеними рибальськими сітками, збирати дрова, підробляти коректором+стилістом. На щастя, Київська філія Інституту Тараса Шевченка замовила А. Терещенку виготовити мапу “Місця, де бував Т. Шевченко” та дослідити родовід поета. Результатом кількох місяців сумлінної пошукової роботи стала мапа подорожей та професійно намальоване на білому картоні генеалогічне древо родоводу Шевченка, які стали згодом експонатами Київського будинку+музею Кобзаря. Саме з цим музеєм восени 1941 року А. Терещенко пов’язав свою долю… Щоб якось вижити в голодні 1952—1955 роки, А. Терещенко продавав букіністам свої книжки, перебивався випадковими заро+ бітками”. Це трагічно-драматична історія, яка показує всю бруталь+ ність тогочасної влади до справ+ жніх подвижників. Мабуть, природно, що скарби національного рівня мають збері-
Переосмислення Шевченка є однією з передумов існування української нації. Шевченківське слово стало джерелом народження української національної ідентичності. Поштовхом до переосмислення сьогодні мало б бути новітнє прочитання творчості майстра в контексті наявного розвитку методів і підходів, що існують у західному літературознавстві та в західноєвропейській гуманітарній думці. На жаль, цього не відбувається. А наявні в Україні прочитання більшою мірою є галасливим обігруванням того, що мало б бути усвідомленим. Має поглиблюватися розуміння Шевченка, а новітні методи могли б тільки допомогти в цьому процесі. Натомість критика Шевченка аж ніяк не повинна перетворюватися на галасливе шоу (маю на увазі шоу з Є. Кисельовим за участю кількох провокаторів, таких далеких від Шевченка, як пінгвіни від Риму).
Постать · “Поет був не лише вправним користувачем рідної мови, а й словотворцем”. · s. 13strona oryginału ↗ Ciąg dalszy z wcześniejszej strony — fragment strony
їнську мову, свідчить лист Агатангела Кримського до заступника голови Ради Народних Комісарів УРСР Ф. А. Редька від 4 травня 1941 року. Видатний мовознавець писав: “…складено його (Російськоукраїнський словник. — Г. Д.) із свідомим напрямом систематично покалічити нашу мову, спотворити й перекрутити її структуру.(…) Я весь хвилювався і тремтів, слухаючи войовничі наступи діячів українського мовного калічення, а як вернув додому тяжко заслаб”. Академік зі світовим ім’ям обурювався, що українську лексику намагалися “збагатити” такими покручами, як “гравіровка”, “ізящний”, “нравственний” та ін. З листа Кримського дізнаємося і про його однодумців, яких було лише двоє — Тичина та Яновський. Така мужня позиція поета в часи свавілля сталінщини викликає повагу і вдячність. Показово, що саме у роки роботи цих комісій (1938—1940 рр.) Павло Тичина пише три статті, присвячені розвитку і чистоті української мови, а саме: “Слово — зброя”, “Про мову наших газет”, “Про огріхи преси”. У них поет засуджує вживання росіянізмів та закликає не боятися неологізмів, позаяк мова, на його думку, є живим організмом. Це суперечило лінії партії, яка скеровувала науковців на зближення двох “братніх” мов.
ЕВАКУАЦІЯ Із початком воєнних дій на території України Павло Тичина у складі Академії наук виїздить в евакуацію до Башкирії. Перебуваючи далеко від Батьківщини, схвильований долею рідного народу, розтерзаного протистоянням двох кривавих режимів, поет пише низку творів потужного патріотичного звучання — “Мій народ”, “Голос матері”, “Матері забуть не можу” та ін. Вершинним твором Тичини воєнного періоду став могутньої духовної сили вірш “Я утверждаюсь”, у якому він промовляв від імені всього українського народу: Щоб жить — ні в кого права не питаюсь. Щоб жить — я всі кайдани розірву. Я стверджуюсь, я утверждаюсь, бо я живу. І як свого часу Тарас Шевченко, відбуваючи заслання в азійських степах, молився за рідне слово (“…поза Уралом/ Блукав і господа благав,/ Щоб наша правда не пропала,/ Щоб наше слово не вмирало…”), отак і Тичина за тисячі кілометрів од батьківської землі переймається материнською мовою. Поет усвідомлює, що доля українського народу нероздільна з долею його мови, і ця думка є наскрізною в його поезії.
Далі буде.
Постать · “Поет був не лише вправним користувачем рідної мови, а й словотворцем”. · s. 13strona oryginału ↗ Сьогодні, коли ми знову мусимо ставати в обороні рідної мови, з одного боку, жахаємося того, як тяжко отруєно свідомість багатьох українців. Мільйони (!) з них на своїй землі говорять чужинським наріччям. З іншого — ми, попри все, відчуваємо у собі впевненість і велику потугу, бо за нами численні покоління українського народу, що впродовж багатьох тисячоліть надбав і зберіг для нас і наших нащадків таку дивовижно багату мовну скарбницю, що перед нею нікчемніють усі україноненависники разом узяті. Віддаючи належне славним предкам, з особливою вдячністю згадуємо наших письменників, які завжди стояли на сторожі рідної мови. Важко й уявити, якою була б доля і нашої мови, і нашого народу, якби не з’явилися такі могутні постаті, як Тарас Шевченко, Іван Франко, Леся Українка… Одним із найбільших поборників української мови був Павло Тичина. Він її не лише возвеличував своїми ліричними шедеврами, а й був дієвим пропагандистом і захисником.
Григорій ДОНЕЦЬ, Музей Павла Тичини, Київ
УКРАЇНСЬКА РЕВОЛЮЦІЯ Ще навчаючись у бурсі та духовній семінарії, де українську мову не те що не викладали, а й забороняли нею говорити, часом навіть били за “ідіотскій язик”, Тичина став палким прихильником національної ідеї. Він бере активну участь у засіданнях українського гуртка, починає писати вірші рідною мовою, записує українські народні пісні, прислів’я, приказки. Павло Тичина мав хист до музики і малювання, міг стати відомим диригентом чи художником, як, власне, і священиком, з огляду на його освіту. Та по закінченні духовної семінарії він вирішує навчатися на історико-філологічному факультеті Київського університету. І лише тодішні правила прийому перешкодили вступу. Одначе саме філологія стала його покликанням і долею. Під час національно-визвольних змагань на початку ХХ ст. Тичина всім серцем прийняв і привітав Українську революцію. Про тодішні настрої поета можемо мати уявлення з його листа до брата Євгена, написаного у квітні 1917 року: “Ще раз здоровлю тебе з тим празником, що пройшов (з великоднем), і з тим, що прийшов і не проходить. (…) Тепер, як Бог дасть, то тобі б слід було приїхати на Вкраїну — побачив би, що робиться. Уже в Басані (Новій), в Ярославці, Щасновці закладено товариства “Просвіти”. У Києві вже діти ходять вчитись до Української гімназії. В самому Києві щось чотири чи п’ять газет українських. (…) Ваня мені пише вже правильно вкраїнською мовою, особливо на кувертах, також і Оксана. Я Оксану хочу якось пристроїти на літні курси вкраїнських вчителів”. Наприкінці листа Павло Тичина ще й дає таку настанову: “Пиши на куверті не Тичиніну, а Тичині. Так мені пише уже і Ваня, й Оксана”. Як бачимо, поет не лише виголошував схвалення українізації, а й розпочав її з себе, з повернення правдивого родового прізвища, і спонукав до цього братів і сестер. У той період Павло Тичина працював у газеті “Нова Рада”, де публікував різні повідомлення про поточні події, а також свої поетичні твори. Перебуваючи у вирі стрімкого національного відродження, він послідовно відстоював нагальну потребу всеохопного впровадження на етнічних теренах української мови, рішуче відкидав недолугі вигадки про її меншовартість. Так, у квітні 1917 року в “Новій Раді”, у двох числах поспіль, за підписом “Я. Тут” з’являються віршовані фейлетони поета “Плач Антонія” та “Молитва “Кієвлянина”, в одному з яких висміюється запеклий русифікатор і прибічник московської церкви архієпископ Харківський Антоній Храповицький, а в іншому — російськомовна газетка, відома затятим антиукраїнським спрямуванням. Як відомо, наш Ренесанс 1917— 1920 років відбувався дуже непросто — і через ворогів-українофобів, і через недолугість наших рідних політиків. Скажімо, один російський письменник, якого прихистила й вигодувала українська земля, демонстративно збиткувався над українськими назвами київських крамниць і, врешті, опустився до ганебних висловів про українську мову (“гнусний язик”). Цей чоловік, судячи з прізвища, мав татарське походження, але зрікся своїх етнічних коренів і пропагував таке ж відступництво серед наших землячків, багато з яких, на жаль, піддавалися імперській асиміляції. Та, на щастя, були й подвижники українського духу. І поміж них Павло Тичина. Своєю оригінальною, мелодійною поезією він засвідчив високий рівень розвитку української мови, її милозвучність, лексичне багатство. І вже після виходу 1918 року його першої збірки “Сонячні кларнети” говорити про нашу мову як про буцімто біднішу за імперську для будь-якої розумної людини стало виявом непристойності й невігластва. Павло Тичина тонко відчував мелодику української мови, умів добирати найнеобхідніші слова у найкращій послідовності, уславився як неперевершений майстер архітектоніки вірша. Та секрет музичності тичинівської поезії ще й у тім, що поет був не лише вправним користувачем рідної мови, а й словотворцем. І практично всі ці новотвори органічно влилися в мовний обіг. Загалом же у творчій спадщині Тичини мовознавці нараховують понад тисячу неологізмів.
ХАРКІВСЬКИЙ ПЕРІОД Поетове ім’я стає відомим у Польщі, Італії, Чехії, Німеччині, Франції, Росії… Але саме тоді, коли у Європі Тичину називали геніальною особистістю, письменником світового значення, “на нашій не своїй землі” комуністичний режим розпочинає переслідувати його як петлюрівця, як речника Української Народної Республіки. Лише заступництво Василя Еллана- Блакитного врятувало поета від можливого ув’язнення. Друг Павла Григоровича з
Павло Тичина з першою вчителькою Серафимою Морачевською юнацьких літ, впливовий партійний діяч Еллан-Блакитний, фактично, врятував Тичину. І влаштував його на роботу в харківський часопис “Червоний шлях”. Харківський період (1923—1934 рр.) творчості Павла Тичини був небагатим на вагомі поетичні здобутки, та є збідненим і невиразним порівняно з сонячнокларнетними часами Української революції. Але для розвитку української літератури, а отже, й української мови, Тичина за ці 11 років зробив надзвичайно багато. Працюючи у “Червоному шляху” завідувачем відділу художньої літератури, він листується з авторами, перечитує, редагує, готує до друку силу-силенну творів тогочасних письменників. І, мабуть, не даремно навіть такі видатні майстри слова, як Микола Хвильовий, Володимир Сосюра, Микола Бажан, Майк Йогансен, Василь Мисик вважали Павла Григоровича своїм учителем. Тичина керував літературним гуртком харківської робітничої молоді, де не тільки допомагав юним талантам удосконалювати письменницьку майстерність, а й переконував тих, які писали російською мовою, переходити на українську. Тичина поволі набуває неабиякого авторитету у сфері філологічної науки. 1929 року його обирають академіком. І хоч із початку 1930-х поет змушений був перейти у своїй творчості на стиль більшовицьких газет і одягти гамівну сорочку радянського письменника, однак і в так званих партійних віршах він часом засвідчував красу й милозвучність української мови, як-от: Повне літо да перелито, медоцвітами нахиля. Дощик бором та перебором, переструнюючи гілля. Дуже промовистим у контексті мовного питання є відомий вірш “Чуття єдиної родини”, написаний 1936 року. Пригадаймо: то час не лише сталінського терору, фізичного винищення людей, а й згортання політики коренізації, проголошення курсу на злиття народів СРСР у “новую общность” — єдиний радянський народ. Національні культури і мови, окрім, звичайно, російської, були приречені.
ПРАВОПИСНА КОМІСІЯ У травні 1938 року Рада Народних Комісарів УРСР затвердила Державну Правописну комісію. До її складу ввійшов П. Тичина, який на той час очолював Інститут літератури Академії наук України. Перед комісією ставили завдання “ліквідувати націоналістичні перекручення” у чинному правописі. За три роки роботи комісії було опрацьовано чотири проекти українського правопису, кожен наступний дедалі більше зближувався з російським. Паралельно укладали Російсько-український словник, до Редакційної комісії якого також включили Тичину. У роботі Правописної та Редакційної словникової комісії постійно виникали гострі суперечки. Про те, в яких умовах антиукраїнського і антинаукового мракобісся працювалося над правописом і згаданим словником тим, хто по-справжньому вболівав за укра-
Музика “Музикант — це не професія, це стан душі”. · s. 14strona oryginału ↗ Ciąg dalszy z wcześniejszej strony — fragment strony
ну й неупереджену порівняльну оцінку щодо різних періодів життя у співі. Його ж статті про творчість історично та гео! графічно віддалених співаків містять у со! бі чималу інформацію, отриману від оче! видців їхньої слави й падінь. За кожним нарисом — напружене тривале листуван! ня, пошуки істини. Загалом автор при! святив одному лише “Словникові співа! ків України” тридцять років напруженої пошукової праці, ввівши до простору на! шої національної культури безліч забутих імен. За головний критерій відбору брав, за власним зізнанням, вагомість внеску даного співака в культуру. Мою уяву особ! ливо збентежив один вислів із авторської передмови до другого видання “Словни! ка”: щодо імен співаків, за якими їх “зна! ла сцена”. Погодьмось, у цьому виразі є щось персоніфіковане, містичне (відомі! ші — “сцена не прощає”, “сцена зо! бов’язує”, “сцена пам’ятає”, “порох сце! ни”, “страх сцени”, “одержимість сце! ною” — не настільки знакові). Тут прига! дується бенефіс однієї з найулюбленіших співачок Івана Лисенка, — меццо!сопра! но, н. а. СРСР Галини Туфтіної, яка по за! кінченні своєї останньої вистави в Націо! нальній опері України імені Тараса Шев! ченка стала навколішки й поцілувала під! логу рідної сцени… Вражає музично!фахова обізнаність Івана Лисенка — професійного філолога, до нестями залюбленого у спів; його віль! не володіння українським вокальним те! заурусом, який він значно збагатив. Шко! да, що в нас не навчають на музичних журналістів, — це, скоріше, покликання. А професійні музикознавці, на жаль, час! то ігнорують сучасних виконавців і ком! позиторів, орієнтуючись на апробовані класичні зразки. В ідеалі ж, і самі вокаліс! ти мусять не тільки натхненно, розумно співати, а й кваліфіковано оцінювати й описувати чужий спів, залишаючи історії письмові свідчення краси (мабуть, найла! конічніше це зробив поет і перекладач
Ми часто з ним бачимося, ми схожі з ним характерами, говоримо однією мовою і ду! же добре відчуваємо і розуміємо одне од! ного. Він пишається мною. — Я знаю, що улюблений твір Вашого тата — “Мелодія” М. Скорика. А творчість яких композиторів знаходить найбільший відголосок у Вашому серці? — Усе залежить від настрою. Я більше займаюся популяризацією українських ком! позиторів. Мені це дуже подобається. Ду! маю, що так, як я знаю сучасну скрипкову музику, її не знає ніхто. Рік тому ми записа! ли три Концерти Скорика — І, ІІ і ІV із сим! фонічним оркестром. Зараз працюємо над дизайном самого диска. Дуже люблю Зу! бицького, Станковича, Скорика, Сильвес! трова. Із великим задоволенням граю “Пори року” Вівальді й Концерт Чайковського. Коли граєш те, що всі знають, це змушує те! бе грати на певному рівні. І це дуже важливо: бути у формі й удосконалюватися. — Що Ви відчуваєте на сцені? — Усе залежить від того, що граєш. Бу! ває, професійно граю якусь річ, вона мене може “не чіпляти”, але я мушу зробити все професійно. А буває так, що виходиш і пе! реживаєш твір душею, тоді це відчувають і глядачі. — “Більше віри, більше любові, а де є любов, там майже все зроблено”, — писав Ф. Достоєвський. Як вважаєте, що входить у це “майже” у професії музиканта? — Власна професійна совість. Коли во! на каже тобі, що ти можеш спати спокій! но, це значить, що майже все зроблено. Краще завжди можливе, завжди є до чого прагнути. — Ви виступали і в оркестрах, і в ансамблях, і соло. Напевно, солістом бути найкраще? — Звичайно. Але є дуже багато чудової музики, написаної для оркестру. Я інколи беру участь у Міжнародному проекті “Фі! лармонія націй”. Граючи в оркестрі ІІ Симфонію Рахманінова, отримую не мен! ше задоволення, ніж коли граю концерт Чайковського соло з оркестром. Мені
Музика “Музикант — це не професія, це стан душі”. · s. 14strona oryginału ↗ Валентина АНТОНЮК, член НСПУ та НСТДУ, заслужена артистка України, доктор культурології, професор НМАУ ім. П. І. Чайковського
…Був травень 1989 р., я — на той час солістка Миколаївської обласної філар! монії — щойно повернулась із поруйнова! ної землетрусом Вірменії, де перебувала з благодійними концертами у складі делега! ції українських митців. Десять днів пос! піль співала біля зачинених тоді сільських церков і в духовному центрі Вірменської апостольської церкви Ечміадзін, у на! швидку напнутих шатрах і просто неба, — для українських будівельників, прикор! донників і місцевого населення, безпе! рервно чуючи “цавват танем” (“візьму твій біль”). Виповнена гордістю за сміли! вий громадянський вчинок (мої колеги від цієї поїздки повідмовлялись, керуючись чутками, що вірмени стоять на горах і ски! дають на чужих каміння), прийшла на збори філармонійного колективу, чекаю! чи запитань і привітань. Натомість потра! пила на конференцію з висунення артис! тів на звання й почула несподівано різку критику: “Вас стало слишком много…” Превентивний удар адміністрації спрово! кували безіменні зайди, які поспішали стати заслуженими артистами УРСР і по! мандрувати далі, “с песней по жизни”, широкими шляхами колишнього СРСР. А мій час тоді ще не настав: вистраждане звання отримала на початку свого одинад! цятого концертного сезону в цій концерт! ній організації, — до перших роковин Не! залежної України, 24 серпня 1992 р., і ху! дожник Андрій Антонюк, привітавши ме! не малюнком юнки, застиглої над книж! кою (“Тиха молитва”), наче наврочив по! дальший шлях у вокальній педагогіці та науковому осмисленні співу. Тоді ж я затя! то мовчала і найбільше переймалася тим, що не прочитала свої нові вірші, не заспі!
— Богдано, коли Ви відчули, що скрипка — Ваш інструмент? — Це сталося зовсім випадково. Коли мені було шість років, ми йшли з мамою повз будинок учителя у Харкові, де поба! чили оголошення про набір дітей у класи фортепіано і скрипки. Ми обрали скрипку, бо здавалося, що дешевше буде купити са! ме цей інструмент. Нині в мене шість скрипок. Скрипка — це все одно що голос у вокаліста. Може бу! ти класна техніка, але якщо немає якісного інструмента, слухати важко… Коли я навча! лася, то перша хороша скрипка з’явилася у мене аж на п’ятому курсі Консерваторії. — Ви відточували свою майстерність у видатних скрипалів. А кого зі своїх учителів вважаєте наставником у широкому розумінні цього слова? — У мене була викладачка Юлія Федо! това, у якої я вчилася у Харкові, я з нею спілкуюся й нині. Величезну роль у моєму творчому становленні відіграв Богодар Которович. Тривалий час ми з ним тісно співпрацювали. Я починала артисткою ан! самблю “Київські солісти”, згодом стала концертмейстером ансамблю до 2004 року. Розквіт Которовича був саме тоді, коли він створив цей ансамбль. Він багато з нами працював, ми постійно з ним гастролюва! ли, дуже здружилися. Безумовно, Которо! вич — надзвичайно яскрава особистість. — Музикант — це покликання, професія, хобі?.. — У різний період життя сприймаєш по!різному. Безумовно, це моя професія і те, без чого я себе не бачу. Бо музикант — це не професія, це стан душі. Я можу жити так, а не інакше. Були періоди, коли мені ставало “тісно”, коли хотілося спробувати себе в чомусь іншому. Скажімо, два роки тому я вступила до Національного еконо! мічного університету в магістратуру на біз! нес!адміністрування. Провчившись рік, повернулась у музику. Затишшя потрібне для того, щоб акумулювати нові ідеї для подальшого росту. Тому це і професія, і хо! бі. Хоч хобі я маю достатньо й інших.
вала почуту в селі Меграшат (у перекладі — “багато меду”) старовинну вірменську Пісню про старість; що взяла з собою на збори дев’ятилітнього сина, котрий про! тягом чотирьох годин ошелешено спосте! рігав потішну веремію акторських амбі! цій, утім, сприйняту ним як іще одну каз! ку про добро і зло. Коли пристрасті дій! шли краю, директор філармонії прочитав листа з Києва: це було запрошення від Івана Лисенка надати інформацію про ме! не до його майбутнього “Словника співа! ків України” (К.: Рада, 1997. — 354 с.). Чи потрібно говорити, яким цілющим зіллям став для мене той лист і до чого зо! бов’язав?.. Коли писала відповідь Іванові Максимовичу, й гадки не мала про те, що вже через 10 років подарую йому свою мо! нографію “Українська вокальна школа”, у другому виданні якої скористаюся його зауваженнями та побажаннями; що “Словник співаків України” суттєво допо! може мені в роботі над докторською ди! сертацією “Феномен української вокаль! ної школи”. Пам’ятаю нашу першу зустріч із ним у Трапезній Києво!Печерської лаври, де напровесні 1989 р. відбулася моя моно! вистава “Роксолана”. А його поява в ар! тистичній Будинку органної музики в ант! ракті між двома відділами мого сольного концерту в травні 1995 р. геть була наляка! ла: ходили чутки, що Івана Лисенка вже серед нас немає (направді ж помер його тезка з газети “Сільські вісті”). Потім ба! чила Івана Максимовича на своїх концер! тах циклу “Антологія українського соло! співу”, виступала на презентації його кни! жок “Речник української культури” (жов! тень 2004 р., Будинок письменників
НСПУ), “Музична культура України” (травень 2008 р., Будинок композиторів НСКУ). Вдячна йому за красномовну, найчастіше — мовчазну присутність у мо! єму творчому житті. Вивчення плідного творчого доробку цієї багатогранної особистості, — журна! ліста, поета, перекладача, літературного критика, мистецтвознавця, енциклопе! диста, краєзнавця, культуролога, — спо! нукає до осмислення процесів кристалі! зації знань про українську національну культуру та розмаїття способів дозрівання майбутніх наукових концепцій. А його дослідження творчості Марусі Вольвачів! ни, Миколи Вороного, Майка Йогансе! на, Юрія Клена, Олександра Коржа, О. Лана, Євгена Маланюка, Олександра Олеся, Тодося Осьмачки, Р.!М. Рільке в контексті їхньої доби суттєво збагатили літературознавчу скарбницю. Стосовно опусів Івана Лисенка про українське во! кальне виконавство, зазначу, що часом навіть професійні музикологи не встига! ють помічати й оцінювати значущість якихось, на перший погляд, непомітних, але істотних тенденцій, які передують тим чи іншим змінам у царині естетики й сти! лістики співу. Не віддають належне аналі! зу кардинальних зрушень вокальної па! літри, зумовлених пошуками окремих ав! торів, — апологетів атональної й часом антивокальної музики. Не всі музичні критики мають сміливість дошукуватися справжніх причин, із!за яких співак “спа! дає з голосу”, не зауважують на підбір ре! пертуару до концертних програм. Усе це звучить у розмислах Івана Лисенка про мистецтво чутих ним особисто вокалістів, кожному з яких дає об’єктивну, незалеж!
Музика “Музикант — це не професія, це стан душі”. · s. 14strona oryginału ↗ “Добре бути визнаним у світі, але найцінніше — у себе вдома”, — переконана українська скрипалька Богдана ПІВНЕНКО. Мірилом її професійної зрілості є не тільки визнання в Україні і за кордоном, ай власна професійна совість і неприборкане бажання постійного вдосконалення і росту. Тож мені було дуже цікаво поспілкуватися з Богданою про становлення творчого “Я” музиканта і не тільки…
— Наприклад… — Активно читаю і проглядаю все, що пов’язане з економікою і менеджментом. Була менеджером, коли організовувала гастролі в Голландію позаминулої осені: вела переговори і повністю відповідала за оркестр. Тоді я дуже пишалася собою, бо в мене все вийшло чудово. Люблю сучасні танці, один із найулюбленіших хореогра! фів — Раду Поклітару. Ще почала займати! ся кінним спортом. І найголовніше — у мене маленька дитина, і кожну вільну хви! лину я присвячую синові, щоб зробити йо! го життя цікавим і наповненим. І допома! гають мені моя мама, мама мого чоловіка і няня. — Чи хочете, щоб у майбутньому Ваш син Богданчик також став музикантом? — Ні, не хочу. Бо вважаю, що чоловік повинен реалізуватися, щоб утримувати сім’ю. Професія музиканта класна лише тоді, коли ти відчуваєш, що людина гені! альна й без музики не уявляє свого життя. Я бачу, що мій син пішов у тата: він усе продає, чудово грає в шахи, дуже любить математику. Хоча певний час він неймовірно любив малювати, прокидався і відразу хапався за пензлі. Ми навіть їздили до мого батька, художника Івана Марчука. І в мене є відео, де вони по черзі малюють дві картини. Знаєте, вийшло просто чудово! — Іван Марчук — “геній, прикутий до мольберта”. Він впливає на Вашу творчість стимулює Вас? — Звичайно. Тато впливає на мене і особистісно, і ставленням до життя. Сво! єю творчістю він змушує, підштовхує ме! не, що і я маю чогось досягати, реалізову! ватися і працювати безперервно. Він пос! тійно невдоволений, йому завжди мало. У свої 75 років щодня йде в майстерню, пра! цює і мучиться, бо це як процес народжен! ня. Батько — великий приклад для мене.
Пам’ять · “Глядачі зможуть побачити фільми Юрія Іллєнка у якісних копіях”. · s. 15strona oryginału ↗ Микола Лукаш, якому належить вислів: “Демонічної краси голоси”). Володіння ж красним словом притаманне зовсім не бага! тьом українським вокалістам, серед них — Борис Гмиря, Богдан Гнидь, Михайло Го! линський, Віктор Женченко, Сергій Козак, Іра Маланюк, Анатолій Мокренко. Прикро й те, що не всі наші відомі співаки пильну! ють зміст і заголовки своїх інтерв’ю, як!от “Украинской вокальной школы нет…”, — цьогорічного лауреата Шевченківської пре! мії, н. а. України Лідії Забілястої, записане піаністом Юрієм Руцинським (“2000” від 18—24 березня 2011 р.), що викликало блис! кавично!гостру справедливу реакцію Воло! димира Тольби “Поспорим о вкусах” у на! ступному числі цієї ж газети, яку я не читаю, та побачила у студентів на семінарському за! нятті з історії вокального виконавства. Вда! юся до цих прикладів, наперед відповідаючи опонентам заслуженого діяча мистецтв Ук! раїни Івана Лисенка, які закидають йому відсутність професійної музичної освіти. Так, своїми знаннями в галузі музичного мистецтва він зобов’язаний самоосвіті та навчанню в народній консерваторії КДК ім. П. І. Чайковського. Справді, в деяких (особ! ливо ранніх) його музикознавчих есеях трапляються неологізми й неточності, але за всім написаним немає жодного лукавства чи зловмисництва, необ’єктивності чи немо! ральності, а постає дбайливо збережена гід! ність і добра воля всіх сторін правдиво за! фіксованої історії чужого життя в мистецтві; присутній високий дух журналістської ети! ки. Його ерудиція придалася редакції Укра! їнської Музичної Енциклопедії ІМФЕ ім. М. Т. Рильського НАН України (тільки для 2!го тому написав 240 статей!). Насамкінець зазначу: поки друге, пере! роблене і доповнене видання “Словника спі! ваків України” І. М. Лисенка (К.: Знання, 2011. — 629 с.) дочекалося виходу в світ, деякі з близько 1500 статей уже потребують допов! нень і уточнень, а головне — з’явилися нові імена молодих українських вокалістів, чия творчість заслуговує увічнення.
цікаві різні варіанти і в ансамблях. Приємно, коли ти відчуваєш, що ведеш оркестр. Але найкраще — це соло з оркестром. — Чи триває нині робота над проектом “Антологія української музики”? — Так. Цей проект ще не закінчився. Кіль! ка років тому нам замовили три диски — Сильвестров, Станкович, Скорик. Станкович запропонував записати диск скрипкової музи! ки і бути солісткою. Після запису першого диска у нас із Валерієм Матюхіним виникла ідея записати збірку кожного композитора. Із диском “Мелодії миттєвостей” Силь! вестрова ми виступали на фестивалях. Усього світ побачило вісім дисків. Рік тому ми запи! сали Концерти Скорика. У нас дуже багато матеріалу, який потрібно опрацювати. Споді! ваюся, що до нового року вийдуть хіти від ки! ївської “Камерати”. Можливо, ми назвемо цей диск “Від щедрика до танго”. Ще мені дуже подобається творчість моло! дого композитора Золтана Алмаші. Він для мене навесні написав “Пори року”. Зазвичай ми граємо “Пори року” Вівальді, П’єцолли, “Русские сезоны” Л. Десятнікова. А Золтан Алмаші написав саме українські “Пори року”, які ми грали на фестивалі “Етносучасність”. Ці “Пори року” ми також хочемо записати. — Ви гастролювали в Іспанії, Франції, Німеччині, Австрії, Росії… Чи не виникало бажання залишитися працювати за межами України? — Щоразу, коли я виїжджаю за кордон, за! мислююся над цим питанням. У мене є мож! ливість жити в Європі. Безумовно, там більше можливостей. В Україні все тримається на ен! тузіазмі. Зараз наше мистецтво перетворилося на спорт. Відомий московський віолончеліст О. Князєв сказав, що раніше цінували зрілих музикантів, які несли щось більше, ніж про! фесійну музику. А зараз така тенденція: важли! вий не той, хто грає, а той, хто продає того, хто грає. Тобто панує комерціалізація, а не високі принципи. Про це йдеться у книзі “Кто убил классическую музыку” Н. Лебрехта.
Спілкувалася Уляна ВОЛІКОВСЬКА
Олена ФЕЩЕНКО, голова Черкаського обласного об’єднання товариства “Просвіта”
Письменник і час. Час і простір… Люди, події, радощі, страждання… Хто здатний помічати особливості розвитку суспільства, той може опоетизувати життя, захопити творчістю, допомогти долати труднощі, творити довкола себе світ добра, любові, світла, щастя… Таким був поет, прозаїк, перекладач, публіцист, журналіст, редактор і видавець, наш сучасник — Володимир Затуливітер. Його доля — це страждати, творити, багато роботи переробити і залишити по собі 10 поетичних збірок, переклади литовських, молдовських поетів. А ще — праця у видавництвах “Молодь”, “Дніпро”, журналі “Сучасність”. Думаю, нікого не залишать байдужим слова письменника: “Моя впертість — це моя совість. Вона — внутрішній цензор, який змушує за будь-яких суспільних умов залишатись самим собою. Може, тому за жодну з написаних книжок мені не соромно”. Після смерті Володимира Івановича його друзі й шанувальники заснували Всеукраїнський фонд В. Затуливітра, видали збірки поезій, почали популяризувати їх, і коло прихильників значно розширилося. На Сумщині, у його рідній школі, створено кімнату-музей. З ініціативи Черкаського обласного об’єднання товариства “Просвіта” стало доброю традицією проводити літературні читання, читацькі конференції, конкурси, фестивалі за творчістю класиків української літератури, письменників рідного краю. До когорти названих тепер належить і Володимир Затуливітер, який знайшов свій останній прихисток на Канівщині. …Село Бучак, що в Канівському районі, на день святого Володимира — 28 липня скликає всіх, хто небайдужий до творчості В. Затуливітра, на Затуливітрівські читання. Тут, на сільському цвинтарі, він похований на Козацькому шпилі, звідки видно Чернечу гору, могилу, пам’ятник Тарасу Шевченку, який був для Володимира Затуливітра найвищим еталоном совісті і таланту. Могилу Затуливітра почали відвідувати і доглядати просвітяни Канівщини, а в останні два роки Черкаська “Просвіта” взяла шефство над цим святим місцем, де щорічно відкриваються читання. Так було і цього року. Поспішали в Бучак і кияни, і черкащани, і сміляни, і канівчани та школярі із сусідніх сіл — з Бобриці, Грищенців. Села Бучак, на жаль, уже й немає на мапі, але його вихідці часто приїжджають чи до старенької батьківської хати, чи на дворище, чи на могилки… На могилу Володимира Затуливітра лягли живі квіти, привезені з Черкас, Києва, Канева. Петро Засенко, поет і побратим В. Затуливітра, після символічних позивних — 9 ударів у мідну чашу
— розпочав дев’яті Затуливітрівські читання. Сказав своє слово-спогад і запрошував присутніх до виступів. Любов Снісар — голова Всеукраїнського фонду В. Затуливітра — звітувала про проведену за рік роботу, розповідь доповнила голова обласного фонду В. Затуливітра та районного осередку товариства “Просвіта” Валентина Носенко, а також прочитала власний вірш, присвячений поету. Голова обласної організації Спілки письменників України, кандидат педагогічних наук Валентина Коваленко у своєму виступі підкреслила, що слово Затуливітра має магічну силу. Він — поет непересічний, величина незмінна, наше завдання популяризувати його твори, аби в пам’яті народній залишався надовго. Цьогоріч до проведення читань долучилася місцева влада — сільський голова села Бобриці, заступник голови Канівської районної ради. Звучали вірші поета, їх читали молоді просвітяни. Унікальне явище продемонструвала майстриня зі столиці: на рушнику вишила образи-символи поезій В. Затуливітра. …Довкола панувала тиша, її прорізав спів бандуриста із Сумщини. “Нема нам слави на землі…” — покотилося по горі і зникло аж десь біля Дніпра. Така ж урочистість панувала і на дворищі письменника, де продовжилися читання. Серед яблунь, винограду, трав і квітів ще піднесеніше звучали вірші, їх читав заслужений діяч мистецтв Василь Довжик, а також гості зі Львова, Черкас, Сміли, Канівського району. Любов Василівна Снісар всім подарувала збірку поезій В. Затуливітра “Чаша жертовності”. Шкільна молодь і студентство Черкащини до творчості письменника долучилися раніше. Саме з ініціативи просвітян упродовж останніх років ім’я Володимира Івановича стало відоме на Черкащині. На конкурсах читців класичної і сучасної поезії звучать його вірші. Переможців запросили до Києва на вечір пам’яті В. Затуливітра, який відбувся у Музеї П. Г. Тичини. Враження незабутні. По обласному телебаченню транслювався цей захід, що стало визначною подією для Черкащини. Відбулися молодіжні поетичні читання, де прозвучало понад чотири десятки поезій В. Затуливітра за тематикою: поет-громадянин, краса рідного краю, рідна мова, шевченкіана, мені болить Україна, філософія буття, поезія про кохання, меморіал. Участь узяли учні черкаських шкіл та студенти Черкаського національного університету. Долучилася до проведення читань обласна організація Спілки письменників України. Обласне телебачення підготувало цикл передач про поета В. Затуливітра. Робота зі вшанування пам’яті поета на Черкащині триватиме.
Пам’ять · “Глядачі зможуть побачити фільми Юрія Іллєнка у якісних копіях”. · s. 15strona oryginału ↗ Із 15 до 21 вересня 2011 року в Культурному центрі “Кінотеатр “Київ” (м. Київ, вул. Велика Васильківська, 19) на прохання глядачів, що не змогли потрапити на всі перегляди Тижня кіно Юрія Іллєнка у жовтні минулого року, повторно відбудеться ретроспектива “Тиждень кіно Юрія Іллєнка”. Програму відкриває показ нової версії відомої стрічки “Молитва за гетьмана Мазепу”. Нова версія суттєво відрізняється від фільму, що був представлений 2002 року на Берлінському кіноE фестивалі, і був створений Юрієм Іллєнком незаE довго до його смерті. Серед змін — наявність баE гатоканального звуку, певне скорочення хроноE метражу (приблизно на 10 хв.) та поява закадроE вого коментаря автора, який дає пояснення і щоE до історичного контексту подій фільму, і, певною мірою, щодо історії створення та існування власE не самого фільму. Картину представлять народна артистка УкраїE ни, дружина кінорежисера Людмила Єфіменко, Пилип та Андрій Іллєнки, кінорежисер Михайло Іллєнко, а також виконавці ролей та друзі Юрія Іллєнка. Стрічку можна буде переглянути і в інші дні проE тягом усього фестивалю. Крім того, до складу ретE
роспективних показів також включено ще 7 фільE мів Юрія Іллєнка, які сам автор вважав найвищими своїми досягненнями в кінематографії, а саме “ТіE ні забутих предків”, “Криниця для спраглих”, “ВеE чір на Івана Купала”, “Білий птах з чорною ознаE кою”, “Лісова пісня. Мавка”, “Легенда про княгиE ню Ольгу” та “Лебедине озеро. Зона”. Усі фільми з цього переліку було відновлено цифровим способом у рамках державної програE ми відновлення та збереження кінематографічної спадщини Юрія Іллєнка, отже, глядачі зможуть поE дивитися ці картини у якісних копіях, до цього часу недоступних широкому загалу. Перший “Тиждень кіно Юрія Іллєнка” з великим успіхом відбувся з 15 до 22 жовтня в столичному Культурному центрі “Кінотеатр “Київ”. З 18 до 25 листопада 2010 року відповідні заходи також пройшли в Театрі кіно “Люм’єр” в місті ІваноE Франківську, а з 22 до 30 січня 2011 року — у КанеE ві, з 17 до 25 червня — у Дніпродзержинську, з 25 серпня до 1 вересня — у Харківському кінотеатрі “Боммер”. Відвідати усі перегляди публіка зможе, приE дбавши квитки у касах Культурного центру “КіноE театр “Київ”, розклад сеансів на сайті кінотеатру за адресою www.kievkino.com.ua.
З роси й води! · “У його планах ще багато цікавих задумів, тож сподіваємося, що Богдан Петрович порадує своїх шанувальників новими творчими знахідками...” · s. 16strona oryginału ↗ Ciąg dalszy z wcześniejszej strony — fragment strony
ся кадебістам. Редакторові тодіш! ньої Тернопільської районки вони наказали не друкувати статей Го! ловина. Однак прихильні до по! заштатного автора працівники ре! дакції Микола Вишневський та Євген Радковський порадили, щоб Богдан Петрович свої публі! кації підписував псевдонімами. Його публіцистичні твори друкувалися у часописах “Слово Просвіти”, “Літературна Украї! на” (Київ), “Свобода” (Терно! піль)… Окремі статті були окра! сою таких престижних журналів, як “Богословія” (Рим, Італія), “Державність” (Львів), регіо! нальних річників “Тернопілля” за 1995—1999 роки. Нині Богдан Головин серед дієвих активістів “Просвіти”, Ук! раїнського товариства охорони пам’яток історії та культури, Ук! раїнської світової спілки профе! сійних учителів, Наукового това! риства імені Тараса Шевченка… Його ревну працю оцінено почесним званням заслуженого працівника освіти України, ме! даллю Всеукраїнського товарис! тва “Просвіта” “Будівничий Ук! раїни” та Міжнародною літера! турно!мистецькою премією імені братів Лепких. Своєї праці він доклав до впо! рядкування кількох просвітян! ських видань і творчого доробку заслуженого художника України Ярослава Омеляна. Перу пана Богдана, уже як письменника, належать резонанс! ні книги: “Мученики та ісповідни! ки Української Церкви ХХ століт! тя. Нариси. Статті. Дослідження”, “Нації незгасний смолоскип. Статті. Інтерв’ю. Спогади”, два ви! дання “Ґроно вітань щиросердеч! них”, “Христові обручниці”. За її написання Богдану Головину осо! бисто подякував Папа Римський світлої пам’яті Іван Павло ІІ. У його планах ще багато ціка! вих задумів, тож сподіваємося, що Богдан Петрович, із власти! вим йому ентузіазмом, порадує своїх шанувальників новими творчими знахідками…
З роси й води! · “У його планах ще багато цікавих задумів, тож сподіваємося, що Богдан Петрович порадує своїх шанувальників новими творчими знахідками...” · s. 16strona oryginału ↗ Богдан НОВОСЯДЛИЙ, почесний член Всеукраїнського товариства “Просвіта”, м. Тернопіль Моє знайомство з цією життєрадісною і муд! рою людиною випало на час навчання у Буцнівській се! редній школі поблизу Тернополя. Приємно, що з роками наші шляхи не розійшлися, а перерос! ли у творчу дружбу. Тож сьогодні маю велику приємність і мораль! ний обов’язок розповісти про цю людину. Богдан Головин народився 6 вересня 1926 року в селі Золотко! вичі Мостицького району на Львівщині у багатодітній родині. Батько Богдана — Петро Го! ловин був громадським діячем, з ініціативи якого у селі започатку! вали читальню “Просвіти”, по! зичково!кредитну спілку і коопе! ративну крамницю. Активна життєва позиція батька, його на! ціональна свідомість викликала лють у польських шовіністів. За їхнім доносом на початку Першої світової війни поліція запротори! ла його до концтабору для вій! ськових злочинців у австрійсько! му Талергофі. Богдан був здібним до нав! чання. Мати Марія бачила в ньо! му майбутнього священика, та початок Другої світової війни пе! рекреслив усі плани. 1940 року батьків як “буржуазних націона! лістів” разом із трьома дітьми більшовики відправили на “вічне поселення” до Сибіру. Герой нашої розповіді під час німецької окупації навчався у Львівській торговельній школі, а від 1943 року до кінця війни був на примусових роботах у Німеч! чині. Після її капітуляції працю! вав перекладачем з німецької мо! ви у Радянській військовій адмі! ністрації Німеччини. Коли репресивні органи діз! налися про походження та погля! ди Богдана, негайно звільнили його із займаної посади. Повер! нувшись до Львова, юнак змуше!
ний був піти на строкову військо! ву службу в радянську армію. Навесні 1952 року заочно вступив на історичний факультет Львівського держуніверситету. Незабаром почав працювати за спеціальністю у школах Львівщи! ни, а в 1954!му молодого педаго! га вже призначили директором. Невдовзі Богдан Головин як репатріант та безпартійний опи! нився під пильним наглядом КДБ. Уже 1961 року його звільни! ли з посади директора школи. Тож із дружиною Іриною Кордубою, вчителькою математики, довелося виїхати за межі Львівщини. …На Тернопіллі пан Богдан розпочав кар’єру директором Прошівської восьмирічки Терно! пільського району, проте вже нас! тупного року його понизили на посаді за… колядування у сусідів на Різдво. Однак невдовзі Богдан Петрович як високоерудований фахівець став заступником дирек! тора Тернопільської районної за! очної середньої школи. Та місця опальному педагогові не було й тут. У грудні 1972 року бюро Тер! нопільського райкому компартії звільнило завідувача райвно за грубе порушення у кадровій робо! ті. Завідувачу докоряли за те, що його заступником працював Бог! дан Головин — безпартійний, ви! ходець із націоналістичної роди! ни, учасник вбивства письменни! ка!комуніста Ярослава Галана у Львові, хоча насправді це була повна нісенітниця. Та репресивний маховик суп! роти Богдана Петровича працю! вав без збоїв і вже 1973 року його перевели в Буцнівську середню школу неподалік облас! ного центру, а 1982 року Тернопільський райви! конком навіть зняв із черги на отримання квартири. У загальноосвітніх школах Богдан Петрович активно займався крає! знавством. Керовані ним юні краєзнавці!туристи здобували призові місця на районних і обласних змаганнях, у всесоюзно! му тематичному конкур! сі. І очільники райвно відзначали вагомі досяг! нення туристсько!краєз! навчого гуртка Буцнівської се! редньої школи, але завжди “забу! вали” згадати прізвище його ке! рівника. Іншого разу педрада тієї ж школи ініціювала нагородження Б. Головина Грамотою Міністер! ства освіти і значком “Відмінник народної освіти УРСР”, однак і це клопотання справно “заріза! ли” в районі. А щоб уже остаточ! но позбутися незручного педаго! га, 1988 року його, сповненого творчих сил і освітянського дос! віду, відправили на пенсію. Та, незважаючи на відверту дискримінацію, він не падав ду! хом. Його талант і організатор! ська енергія набули нового ди! хання у період національно!пат! ріотичного піднесення під час розвалу колишнього Союзу. Спо! чатку Богдан Петрович став чле! ном Товариства української мови імені Тараса Шевченка, а вже 1992 року його обрали головою правління Тернопільського ра!
йонного, а невдовзі — обласного об’єднання “Просвіти”. За період роботи Б. Головина в обласній “Просвіті” у більшості населених пунктів Тернопільщи! ни було створено місцеві осеред! ки. І наше обласне об’єднання за кількістю просвітян посіло пер! ше місце в Україні! А ще Богдан Петрович причетний до написан! ня статуту Всеукраїнського това! риства “Просвіта”. Тож не випад! ково 1996 року його обрали По! чесним членом Всеукраїнського товариства, а вже у 75!річному ві! ці — Почесним головою обласної “Просвіти”. Сьогодні заслужений ювіляр не уявляє себе без активної спів! праці зі ЗМІ. За більш ніж півсто! ліття журналістської діяльності він опублікував понад тисячу різно! жанрових матеріалів. Його перша замітка побачила світ ще 1948 року в армійській газеті. Пізніше писав на освітянські теми. Але й це, за зізнанням ветерана, не подобало!
На початку вересня невтомному громадсько-політичному діячеві Тернопілля, активному просвітянину Богдану ГОЛОВИНУ виповнилося 85 літ!
З роси й води! · “У його планах ще багато цікавих задумів, тож сподіваємося, що Богдан Петрович порадує своїх шанувальників новими творчими знахідками...” · s. 16strona oryginału ↗ Відділ просвітянської роботи
Надія КИР’ЯН
Відділ культури
Микола ЦИМБАЛЮК 279-49-47
Відділ літератури
Марія КУЧЕРЕНКО 270-55-57 Відділ коректури
Тетяна ЩЕРБАК Ірина СТЕЛЬМАХ 278-63-69
Комп’ютерна верстка
Ірина ШЕВЧУК, Олег БЕССЬКИЙ 278-63-69
Кореспонденти
Наталія АНТОНЮК, Уляна ВОЛІКОВСЬКА
Черговий редактор
Уляна ВОЛІКОВСЬКА
Бухгалтерія 279-41-46
А д р е с а р е д а к ц і ї : вул. Хрещатик, 10EБ, м. Київ, 01001
EEmail: slovo_prosvity@ukr.net
http://slovoprosvity.org
http://prosvitanews.org.ua
Листування з читачами — тільки на сторінках газети.
Відповідальність за достовірність інформації несуть автори. Редакція залишає за собою право редагування та скорочення текстів. Редакція не завжди поділяє погляди своїх авторів. При використанні наших публікацій посилання на “Слово Просвіти” обов’язкове. І н д е к с г а з е т и “Слово Просвіти” — 30617
1 1 0 3 7
Видрукувано з готових фотоформ на комбінаті “Преса України” у середу. Зам. № 3301237 Наклад у вересні — 18 400
Ш е ф – р е д а к т о р Павло МОВЧАН 4 820095 780016
З роси й води! · “У його планах ще багато цікавих задумів, тож сподіваємося, що Богдан Петрович порадує своїх шанувальників новими творчими знахідками...” · s. 16strona oryginału ↗ Tekst uszkodzony przy rozpoznawaniu — przeczytaj stronę oryginału
Засновник: Всеукраїнське товариство “Просвіта” імені Тараса Шевченка Реєстраційне свідоцтво КВ № 4066 від 02.03.2000 р.
Го л о в н и й р е д а к т о р Любов ГОЛОТА Р е д к о л е г і я Любов ГОЛОТА (голова), Ярема ГОЯН, Павло МОВЧАН, Олександр ПОНОМАРІВ, Іван ЮЩУК
Заступники головного редактора
Петро АНТОНЕНКО 279-49-47, Євген БУКЕТ 279-39-55
Заступник головного редактора з виробничих питань Наталія СКРИННИК 278-01-30 (тел/факс)
Відповідальний секретар
Ірина ШЕВЧУК