Емблема «Просвіта»Prosvita.DigitalWissen · Menschen · Zukunft
← Archiv von «Slovo Prosvity»

Слово Просвіти, №38 за 2010 рік

16 S. · 40 Einträge · PDF auf Wikimedia Commons ↗ · CC BY 4.0

Der Text wurde aus dem PDF gewonnen und automatisch in Beiträge geteilt. Die Grenzen mancher Beiträge sind redaktionell nicht geprüft: Ein Eintrag kann mehrere Beiträge, nur einen Teil eines Beitrags oder einen Serviceblock (zum Beispiel einen Abo-Hinweis) enthalten. Primärquelle ist die Zeitungsseite im PDF.

Без мови немає нації! · S. 1Originalseite ↗

ВСЕУКРАЇНСЬКИЙ КУЛЬТУРОЛОГІЧНИЙ ТИЖНЕВИК 38 (571), 23—29 вересня 2010 СЛОВО ВИПРОБОВУЄ ЖУРНАЛІСТІВ

До влади в Україні прийшов режим, який активно демонтує нашу незалежну державу. Кожен з нас уже відчув на собі загрозливість соціальної та економічної атмосфери, що панує в країні. Покращення життя “вже сьогодні”, обіцяного легковірному електоратові, який проголосував за Партію регіонів і її лідера, не відбулося. Замість концентрації уваги на розв’язанні пекучих соціально-економічних проблем та підвищенні життєвого рівня зубожілих громадян, правлячий режим заходився нищити українську мову, освіту, історію, культуру. Напередодні місцевих виборів коаліція зареєструвала у Верховній Раді законопроект “Про мови в Україні”. Зберігаючи за українською лише епітет “державна”, автори цього законопроекту — регіонал Єфремов, комуніст Симоненко, литвинівець Гриневецький мають реальну мету: створити інструмент витіснення української мови з усіх сфер суспільного свою неповторність, своє рідне слово! Всеукраїнське товариство “Просвіта” ім. Тараса Шевченка звертається до кожного з Вас, українці, із закликом написати листи протесту на адресу Верховної Ради та Президента В. Януковича, аби нагадати їм, що всі режими, які зазіхали на життя української мови, знайшли свій безславний кінець, бо в світі нема іншої країни, очільники якої самочинно розтоптували б мову власного народу. Ми віримо, що громадяни України, які послуговуються російською мовою та мовами національних меншин, зрозуміють українськомовних співвітчизників і стануть на захист мови держави, яка є їхньою доброю матір’ю, захисницею їхніх громадянських прав і свобод. Будьмо разом — Україна в небезпеці! Центральне правління Всеукраїнського товариства “Просвіта” Продовження теми на стор. 6 ГАРЯЧА ТЕМА ЯКЩО ТИ – НЕ “ХОЛОП І ПОДНОЖКА” МУЗЕЙ ЧИ ДЕКО" РОВАНИЙ ОФІС?
Без мови немає нації! · S. 1Originalseite ↗

Der Anfang dieses Textes kann unvollständig sein — mit der Originalseite abgleichen

ЗВЕРНЕННЯ ДО УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ

життя всупереч Основному Закону держави, основоположним принципам європейської мовної політики і практики. Цим документом, який узаконює тотальне зросійщення, режим Януковича засвідчує, що він є прямим спадкоємцем царського і комуністичного режимів, відвертим противником української національної ідеї: освіта, наука, культура, інформаційний простір тотально русифікуються. Очевидно, гасло “Будуємо нову країну!” насправді приховує програму руйнації української нації — системо-утворюючого елемента державної незалежності України, посилює розкол між її людьми, фрагментацію суспільства, безглузду “регіоналізацію” кожного хутора чи робітничого селища. Цей законопроект від влади означає продовження жорстокої мовної війни проти України, проміжна мета якої полягає у критичному збільшенні асиметричної двомовності в Україні — на користь домінування мови сусідньої держави, яка цілеспрямовано поглинає Україну, повертає її до азійського простору злиднів, корупції, сваволі. Громадяни України! Сьогодні від кожного з нас залежить, чи будемо ми українцями в своїй державі, в Україні. Не зрадьмо пам’яті поколінь наших предків, які виплекали й зберегли українську мову! Не відступаймо від демократичного вибору українського народу! Збережімо свою душу, ЧАС ДУМАТИ! ТРИ ВИСТАВИ ПРО КОХАННЯ
Інформаційний простір · “У нас дуже багато свободолюбних людей із характером, із внутрішніми цінностями”. · S. 2Originalseite ↗

Віталій ШЕВЧЕНКО: НАЦІОНАЛЬНА РАДА — СПРАВЖНЄ МІННЕ ПОЛЕ

Це солодке слово свобода… Свобода думки, слова, почуття. Чи не ризикуємо нині її втратити? Адже журналісти оцінили за десятибальною шкалою стан свободи слова в Україні в березні 2004 року — 2,4, у березні 2005-го — 7,0, у вересні 2010-го — 4,3 бали. Про це розмова Надії Кир’ян з відомими журналістами Віталієм Шевченком, екс-головою Національної ради з питань телебачення та радіомовлення та Андрієм Шевченком, народним депутатом України, заступником голови Комітету з питань свободи слова та інформації. — Віталію Федоровичу, Ви в Національній раді з 2002 року. Розкажіть про її функції, становлення, що вдалося зробити як керівнику цього органу. — Я був єдиним опозиціонером у Національній раді до 2004 року. Пам’ятаю ще той час, коли наші загальноукраїнські радіокомпанії ретранслювали московські прог$ рами, нічого не змінюючи. У колишньому законі була така цікава норма, що рішення дійсні лише ті, які підписані всіма, хто брав участь у засіданні. Норма не$ розумна, бо якщо хтось один голо$ сує “проти”, він може зривати всі рішення. Але вона була. У перед$ день помаранчевої революції, коли визріли всі політичні конфлікти, вдень засідання, я навіть у ліфт не сідав: раптом через якісь технічні неполадки не втраплю на засідан$ ня, без мене приймуть якесь не$ справедливе рішення, і я не ско$ ристаюся своїм “правом вето”. В таких умовах ми працювали. І пе$ режили все. Національна рада — це специ$ фічний орган у державі, справжнє мінне поле. Про неї весь час кри$ чать у пресі, у ній ніколи не було спокою, все, що вона робить, зав$ жди в центрі якихось політичних су$ тичок. Ще коли я був депутатом, брав участь у створенні закону про На$ ціональну раду, поправок до нього, змінилося кілька керівників. Мені здається, що найгарячіші дебати навколо Національної ради були тоді, коли працював наш склад. У ті часи дехто говорив: “Може, в Національній раді є якісь помилки, але це орган, якого не помітити не можна, зрозуміло чого він вимагає”. Національна рада завжди була заполітизована, ос$ кільки її складали презентанти різ$ них політичних сил. Попри цю обс$ тавину, коли ми прийшли, одразу провели прес-конференцію, виго$ лосили основні принципи роботи, що до цього таким органам було не властиво. З нашим складом ми зробили Нацраду абсолютно від$ критою, вели відкриті засідання в чітко визначені дні, брифінги. Бри$ фінгів і конференцій було навіть більше ніж днів у році, якщо зважи$ ти, що їх проводили і в регіонах. Робили засадничі речі, які по$ сприяли становленню та розвит$ ку українського інформаційного простору. Працювати було непрос$ то. Наприклад, колишні оператори кабельного телебачення (тепер їх називають операторами програм$ ної послуги) взагалі відкидали можливість ліцензування, вважали, що Нацрада до них не має жодного відношення. Але ж вони поширю$ ють інформаційний продукт, який формує державу, свідомість, заса$ ди, принципи, суспільну мораль! На жаль, Національну раду тоді ніх$ то не підтримав, але самостійно, хоча й з великими зусиллями, ми досягли обов’язкового ліцензу$ вання. Потім воювали за те, щоб будь-хто з операторів програмної послуги на місцях в обов’язковому порядку включав у своє меню, яке вони пропонують телеглядачам, усі програми українських телекомпа$ ній, чий сигнал приймають на цій території. Був страшний ґвалт. До$ водили, що ми знищимо галузь, що це антиринково тощо. Та й цю бит$ ву ми виграли. Третя велика війна з операто$ рами програмної послуги відбула$ ся, коли Нацрада наполягла, щоб прибрали з мовлення програми тих зарубіжних компаній, які не визна$ ють українського законодавства, їхні програми до нього не адапто$ вані. Думаю, що жоден інший склад Нацради на таке б не наважився. Це були непопулярні кроки, але ма$ ли такий резонанс, що після нас подібні речі запровадили навіть в азійських країнах СНД. Почалися позитивні зміни. Спо$ чатку українське телебачення й радіо почало давати 50 % власного про$ дукту, потім понад 50 % українсько$ мовного. Ми зрозуміли, що погане телебачення не через те, що люди не люблять українського. Просто про нього держава ніколи не дбала. Ко$ мерційні компанії вишукували гроші, щоб цей бізнес утримувати. Легше купити поганий російський продукт, ніж виготовляти власний. У цьому основна причина. Ми зрозуміли, що змусити всіх одномоментно виконувати закон неможливо. Тож прийняли консен$ сусний документ — меморандум із компаніями. Про те, як поетапно Віталій Шевченко досягти результату. За 2—3 роки ситуація змінилася. З’явилася ма$ са компаній, які давали цілком за$ довільні показники. — Як оцінюєте нинішню ситуацію? — Зараз ми спостерігаємо від$ кат, бо ті, кому ми поставили заслін як порушникам не лише україн$ ського законодавства, а й дотри$ мання європейських правил, тепер знову прийшли, мовлять і поши$ рюють те, на що ми вказували як на неприйнятне. Колись я був єдиним опозиціонером у Нацраді. Нині від опозиції ніхто туди потрапити в принципі не зможе, політика стала цинічна. До Національної ради об$ рали людей, які за кваліфікаційни$ ми вимогами не вкладаються у ви$ моги закону. У законі написано, що це має бути фахівець у цій галузі, зі стажем роботи в ній не менше п’яти років. Нині обрані члени Нац$ ради, які не працювали жодного дня! І всі це знали, про це говори$ ли, однак обрали. Нині дуже погана ситуація. Ре$ гуляторні органи заплющують очі на все, борсаються у своїх інтере$ сах, інформаційний простір розви$ вається стихійно і почався відкат. Якщо провести моніторинг протя$ гом тижня навіть центральних те$ леканалів, це буде хрестоматія всіх можливих і неможливих порушень. Відповідно й на місцях. — Що скажете з приводу свободи слова? — Я весь час говорив, що в Ук$ раїні є свобода слова. Може, й за$ раз є. У тому сенсі, що журналіст може знайти те джерело чи той ка$ нал інформації, через який доведе свою думку. Але загалом ситуація гнітюча. Є речі, з якими ми, здавалося, попрощалися назавжди. Страйки журналістів перед помаранчевою революцією нібито окреслили ме$ жу, нижче якої опускатися не мож$ на. Вірилося, що так і буде. Жур$ налістика для України дуже багато важить. Пригадую, коли Україна пробуджувалася, письменники йшли в політику, це були націо$ нальні герої. А які були черги за га$ зетами! Прокотилося кілька рево$ люційних хвиль, пов’язаних із жур$ налістикою, вбивством Ґонґадзе, “темниками”. Сталися резонансні речі, які пробуджували суспіль$ ство. Але зараз з’ясувалося, що справа навіть не в “темниках”, а втому, що журналісти самі готові продавати себе. Можна боротися проти свавіл$ ля власників, чиновників чи тиску держави. Але коли такі процеси розвиваються зсередини, це си$ туація тяжка. І зараз ми спостері$ гаємо, коли одне зімкнулося з другим. Журналісти не можуть об’єднатися, немає тієї солідар$ ності, яку ми спостерігали раніше. Якщо це пов’язано з політичним моментом, то це переживемо. Але якщо ми виховали покоління безпринципних журналістів — та$ кий журналіст продасться за будь-якої влади.
Інформаційний простір · “У нас дуже багато свободолюбних людей із характером, із внутрішніми цінностями”. · S. 2Originalseite ↗

Андрій ШЕВЧЕНКО: ТАКИЙ ЧАС ПО-СПРАВЖНЬОМУ ПЕРЕВІРЯЄ ЛЮДЕЙ

— Андрію Віталійовичу, чи можна якось вплинути на ситуа$ цію щодо свободи слова? Як опиратися нинішній ситуації? — В Україні будують фасадну демократію. Це дуже важливий і дуже драматичний момент. Фасад пристойний, майже європейський, а коли заглянеш усередину, там глибоко радянська суть. Це не 37$й рік, але часи застою. Зовні ніби є речі, що мають бути у європейській країні, ніби на вибори йдуть різні партії, ніби є різні телеканали, су$ ди, які мають виносити справедли$ ві рішення… Насправді ми бачимо, що будують монополію однієї пар$ тії, яка буде “руководящая и на$ правляющая”, згортають демокра$ тію. Такі моменти перевіряють, як країна рухатиметься далі. Тому все те, що зараз відбувається зі свобо$ дою слова, свободою зібрань — надзвичайно важливе. Що в такий час потрібно роби$ ти? Все починається з кожного конкретно. Журналіст знає, що все вирішу$ ється тут, на робочому місці — коли ти — навіч із диктофоном, із каме$ рою тощо. Від того, як розпоря$ дишся інформацією, залежить усе. Ми у Верховній Раді зараз на$ магаємося провести закони, які можуть захистити цю професію. Зокрема законопроект про додат$ кові гарантії для захисту свободи слова. Я зареєстрував закон про доступ до публічної інформації, який повинен відкрити інформа$ цію, якою володіють органи влади. Якщо ти небайдужа людина, простий глядач, також знайди спо$ сіб чітко донести людям навколо, де чорне, а де біле, що є правда, а що неправда. Такий час перевіряє людей по-справжньому. — Нас переконують, що тиску на ЗМІ немає. Але всі відчувають зовсім інше. — Влада нам розповідає, що нинішня ситуація не нова, мовляв, і при попередньому президенті в нас теж були проблеми зі свобо$ дою слова. Були моменти, коли журналісти виступали проти Ющенка, наприклад, коли він гово$ рив про “найнятого кіллера” тощо. Але є кілька речей, які вирізняють нинішню ситуацію. По-перше, це фізичні напади й атаки на журна$ лістів. Це вражаючі, неприпустимі й шокуючі речі. У Харкові зникає журналіст. Вражає цинічна реакція влади, коли харківський губерна$ тор говорить: “Ну, ви знаєте, зни$ кають люди, буває таке…” У Коло$ миї проламали голову редакторові “Коломийського вісника”, на Пол$ тавщині стріляють у вікна газетя$ рів, у Дніпропетровську б’ють опе$ раторів, в Херсоні — учасника прес-конференції... Це вже систе$ ма. Я розумію, чому так відбуваєть$ ся. Тому, що перед цим уся Україна бачила, як охорона президента по$ валила на землю й побила репор$ тера СТБ, акредитованого на пре$ зидентський захід. Це лишилося без будь-яких наслідків. Перед тим країна бачила, як в Українському домі міліція видавлювала очі ре$ портеру Нового каналу, який нама$ гався пройти, щоб робити свою ро$ боту. Якщо такі речі залишаються безкарними, звідси й береться та$ ка страшна статистика фізичних атак і нападів на журналістів. Це перша ознака цього режиму. Друга відмінність — атмосфера на телеканалах. На наших очах те$ леканали повертаються до практи$ ки цензури й самоцензури. Ті веду$ чі, які ще зовсім недавно були іро$ нічними, саркастичними, критич$ ними щодо влади і щодо опозиції, щодо політиків, зараз перетворю$ ються на людей, які просто чита$ ють новини, що їм написали чи на$ діслали з якихось кабінетів. І третє. Ми бачимо, що зараз влада почала свідомо працювати на згортання свободи в Інтернеті. В парламенті зареєстровано зако$ нопроект, який може поставити по$ за законом блогерів, інтернетви$ дання. Він пропонує встановлюва$ ти штраф за так звані незареєстро$ вані інформаційні агентства. СБУ й прокуратура викликають на допит блогера Шинкаренка. Сигнал дуже чіткий. Влада хоче пока$ зати всім, хто працює в Інтернеті: ми за вами стежимо, і коли будете щось писати в Інтерне$ ті, подумайте, що вам за це буде. Фізичні на$ пади на журналістів, зміна ситуації на теле$ каналах, атака на Інтер$ нет — це частина єди$ ного сценарію. Його ціль проста: змусити журналістів боятися. Влада розраховує на те, що страх зробить свою справу. Що жур$ налісти, які мали б про$ являти характер, мати стрижень — схиляться, зламаються і почнуть співпрацювати з вла$ дою. Це велике випро$ бування, і я думаю, що найбільше завдання зараз для кожного журна$ ліста зрозуміти, що ця битва відбу$ вається в ньому: чи він зламається, схилиться, зігнеться чи виявить ха$ рактер і працюватиме на професію. — Чи багато в середовищі журналістів таких, які здатні чинити опір будь-якому натиску, будь-якій системі, говорити правду? — Таких людей набагато біль$ ше ніж нам здається. Згадаймо, 2004 року, коли професія була Фото Надії Кир’ян Андрій Шевченко майже знищена “темниками” й цензурою, на ній уже хотіли поста$ вити хрест, думали, що в Україні журналістика ніколи не підніметь$ ся. Але в журналістів вистачило ду$ ху на журналістську революцію. У нас дуже багато свободолюбних людей із характером, із внутрішні$ ми цінностями, з достатньою від$ даністю цим цінностям. Вірю, що в нас є перспектива. Україна має особливу місію. Вона багато сто$ літь була країною свободи. Дуже відрізнялася не тільки від Росії чи
Гаряча тема · “А хто знає тільки російську, той навіть української не годен втямити”. · S. 3Originalseite ↗

ЗАЯВА УЧЕНИХ — ПРЕДСТАВНИКІВ ІНСТИТУТІВ НАН УКРАЇНИ

Білорусі, з якими її часто порівню$ ють, а й від західних сусідів. В Укра$ їні завжди дуже толерантно стави$ лися до різних конфесій, до різних мов. Згадайте середньовіччя, коли в нас жінки отримували освіту, а дівчинка, народжена в середньо$ вічній Європі не могла про це навіть мріяти. Порівняйте Україну як дуже ліберальне середовище, наприк$ лад, із Польщею, де є одна конфе$ сія — Католицька Церква, яка ро$ бить суспільство набагато консер$ вативнішим. Я вірю, що це дасть Україні шанс на швидкий успіх. То$ му все те, що робиться в країні проти свободи, забирає в України майбутнє. Журналістика — це пря$ мий інструмент, як можна зробити країну успішнішою. Хороший жур$ наліст кожним днем своєї роботи примножує простір свободи. — Чи є одним із засобів захисту свободи слова суспільне мовлення, про яке стільки говорять і чому воно так важко впроваджується в життя? — Державне телебачення й ра$ діо повинно поступитися місцем суспільному мовленню. У світі є ба$ гато різних моделей суспільного мовлення. Якщо буде суспільне мовлення, воно буде працювати на народ, а не на владу. Суспільне мовлення від державного відрізня$ ють три речі: воно має незалежне фінансування, незалежне в кадро$ вій і редакційній політиці. Влада змінюється, а політиків різних кольорів об’єднує одне: більшість із них не хоче віддавати контроль над державним телеба$ ченням. Суспільне мовлення в жодній країні легко не створювало$ ся. Знаходилися люди, яким це бу$ ло невигідно, які казали, що це не на часі. Але ті країни, які його ство$ рили, отримували пізніше важли$ вий позитив. Наша країна специ$ фічна. У нас комерційні ЗМІ мають дуже погану репутацію. За останні десятиліття ми бачили, як комер$ ційні, центральні телеканали пока$ зували жахливі приклади журналіс$ тики, перетворювалися на інстру$ менти махрової пропаганди. Ду$ маю, що нам треба мати хоч один телеканал, який за будь-яких обс$ тавин говоритиме правду. У світі є десятки моделей фінансування суспільного мовлення. Є канали, які фінансуються за рахунок рекла$ ми, є канали, наприклад, Бі-Бі-Сі — за рахунок абонентської плати, є канали, які фінансуються з бюдже$ ту. Таку формулу, яка найкраще підходитиме для України, ми знай$ демо. Не треба лякатися бюджет$ ного фінансування, якщо ми чітко випишемо правила, за якими гроші виділятимуть суспільному мовнику. Кажуть: треба запитати людей, чи вони готові фінансувати суспільно$ го мовника. Я нагадаю просту річ: ми зараз з вами утримуємо дер$ жавне телебачення й радіо. Це кілька сот мільйонів гривень щоро$ ку (бюджет успішного центрально$ го телеканалу). При цьому не має$ мо жодної можливості впливати на те, що отримуємо. Дуже часто от$ римуємо неякісний продукт, про$ паганду того, хто при владі. Це тре$ ба змінити. Суспільне мовлення повинно створюватися на базі державного. По-перше, частотний ресурс, бу$ динки, техніка, а найголовніше — люди. Я думаю, що багато з тих, хто зараз працює в системі дер$ жавного телебачення й радіо, мо$ жуть зайняти достойне місце в майбутньому суспільному мовлен$ ні. Але той керівник, який першим очолить суспільне мовлення, пови$ нен мати можливість сформувати свою команду так, як вважає за потрібне, не під диктовку влади. Щоб впровадити суспільне мовлення, у нас є все. Потрібно тільки, щоб на чільних позиціях україні з’явилися люди, які сказали б: настав час це зробити. Від редакції. У ЗМІ з’явилися повідомлення, що голова Верховної Ради В. Литвин звернувся до президента НАНУ з проханням експертної оцінки законопроекту “Про мови в Україні”. Нагадуємо академіку В. М. Литвину, що подібну оцінку було складено ще 2006 року і опубліковано в пресі, ут.ч. і в “Слові Просвіти”. Подаємо цей документ. Українські вчені глибоко зане$ покоєні провокаційними спробами деяких політичних сил використати Європейську хартію регіональних або міноритарних мов для розпа$ лювання конфлікту всередині укра$ їнського суспільства, зробити її знаряддям лінгвістичної сегрегації і поділу держави на окремі “вотчи$ ни”. Уважне прочитання автентич$ ного тексту Хартії вказує на те, що цей міжнародно-правовий акт має на меті протилежні цілі — захисти$ ти малопоширені місцеві мови, на$ самперед ті, яким у близькому чи віддаленому майбутньому загро$ жує зникнення. У тексті Хартії є неодноразові нагадування про те, що “підтрим$ ка регіональних або міноритарних мов не повинна здійснюватися на шкоду офіційним мовам” і немає ні слова про можливість надання будь-якій з мов, що потребують захисту та підтримки, якогось спеціального статусу на місцево$ му чи загальнонаціональному рів$ ні. Тому дії тих органів місцевої влади, які самочинно проголоси$ ли російську мову “регіональною”, жодним чином не відповідають Іван ЮЩУК, професор, завідувач кафедри Київського міжнародного університету Я уважно прочитав проект Зако$ ну України “Про мови в Україні”, розроблений народними депутата$ ми О. Єфремовим, П. Симоненком та С. Гриневецьким, і зітхнув радіс$ но: нарешті! Нарешті ті, що не зна$ ють державної мови і не хочуть її знати, відчують себе повноцінними громадянами в неукраїнській Украї$ ні. А то живуть наче між аборигенів у джунглях Африки: ні тобі книжки, ні газети, ні радіо, ні телебачення “на понятном языке”. Хоч до кого звер$ нешся з якимось запитанням, а він тобі: “Кен гуру” (не розумію), як ото тубільці в Австралії відповідали пер$ шим англійським колонізаторам. Суцільна дискримінація. Але, як упевнений прем’єр-міністр Ніколай Азаров, “принятием законопроекта будут ликвидированы факты дис$ криминации русского языка”. До речі, а чому б тим “русско$ язычным”, які опинилися, скажімо в Сполучених Штатах, теж не зажа$ дати, щоб, наслідуючи український приклад щодо забезпечення прав людини, тамтешній конґрес запро$ вадив другу державну мову — ро$ сійську (запропонований Закон про мови, власне, так її й трактує в Україні, навіть як першу державну). Адже кажуть, що переселенці в Із$ раїль з колишніх республік СРСР уже ставили перед своїм урядом таку вимогу. А проте ізраїльський уряд діє інакше: діти в школі пере$ бувають майже цілий день і чують там лише іврит. Забудеться в Ізраї$ лі російська мова. У нас же, як написано в проекті Закону, “в усіх загальних середніх навчальних закладах забезпечу$ ється вивчення державної мови і російської мови”, бо, мовляв, “во$ лодіння російською мовою забез$ печує громадянам України широ$ кий доступ до здобутків світової науки і культури”. Адже українська мова, якою ще 1973 року було ви$ Хартії і грубо порушують україн$ ське законодавство. Вони поглиб$ люють цілеспрямовано створену попередніми режимами штучну деформованість мовної ситуації в Україні, коли співвідношення ук$ раїнської і російської мов не від$ повідає співвідношенню українців і росіян на нашій території. Праг$ нення регіональних політиків на$ дати особливі права й переваги для однієї мови — російської не$ минуче обкрадає права носіїв ін$ шої мови, в даному випадку мови титульної і державоутворювальної нації —української. А отже, і права української людини. Кон’юнктурному маніпулюван$ ню міжнародними угодами, підпи$ саними Україною, слід покласти край. Для запобігання антиконсти$ туційним діям та спекуляціям на мовному ґрунті в майбутньому ук$ раїнська влада має рішуче відстою$ вати українські пріоритети як в еко$ номічній, так і в духовній галузях і передусім — пріоритет рідної для переважної більшості населення ук$ раїнської мови. Потрібно сформу$ вати державний орган, що має пла$ нувати й здійснювати науково та юридично обґрунтовану мовну полі$ тику, періодично інформуючи гро$ мадськість про першочергові зав$ дання й досягнуті результати. Мова — не просто знаряддя передавання інформації. Це — один із фундаментальних націє$ творчих та державницьких чинни$ ків, вона визначає впізнаваність культурного обличчя нації, її іден$ тичність, захищає від поглинення іншими націями і культурами. Ви$ тіснення мови з різних сфер дер$ жавного й громадського життя, ма$ сової культури, ЗМІ тощо, всілякі утиски, яких вона зазнавала в ми$ нулому й зазнає досі на своїх од$ вічних і природних теренах, загро$ жують не лише її існуванню і роз$ витку, а й існуванню та розвитку однієї з найбільших держав Євро$ пи, самої української нації. Ми переконані, що громадяни України — і українськомовні і росій$ ськомовні, усі, хто є патріотами своєї держави — усвідомлюють, що без національного відроджен$ ня, гідного утвердження україн$ ської мови, культури, духовності в Україні нам не досягти такої необ$ хідної нині консолідації українсько$ го суспільства, усенародної єднос$ ті, стабільності, безпеки. Ми поділяємо тривогу, якою пройняті зараз творча інтелігенція, наукова, освітянська інтелігенція, національно-патріотичні, держав$ ницькі сили, молодь, мільйони гро$ мадян і нагадуємо українській владі — Президентові, Верховній Раді та всім політичним партіям і громад$ ським організаціям: забезпечити розквіт, повноправне й повнокровне функціонування української мови в усій соборній Україні — це не лише наше завдання, а й святий обов’язок перед історією, перед світом, перед поколіннями українців “і мертвих, і живих, і ненарожденних”. Академіки М. Жулинський (директор Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАНУ), І. Дзюба, В. Дончик, Д. Затонський, поет$ академік Б.Олійник; члени-кореспонденти НАНУ Т. Гундорова, М. Ільницький, Д. Наливайко, Г. Сивокінь, М. Сулима (заступник директора Інституту літератури ім. Т. Г.Шев$ ченка НАНУ); академіки В. Скляренко (ди$ ректор Інституту мовознавства ім. О. О. Потебні НАНУ), В. Руса) нівський; члени-кореспонденти НАНУ В. Німчук (директор Інституту ук$ раїнської мови НАНУ), І. Вихова) нець, А. Непокупний, Г. Півто) рак, О. Ткаченко, В. Широков (директор Українського мовно$ інформаційного фонду); академік Г. Скрипник (дирек$ тор Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології НАНУ ім. М. Т. Рильського), члени-корес$ понденти НАНУ В. Наулко, С. Пав) люк, директор Інституту народоз$ навства НАНУ); академіки В. Смолій (директор Інституту історії НАНУ; Я. Ісаєвич (директор Інституту українознав$ ства ім. І. Крип’яковича НАНУ, м. Львів), іноземний член НАНУ Я. Пеленський (директор Інститу$ ту європейських досліджень; член$ кореспондент П. Сохань (дирек$ тор Інституту археології і джере$ лознавства НАНУ) бути двомовне — так вимагає Рам$ кова конвенція про захист націо$ нальних меншин від 1995 року. “Усе то так, а з хати як?” — ска$ зав один чоловік, коли сплів ясла, а вони у двері не пролазили. Тоді розвалив стіну в хаті. Є тлумачення статті 10 Конституції (Основного Закону) України, дане в рішенні Конституційного Суду України від 14 грудня 1999 року, яке “є обов’язковим до виконання на всій території України, остаточним і не може бути оскарженим”. А в ньому сказано: “Під державною (офіцій$ ною) мовою розуміється мова, якій державою надано правовий статус обов’язкового спілкування у пуб$ лічних сферах суспільного життя”. Там так і написано: обов’язкового. То як бути з цим висновком Консти$ туційного Суду України? Потопта$ тися по ньому? А щодо української мови, якої, як випливає з проекту “Закону про мови в Україні”, його розробники терпіти не можуть, то хай буде ві$ домо таке. По-перше, вона лексич$ но багатша від російської і логічні$ ше побудована. По-друге, хто знає українську мову, той легко розуміє не лише російську, а й польську, сербську, хорватську, словацьку, трохи важче — болгарську, маке$ донську, чеську, словенську. А хто знає тільки російську, той навіть ук$ раїнської не годен втямити.
Гаряча тема · “А хто знає тільки російську, той навіть української не годен втямити”. · S. 3Originalseite ↗

Der Anfang dieses Textes kann unvollständig sein — mit der Originalseite abgleichen

КАМО ГРЯДЕШИ?

дано першу в світі двотомну “Ен$ циклопедію кібернетики”, перекла$ дено В. Шекспіра до останнього рядочка, і не тільки В. Шекспіра, — на таке нездатна. Тим часом росій$ ською мовою сьогодні у світі з’яв$ ляється аж 0,1 % науково-технічної інформації (для порівняння: англій$ ською — лише 98 %). То чом вона не повинна виконувати роль куль$ туртрегера в Україні? Це виходить щось на зразок то$ го, що було записано (і ретельно втілювалося) в одній із мудрих пос$ танов ЦК КПУ і Ради Міністрів УРСР від 10 червня 1983 року: “Збільши$ ти час на вивчення російської мовив загальноосвітніх та інших серед$ ніх навчальних закладах з неросій$ ською мовою навчання, передати на ці цілі частково або повністю го$ дини, що призначені для вивчення іноземної мови”. А тепер, мабуть, доведеться забирати години, при$ значені для вивчення української мови. Чи таки англійської? Чи і тої, і тої, та ще й математики? Таки ма$ тематики, бо вона породжує бур$ жуазних націоналістів, як ото був Михайло Остроградський, який відмовлявся писати російською мовою, чи Михайло Кравчук, якого через його надмірну любов до ук$ раїнської мови довелося ліквідува$ ти, попри його світову славу. Коли йдеться про національні меншини (росіян, татар, гагаузів тощо), то автори проекту “Закону про мови в Україні” ставлять до$ сить цікаву вимогу: “У державних і комунальних загальноосвітніх нав$ чальних закладах з навчанням ре$ гіональними мовами вивчення предметів ведеться регіональни$ ми мовами (за винятком україн$ ської мови та літератури, вивчення яких ведеться українською мо$ вою)”. По-перше, такого поняття, як “регіональна мова“, у мово$ знавстві не існує (див.: О. С. Ахма$ нова. Словарь лингвистических терминов). Але Бог з ним. Отже, скажімо, всі предмети (крім назва$ них двох) у школі викладатимуться гагаузькою (“регіональною“) мо$ вою. Дитина закінчує таку школу. І куди їй іти вчитися? Чи, може, в усіх вищих навчальних закладах України буде створено групи нав$ чання гагаузькою мовою? Це по$ друге. А по-третє, існують міжна$ родні закони про мову, зокрема Га$ азькі рекомендації щодо прав на$ ціональних меншин на освіту — їх ухвалено 1996 року, тобто пізніше, ніж так звану Хартію регіональних мов і мов національних меншин (1992 рік), і, отже, ці рекомендації мають переважальну, роз’ясню$ вальну юридичну силу. В них ска$ зано: “Підходи типу “занурення”, згідно з якими викладання ведеть$ ся виключно державною мовою, за якого діти з національних меншин повністю інтегровані у класи з діть$ ми більшості населення, не відпо$ відають міжнародним нормам. Це такою самою мірою стосується й сегрегованих шкіл, в яких уся нав$ чальна програма викладається виключно із застосуванням рідної мови національної меншини про$ тягом усього навчального проце$ су”. Навчання в таких школах має
Гаряча тема · “А хто знає тільки російську, той навіть української не годен втямити”. · S. 3Originalseite ↗

ПАМ’ЯТІ ТОВАРИША

На 59$му році раптово помер Олександр Павлович Кулик. О. П. Кулик народився 4 червня 1952 року в с. Хрестівка Чаплин$ ського району Херсонської області. Закінчив історичний факультет Сім$ феропольського університету. Був першим головою Всекримського то$ вариства “Просвіта” ім. Тараса Шевченка, першим редактором газети “Кримська світлиця”. Член Національної спілки письменників України. Автор книжок: “Залітки”, “Велика перерва”, “Відкритий урок”, “Сезон дощів і сподівань”, низки публіцистичних виступів у періодиці про гро$ мадсько-політичне життя у Криму. Останні роки працював власним ко$ респондентом газети “Урядовий кур’єр”. Правління Всекримського товариства “Просвіта” ім. Тараса Шев$ ченка висловлює глибоке співчуття рідним покійного. Правління Всекримського товариства “Просвіта” ім. Тараса Шевченка
Куди йдемо? · “Альтернатива — або йти в партизани, або братися за створення позапарламентських структур громадянського суспільства”. · S. 4Originalseite ↗

Fortsetzung von einer früheren Seite — Seitenausschnitt

чись, можна змінити “напрям диску$ сії в потрібний бік”. Читаємо далі: “Необхідно почати широкомасштаб$ не співробітництво з представника$ ми націоналістично орієнтованої ін$ телігенції, наприклад, шляхом ви$ дання творів цієї інтелігенції, під$ тримки тих чи інших культурних про$ ектів. Приблизно те саме стосується залучення до партійної роботи та просування партійними щаблями “націоналістично забарвлених” ак$ тивістів. Пригріти, приголубити, да$ ти грошей — отже, поставити під контроль. Контролюючи ж певну кількість націоналістичної інтеліген$ ції і політиків, можна буде контролю$ вати рух усього суспільства. У чому це має виражатися? Наприклад, у більш зваженій і раціональній зов$ нішній і внутрішній політиці. Істотно полегшить цей процес те, що більша частина націоналістично налашто$ ваної інтелігенції і політиків буде вже під контролем”. Поточний момент характеризу$ ється падінням біло-блакитного рейтингу на тлі підготовки до міс$ цевих виборів. Якщо в “донів” є центри прийняття рішень, окрім тих, що відповідають за розподіл грошей, для них має бути очевид$ ним дефіцит облич зі слідами розу$ мової роботи. А це означає, що бу$ дуть спроби покликати під свої прапори певну кількість інтелектуа$ лів. Ю. Макаров (“Український тиж$ день”, 2010, №37) поціновує ситу$ ацію песимістично: “Хіба ми такого не бачили? Маю на увазі історичні прецеденти: як добровільно става$ ли до більшовицьких лав учорашні герої спротиву, борці за незалеж$ ність. Вони виправдовували себе необхідністю служити народові, виконувати місію. Тож готуймося вітати нових Грушевських, що сво$ їм авторитетом і бородою підтри$ муватимуть хамський режим”. На жаль, це правда: М. Грушевський (виходивши з шляхетних мірку$ вань) фактично сприяв легітиміза$ ції більшовицької влади в світі (В. Винниченко від такого кроку відмовився лише тому, що в Украї$ ні йому пропонували замалу поса$ ду). Кожний, кому “хамська влада” розкриває обійми, має пам’ятати: тридцять срібних не відмиваються. ПОБІЙТЕСЯ БОГА, МАРНОСЛАВНІ! Варто сказати кілька слів про тих, кого сьогодні не треба приру$ чати, бо вони доброхоче плазують перед владою. В. Гришко, опер$ ний співак, радник Януковича у відповідь на запитання журналіста УНІАН, хто в команді Президента опікується культурними питаннями, сказав: “Передусім це шляхетна жінка Ганна Герман, яка дуже еру$ дована, розуміється на естраді, опері й класиці. Їй не байдуже май$ бутнє культури України. А також ве$ ликий реформатор, людина прав$ ди, людина-професіонал пан Ми$ кола Азаров. Йому теж не байдужа українська культура”. Хто знає бо$ дай одну реформу, здійснену “лю$ диною правди”, відгукніться. Дрібне підлабузництво в’яне перед взірцем холуйства: знаний архітектор п. Лариса Скорик (див. “Україна молода” за 19 бе$ резня 2010 р.) у науковому стилі намагається поцілувати руку Вели$ кого Зверхника: “Я як архітектор по абрису і повороту голови, по формі рук можу досить багато зрозуміти про генеалогічне дерево людини. Так-от, як би не намагалися дошку$ ляти Януковичу і возвеличувати Ти$ мошенко, його постава, тектоніка, якщо вже про це йдеться, свідчать про приналежність до вищого ста$ ну, а її зовнішні дані вказують на плебейство”. Маючи професор$ ський диплом за фахом “генетика” і багато років працювавши в антро$ пології, можу засвідчити, що архі$ текторка верзе дурниці. Не знаю, наскільки захват пер$
Куди йдемо? · “Альтернатива — або йти в партизани, або братися за створення позапарламентських структур громадянського суспільства”. · S. 4Originalseite ↗

НОТАТКИ УКРАЇНСЬКОГО НАЦІОНАЛІСТА

Володимир ВОЙТЕНКО, професор ТРИДЦЯТЬ СРІБНИХ НЕ ВІДМИВАЮТЬСЯ К. Затулін, директор інститу) ту СНД, відсвяткувавши прихід “своїх”, закликає не втрачати пиль$ ності. Цитую його статтю в москов$ ських “Известиях”, передруковану українським клоном газети (2010, №19—20): “Идет борьба и борьба нешуточная: за язык, за веру, за истолкование прошлого и модель будущего Украины. И за место России в этом украинском буду$ щем. Всего можно достичь в слу$ чае успеха грамотной федератив$ ной реформы, гарантирующей оп$ ределенную степень самоуправле$ ния и культурно-национального своеобразия каждому субъекту Ук$ раинской Федерации. Именно та$ кую перспективу может и должна поддержать Россия. Цена такой поддержки и сегодня еще не впол$ не просчитываема: ясно лишь, что отказ обернется для России гран$ диозным геополитическим прова$ лом. В случае с Украиной, как и с шедеврами Леонардо да Винчи, нет таких расходов, на которые не следовало бы пойти”. Їхні расходы — прибутки для всіх від Я(нуковича) до А(зарова), проте сьогодні Українська Федера$ ція очільників держави не цікавить: хочуть мати не лише своє, донець$ ке — хочуть мати все. Хотілося б під себе “зшити” Україну, а як? О. Швирков, кандидат філо) софських наук зі смутком конста$ тує, що багатьом в Україні йдеться про західну ліберальну демократію “з історичним націоналістичним компонентом” (“Дзеркало тижня”, 2010, №12). Вважаючи побудову “класичної держави” (з титульною нацією, єдиною державною мовою тощо) безперспективною, філософ формулює дві тези. Першою О. Швирков засвідчив об’єктивність ученого, другою виводить читача на стежку політиканства. Отже: “Ми повинні бути вдячні україн$ ському націоналізму та україн$ ським націоналістам за ту ідеоло$ гію, яку від них перейняли. У най$ важливіший момент нашої історії вони дали роз’єднаному, розгуб$ леному суспільству ідеологію, зав$ дяки якій наша держава всупереч усім прогнозам не припинила існу$ вання”. Зауважимо, що “вони” для філософа це прихильники побудо$ ви в Україні саме Української дер$ жави, а “ми” — це ті, вожді, кому адресована стаття. Національно орієнтований напрям розвитку держави потрібно змінювати, вва$ жає О. Швирков, але “зламати його вряд чи вдасться”, а до того ж “ломка може привести до розко$ лу”. Таким чином силовий і “сєвє( родонєцкій” способи вправити нам мізки автор статті не вважає опти$ мальними. То що “їм” робити, щоб усунути наше прагнення бути укра$ їнцями? “Що можна порадити полі$ тичній партії, котра бореться за владу — тій, звісно, яка має ресур$ си і хоче визначати стратегію роз$ витку держави?” — запитує теоре$ тик. Шановних читачів закликаю приміряти рекомендації О. Швир$ кова до сьогоднішніх реалій. “На$ самперед її (партії — В. В.) спіке$ рам розмовляти винятково україн$ ською мовою. Принаймні на теле$ баченні. У західних областях такий простий прийом може підняти рей$ тинг партії (1). Не слід різко реагу$ вати на спроби “канонізувати” ге$ роїв УПА тощо. Слід “спускати все на гальмах (2). Те саме стосується закликів до федералізації (3). Уні$ тарний устрій України не повинен ставитися під сумнів”. Перші три рекомендації (нуме$ рація моя. — В. В.) пан філософ за$ раховує до політико-психологічної майстерності ухиляння від лобових сутичок з опонентами; погоджую$ соною Президента мусить визнача$ ти творчі смаки, але маємо море стурбованих, обурених і навіть роз$ пачливих відгуків стосовно “декоро$ ваного вокзалу”, на який п. Скорик “реставрувала” національну святи$ ню в Каневі. “Слову Просвіти” і вельмишановній п. Любові Голоті побажаємо і в подальшому тримати цю тему в полі зору, бо вона пече. Не скажу напевно, скільки разів я перечитував зашифровану поему Євгена Плужника “Канів” (1925). Вона зачаровує свідченнями любо$ ві до Вкраїни і бентежить рядками, в яких ідеться про її спролетаризова$ ну й урбанізовану долю. Плужникові (як і багатьом його ровесникам) хо$ тілося вірити в комуністичні пасто$ ралі, але віри вже не стало. Хоч ко$ лективізація, Голодомор і репресії були попереду, ставав усе гидкі$ шим той ґатунок людей, які переби$ рали на себе всю владу. Ліричне ре$ зюме поеми важко визначити од$ нозначно. Найкраще для цього мо$ же слугувати уривок із 43$ої строфи (нагадаю, йдеться про Канів): “Та навіть пес десь на селі кудлатий, // Найближчий друг дитячої юрби, // На греблі тінь похилої верби, // Парфуми гною, конопель і м’яти // Мені рідніші, ніж майбутні шати, // Що ці ж долини тихі і горби // Десь приберуть, коли мені лежати // У тій землі, що я її робив”. Прошу фахів$ ців з викриття хліборобського кон$ серватизму не метушитися, бо я на цьому трохи розуміюся, але дещо знаю і про психологію сьогодніш$ нього Дикого поля. Блискотливий, як нова копійка, музей Кобзаря у Каневі має для когось стати яки$ мось контраргументом проти мис$ тецького Арсеналу в Києві. Побійте$ ся Бога, марнославні! ЗНОВУ ЙТИ У ПАРТИЗАНИ? Незалежна Україна не виступає державою українців, що становлять абсолютну більшість її людності. Держава не виконує націєзахисних функцій, які є її обов’язком, і в цьо$ му сенсі є нефункціональною. Це провокує відчуження держави від нації, а нації — від держави. Стати інтелектуальною альтернативою, висунути проект розвитку країни, мобілізувати попутників, рекруту$ вати прибічників, організувати рух — хіба не це є завданням патріотів? Сьогодні в опозиціонери записали$ ся колишні владоможці, які через пересвареність, некомпетентність і корумпованість згаяли п’ять років, Фото Олеся Дмитренка а між собою чубляться за електо$ ральний ресурс, повернення до влади. Чи маємо забути перелік всує проголошених реформ: адмі$ ністративну, адміністративно-тери$ торіальну, соціальну, пенсійну, ме$ дичну, правоохоронну? Націонал-демократи з різних партій не годні зробити те, чого ми чекаємо, насамперед тому, що “поганими” виявилися самі партії як форма боротьби. Альтернатива — або йти в партизани, або брати$ ся за створення позапарламент$ ських структур громадянського суспільства — рухів, спілок, об’єд$ нань і товариств. Не маю наміру ставити під сумнів засади демо$ кратії — йдеться про форму її реа$ лізації. Українізацію слід визнати справжньою, якщо вона спираєть$ ся на європейські традиції, бо ри$ туальне плекання рушника з виши$ ванкою тягнеться з радянських ча$ сів і саме по собі не перешкоджає втраті ідентичності. Намагаючись перетерпіти нинішніх тріумфато$ рів, доведеться руйнувати монопо$ лію тих, хто зі своєю місією лідерів не впоралися. Показушному патрі$ отизмові, який не зачіпає засад функціонування суспільства, про$ тиставити реальний, що ґрунтуєть$ ся на модерному розумінні народу і світу. Сьогоднішні партійні холдин$ ги на це виявилися не здатні. 1959 року Євген Маланюк оп$ рилюднив розвідку “Малоросійс$ тво”, в якій запропонував кілька тез щодо соціології цього явища. Укра$ їнське малоросійство, писав він, є однією з найважливіших, якщо не центральних проблем, безпосе$ редньо зв’язаних з нашою держав$ ністю. Більше: це є та проблема, що “Першою встане перед держав$ ними мужами вже Державної Укра$ їни. І ще довго, в часі тримання й стабілізації державності, ця проб$ лема стоятиме першоплановим завданням, а для державності — грізним мементо”. Позиція тієї час$ тини інтелігенції, яка там, де фур$ шет, зрозуміла, але в розмові про стратегію мусимо визнати кілька загальних гірких істин. В. Вітков$ ський (“Універсум”, 2003, №7— 10): “Неправда, що демократія завжди й усюди є благом. Якщо всередині суспільства домінують самодурство, здирництво, міжкла$ нові протистояння, то саме вони й підуть в ріст під демократичним сонцем. Неправда, що ринкова економіка конче означає високий рівень добробуту, раціональне ви$ користання ресурсів, продуктивну працю, високу якість товарів та послуг тощо”. Ринкові відносини можуть по$ єднуватися з бідністю, відсталістю, застоєм, масовим шахрайством, низькими якістю та продуктивністю й т.п. Певна частина інтелігентів за$ лишилася послідовною в опозицій$ ності щодо влади. Однак і ця верс$ тва нонконформістів, пише В. Віт$ ковський, не продукує свіжої думки й не виявляє уміння приводити ма$ си в рух. Занепад України є довго$ тривалим її станом, за якого вже зросло ціле покоління. Чому партії, які декларують на$ ціонально-демократичні гасла, в процесі політичних змагань деге$ нерують? Логічно, що (крім минув$ шини й сьогоднішніх зазіхань із пів$ нічного сходу) маємо говорити про вплив внутрішнього чинника. РАЗОМ НАС БАГАТО, АЛЕ СЬОГОДНІ МИ НЕ РАЗОМ Нам болить, казав на других Всеукраїнських зборах НРУ його Розвал Радянського Союзу значно скоротив Росію територіально (76 % території СРСР), демографічно (50 % населення СРСР), економічно (45 % виробництва СРСР) і за кількістю військовослужбовців (33 % чисельності збройних сил СРСР). Проте наша північно-східна сусідка не втрачає імперських амбіцій. Відтак зміна влади в Україні — довгоочікувана подія для Москви.
Куди йдемо? · “Разом нас багато, але сьогодні ми не разом через приватні амбіції партійних лідерів”. · S. 5Originalseite ↗

Fortsetzung von einer früheren Seite — Seitenausschnitt

тодішній голова І. Драч, що століт$ тя русифікації України примусили багатьох співвітчизників зробити жорсткий вибір між виживанням, самим існуванням, своїми злидня$ ми і меншовартістю — з одного бо$ ку, і материнською мовою — з ін$ шого. Українська самобутність сягає корінням у витоки слов’янської ци$ вілізації. Але й інтегративна, “еди$ нонеделимая” тенденція на схід$ нослов’янських теренах має по$ важний родовід. Її початок — у дер$ жавній єдності Київської Русі та змаганнях за її спадщину. Цю тра$ дицію кріпило монголо-татарське завоювання, конфесійна та куль$ турна близькість, економічні та гу$ манітарні контакти Литовської, Польської та Московської Русі. Фа$ тальна Переяславська угода мала історичне та менталістичне під$ ґрунтя (і не є чином простого за$ проданства). У подібних випадках самосвідомість етносу має бути запліднена позалінгвістичним ім$ пульсом, щоб народити повноцінну національно-мовну ідею. “Трагізм українських національних змагань полягав у тому, що їхній мовний етап розпочинався тоді, коли дер$ жавницький уже поринав у не$ пам’ять” (В. Вітковський, 1999). Уряд Азарова має такого мініс$ тра освіти та науки, який найкра$ щим чином уособлює те, чого варті хохли й малороси, і чого не мусять терпіти українці. Я не ксенофоб і не антисеміт (у чому можна переконатися, взяв$ ши до рук мою монографію “Люди$ на і нація. Нотатки генетика”, Київ, 1996. — 70 с.). Відтак можу сказа$ ти саме те, що думаю: при напру$ женості ситуації не всім про все личить говорити. Коли я бачу на телеекрані, як два євреї й один грек обговорюють доцільність ви$ знання в Україні російської мови другою державною, то це смішно, але не дуже. Йдеться не про забо$ рону, а про такт. Маючи на те пов$ новаження згори, сам по собі дріб$ ний Табачник стосовно русифіка$ торства нагадує тандем Кагано$ вич-Затонський. У 20—30$х роках минулого сторіччя Лазар Мойсе$ йович і Володимир Петрович нес$ лабко потрудилися на цій ганебній ниві. На початку 1933 року після самогубства Скрипника, призна$ чений наркомом освіти Затон$ ський, вже до кінця року домігся уніфікації освіти в Україні та РРФСР та уніфікації підручників. Голодомор і розпочате 1934 року винищення української інтелігенції гарно лягли на цей мовно-ідеоло$ гічний шаблон. І тут повернемося до давньої розвідки В. Вітковського (“Універ$ сум”, 1999, №9—10). Вирізка з ча$ сопису десять років лежала в моє$ му робочому архіві; сподіваючись на краще, я сумнівався в однознач$ ній рації автора, а тепер мушу її визнати. Ось головні тези В. Віт$ ковського: — адміністративно-силова ру$ сифікація України московськими чинниками незаперечна, але сьо$ годні це не є визначальним; — не тому гальмується україн$ ське відродження, що діють украї$ ножери; навпаки: тому вони такі активні, що українське відроджен$ ня загальмоване; — паростки русифікації само$ тужки проростають з усіх шпарин хворого етнічного тіла: російський мат у Львові, російськомовна прес$ новинка в Києві, антиукраїнська “ініціатива” міськради в Донбасі, зросійщення полтавського чи жи$ томирського юнацтва у вишах, ка$ зармах і тюрмах; — справжня трагедія в тому, що стихійній русифікації ми не годні протиставити нічого, крім надій на “націєтворчу” діяльність керівниц$ тва, якої ще не бачили і навряд чи побачимо.
Куди йдемо? · “Разом нас багато, але сьогодні ми не разом через приватні амбіції партійних лідерів”. · S. 5Originalseite ↗

ЦЕ БУДЕ СТРАШНА КРАЇНА…

Помаранчева революція була настільки успішною, наскільки її ус$ піх залежав від тих, що стояли “внизу”. Натомість “трибуна”, себ$ то влада, занапастила все. “Навер$ ху” свої закони, і подолати їх бю$ рократично-здирницьку сутність не спромігся ніхто. Тоталітарний режим мав два типи опозиції — явну (дисидент$ ську) та приховану. Важливо, що обидві ґрунтувалися на безкорис$ ливій активності та “горизонталь$ них” зв’язках. Натомість сучасна українська опозиція представ$ лена ієрархізованими структу$ рами, внутрішньо однотипними зі структурами чинної влади. Та$ кою вона і мусить бути, якщо орієн$ туватися на потенції “хорошої” вла$ ди, але в сьогоднішній Україні така влада міф. Перспективу кожної держави опозиція віддзеркалює не менше ніж чинна влада. У сьогоднішній Росії опозиції як активного чинника на політичній мапі фактично немає; вона знайдеться, коли вичерпа$ ються нафта і газ, а в що на той час виробиться інтелігенція, важко сказати. Україні також загрожує втрата справжньої опозиції — та$ кої, яка не має за єдину мету чер$ гову інтронізацію лідера. Інститути громадянського суспільства за визначенням не є політизованими, відтак вони не перебувають серед прихильників чи опонентів влади. Проте кожен антидемократичний крок останньої зачіпає права тих чи інших прошарків суспільства, і са$ ме через громадські структури во$ но швидко реагує; це відбувається щодня, а не лише в день виборів. Виграти вибори важко, будувати громадянське суспільство ще важ$ че — але не маємо вибору. Як не мала його колись “соціалізована” Польща, доки не створила неза$ лежну профспілку “Солідарність”. Влада у визискуванні країни й не$ хтуванні громадянами заходить так далеко, як громадяни дозволяють. 2004 року суспільство продемонс$ трувало, що в терпіння є межі. Це стало несподіванкою для правите$ лів. Нині опозиція в усіх її втіленнях знову має чимось здивувати. Міря$ тися мітингами не має сенсу через їх низьку ефективність, не кажучи вже про такий політтехнологічний мотлох як блокування парламент$ ської трибуни. Найбільше, на що патріотичні сили можуть сподіва$ тися у цій ВР, — відсутність консти$ туційної більшості в руках Янукови$ ча. Сьогодні і завтра передумови майбутніх успіхів мусимо шукати поза парламентом. А для цього ма$ ємо розплющити очі і зрештою по$ бачити, що сьогоднішня опозиція перебуває на межі дефолту. Щомі$ сячне національне дослідження “Омнібус” (1200 респондентів ві$ ком 16—35 років) засвідчили, що після “пікової” довіри в травні, в серпні українці розчаровані всіма політиками. За технологією, якою користується при опитування ком$ панія TNS, оцінка “плюс 2 бали” оз$ начає 100 % довіри населення, а “мінус 2 бали” 100 % недовіри. Від$ так сьогодні Янукович має мінус 0,16, М. Азаров — мінус 0,39, Ю. Тимошенко — мінус 1,06. Отже, опозиція не спромоглася підняти навіть те, що впало з владного во$ за. Кращі оцінки мають міліція ($0,80), прокуратура ($0,84) і суди ($0,93). Але! Протестний потенціал нації незрівнянно вищий ніж те, що уособлюють Ю. Тимошенко чи будь-хто інший. Разом нас багато, але сьогодні ми не разом через приватні амбіції партійних лідерів. Коли ні влада, ні опозиція не мають довіри суспільства, трапляється той соціальний злам, який знищив гуманітарний і культурний потенці$ ал Російської імперії: формуються чорні та червоні сотні, а перемога будь-якої з них спричиняється до диктатури. Євген БУКЕТ 1937 рік починався з першого стуку в двері, з першого “Гражда$ нін, прайдьомтє”, з першого страху “По кого?”. Він набирав сили кож$ ної ночі, коли хтось намагався не чути, що прийшли по сусіда, коли хтось думав “А може, й справді є за що?”, набирав сили з кожним по$ легшенням “Слава Богу, не по мене”. І кожної ночі тих “не по мене” ставало все менше. Каток репресій підім’яв під себе спочатку сотні, потім тисячі, десятки, сотні тисяч. Сотні тисяч, які могли зупи$ нити його на самому початку, були розчавлені поодинці. Про це нага$ дали 15 вересня учасники акції “Приходь, здавайся!”, організова$ ної низкою громадських організа$ цій на захист істориків, яких пере$ слідує Служба безпеки України. 9 вересня о 7.30 шестеро спів$ робітників СБУ — без жодних пояс$ нень — на вокзалі у Києві затрима$ ли історика, директора Національ$ ного музею “Тюрма на Лонцького” Руслана Забілого. 13 вересня з 17 до 22 години й 14 вересня з 9 до 11 години співробітники СБУ обшуко$ вували кабінети працівників цього музею. Вилучено 2 ноутбуки, 1 жорсткий диск, паперові копії іс$ торичних документів із кабінетів науковців. Вилучено відеосвідчен$ ня дисидентів, записані дослідни$ ками протягом 2009—2010 років… “Це спроба налякати істориків і припинити поширення документів, розсекречених Службою безпеки України упродовж кількох минулих років, — переконана керівник прог$ рам Центру досліджень визвольно$ го руху Ярина Ясиневич. — Сьогод$ ні вони вилучили документи, вилу$ чають їх копії. Забілому на допиті говорили про якусь групу з 19 осіб. Це мабуть усі історики, які працю$ вали з цими документами. Також це спосіб припинити походи істо$ риків в архів СБУ, щоб молоді нау$ ковці, студенти боялися цієї теми”. “Якщо ми сьогодні не зупини$ мо свавілля влади, то завтра до іс$ ториків будуть вдиратися в домів$ ки для того, щоб вилучити їхні при$ ватні комп’ютери і сховати цю ін$ формацію, — зазначив організа$ тор акції, кандидат історичних наук і екс-директор архіву СБУ Володи$ мир В’ятрович. — Одним із моїх ключових завдань на посаді дирек$ тора архіву було зробити макси$ ОФІЦІЙНО Щодо розслідування кримі) нальної справи у сфері захисту державної таємниці У зв’язку з поширюваною у де$ яких засобах масової інформації некоректною оцінкою заходів, що здійснює Служба безпеки України у сфері захисту державної таєм$ ниці, наголошуємо таке. Позиція СБУ щодо відновлен$ ня історичної правди залишається незмінною, особливо, коли йдеть$ ся про вшанування пам’яті мільйо$ нів безвинних жертв політичних репресій, які відбувались на нашій землі у ХХ столітті. Тому необґрунтовані заяви про начебто згортання роботи у цьому напрямку і “утиски” істори$ ків вводять в оману українських громадян і міжнародну спільноту. Нагадуємо, що саме СБУ була ініціатором відкриття у колишній львівській в’язниці Меморіально$ дослідницького комплексу пам’яті жертв окупаційних режимів. До цього часу Музей перебу$ ває на балансі СБУ, утримується за рахунок бюджету СБУ, його працівники, у тому числі його ди$ ректор пан Забілий отримують зарплату в СБУ. мально доступними документи, яків ньому зберігаються. І мені це вдалося. А сьогодні, впевнений, ми відстоїмо право вільного досту$ пу до нашої історії”. Учасники акції принесли сим$ волічні диски з копіями матеріалів із архіву СБУ, які стали відомі гро$ мадськості завдяки зусиллям істо$ рика Руслана Забілого та його ко$ лег. “Забілий віз інформацію для мене!” — таким чином, тримаючи в руках диски, вони стверджували суспільну важливість цієї інформа$ ції. З дисків перед будівлею СБУ вони виклали цифру “37” зі знаком питання. На плакатах, які тримали учасни$ ки акції, було написано: “Стоп КГБ!”, “Історикам — свободу”, “Зупинити беззаконня СБУ”, “ЧК — повертайся в минуле!”, “Це Володимирська чи Луб’янка?” тощо. Загалом в акції взяли участь близько 200 осіб. Попри невелику чисельність, вразив резонанс. Се$ ред тих, хто вийшов до будівлі СБУ, колишні політв’язні Василь Овсієн$ ко, Левко Лук’яненко, Степан Хма$ ра, Євген Сверстюк, Орест Васкул, письменники Оксана Забужко, Іван Малкович, співаки Сашко Поло$ жинський, Сергій Фоменко, відомі журналісти Ігор Слісаренко, Вах$ танг Кіпіані, Тетяна Чорновіл (яка прийшла підтримати акцію на ос$ танніх тижнях вагітності), режисер Більше того, сама назва — На$ ціональний музей-меморіал жертв окупаційних режимів “Тюрма на Лонцького” Служби безпеки Украї$ ни — підкреслює зазначене вище. 13—14 вересня ц.р. у примі$ щеннях УСБУ у Львівській області, у яких розташовані структурні під$ розділи Музею, у рамках розслі$ дування кримінальної справи за фактом готування до розголошен$ ня співробітником СБУ відомос$ тей, що становлять державну та$ ємницю, тобто за ознаками зло$ чину, передбаченого ч.1 ст. 15, ст. 328 Кримінального кодексу Украї$ ни, було проведено огляд місця події. Стаття 190 Кримінально$ процесуального кодексу України визначає право слідчого вилучати під час таких процесуальних дій матеріали, документи, предмети, які мають значення для провад$ ження кримінальної справи. Отже, заяви про те, що СБУ “несанкціоновано” обшукала власне приміщення, звучать аб$ сурдно. Так само є абсурдними заяви про те, що унікальні матеріали зі свідченнями жертв політичних репресій, які знаходились у вилу$ чених слідством комп’ютерах, на$ чебто “будуть втрачені назавжди”. Сергій Архипчук, Олесь Доній, Юрій Рибачук, Андрій Іллєнко, істо$ рики Київського університету імені Т. Шевченка, Львівського універси$ тету імені І. Франка, Академії наук, активісти громадських організацій — “Не будь байдужим”, “Відсіч”, Товариства політв’язнів та репре$ сованих, ВУТ “Просвіта” ім. Тараса Шевченка, “Новий громадянин”, “Стоп цензурі”, Молодіжний націо$ налістичний конґрес, Національ$ ний альянс, Громадянської асам$ блеї України, Коаліції учасників по$ маранчевої революції та ін. Осо$ бисто мені більшість облич були знайомими. Мимоволі навіяло сум$ ні асоціації, що тут зібралися ос$ танні романтики демократичного майбутнього України… Реакція Служби безпеки стала відомою того ж дня. Чи є заява прес-центру СБУ перемогою про$ тестувальників? Очевидно лише те, що ні Забілий, ні історики чи будь-які працівники музею “Тюрма на Лонцького” ніколи не працюва$ ли з інформацією, яка визначена державою Україна як таємна. А що там собі надумав Хорошковський — то, кажуть організатори акції “Приходь, здавайся!”, його проб$ леми. І прокуратури. І Януковича. А в СБУ, в прокуратурі і в адмініс$ трації Януковича, напевно, вважа$ ють навпаки. І “тупо” продовжують робити свою справу. Працівники Архіву СБУ, які вклю$ чені до складу експертної групи, котра вивчає вилучені матеріали, є досвідченими науковцями з вели$ ким досвідом роботи з унікальними документами, які є безперечним надбанням нашої історії. Наразі проводиться відповід$ на експертиза, після чого всі вилу$ чені матеріали будуть повернуті до музейного фонду львівського Меморіалу. Незважаючи на відповідні про$ цесуальні дії, робота Музею не зу$ пинялась ані на хвилину. Усі бажа$ ючі можуть відвідати його експо$ зицію у визначений розкладом йо$ го роботи час. Наразі дії співробітника СБУ розглядаються виключно в кри$ мінальній площині. Відбулося попередження спроби передачі третім особам співробітником СБУ документів, що є власністю держави і охороняються закона$ ми України. Інша річ, що тривіальну ситуа$ цію дехто намагається використа$ ти як штучний привід для неконс$ труктивної критики української спецслужби і перевести її у полі$ тичну площину. Прес)центр СБ України Міністр Табачник, заперечення Голодомору, харківські угоди, кредити МВФ, зміни керівництва і позбавлення частот телеканалів, підвищення ціни на газ, утиски державної мови, арешти істориків… Яких ще сюрпризів чекати від режиму Януковича? В тому, що кожне ноу-хау, яке відбувається з “благословення” гаранта Конституції, наближає нас до ліквідації держави Україна сумнівається нині хіба що бовдур. Але часто здається, що бовдурів у цій країні, скажімо, навздогад, не 12,5 мільйонів, а значно більше. Сприймаючи як належне, кожну нову витівку влади суспільство все глибше ковтає гачок залежності від неї, нівелюючи досягнення попередніх років. Утомившись від безкінечних політичних воєн і виборів, пересічні громадяни України не бажають брати участі у нових акціях протесту і терпимі до керманичів, аби лишень “не муляли їм очі”. Опозиція давно вже не відзначалася конструктивними заявами і реальною протидією опонентам, тож чи не тому будь-які “повороти”, запропоновані нинішніми владцями сприймаються як “необхідний” елемент “покращення життя вже сьогодні”. Схоже, що “коаліція”, користуючись нинішньою байдужістю населення, оформить на свою користь і майбутні місцеві вибори… Раптом ми прокинемося в новій-“старій” країні. Хоч би що нам обіцяли — це буде страшна країна. Нас чекатиме новий 1933-й, 1937-й, 1941-й рік?
Гаряча тема · “Якщо ти справжній українець, борися, тримайся!” · S. 6Originalseite ↗

НЕ ПРОСПАТИ УКРАЇНУ

20 вересня цього року в Укрінформі відбулася пресконференція, присвячена обговоренню проекту закону “Про мови в Україні”, який підготували представники правлячої коаліції. Авторитетні науковці, письменники, юристи підтримали просвітян, висловили свою громадянську позицію щодо цього законопроекту та реальної загрози функціонування української мови, державності України в разі його прийняття. Розпочав прес-конферен$ цію Павло Мовчан, голова ВУТ “Просвіта” ім. Тараса Шевченка. Представивши учас$ ників, сказав: “Мовне питання в Україні залишається фундамен$ тальним, визначальним щодо не$ залежності нашої держави. На за$ конопроект від правлячої коаліції “Просвіта” відповіла “Звернен$ ням до українського народу”, яке прийняло Центральне правління. Сподіваюся, що цю Заяву поділя$ ють і підтримають інші громадські організації, творчі спілки, усі ті, хто обурений появою дискримі$ наційного щодо українців зако$ нопроекту “Про мови в Україні”. Цей документ зареєстрований протизаконно, я про це вже гово$ рив: відповідно до регламенту Верховної Ради альтернативні за$ конопроекти реєструються про$ тягом 14 днів. Пройшов майже рік після того, як подано мій зако$ нопроект. І раптом реєструють законопроект від коаліції, авторс$ тва Єфремова, Симоненка, Гри$ невецького — представників більшості. Очевидно, він нав’яза$ ний згори, а Володимир Литвин, до якого ми пишемо зараз листи, заховався за спиною свого од$ нофракційника Гриневецького. Суть цього законопроекту зводиться до того, що українська мова декларативно називати$ меться державною, а фактично буде витіснена з усіх сфер. Це добре розроблений законопро$ ект на підставі тих 16 законопро$ ектів, які подавав у минулому й позаминулому роках Колесне$ ченко, відомий депутат із Севас$ тополя, якого вже не раз назива$ ли представником російських спецслужб. На мій погляд, обго$ ворюваний законопроект від коа$ ліції розробила певна аналітична школа чи група. Чим цей закон може для нас обернутися в разі його прийняття? По-перше — нестабільністю, хоча автори проекту лицемірно стверджують, що він стабілізує і сконсолідує націю. Це неправда. Відома формула: дві мови — дві держави. Кожен з учасників на$ шої прес-конференції висловить$ ся щодо цієї кричущої проблеми. Якщо українська нація буде поз$ бавлена своїх засад, прав, пер$ спектив, бо мова — це дім буття, матимемо безкінечну кількість конфліктів. Той, хто цього не прогнозує — просто сліпець. Вважаю, що нам треба домага$ тися зустрічі з президентом В. Ф. Януковичем, щоб донести до влади думку опонентів зако$ нопроекту. І тих, хто сьогодні бе$ ре участь у прес-конференції, і переважної більшості громадян України, яким дорога їхня мова. Юрій Мушкетик, письмен) ник, Герой України, один із розробників Закону про укра) їнську мову в Українській РСР зазначив, що порівняно з ниніш$ нім законопроектом, навіть За$ кон, прийнятий за радянських ча$ сів, дуже прогресивний. — Ми знали Радянську Кон$ ституцію, в якій було написано, що громадянин Радянського Со$ юзу має право на свободу слова, друку, вуличних акцій, демонс$ трацій… Ми це читали і знали, що це — неправда. Насправді життя визначалося постановами ЦК КПРС. Зараз ми повертаємося на ту второвану дорогу беззаконня. Є Конституція України, є ст. 10 про мову, а тепер усе це хочуть замінити цим русифікаторським проектом. Нині й так українська мова в загоні. Переважну більшість на$ ших ЗМІ дотує російський шові$ нізм. Він набирає розмаху, при$ гинає нас до землі й хоче викорі$ нити нашу мову. Зараз влада ро$ бить усе, щоб догодити Кремлю. Чого вартий хоча б автопробіг президентів “Петербург—Мос$ ква—Київ”, який назвали “Шля$ хами Миколи ІІ”. Демонстрація такої підлеглості викликає асоці$ ацію з історичним явищем, коли наші гетьмани були змушені під$ писуватися: “Вашего вєлічества вєрний холоп, раб і подножка”. Богдан Хмельницький ще так не писав, а коли від такого підпису відмовився Іван Виговський, проти нього спрямували всю зброю, відторгнули його. А Юрій Хмельницький, оточений мос$ ковськими військами, вже зму$ шений був так підписатися. Не$ забаром може статися, що й наші зверхники підписуватимуться “холоп і подножка”. Те, що робиться з мовою, — це і болюче, і страшно. Телевізор увімкнути не можна — там усе проти мови, проти України. Нема мови — нема держави, це всі дав$ но знають. У Верховній Раді зараз немає тієї сили, яка протистояла б цій антиукраїнській агресії. На$ віть за радянських часів у нас у серці була Україна, ми щось ро$ били, на щось сподівалися. Коли здобули незалежність, розквітли серцями. Тепер, гадаю, нам зали$ шається єдине — боротися. Тре$ ба звернутися до народу, до мо$ лоді, до справжніх українців із закликом: “Якщо ти справжній ук$ раїнець, борися, тримайся!” Професор Києво)Могилян) ської академії Лариса Масенко проаналізувала ситуацію: “Дуже прикро, що на двадцятому році незалежності ми знову боремося за державність української мови, фактично — за збереження нашої держави. Зараз іде дуже активний наступ і на національний сувере$ нітет, і на демократичні завоюван$ ня”. Для впровадження державної російської мови використано “Єв$ ропейську хартію регіональних і міноритарних мов”. Це підступний і лицемірний хід. Не маючи змоги навіть зараз провести через Вер$ ховну Раду російську мову як дер$ жавну, використовують цей доку$ мент, який викликає великі диску$ сії навіть у Європі. Його затверди) ли 1992 року, але багато країн Хартію досі не ратифікували. Нап) риклад, Конституційна рада Франції відмовилася від ратифі) кації, вважаючи, що цей документ націлений на регіоналізацію Єв) ропи, що він загрожує єдності на) ціональних держав. Не ратифіку) вала Хартію й Росія, хоч на її тери) торії проживає понад сто націо$ нальних меншин. Ми знаємо, скільки мов там уже загинуло, скільки перебуває на межі вими) рання. А Хартія призначена пере) дусім для захисту загрожених мов, тих, які мають невелику кіль) кість носіїв. Хибно трактуючи до) кумент, хочуть використати його для проголошення на всій терито$ рії України російської як регіо$ нальної, а не захищати гагаузьку, кримськотатарську, караїмську та інші міноритарні мови, які справді потребують захисту. Не йдеться також про паритетну українсько$ російську двомовність. Яка дво$ мовність, наприклад, у Донецькій міській раді, ми добре знаємо по її секретареві Миколі Левченкові, який відверто заявляє, що україн$ ська мова — це діалект росій$ ської, і що в Україні має бути тіль$ ки одна державна мова — росій$ ська. У Криму також ніде україн$ ської газети не знайдете, в жод$ ному кіоску. Немає не тільки укра$ їнських, а навіть російських версій демократичних газет, таких як “День”, “Дзеркало тижня”. Фото Олеся Дмитренка Безперечно, проект закону призначено передусім для зро$ сійщення освіти, і недаремно Москва поставила такого украї$ нофоба як Табачник на посаду мі$ ністра. Планують ввести норму, що в школах діти навчатимуться тією мовою, якою хочуть батьки, а студенти обиратимуть мову самі, навіть посеред навчального року. Це рішення, до речі, як і багато попередніх, вносить хаос у систе$ му освіти, а освіта — це ключова сфера для утвердження Україн$ ської держави. Отже, якщо депутати, особливо ті, які йшли від демократичних сил, проголосують за цей закон, вони навіки вкриють себе ганьбою. Володимир Василенко, доктор юридичних наук, про) фесор сказав: “У жодній євро$ пейській країні принцип вільного мовного самовизначення не зас$ тосовується щодо державної мо$ ви. Державною мовою повинен володіти кожен громадянин. Го$ ворити про мовне самовизначен$ ня щодо державної мови це все одно що про податкове самовиз$ начення. Зібралася група грома$ дян, наприклад, і вирішила не платити податки. Жодна держава такого не дозволить. А з мовою так чинити можна?” Володимир Василенко зазна$ чив, що свого часу цей закон про Хартію голова ВР Литвин провів з порушенням багатьох процедур на основі дуже недосконалого пе$ рекладу документа з російського варіанта, де було спотворено тер$ мінологію і навіть назву. Має бути “Європейська хартія регіональних або міноритарних (меншинних) мов”, тобто мов мало$ вживаних. У Хартії немає жодного положен$ ня про запровадження якогось мовного статусу, йдеться лише про можливість вживання цих мову певному регіоні, де носії живуть компактно, їхній захист. Але це не повинно здійснюватися на шкоду державній мові, звужувати сферу її застосування. У новому проекті закону спотворено принципові положення Хартії. Лицемірна ст. 7 проекту, де говориться, що укра$ їнсько-російська двомовність склалася історично і є важливим надбанням українського народу. 300 років нашу мову нищили, під$ давали жорстоким репресіям мільйони її носіїв — і це “історично склалося”? Якщо цей проект буде прийнято, це зажене українців умовне гетто. Це юридично неза$ конно й аморально. Ми повинні донести до грома$ дян України думку, що якщо буде запроваджено цей закон, то це смерть Української держави, смерть демократії. Матимемо статус громадян іншої держави. А громадяни Росії, окрім мегаполі$ сів, живуть дуже бідно. Чи хочемо такої долі? Якщо ні, треба всім ак$ тивно протестувати проти цього, відбити мовну агресію. Юрій Мицик, доктор істо) ричних наук розповів, що подібні мовні дискусії тривають із ХІХ століття. Тоді ще наука встанови$ ла, що є окремий український на$ род, українська мова. Сучасна влада науково неспроможна, і виставляє таких опонентів, як Бу$ зина тощо. У плані зросійщення влада досягла багато, спочатку цар-батюшка, потім більшовики, нинішня влада продовжує. Мовна війна — це складова загальної антиукраїнської політики. Росія була імперією і залишається. Академік АН України Віталій Дончик сказав, що вдесяте чи всоте читаючи заяви на захист української мови, думає про ци$ нізм тих, які нам протистоять. З’явився новий стратегічний про$ ект — покінчити з Україною. Адже вже написано багато томів ґрун$ товних наукових розробок (не ка$ жучи вже про соціологічні дослід$ ження, публіцистику тощо) з різ$ них аспектів мови, які спростову$ ють твердження українофобів. Але ті вперто повторюють ті самі кліше, що нам нав’язували за ра$ дянської влади. Ніби українську мову ніхто не забороняв, ніби не розроблена українська наукова термінологія тощо. Ще 2006 року, коли Віктор Янукович був прем’єр-міністром, найавторитетніші українські вчені звернулися до президента з при$ воду того, що вони глибоко зане$ покоєні тим, що “Європейська хартія регіональних або мінори$ тарних мов” може бути перекру$ чена і використана на шкоду дер$ жавній мові й зачитав цю заяву. Золотий голос України, на) родна артистка Ніна Матвієнко підтримала промовців, поетично порівняла неповторність україн$ ської мови з народною піснею про матір: “Змалювали очі, зма$ лювали брови, та не змалювали щирої розмови”. Ця щира розмо$ ва може бути тільки рідною мо$ вою, яку треба відстояти, “не про$ спати Україну”. Академік, Герой України, Голова Українського фонду культури Борис Олійник підсу$ мував: “Хоч би хто що говорив, ми повинні заявити свою позицію у Верховній Раді, бо це буде база, звідки воюватимемо за праве ді$ ло. Не можна коаліції так лукави$ ти. Я попросив би пояснити, де й коли ми звужували дію російської мови? Переважна більшість пре$ си, книжок російською, а тут рап$ том заявляють, що ми її звузили, ледве не задавили. Російській віддали належне, що ще треба?” Насамкінець Павло Мовчан закликав використовувати всі можливі засоби, щоб донести до людей, до нації цю гостру проб$ лему і відстояти “наш дім буття” — рідну мову. Сторінку підготувала Надія КИР’ЯН
Шевченкіана · “У нашвидкуруч створеній музейній експозиції Шевченко майже зовсім не представлений як поет національний”. · S. 7Originalseite ↗

Fortsetzung von einer früheren Seite — Seitenausschnitt

у часі портретним образом Кобзаря в біль( шості з означених у структурі тем. Ці шевчен( ківські словесно(художні знаки доби в сукуп( ності можуть створити суцільний домінантний ряд і стати оригінальним (і неконкурентним) аналогом малярству і графіці Шевченка, щед( ро представленими в Національному музеї Тараса Шевченка, що в Києві. Фактологічні зауваги й доповнення гото( вий надати своїм колегам усно. Буду втіше( ний, якщо бодай якась із моїх думок буде за( уважена при побудові нової експозиції му( зею на Чернечій горі. Гірко все оте перечитувати. Який там “концепт української хати”? Концепт риту$ альної зали натомість маємо. Українських фресок і мозаїк Василя Кричевського у його ж “великій хаті” нині взагалі не побачиш. І ли$ ше тому, що комусь вони видалися нікудиш$ нім “мальовидлом”. Залишається тішитися тим, що їх взагалі не позамальовували, а по$ затуляли й законсервували. А ще гірше, що сам образ поета представили наче у побито$ му дзеркалі. І не тільки зовнішній, видимий образ. У нашвидкуруч створеній музейній експозиції Шевченко майже зовсім не пред$ ставлений як поет національний. Спочатку — про зовнішність. Десь у фондових теках канівського му$ зею зберігається рідкісний портрет Шевчен$ ка, літографований 1860 року в Парижі най$ кращим тамтешнім літографом Адольфом Мульєроном. Історія його з’яви така. На по$ чатку 1860$го поетові приятелі Пантелеймон Куліш і Данило Каменецький заходилися ко$ ло видання альбому “Портрети українських письменників”. У лютому 1861 року в Петер$ бурзі вже продавався перший випуск із пор$ третами Шевченка, Куліша і Костомарова. Відомий французький мистець робив літо$ графії за світлинами кращого на той час пе$ тербурзького фотографа Генріха Деньєра. Пізніше цією світлиною скористалися такі ві$ домі мистці, як Іван Крамськой, Василь Ма$ те, Фотій Красицький, Микола Мурашко та інші. Літографія Мульєрона так сподобалася Шевченкові, що він користався нею при ро$ боті над офортним автопортретом. На одно$ му з відбитків цієї гравюри поет власноручно написав останній передсмертний вірш “Чи не покинуть нам, небого…”. Отож Європа (принаймні Париж) вперше побачила зобра$ ження нашого поета саме завдяки літографії Мульєрона. Цього навдивовижу рідкісного твору в нинішній експозиції музею немає. Підозрюю: саме тому, що Шевченко зображений тут в українському одязі. Ой і дістається ж остан$ нім часом Тарасові Григоровичу за оту шапку та кожуха від чиновних європеїзаторів. Але, на жаль, — не тільки од них. Свого часу не втримався від кпинів (звісно, — образних, удаваних) мій улюблений, справді великий поет сучасної України Іван Драч. Його, як завжди пружний, вірш “Виклик” розпочина$ ється зненацьким навіть для виклику: “Скиньте з Шевченка шапку. // Та отого дур$ ного кожуха. // Відкрийте у нім академіка. // Ще — одчайдуха(зуха”. І це задля того, аби увиразнити прикінцеве: “Шевченко завжди молодий”. Мені, даруйте, останнє, — ніби про Леніна у відомій пісні про “Юный Ок$ тябрь”. Назагал, глибокий сенс Драчевої поезії зрозумілий тим, хто тямить на слові образ$ ному. Однак куди більше тих, хто сприймає все буквально, а про вірші судить за перши$ ми двома рядками. От вони у своїй наївності і можуть запитати: “Ви, що це, Іване Федоро$ вичу, закликаєте скидати з Шевченка шапку та українського кожуха, дурним обзиваєте? Ви ж їх на Тараса Григоровича не одягали? Його ж до того ніхто не силував!” Ну, а те, що Шевченка ніхто не силував у Петербурзі одягатися в українські селянські строї, то чистісінька правда. Навпаки, трап$ лялося, що тоді, як і тепер, і губоньки криви$ ли, і носа вернули. Але то був усвідомлений поетів виклик, одверта демонстрація своєї національної ідентичності. В українському одязі у наймодніших тоді фотоательє Деньє$ ра і Левицького зухвало позували і по Нев$ ському ходили чи не всі Шевченкові друзі$ земляки, включно з найбільшим на той час європейцем-інтелектуалом Пантелеймоном Кулішем. І всі оті кпини їм до одного місця були, як у народі кажуть. Кожух і смушева шапка для Шевченка стали знаковими лише в останні роки життя, після повернення із заслання. Це був його виклик імперському Петербургу. Самі судіть. Закінчення на стор. 10
Шевченкіана · “У нашвидкуруч створеній музейній експозиції Шевченко майже зовсім не представлений як поет національний”. · S. 7Originalseite ↗

МУЗЕЙ? ВИСТАВКА? ЧИ ДЕКОРОВАНИЙ ОФІС?

Володимир ЯЦЮК Фото Володимира БОЙКА Питаю себе, широкими очима дивля$ чись на нову експозицію музею Кобза$ ря у Каневі. “Ні те ні се, ні інше”, — сам собі відповідаю. А казали: “оригінально, по$ европейськи, на світовому рівні”. Останнє — неправда, бо жоден гідний себе народ через сучасні вулично-банерні засоби зорової рек$ ламної репрезентації свого великого поета у стінах музею не представляє. Та ще й де? На заповітній Чернечій горі, біля самісінької мо$ гили, куди звідусюди, як на прощу, іде люд, аби віддати шану духовному батьку відрод$ женої нації, пом’янути його “незлим тихим словом”, словом живим, щирим і тихим. Казав колись прихильний до Шевченка Великий Карл (Брюллов), що навіть ше$ девральне полотно, але без рами, на$ гадує йому вродливицю без корсета. Може, воно і справді так з огляду на то$ дішні уподобання й реалії. Однак при$ хований сенс порівняльного ототож$ нення картини з рамою-корсетом ґрун$ тується, насамперед, на бажанні Майс$ тра бачити ідеальну мистецьку красу в достойній вишуканій матеріальній об$ лямівці, яка складала б з картиною єди$ ну художню цілісніть. Зрозуміло, що до$ мінантою такої мистецької цілості є ше$ девральне полотно. Якщо проводити уявні історичні па$ ралелі, то в оформленні нової експози$ ції справді “талія в корсеті”, хоча й не в європейському, і вже сьогодні вірусною міллю поточеному. Коли ж погляд тор$ кається напнутого на підрамок щойно репрезентованого “музейного полот$ на” (точніше — його ескіза, етюда чи підмальовка), то воно ще геть далеке від досконалості. Якщо ж дивитися на нього звіддаля, то в контурах і плямах наки$ даного сюжету вгадуються обриси поетово$ го малюнка “Старець на кладовищі”, персо$ наж якого не позбавлений авторських рис самого Шевченка. Від асоціативної метафорики перейду до безобразної оповідності й констатуватиму факти. Отже, — чому новостворена експози$ ція не відповідає високому статусу Націо$ нального музею-заповідника Великого Укра$ їнця? Принаймні досі вважалося, що музей (латиною — храм муз) — науково-дослідна і науково-просвітницька установа, в якій ком$ плектують, вивчають й експонують твори мистецтва, пам’ятки історії, літератури та ін$ ші унікальні й раритетні предмети. Доволі чітко в енциклопедичних довідниках пропи$ саний і термін “експозиція” (з лат. — виклад, виставлення для огляду). Тим часом уже в “Концептуальних засадах створення нової експозиції” натрапляємо на категоричне і су$ перечливе: “Біографія і творча спадщина Шевченка розкриваються за допомогою ві$ деоряду і мультимедійних інформаційних за$ собів, відповідно в них слід зосередити опо$ відальну функцію. Натомість вибрані автен$ тичні предмети мають бути звільнені від на$ ративності та відображатимуть атмосферу Шевченкової доби”. Як написали, так і зробили: довільно, на свій смак (чи несмак) повибирали лише ок$ ремі унікальні музейні предмети, позбавили їх сутнісної інформативності, зробивши ні$ мими свідками “атмосфери” історичної до$ би. А відбір був найжорстокішим. Його не пройшли навіть раритетні видання поетових творів та ще багато чого. У музеї, де в широ$ кому обсязі мали б виставлятися рідкісні експонати, акцент перенесено на банерно$ мультимедійну оповідь, яка з цими експона$ тами іноді жодним чином не пов’язана. У та$ кий спосіб повністю підмінено критерії. Гі$ пертрофовані на догоду масовій культурі форми витіснили на периферію духовну сферу культурно-історичного змісту. Із інтерв’ю Лариси Скорик, авторки су$ часного музею Любові Голоті (“Слово Прос$ віти”, ч. 35) випливає, що в тамтешній фон$ довій колекції “оригінальних експонатів не$ має”, і “практично, експозицію треба шукати по світу”, щодо її, мовляв, оформлення “про$ екту ще не було жодного”. Кожна із залапко$ ваних тез хибує на неточність, яка, можливо, зумовлена швидкомовністю самого жанру інтерв’ю. Насправді, і над добором експона$ тури, і над концепцією нової експозиції му$ зею не один рік працювали наукові співробіт$ ники Заповідника. Інша річ, що, можливо, цього документа Ларисі Павлівні не показа$ ли, і вона “сама собі, самісінька, мов перст” ´ Біля калини на Тарасовій горі заходилася вирішувати шевченкознавчі і, власне, музейні проблеми, які лише опосе$ редковано пов’язані з її основним фахом. А що така альтернатива існувала, засвідчують кілька моїх зауваг щодо концепції й тематич$ ної структури експозиції канівського музею, надіслані Національним музеєм Тараса Шев$ ченка до Міністерства культури і туризму Ук$ раїни за №84/02 ще 25 лютого 2009 року ра$ зом з іншими рецензіями. Оприлюдню їх ще раз, як кажуть, “на потім”. Можливо, колись і комусь вони знадобляться. У своєму баченні нової експозиції колеги цілковито пов’язують останню з оригінально втіленим у 30(х роках минулого сторіччя Ва( силем Кричевським проектом музейної спо( руди у вигляді великої української хати “як національного сприйняття світобудови”. В концепції музейників чимало емоційних та полемічних рядків адресовано “Укррестав( рації”. З них можна дійти висновку, що му( зейні працівники обстоюють ідею докладно( го відтворення архітектурно(художнього проекту Кричевського винятково з творчими задумами митця, які з різних причин не були зреалізовані. Назагал, ідея зрозуміла, хоча насторожує така, як на мене, максималіст( ська констатація авторів концепту: “На думку Кричевського, в цьому музеї повинно все бу( ти виконане в єдиному стилі, в гармонії з усім художнім оформленням музею. Тому він сам проектував і меблі для експозиції та вес( тибюлю, і килимові доріжки, і гардини на двері, і штори для вікон, і навіть вазони”. Гадаю, що від відтворення бодай вазонів та вітрин (якщо їх також проектував Кричев( ський) музейники усе ж відмовляться (хоча б частково), бо при створенні сподіваного мо( дерного музейного проекту третього тися( чоліття художникам(експозиціонерам, ди( зайнерам та мультимедійникам при побудо( ві власне експозиції і без того вкрай важко буде пов’язати (або розмежувати) сучасне художнє бачення з (нехай і геніальною) сти( лістикою 30(х років ХХ ст. Щире співчуття викликає чи не відчай( душний зойк експозиціонерів, що вони зму( шені до сьогоднішнього дня працювати “всліпу, без визначеної експозиційної пло( щі”. Зрозуміло, з огляду на такі обставини, про представлену концепцію та тематичну структуру судити надто критично не дово( диться, тим паче, що вони напевно будуть коригуватися й видозмінюватися при спіль( ній роботі науковців музею і тих, хто безпо( середньо здійснюватиме реалізацію їхніх ідей у художньому просторі майбутньої екс( позиції. Прикро лише, що цих “організато( рів” досі ще не визначено. Тепер про посутнє і конкретне. Видаєть( ся, що при побудові нової експозиції після реставраційних робіт знову не обійтися без сегментування, предметного роз( межування величезних просторових обсягів задля того, аби уможливити розмаїття “індивідуальних підходів” при художньо(образному потрактуван( ні окремих тем, часових відтинків тощо. Цьому можуть прислужитися легкі, можливо, рухливі перегородки та “відірвані” від стін і винесені в просторінь зали доволі обсяжні, асоціативно пов’язані з архітектурою Кри( чевського (але теж легкі) мультимедійні мо( дулі з екранами для перегляду тематичних мікрофільмів, програм із елементами сен( сорного керування тощо. “Мультимедійні за( соби” лише кілька разів і без змістового на( повнення згадуються авторами тематичної структури. На мій погляд, їх варто використо( вувати системніше й функціональніше. Без них, як засвідчує аналіз концепції й тематич( ної структури, попросту неможливо буде ві( зуально втілити ні “найхарактерніші образи — концепти: хата, гора — могила, воля та ін.”, ні “представити образ Шевченка максимально через призму його варіантів самозображен( ня”, бо кожна з цих ідей потребує не лише концентрації зорового ряду, але і його вер( бальної (словесної) інтерпретації. Варто окремо розробити загальну кон( цепцію мультимедійної програми, передба( чивши її функціонування і як цілісної авто( номної структури, і як своєрідного медіагіда для розгорнутішого коментування тих чи тих важливих фраґментів предметної частини експозиції. Зокрема сучасні візуальні засоби з мож( ливостями фраґментування, монтажу, “наїз( дів(наближень” на художній об’єкт здатні адекватніше розкрити змістову й художню сутність малярських (олійних) творів Шев( ченка, ніж це роблять погані копії. Останні, навпаки, справляють протилежний ефект — в очах художньо освіченого глядача вони дискредитують великого майстра. У фондах канівського музею зберігаєть( ся сім автентичних творів графіки Тараса Шевченка. В концепції накреслено не надто ймовірні способи поповнення колекції ще кількома малярськими оригіналами та пор( третами Шевченка роботи його сучасників. Якщо ці мрії науковців з якихось причин не здійсняться, то є альтернатива: експонувати оригінали Шевченка з інших зібрань на вис( тавках однієї картини, чи інших презентаці( ях, репертуар яких може бути доволі широ( ким. Зрештою, ще один чи два оригінали, як кажуть, загальної погоди не зроблять. Водночас варто максимально зосереди( тися на проблемі більш адекватного й акцен( тованого представлення тих шедеврів, які є в музейній колекції. Зокрема це стосується й подачі багатющого музейного зібрання шев( ченківських видань (“Кобзарів” і не тільки їх). Тут, на мій погляд, не обійтися без роззосе( редження, виокремлення їх із деяких тема( тичних вузлів (скажімо, “Ілюстратори творів Шевченка”) й пріоритетного представлення найбільш знакових книг поряд із відповідним У часописі “Слово Просвіти” (ч. 27, 8—14 липня 2010 року) ми розпочали публікацію матеріалів про те, що відбувається на могилі Шевченка: збереження культурної спадщини, концепція та сумнівна тематична структура експозиції Державного музею Тараса Шевченка Шевченківського Національного заповідника в місті Каневі стривожили громадськість і на шпальтах нашого тижневика із застереженнями виступили провідні митці, серед них — музеєзнавець, культоролог Микола Біляшівський (ч. 27), всесвітньо відомий музеєолог, Герой України Борис Возницький (ч. 29), директор НУНК “МІГ” Петро Гончар (ч. 31), багатолітній хранитель Зінаїда Тарахан-Береза, відомі письменники Роман Іваничук, Ігор Калинець, Богдан Стельмах, художники Людмила Семикіна, Євген Безніско, Володимир Патик, Іван Остафійчук, народна артистка України Ніна Матвієнко та інші діячі літератури, культури і мистецтв. Їх підтримали просвітяни з багатьох областей, жителі Канева (див. ч. 33), до них приєдналися перші відвідувачі Музею на Чернечій горі (див. ч. 35, 36). Сьогодні своїми враженнями про новий Музей ділиться знаний шевченкознавець і музейник, заслужений діяч мистецтв України Володимир Яцюк.
Слідами наших виступів · “Сьогодні перевіряється українство: чи ми з вами нація чи не нація, чи здатні створити державу і захищати свої святині чи ні?” · S. 8Originalseite ↗

Fortsetzung von einer früheren Seite — Seitenausschnitt

Фото Олеся Дмитренка одератором була голов$ ний редактор тижневика “Слово Просвіти”, лауреат Національної премії ім. Т. Шевчен$ ка, письменниця Любов Голота: “Може бути, що не сьогодні-завтра з’явиться указ президента і група на чолі з Ларисою Скорик отримає високі державні нагороди за здій$ снення авторського проекту нової експозиції в Державному меморі$ альному музеї Тараса Шевченка. Проекту, в якому Шевченко повніс$ тю денаціоналізований, з якого ви$ лучено будь-які свідчення величної ролі Шевченка навіть не в житті суспільства, не в усій Україні, а ви$ лучено той феномен, який склався у кожній родині, для кожного укра$ їнця. Це вдалося блискуче”. Любов Голота зазначила, що не хоче поси$ латися лише на свої враження — українському суспільству потрібна компетентна думка фахівців. ДЕРЖАВА ЧИ “НЕДОРАЗУМЕНИЕ”? Павло МОВЧАН, народний депутат України, голова ВУТ “Просвіта” ім. Тараса Шевченка: — Ми не встигаємо реагувати на всі виклики, які робить сьогод$ нішня влада, що зорганізувалася як одна могутня колона, яка ордою йде на нищення всього українсько$ го в освіті, культурі, історії, мови. Останній доказ — це законо$ проект “Про мови в Україні”, авто$ рами якого є три очільники партій$ них структур, що складають коалі$ ційну більшість — регіонал Олек$ сандр Єфремов, комуніст Петро Симоненко, литвиновець Сергій Гриневецький. Я не можу сьогодні за нашим “круглим столом” обійти цю тему — це основоположні речі, які сьогодні ланково обираються режимом для нищення. Ми відчу$ ваємо: незалежність загрожена, вона послідовно і системно руйну$ ється. Вороги України спостеріга$ ють, як ми реагуватимемо на вик$ лики, що ми робитимемо. Тема, яку ми сьогодні обгово$ рюємо, одна з тих проблем, які сьогодні стоять перед українством. На обговоренні мовної теми на відомому обозі голова Руської об$ щини України Констянтин Шуров прямим текстом сказав: “Это госу$ дарство — недоразумение, оно создано по провокациям Кравчука и определенной партийной вер$ хушки. Тема, которую мы обсужда$ ем, не нуждается в розшифровке”, тобто російська мова — є доміную$ чою. Це значить, що нашій мові й нам “показують наше місце”, — а його немає. До речі, 2010 року вдесятеро збільшилася кількість крадіжок, зокрема й пограбованих музеїв стало вдвічі більше. Якщо раніше по всій Україні обікрали 28 музеїв, то сьогодні уже 56 крадіжок! Це ін$ формація двомісячної давності. Я переконаний, що це не випадково. Пограбунки духовні відбува$ ються щодня: видаються тисячі брошур в Україні, зокрема в Донеч$ чині й Криму про те, що “нет такого языка, нет такой нации”, вони ви$ гадані за часів Австро-Угорщини. Множаться теле$ й радіопрограми, які планомірно витискають із ефірів рідне слово. Завдання наших “круглих сто$ лів” — озвучити ці проблеми і до$ нести їх у різний спосіб широкому загалу. Боротьба за Україну буде вестися в різні способи, сьогодні вона не лише в парламентських рамках. Для просвітян Тарас Шев) ченко — це основа, конструкція, на якій тримається вся наша ідеологія, наша справа. Отож тема, яку ми сьогодні розгляда) ємо — це не просто музейна справа, не окремий об’єкт, це питання нашої честі й гідності. А ДЕ Ж ВЕЛЕТ УКРАЇНСЬКОГО ДУХУ СВІТОВОГО ВИМІРУ?? Іван ЗАЄЦЬ, народний депутат України: — Те, що відбувається у Каневі навколо музею Шевченка — одна з технологій тієї війни, що сьогодні оголошена українству, українській національній державі. Зрозуміло — в долі української нації Тарас Шев$ ченко займає особливе місце, він опорна постать, людина, що фак$ тично переламала негативні тен$ денції для українців у XIX столітті. Якою була заявка теперішньої влади на експозицію самого музею іна саму будівлю авторства В. Кри$ чевського? Якщо говорити про бу$ дівлю, то тут треба повернутися на$ зад до попередньої влади — вона дуже довго “розкачувалася”: виби$ рала різні проекти, сценарії й фак$ тично затягла реставрацію самої бу$ дівлі та створення нової експозиції. Але це не є виправданням для тепе$ рішньої влади, яка буквально руйнує саму будівлю, територію навколо неї, творить музейну експозицію, що просто нищить Шевченка — ве$ лику духовну опору нації. Є коментарі щодо експозиції самої авторки Л. Скорик та Г. Гер$ ман і багатьох інших, що вони хо$ чуть створити модерний образ Шевченка, а не показувати його у вишиванках і шароварах. Однак те, що нині бачимо в музеї і навколо нього, насаджує вульгарне розу$ міння поняття модерну, яке вони зводять до відвідування Т. Шевчен$ ком різних балів та великосвітських товариств. Насправді, треба гово$ рити про Шевченка як людину, яка здійснила титанічну працю з мо$ дернізації України в XIX столітті. Це він остаточно пробудив українську націю до духовного і державного відродження. Його діяльність вкла$ далася у тогочасний європейський контекст пробудження націй. Перша половина XIX ст. ввійшла в історію Європи як “весна наро$ дів”, яка започаткувала масове бу$ дівництво національних держав. І тому заклик Шевченка “в своїй хаті своя правда, і сила, і воля” — від$ дзеркалення тих європейських тенденцій до творення держав на національному ґрунті. Велич Шевченка полягає в то$ му, що він синтезував національну традицію з новітніми світовими тенденціями. Шевченко — людина, яка модернізувала українське сус$ пільство. Він зберіг і поглибив наці$ ональну пам’ять, традицію, звичай. І на цьому посиленому фундаменті дав національну відповідь на вик$ лики доби, зокрема розвинув за$ гальнолюдські цінності — правди, волі та свободи — на властиво ук$ раїнському ґрунті. Щодо мови — Шевченко оста$ точно закінчив процес творення лі$ тературної мови, що посилило со$ борність української нації, її потен$ ціал. Він висловився за національ$ ний тип державності, говорив про Україну як державу, націю, сус$ пільство нового часу. Щодо релігійної сфери — у шевченковій творчості багато на$ голосів на індивідуальну відпові$ дальність людини перед Богом. Тарас Шевченко озброїв укра$ їнську націю духовним і політич$ ним інструментом, який був адек$ ватний тій добі. Він фактично мо$ дернізував духовні параметри буття українців, які закладалися в епоху Богдана Хмельницького й Івана Мазепи. У такому розумінні треба пока$ зувати Шевченка, а не так як нині його показали в музеї, в новій екс$ позиції. Ми заходимо в зал — ліво$ руч і праворуч 13 банерів-портре$ тів, а з них, переважно автопортре$ ти Шевченка 1860 — передсмер$ тного — року. Постає питання: чи сформований портретний ряд від$ повідає хоч би тій концепції, про яку говорять Скорик і Герман — Шевченка як людини модерної в плані хоча б зовнішньому? Не від$ повідає. Якщо йти далі музеєм, то там немає експозиції, жодного біта ін$ формації, що показали б Шевченка велетом українського, європей$ ського духу світового виміру. Замі$ ни експонатів якимись “образами” на матерії абсолютно нічого не до$ дають. Можемо констатувати од$ нозначно — немає експозиції, яка б дозволила відвідувачам вийти з музею з великою гордістю, з пози$ тивними емоціями. Завершення ремонту музею — це робота, зроблена на один се$ зон. Гранітні чашечки на доріжках покладені так, що перший дощ їх змиє. У всьому ознаки тимчасо$ вості. повідь почув: “У нас немає ні міст, ні полів, нам немає що захищати, але коли ти зачепиш могили наших предків, то тоді взнаєш, хто ми та$ кі”. Зараз вороги замахнулися на могилу Тараса Шевченка. Дуже часто іззовні бачиш те, чого не видно з України. Нещодав$ но я повернувся з Білорусі, де сто$ їть сім пам’ятників Шевченку — во$ ни поставлені не з вказівки прези$ дента, це органічна потреба і необ$ Українська громадськість активно обговорює події, які відбуваються на Чернечій горі в Каневі. Публікації у нашому тижневику, інших газетах привернули увагу, перш за все, музейників, шевченкознавців, письменників. Не залишилися байдужими й політики. Особливий інтерес до нової експозиції в Меморіальному музеї Т. Г. Шевченка в жителів Канева. Цікаво, що на адресу редакції “Слова Просвіти” почали надходити матеріали про неблагополуччя в утриманні знакових українських музеїв. Словом, проблема визріла і про неї варто говорити. Своє дев’яте засідання постійно діючий просвітянський “круглий стіл” означив широко: “Національна святиня. Музей Тараса Шевченка в Каневі”. У розмові, що відбувалася 15 вересня в Будинку НСПУ, взяли участь громадські діячі, музеєзнавці, правники, письменники.
Слідами наших виступів · “Сьогодні перевіряється українство: чи ми з вами нація чи не нація, чи здатні створити державу і захищати свої святині чи ні?” · S. 8Originalseite ↗

ШЕВЧЕНКО

Деталі дуже важливі, але необ$ хідно за ними бачити задум. Тому моя пропозиція, щоб ми знайшли відповіді на всі загрози від людей, які оголосили війну українській справі. Одне з наших завдань — не просто напрацьовувати інтелекту$ альний продукт — нам треба іти до людей, до студентських аудиторій, треба розширювати діалог, тому що українців можуть затиснути в ін$ формаційному просторі. Людина тільки тоді піднімається з колін, стає пліч-о-пліч з іншими, коли от$ римує справжні аргументи від жи$ вої людини. Канів сьогодні під загрозою, музей під загрозою, Шевченко під загрозою: нам хочуть здріб) нити його. А він же для нашої на) ції — опорна постать. Звернімося до Шевченка: “Коли ми діждемося Вашінгтона // З новим і праведним зако) ном?”, — тут є намагання кон) ституювати суспільне буття ук) раїнців, прийняти свою консти) туцію, а це може бути, коли є власна держава. І карали Шевченка не за те, що “образив” царицю, а через його внесок у модернізацію Ук) раїни. Він зробив наголос на потребі мати свою національну державу, здійснити духовне від) родження, мати літературну мо) ву, наповнити українське буття європейськими цінностями. У МУЗЕЇ ПОВНЕ ФІАСКО Ігор ЛІХОВИЙ, генеральний директор — науковий керівник Шевченків( ського національного заповід( ника (1989—2005), дійсний член Міжнародної ради з питань пам’яток і визначних місць (ICOMOS): — Те, що відбувається навколо музею в Каневі, — не поодиноке явище в Україні, це один із важли$ вих пунктів, на якому сьогодні пе$ ревіряється українство: чи ми з ва$ ми нація чи не нація, чи здатні ство$ рити державу і захищати свої свя$ тині чи ні? Геродот писав, що коли пер$ ський цар Дарій прийшов завойо$ вувати скіфів, то вони ніяк не підда$ валися на війну з ним, уникали її. Дарій почав ображати скіфів, у від$ хідність сусіднього народу, який у складних умовах вибудовує свою національну політику, для якого наш поет не чужий. Півроку залишилося до відзна$ чення 150$ї річниці смерті Тараса Шевченка. Нічого для цього не ро$ биться, створений міфічний оргко$ мітет, який очолює прем’єр-мі$ ністр, до якого входять міністри, і немає жодного шевченкознавця! Особливість нинішньої ситуації втому, що це повне ігнорування за$ конодавства, світової практики, традицій, повний нігілізм до фахів$ ців, ніхто ні з ким не радиться, ніхто нікого не боїться — тож і роблять, що заманеться. Ми ґрунтовно готувалися до реорганізації або новостворення музею-заповідника Т. Г. Шевченка. Першим його створював ще Си$ мон Петлюра 1918 року, потім 1925 року долучилися Василь Кри$ чевський, Микола Скрипник, це була спроба створити світового рівня меморіал батькові україн$ ської нації. Багато було закладено позитивного. Все потім перетво$ рилося на політизацію. 1939 року музей відкрився, його проектував Кричевський. Нинішні так звані авторитети говорять, що Кричевський — не митець, не архітектор, що він тво$ рив в умовах Радянського Союзу, а значить, у депресії, безопірний пе$ реслідуванням. Але Кричевський — геніальний творець, з яким мож$ на йти у світ сьогодні абсолютно спокійно, бо його модернізм абсо$ лютий. 1998 року Національний запо$ відник, у якому я мав честь працю$ вати на той час уже дев’ять років, запропонував українському уряду програму щодо підготовки до юві$ лейних дат Тараса Шевченка. Там був блок загальнонаціональний, блок, що стосувався Черкащини, блок Канева і Національного запо$ відника. Ми взялися спочатку, бо на той час було важко з фінансами, відреставрувати музей Кричев$ ського. Чому постало це питання? Прем’єр-міністр Валерій Пусто$ войтенко 1999 року підписав пос$ танову, якою передбачив шість ро$ ків на здійснення ремонту й рес$ таврації, пристосування приміщен$ ня до нинішніх умов. На це були відведені певні кошти, але розпо$ чали роботи тільки 2004 року. 2001 року проект було затвер$ джено всіма інституціями — Мініс$ терством культури, держбудом, визначені завдання. Я писав це завдання 2001 року і коли подивив$ ся, що зроблено, — то виконано за обсягами робіт на 95 % від того, що я тоді писав. Але 5 % — це ложка дьогтю в бочці меду, смак абсолют$ но інший. Справді, врятовано бу$ динок, бо він потребував серйоз$ ного капітального ремонту, бо в бу$ дівництві було використано багато дерева, яке струхло за цей час, зокрема перекриття між поверха$ ми, були використані слабкі фунда$ менти. Загалом історія зведення цього музею — трагічна. Директор Стре$ тович 1937 року під час будівниц$ тва був засуджений на десять років
Слідами наших виступів · “Головна мета нинішньої експозиції — збурити українське суспільство, принизити українців”. · S. 9Originalseite ↗

Fortsetzung von einer früheren Seite — Seitenausschnitt

за націоналізм, головний інженер будівництва — розстріляний у конц$ таборі, там же помер головний бух$ галтер музею і навіть екскурсовод. Ось у яких умовах велося будівниц$ тво! Василя Кричевського зупиня$ ли, він ледь не потрапив під репре$ сії, а дехто свої аргументи проти нього будує на тому, що його “не розстріляли й не посадали”. Під час війни постраждав музей, там був концтабір. 1944 року був засуд$ ному, інформаційно)пропаган) дистському, історіософському. Це все сплановано, добре орга) нізовано, на це Росія дає коло) сальні кошти, задіяла всю свою агентуру в Україні, п’яту колону, і режим Януковича на сьогодні є виконавцем волі Кремля і про) відником його політики. Треба думати, як організувати громадський протест, як організу$ вати громадянське суспільство, Глибокі тюрми покопать. І, роде лютий і жестокий! Вомісто кроткого пророка… Царя вам повелів надать! Чи не пожинаємо сьогодні ми ці плоди? Я думаю, що муси) ла б керуватися Лариса Скорик, — звичайно, якщо вона українка, якщо вона — українорозвинута людина, — словами Шевченка. Якби вона глибоко прочитала поезію Шевченка, якби увійшла Є автор тої концепції і є його проекти, які він представляв, захи$ щав. Чим та концепція пана Скиби відрізняється від того, що сьогодні втілено в життя? Нічим. Він очолив начебто цю концепцію, людина не музейник, не відомий серед му$ зейників, і те, що він очолив цю концепцію, і в нього в колективі хо$ валися діючі керманичі — на той час очільники Міністерства культу$ ри пан Вовкун і пан Яковина, які ак$ чій горі. А в нормальній країні все це трактується як єдиний процес розвитку національної культури, який не можна розірвати. Те, що відбулося з Музеєм Т. Шевченка на Чернечій горі, реставрацією не назвеш — це знищення інтер’єру. Реставрація — це відтворення по$ переднього вигляду споруди, рес$ таврувати можна те, що існувало раніше. Найбільша небезпека сьо$ годні, що Лариса Скорик вимагає, аби все, що вона накоїла у Музеї на Чернечій горі, було визнано її авторською роботою. Після цього все це нищення первісного ін$ тер’єру, запроектованого В. Кри$ чевським та Ф. Костирком, набуде легітимності і ми не матимемо права за її життя це зняти. Ми по$ вині, хоча б це відвернути. Охо$ ронний паспорт музею як пам’ятки надає підстави, щоб визнати зміну інтер’єру Музею, проведену Л. Скорик, пошкодженням пам’ятки, що карається законом. Завдано колосальних збитків. До того ж, коли затверджували проект, пред$ ставник Інституту УкрНДІ “Проект$ реставрації” А. Є. Антонюк попе$ реджав, що навантаження на під$ логу на квадратний метр буде в кілька разів більше, ніж запланова$ но, бо буде покладено камінь за$ мість паркету, — і стіни під його тя$ гарем згодом потріскаються. Ніхто того не послухав. Нині, за визнан$ ням архітектора В. М. Безякіна, — саме через це — приміщення заг$ рожене. А державні органи так і не надали проектантам: “Л. Скорик со колеги”, — впроваджувати свій проект у життя. Але камінь замість паркету вже покладено… Я не ро$ зумію, чому, коли порушено закон, мовчать політичні партії, а громад$ ські організації, які опікуються збереженням пам’яток, не зверта$ ються до суду? * * * Ось такі думки прозвучали на “круглому столі”, і, як бачите, вони варті того, аби їх почули і в Мініс$ терстві культури, і в Уряді, і в Адмі$ ністрації Президента В. Януковича, якому все, що зробила з музеєм Шевченка архітектор Л. П. Скорик, сподобалося. Про це він сказав у мікрофони 23 серпня цього року, після того, як разом з автором роз$ різав червону стрічку і оглянув нову експозицію. Як зауважив учасник “круглого столу” заслужений діяч мистецтв, шевченкознавець Володимир ЯЦЮК: “Я шукав у музеї позитив, але не знайшов. Він залишає гнітю$ че враження. Повністю винищений Шевченко як національний поет. Що говорити, коли в експозиції не$ має кобзи чи бандури? Говорили, що буде музей європейського зна$ чення, однак це виставка банерів і живопису на смак Лариси Скорик. Чому оцей великий камінь при вхо$ ді називають наріжним? Офорти Шевченка малесенькі, що не роз$ дивишся. Здається, що виходиш не з музею, а з ритуальної зали. Форма забила зміст Шевченка”. Детальніше про враження від нового Музею читайте у статті Во( лодимира Яцюка “Музей? Вистав( ка? Чи декорований офіс” у цьому числі “СП”. Учасники “круглого столу” ви$ словили пропозиції. Основні з яких — широко інформувати громад$ скість про руйнування Музею Тара$ са Шевченка. Створити громад$ ський оргкомітет на відзначення ювілеїв Т. Г. Шевченка, враховуючи сьогоднішні реалії й політичний підтекст знищення музею, перше засідання громадського комітету провести в Каневі й запросити ка$ нівців до участі. Долучити до робо$ ти оргкомітету представників усіх музеїв Шевченка, шевченкознав$ ців, авторитетних діячів гуманітар$ ної сфери держави. Записала Наталія АНТОНЮК
Слідами наших виступів · “Головна мета нинішньої експозиції — збурити українське суспільство, принизити українців”. · S. 9Originalseite ↗

Der Anfang dieses Textes kann unvollständig sein — mit der Originalseite abgleichen

БЕЗ «КОБЗАРЯ» І КОБЗИ

жений на десять років новий ди$ ректор музею. Підкреслюю: заповідник профе$ сійно підійшов до здійснення рес$ таврації. Жоден з музеїв в Україні не пройшов цей етап. Ми першими бу$ ли, роботи почалися з січня 2004 року. А 22 січня я був уже звільнений із роботи. Був призначений владою прем’єра Януковича інший дирек$ тор, який попрацював рік, за цей час я відновив себе в судах на поса$ ді, а він заробив дві кримінальні справи. Заступник його — дві спра$ ви. 2005 року я повернувся на пів$ року. Як міністр культури тримав на контролі ремонтні роботи. Головний інженер інституту “Укр$ реставрація” Олег Граужис заявив, що роботи до весни цього року були виконані на 90 %. А 10 % “Укррес$ таврація” виконала б за три місяці, коли було б належне фінансування. Нова команда не дозволила поставити виготовлений за два з половиною мільйони гривень ба$ р’єр, який проектував Василь Кри$ чевський. Необхідно було помістити відреставрований вітраж — його теж прибрали! Треба було постели$ ти дерев’яну підлогу, уже були заве$ зені матеріали — прибрали та забо$ ронили зробити розписи. Головна мета нинішньої екс) позиції — збурити українське суспільство, принизити україн) ців, сказати, що ми можемо зну) щатися над могилами ваших ду) ховних батьків і ви нам за це ні) чого не зробите. А ще — реалізу) вати свої непрофесійні амбіції, оскільки Лариса Скорик ніколи не виявляла себе як музейний дизайнер. Були усунуті фахівці, ніхто ніз ким не радився. Експозиція робиться з музейної колекції, а предметів у Національному за) повіднику більше 50 тисяч тіль) ки основного фонду, ще тисяч 20 нараховується науково)до) поміжного фонду. Сьогодні в музеї ліквідова) ний Шевченко)поет. Там є Шев) ченко — начебто художник. У неділю навіть автопортрети по) чали падати. В музеї повне фіаско. ЯКЩО РЕЖИМ ЯНУКОВИЧА ПРОТРИМА- ЄТЬСЯ ДЕСЯТЬ РОКІВ — ЗАКРИЮТЬ УСІ МУЗЕЇ Володимир ВАСИЛЕНКО, доктор юридичних наук, професор: — Та наруга, яка чиниться над музеєм Шевченка й ім’ям нашого національного генія — це не є недолугістю Януковича, Табачника чи Скорик. Це один з інструментів і елементів тієї вій) ни, яка ведеться проти України. Війна Росії проти України розпо) чалася після 1654 року. І з тих пір вона ведеться весь час. Інша справа — інтенсивність цієї вій) ни, її форми. Мета — знищення української України. Сьогодні ця війна вступила у фазу, коли заг) роза знищення української Ук) раїни є реальною. Сьогодні проти України ве) деться гуманітарна агресія утрьох вимірах: мовно)культур) щоб режим Януковича відчув, що Україна — не мертве тіло, вона — потужний організм, який здатен себе захистити. Хочу звернути увагу на останню ініціативу представників чинного режиму, а саме проект закону про мову, поданий до ВР. У разі його ух$ валення українську мову буде зни$ щено. Правлячий клас у Росії, ведучи війну проти України, переконався, що доки існує українська нація, ук$ раїнська ідея, завжди виникатиме українське питання. Це перепона для реалізації їхньої ідеї “єдіной вє$ лікой Росії”. Україна повинна бути слабкою державою, повинні бути слабкі лідери, якими можна керу$ вати. Зараз нова стратегія щодо Ук$ раїни — вони хочуть вирішити ук$ раїнське питання в контексті кон$ цепції “руського міра” і руського міссіонізма раз і назавжди. Вони зараз не ставлять питання, що Ук$ раїна повинна бути проросійською, вони ставлять питання, що Україна повинна перетворитися на росій$ ську Україну. Йдеться про знищен$ ня української нації. Цей майбутній закон про мови — це сьогодні ос$ новне знаряддя. До 70 рр. XX століття можна було говорити, що українська мова не$ знищенна, оскільки діяли зовсім інші фактори. На зламі XIX—XX століть 90 % населення України було сіль$ ським, і всі ті царські укази, заборо$ ни на верхній шар застосування ук$ раїнської мови, не могли її знищити. Населення послуговувалося україн$ ською мовою, відтворювалося сіль$ ське населення. Не було знарядь поширення чужоземної мови серед українського населення. Сьогодні ситуація змінилася. Цей закон — смерть для України. Якщо режим Януковича протрима$ ється десять років, за цей час зни$ щена буде українська мова. Якщо ми не вирішимо цього кардиналь$ ного питання, то не буде не лише правдивого музею могили Шев$ ченка, а закриють усі музеї. СКОРИК МУСИЛА КЕРУВАТИСЯ СЛОВАМИ ШЕВЧЕНКА Анатолій ПАЛАМАРЕНКО, народний артист України, лауреат Національної премії імені Тараса Шевченка: — Колосальні слова Тараса “Я так її, я так люблю // Мою Україну убогу, // Що прокляну святого Бо$ га, // За неї душу погублю!”. Якщо подивитися на кожне слово під збільшувальним склом і вдуматися у їхню глибину, то це є неоціненним матеріалом для митця, архітекто$ ра, для артиста, для людини, яка працює зі спадком Шевченка. Це той матеріал, на якому мусимо бу$ дувати своє сучасне розуміння творчості Шевченка. Йде колосальний наступ на на$ шу святиню — основу нашої духов$ ності. Якщо ми, інтелігенція, рані$ ше б та й дослухалися до великого Тараса, що казав у своїй поезії “Пророк”: І праведно Господь великий, Мов на звірей тих лютих, диких, Кайдани повелів кувать, в образ його думок, почуттів і вклала його слова у вогонь лю) бові, то музей був би зовсім ін) шим, і ми відчували б у ньому величний дух Шевченка. АБСОЛЮТНА ЗНЕВАГА ДО НАШИХ НАДБААНЬ Сергій КРОЛЕВЕЦЬ, голова Всеукраїнської асоціа( ції музеїв, екс(генеральний директор Національного Києво(Печерського історико( культурного заповідника: — Маємо напрацювати кон$ кретні дії. Давайте зробимо виїзне засідання, візьмемо кілька автобу$ сів, студентів художньої академії з факультету, де викладає Лариса Скорик, і приїдемо на Чернечу го$ ру! Запросимо пресу, будемо гово$ рити про експозицію, про те, як во$ на планувалася. На 90 % завершені були робо$ ти, а дії сьогоднішньої влади або тих, хто нею прикривається, є про$ довженням бездіяльності поперед$ ньої. А чи так вже швидко й могла група, яку очолює Скорик, — за два місяці — розробити концепцію, ес$ кізний проект? Сьогодні ми вже знаємо, скільки він коштує. Говорив зі своїм другом Анато$ лієм Гайдамакою, він сказав: “Я те$ пер знаю, скільки коштує ескізний проект. Я разом, за всі музеї Шев$ ченка в Україні і Казахстані, що зробив за своє життя, не отримав таких гонорарів”. А Гайдамака зробив усі музеї Шевченка в Україні! Це відома лю$ дина, що зробила Музей війни, визнаний три роки тому кращим військовим музеєм в Європі. Як можна було не скористатися досві$ дом Гайдамаки? Це неповага до спеціаліста номер один в музейно$ му проектуванні. Так, як він розкри$ ває завдану музейниками тему, — ніхто краще не робить. Бо насправді експозицію бу) дує колектив музею, а не якийсь зайда, запрошений на кілька днів на якусь акцію, на проекту) вання. Це неповага до Кричев) ського. Музейники роблять експози) цію. Чому виникла така ситуа) ція, коли весь колектив був усу) нутий від процесу творення му) зею? Музей — це ж науково) дослідний заклад, як можна обійтися без досвіду музейни) ків, без їхнього знання теми? Шевченко — пророк, Шев) ченко — художник, Шевченко — поет, Шевченко — громадський діяч, і, можливо, Шевченко — якоюсь мірою франт — це по) винно розкриватися мовою му) зейних предметів у тій експози) ції, яку готує колектив. Якби тільки сформували вчо) ра цей колектив, і він нічого не знав — це одна справа. Але на Чернечій горі досвідчений ко) лектив, який має традиції, свою експонатуру, і розповідь про Шевченка в усіх його аспектах. Чому виникла така ситуація і чи пані Скорик це створила? Ні, всім музейникам відомо, що нова кон$ цепція з’явилася не сьогодні, а при міністрі Вовкуні й ним була жваво підтримана. тивно брали участь у тих ідеях і пропозиціях. Те, що ми сьогодні бачимо в зрізі музею Шевченка, — це оз) нака глибинної генетичної хво) роби всієї сфери культури, зок) рема музейної сфери. Нере) формованість музейної сфери і сфери культури призвело до то) го, що відбулося. Оскільки нічим не відрізняється формат Мінкультури за часів Вов$ куна від того, яким сьогодні ми йо$ го маємо, то це продовження абсо$ лютної зневаги до того, що є на$ шим надбанням. Немає музейної ради, і цей проект протягнули через науково$ методичну раду з питань реставра$ ції пам’яток, яка була спішно са$ мим Вовкуном переформатована: можливо, саме під це завдання, бо там же світили шалені гонорари! І протягнули на засіданні, де прак$ тично не було кворуму. Практично дві людини на засі$ данні цієї ради проголосували про$ ти трьох, але в них була більшість переданих заочно голосів. Фор$ мально — наче збереження демок$ ратизму, але сама ця рада склада$ ється з державних чиновників, які залежні від міністра. Що це за гро$ мадська рада? Хто бачив проект Гайдамаки — ніхто. Проект Анто$ нюка? Його усунули. Чому сьогодні мовчить колек$ тив музею? Бо сьогодні звільнений директор Канівського заповідника Мар’ян Піняк. Без пояснень — це політична репресія проти директо$ ра закладу. А як відомо, щоб зла$ мати опір колективу слід звільнити директора. МІНА СПОВІЛЬНЕНОЇ ДІЇ Микола БІЛЯШІВСЬКИЙ, член Головної ради Українського товариства охорони пам’яток історії та культури: — Намагаються знищити го$ ловну підвалину держави — гума$ нітарну складову нації. Почали знищувати те, що було джерелом у культурному житті, у побуті для психіки вільної, культурної люди$ ни, яка здатна проголосувати на референдумі за незалежність. Не визнають права України на влас$ ний шлях у культурі, в історії. Од$ ним із засадничих здобутків укра$ їнської культури в післяшевченків$ ську добу стало впровадження до$ сягнень творчості народних майс$ трів у міський побут, вироблення на їхній основі самобутнього сти$ лю в одязі, умеблюванні помеш$ кань, в оформленні книжок, в архі$ тектурі. Нині вже кожному читачеві відомо, що Л. Скорик не може тер$ піти української народної культу$ ри, українських народних реме$ сел, з яких брали натхнення і арис$ тократія, і митці, які творили мо$ дернову Україну. Вона ненавидить навіть народну хату, в якій з’явився на світ Великий Кобзар. Отож не дивно, що в її проекті здобутки ук$ раїнців у розвитку культури в піс$ ляшевченківську добу відкинуто. Відкинуто і один із найвищих вия$ вів цього розвитку — стиль україн$ ського модерну, в якому споруд$ жено Музей Т. Шевченка на Черне$
Шевченкіана · “Тільки “рами” є — ще все довкола голо, Граніт і банери — музею ще нема…” · S. 10Originalseite ↗

Fortsetzung von einer früheren Seite — Seitenausschnitt

— кобзар з поводирем), лежить собі само$ тою на маленькій горизонтальній площині на тлі даленіючого граніту кам’яної підлоги. А трохи далі, на іншому пюпітрі, купкою — інші видання, що вийшли за життя поета (від ран$ ніх до останніх). Ото й усе. Жаль екскурсово$ дів, бо якою імпровізаційною майстерністю треба володіти, аби при такому нагромад$ женні донести до глядача і слухача всю красу і велич Шевченкового слова, історію появи книг і т. ін. Ще більше не пощастило в новій експо$ зиції Шевченкові-художнику. Одне, що у фондовій збірці Заповідника — всього сім його оригінальних офортів, інше, — їх пред$ ставлено в такий спосіб, що краще б взагалі не виставляли. Репродукції цих гравюр уважний відвідувач зможе відшукати на гале$ реї другого поверху вестибюля, поблизу ба$ нерів. У таких самих невеличких прозорих десятки фактів неадекватного тлумачення й представлення Шевченкових малюнків, зу( мисного замовчування альтернативних дже( рел тощо. Але так сталося, що й корпус 8(го тому передали для доопрацювання тій самій старенькій особі. Наскільки мені відомо, за таких обставин попередні упорядники цього тому… також відмовилися від подальшої співпраці. В силу різних обставин з первісної робочої групи з підготовки 7—11 томів обра( зотворчої спадщини вийшло понад 10 осіб. Наразі, здається, безповоротно загубле( но попередній корпус коментарів 11(го, і частково доопрацьовані тексти 10(го томів. Обговорення корпусу 9(го тому ще й не роз( починалося, і коментарі існують у чорновому варіанті. Ну, а про реальний стан підготовки 8(го тому Ви можете судити самі, бо до му( зею він в упорядкованому вигляді ще й досі не потрапив. Хоча з побіжного перегляду вже давно переданих до видавництва “Нау( кова думка” матеріалів можна стверджувати, що цей стан незадовільний. Таку оцінку при нагоді зможу продемонструвати на прикладі бодай одного, колись мого, а тепер до нев( пізнанності зміненого коментаря. З огляду на викладене, пропоную: а) призупинити видання 8(го тому, аби не загострювати проблему й надалі не дис( кредитувати все видання; б) організувати нову дієздатну робочу групу науковців, яка паралельно працювати( ме над усіма томами образотворчої спад( щини; в) до складу групи для реальної роботи над текстами коментарів їх обговорення і затвердження до друку залучити принаймні по 4 працездатні науковці, і, обов’язково, — з усіх трьох інституцій, на які покладено відпо( відальність за видання дванадцятитомника (просто молодих головатих хлопців, а не “підписних редакторів”); г) зробити спробу повернути до роботи кількох досвідчених працівників; д) у процесі роботи, коли стан завер( шення кожного тому сягатиме бодай 80 %, повернутися до первісної концепції пред( ставлення образотворчого ряду, належно перекомпонувати структуру томів і розпоча( ти їх видання один за одним у невеликому проміжку часу. Видається, що лише в такий спосіб і за умови забезпечення безперебійної колек( тивної праці й відповідної організаційної ро( боти до Великого ювілею, принаймні 11 то( мів Повного зібрання можна видати. Що ж до 12(го тому, то жодна робота над ним, зда( ється, ще не розпочиналася. Лист, що нині стає відкритим, підписано ще 24 червня 2008 року. Відтоді нічого не змінилося. Часу втрачено багато. Віз і нині там. Та вже й зовсім загруз. Через те й про$ понується форма: “підготувати до друку”. А нині — організувати науковців і їхню працю. В іншому разі — знову з’явиться фахівець із іншої галузі, і будемо мати те, що нині маємо в Каневі. Від редакції Щойно з’явилася нова книжка Володи$ мира Яцюка “Відлуння”. На відміну від попе$ редніх, — це не наукові дослідження про Шевченка, а “Вірші минулих літ” (такий під$ заголовок). І в ній також є цикл віршів, прис$ вячених Кобзареві. Поміж них — “Чернеча гора”. На наш погляд, змістом і емоційністю цей вірш перегукується із критичною публі$ кацією автора, через те подаємо його у такій сув’язі: А якщо це не ріка, а доля? А коли це не вода, а час Котить свою хвиленьку поволі До гори, яку обрав Тарас? А якщо це не гора Чернеча, А курган народної журби? То чому ж тоді так молодечо По горі тій поросли дуби? А якщо це не дуби, а думи З(під землі пробилися отут? Скільки було грому, скільки глуму, Скільки всього, а вони ростуть І тримають на землі поетів Коренем Шевченкових тривог. Скільки нас німих і безхребетних Воскресало на горі його, Коли рідний вітер бив у груди, А печаль голубила чоло… І так буде, так довіку буде, Що б на цьому світі не було.
Шевченкіана · “Тільки “рами” є — ще все довкола голо, Граніт і банери — музею ще нема…” · S. 10Originalseite ↗

Fortsetzung von «МУЗЕЙ? ВИСТАВКА? ЧИ ДЕКОРОВАНИЙ ОФІС?», S. 7

МУЗЕЙ? ВИСТАВКА? ЧИ ДЕКОРОВАНИЙ ОФІС?

Закінчення. Початок на стор. 7 На чотирьох із десяти його прижиттєвих світ$ линах бачимо поета у цих атрибутах україн$ ськості, ще на одному (парному, з Г. Честа$ хівським) шапка одверто демонструється на вишуканому круглому столику. Подібне спів$ відношення і в офортних автопортретах (два з чотирьох). Нарешті, два останні (олійні на полотні) самозображення: 1860 р. — у шапці, вишиванці й киреї; 1861 р. — усе та сама шапка і кожух. Звісно, нікому не заборонено кидати свій виклик викликам Шевченка, а людям чинов$ ним “вбивати людям” стереотип Шевченка у фраці й метелику. Поет справді був різним. Не накидав же він на себе кожушка, коли в майстерні Карла Брюллова 28 квітня 1838 ро$ ку разом із Аполоном Мокрицьким приймав юного намісника (згодом — Олександра ІІ). Шевченко і малював себе по-різному. Окрім реалістичних, психологічних, символічних са$ мозображень, у його творчому доробку бага$ то різного типу автошаржів. В одному з аль$ бомів мистця є рисунок, яким Великий Коб$ зар усім своїм шанувальникам і недоброзич$ ливцям дає гучного “символічного” ляпаса: малює себе майже голим, з усіма чоловічими достоїнствами. Щодо цього самозображен$ ня, то його, справді, не варто “культивувати” у святому місці — на Чернечій горі. А тим, хто прагне уявити колажований часом, але збір$ ний образ поета-художника, раджу хоча б по$ гортати мою книжку “Віч-на-віч із Шевчен$ ком” (К., 2004), де вперше зібрано й проко$ ментовано майже всі прижиттєві зображення поета: й автопортрети, і твори інших мистців. Там усячини надивитеся… І взагалі, якщо йдеться про велику й ве$ личну постать, то чи варто “зациклюватися” на одязі й на шпальтах поважних видань заклика$ ти до руйнування старого стереотипу (вже на$ дивилися, мовляв) і закликати до культивуван$ ня нового: франта, представника золотої мо$ лоді, в якого нібито всі петербурзькі дами за$ кохувалися. Як на мене, то це чистісінької води інтелектуальний наїв, що видається за спробу представлення “Шевченка, якого не знаємо”. Бо не франт лежить у могилі поряд із музеєм, а великий поет нації і світу. Обидві ці іпостасі Шевченка в музейній експозиції висвітлено вкрай незадовільно, а національне єство пое$ та геть затьмарене. У фондах канівського музею Великого Кобзаря зберігається унікальна колекція кобз і бандур — в експозиції — жодної. Нара$ зі вже школярі знають, чому Шевченко всі свої збірки поезій називав “Кобзарями”. Щоправда, ще й до Лариси Павлівни Скорик були автори, які дратувалися, коли в літера$ турних джерелах замість прізвища Шевчен$ ка вживали, як на їхній погляд, народницько$ архаїчне означення “Кобзар”. Глибинна пое$ това сутність, мовляв, цим поняттям не ви$ черпується навіть тоді, коли до нього долуча$ ють епітет “великий”. Іноді таке несприйнят$ тя аргументують іще й такою тезою: семан$ тика словосполучення “Великий Кобзар” настільки закорінена в національному, що її годі зрозуміти західному читачеві. Тимчасом самоототожнення Шевченка з кобзарем та$ кож загальновідомі. Через образ ліричного героя вони увиразнені вже в першому “Коб$ зарі” 1840 року. Прикметний у цьому сенсі також псевдонім безнадії “Кобзар-Дармо$ грай”, яким письменник підписував свої не$ вольницькі повісті. Вважаючи, мабуть, що модерн і етнос не$ сумісні, авторка експозиції вирішила позбу$ тися навіть розмов на цю тему і не подала ні кобзи, ні народної картини “Козак Мамай”, композиційну схему якої використав Шев$ ченко, малюючи свою “Катерину”, і багато чого ще не подала. Образно кажучи: обруба$ ла все національне коріння, яке не вписува$ лося в її “модерний” інформаційно-архітек$ турний модуль. Жаль, що в просторі цього модуля не знайшлося місця й світовому поетові, бо тут зовсім не представлені переклади його тво$ рів мовами народів світу, а про книжки, присвячені Шевченкові (як своїх, так і чужо$ мовних авторів), уже й говорити годі, так са$ мо, як і про знаменитих ілюстраторів “Кобза$ ря”. Назагал, у поспіхом створеному “мо$ дерному” музеї не відчувається залюбле$ ність його авторки у книгу, хоча видимий, ві$ зуальний вимір поета — це саме вона. Усі прижиттєві видання творів зуміли втиснути у два невеличкі пюпітри. Фототи$ пічне видання першого (1840) “Кобзаря”, не розкрите, без знаменитої офортної ілюстра$ ції Василя Штернберга (бо на ній знов-таки пюпітрах, у необрамлених паспарту, їх, наче ненароком, кинули на тло гранітної підлоги. Іде вже їм, невеличким, сірим “конкурувати” з кількаметровими кольоровими монумента$ лізованими проекціями акварелей і олійних творів митця, які в оригіналах своїми розмі$ рами не набагато більші, ніж “присоромлені” творчою волею авторки експозиції дивовиж$ ні поетові гравюри. Можуть запитати, чому увага акцентуєть$ ся переважно на представленні в новій екс$ позиції творчості поета й художника. А тому, що сподівана, доречна і вдячна тема “Історія могили”, яка так панорамно відтворена в дослідженні Зінаїди Тарахан-Берези “Святи$ ня”, в новому музеї увиразнена лише кілько$ ма вдалими (віддамо належне) штрихами. Але поза “кадрами” залишилася маса посут$ ніх і значимих подій, пов’язаних з оселею Його душі. Для прикладу: заснування Бра$ терства Тарасівців. Отож про це варто було б говорити окремо. Вдаючись до форми ліричного обрам$ лення своїх нотаток про перше враження від побаченого на Тарасовій горі, завершу їх у стилі ритмомелодики вірша мого улюблено$ го поета (звісно, гіперболізуючи). Пам’ятає$ те: “Сприймати світ всерйоз — твоя тяжка повинність, // І лущити зерно з гидких його одеж”. Отож: Спізнай усе як є, і хай гуде юрма… Бо ж тільки “рами” є — ще все довкола голо, Граніт і банери — музею ще нема… Але закінчити хочеться оптимістично, бо, як у народі кажуть, животворяща вода і ка$ мінь точить, сподіватимемося, що щире сло$ во українського люду колись підточить і отой сумнівно-символічний, що особливо нелю$ бим був Тарасові Григоровичу. * * * Мене тепер інше лякає. Нині у глибокій кризі не тільки музейне, а й так зване акаде$ мічне шевченкознавство, зокрема та його галузь, що опановує графічно-малярський доробок митця. Ось уже десяток років три$ ває видання повного дванадцятитомного ви$ Біля Шевченкової світлиці дання творів Тараса Шевченка. Літературну частину вже видано (1—6 томи). Хоча й у ній не обійшлося без кількох неприємних “ля$ пів”, назагал, Шевченко-літератор пред$ ставлений тут доволі пристойно. 2005 року вийшов друком сьомий (перший із п’яти за$ планованих) том графічно-малярської спад$ щини художника. Одразу по тому з огляду на знаковість постаті Тараса Шевченка його бу$ ло названо великим соромом українського мистецтвознавства. Видання призупинили, однак, покликаючись при цім лише на брак коштів. Як член редакційної колегії дванад$ цятитомника знаю проблему зсередини і на$ важуюся стверджувати, що річ не в грошах. Нині, не те що видавати, тут ще писати, пи$ сати і ще рік писати треба, а вже потім до друку братися, аби по тому європейські вче$ ні мужі не сміялися. Президент у випадку з музеєм на Тара$ совій горі довів, що кошти на святе діло швидко знаходить і слово своє тримає. Отож боюся, що якийсь авторитет із науково-чи$ новницького світу, не відаючи про реальний стан речей, запропонує до Великого ювілею Тараса Григоровича (2014 р.) завершити ви$ дання дванадцятитомника і чотиритомної Шевченківської енциклопедії. А якщо з’я$ виться такий указ, то це буде зроблено. Але ціною великого сорому в майбутньому. Як на мене, коли вже конче комусь треба доконана форма дієслова, то можна запропонувати формулу: “підготувати до друку”. Щоб читач бодай у загальному зрозумів ситуацію, що склалася довкола завершення видання Повного зібрання творів Кобзаря, змушений опублікувати напівприватного листа до одного з повноважних членів ред$ колегії, написаного більш як два роки тому. Оскільки лист був не офіційним, то прізвища осіб у публікації позначаю трикрапками. Пропозиції щодо виходу з кризового стану процесу підготовки томів образотворчої спадщини поета-художника. Шановний… Вам відома ситуація, що склалася в роботі групи науковців, які писа( ли коментарі й були призначені упорядника( ми 7—11 томів зібрання Шевченкових тво( рів. Колективна праця фактично припинила( ся 2006 року по виході у світ сумнозвісного 7(го тому, впорядкованого всупереч кон( цепції, затвердженої свого часу редакцій( ною колегією і втіленою в підготовленому до друку варіанті 7(го тому (його упорядника( ми тоді були…). Ознайомившись із видрукуваним, спот( вореним за формою і змістом томом, назва( ні упорядники, прізвища яких без їхнього ві( дома були зазначені у вихідних даних видан( ня, відмовилися від авторства і запропоно( ваного їм гонорару. Відмовилися не тільки вони, а й автори недолуго відредагованих новою упорядницею коментарів. По виході 7(го тому дванадцятитомника в газеті “Літе( ратурна Україна” я опублікував цикл із шести (можливо, надто полемічних) статей зі спіль( ною назвою “Поґвалтований том”, де навів
Мовні історії · “Сам Валуєв просльозився б від радості, якби побачив оці наочні приклади інтеграції українців у російськомовний культурний простір!” · S. 11Originalseite ↗

Fortsetzung von einer früheren Seite — Seitenausschnitt

вернися!” або: “Миросю, ти най$ краща у світі!”, але в цілому львів’яни у прояві почуттів стри$ маніші, зате політизованіші. По$ літизованість ця специфічна: непросто знайти радикальне парканне гасло без того, щоб на ньому не поставив автограф якийсь пильний ідейний конку$ рент. Повірте — іншого такого міста немає! Ідеологічна боротьба у Льво$ ві триває не один рік… Ще при$ клад: у підворітті, біля бібліотеки ім. Стефаника, одного сонячно$ го ранку заясніли традиційне для Галичини гасло “Слава Укра$ їні!” і старанно вималюваний тризуб. Проте Львів не був би Львовом, якби згодом тут не з’явився альтернативний напис: “Дудаев-свинья”, а на додачу — символ Єв$ разійського союзу мо$ лоді. Здавалося б, на городі бузина, а в Киє$ ві дядько — до чого тут Дудаєв? Проте уважно роздивившись довко$ ла, ви побачите, що поряд вулиця Джохара Дудаєва, яка з’явилася на місці вулиці Лер$ монтова. Ось і зганя$ ють проросійські патріоти свою злість на пам’яті бунтівного че$ ченського генерала. Перейме$ нування посилило поляризацію місцевого населення. І хоча ро$ сіян у Львові небагато, проте їх$ ня опозиційність, помножена на активність, відчувається. Опози$ ція користується і українською; нерідко можна побачити перек$ реслену, замальовану символіку націоналістів, а поряд зірочку в кружечку і напис: “Лівий авто$ номний спротив”. Якщо активіс$ ти СНПУ розмістили на стіні бу$ динку на вулиці Виговського конструктивне звернення до ро$ весника: “Досить пити — зай$ майся спортом!”, то, не маючи що заперечити, кілька молодіж$ них організацій просто замалю$ вали символіку СНПУ, а поряд нанесли емблеми своїх органі$ зацій. Отже, і тут своя конкурен$ ція; аналітики ворожих спец$ служб відразу зрозуміють: при$ казка про трьох гетьманів стосу$ ється й української молоді. Вод$ ночас і представники патріотич$ них сил мають матеріал для роз$ думів: пошук всеукраїнського консенсусу можна починати зі Львова. Якщо діяти послідовно, то успіхи не забаряться. Тоді й робота донецьких, одеських, ки$ ївських патріотів буде ефектив$ нішою. На щастя, до повної англіза$ ції ще далеко, але саме час ро$ бити висновки. Ви ж дивіться: якщо не можна латинізувати весь текст, то сучасні горе-ди$ зайнери прагнуть втиснути в нього бодай кілька неукраїн$ ських літер: “Стуdio моda”, “Бам$ біno”, “БатаRейки” тощо. Довго сміявся, коли в До$ нецьку прочитав на магазині: “Стиlь, моdа, khorошо!” А ще ка$ жуть, що донеччани проти НАТО — та вони вже однією ногою в Європі! Англійськомовних виві$ сок там більше ніж українсько$ мовних! На п’яти Донбасу насту$ пає Галичина. Весняне оголо$ шення про “Обливаний ponedi$ lok”, вивішене у Львівському на$ ціональному університеті ім. І. Франка, доводить, що любові до іноземщини “все возрасты по$ корны”, всі регіони. Отже, борючись із зросійщен$ ням, не треба забувати про “заг$ розу із Заходу”. Можна, зокрема, вивчити багатющий французький досвід захисту державної мови від “природної” англізації.
Мовні історії · “Сам Валуєв просльозився б від радості, якби побачив оці наочні приклади інтеграції українців у російськомовний культурний простір!” · S. 11Originalseite ↗

ВІД НАСКЕЛЬНОГО ЖИВОПИСУ ДО «ПАРКАННОЇ» ТВОРЧОСТІ

Наші пращури не мали іншої можливості літературного чи мистецького самовираження, окрім як писати (малювати) на камінні та скелях. А в сучасників вибір великий: від пензля і куль$ кової ручки до Інтернету. Однак шумерські гени виявилися нап$ рочуд живучими: дехто прагне спілкуватися по-предківськи, створюючи інтелектуальний продукт, доступний для широ$ кого загалу. Щоб прочитати міг і студент університету, і волоцю$ га, заклопотаний збиранням пляшок. На парканах і стінах бу$ динків, на контейнерах для сміття, і навіть на пішохідних до$ ріжках. Спрацьовує не гірше за Інтернет! Вивчати цю “народну твор$ чість” не менш цікаво, ніж знайомитися із архітекту$ рою, скульптурою, живопи$ сом, вишивкою чи народни$ ми ремеслами. Здійснюючи моніторинг парканної твор$ чості, матимеш у своєму розпорядженні серйозний аналітичний матеріал. Го$ ловне — підійти до справи творчо, системно. Ось, скажімо, напис “Не будь овощем!”, зафік$ сований у Херсоні. Певно, йдеться про людську па$ сивність, і заклик є нама$ ганням розбудити бодай якусь частинку херсон$ ського соціуму. Напис ро$ сійською, та це не відбиває мовні уподобання більшос$ ті мешканців міста. З’явив$ ся й інший напис: “Націо$ нал-соціалізм — майбутнє країни!”. Отже, Херсон то$ лерує навіть націоналістич$ ні гасла. Якби такий напис з’явився у Севастополі, ідейні опоненти, напевно, зама$ лювали б його наступного дня. А тут і фарба вже встигла виц$ вісти, а ніхто не замальовує… Може, статечні херсонці згодні з авторами? У такому випадку Крим і Херсонщина — різні регі$ они. Свого часу Сімферополь зустрічав масою політичних на$ писів вздовж залізниці: “Крым русский!”, “Хохлы, убирайтесь домой!” тощо. Згодом прис$ трасті вгамувалися, і подібні гасла стали зустрічатися рідше. Більше стало антитатарських і навіть антимусульманських. Це 1989 року, коли в Україні ух$ валили “Закон про мови”, ні в ко$ го і думки не виникало, що конку$ рентом української може стати англійська. Хоча у “Перці” вже 1997 було вміщено дотепну ка$ рикатуру: двоє українців з вуса$ ми й оселедцями хочуть сфото$ графуватися на згадку про пере$ бування в Києві. А тлом для фото служить столичний ландшафт із написами: “Coca$cola”, “Stimo$ rol”, “Camel”, “Oriflame”, “Opel”, “Marlboro” тощо. Наступне десятиліття засвід$ чило, що занепокоєння карикату$ риста було небезпідставним. Про$ цес латинізації та англізації виві$ сок поступово набирає обертів. Скажімо, у невеликому поліському містечку Олевську, що на Жито$ мирщині, увагу приверне назва: “Торговий центр “Ріоneer”, у Пол$ таві натрапите на “Супхаус”, а в самісінькому центрі Львова поба$ чите магазин “Рrikid”. Із погляду старшого поколін$ ня львів’ян, цей англо-росій$ ський суржик у західноукраїн$ ському “П’ємонті” недоречний, свідчить про прихований міжна$ ціональний антагонізм на тери$ торії півострова. Тим приємніше було побачити в центрі Феодосії гасло “Слава Украіні!” Те, що у назві держави зроблена помил$ ка — не стільки засмучує, скіль$ ки радує, адже з головою видає почерк неофіта; а якщо в Криму є такі небайдужі й сміливі нео$ фіти, то не все втрачено… Донбас відрізня$ ється від Криму тим, що місцеве населення не сприймає Україну як історичну випадко$ вість — це їхня держа$ ва. Але і в краю тери$ конів можна помітити написи: “Донбасс — русская земля!” або: “Я — русский!” Проте — всюди є патріотичні люди. Бо знайшлися місцеві донецькі “молодогвар$ дійці”, які на кіоску “Ремонт обу$ ви”, що на вулиці Постишева, зробили напис червоною фар$ бою: “Ремонт взуття”. Мовляв, якщо вже двомовність, то справ$ жня! А біля університету прочи$ тав: “Донбас — не музей кому$ нізму!” У Чернігові наочним доказом активності національно-патріотич$ них сил є гасло: “Сіверщина” — ук$ раїнська газета!” У Києві мислять глобальніше: на цегляному паркані біля університету гасло: “Солідар$ ність! Спротив! Свобода!” Провінція не виняток. У селі Кольчугине Сімферопольського району теж пишуть на парканах. Довго думав, що означає напис: “Кольчугино — сила!” Місцеві мешканці пояснили: в селі про$ живає багато представників кримськотатарської інтелігенції, які не змогли закріпитися в Сім$ ферополі. Тому духовне життя тут налагоджене. До того ж, у селі чудова бок$ серська секція, якою пиша$ ються підлітки: і росіяни, і кримські татари, і українці. Про моральне і фізичне здоров’я нації різномовні люди дбають по-різному. Було досить дивно по$ бачити українськомовне гасло “З Путіним у серці!” на автобусній зупинці в се$ лі Сілець поблизу Черво$ нограда Львівської області. Ніхто його не замалював — місцеві шахтарі, які перши$ ми в СРСР знесли пам’ят$ ник Леніну, не втратили по$ чуття гумору, і таке гасло сприймають як жарт. Але є привід не лише для жартів. Скажімо, напис “Слава Україні!” згодом може бути замі$ нений на цілком протилежний за суттю: “Слава Укрруїні!”, а скін$ хедівське “Україна для білих!” може перетворитися на песи$ містичне: “Україна для бідних!” У Дніпропетровську багато написів, які свідчать про здат$ ність місцевих парубків закоху$ ватись: “С днем рождения, Ле$ ночка!”, “Зайка, я тебя люблю!”, “Наташа, не могу без тебя!”. У Львові теж можна побачити сповнене ніжності: “Сонечко,
Мовні історії · “Сам Валуєв просльозився б від радості, якби побачив оці наочні приклади інтеграції українців у російськомовний культурний простір!” · S. 11Originalseite ↗

ЗНАК МЕНШОВАРТОСТІ

Придумали і твердий знак, якого шовіністи Донецька ліплять на всі вивіски та реклами. Напевно, зупиняться тоді, коли слово “гусь” і “Русь” напишуть з твердим знаком… Антон Талимончук, м. Донецьк Донецький просвітянин має рацію: твердий знак, цей своєрідний символ до$ революційної російськості, впадає в очі дедалі частіше. Він став “своїм” не лише в столиці шахтарського краю, а помаленьку завойовує весь український простір. Це як російська попса — культурна цінність сумнівна, а динаміка поширення наштов$ хує на роздуми. “Трактиръ на Кіевской”, “Салон “Бульваръ”, “Купецъ”, “Холодъ”, “Ломбардъ”, “Провиантъ” — у спекотно$ му Сімферополі чи Севастополі ці написи так нагадуватимуть приїжджим росіянам рідні краї! Столиця України також не “пасе зад$ ніх”. Схоже, дехто в Києві відчуває сильну ностальгію за тими часами, коли місто бу$ ло губернським центром. Тому і з’явля$ ються, як гриби після дощу, ресторан “Онегинъ”, “Салон оперативной печати “Полиграфъ Полиграфыч”, магазин “Кон$ дитеръ”, “Аптекарскій магазінъ”, “грузин$ ская кухня “Старый Тифлисъ”. Дедалі час$ тіше твердий знак потрапляє навіть на ук$ раїнськомовні вивіски: “Гастрономъ на Михайлівській”, “Трактиръ “Війна і миръ”, “Український паб “Абсолютъ”, “Новий ка$ раоке клуб “Патіфонъ” тощо. Сам Валуєв просльозився б від радості, якби побачив оці наочні приклади інтеграції українців у російськомовний культурний простір! Проросли у Малоросії посіяні ним золоті зернятка… Ударимо по незміцнілій укра$ їнській ідентичності своїм твердим зна$ ком — символом російської незнищен$ ності й наступальності! Не сидять без діла нащадки Валуєва. У Теремках, де живуть недавні вихідці із сіл, відкрився новий “Продмагъ”, дорогою з Києва на Ірпінь серед сільської архітектури височіє величний “Карманъ”, в центрі Жи$ томира — “Телефонъ”, у Кіровограді — “Домъ обуви”, у козацькому Січеславі — “ЧоботарЪ”. У невеликому містечку Щорс, що на півночі Чернігівської області, з’яви$ лася вивіска “Сновскъ”. Найстаріші меш$ канці навколишніх сіл і досі кажуть не “Щорс”, а “Сновське” — саме так назива$ лося містечко до 1934 року. То звідки ж узявся оцей дореволюційно-російсько$ мовний варіант — “Сновскъ”? Виявляється, кілька років тому в місті знімали художній фільм за мотивами по$ вісті А. Рибакова “Гарячий пісок”. Згодом усі декорації та довоєнні вивіски позніма$ ли, а цю, “ностальгійну”, залишили. Як ні$ ме свідчення палкої любові до Росії та розчарування у роках незалежності. Ще п’ять чи шість років тому ми картали пре$ зидента Кучму за “різновекторність”, але куди ж йому було подітися, коли навіть тут, на Чернігівщині із вектором не визначили$ ся, а ще ж є Луганщина, Донбас, Крим… Якби ж хоч Галичина трималася непохит$ но! Та ні, нова “мода” досягла вже і Льво$ ва. У самісінькому центрі міста побачите вивіски “Табакъ & первакъ” або “Магазінъ ЦісаR”. Тут уже, як кажуть, “комплекси в квадраті” — трохи латини, трохи дорево$ люційного російського, головне, щоб по$ менше свого. Так чи так, просвітянам варто сис) темно моніторити ситуацію з вивіска) ми. Що раніше виявляються тенденції, то краще. Візьму на себе сміливість зробити певні висновки. Вихід в одно) му: не здаватися і поступово піднімати українську планку якості. Пам’ятаєте вислів: “вода камінь точить”? Кожен із нас повинен перетворитися на краплю води і працювати, працювати, працю) вати… Тільки така життєва філософія допоможе подолати наш комплекс меншовартості. Матеріали підготував Сергій ЛАЩЕНКО
Мовні історії · “Сам Валуєв просльозився б від радості, якби побачив оці наочні приклади інтеграції українців у російськомовний культурний простір!” · S. 11Originalseite ↗

Der Anfang dieses Textes kann unvollständig sein — mit der Originalseite abgleichen

АНГЛІЗАЦІЯ

але молодь його сприймає нор$ мально. “Повзуча” англізація триває, практично ніде не зустрі$ чаючи опору. Глобалізаційні про$ цеси просуваються дуже швид$ ко! Діти, на відміну від своїх бать$ ків і дідів, англійську вивчають серйозніше, користуються ком$ п’ютером, подорожують. А тому їх не треба переконувати в тому, що ця мова престижна. Вивіски сприяють утворенню як англо-українського, так і анг$ ло-російського суржику. Мабуть, для підвищення престижу мере$ жу туристичних агенцій назвали “Смайл”, а на молодіжний заклад хтось вліпив дотепне: “Sorry, ба$ бушка”. Такі деталі впливають на мовну свідомість підростаючого покоління. Скажіть, що україн$ ського у словосполученні “Міні$ маркет “Лімон”? А в назві “Бебі$ маркет”, “Ваbу-люкс”, “Бэбик”? Якщо у слові “Квітляндія” (так назвали салон квіткового мис$ тецтва) бодай перша половина якось пов’язана з Україною, то у слові “Спортландия” і цього не$ має, тут навіть алфавіт викорис$ тано російський. Зауважте, це у Львові, а не в Севастополі. Кілька років тому в Кірово$ граді мій погляд “зачепився” за дещо незвичну білоруську назву “Мілавіца” (так називається фір$ мовий магазин жіночої білизни), це викликало тільки приємні емоції — білоруської мови у нас так мало… Роком пізніше, в Жи$ томирі, емоції були іншими — власники цього ж фірмового ма$ газину вирішили йти в ногу з ча$ сом і назвали його: “Milavitsa”. Такої екзотики у нас хоч греблю гати, і вона вже давно не радує. А уявіть собі, з якою шкалою мовної престижності входити$ муть у життя юні львів’яни, якщо вони купують зошити та інше канцприладдя у крамниці “Тhe best зошити”?
Про-читання · “Розумієш: саме завдяки таким людям не обірвався духовний зв’язок поколінь”. · S. 12Originalseite ↗

Fortsetzung von einer früheren Seite — Seitenausschnitt

ворон” великою мірою спо$ ріднений з пригодницьким романом Івана Багряного “Тигролови”. Обидва романи про людей незмірної волі, ук$ раїнських самураїв, про ко$ лосальні людські почуття, на які здатна українська душа на манівцях її історії. Уже з погляду вічності ро$ зумієш: саме завдяки таким людям не обірвався духовний зв’язок поколінь, не заскніла українська душа. Тож як перед лицем цих людей змиритися з нинішніми спробами перепи$ сати українську історію?! Як намагається це зробити тепе$ рішній міністр освіти і науки. Він, ініціатор перегляду нашої історії, культурної спадщини, зокрема змісту шкільних під$ ручників з історії України, у своїх книжках із промовисти$ ми назвами “Утиный суп по$ украински” та “Мир без Украи$ ны?” закликає: “…защитить историческую правду о геро$ ях, символах украинско-рус$ ского единства, сделавших для Украины больше, чем все вместе взятые националисти$ ческие витии”. Про які “символи великої єдності” йдеться? А ось про кого: “…о Петре, вместе с ко$ торым сражались с интер$ вентами казаки гетмана Ива$ на Скоропадского (“Це той Пе р$ в и й, що розпинав нашу Україну — Т. Г. Шевченко), о Катерине, присоединившей и обустроившей Новороссию и Крым (“…а В т о р а я доко$ нала вдову-сиротину!”), об органах безопастности, бо$ ровшихся с террористами ОУН-УПА” (див. мартирологи України). Яка перспектива на нас чекає за такої політики? Не$ обов’язкове вивчення україн$ ської мови (в якій державі та$ ке можливе?), необов’язкові українські книжки, необов’яз$ кові українські школи, необо$ в’язкова українська історія… А далі?.. А далі — “Мир без Украины” (вже без знака за$ питання). Ні, ніколи, на найтрагічні$ ших зрізах української історії, ми не були, висловлюючись сучасною “політичною мо$ вою” (хай їй грець!), “біома$ сою”, й ніколи такими не бу$ демо”. І роман Василя Шкля$ ра — надто переконливе свідчення того, що з нашими генами все гаразд.
Про-читання · “Розумієш: саме завдяки таким людям не обірвався духовний зв’язок поколінь”. · S. 12Originalseite ↗

ЩАСТЯ З НЕБА

Владислав ТАРАНЮК, письменник, сценарист, м. Київ Ім’я Олега Чорногуза відоме кожному українцю. Це, передусім, багаторічні та багатомільйонні публі$ кації в популярному “Пер$ ці”, а також іскрометний роман “Аристократ із Вап$ нярки”. Такого рівня поєд$ нання гумору, сарказму та сатири в одній особі тре$ ба ще пошукати, а в нашій благословенній Україні є такі люди, і ми їх знаємо! Олег Федорович над$ звичайно трудолюбивий та продуктивний пись$ менник. Багатьом відомі його гострі публіцистичні твори, які в наш час “заан$ гажованого публіцистич$ ного штилю” вражають сміливістю, гостротою, непримиренністю і міц$ ним характером-стриж$ нем любові до рідної Ук$ раїни. Вражає його доро$ бок романіста. Мало хто може похвалитися такою кількістю сатиричних, іро$ нічних, філософських ро$ манів. Варто відзначити особливу рису творів Олега Чорногуза: чудові діалоги. Змістовні, логічні, влучні. Щойно перечитав ро$ ман Чорногуза “Той, хто живе зі смертю”. Цей ро$ ман, на жаль, маловідо$ мий літературознавцям і критикам, широкому за$ галу. От де поштовх до пробудження генетичної пам’яті тих, у кого вона ще є, та досі куняє! Є в болгарській мові слово “будителі”. Так вдячні болгари називають своїх героїв — Василя Левського, Христо Ботєва та багатьох інших, які роз$ будили рідний народ з-під 500$літньої летаргії ту$ рецького рабства. Ось і романи Чорногуза-буди$ теля ставлять “на рівні” совість, роблять видю$ щою генетичну пам’ять. У романі “Той, хто живе зі смертю” автор відступив від своєї традиційної ма$ нери іронічно-сатирично$ го висвітлення часу. Я доб$ ре знаю цей роман, бо на$ писав за його мотивами сценарій двосерійного ху$ дожнього фільму. Хочеть$ ся вірити, що знайдеться режисер, який поставить цю картину, і люди дізна$ ються про такі речі, які до$ сі, до роману О. Чорногу$ за, не були відомі. А вони ж вартують широкої уваги. Якщо ми, звичайно, ще не стали лінивими очікувача$ ми жаданої манни небес$ ної або “щастя від дяді”, або “грошей з неба”. До речі, саме про це йдеться в “найтеплішому” (за часом випічки-напи$ сання) та найпахучішому (щойно з типографського верстата) романові Олега Чорногуза “Гроші з неба”! “Нарешті! Комусь збу$ лося-відбулося!” — зраді$ ють читачі. Бо “знайти б гаманця з грішми!” Чого гріха таїти, бували й такі думки… Знайшов, а далі що? Далі “все буде в шо$ коладі!” От і ні… Ні, шановний читачу! Згадайте, як нас навчали в дитинстві: “Не бажай чу$ жого!” Ми не знали, що це з Біблії. Просто бабуня бу$ Олег Чорногуз ли старі й мудрі, тож нав$ чали. Як і їх бабуня їхня ко$ лись навчала. І так від ро$ ду і по сей день: — То — чуже. Ти раді$ єш, що знайшов. Але ж хтось плаче, що загубив. Не радій знайденій дур$ ничці. І неодмінно, обов’язково поверни гос$ подарю! Стрічали диваків, які смикали перехожих: — Це не ваш гаманець? Це не ваші гроші? Що, останнім часом — рідко? А було ж таке, було… Олег Чорногуз знає, що станеться, якщо рап$ том з’являться дармові гроші — і великі гроші! Про це — в новому романі “Гроші з неба” (Київ: “Ук$ раїнський письменник”, 2010). Так його Чорногуз написав, що стало страш$ но… І банкірові Кудрику, який намагається зітерти запах страху ароматични$ ми серветками, і Рибам$ китам, у яких збереглася генетична пам’ять жахли$ вих катаклізмів, і Василь$ кові, якому не соромно стати (грошовитий, майже іноземний!) куцим Базом, і читачеві, і Тому, який всю$ ди тисячоліттями сіє спо$ кусу, і десь, дуже глибоко, від своїх витоків, мабуть, несміливо жадає, до ос$ таннього хоче, щоб люди втрималися від неї. А вони не втримуються — ні неан$ дертальці, ні тубільці, ні су$ часні “і те, й інше”… Але є ще люди. Пам’я$ таєте Діогена з ліхтарем? І є надія… Хочу навести фраґ$ мент із закінчення роману: “…там, де стояв Той, сидів пес. Великий чорний пес із розумними очима. З розумними великими очи$ ма і дивився на мене… Я ще раз глянув на нього. Я-таки глянув на нього. Я не міг повірити своїм очам. Просто не міг повірити, боя такого ніколи не бачив. Пес сидів на задніх лапах, дивився мені в очі. І пла$ кав. Пес плакав. Плакав великими слізьми, Вели$ кими, як його очі”. Вражає? А совість не стукає у ваше серце? Переповісти роман неможливо, та я й не на$ важився б. Без сумніву, цей твір здобуде повагу читачів і його не проми$ нуть літературознавці та фахівці. А в мене, під вра$ женням від роману, ви$ никла думка — от якби цей роман, — як щастя з неба! — опинився в кож$ ній, хоча б у районній біб$ ліотеці. Потрапив до кож$ них рук, запав у кожне серце тих, хто віддає пе$ ревагу рідному слову! Повірте, що “Гроші з не$ ба” від Чорногуза — це-таки подарунок читацько$ му загалу!
Про-читання · “Розумієш: саме завдяки таким людям не обірвався духовний зв’язок поколінь”. · S. 12Originalseite ↗

ГАРЯЧИЙ ВІТЕР З ХОЛОДНОГО ЯРУ

Марія КУЧЕРЕНКО Пан Ернест живе в Австра$ лії з 1949 року, однак і досі, че$ рез 60 років, не втратив духов$ ного зв’язку з далекою батьків$ щиною. Його премія поклика$ на привертати увагу до найта$ лановитіших творів вітчизня$ ного письменства, виводячи їх на світові обшири. Шлях нового роману Ва$ силя Шкляра до читача — від перших “ескізів”, збирання архівного фактажу, виокрес$ лення персонажів — був вельми нелегким і тривалим. Не багато не мало — 13 років. За цей час було видано чима$ ло книжок, які не пройшли повз увагу читачів і критиків та були відзначені низкою премій. А “Чорний ворон” увесь цей час немов жив сво$ їм життям — “паралельним”, незримим, вируючи, як пе$ кельний казан, пристрастя$ ми, розгалужуючись із року в рік новими лініями людських доль. Номінований роман — про загибель Холодноярської республіки — маловідому сто$ рінку українського буття, одну з тих, про яку Володимир Вин$ ниченко сказав, що історію України неможливо читати без брому. Це роман про гід$ ність — високий природний дар, що передається генетич$ но з покоління в покоління як своєрідний імунітет від підло$ ти, зради, запроданства, смердючого рабського духу. Дар, без якого не може бути ані повноцінної нації, ані само$ достатньої людини. Часто при згадці про го$ лодомори, продрозверстки, плюндрування, вчинені ра$ дянським тоталітарним ре$ жимом, які розхитали, підто$ чивши під самий корінь, укра$ їнське генеалогічне древо, доводиться чути оте рито$ рично-презирливе “чому?” — чому не чинили опору, чому так зневажили своє життя, чому покірно затягнули на своїй шиї зашморг? ТА Ж НІ! ОПІР БУВ! І шалений, крива$ вий, виснажливий. Василь Шкляр, спираючись на чис$ ленні документи чекістських архівів, свідчення вцілілих хо$ лодноярців, таких як Іван Лю$ тий-Лютенко з його книжкою “Вогонь з Холодного Яру” чи мемуари підхорунжого Ми$ хайла Дорошенка та медвин$ Василь Шкляр ського повстанця Миколи Ва$ силенка, своїм романом роз$ вінчав міф “української все$ покірності”. То хто ж вони, герої “Чор$ ного ворона”? Ті, які проходи$ ли в чекістських звітах як “бан$ дити”, “головорізи”? Насправ$ ді ж, спочатку це були загони самооборони (перший загін з 22 осіб сформувався для за$ хисту Мотронинського монас$ тиря від чекістського плюндру$ вання), згодом — двотисячний полк запеклого опору, який пе$ ретворився на 15$тисячну ар$ мію — могутню хвилю україн$ ської боротьби за право бути господарями власної долі. Ва$ силь Шкляр наголошує: отама$ ни були молодими людьми, які здавалися в силу життєвих обставин набагато старшими за свій вік. Здебільшого добре освічені (серед них було багато вчителів), які вже воювали на фронтах Першої світової. Важ$ лива деталь: до війська не бра$ ли раніше засуджених кримі$ нальних злочинців — це була обов’язкова вимога. Селяни тривалий час під$ тримували своїх оборонців, одягали й годували, однак згодом (тільки на короткий час), відчувши себе господа$ рями на землі, спокусившись відносною ситістю, відверну$ лися від них. “Чорний ворон” відтво$ рює останній етап холодно$ ярської історії — 1922—1924 рр., коли більшовики реалізо$ вували план ліквідації отама$ нів, повстанців, а згодом роз$ горнули масштабні репресії проти всього населення, вто$ пивши в крові народний спротив. Василь Шкляр зізнається, що його серцю ближча друга назва роману — “Залиши$ нець”, проте закони книжко$ вого ринку, вочевидь, були на боці першої назви. Всеосяж$ ність, трагізм, що увібрало це не зафіксоване словниками слово, гостро усвідомлюєш аж наприкінці роману, зостав$ шись наодинці з його остан$ нім героєм — отаманом на ім’я Чорний Ворон. Полише$ ний усіма, до краю виснаже$ ний смертельною втомою, власною гіркотою… Однак живий. Хіба це не феномен українського духу? “Тепер, після появи “Чорного воро$ на”, мені не соромно їхати в Західну Україну, де досі дово$ дилося чути слова докору — мовляв, у Центральній Україні не було опору”, — сказав на вечорі вручення премії Анато$ лій Дімаров. Василь Шкляр, попри гли$ бокий трагізм холоднояр$ ської — та й загальноукраїн$ ської — історії, не змальовує художнє тло роману чорними пастозними мазками. Його роман насамперед про лю$ бов — оте золоте світіння крові, що ним наповнені сер$ ця молодих героїв-холодно$ ярців. Вона рятує з безвихо$ ді, розпачу, зневіри. Цим ро$ ман Василя Шкляра “Чорний Мабуть, усе ж таки є світло в кінці тунелю, коли навіть у часи кризи — політичної, економічної, моральної — ще виходять у світ такі книжки… Я про роман Василя Шкляра “Чорний ворон”, відзначений премією “Айстра” міжнародного благодійного фонду подружжя Ернеста й Наталії Гуляків з Австралії, про твір, який став яскравим свідченням конкурентоспроможності сучасної української літератури у світовому культурному просторі.
Про-читання · “Розумієш: саме завдяки таким людям не обірвався духовний зв’язок поколінь”. · S. 12Originalseite ↗

«НАРОДЕ МІЙ, ДО ТЕБЕ ЩЕ Я ВЕРНУ…»

Тетяна ЧЕРЕП Напередодні сумної дати — 25-річчя від дня загибелі Василя Стуса — у Літературно-меморіальному музеї-квартирі П. Г. Тичини в Києві відбулася презентація його аудіокниги “Листи до сина”. “Людина завжди зали$ шається людиною”, — писав Василь Стус. Або ще: “А хо$ чеш я розкажу тобі про те, як стати героєм? А втім, це не обов’язково бути героєм. А обов’язково бути доброю людиною…” — Треба за всіх обставин залишатися людьми. Треба навчитися любити себе, а вже потім нас, українців, почнуть шанувати інші, — ні$ би відповідаючи батькові, звернувся до учасників пре$ зентації Дмитро Стус. Видання аудіокниги ста$ ло можливим завдяки благо$ дійним внескам слухачів ра$ діоканалу “Культура”. — Усім цим людям до$ земний уклін, — говорив, виступаючи, голова постій$ ної комісії Київради з питань культури та туризму Олек$ сандр Бригинець. — Прик$ лад вартий наслідування. Го$ ловне, щоб ці диски потра$ пили в кожний освітній зак$ лад, в кожний найвіддале$ ніший населений пункт. Аудіокнига Василя Стуса “Листи до сина” — ще одна з аудіокниг серії “Твої сини, Україно, — твій біль, твоя слава”, яку започаткував, записує та пропагує народ$ ний артист України Олек$ сандр Биструшкін. — Для мене не простим було знайомство з творчістю Василя Стуса. Я певний час йшов до того, аби його зро$ зуміти, відчути і я щасливий, що це, зрештою, мені вдало$ ся, — зізнався виконавець творів. — “Листи до сина” — це аудіокнига, яка нікого не залишить байдужим. Читання одного з листів батька до сина лауреаткою премії ім. Василя Стуса Ле$ сею Матвієнко викликало не тільки вдячні оплески, а ще й сльози… Участь у презентації ауді$ окниги взяли Валерій Фран$ чук, лауреат Національної премії України ім. Тараса Шевченка та премії ім. Васи$ ля Стуса, заслужений ху$ дожник України Володимир Кацан, який працював над оформленням диска та ба$ гато інших. Тужливу компо$ зицію “Журавочка” як при$ святу Стусовій дружині Ва$ лентині виконала студентка Київського інституту музики ім. Р. М. Глієра Олена Голу$ бовська. — Ми повинні вчитися пам’ятати не на словах, а на конкретних справах, — звер$ нулася до присутніх дирек$ тор Літературно-меморіаль$ ного музею-квартири П. Г. Тичини Тетяна Сосновська, яка немало зробила для то$ го, аби презентація аудіок$ ниги відбулася. — У кожного з нас є нагода у ці дні побува$ ти на Байковому кладовищі біля могили Стуса, щоб, як годиться, згадати, вшанува$ ти… Це, справді, важливо. Це ще раз підтвердить нез$ доланну нічим щирість укра$ їнської душі. В одному з листів синові Василь Стус напише: “…Рости добрим козаком, чесним і правдивим. Не по$ турай злу і знай, що твій батько віддав усе життя, аби людям жилося краще. Всім краще, на всій землі. Рости чесним українцем, а не яло$ вим хохлом”. Цей своєрідний заповіт Дмитрові від батька має сьо$ годні стати заповітом для всіх-всіх синів і дочок України.
Подія року · “Колесо історії, яке нещадно котиться по нашій долі”. · S. 13Originalseite ↗

ЧАС ДУМАТИ! (На 17-му Форумі видавців у Львові)

Богдан ЗАЛІЗНЯК “І КУЛЯ ЗЕМНА — НЕ ФУТБОЛЬНИЙ М’ЯЧ…” “На Івана Драча” я прийшов заздалегідь — у залі ще читав свої вірші попередній за програмою поет. Згодом з’явився профе$ сор Дрогобицького педагогічного універси$ тету Михайло Шалата. Через деякий час — поет, Герой України, голова Комітету захис$ ту України, шістдесятник Дмитро Павличко. А Івана Драча немає і немає. Як згодом по$ яснив професор Євген Пшеничний, Іван Федорович — у Празі. Тож вирішено було презентувати дві поетичні книжки із серії “Сто поезій” — Миколи Вінграновського “Ріка моєї долі” і Дмитра Павличка “Пок$ лик”. “Вітаю вас, дорогі читачі, львів’яни, — звернувся до присутніх (а їх було в залі 27 осіб) Дмитро Павличко. — Серію “Сто пое$ зій” — задумав Євген Пшеничний, серію з видань найкращих поетів ХХ і, може, ХХІ століття. Я маю честь вам сказати, що 1958 року в журналі “Жовтень” (Львів), коли я був завідувачем відділу поезії, надрукували перші вірші Миколи Вінграновського. Петро Козланюк привіз тих кілька віршів із Москви від Олександра Довженка. Козланюк був ні$ бито комуністичним письменником. Хоча нині треба добре подивитися на літературу журналу “Вікна”. З часом Петро Козланюк почав розуміти, що радянська влада — це влада проти українського народу. Тоді й Ярослав Галан, уже після війни, “хитався”. І довго вибирали ту особу, яку на$ чебто має вбити УПА. Випало на Галана. Він, повторюю, уже тоді опирався радянській владі. Приніс в обком партії хліб, у якому був іржавий цвях, зі словами: “Оце — радянська влада”. Ми повинні придивитися до того всього, що колись було написане. Були й обдурені люди. Батько і чотири сини Кру$ шельницькі виїхали на Велику Україну і за$ гинули: два сини і батько — в Сандармосі, а ще два сини — в Києві, в катівні. Я був завідувачем відділу поезії журналу “Жовтень”, і Петро Козланюк дав мені ці вір$ ші і сказав: “Я був у Довженка в Москві, таму нього є аспірант”. Кілька тих віршів я про$ читав, підписав до друку, поніс до редакто$ ра: “Це — поет, який народився десь на Миколаївщині, живе у Москві, але це — така Україна!”. Так журнал “Жовтень” уперше надрукував Миколу Вінграновського. З моєю невеличкою передмовою. Пишаюся, що належу до людей, які відкрили Миколу Вінграновського. Вже 1962 року через свого друга — рек$ тора Львівського університету Євгена Лаза$ ренка, викликав до Львова Миколу Вінгра$ новського, Івана Драча й Івана Дзюбу. Стат$ ті Івана Дзюби, його критичні статті зробили певний переворот, бо ніхто до нього глибо$ ко не аналізував радянської літератури. Іван Дзюба був лідером шістдесятників. А за ним стояли молоді поети — Микола Вінгранов$ ський і Іван Драч. Ми провели зустріч в уні$ верситеті, в Шевченківській аудиторії. Ска$ жу вам, шістдесятників уже почали тоді лая$ ти в Києві, наприклад, Платона Воронька. Максим Рильський, навпаки, зустрів їхню поезію з великою прихильністю. Я належав до шістдесятників умовно, бо моя книжка “Правда кличе” на два роки ско$ ріше вийшла, була порізана, дійшла до Ва$ силя Симоненка. Він сказав, що після “Правда кличе” так не можна писати, як пи$ шуть інші… Вінграновський — один із най$ талановитіших наших поетів, він був най$ більшим політичним ліриком. Вінгранов$ ський відновив ті мотиви, які звучали в Шев$ ченка, — мотиви національно-визвольного мислення. Він був уже поетом за народжен$ ням, за характером, за всім на світі, що ста$ новить єство людини. “Йдуть по вулиці й сміються Вінграновський і Драч”, — писав у своєму вірші Тиміш Одудько. Ірина Вільде, відома наша письменни$ ця, зібрала гостей у себе вдома. Запросила знайомих дівчат. Таким чином Іван Дзюба і Микола Вінграновський знайшли у Львові свої “половинки”. Це була велика підтримка з міста Лева. Мене українські патріоти звинувачува$ ли, що я — комуніст. Якби ж не Михайло Шолохов, то мене б виключили з партії. Але Микола Грібачов, на прохання Михайла Шо$ лохова, зателефонував у львівський обком партії, і “Правда кличе” була спущена на гальмах. І я приїхав до Києва, щоб бути в контакті з Вінграновським, Дзюбою, а також — із представниками київської поетичної школи, які йшли паралельно з шістдесятни$ ками. Це — Василь Голобородько, Василь Рубан, Віктор Кордун, Микола Воробйов… Вони не прийняли тоді позиції, на якій стоя$ ли шістдесятники. 1968 року вийшла збірка Б.$І. Антонича. І почалося: поети київської школи сприйняли досвід Богдана-Ігоря Ан$ тонича, а на нього мала вплив європейська поезія. Антонич звернувся до часів дохрис$ тиянських, вибудовував своє “захоплення життям”. Шістдесятники не відмовлялися від на$ ціональних мотивів. Але вже при тому була і космічна тема (“Атомні прелюди”). І на цій базі вибудовувалося певне світоглядне мислення (“і куля земна не футбольний м’яч у ногах генералів і президентів”). Це — Ми$ кола Вінграновський”. Самого ж Дмитра Павличка представ$ ляв професор Михайло Шалата. Головні його тези: “Подивіться, яку Україну ми нині будуємо!”; “Щось треба робити”. Тобто пе$ ревів діяльність Дмитра Павличка на полі$ тичну стезю. “Справді, шістдесятництво по$ чиналося з Дмитра Павличка, — констату$ вав літературознавець. — Це — не просто потужний поет. Це людина широкого діапа$ зону”. Він також зауважив, що поезію Мико$ ли Вінграновського потрібно починати ста$ вити на наукову основу. “ЦЕ НЕ ВСЯ БІОГРАФІЯ — Я ДУМАЮ ЖИТИ ДОВГО” Через дві години ми — в конференц-за$ лі Палацу мистецтв, де заплановано зустріч із Марією Матіос. Хоча місць у залі майже двісті, — яблуку не було де впасти. Молодь, і не тільки молодь, стояла, чи й сиділа, у проходах. Письменниця запропонувала “хвилиною мовчання” вшанувати тих, хто ві$ дійшов від нас: Ігоря Римарука, Юрія По$ кальчука, Олеся Ульяненка… Тоді предста$ вила своїх батьків (“Найперше хочу, щоб ви подякували моїм батькам. Бо якби вони ме$ не не зробили так, як треба, то й я б не ро$ била так, як треба”, — у буковинському сти$ лі висловилася письменниця). Марія дякувала Василеві Габору, ініціа$ тору видання “Приватної колекції”, видав$ ництву “Піраміда”, її директору — кандида$ тові історичних наук Василеві Гутковському, а особливо — художникові Сергію Іванову, який оформив художньо її дев’ять останніх книжок. “А взагалі з “Пірамідою”, — зізнала$ ся Марія Матіос, — із 2003 року, ми видали 13 книг: п’ять “Націй”, п’ять “Солодких Да$ русь”, “Майже ніколи не навпаки” і т. ін. “Со$ лодка Даруся” цього року вийшла поль$ ською мовою. Я зробила тур по містах Польщі, з “Нацією” — також. Польська сто$ рона запросила на жовтень Івано-Франків$ ський театр з “Дарусею”… “Даруся” вийшла в Москві. Єлєна Марінічєва — російський перекладач. Вона, може, робить більше, ніж наша держава. Перекладає Євгенію Коно$ ненко, Оксану Забужко. Це, справді, дипло$ мат із російського боку для України”. Згадавши Маргариту Бойко — дівчину з Івано-Франківська (“Це — та, яка колись в коридорі готелю у Франківську вхопила ме$ не: “Я вас хочу сфотографувати”. Зробила фото, які художник Іванов відібрав до кни$ ги”), сконстатувала з гарною усмішкою: “Випадковості непрогнозовано дають ваго$ мі сліди”. Книжка, яку на Форумі видавців презен$ тувала Марія Матіос, називається “Вирвані сторінки з автобіографії”. “Я писала її після перебування у Львові 28 липня, коли відкри$ валася книгарня імені Богдана-Ігоря Анто$ нича. Це для мене неймовірна зустріч… Книга жива, вона дихає, пульсує, — розпо$ відає Марія Матіос. — Ця робота — це кни$ га мого життя. Писала майже до самого Фо$ руму. Дуже молода книга. Мені часто дорі$ кали, що я не пишу про себе. Я сказала, ко$ ли я напишу про себе, — тоді й скажу, але напишу про себе окремо. Я відділю ці речі: моє і не моє. Я на неї, якби то було потріб$ но, поклала б руку: отут — правда, тільки правда і нічого, крім правди. Вже півстоліт$ тя топчеш землю. Дуже багато людей впли$ вали на твоє формування і деформування. Це — такий дайджест. Це не вся біографія — я думаю жити довго. І ця книга мого жит$ тя буде продовжуватися. У ній дуже багато відомих і невідомих людей. Тут є люди, яких ніхто не згадає. Через 38 років я розшукала свою першу вчительку. Мені її шукали років шість. Вона живе в Черкаській області, де й народилася. Для мене прізвище Івасюк — це ще і сестра Володі, і батьки їхні — Михай$ ло Григорович і Софія Іванівна… Я цією книжкою хотіла сказати декому, хто каже, що ми “спустилися з полонин”. Але ми зна$ ємо свою історію. Ми маємо історію. Так, ми з полонин (для тих, хто не вловив, скажу: це натяк на одного великого міністра, який не втомлюється стверджувати, що дехто щойно спустився з полонин, ще й рук добре не помив. — Б.З.). Але звідти, зверху, краще видно, ніж із долини. У книжці є дуже багато інформації, але й багато мого світогляду, моєї філософії. Я б сьогодні хотіла сказати кілька слів про інший проект, який презентуємо цьогоріч. Це книга “Солодка Даруся” українською і російською мовами разом. У рамках благодійного соці$ ального проекту “Від серця до серця. Від Заходу на Схід”… Є там і післямова “Може, то мій дядько конфету Дарусі давав”. За ос$ танні чотири роки я як автор відчула дуже велике зацікавлення російськомовного чи$ тача тією тематикою, на яку я пишу (про “За$ падную”). Є багато людей, які послугову$ ються в побуті російською мовою, але вони для України часом роблять більше ніж наші штатні патріоти… Держава зовсім не заку$ повує для бібліотек художньої літератури. А ця, моя книжка — художня книжка і словник одночасно. Це — перша спонука, чому я на$ писала цю книжку. Друга: в Україні йде ше$ ренга політичних мінерів нашої історії. Має бути на мінному полі той, хто має розмінову$ вати, — сапери. Знешкоджувати ж мінні не$ безпеки можуть тільки митці. Ще одна спонука. Я маю ексклюзивно$ го “шанувальника” в Україні — Дмитра Та$ бачника… Пером Дмитра Володимирови$ ча, як я прочитала його розмірковування про “Солодку Дарусю”, водила чорна заз$ дрість: люди купують, ідуть на виставу. З іншого боку, читаю в газеті, що, за пові$ домленням Вадима Писарєва, художнього керівника Донецького театру, “вся наша донецька трупа плакала”, коли дивилася виставу франківців — “Солодка Даруся”. Я не знаю, що на те скаже Дмитро Володи$ мирович. І — остання спонука: 12 липня надійшов лист — “Може, то мій дядько Да$ русі конфету давав” (Володимир Григоро$ вич Панченко, живе в Києві). А перед тим, 28 травня у газеті “День”, висловлено було враження від історії з “Солодкою Дарусею” (“Фактично той енкаведист міг бути…”). І ось це всі причини, які нанизалися одна на одну, що ми зробили колесо життя — коле$ со історії, яке нещадно котиться по нашій долі. І вони зрозуміють, як було на Заході. Бо нині настав час безбатченків, бездип$ ломників… Дійшли до втрати гідності. Я дуже боюся, щоб ті люди не стали голово$ різами державності. Ми чуємо з їхніх уст кремаційні виступи, вислови… Я колись дуже хотіла поїхати на Багами. Але дізна$ лася, що в них нема слова “працювати”. Ав нас атрофовано слово “думати”. Вміємо продавати, вислужуватися, хоча ніби вміє$ мо працювати. Але в мене таки виникає пі$ дозра, що ми мало думаємо. Я хочу своїми книжками сказати: “Думаймо! Бо думання — то є робота мозку”. Тож хотілося б закінчити цим словом — “Думаймо!”. І над тим, що сказав Дмитро Павличко, і над тим, до чого нас закликала Марія Матіос. І над тим, що відбувається на Форумі видавців: де духовна стезя, а де — тільки бізнес. І над тим, що діється в Україні нині. І над тим, чому організаторам Форуму не спадає на думку запрошувати як гостей моральних авторитетів — своїх, україн$ ських, до речі, знаних у світі. Замість післямови. “Ми зібралися для того, щоб подумати, як відродити славу “Лі$ тературної України” кінця 80(х — початку 90(х років. Тоді вона першою надрукувала статут Руху, боролася за українізацію. Нині маємо ті самі проблеми. Потрібна республіканська газета, яка була б дзвона( рем в обороні українських ідеалів. Щоб ця газета була на іншому рівні. І щоб журна( лістський корпус оновився… Є добрі пись( менники, але ще треба добрих редакторів”. (Володимир Яворівський. З виступу на презентації газети “Літературна Украї( на”, 16 вересня ц.р.). Знову ж таки — “Думаймо!” Що таке Форум видавців у Львові? Це майже 800 учасників, серед яких на цей раз 291 автор, 70 бібліотек, 30 книгарень, а ще громадські організації, інститути післядипломної освіти, фонди, літературні організації, заклади культури й освіти. Це — свято. А отже, й люди, охочі до читання, а ще — діти, приваблені — на перших порах — гарними обкладинками, неперевершеними малюнками. Діти — наш золотий запас. Звісно, за умови, якщо читатимуть, якщо учитимуться. Якщо їх будемо належно виховувати задля блага України. Як відобразити найточніше й промовисто робочу атмосферу книжкового свята, аби читачі, які не мали змоги побувати у Львові в ці вересневі дні, зримо відчули, як б’ється пульс Форуму? Пульс не просто торговища — “купипродай”, а пульс виховання конкурентоспроможності української нації, її потуги, її неминучого поступу до саморозвитку, без огляду на те, що скаже (чи навіть накаже) той чи той сусід. Я вибрав епізоди, які, як на мене, вселяють надію. Вони промовисті, передусім, самим підходом наших письменників до ситуації в Україні. І політичної, і суто літературної. Але скажіть, коли українська література була поза політикою?
«Просвіта» · “Складний життєвий шлях не озлобив цю великої душі людину”. · S. 14Originalseite ↗

СЛОВО ПРО СЛАВНОГО ЗЕМЛЯКА

Прокурору Запорізької області Державному раднику юстиції Кулакову Валерію Івановичу Шановний Валерію Івановичу! Як стало відомо із засобів масової інформації, 08.09. 2010 р. Запорізькою обласною радою ухвалене незаконне рі$ шення про фактичне запровад$ ження до офіційного викорис$ тання на теренах Запорізької об$ ласті замість державної україн$ ської — російської мови. Зазна$ чене рішення суперечить поло$ женням чинної Конституції та за$ конодавства України. Згідно зі статтею 10 Конститу$ ції України, державною мовою в Україні є українська мова. Держа$ ва забезпечує всебічний розви$ ток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України. Цією ж статтею закріплено принцип рівноправності мов на$ ціональних меншин. Відповідно до ч. 1 ст. 19 Кон$ ституції України, ч. 3 ст. 24 Закону України “Про місцеве самовряду$ вання в Україні” органи місцевого самоврядування, їх посадові осо$ би зобов’язані діяти лише на під$ ставі, в межах повноважень та в спосіб, що передбачені Конститу$ цією та законами України. Зокрема п. 4 ст. 92 Конститу$ ції України закріплює положення, за яким державною мовою в Ук$ раїні є українська мова. Держава (саме держава, а не органи міс$ цевого самоврядування) забез$ печує всебічний розвиток і функ$ ціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України. Цією ж статтею закріплено положення, що застосування мов гаранту$ ється Конституцією та визнача$ ється законами України. Крім того, Конституційним Су$ дом України з цього приводу та$ кож ухвалено рішення від 14. 12.1999 №10$рп/99, згідно з яким встановлено, що положення час$ тини першої статті 10 Конституції України, за яким державною мо$ вою в Україні є українська мова, треба розуміти так, що українська мова як державна є обов’язковим засобом спілкування на всій тери$ торії України при здійсненні пов$ новажень органами державної влади та органами місцевого са$ моврядування (діловодство то$ що), а також в інших публічних сферах суспільного життя, які виз$ начаються Законом (частина п’ята статті 10 Конституції України). У зв’язку з вищенаведеним, ухвалення Запорізькою облас$ ною радою рішення “Про реалі$ зацію конституційних гарантій на вільне використання російської мови в Запорізькій області” су$ перечить ст. 10 ч. 2 ст. 19, п. 4 ст. 92 Конституції України, ч. 5 ст. 24 Закону України “Про місцеве са$ моврядування в Україні” п. 4 ст. 2 ч. 1 Європейської Хартії регіо$ нальних мов або мов меншин, рі$ шенню Конституційного Суду від 14.12.1999 №10$рп/99. Вищенаведені обставини обурюють свідому громаду За$ порізького краю і спонукають нас звернутися до Вас із проханням про опротестування органами прокуратури незаконного рішен$ ня Запорізької обласної ради. 09.09.2010 р. Голова Запорізького облоб’єднання ВУТ “Просвіта” ім. Т. Г. Шевченка Олег ТКАЧЕНКО; Голова Запорізького облоб’єднання КУН Василь ТИМЧИНА; Голова Запорізького Братства ОУН-УПА Михайло КАЛИНЯК Зоя ШАЛІВСЬКА, заступник голови Конотопської міської організації ВУТ “Просвіта” ім. Т. Шевченка, член НСЖУ Цієї осінньої пори конотопці відзначають 100$річчя від дня народження Івана Андрійови$ ча Лисого, просвітянина, краєзнавця, істори$ ка, що стояв біля витоків конотопської “Просві$ ти”. Десять років живе конотопська земля без свого вірного сина, відомого далеко за межа$ ми краю. Доробок його безцінний. Це і праці з історії від часів Київської Русі про Липецьке князівство, про визвольні змагання середини XVII ст. на Конотопщині під проводом Івана Ви$ говського та інші. Складену ним карту Коно$ топської битви, яку він досліджував, наводять у багатьох виданнях. Прекрасно знав археоло$ гічні пам’ятки краю, брав участь у розкопках давніх поселень. Особливо багато праць при$ святив Іван Андрійович історії приміського се$ ла Підлипне, де народився. Мав цікаві відо$ мості про церкву села від 1652 року, револю$ ційні події 1905 року, буремні часи громадян$ ської війни. Зокрема збирав матеріали про бо$ ротьбу загону Січових Стрільців, участь коно$ топців у бою під Крутами, діяльність перших просвітянських гуртків, хорових, театральних колективів. Він описав старовинні сільські об$ ряди: весільний, поховання, зимові гуляння, вивчав топоніміку села. А зібрані ним біогра$ фічні дані ста конотопських кобзарів і банду$ ристів з унікальними фотографіями (більшість народних співців було репресовано), як і реш$ та робіт, чекає на свого видавця. Іван Лисий грав на кобзі, бандурі, володів технікою їх виготовлення. Знаний у наукових ко$ лах України, він до останніх днів підтримував тісні зв’язки з музеями Києва, Львова, Черніго$ ва, Полтави. У його архіві збереглися документи про передання ним цінних знахідок музею на$ родної архітектури і побуту України, музею Івана Євген БУКЕТ Фото Миколи КУЧЕРЕНКА Виставка акварелей під такою назвою відкрилася днями в Музеї Михайла Грушевського. Автор робіт — Ігор Голобуцький — кандидат економічних наук, ветеран народного хору “Гомін”, Всеукраїнського товариства “Просвіта” ім. Т. Шевченка, голова Ревізійної інспекції товариства вирішив зустріти своє 75-річчя як художник. І має на це повне право — його життя не втратило яскравих барв і він їх тонко відчуває. Ігор Голобуцький народився у родині ві$ домого українського історика Володимира Голобуцького. Він із тих, кого впевнено можна назвати істинним київським інтелі$ гентом. Закінчивши Інститут народного госпо$ дарства, став економістом, кандидатом наук. Тема його дисертації присвячена іс$ торії розвитку ремесла і промислів в Украї$ ні. Тривалий час працював у науково-дос$ лідних інститутах столиці. Ігор Володимирович багатьох своїх ко$ лег зорієнтував на свідоме ставлення до української історії та культури, а в 60$ті ро$ ки й сам активно включається у вир патріо$ тичного руху шістдесятників, й інших долу$ чає і до етнографічного хору “Жайворо$ нок”, і до славнозвісного хору “Гомін”, бо переконаний, у народній пісні закладені ідеї національного відродження. Маючи багатий життєвий досвід і знан$ ня української історії та культури, І. Голо$ буцький, після виходу на пенсію 1995 року, викладає курс культурології в Університеті “Україна” та професійно-педагогічному ко$ леджі ім. Макаренка. Він — активний член громадської організації “Музей шістдесят$ ництва” і працює в однойменному музеї. Помітною подією став вихід у світ книжки Володимира Голобуцького “Чорноморське козацтво”, яку Ігор Володимирович пере$ клав українською мовою, упорядкував і ху$ дожньо оформив. Передмову і післямову до видання написав його молодший брат Петро, який, на жаль, цього року відійшов у вічність. Захоплення малюванням для Ігоря Во$ лодимировича перетворилося на органіч$ ний вияв його світосприйняття. Основи ху$ Іван Андрійович Лисий Гончара. Є багато теплих листів від етнографа Лідії Орел, Юлія Коцюбинського з Чернігова. Мав важку драматичну долю. У 30$ті роки юнаком важко працював на лісоповалах в Ар$ хангельській області, куди його родину, як і десятки хліборобських родин, було вивезено з рідного села. Після кількох невдалих спроб Іванові пощастило втекти. Працював у геоло$ горозвідувальній експедиції, закінчив гірни$ чий технікум. Батьки ж так і не повернулися до рідної оселі, від непосильної праці і виснажен$ ня рано спочили на чужині. Не можна без сліз читати його спогади про роки, проведені в сталінських таборах, муки та смерть земляків. Цій темі присвячено багато віршів Івана Лисо$ го. В одному з них він писав: Нас розсіяли скрізь по чужині В безіменних могилах, У ворожій країні, У багнюках немилих. Лиш вітри з України Проголосять над кожним з убитих, Принесуть нам жахливі новини Про вождів — людожерів неситих. А йому судилося перенести ще одне випро$ бування. Скільки ж їх ще буде на життєвому шляху! На фронті отримав тяжке поранення. Як наслідок — ампутація ноги і милиці на все по$ дальше життя. Після війни закінчив історичний факультет Київського педінституту. Та працювати за фа$ хом йому не дали як “неблагонадійному”, дове$ лося цьому високоосвіченому фахівцеві … клеї$ ти коробки для синьки в артілі “Труд інваліда”. Але бездушній системі не вдалося зламати його непокірну козацьку вдачу. Був безкомпро$ місним, безмежно відданим Україні. Попри не$ здоров’я та похилий вік, усі сили Іван Андрійо$ вич віддавав громадським справам. Його мож$ на було зустріти на просвітянських конференці$ ях у Сумах та Києві, на козацьких заходах у Ба$ турині, Шаповалівці. Боляче переживав, що так повільно йде становлення Української держави. Складний життєвий шлях не озлобив цю ве$ ликої душі людину. Про все пережите не дуже любив розповідати. Разом із дружиною вихова$ ли чотирьох дітей. Допомагав людям. За клопотанням конотопських просвітян ву$ лиця, на якій він народився в селі Підлипному, названа його ім’ям. Йому присуджена премія імені О. Лазаревського.
«Просвіта» · “Складний життєвий шлях не озлобив цю великої душі людину”. · S. 14Originalseite ↗

Der Anfang dieses Textes kann unvollständig sein — mit der Originalseite abgleichen

«МОЯ ВКРАЇНО, ТИ МІЙ РАЮ…»

дожнього мистецтва здобував поступово: у вечірній художній школі, у художніх студіях (керівники П. Жаров, В. Забашта, П. Гра$ чов). Знайомство та багаторічна дружба з художником Олександром Семенком, який став наставником і побратимом, допомог$ ли Ігорю Голобуцькому пізнати таємниці складної техніки акварелі. Подорожуючи рідним краєм, худож$ ник відтворює заповідні куточки України і, безперечно, золотоверхого Києва. Ес$ тет за природою своєї душі, пан Ігор у всьому бачить красу, співпереживає її, з хвилюванням переносить у свої роботи. Його акварелі теплі, прості і щирі, як на$ родна пісня, в яку безмежно залюблений. Тож його мистецтво має численних шану$ вальників. Багато з них прийшли на від$ криття ювілейної експозиції Ігоря Воло$ димировича. Серед гостей — історик Сергій Білокінь, художники Микола Стратілат, Тимофій Дя$ чук, дисиденти Євген Обертас, Олесь Шев$ ченко, економіст Юрій Саєнко, музейники, просвітяни, друзі. Урочисту частину вів від$ Ігор Голобуцький, Микола Нестерчук, Сергій Білокінь повідальний секретар ВУТ “Просвіта” ім. Тараса Шевченка Микола Нестерчук, який вручив Ігорю Голобуцькому найвищу наго$ роду “Просвіти” — медаль “Будівничий Ук$ раїни”. З вітальним словом виступили та$ кож завідувач Музею М. Грушевського Світлана Панькова і директор Музею історії Києва Катерина Романова. Ігор Голобуцький був учасником колек$ тивної виставки акварельних творів “З Ук$ раїною в серці”, яка проходила в Націо$ нальному художньому музеї України (1995). Має також кілька персональних виставок. На нинішній, ювілейній, пред$ ставлено не тільки картини з творчого до$ робку художника, а й документи, фотогра$ фії, що розкривають історію талановитої київської родини та засвідчують активну участь автора в русі шістдесятництва. Центральне правління ВУТ “Просві) та” ім. Тараса Шевченка, редакція “Слова Просвіти” сердечно вітають Іго) ря Володимировича Голобуцького з ювілеєм і бажають сил і здоров’я на довгий, щедрий вік! З роси й води!
Арт-калейдоскоп · “Перед виставою найбільше інтригувала засторога: “Для повнолітніх глядачів”!” · S. 15Originalseite ↗

Fortsetzung von einer früheren Seite — Seitenausschnitt

чилися танцювати стриптиз. Що не дивно, адже у виставі грають сер$ йозні артисти, серед яких є навіть заслужені (Андрій Бориславський, Віктор Жданов, Андрій Романій). Узагалі, ця п’єса, яка вже де$ кілька років має успіх у багатьох те$ атрах світу, викликає подвійне по$ чуття. З одного боку, актори май$ стерно впоралися зі своїми роля$ ми, і три години (тривалість виста$ ви) пролітають легко й непомітно. З іншого — виникає питання, чи місце цьому проекту в театрі, бо пласкі жарти, цілком реалістичний стриптиз та елементи розважаль$ ного шоу (з витяганням глядачок на сцену) швидше нагадують КВН та “Камеді Клаб”, далекі від високого мистецтва. Утім, можливо, така легка подача і потрібна сучасному театральному глядачу — більшість вистави супроводжувалася гучни$ ми криками, сміхом та оплесками. Гастролі закінчилися, гості по( вернулися додому. А шанувальни( ки сподіватимуться, що наступні гастролі Донецького національно( го академічного українського му( зично(драматичного театру відбу( дуться не з такою величезною пе( рервою як минулого разу. Попри певні недоліки, цей театр не кон( сервативний обласний муздрам із закостенілим репертуаром. Він живий, він у пошуку, а отже, викли( кає інтерес. го. От і скандальний Такаші Мура$ камі заявляє, що своєю творчістю він намагається “ощасливити” тих людей, які відчувають відчай. Хоча як це можна зробити за допомогою його полотен — загадка. Виставка “Живопис радості: картини японських художників 1990(х років” відкрилась у рамках фестивалю “Місяць Японії в Україні 2010” і триватиме до 17 жовтня. Наприкінці жовтня роботи японців зможуть побачити одесити. Матеріали підготувала Леся КОВЕРЗНЄВА
Арт-калейдоскоп · “Перед виставою найбільше інтригувала засторога: “Для повнолітніх глядачів”!” · S. 15Originalseite ↗

ТРИ ВИСТАВИ ПРО КОХАННЯ

Минулого тижня кияни побачили три вистави Донецького музично-драматичного театру. Востаннє трупа приїздила до Києва 2007-го. Це перші столичні гастролі театру в новому статусі: 2009 року він став національним. І хоча з приводу цієї події можна іронізувати й вишукува$ ти багатозначні географічно$ часові зв’язки та паралелі, піс$ ля гастролей навіть злостивцям зрозуміло: театр отримав до$ даткове слово в назві недарма. Представити три абсолютно різні вистави під силу не кожно$ му обласному муздраму. За три дні донеччани встиг$ ли вразити вибагливого сто$ личного глядача неочікуваним жанровим різнобарв’ям. Були представлені драма “Наречена ранкової зорі”, мюзикл “Глорія” та відверта комедія “Ladies night. Тiльки для жінок”. ЛЕГЕНДА ПРО ЛЮБОВ Сміливість режисера Євгена Курмана, який взявся за такий важ$ кий серйозний матеріал, не може не дивувати. Адже “Наречена ран$ кової зорі” — перше в Україні сце$ нічне втілення п’єси знаменитого іспанського драматурга Алехандро Касони. Його п’єси в нас ставлять не дуже часто. На театральних під$ мостках України йде лише кілька п’єс цього видатного майстра. У виставі беруть участь: народ$ на артистка України Олена Хохлат$ кіна, заслужений артист України Сергій Лупільцев, Валентина Поля$ кова, Тетяна Романюк, артисти Костянтин Банніков, Михайло Бов$ дуй та ін. Експресивна сценічна мова та філософський зміст п’єси на тлі вдаваної простоти сюжету (вічні кохання та смерть) тримають у напруженні протягом усієї вистави. Аж настільки, що плюс обертається на мінус. Тому відчуття катарсису, на жаль, так і не наступає. І висна$ жений емоціями глядач наприкінці ледь витримує це майже фізичне навантаження. Можливо, нервове переванта$ ження впливає і на акторів, які по$ У Національному художньому музеї України в Києві відкрилася виставка “Живопис радості: картини японських художників 1990-х років”. На виставці представлено 28 творів дев’яти сучасних японських художників — Аіда Макото, Ечідзе$ нья Йошитака, Кобаяші Таканобу, Чієдзо Таро, Нара Йошітомо, Нука$ та Нобухіко, Фукуда Міран, Маруя$ ма Наофумі. Також є картини одно$ Службовий роман фотографа та редакторки (мюзикл “Глорія”) чинають перегравати і надто го$ лосно кричати, чим викликають асоціації зі старанними дітьми, які розповідають вірш на уроці і дума$ ють, що гучніше вони говорити$ муть, то кращу оцінку отримають. Хоча на цей раз на найвищу оцінку заслуговують вишуканий переклад з іспанської Сергія Бор$ щевського, режисерська робота Євгена Курмана, сценографія, над якою працював художник Андрій Романченко. ПЕРШИЙ УКРАЇНСЬКИЙ МЮЗИКЛ Про “Глорію”, прем’єра якої від$ булась у Донецьку в березні цього року, чули навіть далекі від теат$ рального мистецтва люди. У всьому винна перша леді країни, яка після перегляду вистави охарактеризува$ ла мюзикл як “іменини серця”. В основі сюжету — історія ко$ хання на роботі, своєрідний служ$ бовий роман. Він (Володимир Квасниця) звичайний фотограф, вона (Вікторія Кривощокова) — ре$ дактор гламурного видання. Лібрето написала письменниця Анна Багряна, музику — компози$ тор Юрій Квасниця. Балетмейстер$ постановник — Василь Маслій, ре$ жисер-постановник — Вадим Пін$ ський, хормейстер-постановник — заслужений діяч мистецтв Ук$ раїни Тетяна Пащук. У виставі беруть участь близько 50 ар$ тистів-вокалістів та артистів театрального балету. Художній керівник театру Марко Бровун пишається, що його трупа перша зробила те, що не вдавалось іншим — по$ ставила український оригі$ нальний мюзикл, створений за всіма канонами жанру. Хоча на початку першої дії артисти мали трохи невпевне$ ний вигляд і більше нагадували представників шоу “Україна має талант”, та після появи на сцені Марти (Влада Якубовська) ніби щось змінилось і дивитися “Гло$ рію” стало по-справжньому приємно і радісно. Переходи від джазу до класики, від мо$ дернізованих народних пісень до репового речитативу, сценіч$ ний танець з елементами акро$ батичних трюків викликали захоп$ лення у більшості глядачів. “Підкачали” лише костюми, які були зовсім нецікаві та провінційні. Особливо в так званих завсідників модних вечірок, побачивши яких, не можна навіть уявити, що вони належать до людей, які прискіпли$ во стежать за модою. Єдиною візу$ альною ознакою, що, мабуть, мала показати приналежність цих пер$ сон до “вищого світу” і виділити се$ ред інших, був блиск їхніх нарядів. Проте відразу впадало в очі, що ця розкіш бутафорна. Справжньої пишності, характерної для костю$ мів у класичному мюзиклі, не було. Малоймовірно, що художник за до$ помогою цього “багатства” хотів показати щось більше і цим надати виставі якийсь соціальний аспект. “Не вірю” — хотілося повторити слідом за видатним режисером. Насправді постановка мюзиклу завжди затратна справа. Якщо звернутися до історії жанру, можна дізнатися, що в 70$ті роки середня вартість бродвейського мюзиклу сягала півмільйона доларів. Звичайно, важко навіть уявити такий бюджет в українському теат$ рі, тому, можливо, щоб не еконо$ мити на візуальній частині вистави, варто було вдатися до певного схематизму. І, звернувшись до ба$ гатого світового досвіду, звести роль костюмів до мінімуму, а не за$ міняти їх дешевою мішурою. ТІЛЬКИ ДЛЯ ЖІНОК Саме вистава “Ladies night. Тiльки для жінок”, поставлена за сценарієм новозеландців Ентонi МакКартена і Стiвена Сiнклера, завжди проходила з аншлагами в Донецьку. В столиці вона також викликала певний ажіотаж. Бага$ тьох перед виставою найбільше інтригувала засторога: “Для пов$ нолітніх глядачів”! Кажуть, що про цю постановку режисер Аркадін-Школьнік мріяв більше десяти років. У центрі подій невеличке промислове містечко. Одна за одною закриваються шахти, скорочення на заводах. Попри пев$ ну схожість з українськими реалія$ ми, дія вистави “Ladies night. Тільки для жінок” відбувається не на Дон$ басі, а в Англії. І ось, коли вже немає грошей на пиво, пішла дружина та колектори відібрали єдину радість — автомобіль, суворі англійські чо$ ловіки вирішують зняти з себе одяг і навчитися танцювати стриптиз… Без жодних сумнівів — актори справді його зняли. Свій одяг. І нав$ Сцена з вистави “Глорія”
Арт-калейдоскоп · “Перед виставою найбільше інтригувала засторога: “Для повнолітніх глядачів”!” · S. 15Originalseite ↗

Der Anfang dieses Textes kann unvollständig sein — mit der Originalseite abgleichen

ТАЄМНИЦЯ ЯПОНСЬКОЇ РАДОСТІ

го з найбагатших художників світу, батька психоделічного поп-арту — Такаші Муракамі. Його роботи пе$ ріодично викликають обурення прибічників більш традиційного мистецтва. От і нещодавня вистав$ ка Такаші Муракамі у Версалі спро$ вокувала акцію протесту францу$ зів, які виступали проти “клоун$ ської виставки”, що псує репутацію Версалю як “вікна до французької культури”. Іронія в тому, що японське мис$ тецтво кінця ХІХ початку ХХ століт$ тя дуже вплинуло на розвиток єв$ ропейських авангардистських те$ чій. Японським живописом у жанрі “Укійо-е” (“картини плинного сві$ ту”) — захоплювалися Тулуз Лот$ рек і Ван Гог. А мистецтвознавці вважають, що вплив японського мистецтва не обмежився орієн$ тальними мотивами, які так полю$ били художники різних країн світу, а був глибшим і стосувався нового принципу композиції, плоскісного типу зображення та навіть особли$ вого декоративного чергування плям. З японським живописом відбу$ лася дивна річ. Японці завжди були прибічниками національних тради$ цій не лише в мистецтві, а й у жит$ ті, тому, багато в чому змінивши європейське мистецтво, самі вони вирвалися за межі дуже пізно. На$ багато пізніше, ніж увесь інший світ. На той час Європа вже пере$ жила різноманітні “ізми” і рухалася далі. Здається, саме для того, щоб швидше наздогнати цей “потяг” і модернізувати свій живопис, що майже не змінювався протягом ос$ танніх ста років, сучасним япон$ ським художникам довелося стри$ бати через кілька сходинок і карди$ нально змінювати стиль. Організатори виставки “Живо$ пис радості”, яка за десять років об’їздила півсвіту, впевнені, що са$ ме ці дев’ять художників наново відкрили японський живопис, який на той момент вважався в Японії мертвою формою. Щоправда, зовсім змінитися не вийшло, — незважаючи на оригі$ нальні та несподівані теми, лиши$ лися характерна для японців деко$ ративність і графічність, а великий розмір полотен лише підкреслює сюжетний мінімалізм зображу$ вального ряду. Мистецтвознавець Мацуї Мідорі звертає увагу на те, що прагнення до змішування жанрів саме й є резуль$ татом боротьби між успадкованим художниками обов’язком виявити суто японську ідентичність і їхньою потребою в інтернаціоналізації. І справді, деякі полотна, пред$ ставлені на виставці, схожі на ди$ зайнерські ескізи. Своєрідний сти$ льовий мікс, у якому інгредієнтами виступають комікси, книжкова ілюстрація та навіть анімація з еле$ ментами прикладного мистецтва. Усе це приправлено незбаг$ ненною європейцю таємницею, адже уявлення про радість у япон$ ців зовсім відрізняється від нашо$
Арт-калейдоскоп · “Перед виставою найбільше інтригувала засторога: “Для повнолітніх глядачів”!” · S. 15Originalseite ↗

ПРЕМ’ЄРА КІНОАЛЬМАНАХУ ЗІ СКАНДАЛЬНОЮ НАЗВОЮ В КИЄВІ

23 вересня в столичному кінотеатрі “Київ” відбудеться на) ціональна прем’єра проекту “МУДАКИ. Арабески”. Цей цикл різножанрових короткометражок, присвячених “епідемії соціально)культурного нігілізму, що охопила україн) ське суспільство”, було створено без держпідтримки, спонсо) рів. Професійні режисери зняли фільми власними силами на базі продакшн)студій “FilmToaster” и “CoffeePost”. При цьому стрічки альманаху вже встигли взяти участь у кіль) кох міжнародних фестивалях. Зокрема картина Мирослава Слабошпицького “Глухота” боролася за “Золотого ведмедя” Берлінале і зараз вирушила до США на фестиваль Марта Ві) ньярда, а фільм Володимира Тихого “По дорозі” отримав “Спе) ціальний приз журі” на Кінофестивалі FF600 в Словаччині.
Малі міста України · “На гомінких європейських перехрестях Дрогобич вбирав у себе звичаї, традиції, культури”. · S. 16Originalseite ↗

Д ДРРООГГООББИИЧЧАА ККААМ МІІННННІІ ЧЧААРРИИ… …

Петро АНТОНЕНКО Фото автора Його вулицями крокує де$ сяте століття. З-під Вели$ ких князів Київських, Ко$ ролів Польщі, наперекір трьом імперіям — Австро-Угорській, Російській і комуно-радянській. На гомінких європейських пере$ хрестях Дрогобич вбирав у себе звичаї, традиції, культури. Сла$ вився видобутком солі, яка в се$ редньовічні часи була на вагу зо$ лота. На гербі Дрогобича на си$ ньому полі зображено дев’ять бі$ лих “топок”, соляних кристалів, які утворювалися при солеварін$ ні. А ще місто було величезним прикарпатським ярмарком, куди торговий люд спішив з усіх усюд. А ще Дрогобич завжди був помітним духовним центром цього куточка Європи. Перелік видатних людей, доля яких пов’язана з містом, чималий. Але є імена, які треба назвати. Пер$ шим, звичайно ж, Івана Франка, який народився за кілька кіло$ метрів звідси, в селі Нагуєвичі. Саме в Дро$ гобичі селянський син навчався в місцевій гімназії з 1867$го до 1875 року. Згодом, у 1890—1892 роках, у стінах цієї ж гімназії нав$ чалися Василь Стефаник та Лесь Мартович. Зайдіть на філологічний факультет Дрого$ бицького педагогічного університету імені І. Франка, і в його коридорах (це і є славетна гімназія) дослухайтеся до золотого слова наших класиків. А ще тут жили, вчилися, працювали пись$ менники Стефан Ковалів, Осип Турянський, Петро Карманський, Володимир Бірчак, композитор і диригент о. Остап Нижанків$ ський, співак зі світовим ім’ям Модест Мен$ цинський, відомий польський письменник і художник Бруно Шульц, шеф Генерального військового штабу Української Повстанської Армії генерал Дмитро Грицай, військовий ді$ яч Західно-Української Народної Республіки генерал Григорій Косак. Славна історія міста ревно й любовно збережена й шанується мешканцями Дрого$ бича. Переконайтеся в багатстві фондів міс$ цевого історико-краєзнавчого музею — він займає одразу кілька корпусів, старовинних будинків у центрі міста. Нині Дрогобич — друге за економічним, ду$ ховним потенціалом місто Львівської області, центр однойменного району (100 тис. насе$ лення). Це не дивно, бо в 1939—1941 і 1944— 1959 роках місто було обласним центром, а сьогодні — центр своєрідної міської конгломе$ рації, в яку входять розташовані буквально за кілька кілометрів оспіваний Франком Бориславі знамените місто-курорт Трускавець. Нині Дрогобич переживає не кращі часи. У минулому залишилася слава центру соле$ варіння, видобутку та переробки нафти. За$ крилися або ледве дихають колись потужні промислові підприємства. Безробіття, чис$ ленні соціальні, побутові проблеми, харак$ терні для української глибинки. Оце тобі й прикордонний регіон! Утім, галичани — на$ род стійкий, за сотні років набачилися й не такого, тому не втрачають оптимізму й гумо$ ру, закохані у своє чарівне місто, де діють те$ атр, університет, із півдесятка ВНЗ, інші нав$ чальні заклади, районний і міський Народні доми. Останнє — то галицька традиція, шля$ хетніша, аніж банальні міські чи районні Бу$ динки культури. В міському Народному домі чимале приміщення із залом, бібліотекою займає Дрогобицьке міськрайонне об’єд$ нання Всеукраїнського Товариства “Просві$ та”, численні осередки якого працюють у Дрогобицькому краї. У місті діють православні, греко-като$ лицькі й католицькі храми, чимало видат$ них пам’яток церковної архітектури. Прек$ расні пам’ятники видатним українцям: Та$ расові Шевченку, Іванові Франку, Василю Стефанику, Маркіяну Шашкевичу, Степанові Бандері, Папі Іванові$ Павлу ІІ. У центрі, на одному з майданів Ста$ рого Міста, — пам’ят$ ник Юрію Дрогобичу. Так підписувався ви$ датний вчений і пись$ менник, педагог се$ редньовіччя Юрій Ко$ термак. Народився в Дрогобичі 1450 року, здобув звання магістра в знаменитому Ягел$ лонському університеті Кракова, викладав у навчальних закладах. Це він навчав у Ягел$ лонському університеті Миколая Коперника. Вершиною діяльності українця стала посада ректора найстарішого в Європі Бо$ лонського університету в Італії. Чи не головна принада міста — його чудова архітектура. На перший погляд — типове для середньовіччя Старе Місто. Я не раз із задоволен$ ням оглядав “старувки” Варшави, Кракова, Львова. А в Дрогобичі за$ кохався в розмаїття архітектурних стилів — готику, ренесанс, барокко, аж до модерну й еклектики. Знавці міста, а їх тут чимало серед просві$ тян, пояснюють це тим, що Дрого$ бич уник воєнних руйнацій, хоча не одна війна котилася цим краєм. Ста$ ре Місто вціліло, приростало спору$ дами не одне століття, звідси й архі$ тектурне різноманіття. Серед прек$ расних старовинних будинків не знайдеш однакових. Гарно відрес$ тавровані, служать поколінням дро$ гобичан, вражають чарами легенд і переказів. Центральні вулиці міста названі іменами титанів духу Шевченка, Франка, Лесі Українки, видатних на$ ших державців — короля Данила Га$ лицького та гетьмана Івана Мазепи. Ці фото — спроба хоч якось пе$ редати чари цього стародавнього, своєрідного українського міста.
Малі міста України · “На гомінких європейських перехрестях Дрогобич вбирав у себе звичаї, традиції, культури”. · S. 16Originalseite ↗

ТИЖНЕВИК ВСЕУКРАЇНСЬКОГО ТОВАРИСТВА «ПРОСВІТА» імені ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

Засновник: Всеукраїнське товариство “Просвіта” імені Тараса Шевченка Реєстраційне свідоцтво КВ № 4066 від 02.03.2000 р. ((зз ддоосссттааввккооюю іі ппоошшттооввииммии ввииттррааттааммии)):: ннаа 11 ммііссяяццьь 4 грн 77 коп. ннаа 33 ммііссяяцціі 13 грн 71 коп. ннаа ппііввррооккуу 25 грн 77 коп. ннаа рріікк 50 грн 34 коп.
Малі міста України · “На гомінких європейських перехрестях Дрогобич вбирав у себе звичаї, традиції, культури”. · S. 16Originalseite ↗

Text bei der Erkennung beschädigt — lesen Sie die Originalseite

АНОНС

Го л о в н и й р е д а к т о р Любов ГОЛОТА Р е д к о л е г і я Любов ГОЛОТА (голова), Ярема ГОЯН, Павло МОВЧАН, Олександр ПОНОМАРІВ, Іван ЮЩУК Заступники головного редактора Петро АНТОНЕНКО 279$49$47, Євген БУКЕТ 279$39$55 Заступник головного редактора з виробничих питань Наталія СКРИННИК 278$01$30 (тел/факс)
Малі міста України · “На гомінких європейських перехрестях Дрогобич вбирав у себе звичаї, традиції, культури”. · S. 16Originalseite ↗

Поштовий індекс — 30617, сторінка 63 в “Каталозі”

Відповідальний секретар Ірина ШЕВЧУК 278$63$69 Відділ просвітянської роботи Надія КИР’ЯН 270$55$57 Відділ коректури Тетяна ЩЕРБАК Ольга МОШКОВСЬКА 278$63$69 Комп’ютерна верстка Ірина ШЕВЧУК, Олег БЕССЬКИЙ 278$63$69 Черговий редактор Євген БУКЕТ Бухгалтерія 279$41$46 А д р е с а р е д а к ц і ї : вул. Хрещатик, 10)Б, м. Київ, 01001 E)mail: slovo_prosvity@ukr.net http://slovoprosvity.org Видрукувано з готових фотоформ на комбінаті “Преса України” у середу. Зам. № 3301238 Наклад у вересні — 33 500 Листування з читачами — тільки на сторінках газети. Відповідальність за достовірність інформації несуть автори. Редакція залишає за собою право редагування та скорочення текстів. Редакція не завжди поділяє погляди своїх авторів. При використанні наших публікацій посилання на “Слово Просвіти” обов’язкове. І н д е к с г а з е т и “Слово Просвіти” — 30617 Передплатна ціна, враховуючи поштові послуги: на місяць — 4,77 грн. на 3 місяці — 13,71 грн. Ш е ф $ р е д а к т о р Павло МОВЧАН 4 820095 780016
Емблема «Просвіта»Prosvitianyn