Емблема «Просвіта»Prosvita.DigitalWissen · Menschen · Zukunft
← Archiv von «Slovo Prosvity»

Слово Просвіти, №39 за 2010 рік

16 S. · 39 Einträge · PDF auf Wikimedia Commons ↗ · CC BY 4.0

Der Text wurde aus dem PDF gewonnen und automatisch in Beiträge geteilt. Die Grenzen mancher Beiträge sind redaktionell nicht geprüft: Ein Eintrag kann mehrere Beiträge, nur einen Teil eines Beitrags oder einen Serviceblock (zum Beispiel einen Abo-Hinweis) enthalten. Primärquelle ist die Zeitungsseite im PDF.

Без мови немає нації! · S. 1Originalseite ↗

ВСЕУКРАЇНСЬКИЙ КУЛЬТУРОЛОГІЧНИЙ ТИЖНЕВИК 39 (572), 30 вересня — 6 жовтня 2010 ПРОЕКТ «ЗАКОНУ ПРО МОВИ» — ПРАВО НА ДЕГРАДАЦІЮ, ДЕГЕНЕРАЦІЮ І ЯНИЧАРСТВО ХТО ЗАСЯГАЄ НА ГІМН?

Ірина ФАРІОН, лауреат премії ім. Б. Грінченка, м. Львів Питання мови — питання духовної влади, що породжує всяку іншу владу. Закон України “Про мови в Україні” від С. Єфремова (партія регіонів), П. Симоненка (комуністична партія) та С. Гриневецького (народна партія Литвина) покликаний цю владу демонтувати. Такий законопроект — закономірне явище в умовах постколоніального розвитку України з її неукраїнською політичною псевдоелітою; з її зміною етноструктури населення Сходу та Півдня України через репресії та Голодомор як геноцид проти корінного етносу — українців; із її розбалансованою роздвоєною свідомістю українців, що засвідчує їхню етнічну маргіналізацію. Чому єфремови, симоненки, гриневецькі намагаються накинути Україні колоніальний шлях деградації? Тому що попередня влада створила їм для цього найсприятливіші умови через відсутність націоналістичних засад побудови держави, а натомість злочинно забавлялась у псевдодемократичні та ліберальні виверти в гуманітарній політиці. Відомо, що Ющенко розродився на Концепцію мовної політики за декілька днів до своєї абсолютної та безсоромної капітуляції. Є й інша складова цієї проблеми. Під впливом колонізації України Москвою, відповідно до перепису населення 2001 року, 6 мільйонів українців не визнали за рідну мову українську або визнали її другою після російської. Найбільше таких відступників зосереджено в Донецькій області — 420 416 осіб, що становить 15.34 % загальної чисельності українців, у Луганській — 176 174 особи (11.97 %) та в АР Крим — 120 102 особи (24.40 %). Це означає, що за національною самосвідомістю вони перетворилися на росіян українського етнічного походження із чужою ментальністю. Очевидне й інше: такі протиприродні й загрозливі для української держави явища могли статися лише через навальну міграцію росіян на Схід і Південь України як непохитну опору імперської московської політики. Зокрема робочу силу на шахти Донбасу як промислово розвинутого терену, на відміну від відсталої Росії, вербують у 1921–1922 роках у Росії. Відтак понад половина етнічних росіян (із 8 334 100 (17 % осіб) проживає в 6 східних областях України: Донецькій, Луганській, Запорізькій, Дніпропетровській, Харківській і Сумській, що ще й до того виморені голодом 1933-го і знову заселені чужинцем. Отже, 6 млн. зденаціоналізованих українців плюс близько стільки ж етнічних росіян викидають на поверхню адекватних собі персонажів покорченої української історії на кшталт Єфремова, Симоненка, Гриневецького, аби вволити їхнє патологічне право на деградацію. Психологічно власна внутрішня потворність потребує поширити її на інших: одні перевертні, інші загарбники — виходить потужна суміш дегенерації, явлена у законопроекті з абсурдною назвою “Про мови в Україні”. Найяскравіше право на дегенерацію та моральну деградацію засвідчує Стаття 3. Право мовного самовизначення: 1. Кожен має право вільно визначати мову, яку вважає рідною, і вибирати мову спілкування, а також визнавати себе двомовним чи багатомовним і змінювати свої мовні уподобання. 2. Кожен незалежно від етнічного походження, національно-культурної самоідентифікації, місця проживання, релігійних Фото УНІАН переконань має право вільно користуватися будь-якою мовою у суспільному та приватному житті, вивчати і підтримувати будь-яку мову. Це з серії абсолютного права: що хотіти пити, як хотіти обкурюватися і колотися, лихословити і бути всебічним хамом, перевертнем і виродком. Направду, в таких випадках Аристотель казав: “Якщо хтось каже, що можна не шанувати свого батька й матір, — ти нічого не доводь. А карай”. Не менш одіозною й абсурдною є Стаття 6. Державна мова України, у третій позиції якої цей державний статус якраз і заперечено: “Обов’язковість застосування державної мови чи сприяння її використанню у тій чи іншій сфері суспільного життя не повинні тлумачитися як заперечення або применшення права на користування російською мовою та іншими регіональними мовами або мовами меншин у відповідній сфері”, а також в одному з пунктів Статті 8: “Жодне з положень цього Закону про заходи щодо розвитку, використання і захисту регіональних мов або мов меншин не повинне тлумачитися як таке, що створює перешкоди для володіння державною мовою”. Не важко здогадатися, що автори законопроекту тенденційно обчиталися “Європейської хартії регіональних мов або мов меншин” і цілком навпаки, відповідно до своїх перекособочених мізків, діаметрально протилежно обернули одне з її засадничих положень у Преамбулі: “підкреслюючи важливість міжкультурного діалогу і багатомовності, а також вважаючи, що охорона і розвиток територіальних мов або мов меншин не повинні зашкоджувати офіційним мовам і необхідності вивчати їх” (с. 134). Однак кульмінацією українофобії, брехні та фарисейства цього законопроекту є Стаття 7. Російська мова в Україні. Українсько-російська двомовність: “Українсько-російська двомовність, що склалася історично, є важливим надбанням Українського народу, потужним чинником консолідації багатонаціонального суспільства”. По'перше, українсько-російська двомовність не склалася сама історично, а її насильно “склали” через перші в Україні окупаційні московські військові залоги 1659 року або ж, за Закінчення на стор. 2 З 24 до 26 вересня в місті Ірпінь під Києвом відбувся фестиваль повстанської та патріотичної пісні “Гайдамака.UA”, який намагався заборонити регіонал В. Колесниченко. На фестивалі проводили політичні дискусії та зустрічі з відомими політиками, журналістами і громадськими діячами. На концертних майданчиках фестивалю виступили українські гурти “Тінь сонця”, “ТНМК”, “От Вінта”, “Мертвий Півень”, “Тартак” і “Вертеп” та виконавці Тарас Чубай, Едуард Драч, Ярослав Джусь і Тарас Компаніченко. Учасники фестивалю різко засудили законопроект коаліції “Про мови в Україні”. Чи не тому на них у неділю увечері напали молодики з битками. Справа розслідується. ІРИНА КАЛИНЕЦЬ ПРО ЧАС І ПРО СЕБЕ КНИГИ ВІД “ПРОСВІТИ” ЗАРУЧНИКИ СТАЛІНСЬКОЇ ЕПОХИ 12–13 АРТ'КАЛЕЙДОСКОП
Події, факти, коментарі “Українській мові не замовкнути!” · S. 2Originalseite ↗

ПРОЕКТ «ЗАКОНУ ПРО МОВИ» — ПРАВО НА ДЕГРАДАЦІЮ, ДЕГЕНЕРАЦІЮ І ЯНИЧАРСТВО

Закінчення. Початок на стор. 1 І. Нечуєм-Левицьким, “Великоруський язик не сам дійшов до границі імперії, а його допхали туди сотні тисяч російського війська, тюрми та Сибір”, а відтак ця мова “допхалася” на наші питомі землі через подальші: а) загарбництво, колонізацію, репресії, Голодомор як геноцид, б) сплановану і вимушену міграцію; в) змішані шлюби; г) обмін спеціалістами; г) спотворення факту національності; д) заборону мови чи її часткове обмеження у сотнях офіційних указів. Отож це аж ніяк не “надбання” і “потужний чинник консолідації”, а спланована московська політика асиміляції та знищення українців через визначальний чинник їхньої ідентифікації — мову. По' друге, Україна зовсім не багатонаціональне суспільство, позаяк, відповідно до перепису населення 2001 року, в Україні проживає 77,8 % українців (37 541 693 особи), а відповідно до стандартів ООН мононаціональним суспільством є таке, де представники одного етносу складають не менше, ніж 70 %. Отже, представники інших національностей становлять собою етнічні меншини, серед яких і росіяни (17 %), що насправді є залишками колишнього колонізатора, що й досі не може змиритися зі зміною свого статусу з поневолювача на представника меншини. Насправді українсько-російські мовні стосунки — це імперсько-колоніальний демографічний дисбаланс, що впродовж незалежності створює ефект гойдалки то в бік самостійної держави, то московської колонії. Аби закріпити мінусовий ефект гойдалки автори законопроекту в Статті 8. Регіональні мови України або мови меншин України зазначають: “При проведенні Всеукраїнського перепису населення для виявлення належності фізичних осіб до конкретних мовних груп у переписному листі має бути використано запитання про мову, яку людина переважно вживає”, а не, як це загальноприйнято у світовій практиці, — рідну мову. Таке формулювання, мабуть, уперше в юридичній практиці, руйнуючи найінтимніші і священні закони духовної спадкоємності між батьками і дітьми (себто мову роду — батька, матері), закріплює право на яничарство. Зауважимо, що колоніальна мовна атмосфера Сходу та Півдня України примушує українців відступатися від мови свого роду, попри те, що в Луганській області мешкає 58 % українців, а в Донецькій — 56.9 %, які мимоволі або злорадно роблять не свій вибір. Отож немає сенсу поборювати цих українців — жертв московсько-імперського режиму — слід кардинально змінювати колоніальні умови їхнього життя, у яких ці покинуті державою люди заговорять мовою своїх предків, а не зостануться у полоні “общєпонятного” тупика історії. Саме цього й бояться симоненки-єфремови… Відповідно до цього валуєвського законопроекту російську мову, яку згадано в документі понад 40 (!!!) разів, мають намір запровадити в усі царини суспільного життя: у діловодство (ст. 10, 11, 12, 13, 14), у судочинство (ст. 15—18), в економічну та міжнародну діяльність (ст. 19, 20), в освіту, науку, інформатику та культуру (ст. 21—24), у поштовий зв’язок і телекомунікацію (ст. 26), у рекламу та маркування товарів (ст. 27). Особливо відгонить совєтським часом від ст. 21. Мова освіти: “В усіх загальних середніх навчальних закладах забезпечується вивчення державної мови і російської мови. Об’єм (замість обсяг ???) вивчення російської мови визначається місцевими радами відповідно до законодавства про освіту з урахуванням поширеності цієї мови на відповідній території”, чим запрограмовують українських дітей та молодь на роздвоєну підсвідомість і світогляд і створюють неймовірні матеріальні труднощі з підготовки кадрів російщення українців, як це було започатковано в часи російсько-німецької інтер-дєвочкі Єкатєріни Второй. Вершиною лінгвістичного абсурду в законопроекті є саме формулювання ст. 29. Мова імен громадян України, які, відповідно до законів української фонетики та морфології обов’язково мають набувати адаптованих до української мови форм: Міхаіл стає Михайлом, Дєніс — Денисом, Дарья — Дарією, хоча б тому, що українська Ірина в Росії буде Іріна, а в Польщі Irena тощо. Натомість законопроект має на меті узаконити право на тупу безграмотність: “Кожний громадянин України має право використовувати своє прізвище та ім’я (по батькові) рідною мовою згідно із традиціями цієї мови, а також право на їх офіційне визнання. При використанні цього права запис прізвища та імені (по батькові) в паспорті громадянина України, паспорті громадянина України для виїзду за кордон та інших офіційних документах виконується у транскрипції з української, російської або іншої мови за вибором громадянина”. На разі у Верховній З(р)аді досить тушок із Нашої України та Б’Юту, що поповнили коаліцію регіоналів, комуністів і литвинівців, щоб ухвалити цю розплату українцям за яничарство, яскраво виявлену філософію меншого зла, переорієнтацію цінностей із духовних на споживацькі і безпринципне прощання політичних зрад… Це урок для нації ставати сильною, агресивною та експансивною принаймні на власних теренах. Хоч що буде, але цей антракт в українській історії на мовному полі стане черговим розгоном нації в її піднесенні над власними хибами, проблемами і викликами. Ми все здолаємо і згодом, як у страшному сні, згадаємо мовних геростратів Єфремова, Симоненка, Гриневецького тощо. Україн' ській Мові не замовкнути!!! нішню політику. Тим більше, партія задекларувала близьку йому правоцентристську європейську позицію. Ще одним заступником голови став колишній міністр юстиції Микола Оніщук. А прес-секретар Ющенка Ірина Ванникова як заступник голови займатиметься інформаційною політикою партії, яка завжди слабувала на невиразність. Конкретними, навіть жорсткими стали близько десятка ухвал і резолюцій з’їзду. Як у констатуючій частині (нищівна критика нової влади), так і в конструктивній. Це, зокрема, документи на захист української мови, про загрозу національній безпеці держави, захист свободи слова, міжконфесійні відносини. Питання лише в тому, щоб ці положення після приходу цієї та союзних демократичних політичних сил до влади (в чому немає жодного сумніву) були виконані. До чого так і не дійшло за 5 років помаранчевої влади. Надію вселяє те, що на з’їзді прозвучала теза про потребу пояснення людям, чому так сталося, навіть потребу вибачитися перед виборцями. А ще — запевнення Ющенка, що партія дасть бій ворогам України: “Ця влада відмежувалася від національних цінностей і наступом пішла на історію, пам’ять, освіту, мову, надію на єдину церкву. Так може діяти тільки чужа, неукраїнська влада. Так може діяти тільки окупант. Ми будемо з ним боротися. Ми будемо в жорсткій опозиції до такої влади. Такій владі потрібно протиставити організовані політичні, партійні і громадські сили”. Зостається вірити й сподіватися, що Майдан — не згас, що він із нами.
Події, факти, коментарі “Українській мові не замовкнути!” · S. 2Originalseite ↗

ННООССТТААЛЛЬЬГГІІЯЯ УУ ТТІІННІІ ММААЙЙДДААННУУ ІХ з’їзд “Нашої України” обрав головою партії Валентина Наливайченка.

Петро АНТОНЕНКО Фото автора Майдан на з’їзді згадували нечасто, у двох-трьох виступах. Та ще виднілися пов’язані на кількох делегатках помаранчеві хустинки часів тої революції. Але партія прийшла сюди, в цей знаменитий РУ- Хівськими і нашоукраїнськими з’їздами зал Київської Політехніки, саме з Майдану. Тому доречна бодай коротка передісторія з’їзду. Ця партія утворилася на початку 2005-го, після перемоги Віктора Ющенка на президентських виборах, як спроба об’єднання політичного Блоку партій “Наша Україна”. Нагадаємо, що саме кандидатом від цього блоку й переміг Ющенко на виборах. Тому логічною була його пропозиція об’єднати 10 партій водну потужну силу. Особливо враховуючи, що за рік мали пройти чергові парламентські вибори, які політичні сили Майдану зобов’язані були вигравати. На жаль, заклик Ющенка не був почутий. Жодна з партій Блоку, а це були і старі національно-демократичні сили — Народний Рух, УНП, ПРП, і кілька менш потужних, — не погодилися на об’єднання в одну партію. Результат закономірний: сили Майдану не змогли здобути перемогу на парламентських виборах і двома фракціями створити коаліційну більшість. Урешті, партія “Наша Україна” була утворена фактично на основі єдиної партії Блоку — “Солідарності”, плюс чиновництво. Останнє дружно пішло в “партію влади” і розчинило там нечисленний національно-демократичний елемент, більшість якого так і зосталася у старих партіях. Далі — не дуже цікаво: напівіснування цієї політсили. Хто лиш не стояв біля керівництва партії — Безсмертний, Кириленко, Єхануров, Ульянченко. Довго невизначену позицію займав сам Ющенко. На цьому ІХ з’їзді він скаже:“Я ніколи не ставив перед собою завдання зробити в країні владу однієї партії. Не варто тоді було б йти в політику, бо ми демократи”. Добре, але майже всю каденцію Ющенко так і не наважувався відкрито очолити партію. І навіть тепер має статус “почесного голови” партії (так його на з’їзді не називали) та “лідера партії” (так його називали постійно). Та це ще не все. Як могло з такої кволої партії утворитися аж три — це феномен нашого політикуму. І все робилося за однією схемою — через розколи в парламентській фракції. Спершу відбруньковується партія “Єдиний центр”, лідером якої є Балога. Той самий, про якого Ющенко якось сказав: “Балога — це я”. Потім утворює партію з фракції В’ячеслав Кириленко. Цей клон названо “За Україну”. І знову запитання: Кириленко — симпатичний, перспективний політик, але нащо утворювати чергову партію “на хребті” існуючої вірному соратнику Ющенка? Це з тих запитань, які старанно обминали на цьому з’їзді. Такий екскурс у недалеку історію необхідний для розуміння з’їзду, адже він йшов під знаком потреби оновлення не лише партії, а й суспільства. “Оновлення для перемоги” — саме це гасло прикрашало сцену. І саме партії Ющенко відводить тут велику роль. З’їзд став важливий тому, що практично вперше після виборів Ющенко публічно постав перед суспільством з їх аналізом, саме цьому й присвятив свій виступ. Перша ключова теза така: “2010 року програла конкретна людина. Програв я. І крапка. Цим я хочу сказати, що не програли ви, не програли мільйони людей”. Цю заяву делегати у виступах називали дуже мужньою. Хоча точніше було б назвати просто реалістичною. Оскільки політика у нас украй персоніфікована, і виборці голосували на недавніх виборах не за таку-то партію (тим паче, Ющенко балотувався самовисуванням), а за такого-то кандидата. Але теза, що “не програли ви”, тобто мільйони українців, доволі дискусійна, якщо ми говоримо, що програла на цих виборах держава, незалежність якої вже під загрозою. Втім, тезу про “не програш” Ющенко мотивував так: “Не програла колосальна людська енергія, яка з’явилася 2004 року. Ми вже ніколи не будемо рабами іншої держави”. Якими ж були конкретні причини поразки Ющенка? Він назвав дві. Перша — надто сильними виявилися два фронти, проти яких йому довелося боротися. Ці фронти, за аналогією з воєнною історією, Ющенко ефектно назвав “обидва Східні”. Що це за фронти? Цитуємо: “Найбільшу шкоду Україні несуть два зла — авторитаризм і махровий популізм, а по-простому, — брехня під національними одежами. Авторитаризм — бо це завжди окупант. Це — загарбник. Він загарбує твої права, твої можливості, твій вибір, твоє майно, все, що тобі належить. Навіть твою мову, твою мрію — тому це зло. А махрова брехня — бо це завжди хвороба. Вона діє по-іншому. Спочатку вона знищує організм зсередини. І, врешті решт, забирає твою свободу, твою мрію. Хочу великим курсивом виписати для української нації — кінцевий результат цих двох сценаріїв для України один і той самий — це втрата свободи, суверенітету, а за цим і державності. Питання лише в часі”. Абсолютно прозорий натяк на два прізвища, які носять ці “фронти”. Якщо додати, що другий фронт (БЮТ) за словами Ющенка — надовго, то висновок невтішний: український “Бермудський трикутник” триває. Друга причина поразки — традиційна: розбрат у національно-демократичному таборі: “сумарна поразка національних і демократичних сил має виключно внутрішні причини. Національні й демократичні сили не програли опонентам, вони програли собі”. Отже, поразка. Але щось же дало підстави Віктору Ющенку зробити ось цей оптимістичний висновок з аналізу виборів: “Нехай нинішня влада не створює собі ілюзій. Ніхто і ніколи, навіть найбільші циніки, навіть найпродажніші душі не перекреслять тих демократичних і національних перетворень останніх п’яти років. Європейського поступу, свобод, які вдалося сформувати, і, переконаний, закріпити в нашому суспільстві. Наші цінності, ідеї, мрія не програли, вони живі іза ними майбутнє. Переконаний національна ідея завжди стратегічно перемагає”. “До роботи!” — таким був заклик Ющенка, лейтмотив з’їзду. Аби показати приклад, на радикальне оновлення пішла сама партія. Було оновлено її керівний орган — Політичну раду. Майже одностайним голосуванням більше ніж тисяча делегатів з’їзду рекомендували раді обрати її головою Валентина Наливайченка. Його обрали на цей вищий за Статутом керівний пост при тому, що Ющенко залишається лідером партії. Ще одна помітна постать у керівництві — одним із заступників голови обрали Володимира Огризка, колишнього міністра закордонних справ, який, очевидно, відповідатиме за зов-
Погляд · “Це мінне поле боротьби: хто підірветья? Якщо вони розставляють ці міни, то підірвуться самі”. · S. 3Originalseite ↗

Fortsetzung von einer früheren Seite — Seitenausschnitt

— Вони хотіли реалізувати це значно раніше, ще за часів Кучми. “Обломилося”. У силу багатьох обставин. Зокрема Захід підтримав українські позиції, наші домагання інтегрування в європейські структури. — І всередині України був сильний спротив цим планам російської анексії? — Безперечно. Що більшим був тиск Росії, то більшою була протидія. На ту пору більш консолідованими були національні сили і в парламенті, і поза ним. Однак за останній період Росія робила все, щоб послабити ці позиції національних сил. Очевидно, Москва робила ставку одночасно на двох лідерів — на Тимошенко і Януковича. Якщо бути відвертим, то на це повелася і Юлія Володимирівна, оголосивши необхідність міжфракційного об’єднання БЮТ і Партії регіонів. Це теж не вийшло, але вже в силу тих причин, що Росії вигідніше було мати за партнера Януковича, аніж мало прогнозовану в своїх діях Тимошенко. Як один із послідовних противників цієї широкої коаліції, “ширки”, я застерігав: це була пастка, в яку й потрапила Юлія Тимошенко. Пастка, розроблена московськими центрами, ідеї яких озвучував у команді Тимошенко Медвед- Фото Олеся Дмитренка
Погляд · “Це мінне поле боротьби: хто підірветья? Якщо вони розставляють ці міни, то підірвуться самі”. · S. 3Originalseite ↗

Павло МОВЧАН: ««ККООЛЛИИ Ж Ж ««ЗЗ ННААСС»» ВВИИЙЙДДЕЕ РРООССІІЯЯ??»» На запитання нашої газети відповідає голова Всеукраїнського товариства “Просвіта” ім. Т. Шевченка, народний депутат України Павло МОВЧАН.

— Павле Михайловичу, 19 років тому ми, Україна, вийшли зі складу Радянського Союзу. — Якщо ми вийшли з Союзу, тобто з Росії, то зустрічне запитання — чи Росія вийшла з нас? Вона не вийшла, нікуди не поділася. Всі роки антиукраїнські сили опонували українській силі, яка хотіла, щоб Україна була незалежною. Чому Росія не виходила, чому не хоче вийти, чому не буде виходити? Росія не хотіла бачити Україну Ющенка, Україну в Європі. Вона не хотіла України міцної, сильної держави як партнера, а хотіла мати Україну як підлеглу. — Це що — імперська історична спадщина? — Якщо придивимося до історії, то вся інтелектуальна потуга великої Росії була спрямована на те, щоб дати собі історичне обґрунтування. Без Київської Русі фундаменту в цієї держави не було. Саме тому Катерина ІІ, яка не розбиралася і не хотіла розбиратися в історичних аспектах, наказала переписати російську історію, обґрунтувати безперервність лінії від княжої доби до її правління. Це робили всі імператори Риму, я можу назвати Тиберія, який подібне обґрунтовував. Це можна сказати про кесарів Візантії. Шукали дуже далеких якихось родових перехрещень і коріння, щоб це право було ніби від самого Бога. Росія знайшла таке обґрунтування. Хоча це зовсім інша, ніж наша, культура, інші етнічні начала, цінності. — Усе це не просто екскурс в історію? — Я так далеко заходжу до цієї теми, бо вони випливають, усі ці аргументи, актуалізуються. Формула “Русский мир” придумана не вчора, а значно раніше, за часів Трубецького, Булгакова. — Тобто це не ноу-хау Патріарха Московського Кирила? — Та який Кирило? І до Кирила, до речі, був ще Кирил, митрополит. Ідеться ось про що. “Історична обумовленість” поглинання України — це вони вже вивели таку формулу для нас. Ви, мовляв, зробили помилку, відокремившись, із нами було добре й завжди буде добре. Тому ми були, ми є і ми будемо, але разом. Там Україні як окремому державному утворенню місця немає. А отже, немає місця ні мові, ні культурі, ні інформації, ні економіці. Кілька центрів зараз сформовано в Росії, які зробили досить цікаву річ, переакцентування — Росія географічна, Росія політична, Росія економічна. Тут значна територія Росії вже віддається транснаціональним компаніям. А цей міжнародний капітал буде підтримувати Росію і вже підтримує її зазіхання на нас, на нашу мову, культуру, історію, пам’ять. І не випадково до Уралу цей великий географічний простір, можна сказати, уже зданий в оренду. Туди йдуть великі інвестиції, але за рахунок поступок Росії чужоземному капіталу. Росія матиме тільки ренту — з корисних копалин, вод. Транснаціональні компанії розуміють, що Російська держава буде їх захищати. А для цього треба відповідні структури — це і поліція, яка скоро впровадиться в Росії, і збройні сили, і багато чого. Росіяни, і це концепція Путіна, роблять велике переакцентування на Захід. І Україна їм тут украй необхідна для цього простору. Як компенсуючий фактор — втрата там, набування тут. Це для Росії політична мапа. На цій мапі вони вже окреслили необхідність ліквідації кордонів. І оцей автопробіг двох президентів від Санкт-Петербурга до Києва — він не що інше, як зняття цих кордонів, чисто ідеологічна акція. Тим паче, за маршрутом царя Миколи ІІ. — І приурочений цей “забіг” до річниці подібного в Російській імперії. — На превеликий жаль, мала освіченість, незнання української історії або й небажання її знати представника влади України надають можливість їм чинити так, як вони хочуть. І все це наша влада робить під прикриттям того, що, мовляв, наші економічні інтереси — в Росії, ми залежні від неї ресурсно. А політично — ну, подумаєш, кордони знімемо? Зате ми полегшуємо життя громадян. Отже, чи не усвідомлено, або навпаки, дуже продумано робиться так, що Росія розширює себе за рахунок України. Там, де Росія не змогла досягти певних результатів у Білорусі, вона хоче відкомпенсувати в нас. Це не просто намагання робити все інакше, ніж було за Ющенка. Є в Росії група політиків, аж до відомого Дугіна, які, маючи добрий штат аналітиків, зокрема, наприклад, Сергія Караганова, розробляють ці схеми. — Очевидно, ці антиукраїнські схеми розроблялися вже з перших років нашої незалежності? чук зі своєї групою депутатів, правників, які відійшли від Юлії Тимошенко, стали “тушками” або перейшли в Адміністрацію Президента. — Перейдімо до реалій, які склалися після поразки Юлії Тимошенко на президентських виборах. — Я належав до тієї невеликої частки політикуму, яка відчувала цю поразку. Робив застереження, що саме неправильно робить фракція і Юлія Володимирівна. Для мобілізації національно свідомого електорату, національних сил робилося дуже мало, показушне: сцени, пісеньки, танцюльки. Замість того, щоб мобілізувати тих, хто, на жаль, не прийшов і її не підтримали на виборах. Виношу за дужки діяльність попереднього президента Ющенка. Це логічно, що він так реагував і реагує, адже, наскільки мені відомо, були усні домовленості, що він іде на вибори Президента, а Тимошенко буде прем’єром. Та боротьба за президентство почалася з того моменту, коли були усунуті з посад Огризко, Єхануров. Перемога виявилася не за нами. Треба врахувати й пасивність Заходу до наших виборів, до колосальних фальсифікацій на них. Не можна не враховувати тих реалій, що президент США перезавантажив стосунки не тільки з Росією, а й з Україною. Для них Росія дуже важлива як стримуючий антимусульманський фактор, важливо, що Росія стає і партнером Китаю, і — як певна протидія йому. Заходу навіть вигідно робити Росію сильнішою мілітарно. Адже тепер ісламський фактор практично зник із політичної мапи Росії, з ним розправляються жорстоко, при заплющених очах світової громадськості. Ми не чуємо протестів в ООН, в Раді Європи. — Ситуація дуже серйозна. Зараз, коли у нас в Україні, як каже Кучма, “все обнулилося”, повернулося назад, Росія намагається зробити те, що не вдалося шість років тому. — Те, що не вдалося за роки радянської влади. За ті роки Росія повинна була тут до пня все зруйнувати, знищити. Але ось тут я хочу вийти на одну дуже важливу тему: чому їм не вдасться! Чому не вдасться і цього разу? Нема у них ідеології. Була велика потужна радянська ідеологія, яка виправдовувала все: нове життя, соціальну справедливість, роботу для кожного, очікування в черзі на квартиру, колись ти її одержиш. Ось ідеологія, під якою ми прожили 70 років. Сьогоднішня ідеологія — це глиняні підніжки, які розсиплються. На чому все хочуть збудувати? На двох “слоганах” — “Братство. Дружба”? Ще що: “Русский мир”? “Православіє”? Та все це розсипається. Ніколи вже не може якийсь сегмент української культури, той же галицький, принатуритися до Росії. Пробували там нав’язати Московську Церкву. Де вона нині на Галичині, “русская церковь”? Хоч і підживлюється фінансово. А що доброго може чекати на нашу молодь у цих російських проектах? Кавказькі війни? І взагалі, що чекає? Російські злидні? Вони великі. Відомо, що олігархат керує Путіним. А він уклав із ними угоду: робите сильну Росію, будете самі сильними. Тому, аналізуючи все, що відбувається, не бачу якихось підстав вважати, що вони так швидко, як це їм хочеться, можуть нав’язати свої порядки. Ми не були радикальними з багатьох питань, зокрема й у мовному. Ми толерували російську мову на всій території незалежної України. Але, здається, вже беруть за ребро і підвішують, як Байду на невільничому базарі в Стамбулі. Це дуже серйозна тема, мовна, яку вони заторкнули. Мало того, що майже окупували електронні ЗМІ, де панує російська мова. Але і в тих глибинних сегментах, де українська мова панує, їм хочеться її швидше зліквідувати. Ми чекаємо їх на Хуторі Михайлівському, а вони вже тут. А що далі? Адже в кожного є генетична пам’ять. Тому вони усвідомлюють, що, відбираючи сьогодні мову, завтра у тебе відберуть усе, що є твоє: можливо, у них зараз вишуканіші форми, ніж були у більшовиків, не буде депортацій. Може, вони розраховують на втечу, на масову втечу українців? — Частина з них, на жаль, вже й виїхали за кордон… — Але я хочу нагадати, як частина басків, ірландців виїздили для того, щоб повернутися. Я не належу до тих розгублених, депресивних, які причитають: мовляв, ось це вже сталося. Це спроба. Серйозна, активна, неймовірна. — Їх нині чимало, розгублених, котрі кажуть: це вже надовго. — Та нічого подібного. Я оптиміст. Чомусь дехто забуває, що зараз не доба формування імперій. Усі великі імперії розпадаються. Імперська ідеологія не може закріпитися на самій території Росії, бо там є якути, татари, є великі етнічні групи, те, що Росія ніколи в житті не узгодить всередині себе. Хоч вона зміцнила себе законодавчо, нав’язавши всім іншим російську мову як державну, прийнявши закон про особливий статус російської мови на території федерації. Хоче ніби мовним обручем це об’єднати. Ніколи в світі! Це різні ментальні підходи, різне бачення. Це мінне поле боротьби: хто підірветься? Якщо вони розставляють ці міни, то підірвуться самі, бо іноді забувають, де ці міни поставили. Отже, є природні чинники. І марно заявляє Табачник, що там, мовляв, залишилася жменька тих українців — письменники, науковці. Та нічого подібного. Зустрічаю людей, які далекі від гуманітарної сфери, але вони так само або гостріше реагують на ті випади, кажуть, що треба негайно щось робити. Тому хочу остудити голови відвертих шовіністів в Україні. Коли вони кажуть про двомовність, чому досі не опанували української мови? Та нема ніякої двомовності на Донеччині, Луганщині чи Харківщині. Там панує російська мова. Чому там український елемент принижений? Чому там українська нація не має своїх прав і свобод? — В Україні Росія реалізує свої потуги бути великою державною? — Росія ніколи не буде великою державою. Вона вже посунулася до Уралу і хоче за рахунок оцієї компенсаторної політики, тобто за рахунок України і Білорусі повернути свої позиції. А за Уралом вже 35 мільйонів китайців. І це ж тільки початки, за надзвичайних демографічних проблем у Росії. Немає “руського чєловєка”. Він, як би це сказати, не відновлюється. Російська людина деградована, принижена, розгублена. Всі відзначають великий рівень алкоголізації, наркоманії і супутних болячок у російському суспільстві. На чому ж Путін хоче будувати свою імперію? На тому, що підтримує жорсткі порядки в Україні через Януковича, через Могильова. А той же Могильов робив кар’єру в Україні, не вдаючись до державної української мови. — Тут уже питання до попередньої влади… — До наших патріотів, які були при владі: вони що, не бачили, хто є хто? Що робили наші державні мужі помаранчевого періоду, коли я вимагав, щоб закон про мову був прийнятий? Що робили 5 років із Концепцією мовної політики в Україні? Перекидали з парламенту в Секретаріат Президента, з Мінкультури до Кабміну. — Добре, що державність мови поки що захищена Конституцією. — І для її зміни, навіть із “тушками”, треба дві сесії парламенту. Як ще діяти? Референдумом? Тоді матимете дві України, бо не можна навіть із фальшуваннями заявити, що українців стало після перепису 2001 року втричі менше. — Шість років тому плани Росії з анексії України провалилися не лише через зовнішній фактор. У нас в Україні тоді згуртувалися всі національні, державницькі сили. Що ж нині? — Нині влада робить усе, щоб вони не згуртувалися. Нема такого одного лідера, однієї політичної сили, яка б консолідувала. Нема вже також потужної сили, якою була 2004 року фракція “Наша Україна”. А в той час влада веде черговий наступ на людей, починаючи з економічних питань до спроб підвищення пенсійного віку. Йде нагинання всіх під одну політичну силу. Ми вже були свідками того, як творилася подібна політична сила на чолі з Кучмою. Де вона нині? Натомість бачимо ерозію влади. Бо вона, замість того, щоб консолідувати українське суспільство, розсварює людей. Завтра змушуватимуть вчити дітей за підручником Табачника, і я закликаю не допустити цього. І цього не буде! Шановні вчителі, не бійтеся! У вас ще є влада. Я не думаю, що ви віддасте її на місцевих виборах за те, що вам хтось щось пообіцяє. Самоврядна влада зобов’язана вас захищати. Опір анексії України є і буде. І це довготривала, виснажлива боротьба. Якщо Росія хоче такої боротьби в Україні, то який їй зиск? Хіба що послаблюючий. А в нас є Конституція, і ми вимагатимемо її дотримання і від першої особи держави. Бо це не помазаник Божий, це людина, яка ситуативно перемогла на виборах. Але не перемогла його ідеологія, його партія. На чому вони можуть створити потужну політичну силу? На піску? — Тому будьмо оптимістами. — Будьмо і переможемо. Спілкувався Петро АНТОНЕНКО
Полеміка · “Український гімн справді історичний і народний, він як фенікс воскрес із забуття, був і є вірним про0 відником народу в боротьбі за краще майбутнє”. · S. 4Originalseite ↗

СИМВОЛ УКРАЇНСЬКОГО ВОСКРЕСІННЯ

Андрій ЗИЛЬ, журналіст, краєзнавець, м. Бориспіль А ось і черговий замах на удар по україн0 ству — змінити текст пісенного символу дер0 жави — Гімну. На це прозоро натякає доктор юридичних наук, професор Василь Малярен0 ко у статті “Про Державний Гімн України” (Го0 лос України, 4.09.2010). Відомий юрист, наче хірург, почав по “кісточках” розкладати й ана0 лізувати текст пісенного символу України, обґ0 рунтувавши свої наміри так: “Останнім часом дедалі частіше звучать слова про недоскона0 лість нашого державного гімну і навіть його шкідливість для іміджу України. Ми вирішили проаналізувати гімн у цілому, подумати над змістом окремих його фраз і слів, з’ясувати, які асоціації виникають при його прослухову0 ванні”. Ось так. Очевидно, не сподіваючись на особливі успіхи в трудах на правничому полі держави, юрист вирішив, що це слова дер0 жавного гімну шкодять “іміджу України”… По0 ки що припущень, що гімн-символ впливає на авторитет нашої держави у світі і якимось чи0 ном принижуває її становище у взаємозв’яз0 ках з іншими країнами, — не було. Чи трапля0 лося коли-небудь на офіційній зустрічі прези0 дентів подібне, чи на урочистих засіданнях хтось відчував себе приниженим чи погань0 бленим від урочистого звучання Гімну? Пере0 конаний, що ніхто з тих, хто досяг найвищої спортивної висоти, творчої перемоги, не від0 мовився від того, щоб на честь його перемоги звучав гімн рідної держави. Ніколи ніхто не скаржився, що гімн не можна співати через високі ноти. Врешті, для того й існує музична грамотність, аби обрати потрібну тональність. А юрист Маляренко в ноти не втрапляє, говорячи: “Як стверджують спеціалісти, наш гімн, відповідно до музичних правил, практично не може заспівати пересічний українець, оскільки не може взяти надто високі ноти. Тому народ його й не співає, бо не в змозі легко та розкуто це зробити”. Хто робив подібні дослідження, опитування? Неправду говорить шанований професор. Або ж покладається тільки на власний досвід. Та якщо з такою міркою підходити до пісні, то “пересічний українець” не міг би співати! А Україна — пісенна держава. Українці співають і народні пісні, і сучасні, беруть і високі ноти, і низькі. Кожен співає так, як дозволяє йому власний голос. Звісно ж, на професійній сцені “пересічний українець” не заспіває як співак-професіонал. У професіоналів із виконанням славня проблем немає. А на урочистих засіданнях, масових зібраннях, у великих і малих залах — скрізь, де дозволяє і спонукає до цього ситуація, люди співають гімн і відчувають від цього піднесеність і єдність. Прикро за автора, який “не зустрічав жодної поміркованої людини, яка б у приватній розмові схвально говорила про наш гімн”, — дивне в нього товариство. Чи не найбільша вада, — на думку юриста — початок пісні “Ще не вмерла…” Викликає негативні асоціації з постійним нагадуванням, що Україна не вмерла, ще живе, ще дихає. Право кожної людини думати що завгодно і як завгодно. Але юристові годилося б знати історичну долю цієї пісні. Чому слова “Ще не вмерла…” звучать як заява, як запевнення, як виклик гіркій долі, що супроводжувала Україну в часи минулі? Із роздумів професора випливає, що перші рядки треба змінити, бо вони йому навіюють негативні асоціації. У наших сусідів поляків державний гімн починається словами: “Єще Польска не згінела”. Звучить він із 1797 року, і ніхто з поляків не говорить про негативні асоціації, бо кожен громадянин Польщі з гордістю називає себе поляком, пишається своїм гімном, державою і дбає про її добробут і зміцнення. І жодних юридичних перипетій щодо державного гімну в них не виникає. Юристи вважають себе громадянами Польщі і не відчувають приниження їхнього авторитету чи іміджу держави, пов’язаного зі змістом гімну і його початком. Ставлення до гімну України залежить від культури людини, її освіченості, патріотизму й відданості своєму народу. Принижувати символ рідної держави, в якій живеш і працюєш, користуєшся всіма її надбаннями і цінностями щонайменше не коректно. А для юриста, ознайомленого з Основним Законом — щонайменше дивно. Не зрозумів В. Маляренко і патріотичного змісту слів “Душу й тіло ми положим за нашу свободу” і коментує цю фразу вульгарно, порівнюючи зі словами відомої пісні радянських часів “Смело мы в бой пойдем за власть советов и как один умрем в борьбе за это”. Така собі парабола навпаки. Вішає локшину на вуха, розраховуючи на легковірність читача. Згадаємо історію пісні. Павло Чубинський написав вірш “Ще не вмерла Україна” у вересні 1862 року в Києві під час зібрання молоді, студентів університету, серед яких були серби, поляки, українці. Ці зібрання не обходилися без співу патріотичних пісень. У відповідь П. Чубинський, тоді 23-річний громадівець, експромтом написав вірш “Ще не вмерла Україна”. Він мав такі запальні слова, що товариство одразу вивчило вірш і заспівало на відомий їм мотив іншої пісні. Це був чи не найкоротший шлях твору від вірша до пісні, яка зринула із глибини сердець як виклик молоді тоталітарній системі, що душила все народне, все українське. Україну в імперії називали Малоросією. А тут безкомпромісний виклик імперському мракобіссю: “Ще не вмерла Україна”. Для тогочасних юристів — крамольна! Спочатку пісня поширювалась у рукописних списках. За її виконання Чубинського заслали майже на сім років у далекий північний край, в Архангельську губернію. Але пісню не поневолиш — у неї вкладена енергія дії і думки великого патріотичного піднесення українців і їхньої готовності влитися в ряди революційного руху. Твір Чубинського став піснею-будителем, піснею-прапором, бо його рядки мають велику вибухову силу патріотичних емоцій автора. Його поява зумовлена вимогою часу, ідеями національно-визвольного руху, що охопив слов’янські країни Європи і в т. ч. й Україну. Адже слов’янські народи були підневільними трьох імперій: Російської, Османської і Австро- Угорської. На визвольну боротьбу піднялися чехи, болгари, словаки, серби, поляки, словени. Україна виявилася розділеною навпіл. Правобережжя — під владою Польщі, Лівобережжя — під владою Росії. За такої ситуації у боротьбі за незалежність українці могли розраховувати тільки на власні сили, які треба було об’єднати і запалити одною ідеєю визволення. Певну роль у згуртуванні народних мас повинна виконати пісня, народжена у ядрі національного руху. На початку 60-х років ХIХ століття серед українців були знані пісні-гімни польських патріотів “Єще Польска не згінела” та сербська “Гей, слов’яни”. Вони часто звучали в молодіжному гурті, викликали гордість і захоплення у поляків і сербів. Чубинському це був своєрідний докір. Під впливом політичної ситуації та поезії Шевченка він виношував ідею створення патріотичного вірша-пісні. До речі, влітку 1862 року П. Чубинський разом із групою товаришів відвідав могилу Т. Шевченка в Каневі, вклонився його світлій пам’яті. А вже на початку осені написав вірш “Ще не вмерла Україна”, який, за словами дослідника історії його написання Д. Чередниченка, “винуртував, виплекався із того поетичного виру, що клекотав на теренах українського слова, української незнищенної думки” (Павло Чубинський. Сопілка. Поезії, переклади. — К., “Задруга”, 2001, с. 55). Пісня утверджувала безсмертя України. А цього безсмертя не хотіли чути і бачити царі-імператори і їхні сторожові пси. Не по нутру вона була і комуністичній владі — непримиренному ворогові національної ідеї, яка жорстоко переслідувала тих, хто намагався її заспівати чи зберігати у своєму домашньому архіві. Для такої особи “відрядження” на Соловки чи на Колиму років на 20 було забезпечене. Сьогодні можна почути з уст високопосадовців про об’єднання України. Цю високу місію вже виконав наш національний, а нині Державний Гімн України. Символічно, що слова пісні написав наддніпрянець Павло Чубинський, а музику — галичанин Михайло Вербицький. Причому, за життя вони ніколи не зустрічалися, а зійшлися в одній величальній пісні, яка “гартувалась у буремних змаганнях упродовж багатьох десятиліть, цей славень заслужив безсмертної шани у свого народу”(Д. Чередниченко). І справді, пісня-гімн об’єднала східну і західну Україну, її гордо, величаво, з піднесенням співають у Києві і Львові, її хвиля котиться від сходу до заходу, з півночі на південь. Її співають українці на всіх континентах земної кулі. І говорити про гімн так надумано, спотворено й вульгарно просто недоречно. Порівнювати козаків із піратами, розбійниками, гімн — з “поминальною піснею” — це просто неповага до своєї історії, тої багатовікової боротьби, що протягом віків вели покоління українців. Хіба заради наживи, “за сфери впливу та здобич” воювали проти гнобителів і поневолювачів ватажки селянських повстань С. Наливайко, І. Сулима, П. Павлюк, Д. Гуня, Я. Остряниця, Т. Федорович (Трясило), оспівані в народних піснях? Вони справді “душу й тіло” поклали за свою свободу, за визволення українських земель від національного і соціального гніту. А Петро Сагайдачний здійснював свої походи не заради слави чи власної пихи, а щоб послабити військову могуть своїх ворогів — турків і татар, які спустошували українські землі. Це була помста за нанесені кривди, за спалені міста й села, за поневолення українських селян, за перетворення їх у ясир. А скільки перемог здобув у двобої із противниками відважний кошовий Іван Сірко! Недарма народ шанує своїх героїв, складає про них пісні, береже пам’ять про них. То чи можна під один гребінець стригти всіх козацьких ватажків і називати їх зрадниками, дикими гусьми, найманцями?! У первісному варіанті вірша “Ще не вмерла Україна” П. Чубинського є такі рядки: Наливайко, Залізняк і Тарас Трясило Кличуть нас із0за могил На святеє діло. Ізгадаймо славну смерть Лицарства козацтва, Щоб не втратить марне нам свойого юнацтва. Отже, автор вірша-гімну знав і розумів історичну роль цих славних ватажків і ставив їх за приклад для молодих. А який буквальний підхід до кожного рядка чи фрази гімну демонструє новоспечений гімнознавець-юрист В. Маляренко! Викривлена уява і розуміння автора роздумів дають йому підставу сумніватися в тому, що сучасники правильно зрозуміють слова “запануєм і ми, браття, у своїй сторонці”. В. Маляренко вбачає під “пануванням” домінування зверхності, а не бажання мати свою незалежну державу і бути господарем у своєму домі. П. Чубинський писав свій вірш заради заклику до волі, до об’єднання слов’янських народів. І ця фраза не може бути тимчасовою. Вона актуальна й сьогодні. Адже в ній закладено дух безсмертного Тараса Шевченка, готовність віддати життя за свою свободу і незалежність, заклик до рішучих дій, шанувати і берегти славу й волю. Згадаймо Шевченкові слова з “Івана Підкови”: “Пановали, добували і славу, і волю”. Тож перший рядок “Ще не вмерла України і слава і воля”, на думку дослідників гімну, і є відповіддю на цей вірш. Не можна підходити так упереджено до рядків гімну. Говорячи про Державний Гімн України, не забуваймо, який довгий шлях свого утвердження пройшов цей музичний символ після своєї появи друком 1863 року. Дослідники визначили такий історичний шлях твору “Ще не вмерла Україна” і розділили його на три періоди. Перший період (1863—1885) — це зліт твору як політичної закличної пісні, другий (1885—1918) — поширення й утвердження його як загальнонаціонального гімну, третій (1918 і до сьогодні) — найскладніший період його заборони й утвердження. У 1918—1921 роках він функціонував як державний символ, потім спалахнув 1939 року в Карпатській Україні, і повернення із забуття і воскресіння 1991 року. На цьому складному шляху його утвердження проходило в процесі визвольних змагань народу до національного самовизначення. За словами члена-кореспондента НАН Олега Романіва, пісенний символ України освячував мартиролог нових поколінь українців у своїй нестримній боротьбі за незалежність. Зі словами “Ще не вмерла Україна” йшли на розстріл герої-повстанці Базару, з нею західноукраїнці ставали на битву проти сваволі польських окупантів, із піснею на устах вмирали січові стрільці Карпатської України на карпатському Верецькому перевалі, розстріляні у березні 1939 року угорсько-польськими “союзниками”. Обсаджені енкаведистами у схронах, герої УПА співали цю пісню перед тим, як підірватися гранатами. Вона звучала на вустах у в’язнів ГУЛАГу під час Норильського повстання 1953 року. Цей гімн упродовж кількох десятиліть давав сили українській діаспорі зберегти національну ідентичність і політичну волю у час червоного лихоліття в Україні (Володимир Трембіцький. Національний гимн “Ще не вмерла Україна…” та інші українські гимнові пісні. — Львів. — 2003. — С. 5). Чи можна знайти в нашій історії таку популярність і такий вплив на народні маси якоїсь іншої пісні?! Наш державний гімн — майже півтора століття незмінний вартовий нашої пам’яті. Значимий і той факт, що, на оголошений державною комісією конкурс на кращий варіант тексту Гімну України подали твори понад 800 гімнописців, але переміг рекомендований поважною комісією для остаточного затвердження Верховною Радою перший куплет і приспів загальновідомого гімну Павла Чубинського, музика Михайла Вербицького, “Ще не вмерла Україна” (“Ще не вмерли України і слава, і воля”). Український гімн справді історичний і народний, має історичне підґрунтя, він як фенікс воскрес із забуття, був і є вірним провідником народу в боротьбі за краще майбутнє. Як мовив геніальний І. Франко: Довго нас недоля жерла, Досі нас наруга жре; Та ми крикнім: Ще не вмерла, Ще не вмерла і не вмре!
Гаряча тема · “Нав’язування сьогодні двомовності в Україні, чи її південних та східних регіонах, — це шлях тоталітарного зросійщення українців”. · S. 5Originalseite ↗

ВАЛУЄВЩИНА У НАСТУПІ. А ЩО УКРАЇНЦІ?

Тарас ШЕВЧЕНКО, член правління Запорізького облоб’єднання ВУТ “Просвіта” Акція демонстративної зневаги української (за Конституцією — державної) мови ще від часу президентських виборів, коли Л. Кучма пообіцяв надати російській мові статусу другої державної, під проводом відомих міських та обласних рад набирає за сучасної влади дедалі більших обертів. Долучилася до цього процесу й Запорізька обласна рада. Та якщо раніше зневага йшла від комуністів, то тепер і Партія регіонів перебрала на себе ініціативу звільнити територію України від української мови. Якщо в Запоріжжі раніше за впровадження російської мови як державної ратувало богуслаєвське лобі в міській раді, то тепер його ідеологи піднялися на вищий партійно-державний щабель — ради обласної. Пророк нації, Тарас Шевченко, більше 150 років тому написав: “Возвеличу Малих отих рабів німих! Я на сторожі коло їх Поставлю Слово!” Слово рідне за цей період так і не стало символом визволення — раби залишилися німими. Сьогодні в Запоріжжі “дядьки отечества чужого” волають про жалюгідний стан російської мови. От у сфальшованій Пояснювальній записці депутатам Запорізької обласної ради відомий регіональний українофоб ллє крокодилячі сльози, що буцімто в “Україні штучно обмежується використання російської мови на радіо, телебаченні, в кінопрокаті, …здійснюється цілеспрямована політика ліквідації вищої освіти російською мовою; …ситуація посилюється штучним обмеженням використання російської мови в діяльності органів державної влади і місцевого самоврядування, в судочинстві, в економічному і соціальному житті, в освітньому процесі дошкільних, загальноосвітніх учбових закладів”, пропонує рішення під назвою “Про реалізацію конституційних гарантій на вільне використання російської мови в Запорізькій області та сприяння виконанню зобов’язань України щодо реалізації норм Європейської хартії регіональних мов”, яке обласна рада ухвалила майже одностайно (з 91-го лише один голос проти). “Презавзяті патріоти” забивають осиковий кілок у серце кожного українця — його мову, а “братія мовчить собі, витріщивши очі”. У Запорізькій області 621 школа. Українською мовою навчання охоплено 65 % шкіл, з російською мовою навчання 216 шкіл (35 %). Та це лише справна цифра для офіційних звітів. Правдива ж ситуація у тому, що кількість українських шкіл значно менша, оскільки викладання у багатьох школах має характер двомовності. На місцевому рівні не забувають підтримувати функціонування російської мови, забуваючи про підтримку своєї, — міська рада Запоріжжя й обласна рада 07.08.2008 р. ухвалили рішення №15 “Про програму розвитку російської мови, російської культури в Запорізькій області на 2008—2012 роки”. У статті 10 Конституції України зазначено, що “державною мовою в Україні є українська мова” (на законодавчому рівні внесено роз’яснення Верховним Судом). Автор Пояснювальної записки, він же автор проекту рішення, вводить в оману депутатів і українців, коли стверджує, що “історичні обставини і умови соціально-економічного і культурного розвитку Запорізької області зумовили активне і широке використання російської мови в усіх сферах соціального життя”. Чого тут більше — відсутності необхідних знань зі славістики, історії України, культури, духовності, чи нерозуміння потреби спиратися на достовірні наукові джерела, чи це українофобські фантазії видавати бажане за дійсне?!” Це ще й відверта брехня, бо 350-річне зросійщення українців через заборону мови царським і комуністичним режимом призвело до асиміляції українців, яким “общепонятний язик” треба було вживати в усіх сферах суспільного життя. Ось один з епізодів як здійснювалися заборони. Колишній професор Харківського університету Олександр Ратгавз, який живе в Ізраїлі, свідчить про протест 1951 року студентів Харківського університету, які відмовилися складати іспити російською мовою. “Тоді 800 із них було репресовано, багатьох вивезено у Сибір, а 33-х на закритому суді засуджено до смертної кари і розстріляно”. Така правда “історичних обставин” використання російської мови в Україні. Автор документів до обласної ради, посилаючись на третій абзац статті 10 Конституції України, вболіває лише за російську мову, “напрочь” забуваючи про національні меншини. У Законі України “Про мови в Українській РСР”, який чинний і дотепер, у ст. 28 зазначено, що “в Українській РСР навчальна і виховна робота в професійнотехнічних училищах, середніх спеціальних і вищих навчальних закладів ведеться українською мовою, а у випадках передбачених частинами другою і третьою цього Закону, поряд з українською — і національною мовою більшості населення”. Росіяни в Запоріжжі та Запорізькій області не складають національної більшості населення (за винятком окремих сіл Кам’янко-Дніпровського району, Куйбишевського району та с. Гусарка), тому зазначені норми ч. 2 ст. 3 Закону України “Про мови в Українській РСР” у цьому випадку не є чинні. Нагадуємо депутатам, що в УРСР в Запоріжжі було лише дві школи з українською мовою навчання. Хіба це не виразний показник насильницької асиміляції українців у совдепії. Європейська хартія регіональних мов і мов меншин, на яку посилається автор Пояснювальної записки, констатує, що “захист і розвиток регіональних мов або мов меншин не повинен проводитись на шкоду офіційним (тобто державним) мовам і необхідності вивчати їх”. Гаазькі рекомендації щодо освіти такі: “Особи, які належать до національних меншин, зобов’язані інтегруватися в широке суспільство через належне володіння державною мовою”. До того ж впровадження положень Європейської хартії вжиття є прерогативою держави, а не обласної ради. Розвиткові російської мови в Запорізькій області, як і в Україні, ніщо не загрожує. Вона не може бути ні регіональною, ні тим більш офіційною, бо має материнське коріння в Росії. Депутатам обласної ради достеменно відомо, що за 19 років незалежності в Українській державі не створено повноцінного національного інформаційного простору, бо без належної управлінської й фінансової підтримки держави українські засоби масової інформації доведені до стану вторинності. Користуючись аж занадто гаслами демократизації і свободи слова, цинічно і брехливо говорять про нібито жалюгідний стан “русского” слова і “русскоязычного населения” в Україні й, зокрема в Запорізькій області переважно ті, хто “подобный сотням беглецов на ловлю счастья и чинов заброшен к нам по воле рока” і ратують за російську офіційну (чи регіональну — підміна термінів не міняє суті претензій), бо не спроможні вивчити українську. Без мови немає нації — це добре розуміють українофоби, пропонуючи малоросам-депутатам прийняти щодо українців дискримінаційне рішення про подальше зросійщення українців козацького краю, де колись гартувалася воля й українська національна свідомість. Доморощеним малоросам треба звертатися до витоків і врахування правдивих історичних чинників щодо функціонування української мови у царській і більшовицькій імперії, бо українці добре знають “що ми? чиї сини? яких батьків? ким? за що закуті?”, і тоді наступить порозуміння між носіями російської й української мов. Нав’язування сьогодні двомовності в Україні, чи її південних та східних регіонах, — це шлях тоталітарного зросійщення українців, і, без усякого сумніву, призведе до загострення міжетнічних стосунків. Нагадуємо, що будь-яка дискримінація заборонена ст. 14 Європейської Конвенції з прав та основних свобод людини, яку Верховна Рада ратифікувала 17 липня 1997 року, визнавши юрисдикцію Європейського Суду обов’язковою для нашої держави. Вважаємо, що рішення “Про реалізацію конституційних гарантій на вільне використання російської мови в Запорізькій області та сприяння виконанню зобов’язань України щодо реалізації норм Європейської хартії регіональних мов меншин” суперечить ст. 10, ч. 2 ст. 19 Конституції України, рішенню Конституційного суду від 14.12.1999 №10-рп/99 та п.4 ст. 2 ч. 1 Європейської хартії регіональних мов. 2009 року Головна служба з питань гуманітарного розвитку при Секретаріаті Президен1 та України оприлюднила дані, що 20091го Україна витратила 3 мільярди 195 мільйонів гри1 вень бюджетних коштів на утримання навчальних закладів із російською мовою навчання. Росія не виділила жодних коштів на утримання навчальних закладів з українською мовою навчання в Росії. В Україні функціонує 983 дошкільних навчальних закладів із російською мовою виховання. У Росії подібних закладів українською мовою немає. В Україні навчаєть1 ся російською мовою 779 423 учні загальноосвітніх навчальних закладів, 1 292 518 учнів вивчають російську мову як предмет і 165 544 учні вивчають російську мову факультатив1 но або в гуртках. У Росії вивчають українську мову як предмет 205 учнів, а 100 вивчають її факультативно. Навчаються російською мовою в Україні 59 656 студентів вищих навчаль1 них закладів І—ІІ рівнів акредитації і 395 186 студентів ІІІ—ІV рівнів акредитації. В Росії жо1 ден студент не навчається українською мовою. В Україні за рахунок державного бюджету надруковано 1 555 500 примірників підручни1 ків російською мовою вартістю 18 млн 616 тис. грн. У Росії державним коштом не надру1 ковано жодного підручника українською мовою. Якщо взяти до уваги усе1 реднений розподіл школя1 рів, які брали участь у зов1 нішньому незалежному тес1 туванні 2009 року (тести з математики, біології, гео1 графії, історії України, фізи1 ки, хімії), то за мовою скла1 дання він був таким: 75,7 % учнів обрали українську мо1 ву, а 23,9 % — російську мо1 ву, що цілком відповідає кількісному складу носіїв ук1 раїнської і російської мов.
Гаряча тема · “Нав’язування сьогодні двомовності в Україні, чи її південних та східних регіонах, — це шлях тоталітарного зросійщення українців”. · S. 5Originalseite ↗

ЗУСТРІЧ НЕ ВІДБУЛАСЯ

Ще однією формою відповіді Януковичу на його пропозицію “жити дружно” став мітинг протесту перед місією України при ООН у нью-йоркському Мангеттені. Увечері 22 вересня туди прийшли сотні українців, аби сказати політиці нинішньої української влади рішуче “Ні!”. Керівники громадських організацій, відомі в громаді люди наголошували у своїх виступах перед українською місією, що над Україною нависла зловісна хмара диктатури: в Україні нищиться опозиція, незалежне судочинство, чиниться шалений тиск на ЗМІ, запроваджується цензура. Між виступами мітингувальники скандували “Януковича — у відставку!”, ”Україна не Росія!”, “Наша мова — українська!”, “Геть Табачника”… Окрім гасел, лунали того вечора під стінами української місії при ООН й українські народні та повстанські пісні. Валентин ЛАБУНСЬКИЙ, головний редактор тижневика “Nova газета” (Нью-Йорк)
Абетка відомих імен · “У культурі залишаються ті постаті, які зорієнтовані на найвищі моральні ідеали”. · S. 6Originalseite ↗

ІІРРИ ИН НАА К КААЛ ЛИ ИН НЕЕЦ ЦЬЬ:: «СВІЧКА ТОДІ ЛИШЕ СВІТИТЬ, КОЛИ ВОНА ГОРИТЬ»

“Я ВОЛІЮ ВІДКРИТОГО ВОРОГА, НІЖ ТАЄМНОГО” — Я сказала працівникам українського СБУ: не дайте себе принизити. Не має також права СБУ ставати на бік однієї партії — вона зобов’язана служити Україні, виконувати указ Президента про розсекречення архівів у всій країні. А це, на жаль, не виконується. Не має права працівник СБУ працювати так, щоб дискредитувати Україну в очах світової громадськості. Україна була представлена як держава, де відбуваються переслідування ректорів, студентів, фонду “Відродження”. Що найгірше — перетворюють працівників СБУ на ворогів української нації, культури, історії. Тож саме СБУ має покласти тому край. На очах СБУ Україною їздила злочинна виставка Ісаковича- Залеського, яка принижує український народ. Тому доступ до документів мусить бути. Засекречення архівів — це злочин проти держави. СБУ мала б відслідковувати антиукраїнські акції. Що стосується Національного музею-меморіалу жертв окупаційних режимів “Тюрма на Лонцького” — це науково-дослідний центр, а не політичний, і мусить мати доступ до архівів. — Десять років тому в інтерв’ю, яке я у Вас брав, Ви чітко сконстатували: “Нині поняття “незалежність” перетворюється для української нації у просто красивий звук”. А як нині, у 2010-му? Ситуація не змінилася? — Змінилася. Але в значно гірший бік. Антиукраїнські сили вдалися до відкритого протистояння: від убивств до шантажу. Якщо взяти ситуацію на Великій Україні і на Західній у порівнянні, то на Заході є духовно сконсолідована спільнота, де немає міжнаціональних протистоянь, і не було жодного політичного вбивства (крім шовіністичного вбивства Ігоря Білозора). А на Сході — постійні політичні вбивства. Над цим питанням мали б задуматися і держава, і її структури. У Одесі “розійшовся” бандит Марков, те, що сталося в Харкові (з редактором “Нового стилю” Климентьєвим. — Б.З.), свідчить, що антиукраїнські сили ідуть без остраху в наступ. Ні права людини, ні права нації, ні права держави не охороняються. — Що в найнебезпечнішому стані? — Усе в загрозливому стані. Але наступ сьогодні пішов за всіма параметрами. Допустити керувати освітою невігласа — це більше ніж парадокс. Це Сталін міг сказати, що кібернетика чи генетика — буржуазні науки. — Чи є у нас українське телебачення? — Те саме: немає. Все було вихоплено з українських рук — зокрема руками тих, кому національна ідея чужа, які не розуміють, що розвиток бізнесу пов’язаний із розвитком культури (“Якби ми вчились так, як треба”!). На Заході бізнес розвивається, коли він сприяє розвитку культури, духовних традицій тієї землі, того народу, де той бізнес розвивається. Бо завжди знайдуться на одних вовків сильніші вовки. А це порушує стабілізацію в суспільстві. З української історії знаємо, що тільки тоді, коли боротьба за матеріальні інтереси не відмежовується від інтересів культури, духовності, — можна говорити про відродження. Якщо цього немає — то, фактично, будівля на піску. В Америці, коли я оглядала Музей Свободи, то переконалася: вони зрозуміли, наскільки залежним є матеріальний стан держави від духовності, від культури, розвитку всіх — і насамперед корінного населення. Квітка не може вирости на безплідній землі. Культуру, землю треба культивувати. — Де поділося те духовне піднесення нині? — Очевидно, що на одному духовному піднесенні (а це — вияв мрії, надії) будувати фундамент будинку практично неможливо. Ворог, яким була і залишається імперія, був дуже сильний. За 20 років я бачу український інтелект, багатьох молодих людей, які є фахівцями у своїй галузі і, водночас, українцями. Але через діяльність ворожих структур українці й надалі залишаються на марґінесі, попри високий інтелект. Віктор Янукович, перебуваючи в Китаї, був обурений солом’яною українською хаткою — на виставці. Бо постійно, упродовж 20 років, усе робилося для того, щоб блокувати спроби показати український інтелект. Але винні в тому самі українці, які дуже піддаються на демагогію, що все збудуємо. Я вважаю, що молода українська еліта мала б об’єднатися для спільної праці. Щоб заявити своє “Я”. Україна того варта. Нас спеціально кинули у вир заполітизованості. Так не має бути. — А кількість партій зростає… — Здається, їх уже десь 200. Партія — це щілинка, щоб пролізти в структури влади. А це народ має визначатися з тим, що робити. Треба припинити бавитися в дрібничкові партії. Скажімо, Партія регіонів сконсолідувалася з партії хижаків. Тому й підпорядкувала собі СБУ, що змушує ректорів до стукацтва, переслідує студентів, науковців, працівників фондів. І табачництво в усій своїй красі показує, куди нас ведуть. У яму, у темряву, у зону. — Що далі буде? — Я не політик. Тяжкі питання ставите. Хоча вже спостерігаються переломні моменти. І це дозволяє мені зазначити, що вкінці тунелю я бачу світло. Коли ми уже побачили, хто є ворог, як діє ворог, — з цієї стагнації ми вийдемо, я певна. Україна переможе. Саме тому, що в силах протиставитися злу. Найстрашнішою є брехня, коли кажуть: “Я все виконаю”. Ні, виконати кожен має на своєму місці. Я волію відкритого ворога, ніж таємного. “МАЄ БУТИ РУХ ОПОРУ ДЕМОРАЛІЗАЦІЇ” — В ефірі “5 каналу” Голова Верховної Ради Володимир Литвин запевнив український народ, що українська мова є ідалі буде єдиною державною мовою. Як Ви думаєте, що підштовхнуло його до цього зізнання? Може, вибори? — Не хочу оцінювати заяви політиків. Я думаю, що Литвин усвідомлює значення для держави мовного компонента. І має об’єктивну інформацію про те, якою стає Україна. Річ не в тому, що він сказав, а в тому, що в передвиборний час відбувається спекуляція з мовами. До речі, попередній Президент України не прийняв Указу, що забороняв би порушувати мовне питання напередодні виборів. Є наукові інститути, є науковці, які доводять, скільки в країні російських шкіл. На голослівні звинувачення має йти вагомий аргумент. Російської мови ніхто не забороняв. А гагаузи, кримськотатарська спільнота досі мусять зберігати мову з останніх сил. Адже ці народи — корінне населення України. Нині через демагогію ПР українці опинилися поруч з кримськими татарами і гагаузами. І вершиться імперська політика Росії. — 12 серпня міністри закордонних справ Польщі, Чехії і Швеції (Радослав Сікорський, Карел Шварценберг і Карл Більдт) передали листа на ім’я Костянтина Грищенка, в якому висловлюють своє занепокоєння станом в Україні “фундаментальних цінностей усіх європейців”, висловлюючись дуже дипломатично — щось на зразок потреби розвитку демократії та поважання прав людини. Невже з нами ще хтось хоче спілкуватися — в доброму розумінні цього слова? — Європа дуже добре розуміє геополітичне значення України — з чого ми й почали нашу розмову. Йдеться про свободу слова, поширення інформації. Європа розуміє, що, по суті, вона вже опинилася перед фактом можливого спустошення України, яка буде під імперією. А це небезпека для Європи і для світу. Вони виходять із раціонального розуміння ситуації: наголосити на цих цінностях, які притаманні вже розвинутим країнам. Нашу владу треба постійно вчити. Але владці не хочуть вчитися. Я не політик. І найменше хотіла б відповідати на політичні питання. — Але ж Ви захищаєте Руслана Забілого? — Це — не політика, це — обов’язок кожного. Комусь дуже хочеться перетворити українців у немислячих істот. Звичайно, нація — не суцільні янголи. Але є обов’язок захисту сім’ї, дітей, традицій. А в чому полягає сенс життя? В користі? Молоде покоління не хоче тільки мислити користю, хоче проявити себе творчим інтелектом. Я у Наглядовій раді Національного науково-дослідного музею жертв тоталітарних режимів “Тюрма на Лонцького”, мета існування якого — об’єктивне дослідження історії ХХ століття, долі українців, жертв, яких зазнала Україна (і представники різних етносів), — від страхіть більшовицького режиму — під час приходу перших совєтів, гітлерівців, ще раз — від режиму більшовицького. Порівняйте з Угорщиною, наприклад: там не дозволяють собі знущатися над своїм народом. А в нас — закрито доступ до джерел і далі засекречують документи. Це все дає можливість принижувати українців, вважати їх не інтелектуальною нацією. Молоде покоління, я вважаю, здатне сформувати не тільки економічні структури, а й своє СБУ. В нас має бути рух опору за наше право представляти і розвивати ці структури. — Перший заступник голови облради Роман Ілик, лідер облоб’єднання “Батьківщина” днями заявив: “Сьогоднішнє голосування про недовіру голові Львівської ОДА Василеві Горбалю — це спроба привернути увагу України до того, що Львівщина не згідна з політикою Президента, не приймає його методів управління і вимагає переглянути своє бачення розвитку держави та регіону”. Не всі, з ким я розмовляв, підтримують це голосування “проти”. Ваше ставлення до цього? — Я вважаю, що напругу в області створює Горбаль своєю викличною поведінкою, неправдивістю, вважає, що всіх може обдурити. Людина навчилася працювати на власне багатство. Для Горбаля не існує моральних, національних цінностей. І це принизливо для нас усіх. Причепив “георгіївську” імперську стрічку, принизивши День Незалежності. Демонстрації його нікому не потрібні. Він не знає регіону, він (регіон) для нього чужий. На обличчі у нього — цинізм. Горбаль — урок нашій ментальності, щоб наші люди зрозуміли, кого нам треба надалі обирати. Ми маємо пред’являти претензії тим, кого ми обрали. Претензії морально-етичного плану. Але не допустити, щоб забирали наше право обирати. А взагалі перед світом стоять глобальні питання: деморалізація людства в ХХ столітті і можливий вихід із деморалізації в ХХІ столітті. Я хочу вірити, що це буде століття повернення до моралі. Це — глобальний процес, він має закінчитися очищенням. Але скільки жертв він забере, того ми не знаємо. Моральне очищення неминуче перед загрозою екологічної катастрофи. Розвиток живого підпорядкований єдиному законові: принципові морального добору. І найкращий приклад — культура. У культурі залишаються ті постаті, які зорієнтовані на найвищі моральні ідеали. — Зустрічаємо нині багато прогнозів, що світ от-от повинен загинути. — Кінець світу і кінець буття — це різні речі. Кінця буття не буде. Бо Бог є життя. За законами буття, зміни мусять настати. І скільки б ти не мав золота в кишені — не врятуєшся. Тільки духовний поступ дає змогу вижити. Тільки в духовному усвідомленні сенсу життя буде і сенс порятунку. “ЙДЕТЬСЯ ПРО ЗБЕРЕЖЕННЯ ПАМ’ЯТІ” — Народний депутат Олесь Доній вважає, що сьогодні нам уже потрібно думати про рух опору, щоб перемогти, а історик Володимир В’ятрович — що проблема не в лідерах, ау відсутності команди як такої: “Проблема в тому, що у нас 20 років той чи інший український національний проект намагаються прив’язати до якоїсь однієї людини”. А Ви як думаєте? — Із В’ятровичем погоджуюся. Має бути рух опору деморалізації. А він включає в себе усе: і розвиток української науки, і право виходу українців як українців на інтелектуальну арену. — Президентом України Віктором Януковичем 27 квітня в Страсбурзі на сесії ПАРЄ Ірина Калинець — людина, яку, мабуть, і нема потреби представляти українському читачеві, принаймні людям культури, літератури, працівникам освіти, історикам… Вони знають: Ірина Онуфріївна — філолог-славіст за фахом, політв’язень брежнєвських таборів (1972—1981), співредактор самовидавничого культурологічного журналу “Євшан-зілля” (1988—1990), одна з організаторів “Меморіалу”, РУХу, активістка духовно-релігійного відродження, депутат Верховної Ради України ХІІ скликання (себто — Першого демократичного), автор кількох поетичних збірок, новел та детективно-історичного роману, понад трьох сотень політичних, культурологічних, наукових статей, а також — наукових праць: “Загадки хрещення України-Русі”, Студії над “Словом о полку Ігоревім”, “Епоха гунів та її передісторія”. Громадський діяч. Член НТШ. Була науковим працівником Інституту літературних досліджень при Львівському національному університеті імені Івана Франка. 1998 року удостоєна звання “Героїня світу”. У номінації “Сто героїнь світу” — США, Ротчестер — це звання, з-посеред трьох із половиною тисяч претенденток з усього світу, з України отримали лише три жінки, дві з них зі Львівщини — Орися Сеник та Ірина Калинець. Наша зустріч відбувалася після виступу Ірини Онуфріївни на сесії Львівської ради, як завжди — гострого, аргументованого, полемічного.
Читацьке віче · “Націоналістом людина стає з доведеного до краю бажання відновити справедливість вільного життя людини на власній землі”. · S. 7Originalseite ↗

Fortsetzung von einer früheren Seite — Seitenausschnitt

було сказано (дослівно): “Визнати Голодомор в Україні як факт геноциду неправильно і несправедливо”?.. — На догоду правителям Росії було сказано. Вочевидь. Сказав собі на поганьблення. Аз мертвими не воюють, мертвих вшановують. Я думаю всетаки, що мертві сильніші, аніж ми, живі. — Мертві вже своє зробили? — Ті мертві, які в обителі Божій, — сильніші, ніж живі. І я співчуваю тим живим, які вважають, що вони можуть пам’ять мертвих побороти. Щодо українського народу, то ніхто не може заперечити правду про Голодомор. Цим визначається цінність людини. Заперечувати людські жертви можуть лише ті, хто перетворився на бацилу. Є така одна “високопоставлена” — останнім часом — людина, яка знущається з всього українського, в тому числі і передусім — з української нації. Це вже не людина — це бацила регіонівського розливу. ПОЧИНАТИ З СЕБЕ — Що для Вас означає “бути європейцем”, про що чуємо звідусіль? — Я б сказала, що це дивне запитання. Бо радше запитати: що означає бути людиною? — Як прищепити людям відповідальність? — Ніхто нічого не може прищепити людям. Людина виховується, батьки хочуть, щоб їхнім дітям було якнайкраще. А виявляється потім, що вся їхня праця пішла намарно. Коли людина не усвідомлює, що її “еґо” веде її до загибелі, то це означає, що людина не хотіла розвиватися, а губила себе. А насправді закон життя — це жертовність, любов. — А що ж насправді запанувало світом? — Сили зла. Лише 1/8 гена нас, людей, відрізняє від тварин. Людина більше тварина. І має пізнати, наскільки вона — тварина (Еклезіаст). Тому починати треба з себе (Сковорода). — На який відсоток змінилася ментальність в українців порівняно, скажімо, з 1991 роком? — Юнг казав: демократія має страшно багато вад… Але тоталітаризм — зло, бо перетворює людину на раба. Знову: чому духовний крах? Бо правом вибору людина не хоче користуватися, а лише правом власного “еґо”. Вроджену агресивність людини подолати неможливо. Але віра в сенс буття повинна бути. Невмируща пасіонарність нації дає надію. — А від часів Майдану? — Знову-таки, це питання оцінки тих подій. Її дехто хоче вже і негайно. Нині негатив — це перевага власного “еґо” тих, хто прийшов до влади. Багатьом здається: той, хто прийшов до влади, ніби Бог. Якщо люди усвідомлюватимуть владу як тягар, то, можливо, щось і зміниться. Коли я чую — “А ми стояли на Майдані!”, — то мені спливають на гадку герої, які боролися за Україну, не втратили віри, не втрачали надії. Потрібно знайти те, де ти можеш себе найбільше зреалізувати. А в нас хочуть все і відразу. Людина — як свічка. А свічка тоді лише світить, коли вона горить. Спілкувався Богдан ЗАЛІЗНЯК
Читацьке віче · “Націоналістом людина стає з доведеного до краю бажання відновити справедливість вільного життя людини на власній землі”. · S. 7Originalseite ↗

«БІЛИЙ ЛОТОС» У «БОЛОТІ НАЦІОНАЛІЗМУ»

Володимир ФЕРЕНЦ, м. Івано-Франківськ Табачник знову щось написав. Таки не дотримав обіцянки, даної своєму босу Азарову і президентові Януковичу не займатися на посаді міністра політичною художньою творчістю. Очевидно, саме зараз комусь дуже потрібен Табачник, хоч він уже все сказав і нікому не цікавий. Можете пересвідчитися — у його статті “Духовная капитуляция националистов” у тижневику “2000” жодної нової тези, крім засудження федералізму, не оприлюднено. Знову його хтось використовує як своєрідного подразника, щоб відвести українські очі від проблем, уготованих громадянам владними реформаторами. Остання писанина Табачника по-ленінському нудна і зазвичай побудована на особистій неприязні до галичан. Він наївно думає, ніби все неприємне, кинуте в город українців Галичини не рознервує разом й українців-східняків. Вочевидь завжди обережний міністр зовсім утратив звичне загострене відчуття обережності. Нормальні українці є всюди, і вони все зрозуміють, бо стаття вочевидь написана без особливих симпатій до українців, які в душі завжди націоналісти. Ця писанина призначена не так для дратування націоналістів, як для підняття бойового духу одурманеного ідеями “руского міра” електорату, що колись звично і без “допінгу” голосував за регіоналів. Тепер уже так не голосуватиме, бо після значного підвищення цін на газ і подорожчання життя, обіцяного підвищення пенсійного віку і моторошних податкових новацій настрій електорату зіпсувався. Щоб забити памороки прозріваючому електоратові, Табачник відновив своє любе заняття: боротьбу проти українських буржуазних, чи тепер “печерних”, галицьких націоналістів. Хоча кожен історик знає, що націоналізм найперше і найсильніше працював саме на Великій Україні і є явищем загальноукраїнським. Отже, своїми дражливими писаннями Табачник робить неоціненну послугу саме цьому нелюбому націоналізмові, перетворюючи на знервованих націоналістів чимало заклопотаних українських громадян, не обов’язково етнічних українців. Критика тих політиків, які не виправдали місію націоналіста, справжньому націоналізмові не шкодить. Навпаки, усуває зі шляху охочих робити кар’єру на націоналізмі, як Табачник робить на боротьбі з ним. Такі люди завжди є і бувають нерідко успішними та грошовитими. Націоналізм однозначно виграє, якщо Табачник допоможе позбутися таких людей у політиці, бо їм на зміну стануть молоді націоналісти, які діятимуть без зайвих розмов. Якщо Табачник згоден виконувати роль санітара націоналістичного лісу, то справжні вовки українського націоналізму будуть йому вельми вдячні. Націоналістом людину робить не політика і не бажання бути в опозиції до влади. Націоналістом людина стає з доведеного до краю бажання відновити справедливість вільного життя людини на власній землі, не більше. Залишіть українців у спокої, і всі забудуть хто такий Табачник! Українській інтелектуальній еліті Табачник потрібен лише заради сміху, в потішний пантеон так званих печерних ворогів української нації у вигляді чергової воскової персони, щоб до неї додати влучно виписану нотацію. Українській школі Табачник точно не потрібен, але це владнається після наступних виборів чи швидше, бо влада Табачника не позбудеться, доки не зрозуміє як він гарно працює на руйнування її іміджу та іміджу президента. Владі таки потрібен Табачник як рідний кашпіровський, що навіює любе совіцьке умиротворення дивно розбагатілій комуністично-комсомольській номенклатурі. Вони хочуть, щоб їх називали олігархами, не знаючи, що в кожній порядній державі світу олігархи свою державу бережуть нарівні з націоналістами. Наші не знали ні європейського світобачення держави, їм невідоме українське умиротворення на вершині влади. Такими їх виховала мама-ударниця комуністичної праці та Сталін на стіні. На них і на Табачника ображатися не варто, бо він співає для них колискову, щоб їм не було так лячно і здавалося, ніби в Україні націоналізму немає. А він є. Бо сам Табачник нерозважливо власними словесами пробуджує його в душах спокійних гречкосіїв, дратуючи українське національне самолюбство. Що більше Табачник лає націоналістів, то більше стає знервованих українців, націоналістів. Зовні це не помітно, але за певних обставин виявиться, тому краще українця націоналістом надаремно не дражнити. Виявиться не так, як думає Табачник, провокуючи українців на нервове, стихійне спалення нервів і безсилу депресію від політики. Емоційно, для форми, зреагують тільки політики, але ж більшість українців зайвий раз скаже собі, що настала пора ставити на місце любителів говорити образливі для вільної людини слова. Табачник занадто бравує, як на держслужбовця і цим виказує, що він панічно боїться українського націоналізму в головах простих українців. Напевно гонорар спокушає, а клієнтура грошовита, тож добре платить за Україну без націоналізму. От і пише Табачник, як Ленін квітневі тези стилем молодого курсанта ВПШ. На це гроші знайдуться, а народній “Просвіті” копійку від народної влади не дадуть, бо вона націоналістична, тобто українська. Вони не можуть повірити в те, що націоналіст працює не за гроші, пише статті не за гонорари і діє не для слави. Націоналізм — нерв життя народу, який відчув свободу, тому хоче до себе поваги. Хіба це анахронізм? Кожна нація хоче свободи і пошанування власної мови, історії, культури. Пронафталіненим борцям з українським буржуазним націоналізмом варто розплющити очі й побачити, що надворі XXI століття, в якому націоналізм стає головною світоглядною основою здатності держав інформаційно й економічно конкурувати. Про це ніхто вголос не говорить, але поведінка багатьох європейських держав і навіть Росії свідчить саме про це. Найбільший ваш авторитет Путін публічно назвав себе націоналістом! То про яку духовну капітуляцію націоналізму йдеться? А може, Табачникові подобається націоналізм російський, путінський, польський, французький і навіть націоналізм любих серцю папуасів, тільки не український? То чому саме нас має турбувати те, що Табачник не любить українського націоналізму? Націоналізм розвивається сам по собі, в нього своя політика поза політичною тусовкою, яку звеселяє політичний витівник Табачник. Як тільки настане влада націоналістів, він перший почне співати дифірамби мудрим провідникам національної держави, якщо до того не набридне писати, і любов до антикваріату та розкішного життя візьме гору. Ви спитаєте, чому такий заголовок? Так любовно назвав Табачника один із його форумних шанувальників зі здоровим почуттям гумору і мене це трохи розсмішило.
Читацьке віче · “Націоналістом людина стає з доведеного до краю бажання відновити справедливість вільного життя людини на власній землі”. · S. 7Originalseite ↗

ПРОСЛАВЛЯЄМО СВОЇХ КАТІВ?

Володимир ПИЛИПЕНКО 1 вересня 2010 року в центрі Бердянська трапилася ганебна подія, ініційована місцевою владою. На проспекті Леніна (!), поблизу вулиці Перемоги, завершили монтаж пам’ятника царському губернатору Новоросії графу Воронцову. Бронзову фігуру графа поставили на п’єдестал, не зваживши на обґрунтовані протести мешканців міста. Шкода, що ініціатори уславлення царської експансії в Україні не чули реплік перехожих: “Грабіжники встановлюють пам’ятника грабіжнику” або “Нєту на ніх Махна” і ін., а я їм процитував Т. Шевченка: “О люди! Люди небораки!// Нащо здалися вам царі?// Нащо здалися вам псарі?// Ви ж таки люди, не собаки!” і “Чи буде суд! Чи буде кара!// Царям, царятам на землі?// Чи буде правда меж людьми?”. Враження створювалося гнітюче, і тоді подумалося: у цих намірах та їхньому втіленні бракує найголовнішого — святості. І хоча цю малу архітектурну споруду буде урочисто відкрито на День міста ще й освячено, певна річ, церквою Московського Патріархату, — святості не додасться. Зате розпочнеться відлік часу до його неминучого демонтажу, тобто спіткає така сама доля, як і пам’ятники царям Петру Кривавому, Олександру ІІ і Й. Сталіну. До речі, пам’ятник Воронцову встановлено на тому самому місці, де височів колись Олександр II. Зрозуміло, що й влада, яка вирішила поставити графа на головній вулиці, яка носить ім’я “вождя світового пролетаріату”, де й сам вождь стоїть — величезний гранітний, — неправедна, а дії — глум на глумі. Пушкінське “…полукупєц… полунєвєжда…полуподлєц…” — це попіл на голову не лише Воронцову, ай ще декому, хто веде наступальні маневри п’ятиколонників… Біда в іншому: в наявності благодатного середовища для подібного, позаяк українське суспільство ще довго оговтуватиметься від підмосковського уярмлення. Дошкульне Шевченкове “…Раби, подножки, грязь Москви…”, сказане ще 1845 року, залишилося не менш влучним і тепер. Ця поетова образність цілком визначає зміст поняття “суспільне байстрюцтво”: притлумлене, а то й взагалі відсутнє почуття любові до рідної землі, збочений, неукраїнський світогляд. Блудний пошук штучних замінників, безнадійно шкідливих і навіть небезпечних. Скажімо, носії суспільного байстрюцтва Одеси обрали собі за матір розпусницю Катерину ІІ, яка доконала Гетьманщину, знищила Запорозьку Січ. А запорізьке байстрюцтво вбачає свого батька у “вожді всіх часів і народів” — кровожерливому диктаторі Й. Сталіні. У Бердянську, як бачимо, віднайшли собі батька у Воронцові. А всі разом тяжіють до “общєпонятного чєловєчєского язика”. Велика сусідка часом украй нав’язливо стурбована захистом цього “русскоязичного насєлєнія”, захистом пам’ятників своїм придворним і царедворцям, а також місцевих, яких увічнено на п’єдесталі: “Графу Воронцову М. С. от жітєлєй Бердянска”, казна-що — від усіх нас — 140 тисяч, хоч ніяких анкетувань не було. Але годі місцевої дріб’язковості — такі пам’ятники з’являються по всій Україні, як політичні, економічні, інформаційні та церковні залоги грізній сусідці. Ось тут я процитую Бертольда Брехта: “Хто не знає правди — дурень, а хто її не хоче знати — злочинець”. Яка відверта оцінка! Яка чорна правда!
Читацьке віче · “Націоналістом людина стає з доведеного до краю бажання відновити справедливість вільного життя людини на власній землі”. · S. 7Originalseite ↗

У МИКОЛАЄВІ ВЛАДА ПЕРЕСЛІДУЄ УКРАЇНCЬКОМОВНИХ

Володимир БОЖКО, м. Миколаїв 13 вересня Ленінський районний суд визнав винним у хуліганстві відомого правозахисника Ільченка. Зважаючи на погіршення здоров’я пана Анатолія, миколаївська влада вирішила на цьому не зупинятися: відбудеться ще один суд, на якому розглядатимуть уже справу про “неповагу до суду”. Анатолій Ільченко разом із сусідом прийшов до відділення Ощадбанку України отримати пенсію. У банку відмовлялися спілкуватися з ним українською мовою, ображали і сказали, що пенсії йому не дадуть узагалі, мовляв, “у нас нє работаєт тєрминал”. При цьому інші пенсіонери, що стояли в черзі за Ільченком, пенсію одержували. Правозахисник попросив надати йому книгу скарг і пропозицій, але касир відповіла, що книги він також не отримає! Після того, як пан Анатолій викликав міліцію, йому дали простий учнівський зошит із вирваними сторінками без печатки та жодних записів, видавши його за офіційний документ. До приїзду міліції касир викликала охорону банку і сказала, що Ільченко нібито блокує роботу банку і викрав книгу “скарг та пропозицій”. Попри те, що справжня книга висіла на стенді за спинами у касирок, бідолашного пенсіонера міліція затримала і силоміць відвезла до райвідділу. У Ленінському відділенні йому влаштували допит. Працівники МВС помстилися Ільченкові за виграні проти них раніше судові позови. Усі охочі зібрались у кабінеті слідчого, аби із задоволенням покричати на пенсіонера брудною російською лайкою. Ільченкові стало зле і він попросив викликати швидку, та у відповідь почув “нє будєт тєбє никакого “лікаря”, фашист!”. Міліціонери зіштовхнули його зі стільця, а стілець забрали. Довелося йому самому викликати швидку з мобільного телефону. Давати свідчення в міліції пан Анатолій відмовився, а під протоколом написав, що той складений незрозумілою йому мовою і тому він (Ільченко) не може ознайомитися з його змістом. Через це перенесли і перше судове засідання та суддя пообіцяв затримати його, інваліда другої групи, на 15 діб. 13 вересня суддя Захарченко визнав правозахисника винним, при цьому знехтувавши свідченнями свідків, а також тим, що касирка Перхайло Л. В. навмисне порушувала права звинувачуваного (до речі, на суді вона говорила українською — отже, все-таки вміє). У приватній розмові із суддею Ільченко сказав: “Януковича на наступних виборах не виберуть, а Вас звільнять, і будете пасти свиней”. Суддя в професії свинопаса побачив “неповагу до суду”. Цілком можливо, що суддя іменем України визнає цю професію образливою. Та Ільченкові, інваліду другої групи з пенсією в 750 грн., це може коштувати від 20 до 100 неоподатковуваних мінімумів (від 340 до 1700 грн.). Очевидно, що влада, фабрикуючи звинувачення проти Анатолія Ільченка, продовжує справу, почату ще за совєтських часів, коли його за правозахисну діяльність силоміць “лікували” у славетній Дніпропетровській психіатричній лікарні, у якій свого часу побувало чимало дисидентів. Хочеться виголосити: “Слава совєтському суду — самому гуманному суду в міре!”, а також “самому справєдлівому” і “самому чєстному”.
«Просвіта» · “Про один, але надзвичайно важливий напрям просвітянської діяльності — книговидання”. · S. 8Originalseite ↗

Fortsetzung von einer früheren Seite — Seitenausschnitt

вийти ні за царської, ні за комуністичної імперії? — Вважалося, що багато українських письменників свого часу замовкли. Та ж Ольга Кобилянська. Усі кращі її твори написані в кінці ХІХ — на початку ХХ століття. Василь Стефаник — є в нього дещо про Світову війну, але небагато. Марко Черемшина — так само. — Та жахлива війна, в якій українці воювали проти українців, наче перервала творчість класиків. — Крім того, наша література зазнала тяжких втрат. Леся Українка, Михайло Коцюбинський померли перед війною. Франко помер 1916-го, але вже з 1908 року був тяжкохворий. Про Тимотея Бордуляка також говорили, що кращі твори він написав на переломі ХІХ—ХХ століть. Але він писав! Просто не було змоги друкуватися: то війна, то житейські турботи, то віддаленість від центру. Чим цікава книжка? В ній постає психологія воєнного періоду, ставлення українців до тих подій. Бордуляк був у цей час священиком на Тернопіллі, а це був такий тракт, через який проходили війська, обози, штаби. Тож він спілкувався з багатьма військовими. Для нього це було дуже важливо, адже це людина, яка ніколи не бачила моря, яка навіть Карпати бачила здалеку. Характерний приклад дає велике оповідання “Татаре”. Це художній твір, але авторське “Я” тут пряме, автор виступає як персонаж. Він цікавиться, як живуть у Росії ці татари, яких зараз вдягли у військову форму. Виявляється, вони також ненавидять москалів. Ось зачитаю фрагмент оповідання. До речі, про мову автора. Редагуючи книжку, я прагнув залишити мову в первозданності. Наприклад, вирази “головом”, “руком”. Нехай буде це так, тим більш, це першовидання. Так ось розмова автора з татарами — солдатами російської армії. “— А школа у вас є? — Школа? О да, є школа і учителі. — А учителі у вас рускі чи татаре? — Учителі у нас рускі? — А як они учать ваші діти — поруски чи по-татарски? — Ну так, конечно, що по-руски. — А по-татарски у вас не вчат? — Учат і по-татарски, але всего оден день на тиждень, а більше не вільно. І тут я поневолі затиснув зуби і подумав собі: о, що за подла, яка лайдацка царска політика! То навіть татаре мають один день в тиждень, коли їм вільно вчитися по-татарски, а нам, українцям, ані одного дня, ані одної години не вільно вчитися по-українски…Чекай, царю, може, прийде час, незадовго, коли і ти, і твої дорадники запорете носами в землю і відпокутуєте за всі ваші лайдацтва, за всі наші кривди!” Що тут додати? Це невідомий досі Тимотей Бордуляк. МИХАЙЛО ШАЛАТА: ««ККООЛЛИИ
«Просвіта» · “Про один, але надзвичайно важливий напрям просвітянської діяльності — книговидання”. · S. 8Originalseite ↗

ППРРООССВВІІТТЯЯННИИ ДДРРООГГООББИИЧЧАА

Під час творчого відрядження до Дрогобича, стародавнього українського міста на Львівщині, я з великою приємністю поспілкувався з активістами міськрайонного об’єднання ВУТ “Просвіта”. Про їхні численні справи можна розповісти багато. Зараз мова йтиме лише про один, але надзвичайно важливий напрям просвітянської діяльності — книговидання. Із-поміж найпомітніших видань — багатотомник історико-краєзнавчих матеріалів “Дрогобиччина — земля Івана Франка”, упорядником і редактором якого є почесний голова міськрайонної “Просвіти”, письменник, літературознавець, професор філології Дрогобицького державного педагогічного університету ім. І. Франка Михайло Шалата. Заступник голови об’єднання Михайло Богаченко у співавторстві з іншим просвітянином Мирославом Романюком нещодавно видав книгу “Медицина Дрогобича”, де вміщено історичні нариси про охорону здоров’я в цьому краї. До речі, редактор книги М. Шалата. І нарешті, найновіша книга, яку варто представити окремо. Петро АНТОНЕНКО Фото автора НЕВІДОМИЙ ТИМОТЕЙ БОРДУЛЯК Щойно в Дрогобицькій “Просвіті” вийшла унікальна книга: Тимотей Бордуляк, “Невідомі твори”. Її упорядник онук класика нашої літератури, заступник голови Дрогобицької міськрайонної “Просвіти” Тимофій Бордуляк, науковий редактор, автор вступної статті та коментарів — професор Михайло Шалата. На жаль, нечасто виходять книжки невідомих досі творів класиків нашої літератури. Дослідники ретельно “перекопують” нетрі архівів і музеїв, вишукуючи бодай сторіночку невідомого раніше рукопису того чи іншого письменника. А виявляється, у нас в Україні і в українській діаспорі зберігаються цілі пласти невідомої читачеві літератури. Так сталося з одним із наших класиків, блискучим представником Франкової школи письменства Тимотеєм Бордуляком (саме під цим старовинним іменем волів друкуватися письменник, то вже пізніше воно було в нашій літературі “трансформовано” на звичніше ім’я Тимофій). На зламі епох, у часи Першої світової війни і після неї, коли відійшли у вічність або практично перестали писати багато наших класиків, Тимотей Бордуляк, виявляється, і далі писав високохудожні твори. Але з цілого ряду причин вони не потрапили до друку ні в часи написання, ні протягом ось уже майже століття по тому. Рукописи щасливо збереглися в сім’ї письменника і від його сина потрапили до онука Тимофія Бордуляка. Він теж не одразу зміг видати ці твори. Та ось книжка щойно вийшла у світ у видавництві “Паїс” при Львівському національному університеті імені І. Франка. Сьогодні Тимофій БОРДУЛЯК — гість нашої газети. — Пане Тимофію, розкажіть про багатостраждальну історію видання невідомих досі творів Вашого знаменитого діда. — Це історія дуже давня. Дід мій збирався опублікувати ці твори. Але цим треба було якось займатися, а він не мав часу через велику завантаженість, адже все життя служив священиком у сільських парафіях. Сучасники вважали, що він уже нічого не пише. Не одразу вдалося видати ці твори і нам, його нащадкам. Були війни, різні життєві негаразди. Але ми старанно зберігали дідові рукописи. Лише частина творів, на жаль, пропала у вирі життєвих перипетій. Після смерті діда його архів зберігав мій батько, а по його смерті — моя мама. Потім рукописи перейшли до нас із братом. — Ви онук письменника по прямій лінії? — Так. Дід мав четверо дітей: синів Тита і Віктора, дочок Наталю і Марію. Я син Віктора. Народився 1935 року, ім’я мені дали на честь діда. Коли дід помер, мені виповнилося лише півтора роки. Так-от, про книжку. Коли я пішов на пенсію і стало більше часу (працював все життя інженером), коли в Україні настали інші часи, можна було зайнятися виданням творів діда. До того, за радянських часів, були видані ті твори діда, де йшлося про селянство, його убогість. Але в нього були й такі твори, яких радянська влада не сприймала. Ще коли я був студентом, до мене звернулася Нора Лисенко з Івано- Франківська, сказала, що пише дисертацію за творчістю Бордуляка. Я дав їй почитати невідомі твори письменника, і вона сказала, що ці твори в жодному разі не можна публікувати, бо тоді взагалі закриють ім’я Бордуляка, а ми ще й матимемо неприємності. Довелося чекати. — Чи всі твори, вміщені в цьому томі, досі не друкували? — Майже всі. Було опубліковано лише два твори уже за незалежності. Коли я готував за дідовими рукописами цю книжку, до мене звернувся Осип Петраш з Тернополя з проханням надати щось для друку. Я дав йому два оповідання, які він опублікував у Тернополі та в журналі “Дзвін”. Одне з них автобіографічне. На початку Першої світової війни дід був священиком в одному з сіл. Спілкування із солдатами російської армії й лягло в основу оповідання. Дід тоді говорив: “Я не мав можливості поїздити по світах, а тут вся Росія сама прийшла до мене в хату”. — Прийшла в особі російської окупаційної армії. — Так. Отож я почав готувати твори діда до друку. Мене в роботі підтримав професор Михайло Шалата. Окрім художніх творів, ми знайшли в рукописах переклади з давньогрецької, латини, а також переспів з давньоруської “Слова о полку Ігоревім”. Хочу сказати, що мій дід володів 13-ма мовами. Отже, книжку було підготовлено до видання, але постала проблема — де знайти на це кошти? — Дивно це чути, адже йдеться про видання невідомих творів нашого класика. Ви кудись зверталися по допомогу? — Всюди. Трохи допомогли Бродівська і Стрийська районні держадміністрації. Але мені потрібно було зібрати десятки тисяч гривень. Довелося звертатися до родичів в Америку. Там жив мій двоюрідний брат, син тітки Марії, священик. Він уже помер. Живі його четверо дітей. Ось ці мої двоюрідні племінники й допомогли коштами. І, звичайно, внесли кошти я з братом, мої син і донька. — А що ж університети, нарешті Спілка письменників? — Ніхто нічого. До речі, у Спілку я свого часу звертався, щоб допомогли коштами на встановлення пам’ятника на дідовій могилі. Не знайшли… Ось фото дідової могли, в селі Великий Ходачків Тернопільської області. Він там понад 30 років був священиком, там і помер. А до цього у Перемишлянах на Львівщині, служив у Голготі і Городищі на Тернопіллі. Тут дід багато писав, активно займався справами “Просвіти”, будував церкву. На жаль, це були доволі глухі місця, звідки дуже важко вибратися у світи. — Письменник не так часто з’являвся в літературних колах Галичини, в тому ж Львові… — Та й перебравшись у Великий Ходачків, а це неподалік Тернополя, дід мало куди виїздив. — Повернімося до цього видання. Як Ви вийшли на Львівський університет? — Моя донька доцент цього університету. Через неї вийшли на видавництво. На жаль, через брак коштів книга вийшла накладом 400 примірників. х х х Залишається додати, що це дуже прикро — такий наклад. Книжка, в якій вміщена художня проза Тимотея Бордуляка, його переклади, статті про письменника, десятки цікавих фотографій, зокрема архівних, ґрунтовні коментарі. Сподіваємось, в Україні таки знайдуться кошти для перевидання цієї книги або друку додаткового її накладу. х х х У розмову вступає науковий редактор книжки професор Михайло ШАЛАТА: — Пане Михайле, що ж такого в цих невідомих творах Тимотея Бордуляка, що вони не могли Просвітяни Дрогобича — Тимофій Бордуляк, Михайло Шалата і Михайло Богаченко
«Просвіта» · “Про один, але надзвичайно важливий напрям просвітянської діяльності — книговидання”. · S. 8Originalseite ↗

ЖЖ ББУУДДЕЕ ВВИИДДРРУУККУУВВААННОО ВВЕЕЕЛЛИИЧЧЕЕЗЗННИИЙЙ ММААССИИВВ ННЕЕВВІІДДООММООГГОО ЗЗААГГААЛЛООВВІІ УУККРРААЇЇННССЬЬККООГГОО ССЛЛООВВАА??»»

У столичному видавництві “Ярославів Вал” вийшла друком унікальна книжка з невідомими досі читачеві художніми, публіцистичними творами, мемуарами дочки Івана Франка Анни Франко-Ключко. Упорядник, редактор і автор коментарів — почесний голова Дрогобицького міськрайонного об’єднання ВУТ “Просвіта”, професор філології Дрогобицького державного університету ім. І. Франка Михайло ШАЛАТА. Сьогодні він гість нашої газети. — Пане Михайле, Ви разом із видавництвом відкриваєте нашому читачеві невідомий для нього масив українського художнього слова, публіцистики й мемуаристики. — Молодша дочка І. Франка Анна (саме так вона підписувала свої твори, так називав її батько) перед Першою світовою війною виїхала в Київ, до тітки маминої сестри, тобто до родини Хоружинських. Там її й застала війна, тож вона вже не мала змоги повернутися додому. Не змогла приїхати навіть на похорон батька. Повернулася до Львова вже по війні. Анні було що оповідати, адже вона народилася 1892-го і мала на час від’їзду до Києва 22 роки. Спогади про родину вона видала в Канаді 1956 року. А емігрувала через переслідування влади. Уявіть: 1956 року відзначається 100- річчя з дня народження Івана Франка, й Анну не пустили в Україну навіть на ювілей батька. А все через її перебування в ОУН. — Так само переслідували всю сім’ю Франка. — Безумовно. Франкового сина Петра вбили на самому початку Другої світової війни. Не дивно, адже він був у Січових Стрільцях. Тарас також був в австрійській армії. Але ж не пустити дочку на ювілей батька? І вона тоді видала в Канаді книжку спогадів. Десь сторінок на 150. Ніхто тут не знав, що вона писала художні твори і мемуари, друкували їх у канадському жіночому журналі. Скажімо, про свою маму, дружину Франка Ольгу Хоружинську. Пані Ользі взагалі треба було ставити пам’ятник за життя, бо бути дружиною генія дуже важко. Треба було утримувати четверо дітей, на її гроші будували й дім. А її пам’ять усі кривдять. Тож дочка стала в обороні мами, написала статтю “Ольга Франко у правдивому світі”. Там використано листи Франка, дуже цікаві міркування самої Анни. Або ось стаття Анни “Іван Франко і Ганді”. Хто навіть із наших літературознавців так цікаво ставив питання: Франко для українського народу і Ганді для індійського. — Очевидно, Ви все ж здійснювали якийсь відбір із творчості авторки? — До всього треба підходити критично. Не дав у цей том статті “В обороні правди”. Там ідеться про полеміку Франка і Грушевського. — Стосунки двох геніїв справді були непростими. — Схоже, це якісь особистісні моменти, де авторка хотіла заступитися за свого батька, родину. Щодо цього тому Анни Франко, то тут повністю вміщена згадана книга “Іван Франко і родина”. Причому, я подав там понад сто сторінок коментарів. Дещо взагалі треба було пояснити читачеві, наприклад, історію про те, як у нас у СРСР до 100-річчя Франка надрукували фрагмент цієї книжки. Але як саме? Авторка надіслала з Канади братові Тарасу рукопис, щоб він прочитав. Вона не збиралася друкувати
«Просвіта» · “Може, знайдемо відповіді й на запитання сьогодення?”. · S. 9Originalseite ↗

Fortsetzung von einer früheren Seite — Seitenausschnitt

нян, вірші Тараса Шевченка прочитав Олексій Заворотній. Микола Пшеничний свого часу був серед ініціаторів повернення Дерманю його історичної назви: в радянські часи село називали Устенське. “У Дубні, — сказав Микола Пшеничний, — є вулиці Бориса Тена й Уласа Самчука. Випадково чи ні — вони перетинаються. І це символічно”. Петро Кралюк вважає, що Дермань — містична земля, бо породила стільки видатних людей, як, мабуть, жодне село в Україні. “Духом цієї землі живилися Мелетій Смотрицький, Іван Федорович, Герасим Смотрицький, Ісакій Борискович, Борис Тен, Улас Самчук. Вірю, що підростають молоді таланти, які ще заявлять про себе. Хотілося б, щоб нас був цілий майдан. Вірю, що присутні сьогодні понесуть слово “Дерманського світильника” у світ. “Острозька академія” багато робить для того, щоб один зі Світочів — Улас Самчук повернувся в Україну. У нашому видавництві вийшли друком його трилогія “Волинь” і книга спогадів “На білому коні. На коні вороному”. Проте хочеться, щоб слово великого письменника дійшло до кожного українця”. Світочі — це приклад того, як багато може зробити одна людина для свого краю, для його духовності. Кожен має обов’язки перед своїм народом, перед землею, яка виховала і викохала його. Україна сильна своїми Світочами, і дух їхній вічний.
«Просвіта» · “Може, знайдемо відповіді й на запитання сьогодення?”. · S. 9Originalseite ↗

СИНИ ВЕЛИКОЇ ВОЛИНІ

Майже сім віків зачаровує кожного, хто в ньому побував, волинське село Дермань. Знало воно і навалу ординців, і високий дух просвітителів, і героїчні змагання за волю. Були спроби відібрати історичну пам’ять. Проте Дермань не скорився, він відроджує свою славу. Звучить сміх гімназистів, пливуть понад краєм дзвони величного Свято-Троїцького монастиря. Дзюркоче кришталево чиста вода Батиєвої криниці. Живе пам’ять про тих, чия доля була пов’язана з Дерманем, хто прославив його на весь світ, — Світочів: Івана Федоровича (Федорова), Даміана Наливайка, Мелетія Смотрицького, Бориса Тена, Уласа Самчука. Іван Франко це в Канаді, хотіла видати в Україні. Але Тарас повідомив сестрі, що отримав рукопис аж через два місяці, причому навіть після того, як фрагмент його був уже надрукований. І найгірше, що тутешні “видавці” його “підправили”: дещо викинули і видали у спотвореному вигляді. Тоді Анна негайно видрукувала цю роботу в Канаді, щоб попередити нові можливі спотворення. У цьому виданні Анни Франко роботи, які ніколи тут не друкували. Я збирав їх по крихтах з канадської української преси. Там видрукувано багатющий український матеріал! Коли тільки ми все це опрацюємо, маю на увазі періодику, архівістику, епістолярій. Це непочатий край роботи, та за нинішньої влади про це навіть не йдеться. Тож я вмістив згадану вже статтю про Ольгу Франко, ще деяку мемуаристику. Подав розділ художньої прози — оповідання авторки. Причому в цих творах чимало автобіографічного, багато про матір, про свої дитячі роки, юні романтичні захоплення. Також уміщено епістолярій — листи до батька, матері, брата Тараса. Загалом понад 500 сторінок. — Як народилася назва тому? — Назва “Для тебе, тату” з’явилася так. В одній із статей авторка розповідає, як їде до Вінніпега на запрошення жіночої громади виступити зі спогадами про батька. Хвилюється, бо до цього ніколи не виступала перед аудиторією. “Але для тебе, тату, я це зроблю”, говорить вона сама собі. І цей вираз повторюється у неї кілька разів. — Непростою була доля самої авторки. — Останні 40 років вона прожила в Канаді. Приїжджала в Україну двічі 1967-го і 1972-го. По чоловікові пані Анна — Ключко. Чоловік її був лікарем, родом із Київщини. Наприкінці війни в Австрії його заарештували радянські “визволителі”. Родині ледве вдалося вирвати його з тюрми, але вкрай побитого, змореного. Він прожив недовго. 1948-го помер. Анна виїхала з двома дітьми в Канаду. Старший син Тарас невдовзі помер. Причиною стало те, що наприкінці війни він потрапив під бомбардування, був поранений, втратив здоров’я. Молодший син Мирон живий, але в нього теж сталося горе — донька потрапила в автокатастрофу, стала інвалідом. Сама Анна Франко померла 1988 року, проживши майже 100 років. Заповідала, щоб її поховали в Україні, у Львові, біля батька й матері. Але це нездійсниме. Тож на її могилі в Канаді стоїть обеліск, на якому написано, окрім її імені, імена батька й чоловіка. — Отже, в Україну повертається бодай слово Анни Франко, дочки нашого генія. Сподіватимемося, що до нас повертатиметься і багато іншого з того величезного материка українського слова, й досі, на жаль, розсіяного по світах. Спілкувався Петро АНТОНЕНКО Олена ШУЛЬГА Фото автора Десять років тому з ініціативи Рівненської обласної організації Національної спілки письменників України було започатковано свято “Дерманський світильник”. Згодом почали вручати премію імені Світочів найбільш талановитим, найбільш гідним, тим, хто долучився до примноження слави Великої Волині. Цьогорічне літературно-мистецьке свято традиційно розпочалося у третю неділю вересня в Дерманській гімназії (в. о. директора Оксана Шепельчук). До Дерманя завітали письменники: лауреат Національної премії імені Т. Шевченка Олесь Лупій, голова Рівненської обласної організації Національної спілки письменників України, лауреат премії імені Світочів Лідія Рибенко, лауреат премії імені Бориса Тена Микола Пшеничний, лауреат премії імені Валер’яна Поліщука Євген Шморгун, Любов Пшенична, Юрій Береза, Василь Басараба, Микола Береза, перший проректор Національного університету “Острозька академія”, лауреат премії імені Світочів Петро Кралюк, дослідник творчості Уласа Самчука, професор Рівненського державного гуманітарного університету Мойсей Гон, заслужені артисти України Ярослав Кульчинський та Олексій Заворотній, видавці, журналісти, студенти вищих навчальних закладів, учні. Прибули гості із сусідніх областей, які належать до Великої Волині: із Житомира — голова письменницької організації Михайло Пасічник, із Тернополя — поет Сергій Синюк, із Луцька — письменниця й журналістка Валентина Штинько. Вітаючи гостей, Лідія Рибенко сказала, що “Дерманський світильник” — не просто обласне свято, це пошанування тих велетів духу, хто став для Волині Світочами. Віднині премію імені Світочів вручатимуть представникам областей, які входили до Великої Волині. Саме тут, у серці Волині, починалася слава України — велич просвітництва. У старовинному Дермані народжувалася висока духовність, яку передавали з покоління в покоління тутешні люди. Премію імені Світочів вручила восьмому лауреатові заступник начальника управління культури Рівненської обласної державної адміністрації Світлана Хомяк. Ним став наш постійний автор, письменник, журналіст, дослідник-краєзнавець, головний редактор літературно-краєзнавчого журналу Рівненської обласної організації НСПУ “Погорина” Євген Цимбалюк за книжку публіцистики “Обірвана молитва за Україну”. Євген Павлович відомий в області тим, що оприлюднює маловідомі імена й факти з історії краю, де народився, живе й працює, де живуть його рідні. Отримуючи премію, Євген Цимбалюк сказав: “Премія Світочів — це визнання праці всього спілчанського гурту, який не розриває сув’язі з тими достойниками, яким сьогодні ми приїхали вклонитися. Не знаю, скільки у цьому конверті і яка валюта, але вважаю, що не варто долучати її до сімейного бюджету. Ці гроші витратимо на видання енциклопедії нашого краю”. Олесь Лупій зазначив, що мріяв побувати в Дермані давно — ще відтоді, як студентом вивчав твори Мелетія Смотрицького і Даміана Наливайка. “Ми вдячні директорові музею Уласа Самчука Федорові Єфімчуку за те, що він ввів нас у ті історичні реалії, в яких жили Світочі. Ми зрозуміли, що Дермань — духовний центр Великої Волині, він тримає всю її історію. Працюючи в “Літературній Україні”, свого часу я брав інтерв’ю в Бориса Тена. Він з такою любов’ю говорив про рідне село, що не побувати в ньому було б принаймні прикро”. Як і годиться на літературномистецькому святі, лунали вірші з вуст авторів. Свої твори прочитали Євген Цимбалюк, Олесь Лупій, Михайло Пасічник, Валентина Штинько, Сергій Синюк, Микола Пшеничний, Євген Шморгун. Пролунали пісні у виконанні тутешнього уродженця Ярослава Кульчинського, а також молодих талановитих воли-
«Просвіта» · “Може, знайдемо відповіді й на запитання сьогодення?”. · S. 9Originalseite ↗

НА ЗДОБУТТЯ ПРЕМІЇ

Оголошується висунення претендентів на здобуття Всеукраїнської премії імені Бориса Грінченка, встановленої Всеукраїнським товариством “Просвіта” ім. Тараса Шевченка з метою відзначення кращих просвітян, які зробили значний внесок у розбудову незалежної України, в утвердження державної української мови, розвиток національної культури, відродження історичної пам’яті, формування національної свідомості та піднесення духовності й добробуту українського народу за просвітницьку і подвижницьку діяльність в ім’я розвитку України. Подання на ім’я Голови журі (П. Мовчан), протоколи зборів, скріплені печаткою об’єднання, інші матеріали про просвітницьку діяльність висунутих на здобуття премії надсилати до 15 листопада ц.р. за адресою: 01001 м. Київ-1, вул. Хрещатик, 10-Б. Секретаріат ВУТ “Просвіта” ім. Т. Шевченка.
«Просвіта» · “Може, знайдемо відповіді й на запитання сьогодення?”. · S. 9Originalseite ↗

ВВООЛЛООДДИИММИИРР ВВИИННННИИЧЧЕЕННККОО УУ ББРРОООННЗЗІІ

Світлана ОРЕЛ, м. Кіровоград Більше двадцяти років у Кіровограді велися розмови про встановлення пам’ятника першому українському прем’єру, чільному діячеві УНР, видатному письменникові Володимиру Винниченку, який народився у нашому місті. Створювався фонд, гроші якого зжерла інфляція, проводилися конкурси. Та тільки торік після чергового нагадування обласної організації Спілки письменників України міська влада взялася до справи. Залучивши спонсорів (Андрій Райкович, Євген Бахмач, Ігор Шаров), міська влада замовила роботу львівському скульптору Володимиру Цісарику. З кількох макетів обрали монументальний образ державного діяча. Днями, у рамках відзначення Дня міста пам’ятник урочисто відкрили. Постав він між двома навчальними корпусами Кіровоградського державного педагогічного університету, де колись височіли Сталін і Ленін. Нинішній прем’єр Микола Азаров надіслав вітальну телеграму з нагоди відкриття пам’ятника В. Винниченку, а заступник голови Верховної Ради Микола Томенко прибув на відкриття особисто. Це перший пам’ятник Винниченку в Україні. Залишилося видати повне зібрання його творів і осмислити його чималу спадщину. Може, знайдемо відповіді й на запитання сьогодення?
Духовний простір · “Знову лине слово Боже, горить свіча, моляться і старий, і малий”. · S. 10Originalseite ↗

Fortsetzung von einer früheren Seite — Seitenausschnitt

тоді почали будувати. Однак, певно, кмітливість і просто патріотична налаштованість лаврського духовенства стали нездоланною перешкодою для втілення цього наміру в життя. На жаль, зараз ченці УПЦ МП, які орендують деякі будівлі архітектурного комплексу Національного Києво-Печерського історико-культурного заповідника, вважають, що їм дозволено без узгодження з науковою громадськістю вирішувати долю раритетів загальнонаціонального значення, які потрапили разом із будівлями в їхнє розпорядження. Так, монастирське духовенство замінює цінні раки ХVIII— ХІХ ст., що зберігалися в печерах, на сучасні, вивозячи справжні реліквії в невідомому напрямку. За словами екс-директора Заповідника С. П. Кролевця, який очолював цей заклад упродовж 15 років, духовенство нехтувало постійними вимогами науковців звітувати про те, чи проводяться археологічні дослідження під час численних (у більшості випадків протиправних) будівельних робіт, що постійно на замовлення ченців провадяться на охоронній території, та куди зникають археологічні знахідки, які обов’язково при цьому повинні бути. (Здається, за таку свою принципову позицію С. П. Кролевець і втратив посаду). За таких обставин, можливо, вже незабаром багато лаврських раритетів можна буде побачити в інших місцях, наприклад, у скарбницях Росії, тож виходить, що хоч із запізненням, але мрія Петра І перетвориться на реальність.
Духовний простір · “Знову лине слово Боже, горить свіча, моляться і старий, і малий”. · S. 10Originalseite ↗

ЛАВРСЬКА ПОЖЕЖА 1718 р., або ЧИ БУВ ОБДУРЕНИЙ ПЕТРО І?

Михайло ДЕГТЯРЬОВ, мистецтвознавець, член Національної спілки художників України, дійсний член Нью-Йоркської академії наук Існує думка, що бібліотека Києво-Печерського монастиря не згоріла під час великої пожежі 1718 року, як вважалося раніше, а збереглася в одному з не виявлених досі підземних сховищ Лаври. Багато хто з вчених вважає, що згадана бібліотека містила й частину найціннішої бібліотеки князя Ярослава Мудрого, “в якій були великі тисячі книг рукописних і дорогоцінних манускриптів, писаних різними мовами”. Ясна річ, така знахідка стала б грандіозною сенсацією. Які ж аргументи можна навести на підтвердження гіпотези? Найпереконливіший, мабуть, такий. 1898 року на хорах Успенського собору Києво-Печерської лаври було знайдено сховану там незадовго до пожежі 1718 року монастирську грошову скарбницю. Річ у тому, що в офіційному донесенні духовенства Києво-Печерської лаври урядові Російської імперії в Петербург сповіщалося про загибель у вогні пожежі всього майна монастиря “без остатку”, зокрема й скарбниці. Ось фрагмент тексту донесення: “…печерська обитель огнем кругом вся стала разорена и как церковь святая соборная, так и прочие церкви со всеми утварми, иконным украшением, с ризницею и всею казною денежною, колокола, больницы, печатный дом со всеми книгами и инструментами типографически- Триста років тому, на початку ХVІІІ століття, у місті Радивилові (тоді Радзивилові) біля перехресних виїзних доріг вознеслася капличка, названа на честь святої рівноапостольної Марії- Магдалини. Вознеслася як оберіг для міста. Натомість за радянської влади атеїсти замінили її іншою “культовою” спорудою — буфетом. Нині історична та духовна справедливості восторжествували — тутешньому люду знову щиросердно слугує каплиця, яку відбудували на зразок первісної. Євген ЦИМБАЛЮК, Рівненська обл. …Періщив дощ — рясний і холоднуватий. Але попри примхливу осінню погоду, будучи у Радивилові, хотілося поглянути на капличку, про яку не раз чув від радивилівців. Чув, як про справжній міський оберіг. Отож до каплиці, хоч у душі, як маленький черв’ячок, трішки дошкуляв саме сьогоднішній вибір. Мовляв, аби іншого дня, коли верховодитиме сонце, то біля каплички неодмінно зустрів би когось із прочан. Проте за метрів п’ятдесят від перехрестя завбачив літню жінку в синьому плащі, ми, библиотека, келии, к тому же крепости … государей”. У доданому до грошової скарбниці описі, укладеному 1718 року, стояли підписи тих ієромонахів Лаври, які їздили з доповіддю до столиці Імперії, один з них — Роман Копа (судячи зі знайденого на хорах собору документа) лічив 1731 року, тобто через 13 років після надісланого ним у Петербург донесення про те, що пожежа начебто знищила все, зокрема “с ризницею и всею казною”. Про “археологічну” знахідку 1898 року (як її цілком серйозно назвав професор Київської духовної академії М. Петров) широко повідомлялося на сторінках київських періодичних видань кінця XIX століття. Ця подія викликала у тодішніх істориків справжню полеміку. Деякі дослідники (С. Яремич, Е. Кузьмин та інші), попри сильний авторитет Церкви в дореволюційній Росії, робили сміливі припущення, що пожежа 1718 року в Києво-Печерській лаврі не була випадковістю, що її влаштували ченці з метою ввести в оману Петра І, бо він, як вони вважали, мав намір відібрати коштовності монастиря на державні потреби. “Виходить так, — писав С. Яремич, — що особи, які приховали в таємному місті скарбницю, самі водночас і доповіли про цілковиту її загибель”. Якщо погодитися з правдоподібністю такого припущення, то можна легко пояснити й таку дивну обставину: попри офіційне повідомлення про загибель під час пожежі “государьевых крепостей” (тобто грамот, які видавалися монастиреві різними монархами на володіння нерухомим майном), вже 1722 року нова депутація, надіслана в Петербург Лаврою, заявила, що на всі маєтки Києво-Печерської лаври знайшлися документи, які лишилися після пожежі. На той час Києво-Печерська лавра була могутнім землевласником. Їй належало багато сіл і навіть кілька міст, деякі монастирі. Лавра вєтів таки взяло гріх на душу — 1962 року сюди приїхала група партійців, зачепили тросом за бані й трактором розвалили споруду, яка вірою та правдою служила людям два з половиною століття. Опісля усіх цих активістів відзначили у райкомі партії — “за активну боротьбу з пережитками минулого”. Ще пізніше — один за одним “герої” несподівано почали скаржитися на здоров’я, а людський поголос виніс щодо цього свій вирок — не інакше, як кара Божа. Однак наруга над святим місцем не припинялася. Замість бань тут заблищали очі п’яничок, адже прямісінько на місці каплиці збудували “забігайлівку”. Втім, новозведеному буфету не судилося довго “прожити”. Кілька разів посеред ночі його “атакували” невідомі, вибиваючи вікна. Казали навіть, що то місцеві жінки навмисно так вчинили, щоб відлучити чоловіків від пиятики. Хтозна… Але минув тривалий час, коли не стало буфету. Вірніше, він простояв декілька літ побитим-потрощеним. А згодом цілком щез із лиця землі. Зараз на освяченомупереосвяченому місці у відновленій вірянами-ентузіастами капличці, куди повернулася вціліла ікона Марії- Магдалини, знову лине слово Боже, горить свіча, моляться і старий, і малий. Радіє душа, бо вірить, що у майбутті не з’являться новоспечені сповідники атеїзму чи бездуховності. Ті, для кого історія та сповідь — це другорядне, а ідея — головне. На фото: Володимир Гриненко — один із відбудовників каплиці святої рівноапостольної Марії-Магдалини у місті Радивилові. весь час вела судові позови за власницькі права з іншими сусідами-землевласниками. І втрата необхідних документів була вкрай не бажана для лаврського духовенства. І сталося “диво”: через чотири роки після пожежі “серед попілу й руїн” ці документи знайшлися. От і виходить, що пожежа не знищила не тільки казну, де були металеві монети, а й такі потрібні духовенству паперові документи! Хочеться наголосити: якщо це був справді обман, то вдався він на 100 відсотків. За наказом Петра I, на відновлення згорілих споруд монастиря, а також на придбання всього необхідного для ритуальної служби з царської скарбниці було виділено велику на той час суму — 5 000 карбованців. Петро I добре усвідомлював значення зібраних у Лаврі культурних цінностей. З книжковою та іншими колекціями монастиря він ознайомився ще 1706 року, коли особисто керував закладенням нової фортеці на печерських пагорбах, потреба спорудження якої, на його думку, була обумовлена загрозою шведського вторгнення. Найзначніші лаврські раритети він сподівався передати до кунсткамери, яку за його розпорядженням
Духовний простір · “Знову лине слово Боже, горить свіча, моляться і старий, і малий”. · S. 10Originalseite ↗

СТІЛЬНИКИ ДУХОВНОГО МЕДУ

Максим ОНИЩЕНКО, студент філологічного факультету Ніжинського держуніверситету імені М. Гоголя Ми збирали їх у православному таборі над Ворсклою неподалік Полтави. Молоді люди з’їхалися сюди з усієї України, об’єднані вірою в Бога. Наш курінь називався “Таборові бджоли”. Адже християнство допомагає нам збирати стільники духовного меду, які наснажують у житті. І тому всі таборяни протягом десяти днів відпочивали за православним звичаєм: кожен день починали і закінчували молитвою і вдячністю Богу. Наші духівники попросили нас відмовитися на цей час від шкідливих звичок і одягатися за таборовими правилами. Я вже відпочивав у такому таборі минулого літа. Це було в наметовому містечку поблизу Богуслава. Ми знаходили духовні сили і знання в лекціях священиків, у піснях кобзаря Тараса Компаніченка, у повсякденному спілкуванні між собою. Цього літа табір був комфортнішим, але в ньому залишилася та сама куренева структура і щира атмосфера. Мені було цікаво і приємно говорити на різні теми з нашою курінною Оленою, з духівником отцем Володимиром Стеблиною, Тарасом Кузьменком, Юлією Розумною, Катериною Штойко. Ми швидко порозумілися з молоддю інших куренів. Усі вони по-різному прийшли до Бога, шукають і знаходять своє покликання під його волею. Розмови відбувалися протягом дня під час походів до річки, чергувань на кухні, після рілігієзнавчих лекцій, бесід за “круглим столом”. Усім табором ми приїхали в Київ, аби взяти участь у Хресній ході до пам’ятника рівноапостольному князю Володимиру в день хрещення Київської Русі. Подія запам’яталася і урочистим велелюддям, і Днем янгола нашого духівника. Ми завжди ретельно готувалися до вечірньої ватри. Усі охочі представили себе в конкурсі “Україна має талант”. Найбільше було читців, які виразно прочитали вірші Тараса Шевченка, Ліни Костенко, Володимира Сосюри. Усіх насмішив гуморесками Костянтин із “Полтавських галушок”. А найкраще співали священики брати Петро і Володимир Стеблини. Остання ватра затягнулася майже до ранку. Я нарешті дізнався, що моїм таємним другом була гарна і добра дівчина Уляна. Це була така гра, під час якої ми посилали один одному невеличкі подарунки. У передостанній день побували на екскурсії в Полтаві. Цікаво було в музеях цього славетного міста, а ще приємно було зустрітися в православному храмі з отцем Костянтином Остружком, який був духівником у моєму курені “Корабель життя” минулого літа. Розчулено розлучалися з гарними й розумними людьми. Якщо Бог дасть, то побачимося знову.
Духовний простір · “Знову лине слово Боже, горить свіча, моляться і старий, і малий”. · S. 10Originalseite ↗

Der Anfang dieses Textes kann unvollständig sein — mit der Originalseite abgleichen

ДРУГЕ НАРОДЖЕННЯ 300%РІЧНОЇ КАПЛИЧКИ

яка завернула до каплички, постояла біля неї кілька хвилин, вочевидь виголошуючи молитву. Порівнявся і я з капличкою, а неподалік на велосипеді зупинився дядько і теж осінив себе хресним знаменням. Розговорилися. Чоловік назвався Володимиром Гриненком. А ще — одним із будівничих каплички. Саме від нього і привідкрилася мені таїна цього святого місця, яке свого часу зазнало і поневірянь, і зневаги, і величі. Тутешня капличка бере свій початок із 1715 року. Тоді, під час епідемії холери, її звели “на знак сумлінного моління й покути за гріхи перед Богом”. Холера таки відступила від Радзивилова. А капличка стала не тільки оберегом для тутешнього люду, а й своєрідним поводирем для прочан, що прямували до Свято-Почаївської лаври. По ній, розташованій на вулиці, що вела до Почаєва, орієнтувався православний люд. І звісно ж, подорожні спинялися тут для відпочинку та молитви. Пережила каплиця і дві світові війни. 1944 року неподалік тримався фронт, тутешнім шляхом яка тільки техніка не йшла — танки, машини, мотоцикли, артилерія. На щастя, ніхто не зачепив святині — ні німець, ні совєт. А ось інше покоління со-
Духовний простір · “Прочани приходять на Аннину гору і, молячись із вірою, зцілюються від різних хвороб”. · S. 11Originalseite ↗

ППОО ССВВЯЯТТИИХХ ММІІССЦЦЯЯХХ ББУУККООВВИИННИИ — — ЖЖІІННООЧЧИИЙЙ ММООННААССТТИИРР ННАА ««ААННННИИННІІЙЙ ГГООРРІІ»» Буковинське містечко Вашківці (6,5 тис. мешканців) знамените передусім Маланкою та чудодійною Анниною горою.

Містечко Вашківці Вижницького району вперше згадується у XV столітті під назвою Васківці, що походить від імені Васко. Про колишню його велич свідчать світлини австрійського періоду. А гору на околиці Вашківців здавна вважали священною. Нині люди відвідують жіночий монастир, який розташований на святому місці, — Анниній горі. Існує безліч легенд щодо назви гори. За однією з них, жила у Вашківцях бідна, але дуже гарна дівчина Анна. А панували тоді на Буковині турки, які виловлювали молодих дівчат і продавали в рабство. Під час одного з набігів дізналися турки про дівчину й, оточивши село, вирішили впіймати красуню та поглумитися над нею. Анна стала втікати. Щоб не втрапити до рук турків, вибігла вона на гору. З вершини гори Анна побачила, що турки оточили її. І почала дівчина просити Бога, щоб Він врятував її душу. Звернулася до рідної землі: “Земле, розступися і захисти мене від ворогів”. І коли турки були вже зовсім близько, сталося диво: земля розступилася і поглинула Анну. На поверхні залишилася лише її коса. Турки довго шукали дівчину, та знайшли лише її волосся. Розлючені, вони відрізали косу, та вітер вихопив волосся з турецьких рук і розвіяв по горі. На цьому місці християни насипали могилу і звели кам’яний хрест, а гора відтоді називається Анниною. Незабаром з-під З писемних джерел відомо, що на горі колись стояла церква, яка згоріла на початку XX сторіччя гори забив струмок із цілющою водою, і до гори почали приходити хворі, які за допомогою молитви та святої води зцілювалися. З часом Вхід до монастиря Святої Праведної Анни хрест зруйнувала блискавка. Відновили його 1848 року — в рік скасування кріпацтва в Австрії, під владою якої тоді перебувала Буковина. За іншою легендою, буковинка Анна виросла така красна, така чарівна, що їй пари не було по всій Буковині. Було, вийде в неділю чи в свято, то сопілки й цимбали аж захлиналися від утіхи, а парубків ніби ще одне сонечко осяває. А дівчина танцювала тільки зі своїм коханим легінем і його побратимами. Одного разу танцюючи, не побачили, як у селі з’явилися три вершники — турок, татарин, а з ними — молодий боярчук. Турок підійшов до Анни, поклав руку на її плече й мовив: — Маєш танцювати тільки зі мною… Анна подивилася на свого коханого й додала: — Кинь цього магометянина в яр. Хлопець ухопив турка і потягнув його до крутого яру й кинув туди з такою силою, що той полетів аж у річку, яку відтоді турки називали Карапчевом — чорною річкою. Музика не замовкає. Анну просить до танцю побратим її коханого. А татарин не відводить очей від неї. — Мусиш зі мною танцювати. — Із татарським псом не танцюю, — відказала Анна і звернулася до побратима свого коханого. — Візьми татарина і кинь у той яр… Не минуло й хвилини, як татарин опинився на дні глибокого яру. Іконостас храму А музика грає. Анну просить до танцю другий побратим її коханого. А всі легіні дивляться на молодого боярчука — хочуть знати, що він робитиме. Але той не запросив Анну до танцю, а сів на коня і за хвильку зник. Тоді Анна підносить руку вгору — музиканти затихають. — Боярчук утік звідси, щоб покликати сюди турків і татар. Нам треба братися за зброю. Легіні повірили Анні й за короткий час поприходили з шаблями, сокирами, вилами, довбнями. Музика грає далі, але танці вже не такі жваві, як раніше. Всі напружено чекають битви з ворогом. Незабаром з’явилася величезна ворожа ватага. Легіні й дівчата міцно стиснули зброю в руках і з люттю дивилися на ворогів. Бій був нерівний. Загинули всі, зосталася лише красуня Анна, яку вороги вирішили схопити живою. Анна боронилася, але сили були не рівні. Дібравшись до високої гори, вона мовила: “Люба горонько, земле рідна, захисти мене від цих звірів, порятуй від страшної ганьби…” Гора почула благання дівчини і розкрилася, поглинувши тільки її тіло, а довга русява коса Анни за- Дзвіниця плуталася між дерев і трав. Не дісталася коса ворогам, бо стала вона раптом сріблястим струмком. Століттями віряни не забували про священну гору, приходили сюди, молилися. Навіть за радянських часів, коли панував войовничий атеїзм, люди справляли тут богослужіння, встановлювали вночі хрести, які вдень знищувала радянська влада. Проте гоніння не зламало віри людей, і тоді владоможці вирішили зрівняти гору із землею. Але це їм не вдалося: священна гора не піддалася “старанням” безбожників. За часів незалежності України, 1993 року тут засновано жіночий монастир Святої Праведної Анни. За переказами, саме тут у давнину існувала жіноча обитель. Із писемних джерел відомо, що на горі колись стояла церква, яка згоріла на початку XX сторіччя. Побудовано собор Святої Анни з нижнім храмом Святих Великомучеників Маковеїв, келії, житлові корпуси, господарські приміщення. У храмі Святих Великомучени- Собор Святої Анни Відновлений Хрест 1848 року — в рік скасування кріпацтва ків Маковеїв розташовано кіот із частками святих мощів Хазевітських мучеників та інших святих. Прочани приходять на Аннину гору і, молячись із вірою, зцілюються від різноманітних хвороб. Особливо монастир приваблює тих, хто потребує допомоги. Сюди здійснюють паломництво багато вірян з усієї України. Щороку, 14 серпня, на свято Маковія паломники відвідують монастир, щоб відсвяткувати перший Спас, який нагадує про близьке завершення літа. Цього дня освячують хлібні колоски, садові квіти і, звичайно ж, маківки. Посвячені макові зерна дівчата розсипають по трьох криницях, щиро вірячи, що через три дні піде дощ. З Анниної гори (яка заввишки 304 метри над рівнем моря) відкривається чудовий краєвид не лише Вашківців, а й майже всієї долини Черемошу: від Вижниці до гори Цецино. Тому срібні бані монастирських церков можна побачити на південному заході, де тягнуться сині буковинські гори, на півночі та сході. Підготувала Марія ВИШНЕВСЬКА
Доля на тлі історії · S. 12Originalseite ↗

ЗЗООШ ШИИТТ ІІДДИИ ББООРРООДДААЙЙ

Наталя СТАРЮК, м. Дніпропетровськ У поштовиків це зветься “рекомендований лист”. Але незвичайне приватне послання містить великий конверт з адресою Іди Василівни Стьопкіної (з роду Бородай). Власне, лист її — це списаний ущерть загальний зошит плюс кілька аркушів скопійованих документів. Лист надійшов на Дніпропетровське обласне радіо: кілька років тому публіцистична програма “Думка-шумка” вже розповідала про долю Іди Василівни та про пошуки правди, що їх ця жінка не полишає, скільки живе. Відтак цією історією перейнявся журналіст Геннадій Сахаров (п. Іда вдячна йому за статтю у регіональній газеті “Лица”). Та пошуки нашої героїні поступово обростають новими фактами, новими висновками, що їх підказують досвід, інтуїція і пам’ять. А пам’ять ця належить не самому лише родові Бородаїв: вона складає сторінку української історичної пам’яті. Рекомендований лист від Іди Василівни надійшов і на адресу газети “Слово Просвіти”, на яку шановна авторка покладає особливі сподівання: адже слово, посіяне на цих сторінках, сягає небайдужих душ по всій Україні. Іді Василівні Бородай-Стьопкіній за вісімдесят. Вона мешкає у Дніпропетровську, опікувана дочками, шанована онуками. Говорить: “Усі в мене хороші, так пощастило”. І взагалі не схильна скаржитися на людей як таких: вона працювала лікаркою, вміє жаліти, співчувати, любити. А проте цей зошит з вогненною квіткою на обкладинці є обвинувальним вироком режимові, енкаведистському конвеєру, що поглинав найкращих у вимірах нації, а з ними і тих звичайних та скромних, які однаково були для когось найкращими — для односельців, друзів, родини. Цим і розпочинається оповідь-роздум у зошиті свідчень: “Усім добре відомі долі наших українських поетів, письменників, кінематографістів, репресованих у 30-х роках. Значно менше відомо нашому суспільству про масштаби репресій простої української інтелігенції — лікарів, священиків, учителів, розстріляних НКВС як “буржуазні націоналісти”, реабілітованих 1956 року”. Але, на жаль, відсутні жодні відомості про долю дружин та дітей цих “ворогів народу”. А вона у нас сумна!” Іда Василівна, дочка репресованих сільських учителів з Харківщини, нині викладає в листі думки максимально чітко, жорстко-логічно, зрозуміло навіть для нетямущих чи одурених комуністичною пропагандою. З неабияким психологічним чуттям вона компонує текст таким чином, аби ключові слова звучали у пам’яті читача ще й через дві, через три сторінки викладу. Її скоропис прозорий, мов друк. Її мета — … А власне, цитуватиму далі: “Моя мета: розповісти про “маленьких українців” — учителів СШ с. Андріївка-І та про їхні сім’ї, потерпілі від сталінських репресій 1937—38 рр. окрім нас, поки що сущих на цьому світі 80-річних людей — дітей репресованих, — розповісти про це нікому! АР- ХІВІВ НЕМАЄ. Та, на щастя, існує мій власний архів — моя пам’ять. У ній — про досі не відомі злодіяння НКВС проти РОДИН т.зв. буржуазних націоналістів. Саме пам’ять є мені путівником”. Зацитую принагідно ще одне місце з роздумів-свідчень Іди Василівни Бородай- Стьопкіної: “Наше суспільство обізнане з тим, що в тогочасній країні була велика кількість безпритульних дітей, сиріт внаслідок: 1. Громадянської війни. 2. Голодомору 1932—33 рр. Дітей-сиріт, знайдених на вулицях, міліція відправляла до дитбудинків, притулків. Є архіви, фотографії, кінохроніка. А чи хто колись чув про сиріт-дітей репресованих: немає ні архівів, ні фото-, ні кінокадрів. Нібито й не було такої категорії потерпілих від сталінських репресій. Нібито йне існувало. Нібито всі “вороги народу” БУ- ЛИ БЕЗДІТНИМИ!..” Пам’ятаю, уже в 60-х роках поміж школярами та їхніми батьками (мабуть, батьками передусім) була така заведенція — натякали на привілейоване становище учительських дітей поміж нас. Насправді ті підозри лише зрідка мали підстави. Так чи інак, а учительським дітям наче трохи заздрили — саме через пошанівок до їхніх батьків. Може, так було завжди? Психологічно цілком можливо таке уявити. Історично ж… 30-ті роки в Україні порушили логіку нормальних реакцій, бо остаточно спотворили ієрархію вартостей. “Кто-был-никем” наблизився до кіл Прокуратора й обійняв почесну посаду ката над “бывшими”, “гнилими”, “мелкобуржуазными”. Словом, наприкінці 30-х бути учительськими дітьми означало майже неминучу безталанність, загроженість, потенційне сирітство. У своєму листі-зошиті Іда Василівна Бородай-Стьопкіна радить нам прочитати книжку відомого історика, співробітника Інституту історії України НАНУ Василя Марочка: “Репресовані педагоги України — жертви політичного терору 1929—1941 рр.” (2003 р.). У цьому дослідженні Іда Василівна знайшла свідчення щодо того, що сталося з її батьками, її школою: “Три вчительські колективи Харківщини майже цілим складом було розстріляно 1937 року після дружнього візиту заступника директора однієї зі шкіл до консульства Польщі. Заарештували майже всіх працівників його школи. Через 2 місяці ув’язнили ще 20 осіб із середніх шкіл. З протоколу відомо: всіх вчителів розстріляли в одну ніч, наприкінці жовтня 1937 року. Розстрілювали кожні 7 хвилин. Жінки нічого не знали про долю чоловіків і ще багато років думали, що вони живуть у концтаборах”. Репресії проти українських учителів були повсюдними. Відомий факт: у 1933—37 роках у наших школах постійно бракувало понад 30 тисяч учителів. Завважимо, що кількість випускників педагогічних навчальних закладів на той час збільшувалася щороку. Звідки ж ті 30 тисяч вакансій, те постійне зяйво серед ниви “доброго, вічного”? Моя мама, яка до війни навчалася в Ігренській школі (передмістя Дніпропетровська), розповідала: одного ранку приходять вони, дітлахи, до школи, а вчителів нема — усіх заарештовано вночі. Але повернімося на Харківщину, до села Першої Андріївки Балакліївського району. Діти є діти. Новий навчальний рік 1 вересня 1937-го вони розпочали радо, жваво, святково. Ще не достоту попрощалися з літом, ще тільки звикали до щоденних уроків, — аж одна вереснева ніч змінила-зламала все. 22 вересня енкаведисти вдерлися до хати вчителів Василя Федоровича та Ганни Олександрівни Бородаїв. Дев’ятирічній Іді здавалося, що то лише страшний сон: перекинуті речі, перетрушені книжки, розвіяні папери і — татко, якого виводять за поріг люди у мундирах. “Попрощайтесь с дочерью”, — чи то дозволяє, чи командує енкаведист. Батько поцілував Іду. А на ранок з’ясувалося, що тієї ночі “чорний ворон” об’їхав ще 9 учительських домівок, бо усі ті люди буцімто належали до однієї “буржуазно-націоналістичної шпигунської організації”: і директор школи на прізвище Ахмачет, і завуч Іван Іванович Захаров, і вчителі Василь Трохимович Нескородь, Микола Іванович Татаринов, Дмитро Андрійович Лук’янов, Павло Григорович Білаш, Іван Іванович Котов, Степан Денисович Заверженець, Іван Павлович Олександренко. А Ідин батько Василь Федорович Бородай ще й викладав українську мову та походив із родини священика! А в тій родині було шестеро дітей, і всі здобули освіту, були справжніми інтелігентами, мешкали хто в Києві, хто в Москві, хто на Донеччині. Над цілим родом зависла катівська сокира. Протягом місяця вчителів тримали у сумнозвісній Харківській в’язниці на Холодній горі. 14 жовтня виголосили вирок, а 20 розстріляли. Родини замордованих не мусили про те знати. Шляхом листування, архівних пошуків, за щирого сприяння Товариства “Меморіал”, Харківської правозахисної групи Іда Василівна з’ясувала, що прах її батька та його колег покоїться у Харкові, там, де нині станція метро Барабашове, вулиця академіка Павлова, смуга паркової зони. Це не могила чи братська могила — це МОГИЛЬНИК, подібний до Дніпропетровського, на 9-му кілометрі Запорізького шосе, де розстріляли десятки тисяч тих, хто міг мати власну думку про більшовицький режим. У Харкові таких МОГИЛЬ- НИКІВ два. До використання “земельних ресурсів” енкаведисти ставилися “по-хазяй- Колаж Євгена Букета ськи”: покінчивши з власними “ворогами народу”, згодом поскидали у ті рови ще й офіцерів Польської армії. Потім сама земля допомагала людям викрити злочини сталінських катів: там, де лежать розстріляні, не ростуть дерева, бо грунт просякнутий засобами дезінфекції: адже тоді рови з трупами місяцями стояли незасипаними: навіщо та “зайва праця”, якщо НКВС справно виконував план? Взірець оптимальної ОРГАНІЗАЦІЇ ПРАЦІ! Недарма жодна великомудра політична діячка з Дніпропетровська назвала в ефірі Сталіна “хорошим управлінцем”. Ось тільки слова ті відгонять дезрозчином з могильників у ровах… Тоді, тридцять сьомого, люди, які ще лишалися на волі, вірили й не вірили власним очам, власним передчуттям. “І до, і після арешту батька я чула у нашому домі такі слова, котрі означали страх і муку: “НКВС”, “чекіст”, “сексот”, “чорний ворон”, “тройка”, “Холодна гора”, “Сибір”, “Соловки”, — пише Іда Василівна Бородай-Стьопкіна. Невдовзі їй випало спізнати гіркої долі “дітей НКВС”. Іда — ім’я зазвичай рідкісне, казкове — Андерсенівське. А в Андріївці селяни залюбки називали дівчаток Ідами, може, слідом за вчителями? Так чи інак, а на ранок 23 вересня 1937 року дві Іди, дві подружки, дві вчительські доньки тулилися одна до одної у спільному горі: татка Іди Нескородь Василя Трохимовича було так само забрано у ніч, у невість, як і татка Іди Бородай. Родини товаришували: у Нескородів була ще 10-річна дочка Женя. Поза словами в очах школярок Нелі Любицької та Ніни Александровської дві Іди прочитали ту ж таки тугу, той-таки страх, бо їхні батьки стали тоді нічною здобиччю “чорних воронів”. “Тих настраханих, ураз посиротілих дітей поміж нас було значно більше, але імена вже забулися”, — пише Іда Василівна Бородай- Стьопкіна. Андерсенівська героїня Іда пізнала у казці чарівну ніч, коли квіти розмовляли і ляльки набували голосів; наша ж Іда Бородай та її подружки пережили ніч, коли диявольські сили явили владу над світом любові, довіри і затишку… І що ж далі? Про забраних учителів — жодних звісток. Але діти ще при матерях, і це єдина втіха. Аж надходить останній місяць 37-го, місяць річної звітності, місяць переможних рапортів “товаришеві Сталіну”: “знешкодили”, “знищили”, “ліквідували”. Ганна Олександрівна Бородай веде урок німецької. Чемно стукають у двері, викликають “на хвильку” і — передають енкаведистам. Так само “на хвильку” переривають уроки у тих класах, де працюють вчительки-дружини заарештованих у вересні. То був тихий масовий арешт. Ще тихіше заарештували дітей: їх викликали серед уроків і відпроваджували до привітних дядечків, які по одному вели школярів та школярок до міліції, де буцімто мали відбутися зустрічі з татусями. Іда Василівна узагальнює: “Арешт наших матерів та ізолювання нас, їхніх дітей, НКВС здійснювало ВОДНОЧАС, синхронно”. Минув певний час — і стало достеменно відомо, що матерів тримали у тій-таки тюрмі на Холодній горі, звідки їхніх чоловіків уже вивели були на розстріл. Згадаймо Івана Багряного: Б’є крильми птах глухої півночі над мурами, Б’є крильми птах Та й ловить дзьобом грати… Не жур мене, товаришу похмурий мій, — Нам так приречено з тобою умирати. 1939-го у камері смертників на Холодній горі постали Багряному рядки цієї поезії: За мудрість і любов, за скривджених і вбогих Ми підем на Голготу — ти і я — Під крик “Розпни! Розпни!” нікчемного й брудного Орденоносного хам’я. Дорослим арештантам принаймні було відомо, куди їх запроторено і що то є — Холодногірська в’язниця-катівня. Куди ж заховали їхніх дітей? Куди привезли їх, малих переляканих, абсолютно секретно? Уже по кількох десятиліттях відтоді Іда Бородай-Стьопкіна вдавалася із запитами до архівів відповідних інституцій. Жодних конкретних відповідей не отримала, бо саме документи щодо репресованих дітей дивовижним чином зникли з архівів НКВС-КДБ. Уже в наші дні Іда Василівна дізналася: згідно зі спеціальним наказом, внутрішніми каналами НКВС усі “дитячі” документи було вилучено з архівів і знищено: “орденоносне хам’я” аж надто ревно зберігало міф про “счастливое детство”. У своїх листах-зошитах Іда Бородай- Стьопкіна пише: “НКВС порятував нас від “підворітні”, але не з гуманних міркувань, а дбаючи про свою вовчу шкуру: ми, діти репресованих, були засекречені НКВС, як небезпечні свідки, про нас НІХТО НІЧОГО не повинен був знати”. Першого ж дня поза рідною домівкою Іда побачила сотні дітей з Харківщини: кожне трималося своїх однокласників чи односельців, рідніших біля них уже не було. Свідчить Іда Бородай: “НКВС не доправив нас до звичайного відкритого дитбудинку для дітей-сиріт. Натомість під великим секретом дітей репресованих з усього району зібрали у Балаклії. Вночі величезними відкритими вантажівками (зауважимо: пора зимова, передноворічна! — Авт.) нас вивезли з Балаклії. Ми не знали, куди нас везуть і де наші батьки”. Уявімо стан принишклих закоцюблих дітей. Ту ніч дев’ятирічна Іда запам’ятала на все життя. Але у нинішньому своєму листі Іда Василівна уникає перечулених коментарів, жодних сентиментів. Поза цим стилем, поза
Доля на тлі історії · “Драматичні стосунки в нашій порушеній сім’ї відлунюють трагедією 1937 року все моє життя”. · S. 13Originalseite ↗

Fortsetzung von einer früheren Seite — Seitenausschnitt

оптимальною формою повідомлень постає досвід незчисленних звернень авторки до установ та організацій, до архівістів і правозахисників, — туди треба писати чітко й жорстко: адже правда має чіткі обриси й гострі грані: “Їхали довго. На узбіччі я побачила колони людей. Чула крики-команди. Собачий гавкіт: гнали чергову партію “ворогів народу”. Наші машини враз зупинилися. Конвойний з дороги владно гукнув: “Стой! Кто едет?” — “Дети НКВД!” — була відповідь з кабіни нашої машини”. Голодних-холодних, аж під ранок їх привезли до міста. За високим парканом височіли будинки. Відчинилася брама, і діти опинилися у великому замкненому чотирма будинками дворі. Завели до їдальні, подали тарілки з їжею. Хоч якою була голодною наша Іда, а помітила дещо вельми промовисте: їдальнею снувало кілька підлітків, які вочевидь бували в бувальцях як колишні безпритульні, ав тому чотирикутнику корпусів поводилися як давні мешканці. Вже тоді Іді спало на думку: тюрма для малоліток! Колонія, з якої зникли в’язні, окрім цих кількох, приставлених до них. У казармах (кожна на 50—60 місць) дітей з рідного Ідиного краю тримали впродовж місяця: “без прогулянок, без купання, без заміни білизни”, —поточнює Іда Василівна. Що за місто там, поза мурами? Може, Харків? Було то дітям невідомо. Отже, за місяць їх розподілили по різних спецпоїздах. Тішило одне: троє подружок з Першої Андріївки — 9-річна Іда Бородай, 10- річна Неля Любицька та Іда Нескородь 7 років мали їхати разом — до спеціального (для дітей “ворогів народу”) Даріївського дитбудинку (Шполянський район на Київщині, нині — Черкаська область). Але ж Іда Нескородь мала сестричку Женю. Жені ж належало їхати до іншого дитбудинку. Жодні благання дівчат не зарадили. “Рідних сестер розсортували”, — пише Іда Василівна. Три дні їхали потягом. Дитбудинок, їм призначений, стояв на узліссі — колишній панський будинок гарної архітектури. До 1937-го там виховували дітей з минулим — вуркаганів. Відтак, прибув новий “контингент” — сироти “особливої категорії”: вони зростали в родинах, де люди виокремлювалися здоровою розважливістю хліборобів, допитливою думкою інтелігентів, незалежністю козацької постави. Тож, як зміркували сталінські посіпаки, такі діти мали бути піддані рішучій виховавній обробці. На той час Іді та її подружкам ще було невідомо, якої обробки — ядучим дезрозчином — зазнали їхні заарештовані батьки, тобто їхні тіла, скривавлені у катівні… А в Даріївському закладі дівчата з Харківщини постали вже не першою чергою. Попередні ж завели порядки “дідівщини”, якщо можна так сказати про дівоче збіговисько. Дух агресії, розпалюваний у цілому суспільстві, неминуче вражав підлітків, вирваних з-попід батьківської опіки. Іда Василівна вже забула імена вихователів (на щастя, серед них були люди незлі, цілком порядні), але наймення дівчат-“паханок” у пам’яті довіку: від знущань Ліни Дадико та Зіни Шадури вони вдвох, Іда і Неля Любицька, мусили тікати світ за очі. Лісом вийшли до залізниці. Ішли шпалами цілий день. А вночі, знеможені морозом і заметіллю, повсідалися на рейки. Чули гудок паровоза, та підвестися було несила. “Господь був милостивим до нас”, — пише Іда Василівна. Уже дорослою намагалася вона розшукати доброго чоловіка — стрілочника, який висмикнув їх тоді чи не з-попід коліс, відігрів у своїй хатині геть обморожених. Але сліди за тим чоловіком уже зникли. Дівчат же було повернуто до спецдитбудинку. А взимку 1939 року сталося диво: андріївських дівчат забрали їхні мами! Матерів випустили на волю, а не запроторили до ГУ- ЛАГу. Чи не акт гуманізму? Аж ніяк, — з’ясувала Іда Василівна за допомогою правозахисної групи Євгенія Захарова, — попросту відбулася “зміна караулу”: на той час наркома внутрішніх справ України Ізраїля Леплевського було розстріляно (катюзі по заслузі), а його наступник Олександр Успенський про всяк випадок “підчистив” та прибрав за ним, аби вже нібито з нуля почати відлік шпигунів та “ворогів народу”. Отже, дружин репресованих відпустив, а всі супровідні документи знищив. А матері й дочці — Ганні Олександрівні й Іді — судився шлях поневірянь: у рідній хаті — чужі люди, майно конфісковане (дуже тужили за рідкісною бібліотекою). Пішли по чужих селах: з одного вирядили — “вирахували” репресованих, у другому, Богом забутому, осіли. Звалося воно Вовчий Яр. Та вовки милосердніші від енкаведистів. Минули роки. І несамовитими зусиллями волі й розуму Іда Бородай виборола собі право стати студенткою. А далі — сюжет, гідний кінокласики. Уявіть собі: студентка Іда, спрагла знань, відвідує Харківський художній музей. Виходить з нього у задумі, простує вулицею кілька кроків і — бачить кадр, вкарбований у пам’ять навіки, бачить картинку-дежавю: високий паркан, брама і глухий чотирикутник висотних корпусів. Центр міста! На розі Совнаркомівської і Сумської. Скільки спогадів і яка спонука до пошуків правди! Ось яких неспростовних висновків, зрештою, дійшла Іда Василівна: спецприйомники-розподільники для дітей репресованих батьків ніде не засвідчували свого статусу й існували як “невловні” об’єкти, бо слушного часу на місяць-другий секретно “орендували” приміщення колоній для вуркаганів чи дитбудинків для звичайних сиріт. Відбувалася таємна “карусель” з підміною дітей: лише вивезуть малих “ворогів народу” — підлітки-колоністи вертаються на обжиті місця. А за певний час — новий “заїзд”, нова короткострокова оренда. Городяни ж тієї підміни не мусили помітити, не мусили знати, що під маркою “безпритульних” чи малолітніх злочинців там час від часу перебували діти із найсвідоміших, найінтелігентніших родин. Архівні дані про це знищено. Уже за нашої доби було оприлюднено надсекретний наказ НКВС №486, що регламентував обов’язковий арешт дружин репресованих і розміщення їхніх дітей по різних дитбудинках. Але й досі, як свідчить Іда Василівна, місця тих “невловних”, режимних спецпритулків здебільшого нез’ясовані. І продовжує: “Усе те добре відомо “дуже заслуженим” і персональним пенсіонерам КПРС і КДБ, але вони воліють мовчати і скромно споживати захмарні суми пенсій”. А так — то й так! Воздасться кожному. Між тим, Іда Василівна Стьопкіна закликає усіх, хто спізнав гіркого тавра “дітей НКВС”, не мовчати, співпрацювати з товариствами “Меморіал”, Товариством захисту прав політв’язнів і репресованих, писати спогади, дізнаватися правду, розповідати про злочини комуно-енкаведистського режиму або публічно, або принаймні у колі родини, щоб знали діти й онуки, щоб не втрачали пильності, слухаючи нових “візажистів” від історіографії, які настирливо запроваджують моду на сталінські вуса. люди мистецтва, репресовані в 30-і роки. “Мій батько Дмитро Грудина так ніколи і не дізнався про народження єдиної доньки Діни. Його заарештували наприкінці травня 1937 року, а я народилася 20 червня. З самого мого народження епоха Великого Жаху поглинула нашу родину. Мою маму, співачку Есфір Ліфшиць, відрахували з 5 курсу Київської консерваторії. Заарештували бабусю, актрису Міріам Ліфшиць, яка грала драматичні і гротескові ролі, перекладала на ідиш польські і російські п’єси. З нашої квартири на Хрещатику конфіскували рояль, бібліотеку, інше майно, батьків архів перетворили на сміття, а нас переселили в маленьку кімнату на Печерську. У Дмитрівці на Чернігівщині виключили з партії і зняли з посади редактора районної газети батькового брата Дмитра. Драматичні стосунки в нашій порушеній сім’ї відлунюють трагедією 1937 року все моє життя. Очевидно, всупереч таким обставинам моя доля стала успішною. Я навчила своїх дітей цінувати й оберігати родинні стосунки”, — пише вона. Діну Дмитрівну зворушив той факт, що незнайомі їй люди, представники іншого покоління публічно заступилися за її батька, застерігаючи від повторення радянської трагедії. раїни дуже дивує наявність цього видання в Україні. Цікаво, про яку Вітчизну йдеться в цьому проекті? Про Російську імперію? Про Радянський Союз? Чому українцям нав’язують російську версію сприйняття Тараса Шевченка і розповідають про Петра Іта Катерину ІІ, як про видатних співвітчизників? Але насамперед пригнічує те, що такі журнали широко рекламують центральні українські канали! Зрозуміло, що це продовження політики регіоналів, націленої на створення так званого “єдіного культурного простору”. Як відомо, в підручниках, за якими вивчають історію українські школярі, Степан Бандера та Роман Шухевич згадані лише як колабораціоністи. Наступ на українську історію триває, нас повертають у ті часи, коли історичні події трактували винятково через призму користі “єдиной і нєдєлімой” Росії чи СРСР. Як голова Луганської обласної організації ВО “Свобода” вважаю, що проект “Наша історія. 100 великих імен Вітчизни” посягає на суверенітет і територіальну цілісність України. Луганська обласна організація ВО “Свобода” звертається до Служби безпеки України з вимогою припинити рекламу цього видання на центральних телеканалах України, вилучити з продажу і припинити його подальше розповсюдження. Від редакції. “Коллекционное издание о великих людях отечества” широко рекламується і продається в кожному з кіосків, де так мало української преси. Про яке “отечество” йдеться? Як визначається в описові колекції, вона має поширюватися в Росії, Білорусі, Казахстані. Ми й не зчулися, як “дядьки отечества чужого” знову подбали про те, аби ми якогось ранку прокинулися не в Україні… жинці — учні, яких вона навчала в міській школі №3. Вони з цікавістю читають книжку, що її примірники авторка передала в Ніжинський краєзнавчий музей, міську бібліотеку, бібліотеку ВНЗ. Сімейна хроніка, до якої причетні Еліна і Софія Бистрицькі, Євгенія Тарнавська, Есфір і Міріам Ліфшиць, Віктор Іконник, зацікавить усіх, хто небайдужий до історії свого міста і країни. Діна Грудіна отримала дві вищі освіти, ще й третю в Америці, доглянула і поховала родичів, виховала двох дітей, радіє чотирьом онукам, ще й книжку написала. Це вже — цікавий сюжет. Можливо, він заохотить й інших написати історію своєї родини.
Доля на тлі історії · “Драматичні стосунки в нашій порушеній сім’ї відлунюють трагедією 1937 року все моє життя”. · S. 13Originalseite ↗

ХІБА ШЕВЧЕНКО ТА ПЕТРО І РАЗОМ РОСІЙСЬКУ ІМПЕРІЮ БУДУВАЛИ?

Дмитро СНЄГИРЬОВ, голова Луганської обласної організації ВО “Свобода” У кіосках Луганська з’явилася широко розрекламована каналом “1+1” перша серія журналів “Наша історія. 100 великих імен Вітчизни”. Лише за 5 гривень 50 копійок можна придбати перші два російськомовні журнали у яскравій упаковці, яка нагадує конверт вінілової платівки. Перший номер присвячений Тарасу Шевченку, другий… — російському царю Петру I. Звертаємо увагу на вихідні данні: видавець та засновник ТОВ “Де Агостіні” (Росія). Видання розповсюджуються у чотирьох країнах: у Росії, Україні, Білорусі та Казахстані. Якщо в Білорусі та Казахстані журнал просто імпортують і розповсюджують, то в Україні його видає таке собі ТОВ “Де Агостіні Паблішинг”. У першому числі видавці намагаються відповісти на питання: так яким же було справжнє життя великого Кобзаря? Почитавши цей журнал, Тарас Шевченко постає перед читачами не дуже розумним і невдячним (образив дружину Олександра ІІ, яка допомогла викупити його з кріпацтва). Дуже яскраво описані приватні моменти життя поета: виявляється, йому дуже не щастило із жінками, які його постійно здраджували, а сам Шевченко любив проводити час, вживаючи “оковиту” із воблою! Тарас Шевченко зображений у журналі не як борець за українську волю, а як звичайний поет-бунтар, доля якого нерозривно пов’язана з Російською імперією. Серед багатьох версій життя та творчості Кобзаря є “українофільська”. “Ця версія найактивніше розробляється в Україні, — пише журнал. — Вона перетворює Шевченка на вузького націоналіста, якого непокоїла лише українська незалежність і протистояння російському імперіалізму”. У журналі про Петра I згадують і про гетьмана Івана Мазепу, але лише те, що Петро таємно домовився із союзниками Мазепи, і козацтво не підкорилося гетьману. У розділі про будівництво Петербурга жодного слова про місто “на кістках”. Петро I представлений читачам як прогресивний реформатор і перший цар, який розпочав російську експансію на Захід. До журналів є додаток: рекламний буклет, де анонсують героїв наступних номерів: серед них Олександр Суворов та Катерина ІІ. Мене як громадянина Ук- Уже чотирнадцятий рік уся її родина проживає в США. Вони з теплотою згадують Україну, родичів, друзів, однокласників і однокурсників, вчителів і викладачів, колег, які підтримували за тяжких життєвих обставин у Ніжині, Києві, Москві. Кілька сторінок присвячено Ніжинському педінституту і його педагогам: Володимиру Назарову, Олександру Близнюку, Антону Соломасі, Михайлу Кармінському, Роману Гуревичу, Лілії Тевзадзе. Ідею книжки подала Діні її колишня наставниця доцент Ніжинського держуніверситету імені Миколи Гоголя Тамара Пінчук. Вона ж написала і передмову. Діну Дмитрівну пам’ятають і ні-
Доля на тлі історії · “Драматичні стосунки в нашій порушеній сім’ї відлунюють трагедією 1937 року все моє життя”. · S. 13Originalseite ↗

ЯК ЦЕ БУЛО…

Надія ОНИЩЕНКО, м. Ніжин Книжка під такою назвою щойно вийшла в Ніжинському ТОВ “Гідромакс”. Це сімейна хроніка ніжинської родини Грудин, яка в контексті радянської історії висвітлила її найболючіші події. Постійні читачі газети мали змогу ознайомитися з публікацією “Заручник епохи”, яку Діна Грудіна назвала Великим Жахом. Тоталітарне ХХ століття нівелювало особистість, винищуючи яскраві постаті. А саме такими були її батьки —
Життя продовжується! · “Моя життєва активність не дасть мені сидіти, склавши руки”. · S. 14Originalseite ↗

М МА АРРИ ИН НА А С СМ МУУЛ ЛЬЬС СО ОН Н:: «ДО РУК ДОСВІДЧЕНОГО АФЕРИСТА ПОТРАПЛЯЄ І МОЛОДА, І ЛІТНЯ ЛЮДИНА»

— Марино Лазарівно, як вивчають психологію людини похилого віку в Україні? — Наша лабораторія безпосередньо геронтопсихологію не вивчає. Однак психологією старості займаюся я, бо ця проблема для мене дуже цікава. Я не знаю лабораторій геронтопсихології в Україні, а в Інституті геронтології психологічними проблемами старості займаються недостатньо глибоко, бо в цього закладу інша функція. Не можу сказати, що геронтопсихологія широко вивчається за кордоном, там нею почали займатися лише останніми роками, коли стало зрозуміло, наскільки в усьому світі катастрофічно постаріло людство, і коли вдалося трохи перебороти таке негативне явище в суспільстві, назва якому ейджизм (від англійського “age”) — дискримінація за віком, що здебільшого означає своєрідну психологічну ізоляцію літніх людей у соціумі. Ту проблему, що у світі існують старість і смерть, замовчували. Пенсіонери не з’являлися ні в рекламі, ні на телебаченні, ні в художніх творах, тобто це було щось на кшталт табу. Ви, мабуть, знаєте й пісні, що возвеличують молодість: “Хорошо быть молодым, просто лучше не бывает”, “Вечно молодой, вечно пьяный”, “Живи, поки молодий”. Культ “молодого тіла” і зараз не зник. Але на початку XXI століття ситуація у суспільстві трохи змінилася: про людей літнього віку почали говорити ЗМІ, прийшло розуміння того, що старість — надзвичайно важливий період життя. До людей похилого віку почали ставитися з повагою. Відповідно, почали займатися і психологією літніх людей, щоб забезпечити їхнє комфортне існування у соціумі, допомогти їм позбавитися від проблем, краще пізнати процеси старіння. — Які психологічні зміни відбуваються з людьми похилого віку? — Коли я читаю лекції з геронтопсихології соціальним працівникам, лікарям, волонтерам, то цікавлюся їхнім враженням від спілкування з літніми українцями. Часто чую: “Ой, з ними так складно, у них пам’ять уже не така сильна”. На моє запитання: “Скажіть, хто з вас не був у ситуації, коли, виходячи з дому і зачиняючи двері, відволікався, а потім, тримаючи в руках ключа, перевіряв, чи замкнув їх?” — жодна рука не піднялася. За цю звичайну ситуацію у будь-якому віці відповідає оперативна пам’ять: коли ми відволікаємося, то випускаємо її з-під контролю. У людей похилого віку ця тенденція підсилюється. Короткочасна пам’ять у них теж трохи слабшає, а ось довготривала — надзвичайно сильна. Літня людина розповість вам багато цікавого з минулого, вона пам’ятає деталі і про війну, і про Голодомор. Щодо інших психічних процесів — мислення, інтелекту, сприйняття, — є теж своя специфіка, але вона на користь людині похилого віку. Інтелект, який розвивається в молодої людини, називається плинний. Він характеризується швидкістю запам’ятовування, індуктивним мисленням, оперуванням просторовими образами. Молода людина відмінно проходить інтелектуальні тести, розв’язує задачі, з якими літня не зможе швидко і добре впоратися, бо в неї інтелект кристалізований — це здатність встановлювати смислові зв’язки між подіями, формулювати судження, аналізувати проблеми і використовувати засвоєні нею стратегії для вирішення задач. Дуже сильний момент — для того, щоб швидко прийняти рішення, молодим людям треба щось придумати, а літнім простіше: у них є аналоги з минулого, досвід. У мене є дослідження, які свідчать, що коли поєднати кристалізований інтелект і плинний, тобто, коли якусь серйозну (особливо життєву) задачу розв’язують разом люди похилого віку і молоді — це потужна творча співдружність. Наприклад, у групі, де багато молодих студентів і декілька людей похилого віку, розв’язували практичну задачу: “Що можна порадити п’ятнадцятирічній дівчині, яка зібралася виходити заміж?” Молоді швидко сказали, що вона, зробивши це, втратить молодість, зруйнує життя, скоїть дурницю. Люди похилого віку поставили просте запитання: “Може, є обставини, які це спричинили?” І тут уже молоді почали думати, що, може, вона чекає дитину, живе в іншому історичному періоді, коли всі так рано виходили заміж, невиліковно хвора і їй лишилося мало і ще багато варіантів згенерував молодий плинний інтелект. Яка ж тут роль кристалізованого інтелекту? Літні люди побачили проблему з іншого боку. Тобто говорити про те, що інтелектуальні компетенції старої людини слабші — не можна. Але вони змінюються. — Людина похилого віку легше потрапляє у пастку авантюристів? — Узагалі жертвами афер стає багато людей різного віку. Згадаймо, наприклад, махінацію з “Еліта-Центр”, де потерпіли здебільшого молоді люди. Можливо, ці афери “витонченіші”, ніж для людей похилого віку. З літніми людьми, що страждають на маразм, аферисти справді роблять усе, що їм заманеться. Цими літніми людьми повинна опікуватися держава. Здорові люди потерпають не від того, що вони похилого віку, а від того, що самотні і їм немає до кого пригорнутися, немає з ким поговорити. І коли до літньої людини в довіру входить молода приємна дівчина, обіцяє підтримувати, живе в неї, навіть допомагає, поступово починає маніпулювати і тоді їй легше здійснити аферу. А для людини похилого віку це величезна моральна травма. Є люди і старі, і молоді, які випивають, вживають наркотики, мають інші залежності, і коли аферисти “допомагають” їм реалізувати ці шкідливі звички — це підкріпить хворобу, і людина вже не матиме сил пручатися, коли її втягнуть в аферу. Багато нерозумних, несерйозних рішень приймають люди не літнього віку — продають квартиру, Колаж Олеся Дмитренка Марина Смульсон думають, що придбають іншу, і опиняються на вулиці. Раніше діяли аферисти-“наперсточники”. Хто потрапляв на їхній гачок? Люди молодого й середнього віку. А хто здебільшого грає в казино, на автоматах, у комп’ютерні ігри? Отож не треба бути літнім, щоб стати обдуреним. Самотня людина похилого віку має менше тісних соціальних зв’язків, які незримі, але є мережею захисту, підтримують її. Одинокій людині немає з ким порадитися щодо тієї чи іншої пропозиції — тому і потрапляє до рук аферистів. Дуже чутлива самотня людина похилого віку, яка втратила багато близьких — оця душевна самотність для маніпуляторів “ласий шматок”. — Яке Ваше ставлення до популярної нині послуги — “договір довічного утримання”? — Іноді в людини літнього віку немає іншого виходу. Часто буває, що її справді підтримують. Однак як не любить літню людину той, хто доглядає, але все одно зрозуміло — він чекає, доки її життя добіжить кінця. Наше життя не безкінечне, і хочеться, щоб хтось був поряд із тобою… Це важка психологічна ситуація. — Жінки і чоловіки похилого віку відрізняються? — Тривалість життя чоловіків менша, частіше можна зустріти вдову, ніж вдівця. Одинокому чоловікові важко впоратися з побутовими проблемами самотужки. Тому є статистика, що чоловіки-вдівці знову одружуються, незважаючи на те, що вони похилого віку. Самотні жінки (подруги дружини, давні знайомі) з радістю погоджуються на шлюб. Щодо творчої реалізації, то це — про чоловіка, аніж про жінку. Жінки себе швидше знаходять у побуті. — У чому полягає щастя людини похилого віку? — Її щастя не відрізняється від щастя будь-якої людини іншого віку. Щастя в тобі і в твоєму розумінні того, що відбувається. Говорять, якщо не можеш змінити те, що відбувається, то треба змінити своє ставлення до цього. Зрозуміло, що змінити розмір пенсії неможливо, не можна автоматично вилікувати свої хвороби. Та що відбувається за вікном? А за вікном вирує життя! Літні люди доглядають онуків, читають, шукають творчі заняття, починають писати вірші, малювати картини, збираються в осередки, займаються фізичною культурою, вивчають щось нове. Якщо людина особистість, то вона в будь-якому віці шукає себе, шукає шляхи для самореалізації. У мене є аспірантка, яка вивчає життя і зокрема щастя людини похилого віку після ста років. У Києві є такі люди, їх не багато — минулого року їх було 90. Люди цього віку знаходять те, що їх цікавить. Був такий випадок: 96-річна сліпа жінка вийшла заміж за 98-річного. Що на це сказати? Соціальні працівники: “Двоє дурних старих! Вони вже в маразмі!” Я говорю, подумайте, він старий, але бачить — їй буде легше жити. До того ж, удвох їм цікавіше, вони будуть уважнішими і зможуть помітити афери. Це — перемога. У старості можна жити щасливо, але для цього потрібен дух, душевна сила. Люди похилого віку важко сприймають фізіологічні зміни, майже у всіх обмежується мобільність, слабшає слух, зір, з’являються якісь хвороби. Але літні люди цінують своє життя. Зараз пенсійний вік пересувають туди-сюди, однак українці дуже пізно виходять на пенсію. Немає такого: настала пора для заслуженого відпочинку і людина зразу йде з роботи — навпаки, вона продовжує з ентузіазмом працювати. До того ж, у нас можна працювати й отримувати пенсію. Пенсійний вік, не змінив мою життєву орієнтацію. Я займаюся своєю улюбленою справою. Моя життєва активність не дасть мені сидіти, склавши руки. — Отож можна завадити процесам старості? — В американській психології є такі поняття “молоді старі” і “старі старі”. Молоді старі — це ті, які відчувають себе ще молодими. Вони можуть, наприклад, залишити свою літню жінку чи чоловіка, одружитися з молодою людиною і, навіть, мати дітей. Про них можна сказати: ці люди помирають на бігу: від інсульту, прямо на робочому місці, бо не адаптувалися до фізіологічних змін, які зними відбуваються. Вік завжди дає про себе знати. Треба все робити обережніше, а вони цього не сприймають, у них молода родина, їм хочеться підтримувати імідж молодого, тому вони помирають, не відчувши себе “старою” людиною. Ті, хто усвідомлюють проблеми своєї старості, продовжують своє життя. — Марино Лазарівно, що для Вас щастя? — Щастя — складна річ. Уже рік, як помер мій чоловік. Це був надзвичайно складний період. Сьогодні про щастя мені важко говорити, але я тримаюся. Мене радує син, який дуже уважно ставиться до пам’яті батька, і мені зрозуміло, що коли я піду з життя, буде так само щодо мене. У цьому віці радує інше. Оцінюючи життя, яке я прожила, можу сказати — воно було важке, але щасливе. Мені цікаво те, що я роблю. Це — життя, яке непросто побудоване, і хоч інколи буває дуже боляче, продовжую йому радіти. Спілкувалася Наталія АНТОНЮК До “Слова Просвіти” надійшов лист із с. Подвірне Чернівецької області: “Шановна редакціє! Звертається до Вас пенсіонерка Марія Павлівна Кіфяк. Напевно, в Україні пенсіонери найбідніші, найбезправніші та найбеззахисніші. Вони, як правило, майже всі хворі, і майже всі мають мізерні пенсії. Тому знущатися над ними найлегше, за них ніякої кари нікому немає, пенсіонерам звертатись і шукати захисту практично ніде. Хочу розповісти вам про злодіїв і аферистів із ТОВ “Пошторг Україна”. Ці шахраї обдурюють громадян, особливо пенсіонерів. Вони пропонують купувати у них товари і запевняють, що кожен покупець буде учасником розиграшів цінних призів. Пенсіонер, отримавши такого листа, на останні копійки купує у них товар, маючи надію на виграш. Але ці шахраї жодних розиграшів не проводять, їм головне накрасти. У мене є вагомі докази цього. Окрім того, що їхні товари в три-п’ять разів дорожчі, вони ще й сумнівної якості, та й результату від них практично ніякого. Ці люди забули, що і вони стануть пенсіонерами, і тоді такі ж шахраї, як вони, обдурюватимуть їх”. У листі, як бачите, висвітлені дві проблеми. Товари поштою — добра послуга, тож, користуючись нею, подумайте: чи не заманюють вас у залежні стосунки обіцянками премій, нагород і т. п.? У кожному разі — господар ситуації ви. Пам’ятайте, що дешевий сир у мишоловці. Сьогодні ми не говоритимемо про те, як досвідчені аферисти обдурюють пенсіонерів, але обговоримо інше, не менш важливе питання: чи справді людина літнього віку така беззахисна перед аферистами, чи справді вона — ідеальна жертва для злодіїв? Ми нерідко говоримо: люди літнього віку наївні, довірливі, їх дуже просто обманути. Чи справді це так, і чи з роками зникає здатність мислити й аналізувати? Чи легко пенсіонери піддаються впливу маніпуляторів? Про це читачам “Слова Просвіти” розповідає керівник лабораторії нових інформаційних технологій навчання Інституту психології імені Г. С. Костюка НАПН України, доктор психологічних наук, професор Марина СМУЛЬСОН.
Арт-калейдоскоп · “Режисери не захотіли чекати сприятливих інвести0 ційних умов і державної підтримки, на яку можна сподіватися роками, і так не дочекатися ніколи”. · S. 15Originalseite ↗

Fortsetzung von einer früheren Seite — Seitenausschnitt

орум традиційно проводила лауреат Національної премії ім. Т. Шевченка народна артистка Лариса Кадирова (яка є президентом фестивалю) за підтримки Міністерства культури і туризму, Національного академічного театру ім. І. Франка, міжнародної благодійної організації “Міжнародний інститут театру” (Український центр), Всеукраїнського товариства “Просвіта” ім. Т.Г. Шевченка, музею Марії Заньковецької, відділу музею театрального, музичного та кіномистецтва України. У рамках VІІ фестивалю відбулася наукова конференція. “Вплив творчості Чехова на світовий та український культурні процеси”. Під час конференції свої думки з приводу прочитання Чехова висловили учасники з багатьох країн світу (Україна, Росія, Великобританія, Польща, Угорщина, Іспанія). Найбільше надихало те, що під час виступів представники різних країн не рвали Чехова на шматки, не з’ясовували кому він належить (і, певна річ, не сперечалися поет він, прозаїк чи драматург), а говорили про те, чим Чехов дорогий кожному. Адже Шекспір і Чехов — два автори, п’єси яких найчастіше ставлять на сценах світу. У чому ж таємниця такої привабливості?! Директор Інституту літератури НАНУ академік Микола Жулинський вважає, що велика магія творчості Чехова в тому, що він зберігає нам пам’ять. “Скільки не з’являється нових постановок Чехова, нових прочитань його, а він завжди дарує нам віру і надію… Чехов живий і театр вічний ”, — зауважив академік. А російський театрознавець Валерій Хазанов вбачає особливість Чехова в тому, що він намагається осягнути і зрозуміти незбагненне, неможливе. “Епіграф всієї творчості Чехова — самотність людини”. Мабуть, саме тому письменник залишається близьким кожному. Професор Жаклін Карр1Філіппс роз1 повіла, що британці вважать Чехова провісником модернізму, містком між реалізмом і модернізмом. “Вплив Чехова на англійську літературу дуже відчутний, — підкреслила доктор філології Ланкастерського університету. — Це можна побачити з творчості Вірджинії Вульф, Кетрін Менсфелд, багатьох інших. Уся модерна література вийшла з Чехова”. арешті відбулася прем’єра довгоочікуваного проекту “Мудаки. Арабески”. Попри провокативність назви кіноальманаху, яка викликала деякий внутрішній спротив не лише у консервативних кінознавців, а й у звиклішої до епатажу публіки, найменування виявилося цілком доречним. Хоча саме це ексцентричне слово змусило більшість обласних кінотеатрів відмовитися від прокату збірника. І даремно. Адже “Мудаки. Арабески”— це не лише зріз сучасного українського кінематографа, а й зріз української дійсності у всій її красі. У всіх її проявах. Жлобкуватий, жорстокий, брутальний світ, Кадр із фільму “Глухота” Мирослава Слабошпицького
Арт-калейдоскоп · “Режисери не захотіли чекати сприятливих інвести0 ційних умов і державної підтримки, на яку можна сподіватися роками, і так не дочекатися ніколи”. · S. 15Originalseite ↗

ІНТЕРПРЕТАЦІЯ ЧЕХОВА

У Києві з 23 по 28 вересня тривав VII міжнародний фестиваль жіночих монодрам “Марія”, присвячений першій народній артистці України Марії Заньковецькій. Цьогорічний фестиваль відбувся під знаком 150-ї річниці від дня народження Антона Чехова. ЇЇ слова підтвердила ще одна англійка — професор, доктор медицини Університету Кардиф Маргарет Сіріол Коллі: “Чехов модерністський автор і в англійській літературі він прочитується саме в такому контексті”. Письменниця, професор, доктор філології Університету Единбурга Женет Пейслі розповіла про сучасне пере-прочитання Чехова в Шотландії, його інтерпретації та оживлення, яке знайшло відгук у сучасних шотландців. А директор та художній керівник Мад1 ридського національного російського те1 атру Ірина Куберська вважає, що у ХХ столітті взагалі не вдалося повністю зрозуміти, розкрити Чехова, адже він був письменником майбутнього, і тільки в XXI столітті з’явилася можливість це зробити. Пані Ірина розповіла про своє бачення Чехова на прикладі вистави “Вишневий сад”, яку вона, як режисер, поставила в своєму театрі. “Героями Чехова рухає сексуальна творча енергія, якої Чехов теж зазнав. Ми маємо не підкорятися обставинам, а творити, рвати обставини”, — пояснила своє бачення класика пані Куберська. Український театрознавець Олег Вергеліс розповів про першу постановку Чехова в театрі Франка 1946 року. Це був “Вишневий сад”. У виставі грали Наталя Ужвій, Дмитро Мілютенко, Євген Пономаренко. Реакція критиків на виставу була дуже бурхлива. Настільки, що двадцятирічний син Ужвій Михась не витримав і написав відкритого листа на захист своєї матері та її персонажа — Раневської. Кінознавець, головний редактор журналу “Кінотеатр” Лариса Брюхо1 Душа фестивалю — народна артистка України Лариса Кадирова вецька охарактеризувала Чехова як “ходячий рентген”. Вона докладно розповіла про екранізації Чехова та їхні особливості. Також пані Лариса провела паралелі між Бергманом і Чеховим. Шведського режисера, вплив Чехова на творчість якого дуже відчутний, письменник приваблював своєю бунтівною натурою. Він називав його чудовим діагностом, і казав, що не дивується тому, що він став лікарем. Наталія Бабанська, директорка му1 зею Марії Заньковецької розповіла про серйозні глибокі дружні стосунки, які пов’язували Марію Заньковецьку й Антона Чехова. Про їхні листи та бажання Чехова купити собі будинок біля Ніжина (Заньковецька в цьому йому намагалася допомогти). На що президент фестивалю, емоційна Лариса Кадирова не стрималась і викрикнула: “Це була не дружба! Закохався він у неї. Закохався!”. А драматург Олександр Мордань зауважив, що багато хто зараз звертається до Чехова через бажання самовиразитися, й змагається з колегами в тому, хто оригінальніше прочитає текст. “Всі герої Чехова нещасні. Серед них немає поганих, немає гарних. Є живі. Чехов присутній в усіх нас, хочемо ми цього чи ні”, — резюмував він. Під час фестивалю на Камерній сцені Національного академічного драматичного театру ім. І. Франка були показані жіночі моновистави з різних країн світу. Серед яких США, Польща, Угорщина, Росія, Білорусь, і, звісно, Україна. Зокрема глядачі побачили прем’єру вистави “Стара жінка висиджує” (режисер-постановник Збігнєв Хшановський, виконавиця Лариса Кадирова), а також “Вигнання до раю” (постановка Віргінні Тарнавськайте, виконавиця — Галина Дзягілєва), “Актор” (режисура — Станіслав Мельський, виконавиця — Олександра Томас) та ін.
Арт-калейдоскоп · “Режисери не захотіли чекати сприятливих інвести0 ційних умов і державної підтримки, на яку можна сподіватися роками, і так не дочекатися ніколи”. · S. 15Originalseite ↗

Der Anfang dieses Textes kann unvollständig sein — mit der Originalseite abgleichen

КІНОДІАГНОЗ

що оточує сучасну людину, показаний без прикрас. Мудаки — це діагноз, який українські режисери поставили своїй державі та її громадянам, бо саме мудак є героєм нашого часу. Перша стрічка збірника, яка вдало передає загальний настрій кіноальманаху, п’ятихвилинна робота Володимира Тихого “По дорозі”. Чоловік на дешевій автівці (Олександр Ігнатуша) припарковується біля будинку. Поруч стоять значно дорожчі автомобілі. На своє нещастя, виходячи з авто, він вступає у лайно. Чолов’яга спочатку витирає взуття об асфальт, потім об колесо “Мерседеса”, а далі ще й об джип. Остаточно відшкрябавши взуття і забруднивши сусідські автомобілі, він озирається і бачить, що на тротуарі ще лишилася купка і чистих автівок поруч теж удосталь. Українські реалії шокують своїм натуралізмом. Утім, хіба не це ми бачимо кожного дня в потягах, у під’їздах, на вулицях?! Деградація суспільства відбувається на всіх рівнях і вже не можна закрити очі й зробити вигляд, що всього цього не існує. Тому байдужими стрічки не лишають нікого. На думку ініціатора проекту Володимира Тихого, “мудацтво — головний стиль життя в країні. Людям чхати на майбутнє і на минуле, вони живуть лише своїми забаганками”. “Мудаки. Арабески”— кіноальманах створений без держпідтримки, спонсорів. Подібний проект став першим в Україні. Режисери, актори, оператори — ніхто не отримав за свою працю грошей. За рік зняли 20 фільмів, 14 з яких увійшли до збірника. Один із продюсерів Денис Іванов розповів, що головна ідея такого кіно — висвітлення теми, а не використання новітніх технологій. Утім, тему мудаків вичерпати неможливо. Одна з найцікавіших робіт стрічка “Останній лист” Юрія Ковальова. Про хлопчину, який підібрав у під’їзді листа, приніс його додому, відкрив і прочитав. “Помираю синку, не бачила тебе вісім років. Приїдь, хоч гляну на тебе перед смертю…”, — писала незнайома йому стара жінка. Дитину настільки Український “Робін Гуд”. Кадр із фільму “По дорозі” вражає лист, що він самостійно їде на інший кінець міста (на пошті переплутали вулиці), щоб знайти адресата. Прогулянка загрозливим спальним районом з його аборигенами і ось нарешті він наздоганяє таксі, яке везе того, заради кого він сюди приїхав, на курорт. “Вона помирає. Просить приїхати”, — ледь видихає хлопчик. І отримує ляпаса: “Ніколи не читай чужих листів!” — такий перший життєвий урок дав йому дорослий. Попри дещо різний рівень робіт, загалом проект вдалий. Вийшло справжнє незалежне кіно. Декілька стрічок пройшли відбір міжнародних кінофестивалів і навіть отримали нагороди. “Глухота” Мирослава Слабошпицького брала участь у конкурсі 60-го Берлінського міжнародного кінофестивалю та в конкурсі Міжнародного кінофестивалю у Марта Віньярд (штат Массачусетс, США). Фільми “Українська література: посібник для мудаків”Анатолія Лавренішина були учасниками конкурсу ІХ фестивалю короткометражних фільмів Dr.Mabuse (Барселона, Іспанія). Стрічка “По дорозі” Володимира Тихого отримала спеціальну відзнаку журі на V Фестивалі короткометражних фільмів FF600 у Любляні (Словенія). Кризове українське кіно довело, що кінематографічне життя існує за межами бюджетів Міністерства культури. Режисери не захотіли чекати сприятливих інвестиційних умов і державної підтримки, на яку можна сподіватися роками, і так не дочекатися ніколи. Вони вирішили, що ніхто не може їм відмовити у праві на професію. І показали відображення нас самих. І, можливо, цей кіноальманах — відповідь на питання хто винен у тому, що в нас усе так погано. Поки що збірку корокометра0 жок можна побачити лише в Києві та Одесі. Після прокату альманаху планується випуск DVD, до якого ввійдуть усі 20 стрічок проекту. Матеріали підготувала Леся КОВЕРЗНЄВА
Палітра · “Техніка офорта завжди приваблювала Т. Шевченка”. · S. 16Originalseite ↗

ТАРАС ШЕВЧЕНКО — — ГГРРААВВЕЕРР

Анастасія ЛАЦЮГА, старший науковий співробітник Національного музею Тараса Шевченка Бути добрим гравером — значить ширити серед громади прекрасне і повчальне, значить ширити світло істини… Т. Шевченко продовж вересня-жовтня 2010 року в Національному музеї Тараса Шевченка (НМТШ) проходить низка заходів, присвячених 150-й річниці з дня отримання Тарасом Шевченком звання академіка гравірування (2 вересня 1860 року). Саме в галузі гравюри Тарас Григорович досяг найбільших успіхів — він став визначним офортистом XIX ст. не лише в Україні, Росії, а й у Європі. Техніка офорта завжди приваблювала Т. Шевченка своїм демократизмом, орієнтованістю на широкий загал. Своїми стилістичними можливостями цей різновид гравюри наближається до рисунка пером, що ідеально й точно відтворює задум художника. У залах НМТШ представлені роботи Т. Шевченка, що відтворюють цілісний у своїй розмаїтості зоровий образ художника-гравера в його історичній перспективі: від періодичного видання “Живописна Україна”, Петро Карлович Клодт своєрідної мистецької енциклопедії України, до офортних копій із картин європейських і вітчизняних художників Е. Мурільйо, Рембрандта, К. Брюллова, М. Мещерського, І. Соколова, портретів видатних діячів XIX ст. та автопортретів. На початку вересня в спеціальній залі музею відкрилася виставка “Шевченко0офортист”, побудована на основі рідкісних оригінальних матеріалів зі збірки НМТШ та Літературно-меморіального будинку-музею Т. Г. Шевченка (БМШ). У залі експонуються ескізи, підготовчі малюнки до офортів Тараса Шевченка “Дві дівчини”, “Старець на кладовищі”, “Натурниця”, “Сама собі в своїй господі”; фрагменти, виконані тушшю, з офорта Рембрандта “Смерть Марії”: “Священик”, “Лікар”, “Читець”. Експонується гравірувальне приладдя, яким користувався Т. Шевченко (зокрема офортні голки, рулетки), виготовлені ним офортні дошки та ін. Ці експонати надають можливість відвідувачу побувати в творчій лабораторії митця, ознайомитися з етапами роботи художника над власними творами. В експозиції представлені знакові самозображення поета-художника, виконані в техніці офорта: “Автопортрет зі свічкою” (1860), виконаний з автопортрета 1845 р.; “Автопортрет у темному костюмі”, творчо інтерпретований митцем із “Кобзаря” 1860 р. Один — репрезентує узагальнений образ поета в мить його творчого осяяння, другий представляє замисленого митця, заглибленого у власні думки й переживання. У залі — п’ять офортів, що експонувалися на академічній виставці 1860 року. Серед них і офорт “Вірсавія” (з картини К. Брюллова), що був поданий художником “на звание академика”. Рада Академії мистецтв ухвалила “во уважение искусства и познаний в художествах, доказанных исполненными работами… признать академиком… по гравированию Тараса Шевченко…”. А на урочистому річному засіданні Академії мистецтв “імена Шевченка та інших новообраних членів Академії проголошені були під звуки сурм та литавр…”. В експозиції музею — диплом Тараса Шевченка на звання академіка, виданий 31 жовтня 1860 року. Віртуозністю виконання й глибиною психологічних характеристик відзначається галерея офортних портретів видатних діячів культури — ректора Академії мистецтв Федора Бруні, її багаторічного віце-президента Федора Толстого, архітектора Івана Горностаєва та видатного скульптора Петра Клодта. Саме останній портрет привернув увагу сучасної юної художниці, студентки II курсу Національної академії образотворчого мистецтва й архітектури Василини Мельник, яка виготовила офортну дошку-копію з роботи Т. Шевченка і 7 вересня провела в стінах НМТШ майстер-клас для співробітників музею. Варто наголосити, що в НМТШ постійно діє послуга “Зроби гравюру своїми руками!”, що надає унікальну можливість відвідувачам на мить стати художником-гравером, опанувати техніку гравірування та власноруч виговити на офортному верстаті поч. XX ст. портрет Петра Клодта або іншу гравюру. Серед заходів зі вшанування майстерності Шевченка-гравера заплановано проведення “круглого столу” за участю знаних мистецтвознавців, художників, музеєзнавців. Тема “круглого столу” — “Шевченко-гравер як видатне явище в українському та європейському мистецтві”. Художник надав поштовх для розвитку цього мистецтва наступним поколінням, поглибив засоби офортної техніки, домігшись тональних переходів і багатства світлотіні.
Палітра · “Техніка офорта завжди приваблювала Т. Шевченка”. · S. 16Originalseite ↗

ТИЖНЕВИК ВСЕУКРАЇНСЬКОГО ТОВАРИСТВА «ПРОСВІТА» імені ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

Засновник: Всеукраїнське товариство “Просвіта” імені Тараса Шевченка Реєстраційне свідоцтво КВ № 4066 від 02.03.2000 р. ((зз ддоосссттааввккооюю іі ппоошшттооввииммии ввииттррааттааммии)):: ннаа 11 ммііссяяццьь 4 грн 77 коп. ннаа 33 ммііссяяцціі 13 грн 71 коп. ннаа ппііввррооккуу 25 грн 77 коп. ннаа рріікк 50 грн 34 коп.
Палітра · “Техніка офорта завжди приваблювала Т. Шевченка”. · S. 16Originalseite ↗

Text bei der Erkennung beschädigt — lesen Sie die Originalseite

АНОНС

Го л о в н и й р е д а к т о р Любов ГОЛОТА Р е д к о л е г і я Любов ГОЛОТА (голова), Ярема ГОЯН, Павло МОВЧАН, Олександр ПОНОМАРІВ, Іван ЮЩУК Заступники головного редактора Петро АНТОНЕНКО 279-49-47, Євген БУКЕТ 279-39-55 Заступник головного редактора з виробничих питань Наталія СКРИННИК 278-01-30 (тел/факс)
Палітра · “Техніка офорта завжди приваблювала Т. Шевченка”. · S. 16Originalseite ↗

Поштовий індекс — 30617, сторінка 63 в “Каталозі”

Відповідальний секретар Ірина ШЕВЧУК Відділ культури Леся КОВЕРЗНЄВА 279-49-47 Відділ просвітянської роботи Надія КИР’ЯН 270-55-57 Відділ коректури Тетяна ЩЕРБАК Ольга МОШКОВСЬКА 278-63-69 Комп’ютерна верстка Ірина ШЕВЧУК, Олег БЕССЬКИЙ 278-63-69 Черговий редактор Петро АНТОНЕНКО Бухгалтерія 279-41-46 А д р е с а р е д а к ц і ї : вул. Хрещатик, 101Б, м. Київ, 01001 E1mail: slovo_prosvity@ukr.net http://slovoprosvity.org Видрукувано з готових фотоформ на комбінаті “Преса України” у середу. Зам. № 3301239 Наклад у вересні — 33 500 Листування з читачами — тільки на сторінках газети. Відповідальність за достовірність інформації несуть автори. Редакція залишає за собою право редагування та скорочення текстів. Редакція не завжди поділяє погляди своїх авторів. При використанні наших публікацій посилання на “Слово Просвіти” обов’язкове. І н д е к с г а з е т и “Слово Просвіти” — 30617 Передплатна ціна, враховуючи поштові послуги: на місяць — 4,77 грн. на 3 місяці — 13,71 грн. Ш е ф – р е д а к т о р Павло МОВЧАН 4 820095 780016
Емблема «Просвіта»Prosvitianyn