Емблема «Просвіта»Prosvita.DigitalWiedza · Ludzie · Przyszłość
← Archiwum «Slovo Prosvity»

Слово Просвіти, №08 за 2018 рік

16 s. · 31 wpisów · PDF w Wikimedia Commons ↗ · CC BY 4.0

Tekst wyodrębniono z PDF i automatycznie podzielono na materiały. Granice części materiałów nie zostały sprawdzone redakcyjnie: jeden wpis może zawierać kilka materiałów, tylko część jednego lub blok serwisowy (np. ogłoszenie o prenumeracie). Źródłem pierwotnym jest strona gazety w PDF.

Без мови немає нації! · s. 1strona oryginału ↗

ВСЕУКРАЇНСЬКИЙ КУЛЬТУРОЛОГІЧНИЙ ТИЖНЕВИК 8 (956), 22—28 лютого 2018 КОЛИ СКАСУЮТЬ ОКУПАЦІЙНИЙ ЗАКОН?

Фото Георгія Лук’янчука Наталя ГУМНИЦЬКА, Львів То чи не Президент Порошенко повинен був би виступити з такою ініціативою у перший день свого президентства, одразу після інавгурації?! І не лише на рік, а поставити мовну проблему в центрі гуманітарної політики, гуманітарної стратегії держави з огляду на більш ніж трьохсотлітню історію нищення української мови, її яскравих творців і захисників імперськи налаштованим північним сусідом та його мовною мотивацією окупації наших земель у XXI столітті. Чи мислимо, щоб до президентів Франції, Англії, Німеччини, Угорщини чи Польщі з таким проханням могли звертатися їхні поперед ники чи інтелігенція?! Такої зневаги до найфундаментальнішого атрибута держави, як мова, годі уявити. Це не просто мова. Це мова великого народу щонайменше з тисячолітньою історією, історією могутньої європейської держави — Київської Русі, родичатися з якою бажали родини тої ж таки Франції, Англії, Угорщини, Норвегії. Це мова автора світового літературного шедевра “Слова о полку Ігоревім” XII ст. (написана давньоукраїнською мовою) і нашого Пророка всесвітньо відомого Тараса Шевченка! Це приниження гідності всіх борців за Україну і її мову, це цинічна зневага до загиблих героїв Небесної Сотні та нині сущих українців, яких, за різними оцінками, є всього 30-40 мільйонів! То що, Україна без українців і, відповідно, без української мови?! Можна назвати багато фактів про різні способи та механізми нищення української мови впродовж останніх чотирьох років. Про це досить докладно йдеться у публікаціях Всеукраїнського тижневика “Слово Просвіти”, зокрема і в переконливій статті Любові Голоти “Красномовне мовчання Президента” (ч. 7 за 2018 р.). Вельмишановний публіцист не менш вельмишанованої газети “День” у нещодавній Пам’яті Небесної Сотні. Батько Героя України Устима Голоднюка — Володимир Голоднюк. 20 лютого 2018 року ПРО КОНКУРС ПЕТРА ЯЦИКА ПОТУЖНА СИЛА РІДНОГО СЛОВА
Без мови немає нації! · s. 1strona oryginału ↗

«Доборолась Україна до самого краю…»

Саме ці слова, написані нашим генієм з глибини зболеного серця понад 160 років тому, виринають у сотень тисяч українців, які не можуть змиритися зі ставленням нашої постмайданної влади до української, “начебто” державної мови згідно з найвищим законом держави — Конституцією України. Останньою краплею терпіння стало мовчання гаранта Конституції України Петра Порошенка на численні звернення українських громадських організацій, патріархів нашої культури, окремих Героїв України (зокрема, Ади Роговцевої) і, нарешті, попередників сьогоднішнього президента — Леоніда Кравчука, Леоніда Кучми, Віктора Ющенка — оголосити 2018 рік “Роком утвердження державної мови”. Мабуть, це перший прецедент в історії державотворення. Абсурдна ситуація! блискучій публікації, яка цілком справедливо збурила соцмережі, назвав українське суспільство “мовчазними ягнятами”. Безпереч но, цей діагноз у широкій масі справедливий. Проте хто цих “мовчазних ягнят” має вчити, вести за собою? І мимоволі зринає думка: чи міг би стати Президентом України Тарас Шевченко, який свого часу порушував питання про появу українського Вашингтона із його праведним законом? Видається, що саме такий чоловік, для якого Україна була понад усе, і мав би стати біля її керма. Згадаймо лишень: “Я так її, /я так люблю/Мою Україну убогу,/Що проклену святого Бога,/За неї душу погублю!”. Який це відчайдушний крик зболеного серця насправді глибоковіруючого Шевченка! Шевченка, який писав: “Я всю мізерію оддав/Моїй Україні-небозі…”. А насправді поклав на вівтар Вітчизни своє життя. Свій творчий потенціал, усю творчу енергію він спрямував на відродження України, її героїчної минувшини. Геніальний і визнаний художник, він чітко зрозумів, що воскресити свій народ, підняти у ньому національну гідність він зможе лише його рідним словом: “…Ради їх, / Людей закованих моїх, / Убогих, нищих… Возвеличу / Малих отих рабів німих! / Я на сторожі коло їх / Поставлю слово”. Як “много важить слово” в житті кожного народу, свідчать рядки з передмови до нездійсненого видання “Кобзаря” 1847 року: “…пишіть і друкуйте… А на москалів не вважайте, нехай вони собі пишуть по-своєму, а ми по-своєму. У їх народ і слово, і у нас народ і слово”. Або такі поетичні одкровення: “Ну що б, здавалося, слова…/ Слова та голос — більш нічого, / А серце б’ється — ожива, / Як їх почує!..Знать, од Бога / І голос той, і ті слова/Ідуть меж люди!”. Вражає турбота Шевченка про переклад із давньоукраїнської (давньоруської) мови на сучасну величної пам’ятки Київської Русі “Слова о полку Ігоревім”. Про це красномовно свідчать рядки поета до А. Й. Козачковського (1864): “Вонми гласу молєнія мого, друже мій єдиний, пришли мені текст “Слова о полку Игоря”, а то на твоїй душі буде гріх, як не буде воно, те “Слово”, переведено на наш задушевний прекрасний язик”. Закінчення на стор. 3 “ГЕТЬ ВІД МОСКВИ!” ПОДВИЖНИКИ “ПРОСВІТИ” 14-15
2 Пам’ятаємо! “Після 18 лютого 2014 року українці вже ніколи не зможуть жити так, як раніше”. · s. 2strona oryginału ↗

Ciąg dalszy z wcześniejszej strony — fragment strony

му, що їхні кати не покарані. Я маю на увазі оці стогони: за що українці вмирали на Майдані і за що гинуть наші хлопці на сході. Ніхто, звісно, не визнає, що вони винні в тому, як нам зараз погано живеться при цій нелюстрованій владі. Але наголошувати на тому, що ці смерті даремні, — по суті, те саме. І на це ставить зараз ворожа пропаганда, підмінюючи героїв жертвами. Добровільна саморусифікація, яка відбувається зараз по всій Україні, має в основі своїй страх перед потенційним окупантом. Жертва вважає, що якщо буде гарно поводитися, їй подарують життя. За нею не прийдуть серед ночі й не внесуть у розстрільні списки. Я певна, що такі списки існують навіть у Львові. Як це було 1939 року. Масові зачистки й депортації готувалися заздалегідь. Це не стерлося з пам’яті, це в крові. Безкінечні окупації ХХ століття змушували українців виживати й підлаштовуватись. Я бачила дівочий співаник 1947 року, де поміж українських народних пісень були переписані російські. Вони не асоціювались з окупацією, ні, їх відділяли від ворога, як відділяють зараз Машу з ведмедями і російський реп українські діти, як дорослі відділяють серіали про російський спецназ від убивць українців на Донбасі. Хоч ми і не завойовані, і не переможені, але готовність стати жертвою, а не героєм, все ще дуже висока.
2 Пам’ятаємо! “Після 18 лютого 2014 року українці вже ніколи не зможуть жити так, як раніше”. · s. 2strona oryginału ↗

Герої і жертви

Галина ПАГУТЯК, лауреат Національної премії ім. Т. Г. Шевченка Леонід ФРОСЕВИЧ За це віддали життя кращі сини та доньки нашого народу. І ми стаємо на коліна перед Небесною Сотнею, низько схиляємо голови перед тими, кого скалічила банда. Боляче, що заможне, квітуче життя в Україні так і не настало (хоч і прогнали Януковича, хоч і безвіз діє), що у країні неспокій, що на фронті гинуть наші воїни. (А скільки вже полягло нашого цвіту на тому Донбасі! Маємо Небесну Армію. Та чи ж ТАК має бути? Хто відповість?) Щодня економічна скрута заганяє людей у зубожіння, посилює розпач і зневіру. Ми хочемо кари для вбивць, а її немає… Прагнемо справедливості, але вона — як примара. Воліємо, щоб щодня, щомиті торжествував закон для усіх, але це — утопія. У нас закон усе ще як дишло… Розриває душу на шматки, коли стаєш свідком, як бабусі та дідусі відгукуються про чергове одержання своїх — підвищених! — пенсійних виплат. Дивишся на їхні натруджені руки, на сльози в згорьованих очах — і пропікає питання: за що? Спостерігаєш, як вимирають села… І немає відповіді, чому така наруга над Україною, колись квітучим краєм? Коли хапають якогось казнокрада, думаєш: ну ось, нарешті, хоч цього посадять за ґрати. Але минає день-другий, і “арештант” уже на волі, бо цей чоловік заплатив десятки мільйонів гривень застави… Буває, що “арештанти” раптом “хворіють”, їх привозять до суду на інвалідних візках, на ліжках-каталках, і вони з-під картатих ковдр глаголять, що є “інвалідами”, що вірою і правдою служать українському народові. І судді “ретельно” дбають, щоб не порушити права цих “інвалідів”. А згодом усе забувається: і суди, і ковдри, і обвинувачення… Підозрювані десь “розчиняються”, обстоюючи своє право далі грабувати країну на великих посадах. От скажіть, що сталося з двома колишніми начальниками ДСНС, яких під час каденції уряду Яценюка публічно звинуватили у розкраданні? Їх “взяли” просто в урядовій залі, перед телекамерами. А про це вже не кажуть. Не актуально… За це боролися на майданах? Оце і є торжество Революції гідності? Так, банда Януковича дав- Після 18 лютого 2014 року українці вже ніколи не зможуть жити так, як раніше. Як і американці після 11 вересня. Оті всі страхи, що ми знову станемо такими, як до того — наївними, довірливими, — безпідставні. Шалений наступ контрреволюції, самобичування, колотнечі між колишніми союзниками — свідчать про те, що ми змінюємось. І що вже навіть не попіл Клааса стукає нам у серце, а все тіло суспільства, тобто свідомої його частини, — відкрита рана. У когось вона кровоточить, у когось гниє, інфікована розчаруванням, але вона не загоїться ще дуже-дуже довго. Цілий світ бачив розстріл у прямому ефірі на Майдані, але не варто сподіватися на співчуття. Консумований, комфортний світ європейців не відчув того катарсису і того жаху, що пережили ми. Мені здається, що з часом ми занурюватимемося у ще більший стрес, бо така природа посттравматичного синдрому. Спершу витіснення жахливих спогадів, а потім болісний приплив. Ми досі не можемо осягнути масштабів несправедливості, доведеної до абсурду, і такої самої тотальної безкарності. Навіть більше: жертви винні в то-
2 Пам’ятаємо! “Після 18 лютого 2014 року українці вже ніколи не зможуть жити так, як раніше”. · s. 2strona oryginału ↗

Майдан наших надій і сподівань

Мільйони співвітчизників вийшли на вулиці та площі, щоб сказати: ми — не бидло, ми хочемо жити так, як у цивілізованому світі, ми проти російського феодального ярма. но накивала п’ятами. Хто скаже, чому “з молотка” не продано жодного маєтку цих україноненависників, цих зрадників свого народу? Лише у Київській області таких маєтків-резиденцій — кілька десятків. Це “хатинки” і Пшонки, і Захарченка, і Клюєвих… Держава ніц не зробила, щоб їхні дачі продати, а кошти віддати пенсіонерам, дітям-сиротам, пораненим воїнам… Чому зрадники — Азаров, Пшонка, Захарченко та інші — досі мають найвищі нагороди й звання? Ніхто їх “не розжалував”, не здер погони. Вони носять відзнаки “Лицар закону”, “Почесний працівник прокуратури”… Хизуються, що ми — лохи, а вони — генерали та найвищі державні радники. А держава на цю несправедливість не звертає уваги! Мабуть, вона й далі вважає, що екс-міністр Клименко — “Лицар закону”, а Пшонка має право носити погони з “маршальською” зіркою. Чому Захарченко досі генерал внутрішньої служби? Оце і є Революція гідності? Ні, не на таке життя заслуговує наш працьовитий, совісний, волелюбний, надзвичайно розумний народ. Ще й дуже терплячий, бо чекає, що ось-ось наша влада прокинеться, схаменеться. І вийде до громади і скаже, що не ганятиметься за мільйонами-мільярдами, не ховатиме гроші в офшорах, не кривитиме душею, не буде чужою для своїх людей. Влада боїться простих українців, страшенно боїться: вона далека від них, вона не живе болями й тривогами свого народу. А так хочеться, щоб все було інакше, правдиво, щоб владні тузи йшли до людей без помічників, без охорони, без ескортів, без піару, щоб це було щиро, щоб не брехали, щоб було надзвичайно високе і совісне служіння своєму народові. Щоб вожді політичних партій, зокрема опозиційних, не дерлися за місце біля годівниці, не билися за булаву за допомогою нечесних прийомів, цинічних обіцянок… Щоб не було зради… І якщо таке станеться, то люди відразу це відчують, зрозуміють, хто є хто. Тоді можна сказати, що Революція гідності перемогла. Будьмо реалістами. Прийдімо на Алею Героїв Небесної Сотні, запалімо свічечку, помовчімо в журбі. Слава Україні! Героям Слава!
“Такої наруги над нацією не потерпіли б у жодній іншій цивілізованій країні”. 3 Мова єдина · s. 3strona oryginału ↗

Рідна мова під опікою держави: світовий досвід

«Доборолась Україна до самого краю…» Іван ЮЩУК, професор Київського міжнародного університету Мова — не тільки утилітарний засіб спілкування. Мова об’єднує людей у націю і тим помножує інтелект і могутність усієї нації загалом і кожної людини зокрема. Національна мова — таке ж неоціненне багатство суспільства, як і його економіка. Не випадково ж колонізатори й окупанти не тільки підпорядковують собі економіку аборигенів, а й нищать їхню природну мову й культуру. Тому уряди в усьому світі, якщо вони розумні й патріотичні, дбають про культуру й мову свого народу. По культурі й мові пізнають народ. Ще в Середньовіччі, 1539 року, французький король Франциск І видав розпорядження, у якому зобов’язав своїх чиновників неухильно користуватися зневажуваною тоді французькою мовою. Група французьких письменників, об’єднана в “Плеяду”, пропагує нову літературну мову, розширює її виражальні засоби. Держава створює умови для мовознавчих досліджень, сприяє французькомовним виданням. Закінчення. Початок на стор. 1 А у листі до Й. М. Бодянського 1854 року його задум перекласти “Слово” звучить так: “Бачиш, у мене давно вже думка заворушилась перевести його, те слово на наш милий, на наш любий український язик”. Чи багато з наших перших осіб України говорили так ніжно про українську мову?! Дивує глибина розуміння Шевченком актуальності потреб вивчати, знати та робити висновки з істoричних перемог і поразок. Зокрема в листі до Й. М. Бодянського він наголошує: “…історію потурбуйтесь, будьте ласкаві, ви писать…Тілько по-нашому — щоби тямили безглузді кацапи”. Шевченко глибоко переймався освітою українських дітей. Відомо, що після заслання, уже тяжкохворий він пише, видає і розсилає своїм коштом “Читанку”, “Кобзар”, а також задумав видати цілу серію підручників для шкільної освіти. Його турбувала ситуація, що “В школе нас всему, совершенно всему научат, кроме понимания свого милого родного слова” (Повість “Прогулка…”, 1856, Новопетровське укріплення). Минуло понад 160 літ, а ситуація з українською мовою залишається кризовою, і то на усіх рівнях освіти й суспільного життя! А чи не варто нам узяти на щит стрижневий посил Кобзаря: “Наша дума, наша пісня / Не вмре, не загине…/ От де, люде, наша слава, / Слава України!”. Шевченко чудово розумів значення освіти і науки в житті народу. Він з гіркотою картав українців за невігластво, за “невченеє око”, закликав до осягнення вершин науки і своєї, і чужої: “Якби ви вчились так, як треба, то й мудрість би була своя…”, “…і чужому научайтесь, й свого не цурайтесь…”. Однак навчання, на думку нашого Генія, мало відбуватися рідною мовою. Звичайно, воскресити Тараса Шевченка і доручити йому кермо України — це зі сфери фантастики. Проте далеко не зі сфери фантастики засвоїти нам усім, “в Україні сущим”, заповіти-гасла мудрого Пророка Тараса Шевченка, щоб остаточно не втратити свою “славну Україну” і не констатувати, що живемо “на нашій — не своїй землі”. Мусимо сповнитися до рідної України такою безкорисливою любов’ю, щоб слідом за Кобзарем могли сказати: “… Та неоднаково мені, / Як Україну злії люде / Присплять, лукаві, і вогні / її, окраденую, збудять…/ Ох, не однаково мені”. Власне, у цьому сенсі дієвої жертовної любові до рідної землі, до материнського слова маємо масово ставати шевченками з його твердою національною і особистою гідністю. Тоді у нас не буде загрози, що нашу рідну, Богом нам дану Україну, обкрадуть, обчухрають злії вороженьки. Тоді у нас не буде принизливої потреби звертатися до майбутнього Президента України з проханням забезпечити функціонування державної мови згідно з Конституцією України. Його шевченківське серце буде камертоном затвердження поваги до української мови в Україні і поза її межами. Слава Україні! Слава Тарасові Шевченку! Слава мужній українській мові! Наталя ГУМНИЦЬКА Новий етап утвердження національної мови у Франції пов’язаний із французькою буржуазною революцією 1789 р. На той час, як наслідок феодальної зневаги до простого люду, “ще цілих шість мільйонів французів (із 25 мільйонів) не знали французької мови і приблизно стільки само не могли вести зв’язної розмови (до цього числа входили 4—5 мільйонів нефранцузів)” (Див.: Доза А. История французского языка. М.: Изд-во иностр. лит., 1956. — С. 434), тобто половина населення Франції не володіла мовою своєї країни. Але до влади прийшла національна буржуазія, якій не байдужою була доля нації. Тож завдяки послідовній мовній політиці держави, яка залучила до цієї справи військову повинність, освіту, видання книг, газет, журналів лише французькою мовою, і зобов’язала чиновників вживати мову держави, — французька мова протягом ХIХ ст. утвердилася як єдина на всій території держави й у всіх сферах суспільного життя. Наслідки — консолідація нації й духовне та економічне зростання Франції, її високі досягнення в науці, культурі і, врешті-решт, в економіці. І тепер, як відомо, французька держава не байдужа до своєї мови: у законі про вживання французької мови, ухваленому Національними зборами і Сенатом Франції 4 серпня 1994 р., не тільки проголошено, що “французька мова як державна, згідно з Конституцією, є важливою складовою частиною самобутності і національного надбання Франції”, а й встановлено суворі санкції за ігнорування її на території держави. Коли Італія 1861 р. здобула незалежність, італійська мова ледь животіла: із понад 25 мільйонів населення Італії тільки 600 тисяч (приблизно 2,4%) володіли італійською мовою. Причому із тих 600 тисяч переважна більшість — 400 тисяч — була зосереджена в Тоскані і тільки 70 тисяч — у столиці країни Римі. “Італію створено, тепер треба створити італійців”, — робить висновок один із керівників національно-визвольної боротьби. І за дорученням італійського уряду відомий письменник Алессандро Мандзоні розробляє програму утвердження італійської мови серед населення Італії. “За єдністю управління, збройних сил і законів єдність мови найбільшою мірою сприяє тому, щоб зробити єдність нації відчутною, міцною й пожиточною”, — писав А. Мандзоні (Див.: Касаткин А. А. Очерки истории итальянского языка ХV—ХХ вв. Л.: Изд-во ЛГУ, 1976). До втілення вжиття цієї програми були залучені вчителі, урядовці, преса. І це дало змогу консолідувати населення Італії в одне динамічне італійське суспільство, яке тепер відіграє не останню роль у світі. Індонезія, у якій є більше 300 мов, понад 300 років перебувала під владою Голландії. Метрополія, бажаючи увіковічнити своє колоніальне панування, докладала всіх зусиль, щоб накинути індонезійському суспільству голландську мову. В усіх офіційних установах панувала голландська мова. Усе викладання в школах велося голландською мовою. “Голландська стала мовою, якою я думав”, — писав перший президент незалежної Індонезії Сукарно. Тим часом індонезійці, скидаючи колоніальне ярмо, відкинули й нав’язану їм чужу їхньому менталітетові мову. У незалежній багатомовній Індонезії всі предмети в школі, починаючи з четвертого класу, викладають тільки індонезійською мовою. У вищих навчальних закладах викладання ведеться індонезійською мовою, іноді лекції можуть читати й англійською (вживання голландської заборонено). Усі індонезійські фільми озвучують тільки індонезійською мовою. У щорічних звітах президента Індонезії про виконання державних планів публікують дані не тільки про стан економіки, а й про видання літератури державною мовою та про лінгвістичні дослідження. Євреї відродження втраченої майже дві тисячі років тому власної держави тісно пов’язали з відродженням своєї давньої мови — івриту, — яку знали вже тільки ра́бини. Для вивчення івриту створили мережу денних і вечірніх курсів, видавали відповідну літературу, спеціальні газети. Вивченню івриту сприяла й армія: молоді люди, які не встигли добре оволодіти івритом до мобілізації, проходили 180-годинний курс навчання мови під час військової служби, не кажучи вже про дошкільні заклади, шкільну й позашкільну освіту, де строго дотримуються івритомовного режиму (Див.: Иврит — язык возрожденный: Сборник статей. Иерусалим: Библиотека Алия, 1990). Сьогодні в Ізраїлі, певно, нема такої людини, яка б не володіла івритом, хоч ця мова ще півстоліття тому була мертвою. Багатонаціональна Індія докладає значних зусиль, щоб утвердити одну, спільну для всього індійського суспільства мову (при одночасному збереженні регіональних мов). Протягом досить короткого часу з метою розширення вживання мови гінді тут було засновано низку державних організацій, зокрема: Раду з наукової й технічної термінології мовою гінді (1951 р.), Центральний директорат із питань мови гінді (1960 р.), Центральну асоціацію для навчання гінді (1960 р.), Всеіндійську асоціацію для поширення мови гінді (1964 р.), Центральний комітет з питань мови гінді під головуванням прем’єр-міністра (1967 р.), Центральне перекладацьке бюро для перекладання різних видів літератури на мову гінді (1971 р.), спеціальні центри викладання мови гінді для державних службовців (1975 року їх у негіндімовних штатах було 107 і в гіндімовних — 56). Міністерство освіти встановило систему підвищених стипендій для студентів із негіндімовних штатів, які вивчають гінді, тощо (Див.: Ганди К. Л. Языковая политика в современной Индии. Пер. с англ. языка. — М., 1982). І всі ці заходи були і є спрямовані на зміцнення індійської державності й державної єдності справді багатонаціонального суспільства. Активну політику утвердження державної мови проводять Литва, Латвія, Естонія, які водночас з Україною стали незалежними. Тут не тільки ухвалюють відповідні закони, а й контролюють виконання їх: у Литві це проводить Інспекція державної мови, в Латвії — Центр державної мови. Про наслідки свідчить хоч би така сучасна побутова інформація в Інтернеті: “В Литві на вулицях я не почула жодного слова російською. Вивіски, оголошення, меню — все литовською без російського дублювання”. Але навіть там, де спільна для всього суспільства мова не є загроженою й посідає міцні позиції, держава не забуває дбати про мову, справедливо вбачаючи в ній важливий чинник своєї безпеки й могутності. Керівники Росії, починаючи від Івана ІІІ Васильовича, який жорстоко розправився з новгородцями та їхньою мовою, і закінчуючи московськими генсеками, всюди на захоплених територіях інтенсивно насаджували російську мову. І російська мова добре служила й тепер служить Російській Федерації у збереженні та зміцненні її політичних позицій. Центральний уряд Федерації безоглядно втручається в мовну політику національних меншин. Так, 2002 року татарам було заборонено переходити на латиницю (у спорідненій турецькій мові використовуютьбо латинську графіку). Для цього було навіть ухвалено закон, який зобов’язує всі народи Російської Федерації використовувати лише кириличний алфавіт. У конституції Іспанії, де теж є кілька корінних націй зі своїми мовами, записано: “З мов Іспанії кастильська є офіційною державною мовою. Іспанці зобов’язані знати її і мати право користуватися нею”. Американська держава вимагає від усіх своїх громадян, попри їхнє етнічне походження, знання англійської мови, — без цього неможливо працевлаштуватися. Німеччина не приймає до себе своїх співвітчизників-репатріантів, якщо вони не володіють німецькою мовою. “Мабуть, — пише сучасний дослідник, — у жодній із розвинутих капіталістичних країн уряд не приділяє мовним питанням такої великої уваги, як у Японії” (Алпатов В. М. Япония: язык и общество. — М.: Наука, 1988. — С. 95). Тут для забезпечення всебічного розвитку й функціонування японської мови створено низку державних установ, найважливіші з яких Державний інститут японської мови, підпорядкований міністерству освіти, й Інститут культури радіоі телепередач, що належить державній радіоі телекомпанії. Вони наділені законодавчими правами щодо визначення мовних норм у межах своєї сфери, постійно стежать за появою нових слів і видають їх реєстри. Складено списки “мовного існування” типового службовця, типової домогосподарки тощо. Питання мовної практики посідають помітне місце в японських засобах масової інформації, тут не дивина навіть телевізійні серіали на лінгвістичні теми. “Таким чином, — робить висновок дослідник, — сучасна Японія характеризується активною мовною політикою. Основну роль у її проведенні відіграють державні органи”. Як показує побіжний перегляд мовної політики чужоземних урядів, мова для них не другорядна справа. Адже, як писав Панас Мирний, “найбільше і найдорожче добро в кожного народу — це його мова”. Тим часом в Україні діє антиукраїнський закон “Про засади державної мовної політики”. Про його злочинний характер свідчить уже навіть те, що в преамбулі до нього названо сфальшований російсько-український переклад “Європейської хартії регіональних мов і мов меншин” (насправді це “Європейська хартія місцевих і малопоширених мов”), але ні півсловом не згадано Рішення Конституційного Суду України № 10-рп /99 від 14 грудня 1999 року “про офіційне тлумачення положень статті 10 Конституції України”. І не тільки зігноровано сам документ, а й злочинно заперечено статус української мови як державної — у кожній статті цього закону після згадки про користування державною мовою йде заперечення української мови як єдиної державної: “або іншою мовою”, “або регіональною мовою, або мовою меншини”, а іноді й без камуфляжу: “або російською мовою”. Це замість української мови. Така ж злочинна поведінка й тих високопоставлених державних функціонерів, які заблокували рішення Верховної Ради України від 23 лютого 2014 року про скасування цього закону. Ганебний окупаційний закон, хоч від його скасування минуло вже чотири роки, і досі нещадно діє, руйнуючи українську державу. Такої наруги над нацією не потерпіли б у жодній іншій цивілізованій країні, якщо керівництво в ній розумне й патріотичне.
Український шлях · “Допоки не впаде на світі остання імперія зла, боротьба за волю триватиме”. · s. 4strona oryginału ↗

Ciąg dalszy z wcześniejszej strony — fragment strony

та РСЧА біля села Коржі Переяславського повіту. Своїми життями українські бійці# козаки затримали на кілька діб більшо# вицьку навалу на Київ. Дотепер інформація про реалії бою та імена його учасників ма# ловідомі й мають спірне історичне тракту# вання, хоча, на думку дослідників, битва була однією з вирішальних яскравих сторі# нок другої російсько#української війни, яка фактично триває і донині. Оскільки саме добровольці Вороньківської та Баришів# ської сотень на заклик Головного Отамана військ УНР Симона Петлюри стали на за# хист своєї столиці й держави. Завдяки їм усі урядові установи та архіви евакуювали з Києва до Житомира. Так вони не просто повторили подвиг крутян, а деякою мірою й перевершили його. Саме в день 99#річчя бою біля пам’ятного обеліска у Воронькові вперше прозвучали імена загиблих, героїв, які стали відомі завдяки дослідницькій ро# боті президента Міжнародного освітнього благодійного фонду ім. Ярослава Мудрого Валентини Стрілько, яка зачитала їх із кни# ги “Грона українських повстань. Антибіль# шовицький супротив на Бориспільщині в 1917—1932 роках”, у якій наведено інфор# мацію з архівів, що є документальним під# твердженням про те, яким нелегким був шлях виборювання Україною права на сво# боду й незалежність. Мандри “невідомою Україною” можна з певністю назвати робочою поїздкою, ос# кільки її учасники ставили перед собою конкретні завдання. Краєзнавці, виклада# чі, науковці, музейні працівники, митці, громадські й політичні діячі об’єдналися в
Український шлях · “Допоки не впаде на світі остання імперія зла, боротьба за волю триватиме”. · s. 4strona oryginału ↗

Дорога на Трубіж

Останнім часом, особливо у зв’язку з омріяним “безвізом”, в українців є можливість безперешкодно подорожувати світом. Ми дуже вільно пересуваємося Прагою, Краковом, Мюнхеном і Парижем. Проте в кожному з цих знакових міст ми наполегливо шукаємо українські сліди. Особливо, зважаючи на те, що завдяки совєтам видатні українці змушені були вирушати в світи. Це теж можна підтвердити рядком Малковича “…наше військо в землі і в світах”, а от далі хочеться заперечити песимістичне “…і ніяка тривога синівська не збере його знову під стяг”. Оскільки, попри моє дуже обережне ставлення до “патріотів”, які, лежачи під телевізором, “люблять Україну”, патріоти, на щастя, є. Ірина ОЛІЙНИК, кандидат філологічних наук Наша нація в чварах сконає… — Я не хочу це чути! Брехня! Не над ними калина палає, не над нами реве вороння… Іван МАЛКОВИЧ Саме таке добірне свідоме товариство об’єднав Почесний голова Спілки офіцерів України Євген Лупаков, якого можна наз# вати провідником національної ідеї. Уже вкотре він силою свого організаторського таланту об’єднує в одному просторі, здава# лося б, людей непоєднуваних, які, пред# ставляючи різні вікові, патріотичні й про# фесійні категорії, об’єднані працею заради України не на словах, а конкретними спра# вами. Унікальність цих подорожей в тому, що в їхній основі не просто вшанування тих, хто віддав своє життя за НЕЗАЛЕЖ# НІСТЬ, а ще й увічнення їхньої пам’яті та повернення на сторінки історії забутих імен з виховною проекцією на сучасність. Ця потреба стала особливо нагальною, оскільки 100#річчя УНР надало поштовх для розсекречення архівів і нового погляду на більшість радянських міфів української історії. Тому наш маршрут після 100#річчя битви під Крутами, що вже не викликають історичного спротиву, проліг Київщиною до річки Трубіж. Бій на річці Трубіж відбувся взимку 1919 року між козаками Вороньківської, Борис# пільської й Баришівської сотень Армії УНР під проводом Івана Міхна й Івана Черпака І. БАНДУРКА, с. Яблунів Гусятинського району Тернопільської обл. Ольга Басараб народилася 1 вересня 1889 року у с. Підгороддя теперішнього Рогатинського ра# йону Івано#Франківської області у сім’ї священика Михайла Ле# вицького. Її мати Савина (Стрільбицька) народила ще дів# чинку Іванну та сина Северина, що згодом став громадським і пластовим діячем. О. Басараб отримала освіту в пансіонаті для дівчат у Сілезії (Вайсвассер), ліцеї Українського інституту для дівчат у Польщі (Перемишль, 1902—1909) та на однорічних курсах в Австрії — Ві# денській торговій академії. Її тру# довий шлях: страхове товариство “Дністер” (1910), Земельний іпо# течний банк, викладач торгової школи (1910—11 рр.). Згодом бу# ла практиканткою Українського Кредитного Союзу в Тернополі. Студенткою вступила у “Пласт”, де познайомилася з Дмитром Донцовим і Євгеном Коновальцем. 10 жовтня 1914 ро# ку стала дружиною студента “По# літехніки” Дмитра Басараба, який 22 червня 1915 р. загинув на італійському фронті у своєму Станція Баришівка — колона прямує до пам’ятника Героям ініціативну групу з метою розробки захо# дів до 100#річчя битви на державному рів# ні. Із цією пропозицією біля пам’ятного знака в Баришівці перед громадськістю і членами Баришівської РДА Київської об# ласті виступив голова Бориспільської “Просвіти” Анатолій Ковальчук. Було запропоновано побудувати Меморіальний комплекс на місці бою. Символічно, що працювати над проек# том зголосився автор Меморіального ком# плексу “Пам’яті героїв Крут” народний ху# дожник України Анатолій Гайдамака, який, побувавши на самому місці бою, пе# рейнявся цією ідеєю. Меморіал необхідний тому, що історія, на жаль, має здатність не лише спотворюватися, а й повторюватися. І доказом цьому було полум’яне слово про# довжувача справи “чорних запорожців”, полку, який за часів УНР мав гасло “Украї# на або смерть” Василя Ільчишина. На їхню честь названо нині 72 бригаду Бойовий дух учасників вшанування підтриму! вав бард, народний бандурист Василь Лютий катування струмом, синці від биття поясом з пряжками, під нігті пхали голки… Також були повикручувані ноги та руки, в ле# гені лили кров. Мужня 35#річна Українка залишила напис на стіні камери, надряпаний закривавле# ними нігтями: “Вмираю замуче# на, помстіть…О. Б.”. Так героїчно пішла з життя мужня Ольга Баса# раб, не зрадивши тайни УВО зай# дам. Завдяки агентам УВО факту смерті у цій в’язниці мужньої Ук# раїнки приховати не вдалося. Кампанію протесту розпочав і “Союз Українок” та інші львів# ські українські товариства. З де# путатським запитом у Сеймі Рес# публіки Польща виступив голова українського клубу С. Хруць# кий… І польська влада була зму# шена розпочати слідство. 26 лю# того цього ж року на вимогу бра# та Северина відбулася ексгумація тіла О. Басараб. Після розтину трупа замучену патріотку перепо# ховали на Янівському цвинтарі на 13 полі за участю кількох тисяч галичан і кількасот поліцейських. Студенти несли домовину з ті# лом, похоронну процесію очоли# ли десять священиків. Після по# хорону відбулася масова демонс# трація. Невдовзі поляки слідство Василь Ільчишин виступає біля пам’ятника Ге! роям Трубежа на ст. Баришівка й сам Василь — учасник бойових дій АТО. З Євгеном Олександровичем завжди подорожує молодь. Нині це були вихован# ці військового ліцею ім. Івана Богуна, сту# денти Військового інституту КНУ імені Т. Г. Шевченка та Київського університету ім. Б. Грінченка. Українська національна ідея має свої наріжні камені і, звичайно, на першому місці постать Тараса Шевченка. Тому від# криттям і несподіванкою став для нас Ба# ришівський музей Тараса Шевченка. Ціка# во, що створений він на основі приватної колекції відомого історика, громадського діяча, продовжувача справи Ханенків і Те# рещенків Василя Костенка, який не лише подарував унікальні видання Кобзаря, ко# пію посмертної маски Шевченка та багато інших цінних експонатів, а й добився 1987 року відкриття музею, ставши його директором. Отож мав рацію Генрі Торо: “Знайди свої корені й не метушися стосовно інших світів”. Проте чим ближче ми до віднов# лення історичної справедливості, тим обе# режнішими потрібно бути в обіцянках, бо настав час утілювати думки в слова. Увага! До сторіччя битви на Трубежі за# лишився 1 рік. у справі загибелі патріотки при# пинили “за відсутністю складу злочину”(?). Ім’я Ольги Басараб сповите ореолом мучеництва боротьби за соборну та незалежну Україну. До її могили на Янівському цвинтарів усі роки приходять тисячі укра# їнців. У роковини смерті патріот# ки на Зелені свята відбувалися панахиди. Поляки палицями роз# ганяли людей, а совєти гасили свічки, погрожуючи шануваль# никам героїні. Вдячні нащадки встановили на могилі надгробок (автор про# екту Р. Лісовський). На будинку у Львові, де мешкала безсмертна Українка, встановлено пам’ятну дошку. Одна з вулиць названа її ім’ям, у школі діє музей Ольги Басараб. Організація Українок Канади, Відділ Союзу Українок Австралії названі на її честь. Ку# рінь ч. 8 НСОУ ПЛАСТ носить ім’я Ольги Басараб. Її образ зма# льований у романі “Країна Ірре# дента” відомого українського письменника Романа Іваничука. …Чи здобувається Незалеж# ність України безкровно? Ні! За неї своїм життям розплачуються представники багатьох поколінь українців. Допоки не впаде на світі остання імперія зла, бороть#
Український шлях · “Допоки не впаде на світі остання імперія зла, боротьба за волю триватиме”. · s. 4strona oryginału ↗

Безсмерна Ольга Басараб

Ім’я українки, громадської та політичної діячки Ольги Басараб стало символом непокори колонізаторам, мужності й героїзму українського народу в його національновизвольному русі. першому бою. Горе перенесла мужньо, продовжуючи працюва# ти для рідного народу. Смілива українка стала орга# нізатором 1 жіночої чоти Легіону УСС у місті Лева. З К. Малиць# кою зібрали 9 тисяч корон на потреби усусів. У 1918—23 рр. працювала секретарем україн# ського посольства у Фінляндії, радником посольства ЗУНР у Відні, де була також українською розвідницею. Збирала військово# стратегічну й політичну інформа# цію у Данії, Німеччині, Норвегії та інших державах. Відзначена міжнародною організацією Чер# воного Хреста за роботу в “Комі# теті допомоги раненим і полоне# ним” у Відні та в “Комітеті допо# моги цивільному населенню”. У Відні стала членом управи Укра# їнського жіночого союзу. 1923 р. у зв’язку з ліквідацією дипломатичних представництв Української Народної Республіки галичанка переїхала до Львова, де співпрацювала з Українською військовою організацією (УВО), ставши зв’язковою полковника Євгена Коновальця. Також була діяльна в Головній управі філії Союзу українок у Львові. 9 лютого 1924 року польська поліція на найманій квартирі під час обшуку виявила розвідуваль# ні матеріали про дислокацію вій# ськових частин усієї польської армії. Її звинуватили в шпигунс# тві на користь ваймарської Ні# меччини та України й ув’язнили в львівській тюрмі. Поляки здога# далися, що заарештували пред# ставника українського опору та хотіли виявити українську під# пільну мережу, інформацією про яку досі не володіли. Застосову# вали тортури під час допитів. 12 лютого 1924 року в передобідній час Ольгу Басараб знайшли пові# шеною на вишитому рушнику на ґратах вікна камери. Зімітували самогубство. На жіночому тілі бу# ли численні гематоми, сліди від
5 Гаряча тема “Емоція — це те, що може примусити сучасну людину відірватися від монітора і прийти в музей”. · s. 5strona oryginału ↗

Тетяна СОСНОВСЬКА: Тетяна СОСНОВСЬКА: «Доводиться боротись, хоч я прийшла просто працювати»

— Пані Тетяно, в Національному музеї історії України Ви працюєте не так давно, але зміни — вражаючі. Що виокремлюєте за цей час? — Дата мого призначення генеральним директором НМІУ — 26 лютого 2015 року. І головне, що відбулося, — музей став місцем, куди приходить значно більше людей, ніж у попередні роки. Цього вдалося досягти суттєво омолодивши колектив, — не за рахунок звільнення старих кадрів, а заповнюючи вільні вакансії випускниками університетів, аспірантами, молодими науковцями. Коли я прийшла, у музеї працювало 3 кандидати наук, — а це дуже мало, бо статус музею вимагає значно вищого наукового рівня кадрів. Нині маємо вже до 30 кандидатів наук та тих, хто готується захистити дисертації. — У музеї завжди людно. Чим привабили екскурсантів? — Я багато думала саме про це, аналізувала, що потрібно зробити, аби музей став цікавим і привабливим для відвідувачів, особливо молодих. Адже громадянська позиція формується в юності і саме на основі знання історії свого народу, своєї країни. Але в часи тотального інтернету і телебачення важливо зрозуміти, що саме спонукає людину вийти з дому і прийти до нас, бо зараз легко переглянути будь-яку інформацію у комп’ютері. Я бачила, що в європейських країнах люди багато часу проводять у музеях, і думала, чому у нас не так. Радилася з психологами щодо того, як працювати з молоддю: і шкільного, і студентського віку, а також як виховувати лідерські якості у наших працівників, які повинні бути ініціативними, мотивованими, зацікавленими і цікавими нашим екскурсантам. Багато думали у колективі, як змінити нашу роботу, щоб музей став улюбленим місцем для відвідувачів. Ми частково змінили експозиції, розробляємо нові виставки, тематичні екскурсії, міняємо їхній формат, урізноманітнюємо їх. — Як саме Ви змінюєте формат екскурсій? — Ми побачили, що діти найкраще сприймають інформацію, якщо отримують її від екскурсовода, ближчого їм за віком, і нині більшість наших екскурсоводів — молоді люди до 30-40 років. Прийшли до згоди, що не варто бути суворими з екскурсантами шкільного віку, вони повинні почуватися вільно, їхнє зацікавлення має бути щирим. І якщо вони сміються чи голосно обговорюють почуте, не варто зупиняти, адже якщо їх щось смішить чи викликає потребу обговорити, це добре, бо означає активне сприйняття почутого і побаченого. Спочатку частина наших працівників поставилася до такого правила скептично, але дуже скоро ми побачили, що це правильно. І краще не гримати, якщо дитина чіпає щось руками, а пояснити, що це дуже давній і цінний експонат. Це завжди працює. Ще ми помітили, що у вихідні дні у нас багато відвідувачів із зовсім маленькими дітьми. Для немовлят ми встановили у туалетних кімнатах (і чоловічих, і жіночих, адже нині частенько з малюками приходять саме татусі) столики для сповивання — і виявилося, що це дуже доречно. А для 2—3-річних діток у вестибюлі поставили кошик з іграшками. Ми подбали, аби сама атмосфера музею не тиснула на наших екскурсантів, а була привабливою, світлою. Ми створюємо аудіо візуальне тло у залах музею. Наприклад, у різдвяний період у холі гостей зустрічають мелодії щедрівок, а до сторіччя битви під Крутами у нас звучали мелодії пісень тих часів. У залах — стенди з відео-і аудіосупроводженням тематики. Популярні у нас інтерактивні екскурсії. — Але зараз для українців фінансово непрості часи, чи готові вони витрачати кошти на музеї? — 2015 року дохід музею складав 840 тис. грн. Результат 2017 року — 3 млн 600 тис. грн. Тож українці готові витрачати кошти на музеї, але якщо працівники музеїв, — бо це стосується не лише нашого, а й усіх інших музеїв країни, — потурбуються про відвідувачів, докладуть енергії і серця для того, аби всім було цікаво. Не потрібно чекати, потрібно самим закликати до себе — і для цього ми створюємо афіші, сітілайти, оголошення в соціальних мережах. Наші екскурсоводи нещодавно вигадали тематичну екскурсію з каганцями — і екскурсантам цікаво, у вихідні дні навіть є черги. Є у нас нічні екскурсії, є екскурсії для всієї родини, наші молоді науковці читають лекції про УПА чи українських мушкетерів, читав лекції у нас і Святослав Вакарчук. Тематика дуже різна — від історій кохання знаменитих людей до історії відносин України і НАТО. Серед наших екскурсоводів є кандидати наук, серед лекторів — доктори наук, але важливими є не лише їхні знання, а й те, як емоційно і натхненно вони працюють з групами. Емоція — це те, що може примусити сучасну людину відірватися від монітора і прийти в музей. Тут вони отримують не лише інформацію, а й переживання, занурення в тему, відчуття пов’язаності часів і подій. У нас на вході встановлено гасло “Твоя історія починається тут” — і це повинні пережити ті, хто провів у наших залах кілька годин. Хочу підкреслити, що хоч вхідні квитки у нас не дуже дорогі — від 10 до 100 гривень, але є дні, коли до 12.00 можна прийти і безкоштовно, можливо, хіба що за екскурсію заплатити. Це дні, коли приходять старенькі люди з онуками, вчителі можуть провести класи нашими залами. Для нас важливо, щоб приміщення Національного музею історії України було простором для вільного спілкування, для усвідомлення своєї сутності, свого роду. — Для багатьох громадських організацій НМІУ став майданчиком для спілкування і творчих пошуків. Чи не складно вам з ними взаємодіяти? — Це, навпаки, дає свіже бачення для нашого розвитку. Ми разом працюємо над новими темами, вони знаходять у наших залах інформацію, що їм потрібна. Громадські активісти — це переважно молоді люди, які можуть нам підказати, як краще поінформувати в інтернеті про наші заходи і нові виставки. Вони ж наші найкращі помічники, коли ми створюємо нові експозиції про події, які відбуваються нині, свідками і учасниками яких є ми всі. Така співпраця привчає активну молодь до розуміння, що музей — це не склад старожитностей, а свідок історичних подій і процесів, що тут можна зрозуміти, чому наше життя сьогодні саме таке, знайти відповіді на запитання, чому ми такі, а не інакші, і як нам не зробити помилок у майбутньому, побачити джерела подій сучасних, зрозуміти своїх батьків, дідів-прадідів, усвідомити своє призначення. Я намагаюся, щоб наш музей став для громадських організацій дискусійним майданчиком, полем для творчих пошуків. — За останні роки Національний музей історії України став також ближчим і для науковців-дослідників історії з усієї країни. — Так. Я пережила період спротиву працівників фондів нашого музею, коли ми вирішили, що наші фонди повинні бути відкриті і для “сторонніх” істориків. Ми маємо багато експонатів і матеріалів, які ще не описані, не вивчені, і у наших науковців, які працюють у фондах, дуже багато роботи — складної, копіткої, ретельної. Але напруга спала, всі заспокоїлися. Зате історична наука, сподіваюсь, виграє. Раніше я працювала у музеї Тичини. Саме там почала мріяти, щоб люди сприймали музеї як частину свого життєвого простору — цікавого і комфортного для них. Багато чого там вдалося, ми вигравали огляди і конкурси, увійшли у фінал європейського конкурсу “Кращий музей Європи—2014”, і саме тоді мене запросили у НМІУ. От я і намагаюсь показати, що за великого бажання успіху можна досягти і без великих фінансових потоків та впливових патронів. Насправді у нас в країні ентузіастів, які прагнуть працювати навіть попри невисокі зарплати, багато. У нас ніхто не силує працівників, а вони викладаються, творять, бо отримали тут можливості для творчості. Хоча сприяння і моральної підтримки від Міністерства культури, Уряду хочемо мати більше. Як і розуміння, що ми не просто зберігаємо історичні артефакти, а формуємо українську націю та національну ідею. — Як прокоментуєте події 25 січня навколо “церкви” на території Київського дитинця, коли громадські активісти пікетували її, а потім хтось навіть намагався її підпалити? І чи є у Вас сили і наснага боротись? — Проблема протестів громадян проти незаконного перебування тут “церкви” виникає періодично. Як мені відомо, перші сталися ще у 2009—2010 роках. Зараз розбираємося детально, хто дав дозвіл на встановлення тут каплиці, хто підписував документи. Я почала цю роботу ще 2015 року, щойно обійняла посаду – і мала тоді багато погроз і навіть підтверджень їхньої реальності. Але злякати мене не вдалось. — А чи має все-таки ця “церква”, чи то “монастир”, хоч якісь документи, які дозволяють їй тут будувати? — Будівництво в цій зоні, яка підпадає під захист ЮНЕСКО і входить у заповідник “Древній Київ”, недопустиме. Перші петиції про необхідність знесення цієї будови, тоді ще дерев’яної, подавали активісти ще за часів Президента Ющенка, генпрокуратура проводила перевірку і зазначила, що дозволів на будівництво і документів на право користування земельною ділянкою не виявлено. Але тодішня влада нічого не зробила, і перетворення дерев’яної споруди на муровану тривало. У часи Януковича споруду намагалися узаконити, але поки що немає підтвердження, що це вдалося. Тож працюють тільки наші юристи, громадські помічники, а ще деякі політики-державники, які вважають своїм обов’язком підтримати музей і мене. Усе має бути врегульовано відповідно до українського закону, верховенство права має торжествувати. На жаль, ми не отримали допомоги чи підтримки від Міністерства культури України, яке переклало відповідальність за такі складні політичні, чи ж навіть геополітичні, проблеми на наш колектив. А ще спостерігаю, що деякі люди, користуючись нагодою, до цієї проблеми вплітають ще й інтриги та зводять рахунки. А я прийшла в музей не боротись, а працювати. Та з перших днів довелося воювати: з архаїчними уявленнями про музейну справу, зі звичкою до радянських методів роботи. Люди з укоріненими комуністичними поглядами не бажають оновлення. Нині відчуваю у собі сили для діяльності не лише на ниві музейної справи, а й охорони і збереження культурної спадщини. Спілкувалася Ольга ЖМУДОВСЬКА Відвідувачі Національного музею історії України, які побували там в останні два-три роки, відзначають, що екскурсантів стало помітно більше — а серед них значна кількість юні і дітей. Людина, яка наважилася змінити уявлення українців про музеї, — Тетяна Вікторівна Сосновська, працівник культури та радіожурналістка, генеральний директор Національного музею історії України, заслужений працівник культури України. Та нині у неї — непрості часи, бо стала заручницею подій, які не від неї залежать: протест киян проти повільного вкорінення поруч з НМІУ, на території давньої Десятинної церкви, чи-то каплиці православної церкви Московського патріархату, чи то вже нашвидкуруч напівтаємно будованого “монастиря”, примушує її тепер тримати удар з двох сторін. Бо тепер і Міністерство культури України вирішило перекласти відповідальність за спробу підпалу протестувальниками нововиниклої “церкви” і за її незаконне перебування на території Київського дитинця на керівника Національного музею історії України. Хоча коріння проблеми заглиблено ще у період президентства Леоніда Кучми, за якого, зазначав речник УПЦ МП єпископ Климент, було дано дозвіл на встановлення тут тимчасової будівлі (намету) — православної каплиці.
Мова єдина · “Міжнародний мовний турнір ім. П. Яцика вже давно став яскравим національним брендом”. · s. 6strona oryginału ↗

ВВооллооддииммиирр ЗЗААГГО ОРРІІЙ Й:: «Наш лейтмотив — українська солідарність і патріотизм»

Добре пам’ятаю, як майже 20 років тому Петро Яцик на зборах Ліги українських меценатів (я тоді була її прес-секретарем) оприлюднив ідею масштабного конкурсу з української мови. У його уявленні це мало бути щось на кшталт олімпійських ігор, але саме з української мови. Яцик сказав, що дає під цей проект великі кошти, які стануть преміальним фондом конкурсу. На думку мецената, такий захід сприятиме піднесенню соціального престижу української мови, яка й у незалежній Україні де-факто не набула того статусу, який належить саме державній мові у своїй країні. Виконавчий директор Освітньої фундації Петра Яцика в Торонто Марко Роберт Стех і виконавчий директор Ліги українських меценатів Михайло Слабошпицький до найдрібніших подробиць конкретизували цей проект. Він був затверджений на зборах Ліги українських меценатів і його запропонували Міністерству освіти, де проект чомусь зустріли без особливого ентузіазму. Цілий рік там вивчали усі подані з Ліги документи — міністерських функціонерів не задовольняло те, що воно — згідно з положенням про конкурс — не матиме змоги одноосібно його контролювати і визначати (чи призначати?) переможців, які одержуватимуть солідні грошові премії. І лише коли міністром став Василь Кремень, ідею такої співпраці освітянського відомства і благодійного фонду схвалили. А з легкої руки академіка Ярослава Яцкова (він тоді обіймав посаду першого заступника міністра) конкурс набув статусу міжнародного — Яцків запропонував проводити мовний турнір паралельно з тутешнім у всій світовій українській діаспорі. Перший мовний марафон стартував у День української писемності — 9 листопада 1999 року і врочисто завершився у травні 2000-го. Глибоко символічно, що ця резонансна в освітньому й національному житті України подія відбулася на межі тисячоліть, ідейно поєднавши тисячоліття, що відходить, із тисячоліттям, що починається. І ось підходить до фінішу вже вісімнадцятий мовний марафон. Про вчора, сьогодні і завтра Міжнародного конкурсу з української мови імені П. Яцика моя розмова з президентом Ліги українських меценатів, головою наглядової ради фармацевтичної фірми “Дарниця”, доктором фармацевтичних наук, професором, завідувачем кафедри промислової, клінічної фармації та клінічної фармакології НМА- ПО імені П. Л. Шупика Володимиром Загорієм. До речі, ось уже 16 років “Дарниця” — головний меценат конкурсу. — Володимире Антоновичу, минуло чимало часу від початків конкурсу і палких дискусій, якими його тоді зустріли. Гадаю, варто нагадати характерні особливості тієї ситуації… — Сьогодні це звучить дивно, адже ми спочатку зазнали атак із різних боків. Нас у штики зустріли агресивні проросійські елементи: це закономірно і зрозуміло. До речі, вони першими відчули націєтворчий потенціал, що його несе наш проект. Але на нас почали нападати й непоодинокі представники національно#демократич# ного табору. Їхні мотиви: ви, мовляв, змо# вилися з владою і цим конкурсом творите своєрідну димову завісу, яка має приховати від громадськості актуальну мовну пробле# му. Це буцімто щось на кшталт підсадної качки. Абсурд! Однак це було. Наші гро# мадські діячі звикли ревниво ставитися один до одного, сваритися один з одним без серйозних на те причин. От і маємо відповідний результат. Ще було чимало тих, хто звинувачував нас у розтриньку# ванні грошей, які можна було б значно ефективніше використати на якісь інші патріотичні проекти. Так, нібито наш про# ект не патріотичний, і нібито кошти кон# курсу державні, а не з наших кишень. І на# чебто ми не маємо ні юридичних, ні мо# ральних прав вирішувати, на що дати свої кошти. А ще ціла веремія здійнялася з приводу того, що переможці й призери нашого конкурсу отримуватимуть грошові винаго# роди. “Ви морально розкладаєте дітей! — безапеляційно заявляли деякі наші звину# вачувачі. — Діти самі, з патріотичного обов’язку повинні вивчати державну мо# ву!” Намагалися їм пояснювати: “Гроші мають засвідчити вагу перемоги, важли# вість знання державної мови”. Нас навіть не слухали, а звинувачували в тому, що ми американізуємо таку благородну справу, як національне виховання дітей, і при# щеплюємо їм дух прагматизму. Але що ха# рактерно: минуло кілька конкурсів, і ці звинувачення зникли. Нашими адвоката# ми виступили вчителі та батьки школярів# переможців і призерів конкурсу. Гроші, котрі одержують школярі та студенти, під# креслюють вагу їхньої перемоги, підтвер# джують, що все це насправді дуже серйоз# но. Бо за дрібнички й за якісь маргінальні заходи таких сум не виплачують. — Я теж добре пам’ятаю ту вербальну канонаду з усіх боків, яка супроводжувала перший мовний марафон. Особливо тоді лютували деякі “украінскіє газєти чітающіх на русском язикє”. Але все те давно позаду. Конкурс перейшов через непрості випробування, коли його намагалися знищити найпідступнішими методами: від бойкоту очільниками Міносвіти й аж до немислимих інсинуацій довкола нього. Коли ситуація була найскладнішою? — Спершу про те, коли вона мала найсприятливіші умови. За часів свого мі# ністерування Василь Кремень був дуже уважним до конкурсу, ставився до нього, як до нашого спільного дітища, за яке ми спільно й відповідаємо. Особисто їздив на відкриття мовного турніру в ті області, де офіційно стартував марафон. Міністр осо# бисто брав участь в офіційному закритті конкурсу і врученні сотень премій його пе# реможцям і призерам, а це було справжнє свято державної мови. Наступні міністри вже не виїздили з нами на відкриття кон# курсів в області, й лише дехто з них з’яв# лявся в театрі ім. І. Франка на їх закритті, дехто делегував туди своїх заступників. І це при тому, що в наших заходах брали участь президенти держави, голови Верховної Ра# ди та їхні заступники, конкурсом перма# нентно опікується Світовий конгрес укра# їнців. А в Міносвіти знову й знову праг# нуть відсунути його на маргінеси, звести до традиційних олімпіад чи незрозуміло яких конкурсів, одному з яких надали ім’я великого Шевченка. Але міжнародний мовний турнір ім. П. Яцика вже давно став яскравим національним брендом і в Укра# їні, і в світовій українській діаспорі. Аж надто дивний це парадокс. Це абсолютно непорівнянні масштаби. Як на мене, то те, що введене в дію постановою Кабміну від 1 червня 2011 року за підписом Миколи Азарова, має абсолютно розмиту мету. Там ідеться про те, що цей захід проводиться “з метою… виявлення творчо обдарованої молоді, розвитку її потенціалу…” Одне слово, ще один абсолютно пересічний за# хід, за яким немає мети національного ви# ховання школярів. Освітянські чиновники мовчать про причини живучості такого конкурсу в контексті вже сьогоднішніх по# дій, коли багато чого офіційно культивова# ного вчора звучить двозначно чи й одіозно сьогодні. Час би вже в цьому заході, кот# рий, як запевняли нас високі освітянські функціонери, не є альтернативою нашому, посилити національно#виховні акценти. Й увиразнити посилення соціального прес# тижу саме державної мови. Це і є реальний патріотичний наголос. — Усім пам’ятне протистояння Ліги меценатів із горе-міністром Табачником. Завдяки чому організатори конкурсу зуміли вистояти і не дали його пустити під укіс, як це намагався зробити Табачник? — По#перше, на той час цей престиж# ний популярний проект набув розголосу далеко поза межами України. Коли в Росії почали організовувати конкурси з росій# ської мови, вони відштовхувалися від на# шої моделі. Саме конкурс імені Яцика, на який звернуло увагу російське посольство в Україні, інспірував конкурс із російської мови в Росії та в російській діаспорі. Наш досвід такого масштабного мовного мара# фону вивчали представники посольства Казахстану і його вже запроваджено там. Отже, конкурс ім. П. Яцика — це щось на# багато більше, аніж трафаретне тестування з української мови. По#друге, конкурс — це не такий собі стихійний мітинг патріо# тичних сил з елементами імпровізації. Йо# го зареєстровано в Міністерстві юстиції. Там зазначено, що офіційні організатори конкурсу — Міністерство освіти і науки та Ліга українських меценатів. І відбувається він за участю Міністерств культури, оборо# ни і закордонних справ. Конкурсу присвя# чено три президентські укази (до речі, не відмінені) й спеціальна постанова Верхов# ної Ради, якою виведено з#під оподатку# вання преміальний фонд конкурсу. Табач# ник від усього цього відмахнувся, удаючи з себе волюнтариста#революціонера, і на своїй прес#конференції врочисто заявив: Міністерство організовує свій конкурс і відмовляється від конкурсу імені П. Яци# ка. (“Нехай його проводять самі мецена# ти”). Причина відмови мінтабачника від конкурсу імені П. Яцика — та, що в Мі# носвіти, бачте, немає коштів аж на два та# ких заходи. Ось у таку фразу вклав він свою неправду. Бо наш мовний турнір від# бувається головним чином за кошти меце# натів, а Табачник вводив в оману громад# ськість, щоб вона схвалила його ультра# благородні наміри економити міністерські кошти. Отакими й подібними до них мето# дами боролися з нашою справою. Добре, що разом з нами в обороні захо# ду стала патріотична громадськість Украї# ни. Назрівав великий конфлікт. Він уже виразно відлунювався і в українській діас# порі. Міністр#українофоб у час владарю# вання Віктора Януковича таки змушений був пригасити свій руйнацький ентузіазм. Ми самотужки, лише з допомогою осві# тянської громадськості, провели кілька мовних марафонів. Ще раз з’ясувалося, що наш конкурс не по зубах різним табач# никам і Ко. — Котре з Міністерств, окрім освітянського, нині активно бере участь у проведенні конкурсу? — Міністерство оборони… Воно щоро# ку (без жодної перерви) проводить у всіх своїх навчальних закладах мовний турнір. Від нас вимагають лише методичні вказів# ки та преміювання переможців. Щодо Мі# ністерства закордонних справ, то воно ще за часів президентства Януковича цілко# вито усунулося від нашого проекту і, га# даю, навіть не пам’ятає, що було активно причетним до нього, коли працівники по# сольств у країнах поселення українців уро# чисто вручали наші нагороди переможцям і призерам конкурсу імені П. Яцика. Ціка# во, що Міністерство культури навіть у часи Януковича виконувало покладені на нього обов’язки в конкурсі. Його керівники на# городжували цінними подарунками на сцені театру ім. І. Франка наших конкур# сантів. Міністерство резервувало залу те# атру для проведення цих урочистостей і сплачувало за оренду. І ось незбагненний парадокс: після перемоги Революції гід# ності Мінкульт категорично відмовився сплачувати оренду театру (це тепер регу# лярно робить фармацевтична фірма “Дар# ниця”). Такий факт наводить на сумні роздуми: владі, що прийшла з перемогою Майдану (принаймні мінкультівській!), байдужі національні, патріотичні проекти. Виявляється, для міністрів культури за ча# сів Януковича такі проекти, як наш кон# курс, були пріоритетними, а нинішнім очільникам цього ж Міністерства це вже нецікаво. Аж надто двозначна ситуація для команди Євгена Нищука. Ми намага# лися достукатися до нього та його поміч# ників, щоб одержати пояснення такого ставлення до конкурсу й до ігнорування обов’язку, записаного за Мінкультом в офіційних документах Мін’юстиції, але, гадаю, легше одержати вичерпну й кон# кретну відповідь на своє звернення до Президента США Дональда Трампа, аніж до нашого Міністерства, яке очолює “го# лос Майдану” Євген Нищук. Як тут не зга# дати сумні слова Франца Кафки: “Револю# ції проходять по землі весняними водами, а після них осідає намул нової бюрокра# тії”. Мені прикро це говорити, але — му# шу! Бо це стосується не особисто мене, а справи беззаперечно важливого значення й ефективного патріотичного виховання підростаючого покоління. Не чиновни# кам#тимчасовцям визначати, що є пріори# тетне, а що не пріоритетне чи другорядне в діяльності державного органу. Держава по# чинається не з чиновників, яких ми най# маємо на роботу і яких утримуємо, а з нас, громадян, і з громади, і з громадської дум# ки. Це — аксіома. І вона — на противагу теоремам — не вимагає жодного доведен# ня. Чиновники замахнулися вже на прива# тизацію держави. Вони сіли нам на голови і хочуть переконати, що саме така ситуація — нормальна. Мусимо поставити їх на міс# це, регламентувати в обов’язках та правах і поставити під контроль громадськості. Не ми, громадяни, для чиновників, а чинов# ники для нас, громадян. — Хто нині є найбільшою опорою у Вашому проекті? — Найперше — національно свідома освітянська громадськість, яка працює в нашому конкурсі на волонтерській основі. Активну підтримку маємо від “Просвіти”. Зрозуміло, що без усіх цих патріотів ніяко# го конкурсу не було б. Тут я міг би назива# ти і називати імена тих, хто вже вписав се# бе своїми діяннями в історію конкурсу. Нині ж назву тільки кількох із них. Голова журі конкурсу — директор Інституту укра# їнської мови НАНУ Павло Гриценко, який
Інформаційний простір · “Надзвичайно важливо допомагати українцям духовно єднатися, якнайглибше пізнавати своє національне”. · s. 7strona oryginału ↗

Ciąg dalszy z wcześniejszej strony — fragment strony

часто бере на себе не тільки роль головно# го арбітра, а й співорганізатора всього мов# ного марафону, що подеколи дуже дратує деяких чиновників від освіти, яким хотіло# ся б покерувати, то в механізмі тестування, то в роботі журі, але ми вважаємо, що Гри# ценко з його “командою” — найавторитет# ніший і найоптимальніший варіант. Має# мо безмежно принципового голову нагля# дової ради марафону в особі доктора філо# логії, професора університету “Львівська політехніка” Ірини Фаріон, яка теж дратує чиновників своєю безкомпромісністю. Але, на наше тверде переконання, саме на цьому посту і повинна бути така непоступ# лива в принципах людина, як Ірина Фарі# он. Маємо постійну фінансову підтримку і виразний патріотичний голос Фундації імені Івана Багряного з США та Союзу ук# раїнок Австралії. Принагідно скажу і про тих, хто не шкодує коштів на премії шко# лярам, студентам, військовикам і вчите# лям. Ось уже 15 років їх вручає від себе Юлія Тимошенко. Маємо низку премій, встановлених народними депутатами, які упродовж років не відмовляються від своїх зобов’язань. Є кілька людей із діаспори, які також впродовж тривалого часу лиша# ються меценатами конкурсу. Поміж них назву письменницю Лесю Богуславець (у миру — Ткач), доньку світлої пам’яті Дмитра Нитченка, яка є меценатом усіх 18# ти мовних турнірів. — Як Ви вже згадували, конкурс одразу стартував як міжнародний. Чи дуже важко через цю особливість давати йому раду? — Звичайно, маємо через це низку спе# цифічних проблем. Перша: у деяких краї# нах (скажімо, Латвія, Грузія, Казахстан) є державні українські школи й гімназії, де учні знають українську мову на доброму рівні. Звичайно ж, у цьому з ними не мо# жуть конкурувати, наприклад, конкурсан# ти з Башкортостану, Фінляндії чи Греції, де є тільки недільні українські школи. Отож ці діти програватимуть у змаганні з учня# ми державних українських шкіл згаданих країн або ж українських шкіл Канади. То# му для кожної країни, в якій діти беруть участь у нашому турнірі, маємо окремі зав# дання, що разюче відрізняються між собою рівнем складності. Й українці Австралії чи Канади не змагаються з українцями Пор# тугалії чи Італії. Ми відзначаємо і премію# ємо окремо конкурсантів у кожній країні. Сказати б, переможців на місцях. І не зво# димо їх у змаганні з представниками інших країн. Їхня участь у нашому проекті — до# рогоцінне свідчення української солідар# ності й високий моральний приклад для дітей в Україні. Ми наголошуємо їм: ваші ровесники в чужих країнах, де від них ніх# то (може, тільки за винятком батьків) не вимагає вивчати українську, вивчають її, хочуть знати мову свого народу, мовби від# чуваючи свій великий борг перед ним і, як на мене, це принципово важливо, це має виховний потенціал. — Наскільки я знаю, конкурс щороку відкривається в іншій області. Так було задумано на його початках? — У такий символічний спосіб ми прагнемо об’єднати Україну, постійно на# голошуючи: це — наша земля, наші небеса, наші води, наша мова. Це все — Україна, яку кожен із нас при народженні одержує у спадок і за яку несе особисту відповідаль# ність. Ось такий лейтмотив нашого кон# курсу. — Де відкриватиметься ХІХ конкурс? — Нині з цього приводу тривають кон# сультації. Може, буде одна з цих трьох об# ластей: Тернопільщина, Івано#Франків# щина, Сумщина. Щоправда, сьогодні час# то лунає побажання відкрити його нарешті в Києві. Щоб не тільки закривати в столи# ці. Одне слово, продискутувавши всі ідеї і все зваживши, ми ухвалимо остаточне рі# шення, про яке повідомимо під час закрит# тя XVIII конкурсу в столичному театрі ім. І. Франка (до речі, він — також один із колективних меценатів нашого проекту), як завжди в першій половині травня, коли відбуватиметься офіційне закриття мов# ного марафону і вручення його найпрес# тижніших премій. І в залі ви побачите ба# гато знайомих облич видатних людей на# ції, а на сцені в прекрасних і розумних ди# тячих обличчях вгадуватиметься завтраш# нє України. Спілкувалася Світлана КОРОНЕНКО
Інформаційний простір · “Надзвичайно важливо допомагати українцям духовно єднатися, якнайглибше пізнавати своє національне”. · s. 7strona oryginału ↗

Не творімо зловісну мару

Василь ЛИЗАНЧУК, доктор філологічних наук, заслужений професор Львівського націо# нального університету ім. І. Франка Наголошую знову: пісенні конкурси “Голос країни”, “Голос. Діти” та інші дуже потрібні, але їх треба проводити за таким принципом: учасник пісенного змагання, а не бою — це не фронт, обов’язково має вико# нувати українськомовну пісню, а другу — будь#якою іншою мовою. Не відкидаю право на свободу вибору, але маємо прив# чати учасників конкурсу і його організато# рів до моральної відповідальності за долю української пісні. Прислухаймося до надто важливих думок видатного вченого Івана Огієнка, який підкреслював, що україн# ська пісня не тільки високохудожня і висо# комелодійна, а й завжди глибокозмістов# на, пристойна, навчальна. Виокремлюю слово “навчальна”, суть якого полягає в тому, що пісня научає, напу# чує, напоумлює, наставляє, тобто виховує. Отже, якщо учасники різних телевізійних і радіоконкурсів обов’язково виконувати# муть українськомовні, а на додаток — зару# біжні пісні, то в такий спосіб (перефразову# ємо відомий вислів Тараса Шевченка) бу# дуть свого научатись й чужого не цуратись. На жаль, чимало українських пісень нині спотворено до примітивізму, вульгарності, що часто дає підставу асиміляторам, недру# гам нав’язувати думку про якусь другосорт# ність, недоношеність, неперспективність української пісні, культури, мови. Логічно виникає запитання: яка мета пісенних конкурсів “Голос країни” і “Го# лос. Діти”? Зрозуміло, що виявляти і під# тримувати непересічних, здібних, талано# витих виконавців. Лише таке завдання?! Чи, що не менш важливо, а на мій погляд, найголовніше — на високому національ# но#естетичному пісенному підґрунті спри# яти морально#духовному вихованню пат# ріотів нашої держави, формувати в дітей, підлітків, юнацтва, молоді українські націо# нально#громадянські й загальнолюдські цінності. Чи навпаки — виробляти в юних українців нігілістичне, зневажливе став# лення до української пісні, мови, культу# ри, звичаїв, традицій, творити з них істот без українського осердя, планетарних осо# бин, цинічних космополітів, таку собі біо# логічну масу, з якої вороги України, насам# перед московські, виліплюють українофо# бів, україноненависників, зрадників, сепа# ратистів, запроданців — моральних калік, які їздять до Росії розважати одвічних во# рогів України. У нинішній період російсько#україн# ської війни надзвичайно важливо допома# гати українцям духовно єднатися, якнай# глибше пізнавати своє національне “Я”, щоби, як закликав Іван Франко, перед сві# том не слугою, а ґаздою стати, дати гідну відсіч московським агресорам. На жаль, є чимало прикладів, коли здібні люди різних професій, зокрема й співаки, журналісти, свій талант продають за 30 срібняків, улес# ливо служать ворожому українцям “рус# скому міру”. Фахівців, якщо вони талано# виті, називаю талановитими, але постійно наголошую: на доброчинство чи злотво# рення спрямований талант; морально від# повідальні вони чи керуються аморальни# ми інстинктами; чи талановиті митці, жур# налісти позитивно впливають на розвиток й утвердження соборної української Укра# їни, чи навпаки — своїми вчинками, тала# новитими, але без національного осердя творами, телепередачами сприяють дегра# дації українського суспільства, виховують нищителів української нації, духовних кастратів, насаджують аморальність, все# дозволеність, нігілізм, малоросійство, прислужництво нашим одвічним ворогам і водночас одвічним сусідам. Ще в квітні 1917 р. Кирило Стеценко на з’їзді вчителів народних шкіл Ямпільського повіту на Поділлі закликав черпати духов# но#естетичну красу для розвитку дітей із великої скарбниці української народної творчості, з української пісні, яка “повин# на стати могутнім знаряддям для вихован# ня народу як у моральному, так і в націо# нальному дусі”. Як цього не розуміють, не усвідомлюють, а може, дуже добре усвідом# люють організатори конкурсів “Голос краї# ни” і “Голос. Діти” і тому відкидають укра# їнські пісні на узбіччя, на маргінес. Важливо, що 2016 року ВР України ух# валила закон про квоти для пісень україн# ською мовою. Наприкінці 2017 р. пред# ставники Національної ради України з пи# тань телебачення і радіомовлення офіцій# но заявили журналістам, що “наше телеба# чення — на 100 % українськомовне”, — зазначив Олег Листопад у статті “Якою мовою говорить телевізор” (Урядовий кур’єр. — 2017. — 30 груд.). Насправді, м’яко кажучи, це — безсоромна брехня. Кожний глядач підтвердить, що телеефір України заполонений російськомовними передачами, програмами, фільмами. Олег Листопад таки допитався у члена Нацради Сергія Костинського, звідки така ідеальна українськомовність телеефіру. З’ясувалося, що через обмежене фінансу# вання Національна рада України з питань телебачення і радіомовлення зараховує всі двомовні передачі до українськомовних. Є, наприклад, назви “Ліга сміху”, “Голос. Ді# ти”, чи Володимир Зеленський у “95 квар# талі” викривлено вигукне — “Слава Украї# ні!” (ще треба подумати, з якою метою?!), то ці та подібні їм телепередачі уже зарахо# вуються в українськомовну квоту. Правда, керівництво Нацради обіцяє, що перехід# ний період мине і у жовтні 2018 р. буде справжня картина ефірного мовлення. Ко# му ж потрібне нинішнє окозамилювання? Чому спекулюєте правдою? Адже “біль# шість різноманітних розважальних шоу, які апріорі спрямовані на масову аудиторію, не те що не гребують мовою держави-агресора й окупанта, а навпаки, ніби хизуються нею (курсив наш — В. Л.). І своєю “принципо# вою” позицією також. Мовляв, ось вам і чинне законодавство, і ваша мова, і все те, що називається національною ідентичніс# тю, врешті#решт — гордістю українського народу” (Юрій Медуниця). Надто багато телепрограм, а також і FM#радіопередач не спрямовані на підвищення здатності укра# їнців до опору зовнішньому московському агресору та внутрішнім сепаратистам, а навпаки — сприяють проникненню злово# рожого “русского міра” в усі українські культурологічні щілини. “Голос країни”, “Голос. Діти” на “1+1” — відкриті майданчики для розкошування антиукраїнської ідеології “русского міра”. Відомі співаки, “зіркові” судді, вони ж професійні навчителі учасників конкурсів не є прикладом пошанування української мови і культури. І Наталя Могилевська, і Дмитро Монатік, і дует “Время и Стекло”, Сергій Бабкін, Потап та інші лише інколи видавлювали з себе українськомовну фра# зу. Правда, одного разу Наталя Могилев# ська прочитала кілька українськомовних поетичних рядків, сказала, що вона їх ав# тор. Але впродовж усього четвертого сезону у програмі “Голос. Діти” панувала росій# ська мова і чужомовна пісня. Діти, підліт# ки, юнаки і дівчата, захоплені відомими співаками, обожнюють їх, учаться у них. То покажіть їм високі українські національно# духовні якості, моральну відповідальність за долю українського Слова, мотивуйте їх глибоко пізнавати українську пісню, мову, щоби вони, коли виростуть, були за духом українцями, а не космополітами, перевер# тнями, малоросами, не підтримували мос# ковських агресорів, як це роблять тепер Ані Лорак, Лобода та інші гастролери за крива# вим російським рублем. Данелія Тулешова з Казахстану перед поїздкою на конкурс “Голос. Діти” вивча# ла українську мову, намагалася нею спіл# куватися з вершителями конкурсу, але жо# ден із них — ні Могилевська, ні Монатік, ні “Позитив” (насправді у ставленні до ук# раїнської мови — це суцільний “Нега# тив”), ні Дорофєєва не підтримали, не зао# хотили Данелію. З українськомовними учасниками конкурсу вони також спілку# валися російською мовою, спонукаючи хлопчиків і дівчаток відмовлятися від ук# раїнської. Бо, бачите, набути визнання, слави можна й без державної мови. Наоч# ний приклад — різні так звані “Позитиви”, а також Дорофєєви, Могилевські, Монаті# ки, Бабкіни, Потапи тощо. Має діяти зо# лоте моральне правило та обов’язкова ви# мога — зі всіма учасниками пісенного кон# курсу, якщо вони народилися і живуть в Україні, спілкування має бути тільки укра# їнською мовою. З вихідцями з інших країн мовою порозуміння має бути така мова, яку вони знають, або через перекладача. Утвердження українськості в Україні буде тоді успішним, якщо на це буде с# прямована діяльність державних, суспіль# них, громадських інституцій і, зокрема, телебачення, радіомовлення, інтернету — вся система життєдіяльності країни. Важ# ливою структурною складовою вихован# ня є також пісенні конкурси “Голос. Діти” і “Голос країни” (мала би бути назва “Го# лос України”, чи під країною розуміють будь#яку державу, тільки щоби якомога менше звучала одухотворена назва “УК# РАЇНА”). Процитую ще раз Кирила Сте# ценка, який слушно наголошував: “Пісня нашого народу — це історія його, багатство духовне його, це — гордість його, що приз/ нають й чужі люди. І от на чому — на піснях його, ми повинні воскрешати національний дух українського народу, національне само/ пізнання. Сила народної пісні ще й в тому, що вона може повернути до нас тих, що втратили свою національність. І тому, пов/ торюємо, пісня українська має право бути одним із могутніх і перших чинників націо/ нального відродження й виховання нашого народу… Нам треба націоналізувати наш народ, самих себе, бо чоловік, який існує поза межами національної стихії, є мара. Народ, що не мислить себе живим членом в сім’ї людності, не нація. Без народного ха/ рактеру, без національного обличчя, і всяка держава не є живий організм, а механічний верстат”. Ці архіважливі висловлювання україн# ського патріота Кирила Стеценка прошу уважно прочитати, осмислити Президента України, Голову Верховної Ради, Прем’єр# міністра, депутатів усіх рівнів, службовців, засновників, власників, працівників ЗМІ, організаторів і ведучих конкурсів “Голос. Діти”, “Голос країни”, різних розважаль# них шоу, адже наше покликання творити живий організм титульної української на# ції, а не зловорожий “механічний вер# стат”, не сліпу машину, яка “потопче і роз# давить нас” (Іван Франко). Вільна націо# нально#духовна, правова, демократична, багата і для пересічних людей, а не тільки для купки захланних, аморальних багатіїв# злодіїв, олігархів, соборна українська Ук# раїна утвердиться тоді, коли також кожна людина будь#якої національної меншини щиро скаже так, як, наприклад, від усієї світлої душі заявила у телепередачі “Ран# деву” Джамала: “Я — українка кримсько# татарського походження!” Отже, всі маємо усвідомити, зрозуміти, що ми покликані творити українську Ук# раїну, що ніхто нам не збудує держави, ко# ли самі її не збудуємо, що національний дух українців, національні права українців, які національні права англійців, італійців, німців, поляків, угорців, японців — є ос# новою загальнолюдських прав, загально# людських морально#духовних цінностей. Бо людина, яка існує поза межами націо# нальної стихії, є зловісна мара. Після конкурсу “Голос. Діти”, який завершився 17 грудня 2017 р., з 28 січня 2018 р. на телеканалі “1+1” триває восьмий сезон “Голосу країни”. Із 24 пісень, що прозвучали 28 січня і 4 лютого, лише 7 українськомовних. У газетних і журнальних публікаціях, Фейсбуці вже писав, що у програмах “Голос. Діти” і “Голос країни” українськомовна пісня — явище рідкісне. Але ті, кого це стосується, хто мав би виправляти ситуацію — наполегливо пропагувати українськомовну пісню, культуру, наче поглухли і поніміли: випадково чи свідомо? Будь ласка, не поспішайте заперечувати. Так — перше місце у конкурсі “Голос. Діти” посіла 10-річна дівчинка з Казахстану Данелія Тулешова, яка надзвичайно зворушливо виконала українськомовну пісню “Не твоя війна” (тренер — Дмитро Монатік). Але ж під час кожного конкурсу “Голос. Діти” і “Голос країни” українськомовна пісня — своєрідна блискавка серед ясного неба. На жаль, часто окремі досить добрі виконавці українськомовних пісень зразу вибувають із конкурсу, бо їх не відбирають “зірки-судді”.
“Українські інтелектуали підросійської України прагнули поширити досвід однодумців із Галичини”. · 8 Історія «Просвіти» · s. 8strona oryginału ↗

Полтавщина у 1905—1916 роках: перші спроби легалізуватися, заснування і діяльність Українського клубу

2018 рік для просвітян Полтавщини позначений двома знаковими датами. Це 150-річчя з часу заснування товариства “Просвіта” і 100-річчя організаційного оформлення Полтавської обласної структури “Просвіти”. У квітні 1917 року відбулися установчі збори Полтавської міської “Просвіти”. У добу Української Центральної Ради осередки “Просвіти” запрацювали по всій Полтавщині. А перший губернський з’їзд “Просвіт” відбувся сто років тому — у травні 1918-го. З нагоди цих поважних дат полтавські просвітяни розпочали публікацію історико-краєзнавчих матеріалів. Полтавське губернське присутствіє: “Відкриття “Просвіти” загрожує громадському спокою” Упродовж століть Російська імперія заперечувала існування окремого українського народу, нищила українську мову, культуру. Однією з форм опору колонізаційній політиці стала поява товариства “Просвіта” у Наддніпрянській Україні. На початку ХХ століття тут почали створювати “Просвіти” як неурядові культурно-просвітницькі організації, які згодом стали центром національного життя українців. Активну участь у їхній діяльності брали видатні діячі української культури — мовознавець Борис Грінченко, етнограф і письменник Олена Пчілка, історик Дмитро Яворницький та інші. Українські інтелектуали підросійської України прагнули поширити досвід однодумців із Галичини, (у Львові ще 1861 року заснували “Просвіту” як громадську організацію, покликану відроджувати національну свідомість українського народу). У 1904—1905 роках, після ганебної і нищівної поразки у війні з Японією Російська імперія “дала тріщину”. Втім, прагнучи зберегти імперію, свою владу й унеможливити народні виступи, самодержавство змушене було піти на незначні зміни у питанні прав і свобод. Серед них Указ царя про свободу заснувань громадських організацій. Володимир Шемет Цим скористалися діячі українського культурно-просвітницького, національно-визвольного руху, який отримав нагоду організаційного оформлення. Зокрема у Києві й багатьох інших містах Центральної й Лівобережної України “Просвіти” були зареєстровані вже 1906 року. Приміром, видатний письменник і громадський діяч Михайло Коцюбинський створив, очолив і зареєстрував разом із колегами Чернігівську “Просвіту” якраз 1906 року. Архівні джерела засвідчують: перша спроба легалізувати “Просвіту” на Полтавщині теж датується 1906 роком. Однак намагання інтелігенції виявилися марними, оскільки на Полтавщині російський імперіалізм утискував усе українське особливо жорстко, адже окупаційна влада після трагічної для українців Полтавської битви і невдалого воєнно-політичного виступу гетьмана Івана Мазепи постійно позиціонувала Полтаву як “город русской славы”. Отож 21 червня 1906 року Полтавське губернське присутствіє відмовило українській інтелігенції Полтави в реєстрації статуту “Просвіти”. У книзі “Полтавщина в перший рік Української революції” кандидат історичних наук із Полтавського національного педагогічного університету Вік тор Ревегук оприлюднив промовисту цитату з цього імперського документа: “Маючи на увазі, що ті заходи, якими товариство хоче впливати на народ, вважаються в нинішні неспокійні часи дуже небезпечними, які можуть викликати безпорядки, а ще до того ж Малоросія становить частину однієї Великої Російської держави і про розбудження національної й політичної свідомості малоросійського народу в той час не може бути й мови, відкриття товариства “Просвіта” загрожувало б громадському спокою, Полтавське губернське присутствіє постановило не реєструвати товариство “Просвіта”. Кого ж так злякались окупанти? Офіційної реєстрації “Просвіти” у Полтаві домагалися Микола Дмитрієв та Панас Якович Рудченко (літературний псевдонім — Панас Мирний). Життя і літературну спадщину просвітянина Панаса Мирного вивчають у навчальних закладах усієї України. Полтавський музей цього українського прозаїка і драматурга є одним із найбагатших в Україні за кількістю експонатів. Близько тисячі речей, книжок, документів і фотографій розміщені в семи кімнатах будинку письменника. Оселя пам’ятає голоси Олени Пчілки й Христі Алчевської, Михайла Коцюбинського й Василя Стефаника, Гната Хоткевича й Володимира Самійленка. Клавішів фортепіано торкалися руки Лесі Українки, Миколи Лисенка та Марії Заньковецької. Тут усе хвилює уяву, повертає в часи Панаса Мирного. Люди йдуть сюди вклонитися пам’яті письменника, відчути подих минулого, зрозуміти своє ставлення до нього, а відтак — пізнати себе. Особистість Миколи Дмитрієва менш знана серед полтавців. Першим вагомим кроком з увічнення його пам’яті стало відкриття в часи президентства Віктора Ющенка (2007 рік, з ініціативи ГО “Жіноча громада”) меморіальної дошки на фасаді Відкриття пам’ятника Котляревському — Дмитрієв другий ліворуч будинку №3 по вул. Конституції — якраз у цій будівлі мешкав просвітянин. А вже через 9 років потому декомунізаційне законодавство очистило Полтаву від імені Володарського — Мойсея Марковича Гольдштейна — соратника Лєніна, учасника більшовицького жовтневого перевороту, комісара друку, агітації та пропаганди більшовицької Росії. Відтепер ця вулиця з ініціативи голови Полтавського обласного товариства “Просвіта” Миколи Кульчинського та очільниці Полтавського відділення всеукраїнської ГО “Жіноча громада” Валентини Шемчук найменована на честь Миколи Дмитрієва. Це непересічна постать нашої історії й культури: адвокат, учасник Братства тарасівців, громадсько-культурний діяч, пись - менник і публіцист, активіст полтавської “Просвіти”. Походив із родини урядовця Андрія Степановича Дмитренка, вихідця із селян Козачої Лопані, який майже 30 років служив мировим суддею Харкова. Мама, Олександра Іллівна, — з роду Григорія Квітки- Ос но в’яненка. Початкову освіту здобув удома, згодом навчався у гімназії, в шкільні роки великий вплив на нього мав Олександр Русов. 1892 року відбував військову службу в Полтаві. Закінчив юридичний факультет Харківського університету, працював присяжним повіреним у Сумах. 1893 року розпочав кар’єру адвоката у цукрозаводчиків Харитоненків. Із серпня 1894 року жив у Полтаві. Публічно виступав на захист селян, ті називали його “своїм адвокатом”. Відстоював інтереси Олени Пчілки (мама Лесі Українки, фундатор і перший голова Гадяцької повітової “Просвіти”). Захищав від лихварів українського письменника, мистецтвознавця, фольклориста та етнографа Василя Горленка. Був блискучим оратором, прекрасно формулював думку. Письменник, класик української літератури, драматург, один із корифеїв українського театру Іван Карпенко-Карий (Тобілевич) іменував Дмитрієва не інакше, як Українським Ціцероном. У 1905—1906 роках Микола Дмитрієв разом з істориком і письменником Григорієм Коваленком редагував і видавав журнал “Рідний край”, який, наперекір русифікаторським імперським впливам, виходив українською. А ще видавав твори Панаса Мирного, календарі. Сприяв розвитку українського архітектурного стилю: у селі Яреськи неподалік Шишак замовив архітектору Василю Кричевському будинок у стилі українського модерного бароко. На жаль, цей архітектурний шедевр не зберігся… Микола Дмитрієв вважав, що протидіяти культурній окупації України Російською імперією, зокрема, долати жахливі наслідки зросійщення варто передусім в освітянському середовищі. І не тільки вважав, а й, попри засилля російських чорносотенців і шовіністів, діяв! 1905 року на губернському з’їзді вчителів проголосив заяву-вимогу щодо організації народної школи з українською мовою викладання, а вже наступного року заснував полтавське видавництво “Український учитель”! У липні 1905 року на квартирі Дмитрієва відбувся з‘їзд представників українських громад, на якому обговорювали шляхи визволення України з-під ярма російської імперії. Трагічно загинув, рятуючи сільську дівчину, що тонула, у Пслі. Сучасники стверджували, що на відспівуванні біля Стрітинської церкви зібралася майже вся Обкладинка книги “Потужна сила рідного слова” Полтава. “Дітище” Дмитрієва — журнал “Рідний край” — так відгукнувся на жахливу звістку про загибель українського патріота: “Смерть шановного Миколи Андрійовича — се велика втрата для України, вона в йому загубила одного із своїх щирих синів і пильних невсипучих робітників”. Поховали діяча “Просвіти” на Старому цвинтарі, а 1982 року могилу перенесли на центральний міський цвинтар Полтави. Брати Шемети — видавці “Хлібороба” Невдачею завершилися й намагання братів Шеметів зареєструвати “Просвіту” в Лубнах. Поштовхом до цього стало проголошення “Лубенської республіки”, яка, хоч і на короткий час, виявила величезне прагнення лубенців до вільного життя. “У 1905 році, коли спалахнула Перша Російська революція, владу в місті взяли проукраїнські політики, серед них брати Шемети. У Лубнах був створений коаліційний революційний комітет. Туди увійшли представники Української соціалдемократичної робітничої партії та інших соціалістичних партій, які проголосили “Лубенську республіку”. Органи влади республіки здійснювали владно-адміністративні повноваження у Лубнах та деяких селах Лубенського повіту. Музей-садиба та пам’ятник Панасу Мирному в Полтаві
“Лубенська республіка була проявом не тільки локальної самооборони, а й мала культурні звершення”. · 9 Історія «Просвіти» · s. 9strona oryginału ↗

Ciąg dalszy z wcześniejszej strony — fragment strony

їнської Партії Кость Шаревський та ін. У дослідженні “Український клуб у Полтаві” (журнал “Пам’ятки України”) історик-архівіст Тарас Пустовіт зазначає: “У своєму звіті до Полтавського жандармського управління агент “Князєв” повідомляє, що 11 квітня 1910 року в помешканні присяжного повіреного Євгена Сіяльського (вулиця Шевченківська, власний будинок) відбулося зібрання місцевої національної інтелігенції, яка обрала за мету створити у Полтаві Український клуб. Минуло ще довгих три роки, перш ніж представникам місцевої інтелігенції вдалося реалізувати свій задум. 18 травня 1913 року відбулася офіційна реєстрація Українського клубу, тоді ж було затвреджено і склад старійшин — Є. І. Сіяльський (голова), П. І. Чижевський, Г. І. Маркевич, Г. Г. Ротмістров, В. М. Щербаківський, В. Н. Андрієвський, П. П. Макаренко. Вибір голови клубу здається трохи дивним. Проте жодної випадковості тут немає. Адже політичну ситуацію, що складалася у великих містах, аж ніяк не можна було порівняти з “провінційною задухою” невеликих міст зросійщеного Лівобережжя, де всі, навіть потаємно-конспіративні заходи українофілів відбувалися під пильним наглядом поліції і де за кожним неблагонадійним стежили ще й добровільні донощики. І у таких умовах доводилося діяти вкрай обережно, постійно охороняючи від владної опіки дічів із виразною національною орієнтацією… Аби не викликати застережень з боку офіційної влади, головою клубу обрано Хлібороб про діяльність Товариства “Просвіта” в Народному Домі міста Хмельницького. У рамках раніше укладених Угод Хмельницька міська “Просвіта” успішно співпрацює з Національною академією державної прикордонної служби Супруненко і Володимир Мокляк з’ясували, що “бібліотека Українського клубу нараховувала 2 тисячі томів”, “книгозбірня була неодмінним атрибутом цієї інституції і постійно поповнювалася”. Вступ Росії в Першу світову війну спричинив посилення наступу російського імперіалізму на будь-які прояви національного життя “інородців”. Не оминули вони і українських патріотів на Полтавщині. Значну частину заходів Українського клубу блокували, скажімо, лекцію українською мовою з археології та історії України Вадима Щербаківського. А найбільше обурення серед української інтелігенції викликала заборона провести урочисте засідання до столітнього ювілею Тараса Шевченка. У вересні 1914 року за звинуваченням у належності до “мазепинців” і зв’язок з українськими емігрантами заарештували секретаря Полтавської міської думи Григорія Коваленка, який водночас був і редактором журналу “Життя і знання”. 15 лютого 1915 року полтавський губернатор розпорядився закрити прогресивну газету “Полтавский голос”. Але українське національне життя на Полтавщині не згасло. Згідно з агентурними даними полтавського жандармського управління, агітаційну діяльність у дусі “самостійної України” проводили галичани-“мазепинці”, які в період війни не з власної волі опинилися в Полтаві. Це колишній директор української гімназії в Яворові Іван Прийма, священик греко-католицької церкви Федір Чайківський та ін. Їхній приїзд до Полтави пожвавив і роботу Українського клубу. Саме Григорій Коваленко та більшість його колег з Українського клубу 1917 року, в добу Української Центральної Ради таки створять і зареєструють товариство “Просвіта” в Полтаві. Про це — у наступних числах. Матеріали систематизував Олег ПУСТОВГАР, перший заступник голови Полтавського обласного об’єднання ВУТ “Просвіта” Джерела: Пустовіт Т. Український клубу Полтаві // Пам’ятки України, №8, 2014. Ревегук В. Я. Полтавщина в перший рік Української революції. Доба Центральної Ради (березень 1917— квітень 1918 рр. — Полтава: АСМІ, 2007. Ревегук В. Я. Полтавщина вогні Української революції (1917— 21 рр.) — Полтава, видавець Шевченко Р. В., 2014. Потужна сила рідного слова. До століття виходу у світ перших українськомовних видань Східної України. — Упорядник Н. М. Сидоренко, колектив авторів. — Полтава: Рік, 2005. Грицун Р. Хто ці люди. Брати Шемети. — Інтернет-видання “Трибуна” від 16 серпня 2016 р. В. Мокляк, Т. Пустовіт, О. Супруненко. Будинок українського клубу в Полтаві: пам’ятка історії доби національного відродження та Української Революції” — Полтава: АСМІ, 2016. Білоусько О. А., колектив авторів. Історія Полтавщини для 6—11 класів загальноосвітньої школи. — Офіційний сайт “Полтавіка” (НРП-Центру дослідження історії Полтавщини). Історія міста Лубни. — Колектив авторів // сайт “Ехо”, 2016.
“Лубенська республіка була проявом не тільки локальної самооборони, а й мала культурні звершення”. · 9 Історія «Просвіти» · s. 9strona oryginału ↗

Просвіти багато не буває

Функціонувала Самооборона (Лубенська самооборона), тобто фактично мілітарний орган, який складався з шести бойових дружин, що протидіяли єврейським погромам та арештам революціонерів. Коли революція програла, то Володимир Шемет постав перед царським судом за організацію “Лубенської республіки”. Але його виправдання у апеляційному суді добився адвокат і студентський друг Микола Міхновський”, — сповістив у статті “Хто ці люди. Брати Шемети” (полтавське Інтернет-видання “Трибуна”) Микола Дмитрієв журналіст та історик із Лубен Роман Грицун. Історики мало досліджували “Лубенську республіку”, і тому однозначної відповіді, яким було це утворення — державним чи квазідержавним, заразу науці немає. Проте не викликає сумніву, що Лубенська республіка була проявом не тільки локальної самооборони, а й мала культурні звершення. Приміром, було відкрито українські школи. Ненадовго, щоправда. Після розгрому Лубенської республіки школи закриють, але в часи Української революції 1917—21 років брати Шемети стануть засновниками приватних українськомовних гімназій на Лубенщині. А ще у віт чизняну історію брати увійшли як видавці першої просвітницької українськомовної газети на Лівобережній Україні “Хлібороб” (1905 рік). Редагували видання Микола та Володимир Шемети, втім “душею” газети був ідеолог українського націоналізму Микола Міхновський, оскільки визначав її ідейно-політичний напрям. Поява першої українськомовної газети спричинила справжній фурор: у Києві її продавали за спекулятивними цінами, розповсюджувачів заарештовувала поліція Російської імперії. Згодом проти Володимира Шемета порушили кримінальну справу, а газету після виходу п’ятого числа заборонили. Ще 2005 року автор цих рядків ініціював і скоординував заходи Полтавської облдержадміністрації та товариства “Просвіта” (Полтавська і Лубенська організації) з відзначення 100-річчя виходу газети “Хлібороб”. Тоді з нагоди ювілею у Полтаві й Лубнах вдалося спільно з Полтавським національним педагогічним університетом провести дводенну Всеукраїнську наукову конференцію, спільно з облорганізацією Народного Руху України встановити разову ювілейну премію ім. братів Шеметів для відзначення журналістів, які утверджували в інформаційному просторі українську національну ідею. А ще коштом обласного бюджету в рамках випуску соціально значущих видань Управлінням у справах преси та інформації ОДА, яке мав честь очолювати, видано тематичну книгу “Потужна сила рідного слова”. 1906 рік видався для братів Шеметів насиченим на події. Це і розбудова структур Української радикально-демократичної партії, і спроба зареєструвати “Просвіту” у Лубнах, а ще у квітні Володимира обирають депутатом до Першої державної думи (це був чи не єдиний кандидат, який пройшов до Думи під суто національними гаслами). Важлива історична подія сталася в Лубнах і 1911 року. Тоді царський уряд Росії заборонив відзначення 50-літніх роковин смерті Тараса Шевченка. Однак у Лубнах завдяки патріотам, які вже через шість років складуть кістяк місцевої “Просвіти”, все ж відбувся вечір із цієї нагоди. З ініціативи депутата Полтавської міськради Юліана Матвійчука, автора цих рядків та голови міської “Просвіти” Тараса Пустовіта провулок Інтернаціональний у Полтаві перейменовано на честь діячів “Просвіти” — рідних братів, життя і діяльність яких пов’язані з Полтавщиною: громадсько-політичного діяча, члена Центральної Ради Шемета Володимира Михайловича (1873— 1933), громадського діяча Шемета Миколи Михайловича (1882— 1918), публіциста і політичного діяча Шемета Сергія Михайловича (1875—1957). Український клуб у Полтаві як предтеча “Просвіти” Українська інтелігенція Полтавщини не облишила мрію створити легальне просвітницьке товариство. Через чотири роки після першої заборони “Просвіти” — у квітні 1910 року засновано Український клуб. Серед ініціаторів його створення були Панас Мирний; депутат першої Державної Думи, у майбутньому діяч Української Центральної Ради Павло Чижевський; історик, журналіст і письменник Григорій Коваленко; історик, архео лог, етнограф Лев Падалка; один із засновників першої політичної сили на теренах Центральної і Лівобережної України — Революційної Укра- 2018-й — рік 150-річчя Товариства “Просвіта” в Україні, для Хмельницької міської “Просвіти” ознаменований підписанням Угоди про співпрацю з в/ч 3053 Національної гвардії України. Угода передбачає різнопланову співпрацю на взаємовигідних умовах. На виконання Угоди будуть проводитися ТАКІ тематичні заходи: круглі столи, лекції, конференції, відвідування Народного Дому “Просвіти” особовим складом, зустрічі з просвітянами у військовій частині та інше. Угоду підписали голова Хмельницької міської “Просвіти” Зоя Діденко та командир в/ч 3053 Західного оперативно-територіального об’єднання Національної гвардії України підполковник Роман Березнюк. Після підписання Угоди військовослужбовці переглянули фільм “Храм української душі” Сергій Шемет відомого адвоката Є. Сіяльського. Насправді, провідниками всіх головних національно-просвітницьких заходів у Полтаві, як і раніше, були Павло Чижевський, Віктор Андрієвський, Григорій Коваленко, Вадим Щербаківський”. Відкриття Українського клубу відбулося у суботу 9 листопада 1913 року, напередодні 75-х роковин від дня смерті Івана Котляревського. Спочатку священик о. Феофіл Булдовський відслужив молебень і освятив приміщення, а потім промову виголосив голова клубу. Серед гостей були видатний український учений-історик і громадський діяч Михайло Грушевський, редактор часопису “Рада” А. Ніковський, автор маніфесту “Самостійна Україна”, один із фундаторів “Братства тарасівців” Микола Міхновський та інші. Український клуб об’єднав представників української інтелігенції Полтави, загалом — близько 120 осіб. Приміщення використовували для громадсько-культурних заходів, зокрема репетицій хорового гуртка, зібрань музичних товариств. 1914 року до клубу завітали українці Кубані, видатний учений Федір Вовк, письменник і громадський діяч П. Жаботинський. Значним культурним явищем була бібліотека Українського клубу. Автори книги “Будинок українського клубу в Полтаві: пам’ятка історії доби національного відродження та Української Революції” Тарас Пустовіт, Олександр України імені Богдана Хмельницького та Головним управлінням національної поліції України у Хмельницькій області. Плани співпраці з ними на 2018 рік уже затверджені. Власкор
Шевченкіана · “Утім, як і завжди, Шевченкові образи взяті з народної мови”. · s. 10strona oryginału ↗

Шевченковому Щоденнику — 160 років

Володимир МЕЛЬНИЧЕНКО, доктор історичних наук, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка 10 лютого Получил письмо от кошового батька Я. Кухаренка от 7 августа. Оно из Екатери$ нодара прогулялось через Новопетровское укрепление и Оренбург и только сегодня достигло своей цели. А все#таки лучше поз$ же, нежели никогда. Кухаренко не знал о моей резиденции. А я не знал, как растолко$ вать себе его молчание. А теперь все объяс$ нилось. И. А. Усков из Новопетровского укреп$ ления пишет, что у них все обстоит благо$ получно. Не завидую вашему благополучию. В. Н. Погожев пишет из Владимира, что на днях виделся в Москве с М. С. Щепкиным и что он ему читал на$ изусть какую-то мою “Пустку”. Совершен$ но не помню этой вещи. А слышу об ней уже не в первый раз. Получил письмо от кошового батька Я. Кухаренка... Кухаренко Яків Герасимович (1799— 1862) — український письменник, етно# граф, історик, військовий діяч, генерал# майор. Військову службу розпочав у п’ят# надцять років, а в тридцять п’ять команду# вав полком. У 1852—1856 рр. був наказним отаманом Чорноморського козацького війська. Шевченко звертався до нього: “Батьку отамане кошовий!” Відомий як автор п’єси “Чорномор# ський побит на Кубані” (1836), яку Шев# ченко позитивно оцінював і сам відніс до цензурного комітету. В листі до Я. Г. Куха# ренка з Новопетровського укріплення у квітні 1854 р., розповідаючи про перебу# вання в Москві навесні 1845 р., Тарас Гри# горович, зокрема, писав: “Я оце сидячи лічу літа та долічуюсь до того року, як ми з то# бою вперше побачились. Угадай, чи багато я полічив їх… Трохи чи не буде чотирнадцять, коли не брешу…” Вважалося, що Шевченко познайо# мився з отаманом 1840 р. у Петербурзі, але автори статті про Я. Г. Кухаренка в “Шев# ченківській енциклопедії” В. Мовчанюк і В. Чумаченко стверджують, що його “зна# йомство з Шевченком відбулося в період між 7 і 25 січня 1841 р.”. Тобто, на час ци# тованого вище листа Шевченка справді йшов чотирнадцятий рік від їхньої першої зустрічі. На знак щирої дружби поет надіслав у квітні 1857 р. Я. Г. Кухаренку свій автопор# трет, репродукцію з якого вміщуємо за фо# тографією (місцезнаходження оригіналу невідоме). Шевченко також присвятив Я. Г. Кухаренку поему “Москалева крини# ця”, надіслав йому в червні 1857 р. авто# граф твору, а також автографи поеми “Чернець” та вірша “Садок вишневий ко# ло хати...”, а в листопаді 1858 р. — примір# ник офорта “Притча про робітників на ви# нограднику” (з автографом). Про поетове ставлення до Я. Г. Куха# ренка гарно сказав академік А. М. Лобода в коментарях до “єфремівського” видання Щоденника у 1927 р.: “Шевченкові він до# рогий був своєю безпосередністю, щиріс# тю, чутливістю, позбавленими будь#якого менторства, на зразок, наприклад, Кулі# шевого; тоді, коли инші так чи инакше розцінювали Шевченка, Кухаренко по# просту вірив у його, і це, як моральна під# тримка, особливо в тяжкі часи сумнівів, набувало великої ваги для поета” (Повне зібрання творів Тараса Шевченка. Т. 4. Щоденні записки (Журнал). К.: Державне видавництво України, 1927. — С. 245). Справді, в Щоденнику Тарас Григоро# вич занотував 1 липня 1857 р.: “Я дорожу его мнением чувствующего, благородного че# ловека и как мнением неподдельного, само# бытного земляка моего”. Цікаво, що в листі від 18 грудня 1856 р. Я. Г. Кухаренко розповідав поетові, як у липні 1856 р. він офіційно взяв участь у ко# ронації Олександра ІІ: “Я, брате Тарасе Григоровичу, сподобивсь бути на священ# ній коронації нашого Батька Государя… Милость Батька Государя всім подданим, всім прощеньє!” “Всепрощенська милость”, як відомо, не торкнулася поета, але наголосити хочу на іншому, а саме: вірнопідданство цар# Тарас Шевченко. Автопортрет. 1856—1857 ського генерала Я. Г. Кухаренка не від# штовхнуло царського засланця Шевченка — він був мудрою людиною. Як правильно відзначають згадані В. Мовчанюк і В. Чу# маченко, його службові посади не були підставою для того, щоб поет засумнівався в українському патріотизмі друга: “Шев# ченко в особі Кухаренка побачив не тільки нащадка запорожців, свідомого їхньої іс# торичної ролі й ваги, а й людину, небайду# жу до сучасних проблем буття України”. Відомо, що згаданий лист Я. Г. Кухаренка, одержаний Шевченком 7 квітня 1857 р., став значною моральною підтримкою для поета: “Зробив ти мені свято, друже мій єдиний! Таке свято, таке велике свято! що я його і на тім світі не забуду”. Цей лист сти# мулював Шевченкову роботу над поемою “Москалева криниця”, в результаті було створено її нову редакцію. Восени 1862 р. Я. Г. Кухаренко поране# ним потрапив у полон до горців, де й по# мер. Як реагував на цю біду Шевченко, ві# домо з його поеми “Кавказ”. Адже саме на Кавказі загинув його приятель офіцер, ху# дожник#аматор і письменник Я. П. де Бальмен: “Не за Україну, / А за її ката дове# лось пролить / Кров добру, не чорну”. Тільки у першому випадку катом був Микола І, ав другому — Олександр ІІ. ...и только сегодня достигло своей цели. Ішлося про лист Я. Г. Кухаренка від 7 серпня 1857 р., який був у дорозі до Шев# ченка півроку. Втім, це можна зрозуміти, адже 2 серпня 1857 р. колишній засланець відбув із Новопетровського укріплення, 7 серпня він був в Астрахані і т. ін., а лист усе#таки знайшов його. Шевченко чомусь не вказав, що цього листа йому переслав комендант Новопет# ровського укріплення І. О. Усков (той от# римав його від Х. М. Єленєва — наглядача військового госпіталю в Астрахані; сам Шевченко 5 червня 1857 р. повідомив Я. Г. Кухаренкові адресу Х. М. Єленєва як найзручнішу для листування). Інша річ, як пояснити сучасну багато# місячну подорож із Києва до Москви пош# тової бандеролі, духовно пов’язаної з Шевченком. Отож я знаю напевне, що ви# датний українець, академік, директор Інс# титуту літератури НАН України, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка М. Г. Жулинський послав у грудні 2016 р. власну книгу “Моя Друга світова” та вітальну новорічну листівку ве# ликому московському українцю, патріоту, всесвітньо відомому шевченкознавцю, лауреату Націо# нальної премії України імені Тара# са Шевченка Ю. Я. Барабашу. Той отримав бандероль у … серпні 2017 р., тобто через вісім місяців! Отже, поштовий рекорд Шевчен# кових часів переконливо побито. Але в будь#якому випадку лист от# римати краще пізніше, ніж ніко# ли… ...лучше позже, нежели никогда. Народна приказка. ...не знал о моей резиденции. У В. І. Даля “Резиденция— местопребыванье государя, пра# вительства”. І лише у сучасному тлумачному словнику української мови зустрічаємо й жартівливо# іронічне трактування: “Місце пос# тійного проживання або перебу# вання кого#небудь”. Саме в тако# му розумінні вжив це слово Шев# ченко. А я не знал, как растолковать себе его молчание. Вже наступного дня після початку ве# дення Щоденника, тобто 13 червня 1857 р., Шевченко запитував сам себе: “Не вздумает[ли] батько кошовый Кухаренко написать мне? То-то бы одолжил меня ста# рый черноморец. Замечательное явление между людьми этот истинно благородный человек”. Оскільки листа від Я. Г. Кухарен# ка не було, Шевченко занотував у Щоден# нику 10 серпня 1857 р.: “Кухаренку напишу завтра. Ожидаю от него ответа... Не знаю, что значит его молчание?”. 13—15 серпня він написав листа з Астрахані, в якому просив: “…Напиши тілько, чи жив ти, чи здоров і чи получив мою “Москалеву крини# цю”?... Не забувай мене, друже мій єдиний”. З того часу Тарас Григорович турбував# ся та дивувався, скажімо, 17 жовтня 1857 р. записав у Щоденнику: “Что значит, что Кухаренко мне не пишет? Неужели он не по# лучил моего поличия и мою “Москалеву кри# ныцю”? Это было бы ужасно досадно”. И. А. Усков... пишет... Ішлося про лист І. О. Ускова від 7 січня 1858 р. Не завидую вашему благополучию. Між іншим, І. О. Усков у згаданому листі написав лише таке: “Дружина моя і діти здорові, слава Богу, і Вам кланяють# ся”. Тому поетова реакція здається пере# більшеною, навіть дивною, певно, він і слухати тепер не хотів, що в Новопетров# ському укріпленні можна взагалі жити “благополучно”. В. Н. Погожев пишет... Погожев Василь Миколайович (1802— 1859) — інженер#майор відомства шляхів сполучення. Знавець і любитель літерату# ри, музики і театру. Шевченко познайо# мився з ним у Петербурзі на початку 1840#х рр. Дочки В. М. Погожева Віра і Наталія (1833 і 1834 р. н.) були відомі в Пе# тербурзі як обдаровані піаністки, і вечори за їхньою участю користувалися успіхом. В. М. Погожев назвав Шевченка серед тих, хто заохочував його розвивати далі обдаро# вання дівчат, піклуватися про їхню освіту. Через В. М. Погожева Шевченко передав у Москву рецензію на бенефіс К. Б. Піуно# вої, що була надрукована в “Приложени# ях” до газети “Московские ведомости” 11 лютого 1858 р. Ішлося про лист В. М. Погожева від 5 лютого 1858 р. ...он ему читал наизусть какую-то мою “Пустку”. У згаданому листі В. М. Погожев пові# домляв поета, що проїздом у Москві зус# трівся з артистом: “...Шановний і заслуже# ний старець#артист сам приїхав до мене і порадував мене та всю мою сім’ю доброю увагою його, приємним знайомством і надзвичайно приємним читанням однієї нової байки і твоєї “Пустки”. Здається, так називав. Старий, з теплотою вічно юної душі і непостарілого серця його, з особли# вим розчуленням прочитав цю “Пустку”. Він просльозився, і ми всі просльозили# ся…” У цих сльозах втілилися не стільки сен# тиментальність та емоційність літнього Майстра (плакали ж усі, хто його чув), скільки щира й глибока любов до друга та його геніальної поезії. Правнучка артиста Т. Л. Щепкіна#Куперник писала: “Він лег# ко плакав, але сльози його ніколи не були пустою сентиментальністю: якщо Щепкін над кимось плакав — це значило, що він збирається утерти сльози тому, над ким плаче”. Останні рядки листа В. М. Погожева свідчать про його щирі, дружні почуття до Шевченка: “...До побачення, не кажу про# щай, тому що кого люблю, з тим розстаюсь — до побачення”. Втім, судячи з усього, більше вони не зустрічалися. В. М. Пого# жев помер у 1859 р. Совершенно не помню этой вещи. Це неважко пояснити, адже назва “Пустка” — не Шевченкова. Найвірогідні# ше, що саме М. С. Щепкін так назвав цей твір, зважаючи на те, що в ньому є образ хати#пустки. Може, вернеться надія З тією водою Зцілющою й живущою, Дрібною сльозою — Може, вернеться з-за світа В пустку зимовати, Хоч всередині обілить Горілую хату. І витопить, і нагріє, І світло засвітить... Утім, як і завжди, Шевченкові образи взяті з народної мови. Цікаво, що 22 січня 1858 р. поет переписав до Щоденника кін# цівку знущальної народної пісні про помі# щика з Чернігівщини М. Д. Білозерського, який “оголил своїх селян”: А в нашого Білозера Червоная хустка, Ой не одна в селі хата Осталася пустка. У листі до Я. Г. Кухаренка від 22 квітня 1857 р. Шевченко, згадуючи про М. С. Щепкіна, писав: “Яку він там тобі “Пустку” читав? Я, поганий з мене батько, забув свою рідну дитину”. Ішлося про вірш Шевченка “Заворожи мені, волхве...” (13 грудня 1844 р.), надру# кований без заголовка в журналі “Панте# он” у 1856 р. (Докладно див.: Пилип# чук Р. Я. Невідомі прижиттєві публікації Шевченкового вірша “Заворожи мені, волхве” // Радянське літературознавство. 1977. №5. С. 36—43.) Під заголовком “Пустка” (без зазначення імені автора) він був надрукований також у газеті “Русский инвалид” у 1857 р. (Докладно див.: По# пов П. М. Ще одна прижиттєва публікація твору Т. Г. Шевченка // Жовтень, 1957. — №8. — С. 112—115.) Пам’ятаймо, що в лютому 1844 р. Шев# ченко познайомився в Москві з М. С. Щепкіним, а восени 1844 р. відбули# ся гастролі Майстра в Петербурзі, де вони зустрічалися. Вже перші рядки вірша містили в собі неймовірну енергетику поваги, любові, хо# ча й досі звучать загадково: Заворожи мені, волхве, Друже сивоусий, Ти вже серце запечатав, А я ще боюся. Он який яскравий давньослов’янський образ викликав в уяві поета артист — Продовжуємо проект, присвячений 160-й річниці з часу ведення Шевченкового Щоденника. Розпочавши його у червні 1857 р., Тарас Григорович вів записи протягом січня—травня 1858 р., а в липні подарував Щоденник М. М. Лазаревському. У цьому числі газети історик-шевченкознавець Володимир Мельниченко коментує поетовий запис від 10 лютого 1858 р., в якому, зокрема, йдеться про дружні стосунки Шевченка з Я. Г. Кухаренком та про вірш “Заворожи мені, волхве…” (“Пустка”), звернений до М. С. Щепкіна.
Шевченкіана · “Усякий портрет, написаний з любов’ю, — це, по суті, портрет самого художника”. · s. 11strona oryginału ↗

Ciąg dalszy z wcześniejszej strony — fragment strony

ворожбита, чарівника, що, може, навіть перебуває у контакті з Вищою силою. Вже першим рядком знаменитого вірша поет зізнається в тому, що великий артист уже заворожив, тобто зачарував, захопив його, вплинув на нього своїми людськими чара# ми та чаклунством свого таланту. Але що закладено в основоположній, ключовій метафорі, яка висвітлює різ# ність, осібність дивосвітів артиста та поета — “серце запечатав”? Вичерпного, чіткого тлумачення досі немає. Стверджувалося, що “йдеться про реалістичне, позбавлене ілюзій ставлення М. С. Щепкіна до життя й тодішньої суспільної ситуації в Росій# ській імперії”. Тоді виходить, що Шевчен# ко, який уже написав “Чигрине, Чигри# не...”, “Розриту могилу” й поему “Сон”, “боявся” реалістично й без ілюзій погля# нути на сучасну йому царську імперію? Л. Т. Білецький висловлював думку, що Шевченко мав на увазі Щепкінову “відчу# женість і зверхню байдужість до україн# ського національного питання і до Украї# ни”. У зв’язку з цим нагадаю, що в наступ# ній після “Заворожи мені, волхве…” поезії “Гоголю” (30 грудня 1844 р.) Шевченко звертався вже до другого великого україн# ця й прямо говорив, що “тихесенько плаче / У самому серці” найпотаємніша болісна дума, яку “може, й Бог не бачить”: Кому ж її покажу я, І хто тую мову Привітає, угадає Великеє слово? Всі оглухли — похилились В кайданах… байдуже… Ідеться тут не тільки про національну глухоту й суспільну пасивність українського загалу, а й про те, що геніальні Гоголь і Щеп# кін також були доволі далекі від болісних Шевченкових турбот про рідне Слово як осердя самозбереження й відродження нації. Поет усвідомлював і свою самотність, і свою месіанську місію воскресіння україн# ського Слова. Повна Шевченкова пере# йнятість Україною була в духовній історії того часу справді самотнім і унікальним феноменом, який існував осібно від Гоголя й Щепкіна, проте поет усвідомлено нази# вав своїми братами і геніального письмен# ника, і геніального артиста. Отже, на мій погляд, Шевченко відразу відчув і зрозумів, що безмежно добрий, людяний і совісний артист урешті#решт “запечатав” своє серце від рішучої, ради# кальної боротьби з соціальною й націо# нальною несправедливістю, а поет якраз боявся таким чином своє серце “похова# ти”. На підтвердження наведу слова М. С. Щепкіна з листа до О. І. Герцена, на# писаного ще у вересні 1853 р., про які Шевченко, звичайно, гадки не мав: “Історію не посунеш, вона йде за свої# ми невідомими людині законами… Що стосується рівності, то на це може тобі слу# жити відповіддю вся природа: в ній немає ні в чому рівності, а між тим усе в повній гармонії. Залиште світ рости за своїми природними законами, і допомагайте його росту розвитком у людині морального по# чуття, сійте думку, а не поливайте кров’ю”. Та мудрий І. М. Дзюба залишає питан# ня відкритим: “А як розуміти слова, звер# нені до Щепкіна: “Ти вже серце запечатав, / А я ще боюся”? Що той уже втратив на# дію? Охолов до того, що мучить Шевчен# ка? Тоді чому просити в нього поради? Чи йдеться про міру завершеності внутріш# нього розвитку, самостановлення особис# тості?”. До речі, свого часу Є. П. Кирилюк запропонував і таке тлумачення: “Рядок “Ти вже серце запечатав” слід розуміти як повне злиття митця з творимим ним мис# тецтвом”. Утім ще літературознавець М. М. Мо# чульський висловив припущення, що піс# ля концептуального твору “Чигрине, Чиг# рине...”, написаного в Москві 19 лютого 1844 р. і спочатку присвяченого М. С. Щепкіну, “мусів повстати горячий спір між обидвома приятелями. На наш погляд, той спір знайшов відгомін у поезії “Пустка”...”. Це одна з найцікавіших тез, збережених у літературі про Шевченка й М. С. Щепкіна, що заслуговує на увагу й поглиблення. Справді, антицаристська, антиколоні# заторська, антимосковська поезія “Чигри# не, Чигрине…” виходила далеко за межі соціально#політичного світосприйняття
Шевченкіана · “Усякий портрет, написаний з любов’ю, — це, по суті, портрет самого художника”. · s. 11strona oryginału ↗

Майстерний портрет Шевченкової епохи

М. С. Щепкіна, і Шевченко добре знав про це. На мій погляд, Тарас Григорович з ча# сом зрозумів, що посвята “Чигрине, Чиг# рине…” М. С. Щепкіну та й будь#кому вза# галі, звужує широчінь поетичного розкри# лу програмного твору, і зняв її. “Чигрине, Чигрине…” — це Шевченкова самопосвя# та — самопожертва Україні, що була під силу лише йому одному. Шевченко не збирався сперечатися з М. С. Щепкіним на подібні теми, а просто щиро присвятив другові новий вірш, ви# хлюпнутий із глибини серця: досить було того, що він М. С. Щепкіну повністю дові# ряв і безмежно його поважав. Наївно дума# ти, що Шевченко хоч на мить засумнівав# ся у своїй правді, в своєму болеві за Украї# ну, бо нібито “холодні аргументи Щепкіна мусили хвилево підпасти під духову владу “волхва — друга сивоусого” (М. М. Мо# чульський). Проте “Пустка” таки відобра# жає духовні й душевні стосунки поета з ар# тистом. Авторка статті про поезію “Заворожи мені, волхве…” у “Шевченківській енцик# лопедії” Н. П. Чамата наголошує, що роз# глянута нами антитеза будується на образі серця — центральному тематичному обра# зі вірша: “Своє зболене стражданнями Батьківщини, нескінченним людським го# рем серце він уподібнює погорілій хаті# пустці…” Називаючи М. С. Щепкіна братом, Шевченко звертався до нього з історично важливою порадою#питанням: Стань же братом, хоч одури. Скажи, що робити: Чи молитись, чи журитись, Чи тім’я розбити?! Втім, як пише І. М. Дзюба, вибір уже зроблено: коли таки “тім’я розбити”, то об імперсько#самодержавний мур неправди й гніту. А саме його запитання до “друга си# воусого” (чи й до себе самого? — в цьому неповторність, особливість Шевченкових запитань) мають хіба розкрити складність, а водночас і неминучість вибору. (Див. та# кож Тарахан#Береза З. П. “Заворожи мені, волхве…” Тарас Шевченко і Михайло Щепкін. К.: Мистецтво, 2012). Цікаво, що й наприкінці 1858 р. М. О. Максимович у листі до Шевченка також називав цей вірш “Пусткою”. Пое# тів знайомий, російський історик і фольк# лорист О. М. Афанасьєв згадував: “З яким задушевним почуттям читав він (М. С. Щепкін. — В. М.) його“Пустку”!”. Між іншим, О. М. Афанасьєв свідчив і про те, що “цей прекрасний вірш… він любив повторювати в своїх бесідах до найостан# нішого часу”. Справді, є дані, що М. С. Щепкін особливо часто й натхненно читав “Пустку” після поетової смерті. Га# зети повідомляли, як артист 30 вересня 1861 р. виступав на літературному вечорі в Московському університеті: “Вірш Шев# ченка “Пустка”… був прочитаний ним не тільки з натхненням, але навіть із запалом, особливо останні рядки, в яких поет наді# явся, що сонце правди, може, хоч крізь сон посвітить”. Може, ще раз помолюся, З дітками заплачу. Може, ще раз сонце правди Хоч крізь сон побачу... Відомий юрист і громадський діяч А. Ф. Коні, який зустрічав М. С. Щепкіна наприкінці 1861 р., згадував: “Заливаю# чись сльозами, читав він по#малоросій# ськи при мені не раз улюблений вірш “Пустка” і продиктував його мені”. У розповіді слуги Майстра О. Алмазова про останні дні Михайла Семеновича, який уже багато чого забував і час від часу впадав у напівзабуття, привертає увагу пронизливий момент: “І шептали невпин# но багато”. Що шепотів умираючий Щеп# кін? Може, то були поезії Шевченка, які він так любив? Цілком імовірно. А слышу об ней уже не в первый раз. Справді, ще наприкінці 1856 р. Я. Г. Ку# харенко повідомив Шевченку: “В Москві М. С. Щепкін прочитав мені напам’ять “Пустку”, я, зараз одгадав: се, кажу, Тарас писав. М. С. Щепкін здивовався, що я вга# дав. Хіба диво пізнати мову Тарасову, знав# ши Тараса добре? М. С. Щепкін, по прось# бі, списав і передав мені твою, брате, “Пустку”. Які славні друзі були у Шевченка! Оксана ШАЛАК Дослідження Надії Наумової “Особис# тості на портретах Тараса Шевченка” (Хмельницький, 2016) належить до тих нау# ково надійних шевченкознавчих праць, що не тільки ґрунтуються на перевірених фак# тах і датах, базуються на аналізі рукописів Шевченкових творів, апелюють до розвідок попередників — монографія засвідчує гли# боке осмислення портретного живопису і загалом творчості Тараса Шевченка у кон# тексті його доби. Про Шевченка#художни# ка написано з тією теплотою, тією любов’ю, що притаманна вченим, які все життя по# клали на олтар шевченкознавства. Багатолітня працівниця, науковець Національного музею Тараса Шевченка, директор літературно#меморіального бу# динку#музую Тараса Шевченка “Хата на Пріорці”, ведуча радіопрограми “Жива ду# ша поетова святая”, Надія Наумова — зна# вець не лише найменше відомих подро# биць життя і творчості Шевченка, а й тон# кий інтерпретатор його слова, майстер прочитання його малярської спадщини. Дослідниця узагальнила відоме про час, географію, складні умови написання пор# третів, проаналізувала їхню стилістику. Назвавши особистостей із понад 150#ти портретів митця, дійшла висновку, що Шевченко “здебільшого все ж малював тих, хто був йому симпатичний, кого лю# бив і шанував” (с. 5). Систематизувавши й умовно поділив# ши портретні зображення за періодами, авторка ретельно і глибоко проаналізувала їхні особливості. Словесно відтворивши мало не кожен портрет, вдалася до історії його написання та дослідження, висунула власні гіпотези щодо портретів невідомих осіб і досі невіднайдених робіт Шевченка. Зокрема з приводу олівцевого малюнка з написом “Се мій батько” і незнайденого зображення згаданого у автобіографії зем# ляка#кріпака Івана Нечипоренка Н. Нау# мова обережно зауважила, спонукаючи майбутніх дослідників#шевченкознавців до пошуку: “Чи не він це (Нечипоренко — О. Ш.) позував для малюнка “Се мій бать# ко”, що дуже правдоподібно, адже могло бути так, що одне із його зображень нага# дало Тарасові батька…” (с. 13). Таких тонких натяків, спонук до по# дальшої роботи в шевченкознавчій царині монографія містить чимало. Ці зауваги, які залучення спогадів сучасників, цитуван# ня щоденника, листів, поезії та прози Шевченка — неоціненні, бо саме так ав# торка створює довершений портрет Шев# ченка і його доби, тих знаменитих і зви# чайних, відомих і досі незнаних — усіх, ко# го він увічнив своїм пензлем. Дослідниця спробувала не просто ок# реслити галерею портретованих Шевчен# ком особистостей, а охопити їхні постаті, вписані в “оболонку свого часу”: “Різні за суспільним становищем, зовнішністю, ха# рактером, способом життя, ці люди, яких колись намалював художник, чимось близькі між собою. І ця близькість, мабуть, визначається тією симпатією, яка панува# ла у взаєминах між моделлю і автором…”. Вдалий портрет — це завжди розповідь про життя портретованого, походження, професію, але насамперед це — відтворен# ня життя його душі. А ще, як твердив свого часу Оскар Уайльд: “Усякий портрет, напи# саний з любов’ю, — це, по суті, портрет са# мого художника, а не того, хто йому позу# вав”. Таким постає портрет Ганни Закрев# ської, датований груднем 1843 року, а влас# не, парні олійні портрети подружжя Зак# ревських. Залучаючи до аналізу рядки лис# та Тараса Шевченка до Віктора Закрев# ського (від 10. ХІ. 1843), поезії з присвятою “Г. З.”, авторка надзвичайно делікатно (на противагу тим псевдодослідникам, які втручаються в особисте життя геніїв безце# ремонно і грубо, трактуючи все на власний копил) подала історію створення портретів і прокоментувала все, із ними пов’язане: “Відомо, що український поет не любив висловлюватися на інтимні теми ні в при# ватних розмовах із друзями, ні у творах, він згадував про свої захоплення натяками, не називаючи імен. Але поезія, написана на засланні, що починається словами: “Немає гірше, як в неволі про волю згадувать…”, адресована конкретній жінці, ім’я якої за# ховане за криптонімом “Г. З.”, що легко вгадується — Ганна Закревська” (С. 47). Особливою теплотою позначені пор# трети періоду заслання, де Шевченкові бу# ло заборонено писати і малювати, але він ігнорував заборону, переважно малюючи близьких друзів і знайомих. Так з’являєть# ся живописний малюнок сепією “Серед товаришів”, де впізнавані і сам Шевченко, і його польські друзі#засланці Людвіг Тур# но і Броніслав Залеський. Дослідниця стверджує: сепія — одна з найкращих, створених у складних похідних умовах екс# педиції, спорядженої для пошуків кам’яного вугілля в горах Каратау. “Але чи Шевченко малював це все заради сюжету і деталей? Він хотів увічнити таким чином своїх друзів і ту мить короткого відпочинку після чергового переходу…” (с. 83). Аналізуючи портрети, Н. Наумова за# значає, де зберігаються, кому належали, на яких виставках їх експонували. Таку скру# пульозність, докладність виявляє авторка ів ставленні до написів і автографів на ро# ботах, до найменших деталей і штрихів, які можуть пролити світло на історію створен# ня чи атрибутування. Дослідниця зауважує подробиці, які об’єднують роботи Шевченка, визначаючи його стиль, манеру письма, вказує на улюблені деталі і лейтмотиви. Приміром, про портрет чоловіка і дружини Якобі вона зазначає: “Портрет виконаний у листопа# ді, але зображено літній пейзаж. Подібне дерево бачимо у композиції “Дві дівчини” і “Старий на цвинтарі”, художник просто підставляє його…” (с. 114). Оповідаючи історію написання портре# та відомого актора#трагіка Айри Олдріджа, авторка опирається на спогади дочки Фе# дора Толстого Катерини (у заміжжі Юнге), лист Шевченка до актора Михайла Щепкі# на (від 6. ХІІ. 1858), а також опубліковані враження французького поета Теофіла Го# тьє “Подорож у Росію” (1893). Зіставляючи дати, Н. Наумова зауважує збіг, який звору# шує читача, змушує замислитися над диво# вижними поворотами долі: “У серпні 1861 року Олдрідж приїхав на гастролі до Києва і грав у міському театрі, студенти Київсько# го університету чекали його після вистави і несли на руках до готелю “Європа”, де він мешкав, і це були ті самі студенти, що зус# трічали у травні того ж року домовину Шевченка на Ланцюговому мосту” (с. 132). Монографія “Особистості на портретах Шевченка” містить ґрунтовний науковий апарат: список використаної літератури, перелік ілюстрацій та скорочень, іменний покажчик, резюме англійською мовою. Ілюстрації — аналізовані портрети, видру# кувані на якісному крейдяному папері, до# повнюють дослідження, дають змогу глиб# ше осмислити прочитане. Розвідка Надії Наумової — вагомий внесок у дослідження не тільки мистецької спадщини Шевчен# ка#художника, це — майстерний портрет Шевченкової епохи.
Постать · “Ті, хто так високо підняв його на Олімп Слави, безжально й кинули донизу”. · s. 12strona oryginału ↗

Ciąg dalszy z wcześniejszej strony — fragment strony

рідної землі. Що так природно, але лише не в Росії. Саме таких висновків доходиш після опрацювання документів та листів Семена Гулака#Артемовського того періоду. Хай це звучить як гірка іронія, але якби наш зем# ляк носив прізвище Сідоров, то служив бив театрі до кінця своїх днів. А через те, що був українцем не лише за прізвищем, а й по духу, то йому показали, де в імперії та# ким місце. Він важко переживав відставку. Свід# ченням депресивного стану композитора, глибокого душевного переживання є лист, написаний артистом майже через рік після звільнення, до колеги Павла Васильєва у Вільно із проханням поставити там “Запо# рожця”. Це була остання надія. Але запро# шення у Вільно так і не отримав. На той час він квартирував на околиці Москви у Підновинському — жив із дру# жиною у невеличкому будиночку, який на# лежав Кудринській церкві Різдва Христо# вого. Семен Степанович зазнав немало горя — поховав дочок Олександру й Вар# вару та сина Василя. Гасив невигойні рани улюбленою роботою, та її відібрали. Митець намагається захопитися чи# танням, новинами науки, але глибокий депресивний стан не покидав його. Ар# тист, людина сцени, яка звикла до живого спілкування з людьми, лишається хоч і з коханою людиною, але без того, що стало суттю і змістом існування. Через прірву років життя кожної відо# мої особистості обростає легендами. За од# нією з таких, зів’яла троянда в руках Арте# мовського ожила, і він зрозумів, що руки його особливі. Відтак почав зцілювати лю# дей, бо ще з часів навчання за кордоном був знайомий із теорією фізіолога Месме# ра, за якою деякі люди здатні черпати енергію з космосу. Цією енергією можна впливати на фізичний і духовний стан хво# рих. Тож деякі дослідники життя співака твердять, що він володів гіпнозом. Проте це зовсім не так. Бо як насправді лікував “магнетизер Артемовський”, можна про# читати в журналі “Ребус” № 4—5, 1884 ро# ку в спогадах його пацієнтки: “Хвилин за п’ять до вітальні увійшов пан у фланелевій блузі, високого зросту, міцної статури, на вигляд років 50. Це був Семен Степано# вич. Він підійшов до мене і запитав: — Ви бажаєте лікуватись? Але я не ме# дик і жодних ліків не даю, окрім звичайної води та маслинової олії. — Я чула, що ви лікуєте магнетизмом. — Ті, хто сюди приходить, — пояснив він, — лікуються лише молитвою, інакше раджу вам звернутися до медика. Без мо# литви магнетизм нічого не вартий”. Отже, Семен Степанович лікував лю# дей молитвою. Він жив на подвір’ї церкви, де “лікувальний гіпноз” і йому подібне були несумісні з православною вірою. На# гадаю, що композитор походив зі свяще# ницької династії і навчався в духовній се# мінарії. Як і належить сину священика, був ви# сокопорядною людиною, дотримувався Божих Заповідей. Мав Бога в серці й душі. За спогадами сучасників, був людино# любом, виступав у благодійних концертах, завжди допомагав нужденним, жертвував гроші пораненим, сім’ям полеглих на вій# ні. Ніколи не мріяв про багатство, бо жив біблійною істиною: “Не шукайте скарбів на землі, а творіть їх на небі”, адже все на землі тлінне, вічне лише духовне — без# межна любов до рідної неньки#України, її народу, звичаїв, традицій, чим сповнений невмирущий “Запорожець за Дунаєм”... Морально пригнічений, доведений до відчаю, “магнетизер Артемовський”, а ко# лись “перший бас імператорської опери” дощової весни 1873 року підхопив запа# лення легень і ослаблений глибокою деп# ресією, не зумівши перебороти недугу, ві# дійшов у вічність. Всіма забутий... Семен Гулак#Артемовський, як і його великий приятель Тарас Шевченко, по су# ті, став жертвою “русского міра”. Через те, що не захотів його прийняти, бо належав до іншого світу, якому і через століття зі# знається у вічній любові вустами нескоре# ної Одарки в безсмертному “Запорож# ці”: Україно, рідний краю, Серцем я тебе кохаю...
Постать · “Ті, хто так високо підняв його на Олімп Слави, безжально й кинули донизу”. · s. 12strona oryginału ↗

Жертва «русского міра» 16 лютого виповнилося 205 років С. С. Гулаку3Артемовському

Ольга ОСИПЕНКО, провідний науковий співробітник музею С. С. Гулака#Артемовського, м. Городище Черкаської обл. Україна відзначає 205#ту річницю спі# вака, актора, основоположника націо# нальної класичної музики, автора першої вітчизняної опери “Запорожець за Дуна# єм” Семена Степановича Гулака#Артемов# ського. Відзначає більш ніж скромно, на# лежно не віддавши шану тому, хто пробуд# жував національну свідомість, навчав лю# бити Батьківщину понад усе. Але добре вже те, що не забули, добре, що він із за# буття повертається до свого народу. Адже до 1935 року навіть точної дати народження корифея української музики не знали. Більше того: місце його вічного спочинку аж до 1952 року було невідоме. Лише коли після війни у Москві відновили декади української літератури та мистец# тва, згадали і про Гулака#Артемовського. Артисти музичного театру ім. Станіслав# ського і Немировича#Данченка разом із режисером Камерницьким за підказкою доглядальника Ваганьківського кладови# ща Івана Лепехи серед хащів бузку відшу# кали скромний надгробний камінь з напи# сом: “Семен Степанович Артемовський# Гулак. Скончался 6 апреля 1873 года, 58 лет”. Тоді ж на могилі митця встановили чорну лабрадоритову колону з мармуро# вою вазою угорі. Уточню, що митець відійшов у вічність 5(17) квітня 1873 року на 61#му році життя в стані глибокої депресії, всіма забутий. На останьому твердженні ніхто ніколи не акцентував уваги. А починалася його творча кар’єра просто блискуче! Після навчання за кор# доном з тріумфом виступає на петербур# зькій сцені, якій віддав понад два десяти# ліття. У ті часи публіка йшла саме “на Артемовського”, щоб насолоджуватися неповторним, надзвичайно широким за діапазоном голосом. Так, сьогодні почути його не можемо, бо в часи співака звукозапису ще не було, але довіримося свідченням сучасників, які зналися на музиці й були від нього просто в захопленні. Ось твердження великого Глінки: “Красивішого голосу, ніж у Арте# мовського, мені не доводилося чути”. “Баритон, якого ми ще не чули”, — твер# дить поет Н. Кукольник. Найвища, “гене# ральська” похвала генерала Моллера: “Яка-то гармата вчора ревіла?”. Висока мис# тецька оцінка редактора “Літературної га# зети” Ф. Коні: “Артемовський має дуже приємний basso cantanto”. Оцінка друга і земляка Тараса Шевченка, який сам був неабияким співаком: “...А надто як Арте# мовський Руслана співа, то так, що аж по# тилицю почухаєш — далебі правда! Доб# рий співака, нічого сказать”. 1863 року в Маріїнському оперному те# атрі відбулася грандіозна вистава “Запо# рожець за Дунаєм”. С. Артемовський блискуче виконав головну оперну партію Карася. Тоді співак і композитор перебував на вершині слави, на самому олімпі мистець# кої сцени, у повному розквіті творчих сил і енергії. У ті часи артист імператорських теат# рів, який прослужив на сцені 20 років, от# римував право на пожиттєву пенсію. С. Гу# лаку#Артемовському, як і іншим таланови# тим артистам, надали право продовжити сценічну діяльність дворічною службою вдячності. Протягом цього часу він отри# мував і пенсію, і зарплату. Лише дуже заслуженим співакам, особливо талановитим митцям дозволяло# ся виступати на сцені скільки вони хотіли. Тож коли у нашого земляка термін дволітньої служби вдячності закінчувався, маючи небувалу сценічну славу, він звер# нувся у дирекцію імператорських театрів з проханням: “По закінченні 20#літньої мо# єї служби у дирекції імператорських теат# рів, я маю службу вдячності, яка закінчу# ється у травні наступного 1864 року, відчу# ваючи в собі творчі сили для роботи на сцені, маю честь покірно просити дати ме# ні можливість продовжувати службу на сцені імператорських театрів. Артист Артемовський. 1863 року, гру# день 8 дня”. Митець сподівався, що йому дозволять нести службу вдячності пожиттєво, як, наприклад, його колезі Осипу Петрову. Але прохання не задовольнили, артиста звільнили з відомства театральної дирек# ції, а адміністрація російської імператор# ської опери розірвала з ним контракт. Востаннє у Петербурзі Семен співав на сцені Александринського театру 29 травня 1864 року. Того вечора йшла тринадцята вистава опери “Запорожець за Дунаєм”, у якій він виконував партію Карася. При# хильники його таланту прийшли попро# щатися з улюбленим артистом. Ось тут і розпочинається особиста тра# гедія Семена Гулака#Артемовського. Йому надзвичайно боляче залишатися у Петербурзі — без сцени. Ще вчора — бурхливий світ, театр, оп# лески, сотні людей, вдячне “браво!”, а сьо# годні — мертва квартирна тиша, яка для артиста рівнозначна смерті. Він розгублений, пригнічений, спусто# шений. Його енергійна натура нестримно протестує проти бездіяльності, вимушено# го спокою... Не може збагнути, зрозуміти, звикну# ти. Тому й не мириться: тікає від невимов# ного душевного болю, рятується переїздом до Москви, на батьківщину дружини Олександри Іванівни Іванової. Вона була піаністкою і арфісткою, дочкою декорато# ра московських театрів і балерини, разом із чоловіком брала участь у концертах, її портрет часто був поруч із його на афі# шах, але до наших днів не зберігся. У Москві доля начебто усміхнулася. Зв’язки родичів дружини та гучна слава артиста допомогли повернутися на сцену. Але в московському Великому театрі Артемовський проспівав лише один сезон... У грудні 1865 року в газетах з’яви# лося повідомлення: “Співак Москов# ської опери Артемовський залишив службу при московських театрах. Він прослужив на оперній сцені майже 25 років”. І до сьогодні офіційною причиною відставки вважається втрата голосу. Під час співу відбувалося величезне наван# таження на голосові зв’язки, адже мік# рофонів не було. Оксамитовий голос Семена і справді давав збій. Він важко брав високі ноти. Але ж на сцені були не лише голов# ні ролі, не обходилося й без епізодич# них, другорядних, де співалося зовсім небагато, або й не співалося. С. Гулак# Артемовський мав величезний сценіч# ний досвід, і там, де не міг зачаровува# ти голосом, зачаровував артистизмом, адже, до всього, був ще й надзвичайно талановитим актором. Підтверджують цю думку рядки його листа: “...відчуваю ще в собі творчі сили для роботи на сцені...”. Одним словом, такими самородками, як С. Гулак#Артемовський, — не розкида# ються. Бо справжньому таланту завжди знайдеться місце. Але ті, хто так високо підняв його на Олімп Слави, безжально й кинули донизу. То яка ж тоді істинна причина відстав# ки Гулака#Артемовського? І саме тут доречно сказати про зв’язок часів: минулого і теперішнього. У Росій# ській імперії, тодішній і сьогоднішній, тільки роки різні, а порядки одні: нетерпи# мість до “чужорідного тіла”, до “інород# ця”, який затесався у “русскій мір”, проте так і не став його часткою, бо не захотів, що для шовініста#великороса є найбіль# шим злом. Тодішня система, використавши вели# кий талант, своєрідно помстилася йому за небажання стати “їхнім”. Справді, Семен Гулак#Артемовський завжди пам’ятав своє славне козацьке по# ходження, чудово знав історію України, не цурався на чужині рідної мови. Так, він співав французькою, італійською, росій# ською. Та у душі беріг рідну. Сучасники свідчать, що він так і не позбувся українського акценту, йому були притаманні суто український гумор, гос# трий розум, дипломатична хитрість. Знає# мо його багатолітню дружбу з відомими людьми того часу (зокрема і з Тарасом Шевченком), які мали власну, відмінну від владної, думку про суспільний розвиток, тодішні порядки тощо. То чи міг бути Ар# темовський “їхнім”, якщо дружив з воро# гом?.. Дійшли до нас і його висловлювання на зібраннях і в пресі, які, безперечно, не могли подобатися царській владі. Навіть сказані у зв’язку з проектом Петербур# зького водопроводу 1858 року: “...Тільки так бідний клас петербурзького народона# селення буде мати змогу користуватися чистою, здоровою водою”, — сприймали# ся як доказ його симпатій до простих лю# дей. Нарешті, композитор написав оперу “Запорожець за Дунаєм”, що стала окра# сою не російського, а українського музич# ного мистецтва. А цього вже російське те# атральне чиновництво йому не пробачило. Щирий, наївний, довірливий, як ди# тина, Семен, напевне, так і не збагнув, що не став за свого чужим людям, яким дарував свою неперевершену пісенну творчість, навзамін прагнучи тільки од# ного: залишитися самим собою і сином Могила С. Гулака!Артемовського на Ваганьковському кладовищі
На перехрестях історії · “Гасло М. Хвильового залишається актуальним через військову агресію Росії проти нашої держави”. · s. 13strona oryginału ↗

Ciąg dalszy z wcześniejszej strony — fragment strony

зали всіх мешканців столиці та бі$ женців (15 тис.), переважно жі$ нок і дітей. 1709 р. —Полтавська битва. Початок “цивілізаційної місії Мос$ ковії у 2$му тисячолітті”. Цей перелік продовжують злочини ХVІІІ—ХІХ століть. Не стало краще жити українцям і в ХХ столітті. Наступний стенд розповідає, про політичні репре# сії, що були невід’ємною складо# вою внутрішньої політики радян# ського режиму і тому тривали від його встановлення в Україні до розпаду СРСР. Умовно їх можна поділити на такі хвилі: 1. Червоний терор — 1918— 1920 рр. 2. Перший штучний голод 1921—1923 рр. та репресії проти вірян і кліру Православної церкви. 3. Політичні репресії доби НЕПу, боротьба з націонал-ухиль$ ництвом — 1924—1928 рр. 4. Примусова колективізація, розкуркулення та терор Голодом (Голодомор 1932—1933 рр.) — 1928—середина 30$х рр. 5. Політика репресій проти наукової та технічної еліти під час індустріалізації 1928—кінець 30$х рр. 6. “Розстріляне українське від$ родження” — кінець 20$х—кінець 30$х років. 7. “Кіровська хвиля” — 1934— 1938 рр. 8. Великий терор —1936—1938 рр. 9. Масові політичні репресії та депортації на західноукраїнських землях — 1939—1941 рр. 10. Політичні репресії в Черво$ ній армії в період Другої світової війни — 1939—1945 рр. 11. Примусова депортація кримських татар — 1944 р. 12. Боротьба з ОУН-УПА — 1944—початок 50$х рр.
На перехрестях історії · “Гасло М. Хвильового залишається актуальним через військову агресію Росії проти нашої держави”. · s. 13strona oryginału ↗

«Геть від Москви!»

Едуард ОВЧАРЕНКО Фото автора “Перед нами стоїть питання: на яку зі світових літератур взяти курс? У будь-якому випадку не на російську. Від російської літерату$ ри, від її стихії українська поезія повинна втікати якомога швидше. Справа в тому, що російська літе$ ратура віками тяжіє над нами, як хазяїн положення, який привчив психіку до рабського наслідування. Українське суспільство, зміц$ нівши, не примириться зі своїм фактичним гегемоном — росій$ ським конкурентом. Ми повинні не$ гайно стати на сторону молодого українського суспільства, яке вті$ лює не лише селянина, але і робіт$ ника, і цим назавжди покінчити з контрреволюційною ідеєю створю$ вати на Україні російську культу$ ру”, — ці слова Миколи Хвильо$ вого стали прологом до виставки. Гасло письменника “Геть від Москви!” у 1920#ті роки стосува# лося необхідності відродження й розвитку самобутньої української літератури, а в середині ХХ сто# ліття спрямувало український рух опору радянському тоталітаризму на здобуття державності, а в наш час залишається актуальним че# рез військову агресію Росії проти нашої держави. Виставкова експозиція скла# дається з двох частин: історія зло# чинів Російської імперії та Радян# ського Союзу проти українського народу та сучасний стан україн# сько#російських відносин (рес# таврація тоталітаризму в Росії, ностальгія за сталінщиною, брех# лива російська пропаганда та ук# раїнська відповідь на ці виклики). До участі у відкритті виставки запросили героїв#шістдесятників, громадських діячів. Того дня в му# зеї презентували документальний фільм “Незламний президент” про Голову Української визволь# ної ради Кирила Осьмака. Відкриває експозицію вели# кий список злочинів “братнього народу” проти України. Пропо# нуємо увазі читачів лише частину цього списку. 1093 р. — Київський літопис “Временник” писав: “Наш північ$ ний сусід Суздальщина є значно не$ безпечніший ворог ніж половці”. 1169 р. — Володимиро-Суздаль$ ський князь Андрій Боголюбський захопив і пограбував Київ (це була перша війна майбутньої Московії проти Києва). 1500 р. — Московське князів$ ство приєднує до себе Чернігівську та Сіверську землі. ХVІ століття — Московське царство розпочинаючи Лівонську війну, обґрунтовує необхідність повернення земель, які входили до складу Київської Русі, зокрема й українських. Поява в Москві теорії “Москва — Третій Рим”, “Москва — Новий Київ”, які лягли в основу імперських претензій щодо україн$ ських земель. 1626—1628 рр. — Заборона в Московській державі українсько-бі$ лоруської книжності, зокрема й ан$ тиуніатської: а саме творів Ст. Зи$ занія, К. Транквіліона-Ставровець$ кого. Була засуджена вся писемна система Київської митрополії. 1626 р. — Наказ Синоду мит$ рополитові України позбирати з усіх церков книги старого україн$ ського друку, а замість них ввести російські видання. 1627 р. — Указом Московсько$ го царя Олексія Михайловича було звелено зібрати книги українського друку і спалити, а також заборо$ нено будь-коли в майбутньому ку$ пувати українські книги… 1652 р. —Земський Собор ухва$ лив рішення про приєднання Украї$ ни до Московії. 1654 р. — Переяславська угода з Московією. Ухвалення протекції ро$ сійського царя. Русь-Україна та Мос$ ковія зобов’язувалися підтримувати одна одну в боротьбі проти спільного ворога — Польщі. Московський цар Олексій Михайлович і Боярська дума затвердили так звані статті Богда$ на Хмельницького (Березневі стат$ ті), які зафіксували умови україн$ сько-московського договору. Майже відразу після договору Б. Хмельницького з Московією ос$ тання почала забороняти прос$ тим, але ще вільним людям носити яскравий одяг та шкіряні сап’янові чоботи, бо це могло негативно впливати на закріпачених москов$ ських “холопьев”. 1654—1708 р. — Постійне по$ рушення Московією Переяслав$ ських угод із метою ліквідації ав$ тономії Гетьманщини. Підкуп і нацьковування одних старшин на інших, а козаків проти старшин. 1655 р. — Московська армія, рухаючись на Львів, випалила міс$ та і села на відстані 50 км від ос$ новного маршруту. 1656 р. — Зрада Москви, коли Польща, здавалось, була остаточ$ но розгромлена, московити, боя$ чись підсилення Руси-України, ук$ лали з поляками сепаративний Ві$ денський мирний договір. 1659 р. — Після смерті Богдана Хмельницького Москва вирішує знищити Русь. Князь Баратин$ ський дорогою на Київ повісив 3000 осіб, потім, вирізавши по Україні близько 15 тисяч населення, запи$ тував у Московського царя дозволу, аби “высечь и выжечь” всіх україн$ ців за 150 верст коло Києва. Упро$ довж кількох наступних років мос$ ковити винищують майже усіх со$ ратників Богдана Хмельницького. 1667 р. — Москва змушує геть$ мана І. Брюховецького віддати всі міста Лівобережної України під владу московських воєвод. Москва заборонила Україні продавати свої товари до інших країн, крім Московщини. Але на своєму кордоні вона наклала на ук$ раїнські товари велике мито. Розчленування Руси-України внаслідок підступної зради Мос$ кви, яка уклала сепаративну Анд$ русівську угоду з Польщею і поділи$ ла Русь по Дніпру: Київ, Землі вій$ ська Запорізького та Лівобережна Україна переходять до Московії, а Правобережна – до Польщі. 1672 р. — Позбавлення геть$ манства і заслання у Сибір Д. Мно$ гогрішного з усією родиною та кількома співучасниками. Арешт кошового Війська Запо$ різького І. Сірка. Арештованого відправили до Москви, а потім — до Тобольська у Сибір. 1677 р. — наказ патріарха Іоа$ кима видерти з українських книг ар$ куші, “не сходные с московскими”. 1685 р. — Скасування автоно$ мії української церкви і встанов$ лення контролю московського патріарха не тільки над релігією, ай освітою та культурою України. 1687 р. — Коломацькі статті, за якими Москва зобов’язувала гетьмана дбати про збільшення шлюбів між росіянами та україн$ цями. 1689 р. — Заборонено Київській лаврі друкувати книги без патрі$ аршого дозволу: “Первая цензура России была заведена специально для изданий малорусской печати”. 1690 р. — Московський Собор прокляв і засудив на знищення тво$ ри українських письменників ХVІІ ст. (“Кіевскіе новыя книги” Петра Могили, К. Старовецького, П. Га$ лятовського, Л. Барановича, А. Ра$ дивиловського та інших). 1693 р. — Заборона патріарха Андріана привозити українські книжки до Москви. Лист москов$ ського патріарха до Києво-Печер$ ської лаври про заборону будь-яких книжок українською мовою. 1703—1720 рр. — Десятки ти$ сяч українських селян і козаків були насильно зігнані на будівництво Петербурга, 25 тисяч загинули від хвороб у тамтешніх болотах. 1704 р. — Придушення посла$ ними Московією військами анти$ польського повстання Семена Па$ лія на Правобережній Русі-Украї$ ні, яка перебувала під окупацією Польщі. 1708 р. — Адміністративна ре$ форма в Росії. На території Укра$ їни утворено дві губернії — Київ$ ську і Азовську. Масове знищення українських сіл і міст московитами ще до пере$ ходу гетьмана І. Мазепи на бік шведського короля Карла ХІІ. Захоплення і зруйнування сто$ лиці Гетьманщини м. Батурина московськими військами, які вирі$ 13. Масові репресії та депор$ тації населення на території За$ хідної України, операція “Вісла” — 1944 початок—50$х років. 14. Ідеологічний диктат та репресії проти наукової та куль$ турної еліт доби пізнього сталініз$ му 1946—1953 рр. Український історик Станіс# лав Кульчицький оцінює демог# рафічні втрати України в першій половині ХХ століття приблизно у 15 млн осіб. Увагу багатьох відвідувачів виставки привертають автобіог# рафічні полотна заслуженого майстра народної творчості Бо# риса Курлікова, який був ув’язне# ний у 1939—1947 роках: “Крок вліво, крок вправо”, “Будівник світлого майбутнього”, “Мрії”, “Рабська праця на лісоповалі”, “Реабілітований і його майно”. Поряд особисті табірні речі Євге# на Сверстюка, Василя Овсієнка і Олеся Шевченка. Розділ “Репресії 1950—1960 років” розповідає про долю Левка Лук’яненка, Михайла Сороки, Геннадія Польового (Могили), Катерини Зарицької, Стефанії Петраш, Дарії Гусяк, Галини Ди# дик, Юрія#Богдана Шухевича та інших. “Репресії 1970#х” — про Миколу Горбаля, Валерія Мар# ченка, Зіновія Антонюка, Івана Світличного, Мустафу Джемілє# ва, Аллу Горську, Надію Світлич# ну. “Репресії 1970#х—1980#х” — про Ігоря Калинця, Ярослава Ле# сіва, Івана Сокульського, Петра Рубана, Олексу Тихого, Юрія Литвина, Олеся Шевченка. У роз# ділі “Каральна психіатрія” йдеть# ся про Черняхівську та Ленінград# ську спеціальні психіатричні лі# карні. З розділу “Росія зараз” можна дізнатися, як російська влада жорстоко розганяє несан# кціоновані мітинги, про убивство Бориса Немцова, долю співака Андрія Макаревича, суд над ко# лишньою директоркою Бібліоте# ки української літератури у Мос# кві Наталією Шаріною. Стенд “Их там нет” оприлюднює докази російської присутності на Донба# сі, приклади відмови священиків УПЦ МП відспівувати загиблих українських воїнів, зразки фейко# вих новин російського телебачен# ня. Тут же список українських громадян#політв’язнів, котрих не# законно утримують у РФ та оку# пованому Росією Криму. Серед представлених видань: “Чекіст# ське досьє окупованої України” утрьох томах, “Літопис Української Повстанської Армії”, “Чорна книга України”, “Українська Гельсінська група 1978—1982. До# кументи і матеріали”, антологія поезії “Із#за ґрат”. Завершують експозицію дитячі малюнки з Ав# діївки та Мар’їнки. Доповнюють виставку вірші Олександра Олеся, Євгена Плуж# ника, Ірини Сеник, Івана Світ# личного, Миколи Самійленка, Василя Стуса та інших україн# ських поетів. Виставка з такою назвою працює у Музеї шістдесятництва. Її присвятили 80-річчю Великого Терору. В експозиції представлені картини і малюнки художників-політв’язнів Б. Курлікова, Я. Мацієвської, В. Куткіна, Г. Польового, Г. Герчака, а також фотографії, документи й меморіальні речі з фондової збірки Музею.
Подвижники «Просвіти» · “Молодь має знати нашу історію, щоб примножити її славні сторінки”. · s. 14strona oryginału ↗

Коли добром і любов’ю сповнені серця, квітнуть душі і все навколо

Подружжя Марія і Степан Хамари добре відоме не лише на їхній батьківщині, а й у Львові. Це — активні просвітяни, у яких після виходу на пенсію розпочалося надзвичайно цікаве, плідне життя. Ігор ЧЕРНЕЦЬКИЙ, сільський голова с. Вербів, просвітянин; Ярослава ПАВЛІВ, просвітянка Степан Хамар за професією інженер, закінчив Львівський лі# сотехнічний інститут. Але в душі він педагог, уміє працювати з людьми. Його життєва мудрість, авторитет, розуміння суспільних проблем, прагнення постійного виховання молодого покоління своєї держави допомагає йому об’єднувати навколо себе одно# думців, знаходити підтримку. Свого часу він був співоргані# затором створення для молодих хлопців художнього профтеху# чилища у Нижанковичах на Львівщині, де був заступни# ком директора. Досі учні — мебльовики, червонодеревці, різьбярі з вдячністю згадують свого наставника Степана Дмитровича, бо здобутий фах і нині дає їм можливість працю# вати, бути корисними людям, Україні. За плечима ще 4 роки праці головним технологом на фабриці “Киянкоштайнпгоф” і 40 на львівському меблевому комбінаті, де очолював із 1989 року первинний осередок то# вариства української мови, а відтак — “Просвіти”. Цього наполегливого, бездоганного працівника, громадського ак# тивіста і нині там пам’ятають. Скільки сотень літ минуло з часу першої письмової згад# ки (1448 р.) про село Вербів на Бережанщині (Тернопілля), де народився Степан, але ніхто не написав його історії. А сторін# ки її цікаві, сумні, трагічні. Назбиралося багато спогадів лю# дей, світлин з рідного села й хуто# ра Старий Вербів — куточка, де народився, і звідки почався Вер# бів. А скільки часу йому довелося витратити на пошуки матеріалів у архівах. Часто відвідував місця в селі, пов’язані з певними подіями його історії. Проймався до глиби# ни душі минулим, переживав по# дії сьогодення, аналізував, викла# дав на папір думки, враження. Так з інженера народився кра# єзнавець, історик села. І це не фах, а велике покликання, под# вижництво. “Молодь має знати нашу історію, щоб не тільки про# довжити, а й примножити її слав# ні сторінки”, — стверджує Сте# пан Дмитрович. Десять років ко# піткої роботи — і світ побачила книжка “Історичний нарис села Вербова” (Львів, 1998) до 550#літ# тя писемної згадки (1448—1998). Її презентація перетворилася на велике свято. Книжка розійшла# ся миттєво і довелося готувати додатковий наклад, а нині вона — раритет. Недавно побачила світ його друга книжка “Гаївки, вес# нянки, хороводи та маршові пісні на Великдень у селі Вербові”. Нині працює над історією влас# ного родоводу. Степана Хамара радо зустрі# чають у селі, він бажаний гість у кожній хаті. Дбає він і про свою стару батьківську хату на хуторі Старий Вербів. Хата його — світ# лиця з вишитими рушниками на образах — ніколи не зачиняється на ключ. Там може перепочити подорожній; там відбуваються Богослужіння зі священиком для тих, хто не може відвідувати цер# кву в центрі села, куди треба йти близько 2#х кілометрів; там мо# лодь хутора репетирує вертепи до різдвяних свят. Вихідці села, які мешкають у Львові, обрали Степана головою вербівської громади у Львові. Во# ни завжди допомагають селу у важливих справах — і фізично, і матеріально. Завжди пліч#о#пліч зі своїм очільником. Усі, хто знає цю неспокійну, енергійну людину, кажуть: “Він заживітє (тобто — прижиттєво) поставив собі пам’ятник”. Ні, нез каменю чи граніту, а своїми зас# лугами, ініціативами та втілен# Пам’ятник — погруддя Степану Бандері ус. Вербів. Організатор спорудження С. Хамар ням їх у життя. Він — ініціатор і організатор спорудження у центрі села велич# ного монумента “Борцям за волю України”, на якому викарбувано 138 імен борців#героїв, пам’ятни# ка невідомим 18#м січовим стрільцям на місці 2#х березових Хрестів (неподалік Вербова і Бе# режан є овіяна славою і скропле# на кров’ю січового стрілецтва уроки І Світової війни гора Лисоня). Просвітянин Сте# пан є організатором споруд# ження у Вербові на площі Незалежності, де відбува# ються важливі заходи, пам’ятника#погруддя Герою України Степану Бандері — першого в Бережанському районі і третього в Терно# пільській області. Небайду# жий до історії народу, С. Ха# мар подбав, щоб не осунула# ся Велика могила на цвинта# рі, щоб було обкладено її плитами, щоб на щоглі зав# жди був новий синьо#жовтий прапор, щоб були викарбува# ні прізвища героїв#односель# ців і псевдо невідомого “Бо# риса”. Завдяки ініціативі Степа# на виготовлено й освячено 3 меморіальні таблиці в селі (готують 4#ту) й одна у Бере# жанах. У Бережанах на фаса# ді міської Ратуші меморіаль# на таблиця присвячена мало# літньому члену ОУН, вихід# цю Вербова Григорію Білоусу, якого повісили біля Ратуші навесні 1945 року. На цен# тральній стіні церкви Успіння Бо# жої Матері у Вербові — всім свя# щеникам, які служили на парафії, і зокрема отцю#декану Василю Кушніру, уродженцю Львівщини, пароху села Вербова, будівничому церкви, організатору й голові міс# цевої “Просвіти”, читальні, Това# риства тверезості і “Добрий гос# подар”, члену правління повіто# вого маслосоюзу. За сприяння Степана прах головного просвітя# нина Вербова кінця XIX—першої половини XX століття отця#дека# на Василя Кушніра, який помер від комунобільшовицького теро# ру, з почестями перепоховали із цвинтаря на церковне подвір’я. На боковій стіні Народного Дому від дороги, теж завдяки Степану, на меморіальній таблиці увіковічено прізвища людей, які, пересуваючись на колінах, роз# бивали щебінь, та завдяки нелег# кій праці яких у селі є асфальто# вана дорога. Він власноруч ви# карбував їхні прізвища. До гли# бини душі наш односелець пе# рейнявся долею уродженки Вер# бова, львівської студентки меди# цини, молодої патріотки рефе# рентки Українського Червоного Хреста Ірини Бабуняк (псевдо “Ніна”), яка, рятуючи бійців, бі# ля села Більче#Золоте Чортків# ської округи (нині Борщівського району на Тернопільщині) у трав# ні 1945 року потрапила у засідку енкаведистів, які і по#звірячому замордували її на полі бою (30#ма багнетами їй прокололи голову, що й було виявлено під час її пе# репоховання разом із подругою “Лесею”). До речі, Ірина — сес# тра Ярослава Бабуняка — заснов# ника і довголітнього диригента славнозвісного репрезентативно# го хору “Гомін” Союзу українців у Великій Британії, почесного члена ВУТ “Просвіта” (1999 р). Лицарську нагороду Української Головної Визвольної Ради — Бронзовий Хрест Заслуги, яким нагороджена була 1945 року Іри# на (“Ніна”) було недавно доруче# но від львівської громади вербів# ців одержати саме С. Хамару для місцевого музею. Та не заспоко# Пам’ятник борцям за волю України у с. Бишки. Співорганізатор спорудження Марія Хамар. Проектант Олег Хамар Монумент “Борцям за волю України” у с. Вербів. Ініціатор і організатор спорудження С. Хамар ків, митців, людей різних профе# сій. Зустрічі з дітьми і їхніми ро# динами зі сходу, спільні святку# вання різдвяних і великодніх свят, обмін делегаціями, різнома# нітні вечори, відновлення та ут# вердження українських звичаїв і традицій. А ще — екскурсії відо# мими місцями України, а також до рідних місць. Майже щоразу С. Хамар відповідає за екскурсію і транспорт. Пригадується, до Вербова приїжджали великим автобусом 40 львівських просвітян, вони поклали квіти до пам’ятників у селі, відвідали церкву, де їх бла# гословив о. Микола Габоряк, оз# найомилися з цікавими сторін# ками історії села, побачили у Вербові знаменитий у ХІХ ст. на всю Галичину Краснопущан# ський іконостас, врятований вербівцями від знищення біль# шовицькою владою у монастирів 1950#х роках у Краснопущі, відвідали сільський музей (спі# ворганізатор якого — С. Хамар), виставки місцевого народного одягу, старовинних вишивок, старожитностей, збережених для майбутніх поколінь. А ще гості побували у сусідньому селі Жу# кові та в Бережанах, де мешкала родина Лепких. У Бережанах ог# лянули під дахом Ратуші чотири музеї: книги, Богдана Лепкого, краєзнавчий і Переслідуваної церкви, де постійно експонують унікальні дерев’яні сакральні скульптури з Вербова, які вер# бівці пильно оберігали у своїй церкві протягом багатьох сто# літь. Завдяки Степану Дмитровичу у Вербові побували відомі колек# тиви зі Львова, лауреати багатьох музичних фестивалів: хор#патрі# от “Гомін” під керівництвом засл. діяча мист. України О. Цигилика — на відкритті монументу “Бор# цям за волю України”, тріо бан# дуристок “Червона калина” під кер. засл. артистки України М. Со# роки — на відкритті меморіальної таблиці окружному провіднику ОУН М. Семчишину#“Дону”. Активна участь п. Степана у товариствах “Меморіал”, “Прос# віта” Галицького району Львова і “Тернопільщина” Львівської об# ласті продовжують молодість йо# го душі. Хоч розміняв дев’ятий десяток (народився 14 лютого 1936 року), а він — бадьорий, стрункий, жвавий, готовий під# ставити плече. Всеукраїнське Товариство “Просвіта” відзначило його най# вищою нагородою — медаллю “Будівничий України”. Степан Дмитрович її заслужив. Коли від# бувалося вручення цієї поважної нагороди у Львівському оперно# му театрі, весь глядацький зал ап# лодував стоячи. юється серце п. Степана. За його ініціативою та небайдужих вер# бівців ім’я лицарки Ірини Бабу# няк (“Ніни”) — героїні ОУН# УПА ще буде увічнено відкрит# тям меморіальної таблиці у ро# динному селі Вербів. Кошти для здійснення заду# мів, ініціатив Степан Дмитрович завжди шукає сам за підтримки вихідців Вербова, зокрема й діас# порян. Але коли не вистачає гро# шей, не задумуючись, докладає зі своєї пенсії. Ще одна дуже важлива спра# ва, яка лежить на серці С. Хама# ра, — музейна. Він — співоргані# затор музею національно#виз# вольної боротьби ім. Михайла Семчишина (“Дона”) — педаго# га#просвітянина, в’язня фашист# ських концтаборів, провідника ОУН Бережанської округи, брата просвітянина Андрія Семчишина — колишнього завідувача Народ# ного Дому, замордованого 1941 року енкаведистами у Тернопіль# ській тюрмі. За власний кошт Степан Дмитрович виготовив мармурову вивіску на музей, за# безпечив чималою кількістю ма# теріалів, власноруч робив столи, стенди, поточний ремонт, фарбу# вав підлогу і двері, встановлював вікна. Його ще жартома називають президентом усіх вербівців, бо з багатьма підтримує зв’язок із різ# них кінців України і світу, нама# гається схилити небайдужих до добрих справ для села. Він ініціа# тор спільних із місцевою владою зустрічей, розширених нарад із громадськістю, активістами для обговорення наболілих пи# тань. У Львові Степан — актив# ний член ради “Просвіти” Га# лицького району, товариства “Тернопільщина” (вихідців цього краю), товариства “Меморіал”, де він теж ак# тивний член групи “Пошук”. Важко подавати цифру, скільки могил віднайдено, скільки імен воскресили по# шуківці “Меморіалу” (більше тридцяти тисяч). Лише по се# лу Вербів — родинному С. Хамара їх немало. І п. Сте# пан із великим пієтетом ро# бить все можливе, аби па# м’ять про тих, які поклали го# лови за Україну, жила вічно, дбає також і про чужинців, які лежать у нашій землі, про перепоховання їхнього праху на батьківщину. Просвітянин С. Хамар із захопленням ділиться вражен# нями про діяльність “Просві# ти” Галицького району Льво# ва, товариства “Тернопіль# щина”. Серед членів това# риства багато науковців, ви# сокопосадовців, письменни#
Подвижники «Просвіти» “На любові до рідного і тримається світ”. · s. 15strona oryginału ↗

ЇЇххнняя ссппііллььннаа ддооррооггаа… …

Н. ГОЛОД, директор Бережанського крає# знавчого музею, засл.прац.культ. України, просвітянка; Я. ПАВЛІВ, член Тернопільського обласного відділення товариства “Україна# Світ” та ВУТ “Просвіта” Просвітянське подружжя Сте# пан і Марія Хамари — як одне ці# ле, одного духу люди — “яке їха# ло, таке здибало”, жартуючи, зга# дує молодість Степан. Вихований у національній родині, він не міг не помітити і не полюбити цю милу усміхнену чорнявку, з дов# гою косою, у вишиванці. Цим Марія Голяш і вирізнялася серед студенток Львівського державно# го університету ім. І. Я. Франка. Пані Марія пригадує, як вона стояла на автостанції Львова у розпачі — автобус переповнений, а їй конче треба їхати додому в се# ло Бишки Козівського району. Передні двері водій уже зачинив. Раптом із вікна автобуса незнайо# мий ще тоді хлопець скоманду# вав: “Швидше до задніх дверей!”. Двері трішки розчинилися, хло# пець простягнув дівчині руки і майже втягнув її в салон. Паса# жирів — голці ніде впасти. Так і їхали в тісноті, відчуваючи стукіт сердець один одного… Удруге Степан і Марія зустрі# лися на вечорі в університеті. Ма# рія співала в хорі, ансамблі. Від# тоді і триває їхня спільна дорога. Після закінчення механіко# математичного факультету уні# верситету дівчина працювала вчителькою математики спочатку у школах Львівської області, зго# дом — у Львові. Нелегко було подружжю у ра# дянський час. Батько Степана відбував покарання за націона# лістичні погляди. Патріоти укра# їнські не були потрібні ні поль# ській, ні фашистській, ні більшо# вицькій владі. Батька Марії, Іва# на Голяша, більшовицький ре# жим замордував у Терно# пільській тюрмі. (Прі# звище Голяш — відоме в історії національно#виз# вольної боротьби 1940— 60#х років). Маючи “плями” в біографії родин, ні Сте# пану, ні Марії не світила кар’єра, хоч вони були хорошими спеціаліста# ми. Але обоє жили наді# єю і вірили, що все так не буде. Коли повіяло вітром перемін, вступи# ли в Товариство україн# ської мови, згодом стали членами відродженої “Просвіти”. Пані Марія Хамар залучала учнів до відро# дження українських тра# дицій: організувала в школі гурток, навчала вишивати хрестиком, низзю, робити мережку, добирати узори на блу# зочки, серветки, руш# нички. Звичаям і традиціям при# свячувала різні заходи. Перша у Львові в середній школі №70 організувала клас#му# зей українського рушника, який став центром пропагування укра# їнознавства. Тут знайомилася зі значенням рушника у долі Украї# ни. Тут організовувала виставки. За роки незалежності зібрала чи# мало рушників різних областей України, кожен з яких має цікаву історію. Крім цього пані Марія вишила різною технікою чимало рушників, сорочок. Оригінальні узори дивують і милують око. Презентацію її колекції пам’ята# ють у музеї Гончара та у літера# турному в Києві, Бережанах, Тер# нополі, у Вербові і Бишках. А ще — виставки на прохання СФУЖО (Світової федерації українських жіночих організацій) у Києві в дні ювілейного 50#го збору Світо# вого Конгресу українців і у Львів# ській політехніці у дні проведен# ня там X Світового Конгресу ук# раїнців (СКУ). У Бережанському краєзнав# чому музеї діє виставка “Скарби нації” (96 рушників різних облас# тей України) — щедрий дарунок із колекції майстрині Марії Іва# нівни Голяш#Хамар. Подружжя Хамарів власними зусиллями звело садибу у Львові, тепер тут мешкають ще два сини# просвітяни Олег та Ігор з родина# ми. Ця дружна родина живе у зла# годі й любові, Господній ласці. Святвечори, Великодні обіди, юві# леї ледве вміщують усіх за великим столом, змайстрованим господа# рем дому. Уся родина — у виши# ванках мами, бабусі Марії. Невіс# тки і внучка теж вправно вишива# ють, бо є з кого приклад брати. У ювілейні дати Хамарів тут особливо людно: і учні колишні, і колеги, і просвітяни люблять, шанують і поважають це просві# тянське подружжя. Марія і Степан Хамари ство# рили домашній музей. Це дві кімнати у цокольному приміщен# ні. Кімната Марії — це повні ша# фи уздовж стіни різного націо# нального одягу: сорочки, блузки, запаски, спідниці, кептарі, гор# сики, жупани, кожухи, плахти, горботки. На стінах — рушники. І не просто так собі всі ті речі. Ни# ми промовляє вся Україна, регіо# ни, краї. Кожна диво#річ — це окрема історія. А берегиня всіх цих скарбів ще й активний член Національної спілки майстрів народного мистецтва України, Всеукраїнської ліги українських жінок та, як і чоловік — “Просві# ти” Галицького району Львова і товариства “Тернопільщина”. Кімната#музей Степана багата на вироби з дерева (господар — ін# женер#технолог лісової і лісооб# робної промисловості): старовин# ний бамбетель, полички, шафки, різьблені речі — подарунки і влас# норуч виготовлені у різних техні# ках — очі розбігаються. Тут і нож# на прялка і сніп із льону в кутнику. І картини цікаві з назвами україн# ських пісень: “Ніч яка місячна”, “Човен хитається серед води”, “Козак від’їжджає”, “Над верте# пом звізда ясна засіяла” та ін. А яка гарна колекція глечиків, ку# манців, інших керамічних виробів! І теж у кожного — своя історія. А ще — альбоми, світлини. Ав них — життя просвітян, цікаве, багатогранне. Марія і Степан — що голка і нитка: куди голка — туди нитка. Вони разом усюди. Бо обоє — ак# тивні просвітяни, вихідці Терно# пілля. І кожен з них любить свій край і Україну, переживає за її до# лю. Пані Марія — ініціатор і спів# організатор у рідному селі Бишки Козівського району створення музею національно#визвольної боротьби ОУН#УПА ім. Якова Бусола. 8 жовтня 2017 року Бишки були центром відзначення в облас# ному масштабі 75# ліття Української Пов# станської Армії. Адже у 1943—45 роках саме Бишки були столи# цею воюючої УПА. У хаті, де організовано музей, був штаб УПА. Тут перебували визначні діячі Цен# трального Проводу. У дні святкування юві# лею частина дійства проходила біля па# м’ятника “Борцям за волю України” архі# тектором якого є син Олег, а співорганіза# тор спорудження — пані Марія. Як член товарис# тва “Тернопільщина”, львівської організації товариства “Пошук”, Марія Іва# нівна не відстає від чоловіка у своїх ініціативах і громадських справах. Завдяки її ініціативі й організаторському хисту постав на цвинтарі пам’ятник невідо# мим воякам ОУН#УПА — цвіту нації. Проектантом пам’ятника теж був син Хамарів. Пані Марія є ініціатором і організатором спорудження каплички Матері Божій біля пам’ятника. На відзначенні 75#ліття УПА у селі Бишки п. Марії було дору# чено отримати для музею лицар# ську нагороду Теодозії (“Дарки”) Підгайної — дружини обласного провідника ОУН Тернопільщини Юліана Гуляка (“Токаря”). “Дар# ка” — член жіночої референтури Степан Хамар з просвітянами Львова на покладан! ні квітів біля підніжжя пам’ятника Шевченку в Кане! ві. Під час поїздки козацькими шляхами окружного проводу ОУН 1941— 1943 рр., працівник штабу вій# ськової округи “Лисоня” (1944— 1947 рр.). Мешкала у домівці п. Марії 1942 року із синочком Аркадієм, прах якого покоїться в бишківській землі. Сама ж мужня “Дарка”, уродженка с. Велика Березовиця, загинула в с. Гаї Шевченківські у криївці разом із подругою Стефанією Ткач. Нині там споруджено мармуровий пам’ятний знак). Пам’ятний хрест “Гулякові Аркадієві — си# нові УПА 1944—1945 рр.” у с. Бишки ініціювала Марія Хамар, яка помагала бавити хлопчика. Краєзнавчі розвідки про долю героїв УПА, які перебували вс. Бишки, про тих, кого знала, лягли в основу її книжки “У Бишках на край лісу”, у якій п. Марія вилила на папір, те, що бо# ліло, що лежало на серці. Це роз# повідь про мужню боротьбу вої# нів та воячок УПА, страждання, депортації, яких зазнали родини борців за волю України. А ще п. Марія — автор та упо# рядник розкішного альбому “Мої вишивки для тебе, рідна Украї# но”, у якому і тематичні рушни# ки, і український національний одяг, і скарби з родинної скрині, витвори власних рук. 27 січня 2018 року п. Марії Хамар Господь подарував — 80! А вона — душею молода, планами і мріями багата, з молодечим запа# лом, добрим поглядом очей, при# вітною і щирою усмішкою. З та# кими, як п. Марія, все навколо стає світлішим. На любові до рід# ного, на таких ентузіастах і патрі# отах, як подружжя подвижників# просвітян Марії та Степана Ха# мар, і тримається світ. Подружжя Хамарів (Марія і Степан) у світлиці!музеї пана Степана в очіку! ванні гостей С. Хамар — другий праворуч, голова Вербівської делегації у с. Поручин на місці загибелі першого провідника молоді Вербова Миколи Семчишина (С. Хамар ініціатор упорядкування і встановлення на могилі дубового хреста) На посвяченні пам’ятника невідомим воякам УПА в с. Бишки. Ініціатор Марія Хамар (перша праворуч). Ліворуч перший — проектант, син Олег, третій — Степан Хамар. 2012 р. На виставці 90 вишитих рушників з усієї України. У Бережанському краєзнавчому музеї, 2009 р.
Народний звичай · “Гуцульську культуру потрібно зберегти і передати нащадкам”. 16 · s. 16strona oryginału ↗

Ватра гуцульської містерії

Автентичний дух культури і мистецтва незабутніх предків запалав ватрою гуцульської містерії у княжому Львові. На проспекті Свободи біля пам’ятника Тарасові Шевченку, що височить із бронзовою стелою “Хвиля Народного Відродження”, відбувся День гуцульської культури у Львові. Василь НАГІРНЯК, голова Верховинської РО ВУТ “Просвіта” ім. Тараса Шевченка, заслужений журналіст України Фото Марії МАКІВНИЧУК та Василя МАНУЛЯКА Дивовижний гуцульський світ культури, мистецької автентики привезли творчі колективи зі столиці Гуцульщини — Верховини. Відкрив театралізоване автентичне свято-фестиваль гуцульської культури священик Львівської Єпархії УПЦ КП отець Олексій молитвою за полеглих героїв у боротьбі з московськими окупантами на Донбасі та поблагословив усю галицьку громаду і гостей краю на цьому святочному заході. З вітальними словами до львів’ян та гостей славної Галицької столиці звернулися голова Львівської обласної державної адміністрації Олег Синютка, Ігор Пасічняк, голова Верховинської район- Феєрія мистецького свята ної ради Іван Шкіндюк, голова Львівського суспільно-культурного товариства “Гуцульщина” Василь Коржук. Промовці закликали завжди пам’ятати наших Героїв, які утверджували державність України та захищають її Свободу і Незалежність на Донбасі. Тих людей, письменників, творчу інтелігенцію, митців, які об’єднувалися на Гуцульщині, у Криворівні, Жаб’ю, культура яких надихала на збереження духовних скарбів української нації. Творчі народні колективи, а це більше 150 учасників, п’ять годин поспіль демонстрували на сцені унікальне автентичне мистецтво Верховинщини — гуцульську музику, співанку, запальний народний танець, гуцульське весілля, театральне мистецтво, показ автентичної гуцульської убирі (одягу) та багато інших яскравих самобутніх талантів. Насолодитися чарами гуцульського дійства і відчути справжній дух Гуцульщини змогли понад 50 тисяч глядачів. Обабіч сцени у виставкових павільйонах діяла святкова виставка-продаж виробів декоративно-ужиткового мистецтва, вишивки, ткацтва, кушнірства, бісероплетіння, писанкарства та інших видів народного мистецтва Гуцульщини. Народні умільці, а їх прибуло до Львова більше двадцяти, ділилися секретами давніх гуцульських промислів, демонстрували майстер-класи з виготовлення гуцульського одягу, виробів декоративноужиткового мистецтва, вдягання гуцульської княгині. Верховинці запропонували львів’янам та гостям міста ту- Святкова хода колядників ри вихідного дня мальовничим гуцульським краєм і запрошували у туристичні мандрівки Карпатами – на Говерлу, Піп Іван, Писаний камінь, Бребенескул, Ребра, Шпиці, Дземброню, Довбушанку. — Ви побачили феєрію мистецької автентики Верховинщини і неймовірної краси колоритні гуцульські дійства, — сказав в інтерв’ю кореспондентам голова Верховинської районної ради Іван Шкіндюк, який і є безпосереднім організатором свята. — Львів’яни і гості краю відчули справжній дух Гуцульщини, який передається через коляду, музику, спів, запальний танець, гуцульську убирю. У цьому колориті гуцули живуть, спілкуються з горами і довколишнім світом. Гуцульську культуру потрібно зберегти, надихнути автентикою всю Україну і передати її нащадкам. Народний аматорський хореографічний колектив “Запальні гуцули” з мальовничого села Віпче, керівник — Василь Ілюк Будьмо разом! П ЕРЕДПЛАТА—2018 П ЕРЕДПЛАТА—2018 Вартість передплати Вартість передплати
Народний звичай · “Гуцульську культуру потрібно зберегти і передати нащадкам”. 16 · s. 16strona oryginału ↗

ТИЖНЕВИК ВСЕУКРАЇНСЬКОГО ТОВАРИСТВА «ПРОСВІТА» імені ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

Засновник: Всеукраїнське товариство “Просвіта” імені Тараса Шевченка Реєстраційне свідоцтво КВ № 4066 від 02.03.2000 р. Шеф-редактор Павло МОВЧАН
Народний звичай · “Гуцульську культуру потрібно зберегти і передати нащадкам”. 16 · s. 16strona oryginału ↗

(з доставкою і поштовими витратами): (з доставкою і поштовими витратами): Поштовий індекс — 30617. Сторінка у каталозі — 76

Черговий редактор Едуард ОВЧАРЕНКО Бухгалтерія 279-41-46 Адреса редакції: вул. Хрещатик, 10-Б, м. Київ, 01001 E-mail: slovo_prosvity@ukr.net http://slovoprosvity.org http://prosvitanews.org.ua Загальний наклад у лютому — 12 800 Листування з читачами — тільки на сторінках газети. Надруковано в ТОВ “Інтерекспресдрук”, вул. Сім’ї Сосніних, 3.
Народний звичай · “Гуцульську культуру потрібно зберегти і передати нащадкам”. 16 · s. 16strona oryginału ↗

АНОНС

Головний редактор Любов ГОЛОТА Редколегія Любов ГОЛОТА (голова), Ярема ГОЯН, Павло МОВЧАН, Олександр ПОНОМАРІВ, Іван ЮЩУК Заступник головного редактора з виробничих питань Наталія СКРИННИК 278-01-30 (тел/факс) на 1 місяць на 1 місяць 14 грн 56 коп. на півроку на півроку 80 грн 90 коп.
Народний звичай · “Гуцульську культуру потрібно зберегти і передати нащадкам”. 16 · s. 16strona oryginału ↗

на 3 місяці на 3 місяці 42 грн 25 коп.

Відповідальний секретар Ірина ШЕВЧУК Відділ просвітянської роботи Ольга ЖМУДОВСЬКА Відділ культури Едуард ОВЧАРЕНКО Відділ коректури Тетяна ЩЕРБАК Ірина СТЕЛЬМАХ Комп’ютерна верстка Ірина ШЕВЧУК Володимир ЖИГУН Інтернет-редактор 279-39-55
Народний звичай · “Гуцульську культуру потрібно зберегти і передати нащадкам”. 16 · s. 16strona oryginału ↗

на рік на рік 159 грн 20 коп.

Відповідальність за достовірність інформації несуть автори. Редакція залишає за собою право редагування та скорочення текстів. Редакція не завжди поділяє погляди своїх авторів. При використанні наших публікацій посилання на “Слово Просвіти” обов’язкове. І н д е к с г а з е т и “Слово Просвіти” — 30617
Емблема «Просвіта»Prosvitianyn