Без мови немає нації · slovo.prosvita.com.ua · s. 1strona oryginału ↗ Сімферопольська сім’я оригіналів із промовистим прізвищем Диво своїх восьмеро дітей виховує вдома за власною методикою осягнення людського щастя. Чимало бід, які зустрічаються людям у житті, — від невмілого виховання і не# правильних пологів, вважають 50#річний успішний професійний театральний ре# жисер, фокусник#ілюзіоніст із багатьма
ДИВАКИ ЧИ ГЕНІЇ?
Ця категорія присутня навіть в іменах юних Див: Добронтус, близнюків Добронцо й Добронто, Добрини, Дивини, Добронрави. А ім’я свого першого сина Валерій почув уві сні — Алкришнус (Алах-Кришна-Ісус), другому дав імя Богдано. Тож добротворчі дива в їхній звичайній трикімнатній квартирі, яку знімають у Сімферополі, трапляються часто. Тут їхнім дружним, доброзичливим і життєрадісним дітям не тісно й не сумно. Завжди разом експериментують, вигадують, творять, пробують і здійснюють. Старші турботливо доглядають за молодшими. Усі вражають розумом і добротою, здоров’ям і силою, лікарів не потребують, не робили жодної прививки, не мають навіть медичних карток. “У нас є власна оздоровча система, яка починається з першого дня народження малят”, — запевняє струнка й гінка, як і всі її діти Диво-мама, котра всіх “своїх дивенят” народжувала вдома у ванні, а пологи приймав батько. Усі Диво-діти до року уміли плавати, ходити й бігати, в рік — заговорили, у два — вже читали, у три — рахували й писали. П’ятеро хлопчиків і три дівчинки (старшій — 15, молодшій —
півтора рочки) цілорічно купаються в морі, під водоспадами, в крижаних гірських річках і щоденно — у ванні, не знають що таке хвороби, а їхній фізичний гарт вражає навіть спортивних тренерів. Батьки вважають, що в цьому допамагає й пірамідотерапія. Тригранних пірамід у їхньому помешканні безліч. Вони, на думку цього незвичного, міцного й працелюбного родинного кола, здійснюють енергетичне підживлення їхньої оселі й організмів, захищають від усіляких шкідливих чинників. Валерій — до всього, ще й майстер східних єдиноборств, навчає сім’ю усіх примудростей уміння захистити себе. Але основна теза їхньої методики — вдумливий оптимізм, доброзичливість та безконфліктність. Головне — розвинути природні нахили й задатки, фантазію й гумор дитини, переконані батьки, котрі називають себе “енергетичними половинками, що акумулюють одна одну й тяжко переживають навіть найкоротші розлуки”. Диво-діти не відвідують ні дитсадків, ні шкіл, навчаються без допомоги держави чи спонсорів так дружно й захоплено, що переважають знаннями своїх ровесників із загальноосвітніх закладів. До повноліття вільно володітимуть українською, російською, англійгучними титулами, психолог, педагог і спортсмен Валерій і його 33#літня дру# жина Діана. Вони створили свій успіш# ний приватний “Театр Див” і школу# студію чарівників, де навчають бажаю# чих максимально використовувати весь потенціал, яким природа обдарувала лю# дину. В її основі, як і в сімейній школі для власних дітей, — фантазія та доброта.
ською, французькою і грецькою мовами. Знання отримують вдома за індивідуальними програмами, в основі яких спартанське виховання. Батьки й репетитори викладають головні предмети: ерудицію, фантазію, логіку, закони природи й фізичні можливості організму, керівники різних гуртків за інтересами задовольняють і поглиблюють їхні різнобічні нахили. А ще, всі діти з захопленням беруть участь у циркових виступах батьків-ілюзіоністів. Так вони, позбавлені певного стандарту, який існує в загальноосвітніх школах, набувають знань, умінь, навичок здорового способу життя, етикету, самовдосконалення й духовного розвитку — у сукупності розвиваються як гармонійні особистості. У родині вважають: вивчення детально викладеного у їхніх книгах “Дивна сім’я” і “Фундаментальні знання” унікального досвіду, — де пропагуються принципи оздоровчої системи “Повноцінний ритм життя”, може допомогти українцям взяти на озброєння принципи виховання здорового покоління. Тому запрошують до співпраці всіх зацікавлених і небайдужих до долі власних дітей земляків.
Закінчення на с. 14
Президент готовий взяти відповідальність на себе. Нардепи — ні Стор. 3
Збережемо ідеали національної революції!
Стор. 6—7
“Серед книжок, у книжках, заради книжок”
Стор. 12
Квіти в мегаполісі
Стор. 15
Події, факти, коментарі · s. 2strona oryginału ↗ ВІЗИТ
Вона ведеться такими засобами, ніби боротьба йде не на життя, а на смерть. Із попереднім інформобстрілом через засоби масової інформації, наскоками кавалеристів з оголеними шаблюками, застосуванням смердючих газів, які тхнуть неправдою і напівправдою, із неперебірливим залученням союзників як доморощених, так і закордонних, із застосуванням “важкої артилерії” сенсаційних звинувачень, з обміном ударами нижче пояса. Гірко й сумно. Схоже, такого не було в найгірші для незалежної України часи. Наша спільнота розгублена й ошелешена всім цим. Звичайно, це не крах світу, але — крах ідеалів Помаранчевої революції, оскільки саме її чільники подали стартовий свисток. Принаймні для багатьох із тих, хто в них повірив. А насправді ж — це банальний початок наступних виборів до Верховної Ради, які не за горами. Війна ведеться за місце в політичному ковчезі-парламенті, який може вмістити лише 450 душ, а бажаючих туди потрапити — без ліку. Бо саме сюди переміститься центр державної влади й політичного впливу, оскільки почнуть уже діяти вимушено проголосовані свого часу — в пакеті (?!!) з рядовими, але кон’юнктурними законами — зміни й доповнення до чинної Конституції. Початок цій ганебній війні не за правилами поклала політична криза, викликана відставкою уряду й відстороненням найближчих до Президента людей, звинувачених у корупції. Десять днів визначив Віктор Ющенко органам, які колись називали компетентними, для перевірки цих звинувачень. Коли пишуться ці рядки, ще немає інформації, чим закінчилася ця перевірка. Однак мало хто сумнівається в можливих висновках: мовляв, звинувачення безпідставні, жодної корупції в оточенні Президента немає і бути не може. Адже про свій сумнів, що вона є, натякнув сам Президент, даючи вказівку про розслідування. А головний законник — Генеральний прокурор Піскун — поспішив ще до перевірки запустити в суспільну свідомість думку, що в матеріалах, переданих екс-керівником Секретаріату Президента Зінченком щодо корупціонерів немає фактів, а одні заяви. Тим часом, попри оптимістичні декларації екс-прем’єра
Юлії Тимошенко, що очолювана нею сила, хоч і не буде тепер блокуватися з Народним союзом “Наша Україна” Ющенка, а піде на вибори самостійно, але паралельним із ним курсом, протистояння не тільки не зменшувалося, а й наростало. Ні, сама Юлія Володимирівна особисто Президентові недовіри не висловлювала, але її активні прибічники робили на нього серйозні наскоки. Зрештою, обидві команди наввипередки вправлялись у звинувачувальному красномовстві. Заговорив і полум’яний адепт Юлії Тимошенко екс-голова Служби безпеки Турчинов: на прес-конференції він виклав низку фактів, які (якщо вони достовірні) свідчать таки про корупцію. Турчинов теж відкрито не нападав на Ющенка, однак називав факти, коли той не реагував на сигнали СБУ, іншими словами, покривав корупціонерів. Згадав також про те, що штучно зволікається розслідування справи про отруєння Президента, і що в ньому нібито той сам не зацікавлений. Словом, резонанс від цієї пресової конференції був настільки гучним, що досяг Сполучених Штатів Америки, де перебував у цей час Ющенко, і змусив його з-за океану спростовувати сказане Турчиновим: це, мовляв, “нісенітниця собача”, і що в керівництва СБУ “за збиранням компроматів на друзів просто бракувало часу для раціональної роботи”. Певно, Віктор Андрійович, по-перше, забув народну мудрість: скажи, хто твій друг, і я скажу, хто ти. Адже якщо на друзів є компромат, то чи можуть вони бути друзями? А по-друге, він і не помітив, що особисто втягнувся в сумнівну дискусію, виправдовуючись, чого, можна здогадуватися, і чекали опоненти. Виправдовуватися завжди збитково, нападати куди вигідніше. Суперечності й колізії у верхах нової влади надзвичайно порадували так звану опозицію в особі лідерів есдеків(о) Медведчука й реґіоналів Януковича, які ніяк не могли знайти точку опори своєму опонуванню, і, не маючи плідних ідей, обходилися загальниками й потихенько хиріли. А тут на тобі — ніби сам Господь Бог послав рятівний круг: є за що вчепитися. Хмизу у вогнище підкинув Леонід Кравчук, забувши, що так негідно чинити першому всенародно обраному президентові України. Зрештою, це не дуже здивувало, оскільки Леонід Макарович давно вже перетворився на довірену особу Суркіса й Медведчукового адвоката. Отже, він, підхопивши інтернетівську інформацію, нібито російський олігарх в опалі Березовський п’ятнадцятьма млн. доларів фінансував блок Ющенка на минулих виборах, навіть потелефонував Березовському в Лондон, щоб той підтвердив цей факт. З якою насолодою Хитрий Лис, як нарекли Кравчука в народі, викладав, що це порушення законодавства, яке може потягнути за собою імпічмент президента, хоча він мало реальний, оскільки ні процедура не виписана законодавчо, ні голосів у Верховній Раді не вистачить. То навіщо було про це говорити? Та для того, щоб ще більше загострити протистояння та дестабілізувати політичну ситуацію. Не хочеться переказувати всі перипетії цієї шамотні. Десятки прізвищ випірнули на поверхню: Березовський, Бродський, Червоненко, Жванія, Порошенко… Уже сам перелік імен наштовхує на припущення, що проводиться масштабна операція щодо дискредитації не тільки переможців Помаранчевої революції, а й України загалом, задумана справжніми майстрами чорної справи, які мають для цього величезні кошти і які славляться нестандартними ходами у здійсненні різного роду провокацій. В останній декаді вересня має бути сформований новий уряд. На посаду прем’єра Президент пропонує Юрія Єханурова, компромісного фахівця, який у різний час з успіхом працював і з Ющенком, і з Кучмою. Не просто буде здобути в парламенті необхідних 226 голосів для затвердження Глави уряду, але все робиться для того, щоб він пройшов. І, вочевидь, пройде. Та навряд чи це додасть авторитету Президентові. По телебаченню показали, з яким захопленням кинувся кандидат у прем’єри обнімати й цілувати екс-президента Кучму на летовищі в Дніпропетровську — і це багатьма людьми, особливо на заході країни, сприйнято як ще один промовистий факт реставрації старої влади, що приписується Ющенкові. На жаль, війна компроматів вступає в ту стадію, коли повернути назад уже буде неможливо. Усе це гнітюче впливає на український загал: люди розчаровані й пригнічені. Мій приятель, розважливий учений, відомий про-
ПОГЛЯД: ДЕНЬ ЗА ДНЕМ фесор, національно свідома людина, яка всіма фібрами душі підтримувала Помаранчевий Майдан, скрушно показав на свій робочий стіл і з гіркотою сказав: “Бачите, я прибрав помаранчеву символіку…”. Тисячі людей телефонують у редакції іна телеканали, щоб висловити своє негативне ставлення до того, що відбувається в країні. Навіть моя дружина з серцем кинула: “Не піду на вибори — і край!..” І такі настрої переважають. Усе це викликає сумні роздуми. Україна нині роздерта не навпіл, як під час минулих президентських перегонів, а на частини. Помаранчевий електорат роздвоєний. І ті обнадійливі прогнози, що в єдиному блоці прихильники Ющенка і Тимошенко легко матимуть у наступному парламенті більшість, нині здаються фантазією. Хочемо ми цього чи ні, але щось у верхах діється не те. Віктор Ющенко власноруч перетворив свою палку прибічницю, якщо робити висновки з її колишніх декларацій, у могутню суперницю. Боротьба ведеться на політичне знищення. Війна компроматів знівелює обидві сили. Відомо ж-бо: коли двоє б’ються, перемагає третій. Он уже й Народна партія, що її кликав до спілки Ющенко, створює свій, так званий Народний блок Володимира Литвина. А ще є комуністи, соціалісти, реґіонали… А ще є януковичі, корчинські, вітренки… Справді бо, нинішня ситуація, поглиблюючись, може призвести до цілком передбачуваних наслідків: воюють одні, а терпітиме народ. То що ж робити? Найперше — обом сторонам подумати передусім про Україну. Друге: негайно запровадити мораторій на вилив компромату. Третє: припинити взаємне поборювання; іти своїми шляхами, але до однієї мети. Інакше не зрозуміє народ і не простить історія. А може, й справді мають рацію польові, точніше — майданні командири, народні депутати Тарас Стецьків і Володимир Філенко, які закликають 20 листопада, у першу річницю Помаранчевої революції, скликати знову Майдан і нехай влада прозвітує перед народом, який її відстояв, як вона виконує революційні лозунги й настанови?
z
Віталій КАРПЕНКО
Події, факти, коментарі · s. 2strona oryginału ↗ Під час візиту Президента України Віктора Ющенка до США 14—18 вересня його було нагороджено філадельфійською медаллю Свободи, якою щороку відзначають осіб або організації, які досягли особливих успіхів у відстоюванні загальнолюдських прав і свобод. Серед уже нагороджених медаллю Свободи — Кофі Аннан, Вацлав Гавел, Нельсон Мандела, Лех Валенса й інші. “Я присвячую цю нагороду українській нації, громадянам вільної і демократичної країни, — сказав Віктор Ющенко. — Не група людей чи політична сила зробила демократичний вибір, а вся нація”. Крім того, Президент України взяв участь у ювілейній сесії ООН, а також зустрівся із керівниками кількох країн та українською діаспорою. Віктор Ющенко заявив, що Україна не відмовляється від євроінтеграційного курсу, і вступ до СОТ — реальний для нашої держави ще в цьому році. Глава Української держави наголосив, що стосунки України із США, НАТО і Європейським Союзом упродовж останніх місяців “радикально поліпшилися”. Серед нагальних завдань зовнішньої політики України Президент назвав отримання статусу країни з ринковою економікою, підписання із США двостороннього протоколу про взаємний доступ на ринки товарів і послуг, відміну поправки Джексона-Венніка. Відтак уже наступного року Україна планує розпочати переговори з Євросоюзом про формування зони вільної торгівлі. Перебуваючи в США, Віктор Ющенко зробив кілька політичних заяв. Зокрема він пообіцяв, що другий етап розслідування справи вбивства Георгія Ґонґадзе неминуче дасть відповідь, хто замовив убивство журналіста. “Буде поставлена крапка у питанні, хто вбив і хто замовив убивство”, — сказав він журналістам у Нью-Йорку. Беручи участь у “круглому столі” “Сприяння ефективному управлінню: створення передумов для ефективного управління” у рамках конференції “Глобальна ініціатива Клінтона”, Президент України висловив своє бачення щодо реформування ООН у контексті нових викликів часу. Так, на думку Віктора Ющенка, боротися із проблемами бідності й охорони здоров’я потрібно не лише вузькогалузево: “Глобальна відповідь на такі виклики — демократизація політичних систем, спілкування громади і влади… Доки ми не матимемо здорової політичної системи, яка відповідає демократичним засадам Організації, у тому числі в Україні, ми не дамо відповіді на ці виклики”.
z
О. С.
Події, факти, коментарі · s. 2strona oryginału ↗ Фото О. Галати
Ciąg dalszy z wcześniejszej strony — fragment strony
нята на 57 %, пенсії вперше за історію України приведені до показника прожиткового мінімуму, програми щодо дитинства сформовані на прирості в 3—4 рази, якщо говорити про програми для матерів, — вони підвищилися від 5 до 11 разів. Потім, до цього курсу почали ділити ресурси, яких не існує, почали обіцяти дати те, чого в країні немає. Економіка почала реагувати на такий хід політики. Оскільки тут лунало запитання, щоб я пояснив, за що я відправив у відставку попередній уряд, я хотів би декілька цифр назвати. За 8 місяців 2005 року темпи зростання валового продукту уповільнилися у 2,32 рази. Якщо на початку року вони були 6,5, то сьогодні вони складають — 1,6 %. Ми маємо диекономічній практиці не буде. Я не буду вдаватися в деталі інших економічних показників, наприклад, показника інфляції споживчої корзини, де, ми всі розуміємо, є серйозні перекоси у бюджеті. Серйозні, викликані ростом цін на ту чи іншу групу товарів споживання. Заборгованість із заробітних плат виросла на 15,9 %. Я говорю про тенденції за 8 місяців. Обсяг імпорту зріс на 24 %, обсяг експорту — на 7,6 %. Це — претензії бізнесу. Підсумовуючи це, я хотів би сказати, шановні колеги, що на тлі тих процесів, які почали відбуватися, особливо починаючи з другого кварталу поточного року, ряд негативних моментів проявився у системі відносин команди, яка представляла владу в Україні. Ці коншим виборцям ні пенсій, ні зарплат, ні стабільних цін. І тому ці дві точки, я переконаний, є прямим політичним обов’язком еліти, незалежно від кольору прапора, під яким вона знаходиться. І третє. Багато дискусій виникає навколо виборів 2006 року. Я вам даю слово, адміністративний ресурс працювати не буде. Я вам даю слово, жодний канал державних фінансів віднині — ні кошти НАК “Нафтогазу”, ні кошти Мінтрансу, ні кошти “Зв’язку”, — жодні бюджетні кошти на вибори 2006 року працювати не будуть. Я вам даю тверде слово! Вибори будуть чесними, прозорими і публічними. Я у переговорах з ОБСЄ зайняв позицію, яка дала змогу продовжити моніторинг за демократичними маяками України до виборів у парламент 2006 року. Ми повинні мати поведінку максимально відкриту. Хай у нас будуть спостереження з усіх інститутів, які бажають перевірити чистоту і публічність наших виборів наступного року. Як Президент України я зроблю все, щоб припинити дестабілізацію. Зараз Верховна Рада може стати зі мною поруч у подоланні цієї кризи. Може зайняти іншу позицію: роздмухувати її далі. Переконаний, що мудре рішення, сміливе рішення — це стати на позицію якомога швидше стабілізувати ситуацію в Україні. Ми, шановні друзі, підписали з вами декларацію і продемонстрували цим самим, що ми усвідомлюємо ту відповідальність, яка в нас є перед Україною. Хотів би зупинитися на тих речах, які декого тривожать. Я вам гарантую, що я не допущу політичних репресій, політичних переслідувань (вигуки в залі). Цю іронію я можу прокоментувати таким чином. Що в цьому залі, можливо, дуже рідко між деякими командами було порозуміння, і основні події творилися за кулісами, через авантюри. Я скажу, що це не моя політика, друзі. Я вірю, що кожна сторона, яка підписала угоду, буде дотримуватися свого слова. Якщо сьогодні існує питання про наповнення цієї декларації, я просив би всіх сісти за стіл і наповнити конкретним змістом, утому числі і тези, які стосуються недопущення політичних переслідувань. Я готовий узяти всю відповідальність на себе, друзі. Наступне. Що стосується механізму формування уряду. Механізм формування уряду є відкритим шляхом проведення взаємних політичних консультацій із фракціями. Я підкреслюю, що в принципах формування уряду не буде осіб, які себе пов’язали з бізнесом, які себе дискредитували, осіб, які не є в контексті тих політичних домовленостей, які ми формуємо в рамках формування уряду. Наступне. Що стосується політичної реформи, друзі. Я, як Президент даю вам гарантію, що буде той хід політичної реформи, який намічений, — я не буду творити дії деструктивного характеру. Не буду. Те, що підтверджено на папері, я буду тою стороною, яка буде виконувати ці дії. А зараз, шановні друзі, прошу розглянути представлену кандидатуру Єханурова Юрія Івановича на посаду Прем’єр-міністра України і прошу підтримати. Спасибі.
хто запевняє своїх виборців про відданість народним інтересам, своя політична сорочка виявилася ближчою. Втягування ж країни в подальший сценарій термінового введення в дію політреформи, перехідних положень і дострокових парламентських виборів ні державі, ні народу користі не принесе, бо робота в кризовому режимі ще ніколи стабільності не додавала. Прикро, що власна “ображеність”, спрага реваншу та загумінкувата пімстливість окошаться на українцях.
z
Радміла КОРЖ
Шановні друзі! Шановні представники засобів масової інформації! Переконаний, що в кожній країні є часи, моменти, коли існують виклики, проти яких національна еліта, і, перш за все, — політична, повинна сформувати свою ефективну позицію і реакцію. Те, що сьогодні відбувається в Україні, якраз, на мій погляд, є тим моментом, коли політична еліта нації повинна згуртуватися, керуючись вищими інтересами країни і дати оцінку і відповідь на ті виклики, які в нас існують. Переконаний, що окрім тих людей, які є в цьому залі, цієї праці ніхто не зробить. Тому сьогодні явас закликаю не до інтриг, не до війни, не шматувати країни, не займатися процедурою працевлаштування декількох осіб, а чесно говорити про інтереси нації і держави. Переконаний, що це єдина база, друзі, на якій ми всі можемо виграти заради інтересів нації і народу. Усе решта — це кроки, які рано чи пізно девальвують ті політичні сили, які цьому будуть протистояти. Мені часто приходить на згадку ситуація 1948 року в Німеччині, коли після трьох років окупації у країні не йшли ні економічні реформи, ні гуманітарні реформи, ціна на все вимірювалася або пачкою цигарок, або коробкою сірників. Нація не вірила нів що. Тільки еліта, зібравшись, підписала Пакт про стабільність і почала демонструвати один одному, партнерам по політиці, по бізнесу, профспілкам, банкірам і т. д., речі, навколо яких можна згуртуватися. Я хотів би дати своє бачення тих процесів, які відбуваються, і, очевидно, деяку оцінку. Переконаний, шановні друзі, що сьогодні вирішується не доля Єханурова — бути йому прем’єр-міністром чи не бути. Сьогодні наша доля вирішується, доля Парламенту, Президента, — ефективно, адекватно реагувати на здатність забезпечити стабільність України. Це тест, який повинен пройти парламент. Повірте, я знаю, як сьогодні ніч пройшла, і в якому лісі, і з якими потугами, на жаль. Я не хотів би, щоб знову працювали гроші. Я вас прошу, друзі, сьогодні присягти виключно керуючись моральними моментами. Друзі, я прошу, щоб сьогодні працювали державні й моральні важелі. Тепер я хочу пояснити, що відбувається. Я переконаний, що вкраїні задіяний цинічний план руйнації влади. Цинічний план! Причому, до цього плану залучилися дехто із Майдану і дехто з тих, хто його хотів розігнати. Такий дивний альянс, і ми рухаємося до руїни, шановні друзі. Той авторитет, той імідж, який у нас був, сьогодні невблаганно скорочується. І це тест для всіх нас. І тому я хотів би пояснити ряд кроків, які мною, як Президентом, були здійснені, в тому числі щодо уряду. Попередній уряд дав утягнути себе в неблагородну гру, в частину цього сценарію. Але я почну по порядку. Ми почали фінансовий, економічний і політичний рік із того, що зробили економічну програму, бюджет, мета якого була на базі ресурсу, який ми мали на початок економічного року, направити їх, у першу чергу, на заробітну платню, пенсію, фінансування програм дитинства і материнства. Це були ясні чотири пріоритети. Заробітна платня відповідно до бюджету під-
Голосуючи 20 вересня, Верховна Рада України успішно “провалила” кандидатуру Юрія Єханурова на посанаміку нижче попереднього року. Або в цілому скоротилися темпи приросту валового продукту більше ніж у п’ять разів. Це база формування бюджету, соціальних програм і таке інше. Друге. Темпи зростання промислового виробництва уповільнилися в 2,4 рази, а сільського господарства — в 1,7 рази. Якщо ми говоримо про інші бази й показники — торгівлі, експорту, імпорту, за 7 місяців цього року, торговельне сальдо, яке було на січень—липень попереднього року і складало 2,6 млрд. гривень, сьогодні впало практично до нуля. Ми залишилися з двотижневим запасом позитивного сальдо. Це складає 118 млн. доларів. Переконаний, що величезну послугу в цьому зробила й та бездарна політика ревізії митних ставок, яка була проведена декілька місяців тому. Йдемо далі, шановні друзі. Залишається велика частка податків, які підприємці сплачують наперед. За перше півріччя переплати зросли до 6 млрд. грн, або 29,3 % надходжень мобілізованої державної податкової адміністрації України за перше півріччя. Це — претензії бізнесу. Невідшкодована сума ПДВ на 01.09 складає 2,6 млрд. грн. Це ті речі, друзі, які я обіцяв, виступаючи і перед Майданом, і перед українським парламентом, що їх у нас в флікти формувалися на закулісних, непрозорих і незрозумілих рішеннях, які, час від часу, приводили до виникнення публічних конфліктів. Останньою краплею у цьому сюжеті був конфлікт навколо приватизації Нікопольського феросплавного заводу, де, про що ви знаєте, було прийняте унікально справедливе рішення суду. Але через закулісні потуги уряду на вулиці вийшло декілька тисяч людей на протистояння. Туди були заведені підрозділи Міністерства внутрішніх справ для того, щоб провести акцію з утвердження нового директора, якого ніхто на завод не пускав. Ми стояли за один крок від кровопролиття. Це був анти-Майдан. Це не моя політика, друзі. Я не хочу, щоб в Україні вирішувалися суперечки з бізнесом, керуючись унікальними судовими рішеннями, на такій підставі. Це дискредитує Україну. Тому ми маємо скорочення інвестицій, тому ми маємо колосальну недовіру бізнесу до української влади, і ми є свідками цього. Кінець кінцем у команді влади виникли закулісні інтриги, наклепи, — безпідставні, а може, і підставні взаємні звинувачення. Система життя в інтригах установилася як звичайна. Я намагався присвятити останні 8—10 днів, працюючи до глибокої ночі, щоб принести порозуміння у команду влади. Включно — всередині уряду, між урядом і різними інституціями. Якийсь час мені вдалося відчути, що це порозуміння близьке, але, як водиться, за ніч воно було зраджене. Знову закулісними консультаціями. І тому, шановні друзі, я хочу сказати таке. Я підтримував уряд, інші інституції влади, роботу РНБО, роботу Секретаріату Президента, я цінував зусилля моїх колег, які спрямовані на добробут і на благо нації. Але я не міг, шановні друзі, заховати голову в пісок і дивитися, коли руйнівні процеси зайшли в інститути влади і з кожним днем вони девальвували імідж і репутацію країни. Коли не вдалося знайти це порозуміння, я прийняв рішення про відставку всіх сторін, які не змогли знайти рішення в цьому конфлікті. Я ще раз підкреслюю: проблема конфлікту не в стосунках Ющенко—Тимошенко, не в стосунках Ющенко—Порошенко чи нев стосунках Ющенко—Зінченко. Нев цій площині було непорозуміння. Але я був утягнутий у вирішення цих питань своїми активними діями і нажив непорозуміння з багатьох сторін. Але я засвідчую вам, що я цей крок робив заради України, а не заради якоїсь частини владної команди. Прошу це зрозуміти як ключовий керівний моменту мотивації моїх дій. Тепер, шановні друзі, мій план стабілізації, який сьогодні з вами необхідно обговорити і прийняти. Перше, шановні друзі, якщо ми бажаємо максимально швидко стабілізувати ситуацію в країні, нам треба прийняти, розглянути на сьогоднішньому засіданні і затвердити те подання, яке я сьогодні офіційно представляю вам — подання на призначення Єханурова Юрія Івановича Прем’єр-міністром України. Нам треба всім докласти зусиль, щоб цей уряд був неполітизований, непартійний. Ми розуміємо, що нам треба сім місяців прожити в прагматичній роботі. Власне кажучи, в нас є два вибори: сім місяців проіснувати, жити в стагнації або жити в розвитку. Жити в розвитку ми можемо тоді, коли ми сформуємо на цей час і дамо всі можливості ефективно працювати уряду. Переконаний, що тільки уряд, який сьогодні буде сформований із прагматиків, може ці сім місяців ефективно працювати на людей. Тому я просив би вашої згоди на підтримку такого розвитку сценарію щодо затвердження нового уряду. Друге. Стабілізація економіки, стабілізація торгівлі, інвестиційного клімату і других базових речей розвитку 2006 року буде виходити з нашого професійного, об’єктивного і своєчасного розгляду бюджету 2006 року. Переконаний, що своєчасний розгляд бюджету-2006 дасть хороші сигнали на ринок економічний, інвестиційний, інвесторам, як внутрішнім, так і зовнішнім, для того, щоб активізувати свої дії в рамках національної економіки. Ми повинні, друзі, ясно зрозуміти — ніякі скандали і кризи не замінять на-
Początek tekstu może być niepełny — porównaj ze stroną oryginału
ду прем’єр-міністра України. Не вистачило трьох голосів. Незважаючи на заклик Президента до консолідації усієї політичної еліти, прохання забути про партійні розшарування і особисті образи і поставитися до питання по-державницьки. Вранці, перед початком засідання майже всі були впевнені, що кандидатура Президента набере потрібні 226 голосів. Атмосфера в залі була діловою, спокійною. Засідання відбувалося чітко, виважено, в нормальному робочому режимі. До голосування… Голосування по фракціях показало наступну картину: фракція комуністів — 0, “Реґіони України” — 3, “Наша Україна” — 45, Народна партія Литвина — 44, блок Тимошенко — 1, Соціалістична партія України — 25, Українська народна партія — 22, “Єдина Україна” — 4, СДПУ(о) — 0, “Вперед, Україно!” — 20, “Реформи і порядок” — 6, партія промисловців і підприємців України — 15, Народний Рух України —
14, НДП, “Трудова Україна” — 11, позафракційні — 13. Як обіцяли, і в цьому виявилися послідовними, не голосували комуністи та есдеки. З “Реґіонів України” проголосували троє депутатів. І навіть один із БЮТ, хоча перед цим фракція прийняла рішення, що не буде голосувати за кандидатуру прем’єра. Вистояв проти “вироку” Сергій Головатий. Існує думка, що провал Єханурова — просто технічна помилка в розрахунках можливих голосів “ЗА”, —
кілька депутатів із “Нашої України” цього дня перебували у відрядженнях або хворіли. Але, якби там не було, — Україна залишилася без уряду на невизначений термін, що може спровокувати жорстку кризу: надходить дата затвердження бюджету наступного року, а робота над цим документом загальмувалася. Депутатів не переконало навіть щире, дохідливе слово Президента про загрозливе становище вітчизняної економіки: тим,
ПОЛІТТЕХНОЛОГІЇ аме в апокаліпсис, і ніяк не менше, будуть старанно грати всі фігуранти українського політикуму. Такий прогноз дали фахівці з Агентства моделювання ситуацій на прес-конференції в УНІАН. На їхню думку, сьогоднішнє політичне шоу виконується політиками й політтехнологами задля самих себе, тому що виборці, втомлені попередніми виборчими кампаніями, в своїй більшості вже перестали реагувати на технологічні й інформаційні подразники, які так чи інакше стосуються політики. Для того, щоб підтримати міф про необхідність свого існування в суспільстві, політичні фігуранти справді можуть дійти, за словами Президента, “до масштабів ядерної бомби” в своїй спробі викликати реакцію суспільства, гідну минулого листопада. Політологи стверджують, що Помаранчева революція розбалувала політиків, давши їм відчути себе в ролі справжніх “воєнних вождів” нації. Тому серед монотонних буднів вони будуть намагатися взимку за будь-яку ціну повернути собі хоча б сурогат цього відчуття.
Сьогоднішні заклики до повернення Майдану роблять прогноз політологів з АМС реальним. Зважаючи на те, що зараз ніхто з політологів не може дати єдиного прогнозу на майбутнє, все ж таки можна передбачити деякі основні моменти того шоу, яке очікує Україну. Вибори 2006 будуть жорстокими і брудними, тим більше, що опонентами виступатимуть вчорашні союзники; виборці, які отримали значну психологічну втому від попередньої кампанії, на тлі наростання кризи
Фото Олександра Галати від завищених очікувань, будуть інертнішими. І “розкачати” їх до минулорічного рівня не зможуть усі партії разом узяті. За тих умов, коли всі фігуранти виборчого процесу нарешті усвідомлять, які можливості для партій відкриває політреформа (хоча в якому вигляді й за яких умов будуть утілені її принципи ще досі не зрозуміло) протистояння загостриться. Однак усі учасники добре організованих та проплачених акцій усе ж таки залишаться до політики байдужими.
ГЛАС НАРОДУ
Також цілком очікуваним і реальним буде пожвавлення діяльності “дрібних партій”, для яких “переповзання” через 3 % бар’єр — єдиний шанс для подальшої життєдіяльності. Зважаючи на всі передвиборні конфігурації, політологи з Агентства моделювання ситуацій, презентуючи своє дослідження “Політичні партії України: підготовка до парламентських виборів 2006”, подають десять основних гравців кампанії: “Народний союз “Наша Україна”, “Батьківщина”, Партія Реґіонів, Комуністична партія України, Соціалістична партія України, Народна партія України, ПСПУ, СДПУ(о), “Трудова Україна”, Партія Зелених України. Звісно, можна посперечатися щодо можливості самостійної гри чотирьох останніх політичних сил. Особливо ж цікаве це дослідження тим, що чи не вперше в Україні подаються відкриті відомості про кадрові, фінансові, організаційні, технологічні й медійні ресурси перерахованих вище потенційних гравців. Що взагалі дає достатньо серйозний ключ до розуміння заплутаної гри українського політикуму. На жаль, не доступний широкому колу виборців.
Ми, мешканці Дніпропетровська, вимагаємо нарешті створити нормальні умови для відродження української культури, історії й національної свідомості, які століттями гнобилися Росією. Як попереднє, так і нинішнє керівництво облдержадміністрації, мер міста не докладають зусиль для цієї благородної місії. Ба, більше того, вони йдуть у фарватері проімперських забаганок, тепер вже ніби сусіда України, Російської Федерації. Незважаючи на те, що ось уже більше 10 років існують на різних рівнях комісії, очолювані п. С. Костюченком і А. Болєбрухом з перейменування тоталітарних і проімперських назв міст, вулиць, проспектів, площ, різних установ та закладів, майже ніякого поступу в цьому напрямку: з великими потугами перейменовано 4 позиції величезного списку. Усе, як у радянські часи, вирішується келійно і не на користь українського народу. Більше того, дніпропетровські церковні ієрархи підхопили з Москви нову ідею про те, що ніби наше козацьке місто було назване не на честь російської імператриці-повії та гнобительки Єкатєріни II, а на честь св. Єкатєріни. Отак повернули — ні більше, ні менше!!! Хоча сам Потьомкін, як свідчать історичні джерела, назвав це місто саме на честь Єкатєріни II. А нині, під час літніх відпусток ні з того, ніз сього з’являється вже й “узаконена” назва Єкатєрінінський бульвар (на радість російським шовіністам) на місці новозведеного будівельного комплексу під красномовною назвою Арбат. Воно ніби й нічого, але ж це безсоромна російська політика при потуранні місцевої влади. Адже на його відкриття приїздив із Москви сам Лужков… І де цей бульвар розташований? А прямо впирається у вулицю Тараса Шевченка. Яке нечуване блюзнірство!!! Продовжується зрощення і зросійщення дніпропетровської влади з т. зв. УПЦ Московського патріархату в особі його владики Іринея. Не виключено, що цей високий достойник і є ініціатором т. зв. ідеї про св. Єкатєріну, про яку ніхто впродовж скількох віків не чув. Для початку владика Іриней запропонував воздвигнуть пам’ятник т. зв. св. Катерині. У спонсори він залучив навіть нашого шанованого п. Ю. Єханурова разом з його дружиною, котрий, не розібравшись у перипетіях цієї інтриги, підтримав це рішення. Якщо це стосується святої, то для чого владика звертається до всієї громади міста, а не до своєї пастви? Знову як у приказці — “не мытьем, так катаньем”… Знову, як і під час виборів, церква втручається у політичну боротьбу, причому не на користь України. Отже, ми вимагаємо ще на початках припинити маніпулювання і спотворення правдивих фактів, з метою недопущення перейменування нашого міста чи його куточка, пов’язаного з одіозним ім’ям і фігурою Катерини II. Уважніше читайте історію і шануйте рідне, якщо взялися керувати цим народом. — Пропонуємо негайно прибрати хрест, який установили перед в’їздом у Дніпропетровськ. Що це за хрест покладено на ціле місто? Світ такого ще не видів. — Просимо вищих посадовців міста Дніпропетровськ дослухатися до пропозицій української інтелігенції і надати назви вулиць, проспектів, площ та закладів, які пов’язані з іменами корінних мешканців і заслужили це своєю працею на благо українського народу. Зокрема назвати головний проспект міста іменем Д. Яворницького і т. д. — Рішуче вимагаємо змінити склад комісій та їхніх головуючих, котрі займаються перейменуванням назв, і поставити людей небайдужих до повернення національної свідомості українців і до минулого нашого народу. Попередній склад боявся цієї правди, виконуючи накази проросійськи налаштованої влади у Дніпропетровську. Ми довго мовчали, тепер прийшла пора, щоб справедливість восторжествувала і сподіваємося на підтримку Президента, уряду, всієї громадськості Дніпропетровщини та України.
z
z
Радміла КОРЖ
Фото Олександра Галати
Радміла КОРЖ
z
якщо всі справи зникнуть, то він досить швидко допоможе їх знайти. Хочеться запитати: як? Якщо все вищесказане відповідає дійсності, то копії існують. Але чи можна довіряти копіям? І ще: якщо здійснено службовий злочин, то існує пряма загроза розголошення державної таємниці. Які ще справи з канцелярії СБУ можуть випливти на світ? А це вже серйозніший злочин, ніж обвинувачення, висунуте проти Петра Порошенка у здирництві. І нарешті: якщо пан Турчинов такий уже чесний, чому не вийшов на прес-конференцію набагато раніше, ще в статусі керівника СБУ? Коли документи і справи ще були доступні без скоєння “службового злочину”? Питання, на які кожен повинен дати собі свою самостійну відповідь… Зрозуміло тільки одне: війна продовжується і буде безжальною… Скривджена Юлія Володимирівна разом зі своєю командою наразі прагне тільки одного: влади… А оскільки привселюдного вибачення від Президента та слізного прохання повернутися і очолити новий уряд не надійде, — то ми можемо очікувати що завгодно: продовження війни компроматів (яку вже використовують собі на користь сили, що програли в минулому році), розиграш карти політреформи (що призведе до повної політичної і правової дестабілізації в країні), спробу повторення Майдану (не забуваймо аксіоми, що історія повторюється тільки у вигляді фарсу). Одне зрозуміло: допущено дуже багато помилок. Але люди, які на користь своїх власних інтересів жертвують стабільністю держави у важкий перехідний період, довіри вже не викликають.
Т. КОВАЛЬЧУК, В. БОГОВИК та інші. Всього 51 підпис. Збір підписів продовжується
СКАНДАЛ о війни готувались. Щонайменше: одна зі сторін… Ще на початку року, коли Юлію Володимирівну було призначено прем’єр-міністром, експерти обережно прогнозували майбутню відставку уряду, з тим, що Тимошенко відіграє роль жертовної овечки, на яку спишуть усі неминучі провали зруйнованої української економіки. Пані Юлія не могла не передбачати цих перспектив. А оскільки підняти економіку так і не вдалося, то ж цілком ймовірно, що довелося діяти за заготовленим заздалегідь сценарієм. Достатньо того, що помилок припустилася як одна, так й інша сторони. Та все ж таки леді Ю. виявилася спритнішою. У передчутті відставки перший удар був завданий з її боку за допомогою Олександра Зінченка. Тепер це ні для кого не секрет, бо Зінченка пані Тимошенко вже запросила керувати своїм передвиборним штабом. Такі пропозиції у великій політиці під впливом раптового інсайту не робляться. Гарні політики, як і талановиті бізнесмени, прораховують свої дії набагато вперед. Ранкова прес-конференція Миколи Томенка в УНІАНі 8 вересня додала необхідного подіям градуса. Так, суто емоції. Як кажуть у шоу-бізнесі: “відпрацював на підігріві”. І нарешті, останні виступи в цьому політичному концерті, які залишилися за режисером-розпорядником, Юлією Володимирівною, були чітко й виважено прораховані за всіма законами популізму й пропаганди. Опустимо виступ самої пані Тимошенко на “Інтері”. Хоча зазначимо, що імідж “ображеної та скривдженої” ледь не найбільш популярний у нашій країні, — напевно, ще від часів княгині Ольги, яка методично знищувала древлян. І, нарешті, перший постріл “важкої артилерії”: відставка Олександра Турчинова і його прес-конференція 15 вересня. Розрахунок математично точний: по-перше, ієзуїтськи вірно вибраний час виступу пана Турчинова. Президент із візитом у Сполучених Штатах Америки. Отже, широкомасштабної відповіді не буде. Зате, можливо, Ющенку доведеться витримати декілька не зовсім приємних запитань щодо демократичних перетворень в Україні. По-друге, СБУ, що б там не казали, — це прямий правонаступник всюдисущого КДБ, про який у ментальності народу укорінено намертво, що “вони знають все”. Отже, що б не казав пан Турчинов, це “правда, правда і тільки правда”. Саме на таке сприйняття і сподівалися розпорядники шоу. Недарма на самому початку своєї прес-конференції Олександр Турчинов зазначив: “Можна констатувати, що довіра громадян до Служби безпеки України зросла”. Далі пішов довгоочікуваний “компромат”, задля якого в приміщенні УНІАН зібралася рекордна кількість журналістів. Присутні витримали зливу бруду, якою нібито накрито корупцію та інші злочинні дії оточення Президента. Це, по-перше, начебто шантаж і погрози від пана Третьякова на адресу самого Турчинова та Тимошенко, якщо перший вийде на прес-конференцію, а друга не припинить своїх дій; по-друге, суцільна демонізація Петра Порошенка, який збагачувався і через дрібне здирництво з власників горезвісного в Києві будівництва по Банковій, 9-а, і через своїх ставленників у митній службі України (Скомаровського та Вовка), через яких була провалена програма “Контрабанда, стоп!”, а також усіляко сприяв розвалу судової системи в Україні. По-третє, розкрадання ресурсів держави (тут не оминули Євгена Червоненка). І головне — загроза енергетичній сфері України, через дію сформованої ще при президенті Кучмі “злочинної транснаціональної системи, яка паразитує на споживанні Україною природного газу”. І якою нині опікується ще один “демонічний представник оточення Президента” — пан Третьяков (який, до речі, того ж дня звинувачення відкинув).
Але всі ці звинувачення йшли не проти вже “засвічених” ще в заявах Зінченка осіб. Головним героєм скандалів виступу пана Турчинова був сам Президент України, який за словами екс-керівника СБУ, знав про всі порушення. І навіть більше, — у “газовій справі” мав розмову з керівником СБУ і наказав Олександру Турчинову, “припинити переслідування його хлопців”, зауважив, що “СБУ працює проти його команди”. Узагалі, пан Турчинов усіляко намагався підкреслити головну мету свого виступу: всі ті злочинні схеми, які були створені попередньою владою, плавно перейшли під патронат нинішньої, і народ України отримав в особі нинішнього Президента не що інше, як “Кучму-2”. Це було настільки очевидно, що від журналістів надійшло закономірне запитання: чи розуміє пан Турчинов наслідки своєї пресконференції? Настала довга пауза, під час якої хтось сказав: “Не розуміє…” Здається після цього схаменувся і сам Турчинов, і аудиторія. Перший зрозумів, що дещо передав куті меду, а інші почали сприймати висловлене більш скептично. Тим більше, щодо журналістів: якщо запитання, на думку пана Олександра, прозвучали не в заданому ключі, і “не тим тоном”, ним була озвучена досить агресивна думка: “Будь-ласка, не таким тоном, я розумію, що ви повинні відпрацювати…” Чому одразу так категорично? Узагалі, заявам Олександра Турчинова можна як довіряти, так і цілком не довіряти, переводячи їх у розряд тієї ж демагогії та ієзуїтської геббельсівської напівправди: бо журналістам не було надано жодного документа, який би підтверджував заяви пана Олександра. Вони і не могли бути оприлюдненими, якщо тільки екс-керівник СБУ не здійснив службового злочину, і не скопіював відповідних документів, щоб піти з свого місця справді-таки з “чемоданами компромату”. Від службового злочину Олександр Турчинов відхрестився, але пообіцяв, що
Читацьке віче · s. 5strona oryginału ↗ Ciąg dalszy z wcześniejszej strony — fragment strony
ремогу. І тим самим вселив упевненість і бадьорість серед тих, хто підтримував ставленика кучмівських прибічників. Пан Янукович негайно повернувся до Києва, а деякі політики відкрито звинувачують Ющенка в неспроможності виконувати функції президента і пропонують розпочати процес імпічменту. Кульмінаційним моментом у цій трагікомедії стало заступництво експрезидента Леоніда Кучми, який висловився проти імпічменту Ющенка. Так батько заступається за сина, так колега співчуває і підтримує колегу. Екс-президент, режим якого скінчився Майданом, тепер підтримує народного обранця, якому народ повірив і пішов за ним на Майдан. Що відбувається? Споріднення душ українських президентів колишнього і діючого? Оце дожилися! Завжди українську незалежність губили внутрішні чвари, амбітність та надмірна пожадливість новоявлених гетьманів, яким перспектива владарювання туманила свідомість і глушила голос серця. Біблійна історія з недобудованою Вавилонською баштою стала пам’ятником людської глупоти й пихатості. Дуже не хочеться побачити знову паралізованою велику мрію українського народу про свободу й незалежну державу. Тимошенко і Ющенко не повинні йти на вибори різними, хоч і паралельними шляхами, якщо вони справді хочуть правди і добра для людей, для країни. Незважаючи ні на які перипетії долі, ні на які труднощі і втручання вищих сил, — у них повинна бути одна мова спілкування — мова довіри народу. Діючи узгоджено, злагоджено, не посягаючи на чуже, можна здійснити найзаповітніші, найсміливіші мрії: адже все так гарно починалося…
z
z
Оксана ЄВСЄЄНКО, м. Херсон
М. ВЕРБИЦЬКА, О. СЕМИДУБ, м. Харків
Кажуть, що Кучма добра людина, що він сам не крав (просто йому самі давали хабарі). Може, й так, але порядності в ньому набагато менше, ніж у Леоніда Макаровича. Як повів себе Кучма, коли по Києву ходили після касетного скандалу протестуючі з гаслами: “Кучму геть!”? Та сидів до останнього моменту й усіляко хитрував, аби залишитися на третій термін президентства! Так, певно, щось він зробив, але ж скільки зла! Розплодив корупцію, занапастив сільське господарство. А ще насадовив суцільну русифікацію, проголосивши, що не варто поспішати з українізацією, хай перехід відбувається поступово. Одним словом, закликав, аби пожаліли російську мову… Результати? Нині у Харкові лише одна українська газета, та й тією керує представник меншини, що налічує 100 тисяч осіб. Як ми, українські патріоти Харкова, чекали приходу до влади Ющенка! І раптом Віктор Андрійович у своїх передвиборних виступах, крім обіцянки “бандити сидітимуть у тюрмах”, ще пообіцяв: “Я не закрию жодної російської школи. Я допомагатиму російській пресі”. Ну, щодо першої обіцянки, то бандити порозбігалися по всьому світу. А от російськомовній пресі допомагає. Та і школам, коли брати випадок у Чугуєві, теж (інакше там так упевнено не висували б гасло: “Руки прочь от русских школ!”). Ні, у нас ще не все втрачено. Якщо не вийшла українізація “спочатку”, її можна почати “з кінця”, а саме: перевести внз на державну мову викладання. Відомо, що нинішня молодь прагне отримати вищу освіту. Школярі, дізнавшись про такі процеси у вищій освіті, бігом побіжать до українських шкіл, бо це їм потрібно. От побачите, Вікторе Андрійовичу!
Читацьке віче · s. 5strona oryginału ↗ РЕФЛЕКСІЯ ому? Чому все, що так гарно починалося вже так стрімко розсипається як картковий будиночок? Хто зрадив ідеали Майдану? Її величність Корупція продовжує керувати Україною? Чому ті, хто на Майдані керував духом нації, хто втілив прагнення народу піднятися з колін духовної скутості, хто жив, дихав, відчував єдиним духом, єдиним серцем зі своїм народом, зайнявши відповідальні посади-престоли, не можуть зрозуміти одне одного і народ? Президента слухали, але не чули. Невже вищі сили втрутилися і сплутали мови будівничим незалежної вільної України? У подальшому розвитку цієї історії ми побачимо поступове примноження людської пихатості й глупоти. Новоявлені гетьмани направили стремління своїх сердець зовсім не в ті сфери застосування, що вказані їм були Божим Провидінням. Згадаймо вічну книгу Біблію. Спочатку заздрісна ненависть до свого брата доводить Каїна до вбивства. Зло поширилося по всьому світу й було знищене під час потопу. І за цим відбувається трагікомедія під назвою “Вавилонська башта”: при великих мріях і замірах втратили спільну мову. А можливо, ми за три місяці перебування на владному Олімпі досягли такої могутності, що запросто стали наказувати нафтовим магнатам сусідньої держави за якими цінами їм реалізовувати нафтопродукти. То як бути з одночасним закриттям 3-х НПЗ на тривалий ремонт? А як із побудовою Росією нового нафтогону по дну Балтійського моря в обхід України? Політики України ще не досягли в своїй діяльності тих економічних висот для своїх виборців, для свого народу, щоб можна було собі дозволити презирливо фиркати на об’єктивні економічні взаємовідносини з найближчими сусідами та роками напрацьовані досягнення дипломатії у розвитку добросусідських стосунків. Невже протистояння і суперництво Порошенко—Тимошенко засліпило очі до такої міри, що забули й про довіру народу, і про Президента, і про тих, хто під час подій на Майдані стояв по іншу сторону барикад? Не встигли розслідувати факти корупції посадових осіб кучмівського режиму, як уже свої, рідні, помаранчеві корупціонери з’явилися. І ми ще надіємося-сподіваємося, що якийсь іноземний благодійник інвестуватиме в українську економіку? Життя позбавить нас цих ілюзій дуже швидко. Тут хоча б російські енергоносії втримати, а то ж світові ціни на нафту зростають та й попит зростає. Ну, навіщо ми потрібні нафтовим магнатам із нашими проблемами? Одне радує — зима попереду, і в холодних ліжках “кохатися” інтенсивніше будемо, а там з’являться не лише свої космонавти й нобелівські лауреати, а й просто відповідальні політики, яким під силу буде подолати власну амбітність в інтересах розвитку держави? Президент розрубав Гордіїв вузол, відправивши найближчих соратників-однодумців і друзів, і кумів у відставку і тим самим посіяв розгубленість серед тих, хто вистраждав помаранчеву пе-
Читацьке віче · s. 5strona oryginału ↗ МОВНА ПРИТЧА
А чи є ще де в цьому безмірному світі — чи є ще народи, які тільки народжуються? Ще немає в них майже нічого: ні слави, ні історії, ні сталих традицій, ні окресленої території проживання, ні влади демократичної, багато чого в них ще немає. Щоправда, є буйна первородна сила, є вируюча кров, є здатність рости і множитися, є сила, є іклисті вожді, є поривність, майже здатність літати, — бо вони молоді й дужі, вони ще лиш народжуються, лишень випорхують у світ. Але я про те, чого в них немає: мови в них немає! Немає, бо ж вона так легко і приспішено не виникає. Вона витворюється довго і зболено, це коли не дарується небом, я швидше схильний, що дарується небом. У всякому разі — мови в них немає. То, може, ми б їм свою подарували? Гарну, майже що досконалу: солов’їну, калинову, орлину, барвінкову, великодну, купальську, вишневу, соколину, величальну, журливу, зболену, мордовану і тортуровану, стожилу, гайдамацьку, козацьку, невільничу і ще там таку й таку, всіх прикмет нашої мови годі й перелічити. Я знову про те, що наша нам чи приїлася, чи набридла, чи в печінках засіла, чи горло нам дере, чи під серцем каменюкою стає, чи ще щось там такого. Я про те, що ми могли б послуговуватися і сусідською мовою. Так, не краща вона за нашу, так, ми з нею за свій довгий вік накепкувалися вдосталь — але ж бо коли наше начальство ось уже довший час послуговується нею, коли ж наша еліта, коли наші поводарі та ідеологи — то чому бі нам… Тобто — чому б нам не подарувати нашої мови якомусь народові, що тільки народжується, є ж бо такі в неозорому всесвіті? Кращого дарунка годі й придумати. Дякували б вони нам і тішилися: як же гарно звучать нашою мовою такі-той такі-то слова, як пісенно, калиново, барвінково, соколино!.. Хто пристає на мою пропозицію? О, Бачу, таких більш ніж досить. Не то щоб одноголосно — але одностайно, це вже безсумнівно! Тож даруйте — мене данайці, ми з чистим серцем!..
Микола ПЕТРЕНКО, м. Львів
z
Читацьке віче · s. 5strona oryginału ↗ ГОСТРЕ СЛІВЦЕ
Народна мудрість рече: “Чим далі в ліс — тим більше дров”. Це стосується всіх без винятку ділянок життя. Мовної також. Бо чим більше слів лунає про захист рідної, державної мови, тим частіше чути дивовижний полтавськокостромський діалект, тим кучерявіше розквітає чортополох суржику, мовних покручів. Рідко диктор чи ведучий програм у теле-радіоефірі скаже “Нуль”, бо він у них — “Ноль”, чи зробить правильний наголос бодай на половині слів. Піднесений вираз із іменником “боГИ” вони обов’язково наголосять “БОги”. Та що вже тут про богів розпросторюватися, звичайні “грабЛІ” вони перетворюють на “ГРАБлі”. Хоч ти їх тими граблями по голові лупи, а їх на рязанську вимову тягне. Скільки мовних “перлів” видають на-гора народні депутати в сесійній залі та поза нею, ні сказати, ні всім масмедіа описати. Багато друкованих ЗМІ спеціальні рубрики для цитат нардепів позаводили, і, схоже на те, допоки український парламент існуватиме — ведучі цих рубрик матимуть за що купити кусень шинки. З усіх самостійних частин мови чомусь найбільше не таланить числівникам. Нашаненаша так звана політична еліта (а це не лише депутати, а й сідальники з усіх гілок і пеньків влади) хоча й обізнана з економікою, особливо тіньовою, цифри вимовляє поварварськи. Напевне, вона за взірець має екс-гаранта, ав того зі складеними числівниками ніяк не ладилося. Він ще зроду не сказав “У дві тисячі четвертому році”, а тільки “У двутич четвертому”. Почула це придворна челядь, віддалені начальнички середньої руки та нижньої ноги, а за ними парламентарі, і давай ось уже який рік за інерцією й при новому гаранті, а часто й з ним, мучити й трощити ті нещасні числівники. Хоча всі ходили до школи, а дехто навіть і внз закінчив не за гроші, горнуть в ефір: “У двух тисяч четвертому році”, “У два тисяча четвертому…”, “У двох тисячах четвертому…” Таку винахідливість у безграмотності проявляють, що якби таку проявляли до економічних реформ, то ми б за рівнем життя і виробництва вже весь світ обскакали б. Тим часом навіть школярики можуть підказати “еліті”, що в складених числівників відмінюється лише остання складова частина. У якому б високому кріслі не возсідав мовець, йому належить говорити: “У дві тисячі четвертому…”, “до дві тисячі п’ятого…”, “після дві тисячі шостого…”. Закони граматики однаково повинні знати, інакше їх запишуть у близькі родичі Вєрки Сердючки, а це родичання “політичній еліті” таки не до шмиги.
Микола БОСАК, м. Київ
z
Читацьке віче · s. 5strona oryginału ↗ ПИТАННЯ РУБА еред новим навчальним роком у “Вечірньому Харкові” з’явилася стаття представника комітету “За культурно-языковое равноправие” під назвою “Руки прочь от русских школ!”. У ній розповідалося про пікет активістів комітету на підтримку батьків учнів Чугуївської гімназії з вимогою не переводити перші й п’яті класи гімназії на українську мову навчання. Уважно прочитавши статтю, ми подумали: “А для чого в Чугуєві Харківської області і взагалі в Україні російські школи? Адже в Польщі й Фінляндії, які колись входили до складу Російської імперії, немає російських шкіл, у крайньому випадку таких, які утримували б ці держави, як це спостерігається наразі в Україні. Гадаю, майже немає їх у Прибалтиці, у кавказьких республіках, у середньоазіатських. Можливі уроки російської мови та літератури, — так би мовити, для загального розвитку. А ми що, гірші за всіх? У нас потрібна справжня українізація. Вона і зручніша, ніж двомовність, і вигідна державі. Діти — майбутні громадяни України, і кожна дитина повинна спершу виховуватися в українському дитсадку, потім в українській школі, далі в українському внз, аби добре знати державну мову й історію та культуру України. Юнак чи дівчина, ставши лікарем, юристом, учителем тощо, наприклад, у Харкові, можуть після внз поїхати в найглухіше гуцульське село і там відчувати себе, як удома. І ті люди сприймають випускників, як своїх, а не як чужинців. Певно, так або приблизно так розмірковував і наш перший Президент
Л. Кравчук. Тільки-но він прийшов до влади, як відразу у вкрай зрусифікованому Харкові з’явилися біля кінотеатрів оголошення, написані українською мовою, документація — українською. З’явилися українськомовні дитсадки, школи (а раніше було на 178 шкіл лише дві!), переходили на державну мову внз. Ні, росіяни й російськомовні громадяни не раділи тому. У нас була сусідка-українка, а в неї зять із Волги, росіянин, і внук, природно, теж цієї національності. Так зять говорив: “Ни я, ни мой сын не будем изучать этот хохляцкий язык”. (Про рівень культури і про ставлення “старших братів” до “молодших” усім давно відомо). Але є потреба. І волжанин вивчив українську мову, бо інакше він, офіцер, не міг би обіймати свою посаду. Син теж вивчає. До того ж, українська йому так сподобалася, що у нього з мови кращі оцінки, ніж з “языка”. Певно, в інших сім’ях, в інших організаціях, теж провадилася українізація. Але декому це дуже не сподобалося, в першу чергу Москві. Пам’ятаємо, “Комсомольская правда”, чи від бажань, чи для “піару” передрукувала план дій Московії проти незалежної України, аби її задушити і повернути до складу Російської імперії. А наш народ, звикши довіряти центральній пресі, приймав усе це за чисту монету. Досі дивуємося, як наш перший Президент усе це терпів? І коли шахтарі висунули вимогу, аби провести перевибори, Кравчук згодився, пропрацювавши лише два з половиною роки і не встигши нічого суттєвого зробити, аби показати свої можливості. По суті, він виграв перевибори 1994 року, та результати були сфальсифіковані на користь Кучми, якого хотіла бачити біля влади Росія.
«Просвіта» сьогодні · s. 6strona oryginału ↗ Ciąg dalszy z wcześniejszej strony — fragment strony
14 вересня цього року відбулося засідання Центрального правління ВУТ “Просвіта” ім. ТаN раса Шевченка. Участь у засіданні взяли новообрані члени ЦП, народний депутат України Іван Заєць і гоN лова Секретаріату УВКР Георгій Філіпчук. Основним питанням порядку денного було: “Організація просвітянської роботи об’єднанN нями “Просвіти” в поточному році”. Акцентовано увагу на необхідності активіN зувати роботу Товариства на виконання планоN вих завдань, зокрема, найвагоміших, таких як: — Міжнародний фестиваль “Марія” (23 веN ресня); — Акція “Гей, літа орел” до 410Nріччя від дня народження Богдана Хмельницького (14 жовN тня м. Чигирин); — Міжнародний конґрес “Українська мова вчора, сьогодні, завтра” (21—22 жовтня); — Проведення Форуму національноNдемокN ратичних сил України (5 листопада); — Відзначення 100Nріччя Одеської “ПросвіN ти” (26—27 листопада); — Відзначення 100Nріччя Херсонської “Просвіти” (листопад); — Фестиваль просвітянських художніх коN лективів, конкурсу ім. Д. Білоуса й інших захоN дів, передбачених планом діяльності ТоварисN тва та планами обласних об’єднань. Прийнято Ухвалу Центрального правління.
«Просвіта» сьогодні · s. 6strona oryginału ↗ За сприяння Управління у справах молоді та спорту, облдержадміністрації та дитячої просвітянської організації ЛМЛ “Чиста криниця” відбувся шостий обласний конкурс молодих літераторів “Покоління XXI”, який доніс до херсонців голоси молодих поетів і прозаїків із усіх куточків мальовничого краю. Компетентне журі на чолі з відомим українським поетом Миколою Братаном із 37 учасників визначило переможців у номінації
“проза”: Юлія Олексюк (I місце), а в номінації “поезія” місця розподілили за трьома віковими категоріями: I вікова категорія (14—18 років) третє місце посіли юні поетки Марія Мовчан і Євгенія Куций із Херсона, друге місце — Ганна Чепурна (м. Херсон) та Ганна Савченко (с. Заводівка Горностаївського району), перше місце здобула юна поетеса з Голої Пристані Тетяна Федорова; у II віковій категорії (18—23 роки) місця розподілили наступним чином: Ганна Манжула (м. Нова Каховка) — III місце, Євгенія Пікуль (м. Цюрупинськ) — II місце, Надія Яценко (смт. Коланчак) — I місце; в старшій категорії (23—28 років) визначили лише одного лауреата — ним стала херсонська поетеса Ольга Швець.
Олег ОЛЕКСЮК, голова Херсонського обласного об’єднання “Просвіта”
z
М. БЕРЕЗОВСЬКИЙ, адміністратор Червоноградського Народного хору “Просвіта”
«Просвіта» сьогодні · s. 6strona oryginału ↗ УХВАЛА Центрального правління Всеукраїнського товариства “Просвіта” ім. Тараса Шевченка послідовно відстоювала інтереси українського народу, звертає увагу Президента, інших найвищих посадовців на виняткову відповідальність за добір кадрів, які керуватимуть важливими сферами нашого життя. Наполягаємо: в уряді не повинно бути людей, байдужих до вимог мовного законодавства на керівних посадах, туди мають прийти не просто професіонали, а неодмінно — патріоти, беззастережно віддані Україні, її культурі, не заплямовані корупцією і хабарництвом. Невідкладним є завдання істотного кадрового зміцнення гуманітарної сфери, щонайперше освіти, науки, туризму, внесок яких у розбудову національної держави в Україні досі є, на переконання “Просвіти”, вкрай незадовільним. Центральне правління Всеукраїнського товариства “Просвіта” закликає український народ від-
Події з відставкою уряду у вересні цього року в Українському суспільному житті не залишають байдужими учасників Національної Помаранчевої революції, які впродовж тижнів у безприкладно толерантному протистоянні репресивній владі виборювали новий лад, ні прибічників чорної епохи кучмізму. Криза була очікувана й підстав для відставки уряду було багато. Ситуація тим тривожніша, що за дев’ять місяців нової влади справа будівництва української України фактично з місця не зрушила — зовсім не розв’язуються невідкладні питання державної мови, українського книгодрукування, культури, інформації, а подекуди ці проблеми значно загострилися. Нині, коли відбувається формування нового уряду, “Просвіта”, — найстаріша в Україні громадська національна організація, — яка кинути будь-які вагання, бути послідовними у підтримці ідеалів нашої Національної революції, сприяти нашій перемозі на прийдешніх виборчих перегонах. Ми переможемо лише згуртувавшись у демократичній, національній громаді! Єднаймося в національно свідому більшість! Закликаємо до наших лав усіх, хто здатен вірити й боротися за нашу віру в кращу долю рідного краю. Розчаруванню — не місце серед нас! Спільний Український дім спорудимо лише разом! Звертаємося до громадських організацій національно-демократичного спрямування, які поділяють наші прагнення і сподівання, з пропозицією — створити всенародне виборче об’єднання патріотичних політичних сил України. Разом — переможемо! Заради єдності минулого, сьогодення і майбутнього українського народу. Слава Україні!
14 вересня 2005 року м. Київ
«Просвіта» сьогодні · s. 6strona oryginału ↗ До Дня незалежності іллічівське міське об’єднання “Просвіта” ім. Т. Шевченка провело літературний конкурс. Слова І. Франка якнайточніше передають потребу сьогодення — діяльної любові до України.
Серед учнівської та студентської молоді преміями відзначені: Побокіна Марта (гімназія), Буракова Катерина (школа №6), Невзорова Неля (студентка), серед дорослих — Преображенська Олена, Кривошапка Олександр, Коломойцев Анатолій. Спонсорами конкурсу виступила партія “Наша Україна”. Зізнаюся: завжди любила читати учнівські твори. Який ти, мій юний сучаснику? Що тебе хвилює? Які думи й дії понесеш у майбуття? Майже в кожному творі звучать зворушливі рядки про любов до Батьківщини. “Я люблю свою рідну країну, адже це моя Батьківщина” (Георгій Коваль); “Батьківщина стає частиною нашої душі, серця” (Наталка Малюта); “Народилась в Україні. Тут я й буду жить. Буду я навчатись Вкраїну любить” (Ганна Носаль). Юні автори щирі й віддані в своїх почуттях. Вони пишаються своєю Батьківщиною, вірять у її майбутнє. “Я — українка. І цим вельми пишаюсь” (Марія Крись);
“Я пишаюсь своїм народом, який виборов незалежність. Я пишаюсь людьми, які роблять усе для того, щоб зберегти українську націю” (Сергій Гребенюк); “В правді здолаєш усяку негоду і на коліна не будем ставать” (Андрій Петриченко). Молодь не тільки декларує любов до України, а й ділиться роздумами про те, як зробити життя кращим. “Ми повинні бути патріотами, не тікати від труднощів за кордон. Треба в Україні створити належні умови для життя народу. Не обов’язково бути при владі. Достатньо кожному українцю вкласти частку себе, своїх душевних сил, знань, любові у створення своєї України” (Анастасія Лимар); “Саме ми повинні стати справжніми дітьми неньки-України, охороняти її спокій. Їй стільки довелося витримати не для того, щоб власні діти її стали перевертнями й забудьками” (Ігор Шуляк). Що тут скажеш? Воістину: вустами юних глаголить істина. Прислухайтеся, панове, і вчіться в дітей, як любити Батьківщину. Серед майстрів пера журі одностайно визначило першу премію Олені Преображенській. У її поезіях не просто римовані рядки, а глибока думка й почуття, краса і точність — визначаєш, коли читаєш: “доля знову карти роздає”, “розум ходить босим по цвяхах”, “я — мов на сповіді сама перед собою”, “байдужість перекреслюю дощем”.
Олександр Кривошапка пише давно. Як колос наливається стиглістю, так зростає його майстерність. У нього мало поезій з прямим закликом любити Україну, але в кожному вірші відчувається ця любов: “задивилось небо в дзеркало води”, “трава-буркун посеред ночі свої казки мені шепоче”, “в сльозах пішла учора з міста осінь”. Дві полум’яні просвітянки — Валентина Нечитайло й Галина Закаціоло — майже всю свою творчість присвячують рідній Україні. Звучали на святі й поезії членів Національної спілки письменників Василя Сагайдака й Івана Гаврюка. Багато теплих слів було сказано на адресу вчителів-наставників, що плекають молоді таланти, — В. М. Корнійчука, Л. Т. Верготі, Т. А. Татарчук. Та гірко, що тільки два навчальні заклади взяли участь у конкурсі. Серце радіє, коли дивишся на нашу молодь. Серед них дуже багато талановитих. Та треба помітити ту Божу іскру, роздмухати її у велике вогнище таланту й любові. Це і є — благородне завдання вчителя. Тож будьте активними, шановні іллічівці! Долучайтесь до заходів, які проводить “Просвіта”.
z
В. СИДОРУК, член журі конкурсу, м. Іллічівськ Одеської обл.
«Просвіта» сьогодні · s. 6strona oryginału ↗ П’ятнадцятирічний Червоноградський Народний хор “Просвіта” товариства української мови ім. Т. Шевченка, на запрошення Севастопольського центру профтехосвіти, взяв участь у III Всеукраїнському конкурсіфестивалі народної творчості “Моя співуча Україна”. Вважаємо поїздку вдалою і корисною: крім участі в конкурсі, де ми були нагороджені дипломом, хор виступив у День незалежності України біля пам’ятника Т. Шевченкові в Гагарінському районі Севастополя. Святкування проходило за участі оркестру ВМС України, командувача ВМС України контр-адмірала І. Князя, голови Севастополя, голови районної адміністрації, заступника командувача російським Чорноморським флотом, представників політичних і громадських організацій, ут. ч. “Просвіти” й гостей міста. Перед урочистостями з покладання квітів наш хор разом із священиком греко-католицької парафії о. М. Квичем відспівали молебень, а потім запросили присутніх на невеликий концерт. Святкове віче відкрито державним гімном у виконанні оркестру ВМС України й нашого хору. Церемонію свята прикрасила почесна варта вояків українського флоту. Пам’ятник Т. Шевченкові заквітчали живими квітами й кошиками квітів від представників міста й району, від представників флотів, від нашого хору “Просвіта”, від громадськості. Це було величаве, багатолюдне свято. 28 серпня 2005 року — Успіння Пресвятої Богородиці — ми святкували з греко-католицькою громадою, де відспівали Літургію св. Івана Золотоустого за участю 5-ох священиків. Біля церкви, по закінченні богослужіння, дали для парафіян церкви концерт. Були оплески, були сльози, було щире спілкування. Севастополь нині змінився, більше нагадує українське місто, тут діють і громадські, й політорганізації національного спрямування, телерадіокомпанія “Бриз” радує діяльністю ведучої української програми Тетяни Пічугіної, з якою ми познайомилися. Тут організовують конкурси й фестивалі української народної пісні за ініціативи президента центру Всеукраїнських фестивалів Т. Маслової, влаштовують презентації українських дитячих книг. Просвітянам варто підтримувати своїх севастопольських колег, незважаючи на відстані й сутужність із коштами.
z
«Просвіта» сьогодні · s. 7strona oryginału ↗ На виставці видань “Просвіти”. В центрі — Євген Білоусов
Роль пана Євгена неоціненна, — адже він усе своє життя працює з дітьми, пише для дітей та організовує зустрічі зними, несе їм знання історії свого краю, дарує почуття патріотизму й гордості українського громадянина. Євгена Білоусова — історика, автора 35 дитячих книг, лауреата Премії Автономної Республіки Крим, володаря вищої світової нагородив царині дитячої літератури — міжнародного Диплома IBBY (ЮНЕСКО) ім. Г.-К. Андерсена, твори якого неодноразово ставали переможцями й лауреатами всеукраїнських і міжнародних книжкових виставок і конкурсів, підлітки зустрічають з любов’ю і довірою. Письменник наголосив на тому, що презентовані ним на святі книги, побачили світ завдяки Всеукраїнському товариству “Просвіта” ім. Т. Шевченка, яке підтримало ініціативу видання і ці твори включені до Плану комплексних заходів усебічного розвитку української мови.
еодосійцям і гостям міста було запропоновано 5 книжкових виставок українських видань. Це: “На ріках нашої пам’яті”, “У серця рідна Україна” та “Ми діти твої, Україно”, що були організовані Центральною міською бібліотекою ім. О. Гріна. Протягом тижня тут також діяли виставки видань Всеукраїнського товариства “Просвіта” ім. Тараса Шевченка й Асоціації українських письменників. Учасники фестивалю мали змогу зустрітися з письменниками, що з’їхалися туди з усієї України, ознайомитися з їхньою творчістю та відвідати музеї Феодосії. Не обділені увагою фестивалю і маленькі читачі, бо для них Центральною дитячою бібліотекою було підготовлено виставку дитячих книг, виданих “Веселкою”, а також зустрічі з дитячими письменниками. Свою нову книжку “Ранок Казантипу” презентувала дитяча письменниця з м. Феодосія, автор кількох книг для дітей, лауреат міжнародного фестивалю дитячих письменників “Кіммерійські музи” Валерія Норченко. Це оповідання, казки й легенди про дивовижні куточки Кримського півострова, про складні взаємини людини з природою, про любов до рідного краю. Її герої живуть на мисі Казантип і у Феодосії, “Артеку”, Коктебелі й загадкових лебедячих островах. Книга викликала неабияку прихильність дітей і підлітків. Зі своїми новими книгами “Казки та легенди Криму” й “Славетні імена України”, (кн. 2) познайомив дітей Євген Білоусов — голова оргкомітету фестивалю, його ініціатор, дитячий письменник, автор багатьох раніше відомих книг, знаний в усій Україні своїми книгами “Тарасове перо” та “Славетні імена України” (кн. 1), що раніше виходили у ВЦ “Просвіта” і розійшлися по бібліотеках і школах всієї України.
Світлана Фещенко передає книги директорові Центральної бібліотеки Тамарі Рудомазіній
АКЦІЯ
Дуже важливим моментом для феодосійців була акція “Книги “Просвіти” — бібліотекам Феодосії”, завдяки якій поповнилися фонди бібліотек міста українознавчою, історичною, науково-популярною, довідковою та дитячою літературою, яка конче необхідна як дорослим, так і малим мешканцям Криму, бо саме книга допомогає вивчити рідну мову глибше. Серед книг, що були представлені на виставці й подаровані бібліотекам, особливої популярності набули: “Україна в словах”, “Короткий тлумачний словник”, Н. Шило “Російсько-український словник”, “Кобзар”, “Виручалочка” та книга П. Мовчана “Витоки”. Така література майже не надходить до Криму, як зазначали учасники акції, і “Просвіта” здійснила цей прорив. При спілкуванні з учителями міста, вихователями учасники акції відзначають інтерес до всього українського: мови, історії, звичаїв, обрядів і книги. Бібліотечні працівники дитячої бібліотеки скаржились, що українських книг до Криму чомусь надходить дуже мало. Вони покладають надію на те, що “Просвіта” повністю забезпечить бібліотеки Криму своєю літературою, бо українську мову вчать у всіх школах півострова. Але чого варте навчання без книги, якої немає в бібліотеках, а полиці книжкових магазинів заповнені російськомовною літературою? Мешканці Криму майже позбавлені української книги і фестиваль, який не вперше проходив у Феодосії, дав змогу учасникам ознайомитися з новинками української літератури, зустрітися з цікавими людьми, почути “живу” українську мову й поспілкуватися нею, а також відчути гостру необхідність в українській книжці. Ось що думають про фестиваль люди, які причетні до його проведення:
П. СТЕБЛЮК, начальник Управління культури Феодосійської міськради: — Фестиваль української книги “Феодосія — 2005” проводиться в нас не вперше і з кожним роком набуває все більшого розмаху. Він дає змогу феодосійцям і гостям міста зрозуміти, що Крим не лише оздоровниця, а й частинка могутньої держави Україна. Фестивалю української книги в Криму — бути!
Валерія НОРЧЕНКО, письменниця: — Вражає, що книжки рідною мовою до Криму не доходять, придбати українську книжку тут майже неможливо. Зате тут повно “російського чтива”. А як хочеться, щоб феодосійці мали можливість детальніше ознайомитися з історією України, вивчити мову. Фестиваль української книги зацікавив людей, вказав, що українська книга потрібна у Феодосії. Я дякую Всеукраїнському товариству “Просвіта” ім. Т. Шевченка, місцевій владі за добру справу.
Марія МОЦАК, бібліотекар централь# ної дитячої бібліотеки м. Феодосія: — Для дитячих бібліотек Феодосії фестиваль став справжнім святом. Хочу вірити, що українська книга в Криму отримає постійну прописку. Дякуючи акції “Книги “Просвіти” — бібліотекам Феодосії”, наші фонди поповнилися такими вкрай потрібними виданнями, як: “Абетка”, “Казки та легенди Криму”, “Славетні імена України”.
Валерія КОМАРОВА, заступник голови міського об’єднання “Просвіта”: — Я щиро вдячна Всеукраїнському товариству “Просвіта”, його центральному проводу, за участь у нашому фестивалі, за подаровані нам книги, які, я впевнена, користуватимуться великим попитом у мешканців нашого міста і сподіваюся на те, що книгами буде забезпечено всі бібліотеки Криму. Спасибі вам за те, що ви видаєте українську книжку та безкоштовно передаєте бібліотекам.
z
Світлана ФЕЩЕНКО, Феодосія—Київ
ВІСТІ З ОДЕСИ Після рішучих дій Президента в “чорний” четверг процес відновлення соціалізму в Одесі прискорився. 12 вересня в “Чорноморському маяку” обласне радіо повідомило думку завоблуправління освіти тов. Ширніної, що розділ про Помаранчеву революцію з шкільної програми слід викинути, бо учні “події сьогоднішнього дня не сприймають як історичні та й у суспільстві ставлення до подій Майдану неоднозначне”. Такі дрібниці, як пробудження національної свідомості мас, керівна особа обласного рівня до уваги не бере. А про такі події нашої історії, як Конотопська битва випускники одеських шкіл навіть не здогадуються. Шкода, що під час відвідин Одеси екс-міністр освіти Ніколаєнко помітив лише те, що не всі школи вчасно забезпечені підручниками. Скільки ще потрібно нам Майданів, щоб влада помітила тотальне зросійщення молоді? Приміром, в Одеському інституті сухопутних військ філософію вивчають за посібниками 1986 року, де немає і натяку на національну ідею, християнський виховний ідеал, а є лише утвердження ідеології тоталітаризму.
Віра ТИМОФІЇВА, від імені членів “Просвіти” Приморського району КОЛОМИЙСЬКА ФРАНКІАНА Коломийське міськрайонне Товариство “Просвіта” імені Тараса Шевченка розпочало роботу з виконання низки заходів на відзначення 150-річчя з дня народження Івана Франка та спорудження пам’ятника в місті, де неодноразово перебував великий письменник і написав ряд творів, перебуваючи в Коломийській в’язниці. Культурологічну частину праці до Коломийської франкіани “Просвіта” розпочала літературно-мистецькою композицією “Іван Франко і його релігійні погляди”. Із вступним словом виступив голова “Просвіти” Василь Глаголюк. Сценарій і доповідь підготував і виголосив почесний член “Просвіти” о. Зіновій Карась. На основі спогадів про Івана Франка, багатого фактичного матеріалу і творів самого Івана Франка доповідач довів неправдивість демагогічних тверджень про атеїзм і вороже ставлення до духовенства, Бога і Церкви. У другій частині імпрези прозвучали твори Івана Франка: “Притча про сіяча Божого Слова”, “Легенда про Пилата”, “Хрест”, “Рука Івана Дамаскіна”, уривки з поем “Іван Вишенський” і “Мойсей”, інші твори у виконанні акторів драматичного театру, театру поезії “Орфей” та інших виконавців.
z
М. ЖИБАК, член правління МРТ “Просвіта” ім. Т. Шевченка
z
А як мільйонів, скуплений сльозами День світла, щастя і волі завітає, То день в новім, великім храмі Хтось добрим словом і мене згадає… Іван Франко ЗВЕРНЕННЯ Організаційного комітету міста Коломия Івано-Франківської області з відзначення 150-річчя з дня народження Івана Яковича Франка до керівників підприємств усіх форм власності, політичних партій, громадських організацій, депутатів Верховної Ради України, органів державної влади та місцевого самоврядування, громадян України та всіх українців, які проживають за кордоном
Шановні друзі! 27 серпня 2006 року виповнюється 150 років із Дня народження визначного політичного і громадського діяча, поета й письменника епохи Івана Яковича Франка. Його автобіографія тісно пов’язана з містом над Прутом — столицею Покуття і Гуцульщини — Коломиєю. Організаційний комітет, створений розпорядженням міського голови “Про відзначення в місті 150-ої річниці від дня народження Івана Франка” 28.04.2004 року № 92-р., розпочав підготовку та проведення циклу заходів з відзначення ювілею, вінцем якого заплановано й відкриття 27 серпня 2006 року бронзового пам’ятника Великому Каменяреві в центрі міста. В зв’язку з цим звертаємося до керівників політичних партій, громадських організацій, депутатів Верховної Ради України, органів місцевого самоврядування, громадян України та всіх українців, які проживають за кордоном і глибоко шанують Івана Яковича Франка, підтримати нашу ініціативу щодо спорудження пам’ятника й надати доброчинну фінансову допомогу. Кошти просимо надсилати в Коломийське відділення Приват-Банку за адресою: м. Коломия, Івано- Франківської області, вул. І. Франка, 3. Рахунок UAN: 29244825541401. МФО 336677, код ЗКПО 20568613, призначення платежу: Благодійна допомога на будівництво пам’ятника І. Франку в м. Коломиї (о/р 6762467125591327). Інформація про перераховані кошти буде публікуватися у центральних засобах масової інформації.
Оргкомітет
Під таким гаслом 20—27 серпня проходив фестиваль української книги “Феодосія — 2005”, організований Всеукраїнським товариством “Просвіта” імені Тараса Шевченка спільно з Виконавчим комітетом Феодосійської міської ради й Асоціацією українських письменників.
Національна пам’ять · s. 8strona oryginału ↗ Ciąg dalszy z wcześniejszej strony — fragment strony
ЗГАДУЄ ВАСИЛИНА РИПТИК (1925 р. н.):
У тридцять дев’єтому я була ще пацанков, ми пастушили й дивилиси, що поляки тікають, але ми не розуміли ніц. Мені тоди було лиш штирнадцять років. У сороковому прийшли москалі. Я тоди в школу ходила. А в сорок другому брата забрали в Німеччину, а в нас є два коні й цими кіньми треба їхати. Це було за німців. І треба фірманити. А тато мій був слабий на астму, не давало дихати. Мене визивають в сільраду. Прийшов посильний і каже: “Йди, тебе Михлюк визиває”. Ну, то ніде не дінешси, мус іти. Я прийшла, а Михлюк каже: “Васю, я розумію, шо тато слабий, шо зима, але треба їхати. Треба возити дрова з Хоминского. Бо люди по одному коневи мают”. А в селі лиш ми мали два коні, а то спрєгают один ти й другий, то согодни їде один, завтра — другий. Михлюк каже: “Ти мусиш їхати, бо будут казати, шо в того два коні, ти й не їде”. Ну, шо я годна? Шо я ще годна?! Але треба, то треба, того кажу: “Шо буду мочи, то буду їхати”. Михлюк дав мені пішака — такого діда Петришія. Ми возили дрова, ти й складали там, де колгосп потому був. Це було в сорок другому, а в сорок третому тато вмер. І всьо — перейшло, шоби лиш їхати і їхати. Так було до сорок четвертого. У сорок четвертому на весні зачиласи война. Прийшли москалі. Один фронт стояв там, де зараз Перкатючка жиє, а один — там у Вулійци, угорі. І стрілєют. А потому Люльчук (він уже тоди був головов, а не Михлюк) направив до нас ранених носити. І це д’вечору несут два третого на носилках — і вези в Заболотів. Єк дужче ранений — у Заболотів, єк легше — у Рожнові була лікарня, там скидали. І так я ці ранені вожу. Так я цес фронт кочую. Зближивси фронт — зачили людий евакуювати. Привозі людий у Іллінці. Пригоні мене сьогодни до того, я мечу тоти торби на фіру й везу. Завтра пригоні до другого. І так кожний день, аж люди не змогли на це дивитиси. Але був йкийс на Смодному Коцик, так, єк ветлікар, але то у фронт не було ветлікарів. І він мені каже: “Васю, знаєш шо? Це твоя біда! Ти давай коням вдосвіта їсти, аби тебе люди не виділи, а яна оборозі напишу великими чорними буквами “ТИФ”. І раз, два в’ни прийдут, а потому не мут приходити”. Так і зробив. Я конів вдосвіта погодую й сижу в хаті. А в’ни прийшли ти й пішли, бо тифусу боялиси. В єкійс чєс фронт си посунув дес туда, єк в’ни казали, у Сопку. Приходит цес ветлікар і каже: “Всьо, Васю, фронт пішов. Можеш виходити”. Це си зачило — арештуют людий. Пригоні мене в міліцію, торби арештованих мечут на фіру і я везу в Коломию. І сьогодни везу, а завтра єк ні, то позавтра — знов. Так цілий сорок четвертий рік, аж до сорок п’єтого. Ой, Боже, єк нагадаю, то я просто не знаю, єк тото си пережило, єк люди пережили. У сорок п’єтому році перед самим Свєтим Вечором в’ни забігли тих, єк в’ни казали, хто пішов у банду. Я не знаю, шо то була за організація. На Смодному не брали, а брали на Черганівці. Михлюка, шо був колис головов сільради, заарештували раніше. А в жінки – четверо дітий. Їй, напевно, хтос сказав, і в’на з дітми втекла до брата у Вулійцу. Рано встали — кажут: “Вивіз”. Уже не пригадую, чи то Люльчук прийшов за мнов, чи то когос прислав. Посилают мене на Різдво рано в Косів — там був переселений пункт. Приїхаємо туда, а там саней — море. Завантажуют торби на сани. На чиїхос санах їхала і Михлючка. Не на моїх. Але ввечері хтос випустив двох її дітий. Ми приїхали туда, а там рух — шукают цих дітий, а двоє — із нев: така дівчинка, шо, може, у перший клас ходила, а хлопчикови — штири місяці. Вантажилиси до вечора — міліція шукала Михлюччиних дітий хатами. Разом із вечором ми виїхали в Коломию. Але фіри везут торби, а люди йдут пішки. Перед ранком приїхали в Коломию на станцію. Світла нема — самі слупи, бо то по войні. У вагонах свічки у вікнах горє, уже люди звід-кис там є. Я не знаю, чиї торби везла. Мою фіру звільнили, а виїхати не можу, бо сани все їдут. Стою коло вагона. Нараз приходит Михлючка з дітми. Дівчинка тримає колач, а кавалок (шматок — авт.) колача вирізано. Я єк тепер її вижу, здаєси, шо з тим ко-
Життя тривало — народилися власні діти лачем. Михлючка стелит ліжник на сани, кладе дітий ти й каже: “Васютко, ти знаєш, чого я прийшла”. Кажу: “Будете казати, то буду знати”. А сама думаю, шо, певно, її завертают назад, бо діти малі. А в’на: “Люди вже свої торби у вагон поносили, а я не можу з дітми. Мої торби там на санах. Іди мені поможи”. Іду. А ці діти в’на лишила на моїх санах. Приходимо до саний, в’на мені завдає на плечі веретіний міх і каже: “Неси он у той вагон”. Іду помежи фіри. То вже заходитси на днину. А холодно — страшно. Прихожу я до вагона. Люди там сидє, а я ж не знаю — чи точно цей вагон, то стою коло дверий ти й чекаю Михлючку. А її нема. Це си розвидніло, а я стою з міхом, ніхто мене не питає, чого я стою. Йду д’ своїм санам. Діти плачут, ба змерзли. Дівчинка мами питає. Я кладу міх на сани, вкриваю дітий ліжником і чекаємо мами. А Ганьки єк не було, так і нема. Начальники вокзалом ходют. Звертаюси до цих начальників, кажу: “Мама, видко, сіла в поїзд, а діти лишила мені на санах. Шо мені з цими дітми робити? Один каже: “Брось под поєзд бандюгу”. А я: “Шо така дитина знає від бандюг? Єк під поїзд”. “А что нам с ним дєлать?” “Дайте мені”. В’ни не циганіси: “Бєрі”. Мале вже моє. А дівчинку берут за руку й ведут у поїзд: “Мать сознаєтса”. А я за другу руку тримаю. Питают дитину, єк в’на називаєси і єк мама називаєси. Каже: “Михлюк Марія, а мама — Михлюк Анна”. В’ни ходют попід поїзд: “Анна Михлюк! Анна Михлюк!” А це си ніхто не обзиваєси. Сонце вже високо. Вже Збора. А в’ни ходют, ходют. І в кожний вагон хотє цю дитину садити, а я не даю. Хожу від начальника до начальника, випрошую цю дитину. Я не знала, шо Михлючка втекла. Думала, сіла у вагон, але не хотіла їхати з малими дітми, бо шо мала робити? Прошу я начальників: “Ви дали мені малу дитину, дайте й цю. Старша буде з тов сидіти”. Радилиси в’ни, радилиси: “Ну, бєрі. Чорт с тобой. Забірай бандюков”. А ми від самого Свєтого Вечора не їли. Мені й не хочеси, але діти. Повертаю в єкус столову, кажу, шо лишили мені двоє дітий, а я не маю шо дати їсти. Найшли в’ни єкус зупу, малому пипку. Нагодували
Це не ті коні... Василина Риптик із односельцями на цегельні ми дітий і поїхали. А це вже хоче бути вечір. Я в’їхаю у Вербіж, прошуси на ніч, а це не приймают. Кажут, шо можу на подвір’ю ночувати. Здибаю йкогос діда з палицев, а він каже: “Дівчинко, тебе тут ніхто не прийме на ніч. Але їдь — на тім повороті жиє жінка, шо пішла за вдівця ти й є два хлопці, а чоловіка забрали на войну. В’на може тебе пустити”. Їду туда. Приймила, але каже, шо не має де коний поставити, хіба в шопі. Думаю, добре, шо діти в хаті, Бог з ними, з тими кіньми. А мороз страшний. Входимо в хату, жінка зігріла молока від кози, нагодували дітий. Розповили малого, а дитина мокра. Єк дома переповивали, то ніхто більше не переповивав. Ми-то пересушили. Лиш повечеряли — зачиласи стрілянина в селі. В’на той каганец загасила бігом (швидко — авт.), ми полєгали на землю. Але тото всьо скоро си скінчило. Лєгаємо спати. Ґаздиня зі своїми хлопчиками вилізла на піч, а мені дали постіль. Встала, дивлюси — зоріє. Пішла до коний, нагодувала їх. Вхожу в хату й спершу збираю дівчину, бо мені здавалоси, шо то довше. Зібрала дівчину, до хлопця — а хлопец неживий. А я вмерла з страху. А яв плач. А та молодиця каже: “Не плач. Лішєй тут, я поховаю”. А я де лішєю, я знаю чиї це діти. Беру цих дітий і їду додому. Ана в’їзді в Косів мене спинєют москалі: “Как єхала”. Кажу: “В мене вмерла одна дитина”. “Чорт з ним, з бандюгой. Вези в лікарню, а живу вези в сільску раду. У тебе нема дітий своїх, тобі діти не полагаютси”. Везу я дитину в лікарню, а там була медсестра, йка мене знала. Я цесу дитину їй подала заповиту й везу старшу в сільску раду. А там — Люльчук. То дуже мерзенний чоловік був. Він мені каже: “Цю дівчину положено дати до Михайлихи Андріїшиної (сестри Анни Михлюк — авт.), але Михайлихи нема дома, її заарештували, бо в’на вкрала у Михлючки двоє дітий з переселенного пункту. Вези цю дитину до Дмитра Михлюкового”. Приходжу до Дмитра, кажу — шо і єк. Даю міх і кажу шо цей міх лішєю з дитинов. Михлюк розв’єзав міх, а там — діточі сорочечки, запаски, постоли. Потому Михайлиху пустили тий дитина пішла до Михайлихи. Пішля ця дитина в школу, повертає до мене ти й каже мені “мамо”. І так — доки я з Михлючков не поговорила. Не пам’єтаю — йкий рік був… Снитси мені, шо я в тюрмі. І там Михлюк. Михлюк мені каже: “Тебе зараз будут випускати, але я піду першим, бо там за дверми стоє два міліціонери з нагайками й б’ют по плечах. І вийшов”. На цему я встала ти й пішла в місто, аж там взнала, шо Михлюка вбили, присилили до саний й голого повезли в міліцію. Ганька Михлючка потому здаласи. Я тогди вже віддана була…
Один із колишніх дисидентів сказав мені, що незалежність ми отримали випадково й не вміємо нею користуватися. Мабуть, так. Усе випадкове можна втратити. Дивно, що стільки боролися за неї — і нічого. А тут — беріть, користуйтеся! А дехто ностальгує за хлібом по 16 копійок, за німцями, за… Таки не вміємо. Сприймаємо те, за що боролися діди, як належне. Чекаємо якогось чуда, не бачачи, що воно вже відбулося. Парадокс. Зараз у шанцях ростуть гриби й вигріваються перед дощем вужі. Я не знаю інших шанців. Усе, що було, мені розповідали або мовчали. Одна з колискових, що співала бабуся, була про Євгена Коновальця. На запитання, хто такий, — відповідь — мелодія хороша. А ще — гірке: “Скільки ж в тому лісі хлопців побили”. І хрести. На городах, у садах. Без надпису, без могилки. Але з вінком. І ями без хрестів. “Земля над покійником потає”. І фраґменти-спогади. Багато з них — про Михлюка-Грома, якого двічі вбивали “совіти”, але не змогли знищити пам’ять про нього. Чи не найзворушливіші з цих спогадів — про сім’ю Грома, про втечу, поневіряння і біль.
Національна пам’ять · s. 9strona oryginału ↗ Ciąg dalszy z wcześniejszej strony — fragment strony
ЗГАДУЄ ВАСИЛИНА МИХЛЮК-ДРИЩУК:
Коли прийшли москалі в 44-му році, тата заарештували. Саме в Зелені свєта. Взєли в Коломию, відти в Франківск і там засудили на вищу міру. Забрали й’го в Зелений понеділок. Тато то відчував, певно. Увечір прийшов до нас Люльчук із стрибками і питают: “Де Місьо?”. В’ни йго вже мали на оці раньше й притримали — призначили головов сільської ради. Мама каже: “Ще не приходив”. Мама була вагітна, а тато відчував арешт і спав на подрі (місце, де зберігають сіно — авт.). Мама рано й’му розказала, шо про него питали, а він каже: “Знаєш, Ганько, я беру сапу і йду вроді сапати”. Але й’го вже чекали в засідці. Тато вийшов на задні двері, його оточили й зловили. Мама каже: “Біжіт за татом, бо я не годна”. Ми з Коцем побігли, тато брата взєв на руки ти й каже: “Дозвольте, я й’го аж в Москву понесу отак на руках”. А в’ни кажут: “Постав. Ти не йдеш у Москву, ти йдеш в тюрму”. І тато пішов. Ми ціле літо самі. Баба ще несла пішки йму їсти в Франківск. Ми так і не знали, коли й’го судили, коли мали розстрілювати. Їх зібрали там цілий гурт в одну яму. Там єк тим пулємьотом сипнули, так це всьо попадало там і лиш два лишилиси живі. Один із Пістиня і тато наш. І єк то затихло, то в’ни єкос си відкопали й добралиси до Косова. Тато був такий побитий, й’му відбили нирки, лікарі довго й’го лікували, але не могли вилікувати. Ми, діти, про то не знали, мама, певно, знала під осінь. Восени нас запалили. Лишиласи лиш мала хата. Але і з тої нас під зиму вигоні. Мама пішла у Вулійцу і взєла меншу сестру й маленького Йвася, мене не взєла, бо могла вже шос комус розказати. Ми з Коцем були на Смодному в матки. А баба так є помішєла в розумі, ти й її лишили в хаті, сказали, шо дурну не треба вивозити. Всьо в нас конфіскували — корову, телицу ківну, свині. У колідники загавкав пес, матка втворила двері, а то Люльчук з гвером. Матка каже: “Васю, збирай Коцька, бо забирают вас на Сибір”. Йдемо ми перед хати, а матка каже: “Тікай”. Я побігла, а Люльчук кинув Коцька, здоймив гвер і кричить: “Стій, бо стрілєю”. Ймив мене за чупер і дотєгнув в Косів. А там гвавт, мама з братиком і Маринькою на санах. Це був перший-першіський вивіз. Привезли нас на переселенний пункт. Народу там напхали. Ми трохи поїли, отченаші говоримо, ледве переночували. Рано нас перерахували — з одної кімнати перегонєли в другу. Коцьо малий схотів на двір, то я мусіла вивести, бо мама з Івасем була. Я й’го вивела, а там заміновано, певно, нас Бог беріг, шо не підірварилиси. Коцько тєгнувси до “слєночок”, бо іграшок тогди не було. Вернулиси, кажу мамі: “Так добре було тікати, ніхто нас не спирав”. Мама каже: “Тікай до матки у Вулійцу”. Ми війшли, ніхто нас не спирав, перелізла я через мур, Коця пересадила. А коло Шевченка вже нас шукают. Я зрозуміла, шо то нас шукают і зайшли
Чоловік Василини Михлюк із матір’ю та сестрою
Брати Михайло та Юрій Михлюки з дружинами, матір’ю Євдокією та дітьми ми до йкоїс жінки — перечекали, сказали їй, шо води хочемо і йдемо до батька на Вербовец. Потому перейшло то — ми пішли вбрід через Рибницю. Ледве перейшла через воду з дитинов на руках, постолєта намочила. Я пішла до свої подружки, бо у Вулійцу бояласи. Прийшли, а там си спудили: “Ви відки? Вас Люльчук шукає!” Нас сховали у яслах, пішли до матки, а матку вже заарештували — несла мамі їсти, то звинуватили, шо дітий вкрала. Нас відти за поріг виставили й сказали, аби ми йшли до Данчука. Ми пішли, аж чуємо — Люльчук. Сховалиси. Дитина пищит, а я: “Тихо, бо Люльчук вчує”. А потому побігли до Тонихи. Тониха нас — на піч і каже: “Сидіт тихо, а Юля вас до Данчука відведе, єк другий когут запіє”. Юля нас відвела, а Данчук уже на санах, навіть у хату не пустили. Данчук зробив ямку в сіні, накрив нас ліжником і повіз. Дитина плаче, шо нема чим дихати, а я: “Ціхо, бо Люльчук вчує”. Приїхаємо тут у Вулійцу на станицю (хата батьків Миколи Дрищука, чоловіка Василини Михайлівни — авт.), нам дали їсти. Потому прийшла йкас дівчина й забрала нас і привела до йкоїс хати й каже: “Ціхо, тут тато ваш є”. Впустила Коцька в хату й дивитси, шо буде. А Коцько: “Тату!”. Ввійшли й ми в хату, тато нас розцілював. Ми сказали, шо маму вивезли в Сибір. Вийшли ми звідти, я, Коцько, тато й ще йкийс чоловік. Я не знаю, шо тато має тридцєть чєріків і дві татарці. Чоловік несе Коцька. Повернули в йкийс бункер, говорили з йкимос людьми. Потому той чоловік лишив нас і ми пішли самі, тато веде Коцька за руку, в другій руці несе автомат. Тато дав мені льорнетку й каже: “Ану дивиси, Васютко, в тій хаті маємо бути. Близко? А ти рушков змогла би досєгнути?” Це мені запам’єталоси. Тато нас не бере на руки, бо не годен. Зайшли ми туда до хати, а та жінка каже: “Ну, єк, Міську?” А він: “Нема добра, Ганю вивезли на Сибір, а це мої діти. Шо я тепер з цими дітми буду робити?” В’на тихонько каже: “Лєжемо спати, ти підеш, а я дітий не маю, то твоїх викутаю”. Я думаю — лиш би не вснути, але мовчу, аби Коцеви нічо не казати. Коцько тримаєси за тата без перестанку. На Збора застукали, увішли хлопці, дали честь. Тато питає: “Єк у терені?” “Добре”. Тато каже: “Хлопці, вже мені добра не буде, доки я живий”. А мама лиш утворєє двері, але вже не так зібрана, єк була. Люди дали їй свєткову вбирю, запаски, аби не впізнали. Мама вбігає, єк зачєла голосити: “Діти, діти, єк я вас розгубила”. А в’на втекла, лишила дітий. Малий Йвась вмер, бо в’ни топилиси під Коломиєв. Їх боялиси везти лісами, то всьо йшло під воду — і торби й люди. Васюта Василігова каже мамі: “Ганько, єк бис хотіли тікати, то я за дітми дозирну”. Мама лєгла під поїзд і всьо то, єк Мариньку хотіли кидати то у вагон, то під поїзд, чула й плакала. Ми лишилиси з татом. Тато був провідник куща, мав псевдо Грім. У мене було псевдо — Синичка. Мама псевда не мала. Цілий Бабин знав, шо це Громиха. Ми сім років у Бабині ховалиси. Два роки вже після того, єк тата вбили. Людям було дуже тєжко жити. Тата вбили перед самим Великоднем. Голова бабинської сільради знав про нас і помагав нам, він перший і взнав, шо тата вбили. Тата розібрали і голісінького кинули під суд — сокотили, хто має йти. Бабі йти матка не позволили. Там тато на Пістинскій лежєв, аж мамин брат вкрав тіло й хотів поховати на Старому Косові. Але коло тої ями вже сокотили, він кинув тіло у яму й втік. Тата відти забрали й говорили, шо порубали на куски. Через два роки ми мусили здатиси. На Смодному був мамин родич, йкий тогди був участковим, і хотів зробити хоч одне добре діло й поміг мамі. Ми вже після того жили вже в своїй хаті. У мами був ще один синочок Василько, йкий родивси, коли ми були з татом у Бабині, мав рік, єк тата вбили. А брата татового Юрка засудили на 25 років. З мами зняли протокол, але-то вже такий був протокол, вже нам всьо підготували. Отак всьо то минулоси. Так ми лишилиси в хаті. Може, було ще шос. Але для дітий-то всьо не говорилоси.
Від автора: Діти Грома живуть до цього ча# су. Дочка Василина присутня на всіх відкриттях пам’ятників воїнам
Сім’я Грома: Василина з чоловіком, Ганна, Микола, Євдокія, Марія та Василько
УПА. Чоловік жартує, що йому ко# лись привезли жінку в хату — ще малою. Каже, що коли привів наре# чену до мами, та посміхнулася: “Мені вже цю невістку привозили”. У Бабині, де прожив останні роки Михайло Михлюк, до цього часу пам’ятають Грома і його сім’ю. Ко# ли туди приїжджає чоловік Васили# ни Михайлівни, кажуть: “Громишин зєть приїхав”. У Косові функціонує музей, де зберігаються матеріали про вояків УПА. І ще одне: наприкінці нашої роз# мови я запитала Василину Михлюк, чому ж Василина Риптик ствер# джує, що вона не здогадувалася про втечу дружини Грома і не знала, що робити з дітьми. На що отримала відповідь: “Боїться. Багато хто до цього часу не може повірити, що його не будуть переслідувати за до# помогу воякам УПА. Але вона зроби# ла дуже добру справу, якої не слід со# ромитися, і ми всі їй вдячні”. (Збережено розмовну мову)
Матеріал підготувала Марія КРИШТОПА
z
З блокнота письменника · s. 10strona oryginału ↗ Ciąg dalszy z wcześniejszej strony — fragment strony
ордони твоєї мови — кордони твого світу. Художній текст — це плантація для нових слів і цвинтар для мертвих. Нація мусить мати різні “діалекти”: побутовий, науковий, публіцистичний, літературний. Хто і коли написав перший український сонет? Ймовірно, це зробила Леся Українка (1890). Поміж тими, що були залюблені в цей жанр, маємо п’ятеро поетів, яких літературознавці назвали неокласиками; їх об’єднували особиста приязнь і, сказати б, “професорське” ставлення до літератури, її класичних зразків. Звідси — постійні пошуки чистої, перемитої лексики, внутрішня заборона на силуваний наголос чи важкий збіг приголосних у вірші. При цьому вони були дуже різними — в усьому, крім несприйняття совєтчини, і не лише в її літературній іпостасі. На літературні вечори неокласиків збиралася молодь (передовсім студенти). М. Зеров читав переклади з латинських і французьких поетів, Ю. Клен — з поетів німецьких і англійських, М. Драй- Хмара, М. Рильський та П. Филипович декламували свої вірші. Не потребували й не мали формального лідера — (всі п’ятеро були самодостатніми), проте особливо шанували Зерова, бо він міг так поглянути з-під професорських окулярів, що порядній людині ставало соромно. Драй-Хмара начебто скаржився, а насправді хвалився: пробую, мовляв, писати революційні вірші, але Зеров складає на них такі пародії, що більше рука не піднімається… Назагал були не так “класиками”, як “патриціями”, до того ж троє з п’яти обіймали професорські посади, чим постійно дратували “шарікових” і “швондерів”.
ОДИН ІЗ П’ЯТЬОХ
У 40-х роках позаминулого століття Т. Шевченко кілька разів гостював у Сокиринцях на Полтавщині, в маєтку Г. Галагана. Зберігся лист поета (1858) до господаря: “Цілую тебе тричі, і твою пані, і твого малого Павлуся”. 1871 року Григорій Галаган у пам’ять передчасно померлого сина заснував у Києві школу-пансіонат (Колегію). Михайло Драй-Хмара (як і його довічний, досмертний побратим Павло Филипович) закінчив елітну Колегію Галагана 1910 року. Далі — Київський університет, Самара і Петроград, а після одержання диплома — два роки в університетах Європи, 1918 року молодого вченого запрошують на катедру слов’янознавства в новоствореному Кам’янець-Подільському університеті. У 1923 р. Драй-Хмара повертається до Києва. Очолює катедру українознавства в кількох ВИШах, працює в інституті мовознавства, (де керує семінарами з чеської, болгарської та польської мов), в академічній Комісії дослідження української мови, в редакції Українського словника. 1926 р. виходить друком перша (і єдина за життя) поетична збірка “Проростень” і монографія “Леся Українка”. Не думаю, що матиму багато опонентів, сказавши, що нічого кращого про Лесю відтоді не написали. Колись у Петрограді до друга завітав Филипович разом із Мандельштамом. Ніна, дружина Драй-Хмари, гралася шлюбним перснем, знімаючи і надягаючи його на палець. Мандельштам серйозно сказав: “Не играйте судьбой!” Напророчив: усіх трьох чоловіків поглинули большевицькі концтабори. У Києві родина Драй-Хмари мешкала на Садовій вул.; у щоденнику поета кілька разів згадується Маріїнський парк (який тоді називався Пролетарським). Драй-Хмара знав і любив місто, проте ще в 1930-му — задовго до трагедії — написав про Київ: “…ти не жива, ти всічена глава //на золотій тарелі Саломеї”. Коли йдеться про поезію, спокуса цитувати майже неперевершена. Зрештою, будь-який художній текст має два складники: “матеріальний” (епітет, порівняння, образ) і нематеріальний (дух, таїна). Вони нерозривні, але не тотожні: чари окремо від вірша не зацитуєш. Контроверсія між вишуканою образністю і акцентуйованими прозаїзмами в рамках одного вірша — органічна для Драй-Хмари. “Ще губи кам’яні дахів високих// пожадливо бузу татарську ссуть…” — так починається вірш, датований 1923 роком. Далі читаємо: “Сніг тарамкуватий, як стародавній мармур…”; “Чого ви плачете, незрячі?” — а закінчується вірш тованому 1929 роком, але це факти біографії, тоді як “…очі ієромонаха” — поезія (зрештою — таке ж очевидне, але малозрозуміле чудо, яким є кохання). За життя Драй-Хмари неоприлюдненою (крім численних переказів) лишається поема “Поворот” (1922—1927), яка була спробою сказати правду і водночас не говорити про неї, втікаючи в сутінки примарних надій. 1933-й ще був попереду, але крізь голодомор 1921-го поет пройшов зрілою людиною — і страшним пророцтвом стали рядки: “А діти, наче цуценята,//за нею бігали та скавучали://хліба, хліба!//І от одного разу//(не знаю, як це сталось так — чи жаль їй серце стиснув дуже,//чи, може, тронулась ума)//вона дітей тих поколола// і стала їсти…” Білий вірш назагал не характерний для Драй-Хмари; чергуючи римовані та неримовані фраґменти в поемі “Поворот”, автор, вочевидь, шукав нових засобів виразності, проте його здобутки можна вважати, принаймні неоднозначними. Можу помилятися, але українська мова здається мені такою, що опирається неримованій поезії. Утім, не лише мова “вчить” поета, а й поет може “навчати” мову; почекаємо на генія українського верлібру.
ГРИМУЧА СЛАВІСТИКА
Розвідку “Проблеми сучасної славістики” Михайло Драй-Хмара оприлюднив у “Пролетарській правді” наприкінці 1929 р. Зробив-не мають ні спільної культурної спадщини, ні антропологічної тотожності, ні однакових етнографічних рис. Слов’янське культурне життя треба вивчати, беручи його не лише в генетичному, а й у функціональному аспекті. Такі слов’янські питання, як солідарність, зближення або конкретні стосунки між двома слов’янськими народами, можна абстрагувати цілком від історичних дослідів, розглядаючи їх як цілеві поняття”. Що тут скажеш? Написати таке міг лише затятий “буржуазний націоналіст” — такий, як я або ви, шановний читачу. Просто, як картоплина: слов’яни не будуть і НЕ МУ- СЯТЬ товктися під одним дахом, але МОЖУТЬ із доброї волі співробітничати заради усвідомлених і наперед спланованих вигод. Натомість, слов’янознавці мають вивчати все і про всіх, не опускаючись до “московського слов’янофільства”, котре — більше чи менше маскуючись — є різновидом не науки, а ідеології про третій Рим” і пан-православізм. До слова, Драй-Хмара знав усі слов’янські мови (і кілька європейських).
РУЇНА
У березні 1925 р. в Академії наук (ВУАН) відбувся вечір, присвячений творчості неокласиків. Часопис “Більшовик” відгукнувся на цю подію статтею “П’ятеро з Парнасу”, в якій (здавалося б, іронізуючи) написав усе, що насправді треба було написати: “Кажуть ці п’ятеро, що “поетів — хоч греблю культури. Драй-Хмара пише: “Від болю сонце скорчилось і в’яне,//пірнувши в буйну кров гарячих ран,//і в кожнім серці вістря ятагана,//і кожне горло стискує аркан.//Гамуймо сіль, що обпікає щоки,//ковтаймо спазми сполотнілих губ,// поки в туманах виє звір, і поки//гадючий свист повзе на свіжий зруб”. 1935-й. Тривають арешти. До списку забороненої української літератури друкують нові й нові додатки. У Москві прем’єра “Платона Кречета”. Виходить друком роман-агітка Яновського “Вершники”. Група українських письменників вирушає на паризький Міжнародний Конґрес на захист культури. Стаханов ставить рекорди. Україна, як і весь Союз, починає звикати до розщепленого шизофренічного життя — одне для людей, інше для себе. З кожним днем набирають ваги і пихи літературні наймити режиму — зрештою, нещасні люди, яким бракує або порядності, або таланту, або того й іншого. Зерова беруть весною, Филиповича — влітку, Драй-Хмару — в перші дні осені, 4-го вересня. Не нам судити тих, хто в катівнях зламався, наговорив чортзна-чого на себе і на на товаришів. Але! Драй- Хмара нічого не визнав, не назвав жодного прізвища “терориста-націоналіста”, не підписав жодного протоколу з “туфтою”. Його справу виокремили в особливе провадження і заочно, через московське ОС (Особое Совещание), засудили на 5 років. На Колимі мив золото. Зробив типову помилку: рвав жили заради “підвищеної” пайки, але навіть вона не дозволяла вижити: фурункульоз, цинга, серцева слабкість. Якщо вірити офіційному папірусу, помер у 1939-му. Останній вірш написав ще в Києві, на Лук’янівці: “І клаптик неба, розп’ятий на гратах,//і недріманне око у “вовчку”…// Ні, ні, на вороних уже не грати://Я — в кам’янім, у кам’янім мішку”. Після 34—37 років усе стишилося. Так званий “літературний процес” перейшов на штучне дихання (і закриті розподільники для його очільників). “Класиків” визначали на засіданнях ЦК. 13 серпня 1924 р. Драй-Хмара записав у щоденнику: “В революції інтелігенція українська не перейшла в повній мірі національного моменту (не закріпила своїх позицій) і через те почуває себе “ні всих, ні в тих” перед явищами соціального порядку”. Не знаю когось, хто сформулював би цю тезу чіткіше. Ми й досі “не закріпили своїх позицій”, досі не второпали, що “нація” і “соціум” нерозривні, а клинок між ними вбивають або більшовики, або фашисти-шовіністи — що, зрештою, виходить на те саме. Розстріляне відродження, недостріляне відродження, залякана й сервільна письменницька “еліта” відійшли чи відходять у минуле. Сьогоднішня Україна вагітна новою літературою, але вона ніколи не народиться з популярності — справжньої чи уявної — п’яти наших письменницьких персон десь у Європі. Боляче про це писати, але мусимо у видавничій справі створити хоча б таку ситуацію, яку кремлівські вожді дозволили Україні в 20-х роках (поки не спохопилися й не почали душити). Сьогодні армія, тюрма і книжковий ринок говорять неукраїнською мовою: ті, хто нас нищили, перемагають. Президент часто відвідує храми — а коли він востаннє був у книгарні? І не треба себе колисати: сьогодні, як і 70 років тому, “гадючий свист повзе на свіжий зруб”.
z
Володимир ВОЙТЕНКО
З блокнота письменника · s. 10strona oryginału ↗ Początek tekstu może być niepełny — porównaj ze stroną oryginału
трьома рядками з кількох слів: “Гринджолами//мовчазно//кожух проїхав”. Повертаючись до “матеріальних” елементів, варто наголосити, що в Драй-Хмари вони мають родові ознаки справжньої поезії: з одного боку, — несподіваність, а з іншого — здатність здаватися такими, наче ви їх відчували самі, лише не встигли сказати. “Лани — як хустка в басамани…”, “…наче скибка кавуна,//ущербний місяць”, сказати “…літо бабине “в повітрі”//Комусь на смерть кошулю тче”, “млин, немов приколотий метелик”, “Я нюхаю світло і звук”, “Крислатих кленів юний батальйон…”, “Жалять і цілують флейт жагучі оси//лащаться гобоїв бархатні джмелі”, “Метелик//непрудкокрилий плутається в повітрі”. Назагал у товаристві неокласиків Драй-Хмара був, вочевидь, найменшим “професором” у тому, що стосується власної творчості, і мав поетичну інтуїцію, яка, на щастя, не підлягає академічній дресурі. На початку 1928 р. поет записав у щоденнику: “31 січня, 1 і 8 лютого зустрічався з М., що в неї очі, як у ієромонаха Петра”. Нічого не знаю про того ієромонаха, але досконало розумію, ким у ті дні була М. для Драй-Хмари. Відлуння цієї любові читаємо і в подальших записах у щоденнику, і у вірші, даши кілька ритуальних поклонів у бік “марксистського спрямування” в роботі радянських учених, автор без недомовок висловлює думки, яких достатньо, щоб через кілька років зацікавити НКВС: “Що радянська славістика дуже занепала, довідуємося із статті Р. Якобсона […] Це й не дивно, коли згадаємо, що стара російська наука здебільшого вороже ставилася до західноєвропейського позитивізму, розвиваючи натомість своєрідні, специфічно російські, ідеалістичні тенденції […] Ми повинні вивчати західнослов’янську культуру, виходячи з наших інтересів. Власне, в царській Росії славістики не було — була тільки слов’янська фразеологія. На превеликий жаль, у нас і тепер іще плутають ці два одмінні поняття. Про це свідчить байдуже ставлення до слов’янознавства як наших керівних кіл, так і широких верств громадянства […] На Україні славістика завмерла зовсім. У Києві, Донбасі — української культури, слов’янських дисциплін немає зовсім у жодному науковому закладі…” Серед “неокласиків” Драй-Хмара був єдиним фаховим славістом. У статті, про яку йдеться, написав слова, зрозумілі — ба, навіть, тривіальні для славіста — але ж для більшовицької шпани сповнені диверсійного сенсу: “Слов’янські народи гати, а поезії — як кіт наплакав”, тай та, що є, нудна “зі своїми молотками і тракторами”. Зі своїм присудом не забарилися й компартійні бонзи: червневий (1926 р.) пленум ЦК КП(б)У звинувачує неокласиків у пропаганді “буржуазної ідеології”. Драй-Хмара бачить все те, що бачать кожні живі очі: “Нудьга морочна і стара,//немов історія Вкраїни,//смоктала серце… То — мара,//то демон сивої руїни”. Першим “беруть” Рильського (1931 р.), але невдовзі відпускають: ще не час. У подальшому Максим Тадейович мусив купити собі життя “Піснею про Сталіна” — слава Богу, не вона визначає його місце в літературі. В лютому 1933 р. арештовують Драй-Хмару; три місяці змагань зі слідчими, але ще не прийшла пора розрахунку “за Парнас”. Пропонують співробітництво, Драй-Хмара відмовляється стати “стукачем”, і його відпускають, попередньо розіславши циркуляр — на роботу не брати. Ніде й не беруть; професор бігає містом у пошуках випадкового заробітку. Наприкінці 1934-го, невдовзі після вбивства Кірова, в Києві розстрілюють перших 28 діячів
Мова єдина · s. 11strona oryginału ↗ Ciąg dalszy z wcześniejszej strony — fragment strony
“1+1” українськомовного телеглядача навчають, як саме потрібно розмовляти українською: приміром, “стакан наполовину пустий” (реклама пива на “1+1” 7 серпня 2005 року), “дєвчонкі класні” (реклама мобільного телефона 31 серпня) тощо. Саме на цих телеканалах прописалися палатка замість намет, руль замість кермо, качелі замість гойдалки. І так далі: шар (куля), стакан (склянка), бутилка (пляшка), суткі (доба), да (так), клубніка (полуниця), зємляніка (суниці), лапті (личаки), від першого лиця (від першої особи), склади зірвано (склади висаджено у повітря), за углом (за рогом), вєрьовка (мотузка), в ста метрах (за сто метрів), каток (ковзанка), садік (садочок)…
вітрильник і застереження: “Подделка билетов банка России преследуется по закону”. Дрібниці? Сірникова коробка Рівненської сірникової фабрики. Наклейка виконана за “найкращими” зразками совєтського соцреалізму — на червоному тлі рабочій і калхозніца з серпом і молотком у руках (знаменита скульптурна група Мухіної, що десятиліттями бовваніла перед входом на ВДНХ у Москві)… Легалізація суржику набуває незворотних форм саме в ЗМІ, не кажучи про побут, інші сфери нашого життя. На радіо, на телебаченні, в газетах і журналах питомі українські лексеми день у день, місяць у місяць, рік у рік опиняються поза мовним законом, позанормативні русизми, тобто “слово, його окреме значення, вислів, граматична форма тощо, запозичені з російської мови або утворені за її зразком” (Їжакевич Г. П. Русизм // Українська мова. Енциклопедія / Ред. кол.: В. М. Русанівський, О. О. Тараненко (співголови), М. П. Зяблюк та ін.). У суспільно-політичний лексиці, у побуті вже віддавна по суті стали нормою: “у випадку” (“у разі”), “доля відповідальності” (“частка…”), “приймати участь” (“брати участь”), “заказний лист” (“рекомендований лист”), “підписка газет і журналів” (“передплата…”), “складає” (“становить”), “у жодному випадку” (“у жодному разі”), “закалювання організму” (“загартовування організму”), “мізерна доля” (“мізерна частка”), “зразкУ” (“зразкА”), “шашликУ” (“шашликА”), “поїхав до ЛьвовУ” (“до ЛьвовА”), “у п’яти хвилинах”, “у п’яти метрах” (має бути “за п’ять хвилин”, “за п’ять метрів”), “вартість складає” (“вартість становить”), “самий великий” (“найбільший”), “працював в одній сорочці” (“працював в самій сорочці”), “від першого лиця” (“від першої особи”), “за углом” (“за рогом”), “коньки на катку” (“ковзани на ковзанці”), “важливо відмітити” (“важливо відзначити”), “доля секунди” (“частка секунди”), “палатка” (“намет”), “казначейство” (“скарбниця”), “ізюм” (“родзинки”), “виключно” (“винятково”), “везе тобі” (“щастить тобі”), “простуда” (“застуда”), “відмінно вгамовує спрагу” (“чудово втамовує спрагу”), “в даному випадку” (“у даному разі”), “заслоняє” (замість “затуляє”), “прАві” — з наголосом на “А” (“мають рацію” або “правІ” — з наголосом на “І”), “купе віддиху” (“купе відпочинку”), “докладаю” (“доповідаю”), “стакан” (“склянка”), “образ життя” (“спосіб життя”), “знаходиться” (“перебуває”), “кружка” (“горнятко”), “відбувається” (“коїться”), “самий кращий” (“найкращий”), “втрачає свідомість” (“непритомніє”), “забастовка” (“страйк”), “відмічати” (“відзначати”), “перш за все” (“насамперед”), “палатка” (“намет”), “паруса” (“вітрила”), “банка” (“бляшанка”)… Наведені приклади — дещиця (за роки совєтської влади лише в український правопис було внесено понад 120 “поправок”, які мали максимально наблизити правопис український до російського), але й вона потверджує, що “невмотивоване запозичення слів із однієї мови в іншу — свідчення невибагливості, неуваги і неповаги до своєї мови, низької загальної і мовної культури” (Коваль А. Культура української мови. — К.: Наукова думка, 1964). Із таких “дрібниць”, а їх тисячі, вибудовується вкрай підступна інформаційна, семіотична загроза українській ідентичності. Хто за це відповість?
Олег РОМАНЧУК, кандидат філологічних наук, шеф-редактор журналу “Універсум”
z
Мова єдина · s. 11strona oryginału ↗ НЕ МОЖУ МОВЧАТИ!
и варто звертати увагу на дрібниці? Варто. Бо диявол, як мовиться, ховається у дрібницях. Із дрібниць складається усе. Із дрібниць вибудовується система. Політична, економічна, соціальна тощо. Вибудовується загроза ідентичності. Приміром, нині для американської ідентичності становлять загрозу латиноамериканці, що переїхали до США. Нині, як ніколи, існує реальна загроза й українській ідентичності. Отож кілька прикладів. Дрібниць. На перший погляд. Житейських. Телефоную до голови однієї з райдержадміністрацій, що на Івано-Франківщині. Після трьох довгих гудків на другому кінці дроту чую голос автовідповідача “Здравствуйтє. В настоящєє врємя ми нє можем вам атвєтіть”. Телефонную до Києва — хочу подарувати одній із тамтешніх шкіл-інтернатів кілька примірників книжок останнього українського перекладу роману Жуля Верна “Діти капітана Гранта”. Моя співрозмовниця (директор інтернату) не приховує свого обурення: — І так вся (?!) література йде українською мовою. Не можна забувати російської. Ми Жуля Верна читаємо в оригіналі. — Французькою? — обережно уточнюю. — Російською. Телефоную у справах до Сімферополя. Розмовляю з працівником кафедри слов’янської філології тамтешнього національного університету. Відрекомендувавшись, пояснюю суть справи. Мене перебивають: — Гаварітє па-рускі. Я па-украінскі нє панімаю. Після того як я запропонував спілкуватися польською (кафедра ж слов’янської філології!) моя співрозмовниця погоджується використовувати українську. Львівський бізнесмен, із дідапрадіда галичанин, простягає мені візитку. Напис зроблено російською. Помітивши моє здивування, пояснює: — До нас на фірму різні люди приходять. Часто спілкуються російською. Таких “дрібниць” хоч греблю гати: офіційні вивіски, фірмові бланки дублюються не знати чого англійською мовою (за совєтських часів на бланку державної установи з українським текстом обов’язково сусідив текст російською мовою). Тепер маємо іншу лінгвістичну “моду”: офіційні вивіски державних установ часто дублюються англійською мовою. Приміром, МВС (?!), керуючись, очевидно, своїми внутрішніми відомчими мотивами, зробило переклад англійською мовою назви “Міністерство внутрішніх справ України”, навздогін такі ж “новації” зарясніли на будівлях УМВС в обласних центрах. На українських телеканалах триває совєтська практика приснопам’ятного “інтернаціоналізму” — на естраді двоє ведучих (російськомовний і українськомовний). На “Інтері” ведучий, який добре володіє українською мовою, під час розмов у студії із запрошеними українськомовними гостями не переходить з російської на українську. Політика телеканалу? Особисто мені, телеглядачеві, незручно в такій ситуації. Гадаю, що запрошені на телепередачу гості теж почуваються не краще. Але надана безоплатна нагода поспілкуватися з усією країною, мабуть, переважає психологічний дискомфорт. Очевидно, саме виходячи з таких “єдінонєдєлімських” концепцій та позицій, на “Інтері” й на
Ну, дуже вже схожі ці українські й російські слова. Дрібницею лише відрізняються. А постійне використання в рекламі зросійщених імен: Вітя, Ксюша, Маша, Толя, Пєтя, Саша… Червень 2005-го. Випускники середньої школи дають інтерв’ю кореспондентові УТ-1. На запитання українською демонстративно відповідають російською. Українську знають, розуміють, вивчають (15 років минуло від часу проголошення державного суверенітету!). Але ДЕМОНСТРАТИВНО воліють відповідати російською. Відповідь одна: так їх виховали педагогічні колективи шкіл, батьки. На українських телеканалах і радіостанціях (насамперед, ультракоротких) мало що змінилося після Помаранчевої революції. “Інтер”, приміром, продовжує демонструвати заідеологізовані серіали про доблесних російських вояків, що воюють у Чечні, про російський спецназ і розвідку, а також лубочні фільми совєтської доби з виразними “єдінонєдєлімскими” акцентами… А як пояснити ігнорування державної мови українськими вояками? На телебаченні неодноразово можна спостерігати за тим, як на запитання українською солдати й офіцери Збройних сил, працівники МВС відповідають російською. З ким вони себе ідентифікують? Чи може щось подібне бути в армії США, де служить чимало іспаномовних вояків? В Україні ж такі прецеденти — не виняток, а правило. Мимоволі подумаєш: чи не з озброєною “п’ятою колоною” маємо справу? Саме таке відчуття виникло 20 серпня 2005 року під час перегляду телерепортажу УТ— 1 з полігона, де змагалися українські (?!) спецназівці. Такі сцени в побуті чи на телеекрані — підкреслена демонстрація росіянами різних вікових категорій своєї “інакшості”, демонстративне відмежування від автохтонного населення — не поодинокі. Пояснення просте. Численна російська меншина в Україні своєї території не має. Це колоністи, нащадки колоністів. Іммігранти. І не треба спекулювати на “братерській допомозі” у відбудові народного господарства — досить лише згадати колонізацію українських земель після Голодомору. Нащадки колонізаторів ніяк не бажають розлучатися з привілеями. Навіть, коли це стосується мови. Саме цим пояснюється, чому росіяни в Україні так наполегливо вимагають надання офіційного статусу російській мові, водночас демонстративно не бажаючи послуговуватися державною мовою. Утім, можливі ще два варіанти відповідей: частина росіян в Україні не спроможна вивчити української мови (отже, мають проблеми з IQ); частина росіян зумисне не бажає за будь-яких обставин спілкуватися нею (а це вже нагадує ксенофобію). Невже українська мова така складна до вивчення, що, приміром, інформацію на залізничних квитках (місце, вагон, купе, час відправлення) треба дублювати російською? Чи є щось подібне у Франції, Німеччині, США? Неодноразово буваючи за кордоном, ніколи не чув, щоб на тамтешніх залізничних двірцях оголошення через радіотрансляційну мережу дублювалися різними мовами. В Україні на вокзалах усе ще перекладають з української на російську. Варіанти відповідей: Україну вщерть заполонили туристи з “братньої” Росії, які не розуміють української, або маємо один із виявів сервісу для гостей із Заходу, які послуговуються винятково російською. Однак правильна відповідь, як мовиться, лежить на поверхні… Молоді “прогресивні соціалісти” марширують вулицями Києва і скандують російською (не українською): “НАТО хуже, чем гестапо”. Дрібниці? На червоних футболках підлітків бовваніє золотиста абревіатура “СССР”. Розмовляють власники футболок російською. Може, й українською розмовляють, але я не чув і мої знайомі не чули. Нещодавно Влад Ряшин з “Інтера” заявив, що дублювати на українську мову російські фільми немає необхідності. Мовляв, в Україні всі знають російську. За такою логікою, може, взагалі українцям відмовитися від рідної мови? Чому мене ставлять перед фактом і не запитують, чи хочу я дивитися російськомовні фільми. Те, що я, приміром, знаю російську аж ніяк не означає, що я бажаю отримувати інформацію саме російською. Так, я можу доволі непогано сприймати інформацію російською, польською чи німецькою, але щоб краще аналізувати почуте мені значно зручніше, коли до мене звертаються рідною мовою. У даному разі українською. Однак в Українській державі мені інформацію чомусь надають переважно чужинецькою — різноманітні довідкові служби, мобільний зв’язок, туристичні, торговельні, сервісні фірми тощо. Інакше, як дискримінацією, назвати такий стан речей не можна. Якщо ви звернетеся до працівників представництва “АероСвіту” в Нью-Йорку чи Торонто українською мовою, то у відповідь почуєте російську. Ба, більше, в салоні літака “АероСвіту” на звертання до стюардес українською мовою вони вдають, що не розуміють. “Здравствуй Артек!”. Риторичне питання: яка робоча мова в знаменитому таборі відпочинку, де зібрані перші серед найкращих діти з України? Про окупацію інформаційного простору України мовою іноземної держави написано предостатньо. І що ж? Нещодавно український мас-медійний ринок поповнився ще одним виданням московського формату — російськомовною газетою “Коммерсант”. Виходить, Державний комітет телебачення і радіомовлення України поділяє позицію відомого російського сатирика М. Задорнова, що українці та білоруси — один народ? Переконаний, що мільйони моїх співвітчизників почуваються саме українцями, а не білорусами чи росіянами. Але прибуток над усе — німецькі й американські власники і видавці “Бурды”, “Лизы” чи “National Geographic” вважають (Держкомінформ та інші українські державні інституції, виходить, також?), що для українців не варто створювати українськомовної версії цих журналів. Йдеться насамперед про економічний успіх. Тільки якою ціною? За рахунок української мови, культури? На кого розраховане “Служебное расписание движения пассажирских поездов” видрукуване Львівською залізницею? Це державна інституція чи приватна структура міністра транспорту Євгена Червоненка? А чим керувалася в українському місті з неукраїнською назвою Кіровоград фірма “Ласка”, почавши виробляти морозиво з чужинецькою назвою “Твой шоколадный рубль” і зображенням на обгортці стилізованої російської 500- рубльової купюри — цар Петр I,
Про-читання · s. 12strona oryginału ↗ Ciąg dalszy z wcześniejszej strony — fragment strony
Конструктивнішою і притомнішою була розмова на іншому “круглому столі” “Промоція української книжки: європейський стандарт чи “третій шлях”?”, співорганізатором якого виступило інтернет-видання “Час Європи”. З українськими колегами ділилися досвідом головний менеджер міжнародного відділу Франкфуртського книжкового ярмарку, Ірис Клозе; директор Фонду Центрально-і Східно Європейської книжки Карел Маркус (Нідерланди), повноважні представники Варшавського книжкового ярмарку, головний редактор газети “Книжное обозрение”, один з організаторів фестивалю інтелектуальної книги “Non fiction” Олександр Гаврилов. Сам факт присутності цих діячів на цьогорічному Форумі видавців у Львові — безперечний здобуток його організаторів. Щоправда, із запрошених до участі в “круглому столі” шести провідних українських видавництв свого представника делегувало лише видавництво братів Капранових “Зелений пес”. Багато говорилося на цій зустрічі (яка справді відбувалася за круглим (вірніше — овальним) столом у дзеркальній залі Львівського університету) про британський досвід заохочення читання: програму для підлітків “reading chempi- on’s” (плакати із зірками спорту за процесом читання), створення клубів читання, численні телевізійні програми, створення умов для читання в громадському транспорті (адже британці значну частину часу проводять у дорозі). Інтерес до книжки дозволяє людям подолати стіну відчуження, повернути радість спілкування і взаємності. Чомусь із усього сказаного особливо запам’яталася інформація про гурток читання для пасажирів електрички Нью-Касл—Літс. Згадалася розмова у поїзді Київ— Львів, мимовільним свідком якої я став. До речі, а чи були на Форумі майданчики для читачів такого штибу, зацікавлених у обміні думок із приводу прочитаного (як на мене — це один із суттєвих способів поширення книжкової культури)? Можливо, десь і були, але на більшості тих презентацій, на яких я побував, їх так і не побачив. Винятком може бути хіба що обговорення книжки Леоніда Кононовича, організоване видавництвом “Кальварія”, яке й випустило в світ цей роман. Думаю, що найближчим кроком до підвищення культури українських книжкових ярмарків має бути диференціація рекламних акцій,
“Ми намагаємося збагнути, що відбувається у людей, які живуть серед книжок, у книжках, заради книжок, отже, все, що вони говорять про книжки є дуже важливим”. Умберто Еко
Про-читання · s. 12strona oryginału ↗ Порівняно з відчайдушно плакатним гаслом 11 Форуму видавців у Львові: “Люди, читайте!”, мотто нинішнього, 12-го Форуму є розважливим та обнадійливим: “amor liborum nos unit” — мовляв, любов до книги нас єднає. Однак модальність останнього вислову набагато жорсткіша, імперативні-ша й категоричніша. Бо ж хоч-не-- хоч, а мусимо щось читати: від підручників, інструкцій, правил, угод до казок дітям на сон грядущий. А любити ж не примусиш. Найчастіше дар любові вроджений. А як же бути з тими, хто має гіршу спадковість? Тут є нюанс: народження людини як соціальної істоти не збігається з її фізичною появою на світ. Тож якщо “зазор” між народженням “від плоті” і народженням “від духу” не наповнити якщо не любов’ю, то хоча б повагою до книжки як квінтесенції культури, він може збільшуватися до катастрофічних масштабів і давати фатальні тріщини. “Сама людина — це тільки дія і безладний рух, а книжка окреслює цю дію і цей рух, називає їх, надає їм сенсу і знаходить їхнє значення”, — переконує Ольга Токарчук (“Мандрівка людей Книги”). Утім, яка саме книжка здатна надати сенсу нашим діям та безладу? Епоха ж бо однієї Книги давно минула й істина, мов сіль у воді, розчинилася у величезному морі книжок. Яка із них незаперечно наша? А може, всі вони тією чи іншою мірою? І “читач — зрештою — вибудовує власну систему образів: автора і літературних персонажів” (Марія Зубрицька)? У пошуках відповіді на ці питання очевидно варто мандрувати книжковими лабіринтами й вирушати в дорогу за самими книжками і на зустріч із їхніми авторами й видавцями.
* * * Це вже стало майже народною прикметою — ближче до середини вересня все складніше стає придбати квиток на потяг до Львова, — адже тут відбувається Національний книжковий ярмарок “Форум видавців у Львові”. Нарешті вокзал, перон — змовницьки озираюся у пошуках спільників по таємному ордену “Homo legens”. Знайомих облич не видно. Звісно, ці люди так запросто не світяться. Займаю своє місце у вагоні, трохи розчаровано виявляю, що моїми попутниками виявилися зовсім не книголюби. Та менше з тим, ми ж з’ясували, що не всі ними мають бути, а в інших homo’s купа своїх проблем окрім Форуму. Рушаємо. Розгортаю книжку, тексти Прохаська таки непогано смакувати під перкусію коліс. І тут до мого вуха долинає розмова, що разюче відрізняється від звичної вагонної словесності — усної і писемної (хітом вагона, в якому я їхав, була табличка: “Купе для віддиху провідників”). Сумнівів не було: в сусідньому купе говорили про книжки, літературу та ще й українську й сучасну. Рафінована, без зарозумілості мови, ємність фраз, непідробна зацікавленість, з якою мої заочні сусіди обговорювали нові романи Дереша і Поваляєвої. Я підвівся зі свого місця ніби знічев’я пройшовся по вагону і з внутрішнім задоволенням поспостерігав за цим вправним інтелектуальним пінг-понгом. Було цілком очевидно, що для цих молодих людей такий стиль дискусій цілком органічний, але, за настирним бажанням виговоритися, відчувалося, що в них не так уже й багато майданчиків (публічних і приватних), де вони можуть вправлятися у мистецтві диспутів на літературні теми. Ця випадкова сценка в дорозі між Києвом і Львовом видалася мені досить підбадьорливим прелюдом до Форуму, і яку згодом мені довелося згадувати і в обнадійливому, ів песимістичному контекстах. Отож, — як це відбувалось.
* * * Дванадцятий Форум видавців у Львові: 474 учасники (а це видавництва, книготорговельні установи, бібліотеки, навчальні заклади), які були представлені окремими стендами на всіх поверхах Палацу мистецтв. Активно змагалися за читача також власники книжкових яток на всій площі перед палацом Потоцьких. Як і минулого року, відразу кілька вишуканих палацових залів було виділено для проведення презентацій і творчих зустрічей. Проте цього року Форум уперше вийшов на центральну вулицю Львова, на проспект Свободи. І в суботу на алеї між Львівською опе-
Стенд Видавничого центру “Просвіта” мав на Форумі свою вдячну аудиторію
Про-читання · s. 12strona oryginału ↗ Люди, книги, машини… Вулиця Коперника перед Палацом мистецтв — традиційним місцем проведення Форуму рою і пам’ятником Шевченка вишикувалися намети, в яких найзавзятіші книговидавці й книготорговці заохочували заклопотаних перехожих у центрі міста долучитися до книжкового торгу, не поспішаючи на запруджену людьми й машинами вулицю Коперника — традиційну адресу Форуму. Щоправда, дощу вихідні таки завадив успішному спілкуванню видавців і читачів, але прецедент відбувся, і організатори ярмарку запевнили журналістів, видавців і авторів, що експансія Форуму в простір міста надалі триватиме. Присутній на прес-конференції з нагоди відкриття Форуму видавців заступник голови обласної держадміністрації і собі докинув, мовляв: схвалюємо, вперед. Також не вперше з вуст обласного начальства пролунало резюме, що Львів потребує сучасного виставкового комплексу. Щоправда, міська влада скромно відмовчувалася, бо наслідки її зусиль були очевидні: розритий центр міста якраз неподалік вулиці Коперника й уже звична відсутність води на масивах. А ось верховне київське “начальство” (цього разу як і минулоріч, його в одній персоні уособлював заступник голови Держкомтелебачення і радіомовлення, незмінно оптимістичний Василь Шевченко) виявило бажання перехопити ініціативу й організувати в Києві зразково-показовий Національний ярмарок. У ролі консультантів обіцяють залучити президента Форуму видавців у Львові Олександру Коваль. Щоправда, чим цей новий мегапроект відрізнятиметься від уже існуючого державного “Книжкового саду” начальство не пояснило. Добре, що хоч облишили задум “пересадити” приватну львівську ініціативу на дніпровські пагорби. Ясна річ, прес-конференція була далеко не найцікавішою подією з-поміж решти двохсот сорока з гаком акцій, запланованих на Форумі. За чотири форумних дні навряд чи можна відвідати більше десяти відсотків заходів, внесених до програми. Оскільки Форум досить помітно впливає на видавничі стратегії, то я вирішив побувати передусім на таких акціях, з яких можна отримати щонайбільше інформації про тенденції розвитку українського книжкового ринку (якщо він узагалі здатен ще розвиватися). Тож я вирішив і далі рухатися концептуальною лінією і невдовзі вже слухав виступи учасників “круглого столу” “Український книжковий ринок та стратегія державної політики”. Приводом для зустрічі стало визнання того невтішного, але дедалі болючішого факту, що в нашій державі досі сукупно видається менше однієї книжки на душу населення, що Україна фактично окупована книжковими ринками, що власне український книжковий ринок в Україні складає порівняно невелику частку (в межах 10—20 %) проти книжкових ринків сусідніх держав (передусім Росії), які продовжують агресивно поглинати наш інформаційний простір і, відповідно, фінансові ресурси населення. Організатори винесли на обговорення п’ять тез, суть яких зводилася до того, аби вкотре привернути увагу влади, ініціювати проведення “спільного засідання уряду, зацікавлених комітетів Верховної Ради та групи експертів”. Далі пропонувалося створити робочу групу для розробки програми дій, яка у підсумку має бути закріплена на законодавчому рівні. В останньому пункті йшлося про створення інституції, що координуватиме дії всіх установ і відомств. Схема настільки ж елементарна, наскільки малореальна для втілення. І не лише з огляду на катаклізми у владній верхівці, але й на відсутність спільної мови серед самих видавців і книгорозповсюджувачів. Бо ж і путнього обговорення згаданих тут тез на так званому “круглому столі” не вийшло, не кажучи вже про якісь консолідовані дії.
PR-заходів, перформенсів, творчих зустрічей і публічних інтелектуальних дискусій і поглиблення специфіки кожної із цих форм спілкування з книжкою. Європейські дослідники антропології читання давно прийшли до висновку, що літературна комунікація не може виконувати своїх суспільних функцій, поки не буде визнано діалогічного зв’язку між текстом і його реципієнтами та між самими реципієнтами. Як зауважує літературознавець Марія Зубрицька, автор книжки “Homo legens: читання як соціокультурний феномен”, феномен книги і читання — тонкий індикатор стану суспільства, його системи вартостей, на які він має вагомий вплив і сам підлягає впливові. Знаковим видається ще й Гран-прі львівського Форуму—2005. Його отримав альбом “Україна на стародавніх картах” (ДНВП “Картографія”, м. Київ), адже нині триває пошук українською спільнотою свого місця у світових координатах. Напевне не в одного мене виникає переконання, що саме книжка — один із найкращих навігаційних приладів.
Микола СКИБА Фото автора
z
Гаряча тема · s. 13strona oryginału ↗ Ciąg dalszy z wcześniejszej strony — fragment strony
ещодавно трапилося прочитати в пресі міркування директора Інституту “УкрНДІпроектреставрація” А. Антонюка про незадовільний стан утримання пам’яток у місті, про “щасливі” й навпаки “нещасливі” пам’ятки, фінансово неспроможні користувачі яких не в змозі забезпечити ремонт і реставрацію об’єктів культурної спадщини, як це робиться на Заході. У розряд “нещасливих” потрапила й національна святиня “Софія Київська”, дирекція якої не здатна належно утримувати свої об’єкти через небажання, на думку автора, засвоювати міжнародний досвід комерціалізації закладів культури, наочно репрезентований прикладом площі Сан-Марка в Венеції, перетвореної на суцільну кав’ярню. І подумалося, що, поперше, якщо бути до кінця точними, то найвизначніші пам’ятки на Заході знаходяться на дотації держави. А по-друге, проблеми збереження пам’яток в історико-культурних заповідниках на українському терені не можна розв’язати за допомогою розважально-харчових кліше. Національні заповідники, в яких гармонійно поєднуються природне начало з матеріальними пам’ятками культурної і позитивними результатами господарської діяльності людини — це генофонд вітчизняної культури. Їхні взаємини з державою повинні базуватися на дієвих правових і реальних економічних характеристиках. В основі цих взаємин повинні лежати принципи, які забезпечуватимуть розумне природокористування і перспективний розвиток заповідних об’єктів як цілісного екокультурного комплексу. А це можливо лише за умови наявності єдиного господаря, в оперативному управлінні якого знаходиться заповідна територія з усіма ресурсами й нерухомістю. Проблема полягає в тому, що досі на законодавчому рівні не визначені права і обов’язки заповідників як суб’єктів охорони і користувачів пам’яток. Безпосередньо, здійснюючи пам’яткоохоронні функції, заповідники не визнані повноважними органами охорони й фактично усунені від формування державної політики в царині збереження пам’яток. Крім того, заповідники позбавлені не тільки важелів контролю і впливу на порушників, а й можливості наповнювати власний бюджет. Як переконує міжнародний досвід, економіка заповідників і музейних установ повинна бути змішаною, базуючись на державній дотації і госпрозрахунковій діяльності. Ефективність пам’яткоохоронної справи в заповідниках, не в останню чергу, залежить від програм і пріоритетів держфінансування. На жаль, система державної відповідальності за пам’ятки культури, що потребують комплексного наукового дослідження, реставрації та постійного дбайливого нагляду, фактично не працює. Недостатнє фінансування заповідників бюджетами всіх рівнів, зміни бюджетного кодексу в плані обмеження їхньої фінансової підтримки, непродумане оподаткування (законом урівняно в оподаткуванні заповідники з політичними партіями і благодійними організаціями, які повинні сплачувати не тільки ПДВ, а й податки з прибутку) не сприяють справі збереження для нащадків нерухомої історико-культурної спадщини. Так, менше 10 % необхідних коштів виділяється державою на реставрацію і утримання пам’яток “Софії Київської”, через брак фінансування у мелітопольському археологічному заповіднику “Кам’яна могила” законсервовано (засипано піском) 65 унікальних гротових печер. Злиденні бюджети не дозволяють забезпечувати фізичну охорону заповідних територій. Справжнім лихом стали для археологічних заповідників “чорні археологи”. І хоч існує закон, що передбачає кримінальну відповідальність (до 8 років позбавлення волі) для “потрошителів” курганів і могил, проте елементарних технічних і фінансових можливостей відслідкувати злочинців у заповідників немає. Можливо, для покращання пам’яткоохоронної і середовищеохоронної справи в зоні археологічних заповідників доцільно переглянути питання про надання їхньому керівництву права на додаткове дослідження археологічних пам’яток, що знаходяться під їхньою опікою, як це практикувалося раніше. Або спростити процедуру отримання “відкритих листів” на археологічні дослідження пам’яток, яка нині забирає 4—6 місяців. Проводячи інтенсивну пам’яткоохоронну, науково-дослідну, екскурсійну, видавничо-популяризаторську роботу, роботу з наукового обліку музейних цінностей, наповнюючи спеціальний фонд бюджету (за 2003 р. Києво-Печерський заповідник заробив 4,6 млн. грн., а прибутки “Софії Київської” становили 2,6 млн. грн.), музейники фактично позбавлені права розпоряджатися заробленими коштами і не є власниками чи співвласниками створюваного ними продукту. Здоровий глузд і досвід західних пам’яткоохоронних осередків переконують, що розпорядниками зароблених коштів повинні бути ті, хто їх заробляє. В інтересах збереження культурної спадщини ці кошти повинні направлятися на консервацію і реставрацію пам’яток, заохочення працівників, творчі відрядження, наукові стажування тощо. Орієнтиром у цьому має бути європейська музеологічна практика. Так, Музей під відкритим небом у Біміші на півночі Великої Британії частково фінансується офіційними органами: Фондом реґіонального розвитку Європейської Співдружності, Кантрисайд комішн, Національним управлінням з туризму. Але 60 % його бюджету складають кошти від продажу вхідних квитків і прибутки від музейного магазину та від послуг населенню з реставрації. Немає сумніву, що заповідники України як суспільно значимі історично-інформативні та культуромісткі об’єкти здатні забезпечити доплив живих грошей і валюти. Але для цього необхідні кардинальні зрушення в системі управління та в прийомах координації роботи музейних установ. Поруч із ресурсами та фондами, серед найвразливіших місць заповідників зазвичай згадують кадрову політику. Не секрет, що пам’ятки, які мають національний статус, скарби матеріальної і духовної культури, які репрезентують Україну на міжнародному терені, зберігають фахівці з мізерною зарплатнею. Поповнення і закріплення кадрового потенціалу в державних музеях обмежені, оскільки й економічний і правовий механізми лише консервують ситуацію. Питання збереження та ротації музейних спеціалістів, підтримка престижу професії музейного працівника — необхідна складова забезпечення перспективи розвитку заповідної, а отже, і пам’яткоохоронної справи в Україні.
Гаряча тема · s. 13strona oryginału ↗ У нових ринкових умовах, що змінюють майнові відносини в музеях і суспільстві, гостро постає питання оцінки вартості скарбів музейних фондів, здійснення їхньої грошової оцінки та відображення її у балансі установ. Архаїчна категорія “безцінності” в сучасній музейній практиці може призводити до зловживань, подекуди унеможливлює оцінку нанесених збитків. Серед реалій сьогодення — відновлення церковних обрядів у культових пам’ятках архітектури. Відповідно до постанов та рішень директивних органів частину об’єктів заповідників передано в безоплатне користування різним церковним конфесіям. Богослужіння відновлені в Кирилівській та Андріївській церквах, Українській Православній Церкві передані пам’ятки Києво-Печерського історико-культурного заповідника. Невизначеність деяких положень чинного законодавства, зокрема з точки зору контролю і впливу з боку органів державної влади за дотриманням пам’яткоохоронних зобов’язань, ускладнює взаємовідносини музею і церкви. Зафіксовані прикрі випадки перебудов, спотворення, перемалювання культових пам’яток. На часі здійснення аналізу правових актів, які регулюють музейно-релігійні відносини. Зокрема в плані термінологічному. Потребують чіткого визначення поняття “культове майно” та ін. Для урегулювання і гармонізації музейно-церковних взаємин доцільно пригадати досвід функціонування в Російській імперії інституту єпархіальних архітекторів, що здійснювали фахове керівництво церковним будівництвом та опікувалися питаннями збереження пам’яток храмового зодчества. На виконання указу Президента України триває процес передачі в постійне користування церкві музейних предметів сакрального походження. Зміна форми власності на культурні цінності, зняті з музейного обліку і передані церковним громадам, також потребує відпрацювання механізмів державного контролю за їх збереженням. Повернені у храми музейні предмети церковного та культового вжитку, що мають наукову, історичну та культурну цінність, на думку окремих фахівців, руйнуються під дією кіптяви церковних свічок. Цей висновок спростовують прихильники іншої точки зору, які вважають, що перебування в діючому храмі сприяє консервації, зокрема пам’яток живопису. Виникнення такої дискусії переконує в нагальності серйозної фахової експертизи і висновків спеціалістів реставраторів. У будь-якому випадку актуальним є поновлення списку музейних пам’яток, які в силу своєї музейної цінності не підлягають передачі релігійним конфесіям. Збереження культурної ідентичності окремих пам’яток і комплексів на заповідних територіях пов’язане із застосуванням реставраційних методик. Серйозне занепокоєння викликає сьогодні стан української реставрації як наукової галузі. Успішність охоронно-реставраційної діяльності залежить від професійної і загальної культури реставратора, а справа підготовки реставраційних кадрів випала з поля зору освітян, у той час, як за підрахунками для забезпечення попиту на здійснення реставраційних заходів,
Фото О. Цеацури досховища музею опинилися 33 тисячі музейних предметів. Відсутність державних замовлень, зваженої політики на підтримку державних інститутів реставрації призводить до їх занепаду, монополізації галузі непрофесіоналами. Чого варте введення в інтер’єр відновлюваного Георгіївського собору Видубицького монастиря ХVІІ ст. на догоду смакам малоосвічених церковників і всупереч історичній достовірності мозаїчних композицій! Як національні культурні центри, заповідники та історичні ареали міст повинні бути захищеними і від відомчого невігластва, і від сваволі місцевої влади. Симптоматично, що в нових правилах забудови Києва, що обговорювалися в Київраді в червні 2004 р., заповідники не були згадані жодним словом. Насторожує і те, що згідно з новими правилами право на забудову та розробку генпланів надається районній владі. Тепер уже не тільки міські, а й районні будівельні програми реально загрожуватимуть нерухомій спадщині Києва. Чи не першою ластівкою цих нововведень треба сприймати перспективний план реконструкції Подолу, точніше, восьми кварталів між вулицями Костянтинівська і Межигірська, який був схвалений містобудівною радою. Тривожно, що проектом передбачено здійснення “капітальної реконструкції, а то і знесення” пам’яток допожежного Подолу, “санація” території від “безнадійних” будівель. Хотілося б, щоб критерії “безнадійності” були об’єктивними, а не підігнаними під інтереси інвесторів. А щодо створення комфортних умов для відвідувачів музеїв-заповідників, у кожному окремому випадку можна передбачати створення мережі спеціалізованих підприємств торгівлі (музеєфіковані торгові ряди), або обслуговування відвідувачів із залученням приватних кафе, майстерень, ательє, а також клубних і видовищних закладів (літературні салони, молодіжні, краєзнавчі центри, лекційні, концертні, виставочні зали, бібліотеки тощо). Важливо лише не забувати зважувати комерційний ефект і можливі небажані наслідки. Безалкогольні кав’ярні навряд чи допоможуть музеям вирішити їхні фінансові проблеми. А прибуткові розважальні заклади ресторанного штибу не виключають можливості актів вандалізму щодо цінних об’єктів національної культури, охорону яких буде важко забезпечити. Окрім того, музеєфікація пам’яток передбачає музеєфікацію їхнього безпосереднього традиційного оточення. “Софія Київська” — це колишня митрополича кафедра Києва. Сьогодні під час великих релігійних свят тут відновлені богослужіння. Важко уявити, щоб, наприклад, на території Михайлівського монастиря духовенство дозволило розміщення кафе та ресторанів для задоволення та розваг усупереч богослужебному настрою та тихому молитовному співу. Ніхто не проти економічної діяльності музеїв-заповідників. Але комерціалізація — не панацея від негараздів у царині охорони пам’яток, збереження яких, як невід’ємної частини національної і світової культурної спадщини, повинно бути пріоритетом державної культурної політики з комплексним вирішенням усіх економічно-правових засадничих проблем.
z
у рік необхідно випускати 20—25 фахівців-реставраторів. Важко переоцінити роль реставратора в збереженні пам’яток у музейних зібраннях. Музейний фонд України нараховує 12 млн. одиниць збереження. Проте значна кількість пам’яток зберігається в невідремонтованих, непристосованих старих приміщеннях. За статистикою потребують реставраційного втручання 900 тис. музейних предметів, а наявний реставраційний потенціал дозволяє реставрувати на рік не більше 9 тис. одиниць збереження. Тільки в Музеї українського народного декоративного мистецтва під загрозою знищення грибком внаслідок аварійного стану приміщення фон- Оксана ФІСУН
Чи потрібно знати свій родовід до сьмого коліна? Так! — відповість той, хто, як дерево корінням, живиться історією своєї сім’ї, свого народу. Чим міцніше це коріння, тим потужніша крона, тим кращі дозрівають на ній плоди. Наталія Олександрівна Кузьменко усвідомила це, коли сама стала дружиною, мамою сина й доньки, вчителькою початкових класів. Навчаючись у Прилуцькому педагогічному училищі, перечитувала Василя Сухомлинського й пригадувала, як її дід Микола Матвійович Макаренко на сільському кладовищі показував їй могилки близьких і далеких родичів, розповідав про їхнє життя. Очевидно, для нього коліно Макаренків із Монастирища Ічнянського району значило багато. Наталія Олександрівна показує мені фото дідуся в будьонівці, зроблене 18 грудня 1939 року. Він помер 1984 року, а його дружина-ровесниця, Тетяна Яківна, пережила чоловіка на 15 ро-
Тетяна Яківна Макаренко з правнуком ків. Її зображень чи не найбільше в сімейному альбомі. Ось вона тримає на руках онуку Наталочку, а це вже біля її чоловіка Олександра. Ще встигла потішити і сфотографуватися з правнуками Сергієм, Романом, Оксаною і Вітою. Адже прожила 93 роки. І онуки, і правнуки запам’ятали її ласкаві руки, теплий погляд добрих очей. У багатьох сім’ях помічала, що онуків люблять більше, ніж дітей, — розповідає Наталія Кузьменко. — Батьки мої були проти того, щоб я, вже студентка, пофарбувала волосcя чи одягла модні на той час брюки. А дідусь тихенько віддав мені відріз тканини, подарований йому, як фронтовику, з нагоди Дня Перемоги. Уявіть собі здивування батьків і лукавство діда, коли я приїхала в Монастирище в широких модних штанях! “Колись популярне чоловіче ім’я Матвій дійшло до нас із сивої симітської давнини. У буквальному перекладі воно відтворюється як подарований Всевишнім (могутнім). Протягом багатьох епох і в різних народів наймення прибрало відмінні форми: Матвій, Махтій, Матвій, Матей... І хоча наше прізвище Макаренко, але в селі частіше говорять і краще знають прізвище Махтей. Так називали люди нашого прадідуся...” Це роз’яснення Наталія Олександрівна записала в альбом для своїх дітей Сергія і Марини. Адже вони сьогодні — верхівка родового дерева Макаренків, Кузьменків, Калінічів, Дяченків, Козиродів, Мірошників, Тищенків, Жадько. Прізвище з Ічнянського Монастирища географічно поширилося на Чернігівщині до Прилук, Бобровиці, Носів-
Родина великим колом на дні народження Сергійка Кузьменка ки, Мени, Ніжина, а ще на Київщину, в Росію і Білорусь. Я назвала Наталії Олександрівні знайому родину ніжинських Калінічів, і вони виявилися теж із її родословника. В альбомі є фото Василя Яковича Калініна в офіцерській формі, який загинув 1 грудня 1941 року, захищаючи від фашистів Москву. Про подвиг комісара в 1988 році написала “Деснянська правда”. Сьорбнув фронтового лиха і Кость Якович Козирод. Після війни аж до смерті 1994 року він любив наспівувати рядки з відомої тоді пісні “Их оставалось только трое на безымянной высоте”. — Це його улюблена, — запитували молодші у старших? — Так, — відповідали їм, — бо він один з отих трьох. Наталії Олександрівні цю історію розповіла її мама Раїса Андріївна, підслухавши розмову чоловіка з Костею Яковичем. Тому що воїн ніколи не хизувався привселюдно. Інша війна підрубала ще одну гілочку родового дерева. В Афганістані загинув двоюрідний брат Наталії Кузьменко Василь Борщ. В альбомі він на фото з племінником Сергійком і на стенді в музеї Ічнянської гімназії імені Степана Васильченка. Родина опікується Василевою мамою, яка втратила сина, чоловіка і сама виховує ще двох дітей. Перегортаючи сторінки альбому, помічаю, як часто збиралися родичі великим колом. Найбільше групових світлин у батьківському обійсті: відзначають день народження Сергія Кузьменка — розмістилися аж у чотири ряди. А це вже в Черкасах вітають Сергія-солдата з прийняттям присяги на вірність Україні.
Саме в Монастирищі, де закорінене родове дерево моїх героїв, з’явилася одна з перших на Чернігівщині, та й в Україні школа-родина. Там працювала вчителькою Лариса Юріївна Козирод, яка після смерті директора Надії Миколаївни Кондри обійняла її посаду і продовжила шкільні традиції. Кликали працювати до себе і Наталію Кузьменко. Але гілка її родини вже звикла до ніжинського простору і повітря. Тут працювала в дошкільному навчальному закладі, тепер — у школі-гімназії №16. У ніжинський дім привів дружину Олену син Сергій. — Вважайте, що ви пройшли дорогою знаменитої монастирищенської родини Забіл, — розказую Наталії Олександрівні. — Пармен Забіла — автор першого пам’ятника Миколі Гоголю в Ніжині. Він — дядько дружини Михайла Врубеля, відомої співачки Надії Забіли-Врубель і дід дитячої письменниці Наталії Забіли. — Так у нас до сих пір одну сільську околицю називають Забілівкою, — підхоплює мене співбесідниця. У сімейному альбомі вона описала історію села Монастирище. На її думку, рідня теперішня і та, що жила давно, — це рід. А рід до роду — початок народу. Її діти отримають у спадок дім, наповнений сімейною історією, в якій воювали, вчилися і трудилися. На фото жінки обробляють поле, а чоловіки косять і розпилюють дерево. А ще всі разом вивчають історію держави: на київському Хрещатику, у Тростянецькому дендропарку, в Уманській “Софіївці”, в ніжинській бібліотеці, де були визнані 2004 року кращою читаючою сім’єю. Цей сімейний альбом Кузьменки подали на конкурс “Моя родина”, організований Центрами соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді в Ніжині та Чернігові, і виявилися найкращими. Усіх зворушило оце сковородинівське пізнавання самого себе через славний родовід. “Якщо добром наповнена душа, — не переквітне дерево життя”, — закликає нас усіх вчителька Наталія Кузьменко. — Що ви в ній найбільше цінуєте? — запитала я в доньки в невістки. Обидві відзначили життєву мудрість, відповідальність, уміння зберігати мир у домі, терпіння і любов. І якщо Марина сприймає це від мами, як належне, то Олексій — глибше й емоційніше. Адже Наталія Олександрівна замінила їй померлу рідну маму. Я впевнена, що ці листочки могутнього дерева, опираючись на його міцне духовно щедре коріння, проростуть славними ділами, добрими вчинками, які допишуть в сімейну історію. Сьогодні вони хочуть зібрати свою велику рідню на 70-ліття батька Наталії Олександрівни Олександра Миколайовича Макаренка.
Солдат Микола Матвійович Макаренко (у центрі)
Ті ж усміхнені обличчя на весіллі Надії Дяченко; поряд з Анатолієм Дяченком, який прийшов у відпустку зі служби 1 вересня 1975 року. Молодші і старші святкують Новий рік у карнавальних костюмах. Сімейні фотографії, як реліквії, збиралися давно. Саме родина виховувала з покоління в покоління духовну опору, моральні засади. Недарма ж, Наталія Олександрівна одним з епіграфів до альбому взяла слова Конфуція про те, що держава — це велика сім’я, а сім’я — це маленька держава. І тримається вона на любові.
z
Надія ОНИЩЕНКО
ДИВАКИ ЧИ ГЕНІЇ?
Закінчення. Початок на с. 1
Бо, якби багаторічні розробки Диво-родини використовували молоді батьки й учителі загальноосвітніх шкіл — у сучасному світі, (де кожна четверта дитина на планеті народжується з якимись відхиленнями, а якщо дійдемо до кожної третьої — то почнеться незворотний процес виродження людства), здорових тілом і душею дітей було б набагато більше. Звісно ж, при цьому батькам необхідно мати професійні педагогічні й медичні знання, а не діяти зопалу. Бо ранній розвиток дитини несе в собі чимало загроз і ризиків. Приміром, передчасне стояння й сидіння може зашкодити кісткам і внутрішнім органам малюка, а загартування важливо проводити обережно і, обов’язково, — поступово. Та за неодмінної умови, що в подружжя об’єдналися впевнені у собі високосвідомі й високоорганізовані особистості з великим почуттям відповідальності й достатнім багажем знань, між якими склався міцний позитивний психоемоційний контакт. Самі ж професійні педагоги, психологи, лікарі (не лише кримські) зацікавилися системою навчання і виховання, створеною Валерієм і Діаною, попри те, що вона не вписується у більшість канонів усталених у нашому житті, дещо
z
Мама-Диво, Диво-донька обмежує навички й досвід соціального спілкування. Але відомо й те, що розумних і адаптивних, неконфліктних і обдарованих дітей здатні вивчити лише талановиті вчителі саме нестандартно, творчо, за індивідуальними програмами й підходами, виховуючи здорову конкуренцію і мотивацію осягати знання якнайкраще. Уроки ж доброти допомагають дітям позбавлятися від агресивності, більше думати про хороше, бо в людей із позитивними емоціями менший рівень стресу, ширше розкривається їхній потенціал. Доброта, як навичка, відпрацьовується до автоматизму. Тому, навіть у конфліктній ситуації, добра особистість веде себе спокійно й урівноважено. Унікальність педагогічних знахідок Диво-родини ще й у тому, що вона змалку виховує майбутніх тат і мам на власному прикладі, чого ще не робить у нас жодний виховний заклад: навчитися бути гарними батьками практично ніде. Тож, зацікавлено поставившись до напрацювань і досвіду Диво-родини, фахівці радять усім батькам, дідусям і бабусям не лише ознайомитися зі школою доброти та гарту душі й тіла поближче, а й застосовувати її елементи у родинному вихованні. Адже йдеться про нову модель здорової багатодітної української сім’ї ХХI століття.
Віктор ХОМЕНКО, Крим
Час і стиль · s. 15strona oryginału ↗ Ciąg dalszy z wcześniejszej strony — fragment strony
МИСТЕЦТВО СПОГЛЯДАННЯ КВІТІВ
Шість років тому все почалося просто, без далекоглядних планів. Зібралися небайдужі мешканці будинку 3-а, що по вулиці Луначарського, поміркували й вирішили: треба запровадити в під’їзді послуги консьєржки: щоб за порядком наглядала, щоб діти могли спокійно приходити зі школи чи якщо увечері хтось пізно йде... Нормальна ініціатива розвивалася далі. Чому сходи повинні бути закутані в темінь? Ні, всю їхню підступність і лукавість можна мінімальним зусиллям вивести на чисту воду: вкрутити лампочку. Далі — більше... Захотіли, люди, щоб і в під’їзді красиво було. Десь картинку повісили, десь вазоном причепурили стіну... Там комору розмістили, решітку... А потім якось захотіли, щоб і довкілля око тішило. Ну, і пішло, поїхало. Привезли землю, посадили квіти, лавочку змайстрували. Сподобалося. Органічно склалася основна група, яка ось уже шість років працює разом. Олександра Шаповал, Людмила й Леонід Лук’яненко, В’ячеслав Репіцький і Наталія Савчук. Кожен має свої обов’язки. Наприклад, пані Савчук вважається головним перукарем дерев. Вона відчуває, як їх гарно й правильно підстригати. Разом з Олександрою вони — основні креатори, даруйте, за кучеряве слово... Скажемо простіше,
по-людськи: основні ініціатори краси. Кожну осінь у тамтешньому мікрорайоні їхня творча група займала призове місце в конкурсі “Квіткове подвір’я”. Їм давали тисячу гривень премії, з котрої “чистими”, після виплати податків, залишалося на кілька сотень менше... Але люди не засмучувалися. Те, що залишалося в кишені, пускали в діло. І фарби треба, і землю, і добрив... Клумби впорядкувати, гофре решіток вимагає послуг зварника... Поступово. Коли з села привезли старовинні бабусині гребені, надщерблені глечики, мотовило, випурхнула ідея зробити тин. Спочатку склепали самі, по-аматорськи. Групою виїхали до лісу й наламали ліщини. Тин прослужив чотири роки, було вже що прикрашати глечиками. На великі свята вивішують рушники, яким по сто років. Звичайно, тільки вдень. Сидить жіноцтво поруч на лавочці й пантрує... Яка робота? Свято, спілкування... Жаль великий буде, якщо якийсь бомж чи п’яничка потягне під пахву за собою... На щастя, обвальних випадків вандалізму не траплялося. Хіба що одного разу вночі зрізали всі троянди. Хтось, мабуть, такий чутливий, що спокусився на запах, бо пахли вони неймовірно... А ще було зграя підлітків із порожніми очима приблукала. І ніби не п’яні, але якісь наче зомбі чи обкурені... Вперлися, що хочуть забрати з собою гарбуза. З тих, що порозсідалися на возі. Красиві такі, немов велетенські помаранчі... Ой, здається, я ще нічого не розповіла про віз! Справжній, із Сумщини. Уже й свекра пані Шаповал немає на світі, а віз його, яким об’їжджав своє лісництво, тепер милує око на лівому березі Дніпра... Ось так. Але далі про підлітків... Приблукавши зграєю на чужу територію, дзявкотять, обирають загрозливу позу... Звикли, бідаки, що на них усі кричать і відганяють, наче шакалів. Тому, коли жінки спокійно звернулися до хлопців, це розхитало їхню агресивну рівновагу. Підібгавши хвоста, вони, дещо здивовані, повільно відчалили... Оце й усе. Чогось серйознішого ні Олександра Шаповал ні Людмила Лук’яненко не могли пригадати. Кажуть, що людей навпаки тягне сюди, наче магнітом, милуватися квітами. І нічого дивного немає. У Японії, наприклад, традиційне не тільки мистецтво ікебани, але й мистецтво споглядання квітів. Дітлахам тут також заняття — допомагають дорослим. Буває, щой квіточку зірвуть із клумби, і що? На них ніколи не гримають. А те, що тут загорожа, — то тільки від котів і собак, особливо навесні, коли пагінці ще тендітні.
БАБА З ДІДОМ ЗБИРАЮТЬ ГРОШІ НА ВНУЧКУ...
Ідея ляльок належить Наталі Савчук. “Треба зробити бабу з дідом”. Мовляв, який тин і подвір’я без них? І зробили. Виїхали в село, зайшли в мочари й нажали очерету. Потім висушили і, пов’язавши в снопи, привезли в Київ. Уже тут для баби Соломії та діда Панька пошили одяг, придбали хустку, бриль... Щоб по-справжньому... Тож якщо вас випадково занесе в ті краї, і ви зустрінете їх біля тину, то не поскупіться їм у скарбничку кинути копійчину: баба з дідом збирають гроші на внучку Марійку... Потім, коли ми сиділи на четвертому поверсі в спеціально прилаштованому куточку для відпочинку, я вирішила трохи розпізнати психологію, так би мовити, намацати ґрунтові води цієї активності... Зрештою, не загортаючи в позлітку, спитала прямо в пані Олександри. Її подруга, Людмила Лук’яненко, сховалася за її спиною... — Для чого це Вам? Патріархальна естетика в мегаполісі... Ностальгія? Чи не краще було б жити в селі? — Не думаю, що це ностальгія. Уже хоча б тому, що батьки мої болгари і народилась я у місті Болград Одеської області. Тож фактично не знала українського села. Думаю, все простіше. Люди тягнуться до справжнього, до краси. І це природно. Так набридла вже ця мертва пластмаса. Цемент, асфальт, чавун... Навіть оті мультики закордонні наче з пластмаси... Що вкладається в голови наших дітей? Страшно жити в цьому кам’яному мішку... Я так думаю. А ще в нашому суспільстві таки щось змінилося. Ніби хруснуло щось... Люди вже трохи поїздили, побачили світ... Хочеться чогось такого, щоб воно тебе тішило, щоб красиво було. Я вже тридцять років живу в Києві. Хоч і болгарка, але вважаю себе повноцінною громадянкою України. Щоправда, болгарської мови не забуваю... — Знаєте, довкола так професійно зроблено, Ви, мабуть, спеціальною літературою цікавитеся? — Дещо читаю. Але якісь консультації можу давати тільки на побутовому рівні. Не по-науковому. Уся моя професійна освіта тільки й того, що курси флористики з сухоцвітів. Та й багато залежить від фінансових можливостей. У нас вони невеликі. Ось на тин нещодавно збирали всією громадою. Попередній ми самі переплітали.
Не дивно, що він швидко розсипався. А цей замовили фірмі... Дорогий, сімсот п’ятдесят гривень, але принаймні років десять прослужить... (До розмови з Олександрою Шаповал приєднується Людмила Лук’яненко. Хоча перед тим сахалася диктофона) — Шура і Наталя Савчук це в нас такі дві “творчіскі лічності”, що коли б у них була можливість, то вони аж до гідропарку понасаджували б квітів... — Квіти квітами, але як Ви відважилися ось цю височенну стіну обклеїти кахлями й розписати? — Це ж бойлерна. Вона була сіра, як мара. Дивишся з вікна чи балкона й аж нудота підходить. У нас якось одночасно виникла ідея розмалювати стіну. Навіть за законом Фен-шуй... — Як-як, за яким законом? — Це японське вчення, в основі якого лежить гармонія. Будинку, інтер’єра, людських стосунків... У домі повинно бути якнайменше гострих кутів. Правильно підібрані меблі згладжують їх. Дуже важливо правильно розташувати ліжко і дзеркало. Це спеціальна наука. Якщо дотримуватися основного, тоді буде гармонія в сім’ї. Багато хто підсвідомо відчуває, що в нас тут гарно, що аура здорова. Це ще й тому, що поруч школа і дитячий садок... — Але ж діти галасують... — То й що? Коли багато дітей, вони витворюють прекрасну ауру. Захисну. Нехай кричать. Від них іде позитивна енергія. Інколи мені здається, що я чогось не досягла, хочеться ще щось зробити. Але у мене немає можливості. Я — домогосподарка. Сім’я, різні проблеми... — До речі, чи всі сусіди солідарні з Вами? — Не всі, є такі, що демонстративно крутять пальцем біля скроні, мовляв, божевільні, займаються незрозуміло чим... Та ми не ображаємося. Бо коли Бог не дав відчуття краси, то й не навчиш. Бачили на клумбі червоний гранітний камінь? Це ми його з будови притягнули. Коли вирили котлован, почався дощ, він намочив граніт і той заграв багряною барвою. Такий красивий, що я вирішила його прилаштувати для наших клумб. Сірий асфальт, чорна земля і червоний граніт... Заплатили екcкаваторнику десять гривень і він нам його викопав.
НА ТЛІ ПОЛІТИЧНОГО ЛИЦЕДІЙСТВА...
У кімнатці, в якій розмовляємо, за проектом радянських архітекторів, мабуть, повинні були б сушити білизну. Але жінки тут зробили собі веранду. Зручні фотелі, столик... Вечорами разом п’ють чай, розмовляють. Коли в когось іменини, то частуються також тут. Випікають солодощі, наливають у келихи десертне вино. Сухе, кажуть, щось не те, кисле... Пані Олександра любить курити кальян. Особливо увечері, коли захід сонця приваблює химерні сутінки. Тоді зелений вітраж в останніх променях сонця віддзеркалює неймовірну смарагдову барву... Жінки принесли мені альбом із фотографіями. Один із багатьох. Я спочатку злякалася, що ось будуть зараз поіменно називати всіх родичів, друзів, колег. Але помилилася. Цей альбом не що інше, як архів їхньої шестирічної творчості. Тут і світлини всіх квітів, які почергово, в залежності від пори року, змінюють одна одну. Гортензія, клематіс, лілія, вербена, декоративні соняшники, айстри, хризантеми... Не перелічиш... У жінок є мрія: хочуть зробити альпійську гірку. Це така висока клумба, обкладена каменем, зі спеціальними рослинами, які ефектні в будь-яку пору року... Коли світлина за світлиною почали гортатися фотографії дітлахів, я подумала, що це просто свято якесь у дитячому садку... Хлопчики й дівчатка в карнавальних костюмах... Виявилося, що режисура цих дитячих карнавалів також справа рук наших жінок. І Новий рік, і свято Осені. Тоді випікають пиріжки, ліплять вареники, а дітей наряджають у фантастичні костюми. У спеціальній комірчині їх майже шістсот! Людмила Лук’яненко хоч і страждає від присутності диктофона, не витримує: “Уявляєте? Випрані, випрасувані, висять на плечиках. Усе підібрано ідеально, навіть трусики і біленькі шкарпеточки...” Карнавальна краса первинно лежала жмутом на гуманітарних веретах. Потім у рух йшов пральний порошок, ножиці, швейна машинка, гірлянди, сріблясті блискітки, мереживо... У залежності від настрою і сприйняття, кімната по черзі перетворювалася на балаган або феєрію... Це ж яку треба мати наснагу, щоб цим займатися... Може, думаєте, що вони одинокі, не мають дітей? Із цим усе гаразд: і чоловіки, і діти... Чудеса. Які ж вони гарні, ці жінки... Прості, добрі, розумні. На тлі огидного політичного лицедійства їхній тин і помаранчеві гарбузи такі тривожні та беззахисні... “Мабуть, вам більше відомо, скажіть, що ж це сталося? Ми всі дні були на Майдані... Що ж буде далі?” Мов діти, збентежили мене...
z
Уляна ГЛІБЧУК Фото Олександра ГАЛАТИ
Засновник: Всеукраїнське товариство “Просвіта” імені Тараса Шевченка Реєстраційне свідоцтво КВ № 4066 від 02.03.2000 р.
Ш е ф – р е д а к т о р Павло МОВЧАН
Го л о в н и й р е д а к т о р Любов ГОЛОТА
Р е д к о л е г і я Любов ГОЛОТА Ярема ГОЯН Павло МОВЧАН Анатолій ПОГРІБНИЙ Олександр ПОНОМАРІВ Іван ЮЩУК
Перший заступник головного редактора,
відділ політики
Олександр СОЛОНЕЦЬ 279-49-47
Заступник головного редактора,
відділ соціальної тематики
Микола СКИБА 279-49-47
Заступник головного редактора з виробничих питань
Наталія СКРИННИК 278-01-30 (тел/факс)
Відповідальний секретар
Ірина ШЕВЧУК 278-63-69
Відділ мови
Олександра ТКАЧ 270-55-57
Відділ літератури
Марія КРИШТОПА 270-55-57
пеціальний кореспондент
С
Радміла КОРЖ 279-39-55
Відділ коректури
Тетяна МИХАЙЛЕНКО Ірина СТЕЛЬМАХ 278-63-69
Комп’ютерна верстка
Ірина ШЕВЧУК Олег БЕССЬКИЙ 278-63-69
А д р е с а р е д а к ц і ї : вул. Хрещатик, 10NБ, м. Київ, 01001
ENmail: slovo_prosvity@ukr.net
http:// slovo.prosvita.com.ua
І н д е к с г а з е т и “Слово Просвіти” — 30617
Видрукувано з готових фотоформ на комбінаті “Преса України” у середу. Зам. № 3301238
Загальний наклад — 40000
Листування з читачами — тільки на сторінках газети.
Відповідальність за достовірність інформації несуть автори.
Редакція залишає за собою право редагування та скорочення текстів.
При використанні наших публікацій посилання на “Слово Просвіти” обов’язкове.
Передплатна ціна, врахоN вуючи поштові послуги: на місяць — 3,29 грн. на 3 місяці — 9,59 грн.
Освіта, бізнес і спорт об’єднали свої зусилля в рамках соціального проекту “Обирай серцем”. У Культурно-Мистецькому центрі Національного університету “Києво-Могилянська академія” відбулася урочиста прес-конференція за участю ініціаторів та учасників соціального проекту “Обирай серцем” — Києво-Могилянської академії, компанії “САН Інтербрю Україна” та Фонду братів Кличків. Головне завдання проекту — сприяння становленню сучасної української освіти на рівні найпрогресивніших світових стандартів і підтримка талановитої молоді. Особливий акцент в ідейному наповненні проекту зроблено на допомозі студентам так званих комерційно непривабливих, нерентабельних, “непрестижних” спеціальностей, студентів-природничників та гуманітаріїв, перед якими, після здобуття вищої освіти, не відкриваються манливі грошовиті обрії адвокатських гонорарів і топ-менеджерських премій. Цінність і престижність таких “некомерційних” професій в Україні впродовж останніх п’ятнадцяти років неприпустимо девальвувалася, а це, у свою чергу, позначається на рівні професіоналізму. Приємно, що така важлива акція відбулася в Києво-Могилянській академії напередодні її 390-річчя.
Перший етап проекту “Обирай серцем” триватиме протягом 2005—2006 навчального року та охоплюватиме три напрями: перший напрям — “іменні студентські ґранти”, другий — “Твори себе сам” і третій — “іменний стипендійний професорський фонд”. У межах першого напряму проекту передбачається впровадження восьми ґрантів для магістрів Національного університету “Києво-Могилянська академія” другого року навчання спеціальностей екологія, журналістика, історія, археологія, культурологія, філософія, філологія, хімія. Розмір такого ґранта — 10 тис. грн. на рік, його магістранти виборюватимуть за результатами першого року навчання на магістерській програмі. Підпроект “Твори себе сам” передбачає реалізацію програми для Центру працевлаштування студентів, проведення заходів, які сприятимуть становленню студентів і випускників як майбутніх фахівців, зокрема проведення різноманітних тренінгів, кар’єрних семінарів, організацію навчання за кордоном. Третя підініціатива проекту “Обирай серцем” полягає у впровадженні Стипендійного фонду для заохочення молодого викладача факультету природничих наук. Інвестиції у перший етап проекту склали 300000 грн. Адміністрування коштами за трьома напрямами здійснюватиме НаУКМА. На сайті Києво-Могилянської академії буде спеціальна сторінка, присвячена процесу реалізації проекту. Фонд братів Кличків на прес-конференції представляв старший із братів Віталій Кличко, на запитання журналістів, чи матиме цей проект продовження, він відповів, що цей проект не разовий, він має стати щорічним. “Треба підтримувати не лише те, що є заробітним. Тільки менеджерами, економістами та юристами Україна не відбудеться”, — у цих словах В’ячеслава Брюховецького, що пролунали на прес-конференції, відображена одна стабільна закономірність у розвитку посттоталітарного соціуму. Після колапсу радянської системи в Україні починають розвиватися ринкові відносини, право та закон наділяються якісно новим авторитетом у регулюванні суспільних відносин. Пострадянське суспільство, спантеличене метаморфозами власного єства, як повітря, як води та хліба, потребує нових генерацій економістів та юристів. Ці професії стають найпрестижнішими та найпопулярнішими, вступні конкурси на ці спеціальності в університетах стають найвищими, і з ними може зрівнятися хіба що конкурс в Інституті міжнародних відносин. А тим часом про хіміків та археологів, про екологів і культурологів зовсім не згадується у дискусіях на тему, куди піти вчитися. На стартовому етапі суспільної трансформації така тенденція природна й неуникна, але не можна дозволити їй увіковічнитися. Із розвитком громадянського суспільства, із нарощування демократичних перетворень з’являється нагальна, критично потужна потреба в тих, хто фахово, професійно осмислюватиме суспільне життя, у тих, хто працюватиме задля поліпшення конкурентоспроможності національної економіки.
Нині Україна вступає саме в такий етап трансформаційних процесів. Учасники проекту “Обирай серцем” ідуть назустріч цим важливим тенденціям сучасного світу й українського суспільства. Мета Фонду братів Кличків — благодійна діяльність, спрямована на реалізацію проектів підтримки та розвитку соціально малозахищеної молоді в Україні. На прес-конференції Віталій Кличко зазначив: “Сьогодні настав час професіоналів. Від навчання залежить майбутнє студентів. Проект “Обирай серцем” допоможе молодим студентам повірити, що спеціальності, які вони обрали за покликом серця, але які не дуже престижні, так само важливі та необхідні для розвитку суспільства”. Про важливість культивації професіоналізму в різних сферах говорила на пресконференції і генеральний директор компанії “САН Інтербрю Україна” Людмила Наконечна: “Ми, як соціально відповідальний бізнес, вважаємо, що успішний бізнес повинен допомагати розвивати різні сфери, зокрема освіту. Нам дуже потрібні професіонали. Це перший проект, але їх буде більше й більше. Ми готові підтримувати людей, які йдуть за ідею”. Варто відзначити, що це не перший приклад партнерства між Києво-Могилянською академією та компанією “САН Інтербрю Україна”, портфель пивних брендів якої включає національну торгову марку “Чернігівське”. Кілька місяців тому за підтримки компанії в Києво-Могилянській академії відкрився новий Інтернет-центр. Така соціальна кооперація бізнесу й освіти має стати доброю традицією в українському суспільстві, оскільки це апріорі безпрограшна гра для всіх сторін. Взагалі ж, приємно відзначити, що на прес-конференції слово
“професіоналізм” звучало часто з вуст усіх присутніх. Треба усвідомлювати, що професіоналізм культивується, акумулюється та пропагується лише за певних “кліматичних” умов. Скажімо, відсоток тих випускників спеціальності “філософія” або ж “історія”, які твердо прагнуть стати справжніми професіоналами своєї справи, далекий від оптимальної. І, як наслідок, рекламні агентства не відають браку промоутерів та проджект-менеджерів з освітою культуролога, історика або ж політолога, і дорогу косметику також є кому розповсюджувати, ніхто не зробить цього краще за людину з освітою філософа.
Якщо на Заході молодий науковець, займаючись виключно своїм фахом, думає, як би йому зекономити гроші, щоб зуміти, крім конференції у Мюнхені, поїхати ще на презентацію нової лабораторії в Брюсселі, то український молодий науковець, якщо він буде займатися лише наукою і не матиме підтримки з боку родичів, приречений думати, як би зекономити гроші, щоб поїхати, коли бракує часу, на інший кінець міста не на метро, а на маршрутці. На загальносвітовому рівні досягнення національної науки вимірюється часто кількістю, якістю та досягненнями національних наукових шкіл. У яких наукових
На прес-конференції президент Києво-Могилянської академії В’ячеслав Брюховецький говорив про проблему працевлаштування випускників: академія не лише переймається якістю та рівнем своїх освітніх послуг, для неї важливо й те, як складеться професійний шлях її вихованців. Потрібно розробляти в цьому напрямку спеціальні програми, потрібно дати можливість молодим людям відчути, що вони отримали не просто диплом, вони отримали професію, вони отримали реальні, а не абстрактні шанси стабільного та перспективного майбутнього. Життя молодого вченого у Західній Європі та в Україні разюче різниться.
галузях Україна має свої національні школи? Чи зберегла вона ті, які сформувалися, зокрема, у сфері природничих та фізико-математичних наук, ще за радянських часів? Чи матиме Україна власні національні, але при цьому відомі у Європі та світі школи історичної, політичної, лінгвістичної науки тощо? Чи будуть у Європі посилатися на українських професіоналів? Ці питання в жодному разі не мають стати риторичними. Варто чітко усвідомити, що справжня, матеріальна європейська інтеграція немислима без інтеграції інтелектуальної. Проект “Обирай серцем” — не лише внесок у почесну, гуманну справу підтримки молодих талантів, не лише добре зорганізована соціальна акція за участю відомих постатей та із залученням солідних коштів. Цей проект публічно демонструє чітке усвідомлення проблеми девальвації престижу та професіоналізму в комерційно нерентабельних сферах діяльності, проблеми браку сприятливих умов для формування цілих генерацій фахівців, без яких ані розбудова конкурентоспроможної економіки, ані розвій громадянського суспільства не мисляться як такі. Діаметрально протилежним процесу девальвації є процес ревальвації. Ревальвації, очевидно, може потребувати в Україні не лише гривня.
Жанна БЕЗП’ЯТЧУК, студентка Національного університету “Києво-Могилянська академія”
z