Без мови немає нації! · s. 1strona oryginału ↗ РІДНОЮ МОВОЮ СПІВАЄ ДУША Черкаське обласне об’єднання ВУТ “Просвіта” ім. Т. Шевченка спільно з обласним відділенням Українського фонду культури (голова Анатолій Волошин) з нагоди Дня української писемності та мови у школах, ВНЗ, міських бібліотеках організували і провели бесіди про українську мову, конкурси читців, святковий мітинг біля пам’ятника Тарасові Шевченку, традиційні урочистості “Наша мова — солов’їна, наша пісня — спів душі”. Виступили переможці конкурсу читців класичної та сучасної поезії. Почесні гості заходів — голова обласної організації НСПУ Григорій Білоус, письменники, художники, журналісти. Олена ФЕЩЕНКО, голова Черкаського облоб’єднання “Просвіти”
Фото Олеся Дмитренка
Фото Олеся Дмитренка
Фото Олеся Дмитренка
Фото Олеся Дмитренка
ВІДКРИВСЯ КОНКУРС ім. ПЕТРА ЯЦИКА Сьогодні на центральній площі Дніпропетровська, яку дотепер називають ім’ям Леніна, відбулася масова акція з нагоди Дня української писемності та мови. Це позапартійний захід, у якому найактивнішу участь узяли просвітяни. Ми закликали всіх небайдужих висловити протест проти запровадження закону про мови, ініційованого лідерами фракцій Партії регіонів, комуністів і литвинівців, який не залишає місця на цій землі українській мові. Таку акцію проводимо вже вдруге. До Дніпропетровська нині особлива увага, бо в нас сьогодні у Палаці студентів відкрився конкурс з української мови імені Петра Яцика. Активну участь у ньому бере і наша “Просвіта”. Сергій ДОВГАЛЬ, голова Дніпропетровського облоб’єднання “Просвіти”
ЩО ЧИТАЮТЬ ЮНІ ДОНЕЧЧАНИ У єдиній обласній українськомовній газеті “Донеччина” спільно з обласною організацією НСПУ на чолі зі Станіславом Жуковським зібрали школярів для підбиття підсумків конкурсу “Моя улюблена українська книжка”. Як пересвідчилися учасники цієї зустрічі, інтерес до книги серед малят і підлітків не згасає. Школярі, які приїхали з різних куточків Донеччини, захоплено розповідали про твори Панаса Мирного, Олеся Гончара, Грицька Бойка та інших майстрів пера. Але чи не найбільше симпатій зібрав Всеволод Нестайко і його “Тореадори із Васюківки”. Цього самого дня з ініціативи Марії Олійник відбувся круглий стіл на тему українських мовних реалій в Донецьку. Ігор ЗОЦ, головний редактор обласної газети “Донеччина”, член правління донецької “Просвіти”
Мова єдина · “Показовим є ставлення до мовної проблеми як до фантома”. · s. 2strona oryginału ↗ “Мовні конфлікти: штучні чи реальні” (експерт Національного інституту проблем міжнародної безпеки при Раді національ; ної безпеки і оборони України, доктор фі; лологічних наук Галина ЯВОРСЬКА). Комунікативний мовний конфлікт виникає на підставі факту існування різних мов. Механізм цього конфлікту описано в Книзі Суддів, 12 (люди Гілеаду, щоб упізнати ворогів-єфремлян, змушували їх вимовляти слово “шибболет”, а ті вимовляли “сібболет”, бо не вміли інакше. “І хапали його, і різали при йорданськім переході. І впало того часу в Єфрема сорок і дві тисячі”). У відомих мовних конфліктах, як правило, названі усі три складники: політичний (боротьба та владне домінування спільноти), комунікативний та символічний (пов’язаний з ідентичностями). Мовне питання в Україні стало одним із ключових елементів політичної боротьби вже з перших років незалежності України. Протягом усього існування сучасної Української держави більшість політичних сил намагається розіграти “мовну карту”. Розігрування відбувається в одному напрямі — політики апелюють до інтересів російськомовного населення, що не є випадковим. Тут є дві причини такого стану справи: 1) особливості мовної ситуації в Україні — наявність асиметричного білінгвізму (ті, які говорять українською, володіють і російською, а не навпаки); 2) недостатня ефективність офіційної мовної політики, яка ігнорувала реалії мовної ситуації в Україні, намагаючись, зокрема, обійти факт наявності в Україні білінгвізму та багатомовності. Питання статусу та функціонування регіональних і міноритарних мов не було врегульоване, що спричинило відповідну реакцію (зокрема, законопроект Єфремова—Гриневецького—Симоненка). Конфліктогенний потенціал мовної проблеми в Україні є високим. Це засвідчують, зокрема, матеріали мовної полеміки, що регулярно містить непарламентські висловлювання і ледь приховані погрози у бік супротивників. Не можна ігнорувати й численних інтернет-форумів, на яких обговорюється мовне питання. Навряд чи будь-яка інша тема викликає стільки відверто ксенофобських висловів і закликів, спрямованих до насильництва проти представників інших етнічних і мовних спільнот. Вважати все це лише виявами нетолерантності маргіналів було б надто недалекоглядно. Позиція у мовній полеміці й навіть вибір мови спілкування у цій загостреній ситуації стають знаком поділу на “своїх” і “чужих”. Однією із загальних тез, що супроводжують мовну дискусію, є теза про надуманість мовного питання. Згідно з даними окремих опитувань, журналісти відмовляються визнавати наявність мовної проблеми, водночас вважаючи, що вона несе в собі загрозу для України. Показовим є ставлення до мовної проблеми як до фантома — варто перестати звертати на неї увагу й припинити про неї говорити, і проблема сама собою зникне. Нові законопроекти про мову, пропоновані протягом останніх років, спрямовані на подолання невідповідності між “Законом про мови” в УРСР 1989 року і новою суспільно-політичною та мовною реальністю. Найбільшого розголосу набув недавній проект Єфремова—Гриневецького—Симоненка. Основними вадами цього проекту є: 1) відсутність забезпечення мовних прав для представників усіх мовних груп (крім російської), включно з правами українськомовних громадян та представників інших мовних спільнот; 2) передбачено використання російської мови в офіційних сферах, освіті тощо на всій території України всупереч регіональному статусу російської мови; 3) законопроект радикально змінює принципи мовної освіти, що сформувалися протягом останніх 20 років, замість гнучко скорегувати ці принципи там, де є потреба; 4) всупереч принципам Європейської мовної хартії, проект звужує сферу функціонування державної мови;
“В Україні” чи “на Україні” — як слід гово$ рити? А так, як і жити — якщо у повноцінній державі — то “в Україні”, якщо на території (читай — чужої держави) — то “на Україні”. Сьогодні у нас ще є вибір. Завтра його може й не бути. Адже, якщо вірити останнім соціо$ логічним дослідженням, більш як 54% укра$ їнських громадян вважають, що мовного пи$ тання “не існує”. Тим часом на тлі такої по$ диву гідної безпечності втручання сусідньої країни у внутрішні справи України стає де$
5) проект цілковито відкидає регулювання вживання мов у сфері реклами, приватного підприємництва та ін., що не відповідає міжнародній практиці; 6) проект не надає гарантій підтримки іншим регіональним та міноритарним мовам в Україні, крім російської. Зокрема загрожувані мови на зразок кримчацької та караїмської не згадані навіть у загальному переліку мов; 7) проект не передбачає жодних інструментів фінансового забезпечення впровадження нової мовної політики, що має бути дуже значним (підготовка фахівців, вартість реформи у сфері освіти тощо). У разі ухвалення законопроекту посилюється загроза подальшого витіснення регіональних та міноритарних мов. Замість підтримки мовного розмаїття підтримується мовна уніфікація. Задекларовані у проекті цілі є прийнятними, однак зміст і спрямування запропонованої мовної політики не відповідають проголошеним цілям. Проект здатний викликати громадський спротив через свою фактичну спрямованість на забезпечення прав лише російськомовних громадян. Замість загального висновку наведу слова Михайлини Грушко: “Мовне питання є одним із найболючіших — на це треба дивитися тверезо, широко розплющивши очі, відверто говорячи про хибні уявлення та стереотипи і не намагаючись нехтувати “вигадками” і “штучно роздмухуваними пожежами”. Адже вогонь від удару блискавки та вогонь від недопалку однаково здатні знищити ліс”.
“Динаміка мовних змін у пострадян; ському Києві” (професор кафедри україн; ської мови Національного університету “Києво;Могилянська академія”, доктор філологічних наук Лариса МАСЕНКО). Вивчення процесів, які відбуваються в мовно-культурному житті столиці, становлять особливий інтерес, бо вони визначають майбутній вектор розвитку мовної ситуації у всій країні. На жаль, за роки незалежності детальне соціолінгвістичне дослідження Києва вдалося провести лише раз — 2000 року завдяки ініціативі Ганни Залізняк, яка тоді керувала Центром соціологічних досліджень “Громадська думка” Науково-дослідного інституту соціальноекономічних проблем Києва. Проте динаміку змін у мовній ситуації Києва можна простежити за деякими загальноукраїнськими дослідженнями. Важливі статистичні дані містить, наприклад, монографія харківського етнолога Володимира Скляра “Етномовні процеси в українському просторі: 1989—2001 рр.”(Харків, 2009), в якій проведено за багатьма параметрами порівняльний аналіз результатів переписів 1989-го та 2001 років. Зазначене дослідження засвідчує, що впродовж цих років співвідношення двох груп населення — українськомовного та російськомовного — за показником “рідна мова” зазнало найбільших змін саме в столиці. Число киян, які вважають рідною українську мову, зросло 2001 року порівняно з 1989 роком майже на 25% (24,9%). Водночас число тих, хто вважав рідною російську мову, скоротилося в столиці на 38,6%. Цікаві дані щодо мовної ситуації Києва наводить також соціолог Ірина Прибиткова у підсумковому аналізі (2001 р.) досліджень Інституту соціології НАН України. Відомо, що найбільш зросійщені в Україні великі міста, але, як зазначає І. Прибиткова, кияни виявляють значні відмінності у національно-мовній ідентифікації порівняно з мешканцями інших міст. Тут спостерігається значно вищий, ніж у середньому у великих містах, відсоток осіб, які визнають рідною українську мову (62,2%). Хоча за ознакою “мова спілкування в родині” показник україномовного спілкування наближається до середньостатистичного по великих містах (15,6%), проте показник російськомовнодалі відвертішим, нахабнішим, агресивні$ шим. Гострою тривогою з приводу невтішних прогнозів щодо української мови були про$ йняті виступи всіх промовців на цьогорічно$ му Пленумі Наукової ради Національної ака$ демії наук України на тему “Українська мова в Україні: сьогодення і перспективи”, що відбувся 5 листопада в стінах Академії. Подаємо фрагменти деяких виступів із пленарного засідання.
го спілкування в родині значно нижчий від середньостатистичного (30,0%), натомість вдвічі порівняно з іншими містами зростає група двомовців. Загалом у Києві, як зазначає І. Прибиткова, білінгвізм у родинному спілкуванні поширений найбільше: тут використовують обидві мови у 2,2 разу частіше, ніж у великих містах, і в 1,8 разу частіше, ніж у малих. Слід сказати, що показники нашого з Ганною Залізняк дослідження, які стосувалися відповідей киян на питання про мову повсякденного спілкування, збіглися із наведеними І. Прибитковою показниками про мову родинного спілкування лише в частині вживання української мови (14,8 %). Що ж до співвідношення використання російської мови і використання двох мов рівною мірою, то воно становило відповідно 52,5 % до 32,0 % . Це свідчить про те, що в родинному спілкуванні киян, за даними 2001 р., білінгвізм був поширений більше ніж у позародинному, де переважає російська мова. Однак опитування, проведене Центром соціологічних досліджень під керівництвом Г. Залізняк 2004 року, виявило тенденцію до зростання числа білінгвів за показником “мова повсякденного спілкування”: число тих, хто у повсякденному житті використовує то українську, то російську мови, зросло порівняно з 2000 роком на 10% — з 32% до 42%. Кількісне зростання двомовців у Києві за рахунок зменшення переважного вживання російської мови засвідчило початок процесу мовного зсуву — переходу від російськомовного спілкування до українськомовного. Ці зміни підтверджувала й низка інших показників дослідження 2000 року. Наприклад, 70% киян вважали необхідним добре знання української мови, тоді як за необхідність доброго знання російської висловилося значно менше мешканців столиці (42%). Але цей позитивний вектор розвитку мовної ситуації в столиці, як і в Україні в цілому, мав бути підтриманий державною мовною політикою. І якщо два перші президенти — Л. Кравчук і Л. Кучма як колишні радянські функціонери, очевидно, не надавали значення цьому завданню, то від В. Ющенка, якого привів до влади потужний всеукраїнський рух за національну й соціальну свободу, все свідоме українство чекало політики захисту національних інтересів, що в мовній сфері передбачало створення спеціального органу, наділеного функціями контролю за виконанням мовного законодавства, зокрема виконанням 10-ої статті Конституції України, а також формування національного інформаційно-культурного простору, захисту його від російської експансії, підтримки української культури тощо. Адже під час помаранчевої революції український народ виявив свою силу й солідарність, здатність здолати інерцію радянської доби, яка не дає країні рухатися вперед. На нашу біду, подиву гідна безпорадність В. Ющенка на високій посаді, довіреній йому українською спільнотою, призвела до нинішньої втрати здобутків помаранчевої революції й приходу до влади тієї антиукраїнської меншості, проти якої повстав Майдан восени 2004 року. Нинішнє керівництво хоче повернути країну в радянське минуле. Але навряд чи
Мова єдина · “Процес одужання треба починати з освіти, дбати насамперед про українськомовний режим у школі”. · s. 3strona oryginału ↗ Ciąg dalszy z wcześniejszej strony — fragment strony
йому вдасться надовго загальмувати хід історії. Час імперій минув. Українці покликані продовжити у східному напрямкові центральноєвропейський процес утвердження національних держав і повернення їх до кола вільних європейських народів.
“Мовна ситуація в Україні доби неза; лежності: тяглість і новаторство” (завіду; вач кафедри української мови Полтавсько; го національного педагогічного універси; тету, доктор філологічних наук, професор Микола СТЕПАНЕНКО). Нікого не треба переконувати, що осердям кожної нації є мова. Якщо не буде рідної мови, то нація розпорошиться між сильнішими етносами, які шанують свою мову, плекають і оберігають її. Народи-поневолювачі передовсім намагалися в поневолених народів відібрати мову, посіяти в них релігійний розбрат, якщо це вдавалося, ворог легко оволодівав здобиччю, знекровлював її духовно, а потім уже й фізично, причому на довгі роки. Втрата етнозахисних механізмів коштує безмірно дорого. Відомо, що найкращим лікарем від усіх хвороб — від ренегатства, яничарства, відступництва — є час. Для відновлення національної самобутності, повернення до своєї праматеризни потрібні не роки, навіть на десятиліття, а віки. Така вже діалектика людського буття, така вже страшна плата за втрату зв’язку з родом своїм. Особливо тяжким для суспільства є те, коли між батьками й дітьми з’являється непорозуміння, коли вони опиняються на різних духовних материках, сповідують різні національні принципи, неоднаково поціновують свою минувшину, мають різне бачення на сучасне й майбутнє своїх нащадків. Усе це відоме українському народові з тієї причини, що він помирав, як сказала Ліна Костенко, не від інфарктів, а від того, що в нього забирали рідну мову, заганяли його, вже кволого, безпомічного, в польські, російські, німецькі та інші етносоціуми. Проте не сталося так, як гадалося — мова українська, зазнаючи нестерпної наруги, не втратила своїх самобутніх ознак, не піддалася насильницькому асиміляційному процесу. Хочеться вірити, що не дарма наприкінці збіглого століття Україні подаровано щастя утвердити свою самостійність, незалежність, соборність. Як і в інші часи українського ренесансу, наприкінці 1980-х років ми почали своє самоствердження з мови, яка не загинула попри всі намагання ворогів знищити її, зробити з українців хохлів. Найвагоміший наш здобуток на шляху до національного самовираження — ухвалення закону про мову. Цей документ можна до самозабуття гудити або хвалити, але зрозуміло одне — його роль неперебутня. Не зайве нагадати основні стратегічні положення закону: державною мовою в Україні є українська; мовою міжнаціонального спілкування є українська, російська та інші; Україна забезпечує вільний розвиток мов національних меншин у місцях їхнього компактного проживання; українська мова є гарантом державності, соборності й самостійності. Останнього положення, яке читається між рядками, не знайти в конституціях інших країн, оскільки мовам, які виконують у них роль державних, нічого не загрожує, вони захищені на найнижчому й найвищому рівнях. Лексично чи не найбагатша у світі українська мова, яка здатна обслужити себе без додаткових інвестицій, не знайшла належного конституційного захисту в Україні. Статтю 10 закону порушують усі — від законотворців до громадян, яких ми називаємо просто пересічними. Хоча і ті, і ті мають бути законослухняними. Ті, що вважають себе зодчими демократії, а насправді воліють реанімувати двомовність, що панувала в недавній імперії, мають пам’ятати рішення Конституційного Суду України від 14 грудня 1999 року про застосування державної мови в Україні. А це рішення добре виписане й не викликає різночитань, не наштовхує на нові чорносотенські, шовіністичні виступи сепаратистського штибу. Століттями прихильники російсько-української двомовності шукали й тепер шукають нових шляхів зросійщення, їхні дії набувають цинічного, брутального вияву, аж до посягання на державний суверенітет України. Треба сказати слово про конкретні справи залучення української мови в усі сфери національного буття. Розпочнемо з освіти, оскільки вона, як лакмусовий папірець, прогнозує те, що нас чекає в недалекому майбутньому. Якою буде Україна, яким буде стан української душі через чверть століття. У поліетнічній державі Україна ніяк не упропорційняться українськомовні та російськомовні освітні заклади. Домінують, як і слід очікувати, останні. У вищих навчальних закладах не дотримуються мовного режиму. Навчання українською мовою трактується як зазіхання на права російськомовних громадян. Ніхто й ніколи не відбирав права спілкуватися українською мовою. Однак проаналізуємо мовну ситуацію в освіті з регіонального боку. Візьмемо для прикладу Полтавщину, яку колись Леся Українка назвала “найукраїнішою Україною”. Освітній простір на Полтавщині нібито й українськомовний, однак українська мова не лунає повносило. Тут вона сприймається як екзотика. Ті, хто послуговується не суржиком, а літературним варіантом, сприймаються не як звичайні краяни, а як учителі рідної словесності, або західняки, для когось — бандерівці. Зате живучий суржик, він заражає своїми бацилами навіть периферійне сільське населення, яке ніколи не було поза рідною мовною стихією. Виходів із ситуації багато, та чи всі вони будуть реалізовані. Процес одужання треба починати з освіти, дбати насамперед про українськомовний режим у школі, домагатися, щоб літературна мова звучала не тільки на офіційному рівні, а й у щоденному спілкуванні, аби педагоги пам’ятали, що добре володіння рідною мовою чи не найважливіший атрибут фахової майстерності. Парадокс полягає ще й у тому, що полтавці гучно заявили про свій край як духовну колиску і геть забули, що ознакою духовності є висока культура мовлення. А варто було б згадати слова О. Довженка, який сказав, що українська мова — геніальна біографія українського народу.
“Проблема двомовності вчора і сьогод; ні” (завідувач кафедри української мови Харківського національного університету ім. В. Н. Каразіна, доктор філологічних на; ук, професор Володимир КАЛАШНИК). Проблема двомовності, або білінгвізму, для України й окремих її територій не є новою. Багатовікова бездержавність і входження українських земель до складу сусідніх країн, насамперед середньовічних та пізніших часів імперій, включаючи й Радянський Союз, змушували українців користуватися в суспільному житті переважно не рідною, а чужими мовами. Особливо тривалим (який не припиняється досі) та небезпечним за своїми наслідками є процес зросійщення українців, зокрема під оманливими гаслами гармонійного білінгвізму. Оскільки саме українсько-російська двомовність у нинішньому її викривленні й сьогоденній заполітизованості не лише не вирішує проблеми повноцінного функціонування української мови як державної за Конституцією України й чинним законодавством про мови, а й спричиняє протистояння в суспільстві, що загрожує існуванню самої держави, постає потреба звернутися до наукових поглядів на проблему видатних вітчизняних лінгвістів, найбільших авторитетів у висвітленні питання соціолінгвістики. Важливі узагальнення й виважені оцінки щодо причин, характеру й реальних чи можливих наслідків одночасного функціонування в українському суспільстві етнічної (національної) та російської мов знаходимо передусім у працях представників Харківської філологічної школи. Засновник цієї загальновизнаної науковим світом школи славетний мислитель-гуманіст Олександр Потебня, глибоко вивчаючи структуру й історичний розвиток мови, багато уваги приділяв також соціолінгвістичному аспекту зв’язку мови з певною соціальною спільнотою, з тим середовищем, у якому вона функціонує. Особливо гостро засуджував О. Потебня нав’язування чужої мови дітям, бо то неподоланна перешкода на шляху формування цілісного світогляду. Нагромадження духовних сил дитини, інтелектуальний розвиток особистості можливий, на його переконання, передусім на ґрунті рідної мови. Вивчення чужих мов повинно випливати з потреби міжнародного спілкування, і його слід здійснювати за умов належного опанування рідної мови. Думки О. Потебні щодо роздвоєння кола думок у двомовної дитини поділяв Л. Булаховський. Він солідаризувався зі своїм попередником у твердженні про небажаність чи навіть шкідливість раннього білінгвізму у шкільній освіті. Те саме можна сказати і про аналіз потебнянської теорії зв’язку мови з соціальним середовищем загалом і концепції двомовності зокрема у працях найвидатнішого філолога ХХ ст. Юрія Шевельова, який наукові здобутки Потебні оцінив як світового масштабу внесок у загальну і слов’янську лінгвістику. Певні суперечності в соціолінгвістичних поглядах геніального мовознавця-філософа, передусім в оцінці двомовності для Шевельова були цілком зрозумілі: вони були спричинені патріотичними устремліннями вченого. Не менш цінними є міркування Ю. Шевельова про українсько-російську двомовність уже в інший час, через кілька десятиліть після охарактеризованого Потебнею. “Добре відомо, — писав Ю. Шевельов, — що двомовність завжди здатна перейти в одномовність і, теоретично, в кожному окремому випадку може схилитися до будь-якої з двох мов”. Зі здобуттям Україною незалежності на початку 1990-х років і дещо пізнішим конституційним закріпленням за українською мовою статусу державної розпочався новий етап наступу російської мови, тепер уже спрямований на відвойовування законодавчо втрачених позицій панівної. Спираючись на передвиборну обіцянку кандидата в президенти Л. Кучми про надання російській мові статусу офіційної, користуючись шаленою підтримкою зовнішніх противників української незалежності, найперше російських шовіністів, представники п’ятої колони у владі вдалися до спроби повернути російській мові втрачувані позиції й законодавчо зрівняти її з державною українською, щоб надалі витіснити національну мову молодої держави зовсім, повернувши на її місце мову колишньої метрополії. На захист української мови стали науковці, діячі культури, представники громадських організацій, і на проведеній “Просвітою” всеукраїнській конференції було засвідчено право державної мови бути офіційною без посередництва іншої мови. Саме в період незалежності України й набуття законодавчо українською мовою статусу державної розгорнулася запекла боротьба за білінгвізм не так регіонального, як загальнодержавного масштабу. Те, що з цих намірів не вдалося завдяки громадянському спротиву реалізувати за часів президентства Л. Кучми, стає в Україні страшною реальністю з приходом до влади Партії регіонів та обранням на посаду президента В. Януковича. Якщо ще зовсім недавно висувалася ідея визнання російської мови як офіційної поряд з українською державною, то тепер обрано нову тактику протистояння українській мові (відповідно й державі як самостійній), а саме — віднесення російської мови до загрожуваних мов національних меншин, тих мов, захист яких визначено відомою Європейською хартією. Що ж до проекту закону про мови, який зараз подано від владної більшості до Верховної Ради, то Іван Ющук, відомий мовознавець і визначний освітній діяч, небезпідставно назвав його законодавчим шахрайством. Антиукраїнська ідея руйнування єдності держави не лише на економічному, ай на гуманітарному рівні стала базовою в діяльності тимчасово правлячої Партії регіонів, активно підтримуваної імперськи налаштованими чільниками сьогоденної Росії. Протистояти владі в її антидержавницьких намірах може лише все українське суспільство, як це було в 1990-х роках. На велелюдному мітингу “Оборонимо мову — врятуємо Україну!”, що відбувся 14 жовтня 2010 року на Софійській площі Києва, було однозначно засуджено війну проти української мови, розпочату режимом Януковича й п’ятою колоною в Україні за патронатом кремлівських неоімперіалістів під фальшивим приводом “захисту” російськомовних громадян. Народний комітет захисту України закликав учасників мітингу, всі національності України об’єднатися з корінною нацією для оборони української мови й збереження незалежності держави. Повноцінне функціонування української мови як єдиної державної поряд із належними умовами для розвитку інших мов є важливим чинником формування демократичного суспільства на засадах не розбрату й міжнаціональної ворожнечі, а основоположних свобод і цивілізаційних цінностей.
Матеріали опрацювала Марія КУЧЕРЕНКО
Суспільство · “Після кожних виборів маємо в ЗМІ мішанку інформаційних повідомлень, коментарів і жанрових замальовок”. · s. 4strona oryginału ↗ Володимир ВОЙТЕНКО, професор Олександр ХОДЗІНСЬКИЙ, кандидат фізико-математичних наук
У жовтні листя пожовкло, в листопаді мусить падати. Весна здається недосяжно далекою. У жовтні пройшли вибори, в листопаді тасують і перетасовують бюлетені, пишуть і переписують протоколи. 2 листопада, наступного після виборів дня, в Києві, на Контрактовій площі, десь о чотирнадцятій годині, охайно вдягнений, але дуже п’яненький дідусь раз, і два, і три проголошував “Да здравствует товарищ Янукович, друг советского народа!” І щоразу брав “під козирок”. Вустами політичних немовлят говорить істина. Розгублений совок пристрасно прагне ставати в позу “струнко!” Історія — це те, що від сотворіння до позавчорашнього дня, чи й те, що відбувається сьогодні? Хтозна, різні події мають різну вагу — особливо, коли їх поціновують через роки й десятиріччя. “Непередбачуване минуле” ранньоімперського (від Катерини) і пізньоімперського (совєцького) походження знаходить продовження в сьогоднішніх спробах написати “спільну історію” для київських і московських учнів. Об’єктивно більше чи менше спільною в цьому випадку може бути хіба що хронологія, але й тут є проблемним відбір того, що заслуговує на назву події та місце в їхньому переліку. Звісно, не викликають сумнівів дати 1654, 1709, 1917, 1932— 1933, 1937… Вважаємо що доречними можуть бути і такі рядки: “2010 р. — президентом України став В. Ф. Янукович; прихильники нового президента та його опонентки Ю. В. Тимошенко в обох турах голосування фальшували волю виборців на свою користь”. Ми, автори цієї статті, провели математичну експертизу підсумків голосування і діагностували фальсифікації, але це просто фахова робота науковців не історичного масштабу. Водночас вважаємо, що коли не для нащадків, то бодай для сучасників мусимо назвати тих, хто після першого туру перекрив канали інформації, у кошик для сміття кинувши нашу статтю. Наголошуємо: після першого туру перед другим, бо лише тоді є можливим суспільний резонанс. Після другого туру миттєво спрацьовує гасло “переможців не судять”, у чому ми переконалися, публікуючи експертні матеріали в минулі роки. Отже, йдеться насамперед про Голову Верховної Ради п. Володимира Литвина і редактора парламентської газети “Голос України” п. Анатолія Горлова. До блокування інформації долучилися також відомі журналісти з респектабельних видань; читаючи далі, ви, товариство, будете здивовані.
1. Наш веселий Геловін Спираючись на матеріали своїх досліджень, можемо визначити кілька ключових подій у запровадженні фальсифікацій у практику проведення виборів. Безумовний пріоритет належить команді Л. Кучми під час його повторного обрання на посаду 1999 року. За математичними оцінками рівень фальші в його електоральних здобутках (в обох турах голосування) можна назвати фантастично високим. Найбільший внесок у такий результат зробили “донецькі”, що, власне, і дало змогу започаткувати їхній переможний марш на Київ. Сьогодні, коли п. Кучма береться коментувати і наставляти, хочеться порадити йому тиху молитву, бо з таким гріхом за спиною на інше не має морального права. Наступним етапом стала медведчуківщина-ківаловщина, майже неприкрите фальшування на користь В. Януковича 2004 року, що й спричинилося до помаранчевої революції (яка революцією не стала). Третій етап, на жаль, пов’язаний із діяльністю президента В. Ющенка. Його декларації про гарантію “чистих” парламентських виборів 2006 року не спиралися на реальну можливість впливати на події. Відмова В. Ющенка визнати очевидність (і розглянути пропозиції про перерахунок бюлетенів, на чому наполягав В. Литвин) стала реалізацією хиткої пози: ігнорувати реальність, щоб мати гарний вигляд у Європі. У подальшому чільні політичні гравці (хіба що за винятком самого Віктора Андрійовича) трималися того, що крадіжки і приписування голосів є справою техніки, але не моралі. З тим і прийшли до 31 жовтня 2010 р. Особливістю цієї кампанії стали безсоромні маніпуляції списками кандидатів і специфічний (“регіональний”) відбір членів виборчих комісій різного рівня. Для “правильного” підрахунку голосів. Після кожних виборів маємо в ЗМІ мішанку інформаційних повідомлень, коментарів і жанрових замальовок. Не стала винятком і та фантасмагорія, яка формально закінчилася пізно ввечері 31 жовтня ц.р. Одного разу мені довелося спостерігати, як цього дня макабричне свято Геловін відзначають у США. Щиро кажу — в нас це відбулося виразніше. Хоча десятки матеріалів із прогнозами запланованого бедламу (вислідом якого має стати тотальна перемога регіоналів) оприлюднені ще до початку виборів, дійсність (у стилі прози Камю та п’єс Іонеско) була багатшою. Село Михайлівська&Рубе& жівка (Київщина). Бюлетені вчасно не надруковані, на виборчій дільниці їх одержали лише о сьомій ранку. Списки виборців жахливі. Приходять голосувати батьки, а в списках їхня дитина, яка загинула вісім років тому і вже мала б стати повнолітньою. Мати знепритомніла. Житомир: “Ще одна така перемога — і Україна перестане бути цікавою навіть як арена політичної боротьби”. Львів: “Укотре рятували не власний будинок, а Україну”. Село Старовишневецьке (Кіровоградська область). Сержант міліції на посту для охорони бюлетенів перебрав алкоголю і, сказати б, ні з того ні з сього одного підлітка поранив, а іншого вбив. Заарештували стрільця лише після того, як селяни вирішили блокувати роботу виборчої дільниці, якщо справу спускатимуть на гальмах. Чер& нівці: “Багато українських політиків обманюють людей — це стиль їхньої роботи і кар’єри”. Селище Ворзель (Київщина). Деякі кандидати під час голосування ходили і агітували за себе. Дніпропетровськ: “Кому вірити? Опозиційні сили заявляють про підготовку масштабної фальсифікації виборів”. Запо& ріжжя: “Орієнтація на імена, а не на партії. Виборці влаштували чи не найбільшу сенсацію, голосуючи не за “призначеного” мера!” Харків. На одній із дільниць вітчизняний спостерігач показав виборцям дулю. Місто Бровари під Києвом. У приміщення виборчої дільниці через вікно вкинули пляшку із запалювальною сумішшю. Коментарі до цього дійства “зверху” чи “збоку” розмаїті, проте в більшості випадків легко кваліфікуються як азійські та європейські. Ніколай Азаров: “Выборы прошли абсолютно свободно и демократично. Граждане Украины поддерживают Президента и правительство”. Спостерігач із
РФ С. Мірзоєв: “Это был рутинный спокойный процесс, выборы были достаточно открытыми”. Представник Європей& ської народної партії Е. Брок: “Сумнівна правова база і нечесний виборчий процес унеможливлюють вибори за європейськими стандартами”. Радник Посольства РФ в Україні В. Лоскутов: “На мой взгляд, это демократический процесс”. По& сол Великої Британії в Україні Лі Тернер: “Деякі умови виборчої кампанії можуть не відповідати демократичним стандартам. Маю на увазі заяви про те, що законодавство про формування виборчих комісій, а також певні дії СБУ несправедливі до опозиції”. Кореспондент мос& ковських “Известий” В. Ма& монтов: “Законопроект о языках уже внесен на рассмотрение в Верховную Раду. И именно под выборы отменено обязательное дублирование на украинский язык российских фильмов” (брехня — йдеться про дублювання західних фільмів, переозвучених російською мовою. — Автори.) Посол Фран& ції в Україні Жак Фор: “У численних інтерв’ю для преси я неодноразово нагадував про те, що важливо не змінювати правила гри напередодні виборів, а також про те, що треба грати за правилами, а не гратися з правилами. Опозиційні партії скаржилися на численні перепони, пов’язані з реєстрацією своїх кандидатів”.
Через тиждень після виборів (чи трохи пізніше, якщо будуть судові позови) цікавість до цієї події зійде нанівець. Точніше — чинна влада ще розіграє сама для себе виставу “Ревізор-2”, сама собі поаплодує і опустить завісу. А “Ревізор-2”, товариство, це п’єса, яку на замовлення самодержця написав придворний драматург князь Ціціанов. Її обов’язково грали одразу після закінчення Гоголівської п’єси, щоб показати, як недолугість губернського чиновництва щасливо нівелюється втручанням згори. Це було нудно, публіка позіхала і втікала, але вірнопідданість над усе. Так і з виборами: вони самі, їхні підсумки та коментарі до них відтісняються на маргінеси історії. Але існують числа.
2. Числа Щоразу, коли йдеться про математичну експертизу підсумків голосування, виникає потреба розповісти про її принцип. У протоколах, які оприлюднює Центрвиборчком, фальсифікатори лишають щось подібне до відбитків пальців. Щоб зробити останній крок, інтуїції замало — треба спостережливість і схильність до узагальнення, які продемонстрував американський вчений Френсіс Бенфорд. Сформульований ним закон полягає в тому, що масив чисел будь-якої довжини (100, 900, 1 мільярд чи 900 мільярдів) можна звести до короткого ряду від 1 до 9, беручи до уваги лише першу цифру. Коли йдеться про фіксацію подій, що відбуваються “стихійно”, “самі по собі” (подібно до орла чи решки), то числа, що починаються на 1, трапляються частіше, ніж числа, що починаються на 9 (відповідно 30,1 % і 4,6 %). Формула Бенфорда дає змогу визначити “нормальну” (зокрема, не сфальшовану) частоту усіх перших цифр. Це стосується чисел будь-якого походження, наприклад — фінансових документів (чесних податкових декларацій, звітів “правильних” банків та ін. (див. нашу публікацію в “Голосі України”, 2009, №10). Сам Бенфорд переконався у відповідності закону життєвим реаліям на 20 тис. різноманітних числових масивів. Сьогодні в російськомовній версії інтернетівського довідника Go- ogle маємо 178 тис. посилань на цей закон. В останній публікації, датованій жовтнем ц.р., йдеться про те, що формула Бенфорда поширюється на матеріали сейсмологічних досліджень; характеристики гама"випромінення, зафіксованого космічною лабораторією “Фермі”; швидкість обертання пульсарів і статистику інфекційних хвороб. Ми переконалися, що закон Бенфорда прекрасно узгоджується з електоральними здобутками партій чи кандидатів у президенти, які набирають так мало голосів (100—200 тис. по всій Україні), що фальсифікатори їх не чіпають. Зрозуміло, що й чесні переможці можуть мати бездоганну цифрограму, але де ж в Україні таких знайдеш?
3. Важко бути експертом Ми, автори, свідомі того, що оприлюднення чи не оприлюднення будь-якої статті саме по собі не може вплинути на перебіг подій в Україні. Йдеться про інше — про те, що егоїзм, боягузтво і брехливість інтелігентних (начебто) людей є підґрунтям безкарного фальшування виборів (зрештою, і всього політичного процесу). 1&й раунд. Якщо ви телефонуєте в приймальню Голови ВР і пояснюєте, що вас до цього спонукало, а Володимир Михайлович не може взяти слухавку (або взагалі перебуває за межами Києва), секретар просить залишити свій телефон. Увага: п. Литвин обов’язково вам зателефонує — трапляється, що десь о 10-й вечора з Вінниці чи Черкас. Саме так відбулася домовленість про публікацію наприкінці 2009 року експертних матеріалів про дочасні парламентські вибори 2007 року. Цього разу ми вирішили оприлюднити такий матеріал не після казенної вистави “Ревізор-2”, а перед початком буйного “Ревізора-1”. Усе трапилося, як ми сподівалися: коли стаття надійшла до “Голосу України”, редактор газети А. Горлов про неї вже знав, і 24 грудня матеріал був надрукований (№245). Пан Литвин, прочитавши статтю, зацікавився причиною високої числової аномальності своїх електоральних здобутків, ми обговорили це (по телефону) і домовилися про проведення та публікацію експертизи під час президентських виборів у січні—лютому 2010 р. 2&й раунд. “Голос України” — це “політична газета”, яка виходить п’ять разів на тиждень, відтак для нас є виданням і тематичним, і оперативним. Останнє важливо тому, що між двома турами виборів замало часу: не зразу ЦВК оприлюднює офіційні матеріали, а 2—3 доби потребують експертні розрахунки, їх осмислення і описання. Відтак (для загального добра) ми домовилися з п. Литвином про укладення трудової угоди щодо проведення експертизи і публікацію її наслідків. Скріплений печаткою та штампом Управління кадрів апарату ВР, цей документ засвідчує (пункт 3.2), що за виконану роботу Замовник сплачує Виконавцеві кошти в сумі 1 грн (одна гривня) без ПДВ. 28 січня ц.р. наш звіт п. Литвин і п. Горлов мали на своїх столах. Під час телефонної розмови Володимир Михайлович висунув пропозицію про нашу з ним спільну прес-конференцію у ВР. А через 2 дні стало відомо, що Голова ВР різко змінив політичну орієнтацію і полюбив донецьких; редактор парламентської газети (начебто) пішов у відпустку, а наша стаття (начебто) лишилася на столі в його зачиненому кабінеті і ін. У лексиконі військових моряків є команда для ескадри “поворот все вдруг”… Раніше такий ввічливий, Володимир Михайлович відтоді не знайшов хвилиночки для телефонної розмови; свою законну 1 гривню (без ПДВ) виконавці також не отримали. Цікаво, що (за попередніми даними) Народна партія, очолювана спікером парламенту, на виборах 31 жовтня фактично провалилася. Народ має нюх.
Читацьке віче · “Українці пережили стільки чисток і стали такою цивілізованою і толерантною нацією, що ти нам плюй в очі, а ми все стерпимо”. · s. 5strona oryginału ↗ Ciąg dalszy z wcześniejszej strony — fragment strony
тивної деукраїнізації та зухвалого зросійщення. Варто зауважити, що Луганська обласна рада не єдина прийняла українофобську заяву. З аналогічними документами під кінець своїх повноважень, неначе в передсмертних конвульсіях, виступили всі ради Донбасу. Складається враження, що їхні депутати — “регіонали”, вітренківці, комуністи — живуть у якомусь паралельному світі. Для них не писані Конституція та закони України, бо вони насправді служать сусідній державі й усіма своїми діями підтверджують позицію “рабів, підніжок, сміття”. Бо загальновідомо, що раб завжди народжує раба, а кожен раб, не помічаючи своєї сутності, приводить на нашу землю чужинців-окупантів. Прикладів катастрофічної для українців гуманітарної ситуації на Луганщині вже достатньо. Серед найганебніших — непоодинокі вигуки та погрози в публічних місцях на адресу тих, хто не соромиться розмовляти українською, прибічників партій тоталітарного штибу на кшталт “Бєй хахлоф — спасай Расію”, “Нєт бандьорскаму нарєчію”, “Ей, бандьорас, укараті язик, а то атрєжем!” тощо. Тому виникає запитання: а куди дивиться Служба безпеки України? Чому не реагує адекватно на ці та подібні антиукраїнські випади луганських “інтернаціоналістів”, які своїми заявами дедалі більше і глибше розколюють Україну та ведуть її до втрати державності? Чому на ці заяви жодним чином не реагують Рада національної безпеки та оборони, Генеральна Прокуратура України, врешті, найвищі очільники нашої держави включно з гарантом Конституції? Можна лише здогадуватися, кому і для чого потрібні такі вибори. Камо грядеши, Україно?
Прес-центр Луганського облоб’єднання ВУТ “Просвіта” ім. Тараса Шевченка
Читацьке віче · “Українці пережили стільки чисток і стали такою цивілізованою і толерантною нацією, що ти нам плюй в очі, а ми все стерпимо”. · s. 5strona oryginału ↗ Василь ОВСІЄНКО, у минулому політв’язень, нині громадянин України. Київ
Неподалік Золотих воріт у Києві, на розі вулиць Володимирська та Ярославів Вал, красується білборд видання “Комментарии” №40 (237) від 22 жовтня 2010 року з написом “Украинцы становятся нацией стукачей”. Мабуть, такі білборди поставлені по всьому Києву і по всій Україні. Я гостро відчув себе належним до “нації стукачів” і мені захотілося тут же стукнути по тому білборду молотком або каменем. Або хоч би обляпати його чорнилом. А ще якби в присутності журналістів і міліції… Каменя, молотка і чорнила під рукою не було, то я спитав кількох перехожих, чи подобається їм таке гасло. Нікому не сподобалося. Але всі пройшли повз нього. Тут же, на Прорізній, я купив цей “тижневик розумних людей” — уже українською мовою — “Коментарі”. Заглянув до нього: цілком стерпна стаття Юрія Щербини про те, що в Україні побільшало заяв у фіскальні органи на власників, які не сплачують державі податків. І що така практика — повідомляти про нечестивих неплатників податків — у цивілізованих країнах навіть заохочується. Не кожен перехожий українець купить тижневик “Комментарии” (наклад 60 тисяч) і прочитає ту статтю. Але білборд викличе приниження національної гідності й образу. Уявіть собі, що журнал із таким написом чи білборд з’явився в Польщі, Франції, Росії чи, не дай Боже, в Ізраїлі, де поляків, французів, росіян чи євреїв названо було б “нацією стукачів”… Уже б увесь світ, як кажуть, стояв би на вухах. Я згадав Лесю Українку, яка писала в листі 1912 року, що кияни побили вікна в редакції реакційного часопису “Киевлянинъ” — за те, що надрукував якусь гидоту про українців… Ну, з того часу українці пережили стільки чисток і стали такою цивілізованою і толерантною нацією, що ти нам плюй в очі, а ми все стерпимо. Тож я закликаю українців хоч би послати привіт видавцям: Засновник і видавець “ТОВ “Евелюшен Медіа”, генеральний директор Юлія Літвінова, головний редактор Вадим Денисенко, редакція: О. Поліщук, Т. Мокротоварова, О. Кафтан, Ю. Рибачук, випусковий редактор Т. Харламова, фоторедактор О. Найда, дизайн і верстка — С. Косенко, О. Боярський, О. Кравченко, Ю. Гнатовський, О. Бутенко. Бачите, як багато тут людей з українськими прізвищами? Але без тіні такого пережитку минулого, як національна гідність. Нагадаймо цим видавцям, що пошана до батька і Батьківщини — це елементарна українська і християнська чеснота. Пам’ятаєте, Ной робив вино, упився ним і лежав оголений у наметі своєму. І побачив син його Хам наготу батька свого та розказав надворі обом братам своїм — Симу і Яфету. Тоді Сим і Яфет узяли одежину, позадкували та й прикрили наготу батька свого. Оце синівська поведінка: прикривати батьків сором. А виносити батьків сором на люди, сміятися з батька — це і є хамство. Воно не минулося безкарно Хамові: за батьковим прокляттям він і все насліддя його стали рабами братів своїх. Українці, які працюють у “Комментариях”, мали б усвідомлювати, що вони запопадливо підхихикують своїм хазяям, які відверто насміхаються з їхньої Батьківщини. І цей гріх не минеться їм і їхнім нащадкам. Вони вже раби. Адреса редакції та видавця: Україна, 01033, м. Київ, вул. Жилянська, 12-А, телефон редакції: 201-43-01, відділ реклами 289-33-88, reklama@media.com.ua, координатор відділу реклами Оксана Сиротенко [контакт приховано] o.siroten- [контакт приховано]. Доволі, а то далі написано: “Забороняється використання будь-яких матеріалів, включаючи статті та фотографії, без письмової згоди видавця”. Що ж, зустрінемося в суді.
Читацьке віче · “Українці пережили стільки чисток і стали такою цивілізованою і толерантною нацією, що ти нам плюй в очі, а ми все стерпимо”. · s. 5strona oryginału ↗ 3&й раунд. Що робити? До другого туру — тиждень. Терміново висилаємо експертну статтю в газету “День” на електронну адресу пані Лариси Івшиної, редакторки. Ми особисто знайомі, “День” оприлюднив наші експертні матеріали восени 2004 р., коли починалася й вирувала помаранчева епопея. Цього разу спілкування з редакцією відбувається лише через секретарку, час іде, по телефону не видно, де пані Лариса ховається від експертів. Вона бере участь у токшоу на “5 каналі”, говорить правильні тексти, але мовчить про те, що знає: команди В. Януковича і Ю. Тимошенко “позичали” голоси у себе навзаєм і безбожно цупили їх у менших братів по політиці. 4&й раунд. Експертний матеріал розсилається у ЗМІ за півтора десятками електронних адрес. У “Дзеркалі тижня” його мав на своєму столі п. С. Рахманін (“без последствий”). Інтернетівський сайт газети “Левый берег” (редактор — п. Соня Кошкіна) вивісив наш текст, але “раптом” він пропав, а сайт почав кокетувати: “Сегодня совершенно неожиданно пропала страница. Просим всех неравнодушных принять участие в поисках”. Ах, ах… Водночас виявилося, що “НикВести” (м. Миколаїв, nikvesti.com) встигла оприлюднити статтю, яку загубила п. Соня Кошкіна; там її (статтю) можна прочитати і сьогодні, але з грубою (навмисною?) помилкою: у висновках із двох прізвищ кандидатів-фальсифікаторів залишилося одне. У другому турі дива не сталося. В. Ф. Янукович у “своїх” округах гріб під себе чуже, що в “своїх” округах симетрично робила і Ю. В. Тимошенко. Комп’ютер, звісно, загальною оцінкою ситуації не переймається, але в математичному віддзеркаленні вона трагікомічна. Йдеться не про те, хто вкрав і в кого крали — йдеться про те, хто зумів привласнити більше. Ось чому ми, автори, не голосували за жодного з двох кандидатів і не маємо наміру робити цього в майбутньому. На шпальтах деяких розумних видань визріла команда полемістів, які мало не єдиною причиною наших електоральних поразок вважають діяльність сяких-таких “противсіхів”. Насправді йдеться не про всіх, а лише про “нашу Юлю”. Панове, ми голосуємо так, як голосуємо, бо знаємо про неї більше, ніж ви. Правда завжди рентабельна, якщо не йдеться про короткотривалу кон’юнктуру. Голий король одягнений не гірше, ніж гола королева, навіть тоді, коли вона періодично вбирається у вишиванку. Насамкінець зазначимо, що не буває краще, як у себе вдома. У “Слові Просвіти” після другого туру по-діловому, просто, як і належить незляканій газеті, були оприлюднені наші матеріали. Жаль, що на той час одна частка політикуму вже плясала русскую, а інша товклася довкола третього і п’ятого, не наважившись усвідомити головного. Українські українці програли тому, що не мали кандидата, достойного ів фаховому, і в моральному сенсі. “Советскому народу” це байдуже, надивилися на всяких, але ми не зрушимо з місця, поки не виросте нова еліта. Проблема втому, що маємо забагато проповідників і замало державно-політичних менеджерів.
Боротьба з українською мовою і всім українським стала складовою ідеологічної домінанти колишніх комсомольських секретарів, комуністичних партноменклатурників та їхніх поплічників. Уже вкотре на теренах Луганщини, яка є споконвічно українською землею з корінним населенням — українцями, чуємо одну й ту саму пісню про “наш родной язык, на котором нам не дают говорить и мыслить”, про українських ультранаціоналістів, які намагаються “новые поколения… тащить в страшное прошлое” і т. п. І жодним словом ці так звані захисники “свободного выбора нашего интернационального народа” не говорять про ту гуманітарно-правову ситуацію, в якій завдяки їхній же “кипучей деятельности” опинилася державна українська мова на Луганщині, де зі свічкою не знайдеш української газети або журналу, де в обласному центрі й промислових містах практично немає українськомовних шкіл, а у ВНЗ державна мова представлена лише дисципліною “Українська мова за профспрямуванням”. Та що вже казати, якщо в луганських ВНЗ українську мову ґрунтовно викладають лише студентам — українським філологам. І навіть у Луганському національному університеті імені Тараса Шевченка державною мовою в обов’язковому порядку викладають лише дисципліни українознавчого циклу. А в Луганському національному (?!!) аграрному університеті в поточному навчальному році викладачів “добровільно” примусили проводити заняття лише російською мовою. То ж чиї права порушуються на Луганщині? Напевно, українців (яких, за переписом 2001 року, 58 %), а не так званого російськомовного інтернаціоналу. Звичайно, нам можуть закинути, що більшість українців сьогодні спілкується російською мовою. Але чому? У “славетні” радянські часи для комсомольсько-компартійних ватажків, а тепер — очільників держави, таких як В. Тихонов, О. Єфремов, В. Голенко та “иже с ними”, ішло тотальне зросійщення всієї України, а особливо — південно-східних областей, що виявилося в масовому переселенні етнічних росіян на українські землі, а українців — на “неісходимі” простори Півночі, Сибіру й Далекого Сходу, закритті шкіл з українською мовою навчання, збільшенні заробітної плати на 15 % учителям російської мови, добровільному звільненні від вивчення в середній школі мови корінної нації, знищенні кафедр української мови в усіх ВНЗ УРСР, крім педінститутів та університетів. Через те в Україні, а отже, йна нашій рідній Луганщині, склалася найганебніша гуманітарна ситуація, яка може призвести до непередбачуваних наслідків для всієї нашої держави. Заява депутатів Луганської обласної ради, прийнята на XXXIX сесії цього органу самоврядування п’ятого скликання 22 жовтня 2010 року і виступ голови Луганської облдержадміністрації Валерія Голенка “Украина переболела “оранжевым”, и “коричневое” ей не к лицу…” (надруковані в офіціозі Луганської обласної ради — “Нашій газеті” (№117 за 23.10.2010 р.) ще раз доводять існування в нашій державі “потужної суміші дегенерації”, що однією командою виступає проти української мови, яка залишається одним із головних чинників збереження нашої державності в цей час ак-
Читацьке віче · “Українці пережили стільки чисток і стали такою цивілізованою і толерантною нацією, що ти нам плюй в очі, а ми все стерпимо”. · s. 5strona oryginału ↗ Марія ОЛІЙНИК м. Донецьк
2 листопада 2010 року Вищий адміністративний суд України в Києві продовжив розгляд справи про позбавлення Степана Бандери звання Героя України. Наразі справу розглядає Вищий адміністративний суд України за касаційними скаргами представника Степана Бандери (молодшого) — адвоката Романа Орєхова, а також ще одинадцятьох фізичних осіб та організацій. Судову колегію, яка розглядатиме сумнозвісну справу у ВАСУ, очолює суддя ВАСУ К. Г. Леонтович. На судове засідання, яке було призначено на 14 годину з’явився позивач і представник
Степана Бандери (молодшого) — адвокат Роман Орєхов. З інших касаторів жоден до суду не прийшов. Президент України, який є відповідачем у справі, звичайно, засідання проігнорував. Колишній президент України Віктор Ющенко, який також подавав касаційну скаргу, надіслав судові заяву про розгляд справи без його представника. Прибув також ініціатор скасування звання донецький адвокат В. Оленцевич. З огляду на відсутність у суду доказів вручення судових повісток усім касаторам, колегія ухвалила розгляд справи відкласти. Наступну дату судового засідання судом наразі не визначено з посиланням на надмірну завантаженість. На думку адвоката Р. Орєхова, процесуальні підстави для відкладення розгляду є вельми сумнівними, оскільки, відповідно до положень КАС України, неявка осіб, що беруть участь у справі, не перешкоджає її розгляду судом касаційної інстанції. До того ж представник С. Бандери висловив припущення, що в такий спосіб Виший адміністративний суд України бере паузу, щоб якнайшвидше розглянути іншу абсолютно тотожну справу за позовом того самого донецького адвоката В. Оленцевича про позбавлення звання Герой України Романа Шухевича. Адже в тій справі ті ж самі донецькі адміністративні суди першої і другої інстанцій у задоволенні позову відмовили — нібито оскаржуваний указ не стосується безпосередньо позивача. Нагадаємо: постановою від 2 квітня 2010 року Донецький окружний адміністративний суд визнав незаконним і скасував Указ Президента України №46/2010 від 20 січня 2010 року “Про присвоєння С. Бандері звання Герой України”. Донецький апеляційний адміністративний суд рішення суду першої інстанції залишив без змін. Наразі слово за Вищим адміністративним судом.
Геноцид · “Ставлення до Голокосту є перепусткою в цивілізований світ”. · s. 6strona oryginału ↗ Ciąg dalszy z wcześniejszej strony — fragment strony
А. В. “Новейшая история 1945—2006 гг.”), у якому сталінський терор потрактований як інструмент розвитку совєтського суспільства, а сам генералісимус змальований успішним та ефективним керівником. Зокрема йдеться, що в СРСР організованого голоду на селі не було, він був пов’язаний “как с погодными условиями, так и с незавершенностью процессов коллективизации”, а наприкінці 1930-х, у рамках модернізації у СРСР збудовано не соціалізм і не капіталізм, а індустріальне суспільство. Костянтин Романенко, автор чималої за обсягом (823 сторінок) книжки “Сталинский 37-й”, не лише реабілітовує сталінські репресії та возвеличує комуністичний тоталітарний режим, а й констатує, що “все доводы о массовом голоде весны 1933 года и
Геноцид · “Ставлення до Голокосту є перепусткою в цивілізований світ”. · s. 6strona oryginału ↗ Олег К. РОМАНЧУК, кандидат філологічних наук, шеф-редактор журналу “Універсум”, м. Львів
1950 року в Парижі побачила світ книжка під назвою “Майбутній державний, економічний і соціяльний лад України”. Як розповідає автор, навесні 1933 року він проїздив із Сибіру через Москву в Україну. Погулявши столицею СРСР, запитав у якогось перехожого, як потрапити до залізниці. Москвичеві виявилося по дорозі, і вони пішли разом. Далі цитуємо: “Тому що я розмовляю російською мовою грамотно і зовсім без українського акценту, та і їду з Сибіру, він вважав мене за росіянина, тож питає мене: “А ви слишалі, какой голод на Украінє?” — “Ні, не чув”, — відповів я йому російською мовою. — “Мрут, сволочі, как мухі. Так ім і нада. А то, бивало, всякій мужик хозяін. Но пора прєкратіть. А то нє на ком работать будєт”. Це дослівні його вирази і я їх ніколи не забуду”… Перші публічні кроки та прийняття відповідних рішень незалежної Української держави, пов’язані з визнанням Голодомору 1932—1933 років в Україні геноцидом, давалися дуже непросто. Так, коли міністр закордонних справ України Борис Тарасюк намагався внести до порядку денного засідання ради міністрів країн СНД питання про визнання Голодомору геноцидом, то цю вимогу українського міністра більшість учасників наради проігнорували. Під час голосування лише три країни підтримали Україну: Грузія, Молдова та Азербайджан. “Проти” голосувала Росія, Білорусь, Киргизстан, Таджикистан й Узбекистан. Утрималися Казахстан, Вірменія та Туркменістан — ті держави, які перебувають у безпосередній економічній і політичній залежності від Москви. Витоки трагедії Голодомору-геноциду беруть свій початок далекого 1918-го, коли большевицька Росія розв’язала війну проти УНР. Через 15 років “російська комуністична свистопляска” втілиться у геноцид українського народу. У звіті від 31 травня 1933 року італійський консул у Харкові Серджіо Граденіго чітко вказує, з якою метою московсько-большевицький режим організував Голодомор в Україні: “Цей голод штучний і спеціально створений для того, щоб “провчити селян”… Наслідком теперішнього лиха в Україні буде російська колонізація цієї країни, яка призведе до зміни й етнографічного характеру (виділення моє. — Авт.). В майбутньому і, либонь, дуже близькому майбутньому, ніхто більше не говоритиме про Україну чи український народ, про українську проблему, бо Україна стане де-факто територією з переважно російським населенням”. Доктор філологічних наук Петро Іванишин переконливо пояснює головну причину трагедії: “Зміст Голодомору загалом окреслюють три основні поняття. Насамперед Голодомор був помстою російської комуністичної влади українській нації, а отже, був і є злочином. На питання “Чому саме Україна?”, добре відповідає Дж. Мейс: “Тому що вона мала більше населення, ніж усі інші разом узяті неросійські республіки. Тому що вона мала великий досвід національно-визвольних змагань. Для України уроки Центральної Ради, уроки гетьманщини, спільної боротьби селян за свої права не минули безслідно”. Директор Інституту України в Російській Федерації Євген Мінченко, значною мірою відповідальний за формування державної риторики щодо України, стверджує: “Очевидно, що Росії потрібні перемоги. Іміджеві чинники для нас важливі. І тому тема визнання Голодомору геноцидом така болісна <…> Це удар по іміджу Росії, точно так, як і термін “радянська окупація” б’є по іміджу і сприймається, як агресія”. Цікава аргументація. Отже, якщо в Україні йдеться про мільйони жертв Голодомору, то Росії розходиться про імідж. Результатом досліджень проблеми Голодомору 1932—1933 рр. в Україні стало ухвалення Верховною Радою Закону “Про визнання Голодомору 1932—1933 рр. геноцидом українського народу”. Відповідні акти, що засуджували Голодомор 1932— 1933 років в Україні й визнали його геноцидом, були прийняті парламентами Австралії, Аргентини, Грузії, Естонії, Італії, Канади, Литви, Латвії, Польщі, США, Угорщини, Мексики, Парагваю, Перу… До цього доктор Джеймс Мейс, голова Комісії з питань голоду в Україні, доповів Конгресу США 1988 року, що “у 1932— 1933 роках Йосип Сталін та його оточення вчинили геноцид над українцями”. Ще раніше, 1953 року, Рафаель Лемкін, американський правознавець-міжнародник, правозахисник, автор визначення терміна “геноцид” однозначно заявив: “Винищення української нації це, мабуть, класичний приклад совєтського геноциду, його найтриваліший і наймасштабніший експеримент із русифікації. <…> Це не просто справа масового вбивства. Це справа геноциду, знищення не лише окремих осіб, але й культури та нації. <…> Доки Україна зберігає національну єдність, доти її народ продовжує думати про себе як про українців і домагається незалежности; доти вона становить серйозну загрозу для самого серця совєтизму. Нічого дивного, що комуністичні вожді надавали якнайбільшого значення русифікації цього самостійно мислячого члена їхнього “Союзу Республік” і вирішили переробити його і пристосувати до зразка єдиної російської нації. Бо українець не є і ніколи не був росіянином. <…> Перший удар спрямований на інтелігенцію — мозок нації, щоби паралізувати решту організму. У 1920, 1926 і — знову — в 1930— 1933 рр. учителі, письменники, мистці, мислителі й політичні проводирі були ліквідовані, ув’язнені або депортовані. <…> Четвертим кроком у тому процесі стали фрагментаризація українського народу шляхом поселення в Україні чужинців і водночас — розпорошення українців по цілій Східній Європі. В такий спосіб можна було знищити етнічну єдність та перемішати нації”. Попри сказане, сучасна Російська Федерація (правонаступниця СРСР) категорично заперечує факт геноциду українців 1932—1933 років комуністичним режимом. У Росії тема трагедії українського народу 1932—1933 рр., по суті, заборонена. Перед початком нового навчального 2008 року російським учителям рекомендували як базовий підручник історії (Филиппов его причинах не только преувеличены — они еще и умышленно извращены. Да, в марте-апреле были серьезные трудности с хлебом, но массовых смертей от “голода” в СССР не было!”. Або: “…в результате недоедания на Украине умерло лишь две с половиной тысячи человек, но не миллионы! Можно даже допустить, что сообщаемые Москве цифры были занижены, но, безусловно, не в тысячи раз. Правда, Косиор опровергал даже эти сведения, утверждая, что по Украине трудности с хлебом испытывают только 103 района”. Ще один приклад російського “дослідження” проблеми геноциду українців. Ось що написано в анотації до книжки Юрія Швецова “Новая идеология: голодомор”: “І є (нацистський, по суті) міф про Голодомор, підстроєний ніби “москалями” заради винищення українців”. Цю нісенітницю блискуче спростовує Вадим Джума, депутат Дніпропетровської обласної ради: “Українці ніколи не були проти росіян, вони виступали проти комуністів і окупантів України, а також тих найманих покидьків та злочинців, які представляли комуністичну владу більшовиків. З 1917 до 1932 р. із Росії в Україну їхали наводити лад від радянської влади тільки “швондєри”, ті, у кого на той час не було ні двору, ні тину. Пригадайте розповіді літніх розкуркулених селян: “Бачиш, онучок, засцяний п’яниця під тином лежить, його дід був більшовиком-комуністом, у шкірянці казенній із револьвером відбирав майно, морив голодом українців, так-от він теж завжди був загидженим нехлюєм”. Тільки з часом, набувши досвіду, починаєш розуміти правдивість цих слів! Справді, ніколи нормальна, влаштована, психічно здорова людина не залишила б у Новосибірську або Свердловську дім, родину та не поїхала б в Україну мародерствувати. Як правило, то був людський непотріб, визнаний суспільством непридатним, та викинутий ним же, який, натомість, більшовики якісно закамуфлювали під росіян із тією ж метою — класової та національної ворожнечі. Міф цей комуністи підживлюють і досі у свідомості політично безграмотних людей”. Звідси й провокативна комуністична риторика у Верховній Раді України (квітень 2009 року) з уст Петра Симоненка: “Прапор і герб (українські. — Авт.) — символіка націоналістів, які співпрацювали з фашистами. Значна частина країни їх не сприймає”. Володимир Василенко, доктор юридичних наук, Надзвичайний і Повноваж-
Фото Олеся Дмитренка ний Посол України, автор пам’ятного Закону від 28 листопада 2006 року “Про Голодомор 1932—1933 років в Україні”, який ухвалила Верховна Рада, в інтерв’ю УНІАН дав вичерпне пояснення позиції Російської Федерації — правонаступниці СРСР — щодо невизнання нею Голодомору геноцидом українського народу: “Значна частина російського політичного істеблішменту продовжує розглядати Україну як частину Росії, що має з нею спільну долю й спільну історію. Звідси спроби керівництва Росії нав’язати Україні та світовій спільноті своє бачення нашої історії. Заперечення права України на власну історію є прихованою формою заперечення її права на незалежне існування”. 19 листопада 2007 року Департамент інформації та друку російського зовнішньополітичного відомства безапеляційно заявив: “Объявление трагических событий тех лет “актом геноцида” в отношении украинского народа является однобоким искажением истории в угоду современным конъюнктурным политико-идеологическим установкам. <…> Помимо прочего, это оскорбляет память жертв других национальностей, погибших в голод 1932—1933 годов в бывшем Советском Союзе”. Доктор історичних наук Владислав Верстюк переконливо аргументує, чому російські дослідники пристали на сформульовану вищою державною владою Російської Федерації позицію невизнання українського Голодомору геноцидом: “Основна причина войовничого ставлення російського політикуму до юридичного визнання Голодомору геноцидом — вірогідність моральної та матеріальної компенсації Російської Федерації жертвам Голодомору в Україні”. Улітку 2008 року СБУ оприлюднила архівні матеріали щодо осіб, причетних до організації і здійснення політики Голодомору 1932—1933 років і репресій. Водночас саме “дружня” Росія упродовж 2007—2008 рр. блокувала спроби України добитися розгляду й прийняття Генеральною асамблеєю ООН резолюції про визнання Голодомору геноцидом українського народу. З цього приводу постійний представник РФ при ООН Віталій Чуркін гордо повідомив учасникам прес-конференції: “Ми змогли заблокувати їхні (української делегації. — Авт.) зусилля внести це питання у порядок денний минулої 62-ої сесії Генеральної асамблеї ООН, ми заблокували ці ж спроби на 63-ій сесії… Ми сприймаємо це як спробу внести недовір’я і ворожість у наші стосунки, посварити народи України та Росії”. 14 листопада 2008 року прес-служба Кремля оприлюднила послання глави Російської Федерації Дмітрія Медведєва до Віктора Ющенка. Російський президент повідомив, що не приїде в Україну для участі в заходах з нагоди 75-ої річниці Голодомору 1932—1933 років в Україні. На думку Медведєва, “трагічні події початку 1930-х років” використовуються в Україні для досягнення “поточних кон’юнктурних політичних цілей” і ці зусилля “спрямовані на те, щоб максимально роз’єднати наші народи”. Дмітрій Медведєв не тільки не хоче визнати Голодомор геноцидом українців, а й узагалі не вважає дії сталінського режиму злочинними. У його зверненні впадає в око зневажлива оцінка — “так называемый “голодомор”. Подібним хамським тоном прозвучала заява МЗС Росії від 24 вересня 2008 року, в якій, зокрема, зазначено, що є спотворенням історії оголошення Голодомору в Україні “актом геноциду”. “Считаем кощунством политические спекуляции Киева на памяти миллионов жертв трагедии, которая постигла народы бывшего Советского Союза”, — йдеться у заяві. Оксана Пахльовська чітко визначає проблему: “Євреї змусили рахуватися зі своєю трагедією, вони вибудували систему захисту пам’яті Голодомору. Ставлення до
Геноцид · “Численні свідчення очевидців про нелюдське ставлення більшовиків до місцевого населення”. · s. 7strona oryginału ↗ Голокосту є перепусткою в цивілізований світ (виділення наше. — Авт.). <…> Росія ж ніколи не стане демократичною країною, поки не переживе катарсису вини”. Дослідниця не поодинока у поясненні причин українсько-російського протистояння з приводу оцінки ролі совєтського тоталітарного режиму в масовому знищенні українців. Російський політолог Андрій Піонтковський в інтерв’ю “Україні молодій” констатує: “Абсолютно корумпований режим Кремля, який сидить на газі й нафті, чомусь уявив, що може бути центром тяжіння для інших народів. <…> Уся російська зовнішня політика — це політика ірраціональних комплексів”. Відомий дослідник проблеми Голодомору професор Станіслав Кульчицький пише: “Сучасні російські політики і політологи вперто не визнають очевидного: сталінські репресії в різних формах, у тому числі у формі терору голодом, здійснювалися за всіма обліковими даними, інформація про національність аж ніяк не ігнорувалася. Згадаємо, що в анкетах існувала знаменита “п’ята графа” з указівкою на національність. <…> У Конвенції ООН “Про попередження злочину геноциду і покарання за нього” від 9 грудня 1948 року цей злочин визначається як “дії, здійснювані з наміром знищити повністю або частково будь-яку національну, етнічну, расову або релігійну групу як таку”. Зусиллями сталінських дипломатів з Конвенції ООН була вилучена “соціальна група”. <…> Український Голодомор підпадає під визначення Конвенції ООН про геноцид. Свій “сокрушительный удар” Сталін завдав не тільки по селянству, а й по інших верствах українського суспільства. <…> Тепер ми маємо вдосталь інформації про Голодомор. Вона генералізована законом, який характеризує цю трагедію українського народу як геноцид”. На відміну від сучасних російських прокремлівських істориків, Ігор Чубайс, доктор філософських наук, директор Центру з вивчення Росії вважає, що “Голодомор — це боротьба з українською самосвідомістю”. А нинішній конфлікт України і Росії — це “конфлікт двох непоєднуваних систем”. Науковець переконаний, що всі події в нинішній Російській Федерації — “це радянська і пострадянська історія, 1917 рік у нас (у РФ. — Авт.) триває. Ми тільки спробували після 1991 року вирватися з тоталітарних оков, але не вдалося, і після 2000-го у нас знову насаджуються радянські символи і радянські цінності”. Але таких науковців у сучасній Росії, на жаль, небагато. На жаль, і Віктор Янукович переконаний, що Голодомор був загальною трагедією народів СРСР, а не лише українців. Про що й заявив, відповідаючи на запитання делегатів після свого виступу в ПАРЄ: “Визнавати Голодомор як факт геноциду якогось народу неправильно і несправедливо”. Мирослава Антонович, доктор права, завідувачка кафедри міжнародного права НУ “Києво-Могилянська академія” з цього приводу каже: “Можу лише побажати політикам від влади не поспішати непрофесійно коментувати міжнародно-правові документи і не поширювати неправдиву інформацію. Бо це також є кримінально караним діянням”. У членів Правового комітету ПАРЄ геноцидний характер саме Голодомору в Україні сумнівів не викликає. Услід за Віктором Януковичем заперечує Голодомор як факт геноциду проти українського народу міністр освіти Дмитро Табачник. За словами координатора Громадської ініціативи “Оновлення країни” Валентина Наливайченка, заява міністра освіти Дмитра Табачника щодо Голодомору прямо суперечить статті 2 Закону “Про Голодомор 1932—1933 років в Україні”, у якій визначено: “Публічне заперечення Голодомору 1932—1933 років в Україні визнається наругою над пам’яттю мільйонів жертв Голодомору, приниженням гідності українського народу і є протиправним”. І далі: “Чиновники, які заперечують факт злочину, вчиняють протиправно і підпадають під юрисдикцію Міжнародного суду в Гаазі. Ті, хто заперечує, що в Україні у 32—33 роках минулого століття в оточенні збройних формувань від голоду загинули наші діди і прадіди, покривають злочинців і виправдовують злочини проти людяності”.
Надія КИР’ЯН Фото автора
Упродовж 2008—2009 років науковці Київського “Меморіалу” в державних і галузевих архівах СБУ 18 областей України опрацювали понад 350 фондів та близько 1500 архівних справ. За виявленими архівними документами вперше подано статистичні дані про кількість селянських збройних повстань у всіх тогочасних дев’яти губерніях України, кількість повстанських загонів, підпільних антибільшовицьких організацій та їхніх осередків, загонів самооборони та стихійних виступів селян проти окупаційної комуністичної влади. Документи свідчать, що впродовж 1917—1932 років в Україні діяли 692 підпільні організації та їххні осередки, 1 435 повстанських загонів. Селянськими повстаннями було охоплено цілі райони, у яких повсталі проголошували створення окремих республік і своїх тимчасових місцевих урядів; відбулося 268 селянських повстань. Протягом 1928—1932 років 265 районів України були охоплені стихійними виступами селян, із них у 108 районах повсталі знищували чекістів, комуністів, продзагони, що відбирали у селян хліб. В експозиції представлено численні свідчення очевидців про нелюдське ставлення більшовиків до місцевого населення. Наприклад, у розділі “Друга окупація України. (1918—1919 рр.)” наведено уривок із таємного рапорту хорунжого Степана Львівського: “Більшовики не рахуються зовсім із людяністю, поводяться як з окупованою місцевістю в повному розумінні цього слова. “Наплювати, що голодують, хай вимре 75 % людності, а не вимре — розстріляємо, — виказував переді мною свою провідну думку комуніст Латинов, — тоді 25 % стане покірною. Нам потрібна сама Україна, людність не потрібна”. Про це саме говорив Раковський у вересні в Житомирі на таємному зібранні комуністів”. Виставку презентував Роман Круцик (на фото), автор і керівник проекту, голова Київської організації товариства “Меморіал” ім. В. Стуса. За його словами, тут представлено лише невелику частину зібраного матеріалу, який опрацьовано і втілено в цифровому варіанті. Документи свідчать, що люди повставали, йшли воювати не тільки за хліб, а головне — за Українську державу. В експозиції представлена доповідна записка керівника ДПУ в УСРР В. Балицького, який інформував Сталіна про те, що Україна горить повстаннями. У відповідь, щоб придушити визвольну війну, Сталін наказав збільшити хлібозаготівлі. Це закінчилося трагедією Голодомору. “Нашу діяльність підтримало 35 громадських організацій, — повідомив Роман Круцик. — Плануємо з їхньою допомогою з цією виставкою проїхати Україною, показати, зокрема східним і південним областям, як їхні батьки й діди боролися за волю, за незалежну державу. Україна нині хвора, треба її лікувати правдою, архівними документами. Окрім цього, випускатимемо ліцензійні диски для школярів, студентів, завдяки чому правдиву інформацію зможе отримати кожен, хто цікавиться справжньою історією своєї держави”. Герой України, письменник, громадський діяч Дмитро Павличко, який нещодавно повернувся з Воронезької області, закликав звернути увагу на прикордоння. Їздив по селах, розмовляв із людьми, був на батьківщині Миколи Костомарова.
Там досі мешкає близько третини етнічних українців. Росія зацікавлена в їхній асиміляції, а Україна не звертає уваги, нічим не підтримує. Там є школи російські, азербайджанські, але жодної української. Дмитро Павличко виступав перед громадою українською мовою, сприймали прихильно, адже досі багато хто вдома спілкується українською. “Нині нам історію диктує Дмитро Табачник, призначений Москвою, — констатував Дмитро Васильович. — 130 українських письменників, громадських діячів написали з цього приводу звернення до президента Віктора Януковича. Ніякої реакції. Наш президент нас не чує. А ця виставка надихає, надає сили для боротьби. Настає час, коли народ має знову заговорити”. Подякував організаторам виставки заступник голови політради партії “Наша Україна” Володимир Огризко: “Одним із напрямів роботи “Нашої України” буде розповсюдження таких матеріалів. Те, що зробив колектив, яким керує Роман Круцик, свідчить, що ніякої спільної історії України з Росією нема. Диск із цими матеріалами варто було б подарувати кожному народному депутатові для ознайомлення”. Високо оцінив зібрані матеріали доктор філософії, головний редактор газети “Наша віра” Євген Сверстюк. Він згадав, як 1990 року група з “Бі-бі-сі” приїхала знімати фільм про Сталіна, про голод в Україні. Про цю трагедію зарубіжні діячі дізналися з книги західного історика Роберта Конквеста “Жнива скорботи”. “Нам поставили слушне запитання: “Як ви могли таке терпіти, чому не повставали?” — повідомив Євген Олександрович. — Тоді я не міг розповісти про повстання в Україні, бо не мав інформації. Тепер маємо. Це головний матеріал, на якому треба виховувати українців. Повстання — наш основний національний капітал. Україна живе, коли повстає”.
Голова Всеукраїнського товариства “Меморіал” Лесь Танюк запропонував створити Фонд “Меморіалу” для матеріальної підтримки подібних проектів. “Треба, щоб наші публікації не проходили непоміченими. Наприклад, Роман Круцик нещодавно видав ґрунтовну працю “Дем’янів лаз” про геноцид у Галичині (присвячено жертвам комуністичного терору на Прикарпатті). Варто висунути її на здобуття Національної премії ім. Тараса Шевченка. У школи, ВНЗ, армію треба нести українську ідею, знайомити з науковими дослідженнями. Це перша велика структурна виставка, яка відображає історію нашої боротьби проти імперії”. Професор Василь Шендеровський зазначив, що якби в нас було більше таких людей, як Роман Круцик, ми б жили зовсім по-іншому. Адже українці мало знають своїх талановитих людей, історію, трагедію нашого народу. Еліту послідовно знищували. Це одна з причин, чому так важко будуємо державу. Усі промовці дякували за подвижницьку працю авторам виставки, серед яких заступник керівника проекту Сергій Жовтий, наукові консультанти — доктор історичних наук, професор Київського національного університету ім. Тараса Шевченка Володимир Сергійчук, кандидат історичних наук, начальник Галузевого державного архіву СБУ Володимир В’ятрович, кандидат історичних наук, керівник відділу Інституту національної пам’яті Ярослав Файзулін, кандидат історичних наук, провідний спеціаліст Державного архіву Вінницької області Костянтин Завальнюк, директор Державного архіву Сумської області Геннадій Іванущенко, дизайнер, член ради “Меморіалу” Оксана Женжера, інші учасники проекту. Після представлення в Українському домі експозиція стане постійно діючою у залах Музею совєтської окупації у Києві на вулиці М. Стельмаха, 6-А.
У зв’язку з тим, що нинішня влада та її державні інституції повністю згорнули процеси дослідження та вивчення правдивої історії України, 23 жовтня рішенням конференції Товариства “Меморіал” імені Василя Стуса утворено “Громадський інститут історичної пам’яті” як альтернативу Українському інституту національної пам’яті. Київська міська організація товариства “Меморіал” і новостворений Інститут 6 листопада в Українському домі презентували виставку “Народна війна”, яка на основі досі не відомих архівних документів і фотографій відображає визвольну війну українського народу за власну державу періоду 1917— 1932 років.
«Просвіта» · “Краще сказати п’ять слів зрозумілою мовою, ніж десять тисяч незрозумілою”. · s. 8strona oryginału ↗ Ciąg dalszy z wcześniejszej strony — fragment strony
вати, плекати українську церковну мовну традицію. Тут виникає низка проблем. Перша з яких — українська богословська термінологія. Через те, що українське богослов’я було зневажене, що богословська наука розвивалася в Україні не українською мовою, зараз виникає багато проблем, щоб усталити українську богословську термінологію. Але ця робота ведеться. Дуже важливо також, що ми не можемо віддавати своєї Кирило- Мефодіївської слов’янської традиції. Бо мова церковнослов’янська — це не мова російська, це давня українська мова, яка використовується і в інших церквах. І тому ми не можемо відкидати це багатство. Але те, що було раніше, не може залишатися раз і назавжди усталеним. І ми повинні розвивати українську мову. Тому дуже занепокоєні тенденціями останнього часу, нападками на українську мову. Чим більше людина знає мов, тим краще, але свою знати зобов’язана. Бо це її національна приналежність.
МОВА ВИСТОЇТЬ Олександр ПОНОМАРІВ, заступник голови ВУТ “Просвіта”, доктор філології, професор. Українська мова у своїй історії зазнавала дуже багато поневірянь. Існувало багато чинників, які руйнували мову, але було, хоч і трохи менше, таких, які зберігали нашу мову. І одним із таких чинників була церква. Бо український народ вірив у Бога, вірить і буде вірити, і церква завжди користувалася великим впливом. Що маємо сьогодні? Українську мову — живу, велику, багату прагнуть звести нанівець. На відміну від євреїв в Ізраїлі, які навіть мертву мову іврит відродили. Треба брати приклад із них, а не слухати тих, які хочуть українську мову відсунути на задвірки. Ми маємо кілька християнських конфесій. Найпослідовніше дбає про українську мову Українська Греко-Католицька Церква, яка підпорядковується Риму. А Рим ще в середньовіччя наказав вести всі церковні відправи національними мовами. Тому галичани такі національно свідомі, бо їх виховувала національна українська церква. Велику роботу проводять Українська Православна Церква Київського Патріархату, Українська Автокефальна Церква. Вони ведуть відправи українською мовою. Але оскільки довго їм це не дозволяли робити, то наддніпрянські українці виявилися зросійщеними. Щодо церковнослов’янської мови. Вона, звичайно, дуже важлива, але повинна бути в Україні в
«Просвіта» · “Краще сказати п’ять слів зрозумілою мовою, ніж десять тисяч незрозумілою”. · s. 8strona oryginału ↗ НАШ СПІЛЬНИЙ ДІМ Іван ЗАЄЦЬ, народний депутат України Ця тема дуже важлива тому, що ми бачимо сьогодні процеси неоднозначні. З одного боку, українська мова з постанням нашої незалежної держави об’єктивно розширює сферу застосування, але з іншого — ми бачимо нападки на неї, спроби, в тому числі й у Верховній Раді ввести двомовність, тобто фактично позбавити українську мову функцій державної. Ми розглядаємо мову як Дім буття нації, а не просто як засіб комунікації. Тривалий час мовні проблеми розглядалися через призму побутової зручності: мені зручно розмовляти цією мовою, от я й розмовляю, незручно — не розмовляю. Але якщо розглядати мову як Дім буття нації, людини, то мусимо сказати, що будь-яке звуження функціонування української мови, будь-які нападки на цей національний підмурівок будуть призводити до знищення української державності й нації. І люди, які атакують нашу мову, то є вороги нації, бо замахнулися на саме її існування. Зрозуміло, що ми такі кроки не терпітимемо. В історичному плані українська мова переживала різні часи. Ще в ХІХ столітті вона була заборонена у світській і церковній сферах. Але патріоти завжди шукали якийсь вихід. І дуже важливо, що шукали його по лінії церкви, де перекладали українською Євангелія, інші богослужбові книги. Бо саме рідною національною мовою звертаємося до Бога. Варто також сказати про те, що зараз діється в наших церквах умовному плані. Знаємо, що багато доброго роблять УПЦ Київського Патріархату, Українська Греко-Католицька Церква, УАПЦ. Менше говоримо про тенденції в УПЦ Московського Патріархату. І те, що ця конфесія, ця Московська Церква стимулювала процес виселення цілої низки національних музеїв із Лаври означає, що люди не розуміють значення мови в різних виявах. Національна церква завжди підтримує національну мову, національні цінності. І ще одне. Ми вже у ХХІ столітті. А це століття інформаційної доби, коли інтелектуальний продукт буде найважливішим. А основою цього продукту є мова. І тільки та нація, яка буде поглиблювати свою національну ідентичність, розвивати свою мову, займе в цьому інформаційному просторі належне місце.
МАТИ ЗВЕРТАЄТЬСЯ РІДНОЮ МОВОЮ Блаженнійший Любомир ГУЗАР, предстоятель Української Греко-Католицької Церкви Що саме Церква одержала і зберігає від Господа Бога? Три Божественні елементи: Святе Письмо, Святі тайни і структуру Церкви. Це те, що є спільним для Христової Церкви загалом у цілому світі. Але є другий аспект. Христова Церква існує в конкретних обставинах, людство поділене на народи. І Вселенська Церква, як добра мати, звертається до кожного народу його мовою. Це є найприродніша ситуація. Дехто вважає, що до Бога можна говорити тільки священними мовами: грецькою, латинською, єврейською. Та Церква, як добра мати, намагається говорити до своїх дітей, до народу тією мовою, яка є для цього народу природною. Хотів би тут підкреслити, щоб не обмежували відношення Церкви до народу тільки мовою. Як добра мати, Церква опікується всім тим, із чого складається життя народу. Саме тому й звертається до народу його мовою, щоб акцентувати увагу на всіх аспектах, на всіх проблемах його життя. Церква не сміє бути далекою від конкретних проблем, потреб того народу, якому служить. Я це підкреслюю, щоб розуміти мову в широкому аспекті — це ставлення матері до дітей. Це не щось таке надумане, зовнішнє. Бо Церква звертається до нас конкретно, у тій чи тій історичній, географічній та іншій ситуації.
СЛОВО БОЖЕ ДОНЕСТИ КОЖНОМУ Єпископ Васильківський ЄВС- ТРАТІЙ, голова інформаційного відділу Київського Патріархату Патріарх Філарет, який зараз з архіпастирським візитом в Америці, благословив мене представляти на цій акції нашу Церкву. Питання взаємовідносин Церкви і мови може розглядатися в багатьох аспектах. Передовсім хочу сказати, що в існуванні різних мов ми бачимо інструмент, за допомогою якого Господь поділив людство, щоб у ньому не розповсюджувався швидко гріх. Люди хотіли з гордині своєї збудувати Вавилонську вежу аж до неба. І Господь, щоб не дати їм це зробити, змішав їхні мови. Тобто розділення первинного людства на різні мови сталося з волі Божої, але причиною цього був гріх. Але поява різних мов була спричинена гріховністю людства, але саме існування різних мов і різних націй стало засобом, щоб гріховність серед людей обмежувати. Хочу звернути увагу на такий аспект: на Дар Святого Духа, виявлений у День П’ятдесятниці. Тоді Господь не слухачам дав розуміння одної мови, якою говорили Апостоли, а навпаки — Апостолам звелів говорити рідними мовами людей. Щоб кожен, хто їх слухає, міг почути Слово Боже своєю мовою. Нагадаю слова Апостола Павла: “Краще сказати п’ять слів зрозумілою мовою, ніж десять тисяч незрозумілою”. Нам іноді закидають у дискусіях, що, мовляв, у Апостола написано, що у Христі Ісусі нема ні юдея, ні елліна, а ви розділяєте, нащо вводите таке, що існує Українська Церква, Російська. Так, у Христі нема ні юдея, ні елліна, так само, як нема ні раба, ні вільного, ні чоловічої статі, ні жіночої. Але в реальності ми бачимо, що є представники різних народів, соціальних станів. Та все це преображається у Христі Ісусі, це єдине ціле. І саме тому для Христа всі мови рівноцінні. Нема вищих і нижчих, кращих і гірших. І кожну мову Господь приймає так, як і кожну людину. Ще на чому наголошу в зв’язку з християнською традицією. Інші монотеїстичні традиції, зокрема іслам,
іудаїзм жорстко ставляться до Святого Писання, його мови. В ісламі справжній Коран — це лише Коран арабською мовою. Будь-який переклад його — це вже річ вторинна. В іудаїзмі істинна Тора лише та, яка написана давньоєврейською мовою, івритом. Причому має значення навіть спосіб написання: правдива Тора переписується вручну. На відміну від цього, християнство не тільки дозволяє, а навпаки, спрямовує, щоб кожен народ сприймав слово Боже у своїй культурі. І в цьому розрізі ми можемо говорити про національний вимір православ’я, і кажемо про українське православ’я, так само, як російське, грецьке, болгарське чи, наприклад, японське або китайське. Це не означає, що ми сповідуємо іншу релігію, але це означає, що наша українська культура, наша мова преображені у світлі християнської традиції. Саме тому Церква, наша зокрема, приділяє дуже багато уваги перекладу українською книг Святого Писання, богослужбових, повчальних. Ми принципово стоїмо на тому, щоб богослужіння, богословські тексти, повчальні — все було рідною мовою. Ми маємо Біблію українською літературною мовою у перекладі Святійшого Патріарха Філарета. Маємо понад 20 томів богослужбових книг також сучасною літературною мовою. Ми видали рідною мовою “Закон Божий” накладом аж 700 тисяч примірників. Думаю, це величезний наклад для української книги, і ми безкоштовно поширили його Україною. Зараз почали величезний за обсягом проект — переклад і видання українською Книг Святих отців. Уже вийшли кількатомні видання Іоана Златоуста. Василія Великого, твори Іоана Дамаскіна, мужів апостольських. Видано “Житія Святих” у семи томах, окремою книгою — “Житія українських Святих”. Ми стоїмо на тому, щоб розви-
9 листопада в нашій державі відзначали День української писемності й мови. Варто нагадати, що це свято встановлене саме з ініціативи Всеукраїнського товариства “Просвіта” ім. Т. Шевченка у 1997 році Указом Президента. Зрозуміло, що просвітяни взяли найактивнішу участь у заходах із нагоди свята рідного слова — нинішня суспільно-політична ситуація спонукає всіх патріотів рішуче стати в оборону українських цінностей. Тому в усіх регіонах держави пройшла “Українська хвиля” — просвітянські акції на захист мови. Чимало заходів пройшло в ці дні і в столиці, про що Ви прочитаєте в цьому числі газети. Напередодні Дня української писемності й мови “Просвіта” провела в столичній агенції Укрінформ свій постійно діючий “круглий стіл”, обравши тему “Мова і церква”. Йшлося про роль церкви у піднесенні престижу, впровадженні у всіх сферах життя української мови. Ось що говорили учасники цього заходу.
«Просвіта» · “Український народ — народ великої історії, великої культури і великої мови”. · s. 9strona oryginału ↗ Євген БУКЕТ Фото автора
Пересопницьке Євангеліє — видатна пам’ятка української писемності та шедевр мистецтва, який посідає чинне місце у скарбниці світової духовної спадщини. Його можна назвати символом нашої країни: раз у чотири роки громадяни України спостерігають, як новообраний глава держави, присягаючи на вірність країні та її народу, кладе руку на цю книгу. 2008 року спільними зусиллями науковців, релігійних діячів, видавців і поліграфістів Пересопницькому Євангелію було подаровано друге життя — наклад факсимільного видання. Виготовлене видавничим домом “АДЕФ-Україна”, воно стало надбанням найбільших бібліотек не тільки України, а й багатьох країн світу. Сьогодні завдяки Міжнародному благодійному фонду “Українська родина” та Президентському фонду Леоніда Кучми “Україна” готова до виходу у світ нова робота — “Пересопницьке Євангеліє. Витоки та сьогодення”. Ця книга являє собою поєднання зменшених зображень оригінальних текстів, які доповнені транслітерацією та перекладом сучасною українською мовою. Видання надасть унікальну можливість прочитати Пересопницьке Євангеліє кожній людині, якій цікава історія формування української держави та її мови. 9 листопада 2010 року на території редакційно-видавничого комплексу підприємства “АДЕФ-Україна”, що в Бучі, було урочисто надруковано перші сторінки нової книжки, 200 примірників якої незабаром побачать світ. В урочистостях узяв участь другий Президент України Леонід Кучма. Присутні нагадали, що саме Леонід Данилович 1997 року підписав Указ про щорічне відзначення Дня української писемності й мови. До цієї дати було приурочено і запуск друкарського верстата з новою редакцією Пересопницького Євангелія. На запитання журналістів про те, як Кучма ставиться до двомов-
Леонід Кучма урочисто вмикає друкарську машину ності, яку зараз нав’язують Україні, Леонід Данилович відповів: “Я був і залишаюся прихильником еволюційного шляху. Я переконаний, що в ті часи ми абсолютно правильно вели політику. Я не знаю батьків, не знаю дітей, які б не хотіли вивчати українську мову. Навіть у Сімферополі, який вважають російським містом, конкурс до українського ліцею — 10 осіб на місце. Я багато спілкуюся зі студентами з багатьох регіонів, які є стипендіатами мого фонду. Запитую їх: чи є у вас проблеми з українською мовою. Вони кажуть — “ні”. Державна мова повинна бути на першому плані. Але той, хто дивиться в завтрашній день, не може не помітити, що російську мову сьогодні вивчають у всіх країнах світу. У кожному європейському ресторані сьогодні є меню “на русском языке”, маємо величезний російський ринок… Тому не потрібно робити змови політику, яка протиставляє одну частину країни іншій. Давайте шукати точки дотику, які об’єднують. Я переконаний, що кожен українець повинен вільно володіти державною українською мовою, але й російська не повинна стати іноземною. В Україні повинна бути єдина державна мова — українська, а російська нехай має усі преференції, щоб її вивчали. Але давайте спробуємо зрозуміти, що було б, якби було дві мови в Україні — кожен документ потрібно було б видати обома мовами. Потрібно вдвічі збільшувати апарат державних службовців, щоб перекладали на російську мову, друкували тощо. Не знаю наскільки добре я володію Європейською хартією, але її треба спочатку вивчити більш детально на законодавчому рівні, а потім ратифікувати. Тоді, може, менше матимемо проблем”.
«Просвіта» · “Український народ — народ великої історії, великої культури і великої мови”. · s. 9strona oryginału ↗ Шановні співвітчизники! Щиро вітаю вас із нагоди Дня української писемності та мови. Українська мова — душа нації, найбільший духовний скарб, переданий нам пращурами. Глибоко символічно, що цього ж дня ми вшановуємо пам’ять Преподобного Нестора-Літописця. Нині ми звертаємо погляд до наших витоків, бачимо гідний поваги й пошанування шлях розвитку й утвердження української мови — від безсмертних “Слова про Ігорів похід”, “Слова про закон і благодать Митрополита Іларіона”, “Пересопницького Євангелія” до мови нашого сьогодення. Український народ — народ великої історії, великої культури і великої мови. Розвиткові української мови ми завдячуємо таким геніям, як Григорій Сковорода, Іван Котляревський, Тарас Шевченко, Пантелеймон Куліш, Іван Франко, Леся Українка, а також їхнім продовжувачам — Василеві Стусу, Ліні Костенко, Борису Олійнику, багатьом іншим нашим видатним сучасникам. Переконаний, українська мова як безцінне надбання народу й надалі буде консолідуючою силою нашого суспільства, надійно захищеною на благо нашої держави. Нехай рідне слово стане для нас оберегом на все життя. Щастя всім, добра, нових здобутків в ім’я України!
українському фонетичному оформленні, а не в російському, як це інколи робиться. Тому що можна сказати “Благослови, Господи”, можна сказати “Блаґаславі, Ґоспаді”. У церковнослов’янському мовленні не було “акання” і пом’якшення приголосних. Але є в нас ще одна православна конфесія — Московського Патріархату. Вони намагалися бути українською церквою. Та московський Кирило поставив їх на місце. Він дбає про збереження єдиного так званого “русского мира”. І тому, наприклад, у одній із найбільших святинь українського православ’я, Почаєвській лаврі, написано на вході, що “раскольникам, католикам” вхід заборонено. Я коли там був, то сказав: “Ви ще напишіть, щo українцям вхід заборонено”. Ми повинні підтримувати нашу мову, наші церкви, і, думаю, у тих, хто хоче витіснити нашу мову, нічого не вийде.
ЖИЛА У СТІНАХ ХРАМІВ Віра СУЛИМА, письменниця, кандидат філологічних наук, старший науковий співробітник Інституту літератури НАНУ Хочу сказати про історико-літературну традицію взаємин Церкви і мови. Дуже показовий епізод діяльності Святого Кирила. Коли йому закидали, що він, мовляв, не має права перекладати біблійні тексти слов’янською мовою, Святий відповів, що Сонце світить для всіх однаково, тому Біблія має бути для всіх однаково доступна. І традиція перекладу Біблії доступними мовами починається дуже давно. Тут представники й Церкви, й “Просвіти” слушно говорять про необхідність читати старослов’янські тексти в нашій українській транскрипції. Звертаю увагу на збірку, цю першу спробу в сучасній Україні видати зразки українського перекладу таких текстів аж за тисячу років. Цю книгу впорядкував нині покійний Михайло Москаленко, видатний наш перекладач. Тут дуже цікаво передані сучасною мовою старослов’янські тексти, і релігійні, і світські. Якщо говорити про світські, то згадаймо хоча б славетне “Слово о полку Ігоревім”. Навіть академік Ліхачов визнавав, що ця пам’ятка написана говіркою чернігівською, “на Южной Руси”, тобто тут, в Україні. Ця проблема доступності й недоступності мови постійно виника-
Віктор ЯНУКОВИЧ Офіційний сайт Президента України ла протягом століть. Над нею працювали й наші церковні діячі. Ми їх визнаємо і як письменників, і як духовних отців. Це, скажімо, Памва Беринда, який, укладаючи свій “Лексикон”, обстоював таку думку, що повинна бути книжна слов’янська мова, зрозуміла народові. Дмитро Туптало говорив, що не повинні наші люди читати “Житія Святих отців”, написані незрозумілою мовою. Ця традиція продовжувалася і в ХІХ столітті. Маю на увазі такого відомого письменника, протоієрея Василя Гречулевича, який за сприяння Пантелеймона Куліша видав свої проповіді українською мовою. Це були видання 1849 і 1857 років. Ці книжки користувалися великою популярністю в Україні. Притому, згадаймо, що це був час взагалі заборони нашої мови, і в світській книжній сфері, і в церковній. Усі ці люди героїчно боролися за те, щоб українська мова залишалася жити в стінах храмів. Тому наш народ завжди буде вдячний їм.
ВІЗЬМІМОСЯ ЗА РУКИ Ганна ЧУБАЧ, письменниця Усе, про що тут говориться, дуже болить тим, хто практично займається словом. Я постійно виступаю в школах і хочу сказати, що не так уже все погано. Днями я виступаю в російській гімназії, куди мене запросили як українського поета. Кожен з нас на своєму місці повинен не на словах уболівати за мову, а доводити це справами. Я автор одинадцяти “Абеток”, і вони працюють — у дитсадках, початковій школі. Видаю диски, книжки. На жаль, Спілка письменників майже нічого не робить у цьому плані. Дуже вдячна Товариству “Просвіта”, газеті “Слово Просвіти” за захист мови. Дуже болюча тема — знищення села, де мова жила і живе. Та дещо вселяє надію. Є молоде покоління, якому 20 років. Навіть російськомовні люди знають: коли живеш в Україні, тобі потрібна українська мова. Дякую “Просвіті”, що зібрала нас тут. Бо відступати вже не можна. І сваритися теж: ми й так уже всі пересварені — Схід і Захід, сусід із сусідом, письменник із письменником. Якщо ми вболіваємо за Україну, давайте візьмемося за руки.
Матеріал підготував Петро АНТОНЕНКО Фото Олеся ДМИТРЕНКА
«Просвіта» · “Український народ — народ великої історії, великої культури і великої мови”. · s. 9strona oryginału ↗ До Дня української писемності на Майдані Незалежності пройшов каліграфічний хороводнофакельний флешмоб “Відчуй смак рідної мови”. Організатор заходу — Національний комітет навколосвітнього каравану “Інтеркультура” в Україні за підтримки ВУТ “Просвіта”. “Вогонь в одежі слова” — такими словами можна охарактеризувати свято рідної мови в центрі Києва. Учасники флешмобу на асфальті написали гасло “Відчуй смак рідної мови”, закликаючи усіх небайдужих приєднатися до акції. Музика, хоровод, пісні, свічки — усе це зробило свято посправжньому феєричним і дозволило українцям ще раз пересвідчитися, що українська мова, українська віра, українські традиції невмирущі. Зачаровували виступи хлопців та дівчат, які вправно приборкували вогонь. Феєричне вогняне шоу стало символом того, що українське слово у майстерних ру-
Фото Олеся Дмитренка ках теж можна приборкати. Було б бажання. Хотілося б, щоб такі яскраві заходи на підтримку державної мовив Україні проходили частіше, бо у сучасних політичних реаліях вона потребує нашої уваги, захисту та всебічної популяризації.
Абетка відомих імен “Я не можу розчарувати моїх маленьких читачів”. · s. 10strona oryginału ↗ “Люблю тебе впізнавати // на всіх картах світу // ловлю твій лет // на глобусах прудкообертальних // мила моя вітчизно // кумедія моя зворушлива…” — за весь вік не чула ніжнішого освідчення в любові. У цих рядках, сповнених неймовірної енергетики доброти, увесь Іван Малкович. Тільки такий поет із первинно-асоціа$ тивним мисленням, як він, міг побачити свою вітчизну — за обрисами кордонів на політичній мапі — в образі гусеняти, яке, знесилившись, відстало від зграї. І коли він каже: “Боюсь за твою ліву лапку”, — повірте, це найщиріша правда. Часом він із гіркотою скаржиться — нема часу для поезії, видавнича справа забирає весь час і енергію. Звісно, прикро, бо в особі Малковича маємо надзви$ чайно своєрідного, тонкого лірика, проте як сьогодні уявити український куль$ турний простір без “А-БА-БИ-ГА-ЛА-МА-ГИ”, якщо вже ціле покоління виросло на високомистецьких абабагаламагівських книжках, добрих і яскравих, якщо во$ на усім вопіющим у пустелі зневіри дає Надію.
Іван Малкович відомий поет, директор дитячого видавництва “А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА”. Народився 10 травня 1961 року в с. Нижній Березів Косівського району. Автор поетичних збірок “Білий камінь” (1984), “Ключ”(1988), “Вірші” (1992), “Із янголом на плечі”(1997), “Вірші” (2006), “Все поруч” (2010). У 2004-му, 2008-му, 2009-му роках за опитуванням журналу “Кореспондент”, Іван Малкович входив до рейтингу “ТОП-100 найвпливовіших людей України”, його визнано найкращим вітчизняним видавцем, а видавництво “А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА” — найкращим видавництвом України. Уже впродовж багатьох років приватне видавництво Івана Малковича здобуває перші місця у всеукраїнських рейтингах “Книга року”. Упродовж усього існування “А-БА-БИ-ГА-ЛА-МА-ГИ” побачило світ більш як 100 книжок накладом понад чотири мільйони примірників. Права на видання абабагаламагівських книжок закупили 20 країн світу. Іван Малкович удостоєний міжнародної нагороди “Орден Усмішки”, яку свого часу одержали Астрід Ліндгрен, Сергій Михалков, Джоан Роулінг. Правом призначення такої високої нагороди володіють тільки діти.
Марія КУЧЕРЕНКО
— У спілкуванні з Вами в мене завжди в пам’яті спливають ці дивовижні рядки: “Краєм світу, уночі, // при Господній при сві" чі// хтось бреде собі самотньо// із янголом на плечі”. Схоже, Ви і справді завжди з янго" лом на плечі. І хоч би як гнав той “маятник життя”, Ви встигли зробити багато за не такий уже й великий відтинок часу. — Можливо, що й за допомоги янгола, який не полишає мене ще з дитинства… Це і перша молитва, яка починалася словами “Ангелику мій” — її ще в трирічному віці навчив мене тато. “Завтра прийде Миколай, — казав він, — принесе дарунки, й питатиме, чи вмієш ти молитися”. Це і яскраві спогади про Різдво — неймовірна дитяча радість, що залишається на все життя. У Карпатах різдвяні та передріздвяні свята особливі — тут Святий Миколай спускається на срібних поворозках просто з небес. На свято збираються дорослі й діти, й розпочинається театралізоване дійство, яке, звісно, неможливе без янголів. Через 30 років молитвою, якої навчив мене тато, розпочнеться перша сторінка моєї першої абабагаламагівської книжки — “Абетки”: “Ангелику мій, охоронцю мій, //рано, ввечері, вдень і вночі //Будь мені до помочі. //Свічечкою присвіти”. — Одна моя випадкова знайома розповідала: “Мене внучка називає Абабагаламага, бо я їй читаю книжки “А"БА"БИ"ГА"ЛА" МА"ГИ”. Мабуть, це і є справжня популярність, якщо дітки так називають своїх бабусь. Як вона досягається? — Я не можу розчарувати моїх маленьких читачів та їхніх бабусь. В “А-БА-БИ- ГА-ЛА-МА-ГИ” все має бути на вищому рівні, бездоганно — і тексти, і художнє оформлення, і поліграфія. Я не намагаюся видати якомога більше книжок — краще менше, та краще. На рік виходить близько 10 назв, можна було б ще менше. Абабагаламагівська книжка повинна бути такою, щоб маленький читач, узявши її до рук, уже не міг розлучитися з нею, одне з її призначень — виховати в дитини естетичний смак. Здається, в жодному видавництві світу немає таких дивовижних художників, як у нас… Чого тільки вартий фантастичний мистецький тандем Владислав Єрко—Кость Лавро — якесь неймовірне одне ціле — Лав’єрко ачи Євро. Кость Лавро творить абабагаламагівську книжку з самого її зародження. Усі ці кумедні зайчики, котики в барвистих шарфиках — усе це плід його світлої фантазії. З приходом Владислава Єрка почалася нова ера в житті видавництва, його розквіт. А чого варті малюнки Євгенії Гапчинської — оцей її зворушливий образ щастя з прозорими ангельськими крильцями… А Катерина Штанко, а Софія Ус, а Максим Паленко… Під їхніми пензликами, а коли й перами, народжуються подиву гідні речі. Хоча це тривалий процес, два-три роки, а то й більше — як пощастить із натхненням. Буває й таке, що книжки народжуються на самому натхненні. Ось припаде до смаку якась ідея художника, і ми вже разом носимося з тією ідеєю доти, доки вона не почне обростати казковими ситуаціями, окреслюватися сюжетними ходами. Якось каже мені Соня Ус: “Дуже вже хочу намалювати Пандочку і звірят”. Тексту ще немає, проте в Соні вже є образи в малюнках. На якомусь етапі ми розуміємо, що бачимо ту казкову історію зі звірятами немов одними очима. Зрештою, коли вже знаю, чим закінчиться ця історія, я сідаю й пишу текст. Ось такий дивний процес співтворчості. Вигадувати нових героїв страшенно цікаво! Ми часто влаштовуємо художні виставки з абабагаламагівських ілюстрацій, і вони завжди мають великий успіху відвідувачів. Якось у Британській раді було влаштовано виставку з творів українських та британських художників із наступним голосуванням. Голосування виявилося зайвим після першого ж дня виставки — відвідувачі одразу визначилися і визнали першість за нашим видавництвом. — Справдешню славу А"БА"БІ"ГА"ЛА" МА"ЗІ принесла вже багато років тому “Снігова королева” у виконанні, як на мене, просто"таки геніального Єрка. Це пречудо" ва візитівка видавництва. Багато країн ку" пили права на видання цієї книжки? — Усього 19 країн. Серед них — Велика Британія, США, Австралія, Південна Корея. 2006 року “Снігову королеву” визнано найкращою дитячою книжкою у США. У Британії створили ексклюзивну книжку, оздоблену коштовним камінням. Перед католицьким Різдвом нашу “Снігову королеву” було виставлено у вітринах лондонських крамниць. Вона увійшла в трійку найкращих різдвяних продажів. Часом, розглядаючи Єркові ілюстрації, люди не вірять баченому — невже це можна було зробити руками?! То надзвичайно тонка робота, ювелірна. Багато фрагментів художник вимальовував під мікроскопом. — Чи може дитяче видавництво, яке випускає такі високоякісні книжки, стати однією з ланок протидії процесу розукраїні" зації? — Уже нічого дивного в тому немає, що діти в усій Україні читають книжки “А-БА-БИ-ГА-ЛА-МА-ГИ”, а те, що дорослі, які у своєму побуті ніколи не послуговувалися українською мовою, читають їх своїм дітям… Це дуже відрадний факт. Я перечитую сотні рукописів, шукаючи іскру золота в піщаних пустелях, бо ж хочеться видавати книжки сучасних письменників, однак натрапити на гарні, високохудожні тексти — рідкісне щастя. На це йде все життя. Я дуже часто відмовляюся від інтерв’ю, радіо-та телевізійних передач саме через брак часу, бо праця над книжкою не терпить суєти. — У Вас були такі епізоди в житті, ко" ли Ви реально відчули, що зробили, умовно кажучи, “прорив у мовному питанні”? — Таких епізодів удосталь. Може, комусь спершу здасться це трохи кумедним — однак “Гаррі Поттер” став активним борцем за українізацію. Ми дуже поспішали з перекладом і подальшою підготовкою до друку цих книжок, бо хоч би там як, а український “Гаррі Поттер” мав з’явитися на книжковому ринку першим. Як наслідок — дуже багато діток уперше з власної охоти прочитали українськомовну книжку, про це свідчить лавина дитячих листів, де вони щиро непокояться долею своїх улюблених героїв і дякують за книжку. Водночас завдяки Гаррі, отому шаленому ажіотажу навколо нього, а відповідно — дуже успішним продажам, ми змогли згодом випустити не одну гарну українську книжку. — Що, на Вашу думку, сьогодні можна зробити, аби українська книжка вистояла перед засиллям російськомовної літера" тури. Як зупинити цей процес? — Я вже пропонував спосіб боротьби з окупацією українського книжкового ринку літературою з Росії — на ввезення російських книжок накласти фіксований податок. Оскільки в Україну надходить ціла книжкова лавина, то вивільнених грошей вистачило б, аби підняти українське книговидання. Однак у цьому питанні українські книговидавці мали б бути одностайними. Книжки російською мовою видавати простіше, а ось довести, що українська книжка навіть без підтримки держави може бути конкурентоспроможною — це таки варто чогось! Я принципово не видаю в Україні книжок російською мовою, хоча прибуток від такого продажу був би значний. У Росії книжки “А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГИ” продаються, але з обов’язковою засторогою: “Без права продажи в Украине”. Якби абабагаламагівські книжки в Україні почали видавати російською, це була б втрата сенсу моєї багаторічної праці. — Ваша “Доросла серія” дещо несподіва" на для багатьох читачів. Чому раптом ди" тяче видавництво почало випускати літе" ратуру для дорослих? — Я часто спілкуюся з читачами мого видавництва — їхня думка завжди цінна для мене. Зокрема маю нагоду поспілкуватися на львівському Форумі видавців. Час швидко минає — і мої читачі, які починали з “Абетки”, вже давно повиростали. Багато з них позакінчували школи і стали студентами. “Ми звикли до “А-БА-БИ- ГА-ЛА-МА-ГИ”, — казали мені, — що ж нам тепер читати?” Так вони й підкинули мені ідею створити “Дорослу серію”. Її відкрила найвідоміша повість — багато в дечому автобіографічна — Марґеріт Дюрас “Коханець”. Твір був перекладений у більш як 40 країнах світу й удостоєний Гонкурівської премії. 1992 року Жан-Жак Анно зняв за ним однойменний фільм, який одразу отримав кілька престижних кінопремій. Перша книжка з “Дорослої серії” здобула гран-прі на Форумі. Другою книжкою з цієї серії став дисидентський твір, гадаю, найвизначнішого чеського письменника другої половини ХХ ст. Богуміла Грабала “Я обслуговував англійського короля”. Роман не міг бути виданий у соціалістичній Чехословаччині, тож побачив світ за кордоном. Це глибоко психологічний твір про людину, яка мала все і все втратила, пізнавши у докорах власного сумління глибину людської самотності. Поступово “Доросла серія” розросталася новими ідеями, розгалужуючись на, так би мовити, підсерії. У підсерії “фентезі” було перевидано чудову повість Сергія та Марини Дяченків “Ритуал”, яка читається на одному диханні. Нещодавно побачила світ оригінальна книжка “Сновиди” — можливо, єдина у світі сновидійна антологія. — І справді оригінальна ідея… — Я сам до такого не додумався б. Ідея належить Тарасу, моєму старшому синові, він же й упорядкував її. Через сина я мав нагоду познайомитися із зовсім молодими письменниками. У книжці представлено сни трьох поколінь — всього 80 авторів, серед них Ліна Костенко, Дмитро Павличко, Іван Драч, Ігор Калинець, Юрій Анд-
Молода країна “У королівстві живуть маги, янголи і діти”. · s. 11strona oryginału ↗ Ciąg dalszy z wcześniejszej strony — fragment strony
рухович, Наталка Білоцерківець, Юрій Винничук, Василь Шкляр, Олег Лишега, Сергій Жадан, Богдан Жолдак, Іздрик, Ірена Карпа, Лесь Подерв’янський, Кость Москалець, Світлана Пиркало, Галина Крук… І все ж акцент зроблено саме на молоді. З приємністю зробив відкриття для себе — у нашу літературу приходить дуже талановите покоління. Уже з цієї книжки видно, як розширилася географія нашого письменства — деякі автори антології живуть поза межами України, тож відчувається розмаїтість відчуттів, поглядів на ті чи інші речі. Багато цікавих імен, серед яких, можливо, треба шукати завтрашніх класиків, та все ж я виокремив би з талановитої молоді початківця, студента Львівського національного університету Владислава Шубенкова з його сном, чи то фантастичним оповіданням, “Вірус”, чернівчанку, авторку вже двох прозових книжок Христю Венгринюк (1987 р.н.), Олега Криштопу (1978 р.н.) з Івано-Франківська. Приємно, що наша письменницька сновидійна антологія була одразу належно оцінена йна цьогорічному львівському Форумі видавців отримала одразу кілька відзнак. — Ми сьогодні зосередили увагу на дорос" лій літературі, позаяк це новий напрям для “А"БА"БИ"ГА"ЛА"МА"ГИ”, тож поділіться, будь ласка, у цьому сенсі зі своїми планами. — У “Перлинах сучасної літератури” планую видати роман Ліни Костенко “Записки українського самашедшего”. Ліна Василівна дуже вимоглива до себе й уже кілька разів переробляє свій перший прозовий твір. Уже перекладено Лесею Мушкетик і готується до друку роман талановитого угорського письменника Тібора Дері “Любий bo-per”. Можливо, з моєї книжки “Все поруч” почнеться поетична серія. Зокрема є в планах видання п’яти моїх улюблених польських поетів під однією обкладинкою. А ще хочу видати “Поцілунок Елли Фіцжеральд” Олега Лишеги — надзвичайно цікавого поета, який разом зі своїм перекладачем Джеймсом Брасфілдом отримав нагороду Міжнародного Пен-клубу за книжку вибраного. Досі це перший український письменник, удостоєний такої премії. Після цієї ж премії Шимборська отримала Нобеля. — А що ж до “уявних антологій”, про які Ви писали колись у збірці “Із янголом на пле" чі” як про далекосяжну мрію?.. — Вона вже “окреслюється” в “Ковчег поетичний”, у якому буде представлено світову поезію в українських перекладах. Це має бути досить-таки обсягове видання — два томи на 2 500 сторінок. — Поет за своєю природою наділений прозірливістю — то ж, можливо, Ви спрог" нозуєте події хоч би невеликого часового від" різка. — Нині не можна не відчути печальної апатії, що зависла над суспільством. Прогнозовані у разі приходу до влади регіоналів події розгортаються ще стрімкіше, ніж можна було уявити. Прикро, що нова влада маскується Шевченком і кількома калькованими українськими фразами перед камерами. Краще б уже одразу переназвали Україну на Малоросію, змінили прапор, герб, гімн, переписали історію, заборонили українську мову, запровадивши новітній валуєвський указ із обов’язковим його оприлюдненням… на весь світ. Може, хоча б тоді українське суспільство схаменулося. Нічого так не руйнує душу, як подвійні стандарти. Саме до них сьогодні вдається нинішня влада. Хоча її політика розукраїнізації суспільства стає дедалі відвертішою, нахабнішою. Уже просто несила спостерігати, як нинішній міністр освіти і науки, цей найбільший національний негідник, засукавши рукава, як різник, порядкує в українській культурі. — Гадаєте, йому вдасться здійснити за" думане? — На якісних підручниках з історії вже виросло ціле покоління, тож вдовбати в голови, що Україна — як заявив на весь світ Владімір Путін — “историческое недоразумение”, — просто неможливо. Сподіваюся, й абабагаламагівські книжки теж внесли свою лепту у виховання здорового почуття національної і просто людської гідності.
Молода країна “У королівстві живуть маги, янголи і діти”. · s. 11strona oryginału ↗ Марія КУЧЕРЕНКО Фото Олеся ДМИТРЕНКА
Справжнім святом, яке занурювало в дивовижний світ творчості, захоплювало яскравим фантазійним феєрверком, на який завжди така спрагла дитяча душа, став перший фестиваль української дитячої книжки “Азбукове Королівство Магів та Янголів”. Упродовж п’яти днів у виставкових залах Музею книги та друкарства, що на території Києво-Печерської лаври, було, як у вулику — невгамовний дитячий гамір, весела метушня, радість розкутого спілкування. Фестиваль займав усю виставкову площу музею, позаяк одночасно відбувалося по кілька акцій. Доводилося розриватися між художніми виставками, зустрічами з письменниками, художниками та численними майстер-класами, якими була перенасичена програма фестивалю. Тільки в перший день книжкового свята одночасно відкрився з добрий десяток виставок: на одній виставковій площі — Міжнародна пересувна виставка дитячого малюнка “Золотий мольберт” (Україна) та “На своїй землі” (Білорусь), на іншій — роботи Ольги Кваші та ілюстрації Ксенії Степась до книжки Аркадія Фідлера “Канада, що пахне живицею”. А у центральній залі відома художниця, ілюстраторка дитячих книжок Вікторія Ковальчук представила, як вона сама пояснила, своїх “улюблених помічників — Символізм, Сюрреалізм, Міфічний Реалізм і свого нового друга Приколізма”. Однаковою мірою і дітей, і дорослих, як магніт, притягувала до себе виставка рукотворних книжок — “Арткнига”, підготовлена Анастасією Денисенко, куратором мистецької частини фестивалю. Тут справді було багато подиву гідних речей: книжки для діток із вадами зору — Наталя Мірошниченко привезла їх із Херсона (вона розповідала, як у Херсонській бібліотеці навчають незрячих читати й пізнавати світ); біла, просто-таки філігранна книжка-витинанка “Українські загадки” Валерія та Олени Тихонюків; “тепла, вовняна” українська народна казка “Рукавичка”, виконана художниками львівської майстерні “Аграфіка” Андрієм Лесевим і Романою Романишин. Фестиваль став місцем зустрічі творчих людей — письменників, художників, артистів — майже з усієї України. І не тільки України. Так, наприклад, литовська художниця та письменниця Сігуте Ах розробила логотип фестивалю, вела майстер-клас із мистецтва “акварельних плямок”. Що ж до майстер-класів, то тут було вдосталь заняття на будь-який смак: можна було навчитися виготовляти папір так званого ручного лиття (“Музейна папірня”), створити власну сувенірну листівку (“Вітальна листівка”), книжечку-іграшку, ознайомитися з мистецтвом каліграфії (“Скрипторій”), виготовлення власного книжкового знаку (“Екслібрис”), відливання з шоколаду літер і різноманітних казкових персонажів (“Шоколадне королівство”). Деякі майстер-класи, як-от “Екслібрис”, замість години, як заплановано, тривали 2—2,5 години — настільки великою була зацікавленість малечі, що їй не можна було відмовити в додатковому часі. Та й дорослі, цього не можна було не помітити, занурившись з головою у процес творення, отримували з того насолоду. Діти з нетерпінням чекали на зустріч з улюбленим видавництвом “А-БА-БА-ГА-
ЛА-МА-ГА” та її директором, письменником Іваном Малковичем, видавцем і поетесою Мар’яною Савкою (“Видавництво Старого Лева”). А ще були творчі зустрічі — багато творчих зустрічей — із відомими авторами дитячої книжки: Сашком Дерманським, Галиною Пагутяк, Гурамом Петріашвілі, Олексою Росичем, Іваном Андрусяком, Лесею Вороніною, Зіркою Мензатюк… Ужгородський письменник Олександр Гарвош представив уже добре відомі книжки “Неймовірні пригоди Івана Сили, найдужчої людини світу”, “Пригоди тричі славного розбійника Пинті”, яка здобула титул “Книга року 2008”, та свою нову книжку “Галуна-Лалуна, або Іван Сила на Острові Щастя” — продовження пригод закарпатського силача. Учасники фестивалю мали нагоду ознайомитися з “Козою” — мистецьки вишуканим рукотворним артжурналом, що його створили власним коштом (точніше — батьківським) зовсім молоді люди, студенти Національної академії образотворчого мистецтва і архітектури Богдан Поліщук та Олена Рачковська, за творчої підтримки своєї викладачки Олесі Томенко. Редактори “Кози” разом з дітьми упродовж п’яти днів фестивалю підготували до випуску артчасопис про Королівство. Вистава Львівського театру (режисери-постановники — Соломія Лялевич та Віра Манько) за досі актуальною п’єсою Миколи Куліша “Мина Мазайло”, театральні інтерпретації Дому “Равлик” за мотивами книжки Лесі Вороніної “Сни Ганса Християна”, виступ кобзаря Тараса Коломійченка — все разом зробило дитячі враження від книжкового фестивалю ще яскравішими і незабутніми. “Cподіваємося, фестиваль відкриє багато талановитих дітей і подарує задоволення тим, хто його відвідає”, — сказала куратор фестивалю, директор Музею книги і друкарства Валентина Бочковська. Авжеж, треба було бачити, як діти з виквацяними фарбами пальчиками, затамувавши дихання, намагалися заселити підготовлений для них величезний мольберт образами — звісно, кожен своїм. Пензель із рук вусатого художника у класичному оксамитовому береті, з класичним яскравим бантом над такою ж оксамитовою камізелькою — просто-таки як на ностальгійних малюнках старих книжок — хутко опинився в дитячих руках. Ініціативу взяли володарі Королівства. Здається, зніяковілий вусань і сам не помітив, як його дружно відтіснили від величезного мольберта — кожен у ту мить творення почувався незгіршим художником.
Ніде правди діти, наша дітвора виростає дуже “комп’ютеризованою” (аналіз такого явища — це вже предмет суперечок психологів, соціологів, вчителів, зрештою, лікарів), проте хто сказав, що книжка як така відмирає, що її повністю замінить “електронний мозок” — гадаю, вона завжди асоціюватиметься з найкращими, найсвітлішими порухами людської душі, з її чеснотами. І нинішній фестиваль, котрий його творці обіцяють зробити щорічним, — яскраве тому підтвердження.
Партнери фестивалю: По) сольство США в Україні, Hewlett Packard, Президентський фонд Леоніда Кучми “Україна”, Між) народна громадська організація “Дім Свободи Україна”, Iнтер Арт Сервіс 3000, видавництво “Ярославів вал”, “Приватний музей “Духовні скарби України”.
З роси й води! “Не буває правда триєдина...” · s. 12strona oryginału ↗ Ciąg dalszy z wcześniejszej strony — fragment strony
ських, романтично-музичних — до дискусійно-суспільних. До найважливіших, знакових, штрихів і шрамів його життєпису, із якими легше осягнути прозору глибину його творчості, належать, здається, наступні: “Народився 6 листопада 1925 року в містечку Лохвиця, що на Полтавщині, у багатодітній родині електрика та колгоспниці, що “від ранку до ночі працювала на буряковій ділянці”. Ще першокласником пережив страшний Голодомор 1933 року. В неповних 16 років, коли почалася війна, потрапляє до Янівського концтабору в Львові. А трохи пізніше стає одним із в’язнів концтабору Штокбах”. Навесні 1945 року звільняється з концтабору. Повертається додому, де вже діяло сталінське правило: “Хто був у полоні, в неволі, в окупації — той ворог”. Учорашнього в’язня таборів німецьких — Миколу Петренка — висилають у трудові табори радянські — на лісорозробки Сибіру іще далі: на рибні промисли Камчатки. Аж 1951 року М. Є. Петренко повернувся в Україну до своєї сестри, що жила в Бродах на Львівщині. Тут закінчував школу, працював у редакції районної газети, навчався на факультеті журналістики у Львівському університеті… Життя цієї людини, як бачимо, — Велика Книга нашого народу більшої частини ХХ століття. Сказати щось нове про цю життєтворчість, життя як творчість, творчість як життя цього трударя на душевно-духовній ниві національного письменства, окрім того, що поважно люблю його, майже не можливо, а реклами він не потребує. У нього, по-моєму, нема жодних комплексів, на які так щедро хворіють творчі люди, окрім одного: під час чаркування, читання віршів, яких він, як мало хто з поетів, знає дуже багато (чи не всю світову класику напам’ять) не любить, щоб його перебивали… Тоді нервує, по-дитячому вередує… І це ще раз свідчить про здорову первісність не зіпсованої ні совєтськими, ні німецькими концтаборами, ні дитинством, яке пам’ятає сумнозвісний Голодомор, його натури. Отож намагатимуся сказати добре, незле і тихе, узявши найсвіжіші книги Майстра — вибраних поезій “При чесному хлібі” (Львів: Сполом, 2009. — 472 с.) та книгу новел-притч “Самоспалення свічі” (Львів: Ліга-Прес, 2010. — 200 с.) — як причину, нагоду побути з Миколою Євгеновичем у майбутньому, посповідатися через рупор… Накричались, роздирали пельку, Те, чого хотіли — досягли! Я — в раю, в якімсь там закапелку: Гарно, мов на березі Сули.
Буде рада, буде чорна рада, Чорна аж червона — наче кров. Кожен каже: два гетьмани — зрада, А у мене віра і любов.
Козаки стають в потрійну лаву, Сторожкий потрійний караул: Той Москву єднає, той Варшаву, А мені судилося Стамбул.
З роси й води! “Не буває правда триєдина...” · s. 12strona oryginału ↗ Ігор ПАВЛЮК, м. Львів
У всі часи і в усіх притомних націй, які дбають про своє здорове майбутнє, цінували, берегли дітей і старших людей, особливо тих, котрих прийнято називати старійшинами. Їх запрошували в палаци правителів, із ними радилися. Наймудріших із них вважали моральними авторитетами, бо вони, їхнє життя, врешті-решт, найбільше відповідало отій парадоксальній Біблійній формулі: “Будьте як діти”… Зі світлими безпосередніми дітьми асоціюють віки й народи і найкращих своїх поетів — як там у вічно молодого класика в “Персидських мотивах”: “Ты — ребенок, в этом спора нет, Да и я ведь разве не поэт?”… А як тоді ставитися до Миколи Євгеновича Петренка — справжнього старійшини української літератури?.. Так і ставитися, як велить віковічна мудрість народів: слухати (тобто поважати) і любити. І не лише за десятки виданих ним різножанрових книг: для дітей, поетичних, прозових, драматургічних, пісенних, есеїстичних… Історія української літератури знає не так багато письменників, які б так природно легко, професійно невимушено, невимучено почували себе у різних жанрах, як потомственний селянин у своєму багатопрофільному господарстві, який однаково файно дає лад і ставку, і садку, і млинку, і вишневому садку… І в цьому також світла особливість таланту родового полтавчанина із важкою долею-волею, але світлим серцем і мудрою головою — Миколи Петренка, якого у рідному йому вже багато десятиліть Львові одні називають довірливо-інтимно: Дядко Микола, інші — поважно: Микола Євгенович, дехто — “по-західньому”, пан Микола, ще інші просто — як корабель, зірку, природне явище — ПЕТРЕНКО. Але переконаний, у всіх добрих людей при згадці чи при зустрічі цього Дядька Лева української літератури тепліє на душі. Це і є секрет щасливого поєднання таланту письменника і таланту Людини, яка не претендує на ангельськість, дидактизм, професійний патріотизм і на інші ізми, натурально відповідаючи отій максимі, проголошеній, як відомо, у стані захисту від звинувачення у декадентстві Іваном Франком: Я з п’ющими за пліт не виливаю, З їдцями їм, для бійки маю бук, На празнику життя не позіваю, Та в бідності не опускаю рук. Краще за Такого Петренкового попередника, про самого нашого аксакала не скажеш, знаючи Миколу Євгеновича і як Людину, з якою був у розмаїтих житейських ситуаціях: від чарчинно-компаній-
Обіцяють шляхта і бояри Грошики, маєтності, чини. А за нашу честь — Страшної кари Ми самі чекаємо з війни.
Не буває правда триєдина, То лиш смерть нас тричі поруба. Наче хмара, суне чорна днина. Українська зболена ганьба, — читаємо в навмання відкритому і повністю процитованому вірші — діагнозі суспільству — “Неподілена булава” з книги вибраної лірики, в передмові до якої літературознавець, критик Микола Ільницький іменує Миколу Петренка насамперед як поета-лірика, з чим не можна не погодитися, хіба що додати: лірика драматизованого хисту, лірика-пісняра, текстобіографія якого незаперечно свідчить про красиву силу української породи і дає надію нам, молодшим, на (за Богданом-Ігорем Антоничем) “незнищенність матерії” нашого духу. Тут же, поряд із такою-от по-громадянському зазивною лірикою, той, хто по-справжньому любить поезію, знайде класично-традиційно прості, світлі і глибокі, як усе геніальне, вірші, строфи, рядки-афоризми і про кохання-любов, любов-кохання, космос, природу, батьківщину-державу і державу-батьківщину, вірші-присвяти друзям-побратимам, серед яких Павло Усик — “однокласник і співробітник у фашистській каторзі”, хірург Михайло Павловський, поет Микола Вінграновський, “лісознавець і поет Володимир Бондаренко”… у розділах “Моє містечко над Сулою”, “Відвідини Бухенвальда”, “Відчайний марш гетьмана Петра Дорошенка”, “Верба”, “Колоски. 1933”, “Імена”, “То де ж наш меч?”, “На великих хрестах”, “Молитва отця Зенона”, “Твоя таїна”, “Дикий берест”, “Із останнього записника” — як-от, у вірші “У лісі так”: Не довіряй ні ворону, ні круку, Ні спогаду, що болем обпече: У лісі є кому покласти руку, Покласти руку на твоє плече.
У лісі так: тут не шукай резону Чиєїсь фальші — фальші не бува: Як щедрий кум, тут безміром озону Поділяться дерева і трава.
У лісі так — у лісі, в лісі, лісі: Згадалося — що стоптане давно, Згадалося: дідівський спис у стрісі І не доткане вічне знамено. Або ж (із вірша “Коли помре русалка”): Коли помре русалка… Але ж — помре таки!.. Струмує колисанка Над безміром ріки. Чи просто білий світлий вірш-строфу про далеке-близьке кохання “Гербарій”: Твій усміх до мене, Неначе ту квітку, Вкладу обережно Поміж сторінками Товстенної книги — Колись пригадаю Засушене диво. Повіряти таку, вкорінену у фольклор, найкращі, безсмертні класичні зразки, поезію, яка бере за душу і підіймає дух, академічною алгеброю немає сенсу, адже “Хто має вуха, нехай слухає” (“Євангеліє від Матвія, 13:3-8”). Найкращі вірші поетів майже завжди стають піснями, тому справжній поет (за
Іваном Франком) ладен зректися усіх своїх віршів заради одного, який би став народною піснею. Серед відомих пісень на слова Миколи Петренка — “Калина приморожена” (композитор Володимир Івасюк), “Карпати”, “Нічне місто”, “Ти забудь ці слова” (композитор Мирослав Скорик), “Намалюй мені ніч” (композитори Богдан Веселовський, Мирослав Скорик). Найважче ж, як відомо, писати для дітей. Так ось татусь і дідусь Микола Євгенович Петренко — автор багатьох добрих і світлих дитячих книжечок, серед яких “Марічка-невеличка”, яку ілюструвала знаменита художниця Софія Караффа- Корбут, “Світ чекає на тебе”, “Чом не ростуть вареники”, “Заблуда”, “Похід на Чорногору”, “Вишиванка від ангела…”, п’єс для дітей, які ставили в Першому дитячому театрі Львова та в театрах інших міст. При тому письменник, вроджений демократизм якого виявляється і в уникненні усіляких посад і кар’єрних атрибутів, і в навіть таких зовнішніх проявах внутрішньої незалежності, свободи — як небажанні носити костюм, він — автор численних публіцистичних, літературно-критичних матеріалів, безпосередньо працював у редакціях районної та обласної газет, був редактором Львівської телестудії. Тільки поет-Майстер із такою життєтворчою біографією може писати й таку прозору, мудру, на позір просту прозу, яку читаємо у книзі “Самоспалення свічі”. Ці новели-притчі за змістом і довірливою манерою розповіді подекуди “тягнуть” на добре відредагований роман, а читати їх так легко, мов казки у дитинстві, “Маленького принца” Екзюпері, бо багато хто із сучасників пізнає себе, прототипованого, в них, де й самі назви притягують, інтригують: “Оцінити роботу Бога”, “В передчутті народження”, “Там, за тими дверима”, “Минуле відсахнулося від мене”, “Вісник у чорному”, “З чужого ребра”, “Кольором дівочої цноти”, “Там, де мене не було”… “Як був я деревом… Стривайте, не так: росло собі дерево. Я мав лиш пряму причетність до його появи на світ: батько посадив дичку в честь моїх уродин. Дерево й виросло — кремезне й кряжисте, гінке, з поривною душею, з буйною зеленою шевелюрою. В нім птахи щебетали, під ним я вперше дівчину поцілував, і все таке… Зістарилося моє дерево. Згорбилося, протрухло, полисіло, тільки що буйна омела на ньому прижилася. Та в дуплі сова сидить, очиська такі величезні. […] То та сова — до дерева: — А бачиш, бачиш, і вона вже не така молода, не тодішня!.. — І якась недобра радість у тому її хриплому шепоті. Облиш, сово, чи не сором тобі? І тобі, дерево, чи ж не сором?”, — читаємо таке-от внутрішньо ритмізоване, знову ж таки, по-дитячому чисте, не зіпсуте слово новели-притчі компанійського, відкритого сивого казкаря-пісняра. Загалом же, щоб зрозуміти, осягнути багатогранну творчість патріарха української літератури Миколи Євгеновича Петренка, потрібно створити цілий науководослідний інститут, а щоб відчути талановитість — потрібно (за Григором Тютюнником) просто-напросто полюбити… Майстра, творений ним світ і життя у ньому та побажати йому здоров’я і удачі ще на багато земних років, а нам щастя грітися біля високого вербального вогнища його молодої душі.
Кіно · “На превеликий жаль, продовжується нищення українського духу, автентичності”. · s. 13strona oryginału ↗ Ciąg dalszy z wcześniejszej strony — fragment strony
ожна національна культура має свої видатні імена й символи. При згадці про українське кіномистецтво одразу в пам’яті виринають три постаті: Параджанов, Осика, Іллєнко, але то вже, на жаль, історія, проте, на щастя, навіть вже не українського, а світового кінематографа. Чому ж нині на престижних кіно-зібраннях в Україні ми тішимося тим, що на сцені світові зірки: Жерар Депардьє, Софі Лорен, екс-українка Ольга Куриленко… і навіть — о, яка честь — Рената Литвинова! Колишні й нинішні “поціновувачі прекрасного” радісно туляться до промінчиків їхньої слави, не пам’ятаючи про тих, хто прославив Україну в усьому світі. Саме тому сьогодні гість нашої редакції — заслужена артистка України Світлана КНЯЗЄ- ВА: актриса, співачка, письменниця, громадський діяч, а ще Мати, Дружина, Муза… Кажуть, що за кожним видатним чоловіком завжди стоїть видатна жінка. На жаль, це щастя випадає не кожному і часто не з першого разу, тільки тим, хто здатен це оцінити. А хто краще, ніж любляча жінка, може розповісти про чоловіка і кожну дрібницю, яка пов’язана з його життям. А чому? Бо вона любить все, що з ним пов’язане, і тих, хто з ним пов’язаний, і вдихає його повітря, і сама стає цим повітрям. От така вона, Світлана Князєва, яка з 17 років подружнього життя з Леонідом Осикою десять святкових літ була в центрі його Всесвіту, а сім останніх років його тяжкої хвороби сама стала центром його Всесвіту: очима, руками, голосом. Не зломилася, не зневірилась, не розчинилася, а просто жила й писала “Таке ось життя і таке кіно” . — Світлано, що спонукало Вас опублікувати свої щоденникові записи? — По-перше, цією книжкою я складала шану своєму чоловікові Леоніду Осиці на честь його 70-річчя. А по-друге, це знайомство наших синів-близнюків Богдана й Олексія з їхнім батьком, народним артистом України, лауреатом Державної премії імені Тараса Шевченка та премії Олександра Довженка, людини, яка внесена до книги “Золоті імена України”. Справа втому, що коли синам виповнилося по три рочки, в нашій родині сталася біда: Леонід Осика впав і зламав хребет, потім у нього стався інсульт, що призвело до тяжкої невиліковної хвороби, яка тривала сім років, аж до його смерті. Увесь цей час синочки бачили тата в кімнаті лежачого хворим, який поступово втрачав риси яскравої особистості: інтелектуала, гумориста, талановитого кінорежисера. Леонід Михайлович помер, коли дітям виповнилося по 10 років. Увесь час від першої нашої зустрічі з Леонідом Осикою я вела щоденники нашого особистого й творчого життя, де записувала те, про що він мріяв, що йому снилося, які були в нього друзі, як він знімав фільми, про що у нього боліла душа. Спільно ми прожили п’ять його фільмів: “Вклонись до землі”, “Увійдіть, стражденні!”, “Етюди про Врубеля”, “Подарунок на іменини”, “Гетьманські клейноди”. У всіх цих фільмах у мене були акторські роботи. Заради того, щоб бути поряд із чоловіком, я залишила театр і супроводжувала його протягом усього процесу створення кінокартин: від вибору натури, зйомок, монтажу аж до прем’єрного показу. — Чи успадкували Богдан і Олексій батьківський талант та інтерес до кіно? — Нашим синам зараз вже по 19 років. Вони студенти Національного університету театру, кіно та телебачення імені І. Карпенка-Карого, факультету кінооператорської майстерності. Вони цікавляться творчістю і життям батьків. У щоденникових записах я намагалася відтворити для дітей той час, коли їхній батько був повний сил і творчих задумів, працюючи на знімальному майданчику в оточенні особистостей, які нині стали хрестоматійними. Це передусім представники напряму в українській кінематографії, який отримав назву “поетичне кіно”: Сергій Параджанов, Юрій Іллєнко, Кость Степанков, Георгій Якутович, Людмила Семикіна, Володимир Губа та багато інших. Тому й книга має назву “Таке ось життя, і таке кіно”. А от записи про роки хвороби чоловіка я знищила, адже занадто це тяжкі спогади.
Тому це книга-хроніка лише десяти років нашого щасливого життя, починаючи від першої зустрічі в січні 1984 року і закінчуючи “чорною п’ятницею” 13 травня 1994 року коли Леонід Михайлович упав і зламав хребет. — Життя Леоніда Осики стало невід’ємною частиною поняття “поетичне кіно”. Як жінка, закохана в поезію Майстра, що Ви розумієте під цим поняттям? І чому воно не стало масовим, популярним, і досі не для всіх зрозуміле? — Як відомо, читачі надають перевагу прозі, поезія лягає на душу лише тим, у кого асоціативне мислення. І таких людей значно менше. Я говорю нині про високу поезію й високу прозу. Справжня поезія — це, на мій погляд, розмова Бога з людьми через власний інструмент — Поета. Ось чому вважається, що вірші приходять до поетів лише в особливому душевному стані, — в натхненні. Поезія — це сама суть явища, почуттів, емоцій. Але ж поетичне
Кіно · “На превеликий жаль, продовжується нищення українського духу, автентичності”. · s. 13strona oryginału ↗ Світлана Князєва з синами Богданом та Олексієм світовідчуття вимагає відповідного душевного стану. А ця субстанція примхлива й крихка, важко передбачити, що в наступну хвилину може вплинути на неї. Мені дуже прикро, що сучасні теоретики забули істину, завдяки якій в Україні виникло поетичне кіно. Це сталося тому, що український народ просто запрограмований на поетичність. Хіба не поетичність Довженківських фільмів вразила свого часу світову кіногромадськість? Його фільм “Земля” 1958 року був визнаний у світі як один із 12 найкращих фільмів усіх часів і народів! Через 35 років після тріумфу “німих” Довженківських фільмів спокій світової кіномоди було порушено Сергієм Параджановим. “Тіні забутих предків” на Міжнародному кінофестивалі у Мар-дель- Плата (Аргентина) був визнаний як нове явище в світовому кінематографі. Саме ця кінострічка відновила напрям в українській кінематографії, який отримав назву “поетичне кіно” України. А вперше цей термін з’явився у польського кінокритика Януша Газди. Фільм “Тіні забутих предків” вдихнув нову енергію й нове життя в цей напрям, започаткований Олександром Довженком. Неймовірна кількість нагород була отримана фільмом-шедевром на міжнародних кінофестивалях. Юрій Іллєнко стверджував, що кількість нагород сягала 150 у різних номінаціях,
що дає право увійти до “Книги рекордів Гіннеса”! Вірменин за походженням, Сергій Параджанов сказав українцям: “Ви сидите на скрині, повній добра, і, роззявивши роти, дивитесь за кордон. Та відкрийте ж свою скриню, покажіть усьому світові красу своєї землі. У вас у скрині ваші геніальні письменники — Коцюбинський, Леся Українка, Іван Франко, український фольклор, етнографія, народні пісні, талановиті художники — такі, як Марія Приймаченко. Майте гідність!” Українські кінематографісти “відкрили ту скриню” і засяяли фільми-перлини “поетичного кіно” України. — Світлано, дата Вашого народження, певно, не випадково майже збіглася з народженням “поетичного кіно”. І, мабуть, саме тому сьогодні Вашими вустами захищаються й аналізуються постаті, які вже далеко за межею. Давайте спробуємо фрагментарно-пунктирно відновити події того часу.
— Щоб з’явився і розвивався цей напрям, у той час допомагав, мабуть, сам Господь Бог! Під час “відлиги” в Україні створилися певні умови: Держкіно України з 1962 року очолив талановитий організатор, освічена й інтелігентна людина Святослав Іванов, а на чолі кіностудії став Василь Цвіркунов. Саме вони поставили собі за мету піднести престиж національної кіностудії, розуміючи, що без оновлення українського кіно, без молоді не може розвиватися кіномистецтво України. Цвіркунов поїхав до Московського ВДІКу і повернув додому талановитих випускників-українців, яких вже залишали працювати в Москві: Юрія Іллєнка, Леоніда Осику, Ролана Сергієнка, Віктора Греся. Попри тогочасні ідеологічні настанови, керівники української кіногалузі забезпечили молодим режисерам творчу свободу. До роботи в кіно почали залучати талановитих письменників: Івана Драча, Дмитра Павличка, Ліну Костенко. Українське кіно того часу стало мистецькою імперією, яка вбирала й поглинала все краще, що було в інших мистецтвах. До нього долучалися найобдарованіші: художник Георгій Якутович, історик Володимир Брайчевський, художниця по костюмах Людмила Семикіна, композитор Володимир Губа та багато інших. Саме в такий спосіб з’явилися нові фільми-шедеври: “Хто повернеться — долюбить”, “Камінний хрест”, “Захар Беркут” Леоніда Осики, “Криниця для спраглих”, “Білий птах з чорною ознакою”, “Вечір на Івана Купала” Юрія Іллєнка, “Совість” Володимира Денисенка, “З нудьги” Артура Войтецького, “Пропала грамота” Бориса Івченка. Це був вибух на весь білий світ! — Що ж було особливого в цих фільмах, чим вони вирізнялися на тлі світового кінопроцесу? — На противагу песимізму, нігілізму, деструктивності західного кіномистецтва, поетичне кіно України пропонувало силу стверджувальну, життєздатну. Творило сильні образи, озброювало людину вічними цінностями і створювало справжній образ України, українського народу за допомогою актуалізації народних звичаїв, ритуалів, фольклору, релігії, мови, стверджуючи неповторний український дух. Завдячуючи цим фільмам, почав створюватись міф про самобутню Україну, яка має право стати незалежною могутньою державою. Як ви розумієте, для ідеологів
СРСР, які базувались на марксистсько-ленінській, партійно-номенклатурній ідеології комуністичної системи того часу, це було відвертою загрозою. Усі представники поетичного кіно перебували під наглядом КДБ. Проте влада була змушена зважати на здобутки українських кіномитців, бо про них говорив увесь світ. — Сергій Параджанов, Юрій Іллєнко, Леонід Осика — три кити, на яких тримається українське поетичне кіно, вже пішли з життя — з великим сумом і болем через вічне цькування й нерозуміння. Як це поєднувалося зі світовим визнанням? — Кампанія зі знищення поетичного кіно була аж занадто витонченою, бо цей напрям ставав загрозливим для ідеологічних канонів, основоположного на той час методу соцреалізму та партійності в творчості. Аргументи були примітивними. “Народ цього не зрозуміє, не піде дивитися зображально-вишукані фільми”, — волала преса. Автор статті “Архаїсти чи новатори?” Блейман запевняв глядачів, що “пошуки українських кінематографістів є безперспективними і згодом зійдуть нанівець”. А владу попереджав: “Глядач, вихований на кращих традиціях соцреалізму, не піде масово дивитись фільми поетичного кіно, тому кінопрокат буде терпіти збитки”, а це неприпустимо було на той час для планування п’ятирічок. Ось чому увесь напрям визнали неблагонадійним і безперспективним. Навіть заборонили деякі фільми: “Пропала грамота” Б. Івченка, “Та, що входить в море” Л. Осики… Хрестоматійний “Вечір на Івана Купала” Юрія Іллєнка пролежав на полиці 20 років! Кіра Муратова, яка зняла свій фільм “Довгі проводи” про жіночу самотність, на 15 років була позбавлена права знімати, її фільми вилучили з прокату без права показу, а Святослава Іванова за цю стрічку усунули з посади. На кіностудію Довженка призначили нового директора Путінцева, який заявив: “Я прийшов на студію, щоб покінчити з поетичним кіно!” — Чи були нереалізовані задуми в Леоніда Осики? — Так. Він мріяв зняти історичні фільми “Сагайдачний”, “Олекса Довбуш”, навіть уже мав чудові кіносценарії, але відсутність інтересу державних функціонерів до уславлення українських героїв, зневажливе ставлення до української історії призвело до інсультів, його тяжкої семирічної хвороби і смерті. Та й після його смерті я постійно наштовхуюся на перешкоди. Досі на могилі Леоніда Осики немає пам’ятника. А вже два роки козацький кам’яний хрест, призначений на могилу покійного чоловіка, перебуває в майстерні відомого скульптора, автора пам’ятника Миколі Малишку. Щоб встановити його на Байковому цвинтарі, працівники вимагають 15 тисяч гривень. А для мене ця сума недоступна. Ось таке життя після смерті. — Світлано, які нинішні тенденції українського кіномистецтва? Чи є, на Вашу думку, причини для оптимізму? — На превеликий жаль, продовжується нищення українського духу, автентичності. Реклама алкоголю, пива, панування грошей, престижу “світського життя”, які заполонили екран — це аморальні тенденції. Кіностудія Довженка не спроможна нині знімати історичні фільми, майже втрачено кіноперсонал, технічна база в жалюгідному стані. Щоб відродити все це, потрібні неабиякі кошти й бажання влади. Адже це обличчя України, дух і самобутність великого народу. Україна має право, щоб про неї знали в світі. Історія має здатність повторюватися. Таке було вже двічі: спочатку Олександр Довженко, а потім шістдесятники — Параджанов, Осика, Іллєнко — знімали поетичне кіно, визнане в усьому світі. Спочатку тріумф, широке визнання за кордоном, а потім — вирок і заборона. Але то все було до здобуття Україною незалежності. Я вірю: настане час, коли все складеться так, що поетичне кіно відтвориться втретє, і назавжди. Бо Бог любить Трійцю! Духовний потенціал України розквітне, і ми, й наші діти житимемо в цій державі. І так буде!
Спілкувалася Ірина ОЛІЙНИК
Палітра · “Дорога додому” Івана Марчука семантично ніби перегукується з “Поверненням з походу” Феодосія Гуменюка”. · s. 14strona oryginału ↗ Леся КОВЕРЗНЄВА
“ПОВЕРНЕННЯ З ПОХОДУ” Персональною виставкою Феодосія Гуменюка галерея “АВС-арт” відсвяткувала свій перший день народження. Феодосій Гуменюк — лауреат Національної премії ім. Шевченка, заслужений діяч мистецтв України, професор Національної академії образотворчого мистецтва і архітектури, один із організаторів та учасників нелегальних виставок у Москві й Санкт-Петербурзі, майстер, творчість якого свого часу зазнавала утисків у СРСР, але відразу вразила мистецтвознавців і глядачів США та Канади. Художник мав персональні виставки в Торонто, Оттаві, Едмонтоні, Нью-Йорку та Парижі. Цього разу Феодосій Гуменюк не лише показав свої живописні та графічні роботи різних років, а й представив художній альбом, який вийшов у серії “Імена” за сприяння галереї “АВС-арт”. Це вперше твори майстра (починаючи від 1970-х років і до сьогодні) зібрані під однією обкладинкою. Також видання містить автобіографічні нотатки художника під назвою “Дорога через молодість”.
Митець розповів, що своєю новою виставкою він хотів нагадати про себе. Хоча є у такій заяві кокетування, адже людині, поверненням якої додому, після набуття Україною незалежності, опікувалися на державному рівні, не треба нагадувати про себе. Його й так знають і люблять. Так, як можуть любити художника. А от наскільки, власне, в нашій державі люблять художників — це інше питання. Адже директорка галереї Алла Маричевська наголосила на тому, що в сучасній Україні професія художника не має того статусу, на який вона заслуговує. Головна тема творчості Феодосія Гуменюка — Україна, події історичного минулого, вірування, обряди, звичаї, свята, будні нашого народу. Козаки з шаблями та люльками, дівчата, хати, риби, птахи. Вишукана декоративність робіт, яскравий колорит, символіка образів художника поєднує сучасне сприйняття національної теми з прадавніми цінностями, і знаходить відгук у підсвідомості кожного. Зацікавлення історичною тематикою з’явилось у Феодосія Гуменюка в Ленінграді, де він навчався на живописному факультеті в інституті Рєпіна. Саме в Північній Пальмірі він, за його словами, проштудіював у бібліотеці історію Запорозького козацтва. На вернісажі майстер із жалем зізнався, що хотів зробити виставку своїх історичних полотен, деякі з них мали б сягати п’яти метрів, утім, поки що для цих великих робіт не знайшлося місця на столичних виставкових майданчиках. Однак Гуменюк — художник-монументаліст, навіть на невеличких полотнах він говорить на повен голос. Тому роботи різних років поєднує не лише спільна тематика, а й настрій. Лейтмотив усієї творчості Гуменюка — нестримна жага до життя. Його твори — зізнання в любові до цього світу, адже повернення з походу — це завжди радість.
“ДОРОГА ДОДОМУ” Івана Марчука, персональна виставка якого відкрилася в художній галереї “Мистецька збірка”, теж представляти не треба. Людина, яка 2007 року увійшла до рейтингу “Сто геніїв сучасності”, складеного консультаційною компанією “Crea- tors Synectics” та опублікованого щоденною британською газетою “Daily Teleg- raph”. У його доробку — понад 4 000 творів і понад 80 персональних виставок. Художник пройшов довгий шлях від повного заперечення його творчості до захоплення та шанування. Зараз картини Івана Марчука знаходяться на всіх континентах, окрім Антарктиди. Нинішня виставка Марчука невеличка. Перед нами цикл пейзажів художника. Така камерна вузьконаправлена виставка
— давня мрія майстра, в чому він сам неодноразово зізнавався. Говорив, що хоче зробити “виставку тільки “одного” Марчука”, а не змішувати різноманітні періоди своєї творчості до купи. І справді, виставки Марчука — це калейдоскоп різножанрових картин. Цього разу перед нами рідні краєвиди: старі хати, повалені дерева, незаймана природа. Пейзажі, знайомі кожному, але й незнайомі, бо пропущені майстром крізь призму власного світосприйняття, адже картини ніби виткані тоненькими ниточками. Це дивовижне мереживо надає полотнам неймовірного ефекту світіння. Усі вони виконані в унікальній авторській манері, яку сам художник називає “пльонтантизм” (від слів “плести”, “пльонтати”). У “пльонтантизмі” можна вбачати деяку стильову спадковість — батько художника був відомий серед земляків ткач. “Дорога додому” Івана Марчука семантично ніби перегукується з “Поверненням з походу” Феодосія Гуменюка. Символічно й те, що обидва художники по десять років жили поза межами України (один — у Росії, інший — у США, Канаді) та потім повернулися на батьківщину.
МИСТЕЦТВО АКЦІЇ ТА ВІДЕО;АРТУ Третя виставка “Бойс. Пайк. Фостель. Мистецтво акції та відеоарту 1960—1970-х років” найрадикальніша і менш зрозуміла широкому загалу. Відео-арт поки що залишається мистецтвом для підготованого глядача. Цей напрям, де для вираження художньої концепції твору використовуються різноманітні можливості відеотехніки, комп’ютерного й телевізійного зображення, вже стрімко розвивається в світі останні 45 років, але ще не дуже знайомий українцям. Тим більше вперше подібний проект відбувається в стінах Національного художнього музею України. Куратор виставки Дарина Якимова упродовж двох місяців брала участь у програмі “Підвищення кваліфікації менеджерів у сфері культури”, яку в Берліні проводять Гете-інститути із Східної Європи та Центральної Азії. Після цього учасникам надали гранти для створення власних проектів. Митці, представлені на виставці, у 1960—1970-х роках були активними учасниками радикального мистецького руху Флюксус, ідеологом якого став литовський художник Джордж Мачіунас. Флюксус об’єднав естетичні принципи дадаїзму, поп-арту, хепенінгів, використовував техніку колажу та фактор випадковості. Основний принцип — абсолютна спонтанність, довільність; головне для його представників був не результат творчої діяльності, а процес, концепція.
У той час, коли все тільки починалося, художники були переконані в необхідності дематеріалізації мистецтва, тому вони звернулися до рухомого чорно-білого зображення, як до пародії на кінематографічний досвід мейнстріму. Це мистецтво виникло з протесту проти засилля масової культури. “Батьки” відео-арту, кожен по-своєму, іронізували над добропорядними громадянами, що сідають кожного вечора “відпочивати” перед телевізором. Німецький інтелектуал, акціоніст і відеоартист Вольф Фостель в 60-ті роки влаштовував хепенінги, на яких телевізори закидали кремовими тортами, обв’язували колючим дротом, урочисто ховали і навіть розстрілювали з автоматів. На виставці Фостель представлений одним із перших у Європі відеоекспериментом “Сонце в Твоїй Голові” (SUN IN YOUR HEAD, 1963). Американо-корейського художника, засновника відео-арту Нам Джун Пайка презентують два відеотвори — “Глобальний Кайф” (GLOBAL GROOVE, 1975 р.) і “Хепенінг із ґудзиком” (BUTTON HAP- PENING, 1965 р.), створений ним після придбання першої камери, який нещодавно був відкритий та відреставрований. Власне, цей твір поклав початок розвитку відео-арту.
Для піонера концептуалізму й засновника екологічного мистецтва Йозефа Бойса у музеї виділили окремий зал. Там демонструються чотири відеодокументації перформансів художника. Серед них “Фетрове ТБ” ( FILZ TV, 1970р.), “Мені Подобається Америка та Я Подобаюсь Америці” (I LIKE AMERICA AND AME- RICA LIKES ME, 1974 р.). Для створення останньої відеороботи, Бойс спеціально прилетів до Америки і три дні прожив у кімнаті з живим койотом. Цікавим фактом, своєрідним несвідомим внеском України у сучасне світове мистецтво, можна вважати те, що 1943 року літак Йозефа Бойса було збито над Кримом. Його знайшли в степу кримські татари, які за допомогою топленого жиру та повсті врятували йому життя — Бойс вижив після 20 днів коми. Цей містичний випадок у подальшому визначив екологічний напрям думок художника та його творчу долю. Для більшості своїх артоб’єктів Бойс використовував повсть, жир, фетр, мед. Таким чином він намагався подолати відчуження сучасної людини і природи. Виставка “Бойс. Пайк. Фостель. Мистецтво акції та відео-арту 1960— 1970-х років” у Національному художньому музеї України — якоюсь мірою революційний прорив. Єдиний мінус — те, що простір цього музею не зовсім можна організувати для демонстрації подібних об’єктів. Надто маленька площа. Сучасне музейне експонування відео-арту в інших країнах світу вже знайшло зручніші форми подачі цього мистецтва глядачу. Коли екрани не просто висять на стінах як картини (і для того, щоб почути звук, треба одягати навушники), а глядач заходить у маленьку кімнату, міні-кінозал і вже там дивиться роботу на екрані з повноцінним звуком.
Минулого тижня у столиці відкрилися три цікаві виставки, жод$ ну з яких, попри їхню стильову та тематичну несхожість, немож$ ливо оминути увагою. У галереї “АВС-арт” Феодосій Гуменюк представив живопис та графіку “Повернення з походу” , в “Мистецькій збірці” — виставка Івана Марчука “Дорога додому”, а у Національному художньому музеї України — проект, на який уже давно чекали прихильники концептуального мистецтва — відео-арту. Виставка класичних робіт піонерів цього жанру має назву “Бойс. Пайк. Фостель. Мис$ тецтво акції та відео-арту 1960—1970$х років”.
Арт-калейдоскоп “Твої сини, Україно, — твій біль, твоя слава”. · s. 15strona oryginału ↗ Галина АНДРОЩУК
У ці осінні дні минає рівно 40 років із часу створення і стрімкого злету в планетарний ефір легендарної пісні Володимира Івасюка — “Червона рута”, яка прославила Україну на цілий світ і стала її неофіційним музичним символом. З цієї нагоди у книгарні “Смолоскип” відбувся вечір-спогад, у якому взяли участь друзі Володимира Івасюка, ті, хто мав хоч якусь причетність до народження пісні, чи був щасливим свідком її феноменального тріумфу. Відкрила вечір перший директор музею Володимира Івасюка в Чернівцях і невтомний пропагандист його творчості Паша Нечаєва. Її розповідь про маловідомі сторінки трагічно короткого життєвого і творчого шляху родоначальника української естрадної пісні, батьків, родину, культурно-мистецьку ситуацію на його малій батьківщині — Буковині на початку 70-х років минулого століття, в контексті якої “вибухнув” пісенний геній Володимира Івасюка, налаштували присутніх на лірично-ностальгійний настрій. Уважно слухали присутні (а це була переважно молодь) спогади того, хто “дав крила” “Червоній руті”, — Василя Стріховича, адже саме він, у ті незабутні сімдесяті звукооператор Чернівецької обласної студії телебачення, записав на плівку перший, але геніальний твір двадцятилітнього самодіяльного композитора з Чернівців, а згодом зробив усе, щоб “Червона рута” прозвучала на весь Радянський Союз у телепередачі “Камертон доброго настрою”, а згодом і в “Алло, ми шукаємо таланти”. За що спочатку мав догану від місцевого керівництва, а відтак грамоту від республіканського. Поділилася спогадами землячка і подруга юності Володі актриса Віра Хом’юк, якій випало щастя не тільки однією з перших почути майбутній “хіт” у виконанні його автора, а й знятися в першому ролику про пісню, автором, режисером і оператором якого був Івасюк, а також напророчити пісні велику славу. І справді, пісня стала настільки популярною, що влітку 1971 року знімальна група “Укртелефільму” розпочала роботу над відомим музичним фільмом “Червона рута”, в якому взяли участь не тільки Володимир Івасюк, а й усі майбутні зірки української естради: Софія Ротару, Василь Зінкевич, Назарій Яремчук, Левко Дутківський і такі популярні на той час вокально-інструментальні ансамблі “Смерічка”, “Карпати”, “Росинка”. Про ті незабутні дні у Карпатах, про неймовірну популярність “Рути” та свою дружбу з її автором повідав присутнім на вечорі адміністратор фільму, нині засновник приватного етнографічного музею Західної України у Севастополі Михайло Кузменюк. Доповнили яскраву картину Володиного успіху свідки тих подій — дружина режисера Віктора Стороженка Оксана Григорович та колишній художній керівник івано-франківського ансамблю “Беркут”, а нині концертний директор Софії Ротару Ігор Курилів. Незважаючи на тріумфальне ширяння “Червоної рути” в радіо-й телеефірі, першу “писемну згадку” про пісню і її двадцятилітнього автора, студента Чернівецького медінституту Володю Івасюка залишила письменниця Галина Тарасюк, тоді студентка Чернівецького університету, в обласній молодіжній газеті “Молодий буковинець”. На вечорі вона поділилася своїми першими враженнями про Володю, відзначивши його вроджену інтелігентність, скромність, доброту, водночас неймовірну працьовитість і ерудованість. Завершився вечір-спогад друзів переглядом телефільму Юлії Лазаревської “Пісні серця. Червона рута”.
На світлині разом із Володимиром Івасюком (зліва на право): Василь Стріхович, Віра Хом’юк, Ігор Курилів, Оксана Григорович, Алла Загинайко, Михайло Кузменюк, Галина Тарасюк, Паша Нечаєва.
дою. Зроблено справді велику й потрібну для України справу”. Тетяна Літошко, виконавчий директор товариства “Чернігівське земляцтво в Києві”: “Мені сподобалося все почуте. Якби в школі перший урок української літератури розпочинався прослуховуванням саме цього диска, — нам би не потрібно було вчити дітей любити рідну мову. Звичайно ж, межі досконалості немає. Але в даному випадку нема чого й удосконалювати. Все тут гармонійно поєднано — слово, музика, душа”. Галина Степаненко, музичний критик: “Вважаю добрим те, що музичний режисер аудіокниги Олег Ступка звернувся саме до творчості Бориса Лятошинського, який був духовним наставником Павла Григоровича. Інтонація голосу Олександра Биструшкіна і та музика, на яку покладено читані тексти, по-новому сьогодні показали нам Тичину. Навіть вірш “На майдані” зазвучав так, ніби почула його вперше”. Борис Олійник, Герой України, поет, голова Національного комітету з Шевченківських премій, голова Українського фонду культури: “Музика і слово справді поєднані гармонійно. У чому сенс цієї імпрези і подачі — у тому, що вперше через багато років “затюканого Апостола” показали по-справжньому. Саме зараз треба говорити про те, як у ті жорстокі, суворі часи Павло Тичина писав про Україну. Прекрасна передмова у виконанні І. Драча. Дякую О. Биструшкіну, який не просто озвучив поезію, а пережив її”. Валерій Франчук, художник, лауреат Національної премії ім. Т. Г. Шевченка: “Мене захопила ця стихія слова. Наша українська земля покрилася нині замороззю. Така аудіокнига почне її розморожувати”. Олександр Биструшкін, виконавець поезій: “Я дослухався серця, коли формував цей диск. Сподіваюся, що тепер тисячі сердець у всіх куточках нашої країни наповняться силою й ніжністю тичинівського вірша”. Аудіокнигу “Сила і ніжність болю” після остаточного доопрацювання буде презентовано її творцями. Аудіокнига виходить за благодійної підтримки Стаханівського вагонобудівного заводу, що на Луганщині (голова наглядової ради — Е. І. Місевра).
Арт-калейдоскоп “Твої сини, Україно, — твій біль, твоя слава”. · s. 15strona oryginału ↗ Нещодавно у Літературно-меморіальному музеї-квартирі П. Г. Тичини відбулося прослуховування і творче обговорення аудіокниги поезій великого українського поета Павла Григоровича Тичини, яка незабаром вийде у світ під назвою “Сила та ніжність болю”. Учасники обговорення — письменники, музикознавці, журналісти, освітяни. — Видання аудіокниги “Сила та ніжність болю” не тільки для багатьох із нас по-новому відкриє Тичину, — зазначила директор музею Тетяна Сосновська, — цим розпочнуться заходи з нагоди 120- річчя від дня народження поета. Перед тим як дати книзі життя, ми вирішили обговорити її в колі однодумців. Записав і представив пробний примірник аудіокниги народний артист України Олександр Биструшкін. Ця аудіокнига буде вже четвертою, створеною ним у рамках проекту “Твої сини, Україно, — твій біль, твоя слава”. До цього вже були реалізовані й презентовані аудіокниги з творами Т. Шевченка, І. Франка, В. Стуса. — Тичина — незвичайний, — говорив О. П. Биструшкін. — Він спрямований у майбутнє через сьогодення. Тарас Шевченко, Іван Франко, Василь Стус, Павло Тичина… Усі вони мали пекло, через яке пройшли. Кожен своє. Але в цьому пеклі ці безмежно талановиті люди зберегли основне — любов до мови, культури. Тепер ми повинні зберегти світлу пам’ять про них. Понад сорок хвилин звукозапису аудіокниги пролунали в неймовірній тиші. Передмова Івана Драча про геніальність поета, музичні композиції Бориса Лятошинського, голос неймовірної сили та краси Олександра Биструшкіна… Поезія і музика стали тією рушійною силою, яка здатна пробуджувати, тривожити душі. А потім розпочалося обговорення почутого. Леонід Горлач, письменник: “Ми повинні сьогодні повернути дітей до книжки. Думаю, цю аудіокнигу кожен і в школі, і вдома прослухає з великою насоло-
Арт-калейдоскоп “Твої сини, Україно, — твій біль, твоя слава”. · s. 15strona oryginału ↗ Анастасія ЛАЦЮГА, старший науковий співробітник Національного музею Тараса Шевченка
Продовжуючи серію заходів, присвячених майстерності Шевченка-гравера, у Національному музеї Тараса Шевченка (НМТШ) було проведено “круглий стіл” “Шевченко)гравер як видатне явище в українському та європейському мистецтві”. Серед учасників були знані мистецтвознавці, художники й музеєзнавці. Відкрила “круглий стіл” директор НМТШ Наталя Клименко. І оскільки подія відбувалася в спеціальній залі музею, головним об’єктом уваги став диплом Тараса Шевченка на звання академіка, виданий 31 жовтня 1860 року. Саме цей документ засвідчив, що вперше в історії Петербурзької Академії мистецтв звання академіка отримує художник за гравюру. “Саме мистецтво офорта завершує художній поступ Шевченка. Він від хлопчика, що взяв у руки вугіль і малював на коморі, досягає такої мистецької вершини, що далі вже тільки небо!”, — зазначила Н. Клименко. Наталя Михалівна ще раз нагадала про заходи, які організовує музей до 150-ої річниці з дня отримання Тарасом Шевченком звання академіка гравірування: виставка “Шевченко-офортист”, численні майстер-класи з гравюри, семінар з історії української гравюри (за книгою Д. Антоновича), власне круглий стіл. Серед запрошених гостей першою слово взяла доктор мистецтвознавства Ольга Петрова, яка розповіла про досягнення Тараса Шевченка-гравера в контексті європейського мистецтва. Тарас Шевченко в її виступіроздумі постав як продовжувач демократичної традиції Жака Кало, Рембрандта, Франциско Гойї. Громадянський пафос останнього вплинув на творчість Т. Шевченка і, зокрема, виявився в реалістичних роботах періоду заслання. “Це було справжнє інтелектуальне диво: повернувшись із заслання (яке називали “сухою гільйотиною”), він проявив у своїх офортах природу генія і таким чином долучився до найвищої європейської традиції офортистів”, — наголосила О.Петрова. Доктор мистецтвознавства і філософії Дмитро Степовик звернув увагу на зв’язок творчості Т. Шевченка з традиціями давньої української гравюри (від анонімних граверів XVII ст. до відомих майстрів гравюри: Івана Щирського, Леонтія та Олександра Тарасевичів, Федора Козачківського, Григорія Левицького). Дмитро Власович також зауважив, що за дослідженнями митрополита Іларіона (Огієнка) 1/3 мистецької і 1/4 літературної творчості Т. Шевченка має християнський підтекст. Окрім тематичного аналізу творчого доробку Т. Шевченка, Д. Степовик акцентував увагу на розмаїтті жанрів і мистецьких прийомів Т. Шевченка, близьких не лише романтизму, а певною мірою, й імпресіонізму. Після таких ґрунтовних теоретичних доповідей надзвичайно цікавими були фахові коментарі заслуженого художника України Василя Перевальського. Він не лише практично знайомий з мистецтвом гравюри, а й свого часу йому довелося грати роль “рук Тараса Шевченка” в одному з біографічних фільмів. Готуючись до зйомок, він ретельно намагався скопіювати офорт “Автопортрет зі свічкою” (1860 р.) Т. Шевченка. Найважливішим висновком стала теза, що скопіювати офорт Шевченка просто неможливо: ніхто, крім автора, не знає ні послідовності дій у застосуванні знарядь, ні тривалості процедур травлення дошки. Та навіть набір інструментів вгадати практично неможливо! У цьому і полягає унікальність кожного твору гравюри й особлива цінність авторських офортних дошок. Піднесено звучали слова художника Володимира Гарбуза: “У Тараса Шевченка було багато творчої, космічної енергії! Він як справжній Пророк: був, є і буде!” Своє слово сказала і заступник директора НМТШ із наукової роботи Тетяна Чуйко: “Сьогодні ми ще раз усвідомили: Шевченко-офортист — геніальний. І якщо мистецтво — це ламання канону, то Він — наш найбільший крушитель канону мистецького, поетичного!”
Арт-калейдоскоп “Твої сини, Україно, — твій біль, твоя слава”. · s. 15strona oryginału ↗ Тетяна ЧЕРЕП, завідувач відділу музею
Рідний край · “Яворницький вважав краєзнавство найнаближенішою до простого люду галуззю історичної науки”. · s. 16strona oryginału ↗ Урочисто відзначила 155-річчя від дня народження видатного українського історика, археолога, етнографа, фольклориста, лексикографа, письменника, дослідника історії українського козацтва, дійсного члена НТШ і ВУАН Дмитра Івановича Яворницького Національна спілка краєзнавців України.
Євген БУКЕТ Фото Олеся ДМИТРЕНКА
У рік 85-річчя Спілки в Київському міському Будинку вчителя вручали ювілейну 20-у премію імені Дмитра Яворницького в галузі краєзнавства. Ця загальноукраїнська премія Національної спілки краєзнавців України щороку присуджується окремим краєзнавцям, колективам краєзнавців або краєзнавчим організаціям і установам за вагомий внесок у справу вивчення, дослідження і популяризації історико-культурних і природних багатств рідного краю. Упродовж року комісія розглядала пропозиції, що надходили від організацій та осередків НСКУ, врешті визначила чотирьох претендентів. Претендентами на здобуття премії імені Дмитра Яворницького визнано старшого наукового співробітника відділу “Музей “Літературне Придніпров’я” Дніпропетровського історичного музею імені Д. І. Яворницького Наталію Василенко, директора Волинського краєзнавчого музею Анатолія Силюка, керівника відділу інституту “Укрзахідпроектреставрація” (Львів) Василя Слободяна та пенсіонера Петра Житаря (Чернівці). Лауреатом 20-ї ювілейної премії ім. Д. І. Яворницького став Василь Слободян — представник України у спільній комісії з включення українських дерев’яних церков до списку Світової спадщини ЮНЕСКО. Він активно займається науковою діяльністю в галузі української церковної архітектури, вивчає українську архітектуру в етнічних осередках поза межами України. Він описав і вивчив численні пам’ятки українського церковного будівництва в Україні, Росії, Білорусі, Румунії, Словаччині, Польщі. У складі колективу дослідників розробляв історичну основу для відтворення архітектурно-етнографічного ансамблю Запорозької Січі на Хортиці. Голова Національної спілки краєзнавців України Петро Тронько під час нагородження наголосив, що вручення премії імені Дмитра Яворницького, видатного історика, археолога, письменника — це велике свято краєзнавців і всіх тих, хто зберігає та популяризує історію рідного краю. Теплими словами вітали лауреата також голова Українського фонду культури Борис Олійник, голова Всеукраїнського об’єднання “За Помісну Україну!” Петро Ющенко, заступник голови інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України Сергій Гальченко та інші офіційні особи. Видатний історик Дмитро Яворницький вважав краєзнавство найнаближенішою до простого люду галуззю історичної науки, тому приділяв йому значну увагу. А такі дослідники, як премійований 8 листопада Василь Слободян творять міцний фундамент сучасного краєзнавства і фіксують у дослідженнях історичну пам’ять українського народу.
Рідний край · “Яворницький вважав краєзнавство найнаближенішою до простого люду галуззю історичної науки”. · s. 16strona oryginału ↗ 1 0 0 4 5
Рідний край · “Яворницький вважав краєзнавство найнаближенішою до простого люду галуззю історичної науки”. · s. 16strona oryginału ↗ Засновник: Всеукраїнське товариство “Просвіта” імені Тараса Шевченка Реєстраційне свідоцтво КВ № 4066 від 02.03.2000 р.
((зз ддоосссттааввккооюю іі ппоошшттооввииммии ввииттррааттааммии)):: ннаа 11 ммііссяяццьь 4 грн 77 коп. ннаа 33 ммііссяяцціі 13 грн 71 коп. ннаа ппііввррооккуу 25 грн 77 коп. ннаа рріікк 50 грн 34 коп.
Рідний край · “Яворницький вважав краєзнавство найнаближенішою до простого люду галуззю історичної науки”. · s. 16strona oryginału ↗ Tekst uszkodzony przy rozpoznawaniu — przeczytaj stronę oryginału
Го л о в н и й р е д а к т о р Любов ГОЛОТА
Р е д к о л е г і я Любов ГОЛОТА (голова), Ярема ГОЯН, Павло МОВЧАН, Олександр ПОНОМАРІВ, Іван ЮЩУК
Заступники головного редактора
Петро АНТОНЕНКО 279-49-47, Євген БУКЕТ 279-39-55
Заступник головного редактора з виробничих питань Наталія СКРИННИК 278-01-30 (тел/факс)
Рідний край · “Яворницький вважав краєзнавство найнаближенішою до простого люду галуззю історичної науки”. · s. 16strona oryginału ↗ Відповідальний секретар
Ірина ШЕВЧУК Відділ культури
Леся КОВЕРЗНЄВА 279-49-47 Відділ просвітянської роботи
Надія КИР’ЯН 270-55-57 Відділ коректури
Тетяна ЩЕРБАК Ольга МОШКОВСЬКА 278-63-69 Комп’ютерна верстка
Ірина ШЕВЧУК, Олег БЕССЬКИЙ 278-63-69 Черговий редактор
Марія КУЧЕРЕНКО
Бухгалтерія 279-41-46
А д р е с а р е д а к ц і ї : вул. Хрещатик, 10&Б, м. Київ, 01001
E&mail: slovo_prosvity@ukr.net
http://slovoprosvity.org
Видрукувано з готових фотоформ на комбінаті “Преса України” у середу. Зам. № 3301245 Наклад у листопаді — 28 000
Листування з читачами — тільки на сторінках газети. Відповідальність за достовірність інформації несуть автори. Редакція залишає за собою право редагування та скорочення текстів.
Редакція не завжди поділяє погляди своїх авторів. При використанні наших публікацій посилання на “Слово Просвіти” обов’язкове.
І н д е к с г а з е т и “Слово Просвіти” — 30617 Передплатна ціна, враховуючи поштові послуги: на місяць — 4,77 грн. на 3 місяці — 13,71 грн.
Ш е ф – р е д а к т о р Павло МОВЧАН 4 820095 780016