Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
← Архів «Слова Просвіти»

Слово Просвіти, №21 за 2007 рік

16 с. · 51 записів · PDF у Вікісховищі ↗ · CC BY 4.0

Текст отримано з PDF і розділено на матеріали автоматично. Межі частини матеріалів редакційно не перевірені: окремий запис може містити кілька матеріалів, лише частину одного або службовий блок (наприклад, передплату). Першоджерело — сторінка газети в PDF.

Без мови немає нації! · slovoprosvity.com.ua · с. 1сторінка оригіналу ↗

БЛАГОСЛОВІТЬ ДІТЕЙ СВОЇХ

“Благословить дітей своїх Твердими руками І діточок поцілує Вольними устами. І забудеться срамотня Давняя година, І оживе добра слава, Слава України…” — писав Тарас Шевченко у творі “І мертвим, і живим, і ненарож' Фото Олександра Литвиненка денним землякам моїм в Украйні і не в Украйні моє дружнєє посла' ніє”. Виконуючи настанови мит' ця, напередодні дня його пере' поховання ВУТ “Просвіта” закли' кала юні обдаровання, закохані в палітру українського слова, вия' вити своє бачення Шевченкової України. Про буяння дитячої душі докладніше на стор. 8. А 22 травня Товариство зініці' ювало урочисту ходу з покладан' ням квітів до пам’ятника Тарасу Шевченку в Києві та громадсько' мистецьку акцію під гаслом “Вставайте, кайдани порвіте…” за участю відомих митців, народ' них хорових колективів і пред' ставників партій національно' державницького спрямування. ШЕВЧЕНКОВА МОСКВА ЗАВІТАЙТЕ В КОСМАЧ! Добровільні пожертви “На Кобзареву Церкву”: МБФ “Українська Родина” Р/р №26045200145101 в Подільській філії АКБ “Київ”, МФО 320401 ЗКПО 21709106
“Хто заважає подолати кризу і хто прислужується “силам протидії?” · с. 2сторінка оригіналу ↗

ПОДІЇ, ФАКТИ, КОМЕНТАРІ ЛІВІ НАЙМИТИ ЗРИВАЮТЬ ПЕРЕГОВОРИ

Юрій Костенко: “Сили протидії” за межами України заважають Президен' ту та прем’єру досягти політичного компромісу” “Президент і прем’єр не оголосили дати дострокових виборів на зустрічі 16 травня, бо включилися сили протидії їхнім поперед' нім домовленостям”, — заявив один із ліде' Інф. рів блоку “Рух—Українська Правиця”, лідер Української народної партії Юрій Костенко. За його словами, “КПУ та СПУ є провідника+ ми цих сил протидії, які перебувають за межами України”, однак “показують носа в такий спо+ сіб”. Задля “створення недовіри між президен+ том та прем’єром” з одного боку вустами соці+ аліста Миколи Рудьковського — “було розпов+ сюджено інформацію про начебто заплановану Микола ГНАТИШ, смт. Калинівка Васильківського р+ну Київської обл. Підписавши влітку минуло+ го року Універсал національної єдності, антикризова коаліція не стала виконувати укладені домовленості з Главою держа+ ви, а повела наступ на визначе+ ні Конституцією повноваження Президента України. Застосовуючи шантаж і під+ куп, коаліціянти у Верховній Ра+ ді України почали створювати конституційну більшість. Для чого їм потрібна була конституційна більшість? Щоб вносити будь+які зміни до Кон+ ституції України. Це перший крок до катастрофи. Маючи триста голосів, вони могли б ліквідувати інститут президентства. Тоді віддадуть Україну на поталу в ЄЕП. Відкри+ ється шлях до повернення в не+ далеке минуле. Це — другий крок до катастрофи нашої неза+ лежності. Російській мові, най+ відставку уряду”, з другого боку — прозвучали заяви “про можливі замахи на Юлію Тимошенко та Юрія Луценка”, вважає Юрій Костенко. Лідер УНП переконаний, що “сили протидії” мають на меті зірвати “досягнення політичного компромі+ су між лідерами країни” та “перешкодити при+ значенню дострокових виборів на вересень”. Прес?служба НПУ
“Хто заважає подолати кризу і хто прислужується “силам протидії?” · с. 2сторінка оригіналу ↗

НА ЧЕРНІГІВЩИНІ СПЛЮНДРУВАЛИ ПАМ’ЯТНИК ГЕРОЯМ КРУТ

Спаплюжено монумент трьом сотням юнаків, які загинули за Укра+ їнську Народну Республіку від рук більшовиків. Меморіал залитий жов+ тою фарбою і розписаний антиукра+ їнськими закликами. Хто замахнувся на пам’ять про національних героїв, — з’ясовує міліція. Пам’ятник встановили на згадку про київських студентів і гімназистів, які 29 січня 1918 року вступили в не+ рівний бій із кількатисячним загоном більшовиків, що наступали на Київ. Юнаки захищали молоду Українську Народну Республіку. Меморіал, про необхідність якого навіть у незалеж+ ній Україні лише говорили півтора десятиліття, відкрито з ініціативи Президента В. Ющенка у серпні ми+ нулого року в присутності Глави дер+ жави. Спонсором спорудження ме+ моріалу став відомий український бізнесмен, співвласник індустріаль+ ного Союзу Донбасу Сергій Тарута. Про акт вандалізму в міліцію пові+ домив місцевий сторож. Зловмисники облили плити меморіалу фарбою, над входом у капличку зробили блюзнір+ ські написи з граматичними помилка+ ми. А на меморіальній плиті зі словами гімну України розпалювали багаття. Міліція знайшла каністру з залишками фарби й пляшку з соляркою. Валерій Нонік, начальник УМВС у Чернігівській області: “Кримінальна справа порушена за статтею 298 частина друга Кримі> нального кодексу — нищення, руй> нування пам’яток історії та культури, яка передбачає позбавлення волі від 3 до 5 років. Міліція Чернігівщини докладе максимум зусиль, аби зло> чин розкрити”. Це вже друге осквернення ме+ моріалу. Очевидно, він потребує серйозної охорони. Без сумніву, вандали виконували політичне за+ мовлення. Тим часом небайдужі до україн+ ської історії люди пропонують обл+ держадміністрації прийняти від них посильну допомогу на реставрацію монумента. Інф. “СП”
“Хто заважає подолати кризу і хто прислужується “силам протидії?” · с. 2сторінка оригіналу ↗

Початок тексту може бути неповним — звірте зі сторінкою оригіналу

ЗА ДВА КРОКИ ВІД КАТАСТРОФИ

головнішому знаряддю духов+ ної окупації України, нададуть статус другої державної. Це бу+ де кінець українській мові й ук+ раїнській нації. А там і України не стане як самостійної держави. Комуністи і соціалісти піш+ ли в антикризову коаліцію підтримувати олігархів. Вони відмовилися від “Капіталу” К. Маркса і приєдналися до ка+ піталу Ахметова. Свої дії поча+ ли прикривати назвою “За єди+ ну Україну”. Єдину — з росій+ ською мовою, з російською церквою. Вони ж бо позакри+ вали в Донецьку українські школи, українські газети. Голод 1932—1933 років не визнали геноцидом. Яка може бути єд+ ність, якщо патріотів України вони називають ворогами. Настав час збереження держави Україна. Президент України В. Ющенко підписав Указ про дострокове припи+ нення повноважень Верховної Ради України і нові вибори. Ворожа Україні зграя не хо+ че здаватися. Далі коаліціянти дебатували в залі пленарних засідань. Виступи велись ро+ сійською мовою. Складалося враження, що слухаю передачу із Костроми чи з Рязані. Найбільше старалися ко+ муністи. Невідомо, чому ця партія іншої держави існує в Україні. Потім коаліціянти організу+ вали майдан для свого поря+ тунку. Навезли з Донецька в Ки+ їв молоді й дітей. Що ж вони приїхали захищати? Зрадників і мільярдерів, які розбагатіли крадіжками. Продажна Верховна Рада не має права на існування.
“Хто заважає подолати кризу і хто прислужується “силам протидії?” · с. 2сторінка оригіналу ↗

А СУДДІ ХТО?..

На три десятки об’єктів неру' хомості за останній рік збагатив' ся один із членів Конституційного Суду. Такий результат перевірки, яку здійснила Служба безпеки України. Щоправда, імені корупціонера її керівництво не назвало. Місяць то+ му депутат+БЮТівець Григорій Омельченко звинуватив у хабарниц+ тві Сюзанну Станік, яка досі працює, ігноруючи указ Президента про її звільнення. Але Генпрокуратура фактів того, що саме ця суддя не+ чесно багатіє, не виявила. Валентин Наливайченко, в.о. го+ лови Служби безпеки України: “Служба безпеки заявляла зав> жди офіційно, і я підтверджую, що в рамках відпрацювання звернень народних депутатів України, до> сить численних щодо одного з суд> дів Конституційного Суду, перевір> ка була завершена Службою без> пеки. Згідно з законом, усі матері> али передано до Генеральної про> куратури”.
“Хто заважає подолати кризу і хто прислужується “силам протидії?” · с. 2сторінка оригіналу ↗

ЧИ НЕ ПОЗБАВИТИ ТЕЖ ДЕКОГО ПРАВА ГОЛОСУ?

Микола ЛИТВИН, м. Кролевець+2 Сумської області Добрий день, шановна редак+ ціє газети “Слово Просвіти”! Нещодавно мій сусід, наводя+ чи лад у хаті, у старій іконі знайшов пожовклий папір і дав його мені. — Цікавий документ 30+х ро+ ків, може, віддаси його у крає+ знавчий музей. Я взяв цей шматок від урядової “Інструкції про вибори до рад та на з’їзди рад УСР”. м. Харків, 1 листопада 1930 р. Голова ВУЦВК Г. Петровський Секретар ВУЦВК М. Василенко”. Думаю, усім читачам “Слова Просвіти” буде цікаво познайоми+ тись з цією інструкцією. “20. За період готування до ви+ борів рад міські, селищні й сільські та міські+районні виборчі комісії, за належністю, складають за фор+ мами, що їх затвердить Централь+ на виборча комісія УРСР: а) списки осіб, що мають ви+ борчі права; б) списки осіб, позбавлених виборчих прав”. І кого ж товариші більшовики вирішили позбавити виборчих прав? Правильно: “…куркуля+гли+ тая, членів Директорії УНР, … гу+ берніяльних та повітових комісарів і старост Центральної Ради, геть+ манщини та Директорії УНР…” Прочитав я цей дивним чином збережений в іконі шматочок інс+ трукції, і подумав: “А чому б сучас+ ній владі не взяти і повчитись у більшовиків їхнім методам бо+ ротьби з “опозицією”?” Ну, хоча б комуністів+симонен+ ківців поставити в ті самі умови, в яких були “куркулі+глитаї” та всі, хто боровся за свою українську державу. Тобто позбавити їх виборчого права. Це було б справедливо. І, взагалі, потрібен другий Нюрн> берг. Бо поки не буде суду над злочинами більшовизму+сталініз+ му, всі послідовники нищення ук+ раїнської державності почувати+ муться досить комфортно, як, наприклад, Симоненко із компа+ нією у Верховній Раді України. Хочу висловити жартівливе по+ бажання учасникам III конкурсу “Танців з зірками” (якщо він відбу+ деться). Ідея така: паралельно з вибором кращої пари танцівників проводити конкурс на кращого знавця української мови. А то си+ дять солідні дяді й не знають, що українською теж можна розмовля+ ти про танці, про всі професійні нюанси, про ступінь майстерності учасників конкурсу. А то був єдиний лицар — Олег Скрипка, який зумів “завербувати” у свої лави патріотів, ще й свою вчительку танців Дружиніну.
“Хто заважає подолати кризу і хто прислужується “силам протидії?” · с. 2сторінка оригіналу ↗

ВІД ГІРКОТИ МИНУЛОГО ДО НОВОГО ЖИТТЯ У Криму вшанували жертв депортації

Віктор ХОМЕНКО, Крим Під таким гаслом 18 травня в Сімферопо+ лі й інших населених пунктах Криму відбули+ ся традиційні траурні заходи, приурочені 63+й річниці депортації з півострова крим+ ських татар. Каральний присуд стосувався усього без винятку національного співтова+ риства: понад 200 тисяч відправили подалі від землі предків, на якій “інтернаціоналісти” не залишили жодної з+понад 900 мечетей, жодної кримськотатарської школи, знищили 25+мільйонний книжковий фонд кримськота+ тарською мовою. Насильницьки вивезли з Криму німців, греків, вірмен, болгар, турків, курдів, персів — усього понад 300 тисяч. Репресували й мертвих: за наказом зрівняли з землею навіть кладовища. У цей скорбот+ ний день разом із представниками депорто+ ваних етносів сумувала вся країна, бо за ста+ лінського режиму кількість полеглих від голо+ доморів і депортованих наших співвітчизни+ ків обраховується мільйонами. 17 травня відбулося масове покладання квітів і вінків до меморіалів у скверах і буль+ варах, у парку “Салгірка”, до архітектурного комплексу “Відродження”, до пам’ятного ка+ меня на пероні залізничного вокзалу, а також траурні збори в Українському музичному те+ атрі. 18 травня відбулася багатотисячна хода колон з усіх реґіонів півострова у центр Сім+ ферополя, велелюдний мітинг, а увечері — молодіжна акція “Запали вогонь у своєму серці”. У загальний план траурних заходів, при+ урочених Дню пам’яті жертв депортації з Криму, включені покладання вінків до пам’ят+ них каменів і меморіалів, які традиційно про+ ходять 24 червня — у день висилки з півос+ трова вірмен, болгар і греків та 18 серпня — у день висилки німців. На реалізацію Програми облаштування й соціально+культурного розвитку депорто+ ваних цього року в державному й кримсько+ му бюджетах передбачено 75 млн. грн. Але, на жаль, фінансування надходить несвоє+ часно, на сьогодні з бюджету надійшло від+ повідно лише 21,3 % й 17 % до запланова+ них коштів. Понад шість тисяч депортова+ них нині стоять на квартирному обліку. А на заплановані цьогоріч кошти можна буде придбати житло тільки для 200 родин і збу+ дувати для 250. Схожа ситуація й за іншими статтями програми, зокрема, забезпечен+ ню водою місць компактного проживання репатріантів. Планується 8,8 млн. грн. направити на задоволення соціально+культурних потреб репатріантів: виплату компенсацій за проїзді провіз багажу, проведення різних заходів, зміцнення матеріально+технічної бази крим+ ськотатарського театру, медцентру, шкіл, дотації національним газетам і журналам. “ЗАБУТТЮ НЕ ПІДЛЯГАЄ” Така назва присвяченої Дню депортації кримськотатарського народу фотовиставки, відкритої в Сімферопольському художньому музеї. Півсотні фото і документів нагадують про трагічну сторінку півстолітнього перебування у засланні кримських татар. Усі матеріали експозицій представлено з приватних колекцій депортованих і відтво+ рюють різні грані життя кримських татар до й у період вигнання. Такі виставки вже стали традиційними перед 18 травня — Днем депортації. Нагромаджувані з року в рік архівні доку+ менти поповнюють банк пам’яті для дослід+ ників, є гірким і вічним нагадуванням про злочини сталінської епохи. ПАМ’ЯТНИК — УСІЄЮ ГРОМАДОЮ Мешканці села Міжводне Чорноморсько+ го району толокою відкрили пам’ятник жер+ твам депортації. Меморіальну колону вирішили встано+ вити поруч із меморіалом пам’яті героїв Другої світової війни не випадково, адже родини багатьох полеглих воїнів були де+ портовані у травні 1944 року. Тож, за заду+ мом творців, пам’ятники мають нагадувати нащадкам про те, що такі страшні події, як війна й депортація не повинні повторитися більше ніколи. Хоча репатріантів у Міжводному третина населення — близько 150 мешканців, відкри+ ли пам’ятник усім селом, бо й створювали його толокою кримські татари і слов’яни: безплатно надавали транспорт, влаштовува+ ли суботники, зверталися по допомогу до місцевих підприємств і збирали кошти по всіх хатах. ЧИНОВНИКИ ДУРИЛИ ДЕПОРТОВАНИХ У Білогірському, Кіровському, Джан+ койському районах, Євпаторії та Судаку виділялися кошти на завершення споруд+ ження будинків, які… вже були здані в екс+ плуатацію задовго до цього. Порушення у використанні бюджетних коштів на облаш+ тування депортованих виявлені у ході пе+ ревірок законності їх витрачання. Прокуро+ ри внесли вісім документів реагування з вимогами усунути порушення під час на+ дання житла, при виплаті матеріальної до+ помоги й компенсацій. Порушено дві кри+ мінальні справи — обидві щодо незаконно+ го виділення квартир, викуплених за раху+ нок держбюджету.
“Кому коле очі історична правда про тоталітарний режим?” · с. 3сторінка оригіналу ↗

ПАМ’ЯТІ ЖЕРТВ ТОТАЛІТАРИЗМУ

Мітинг біля пам’ятного хреста на могилі жертв тоталітарного режиму У неділю, 20 травня, в сели? щі Биківня під Києвом відбулося традиційне вшанування пам’яті жертв тоталітарного режиму. До Національного історико?ме? моріального заповідника “Би? ківнянські могили” всі охочі ма? ли змогу безкоштовно дістати? ся від станції метро “Лісова”, з якої було організовано автобус? не сполучення, а потім пройти разом із Президентом України Віктором Ющенком, мером Ки? єва Леонідом Черновецьким, головою Київської облдержад? міністрації Вірою Ульянченко, чільником “Нашої України” В’я? чеславом Кириленком, секре? тарем РНБО Іваном Плющем, екс?прем’єр?міністром Юрієм Єхануровим та іншими офіцій? ними особами до меморіально? го комплексу, де відбулася па? нахида за участю духовенства українських церков за загибли? ми і велелюдний мітинг націо? нально?демократичних сил. Усі дерева вздовж шляху були пов’язані вишитими руш? никами, нагадуючи, що під кожним із них покояться люди, невинно убієнні більшовицьки? ми катами. У своїй промові Президент України В. Ющенко повідомив, що найближчими днями підпише Указ щодо встановлення щорічно третьої суботи травня Днем ушануван? ня пам’яті жертв комуністичних репресій. Євген БУКЕТ Фото автора Довідково. Державна комісія, створена Розпорядженням Ради Міністрів УРСР від 8 грудня 1988 року за №534 встановила, що у 19>му та 20>му кварталах Дар' ницького лісництва біля селища Биківня поховані жертви сталін' ських репресій 30>х—початку 40>х років. Ці землі 1937 року були ви' ділені для об’єкта спеціального призначення НКВС, на якому про' тягом 1937—1941 рр. відбувалися масові поховання розстріляних і закатованих. Репресованих зво' зили до Биківні й хоронили навіть після початку Великої Вітчизняної війни, до окупації Києва німцями. Після закінчення війни радян> ська влада всю інформацію знову засекретила. На вшанування пам’яті репре> сованих в Україні було прийнято акти Президента України Л. Кучми та уряду України Віктора Ющенка: Розпорядженням Президента Ук> раїни від 11.08.1994 р. за №98 “Про заходи щодо вшанування пам’яті жертв політичних репре> сій, похованих у селищі Биківня” та постановою Кабінету Міністрів України від 22.05.2001 р. за №546 “Про створення Державно> го історико>меморіального запо> відника “Биківнянські могили” бу> ло визначено державний статус заповідника. Протягом 2000—2004 рр. Пам’ятник жертвам комуністичного режиму в Биківнянському меморіальному комплексі встановлено, що поховання у се> лищі Биківня є найбільшим в Ук> раїні похованням жертв політич> них репресій. За даними науков> ців, у Биківні поховано близько 100—120 тис. репресованих, про> те, за даними СБУ, наявні відо> мості про репресії не є повними та остаточними і потребують ре> тельного опрацювання великої кількості матеріалів і глибокого наукового дослідження. У зв’язку з цим правозахисні громадські організації та органі> зації репресованих ініціювали на> дання Державному історико>ме> моріальному заповіднику “Биків> нянські могили” статусу націо> нального. 17 травня 2006 р. Президент України підписав Указ “Про на> дання Державному історико>ме> моріальному заповіднику “Биків> нянські могили” статусу націо> нального”. в якому нинішні комуністи дають оцінку ді+ яльності своїх попередників: “В тяжкий для Батьківщини момент титуловані номенклатурники зрадили партію, що їх зростила, перекинулися до стану найлютіших ворогів соціалізму, без бою здали країну…” Верхом цинізму та жорстокості є закиди нинішніх комуністів своїм попередникам, що вони “без бою”, тобто, без збройного про+ тистояння, без крові підкорилися волі україн+ ського народу, який 1 грудня 1991 року про+ голосував за незалежну, самостійну Україну. То чи має право на існування в демокра+ тичному суспільстві така партія? Здавалося б, запитання риторичне. Не має! Але існує та ще й досить успішно вправляється в ідеоло+ гічних і політичних диверсіях. Розгляд судової справи ще попереду, а зараз хочемо принагідно зауважити, що пра+ во на відшкодування моральних збитків ма+ ють не тільки реабілітовані політв’язні. Ще й сьогодні сотні тисяч громадян України (а ба+ гатьох уже немає) мають підстави вважати себе потерпілими від тоталітарного режиму КПРС, а отже, підстави для позовів про від+ шкодування моральних збитків з КПУ як пра+ вонаступниці КПРС. Правомірними, як на наш погляд, були б і вимоги громадян заборонити КПУ, оскільки партія становить загрозу для мирного існу+ вання мільйонів мешканців України, що вид+ но з її статутних документів. P. S. Як запевнили мене в Центральному проводі УРП Лук’яненка, громадянам, які ви> являть бажання звернутись до суду з позо> вом про відшкодування збитків з КПУ, Цен> тральний провід надаватиме допомогу в оформленні позовних заяв. Контактний тел. у Києві: 529>12>63. Мер Києва Л. Черновецький та Президент України В. Ющенко під час церемонії вшанування пам’яті жертв тоталітарного режиму
“Кому коле очі історична правда про тоталітарний режим?” · с. 3сторінка оригіналу ↗

ЧАС СПЛАТИТИ БОРГИ, ПАНОВЕ КОМУНІСТИ

Віктор ЛІНЧЕВСЬКИЙ У судовому провадженні Печерського районного суду м. Київ перебуває позовна заява колишнього багатолітнього політв’яз> ня, народного депутата Левка Лук’яненка. Відповідач у справі про усунення загрози життю, здоров’ю та відшкодування мораль> них збитків, завданих пропагандою ідеології Маркса>Леніна про класове насильство і по> літичні репресії. — Комуністична партія Укра> їни (КПУ). Позивач відповідно до статей: 1163, 1164, 1165 Цивільного кодексу України просить усунути загрозу його життю, жит+ тю його близьких і мільйонів інших гро+ мадян України, яку створює Комуністич+ на партія України, що керується у практич+ ній діяльності теорією Маркса+Леніна про класове насильство — політичні репресії. А також відповідно до статей: 23 та 1167 ЦК України позивач просить відшкодувати з КПУ на його користь завданої йому мо+ ральної шкоди як реабілітованому по+ літв’язню. Аби розвіяти будь+які сумніви (якщо вони є) щодо правомірності претензій до КПУ, за+ реєстрованої Мін’юстом 5.Х.1993 року, про+ понуємо подивитися на програмові доку+ менти цієї політичної партії. Зокрема в них читаємо: “Ми відкидаємо заклики, від кого б вони не виходили, “розірвати з марксиз+ мом?ленінізмом”, будь?які спроби від+ нести його до “фундаментальних досяг+ нень наукової думки минулого, неприй+ нятних як основа ідеології Комуністичної партії у наш час”; “…найвищою умовою успіху револю? ційної партії є оволодіння всіма формами боротьби”; “Революціонер — це той, хто від? стоює принципи і лозунги революції”; “У розробці своєї політики і практич? ній діяльності партія керується науковим соціалізмом, вченням Маркса?Енгельса? Леніна”; “Вона (КПУ) бере на озброєння лише такі засоби, що відповідають найвищим цілям класової боротьби”; “КПУ бере свій початок у створеній партії більшовиків, яка ввібрала в себе все найкраще із світової революційної теорії і практики”; “Член партії зобов’язаний застосову? вати в практичній роботі марксистсько? ленінське вчення” і т. ін. (див. “Програма КПУ” і “Статут КПУ” Київ, “Комуніст”, 1996 рік; відповідальний за випуск народний де+ путат Мартинюк А. І.) Іншими словами, програма КПУ повністю відтворює основні програмові засади КПРС, що діяла до розвалу Радянського Союзу, в частині пропаганди і практичного застосу+ вання теорії Маркса+Леніна про класове на+ сильство і політичні репресії, від якої по+ страждали мільйони людей. Це значить, що КПУ має програмну ус+ тановку на насильство для досягнення своїх політичних цілей, насильство проти своїх політичних опонентів, насильство проти окремої людини — “класового воро+ га”, проти її власності. Це створює загрозу життю мільйонів громадян в Україні, які, відповідно до теорії Маркса+Леніна, підпа+ дають під категорію “класових ворогів”, приватних власників і мають бути фізично знищені. Зрозуміло, КПУ такі насильницькі наміри відверто не декларує. Натомість у її програ+ мових документах можна прочитати: “Комуністи не ставлять перед собою завдання зміни існуючого режиму на? сильницьким шляхом”. Проте ця теза не заперечує можливості застосування комуністами насильства про+ ти своїх політичних опонентів, проти так званих “класових ворогів” — буржуазних власників: підприємців, фермерів, членів акціонерних товариств, тобто, приватних власників, яких зараз в Україні — мільйони. Крім того не відкидається можливість зас+ тосування комуністами насильства проти “наступних режимів”, якщо проти “існуючо+ го режиму” у КПУ не вистачає сміливості відверто казати про насильство, як того їх учать Маркс+Енгельс+Ленін. Це значить, що комуністи не відкидають можливості в май+ бутньому застосувати класове насильство проти законно обраної народної влади, як+ що вона не буде поділяти програмних цілей комуністів. Треба лише трохи зачекати. І вже тоді: “Коли прийде наш час, ми не будемо прикривати тероризм лицемірними фра? зами”(К. Маркс, Т. 6, с. 548). Незаперечним підтвердженням насиль+ ницької спрямованості КПУ може служити ще й такий пасаж із Програми і Статуту КПУ,
“Хто зацікавлений у рабській покірливості, шукає невігласів”. · с. 4сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

баран, як каже Ваня Молдаван, і на “мерседесі” баран. Навіть якщо він народився від породистої вівці й “елітарного казла”. Навіть якщо він мешкає в “елітарній” віллі. Ба+ ранячий інтелект і душок козла зостається. Дехто запевняє, що “елітар+ ність” наших політиків вимірюється коритом. Інколи починаєш цьому ві+ рити. Особливо коли деякі депутати Верховної Ради кричать: “Опозиція рветься до корита! Хоче повернути собі владу…” Значить, влада при ко+ риті. А з корита їсть хто? То вихо+ дить, Вітя Царапкін не дуже й грі+ шить, коли Верховну Раду називає “Верховним свинарником”. Та політична “еліта” не обмежу+ ється Верховною Радою. Коли слу+ хаєш високого урядового чиновни+ ка п. Табачника, який си+ дить під смердючою бруд+ ною бузиною і розмірковує про чистоту та інтелект ук+ раїнської інтелігенції, розу+ мієш: формується щось та+ ке… “елітарне”… Може, з отим підбузинним душком, але знакове. На межі “еліт+ ного” вченого і смердючої бузини… Чи може бути національ+ ною політичною елітою націо+ нальний байстрюк? Ніде у світі. Лише в нас. Бо наш “елітарник” формується або безпосередньо під Мос+ квою, або ж під московською бузиною. Для того, щоб “об’єднувати” українське суспільство, приносити у нього “злагоду”, “спокій”… Англійська корона виси+ лала на Австралійський кон+ тинент злочинців. Карних. Вони там приживалися, ви+ нищували аборигенів і… ставали “елітою”. Тепер в Австралії є національна елі+ та, але нема, чи майже нема, або+ ригенів. До нас злочинців відкрито ніхто не закидає. Та й вистачає своїх. Карних і безкарних. Аборигенів у нас ще, слава Богу, набагато біль+ ше, ніж в Австралії. Вони ще терпе+ ливо слухають, як політична “еліта” місить язиками “тісто”, чіпляє їм на вуха “локшину”… Ще терпеливо…
“Хто зацікавлений у рабській покірливості, шукає невігласів”. · с. 4сторінка оригіналу ↗

Початок тексту може бути неповним — звірте зі сторінкою оригіналу

ПОЛІТИЧНА САТИРА

газу просити. Підніміть стенограми виступів цих “елітарників” за всі ро+ ки незалежності. Там стільки нечис+ ті, стільки отрути, стільки демагогії, стільки брехні. Дивуєшся, як те небо над Україною ще буває сонячним. Та цю “еліту”, вибачте, не формувати, а давно розформувати треба. Можна навіть референдум провести. Про потребу цієї бандитської політичної “еліти” в Україні. Як у “спадкоємни+ ці”, спитати за мільйони закатова+ них, виморених голодоморами, по тюрмах та концтаборах українців. Влаштувати цим бандюгам з Крем+ лівського кльозету хоча б невелич+ кий моральний Нюрнберг. Спитати, де ті наші скромні заощадження, які
“Хто зацікавлений у рабській покірливості, шукає невігласів”. · с. 4сторінка оригіналу ↗

Євген ДУДАР: ПРОФІЛАКТИКА СОВІСТІ ЩЕ ТЕРПЕЛИВО… «ВОЛГА, ВОЛГА!.. МАТЬ РОДНАЯ!..»

Що таке еліта нації? Те, що плаває зверху? Чи те, що бурунить на глибинах? І що є пер+ винним: нація чи еліта? Бо у нас, ви+ ходить, що “еліта” є, а якої нації — сам чорт не розбере. Та й “еліти” тієї… Що ферма, то “еліта”. На чи+ новницькій — чиновницька. На полі+ тичній — політична. А на культурно+ му пасовиську — щодругий випас+ ник — то “елітарний”. Стільки “зі+ рок”, що неба не вистачає. І всі сві+ тять. Переважно голими пупами і голими попами. Пополярні зорі. Та зосередимося поки що на “еліті” по+ літичній. Бо як сказав один “проф+ фесор”: “Формується нова політич+ на еліта, навколо якої об’єднується суспільство”… Отже, що “формується”? І що “об’єд+ нується”? А що вже сформо+ вано та об’єднано?.. І чи елі+ та має формувати суспіль+ ство, а чи суспільство фор+ мує свою еліту? Бо якщо “еліта” формується поза суспільством, можливо, на+ віть на чужих територіях і в чужих “акваріумах”, то вона такого наформує… Але… про нашу політич+ ну “еліту”. Сформовану ще у партшколах ЦК КПРС, спец+ школах КДБ та інших “елі+ тарних” розсадниках. Організація об’єднаних націй нещодавно подала ці+ каву інформацію. Отой зло+ получний парниковий ефект, що міняє клімат планети, у великій мірі продукують ко+ рови. Словом, пасеться ху+ добина на чарівній сіножаті й пускає безконтрольно у чис+ те небо смертоносний газ метан… А він там накопичу+ ється, накопичується… Звіс+ но, кожній корові до хвоста газовід+ ловлювач чи хоча б целофановий мі+ шок не почепиш… Та… Над нашою Верховною Радою щось таке спору+ дити можна. Бо за всі роки незалеж+ ності лише “елітарна” фракція кому+ ністів виметала стільки політичного метану в чисте українське небо, що, використай його по+хазяйськи, не треба було б у “старшого родича” Малюнок О. Євтушенка вони перегнали до Росії, ними жив+ лять свою “п’яту колону”. А ми ще вислуховуємо їхню демагогію, про+ бачаємо їм їхнє хамство, оплачуємо їхнє варнякання з трибуни найвищої державної ради. Бо ж кожна година трансляції отого варнякання, до ре+ чі, лише за їхніми скромними підра+ хунками, обходиться народові в чо+ тири тисячі доларів. місною церквою дражнить. НАТОм лякає. Що там уже говорити про тих бідолашних російських і неросій+ ських “русскоязичніков”, які ледве животіють у “Республікє Украіна”. Уявіть, ходить “русскій”, або ж “нерусскій русскоязичнік” Києвом, “матерью городов русскіх”, а тут скрізь оте варварське “южноє на+ рєчіє”. Бідному “русскоязичніку”, який придибав сюди з+під Глевахи, терміново треба дізнатися, де зна+ ходиться громадський туалет. — Скажіте, пужалоста, — питає перехожого, — чілі єсть здєся десь, щоб по+малєнькому? У перехожого очі заблищали вог+ нем “зоологічного націоналізму”: — Спитаєш українською мо+ вою, ворожа твоя душа, то скажу… У часи епідемії “социализма с человеческим лицом” сформувала+ ся така “еліта”. “Лицо” — “челове+ ческое”, а “человека”, виходить, не+ ма. Є кат, бандюга, брехун, злодю+ га, яничар, раб, братопродавець та інша плюгава істота, що почепила “на лицо” маску людини, а душу має гнилу і ницу. То чого ж ми тепер ди+ вуємося, що у Верховній Раді ця ни+ ца братія “продалася реґіоналам”? Вони мали “лицо”, хоча й бутафор+ не, реґіонали мали “человека” “обезличеного”. І вийшов елітарний гібрид — “с социалистическим ли+ цом” і капіталістичним задом. Оце і є українська політична “еліта”, яка “формує навколо себе суспіль+ ство”… Повернемося до формування самої “еліти”. Особливо молодої. Правду кажучи, я за те, щоб кожен, навіть дуже “елітарний” чиновник свою “недоросль” формував у себе вдома. І за свої гроші. А не за раху+ нок моїх податків. У Верховній чи ін+ ших радах. В адміністративних но+ рах того чи іншого рівня. Не поділяю їх на кольори: си+ ньо+білі, помаранчеві, червоні, ма+ линові. Воно як свиня, то свиня. А І поки “русскоязичнік” з+під Гле+ вахи добирає українські слова, то перепитувати вже пізно. Отаке ди+ кунство у самій столиці “рєспублі+ кі”… Або ж учителька історії з Севас+ тополя зустрічає, припустим, на Хрещатику подібного до нардепа Колісниченка: — Здравствуйте! Как приятно видеть вас… — Тс+с+с! — притулив пальця до губ нардеп. — Вокруг национа+ лизм, антисемитизм, ксенофобия. Мракобесы+националисты посто+ янно вдалбывают людям в головы о враждебном отношении со сторо+ ны России… Бідна вчителька з Севастополя почала заїкатися. Прибігла на вок+ зал: — Пожалуйста, извините, что яна русском, мне билет на Крым… — Не вибачаю! — категорично відрубала молода касирка з явно націоналістичними рисами облич+ чя. — Є розпорядження міністра — хто не звертається державною мо+ вою, квитка не давати… Отаке варварство і “мракобє+ сіє”… Та найстрашніше “мракобєсіє” в “государственных службах спа+ сения Республики Украина”. Скажу вам майже правду. Я сам був свід+ ком цього “мракобєсія”… Уявляє+ те, бачу, тоне хтось подібній до ото+ го Александра Ржешевского. Дуже подібний. Тоне і репетує: “С п а с і+ т є!” А молодий дебелий рятуваль+ ник і в вус не дує. — Чого не рятуєте?! — майже кричу. — А зачем силы+то тратить? — спокійно відповідає той. — Гавно не тонет… Ні, ні. Не психологічну. Воно, якщо вже дурне чи скажене, то випра+ вить його лише могила. Треба цю клієнтуру пропускати через бак+ теріологічну лабораторію. Робити “посів” на політичну “швидку нас+ тю”. Чи, говорячи російською тер+ мінологією, на імперське “н є д є р+ ж а н і є”… Правду кажучи, донедавна та+ кими категоричними ми не були. Але під впливом вашого “Русского радіо” час від часу і в наших висо+ ких чиновників людська гідність прокидається… Зараз на хуторі “Мозамбік” це найпопулярніша пісня. Лише співа+ ють її роздвоєно. Спочатку: “Волга, Волга!..” З інтонацією ніби: “Па+ рень, парень!” А потім: “Мать род+ ная!..” Мовляв, що ж ти накоїв?.. Здавалося б, нічого страшно+ го і не накоїв нардеп Волга. Ну, сказав, якщо Президент видасть указ про дострокові вибори “…Бу+ де все дуже просто: відразу після видання цього указу всі централь+ ні органи виконавчої влади бе+ руться під жорстку охорону вій+ ськами МВС. Більше того, після видання цього указу буде прийня+ то термінове рішення Верховної Ради про те, що Верховна Рада не визнає Указів Президента леґі+ тимними…” За таке “сказання” в епоху соці+ алізму “с человеческим лицом” спитали б конкретно: — На кого працюєш?.. Що ж ти пробалакався!.. Відкрив план здій+ снення нової соціалістичної рево+ люції… Так усе йшло гладко. Стільки праці вкладено. Стільки поперед+ ньої підготовки. Для того, щоб від+ новити заборонену тоді партію ко+ муністів, утворили соціалістичну партію. Вождь її набув репутації борця за правду і справедливість, захисника переслідуваних журна+ лістів, знавця справ касетних і під+ диванних. Соціалісти очолили найвищий законодавчий орган держави. Для форми почали “ре+ форми”. Взяли у свої руки пошту і телеграф, усі шляхи сполучення, міліцію. Допомогли розвалити інс+ титуцію міжнародних зв’язків, послабити службу безпеки. Впри+ тул підійшли до національного банку. Темночервоних, від яких колись відкололися, до себе при+ кололи. І ті, які вчора розводили голубів миру, почали розводити бойових свиноподібних голубів. Випускати їх на екрани телевізо+ рів, щоб революційним кувіканням підривали основи “помаранчевої диктатури”, воскрешали зерна диктатури пролетаріату. Здавало+ ся, зосталось зовсім мало — взя+ ти “Зімній” і спитати: “Кто здесь временный?” А тут “парень” розбалакався… Ледь не звів усе на пси… Слава Вождю, ще є резерви. На Хрещатику “мускулами” у бро+ нежилетах пограли. Мовляв, ми й без указів уміємо “жорстко” “на страже спокойствия и мира” стоя+ ти. Парламентський “афганець” налякав, що для контрудару “дис+ труктивним силам” збиратиме не лише конструктивних своїх, а й “ветеранів силових структур” (чи+ тай НКВД, МГБ, КГБ, СМЕРШу, ГРУ). Аби ті “деструктивні сили” на революційні реформи не зазіхали. Незалежну самостійну соборну Україну розбудовувати “грушни+ кам” не заважали. Словом, усі передумови для другої великої соціалістичної рево+ люції ще є. І вождь ще посміхаєть+ ся. І соціалістичний лисуватий пар+ ламентський Геббельс щотрибунно “роздягає” “помаранчевих мрійни+ ків”. І тили надійно плавають у власному салі, час від часу вигулю+ ючи свої сідниці навколо трибуни… Все, здається, скрупульозно вира+ хувано, все визначено… І не визна+ чено лише одне — з яким “ліцом” буде соціалізм? Оце поки що й за+ тримує революційний порив і час генерального штурму…
“Хто зацікавлений у рабській покірливості, шукає невігласів”. · с. 4сторінка оригіналу ↗

НА РУЇНАХ СОВІСТІ

“Однако сегодня русским на “братской” Украине, по сути, запрещают говорить на род> ном языке. И речь идет не просто о признании или не> признании русского языка вто> рым государственным — служ> бам спасения Республики Ук> раина категорически запреще> но реагировать на русское “спасите”, лишь на украинское “рятуйте”… Александр Ржешевский, “На руинах толерантности”, (“Литературная газета”). Та “братская” Україна вже так допекла “старшому братові”. Місця живого нема. То “краде газ”. То ку+ рей дохлих “родичу” підкидає. По+
“Хто зацікавлений у рабській покірливості, шукає невігласів”. · с. 4сторінка оригіналу ↗

З КИМ ПОВЕДЕШСЯ, ВІД ТОГО НАБЕРЕШСЯ

“…Всегда была непонятна чу+ жестранным мудрецам”. Це з пісні. Про Росію. Тепер уже російським “мудрєцам” “нєпонятна” Україна. “По непонятным для нас причи+ нам, — висловлює “нєпоніманіє” дипломат Гр. Карасін, — в Украину закрыт въезд…” Кому — знаємо: жєрєновскім, затуліним і подібним до них “мудрєцам”… Здавалося б, що тут “понімать”. Слухай своє “Международноє рус+ скоє радіо” і роби висновки. “…Другим народам, которые живут на территории России, надо время-от времени напоминать, что они не дома, а в гостях. И пусть ведут се+ бя прилично…” У нас, в Україні, “другіє наро+ ди”, що проживають на нашій зем+ лі, зокрема росіяни, “вєдут сєбя прілічно”. А ось деяким зальотчи+ кам “надо напомінать, что оні нє дома, а в гостях”… Але, щоб не бу+ ло отого міждержавного “нєпоні+ манія”, мабуть, самій російській дипломатичній службі варто було б також дещо “понять”… Відправляєте, припустимо, лужкових, жєрєновскіх, рогозіних, сліських, затуліних чи інших, хто страждає галюцинаціями про “южные окраины России”, “звер+ ства бендеровцев и оуновцев”, “притеснение русскоязычников”, зробіть невеличку профілактику.
“Українське сіро>чорне рейдерство розмиває межу між дозволеним і свавіллям”. · с. 5сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

мити три промовисті прецеденти: конфлікт навколо найстарішої газети Дніпропетровська “Днепр вечерний”, навколо кіностудії імені Олександра Довженка та державної студії “Укрте+ лефільм”. Кожна з історій заплутана й неоднозначна, у кожної зі сторін усіх трьох конфліктів — свої аргументи й своя правда. Кожна з історій за мас+ штабами й ваговитістю задіяних сто+ рін потребує окремого серйозного журналістського розслідування. Так, у випадку з газетою “Днепр вечерний” ідеться про незавуальовану спробу дніпропетровського бізнесмена, де+ путата обласної ради від Партії реґіо+ нів Євгена Глоби в ході реорганізації газети з колективного підприємства в акціонерне взяти в свої руки повний контроль над газетою та її колекти+ вом. У випадку з двома студіями, що є не просто державними підприємства+ ми, а матеріальними символами роз+ витку українського кіно, осердям, на якому виписувалася його історія впродовж останнього півстоліття, довгі роки безгрошів’я, безчасся та бездоріжжя, зрештою, загнали їхні ко+ лективи в боргові й орендні зашмор+ ги, в яких студії стали легкодоступни+ ми жертвами сірого рейдерства. Ко+ лишній генеральний директор кінос+ тудії імені О. Довженка Микола Ма+ щенко 2000 року віддав ВАТ “Трест “Київміськбуд+1” ім. М. П. Загород+ нього дві ділянки студійної землі по вулиці О. Довженка в обмін на кварти+ ри для працівників кіностудії. Замість 10 % від загальної кількості побудова+ них квартир студія отримала лише три однокімнатні квартири, за які її змушу+ ють заплатити 9,5 млн. гривень, що становить її річний бюджет. Історія конфлікту між Укртелефільмом і Дер+ жавним комітетом телебачення та ра+ діомовлення ще заплутаніша. Закон+ ність угод про оренду для будівництва житлово+адміністративного комплек+ су землі, на якій розташована студія, що укладалися студійним керівниц+ твом у часи, коли Держкомтелерадіо очолював Іван Чиж, тепер піддається сумніву. Звільнення вже колишнього керівника Укртелефільму Олега Бій+ ми, коли той лежав у лікарні, ще біль+ ше затемнює суть та істину в цій істо+ рії. А прагнення об’єднати Укртеле+ фільм із збитковим конструкторсько+ технологічним бюро “Фотон” колек+ тив студії розглядає як спробу погано завуальованого рейдерського захоп+ лення. Який висновок із цього всього напрошується: країна, в якій рей+ дерство в свою карколомну орбіту втягує ЗМІ та кіностудії, дуже сер+ йозно ризикує не лише матеріаль+ ним добробутом, а й добробутом духовним. Українське сіро+чорне рейдерство, що, на думку 60 % екс+ пертів, 2006 року почастішало по+ рівняно з 2005 роком, розмиває ме+ жу між дозволеним і свавіллям, під+ штовхуючи до провалля, в якому па+ нує влада сильного, а не мудрого й правого. А це все, як відомо, нічого спільного з демократією не має.
“Українське сіро>чорне рейдерство розмиває межу між дозволеним і свавіллям”. · с. 5сторінка оригіналу ↗

Початок тексту може бути неповним — звірте зі сторінкою оригіналу

СУСПІЛЬСТВО І МИ

ємства іншим. Українського авантюр+ ного пасьянсу з утворення фіктивних, підставних структур, які займаються скуповуванням акцій, і з винесення судами сумнівних із правової точки зору рішень щодо арешту акцій, в єв+ ропейських умовах верховенства права ніхто не зуміє розіграти. Закон+ не поглинання підприємства без по+ передження дає змогу витіснити з ринку неефективний, не спроможний відстоювати інтереси підприємства менеджмент. Це розглядається навіть як позитивний, профілактичний за+ сіб, що спонукає менеджмент компа+ ній бути безперервно змобілізованим і націленим на максимальний резуль+ тат. Така форма законом дозволено+ го рейдерства називається на Заході грінмейлом. В Україні ж грінмейл далеко не найпопулярніша форма рейдерських атак: частка одвертого беззаконня або ж вельми хиткої узаконеності в бов’язаннях. Однак дійсність де+ монструє протистояння глобаль+ но+універсального, державного, божественно+нормотворчого та маленького, окремого, суб’єк+ тивного, людського. Звичайна людина, не спеціа+ ліст, не може і майже не намага+ ється розібратися в хитроспле+ тіннях професії крючкотворця; покладаючись на Бога і себе, во+ на впевнена лише в одному: від суми і тюрми не зарікаються. І го+ ре тому, наставляє традиція, хто насмілився вважати себе без+ грішним і непідсудним. Упоряд+ кована моральна система ціннос+ тей починає підмінятися багат+ ством, соціальним статусом, які дозволяють здійснювати амо+ ральні вчинки. Підкуп узаконю+ ється як можливість владної осо+ би. Поки ця особа не ототожню+ ється з грошима, її повноваження залежать від походження і зв’яз+ ків “при дворі”.
“Українське сіро>чорне рейдерство розмиває межу між дозволеним і свавіллям”. · с. 5сторінка оригіналу ↗

РЕЙДЕРСТВО В УКРАЇНІ — ЗА КРОК ВІД ПРОВАЛЛЯ, ЗА МИТЬ ВІД СВАВІЛЛЯ

ТОЧКА ЗОРУ Жанна БЕЗП’ЯТЧУК Економічно+соціальна й політич+ на нестабільність у країні має дуже розмаїту симптоматику: від вулично+ го жебрацтва до скандального звіль+ нення міністра закордонних справ. В українських реаліях серед усіх три+ вожних сигналів негараздів і проблем рейдерство як спроба боротьби за свої бізнесові інтереси є, безпереч+ но, одним із основних симптомів. Як тільки+но в Україні відбувається зміна владної команди, неодмінно почина+ ється перерозподіл власності. Рей+ дерство в цьому ритуалі політично+ економічного штурму вже традиційно є дієвим і перевіреним засобом наро+ щування бізнесової, а отже, й полі+ тичної потуги. Причому в Україні не+ має жодної політичної сили, що, по+ бувавши при владі, не вдалася б до цього інструменту. Приписування рейдерського розгулу донецьким як їхнього ексклюзивного методу вирі+ шення корпоративних суперечок і поглинання чужого бізнесу підживле+ не не бажанням визнати, що й пома+ ранчеві, прийшовши до влади в 2005, не цуралися заносити дамоклів меч рейдерства над цікавими для них об’єктами господарювання. Найяс+ кравішим і найвідомішим прикладом є боротьба за контроль над Обленер+ го в інтересах бізнесмена Костянтина Григориша, підтримуваного Петром Порошенком. Тому після завоювання будинків на Грушевського донецько+ морозівським тандемом нова хвиля рейдерських атак є явищем законо+ мірним і фактично неуникним. В українському законодавстві феномен рейдерства нормативно не визначений і комплексно не вре+ гульований, тому офіційної й одноз+ начної дефініції цього поняття у нас немає. Рейдерством в Україні імену+ ють доволі широкий спектр дій — від недружнього, але законного погли+ нання одного підприємства іншим до одверто незаконного, силового захоплення певного об’єкта госпо+ дарювання. Межа між законними ді+ ями, авторизованими рішеннями суду, та фактичним бандитизмом і свавіллям в українських реаліях час+ то вельми хитка, що є вкрай тривож+ ною тенденцією. Один із найпоширеніших прийо+ мів захоплення ласих об’єктів госпо+ дарювання — скуповування акцій мі+ норитарних власників, які часто не+ задоволені своїм безправ’ям і від+ стороненістю від корпоративного уп+ равління підприємством. Також кон+ троль над підприємством можна встановити шляхом купівлі його бор+ гів, — це дає змогу увійти до ради кредиторів і далі вершити долю ще донедавна чужої і недоступної струк+ тури. Процедури санації та банкрутс+ тва часто є фінальними акордами рейдерського захоплення підпри+ ємств. Індульгенцію на рейдерські маневри зазвичай дають українські НОВА ДУХОВНІСТЬ суди. Іноді трапляється, що обидві сторони конфлікту озброюються двома протилежними за суттю судо+ вими рішеннями, що вже є проявом очевидного правового свавілля. Ко+ румпованість українських судів і чи+ новників — ось один із головних фак+ торів процвітання рейдерства. Згід+ но з результатами експертного опи+ тування, проведеного Центром дос+ лідження корпоративних відносин у листопаді 2006 року, 86,7 % експер+ тів вважають, що корумпованість працівників правоохоронних органів, податкової та судів сприяє збільшен+ ню кількості рейдерських атак. Сьо+ годні в Україні розгляд позовів при корпоративних спорах не обов’язко+ во має відбуватися за місцем офіцій+ ної реєстрації підприємства. Як нас+ лідок, гіпотетично районний суд ін+ шої області може вирішувати долю стратегічно важливих для держави підприємств. А це дає змогу розшу+ кати в загальноукраїнських масшта+ бах лояльного, дружньо налаштова+ ного до певної сторони суддю. Про+ галини, лакуни у вітчизняному корпо+ ративному праві є ще однією причи+ ною рейдерського розгулу на наших теренах. Так, за даними доповіді що+ до так званих перехідних держав Єв+ ропейського банку реконструкції та розвитку, оприлюдненої наприкінці 2006 року, Україна разом із, скажімо, Таджикистаном та Білоруссю нале+ жить до країн із найгіршим станом корпоративного законодавства. У цей же час, наприклад, Казахстан і Росія, за даними доповіді, вже мають корпоративне законодавство, мак+ Фото О. Литвиненка симально наближене до найкращих світових стандартів. Україні конче потрібно вдосконалювати своє зако+ нодавче регулювання акціонерних товариств, процедури банкрутства, корпоративного управління. При проведенні Центром дос+ лідження корпоративних відносин уже згаданого опитування 42,9 % експертів визнали, що рейдерство в Україні має сьогодні негативні нас+ лідки для національної економіки, в якій в умовах рейдерського засилля частим є зниження економічної по+ тужності підприємств, задіяних у корпоративних спорах, а також, що найголовніше, не захищені права власності. Це, у свою чергу, переш+ коджає притоку іноземних інвести+ цій в Україну. Ось таке майже зам+ кнуте коло. 21,4 % експертів вважа+ ють, що найгірші наслідки рейдерс+ тва проявляться в Україні не в по+ точний момент, а у перспективі. Що, однак, посилює негативний харак+ тер феномену. 78,6 % опитаних екс+ пертів стверджують, що рейдерство негативно позначається на міжна+ родному іміджі України. Рейдерство є явищем, характер+ ним для будь+якої перехідної, неста+ більної економіки. До початку 2000+х рейдерство фривольно розгулювало просторами сусідньої Польщі. Так са+ мо воно ширилося й російськими просторами. Окрім того, рейдерство має місце й у країнах Західної Євро+ пи, проте там воно проявляється в абсолютній більшості випадків в єди+ ному форматі — недружньому, але законному поглинанні одного підпри+ від фінансових можливостей то+ го, кому ця справедливість пот+ рібна. Наш громадянин звик до практичного сюжету хабарниц+ тва, який може бути декорований у різні алегоричні звороти: “від усієї душі”, “дарунок від серця”, “на свято”, аби показати щирість дарунку. Зазвичай він розрізня+ ється на власне “подарунок” і на “гостинець”, залежно від якості послуги. Хабар як спосіб здій+ снення своїх планів і сподівань втілився в життєву мудрість ідіо+ матичних конструкцій: “Не підма+ жеш — не поїдеш”, “З миру по нитці — голому сорочка”, “Бути у воді — і не напитися?!” Сюжет про хабарі супроводжує також інший важливий мотив — мовчання за+ кону, недоступність якого для бу+ денної свідомості майже аксіома: “Закон як дишло, куди повернув, туди й вийшло”, “Закон — павути+ на: джміль проскочить, муха нас набагато вища. Так, фахівці, щоб якось упорядкувати розмаїття рей+ дерського креативу в Україні, виок+ ремлюють “біле”, “сіре” та “чорне” рейдерство. “Біле” — це, зрозуміло, грінмейл, якого в нас найменше. “Чорне” — це одвертий бандитизм, що має яскраві театралізовані форми зовнішнього виразу, коли бійці при+ ватних охоронних фірм у камуфляжі й касках беруть в облогу будинок адмі+ ністрації підприємства, а потім викру+ чують руки працівникам. І, нарешті, “сіре” рейдерство — це будні україн+ ського рейдерства, коли ніхто, навіть наймудріший суддя, вже не може достеменно розібратися, хто винний, а хто — ні. Спроба рейдерської атаки абсолютного лідера з рейдерства в Україні фінансово+промислової групи “Приват” на олійноекстракційний за+ вод “Олейна” в Дніпропетровську, що належить європейській мультинаціо+ нальній компанії Bunge, спонукала останню до привернення уваги між+ народної спільноти й української вла+ ди до проблеми незаконного рей+ дерства в Україні. Компанія зверну+ лася до структур Європейського Со+ юзу з відповідними заявами. А це вже для України з її євроінтеграційними стратегічними планами вкрай непри+ ємний факт, надто якщо скорелювати його з думкою експертів щодо нега+ тивного впливу рейдерства на міжна+ родний імідж країни. Однак останньою краплею у сіро+ чорному морі українського рейдерс+ тва є спроби рейдерських атак на об’єкти не комерційні, а культурні. За останній час в Україні можна виокре+ зав’язне”. В суспільній свідомос+ ті, таким чином, стверджується скепсис і недовіра до закону, до можливості правового вирішення проблеми. Хабарництво — не просто по+ рушення закону чи підрив мо+ ральних основ. Воно — своєрідне мистецтво, яким володіють ті, хто вважає подарунок (хабар) закон+ ною компенсацією його не зовсім правильної (неправедної) дії. Протистояння людської прав+ ди й закону, що породжувало со+ ціальну нетерпимість, намагало+ ся подолати християнство, яке впорядкувало етично+правову культуру, поставило під мораль+ но+релігійну експертизу безза+ конність і безконтрольність пред+ ставників влади й багатих людей. Законодавство країн, які декла+ рують себе як демократичні, пуб+ лічно стверджує новий статус лю+ дини, номінально рівної оточую+ чим у своїх можливостях і зо+
“Українське сіро>чорне рейдерство розмиває межу між дозволеним і свавіллям”. · с. 5сторінка оригіналу ↗

ХАБАР І КОРУПЦІЯ

Рубрику веде Володимир ІЛЬЇН, доктор філософських наук, професор Київського національного університету імені Т. Шевченка ІІ. У нашій реальній дійсності ха+ бар — один із доказів ліберальних відносин: чиновники, бізнесмени, інтелігенти, робітники, селяни — всі приходять до нього як до без+ відмовного способу вирішення термінових проблем. Інше дже+ рело хабара — відсутність закону; гербовий папір чи папір із печат+ кою означають більше, ніж дер+ жавний закон, указ президента чи наказ міністра. Кожний чиновник має право трактувати постанови державної влади, до якої “далеко і високо”, як йому захочеться, але за умови відповідного підношен+ ня. Суть хабара — звільнити себе від неприємностей або вирішити нагальні проблеми. Гроші, як го+ ловна суть підношення або хаба+ ра, змінюють вектор сподівань на справедливість. Вона є, її можна домогтися, встановити, але за відповідну плату. Все залежить
“Який це благословенний народ! Який він численний! Як ревно він береже православну віру!” · с. 6сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

надії, що той… з’їсть його останнім. І за два тижні Січ впала. Тепер уже остаточно і назавжди. Самого Кал+ нишевського запроторять на два+ дцять п’ять років у соловецьку яму+ темницю. Сам кошовий ні на мить не відступиться від України, його дух вразить і вражатиме багато по+ колінь українців, та хай і останній, але таки бій із підступними “союз+ никами” — окупантами мав би біль+ ший історичний сенс. Адже козаки вміли і перемагати, і помирати, не втрачаючи честі. Текелій нищив Січ, вивозив гармати, а Калнишевський ще вів переговори… Чи не здається вам, дорогі мої українці, що так само довго “заво+ дили” і налаштовували на конкретні дії і Віктора Ющенка? Можливо, аж занадто довго, поки він почав усві+ домлювати себе Президентом Ук+ раїни? Доброта, всепрощення, поб+ лажливість до ворогів… Це наша сила чи слабкість? Наш генетичний ключ чи випадковий збіг епох і ви+ йому поеми та оди про його походи, війни з ворогами православної віри й перемоги. Нехай зовнішність його й непоказна, але з ним Бог, а це вже велика річ. Молдовський господар Василь був кремезний, суворий з ли+ ця, показний, владний, слово його виконувалося беззаперечно, він сла+ вився в усьому світі, володів велики+ ми маєтностями й скарбами, а проте все це не допомогло йому, і як у пер+ ший свій похід, так і вдруге, і втретє, і багато разів він удавався до втечі. Який контраст, Хмелю, між гуч+ ним іменем твоїм, діяннями й зов+ нішнім твоїм виглядом! Воістину Бог з тобою, Він, який поставив те+ бе, щоб визволити свій обраний на+ род од поневолення ляхами, як у давнину Мойсей вивів ізраїльтян з єгипетської неволі, той потопив вій+ сько фараонове в Червоному морі, а ти знищив і вибив ляхів, гірших за єгиптян, своїм гострим мечем. Хва+ ла Господові Богу, Який здійснив через тебе, Хмелю, усі великі чини! Якщо траплялося, хто+небудь чись до свого війська. На ньому був білий дощовик. Перед заходом сон+ ця він, попросивши вибачення, прислав нам грошей на дорогу й листи до урядовців підвладних йому міст, аби нам усюди надавали житло, харчі, питво, коней і повози, а також листи до царя московсько+ го та воєводи путивльського. Знай, читачу, що держава ляхів складалася з трьох частин: одна частина — та, яку відібрав у них і опанував гетьман Зиновій Хмель+ ницький; вона пролягла з півдня на північ і зі сходу на захід на місяць шляху, вся наповнена людом, укріп+ леними містами+фортецями, як гра+ нат зернами; друга частина — та, що досі залишається в руках поля+ ків; третя частина — між цими дво+ ма, яку гетьман дотла спустошив: спалив міста й інші поселення, пе+ ребив там чоловіків, причому біль+ шина мешканців стала татарськими бранцями, і перетворив її на без+ людну пустелю, кордон між ним і ля+ хами на відстань кількох днів шляху. Знай же, що у Хмеля вісімна+ дцять полковників, тобто пашів, ко+ жен із них править округою з ба+ гатьма містами й фортецями з мно+ жеством люду. Четверо+п’ятеро з цих вісімнадцяти полковників ма+ ють під своєю владою кожен сорок, п’ятдесят і навіть шістдесят міст. Вони повинні утримувати військо в шістдесят, п’ятдесят, сорок тисяч; найменший серед них має під своєю рукою тридцять+сорок міст, а вій+ ська — двадцять+тридцять тисяч. Ті, що нижчі за рангом, мають під владою кожен по двадцять посе+ лень і не менше, а війська — по двадцять тисяч і не менше. Усі за+ гони, що налічують понад півтисячі козаків, стають під гетьманову ру+ ку, коли засурмлять у похід. Вони досконало навчені усіляким вій+ ськовим мистецтвам. Нині в геть+ мана близько ста тисяч хоробрих молодиків, вправних у верховій їз+ ді, володінні зброєю. Раніше це вій+ сько складали просто селяни. Вони не мали військового досвіду, але поступово його набули. Згадані ж парубки змаленства навчалися верховій їзді, стрільбі з рушниць, луків, метанню списів, гартувалися в хоробрості. Треба зауважити, що козаки не отримують платні. Посполиті сіють хліба скільки хочуть, потім жнуть його й звозять до своїх засіків. Ніх+ то не бере з них ані десятини, ані чогось подібного — від усього цього їх звільнено, в країні козаків не зна+ ють, що таке податки. Але Хміль од+ дає на відкуп утримувачам митниць увесь митний збір з купців на кор+ донах своєї держави, а також при+ бутки від продажу меду, пива, горіл+ ки за сто тисяч динарів (червінців). І цього вистачає йому на цілорічні державні витрати. А населення по+ датків не сплачує. Оці відомості про Хмеля й коза+ ків, описані докладно, старанно й правдиво після багатьох розпиту+ вань та перевірки, я зібрав, пере+ свідчуючись у їхній достовірності, з чималими труднощами. Скільки но+ чей, забувши про відпочинок, я про+ сидів над цими нотатками. Щодо згаданої фортеці Богу+ слава, то вона дуже міцна, оточена двома стінами й двома валами. Ве+ жі її численні, а з полуденного боку фортецю захищає цілком висока гора. Попід нею тече згадана ріка Рось, з води виступають величезні скелі. У фортеці побачиш великі й пишні палаци, що належали ляхам, поблизу — їхній костел. Наш влади+ ка патріарх дозволив освятити його й правити в ньому, бо козаки раніше руйнували, зрівнювали з землею всі їхні костели, думаючи викоренити в такий спосіб саму пам’ять про ля+ хів; через те вони покинули наприз+ воляще їхні величні житла та інші будівлі, перетворили їх навіть у нуж+ ники — ненависть до релігійних во+ рогів найдужча”. Далі буде.
“Який це благословенний народ! Який він численний! Як ревно він береже православну віру!” · с. 6сторінка оригіналу ↗

УКРАЇНСЬКИЙ ШЛЯХ

МАНДРІВКИ ІСТОРІЄЮ З ВОЛОДИМИРОМ ЯВОРІВСЬКИМ Продовження. Початок у ч. 15, 16, 18, 20. Хочу нагадати вам, що мої душа і розум натрапили на унікальний до+ кумент української, вже відстояної історії, — перекладений україн+ ською і донесений до нас письмен+ ником, моїм земляком, класичним українським прозаїком із Вінниці Миколою Рябим. Ідеться про до+ рожні записи араба Павла Халеб+ ського, зроблені через півроку піс+ ля Переяславської ради, літа Божо+ го 1654 в Україні. Цей документ на три з полови+ ною століття “загубився” для укра+ їнців, хоч його велетенськими нак+ ладами видали наші сусіди, про яких, до речі, Павло Халебський висловився у своїй книзі не лише холодно, відчужено, а й негативно чи й осудливо. Микола Рябий від+ дав кілька років свого життя, щоб перекласти книгу живою, сокови+ тою українською мовою, прокомен+ тувати всі неясності, допущені мо+ лодим християнським арабом, а найголовніше — видати цю книгу під назвою “Україна — земля коза+ ків”. Мізерним накладом, але з ґрунтовними коментарями Миколи Рябого на рівні добротного історика та ілюстраціями художників із Він+ ниччини — Валентина Тишецького, Михайла Чорного, Юрія Кізімова, Івана Грищука. Я не маю сумніву, що найближ+ чим часом це історичне свідчення стане всенародно доступним, бо буде видане масовими накладами, що його вивчатимуть у школі, що цю книгу цитуватимуть українські (справді українські!) політики, пре+ зиденти, політологи, український люд. Це мусить статися, бо Павло Халебський навіть “хохлів” і “мало+ росів” переконує, що ми з вами — нація віддавна висококультурна, цивілізована, господаровита і муд+ ра. Ми вже тоді були Україною, зем+ лею козаків, а наш північний сусіда ще був “молодшим братом”, Росії ще не було, а існувала країна на ім’я Московія. Павло Халебський побачив укра+ їнців після страшної, всезнищуваль+ ної українсько+польської війни, два тижні потому, коли польські карателі заскочили українське південне По+ ділля саме на Великдень, сікли шаб+ лями український люд, що молився по церквах. Але й після цієї трагедії моєї малої батьківщини — Південної Вінниччини він побачив українців як націю цивілізовану, освічену, куль+ турну, боговірну і неповторну. Порів+ няно з Україною Московія (молодого араба з Сирії важко звинуватити в упередженості) була 1654 року дрі+ мучою провінцією, хоч вважала себе після Переяславської ради вже все+ могутньою метрополією. Тож слухаємо Павла Халебсько+ го, який зі своїм батьком — право+ славним патріархом Макарієм Тре+ тім після знайомства з Південним Поділлям між Дністром і Південним Бугом дістався до Богуслава, де зустрічається з гетьманом, першою особою тодішньої України — Богда+ ном Хмельницьким. Це унікальне іс+ торичне свідчення. Іноземець, лю+ дина з іншого, мусульманського світу, з іншої цивілізації зустрічаєть+ ся навіч із Хмелем. І неупереджено описує його, не знаючи, що це буде рідкісний документ для української нації і через кілька століть поспіль. Слухаємо. “Загледівши звіддалеки нашого патріарха, гетьман спішився, це са+ ме учинив і його супровід, підступив до патріарха, тричі уклонився і, поці+ лувавши поли його мантії, припав до хреста в його десниці. Наш владика патріарх поцілував його в голову. Де очі ваші, господарі Молдови й Волощини?.. Де ваша пиха?.. Жо+ ден з вас — не рівня будь+кому з гетьманових полковників!.. А Гос+ подь справедливо й слушно осипав гетьмана подарунками й наділив щастям мірою, недосяжною царям. Гетьман тут+таки узяв попід руку нашого владику патріарха і рушив з ним зі сльозами в очах крок по кро+ кові до фортеці, поки не увів досе+ редини. О читачу! Ти міг би бути свідком мудрості його промов, його лагід+ ности, покірливости, смирення й сліз, бо він був вельми радий нашо+ му владиці патріархові, надзвичайно його полюбив і сказав: “Удячний Бо+ гові за те, що удостоїв мене перед смертю побачити твою святість!” Вони багато про що розмовля+ ли, і все, про що просив гетьмана наш патріарх, він покірливо спов+ нив. Серед іншого мовилося про волоського господаря Костянтина та бояр. Вони перебували у велико+ му страхові перед гетьманом, чека+ ючи, що він зненацька упаде на них зі своїм військом, покарає за все те, що учинив над козаками господар Матвій, розбивши Тимошів загін, багатьох умертвивши та взявши до неволі. Вони дуже прохали нашого патріарха поклопотатися за них пе+ ред гетьманом, умовити його напи+ сати їм заспокійливого листа. Геть+ ман уволив його волю й надіслав волохам такого листа. Новий гос+ подар Молдови також дуже боявся, що гетьман відомстить молдованам за смерть свого сина Тимоша та за інші мерзенні вчинки щодо козаків. Гетьман простив і їм, надіслав
“Який це благословенний народ! Який він численний! Як ревно він береже православну віру!” · с. 6сторінка оригіналу ↗

Початок тексту може бути неповним — звірте зі сторінкою оригіналу

НАЦІОНАЛЬНОГО ЖИТТЯ

свого листа у відповідь на їхню супліку”. На мить перерву документальну оповідь Павла Халебського, бо ме+ ні, мабуть, як і вам, братове україн+ ці, після отакого наближення до “живого” Хмеля, напрошується, не+ відступно стоїть за плечима, прони+ зує свідомість прекрасна, але й трагічна паралель із нинішнім днем України. Історики давно вже сушать голови над загадкою: а чи розпочав би Богдан могутню національно+ визвольну війну за Україну, якби його не принизив гоноровитий по+ ляк, чигиринський підстароста Чап+ линський, напавши на хутір Субо+ тів? Навіть якщо за цим стояв поль+ ський король Владислав, який праг+ нув позбутися монопольного впли+ ву магнатів на польську владу та на+ хабства зарозумілої й пихатої шлях+ ти, яка тероризувала і короля, і Ук+ раїну. Король подарував “реєстро+ вому” Богданові права на Суботів, але Даніель Чаплинський зумисне спровокував його, спершу жорсто+ ко побивши сина Юрася, а тоді й за+ хопивши Суботів і позбиткувавшись над родиною Хмельницького. І водночас низка істориків, а особливо Павло Загребельний у своєму романі “Я, Богдан…” схиля+ ються до думки, що саме надмірна сентиментальність, м’якість, довір+ ливість безстрашного військового стратега всеєвропейського масшта+ бу Хмельницького спричинилися до поразки під Берестечком і привели, зрештою, до Переяславської ради і до великої Руїни в Україні. А тоді легендарний кошовий Калнишевський 1775 року в трагічні дні початку ліквідації Запорозької Січі Катериною, ув’язався у довгі, безнадійні перемовини з росій+ ським генералом Текілієм. Калниш був типовим українським “миро+ творцем”, який годує крокодила в падків? Це наша доля чи наше прок+ ляття? Це заповіт Божий чи кара Божа? Задумаймося над цим. Му+ симо задуматися, бо вже в багатьох поколіннях українців це творить на+ шу спільну та кожного зосібна до+ лю. А поки що читаємо далі Павла Халебського: “Відтак гетьман став розпитува+ ти нашого владику патріарха про те, що його хвилювало. Після цього ми обдарували Хмеля, принісши на тацях, засланих за їхнім звичаєм рушниками, ула+ мок каменю з кров’ю Господа нашо+ го Ісуса Христа зі святої Голгофи, дзбан зі свяченим миром, шкатулку з мускусним милом, пахуче мило, халебське мило, шкатулку з цукер+ ками, ладан, фініки, абрикоси, риж, горнятко з кавовими зернятами, тобто з кавою, бо він любить каву, китайську корицю (кассію) та кош+ товні — великий і малий — килими. Навпроти гетьмана сиділи гене+ ральна старшина й десятеро з його полковників. Усі вони, за їхнім звичаєм, го+ лять бороди. Козак — це якраз той, хто голить бороду й кохає пишні ву+ са, а полковник — це те саме, що паша чи емір. Цей Хміль — муж поважного ві+ ку, але щасливий Божим благосло+ венням, а тому він — проводир справдешній: щирий, спокійний, мовчкуватий, не цурається людей, усіма справами займається осо+ бисто, помірний у їжі, питві та одя+ гові, наслідуючи спосіб життя най+ величнішого з царів Василя Маке+ донянина, як про це оповідає істо+ рія. Кожен, хто побачить його, диву+ ватиметься йому, мовлячи: “То ось який він, цей Хміль, чиє ім’я та сла+ ва набули світового розголосу!” Як нам оповідали, у європей+ ських країнах складали в похвалу приходив до нього зі скаргою під час учти чи хотів щось повідомити, то гетьман завжди говорив стиха, аби нікому не заважати, — такий повсякчасний їхній звичай. Запро+ сивши до трапези, він посадовив нашого владику патріарха на покут+ ті, а сам сів на нижчий ослін, оддаю+ чи тим самим шану йому, не так, як господарі Волощини й Молдови, які самі вмощувалися на покутті, а пат+ ріарха садовили нижче себе. Довелося бачити, як подавали горілку до столу мисчинами — ко+ заки зазвичай черпали коряками і пили таку міцну, що вона горить у вогні. А на цю гетьманову учту го+ рілку подали вищого ґатунку в сріб+ ному поставцеві. Він спочатку при+ прошував пригубити нашого влади+ ку патріарха, слідом пив сам і часту+ вав кожного з нас. Господи, поди+ вись на цю душу з праху земного! Дай, Боже, йому тривалого віку! Він не утримує ні підчашого, ні пода+ вальників, які наливали б і подавали йому питво й страви, як це водиться у царів і правителів. Відтак було по+ дано до столу розмальовані че+ реп’яні вагани з рибою соленою та вареною та іншими стравами. Не було ні срібних тарелей, ні келихів, ні срібних ложок, ні іншого начиння, хоча кожен з його старшин має по декілька скринь, напханих тацями, келихами, ложками та іншим начин+ ням, срібним і золотим, відвойова+ ним у ляхів. Але усім цим нехтують, перебуваючи в таборі чи в поході, коли ж удома живуть тихо+мирно, тоді інша річ. Пополудні гетьман попрощався з нашим владикою патріархом, провівши його за фор+ течну браму, і сів у свій повіз+одно+ кінку. Він не має королівських карет, оздоблених коштовними тканинами й запряжених цугом баскими кінь+ ми, хоча в гетьмана таких тисячі. Він тут+таки поїхав під зливою, подаю+
“Велич душі дружить з любов’ю до істини”. · с. 7сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

матеріально. На банківський раху+ нок кожного перераховується що+ місяця сто доларів. Гарантована вища освіта, житло, автомобіль і підтримка у власній справі. Та на+ віть за цих умов дітей стимулюють до навчання і праці. У закордонну мандрівку нині поїхала половина зних, найстаранніші. Але влітку всі оздоровлюватимуться на мор+ ському узбережжі. Здається, все, чого не мав у власному дитинстві Іван Суслов, він прагне дати дітям. І це природно, якби йшлося тільки про власних, але його сини вже до+ рослі, допомагають батькові й так само сердечно ставляться до наз+ ваних братів і сестричок. Коли гості, навіть високопо+ важні, з інших держав приїжджа+ ють подивитися цей сімейний бу+ динок, екскурсію проводить дру+ жина, а Іван Суслов чекає візитерів у офісі. Це правило запровадив після одного випадку, коли при гостях дітвора кинулася насампе+ ред до нього, аби пригорнутися до батька, поцілувати його. Тоді й по+ чув скептичні слова одного з біз+ несменів: “Он як вимуштрував Сус+ лов дітей, аби показували на лю+ дях, що люблять його”. Гірко вріза+ лося в пам’ять, бо чи знають ті, хто приїжджає з цікавості, як доводи+ лося боротися за кожну дитину, щоб забрати з нелюдських умов сюди, як одне дівча написало лис+ та своїм маленьким родичам, які вже жили в будинку Суслова, щоб вони попрохали татуся Івана заб+ рати і її з дитбудинку. А він сам, згадуючи дитинство, коли не мав власного ліжка, і службу у війську сприйняв, як благо, бо годували і було де спати, тепер переживає кожну важку історію недолі цих ді+ тей як власну. І не міг змиритися, коли директор школи одного разу не пустив на дискотеку його “ін+ тернатівських”, Суслов забрав їх, як скривджених пташат, і побуду+ вав свою залу під дискотеку. Але величніші його проекти — це храм, який звів над Роставицею, а біля нього хоче створити Алею Святих. Це будуть скульптури тих визначних людей, які творили бла+ годійні справи для України. Іван Суслов поїздив по світах, бачив прекрасні пейзажі й багаті землі, але любить тільки свою рідну. Алею відкриватимуть скульптури його батьків. А в своїй дивовижній роди+ ні він хоче мати 50 дітей. Розмірко+ вуючи теоретично, я й досі запи+ тую себе, чому він це робить. Але тільки до тієї миті, коли цей, гарто+ ваний життям, великий розумний чоловік втрачає крицеву мужність і плаче, розповідаючи про всіх 24+х Своїх дітей…
“Велич душі дружить з любов’ю до істини”. · с. 7сторінка оригіналу ↗

Закінчення статті «СУСПІЛЬСТВО І МИ», с. 5

СУСПІЛЬСТВО І МИ

Наталя Миколаївна Суслова з дітьми Іван Миколайович знає з власно+ го дитинства, що таке прокинутися голодним і не сподіватися на ситний сніданок. Їх у родині було дванадця+ теро, і матуся обливалася слізьми, не в змозі нагодувати дітей. Якось дорогою до школи він зайшов за то+ варишем, а того саме напучувала мама: “Доки не з’їси яєшні і бутер+ брода з ковбасою, з дому не ви+ ходь”. Голодний Іванко вихопився на вулицю, нарвав листя вишні й, жую+ чи цей терпкий свій сніданок та об+ ливаючись слізьми, біг до школи з гіркими думками: “Чому доля поси+ лає одному щедрою рукою, а іншому і крихти не дає?” Цю дилему вирішу+ вав потім через власну життєву фі+ лософію. Здібний у навчанні й кміт+ ливий ще з юних літ, мав талант опа+ нувати будь+яку справу, і коли зміг зайнятися підприємництвом, за ко+ роткий час перетворив місцевий збитковий маслокомбінат на висо+ корентабельне підприємство. Ще більше створив робочих місць зав+ дяки тому, що поставив на ноги інші промислові підприємства та сільські господарства району. І щоразу при+ бутки і високі стандарти життя не оберталися розвалом і зубожінням для довколишніх сіл, як це відбува+ ється в околицях володінь інших можновладців. Навпаки, тут люди мають добрі заробітки, території під+ приємств і сіл облагороджуються, Іван Миколайович сам зініціював закладання величезного парку на тисячі дерев, фірма Суслова збуду+ вала у Сквирі два приміщення під фі+ ліали київських ВНЗ, за свої кошти направляла на навчання дітей із бід+ них родин, фінансово підтримувала численні благодійні акції. Не знаю, чи описувала б я за+ хоплено здобутки навіть таланови+ того і працьовитого підприємця на “окремо взятій території”, його во+ лодіння з найсміливішими архітек+ турними спорудами, до речі, гос+ подар переважно сам і проектує, якби не побачила в цих чарівних місцинах дітей, які переконають кожного, що це й насправді одна велика родина. Калейдоскоп, зіб+ раний із коротких розповідей і вра+ жень. Їхні умови життя можна наз+ вати розкішними: затишні спальні й кімнати для навчання і відпочинку, комп’ютерний клас, спортзал, на+ віть свій маленький театр, де влаш+ товують свята і вітають іменинни+ ків. А в саду клумби, дерев’яна скульптура з героями казок, вигад+ ливі гірки і загадкові дерева з “мис+ ливським будиночком” у вітті, де ховають подарунки дітям. Багато зних тут уперше почали усміхатися і не боятися дорослих, і довіряти свої таємниці мамі Наталі Микола+ ївні, бо чи не з кожним їй довелося побути на стаціонарному лікуванні в районній лікарні, з’ясовувати шкільні проблеми, привчати новач+ ків до нових стосунків у великій ро+ дині братиків і сестричок. Ці діти з гірким досвідом минулого, але не забалувані й не пещені новим ком+ фортом. Спокійна атмосфера з лю+ бов’ю до кожного, на моїх очах ма+ люк, минаючи кухню, побачив там одну з сестер, побажав їй “смачно+ го”, як зазвичай, і помчав у своїх справах. У день нашого приїзду всі діти допомагали виховательці при+ бирати перед парканом вулицю, навіть найменші поралися з совка+ ми. У школі дітей із сімейного бу+ динку Івана Суслова хвалять: усі гарно вчаться, переважно відмін+ ники, грають на музичних інстру+ ментах, співають. Іван Миколайо+ вич сам перевіряє щоденники кож+ ного і проводить “виховну годину”. Ось зразок. Хлопчик, якого в дім взяли недавно, вередував звичним для нього засобом: ліг на підлогу і з вереском молотив ногами. Наталя Миколаївна, майже плачучи, зате+ лефонувала чоловіку. Суслов відвів малого в кімнату для навчання і сказав, що доки інші на прогулянці, Іван Миколайович Суслов одержує орден Миколи Чудотворця на VII Міжнародному конкурсі української мови той повинен зробити домашнє зав+ дання. Далі з його слів: “Малий там, за дверима, а я тут мучуся, жаль мені його. Але ж треба, щоб він від+ чув авторитет батька, бо й далі в житті буде домагатися свого істе+ риками. Нарешті не витримую, за+ ходжу, сів коло нього, запитую: “Не ображаєшся на мене?” А він обій+ няв мене і плаче: “Ти й насправді мій тато?!” Я сам вже плачу і кажу: “Аякже!” А він: “То де ж ти так довго валандався, що не забрав мене до+ дому раніше?” — “Та, — кажу, — я теж був неправильний, як оце ти сьогодні”. Одну з дівчаток, напівсироту, до будинку привів рідний батько. Іван Миколайович сказав, що прийме дитину, але попросив батька навідувати її і запропонував роботу з гарною платнею, аби лиш той лишився у Сквирі, і дівча мало рідну людину. Та чоловік уже на третій день поїхав із міста і більше не озивався. Є значно драматичніші історії вихованців цього незвичного сі+ мейного будинку, яким не опікуєть+ ся держава. Але Іван Миколайо+ вич, розповідаючи їх, зауважує: “не для публікації”, бо думає про репу+ тацію і майбутнє своїх названих ді+ тей. А вже тепер забезпечує його організацій країни та представни+ ків українських і міжнародних фондів, повідомила голова журі конкурсу Світлана Куц, і додала, що імена членів журі до нагород+ ження не розголошуватимуть. Подібні конкурси вже здобули визнання у світі. Так, у Східній Єв+ ропі “Благодійниками Року 2006” стали СУАЛ у Росії, банк BRD (гру+ па Societe Generel) у Румунії, енергетичний холдинг CEZ у Чехії, розповів член оргкомітету конкур+ су, директор Українського Форуму ґрантодавців Ігор Попов, і україн+ ський конкурс має стати одним із серії подібних заходів і сприяти розвитку благодійності в нашій країні.
“Велич душі дружить з любов’ю до істини”. · с. 7сторінка оригіналу ↗

АЛЕЯ БЛАГОДІЙНИКІВ

Валентина ДАВИДЕНКО Нинішні столичні дні забарв+ лені соціальною втомою, і дифу+ зія мітингових зібрань на цен+ тральному майдані схожа на картинку з кінострічки, відмота+ ну років на сорок назад. Такі ж мітинги чи зібрання без потреби і пристрасті, тільки в нинішніх більше цинізму. Бо люди, яких називають “з народу”, прихо+ дять постояти день на спеці чи дощі за визначену платню. А по+ літики змагаються за власні ни+ нішні й майбутні пріоритети. І що в такому непевному часі пови+ нен робити дорослий і працьо+ витий чоловік, який змалечку звик трудитися — важко, але з віддачею, облаштовуючи своєю працею обійстя, село, землю, яку віддано шанує. І як нормаль+ ний український господар праг+ не добробуту, любить власну ро+ дину та ніколи не забуває про численних родичів і сусідів аж до околиць рідного села та й близького містечка. Має дос+ татньо сили і відваги, щоб боро+ нити принципи, набуті за життя, але катастрофічно втрачає свою кри+ цеву міць перед одним — сльозою скривдженої сироти. І тоді розпові+ дає сам, майже зі схлипом, розчу+ люючи до сліз своїх гостей, життєві біографії дітей, яких ніколи не ба+ чать гарно виголені й не скривдже+ ні голодною дієтою оратори зі сто+ личного Майдану. Бо для цього треба ходити без почту і журналіс+ тів по залізничних станціях і сиро+ тинцях, туберкульозних диспансе+ рах і занедбаних хатах, де, замуче+ ні злиднями, деградують у пиятиці батьки і не радіють власним дітям. Ось із таких місць зібрав Іван Сус+ лов до сімейного дитячого будинку в селі Буки Сквирського району ма+ леньких і старшеньких, тепер їх двадцять чотири, і буде ще більше. Він змінив їхні долі, але не прізви+ ща, бо хоче, щоб кожний із його названих синів і доньок не відцу+ рався роду, а вже при досягненні повноліття вирішував: залишити своє рідне прізвище чи стати Сус+ ловим. Про цей будинок, як і про його господаря вже писала преса, знято телесюжети, але насправді треба побачити на власні очі фено+ мен такого рідкісного суспільно+ психологічного явища в нашій краї+ ні, як одкровення в благодійності. Я розглядаю це як дар, що сходить так само на людину, як і талант творчості. Іван Суслов мав з’явити+ ся в цей час, коли занадто хижо і безсовісно напівфеодальний лати+ фундизм готує чорний ринок торгів українською землею, розорюючи села, і занедбані й покинуті діти — лише супутнє явище цього лиха. Ольга СКРИПКІНА К он к у р с має п’ять но+ мінацій (транс+ національна корпорація, національна бізнес+ структура, банк або фінансова ус+ танова, благодійний фонд, бізнес+ мен+фізична особа) і проходити+ ме в два етапи. Перший, на якому визначатимуть благодійників Киє+ ва та області, — триватиме із 24 квітня до 30 червня, а другий — розпочнеться 1 липня. Тут визна+ чатимуть переможців інших 24 ре+ ґіонів і 5 благодійників на націо+ нальному рівні. Нагорода — стату+ етка+емблема з написом “Благо+ дійник року 2007”. “Ми також плануємо висадити в Києві поблизу Дніпра Алею бла+ годійників, на якій кожен перемо+ жець посадить символічне дере+ во”, — розповідає заступник голо+ ви оргкомітету Сергій Летенко. Переможців визначатимуть за критеріями впливу на зміни у жит+ ті місцевої громади, якісних змін у житті людей, яким надавалася до+ помога, та розмірів і тривалості її здійснення. До журі запрошено представ+ ників найвідоміших благодійних Розпочався національний конкурс “Благодійник року 2007”. Організатори — Всеукраїнський благодійний фонд “Дитячий світ”, Центр філантропії, Український Форум ґрантодавців і гене' ральний партнер Надра Банк — наголошують: його мета — публіч'-но визнати здійснення благодійної діяльності, спрямованої на вирішення нагальних суспільних проблем, та популяризувати її.
“Лиш народи, явлені у Слові, достойно можуть жити на землі”. Ліна Костенко · с. 8сторінка оригіналу ↗

«ПРОСВІТА» МОВОЮ ПЕНЗЛЯ

Призи і заохочувальні подарунки (дипломи, книжки та компакт'диски) від ВУТ “Просвіта”, а на додачу чудовий концерт отримали переможці й учасники Всеукраїнського дитячого конкурсу пат' ріотичного плаката й малюнка “Палітра україн' ського слова”, започаткованого Товариством за сприяння Національної спілки художників України, що його підсумки підбивали 21 травня у Київсько' му міському будинку вчителя. Тут же розгорнули виставку найкращих робіт. Ольга СКРИПКІНА Конкурс за трьома віковими ка+ тегоріями: молодша (діти 6—10 років), середня (11—14) та старша (14—17), — традиційно тривав від 1 лютого до 1 травня. Роботи дітей, (а це 178 учасників із різних облас+ тей України) оцінювало журі на чолі з заслуженим художником України В. Франчуком. Переможцями стали вихідці з Києва (за ними всі перші місця), Житомира, Сум, а також Кірово+ градщини та Автономної Республі+ ки Крим. Відповідальний секретар ВУТ “Просвіта” Микола Нестер? чук: “Конкурс присвячений вияв+ ленню світосприйняття дитиною українського слова й України. Діти передають власне бачення творів української літератури та її героїв, народної пісенної спадщини, від+ творюють події історичного мину+ лого, долучаються до національно+ го, адже ми прагнемо не лише під+ тримати юні обдаровання, а й ви+ ховати у дітей любов до рідної мо+ ви, викликати бажання вивчати її для подальшого утвердження”. Голова журі, зас? лужений художник Ук? раїни Валерій Фран? чук: “Я дуже збентеже+ ний і здивований: щоро+ ку ми наповнюємося дедалі глибше. Порів+ нювати роботи конкур+ сантів із минулорічними не варто: тоді ми мали свій результат, але ни+ нішній нічим не нижчий. Прекрасні молоді творці дають перспективу батьківщині. Я радий то+ му буянню кольорів і ві+ рю, що ці дітки не загуб+ ляться у вирі й плині ук+ раїнського життя, знайдуть себе і зреалізуються на благо України”. Гарні враження залишились і в учасників. Сестри Роксоляна (пе+ реможець старшої вікової катего+ рії) та Соломія (отримала заохочу+ вальну премію) Добровольські з Київської дитячої академії мис+ тецтв від конкурсу в захваті. Соломія: “Я малювала дівчину, яка тримає у руках веселку з квіта+ ми. Райдуга над річкою — це сим+ вол мрії”. Фото Олександра Литвиненка
“Лиш народи, явлені у Слові, достойно можуть жити на землі”. Ліна Костенко · с. 8сторінка оригіналу ↗

СПРАВЖНІЙ СКАРБ

Роксоляна: “Дуже добре, що створили такий конкурс. Я вже не вперше беру в ньому участь і кілька разів перемагала. Мені подобаєть+ ся, що відкривають у дітях талант і дають можливість творити. Думаю, це чудово”. У найближчих планах організа+ торів, поділився Валерій Франчук, на 10+річчя конкурсу розгорнути виставку робіт своїх вихованців за весь період його існування. Споді+ ватимемося і цього свята творчості. Фото Олександра Литвиненка молодіжну аудиторію, що й було зроблено цього разу”. Минулого року на Покрову ко+ зацька рада вирішила, починаючи з 2007 року, проводити низку “круглих столів” на козацьку тема+ тику, залучаючи до них студентську й учнівську молодь. Основна мета таких заходів — передати знання і навички від старшого покоління молодшому. І несподівано захід переріс із формату “круглого сто+ лу” у формат конференції, як влуч+ но зазначила директор Музею гетьманства Галина Ярова. Справ+ ді, започаткування козацтвом сту+ дентської наукової конференції із залученням до її проведення нау+ ковців, політиків, громадських дія+ Т. О. ГІРМАН, учитель Іллічівської ЗОШ I+II ст. с. Іллічівка Луганської обл. Колектив учителів Іллічівської ЗОШ I+II ст. Троїцького району Лу+ ганської області отримав справ+ жній скарб для педагогічної робо+ ти — книги, компакт+диски, аудіо+ касети від голови обласного від+ ділення ВУТ ім. Тараса Шевченка “Просвіта” Володимира Федоро+ вича Семистяги. Уроки у нашій школі стали ці+ кавішими, змістовнішими. Учні йдуть на них із великим бажанням поповнити свої знання та уміння користуватися комп’ютером. А вчителі мають велику можливість широко використовувати у своїй роботі сучасні інтерактивні техно+ логії. Відкриті уроки стали тради+ цією в нашій школі, де вчителі по+ повнюють свої педагогічні скриньки новими, сучасними ме+ тодами навчання. А використання сучасних засобів навчання сприяє зацікавленості учнів уроками істо+ рії, української літератури, гео+ графії, музики, образотворчого мистецтва. Так, на уроках української літе+ ратури у 7 та 9 кл. (учителі Сагай+ дак О. Л. та Пузанкова І. І.) вико+ ристовували диски “Т. Шевченко поет. Художник”, “Шевченківські кантати”. Ці уроки мали велике ви+ ховне значення, оскільки прове+ дені на високому методичному чів, письменників, нинішніх козаць+ ких отаманів мало б набагато біль+ ший ефект у вихованні підростаю+ чого покоління. Конференція дава+ ла б поштовх до проведення істо+ ричних, краєзнавчих розвідок мо+ лоддю, відкривала б нові бачення історії козацтва й Української дер+ жавності. Тема козацької слави невичерп+ на. І її потрібно якнайширше попу+ ляризувати. Сьогодні назустріч пішло Національне радіо, яке за+ пропонувало цикл щотижневих пе+ редач, присвячених темі козацтва. Завтра, переконані учасники “круглого столу”, необхідно ство+ рювати подібні програми в ефірі всіх українських теле+ і радіоком+ паній, популяризувати здобутки славного минулого на сторінках га+ зет і журналів, у електронних ЗМІ, запровадити вивчення козацьких традицій у навчальні програми шкіл, широко використовувати практику покозачення шкіл, гімна+ зій, ліцеїв, ВНЗ, проводити спор+ тивні змагання та інші заходи, присвячені видатним синам Украї+ ни, захисникам рідної землі. А під+ ґрунтям для цього є Указ Прези+ дента України за № 378/2007 від 4 травня ц. р. “Про заходи з підтрим+ ки розвитку Українського козац+ тва”, в якому викладені передумо+ ви для відродження і розвитку істо+ ричних, патріотичних, господар+ ських і культурних традицій Україн+ ського козацтва. рівні з використанням сучасних технологій. А урок музики (учитель Сагайдак С. П.) перетворився на урок+концерт, де учні майстерно виконували народні пісні, вивчені на попередніх уроках, і прослуха+ ли аудіокасети із записами україн+ ських народних пісень із різних ку+ точків нашої країни. На уроках історії, географії вив+ чати новий матеріал учням допо+ магають казкові герої: Вовк Панас, Білка+Сопілка, Професор Кася. Переглядаючи диски “Історія України”, “Стародавня Греція”, ”Стародавній Рим”, “Мандрівни+ ки” — учні, самостійно користую+ чись комп’ютером, виконують тести, розгадують кросворди з вивчених тем, грають у комп’ютерні ігри. У переддень великого христи+ янського свята Великодня класні керівники 5+9 кл. нашої школи провели виховну годину з вико+ ристанням диска “Великдень”. Ді+ ти з інтересом слухали історію ви+ никнення цього свята, подивили+ ся службу в церкві в передсвятко+ ві дні, цікавилися кулінарними ре+ цептами для приготування свят+ кових пасок і виготовлення писа+ нок і крашанок. Ми хочемо висловити через газету “Слово Просвіти” слова ве+ ликої вдячності Володимиру Фе+ доровичу Семистязі за таку мате+ ріальну допомогу й підтримку на+ шій маленькій сільській школі.
“Лиш народи, явлені у Слові, достойно можуть жити на землі”. Ліна Костенко · с. 8сторінка оригіналу ↗

А МИ ТУЮ КОЗАЦЬКУЮ СЛАВУ ЗБЕРЕЖЕМО…

15 травня у Музеї гетьманства Всеукраїнське товариство “Просвіта” ім. Т.Шевченка спільно з Міжнародною асоціа' цією “Козацтво” провели “круглий стіл” на тему: “А ми тую козацькую славу збережемо”. Євген БУКЕТ Урочиста зала Музею гетьман+ ства цього дня була переповнена. На захід завітали науковці, політи+ ки, громадські діячі, письменники, козацькі отамани, а також студенти військово+козацького інституту ім. князя Святослава Хороброго, учні військового ліцею ім. Івана Богуна та столичних шкіл і гімназій. Зі вступним словом до присут+ ніх звернувся голова ВУТ “Просві+ та” Павло Мовчан. Він розповів про виняткову важливість козацтва і його традицій у минулому й сучас+ ному житті України. Продовжили розповідь про славні козацькі зви+ тяги начальник генерального шта+ бу МА “Козацтво” Анатолій Грива, доктор історичних наук, академік НАН України Петро Панченко, письменники Борис Списаренко, Олександр Дробаха й Іван Шпи+ таль, доктор педагогічних наук Юрій Руденко і Верховний отаман МА “Козацтво” Олександр Конеч+ Фото Олександра Литвиненка ний. Досвідом патріотичного вихо+ вання молоді поділилися з присут+ німи представники навчальних закладів. Також на всіх, хто приїхав цього дня до Музею гетьманства, чекала мистецька частина — вис+ тупи вихованців Стрітівської школи кобзарського мистецтва, членів “Молодої Просвіти” і молодіжного куреня козацтва під керівництвом Віталія Мороза. “Товариство “Просвіта” і Між+ народна асоціація “Козацтво” вже вдруге проводять “круглий стіл” на подібну тематику, — сказав, відпо+ відаючи на запитання, один із ор+ ганізаторів, голова ради старійшин МА “Козацтво”, просвітянин Ми+ хайло Сопівник. — Уперше подіб+ ний захід проводився в 2004 році. Тоді він проходив у Будинку пись+ менників. Зібралося шановне то+ вариство, письменники, всі патріо+ ти України оприлюднювали свої дослідження про українське коза+ цтво. Тоді стало зрозуміло, що пот+ рібно опиратися насамперед на
“Лиш народи, явлені у Слові, достойно можуть жити на землі”. Ліна Костенко · с. 8сторінка оригіналу ↗

ЯВОРОВА ВІКОВІЧНА КОЛИСКА ЯВОРСЬКОГО

Роман САГАН, м. Коломия За значні досягнення у розбу+ дові української державності Все+ українське товариство “Просвіта” ім. Т. Г. Шевченка нагородило пам’ятною медаллю “Будівничий України” визначного краєзнавця Коломийщини, педагога, поета й організатора домашнього музею старожитностей п. Романа Явор+ ського. Тож члени Коломийської спілки літераторів “Суцвіття” прийшли щиро привітати Романа Мартиновича з нагоди його 80+ літнього ювілею. Ювіляр запро+ шує всіх ознайомитися з музеєм. У цьому славному музеї ста+ рожитностей, створеному ювіля+ ром, перебувають оригінальні експонати. Ці експонати Роман Яворський почав збирати ще ма+ лим хлопцем. Тільки тут, у Коло+ миї, відвідувачі можуть ознайоми+ тись із виставкою вишиваних кра+ ваток, які були модними у 60+ті роки минулого століття. Зачаро+ вує й милує погляд веселкова га+ ма вишиваних подушок, де кожна має назву: “Космацька”, “Пома+ ранчева”, “Коричнева чорнобро+ ва”, “Килимова”. У цих непере+ вершених шедеврах, які були да+ ровані людьми з різних сіл Гуцуль+ щини, на всю барвисту широчінь розкривається ціла минула епоха Карпатського краю. У цій мансар+ ді, під кроквами, розгойдується над усіма цими реліквіями оспіва+ на в народних піснях яворова ко+ лиска. А весняні сонячні промені з вікна виблискують на військових металевих обладунках вояків різ+ них часів і народів. Колекція пра+ сок для білизни, “де засипалось розжарене вугілля” — це вже істо+ рія минулого. Стримлять із кара+ фок письмового приладдя гусячі писарські пера, — це, мабуть, із лицарських часів козаччини… Та всього не описати. Музей залишається найбіль+ шим щастям Романа Яворського, рідним дітищем, в яке вкладено частину нелегкого життя, сповне+ ного майбутнього сподівання!
“Українська мова мусить бути, як повiтря, яким дихаєш, як вода, яку п’єш”. · с. 9сторінка оригіналу ↗

Текст пошкоджено під час розпізнавання — читайте сторінку оригіналу

МОВА ЄДИНА

Досить пiкантним був момент, коли серед почесних гостей конкурсу на сцену запросили голову розпущеного парламенту Олександра Мороза. Вiн, виявляється, теж встановив свої премiї для учасникiв, видiливши на це кiлька тисяч гривень. Олександр Олександрович із ностальгiєю згадував своє шкiльне дитинство, коли, на жаль, ще не було таких конкурсiв, зга+ дав своїх учителiв, завдячуючи яким вiн на “вiдмiнно” написав твiр на випускному іспиті й гарно вчився далi. А багато хто з присутнiх у залi сидiв i думав: чи ж це говорить отой висо+ копосадовець, який, майже прямим текстом, пiдпрягається до потуг україноненависникiв впровадити ще якiсь державнi мови? Тому, ко+ ли О.О. почав розвивати свою тезу про те, що слiд менше балакати, а бiльше робити кон+ кретних справ i в цьому контекстi не дати вмерти “Лiтературнiй Українi” i журналу “Вiт+ чизна”, то отримав гiдну вiдповiдь вiд Вiктора Баранова як голови наглядової ради конкурсу i головного редактора журналу “Київ”: “Оцi прапори 23+х країн свiту, учасниць конкурсу, — то вiдповiдь скептикам із держав+ них чиновникiв, якi сумнiвалися в потрiбностi конкурсу. Влада за 16 рокiв нiчого суттєвого не зробила для утвердження державностi україн+ ня, зокрема, Заходу, — я маю мало надiї, бо там дуже велика асимiляцiя. На Заходi, окрiм ТУМ i “Пласту”, молодь скрiзь говорить англiйською. Натомiсть ми, Лiга, прагнемо концентруватися на пiдтримцi розвитку мови серед дiтей України. Бо тут зросiйщення надто велике. I ми мусимо ту росiйську Україну зукраїнiзувати”. Наталiя ОСЬМАК — донька першого Президента Української головної визвольної ради Кирила Осьмака, дослiдниця його жит+ тя, видавець безцiнних архiвiв визвольного руху, теж узяла активну участь у конкурсi, встановивши премiю iменi свого батька для переможцiв. Їй слово: “Українську мову треба не просто любити. Українська мова мусить бути, як повiтря, яким дихаєш, як вода, яку п’єш. А говорити мовою чужого народу — це зраджувати свiй народ. Коли 1944 року в Карпатських горах обирали УГВР, парламент воюючої за свою незалеж+ нiсть України, мiй батько, вступаючи на пост Президента Ради, давав таку присягу: “Буде+ мо боротися за те, щоб ти, український наро+ де, був господарем на своїй землi. На вiвтар цiєї боротьби ми складемо свої сили i життя”. Зараз можна не класти життя, але треба клас+ ти свою працю на нашу державу, на вивчення i утвердження державної мови”. …Конкурс завершено, робота триває. У Кiровоградi на День писемностi й мови відбу+ деться урочисте вiдкриття VIII конкурсу. Три+ ває i боротьба за те, щоб ми на своїй землi ди+ хали своєю мовою, i щоб дихало, а не задиха+ лося, наше Слово. Фото Олександра ЛИТВИНЕНКА
“Українська мова мусить бути, як повiтря, яким дихаєш, як вода, яку п’єш”. · с. 9сторінка оригіналу ↗

Текст пошкоджено під час розпізнавання — читайте сторінку оригіналу

ВІРА Й ЛЮБОВ ТАЯТЬСЯ У СЛОВІ Роздуми пiсля VII Мiжнародного конкурсу української мови iменi Петра Яцика

Петро АНТОНЕНКО Лiга українських меценатiв окрiм iншої своєї багатогранної роботи на благо України заснувала 2000 року конкурс, аналогічного якому за масштабами не було в нашій країні. Та одразу виникла проблема — спiвiснування громадського й державного начала в цiй акцiї. Знаково, що за традицiєю розвинутих демок+ ратiй за справу взялася саме громадськiсть, недержавна органiзацiя. Треба ж i у нас якось розвивати громадянське суспiльство. З iншо+ го боку, справа ж суто державна — утвер+ дження на теренах України державностi укра+ їнської мови. Те, власне, що зобов’язанi роби+ ти державнi iнституцiї. На початку роль державних iнституцiй звелася до... обкладання податками тих ди+ тячих премiй переможцям конкурсу. Хоч ішлося виключно про добровiльнi особистi пожертви меценатiв. Пожертви з чесно за+ роблених людьми коштiв чи власних пенсiй. I з тiєї тисячi чи сотнi доларiв українець у США чи Канаді вже справно заплатив державi на+ лежнi податки. Є мiждержавнi угоди, якi не допускають подвiйного здирання податкiв. Далеко не одразу, але до наших чиновникiв ця очевидна рiч таки дiйшла, i нинi дiтей+лау+ реатiв не оподатковують. Наступний крок держави був логiчнiшим. До конкурсу пiдключили Мiнiстерство освiти i науки. Тому органiзацiйна робота — за Мiнiс+ терством, фiнансова — за Лiгою. А цього року в органiзаторах конкурсу було вже чотири мi+ нiстерства. Окрiм освiтянського, це Мiнкуль+ тури i туризму, Мiнiстерство оборони i Мiнiс+ терство закордонних справ. Оборонне вi+ домство з iнiцiативи його мiнiстра просто i чiт+ ко, по+вiйськовому, своїм наказом провело конкурс в українських Збройних силах. А участь МЗС зумовлена тим, що вiдтепер кон+ курс набув статусу мiжнародного, в ньому взяли участь українськi дiти 23+х країн свiту, вiд Польщi аж до Канади i США. Про все це з гордiстю говорили на зак+ лючнiй церемонiї закриття конкурсу. Цифри — 23 країни і 5 мiльйонiв учасникiв — проголо+ шувалися з таким натхненням, як колись, у радянськi часи, подiбнi цифри на з’їздах. Дея+ ка параднiсть не применшує, звiсно, значення конкурсу. Тим бiльше, на найкращi слова за+ слуговують i всi його учасники, незалежно вiд зайнятого мiсця, i вчителi, якi виховали лауре+ атiв конкурсу. I звичайно ж, меценати. I чис+ леннi громадськi органiзацiї, що дедалі бiль+ ше включаються в акцiю. Серед них — i Всеук+ раїнське товариство “Просвiта” iм. Т. Шевчен+ ка. Адже саме тисячi книг видавництва “Прос+ вiта” стали одними з кращих подарункiв пере+ можцям турнiру. Але непростi й невирiшенi мовнi питання, проблеми спiвпрацi громадськостi й держави у їхньому вирiшеннi, весь час, як кажуть, висi+ ли в повiтрi. СЕРЕД ШКОЛЯРІВ 1 місце — Євгенія Солодка — учениця 3 класу НВК №2 м. Шепетівки Хмельницької області; Тетяна Повшедна — учениця 4 класу ЗОШ №6 м. Житомира, Діана Вигів+ ська — учениця 5 класу спеціалізованої школи №12 м. Ірпеня Київської області; Анна Савчук — учениця 6 класу Житомир+ ського екологічного ліцею №24 м. Жито+ мира; Марта Хомин — учениця 7 класу Львівської академічної гімназії; Ілона Хме+ льова — учениця 8 класу Кловського ліцею іноземних мов №77 м. Києва; Ольга Дани+ лова — учениця 9 класу ЗОШ №1 м. Нова Каховка Херсонської області; Ольга Косо+ ва — учениця 10 класу ліцею міжнародних відносин №51 Печерського району м. Киє+ ської мови. Якщо хтось сумнiвається в цьому, вийдiмо на вулицю столицi нашої незалежної України i послухаймо, якою мовою там гово+ рять. Подивiмося, якою мовою надруковані на+ ші газети, книжки на розкладках? Перемога цього конкурсу очевидна, але вона вiдбулася не завдяки, а всупереч владi. Одна справа, як нас тут переконували, дати на “Лiтературну Ук+ раїну” чи журнал “Вiтчизна” одноразову фiнан+ сову допомогу, але набагато вагомiша i набага+ то державнiша справа — створити у незалеж+ нiй Українi таку суспiльну атмосферу, в якiй та ж “Лiтературна Україна” i всi українськомовнi ви+ дання перебували б пiд захистом українського законодавства i не потребували таких подачок. Щоб газета виходила не накладом у 4 тисячi, а “Вiтчизна” — менше тисячi примiрникiв. Щоб книжка патрiарха нашої лiтератури, лауреата Шевченкiвської премiї Анатолiя Дiмарова, який ось тут, у залi, була видана накладом не тисячу примiрникiв, а сто тисяч”. А ось думки ще деяких учасникiв свята: Вiктор НАБРУСКО, голова Нацiональної телерадiокомпанiї України: “Нашi радiопрограми — це справдi свято ук+ раїнської мови. Зокрема ми запровадили Диктант за+ гальноукраїнської єдностi на Українському радiо. I на+ ша мета, — аби за умовнi парти цього Диктанту поса+ дити наших полiтичних i державних дiячiв, якi б зро+ зумiли, що без української мови, без українського сло+ ва нiколи не буде Україн+ ської держави. На жаль, усi 15 рокiв ми змушенi про+ довжувати боротися за ут+ вердження рiдного слова, української культури. Якось ненормально — у своєму рiдному домi, своїй україн+ ськiй хатi говорити про це, але така iсторична реаль+ нiсть. Тому цей конкурс — своєрiдна iнформацiя для наших державних дiячiв, якi повиннi зрозумi+ ти, що український iнформацiйний простiр сьогоднi часто не український, не нацiональ+ ний, вiн забруднений, засмiчений”. Панi Наталiя СОСЮК — директор лiцею+ iнтернату м. Рiвного отримала на конкурсi двi нагороди: iменний годинник вiд Президента України i диплом за те, що її учениця Ольга Ба+ чишина стала однією з тих, хто здобув перше мiсце серед школярiв. До речi, 5 рiк поспiль ви+ хованцi педагога перемагають у конкурсi. Сло+ во панi Наталiї: “Конкурс — це надiя для дiтей. Вiн дає вiдчуття волi, стверджує нацiональну гордiсть українцiв. Вiн пiдтверджує, що Україна наша — це не окраїна i не окраєць. Що для Ук+ раїни треба зараз? Вiра, любов, яка таїться в словi. Слово генетично конденсує все”. Доктор Марiя ФІШЕР?СЛИЖ із Торонто (Канада) — член Лiги українських меценатiв, од+ на з найактивнiших дiячок зарубiжного українс+ тва. Ось що вона сказала нашiй газетi про кон+ курс, зокрема, про участь у ньому дiтей захiдної дiаспори: “Враження гарнi, патрiотичнi. Бачить+ ся, що українська мова розвиваєтся, її престиж росте. Щодо участi українських дiтей закордон+
“Українська мова мусить бути, як повiтря, яким дихаєш, як вода, яку п’єш”. · с. 9сторінка оригіналу ↗

Початок тексту може бути неповним — звірте зі сторінкою оригіналу

ПЕРЕМОЖЦІ VII МІЖНАРОДНОГО КОНКУРСУ З УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ ім. ПЕТРА ЯЦИКА

ва; Ольга Бачишина — учениця 11 класу Лі+ цею+інтернату м. Рівного. СЕРЕД СТУДЕНТІВ ВИЩИХ НАВЧАЛЬНИХ ЗАКЛАДІВ ПЕРШІ МІСЦЯ ЗАЙНЯЛИ І рівень — Катерина Варганова (Мико+ лаївське вище державне училище культу+ ри), ІІ рівень — Світлана Кондратенко (Чер+ каський медичний коледж); ІІІ рівень — Ксенія Шевякова (Запорізький педагогіч+ ний коледж); IV рівень — Юлія Лисенчук (Сімферопольський кооперативний торго+ вельно+економічний коледж); V рівень — Олена Старова (Харківський національний університет ім. В. Каразіна). СЕРЕД ВІЙСЬКОВИХ Курсанти військових навчальних зак+ ладів і представники установ ЗС України: Станіслав Притула (Національний прези+ дентський оркестр, працівник ЗС Украї+ ни); Руслан Миловоротів (Харківський уні+ верситет повітряних сил); Сергій Гульман (Військово+інженерний інститут Поділь+ ського державного аграрно+технологічно+ го університету); Андрій Богун (Полтав+ ський військовий інститут зв’язку); Роман Овчинник (Харківський університет повіт+ ряних сил). Ліцеїсти: Єгор Кльоц і Олександр Іван+ ченко (Київський військовий ліцей ім. Івана Богуна). Офіцери: Валентин Юрченко (факуль+ тет підготовки фахівців із гуманітарних пи+ тань Національної академії оборони Украї+ ни); Олег Новосад (факультет підготовки фахівців із гуманітарних питань Національ+ ної академії оборони України).
“Дорога пам’яті невловима”. · с. 10сторінка оригіналу ↗

УНІКАЛЬНЕ ВИДАННЯ З ІСТОРІЇ УКРАЇНСЬКОЇ НАУКИ

Людмила ІВАННІКОВА, кандидат філологічних наук Дмитро Іванович Яворницький — видатний український історик, археолог, етнограф, фольклорист, лексикограф, письменник, дійсний член Наукового товариства ім. Т. Г. Шевченка (з 1914 р.), академік Академії наук (з 1929 р.), автор по+ над 200 наукових праць, а також повістей, оповідань, віршів… Най+ видатніші його праці стосуються історії Запоріжжя (“История запо+ рожских козаков” — Т. 1, 1892; Т. 2, 1895; Т. 3, 1897); “Запорожье в ос+ татках старины и преданиях наро+ да” (1888), “По следам запорож+ цев” (1898) тощо. Щоб написати їх, автор проводив археологічні роз+ копки на території колишніх Запо+ розьких Січей, обстежив архіви Ки+ єва, Катеринослава, Москви, Вар+ шави, дослідив архів Соловецько+ го монастиря, а також архіви Ту+ реччини й Палестини. Більшість знайдених ним архівних докумен+ тів, що стосуються запорозької старовини, вчений опублікував у своїх працях (“Очерки по истории запорожских козаков и Новорос+ сийского края” (1889), “Сборник материалов для истории запорож+ ских козаков” (1888), “Иван Дмит+ риевич Сирко” (1894), “Вольности запорожских козаков” (1898), “Ис+ точники для истории запорожских козаков” (Т. 1+2, 1903), “До історії Степової України” (1928) та ін.). Із 1903 до 1933 рр. Д. І. Явор+ ницький був директором Катери+ нославського (згодом — Дніпро+ петровського) історичного музею, що тепер носить його ім’я. Для му+ зею він зібрав понад 85 тис. експо+ натів, пов’язаних з історією Пів+ денної України — цінні рукописи, портрети історичних діячів, колек+ ції запорозького одягу й зброї, пам’ятки церковної старовини, твори народного мистецтва… Як фольклорист Д. І. Яворниць+ кий записав понад 2 тис. пісень, більше 1 тис. народних легенд, пе+ реказів, казок та оповідань. Як лек+ сикограф він зібрав понад 55 тис. слів, незафіксованих у словнику Б. Д. Грінченка і впорядкував пер+ ший том “Українського словника живої народної мови” (1920). Взагалі постать ця здається не+ осягненною! Щоб збагнути всю ве+ лич і глибину натури вченого, мало ознайомитися з науковим дороб+ ком! Для цього просто необхідно звернутися до його особистого ар+ Дмитро Яворницький хіву (а він розпорошений по різних фондах та інституціях — в Інституті рукопису Національної бібліотеки АН України ім. В. І. Вернадського, в Інституті літератури НАНУ ім. Т. Г. Шевченка, в Інституті мисте+ цтвознавства, фольклористики та етнології ім. М. Т. Рильського НАНУ, в Дніпропетровському історичному музеї тощо). І найціннішою складо+ вою архіву вченого, справжнім скарбом для нас є його епістолярна спадщина. Це тисячі листів самого Д. І. Яворницького та його друзів, колег, однодумців — науковців, митців, письменників, музейних працівників, учителів, священно+ служителів. Ці листи розкривають нам долю вченого, подробиці його особистого життя, стосунки з людь+ ми, історію написання наукових праць, а найголовніше — вповні ха+ рактеризують ту цікаву й страшну епоху, в яку жив і працював видат+ ний світоч української науки. Особливо цінними є для нас ві+ домості про останні роки життя вченого, переслідуваного мораль+ но і фізично новим комуно+більшо+ вицьким режимом. Найбільша частина епістоляр+ ної спадщини Д. І. Яворницького перебуває у рукописних фондах Дніпропетровського історичного музею — понад 6000 одиниць збе+ реження! Ще на початку 90+х років мину+ лого століття науковці музею роз+ робили комплексну програму ви+ дання епістолярної спадщини Д. І. Яворницького. 1992 року по+ бачив світ каталог музейної колек+ ції “Епістолярна спадщина акаде+ міка Д. І. Яворницького” (укладачі С. В. Абросимова, А. І. Перкова, О. В. Піцик, А. С. Журба). Відтоді листування Д. І. Яворницького до+ сить інтенсивно почало вводитись до наукового обігу — до цієї праці долучилися такі видатні сучасні вчені, як кандидат філологічних на+ ук, фольклорист М. М. Шубрав+ ська, автор поки що єдиної моно+ графії про життєвий і творчий шлях ученого (Д. І. Яворницький. Життя, фольклористично+етнографічна діяльність. — К., 1972), видатний український історик, доктор істо+ ричних наук, професор Ю. А. Ми+ цик, відомий археограф нашого часу, кандидат історичних наук, за+ відувач відділу рукописних фондів Дніпропетровського історичного музею С. В. Абросимова та інші дніпропетровські, київські й пол+ тавські вчені. Однак все це була мі+ зерна частка! Із 1997 року в Дніпропетров+ ську розпочато публікацію багато+ томного серійного збірника під за+ гальною назвою “Епістолярна спадщина академіка Д. І. Явор+ ницького”, робота над яким триває і досі, бо знову і знову працьовиті укладачі (а це — науковці Дніпро+ петровського історичного музею — С. В. Абросимова, Н. Є. Васи+ ленко, І. Ю. Кондратьєва, А. І. Пер+ кова, О. В. Піцик, І. Ю. Тарасенко, І. М. Тимофеєва, А. В. Тронєва, М. Г. Чабан, Н. Г. Чередник) знахо+ дять невідомі архівні перлини, за+ ховані в різних рукописних фондах. Сьогодні побачило світ уже чо+ тири томи спадщини, зараз готу+ ється до друку п’ятий, і, очевидно, не останній том. Вихід у світ цього видання, без+ перечно, епохальна подія в історії ук+ раїнської археографії! Публікація всього комплексу епістолярної спадщини вченого вимагала насам+ перед її систематизації за певними критеріями. Так було виділено ос+ новні блоки листів, кожен з яких і становить окремий том “спадщини”. Наприклад, перший том скла+ дають “Листи вчених до Д. І. Явор+ ницького” (Дніпропетровськ, 1997. — 888 с.). Це — чи не найважливі+ ший том для науковців, адже тут опубліковано листи найвидатніших учених кінця ХІХ—початку ХХ ст. — істориків, археологів, етнографів, фольклористів, мовознавців, архео+ графів, мистецтвознавців України, Росії, Польщі, Чехії, Франції, Англії (всього 841 лист від 141 кореспон+ дента за період кінця 70+х років ХІХ—початку 40+х років ХХ ст.). Тож публікація їхнього листування з Д. І. Яворницьким — значна підмо+ га молодим дослідникам історії ук+ раїнської науки. Як зазначено в передмові, “в епістолярії, що репрезентується, висвітлюється академічне життя в Україні, Польщі, Росії, в Москов+ ському, Петербурзькому, Київсько+ му, Харківському, Одеському, Вар+ шавському університетах, діяль+ ність української наукової еміграції в Празі”, а також визначається роль і місце Д. І. Яворницького в науко+ вому процесі кінця ХІХ—початку ХХ ст. У листах приділяється значна увага питанням літературознав+ ства, мовознавства, видавничої справи, зокрема історії тогочасних періодичних видань, питанням ет+ нографії, фольклористики, архео+ логії, мистецтвознавства, крає+ знавства, археографії, розвитку му+ зейної справи, основних подій куль+ турно+громадського життя України. Випуск 2 (“Листи діячів культу+ ри до Д. І. Яворницького” — Дніп+ ропетровськ, 1999. — 460 с.) ре+ презентує 457 листів 88+ми корес+ пондентів — письменників, акто+ рів, драматургів, журналістів, ви+ давців і редакторів періодичних ви+ дань за період з 1883 до 1940 рр. Тут дізнаємося про літературну творчість Д. І. Яворницького, його співпрацю з різними часописами, науковими та культурологічними товариствами, зокрема з Катери+ нославською “Просвітою”, біля ви+ токів якої він був, маємо багато ін+ формації біографічного характеру. Серед видатних діячів української культури, листи яких опубліковані тут, яскравіють імена М. Коцюбин+ ського, П. Мирного, О. Пчілки, М. Могилянського, М. Старицько+ го, Л. Старицької+Черняхівської, А. Чайковського, К. Білиловського, М. Вороного, О. Вишні, В. Самій+ ленка, Я. Щоголіва, В. Леонтовича, А. Крушельницького, М. Філян+ ського, Ф. Лебединцева, М. Кро+ пивницького, П. Саксаганського, С. Васильківського та ін. Випуск 3 (“Листи музейних дія+ чів до Д. І. Яворницького” — Дніп+ ропетровськ, 2005. — 740 с.) вмі+ щує 793 листи від 120 кореспон+ дентів — музейних працівників, ко+ лекціонерів, меценатів, краєзнав+ ців України, Росії, Німеччини за пе+ ріод з 1880 до 1940 рр. Тут також представлені непересічні особис+ тості: О. Г. Сластіон, М. В. Лисенко, М. С. Самокиш, В. В. Тарновський, Є. Є. Ліньова, В. К. Трутовський, але більшість імен невідомі широ+ кому загалу. Важливо, що тут упер+ ше подано про них біографічні до+ відки, і складені вони виключно за архівними даними та за матеріала+ ми періодики ХІХ—ХХ ст. Останній, четвертий випуск (“Листи Д. І. Яворницького до дія+ чів науки і культури” — Дніпропет+ ровськ, 2005. — 500 с.) вміщує 490 листів видатного вченого, що збе+ рігаються в різних архівах, бібліо+ теках і музеях України та Росії. Найбільш значними за обся+ гом, хронологічним діапазоном і змістовністю є “блоки” листів Д. Яворницького до К. Білилов+ ського, Б. Грінченка, Ф. Лебедин+ цева, Г. Маркевича, Д. Мордовця, Я. Новицького, І. Рєпіна, Т. Роман+ ченка, Є. Чикаленка, С. Шубин+ ського. Проте, як значиться у пе+ редмові, “листи Д. Яворницького, що публікуються в цьому збірнику, складають лише частину епістоля+ рії вченого. Архіви ще багатьох його персональних та колективних адресатів зберігають листи видат+ ного історика запорозького козац+ тва й чекають на публікацію” (с. 16). Останній том чи не найцікаві+ ший з усіх — майже 200 сторінок займає науково+довідковий апа+ рат книги! Це — розгорнуті комен+ тарі до кожного листа, зроблені упорядниками С. В. Абросимовою, Н. Є. Василенко та А. І. Перковою, покажчик адресатів Д. І. Яворниць+ кого, епістолярних псевдонімів Д. І. Яворницького, ітінерарій (ос+ новні дати життя й творчості) вели+ кого вченого, список основних праць самого Д. І. Яворницького та основних праць про нього, дуже насичена фактами передмова “Від упорядників”, в якій без замовчу+ вань та ідеологічних викрутасів розкрито біографію вченого та оці+ нено його науковий доробок. Уже навіть із цього короткого огляду зрозуміло, яку велику пра+ цю проведено науковцями з підго+ товки цього епохального видання! Воно бездоганне, виконане на найвищому науковому рівні. Всі листи розташовані за алфавітним порядком прізвищ кореспонден+ тів, подані за хронологією їх напи+ сання. При публікації повністю збе+ режено всі морфологічні й синтак+ сичні особливості оригінальних текстів. Особливо цінні біографічні покажчики, де наведені довідки про маловідомих і невідомих пер+ соналій, про яких або взагалі не+ має жодних публікацій, або вони недоступні широкому загалу.
“Дорога пам’яті невловима”. · с. 10сторінка оригіналу ↗

БОРОТЬБА ЗА НАЦІОНАЛЬНЕ ВИЗВОЛЕННЯ ВЖЕ СКІНЧИЛАСЯ?

Василь КОНДРЮКОВ На перший погляд деякі розді+ ли в книжці Олександра Дробахи “Україна нашого життя” (К., “Смо+ лоскип”, 2006) писані не на злобу дня. Як можна писати про історію чи етнографію, коли наразі стоїть питання про втрату національної незалежності? Ми гадали, що боротьба за на+ ціональне визволення вже скінчи+ лася, й лишилися тільки соціальні проблеми. Та виявилося, до омрія+ ної свободи ще дуже далеко. Тому ця книжка актуальна. Вона цінна не тільки для істориків, етно+ графів, а й потрібна звичайним лю+ дям. Бо людям потрібний цей за+ ряд патріотизму, національної сві+ домості, накопичений у душі авто+ ра й загартований у боротьбі за во+ лю України, яку він вів безперервно з шістдесятих років минулого сто+ ліття. У автора любов до України невід’ємна від любові до рідної землі. Він знайомий із сотнями лю+ дей свого району. Описуючи істо+ ричні події, О. Дробаха проникливо розглядає сучасність: “У нашої сто+ лиці й сьогодні багато проблем пе+ рехідної доби. Головна біда Києва, як і всієї України, — стан післягено+ цидного суспільства, як одного з останніх “акордів” багатовікового колоніального, бездержавного ла+ ду. Багато хто з нас перебуває у по+ лоні міфів старих і нових, часом ці побрехеньки настільки вкорінені, що їх доводиться з кров’ю вирива+ ти з душі…” І далі: “Київ усе ж уста+ не на повну силу… Київ відродить своє Велике Енергетичне Біополе української сутності — пошуки і ут+ вердження справедливого сус+ пільства”. У статті “Згадуючи тридцять проклятий рік…” автор обурений: “Справді, що ж діється?” Наводить слова Л. Д. Кучми: “З України вивез+ ли цього року на 11 мільярдів това+ рів, а до Національного банку пот+ рапило лише 100 мільйонів?!!” Далі — “мільярдні валютні суми осідають у зарубіжних банках — таким чином знекровлюється організм України”, і висновок: “…а чи не влаштовують вони нам нову загибель, новий го+ лодомор і терор?!” Вчитуючись у трагічні сторінки нашого народу, погоджуєшся з ав+ тором: “Невже ми не розуміємо, що всі ці трагедії й сьогоднішнє безладдя (хабарі, кривда, коруп+ ція, дикий ринок), абсурд — пов’язані з більшовизмом. Уже те, що кращі, талановиті, патріотичні сили першими падали з+поміж тих мільйонів. А скільки не народилося людей великого серця і розуму, які сьогодні своїм талантом, енергією, добродійністю виводили б Україну з кризи, депресії! Книжка О. Дробахи будить і кличе: “У труднощах перехідної до+ би чуємо, як ім’я “Україна” кличе “ураганом голосів” довести справу незалежності до завершення”.
“Пам’ять про великих — це наша воля до життя”. · с. 11сторінка оригіналу ↗

МОСКОВСЬКА ШЕВЧЕНКІАНА

В. Мельниченко — не лише вчений із вродженою інтуїцією лоцмана в безмежному архівно+бібліотечному морі мільйонноар+ кушної малодоступної для пересічного шука+ ча інформації. Видобувши з тих фондів най+ необхідніше й найправдоподібніше, В. Мель+ ниченко будує свою наукову концепцію, в яку не можна не повірити: читаючи книжку, ми ні+ би знову йдемо удвох з автором по шевчен+ ківській Москві — по вулицях і провулках, заглядаємо в крамниці, крамнички й тракти+ ри, куди заходив Шевченко, спостерігаємо ярмаркове велелюддя й беремо участь у святкових гуляннях. Ми бачимо Москву се+ редини XIX століття з її архітектурними ше+ деврами й невдалими як на оцінку Шевчен+ ка+художника спорудами, наприклад, храму Христа Спасителя. А ще — справжня галерея майже всіх людей, з якими спілкувався Т. Шевченко, з ким мав чи, можливо, міг мати якісь стосунки чи контакти. Розповіді про цих людей — від коротких біографічних довідок до блискучих характе+ ристик особистостей з їхнім науковим до+ робком чи суспільним становищем — усе це не на рівні гіпотез чи творчих фантазій авто+ ра, а з документальними обґрунтуваннями й додатком у кількох ілюстративних зошитах портретів майже всіх осіб, про які йдеться в тексті. Зошити з ілюстраціями, вдало вмон+ товані в книжку, — це, знову+таки, знахідки автора, які не можна просто називати ілюс+ траціями. Дуже доречно називає подібні ма+ теріали один відомий учений, що це “не ілюс+ трації — відкриття”. Мріється, що В. Мельни+ ченко невдовзі видасть ілюстрований путів+ ник “Шевченківська Москва” чи, може, й “Ук+ раїнська Москва”, де будуть репродуковані всі найважливіші його знахідки з картинами, схемами, фотографіями (старими й новими) тих місць, де побував і чим милувався Т. Шев+ ченко. Можливо, і нинішні, й попередні, й наступні видання досліджень В. Мельниченка стануть стимулом чи й певною спокусою для київських шевченкознавців, які спроможуть+ ся підготувати й видати щось подібне до пра+ ці керівника одного з найпрестижніших за межами нашої держави центру української культури. Кількома своїми виданнями на шевченків+ ську тематику В. Мельниченко зробив ваго+ мий внесок у досі ще не сформовану програ+ му відзначення 200+річчя від дня народження Тараса Шевченка.
“Пам’ять про великих — це наша воля до життя”. · с. 11сторінка оригіналу ↗

МАНДРІВКИ ШЕВЧЕНКІВСЬКОЮ МОСКВОЮ

Сергій ГАЛЬЧЕНКО Відомий учений+історик, письменник і мистецтвознавець Володимир Мельниченко упродовж трьох останніх років щороку обда+ ровує українського читача солідними томами своїх досліджень, написаних переважно на основі московських знахідок. Автор працює генеральним директором Культурного центру України в Москві, а тому, як кажуть, даремно хліба не їсть — ретельно обстежує московські архіви й бібліотеки і робить справжні відкрит+ тя того, що не помітили попередні дослідни+ ки. Першим науковим бестселером, на мою думку, була книжка “Михайло Грушевський: Я оснувався в Москві, Арбат, 55” (М.: ОЛМА+ ПРЕСС, 2005. — 448 с.). У цій книжці були два підрозділи (“Тарас Шевченко в Москві” та “Шевченко і Аксаков”), які засвідчили, що автор започатковує нову шевченківську тематику. В наступній книжці “Тарас Шевченко і Михайло Грушевський на Старому Арбаті” (М.: ОЛМА+ПРЕСС, 2006. — 655 с.) шевченківській темі присвячено трети+ ну обсягу книжки. Але постійні пошуки вчено+ го дали нові результати, і ось маємо розкішну і щедро проілюстровану книжку В. Мельни+ ченка “Тарас Шевченко: Моє перебування в Москві” (ОЛМА+Медиагрупп, 2007. — 510 с.). Відомо, що Т. Шевченко багато разів бував у Москві, подорожуючи з Петербурга в Україну чи повертаючись назад. Там він написав вірш “Чиг+ рине, Чигрине” (19 березня 1844 р.), коли по+ вертався з України до Петербурга, і присвятив його своєму великому другові, видатному акто+ ру Михайлу Щепкіну, з яким не раз мандрував московськими вулицями. Тут він познайомився з земляками+українцями Осипом Бодянським і Михайлом Максимовичем, які стали його вірни+ ми друзями. А ще були знайомства і зустрічі з багатьма людьми у березні 1858 р., коли Т. Шев+ ченко повертався з заслання до Петербурга і змушений був через хворобу затриматися в Москві більш ніж на два тижні, про що він де+ тально писав у “Щоденнику” за 10—26 березня. Про перебування Т. Шевченка в Москві на+ писано не так уже й багато. Ця тема цікавила переважно дослідників+українців, серед яких були й такі, що намагалися в дечому змістити акценти в бік перебільшення впливу москов+ ського оточення на поета. Найпомітнішим серед тих праць, пере+ важно популярного характеру, був літератур+ ний нарис Івана Карабутенка, Олексія Мару+ Володимир МЕЛЬНИЧЕНКО, генеральний директор Культурного центру України в Москві, доктор історичних наук Менше семи років залишилося до 200+ річного ювілею Тараса Шевченка. Строк неве+ ликий, але достатній, аби порушити й виріши+ ти деякі нові питання увічнення пам’яті Кобза+ ря в Москві. Нагадаю, що 1961 року у зв’язку зі 100+річчям із дня смерті великого україн+ ського поета, вулиця Дорогомиловська на правому березі Москви+ріки була переймено+ вана в набережну Тараса Шевченка. До 150+ річчя з дня народження Кобзаря на цій набе+ режній, у сквері перед готелем “Україна” 1964 року відкрили величний пам’ятник Тарасу Шевченку. Що могло б стати достойним про+ довженням традиції відзначення Шевченко+ вих ювілеїв у Москві? У “Слові Просвіти” (13—19 жовтня 2005 року) я вже пропонував поставити пам’ятний знак на Арбатській площі, де був храм Тихона Амафунтського, в якому 27—28 квітня 1861 року знайшов пристановище прах українсько+ го генія, відбулася багатолюдна панахида. Тепер — про встановлення меморіаль+ ної дошки на одному з московських будин+ ків, які відвідав Тарас Шевченко. Враховую+ чи те, що не всі вони збереглися, скажімо, дав+ но відсутній найперший у цій низці будинок Щепотьєвої у Воротниковському провулку, в якому мешкав Щепкін, можна було б розгляну+ ти принаймні два варіанти. Перший — будинок №24 на Тверському бульварі, в якому Шевчен+ ко тричі побував у Сергія Аксакова. Щоправда, за цим номером зберігся лише флігель міської садиби 40+х років ХІХ століття. Другий — буди+ нок сучасної Російської академії малярства, скульптури і архітектури на М’ясницькій, 21, ку+ ди поет двічі приходив до Аполлона Мокриць+ кого в березні 1858 року. 18 березня Шевченко записав у “Щоден+ нику”, що разом із Михайлом Щепкіним заїха+ ли вони “в школу живопису, до мого старо+ го приятеля А. М. Мокрицького. Старий приятель не впізнав мене. Та й не дивно, бо ми з ним від 1842 року не бачились”. “Школа живопису” — так Шевченко наз+ вав Училище малярства і скульптури Москов+ ського художнього товариства, що з 1844 ро+ сича і Михайла Новохатського “Шевченко в Москве” (К.: Радянський письменник, 1989. — 320 с.), виданий російською мовою в Києві до 175+річчя від дня народження Т. Шевченка. Поява останньої книжки В. Мельниченка не була несподіванкою для автора цих ряд+ ків, оскільки її, як і попередню, Володимир Юхимович довірив мені прочитати ще в руко+ писі. А прочитання неопублікованої праці приносить не тільки радість першопрохідця, а й накладає певний обов’язок — у разі по+ треби ти можеш висловити свої побажання чи зауваження. На щастя, майже ніяких кри+ тичних зауважень після ознайомлення з ру+ кописами не було, а побажання — якомога швидше публікувати і побільше книжок роз+ повсюдити в Україні. Останнє, на жаль, від автора не залежить, але, сподіваюся, що український (може, й не такий численний) читач зможе познайомити+ ся з нею хоча б у бібліотеках. А ще — надія на електронний варіант, Інтернет. А може, й ук+ раїнські видавці додрукують, за домовленіс+ тю з московським видавництвом, частину накладу в Україні, бо ж, зрозуміло, що з тися+ чі примірників не дуже багато перетне росій+ сько+український кордон. Принагідно заува+ жимо, що згадувана книжка “Шевченко в Москве” видавалася російською мовою в ки+ ївському видавництві 1989 р. шеститисячним накладом… Дослідженню В. Мельниченка передує пе+ редмова “Українська Москва Тараса Шевчен+ ка” Шевченківського лауреата Павла Мовчана — стисла, лаконічна і, як завжди, наповнена емоціями і власними афоризмами. На думку П. Мовчана, дослідження В. Мельниченка — “це книга посилань і контактів, книга свідчень і доказів, а не припущень та здогадів…”, “кни+ га співвіднесень та співставлень оточення з головним героєм, із самим Т. Г. Шевченком, Москви з Чигирином, сьогодення з минувши+ ною і майбуттям…” Можемо лише здогадуватися, яких зусиль коштувало досліднику переглянути численні ар+ хівні справи й рідкісні видання, щоб виявити са+ ме те, що не лежить на поверхні. Адже багатьма матеріалами вже користувалося не одне поко+ ління попередніх дослідників. І тільки занурення в першоджерела дало можливість уперше ввес+ ти в науковий обіг матеріали Справи канцелярії Московського воєнного генерал+губернатора по секретній частині “Про рядового Оренбур+ зького батальйону Шевченка” з Центрального історичного архіву Москви. На багатьох факси+ мільних відтвореннях документів на сторінках книжки стоїть оте несподіване для шевченко+ знавців “Друкується вперше”, яке віднині пере+ йде в літописи життя і творчості Т. Шевченка, його наукову біографію і т. ін.
“Пам’ять про великих — це наша воля до життя”. · с. 11сторінка оригіналу ↗

Початок тексту може бути неповним — звірте зі сторінкою оригіналу

«ЗАЇХАЛИ МИ В ШКОЛУ ЖИВОПИСУ»

ку було розташоване на М’ясницькій, в бу+ динку Юшкова, тепер — №21 (чотирипо+ верховий будинок>палац навпроти колишньої садиби князя Олександра Меншикова побу+ дував за часів Катерини II генерал>поручик Іван Юшков. У будинку багато світла, безліч кімнат, вестибюлей, сходів і колонад. Його напівротонду добре видно від М’ясницьких воріт. Академік Ігор Грабар приписав будинок Юшкова архітектору Василю Баженову, прав+ да, за непрямими доказами). Вдалося вста+ новити, що Мокрицький жив у будинку учи+ лища, де викладачі мали квартири. З 1865 року навчальний заклад отримав права вищо+ го й називався Училищем малярства, скуль+ птури й архітектури. Будинок Юшкова зберіг+ ся, і в ньому тепер знаходиться Російська ака+ демія малярства, скульптури й архітектури. Російський і український маляр, педагог Аполлон Миколайович Мокрицький (1810— 1870) навчався в Академії мистецтв, був уч+ нем Карла Брюллова. З Шевченком познайо+ мився ще до його викупу з кріпацтва, разом з Іваном Сошенком клопотався перед Брюлло+ вим і Олексієм Венеціановим, щоб звільнити Шевченка від кріпосної залежності й влашту+ вати вчитися в Академію мистецтв. У своєму щоденнику докладно розповів про це. Зокре+ ма записав 18 березня 1837 року: “… Розпові+ дав Брюллову про Шевченка, намагався спо+ нукати його на добре діло, і, здається, це буде єдиний засіб — через Брюллова звільнити його від тяжких ненависних кайданів рабства. Легко сказати! Людина з талантом страждає в неволі з примхи грубого пана!” 25 квітня 1838 року Мокрицький був присутній при тому, як Василь Жуковський у петербурзькій майстер+ ні Брюллова вручив Шевченкові відпускну. Теплі згадки про Мокрицького є у повісті “Художник” і в листуванні Шевченка. За час, коли друзі не бачилися, Мокрицький до 1848 року перебував за кордоном, а після повер+ нення став академіком, працював професо+ ром Училища малярства й скульптури. Шіст+ надцять років він не бачив Шевченка і не впіз+ нав змученого засланням і хворобою поета, проте зустріч була теплою, і через день — 20 березня — Тарас Григорович, який знаходив+ ся на Покровці, ще раз зайшов до давнього знайомого: “Розпитав у будочника дорогу до поштамту і неквапливо поплентався до Мокрицького”. У нас є можливість уважно розглянути шматок московського міського простору: пе+ ред нами репродукція гравюри середини ХІХ століття по акварелі І. Шарлеманя, на якій зображено ту частину М’ясницької вулиці, де був будинок Юшкова (праворуч). У малодос+ тупному “Алфавитном указателе к плану Мясницкой части” він числиться під №199, а навпроти ми бачимо будинок Імператор+ ського Московського поштамту (№200), двір якого ще не забудований. Поштамт уже кіль+ ка десятиліть розташовувався неподалік — у колишніх палатах сподвижника Петра І Олек+ сандра Меншикова, садиба якого розкину+ лася на початку ХVІІІ століття біля М’ясниць+ ких воріт навпроти церкви святих Флора і Лавра. Цю граціозну церкву видно на аква+ релі. Вона відома з 1547 року, коли ще була дерев’яною. В 1657 році поряд із нею побу+ дували цегляну церкву, поновлену 1851 року, й у такому вигляді її бачив Шевченко. Знесе+ но 1935 року. Ліворуч на картині височить славетна Меншикова вежа, що в Архангельському про+ вулку, з церквою Гавриїла Архангела. Тарас Григорович обов’язково бачив її, хоча, ма+ буть, не знав, що вежу було зведено на почат+ ку ХVІІІ століття під керівництвом випускника Києво+Братської колегії, українського архітек+ тора, художника і скульптора Івана Зарудно+ го. Він прибув у Москву наприкінці 1690 року, потім за протекцією Івана Мазепи і за під+ тримки ректора Слов’яно+Греко+Латинської академії, київського вченого Стефана Явор+ ського навчався за кордоном. Повернувшись до Москви 1701 року, Зарудний за вказівкою Петра І наглядав за всіма художниками й іко+ нописцями Росії. Він побудував у Москві Спаський собор Заікопоспаського монасти+ ря, де тоді містилася Слов’яно+Греко+Латин+ ська академія та чимало інших культових і ци+ вільних споруд. Зауважимо, що з другої половини ХVІІ століття в московській храмовій архітектурі дуже відчутним був український вплив. У до+ революційному путівнику “По Москве” це виз+ навалося: “Весь новий лад храмових форм був продиктований українським духовен+ ством, яке ще з другої третини ХVІІ століття закріпилося в Москві й внесло в неї зачатки європейської освіти та науки”. Акварель Шарлеманя дає живе уявлення про вуличне життя. На передньому плані ба+ чимо кінного водовоза, трохи далі — прольот+ ку з візником біля неї та багату карету з трій+ кою коней, а ще — крита лінійка, запряжена парою коней і вершник на білому коні. Втім, усе це скоріше прогулянкові екіпажі, траспорт+ не значення вулиці тоді ще було невеликим. У полі нашого зору — понад півсотні мос+ квичів і гостей міста. Найближче — рознощи+ ки якогось дрібного товару — один тримає його на голові, що було тоді характерно, ін+ ший — перед собою, та чоловік із візком на двох колесах. Біля входу до великого складу, мабуть, купецького, що перед церквою, си+ дить сторож на стільчику; ліворуч, біля входу до двору поштамту, стоїть, очевидно, черго+ вий. Неподалік — жінка з дитиною, скоріше за все, купує для неї солодощі, ще одна жінка з дитиною прогулюються по М’ясницькій. Кіль+ ка груп людей, які неквапно розмовляють, ін+ ші поспішають у своїх справах. Через півтора століття уявімо на М’яс+ ницькій Тараса Григоровича, який прямував до Мокрицького… Подумаймо нарешті про те, що в Москві немає жодної меморіальної дош+ ки, присвяченої Шевченкові. Фасад будинку на М’ясницькій, 21, пам’ятає нашого Кобзаря, і меморіальна дошка на ньому буде абсо+ лютно доцільною. Тим паче, що Шевченко був академіком Петербурзької академії мистецтв. Певно, що питання про дошку необхідно піднімати на міждержавному рівні. Добре, якби вона була встановлена в березні 2008 року — до 150+річчя перебування Шевченка в Москві.
“Магічну силу мали Луценкові слова, вони справді полонили мене, дівчину зі зрусифікованої Одещини”. · с. 12сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

Закревських у Березову Рудку. Вперше від нього я почула, а потім уже й сама прочитала про сердеч+ ну приязнь Тараса Шевченка до Ганни Закревської, якій поет при+ святив свої сповнені любові рядки. І я тоді ще подумала, які ми, україн+ ці, зубожілі духом. Філологічну ос+ віту мали, а нам ніхто й не натякав на те, що маємо таку багатющу іс+ торію, культуру, таку співучу мову, якої, на жаль, цураємось. Нам ще треба агітувати, щоб вивчали її… Пам’ятаю, як часто Дмитро, де б не бував, давав одкоша своїм опонентам, які звинувачували його в націоналізмі за те, що він вислов+ лювався українською мовою. А вірш “Рідна мова”, написаний у 70+ ті роки, побачив світ лише у 1984 році. О рідна мово! Є ще люди ниці зрікаються, бува, і матерів, А я твої троянди й чорнобривці Любов’ю до пелюстки обігрів. Ти — крона й корінь рідного народу — Батьків, дідів, і прадідів, і пра… Життя мого майбутнього основа, Нехай же щедро родить твій город. Коли щеза чиясь у світі мова, Щезає разом з нею і народ. — І щоб не щезнути нам, щоб бути самими собою — бережі' мо, шануймо і виконуймо запо' віти вірних синів України. Тож ліричні й патріотичні вір' ші полонили Ваше серце. — Магічну силу мали Луценкові слова, вони справді полонили ме+ не, дівчину зі зрусифікованої Оде+ щини, де в рідній хаті звучала ро+ сійська мова, точніше, суржик. Та й в Одеській альма матер на росій+ ському відділенні філологічного факультету нічого нового про Укра+ їну не довідалася. Таку ось україн+ ку+чорноморку Дмитро з першого дня почав навертати в свою віру та відкривав мені кращі столичні кар+ тинні галереї, виставки, музеї, де можна було долучитися до україн+ ської культури. Як у чарівному сні, промайнули перші чотири дні нашого знайомс+ тва. А на п’ятий — дарує мені ще один виплеск безсонної ночі. …Ти — повітря моє і прозора студена криниця,
“Магічну силу мали Луценкові слова, вони справді полонили мене, дівчину зі зрусифікованої Одещини”. · с. 12сторінка оригіналу ↗

ОБРАЗ НІЖНИЙ

І ми пішли одним шляхом... Київ. 1949 р. — Тамаро Іванівно, звідки ж почалось оте перше яблуко ко' хання, про яке писав Дмитро Лу' ценко: “Я прийшов у ваш діво' чий сад віддать найкращій яблу' ко кохання”. — А почалося це листопадово+ го вечора 1945 року. Я, випускниця Одеського університету, працюю за направленням в одній із київ+ ських газет. І ось ми з колегами ви+ рішили свято влаштувати. Дівчата зібрали всі продуктові картки, та+ лони на харчування, купили деякі продукти і накрили письмові столи. Але були попереджені, щоб зайвих ротів не було, бо сутужно жилося тоді. Та раптом бачимо, Іван Цин+ ковський, майбутній письменник, боязко заходить до кімнати і веде за собою стрункого худющого сол+ датика з бойовими нагородами на грудях. — Дівчата, — почав Іван лагід+ но, — познайомтесь. Це мій това+ риш Дмитро Луценко, щойно з фронтового госпіталю прибув. Ніяковіючи та заїкаючись, по+ дав руку і якось по+особливому ніжно, небесно+голубими, скажу точніше, янгольськими очима за+ зирнув у мою душу. А почувши моє ім’я, раптом вимовив: невже всі Тамари такі гарні, як тезка ваша — грузинська цариця. І знову промені синіх очей кида у серце. Запроси+ ли солдата до гурту, надійшла чер+ га і йому слово говорити, і було во+ но віршованим, на Курській дузі у 43+му вистраждане. Читає Дмитро свою “Думу про Україну”. Немає дорожче від рідного краю, Де серце і думи залишив свої. Які вечори там були пам’ятаю, Коли защебечуть в гаях солов’ї… Читав і читав напам’ять, а ви+ мовляти дедалі важче і важче йому після контузії. Явись, обігрій теплим подихом сина, Дарма, що в походах і схуд, і змарнів — Живий я… І сниться мені Україна Не в вирі пожеж, а в привіллі ланів. Дочитав свого вірша. Ми всі ридаємо, утираємось хусточками, а найбільше з+поміж усіх плачу я. Так жаль мені й батька, і брата, своїх фронтовиків, і цього, скаліче+ ного війною, молодого гарненько+ го хлопця. Стоїть переді мною — змарнілий, блідий від поранень і хвороб, напівглухий від контузії го+ лубоокий солдат+поет і читає прек+ расного вірша, сповненого емоцій і таких близьких мені переживань на окупованій землі. Тільки Бог ві+ дає, чим приворожив мене поет+ чаклун, і на все життя… — Любов з першого погляду і назавжди. А таке хіба буває? — Звичайно, буває. У мене ж було. Любов є і буде вічно, доки іс+ нуватимуть такі поети і добродуш+ ні, чуйні люди, яким був Дмитро, незбагненне співоче Диво. У вірші його закохалась. І співав він дуже гарно, тено+ ром своїм брав найвищі ноти, ви+ водив пісню, коли вже після тор+ жества розходилися по домівках. Назавтра з’явився на початку робочого дня, сів навпроти столу й почав “Я тебе, як мрію, зачарую” — те, що викресало його серце за ніч: Я тебе, як мрію, зачарую, Край воріт простою до світання. І на згадку серцю подарую Не журбину — первоцвіт кохання. Розділю я порівну з тобою Радощі і болі, й сподівання. Будь моєю долею ясною, Будь моїм незрадженим коханням. Де вже мені тут до роботи. І так щодня — аж до дзвоника, як ка+ жуть… Дочекаємось кінця роботи, а потім уже радісні й веселі бродили ми парками, Володимирською гір+ кою, історичними місцями пре+ красного Києва, що згодом вили+ лось на папір, — “Як тебе не люби+ ти, Києве мій”. Дуже любив Дмит+ ро місто своєї юності і мене до цьо+ го залучав. Розповідає про війну, про дру+ зів, яких зустрів там, особливо по+ етів, вірші яких читав напам’ять. Я слухаю, як зачарована, і не нас+ лухаюсь. Ще з дитинства знав майже всього “Кобзаря” і часто декламу+ вав мені “Гайдамаків”, “Катерину”, безліч віршів. А як пишався тим, що босоногим хлопчиком бігав по тих стежках, де ходив Великий Кобзар, коли приїздив до панів Кожна людина мережить свій слід на землі. Поет творить пое' зію, щоб подарувати її людям. Але у поета, як і в кожної творчої лю' дини, повинна бути муза, яка б надихала його на творчість. Такою музою для поета'пісняра, заслуженого діяча мистецтв, лауреата Національної премії України ім. Тараса Шевченка Дмитра Луценка була його кохана дружина Тамара Іванівна Луценко. Жінка, яка стала для нього справжнім другом, опорою, коханням його жит' тя, тому багато поезій написано саме для дружини. А вона свою любов мережила в сорочках, які вишивала чоловікові. Саме вона була першою слухачкою і, як філолог, першим крити' ком його віршів. Після смерті чоловіка Тамара Іванівна стала актив' ною пропагандисткою його творчості. Свого часу вона навіть про' дала дачу і машину, щоб видати його твори. Завдяки їй пісні Дмит' ра Луценка знають і співають по всій Україні, бо вона щороку прово' дить літературно'мистецькі вечори пам’яті поета в Києві, Полтаві, Черкасах, на батьківщині Дмитра Омеляновича в селі Березова Рудка, де разом із земляками вшановують це дороге для кожного українця ім’я, проводячи щорічні свята “Осіннє золото”. Вона до' помагає в організації кімнат'музеїв, присвячених творчості поета в школах, вищих навчальних закладах. А ще часто зустрічається зі школярами, студентами, вчителями, і всіма, кому не байдужа доля української пісні. Листується з шанувальниками творчості поета. Разом із редакціями газет “Вісті” та “Порадниця” створила що' річну літературно'мистецьку премію ім. Дмитра Луценка “Осіннє золото” кращим співакам, поетам, композиторам, які пропагують українську пісню. Нині ця дивовижно енергійна літня жінка видає касети, диски із записами пісень на вірші поета. У неї болить душа за українську культуру, музику, пісню. Тому, як тільки може, допомагає кожному, а особливо молодому талано' витому поету Юрію Тітову. Свого часу при зборі коштів на лікування нашої Берегині української пісні Раїси Кириченко Тамара Іванівна запропонувала свою квартиру для організаційного центру. І зараз збирає всі пісні Раїси Кириченко для фондових записів. Тамара Іва' нівна не спить ночами, бо мріє ще видати диск, присвячений пам’яті донечки Лариси, яка 16'річною дівчинкою залишила цей світ. Ось така вона невгамовна і дивовижно цікава жінка — Тамара Іванівна Луценко. Вона, як турботлива мама, всім знаходить раду і пораду. В її квартирі завжди людно, приходять і приїздять з усіх куточків Украї' ни — поети, композитори, співаки, вчителі і звичайні люди, яким вона завжди рада. А який смачний червоний борщ вона готує, а її фірмові коржики знають і смакують усі, хто відвідує її оселю, і не тільки… У квартирі Тамари Іванівни, як у концертній залі, проходить прослуховування нових пісень, і всі співаки і композитори радяться з нею, як краще виконати ту чи іншу пісню. Вона радіє, як дитина, коли з’являється якась книга, публікація, радіопередача про Дмитра Омеляновича. Тамара Іванівна все зби' рає, впорядковує, а потім гостям демонструє чи то нову пісню, чи нове відео. Для неї це смисл життя, вона все робить для того, щоб ім’я її чоловіка не забувалося, а його пісні жили в людських серцях. Справді, це українська мадонна, звання і медаль якої вона отри' мала нещодавно від Президента Міжнародного благодійного фон' ду Святої Марії Ганни Матіко'Бубнової. Я дивлюсь на неї і думаю, як треба кохати людину, щоб нести на своїх плечах тягар щоденних турбот протягом усього життя. Такою щирою та відданою любов’ю можна тільки захоплюва' тись, її так не вистачає в сучасному світі. Тож пропонуємо Вам сповідь цієї чарівної та мудрої жінки. Т. І. Луценко серед друзів у с. Березова Рудка. Свято “Осіннє золото” 2006 р.
“Тільки ця міцна й справжня любов дала нам сили все витримати”. · с. 13сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

Де вода дзвонкова голубіє, як в полі катрани. Ти — цілюща трава до пекучої свіжої рани. Ти — мій хліб і вино, і калина, й заплакані верби. Признаюся — давно без кохання твого я помер би… А далі вже прозою: “Жити не мо+ жу без тебе. Давай одружимося…” Та як же, опираюся я, ще тільки кілька днів знайомі, що люди ска+ жуть, і від батьків благословення треба, та й у відрядження треба їхати. А він усе наполягає, пішли до ЗАГСу саме зараз. І все+таки пере+ конав, перемогло кохання. Вось+ мого листопада зустрілися, а три+ надцятого розписались. У Дмитра ще й документів не було, тому штамп поставили у приписне сві+ доцтво. А так зване весілля відбу+ валось у чужій маленькій кімнаті на бульварі Шевченка, де ми з подру+ гою винаймали житло. Не пам’ятаю, чим пригощали гостей, але знаю, що молодому загадали, не подумавши, що в нього немає грошей, принести хоч пляшку ви+ на. Довелося Дмитрові продати га+ ліфе, а вино таки на стіл поставив. Наспівались весільних пісень. І мо+ лода поплакала не для годиться, а тому, що згадала батьківський бу+ динок на Пересипі — шість просто+ рих кімнат. Чому ж тут, у цьому чу+ жому закапелку кричали “Гірко”? Батьки мої просто померли б від сорому, глянувши на це весілля. Та поруч сидів мій голуб, обійняв і швидко сльози висохли. Вранці бачу, що Дмитро стур+ бований моїм від’їздом. А я кажу, ти не хотів почекати, поки я повер+ нусь із відрядження, тепер терпи. На ранок до поїзда проводжає, сумний і невеселий. А я своєю ус+ мішкою підбадьорюю його. Все бу+ де добре, любий мій поете. Не ту+ жи, чекай мого повернення. По+ верталася через десять днів, а по+ ет не з’явився на вокзал, як обіцяв. Я в розпачі, що трапилось. Аж у ре+ дакції сказали, що Дмитру дали безкоштовну путівку, і він усе роз+ питував, їхати йому чи ні. Колеги, звичайно, сказали, що треба їхати, а Тамара все зрозуміє. І я справді зрозуміла. — Отже, є справжнє незрад' ливе і вірне кохання, з яким можна прожити все життя, так? — Звичайно, є. Інколи люди цього не розуміють. Не зрозуміли мого вчинку навіть мої колеги, як я могла вийти заміж за інваліда вій+ ни. І важко їм було зрозуміти, що кохаю я цього лагідного, ніжного, уважного хлопця і беру на себе всі клопоти щодо його лікування, і що житимемо поки що на мою зарпла+ ту. Не зрозуміла мене й мама. Коли Дмитро з’явився до моїх батьків в Одесу, повертаючись з лікування, бо до Києва не вистачило грошей на квиток, і представився моїм чо+ ловіком, мама мало не зомліла. Ято написала їй, що збираюся за+ між. І ось прийшов лист — запро+ шення від батьків, щоб відсвятку+ вати вдома весілля, вже й готують+ ся до нього. Ну, подумала я, все обійдеться. Я їм розкажу, який добрий мій чоловік, який таланови+ тий поет, як він мене любить. Хоті+ лося загладити хоч трохи таке швидке заміжжя. Дмитро вже в Одесі, а я діжда+ лась дозволу на роботі — і в рідну Одесу, де батьки нам через тиж+ день справили весілля. Медовий місяць для всіх молодят солодкий і щасливий… Для нас він був ще й безтурботним, жили, як у батька за пазухою. Пізніше ми кожну відпус+ тку проводили тут, бо ніякі санаторії не можна було порівняти з рідним, гос+ тинним і теплим батьків+ ським домом. Тут почало+ ся наше радісне сімейне життя, а головне була по+ езія. В Одесі Дмитро особливо плідно працю+ вав. За півтора місяця він написав набагато більше віршів, ніж у Києві за пів+ року. Не хотілося їхати з батьківського гнізда, та робота вимагала. А також треба було починати са+ мостійне життя. — І де почалося ва' ше самостійне життя, коли ви повернулися до Києва? — А почалось наше життя на вулиці Кругло+ Університетській, 3, кв. 5, якщо це можна назвати квартирою, де ми прожи+ ли, точніше, промучились двадцять шість років. Це була малесенька прохідна кімната, де не було ні ван+ ни, ні туалету, ні ракови+ ни, щоб руки помити. Во+ ду доводилося носити з вулиці, а в туалет бігати теж надвір. А коли з’яви+ лися діти, то й ліжечка ніде було поставити, тому маленькими клали їх спати у валізу на ніч, а вдень на наш матрац, замостивши подушками, щоб не впали. Бо на+ ша кімната — це проїжджа дорога. Я схопилась за голову і сказала: “Господи! Як же тут жити?” Дмитро побачив мій настрій і каже: “Та чого ти, люба? Я все влаштую! Головне, що ми кохаємо одне одного”. Тіль+ ки ця міцна й справжня любов дала нам сили все витримати. Дмитро Омелянович перші два роки нашо+ го подружнього життя дуже хворів, і любов наша була платонічною. І я вірю у незрадливе кохання, яке мо+ же бути без пристрасті, але чисте і сердечне. А ще бажання розуміти один одного, прощати, ділити свої радощі й горе навпіл. Не все було гладко, його часті відрядження краяли душу, але треба вміти чека+ ти. Дрібне ніколи не застилало ме+ ні світ. Господь обдарував мене щедрою долею, пославши такого чоловіка. А як дітей любив, із від+ ряджень повертався завжди з по+ дарунками і тішився тим, що вмів це зробити. Взагалі, Дмитро дуже любив людей, мав багато друзів, які були частими гостями наших “хоромів”. Адже в той час він працював у ре+ дакції газети “Молодь України” і саме в нас відбувались обговорен+ ня тієї чи іншої статті. А також го+ рою стояв за друзів, яких неспра+ ведливо ображали. — Тамаро Іванівно, чи довго ще вам довелось жити “таким гуртожитком”? — Аж до 1963 року, а вже потім була велика радість, бо одержали квартиру, хоч і невеличку, але з усі+ ма зручностями, є ванна й окрема кімната для занять музикою, адже донечка Лариса вчилась у музич+ ному училищі ім. Глієра. Була чудо+ вою піаністкою, ще шестикласни+ цею грала на сцені Оперного теат+ ру великий концерт Гайдна, захоп+ лювалася літературою, малюван+ ням і взагалі, здібна до всього прекрасного. Але, як кажуть, ра+ дість і горе поруч. Як грім серед ясного неба — смерть дорогої донечки Лариси. А як же батьківському серцю було витримати, пережити цю трагічну
“Тільки ця міцна й справжня любов дала нам сили все витримати”. · с. 13сторінка оригіналу ↗

Закінчення статті «ОБРАЗ НІЖНИЙ», с. 12

ОБРАЗ НІЖНИЙ

Т. І. Луценко. Київ. 2003 р. втрату. Відгукнулося першим ін+ фарктом. А потім один за одним — аж вісім. Ось яке добре, чутливе, сповнене любові серце мав поет. Гіркий потік своїх сліз перели+ вав у поезію. “Незакінчена соната” — поема з присвятою: “Світлій пам’яті незабутньої Ларочки”, ви+ кресана за тиждень, зразу після похорону: Я без вагань на вірну смерть піду, Прийму найтяжчі покарання й муки, Щоб знов тебе зустріти у саду, Поцілувать твої тендітні руки. Притиснути до серця в забутті, Щоб вогником твій погляд заіскрився, Бо я на тебе, донечко, в житті, Як на весняний цвіт, не надивився… Отак і день, і ніч. Не встаючи з ліжка, пив тільки мінеральну воду і ліки, вихлюпував своє горе на па+ пір. А потім ці поезії переливались у чудові пісні: “Осінній вечір”, “Зо+ риночка”, “Тебе шукаю”, “Неспо+ кій” і ще десятки пісень, написані після важкої розлуки з донечкою. Дуже тяжко було пережити всім наше велике горе. Одинадцятиріч+ ний Сергійко, втративши сестру, зневірився в щасті на землі. Сьо+ годні Сергій так нагадує мені свого батька добротою, щирістю та сер+ дечністю, ніколи не забуває відві+ дати мене і попіклуватися про ме+ не. А те горе ми змогли пережити саме тому, що порівну його ділили, підтримували один одного щири+ ми й теплими почуттями. Не зали+ шали нас наодинці з тугою наші друзі, за що їм велика подяка. Уже в цей час мали і гарну квартиру, і машину, і добробут, і незрадливу любов, — а стали нев+ тішною, сумною парою. Оживали наші душі тільки тоді, коли порина+ ли спогадами в роки незахмарено+ го щастя, хоча прожили їх дуже бід+ но і в напівтемній прохідній кімнаті, зате в мирі й злагоді, і донечка бу+ ла з нами… Рятувало те, що син Сергійко потребував батьківських турбот, тож потроху “приходили в себе”, звикали жити з постійною тугою і болем у серці. Дмитро поринав у роботу, пи+ сав нові пісні про Україну, про маму, яку дуже любив, про своє рідне село, про друзів і, зви+ чайно, про любов. А також виплекав свій гімн Києву, пісню “Києве мій”, яка стала візитною карткою міста. — Тамаро Іванівно, а як створювалася пісня “Ма' мина вишня”? Знаю, що дуже тяжко писався цей твір і було аж 20 варіантів пісні. Точніше, не тяжко, а дуже вимогливо і відпові' дально до себе, так. — Справді, це так. Писа+ ли пісню у нас вдома. Пер+ ший варіант створився під впливом розповіді компози+ тора Анатолія Пашкевича, який згадав свою маму, яка перед смертю сказала, що помиратиме тоді, коли за+ цвітуть тюльпани. Так і ста+ лося. Та все щось не те. А потім Дмитро Омелянович згадав, як ходив на могилу своєї мами, вона похована на Байковому кладовищі, прихилив голову, а зверху вишенька струшує свої білі пелюстки, ніби прилетіла з рідного села Березової Руд+ ки. О, яка знахідка — поду+ мав Дмитро. “Плаче тепер білим цвітом мамина вишня в саду”. Пісня, яка вже стала народною, яку часто ми чуємо по радіо у виконанні незабутньої Бе+ регині української пісні Раїси Кири+ ченко. До речі, Дмитро Омеляно+ вич дуже хотів, щоб цю пісню співа+ ла саме Рая, яка так переконливо і душевно передавала задум цих та+ лановитих митців. — Оце, мабуть, і є те велике щастя поета, коли пісні стають народними, їх знає і співає на' род, які так чарують людську ду' шу, адже, як говорив Дмитро Омелянович, українець без піс' ні, наче круглий сирота. — Це правда. Пісня, до речі, має сильний виховний момент, але як прищепити любов до пісні справжньої, української, коли вона зараз, як кажуть “не в форматі”. Дедалі більше перевагу надаємо прагматизму, а де ж душа? А душі немає, не будимо її. Тягнемося до закордону, забуваючи заповідь Та+ расову — свого не цуратись. І тому мені після смерті чоловіка так хо+ четься, щоб і його пісні, і чудові піс+ ні інших авторів частіше звучали на радіо, на концертах, на телебачен+ ні, бо без справжньої української пісні не буде майбутнього у нашої держави. Як цікаво спілкуватися з цією мудрою, чудовою жінкою. Навіть не віриться, що їй 85 років. Вона живе пам’яттю про свого любого чоловіка, вона знає майже всі його вірші напам’ять і наспівує всі його пісні, не падає духом, а дивиться на світ з надією на краще. І каже — поспішайте жити і любити, бо жит> тя таке прекрасне… Побільше б таких людей, то й життя наше стало б набагато кра> щим. Нещодавно Тамара Іванівна стала прабабунею, її єдина онука Марічка народила сина, якого наз> вали Дмитриком. Рід Луценків про> довжується. Тож побажаємо Тама> рі Іванівні Луценко і її родині добра і тепла, здійснення їхніх задумів. Міцного здоров’я, творчого нат> хнення, Божої любові та благодаті на довгі, довгі роки. Ми всі Вас лю> бимо і шануємо, як Берегиню до> машнього вогнища. Спілкувалася журналіст Лідія ЛУЦЕНКО
“Тільки ця міцна й справжня любов дала нам сили все витримати”. · с. 13сторінка оригіналу ↗

ЗАГРАЙ, БАНДУРО!

Микола ФЕДОРИШИН, культуролог, голова РОО ВУТ “Просвіта” імені Т. Шевченка І ти, і я — велика сила. Без нас, повірте, добрі люди, Вкраїна згине наша мила, А другої не ждіть — не буде. А. Грицай Перший бандурист+учи+ тель, просвітянин Анатолій Грицай, на теренах Рівненщи+ ни у другій половині ХХ століття виплекав цілу плеяду кобзарів+ бандуристів, які сьогодні три+ мають небо нашої національної свідомості через цей дивовиж+ ний музичний інструмент — бандуру. За словами А. Грицая, бандура — то святий вогонь, що очищає душі й спопеляє все низьке у них, возносить у сфери мужності й мудрості, во+ на — берегиня нашого роду. Коли у першій половині 90+х років минулого століття у Рів+ ному розпочався фестиваль+ ний рух (Сурми, Коляда, Вес+ няні дзвіночки), Анатолій Юхи+ мович при кожній нагоді гово+ рив про створення на Рівнен+ щині фестивалів. І ось його учні — Галина Топоровська та На+ зар Волощук, які очолили Рів+ ненські осередки спілки кобза+ рів України, асоціацію кобза+ рів+бандуристів національної музичної спілки, виплекали ідею створення рівненського обласного фестивалю банду+ ристів імені Анатолія Грицая. Цьому фестивалю передували інші заходи бандуристів, зок+ рема, Всеукраїнський фести+ валь кобзарського мистецтва імені Костя Місевича у м. Дуб+ но (2000, 2001 рр.). Фестиваль бандуристів імені рівненського просвітяни+ на Анатолія Грицая відбувся 28 квітня у Здолбунові та 29 квітня у Рівному. У заходах цього фес+ тивалю — відкриття “Кобзар+ ської світлиці” пам’яті А. Гри+ цая у Здолбунівській дитячій музичній школі (автор проекту Людмила Хрусь), проведення майстер+класу львівського бандуриста Олега Созансько+ го, пропагандиста бандури харківського типу, презентація довідника Б. Столярчука “Бан+ дуристи Рівненщини”, прове+ дення конкурсу (солісти, ан+ самблі, капели з різних куль+ турних осередків Рівненської області). Ґран+прі отримав ан+ самбль із Рівненського музич+ ного училища, керівник Миро+ слава Очеретяна. Цей чудовий мистецький захід пройшов за підтримки управління культури облдержадміністрації, музич+ ного училища РДГУ та громад+ ських організацій — спілки коб+ зарів, асоціації кобзарів+бан+ дуристів національної музичної спілки товариства “Просвіта” імені Т. Шевченка. “Просвіта” також надала призи для наго+ родження переможців — муль+ тимедійні диски творчості Ве+ ликого Кобзаря українського народу Тараса Шевченка.
“Звук полинув над Карпатами — “Схід і Захід разом”. · с. 14сторінка оригіналу ↗

КУЛЬТУРНО8 ІСТОРИЧНІ ПАМ’ЯТКИ ОПІШНОГО

Вікторія КОХАН, співробітниця інформаційної служби Національного музею+заповідника українського гончарства в Опішному Це один із найцікавіших турис+ тичних реґіонів Полтавщини, яко+ му історія залишила неоціненні пам’ятки культури й археології. На території селища з метою збереження природно+історичного середовища, побутування гончар+ ного промислу встановлені охо+ ронно+заповідні зони. До них нале+ жить частина містечка Опішного, де розташовані заводи “Художній керамік” та “Керамік”; старовинні опішненські гончарні кутки “Птухів+ ка”, “Яреміївка”, “Яри”, “Гончарів+ ка”, “Їсіпівка”; городище скіфського часу “Кардашів вал” (V—ІІІ ст. дон. е.); слов’янське городище ро+ менської культури (V—VІІІ ст.); тра+ диційні місця видобутку гончарної глини; с. Міські Млини, де жили гончарі+мисочники; підземелля до+ би пізнього середньовіччя; садиби народних майстрів+гончарів. В Опішному збереглася уні+ кальна виробнича гончарська спо+ руда з горнами початку XX століття — будинок земської губернської гончарної майстерні, заснованої 1894 року, збудований у стилі ук+ раїнського модерну за проектом відомого українського архітектора Василя Кричевського (1916 р.). На місці городища скіфського часу “Кардашів вал” є кар’єр, з яко+ го видобували глину. Встановлено, що поверхню городища оточував земний вал, а також рів, глибина якого сягала до 3 метрів, знизу був ще один рів, глибина якого сягала вже до 5 метрів. Схил городища підрізували, щоб той був крутим. Імовірно, на горі була ще й де+ рев’яна стіна. Все це робило горо+ дище майже неприступним для за+ гарбників. Цю територію досліджу+ вали археологи. Іншу частину горо+ дища “Кардашів вал” не розкопува+ ли, але на поверхні ґрунту археоло+ ги зібрали велику кількість фраґ+ ментів глиняного посуду місцевого виробництва, різні вироби з мета+ лу, зокрема, залізний ножик та віс+ тря на стріли. Знахідки глиняних кружал свідчать, що місцеве насе+ лення, окрім гончарства, займало+ ся прядінням і ткацтвом. Поблизу городища існувало найдавніше поселення в околицях Опішного. Городище роменської культу+ ри не раз обстежували дослідни+ ки, але майже повністю його дос+ лідили лише в ХХ столітті, спочатку Іван Ляпушкін, пізніше — Олег Су+ хобоков у 1975 р. Городище завширшки 40— 45 м і завдовжки 150—160 м роз+ ташоване на південно+східній око+ лиці сучасного селища Опішного на довгому серпоподібному ос+ танцеві, відрізаному від плато бал+ кою, яка утворилася долиною річ+ ки Тарапунька. Під час розкопок виявили 25 житлових і 39 господарських при+ міщень, а також залишки оборон+ них споруд, які складалися зде+ більшого з двох рядів вертикально встановлених колод, проміжок між якими заповнювався глиною, що вибиралася вище і нижче по схилу. На городищі знайдено прикра+ си, предмети побутового призна+ чення, уламки ліпленого глиняного посуду, кружала місцевого вироб+ ництва, зооморфну пластику, фраґменти амфор із міст Північно+ го Причорномор’я та багато інших цінностей. На території сучасного Опіш+ ного понад 150 гончарних печей потребують наукового досліджен+ ня. Це багатющий матеріал, у ре+ зультаті вивчення якого керамоло+ гія отримає нові знання.
“Звук полинув над Карпатами — “Схід і Захід разом”. · с. 14сторінка оригіналу ↗

ВСІ ДОРОГИ ВЕДУТЬ ДО КОСМАЧА

Антоніна СПІЛЬНА, с. Космач Івано+Франківської обл. Розмаїття відтінків природи нав+ коло виробів рук людських милує око. Уявити красу одного з найбіль+ ших сіл Європи важко. Захват від погляду на цю “келію сонця”, а саме так перекладається назва села Кос+ мач, вражаючий! Але ще більший від того, що я побачила потім: вир люд+ ського потоку по центральному гос+ тинцю села, де розташовані торгові ряди. Тут вирувала вся Україна, го+ ряни убрані у свої етнічні строї, а то+ му Космач до жовтогарячого, тра+ диційного для цього села кольору, додав кольору блакиті Дніпра та Чорного моря, солом’яно+жовтого степу з ланами пшениці сходу та півдня, червоно+чорного гарту за+ порізьких козаків. Зелень Поділля відтіняла всі розмаїття… А те, що лежало на лавицях і столах торгових рядів, описати неможливо: сотні, а може, й тисячі писанок, селянки, гердани, згарди, вишиванки, руш+ ники, сопілки, дримби, дерев’яні су+ веніри й ковані з металу, викладені мозаїки… Усе це на тлі звуків приро+ ди — пташиного цвірінькання, шуму верховіть пралісу та підспівування річечки, яка скаче чистою водицею з каменя на камінь. І все це навперемінку з густим духом овечої бринзи та свіжозваре+ ної кулеші, грибової юшки з казана на полум’ї ватри, та гуслянкою з дерев’яного або керамічного збанку. І смакуєш апетитно і бануш із грибами, і дже+ рельну воду, і цілюще по+ вітря, і молоко лиш видоє+ не від корівки. І вже тради+ ційно підживлюєш себе ка+ вою, аби встигнути, аби не запізнитися, аби все це по+ бачити, посмакувати, почу+ ти, понюхати, доторкнути+ ся, сфотографувати. Усе це — “Мандрівний фестиваль традиційного українського мистецтва” в селі Космач Івано+Франківської об+ ласті під назвою “Етноеволюція. Ве+ ликдень у Космачі”. Правда, дістатися до цього дійства було важкувато. Бо дороги наші, до яких ми, гуцули, звикли, так само, як і наші водії, лякали верви+ цю бусів, машин, автобусів із київ+ ськими, тернопільськими, хмель+ ницькими номерами. Тому все це в рядок колихалося одне за одним, бож дорога гірська, вузенька, одно+ рядна, обгін неможливий; справа гора, зліва урвище і внизу потічок, ана дорозі калабачі, яких оминути не+ можливо… Відкрили фестиваль трембітарі, а їх було багато, близько 30 чолові+ ків, стрембітали Карпатам, а зага+ лом і всьому світові про те дійство. Та новина! Козаки дніпровські при+ везли з собою гармати і вслід за трембітами гуцулів дали знати Ук+ раїні мирними запалами гармат про те саме. Звук полинув над Карпата+ ми — “Схід і Захід разом”. На сцені під звуки флоєр, сопі+ лок, дримб ніжна, тендітна, чарівна і вічно молода — символ України — Ніна Матвієнко. І її привітання “Христос Вос+ крес” — тричі: радісно, утверджую+ чи, торжествуючи, та пісня підтвер+ дили, що воскресла й Україна! Далі вже традиційний церков+ ний гімн “Боже Великий, Єдиний, нам Україну храни…” у виконанні зведеного хору та всіх присутніх на цьому форумі — продовжив від+ криття… А тоді вже закрутилося, я за+ ледве з онукою встигала перебігати від сцени до сцени (а їх було у Кос+ мачі три), від одного до другого виступу, ловлячи на ходу вітання знайомих, перебігаючи поміж тор+ говими рядами, з розмаїттям прик+ рас, сувенірів, зі старосвітськими вишиванками і новомодними виши+ тими блузками. А після того, як по+ бувала на майстер+класі (а май+ стер+класи були різноманітні) тан+ ців українських, після швидкої й улюбленої гуцулки голова взагалі пішла обертом. Але ж бігом треба до головної сцени. Виступ “Русичів” із Білгорода+Дністровського, вони вітали нас у подорожі по Україні 2004 року з Олександром Мазурен+ ком на одеській землі, то як же не поаплодувати їм на гуцульській землі! Аплодуючи, бачу краєм ока Сашка+лірника, дивлюсь у прог+ рамку (на щастя, маю), треба онуку прилаштувати ближче до сцени на його виступи. І тут же чую зі сцени, всі гурти, які вільні, на май+ данчиках водять хороводи, співають гаївки, веснянки, перепілоньки… Ну як же не побувати з малою там і не поводити улюбленої “По+ доляночки” біля церкви, і не зіграти в “Коваля”. На ходу смачно обідаємо ба+ нушем із бринзою, зваре+ ному в чавуні на ватрі. І Антоніна Спільна знову бігом до сцени головної — наші знайомі — ансамбль “Буття” зм. Києва під керівництвом Олега Бута. Обмінялися враженнями, по+ бачили один одного, я так гадаю, що повстанські колядки потрапили до рук істинних українців, яким бо+ лить Україна так само, як боліла у тих, хто складав ці колядки, віддаю+ чи життя за Вітчизну. Увечері працює театральна сце+ на. Театри “Човен”, “Дах”, з Києва привезли з собою вистави “Пролог до леді Макбет” та “Червона відьма”. На сценах гурти, виконавці, це й автентичні фольклорні ансамблі “Космацька капела”, “Бабинські свашки”, “Барви Карпат”, “Перепо+ лоньки”; вторинні фольклорні ан+ самблі: “Гуляйгород”, “Володар”, “Буття”, “Дивина” з Донецька; “Ла+ довиці” з Хмельницького, “Горгани” зі Львова, “Видимо” з Сянок (Поль+ ща); фольк+рок гурти: “Оркестр Ян+ ки Козир”, “Вогнесміх”, “Тінь Сонця” всі з Києва. World+music гурти “Даха+Браха”, “Хореа козацька”, “Фанфари оркес+ тра”, “Пропала грамота”, “Бур+ дон”… А крім того на відкритих майдан+ чиках відбувалися спортивні ігри, конкурси, забави. А ще ви коли+небудь бачили паску величиною з добрий приго+ рок? Яку привезли возом (по+гу+ цульськи — фірою), запряженим па+ рою коней — дарунок ґаздині цілого села Брустури — п. Марії Матійчук, а на другій фірі — ціла купа пасочок менших і теж у дарунок кожному гостеві, разом із писанкою від ґазди цілого села Космач п. Дмитра По+ жоджука. Голова села Космач — Дмитро Пожоджук — заслужений майстер народної творчості Украї+ ни, голова Всеукраїнської Коорди+ наційної Ради з вивчення та відрод+ ження писанкарства, лауреат премії Івана Огієнка та Мирослава Ірчана. А коли ще можна було побачити, як садилися козацькі дуби в гуцуль+ ському селі, які привіз із собою п. Василь Литвин із Черкащини, ви+ рощені з жолудів дуба, який поса+ див козак Гонта? Дмитро Пожоджук щиро вдяч+ ний Товариству “Просвіта” і його го+ лові за ті дарунки, які він отримав з Києва і які прикрасять сільську раду, школу й довго нагадуватимуть про те, що відбулося в селі, так само, як дарунки від усіх, хто зумів організу+ вати, допомогти в здійсненні заду+ мів, а їх теж багато — отих добро+ вольців, усіх не перелічити, але всі вони істинні патріоти України! Для них Бог і Україна — найголовніше. Фото Оксани БУТ, членкині гурту “Буття”
“Мистецтво вливається в душу безпосередньо з космосу”. · с. 15сторінка оригіналу ↗

«ПОЛУМ’ЯНА РУТА» РОЗКВІТАЄ

МУЗИКА Олександр ЄВТУШЕНКО — Розкажи про виникнення ідеї, концепції і стилю “Тіні сон' ця”, які стають дедалі виразні' шими і яскравішими… — Назва гурту виникла 1999 року, коли в Києві було затемнення сонця. Ми грали тоді альтернатив+ ний рок і не мали ще тих ідей, які сьогодні складають, так би мовити, творчий кістяк. Спостерігаючи за тим, що відбувається у музичному світі навколо нас, ми свідомо шу+ кали власну стежку. Нашими вчи+ телями вважаємо українські гурти “Кому вниz”, “Вій”, “Плач Єремії” та декілька інших. У нас був образ піс+ ні, до втілення якої прагнули. Це був образ потужної пісні, яка б свідчила про силу українського ду+ ху. І ми шукали свій стиль на пере+ тині автентичного фольклору й важкого року. Ми відчували спів+ звучність динаміки і ритмів старо+ винних козацьких пісень і певних стандартів сучасного хард+року. — Ваш другий альбом значно відрізняється від першого. Це більш зріла робота у сенсі тема' тичного розмаїття, аранжуван' ня та виконавської майстернос' ті, хоча часова відстань між ни' ми — всього два роки. — “Над диким полем” — наша спроба матеріалізувати поняття “ко+ зацький рок”. Перша спроба заяви+ ти новий стиль. Як наслідок — було звужено тематичний спектр пісень. Над другим диском ми працювали цілий рік. Ретельно працювали над аранжуванням. Тематично він вий+ шов значно розмаїтішим. Тут є лі+ ричні пісні, балади. Якщо в поперед+ ній роботі ми зверталися до славет+ них образів козаччини, то в альбомі “Полум’яна Рута” до образів Украї+ ни+Русі. Заглибилися в історію кня+ жої доби. Водночас застосували су+ то музичні новації. Традиційний гі+ тарний драйв ми поєднали з банду+ рою і скрипкою. Цього ще ніхто не робив. Тепер звучання бандури виз+ начає загальний саунд гурту. — Хто в команді пише тексти, хто створює музику, імідж ко' лективу? — Репертуаром займаюся я. Тексти пісень пишу я і мій брат Олексій, наш гітарист Кирило Мо+ мот, бандурист Іван Лузан. На ре+ петицію я приношу первинне аран+ жування. Усі разом ми його вдос+ коналюємо, шукаємо сприйнятну форму. Важливу роль відіграє наш саунд+продюсер Андрій Хаврук. Також разом ми добираємо найдо+ речніші твори до певної програми. — Розкажи про склад гурту. — “Тінь сонця” це: гітаристи Кирило Момот і Андрій Хаврук, скрипалька Софія Рогальська, бан+ дурист Іван Лузан, барабанщик Володимир Хаврук, і я — вокаліст і бас+гітарист Сергій Василюк. — Молодим артистам проби' тися на сцену надзвичайно важ' ко. У нашому середовищі вкрай скомерціалізованого шоу'біз' несу цінуються не таланти й ар' тефакти, а наявність обігових коштів на “розкрутку” і піар. Яка ваша дорога до свого слухача? — Наша дорога чесна. Ми не проплачуємо ефірів на радіостанці+ ях, у нас немає друзів серед “воро+ тил” шоу+бізнесу. Та ми маємо чи+ мало концертів: це клубні й фести+ вальні виступи. Нашу музику слу+ хає не лише патріотична молодь, ай та, яка підростала на англомовній чи російськомовній рок+музиці. Ми співпрацюємо з усіма, хто радий такій співпраці. Це патріотичні ор+ ганізації, інтернет+портали, дирек+ ції різних фестивалів. Тісно спів+ працюємо з аудіокомпаніями, що видають наші диски. Це — “Саме так!” і “Наш формат”. Останнім ча+ сом розширюємо зв’язки з різними реґіонами. Тепер частіше їздимо туди з концертами. Нині збираємо+ ся у промоційний тур “Полум’яна Рута” десятьма містами України. Ми знаємо, що в кожному з них є наші шанувальники, отже, можна давати сольні концерти. — Які з Ваших виступів за' пам’яталися найкраще? — Таких було чимало. Це вис+ тупи на білоруському фестивалі у місці Мозир, де ми, між іншим, ви+ конали кавер+версію “Пісню Чу+ гайстра”, що належить культовому білоруському гурту “Godstower”. Я спеціально вивчив білоруську мову і спілкувався нею з публікою. За+ пам’ятався виступ у центрі Львова перед багатотисячним натовпом. Для нас важливо, чи вслухаються люди у зміст наших пісень. У Льво+ ві нас слухали дуже уважно. Добрі спогади лишилися після фестива+ лю “Про+Рок”, де ми отримали першу премію. — У кожного артиста, в кож' ної команди існують власні сек' рети щодо підтримання високо' го творчого тонусу, існують свої джерела натхнення. Які вони у вас? — У нас є традиція називати альбоми уривком із якоїсь пісні. “Полум’яна Рута” — це уривок із “Пісні Чугайстра”, де є такі рядки: “Полум’яна Рута життєдайно роз+ квітає, та ніхто того не бачить, ніхто не знає”. Ми хочемо, аби українці знаходили свою Руту, своє щастя у своїй країні — це головна ідея аль+ бому. Невипадково ми виступаємо у червоно+чорних вишиванках. Во+ ни — наші обереги. Наш творчий тонус підтримує наше прагнення бути собою, відчувати любов і сво+ боду в собі. Енергію ми беремо з енергетики рідної землі. Для мене немає нічого кращого, як загуби+ тися в якомусь лісі, лузі. Це не просто слова. Мені дуже шкода, що розорані українські степи, що затоплені великі луки, адже вони могли б бути чудовими рекреацій+ ними зонами. Серед молодих формацій, які заявили про себе останнім часом, особливе місце нале' жить гурту “Тінь сонця”. І річ не в тому, що “Тінь сонця” наполегливо й уперто долає сходи до віртуального “музичного Олімпу”… З моменту виходу дебютного диска “Над диким по' лем” вони вирізнялися з'поміж інших чітким баченням власного курсу в розбурханому му' зичному океані й наявністю виразної ідеології патріотизму. Немає й тіні багатовекторного космополітизму і в другому альбомі, який вийшов нещодавно і має назву “Полум’яна Рута”. Його презентація у вигляді великого живого концерту відбулася у культурному центрі Києво' Могилянської академії і зібрала велику кількість прихильників “козацького року”. Саме та' кий стильовий ярлик закріпився за “Тінню сонця”. І невипадково. Про сучасний стан молодої української рок'сцени і, власне, про гурт ми спілкуємося з лідером формації, вокалістом Сергієм ВАСИЛЮКОМ.
“Мистецтво вливається в душу безпосередньо з космосу”. · с. 15сторінка оригіналу ↗

«МАЗЕПА-ФЕСТ»: АКОРДИ МУЖНОСТІ

Ганна ДЕНИСКО Це повідомлення для всіх, чия душа хоче напитися з тої криниці, що живиться джере' лами справжнього, україн' ського, дужого й незламного, високомистецького й оригі' нального: 8—10 червня у Пол' таві відбудеться 5'й “Мазепа' фест”, організатором якого традиційно виступає Полтав' ська “Просвіта”! Програма фестивалю над+ звичайно насичена. Очікується участь у ньому таких хед+лайне+ рів: “Кому вниz”, Фома, “От Vін+ та”, “Перкалаба”, “Гуцул Каліпсо” та інші. Будуть і нові для нашого фестивалю колективи, наприк+ лад, “Горгішелі” — грузинські дів+ чата зі Львова, “Крихітка Цахес”. Почнеться “Мазепа+фест”, які торік, кіноднем. У Палаці дозвіл+ ля “Листопад” з 15 години 8 чер+ вня ви зможете подивитися фільми українських режисерів — “Криницю для спраглих”, “Сьо+ мий трамвай” та інші. Увечері того ж дня в театрі ім. Гоголя на вас чекає зустріч із ви+ конавцями народної і бардів+ ської музики. Приїде “Хореа ко+ зацька” Тараса Компаніченка, яка мала колосальний успіх ми+ нулого фестивалю; бард Едуард Драч нагадає про те, як Україна пробувала свій справжній голос після десятиліть славослів’я сво+ їм катам; батько і син Тарас і Святослав Силенки поведуть нас кобзарськими стежками у світ, де так багато важить кожне сло+ во і кожен акорд; буде й голова Спілки кобзарів України Володи+ мир Єсипок, й інші виконавці ко+ зацьких дум, псалмів; Іван Но+ вобранець із Чернечого Яру по+ знайомить із піснями, які співа+ ють на його безмежно таланови+ тих, глибинно українських карти+ нах веселоокі Мамаї… Приїде і творець фільму “Ма+ май” Олесь Санін. В якій ролі — сюрприз. Не пропустіть нагоди побува+ ти у Полтаві на “Мазепа+фесті”. Бо це фестиваль Справжнього, Талановитого, Мужнього.
“Мистецтво вливається в душу безпосередньо з космосу”. · с. 15сторінка оригіналу ↗

ФРАНЦУЗЬКА ВЕСНА В УКРАЇНІ: ХІП-ХОП. ТЕАТР. РЕНЕСАНС

ТЕАТР Іван ОЛІЙНИК Нещодавно в Києві відбувся фестиваль “Французька весна в Україні”. Вибагливий глядач мав змогу втамувати спрагу до нова+ торського театрального мистец+ тва, побачивши сучасні постанов+ ки французьких майстрів: Кадера Атту та Давіда Гошара. “Середина весни” відзначилась їхніми спек+ таклями: “Дуар” та “Гамлет. Тема і Варіації”. “Дуар” приймала сцена театру імені Івана Франка. Був шалений аншлаг. Ажіотаж перед входом супроводжувався незмінними про+ ханнями про зайвий квиток, штов+ ханиною та зіткненням суспільних “каст”, дороги яких у звичайному житті перетинаються нечасто. Во+ ни перебувають по різні боки скла ошатних вікон престижних ресто+ ранів чи бізнес+центрів... Нарешті згасло світло — до за+ лу увірвалася гучна ритмічна музи+ ка, а з нею 8 акторів+бі+боїв (майс+ трів брейк+дансу) в однакових сі+ рих плащах. Почалося синхронне “блукання” — ілюстрація сірості буття, волаючої буденності, нудь+ ги. У них немов немає рук. Мініма+ лістичні рухи дають зрозуміти, щой ноги сковані важкими ланцюга+ ми. Та ось насичений танцюваль+ ний ритм зриває важке й зайве різ+ ким поривом вітру. Він несе за лаштунки всіх, окрім одного, який і демонструє майстерність володін+ ня власним тілом — жагу свободи, протест, дихання вулиць. Почерго+ во всі актори висловлюють свої думки через пластику й “power+ move”, хаотично змінюючи напря+ мок вітру. Досить цікавим режисерським ходом був вихід із добре знайоми+ ми нам картатими сумками “крав+ чучками”, тим нашим вічним тавром подорожнього, біженця+втікача. Чи-то від долі, чи то від урбану, чи то від самого себе. Впродовж вистави ак+ тори будують із сумок комбінації та вежі, та все ніяк не вдається склас+ ти потрібну послідовність — хилять+ ся і падають конструкції, втілюючи нездійсненне бажання довести до пуття власне життя. Загалом холодні тони вистави моментами змінюють жарти, не+ очікувані елементи, буфонадно+ пластична гра черевом і навіть по+ цілунки, які дають наснагу вирва+ тись із лещат, хоча б спробувати, не побоятися покликати на допо+ могу — підтвердити бажання жити й усміхатися понад усе. На мою думку, саме це хотіли донести до нас французи, коли у фіналі гені+ ального спектаклю вийшли на сцену зі своїми великими фото: Беламі Абденур, Іреш Обдала, Бу+ са Амін, Бушлагем Браїм, Муажір Абдеслам, Амшауі Рашид, Гуїсем Мабр… “Французьку весну” завершу+ вала п’єса “Гамлет. Тема і Варіації”, яка обіцяла видати на+гора новий погляд на Шекспіра через призму урбанізації, технічної революції та одночасного повернення до тра+ дицій Єлизаветинського театру — десятискладового вірша у новому французькому перекладі Андре Марковіча. Сучасність вистави відчувалась у кожному її сеґменті: сценічні кос+ тюми — повсякденний стиль, іме+ на персонажів — на футболках із+ заду, високоякісний звук, за який відповідав похмурий силует діджея в правому кутку. Його скретч+шоу стало окрасою вистави. Вочевидь, через інтернаціональність мови музики! Напівречитативні монологи ак+ торів, пронизані депресивним зву+ чанням абстрактного хіп+хопу, кон+ трастували за рахунок новатор+ ських режисерських ходів. Сміх, сльози, розпач, дуркуватість і не+ вимушена наївність в одному фла+ коні. Трагічність образу Гамлета з помадою на обличчі, інфантиль+ ність Офелії на роликах, комічність горбатого Клавдія та його чудер+ нацькі танці. Другою родзинкою дійства став оповідач (репер Арм). Його жорсткий надемоційний речитатив неначе був задуманий самим Шек+ спіром. Створювався шоковий ефект. А на стіні в той самий час чиїсь невидимі руки писали неоно+ вою фарбою: Гамлет, Офелія, Гам+ лет, Офелія, Гамлет, Офелія… На+ писи раз у раз перекреслювали один одного, немов даючи зрозу+ міти, що їм обом не місце на одній планеті. Кульмінаційне протистояння Гамлета та Лаерта показало нам маленький шедевр кіномистецтва на стіні з маленьких екранів. Гляда+ чі побачили авангардний треш+ мікс із різноманітного матеріалу невизначеного походження (добре запам’яталися мотиви аніме) під супровід грому з блискавками, урагану. Дух катастрофи музични+ ми засобами відтворив непере+ вершений Ле Маніфік. “Соромна любов, отрути шпага. Помер учора принц і сурми б’ють”. Шекспірівська інтерпретація на+ че ковток чистого повітря в загазо+ ваному місті, ламання стереотипів, трощення штампів і “нафталіну”… Тільки молода кров може вилі+ кувати теперішню гіподинамію те+ атрального бомонду. Треба дати дорогу талантам, які не бояться бу+ ти смішними, сентиментальними, двозначними. Франція вже вирос+ тила нове покоління і, до речі, зов+ сім не вважає свої ідеї революцій+ ними маніфестами. Експерименти без обмежень, іноді на межі фолу, для тамтешньої сцени — буденна річ, без якої не виживеш як творча одиниця, а хіп+хоп — частинка на+ ціональної свідомості.
Сторінка · с. 16сторінка оригіналу ↗

Початок тексту може бути неповним — звірте зі сторінкою оригіналу

“Земля наша велика і щедра, а порядку в ній нема”. Посли слов’янських племен — варягам

стою, захисних і водопоглинаючих лісонасаджень, спорудження жит+ лових масивів на місці ліквідованих раніше, створення належної інф+ раструктури — адже площі угідь, які необхідно відродити, переви+ щують за обсягом і цінністю значні кількості квадратних кілометрів, зайнятих низкою держав Європи. Якщо ж не хочемо самі виріши+ ти всі ці завдання — віддаймо на вигідних умовах угіддя в оренду дбайливим господарникам. Але жевріє надія, що ми все+таки про+ кинемося і почнемо нарешті гос+ подарювати мудро, по+державно+ му, на прабатьківській землі. Дав би Творець. Адже ми в змозі при+ пинити “носити воду решетом”. Таке “мудре” заняття нагадує спостерігачеві, скажімо, система перекачування вод річки Ірпінь у Київське водосховище. Невдячна справа, особливо коли ця прим+ хлива річка розіллється навесні так, що й краю не видно. Про які Бухгалтерія 279+41+46 А д р е с а р е д а к ц і ї : вул. Хрещатик, 10?Б, м. Київ, 01001 E?mail: slovo_prosvity@ukr.net http://slovoprosvity.com.ua Видрукувано з готових фотоформ на комбінаті “Преса України” у середу. Зам. № 3301221 Загальний наклад — 41000 Листування з читачами — тільки на сторінках газети. Відповідальність за достовірність інформації несуть автори. Редакція залишає за собою право редагування та скорочення текстів. Фото з архіву “СП” нерестилища може мріяти судак і лящ… А про втрати енергоносіїв на перекачування Ірпеня і казати зай+ ве — тому, напевне, статистика їх і не оприлюднює. Сьогодні збитків столиці зав+ дає й Канівське водосховище — воно спричинює сповільнення течії ріки, підмочування правобережжя, відтак, додаткові клопоти в зоні зсувів, славетних Дніпрових круч. У зоні зсувів розташовані Києво+ Печерська лавра з підземеллями, комплекси Маріїнського парку з Верховною Радою і Міноздоровом включно, Український дім, Націо+ нальна філармонія… Чи не завели+ ка данина “змію+Гориновичу”? Ад+ же завдяки лише цим унікальним та подібним будовам і особливос+ тям історико+архітектурного лан+ дшафту столиця зберігає свій не+ доторканий образ, упізнаваність для гостей і господарів. Далі буде. При використанні наших публікацій поси+ лання на “Слово Просвіти” обов’язкове. І н д е к с г а з е т и “Слово Просвіти” — 30617 Передплатна ціна, враховуючи поштові послуги: на місяць — 3,38 грн. на 3 місяці — 9,89 грн. на 6 місяців — 19,18 грн. 0 7 0 2 1 4 820095 780016 СТОЛИЦЯ
Сторінка · с. 16сторінка оригіналу ↗

Початок тексту може бути неповним — звірте зі сторінкою оригіналу

Щоденник Шевченків? ського свята в Тернополі

судноплавного горизонту), спри+ чинюваними вимушеним скидом води з водосховищ. Дніпро і притоки як найдешев+ ші шляхи сполучення знову ожи+ вуть і почнуть давати істотний вне+ сок до бюджету. Найголовніший виграш — по+ збавлення від “дамоклового меча” над головою кількамільйонного міста і розташованих нижче міст і сіл. Не секрет, що тіло греблі пот+ ребує значних ресурсів для під+ тримання її безпечного функціону+ вання. Говоримо про ці проблеми на рівні патентних пропозицій і готові співпрацювати у важливій програ+ мі екологічного і енергетичного розвою столиці й держави. Землі, які ось уже майже пів+ століття “мокнуть” на дні рукотвор+ них морів, вкриті мулом, насичені вологою і рекультивація їх у разі спуску водосховищ вимагає від+ новлення багаторічного траво+ Відповідальний секретар Ірина ШЕВЧУК Відділ літератури Уляна ГЛІБЧУК 270+55+57 Відділ культури Валентина ДАВИДЕНКО 270+55+57 Відділ просвітянської роботи Ольга СКРИПКІНА 270+55+57 Відділ коректури Тетяна ЩЕРБАК Ірина СТЕЛЬМАХ 278+63+69 Комп’ютерна верстка Ірина ШЕВЧУК Олег БЕССЬКИЙ 278+63+69 Черговий редактор Валентина ДАВИДЕНКО
Сторінка · с. 16сторінка оригіналу ↗

ТИЖНЕВИК ВСЕУКРАЇНСЬКОГО ТОВАРИСТВА «ПРОСВІТА» імені ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

Борис СПИСАРЕНКО Продовження. Початок у ч. 17, 18, 19, 20 за 2007 р. МЕРЕЖИВО КИЇВСЬКИХ МОСТІВ Бики знищеного в 20+ті роки минулого століття Ланцюгового мосту могли б розповісти турис+ там історію його створення і руй+ нації, але вони поки що мовчать. Так само як і похмуре дітище обо+ ронної стратегії епохи сталінізму — “забутий” на Оболонському уз+ бережжі бетонний оголовок не здійсненого підводного тунелю, яким планували з’єднати береги Дніпра. Будова не була закінчена, але її історія інтригуюча, і гості Ки+ єва могли б мати цей об’єкт серед київських туристичних цікавинок. Щодо дніпровських гребель, то це надзвичайно складне інженерне питання є однією з “таємниць Полі+ шинеля” відомства цивільної обо+ рони. Коли в дев’яності одного літ+ нього дня хтось у ЦО помилково натиснув кнопку “бойова тривога”, “прорив греблі київського водосхо+ вища”, то на Лівобережжі зчинився страшенний безлад: адже ні ло+ кальні бомбосховища в житлових будинках, ні куточки ЦО в ЖЕК’ах давно не є центрами навчання мешканців столиці — що треба знати на випадок форсмажору? Дніпру і його розкішним лукам, поймам, заплавам можна повер+ нути право на життя лише за умови прийняття державної програми щодо альтернативної системи гід+ роелектростанцій: а) деривацій+ них, коли вода на турбіни подаєть+ ся з “відхиленням” від основно+ го русла (завдяки каналам чи ту+ нелям водоводів) і відпадає потре+ ба в гігантських водосховищах, або б) наплавних, коли рушієм для турбін є природний плин води в річці. Гра, як мовиться, варта сві+ чок, оскільки вивільняться угіддя, внесок яких у структуру бюджету вимірюється не одним десятком мільярдів гривень чи й євро… Важливий виграш від реаліза+ ції такої програми — здоровий клі+ мат столиці й усього басейну го+ Засновник: Всеукраїнське товариство “Просвіта” імені Тараса Шевченка Реєстраційне свідоцтво КВ № 4066 від 02.03.2000 р. Ш е ф + р е д а к т о р Павло МОВЧАН
Сторінка · с. 16сторінка оригіналу ↗

Початок тексту може бути неповним — звірте зі сторінкою оригіналу

АНОНС

ловної ріки й повернення сінокіс+ них і орних угідь. Адже до споруд+ ження Київського водосховища до нашого міста їхали звідусіль як на курорт — фітотерапія, зокрема від лівобережних сінокосів, надзви+ чайно оздоровча, дієва. Та й електропостачання не бу+ де в програші: плавучі “павільйо+ ни” з гідроагрегатами не займають судноплавних шляхів, захищені від сезонних змін льодової ситуації і добових коливань судноплавного горизонту ріки, які нині нещадно розмивають береги й нищать не+ рестилища риби. Відновиться дніпровська сис+ тема рибництва в попередніх об+ сягах, оскільки нерестилища в верхів’ях Дніпра і його притоках будуть відкриті для доступу риби цінних порід. Зникнуть гнилі зелені водорості, оздоровляться гідроза+ бори питної води, припиниться руйнування берегів добовими ко+ ливаннями РСГ (розрахункового Го л о в н и й р е д а к т о р Любов ГОЛОТА Р е д к о л е г і я Любов ГОЛОТА, Ярема ГОЯН, Павло МОВЧАН, Анатолій ПОГРІБНИЙ Олександр ПОНОМАРІВ Іван ЮЩУК Перший заступник головного редактора Олександер ШОКАЛО 279+49+47 Заступник головного редактора Петро АНТОНЕНКО 279+49+47 Заступник головного редактора з виробничих питань Наталія СКРИННИК 278+01+30 (тел/факс)
Емблема «Просвіта»Просвітянин