Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
← Архів «Слова Просвіти»

Слово Просвіти, №39 за 2006 рік

16 с. · 40 записів · PDF у Вікісховищі ↗ · CC BY 4.0

Текст отримано з PDF і розділено на матеріали автоматично. Межі частини матеріалів редакційно не перевірені: окремий запис може містити кілька матеріалів, лише частину одного або службовий блок (наприклад, передплату). Першоджерело — сторінка газети в PDF.

Без мови немає нації · slovoprosvity.com.ua · с. 1сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

ч. 39 (364) 28 вересня - 4 жовтня 2006 р. ТИЖНЕВИК ВСЕУКРАЇНСЬКОГО ТОВАРИСТВА «ПРОСВІТА» імені ТАРАСА ШЕВЧЕНКА
Без мови немає нації · slovoprosvity.com.ua · с. 1сторінка оригіналу ↗

ПЕРЕДПЛАТА-2007

Дорогі читачі! Триває передплата на всеукраїн" ський просвітянський культурологіч" ний тижневик “Слово Просвіти” на 2007 рік (поштовий індекс — 30617, 67"а сторінка в “Каталозі”). Передплату приймають усі відді" лення “Укрпошти” до 10 грудня — в селах і райцентрах, до 15 грудня — в обласних містах і столиці. Вартість передплати разом із поштовими витратами: на рік — 37 грн. 86 коп.; на півроку — 19 грн. 18 коп.; на 3 місяці — 9 грн. 89 коп.; на 1 місяць — 3 грн. 38 коп. Постійні читачі нашого тижневи" ка пересвідчились, що на його шпаль" тах постійно присутні актуальні публікації мовної тематики, унікаль" ні історичні розвідки, ексклюзивні ін" терв’ю, безкомпромісні журналіст" ські розслідування гострих ситуацій, широко висвітлюється молодіжна музика і концертна діяльність провід" них митців України, виграє всіма бар" вами художня палітра майстрів пен" зля… У наступному році ми порадуємо Вас, дорогі читачі, добірками поезії кращих поетів України, Ви матимете можливість вести діалог із тими, хто живе Україною і для України. Передплатіть “Слово Просвіти” самі та загітуйте зробити це Ваших друзів, сусідів, учителів, бібліотека" рів, усіх небайдужих до української справи!
Без мови немає нації · slovoprosvity.com.ua · с. 1сторінка оригіналу ↗

Ця світлина — один із аргументів, аби соціальна складова у проекті держбюджету на 2007 рік була вагомішою ЗВЕРНЕННЯ Головної Ради Всеукраїнського товариства “Просвіта” імені Тараса Шевченка до української громадськості

Шановні просвітяни, всі, кому небайдужа доля української мови, історії, культури, хто перейнятий мовно-культурною ситуацією в Україні! До Вас звертається Головна Рада Всеукраїнського товариства “Просвіта” ім. Тараса Шевченка, закликаючи протистояти домаганням неоімперських сил зруйнувати незалежність України, перетворити її на російський домініон, узалежнивши економічний, політичний, інформаційний, мовний напрямки національного розвитку. Фактично наша держава перебуває під російським тиском, який, так само як глобалізаційна субкультура, нівелює національну культуру, опускає її до стереотипів космополітичних, комерціалізованих, що спрощує духовний світ людини, перетворює її на бездумного споживача вторинного і не українського. Ми не можемо залишатися безсторонніми спостерігачами, демонструвати толерантність сьогодні, коли в Україні відсутня належна мовно-культурна політика та загальнонаціональна ідеологія як система світоглядних цінностей, тобто тих орієнтирів та суспільно-правових норм, що забезпечують стабільність і послідовність процесу націотворення й державотворення, врешті, — звичайних норм життя громадянина моноетнічної держави. Це чітко простежується в політичній, духовній, соціальній, економічній, інформаційній сферах. Лише постійний контроль за ситуацією і реагування на кожен факт порушення священних прав українців здатний змінити перебіг подій в Україні, дати бій антиукраїнським силам різних мастей, що дозволяють собі паплюжити нашу державність. Очевидно вони переконані, що зруйнували потужний життєвий і духовний потенціал українського народу, який яскраво проявився у боротьбі за нашу незалежність, за відродження і захист української мовив 90-х роках ХХ-го сторіччя, в живому ланцюгу “Київ—Львів” — символу єдності українців і, нарешті, в національній Помаранчевій революції, що дала новий імпульс відродженню української України, її вибору європейського шляху розвитку, обстоюванню власних національних інтересів. Саме завдяки активній національній, громадянській позиції, єдності української спільноти, згуртованості громадських організацій та рухів ми здатні домогтися від усіх гілок влади поваги до українського громадянина, дотримання норм Основного Закону, подолання зневіри і спаду дієздатності тих, хто ще вчора був пропагандистом рішучих змін. На оборону наших позицій має працювати закон, отож активно вдаваймося до пропаганди тих статей Конституції, які дають громадянам під- Фото О. Литвиненка стави в судах доводити право на користування державною мовою в офіційних установах та організаціях, на пошті, залізниці і т. ін. Ці судові процеси, широко висвітлені в пресі, поставлять на місце тих чиновників, які не дотримуються суспільно-правових норм, зневажливо ставляться до держави, цинічно порушуючи свої обов’язки та присягу держслужбовця. “Лиш боротись — значить жить!” — писав наш національний геній Іван Франко. Просвітяни завжди підтримували і підтримують порозуміння серед українців, готові залучати в свої ряди тих, кому не байдужа українська справа. Час диктує нам оновлені форми роботи, нові сценарії масових дійств, — від роз’яснювальної, організаційної і пропагандистської діяльності до протестних акцій, від видання книг, продукування дисків і документальних та художніх фільмів до пересувних бібліотек, до організації книгарень і кінозалів українських фільмів, відродження просвітянських самодіяльних театрів і народних хорів та створення методичних рекомендацій із практичної щоденної просвітницької роботи. Від кожного з нас залежить успіх загальної справи, доля рідної країни, безпека української держави і її громадян. Будьмо разом у наших справах і починаннях, — з нами наша земля, наш народ, наше Слово, з нами Бог і Україна. * * * Закликаємо всіх просвітян, чий досвід дозволяє поділитися напрацюваннями з колегами з інших областей, надсилати свої поради, сценарії, пропозиції до редакції всеукраїнського тижневика “Слово Просвіти” для опублікування. 15 вересня 2006 року м. Київ Добровільні пожертви “На Кобзареву Церкву”: МБФ “Українська Родина” Р/р №26045200145101 в Подільській філії АКБ “Київ”, МФО 320401 ЗКПО 21709106 0 6 0 3 9 4 820095 780016

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

Текст пошкоджено під час розпізнавання — читайте сторінку оригіналу

них у часи сталінізму крим! ських татар, болгар, вірменів, німців і греків? А загалом — систематичного неналежного виконання ними посадових обов’язків. Невже й цього разу, як і раніше, кошти на облашту! вання депортованих після ново! го року знову повернуться до держбюджету, а люди продов! жуватимуть животіти в тимча! сових будівлях, тулитимуться у родичів, захоплюватимуть ді! лянки, не дочекавшись вирі! шення болючих питань? А тим часом місцеві чиновники і на! далі сприятимуть “круговерті” бюджетних коштів. z Віктор ХОМЕНКО, Крим грам, зате не лише таку вiдбiрну, яку просять заїжджi. А заготiвельникiв зараз тут — мало не зi всiєї України, хiба що окрiмкiлькох картопляних областей — Київщини, Житомирщини, Полтавщини. Найбiльше машин, звичайно, з Донбасу, пiвдня. Платять по 1,40—1,50 гривнi за кiлограм. Буває й бiльше, це вже кому i наскiльки потрiбна картопелька, хто й куди зумiє її спродати далi. Цiна залежить вiд “географiї” району. В центрi областi, вздовж гомiнкої київської i московської автострад, цiни вищi. А от у глибинцi, десь пiд Новгородом-Сiверським, а це крайня пiвнiч України, майже 200 кiлометрiв вiд Чернiгова, платять менше. Й зрозумiло: далека дорога, дорогий бензин. Популярний обмiн. Картоплю — на кавуни (закiлограм бульб — пiвтора кавунiв), помiдори, олiю, крупи. Що ж, природно. Україна велика й чого тiльки не росте. На банани немiняють, ними й так зава-ленi всi магазини й базари. Та який банан зрiвняється з смачною українською картоплею? З салом, як любив Леонід Данилович, коли був президентом. Петро АНТОНЕНКО z Євген БУКЕТ раїни. Їх підписали люди, які взяли на себе відповідальність за долю країни. Президент пішов ва!банк. Якби він не запропонував під! писати Універсал — політики роздерли б нашу країну на шматки. Тепер віз під назвою “Україна” тягнуть лебідь, щука ірак. Партія реґіонів виконує свої передвиборні антиукраїн! ські обіцянки, “Наша Україна” домовляється, а БЮТ наново формує опозицію… Чи довго триватиме пере! мир’я в українській політиці? І що буде, коли поновиться протистояння? Наразі “Уні! версал національної єдності” — це єдиний шанс зберегти країну, принаймні доти, поки до влади не прийде нове поко! ління, яке не торгуватиме ос! новами державності. Бо ни! нішня влада ще не доросла до цього рівня. Отже, Ющенко прийняв єдино правильне рі! шення. Але рейтинг його різко зменшився...

Початок тексту може бути неповним — звірте зі сторінкою оригіналу

ПОНЕВІРЯННЯ РЕПАТРІАНТІВ

цевих рад і райдержадміністра! цій автономії з держбюджету України. Це свідчення нерозтороп! ності місцевих чиновників, тя! ганини при укладанні договорів ше 8—10 картоплин, його весь вибраковують. При наймеших ознаках псування бульби, бадилля — теж. Зате яка елiта виходить! Не те що в полiтицi чи мистецтвi. — Володимире Петровичу, скiльки елiтного Як зробити, щоб цi сорти швидше потрапили на поля й городи? — Тут проблема. Селянин не проти сортооновлення. Вiн давно зрозумiв, що краще заплатити гарнi грошi за мiшок елiти, якi потiм окупляться на закупівлю житла депортова! ним громадянам, створенні тендерних комітетів тощо, чи мимовільних або злочинних спроб погіршити й так нелегкий процес повернення упослідже! лися. Україну годує картоплею селянин i фермер зi свого поля й городу. Площi зменшуються? — Не дуже. Нарештi за картоплю платять як слiд платити, i вона стала досить вигiдною. На гривні РІЧНИЦЯ ТРАГЕДІЇ В окремих реґіонах Криму кошти, виділені з державного бюджету на облаштування репатріантів, не освоюються з березня (!) поточного року, повідомила прокуратура автономії. Поверненці з місць депортації мали б отримати 4,2 мільйони гривень на викуп житла, однак ці гроші не послужили людям.

ЮЩЕНКО ВИРІШУВАТИМЕ ПРОБЛЕМИ АНТИСЕМІТИЗМУ ТА КСЕНОФОБІЇ

У вівторок в Україні почалися урочистості на честь 65-ої річниці вшанування пам’яті жертв Бабиного Яру. Радник Президента України, керівник Головної служби гуманітарної політики Маркіян Лубківський під час брифінгу в понеділок зазначив із цього приводу: “Ініціатива вшанування у Києві на високому міжнародному рівні безневинних жертв трагедії у Бабиному Яру належить Президентові України Віктору Ющенку, з якою він виступив після урочистостей, приурочених 60-й річниці визволення полонених концтабору Аушвіц-Біркенау, що відбулися 2005 року в Польщі”. 26—27 вересня у Києві відбувся Міжнародний форум, приурочений до 65-ої річниці трагедії у Бабиному Яру. Участь у його роботі взяли Президент України Віктор Ющенко, Президент Ізраїлю Моше Кацав, Президент Хорватії Степан Месіч і Президент Чорногорії Пилип Вуянович. Загалом очікувалося, що захід відвідають представники 41 країни численністю близько 1000 осіб. “Уже найближчим часом буде створена робоча група з відомих фахівців-істориків, політологів, соціологів, які наблизять нас до розуміння трагедії Бабиного Яру, таких злочинних явищ, як антисемітизм та ксенофобія”, — заявив Лубківський і додав, що, відповідно до розпорядження Ющенка, у Києві буде створено Державний історико-культурний заповідник “Бабин Яр”. Також радник Президента повідомив, що Секретаріат Президента звернеться до Верховної Ради з ініціативою проведення широкомасштабного “круглого столу” з проблем міжнаціонального та міжетнічного миру і стабільності в Україні. При цьому Лубківський підкреслив, що зараз Україна перебуває на початку цього шляху, який повинні пройти і влада, і суспільство. “Це стане не тільки виконанням відповідних доручень Президента, а й дозволить усім нам зробити свій внесок у зміцнення в Україні міжнаціонального миру і згоди. Бездіяльність і зволікання щодо цих питань неприпустимі”, — зазначив він. Крім того, радник Глави держави відзначив, що в Секретаріаті Президента під головуванням В. Ющенка вже найближчим часом відбудеться засідання Ради з питань етнонаціональної політики при Президенті. У ході засідання обговорюватиметься проблематика міжнаціональної єдності й розуміння, з’ясування і вирішення проблем кожної національної меншини, що проживає на території України. “Українська ініціатива унікальна, оскільки трагедія Бабиного Яру, як і взагалі єврейська тема, були заборонені й замовчувалися в тоталітарному Радянському Союзі”, — відзначив Лубківський і додав, що ці теми не були популярними і не досліджувалися також у період уже незалежної України. “Україна першою на пострадянському просторі і вперше за свою п’ятнадцятирічну історію виступає ініціатором і організатором великого міжнародного заходу, покликаного вшанувати пам’ять жертв Бабиного Яру і підтримати діалог на складну тему міжнаціонального, міжетнічного, міжрелігійного співіснування”, — пояснив він. При цьому радник Президента висловив переконання, що умінням віддати данину поваги і пам’яті іншому народу володіє тільки великий народ. Петро МИКИТКО z

Текст пошкоджено під час розпізнавання — читайте сторінку оригіналу

РОЗКРІПАЧЕНА КАРТОПЛЯ

ВІСТІ З КРИМУ Із 16 місцевих рад і райдерж! адміністрацій автономії освоєн! ня державних коштів не здій! снено чотирнадцятьма! Біль! шість із них не зуміли розпоря! дитися грошима й на компенса! цію витрат за переїзд і переве! зення багажу депортованим, не роздали їм наявної одноразової матеріальної допомоги на завер! шення будівництва індивідуаль! ного житла. Найбільше таких випадків у Кіровському, Джан! койському, Білогірському, Чор! номорському, Красногвардій! ському районах та Ялті, де чи! новники примудряються роби! ти гроші “мертвими” навіть за стабільного фінансування міс! ЯК ЖИВЕШ, СЕЛО? Нарештi селяниновi почали достойно платити хоч за якийсь його труд. Якщо ще триває затяжна молочна вiйна, коли селяниновi платять копiйки за молоко, якщо не набагато краще з продажем зерна (про обидвi цi проблеми наша газета нещодавно писала), то зрушило — в картоплярствi. Є куди збути i є можливiсть заробити. Селянин уже не виглядає з тривогою (поки що, слава Богу), чи не додумається хтось знову закупити картоплю в Туреччинi або Польщi, коли своя, вирощена, згниє у погребi, як це вже бувало. Мiй спiврозмовник — директор науково-виробничої асоцiацiї “Чернiгiвкартопля” Володимир Купрiянов. Це єдина така асоцiацiя в Українi, яка вцiлiла пiсля поспiшної реорганiзацiї колишнiх структур “Сортнасiннєовоч”. То вже окрема тема — похапцем зробленi “реформування” на селi, коли зникають сади, пасiки, птахiвництво, налагодженi структури. Ця ж асоцiацiя у своїх 12-ти господарствах областi вирощує насiннєву картоплю. З клону, виведеного вченими сорту до насiннєвої бульби — шлях 5 рокiв. Вiдбiр найсуворiший. Коли в кущi мен- ОБГОВОРЮЄМО “УНІВЕРСАЛ” Нещодавно в містечку Ма! карові, що на Київщині, на гро! мадських слуханнях, присвяче! них обговоренню підписаного 3 серпня керівниками держави і лідерами парламентських фрак! цій “Універсалу національної єдності”, виникла гостра супе! речка. Чи зрадник Президент України Віктор Андрійович Ющенко? Що він повинен був зробити? Після березневих виборів поділ суспільства за політич! ною ознакою став ще глиб! шим. До місцевих рад півдня ісходу України були обрані представники Партії реґіонів, блоку Вітренко, компартії та інших подібних сил. На заході й півночі до влади прийшли бютівці, нашоукраїнці, соціа! лісти, костенківці. Парламент розділився практично навпіл. Президент чекав на створення “помаранчевої” коаліції. Все було очевидно — прем’єром мала стати Юлія Тимошенко. насiння виростили нинi? — 4 тисячi тонн. Вистачить на садiння тисячi гектарiв. Але це насiння для розмноження. Згодом ним можна засадити значно бiльшi площi. — Цебто, з кiлькох картоплин — вiдро. Наступного року — з вiдрамiшок. I так далi. Скільки живе новий сорт? — Рокiв 10—15. Потiм обов’язково треба змiнювати: вироджується, хвороби, шкiдники. — Скiльки сортiв виростили нинi? Назвiть кращi. — 20 сортiв. Найсучаснiшi — повiнь, фантазiя, серпанок, поляна, багряна, лелека, явiр. А також вирощенi у Седневi, на нашiй науково-дослiднiй станцiї, — нагорода, рум’яна, зоряна. — Якi лiричнi назви. сторицею. Але ця справа не налагоджена. Щось реалiзуємо, розвозимо власними скромними силами. Запрошуємо до нас охочих зi всiєї України — приїздiть, купуйте. Але це мають масово органiзувати так званi “торговi доми”, створенi в структурах агропрому, споживкооперацiя, сiльради. — Тепер — про цьогорiчну українську картоплю. — По Українi цьогорiч посаджено 1 мiльйон 464 тис. гектарiв, у тому числi в колективних господарствах — усього 16,7 тисячi. По Чернiгiвщинi — 88,8 тисячi й вiдповiдно 3200 гектарiв. — Усього кiлька вiдсоткiв “колективної” картоплi? Схоже, “деколективiзацiя” i розкрi- пачення картоплi вiдбузатрат можна заробити до 40—50 копiйок прибутку. — Який цьогорiчний урожай, бо ходять рiзнi чутки? — Нормальний. По областi взагалi на рiвнi минулого, десь по 140—150 центнерiв із гектара. Звичайно, i тут частина картоплi вимокла. Але не так, як скажiмо, на Волинi. Загалом, картопля в Українi є. I зi збутом проблем немає. * * * Доповнюючи пана Володимира, хочу сказати, що на “картопляному Донбасi”, як називають Чернi- гiвщину, гаряча пора. У селах свої заготiвельники у статусi приватних пiдприємцiв. Картоплю приймають i в споживкооперацiї, в заготпунктах. Правда, за нижчою цiною, вiд 70 копiйок до гривнi за кiло- z

ЧИ МАЄ РАЦІЮ ПРЕЗИДЕНТ ЮЩЕНКО?

Але… Тільки феномен “укра! їнської демократії” міг поро! дити чотиримісячний марафон поділу портфелів серед “ко! манди Майдану”. Мабуть, не! має жодної країни світу, де б влада так безглуздо цю владу втратила. “Наша Україна” обдурила сама себе і продовжує дурити. Адже лев і ягня ніколи не бу! дуть однією командою. Схоже, це розуміють усі, окрім керма! ничів “Нашої України”. Ма! буть, у цієї політичної сили за! надто багато лідерів. Коли лідер один — політика очевидна. За! хотів Олександр Мороз бути го! ловою Верховної Ради — став. І не важливо, яким чином, го! ловне — результат. І його партія одностайно підтримала свого лідера. Лідерка БЮТ у черговий раз стала керманичем опозиції — символом надії на краще життя. А владу відвоювали “до! нецькі”. Блокадою президії Ра! ди, проплаченими пікетами і вірою у свої “понятія”, які, на жаль, виявилися стійкішими за ідеали Майдану в “помаранче! вій” команді. Україна така, якою вона є. Століття гніту розділили її за мовними й релі! гійними ознаками, і цей розпо! діл нині трансформується у двопартійну політичну систему. Схоже, що знайти “золоту се! редину” вже не вдасться. Отже, єдиним шляхом до припинен! ня “політичного божевілля” українського народу через пос! тійні вибори стало підписання “Універсалу”. Він затвердив фундамент української держав! ності — постулати, руйнація яких приведе до зникнення Ук!
Політика 3 · с. 3сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

респондентом Української техно! логічної академії, щоправда, без наявності вченого ступеня (!). На балансі підприємства “Донбасе! нергобуд” перебуває кілька десят! ків будинків, розташованих у цен! трі Донецька, мешканці яких бла! гають місцеву владу навести лад у їхніх “респектабельних” кварта! лах. Довгий час Олександр Кли! менко видавав себе за щирого українського націоналіста. Лю! бив козиряти українською мо! вою, розхвалював прем’єра Ти! мошенко. Щоправда, після її відставки його оцінки змінилися на протилежні. Так само він “за! був” і про “державну мову” — коли його запросив для виступів на КРТ “Київська Русь” екс!ген! прокурор України Геннадій Ва! сильєв. А тим часом учителі об! ласті відмовляються викладати українською мовою, пересліду! ються українські школи. Облра! да ухвалює рішення про введен! ня, всупереч Конституції, “реґі! ональної” мови — російської. Жодної заяви з цього приводу ані Клименко, ані Братанов не зробили. Патріоти не помічають порушення Конституції. Не див! но що УНП зібрала в області аж 0,2 % голосів виборців, а “Наша Україна” — 1%. А щодо знання державної мови, то в номінації “Кращий державний службовець облдержадміністрації” перше місце зайняла Абу!Гарбія Далель Канель — уродженка Ірану, яка знанням української мови підко! рила комісію. Українець і націо! наліст Клименко був далекий від такого результату. Тож питати, чому Донбас у бе! резні проголосував за “колишніх”, може лише той, хто не бажає бачи! ти непрофесіоналізму нинішньої команди, складеної з випадкових людей, у яких помаранчевими є лише риторика й, можливо, шар! фики. Тому й не дивно, що Прези! дент не ризикнув піти на розпуск Верховної Ради та дострокові ви! бори. Занадто одіозні персони стояли біля керма штабів його політичних сил. І вони були зап! рограмовані на поразку. Звідси й з’явився Універсал національної єдності. Як найменше зло. z Віктор ГЕВАРІН, Анжеліка ІСІДІНА, м. Донецьк роткострокового та середньострокового прогнозу. Кость БОНДАРЕНКО, директор Київського інституту проблем управління ім. Горшеніна: — Звісно, НАТО і ЄС — дві абсолютно різні організації. Вступ до НАТО ще не ключ до ЄС, наприклад, Туреччина — член НАТО, але не член ЄС, Норвегія — член НАТО, але не член ЄС. Тому в цій ситуації Віктор Федорович Янукович, коли говорить, що Україна готова пройти шлях до вступу до ЄС, чудово розуміє, що цей шлях триватиме, як мінімум 20—25 років, особливо враховуючи, що президент Франції і канцлер ФРН зараз виступають проти подальшого розширення Європейського Союзу, в тому числі і включення України до ЄС. Прем’єр-міністр чудово розуміє, що пройти шлях до ЄС — це працювати над упровадженням в Україні європейських стандартів. Момент поетапного вступу України в ЄС записаний в основні документи, які регулюють внутрішню і зовнішню політику України. Зокрема це Закон “Про засади зовнішньої і внутрішньої політики України”. Тому я вважаю, він виступає абсолютно зважено і нічого ні сенсаційного, ні того, що суперечило б інтересам України, не сказав.
Політика 3 · с. 3сторінка оригіналу ↗

У ПОШУКАХ ВИБОРУ

ПАРТІЯ ВЛАДИ Ні для кого не секрет, що за фасадом однієї з найбільших ук! раїнських партій — Партії реґіо! нів — точиться жорстока бороть! ба. Не таємниця і те, що ця партія лише ззовні монолітна і єдина. Ця політична сила має як мінімум три угруповання, які протистоять одне одному. На сьогодні перевага виявилася на боці угруповання партійного клану, який пов’язу! ють із іменем Прем’єр!міністра Віктора Януковича. При цьому самі “донецькі” чітко поділені на дві групи: політичну та бізнесову. Останню очолює Ринат Ахметов. “Не донецькі” гуртуються навко! ло Євгена Кушнарьова. До “старих донецьких” (“апа! ратників” або політиків) зарахо! вують тих, що працювали з Яну! ковичем у Донецькій облдержад! міністрації та Кабінеті Міністрів. Сюди ж входять депутати, які че! рез бізнес або політичну кар’єру повністю залежні від Януковича або Азарова. Серед них Рибак, брати Клюєви, Стоян, Хара і ін., тут і “червоний директорат” Звя! гільський, Богуслаєв, Скударь та інші. Щодо групи Ахметова—Ко! лєснікова — то це так званий “ди! кий” донецький бізнес, що став на ноги в буремні 90!ті… Крім за! гальновідомих прізвищ донецько! го бізнесу, до групи Ахметова— Колєснікова можна зарахувати депутатів, що працювали в струк! турах Ахметова: фірмі “Люкс”, “Систем Кепітал Менеджмент” та ФК “Шахтар”. До них входять Ра! їса Богатирьова і Тетяна Бахтєєва. Минулого року вже стояло питання про усунення від влади в партії Віктора Януковича та й сьогодні робиться все, щоб пог! либити тріщину в стосунках Януковича та Ахметова. При то! му всі намагання виходять із надр Партії реґіонів. Але те, що Янукович очолив уряд України, додало йому сил протистояти опонентам. І як не парадоксаль! но, але він буде змушений збли! жатися з Президентом Віктором Ющенком. А для цього йому потрібно чітко виконувати статті “Універсалу національної єднос! ті”, у свою чергу і Ющенко буде змушений підтримувати одне з угруповань партії. Хоча б для то! го, щоб не дати їм розколоти Ук! раїну. Тим більше, що на сході в ЕКСПЕРТНА ДУМКА 21 вересня Прем’єр-міністр України В. Янукович на зустрічі в Брюсселі з Президентом Європарламенту Хосе Боррелем заявив, що Україна готова пройти шлях до вступу в Євросоюз. Центр дослідження політичних цінностей поцікавився у експертів, чи можна йти до ЄС, обминаючи НАТО? Володимир ФЕСЕНКО, голова правління Центру прикладних політичних досліджень “Пента”: — Звичайно, можна. Такі прецеденти є, коли країни, які вже давно члени НАТО, ніяк не можуть вступити до ЄС. Найяскравіший приклад — Туреччина. Хоча процеси європейської інтеграції за змістом багато в чому пов’язані між собою, все-таки логіка цих інтеграційних об’єднань різна. Але, на мою думку, не треба політично об’єднувати ці два процеси в Україні. Якщо ми не будемо абсолютизувати процеси євроатлантичної інтеграції, а до процесів європейської інтеграції підходити раціональніше, Президента залишилося дуже мало прихильників. Ви не замислювалися над причинами того, чому реґіон, що найбільше постраждав від Партії реґіонів, віддав свої голоси цій політичній силі? Чому населення Донбасу так, м’яко кажучи, нега! тивно ставиться до нової влади та її представників? Так!от, призначення Вадима Чупруна головою Донецької обл! держадміністрації після Помаран! чевої революції не було помил! кою. І Чупрун на той час був дово! лі непоганим вибором. Він був рівновіддалений і від донецького клану, і від місцевої збірної “по! маранчевої” команди. Чужого Донецьк не прийняв би, а як по! казала практика, серед донецької “збірної” кандидата на цю посаду не знаходилося. Проте було зроб! лено все, щоб ключові посади зас! тупників губернатора дісталися саме “помаранчевим” силам. Контролював силові та фіскальні органи соціаліст Юрій Грімчак; соціальні питання, медицину та освіту “нашоукраїнець” Олек! сандр Братанов; питання промис! ловості та енергетики — представ! ник УНП Олександр Клименко; сільське господарство — Ігор Жерновий із Народної партії. За “реґіонами” збереглася посада за! ступника з питань комунального господарства (Юрій Хіврич) та за! ступника по кадрах (Борис Ада! мов). Проте останній практично був зв’язаний по руках та ногах кадровою комісією, в якій сильні позиції займала “помаранчева” команда. Отож займаючи ключові по! зиції, за злагодженої роботи про! фесіоналів “помаранчеві” могли змінити ситуацію на користь но! вої влади. Та цього не сталося. Се! ред заступників губернатора по! чалася війна за вплив і можливість зіштовхнути Чупруна та обійняти його посаду. За винятком Жерно! вого, всі активно штовхались у Секретаріаті Президента. Особ! ливо часто там помічали Климен! ка. А тим часом відповідальності за їхню роботу з них ніхто не зні! мав. Ситуація в області гіршала. Надзвичайно ускладнилася вона у вугільній і металургійній промис! ловості, за яку відповідав Олек! сандр Клименко. Щодо професіоналізму, то й тут у “помаранчевих” заступників були проблеми. За винятком того ж Жернового, який справді висо! копрофесійний фахівець у своїй сфері і зробив для підйому занед! баного сільського господарства області чимало, решта на звання професіонала не тягнули. Олек! сандр Братанов був добрим лі! карем, але виявився бездарним керівником. Раніше 55!літній Братанов не мав жодного стосун! ку до політики. Все своє свідоме життя уродженець Маріуполя присвятив медицині: 1974!го за! кінчив Донецький медичний уні! верситет, а вже в 1996 удостоївся почесного звання заслуженого лі! каря України. Крім того, Олек! сандр Олександрович уже не пер! ший рік віце!президент Донець! кої обласної медичної асоціації. До призначення в обладміністра! цію працював, за його словами, експертом Міністерства охорони здоров’я України. В результаті всі підконтрольні йому сфери були відпущені в самостійне плавання. Йшли розправи над викладачами, прибічниками нової влади, побо! ри в медицині та освіті досягли небачених розмірів. Юрій Грімчак — звичайний партфункціонер. Єдина його зас! луга в тому, що він не намагався копати глибоко у новій сфері, й начальником обласної міліції був призначений Михайло Клюєв, який почав справжню війну про! ти організованої злочинності. Ін! коли просто добре не заважати працювати професіоналам. Та найбільш значущою фігу! рою в області намагався стати Олександр Клименко. Саме на нього великі надії покладали спо! чатку Юлія Тимошенко, а потім і Віктор Ющенко. Не даремно саме його персона кілька разів маячила, як кандидатура на посаду донець! кого губернатора. Біографія кан! дидата, як і в багатьох бізнесменів, сповита туманом і сповнена опти! містичної віри в “американську мрію”. Простий прохідник із шах! ти “Трудовська” перекваліфіку! вався в шевця... Через рік майже швець став начальником відділу Курахівського будинку побуту, а потім раптом стає начальником відділу АТ “Енергозбутпром” — організації, що займалася аж ніяк не пошиттям і ремонтом взуття, а поставками металу й електроенер! гії. 1994 року пана Клименка приз! начають главою правління того ж АТ “Енергозбутпром”. Кар’єра йде вгору, і 1998 року він — уже глава правління ВАТ “Донбасе! нергобуд”. Непогано як на взуттє! вика. Найцікавіше в цьому те, що вища освіта в нього заочна. Її Олександр Іванович здобув лише 1999 р. Варто звернути увагу, що в науці він теж людина не остання — 2003 року його обрано членом!ко! Осінь не принесла Партії реґіонів значного полегшення. Так сталося, що в її рядах уже зараз створилися чи то дві, чи навіть три потужні групи впливу. Звичайно, про повний розкол у партії на цьому етапі не йдеться. Та протистояння між Віктором Януковичем і групою Рината Ахметова стає все помітнішим. Врешті, цілком можливо, що й Микола Азаров при нагоді влізе в політичну конфронтацію, відстоюючи власну точку зору та свої інтереси. Виокремлюється й група Євгена Кушнарьова, яка згуртувала в собі людей, що не мають стосунку до Донбасу.
Політика 3 · с. 3сторінка оригіналу ↗

Початок тексту може бути неповним — звірте зі сторінкою оригіналу

ЧИ ВІЗЬМУТЬ НАС У ЄС БЕЗ НАТО?

акцентуючи увагу на економічних, а не лише на політичних інтересах, я думаю, що процеси європейської інтеграції, політика європейської інтеграції реалізовуватиметься набагато швидше й ефективніше. Олесь ДОНІЙ, голова Центру досліджень політичних цінностей: — Щодо НАТО — то в цій структурі роблять натяки в бік України, що її раді там бачити. Населення України (значною мірою через антинатовську пропаганду сусідньої Росії) здебільшого не хоче членства у цьому блоці. Щодо Євросоюзу — ситуація протилежна. Населення України набагато позитивніше ставиться до входження до цієї структури. Але жоден із впливових єврочиновників не запрошує Україну до Євросоюзу. Більше того, час від часу впливові європейці роблять достатньо жорсткі заяви щодо неможливості або небажаності входження України до Євросоюзу. У цій ситуації Україні варто побудувати реалістичнішу зовнішню політику. Нас цікавить від Європи пересування товарів, капіталів і робочої сили, гарантування нашої територіальної цілісності — так цього й треба добиватися. Якщо немає можливості за життя цього покоління вступити до Євросоюзу — тоді варто шукати нові форми співпраці з рештою Європи для забезпечення національних інтересів України. Вадим КАРАСЬОВ, директор Інституту глобальних стратегій: — Теоретично можливо, тому що ми вже маємо приклади, коли країна є членом Європейського союзу, але не входить до Північно- Атлантичного альянсу, наприклад, Фінляндія та Австрія. І навпаки, країни, які входять до НАТО, але не є членами Євросоюзу з тих чи інших причин. Класичний приклад — Туреччина, яка ще з початку 60-х років вступила в НАТО і вже 40 років стоїть перед дверима Євросоюзу, а її туди поки що не пускають. Інший приклад — Норвегія, член НАТО, але не входить до Європейського Союзу. Хитрість ситуації полягає в тому, що ті країни, які не входять до НАТО і прийняті до Євросоюзу, від початку вважалися і вважаються країнами, що належать до Західної Європи, які ще з історичних часів входили в західноєвропейську спільноту. Тому з їхнім прийняттям до Європейського Союзу, минаючи НАТО, жодних проблем не було. А щодо країн, які історично не входили до Західної Європи, наприклад, Туреччина, то її охоче прийняли до НАТО через стратегічне геополітичне значення Туреччини як країни, яка є форпостом Заходу після вступу НАТО на близький і середній Схід, але, незважаючи на таке геостратегічне значення, до ЄС поки що її не приймають. Якщо підсумовувати і враховувати нинішні конфігурації Європейського Союзу, то вступ України до ЄС не залежить від того, чи буде вона в НАТО, чи не буде. Тому що це питання вирішується дещо з інших резонів, але якщо Україна хоче стати частиною західної спільноти в геостратегічному та військово-стратегічному вимірі, то тоді вступ до НАТО — перепустка належності до Євроатлантичної спільноти, але це не означає належності до Європейського Союзу. Вирішення вступу до ЄС враховуватимуть інші фактори, які сьогодні перебувають поза межами ко-
«Просвіта» сьогодні · с. 4сторінка оригіналу ↗

ТЕАТР — ЦЕ ЖІНКА

ФЕСТИВАЛЬ Марія Заньковецька (1854—1934) увійшла в історію театрального мистецтва як одна з найяскравіших драматичних актрис, її називали “зорею українського театру”, пропонували працювати в імператорських і приватних театрах Петербурга та Москви, але актриса залишилася вірною рідній сцені. Її серце належало видатному діячеві театру, акторові, письменникові, режисерові Миколі Садовському (1856—1933), якому цього року виповнюється 150 років. “Тому ми хочемо, щоб наш фестиваль був сповнений любові”, — сформулювала надзавдання художній керівник фестивалю і народна артистка України Лариса Кадирова. А ще — постійна учасниця: саме її роботою і відкривали фестиваль. Вистава “Сара Бернар — наперекір усьому” (режисер-постановник — заслужений діяч культури Польщі Збігнєв Хшановський) — про вільну, владну й водночас еротичну актрису, художницю, скульпторку, письменницю, сестру Милосердя, педагога Консерваторії, журналістку, почес- Фото О. Литвиненка ЮВІЛЕЙ — Миколо Трохимовичу, що покликало Вас до “Просвіти”? — До “Просвіти” мене покликали мої переконання і мій стан душі, дух свободи, що залишився у спадок від старовинного козацького роду: мої пращури в XVII ст. були у Звягельському полку. Батько мій також боровся за українську справу. Партизан УПА, він загинув у 23 роки, залишивши маму з чотирма дітьми. Але мама зробила все можливе, і троє з нас здобули вищу освіту. Дід і баба по матері господарювали: мали землю, худобу, реманент, молотарку, сівалку. Народили десятьох дітей: п’ятьох хлопців (плечисті високі трударі) і п’ятьох дівчат (моя мама — найменша). Але агресивна радянська влада ненавиділа українського господаря, і як багато інших заможних українців, — вони були розкуркулені. Я досі зберігаю повідомлення Житомирської обласної прокуратури, що мої дядьки Григорій і Микола були незаконно репресовані… Я з дитинства був опозиційний до радянської влади. У школі (я народився в селі Очеретянка Червоноармій- Лариса Кадирова розповідає про учасників фестивалю ну посланницю Франції. А від 24 вересня свої самобутні і по-жіночому емоційні роботи представляли гості з Австралії, Німеччини, Польщі, Білорусі, Італії, Росії: театр розмовляє багатьма мовами і без слів. Так, Галина Дзягілева з Білорусі (театр “Зьніч”, українською — “Смолоскип”) привезла музично-драматичну моновиставу “Зачекай, сонце!” за романом Ліни Костенко “Маруся Чурай” у перекладі Ніни Матяш. В інсценізацію увійшли також її переклади з європейської поезії; сонети і вірш. У вті- Антінорі з Італії (творча група) представила монодраму “Очі, що дивляться у небеса”, — своєрідну подорож островом Пасхи від часів його відкриття y XVIII столітті й по сьогодні. Іоланта Юшкевич з Австралії (театр “Кропка”) виконала роботу “Елліда” за твором Ібсена “Жінка з моря”. А Барбара Дзєкан із Польщі у виставі “Театр — це Жінка” представила 17 різних іпостасей, створивши серед них архетип біблійної Єви. На згадку актриси отримали золоту емблему Діви Марії — сплетіння творчого (Заньковецька також Марія) й духовного. У рамках фестивалю відбулися й інші події: триває виставка “Дует М. Заньковецька та М. Садовський” за матеріалами з фондів Музею Марії Заньковецької, проведено “круглий стіл” “Сучасні виміри акторської майстерності”, присвячений 150-річному ювілею М. Садовського, презентацію книг Ю. Хорунжого “Садовський садить сад з Марією і без…” та М. Ігнатюк, М. Сулятицького “На кону вічності”. ленні образу Марусі Чурай актриса побачила шлях до осмислення життя. Латиною виконала Йоланта Козак-Зутович із Німеччини (театр “Ex-Re”) “Апокаліпсис” за твором Розвіци фон Гандерсхайм — першої німецької поетеси і першого драматурга християнської епохи. “Апокаліпсис” створений Розвіцею за “Об’явленням” Іоанна та під впливом фресок про кінець світу та боротьби добра зі злом. Наталія Заякіна з Росії (театр Ленкому) привезла “Недоторканий запас”. Соні Ольга СКРИПКІНА z Фото О. Литвиненка Богдан Ступка в образі, що нагадує Франка: “Мистецтво не має кордонів” витку й функціонування української мови, що їх ми розробляли, уряд лише обіцяв підтримати. Так само гостро стоїть і проблема патріотичного, національного виховання молоді. — Кількома словами охарактеризуйте проведені в Товаристві роки… — Перші роки я б назвав проривом: українське слово об’єднало патріотів, активно створювалися осередки. Потім підйом: живий ланцюг “Київ—Львів”, відступ комуністичної партії. А далі був спад, і Рух перетворився на політичну партію. Підйом дала Помаранчева революція. І хоча сьогодні знову спостерігаємо певний спад, так триватиме недовго. Як постав Тарас Шевченко, так народиться невдовзі новий лідер, а українська мова, яка зберегла нашу націю, знову об’єднає її. — Нехай ці слова стануть пророчими, а ми, Миколо Трохимовичу, вітаємо Вас і бажаємо доброго здоров’я, бадьорості духу та віри в свою справу: відродження історичної пам’яті українського народу, формування його національної свідомості. z Ольга СКРИПКІНА Із 23 до 27 вересня у приміщенні київського Національного академічного драматичного театру ім. І. Франка (Камерна сцена) за підтримки Міністерства культури й туризму, міжнародної благодійної організації “Міжнародний інститут театру” (Український центр), Музею Марії Заньковецької, відділу Музею театрального, музичного та кіномистецтва України, Всеукраїнського благодійного фонду “Наш дім — Україна-2005”, а також Всеукраїнського товариства “Просвіта” проходить Третій міжнародний (і єдиний) фестиваль монодрам актрис “Марія”, присвячений першій народній артистці України Марії Костянтинівні Заньковецькій.
«Просвіта» сьогодні · с. 4сторінка оригіналу ↗

Початок тексту може бути неповним — звірте зі сторінкою оригіналу

УХВАЛА №1

розширеного засідання сесії Головної Ради ВУТ “Просвіта” ім. Т. Шевченка 15 вересня 2006 року, м. Київ З метою поліпшення просвітницької роботи, виконання плану діяльності Товариства та рішень Центрального правління УХВАЛИЛИ: 1. Підтримати концепцію Державної мовної політики України, розробленої Міністерством культури і туризму України спільно з Національною комісією зі зміцнення демократії та утвердження верховенства права і схваленою учасниками ІV Всесвітнього форуму українців і домагатися прийняття, відповідно до концепції, Закону про статус української мови як державної. 2. Домагатися прийняття Верховною Радою України Закону про геноцид 1932—1933 рр. та прискорення спорудження Меморіалу жертвам голодомору 1932—1933 рр. в столиці України. 3. Започаткувати культурно-просвітницький рух за відбудову культурно-просвітницьких заходів у селах України (народних домів, клубів, бібліотек, читалень). 4. Головам обласних, районних, міських об’єднань Товариства “Просвіта” активізувати організаційну діяльність зі створення первинних осередків “Просвіти” в навчальних закладах усіх рівнів, на підприємствах, установах, населених пунктах тощо та спрямувати їхню діяльність на виконання статутних завдань. 5. Залучати представників державної влади всіх рівнів до заходів, які проводяться об’єднаннями на місцях. 6. Домагатися від обласних, районних, міських органів влади, щоб у їхніх бюджетних програмах було передбачене часткове фінансування заходів обласних, районних, міських об’єднань “Просвіти”. 7. Відповідно до п. 3.7 Статуту Товариства, членам “Просвіти” сплачувати членські внески щоквартально в розмірі 10 % від неоподаткованого мінімуму. 8. Головним редакторам просвітянських видань висвітлювати діяльність Товариства, обласних, районних, міських об’єднань у своїх газетах, журналах. Головам облоб’єднань подавати інформацію в ЗМІ про найвагоміші заходи, проведення конкурсів, фестивалів, презентацій, науково-практичних конференцій тощо. 9. Розпочати проведення звітно-виборних конференцій у тих обласних об’єднаннях, у яких уже настав час для їхнього проведення. Дати проведення конференцій узгодити з Центральним правлінням. 10. Головам обласних об’єднань інформувати про заходи Товариства обласних об’єднань міські, районні, первинні осередки, залучати їх до своїх заходів і відповідно брати участь у їхніх заходах. Налагодити зв’язок з осередками, цікавитися їхніми проблемами, допомагати в діяльності, проведенні заходів, надавати методичну літературу, поповнювати бібліотечні фонди, всіляко сприяти в отриманні приміщень, реєстрації осередків тощо. 11. Головам обласних об’єднань “Просвіти” відповідно до плану діяльності Товариства провести: — до Дня української писемності та мови заключний концерт VІ Всеукраїнського фестивалю просвітянських художніх колективів, із цією метою провести обласні відбіркові тури та визначитися з колективами, які будуть представлені на заключному концерті в Києві. Подати до 15 жовтня ц. р. у Секретаріат заявку (установленого зразка) на участь колективів у фестивалі. — підвести підсумки щорічного літературно-мистецького Всеукраїнського конкурсу “Диво калинове” ім. Д. Білоуса і подати роботи до Секретаріату (згідно з положенням про конкурс). 12. Забезпечити передплату Всеукраїнського тижневика “Слово Просвіти” на 2007 рік.
«Просвіта» сьогодні · с. 4сторінка оригіналу ↗

З РОСИ Й ВОДИ!

27 вересня відповідальному секретареві ВУТ “Просвіта”, заслуженому працівникові освіти України Миколі Трохимовичу НЕСТЕРЧУКУ виповнилося 65 років. У “Просвіті” він почав працювати з 1989 року і відтоді без неї та рідної землі свого життя не уявляє. ського району Житомирської області) вчителі навіть образливо кидали: “Бандерівець”… А власне в “Просвіту” мене взяв Дмитро Павличко. Я одразу долучився до створення Товариства української мови ім. Тараса Шевченка (так тоді називалася “Просвіта”), був обраний головою і по сьогодні є головою товариства Оболонської районної організації товариства “Просвіта”. І та мережа товариства “Просвіта”, яка існує нині, була створена за моєю участю. — Які завдання Товариства вважаєте вирішеними і де потрібно докласти додаткових зусиль? — На жаль, наше основне завдання — утвердження української мови як державної і досі на часі. Програми роз-
«Просвіта» сьогодні · с. 4сторінка оригіналу ↗

Початок тексту може бути неповним — звірте зі сторінкою оригіналу

УХВАЛА №2

розширеного засідання сесії Головної Ради ВУТ “Просвіта” ім. Т. Шевченка 15 вересня 2006 року, м. Київ На виконання плану діяльності Товариства та програми всебічного розвитку і функціонування української мови “Просвітою” впродовж 2003—2006 років було видано довідкову, енциклопедичну, історичну, дитячу літератури, плакати (українська мова, українська література, державні символи України), касети, диски (мультимедійний диск “Кобзар”, етнічна музика реґіонів України, українські народні казки; серія комп’ютерних ігрових програм на компакт-дисках “Історія України”, “Мандрівник”, “Стародавній Рим”, “Древня Греція” тощо). Із метою продовження їх активного розповсюдження УХВАЛИЛИ: 1. Головам обласних об’єднань провести роботу в реґіонах щодо поширення просвітянських видань у навчальних закладах, закладах культури, поповнення бібліотечного фонду обласних, районних, міських і сільських бібліотек, установ та організацій. Співпрацювати з органами місцевої влади щодо транспортування просвітянських видань в області і райони для розповсюдження. 2. Забезпечити висвітлення в обласних ЗМІ інформації про просвітянські видання та їхнє безкоштовне розповсюдження.
Очевидець і літописець 5 · с. 5сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

Він не був до цього готовий ні морально, ні політично, ні тактично. Повторилася б ситуація початку ХХ століття з дуже обережною, половинчастою політикою Грушевського на ім’я “Україна — федерація у складі Росії”. Тим більше, що “Огарьовська угода” вже була готова, і Кравчук плакав би від щастя з нагоди призначення його малоросійським губернатором. Україні допомогли рятівні для нас, українців, президентські амбіції Єльцина та його хронічне протистояння з Горбачовим. Я працював у парламентському комітеті, який очолював Єльцин. Зізнаюся нині: разом із депутатами від Грузії та Прибалтики ми засиджувалися з “опальним Ведмедем-шатуном” (так ми його тоді лагідно називали) у його кабінеті в готелі “Москва” до глибокої півночі (я привозив “Українську з перцем”, прибалти свій знаменитий бальзам, а грузин — терпке домашнє вино). За чаркою ми вживлювали
Очевидець і літописець 5 · с. 5сторінка оригіналу ↗

Володимир ЯВОРІВСЬКИЙ: «УКРАЇНСЬКА ІСТОРІЯ ПЕРІОДУ ЛЕОНІДА КРАВЧУКА»

УРОКИ СУВЕРЕНІТЕТУ Початок у числі 37 за 2006 р. Звичайно, я свідомий того, що Україна за цей час-таки вийшла з небуття. Геополітичного, економічного, націєтворчого, правового. Цей історичний прорив таки зроблено. Він очевидний і визнаний світом. Одначе, якщо ми хочемо швидше, із меншою кількістю великих і малих помилок віддалятися від колоніального, нелегального існування великої за своєю історією та незнищенним духом нації, ми повинні насамперед аналізувати наші численні прорахунки, навіть лабораторно побільшувати їх, розглядаючи ніби крізь мікроскоп. Ми вже стільки всього втратили за цей короткий час, що лукавити чи підмальовувати ситуацію, оминати в ній гострі кути вже не маємо права. У чомусь таки можна зрозуміти хитрющого, з гострим, майже лисячим нюхом на політичні вітри і протяги Леоніда Кравчука. Рвійний російський відчайдух Єльцин уже вискакував на бойовий танк і рішуче закликав Росію до опору заколотникам ГКЧП, просив Україну підтримати цей спротив. І ми, шестеро тодішніх демократів — членів президії Верховної Ради УРСР — одинаків в оточенні комуністичної більшості (Павличко, Пилипчук, Танюк, Ємець, Гриньов, Яворівський) на свій страх таки надіслали йому телеграму підтримки, і вона була зачитана під овації на мітингу в Москві. І в цей час наш Леонід Макарович з екранів телевізорів закликав українців домолочувати хліб, лаштувати дітей до школи, не робити жодних різких, мовляв, невластивих українцям рухів і зберігати спартанський спокій. Він загравав і зі своїми, червоними більшовиками, із жовто-блакитними націонал-демократами, не довіряючи ні першим, ні другим, знаючи, що вони відплачують йому тим самим. Він довіряв лише своєму чутливому нюхові. Ясна річ, що за швидкої, вважаймо — на бігу — зміни, пересідання з компартійного комфортного фаетона в тряский віз демократії чекати від Кравчука принципових радикальних змін в українському бутті міг тільки закомплексований, хворобливий романтик. Особливо у фундаментальному питанні, в кадровому. У Литві був першим партійним секретарем Бразаускас — непохитний литовський патріот. На з’їзді народних депутатів СРСР навесні 89-го (депутати від Києва сиділи поруч із литовцями), ми з Володимиром Черняком, Петром Таланчуком і Валерієм Грищуком щоденно спілкувалися з ними і знали, що їхня позиція одностайна — повний суверенітет Литви. За ними тягнулися естонці і трішки обережніше латиші. На цьому шляху були і грузини. Їхні гарячковиті національні амбіції були розігріті до стану магми трагічними подіями в Тбілісі у травні 90-го. Тупий російський генерал Радіонов нацькував на мирну демонстрацію солдатів із саперськими лопатками, отруйним газом та автоматами. Ми, група Сахарова, вимагали від Горбачова створення першої в історії СРСР слідчої депутатської комісії. І таки домоглися. Її очолив Анатолій Собчак, котрий із найвищої трибуни назвав події в Тбілісі злочином КПРС. До того ж грузини мали тодішнього Шеварнадзе — одного з демонтажників комуністичної імперії, чи не єдиного національно свідомого чоловіка в оточенні Горбачова. Це вже потім постарілий, обтяжений поразкою в Абхазії, Північній Осетії, деморалізований Шеварнадзе лежатиме поперек дороги Грузії до свободи і демократії. Ще дві закавказькі республіки з грона “радянської дружби народів” Вірменія та Азербайджан перебували в стані громадянської війни, а точніше — різанини за Карабах. І одній, і другій хотілося якомога швидше вихопитися з цього пекла без “допомоги” Кремля. Молдова різко повернулася обличчям до етнічно братньої Румунії, котра сама щойно скинула з себе моторошний привид родини Чаушеску. Молдовани не встигли помітити, що цим рухом вони повернулися спиною до Кремля. Росія мстиво відповіла їм за допомогою своєї десятої армії (згадайте жорстокі афоризми генерала Лебедя!) кривавими подіями в Придністров’ї і розколом Молдови. П’ять азійських республік вичікували, вистежуючи примруженим карим оком події в європейському секторі Союзу. “Восток — дело тонкое”, — лукаво жартували ще свійські партійні “коні”, готуючись стати мстивими “азійськими тиграми”, чи-то пак — фараонами. Розумію, що декому не сподобається моє твердження, але я таки оприлюдню його. Україна вже мала в 1991-му організаційно та ідейно сформований Народний рух — потужну опозиційну силу, до якої належали загартовані політв’язні, що вийшли на волю, дисиденти, провідні українські інтелектуали — письменники, науковці, не-розтрощені системою українці із селян та робітництва, подекуди — совісні компартійні чиновники. Навіть враховуючи те, що республіканська компартійна верхівка кинулася рятувати не партію, а себе, — Леонід Кравчук ніколи самостійно не повів би Україну до повного державного суверенітету. йому національне питання, яке для нього, кондового уральського русака, було чужим і далеким. Не перебільшую значення нашого впливу, але він щось таки поклав у свою свідомість, коли згодом закликав: беріть суверенітету стільки, скільки зможете взяти! Так-от: стати президентом СРСР у той час Єльцин не міг. Росія вже зненавиділа Горбачова, полюбивши Єльцина (особливо за те, що він занадто “вільно” розповідав американцям, як за один раз тричі облетів довкола статуї Свободи, як і за те, що опинився у каналі, коли поночі повертався від знайомої у Підмосков’ї). Отримати високу владу Єльцин міг тільки у суверенній Росії. Тому Борис Миколайович геніально скористався бездарними, просто таки карикатурними діями гекачепістів. Він вирішив одномоментно завалити Союз, опершись на слов’янський чинник, щоб вилучити насамперед Росію із СРСР. Вона домінувала в Союзі, була його метрополією, під Росію ця союзна тоталітарна структура створювалася. За інших обставин Росія ніколи не проголошувала б суверенітету “від самої себе”, від Росії. Через те ніч у Біловезькій Пущі — це була просто маленька юридична формальність за участю Шушкевича, Кравчука, Єльцина. Ясна річ, що їхній інтуїтивний патріотизм, їхня воля, їхнє відчуття історичного моменту, їхня боротьба за лідерство у своїй суверенній країні допомогли і нам, українцям. Проголосувати 1 грудня 1991 року за повну незалежність республіки та ще й обрати на перших президентських виборах радикального, запального В’ячеслава Чорновола — це для тодішнього, щойно розбудженого зі сну українця було занадто каторжною роботою. Тодішній українець віддав Україні всю свою потенційну сміливість. На Чорновола йому вже сил і одваги не вистачило. Більшість проголосувала за Кравчука. Тобто, тодішній українець впустив у своє життя трішки нового, але доволі залишив і старого. Щоб без ризику. Якось та буде, навіть якщо воно скінчиться тим, що маємо те, що маємо… Цим воно, до речі, і скінчилося, президентство Кравчука. Звичайно, будувати повноцінну державну структуру, не маючи не лише фундаменту, а й чернеткового проекту, будувати шляхом помилок і спроб — справа складна і ризикована. До того ж, у розпорядженні виконроба, котрий мусив будувати храм, були будівельники, що вміли нашвидкуруч ліпити лише п а н е л ь н і “хрущовки” і тваринницькі ферми. Та Кравчук усе-таки спромігся виконати програму-мінімум. Йому таки допоміг демократизм Єльцина, котрий часто у стилі “коробейніков”, а все ж стримував амбіції російських шовіністів. Він спрямовував емоційний шквал антиукраїнців на російські проблеми. І справді, тоді Росія була зосереджена на власних бідах. Фактично — Кравчукові розв’язали руки. Пригадуєте сакраментальне єльцинське: “Вставая утром, спросі сіб’я: что ти сдєлал для Украіни?” Президент Кравчук щосили намагався бути демократом: до нього можна було вільно зайти з ранку до вечора, він швидко навчився слухати, а не повчати, він навіть боявся, щоб у ньому бачили колишнього (до речі, дуже жорстокого в партійних рішеннях) партчиновника. Йому подобалося бути Президентом України, але не українським президентом, цього він боявся. Спромігшись підняти національний прапор над державою, він вдало представляв її за кордоном, він розумів потребу в національній армії, яку треба було ліпити з осколків денаціоналізованих, покинутих напризволяще генералів, офіцерів, сержантів, солдатів. Він вдало знайшов Костю Морозова на посаду першого міністра. Саме з його уст уперше прозвучало з найвищої трибуни: “Служу Україні!” Кравчук створив Національну гвардію з патріотичних українських офіцерів. Серед них були і такі, котрі буквально летіли з Росії до отчого дому, до батьків і до Батьківщини. Я пригадую, як на одному з київських мітингів до мене підійшов заступник командира субмарини Тихоокеанського військового флоту Олександр Висоцький, котрий приїхав у відпустку додому і перейнявся духом української революції. У нього стояли сльози в очах. Він хотів повернутися в Україну, до мами. Я тут же повів його до генерала Кухарця, переконав того, що саме такі хлопці потрібні нам сьогодні, і Сашко став сухопутним полковником. Сьогодні він у відставці, але за Україну готовий і голову покласти, я це знаю. З Майдану він не сходив цілий місяць. Однак половинчастий, всуціль обережний, надміру хитрий і компромісний Кравчук так і залишив в Україні колоніальний дух, хуторянську обережність. Він весь час ніби чекав якогось рішення, вказівки згори, щоб не відповідати за результат, щоб бути під чиїмось захистом чи протекторатом. Вище себе скочити він не міг. Після обрання його президентом України кілька місяців він мав унікальну довіру і можливість провести найрадикальніші рішення, котрі вивели б Україну з колоніального стану, задали б їй амбітну перспективу. Він побоявся це зробити. Компартійний вишкіл постійно остерігав його: будь обережним, Україна не пропаде, а ти думай про себе, час дуже непевний… Кравчук побоявся рухівських кадрів (я не стверджую, що всі вони були готові перейти з мітингової вулиці й успішно пересісти в урядові крісла), він орієнтувався на “свої” кадри, компартійні, котрі швиденько викинули партквитки і прикололи на лацкани синьо-жовтий прапорець. Масол, Фокін, Масик, Ткаченко, Карасик, Дурдинець, Марчук… Розумні, хитрі, публічні, гнучкі, блискавично адаптовані до ситуації. Ось приклад. Член українського політбюро, перший секретар Київського міськкому партії Костянтин Масик. Кияни вже вдихнули кисню свободи, випросталися. Тому Масик із тріском програв вибори до союзного парламенту. Однак чесно “відмотав” чорнобильську повинність. Тим і ввійшов мені в душу. Весь час плакався, що нічого не заробив “у партії”. Це тоді й прихилило мене до нього. Фактично я домігся на сесії призначення його першим віцепрем’єром, котрий мав вести і тодішні пекучі чорнобильські проблеми. Приїхавши якось до мене на дачу в сільську хату в Баришівському районі на Київщині, за 65 кілометрів від столиці, Масик попросив мене знайти і йому тут якусь стару хатину для відпочинку. І я напитав йому таку садибу з левадою і лелеками. Однак він чомусь довго зволікав із купівлею, хоча вона коштувала буквально копійки. Аж раптом я випадково довідуюся, що Костянтинові Масику з чорнобильських фондів будують у райцентрі, на березі озера, пишний особняк із підземними гаражами, панськими лоджіями. Повторюю — із жалюгідних чорнобильських фондів, призначених для будівництва житла переселенцям з радіоактивної зони. Я більше ніколи не подав йому руки. Кажуть, він “тримає” банк “Надра”, а баришівську віллу продав, далеко їздити… Ще одна істина з часу кравчукового царствування. Про неї рідко згадують. Захоплені ідеєю відновлення суверенітету української Держави, ведучи потужні пропагандистські акції, велелюдні мітинги, котрі ламали рабську психологію застрашеного і затурканого українця, ми не звернули уваги, як браві комсомольчики та прудкі партактивісти за нашими спинами вже патрали державну власність. Великі промислові об’єкти облипали маленькими приватними фірмочками, зареєстрованими на родичів та вірнопіддану челядь директора. Ці вампірчики блискавично випивали “кров” із державного підприємства і воно, напівживе, повзло на приватизацію. Хай повзе, там його вже чекають люди з провладного клану. Часто партійні бонзи боялися оформляти на себе власність, тому робили це здебільшого на підставних осіб, котрі згодом повертали діючу фірму справжньому господареві. Були випадки, коли і не повертали. Так зароджувався український капіталізм. Головний комуніст України Леонід Кравчук після проголошення Акту про незалежність розпочав будівництво капіталізму в Україні. Модель цього капіталізму Продовження на с. 6 Продовжую аналіз нашого новітнього п’ятнадцятиліття, чергової спроби українців не лише повернутися у світову історію, а й відродити національний дух, національний гонор великої центральноєвропейської нації, продовжую аналіз долання того шляху, на якому дуже заважати нашому поступові до якісно іншого життя вже ніби й ніхто не міг, опріч нас самих.
Очевидець і літописець · с. 6сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

зівки, а не будувати самостійну, на ринкових принципах, національну економіку суверенної держави. І все ж у багатьох моментах тодішній Кравчук був відкритим для критики, не мстивим і не надміру амбітним. Я з трибуни парламенту, в його присутності якось сказав, що в його особі Україна має президента для представництва за кордоном, але не має президента для вирішення внутрішніх проблем. Була доволі гостра публічна перепалка, а десь за годину він особисто зателефонував мені, щоб порадитися щодо кандидатур на посаду міністра культури. Серед інших кандидатів із чиновницького списку я порадив призначити актрису, драматурга, людину з чіпким, системним мисленням Ларису Хоролець, котру він назвав у довгому списку останньою. Наступного дня Лариса очолила Міністерство. І, до речі, як на той час, була добрим міністром. Не забуваймо і про те, що Кравчук легко зголосився на дострокові вибори не лише парламенту, а й президента. А вже Кучма боровся за третій, антиконституцій- Фото О. Литвиненка ний термін “царювання”. Якщо Декларацію про можливу державність України ми приймали, скориставшись відсутністю Кравчука і всієї більшовицької верхівки, котра поїхала до Москви на свій з’їзд (тут колосальна заслуга Івана Плюща — цього ніхто не заперечить), то вже Акт про незалежність таки підтримав своїм головуванням на сесії Леонід Макарович. Коли я вихопився на трибуну і встиг зачитати один із варіантів цього історичного документа, Кравчук поблажливо сказав на всю Україну: “Це наступне питання порядку денного… Зараз ми його розглянемо і приймемо рішення…” У його голосі чулося: рішення буде таким, як треба… Правда, приміщення Верховної Ради України було оточене десятками тисяч українців, котрі з’їхалися до Києва звідусіль і не поїхали б звідси без позитивного рішення. Тоді це діяло так само, як у 2004-му великий Майдан. Як би там не було, але на виборах 1994-го ми підтримували Кравчука. Він, хай і дуже сторожко, нерішуче, але ставав українським Президентом. Тоді Україна вільно заговорила українською, знову стали державними наш історичний прапор і герб. До речі, тоді, в період, коли одними керував переляк, іншими беззастережна Рух не подав Кравчукові руки, а компартійне чиновництво повсюдно зраджувало його, тікаючи в тіньовий бізнес, щоб заробити дурні гроші і завдяки їм повернутися в політику через “народне волевиявлення”. Це тоді було дуже популярним: піти на вибори у якомусь запорошеному провінційному окрузі, скупити голоси за гречку й “чекушку”, в такий спосіб відмити своє партчиновницьке минуле і прийти в нібито нову політичну систему “чистим” і урочистим. Однак не привчений обирати прагматичним розумом, а лише хвилинними емоціями і страхом перед завтрашнім днем народ уже “повело”. Ті, кого дуже обережний Кравчук побоявся відігнати від “корита”, фактично вже зрадили його. Оговтавшись і переконавшись, що не буде не лише репресій, не буде не лише люстрації, оприлюднення належності до “стукачів” КДБ, а просто ніхто не збирається їх звільняти із посад — вони, щоб приховати
Очевидець і літописець · с. 6сторінка оригіналу ↗

Закінчення статті «Володимир ЯВОРІВСЬКИЙ: «УКРАЇНСЬКА ІСТОРІЯ ПЕРІОДУ ЛЕОНІДА КРАВЧУКА»», с. 5

Володимир ЯВОРІВСЬКИЙ: «УКРАЇНСЬКА ІСТОРІЯ ПЕРІОДУ ЛЕОНІДА КРАВЧУКА»

Закінчення. Початок на с. 5 називалася “Маємо те, що маємо”. Куди поділася решта, Леонід Макарович не пам’ятає. Чорноморський флот відплив від українського берега і “чомусь” уже не причалив… Тоді чимало чого було “знято” з державного обліку, а в Україні з’явилися перші легально багаті люди. Більшість із них були наближені до самого Кравчука або до його компартійних міністрів. Саме тоді закладали свій бізнес і перший приватний капітал Медведчук і Суркіс, Згурський і Губський, Бакай і Пінчук, Ахметов і Коломойський, Порошенко і брати Ярославські, Хмельницький і Лазаренко… Самі можете продовжити цю низку, бо тоді невідомі, ще “тихі” бізнесмени — сьогодні вже стали або ж легальними, або ж підпільними олігархами з їхнім реальним впливом на політику України. І зовнішню, і внутрішню. За Кучми вони остаточно подбають про нарощення своїх капіталів та їхню фундаментальну захищеність, до них згодом приєднаються нові, кучминого призову, скоробагатьки — і Україна матиме над собою вже дві влади: одна публічна в особі фактично непублічного Леоніда Даниловича, а друга потаємна, безлика, але вирішальна в прийняті головних рішень, особливо в стосунках із Росією. Тих, що стануть мільйонерами за Кучми, можемо називати “українськими вепрами”, здатними нагулювати жир, підриваючи національне коріння. Називаємо їх “українськими вепрами”, щоб не сплутати з “азійськими тиграми”, котрі здійснили економічні революції, цивілізаційні стрибки своїх націй. Так, Кравчук керував Україною наосліп, надто легко вона йому дісталася. І сама Україна, і влада над нею. Це було ніби звичайне продовження його партійного сходження. Навіть у тому самому приміщенні, за тією самою адресою. Він просто добрався до заповітного кабінету Володимира Щербицького. Він не зламав свого стилю мислення, мислення компартійного апаратника, котрий зробив стрімку кар’єру за рахунок обережності, лукавства та мімікрії до системи. Він не зробив жодного рішучого, такого необхідного тоді кроку. Він більше думав про свій другий термін президентства, ніж про саму Україну. І це тоді, коли Єльцин (вважаймо — тодішня Росія) був дуже лояльний, навіть приязний до України. Українство в Леонідові Макаровичу згодом таки прокинулося, але воно було таке лякливе, таке немічне, що він і собі боявся зізнатися в цьому, вже не кажучи про те, щоб міг повести за собою мільйони ще сонних українців. Він панічно боявся нових, некомпартійних, справді патріотичних кадрів, які могли самостійно мислити і діяти в інтересах України. Комуністичного ставленика Масола зігнали з посади голови уряду студенти, які голодували на Майдані. Фокіна — ставленика Кравчука — парламент. Усе це були вчорашні номенклатурники, здатні лише виконувати вкавідвага, ще інших опановував цілковитий шарварок думок та емоцій, коли совдепівські стереотипи пронизували свідомість більшості мешканців України — ніхто не пропонував узаконювати дві державні мови і не ділив державу за мовною ознакою. На відміну від сьогоднішніх, тодішні чиновники швидко опановували українську. Чого вартий приклад нашого першого міністра оборони Костянтина Морозова, котрий, не вивчаючи раніше української, за чотири місяці уже розмовляв без жодного русизму. Чисто, академічно. Бо він хотів цього, він вірив, що без мови бути українським міністром аморально. Кравчук, представляючи нам, тодішнім членам президії Верховної Ради, невідомого нікому кандидата в міністри оборони, розповів, що у перший день ГКЧП йому, ще голові Верховної Ради, хтось зателефонував по спецзв’язку і буквально наказав: “Дєржітєсь! Если будєт надо, пятая воздушная армія, діслокованая в Кієвє, поддєржіт патріотічєскіє сіли Украіни!” І поклав трубку, не назвавшись. Голові Верховнорї Ради не коштувало великих зусиль, щоб швидко довідатися, що це дзвонив командуючий п’ятою повітряною армією генерал Костянтин Морозов. Він стане найяскравішою постаттю в першому сірому, фактично неукраїнському уряді. Кравчук не вірив, що програє вибори Кучмі — дрібному на зріст, непоказному зовні, дуже далекому від національних проблем. Відставний прем’єр ледве володів кількома українськими словами, він нічого реального не зробив в економіці, перебуваючи в ранзі прем’єра, педалював тему нового зближення з Росією, двомовність України та міфічну боротьбу з корупцією, котра за його, Кучминого президентства, набуде справді грандіозних масштабів. За зовнішністю і поставою Кравчук був ніби уроджений президент. Тільки не цієї країни. Не України, котра раптом вихопилася на свободу. Трагічний парадокс! Він також є причиною нашого сьогоднішнього стану, наших і духовних, і політичних, і економічних проблем. Кравчук має вищу радянську економічну освіту Київського університету. Навіть має диплом кандидата економічних наук, але виявилося, що “липовий” теоретик тямив лише в примітивній політекономії марксизму-ленінізму. Не можна було до отупіння комунізоване суспільство бездумно кидати в ще несформований ринок, де чекали на декоративні ваучери скоробагатьки, котрі просто заховали до сейфів партійні та комсомольські квитки, щоб вийняти їх за першої ж потреби. Одначе Кравчук був уже бодай зрозумілим для мислячої, патріотичної частини України. Цілковито покладатися на нього і довіряти йому повністю було неможливо, але Рух уже втратив свій революційний ореол, у В’ячеслава Чорновола було мало шансів на других президентських виборах. Кравчук у котрийсь момент спробував опертися на Рух, але той проігнорував його намір. Із одного боку, тодішньому Рухові така “дружба” з учорашнім своїм опонентом, із фактичним ідеологом тоталітарної системи в колоніальній УРСР могла б трагічно зашкодити. Але могло статися й інше: Рух прийняв пропозицію Кравчука, за умови, що той бере до реалізації націонал-демократичну ідеологію Руху, республіканців із середовища політв’язнів і дисидентів тодішньої Демократичної партії, заснованої радикальною науковою, технічною та творчою інтелігенцією. Тоді, можливо, ми б мали іншого Кравчука. Вольовитішого, сміливішого. Адже після тріумфального референдуму першого грудня 91-го “оксамитова”, м’яка, природна українізація постколоніальної України відбувалася б без опору. На це б тоді не одважився ні Петро Симоненко, ні Вітренко, ні Костусєв, ні Миримський, ні Мироненко, ні Соломатін та інші відомі вам русифікатори із сьогоднішньої ніби антикризової коаліції. Навіть моя доця-школярка Леся, приходячи з українсько-англійської школи, раділа: “Татусю, у нас стало модним говорити українською і під час перерви. Розумієш, модно. Саме українською!” Ніхто цього не нав’язував дітям, вони просто інтуїтивно відчули дух часу, його виклик і потребу. Це вже згодом Кучма прорече, що національна ідея не спрацювала, що не треба з держави робити ікону, що російська мова для українців друга рідна і… взагалі, згортайте вітрила, українці, вітер дме в протилежний бік. свою виконавську немічність, почали в усьому звинувачувати “незалежність” і оплакувати Союз. І вдало вживлювали це у свідомість українського обивателя. Через рік після відновлення української державності розпочалися ці великі “плачі” за Союзом і постійні “вироки” Незалежності. Це був дуже вдалий маневр учасників первісного накопичення капіталу, щоб відвернути увагу суспільства від їхньої загребущості і монопольної дільби суспільного пирога. Гребучи під себе, вони не втомлювалися повторювати: “Ето всьо віновата іхняя бандеровская нєзалєжность! Ето всьо она!” Кращу підмогу проросійському Кучмі на президентських перегонах годі було й придумати. Всі антиукраїнські сили в Україні, в Росії, у світі самі, навіть без прохання Леоніда Даниловича, кинулися допомагати саме йому. Проросійському кандидатові у президенти України не треба було особливо натужуватися під час виборчої кампанії. До його штабу текли гроші звідусіль: від Бернштейна, від Компартії та від спецслужб Росії. Україна йшла йому до рук сама. Ще не знаючи, що це — надовго. І з важкими наслідками. І закінчиться всемогутнім протестним Майданом, котрий теж закінчиться хіба спогадом про епізод величі і могутності українського духу. Хіба що спогадом, братове, спогадом… Несподівано, силою випадку, вихопившись на самісінький вершечок української влади, Кравчук і думки не допускав про можливе необрання його на повторний термін. Тому, і я готовий стверджувати, що це факт незаперечний, діючий Президент фактично не займався своєю виборчою кампанією. Він ще вірив у всемогутність компартійної дисципліни підлеглих, котрі театрально стелилися перед ним у галантному поклоні, але в кишенях уже крутили йому замашні дулі з часником. Кравчукові вистачило мудрості красиво (зі сльозою!) передати булаву Кучмі. Леонід Макарович ще якийсь час залишався символом держави, тернополяни його легко і красиво обрали депутатом, його сивина справді ніби присвічувала в парламенті. А потім… Я таки здогадуюся, але напевне не знаю, що саме завело цього розумного і хитрого чоловіка в середовище есдеків, які й доконали його політичне ім’я. Спочатку перший, всенародно обраний Президент України опускається до рівня довіреної особи кандидата на пост київського міського голови. Перший президент стає довіреною особою бізнесмена Суркіса. А Суркіс із ганебним результатом програє цю гонитву Олександрові Омельченку. Згодом партійними “поводирями” екс-президента стають Медведчук, Шуфрич, навіть Шурма і Прошкуратова. І, нарешті, найнижча точка — розкаяння на трибуні Верховної Ради восени 2005-го за “Бєловежську пущу”, де було відпущено на волю п’ятнадцять республік. Зміст його одкровення вбивчий: якби він знав, що в Україні буде така влада (ясна річ, що мався на увазі Ющенко і помаранчеві!) — він би ніколи не підписав документа про розпуск Союзу. Я відповів йому з тієї ж трибуни: якби не підписав він, підписав би інший співвітчизник. Кравчук був просто змушений виконати волю мільйонів українців. На цьогорічних парламентських виборах колишній президент великої держави очолив занадто агресивну та скомпрометовану і, по суті, карикатурну політичну бригаду “Не так!” і на цьому завершив свою політичну кар’єру. Нова українська історія періоду Леоніда Кравчука, опріч факту відновлення української державності за збігу прекрасних обставин, не вивела багатостраждальної, проте потенційно здатної наприкінці 91-го та впродовж 92-го до прориву до справжньої свободи та відродження, здатної на вихід із колоніального стану України — не відбулося. Мільйони розбудженого націонал-демократичною революцією українського простолюду почали катастрофічно ще більше бідніти, а когорта вчорашніх господарів життя — вже легально жирувати, публічно демонструючи своє провінційне хамство, аморальність і відверту зневагу до простого українця, котрий на мітингах відстояв демократію. Виявилося, що відстояв її не для себе. Для — них.
Гострим пером 7 · с. 7сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

українські газети та журнали не виходять, українського радіо та телебачення немає, і т. і. — нема, і т. п. — нема. Є “вєлікодєржавноє дєржімордіє”. І українцеві зберегти свою ідентичність там не так легко. Мусимо Вам признатися, що тут, в Україні, в деяких областях — не легше. Але, як твердить Ізя Чачкес, поки кожен українець, де б він не проживав, не розбудить сам у собі українця, він постійно буде рабом чужинця. А до раба й ставлення гірше, ніж до худоби. Бо навіть рабське прислів’я: “Ласкаве теля дві матки ссе” (очевидно, мається на увазі й теля з “двойним гражданством” і “вторим государствєнним язиком”) свідчить про те, що воно все одно зостається т е л я м. Себто твариною, себто худобою… Коли ми закінчили писати оте звернення, знову настроїлися на “Мєждународноє русскоє радіо”. Воно передавало жваву розмову журналістки Натальї Полторацкой із австралійкою російського походження. І ось пані журналістка сказала дуже розумну і правдиву істину: “Язик — ето хранітєль народа”. Ми й досі знали, що мова — це оберіг народу, що це — фундамент нації, фундамент національної держави. Але так приємно було це почути на “вєлікорусском нарєчії”. Нас тішило, що журналісти Росії це розуміють… Не сумніваємося, що це розуміють і російські спецслужби, і всякі затуліни з мітрофановими, і отой “вєлікосв’ятєц” “всєя Русі”. І сам пан Путін. Тому так ревно й охороняють російський народ “от другіх язиков”. Тому так ревно й стараються, аби в “зонах інтєрєсов Россії” (умовно в сусідніх незалежних державах) задушити їхніх національних “хранітєлєй народа” своїм, “вєлікорусскім хранітєлєм”… А насамкінець до нас включилося “Українське радіо”. Передавало, як висловився Вітя Царапкін, “високе” засідання “русскоязичного політичного балагану”. Спочатку ми подумали, що це вклинилося засідання Російської думи. Тоді зрозуміли, що це пленарне засідання Верховної Ради України. Тоді Ізя Чачкес сказав: “Не розумію, який народ представляє оця політична абракадабра?.. А може, в Україні вже лише хутір “Мозамбік” зостався українським?.. За дорученням українців хутора “Мозамбік” Євген ДУДАР, Року Божого 2006-го z
Гострим пером 7 · с. 7сторінка оригіналу ↗

«НЕ ВИМАГАЙТЕ ІЗ ХРУЩА М’ЯСА» (Звернення українців хутора «Мозамбік» до українців Росії)

Достойні, сестрове і братове! Ми, українці хутора “Мозамбік”, — Ваня Молдаван, Вітя Царапкін, Ізя Чачкес та Гаврило Бонапарт — постійно слухаємо російське міжнародне радіо “Голос Росії” і постійно дивуємося. Постійно слухаємо “Голос Росії”, бо голос України не завжди до нас сягає. Хутір “Мозамбік”, звісно, не Африка. Але від столиці України далеченько — кілометрів за сто. А коли Бог почепив людині вуха, то вона має ними щось слухати. Постійно дивуємося. Як та сердега, Москва достукується до всіх куточків землиці, до кожного ще живого вуха. І несе, і несе, і несе! Це ж яку любов до людських вух треба мати, щоб отак постійно н е с т и… Але… Не про те… Ось доніс до нас той “голос”, що у Таллінні, за участю Президента Естонії відкрили “Русский театр”. Ця звістка нас так зворушила, що Ваня Молдаван “пустив сльозу”, а Ізя Чачкес емоційно зауважив: “Світ перевернувся…” І справді, оті “руссконєнавістнічєскіє” естонці, які “лягли під НАТО”, виявили таку любов до російського слова. Це ж, як каже Вітя Царапкін, “уму нєпостіжімо”. Тепер “любвіобільная” до інших народів Росія, щоб не пасти задніх, стільки естонських театрів навідкриває по своїх містах! Слава Богу, що естонців в Росії не так багато, як росіян в Естонії. Та й вони, як і, до речі, українці, набагато швидше опановують російську мову, ніж росіяни естонську чи українську. Ну так їх, нещасних, створила природа. То що подієш? “Не вимагай з хруща м’яса” — гласить народне прислів’я. Отож хочемо Вас просити. Росія — країна вільна, демократична, гуманістична. Виділила для Вас кращі землі Сибіру, Колими, Далекого Сходу. Свого часу Вас туди позвозила. Витратилася на ешелони, конвої, сяку-таку баланду. Словом, чим хата багата, тим і рада. То Ви вже там не дуже вередуйте, не дуже мучте цю благодійницю своїми національними вимогами, потребами, забаганками. Звичайно, як в Україні “русскоязичники”, Ви там маєте право на визнання української мови другою державною або ж хоча б реґіональною. Ви ж там, очевидно, також маєте українські школи, університети, як ото в Німеччині, Америці. Не кажучи вже про українськомовне радіо, телебачення, газети, журнали, видавництва… Гадаємо, що матушка-Росія дбає не лише про своїх дітей. То й Ви вже подбайте і про її спокій… Бо у Франції нещодавно пішла епідемія синього язика (це коли тварини майже казяться). А в Україні вже давно — епідемія “русскоязичія”. Це таке — ні мова, ні “язик”. Лише сказ… Тепер щодо церкви. Звісно, багато з Вас належать до різних релігійних конфесій. Кажуть, отой “всєя Руси”, що був найсвятішим серед усіх святих радянського КГБ, тепер дуже толерантно ставиться і до католиків, і до автокефалістів, а Українську Православну Церкву Київського патріархату просто обожнює. То Ви вже там не проводьте “хресних ходів” супроти нього. Бо свобода совісті — це не тоді, коли ти маєш можливість марширувати під будь-якими хоругвами і репетувати, що на язик кинули. Щоб мати свободу совісті, треба спочатку мати совість. А ця складова людської душі не роздається ні патріархами (навіть “всєя Русі”), ні їхніми помістними попиками. Вона дається Богом. Разом із душею. Отже, у багатьох чорносутанників, принаймні тих, що отаборилися у наших Лаврах, монастирях і деяких парафіях, — ні душі, ні совісті, ні Бога у серці. На сутані — хрест, під сутаною — ніж. У серці — інструкція ФСБ: “Повсємєстно устраєвать хрєсниє ходи і пєснопєнія”… Тож яко люди чесні і порядні, не уподібнюйтеся до тих, що піддаються на провокації. На небесах Господь один. А на землі чимало шарлатанів, що видають себе за слуг Божих… І ще одне, дуже делікатне, прохання. Не приведи Господи, аби Вас спокусило питання автономії. Росія — держава федеративна. І, звісно, Ви маєте право вимагати автономії Зеленого Клину, Магадану, а чи, як там дражнять, “Хахло-Мансійського національного округу”, а чи “Ямало-Донецького”… Але, як каже Вітя Царапкін, бажано “воздєржаться”… По-перше, може бути конфлікт із аборигенами. І вони скажуть Вам: “Нє наравіться здєся, отвалівайтє туда, откидива прівалілі”… Хутір “Мозамбік”, звичайно, завжди готовий надати Вам політичний притулок. Але… Виходячи з державних інтересів України, Ви нам потрібні там. Яко повпреди. Це говорячи дипломатичною мовою. А простою: яко п’ята колона. Наша. У них. Для рівноваги. Бо їхньої у нас — хоч гать гати. На жаль, ми поки що не можемо підтримати Вас ма- Малюнок Олександра Євтушенка теріально, як Росія своїх. До речі, як справжня благодійниця, вона й чужих підтримує. Тих, які за неї стоять. Воно, на перший погляд, ніби парадоксально. Своїх “червоних щурів” ганяє, а наших — підгодовує. Але у цьому суть геополітичних інтересів сусіда на подвір’ї сусіда. До речі, “червоні щурі”, що врятувалися з потонулого корабля “Советский Союз”, ще вчора пищали про “жірних чорних котов”, що ті об’їдають народ. Сьогодні ж об’єдналися з цими котами, об’їдають той народ спільно. І “творять” “закони Української держави”. То ж наші закони знову будуть, “як дишло”… З отого кінця, що причеплять його до українського воза, — дуже незалежні. А з того кінця, що воза спрямовує, — дуже залежні. Від Москви. При такій щурячокотячій розбудові держави. Хтозна, куди докотимося. Он через “прозорі кордони” у наші села переповзають “бродящіє гражданє Россії”. Наші монастирі, лаври заповняться “істєннимі подвіжніками Русского імперского православія…” У наших державних чиновницьких норах сидять “суслікі” московської злодійської породи з притаманною їм хамською психологією “…Останню свитину з каліки знімають…” А наша Феміда замість стрічки справедливості почепила собі на очі доларову “зелень”. Словом, на плацдарм великої політики у нас вийшли “проффесіонали” з великої дороги. То чекаємо великих звершень. А при великих звершеннях часто відбуваються великі міграції… Ні, ні. Ми не сповідуємо правила російських великодержавників: “Гдє ступіла нога русского чєловєка, там государствєнниє інтєрєси всєя Росії”… Ноги бувають різні. І по-різному “ступают”. Потім ще й буває, що кивають п’ятами… Ми ж сповідуємо суто українське: “Всюди треба, добрі люди, приятеля мати”… У гіршому випадку. А в кращому — с в о г о… Поки ми складали оцього листа, у Києві відбувся світовий форум українців. На жаль, українців хутора “Мозамбік” на нього не запросили. Але з преси ми дізналися, що українських шкіл у Росії немає,
Гострим пером 7 · с. 7сторінка оригіналу ↗

ПОЛІТИКА В ГАЗОВОМУ КОТЛІ, або ЯК ПІДСТАВИЛИ ЗАПОРІЗЬКУ ДЕРЖАВНУ РАДІОКОМПАНІЮ

Кілька днів в ефірі Запорізького обласного радіо звучала така собі реклама торговельної мережі “Газовик”: “— А чи маєте ви, куме, газовий котьол? — Ага! — Тоді беремо усе з магазину мережі “Газовик”! Продаж, установка та сервісне обслуговування побутового газового обладнання. Телефон для довідок 236-45-54”. Звичайна реклама, виконана артистично, хоча з помилкою: в українській мові є слово “котел”, а не “котьол”. Але можна було б вибачити це — не помиляється тільки той, хто не працює, якби... Після номера телефону той же артист кричить, аж надривається: “Що то за хохол, що не має котьол?!” Послухавши, зрозумів, що мене цією, з дозволу сказати, рекламою, безсоромно б’ють в обличчя. Щоб коли-небудь раніше на державному радіо таке звучало — не пам’ятаю. Тому їду до заступника генерального директора обласної телерадіокомпанії Анатолія Ставничого. — Не може такого бути! — дивується Анатолій Станіславович. — Це ж — маразм! Прокручую йому запис на диктофоні. Пан Анатолій запитує, коли це звучало, — називаю час виходу в ефір обласного радіо. Він викликає редактора Валентину Глейф, яка готувала передачу до ефіру. — Ніколи не думала, — каже Валентина Євгенівна, — що навіть у газових котлах може бути закладена політика. Тому й не перевірила як слід. Як з’ясувалося, державній телерадіокомпанії цей рекламний ролик передало місцеве агентство “Інтерінформ”. Анатолій Станіславович відразу дав вказівку негайно видалити слова з “хохлом” і довести до відома “Інтерінформ”, “подякувавши” їхнім працівникам, які зробили таку послугу держтелерадіокомпанії. Згодом авторові цих рядків зателефонувала заступник директора “Інтерінформу” Євгенія Капля. Вона довго не могла второпати, чому мене обурює саме слово “хохол”. — Я — українка й називаю себе хохлушкою. Хіба не можна? Телефонувала в Київ знайомому мовознавцеві. Він сказав, що це слово дуже давнє і його можна вживати. — Себе, — кажу, — називайте ким завгодно — це ваше право, але ображати в ефірі цілу націю не годиться. Про давність слова не сперечатимуся, а те, що його можна вживати в рекламних роликах, — хай буде на совісті отого мовознавця. — Ми хотіли зробити рекламу з гумором. — Як сатирик, скажу, що вам це не вдалося. Після цієї розмови подумалося: а як би реагували на образливі для нації слова, скажімо, в сусідній Росії? Мій колега Леонід Сосницький нещодавно в Інтернеті на сайті знайшов повідомлення, яке варто процитувати повністю: “У Росії судять українця за те, що на українському сайті ProUA був українцем”. У Совєтському районному суді Новосибірська почався розгляд справи про розпалювання міжнаціональної ворожнечі в Інтернеті. За поширення на одному з форумів світової мережі ідей про перевагу українців над росіянами мешканцеві Академмістечка Тарасові Зеленяку загрожує до двох років позбавлення волі. Сам підсудний відмовився від авторства коментарів, через які його провайдер звернувся до правоохоронних органів. Учорашнє судове засідання почалося з установлення анкетних даних підсудного. Коли головуюча на процесі суддя Алла Гараєва поцікавилася громадянством обвинувачуваного, 36-літній Тарас Зеленяк сказав, що росіянином себе не вважає. Від російського громадянства нібито відмовився ще 1999 року. Він заявив про це працівникам міліції, коли вони з доручення військкомату прийшли довідатися, чому Зеленяк не стає на військовий облік. Як випливає з оголошеного обвинувального висновку, із січня 2005 року користувач Інтернету Тарас Зеленяк під ником (псевдонімом) novosibirsk-2 залишав на російськомовному форумі українського сайту www.proua.com свої коментарі до різних подій суспільно-політичного життя в Росії й Україні. Представники прокуратури стверджують, що в коментарях пана Зеленяка червоною ниткою проходить думка про “перевагу українського народу над російським”, вони пропагують ненависть до росіян, буяють словами “москаль”, “кацап”. “Хто ж буде в мусульманській республіці російське свинство терпіти?” — процитували слідчі висловлювання Тараса Зеленяка про події в Чечні. На початку цього року компанія-провайдер “Перша миля”, послугами якої користувався Тарас Зеленяк для виходу в Інтернет із домашнього комп’ютера, звернулася в правоохоронні органи із заявою з приводу пропагандистської діяльності одного зі своїх користувачів. У лютому за матеріалами Новосибірського УФСБ прокуратура Совєтського району порушила справу за ст. 282 ч. 1 КК (“Розпалювання національної, расової й релігійної ворожнечі”). Тараса Зеленяка затримали. Слідчі вилучили з його квартири системний блок комп’ютера, в якому зберігалися коментарі його господаря. Лінгвістична експертиза визнала їх образливими. Обвинувачуваному призначили психіатричну експертизу. Як відзначив помічник прокурора Совєтського району Сергій Самулін, фахівці звернули увагу на його “постійне почуття заперечення й прагнення продемонструвати свою оригінальність”. Психіатри ніяких відхилень у Тараса Зеленяка не виявили. Коли обвинувальний висновок був оголошений, підсудний заявив, що доведе свою невинуватість у судовому слідстві. Своє авторство коментарів, що стали предметом судового розгляду, він заперечував. Довести його, як вважає захист, можна лише вилучивши сервер інформаційного порталу. У зв’язку з тим, що викликані у справі свідки до суду не з’явилися, Алла Гараєва оголосила в слуханнях перерву до 4 жовтня. Від “Обкому” (сайту в Інтернеті): Це чудовий приклад, коли українські правоохоронні органи просто зобов’язані всіх проросійських шовіністів за публічні висловлювання відправити гнити в поліські болота. І це буде правильно. Потрібно тільки рівнятися на російських “братів”. Можна погодитися з висновками “Обкому”. Та є одне “але”. Часто доводиться зустрічати людей, які вважаються українцями й зичать Україні процвітання, але називають і досі себе “хохлами” й “малоросами”. І тут уже вина й наша — письменників і журналістів: ми мало пояснюємо населенню, яке народом повинне ще стати, нинішнє значення цих слів. Хохол — той, кому ковбаса й сало дорожчі за Україну, хто “за шмат гнилої ковбаси” продасть хоч і матір рідну. Малорос — хто від рідної мови й культури навідріз відрікся, а російською ще не оволодів. Останній на все українське кидається, мов бугай на червону ганчірку. Це — звичайний яничар. Щодо поліських боліт, то навіщо забруднювати святу землю ще й усілякими покидьками? Їх просто треба поставити перед вибором: або поважаєш Україну, її народ, культуру, мову, закони, або забираєшся геть! Але для цього ще потрібно, щоб наша держава стала справді нашою, українською. На жаль, про це доводиться тільки мріяти. z Пилип ЮРИК, член НСПУ й “Просвіти”, журналіст газети “Запорозька Січ”, м. Запоріжжя

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

своїм предметом зневіру в дитячу душу! Серед цих дітей звертало на се! бе увагу одне дівча, Оленка. Дівчи! на мала довге, кольору стиглої пшениці, волосся і зеленаво!сині очі, як морська хвиля погожого ранку. Була схожа на польову мав! ку якимось невловимим сумом і переляком у своїх прекрасних очах, коли намагалася розібратися в тих хитромудрих значках і фор! мулах, які я виписувала на дошці. Але коли я стала помічати сльози в цих бездонних очах, то й сама не на жарт стривожилася. — Оленко! — втішала я дівчи! ну. — Чи це варте твоїх сліз? Та на! віщо гарній дівчині математика? Хіба колись тебе чоловік питати! ме, чи вмієш ти намалювати гра! фік синуса чи косинуса або чи мо! жеш ти розв’язати це рівняння? Ну, давай посидимо з тобою, і я все тобі поясню! — Ні! — заперечувало дівча, підводячи на мене свої заплакані озерця. — Я мушу сама в усьому розібратися! І справді, якщо в першому се! местрі в неї з математики була, як ми кажемо, дуже слабенька “трій! ка”, то в другому семестрі це була вже дуже солідна “трійка”! А коли, нарешті, у першому семестрі оди! надцятого класу я вивела Оленці “четвірку”, то її оченята випромі! нювали таку впевненість і гор! дість, що я сама зачаровано диви! лася на цю прекрасну, досі незна! йому мені, дівчину. — Ось бачите, я це зуміла! Я змогла! За ці півтора року ніхто з Олен! чиних батьків не підійшов до мене жодного разу. Це трохи дивувало, бо коли в дитини проблеми з яко! гось предмета, то батьки — часті гості в ліцеї: хто просто питає по! ради, хто намагається довести, що вчитель не зумів зрозуміти гені! альності їхньої дитини. Так і має бути! Адже ми — ліцей!родина! Були зимові канікули. У ліцеї тихо, і я засиділася в кабінеті — розв’язувала цікаву задачу. У двері тихо постукали, і на порозі з’явив! ся досить молодий чоловік із неве! личким букетиком пролісків. На! дворі п’ятнадцятиградусний мо! роз, а тут — весна!чарівниця! Про! сто казка! — Це я вранці повернувся з відрядження — був у Швейцарії! — чоловік зрозумів моє німе запи! тання. Очі його, глибокі і сині, були дуже знайомими, але я його ніколи не бачила. — Я Оленчин батько! Я не приходив раніше, бов моєї доньки були проблеми з Вашим предметом. Зараз, коли їх немає, я хочу познайомитися з Вами. Моя донька дуже змінилася за ці півтора року. Мене, як бать! ка, дуже тривожила її невпевне! ність у своїх силах, але тепер це інша дитина. Вона вважає, що ма! тематика допомогла їй позбутися своїх недоліків. Беручись тепер за будь!яку справу, я чую від неї: — Якщо я впоралася з матема! тикою, то тут обов’язково впора! юсь! В Оленчиному атестаті з мате! матики стояла “п’ятірка” — у неї не було “четвірок”. Але цією вона пишалася найбільше. Відтоді минуло більше восьми років, і в мене траплялися подібні випадки, але цей найкраще зберіг! ся в пам’яті. Оленка зараз успіш! ний адвокат, має свою сім’ю і мріє стати суддею. Я певна, що вона свого досягне. Щасти тобі! Фото О. Литвиненка z Далі буде. Галина МАРЧУК

ДЕЩО ПРО ПРОЕКТИ, МАТЕМАТИКУ І МАТЕМАТИКІВ ТА… ОСВІТУ. ЯК ВОНО Є!

СУЧАСНА ШКОЛА Продовження. Початок у ч. 36 за 2006 р. ШКОЛА І МАТЕМАТИКА Прийшовши в ліцей із науко! во!дослідного інституту, я спочат! ку розгубилася, з гіркотою гадала, чи потрібні мої глибокі знання з математики майбутньому юристо! ві? Тішило, що математика потріб! на майбутньому економісту! І на! самперед я повинна була допомог! ти дитині відчинити двері ВНЗ, який вона обере. Згодом зрозумі! ла, що це набагато складніше, ніж просто наукова робота чистого ма! тематика чи прикладника. Школа (маю на увазі хорошу школу, якою вважаю свій ліцей!) дає величезний простір для твор! чості гарного вчителя, безумовно, в тандемі з хорошим учнем. Гар! ний математик і гарний вчитель математики — не одне і те саме! Гарний математик завжди егоїст: “Не спатиму, не питиму, але пер! шим розв’яжу цю задачу!” Гарного вчителя математики насамперед має турбувати питання: “Як заці! кавити учня знайти розв’язок са! мостійно?” Пам’ятаю, що моя улюблена Галина Іванівна не зав! жди могла розв’язати ті задачі, які пропонувала мені, але дуже пиша! лася моїми розв’язками. І лише через тридцять років, ставши вчи! телем, я зрозуміла: це було гені! альне лукавство геніальної вчи! тельки! Уже понад тридцять років піс! ля закінчення університету я спос! терігаю і за середньою, і за вищою школою. Думаю, в мені завжди бу! ло більше від педагога, ніж від ма! тематика. Та й маю двох дітей, які закінчували і школу, і ВНЗ. Мо! лодша донька отримала диплом минулого року, і я тепер із цікавіс! тю вивчаю долю молодого спеціа! ліста в нашому суспільстві. І хочу відзначити деякі особливості су! часної шкільної математичної нау! ки і математичної освіти у вищій школі. Звичайно, у своєму аналізі я не претендую на стовідсоткову досто! вірність, тому що не проводила серйозних статистичних дослід! жень, але вже протягом десяти ро! ків переживаю влітку вступні епо! пеї зі своїми випускниками, а по! тім, коли вони часто прибігають у ліцей, отримую правдиву інфор! мацію про процес навчання у ви! щій школі. Як правило, це ВНЗ економічного профілю, хоча наші випускники успішно вчаться і на механіко!математичному факуль! теті та факультеті кібернетики КНУ імені Тараса Шевченка, а та! кож на елітних факультетах Націо! нального технічного університету “Політехнічний інститут”. …Яка наука може бути благороднішою, прекрасні" шою, кориснішою для людини, ніж математика? Бенджамін Франклін Усі, хто закінчував загально! освітню школу двадцять!тридцять років тому, погодяться зі мною, що середня математична освіта була досить серйозною. Програма еле! ментарної математики в середній школі мала три розділи: геомет! рію, тригонометрію та алгебру. Насправді саме елементарна мате! матика давала можливість здібно! му учневі за допомогою гарного вчителя отримати необхідні умін! ня та навички, розвивала логічне мислення і, головне, готувала учня …Арифметика — наче вхідна брама до всіх інших на" ук, бо без її пізнання ніхто не може зробити кроку до храму науки… Феофан Прокопович до сприйняття курсу вищої мате! матики у ВНЗ. Гуманітаризація шкільної ос! віти, яка почалася приблизно п’ятнадцять років тому, докорін! но змінила співвідношення між предметами, які вивчають у се! редній школі. Природничі дис! ципліни, а також і математика, подібно шагреневій шкірі, стали щезати зі шкільного розкладу старших класів або залишилися в мінімальній кількості: у школах гуманітарного напрямку інтегро! ваний курс математики — три го! дини на тиждень (у нашому ліцеї — лише дві); хімія, фізика, біоло! гія та астрономія тепер один предмет — природознавство (три години). Можливо, якщо це не спецшкола з поглибленним вив! ченням фізики чи хімії, у цьому є рація. На мою думку, важливо в дитини сформувати загалом пра! вильне уявлення про навколиш! ній світ, не вдаючись у тонкощі кожної дисципліни, тому що до! сягнення в цих галузях за останнє століття настільки вражаючі, що в жодну шкільну програму в повно! му обсязі інформація не поміс! титься. А чи маємо право так само чинити і з математикою? Я погоджуюся з цими словами, бо за десять років роботи в ліцеї пересвідчилася: у дитини, здібної до математики, не виникає особ! ливих проблем ні з вивченням іно! земних мов, ні з дисциплінами гу! манітарного циклу, які побудовані на принципах логіки. Ці діти часто не люблять тих предметів, де за! мість логічного мислення вимага! ється тупе зазубрювання числен! них фактів, наприклад, історії. Алей історія може бути логічно!довер! шеною і закономірною, якщо її викладає учитель!логік. Якщо ви візьмете до рук конспекти нашого вчителя історії Гольденберга Якова Михайловича, то зрозумієте, що цей учитель дуже гарно вчив мате! матику! І не лише він. Прийшовши в ліцей і ще не знаючи більшості вчителів, я у шкільній бібліотеці “надибала” на невеличку книжечку: В. Ф. Чукіна “Граматика української мови (в таблиця та схемах)”. Гортаючи її, я була вражена: структурна побудо! ва та логічність викладу матеріалу виказували в авторі людину, яка легко і невимушено оперувала ши! роким спектром дуже серйозних математичних понять, насамперед з теорії графів. А коли познайоми! лася з цією чудо!вчителькою, до …Ніякі людські дослід" ження не можна назвати справжньою наукою, якщо во" ни не пройшли через матема" тичні доведення. Леонардо да Вінчі нестями закоханої в рідну мову, в якій вона почувалася справді боги! нею, то моє перше запитання було таким: “У Вас, я думаю, перша ос! віта математична?” Віталія Федо! рівна розсміялася. — Ні! Але коли я приїхала до Києва вступати до університету, то довго думала, на який із факульте! тів податися: механіко!математич! ний чи філологічний? Як бачите, вибрала другий! А шкода, що Віталія Федорівна не вибрала першого! МАТЕМАТИКА ТА ЇЇ ВПЛИВ НА ФОРМУВАННЯ ОСОБИСТОСТІ Згодом зустрічала досить ці! каві випадки впливу математики на професію, на перший погляд, дуже далеку від цієї галузі науки. Наведу такий приклад. Років п’ять!шість тому в економічній групі навчався гарний хлопчик — Владислав. Математика йому да! валася нелегко, але це була дуже старанна й відповідальна дитина, тому особливих проблем не ви! никало. На одній із батьківських зустрічей розговорилася з його мамою і дізналася, що батько Влада — досить відомий у Києві юрист і що син також буде юрис! том. На моє запитання: “Навіщо мучити хлопця поглибленим вив! ченням математики? Хіба не простіше перевести його в одну з гуманітарних груп, де з матема! тики йому буде набагато прості! ше”, — мати відповіла: “Наш батько вважає, що для професії юриста глибока математична ос! віта дуже бажана. Він за першою освітою — математик, і ще не так давно працював в одному з інсти! тутів АН України. Юриспруден! ція — його друга спеціальність, і він упевнений, що саме матема! тична освіта дала йому можли! вість стати першокласним юрис! том. Поки інший юрист розгляне одну ситуацію, він встигає проа! налізувати десяток і запропону! вати свій варіант, який завжди є оптимальним”. Ще хотілося б торкнутися ролі шкільної математики у вихованні особистості, формуванні того “Я” дитини, після якого приходить ус! відомлення, що вона зможе все. Прийшла я в ліцей 1996 року, і однією з груп, де я викладала мате! матику, була юридична група дру! гого курсу (10 клас). Діти гарні, та з математикою спочатку не все було гаразд. Очевидно, я дуже швидко хотіла навчити цих дітей предмета (та ще й досить глибоко!), який, на думку багатьох, був не головним …Арифметика — це лі" чильна мудрість. Без цієї мудрості ні філософа, ні ліка" ря не може бути”. Леонтій Магницький для них, бо кожен уже бачив себе чи то “крутим” юристом, чи то ві! домим адвокатом, чи то поважним суддею. Тож “повоювавши” зі мною і зрозумівши, що я не збира! юся “здаватися”, вони почали вчи! ти математику легко і охоче (хіба для талановитої дитини це немож! ливо!), і на кінець першого семес! тру в нас не було особливих проб! лем. Проте залишилося кілька уч! нів, для яких, я зрозуміла, матема! тика стала каменем спотикання, і це мене, як учителя, дуже непоко! їло. Думаю, мене турбувало навіть не стільки їхнє незнання, скільки той переляк у дитячих очах, коли йшлося про синуси чи косинуси. Менше за все я хотіла поселити
Абетка відомих імен 9 · с. 9сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

компонентами розвитку навчального закладу. Мате! ріальна база Академії зрос! тає й удосконалюється, пос! тупово вирішуються пробле! ми розширення навчальних площ (затверджено проект будівництва другої черги Академії). Ми виграли кон! курс на отримання культур! ного ґранта уряду Японії на суму 46 млн. 400 тис. єн (що еквівалентно 650 тис. дола! рів США). У конкурсі брали участь понад як 200 навчаль! них закладів із різних країн світу, однак Академії було надано перевагу. Докладає! мо зусиль, щоб бути Акаде! мією, гідною України. При — Я доволі багато пишу, в тому числі для дітей і з діть! ми. У мене вийшла абетка, де є три співавтори: я, профе! сійний поет і юні художники — студенти нашої Академії. Таких проектів ми зробили чимало. Пишу педагогічний репертуар, камерну музику, минулого року в мене був ав! торський вечір, там, до речі, було представлено симфо! нічну сюїту з мого балету “Дзеркало небес” (сподіваю! ся, що цього року відбудеть! ся його прем’єра у Націо! нальній опері). Пишу роман! си, твори для камерного ор! кестру з різними солюючими інструментами: фортепіано, натхнення, виникає внут! рішня потреба знайти ту партитуру симфонічного супроводу, можливо, полі! фонії, яка була б співзвучна трагізму поезії, створила б простір для духовного хви! лювання і страждання. Про цього несподіваного Івана Яковича Франка дуже добре сказав у преамбулі компози! ції поет!академік Борис Іл! ліч Олійник, пречудовий портрет Франка намалював народний художник Украї! ни, академік Андрій Воло! димирович Чебикін. Мені здається, що все в сукупності створило хвилю! ючий твір, у центрі якого ве! лика постать людини, яка вміла любити, страждати, говорити прості, але високі слова, випромінювати пота! ємні внутрішні людські по! чуття. Для цього треба мати дивовижну мужність. Я, чес! но кажучи, не зустрічав ана! логів такому колосальному трагічному вибухові в поезії минувшини й сучасності. Жанр цього твору я виз! начив як домашнє інтимне переживання, я не бачу його в публічному виконанні, йо! го треба слухати вдома, ні на що не відволікаючись, аби відчути силу страждань Чо! ловіка, який любить. Не по! винно бути жодних перепон для висловлення власних почуттів: посумувати, пох! вилюватися… У концертно! му залі це неможливо. Тут доречна ремарка: “Не со! ромно поплакати…” У композиції використа! но тему Миколи Лисенка “Безмежнеє поле”, на почат! ку вона звучить як прелюдія входження, наприкінці — траурна постлюдія, в котрій ще є натяк на оптимізм, ледь помітні протуберанці надії! віри. Проте логіка розвитку поетичного твору Франка трагічна, і, власне, так і за! вершується композиція, причому з акцентом не на сентиментальному потрясін! ні, а на епічній високодухов! ній мудрості Поета. Цим твором я і мої коле! ги хотіли б укласти уклінну подяку видатному Майстро! ві у рік його 150!літнього ювілею від дня народження. — Що є для Вас найзапо" вітніше? — Я хотів би, щоб усі мив нашій державі, в усьому світі розуміли єдину Істину: діти — наше майбуття. Якщо ми вкладемо в них все, що у нас є, не будемо економити на цьому, ми тільки виграє! мо, виграє людство. Серед усіх пріоритетів — це найго! ловніший. Необхідно ство! рити якісну сучасну вітчиз! няну освіту (насамперед — мистецьку), відповідну мате! ріально!технічну базу, пер! спективні робочі місця май! бутнім діячам мистецтва, гід! ні умови фінансової під! тримки їхньої високопрофе! сійної праці, а також забез! печити дію прийнятих у ци! вілізованому світі норм за! хисту інтелектуальної влас! ності й авторського права. Зробити дітей щасливи! ми — об’єктивна необхід! ність, колосальна широкого спектра робота, державна й загальносвітова. Не дай Бо! же прийде нам на зміну по! коління людей розчарова! них, озлоблених, ладних звинувачувати будь!кого у своїх негараздах, із патоло! гічною хворобливістю бачи! ти виключно негативне! Тільки щасливе нове поко! ління, наші діти, гарантують існування прекрасного сві! тового середовища, в якому буде добре дихатися і твори! тися. Це — чудові Правителі та натхненні Творці. z Володимир КОСКІН
Абетка відомих імен 9 · с. 9сторінка оригіналу ↗

МИХАЙЛО ЧЕМБЕРЖІ: «ЗРОБИТИ ДІТЕЙ ЩАСЛИВИМИ — ЦЕ ОБ’ЄКТИВНА НЕОБХІДНІСТЬ»

В українській столиці на Оболоні існує дивовижний заклад — Київська дитяча Академія мистецтв. Зовні вона нагадує доволі урбаністичний палац з рисами старовинного замку. На підході відвідувачів зустрічають неординарні скульптури, архітектурне оздоблення, які прозоро натякають, що ви потрапили в казковий світ. Усередині палацу остаточно переконуєтеся, що потрапили у казку-музей: де ще на кожний сантиметр корисної площі припадає стільки картин і малюнків! При тому Академія — ще й філармонія, і театр. Але головне — це інноваційний вищий навчальний заклад, альма-матер для сотень юних студентів, які опановують у структурі безперервного навчання (підготовча—початкова—середня—вища школи) мистецтвами: образотворчим, театральним, музичним, хореографічним, естрадним, стають високопрофесійними бакалаврами та спеціалістами. У межах навчально-виховного комплексу функціонують кілька спеціалізованих Центрів: науково-дослідний, комп’ютерний, інформаційно-видавничий, продюсерський, медико-психологічний тощо. Додамо ще посаджений дітьми Сад мистецтв, закладений на березі Дніпра шевченківський “Садок вишневий коло хати”. Усе це плюс спеціально розроблені ритуали надають закладу високого статусу Храму мистецтв, духовного осередку, привабливого для талановитих дітей України та зарубіжжя. Цим дивом керує народний артист України, професор, академік Академії мистецтв України Михайло Іванович ЧЕМБЕРЖІ. А ще він член-кореспондент АПН України, член Національної спілки композиторів України, Національної спілки театральних діячів України, лауреат міжнародних конкурсів і фестивалів, мистецької премії “Київська пектораль”. Михайло Іванович — вишуканий інтелігент, у житті вирізняється делікатністю, демократичністю, простотою (по секрету скажемо, що поважний академік має хобі: збирає колекцію помилок у написанні власного прізвища і плете тини). — Цікаво спершу дізнати" ся, на яких наріжних каменях треба стояти, щоб очолюва" ти такий дивовижний мис" тецько"освітній заклад? — Тут питання ширше, ніж дипломи і біографічно!! кар’єрні хитросплетіння. Для мене і моїх талановитих колег найголовніше — лю! бити дітей, бачити в них майбуття своє і держави. За цим стоїть намагання в най! кращий спосіб передати їм ті знання, навички, духовні цінності, які збагатять і зроблять їх повноправними духовними правителями сві! ту, зроблять їх щасливими. Якщо діти будуть щасливи! ми, отже, буде щасливою держава, щасливе наступне покоління, і заради цього треба працювати. У Київ! ській дитячій Академії мис! тецтв зібралися люди, які це розуміють, і для них це потяг душі. Я коли приймаю на роботу, спершу запитую: “Чи любите ви дітей?”, по! тім дізнаюся: “Як ви, влас! не, хочете через цю любов професійно підняти їх на той рівень, який має бути конкурентоспроможним і поважним у світі?” Тому що просто любити можна, ска! жімо, у родині, а педагог має любити так, щоб його учень щодня набирав висоти про! фесійної майстерності, від! чував смак до всього того, чого ще не знає. На мою думку, коли безперервно бу! дувати таку систему стосун! ків із дитиною, то це дає ра! дість і дитині, і педагогові, вони разом піднімаються над буденними, уже відоми! ми речами, і набувають тієї професійної якості, яка кон! че необхідна нині в цьому жорсткому, дуже насичено! му різними творчими про! позиціями до митців, світі. Звісно, ми дбаємо, щоб наші вихованці завжди йшли не просто “зеленим коридо! ром”, а йшли впевнено, до! лаючи будь!які життєві труднощі. Колись написав, що не люблю слова “бороть! ба”, воно пафосне, публіч! не, потребує поглядів на се! бе у профіль і анфас, мені більше подобається спокій! не, але наполегливе дієсло! во: долати. Щодня наполег! ливо йти вперед, набувати нового — у цьому спокійна сила і шляхетна скромність. — Чому все"таки акаде" мія? Адже вчаться в ній ді" ти, у них усе життя попере" ду. Чи це не “відлуння” модної пошесті, коли школи ставали коледжами і ліцеями, а інс" титути — академіями? — Київську дитячу Ака! демію мистецтв було задума! но тоді, коли ще не було по! вального прагнення прес! тижно називатися. Наша назва, особливо у сполучен! ні з визначенням “дитяча”, була доволі нестандартною і тому, можливо, викликала скептичний інтерес. Проте була презентована структура хоча й оригінальна, але з усіма сталими атрибута! ми вищого навчального зак! ладу: факультети, семестри тощо. Вже тоді у структурі Академії були передбачені школа мистецтв, гуманітарна школа, Вищий мистецький коледж (у перспективі — створення гуманітарного ко! леджу, що готував би фахів! ців, які пройшли нашу шко! лу, добре розуміли мистецтво, знали мови і могли викладати загальноосвітні дисципліни з урахуванням специфіки мис! тецького закладу). Це в той час, звісно, було дуже дивно. Але поступово наше трохи фантастичне ді! тище ставало на ноги, де! монструвало свої педагогічні можливості, які щоденно збагачувалися високою ду! ховною аурою. Поступово вибудовувалися й освітні рів! ні. Цього року ми отримали право продовжувати готувати бакалаврів з усіх мистецьких спеціальностей і спеціалістів у галузі музичного і театраль! ного мистецтва, що відпові! дає третьому рівню акредита! ції навчальних закладів. За статутом маємо право на ас! пірантуру, але поки що не відкриваємо її, тому що хоче! мо, щоб усе складалося при! родно і туди вступали б саме наші випускники. Розуміємо, що треба ак! тивно працювати над усіма цьому намагаємося макси! мально не обтяжувати дер! жаву своїми проблемами. Наш навчальний заклад — це інноваційний проект, який породив багато цікавих новелет, котрі визнані тепер в Україні. Ну, скажімо, ми перші почали приймати шестирічок і вчити трьома мовами: англійською, фран! цузькою, німецькою. Ми вперше ввели семестри (нині всюди семестри), тоді це бу! ло дивиною, всі наші діти — юні студенти, у нас це ста! тутна норма, ми ввели рей! тинги замість оцінок, і не ли! ше в межах 5—12 балів. За потреби, наприклад, при підготовці до міжнародного конкурсу, юні студенти мо! жуть “занурюватися” у від! повідну ситуацію (скажімо, рейтинг у 100 балів), щоб по! чуватися впевнено і природ! но за будь!яких обставин. За нашою системою ди! тина працює фактично 8—12 годин, але це дуже щасливе перебування з хорошою ре! лаксацією, оскільки після математики йде гармонія, потім, скажімо, хореографія, далі — географія, потім є можливість потрапити в зал фізичних вправ, де є спеці! альні тренажери саме для майбутніх митців, тобто не великі штанги, що можуть завдати шкоди, а оригіналь! ні прилади, котрі допомага! ють удосконалити себе. Усе це в сукупності, я га! даю, призвело до того, що ми цього року отримали по! чесну нагороду від Мініс! терства освіти і науки та Академії педагогічних наук — “Лідер сучасної освіти”. — Михайле Івановичу, Ви творите музику. Яку саме? гобоєм, арфою, фаготом… Полюбляю театральну музи! ку, де є простір для створен! ня музичної драматургії. Як один із авторів “Київської пекторалі”, двічі її отриму! вав, ще тричі був у трійці кращих. Радий, що більшість моїх творів були помічені і якось відзначені, — це вели! ка честь відчувати, що висо! копрофесійні колеги, музи! канти, композитори, крити! ки відзначають твою роботу, це добрий допінг, свідчення, що ти перебуваєш у тій фор! мі, яка має супроводжувати митця впродовж усього його життя. Творчість обов’язкова й необхідна для того, щоб реа! лізувати себе як фахівця і пе! ребувати в тій професійній формі, яка дозволяє управля! ти. Ректор — це мистецький менеджер, педагог, котрий на власному прикладі демонс! трує творчі можливості. — Одна з останніх Ваших робіт — поетично"музична композиція “Зів’яле листя”, присвячена 150"річчю від дня народження Івана Яковича Франка. Незламний Каменяр написав дивовижну лірику, яка перекладена десятками мов світу. І ось вона поєдна" лася з музикою. — Ця робота не була три! валою, зайняла практично півтора місяця, але за цей час зроблено п’ять варіантів, і це останній. “Зів’яле лис! тя” — велика поетична мис! тецька книга страждань чо! ловіка, який любить і не! щасний від того. Коли я по! чув цю ліричну драму у ви! конанні Олександра Павло! вича Биструшкіна, то зрозу! мів, що цей невідомий Франко дає потужну енергію Київська дитяча Академія мистецтв — це сад скульптур

МИХАЙЛО ГРУШЕВСЬКИЙ: «Я ОСНУВАВСЯ В МОСКВІ, АРБАТ, 55»

У “Споминах” Михайло Грушевський зафіксував: “В неділю 10. ІХ (старого сти! лю) ми нарешті виїхали з Казані, поспішним поїздом через Рязань на Москву...” Глава сім’ї, його дружина Марія Сильвестрівна та донька Катерина (Кулюня) зупинилися 11 вересня в го! телі “Лоскутний” на Твер! ській, але вже 13 вересня Грушевський писав Сергію Єфремову: “Подаю до відо! ма Вашого, Високоповаж! ний Сергій Олександрович, що я оснувався в Москві Ар! бат, 55, кв. 8 (угол Денежно! го)”. Пізніше в листі до Ми! хайла Могилянського Гру! шевський ще точніше вказав адресу: “Арбат 55, вхід з Ар! бата, кв. 8, 3(ій етаж...” Будинок, у якому меш! кав Грушевський із 13 верес! ня 1916 року до 11 березня 1917 року, тобто рівно півро! ку, зберігся і розташований за кількасот метрів від Куль! турного центру України в Москві, що на Арбаті, 9. Не! має жодного сумніву в тому, що Грушевський проходив повз тодішній арбатський будинок № 9 і бачив той са! мий фасад, який збереже! ний досі; він зустрів своє п’ятдесятиріччя в атмосфері Арбату, вулиці, яку назвав “однією з великих москов! ських артерій”; Грушевсько! го обрали Головою Цен! тральної Ради тоді, коли він перебував на Арбаті. У без! посередній близькості ста! роарбатських будинків №9 і № 55 є щось містичне, бо са! ме Грушевський сформулю! вав максиму, якою керується в своїй роботі Культурний центр України в Москві: “Ми повинні пам’ятати, що представляємо великий народі зобов’язані представляти його з достоїнством”. Ці сло! ва великого українця могли б оздоблювати вхід до Куль! турного центру, який є ду! ховним посольством Украї! ни в Москві. Шестимісячне перебу! вання Грушевського на Ста! рому Арбаті складало соту частину всього його попе! реднього життя і майже одну сорокову — наступного. Не так уже й мало! Ця москов! ська сторінка біографії Гру! шевського варта нашої пильної уваги. Життя на чу! жині, в умовах поліцейсько! го нагляду, без паспорта, з обов’язковим щотижневим дзвінком у поліцію було, за словами самого Грушевсько! го, “тяжке, сіре, безвиглядне, наповнене безсилими зусил! лями якось пов’язати нитку наукової роботи, культурної й громадської діяльності, так немилосердно перерваної вій! ною”. Проте зусилля велико! го українця не залишилися марними, він міцно пов’язав нитку своєї різнобічної ді! яльності, розгорнув у Мос! кві велику й напружену нау! кову, видавничу, організа! ційну діяльність. Сам Гру! шевський писав: “Після двохлітньої вимушеної пе! рерви в моїй громадській і науково!культурній роботі я готов був кинутись на москов! ські можливості в сій сфері, як голодний циган на паску... Московське показувалося не знать яким добром” (виділено мною. — В. М.). Що ж передусім приваб! лювало Михайла Сергійови! ча в Москві? Можна було за! кінчити VIII том “Історії Ук! раїни!Руси”, роботу над яким перервала війна. Мож! на було збирати архівний матеріал з історії другої по! ловини XVII століття та й пізніших часів, аж до ХІХ століття. “Москва, — писав Грушевський, — дуже багата різними матеріалами до іс! торії України, її культури, мистецтва і письменства…” В “Автобіографії” вче! ний засвідчив: “З переводом до Москви мав змогу взя! тись до продовження своєї “Історії України”, яку війна перервала на описі Зборів! ської битви... в Москві докін! чив історію війни 1649 р. і, довівши огляд до весни 1650 року, видрукував в Москві, як третю частину VIII то! му...” На Арбаті Грушев! ський написав не більше сотні книжкових сторінок, але вони були присвячені надзвичайно складній істо! ричній ситуації й мали вирі! шальне значення для завер! шення VІІІ тому. Грушевський, за його власною скромною оцін! кою, “брав участь у редакції “Украинской жизни”, а нас! правді разом із Володими! ром Винниченком організу! вав роботу журналу. Багато сил віддав Михайло Сергі! йович українськомовному тижневику “Промінь”, що виходив у Москві наприкін! ці 1916—на початку 1917 ро! ків. Грушевський зізнавався: “Ми не передбачали, що бу! демо мати люту мороку з цензурою...” І з гіркотою до! давав: “Горе ходити на шпиньках”. Говорячи словами вче! ного, він “мав купу видавни! чих планів” і його “займала... справа засновання україн! ського видавництва”. Перед! бачалося видання в Москві творів Тараса Шевченка, Івана Франка, Михайла Ко! цюбинського, Марка Вов! чка... Грушевський перепи! сувався з Олександром Оле! сем із приводу видання його поезій. Немало часу й енергії він віддавав об’єднанню мос! ковських українців: “При! сутність в Москві великого числа освічених і навіть уче! них українців* піддавала гад! ку про можливість зав’язан! ня тут наукового товариства чи наукового гуртка україн! ського, який міг би підтри! мувати в сих людях інтереси до української дисципліни і звертати їх увагу на україн! ські теми”. Зусилля Грушевського в організації українців у Мос! кві перервала Лютнева рево! люція 1917 року: “…Тільки революційна хвиля то все спинила...” Які ж висновки з усього того можемо зробити? Які уроки здобути? Передусім Михайло Гру! шевський залишився досі ве! ликим і недосяжним взірцем організатора українців у Ро! сії. Він яскраво показав, що роботу з ними можна й треба проводити за будь(яких умов, навіть у період революцій! них потрясінь і тектонічних зрушень у суспільстві. Це важливо пам’ятати, бо чима! ло подібного чи схожого ви! явилося між подіями 1916— 1917 років і подіями на зламі двох століть — ХХ і ХХІ — тай сьогоденням, зокрема в су! ті та нюансах українського питання в Росії. Величезний досвід Ми! хайла Грушевського свід! чить, що вся робота серед ук! раїнців має проводитися на серйозному науково(теоре! тичному ґрунті. Розробка те! орії національного питання з урахуванням якісно нових історичних умов і наукові дослідження з історії Украї! ни та українознавства висту! пають обов’язковою перед! умовою успішної активної й послідовної державної полі! тики в цій сфері. Серед усіх потреб укра! їнського національного життя Михайло Грушев! ський висував наперед потре! бу української мови і рідної школи: “Питання сі — про українську мову, школу й ос! віту, не порішені в Росії досі, і довго ще про них прийдеть! ся змагатися й споритися…” Так воно і сталося. Навіть в якісно нових умовах існу! вання незалежних держав — України і Росії — питання про українську школу в Росії залишається практично не! вирішеним. Тоді як, говоря! чи словами Грушевського, “сього вимагають культурні інтереси українського грома! дянства Росії і вкінці — сама репутація Росії як культурної держави...” Системний підхід вима! гає створення в Росії націо! нальної освіти, що містила б у собі чітко визначений етно! компонент. Ця проблема сто! сується всіх національних діаспор і може бути виріше! на після вироблення самих критеріїв освітнього етно! компоненту, визначення йо! го стандартів, одне слово, через виведення національ! ної освіти зі сфери аматор! ської з ентузіастичною пра! цею у сферу державну, справді професійну. Приклад Грушевського вчить, що відстоювання праві інтересів українців у Росії стоїть на першому місці. Його принципова установка на захист українства зали! шається незмінною, а під! тримка української діаспори є нині важливим завданням держави. Тож на початку ХХІ століття необхідно, на! решті, спромогтися на ці! леспрямовану, довготривалу, стратегічно осмислену й ре! альну підтримку україн! ських діаспор як носіїв укра! їнської мови, культури, ду! ховності, як репрезентантів нашого національного іме! ні, як доказ реальної та бага! тогранної присутності укра! їнства в світі, в Росії насам! перед. Важливо зафіксувати, що Михайло Грушевський був прихильником конкретної цілеспрямованої роботи і не терпів пустої балаканини про так звану “широчайшу пер! спективу”: “Не про “широ! чайші перспективи” треба думати, а про народну шко! лу, про популярну книгу, про пресу для народу…” У цьому контексті відсутність у наш час української федеральної газети в Росії — нонсенс, і пам’ять про Грушевського волає до невідкладного вирі! шення цього питання. Так само необхідно на міждер! жавному рівні створити сприятливі умови для роз! повсюдження в Росії україн! ської книги й преси в умовах ринку і приватного інтересу. В арбатські часи Грушев! ський задумав масштабні проекти, що не здійснені до! сі. Скажімо, в листопаді 1916 року він домовився з Макси! мом Горьким, який відвідав засланця на Арбаті, 55, про підготовку та видання науко! вого збірника “Україна і Мос! ква в їх духовному житті”. У листі до Сергія Єфремова Грушевський висловив сис! темоутворюючу настанову: “Головне: Україна і Москов! щина — відмінности і кон! трасти їх духовного життя, передусім у фольклорі, та! кож у побуті, праві, суспіль! ному і історичному життю, літературі. Хто б написав про оригінальність і цінність українського театра?.. Бажа! но, щоб писалося живо, ін! тересно, а не просто інфор! маційно”. Революційні катаклізми не дозволили довести справу зі збірником до кінця. Відто! ді минуло дев’ять десятиліть, але задум унікального збірни! ка досі не втратив свого зна! чення, і варто було б його ре! алізувати в наш час спільними зусиллями українських і ро! сійських учених. Очевидно, що постать Грушевського може стати об’єднуючою в спільній ціле( спрямованій роботі всієї укра! їнської діаспори в Росії. Особливо добре це видно з висоти 140!річного ювілею від дня народження Михай! ла Сергійовича. Ми пропонуємо всім ук! раїнським організаціям по можливості долучитися до проекту “Михайло Грушев! ський”, що вже кілька років здійснюється в Культурному центрі України в Москві. Передусім це могли б бути спільні наукові дослідження і узгоджена програма пропа! ганди ідей і творчості Грушев! ського. Зокрема нашої спільної уваги заслуговує популяризація розробленої вченим “схеми української історії як цілості, що обій! має всі часи історичного життя українського наро! ЮВІЛЕЙ ду”. Центр уже видав моног! рафії: “Михайло Грушев! ський: “Я оснувався в Мос! кві, Арбат, 55” та “Тарас Шевченко і Михайло Гру! шевський на Старому Арба! ті”. Ми могли б презентува! ти у нас грушевськознавчі дослідження чи нові архівні матеріали дослідників укра! їнської діаспори, готові за! просити до себе вчених із різних реґіонів Росії. Про характер роботи Культурного центру України в Москві у цьому напрямі свідчить план на вересень нинішнього року, в якому передбачено відкриття вис! тавкового стенда, присвяче! ного перебуванню Михайла Грушевського в Москві, в Меморіальній квартирі Анд! рія Бєлого на Арбаті, 55. Від! будеться панахида по Ми! хайлу Грушевському в храмі Св. Архістратига Михайла, що біля будинку на вул. По! годінській, 2/3, в якому вче! ний мешкав на початку 30!х років минулого століття. Відкрилася книжкова вис! тавка до ювілею великого українця, проходить благо! дійна акція з розповсюджен! ня наукової літератури про Грушевського, відбуваються зустрічі в Меморіальній кім! наті, присвяченій Тарасу Шевченку й Михайлу Гру! шевському. Михайло Грушевський уже ввійшов в історію Мос! кви і Старого Арбату. Тому потрібно зробити все мож! ливе, щоб увічнити його при! сутність на старовинній мос! ковській вулиці. Вважаю, зокрема, що перед входом до Культурного центру України в Москві має з’явитися скульптурна постать велико! го українця. Хай би Присно! сущий Михайло Сергійович постав тут п’ятдесятиріч! ним, яким він і був у часи перебування на Арбаті. Справедливим ушануван! ням пам’яті видатного вче! ного, академіка Всесоюзної Академії наук було б також встановлення меморіальної дошки на арбатському бу! динку № 55. Володимир МЕЛЬНИЧЕНКО, доктор історичних наук, член!кореспондент АПН України, генеральний ди! ректор Культурного центру України в Москві z * Грушевський якось перерахував прізвища людей, з якими зустрічався: “…В Москві тоді зібралося багато українських діячів. Потайки (нелегально) мешкав В. Винниченко. Наїздив зчаста до своєї родини С. Петлюра, що служив перед тим у Москві, а тоді був приділений до армії. Перебував А. Кримський, М. Шраг, О. Приходько, М. Полозов, З. Моргуліс, О. Саліковський, Абрамович-Бурчак, Маєвський й інші письменники й громадські люде, які потім відогравали більш або менш визначні ролі в революційній добі”.
Про-читання 11 · с. 11сторінка оригіналу ↗

Початок тексту може бути неповним — звірте зі сторінкою оригіналу

НАТАЛЕНА КОРОЛЕВА ПРО ПОЧАТОК ЕКСПАНСІЇ МОСКОВСЬКОГО ПРАВОСЛАВ’Я В УКРАЇНІ

бачимо, що агресивна антикатолицька, антиуніатська войовничість значної частини українського козацтва, промосковські настрої внаслідок хибного розуміння “православної єдності” — тобто все те, що півстоліттям пізніше призвело до Переяславської катастрофи, — не було ані стихійним порухом православного люду, ані відповіддю на утиски православ’я з боку поляків і католиків, як ми звикли вважати, некритично повторюючи сформовані російсько-імперською історіографією стереотипи. Натомість, бачимо, ці настрої методично плекалися з-за кордону самою Москвою! Ми бачимо з твору, що московська експансія, на найпершому етапі духовна, нехай не скрізь одночасно, на Наддніпрянщині раніше, на Волині пізніше, але, в усякому разі, розпочалася задовго до Переяслава й задовго до гетьманування Хмельницького. Тобто Москва не лише підтримувала війну Хмельницького, починаючи з 1654 р., не лише потай допомагала йому зброєю й коштами і до того, ще з початку війни, а й, по суті, спровокувала цю війну! Тобто спочатку вони самі створили нам проблему, а потім допомагали нам дати раду з цією проблемою, і ця рада виявилася Переяславською… Отже, старший брат Василь набрався московських впливів, завів собі за духівника московського попа, всіляко пропагував вищезазначені настрої. Менший, Адам, цього не сприймає, вважає те нове, що прийшло з Москви, чужим і недобрим. Показово, що і Василь, і Ковдуш, від якого першого ми дізнаємося, що козаки саме за московською намовою “на унію тараньку гострять”. А Василь навіть хизується тим, що отаке помосковщення вірою є зреченням батьківської, предковічної віри. Він каже до Адама: “І що ти все, як і дядина, на “батьків” та на “старі часи” моргаєш? Чи ж ми носимо одіж, як за князів? Або живемо, як за Аскольда чи Володимира?” А ще бачимо, що Василь “прихопив” у Москві не лише віру, інакшу від батьківської, а й чужі його українському давньому родові моральні норми. Перейняв дику для українців, але таку традиційну для Московщини річ як зневага до жінок. Адам тужить за щойно померлою від пологів любою дружиною Зораєю, яку покохав у турецькоарабському полоні й привіз із собою, а Василь отак його “втішає”: “Дивуюсь я тобі, брате: і чого ти тут сидиш, сумуючи по своїй… бранці? Хай скажу соковите слово — баба як баба! Одна гарна, але ж інші ще кращі!.. Та ж удар лихом об землю, а тим часом залий смуток медом! А я заручусь, що прижену тобі з козаками сотку… тисячу бранок… На ремені-сириці приведу”. Також привіз Василь із Московщини до рідної домівки доти там нечуване зневажливе ставлення до слуг і расизм. Він не гукає слуг, а свистить до них, як до псів, у спеціально привезену свиставку, а араба Юсуфа, що залишився в замку після Зо-раї, називає “чорномазим”. Отож дві віри, дві моралі. То яка з двох придатніша?.. Врешті-решт суперечки між братами дійшли до шабель. Ясна річ, першим за шаблю схопився Василь, розлючений тим, що його агітування за московську віру розбиваються об непохитні аргументи меншого брата. Отож Василь хапається за шаблю зі словами: “Але я тебе відучу крутити, як єзуїт!” (с. 430). Отакої! Для тих, хто московської віри й московського духу набрався, будь-яке тверезе й логічно обґрунтоване міркування — вже “єзуїтство”! І вже на виході з замку Василь мало не схопився в двобої з братовим гостем — іспанцем К. де Лачерда, бо вважав його натхненником Адамового антимосковства. Обійшлося. “Але, графе, ми ще зустрінемось у полі!” — пообіцяв Василь (с. 432). Цікаво, яким чином він сподівався зустрітися з іспанцем у полі, і в якому полі, на чиїх теренах те поле? Чи вже тоді марилася московська навала на Європу? Отак і розповіла Н. Королева через історію свого роду дещицю загальноукраїнської історії… Левко ВІТЕР, м. Дніпропетровськ z НІЖЕ ТІЇ КОМИ
Про-читання 11 · с. 11сторінка оригіналу ↗

ОДКРОВЕННЯ ЧЕСНОГО ФУНКЦІОНЕРА

Книжка Віктора Гамана “Обко! мівські коридори” вийшла друком чимало років тому, але мені потрапи! ла до рук недавно. І я вирішив відгук! нутися на неї, адже те, про що мо! виться у виданні, — це ціла епоха. Ці! кавий історичний приклад тоталіта! ризму з притаманними йому лукав! ством, лицемірством, суспільною брехнею й самовихвалянням — ось ми вже досягли, сягнули, перейшли... Але щодалі ця епоха віддаляється, то цікавішою стає правда про неї. Відходить у минуле лексикон Системи, визначення на кшталт: перший (секретар), другий (секре! тар), особіст, куратор... А історія за! лишається. Залишаються й записи В. Гамана: “Я ні разу не чув, щоб у об! комі сперечалися про політику”. Або: “Назвіть мені таке засідання бюро — колективного органу — на якому б не пройшла думка першого секретаря обкому”. Або: “Скидається на те, що є дві дисципліни — одна для керівни! ків, друга для рядових комуністів”. Місце в ряду, колоні, за столом визначалося чіткою субординацією. Вона ж визначала стиль одягу, пове! дінку (що дозволено попу, то дякові зась), час для відпустки, місце від! починку, медичне обслуговування, поінформованість, роботу над до! кументами з відповідним грифом. Усі ці відмінності, за ієрархіч! ним становищем людей, упродовж десятків років формували психоло! гію й принципи взаємин. Людина оцінювалася владою і вводилась у відповідне коло — номенклатуру. Номенклатурне становище вплива! ло на самооцінку, самосприйняття людини. Успішніше виживали ті, кому краще вдавалося приховати інформацію про себе, про особисті вади чи сімейні справи. Туфта (за Солженіциним — тух! та) була в приписках про виробни! цтво товарів, у похвальбі про досяг! нутий добробут, про мораль, туфта, як брехня про позитив, була як у поведінці Системи, так і в поведін! ці її номенклатурних одиниць. В основі апаратної, партійної роботи було прислужництво. За цим буденним явищем стояла повна байдужість до окремих прошарків населення, наприклад, до пенсіоне! рів. Їм спочатку взагалі нічого не платили, потім давали мізерні пен! сії. Будь!яка пошана до таких людей була виключно агітаційною, рек! ламною, пропагандистською акці! єю, часто — поодиноким винятком. Отже, коридори Системи, як і обкомівські, відбивалися не тільки на становищі номенклатури як про! дуктові Системи, а й на всіх підлег! лих громадянах: безоплатна праця в колгоспах, безпаспортне життя (фактично — кріпацьке) у селах, “муштрування” службовців, солда! тів, школярів, студентів. Система намагалася все передбачити, усім правити, про все подумати, але життя складніше: вона не справля! лася з життєвими різновидами, кос! теніла у застої без конкуренції, без критики, без творчої енергії та ду! ховного оновлення. Цілком очевидно, В. Гаман був продуктом свого часу і не міг уникну! ти впливу Системи, але йому, селян! ському сину, що виріс у стихії віково! го укладу українського села, вдалося зберегти в душі Божу іскру, камертон Правди, якими він був наділений від природи. В есе “Синій ранок загір! нього романтика” (про Миколу Хви! льового) він чесно написав, що ніко! ли не був дисидентом, а постфактум приєднуватися до чужої позиції вва! жає для себе неприпустимим. Отже, чесність із собою, чес! ність перед собою. Те, що бачив, те, що переживав, про це й писав без далекобійних прицілів. В. Гаман виписав портрети “геро! їв” того часу. Через призму обкомів! ських коридорів вони цікаві своїм ко! лоритом, поведінкою, мисленням... z Григорій КУЦЕНКО, колишній військовий політпрацівник
Про-читання 11 · с. 11сторінка оригіналу ↗

ЗАБУТА É ВІДНАЙДЕНА ПЕРЛИНА

СЛІДАМИ НАШИХ ВИСТУПІВ У ч. 33 за 2006 р. “Слова Просвіти” в рубриці “Повертаємо імена” п. Зоряна Живка “повернула” нам письменницьке подружжя — Наталену Королеву й Василя Королева- Старого. Але, зрозуміло, мусила писати дуже стисло, з огляду на брак газетної площі, а через це залишилося поза межами допису дуже цікаве для пізнання української історії й дуже актуальне з огляду на сучасні міжконфесійні проблеми закінчення роману Н. Королевої “Предок”. З. Живка аж надто побіжно згадала цей твір. А між тим, Н. Королева розповідає (або, можливо, художньо домислює) в творі не лише про свого іспанського предка де Лачерда, а й про іншого свого предка — українського (а не польського! — це однозначно випливає з твору; мабуть, то вже його далекі нащадки ополячилися, включно з батьком письменниці), Адама Дуніна-Борковського (а не Дуніна-Боровиковського!). У прикінцевій частині головний герой Карлос де Лачерда заїздить на гостину до свого побратима (разом були в бусурманській неволі) Адама Дуніна-Борковського до його родового замку на Волині. Отам і відбуваються події, найцікавіші для українського сучасного читача. Діється на початку 1600 років. На прикладі й через призму нібито родинної драми, непростих стосунків Адама зі старшим братом Василем, який нещодавно повернувся з Москви, набравшись там московського духу, письменниця показує початок експансії цього “московського духу”, а насамперед московського, вельми специфічного православ’я в Україну, зокрема, на Волинь. Із діалогів братів, а ще з розповідей епізодичного персонажа Ковдуша ми КЛАСИКА Марія Омелянівна Ленерт! Домбровська (1881—1963) — сла! ветна українська дитяча письмен! ниця та педагог, відома більшості читачів під йменням Марійка Під! гірянка. Школа та книга — два крила її творчої праці протягом АРФАМИ, АРФАМИ... Олеся Мамчич — майстер малих конденсованих форм, в яких думка тяжіє до завершеності й афористичності. Читання поезій О. Мамчич доцільно порівняти з римською трапезою, що потребує повільного смакування. При цьому розбещеному і пересиченому донесхочу читачеві запропоновано не малоїстівну та набридлу вже екзотику, а прості й саме тому оригінальні своєю простотою наїдки. Серед ключових мотивів — туга, біль, жаль і неприйняття світового зла. Серед образів цієї лірики домінують ті, що вічні як сама поезія, — очі, сонце, вода, кров, серце, дерево, місто, сльоза… Однак таке “переказування” усього життя: на 1900 р. припадає і її перша публікація, і перше вчи! тельське призначення. Письменниця ввійшла в літера! туру ще на початку минулого сто! ліття з благословення та підтримки таких метрів українського слова, як Іван Франко й Осип Маковей. Спершу дівчина пробувала свої си! ли в різних жанрах — у поезії, про! зі, драматургії, публіцистиці, протез часом робота з дітьми сама собою привела її в дитячу літературу. В її доробку й оповідання, й казки, вір! ші та пісні, дитячі п’єси… Марійка Підгірянка віддала ук! раїнській дитячій книзі понад шість десятиліть творчої діяльнос! ті. Проте за життя письменниця не дочекалася повного видання зіб! рання своїх творів, та й потім дов! гий час її доробок залишався неві! домим широкому загалу україн! ських читачів — далеко не всі її тексти сприймалися позитивно в радянському контексті. Тільки за незалежної України прізвище Ма! рійки Підгірянки по!справжньому повернулося до українського чи! тача, й великої праці до цього док! лав краєзнавець Василь Левиць! кий. Ще юнаком він підготував до районної газети першу розвідку про славетну землячку, й відтоді розпочалася його шляхетна справа з популяризації творчості пись! менниці. Зокрема в 1996 р. його стараннями було створено літера! турно!краєзнавчий музей Марійки Підгірянки в селі Білі Ослави, де народилася письменниця. За упо! рядкування В. Левицького (на власні та меценатські кошти) по! бачили світ уже шість книжок із творами Марійки Підгірянки для дітей. Найновіша з них “Марійчин Великдень” — просто унікальне видання, до нього увійшли казки й оповідання письменниці, що дру! кувалися в різноманітних україн! ських часописах 1920—30!х років. Краєзнавець відшукав їх, працю! ючи в архівах і бібліотеках Львова, Ужгорода, Івано!Франківська. Ця добірка — перший передрук творів після кількадесятилітньої перерви. Варто відзначити вдалий підхід упорядника до добору матеріалу цієї книжки. Вона зроблена так, щоб не лише зацікавити читача! дитину, а й стати в пригоді вчителю та студенту!філологу, бо крім влас! не добірки текстів із малюнками містить багато додаткової інфор! мації. Зокрема до видання включе! но біографічний нарис про Марій! ку Підгірянку, хронологічну табли! цю життя та творчості письменни! ці, бібліографію її видань, нарис про меморіальний музей, світлини з родинного архіву та фотокопії до! кументів і автографів. Сподіваємося, що незабаром урешті!решт побачить світ і видан! ня повного зібрання творів цієї письменниці з Прикарпаття. Зоя ЖУК z простотою є квінтесенцією того типу письма, до якого тяжіє авторка. Складність поетики простоти полягає в тому, що текст здобуває потенційну можливість розгортання “вглиб”, що передбачає нескінченну можливість породження смислів лише за умови активної участі читача. У східних культурах є літературна традиція оспівування родимки на щоці коханої дівчини. Родимка, тобто крапка, — символ абсолютної простоти — стає осердям усіх потенційних смислів. Витончена простота поезії Олесі Мамчич пропонує читачеві гру — відшукування потенційних смислів, такий собі перекотибол, інтелектуальний і екзистенційний. Хто наважиться прийняти виклик? В. ЧУЧКО z
Про-читання 11 · с. 11сторінка оригіналу ↗

ПРЕСМАЧНА ПОЕТИКА ПРОСТОТИ

“Перекотиболе” — перша збірка Олесі Мамчич. Попри це молода авторка добре відома шанувальникам української поезії яскравими публікаціями в альманахах і часописах, вона завоювала репутацію однієї з найталановитіших і найперспективніших поеток покоління двотисячників. майже нічогісінько не скаже читачеві про “Перекотиболе”, адже особливість цієї збірки в тому, що поетка наділена даром бачити речі та явища у найнесподіваніших ракурсах: сонце — тарілка із супом тарілка пуста — місяць Звідси і ключова фігура лірики — порівняння: моє вухо — то вушко голки; голос, як роса, лежить; серце тепле, як нора; дні — камені із пращі; судини — лантухи з картоплею, асфальт — гальма для дощу… Усе в цій поетиці виказує нестандартність погляду, породжену з подивування життям, як Божим даром. Центральну частину збірки становить цикл “З етнічного”. І це не дивно, адже саме фольклорні зразки з їхньою архетипічною
Подорожні нотатки · с. 12сторінка оригіналу ↗

ПРИБАЛТІЙСЬКІ МІСТЕЧКА МАЮТЬ ЩОСЬ ВІД ІГРАШКИ ТА КАЗКИ…

ЛАНДШАФТИ І ЛЮДИ Про Латвію існує багато ілюзій. Одна з них стосується словосполу! чення “маленька країна”. Я про! ти… Нехай латишів і 3 мільйони, але їхню країну маленькою не на! звеш. Вона велика і зелена. Більшу частину території захопили ліси. Тягнуться і тягнуться вздовж до! ріг… Прийнято ідеалізувати лати! шів і сприймати їх як етномоноліт. Це теж ілюзія. Північ і південь, за! хід і схід мають свій неповторний соціо!ландшафтний пейзаж, або ж єдиний на весь всесвіт відбиток пальчиків. Можна було б довго та нудно розпатякувати про етноти! пи, якби не Айніс Купч… Оператор на національному те! лебаченні, Айніс періодично під! робляє на весіллях. Розповів про деякі з них. У Ризі “нові латиші” віддавали доньку заміж. Для учти орендували невеличкий замок. Благо, їх у Латвії більш ніж до! сить… Купч знімав цю гульню на професійну камеру... “Столи вги! нались од розкішних наїдків. Із на! поїв переважав “Генесі”. Ось тіль! ки погодувати нас забули… Мене та музикантів…” Іншого разу Айніс фільмував весілля громадян Латвії російського походження. Про “пальчики” російського фактора не варто забувати. Вони, як отой Васісуалій Лоханкін із “Золотого теляти” “прийшли сюди навіки поселитись”… Дещиця небезпеки та ризику в цьому є… Але незнач! на. Матриця державного управлін! ня здорова, плюс парасолька НА! ТО. Словом, у церкві молодята брали шлюб, і оператор Купч уже було схопився за камеру, аж тут по! чув: “Нє врємя…” Ну, “нє врємя” то й “нє врємя”… Вийшли з церкви — “нє врємя…” І аж тоді, коли на! речена продифілювала мосточком та зняла з голівоньки віночок і ки! нула його в Даугаву, пролунала ко! манда: “Снімай”. І по всьому… Але найбільше вразило ладгальське ве! сілля. Ладгальці мають щось спіль! не з нашими лемками. Запальні, нетерпимі, з ранимим відчуттям власної гідності… Отже, село, довгі столи, музики, танці… Все дуже емоційно, душевно і так, знаєте, по!людськи. Жару додав традицій! ний мордобій і пожежа… Гостям постелили у стодолі, а їм забаглося курити… Гаряче вийшло весілля. Такий ось штрих до ілюзії про од! нотипну монолітність латишів… Кольори Латвії перебувають у повній залежності від пори року. У період жовтневих штормів там па! нує велич темної стихії. Саме тоді найбільша ймовірність, що якась велетенська хвиля з дна морського викотить на берег сонячний камін! чик. Визирала той бурштин спочат! ку на узбережжі Юрмали, згодом на Колці — найвищій точці узбережжя Балтійського моря. Місцину цю називають “рогом”. Блукаючи бе! регом, можна наштовхнутися на впаяний у камінь металевий знак. Він переконує, що саме Колка — центр Європи. Почитати можна, але ві! рити не обов’язково… Колка і без того має дос! татньо індивідуальних граней. Саме там, на “ро! зі”, є точка перетину Ризь! кої затоки і Балтійського моря. З узвишшя дюни добре спостерігати, як во! ни поспішають назустріч одна одній — хвиля затоки і хвиля моря. Кілометрів за п’ять від берега видні! ється старий маяк. Місце! ві запевняють, що траєк! торія — від “рогу” до мая! ка — небезпечна. Зіткана з підступних підводних те! чій і сипучих пісків. У пев! ний час по ній можна дій! ти аж до маяка. Місцеві начебто доходили. Але бо! ронь Боже спробувати ко! мусь із легковажно!юних, “крутих” від надмірного алкоголю. Дехто саме в цей спосіб розпрощався з життям. Пам’ятний баре! льєф загиблим людям і ко! раблям на березі як нагадування про смертельну небезпеку мор! ських глибин. “Мементо морі” у морі… Давним!давно Латвію населяв етнос на ймення ліви. Потім при! йшли балти — пращури сучасних латишів. Пануванню лівів прийшов край. Їх назавжди відтіснили до балтійського узбережжя — у Курзе! ме. “Ріг” — маленька друзка їхньої батьківщини. Мабуть, інстинкт са! мозбереження нашептав латишам на вухо про асиміляцію лівів. Із чо! го вона починається? Звичайно, змови… Ще задовго до радянської окупації лівська мова була відкину! та на марґінеси. За совєтів їй завда! ли останнього удару. То був час, ко! ли ліви не сміли зізнаватися, що вони ліви. У п’ятій графі записува! лися латишами. Нині давній етнос майже зник. Дещицю сподівання дає латвійський уряд. Він допома! гає громадським організаціям, які вишукують і відчитують палімпсест самобутньої культури. Хтозна, можливо, саме на лів! ського рибалку ми наштовхнулись у присмерку… Високий, худорля! вий, із запалими вилицями, нага! дував ропавий просмолений човен. Старий підійшов до води, торкнув! ся, спробував на смак, подивився у небо… Вимацував завтрашню по! году. Ми шукали свіжу рибу. “Рус! кій нє… нє понімать…” — “Риба, риба… Камбала!” — повторювали, мов заклинання. Я навіть замисли! лася, чи не показати мені ту камба! лу мовою пантоміми… Засумніва! лась у своїх акторських здібностях, але спробувала. Вийшло щось схо! же на пташку… За місцевими в давнину води! лися неабиякі гріхи. У ті часи, коли на Колці ще не було маяка, рибал! ки розпалювали нічні багаття — умовний знак, попередження дрейфуючим кораблям про безпе! ку. Насправді то був диявольський промисел, пастка… Кораблі, мов метелики, йшли на пекельний вог! ник і розбивалися на мілині… По! топельників виносило на берег. Із розбухлих тіл годі було здерти чо! боти. Задля зручності мертвякам відрубували ноги. Гріхи, гріхи… Чи не тому на Колці стало обмаль ри! би, а місцеві рибалки спиваються… МІСТА І ЛЮДИ Чи бачимо реальність такою, як вона є? Яких зусиль потребує незашореність? Придивлятися, прислухатися… До різних людей, образів, вигуків, шепотів… Чи дос! татньо цього, аби пізнати реальну Латвію… До моря треба йти через сосно! вий ліс. На вихідні обабіч стежки шелестять поліетиленові пакетики. “Москалі”, — категорично резю! мує Охрімович. Насправді різно! шерсті туристи. Їх на вікенд приво! зять модерні автобуси. Переважно латиші та німці. Статечно блука! ють пляжем, дихають, фотографу! ють. Російська мова ріже вухо. Тут вона — рідкість. “Вєлікій і могу! чій” панує переважно в Ризі та на юрмальських пляжах. Помилкою було б усіх чесати під один гребінець або ж наполяга! ти на вродженій тязі латишів до чистоти й порядку. Їхні домівки че! пурні. Однак існує невеличке “але”… Воно стосується декоратив! ного штампа. Трава з!під газоноко! силки, клумби, розкішні вазони звисають із карликових дерев, сте! лять до землі ядуче!багряний цвіт… Майже в кожному подвір’ї гноми. Яскраві, маленькі, з хитрими змор! щеними обличчями. “Ой ні, не зга! дуй про гномів, — сказала Інесе. — Це такий несмак. У нас ніколи не було цих гномів. Навіть у фольклорі їх немає. Чомусь перейняли від нім! ців…” Інесе Зендере — письменни! ця, редактор культурологічного журналу “Рігас лайкс”. Відчуття смаку, як і несмаку, — поняття ін! тернаціональне, — вважає вона. Їхню сугестію, перетікання смаку в несмак найкраще видно у Вентспілсі. Але там це явище нав! мисне. Місто!порт, багато комер! ції… Має гроші, тож дозволяє собі трошки легкої поведінки. Віднос! но старовинний центр дав приту! лок веселим і дурнуватим коровам. Такі собі “пам’ятники!приколи”. Одна корова у вигляді нафто! вої труби з краником, інша ко! рова!гігант із ручкою од валізи на спині. Третя — закохана мрійлива дівчинка в бантах, четверта — у ластах для більшої швидкості плавання… Вентспілський мер — олі! гарх і “бандіто”. Репутація стійка, з місця не зсунеш. Щоправда, кажуть, для міста зробив немало. Тільки ось що саме, ніхто до ладу сказати не може. Через градоначальника Атіс має неприязнь до Вент! спілса. Сублімація… Заледве погодився відвезти нас своїм стареньким “опелем”. Зелений і плаский, він схожий на при! рученого крокодила. У багаж! ному відділенні дротяна сітка. Попередні власники — при! кордонники — возили службо! вих собак… Але ще півслова про добрі справи одіозного ме! ра. Цього року у Вентспілсі урочисто відкрили Будинок творчості. Тепер туди, у зати! шок дерев’яної двоповерхівки, з різних країн позлітаються письменники. Націлився на Вентспілс найенергійніший поет України Сашко Ірванець. Нещо! давно зі спини білого верблюда об! сервував Туніс і Сахару. У цей Лат! війський порт прибуде взимку. Слухати чайок і “годувати” роман. Креветки, віскі, молоко… Свого часу польський поет Анд! жей Бурса затаврував провінцію розпачливим вигуком “мав я в дупі малі міста, мав я в дупі малі міста…” У Латвії ця формула не працює. Прибалтійські містечка направду чарівні. Чистенькі й лаконічні. Щось мають від іграшки та казки. Ніби успішно складений макет із дитячого конструктора. Будинки, мов підстаркуваті кралі, випинають дерев’яні боки і пишаються: “Пог! ляньте, я — ретро. Дороге і надій! не”… “Цок, цо!ок”, — підтакує лу! на замшілого бруку. Якщо у такій місцині тече невеличка ріка, а по! руч присів на фундамент середньо! вічний палац — їй ціни не складеш. Таких міст, із проточною водою та живою кров’ю, у Латвії багато. Во! ни не заздрять культурним столи! цям. Хоч і подібні, але кожне — з родзинкою неповторності. “Пілс” — означає замок. Така кінцівка в назві міста завжди при! водить до якогось старовинного муру. Дундага не має цього закін! чення, та попри все пишається се! редньовічним палацом і зеленою панною. За легендою там жила за! надто цікава дівчина. Незважаючи на заборону володаря, встромила свого носа куди не слід і була пока! рана… Вночі прослизнула до бан! кетної зали. Там святкували весілля карлики. Вочевидь, зовсім не гума! ністи. На королівство наклали прокляття, а дівчину за несанкціо! новані відвідини живцем замурува! ли в стіну. Відтоді вона мов повін! чана з дундазьким замком… Зеле! ний шовк у тріщині стін, зелений шовк між стареньких лип, зелений шовк у середньовічній криниці… В час смеркання, розповідаючи цю історію, Інесе уточнює: “Тільки то не гноми були, а карлики. А може, — холодноногі…” Моторошні істо! ти з фольклору лівів. Ті, що загину! ли наглою смертю від води, вогню або ж у пащі дикого звіра. Ті, кот! рих не оплакали й не поховали. Об! ражені злою долею, “холодноногі” не вельми доброзичливі до людей, а відтак — непередбачувані. Схочуть — просто налякають чоловіка, а щось їм стренькне — розірвуть на шматки… “Багато їх тут”, — почула в сутінках… Інесе не жартувала. Ми проїжджали місцями най! лютіших боїв Другої світової. Від! відали цвинтар латвійських легіо! нерів. На чатах тиші — п’ятсотліт! ня лютеранська церква. Поруч — по!військовому строгі поховання. Білі плити. На плитах імена, дати. Котромусь із вояків ледь шістна! дцять минуло... У Латвії шанують своїх мертвих. На відміну від Укра! їни, де на державному рівні досі сумніваються у доблесті вояків УПА. Легіонерів, які билися проти радянської влади, визнали націо! нальними героями. На цвинтарі в роковини трагічних подій завжди відбувається поминальна урочис! тість. Відповідно російський “фак! тор” не забуває вибухнути гнівом, а їхні ЗМІ активно розбалакують про толерацію нацизму в Прибал! тиці. Але... Як воно там у арабській приказці про караван і песика? ЗАМІСТЬ ЕПІЛОГУ Те, що прослизає між пальця! ми, ні до чого не зобов’язує, але лишає по собі слід. Швидкоплинні зустрічі, рвані образи, уривки роз! мов і вражень… Країна розвивається, збагачу! ється і стає дорожчою. Ризькі рес! торації не для середньої людини. У завулку Конвентів письменниця Інесе Зендере любить пити каву. Повз неї дрейфують народи. Джин! си, “вітровка”, сивоволоса стриж! ка, окуляри у золотистій оправі — набігають і розчиняються. Залиша! ють по собі хмарку незнайомих слів… Водить їх якась містична іс! тота з яскравою табличкою в руках. На табличці напис Монна Ліза. — А чому Монна Ліза? — Не знаю. — Може, це як червоне світло, знак уваги? — Не мудруй. — А може, так називається гід… Мине ще трохи часу і прибал! тійські республіки вступлять до Євросоюзу. Поки що мають пара! сольку НАТО. Її неілюзорну при! сутність добре спостерігати на Колці. Вочевидь, над цим рибаль! ським селищем проходить один із повітряних коридорів. Позадирав! ши голови, ми рахували: “Раз — НАТО, два — НАТО, три…” Вій! ськові літаки зникали, лишаючи бульбашки сліду… Крістіна — менеджер готелю: “Що зміниться зі вступом до Євро! союзу? Не знаю… Життя стане до! рожчим, ціни підскочать угору…” Атіс — журналіст!міжнарод! ник: “У нас іншого шляху немає. Настане ясність…” Це зрозуміло. Латвія — не Швейцарія. “Інший шлях” — це зникнути у всетравно! му череві Росії. Інесе — письменниця: “Чим, власне, відрізняються прибалтій! ські республіки? Принципово — нічим. Але в Естонії та Литві кращі дороги. А ще вони більш активні, екстравертні, пасіонарні… У Латвії більший відсоток росіян”. Андрій — український журна! ліст: “Вам треба подбати про де! мографічний вибух…” Юрій — філолог. Народився у Львові. Не менше десяти років мешкає в Ризі. Викладає, перекла! дає, укладає… “Латвійська проза мене не цікавить… Вторинна. Але поезію латвійську люблю”. Юрій ніби святкова паска від львівської ґаздині: начинений домашніми жовтками, високий, повний, м’який. “Тілом мені тут добре, але душею — ні. Душею я в Україні…” Андрій — український журна! ліст: “Можу вже розмовляти лат! війською. Знаю “лабдіенс”, “лаб! ріт”, “лудзи”, “капец”, е!ее…” Атіс — журналіст!міжнарод! ник: “Ще трошки, якихось сто ро! ків, і почнеш балакати. Але для цього треба, щоб нас поховали по! руч на цвинтарі. Тоді, мабуть, змо! жемо вчитися. Якщо забуватимеш якесь слово, не наллю… Сам вип’ю горівку…” Інесе — письменниця: “Оці ко! ричневі — це справжні латвійські корови…” z Уляна ГЛІБЧУК

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

церковних споруд. Конфіскували, для початку, зброю, усі сакральні коштовності, більшу частину мо! настирських земель. Тільки смерть автора декрету, австрійського ціса! ря Йосифа ІІ врятувала монастир від остаточного закриття. Прикро, що знамениту монастирську аптеку, в якій працювали талановиті фар! макологи!ченці, перенесли до Зо! лочева. У 1939 р. почалося найстрашні! ше. З приходом радянської влади всіх ченців одразу було заслано до Сибіру. В 1946 р. відкрили тюрму, вона проіснувала 10 років. Її тоді “гостинно розчинили” взимку. В’язні, рятуючись від холоду, спа! лили усе з дерева, включно з ікона! ми й вівтарями. Збереглося лише одне чудотворне розп’яття XVII ст. Пізніше замість в’язниці відкрили психоневрологічний інтернат (час! тково ще тут існує). Собор спочат! ку перетворили на конюшню, а зго! дом він став гаражем для сільгосп! техніки. Ландшафтний бренд Підкаменя Після пожежі сподівання на реставрацію (храм початку XVIII ст.) Зараз, шановні “діти війни”, до яких належить і автор цих рядків, пригадаймо одну радянську кампа! нію. Наприкінці 40—на початку 50!х років масово відряджали трак! тористів і водіїв вантажівок із цен! тру й сходу України на захід. “За! пеклі бандерівці” оголосили сабо! таж на сільгоспроботах: як було за! ганяти засмальцьований соляркою трактор під склепіння собору люди! ні, яка ще рік—два тому сама моли! лася. Як такому місцевому водієві повертатися додому під пильними поглядами сусідів, з якими поруч стояв у тому соборі в свята? Наш гід — священик отець Мефодій

МАЛИЙ БІЗНЕС ВЕЛИКОГО ТУРИЗМУ

Вежа собору уристичні агенції зараз такі ж розмаїті, як гаманці та запити туристів. Україна стає цікаві! шою власним громадянам (і не тіль! ки власним) під впливом переоцін! ки національної історії. Хто задо! вольняє попит мандрівників зі стат! ками, далекими від міністерських? Пропонуємо декілька портретів та! ких щирих провайдерів національ! ного туризму разом із суттю справи, яку вони здійснюють. Сергій Петрович Кардаш, вик! ладач історії. Учитель від Бога і стаж чималий, тільки зарплата педагога мала. Мав ще за радянських часів приєднатися до гурту екскурсово! дів, які підзаробляли на вихідних іна канікулах. Там і з дружиною поз! найомився. Лідія Романівна — го! ловна його підтримка. Доба вільно! го ринку дозволила вчителю стати (за сумісництвом) власником неве! ликої турагенції. Скільки крові з нього було випито чиновниками, доки її відкривав, згадувати не лю! бить. В екскурсіях видно вибагливу руку історика. Завжди присутні яскраві хронологічні свідоцтва — археологічні, архітектурні, ланд! шафтні, геологічні, етнографічні, мистецькі… За чотири роки існу! вання агенції користувачів і мар! шрутів більшає. Нинішній літній сезон відкрито новим: “Мальовни! ча Львівщина (Підкамінь—Жов! ква). Ви знаєте, що таке Підкамінь і чому він винесений у назву подоро! жі? Отже, були сумніви. Але на пер! шу дводенну мандрівку випадало свято Трійці, а в Західній Україні воно — надзвичайна містерія. Що вже казати про собори Жовкви, яка й без того є перлиною туризму на Галичині. Поїхали, й “темна коняч! ка” виявилася такою, що з неї мож! на почати. ПІДКАМІНЬ Поміж пагорбами, вкритими квітучим чебрецем, ми побачили маленьке село і дещо завеликий для нього охайний ресторан із заправ! кою поруч. З усього видно, що міс! це непогано відвідують! А який краєвид! Один із пагор! бів прикрашають органічно поєд! нані з ним монастирські й церковні споруди. Вони окреслені муром старовинної кам’яної кладки й фортифікаційними вежами. Непо! далік інший пагорб, з якого вирос! тає двоїста скеля — останець, чиї прямовисні стіни завширшки 8— 10 м здіймаються на 17 м. У народі скелю шанобливо звуть Камінь. Мені цей ландшафт! но!геологічний феномен запам’я! тався тим, що красується в зарубіж! них географічних і геологічних ат! ласах і практично відсутній у віт! чизняних підручниках. Усі пагорби Підкаменя входять до трансконти! нентальної гряди малих гір, які тяг! нуться паралельно до Карпат через Почаїв та Кременець і на півдні пе! реходять у молдавські Товтри. Їхні скелясті уступи відкривають у Ка! мені безліч мілководної морської скам’янілої фауни, а з нею — істо! рію колишнього, чи не найбільшого в світі, типового бар’єрного рифу. Це колись здивувало в італійських Альпах Леонардо да Вінчі. Він потім завжди підкреслював, що гори — це колишнє море. У сусідньому з Підкаменем Кре! менці гори — з кременю. Вони да! вали якісну сировину для знарядь кам’яного віку. Кремінні ножі, скребайла для вичинки шкір, нако! нечники списів — цього тут зібрано чимало й буде збиратися ще довго. У наступну, трипільську археологіч! ну добу, саме з цього кременю роби! ли перші в історії землеробства сер! пи. Такі гострі й тонкі, що на них був попит по всьому європейському ареалу трипільських поселень. Кре! мінні диски!заготовки для всіх рі! зальних і колючих знарядь слугува! ли безцінною валютою бронзового віку. То ж яке жваве життя кипіло тоді біля цих мініатюрних “гірських хребтів”… У Підкамені кремінні гори пе! реходять у пісковикові з вапняко! вим цементом. Податливіші для руйнування, вони давали притулок печерним капищам, невеликим християнським храмам, келіям. Ос! танець Камінь виокремився, бо має міцніший кремінний цемент. У ХІІ—ХІІІ ст. на ньому поставили капличку Преображення Господня й прибудували сторожову вежу. Споруда часів діяльності князя Да! нила Галицького, коли він наводив систему оборонних будівель на важкодоступних вершинах (Холм, Львів, Каменець, Данилів, Стежок). У тілі Каменю по всьому пери! метру збережено вируби та підкоси під дерев’яні конструкції. Вони за! раз допомагають робити найвірогід! ніші комп’ютерні моделі тих конс! трукцій, оскільки ніяких зображень історія не зберегла. Безумовно одне Малий підприємець Сергій Кардаш — видовище храму на скелі, на вер! шині пагорба вражало. Значно пізні! ше з’явилися навколо неї приземку! ваті кам’яні хрести архаїчного ди! зайну, що стоять понині. Версій їх! нього походження чимало, і одна має таке підґрунтя. Йдучи звідси до монастиря, ми оглянули дві печери в глибині гори під монастирським комплексом. Більша слугувала хра! мовим приміщенням, а меншу вва! жають келією. Хрести могли мати стосунок до богопосвяченого життя мешканців печер. Його перервав прихід сюди католицького ордену домініканців на початку XVII ст. Сергій Петрович знаходить для своїх туристів найгіднішого місце! вого екскурсовода. Вчителя історії, керівника місцевого краєзнавчого музею або ж колоритного “тузем! ця”, що знає все про своє село чи ху! тір. На цей раз за порогом монас! тирської брами ми одразу опинили! ся в океані вишуканої мови отця Мефодія. За ним широчіло подвір’я з церковними спорудами, частково відреставрованими, частково в стані занепаду. Найдужче вразила нас своєю яскравою суцільною позоло! тою струнка колона посеред двору. Вона увінчана такою ж золотою фі! гурою Пресвятої Богородиці. “Вит! вір 1719 р., вже встигли відновити”, — пояснив наш новий гід і почав розповідь. Ми слухали про колізії, які тут відбувалися. Не розуміючи їх, неможливо наблизитися до душі галичанина, яку розпинали, доводя! чи святиню до руїни на його очах. МОНАСТИР ПОХОДЖЕННЯ ДЕРЕВА ХРЕСТА ГОСПОДНЬОГО До комплексу входять собор, каплиці, дзвіниця, келії, підземні споруди (серед них колодязь, виру! баний у скелі глибиною 100 м — витвір 1690—1708 рр.), оборонні стіни з вежами. Фундатори, як зга! дувалося, — орден домініканців, а владна й матеріальна підтримка йшла від магнатських родин Виш! невецьких, Чарторийських, Любо! мирських, Собєських, Потоцьких, Калиновських. Розбудова почалась у 1612 р. й тривала до першої поло! вини XVII ст. Одним із винуватців довгобуду був собор, склепіння якого двічі об! валювалось, у 1640 й 1687 рр. Вреш! ті 1695 року його було освячено. То! ді в залі помістили пам’ятну марму! рову плиту з написом, і вона час! тково збереглася. Остаточного виг! ляду споруда набула, коли в 1713 р. до неї прибудували красиву, в рене! сансному стилі, вежу з цікавим за! лізним годинником. Розбудова монастиря була три! валою. Перешкоджав початок виз! вольної боротьби українського на! роду: у 1648 р., ще до підходу вій! ська Богдана Хмельницького, на! селення обителі розійшлося по безпечніших монастирях і повер! нулося 1650 року. Оскільки цей мо! настирський комплекс підіймався на перехресті релігійного й вій! ськового протиборства польського католицтва, українського правос! лав’я, австрійського лютеранства, турецького мусульманства, — мали навчитись чинити супротив та обо! ронятися. Тому маємо сьогодні ви! датну пам’ятку фортифікаційної споруди, завершеності якій надав на початку XVIII ст. архітектор, полковник артилерії Христофор Дальке. Її зовнішній обрис має форму зірки, такий собі монастир! ський Пентагон. Дві перші третини XVIII століт! тя були найщасливішими. У 1725 р. папа Венедикт ХІІІ прислав із Риму золоті освячені корони для чудо! творної ікони Богородиці. Мас! штабно відсвяткували подію через 2 роки, тоді зібралося майже 200 ти! сяч людей. Чимала гора під сак! ральними спорудами здавна мала славу святої й цілющої. Тоді вона була вкрита тими, хто чекав на оду! жання. Між іншим, коли наш ту! ристичний гурт повернувся до авто! буса, трапилося диво. Монастир! ське повітря, густо настояне на су! міші чебрецю й сосен, які насадже! ні невеличкими масивами, зробило свою справу. Зникли всі прояви не! житі й кашлю холодного й дощово! го київського червня. Першою страшною бідою для монастирської обителі став поділ Речі Посполитої у 1772 р. та приєд! нання Галичини до австрійської ко! рони. А з тим — оголошення про ліквідацію низки найшанованіших Фігура Пресвятої Богородиці та каплиця (1719, 1778 рр.) У розповіді отець Мефодій про це не згадував. У 1984 р. на терито! рії Радянського Союзу відбувся престижний Міжнародний геоло! гічний конґрес. Країна отримала шанс після бойкоту Олімпіади. Конґрес завжди супроводжується науковими екскурсіями, і Україна провела їх на своїй території блис! куче. Але Підкамінь, як дослід! ницький об’єкт, Москва викресли! ла. Чому? Стан, у якому перебував тоді собор!гараж, куди б неодмінно “сунули носа” іноземці, мав жахли! вий вигляд. Та ще така “родзинка”, як психоневрологічний інтернат у келіях ченців. У 1997 р. монастирський ком! плекс передано монахам Студій! ського Уставу Української Греко! Католицької Церкви. За винятком частини, яку займає поки що інтер! нат. До монастиря потягнулись і звичайні обивателі, які прагли до! помагати у відбудові. Своєрідний гурт монастирських братів. До речі, путівник!буклет для туристів склав один із братів — Ігор Монастир! ський. Отець Мефодій передав нас для подальшого знайомства зі свя! тинями братові Василю. Отже, інженер електронної тех! ніки, брат Василь чекав із нетерпін! ням виходу на пенсію, щоб далі тут працювати й жити. За що надзви! чайно вдячний Богу. З ним ми й пішли оглядати каплички й неве! личкі церкви, ретельно відрестав! ровані. Зараз моляться в них, бо реставрація собору — надзвичайно дорога справа майбутнього. А поки що він стоїть без скла у віконницях; з настінних розписів лише дивом залишився фраґмент фрески пен! зля Станіслава Строїнського “Зус! тріч Марії та Єлизавети”, 1766 р. На стінах подекуди збереглися дрібні елементи ліпленого декору, підло! га,.. а чи може вона бути тут після всього? У підземному храмі Усікновен! ня голови Йоанна Хрестителя, істо! рія якого повна дивами, побачили скриньку для пожертв на відбудову храму й щиро заходилися зменшу! вати стратегічні запаси гаманців. Серед розчулених туристів вияви! лися бажаючі знову тут побувати, навіть пожити. Брат Василь запев! нив, що проблем немає. Чимало прибувають і отримують місце й пісну монастирську кашу, а також повну свободу насолоджуватися по! вітрям та краєвидами Підкаменя. І порадив звернути увагу на вже по! мічений нами ресторан. Порадою скористались і поїли смачно, деше! во і лише за 15 хвилин. Минаючи Олеський замок (об’єкт нашої екскурсії), узяли на! прямок на Львів. Дорогою оглянули рідкісну в Галичині старовинну де! рев’яну церкву, яка постраждала від пожежі й чекає на відбудову. Відбу! дувати її пообіцяла пані Ю. Тимо! шенко, що була тут перед вибора! ми. Поживемо — побачимо. Людмила ДЕХТЯРЬОВА z

Початок тексту може бути неповним — звірте зі сторінкою оригіналу

«...ДЕ ПОМІЖ ТРАВ Є КВІТИ»

пальців, збираєте гілки і коріння, витворюєте з них якісь образи. І за" раз часто за цим ходите до лісу? — Дуже часто, але коріння вже не збираю. Зараз звернулася до жи! вопису, адже я з дитинства малюва! ла. Та коли повертаюся з чарівних куточків природи, то в мене на кінчи! ках пальців цей роз! пис, усе, що я бачи! ла, передаю на по! лотні. Я вже знаю кожен кущик під Києвом і навколо міста (маю велоси! пед і років десять га! саю по всіх усюдах). І знаю, що є в Кон! чі!Заспі, що на Жу! ковім острові, зби! раю там натхнення і здоров’я. Можу впевнено сказати, що дуже багато рос! лин із тих, які я ба! чила, повернувшись після війни до Киє! ва, зникли. Ми приїхали тоді з Ка! захстану, там були в евакуації, і нас бать! ко часто водив у ті ліси. Він дуже лю! бив природу, сам і ри! балка був, і співак чудо! вий, найчастіше ходили на Жуків острів, там бу! ло стільки квітів зав! вишки майже по шию, величезні ромашки, ба! гато іншого різноманіт! ного зела, ми завжди поверталися додому з букетами. А зараз я при! їжджаю на цей острів — лише автостоянки і ні! чого іншого, траву ви! топтали, квітів узагалі немає, а це ж заповідник, колись його викоху! вали, така краса була! Ці дуби роз! кішні, ці явори! Вся коренепласти! ка моя — із Жукового острова. Я зараз заплющую очі і бачу ці неви! топтані, прекрасні поля! А стільки було метеликів, а бабок, тепер там нічого не літає! Навіть комахи! — В усякому разі Ви створюєте свій мальовничий гербарій. Як сприйняли виставку студенти? — Уже першого ж дня, коли розвісила роботи, підходили до ме! не і просили книгу відгуків. А один хлопець одразу ж хотів купити кар! тину. Мені дуже приємна така заці! кавленість, нехай вони бачать, якою була природа раніше (бо там дуже багато передано з того, що я бачила)... Це мене дуже радує, бо відчуваю в собі таку енергетичну силу, якщо чимось займаюся, то вся в цьому! І люди відчувають енергію, яку можу передати через твори. Це величезне щастя і гадаю, що буду вічно жити і буду вічно мо! лода, їй!Богу! Тому що така краса у нас навколо! Я ж іще й співаю, ход! жу в невеликий гурт, там виконуємо старовинні українські пісні, у нас понад 150 українських пісень. Їздимо по школах, техніку! мах, вищих навчальних закладах і СТОЛИЧНІ ІМПРЕЗИ Це інтерв’ю я записувала суцільно зі знаками оклику — така емоційна моя співрозмовниця. “Один зі студентів одразу захотів купити мою картину!” — ділиться враженнями київська художниця Валентина Чаус, виставка якої відкрилася в Міжреґіональній академії управління персоналом. Три роки тому в цьому навчальному закладі був створений культурно-просвітницький центр, який започаткував постійно діючі виставки. Свої твори тут уже представили Іван Марчук, Данило Нарбут, подружжя художників Теліженків із Черкас, Любов Міненко, і ось тепер Валентина Чаус.

ІЄРОГЛІФ НЕБЕСНИХ ЛУКІВ

Культура Сходу, зокрема Японії, вабить багатьох шану! вальників мистецтва своєю ви! тонченістю і загадковістю. Зав! дяки кільком виставкам київ! ський глядач мав змогу ознайо! митися з традиційним і сучас! ним мистецтвом Японії. І ось на черзі ще одна. Експозиція в гале! реї “Триптих” під назвою “Не! бесні луки” презентувала твор! чість японської художниці Йоко Аокі. Художниця — шанований митець у себе на батьківщині, а графік запланованих виставок настільки щільний, що було до! сить складно домовитися про персональну виставку в Україні. Картини Йоко Аокі цікаві тим, що в них поєднуються японський монохромний живо! пис тушшю на папері й тради! ційна каліграфія з їхньою сучас! ною інтерпретацією. Саме ця зустріч давнього й сьогоденного в мистецтві художниці особливо привертає увагу поціновувачів прекрасного. Її тендітні, тонко виписані квіти стриманих кольо! рів розпускаються на тлі аб! страктних фігур, що нагадують елементи ієрогліфів. На деяких картинах присутнє і вкраплення традиційної каліграфії. Це не ви! падково, адже художниця вчила! ся у свого батька — майстра ка! ліграфії. Її витончені твори чудо! во настроюють на споглядаль! ний лад, адже їм притаманні ха! рактерні для східного мистецтва риси — побачити красу світу водній квітці, через мале осягнути велике. Під усіма картинами — поетичні асоціативні підписи, які стають ще одним ключем для їхнього розуміння і відчуття. Назва виставки “Небесні луки” невипадкова. У ній втілилося не тільки замилування красою Всесвіту, коли на небесах цвітуть луки, а у земних водах відбива! ється небо. Коли пані Аокі заці! кавилася значенням кольорів на українському прапорі, їй розка! зали звичну версію про золото ланів і синь неба. Так несподіва! но і прийшла назва для україн! ської виставки. А оскільки укра! їнцям притаманне тонке відчут! тя природної краси, твори япон! ської художниці, безперечно, стануть близькими для нашого глядача. z Катерина ТАРЧЕВСЬКА

ЗАМІНИЛА БЕРЕГИНЕЮ ЧУЖОГО ОРЛА

РОДОВІД — Валентино Сергіївно, колись, побувавши у Вашій майстерні, серед дивовижних композицій коренеплас" тики я написала вірш, де розповіла про Ваших персонажів: “…Лісовичок — дитя чудне і горде усе шукає заповідне місце, оте, що залишилося з природи у нашому впокореному лісі, лаштує втечу в закутку кімнати. Та зайде жінка з охололим чаєм, за всіх людей попросить винувато. Мовчить божок. Її одну прощає”. Цю зникаючу природу Ви і пред" ставили на своїй виставці? — Мені надали можливість виставитися у трьох величезних за! лах, і я заповнила їх своїми робота! ми. Це живопис, декоративний ук! раїнський розпис, коренепласти! ка. Все, чим я живу і що надихає мене на вічну молодість, яку відчуваю постійно. Спілкуюся з рідною природою, на річці буваю постійно і на! віть зараз купаюся, ця водичка дає мені багато енергії. Я не навчалася в акаде! мії, самодіяльний художник, але те, що роблю, йде від душі. Коли я відчуваю, що в мене є настрій до малювання, то беру пензля, дивлюся на полотно і вже бачу образ, воно прий! шло, і треба вима! льовувати ці образи, які з’явилися. Я не роблю ескізів, попе! редніх замальовок, композиція виникає сама собою. Інколи мене просять намалювати портрет, я теж роблю це у власній манері, але люди дуже задоволені, всіх сво! їх родичів намалювала. Та найбіль! ше подобаються імпровізації на вільну тему, пейзажі з уяви, але во! ни всі засновані на дійсності, на! шій рідній природі, це те, що я ба! чила, що росте в нас, цвіте. А кві! ти… Я дуже люблю квіти! І в деко! ративному розписі я їх зображую по!своєму. — Ви берегиня природи, Ви відчу" ваєте її ніби навпомацки, на дотик ДВА КОЛЬОРИ... Росла вона у сільській родині, серед вишиванок і рушників. Та в круговерті молодого життя дівчину тягнуло зовсім не до візерунків — мала перший розряд із волейболу, навіть стала чемпіонкою району з мотоспорту... Серйозно захопилася вишивкою, вже коли навчалася у Вінницькому педагогічному інституті. Першими “пробами голки” Таміла прикрашала свою кімнату в гуртожитку — перетворила її на справжню світлицю. Із роками в майстрині назбиралася унікальна колекція вишивок. Не менше сотні скатертин, доріжок, ікон, картин, серветок, рушників, портьєр, гобеленів... Візерунки збирала скрізь, де вдалося побувати, — один побачила на Кіровоградщині, інший знайшла на Львівщині, а ще якийсь односельчанка подарувала. Вражає розмаїття технік, якими користується Таміла Павлівна: болгарський і звичайний хрестик, гуцульська гладь, гобеленове та оксамитове шитво. Останнє, до речі, її власний винахід. Окраса всієї колекції — чотириметровий диво-рушник із розкішним візерунком і вишуканим мереживом ручної роботи. А від поєднання кольорів — чорний, червоний, золотистий — очей не відвести... Цей незвичайний витвір має особливу історію. Потрапила якось Таміла Павлівна до Ермітажу. Там їй запав у серце один із експонатів — рушник, який вишили спеціально для царя. Жодна майстриня не змогла б спокійно пройти повз такий шедевр, їй неодмінно захотілося б створити щось подібне. Крадькома сфотографувати царський рушник — це ще півбіди. Зображення довелося ретельно вивчати через лупу, адже там навіть візерунків деяких не видно, не те що хрестиків. Але головне — ідея. Таміла Павлівна трошки підкоригувала кольорову гаму, замі- Таміла Яременко та її шедеври. Фото з архіву нила двоголового орла берегинею, додала українського колориту... Рушник, який тепер справжня перлина її колекції, набагато кращий за царський. І назву має особливу — “Від землі до неба”. Авторка витвору збирається передати його до корнинського храму, щоб під цим особливим рушником вінчали молодих і хрестили немовлят. співаємо їх. “Ой, там, на тім виго! ні, де поміж трав є квіти, пастись не хочуть коні, жаль їм на цвіт сту! пити”. Це ж чудо! Якось одна жін! ка приїхала після виставки до мене в майстерню і каже: “Валентино Сергіївно, я знаю стільки пісень!” і почала співати. Я цю пісню одразу запам’ятала. В якій країні так мо! жуть співати, що коні не хочуть ступити на траву, щоб не пом’яти квітів, які дівчина збере! Сама ду! ша українського народу народила таку пісню, таку красу! — Знаю, що любов до співу у Вас спадкова... Так сталося, що я народилася в тій кімнаті, яка була кабінетом Миколи Карповича Садовського. Коли він повернувся з еміграції, то поселився в моєї тітки, а вона була актрисою театру Саксаганського (Садовський там теж виступав). Отож тітка віддала йому цей кабі! нет. Там я народилася, а вона зали! шила мені всі строї, в яких співала разом із Миколою Карповичем. І тепер у нашому гурті я співаю саме в тих строях, а їм уже по сто років! Розкішні вишиванки, зараз так уже не вишивають, а во! ни збереглися. Така добра міцна нитка, що я перу їх, а вони зберігають свій колір. Уявляєте! Корсеточка і со! рочка дуже красиві! Я їх одя! гаю у найурочистіші момен! ти свого життя. Ми й на від! критті виставки співали гур! том і я була у цьому вбранні. Спілкувалася Валентина ДАВИДЕНКО z Зараз Таміла Павлівна викладає математику в корнинській школі №2 — до речі, вона першою у Попільнянському районі отримала звання “Вчитель року”. А ще майстриня вже дванадцять років веде гурток вишивання. Старшокласницям допомагає готувати до випускного рушники, охоче консультує рукодільниць з усієї околиці, навіть у Львівській області має послідовниць. Нині майстриня втілює у життя новий унікальний проект — серію “Пікассо у вишивці”. Донька обробляє картини на комп’ютері, а Таміла Павлівна переносить їх на полотно. Так уже постали “Жінка з годинником” і “Жінка в червоному кріслі”. Це не перші її спроби висловити абстракції мовою вишивки. — Я тільки нещодавно відкрила для себе цей напрям у мистецтві. Захопилася картинами молодих німецьких абстракціоністів, навіть вишила дещо. Зародилося прагнення перейти до чогось значимішого. Найбільше мені припав до душі саме Пікассо, — зізнається Таміла Павлівна. Схоже, за подібне поки ніхто не брався. Між іншим, її землячці вдалося вишити “Монну Лізу” — цю роботу високо оцінили професійні художники. Сподіваємося, на Житомирщині незабаром з’явиться власна галерея світових шедеврів, зображених не пензликом, а нитками. z Вероніка КАВУН, м. Житомир Що спільного між математикою, мотоциклами та вишиванням? Який стосунок має Пікассо до Житомирщини? Усе це зуміла поєднати жінка, про талант якої відомо далеко за межами її рідного Корнина. Таміла ЯРЕМЕНКО має в себе вдома “маленький Ермітаж”, — а створила його за допомогою лише голки і ниток.

АНАТОЛІЙ КАЛЕНИЧЕНКО: «ЧЕРВОНА РУТА» І ТРИ СВІТИ МУЗИКИ

— Що відбувається зараз із фестивалем, які проблеми? — Нині, як і раніше, директором “Чер! воної Рути” є Тарас Мельник, виконавчим директором — Мирослав Мельник. Я склав свої повноваження керування художньою частиною, хоча все одно допомагаю, тому що “Рута” — це назавжди. Зараз відбувають! ся обласні відбіркові тури, ведеться послі! довна селекційна робота, але найбільша проблема — брак коштів. Тому школа!май! стерня, яка існувала з 1995 року, припинила свою діяльність. Немає можливості запро! шувати фахівців, етнографів або замовляти музику композиторам, оплачувати роботу стилістів, дизайнерів, аранжувальників. За все треба платити, та немає чим. — Але відбуваються і півфінальні, і фі" нальні концерти, проходять гала"концерти. — Однак усе це не має того розмаху, який був раніше. Вони проходять у Києві, а не в обласних центрах. Останні концерти фінального етапу пройшли в Будинку куль! тури національного авіауніверситету. Варто зауважити, що якість селекційного відбору виконавців від зменшення масштабу фес! тивалю не постраждала. Є дуже цікаві рок! гурти, акустичні проекти, солісти. Складні! ше з поп!музикою. Раніше поп!виконав! цям багато давала школа!майстерня “Чер! воної Рути”, оскільки там робили музику, імідж, сценічний одяг музикантів. Сьогодні цього немає, відповідно це позначається на рівні виконавців. Серед відкриттів хочу назвати гурт “Пінс” (“булавки”) з Кремен! Найкращим етнічним фестивалем в Україні визнано імпрезу просто неба “Шешори” — за назвою гуцульського села в мальовничих горах, де ця акція відбулася вдруге. Кілька тисяч людей у наметах, велика сцена, безліч фолькових гуртів із Чехії, Польщі, Угорщини, Росії. Родзинкою “Шешор” стала “Перкалаба” — команда з Івано-Франківська. Уперше у столиці гурт з такою нікому не зрозумілою назвою “засвітився” під час фестивалю “Культурний герой”. Наступні візити івано-франківської “Перкалаби” до Києва (фестивалі “Пульс асфальту”, “Рок-екзистенція”, сольник у клубі “Бабуїн”) уже відбувалися в режимі супераншлагів. Не надто чіткий контур цієї химерної формації викристалізувався остаточно. Якщо зважити, що гуртом опікується ветеран рок-н-рольчуга. В них дуже точна, гостра й сучасна ма! нера гри, чимось вони нагадують “Вій” і “Армаду” — наших колишніх лауреатів. Акустичне тріо “ЗАТ” теж справило сильне враження. Поменшало цікавих проектів у номінації “Сучасна танцювальна музика”, власне — з тієї ж причини, що і поп!вико! навців. — Колись кожен молодий співак або музи" кант мріяв потрапити на “Червону Руту” як на фестиваль, що мав великий авторитет, можливості, який притягував, магнетизував. Фестиваль мав свою харизму, обличчя. Бага" то хто пам’ятає супераншлагові гала"кон" церти… — Це було. Правда й те, що нині “Чер! вона Рута” втрачає власний “бренд”. Але не все залежить від нас. Коли почалася стрімка комерціалізація телебачення, від нас на каналах стали вимагати гроші за трансляцію “рутівських” концертів на рівні рекламних тарифів. Та й потім наше теле! бачення орієнтувалося, образно кажучи, на “головного” глядача. Спочатку ним був Президент Кравчук, потім — Президент Кучма, а це мало істотний вплив на культурні орієнтації телеканалів. Ми пок! ладали великі надії на зміни у владі. Справді прийшли нові люди, яких ми вва! жали “своїми”. Зокрема колишній міністр культури Оксана Білозір добре розумілася на усій цій “естрадній кухні”. Ми сподіва! лися на їхню зацікавленість проблемами “Червоної рути”. Були обіцянки, але ре! альних результатів не було. ного руху в Західній Україні Олег Гнатів (нині — програмний директор FM-радіостанції “Вежа”), то процес цей був легким і приємним. — Наскільки мені відомо, “Перкалаба” — це назва невеличкого містечка десь далеко в горах… Олег Гнатів: Так, до того ж це крайня точка на мапі України. Далі — тільки ліси й кордон із Румунією. Ще одне значення слова “Перкалаба” — це шлях, яким ми йдемо. Про мету не думаємо. Головне — це шлях. І тільки. — Чи давно існує “Перкалаба”? О.Г.: Гурту вже чотири роки. Його створили Федот і Ярема, друзі та сусіди. Вони мешкають у Станіславі в одному будинку на набережній. Ярема раніше грав у найкращому, на мій погляд, панківському гурті Фото О. Литвиненка — Питання до Вас як до керівника кафед" ри музикознавства поважного інституту. Розкажіть про підготовку нової музичної ен" циклопедії. — Майже підготовлена багатотомна “Ук! раїнська музична енциклопедія”. Спочатку планувалося, що буде три томи. Але коли підготували перший том обсягом у 90 друко! ваних аркушів, а ми лише “покрили” літери від “А” до “Є”, зрозуміли, що томів буде мі! німум чотири. Наша енциклопедія включа! тиме не тільки академічну й класичну, а та! кож народну музику, масову музичну культу! ру. Вона буде універсальною. Там представи! мо цікаві розділи з інформаціями про укра! їнські музичні зарубіжні зв’язки, які ще ніде не друкувалися. Наприклад, відомості про зв’язки Йогана!Себастьяна Баха з Україною, гасла “Шуберт і Україна”, “Бетховен і Укра! їна”. Вперше у нас буде представлена укра! їнська музична діаспора. Є в енциклопедії гасла “постмодернізм”, “неокласицизм”, “необароко” — усі ті явища, які ніколи ґрун! товно не висвітлювалися, а об’єктивно були дуже цікавими в контексті європейської му! зичної культури. Кожний із томів нараховує більше 700 сторінок. Перший має з’явитися у жовтні. “Стратегічні сперматозоїди”. Федот працював на радіо ді-джеєм. Якось вони з Яремою покликали мене на репетицію. Удвох зробили кілька пісень. І мене це вразило. Через деякий час приєдналися інші учасники гурту. Так утворилася “Перкалаба”. Те, що вони почали робити, — продукт їхнього співіснування, співпереживання, співміфотворення. Влітку минулого року “Перкалаба” увійшла до числа гуртів-лауреатів інтерактивного фестивалю “Пульс асфальту”. Власне, мета цієї унікальної імпрези, що розтягнулася в часі на цілий рік, — виявлення та підтримка найкращих формацій українського рок-андеґраунду. Організатор “Пульсу” Антон Яковина дотримав слова, і всі команди були професійно записані в студії “Круц-Рекордз”. “Перкалаба” записала одну з останніх (уже “розкручений” на концертах хіт) пісню “Парагвай”. Пісні гурту, записані під час фесту “Рок-екзистенція”, увійшли до CD- збірки цієї рок-імпрези. За словами продюсера “Екзистенції” Тараса Грималюка, саме “Перкалаба” стала найяскравішим відкриттям, і з цим одноголосно згодні організатори й публіка. Отже, секрет “Перкалаби” в її природності. z Матеріали підготував Олександр ЄВТУШЕНКО Незмінного художнього керівника фестивалю “Червона Рута” Анатолія Калениченка можна назвати легендарним, оскільки сам фест уже давно набув статусу першовідкривача фактично всіх зірок української популярної музики. В історії “Червоної Рути” були свої перемоги, злети, були непевні часи, кризові періоди. Але фестиваль не зник, не помер, хоча й утратив репутацію найзнаковішої інтегральної події. Не хочеться в це вірити, тому що “Червона Рута” завжди йшла на крок попереду всіх інших. Сьогодні Анатолій Калениченко завідувач відділу музикознавства Інституту мистецтвознавства, фольклористики й етнології ім. Рильського Академії наук України. Він — керівник низки наукових енциклопедичних видань, частина яких уже вийшла друком, а інша з’явиться невдовзі. Нашу розмову ми розпочали з “Червоної Рути”.

ВИМАГАТИ ПОТРІБНО МІЛЬЙОН...

21 вересня в УНІАН відбулася прес-конференція з приводу представлення нового бренду Національного симфонічного оркестру України. Звучить він просто: “Слухай вічність”... Доцільність бренду намагалися роз’яснити генеральний менеджер оркестру О. Горностай, художній керівник В. Сіренко та голова Спілки композиторів Є. Станкович. Але перед тим, як безпосередньо пе! рейти до справи, організатори нагадали присутнім про деякі творчі здобутки сво! го дітища. І вони мають рацію: про це тре! ба говорити і нагадувати... 1994 року зву! козапис Другої та Третьої симфонії Бори! са Лятошинського визнано найкращим світовим записом. Виконавська майстер! ність оркестру підтверджена численними схвальними рецензіями в авторитетних часописах, а запис “Реквієму” Валентина Сильвестрова у виконанні Національного симфонічного оркестру разом із Націо! нальною капелою “Думка” подали на здобуття найпрестижнішої музичної пре! мії “Греммі”... Кілька місяців тому в колективі відбу! лися кадрові зміни: з’явилася посада ге! нерального менеджера. До того часу ху! дожній керівник був змушений поєднува! ти в одній персоні творчість і продюсу! вання. Такі кадрові зміни підштовхнули розвиток творчих ідей. Незважаючи на трохи недоречний пафос, журналістам дали зрозуміти, що симфонічний оркестр ставить перед собою дуже амбітні плани. Організатори переконували, що сучасне продюсування і маркетинговий підхід до! поможе їм у реалізації “статусу духовного орієнтира”... До слова були запрошені й представ! ники влади. Власне, пані О. Бенч своїм красномовством тільки підтвердила пере! житу істину, що з Міністерством культури особливої “каші не звариш”. У переспіві це звучить приблизно так: допоможемо чим можемо, але можемо дуже мало... Крізь загату красивих слів про елі! тарне мистецтво промайнуло і кілька серйозних тез. Ішлося про необхідність нового модерного приміщення і Закону про меценатство. Наразі про підводні механізми лобіювання цього закону го! ворити ще рано. Владі не до законотвор! чості. А щодо нового приміщення... Зву! чить заманливо... “Одним зі стратегіч! них напрямків діяльності оркестру на найближчі роки є розробка проекту бу! дівництва нового залу на 2000 глядаць! ких місць “Діамант!зал”, який може ста! ти одним із кращих залів Європи і на! дасть Києву статус музичної столиці сві! ту”. Звичайно, новий зал украй необхід! ний. Відсутність власного репетиційного приміщення від початку реконструкції Колонного залу ім. Лисенка у 1989 році призвело до втрати професійної май! стерності та відтоку провідних музикан! тів. Не кращі справи з Малим залом фі! лармонії, в якому колектив тулиться по! над 17 років. Його об’єм учетверо мен! ший від акустичних норм. Це шкодить здоров’ю артистів, навіть доводить їх до глибокого депресивного стану. Можливо, у такому мінімалістському пригніченому викладі проблема україн! ського “карнегі!хол” міську владу не за! цікавить. Що їй до дицибел і депресії? Але мені здається, керівництво Націо! нального симфонічного оркестру влови! ло основний нерв, психологічну домінан! ту градоначальників... Не можна у влади випрошувати сто гривень. Вимагати пот! рібно мільйон чи мільйони... Особливо якщо її представники не з тих, кого легко залякати маніловщиною... z Уляна ГЛІБЧУК
Малі міста України · с. 16сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

Текст пошкоджено під час розпізнавання — читайте сторінку оригіналу

Продовження. Початок у ч. 38 за 2006 р. А тепер — докладнiше про iсторичне вiдродження. Складено i на стадiї затвердження генеральний план розвитку Батурина, яким передбачено i завершення робiт по заповiднику. Першим об’єктом, який практично вiдреставровано, є будинок генерального суддi Василя Кочубея i комплекс Кочубеївського парку в центрi селища. Тут залишилося обладнати старовинний парадний в’їзд до будинку. А сама будiвля, один iз об’єктiв заповiдника, вже вiдреставрована. Музейна експозицiя переїде звiдси до новостворюваного селищного музею на територiї цитаделi. А в будинку буде розгорнуто Музей українського судочинства. Як лялечки — вимощенi плиткою парковi алеї довкола будинку, вздовж яких стоять новi красивi лiхтарi. Головний об’єкт iсторичного Батурина — так звана цитадель. Це найсвятiше мiсце, на якому стояла знищена 1708 року батуринська фортеця, де був палац гетьмана, церкви, вiйськовi й господарськi споруди. Звичайно, вiд цього Батурина 300-літньої давнини залишилася лише пам’ять. Та ще археологiчнi розкопки. Їх ось уже 11 рокiв веде мiжнародна археологiчна експедицiя, очолювана професором Чернiгiвського педунiверситету, вi- домим археологом Володимиром Петровичем Коваленком. Археологи провели за цi роки величезну роботу з вiдновлення iсторичної пам’ятi. Адже ця пам’ять знищувалася столiттями, цi- леспрямовано, царським, а потiм i радянським режимами. I ось саме завдяки археологам і скупим архiвним знахiдкам вiдновлюється старий Батурин. Якраз на територiї цитаделi, за якусь сотню метрiввiд пам’ятного хреста, встановленого позаторiк, — новий археологiчний розкоп, цьогорiчний. Знайдено частину оборонних споруд фортецi, залишки житла. Як i в попереднi роки, знайдено свiдчення трагедiї листопада 1708 року — поховання загиблих батуринцiв. Подальшi дослiдження будуть продовженi наступного року. I тут хочу назвати серйозну проблему, яка хвилює археологiв. Цьогорiчний польовий сезон довелося припинити через брак фiнансування. Але дуже цiнний археологiчний об’єкт нiяк не можна залишати на зиму в такому станi, бо негода все знищить. Тому доведеться або тимчасово закрити розкопки ґрунтом, або (i це кращий варiант) накрити їх на зиму тимчасовим накриттям. Готовi археологи в найближчi мiсяць-пiвтора, до настання морозiв, продовжити роботи на об’єктi. Словом, сюди негайно потрiбно знайти кошти. Про археологiчну сенсацiю — знахiдку решток Троїцького собору, головного храму гетьманської столицi — вже повiдомлялося. Я побував там. Цi розкопки зараз тимчасово, до наступного лiта, прикрито ґрунтом. Поруч завершується реставрацiя приходської школи, де буде розмiщено Музей археології Батурина. А за кiлька десяткiв метрiв Воскресенська церква — головний храм гетьманської столицi вже часiв останнього гетьмана Кирила Розумовського. Вiн будував церкву, тут був i похований. До речi, щодо впертих чуток, то останкiв гетьмана там уже немає. Важко сказати, як воно є. Принаймнi факт розкриття склепу, осквернення i пограбування його могили войовничими безбожниками в першi роки радянської влади — це незаперечно. Але деякi старожили начебто бачили в склепi останки й пiсля цього. Так твердять працiвники заповiдника. Щоб упевнитися, чи є там останки i чи вони справді гетьмана Розумовського, потрiбне розкриття поховання i їхня експертиза. Ось вам ще одна iсторична проблема. Чому ж цього досi не зроблено? Невже нашiй державi байдуже, чи збереглися останки останнього гетьмана України? Якщо вже не збереглися останки славних гетьманiв — Хмельницького i того ж-таки Мазепи. Воскресенська церква також на завершеннi реставрацiї. Кошти на це видi- лено з фонду “Гетьманська столиця”. Церква дiюча давно вже належить парафiї Московського патрiархату. ПАЛАЦ НАД СЕЙМОМ ...Генерал Вишневський мав особливе завдання вiд молодої i веселої iмператрицi Єлизавети I, котра нещодавно посiла престол свого батька Петра I. У мальовничiй i спiвучiй Українi генерал вiдбирав спiвакiв для придворної хорової капели. Так i опинився в далекому Петербурзi молодий козак із мiстечка Козелець, що неподалiк Чернiгова, Олексiй Розум. Той, хто згодом став найсвiтлiшим графом Розумовським i врештi — чоловiком iмператрицi Єлизавети. Шлюб був таємним, бо в плани придворної камарильї зовсiм не входило пiднесення таким чином України. Але цiлком законним, із церковним вiнчанням. Кажуть, коли мати Олексiя, стара козачка Розумиха дiзналася про цей шлюб i про запросини її в столицю, вона гордо вiдповiла: “Ще такого не бувало, щоб свекруха їхала на оглядини до невiстки”. Втiм, не таким уже й нерiвним був цей шлюб. З одного боку — представник давнього козацького роду. З iншого — донька литовської кухарки Марти Сковронської, що iронiєю долi вознеслася на росiйський престол пiд iм’ям Катерини I. За Олексiєм опинився в Петербурзi i його молодший брат Григорiй. Козак теж зробив блискучу кар’єру, в тому числi й наукову. I врештi став на чолi вiдродженого iмператрицею українмiстику. Люди навiть подейкують, що попереднiм реставрацiям завадили потойбiчнi сили. Мовляв, уночi в палацi бачили якесь загадкове свiтло. Буцiмто покiйний гетьман давав бал для привидiв. Але якщо без мiстики, то, скорiше, привиди тут iншi: тi, хто не хотiв i не хоче бачити вiдродження анi палацу, анi нашої України. I ось шоста реставрацiя — коштами фонду “Гетьманська столиця”. За минулий i цей рiк освоєно близько 20 мiльйонiв гривень. Приведено в порядок палац іззовнi, перекрито дах. Усерединi зроблено всi комунi- кацiї: опалення, електрику, воду. По обидва боки палацу побудовано два флiгелi, якi колись iснували, але були повнiстю знищенi. Та залишилося ще багато роботи. Не лише добудови флiгелiв. Основнi роботи, й дуже дорогi, — в самому палацi. Йдеться про його внутрiшнє оздоблення, починаючи вiд паркету, до лiплення стелi. Роботи мають виконувати будiвельники, i це коштуватиме ще майже 30 мiльйонiв гривень. А саме наповнення палацу — то вже iншi кошти. I це залежатиме вiд його призначення. Тут ще тривають дискусiї. Основна iдея — це має бути Нацi- ональний музей козаччини, гетьманської доби, або, ширше кажучи, — Музей державностi України. Не хочеться знову влазити в полiтику, в перипетiї, коли Україна переходить вiд бездержавностi до держави. Але знову не обминути глобального питання: якому бути цьому палацовi, цьому музеєвi? Бо хiба кудись щезли тi, хто не хотiвби нi музею державностi, анi самої державностi України. Роботи в палацi цього року уповiльнилися. Як i загалом по Батурину. Тi ж кiлька мiльйонiв, видiленi державою на Будинок культури, добрих пiвроку лежали без руху в казначействi. Що ж вiдбувається? I для Батурина не могла безслiдно минути полiтична криза в державi останнього року. Суть у тому, що вiдроджують Батурин, так би мовити, комбiновано, держава i громадськiсть. Громадськiсть — це згадуваний уже фонд “Гетьманська столиця”. Але фонд не змiг би змусити до дiї державнi структури. “Укртелеком” — своїм коштом вести телефонiзацiю. “Чернiгiвобленерго”, знов же своїм коштом, — провести вуличне освiтлення (цi роботи вже почалися). Шляховикiв — будувати й ремонтувати дороги, що теж робиться, починаючи вiд реконструкцiї так званої “московської траси” вiд Кiптiв i в напрямi Батурина. Усе це робила держава. А координувала урядова мiжвiдомча комiсiя, яку очолював донедавна вiцепрем’єр В’ячеслав Кириленко, котрий ось уже кiлька рокiв за особистим дорученням Ющенка опiкується Батурином. Далі буде. z Засновник: Всеукраїнське товариство “Просвіта” імені Тараса Шевченка Реєстраційне свідоцтво КВ № 4066 від 02.03.2000 р. Ш е ф – р е д а к т о р Павло МОВЧАН Го л о в н и й р е д а к т о р Любов ГОЛОТА Р е д к о л е г і я Любов ГОЛОТА Ярема ГОЯН Павло МОВЧАН Анатолій ПОГРІБНИЙ Олександр ПОНОМАРІВ Іван ЮЩУК Заступник головного редактора Петро АНТОНЕНКО 279-49-47 Перший заступник головного редактора, відділ політики Володимир ПАВЛІВ 279-49-47 Заступник головного редактора з виробничих питань Наталія СКРИННИК 278-01-30 (тел/факс) Відповідальний секретар Ірина ШЕВЧУК 278-63-69 Відділ літератури Уляна ГЛІБЧУК 270-55-57 Відділ культури Валентина ДАВИДЕНКО 270-55-57 Спеціальний кореспондент відділу культури Олександр ЄВТУШЕНКО 270-55-57 Відділ просвітянської роботи Ольга СКРИПКІНА 279-49-47 Відділ листів Людмила ІЛЬЄНКО 279-49-47 Відділ коректури Тетяна МИХАЙЛЕНКО Ірина СТЕЛЬМАХ 278-63-69 Комп’ютерна верстка Ірина ШЕВЧУК Олег БЕССЬКИЙ 278-63-69 Бухгалтерія 279-41-46 А д р е с а р е д а к ц і ї : вул. Хрещатик, 10-Б, м. Київ, 01001 E-mail: slovo_prosvity@ukr.net http:// slovoprosvity.com.ua І н д е к с г а з е т и “Слово Просвіти” — 30617 Видрукувано з готових фотоформ на комбінаті “Преса України” у середу. Зам. № 3301239 Наклад — 15300 Листування з читачами — тільки на сторінках газети. Відповідальність за достовірність інформації несуть автори. Редакція залишає за собою право редагування та скорочення текстів. При використанні наших публікацій посилання на “Слово Просвіти” обов’язкове. Передплатна ціна, враховуючи поштові послуги: на місяць — 3,38 грн. на 3 місяці — 9,89 грн. Палац гетьмана Кирила Розумовського. На передньому плані — селищний голова Батурина Михайло Іващенко Будинок генерального судді Василя Кочубея ського гетьманату — останнiм гетьманом України. I тепер уже час згадати про перлину Батурина — палац Кирила Розумовського. Вiн уже обрiс легендами й чутками. Єдиний збережений в Українi палац гетьманiв. Нема вже нiчого у Чигиринi, Глуховi, iнших українських столицях. Така вже вона, наша страдницька iсторiя. Цей палац зберiгся. I хоча гетьманство тодi, вдругiй половинi ХVIII столiття, було вже досить умовним, i гетьмана призначила нам росiйська iмператриця, та й саме гетьманство, як i куца автономiя України, було лiквiдоване iншою iмператрицею, Катериною II, а вiдтак i Розумовський доживав вiку вже не гетьманом, але все ж... Усе ж це його палац. У якому вiн, побудувавши, так i не встиг пожити. Який за два столiття, нежилий, перетворився на пустку. Палац, який було значно пошкоджено пожежею 1824 року. I який кiлька разiв починали й не завершили реставрувати. У тому числi й наприкiнцi iснування СРСР. Той же Роман Iваничук на початку 90-х зумiв “вибити” з уряду чималi кошти на реставрацiю палацу. Але невдовзi розвалився СРСР, i в цiй колотнечi десь у компартiйних нетрях кошти зникли. Словом, не щастить палацовi. Це схоже на якусь Петро АНТОНЕНКО Фото автора Хрест на Гончарівці. Перший пам’ятник загиблим батуринцям, встановлений просвітянами
Емблема «Просвіта»Просвітянин