Емблема «Просвіта»Prosvita.DigitalWissen · Menschen · Zukunft
← Archiv von «Slovo Prosvity»

Слово Просвіти, №46 за 2009 рік

16 S. · 38 Einträge · PDF auf Wikimedia Commons ↗ · CC BY 4.0

Der Text wurde aus dem PDF gewonnen und automatisch in Beiträge geteilt. Die Grenzen mancher Beiträge sind redaktionell nicht geprüft: Ein Eintrag kann mehrere Beiträge, nur einen Teil eines Beitrags oder einen Serviceblock (zum Beispiel einen Abo-Hinweis) enthalten. Primärquelle ist die Zeitungsseite im PDF.

Без мови немає нації! · S. 1Originalseite ↗

ВСЕУКРАЇНСЬКИЙ КУЛЬТУРОЛОГІЧНИЙ ТИЖНЕВИК 46 (527), 19—25 листопада 2009 ЩО ВІДБУВАЄТЬСЯ НА ЧЕРНЕЧІЙ ГОРІ?

Колаж Олеся Дмитренка Дмитро ДРОЗДОВСЬКИЙ, прес-секретар Києво-Могилянської академії, редактор відділу журналу “Всесвіт” Свою соціолінгвістичну працю “Мова і політика” мовознавець Лариса Масенко, завкафедри української мови Києво-Могилянської академії розпочинає з епіграфа, взятого з “Блудних синів України” Євгена Сверстюка: “…Ознакою нормального культурно-духовного життя буде відсутність розмов про національні проблеми”. Здається, що ця сентенція доречна й досі: ми живемо в часі, коли національні проблеми й утвердження національних основ України постають нагальною проблемою. Україна шукає своє європейське мотто, наша країна має успіхи на світовій торговельній арені, утверджуються демократичні засади організації суспільства, основи громадянського суспільства, розвивається виробництво… Але й досі не розв’язаною лишається проблема утвердження української думки в Україні. Часом національне перетворюють або на націоналістичне з усіма ідеологічними конотаціями, або на профанізоване народне, коли поняття українського народу постає химерною ілюзією. У будь-якій країні, зокрема Росії, національні інтереси першочергові. У нас передовсім інтереси або олігархії (на жаль, не української за способом мислення), або ж інших держав і “українських” прочужодержавних сил. Усе це формує в Україні ауру сюрреального абсурду: український народ — найвища державна цінність, натомість український громадянин стає нікому не потрібним, система державного врегулювання не знає, як поводитися з проблемами конкретної особистості, натомість з екранів можновладці люблять оперувати великими узагальненими категоріями. Тому й Україна перетворюється на ефемерну країну. Те, що може порятувати від безодні забуття, — це український духовний простір, у якому всі слова зводяться до одного — “Україна”. ЧИТАЦЬКЕ ВІЧЕ БОГДАНА — “МИРОСЛА' ВА”, “ВІРА”, “КРИЦЯ”
Без мови немає нації! · S. 1Originalseite ↗

ГАЗЕТА ЛЮДСЬКОЇ ЕТИКИ Подаю статтю, в якій обґрунтовую, чому сьогодні роль “Слова Просвіти” в українській культурі дуже вагома, а тому маємо зробити все можливе, щоб якомога більше людей чита! ло і передплачувало це видання. Сподіваюся, що ця стаття до! поможе згуртувати читачів і передплатників.

І це не ідеологема, не порожня риторика, а реальна потреба вберегти національні основи від руйнації. Велич України — в її історії, в сторінках боротьби за утвердження національного “Я”. Тому і захотіли росіяни, знімаючи “Тараса Бульбу”, показати, що козацтво — споконвічний “оплот” російського самодержавства. І сьогодні хтось хоче довести, що Тарас Шевченко чи Іван Франко, мислителі й письменники, які в слові створили національну ідентичність, — лише звичайні мізерні людішкі з такими собі проблемами і психологічними неврозами. Ці погляди тиражують у медіа, вони актуалізуються в просторі культури (з’являються відповідні театральні вистави). Усе робиться для того, щоб велич минулого спотворити і знизити до наших часом плебейських стандартів, коли величина думки пропорційна можливості отримати від цієї думки фінансовий зиск для власної кишені. Ось він, наш український час ХХІ сторіччя, час страченої і втраченої духовної Атлантиди, коли людина більше не хоче йти вгору, бо потрібно витрачати занадто багато енергії та сил. Саме в цьому часі доводиться існувати: в часі зброї, агресії, цинізму, коли добро і зло змішалося в такій веремії, що чи не вперше не знаєш, за кого голосувати, бо ж пройдуть усе одно “не ті”. І доводиться обирати з “двох зол”, аби не опинитися громадянами колонії, керує якою президент-зек. У цій ситуації головне — й надалі триматися разом, утверджуючи силу національної, якщо хочете, гордості. Й це не гріховна гординя, не національна пиха, а відповідь на засилля порожнього дешевого кітчу, який лізе у вікна й у двері до української оселі. У такому разі важливо (і потрібно) мати природний захист від цієї ординської інформаційної навали, яку ми впустили у свій дім у формі абсолютно безглуздих російських мильних “тюремно-злочинницьких” серіалів, українських політичних токшоу чужою мовою та з пропагуванням інтересів чужих держав, які висловлюють “какби” наші українські політики, звинувачуючи одне одного в брехні й ницості. Безперечно, в Україні повинна бути власна українська газета. Для мене культурологічний тижневик “Слово Просвіти” — чи не єдина можливість прочитати докладні матеріали про тижневі події української культури, написані з українського погляду. Не хочу протиставляти це видання іншим всеукраїнським газетам — зокрема таким, що мають і російськомовну версію. Річ у тому, що там, де існує ось така “мила” і безконфліктна двомовність (й орієнтація на читачів, які володіють або лише однією мовою, або двома мовами, бо ж ніколи не повірю, що громадяни України, які проживають на українській землі, маючи українську освіту, купують російськомовну версію газети, бо зовсім не знають української мови), завжди існує небезпека стати заручником не-української думки, яка просто надходить до читача в чорно-білих шатах української абетки (бо ж не знаєш, хто з авторів газети якою мовою оригінально готує публікацію). У “Слові Просвіти” почуваєшся вільно, відчуваючи передовсім розуміння і суголосність матеріалів твоєму серцю. А розуміння — те, чого сьогодні бракує найбільше і чого ми з вами так наполегливо прагнемо. Закінчення на стор. 7 ДО 100'річчя ГРІНЧЕН' КОВОГО СЛОВНИКА АРТ'КАЛЕЙДОСКОП 14–15
Події, факти, коментарі · “Спробуймо з’ясувати, у що ми перестали чи перестаємо вірити”. · S. 2Originalseite ↗

МАЙДАН З НАМИ І В НАС Рефлексії до річниці набутої й призабутої свободи

ВИБОРИ'2010: ДЕНЬ ЗА ДНЕМ Петро АНТОНЕНКО 22 листопада. Не шукайте це свято в календарях. Однак воно існує, навіть офіційно. Встановлений Указом Президента України День Свободи, день початку помаранчевої революції. Нині ювілейна дата — п’ята річниця. Святкуємо, відзначаємо, співвітчизники? Для мене це свято. Може й найбільше, бо свято Свободи. Бо я з тих, кого зараз називають “майданутими”, “помаранчевою чумою” та іншими “милими” словами. А днями один із депутатів-яструбів Партії реґіонів, обігруючи модну грипозну тему, заявив, що він одягає марлеву пов’язку, лише спілкуючись із “помаранчевими”, щоб не заразитися. Я міг би зараз відповісти цьому хамовитому депутатові не менш неввічливо, хоч би стосовно їхнього комуноімперського вірусу, який свого часу, на жаль, глибоко інфікував не мільйони, а мільярди. Але звертаюся не до хамів, і не до очільників національно-демократичних сил, які розтринькали за ці роки все, що змогли. Звертаюся до тих мільйонів українців, що тоді стояли на тому великому Майдані, яким стала вся Україна. Чи бодай біля нього. Це ті люди, які за два місяці прийдуть на нові вибори, а зараз перебувають у сум’ятті. І домінує в ньому одна теза: зневіра. З варіаціями на кшталт розчарування, апатії, озлобленості. Що ж, зневіра — почуття сильне, адже це втрата віри в себе. У що (в кого) вірити найважче? Спробуймо з’ясувати, у що ми перестали чи перестаємо вірити. В обраного нами ж п’ять років тому Президента? У його команду, лідерів помаранчевої революції, хоч стосовно неї важко говорити про лідерів: лідер був один — народ. Але невже ми стояли на Майдані за когось, а не за себе, за те, щоб не жити так, як до того, щоб бути не німим ґвинтиком, а людиною? Давно сказано, що короля грає оточення, свита. Поганою, дірявою виявилася “свита”? Можливо. Ось тільки чи не були ми теж бодай клаптиками її? З наплічниками й комірами зрозуміло: розчварилися, починаючи з сумнопам’ятної заяви 5 вересня 2005 року, яку зробив чоловік, що очолював виборчий штаб Ющенка, а тоді, у вересні, глаголив уже від імені його політичної опонентки. А ті, кого опонентка затаврувала тоді останніми словами, оті любі друзі глави держави, зараз опинилися в її команді. Та зараз я не про наше гниле верхів’я політикуму. А про всіх нас, посполитих, рядових, маленьких, пересічних — як ще іменують? Тих, хто вважає, що він відстояв Майдан, як імітатор віри відстоює обідню в церкві. І квит. Далі можна було лише чекати якихось помаранчевих дивідендів. Можна було бездарно програти перші ж вибори після президентських — парламентські 2006 року. Так, підґрунтя було. Лідери десяти партій Блоку “Наша Україна”, що й переміг на президентських виборах, не зреагували на прохання, заклик Президента об’єднатися, чи хоч не чваритися, розбігшись по різних блоках. Але що візьмеш із цих лідерів! Дивує інше: ми самі, виборці. Пам’ятаю, як навесні 2006-го чимало моїх земляків на Чернігівщині, які на 70 відсотків проголосували за Майдан, ламали голови, затуркані чварами політичних сил, за кого ж голосувати — за “Нашу Україну” чи за БЮТ? Обрали з цих двох варіантів… голосування за соціалістів, а дехто — й за реґіоналів. І ми програли перші вибори до Верховної Ради після помаранчевої революції. Тоді, у березні 2006-го, накрутили подібне на місцевих виборах по всій Україні, наплодивши в місцевій владі україножерів, сепаратистів і просто комуняк. Дехто заперечить: що я все про високі матерії, а не про реалії життя? Будь ласка. Їду в тролейбусі, де постійно точаться гарячі політичні дебати. Поруч немолода пара. Тема — як стало погано за останні роки. Дивлюся на цю доглянуту мадам, в якій проступає колишня секретар міськкому комсомолу або партії, на її співрозмовника, виголеного ветерана армії, міліції, КДБ чи того самого міськкому, і вірю, що їм стало гірше. Але хочеться запитати у тих мільйонів зневірених: скажіть щиро, невже вам стало настільки гірше в суто житейському плані за ці п’ять років? І що ти зробив, щоб допомогти обраному тобою ж Президентові? Бодай у тому сенсі, що не підпав під зомбування телесобачення. Тепер про високі матерії. Невже ми знову повіримо тим, хто п’ять років тому чіплявся за прогнилу владу хамів над людьми, хто волів би на десятиліття затягти оті часи перемін, за яких справді жити непросто, але які у наших європейських сусідів завершилися за лічені роки? Тим, хто порпався в комп’ютерних базах Центрвиборчкому, хто фальшував тисячі виборчих протоколів. Хами, на жаль, ще не сіли в тюрми. Натомість дехто, як “серьога-підрахуй”, ще й пнеться розказати нам “всю правду” про вибори 2004 року. Ми знаємо цю правду. Знаємо, що вийшли на Майдан, бо не могли далі жити так, як жили. І не думаю, щоб так уже зневірилися самі в собі мої молоді колеги з газети Чернігівської “Просвіти” “Сіверщина”, яким п’ять років тому я організовував поїздки на київський Майдан, бо вони хотіли там бути, зокрема, дві мої доньки, журналістки газети. У розпал революції на мітингу під Чернігівською міськрадою ковтали отруйний газ, який застосувала проти них міліція, нацькована кучмістами. Бачу, що ці прості, звичайні, пересічні українці за всіх розчарувань не можуть зрадити самих себе, Майдан. Вони розуміють, що після 13 років кравчукізму-кучмізму, цієї млявої імітації якихось перемін, останні п’ять років стали роками справжніх перемін, не імітованого, а справжнього переходу від комуноімперії, від тоталітарної облуди до Свободи. І це головне.
Події, факти, коментарі · “Спробуймо з’ясувати, у що ми перестали чи перестаємо вірити”. · S. 2Originalseite ↗

ПРАВО НА СВОБОДУ

Петро АНТОНЕНКО Отже, згідно із законодавством, 13 листопада Центральна виборча комісія України завершила реєстрацію кандидатів на посаду Президента. Їх зареєстровано 18. І, як заявив заступник голови ЦВК Андрій Магера, це число остаточне і воно не збільшиться навіть за умови оскарження кимось із незареєстрованих рішення ЦКВ у суді. Зменшення кількості кандидатів можливе, адже кожен може зняти свою кандидатуру. Оскаржують рішення Центрвиборчкому вже принаймні двоє: Микола Мельниченко і Наталія Вітренко. Обом відмовлено в реєстрації через те, що не внесли належну за Законом грошову заставу — 2,5 мільйона гривень. Обоє знали про цю норму, але демонстративно внесли якісь символічні суми. А оскаржують навіть не так рішення ЦВК, як саму норму Закону, яку вважають неконституційною. Вітренко навіть підрахувала, що простій людині для такої застави треба внести зарплату більш як за 100 років. Що ж, суди в нас можуть усе. І парламент начебто мав би підправити далеко не ідеальний Закон про вибори. Але поки що діймо в нинішньому правовому полі, тобто обираймо із зареєстрованих кандидатів. На перших президентських виборах 1991 року балотувалося лише шість кандидатів. На попередніх 2004-го — аж 24, попри те, що з очевидністю прогнозували дуель між двома найпомітнішими політиками. Нині, за всієї нібито прогнозованості стосовно лідерства у перегонах усе не так просто. По-перше, один із кандидатів, що начебто ж не з числа лідерів, займає найвищу посаду — глави держави. І це єдиний з 18-ти, що працював на цій посаді. А в нас уже є приклад повторного обрання чинного Президента 1999 року. По-друге, балотуються всі три лідери держави — окрім Президента, також і голова Верховної Ради, і прем’єр-міністр. По-третє, серед кандидатів є політики нової генерації, які можуть навіть “замахнутися” на вихід у другий тур (ця кампанія може мати несподівані сюжети) чи, принаймні, помітно вплинути на другий тур. Зазначмо й те, що попри всю деідеологізацію нашого політичного життя, заміну ідеологій, ідеологічних партій політхолдингами, нині власних кандидатів висунули політичні сили з чіткою ідеологічною платформою. Не кажемо вже про таких “завсідників” виборів, як Симоненко чи Мороз. Але вдруге, через 10 років, балотується Юрій Костенко, голова Української народної партії, частини розколотого 10 років тому (чи не під вибори?) Народного руху. Про другий осколок, “істинний” Рух, промовчмо. Ось свіжа новина: ще одна обласна організація НРУ — Харківська — вийшла з партії на знак незгоди з курсом Руху на підтримку лідера БЮТ. І нарешті зазначмо, що вперше висунуло кандидата Всеукраїнське об’єднання “Свобода” — ясна річ, лідера Олега Тягнибока. Попри туманність й одноманітність багатьох програм, маємо чіткі ідеологічні розмежування. Від крайніх правих поглядів “Свободи” і не так чітко задекларованої, але також правої позиції УНП, до лівого флангу — компартії й соцпартії. Від свободівських позицій виборчої програми про люстрацію і суд над комуністичним режимом до мало не реанімації цього режиму під проводом новітньої комуноімперії. Напрошується висновок, що обирати на нинішні виборах є з кого і є з чого. Різні ідеології, різні політики: від відомих, досвідчених — до нової генерації. То, може, оце і є чи не головний суспільний результат останніх п’яти років? Те, що є вибір, і мільйонам українців після 2004-го гарантовано цей вільний вибір. І навіть обставина, на якій зараз особливо не наголошую, — також вияв цього загального поступу демократії. Ідеться про присутність на перегонах деяких екзотичних кандидатів, назвімо їх делікатно, щоб не кидати тінь на нашу виборчу систему й демократію загалом. Навіть не треба іронізувати, що дехто, мовляв, вийшов на дистанцію перегонів за приказкою “Не наздожену, то хоч зігріюся”. Іноді, кажуть, зі сміху люди бувають. Головне, щоб короткотермінова (до виборів уже менше двох місяців!) кампанія пройшла цивілізовано, бодай менш брудно, ніж прогнозували. І це може бути ще однією несподіванкою виборів.
Події, факти, коментарі · “Спробуймо з’ясувати, у що ми перестали чи перестаємо вірити”. · S. 2Originalseite ↗

ПІСЛЯМОВА ДО ПРЕС КОНФЕРЕНЦІЇ

У понеділок, 16 листопада, у Будинку кіно відбулася прес-конференція, присвячена двом фільмам іноземного виробництва серед тисяч, що окупували наші екрани, в яких угледіли ознаки не вельми високої цнотливості… Не маючи змоги виступити на цій пресконференції, висловлюю своє бачення неодноденної проблеми. З повагою — Михайло Іллєнко Коли кіновиробництво України фактично зупинилося; коли на утримання національного кіновиробництва плануються бюджетні кошти, які не відповідають і тисячній частині його реальних потреб; коли національний кінопродукт з прибуткової статті, а українське кіно майже завжди було касовим, перетворили на збиткову статтю економіки; коли студентів, які приносять Україні призи найвідоміших міжнародних фестивалів, традиційно фінансують у кінці року в обсягах, що мають вигляд знущання над талантом; коли влада України 18 років не може надати законодавчого шансу українському кіновиробникові піднятися на ноги; коли за межі професії, а часом фізичного існування, викидають покоління творчих працівників — від ветеранів кіно до дипломованих дебютантів; коли на території України вільно можуть працювати, за окремими розцінками та привілеями іноземці, помічені, зокрема, у виготовленні дитячої порнографії; коли фільми, що фінансуються з бюджету, одержують гроші порціями, з перервами по кілька місяців, без урахування календарно-постановочного плану та інфляції; коли Міністерство відмовилося від власного фестивального процесу і не підтримує ініціативи ентузіастів-організаторів; коли процедури фінансування фільмів ускладнені — до паралічу; коли з лексикону держаних мужів зникло словосполучення “національне кіно”; коли кінозали України, ефір, Інтернет, мережа продажу DVD-дисків безконтрольно захоплені піратською антидержавною продукцією… Та чомусь саме сьогодні виникає окрема “справа двох фільмів” — двох плям на біло- Фото Сергія Марченка Михайло Іллєнко з шинеллю головного героя фільму сніжному, широкому, вважатимемо, Цнотливому Національному Екрані України, переповненому нашими високоморальними фільмами. Усі ці “коли…” не охоплюють і десятої частки проблем Національного Екрана. Наш екран нині — це розідране простирадло у борделі, що вже відслужило своє, і його, як непотріб, кинули перед нужником, щоб витирати об нього ноги. Я хотів би адресувати ці “коли” не Службі кінематографії Міністерства культури і туризму України — ця Служба не має повноважень і фінансової автономії. Цю проблему слід розглядати, починаючи з вищого над службою поверху — з міністерського рівня і вище. Мені не цікава “справа двох фільмів”. Висувати її на перший план — все одно, що звинувачувати пожежника в епіцентрі хатньої пожежі в тому, що він розбив посуд. Нам знову пропонують зменшити тиск у системі за допомогою клапана — пара вийде у свисток, а не в рух. Дозволю собі нагадати: йдеться про національне кіно — про питання стратегічного, державного характеру. Адже сьогодні реалії змінилися — не казки й література, не бібліотеки й театр, як колись, не мама й не тато виховують дитину. Не прем’єр-міністр і не Президент цілодобово виховують націю, а DVD-диск, сателітна антена, Інтернет, телевізор і кіноекран! Нашого впливу, наших легенд, наших героїв, які повинні створювати спільне, актуальне духовне поле нації, — не видно! Ми не можемо похвалитися нашим Солдатом Суховим або хоч би Рембо. Нам свої герої не потрібні — є чужі! Не був на прес-конференції, бо йду в експедицію, в Антарктиду на яхті. Друзі запросили приєднатися до них, ія погодився: це — єдиний шанс відзняти заготовки до чукотських епізодів фільму, який не в змозі фінансувати Міністерство культури і туризму України. Фільм відзнято на дві третини. Фінансування припинено, що унеможливило завершення зйомок цього року. І на мене чекає принаймні ще кілька місяців безробіття, яке й так вже триває півроку, — використаю цей час для продовження роботи над фільмом. Останні зйомки відбувалися авансом, група працювала задарма. Везу з собою в Антарктиду костюм головного героя, аби продовжити роботу в жанрі “Виживання посеред снігів” — сам собі оператор і дублер головного героя. Знімаю фільм про нашого співвітчизника, Героя Радянського Союзу Івана Даценка — українського Сухова-Рембо, який був приречений загинути у сталінських таборах, але замість цього став вождем індіанського племені у Канаді. Михайло ІЛЛЄНКО
Гаряча тема · “Ми маємо параліч дуже важливого енергетичного центру, без якого не уявляємо національного життя”.“”. · S. 3Originalseite ↗

НА КАНІВСЬКІЙ ЗЕМЛІ СВЯТІЙ

11 листопада відбулося виїзне засідання Комітету Верховної Ради Укра! їни з питань культури і духовності. Члени Комітету відвідали Канів, Шевчен! ківський національний заповідник і цікавилися станом проведення рестав! раційно!ремонтних робіт. У засіданні взяли участь народні депутати Украї! ни Павло Мовчан, Ярослав Кендзьор, Михайло Косів, Іван Заєць, голова Ко! мітету Володимир Яворівський, заступник міністра культури і туризму Ми! кола Яковина, начальник відділу та прогнозування музейної справи Управ! ління стратегічного планування соціокультурного розвитку та реґіональної політики у сфері культури Микола Скиба, заступник міністра реґіонального розвитку та будівництва України В’ячеслав Негода, член Національної ради з питань культури і духовності при Президентові України, голова Національ! ної спілки майстрів народного мистецтва Євген Шевченко, голова Націо! нальної спілки театральних діячів Лесь Танюк, голова правління Українсько! го фонду культури, академік Борис Олійник, заступник голови Національної спілки письменників Василь Шкляр, народний художник України Анатолій Гайдамака, президент Академії мистецтв України Андрій Чебикін, гене! ральний директор Національного музею Тараса Шевченка Наталія Климен! ко, чільні працівники корпорації “Укрреставрація”, керівники Черкаської обласної державної адміністрації, Канівської міської ради і Шевченківсько! го національного заповідника. Про те, що відбувається на святій Канівській землі, на якому етапі пере! буває реставрація музейного комплексу, а також чи розпочалося споруд! ження Тарасової церкви, що на неї збирали кошти всім миром, ми поцікави! лися в народного депутата України, голови ВУТ “Просвіта” ім. Тараса Шев! ченка, заступника голови Комітету Верховної Ради з питань культури і ду! ховності, голови підкомітету з питань творчої діяльності, мистецтва, куль! турно!просвітницької та мовної політики Павла МОВЧАНА. — Павле Михайловичу, що Ви побачили в Шевченківському національному заповіднику? — Перше, що ми побачили, приїхавши на Чернечу гору, був обнесений зеленим парканом музей. З 2004 року він не працює. Будинок побудований 1937 року, тому капітальний ремонт потрібен був давно. Але ж хто міг подумати, що він так затягнеться! Ми хотіли побачити, який стан заповідника, де тривають реставраційні роботи. Ідеться не тільки про сам музей, а й про всі прилеглі території, всі інфраструктури, усе те, що називається діяльністю заповідника. Повний звіт робили високопосадовці з Міністерства культури і туризму, корпорації “Укрреставрація”, представники облдержадміністрації, міський голова Канева, працівники музею — генеральний директор Мар’ян Піняк і співробітники. У мене найпечальніші враження, бо 22 травня цього року, коли я був востаннє, мав надію, що до кінця року всі реставраційні роботи завершаться. Адже епіцентр української духовності паралізований. Ми маємо параліч дуже важливого енергетичного центру, без якого не уявляємо національного життя. І так триває понад п’ять років. — Про що йшлося? — Отже, стояло питання, чому так повільно все робиться, чому недостанє фінансування, чому такі великі суми вже витрачено на реставраційно-ремонтні роботи, чому об’єкт перетворився з одного формату на інший, чому він став довгобудом. Ми з’ясовували причини на місці. Чому передбачені кошти зі стабілізаційного фонду бюджету цього року не отримано? Чому розкрадають матеріали? Там потрібно вже залучати інші служби й інші державні структури. Чому такий дорогий стає цей об’єкт, чому він набуває таких неймовірних обсягів? Але якби реставрація потребувала не 40 мільйонів, не 50, а 100, і їх треба було б знайти. Передусім треба було мати мотивацію, чому збільшилася сума і чому в пропозиціях музею передбачено ті видатки, які не вписуються в реставрацію: наприклад видання праць співробітниці музею Тархан-Берези. Усе це треба, і її праці необхідно видавати. Але чому першою позицією не обумовлено видати “Кобзар” Шевченка масовим накладом, який продавали б тут, сувенірну продукцію? І чому не заторкнута вся інфраструктура, не розв’язуються проблеми? Заповідник не мислиться без готелю, без усього того, що забезпечує можливість перебування делегацій. А вони повинні бути постійними, не чекаючи двох дат — березня і травня. Потрібно, щоб було постійне комунікування. У пропозиціях працівників музею і керівників міста є багато цікавого. Ідеться про дві дати: 150- річчя перепоховання (залишається трохи більше року) і 200-річчя з дня народження Тараса Шевченка. Це великі дати для кожного українця. Не знаю, як можна встигнути до 150-річчя, бо фронт робіт неймовірно великий. Те, що було збудовано п’ять років тому, зараз руйнується. Ринви затікають, у підвальні приміщення музею, призначені для запасників, потрапляє вода. Протизсувні роботи, які вели п’ять років тому (могила розташована на таких ґрунтах, що їх весь час треба укріплювати, щоб дерева не сунулися в ярок, щоб сама будова не була загрожена), треба повторювати. Слід застосовувати нові види матеріалів. Це так само, як під час будівництва Успенського собору Києво-Печерської лаври, коли треба було зміцнити зсувні ґрунти. Фото Олександра Клименка (“Голос України”) Із цим усім будівельники не впораються. Мусить бути загальнодержавна пріоритетна справа. Ось звітують про Євро-2012. У футбол іще награються, а тут — святая святих. Треба звітувати щоранку перед прем’єром і Президентом: що зроблено, що ще потрібно зробити. Це загальнонаціональна справа, і як її так можна було запустити, довести до такого стану! Як так відбувається, що сьогодні сформовано нові кошториси, які не були передбачені на торішні чи цьогорічні видатки? Ще два роки тому повинні були розв’язати питання пристані, а воно тільки зараз з’явилося в кошторисі: “реконструкція павільйону приплаву “Тарасова гора”. Була пристань, яка зараз розбита, побите навіть скло, що стояло десятиріччями. На ремонтні роботи з 2004-го до 2008-го було виділено і використано більше 50(!) мільйонів гривень. Цього року музей не отримав жодної копійки. 14 жовтня уряд мав перевести на продовження робіт у музеї 22,5 мільйона гривень. Проте досі ці кошти не надійшли. Причиною таких, м’яко кажучи, повільних темпів ремонту називали розкрадання коштів. Навіть наводили проценти — від 30 до 50! Держава витратила на реставрацію 56 мільйонів гривень — і кінця-краю не видно. Державу розкрадають і Бога не бояться! Шевченківський національний заповідник подав пропозиції, де пише, що на побудову нової експозиції на наступний рік потрібно 15 мільйонів гривень. Виступив Анатолій Гайдамака і сказав: “Я зробив це задарма в Київському Шевченківському музеї”. А для завершення робіт на наступний рік треба 37 мільйонів гривень. Хто ж робить реставрацію? УкрНДІ “Проектреставрація” і корпорація “Укрреставрація”. Кошти на роботи проходять через Черкаську облдержадміністрацію, а не навпрошки на музей, хоч раніше фінансування було просто на музей. Так фактично керівництво музею усунуто, мовляв, ви займайтеся своїми справами. А чим вони можуть займатися? Там не розгорнули тимчасових експозицій, а треба було. Ми вже шостий рік відлучені від національної святині. — Що ж пропонує музей? — У “Пропозиціях Шевченківського національного заповідника та Канівської міської ради до плану заходів по відзначенню 150-річчя з дня повернення Тараса Шевченка в Україну (2011 рік) та 200-річчя з дня його народження (2014 рік)” передбачено “будівництво підвідного магістрального газопроводу середнього тиску від ГРС хутір Хмільна до Шевченківського національного заповідника” за 25 млн гривень, “реконструкція міського каналізаційного колектора” за 2 млн гривень, “реконструкція та благоустрій вулиць, пов’язаних з туристичним маршрутом “Останнім шляхом Кобзаря”. Усе це, безперечно, треба, але на це повинні бути надані інші гроші. Першочергово, що треба зробити, — відкрити музей-заповідник. Потім негайно слід робити те, що недоробив, бо переїхав до Києва, Ігор Ліховий. На генеральному плані визначено охоронні землі, тобто такі, які не можна чіпати. Сьогодні їх розбазарюють, розкрадають: продають по 10, 20, 40 соток. Цього не можна робити. Тому ми спланували спільне засідання з Комітетом Верховної Ради з питань екологічної політики, природокористування та ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи, згодом з Комітетом, який займається будівництвом, для того, щоб Верховна Рада виробила закон, що стосуватиметься Національного заповідника. Минули роки, ми маємо необхідні нам Батурин, Чигирин, Шаповалівку і Конотоп. Але Чернеча гора — це святиня світова, це поза будь-якою черговістю, поза пріоритетністю, бо це пріоритет пріоритетів. — Наш читач Микола Дутчак пише: “Публікуйте, будь ласка, час від часу, що робиться з Та! расовою церквою. Якщо не поч! неться будівництво, то нас, просвітян, порівнюватимуть із тими шарлатанами, які через ЗМІ видурюють у людей гроші”. То чи почалося будівництво? — Усі гроші, зібрані з 2003 року, перераховані на “Укрреставрацію”, але в мене тепер великі сумніви, чи Фото Олеся Дмитренка не “застрягли” вони у зв’язку з кризою. 22 травня цього року Президент схвалив проект надбрамної Тарасової церкви. Уже повинно було початися будівництво. Але нічого й близько нема, оскільки дирекція заповідника чинить перешкоди спорудженню церкви. Прикриваючись тим, що церква не потрібна, воюють із “Просвітою”, з народною ініціативою. Колишні партійці й комсомольці не розуміють, що це сакральне місце, воно без Бога бути не може. Музейники мотивують тим, що деякі їхні співробітники ходять до храму Московського Патріархату. Хай собі ходять. Ми декларували, що Тарасова церква буде складовою музею, буде понад конфесіями. Хоч би яка конфесія попросила відправити службу Божу — будь ласка. — Хто гальмує будівництво? — Його гальмує директор заповідника Мар’ян Піняк. Він посилається на те, що, мовляв, багато недобудовано, потрібні гроші на будівництво. Президент визначив, що ця церква повинна бути, але ж Президент пообіцяв, що Національний музей-заповідник буде готовий до цьогорічного Дня Незалежності. Де він? Та ми не встигаємо з такими темпами будівництва і такими темпами розвіювання коштів і до 150-річчя перепоховання Шевченка. Тому засновуємо організаційний комітет, до якого увійдуть Борис Олійник, Андрій Чебикін, Євген Шевченко, Іван Заєць, Михайло Косів, Павло Мовчан, Володимир Яворівський, Василь Шкляр, Володимир Біленко (заступник головного редактора “Сільських вістей”), Анатолій Гайдамака. Оргкомітет щодня збиратиме інформацію про хід робіт, робитиме звернення — все, що потрібно в цій ситуації, щоб до 150-річчя перепоховання реставрацію завершити. — Чи можливо це зробити за такий короткий термін, коли втрачено стільки часу? — Це необхідно. Працівники “Укрреставрації” обіцяли, що зроблять усе за чотири місяці, але треба працювати день і ніч. — Чи не завадить зима? — Внутрішні роботи можна виконувати. Тепло підведено. Треба робити все, щоб не затікало, бо одне будують, а друге руйнується. Сподіваємося, що відповідальні особи дотримають обіцянки, і вже невдовзі постане оновлений музей, а при вході до нього — надбрамна Тарасова церква як символ єднання. Спілкувалася Олена ШУЛЬГА
Суспільство · “Суспільство ще не готове сприймати жінку як повноцінного політичного діяча”. · S. 4Originalseite ↗

Fortsetzung von einer früheren Seite — Seitenausschnitt

дин із найболючіших стереотипівреп’яхів — це стереотип щодо розподілу соціальних ролей між чоловіком і жінкою. Нерівність між статями суспільство сприймає як щось історично зумовлене, природне, буденне. Ще й досі суспільство користується поняттями “жіноча логіка” (тобто брак логіки), “жіноче щастя” (як у пісні — “ти будь-здоров, мій миленький, а все пропадай”), “жіноча інтуїція” (щось маревно-невловиме) тощо. Ні в кого не викликає обурення стереотипне висловлювання на кшталт “чоловік — голова, а жінка — шия”, “чоловіки — діти, за якими потрібно доглядати”, “для чоловіка сім’я — робота, а для жінки робота — сім’я” тощо. Боротися з подібними стереотипами складно, особливо коли вони міцно вплетені в канву українських традицій. Однак у нашому суспільстві поволі розсіюється стереотипна аура навколо соціальних ролей чоловіка й жінки. Наприклад, люди вже спокійно ставляться до жінки за кермом, жінки-інженера, вченого і т. ін. А з педагогіки і вчительства жінки майже витіснили чоловіків. Коли ж постає питання про вироблення державної політики, реалізацію громадянських прав, що передбачає повноцінну участь не тільки чоловіків, а й жінок на всіх функціональних рівнях соціальних інституцій суспільства, то більшість, похнюпивши голову, доходить висновку: політика — не жіноча справа. Політична діяльність українських жінок здебільшого зводиться до ролі спостерігачів і слухняних виконавців чоловічих наказів, постанов і розпоряджень. Під час політичних перегонів питання про можливості жінки в політиці набуває особливої гостроти. Зокрема це спричинене тим, що у нинішній виборчій кампанії виникло “жіноче тріо”: Прем’єр-міністр України Юлія Тимошенко, народний депутат Інна Богословська та лідер Народно-демократичної партії Людмила Супрун. Дискусії навколо можливостей жінок у політиці свідчать про те, що суспільство ще не готове сприймати жінку як повноцінного політичного діяча, хоч ні в кого не виникає зустрічного запитання: а чи під силу чоловікові бути в політиці? Слід зазначити, що Україна займає аж тно. Ось цитати з гламурного журналу: “Жінка, розумніша за свого чоловіка, — не лише удар по його самолюбству, а й пряма образа”, “Дурненькі чарівниці — втілення чоловічої мрії, що особливо загострилася в період бурхливого розквіту фемінізму. Якщо відверто, то потрібно бути дуже розумною, щоб у потрібний момент здаватися дурненькою”. Класичний приклад радянського періоду — фільм “Москва сльозам не вірить”, у якому героїня Катерина приховує свою високу посаду від коханого, щоб він почувався “справжнім чоловіком”. Гоша виголошує кілька фраз, які є втіленням чоловічої позиції в суспільстві: “Все і завжди я вирішуватиму сам на тій простій підставі, що я — чоловік” і “В сім’ї чоловік має бути вищий за становищем. Якщо дружина отримує велику зарплату або обіймає вищу посаду, — це вже не сім’я”. Цей стереотип збережено у сфері управлінської праці, політики, бізнесу тощо. Жінку, яка наважилася зайняти “чоловічу” ділянку, засуджує суспільство, адже лідерство як соціально-психологічна властивість споконвічно було ознакою чоловіка. Жінки натомість повинні бути дбайливими, комунікабельними, ніжними тощо. Жінку — політичного лідера ми звикли уявляти як “чоловіка у спідниці” чи войовничу амазонку. Звідси прізвиська: “залізні леді” Марґарет Тетчер і Мадлен Олбрайт, “сталева магнолія” Кондоліза Райз тощо. Жінку, яка досягла певних кар’єрних висот, суспільство сприймає неоднозначно: одні їх схвалюють, інші — засуджують, треті — жаліють, мовляв, вона не змогла створити щасливу родину. В разі помилки у професійній діяльності жінки-політика суспільство свариться пальцем, нагадуючи, що політика — не жіноча справа, або жорсткіше — “знай, козо, своє стійло”. Тому українські жінки не поспішають іти в політику, охоче обирають чоловіків на високі посади, несвідомо стаючи заручниками власних стереотипів. Викорчовувати стереотипи щодо жінки в політиці потрібно поступово. Однак проблема в тому, що українські ЗМІ не вчать жінку відривати реп’яхи, а навпаки — спонукують прикрашати їх рюшами, бісером й іншим “гламурними штучками”. винені чоловічі риси характеру, зокрема войовничість і лідерство. Такі жінки можуть мати кращі результати, аніж чоловіки. СКЛАЛОСЯ ІСТОРИЧНО, ЩО ЧОЛОВІКИ СИЛЬНІШІ Іванна, 30 років, музи' кант: У політику я не пішла б, адже у мене є улюблена професія. До того ж, щоб стати хорошим політиком, потрібно бути обізнаним у багатьох сферах — соціальній, економічній, міжнародній тощо. Це час, зусилля, велике бажання й наполегливість. До жінок-політиків ставлюся позитивно, бо вважаю, що якщо людина має талант і цілеспрямованість, то неважливо, якої вона статі. Але все-таки до чоловіків ставлюся краще, адже історично склалося, що чоловіки сильніші, здібніші у багатьох професіях. Сторінку підготувала Наталія АНТОНЮК Фото автора
Суспільство · “Суспільство ще не готове сприймати жінку як повноцінного політичного діяча”. · S. 4Originalseite ↗

ЖІНКА В ПОЛІТИЦІ: РЕП’ЯХИ СТЕРЕОТИПІВ

103 місце у світі за кількістю жінок у парламенті. У розвинених країнах — Фінляндії, Норвегії, Швеції, Данії кількість жінок у структурах влади становить 50 %. Українські жінки, які працюють у парламенті, стають об’єктами іронічного переслідування ЗМІ. Щоб у цьому переконатися, варто лише заглянути до Інтернету: “жінки Верховної Ради” — і побачимо величезну кількість невдалих фотографій жінок-політиків, зроблених папарацці. А чого варті різноманітні рейтинги на кшталт “найсексуальніший політик” або “найстильніший політик”? Нікого не цікавлять законодавчі ініціативи — цікавлять сукні та сумочки, не бентежать вчинки — цікавить інтимне життя. Українські ЗМІ замість викорінення стереотипів, які ображають жінок, навпаки, поширюють їх. Значна роль у поширенні стереотипів належить жіночим журналам, у яких “гламур” і “пошук мачо” — основні теми. Жіночі часописи — це кодекс стереотипів, які насаджують сучасній українській дівчині моделі поведінки “сексуальної ляльки”. Людина обліплена соціальними стереотипами, мов реп’яхами. Їх хо! четься пообривати, але не можна, ад! же ми йдемо життєвим полем, де ко! жен реп’ях — міцна традиція, чіпкий шаблон. Українське суспільство, звісно, робить спроби розвінчати стереотипи щодо суспільних ролей чоловіків і жінок. Часто це зводиться до законодавчого рівня, зокрема обговорення питання про надання жінкам представницької квоти у Верховній Раді. Жваво сперечаються: скільки відсотків жінок потребує парламент: 20, 30 чи 50? Стереотипів не відмінить жодна законодавча ініціатива, адже проблема просування жінки на політичні вершини набагато глибша і складніша. Суспільство ставить бар’єри, й одним зних є стереотип, що жінки мають менший “людський капітал”, тобто певний запас знань, досвіду і здібностей, рівень кваліфікації, освіти і таланту. Роботодавці, обираючи між чоловіком і жінкою з однаковим багажем “людського капіталу”, швидше оберуть лисуватого дядька в окулярах, аніж симпатичну блондинку: спрацює стереотип про неможливість поєднання краси та розуму. Традиційний розподіл ролей передбачає активну діяльність чоловіків у професійній сфері, а жінок — у забезпеченні родинного добробуту, збереженні домашнього вогнища та регулюванні стосунків між членами сім’ї. І що важливо, стереотипи, що визначають зміст жіночої самореалізації переважно в сімейній сфері, підтримують не тільки чоловіки, а й значна частина самих жінок. Цікаво, що сучасні українські жіночі журнали навіть радять жінкам приховувати інтелект від чоловіків, аби ті почувалися комфор-
Суспільство · “Суспільство ще не готове сприймати жінку як повноцінного політичного діяча”. · S. 4Originalseite ↗

ГЕНДЕРНА РІВНІСТЬ: КУХНЯ ЧИ БАРИКАДИ?

Кореспондент “СП” звернувся до перехожих із запитаннями: “Як ви ста! витеся до жінок у політиці й чи згодилися б ви піти в політику, якби у вас була можливість?” VOX POPULI ЧОЛОВІКИ НЕ ПУСКАЮТЬ ЖІНОК У ПОЛІТИКУ — БОЯТЬСЯ Ірина, 19 років, студентка: М’якість, ніжність, беззахисність — ось ті риси характеру, якими повинна володіти “справжня жінка”. Наше суспільство ще не готове сприймати жінку як жорсткого і безкомпромісного політика. Чоловіки не хочуть допускати жінок до влади — бояться конкуренції. Коли ж жінки випереджають їх, гордо посміхаються вслід, та займатися тими непрестижними видами діяльності, якими традиційно займалась і займається жінка, не поспішають. До того ж, успіхи жінки у суспільній сфері чоловіки сприймають як своєрідний ляпас. Я за жінок-політиків, і сама готова займатися політичною діяльністю, адже ми можемо змінити світ, якщо у нас буде можливість. ПОЛІТИКА — НЕ ЖІНОЧА СПРАВА Алла, 53 роки, диспетчер: До українських жінок-політиків ставлюся нормально, однак вважаю, що політика — не жіноча справа. Жінки краще за чоловіків орієнтуються у “своїх” сферах — домашнє господарство, педагогіка, соціальна діяльність, культура тощо, які вимагають від жінки мудрості й доброти. Натомість чоловіки краще розуміються на політиці, яка потребує сильної руки й міцних нервів. Тай навіщо жінці займатися складними політичними процесами, коли вона може присвятити цей час родині? НАЙКРАЩИЙ РЕЗУЛЬТАТ — КОМАНДА З РІВНОЇ КІЛЬКОСТІ ЧОЛОВІ КІВ І ЖІНОК Світлана, 22 роки, редактор: Завзяті прихильники патріархату не можуть визнати, що жінка має такі самі права, як і чоловік, зокрема в політиці. Однак більшість займає нейтральну позицію щодо цього питання, адже в політиків — і жінок, і чоловіків — мало хто вірить. У жіночій політиці бачу багато позитивного, жіноча інтуїція може творити дива. Про чоловіків теж можна сказати багато теплих слів: чітка логіка, конкретність, відповідальність. Але зважаючи на те, що жінки протягом тривалого часу майже не займалися політикою, у них з’явився комплекс неповноцінності. Жінкам потрібно відновити віру в себе. Якщо ж потрібні конкретні приклади з історії, то взірцем служитиме постать княгині Ольги, що 20 років була одноосібною правителькою Руської землі. Вважаю, що немає значення, хто розв’язує політичні питання: чоловік чи “представниця слабкої статі”, важливо, щоб ця людина любила свою країну. До того ж, упевнена, що найліпшого результату можна досягти, працюючи в команді, яка складатиметься з рівної кількості чоловіків і жінок. ПОЛІТИКА — БРУДНА СПРАВА Наталія, 26 років, юрист: На жаль, в українську політику люди йдуть здебільшого не з чистою совістю й відкритим серцем, а з намірами “заграбастати” якнайбільше грошей. Жінки-політики не гірші за чоловіків у такій грабіжницькій діяльності. Політика — настільки брудна справа, що потім усе життя змиватимеш із себе наклепи, інтриги й брехню. Тому я категорично відмовляюся йти в політику. У ЖІНКИ ПОЛІТИКА РОЗВИНЕНІ ЧОЛОВІЧІ РИСИ ХАРАКТЕРУ Лариса, 40 років, кур’єр: Я розчарувалася в українській політиці ще після помаранчевої революції, й тому слово “політика” викликає неприємні відчуття. Я не пішла б у політику, навіть якби мені пропонували золоті гори. Проте мій син хоче стати президентом нашої держави і змінити її на краще. Щодо жінок-політиків, то виокремлюю Юлію Тимошенко, адже вона — лідер, “жінка на барикадах”, вона харизматична. Якщо жінка йде в політику, то в неї роз-
Абетка відомих імен · “Не відступитися. І не покласти лжу на струни”. Ліна Костенко · S. 5Originalseite ↗

Fortsetzung von einer früheren Seite — Seitenausschnitt

Левко Лук’яненко — академік Академії наук Вищої школи України, філософ, письменник, політик, громад! ський діяч. Усе життя присвятив відстоюванню україн! ськості, за що його за радянських часів засудили до смертної кари, яку замінили 15!річним ув’язненням. Відбувши перший термін, став одним із засновників Ук! раїнської Гельсінкської групи, знов отримав 10 років тюремного ув’язнення і 5 — заслання. У незалежній Україні був народним депутатом Украї! ни трьох скликань, нині голова Ради старійшин УРП “Собор”, автор кількох книжок. Нагороджений Почесною відзнакою Президента Ук! раїни, медаллю Св. Володимира “Борцям за волю Ук! раїни” від СКВУ та відзнакою “Офіцерський хрест з ме! чами” від СОУ. На наше прохання Левко Григорович поділився думка! ми про сучасну політичну ситуацію та її причини. — Левку Григоровичу, якою Ви бачите нинішню передвибор! ну ситуацію? — Теперішня політична ситуація склалася в результаті виборів Президента 2004 року й діяльності сформованого потім уряду. Люди, які підтримували кандидата Віктора Ющенка, пам’ятають його програму “Десять кроків назустріч людям”. Це прекрасна програма. Там був важливий пункт: “Бандити сидітимуть у тюрмах”. Коли Ющенко став Президентом, треба було усунути Генерального прокурора Піскуна, пов’язаного з олігархами. Коли він цього не зробив, я зрозумів, що боротьби з бандитами не буде, бо в оточенні Президента були люди, які мали на нього вплив і були з Піскуном у згоді. Знаючи про цей пункт програми, багато порушників закону повтікали з України, бо боялися, що їх заарештують. Проте Ющенко замість того, щоб виконати програму і покарати хоч найбільших злочинців, відповідальних за створення духу бандитизму й грабіжництва в державі, їх легалізував, почав з ними спілкуватися як з рівними. Це була друга найбільша політична помилка Президента. Він створив труднощі, які протягом майже п’яти років Україна не може подолати. Легалізація бандитів призвела до створення потужної опозиції у Верховній Раді. Якби не ця обставина, опозиція була б слабшою. Її здебільшого складає промосковська п’ята колона (частина Партії реґіонів і комуністи), яка мріє не про Україну, а про власні багатства, хоче повернути Україну під владу Москви і перетворити її на Малоросію. Опозиція весь час блокувала роботу парламенту. Законодавчий орган лихоманило. В опозиції до влади Кучми Ющенко був першою особою, другою була Юлія Тимошенко. Це ми бачили під час виступів на багатотисячних мітингах на Майдані. Президент запропонував кандидатуру Юлії Володимирівни на посаду прем’єр-міністра. Ще одна його велика помилка: замість того, щоб нормально співпрацювати з урядом і досягнення Тимошенко розцінювати і представляти народові як спільні, він став у конфронтацію і постійно боровся з Тимошенко. Люди це бачать. Тому його рейтинг почав стрімко знижуватись. Я займався виборчою статистикою, знаю, як змінюється динаміка. База, з якою ми підійшли до цих виборів: розчарування в Ющенкові й пошуки нової кандидатури. Діяльність Юлії Тимошенко заслуговує на повагу виборців. Звичайно, уряд також багато чого не зробив, навіть з того, що міг. Можна скласти і позитиви, й негативи в роботі Президента, прем’єра і будь-якого іншого політика. Той, хто працює, не може не помилятися. — Прихильники Президента стверджують, що в нього зама! ло повноважень. Чи міг він ре! ально усунути Піскуна, покарати порушників закону? — У Верховній Раді на той час було на два прихильники владної коаліції більше (“Наша Україна” і БЮТ). Ющенко міг вийти з пропозицією про зміну Генпрокурора до Верховної Ради, вона затвердила б цю кандидатуру. З цього треба було починати боротьбу з організованою злочинністю. Процедура зміни Генпрокурора така: Президент за згодою Верховної Ради призначає і звільняє Генпрокурора, отже, від нього залежало звільнити Піскуна — відпоручника олігархів і призначити нового прокурора. 19 січня, коли Президент ще не склав присяги, я був у нього на прийомі й пропонував покарати злочинців, які порушували виборче законодавство. Він не прислухався. Потім у Верховній Раді я зробив запит до Генерального прокурора з клопотанням порушити кримінальну справу проти Кучми, Януковича, Ківалова й Медведчука, які організували були фальсифікацію виборів у масштабах всієї України. На засіданні Верховної Ради зачитали депутатський запит, але результату не було. Президент Ющенко дивно використовує своє право нагороджувати громадян України. Він, наприклад, нагородив колишнього Генпрокурора Потебенька, який не розкривав убивство В. Чорновола, а навпаки, маскував і заплутував. Нагородив фальсифікатора виборів Ківалова, а активістів Української Гельсінкської спілки, що життя не шкодували в боротьбі за незалежність України, відмовляється нагородити. — Націонал!демократи знову роз’єднані, висунуто кілька кан! дидатур. Чому? — Це нормальна українська ненормальність. Хтось із кандидатів технічний, тобто його висунули за згодою олігархів, хтось висунув себе сам, але він також відіграє роль технічного. З боку національно-демократичних сил це Костенко, Гриценко, Тягнибок, ще дехто. В олігархів так само: Янукович, Богословська тощо. Українцям важко зійтися на одній кандидатурі. І не тільки нашій стороні, а й опозиційній. Але в Партії реґіонів і в комуністів є партійна централізація, вони організованіші. Ті, чия ідеологія близька до Партії реґіонів, зменшать кількість голосів за Януковича. Але менше, ніж у демократичних сил. Проблема ускладнюється тим, що БЮТ — не ідеологічна сила. Хоч патріотичніша, ніж Партія реґіонів: вони більше розмовляють українською мовою, визнають українську державність, не тягнуть Україну під Росію. Там є патріотичні люди, але в них немає ідеології будівництва української України. Якби мали українство в душі, маючи мільйони, могли б друкувати патріотичні книжки, щоб змінити книжковий фонд у бібліотеках по всій Україні. За Україну борються окремі патріотичні письменники, журналісти тощо, друкують прекрасні книжки по тисячі-дві примірників власним коштом. Якби книжки виходили сотнями тисяч примірників, то змінювали б свідомість української нації. А багаті люди, і ті, які в БЮТ, цим не займаються. Вони не створили навіть українського телеканалу, хоч мають фінансові можливості. Це свідчить про те, що вони бізнесмени, підприємці, їхній ідеал — не самостійна велика Україна, а збільшення власних статків. Душа їхня не тут, а десь на острові, куди вони літають відпочивати. — Як об’єднати патріотів? — Якби об’єдналися націоналдемократи, з’явилася б третя сила. Зараз маємо дві надзвичайно потужні сили: олігархічна промосковська (комуністи і Партія реґіонів) та олігархічна проукраїнська. Для створення значної третьої сили потрібно, щоб туди влилася частина підприємців. Без капіталу третя сила буде ідеологічно правильною, патріотичною, але боротися без великих грошей з олігархічними гігантами неможливо. Олігархи всі недостатньо українські. Литвин навів статистику, що 50 найбагатших сімей в Україні володіють 124 мільярдами гривень. Це майже половина державного бюджету. З них лише вісім сімей українських. Великий капітал непатріотичний. У другий тур, вважаю, вийдуть Віктор Янукович і Юлія Тимошенко. Тоді треба голосувати за Тимошенко. Цей ніби складний виборчий процес насправді виявляється надзвичайно простим. Тягнибок, Костенко, Гриценко, Ющенко наберуть мало голосів, щоб пройти до другого туру. Костенко вже балотувався. Тоді треба було зібрати мільйон підписів, щоб зареєструватися. Він зібрав два мільйони. А проголосувало за нього близько півмільйона — лише четверта частина тих, хто підписався. Його промови глибоко патріотичні, гасла чудові: українське виробляй, українське споживай, українське захищай, а рейтинг низький. Рейтинги Тягнибока зростають, але не настільки, щоб конкурувати з головними претендентами. Те саме стосується всього нашого флангу. Якщо хтось із кандидатів на посаду Президента цього не розуміє, то виникає питання: чи він досвідчений політик, чи аналізував результати всіх виборів із 1990 року? — Чи не шкодуєте, що вису! вали свою кандидатуру в Прези! денти на перших виборах, а не об’єдналися всі разом, щоб під! тримати кандидатуру В’ячесла! ва Чорновола? Можливо, він то! ді переміг би? — Він не переміг би. Тоді не дано було історією перемогти націонал-демократові. Це було так. У вересні 1991 року ми зустрілися втрьох: Михайло Горинь, В’ячеслав Чорновіл і я. Ми мали тоді значний вплив у суспільстві. Я був головою УРП, Горинь — головою секретаріату Руху, Чорновіл — у керівництві Руху. Вирішили, що кандидатом у Президенти висуватимуть мене. Почали проводити переговори з різними організаціями, хто нас підтримуватиме. Приблизно через місяць, попри домовленість, Чорновіл висунув власну кандидатуру. А до моєї підтримки вже підключилося Товариство політв’язнів і репресованих, інші організації. Відступати було незручно. Соціологічних досліджень таких, як тепер, тоді не було, рейтингів ми не знали. З нашого боку був ще Ігор Юхновський, Леопольд Табурянський і Гриньов. Коли ми всі поїхали агітувати по Україні, то мали певні пільги. Нам надавали можливість виступати на обласному телебаченні, з нами їздили журналісти, записували. Я об’їздив 24 області, виступав щодня по 5—6 разів. Говорив: “Ви можете обрати президентом чи мене, чи іншого, але благаю вас обрати незалежність України”. До цього закликав кожен із нас. Те, що близько 91 % проголосували за незалежну Україну, було й завдяки нашій агітації. Вибори Президента тоді виграти було неможливо, бо сили були неспівмірні. Кравчук спирався на комуністичний апарат. У кожній області, районі ЗМІ, друкарні, транспорт тощо були в їхніх руках. На той час міг перемогти лише кандидат від комуністів: чи Кравчук, чи хтось інший. Кравчук набрав понад 60 % голосів. Із третиною голосів президентом не стають. А що нас аж п’ятеро агітували за незалежність, то це великий плюс. — Як буде, якщо переможе Тимошенко? — Це незрівнянно кращий варіант, аніж перемога промосковського неграмотного Януковича. Кожний політик дбає про власний авторитет і утримання влади. Тому шукає союзників і визначає, хто його конкуренти або супротивники. І Тимошенко також це робитиме. Якщо вона переможе, її перемога не буде значною; якщо переможе Янукович — то також з невеличкою перевагою. Якщо Юлія Володимирівна переможе, інша сторона може стати в позицію невизнання. Будуть судитися. Знову почнеться перетягування каната. Тому Юлії Володимирівні потрібні союзники. Було б доцільно створити неформальне об’єднання, коаліцію національнодемократичних сил, яка стала б її союзником і могла допомогою на неї впливати, щоб проводити українофільські рішення. — Що робити українцям, пат! ріотам, тим, які не займаються політикою? — А треба зайнятися, бо якщо вони нею не займатимуться, то вона ними займеться. Вісімнадцять років ми живемо в країні, яка вирвалась із трьохсотлітнього рабства, а наша держава не працює над вихованням населення в державницькому дусі, не займається ідеологічною роботою, спрямованою на те, щоб подолати в свідомості людей антиукраїнські поняття, міфи, нав’язані за часи залежності. Політична ідеологія — це ікс фактів, явищ, витлумачених в антиукраїнському дусі. Наприклад, поколінням українців втлумачували, що Мазепа — зрадник українського народу. Для того, щоб люди не засумнівалися в цьому, запровадили тотальну цензуру й заборонили історичну літературу. Здобувши незалежність, треба було поширювати історичні відомості про Конотопську битву, Мазепу, Полтавську битву тощо. Розвінчати міфи про Леніна, Сталіна, комуністичну партію. Державні діячі України мали б скласти ґрунтовний план патріотичного виховання нації, поширення української національної ідеї. Проводити його роками, щоб цей план переходив від одного уряду до другого. Вкрай необхідно телебачення зробити українським. До 1991 року ми не мали власного інформаційного простору. 1992 року в Україні ухвалили Закон про приватизацію і почали продавати телеканали. Охмакевич, який був головою Держтелерадіо, покликав мене — голову УРП і запропонував купити канал за 50 тисяч доларів. “Будете 16 годин на добу говорити, що УРП вважатиме за потрібне”. Ця сума тоді була для УРП такою, як тепер 5 мільярдів доларів, наша партія таких грошей не мала. Купили не українці. 18 років телебачення нищить українство, наші звичаї, традиції, відриває молодше покоління від старшого. Та сама проблема й з друкованими ЗМІ. Україна окупована російськомовними й ідейно чужими ЗМІ. Держава повинна була їх українізувати. Вона цього не робить. І тут є простір для роботи не тільки Президента й прем’єр-міністра, а й кожного свідомого українця. Наприклад, ідете в магазин, там продавчиня українка, а відповідає російською. Кожен патріот має сказати: “Дівчино, згадай мову своєї матері, ти ж красивого українського роду”. Якби в серці кожного українця було почуття відповідальності за долю нації, кожен знайшов би що робити, відстоював би українство, інакше ризикуємо втратити не тільки свою культуру, а й землю. Спілкувалася Надія КИР’ЯН Фото автора
Читацьке віче · “Тільки ми протягом усієї історії радо пускаємо свиней за стіл, щоб вони — ноги на стіл”. Ірина Жиленко · S. 6Originalseite ↗

Fortsetzung von einer früheren Seite — Seitenausschnitt

коли люди щодня витрачають не одну годину, дістаючись на роботу і повертаючись із роботи (не кажучи вже про триваліші поїздки, пов’язані з відрядженнями й відпустками), внутрішній простір наших транспортних засобів і комунальних закладів стає невід’ємною частиною національного інформаційного простору, боротьба за який зараз точиться не на життя, а на смерть. Аналізуючи вкрай тривожні для України потенційні наслідки затвердженого російською Думою законопроекту про використання збройних сил РФ за кордоном, директор Національного інституту проблем міжнародної безпеки Володимир Горбулін і директор Центру досліджень армії, конверсії та роззброєння Валентин Бадрак у нещодавно опублікованій у “Дзеркалі тижня” статті акцентували, що для Росії значно вигіднішим результатом, аніж фізичне розчленування Української держави є формування васальних настроїв серед українських лідерів. Це саме стосується і широких верств нашої людності. Два роки тому в Інституті філології рідного мені Київського національного університету ім. Т. Шевченка відбулася науково-практична конференція “Функціональний простір української мови”, в якій взяли участь провідні вчені України, зокрема академік Микола Жулинський, літературознавець Юрій Ковалів і всесвітньо відомий професор-поліглот Костянтин Тищенко. На конференції підкреслювали, що мова — це своєрідний “дім” буття нації, й народ, як і окремий індивид, не маючи такої “домівки”, не може нормально існувати й розвиватися. Що ж нам, письменникам, залишається робити в ситуації, коли українці перетворюються на “внутрішню діаспору” (Ігор Лосєв), на “мешканців культурного гетто” (Сергій Грабовський)? Бити на сполох, як це зробив Дмитро Павличко, звертаючись до найвищих посадовців України у виступі в Національній опері з нагоди свого ювілею? Авжеж. Волати про допомогу до європейської та світової спільноти, як це нещодавно вчинила група наших інтелігентів (Леонід Кравчук, Левко Лук’яненко, Юрій Андрухович, Оксана Забужко та ін.)? Звичайно. Однак цього мало. Як мало і просвітницької роботи з окремими водіями і продавцями — хоч і це важливо, бо хто ж, як не національно свідомий письменник допоможе їм вийти на шлях істини? Потрібно — через такі організації, як “Просвіта”, НСПУ, НСЖУ, — тиснути на центральні й місцеві органи влади, вимагаючи від них встановлення на основі Конституції норм і правил інформаційної політики і неухильного їхнього дотримання в публічних місцях. Щоб у нас було так, як у цивілізованих країнах світу. Наша письменницька місія зумовлена історичною долею нашого народу, яка характеризується “гіпертрофованим зближенням понять Україна і література”, як слушно підкреслив у статті, присвяченій Шевченковій та Франковій візіям України, один із наших провідних науковців, доктор філологічних наук Григорій Штонь у торішньому березневому числі флагманського літературознавчого часопису “Слово і Час”. Долею, у відповідності з якою Слову надано повноважень більше, аніж рутинній державорозбудовчій практиці. P.S. Доки писав цю статтю, на сайті “Майдан” промайнуло повідомлення про те, що севастопольських восьмикласників на уроках російської мови змушують вчити тюремний жаргон: школярам дають завдання писати твори, вживаючи слова “пахан”, “общак”, “стукач”. Тим учням і їхнім батькам, які виступають проти цього нововведення, міська адміністрація обіцяє “проблеми з екзаменами”. ручені пігмеї, відірвані від матері землі?” Виходить, що міськрада зовсім не українська, а залишки колоніальної адміністрації, тож, як не крути, це п’ята колона, знахабніла так, щой не приховує своєї орієнтації. Нікчемність і бездарність до розв’язання проблем у всіх сферах життєдіяльності міста вони вирішили надолужити у питаннях мови й історії. Замість того, аби думати про добробут населення, міські голови встановлюють пам’ятники вселенській повії Катерині ІІ й іншим катюгам. Схаменіться, бо ви ганьба краю, ви, всупереч гордим словам з відомої пісні про Донбас, ставите його на коліна, робите посміховиськом на весь світ. Хто ви тут, в Україні? Визначтесь! Невже яничарство стало для вас невиліковною хворобою?
Читацьке віче · “Тільки ми протягом усієї історії радо пускаємо свиней за стіл, щоб вони — ноги на стіл”. Ірина Жиленко · S. 6Originalseite ↗

ГРИП, ВІЙНА І ГРАМАТИКА

Володимир ФЕРЕНЦ, м. Івано-Франківськ Місто жило у страху. Ранкова осіння мряка насторожувала. Мряка — це ідеальні умови для поширення хвороботворної субстанції “тваринного” грипу. На цей раз його названо свинячим. Найгірший грип котячий, але він буде через рік. Хто в масках, боїться менше, решта вдають, що не страшно, але телевізор переконує: треба стерегтися щодня і щохвилини! Мовчазні перехожі поспішають. Із туману постає білборд із дивним написом: “Вона переможе. Вона — це Україна”. Хто цей загадковий ворог, якого має перемогти Україна? Мабуть, ідеться про зовнішнього, бо внутрішні труднощі Україна повинна не “перемагати”, а “долати”. Невже планету захопили прибульці? Стає ще страшніше. Україна не особа, отже, Україна — не “вона”. А чому пишуть “Вона — це Україна”? Адже Україна — це ми, українські громадяни і наша з діда-прадіда земля з усіма Божими дарами. Сяйнула здогадка: вочевидь, той, хто складає тексти на білбордах, не знає української мови. Для українця напис “Вона переможе. Вона — це Україна” означає щось на кшталт фронтового повідомлення. У голові українця цей недоладногроміздкий текст нормально складається: “Україна переможе!” Люди в масках сторожко поглядають одне на одного. Хтось таємничий пише дивні “дацзибао”, схожі на приховану пропаганду війни чи рекламу порятунку від прибульців. Усім зрозуміло, що Україна переможе, всяке перемагали ми і наші предки, але ж кого переможе, і де той ворог-супостат? Невже традиційно дружня Росія, а може, медово-гостинна Європа? Бути такого не може! Ні, хтось таки сіє паніку серед українців, лякаючи людей. Натовп у масках поволі йде вулицею. Страх сковує, найгірший страх невідомого, і потроху забуваються думки про грип і де взяти гроші. Страх змушує забути щоденні проблеми, і в цьому є хоч якийсь позитив, але ця дивна паніка невідомо від чого… Ні, не паніка, щось інше, болючіше, бо зачепило за живе. Ага, хтось сміє називати Україну займенником “вона”. Ось чому боляче. Україна — це символ існування українців, як слово-святиня на вустах мільйонів борців за волю. Ніхто ж не сміє, приміром, сказати на Богородицю “вона”, бо це святотатство. Так само зі словом Україна. Треба сказати так: “Ніколи в історії нації ніхто не писав і більш не писатиме “Вона — це Україна”. Кажуть, що є в Україні таємнича особа без імені, яка воліє підписуватися псевдо “Вона”, то хай робить що завгодно — працює, лікує, рятує і перемагає, якщо зможе! Але хай ніхто більш не пише того, що боляче ріже слух українця: “Вона — це Україна!” Здогадуюся, що багато хто так думає. Справді, добрі люди, Україна ж не особа, не Шевченкова безталанна Катерина, не “вона”! А стурбовані перехожі мовчать, заховавши емоції під масками, лише кліпають вологими від туману очима. Туман світлішає, і скупе осіннє сонце поволі намацує ще теплими променями землю. Потепліло на душі. Дурниці все це! Україна — це наша держава, а не іграшка в руках найманих політтехнологів. Мине Різдво, настане час виборів Президента, і ми ще покажемо всім, де раки зимують!
Читацьке віче · “Тільки ми протягом усієї історії радо пускаємо свиней за стіл, щоб вони — ноги на стіл”. Ірина Жиленко · S. 6Originalseite ↗

БЛАТНЯК ЯК ФОРМА ТИРАНІЇ

Сергій ТКАЧЕНКО, головний редактор журналу “Ятрань”, Нью-Йорк — Київ Корінний киянин Віктор Некрасов не міг жити в рідному місті, бо в його часи там правило бал радянське комуністичне лицемірство. Мені, дарма що й не корінному — з діда-прадіда — киянинові, навіть власну щорічну відпустку важко провести в нашій столиці, бо вона справляє враження міста, окупованого русофонами, в якому українська мова знов — укотре вже в нашій історії — витіснена на марґінеси. Рятує те, що протягом кількатижневого перебування в Україні я більше часу проводжу на рідномовній периферії: не тільки як приватна особа, що прагне якомога ширше вивчити свій край, а й як редактор і видавець, що збирає серед творчої громади літературної глибинки свіжі матеріали для свого журналу. Минулого разу Київ уже першого дня моєї відпустки нагадав, “хто є хто” в Україні. Коли по приїзді з Бориспільського аеропорту на площу Перемоги, де мешкаю, ми з братом Всеволодом, весело обговорюючи літературні новини, зайшли в пункт обміну валюти, до мого слуху долинули слова, сказані за нашою спиною: “Тіше тут! Понаєхалі”. Вражено обернувшись, я пересвідчився, що автор тих слів — якийсь тип, що стояв за нами, і зрозумів: нас, киян, він сприйняв за приїжджих, скоріше всього за западенців, адже ми привселюдно розмовляли українською мовою!.. Ледь стримуючи емоції, я дуже виразно пояснив тому телепню, хто тут “понаїхав” і кому слід забиратися звідси геть, якщо йому не подобається українська мова. Мої цьогорічні мандри пролягли на Волинь, де мені, вихованцеві центральноукраїнських степів, раніше не доводилося гостювати, тому й їхав туди — в край лісових героїв ОУН-УПА — з великим хвилюванням. Щоправда, у Західній Україні, в Галичині, зокрема в прилеглих до Волині областях, я вже бував: три роки тому на Івано-Франківщині та Львівщині, два роки поспіль на Тернопіллі. Моя “вилазка” в “Тернове Поле”, де ми з критиком Петром Сорокою виступили в його програмі на місцевому телебаченні, була здійснена саме перед тим, як у центральній київській залізничній касі я придбав квиток на нічний потяг до Луцька. Столиця колишнього Волинсько-Галицького князівства (а саме на такому порядкові слів, зважаючи на провідну роль Волині, наполягає львівський науковець Тарас Возняк) відразу мені сподобалась і старовинною архітектурою, і своїми привітними мешканцями. З письменниками, Шевченківським лауреатом Василем Слапчуком, поетесою Натою Гранич, прозаїком Олександром Клименком і перекладачем Володимиром Бичем я поспілкувався. З головою Волинської письменницької організації Ніною Горик ми навіть записали передачу на обласному телебаченні. Мій подальший шлях проліг у Лесині краї — знамените Колодяжне. У “маршрутці” Луцьк—Ковель, що трапилася дорогою, мене ошелешила вульгарна російська попса, що гриміла з динаміків і нещадно заповнювала кожну шпаринку салону. Я делікатно попросив водія вимкнути ту какофонію, на що він агресивно відповів: “А іншим нравиться!” Звертаючись до пасажирів мікроавтобуса, я запитав: “Хто хоче слухати блатняк — підніміть руки!” Онуки Клима Савура і Тараса Чупринки, потупивши зір, мовчали. Потім, подумки повертаючись до цього епізоду, я чомусь згадав слова Василя Стуса, сказані на презентації “Тіней забутих предків”: “Хто проти тиранії — встаньте!” У моїй практиці було чимало таких інцидентів. Пам’ятаю, коли два роки тому я на запрошення братів Бровченків їхав у їхню рідну Малу Виску, водії автобуса Київ—Кіровоград (судячи з їхніх розмов, українськомовні українці) теж “на всю котушку” “крутили” російський блатняк. Коли дійшло до пісні “Бутырская тюрьма”, я не стерпів і висловив протест. Інші пасажири мовчки терпіли цю гидоту. Їх вона, очевидно, не коробила й не обурювала. Втім, хтозна, може, вони вже й забули, що українці? Інакше звідки тоді у них таке “критичне ослаблення національного інстинкту самозахисту” (Лариса Масенко)? Повертаючись із Виски до Києва, я підсів у транзитний автобус й отетерів: ті самі водії. І та сама інфернальна “фєня”… Така характерна, на жаль, і для інших сфер нашого комунального життя. До миловидих дівчат, що працюють касирками в розташованій поруч із моїм київським помешканням крамниці, я завжди звертаюся рідною їм українською мовою (сам чув, як вони між собою розмовляють по-українськи), однак мені (й іншим покупцям) вони відповідають лише російською. Одного разу я не втримався і запитав: “Дівчата, вам ваші роботодавці забороняють обслуговувати клієнтів державною мовою?” Чорноброві красуні зомбовано мовчали, ховаючи очі. Така сама мовна ситуація і в розташованих неподалік від мого дому кафе, де я інколи обідаю і де також — “креоли, креоли, навкруг самі креоли”. Хтось зауважить: зараз, мовляв, перед державою стоять завдання значно масштабніші, аніж те, які пісні й якою мовою звучать в автобусах, крамницях і кав’ярнях України. Радикально не згоден з такою точкою зору, бо твердо переконаний, що Фото Олеся Дмитренка го глузду”. А згадав я принагідно вислів цього “політичного зубра”, як його називали за радянських часів, після ознайомлення з рішенням “О фальсификации истории в школьных учебниках 5—11 классах при изучении курсов “История Украины” и “Всемирная история” сесії Донецької міськради, яка складається з представників Партії реґіонів та партії Наталії Вітренко. Аналіз підручників історії підготувало управління освіти міськради (начальник — Лактіонов) та “ведущие учителя истории школ города”: Пальчік — вчитель історії ліцею №37, Чабан — учитель історії школи №3, Рибалка — учитель історії школи №97, Соляниченко — учитель історії школи №86, Аліфанова — учитель історії школи №101, Шаламай — учитель історії школи №96, Балацун — учитель історії навчально-виховного комплексу “Гармонія”, Парастатова — учитель історії школи №33, Павленко — учитель історії українського ліцею №12, Сотнікова — учитель історії ліцею №30, Богдан — учитель історії школи №9. Це рішення міськради стало взірцем колективного розумового затьмарення. Але брати для аналітики лише цю складову було б дуже спрощено, бо треба розуміти, що члени цього колективного опусу постають звичайними кремлівськими підлабузниками. І тут уже не спрацює жодна логіка, філософія, бо, даруйте, люди крутять хвостиками, забачивши на екрані кепку Лужкова, а що вже казати про Путіна і Медведєва! І як тут не процитувати поета: “Кому ви служите, при-
Читацьке віче · “Тільки ми протягом усієї історії радо пускаємо свиней за стіл, щоб вони — ноги на стіл”. Ірина Жиленко · S. 6Originalseite ↗

ВЛЯПАЛИСЯ В ІСТОРІЮ Роздуми з приводу рішення Донецької міської ради про “фальсифікацію” історії

Антон ТАЛИМОНЧУК, м. Донецьк На початку 1990-х відомий політичний оглядач газети “Известия” Кондрашов написав: “Історія Росії — це клубок брехні, інсинуацій, фальсифікацій, міфів та інших байок, і той, хто це прочитав, стає зачумленим, а хто ще в це все повірив, зовсім позбувається здорово-
Читацьке віче · “Газета, яка працює задля утвердження основ національного буття”. · S. 7Originalseite ↗

ГАЗЕТА ЛЮДСЬКОЇ ЕТИКИ

Закінчення. Початок на стор. 1 52 випуски тижневика “Слово Просвіти” впродовж року можуть, скажу без перебільшення, замінити те море брехні, хамства і цинізму, яке маємо на екранах. Але навіть більше. Даруйте, що входжу в питання економічного зиску, але ті кошти, які варто віддати за газету, можна заощадити, якщо вимкнути телевізор під час вечірніх вистав розлогих, “як море”, “свобод цинічного слова” для глядачів із “цинічним розумом”. Заощаджена електроенергія від вимкненого телевізора (себто і заощаджена частина з родинного бюджету, а ще — заощаджені нервові клітини) надасть можливість придбати газету чи передплатити її, убезпечивши себе від неправди й забезпечивши себе надійним джерелом української інформації. Саме тому сьогодні важливо передплатити на 2010 рік “Слово Просвіти”, що я й сам зробив. Розумію, що, скажімо, в Києві в деяких центральних кіосках преси ще можна придбати цю газету. Хоч сам я часом ставав свідком доволі неприємних “мін” на обличчях продавців, коли хотів придбати “Слово Просвіти”, ніби запитую не про газету, а про шпигунську розвідку в чужій країні. Не можу збагнути, чому й досі, в ХХІ сторіччі, українськомовні видання (українськосвідомі за духом) видаються настільки небезпечно-ворожими для декого з киян-продавців кіосків, які, певно, читають здебільшого тільки “2000” або “Бульвар”. Сьогодні ми вкотре опиняємося в ситуації трагічного не-знання. Не відомо, хто за кілька місяців стане очільником України, ми не знаємо, якою в такому разі буде пріоритетна українська (чи тільки формально, чи й насправді у своїй суті). На відкритті меморіальної дошки Євгенові Поповичу Ліна Костенко делікатно пожартувала: “От якби прийшов Кличко та й відправив усіх цих кандидатів у нокаут”. На жаль, Клички не балотуватимуться на посаду Президента України. А обирати доведеться з “двох зол”, бо навіть вибір “проти всіх” може бути небезпечно перекинутий на користь кандидата Противсіх. Поява таких кандидатів — вияв того самого сюрреального абсурду, в якому проходить передвиборна кампанія 2009—2010, увінчана фінансово-економічною, пандемічною та моральноетичною чумою. Тому й важливо “застрахувати” ще цього року свій духовний простір на весь 2010 рік. І “Слово Просвіти”, по суті, — одне з видань, що зберігає граничну етику українського життя, концентруючи журналістську увагу на темах національної пам’яті, на цінностях роду й сім’ї, на важливості представлення української культури у світі. Вірю, що тижневику “Слово Просвіти” бути, а українському Слову жити на шпальтах цього важливого видання, роль якого вся Україна поки що так і не оцінила. І не лише як “просвітянський орган” має позиціонувати себе це видання, а як українська газета, яка працює задля утвердження основ національного буття. Вірю, що така журналістика — виважена, фахова, свідома, українська — вкрай потрібна, щоб ми з вами не потонули в морі інформаційної бездуховної брехні. Дмитро ДРОЗДОВСЬКИЙ
Читацьке віче · “Газета, яка працює задля утвердження основ національного буття”. · S. 7Originalseite ↗

ДОНЕСТИ НАЙУКРАЇНСЬКІШУ ГАЗЕТУ ДО МОЛОДІ

Ірина МАГРИЦЬКА, кандидат філологічних наук, доцент СНУ ім. Володимира Даля У вищій школі працюю вже дев’ятнадцятий рік, тож бачу, що між студентами-філологами початку 90-х і студентами, яких навчаю зараз, є певні відмінності. Раніше серед тих, хто своїм фахом обрав українську філологію, був чималий відсоток вихідців із села (для них українська мова рідна), тепер чомусь таких студентів — одиниці. Думаю, це зумовлено кількома чинниками: 1) у сільській місцевості, принаймні на сході України, швидкими темпами зменшується народжуваність; 2) у батьків сільських дітей значно менше матеріальних можливостей дати їм вищу освіту; 3) рівень знань тих, хто закінчив сільську школу, відчутно нижчий порівняно з тими, хто закінчив школу в місті (а це безсумнівна перешкода для вступу абітурієнта з села до ВНЗ). За моїми спостереженнями, в 90-х роках студенти виявляли більший інтерес до навчання, більше читали, конспектували і прагнули нових знань. Із сумом помічаю, що нині мало хто зі студентів іде до бібліотеки, щоб щось знайти, прочитати, законспектувати. До бібліотеки ідуть копіювати джерела, і потім на практичних заняттях лише зачитують із ксерокопії. Тому в нинішніх студентів слабко розвинена культура усного мовлення, вміння дискутувати, аргументувати й доводити власну думку. Можливість послуговуватися Інтернетом далеко не всім студентам пішла на користь: науково-методичних матеріалів, вміщених у всесвітній мережі, абсолютно недостатньо для ґрунтовного опрацювання навчальних тем, і половина академічної групи приходить на заняття з однією на всіх статтею, “скачаною” з Інтернету, часто не осмисленою. Прикро, але Інтернет отупляє студента — молодь перестає думати, а мріє лише відшукати вже готове, навіть якщо це курсова або дипломна робота. Про жодну наукову коректність, етику тут не йдеться: чужу працю видають за власну. У результаті філолог-четвертокурсник, який нічого не читає, може в конспекті лекції замість “Оксана Забужко” написати “Оксана Заглушко” (так йому почулися слова викладача) і в усній відповіді десятий (Х) з’їзд письменників назвати “ха-з’їздом”. А філолог, який не знає правил правопису, що їх мусить знати ще зі шкільної лави, може перенести кому на початок нового рядка… Мені як викладачеві важко буває знайти слова для коментарів подібних “помилок”. А згодом студенти-філологи (переконана, що не тільки філологи, і не лише в Луганську), які нічого не читали ні в студентські, ні в шкільні роки, ставатимуть учителями або фахівцями інших гуманітарних галузей і відповідно “навчатимуть” наступні покоління. Мені легше було працювати зі студентами 90-х, які у школі вивчали українське народознавство. Нинішній студент майже нічого не знає ні про матеріальну, ні про духовну культуру українців, а якщо про це десь щось колись і чув, то у відповіді на це питання напише приблизно таке (цитую письмову відповідь студента-першокурсника): “Є багато родинно-побутових обрядів, до котрих входить: весілля, голосіння, кохання, народження дитини”. Нещодавно як куратор я побувала в гуртожитку, де живуть мої студенти. Спілкуючись із ними, поцікавилася: які вони передачі слухають по радіо, дивляться по телевізору, які газети читають. Лише в кількох кімнатах є комп’ютер і телевізор. Радіо студенти якщо й слухають, то щось на кшталт “Шансону”. Про дротове радіо вони навіть не чули. А щодо газет — лише в одній кімнаті студентки мене порадували тим, що таки читають! І одразу ж я розчарувалась, почувши, що читають вони… “Безплатку” — місцеву газету, яка друкує лише рекламну інформацію. Не хочу сказати, що всі мої студенти такі: є серед них і допитливі, які намагаються більше знати, вміють аналізувати, мають творче мислення. Прагну доносити до них передусім правду про Голодомор, про інші не знані досі сторінки нашої історії, про справжніх українських героїв, про реалії сучасного життя. Із радістю констатую, що студенти, які вступили на наш факультет і торік, і цього року, за рівнем інтелекту й бажанням учитися набагато кращі за попередників (очевидно, дається взнаки вступ до університетів за результатами незалежного оцінювання). Із ними набагато легше працювати, бачиш позитивні результати своєї роботи, знаходиш відгук у студентських очах. А півроку тому принесла першокурсникам газету “Слово Просвіти”, ознайомила з її рубриками, деякими матеріалами. Дала студентам завдання проаналізувати мову газетних статей. Радила передплатити. Близько 20 студентів так і зробили, й тепер дякують, що мають можливість читати найукраїнськішу, з їхньої точки зору, газету, яка містить багато цікавої для них інформації, — змови, літератури, культури, політики і суспільного життя. Обов’язково ознайомлю й цьогорічних першокурсників зі “Словом Просвіти”. І рекомендую всім, хто працює зі студентами-гуманітаріями, зробити так само. Спілкування з нашою газетою допоможе молоді навчитися сприймати історію без спотворень, а сучасність — із розумом, правильно зорієнтує її в житті. І зробить те, в чому, безперечно, недопрацьовує наша держава: виховуватиме повагу молоді до гуманітарних цінностей, врешті, до самих себе як громадян держави Україна, а отже, й до самої України.
Читацьке віче · “Газета, яка працює задля утвердження основ національного буття”. · S. 7Originalseite ↗

ВИДАВНИЦТВА — НА ТРОТУАР?

Петро АНТОНЕНКО У Києві — скандал з виселенням на вулицю об’єктів культури, мистецтва, видавничої справи. Цього разу міська влада “наїхала” на відоме видавництво “Українська енциклопедія”. Через недавню сесію міськради було “протягнуто” рішення про розірвання угоди оренди видавництвом приміщення на вул. Богдана Хмельницького, 51-А. Запропоновано виселятися, хоч би й на тротуар, ще кільком організаціям, які орендують тут приміщення. Це головна редакція “Зводу пам’яток історії та культури”, пошуково-видавниче агентство “Книга пам’яті України”, редакція дитячого журналу “Соняшник”. Цьому й було присвячено пресконференцію в УНІАН. Директор “Української енциклопедії” Михайло Зяблюк розповів, що цей будинок видавництво займає вже понад півстоліття — від часу, коли колектив очолював Микола Бажан. Десятки років будинок був не просто видавничим центром, а одним з осередків духовного життя столиці. Але вже тривалий час видавництво працює в умовах облоги, під постійною загрозою виселення. Хоч, зазначив директор, за роки незалежності в Ук- Лідія ЖЕЛЄЗНА, м. Новодністровськ, Чернівецька обл. 9 листопада українські філо! логи святкували професійне свя! то — День української писемнос! ті та мови. Тому відчуваю за со! бою, так би мовити, фаховий обов’язок хоч кількома словами прокоментувати цю дату. Не довелося ламати голову, вигадуючи тему і персонажа, — ляп не забарився. Цього дня мене щиро потішив один телерепортаж на попу- Фото автора раїні так і не видано нової національної Української енциклопедії. Видавництво готове до такої роботи, але не за теперішнього фінансування. Навіть у цих напівфронтових умовах колектив працює, виходять енциклопедичні видання. Можливо, колись у держави “дійдуть руки” й до видання національної енциклопедії. Голова комісії Київради з питань культури і туризму Олександр Бригинець заявив, що віднедавна чи не головним у роботі комісії стала відчайдушна боротьба за збереження закладів культури, мистецтва, духовності. Дещо вдалося відстояти, наприклад, бібліотеку ім. Лесі Українки, ляльковий театр. Проте деякі установи захистити не вдалося. Рішення про розірвання угоди оренди з “Українською енциклопедією” та іншими організаціями спробували “протягти” ще на попередній сесії міськради. Тоді комісії вдалося призупинити це похапливе голосування. Але нещодавно його таки “проштовхнули” промерською більшістю голосів і, як завжди в таких випадках, без обговорення, з голосу, без належної мотивації. Начебто для потреб якогось фонду, але є підозра, що будинок перепродаватимуть, як це вже не раз бувало в столиці. Рішучу підтримку видавництвам висловили на прес-конференції Герої України Дмитро Павличко та Іван Драч. “Треба збурити громадськість на захист видавництв”, зазначив Іван Федорович. “Ми маємо гуртом стати перед цим будинком, захистити його і не віддати на поталу”, закликав Дмитро Павличко. Голова Комітету Верховної Ради з питань культури і духовності Володимир Яворівський був ще категоричнішим: “Ми маємо в Києві окупаційну владу, яка прагне зробити зі столиці безлике, люмпенізоване місто”. Доповнив сказане й заступник голови Державного комітету телебачення і радіомовлення Василь Шевченко, який зазначив, що рішення міської ради про розірвання договору оренди суперечить не лише постанові парламенту, а й відповідному Указу Президента, Закону України про оренду державного та комунального майна. Схоже, столична влада вважає, що закони й інші нормативні акти держави її не стосуються. Василь Шевченко нагадав і про інші ганебні факти, зокрема, про справжню “зачистку” Хрещатика від книгарень. Мало надії й на захисти в судах, зазначив Шевченко, тому залишається звертатися до найвищої влади — Президента, Верховної Ради, уряду. Держкомтелерадіо вже надіслав їм такий лист із проханням захистити видавництва й інші культурно-мистецькі об’єкти, на які вже накинули оком певні бізнесові структури. Схоже звернення учасники прес-конференції вирішили направити очільникам держави й від громадськості. Чи дослухається наша влада, бо їй зараз не до цього, хоч у передвиборних промовах чимало красивих слів на захист духовності? Невже це лише слова?
Читацьке віче · “Газета, яка працює задля утвердження основ національного буття”. · S. 7Originalseite ↗

Der Anfang dieses Textes kann unvollständig sein — mit der Originalseite abgleichen

PHILO LOGOS (ЛЮБЛЯЧИ СЛОВО)

лярному каналі. У ньому ішлося про те, що прем’єр-міністр Британського королівства у писаному від руки листі-зверненні до громадянки Англії припустився 20 (!) помилок. Цей факт неабияк розгнівав і засмутив місіс N, і вона написала куди треба гнівну й обурену відповідь урядові. І — о, диво! Прем’єр змушений був на всіх національних каналах привселюдно перепрошувати пані за свою “неповагу”. Найбільше дивує два факти: писаний від руки прем’єрський лист (чиновник, мабуть, хотів довести своє сумлінне виконання обов’язків, покладених на нього урядом, і ба — вийшов конфуз) і публічне перепрошування. Проводячи паралелі між “їхніми” і “нашими” керманичами, веду до того, що вітчизняна політична “еліта” не лише не вміє грамотно й точно формулювати думку, здавалося б, рідною українською мовою, а й вести власноручне листування з громадянами, “скинувши” цю частину роботи на референтів. Одразу згадуються оті “проффесорські” дебати про дві державні мови в Україні. Для початку вивчили б рідну, а вже потім зазіхали на сусідську…
Доля на тлі історії · “Просвіта” і Церква гуртувала всіх українців, закликала до жертовної праці, до любові”. · S. 8Originalseite ↗

ДИТИНСТВО — МОЯ

Богдана ПИЛИПЧУК Спомини, спомини… Моє дитинство, моя недоспівана пісня… Що писати? Життя — це довга дорога, на якій і терни, і квіти… Я йшла тою дорогою… Якась велика мета — несвідома, напівсвідома — все гнала мене з рідного села, з-під рідної стріхи в незнані світи… Може, під впливом тих книжок, які часто приносив тато із бібліотеки “Просвіти”, а може, під впливом мами, двох братів, які часто згадували про свою науку у Львові, в академічній гімназії, а потім пішли в Українські Січові Стрільці, щоб здобути Українську Державу. Один із них був учителем у “Рідній школі”. Московські людолови замордували його в Замарстинівській тюрмі Львова. 1927 рік. Ще рідна українська земля після світової війни зализує рани, а в селі Задвір’ї вже працює сезонний дитячий садочок при читальні товариства “Просвіта”. Нас, двох маленьких дівчаток, туди веде мій добрий тато. Ще одна сестричка має півроку, і моя дорога матуся лишається з нею в хаті, хоч до війни була у “Просвіті” активісткою. В хорі співала, і в драмгуртку виконувала головні ролі. Щоліта Львівське педагогічне товариство “Рідна школа” організовувало по всіх селах при читальнях “Просвіти” сезонні садочки, які закінчувалися святом Матері Божої 28 серпня, дитячим виступом. Діти знайомилися в садочку з природою, історією рідного краю — казки, вірші, співи, танці. Дітям прищеплювали любов до Бога, до України, до праці. У неділю всі разом ішли до церкви. 1929 рік — пора мені та моїм ровесникам іти до школи. У селі дві школи — українська (так звана руська) і польська (польську колонію мазурів прислав уряд після війни з корінної Польщі). На українській землі — Польська держава. Удвох школах були польські вчителі. Батьки хотіли “Рідну школу”, але уряд не давав дозволу. Ми, діти, вчилися таємно по хатах. У кінці шкільного року з батьками їхали у Львів до “Рідної школи імені короля Данила”, складали іспити (контрольні задачі), діставали свідоцтва. Так я вчилась у першому і другому класі. Почалася пацифікація, учителів заарештували, і більше до нас вони не повернулися. У третій клас пішли в українськоруську школу, де я навчалася до шостого. Після шостого класу всі мої однолітки, крім мене, навчалися у Львові. Я пішла вчитись у сьомий клас в польську школу, де вчителі на перерві не дозволяли розмовляти українською мовою. Це скріплювало наші сили, росло завзяття і міць, ненависть до ворогів… Малі діти скоро ставали дорослими… “Вчися, дитино, хай розум не спить. Чого навчишся — вода не забере, вогонь не спалить…” Крім школи, ще була Церква і “Просвіта”. Там ішла просвітницька праця. Всі мали заняття — від найменшого до найстаршого. При “Просвіті” були товариства: “Рідна школа”, “Союз українок”, “Сільський господар”, спортивне — “Сокіл”, протиалкогольне — “Відродження”, драматичний гурток, хори (просвітянський і церковний), при церкві — “Марійська Дружина”, ще й крамниця (кооператива) “Власна поміч” і молочарня. Взимку відбувався “Хліборобський вишкіл молоді” — вчили не тільки розводити сади, плекати тварин, вирощувати буряки, сою, а й українську історію, географію, літературу. Були різні курси: гігієнічні, куховарські, кравецькі, вишивки, трикотажу. Приїжджали інструктори зі Львова, працювали студенти. У кожній хаті були часописи (газети) для дорослих і дітей. Це все було в моєму селі та в усіх селах кругом. Ми, діти, до всього були цікаві, все хотіли знати, у всьому брати участь: у виставах, концертах, національних святах, фестинах. Я малою ученицею на концерті вшанування Тараса Шевченка читала вірш “Розрита могила”, а були ще вірші “Лічу в неволі дні і ночі”, “Б’ють пороги” та інші. 1939 року, як прийшли московські “визволителі”, на концерті пам’яті Тараса Шевченка говорила вірш “Катерина”. Мав мій тато великий клопіт, бо я вивчила не той вірш, який мені дали. Довелося директорові школи на зборах пояснювати, що то були царські москалі, а не радянські. Дороги життєві нашого українського бездержавного скромного народу: які вони складні, тернисті. Хто його тільки не нищив: гуни, хозари, половці, турки, татари, “добрі” сусіди — москалі, ляхи, мадяри… А ми живемо на роздоріжжі, мов той фенікс, воскресаємо з попелу. Нас дуже багато розкидано по всіх континентах. Світові несемо хліборобську культуру, просвіту… Свою землю тільки обороняємо від ворогів, яких у нас так багато. Споконвічна квітуча земля спотворена Чорнобилем, заводами-гігантами, без яких міг би наш народ жити. Чому все так? Тисячі разів ставила собі запитання: чому ми не господарі на рідній землі, нам Богом даній? Тисячі причин, а може, менше? Ми дуже гостинні, всім довіряємо. Хто приїде в гості — нас із рідної хати виганяє. Із подругами Чому? Українців поляки в корінну Польщу висилають, москалі всіх українців — у Сибір, а самі на наших землях панують. Чому? Відповідь намагались дати наші провідники: полковник Євген Коновалець, Степан Бандера, генерал Роман Шухевич, отаман Симон Петлюра, Микола Міхновський — усіх їх убила проклята Москва. Тисячі, мільйони жертв. Боротьба ще не закінчена, пам’ять ятриться свіжими ранами. 1920 рік — закінчилася світова війна. Усі народи стали господарями на своїй землі. Наш край — у неволі, в ярмі. Немає спочинку. Під проводом полковника Євгена Коновальця утворилась Українська військова організація — УВО, яка не дозволяла Польщі закріпитися на українських землях. 1929 рік — постала Організація Українських Націоналістів, у якої бойовий клич: “Здобудеш Українську Державу, або загинеш в боротьбі за неї”. У міжвоєнному часі — 1929—39 роки — тривала політично-виховна робота серед молоді. Народ гуртувався. Працювали громадські організації. То був бурхливий час. Ішла боротьба за існування українського народу. Дітям за всяку ціну треба було вчитися в гімназіях, фахових школах, у різних майстернях. Між українцями і поляками була велика, тайна і явна, боротьба за навчання, за місце праці. Утворювали приватні, платні школи, працювала кооперація, приватні майстерні, підприємства. “Просвіта” і Церква гуртувала всіх українців, закликала до жертовної праці, до любові. “В єдності сила народу”, “Свій до свого по своє”… Про ті часи багато написано. Хоч у час світової війни ми не здобули власної держави, народ гуртувався. За десять років наполегливої праці ОУН виховала чудову молодь. Коли настав слушний час, не завагалась віддати життя в боротьбі з німецькими і московськими ворогами за волю України… 1939 рік. Німецько-польська війна тривала півмісяця, і Польщі не стало. Польською державою мирно поділилися Москва і Берлін. “Визволили” нас москалі. Почався грабунок. Перестали існувати всі суспільно-культурні товариства. У підпіллі зосталась одна ОУН. Почались арешти, виселення в Сибір усіх тих, кому дорога була Україна… 1941 рік. Війна між гітлерівською Німеччиною й сталінською Москвою була для НКВС такою несподіваною, що енкаведисти, втікаючи, в жахливий спосіб закатували по тюрмах усіх політичних в’язнів. Море трупів понівечених, які розкладались, які не можна було пізнати… Серед рідних — плачі, жах, який не можна описати… Фронт відійшов на Схід, “непобєдіма красна армія” кидала зброю, масово здаючись німцям у полон. 30 червня 1941 року. ОУН під проводом Степана Бандери, Ярослава Стецька у Львові проголосила Акт відновлення Української Держави. У Моршинській церкві. 2004 р. Ми вільні! Скрізь синьо-жовті прапори. Уряд Ярослава Стецька перебрав владу в свої руки. Відновлювалося громадське життя. Для німців це була велика несподіванка: відвойовані у Москви українські землі планували зробити своєю колонією. Гітлер вимагав від провідника Степана Бандери відкликати Акт проголошення Української Держави. Степан Бандера відмовився. Німецька поліція заарештувала уряд. Він опинився в Богдана Пилипчук німецькому концтаборі. ОУН перейшла у підпілля, готувалася до боротьби з німецькими загарбниками. Я в той час у Львові працювала на базі Окружного союзу “Кооператив”. Зі мною працювали молоді хлопці — сусід Юлько Скавинський і Богдан Куницький, син адвоката із сусіднього містечка Глинян. Богдан навчався в Українській академічній гімназії, 1940 року його заарештувало НКВС, засудило в процесі “59” на 10 років. Коли його везли разом із політв’язнями в Сибір, на пересилці в Бердичеві німці бомбили тюрму. Богдан із товаришами вирвався на волю, повернувся додому і став працювати в Союзі “Кооператив”. Богдан познайомив мене з Мирославою (Мірою) Чуйко, яка була членом “Юнацтва” ОУН. Вона стала моєю провідницею, проробляла зі мною матеріали про завдання ОУН. Я вивчила Декалог українського націоналіста, 44 правила поведінки, вивчала історію України, географію, літературу, правила конспірації, ходила на зв’язок, виконувала завдання організації. Почався шкільний рік, я звільнилася з роботи, пішла навчатись у хімічну школу, потім перейшла в торговельну. По закінченні працювала друкаркою в Ревізійному союзі “Кооператив”, у редакції “Господарського кооперативного часопису”, продовжуючи працювати в робітничій юнацькій сітці. Моєю провідницею стала Ганна Дубиняк, студентка медінституту. Ми організували свідомих дівчат з різних установ, з ними проводили політвиховну працю. Я вдосконалювала знання за сприяння політвиховниць Ганни Курило, Катерини Зарицької (“Мала”). Підтримувала зв’язок із дівчатами, передавала їм свої знання, виконувала різні доручення організації: розповсюджувала літературу, працювала в товаристві “Сила”, в читальні “Просвіти” біля церкви св. Юра. Після вишколу ми прийняли присягу в присутності провідниці “Думи” і провідника “Лисогора”, продовжували виконувати свої обов’язки. 1943 року дістала через провідницю “Думу” наказ Проводу переходити в підпілля на Тернопільщину. Зголосилася до провідника “Уласа” в книгарню м. Підгайці на Бережанщині. Тут познайомилася з подругою “Гомін” і сільськими дівчатами-юначками. Провід Тернопільщини організував ідеологічно-червонохрестівський вишкіл, який проводили провідниці “Цека” — Оля Сліпа й “Уляна”. Після вишколу я працювала в Чортківській окрузі в розпорядженні обласної провідниці “Юнацтва” “Іскри” — Мирослави Юрчинської. До Чортківської округи належа- Богдана Пилипчук — “Мирослава”, “Віра”, “Криця” — народилась 20.09. 1922 р. у с. Задвір’я Буського району на Львівщині, в багатодітній хлібороб! ській сім’ї. Народну школу закінчила в рідному селі, середню — у Львові. Бра! ла участь у суспільній праці в рідному селі: в товаристві “Просвіта” — “Сокіл”, хор, драмгурток; “Марійській Дружині”. Член “Юнацтва ОУН”, із 1941 р. — в робітничій сітці Львова. У підпіллі в Тернопільській області — з 1943 р. Миро! славу заарештували 1948 року в Дрогобичі, засудив Львівський Воєнний три! бунал за статтями 54 1!а, 11 на 25 років таборів, п’ять років позбавлення пра! в. Відбувала покарання в Сибіру — Тайшетському ОЗЕРЛАГу. Звільнена 1956 р., мешкала в Долині, працювала в лікарні. Із 1971 року живе у Львові.
Доля на тлі історії · “Багатотисячна героїчна армія УПА понад десять років вистояла у боротьбі з московським загарбником”. · S. 9Originalseite ↗

НЕДОСПІВАНА ПІСНЯ

У повоєнні роки ло п’ять повітів: Борщів, Заліщики, Бучач, Копичинці й Чортків. З “Іскрою” ми зустрілися в сестер-черниць. Вона вже мала великий досвід підпільної праці. Відважна, ідейна, скромна, освічена, серцем і душею віддана Україні, змінила моє псевдо “Віра” на “Криця”. Зробили кілька вишколів із повітовими, районними юначками в селах Ягільниці, Циганах, Сапогові, Кудренцях, Розсохачі, інших. Напружена праця тривала. Юначки заготовляли продукти харчування, лікарські рослини, бинти з домашнього тканого полотна, ходили на зв’язок, розповсюджували літературу. Скільки недоспаних ночей, все в дорозі, в дорозі… У теренах німці влаштовували облави, забирали молодь на роботи в Німеччину. Ми налаштували зв’язок у Гримайлівські ліси, куди відходили молоді хлопці у Повстанську Армію. Народ по селах у всьому допомагав, — усі як одна родина. Хлопці масово ішли на Волинь в УПА, знаючи, що Москва їх не пожаліє. Скільки в них завзяття і любові до рідного краю… 1944 рік. Наближався фронт. Було видно заграви, чути далекі відгуки війни. Лютневий ранок, негода: топиться сніг, болото. Сунуться московські “визволителі”, як чорна хмара, на нашу землю. Фронт зупинився на річці Стрипі майже на півроку… Уже є жертви — загинув окружний провідник “Еней”. Ми, “Іскра”, “Гуцулка” і я, хоронимо його вночі на Чортківському цвинтарі. Ще багато було жертв, доки фронт посунувся на Захід. За фронтом прибула совітська адміністрація з тисячами енкаведистів, з московськими партизанськими відділами “рубахою”, які вміли тільки грабувати мирний народ. Почались арешти, виселення в Сибір, облави. Повстанці гинули, але не здавалися… Багато книжок написано про ті героїчні часи, а ще більше буде написано. Багатотисячна героїчна армія УПА понад десять років вистояла у боротьбі з московським загарбником, не маючи власної держави, з такими світовими потугами, як Німеччина і Росія. То була така героїчна епоха, якої світ ще не знав. Ідея українського народу вічно жива. Друга половина 1944 року, фронт відійшов на Захід. Україну зайняли відділи НКВС. Облави, арешти — помагала їм більшовицька партизанка “рубаха”, “червона мітла”. В ОУН настали великі зміни. На місці повітів утворено надрайони і райони. Ліквідовано сітку “Юнацтво”. Юначок передано в актив. Скріплено зв’язок, санітарну службу УЧХ, господарську частину. Провідниця “Іскра” інформувала про дальший напрям праці. У Чортківській окрузі залишалася “Марта”, “Мотря”, “Леся”, “Мирослава”, інші. “Гуцулка” і “Криця” повернулися у свої терени. Я вже в рідному селі. Два тижні як несподівано помер мій батько через передозування ліків. Мама не хотіла подавати в суд, бо ще не закінчилася війна, ніхто не поверне їй чоловіка, дітям батька. Ще мама розказувала, що під час Різдвяних свят загинули в криївці біля церкви найкращі молоді хлопці. Зрадив їх поляк “Явір”, який здався НКВС. Багато людей через нього потерпіло. Мама просила, щоб я не приїжджала в село, бо ніхто нічого не знає про мене. Уранці поїздом виїхала у Львів. У неділю у Львові в Преображенській церкві зустріла подругу Льоню. Вона розказала, що все дуже змінилося. По селах — великі облави. Провідниця “Дума”, яка висилала мене у підпілля, виїхала на Захід. Було завдання: хто не розконспірований, може піти до праці, щоб легально продовжувати виконувати завдання організації. Льоня навчалася у педінституті. Я праці не знайшла, вступила у фельдшерсько-акушерську школу та вечірній десятий клас. На основі довідки зі школи в районі Глинян виробила паспорт. У десятому класі зустріла Марію Баран, яка мешкала в професора Зубрея на площі Юра. Я не мала помешкання, і дружина професора дозволила жити разом із Марією. У червні почалися іспити в середній школі. Я залишила навчання в фельдшерсько-акушерській школі. Склала іспити на атестат зрілості, вступила на перший курс української філології, закінчила його. Час був дуже тривожний, пропадали люди вдень і вночі. До села більше не показувалася. Часом їздила на Дрогобиччину, в село Грушів. Там дружина брата моєї мами працювала вчителькою. Її чоловіка ще у вересні 1940 року заарештували і замордували в Львівській Замарстинівській тюрмі. Тітка 1943 року з братом і малою донечкою вибралися зі Львова на Захід. Їхати далі передумали, лишилися в Грушеві. Брат почав працювати директором Грушівської початкової школи (там ще була друга неповносередня школа, село мало три церкви), а тітка — вчителькою першого і другого класів. Одного разу у Львові зустріла провідницю “Марту”, розказала про себе. Вона за- Із товаришами в Долині питала, чи не можна час від часу бувати в моєї тітки. Я знала, що тітка дуже добра, сама колись потерпіла, і не відмовить. “Марта” приїжджала кілька разів, робила квіти і возила на базар продавати. Під час вакацій у Львові зустріла сестру Любу. Вона вступала в університет, не пройшла за конкурсом. Працювала в селі, дала мені свій атестат, щоб мала хоч якийсь документ при собі, бо в селі за мною вже розпитували. Приїхала в Грушів, розказала тітці. Вона порадилася з братом, і той вирішив узяти мене до праці у школі. Написала заяву, директор домовився із завідувачем РВНО Литвиновим, який зарахував на роботу з умовою, що вступлю заочно до Дрогобицького педінституту. Так я почала працювати учителькою другого класу, тітка продовжувала вчителювати у першому (по селах ще не вистачало учителів). Вела природничий гурток і фізкультуру. Праця подобалася, ніхто мене не контролював (така робота колись була моєю мрією, але не за таких обставин). Раділа, що можу розказати дітям про нашу історію, князів, козаків, про славне минуле України, про письменників. Школярам було дуже цікаво, хоч я знала: щохвилини все може скінчитися… Боротьба затягувалась, повстанці гинули, але не здавалися. “Шміраки” лазили по селах, грабували людей, часто чути було тут і там стріли. Тривали виселення родин повстанців на Сибір. Я подала заяву до Дрогобицького педінституту на заочне відділення. Відбула місяць на настановчій сесії. Склала вступні екзамени, і мене зарахували на заочне навчання — перший курс української філології. Ще за німців у торговельній школі зі мною вчилася односельчанка Марія Савчин. Знала, що вона працює в “Юнацтві”, а про мене вона, напевно, здогадувалась, але ми ніколи на ту тему не розмовляли, дотримувалися конспірації. Закінчивши навчання, ми розійшлись. Майже шість років одна про другу нічого не знали. Зустріч з академіком Ніною Вірченко (крайня праворуч) Минули вакації, я працювала в школі в Грушеві. До мене з Польщі з поштою для проводу приїхала товаришка моєї двоюрідної сестри Зена. Вона хотіла зустрітися з Марійкою Савчин. Я їй сказала, що від 1942 року її не бачила і не знаю, де вона. Щось вона тоді про неї розказувала, те все мені було чомусь підозрілим, івона з нічим від’їхала. Мені стало дуже гірко… Навпроти школи була маленька церковця, в якій колись з’явилася Матір Божа. Підсвідомо звернулася до неї: Мати Божа, благаю Тебе, поможи мені, бо дуже мені сумно… Одного разу прийшла зі школи втомлена, прилягла, задрімала. Тітка збудила мене. Бачу спросоння — в хаті гості. Хто вони? Встигла ще зажити отруту. Вивели з хати на город. Пішли мовчки в напрямку села Добрівляни. Один з них спитав про “Марічку”, і я зрозуміла, що чекають на неї. Зайшли в невеликий лісок. Малий хлопець приніс у банці молоко, подали мені, ковтнула, бо вже язик не повертався. Мене звалив сон. Розбудив гуркіт машини, мене схопили, дротом зв’язали руки, кинули у вантажівку. Так я опинилася у Львові в тюрмі, на вулиці Лонцького. Почалося слідство. Довго мовчала, знала, що пощади не буде. Господи, в руках Твоїх моя доля, нехай діється Твоя воля. Шкода, що нічого доброго не зробила для України. У сім’ї я найстарша, діти ще малі, батько помер. Сиджу в одиночці в підвалі. Думки роєм обсіли. Журюся, що із Зеною. Чи вона на волі?.. Хтось із сусідньої камери стукає, не спішу відповідати, бо надзиратель біля дверей. Згодом питаю: хто? — Я Любомир чи Любко. Але в ту хвилину відчиняються двері, мене викликають на слідство. Слідчий щось питає. — “Ми тебе шукали під землею, а ти совєтських дітей портіш!” Мене мучили, вимагали: “Ти знаєш великих керівників підпілля по городу Львову, говори, говори”. Довго тяглися дні й ночі на слідствах, питання ті самі. Знала, що нічого не доб’ються і не доведуть, бо на Закерзонні не була, і з “Марічкою” ніде не зустрічалася. До кінця слідства не отримувала передач. Суконка через “прожарку” порвалася, перед окровавлений, зробився, як бляха. Щоб дістати голку, оголосила голодівку, три дні промучилася, але голку дали. Закінчилося слідство, мене перевели з одиночки в камеру, де було четверо дівчат. Скоро викликали на суд. Воєнний трибунал засудив за статтею 54-1-а, 11 на 25 років позбавлення волі, ще п’ять років позбавлення громадянських прав. Касації не писала, помилування не просила. Невдовзі відвезли мене в тюрму “бригідки”. Камера велика, ще й переповнена — тісно, спекотно, душно. Одна дівчина витягла з-під “параші” хрестовину (підставку), вибила всі вікна, ми легше зітхнули. В’язні оголосили голодування. Скоро всіх вивезли на пересильний пункт. Там від рідних дістала білизну, плащ і чоботи. Була дуже виснажена — шкіра і кості. Молилася, щоб Мати Божа мені допомогла, скріпила мої сили. Вірила, що все найгірше позаду. Як ще жива, то тільки молитва мене врятувала. Довго на пересилці не були, нас посадили в товарні вагони, повезли в Росію, в Сибір. Я опинилася в Іркутській області в Тайшетському “ОЗЕРЛАГу”. Призначили в лісоповальну бригаду. Зима. Почалися сильні морози. Ми — вже не люди, а номери. Мій — Щ-775. Норми виробити не в силі. На день 300 грамів глевкого хліба, черпак баланди — крупа за крупою бігає. Усі зими на лісоповалі. Літом — кам’яний кар’єр, земляні роботи, будова водонасосної станції, землянок, залізниці Братськ— Комсомольськ, робота на слюдяній фабриці. Після смерті Сталіна — ката народів, почали в’язні забастовки у Воркуті, Норильську і Казахстані. Знов полилася кров… Приїхала в Тайшетські табори комісія переглядати справи. Мені зняли 15 років. Останні роки допрацювала, і в грудні 1956 року звільнилася. Приїхала до матері, прописки не дали, тільки наказ: до 24 годин повернутися назад у Сибір. Декого прописували за 100 кілометрів від обласних центрів. Довго не мала пристанища в Україні. Запрошувала мене подруга Льоня в Анжеро- Судженськ. Її після табору вислали до матері на поселення. Не мала сили вертатися добровільно в Сибір, покидати рідну земленькугодувальницю. Сердечна мати моєї подруги з таборів Адріана Воробець дивом помогла прописатися в Долині. Я закінчила фінансову школу в Стрию і працювала в Долинській райлікарні. Після 14 років мене вигнали як незаконно прописану. Поїхала до Львова, й у великому місті згубилася. Допрацювала до пенсії завдяки добрим людям і подрузі Наталії Козак. Боже провидіння дало сили, що щасливо зустріла незалежність України, скроплену кров’ю українського народу. Долучилася до суспільної праці. Нелегко вдається розбудова України. Зруйноване війнами господарство. Втрачено правдивих господарів рідної землі, але ми є, нас визнав світ. Тут наші предки лишили свої сліди — добрі діла. Ми йдемо їхніми слідами, і тепер усе залежатиме від наших вчинків, нашої любові до рідної України. Нехай Господь благословить нашу працю.
Мова єдина · “Слід, залишений Грінченком в історії української культури, по-справжньому неперебутній”. Анатолій Погрібний · S. 10Originalseite ↗

Fortsetzung von einer früheren Seite — Seitenausschnitt

рела — Грінченкового Словника. І не тільки українська. Приклад знаходимо у Юрія Шевельова. Жовтень 1952 року. Американський славіст Р. Якобсон узявся надрукувати працю Юрія Шевельова про походження білоруської мови і запропонував своєму студентові Єфраїму Левіну, знавцеві російської й англійської мов, перекласти її з української англійською. Студент Левін узявся за переклад, хоч і не знав української мови. Про це Ю. Шевельов у праці “Мої зустрічі з Романом Якобсоном” розповідає так: “Він дістав словник Грінченка і так зробив свій переклад. Правда, примірник Грінченка, що він мав, був гортаний так часто і так енергійно, що при кінці Левінової праці він увесь розсипався на поодинокі шматочки з дуже потерпілими берегами. Коротко кажучи, це була героїчна праця, вона забрала Левінові добрий рік часу, до осени 1953”. Поставмо кілька запитань, виходячи з цитованого фраґмента. Виявляється, в середині ХХ ст. бібліотеки (і приватні особи) США не мали з УРСР жодного пристойного перекладного українсько-російського словника, якщо довелося звернутися до Словника Грінченка? Невже і досі дехто вважає, що тоді в Україні були такі словники? А чи всі й тепер в Україні вірять, що українці вільного західного світу, як зіницю ока, берегли і вивчали свою святиню — Словник Грінченка? Хіба не є цей уривок з наукової статті вченого взірцем точного, вишукано тонкого, толерантного і глибокого за змістом мовлення, що варто наслідувати? Як талановитий аналітик Юрій Шевельов завдяки глибоким знанням і професійній інтуїції безпомилково виокремлює знакові явища і постаті серед незміренної кількості подібних. Пафос і сенс своєї діяльності великий учений бачив у “піднесенні індивідуального”, а не в пошуках “спільного знаменника”, чим завжди був заклопотаний Р. Якобсон, який, за словами Ю. Шевельова, “гребував українськими речами, аж до читання текстів своїх підшефних авторів”. За виваженим твердженням Ю.Шевельова, Грінченків “словник став sui generis (з латини своєрідний, особливий) зведенням української літературної мови, а також до певної міри визначив на майбутнє принципи й підвалини її стандартизації”. У чому ж Юрій Шевельов побачив своєрідність, особливість Грінченкового Словника? Передусім у тому, що він відбив “суто народну мову, без “кованих” слів, що стали з’являтися після 1870 р.”, а також у тому, що в ньому “майже завжди зазначено місцевість, звідки походить слово”; попри зібрання “запасу слів живої мови (переважно сільської), словник зумів уникнути надмірної реґіональності”; подано не тільки лексику, а й українську фразеологію з поясненням її походження; це не просто словник перекладного типу, а й у багатьох випадках з тлумаченням російською мовою значення українських слів; “Грінченко включив до свого словника цілу низку слів з галицьких джерел”, бо він так сформулював і втілив у життя свій мовний ідеал: “Мова тоді тільки буде і найкращою, і найрозумнішою, коли в основі її буде народна мова Наддніпрянської України з потрібними додатками з народної мови буковинців або галичан”; Б. Грінченко мав велике застереження щодо введення до словника новітніх запозичень з інших мов, а тому включив до нього лише давно засвоєні слова на кшталт адреса, пошта тощо; “у найвичерпнішому з передреволюційних словників, словнику Грінченка” зафіксовано низку слів (напр., доповідь, гурток, уряд, установа і т. ін.) з відмінним від теперішнього значенням; Грінченко обережно й виважено вводив термінологічну лексику, особливо запозичену, вважаючи цю проблему дуже діткливою; майже стовідсотково в ньому “збережено закінчення 'и в родовому
Мова єдина · “Слід, залишений Грінченком в історії української культури, по-справжньому неперебутній”. Анатолій Погрібний · S. 10Originalseite ↗

ПРО ВЕЛИКОГО — ВЕЛИКИЙ До 100-річчя Грінченкового Словника

Таїса БУРЛАКА, викладач Київського університету імені Бориса Грінченка Ми щодня, щохвилини стоїмо перед вибором. Але не кожному з нас дано завжди відрізнити вартісне від минущого, велике від потворного. Тому, як сказала Олена Теліга, задля вміння “бачити справжнє обличчя велетнів, треба бодай трохи піднятися до їх рівня і мати в собі хоч щось з їх відваги”. Таку високу місію піднімати нас до велета України — Бориса Грінченка спроможне невелике число українців. Серед них — Юрій Шевельов (1908—2002), найавторитетніший учений-мовознавець ХХ століття. Він “зробив для української мови те, що Грушевський зробив для української історії”. Саме Ю. Шевельов увів українську мову в світовий контекст, де серед видатних українців вивищується славетне ім’я Бориса Грінченка. Саме Ю. Шевельов, який захищав свої позиції “методами наукового доказу і чесного оперування фактами”, чотиритомний українсько-російський словник Грінченка визнавав вершинним і неодноразово на нього посилався. Саме Ю. Шевельов, досконало освоївши глибини Грінченкового (і не тільки) Словника, зумів побачити в ньому привабливі риси винятковості й виніс ще ніким не спростований вердикт: “Вагу Грінченково' го Словника з його 68 тисячами гнізд ледве чи можна переоцінити”. ЗА КАДРОМ Залишимо поза нашою увагою проблеми, деталі, пов’язані з підготовкою Грінченкового Словника, окресливши факти. Коли 1862 р. закрили журнал “Основа”, де за ініціативою П. Куліша почали збирати словникові матеріали, стара київська Громада з 1864 р. стала їхнім власником. Працю над матеріалами для словника (збирання, систематизація, редагування тощо) хоч і повільно, з перервами, але поступово продовжували, а керували нею мовознавці П. Житецький, В. Науменко, Є. Тимченко. Так тривало до 1902 р. Із 1884 р. у сфері духовного життя українців стрімко піднеслася надзвичайна, могутня постать Бориса Дмитровича Грінченка — освітянина, письменника (поета, прозаїка, драматурга, публіциста), журналіста, фольклориста, науковця, перекладача, упорядника і видавця, громадського і партійного діяча (член УРП). Не помітити цього було неможливо. Високо оцінивши енциклопедичну обізнаність, грандіозну працездатність і працелюбність, українотворчу спрямованість усього доробку Б. Грінченка (в умовах бездержавності України, усіляких перешкод і заборон), українські вчені й громадські діячі зупинили свій вибір на Грінченкові, запропонувавши йому очолити остаточне впорядкування і редагування матеріалів майбутнього українсько-російського словника. І не помилилися. Після сумнівів і вагань Б. Грінченко прийняв пропозицію. А коли його радниками зголосилися бути видатні мовознавці Павло Житецький (1837—1911) і Кость Михальчук (1840—1914), Борис Грінченко з 1902 р. поринув у вир копіткої, часом невдячної роботи (подолання цензурних рогаток, заборон, науково-практичних неузгодженостей тощо). Усього за чотири непередбачувано тяжкі роки, тобто 1906-го, підготовлені матеріали направили до найвищого в Російській імперії професійного центру — Російської академії наук. Їм було присуджено другу премію М. І. Костомарова “за лучший малорусский словарь”. За рік остаточних погоджень, уточнень довгоочікуваний “Словарь української мови” за редакцією, упорядкуванням Бориса Грінченка з додатком його власних матеріалів почав виходити: 1907-й — I том (А-Ж), 1908-й — II том (З-Н), а 1909-й — III (О-П) і IV том (Р- Я). Цей “Словарь української мови”, надрукований “у дещо видозміненій кулішівці справив колосальний вплив на процес нормування української літературної мови” (І. Фаріон). Сьогодні, у 100-літній ювілей, бунтівна сила і велич Грінченкового Словника продовжує хвилювати його вірних друзів і недругів. Чому? ОСОБЛИВИЙ Українська інтелігенція уже ціле століття звертається по консультацію, пораду і науку до єдиного незамуленого українського джевідмінку однини іменників третьої відміни, що є останнім бастіоном форм на 'и” (напр., Налетіли гуси з Руси — Т. 4, С. 89; Тільки ж мені до любови, що чорнії брови — Т. 2, С. 387); збережено початкову букву И у питомих і давно засвоєних словах (див. Т. 2, С.192—194). Особливо в тому, що Грінченкові вдалося великими зусиллями домогтися значних поступок Російської академії наук стосовно правописних норм, а саме: послідовне вживання літери ґ; вживання букви і замість ять, е; вживання апострофа замість ь; вживання літер йо і ьо замість ё. Якщо ж зібрати перелічені індивідуальні риси Словника, то вони вкладаються в ємний вислів Юрія Шевельова: “Весь матеріал нормалізовано щодо фонетики, морфології й наголосу”. Це означає, що Б. Грінченко вперше в українській лексикографії початку ХХ ст. для вираження української психіки як душі кожної національності ретельно й обґрунтовано сформував “її зовнішню оболонку, образно кажучи, одяг, що припасований до її внутрішньої природи” (І. Фаріон). Тим, що “свідомість окремішності Грінченко прищеплював”, і виявився його Словник таким неприйнятним та небезпечним для різного штибу русифікаторів усього ХХ століття. А великий гуманітарій, мислитель і патріот Юрій Шевельов за унікальність і безцінність Словника зачисляв Бориса Грінченка до одного “із трьох індивідуальностей, які визначили розвиток української літературної мови, тобто її норми на всіх рівнях”. Ці три імені — Тарас Шевченко, Борис Грінченко й Олекса Синявський. І далі Юрій Шевельов стверджував: “Якщо Тарас Шевченко заклав перші загальнонаціональні основи літературної мови своєю геніальною інтуїцією, а Борис Грінченко своїм методичним підходом і впертою працьовитістю, то Олекса Синявський, як науковець, вніс у процеси нормалізації мови глибоке знання, науковий досвід і розуміння тенденцій розвитку”. До такого висновку дійшов Ю. Шевельов у зв’язку із забороною “Українського правопису” 1929 р., репресіями 30-х років та розстрілами співавтора “УП” Олекси Синявського і його послідовників. Який дивовижної точності й сили ланцюжок трьох поколінь великих подвижників української справи вибудував Юрій Шевельов! Так, Юрій Шевельов увиразнює мовотворчі звитяги Бориса Грінченка, закликаючи до плекання духовної самостійності. Воістину, “найкраще оцінити Великого може Великий, хто сам долав моря й опанував ту стихію”(за Є. Сверстюком). ЗАМІСТЬ ВИСНОВКІВ А тепер запитаймо себе, чи прислухаємося ми до мудрої поради Юрія Шевельова: “Мовознавці і не'мовознавці, що дбають за збереження української мови, можуть бути стривожені зникненням у ній багатьох продуктивних рис, що визначають її своєрідність”. Це запитання хочеться адресувати декому з організаторів і виконавців Свята українського словника, що відбулося 22 жовтня 2009 року. Там почули ми дивовижні речі. Наприклад, директор видавництва “Словники-самобранки” Сергій Панченко з нотками суму рапортує: “За останні роки було в нас розроблено та видано понад 60 словників, що насправді мало”. А В’ячеслав Бусел, головний редактор видавництва “Перун”, на цьому святі щиро зізнається в тому, що “в Україні з дня смерті наших видатних лексикографів Жлуктенка і Білодіда припинилося словникарство і почалася сурогатна його заміна. Фізик Широков (директор Українського мовно-інформаційного фонду НАН України) і ваш покірний слуга (цебто В. Бусел), який теж за освітою фізик, тягнучи цей віз, запізналися з такою проблемою: потрібно створювати галузеву термінологію” (Див. “СП”, ч. 43, с. 9). Наведені волання видавців на Святі українського словника викликають сумні роздуми і принаймні з десяток “чому?” Чому на цьогорічному Святі українського словника не знайшлося місця для Словника Грінченка, якому виповнилося 100 років? Чому від видавців чуємо вселенський плач за білодідами — видатними (?) лексикографами сумнівної орієнтації й репутації? Чому в лексикографічній справі перша скрипка належить фізикам, а не такого рівня мовознавцям, які від часу Грінченкового Словника підняли планку словникарства на недосяжну висоту? Чому не чути голосу молодих лексикографів? Невже серед них “геніїв немає? А що, як є, зацькований, а є? А що, як він між нами ходить, геній”? (Із Л. Костенко). Чому проблема створення галузевої термінології стала раптом новою? Та цій проблемі вже мало не 100 років! Тож пізнаваймо наших велетів — Бориса Грінченка, Юрія Шевельова та інших. Щоб не перервався зв’язок між поколіннями, ми мусимо знати, що для Великих головною в житті була “дорога об’єктивної пошукової думки, очищеної від фальші і лукавства”. І будьмо завжди їм вдячними “тим, що збе' регли таку дорогу в люті часи” (Є. Сверстюк). P.S. Якби не було видатних праць Юрія Шевельова у двох книгах — “Мовознавство” і “З історії незакінченої війни”, надрукованих 2008 і 2009 років Видавничим домом “Києво-Могилянська академія”, цей есей був би неможливим.
Очевидець і літописець · “Імена визначних українців повинні пам’ятати й популяризувати в усіх куточках України”. · S. 11Originalseite ↗

Fortsetzung von einer früheren Seite — Seitenausschnitt

зом з Віктором Володимировичем досліджує життєві шляхи на Слобожанщині й Волині української родини Ушинських. Присутні почули фраґменти листів Куліша з Рівного, дізналися, що тут він зустрів перше кохання, про взаємини автора “Чорної Ради” з Костомаровим. Дві доповіді стосувалися вивчення Біблії, яке здійснював Пантелеймон Олександрович. Їх представили викладач філософії та історії Бродівської гімназії Андрій Корчак й дійсний член Малої академії наук України, учениця 11 класу Здолбунівської ЗОШ №3 Оксана Зеленюк. Учасники конференції ознайомилися зі спільною виставкою музею й обласного архіву, присвяченою викладачам та учням гімназії. Серед них представлено матеріали про Пантелеймона Куліша. Директор Державного архіву Рівненської області Микола Григорук і директор Волинського краєзнавчого музею Анатолій Силюк наголосили, що потрібно пам’ятати про перебування Куліша у Рівному й Луцьку, розвивати його справу дослідженням сторінок української минувшини. Волинські краєзнавці вважають себе послідовниками справи вивчення української старовини, яку започаткували наші славетні попередники, серед яких і Пантелеймон Куліш. Під час проведення конференції голова Рівненського відділення Національної спілки краєзнавців Іван Пащук вручив посвідчення найактивнішим краєзнавцям. Голова облоб’єднання “Просвіти” Світлана Ніколіна, члени правління Наталія Савчук та Євгенія Гладунова наголошували на авторитетності думок Пантелеймона Куліша, потреби прочитання всієї творчої спадщини. За участю просвітян до 70-річчя створення Рівненської області визначають видатних рівнян. У списку зараз імена 50 визначних діячів, пов’язаних з історією Рівненщини, серед них і уродженець Слобожанщини, доля якого переплелася з Волинню.
Очевидець і літописець · “Імена визначних українців повинні пам’ятати й популяризувати в усіх куточках України”. · S. 11Originalseite ↗

ЩОБ ЗЛИТИСЯ ДУШЕЮ ЗІ СЛОВОМ

Літературно!мистецька еліта Коростенщини вшановувала 85!річчя з дня народження славного земляка — поета, гумориста й публіциста Василя Юхимовича. Уже третій рік поспіль опікуються його садибою заслужений журналіст України, письменник В. Ва! сильчук, голова Сингаївської сільради В. Дідківський, Коростен! ська РДА в особі С. Костюченка, його заступник, депутат облради К. Скляревська. Сприяє їм у цьому ще один земляк, заслужений діяч мистецтв України, поет М. Сингаївський. Він є й головою комісії з премії імені В. Юхимовича. Олександр БУЛИГА, директор Рівненського обласного краєзнавчого музею Сьогодні цей будинок — пам’ятка архітектури національного значення. Тут розмістилась експозиція краєзнавчого музею, яка представляє минуле області, мистецьке та природниче багатство краю. Збудована на кошти власника міста Фредерика Любомирського як чоловіча гімназія і навічно подарована місту, споруда з колонами приймала у своїх стінах багатьох відомих осіб. У різні роки тут перебували Микола Костомаров, Пантелеймон Куліш, Володимир Короленко, Михайло Драгоманов, Іван Огієнко та інші визначні постаті, яких дав світу український народ. Конференція зібрала в музеї дослідників із Рівного, Луцька, Києва, Львова, Бродів, Дубна, Здолбунова та невеличкого села Кустин, що поблизу обласного центру. Як і колись, у цих стінах звучав “голос” Пантелеймона Олександровича у вигляді твору “До кобзи”. Його виконав заслужений артист України Олекса Заворотній. Здалося, що сам автор спонукав звучати струни та лунати пісню у виконанні заступника голови обласного відділення Національної спілки кобзарів України Назара Волощука. Куліш ніби знову прибув до Рівного. Постаті Пантелеймона Олександровича та його титанічній праці було присвячене пленарне засідання, якому передували вітання. Найприємнішим був лист із батьківщини класика української літератури — міста Шостки Сумської області — за підписом міського голови Ми- Олекса народився у сім’ї православного священика Короната Стефановича. Спочатку пішов сліколи Ноги та місцевого краєзнавця Віктора Терлецького, дослідника життя й діяльності Пантелеймона Куліша, якого рівненські музейники пам’ятають за участю в попередній науковій конференції у нашому закладі. Шосткинці повідомляли, що “проведення конференції пам’яті нашого славетного земляка П. О. Куліша у Рівному збіглося з таким самим заходом, що відбувається у Шостці”. Символічно, що у двох частинах України в один час, не змовляючись, шанували Великого Українця, наше спільне минуле. Хочеться, щоб так завжди шанували визначних людей. У різних реґіонах України дослідникам слід аналізувати разом наше непросте минуле, намагатися зрозуміти й донести до широкого загалу складні процеси творення української нації, віднаходити відповіді на складні питання вітчизняної історії. Про це повідомили колег рівненські музейники, зокрема, зазначивши: “Переконані, що імена визначних українців повинні пам’ятати й популяризувати в усіх куточках України”. Учасники рівненської конференції заслухали доповіді заступника директора Державного історикокультурного заповідника м. Дубна Надії Любецької “Пантелеймон Куліш і національна ідея”, завідувача відділу історії Рівненського обласного краєзнавчого музею Наталії Кожушко “Рівненські гімназійні колеги П. О. Куліша”. Доповідь Віктора Терлецького “Рівненські відгуки про діяльність і життя Пантелеймона Куліша та Миколи Костомарова” виголосила завідувач відділу етнографії Рівненського обласного краєзнавчого музею Алла Українець, яка ра- Олесь ВІКТОРОВ Фото Ю. ВАСИЛЬЧУКА Збираються гості в Коростенському районному будинку культури. Роздивляються виставки майстрів бісеру, вишиванок, художників. А потім кілька автобусів вирушають у садибу-музей В. Юхимовича. Тут учасники літературномистецького свята згадують добрим словом автора пісні “А льон цвіте синьо…”, саджають вишні й абрикоси, роблять подарунки музеєві, залишають враження у книзі відгуків. — На жаль, сьогодні поміж нас нема Василя Юхимовича, — зазначає заступник голови Коростенської РДА К. Скляревська, — але в наших серцях він залишився назавжди. Ми продовжуємо нести його слово до людей. — Пам’ятаю, як Василь мене завжди брав на підводу і ми їхали через моє село Шатрище, — згадує Микола Сингаївський. — Була осінь, негода… Сподіваюсь, невдовзі про все це вийде цікава книжка. Василь завжди поміж нас, хоч би як там було, а всі ми починалися з лляної сорочки… І льон усе цвіте, і пам’ять людська неодцвітна. …І ось на сцені районного Будинку культури відбувається свят-де й помер 4 січня 1970 року. Творчість Стефановича наповнена символікою, таємничістю і глибокою внутрішньою вірою у Бога. А найплідніший творчий період Стефановича припав на 1920—30-ті роки. Тоді в Празі вийшли друком обидві його збірки: “Поезії” (1927) і “Стефанос І” (1938). Поет підготував рукописи збірок “Стефанос ІІ” і “Кінцесвітнє”, що побачили світ уже після смерті автора коштом волинян-земляків у виданні “Олекса Стефанович. Зібрані твори” (Торонто, 1975 р.), упорядковані Богданом Бойчуком зі вступною статтею Івана Фізера. Письменницький доробок Стефановича налічує понад 200 віршів, поему “Кінець Атлянтиди”, переклад “Тризни” — російськомовної поеми Тараса Шевченка, літературно-критичні статті про О. Влизька та Олега Ольжича. Попри те, щокове дійство: школярі Грозинської школи представляють творчі сили Коростенщини. Постійна ведуча фестивалю С. Васильчук відкриває його віншувальну церемонію. Готуються вийти на сцену і початківці-літератори, і вже досвідчені митці. Як і завжди, вони брали участь у “Поетичному марафоні” та “Уроці прози”. Було вручено нагрудні знаки торішнім лауреатам і названі цьогорічні переможці премії імені В. Юхимовича. Ними стали: поет із Житомира Михайло Сич (за книжку “Житнє сонце”), заслужений учитель України, поет, прозаїк Віктор Лупейко з Тетерева на Київщині (за книжку “Витязі української духовності”), журналіст, поет-гуморист Володимир Стрекаль із Києва (за книжку “Забута заповідь”). Звучить пісня про “Вечірній Коростень” (у жовтні тижневику виповнилося 18 років), а його засновник і головний редактор В. Васильчук презентує другий випуск літературно-- мистецького альманаху “Просто на Покрову”, що виходить завдяки фінансовій підтримці райдержадміністрації. Свою четверту книжку поезій презентує житомирець Ю. Кондратюк, започаткувавши гарну традицію на фестивалі: відтепер тут представлятимуть видання, що побачили світ упродовж року. І нарешті оголошують дипломантів. У “Поетичному марафоні” в номінації “Молодий, перспективний” перемогла Марійка Розбіцька з Житомира, в номінації “За найбільшу любов до Коростенщини” — Тетяна Микитчук із Коростеня. “Абсолютним чемпіоном” “марафону” стала Вікторія Дем із Житомира. В “Уроці прози” “Доктором прози” стала Людмила Морар із Малина на Житомирщині, “Академіком” — шестирічний Роман Семенчук із НВК-12 (м. Коростень). “Майстра прози” удостоєний Роман Костюченко з Малина. творчий доробок Олекси Стефановича невеликий, він охоплює широкий обсяг тем і виокремлюється унікальністю поетичних засобів. Як зазначає письменник, доктор філософських наук, проректор Національного університету “Острозька академія” Петро Кралюк, “у Стефановича цікава громадянська лірика. Він дуже цікаво дивиться на деякі аспекти нашої історії. Навіть нині вони залишаються повчальними. Кожен, хто ознайомлюється з його творчістю, бачить різноманітність, ширину обріїв його безсмертного доробку, що залишився справді невмирущим скарбом для всіх тих, хто любить рідне поетичне слово, любить рідну Україну та її культуру. Він великий майстер слова і великий український патріот”. Євген ЦИМБАЛЮК, Рівненська обл. Олекса Заворотній і Назар Волощук відкривають конференцію У Рівненському обласному краєзнавчому музеї проходила тра! диційна наукова конференція, яка вшанувала пам’ять одного з виз! начних діячів української історії та культури, чиє ім’я пов’язане з Рівним та приміщенням колишньої чоловічої гімназії, збудованим 170 років тому.
Очевидець і літописець · “Імена визначних українців повинні пам’ятати й популяризувати в усіх куточках України”. · S. 11Originalseite ↗

ПОШАНУВАЛИ «НЕЗНАНОГО ГЕНІЯ»

Минуло 110 років відтоді, як у селі Милятин на Рівненщині наро! дився Олекса Стефанович, майстер художнього слова. Із цієї наго! ди у клубі Милятина (неопалюваному, але напрочуд затишному) відбулося пошанування пам’яті представника празької школи, до якої входили Євген Маланюк, Леонід Мосендз, Юрій Липа, Оксана Лятуринська, Олег Ольжич, Олена Теліга та інші. На заході за учас! тю рівненських письменників, істориків, науковців презентовано книжку Олекси Стефановича “Похитнулися міри і виміри”, видану спільними зусиллями видавництв “Азалія” та Національного універ! ситету “Острозька академія”. дами батька — здобув духовну освіту, закінчивши 1914 року духовну школу в Клевані на Рівненщині, а 1919-го — Волинську духовну семінарію в Житомирі. Юнак поринув у вир революційної боротьби, а після поразки Армії УНР відійшов з уцілілими військовими частинами за кордон, у Чехословаччину. Тут він навчався, працював, писав вірші. 1932 року захистив докторську дисертацію “Амвросій Метлинський як поет”. Коли 1944-го до Праги наблизилися радянські війська, Олекса Стефанович переїхав далі на Захід. У Німеччині в таборі українських переселенців Міттенвальд він перебував до 1949 року, а потому жив в американському місті Баффало,
Про-читання · “Наш голос — за людину, наша позиція — розкута правда”. · S. 12Originalseite ↗

ЛЕЖАТЬ ДЕРЕВА, ПОМОРДОВАНІ СОКИРОЮ… Пороги: Літературно мистецький і громадсько політичний самвидавний журнал: Вибране / Упор. Раїса Лиша, Юрій Вівташ, Орися Сокульська. — К.: Смолоскип, 2009. — 624 с.

Іван РЯБЧІЙ КУДИ Ж ПОДІВСЯ МЕЧ СВЯТОСЛАВА? Степове Придніпров’я — магічний край, навіки вкорінений у будь-кому, хто хоч раз відвідав його обшир-ирій. Що вже казати про тих, хто там народився чи певний час жив… На жаль, зараз Степу майже нема в українському культурному дискурсі. У Києві чути Львівщину, Буковину, Волинь, Бессарабію, Крим, Слобожанщину, а Дніпропетровськ-Січеслав лишається в затінку. Але чи можна уявити Україну без її серцевинного реґіону, без духовного центру, яким, без сумніву, є Степ? Цей “гіпофіз” Української держави за російськоімперських і радянських часів зазнав страшенного плюндрування, але не стих, не скорився. І досі нуртує містичними таїнами, досі надихає нащадків скіфів, гунів і козаків на містерійне творення… Вихід у видавництві “Смолоскип” антології “Пороги: Вибране” — знакове нагадування всьому українському “культурному істеблішменту”: куди поділи Дух, панове? Чому забули? Погортайте та згадайте… Одна з упорядниць книжки, поетеса Раїса Лиша в передмові згадує: “…Хтось переповідав, що ось група студентів-поетів, які шукали десь у селі над Дніпром могилу князя Святослава, знайшла там, біля могили, меч князя… Меч той справжній. Бо ось же як певно сказано у вірші поета: “І з мечем Святослава не розстатись йому”. З розповіді виходило, що молодь та і далі збирається біля могили Святослава, вони співають там українських пісень, читають українські вірші… А в цей час — коли переповідалося по всіх усюдах про націоналістів, що знайшли меч князя, та ще й написали якогось листа за кордон — в цей час їх судять закритим судом і відправляють Івана Сокульського (що був серед них — І. Р.) у в’язницю. А куди ж подівся меч Святослава? — чомусь непокоїла мене саме та подробиця. З кимсь навіть завела про те мову. І почула у відповідь: “Та його міліція відібрала…” Цей поворот у дійстві міфу переживався боляче. Та роздумавши, я збагнула, що меч не могли забрати. Хлопці мали його заховати…” Правічний меч Святослава — символ нескореності й сили, артефакт духовної могуті й несамовитої, стихійної скаженості. “Пороги” — журнал, що наприкінці 80-х також став символом й артефактом, ба навіть еґреґором, виявляється, досі живого степового духу. Численні складники своєрідного культурного ареалу Придніпров’я — степова пластика, козацькі церкви, могили, ікони, хрести, поєднання історії козацтва й імперії, княжої й візантійської, гунської й печенізької, хтонічна поезія Івана Сокульського, поетичні коди Тараса Мельничука, міфологічна поетика Раїси Лиші, потойбічне малярство Сергія Алієва-Ковики й Опанаса Заливахи — все це було скупчене в скромному самвидавному зшиткові й наче холодним душем (та водночас гарячим живильним джерелом!) вилито на голови скаліченої некрозом пам’яті тутешньої інтелігенції. Меч Святослава — страшну загрозу владі — нарешті вийняли з піхов і високо підняли над юрмою… “У Дніпропетровську, — пише Р. Лиша, — після “перемоги комунізму” впродовж десятиліть зяяла цілковита пустка й панувала жахлива нівеляційна совєтчина”… “Пороги” були покликані згуртувати навколо невеличкої групи членів редакції — головного редактора Івана Сокульського, поетів Раїси Лиші, Орисі Сокульської, історика Лідії Яценко, публіцистів Юрія Вівташа, Ярослава Гомзи, Петра Розумного, художника Сергія Алієва-Ковики — прогресивно налаштовану частину дніпропетровської спільноти. “Мета, — зазначав І. Сокульський, — захист і рятування Культури з великої літери, всього, що робить людину людиною. Наш голос — за людину, наша позиція — розкута правда”. За тих страшних тоталітарно-застійних умов, коли система вже агонізувала, але від того шаленіла ще більше, — це був справжній подвиг. “Усе це трималося на якійсь тоненькій невидимій ниточці”, — зізнається Р. Лиша. Проте ідеологи “Порогів” і митці, яких було залучено до проекту (серед них Василь Стус, Борис Антоненко-Давидович, Євген Сверстюк, Іван Дзюба, Левко Лук’яненко, Богдан Бойчук, Галина Гордасевич, Кирило Куцюк-Кочинський, Ярослав Гомза, Василь Барладяну-Бирладник), не обмежили, як це затято роблять нинішні лихо-ідеологи українства, сферу своїх інтересів національними рамками. Навпаки: паралелі шукали в культурах багатьох народів. Сумне явище “забутості” Придніпров’я було чи не найбільш осмислюваним. За Юрієм Вівташем, “проклятість” сублімується і втілюється у високу культуру нового вислову і модерного Богошукан- Опанас Заливаха. “Доля” ня. Поетична фраза Сокульського “Пороги, мов затоплені дзвони, гудуть” отримує нове тлумачення. Старі прокляття (пороги, дзвін на сполох) мають знову вилізти назовні, хай навіть з-під товщі могильників-водосховищ, і нагадати про себе. Тільки такою “шоковою терапією”, можливо, вдасться пробудити загублену пам’ять. ПОЛЮВАННЯ НА ВЕЛИКІ ДЕРЕВА Ще дві важливі теми, які порушували “Пороги”, — Церква і ставлення до природи. Після ознайомлення з цими текстами складається враження, що нічого за двадцять років не змінилося. Як були церкви розділені-розпорошені — так і досі чубляться. Тоді ж, на межі двох ер — доби тоталітарної й доби “демократичної” (змушений, хоч-не-хоч, ставити лапки) — Церква ще мала моральний авторитет, ще була безкорисливою, неполітизованою. І виступаючи на установчому з’їзді Народного руху України за Перебудову священик Ярослав Лесів сказав: “Святе Письмо давно устами пророків нам сказало, що для людини є тільки один шлях розвитку — плекати в собі Божу частину єства, в основі якої лежать любов і милосердя, безгранична відповідальність за все, що нам доручено: за землю і воду, за повітря й космос, за тіло, в якім тимчасово мешкаємо, за братів своїх менших”. У Радянському Союзі майже в підпіллі, наче за умов перших християн, Церква здобула істинність; і знову втратила її, повернувши собі свободу й багатства… Багато прозрінь можна вичитати в цих текстах. Так, у статті “Йосиф Сталін — суперзірка?” Ю. Вівташ зазначає: “Сталінізм — тяжка хронічна спадкова хвороба. А хвороби не смакують, не дегустують, над ними не сміються. Їх лікують довго, терпеливо. І сталінізм треба лікувати, по краплині витісняти з себе раба”. Не витіснили досі. У Росії Сталіна знову називають “батьком народів”, вправно прилаштовують до нього епітет “мудрий”… В Україні встановлюють пам’ятники російським царям, які де в чому справді були великими, але ж стосовно України — гнобителі… “Не тільки ідеологи імперіалізму прагнули до розширення імперії, — зауважує Л. Лук’яненко. — Сам народ почав мислити імперіалістичними категоріями”. Забули, що розсипалася вежа Вавилонська, що 300 спартанців перемогли перську орду, що не в розмірі щастя. Російський народ не впорався із завданням, що постало перед ним в епоху Перебудови: “…змінити національну орієнтацію, переглянути шкалу національних вартостей та пріоритетів і, замість сунути у потойбіч своїх етнічних меж, спрямувати національні зусилля на покращення ладу у власному домі” (Л. Лук’яненко). Екологічна тематика, що неодноразово поставала на сторінках “Порогів” (приміром, есе Ю. Вівташа “Полювання на великі дерева”), була типовою для того часу, цілком вписувалась у загальносвітові тенденції. Саме у 80-ті відбувся потужний сплеск так званої екокритики в англосаксонських країнах; визнання в науці знайшли імена Вільяма Рукерта, Карла Крюбера, Черіл Ґлотфелті, Гарольда Фромма, Кейт Соупер і багатьох інших науковців, які замислювались над поняттям “природа” в контексті культури. Цікаво, до речі, дослідити доробок дніпропетровських “порожан” і загалом української поезії за методом чотирьох екологічних зон. Екокритики виокремлювали такі: дику природу (пустелі, океани, незаселені континенти), мальовничий пейзаж (ліси, озера, гори, скелі, водоспади), сільську місцевість (пагорби, поля, лісові насадження), окультурений пейзаж (парки, сади, алеї). І якщо переважна більшість наших поетів зверталася (й досі звертається) до другої зони — села — то “порожанам” більш характерне звернення до першої й четвертої. Дика стихія степу, нескорена могуть Дніпра — і поруч індустріальне місто-монстр. Дерева, які нещадно винищують (саме про це пише Ю. Вівташ), стають сакральними символами на рівні ідолів та ікон. Я ВЛАДАР КАМЕНЮ. ОСЬ ТУТ МОЇ ПОРОГИ… І все-таки дерево як символ мало властиве поезії “порожан”. Як чільний образ і мотив воно виступає лише в поетичних творах Орисі Сокульської. Вірші з її “Чистопольського зошита” писались у в’язниці, тож критик похмуро пожартував, назвавши їх “камерними”. Певно, сидячи за товстезним, непроникним для природи і світла тюремним муром, якось особливо відчуваєш те, що за стіною — дерева, вітер, дощ, пташки. Під рукою немає “культурних подразників” — і занурюєшся в чисті розмисли над минулим, над сенсом буття, над його найпростішими складниками, над змістом головних символів. Калини суть, ти в осені чи в слові? (Калини лист поволі опада). Спинився звуку тиші мармуровій, Поглибилась засмучена вода. Калини міст — на мості коні дзвонні. (Калини зміст — у сонці й рушнику). І чути в тиші, в осені бездонній — Мелодію далеку і терпку… Якщо Орисі, доньці, ближче Дерево, то Іванові, батькові — Камінь, матеріал, з якого зроблені пороги і бабів. У поезії Івана Сокульського постає хтонічний образ “владаря каменю” — демона-оберега протоукраїнської етнічної єдності. Його фізичне втілення — кам’яна баба, до якої сходяться “дороги з усіх століть”. Камінь-етнос вистоїть. Камінна тиша панує над степом, і в тій тиші блукає, мов жива істота, ніч. Навіть потоплені, злочинно, підступницьки сховані під товщею водосховищ пороги, мов дзвони, гудуть. Пороги! Пороги!.. Послухай — чути пісню шалену (завмерлу)! Камінь козацького духу — потоплені нині гранітні говерли… Поезія Орисі — інакша. “Моя заповідь Божа — осінь…”, пише вона. Потужна в своїй ледь-чутності поезія-пісня тишком-нишком виходить на волю і сповиває все зустрічне. “Неба мелодія небна, неба суцільне крило…” Якщо в Івана Сокульського невпинний, могутній Дніпро, страшенна стихія “тече до Бога”, то в Орисі: Спинивсь Дніпро. Вода важка, мовчлива. Незрушна тиш, замислена блакить… У безрадісних віршах Ярослава Лесева — самотність невмирущого Духу, який приречений шугати над полями Смерті. Поле — чи не чільний мотив. Тотальний некроз культури й моралі (як синдром — галасливе хиже вороняччя) виклював Україну. Поет — мов та Кассандра, яка все бачить, але змінити не може. Поет — “більше птах, аніж людина”, поет — зерно, що проростає в полі. Хочу буть як колись Як до слова було Без проклять і молитв Пра-правічним зерном. У сповитку віків Проростати добром Бути суттю для слів… Як до слова було! У поезії Раїси Лиші ворушиться повільний калейдоскоп невеселих вогких, наче з павутинням з глибокого льоху, образів. Кожен вірш — мов затишне, тепле обійстя, мов натоплена хата, де смачно пахне казками. Це новий рівень міфологізації й осучаснення фольклору. До речі, тенденція до постмодерної фольклоризації досі розвивається у місцевій поезії. Згадаймо хоч би творчість Володимира Селіванова- Буряка (нещодавно в “Українському письменнику” вийшла його нова збірка “Універсум”). Поезія Юрія Штепи поєднує дві з чотирьох екозон — полум’я, зорі, звукоспіви живуть, комашаться в кровожерному, примарному місті-склепі лютого Молоха. А Камінь обертається на теплий зелений Малахіт, співзвучний Молохові. Це символ жорстоких, але істинних богів людства — тема, яка, попри нерозуміння більшості, не згасала ніколи (писали про це Лавкрафт, По, Бодлер, Рембо, Батай) і виринає зараз із новою силою в новітніх біоенергетичних тлумаченнях. Про “Пороги” можна писати ще багато. І про нетрадиційну прозу Юрія Вівташа (есе “Чорні кульбаби”), і про ставлення “порожан” до Тичини й Шевченка, і про церкви в Китайгороді, й про своєрідний “козацький фемінізм”, втілений у поклонінні Святій Варварі, покровительці воїнів, і про Петриківку офіційну та справжню, явлену в розвідках Лідії Яценко. “Могили наших предків, мов та сотня сторожова, бережуть нашу землю і нас на ній. Бо доки є могили, доти є живою і пам’ять народу про себе самого…” Могил уже майже нема. Знесені-розсипані. Ризикуємо втратити пам’ять. “Пороги” зіграли свою роль — і, мов затоплені ненаситці, тихо гудуть у глибинній непам’яті. Нічого не змінилося. Дерева так само знищують, церкви сваряться й ділять паству, владці нехтують мовою, кассандр так само не чують…
Інформаційний простір · “Не тягни рис за стебло — сам виросте”. Китайське прислів’я · S. 13Originalseite ↗

Fortsetzung von einer früheren Seite — Seitenausschnitt

рішньому українському світі, чи мають вони належний доступ до читачів? Про наших корифеїв не кажу — хоч і до них увага суспільства неспівмірно, несправедливо низька. Ліна Костенко, Борис Олійник, Дмитро Павличко, Іван Драч, Валерій Шевчук, Євген Сверстюк, Павло Мовчан, Роман Іваничук — це золотий фонд сучасної української літератури. А є ще інші талановиті письменники старшого віку, середнього покоління, молоді й наймолодші. Водночас, на поверхні суспільної (мас-медійної) уваги — всього з десяток-півтора “розкручених” імен. Мені, приміром, цікаво читати прозу Андруховича і Куркова. Водночас вважати, що сучасну українську літературу презентують Юрій Андрухович, Андрій Курков, Сергій Жадан, Ірена Карпа та, скажімо, Любко Дереш — це як судити про хату, стоячи в кращому разі в тісних напівтемних сінях. Сучасна українська література — явище надзвичайно масштабне, багатогранне, в ній є неповторні, яскраві майстри. Ось Василь Герасим’юк — поет для мене в чомусь несподіваний, і водночас — чарівник-мольфар, який володіє дивовижною здатністю заряджати, здавалося б, буденні слова магічною енергетикою. Чи Євген Пашковський — неймовірна семантична навантаженість його слова просто ня обслуга. Коли бачу деяких “політологів” на телеекрані чи зустрічаю їхні прізвища в ЗМІ — не витрачаю навіть жодної секунди, одразу “стираю” їх із поля зору, бо знаю ціну їхньому дешевому, продажному мудруванню. Брешуть, як Сірко вночі на місяць. Безсовісно, безпринципно служать замовникові. Відробляють гроші. (До речі, таких багато і серед журналістів). Особливо огидно, коли, опинившись за бортом однієї політичної команди, такий собі коментатор перебігає до протилежного табору й одразу починає гавкати на попереднього господаря, якому зовсім недавно запопадливо годив. Бридко. Щодо “політтехнологів”, то бачимо рівень їхньої майстерності хоч би на прикладах білбордів. Неймовірна какофонія бездарності, зарозумілості, обмеженості й нерозуміння того, чим живе суспільство! “Він”, “вона”, “воно” — це що, продуценти подібної халтури вважають нас за сліпоглухонімих? Думають, що “піпл захаває” будь-що, зокрема й дизентерійні помиї від теперішніх політичних пігмеїв?.. На жаль, процес суспільного прозріння й одужання дуже повільний. Проте, на щастя, він триває. Особлива надія — на молодь. Але шлях молодих, яким доводиться рухатися нерідко навпомацки, має освітлюватися смолоскипами наших світочів духу. — “Столиця” і “провінція” в літературі. Прокоментуйте це як редактор літературного видання. — Не існує провінції чи столиці в літературі — в географічному розумінні. Якщо говорити про творче, то столиця — це все найкраще, найталановитіше в літературі. А провінція, зрештою, теж мусить бути. Адже Господь дав кожному стільки, скільки той здужає донести — на своїх плечах, у своїй голові, у своєму серці. — Ваша особиста творчість. Як правило, громада не вірить, що редактори — теж письменни! ки… Ваші поезії? Проза? Коли вийдуть книжки? — Очі розбігаються — стільки планів. Діапазон моїх професійних інтересів обширний — від літератури й історії до політики і геополітики. Проте час невблаганний. Дуже багато сил забирає щоденна редакторська, журналістська робота. Книжки пишу — одразу кілька, але дуже повільно. Крім усього, я як редактор надто вимогливий до слова — насамперед до власного. Аби громада повірила, що редактор теж може бути письменником, — ось маленький фраґмент із того, що пишеться мені подеколи пізніми вечорами: “Після рясних липневих дощів з грозами настали дні блаженного умиротворення землі; він прокидався удосвіта, якийсь час лежав незворушно, знову й знову перебираючи в пам’яті події останніх днів, а потім піднімався і виходив босоніж у сад, ступаючи по холодній росяній траві і голими ступнями відчуваючи пружну вранішню вологу; жовте холодне сонце ще тільки-тільки починало підніматися, кволо і неспішно надимаючись над сонним світом десь прямовисно над полями за Розкопаною Могилою; у такі хвилини стояла насторожена тиша, від його ніг до високого неба, здавалося, вібрували невидимі струмені, які в’язали небеса з землею; він боявся — зайвим рухом а чи й суєтною думкою — необережно порушити це сакральне німування високої трави і дерев у саду; він зупинявся і так незворушно стояв, не сміючи ступити бодай крок далі і прислухаючись до звуків настояної на пахощах розкішної серпневої ночі музики досвітнього інтермеццо…” Спілкувалася Любов ГОЛОТА
Інформаційний простір · “Не тягни рис за стебло — сам виросте”. Китайське прислів’я · S. 13Originalseite ↗

«ГОСПОДЬ ДАВ КОЖНОМУ СТІЛЬКИ, СКІЛЬКИ ТОЙ ЗДУЖАЄ ДОНЕСТИ»

— Вітаю Вас із з’явою “Укра! їнської літературної газети”. Перші її числа, підписані Вами, обнадіюють. Хто хрещені батьки новонародженої? Принцип ро! боти редколегії? Безпосередня участь засновників й автури в створенні “аури” видання? — Ідея створення нового літературного видання (маю на увазі саме газету) не нова. До її реалізації, наскільки мені відомо, примірявся вже не один письменник. Зрештою, не так давно почала виходити “Література і життя/ Литература и жизнь” Стаса Бондаренка. Ще раніше з’явився “Друг читача” братів Капранових. Були й інші, на жаль, нереалізовані проекти. Що більше з’являтиметься літературних видань, то краще — адже кілька тих, що існують, не можуть охопити й осмислити процеси, які відбуваються в царині літератури. У тому, що “Українська літературна газета” народилася, значна заслуга поета-академіка, голови Українського фонду культури Бориса Олійника. Його сприяння, а також підтримка добрих людей, небайдужих до питань розвитку української культури, дали мені змогу реалізувати давню мрію, до якої дотепер я не міг підступитися з певних причин. Ідеться не лише про реалізацію амбіцій. Упевнений, що існує суспільний запит на подібне видання. Сподіваюся, що нам вдасться його матеріалізувати. У складі редколегії газети — письменники з числа найкращих сьогодні. Вдячний їм за те, що вони підтримали ідею. Їхня присутність — ще одне свідчення високого рівня вимог, що ми поставили перед собою. Характерно, що факт появи нового видання літературне середовище сприйняло загалом позитивно. Цьому підтвердження те, що з моменту поширення інформації про появу нової газети до нас із пропозицією надрукуватися почали звертатися письменники, імена яких прикрасять сторінки будьякого літературного видання. Талант майстра і високий рівень написаного — оце і є базова, глибинна аура нашого видання. Решта — “справа техніки” і досвіду тих, хто робить газету. — Пане Михайле! Ви очолю! вали “Літературну Україну”. От! же, що робитимете так, як в “ЛУ”, а що по!новому? Коло письменників, яке Ви обов’язко! во залучите; чи є “свої” й “чу! жі”? Хто “кінь”, а хто “трепетная лань”? — На жаль, мій досвід керування “Літературною Україною” не був тривалим — усього рік. А ще майже чотири роки роботи заступником головного редактора. Отож, і знову-таки, на жаль, вдалося зреалізувати далеко не всі плани. Втім, біль на серці вже давно минув, а ображатися на когось — непродуктивні емоції. Безумовно, “Українська літературна газета” буде іншою, ніж “Літературна Україна”. Наївний той редактор, який намагається копіювати когось, а чи й самого себе. “ЛУ” — це історія, традиції, тісна пов’язаність і зобов’язання перед НСПУ, певна залежність від керівників Спілки. Зрештою, це, як нині кажуть, бренд. Розуміючи теперішнє становище “ЛУ”, щиро зичу нашій головній письменницькій газеті здолати рифи і бар’єри нелегкого сьогодення. Для мене ж причетність до цієї газети — вже в минулому. Мета “Української літературної газети” — насамперед висвітлення сучасного літературного процесу. Це і є ключем, а чи кредо — “символом віри” людей, причетних до її творення. Нині у вітчизняній літературі працюють талановиті письменники, але яка їхня присутність у тепевражає. Або Любов Пономаренко з її глибинним, у чомусь стефаниківським психологізмом… Перелік, звісно, можна продовжувати, але бракує газетної площі. Проте якими накладами виходять книжки цих майстрів? Чи надходить їхнє слово до спраглих істини? Чи лягає зерно у сиру ріллю, щоб прорости колосом?.. Дуже хотів би, щоб на сторінках “Української літературної газети” були представлені найкращі, найталановитіші письменники, щоб небайдужий читач із тих, хто досі блукає в інтелектуальних сутінках, зміг скласти об’єктивну думку про сучасну українську літературу, а не послуговувався нав’язаною йому інформацією найспритніших і найнахабніших ремісників від літератури. Для мене як для редактора “свій” у літературі — це талант як універсальне мірило. “Чужий” — це графоман або ледачий ремісник. Незалежно від “школи”, тусівки, напряму, віку, політичних уподобань чи географії. Щодо згадуваної Вами пушкінської фрази про “тєлєгу”, до якої впрягти не можна коня і лань, то не зовсім чітко розумію семантику цієї фрази в даному контексті. Адже кінь — не другорядне; це краса, досконалість і сила. Може, тремтливій лані дуже комфортно відчувати його присутність поруч?.. — Чи цікаві Вашій газеті полі! тичні погляди письменників? Те, як вони заробляють свій хліб щоденний? Їхні соціальні та гро! мадські зв’язки? — Політикою, особливо у виконанні багатьох теперішніх політичних “діячів”, суспільство наїлося по саму зав’язку. Відбулась катастрофічна девальвація слова, мовленого політиком, — насамперед через те, що слово це зазвичай нещире, брехливе. Тухла полова, а не добірне зерно — ось що таке здебільшого сьогодні слово, обіцянка політика. Тож і слово письменника, загорнуте у політичну обгортку, не має ваги і довіри тих, кому адресується, воно впереваж прісне і глевке, або, більш того, фальшиве, припудрене псевдосолов’їним белькотанням лицеміра і фарисея. Тому як журналіст, аж ніяк не байдужий до політичних, ідеологічних процесів (адже продовжую паралельно редагувати газету “Нація і держава”), як редактор “Української літературної газети” ставлюся до “політичних поглядів письменників” зазвичай обережно. Іноді, слухаючи когось із “патріотів”, думаю: краще ти мовчав би, дурню, і не дискредитував ідею, яку куцими мізками і довгим язиком своїм пропагуєш, не усвідомлюючи того, що насправді верзеш. Адже “ворог не дрімає” і при нагоді використовує наші помилки; мовляв, вони всі там такі, причумлені, під калиною і в шароварах. Будь сильним і мудрим — ось формула українця-переможця, а не закомплексованого хохла, який досі по-бутафорськи бореться з “воріженьками”, — язиком. Передбачаю, що в міру поширення інфляції брехливого слова політика у суспільстві зростатиме вага чесного, талановитого слова письменника. У цьому також вбачаю перспективи для “Української літературної газети”. — Ви очолюєте об’єднання публіцистів у НСПУ. Охаракте! ризуйте нинішню публіцистику і, якщо можна, зробіть дискурс: українська публіцистика. Що це таке? — Як голова творчого об’єднання публіцистів Київської організації НСПУ, намагаюся бути “в дискурсі” проблематики. Переважно вважають, що публіцистика — щось проміжне між літературою і журналістикою. Значною мірою це так. Проте найкращі зразки публіцистики свідчать, що талановите слово публіциста має велику силу впливу на розум і серце громадян. Уявіть: якби, приміром, щодня, в один і той самий час, на першому каналі Українського радіо чи на якомусь із телеканалів лунали публіцистичні п’ятихвилинки наших найкращих письменників! Переконаний: такими програмами можна реально впливати на зміну і формування суспільної думки громадян усієї країни. Водночас сучасна українська публіцистика, як на мене — що бур’ян при дорозі. “Сплю под забором, мокну под дождем”. Про байдужість держави зайве казати. Не існує системного, комплексного підходу до її академічного вивчення, наукового аналізу проблематики і т. ін. Зрештою, таке враження, що безцінний спадок попередників — Івана Франка, Дмитра Донцова, В’ячеслава Липинського, а також напрацювання наших сучасників — зокрема Сергія Плачинди, Степана Колесника — замість того, щоб використовувати задля осмислення непростих, драматичних процесів сьогодення, свідомо відсувають на марґінеси бездарні чиновники від культури і літератури. — Вибори і публіцисти. Зда! ється, останніх замінили політо! логи і політтехнологи. І все ж — як наше слово відгукнеться? — Наше слово таки відгукнеться — якщо буде чесним і талановитим. Про це я вже казав. А щодо політологів і політтехнологів — то що тут на дзеркало спирати, коли пика дика. Які політики — така й їх-
Читацьке віче · “Як не я, тоді хто буде слово нести, що до волі народ закликає?!” · S. 14Originalseite ↗

«ЗРОДИЛЙСЬ МИ ВЕЛИКОЇ ГОДИНИ»

Наталя ГАТАЛЬСЬКА, хористка, ведуча концертних програм, член правління Волинського обласного об’єднання ВУТ “Просвіта” ім. Т. Шевченка Громадсько!політичне і культурно!мистецьке життя Волині останніх двадцяти ро! ків важко уявити без народ! ної аматорської хорової ка! пели “Посвіт” Луцького місь! кого дому “Просвіта”. Колек! тив, у репертуарі якого по! над двісті творів, з концерта! ми (за двадцять років — по! над тисяча виступів) побував у багатьох куточках України іза кордоном. Організатор і керівник хору — полум’яний патріот України і непохитний борець за її незалежність, невтомний трудівник на ниві духовності, викладач хорового диригування Луцького державного музичного училища Ростислав Кушнірук. Завдяки нашим хористам повернено із забуття цілий пласт української пісенної культури — повстанські пісні. І це закономірно: адже Волинь — край героїки, який народив УПА, зберіг сотні пісень, створених і співаних у середовищі повстанців та їхніх родин. Українська пісня здавна була не лише виявом ментальності, душею народу, — вона несла інформацію про історичні події, звучала закличним маршем, коли над Батьківщиною нависала загроза поневолення, гуртувала громадян у лави борців. Чітка громадянська, національно-патріотична позиція учасників колективу визначила його репертуар. Ще 1989 року над замком Любарта і Луцькою ратушею, а через рік на Запоріжжі, в Нікополі й Капулівці, злетіли вільним птахом пісні-гімни “Ще не вмерла Україна”, “Ой, у лузі червона калина”, “Не пора, не пора” у виконанні хору патріотичної пісні “Посвіт”. Анатолій ЗБОРОВСЬКИЙ, м. Ірпінь, Київська обл. Нещодавно в Чернівцях видано книжку Нестора Мизака, Івана Балана й Івана Романського “Село на нашій Україні”. Автори розповідають історію села Стрілківці Борщівського району на Тернопільщині за 600 років (1409—2009). У книжці, зокрема зазначено: “Кожна чужа влада в Україні завжди намагалася прищепити любов до пиятики”. Священики організовували в селах братства тверезості, щоб урятувати українців від загибелі. Братства тверезості, які охоплювали під керівництвом Церкви понад 75 % селян, підготували ґрунт до діяльності товариства “Просвіта”. 14 листопада 1909 року з ініціативи отця Віктора Чомкевича й активіста Петра Черсака в Стрілківцях було засновано “Просвіту”. Головою обрали отця Чомкевича. Просвітяни збиралися в сільських хатах, читали патріотичну літературу, готували вистави й виступали з ними в стодолі отця Чомкевича. Коли розпочалася Перша світова війна, багато стрілківчан зголосились до Легіону Українських Січових Стрільців. Один із них Михайло Юзьвак поліг смертю хоробрих на горі Маківка. Стрілківчани пишалися 18-річним героєм, вихованим у лавах “Просвіти”. Найстаршим посвітянам — майже дев’яносто, наймолодшим — двадцять. Майже в кожного хориста доля, типова для волинян: рідні, друзі, сусіди загинули під час розстрілу енкаведистами політв’язнів у луцькій тюрмі 23 червня 1941 року, хтось із рідні воював в УПА, чиїсь родини репресували й вивезли до Сибіру. Усе це було і в біографії керівника хору Ростислава Кушнірука. Тому так болюче озивається в наших серцях трагічна історія Вітчизни, і так гордо співаємо: “Слава Україні і героям слава!” За два десятиліття капела жодного разу не зрадила обраній дорозі, чільні в репертуарі патріотичні пісні. “Моя родина — Україна” (слова О. Богачука, муз. А. Андрухова), пісні Р. Кушнірука на слова волинських авторів “Прощайте, літа молодії” (Т. Музичук), “Яснозора Волинь” і “Біль волинського лісу” (С. Кордунова), “Зажурились хлопці” (Й. Струцюк), “Українським дітям” (Л. Ковальчук), “Як не я, тоді хто?” (В. Кушнір), “Вранішня молитва” (Є. Лещук) стали візитівками хору. Поруч із ними звучать “Молитва за Україну” Миколи Лисенка, народна пісня “Козака несуть” і старовинний кант “Ой зійшла зоря” в обробці Миколи Леонтовича, пісні Романа Купчинського “Засумуй, трембіто” і “Лети, моя думо”, Богдана і Левка Лепких “Чуєш, брате мій”, народна пісня “Їхав козак за Дунай” в обробці Григорія Давидовського й багато інших. Одними з перших з’явились у нашому репертуарі повстанські пісні, записані від хористки, колишньої зв’язкової УПА, багатолітнього в’язня радянських таборів Онисі Стасюк. Це гімн ОУН-УПА на слова Олеся Бабія “Зродились ми великої години” (у виконанні “Посвіту” цей твір прозвучав зі сцени столичного Палацу культури “Україна” ще у жовтні 1992 року), пісні-реквієми “Спіть, хлопці, спіть” і “Висока могила”, лірична “За мурами цвітуть каштани” та інші. У боротьбі за волю України загинуло троє братів пані Онисі Стасюк, випускників Луцької української гімназії, батько, швагро. Сама ж вона, ще підлітком потрапивши в тюрму, десять років поневірялась по сталінських катівнях та спецпоселеннях, а коли повернулась додому — не мала де жити, бо все батьківське майно було конфісковане. Довелося працювати в Луцьку на цегельному заводі, щоб заробити собі й сім’ї хворої сестри-вдови на хату. Але душа цієї жінки не зачерствіла, а лише загартувалась випробуваннями. Онися Карпівна була і залишається для молодих взірцем служіння Вітчизні. Нині в “Посвіті” співає онук її сестри. Репертуар колективу особливо збагатився завдяки подвижницькій діяльності хориста Миколи Козара. Цей 88-річний співак — не лише соліст капели, а й автор оригінальних музичних творів і численних обробок народних пісень, щедро наділений поетичним даром. Учасник Другої світової війни, Микола Андрійович молодечим запалом спонукає колег-хористів до розвитку власних творчих здібностей, вселяє в кожного оптимізм і завзяття. Серед ветеранів “Посвіту” — Василь Романчук, один із засновників Народного руху України на господар”, “Рідна школа”, “Луг”, “Відродження”, яке боролося з алкогольною й тютюновою пошестю в селі. Дедалі більше молодих людей кидали пити, курити. При читальні “Просвіти” функціонував і дитячий садок. Молодіжна секція на чолі з головою товариства “Рідна школа” створила футбольну команду “Хортиця”, яка прославилася у спортивних змаганнях на Борщівщині. Майже всі члени цієї команди загинули у визвольній боротьбі ОУН- УПА. Більшовицькі загарбники у 1939—1941 роках почали переслідувати просвітян. Німецькі окупанти наказали перейменувати “Просвіту” на Українське освітнє товариство. Згодом ґестапо почало заарештовувати активістів. Більшовики, повернувшись у Східну Галичину, продовжили винищувати просвітян. Автори історії села роблять висновок: “Товариство “Просвіта” у Стрілківцях зробило велетенський перелом у національній свідомості селян, який не в силі були остаточно знищити російські окупанти впродовж сорокалітнього поневолення краю”. Після півстолітньої заборони товариство “Просвіта” в Стрілківцях відродилося під головуванням учителя української мови і літератури місцевої школи Івана Романського. Волині. Юність його минула в окопах Другої світової, а по війні став учителем української мови, літератури та історії, багато років працював директором школи. До мудрого та пристрасного патріотичного слова Василя Тимофійовича дослухаються і друзі, й недруги. Вірні “Посвіту” протягом двох десятиліть староста хору Панас Кушнірук, соліст Петро Садовський, співачки Галина Малиненко, Людмила Грицай, Анастасія Яцюк, а також авторка цих рядків нагороджені пам’ятними знаками на честь 100-річчя від дня народження Головнокомандувача УПА Романа Шухевича. Багато активних учасників хорової капели, на жаль, уже відійшли у вічність. Деякі поповнили лави або стали керівниками інших співочих колективів. Організатор численних мандрівок — Ростислав Кушнірук. Він — перший лауреат премії “Одержимість” обласного відділення Всеукраїнського фонду культури та обласної премії імені Миколи Куделі, нагороджений медаллю “За працю та звитягу”, багатьма іншими відзнаками. 1998 року Р. Кушніруку присвоїли звання заслуженого працівника культури України. Ми ведемо літопис “Посвіту”, видали дві книжки, які упорядкував керівник хору. …Стоять горді й красиві у повстанських одностроях на сценах сільських клубів і столичних палаців, на майданах під час мітингів і біля могил на місцях повстанських криївок сивоголові, та юні серцем учасники “Посвіту”, вірні девізу “Як не я, тоді хто буде слово нести, що до волі народ закликає?!” Для кожного з нас, учасників капели, “Посвіт” став частиною життя, його духовним змістом. Міцного здоров’я вам і щасливої долі в незалежній Україні, дорогі побратими і посестри! З ювілеєм “Посвіту!”
Читацьке віче · “Як не я, тоді хто буде слово нести, що до волі народ закликає?!” · S. 14Originalseite ↗

ПРИЇЗДІТЬ У СТРІЛКІВЦІ

1922 року “Просвіта” відновила діяльність. Її організаторами стали вояк Української Галицької Армії Олекса Палінка, Гнат Харук, Дмитро Чорній, Михайло Стецько. Читальня “Просвіти” була осередком національного культурного виховання селян. Вечорами тут згадували фронтові дороги борці за волю України. При читальні діяв аматорський драмгурток. На сцені оживали персонажі Шевченкового “Невольника”, “Наталки Полтавки” Котляревського тощо. Коли демонстрували німе кіно про життя Ісуса Христа, електрику для фільму продукувала динамо-машина. Люди всім селом спішили подивитися фільм, бо таке було вперше. Активісти “Просвіти” запросили до села мандрівний театр під орудою Когутяка з виставою “Батурин” за романом Богдана Лепкого. Під час вистави навіть стріляли з гармати. Щороку просвітяни відзначали річниці із дня народження Тараса Шевченка, бою під Крутами, Свята Зброї, Листопадового чину. На Різдво в читальні колядували, співали революційних пісень. Сюди селяни запрошували вертеп, козаків-колядників, а на старий Новий рік — “маланку”. “Просвіта” постійно дбала про виховання національно свідомого жіноцтва, плекала в юнаків і дівчат почуття високих взаємин. Вони були такі чисті й шляхетні, що дивували навіть окупантів. Більшовики ж принесли в українські села пияцтво, сімейний розлад та брутальність. Ці “міни сповільненої дії” спрацьовують ще й досі. У лавах ОУН-УПА українські жінки й дівчата самовіддано працювали: переховували зброю, нелегальну літературу, виконували обов’язки санітарок, зв’язкових. На початку 1930-х стрілківчани збудували двоповерховий Народний дім із каменю. Такої будівлі не було в жодному селі Борщівського повіту. На першому поверсі розташували читальню “Просвіти”, великий зал для зібрань, канцелярію товариства. У будинку надали місце кооперативу “Будучність”, філії молочарні “Маслосоюзу”, де змонтували техніку для виготовлення молокопродуктів. До Народного дому переїхали товариства “Сільський
Читацьке віче · “Як не я, тоді хто буде слово нести, що до волі народ закликає?!” · S. 14Originalseite ↗

«ЕДЕЛЬВЕЙС», «ЛЮБИСТОК» ТА «ЛІРА»

Роман КОЛОДІЙ, Закарпатська обл. У Мукачевому відбувся звіт-концерт міськрайонного об’єднання ВУТ “Просвіта” ім. Т. Шевченка і міського осередку громадської організації “Союз Українок”. Розпочав концерт хоровий колектив “Відгомін”, створений два роки тому, який став популярним у місті завдяки сумлінній і наполегливій праці художнього керівника Наталії Доброї та організаторським здібностям голови “Союзу Українок” Людмили Оленушинець, яка завжди підтримувала колектив. У концерті взяли участь солістка хору “Ліра” міського будинку культури, кавалер ордена Княгині Ольги, заслужений працівник охорони здоров’я України Євгенія Деркач, лауреат Всеукраїнського конкурсу “Закарпатський едельвейс” Василь Телєчко, вокальний ансамбль “Едельвейс” (керівник Віра Удварі, концертмейстер Степан Удварі), камерний ансамбль Мукачівського державного університету (керівник Сергій Добош), народний вокальний ансамбль гуманітарно-педагогічного коледжу МДУ “Любисток” (керівник Леся Мусієць), хор юнаків Мукачівської хорової школи (керівник Володимир Волонтир, заслужений діяч мистецтв України). Власні вірші прочитали школярка М. Ценбрик та поетеса Ю. Комарницька, а студентка Львівського медичного університету ім. Д. Галицького виконала власну пісню “Вільний подих”. Враженнями від концерту поділився Мукачівський міський голова Золтан Лендєл: “Такого запального духу українства, таких чудових українських пісень сцена Мукачівського будинку культури давно не бачила”. Міськрайонне об’єднання товариства “Просвіта” ім. Т. Шевченка щиро вдячне всім колективам, їхнім керівникам, які відгукнулися на співпрацю. Особлива подяка ведучим концерту Ігореві Білику й Вероніці Мешко, відділу культури міськвиконкому й особисто Валентині Мороз за допомогу.
Палітра · “Кожен образ художник ніби зігрів власним серцем”. · S. 15Originalseite ↗

Fortsetzung von einer früheren Seite — Seitenausschnitt

Євген ОСАУЛЕНКО, старший науковий співробітник музею мистецтв імені Богдана та Варвари Ханенків Коли йдеться про культове мистецтво — однаково, християнське чи буддистське, — прийнято вважати, що доба його великих звершень лишилася в минулому. Мозаїки Софії Київської, фрески Аджанти, рельєфи та статуї Боробудура, ікони Андрія Рубльова чи Йова Кондзилевича… Творці всіх цих шедеврів однаково відокремлені від нас століттями. Тим цікавіше ознайомитися в Музеї ім. Ханенків із доробком сучасного художника, який на високому художньому і професійному рівні розвиває традиції такого екзотичного для нас виду мистецтва, як тибетський буддистський культовий живопис “тханг-ка”. Стосовно Миколи Дудка визначення “громадянин світу” — не перебільшення. Його батько служив у радянських військах, тож майбутній митець народився 1962 року в німецькому місті Дессау. Художнє навчання Дудко проходив у Києві, в майстерні академіка Тетяни Голембієвської, та в Улан-Уде. Саме в Улан-Уде він захопився традиціями східного буддистського мистецтва. Значну роль у цьому відіграли зустрічі з бурятськими й тибетськими священиками. Одного з них — Чог’яла Намхая Норбу Рінпоче художник вважає своїм духовним учителем. Подальше опановування засад живопису “тханг-ка” відбувалося під час тривалих подорожей Бурятією, Монголією, Непалом. А офіційний диплом іконописця художник отримав після роботи в майстерні особистого художника далай-лами ХІV — Ген Сангей Єше. У перекладі з тибетської “тхангка” означає “документ на сувої”. Правила і канони цієї традиції викристалізувалися внаслідок творчої переробки тибетцями багатої художньої спадщини Індії й Китаю. З індійською традицією пов’язане головне у “тханг-ка” — зображення персонажів буддистського пантеону. Кожен з них уособлює певну засаду буддистського світогляду, філософії, етики, а водночас — котрийсь із принципів різноманітних психофізичних технік, знайомих нам як “йога”. Вигляд персонажа, точно обумовлений каноном, унаочнює для глядача внутрішній зміст образу. Шанування персонажів призна- Ганна КОЗАЧЕНКО, член правління Українського фонду культури чене для досягнення певної мети ів світському, і в духовному житті. У зв’язку з цим слід пояснити незвичний для європейського глядача розподіл образів буддистського пантеону на “мирні” та “гнівні”. “Мирні” персонажі дарують вчення про шлях до Просвітлення, “гнівні” допомагають позбутися того, що може заважати людині йти цим шляхом, — вад характеру, фізичних недуг, згубних звичок. Змісту й емоційному звучанню відтвореного на “тханг-ка” образу відповідає його пейзажне оточення. Пейзаж у тибетському буддистському живописі з’явився завдяки китайським впливам. Разом із тим тибетських майстрів, на відміну від їхніх китайських колег, цікавили не конкретні, а узагальнені, типізовані образи природи, близькі до пейзажних мотивів народної пісні або творів славетного поета і подвижника ХІ—ХІІ століть Джетсуна Міларепи. Оскільки “тханг-ка” зображує світ з точки зору просвітленої істоти, кольори тут мають бути яскравій насичені, лінії — каліграфічні й декоративні. Існують навіть техніки почасти малюнка, почасти живопису на золотому (сертан), червоному (мартан) або чорному (нагтан) тлі. Це неабияке випробування для чуття міри й такту європейського художника, адже західна художня традиція значно “стриманіша” в цьому сенсі. Нині чимало людей із Західної Європи, США, пострадянського простору навчаються іконопису “тханг-ка” під керівництвом лам. Проте ні самі лами, ні їхні посвячення не здатні надолужити брак таланту і вміння побачити традицію зсередини. Тому й трапляються серед сучасних “тханг-ка” твори бездоганні з формальної точки зору і внутрішньо холодні й пророжні, або ж незграбні спроби поєднати умовну манеру тибетського живопису з європейським натуралізмом. Порівняно з цим твори Миколи Дудка приваблюють глядача природністю, монументальним розмахом, тонким колористичним чуттям, гармонійним співвідношенням частини і цілого. Персонажі буддистського пантеону і буддистські святі для автора — не далекі абстракції, бо кожен образ художник ніби зігрів власним серцем. У зв’язку з цим серед творів Миколи Дудка, представлених на виставці, особливо виокремлюється “тханг-ка” із зображенням святого Джетсуна Міларепи. Митцеві чудово вдалося показати, як поетичне натхнення перетворює висохле обличчя аскета, який роками жив у високогірних печерах і харчувався лише кропив’яною юшкою. Довкола постаті поета оповиті барвистими хмарами гори, скелі, льодовики, водоспади. Поряд квітне і водночас плодоносить фантастичне фруктове дерево, розпускаються квітки лотосу. А серед усієї цієї райської краси з’являються маленькі фігурки “мирних” та “гнівних” божеств, буддистських святих… Сподіваємося, що знайомство з виставкою Миколи Дудка стане відкриттям для поціновувачів мистецтва. Так називається виставка творів буддистського культового живопису “тханг-ка” роботи нашого співвітчизника Миколи Дудка, що демонструється нині в Музеї мистецтв імені Богдана та Варвари Ханенків. Поціновувачі мистецтва, науковці-сходознавці й допитливі глядачі, далекі, однак, від аналітики у сприйнятті образотворчого мистецтва, зазначають дивовижний гармонізуючий вплив написаних мінеральними фарбами на ґрунтованому полотні та обрамлених яскравими коштовними тканинами творів. Їх легко згорнути в сувій навколо дерев’яної штанги і так зберігати в музеї чи храмі або транспортувати. Освячені тибетськими священиками як буддійські ікони, ці твори Миколи Дудка мандрують світом, а до Києва, де і досі живе мати художника, виставка прибула із Санкт-Петербурга. Супроводжувана не менш високохудожніми документальними авторськими фотографіями, вона розширює обрії наших знань і в мистецтві, і в одвічному філософському прагненні людини пізнати навколишній світ й удосконалювати себе в ньому. Більше знає про творчість Миколи Дудка мистецтвознавець Євген Осауленко.
Палітра · “Кожен образ художник ніби зігрів власним серцем”. · S. 15Originalseite ↗

САЛЬВАДОР ДАЛІ, ЕНДІ ВОРГОЛ, МИХАЙЛО ДЕМЦЮ…

Національний музей Тараса Шевченка у ці похмурі осінні дні вітає відвідувачів яскравими барвами й життєрадісно! містичними композиціями нещодавно відкритої виставки з інтригуючою назвою “Зустрічі з Сальвадором Далі” львів! ського художника Михайла Демцю. Леся СЕЛЕЦЬКА Фото Ксенії ГЛАДИШЕВОЇ Самого майстра можна назвати якщо не наступником, то принаймні послідовником маестро перформансу — несподіваного і несамовитого Далі. Чого лише варті такі його “витівки”, як триметровий пейзаж, намальований просто посеред французького міста, одноденний майстер-клас зі створення десятиметрового полотна в прямому ефірі. Або чутки про те, що художник амбіційно купив собі ділянку землі на Личаківському кладовищі неподалік від могили Івана Франка. Михайло Демцю вже має певну репутацію серед європейських приватних колекціонерів і шанувальників мистецтва. Можливо, деякі з його несподіваних ідей і веселих експериментів досить екстравагантні, але завдяки їм митець зумів отримати не одне замовлення. Наприклад, якось художник купив білу порцелянову вазу відомої компанії-виробника ексклюзивних речей зі скла, кришталю та порцеляни, розмалював її й презентував на німецькій виставці. Після цього фірма запропонувала йому створити авторську серію. Так несподівано він став єдиним з українців, хто приєднався до славетних митців, які співпрацювали з цією компанією, — Сальвадора Далі, Енді Воргола та інших. Але полотна Михайла Демцю нічим не нагадують твори Сальвадора Далі. Експресіоністичні зображення гір, міських вуличок, пейзажі з узбережжями Іспанії та Бретані асоціюються з полотнами Кандинського, а можливо, навіть ближчі до пензля Ван Гога. Проте кольорова феєрія, неповторна енергетика сповнених жаги життя картин проймають “до кісток”, накривають хвилею чистої радості, властивою зустрічі зі справжнім мистецтвом. Художник не обмежує себе одним жанром — натюрморти, портрети музик, гуцулів й гуцулок у народних строях, дикий біг вогняних коней… На центральному полотні виставки — картині із серії “Зустрічі…” — загадковий фіолетовий чоловік із вусами, який може бути й уособленням Далі, й автопортретом. Зручно вмостившись, таємничий незнайомець сидить у кріслі, яке й саме ніби загадково підморгує, а на передньому плані пурхає жовта пташка як втілення невловимого часу. Сам художник інтерпретує цей образ у стилі Далі: “Пташка відлетить, і тоді з’ясується, хто там сидить”. Поряд на полотні — букет із жовтих канарок в зеленоокій вазі, з іншого боку — ще один симпатичний “канарковий букет”. Ці картини за тематикою і втіленням нагадують полотна Марії Примаченко з її дитячо-мудрими образами. Хоч, на мою думку, авторський стиль найкраще передає полум’яна амазонка на коні, що мчить просто на глядача, — сильна, неприборкана й вільна. Серія “Зустрічей…” ще не закінчена — автор планує принаймні 30 робіт. Готова лише половина, і більшість із них все ще за кордоном. Але навіть без них виставка справляє незабутнє враження. Роботи Демцю зачіпають щось у душі — можливо, його яскраві оптимістичні кольори зачаровують нашу внутрішню дитину, а може, прості мотиви пробуджують у кожному з нас мудреця-характерника. Неповторний світ художника, що виріс, визрів і сформувався на ґрунті національного мистецтва, але інтегрував до західноукраїнських малярських традицій європейські, не лишає байдужим нікого.
Творчі зустрічі · “Це була тепла й щира розмова добрих людей”. · S. 16Originalseite ↗

Fortsetzung von einer früheren Seite — Seitenausschnitt

Тетяна Жогалко Петро АНТОНЕНКО Фото Валерія СЕНЧУКА “Інтермеццо” — культурномистецький центр у Чернігові. Це розширення просвітянської книгарні. Тож коли міська влада відбила “наскоки” всіх охочих вселитися в це приміщення, міський голова Олександр Соколов рішуче відстояв його за “Просвітою”. І менш ніж за рік книгарня перетворилася на чудовий центр передовсім зусиллями голови обласної “Просвіти” Василя Чепурного й подружжя просвітян — Тетяни й Олександра Жогалків. Пані Тетяна вже 11 років — власник і директор просвітянської мистецької галереї “Круті сходи”, що розташована на другому поверсі будинку обласної “Просвіти”. Галерея взяла під опіку й КМЦ “Інтермеццо”, а Олександр став його виконавчим директором. Назву КМЦ довго шукати не довелося, її підказав один із чудових творів класика, адже Михайло Коцюбинський був засновником і першим головою Чернігівської “Просвіти”, тож “Інтермеццо” має продовжити традиції із згуртування творчої інтелігенції, просвітян, усіх патріотів. Тому нині це не просто книгарня, філія галереї “Круті сходи” й затишна кав’ярня під одним дахом, а місце творчого спілкування чернігівців і гостей міста. Цього вечора гостею “Інтермеццо” була головний редактор “Слова Просвіти” Любов Голота, яка приїхала до Чернігова разом з невеликою делегацією працівників редакції на творчу зустріч, організовану обласною “Просвітою”. Перед зустріччю логічною стала екскурсія княжим містом. Побували в Чернігівському літературно-меморіальному музеї М. Коцюбинського. Завідувач відділу музею просвітянка Марія Москаленко провела екскурсію і меморіальним будинком письменника, де він прожив останні 15 років, й музейним комплексом, і знаменитим садом родини Коцюбинських, який навіть у цю пору радує око. Далі було відвідання Болдиних гір — давнього, ще дохристиянського некрополя. Саме тут поховані Михайло Коцюбинський та його дружина Віра Устимівна, пам’яті яких вклонилися гості. Відвідали і могилу Опанаса Марковича, одного з видатних українських інтелігентів, життя і творчість якого невід’ємні від міста. Побували й на могилі Леоніда Глібова. Поет похований під стінами величного Троїцького собору, який збудував понад 300 років тому гетьман Іван Мазепа. А в “Інтермеццо” задовго до початку зустрічі почало збиратися товариство: ветерани-просвітяни — заслужений лікар України Сергій Богдан і заслужена вчителька України Інесса Вачнадзе, медичний і педагогічний стаж яких триває вже шосте десятиліття; студентка Вікторія Крапивна, яка темою дипломної роботи обрала роман Любові Голоти “Епізодична пам’ять”. Дівчина зізналася, що тема нелегка, але для неї, молодої чернігівки, зрозуміла і близька філософія цього непростого роману. Завітали чернігівські письменники й журналісти Дмитро Іванов, Валентина Мастєрова, Олександр Олійник (редактори газет “Гарт”, “Наш край”, “Біла хата”), поет Петро Куценко, директор обласної державної бібліотеки Петро Грищенко, актори, музиканти. Вів зустріч голова обласної “Просвіти” Василь Чепурний. Варто зазначити великий інтерес медіа до цього просвітянського заходу. На вечорі були три телестудії, дві радіокомпанії, до десятка газет. А ще Любов Голота записала в студії розмову для прог- Інесса Вачнадзе, Олександр Жогалко, Дмитро Іванов рами “Тиждень” обласного телебачення й велике інтерв’ю для програми “Світлиця” обласного радіо. На вечорі гостя постала одразу в кількох іпостасях: як письменниця, головний редактор газети, автор і ведуча програм Українського радіо, член Головної ради “Просвіти”. Тому хоч головний акцент у цьому двогодинному спілкуванні було зроблено на відзначеному Національною премією України ім. Т. Шевченка романі “Епізодична пам’ять”, розмова вийшла далеко за його межі. Це була розмова добрих людей, тепла й щира. А щодо самого роману “Епізодична пам’ять”, то на вечорі розкупили останні примірники книжки, що зосталися від попереднього прода- На порозі “Інтермеццо” жу, й власники отримали автографи. Принагідно озвучу прохання й пропозицію читачів, бібліотекарів додрукувати додатковий наклад роману. У заході взяла участь ще одна гостя з Києва — письменниця Галина Тарасюк, яка представляла нове всеукраїнське видання — “Українську літературну газету”. Тож ішлося і про це видання, як і про наше “Слово Просвіти”, й газети обласного Товариства — “Сіверщина” і “Біла хата”. Адже в розпалі передплатна кампанія, і кому ж, як не інтелігенції, просвітянам підтримати ці видання. А культурно-мистецький центр “Інтермеццо”, чудовий осередок духовності, який бажано мати кожній обласній “Просвіті”, гостинно запрошує на вогник. Заходьте!
Творчі зустрічі · “Це була тепла й щира розмова добрих людей”. · S. 16Originalseite ↗

Text bei der Erkennung beschädigt — lesen Sie die Originalseite

ТИЖНЕВИК ВСЕУКРАЇНСЬКОГО ТОВАРИСТВА «ПРОСВІТА» імені ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

Засновник: Всеукраїнське товариство “Просвіта” імені Тараса Шевченка Реєстраційне свідоцтво КВ № 4066 від 02.03.2000 р. Ш е ф – р е д а к т о р Павло МОВЧАН 50 грн 34 коп. 25 грн 77 коп. 13 грн 71 коп.
Творчі зустрічі · “Це була тепла й щира розмова добрих людей”. · S. 16Originalseite ↗

Text bei der Erkennung beschädigt — lesen Sie die Originalseite

АНОНС

Го л о в н и й р е д а к т о р Любов ГОЛОТА Р е д к о л е г і я Любов ГОЛОТА (голова), Ярема ГОЯН, Павло МОВЧАН, Олександр ПОНОМАРІВ, Іван ЮЩУК Заступник головного редактора Петро АНТОНЕНКО 279-49-47 Заступник головного редактора з виробничих питань Наталія СКРИННИК 278-01-30 (тел/факс) Відповідальний секретар Ірина ШЕВЧУК
Творчі зустрічі · “Це була тепла й щира розмова добрих людей”. · S. 16Originalseite ↗

4 грн 77 коп. Поштовий індекс — 30617, сторінка 60 у “Каталозі”

При використанні наших публікацій посилання на “Слово Просвіти” обов’язкове. Відділ культури Сергій КЛИМКО 279-49-47 Відділ просвітянської роботи Надія КИР’ЯН 270-55-57 Відділ коректури Олена ШУЛЬГА 278-63-69 Комп’ютерна верстка Ірина ШЕВЧУК Олег БЕССЬКИЙ 278-63-69 Інтернет-редактор Євген БУКЕТ 279-39-55 Черговий редактор Надія КИР’ЯН Бухгалтерія 279-41-46 А д р е с а р е д а к ц і ї : вул. Хрещатик, 10'Б, м. Київ, 01001 http://slovoprosvity.org.ua Видрукувано з готових фотоформ на комбінаті “Преса України” у середу. Зам. № 3301246 Наклад у листопаді — 12 000 4 820095 780016 І н д е к с г а з е т и “Слово Просвіти” — 30617 Передплатна ціна, враховуючи поштові послуги: на місяць — 4,77 грн. на 3 місяці — 13,71 грн. E'mail: slovo_prosvity@ukr.net Листування з читачами — тільки на сторінках газети. Відповідальність за достовірність інформації несуть автори. Редакція залишає за собою право редагування та скорочення текстів.
Емблема «Просвіта»Prosvitianyn