Емблема «Просвіта»Prosvita.DigitalWiedza · Ludzie · Przyszłość
← Archiwum «Slovo Prosvity»

Слово Просвіти, №13 за 2017 рік

16 s. · 33 wpisów · PDF w Wikimedia Commons ↗ · CC BY 4.0

Tekst wyodrębniono z PDF i automatycznie podzielono na materiały. Granice części materiałów nie zostały sprawdzone redakcyjnie: jeden wpis może zawierać kilka materiałów, tylko część jednego lub blok serwisowy (np. ogłoszenie o prenumeracie). Źródłem pierwotnym jest strona gazety w PDF.

Без мови немає нації! · s. 1strona oryginału ↗

ВСЕУКРАЇНСЬКИЙ КУЛЬТУРОЛОГІЧНИЙ ТИЖНЕВИК 13 (909), 30 березня —5 квітня 2017 Захищатися чи наступати?

Любов ГОЛОТА 27 березня в програмі ТСН каналу “1+1” оприлюднено сюжет, коментар до якого починався так: “У Дніпрі побили вдову кіборга. За українську мову…” Андрій Вікторович Широков загинув 18 грудня 2016 року у бою на Світлодарській дузі у бою з проросійськими терористами. Кров його впала у рідну землю — він народився у Калинівці Бахмутського району на Донеччині. 12 квітня цього року Андрій Широков зустрічав би свою сорок сьому весну. Не судилося: 25 грудня 2016 року його відспівали у храмі Різдва Богородиці Дніпровської єпархії УПЦ КП. У церкві на панахиді його найменший син Ілля запитав: “Де тато?!” Мама, Ганна Счасна, відповіла: “Тато на небі. Тепер у небесному війську буде воювати”. Поруч із нею стояли п’ятеро її земних ангелів: 10-річна Маргарита, 8-річна Анжеліка, 4-річний Ілля та восьмирічні Микола й Олексій (всиновлені діти Андрія і Ганни). Як живеться цій родині сьогодні? По-різному. Бо ще надто жива рана й біль утрати. Але й не безнадійно: волонтери і друзі, побратими Андрія Широкова не залишають вдову з п’ятьма дітьми, допомагають, як можуть. І Ганна, як може, висловлює їм свою вдячність. А друзів у Андрія чимало: воював у складі батальйону Правого Сектору з 2014 року. Весь час на лінії вогню: Донецький аеропорт—Піски—Бутівка. Підписав контракт і став снайпером 1-го батальйону 54-ї бригади ЗСУ. Двічі був поранений, але одужавши, знову повертався до побратимів, з якими ділив навпіл правду і долю. І смерть також — разом із Широковим у бою загинуло ще 7 героїв. Указом Президента України № 580/2016 від 29 грудня 2016 року “за особисту мужність, самовідданість і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі” нагороджений орденом “За мужність” ІІІ ступеня (посмертно). … “Червоне — то любов, а чорне — то журба”… Ганна разом із дітьми вирішила виготовити обереги оборонцям, друзям Андрія. Може, саме так хотіли відзначити день народження батька і чоловіка. Сплести в одно чорні й червоні стрічки, аби нагадували священні кольори. Пішли в магазин по стрічки. Почувши, що до неї звертаються українською, продавчиня відмовилася обслуговувати Ганну, наказала їй “выйти вон”, а коли Ганна Григорівна запитала, “в чому річ, чи не в тому, що я звертаюся до вас українською?” брутально, за коси витягла її з магазину, вирвала з вуха сережку у формі тризуба, лаялась. Викликаний наряд поліції не склав протоколу, не допитав призвідницю скандалу, а потерпілій “довів до відома”, що спілкуватиметься з нею російською, бо “так удобнее”. Українським поліцейським здалося, що це брутальна сварка двох жінок і не варто її розслідувати. Мені так не здається, як і сотням людей, кого цей випадок обурив, і вони активно обговорюють його в соціальних мережах. Отже. Для мене особисто — це замах на засадничі права української громадянки, який виникає не “з нічого”, аз послідовної “патріотичної русифікації”, з послідовного порушення Основного Закону в Україні і його 10-ї статті про державну мову. З ганебної дії закону “Ка-Ка” в Україні. Зі зливання східних областей в “единую страну”, де українській мові вже нема місця. Продавчиня в цій історії нагадує мені лише бактерію, яка втрапила у сприятливе для неї середовище. Мільйонне місто Дніпро, чиї очільники послідовно ігнорують свій чиновницький обов’язок розвивати й толерувати державну мову, має прокинутися, — так, як прокидаються люди в інших країнах, коли кривдять найслабших. Вчинено кривду вдові й сиротам — невже Дніпро промовчить? Невже промовчать українці козацького краю, мореного голодоморами і репресіями за радянщини? Невже не захистять дружину Ганну Счасну і дітей загиблого героя Андрія Широкова, мовчки й байдуже спостерігаючи безкарність і вседозволеність, які наростають у нашому суспільстві? І що ще має трапитися, аби влада зрозуміла, що суспільство це хворе? Я не знаю, чи розглядають там, на горі, “мовні прецеденти”, серед яких — смерть Ігоря Білозіра у Львові, суди за право обслуговуватися українською, позови до міністрів за неволодіння і небажання спілкуватися державною мовою, побиті і вбиті українці на Донбасі за рідну мову, постійний терор проти українофонів, який став буденністю в Одесі, Харкові, Миколаєві (“говорите по-человечески”), безкінечні вагання Конституційного Суду щодо драконівського закону “Ка-Ка”, написаного в Кремлі… і ще безлічі прикладів того, що вони, керівники держави, не мають державної мовної політики і їм навіть вигідно час від часу подразнювати суспільство мовною темою, відволікаючи увагу від інших кричущих проблем. Подія в Дніпрі сталася 26 березня, в телевізорі народ почув про неї 27-го. Ось уже третій день, але жодної заяви — ні в Дніпрі, ні в Києві. Невже знову спишуть на “радикалів” та “націоналістів”? Здається, що й саме слово “українець” влада сприймає як синонім двох попередніх. То чого чекаємо, браття-українці? Доки нам почнуть виривати наші язики, що не втомлюються повторювати, що живемо в унітарній державі, що автохтони, що нас 78 відсотків, що хочемо миру і спокою, що не лише в громадських місцях — школах, лікарнях, магазинах, а й у державних установах (і не державних також) можна наткнутися на людину, ладну тебе бити за те, що ти, українка, живеш в Україні і українське для тебе природне, як повітря? Чи, може, скоро почнемо вибачатися за те, що українці?! Випадок із вдовою загиблого героя (до речі, його позивний “Сім’янин”) мав би вивести на вулиці мовний марш мільйонів. Бо тепер, у час російського нападу на Україну, втратити державну мову значить більше, ніж анексована територія. Це війна проти самої природи, землі, людської самоідентифікації. Це рабство душі. Але… Як написав мені один із фейсбучних друзів Володимир Ворона: “Про що ми говоримо, говоримо, говоримо?.. На сайті ВР висить петиція про захист української мови в Україні, яка за тридцять днів до закінчення терміну не набрала і 10 тисяч голосів проти 25 тисяч необхідних! Кожен, хто читає це та вболіває за рідну мову, хай зробить лише від нього залежне — підпише петицію. Це забере у вас, панове, максимум чверть години часу. Ато все слова, слова…” Дякую всім, хто підтримав Ганну Григорівну Счасну і її дітей. Гляньте на це фото: вони ще всі разом. З ними їхня мама... Андрій Широков ще не загинув за Україну, за українську мову, якою говорив до своєї дружини, дочок і синів. І він-таки живий, якщо ми — українці.
«Просвіта» сьогодні · “Головна проблема — гуманітарна безпека України”. · s. 2strona oryginału ↗

Ciąg dalszy z wcześniejszej strony — fragment strony

сувати закон Ка-Ка, який руйнує національну ідентичність українців і конституційний лад держави. “Просвіта” разом з депутатами ВР, фахівцями давно вже запропонували проект закону про українську державну мову. Незважаючи на те, що українці нібито мають більшість у парламенті, маємо не чужого президента разом із його урядом, “оновлений” суд, справи з мовною політикою викликають дуже багато запитань. І породжують ще більше проблем у всіх областях нашого суспільно-політичного і державного життя. За таких умов національно-патріотичні, україноцентричні партії і громадські організації мусять об’єднуватися навколо ідеї національної, а не навколо гетьманів, говорили учасники сесії. Просвітяни наполягають, аби Верховна Рада напрацювала єдиний мовний законопроект, використавши три подані законопроекти, підтримавши голову комітету з питань духовності та культури ВР Миколу Княжицького. Чільне місце в роботі сесії посіло питання гідного відзначення 150-річчя “Просвіти” як найстарішої, наймасовішої і найавторитетнішої громадської організації України, ювілей якої відзначатимемо наступного, 2018 року. Це буде не просто знаменний ювілей для просвітян, він мусить стати величною маніфестацією всього українського національного руху. Бо його зародження і подальший розвиток, починаючи від другої половини XIХ ст. і по дні нинішні ХХІ ст., свідчить, що “Просвіта” і всі шість поколінь просвітян завжди і всюди самовіддано працювали і працюють в ім’я України, її майбутнього. Крім зазначених питань сесія ної сили, яка формувала і продовжує формувати національну ідеологію, світоглядні засади сучасної України нам треба: 1. Порушити клопотання перед Президентом України і Верховною Радою України щодо відзначення 150-літнього ювілею Товариства “Просвіта” на державному рівні. 2. Провести урочисте зібрання в Національному театрі опери і балету ім. Т. Шевченка з нагоди 150-річчя Товариства “Просвіта” за участю представників влади і дипломатичного корпусу. 3. Порушити клопотання перед Верховною Радою України про надання ВУТ “Просвіта” ім. Тараса Шевченка статусу “Національного” з відповідним фінансуванням з держбюджету. 4. Видати 2-томну “Історію “Просвіти”. 5. Виготовити документальний фільм про історію нашого Товариства. розглянула і затвердила зміни до Статуту організації, що стосуються підтвердження того положення, що “Просвіта” — неприбуткова організація. Ці доповнення проголосували, як того вимагає Кабінет Міністрів України в своїй Постанові щодо Порядку ведення Реєстру неприбуткових установ і організацій. Ще одну проблему — повернення “Просвіті” її історичних майнових об’єктів (будинків, приміщень) порушив голова Чернігівського ОО Олександр Шевченко. З цього приводу Павло Мовчан уже підготував лист до Президента України з вимогою покласти край свавіллю місцевих чиновників. На момент проведення сесії Головної ради чернігівські просвітяни, яких підтримали ветерани АТО, конфлікт нібито вирішили позитивно. Та чи надовго? Тим більше, що подібні ситуації постійно виникають то в Харкові, то у Львові, то в Одесі та інших містах. Чернігівський голова ОО ВУТ “Просвіта” поділився своїм досвідом активізації просвітянської роботи. Учасники вирішили за першої-ліпшої нагоди відвідати і провести виїзне засідання, щоб ближче ознайомитися з новими, перспективними напрямами роботи організації. За результатами роботи сесія прийняла дві ухвали: “Про гуманітарну безпеку України” і “Про відзначення 150-річчя ВУТ “Просвіта” ім. Тараса Шевченка”. На завершення Павло Мовчан вручив нагороди — премії ім. Б. Грінченка за 2016 р. голові Миколаївського ОО Ігорю Марцінковському, за 2017 р. — професору Дрогобицького педуніверситету Михайлу Шалаті. 5. Закінчити роботу над фільмом про Тараса Шевченка. 6. Відродити традицію видання щорічного Календаря “Просвіти”. 7. Продовжити видання книжок серії “Бібліотека українського воїна”. 8. Організувати низку художніх вернісажів і виставок просвітянських видань. 10. Провести низку науково-практичних конференцій в університетах з проблем, якими опікується “Просвіта”. 11. Обговорити з керівництвом Суспільного мовлення і телебачення можливість відкриття спеціальної просвітянської програми. 12. Розробити і виготовити пам’ятну ювілейну просвітянську відзнаку для нагородження всіх просвітян. 13. Порушити перед Президентом питання про повернення “Просвіті” її історичних майнових об’єктів.
«Просвіта» сьогодні · “Головна проблема — гуманітарна безпека України”. · s. 2strona oryginału ↗

На тлі 100-ліття: освіта, наука і закон про мову

Микола ЦИМБАЛЮК Серед низки питань, що були на порядку денному, головна проблема — гуманітарна безпека України. Про це сказав, відкриваючи сесію, голова ВУТ “Просвіта” Павло МОВЧАН. Якщо підсумувати всі заходи просвітян, які мали на меті бодай частку вирішення цієї першочергової і нагальної проблеми в державі: виступи в Парламенті, звернення до Президента і Уряду, численні листи, заяви, протестні акції, круглі столи, прес-конференції, зрештою, революційні події (не столітньої!) трирічної давності, — то складеться враження, що наша влада у центрі і на місцях справді не засвоює уроків минулого. Частково причини цього сумного і вкрай небезпечного для українців феномену розумієш, згадуючи слова Джона Гарднера, ректора каліфорнійського університету, який свого часу опікувався реформою освіти. Стосувалися вони американського суспільства, хоча цілком стосуються і українських реалій. Він сказав: ми не повинні впустити в американське суспільство посередність, яка є реальною загрозою для Америки. — Антицінності і їх носіїв — посередності, — сказав Георгій ФІЛІПЧУК, — сьогодні впущено в усі коридори нашої вищої влади, науки, культури, інформації. І це справжня загроза національній безпеці України. Тому, виходячи з цього, “Просвіта” вкотре пропонує президенту, прем’єру, Верховній Раді (ми, державники, розуміємо, що влада є такою, якою, на жаль, є, але хочемо зробити її кращою і українською) почути нас. Для того, щоб влада була такою, необхідно керуватися не фразою, а чином, і робити те, що пропонує українська інтелігенція, насамперед наукові й мистецькі кола, ВУТ “Просвіта” передусім. У документі, який визначає стратегію державної політики України до 2020 року, закладено 62 реформи. У цій стратегії закладено 10 першочергових реформ, де немає науки, освіти. Як результат — торік і цього року такі напрями, як наука, освіта і культура, перебувають на маргінесі. Тому, по-перше, просвітяни пропонують визнати освіту, науку найголовнішими пріоритетами розвитку держави. Нова українська школа має формуватися на трьох китах: якісне викладання, якісні інструменти і якісне соціосередовище. Для цього, проводячи так звану реформу децентралізації, треба для фінансування освіти бодай хоч трохи наблизитися до польського стандарту, де 80 % видатків усіх місцевих громад спрямовано на освітню політику. Вони розуміють, що така їхня освітня політика — єдина і найголовніша реформа Польщі, яка приведе країну до успіхів у всіх без винятку галузях. По-друге, щодо не менш потужного чинника нашого майбутнього — науки. Маємо новий, виправлений Закон “Про науку і науково-технічну діяльність”. А далі — ситуація абсурду. Ми розуміємо: країна в стані війни з Росією. Це “з’їдає” левову частку латаного-перелатаного держбюджету. Але наш уряд докотився (разом із парламентом) до нечуваного і досі небувалого — цьогоріч вітчизняна наука отримала фінансування в обсязі 0,16 % (!) від ВВП. Зрозуміло, що в Європі таких показників немає, там він становить не менше 3 % від ВВП. Навіть Ізраїль, країна, яка перебуває у стані війни, ніколи не опускався нижче 4 %! Це вкотре свідчить про те, що українську науку, як і освіту, викинули на узбіччя світового розвитку. За такого керівництва наша держава автоматично стає не лише не конкурентоспроможною, ми взагалі опиняємося на межі втрати здатності до самоорганізації. Якщо владні “мужі” не здатні зробити висновки з української історії 100-літньої давності, то ознайомилися б з історією успіху Сінгапуру, Китаю, Японії. Ми всі прагнемо в Європу, але без жодного цивілізованого показника, з одними популістськими фразами та деклараціями нам не бачити членства в Співтоваристві як свого вуха. Чи є в держави кошти на освіту, науку? Побіжний аналіз (навіть не беручи мільярдні потоки в офшори, втрати від корупційних схем) свідчить, що є. Наприклад, сьогодні, коли триває війна, українські воїни не мають сучасної зброї і військової техніки, а тим часом п’ять парламентських партій отримали торік із бюджету 391 млн грн, цього, 2017-го, 442 млн грн! Можна було б додати мільйонні зарплати головних менеджерів Нафтогазу, Нацбанку, Укрзалізниці, суддів тощо. Складається враження, що люди, які нині при владі, не відчувають наростаючого напруження в суспільстві і реакції, яка може розпочатися. Особливо пильну увагу учасники сесії Головної ради ВУТ “Просвіта” приділили мовній політиці як основі гуманітарної безпеки. Події, які точаться навколо відміни антиукраїнського закону Ка-Ка, мовної політики в середній і вищій освіті, ухвалення закону “Про українську державну мову” здоровому глузду не осягнути. Просвітяни вкотре вимагають від влади перейти Рубікон: поважати Конституцію України і її 10 статтю, негайно скараїнській війні, участь у волонтерському русі, інформаційно-просвітницька робота на фронті і прифронтовій зоні — це те, чим жила і нині живе “Просвіта”. Чільне місце в діяльності Товариства завжди займав видавничо-освітній напрям роботи. Тільки за останні роки “Просвіта” видала мільйонним накладом Біблію українців — “Кобзар” Тараса Шевченка, сформувала національний календар, створила велику словникову базу української мови, відзняла і виготовила 86 із запланованих 365 фільмів “Логос” (по фільму на кожен день) про історію України, розробила і виготовила серію навчально-ігрових програм “Дитяча колекція” для дітей дошкільного і молодшого шкільного віку тощо. Для гідного відзначення 150- літнього ювілею матері-“Просвіти” — найстарішої в Україні, наймасовішої і найавторитетнішої громадської організації, потуж- Нещодавно українська громадськість мляво відзначила справді знакову подію в історії українського народу — 100-ліття Української революції 1917 року. І слова Президента на камеру щодо того, що нам треба вчитися і робити висновки з власної історії, потонули, затерлися, заглухли серед зґвалтованого українства. У такій песимістичній оцінці відзначення славного ювілею немає, повірте, і мачини максималізму. Є чітке усвідомлення того, що відбувається з Україною нині. Про це вкотре недвозначно і стурбовано говорили на черговій сесії Головної ради Товариства “Просвіта” ім. Тараса Шевченка, яка відбулася 25 березня.
«Просвіта» сьогодні · “Головна проблема — гуманітарна безпека України”. · s. 2strona oryginału ↗

УХВАЛА про відзначення 150-річчя ВУТ «Просвіта» ім. Тараса Шевченка

Наступного, 2018 року, громадськість України і українська діаспора відзначатимуть славний ювілей — 150 років заснування Товариства “Просвіта”. Вона виникла як виняткова форма національної самоорганізації українців. Її історія тісно пов’язана з життям і діяльністю відомих діячів української культури: Іваном Франком, Михайлом Драгомановим, Миколою Лисенком, Кирилом Стеценком, Лесею Українкою, Борисом Грінченком, Михайлом Грушевським, Сергієм Єфремовим, Степаном Бандерою і сотнями інших просвітян. Розвиток українського національного руху від другої половини XIХ ст. до початку XX ст., Українську революцію 1917 року, 100-ліття якої ми нині відзначаємо, національне державотворення 1917—1920 рр., здобуття і утвердження Української Незалежності 1991 р., участь у Революції Гідності 2013—2014 рр. неможливо уявити без велетенської, невтомної і самовідданої праці й героїзму просвітян багатьох поколінь. Піднесення культурно-освітнього, економічного рівня народу, титанічна робота з національної консолідації суспільства, відродження і збереження національної пам’яті, історії, традицій, оборона рідної української мови, підготовка культурницьких і державних кадрів, захист територіальної цілісності й державної незалежності України у нинішній російсько-ук-
«Просвіта» сьогодні · “Просвітяни покликані стояти на захисті національних цінностей, української державності”. · s. 3strona oryginału ↗

Ciąg dalszy z wcześniejszej strony — fragment strony

ричної, літературної та мистецької освіти, реалізовуючи їхній значний націєдержавотворчий і людиноцентричний потенціал. Національна культура і мистецтво мають стати методологією освіти. Не допустити мінімізації на всіх її рівнях гуманітарної складової, коли зменшується кількість годин на вивчення української мови та літератури, національної культури, історії України, філософії, вилучаючи, починаючи з початкової школи, музику й образотворче мистецтво як обов’язкові предмети, збіднюючи зміст художньої освіти в педагогічних ВНЗ; удосконалити гуманітарну політику держави у сферах науки, культури, освіти, інформації, системі національного виховання, формуючи громадянина і патріота, інтелектуальну і духовну особистість, можна передусім завдяки ефективній протидії згубній зовнішній гуманітарній, ідеологічній, інформаційній інтервенції, впливу чужих нашому народу “цінностей”, що здійснюються через ЗМІ, книгу, Церкву, історію, національну культуру, діяльність антиукраїнських організацій і політиків; якісно вирішити проблему української книги (наукової, художньої, суспільно-політичної, публіцистичної), навчальних підручників (в Україні на одну людину друкується лише 0,5 книги). Зупинити інтервенцію колоніальних товарів із Росії, які містять згубну для української нації ідеологію. Зобов’язати Міністерства культури, освіти та науки виробити ефективну стратегію співпраці з творчою частиною суспільства щодо нарощування можливостей і впливу державної програми “Українська книга” для національно-патріотичного і громадянського виховання, інтелектуального розвитку молоді; створити розгалужену мережу сучасних бібліотек з інформаційним доступом до світових джерел наукової та культурної спадщини; здійснювати громадянське виховання, опираючись на історичну пам’ять українського народу, національну ідею, державну, національну, особисту гідність, впроваджуючи українознавчі цінності відповідно духовного, культурного, господарського, інтелектуального, природного потенціалу і стратегічної перспективи українства; необхідно удосконалити й посилити вивчення державної української мови в школах, де навчаються діти національних меншин, активно використовувати систему поглибленого вивчення ними української мови та літератури, зокрема і за рахунок російської мови, яку як другу іноземну вивчають нині у 23—25 % шкіл України; розширити український мовно-культурний простір у системі вищої школи, яка продовжує русифіковуватися, зокрема і на рівні університетів, які отримали статус “національного”, особливо приватних ВНЗ, виховуючи майбутню денаціоналізовану інтелігенцію, що гальмує поступ до єдності політичної нації.
«Просвіта» сьогодні · “Просвітяни покликані стояти на захисті національних цінностей, української державності”. · s. 3strona oryginału ↗

УХВАЛА Головної ради ВУТ «Просвіта» про гуманітарну безпеку України

Національний організм України вражений тяжкою недугою, спричиненою тривалим московським поневоленням, яке вперто знову накидають нам у різний спосіб — від окупації української території до фізичного винищення українців, що є безпосереднім свідченням геноциду української нації. Теперішня русифікація — це продовження колонізації України у витонченішій формі, аніж це було за часів совєтської імперії. Десятки радіоі телеканалів, мільйонні наклади російських газет (від “Вєстєй”, “Сєгодня”, “Факти”, “Рабочая газєта”, “Ізвєстія”, “Комсомольская правда”, “Московский комсомолєц” до різних кросвордів, гороскопів і порадників), безмежна кількість російських книг, виданих зокрема й в Україні, покликані запресувати український національний організм, розбити його цілісність, дезорієнтувати, паралізувати волю нації до самозбереження і саморозвитку, яке єдино можливе в межах своєї власної держави, яка носить умовний характер, номінативний, а не змістовний. Для змістовного наповнення необхідні першочергові зусилля з деколонізації України в усіх її національних сферах: від зміни мовного законодавства до “своєї правди і сили”, за формулою Т. Г. Шевченка. Внаслідок так званих “демократичних” перетворень українців позбавили права на засоби виробництва, на свої надра і копалини, на власні угіддя, на рідну землю, з якої нас злиднями, безробіттям, безперспективністю витісняють. Українські землі вже не належать українському селянинові. Латифундисти компрадорського розливу заволоділи всім масивом українських чорноземів. Українське село деградує, зубожіє, обезлюднює, вимирає… Руйнується вся аграрна сільська інфраструктура: закривають школи, відсутні медичні та культурні заклади. Щороку з мапи України зникає близько 20 сіл. Село, яке в усі часи нашої історії було головним чинником самовідтворюваності української нації, завжди першим брало на себе удари україноненависників. Ті, хто планував і здійснював нищення України як держави і українців як нації, чітко усвідомлювали наслідки, коли доводили до банкрутства наші прибуткові підприємства, вирізали на брухт обладнання заводів переробної галузі, зокрема цукрові, консервні, хлібозаводи, закривали відгодівельні комплекси, селекційні центри. Таким чином нас позбавляли вічно відроджуваного національного первня, завдяки якому українська нація виживала протягом кількох століть московського поневолення. І цей удар по селу, по українству значно небезпечніший, аніж військові дії на сході України, де, власне, за потурання російським колонізаторам упродовж 25 років української незалежності ми були позбавлені будь-яких прав, були меншовартісними і на Луганщині, і на Донеччині, а нашу українську мову випхнули на маргінеси… Синдроми нашої хвороби добре відомі, як відомі й межі деградації. Але також відомі рецепти задля запобігання колапсу українського організму. І ми, просвітяни, неодноразово озвучували їх у зверненнях, апеляціях до влади, у вимогах на всіх майданах України. Бо це наш обов’язок, обов’язок тих, хто належить до когорти будителів нації, просвітян, які наступного року відзначатимуть дату постання організації “Просвіта”, яка за півтора століття зробила більше, аніж усі політичні партії. Тому питання культурного відродження, повноцінного функціонування української мови, відновлення повноформатного українського інформаційного простору, розробка і впровадження в життя програми розвитку української мови, підтримка державної програми “Українська книга”, розширення книготорговельної української мережі, ухвалення нового закону про українську державну мову, розвій національної освіти, заборона функціонування російськомовних телеі радіоканалів, створення просвітніх програм, присвячених українській історії, її героїчному минулому гостро постають перед українським суспільством. “Просвіта” як організація і кожен просвітянин мусять активізувати свою діяльність у різних царинах суспільно-політичного життя країни. Насамперед це стосується ухвалення закону про українську державну мову. Враховуючи те, що ми живемо в інформаційному суспільстві й можливості українців як корінної титульної нації обмежені (дивімося правді у вічі), треба навчитися використовувати будь-які ЗМІ для пропаганди української національної ідеї, розвінчувати пропаганду “Русского міра” і діяльність його п’ятої колони в Україні. Просвітяни, які покликані стояти на захисті національних цінностей, української державності, не мусять мовчати і тоді, коли бачать приховану антиукраїнську діяльність нашої влади. Треба подвоїти нашу просвітянську роботу з військовиками, студентською і шкільною молоддю. Вимагати від влади визнати освіту і науку найголовнішими пріоритетами в реалізації Стратегії сталого розвитку “Україна- 2020”, зарахувавши їх до “вектора розвитку” та до десятки першочергових завдань модернізації країни; збільшити фінансування освіти, матеріально-технічне і навчально-дидактичне забезпечення, спрямувавши на її потреби не менше 7 % ВВП, уможлививши поступове входження України до 50-ти кращих країн світу (за показниками якості освіти РІSA). Упродовж останніх років видатки на первинну, середню та професійну освіту в Україні постійно падали — до 4,3 % ВВП у 2014 р., 3,7 % — 2016-го; сприяти збереженню та удосконаленню мережі дошкільних установ, значно збільшивши показники охоплення дітей суспільним вихованням відповідно до потреб (2015—2016 н. р. — 56 %); забезпечити рівні права на здобуття дошкільної освіти як первинної складової системи безперервної освіти. Дошкільна освіта має стати доступною і безоплатною; “нова українська школа” має формуватися на якісній освіті і характеризуватися 3-ма основними принципами: 1) якісне навчання; 2) якісні засоби навчання; 3) якісне соціокультурне середовище; не допустити руйнації професійно-технічної освіти, передавши не лише відповідальність місцевим органам влади і громадському самоуправлінню, а й належно фінансово і ресурсно її забезпечуючи, уможлививши загальнодержавне бачення кореляції ринків праці й професійної освіти в Україні, її адаптацію згідно з вимогами ринку, потребами людини, народу, національної економіки і соціальної політики; зупинити ліквідацію позашкільних навчальних закладів, що суперечить основним засадам державної політики (ст. 9 Закону України “Про позашкільну освіту”) і створює вкрай несприятливі умови для фізичного, культурного, інтелектуального розвитку дітей та молоді; забезпечити виконання Закону “Про наукову і науково-технічну діяльність” передусім у частині фінансування науки — 1,7 %. (За останні 5 років цей показник ніколи реально не перевищував 0.47 %. У Європі він складає 3 %, Ізраїлі, Швеції — 4 %, США — 4,5 %, Японії — 7 %. Нині видатки української держави на науку становлять близько 0,16 %!); необхідно збільшити фінансування науки до 3 % від ВВП та оптимізувати використання коштів, захистити інтелектуальну власність, стимулювати інноваційну діяльність, підвищити престиж і соціальний статус ученого, зупинити міграцію (в таких катастрофічних масштабах!) інтелектуального потенціалу нації; не допустити науково/техніч/ ної контрреволюції, наступу мож/ новладців і політичного олігархату проти науки, яку завжди прагнули використовувати в Україні для ідео/ логічного обслуговування. Слід ви/ ходити з того, що наука потрібна передусім народу, без неї держава стає напівколоніальною. Витіснен/ ня науки з державних пріоритетів, падіння її престижу як привабли/ вого виду життєдіяльності, особ/ ливо для талановитої молоді, ста/ ло причиною економічних і соці/ альних негараздів, розвалу науко/ вих шкіл, унеможливило оновлен/ ня наукового персоналу; 3. зупинити згубну для національної безпеки тенденцію на зменшення держзамовлення у ВНЗ, не ігнорувати в цьому досвід кращих освітніх систем і практик, не допускаючи безповоротної втрати людського капіталу (на початку минулого навчального року до зарубіжних ВНЗ вступили 60 тисяч українців). У часи війни є необґрунтованими, марнотратними і несправедливими видатки з державного бюджету на фінансування 5-ти парламентських партій (2016 р. — 391 млн грн., 2017 р. — 442 млн грн; мільйонні зарплати високопосадовців державного “Нафтогазу”, Національного банку, Укрзалізниці та багатьох ін., якщо 2016 року середня зарплата по країні складала 5188 грн, а серед наукових працівників — 4352 грн. Освіта всіх рівнів за змістом і формою має бути національною. Виховання з раннього дитячого віку і впродовж життя любові, поваги до України, батьків, народних традицій і звичаїв, державної мови, власної історії, національної культури, рідної природи, духовних символів і цінностей Українського народу — найважливіше стратегічне завдання освітньої політики; скасувати закон України “Про засади державної мовної політики” (“закон Ка-Ка”), який зігнорував норми Конституції України (ст. 10), рішення Конституційного Суду 1999 р. про статус державної української мови. Мова освіти всупереч національним інтересам та Конституції України не може і надалі визначатися статтею 20 згадуваного вище антиукраїнського “закону”, який руйнує державну, політичну, духовну єдність, національну ідентичність; ухвалити новий закон України “Про українську державну мову”, який консолідує суспільство і зміцнить українську державність, якісно змінить усю освітню і науково-технічну мовну політику; необхідно удосконалити й посилити вивчення державної української мови в школах, де навчаються діти національних меншин, активно використовувати систему поглибленого вивчення ними української мови та літератури, зокрема і за рахунок російської мови, яку як другу іноземну вивчають нині у 23—25 % шкіл України; розширити український мовно-культурний простір у системі вищої школи, яка продовжує русифіковуватися, зокрема і на рівні університетів, які отримали статус “національного”, особливо приватних ВНЗ, виховуючи майбутню денаціоналізовану інтелігенцію, що гальмує поступ до єдності політичної нації; якісно удосконалити (відповідно до світового і європейського досвіду) концепції і зміст істо-
4 “Дух народу невіддільний від духу землі, їх не можна розлучити, обміняти на інший”. З блокнота письменника · s. 4strona oryginału ↗

Ciąg dalszy z wcześniejszej strony — fragment strony

ди, хто обстрілює їх із важкої техніки. Зате чітко знають, що прагнуть влади на чолі з олігофренами ЛНР—ДНР. Коли ж дух землі відторгне дух прийшлий, чужий, то з часом його і поглине. Чи не робить довгі століття цю містичну роботу наш вічний Київ? Хоч би хто сюди вростав, хоч би яке національне різномаїття наповнювало його, а Дух його, як і сто, двісті, тисячі літ, Київський! Дніпровсько-почаївсько-либідсько-каштановий. Він, попри все, український — краєвидами, дніпровськими кручами, церквами-монастирями, зеленими пагорбами, назвами, які давали наші предки, наповнений їхнім духом. Попри те, що в пониззі його буття ще пасталакає “вєлікій і могучій” — це явище в історичному масштабі тимчасове. У XVI столітті в Москві офіційною була золотоординська мова. Але слід від неї зник, полишивши золотоординський живучий дух. Тож і це, як казав мудрий Соломон, мине. Це явище — наслідок насилля, зґвалтування, запущене, як російська рулетка. Вона ще крутиться, але вистрілює останні патрони. Бо душа Києва гомонить з Небом Українською, надто схожою на ту, якою говорили полянські князі Кий, Щек, Хорив та їхня сестра Либідь; якою говорили княгиня Ольга, Володимир Великий, Володимир Мономах і Ярослав Мудрий. Якою говоримо ми, українці, з непонищеним національним кодом, зі свідомістю, яка бридиться духу ґвалтівника і його мерзенного, без гальм і моралі світу. Мова — це тест на інтелектуальну спроможність і самодостатність, на внутрішню свободу і брама, що не впускає в душу рабства. Її носіям не треба пояснювати, чого на рідній землі треба розмовляти рідною, а не мовою вбивці-окупанта. Вона із нетлінної субстанції, творіння Святого Духа, тому такий подразник для зайд, рабів і ворогів. І саме аборигени-патріоти відповідають за зв’язок усіх поколінь, за збереження рідного Духу. Саме вони бережуть усі сокровенні скарби народу: Мову, пісню, землю. Силу й ауру землі, щоб її не понищили свої руйначі-грошолюби і байдужі до неї зайди. Вона проста і тисячолітньо незмінна. Це щоб над просторами рідної землі, її поораними скибами ранньої весни вона парувала, а молодого літа над пшеницями, гречками і соняхами співали вдень жайвори, а ввечері підпадьомкали перепілки. Щоб ранньої осені щемно пахло скошеними хлібами, а пізньої осені над нею клубочилися густі тумани, гіркло полинами, а взимку їй снилися пташині ключі, що розбудять її. Це і є той земний український космос, невіддільний від української душі. Про рідну землю можна говорити, співати, оповідати до безміру і втоми. Бо це живий, пульсуючий всесвіт зі своїми галактиками, маленькими комашиними цивілізаціями, чуючий, відчуваючий, пульсуючий організм, який не лише годує, а й відчуває доброго сівача й лихого. Її не можна тривожити до Благовіщення, вона щедріша чи скупіша на врожай у певні фази місяця, пору дня. Бо вона також частина космосу. Вона чутлива до настрою того, хто обробляє її, тому наші батьки нічого не починали робити, не промовивши “Господи благослови” та “Боже поможи”. Далі буде.
4 “Дух народу невіддільний від духу землі, їх не можна розлучити, обміняти на інший”. З блокнота письменника · s. 4strona oryginału ↗

«Чия земля?..»

Катерина МОТРИЧ Пам’ятаєте ці слова класика української драматургії, і як голов ний герой з надривом і неймовірною радістю та г ордістю вигукував раз по раз ці слова: “Чия земля?!” — “Калитчина!” — “Чия земля?!.” Її, землі, завжди було в Україні вдосталь і завжди вона була мірилом усього: достатку чи то убогості, маєтності чи упослідженості. За неї у всі століття йшов бій не на життя, а на смерть. За неї билися князі й княжичі, гетьмани і козацька старшина, обділені нею породили Гайдамаччину і революцію 1917-го. Вона стала тим яблуком розбрату, через який, може, й не відбулася Україна 1918-го, коли Україною правив гетьман Павло Скоропадський (про це скажу пізніше). На неї повз чужинець і вивозив ешелонами, бо вона — справжнє багатство. Вона — земля! І планета носить однойменну з нею назву. Вона — все. Без неї немає життя. Її створив Творець після того, як створив Небо, а вже потім у її надра впустив воду і оповив її повітрям. Усе для людини. І саме ці домінантні творива офірував своєму недолугому творінню у сув’язі як найдорожчі скарби, без яких вона може існувати від кількох секунд до кількох днів. (Створив, сказано, людину із “пороху земного”, тобто, з тих мікроелементів, що є і в складі землі. І це наводить на логічний висновок: втрата цього “пороху” чи його нестача в людському організмі веде до хвороб чи й смерті. Точнісінько так нещадне викачування його із землі також веде до знесилення землі. Як бачимо, людський організм і організм землі дуже схожі). Вона, така зрозуміла і не поцінована, осквернена в наші дні — таїна. Таїна творення характеру, духу й душі народу. Той земний космос буття з певними ґрунтами, рослинним світом, водами — ріками, ставками, озерами, потічками, світом птахів і звірини — творить ось такий і лише такий народ, який відрізняється від тих народів, які живуть на півдні, півночі, в гірській місцевості чи степах. Словом, серед іншої природи. Ми ще не забули, що наші предки ставилися до землі святобливо, називали її годувальницею, складали про неї пісні, молитовно схилялися перед нею, брали у торбинку, ідучи на війну чи в далеку дорогу, і цілували її, повернувшись. І завжди боялися, щоб якийсь зайда не прийшов, не відібрав цей рідний, дорогий скарб. Не знаю, чи ще якийсь народ на планеті породив таку касту вибраних землелюбів-землеробів, апостолів праці — куркулів. Вони на всі тисячоліття дали українцям урок, як треба любити рідну землю і вміти обробляти її, плекати, закликати до неї рай із садами родючими, лугами розкішними, пасіками медоносними, млинами і вітряками, зарибленими рукотворними ставками, висадженими лісами, як вигрівати її в долонях, удень косити жито, пшеницю і всяку пашницю, а вночі при місяці збирати колоски. Це каста вибраних, тому червоні демони і винищили їх, великих Українців, апостолів землі, які залишили на ній незнищенні письмена Любові. Ось тільки б їхні нащадки не змаліли б, не зійшли б на маргінеси і зуміли б прочитати ці письмена. А ще — винести з того урок мудрості. Україна давно перегорнула ту сторінку, і в ній вродився кроманьйонець пластиково-целофанової епохи, який засіває її придорожні узбіччя, ліси і навіть пшеничні поля сміттям на довгі століття, давні ліси перетворює на дрова і будівельний матеріал, який вивозять ешалонами, а все, що є у її надрах, нещадно висмоктує і перетворює на долар та євро. Він, як його попередник колись винищив усіх мамонтів, нині готовий винищити й вигребти все, що є на поверхні землі і в її глибинах, весь її живодайний “порох”, нічого не залишивши тим, що прийдуть після нього. Та й над самою землею занесений двосічний меч, готовий посікти її, поділити і пустити з молотка на продаж. Така суть нової “нації”, що порядкує в Україні ось уже 25 літ: новокроманьйоньці. Не вивчений різновид гомосапіенса, що потребує в тисячі разів більше їжі, бо гребе, вигрібає, винищує все і не може зупинитися. Перетворює всенародне багатство у власне травлення, натужну роботу залоз внутрішньої секреції, надзусилля прямої кишки… Моя добра приятелька, з якою ми часто гомонимо на теми, на які здебільшого говорять нині українці, якось сказала: “Знаєш, я навіть не відчуваю болю від того, що творять ці злодії-державники. Мені страшенно соромно за це корупційне болото, що керує нами”. З усіх моторошних снів, які бачила Україна за останні тисячу літ, нинішній, мабуть-таки ж найганебніший і наймерзенніший. Цей сон про безжальних, паталогічно жадібних яничарівдержавників, учорашніх двієчників-трієчників, а сьогоднішніх олігархів, вершителів долі народу, що напали на Україну, добралися до всіх її багатств і висмоктують, виснажують її, як це робили лиш ординці-яничари. Воїнство ненаситне, безчесне, жорстоке. Божого страху не має, правосуддя не боїться, бо судова система поки що працює не за законами, а “по понятіям”, та все на них. Вона легко розправляється з безневинними людьми, вішає на них злочини, яких ті не робили, кидає довічно за ґрати і роками ковзає-повзає навколо злочинців, безкарність яких волає до небес. Багатьом із них можна було б ламати комедії в цирку чи то на самодіяльній сцені — засідання то переноситься з місяця на місяць, то комедіант у мантії лягає в лікарню, то йде у відпустку. І так із року в рік — якось і дотягують до часу, коли вийде термін злочину чи державний злочинець стане на суд Божий. У цьому відразливому сні фігурують і “народні обранці”, які також є духовними нащадками тих двієчників, що не ходять до школи, прогулюють уроки, не виконують домашнє завдання і багато з яких не знають, що повинні робити в тій “школі” кнопкодавства і чого їх туди закинула лиха українська доленька. Зате в кожного із них в обслузі і водії, і помічники, і добрий ласий шмат зарплат-доплат за “вірне служіння” народу й державі, виведений в “офшори” їхньої безвідповідальності і безчестя. Це все ознаки не те що молодого і незрілого державного організму, а такого, що перебуває ще в памперсах, від яких, вибачте, тхне тим, чим і має смердіти. На спасенних правителів Україна такі не розжилася, свого “апостола правди” так і не народила. Були ті державники, що хотіли їй добра і робили все, щоб усенародні мрії стали реальністю, але до спасенного Фавору не доводили її. По дорозі до нього хронічно заводили на Голгофу і йшли в небуття, полишивши її розіп’яту на довгі й трагічні роки. І починаєш розпинати душу думками про Голодомор, репресії, ненашу війну, колгоспне кріпацтво, “гуманітарну допомогу” “брата”-ката, думаєш про ті життя, що не відбулися, про тих ненароджених геніїв і винищених під корінь Господарів землі. Адже це куркуля з мого села вислали до Сибіру і його тричі (!!!) розкуркулювали вже там, де вічна мерзлота. І батько щораз розповідав мені про нього зі сльозами на очах — це був його товариш молодості — і запитував когось і сам собі відповідав: “Хіба ж це чоловік? Це ж Бог!” І надто мудро й проникливо пояснював, чого “большовики” не дозволяли тим куркулям, що відбули термін і вижили, повертатися у свої села, а лише до Московії, боялися таких талановитих землеробів в українських селах і хотіли кращими людьми засіяти Московію. Він був невиїзний як “ворог народу” і лише раз, коли вже постарів, цьому “ворогу” дозволили навідатися у рідне село. Він прийшов до батька. Я малою бачила його, сумного з похиленою головою, зламаного, що доживав не своє життя на не своїй землі. Це великі українські господарі, вислані на Зелений Клин, в Усурійському краї вирощували неймовірні врожаї. Їхні вже внуки та правнуки і нині годують весь Далекий Схід овочами, фруктами, медом, м’ясивом і молочною продукцією. Бо путящі гени, як зерно елітних сортів, дає елітні плоди. І думаєш про “відбір” мінусовий, масовий прихід від маргінальної спадковості, зденаціоналізованого, здеморалізованого вчорашнього таки ж двієчника — піонера, комсомольця, комуніста, а сьогоднішнього жирного олігарха, який Велику Українську Мрію перетворив на свої офшори, привласнив державу, як дійну корову, дозволивши народу вигрібати за нею лише кізяки. Він осквернив її своїм духом, таким чужим і далеким, і вирішив, що цей дух уже переміг, що він назавжди. “Якби ви вчились так, як треба”, то й розуміли б, що ця земля відторгне ваш дух, бо він не з її глибин і таїн, нез її “пороху”, він тимчасовий. Розуміли б, який природний зв’язок існує між народом і землею (його душею, мовою, піснями, національними рисами). Що лише на цих чорноземах, серед цих садів, лісів, дібров, полів, пагорбів та долин і могло народитися “А ми просо сіяли-сіяли”, “Ой, посіяв козак гречку на дубочку, на вершечку”, “Та орав мужик, орав я, та виорали солов’я”. Вслухаймося в ці слова! Вони дихають чорноземами, гаями, дібровами, столітніми дубами і старими вербами, хмарами білими і грозовими. В них поскрипують ярма і ремигають круторогі воли. Вони ходять у білих дідівських споднях і на них солом’яні капелюхи. На них домоткані жіночі сорочки з довгою гаптованою прошвою і вишитими поликами. І це все єдине, невіддільне — душа народу, стиль його земного життя і дух, душа рідної землі, отого таємничого “пороху”. Це Боже дихання, натхнення Святого Духа, який не лише любить цю землю і цей народ, а створив його саме таким. Бо Він і сам ходить Україною то в лляній, то з конопляної пряжі сорочці, вишитій червоно-чорними поликами (в будень), то в білій по білому — на Різдво, Великдень, Трійцю. Це ж Він, Дух творення усякого земного життя, приніс і ці строї, і ці пісні, і Мову, в якій стільки Його сили, краси і натхнення. (А богоборці московського патріархату запевняли самих себе і українську паству, що українська мова “творєньє диявола” і на ній ні молитися ні розмовляти не можна. Переплутали нашу Мову із собою і недовчили основи Святого Письма; інакше б знали, що творить лише Бог, а той, з ким вони дружать, “творить” подібне мислення. Що ж, це по гріховності людській). Отже, дух народу невіддільний від духу землі, їх не можна розлучити, обміняти на інший. Вони єдине ціле. Чи думали ми, якими були б, коли б на цій землі, що зветься Україною, та були б кам’янисті гори чи випалений степ? І чи взагалі це були б ми? Інший дух на цих просторах не приживеться, бо Дух-Володар його поглине, переродить. А які пустить чужинецький дух коріння не на своїй землі, то народить виродженців, маргінальний охлос, який запрагне Новоросії, ДНР, ЛНР чи ще якогось зекоенер. Бо порушено закон творення буття. Закон єднання, закон гармонії. Так сталося на Донбасі, нашій степовій Україні, частині козацького Великого Лугу, куди, виморивши українські села голодом, переправляли цілі села з Вологодщини Росії. Цей народ приніс той дух, який не поєднувався із духом наших степів. У що перетворено той край і який новий народ народився, бачимо в ці дні… І надто цікава деталь, яку фіксують телекамери нині на окупованих територіях: якщо старі люди, що залишилися в розбитих селах, розмовляють українською, вони мислять, відчувають і розуміють усе, як свідомі українці, прагнуть дожити віку в Україні і сподіваються, що ця монголоїдна напасть зійде таки в тартари. Якщо ж розмовляють російською, не бачать і не хочуть бачити прав-
5 Авторська сторінка “Коли годувати мозок фастфудом, він деформується і зменшується в об’ємі”. · s. 5strona oryginału ↗

Гібридне письменництво

Галина ПАГУТЯК Збираючись уперше цього року на зустріч із читачами, відчуваю, як мені не хочеться порушувати внутрішню тишу, без якої я б ніколи не змогла здійснитись як письменниця. Мені не переламати ту дивну ситуацію, що склалась в українському книжковому просторі: ти мусиш вилізати на люди, бо про тебе забудуть. Не має значення, що ти пишеш, як ти пишеш. Головне — як ти себе подаєш публіці і як на цьому заробляє видавництво. А тут — конкуренція, цинічна і безжальна, бо можна з будь-якого лайна зробити бестселер, вклавши туди гроші. І найчастіше саме з нього і роблять бестселери. Габріель Гарсія Маркес вставав щодня о 5-й ранку. Перед ним лежало 500 аркушів чистого паперу, які він списував, шматував, жмакав за 5—6 годин роботи. Сучасний автор прокидається з головою, тяжкою від похмілля в готелі, бо гастролі займають у нього цілий рік, шукає в Інтернеті, хто там про нього що написав, і їде на першу зустріч. Навіть якщо він не вживає того зілля, у його голові так само порожньо, як у похмільній. Секрет успіху — мати в друзях медійників, покровителя рівня Фірташа, власний музичний гурт, лексикон постмодерну для круглих столів і лексикон Аллочкилюдожерки для простої публіки, а також час від часу демонструвати своє політичне глупство на всю Україну (останнє це вже наслідок успіху). Уповаючи на час, який усе розсудить по ділах наших, ми лукавимо. На місці відпрацьованого матеріалу з’явиться свіжий, ще гібридніший, а попередній закріпиться у гіпсових формах щелеп балакунів від літератури як “канон”. Ресурси для канону з того самого джерела, щой ресурси на підтримку гібридної літератури: купівля науковців, вікна Овертона в критиці й ліберальні (проросійські) медіа. Все, що не вписується в “канон” гібридності, вважають апологети гібридності, це соцреалізм. Брехня настільки очевидна, наскільки ж і нахабна, і розрахована не на розумних мислячих людей, а на неосвічену молодь. Та молодь може навчатись і в Гарварді, і в Могилянці, це не рятує від неосвіченості. Знання — це не мудрість. Розумний не стане сперечатися з дурним про смаки і не буде намагатись з ним конкурувати, бо програє. Шляхетний римлянин Андрій Содомора не стане виступати у львівському цирку. Він — приятель Горація, а не кінь Калігули. Так само шляхетний львів’янин Ігор Калинець чи біженець Василь Голобородько не стануть підбирати крихти зі столу Адміністрації Президента і їхні книжки не куплять на львівській торговиці, яка колись була Книжковим Форумом, міністри та всіляка дрібнота, що давно продала душу дияволові. По тому й будемо дивитись, що є літературою, а що є покручем швейної машинки і анатомічного стола, здебільшого переспівом (плагіатом) з неперекладених у нас літератур інших народів. Або просто графоманськими сльозами, за які, може, й не платять багато, але видавництва, що спеціалізуються на третьосортних світових бестселерах, диктують попит. Існує незмінна константа: скажи мені, що ти читаєш, ія знатиму, чи варто мені з тобою приятелювати. Аспірантки філологічного факультету зачитуються Люко Дашвар, бо вона більше відповідає їхньому інтелекту, ніж “Дім на горі” Валерія Шевчука. Коли годувати мозок фастфудом, він деформується і зменшується в об’ємі. Тут уже час не допоможе. Укрсучліт та інші йому подібні сучліти працює на дебілізацію населення і дуже гарно йому це вдається наразі вкупі з системою освіти, що теж стає гібридною замість того, щоб стати прогресивною. Гібридна література ніколи не стане національною, і це, мабуть, її головна ознака. Ба, вона її найбільший і найлютіший ворог, бо виключає будь-який альтруїзм.
5 Авторська сторінка “Коли годувати мозок фастфудом, він деформується і зменшується в об’ємі”. · s. 5strona oryginału ↗

Крим, Донбас та інші неприємності

Коли захопили Крим і фальсифікували референдум, а військові командири на Донбасі здали свої частини разом зі зброєю, і почалася війна з Росією, я пригадувала історію окупації Галичини 1939 року. Тоді теж фальсифікували референдум, людей зганяли на виборчі дільниці, а невдовзі почалася зачистка. У мене виникло логічне запитання: якщо наші військові частини, яких ми місяць пильнували, не пускаючи на Майдан, поведуться так само перед купкою сепаратистів, то чи не буде у нас те саме? Ніколи не кажи ніколи. Технології терору обмежують фундаментальні людські права, маніпулюють інстинктами, тому опиратися їм можуть лише одиниці. Головне — не допустити до самого терору, не зав’язнути в ньому. 1941 року три тисячі в’язнів із Перемишля енкаведисти вели до Добромиля. Вони могли врятуватись, якби розбіглися. Але їм сказали, що ведуть на роботу. І їх усіх закатували і кинули в соляні шахти. Інша колона в’язнів йшла з Городка. “Куди нас ведуть?” — запитав хтось. “На смерть”, — відповів конвоїр. І всі кинулися врозтіч. Ніхто із мешканців Донбасу не уявляв, що сидітиме в підвалах, ховаючись від обстрілів. Вони не знали історії, не знали, що вторгнення військ іноземної держави принесе з собою мародерство, насильство і голод, що їхніх синів убиватимуть, а дочок збезчестять. Ті, хто розумів небезпеку, втекли відразу. А ті, хто залишився, це — статисти терору. (Сьогодні я здам сусіда, щоб він завтра не здав мене). Або розстріляні за спротив. Зраджені армією, владою, вони ототожнюють цю зраду з Україною. “А що мені дала ваша Україна?” — верещить львів’янка, стоячи у черзі. Чи полтавчанка, чи тернополянка. Вони є всюди. Готові вклонитися будь-якому вбивці, якщо той пообіцяє, що не вбиватиме, а візьме на роботу. Це дуже неприємно чути. І ще неприємніше розуміти, що зовсім не патріоти Галичини стримують прихід війни на цю землю, промисловість якої за роки Незалежності цілком знищили і вигнали людей на заробітки. Це частина стратегії московського монстра — приспати пильність, заохотити віддати інфіковані русифікацією і совком території ворогу, а тоді по шматках з’їдати Україну. Чи думають наші галицькі сепаратисти, що їх забере Польща під своє крило? А якщо референдум про приєднання організувати? Скільки за це проголосує добровільно? Навіть не під тиском, хіба що наглядатиме московський куратор? Багато. Уявивши собі всі принади життя в Євросоюзі. Тільки зрадників туди ніхто не прийме. А Закарпаття, де щасливо почуваються і московські, і проугорські сепаратисти? Там дуже активно працювало КДБ, а тепер ФСБ, і більшість церков Московського патріархату. Симпатиків України там не так багато, як би нам хотілося. На це працювали десятиліттями агенти Кремля. Значить, хтось готує нам дуже великі неприємності, існує такий сценарій. Сценарій 1939 року готували москвофіли ще у ХІХ столітті, і скільки перепсували голів, начебто освічених, але не мудрих. Ми собі навіть не уявляємо, як це жити на території терору, де чітко розподілені ролі: ти або кат, або жертва. Для багатьох наразі потенційно. Я зовсім не хочу образити галичан, лише попередити, що терор поширюється як чума, і зараз лише наші воїни і почуття честі захищають нас від нього. І цілу Європу. Від терору, а не від тих, хто живе під ним, безправний, беззахисний чи ошуканий. Потрібно готуватися до повернення окупованих земель, щоб ці люди знали, що за злочини їм доведеться відповідати згідно з законом. І що треба наближати деокупацію, а не просто чекати приходу визволителів. Якщо зректися Криму і Донбасу, то це буде значно більшою втратою, ніж тривале вирівнювання відмінностей між регіонами, які перебували під комуністичним терором більше чи менше. Це — капітуляція і програна війна. Деокупація означає не лише відновлення кордону, а й декомунізацію та українізацію, і до цього також треба готувати мешканців Донбасу і Криму. Хай це не стане для них несподіванкою. Готувати людей, що працюватимуть там у державних структурах влади, освіти, культури. Влада при цьому поводиться легковажно, не розбираючи, хто хворий, а хто ще здоровий. Її неадекватність, можливо, і не неадекватність — це просто примітивний інстинкт виживання і розмноження. Але то вже інша тема.
5 Авторська сторінка “Коли годувати мозок фастфудом, він деформується і зменшується в об’ємі”. · s. 5strona oryginału ↗

Свідоцтво про моральність

У королівському вільному місті Дрогобичі, як його називали ще 1928 року, для того, щоб отримати право на працю, потрібно було мати від магістрату Свідоцтво про моральність. Тактак, довідку про те, що в нічому аморальному мешканець міста не запідозрений і є гідним громадянином. Написано свідоцтво на спеціальному бланку і виглядає бюрократично. І можна повірити, що цей скромний, однак важливий документ його власник не купив у чиновника, і якби він часом мав проблеми з поліцією чи, наприклад, пиячив, то ніхто б йому такого не дав, будьте певні. Цієї весни завдяки пані Орисі з дому Модрицьких мені вдалося зазирнути туди, куди нечасто зазирають історики: в життя дрогобицьких ремісників, власне, однієї людини, що трапляється ще рідше. Без жодного флеру політики чи патріотизму історія одного гідного життя — типова і нетипова, і навіть трохи готична. Історія успіху, досягнутого працею, а не темними оборудками в місті, охопленому наф товою лихоманкою. Антон Модрицький, син Тео дора і Анни Модрицької, греко-католик, народився 1893 року. У 15 років він пішов учнем до столяра Івана Урбановича, тобто спершу, напевно, підмітав стружки та подавав інструменти. До успіху йому залишалось 25 років. Три роки він був учнем, про що отримав документ, а тоді два роки навчався у промисловій школі. Отримав дуже гарний диплом з кольоровими віньєтками. Після цього знову повернувся до вчителя і працював челядником аж до 1921 року, заслужив гарні рекомендації, склав іспити. Власне, ця традиція тягнулась ще з Середньовіччя. Століттями напрацьовувався спосіб здобування фаху. Той самий шлях пройшов і Іван Урбанович, який мав власну столярну майстерню. Антон Модрицький походив з родини старшого майстра на Дрогобицькій саліні, з родини заможних передміщан, де ще було двоє синів. Невідомо, чому він обрав собі фах, який потребував стількох років навчання. На час отримання Свідоцтва про моральність Антон уже мав власну сім’ю, і хотів заснувати столярну майстерню, де виготовляв би вікна, двері й меблі. У нього працювало 5 робітників. До речі, для Першої української гімназії в Дрогобичі, яка створювалась коштом українців, він робив усю столярку. Можливо, вона й досі збереглася. Але це ще не все. Антон Модрицький зайнявся похоронним бізнесом. Він виготовляв спершу труни, а тоді став власником першого українського похоронного бюро в Дрогобичі, тобто займався проведенням похоронів від А до Я. Він виписував з Варшави аксесуари: металеві прикраси, одяг, взуття, фурнітуру, і мав власний катафалк, запряжений чотирма кіньми, з прозорими шибами. Звичайно, його послугами користувались насамперед українці. Свій до свого по своє, як то кажуть. У газетному оголошенні похоронне бюро називають “Етернітас”, хоча родина переконана, що була інша назва “Солемніс”. Його небіж згадує, як дядько міг сидіти на гостині, але коли до нього приходив клієнт, одразу підводився, готовий приступити до своїх професійних обов’язків. Ясна річ, що з приходом більшовиків відпала потреба з пишних кортежах, і Антон тримав лише столярну майстерню. Але так чи інак своєю невтомною працею він заклав основи добробуту для наступних поколінь. Його син Олександр, що працював водієм, виготовляв труни після смерті батька, у післявоєнні роки. Коли дивишся на теперішніх батьків, які купують дипломи дітям, що нічого не варті на ринку праці, бо незабезпечені знаннями і вміннями, то мимоволі думаєш, якими мудрими і передбачливими були батьки колишні. А як гармонійно співіснували всі ці фахові товариства майстрів, як вони змагались за клієнтів, намагаючись надати якісніші послуги, а в разі втрати годувальника колишні конкуренти підтримували його родину і допомагали здобути фах. Кожен з них заслуговував на Свідоцтво моральності. Немає чеснішої ієрархії, ніж професійна, бо там кожен має те місце, на яке заслуговує. Власне, так і повинно бути, але не є. Принаймні ось вам взірець чеснот людини, яка сама себе створила.
Слідами наших виступів · “Без духовно-моральної еволюції ніякі революції українському народові не зарадять”. · s. 6strona oryginału ↗

«Україна — колиска цивілізації і Джерело Натхнення людства»

Тетяна МАЙДАНОВИЧ, письменниця, лауреат літературно-мистецької премії “Осіннє Золото” ім. Дмитра Луценка, науковий консультант презентованого видання Нещодавно у Кременчуцькому університеті ім. Михайла Остроградського відбулася презентація сформульованої одним реченням і обґрунтованої письменником Ігорем Моісєєнком у відповідному дослідженні — “Ідея Гармонії — Українська Національна Ідея” — філософської доктрини українства. Однойменне видання побачило світ 2016 року (Київ, “Дніпро”). Уривки з нього, що висвітлювали проблеми функціонування української мови, друкувалися 2016 року у “Слові Просвіти”, у липневих числах. Гості заходу — студенти, представники “Просвіти”, члени спілки літераторів “Славутич”, ветерани-“афганці” та ветерани сучасної війни з Росією. “Україна — досконало розвинена громадою життєдайної духовності держава, колиска сучасної людської цивілізації та Джерело Натхнення на шляху до Гармонії Всесвіту”. Автор представив саме таке формулювання Української національної Ідеї, здатної ефективно протистояти руйнівним ідеям “русского міра”. Аби об’єднати українство у його політичній стратегії, узагальнити віковий досвід пошуків універсального визначення національної Ідеї українців, сконцентрували свої зусилля знані історики й філософи зі Львівщини й Одеси, літератори Полтави та Києва і навіть культурологи американської Академії кіномистецтв. Зосередив цей неоціненний обсяг напрацювань кременчуцький літератор, лауреат державних і міжнародних премій Ігор Моісєєнко. “Формулювання одним реченням відкриває можливість законодавчого затвердження Української Ідеї, — зазначив у своєму виступі автор, розпочинаючи презентацію. — Адже закон не може містити у своєму тілі розлогих дослідницьких абстракцій. Тому потрібне чітке формулювання одним реченням, яке законодавці зможуть утвердити Законом України. Бажано внесенням у Конституцію нашої держави. Тоді Українську національну Ідею включать до освітніх програм для вивчення в усіх сферах знання, яких торкається її всеосяжний зміст. Таким чином, формуючи свідомість українця з наймолодшого віку на національних історичних цінностях, які століттями знищували колонізатори, національна ідея проявиться в усіх сферах буття та об’єднає навколо себе націю”. Дієвість та унікальність представленої філософської концепції підтверджують відгуки авторитетних дослідників українознавства, серед яких Шевченківські лауреати — голова Всеукраїнського товариства “Просвіта” ім.Тараса Шевченка Павло Мовчан та головний редактор тижневика “Слово Просвіти” Любов Голота, академік Академії Міжнародної Слов’янської Академії освіти ім. Яна Амоса Каменського Лариса Зязюн, академік НАПН України Галина Шевченко, науковці та історики (у виданні: рецензії та монографія доктора філософії Т. Тюріної). Під час презентації свого трактату Ігор Моісєєнко особливо наголошував на трьох тезах, що аргументовано підтверджують його доктрину. (Повна версія представлена на авторському сайті http://af- gan.pl.ua/uk/home). Минуле: “Україна — колиска цивілізації” — корені сучасної “післяпотопної” цивілізації саме в Україні. Як доводять висновки численних наукових досліджень найавторитетніших етнографів всього світу, саме з Північної Припонтіади окреслився як не єдиний, то один із найуспішніших прогресивних напрямів розселення післяпотопних династій. Українська культура — Гідність Нації — результат натхненної творчості, основою якої є одна з найдосконаліших у світі мов, яка історично найближча до прамови арійців. Завдання: “Досконалість держави”. Другою тезою утверджується найважливіша умова виконання завдання з розбудови сильної і справедливої держави — відродження суспільства життєдайної духовності, яке свідомо відмовиться від хижацької моралі. Без такої духовно-моральної еволюції ніякі революції українському народові не зарадять. Як виховати таке суспільство — про це йдеться у вищезгаданому трактаті вже й з наукової точки зору та підкріплено сучасними методиками, які в останні десятиліття розробили українські науковці. Місія: “Україна — Джерело Натхнення на шляху людства до Гармонії Всесвіту”. Гармонійно розвинена країна, її демократичне суспільство, осяяне Богом натхненною культурою, гідне вивести з провалля аморальності й бездуховності все людство і виконати свою “Величну цивілізаційну Місію” — утворення Джерела Натхнення життєдайної духовності у поступі людства до Гармонії Всесвіту. Від рамкового бджолярства та обчислення першого в світі комп’ютера аж до виходу людини в Космос і висвітлення академіком Вернадським людству його незворотного шляху до ноосферної цивілізації… — усе це та ще багато інших ключових для прогресу звершень прийшло у світ через Україну та її синів. Аби припинити цей вплив на прогрес людства, відірвати цивілізацію від духовного, культурного коріння, яке міститься у благодатній нашій землі, її народ і державу і намагається знищити деспотична орда Московії, вкотре реанімуючи імперський дух Чингізидів, тепер прикриваючи його машкарою “русского міра”. “Україна завжди була для усього людства одним із найважливіших Джерел Натхнення, якими Творець Гармонії Всесвіту живить цивілізацію аж від Потопу. Наша цивілізаційна Місія — уберегти надбане й примножити українську культуру, аби й надалі Світочі знання осяювали людство саме через Україну”, — зазначив Ігор Моісєєнко, відповідаючи на запитання слухачів. Очевидно, що якби об’єднавча Національна ідея в українського народу була затверджена законодавчо й служила би відродженню нації, а переважна більшість українців підтримали цю засвідчену в історії величну місію нашого народу, то українство стало б настільки монолітно згуртованим, що ніякі “русскомірські” ідеї з відродження будь-якої Імперії не змогли би проникнути у душі мільйонів людей. А імператор Московії тисячу разів би подумав, перш ніж сунути на Україну свої танки. Очевидно й те, що ментально пошматовану ідеями “русского міра” Україну доведеться її вірним дітям “лікувати” не одне десятиліття. Інформаційне протистояння, як це стало очевидним, не можна припиняти ніде і ніколи. Як зазначають науковці, вищезгадане видання здатне допомогти ідеологічному оздоровленню суспільства: надати Величну Ідею, яку неможливо підмінити, яка допоможе змінити переконання отруєних ворожою пропагандою мільйонів людей, об’єднати народ України і припинити навіяний ззовні ідеологічний розбрат. Книгу Ігоря Моісєєнка, у якій представлена філософська доктрина українства, вже отримала українська діаспора Канади, Австралії та США. Міністерство культури, в рамках програми підтримки українськомовних соціально-значущих видань, наприкінці 2016 року у кількості 5 тис. примірників направило “Ідею Гармонії…” для розповсюдження в бібліотеках та освітніх закладах України. Оскільки авторська програма І. О. Моісєєнка щодо втілення Української національної Ідеї передбачає її законодавче утвердження, Комітет ВР з науки та освіти відправив цей історіософський трактат на дослідження до Національної академії наук України.
Слідами наших виступів · “Без духовно-моральної еволюції ніякі революції українському народові не зарадять”. · s. 6strona oryginału ↗

«Наїзд» на Канадсько-Український бібліотечний центр

Петро АНТОНЕНКО, Чернігів Фото автора Того разу пані Марія прибула до нашого міста від імені Товариства приятелів Канади ще з одним активістом цієї організації, письменником Степаном Горлачем. Гості завітали до редакції газети “Сіверщина”, видання обласної “Просвіти”. На той час я вже кілька років був редактором газети. Гості повідомили, що українська діаспора Канади почала цікавий проект: створення в Україні Канадсько-Українських бібліотечних центрів. І одним із перших міст для такого центру обрали Чернігів. Я підтримав цю ідею. Вийшов на Центральну міську бібліотеку ім. Коцюбинського, передав обов’язкову умову гостей: такий центр має функціонувати як окремий заклад. Дирекція охоче підтримала задум. Центр вирішили розмістити у філії №4 міської мережі, в густонаселеному районі міста, неподалік від обох наших університетів. 24 вересня 1999 року Канадсько-Український бібліотечний центр урочисто відкрили за участю представників Посольства Канади в Україні, міської влади й Марії Фішер-Слиж. Центр розмістився у великому читальному залі бібліотеки: сотні безцінних книг — подарунок українців Канади. Це була художня література, історія, філософія. Багато діаспорних видань, які в радянські часи не могли бути опубліковані в Україні, книги заборонених авторів — репресованих письменників, політемігрантів, таких, як Іван Багряний, Олександр Олесь, Олена Теліга, Євген Маланюк, інші видатні письменники. Є тут і знаменита Британська енциклопедія в оригіналі, — цього багатотомника нема й у центральній обласній бібліотеці. Або багатотомний ен- Марія Фішер-Слиж та Іван Баран 10 років тому циклопедичний словник англійською мовою, видання — Нью-Йорк, 1959—1960 роки, енциклопедії і словники українською мовою, багатотомник “Літопис УПА” та ін. Фондом центру постійно користувалися учні, студенти, викладачі, всі охочі, проводили різні заходи для читачів. Фонд поповнювався дарунками українців діаспори. Наприклад, дуже вагомий дарунок — домашня бібліотека Павла Пришиби, відомого діяча діаспори, яку по його смерті родина подарувала центру. Кілька років тому міська бібліотека за програмою “Бібліоміст” отримала комп’ютерний клас. Його також розмістили тут, у центрі. Центр спокійно діяв 17 років. Але цей чималий двоповерховий будинок бібліотека ділить зі школою мистецтв. Здавалося б, мирно можуть співіснувати книга, музика, живопис. Але останніми роками відбувався якийсь “наїзд” саме на бібліотеку, щоб її потіснити й “урізати”. Мовляв, потрібно розширювати школу мистецтв. У владних кабінетах бібліотеки вважали чимось другорядним. За кілька років понад півдесятка приміщень бібліотек у цьому будинку перейшли до школи мистецтв, зокрема два читальні зали. А цієї зими Канадсько-Український бібліотечний центр вижили із приміщення й “запхнули” в бічну, малоосвітлену кімнату. Тут уже не стало місця і для комп’ютерного класу, його довелося “розпорошити” по бібліотеках міста. Чиновникам хотілося б ще “стиснути” й бібліотеку для дорослих. Хоча вже нікуди: залишилися кімната-абонемент і невеликий читальний зал. Це при тому, що при бібліотеці працюють численні гуртки, клуби за інтересами. Ці заклади давно вже не лише місце книгообміну, а й центри духовності, культури. Проте один чиновник міської влади добалакався до того, що бібліотеки, мовляв, “треба під бульдозер”, бо люди мало читають. Канадсько-Український бібліотечний центр діє попри “наїзди”. Тут новий завідувач — молодий талановитий письменник Іван Баран. Не випадково, бо з такої родини: тато — священик, отець Мирон, мама — просвітянка, філолог, доцент інституту, голова обласної організації НСПУ Ганна Арсенич-Баран. Іван закінчив університет, гуртує довкола БЦ читачів, молодь. Створив тут літературний клуб, де читає лекції. Попри тісняву, весь фонд збережено. Міська бібліотека поповнює його новими виданнями, є передплата на періодику. До речі, центр хоч і при бібліотеці-філії, але цілком самостійний підрозділ ЦМБ. Дарують сюди книжки й читачі. * * * Канадське Товариство приятелів України тоді відкрило такі центри на Донбасі і в Криму, загалом на півдні і сході країни: в Донецьку, Луганську, Маріуполі, Севастополі, Сімферополі, Харкові, Одесі, Дніпрі. До речі, в Луганську такий бібліотечний центр був під опікою обласної “Просвіти”, її голови відомого просвітянина Володимира Семистяги. У Луганську, на Донбасі та в Криму центри окупували сепаратисти та їхні російські хазяї. В інших містах, маємо надію, що вони діють нормально. Чи, може, й ще деінде є чиновники від культури, які б воліли пустити книгу “під бульдозер”? Канадсько-Український бібліотечний центр у Чернігові — один із перших таких центрів в Україні, відкритих українською діаспорою Канади. Наприкінці 1990-х до Чернігова з Торонто вчергове приїхала доктор медицини Марія Фішер-Слиж, відома діячка української діаспори Канади. Як член Ліги українських меценатів, вона багато допомагала українській незалежній пресі, нашим науковцям, зокрема у проведенні археологічних досліджень гетьманської столиці Батурина. Щороку пані Марія бувала в Україні, зокрема як делегатка Всесвітніх форумів українців, за першої нагоди приїздила і до Чернігова.
Слідами наших виступів “Потрібно доносити історичну правду, наш український погляд на нашу українську історію!” 7 · s. 7strona oryginału ↗

Наталя Дзюбенко-Мейс: гончар над кругом, де згасають зорі

У “Слові Просвіти” (ч. 7 за 2017) привертає увагу “Творення чаші” — поетична добірка Наталі Дзюбенко-Мейс. Глибока, чуттєва, що відкриває ще один серцевий клапан, як і має робити справжня творчість, щоб нести озон чуттєвих істин-прозрінь до клітин, спраглих високого духовного сенсу буття. Антоніна ЦАРУК, м. Кропивницький Здавалося б, пізнавані метафоричні образи вітру часу і млива в поезії “Вітер порве оболоків куделю…”, однак вони набувають вселенських масштабів “Господніх токів” епохи. Епохи, знакової чином “млива дрібного помелу”. Скільки регістрів закладено в тропі… Ключові образи вростають страхом у простір почувань ліричної героїні — не донести, не вберегти, не виконати свого призначення у протистоянні грозі й буревію… Візія поетичного полотна — жива, воно дихає, міниться, росте, як і виклики часу. Поетеса тонко накладає проспекції майбутніх випробувань на образ жінки-берегині — головного свідка карбів страшної епохи: “Сіються, сіються з неба зірки, / Немилосердно гуркочуть токи”. Пишучи про вібрації любові, болю, відповідальності, про симфонію почувань нашої сучасниці, Н. Дзюбенко-Мейс вдається до застосування прийомів навіювання, рефренів, обрамлення, та головне — запитальність інтонування щедро наснажена любов’ю. Не показною, трибунною, а вродженою емфатичністю до людини, безпорадної і стійкої, маленької і величної водночас. Людини, що своїм життям має дорівнятися до себе. Авторка зуміла органічно поєднати м’яку іронію (“Мій брат цвіркун”) з яскравою колористикою (“По травах золотих, що тихо вилягають…”, “Навчитись стати осінню…”), епічну простоту (“Запитуючи про війну”) і сарказм: “І назвали усього мірилом / Той квадрат, що упився чорнилом” (“Чорний квадрат”). Полотно Малевича у світовідчутті Н. Дзюбенко-Мейс — це той символ, який змушує реципієнта усіма фібрами доскіпуватися до витоків духовної порожнечі сквадратілого народу, загнаного в межі дрібноти, марноти і чорного сонця. Поетеса стає на прю зі стереотипами, розвінчує канонізовану чорну діру “лінійної влади”. У пошуку відповіді на питання, що таке війна, за простою композицією й оповідною матрицею простежується надійне опертя — зразки народного мелосу, пізнавані побутові деталі (“Запитуючи про війну”), накопичення і повтори яких провокують емоційний вибух: “Та знову у печалі цвинтаревій / Ростуть хрести і горбляться дерева…” Розвиток мотиву безсмертя роду і “старого жаху нової війни” органічно поєднано з темою голодомору (“В тяжкі хвилини я печуся жалем…”). Поетеса створює візію умовного способу розвою родини лагідно-теплим дотиком до бабунь і молодецьких дідів, протиставляє крижаним обіймам життєвих вокзалів ідилію: “Лелеки би гніздилися в капусті”. За позірною простотою синтезу варіацій тривання роду, за накладанням життєствердних проекцій — убивче для сніння усвідомлення: “Якби…”. Любов як родинний код і обраність долі, приреченість гордо нести свій дар і свій хрест акумульовано в єдиній зовнішній рисі — стійкій рівновазі спокійно окреслених брів. Вчитуюся — і бачу автопортрет великої трудівниці у поетичній робітні. Вона має право філософськи резюмувати, що такого штибу любов — “то привілей лише бабскіфіянок. І вдів” (“У моєї любові — холодна і древня струна…”). Повторюсь, що цільність добірки зумовлена наскрізними образами вітру часу і зірки, що падає-сіється, викликаючи алюзію жертовності українства на історичних жорнах. Однойменна поезія “Творення чаші” наповнена розмислами над сенсом життя. Традиційні атрибути творення — чаша (образ Землі) та глина (звісно ж, людина), однак як поетично наповнюється тріснуте череп’я колись гармонійного світу молодим вином і тужавим насінням! Як чуттєво виписуються дні творення світу. Як органічно сприймається образ душі як печери з химерами, взятий із класичної філософії! Ще раз переконуюсь: майстерність полягає в тому, як митець працює зі словом, скільки життєвої енергії закладає в нього. І невтомна робота творить саму людину як деміурга власної долі. Попри вбивчі для творчої особистості ознаки часу, передані порівняннями втрат: “Як скульптор, у котрого вкрали глину, / Як скрипка без єдиної струни, / Як смертник, що на пласі — без вини, / Обкладинка — котра без серцевини” (“Ніколи б не вернулася сюди…”), — чесна сповідь високої душі Н. Дзюбенко-Мейс мусить прорости в наших душах. Мусить попри час, коли “ліміт суворий на папір і лаври”…
Слідами наших виступів “Потрібно доносити історичну правду, наш український погляд на нашу українську історію!” 7 · s. 7strona oryginału ↗

«Україна в епіцентрі світового шторму» від Юрія Щербака

Про видатних діячів Української революції 1917—1922 років з Полтавщини Нові серії стали продовженням інформаційно-просвітницького проекту “Поборники Незалежності. Полтавщина”. Сайт суспільного телеканалу “Лтава” оприлюднив нові серії про діячів Української революції 1917—1922 років. Оповідачем і автором текстів став член “Просвіти”, кандидат історичних наук Віктор Ревегук. Телеглядачі області мали змогу переглянути передачі про уродженця Полтави (народився на Кобищанах, відтепер з ініціативи “Просвіти” тут є вулиця на його честь), старшину Армії УНР, особистого ад’ютанта та племінника Симона Петлюри, патріарха УАПЦ Степана Скрипника (Мстислава). Також про уродженця Гадяча, члена Української Центральної Ради від Полтавщини Павла Чижевського, а ще про уродженця Рунівщини Полтавського району, старшину Армії УНР, січового стрільця, видатного українського скульптора Михайла Гаврилка. Інформаційно-просвітницький проект “Поборники Незалежності. Полтавщина”, започаткував член Правління обласного об’єднання “Просвіти” Олег Пустовгар разом із тодішнім гендиректором “Лтави” Євгеном Лопушинським на хвилі перемоги Революції гідності 2014 року. З обласного бюджету на реалізацію проекту Департамент інформаційної діяльності та комунікацій з громадськістю Полтавської облдержадміністрації, який тоді очолював Олег Пустовгар, спрямував сто тисяч гривень. До участі вдалося долучити відомих істориків та громадських діячів — заслуженого працівника культури, архівіста, голову міської “Просвіти” Тараса Пустовіта, професора Людмилу Бабенко, кандидатів історичних наук Віктора Ревегука й Тетяну Демиден- 6 квітня о 17:00. Національний музей літератури України спільно з видавництвом “Ярославів Вал” запрошують на презентацію книги-прозріння Юрія ЩЕРБАКА “Україна в епіцентрі світового шторму” (оцінки, прогнози, коментарі). До книжки увійшли також статті, які друкувалися в нашому тижневику. “Україна в епіцентрі світового шторму” — це гостроактуальна і пекуча публіцистика Юрія Щербака 2010—2016 років, майже повністю присвячена долі України на початку ХХІ століття, її геополітичному місцю в Європі. Автор досліджує зловісний феномен російського шовінізму, його генезу, коріння ненависті режиму Путіна до України та українців, змальовує пророчу візію можливих варіантів майбутнього. Висновки Ю. Щербака про спорідненість агресивної політики Путіна з діями Гітлера і Сталіна ґрунтуються на переконливих історичних паралелях. Як боротися з “русскім мі- Анатолій Мішин,Тетяна Привалко,Олег Пустовгар ко, голову обласної “Просвіти” ім. Тараса Шевченка Миколу Кульчинського та інших. 2014 року журналіст-історик Сергій Блавацький і талановитий фахівець із комп’ютерного дизайну Олена Шарбенко створили низку документальних міні-фільмів про борців за волю України — уродженців Полтавського краю. Вийшло якісно і динамічно. “Ми мали на меті повернути з небуття постаті, імена яких були заборонені в часи російсько-більшовицької окупації, увічнити пам’ять уродженців Полтавського краю або тих, чиє життя з ним тісно пов’язане — борців за українську державність різних історичних періодів — Української революції 1917— 22 років, ОУН, УПА, руху шістдесятників, Народного Руху України, Героїв Небесної Сотні”, — наголошує Олег Пустовгар. Він висловив жаль, що цей проект у 2015—16 роках обласна рада і облдержадміністрація не фінансували. Просвітянин закликав чиновників змінити свою позицію. Зокрема, Олег Пустовгар запропонував заступнику голови ОДА з гуманітарних питань Миколі Білоконю розблокувати проект і передбачити в рамках Указу Президента Петра Порошенка “Про заходи з відзначення 100-річчя подій Української революції 1917—1921 років” та Закону “Про правовий статус та вшанування пам’яті борців за незалежність України у 20 столітті” відповідне фінансування. “Перелічені видатні українці і наші земляки є символами духу українського народу, його мужності і незламності. Нині, як ніколи, через ЗМІ потрібно доносити історичну правду, наш український погляд на нашу українську історію! Вже очевидно: вкотре в нашій історії агресивна імперська Московія на чолі з новітнім царем-імператором Владіміром Путіним за будь-яку ціну прагне знищити українську незалежність, хоче не випустити Україну зі своїх ведмежих лап. Більшість цих звитяжців ще тоді чітко усвідомлювала: Росія — це наш споконвічний ворог і поневолювач. Відтак, у наш складний час, коли російські окупанти ось уже більше трьох років не припиняють спроб поневолити Україну, вкрай важливо відроджувати історичну пам’ять про українських героїв і надихатися їхніми вчинками”, — підсумував Олег Пустовгар. Прес-центр Полтавського обласного об’єднання “Просвіти” ром” і п’ятою колоною? Чому Путін програв Україну? Чи витримає Україна силу світового шторму? На ці запитання шукає відповідь Юрій Щербак у своїй новій книзі. Володимир ЗАГОРІЙ, Павло МОВЧАН, Павло ГРИЦЕНКО, Валерій ГУЖВА, Любов ГОЛО- ТА, Сергій ГРАБАР. Ведучий: Михайло СЛАБОШПИЦЬКИЙ. Адреса: вул. Б. Хмельницького, 11 (метро “Театральна”). Вхід вільний і бажаний! Запрошені до участі: Дмитро ПАВЛИЧКО, Вадим СКУРА- ТІВСЬКИЙ, Максим СТРІХА, Олександр СКІПАЛЬСЬКИЙ,
“Моє село родило не рабів, А будівничих власної держави”. Михайло Шалата · 8 Люди «Просвіти» · s. 8strona oryginału ↗

«Я вийшов із того народу, Михайлові Шалаті — 80!

Люба ПРОЦЬ, член НСПУ, селище Дубляни, Львівщина …Якщо малювати портрет міста моєї студентської юності, то він буде не повним, не чітким і геть не виразним без колоритної постаті Михайла Йосиповича Шалати. “Яка гостина без салати, який Дрогобич без Шалати!” — мандрувала інститутськими аудиторіями і міськими вуличками жартівлива приповідка. “…Він прославив місто (хоч і так знамените!) своєю науковою, літературною і громадською працею, — “професор Михайло Шалата — громадянин Дрогобича”, який “обрав його собі для праці й творчості, для невсипущої громадської роботи, для клопотів і страждань, для сумнівів у власних силах і для віри в Україну у десятках і тисячах сердець. Для Дрогобича він давно став більше аніж мешканцем чи популярною, шанованою людиною”, — стверджував Роман Лубківський у вступній статті до вибраного Михайла Йосиповича. Так і є: …Мій Дрогобич. Мій біль. Безталання моє солоне… Твоя сіль на столах Подніпров’я славиться, Над Дунаєм і Віслою, в далекій Феррарі, — Ти ж бо, місто родинне, в неволі забуло сміятись… (“Юрій Дрогобич у Дрогобичі 1490 року”, 1999) Усе своє свідоме життя М. Шалата — “новітній звіздар вічного Дрогобича” (Р. Лубківський) — поклав на те, щоб не тільки “родинне місто” — вся Україна — знову згадали про “сміх”, себто дихали вільним і свіжим вітром Незалежності: …До вікна припавши, кущ калини Мене втішає: “Зачекай ще трошки: Ростуть, ростуть у матері-Вкраїни Нових часів нові котигорошки! (“Щодень до тебе, Україно-нене…”, 1970) Учений, педагог, письменник, публіцист, критик, просвітянин, краєзнавець, громадський діяч… “Всюди повно!” — кажуть у народі про таких діяльних, запальних, активних, всюдисущих. “…Красивий, стрункий, як карпатський бук, зі щирою світлою усмішкою на доброму обличчі…” (Данило Кононенко) — таким постав перед нами, студентами Дрогобицького педагогічного, наприкінці сімдесятих молодий викладач української літератури. По вуха закоханий у вічно юну панну Поезію, кожну свою лекцію філігранно “оздоблював” римованими рядками, віртуозно жонглював іменами, датами, подіями… Оті понині не забуті оригінальні “ліричні відступи” на парах не просто зацікавлювали — заворожували! Мало того: Михайло Йосипович сам віршував і нас “підбивав” на дружбу з Музою. Роками “тягнув” інститутську літстудію “Пролісок”, і за честь було побачити своє ім’я у факультетській (на півстіни!) газеті з однойменною зі студією назвою. Це вже згодом дізналася, що, починаючи з 1963-го, очолював Дрогобицьке літературне об’єднання імені Івана Франка, у якому набували гарту українські письменники Іван Гнатюк — мій (у майбутньому…) “хрещений батько” в літературі, Іван Малиш, Ігор Нижник, Євген Титикайло, Микола Турківський, Георгій Петрук-Попик, Ярослава Павличко… Частенько навідувалися на поважні зібрання і Роман Кудлик зі Львова, і Віктор Романюк зі Стрия. 1972 року літоб’єднання перестало існувати — тиснув режим, почалися арешти української інтелігенції… Михайло Йосипович і тоді не розгубився: заснував літстудію у педінституті, до “берега” якої “прибилася” у сімдесятих і я. Варто згадати, що з-під крила “проліскового” пана професора у різні роки випурхнули у світ красного письменства поети Геннадій Мороз, Михайло Левицький, поет і прозаїк Андрій Грущак, прозаїк і драматург Надія Ковалик. Саме він, щирий і доброзичливий Михайло Йосипович, “запрограмував” доленосну для мене зустріч з Іваном Гнатюком, підготувавши добірку поезій для столичного Кабінету молодого автора, яка стала прелюдією великої дружби — і творчої, і людської — на всі подальші літа. Та й у дорогу останню мого Вчителя проводжав знову ж він, Михайло Йосипович: 7 травня 2005-го провадив церемонію прощання з Поетом… Про цю болючо-скорботну подію читаємо у деннику Петра Сороки: “… Дві речі мені врізалися в пам’ять (одна зних. — Л. П.) — чуйне, лагідне ставлення М. Шалати…”. Ювіляра виколисало село Бертешів Жидачівського району, що на Львівщині: Загублене поміж гаїв, горбів, Непретензійне, без гучної слави, Моє село родило не рабів, А будівничих власної держави. (“Бертешів”, 1994) Саме там формувався майбутній оборонець рідного слова, українського звичаю і традиції: Уперше “Отче наш” і “Ще не вмерла” Малим почув я, мамо, з Ваших уст, Коли портрет Мазепи люто дерли Й Тараса нишком розбивали бюст… (“Матері”, 1992) Довга, непроста, скроплена потом дорога до заслуженого визнання: шкільне навчання у сусідніх селах Репехові, Баківцях, після якого — педінститут: півтерміну — у Львові, ще пів — у Дрогобичі. Педпрактика у Криму, вчителювання у рідній Баківській школі, журналістська праця у дрогобицькій райгазеті і, врешті, повернення до alma mater — Дрогобицького педагогічного. Такі умовні віхи життєвого шляху Михайла Йосиповича, упродовж якого повсякчас його супроводжує Муза. О так: цікавий Шалата-поет! Перші проби пера позначені початком 50-х років. Систематично почав друкуватися від серпня 1959 року. 1964-го в Сімферополі дебютував збіркою “Зоряне переджнив’я”, шлях до читача якої вельми цікавий: “У січні-червні 1962 року Михайло Шалата перебував на останній педагогічній практиці в Криму, в літературно славному Коктебелі. У сільраді, навпроти якої квартирував, позичив на суботу й неділю друкарську машинку, передрукував понад чотири десятки поезій, котрі мав під рукою, й вислав одного квітневого дня в Сімферополь у Кримвидав. Більше цього машинопису не бачив — навіть коректури збірки не прислали. Книжка вийшла через два роки, коли автор уже був у Дрогобичі й коли його критерії щодо поезії, звісно, зросли. І хай “Літературна Україна” привітала цей поетичний дебют рецензією “Загалом вдало”, з наступними збірками не поспішав: ще раз пересвідчився, що слово — не горобець”. У колі письменників Росли літа — росла відповідальність і перед словом, і перед читачем: …Хай ці пісні, що сіяти я звик, Зростуть у полі деревом тривожним. Як плід не зірве з нього трудівник, То хоч спочине в тіні подорожній… (“Складаю за роботою пісні…”, 1961) “Духу” додавало доброзичливе слово в’язня більшовицьких концтаборів, поета-січовика Юрія Шкрумеляка, мовлене на нараді молодих письменників України у Львові 23 вересня 1964 року. “Розвертав” лицем до поезії захопленого “неофіта-літературознавця” і його щирий приятель Володимир Лучук, який на письменницькому довіднику написав якось жартівливе побажання з вельми серйозним підтекстом: “Михайле! В тебе є кебета. Не підтинай в собі Ти крил поета. — 13.7.88”, а під час наступної зустрічі додав: “P.S. Теж!” (9.10.1988). Слава Богу, доля дозволила розправити крила, хай і не відразу! — й на світ одна за одною випурхнули: “Із плину літ” (1992), “Великдень”, “Копа” (1997), “Грабина” (1999), “Вітусина книжка” (вір ші для дітей, 2001), “Рік” (2003), “Вітри відродження” (2005), “Ім’я Шашкевича” (2005; друге, доповнене видання — 2014), “Перед Покровою” (2013), “Наша доля. (Пісні на слова Михайла Шалати)” (2007). Між іншим, маючи, крім вищої філологічної, й вищу музичну освіту, М. Шалата сам колись співав у чоловічій капелі “Бескид”. Це він, зокрема, на початку 1960-х років “олітературнив” тексті опублікував пісню Любомира Якима “Смерека”, яка стала коронним номером співацького репертуару Миколи Гнатюка. Був особисто знайомий зі Станіславом Людкевичем, Миколою Колессою, Євгеном Козаком, Анатолієм Кос- Анатольським. Щойно, до речі, вийшов збірник хорових творів Є. Козака “Цвіти, Україно!” зі словами М. Шалати (2016). Не дивно, що саме Михайло Йосипович написав і “Гімн “Просвіти” (2003): До світла, до науки, до культури Веде “Просвіта” і зове у лави: “Єднаймося — й засяє небо хмуре Від сонця Української Держави!” У 1995—2001 роках — голова, відтак — Почесний голова “Просвіти” Дрогобиччини. Тема рідної мови — чи не найболючіша, найтривожніша у творчості Михайла Шалати. Зрозуміло чому: учений, педагог і письменник в одній іпостасі здатний прозирнути трагічну українську тему “до дна”, звідси — категорично виважені мудрій глибокі висновки: Без мови рідної — чого ми варті? Суха билина — вітру для забави… (“Мово рідна, слово рідне…”, 1988 ) …Всевишнього в думках молю уклінно: Храни, о Боже, українську мову! Ім’я Господнє згадую не всує — Та ж рік за роком гине наша Троя, А завойовник хижий нам диктує, Хто наші зрадники, а хто герої… (“Щодень до тебе, Україно-нене…”, 1970) О, йдіть, слова мої, на чати, Не дайте іскор убивати, Щоб не зачахнуть в темноті… (“Буває тяжко в темноті…”, 1962) Ліричний герой (читай — автор) сповна усвідомлює, “як много важить слово”, тому й стоїть непохитно і твердо в його обороні: Найбільша честь — своє родиме слово Нести, як стяг, на найлюдніші площі. Та ж рідне слово завждоньки на варті Народної і пам’яті, і слави… (“Мово рідна, слово рідне…”) Небайдужий громадянин-поет уперто дошукується першопричини бід, які обсіли втомлене українське серце, і зболено видихає: Верховна Рада чи верховна зрада, — Коли у ній щодругий — яничар? Його Великдень — сьоме листопада, Духовність — чужомовність, бар, хабар, Брудний “Бульвар” і шляґер “Чо тє нада?”… (“Український парламентар чи московський емісар?”, 2004) Михайла Шалату справедливо називають “плугатарем літературної ниви”. Його найбільша гордість у царині красного письменства — “Повне зібрання творів” Маркіяна Шашкевича, якого Михайло Йосипович у передмові називає “Першим соборником України” і про якого може натхненно розповідати годинами. Саме він повернув нащадкам творчу спадщину Будителя, просвітника, священика Маркіяна Шашкевича. Саме він, Михайло Шалата, розшукав перший примірник альманаху “Русалка Дністровая” з не відомими раніше автентичними обкладинками і факсиміле історичної грамоти з 1424 р. та вперше видав “Русалку…” сучасним правописом. У бібліотеці Михайла Йосиповича зберігаються примірник оригіналу “Русалки Дністрової” (1837) і всі вісім дотеперішніх перевидань альманаху, із яких три належать йому (Київ, 1987; Львів, 2007; Дрогобич, 2012), причому всі три — із заново проведеною текстологічною роботою, з новими передмовами. Упорядкував і видав зі своїми вступними статтями й коментарями вибрані твори М. Шашкевича, І. Вагилевича, Я. Головацького, М. Устияновича, Ю. Федьковича, І. Франка, збірники “Народні пісні в записах Маркіяна Шашкевича”, “Народні пісні в записах Івана Вагилевича”, “Вінок Маркіянові Шашкевичу” (останній — спільно з Р. Лубківським), книгу творів Франкової дочки — Ганни Франко-Ключко — “Для Тебе, Тату”. При тому немало творів української літературної класики, виявлених
“Праця в поті чола задля світлої будучини — провідна зірка і в житті Михайла Йосиповича”. 9 Люди «Просвіти» · s. 9strona oryginału ↗

Początek tekstu może być niepełny — porównaj ze stroną oryginału

який не падав на коліна…»

в архівах, опублікував уперше. З його передмовами й примітками вийшли книги “Оповідання. Казки. Листи. (З недрукованої спадщини)” С. Коваліва, “Невідомі твори” Т. Бордуляка. Автор монографій “Маркіян Шашкевич”, “Юрій Федькович”, “Юрій Дрогобич і його доба”, книжок “Будителі” (про “Руську Трійцю”), “Світова великість поета” (про І. Франка) та інших. Перевидав, науково відредагувавши й прокоментувавши, “Історію Леґіону Українських Січових Стрільців, 1914–1918” О. Думіна, раритетний, виданий 1950 року в Реґенсбурзі (Німеччина) “Співаник УПА”… І якщо вже мене “занесло під берег” Шалати-науковця, то просто зобов’язана додати: автор численних передмов чи післямов, публікацій у збірниках, альманахах, у періодиці України й закордоння, енциклопедичних статей тощо. У самих назвах необізнаний чоловік може легко заблукати! Тому виокремлю найпосутніше, на мій погляд: всезнаючий шашкевичезнавець і франкознавець. …Чи мали б ми Вкраїну на Дністрі І рідну нашу українську мову, Якби Шашкевич у тяжкій порі Русалку нам не посвятив Дністрову?.. (“Славень Шашкевичу”, 1991) …В останній день осені минулого року, коли небо уже пахло першим сніжком і коли “…думи снуються сумнії Навколо вічної теми: Що і в житті осеніє…”, розкошувала у Нагуєвичах: Михайло Йосипович запросив прочитати поезії-посвяти Іванові Франку своїм землякам — учителям та учням Жидачівщини. Захекано поспішаючи за поважним гідом Франковою садибою, не могла вийти з подиву: такий же легкий крок, таке ж ясне слово, як у ті далекі вже сімдесяті, коли натхненно закликав: Припадь, паломнику, до цього джерела, Бо тут — Франка благословенний край. Земля, що світу генія дала, — Священна. Тут наснаги набирай. (“Франкове джерело в Нагуєвичах”). Мабуть, “компасом” душі назвати можна інтуїцію, яка “ескізно” малює митцеві картини майбутнього, що завжди і вабить, і лякає туманною невідомістю. Бо як інакше можна пояснити народження цих рядків задовго до нинішніх трагічних українських реалій, коли триває війна з московитами: “Синів народжують бої, Народжують і забирають”?.. О так, діткливе минуле не раз нагадує про страшні опіки пам’яті, тим самим застерігаючи від нових. Саме про це писав поет ще 1963-го: “Земля просякла кров’ю…”, “Барвінку хрещатий, Зелений барвінку, Котру із дівчат Вибирати за жінку?..” (1965), “Громовиці твого гніву Найсвященніші, Вітчизно…” (1966). Ще від студентської лави смакую лірикою Михайла Йосиповича — прозорою, дзвінкою, запашною! Усе — “за канонами і законами” квітня, який благословив його на життя, коли “Наче цукеркою, Щасна весною малеча. В небі над церквою Вінчається пара лелеча”… (“Квітень”). Шукали ми, веселе й закохане дрогобицьке студентство, зокрема, студенточки, до яких “набивалися хлопці у джури”, і чогось “смачнішого” у творчості нашого викладача, співзвучного тодішньому весняному шаленству, бо наївно здавалося, що життя і молодість — вічні… І знаходили! Місяць стежку ізумрудить, Малиново дзвонять роси. Три дуби широкогруді Над рікою сіно косять. У жасминові замети Поринають білі мрії. І русалки в очереті Ніжно персами біліють. Ходять двоє поміж квітів… Човен щастя на причалі… В ніч таку нема на світі Ні турботи, ні печалі. (1961) Це вже коли запросили улюбленого професора на веселе (у позлітці смутку…) своє “збіговисько” — зустріч через тридцять років, то “виводили”, ох, “пісню” іншу з його “репертуару”: З Iриною Вiльде пiсля конференцiї у Дрогобичi з нагоди її 70-рiччя, 1977 р. Гусне і гасне день. З поля, пропахла маками, Вертається до села Дівоча пісня. Хати на узгір’ях марять Весіллями і воркують, Що розділяє струмок Двоє сердець закоханих. Кладка така хитка Понад струмковим хлюпотом — Стало чиєсь дівча, Стало і завагалося… Вуличкою вузенькою Попхався зі сіном віз І по обидва боки Збудив черешневі шелести… (“Етюди сільського вечора”, 1971) Боли мене, пали мене, любове, Бо все життя — одна болюча мить! А вічність? Вічність — це, пані й панове, Лиш на могилі три-чотири слова, На кшталт: “Мене вже серце не болить”. Боли мене, пали мене, ЛЮБОВЕ! (1982) Дитина села, Михайло Йосипович уміло (бо — з любов’ю!) змальовує його то світло-печальними, то веселковосонячними барвами, які так по-рідному (більшість-бо — селюки) озивалися до нас, викликаючи з пам’яті дорогі пейзажні образи: Як вам? Хочеться ще, правда, непідробного меду Поезії? Не оминемо і тему художнього перекладу у творчості Михайла Шалати, бо явив світові у власному перекладі польськомовні твори українських класиків (І. Вагилевич, І. Франко), познайомив українців із вервечкою поезій світового письменства: Д.-Г. Байрона, Ц. Норвіда, А. Дельвіга, М. Лермонтова, О. Блока, Є. Дуніна-Бжезінського, Я. Купали, Н. Гілевича, С. Панізника, О. Вацієтіса, Д. Тарви… “Ключовим” для творчості Михайла Шалати назвав Роман Лубківський вірш “Одсоловіє — перейду в траву…” (1996). І — заповітним: …Лиш не про те я нині, не про те… Відомо ще з часів неандертальця, Що мусить бути щось в душі святе. Для мене це — для вічного блукальця: Якщо траву, що на мені зросте, Хтось прикладе до врізаного пальця. …Селянський син, Михайло Шалата добре знає справжню ціну набитим мозолям — і на долонях, і на душі. “Нашому селянинові ніщо не приходиться без тяжкої праці”, — саме ці гіркі слова з промови також селянського сина — Івана Франка — на його ювілеї 1898 року бере поет за епіграф до поезії “Копа” (1996). Праця в поті чола задля світлої будучини — провідна зірка і в житті Михайла Йосиповича: Та ж скільки-то намріялося, щоб Для рідної трудитися держави! Хай товпляться перед екраном слави, Мені ж — на лан, на лан!.. Я — хлібороб! Бо найсолодший мед — у “сотах” днів, ошляхетнених сковородинівською ідеєю “сродної праці”, бо пустоцвітами роки, не запліднені роботою серця, думки, душі, бо знову “Крокує день усміхненої вроди, До праці поспішаючи й пісень”! Тому замість традиційно-банальних побажань моєму Вчителю скажу власними поетичними рядками “Квітневої посвяти”, у якій спробувала колись “подивитися” на поета-трудівника його ж очима: Наступають на п’яти літа Із очима царя Соломона. І сльозу, що як море, солона, Підсолоджує втіха проста — Дзвоник сміху, стежинка нова, Вальс дощу на пелюстці тюльпана, Строф тендітних краса філігранна… І ще всякі-превсякі дива! До колін уже ноги сходив, І кусала біда чорнорота… Я напам’ять завчив, що робота — Найсолодша із тисячі див. Брате квітню, до плуга впрягай Вперте серце — най оре глибоко! …А що срібна сльоза миє око — На дрібницю таку не зважай! Многая літа, Учителю! Ростислав Братунь, Олександр Маринич, Олесь Гончар, Михайло Шалата, Валентина Гончар. Дрогобич, 1978. Люба Проць i Михайло Шалата на Франковому святi у с. Добрiвляни Дрогобицького р-ну, 2011р.
Суспільство · “Україна без культури не може мати стійкого позитивного іміджу в світі”. · s. 10strona oryginału ↗

Найважливіше стратегічне

Георгій ФІЛІПЧУК, академік НАПУ, співголова ГО “Українська альтернатива” Суспільне життя завжди потребуватиме культури — духовної, естетичної, етичної, громадянської, яка опирається на ґрунт світової й національної спадщини. За таких умов людські помисли і вчинки матимуть якісно інший, благородніший і гуманніший характер. Саме культурні цінності народжують та оберігають життя, формують ідеали й життєві смисли, творять любов до ближнього, народу й людського роду, рідної землі, природи, Батьківщини. Культура передусім потрібна для особистісного саморозвитку як засобу духовного, інтелектуального, фізичного становлення. Потреба культури непідвладна ні часу, ні етнічним чи географічним ознакам. І гасло світової спільноти, що “кожна культура має бути почутою” у ХХІ столітті є одним із найгуманістичніших, бо в його основі — людська особистість і життєздатність народу, який без культури не сформує сильну державу, здорову і творчу націю, благородних чоловіків і прекрасних матерів, відважну і вдячну молодь. Як земля потребує благодатної вологи, так людство мусить безперервно насичуватися прагненням “годуватися” культурою, що є універсальною ознакою для всіх часів і народів у вимірах людського буття. Лише “культурний обробіток” здатен творити душу народу, уможливлюючи його виживання, поступ і прогрес. І як тільки народи, держави, політичні еліти й всемогутні правителі ставали на шлях ігнорування цінностями і традиціями, а високі ідеали підмінювалися “гастрономічними”, наставали часи занепаду і розкладу. Дуже по-сучасному звучить сказане більше 90 років тому великим сином України В. Липинським: “Вавилон розложився і загинув старий Рим, тому що його матеріальна техніка переросла його громадську мораль… Ми заблудилися в тенетах зовнішнього прогресу і загальмували процес етичного удосконалення”. Україна без культури не може мати стійкого позитивного іміджу в світі. Результати опитування, проведеного на замовлення Інституту світової політики компанією TNS серед мешканців 8 країн-членів ЄС: Великобританії, Іспанії, Італії, Нідерландів, Німеччини, Польщі, Франції, Швеції, показують, що у європейців домінує негативний образ України, який пов’язують із війною (таку думку висловили 46 % мешканців країн ЄС), Росією (18 %) та бідністю (9 %), а також асоціюється з прислугою, холодом, Кличком. Європейці не згадали явищ зі сфери української культури. Цінності постіндустріальної цивілізації, або глобального суспільства стають предметом гострих дискусій і суперечностей. Відомі американські філософи і політологи Ф. Фукуяма і С. Хантінгтон у своїх роботах ще в 90-х роках ХХ століття (“Кінець історії і остання людина”, 1992 р.; “Зіткнення цивілізацій”, 1993 р.) прогнозували в умовах ліберальної демократії то “кінець історії”, то утвердження домінанти конфлікту цивілізацій у контексті концепції Р. Палмера, який вважав, що ще з 1793 року війни між королями припиняються і починаються війни між народами. Проте визначальною ідеєю цих праць є те, що стратегічною основою конфліктів стануть не стільки традиційні ідеологія та Є явища, люди, вчинки, ідеї, що мають здатність впливати на сутність життєдіяльності впродовж багатьох поколінь. “Якщо б Франція, — писав Сен-Сімон, — раптом утратила 50 перших учених, 50 перших артистів, 50 перших фабрикантів і агрономів, то нація стала б тілом без душі...” Згадую цей вислів, обмірковуючи “педагогіку добра” Івана Зязюна для сучасної української освіти, яка сьогодні так потребує сповідуваної ним цінності “філософії серця” і великих принципів культуроі природовідповідності, народності. Саме “передача і опанування українським народом культурних цінностей в їх історичному розвитку” стала для нього методологічним правилом вченого і громадянина. економіка, а передусім культура. Зіткнення відбуватиметься між народами, націями, державами, що належать до різних культур, цивілізацій, які стануть домінуючими чинниками світової політики. Проте етнокультурна цивілізаційна конфліктність, ставши причиною гострих глобальних і регіональних суперечностей, не може бути єдиною ознакою, що притаманна культурі. Важливо, щоб для соціокультурних середовищ зберігалися якісні тенденції творення високих духовних, морально-етичних цінностей та ідеалів, толерантних суспільних і особистісних поведінкових норм. Більш як семимільярдна людська спільнота для фізичного і морального виживання дедалі більше потребуватиме гуманізації розвитку людського потенціалу (капіталу), доля якого в структурі національного багатства складає в передових державах до 80 %. В умовах невпинного розвитку технократичних суспільних моделей, інформатики, економізації політики стає зрозумілою нагальна необхідність безперервної дії не лише принципу людиноцентризму, а й культуроцентризму, утвердження гуманітарної спрямованості освіти. Культура, передусім національна, ставатиме основою розвитку людини й суспільства, безпеки й конкурентоспроможності нації й держави, потужним чинником формування громадянського суспільства, його патріотизму, державності, цивілізаційної освіченості. Потрібна нині інша, більш якісна і національно-зорієнтована освіта і для опанування новітніми знаннями, компетентностями, уміннями, і для гуманізації людини і суспільства, етизації й естетизації у ставленні до живої і неживої природи, виховання громадянськості і патріотичності особистості. Зміст “освіти культурної” залишається невизначеним і недосконалим, розмитим деклараціями і намірами. Недостатньо мати лише здорове педагогічне середовище, потрібні передусім розуміння і політична воля тих, хто відповідає за матеріальне і духовне благополуччя своїх громадян, тобто влади. Вона мусить усвідомити й діяти відповідно до основоположної закономірності, що “державою лідером у світі буде та, зазначав академік І. Зязюн у “Педагогіці добра”, яка створить найбільш ефективну систему шкіл, коледжів, ліцеїв, гімназій, щоб максимально розвивати інтелектуальний і морально почуттєвий потенціал своїх громадян…”. Він був одержимий ідеєю, що Україна в майбутньому перебуватиме у сузір’ї найрозвиненіших країн світу, а її громадяни будуть культурно неповторними, духовно і матеріально благополучними і щасливими. Тому він закликав до певної внутрішньої охайності всіх тих, хто має стосунок до освіти. А полягала ця якість у тому, щоб науковцям і практикам “уважно і прискіпливо, правдиво і ситуаційно незалежно аналізувати стан справ в освіті, допомагати політикам і урядові орієнтуватися у світових ставленнях до освіти, її впливовості на національний прогрес”. На рівні імперативу було його переконання, що економічна, соціальна, духовна криза переслідуватиме суспільство доти, допоки не відновиться і не зростатиме рівень освіти. При цьому його тривожив і низький загальноосвітній рівень населення, і різке погіршення умов організації і проведення навчальновиховного процесу, критичне недофінансування матеріальної бази освітньої галузі, що призведе до негативних суспільних явищ. У полі зору вченого і педагога перебували всі чутливі проблеми: від підручника, бібліотек, фізкультурних залів і басейнів, харчування, інформатизації, змісту освіти і до соціального статусу педагога, престижу вчительської професії. Філософічність не заважала йому достатньо емоційно реагувати на спроби політичної і відомчої бюрократії необ’єктивно оцінювати стан справ у галузі освіти і науки, а отже, і неправильно визначати своє місце в системі міжнародних координат. 20 років тому Іван Зязюн застерігав про неприпустимість і згубність для держави і суспільства консервації вкрай реакційного підходу щодо зменшення бюджетного фінансування галузі. Така тенденція, на думку вченого, щодо фінансування освіти і науки була передусім породженням нового суспільного явища в Україні — утвердженням олігархату в сферах економіки і політики, який розглядав ці галузі як соціально затратні та малопродуктивні. На жаль, і нині у вищих колах влади зберігається усталено негативне ставлення до галузей, які визначають прогресивний поступ народів і держав. Уже 2017 року на розширеному засіданні комітету з питань науки і освіти ВР України прозвучало, що наука для уряду є соціокультурною сферою, а тому збільшувати її фінансування немає потреби. Один із заступників комітету заявив: “Міністерство економічного розвитку вважає, що наука в українському суспільстві виконує переважно пізнавальну і соціокультурну роль і тому вважаємо за необхідне не збільшувати її фінансування”. Подібні заяви і ставлення владних інститутів до науки і освіти є контрпродуктивними, непрофесійними і антигромадянськими, адже рівень “непідтримки”, наприклад, наукових досліджень досягнув критичної межі. На ці потреби виділяється не більше 500 млн грн, а всього на науку буде направлено в цьому році аж (!) 1 млрд грн. Тому абсурдними і недалекоглядними є рішення, коли 2016 року на потреби фінансування 5 політичних парламентських партій виділено з бюджету 391 млн грн, а 2017-го — 442 млн грн. Фінансування науки становить лише 0,16 % від ВВП (2016 р. 0,2 %, 1996 р. — 0,6 %), хоча в більшості країн, які відповідально ставляться до свого майбутнього цей показник сягає 3—7 %. Будь-який середнього рівня університет у розвинутих країнах має більший науковий бюджет, ніж Україна для всієї галузі. Показово, що такі підходи залишкового принципу на рівні ухвалення політичних рішень в Україні зберігаються і в часи війни, і в мирні періоди. Хоча приклад Ізраїлю, який воює не один рік, засвідчує, що виділення щорічно на науку близько 4 % від ВВП — це є і перспектива розвитку інноваційної, високотехнологічної економіки; і зміцнення національної безпеки; і зростання людського капіталу в долі національного багатства; і підвищення якості життя Людини. Для об’єктивної оцінки реального стану, в якому опинилася галузь, можна навести такий приклад. Річний бюджет лише однієї лабораторії прикладної фізики університету Джонса Хопкінса (США), 17-го за “Шанхайським” рейтингом, понад 1 млрд дол., що перевищує вп’ятеро видатки на всю науковотехнічну сферу України. На жаль, освіченість, вихованість, ученість не стали для української держави ні політичними, ні економічними, ні етичними категоріями. Якщо 2016 року середня по країні зарплата була 5188 грн, то серед наукових працівників — 4352 грн. Повноцінний соціальний статус науковця, вчителя, суперечливість їхньої професійної, соціальної і політичної ролі є тією значущою проблемою, без вирішення якої немислимий успішний розвиток держави, політичної нації як конкурентоспроможного суб’єкта в світовій спільноті. Так сталося, що 25-річний ювілей відновлення української державності збігся із 140-річчям приходу до політичної влади німецького канцлера О. Бісмарка, який в умовах роздрібненості, національної слабкості, підготувавши 1866 року Північнонімецьку Конституцію, що стала Конституцією об’єднаної Німеччини, заявив: “Дайте мені дві тисячі вчителів, і я збудую міцну Німеччину”, наголошуючи, що “війни виграють не генерали, війни виграють шкільні вчителі та парафіяльні священики”. Це приклад усвідомлення ролі освіти у формуванні національно свідомого громадянина в розвитку держави. Вони ставали найвищими цінностями нації. Ними переймалися всі її “передні ряди” — влада, політики, воєначальники, поети, філософи і митці. За більш як півстоліття (1808 р.) до цього інший великий німець — філософ Й. Фіхте у своєму знаменитому “Зверненні до німецької нації” окреслив головну силу німецької єдності як найважливішого позаполітичного інструменту консолідації — німецьку мову. В результаті наполеонівського нашестя, коли були втрачені суверенність, державні кордони, правова реальність і конституція, тоді німецька мова ставала великою силою і творила “кордони політичного тіла” нації. Європейський мислитель навіть класифікував народи, що говорять на “рідній” і “чужій” мовах, використавши рівноцінні синоніми “живих” і “мертвих” народів. Справді, той, хто позбавляється (інколи навіть само-організовує “добровільну денаціоналізацію”) своєї мови і приймає чужу, то йому, відповідно, і нав’язується сприйняття чужого світу, світогляду, освіченості. Такий народ отримує мертву історію, втрачаючи національну пам’ять, писану політичними, “науковими” і “духовними” зайдами. Відбувається катастрофічне зменшення національного культурного доробку, пов’язане з втратою носіїв рідної мови. Історія вкотре переконує, що на чужій мові (завойовника, окупанта, агресора) унеможливлюється розвиток нових цінностей національної культури в мистецтві, літературі, музиці, поезії, філософії, етиці і політиці. Мова-мачуха не збуджує життя, оскільки губиться її почуттєвість, символіка, генетичний код існування народу. Більше чверть віку минуло з часу відновленої української державності як найвищої цінності, а озвучена проблема для Українського народу залишається надзвичайно чутливою й актуальною. Передусім варто припинити дію нікчемного Закону України “Про засади державної мовної політики” (“закон Ка-Ка”), який зігнорував норми Конституції України (ст. 10), рішення Конституційного Суду 1999 р. про статус державної української мови. Мова освіти всупереч національним інтересам не може і надалі визначатися статтею 20 згадуваного вище акту, який руйнує державну, політичну, духовну єдність, національну ідентичність. Важливо: а) ухвалити новий закон України “Про українську державну мову”, який сконсолідує суспільство і зміцнить українську державність, якісно змінить усю освітню і науково-технічну мовну політику; б) удосконалити й посилити вивчення державної української мови в школах, де навчаються діти національних меншин, активно використовувати систему поглибленого вивчення ними української мови та
Суспільство · “Народ може втратити дуже багато, але може піднятися, проте він ніколи не підніметься, якщо втратив свою душу”. · s. 11strona oryginału ↗

Ciąg dalszy z wcześniejszej strony — fragment strony

ми цієї згубної тенденції називав матеріальну і моральну. І мав рацію, бо важко сподіватись на економічний, політичний, культурний, технологічний поступ України, якщо професія педагога залишається поза суспільно-державною увагою. Проте ціннісний вимір педагогіки Зязюна полягає не в констатації доконаних фактів чи в об’єктивному аналізі, а в розробці і впровадженні концепції професійного становлення педагога. Він навіть ініціював ухвалення Закону про вчителя, оскільки без піднесення його культурного, академічного, професійного рівня і соціального статусу не уявляв української освіти на рівні світових стандартів. Завжди тішив себе надією, що саме вчитель є оберегом українського села, яке потрібно зберегти з його давніми традиціями і цінностями, народною культурою (тоді вже існували дані, що в понад 5 тис. сіл немає жодної дитини від 1 до 6 років!). Він радив, готуючи сільського вчителя, опиратися іна європейський досвід Вальдорфської школи, щоб випускник вишу володів однією-двома іноземними мовами, музичними інструментами, опанував методику викладання кількох предметів, а в малокомплектній школі викладав би всі навчальні дисципліни, отримуючи подвійну зарплату. Учителя сприймав не як професію, а як “вічну сповідувану і вічно живу цінність, непідвладну Часу…”, яка ростить і оберігає народ, Вітчизну. У післямові до “Педагогіки добра” своїм образним зверненням він особливо виокремлює місію Педагога: “Мій народе, моя Україно! Жодне із цих творінь людських на Ваших тернах не посміє життям своїм Вас зрадити чи Вас проігнорувати, бо народжені вони для єдиного: Вас віншувати. Як батька матір, як рід свій великий, як рідну землю, як свою єдину Батьківщину! Не вина тих, що не вміють це робити або не хочуть, то їх велика біда і особиста трагедія — не навчені, не виховані, не облагородженні великою метою Добра і Любові, Істини і Краси. Ці життєдайні начала і кінцеві результати людського життя перебувають у руках Учителя”. Сказано чесно, щиро, патріотично і професійно. У цьому його людяність, громадянськість, державність, педагогічність, історичний переклик з ідеями українського просвітництва. На початку ХХ століття С. Русова писала: “…Саме на вчителях лежить головна робота національного пробудження народу і керівництво ним в його соціальній, політичній і національній боротьбі… Українські вчителі повинні виступити попереду свого народу і разом з ним добиватися для нього щастя й волі…”. Об’єктивно оцінюючи значущість для виховання нації й особистості політичних, соціальних, економічних чинників, які значною мірою є продуктом конкретної епохи, особливою увагою наділялися духовні цінності, які є більш консервативними і базуються на вічних загальнолюдських і національних принципах. Його Педагогіка Добра є системною і багатогранною, об’єднуючись із філософією, соціологією, психологією, культурологією, історією та літературою, мистецтвом та етнопедагогікою, вона розвинула конкордизм Г. Сковороди, Д. Чижевського і В. Винниченка, зберігаюче “людське в Людині”, і солідаризувалась з ідеєю відомого філософа, психолога Г. Лебона — “народ може втратити дуже багато, але може піднятися, проте він ніколи не підніметься, якщо втратив свою душу”.
Суспільство · “Народ може втратити дуже багато, але може піднятися, проте він ніколи не підніметься, якщо втратив свою душу”. · s. 11strona oryginału ↗

Początek tekstu może być niepełny — porównaj ze stroną oryginału

завдання освітньої політики

літератури, зокрема і за рахунок російської мови, яку як другу іноземну вивчають нині у 23—25 % шкіл України; в) розширити український мовно-культурний простір у системі вищої школи, яка продовжує русифіковуватися, зокрема і на рівні університетів, які отримали статус “національного”, особливо приватних вишів, “виховуючи” майбутню денаціоналізовану інтелігенцію, гальмуючи поступ до єдності, ідентичності політичної нації. Отже, для того, щоб Україна могла успішніше виконувати поставлені в Стратегії сталого розвитку держави до 2020 року завдання (серед 25 ключових показників Стратегія передбачає: 1)Україна увійде до 40 кращих держав світу за глобальним індексом конкурентоспроможності Всесвітнього Економічного Форуму; 2) Україна посяде місце серед перших 30 позицій у рейтингу Світового банку; 3) Україна ввійде до 50 найкращих держав світу щодо якості освіти [PISA] та до 30 кращих держав світу за глобальним індексом конкурентоспроможності у боротьбі за таланти [INSEAD]), вона мусить опиратися на міжнародний історичний та сучасний досвід і національні інтереси. Реформування, модернізація країни в будь-якому сегменті життєдіяльності передусім мають передбачати високий науково-освітній і культурний розвиток суспільства. Знову ж таки логічним підтвердженням цьому є аналіз результатів доволі непростих польських реформ. Один із лідерів руху “Солідарність”, державний діяч, очільник фонду “Освіта для демократії”, автор багатьох міжнародних освітніх проектів Кшиштоф Становскі, формулюючи запити суспільства, зазначив, що “побудова держави — це освітня програма”. Адже втративши державність, протягом 124 років кожних 30 років піднімаючи повстання за свободу Польщі, народ усвідомив, що відповіддю на поневолення є не лише збройна боротьба. Надважливим є виховання, національна свідомість і гідність колонізованої нації. Тому так необхідно було берегти традицію, національну пам’ять, історію, патріотичну поведінку в сім’ях. Сьогодні рівень середньої освіти в селі та місті з університетом суттєво не відрізняється. Польща посідає 4—5 місце в Європі і 10-те — у світі [PISA]. Місцеве самоврядування добровільно вкладає до 80 % свого місцевого бюджету в освіту. Показник децентралізації — рівень освіти. В Україні ж проблема рівності в доступності до якісних знань є особливо чутливою. Дані результатів ЗНО підтверджують сказане. Рівень якості знань випускників міст (понад 500 тис. мешканців) і українських сіл різняться в 3—4 рази. Так 174 бали отримали: з української мови (місто — 19,06 %, село — 6,89 %); математика (21,96 % і 7,03 %); англійська мова (16,73 % і 3,79 %). Поки що польський учитель заробляє лише половину від того, що заробляє британський. Але це дуже престижна праця. А ось професія українського педагога перебуває (за оцінками Держстату) серед п’ятірки найменш престижних. Ця коротка ілюстрація засвідчує, що для прогресивного поступу країни необхідна політична воля, відповідальність за перспективу нації і держави тих, хто опиняється на вищих щаблях влади, патріотичне, професійне і громадянське ставлення до реформ, в основі яких має бути Людина і Батьківщина. Тому “нова українська школа” має формуватися на якісній освіті і характеризуватися 3-ма основними принципами: 1) якісне викладання (високоякісна педагогічна освіта, кваліфіковані фахівці, безперервне удосконалення професійних компетентностей, належні зарплата і умови праці педагогів); 2) якісні інструменти (добротні змістово й дидактично навчальні плани, програми, підручники, сучасні навчальні матеріали та ресурси, інформаційно-комп’ютерні технології); 3) якісне соціосередовище (здоров’язбережні, безпечні, комфортні, культуровідповідні умови, які забезпечують якість навчання, виховання). Освіта всіх рівнів за змістом і формою має бути не просто модерною, а глибоконаціональною. Виховання з раннього дитячого віку і впродовж життя любові, поваги до України, батьків, народних традицій і звичаїв, державної мови, власної історії, національної культури, рідної природи, духовних символів і цінностей Українського народу — найважливіше стратегічне завдання освітньої політики. Нагальним завданням, відповідно до положень Указу Президента про національно-патріотичне виховання, є якісне удосконалення (враховуючи міжнародний досвід) концепцій і змісту історичної, літературної та мистецької освіти, реалізовуючи їхній значний націєдержавотворчий і людиноцентричний потенціал. Національна культура і мистецтво мають стати методологією освіти. Важливо не допустити мінімізації на всіх її рівнях гуманітарної (як і природничо-наукової) складової, коли зменшується кількість годин на вивчення української мови та літератури, національної культури, історії України, філософії, вилучаючи, починаючи з початкової школи, музику та образотворче мистецтво як обов’язкові предмети, збіднюючи зміст художньої освіти в педагогічних ВНЗ. Сучасний вимір “педагогіки добра” Зязюна В Україні для цього, попри всю складність історичного розвитку, є необхідні передумови. Важливо лише, щоб солодка фраза очільників не підмінювала етичного чину, щоб українську культурність не вимінювали на розмиту полікультурність, а критично великої кількості владолюбців, які не сповідують Україну як духовну, ідейну, політичну і національну цінність, ніколи на нашій землі не було забагато. Іван Зязюн застерігав від переобтяження влади, як і освіти, науки, культури, посередностями, які часто “успішно” власні некомпетентності і бездуховність компенсують цинізмом, агресією, зрадництвом і запопадливістю. Він згадував у цьому контексті доповідь ректора Каліфорнійського університету Джона Гарднера “Нація на грані ризику. Необхідні реформи освіти”, цитуючи її виразний початок, що “підвалини нашого суспільства підточує дедалі зростаюча хвиля посередності”. Але це був не просто страх щодо перспектив такої наростаючої “якості” людського капіталу. Нація усвідомила свою відповідальність за політику держави і позицію громадянського суспільства, які сформували покоління з нижчим, ніж попереднє, рівнем освіти. Тому уряд і суспільство, визначивши стратегічні пріоритети, стали діяти, а не просто декларувати чи навіть відстоювати позиції. Ті кадри, які переважно турбувалися лише про кар’єрний ріст чи політичну кон’юнктуру, а не про вирішуваність складних науково-освітніх проблем, ставали дедалі менш затребуваними. Освіта для американського народу ставала головним чинником національної безпеки. Умовно перекладаючи сказане на український лад, слід зазначити, що в тих інституціях, де ухвалюються рішення щодо освітніх стратегій, очевидно, так і не зрозуміли, що сучасний цивілізований світ, конкурентоспроможність держав тримається, за словами Зязюна, на трьох китах — “освіті, праці, капіталі”. Справді, модерна національна освіта, продуктивна високотехнологічна праця, людський капітал є визначальними чинниками сталого розвитку світу і держав. Отже, культура влади є культурою ставлення до освіти і науки. Пригадую емоційний виступ, виголошений майже 20 років тому І. Зязюном на загальних зборах АПН України, який окреслив сутнісні культурологічні виміри освіти та пріоритетність в умовах становлення української державності “передачі національних культурних цінностей в їх історичному розвитку”. “Порадіємо з того, — писав він у рік української педагогіки, — що ми є очевидцями позитивних зрушень у царині розвою нашої духовності, у поверненні до вжитку і соціального відтворення історичних надбань національної культури в галузі історії, літератури, мистецтвознавства, педагогіки”. Його світосприйняття, оцінки, висновки були відчутно суголосними з ідеями відомих українських педагогів і просвітників Г. Сковороди, П. Юркевича, Б. Грінченка, Г. Ващенка, С. Русової, В. Сухомлинського, К. Ушинського. Він був і залишається одним із небагатьох представників академічної педагогічної еліти, який сповідував “філософію серця” у вихованні людини, народу, нації, добре усвідомлюючи сам і передаючи іншим значущість принципів народності і громадянськості. Його світоглядне бачення і педагогічна дія, громадянський чин й ідеалізоване почуття у ставленні до свого Роду і Народу унеможливлювало присутність у власному “Я” декларативності, запопадливості й позірної ідейності. Адже, згідно з його морально-етичною установкою, виховання громадянина під силу тільки справжньому громадянину. Ці думки, умовиводи, висловлювані ним час від часу у різних формах і ситуаціях, творили певні паралелі з судженнями педагога-класика В. Сухомлинського, який у праці “З чого починається громадянин” писав: “Громадянське виховання — це виховання на громадянських ідеях. А ідеї — то святині, здобуті, вистраждані людством, і їх не повторюють щодня…, бійтеся тієї гри в ідейність… Любов і відданість матері — це перша школа громадянськості. І якщо дитина вийшла безграмотною, то їй не оволодіти в майбутньому вищою школою громадянськості — відданістю інтересам Батьківщини. Поганий син не може бути хорошим патріотом”. Шана до Матері, обов’язок сина, національні святині, Україна, загальнолюдські цінності й ідеали, моральний приклад у вихованні, громадянська позиція і чин — усе це поодиноко і в сув’язі завжди було для Зязюна етичним мірилом особистості, моральним репером, що вказує висоту людяності. Тому завжди був прибічником повернення освіті відчуття честі, національної і людської гідності у своєму суспільстві, а на рівні міждержавних стосунків учив не прислуговувати по-кріпацькому іншим країнам і народам. Попри всю значущість освіти для розвитку економіки і технічного прогресу він усе-таки був зорієнтований передусім на потреби людини, а не лише на потреби господарчі, а всі суспільні явища і факти оцінював з огляду людського розвитку. Його педагогіка опиралася на осягнення духовності, що твориться на засадах національної культури, на культурні цінності, здобутки, що формують, як він писав, “неповторність і велич національного духу людини”. Ігнорування “національного” в освіті спричинювало непоправні втрати для розвитку нормальної людської психології, яка, наголошував І. Зязюн, “позанаціональною ніколи не була і бути не може”. А тому саме народна культура є основою духовності, а не примітивний “маскульт”, тиражування якого в Україні досягло небачених розмірів, спотворюючи людські душі агресивністю, жорстокістю, відчуженістю від власного “Я”, яке втрачає самоповагу, творчі поривання й життєствердні ідеали. Безумовно, ефективно оберігати і захищати людськість у людині можна лише в здоровому соціокультурному середовищі, яке створює держава, громадянське суспільство, Церква, організації, творчі спілки й українська інтелігенція, культурно-освітня сфера і ЗМІ. Завжди з тривогою сприймав факти, коли “руйнуються і переходять у комерційну власність дитячі позашкільні установи, бази відпочинку, оздоровчі табори, коли нищиться мікросоціум, в якому раніше налічувалося 10—15 суб’єктів для розвитку людини, коли негативне швидко поширюється в молодіжному середовищі, чому значною мірою сприяють преса, радіо, телебачення”. Проблема виховання в широкому сенсі була головною темою і турботою державної політики, сім’ї в різні часи й епохи. У кінці ХVII ст. видатний філософ і педагог Дж. Локк у “Думках про виховання” так окреслював найважливіші чинники цього процесу. “Найбільший вплив на поведінку дітей, — писав він, — має суспільство і поведінка тих людей, які за ними доглядають”. Очевидно, що зазначене стосується особистості вчителя. Стверджувати, що цей пріоритет був важливою складовою ів педагогічній науковій творчості Зязюна, мало. Адже особистістю педагогів він жив, творив, і вічно співпереживав, переконуючи, що вчитель — основоположна сила соціального відтворення — культурного, економічного, політичного. Без нього унеможливлюється соціальний поступ, будьякі досягнення держави і народу, бо він є безпосередньо продуктивною силою. А тому ставився доволі критично до багатьох освітніх реформ, які ігнорували чи залишали на узбіччі педагога, боляче переживав усталену тенденцію відтоку кращих учителів з освіти у зв’язку з непрестижністю професії, а головними причина-
Українська еліта · “Це був істинний осередок українства — Український Парнас”. · s. 12strona oryginału ↗

Микола Віталійович Лисенко. Творче коло…

Сьогодні, обійнявши думкою й чуттями велике творче своє життя, та й просто проживши довгі літа, я питаю себе: чи може Людина сама себе сотворити без візуального, почуттєвого, пластичного соціуму? Навіть якщо Ти інтровертна людина, замкнена на своїй психофізиці? Вірне одне: точку опори в собі — інтелектуальну, емоційну, мудру — можна знайти, прочитуючи життя Людини, якій ти віриш, у талант якої віруєш… Микола Віталійович Лисенко… “Прислухаючись до голосів окремих великих людей, від яких нас відділяють цілі століття, ми в їх голосах чуємо далекий складний гомін усього народу, суспільства, до якого вони належали, серед якого вони жили і діяли в ті далекі часи”, — з такими думками звертався до нас П. Саксаганський. (Саксаганський П. Думки про театр. К.: Мистецтво”, 1955) Ця стаття — штрихи до роздумів на тему професіоналізму, яким володіли діячі української культури кінця XIX—початку XX століття, досконалого знання ними історії народу, творчості народної, мови, любові до слова, пісні української, повага до землі, на якій жили вони, по якій ходили, торкаючись очима зоряного неба і маючи в душі Кантівський моральний закон. Лариса КАДИРОВА, народна артистка України, лауреат Національної премії ім. Тараса Шевченка, професор НМАУ Запрошую всіх пройтися київською вулицею Панаса Саксаганського (в минулому Маріїнсько-Благовіщинської) до Музею видатних діячів української культури, де жили М. Старицький, М. Лисенко, Косачі, на вулиці Паньківській — Драгоманови, Грушевські, а за рогом, униз по вулиці В. Васильківській — М. Заньковецька. Це був істинний осередок українства — Український Парнас, яке жило, за висловом Альбера Камю, у безперервному напруженому зв’язку між горем і красою, між любов’ю та несамовитою творчістю, між нестерпною самотністю та багатством людським, між відмовою та згодою. Й. Гете зауважував: “Хто хоче знати поета, мусить відвідати його країну”. У музеї Миколи Лисенка — унікальні експонати з творчого архіву Лисенка: фотографії, меморіальні речі, інкрустована перламутром диригентська паличка, червона китайка, якою було покрито труну композитора, колекції українських народних музичних інструментів, зібраних композитором, відреставрований рояль Блютнер, що належав Лисенку… Тут М. Лисенко проживав з 1894 до самої смерті 1912-го. У цій квартирі композитор працював над своїми операми “Тарас Бульба”, “Енеїда”, “Ноктюрн”… М. Лисенко збагатив майже всі жанри української музики, став автором хорового твору “Боже, великий, єдиний”, духовного гімну України, автором ліричного гімну закоханих “Коли розлучаються двоє” (слова Г. Гейне). Нашою гордістю є творчість славної Соломії Крушельницької, 145 років від дня народження якої ми відзначаємо цього року. Після закінчення Львівської консерваторії Галицького музичного товариства С. Крушельницька виступала в оперних театрах Європи та світу — Варшави, Петербурга, Парижа, Неаполя, Генуї, Мілана… Варшава, 30.03.1899 р., Соломія Крушельницька пише до М. В. Лисенка: “Коханий батьку! Дістала-м Ваші пісні, котрі ласкаво привіз мені п. Яблоновський, і сердечно Вам дякую за них! При найближчій нагоді заспіваю їх десь на концерті”. (Ідеться про рукописи трьох романсів: “Я вірю в красу”, “Хіба тільки рожам цвісти?” на сл. Дніпрової Чайки і “Не забудь юних днів” на сл. Івана Франка). (Крушельницька С. Матеріали. Листування. ч. ІІ, К., “Музична Україна”, 1979, С. 366). 1882 рік. Єлисаветград. Відкриття першого українського професійного театру, заснованого М. Кропивницьким. “Наталка Полтавка” Івана Котляревського. Микола Віталійович сам говорив: “Я уклав і упорядкував клавір, доповнив твір розгорненою увертюрою і створив фортепіанний клавір”. В опері звучать кілька музичних композицій автора п’єси — Івана Котляревського, а також пісня Марусі Чурай “Віють вітри”. В ролі Наталки дебютує Марія Заньковецька. В першій дії розгубила відра на сцені, в перерві втратила свідомість, але другу дію вела впевнено й глибоко по думці, чуттю… Після вистави до Заньковецької підійшов режисер вистави Марко Лукич Кропивницький, зняв зі своєї руки перстень з бірюзою, і, одягаючи його на палець Марії, промовив: “Заручаю тебе зі сценою, Марусю”. Це була перша зустріч Марії Заньковецької з музикою Миколи Віталійовича. 1883 рік. Микола Садовський (Микола Тобілевич) пише листа до Марії Заньковецької: “Вельмишановний друже Маріє Костянтинівно! Оце недавно заслав я до Вас лист по дротянці, в котрім питав, як Ваше дороге задля українського кону здоров’ячко? Я був у Києві, то мене дехто питав про Вас, навіть, сам Лисенко, хотіли прохати, щоб в концерті Лисенка Ви співали”. Вони співали втрьох: Михайло Старицький (брат, друг, творчий побратим М. Лисенка), Марія Заньковецька та Микола Лисенко. 1903 рік. Це був останній приїзд М. Старицького до рідних Кліщинців (родинне гніздо було продане з усім устаткуванням, меблями заради підтримки українського театру). За переказами односельчанки Людмили Харченко, це був недільний вечір, і очевидці бачили, як з гори спускалася бричка, в якій сиділи М. Старицький, М. Заньковецька та М. Лисенко. Розпочався концерт. Звучала пісня “Ніч яка місячна”. Ми сьогодні думаємо, що це народна пісня, але цей вірш “Виклик” Старицького, який починається словами “Ніч така, Господи, зоряна, ясная” поклав на музику М. Лисенко. 1903 рік. У Полтаві відкривали пам’ятник І. П. Котляревському. М. В. Лисенко приїхав з хором і потрапив у коло своїх щирих друзів: Панаса Мирного, Михайла Коцюбинського, Лесі Українки, Григорія Маркевича, Михайла Старицького, Христини Алчевської, Миколи Аркаса, Дмитра Багалія, Сергія Єфремова, Леоніда Жебуньова, Надії Кибальчич, Михайла Комарова, Мусія Кононенка, Миколи Лагодинського, Олександра Олеся, Олени Пчілки, Василя Сімовича, Василя Стефаника, Кирила Студинського, Юліана Романчука, Теофіла Грушкевича, Євгена Левицького, Мирона Кордуба, Лева Лопатинського, Михайла Губчака, Леся Кульчицького та інших. Олена Пчілка на відкритті пам’ятника виступила українською мовою, порушуючи тим встановлену царською владою категоричну заборону. Потім Микола Віталійович вишикував хор, який заспівав “На вічну пам’ять Котляревському”… Довго звучали овації, довго тиснув руку Лисенкові Панас Мирний… І знову жила на сцені “Наталка Полтавка”… А за кілька днів до відкриття пам’ятника І. Котляревському — у серпні 1903 р., звертаючись до М. Садовського у справі урядження концерту, Микола Лисенко завершить листа фразою, що, власне, є кредо всього їхнього товариства: “Треба ж спільними средствами добути загального ефекту. Робімо ж заради неньки!” 1893 рік. Одеса. Прем’єра останньої редакції “Пікової дами”. Присутні П. Чайковський, М. Заньковецька і М. Садовський. Говорили про М. Лисенка. Чайковський розповідав, що приїздив у Київ на прем’єру Лисенкового “Тараса Бульби”. “Могутня опера. Святом для мене була перша вистава опери “Пікова дама” в Києві. Тоді я подружився з Лисенком”, — сказав П. Чайковський, а потім сів за рояль і заграв: “Ой у полі три криниченьки…”. Йому підспівали М. Заньковецька та М. Садовський. (Пільгук І. Марія Заньковецька. Видавництво “Радянський письменник”. К., С. 209, 1978”). Чайковський дивився виставу “Безталанна” Івана Карпенка-Карого, де роль Софії виконувала Марія Костянтинівна. Композитор вийшов на сцену й урочисто підніс актрисі вінок, на якому були такі слова: “М. К. Заньковецькій — безсмертній від смертного”. Ні до кого іншого з корифеїв українського театру не ставився Лисенко так ніжно, як до Заньковецької. Відомі лише 2 листи композитора до актриси: “Серденько бесцінне Марія Костянтиновна!.. одвідував Вас у неділю, коли Ви випурхнули пташиною. Тільки похитав головою, заграв з горя тай поїхав. Думаю до Вас у гості з дітками прибути. Рученята цілую й худож[ній] поцілунок дарю. Ваш М. Лисенко. 22 юля 1889”. І ще — “Кохана моя безталанно! Як перечув я, що Ви, моя ясочко, мали у нас у Києві грати, тож серце тьохнуло було. Заворушився був люд, ожили надії, заграло, забило сонечко ув очах. Аж казав пан, кожух дам… Ви й не постерігаєте, яку Ви помилку робите. Багато, багато дечим слід би було пожертвувати, щоб у Київі хоч двічі прогастролірувати. Всіх наслідків и не зміркуєш, які б приміли випасти з того. Невже ж так и не побачимось? …Чи так, чи так обіймаю Вас щиро вкупі з Ольгою А[нтонівною]і дітками. Щирий повік до Вас М. Лисенко. 10 сентября 1891 р.”. Максим Рильський, поет, театрознавець писав: Вогнем, жагою, пориванням Вона серця палила всім; Страждання граючи, стражданням Сама була вона живим. І руки Чехова й Толстого Благословляли їй дорогу, І Мирний голову клонив Благоговійно перед нею, І Лисенко її любив Співучо-ніжною душею… (Рильський М. Про мистецтво. К., Державне вид-во образотворчого мистецтва і музичної літератури, 1962, С.99) І Лисенко її любив… Сьогодні у садибі М. Заньковецької в Заньках (звідси й псевдонім Марії Адасовської — Заньковецька) є рояль, який актрисі подарував М. Лисенко, виписавши його з Парижа, де він стояв на виставці. Микола Віталійович видав 7 випусків народних пісень, покладених на фортепіано, загалом близько 600. “Фольклор — це саме життя”, — писав композитор водному з листів до Філарета Колесси. Понад 80 вокально-хорових творів різних жанрів написані на слова Тараса Шевченка. Максим Рильський у своєму нарисі про Заньковецьку згадував: “Кажуть, до речі, що коли вона виконувала на концертах пісню Лисенка на Шевченкові слова “Не вернувся із походу гусаринмоскаль…”, то глядачі буквально ридали…” Зазначають, що в заголовку цього солоспіву був напис: “Присвячую великій українській артистці М. К. Заньковецькій”. Козацький сентимент був головним у житті й творчості Миколи Віталійовича, бо він сам належав до давнього роду. Шляхетський герб Лисенків — перехрещені шабля й стріла на золотому щиті, увінчаному шоломом із короною й трьома страусовими перами. За сімейною легендою, родовід їхній іде від запорожця Вовгури- Лиса. Отут саме час звернутися до думки Христі Олексіївни Алчевської (харківської берегині українства, яку поет Олександр Олесь славив як “самовіддану і невтомну трудівницю освіти”, а М. В. Лисенко відзначив пройдений Алчевською славний шлях “невпинної праці для народної освіти”), й подати розлогу цитату з її статті “Позиції громадян-учених і досвід життя”, рукопис якої зберігається у Відділі рукописних фондів і текстології Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України (ф. 36, №33): “Українці ще доста не навчилися шанувати своїх діячів. Якась легковажність проглядає часом серед нашіх земляків, коли розмова йде про те, щоб заглубитись у питання про значіння певної діяльности в тих чи інших обставинах, ніби діяльність повинна брати на розгляд окремо від її оточення, незалежно від ріжних історичних умовин, цілком безвідносно, як щось існуюче самостійно й підлегле оцінці лише по степіню продуційности. Всім нам відомі славні вкраїнські ймення, але ми тому не вміємо мабуть піднести їх і перед нашім народом, і над сусідами своїми, що забуваємо про те, на якому тлі розвивалась та діяльність, поруч з якими темними з’явищами розцьвітала вона, яких зусиль коштувала вона одиницям нашім. Ми здебільшого приймаєм її як щось належне нам природньо, щось довліюче, і… байдуже нам бува до того, як ця діяльність історично виникла, в чім її перевага перед подібною ж по продуційности, але в іншіх обставинах провадженною діяльнісю, — сусідською, скажім, чи перед працею чужинців… Ми, на жаль, не хочемо здебільшого порівнювати з темрявою ночі і в залежности від неї ясности чудових зорь, ми до них звикли… І тому що це все — так, тому — кажемо — немає в нас до себе частенько поваги, немає чести національної, національного самопова-
Українська еліта · “Першим оригінальним твором композитора була музика до “Заповіту” великого Кобзаря”. · s. 13strona oryginału ↗

Ciąg dalszy z wcześniejszej strony — fragment strony

жання, бажання все глибше й глибше пізнавати самих себе” (правопис авторки збережено). З приводу ще одного твору, присвяченого Миколою Віталійовичем Марії Костянтинівні, п. Рада від 17 (30) .01. (№14). повідомляла: “На урочистостях з нагоди 25-річного ювілею акторської праці М. Заньковецької у Театрі Садовського М. Лисенко виголошує вітальну адресу від своєї музично-драматичної школи і грає Урочистий марш (Туш-експромт “Слава”), написаний спеціально для цієї події. Далі оркестр виконував Туш після кожного привітання”. Іван Франко, маючи потужний інтелект критика, мовознавця, філософа, етнографа, творчим зором зрозумів, що М. Лисенко “перетворив (ідеться про народні пісні) тих перелітних дітей українських піль і степів у справжні художні перли із збереженням всієї їх первісної свіжості і запаху. Можна сміло сказати, що саме ці опрацювання народних пісень здобули йому найбільшу популярність і залишаться найтривкішим пам’ятником його діяльності”. М. В. Лисенко на тексти Івана Франка написав шість романсів: “Безмежнеє поле”, “Розвійтеся з вітром”, “Місяцю-князю”, “Не забудь юних днів”, “Оце тая стежечка”, “Я не кляв, о зоре”. Мета цього нарису — ще раз нагадати краянам про поняття національної гідності й честі, які були притаманні духові Миколи Віталійовича Лисенка, великому альтруїстові нашої землі, адже під час святкування ювілею друзі Лисенка організували збір коштів на видання творів композитора та купівлю для нього та дітей дачі, але Микола Віталійович використав подаровані кошти на організацію Музично-драматичної школи, яка почала працювати восени 1904 року і стала першим українським навчальним закладом, який надавав вищу музичну освіту за програмою консерваторії. “Виростуть, зміцніють крила у наших орлят. Навчимо їх літати, і понесуть вони людям пісню і могутнє слово, що будять думку, зогрівають серце. Хіба для цього не варто кинути все інше і цілком віддатись школі?” — говорив Лисенко своєму другові, відомому співакові Олександру Мішузі. А Марія Заньковецька коли до неї по допомогу звернувся Гнат Хоткевич, який хотів зорганізувати київські гастролі Гуцульського театру, віддала свої коштовності на благеє діло… Це були аристократи духу, високоосвічені шляхетні Люди. Марко Кропивницький розумів: “Переживаємо ми такі часи, що ніби удвоє швидче живеться, ніж вперше жилося, і аж страшно робиться, як подумаєш, що не доживеш до того моменту, коли Правда гукне до Кривди: “Годі тобі, паскудо, на покуті сидіти і мед-вино пити, геть од порога, туди, де ти мене примушувала довгі віки стояти. І сяде Правда на покуті, сяде цупко і кріпко… Ох, Господи милосердний, допоможи хоч разочок дихнути вільним повітрям свободи, почути вільний спів “Марсельєзи”. Пам’ятаємо це. За свідченнями М. Старицького після одних таких студентських зборів “Лисенко просто перемінився і почав доводити, що нам усім не тільки з народом, а й між собою треба розмовляти по українському, щоб зробити цю мову культурною і своєю”… Пам’ятаємо це. ську народну пісню в обробці В. Косенка “Взяв би я бандуру” та твір на музику Л. Олександрової і слова М. Петренка “Дивлюсь яна небо”. А завершився концерт Молитвою за Україну (“Боже Великий, Єдиний…”) на музику М. Лисенка, слова О. Кониського, в аранжуванні О. Кощиця, яку виконали всі учасники цього пісенного свята. Оперна студія Національної музичної академії України імені П. І. Чайковського теж долучилася до ювілейних заходів. Тут відбувся концерт “Посвята Миколі Лисенку”. У ньому взяли участь Державний естрадно-симфонічний оркестр України — диригент заслужений діяч мистецтв України Микола Лисенко; хор студентів Національної музичної академії України — художній керівник народний артист України Євген Савчук: народні артисти України Лариса Кадирова, Роман Майборода; заслужена артистка Зоя Рожок; лауреати міжнародних конкурсів Юлія Бровій, Дарія Литовченко, Ма Сін Сін, Тарас Бережанський, Назар Аддаті, Валентин Кісіленко, Денис Горонов, Олександр Рудько. булося 7 і 8 грудня 1903 року у Львові. Про свято композитора-ювіляра вчений написав окрему статтю “Ювілей Миколи Лисенка”, яку опублікував у 24 томі “Літературнонаукового вісника” 1903 року. 1905 року Володимир Гнатюк публікує замітку “Субвенція на хутір Лисенка” у розділі “Хроніка і бібліографія” 31 тому “Літературно-наукового вісника”. Високу оцінку фольклористичній діяльності Миколи Лисенка дав Володимир Гнатюк у некролозі на смерть композитора “Микола Лисенко” у 52 числі 4 випуску “Хроніки НТШ” за 1912 рік. Уже 49-й рік в експозиції третьої кімнати музею вченого експонується фотографія Миколи Лисенка з датою “7/12.1903”, а поруч — ксерокопія листа композитора до нашого земляка, що датований “1/Х.1901”. А на ювілейній виставці “Микола Лисенко” у четвертій кімнаті є ще два подарунки від сина композитора-ювіляра Остапа Лисенка — книги “М. В. Лисенко. Спогади сина” та “Сонце української музики” з автографами, зробленими 1987 року. Львівську фотографію Миколи Лисенка та книги прислав особисто Остап Миколайович до музею академіка АН України М. В Гнатюка, за матеріалами яких проводяться тематичні екскурсії.
Українська еліта · “Першим оригінальним твором композитора була музика до “Заповіту” великого Кобзаря”. · s. 13strona oryginału ↗

Молитва за Україну

Концерт української музики під такою назвою відбувся у Мистецько-концертному центрі імені І. Козловського Національної оперети України. Його присвятили 175-річчю від дня народження Миколи Лисенка. У концерті взяли участь молоді українські артисти та гості з-за кордону. Едуард ОВЧАРЕНКО Фото автора “Сьогодні ми відзначаємо ювілей видатного українського композитора, основоположника української класичної музики, піаніста, диригента, педагога, збирача пісенного фольклору, громадського діяча Миколи Віталійовича Лисенка”, — зазначала, відкриваючи вечір, режисер Центру Козловського Тетяна Зозуля. Митець, який віддав понад півстоліття композиторській діяльності, написавши понад тисячу самобутніх творів, ніколи не отримував за цю роботу матеріальної винагороди. Багато часу М. Лисенко витрачав на приватні уроки та викладання музики в Інституті шляхетних дівчат. І лише ночами міг займатися улюбленою справою — писати музику. Парадокс, але найпопулярніший твір композитора — опера “Наталка Полтавка”, в принципі не є авторським твором у чистому вигляді. До лисенківської версії існувало кілька варіантів цієї народної оперети. Декілька музичних фрагментів склав сам автор п’єси — Іван Котляревський, використовувалися пісні Марусі Чурай (зокрема й знамениті “Віють вітри”). Микола Віталійович говорив: “Я уклав і впорядкував клавір”. Він вибрав найпопулярніші українські мелодії, доповнив твір розгорнутою увертюрою і створив фортепіанний клавір. Досі невідомо, чи Романа ЧЕРЕМШИНСЬКА, співзасновниця, директор Етнографічно-меморіального музею Володимира Гнатюка, член НТШ, НСКУ, НСЖУ, Тернопілля Життя й творча діяльність великого українського композитора Миколи Лисенка тісно переплелися з історією та культурою Західної України, з долями багатьох видатних діячів України. У 1885—1886 роках відбулися пам’ятні для Миколи Лисенка зустрічі з Іваном Франком, який відвідав композитора під час свого приїзду до Києва. Лисенко записав із голосу Франка чимало галицьких народних пісень і кращі зних вмістив у своєму збірнику. Під час другого приїзду письменника до Києва композитор познайомив його з оперою “Тарас Бульба”. Ці зустрічі започаткували щиру дружбу двох видатних діячів української культури, двох великих синів України. Про враження від зустрічей із композитором письменник написав в одній зі своїх статей: “Лисенка слушно і безперечно треба вважати за творця української опери. Його велика опера “Тарас Бульба” вже майже закінчена, але досі не поставлена. Її окремі розділи, які я мав нагоду прослухати, роблять надзвичайно сильне вражіння”. сам Лисенко оркестрував цю оперу. У своїй опері “Тарас Бульба” композитор на чільне місце поставив трагедію Тараса і Андрія про роздвоєння особистості і штучне зіткнення двох народів. Старицький і Лисенко створили першу українську оперу про національного героя. Саме тому автори змінили фінал і не “вбивали” свого Тараса. А в 30-і роки перед Левком Ревуцьким, Борисом Лятошинським і Максимом Рильським радянська цензура поставила завдання: змінити фінал, привівши оперу до гоголівського першоджерела, коли Бульбу спалюють. Тому нині існує кілька варіантів цієї опери. Розпочався концерт одним з останніх творів Миколи Лисенка “Елегія”, який він присвятив Тарасу Шевченку. Цей унікальний твір у виконанні лауреатів міжнародних конкурсів Олени Туріної Народний артист Молдови Валерій Кожокару “Молитва за Україну” (скрипка) та Вероніки Каменської (фортепіано) звучав у Центрі Козловського вперше. Також у концерті взяли участь молоді українські виконавці Тетяна Гавриленко, Олена Захожа, Олена Добровольська, Юлія Риссак-Ткаченко, Вікторія Джоган, Юлія Зуєва, Дар’я Новицька, Олена Мальчик, артист Національного академічного драматичного театру ім. І. Франка Володимир Збаразський. До участі в концерті запросили соліста Національної опери Молдови, народного артиста цієї країни Валерія Кожокару. Саме на такий голос, як у цього співака, композитор Георгій Мустя створив історичну оперу “Олександру Лепушняну”. За цей твір композитор отримав Державну премію Молдови, як визначне явище молдавської народної культури. А пан Валерій виконав арію Лепушняну з цієї опери та молдавську пісню “Під тінню старого горіха” (муз. І. Ферніка, сл. О. Дінеску). Також гість з Молдови виконав україн-
Українська еліта · “Першим оригінальним твором композитора була музика до “Заповіту” великого Кобзаря”. · s. 13strona oryginału ↗

«…Одвідати Галичину»

1867 року двадцятип’ятирічний Микола Лисенко їде через Львів до Німеччини. Тоді він зустрівся з редактором газети “Правда” Олександром Барвінським, який замовив йому музику до “Заповіту”. Молодий композитор вступає до консерваторії в Лейпцігу. Тут починає писати музику на тексти “Кобзаря” Тараса Шевченка. І першим оригінальним твором композитора була музика до “Заповіту” великого Кобзаря. З цього твору й почалася Лисенкова Шевченкіана. Центральне місце у творчості Миколи Лисенка належить опері “Енеїда”, трьом операм на сюжети Миколи Гоголя — “Утоплена”, “Різдвяна ніч” і “Тарас Бульба”, опереті “Чорноморці”. Крім того, композитор написав дитячі опері “Коза-Дереза”, “Пан Коцький”, “Зима й весна, або Снігова Краля”. Микола Лисенко написав на слова Івана Франка шість романсів — “Не забудь юних літ”, “Місяцю-князю!”, “Розвійтеся з вітром”, “Я не кляв тебе”, “Безмежнеє поле”, “Оце тая стежечка”. А “Вічний революціонер” став однією з вершин композиторської творчості Лисенка! Наш земляк Володимир Гнатюк цікавився діяльністю музики Миколи Лисенка, про це свідчить його стаття “Артистичне турне Лисенка. По більших містах Росії”, що була опублікована у 9 книзі 15 тому “Літературнонаукового вісника” за 1901 рік. Як до громадського діяча та секретаря Наукового товариства імені Шевченка у Львові Володимира Гнатюка звернувся листом з Києва 1 жовтня 1901 року Микола Лисенко, в якому просив вченого посприяти видати збірку поезій Михайла Старицького в “Українсько-руській видавничій спілці”, де працював секретарем, та допомогти в організації концертів хору під орудою композитора по містах Галичини. 1903 року 35-річний ювілей творчої діяльності Миколи Віталійовича Лисенка перетворився на своєрідне свято української культури. Святкування поширилося по всій Україні, перейшло навіть за її межі. У Києві, Харкові, Полтаві, Львові, Коломиї, Чернівцях, Ставрополі, Баку відбулися урочисті збори, концерти. Володимир Гнатюк брав активну участь у підготовці святкування ювілею Миколи Лисенка, яке від-
Поетичний автограф · “У Царстві Твоєму — лише благодать: За неї можна усе віддать”. · s. 14strona oryginału ↗

ТТееттяяннаа ВВИИННННИИКК.. Серце моє зіткане з найтонших матерій

* * * Серце моє зіткане з найтонших матерій, Страшно подумать: а що як воно зірветься І буде котитись у прірву життєвих містерій, А я буду жити без серця, любити — без серця?! І світ почорніє, і світло в кінці тунелю Не знайде ні рук, ні очей, ні свого адресата. І пустка холодна прошиє потріскану стелю, І я вже не зможу своїм його називати… Коли воно любить — хай що там позаочі кажуть — Воно виживає любов’ю — не кличе підмогу. І світло у ньому всю ніч на землі переважить — Допоки воно, як ліхтар, — освіти ним дорогу. * * * Жінка, яку ти любив, а може, просто хотів, Випливла із твоїх долонь, із твоїх світів Паралельних. Життя — то банальна рима. Жінка, яка любила, буде тобі незрима Більше за всіх, які приходили просто з нудьги, Більше за тих, хто хитав тихі твої береги. Жінка, якій так мало дав ти й так мало взяв, Ніби украв у неї, ніби похапцем відламав Те, що цілісно так дарувала вона по всьому. І не стало її у тебе — не стало всередині дому. Дому — того, до якого снують по втратах, Бо лиш вона могла всіх на землі заміняти. Світлий її силует світиться, але не тішить, Світиться — десь у пам’яті — й виживе лиш у віршах. Пейзаж Пропливають розмиті в димах кораблі, І дерева — у листі, сліди — уві млі. На піску — жовта тінь і волоський горіх, Біла шкіра контрастів — як смертний гріх. І ця відстань вбиває усе живе, І пливе корабель, ніби місяць, пливе, Ти ковтаєш повітря, як риба в відрі, Й дві руки у піску — ніби два якорі. І прибилась піна морська до ніг, Розливається сміх, ніби дивний збіг. Липне сукня до тіла — розлите “Мохіто”, І не має чого вже тепер хотіти… Пропливають розмиті в димах кораблі, І стоїть чорна сукня у синій імлі, Біла шкіра контрастів себе видає — І не видно моря, хоча воно ж є. І ця відстань — непевна, немов пунктир, Сірі вікна холодні порожніх квартир, Де тримає фіранки білий карниз — То всього лише бриз. Не дивися униз. Рівняння нерівностей Твоя смерть усе поділила: Те літо — на світло і ніч, Ту ніч поділила ще порівну. Смерть поділила друзів: На живих і мертвих, На вірних і зрадливих, На лукавих і щирих. До мертвих ходжу частіше, Ніж до живих. До вірних — іду в молитвах, Від зрадливих — в сльозах, Від лукавих, мов рак, сную, До щирих — ходжу навпростець. Твоя смерть поділила “до” і “після”. Смерть закрила моє одне око і Відкрила друге: те, що бачила “до” Стало іншим, ніж те — що “після”. Твоя смерть поділила й мене — Колись неподільну: На живу і мертву, На мертву і живу. Німе кіно Коли вона не могла говорити, бо її рот був прошитий залізною ниткою. Не могла мислити, бо її голова розкололася — мов розлетілася у різні світи. Не могла дихати, бо розпадалася зсередини на шмаття розбитої молодості. Психічнохворі, травмовані з відділення нейрохірургії, де вона місяць мовчала, снували і плакали у своїх вимірах. Тридцятирічна жінка не випивала усі свої ліки водночас, бо знала, що колись уміла говорити і її чули. Зателефонувавши йому, вона так багато сказала, не промовивши й слова. А він, взявши слухавку, говорив: “Я вас не чую! Я вас не чую!” За рік їхньої близькості Він не спромігся записати ще один її номер бодай під ніком якоїсь цариці, наприклад, Тамари. Цей кадр із німого кіно став останнім, що про нього вона запам’ятає. Це було лиш кіно, де головні герої — мова глухого серця і невимовність живого. * * * Небо високе. Зорі близькі. Душі дерев проростають у землю. Контури листя кружляють непевно В світлі простягнутої руки. Ще одна осінь — видіння і ватри, Білих медалей на ниточках неба, Тільки люби мене — більше й не треба, Що з тебе взяти, далекий мій брате?! Що тобі дати, далекий мій брате, Коли у тебе є все, щоби жити: Серце гаряче, Вкраїна і вітер, Небо високе, мелодія втрати. Можеш ходити, а можеш літать Понад травою, що вчора зотліла… Над головою витає аж біла Пісня, як вічна Його благодать. * * * Ці високі дими пролітають навскіс, І з дощами тонкими стікають по шибах, Осінь тихо ступає по кронах беріз І виходять з озер сірі привиди риби. Напівголі сади розійшлись навсібіч І шукають свою ще не вицвілу ніжність… Осінь дивиться променем зламаним — в ніч, Вивертає вітрів невагомість, суміжність. Ти живеш-не-живеш — ти забув, що є страх Не втрачати когось, ти забув, що — людина, Що слабкий, що незрячий, що десь у садах Виростає твоя домовина. * * * У Царстві Твоєму — немає біди: Панують — ні спека, ані льоди. Там, де я тінню пливла, — Де йти не могла, Я з Тобою була — Із льоду й тепла. У Царстві Твоєму — вічне життя: Після падіння і каяття. Там, де в душі імла, Мов безсмертник, цвіла, Я з Тобою була — Без добра і зла. У Царстві Твоєму — лише благодать: За неї можна усе віддать. Тільки скажи: іди, Тільки в пітьмі мене віднайди, З Духу й води мене відроди, З Духу й води. * * * Шукай, шукай, шукай — хай сніг іде на очі, Мов крапки — до завершення — поміж гілками сліз. Як драхму — віднайди, як Духа — проти ночі, Як серця половину — його кривавий зріз. Шукай — усі мости розходяться, і колії Покажуть рухи відблискам безвіддя й темноти. Хай буду — сам-на-сам — як воїн в цьому полі я, Ти білими відтінками мені — світи, світи. Сніг переходить вулицю, і вже іде — над деревом, Де й сліду не залишить — як Той, котрий іде. У димарі засніженім венозність ллється темряви — У склепи трав — заметені, у листя, що — ніде. Узбіччями, кварталами — мов виклик телеграми Із нотами блаженними невидимих хорів. Шукай, шукай, шукай — і буде хай між нами Оце безлюддя простору і безпросвітний спів. Підводне Холодніше і глибше — все важче під тиском — плисти, Усі шлюпки потоплено, усі м’язи — надірвано, Глибина моя, темінь підводна, на дні — хрести. Я палила хмари у плесі цьому, як палять мости, Між водою й повітрям — серце обвітрене вирвала. Усе глибше — течій підводних, морських зірок, І порожніх мушель, і золотих ламінарій, І чим глибше до дна — виїдає очі пісок, Й моя тінь проростає із хвиль велетенських кісток, Я пейзажі в собі, як коштовності в гальці, минаю. Я словами пливу, що рятують від чорного дна, Я тобою пливу, задихаюсь солоним повітрям, Ти ж бо дна ще не мав, як прозорого серця не мав, Ти живеш як струна, як пробита мною стіна, Що мене, ніби піну, із губ своїх мантрою витре. А мені вже не жаль — ні очей, ані згублених літер. * * * Речі прозорі, розведені — як мости, З головою під кулями — речі голі, без каски. Відмежування шкіри від суєт-суєти, Речі, що прагнуть ласки, як біла постеля — праски. Речі прозорі, невидимі, як потойбічні світи, Що заблукали в меблях білих дерев зими. Боже, невидимі речі в серці пітьми засвіти. На цім прозорім ескізі посвітлішаєм й ми.
Палітра · “За силою та могутністю звучання, напругою мазка Одарку Киселицю можна сміливо поставити поруч із Ван Гогом”. · s. 15strona oryginału ↗

Ciąg dalszy z wcześniejszej strony — fragment strony

тавку творів Одарки Киселиці світлої пам’яті професор, а тоді вчитель Веренчанської школи Григорій Дем’ян написав: “Твори Киселиці — не просто продовження, а новий важливий крок на історичному шляху розвитку буковинського образотворчого мистецтва. Уявляю собі, як радів би Микола Івасюк, побачивши цю виставку. І не тільки Микола Івасюк, а кожен, хто не байдужий до рідної культури. Схиляю голову перед Вашим талантом, працьовитістю, вірю в безсмертя справжнього мистецтва… Вірю, що організатори виставки зроблять усе можливе, щоб видати каталог експозиції з ґрунтовною кваліфікованою статтею про Ваш життєвий творчий шлях, чим задокументують оцю небуденну подію, яку сьогодні переживають усі шанувальники буковинської культури”. Трембіта, яка голосить за скороминущістю життя У творах буковинської художниці ніколи не було відвертого трагізму, експресія барв завше притамована: вона ж бо писала про життя. Сутність всього сущого — переосмислена, бо все має сенс і значущість. Проте за силою та могутністю звучання, напругою мазка Одарку Киселицю можна сміливо поставити поруч із Ван Гогом, якого вона безмежно любила. Квіти мисткині — розповідь про неї, звернені до всього сущого на Землі: “Імла,\ мов сон,\ не перейма, — \ пощо,\ нудній,\в очах імлі-ти…\ а зорі — світять!\зореквіти — \ вже й ті,\яких давно нема.” (з поезії Миколи Бучка “Одарка Киселиця: квіти”). Її полотна — трембіта, яка голосить за скороминущістю життя, бо смерть людини чи загибель цілої цивілізації така ж трагедія, як і переламане життя найменшої квітки. Образи людей у Киселиці — це згусток мудрості, терпіння, прощення, фрагмент неперервного ланцюжка поколінь, незалежно від віку зображених (“Сумні спогади”, 1966, “Подруги”, 1980), навіть коли це діти (“Портрет хлопчика”, “Мрійник”, “Оксанка”, “Яринка” тощо). Врешті можна скільки завгодно шукати архетипи, мотиви її творчості, поки не прийде розуміння того, що все наше знання — лише дещиця, бо креативна творчість потребує такого ж або й вищого рівня інтерпретації, відчуття. Публічне визнання прийшло до художниці Одарки Киселиці лише з першою персональною виставкою, виданням 1988 року каталогу її творів, тобто тоді, коли їй було вже за 75. Проте недаремно про таких, як Киселиця, буковинці старшого покоління говорять “уталанована”, тобто талановита. Вона належала до тих людей, які хоч би чим займалися, але дар Божий, яким вони нагороджені, приховати не можуть, бо, як сказав Григорій Сковорода, з видимого пізнають невидиме.
Палітра · “За силою та могутністю звучання, напругою мазка Одарку Киселицю можна сміливо поставити поруч із Ван Гогом”. · s. 15strona oryginału ↗

О Оддааррккаа ККИ ИССЕЕЛЛИ ИЦ ЦЯЯ.. Трембіта, яка голосить за скороминущістю життя

Галина МАТВІЇШИН, мистецтвознавець, член Національної спілки художників України Твори нагадують наші собори Три останні десятиліття свого життя гордість образотворчого мистецтва Буковини та й усієї України — заслужений художник України Одарка Олексіївна Киселиця (1912—1999) — творила свій незбагненно-глибинний світ барв і образів у тісненькій двокімнатній “хрущовці”, що на проспекті Незалежності, 103, у Чернівцях. Тепер на фасаді п’ятиповерхівки бачимо непримітну меморіальну дошку: “У цьому будинку в 1962—1999 роках проживала Заслужений художник України Одарка Киселиця”. За іронією долі, рідкісного таланту мисткиня, отримавши звання, прочитала відчеканене — “народний художник України”. Це не насмішка — нагороди поміняли випадково, та ми знаємо, що творчість Одарки Киселиці достойна найвищих відзнак! Це стало зрозумілим уже від першої персональної виставки, яка стала відкриттям для широких кіл громадськості: ставши членом Спілки художників України ще 1954 року, на неї Одарка Киселиця чекала ще довгих 34 роки. Експозиція 1988 року у Виставковій залі в Чернівцях (нині — “Вернісаж”) стала відкриттям не лише для ширшого загалу, а й для поціновувачів мистецтва та фахівців. Тоді написали, що твори немолодої вже авторки нагадують наші собори, які є своєрідною моделлю Всесвіту: універсальні за змістом, довершені за формою й гармонійні з диханням Творця. Сьогодні, у 105-ту річницю від дня народження, чим Буковина віддячує своїй, залюбленій у цю землю, у її людей, у кожен хрестик вишивки, кожну крапельку на барвистій писанці, мисткині? Майбутня художниця народилася 1 квітня 1912 року в Берегометі, що на Вижниччині, де під впливом переважно родинного оточення сформувалася як цілісна та багатогранна особистість. 1996 року художниця отримала Обласну премію ім. Сидора Воробкевича. У жовтні 2014-го Берегометській школі мистецтв присвоєно ім’я Одарки Киселиці. Живописними полотнами чернівчани та гості міста можуть помилуватися у Чернівецькому художньому музеї, в якому відкрили нову експозицію образотворчого мистецтва, де представлені й твори мисткині. Стосовно музею… Квартиру, яку отримали несподівані спадкоємці, продали, благо, що колекціонери встигли придбати деякі твори, а це — сподівання-впевненість для поціновувачів прекрасного на зустріч із ними на виставках у майбутньому. До 100-річного ювілею від дня народження побачило світ видання “Одарка Киселиця”, що є найповнішим зібранням її творів. Управління культури Чернівецької обласної державної адміністрації заснувало щорічну премію імені Одарки Киселиці в галузі образотворчого мистецтва. Батько Одарки Лесь Киселиця — народний учитель і директор школи, водночас був і відомим на Буковині громадським діячем: активістом товариства “Руська бесіда”, видавцем і редактором “Діточої бібліотеки”, фольклористом (його записи народних пісень друкував Володимир Гнатюк), засновником самодіяльного театру в Берегометі, згодом завідував бібліотекою в Лукавцях, яку визнали зразковою на всю Україну. Мама майбутньої художниці теж була національно налаштованою інтелігенткою. За скупими датами офіційної біографії — злети й падіння, осяяння та пізнання, сповнені копіткою працею, тріумфами й невдачами дні талановитого митця. Малярство Одарка Киселиця студіювала спочатку у майстернях художника-аматора Рацького та відомого буковинського маляра Пантелеймона Видинівського (1928—1930 рр.). Дуже здивувало, що в публікаціях, які з’явилися впродовж останнього десятиріччя, практично ніхто з авторів не згадує цього художника — Рацький не став знаменитістю, проте Одарка Олексіївна згадувала про нього з теплотою і вдячністю. Згодом закінчила Празьку академію мистецтв (1930—1939 рр.). Педагог Вратіслав Нехлеба, що славився надзвичайною вимогливістю до студентів, беззастережно визнавав здібності серйозної і терплячої дівчини з Буковини, яка в стіни престижного навчального закладу принесла глибинне відчуття естетики народного мистецтва. А коли бувала у Чернівцях “на вакаціях” чи з інших причин — відвідувала студію Євзебія Ліпецького, яку митець вів у приміщенні Українського Народного Дому у Чернівцях. В студії Є. Ліпецького навчалися і Дарина Макогон (майбутня письменниця Ірина Вільде), Ірма Розеншток, Михайло Молдаван. З 1949 року Одарка Киселиця влаштувалася на роботу у Чернівецький художній фонд. Було надзвичайно складно: випускниця, гордість і надія престижного європейського закладу, затиснута в прокрустове ложе вимог соціалістичного реалізму! Тодішній Худ-фонд ставив дуже конкретні завдання: тиражувати портрети діячів радянської доби. “Ленін із дітьми”, “Ленін у курені”, “Ленін у човні, на площі, за трибуною…” і так до безмежності, до отупіння — переносити на полотно фотографію з мікроскопічною точністю, без будь-якого права на творчість та прояв власної індивідуальності (йдеться не про якість робіт — у радянську добу творили талановиті митці — а саме про систему). Хоча бували і винятки: два портрети, виконані Киселицею на конкурс — “Портрет студента” (1971 р.) і “Дівчина з книгою” (1971 р.). Обидві роботи помітили й відзначили на республіканському рівні у Києві та всесоюзному — у Москві. Якось Киселиця зізналася, що не любить, коли їй дарують квіти Талант — вибагливий подарунок, який вимагає терпіння, щоденної копіткої праці. Він нищиться, коли людина спочиває на лаврах або від безвиході опускає руки. Художницю Одарку Киселицю оминуло і те, й інше. Хоча був у її житті момент, коли раптом здалося — уся ця трясовина остаточно поховає талант. Проте порятунок прийшов несподівано. Квіти! Хоча якось сама Киселиця зізналася, що не любить, коли їй дарують квіти: “Вони постоять, а далі в’януть, і нічого вже з ними не зробиш, хіба що намалюєш. Та неможливо дати друге життя кожніській квітці. Іноді просто не встигаєш вловити короткі години їхнього підневільного перебування у тісній вазі, задушливій атмосфері квартири. Тому не люблю, коли мені дарують квіти”. Шкодувала невинні створіння, які нічого не можуть вдіяти, а найменше — захистити себе. Проте завжди любила, аби в домі були безсмертники: їх можна малювати і малювати. А нарциси, братики, паничі і навіть чорнобривці згасали нестерпно швидко. Щоразу кидалася рятувати тремкі хвилини їхнього цвітіння і щоразу страшенно шкодувала, якщо за щоденними клопотами не завжди могла встигнути. Проте саме квіти дозволили їй повернутися до майстерності, набутої у стінах академії від талановитого наставника Вратіслава Нехлеби. Мисткиня реалізувала свій непересічний талант, малюючи натюрморти — букетики непримхливих квітів, глечики, верети (“Смуток”, 1969; “Солом’янки”, 1967; “Чорнобривці”, 1970) — на відпочинку в рідному Берегометі ще й пейзажі (“Барви осені”, 1973, “Напровесні”, 1971, “Верби”, “Серпневі отави”, 1973). На першу персональну виставку художниця чекала довгих 34 роки Член Спілки художників України ще з 1954 року, на свою першу персональну виставку Одарка Киселиця чекала довгих 34 роки. До неї були причетними насамперед тодішній завідувач виставкової зали Юрій Якимчук, художники Петро Грицик, Орест Криворучко, Олег Любківський та інші. Приєдналася до них і мистецтвознавець Ірина Міщенко. Експозиція 1988 року у Виставковій залі в Чернівцях стала відкриттям не лише для ширшого загалу, а й для поціновувачів мистецтва та фахівців. Критики тоді написали, що твори немолодої вже авторки нагадують наші собори, які є своєрідною моделлю Всесвіту: універсальні за змістом, довершені за формою й гармонійні з диханням Творця. У книзі відгуків на першу вис-
Подія року · “Театр допомагає осмислити життя, виховує молоде покоління, об’єднує людей”. 16 · s. 16strona oryginału ↗

Відзнаки найталановитішим

Едуард ОВЧАРЕНКО Фото з сайта КМДА Премію “Київська пектораль” заснувало 1992 року Київське відділення Спілки театральних діячів України (нині Національна спілка театральних діячів). Згодом як співзасновник долучилося Головне управління культури і мистецтв КМДА (нині Департамент культури КМДА). Вперше “Київську пектораль” вручили 27 березня 1993 року в Міжнародний день театру за підсумками сезону 1991—92 років. “Уже чверть століття існує прекрасна традиція вручати престижну премію “Київська пектораль”. Театр постійно перебуває у центрі культурного життя. Він допомагає осмислити життя, виховує молоде покоління, об’єднує людей. Вдячний всім акторам за самовіддане служіння мистецтву, а в ювілейній пекторалі нехай переможуть найталановитіші”, — наголосив під час відкриття урочистої церемонії Київський міський голова Віталій Кличко. “Дуже правильно, що цього року відзначення лауреатів “Київської пекторалі” відбувається саме в приміщенні КМДА. У столиці працюють 3 національних і 20 комунальних театрів. Майже всі їхні вистави відбуваються з аншлагами. Хочу побажати нашим акторам натхнення”, — зазначила директор департаменту культури КМДА Діана Попова. “Цього року змінився формат журі “Київської пекторалі”. Його членів пропонували театри. Зокрема в складі журі мали 5 народних і 6 заслужених артистів України, професорів вишів Києва. Український театр сьогодні говорить про дуже важливі речі. Про те, чим живе і що хвилює український народ”, — підкреслив співголова “Київської пекторалі”, народний артист України Олексій Кужельний. Також на урочистій церемонії виступив міністр культури України Євген Нищук. Лауреатами “Київської пекторалі — 2016” стали: У номінації Краща драматична вистава — “Без вини винні” (Київський академічний театр юного глядача на Липках). Краща музична вистава — “Графиня Маріца” (Київський національний академічний театр оперети). Краща камерна вистава — “Ми, Майдан” (Київський академічний театр “Колесо”). Краща вистава для дітей — “Містер Р-р-р” (Київський театр маріонеток). Краща режисерська робота — Стас Жирков, “Слава героям” (спільна робота Київського театру Діана Попова і Олексій Кужельний “Золоті ворота” та Івано-Франківського театру ім. І. Франка). Краща чоловіча роль — Богдан Бенюк за роль Річарда ІІІ, “Річард ІІІ” (Національний академічний драматичний театр ім. І. Франка). Краща жіноча роль — Христина Микитин за роль Елен, “Мене прислав доктор Хоу” (Київський академічний театр юного глядача на Липках). Краща чоловіча роль другого плану — Арсен Курбанов за роль Коломана Зупана, “Графиня Маріца” (Київський національний академічний театр оперети). Краща жіноча роль другого плану — Шорена Шонія за роль Собаки, “Двоє, не рахуючи собаки (Історія собаки)” (Національний академічний театр російської драми ім. Лесі Українки). Кращий режисерський дебют — Валерія Федотова “Віслюк має бути худим” (Київська академічна майстерня театрального мистецтва “Сузір’я”). Краща сценографія — Мироні Швелідзе, “Річард ІІІ” (Національний академічний драматичний театр ім. І. Франка). Краще пластичне вирішення вистави — Аніко Рехвіашвілі, балет “Снігова королева” (Національний академічний театр опери і балету України ім. Т. Шевченка). Краща музична концепція вистави — Владислав Тененбаум, “Вид з мосту” (Національний академічний театр російської драми ім. Лесі Українки). Спеціальну премію “За енергійність творчих пошуків” журі присудило незалежному “Дикому театру”. Премію за внесок у розвиток театрального мистецтва вручили Нінель Биченко, доценту кафе- Богдан Бенюк дри театрального мистецтва Київського національного університету культури і мистецтв. Своїми враженнями поділилися лауреати “Київської пекторалі”. Валерія Федотова: “Можна бути талановитою людиною, але це не важливо, якщо ти не маєш команди однодумців. Адже театр — це колективне мистецтво. Вдячна всім, хто допоміг мені досягти успіху”. Арсен Курбанов: “Київська пектораль” стала для мене приємно несподіванкою. Так хочеться жити і творити”. Богдан Бенюк: “Вистава “Річард ІІІ” внесла в наш театр нову естетику. Театр розвивається, театр змінюється. Ми чекаємо в себе нових талановитих режисерів”. Віктор Гирич: “Хочу подякувати всьому колективу театру юного глядача. “Київська пектораль” — наша спільна заслуга. Також хотів би згадати надзвичайно талановитого сценографа Михайла Френкеля. Сценографія до вистави “Без вини винні” стала його останньою роботою”. У Колонній залі КМДА відбулася церемонія нагородження лауреатів 25-ї театральної премії “Київська пектораль”. Лауреатами престижної відзнаки стали найяскравіші театральні митці столиці. Будьмо разом! П ЕРЕДПЛАТА—2017 П ЕРЕДПЛАТА—2017 Вартість передплати Вартість передплати
Подія року · “Театр допомагає осмислити життя, виховує молоде покоління, об’єднує людей”. 16 · s. 16strona oryginału ↗

ТИЖНЕВИК ВСЕУКРАЇНСЬКОГО ТОВАРИСТВА «ПРОСВІТА» імені ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

Засновник: Всеукраїнське товариство “Просвіта” імені Тараса Шевченка Реєстраційне свідоцтво КВ № 4066 від 02.03.2000 р. Шеф-редактор Павло МОВЧАН
Подія року · “Театр допомагає осмислити життя, виховує молоде покоління, об’єднує людей”. 16 · s. 16strona oryginału ↗

(з доставкою і поштовими витратами): (з доставкою і поштовими витратами): Поштовий індекс — 30617. Сторінка у каталозі — 73

Черговий редактор Надія КИР’ЯН Бухгалтерія 279-41-46 Адреса редакції: вул. Хрещатик, 10-Б, м. Київ, 01001 E-mail: slovo_prosvity@ukr.net http://slovoprosvity.org http://prosvitanews.org.ua Видрукувано з готових фотоформ у ТОВ “Поліграфцентр” у середу. Загальний наклад у березні — 20 000 Листування з читачами — тільки на сторінках газети.
Подія року · “Театр допомагає осмислити життя, виховує молоде покоління, об’єднує людей”. 16 · s. 16strona oryginału ↗

АНОНС

Головний редактор Любов ГОЛОТА Редколегія Любов ГОЛОТА (голова), Ярема ГОЯН, Павло МОВЧАН, Олександр ПОНОМАРІВ, Іван ЮЩУК Заступник головного редактора з виробничих питань Наталія СКРИННИК 278-01-30 (тел/факс) на 1 місяць на 1 місяць 11 грн 46 коп. на півроку на півроку 65 грн 66 коп.
Подія року · “Театр допомагає осмислити життя, виховує молоде покоління, об’єднує людей”. 16 · s. 16strona oryginału ↗

на 3 місяці на 3 місяці 33 грн 68 коп.

Відповідальний секретар Ірина ШЕВЧУК Відділ просвітянської роботи Надія КИР’ЯН Відділ культури Едуард ОВЧАРЕНКО Відділ коректури Тетяна ЩЕРБАК Ірина СТЕЛЬМАХ Комп’ютерна верстка Ірина ШЕВЧУК Володимир ЖИГУН Інтернет-редактор 279-39-55
Подія року · “Театр допомагає осмислити життя, виховує молоде покоління, об’єднує людей”. 16 · s. 16strona oryginału ↗

на рік на рік 130 грн 12 коп.

Відповідальність за достовірність інформації несуть автори. Редакція залишає за собою право редагування та скорочення текстів. Редакція не завжди поділяє погляди своїх авторів. При використанні наших публікацій посилання на “Слово Просвіти” обов’язкове. І н д е к с г а з е т и “Слово Просвіти” — 30617
Емблема «Просвіта»Prosvitianyn