Емблема «Просвіта»Prosvita.DigitalWiedza · Ludzie · Przyszłość
← Archiwum «Slovo Prosvity»

Слово Просвіти, №18 за 2005 рік

16 s. · 39 wpisów · PDF w Wikimedia Commons ↗ · CC BY 4.0

Tekst wyodrębniono z PDF i automatycznie podzielono na materiały. Granice części materiałów nie zostały sprawdzone redakcyjnie: jeden wpis może zawierać kilka materiałów, tylko część jednego lub blok serwisowy (np. ogłoszenie o prenumeracie). Źródłem pierwotnym jest strona gazety w PDF.

Без мови немає нації · slovo.prosvita.com.ua · s. 1strona oryginału ↗

ТИЖНЕВИК ВСЕУКРАЇНСЬКОГО ТОВАРИСТВА «ПРОСВІТА» імені ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

Великодній травень в Україні перейнятий високою журбою, піднесений на журавлині крила пам’яті, скроплений життєдайними дощами-сльозами, зігрітий теплом вдячних сердець… Ми вшановуємо всіх Українських Воїнів, причетних до Великої Перемоги. Ми схиляємо голови перед Українською Матір’ю, подателькою життя і джерелом некорисливої любові. Ми пам’ятаємо наших мертвих і дбаємо про живих, обертаючи неспинне гончарне коло Життя, розкошуючи рідним словом і піснею, вдихаючи запахи розбудженої землі і вбираючи сонце усіма фібрами душі. Вічна пам’ять померлим, честь і слава живим! Фото Олександра Солонця ДЕННИК. ФОТОНАСТРІЙ Про все це читайте у сьогоднішньому числі “Слова Просвіти”
Без мови немає нації · slovo.prosvita.com.ua · s. 1strona oryginału ↗

МАТИ НА ЙМЕННЯ ВІКТОРІЯ…

Ми пам’ятаємо всі наші звитяги й усі наші поразки. Ми сумуємо і нарікаємо, оплакуючи безнадію і виказуючи сумнів. Іноді здається, що наші засльозені очі вже не можуть усміхатися… Ми — марнотратці! Щомиті, щохвилини, які так сонячно і яро злютовуються в дні й роки, маємо нагоду дивуватися і радіти: життя прекрасне! Воно довірливо розкриває нам свої неокупні щедроти, невисповідану красу й невимовний захват буття. Люди! Аби бути щасливими, варто всміхнутися бджілці на квітці. Білій від цвіту черешні. Зустрітися добрим поглядом із немовлям. Благословити достойну старість, підтримати слабкого й недужого, порадіти закоханим, наче своїй юності. Миті щастя можна продовжити, пам’ятаючи про вічні цінності, даровані нам Богом. “Нічого кращого немає, як тая мати молодая з своїм дитяточком малим”… — писав наш Тарас Шевченко. Нам нічого додати до цього захвату і поклоніння, окрім хіба що одного: цей первісток у люблячихголублячих руках. Ця матір, на ймення Вікторія, українка. Любімо їх! І Будьмо щасливі! z Л. Г. Фото Г. Оборської
«Просвіта» сьогодні · s. 2strona oryginału ↗

Ciąg dalszy z wcześniejszej strony — fragment strony

Фото Г. Оборської Учасникам VII з’їзду Всеукраїнського товариства “Просвіта” імені Тараса Шевченка, всім просвітянам Достойна просвітянська громадо! Вітає вас нова національна політична сила — Українська Консервативна Партія. Ми сповідуємо з вами одні й ті самі національні ідеали та поборюємо одні й ті самі труднощі, які постають на шляху українського націєй державотворення. Народна ідеологія українського консерватизму об’єднує на духовних і морально-правових традиційних засадах титульну націю й національні меншини в цілісне українське суспільство. Осердям такого об’єднання є державна українська мова, захист і розвиток якої — священний обов’язок кожного громадянина України й Української держави. Головними в усьому ми вважаємо духовні цінності. Лише пріоритетність духовної сфери в організації суспільства забезпечить необхідний політичний і соціально-економічний розвиток Української держави. Діяльність “Просвіти” також ґрунтується на духовних цінностях, на високих принципах народної моралі й ідеології. Уже 137 років поспіль просвітяни словом і ділом формують у нашого народу національну свідомість, підтримують національну гідність. У всі часи просвітяни — в перших лавах борців за волю України, за українські ідеали, за українську справу. Вас надихає на це подвижництво, непроминуща любов до України, незнищенний дух патріотизму. Тепер на нашу долю випала велика спільна відповідальність перед Богом — боротися за українську мову, за українську національну ідею, за Українську Україну. Тож борімося — і поборемо! З нами Бог і Україна! З Вірою, Надією й Любов’ю Георгій ЩОКІН, голова Української Консервативної партії Урочиста мить VII з’їзду просвітян Зліва направо: Анатолій Погрібний, Михайло Горинь, Роман Іваничук
«Просвіта» сьогодні · s. 2strona oryginału ↗

У КИЄВІ ВІДКРИТО ПАМ’ЯТНУ ДОШКУ ВИДАТНОМУ ЛІКАРЕВІ ВІТОЛЬДУ КАМІНСЬКОМУ

На будинку №20 по вул. Саксаганського, що на розі з вул. Червоноармійською, відкрито пам’ятну дошку на честь видатного українського лікаря-гідропата Вітольда Болеславовича Камінського (1859—1931). В. Камінський користувався великою популярністю у всій тодішній імперії. До нього приїжджали хворі люди з усіх кінців країни, а їхні черги до свого зцілителя були незміряні. В. Камінський не просто лікував: він виліковував від хронічних хвороб. Виходячи з того, що причиною всіх хвороб є нагромадження і концентрація в організмі зайвих, токсичних, отруйних речовин, В. Камінський категорично не практикував вживання ліків, а виводив з організму шкідливі речовини, застосовуючи природні фактори, а головним чином, воду в її різних режимах і станах. Він лікував організм, а не хворобу. В. Камінський був членом кількох іноземних медичних академій. За кордоном його називали Богом медицини. На жаль, через повне Фото Г. Оборської Фото Г. Оборської панування хіміотерапії і медикаментозного лікування, які, поза сумнівом, виявилися абсолютно безсилими перед нинішніми хворобами, ім’я В. Камінського забулося. Воно не згадується в стінах медичних закладів. Його колись надзвичайно популярна книга “Друг здравія” не перевидається. Нечисленні послідовники В. Камінського не здаються. Вони відроджують його лікувальну методику. Пам’ятна дошка на честь В. Камінського була відкрита зусиллями трьох київських міських організацій: Всеукраїнської Асоціації фізіотерапевтів і курортологів, Товариства “Просвіта” та УРП “Собор”.
Читацьке віче · s. 3strona oryginału ↗

Ciąg dalszy z wcześniejszej strony — fragment strony

а лише північних наших сусідів — прикметникову (“русский”)? Бо території північно-східної Європи були колонією Руси (означення “Київська” виникло тільки в XVI ст.). Отже, наймення “руский” означало: той, хто належить до Русі, підлягає їй. Лише в останні два-три роки вони почали називати себе — “россияне” (хтось напоумив). Прагнучи утвердити російську мову офіційною, наші соціалісти й комуністи своє зрадництво прикривають Правами Людини, зокрема — на вибір мови, але їхні вушка стирчать із-під “ленінської кепочки”. Мишине вовтуження з наданням російській мові статусу офіційної слід негайно припинити, — поки ще не пізно. Українофобів, україножерів потрібно притягати до кримінальної відповідальності, — судили ж за антисемітизм! Треба нейтралізувати ворожі дії “п’ятої колони”. z Олександра БАНДУРА, м. Київ
Читацьке віче · s. 3strona oryginału ↗

ЦЕ — ПІДСТУПНИЦ-

ПРО МОВУ Фатальна помилка Олександра Мороза в тому, що він трактує українську мову лише як засіб спілкування між людьми. Поглянемо на справу ширше, зануримося в неї глибше. Кожна національна мова виконує не лише одну комунікаційну функцію, вона — основна форма вираження, зберігання та передавання від людини до людини, від покоління до покоління духовних цінностей: норм громадянської та побутової моралі, багатства культури, трудовий досвід, набуті нацією протягом довгих тисячоліть її існування. Мова — вмістилище духовного життя нації, матеріалізована думка й почуття, розуміння добра й зла, оцінки подій історії та сьогодення. У слові сконцентрована національна свідомість, духовна енергія, що робить людину вільною від зовнішніх обставин, утисків можновладців; воно було останнім пристанищем уярмленого народу. Ось чому завойовники завжди, в першу чергу, прагнули знищити мову загарбаної нації, люто переслідували тих, хто ставав на її захист. Французький ясновидець Нострадамус (середина XVI ст.), пророкуючи майбутнє багатьох народів, писав про Україну: Де мова тішить слух, там Борисфенів край (землі понад Дніпром) найперший здвиги розпочне (визвольний рух), уб’є рутину (консерватизм, шаблон). І за царату, й за більшовицького режиму найзаповітнішою мрією російських “чужих” і “своїх” шовіністів завжди була — “Україна без українців”. Прогресивні (й чесні) соціологи нашого північного “сусіда” відверто заявляють, що тепер унаслідок втрати України значно понизився імідж Росії, її вплив на світове суспільство, роль у житті планети. Ось чому й московський уряд, і наші громадяни північносхідних реґіонів так наполегливо прагнуть впровадити в Україні федерацію, розірвати її територію на частини, а потім поступово кожну зних втягти в межі імперії. А наші манкурти допомагають “старшому братові” в цьому чорному ділі. Тепер вони вчепилися мертвою хваткою в нашу мову. Дніпро та Волга течуть паралельно, але в них різні витоки і впадають вони в різні моря. Чи замислювався хто з нас, чому назви представників усіх націй мають іменникову форму (білорус, німець, француз, українець тощо), РЯДКИ З ЛИСТІВ * * * Щиро вдячна за газету “Слово Просвіти”! Перечитую всю, опрацьовую, найпотрібнішим користуюся у виступах, а взагалі — все потрібне. Я не люблю спорту. Але здобутки у виступах подаю як досягнення нашого народу. Сподобалася промова Марії Матіос. Про Ліну Костенко. “Болить цей час”, про художника Петра Яковенка. Чудовий вечір присвятили 75-річчю Ліни Костенко. Започаткувала його я, як керівник творчого об’єднання “Мистецька Олександрія”. І тепер щорічно обласне свято — “Всесвітній день поезії” проходитиме в Олександрії. Бажаю вам і колегам із газети щастя, здоров’я, любові й весни! Щиро ваша душею і серцем Наталя ФЕСЕНКО, м.Олександрія * * * Чому О. Мороз так печеться за мешканців сходу та півдня, що вони не зможуть говорити російською мовою? Я весь свій вік живу на півдні, тут народилася, а мене колись хто запитав, якою мовою я хочу говорити?! На роботі мене ненавидять за те, що розмовляю українською, що голосувала за Ющенка. Мене поїдом їли і продовжують це робити, сміються, знущаються. Якось я чула по телебаченню маму Георгія Ґонґадзе. Вона говорила, що в Україні незахищеними є лише українці; і це справді так. Українську мову треба захищати, а не дбати про російську. Половину — де там половину — майже все життя прожила безпартійною, а в січні 2001 року вступила до СПУ. Коли в грудні 2000 року СПУ на чолі з О. Морозом піднімали людей на мітинги протесту, я не один день простояла на Майдані. Тоді я вірила. Після тих мітингів і вступила до партії. Та, певно, краще бути безпартійною. Валентина ІГНАТЕНКО, м. Херсон * * * Як і кожний свідомий українець, патріот, я палкий прихильник тижневика “Слово Просвіти”, передплачую його і постійно читаю. Щиро вдячний Вам за громадянську позицію газети, патріотизм, любов до України та захист рідної мови. Нам, читачам, не байдуже, що з’являється на шпальтах цього, такого потрібного зараз популярного часопису. Радіємо успіхам. П. ГОРДІЄНКО, м. Київ * * * Приклад Закону світла Розуму: Хто насолоджується — Не в змозі щиро радіти; Хто постійно отримує задоволення — Бере його за рахунок інших; Хто завжди насолоджується і отримує задоволення — Завжди паразит. Григорій КОВАЛЬ, с. Шунтук, Адигея, Росія * * * На 14 році Незалежності у сенсі повернення до своїх традицій не прогресуємо, а навпаки — котимося назад. Уже 23 лютого святкуємо як день Захисника Вітчизни, а ще — день солідарності пролетаріату (1-го Травня), якого практично немає в Європі, так само, як і 8 березня. Якщо рухаємося до об’єднаної Європи, то мусимо адаптуватися до неї, а не жити в полоні совєцького минулого. Степан БОЙКО, м. Івано-Франківськ
Читацьке віче · s. 3strona oryginału ↗

МОВНЕ ПИТАННЯ — НА МАЙДАН!

Доки ще проводитиметься політична спекуляція навколо мовного питання? Чому ми весь час уболіваємо за національні меншини, аза корінну націю забуваємо, незважаючи на те, що українська мова — це основне підґрунтя для становлення і розбудови нашої країни чи нашої державності? До цього потрібно залучати такі постаті, як Іван Дзюба, Володимир Яворівський, Павло Мовчан, Лесь Танюк, Анатолій Погрібний, а також широкі верстви населення з числа філологів, істориків, правознавців. ЗАМІСТЬ РЕЦЕНЗІЇ “СП” залишається моєю улюбленою газетою, читаю її від першої до останньої сторінки. У цьогорічних числах мені видалися нецікавими лише кілька заміток — це, в основному, просте без коментарів переповідання спортивних і політичних новин чи інформації на кшталт “Виставки воскових фігур із С.-Петербурга” (про це можна й так дізнатися з телерепортажів). Дуже подобаються рубрики “Витоки”, “Постаті”, “Поетичний автограф”, “Малі міста України”, “Земля козацька”, “Філософія актуальності”. Запам’яталися матеріали про Ліну Костенко в ч. 11, 12, “Болить цей час” (ч. 11) та “Спогади в’язня норильського пекла” (ч. 7,12) — чим не сюжети для фільмів будь-якого жанру, чи фільму-бойовика, чи фільму жахів? Привабили роздуми про українське кіно: в ч. 9 Павла Мовчана після парламентських слухань “Національна кінематографія: стан, проблеми та День Жінки, яка народила дитину, дала життя. Тоді як 8 Березня — свято без основи. Комітет соціалісток, якому приписують встановлення міжнародного жіночого дня, був розпущений ще перед Першою імперіалістичною війною. У День матері кожен повинен побажати мамам здоров’я, щастя та обдарувати їх. Хай цвіте материнська доля, як квітне весна. Микола ГНАТИШ, смт. Калинівка Київської обл. * * * Написати вам мене змусило розпорядження нашого Президента про мови у місцях “компактного” проживання російськомовного населення України. Повністю згоден із заявою газети “Слово Просвіти” щодо цього. Обу- ТРЕБА ДІЯТИ Ми повинні боротися й побороти політичний негатив із мовної політики відповідно до нашого недіючого законодавства, а також Європейської Хартії реґіональних мов, відстоявши створення єдиного інформаційного простору, який би об’єднав націю в єдину спільноту — український народ. Якщо потрібно буде, то, можливо, необхідно вдатися до такого засобу, як Майдан. z М. ТРОЯН, м. Київ Добровільні пожертви “На Кобзареву Церкву”: МБФ “Українська Родина” Р/р № 26045200145101 в Подільській філії АКБ “Київ”, МФО 320401 ЗКПО 21709106
Читацьке віче · s. 3strona oryginału ↗

ГОЛОВІ ВЕРХОВНОЇ РАДИ УКРАЇНИ ЛИТВИНУ В. М.

ВІДКРИТИЙ ЛИСТ Шановний Володимире Михайловичу! Просвітяни м. Павлоград обурені тим фактом, що зараз у Верховній Раді знаходяться кілька законопроектів, спрямованих на те, щоб надати російській мові статусу офіційної. Особливо небезпечним і підступним є законопроект народного депутата О. Мороза, який порушує Конституцію України (ст. 10) і Постанову Конституційного Суду України про застосування державної мови в Україні. На жаль, влада на місцях не виконує ні Конституції, ні постанови Конституційного Суду. На Дніпропетровщині за роки незалежності українська мова витіснена на задвірки і загнана в підпілля. Особливо засмучує стан застосування української мови серед молоді: вона просто соромиться розмовляти державною мовою в українській державі! На наших очах перед усім цивілізованим світом відбувається лінгвоцид однієї з найдавніших націй світу. Потрібно негайно розробити програму порятунку української мови в Україні! Для цивілізованого світу це звучить дико, але це необхідно робити. Ми хочемо застерегти всіх, хто розігрує в Україні мовну карту: “Не сійте вітру — пожнете бурю”. Україна — велика європейська держава, але чи станемо ми великою європейською нацією, — залежить від вирішення мовного питання. Тільки державна мова здатна об’єднати націю в єдиний моноліт. Це не гарні слова, це — досвід цивілізованих країн світу, а ми всі хочемо жити в цивілізованій європейській країні. z М. ЗАРЕМБА, голова Павлоградського товариства “Просвіта” розтління душ і пустота жере, що розум в серці ниє, — хто їх злікує, хто прикриє?.. Ти, риза чистая Христа… Олександр КОВТУН, с. Слобода Шаргородська * * * Народжувати й ростити дітей — велике щастя. Та часто молоді жінки нині не бажають народжувати, реалізовувати свою жіночу природу стати матір’ю. Колись дівчатка гралися саморобними ляльками, пестили їх, співали колискових. Готувалися до материнства. Більшовицька епоха пригнітила це почуття. Потворні мультики — та ще й мовою сусідньої держави — замулюють, а не розвивають паростки материнства. Свято матері я ставлю набагато вище, ніж 8 березня. Адже це —
Читацьке віче · s. 3strona oryginału ↗

Początek tekstu może być niepełny — porównaj ze stroną oryginału

КІНО Й КОЛОХРЕСТ

шляхи їх вирішення”; в ч. 2 в рубриці “Гаряча тема” Юрія та Михайла Іллєнків, та в ч. 8 “Кіно буде?” Тетяни Третяк; в ч. 8 гострий погляд Людмили Пустельник на телесеріал “Моя прекрасна нянька”. Я з шести років мріяв про те, щоб дивитися в кінотеатрах бойовики на козацьку тематику (навіть сам кілька сценаріїв написав). Зараз мені — 46. Може, дочекаюся? Потихеньку пишу свою книгу про Колохрест як Мистецтво Протистояння, метою якого є виховання життєстійкої особистості. Один із моїх учнів запропонував відкрити сайт в Інтернеті про Колохрест. Та я відмовився, бо дійшов висновку, що мені треба позиціонувати Колохрест як свою власну авторську парадигму, як, наприклад, Айкідо є авторським винаходом Моріхея Уешиби. Віктор ОХРІМЕНКО, с. Холми Чернігівської обл. z z РЕФЛЕКСІЇ І. ЄРЕМЕНКО, м. Лубни ренню й розчаруванню моєму немає меж. До чого не міг додуматись антиукраїнський режим Кучми, нині з легкістю незвичайною робить наш Президент. Я підкреслюю — НАШ. Бо ми його вибороли для України, ми, небайдужі люди, що стояли за нашого Президента. Чи цим кроком наш Президент хоче прихилити на свій бік російськомовних громадян? Даремно. Хай мій лист буде ще одним застереженням нашому Президентові, щоб не робив таких необачних кроків. Не можу мовчати, бо маю право: дякуючи нам, простим виборцям, Віктор Андрійович обійняв цю посаду.
Читацьке віче · s. 3strona oryginału ↗

РИЗА ЧИСТАЯ…

Свобода — це усвідомлена необхідність, як писав вождь російського пролетаріату; такої свободи просто не існує в природі, адже справжня Свобода воскресає при першому ж розцвітанні свідомості й умирає при зав’язуванні першої ягоди першої ж необхідності. Блажен той, хто світло цвіте й не чекає плодів, бо матиме і плоди — плоди істинної Свободи. * * * Над темним натовпом ось тим волоподібного народу чи зійдеш ти колись, Свободо, чи зблисне промінь золотий?.. Зблисне твій промінь — і одразу, сон розпорошить і тумани… Але старі, гнилизні рани, рубці насилля та образи,
Український шлях · s. 4strona oryginału ↗

100 ДНІВ НОВОЇ ВЛАДИ: ПЛЮСИ ТА МІНУСИ

КУДИ ЙДЕМО? Фото Г. Оборської Ганна СКРИПНИК, директор Інституту мистецтвознавства, етнології та фольклору, член-кореспондент НАНУ: “Найбільше розчарувалася, коли дізналася, що Міністерство культури тепер називатиметься Міністерством культури й туризму. Кажуть, є такий приклад в Іспанії, але там інша ситуація. Ми як постколоніальна країна, маючи таку понівечену культурну традицію, національну мову, повинні по-іншому ставити питання, — як-от у Польщі, де є Міністерство культури й спадщини. Звичайно, є й позитивні зрушення, наприклад, відбулися парламентські слухання з проблем культури. Але коли я ближче познайомилася з проектом закону з підсумків слухання, то в мене виникла низка запитань до авторів законопроекту. Там, коли йдеться про принципи формування культурної політики, написано: усунути расову ворожнечу, домагатися розвитку культури національних меншин… Але в документі я не знайшла чіткого завдання розвитку й підтримки культури 78 % населення цієї країни, яка розвивалася на марґінесі інших культурних традицій. Вони постійно наголошують, що в нас 130 національностей. Я як етнолог стверджую, що насправді в Україні є 14 більш-менш фіксованих національних меншин. Решта — діаспорні утворення, які є в усіх країнах світу. Але жодна країна не дозволяє собі сказати, що вона така багатонаціональна. Це не просто недогляди. Це — певна політика, за якою стоїть нейтральність у плані національної самовизначеності й культурної політики. Кабмін позитивно омолоджений, а з іншого боку, він намагається дистанціюватися від тих традиційних структур, які володіють і знаннями, і ситуацією в країні. Зайшлося про Національну академію наук, і дуже активно проговорюється реформування, ліквідація тощо. Ми маємо таку ситуацію, що Академія наук залишається фактично єдиною структурою, яку не розосередили. Так само як зникли цілі технології і стратегічні підприємства, так само ми можемо втратити цей фундаментальний набуток попередніх років, який творився кращим інтелектом нації. Втратити Академію наук — це втратити ту потугу, яка може забезпечити Україні наукові напрямки в галузі літератури, мови, мистецтвознавства, етнології, фольклористики тощо. Фактично в цій структурі зосереджені одиничні кадри, яких у світі немає, яких немає на базі внз. Поодинокі молоді фанати науки вже сьогодні кажуть, що немає сенсу й перспективи тут залишатися, і йдуть у комерційні структури. Хто нам із закордону буде досліджувати історію, традиції, перспективи? Українське суспільство відчужується від надбань культури і на професійному рівні, і на етнічному. Ті, хто опікується сьогодні культурою, в першу чергу, повинні ставити питання про медійний простір. У чиїх руках інформаційний простір, — у тих руках і майбутнє нації. На мій погляд, потрібна програма розвитку, захисту й дослідження національних надбань або набутків культурної спадщини… Хвилює захоплення владою неоліберальною демагогією, намаганням бігти попереду потяга. Я не проти неоліберальних ідей і глобалізму, однак у всьому світі процеси глобалізації відбуваються паралельно до процесів етнізації, щоб не було перекосу, щоб не втратити власного обличчя, щоб не втратити підмурівка, на якому з’явиться нова культура, яка зможе ідентифікувати нас у новому глобалізованому світі. Культура не перешкоджає інтеграції в Європу й цивілізований світ: подивіться на Польщу, Чехію, Фінляндію, Японію. Ми повинні довести владі, що ми не є народом, який можна використати тільки під час соціальних катаклізмів. Ми — народ, який хоче бути суб’єктом на своїй етнічній території”. Ярослав ЯЦКІВ, академік НАНУ: “Ще в січні Ігор Юхновський та Український міжнародний комітет із питань науки й культури провели серію “круглих столів” про стан і перспективу розвитку наукової сфери в Україні. Ми підготували спеціальне звернення до Президента, до Прем’єр-міністра, до Верховної Ради. Результатів немає, за винятком невеличкого зібрання в Кінаха, яке закінчилося резолюцією радянського типу, коли немає персональної відповідальності й ніхто нічого не робить. Відтоді Ігор Рафаїлович і я прагнемо потрапити до Президента, але нас не приймають високі посадовці. Ми підготували відкритого листа до Ющенка щодо реформування управління фінансового забезпечення та підвищення ефективності науково-технологічної сфери в Україні. Останнім часом навколо цього ведеться жвава дискусія в ЗМІ, науковому середовищі та на рівні виконавчої влади. З метою залучення наукової спільноти до дискусії ми організували проект “Науці — громадську ініціативу”. Вже сьогодні можна дати конкретну відповідь на питання: що можна й потрібно зробити для відновлення науково-технічного потенціалу України. Сьогодні в переважній більшості напрямків науки й техніки, особливо коли йдеться про експериментальні дослідження або розробки, Україна стала помітно відставати від розвинених країн світу. Щоб подолати цю негативну тенденцію, необхідно виробити нову державну політику, в основі якої має бути увага до креативної особи — вченого, конструктора чи технолога. З цією метою потрібно запровадити політику максимального доступу та відкритості інформаційних ресурсів світової та вітчизняної науки (бази даних, Інтернет тощо), інтелектуальної мобільності (стажування молодих учених у провідних установах України та світу, робота відомих світових науковців в Україні за контрактами, повернення українських учених, які виїхали за кордон), високих стандартів вищої освіти в Україні, створення так званих дослідницьких університетів, відродження освіти в галузі математики та природничих наук, популяризація знань, робота зі ЗМІ, зміцнення зв’язків науки й виробництва, створення сприятливих умов для інноваційного розвитку та залучення інвестицій (насамперед, для малих науково-технологічних фірм), розробки критеріїв оцінки роботи та персонального відбору науково-технологічної еліти з використанням світового досвіду. В Україні ще залишилася популяція високопрофесійних та патріотичних науковців. Якщо не вжити невідкладних заходів, ця популяція зменшиться до критичної відмітки, після якої наступають незворотні зміни”. Віктор ВОВК, головний консультант фракції УНП у Верховній Раді: “…Після Помаранчевої революції “прагматичне” оточення нового Президента, що переважно є носієм візантійської політичної культури, більше не потребувало послуг ідеологічних партій. Вони швидко відтіснили вчорашніх партнерів, а нині конкурентів із метою панування в українському політичному процесі. Саме ця політична культура інтриг, боротьби за доступ до верховного правителя, схоже, домінує в процесі формування нової влади, породжує сумніви в суспільстві щодо чесності й відкритості цього процесу… Сьогодні реальним розпорядником бренду національних демократів в очах суспільства став Президент, оточення якого намагається привласнити й узурпувати цей популярний серед багатьох виборців імідж. Це — найбільший виклик національній демократії в усій її новітній історії за останні 15—20 років. Після Помаранчевої революції конкуренція за українську перспективу має нову, додаткову площину: між умовними українськими візантійцями та європейцями. Публічним проявом невідворотності політичного напруження між ними стали принципові розходження щодо створення так званої “єдиної партії” та стратегії участі в парламентських виборах. Розглянемо це на прикладі дискусії щодо цього між Українською народною партією та “Народним Союзом Наша Україна” в трьох аспектах. Перший — ідеологічно-партійний аспект. УНП вважає, що в правоцентристській ніші необхідно зберегти національно-демократичну патріотичну політичну силу… В загальному плані УНП вважає, що потрібно формувати повноструктурну політичну систему України європейського типу з потужними партіями трьох основних ідеологічних спрямувань, а саме патріотично-консервативного (тобто євроконсерватори — УНП претендує на цю нішу), ліберального й соціал-демократичного. Натомість “Народний Союз” реалізує візантійську філософію соборності, що в політичній сфері означає принципову позаідеологічність, так звану “загальнонародну ідеологію”, а також робить ставку на харизму лідера, фактично царя, Месії, намісника Божого на землі. Також робить ставку на непрозоре керівництво партійними масами з боку вузького оточення лідера, його соратників, князів або апостолів. Другий аспект — організаційно-партійний. УНП переконана, що консолідація партійних сил має відбуватися шляхом демократичної побудови партії знизу через об’єднання існуючих партійних структур, і таким чином вийти на чітку ідеологію та лідерів об’єднаної партії. “Народний Союз” проголошує, що єдина партія — це партія Майдану, яка формується через індивідуальний вступ та розпуск існуючих партій. Результат такого підходу — недемократичний процес створення згори партії без ідеологічної основи, що формується під імідж лідера. Створення “Народного Союзу” — це виразно візантійський політичний проект. Однією з цілей такого підходу є ліквідація структурованих політичних партій як конкурентів на національно-демократичний електорат. Третій — коаліційно-виборний аспект. УНП виходить із потреби передвиборної або парламентської коаліції самодостатніх політичних сил, що представляють ідеологічно близькі суспільні інтереси й цінності. Це відповідає європейській політичній традиції. Натомість “Наша Україна” пропонує союз трьох харизм — Ющенко, Тимошенко, Литвин. Переведення політичного процесу, зокрема передвиборного, з площини узгодження ідеологічних політичних позицій у площину персональних домовленостей харизматичних лідерів, а також схильність до інтриг та безпринципних угод, властиві саме візантійській політичній культурі… У цій ситуації “месидж” УНП суспільству такий: УНП боротиметься за європейського Президента Ющенка та критикуватиме прояви візантійського впливу його оточення, яке може спробувати перетворити Президента на українського царя. Так само партія сприятиме європеїзації діяльності уряду, парламенту, судової влади та в стосунках між ними. Тим самим УНП допомагатиме Президенту Ющенку реалізувати його виборчу програму, а також його мрію привести Україну в Європейський Союз”. Віктор ШИШКІН, ексгенпрокурор України, кандидат у судді Конституційного Суду України: “Україна з точки зору правових завдань і перспектив є однією з передових країн того, що умовно обізвали СНД. З 1997 до 2004 рр. Україна першою видала Юридичну енциклопедію в 6 томах. Росія запланувала лише 2 томи. Мабуть, я був єдиний з опозиції, хто був допущений до написання статей (у підсумку — понад 20) в енциклопедію. Одна зі статей має назву “Раббінські суди”, а такого поняття в юридичній літературі ще не було. Опрацювавши безліч літератури з єврейського права, я вийшов на те, що стало основою для збереження єврейства після двох тисяч років вигнання. Виведено 3 складових: тора, мова, суди. Суди євреї вважали основою державності й збереження нації… Чи готове нове, нібито національне керівництво державою будувати саме за такими трьома ознаками українську національну державу? Проблема втому, що менталітет зберігся старий, немає нових людей, які б будували українську державу. Всі учасники нашої Помаранчевої революції говорили, що будуватимуть державу, виходячи з першої статті Конституції, — демократичну, правову, соціальну. Правова держава — це дотримання позитивного права, формальних норм закону й духу закону. Чи багато людей в уряді Ющенка—Тимошенко дотримуються закону хоча б щодо складення депутатських повноважень? Мало того, Томенко заявляє, що треба знайти компроміс, що це не страшно з точки зору доцільності. Але ж, панове, “доцільність” ми вже проходили в 1917, 1921, 1937 та інших роках. У правовій державі є тільки правове розуміння. Наступне — так звані укази Президента не для друку, що викликали обурення політичної та юридичної спільнот. Є закон про державну таємницю, де чітко зазначено підстави надання офіційним документам статусу “таємно” чи “цілком таємно”. Іншого немає: ні для службового, ні для внутрішнього користування. Ви ж зібралися будувати правову державу. Так само має бути чітке розмежування повноважень Президента, уряду, судової влади, прокуратури, правоохоронних органів. Політики не мають права коментувати й втручатися в справи прокуратури, суду чи МВС, як це робиться сьогодні на кожному кроці. Ще за мого студентства у Франції затримали громадянку Радянського Союзу й громадянина Франції, які за дорученням КДБ викрали схеми ракети. Коли Президента Франції радянські журналісти запитали про справу, він відповів: “Я не компетентний у цьому, звертайтеся до міністра юстиції”. За 100 днів ми підготували правову комісію при Президенті, ми підготували доктринальні напрямки розвитку правової системи України? Ні. Історія, особливо після режиму Кучми, нам часу на розкачування не дала. Маємо допомогти уряду, дати йому, якщо потрібно, певні дороговкази”. Саме таким аналітично-футуристичним “круглим столом” завершила свій віховий VII з’їзд “Просвіта” імені Тараса Шевченка спільно з Конґресом української інтелігенції та Національною спілкою письменників України. Відомі вчені, політики й діячі культури, зокрема Микола Жулинський, Юрій Іллєнко, Ярослав Яцків, Іван Заєць, Віктор Вовк, Георгій Філіпчук, Сергій Тримбач, Ігор Юхновський та інші, зробили певний зріз досягнень і помилок нової влади в сфері культури (наприклад, щодо мовної політики, кіноіндустрії тощо), науки, освіти, медійного простору, врешті, політики. Однозначно позитивні процеси демократизації країни відбуваються паралельно з новими “тіньовими” схемами, популізмом, орієнтацією не на повноструктурну європейську традицію, а на персональні домовленості харизматичних лідерів… Про це та інше йшлося тут.
Український шлях · s. 5strona oryginału ↗

Ciąg dalszy z wcześniejszej strony — fragment strony

Фото Г. Оборської Микола ЖУЛИНСЬКИЙ, народний депутат ВР, академік АНУ: “100 днів — це досить солідний термін, що дозволяє громадськості дізнатися, які пріоритети визначив Президент і уряд, як вони вже починають їх реалізовувати. Я пам’ятаю свою роботу в уряді Віктора Ющенка, пам’ятаю програму діяльності уряду Ющенка “Реформи заради майбутнього”, розраховану на 5 років, але нам не дали попрацювати й повних 1,5 року. Були визначені пріоритети, й, безперечно, серед них гуманітарні цінності. Уряд тоді передав на розгляд Верховній Раді проект закону “Про розвиток і застосування мов в Україні”, який повністю відповідав статті 10 Конституції України, тобто реалізовувалася норма про те, що державною є українська мова. Також урядом була підготовлена Концепція розвитку гуманітарної сфери в Україні. Над нею працювали багато вчених, зокрема й Академія наук, і чи не основним був розділ “Ідеологія державотворення”, й виписані пріоритети: українська мова, українська культура тощо. Але цієї Концепції Президент Кучма не схвалив, і сьогодні про неї ніхто не згадує. Чому ж уряд сьогодні не виносить основної і найважливішої проблеми, яка разюче постала під час президентських виборів, — це проблема консолідації українського суспільства, створення тієї ідеології, яка б об’єднувала, консолідувала весь етнос України? Ця Концепція вже, як я казав, є, але її не використовують. Важливим консолідуючим фактором виступає українська мова як мова державна, але до сьогодні уряд не подав на розгляд Верховної Ради закону про українську мову як мову державну чи того ж закону, який ми підготували ще при урядуванні Ющенка. Президент хоче зберегти історико-національні цінності. Я підтримую ідею мистецького “Арсеналу”, яка народилася в уряді Ющенка 2001 року. Однак чомусь Секретаріатом Президента пропонується, насамперед, розробити заходи щодо захисту російської мови, хоча ще не прийнято базового закону про державну мову. Не можу оминути проблему українського правопису. Була створена національна комісія з питань українського правопису, яку я очолював. Ми здійснили колосальну роботу. Ще в 1991 на конґресі Міжнародної асоціації україністів було поставлено питання, що для всіх українців світу повинен бути єдиний правопис. Після величезної роботи в 2001 р. ми вперше винесли на обговорення широкої громадськості можливі зміни в новій редакції правопису. І тоді потягнулися цілі делегації народних депутатів та інших, які почали говорити про реформування мови, не розуміючи, що ніхто мови не реформує, а йдеться про необхідні зміни в правописі, адже політика штучного зближення мов наробила багато шкоди. Мовні питання були політизовані, і Кучма зупинив роботу над правописом, ліквідували комісію, повиводили відомих спеціалістів — Пономаріва, Бурячка, Коптілова тощо, — тому що вони стояли на принципових позиціях. А сьогодні я чую на брифінгу від віце-прем’єрміністра Томенка, що недоцільно при Кабінеті Міністрів мати Національну комісію з питань правопису, що не потрібно вводити старі українські слова. Дивно це все звучить, не по-державному. Повинна бути постійно діюча комісія, що має відслідковувати життя української мови, яка століттями була пригнічена, деформована внаслідок штучних правописних змін. Я вважаю, що ми повинні змушувати нашу українську владу робити те, що вона зобов’язана робити в інтересах українського народу. Це своєрідний Майдан, який ми продовжуємо. Поки ми не доб’ємося, щоб на нашому телебаченні й радіо були наші духовні лідери й авторитети з числа науково-технічної і гуманітарної інтелігенції, які б могли звертатися до нас. Ми повинні створити культ національної еліти. Інакше про жодне суспільне телебачення не може бути й мови”. Фото Г. Оборської Віталій АБЛІЦОВ, журналіст: “У програмі діяльності Кабінету Міністрів “Назустріч людям” у першому розділі “Віра” є підрозділ “Інформаційна політика”, яким визначено діяльність уряду Тимошенко щодо вітчизняних мас-медіа. Автор цього розділу належить до типових прихильників втручання держави в діяльність ЗМІ, що неприпустимо згідно з європейськими принципами. Очевидно, автор — нинішній віце-прем’єр Микола Томенко, історик за фахом, без досвіду практичної роботи в ЗМІ. Більшість нинішніх кадрових призначень в інформаційній галузі здійснено за принципом революційної доцільності. Але повернемося до завдань нинішнього уряду. По-перше, — входження України до світової інформаційної системи. Україна досі не приєдналася до Європейської конвенції про транскордонне телебачення. Участь у конвенції чим корисна для України? Вона б давала можливість євроструктурам проводити моніторинг діяльності на території України іноземних електронних ЗМІ, насамперед, ідеться про російські. По-друге, — відставання України у використанні супутникових та цифрових технологій не дозволяє говорити про нашу присутність у світовому інформаційному просторі. Рапортування пана Чижа в парламенті про поширення українських телерадіопрограм аж у 82 країнах світу, очевидно, слід сприймати як гумор або оптимістичну іронію, оскільки в жодній країні немає наземних станцій для прийому наших телерадіопрограм. Що ж до поширення програмної мережі Інтернет, то йдеться про незначну аудиторію споживачів. Щодо державної компанії “Всесвітня служба українського телебачення й радіомовлення”, то це, швидше, проби пера, а не фаховий підхід до вирішення проблеми державної ваги. Основним гальмом до виходу України в світовий інформаційний простір є відсутність масштабних підходів до цього питання. Наприклад, нині вирішується питання про вихід згаданої “Всесвітньої служби” на супутник “Євтелсат”. Уся ця гра зменшить потенціал прийому наших програм удвічі. Україна є членом міжнародної організації “Інтерсупутник”, і ця організація гарантує нам поширення сигналу на всьому євразійському континенті — Росія, Китай, країни Середньої Азії (кількамільярдна аудиторія). До того ж послуги “Інтерсупутника” вдвічі дешевші. Однак вибирають “Євтелсат”. Яка мета українських телерадіопрограм у світі? Звичайно, інформування про Україну, зв’язок із діаспорою. Але друга, корисніша — це інформаційна підготовка споживачів українських товарів. Якщо населення Європи 800 мільйонів, то населення одного Китаю — 1,5 млрд. осіб, у Росії 20 мільйонів етнічних українців. Актуальним є питання запуску власного супутника, адже ми — космічна держава. Нова політична ситуація дозволяє прогнозувати загострення інформаційних війн, зокрема з боку Росії… Потрібно інвентаризовувати унікальну телекомунікаційну мережу — 11 тисяч км багатоствольних радіорелейних ліній, Миколаївський, Львівський, Броварський передавальні центри. Маємо недобудований 27-поверховий телекомплекс у Києві на вулиці Мельникова, який зводився на бюджетні кошти, а нині він із порушенням законодавства комерціоналізувався і є споживачем левової частки національного рекламного ринку”. Фото Г. Оборської Ігор ПОСТОВИЙ, генерал-лейтенант, голова Секретаріату товариства “Україна-світ”: “У будівництві Збройних Сил України більше 10 років говорять про реформу, якої насправді ще не було. Сьогодні ЗСУ будують за тими ж принципами, які діяли при Радянському Союзі. Ці принципи повинні формулюватися в Доктрині, яку приймає Президент та безпосереднє керівництво ЗСУ. Досі ці принципи не сформовані. Протягом 14 років проголошується реформа, але все зводиться до зміни штатної структури. Урешті-решт, минулого року видали Стратегічний оборонний бюлетень на період до 2015 року. Ця публікація винесена на розгляд громадськості, щоправда, не вироблений механізм врахування думки громадськості. Військове відомство поклало цей бюлетень в основу всіх планів, завдань і конкретних заходів у ЗСУ. Як наслідок, маємо суттєве скорочення Збройних Сил без будь-якого обґрунтування. Таке механічне скорочення несе тільки негативні наслідки: суттєве зниження боєздатності, породження психологічних і соціальних проблем серед військових. Скорочення війська має логічно визначатися завданнями реформи, завданнями, які стоять перед ЗСУ. Не змінюється жоден принцип військової організації держави. Сьогодні пропонується скорочення ЗСУ до 2015 р. до 90—100 тисяч осіб. Звідки така цифра? Вона ж логічно не вирахувана, не обґрунтована. Бойова готовність цього війська визначається здатністю найбоєздатнішого підрозділу до воєнних дій і оборони через 30 днів після оголошення надзвичайної ситуації. Основні сили й сили підтримки готуються протягом 90—180 днів. Але ж противник ніколи не чекає, доки хтось підготується. Це якесь ноу-хау у військовому мистецтві. Подивимося на Сухопутні Сили, які мають складати 44 % від загальної численності ЗСУ. Ця книга передбачає, що в 2015 р. це три корпуси: 22 % на забезпечення і залишається 11—12 тисяч вояків. Мотострілкова радянська дивізія мала 12—13 тисяч осіб. Яку ж державу ми будуємо? Таке ж робиться в інших військах. І це напередодні виводу Чорноморського флоту з Севастополя. Підсумком реформ стає те, що командування ЗСУ розростається, а рядових воїнів практично не залишається”. Фото Г. Оборської Юрій ІЛЛЄНКО, кінорежисер: “Скільки “месиджів” пройшло до нас від влади за ці 100 днів, що скласти чітку систему важко. 100 днів ми повторюємо словосполучення “Помаранчева революція”. Колись хтось перелякався, і щоб не назвати події справжнім ім’ям, придумав цей евфемізм. Так, помаранчеві шалики та іншу символіку готували заздалегідь, але чи була революція Помаранчевою? Думаю, що вона була національною за всіма ознаками. І це — головне, а ми тишкомнишком змирилися, що революція Помаранчева. Відбувається з’їзд партії влади, дуже потужної структури, яка зібрала в собі дійових осіб, яких майже неможливо поєднати. Головний їхній “месидж” — у нас немає ідеології, ідеологія нам не потрібна, тобто ідеологія є, але латентна, прихована. Що зробила найперше ця влада? Вона приватизувала Президента! А Президента, між іншим, поставила Національна революція, Майдан. І Президент саме на Майдані говорив інавгураційну промову. Сьогодні ми живемо нібито в подвійному світі: бачимо нібито дві політики, дві економіки, два права. Одну економіку побачимо на вулиці в мерседесах, люксусах, лексусах, і вона засвідчує безліч грошей у країні. Але це тіньова економіка. З іншого боку, бачимо зовсім скромну економіку й гуманітарну частину під керівництвом Юлії Тимошенко. Тіньова політика, тіньова культура. Ми повинні виконувати заповіт Національної революції. Усім національним силам потрібно об’єднатися в одну потужну силу, щоб дві тіньові держави зникли й стала одна Україна. Оцю вертикаль, що склалася в сфері культури — Микола Томенко, Оксана Білозір і нижче, — я розцінюю як культурологічну катастрофу. На слуханнях про культуру у Верховній Раді достатньо було вийти Кримському, щоб усе стало зрозумілим: хто і як розуміє культуру в нашій країні. Якщо розуміти культуру як Томенко й Білозір, то це певна “попсова” оболонка, муляж”. Сергій ТРИМБИЧ, кінокритик: “Наше кіно в тіні. Самі кінематографісти не знають, скільки в нас фільмів. Але воно є і буде. За 10 років знято близько 400 фільмів. Ми їх не бачимо. Сьогодні державна культурна політика в тіні, митці й усі зацікавлені сторони не знають, що й навіщо робить міністр, усе відбувається кулуарно. Зараз програються різні сценарії розвитку кіноіндустрії і кінокультури, але, як правило, про кінокультуру якраз не йдеться. Одним із можливих, не прийнятних, на мій погляд, сценаріїв є створення сучасної кіноіндустрії з відсутністю національного мистецтва. Я 2 роки тому був у Британії на студії “London films”. Блискуча техніка, але це фабрика, яка виконує замовлення американської кіноіндустрії, там немає британських фільмів. Ми хочемо такої індустрії? Говорять відверто, що кіностудію Довженка треба продати й збудувати нову, або ж перетворити на меморіальний комплекс, а на південному березі Криму вибудувати український Голівуд. Сьогодні думають тільки про технологію і про комерцію. Прибуток — бог нашої молодої бюрократії. Нещодавно віце-прем’єр заявив, що ідеальна модель у Росії — робити телевізійне “мило” й вкладати ці гроші в решту потреб. Якби в нас не було кіно, але я як історик кіно кажу, що в нас одна з найблискучіших кінематографій світу. Можливо, в нас найгеніальніша школа операторів узагалі, прекрасна режисерська й акторська школи. Чому це все треба перекреслити й принести в жертву комерції? Ми поспішаємо в СОТ, але це вимагає від нас того, що держава відмовляється фінансувати кіно. Сьогодні, коли не створені умови для продюсерської системи, це означає, що нищитимемо те, що є”. Михайло ГОРИНЬ, голова УВКР: “Наше керівництво має підтримати українську діаспору. У Росії від Камчатки до Владивостока немає жодної української школи, жодного театру й інших культурних закладів. Наші громади не можуть жити в таких умовах… 22 серпня цього року відбудеться Всесвітній форум українців. Минулого разу ми готувалися до нього рік. Залишилося 4 місяці, й ми не маємо ні затвердженого складу оргкомітету, ні згоди Президента на головування у Форумі, як це було минулого року. Я мав 3 зустрічі з паном Томенком, але потяг із місця не зрушив. Таким чином ми можемо провалити дуже важливий захід із консолідації світового українства від Австралії до Сибіру”. Георгій ФІЛІПЧУК, академік АПН України: “І Сорбонська, й Празька, й Берлінська, й Болонська конвенції ставлять перед освітою, опріч загальних цілей, національні пріоритети для розвитку кожної національної освіти. У нас у всіх документах опускається національна складова, і ми йдемо в Європу без свого національного інтелектуального надбання. Я не боюсь міністра освіти, але я боюсь освіти міністра. Я говорю про всю структуру, де філософія свояків на рівні ректорів внз, на рівні багатьох посад, включно з центральними відомствами. Реформуючи освіту, ми втрачаємо національні цінності. Ми нічого не доб’ємося ані 12- річною, ані 14-річною школою, коли ми практично знищили систему дошкільної освіти, попри те, що там 15 тисяч закладів функціонує. У селі залишилося менше 170 тисяч дітей, що виховуються… Скорочувати внз потрібно, але ті, які не мають наукової школи, експериментально-наукової бази, професорсько-викладацького складу. Але коли всі держави доводять рівень людей із вищою освітою до 60 % населення, то ми хочемо на рівні 20 зупинитися й сказати, що годі. Не треба нищити академій. У нас внзівська освіта — це не Кембридж, не Оксфорд, не Гарвард. У нас немає внзівської науки. І перш ніж модернізувати академічну науку, треба вирішити питання внзівської науки. z Олександр СОЛОНЕЦЬ
«Просвіта» сьогодні · s. 6strona oryginału ↗

Ciąg dalszy z wcześniejszej strony — fragment strony

НАШІ ЗА КОРДОНОМ ВИСТУП НА VII З‘ЇЗДІ Якось в одній із радіопередач “Дзвони Просвіти”, яку веде професор Олександр Коновець, у розповіді про наш видавничий центр “Просвіта”, проблеми сучасного книговидання, на запитання ведучого — то що ж зробити для того, аби українська книжка мала всі умови для нормального функціонування, як гість передачі я жартома відповів: “Уявляю собі таку віртуальну ситуацію — починається засідання Кабінету міністрів, і перед розглядом питань порядку денного Прем’єр-міністр інформує присутніх про те, яку українську книжку він нещодавно прочитав, і яке вона на нього справила враження. А далі всі члени Кабміну обмінюються своїми думками чи емоціями про прочитане”. Ця передача була записана у вересні минулого року. По радіо вона прозвучала. Звичайно, що подібне щось із тодішнім урядом уявити було неможливо. А з теперішнім? На уряд Ю. В. Тимошенко ми, звичайно, покладаємо великі надії. Однак бачимо, що на вирішення питань культури й освіти їй катастрофічно бракує часу. Про це, до речі, вона зізналася сама в широкоформатному інтерв’ю в останньому числі газети “Дзеркало тижня”. У розділі “Про культуру”, найкоротшому, найлаконічнішому, всього на два питання, Юля Володимирівна відповіла чітко: “Щодо культури в нас розподіл праці — цією сферою займається особисто Віктор Андрійович”. Щоправда, аби не усунутися цілком від цієї важливої суспільної сфери, сказала, що “сьогодні в цій царині ми діємо, радше, ситуативно, ніж стратегічно”. Ситуативно протягом усіх років незалежності розвивалося українське книговидання, настав час виробити стратегію його розвитку. Існує багато концепцій, преференцій щодо його поліпшення, і всі вони мають слушність, але, на жаль, ні кожна зокрема, ні всі разом не здатні вирішити загальну проблему виживання й розвитку української книги. У цьому переконанні я не один. У своїй статті “Як облаштувати книжковий світ” (те ж число “Дзеркала тижня”), президент Форуму видавців Олександра Коваль зазначає: “Клубок проблем, які не дають жити українській книжці, дуже заплутаний, їхній перелік далеко неповний, і, взявшись за вирішення однієї, ми не тільки його не розплутаємо, а можемо створити безліч нових. Вирішувати, як і належиться в революціях, треба відразу всі, хоча й не одночасно”. Особисто мені, як видавцеві з багаторічним досвідом, керівникові ВЦ “Просвіта”, якому днями виповнюється 10 років, який має вагомі здобутки, зокрема за минулий рік п’ять дипломів на книжкових виставках-ярмарках, гран-прі на Форумі видавців у Львові, отже, особисто мені, повторюю, буде прикро й боляче, якщо побачу в друкарнях розкішні фоліанти на зразок сімейних альбомів наших найвищих посадовців, як це було торік, і на ці видання інколи спрямовувалися кошти із держбюджету. Я також розчаруюся у владі на місцях, якщо з’являться довідники на кшталт “Хто є хто в Україні” ( така-то область) із неодмінними фоторепродукціями й живописними біографіями місцевих можновладців, власників великих підприємств, тобто хазяїв реґіону тощо. Із-поміж кількох причин кризової ситуації в українському книговиданні, а саме: 1) відсутність або недостатність державної підтримки книговидання; 2) засилля дешевих російських книжок; 3) знищення державної книготорговельної мережі; 4) брак інформаційного забезпечення книжкового ринку; називають ще й таку: 5) недостатнє функціонування української мови в суспільстві. Шановні просвітяни! Чи не ця причина основна і визначальна у низькому рівні випуску й розповсюдження українськомовної книжкової продукції? Наша мова потребує не тільки захисту. Для того, щоб нею добре володіти, потрібно багато читати якісної, добротної художньої, науково-пізнавальної, енциклопедичної літератури. Для цього необхідно мати прищеплений добрий художній смак, а також налаштованість на застосу- Залишається невідомою подальша доля книг, що випущені за державні кошти як “соціально значущі”. Вони осідають на складах, а чи доходять до конкретних місць призначення, — невідомо.
«Просвіта» сьогодні · s. 6strona oryginału ↗

УКРАЇНА — ПОЛЬЩА — ТАК!

У квітні 2005 року в житті молодіжних організацій України та Польщі відбулася знаменна подія. У польському місті Лодзь Всеукраїнська молодіжна громадська організація “Молода Просвіта” та Коменда Хоругви Лодзької спілки харцерства польського ім. А. Камінського підписали угоду про співпрацю. Співробітництво між польськими скаутами та молодими просвітянами розпочалося у липні минулого року на міжнародному молодіжному таборі “Пам’ять без кордонів”. Польська та українська молодь спільними зусиллями відновили цвинтар інтернованих воїнів Української народної армії Симона Петлюри. Вже в серпні просвітянська молодь взяла участь у відновленні поховань вояків маршалка Польщі Юзефа Пілсудського в Маневицькому районі Волинської області. Зараз, коли проголошено рік України в Польщі, такі проекти особливо актуальні. Саме це вирішили обговорити учасники Першої міжнародної конференції “Діалог едукаційний”, яка проходила у педагогічному коледжі міста Зґєж. До участі в діалозі були запрошені освітяни Лодзького воєводства Польщі, Волинської та Київської областей України, представники НСОУ “Пласт” Волині, а також керівництво ВМГО “Молода Просвіта”. Вчителі обмінялися досвідом роботи, засвоїли основи європейської системи освіти, яка вже шість років працює в Польщі і лише минулого року почала запроваджуватися в Україні. Але найголовніше — школи в двох сусідніх країнах підписали низку партнерських угод, що дозволить у майбутньому прискорити євроінтеграційні процеси в Україні та налагодити дружні зв’язки між молоддю. Уже восьмий рік поспіль поляки вояжують до України, в села Маневиччини, Ковельщини, Ківерцівщини, обравши центром таборування мальовниче село Костюхнівка. Молодь вшановує пам’ять своїх предків, які стали жертвами фронтів Першої світової війни. Минулого року Спілка харцерства польського (ZНР) вирішила розширити цю програму на міждержавний рівень та запросила до партнерства українські молодіжні організації. “Молода Просвіта” відгукнулась на цей заклик та ініціювала спільно з харцерами впорядкування могил петлюрівців у передмісті Каліша Щипьорно. Українців у Польщі зустрічали дуже тепло. Головну роль у цьому процесі зіграв Голова ВМГО “Молода Просвіта” Віталій Мороз, який ще задовго до конференції зачарував поляків неповторними звуками своєї бандури. Бурхливими оваціями на урочистому концерті зустріли польську пісню “Неу, sokoly” в його виконанні, а останнім “штрихом” стали футболки “Збудуймо український храм!” у підтримку будівництва кобзаревої церкви в Каневі, подаровані “Молодою Просвітою” харцерам. Важливу роль “Молодої Просвіти” в діалозі відзначила і присутня на конференції головний спеціаліст відділу молодіжної політики Міністерства України у справах молоді та спорту Маргарита Караваєва. Зустріч пройшла на одному диханні, хвилюючого моменту прощання не описати жодному журналістові. Наступна зустріч — уже в липні. І відбудеться вона під оптимістичним для двох народів гаслом: “Україна — Польща — так!” z Євген БУКЕТ
«Просвіта» сьогодні · s. 6strona oryginału ↗

Początek tekstu może być niepełny — porównaj ze stroną oryginału

КНИГА, ЯКОЇ ВИ ПРАГНЕТЕ

вання інтелектуальних зусиль. Як справедливо зауважує професор Олександра Сербенська, сьогодні “відбувається втрата погляду на мову як на ідентичність нації. Сьогодні наша імунна система щодо мови розслаблена. І це не може не створювати напруги в суспільстві, психологічного дискомфорту. Слід, зрештою, замислитися, чи є ми нормальними, повноцінними людьми у плані мовному. Конституція твердить, що українська мова — державна. Але як метафорично висловився хтось із мудрих, конституція — це лише рілля, яку треба добре обробляти, щоб вона дала плоди. Одні прийшли на цю ниву працювати, докладаючи зусилля розуму і серця, інші — зоране і посіяне топтати, нищити”. У своєму короткому слові мені б не хотілося повторювати наболіле, те, що всі ви добре знаєте. Є проблеми з виготовлення книжок, є проблеми з їхнім розповсюджуванням, є проблеми з їхнім читанням та просуванням. Нас не може не тривожити той факт, що в Україні зараз функціонує близько 300 книгарень, у той час, як, наприклад, у Польщі — 2,5 тисячі. У Києві з існуючих у радянський час 115 книгарень, що перебували в комунальній власності, залишилося 9. Протягом минулого року всі видавці міста солідарно намагалися відстояти магазин “Медична книга”, що на площі Льва Толстого. Понад місяць тому, вже при новій владі, за яку боровся Майдан, магазин усе-таки припинив своє існування. На його місці має бути розважальний заклад. Протягом останніх років за ініціативою Київради з центральних вулиць Києва зникло чотирнадцять книгарень. Сьогодні під загрозою опинилися останні книжкові магазини на Хрещатику — “Сяйво” та “Знання”. За словами членів Української Асоціації видавців і розповсюджувачів, іноземні гості “Євробачення”, напевно, будуть здивовані відсутністю книгарень у центрі міста, оскільки в європейських країнах ситуація протилежна. Це в Києві. А що вже казати про обласні та районні центри, а про селища й села згадувати страшно. Одним із пріоритетних напрямів нашої діяльності на майбутні чотири роки має бути наша громадська увага до сільських бібліотек. На парламентських слуханнях із питань культури у своєму виступі народний депутат Іван Заєць запропонував, щоб фінансова підтримка сільських бібліотек була передбачена в Державному бюджеті, а не в місцевих, як це було досі. Це дуже слушна пропозиція, я думаю, що всі ми з вами її підтримуємо, і якщо справді таке відбудеться, братимемо це виконання під наш громадський контроль. Необхідно домагатися від владних структур створення Програми функціонування клубних закладів разом із бібліотеками. Під ці Програми мусять виділятися бюджетом кошти. Наприклад, у Київській області, де обласну організацію “Просвіти” я маю честь очолювати, за останні 15 років закрилося 20 % бібліотек, тобто кожна п’ята. 60 % не опалюється зимою. Нова влада Київщини, зокрема голова ОДА Є. Д. Жовтяк, готовий сприяти всім нашим просвітянським ініціативам. Як підказує щоденний життєвий досвід, без контролю громадськості справи державної ваги, що нас особливо хвилюють, можуть десь зупинитися у своєму розвитку, загальмуватися. Скажімо, залишається невідомою подальша доля книг, що випущені за державні кошти як “соціально значущі”. Вони осідають на складах, а чи доходять до конкретних місць призначення, — невідомо. Те ж стосується і справи з постачанням підручників. За час, що минув після VI з’їзду “Просвіти”, видавничим центром “Просвіта” випущено в світ 80 назв книг, загальний наклад яких становить 225 000 примірників. Протягом минулого року ми мали можливість виконувати План комплексних заходів всебічного розвитку української мови спільно з Міністерством культури та мистецтв України. Ці видання ви знаєте. За браком часу не перелічуватиму їх. У багатьох областях ці книги вже є. До яких не дійшли, прошу керівників обласних “Просвіт” прискорити вивіз книг із Києва до обласних, районних та сільських бібліотек. Хто намагався вивчити ситуацію в селах, констатує факт страшного занепаду в тамтешніх бібліотеках. Із цим далі миритися не можна. Шановні просвітяни! Більшість із нас родом із села. Мусимо якимось чином віддати йому свій борг, свою данину, щоб нинішнє село могло давати українському світові нових талановитих дітей. Насамкінець я хочу подати кілька пропозицій, вироблених багатьма моїми колегами-видавцями, щодо покращання сучасного книговидання. А саме: 1. Ініціювати проведення парламентських слухань, на яких розглянути тільки проблеми забезпечення належного розвитку українського книговидання та функціонування української книжки. 2. Запропонувати Кабмінові в урядовій програмі наголосити на пріоритетному розвитку освіти, науки й культури, окремо виділивши розвиток книговидання. 3. Створити робочу групу, залучивши до неї представників “Просвіти”, яка узагальнить наявні проблеми, проаналізує законодавство, вивчить закордонний досвід і розробить програму дій, що після широкого громадського обговорення має бути прийнята на законодавчому рівні. z Василь КЛІЧАК член Центрального правління, директор ВЦ “Просвіта” Фото Ганни ОБОРСЬКОЇ “Конституція твердить, що українська мова — державна. Але як метафорично висловився хтось із мудрих, конституція — це лише рілля, яку треба добре обробляти, щоб вона дала плоди. Одні прийшли на цю ниву працювати, докладаючи зусилля розуму і серця, інші — зоране і посіяне топтати, нищити”.
«Просвіта» сьогодні · s. 7strona oryginału ↗

ЗАХИСТИМО ДУХОВНІСТЬ НАЦІЇ Під таким гаслом пройшла презентація книжки “Духовна велич України”, виданої Всеукраїнським товариством “Просвіта” імені Тараса Шевченка спільно з Міністерством культури і мистецтв України в Будинку письменників України. Про цю книгу і не тільки розповідає упорядник Ірина НОВИЧЕНКО.

ПОГЛЯД ФАХІВЦЯ Книгу презентує голова Товариства Павло Мовчан — Уся історія українського народу — це історія мужнього відстоювання своїх духовних святинь. У чому, по-Вашому, особливості нинішнього етапу нашої битви за духовність? — На жаль, характерна риса сучасного світового цивілізаційного розвитку — втрата духовних орієнтирів. Розбещеність, егоїзм, культ насильства, поклоніння “золотому тільцю”, висміювання високих ідеалів — усе це стало закономірним результатом ігнорування багатовікових традицій і норм моралі, які утверджувалися кращими представниками кожного народу й передавалися з роду в рід, з покоління в покоління. Світ став занадто прагматичним, і цей прагматизм пронизує сьогодні всі сфери життя людини. У раціоналістичному суспільстві успіх асоціюється, передовсім, із досягненням матеріальних благ. Підживлюване енергією мільйонів людей прагнення до успіху за будь-яку ціну стало тільки потужною самовідтворювальною силою, що повсякчас диктує і стиль стосунків у родині та колективі, і ставлення до своєї землі та предківських святинь. Сучасна молодь дивиться на нас розумними холодними очима ВІДГУКИ ЧИТАЧІВ * * * Шановний читачу, чи помічали Ви коли-небудь, що кожна літера має свою особливу, властиву лише їй, унікальну форму? Б’юся об заклад: навіть якщо раніше Ви анітрохи не переймалися такими дрібницями, то тепер, хай лише на мить, але вся Ваша увага була зосереджена на кожній окремій літері цього абзацу! Отож Ви мали можливість переконатися, що кожну дрібничку Всесвіту можна подати так, що вона неодмінно зацікавить Ваш допитливий розум. А тепер уявіть собі, наскільки цікаво й захоплююче можна розкрити таку тему, як “Духовна велич України”, якщо за цю справу береться справжній спеціаліст, який збирає навколо себе команду щирих українців, які працюють з єдиною метою, — показати українській і світовій спільноті, що внесок Українського народу в розвиток світової цивілізації справді неоціненний. Прочитавши цю книгу, кожний українець неодмінно пишатиметься своєю Батьківщиною, відчує, як у його жилах вирує могутній дух Трипілля, підсилений буйною козацькою кров’ю. Гортаючи сторінки “Духовної величі України”, Ви дізнаєтеся, яку величезну роль відіграли українці у світовій історії, культурі, літературі й науці. людей, націлених на отримання цілком конкретних, матеріальних результатів своєї діяльності. Істини, близькі й зрозумілі нашим пращурам, — про необхідність поваги до батька й матері, до вчителя, старшої людини, про важливість духовного служіння — втратили свою переконливість і сьогодні мають бути заново вмонтовані в систему життєвих цінностей сучасних юнаків і дівчат. “Коди знищені і що буде далі?” — запитує себе і всіх нас Ліна Костенко. Цілком очевидно, що ми мусимо враховувати реалії сьогодення і вибудовувати нову стратегію утвердження національної ідеології. І в цій стратегії раціоналізм має стати нашим другом, а не ворогом. Молодь чекає від нас більше конструктивності, більше чіткості, більше здорового прагматизму. Бути романтичним і прагма- Вам відкриється весь героїчний шлях українського народу від самого зародження етносу і аж до сьогодення. Із цікавістю читаючи цю збірку, Ви відкриєте для себе тисячолітню історію українських курганів, доторкнетеся до загадок Трипілля, в усій грації та силі постане український бойовий гопак та дивосвіт української писанки, а також безліч інших величних пам’яток духу України. Ви неодмінно відчуєте себе справжнім патріотом, козаком, “помаранчевим” революціонером, котрий кожною клітиною свого тіла любить свою Батьківщину і ладен віддати життя заради щастя свого народу! Отож моя Вам порада: погляньте на дерево свого роду до самих його коренів! Цю книгу Ви запам’ятаєте НАЗАВЖДИ! Антон КОРОТКОРУЧКО, студент групи № 11 стоматологічного факультету, I курс * * * Ця книжка створена для того, аби зламати стереотипи сучасної молоді, яка вважає, що інтерес до комп’ютерних технологій важливіший за інтерес до минулого свого народу, до того найціннішого, найдорожчого, що створене впродовж тисячоліть нашими пращурами. “Духовна велич України” допомагає відповісти на різні запитан- Дитячий колектив “Зернятко” тичним водночас — завдання важке, але цілком досяжне. Наш раціональний підхід має полягати в глибокому усвідомленні того, що без української ніжності, щирості, відкритості, поетичності свідовідчуття не було б і модерних здобутків українців у всіх галузях людської діяльності. Залишаючись самим собою, ми стаємо цікавими для всього світу й отримуємо нові можливості для утвердження тих універсальних духовних цінностей, які складають серцевину нашої національної ідеї. — Як виникла ідея створення збірника? — 15 років я викладала українську мову та літературу в київських школах, 12 років — ділову українську мову в Національному медичному університеті ім. О. Богомольця. Мені пощастило: професія викладача-філолога дозволила поня філософського змісту, зрозуміти сутність свого існування, місце і роль у суспільстві, осмислити, а той переосмислити життєво важливі проблеми. Ірина ДОБРОВОЛЬСЬКА, студентка 1-го курсу Національного медуніверситету ім. О. Богомольця * * * Збірник “Духовна велич України” — дуже своєчасна й довгоочікувана праця відомих фахівців і студентів. Вона дає обґрунтовану відповідь на питання “хто ми і звідки”. Виявляється, що сучасна Україна продовжує свій розвиток від Трипільської цивілізації, в центрі її колишньої території вона зараз і розташована. Книга розповідає про наше героїчне минуле, про існування курганів, розкопки яких свідчать про високий рівень розвитку культури, про духовні святині наших далеких пращурів. Інформація цього збірника викликає у нас надію на відродження духовності українського народу, його культури, ліричної емоційності, мужності, чутливості, щирості, патріотизму та багатьох інших чеснот. З’явиться світло в кінці тунелю і розквітне наша земля від вібрацій нашої мелодійної української мо- Упорядник збірника Ірина Новиченко (справа) різних професій. Серед них і відомі в Україні люди, і зовсім юні — студенти київських університетів. — Чому Ви віддали перевагу у виданні збірника саме “Просвіті”? — Хочу сказати, що з 1989 року я член Всеукраїнського товариства “Просвіта” ім. Т. Шевченка, на початку 90-их років очолювала осередок товариства у київській школі № 210. Збірник “Духовна велич України” задумувався нами, в першу чергу, як книга просвітницького характеру, що в доступній формі мала донести до учнів і студентів інформацію про наукові дослідження і відкриття останніх років, які проливають світло на таємниці походження українського етносу, визначення індоєвропейської прабатьківщини тощо. Користуючись нагодою, хочу подякувати Павлові Михайловичу Мовчану за підтримку проекту, слушні зауваження в процесі роботи над рукописом. Сподіваюся, плідна співпраця авторів і упорядників із “Просвітою” триватиме надалі й матиме своє творче продовження. єднати природний інтерес людини і патріота до історії своєї Батьківщини із суто фаховим інтересом. За багато років роботи вдалося зібрати значну кількість матеріалів, що розповідають про походження української мови й нації, про досягнення українців у різних галузях людської діяльності. Поступово стало викристалізовуватися розуміння того грандіозного внеску, який зробили мої співвітчизники у культурний та технічний розвиток світової цивілізації. Кількість нагромадженої інформації переросла в якісно нове сприймання ролі України в історії та її духовного розвитку перед людством. З’явилося бажання поділитися своїми думками та почуттями з іншими. Так виник задум створити книгу, в якій було б систематизовано відомості про досягнення творчого генія українського народу. Моїми однодумцями в цій справі стали Тетяна Кондратенко — редактор конкурсно-ігрової газети для саморозвитку дітей “Я сам(а)” та голова Київського міського осередку Всеукраїнської асоціації жінок “Славія” Алла Негрієнко. Вони — співупорядники книги. Робота над збірником тривала близько 2 років. Авторський колектив представлений людьми різного віку й Матеріали підготувала Світлана ФЕЩЕНКО Фото Г. ОБОРСЬКОЇ z нальні ідеали — це водночас і найвищі вселюдські ідеали духовності. Цей публіцистичний збірник несе дуже важливу інформацію про історію нашого українського родоводу. Тому важко навіть визначитися, якому адресату він найбільш потрібний — учителеві, учню, лікарю, інженеру, хлібодару… Він потрібен кожному громадянину — патріоту своєї Батьківщини, аби знати витоки нашого існування на цій землі, усвідомити себе такими, якими нас сотворила первородна земля пращурів, бо покликані оновлювати світ і міцно стояти на фундаменті Добра, в основу якого входять всі чесноти цивілізації. ви, наших ніжних ліричних пісень, нашої любові до всіх людей у загадковому Всесвіті. Надія і Микола БЕДУСЕНКИ, пенсіонери * * * Науково-публіцистичний збірник “Духовна велич України” (К.: Видавничий центр “Просвіта”, 2004) — давноочікувана популярна книга для всіх, хто цікавиться історією України, долею українського народу. Вона може стати настільною книгою, в першу чергу, для учнів шкіл, допомогти їм глибше проникнути в таємниці першозародження українського етносу. У збірнику сконцентровано інформацію про найцікавіші сторінки життя українського народу, розкрито суть національної ідеї в образних висловлюваннях багатьох учених-істориків, філософів, соціологів, культурологів, письменників… Трискладовість єдиного цілого про народ — Духу, Творення, Самодостатності — виражають такі розділи, як “Золота сув’язь поколінь”, “Роде наш красний”, “Духовність врятує світ”. Автори, які сказали своє вагомо виважене слово про Україну, — різні люди, але їхні думки перетинаються в центрі спільного для всіх усвідомлення: була, є і буде значущою роль нашого народу в усіх сферах людського буття, адже українські націо- Олена ГАЛАЙ, журналіст, поет, учитель української мови та літератури, керівник курсу “Художнє українське мовлення” ліцею №157, м. Київ * * * Через цю книжку нова українська еліта, пробуджена до усвідомлення своєї духовної місії, презентує себе як нову історичну силу. Сподіваюся, книжка сприятиме зміні духовного клімату на краще, насамперед, в українській школі. Тож у добру путь! Олена КЛИМЕНТОВА, педагог, кандидат філологічних наук
Суспільство і ми · s. 8strona oryginału ↗

БУДИНОК ПІД ПРАПОРОМ

Закінчення. Поч. у ч. 17 за 2005 р. НЕВИЗНАНІ БОРЦІ ЗА НЕЗАЛЕЖНІСТЬ Починаючи з 2002 року, представники “кучмівської” влади, а траплялося, що й сам “гарант”, не раз застерігали наше суспільство від назріваючих у ньому протестних акцій сентенцією, з якої випливало, що революції планують романтики, здійснюють фанатики, а їхніми плодами користуються негідники. Мабуть, і не здогадувалися, в яку двозначність ставлять себе цим в очах мільйонів. Адже сьогодні вже не треба комусь доводити, що 1991 року українську державну незалежність ніхто не проголосив би, коли б у недалекому минулому не було за неї жорстокої боротьби. Саме романтики й фанатики тих завчасу приречених, здавалося, на поразку національно-визвольних змагань і додали життєвої снаги та сили незалежницькій ідеї, забезпечуючи їй перемогу в майбутньому. Але плодами революції 1991 року вони не скористалися. Головним чином тому, що майбутнє, яке здійснювалося на очах, волею тодішніх владних структур пістолет-но вистрелило в минуле (пригадуєте вибори, коли за пост Президента України змагалися Леонід Кравчук і недавній політв’язень комуно-більшовизму В’ячеслав Чорновіл) убивчою фразою: “Бандити рвуться до влади”. І електорат хитнувся у нерішучості, електорат повірив. Та минуло якихось десять літ, і владу, яка запанувала завдяки політичному ошуканству й навішуванню ганебних ярликів, той же електорат нарік бандитською. Ні на кого вже не озираючись і не лякаючись нікого, в чому я переконався, коли 2002 року разом із депутатом Волинської обласної ради Андрієм Тураком і журналістом Миколою Якименком об’їхали, зустрічаючись із людьми на місцях, мало не половину області. Усе — немов за відомою формулою: у відповідь на пістолетний постріл розгніване минуле гарматно вистрелило в неправедний владний режим Помаранчевою революцію. Справедливість, здається, перемогла. Та спадком несправедливості від перших літ постсовєцької влади й “кучмівського” режиму залишилася ситуація, в яку ті, хто скористався плодами революції 1991 року, поставили тих, чиї романтика й фанатизм наповнювали цю революцію рушійною силою. А головним чином — учасників національновизвольних змагань сорокових— п’ятдесятих років минулого століття. Хіба ж не парадокс, що люди, які боролися за незалежну Україну, в незалежній Україні на державному рівні досі залишаються не визнаними й гідно не пошанованими? Колишній голова Волинського крайового Братства ветеранів ОУН—УПА нині покійний уже Мелетій Семенюк і литовець Зігмас Ендрюкайтіс, змагаючись зі зброєю в руках, кожен за незалежність своєї держави, були схоплені сталінщиною з її приходом на доти гітлерівцями окуповані землі, за однакових, вважати, обставин. І кару совєцький суд призначив їм, вважати, однакову, прирікши, замість страти, до багатолітніх каторжних робіт у таборах ГУЛАГу. Завдяки хрущовській “відлизі” на волю обоє вийшли раніше. Але після першого табірного строку Мелетія Семенюка, котрий повернувся в Україну, система ще двічі кидала за колючі дроти таборів як “ворога народу”. Тим часом Зігмас Ендрюкайтіс, якому в’їзд до Литви на постійне проживання був заборонений, працював на шахтах Донбасу. Може, саме це врятувало його від подальших репресій, але гнаними й переслідуваними були обоє. Що змінилося в їхньому житті з розпадом СРСР? Згідно з чинним в Україні законодавством Мелетій Семенюк, через те, що не склав перед комунобільшовицьким тоталітаризмом зброї, за першою судимістю так і залишився нереабілітованим. А литовський його побратим, живучи вже тепер на своїй Батьківщині, не тільки реабілітований, а й щомісяця одержує 552 літи (приблизно 197 доларів США) доплати до пенсії. За те, що зі зброєю в руках захищав незалежність своєї держави від того ж московського комунобільшовицького тоталітаризму. Дружина Зігмаса Галина Ендрюкайтіс (у дівоцтві Табаковська) — уроджена волинянка, племінниця одного з чільних провідників національно-визвольного руху на Волині Ананія Закоштуя з Лаврова Луцького району. Цей родинний зв’язок та спільність поглядів на українське майбутнє й стали причиною репресій, що їх зазнала від совєцької влади сім’я священика Табаковського, котрий мав парафію в селі Городище того ж району. Одні члени цієї сім’ї опинилися в таборах, інші, як юна тоді Галина, — на спецпоселенні. Тепер, аби жила в Україні, то (оскільки реабілітована й за законами нашої держави) щомісячно одержувала б додатково до пенсії 4 гривні (приблизно 0,74 долара за нинішнім курсом). Але мешкає в Литві. І як усі тамтешні жертви політичних репресій комуно-більшовизму додатково до пенсії має щомісячно 138 літів. Тобто, трохи більше 49 доларів США. Від своєї посестри по спецвиселенському дитинству Лариси Домбровської (в дівоцтві — Булакевич, уродженки села Чемерин Ківерцівського району Волинської області), котра живе тепер у Казахстані, знаю, що й там колись репресовані совєцькою владою за причетність до національно-визвольних змагань українці користуються у зв’язку із реабілітацією пільгами більшими, ніж в Україні. Свідчать про це такі ось рядки з листа Лариси: “А ще получаємо по реабілітації. Кожного місяця грошова сума 873 тенге… На них, приблизно, можна купити 44 буханці хліба. Мінімальна ж пенсія — 5000 тенге”. Скільки в нас можна купили хліба на згадувані вище 4 гривні, підраховувати чомусь не хочеться. Тим часом від ковельчанина Василя Дубія та горохівчанки Галини Павлюк, котрі недавніми роками побували в місті колишнього свого спецвиселенства Прокоп’євську Кємєровської області, знаю, що і в Росії колишні українські політрепресанти тримаються краще, порівняно з тими пільговиками, котрі живуть в Україні. І в цьому — ще одна ознака того, що чимось нагадує холонівський “будинок під прапором”. Не випадково російський дослідник українського повстанського руху Алєксандр Гогун у виданій ним минулого року в Санкт-Петербурзі книзі “Между Гитлером и Сталиным”, назвавши провідника ОУН в Україні 50-их років минулого століття головнокомандувача УПА і генерального, як висловився, секретаря УГВР Василя Кука “людиною унікальної долі”, вказав, що, живучи в Києві, пенсію отримує еквівалентну 30 доларам США. І якщо впродовж останніх місяців еквівалент цей трохи зріс, то не набагато. БУЛИ Ж І ДІТИ РЕПРЕСІЙ У грудні минулого року на одному з пленарних засідань сесії Верховної Ради України йшлося про тих, кого названо в нас дітьми війни. Себто про тих, хто перетерпів у дитинстві все, що судилося перетерпіти нашій людності упродовж лихоліття мілітарних змагань між гітлерівською Німеччиною та комуно-більшовицьким СРСР. І хто недоодержав у зв’язку з цим того елементарного життєво-необхідного мінімуму, завдяки якому в подальших роках уникнув би, насамперед, цілого ряду хвороб і передчасного старіння. А воднораз і тих проблем, що ними заопікувалася тепер держава у зв’язку з 60-річчям звільнення України від гітлерівських загарбників і перемоги в тій війні. Задля вирішення їх Верховною Радою і прийнято в грудні минулого року закон “Про соціальній захист дітей війни”, і хоча закон цей в окремих аспектах нагадує народну приказку “обіцяв пан кожух, то й слово тепле”, я мимоволі позаздрив тим, кому воно адресоване. Але не через те, що закон цей на таких, як я (бо народжені після 2 вересня 1945 року) не поширюється, хоча маю всі підстави теж вважатися дитям війни. Усім уже, здається, відома, знана навіть далеко за межами України, але й досі на державному рівні в Україні не визнана війна комуно-більшовицької імперії, названої Союзом, з тією частиною українства, котра марила українською державною незалежністю і жертвувала заради неї і розплачувалася усім, що мала. Дітьми, депортуючи їх у складі зрепресованих українських сімей та родин, щедро засівала сталінщина і російську Північ, і всі Сибіри, і деякі інші реґіони “необъятной родины” з особливо важкими кліматичними умовами. З осені 1944 року до квітня 1945 в ті реґіони із західних областей України було виселено загалом 9036 (у тому числі з Волинської області — 3370) сімей у складі 23660 осіб. Якщо врахувати, що третину, коли не половину того складу становили діти, не важко визначити їхнє приблизне число. Тим часом у жовтні 1947 року в 26332 репресованих західноукраїнських сім’ях на спецпоселення до місць віддалених було відправлено 22279 дітей. А депортації тривали й тривали. Нашу, наприклад, сім’ю (двоє дорослих і двоє малих) та сім’ю Булакевичів (двоє дорослих і троє малих) відправили в один із північних районів Західного Сибіру в серпні 1951. Скільки пішло тим етапом родин загалом, скільки було в них дітей, я не знаю. Але знаю, що й у тому роді війна сталінщини з українством ще не закінчилася. Тим часом дітей цієї війни і “словом теплим” на державному рівні поки що ніхто не зігрів. Та й загалом ситуація, яка з нами склалася, є аж надто дивною, щоб не сказати інакше. Бо, наприклад, нинішня Німеччина дітям, котрих було в сорокових роках минулого століття вивезено з окупованих совєцьких територій у гітлерівську неволю, як і в неволі тій народженим, виплатила грошові компенсації, а Україна прирівняла їх до учасників війни, давши право на відповідні пільги. Так само прирівняно до учасників тої війни і дітей, котрі потрапили під жорна та були переселені упродовж 1944—1946 років совєцько-польськими тодішніми спецслужбами з колись українських земель нинішньої Польщі здебільшого на західні землі теперішньої України. А що ж для дітей неволі сталінської? Надто ж для тих, котрі під дію згадуваного вище закону про дітей війни не підпадають, оскільки народжені після закінчення Другої світової? Замість відповіді варто зазначити, що і для дітей-спецвиселенців, котрі потрапили під захист цього закону, “слово тепле” виявилося не вельми втішним. Адже, перетерпівши разом із дорослими всі жахи гітлерівської окупації, мусили потім разом із дорослими ж терпіти і всі страхіття сталінської неволі. А тому визначені цим законом компенсації не адекватні сумі тих втрат, що їх довелося зазнати. Зате всі ми, оскільки в сорокових—п’ятдесятих роках минулого століття разом із дорослими були на державному рівні названі ворогами народу, тепер реабілітовані. Отож після виходу на пенсію маємо право отримувати вже згадувані тут чотири гривні. Ними й повинні радіти, дякуючи совєцькому Союзу, позаяк це за його існування (17.04.91) було прийнято чинний нині Закон “Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні”. А діти сталінських репресій, котрі народилися на спецпоселеннях і через це в документах про висилку не значаться (тобто на жодну реабілітацію претендувати не мають підстав), нехай втішаться тим, що, оскільки в Росії народжені, начебто можуть, згідно із чинним уній законодавством, спрощено одержати, коли забажають, російське громадянство. От якби ще й Німеччина такий закон прийняла! Повернімося до закону “Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні”. Прикметно, що за чотирнадцять літ української державної незалежності не зазнав він жодних, здається, змін. І про дітей, котрі терпіли спецпоселенську недолю однаково, щой дорослі, у законі цьому не згадується жодним словом. Так, наче нас у тих спецпосьолках і в суворих краях, де людям вільним зазвичай рік роботи за півтора—два рахують, не було взагалі. Чи не задля того про нас “забули”, аби когось зайвий раз не роздратувати? От тільки ми чомусь не можемо позбутися споминів, у яких і дотепер рвуться серця від криків і плачів. У яких ідемо в колонах, оточені конвоїрами з вівчарками на поводах, промерзаємо до кісток, пухнемо з голоду, мучимося від цинги й нажахано спостерігаємо, як виносять із бараків тих, для кого спецпоселення скінчилося пристановищем у вічних мерзлотах чужої землі. У жовтні минулого року майже водночас в обласному музичнодраматичному театрі в Луцьку проходив заключний концерт творчого огляду художньої самодіяльності, організований владою на честь 60-річчя визволення України від гітлерівських загарбників, а в обласному домі “Просвіта” — День пам’яті “Ішли у Сибір ешелони…” Його провело Волинське крайове братство святого апостола Андрія Первозваного у зв’язку з 60-річчям від першої повоєнної депортації сімей волинян, з якою совєцька влада не забарилася. Вивозили “ворогів”. Керівник хору “Посвіт”, що взяв найактивнішу участь у Дні пам’яті, а потім виступив і на заключному концерті, заслужений працівник культури Ростислав Кушнірук із села Маяки Луцького району “ворогом” став у 13 літ, лучанин Антон Ступак — у два місяці. А в залі “Просвіти” не було жодного вільного місця і здебільшого всі, хто сюди прийшов, зазнали репресій у дитинстві. Від “визволителів”. Так от і склалося, що на одному боці вулиці, котра відокремлює драмтеатр від “Просвіти”, відзначалася одна сторінка нашої історії, на другому — інша. А вулиця між ними — наче та ріка, береги якої досі не можуть об’єднатися мостами. І не тому, що не можуть порозумітися між собою учасники совєцького визволення та національно-визвольних змагань, жертви політичних репресій і ті, хто був знаряддям репресивної машини комуно-більшовизму. На рівні людських відносин у “низах” у більшості випадків — якось виходять на лад. Та для повного порозуміння бракує політичної волі “верхів”, надто ж окремих партійних “лідерів”. Ще й донедавна їм було вигідно нас розділяти, щоб над нами властвувати. Тепер, розділяючи, тримають на тому свій імідж, аби знову прибрати правління до своїх рук. Із гіпнотичної ж тої вигоди зродився “будинок під прапором”, у якому і господарям колишнім місця немає,і діти їхні почуваються пасинками. Навіть після того, як замість червоно-синього здійнявся над ним прапор батьківської мрії. Дивляться тепер, як зігріває той прапор жовтогаряча барва Помаранчевої революції, чекають. Може, думають, і відторгнутих вона пригорне, і невизнаних визнає, і змалечку вистуджених Північчю Росії та її Сибірами зігріє своїм українським теплом? Хочеться вірити. Бо навіщо ж тоді над “будинком” — цей прапор? Петро БОЯРЧУК, член Національної спілки письменників України z Українські діти спецвиселенського Сибіру. Четверта зліва — уродженка села Чемерин Тамара Булакевич. Посьолок Пальяново тодішнього Мікояновського р,ну Тюменської обл., 1954 Посестра автора по спецвиселенському дитинству, уродженка села Чемерин Ківерцівського нині району на Волині Лариса Домбровська (у дівоцтві — Булакевич) з чоловіком Ярославом. Казахстан, 1985
День Перемоги · s. 9strona oryginału ↗

Ciąg dalszy z wcześniejszej strony — fragment strony

оє покоління грало у війну… За іграшки — старі патрони, снарядні гільзи. Була в нас своя “армія”, в якій “головнокомандувачем” — мій старший брат, була своя “військова” дисципліна. Нам із подружкою, Ганнусею здебільшого довірялася роль “санітарок”, деколи випадала “розвідка”. Найгірше було тим, кого наш “генерал” призначав на роль “фриців”. Відмовитися ніхто не мав права, бо для війни потрібні вороги, аякже! “Стріляли” ми реп’яхами, картопляними бульбашками, зеленими яблуками, робили дерев’яні гвинтівки і гранати. Ми люто ненавиділи “фриців”, розправлялися з ними, а їх від зайвих синців рятувала тільки можливість або прикинутися “убитими”, або здатися “у полон”, та ще й із криком “Гітлер капут!” Кожен бій мав закінчитися перемогою “наших”. Такі були перші уроки нашого радянського патріотизму. Пригадую залишену нам у спадок німецьку гру з дивною назвою “Штандер”. Заводійко з усієї сили підкидав угору важкий гумовий м’ячик, а ми — урозтіч, поки м’яч не впаде на землю. Піймавши його в руки, ведучий мав “страшним” голосом крикнути “штандер!”, щоб ми завмерли на місці, а він вибирав “жертву” і кидав у неї м’ячем. Що те грізне “штандер” означало, ми не знали. І вже на уроках німецької та з кінофільмів ми дізналися, що це “стій!”. Війна довго нагадувала нам про себе перехнябленими танками на околиці села, уламками літаків. Наші страдниці-матері, виряджаючи в поле пастушків, строгонастрого наказували обминати снаряди, міни й не зачіпати їх. Але скільки однолітків спізнали на собі ті страшні уроки війни… Грізне відлуння тих літ не втихає й досі. До одних озивається славою, медалями, нагородами, шаною. До інших — болем, гіркою сльозою, відчуттям прикрої несправедливості та обділеності. І тій інші випили гірку чашу. Кожен свою. Бо на війні як на війні. З погляду світової історії там правих не буває… Нам би, люди, примирити Пам’ять… Про це я говорила не раз своїм радіослухачам у передачах, які торкалися теми війни. Одна із таких передач — “Суботні зустрічі” прозвучала 9 травня 1998 року. Процитую з мікрофонного матеріалу, що зберігся в мене: “Я тримаю в руках свою довічну гордість і свій довічний біль — останнє фронтове фото батька, старшого лейтенанта артилерії політрука Білаша Антона Трифоновича. На зворотному боці — вицвілий напис, мабуть, із нехитрих фронтових “штампів”: “Помните, не забывайте, посмотрите — вспоминайте. Ваш родной защищает любимую Родину”, а далі — “і нашу Україну”. Із цим ми й росли. У дзеркалі пекучої маминої вдовиної сльози. Я не прощаю війні! Якою б — Вітчизняною чи світовою вона звалася, вона відібрала в мене батька. Та й чи ж тільки в мене, Господи! Думаю, не прощають їй, війні, і діти того вояка з лісу, який знайшов спокій на рідній волинській чи тернопільській землі в безіменній могилі — неподалік від братської могили воїнів Радянської армії, що стала вічною домівкою мого батька. Обидва вони полягли за Україну. І якщо вважати, що вони були супротивниками, то їх навік примирила рідна земля. Могили не воюють. І з могилами не воюють. На них кладуть квіти пам’яті. Та не ляжуть сьогодні квіти на ту безіменну могилу повстанця. Не зможу покласти барвінок і калину на батькову могилу і я, бо й досі не знаю, де вона. Лише Тернопілля озиватиметься у моєму серці болем. Він тут був у липні 1944-го!..” На цю передачу надійшли сотні листів. Загальний вигляд меморіальної стели на братській могилі у м. Перемишляни Львівської обл. * * * Ніколи не забуду того пам’ятного дня — 24 квітня 1999 року. Я у прямому ефірі веду “Суботні зустрічі”. Мій гість — письменник із Тернополя Володимир Барна. Говоримо про літературу, про травень, про Чорнобиль, про Україну, читаємо вірші, відповідаємо на телефонні дзвінки слухачів. І раптом, за кілька хвилин до кінця передачі, мій гість каже: “Насамкінець я хочу виконати почесну місію, яку довірили мені земляки. Наш чудовий пошуковець Єфрем Гасай передає Вам свою книжечку “Не втомлюся шукати”, газету “За вільну Україну” зі статтею “Емма Бабчук тепер знає, де могила її батька”, і повідомлення, що Ваш батько Білаш Антон Трифонович похований у селі Борщів Перемишлянського району Львівської області”. татового обличчя, коли під час наступальної операції забіг на кілька годин додому, неголений, зарослий, зі скаткою через плече і підв’язаною пораненою рукою. Мені тоді було ледь більше року. Для Валерія ж тато був цілковитою легендою: власне, братик став своєрідним “гостинцем” після останньої зустрічі тата з родиною, з’явився на світ, коли він упав під ворожою кулею. Що ж, завжди життя мало право на свої порахунки з війною. Але всі ми вже набагато пережили свого тата. Йому було всього 37… І ось воно, європейське містечко Перемишляни — неподалік від польського кордону. Вилизане, вимите, зелене. На майданчику біля райадміністрації — сотні людей. Серце в грудях мало не розірветься, стугонить, як шалене, заглушуючи всі голоси. Розпочинається мітинг. Дають слово мені. Справді, найважче говорити тоді, коли хочеш мовчати, й найважче мовчати тоді, коли потрібно говорити. Це — східна мудрість, і десь поміж цих двох берегів блукало тоді потрібне мені слово. Говорила про те, що війни розв’язують політики, а гинуть і жертвами стають у них страдники. Що для мене не існує поняття “священна війна”, бо не може бути святості там, де гинуть люди, де стають удовами матері й сиротами — діти… Бачила сльози на очах присутніх, бачила несміливий гурточок тих, на кому війна залишила особливий автограф — тавро “ворога народу” і зневагу від своїх. Хоча відстоювали вони рідну землю, але тягар спокути за любов до неї більшість їх винесли сповна у вічних мерзлотах чужини. Боляче від того, що й донині в свідомості людській триває війна нав’язаних ідеологічних переконань і стереотипів. Хід до Меморіалу й церемонія покладання квітів. Важко передати людською мовою мої почуття. Меморіал упорядкований, палахкотить вічний вогонь. На гранітних плитах — сотні імен полеглих. А скільки безіменних — хто порахує? Донедавна в їхньому числі був і мій батько. Читаю на плиті свіжовикарбуваний напис великими буквами — Білаш Антон Трифонович. Уклін світлій пам’яті Вашій, дорогий наш Тату! Уклін від посивілих дітей Ваших! Простіть за те, що такою безкінечно довгою була дорога до Вас… Цілуємо цю святу землю, що прийняла Вас у лоно своє і дала Вам вічну домівку… І якими ж словами віддячити тим безкорисливим перемишлянам і тернополянам, які були причетними до нашої гіркої і неспокутньої радості? Залишаюся у вічнім боргу перед ними. Не забудеться ніколи поїздка по місцях колишніх бойовищ. Ось ми в Борщеві. Ось ми в яблуневому саду. “Тут, — каже Єфрем Гасай, — стояла наша артилерія. А он у тій двоповерхівці був шпиталь (тепер тут пошта). А під цією яблунею поховали убитих…” Гілляста яблуня салютувала нам пишним рожево-білим цвітом. Обіймаю дерево, що стало мовчазним свідком останніх хвилин життя мого Батька і нікому не могло розповісти, хто покоїться тут неподалік. * * * Минуло вже 6 років від того пам’ятного для нас дня, що став віхою у долі нашої родини. Уже пішов услід за батьком мій молодший брат Валерій. Можливо, десь на небесах зустрілися їхні душі. А ми із старшим братом і нашими родинами — допоки нас — будемо линути серцем до цього горбика багатостраждальної Української Землі, на якому відбулася наша зустріч із Батьком. Вічна пам’ять полеглим! Вічна слава живим! Емма БАБЧУК, засл. журналістка України, лауреат Міжнародної премії імені Пилипа Орлика z Останнє фото з фронту. Перший ліворуч в другому ряду мій Батько — Білаш Антон Трифонович. Липнь 1944 р.
День Перемоги · s. 9strona oryginału ↗

«ДОЛІ З АВТОГРАФОМ ВІЙНИ»

— так називається циклова передача Національного радіо, присвячена 60-річчю Перемоги над фашизмом. До неї прямо причетна і я. Зустрічі з людьми, які пройшли всі кола пекла й вижили “всім смертям на зло”, і мої враження від них — часто не вміщаються в рамки коротеньких 20-хвилинних радіонарисів. До того ж, прозвучать в ефірі — й ніякого сліду, хіба що відлуння в серці учасника чи слухача. Вирішила поділитися глибоко особистим і болючим спогадом з читачами моєї улюбленої газети, яку постійно передплачую. Про той пекучий автограф, що його поставила війна й на долі моєї родини. А тернопільський журналіст В. Маслій помістив у міській газеті інтерв’ю зі мною, де я також висловила свій біль і своє особливе ставлення до цієї землі. Довічно дякуватиму тернополянам, які вирішили допомогти мені. Письменник Володимир Барна з власної ініціативи звернувся до відомого краєзнавця, редактора обласного відділення “Книги пам’яті” Єфрема Гасая, котрий не одне зболене серце загоїв відновленням обірваних родинних зв’язків. Через кілька місяців озвався до мене й сам Єфрем Степанович: “Шановна Еммо Антонівно! — писав у листі, — прошу уточнити деякі деталі. Якщо Вашу маму звали Поліна Василівна Мушенко, і якщо Ваш батько народився 1907 року в селі Жорнище Іллінецького району Вінницької області, то 9 травня цього року Ви дізнаєтеся, де похований Ваш батько”. Читала — й не вірила очам, думала, вискочить із грудей моє серце. Як жаль, що не дожила до цього моменту моя мама! Похоронка надійшла в день, коли народився мій наймолодший брат — 19 серпня 1944 року. Вручили цю чорну звістку не породіллі, а бабуні, батьковій мамі, у якої ми жили. Пам’ятаю, вона до останньої хвилини чекала сина, ворожила голкою, що розгойдувалася маятником над зернятками пшениці, гороху, жита: “живий — неживий”, іта голка чомусь постійно стверджувала: “живий”! Так ми й вірили, що ось-ось стане на порозі — ставний, чорнобровий, як на фотокартці, що висить над ліжком. І підкине на дужих руках аж ген високо — до неба! — як то підкидає мою подружку Ганнусю її батько, повернувшись із роботи. На жаль, цієї радості спізнати не довелося ні мені, ні двом моїм братам. Із маминих розповідей закарбувалося: батько загинув у боях за село Борщук (саме так!) Тернопільської області. Мама не їхала шукати: нас малих троє на руках, до того ж “поки не бачила могили — думатиму, що живий”. А час робив своє. Оригінал похоронки пропав, а ми ще в шістдесятих роках зверталися до військкоматів і різних військових управлінь та архівів із проханням допомогти розшукати місце поховання нашого тата. Надії танули, як сніг напровесні. Дорога до Батька розтяглася довжиною в 55 літ. Мені забракло повітря. Сльози струмком із очей. Не пам’ятаю, де знайшлися сили якось закінчити передачу… Виявляється, помилка фронтового писаря більше ніж на півстоліття віддалила нам зустріч із Батьком. Видно, не знав писар польської, якою позначалися тамтешні прифронтові топоніми, та й з географією було в нього не зовсім добре… Прости його, Господи! * * * І ось 9 травня 1999 року. На пероні в Тернополі мене з братами зустрічають Володимир Барна, Лідія і Леся Романчуки, інші привітні й усміхнені люди. Пан Володимир сповіщає, що Тернопільська адміністрація виділила авто, яке провезе нас колишньою фронтовою дорогою, місцями боїв, в яких брав участь і наш батько, а потім нас чекають на мітингу біля братської могили в Перемишлянах. Та спершу — до Гасаїв на ранкову каву. Подільська земля простелила перед нами свої дороги — серед зелених килимів поля, поміж гаями і лісами, поміж розквітлими садами — весна ж бо, травень! Намагаюся уявою намалювати серед цієї краси жахливі картини воєнного грозоліття — і не можу. Відмовляється серце підключати уяву. Але ж було, було… Зосереджено вдивляються за вікно “бусика” мої брати: і в їхніх душах тривожний неспокій. Старшому, Олегові, ніби простіше, він єдиний із нас пам’ятає татові руки, усмішку, очі. У моїй уяві сплелося воєдино чуте, бачене уві сні й на фото та ще десь у глибокій підсвідомості заліг реальний відбиток
Пам’ять · s. 10strona oryginału ↗

Ciąg dalszy z wcześniejszej strony — fragment strony

і створення будівельного майданчика. Між Повітрофлотським проспектом і кладовищем — залишки міського парку, в якому мами катають дітей у колясках, а старші збираються навколо невеликої естради під час концертів та з приводу подій не лише районного масштабу. Тут-таки в парку традиційно розміщують свою фейєрверкову амуніцію військовики під час святкових салютів. Святе місце порожнім не буває, — отже, впродовж якихось двох років у цьому міні-парку, при центральному вході до кладовища ви- СУМНА ТЕМА Ще за часів совєцьких, коли, не перетинаючи кордону, лише в республіках Прибалтики можна було побачити елементи життя в його західноєвропейському варіанті, туристам демонстрували естонські, латиські й литовські цвинтарі — чисті, охайні, без лав, дерев, огорож навколо нагробків, із квітниками, вазонами, мудрими сентенціями, вирізьбленими на плитах, із дбайливо прибраними доріжками, посипаними чистим пісочком або вимощеними мармуровою жортвою. Різниця між західним і совєцьким варіантами культу предків була відчутною і, певною мірою, сприяла відновленню кращих традицій цвинтарної культури і перенесенню їх на сплюндрований ґрунт збільшовиченої ери… Солом’янський цвинтар знаходиться у центральній частині столиці України, поряд із Солом’янською площею з її жвавим рухом транспорту на чотири магістралі й відповідними потоками громадян упродовж усього дня. До площі примикають потужні будівлі Національної академії оборони та Національної академії внутрішніх справ, а також хмарочос Апеляційного суду, добудову якого завершують ось уже вісімнадцятий рік. Довгобуд розташований практично на кладовищі й досі, розширюючись, нещадно, по-хамськи нівечить прилеглі могили, засипаючи їх будівельним сміттям. Солом’янське кладовище бере свої початки з кінця XIX століття. Саме ці найстарші поховання (а серед них, переважно, могили інтелігенції, було знищено під час закладки фундаменту під хмарочос Могили родини Візерських уже майже знищено ПРО-ЧИТАННЯ Уклоняюся могилам тих великих українців, творчість і діяльність яких для мене були і є дороговказом у житті. Проте, коли я увійшов на центральну алею кладовища та завернув ліворуч, у мене виникло безліч запитань, а серце полонило розчарування… Пояснити убогість нинішнього становища Байкового кладовища однією економічною ситуацією важко. У сусідній Польщі, що також пережила всяке, на Ольшанському некрополі у пристойному вигляді утримують навіть могили січових стрільців армії Української Народної Республіки. До речі, як і у Львові на Личаківському — польських вояків. А ми, кияни, не можемо достойно доглянути поховання своїх, які жили в столиці, всьому світові відомих українців на центральному Некрополі держави! Іван Михайлович Дзюба справедливо вважає, що “догляду й пошанівку потребують усі могили — це важливий складник загальної культури нації. Коли ж ідеться про могили тих, хто залишив тривалий слід в історії нації, культурі, мистецтві, то пошанування їх — це ще й акт самоповаги, саме визнання й самоствердження нації, її консолідація”. Існує справедливе твердження, — якщо хочете пізнати рівень духовності народу, відросла спочатку невеличка капличка, а потім і велика церква. Звичайно, Московського патріархату. Уста метрах з одного боку — кафе, у двохстах метрах із другого — бензозаправка… Словом, буяє життя навколо цвинтаря, огородженого високим бетонним парканом, тоді як на самому кладовищі, що займає 12 гектарів (!)… сором і біль викликає те, що ми там побачили. Поламані огорожі, повалені дерева, побиті пам’ятники та мармурові дошки з повиколупаними фотографіями, купи сміття й позаторішнього листя, величезні площі всуціль загад-го часу це вже двадцять сьоме моє кладовище. Не тримають мене довго на одному місці, бо стаю невгодним; скрізь вимагаю лише одного: вдихнути життя у кладовище. Щоб цвинтар був чистим і охайним, треба, щоб тут бували люди, яким він потрібний. А для цього його слід відкрити для поховань. Ми можемо зараз забезпечити на цьому кладовищі 20 тисяч нових поховань. Причому я маю чіткі пропозиції як це все організувати в інтересах людей і всього міста. — То ж у чому проблема? — Голова Соломенського району Києва пан Іван Сидоров категолили кошти на реконструкцію якихсь 100 квадратних метрів символічних поховань воїнів при центральному вході, на тому й закінчилося. Я називаю це не інакше як імітацією, доброю міною при поганій грі. Підфарбовують при вході, щоб начальству показати під духовий оркестр, а далі — хоч трава не рости. — Але ж улітку тут усе заростає. Як у джунглях. — Отож і збираються зусібіч у ці хащі наркомани, п’янички, бомжі. Так що буває небезпечно. — Яким саме чином можна оновити кладовище? — За існуючими нормативами, після двадцяти років із моменту поховання, вже можна використовувати це місце. Звичайно, якщо ніхто не доглядає цієї могилки. А в нас є цілі ділянки, де покинуто без догляду захоронення з початку минулого століття. Церква — поряд. Побудуй склеп, освячуй старі (і дуже часто вже й невідомо чиї) останки і складай їх під Літургію до склепу, вивільняючи місце. Так роблять у всьому світі. І це краще, ніж будувати спортивні й інші будівлі на кістках померлих. І краще, ніж хоронити в 40 км за Києвом, куди потім важко добиратися, щоб доглядати. А тут можна зробити колумбарій, а також підхоронювати до родичів. Тоді тут буде парк для виховання моральності у живих, а не ганебна брудна яма, як зараз. * * * Як запевняє пан Губін, кладовище — це підприємство, а отже, має бути не збитковим, а прибутковим. І він пояснив на кількох прикладах, як саме це треба зробити. Згідно з планом Реоката Петровича, вже сьогодні на Соломенському кладовищі можна створити 20 робочих місць, які будуть цілком окупні, а за два-три роки цвинтар уже виразно нагадуватиме цивілізований парк. А поки що в господарстві доглядача та двох його колег є одна комора з інвентарем і дві кімнатки в чужій прибудові, яку мають знести після упорядкування території навколо Апеляційного суду, що добудовується. Тільки тоді вже, мабуть, не буде кому апелювати. Апелювати до совісті бюрократів, котрі вирішують свої родинно-цвинтарні проблеми за великі гроші на Байковому кладовищі. Тоді як конче потрібне цивілізоване вирішення проблеми шанобливого ставлення до предків на національному рівні. Євген ҐОЛИБАРД Фото Ганни ОБОРСЬКОЇ z Леся Українка готувала сина Драгоманова — Світозара до іспитів у гімназії. Він навчався в тодішній четвертій гімназії разом з одним із молодших братів Лесі. Минули роки… Світозар одружився, народилося четверо дітей. Деякий час батько Світозар Михайлович був ректором Київського будівельного інституту. У його родини було дуже цікаве коло спілкування, до якого, зокрема, входили брати Кричевські, Антоновичі… Однак у 1929—1930 роках розпочався “процес Спілки визволення України” з метою знекровлення української інтелігенції. Людмила Михайлівна мусила цілодобово працювати — редагувати книжки, заробляти на хліб родині, в якій було четверо дітей, іншою, непрестижною працею. І так не один рік.
Пам’ять · s. 10strona oryginału ↗

Początek tekstu może być niepełny — porównaj ze stroną oryginału

Ця тема назагал зовсім не сумна. Тим більше, якщо ми — християни й віримо у воскресіння з мертвих і життя вічне. Проте й запеклим атеїстам годиться шанувати могили. Бо ніщо інше так виразно не віддзеркалює нашого рівня культури, як ставлення до кладовищ.

жені воронячим послідом, зграї здичавілих собак і… три працівники цього посмертного господарства, котрі не лише боляче переживають жалюгідність і принизливість ситуації, а й з усіх своїх малих сил намагаються хоча б припудрити наш громадянський сором. Давно пора повирізати сотні сухих дерев і почистити цей цвинтарний ліс, але парадокс у тому, що дерева на кладовищі належать не кладовищу, а управлінню зелених насаджень, у якого — звичайно — немає можливості справитися з таким обсягом робіт. Щось могли б зробити своїми силами в екстрених випадках працівники кладовища, та не мають права. — Як давно займаєтеся цією цвинтарною справою? — запитую доглядача Соломенського кладовища Реоката Петровича Губіна. — У цій системі я вже працюю двадцять третій рік. Упродовж цьорично не хоче цим займатися і моєї ідеї “оживлення” кладовища не підтримує. Він пропонує зачекати ще 50 років, поки повмирають і перестануть ходити родичі тих, хто тут похований у 50-ті роки, коли закрили це кладовище, — а потім знести його зовсім. — Реокате Петровичу, Вас призначили на цю посаду якраз під час Помаранчевої революції. Чи “помаранчева” хвиля посприяла позитивним змінам у сфері Ваших обов’язків? — На жаль, місцева влада в нас залишилася та сама. Я кажу Сидорову: це ж Ваш район і Ваша помийна яма — оцей цвинтар. Давайте його вичистимо. Тим більше вже є закон, що забороняє зносити кладовища. Уже не буде, як за совєцьких часів — зрівняли могили, ана них побудували концертний зал. Але поки що начальник району мене не хоче й слухати. Ото виді-
Пам’ять · s. 10strona oryginału ↗

БАЙКОВИЙ НЕКРОПОЛЬ

“Байковий некрополь” — це унікальне видання, яке має 250 сторінок тексту, 270 персоналіїв, близько 300 світлин каплиць, надгробків та пам’ятників, зроблених автором. Пропонований довідник — перша спроба історичного висвітлення відомого в державі некрополя на Байковій горі у Києві, на місці поховань видатних особистостей, які багато зробили для України. відайте його кладовища. Доглянуті могили, нехай і без мармурових символів та розкішних склепів, без слів засвідчують мораль і культуру нації. Чому ж сьогодні такі занедбані наші кладовища, могили невідомих солдатів, пам’ятники загиблим у Великій Вітчизняній війні?! Невже вшанування померлих вимірюється лише поминальними днями та подіями загальнодержавного штибу? Хто мені, наприклад, покаже реєстр усіх поховань на Байковому, який зосереджено в якомусь державному центрі в Києві, як це зроблено у Варшаві? На центральних ділянках Байкового кладовища, де поховано видатних киян, починаючи з 30-их років ХХ століття зникло більше як дві тисячі поховань! Для мене, доцента Національного педагогічного університету імені М. П. Драгоманова, було, скажімо, відкриттям, що на Байковому кладовищі поховано Людмилу Михайлівну Драгоманову — публіциста, автора праці “Народні говірки й освіта”, вірну і до останку надійну помічницю та однодумця, дружину Михайла Петровича Драгоманова. 1864 року Михайло Драгоманов, захистивши в Київському університеті дисертацію “Імператор Тиберій”, відразу ж запропонував руку і серце Людмилі Кубинській, яка й стала його дружиною, бувала з ним в усіх державах, куди заносила доля невгамовного українця. Після смерті Михайла Петровича, залишившись без чоловіка, Людмила Михайлівна повернулася з дітьми на рідну землю. Вони відразу поїхали до Косачів, бо втратили все по від’їзді ще в 1876 році. Потім майже вся родина переїхала до Києва.
Пам’ять · s. 11strona oryginału ↗

ПРОВІДНА НЕДІЛЯ

НАРОДНІ ЗВИЧАЇ На Буковині говорять: “Як не посадиш на гробі родини барвінок, — будеш сам в’янути…” На Покутті був звичай висаджувати васильки, бо вони вважалися цвітом спокою (їх кладуть у труну, на похоронну панахиду до вмерлого приходять зі свічкою і пучком васильків). На материнських могилах сіяли чебрець (материнку), на батьківських — чорнобривці й ласкавець. На могилі молодої дівчини сіяли барвінок, любисток, ласкавець, мальви. На могилі молодого хлопця в головах садили калину, про що співається в пісні: Казав собі насипати високу могилу, Казав собі посадити в головах калину… Висаджували калину, вишній на дівочих могилах. На могилках, що не мають серед живих своїх опікунів, молодь приводить гроби до належного вигляду спільно: лагодить хрести, садить кущі калини, сіє зілля. На Проводи дівчата й жінки плетуть вінки, обвивають їх чорною і жовтою стрічками. Чорна — сум, жовта — вічна розлука. Вінки виплітають круглі у формі сердечка, каркас роблять із ліщини. Майже по всій Україні на Проводи побутував звичай на хрести пов’язувати рушники. Поминальні рушники з терновим вінцем і хрестом, по краях із чорною мережкою. Поминальний рушник закликав душу. Давніше жінки ткали на похорон до 40 поминальних рушників. Їх ткали й вишивали в чорно-червоний і чорно-синій кольори. На поминальнім рушнику обов’язково вишивали хрест, “аби ще когось смерть із хати не взяла”. У призначений для Проводів день люди з хоругвами, хрестами, церковним хором і священиком ішли на цвинтар. Там вони справляли спільну панахиду, а потім, хто хотів, окремо правив на своїй могилці парастас-панахиду. Під час панахиди на кожній могилі запалювали свічки. На Проводи свічки оздоблювали витинанками у вигляді хрестів. Папір для цього брали чорний або синій. На дерев’яні, камінні надгробні хрести вирізали витинанки з церквами, дзвонами, свічами й ангелами. Де немає свічки, до кого не прийшли, — “та душа плаче”. Тому не було такого, щоб хтось у Провідну неділю про своїх покійних родичів забув. Якщо на цвинтарі багато могилок, якими вже нікому опікуватися, — громада не забувала про них, світила свічку, клала калачі, писанку, бо як не зробиш цього, то може впасти біда на всю громаду: посуха, велика повінь, мор на худобу. На Гуцульщині говорять: “Як запустиш гріб, Бог тебе з-перед своїх очей відпустить…”, “Хто померлого не шанує, тому Господь Бог віку не дарує, хворість посилає, від нещасть не оберігає…” Так оповідав вуйко Семань із Княжого. Після загальної панахиди починається “гостювання” коло кожної могилки. Померлих споминали, величали, припрошували додому; на могилку ставили запалену свічку (аби душі бачили, що тут їх чекають), три калачі, склянку з водою. Поряд із могилкою застеляли скатертину й починалася “помана” (поминальний обід). Перед обідом у різних околицях України побутували різні звичаї поминальних обідів і пов’язаних із ними ритуалів. Так, на Буковині, Гуцульщині, Поділлі, інших реґіонах спочатку був спільний поминальний обід під церквою або на цвинтарі. На стіл ставлять образ, хрест, мисочку з трьома калачами, коливо і свічку. Священик благословив коливо і хліб, брав ложечкою зі спільної великої миски, а тоді всі підходять, хрестяться, беруть ложечку колива. Що готують на поминальний обід? Насамперед, — коливо. У мисці з коливом висипають хрест із цукру, викладають коло і хрест із горіхів і родзинок. Головні страви на поминальних обідах у Провідну неділю — ковбаси, шинка, біґос (смажена капуста або буряк з м’ясом), голубці, кури печені, борщ, каша гречана, пшоняна, рисова, вареники з сиром, капуста, пиріжки. Випікали паски, бабки, калачі, завиванці з маком, різні тістечка. Паски пекли на Великдень і залишали на Провідну неділю. У деяких районах, зокрема на Львівщині й в інших реґіонах, випікали бабки та калачі на Проводи. Розпалюючи печі під ці бабки, клали пару галузок свяченої верби, а запалювали вогонь у печі від страсної свічі. Як саджали бабки, калачі в дар і на “поману” вмерлим, то примовляли: “Хай ваші душечки будуть святі й чисті, як чиста і свята ця баба…”, “Хай вам буде на тім світі так добре, як сим паскам у печі…” На цвинтарі в різних реґіонах України побутували різні звичаї, пов’язані з поминанням. Так, на Гуцульщині розбивали крашанку об надмогильний хрест і закопували в могилу. На Поліссі качали, обкачували крашанкою могилу і віддавали старцям. На Одещині виливали чарку горілки, вина чи меду, клали скибку паски і крашанку на гро- О. Довженка, а й маловідомі історії та факти про велику працю, нелегке буття та велич діянь для українського народу похованих тут особистостей, про їхні останні дні на цій грішній землі: Л. Українки, А. Лебединцева, О. Русова, О. Вишні, Ю. Яновського, М. Заньковецької, М. Садовського, М. Лисенка, І. Нечуя-Левицького, Г. Нарбута, Є. Патона, С. Олійника, О. Гончара, М. Грушевського, О. Петрусенко, В. Кричевського, Б. Гмирі, І. Кавалерідзе, В. Стуса, О. Тихого, І. Світличного, Г. Тютюнника, М. Руденка, С. Стецько, М. Вінграновського, В. Плюща, М. Миколайчика, М. Амосова, А. Москаленка і багатьох інших. Я не торкнувся осіб політичної еліти — потрібен час, щоб на відстані та без емоцій оцінити вчинки, мовлене та зроблене кожним діячем. Як відомо, немає нічого довершеного, й щоразу, через певний відтинок часу, довідник потребуватиме уточнення та продовження. Пропозиції, зауваги, побажання надсилайте на адресу: вулиця О. Шмідта, 33. Україна. Київ. 04107. Тел/факс: 8([контакт приховано], 213-39-94. E-mail: pasha@ uni.net.ua Віктор ЖАДЬКО би. На Бойківщині на могилу сипали свячену сіль. На Полтавщині обводили могилку свяченою крейдою. І майже всюди на могилки клали тарілки з писанками й солодким, аби діти забрали… На поминальному обіді зверталися до душ померлих: “Їжте, пийте, уживайте та нас грішних споминайте”, “Святі родителі, ходіть до нас хліба-солі їсти…” Але, насамперед, по всій Україні на поминальному обіді споживали коливо. “Щоб і на той рік діждати доброго врожаю і гарно так споминати родичів”. Багато ще є приписів і звичаїв на Провідну неділю, яких дотримувалися наші прабабусі та прадіди, але вони потроху відходять… Та ніколи в Україні не забували тих, хто відійшов, згадували їх, молилися за них, тримали у великій чистоті й пошанівку їхні могили. Тому запалимо свічі, пом’янемо своїх рідних і пам’ятаймо: “Хто померлого не шанує, тому Господь віку не дарує”, “Як запустите гріб, Бог тебе з-перед своїх очей відпустить…” Рецепт колива Беруть дві або три склянки товченої пшениці, промивають холодною водою. Ставлять варити, поки не стане м’якою. (Аби скоро вварилася, звечора треба замочити зерно). За той час, поки звариться пшениця, промити кип’яченою водою мак (250 г). Запарити його, відцідити й розтерти в макітрі (краще терти мак, якщо додати до нього 50 г цукру). Зварену пшеницю охолодити і викласти в макітру з перетертим маком, перемішати, додати мед або цукор та горіхи й родзинки до смаку. Коливо кладуть у глиняну миску. Зверху викладають хрест із родзинок чи горіхів. Деякі ґаздині висипають хрест із цукру (через витинанку). Записано від Параски Гакман, 1922 р. н., в селі Коритне Вижницького району Чернівецької області Романа КОБАЛЬЧИНСЬКА, заслужений працівник культури, провідний етнограф Музею народної архітектури та побуту України Фото автора z З БЛОКНОТА ПИСЬМЕННИКА Другий тиждень після Великодня називають “поминальним”, або Томиним (Фоминим) тижнем. В Україні здавна він носить назву Проводи, які починалися з Томиної неділі. Перед Проводами люди йдуть на цвинтар упорядковувати могили, сіяти й садити квіти, калину, вишні. Із зілля на могилках сіяли чебрець, любисток, васильки, ласкавець, чорнобривці, мальви, маруну і ружі-півонії.
Пам’ять · s. 11strona oryginału ↗

ВЕЛИКДЕНЬ НА СІЛЬСЬКОМУ ЦВИНТАРІ

1. У сосновому лісі притулився цвинтар… Із року в рік тут усе більше моїх знайомих. Он сусіди… Пам’ятаю, як малою носила їм молоко. Вони вже були старенькі — не могли тримати корівки. — Доню, віднеси молоко бабі Мар’ї… Із вдячністю бабуся, акуратненька, кругленька, зграбненька, сполоскує гладишку або слоїк… — У мами твоєї рука не влізе, аби вимити… — ніби вибачається, переливаючи молоко у своє начиння… …Коли я приїжджаю до спорожнілої оселі, де пройшло моє дитинство, — всі сусіди несуть моїм дітям молоко. 2. — Христос воскрес! Цілуємося з посивілою жінкою, моєю троюрідною сестрою. Під вишиваними рушниками всміхаються очі тітки Вєрки і дядька Павла. І зринає у пам’яті фото: у великих чоботях-шкарбанах дівчата, пов’язані стрічками, — з таким чудесним замилуваним поглядом на світ. Моя мама, тітка Вєрка, тітка Надька і зовсім мала — тітка Манька… Їх уже немає… Лишень моя мама цупко тримається за життя, бо знає, як мені й моїм дітям буде важко без її молитви. 3. Крашанки і шматочки паски — хтось уже поклав на могилі тата. Він із фото дивиться серйозно і строго. Кладемо на хрест новий вінок — і не можемо викинути старий, бо він ще доcить гарний. Пов’язуємо їх синьою стьожкою. Так тато все життя економив. Не було права викинути ані старої куфайки, ані зношених чобіт, ані поламаного годинника. А раптом — на щось знадобиться. 4. Гордий погляд молодої красивої жінки на фото. Їй тут — сорок, не більше. А прожила — за дев’яносто… Нікому нанести землі, аби закрити бетонні підставки під пам’ятник, — дивляться вони сухими ребрами на світ. Не докоряють — змирилися. 5. У куточку цвинтаря тулиться зовсім крихітний свіжий горбик. В узголів’ї букетик рожевих квітів. Без хреста — вмерло нехрещене. Жило менше дня. Кажуть, заплакало лишень раз. Чи не одиноко йому — одному? Чом не поховали біля дідуся чи бабусі? Серце моє падає пелюстками на його могилку і не може знайти слів, аби вгамувати біль. 6. Свіжа могила потопає у вінках. Дві жінки не плачуть. Лише в очах та нахилених головах стільки печалі, що мимоволі стихаємо, проходячи мимо… — Хто там похований? Виявилося, мій однокласник. Кажуть, відмучився за цілий світ. Помирав довго і важко, чотири роки. …У перший клас ми пішли разом. Захворів. Батькам лікарі сказали: “Готуйтесь до похорону…” А він — вижив. Ще тридцять літ зустрічав весни. Одружився, виростив двох доньок. 7. Кажуть, енергетика імені має вплив на людську долю. Степан — ім’я людей сильних, мужніх, працьовитих, чесних, але нелегкої, хоч і красивої долі. Він із фото дивиться на світ — усміхнено й таємниче. Йому там, мабуть, веселіше. Бо все бачу, як він, схилившись під тягарем ноші, везе ровером ношу з гичкою або сіном. Чи спав він хоч колись? Чому йому суджено було так каторжно працювати? Не мав же ані сім’ї, ані дітей, ані коханки… Продовження на с. 12
Пам’ять · s. 11strona oryginału ↗

“Хто померлого не шанує, тому Господь віку не дарує”.

…Я не можу схилити голови біля могили великої і мудрої жінки, щирої дружини великого українця — Михайла Драгоманова. Я вже не прочитаю на білому мармуровому постаменті, де здіймалося погруддя Л. Драгоманової та виднівся напис: “Посвящается памяти Людмилы Михайловны Драгомановой (в девичестве Кучинской), родивш. 3.V.1844, почившей в Бозе 16.V.1918. Господи, да будет воля Твоя”. Не закликаю виправити “історичну несправедливість” і відновити поховання. Мертві не винні. Та хочу звернутися до так званих “критиків”, які й нині “рецензують” життя і творчість відомих особистостей, шельмують, не боячись Божих заповідей. Зупиніться! Дайте хоч на тому світі спокій цим мудрим, відданим людям, які в тяжкий для України час зробили все можливе, аби ми мали змогу гордитися за них і державу, і… жити. Разом із тим, справедливо було б на Байковому кладовищі (і не тільки там!) встановити хоча би меморіальний знак із викарбуваними на граніті всіма несправедливо забутими іменами. У довіднику — не лише фотографії символічних пам’ятників, наприклад Є. Плужника, В. Підмогильного, В. Блакитного, Г. Епіка, місце поховання М. Міхновського, батьків z
З блокнота письменника · s. 12strona oryginału ↗

Ciąg dalszy z wcześniejszej strony — fragment strony

Закінчення. Початок на с. 11 8. Могила колишнього парторга вирізняється багатством. Чорний мармур… От лишень зі зворотного боку — вражає зображення дерева, вирваного бурею з корінням. Воно не хапається коренями за землю — приречено падає… Приреченість і багатство… Чи далеко вони втікли одне від одного? 9. Ця родина здається і тут демонструє свою “елітність”. Молода гарна жінка у чорному брючному костюмі в товаристві елегантного чоловіка по-діловому розвішує вінки на могилах у різних частинах цвинтаря. Вишукано й щасливо позує перед об’єктивом фотографа. Чергова дружина? Коханка? Доросла донька? Я впізнаю його з дитячого спомину — навіть краватка в модну смужку й напнутий живіт під складками нової сорочки дозволяють впізнати. А на старенькій шафі у моїй батьківській оселі ось уже більше сорока літ скаче дерев’яний горбоконик, якого він подарував моїй старшій сестрі на день народження. 10. — Знаєш, я думав, що ми всі житимемо — як одна велика рідня. Так розповідала нам Олександра Аврамівна, наша вчителька української літератури, коли ми вивчали творчість Михайла Стельмаха, — так із болем говорив він мені незадовго до смерті. І ще: “Якби розвалити всі ті мури, які нас відгороджують один від одного, то можна було б мати гарну рівну дорогу, а не болото…” Я часто думаю про зміст цих слів. І благаю Всевишнього, аби він простив йому найбільший гріх — самогубство. 11. — Мамо, а хто вони тобі? — запитують мої діти. — Братик і сестричка… Кладуть крашанки і шматочки пасочки. “Треба наступного року пофарбувати надгробки, — бо фарба зовсім злущилася…” — думаю я. І ще: “Чи дбатимуть про ці могилки мої діти, коли я перейду за межу вічності…” 12. Не можу знайти могили тітки Теклі. Десь тут має бути. Давно померла, — а пам’ятника так ніхто і не поставив. А яке господарство залишила родині. Корови, запаси зерна, клуню, хлів. Хату, яку будувала все життя. Все десь розсунулося, розтяглося, пропало… Батьки Теклі не дали приданого моїй бабусі, матері моєї мами… 13. У центрі цвинтаря, поміж стародавніх сосен — дрібненькі могилки, щільно заплетені барвінком. Похилилися дерев’яні стовпи. Кажуть, біженці, що рятувалися від голоду. 14. Тато моєї найкращої подруги дитинства дивиться юно і молодо. Загинув у шахті, коли їй було лишень шість. А в сім’ї — п’ятеро дітей. Тепер Люба у далекому Харкові. І не має змоги часто відвідати цю могилу: дорогий квиток на поїзд. Навіть недавно на похорон матері приїхала сама, без дітей і чоловіка, бо — дорого… Мама її не гнівається, бо звикла до труднощів. Але наймодніше вбрання Любі купувала: чоботи-панчохи, що тепер знову увійшли у моду, плащ модельний… Волосся у Люби було таке гарне, як осіння пшениця, і неслухняне. Навіть у весільній зачісці воно не трималося. Харків донедавна для мене асоціювався лишень із Любою і моєю єдиною поїздкою у це дивовижне місто до неї на весілля. 15. Ця бабуся казала: “Нехай ховають мене на окраїні цвинтаря. Аби нікому не заважати, нічиїх костей не викидати…” Стали копати могилу — знайшли кістки, загорнуті в напівзотлілу шинелю. Мабуть, побратим-воїн запорпав вбитого на цвинтарі… Від долі — не втечеш… 16. Розпитувала маму: “А хто покоїться під отими горбиками…” — загрібаючи в рядно оберемки голок і старого торішнього листя. Мої прадід, прабабуся, три сестри моєї матері, що померли в дитячому віці… От тільки: де чия могила — не могла пригадати. 17. Її фото взяте з нашої загальної фотографії у школі. Їй — дев’ять, мені — одинадцять. Трішки розпатлане волоссячко, перелякані чи здивовані очі. Чомусь згадую, як прийшла вона до мене пасти колгоспну череду. І ми пасли довго-довго, так цікаво було розмовляти з нею про всяку-всячину. Пригнала я табун до колгоспу пізно — вже було темно. Але я не пригадую жодного слова з нашої розмови. Лишень звучить ця мелодія. І пам’ятаю, що на її похороні так ясно світило сонечко. Як я плакала гірко і невтішно, стоячи віддалік натовпу. 18. Він, можливо, був закоханий у мене. Присилав листівки на свята, написані художнім почерком. Хоча я, майже “кругла” відмінниця, у ранньому дитинстві зневажала всіх, хто погано вчився. Як він малював! Наша вчителька з літератури казала, що йому обов’язково треба вчитися далі. …Помер від горілки. Кажуть, згорів… Майстер був. Вже за кілька років до смерті шалював нашу хату і мою племінницю Катрусю все називав моїм іменем. 19. Казав: “Як вип’ю — то й працювати легше…” Як він красиво накидав гній на воза, ніби граючись. Для мене ж ті вила були важчі за залізо. Лежить поруч із моїм татом. Жили ж також через дорогу. 20. Не мала своїх дітей. Але ж якою господинею була! Не було чистіше висапаного городу. Тітка Олька була третьою дружиною у Куця. І лишень із нею він став статечним господарем, майже перестав пити, дбав про господарство. Пережив її на якийсь рік. …Перед смертю, вже набрякла, стерпла від болю і страждань Олька щасливо усміхнулася, коли казала, де ж її поховати. — Та там і Михалко Цалюв… Разом будемо… Тепер поруч із ними все більше й більше сусідів, ближчих і дальших. 21. — Скільки років прожив дід Хома? Написи нерозбірливі. Не то — 98, не то — 102. Пам’ятаю його школяркою. Прийду зі школи. Пізня осінь. У незмінному кожусі, в якому сидів навіть біля грубки і ходив ціле літо, з паличкою-кульбою, сухенький і зграбний, пасе корівку за клунею. Намащу хліба смальцем, води кварту винесу. Їв із вдячністю. Перед смертю питав, чи не принесли пенсії. — Хотів Марії дати — вона так за мене дбає, — казав. А ще казав, що в житті ніколи не мив підлоги. І не знав, що таке зубний біль, — усі мав цілі, хоча трішки жовті, бо палив до самої смерті. Двадцять п’ять літ служив у війську. А танцювати любив. Коли мій син жваво вихиляється під ритми музики, думаю про діда Хому. 22. Пам’ятаю себе в бавовняній сукні, із закустраними косичками. На табуретці — розлущене гарбузове насіння. Це ж треба — так розколоти, аби зернятко стирчало зі схованки — тільки бери. Наскладено цілий рядочок. І дід Андрій — із незмінними палками. Бавить мене. Того серпневого ранку встав корчувати старий пеньок. Ранок був прохолодний. Пошкутильгав назад — аби зодягтися тепліше. Так і помер. …А пеньок залишився невикорчуваним дотепер. 23. — З тебе вийдуть великі люди… — Або велике ледащо? — запитувала я. — Та ні, ледащо не вийде; але — не знаходила слів… У класі вибили шибку — і так було, ніби це я спричинилася до цього… ..Так і не знаю, що мала на увазі моя класний керівник Нецька Таїса Федорівна. Бо і сама не знаю, що з мене мало б ще вийти. 24. Чоловік і жінка приїхали на цвинтар роверами. Він — ще досить моложавий. Вона — цілком зістарена. У свої сорок має вигляд на п’ятдесят. У родині підростають три сини. Прибирають невеличку могилку. Донечці було три рочки? Чотири? 25. Ішла селом і голосила, як за покійником. Худенька, як трісочка, з гострими коліньцями; зігнута під вагою металевої каністри із соляркою. Сказали в конторі колгоспу, аби чекала на межі поля з соляркою, грішми (і горілкою — цього не казали, але несла її, саморобну, заткнуту корком із намотаних газет)… Приїде комбайн — вижне нивку. Третій день вертала з поля ні з чим — і голосила, як над покійником. Не мала над ким голосити, бо жила самотньою. Ні родини, ні дітей… Усе її життя — суцільне приниження. Аби виорали поле, аби привезли дровець, аби… Над могилою баби Параски розквітла маленька вишенька, і сипле на дерев’яний хрестик свій дрібнесенький цвіт… 26. Сидить над могилою тата — висока і схожа на нього навіть тим, як повертає голівку. І дивиться її батько з фотографії — вже її ровесник. У своєму весільному костюмі, у старомодній краватці, зі старанно прилизаним волоссям. Здається, це фото взяте з його випускного альбому. Пригадую, як ми маленькими ловили рибу в ставку. І моя хресна мама смажила ті дрібнесенькі карасики в себе на кухні. 27. Їй завжди буде 36. Саме стільки було, коли несподівано померла від запалення легень. Чоловік так і не одружився. Фото В. Орлова Донькам було рочок і три. Виростив їх, заміж видав, дочекався онуків. …А колись маленька донька, моя майбутня учениця, запитувала вранці: — Тату, ти чув, як я вночі сміялася? Мені снилося, що мама на кухні нам сніданок готує. Чи сниться мама зараз, коли тепер уже її дітям рік і три рочки. 28. Була на все село дівка. Подали заяву у Великий Піст. Дитину чекала, казала, мені десь ота традиція… забобони то. За три дні до Великодня привалило його мішком. Три дні прожив. Або співав, або її кликав. Онук народився, одружився… Їхав ровером на узбіччі траси. Машина збила, сиротою правнучок лишився. — Великий Боже! Не карай нас тяжко за слова наші, бо ж чи відаємо, що говоримо? 29. Усе життя скопував город лопатою. Жив відлюдьком, розмовляв лише з коровою. Майстер був на всі руки. Зроблений руками хлівець для курей — як витвір мистецтва, ще довго стояв на його обійсті. Не міг простити людям кривди. Вивезли у Сибір, хату забрали, бо в полоні був… У тій хаті міліціонер жив. …Повернувся… Жив у стайні. З одного боку — корова, з іншого — він. Дах протікав і валився. Промокав у хаті разом із коровою. Збирав дощову воду в цинкові відра. “Говори, говори, говори… Розпечи своїм гнівом небесну баню…” 30. Повісилася. Чоловік від неї пішов до іншої. Любила сильно. Трирічна дівчинка на похороні, кажуть, заснула. Як стали віко закривати, казали, збудили, аби з мамою попрощалася… Усміхається юно на фото. Красуня… Одиначка. Поруч — могила батька. На місці могили її матері — залишене місце. 31. Фото чоловіка. І дата смерті. Поруч з іменем дружини — дата смерті відсутня. 32. Казала, дороблюся до пенсії. Повернуся з Кривого Рога. Повернулася. Хату збудувала. Везла холодильник і ще якесь хатнє начиння. Дорожня аварія. Дититься з мармурового надгробка її обличчя у зарослях сосен та бузку. …Повернулася… 33. Просто спогад. Ми з Любою, моєю однокласницею, прибираємо могилки напередодні Великодня. — Що би ми робили, якби встали всі, хто помер… — Я би втішилася і побігла до тата, — щасливо усміхається Люба. Я її розумію лише тепер… 34. Приїду до міста і мама розповідатиме, що приходив тато — весь у білому, і казав, що то не штука — говорити, треба пособити. А ще казатиме, аби я пішла подивилася, як він там, бо впав увечері і знепритомнів. І Люда з Танею привели його до хати попід руки. І ще — аби я накрила татові ноги кожухом, аби він не змерз. А наступного ранку, прикута до постелі, казатиме, що треба йти подивитися, як там Степан. — Та він же ж помер… — Та що ти говориш, — він живий, ти недобре подивилася. — Давно ж помер… Вже три роки. — А ти ж учора ноги йому кожухом накривала. — Та що я мала Вам говорити… Та ж і пам’ятник татові збудували. — Про пам’ятник пам’ятаю… …А наступної ночі мама будитиме знову: “Допоможи татові корову загнати до хліва… Він же ж не може…” 35. — Ти бачила, як змінилося село перед Паскою. Біле й чисте. Дерева біля дороги попідбілювані, і сміття прибрано, і бордюри на тротуарах… Ти не уявляш, що то мені коштувало, — говорив молодий голова сільради, з яким колись разом ходили на танці. Він сам пив пиво у сільському буфеті, а я прийшла за пляшкою, аби виставити сусідам, що прийшли допомогти засадити батьківський город. — Знаєш, що то мені коштувало — переконати людей, що то треба зробити. Казали “Нащо?” А я: “Як буду йти п’яний додому — аби бачив, як іти попри білі смуги…” — Колгоспу немає. Тепер я один. Боюся втоми та безвиході. Землі — неродючі. Як вижити? — Є дві проблеми, які потрібно вирішити на селі. Проблему малої переробки — куди збувати продукцію, краще самому її переробляти… І — чим обробляти землю, треба дешеву техніку… Мусить щось змінитися в державі, — міркую вголос про те, про що думаю постійно… — Кожен голова колгоспу, що був дотепер, накрадеться і втече… Лишилися голі приміщення і люди — розгублені й незахищені під протягами часу. …Розікрали. …Сорому немає, бо на сільському цвинтарі немає могил їхніх родичів. Отож немає коріння. Марія ЯКУБОВСЬКА, м. Львів z
Очевидець і · s. 13strona oryginału ↗

Ciąg dalszy z wcześniejszej strony — fragment strony

гого елітного житла, а за рахунок розвитку туристичної галузі, яка “годує” чимало країн світу. При цьому готелі, як у багатьох європейських державах, мають будуватися в нових районах і не псувати історичного середовища Києва. 5. З метою запобігання перетворення Києва в мегаполіс з усіма негативними наслідками пропонуємо розробити Урядову програму розбудови інших міст України. Ця програма включала б у себе не лише збільшення житлового будівництва в реґіонах, а й забезпечення їхніх мешканців постійною роботою. Ми дуже сподіваємося на розуміння і негайну допомогу, тим більше, що Вам, людині високої духовності, не може бути байдужим знищення такої перлини Європи, як Київ. Д. В. ЗАТОНСЬКИЙ, академік АН України; І. В. ЩЕРБАКОВ, голова КО НСКУ, професор Музичної академії, композитор; М. В. ПОПОВИЧ, академік НАН України, директор Інституту філософії НАНУ; Б. І. ОЛІЙНИК, академік, народний депутат; В. А. ЧЕПЕЛИК, голова НСХУ, народний художник України, академік; А. В. ЧЕБИКІН, президент Академії мистецтв, народний художник України, професор; Л. С. МІЛЯЄВА, академік АМУ; С. ПОДЕРВЯНСЬКИЙ, професор, народний художник України; Л. ФІНБЕРГ, директор Інституту юдаїки; К. СІГОВ, директор Центру Європейських досліджень НАУКМА — Так, Ваша Святосте, я був: у 1988 і 1990 роках. — Це Ви подарували мені славний альбом “Софія Київська”? — Так, було таке, — відповів я, здивований його пам’яттю на людські обличчя і на факти. Адже він щодня бачить сотні людей, а я подарував йому альбом півтора роки тому! Можна забути! Але Папа на забув, і продовжував: — О, як я мрію помолитися в Київській святій Софії! І в Київській лаврі. Яке там чудо звершувалося! Яка благодать! — Приїздіть, Святий Отче. Якщо не на офіційне запрошення, то Академія наук України зробить Вам приватне запрошення в Україну! Присутній при розмові кардинал Поль Пупард, голова ватиканської конґреґації з питань культури, подав мені знак, щоб я закінчував розмову, бо інші теж хочуть привітати Папу і сказати йому кілька слів. Я хотів уже відійти, але Папа міцно тримав мою руку у своїй правій руці, ще й ліву долоню поклав на неї. Тут я насмілився поставити Папі останнє запитання: — Кажуть, Святий Отче, що Ваша мати була українка… — Кажуть, кажуть, — ще ширше усміхаючись, промовив Папа, все ще тримаючи мою руку у своїх теплих долонях, які, здавалося, гріли якимось особливим теплом. Отож ми повинні про це не тільки пам’ятати, але й відкрито говорити! z Дмитро СТЕПОВИК, доктор богословських наук, професор Київської духовної академії Української Православної Церкви Київського Патріархату
Очевидець і · s. 13strona oryginału ↗

ЗБЕРЕГТИ ВСЕСВІТНЬО- ІСТОРИЧНУ ЦІННІСТЬ КИЄВА! Звернення до Президента України В. А. Ющенка

Шановний Вікторе Андрійовичу! До Вас звертаються кияни — патріоти свого міста. Просимо Вашого особистого втручання у справу злочинної та безсистемної забудови Києва. Наше місто — це не просто столиця однієї з найбільших держав Європи, це колиска слов’янської цивілізації. У 30-их роках минулого століття злітали в повітря пам’ятки архітектури світового значення, а за роки незалежності частково вже втрачено і триває знищення історичного середовища Києва, його унікальної зеленої зони. Тепер уже почалося зазіхання на Володимирську гірку, набережну і схили Дніпра, район фунікулера, район пам’ятника Маґдебурзького права, “Київську фортецю”, Китаєве й на багато інших, поки що “живих” місць. За ці роки зруйновано чимало старих будівель, які в інших країнах були б дбайливо відреставровані. Наприклад, у Парижі, Празі, Будапешті, Кракові й у багатьох інших містах Європи зберігається недоторканним історичне середовище центральних частин. Центр Будапешта, ущент зруйнований фашистами, відбудовано повністю за старими кресленнями, відтворюючи вигляд міста трьохсотрічної давнини. Натомість у нас руйнується та псується (надбудовами додаткових поверхів, зведенням споруд зі скла й бетону поруч із пам’ятками історії, архітектури та культури) те, що буремна історія спромоглася зберегти для наших нащадків. Стихійна забудова багатоповерхівками старих районів знищує історичний ландшафт і неповторне обличчя нашого стародавнього міста. Нові споруди не вписуються в стиль старої забудови, порушуючи архітектурно-гармонійну інфраструктуру мікрорайону, а також знижують стандарти життя киян через НЕЗАБУТНІ На початку квітня 2005 року християнський світ (і не лише християнський) попрощався з Папою Іваном Павлом II — Каролем Войтилою. Він був 264-им Папою на римському престолі і третім щодо тривалості свого понтифікату: з 16 жовтня 1978 до 2 квітня 2005 року, тобто 26 із половиною років. У жалобні дні упокоєння і похорону Папи багато мовилося й писалося про його безпрецедентний внесок у світові зрушення й перетворення кінця XX-початку XXI століть. Як християнин, я вірю, що Кароль Войтила, людина зовні зовсім не “суперменна”, не героїчна (я особисто зустрічався з ним п’ять разів і був вражений його простотою, скромністю), — був вoджений Святим Духом і виконав Його дуже важливе доручення на земній кулі. У потужному потоці інформації про покійного понтифіка знову зринали факти його біографії. Наш Президент Віктор Ющенко, перебуваючи в жалобні дні в Сполучених Штатах, а також після повернення на Батьківщину кілька разів згадував, що в Папи є “краплина української крові”. Я хотів би зі слів самого Івана Павла II і з інших свідчень уточнити: не “краплина”, а щонайменше 50 відсотків! Відомо, що мати Кароля Войтили Мілька (в польській транскрипції Емілія) Качоровська була чистокровною українкою з Холмщини. Українці того краю зазвичай називають себе лемками або русинами. “Кардинал Войтила, — свідчить історик Ісидор Нагаєвський, — перебуваючи в США, вступив був до Українського інституту у Гарварді (всесвітньо відомий університет біля Бостона. — Д. С.), і в прийняту Київрадою концепцію “ущільнення”, оскільки будівництво ведеться в паркових зонах, на дитячих майданчиках тощо. Будівельні фірми безкарно панують у таких природоохоронних об’єктах, як Пуща-Водиця, Конча- Заспа, Голосієве. Роздані під забудову береги Дніпра та лісові масиви навколо Києва, що знищує зелені “легені” міста й унеможливлює відпочинок киян на природі. Порушення норм стало нормою, адже при забудові Києва нехтуються численні закони України. Проблема будівництва в історичному центрі тісно пов’язана з високою ціною землі, а також самого житла в цих районах. Зрозуміло, що елітні будинки із захмарними цінами на квартири зводяться не для киян, багато з яких і досі не можуть покращити свої житлові умови через брак доступного житла. Це робиться для грошовитих не-киян, які з’їжджаються з усіх куточків України. За їхній рахунок поповнюється міський бюджет і чиїсь кишені. Але при цьому ігноруються права мешканців міста, а, найголовніше, — не враховується всесвітньо-історична цінність Києва. До того ж ні метрополітен, ні дороги, ні транспорт не розраховані на зростаючу кількість мешканців столиці й перебувають у жахливому стані. Виправляти архітектурні та будівельні помилки, які вже й так нанесли непоправної шкоди столиці, неможливо в силу самої специфіки зодчества. Отже, наші нащадки одержать у спадок спотворене обличчя стародавнього Києва. За старої влади годі було боротися з цим вандалізмом, тому ми дуже сподіваємося, що Ви, представник нової влади, збережете для наступних поколінь хоча б те, що залишилося. Пропонуємо: 1. Прийняти Закон “Про статус Києва як архітектурно-історичної пам’ятки світового значення”. 2. До розробки і вступу в дію Закону видати Президентський Указ про заборону забудови центральної та історичних частин міста: Старокиївської, Хрещатика, Печерська, Подолу, а також усіх місць, де збереглися споруди, Фото О. Цеацури що охороняються Законом як пам’ятки історії та культури. Усі будівлі в означених районах мають підлягати тільки реставрації з дотриманням відповідних норм. 3. Просимо Вас особисто зобов’язати керівництво міста неухильно дотримуватися законів, які передбачають відкрите обговорення громадськістю кожного об’єкта будівництва з урахуванням зауважень і застережень. Зведення жодної споруди в столиці не повинно розпочинатися без дозволу районної громади на забудову. (Це буде той самий громадський контроль, про який Ви говорили у своїй програмі). 4. Наповнювати міський бюджет не шляхом спорудження доро-
Очевидець і · s. 13strona oryginału ↗

Początek tekstu może być niepełny — porównaj ze stroną oryginału

УКРАЇНСЬКЕ КОРІННЯ ПАПИ ІВАНА ПАВЛА II

часі своєї доповіді сказав, що його покійна мама Емілія була русинкою, тобто українкою. І своїй мамі він завдячує знання української мови, якою виголошує свої бесіди на синодах українських владик, промови до українського народу під час відвідування українських церков” (Ісидор Нагаєвський. Історія вселенських архиєреїв. Том. 4. — Рим—Львів, 1999. — С. 167). Борис Филипчак, свояк Кароля Войтили, українець, лікар із м. Пасаїка у США: “Що стосується Папи Івана Павла II, то його матір була нашого українського роду. У тих часах, коли царський уряд нищив унію на Холмщині, родина Качоровських переселилася до Галичини, а згодом осіла в місті Краків, де дідо Качоровський заснував собі робітню (підприємство. — Д.С.) фаетонів. А Кароль Войтила (батько Папи. — Д. С.) був-таки поляком і одружився з Емілією Качоровською; був урядовцем в австрійському війську й тимчасово був відряджений до Лінцу в Австрії, де народився їхній старший син Едмунд, що ходив там до школи. Після війни всі вони переїхали до Польщі, де Кароль Войтила вступив до війська в ранзі хорунжого та був призначений до служби в містечку Вадовиці біля Кракова. І там народився їхній другий син Кароль-Йосип, майбутній Папа Іван Павло II. Його тримав до хреста мій тесть Йосип Кучмерчик, бо його жінка Ольга Качоровська була рідною сестрою матері Папи — Емілії Качоровської. Донька Кучмерчиків Софія, двоюрідна сестра Папи Івана Павла II, була моєю дружиною. Я студіював медицину в Кракові разом із братом Папи Едмундом, і він познайомив мене зі своєю сестрою Софією, з якою я одружився. У домі Качоровських розмовляли двома мовами: польською та українською. Папа в тісніших гуртах висловлювався, що “моя мама була русинкою”. А від моєї дружини я знаю, що вони були греко-католицького обряду, але згодом сполонізувалися” (Ісидор Нагаєвський. Цитований твір. — С. 166). На початку статті я згадав, що п’ять разів зустрічався і розмовляв з Папою Іваном Павлом II у Римі: 5 травня 1988 року під час міжнародного симпозіуму “Походження і розвиток візантійсько-слов’янського християнства”; 1 травня 1990 року під час міжнародного симпозіуму “Засади соціальних і культурних традицій у Східно-Центральній Європі”; 31 жовтня 1991 року під час міжнародного симпозіуму “Християнство і культура в Європі: Культурна пам’ять. Нинішня самосвідомість. Проекти”; 6 липня 1996 року двічі — вдень під час Літургії (в православному обряді) в соборі св. Петра, ввечері — на прийнятті у Ватиканському палаці. Найпам’ятнішою, з погляду теми цієї статті, була третя моя зустріч і розмова з Папою Іваном Павлом II 31 жовтня 1991 року. Коли я підійшов до Папи привітатися з ним (а це було в одному із залів палацу ім. Папи Павла VI), Святіший Отець, усміхаючись, запитав: — Чи пан професор не бував раніше в нас у Римі?
Дитяче питання · s. 14strona oryginału ↗

Aлкоголізм — це не стільки хвороба, як безвідповідальне ставлення до життя власного і близьких людей.

У дитячому відділенні лікарні частини суспільства ще побутує ставлення до таких дітей, як до злочинців. Очевидно, таким набагато легше любити все людство, ніж конкретну згорьовану дитину. Я б хотіла написати про ті сім’ї, які всиновили або взяли під опіку підранків. Але я не можу назвати їхніх прізвищ, оберігаючи таємницю усиновлення, і з міркувань етичних. Хоча вже впродовж багатьох років знаю такі родини, де некровних дітей виховують із великим педагогічним тактом, терплячи їхні успадковані вади характеру та підліткові “вибрики”. Пригадую засідання у справах неповнолітніх, де йшлося про оформлення тринадцятилітнього хлопця у колонію. Подружжя взяло його і ще одного хлопчика з дитячого будинку зовсім маленькими. Один виявив талант науковий, а інший — кримінальний. І хоча прийомні батьки мали право відмовитися від правопорушника, вони вперто не хотіли цього робити. Бо відповідали за того, кого не народили, але приручили. Більшість із нас, поклавши монетку в простягнену дитячу долоньку, заспокоює власну совість. Опинившись уперше в Прилуцькій колонії для неповнолітніх правопорушників, письменник Юрій Покальчук заспокоїтися не зміг. П’ятнадцять років тому він почав разом із колоністами випускати літературний журнал. Літератор заповажав їхню неграмотну щирість, з якою вони розповідали про пошуки себе у світі. Здебільшого, це були хлопчаки, яким не поталанило з батьками, яких не підтримали державні служби. А безкінечні притулки не виховали в них духовної опори. Вони поверталися до свого людського призначення непростою окружною дорогою. Письменник написав про це в романі “Окружна дорога”, який представив ніжинським читачам. Він сподівається, що кожен із нас покладе в чиюсь долоню копійку. А сам, тим часом, шукає роботу для шістнадцятилітнього хлопця, який чекає звільнення, турбується про подальшу долю тих, кому допоміг стати студентами... Юрій Покальчук сьогодні, як Антон Чехов сто років тому, нагадує нам про те, що поза нашим домашнім затишком існують діти, чиї сльози дорожчі, ніж усі скарби світу... Надія ОНИЩЕНКО, м. Ніжин z
Дитяче питання · s. 14strona oryginału ↗

Początek tekstu może być niepełny — porównaj ze stroną oryginału

Ні, вони — не діти війни й не жертви терористичних актів. Вони — діти безвідповідальних батьків, які, народжуючи, не думали про їхнє майбутнє. Маленькі життя вже вмістили велику трагедію: рідною домівкою для них став казенний дім, а маму замінила медпрацівниця в білому халаті.

піхам: “Він уже вміє робити “Сорока-ворона”... Діти туляться до медиків, держслужбовців, часто називають їх мамами. Людмила Миколаївна каже, як тяжко їй віддавати дітей у будинки немовлят, в інтернати. Радіє, коли її підопічних усиновлюють або ж беруть під опіку добрі люди. “А пригадуєте двох діток? — Рисляєва називає прізвище матері, позбавленої батьківських прав. — Їх усиновила дуже гарна родина з Італії”. А найбільше радує той факт, що ніхто з дітей, чиїм життям вона особисто переймалася, не повторив фатальних помилок своїх батьків. Вона безпощадна до дорослих, які не вміють бути батьками. Хіба можна вважати матір’ю жінку, яка, будучи позбавленою материнських прав стосовно шести дітей, народила сьоме. І цю крихітку вона напуває горілкою, “щоб не кричало”. Тільки 2004 року суд у Ніжині позбавив батьківських прав семеро батьків стосовно чотирнадцяти дітей. Подано ще сім таких клопотань. Я погоджуюся з Людмилою Миколаївною в тому, що алкоголізм — це не стільки хвороба, як безвідповідальне ставлення до життя власного і близьких людей. Чотирирічного Діму знайшли сонного під грушею сторонні люди. Він там ночував після того, як його побила і вигнала з дому мама-п’яниця. Доки на “матір” заводили кримінальну справу, хлопчик чистий, ситий і спокійний перебував у дитячому відділенні лікарні. Ні мама, ні її старший дорослий син не провідали дитини. Тепер його перевели до обласного дитячого притулку, який функціонує в місті з жовтня нинішнього року. Цей заклад створено в рамках виконання державної програми боротьби з дитячою бездоглядністю. У частині колишнього відомчого дитсадка, викупленого Ніжинською міськрадою, зроблено сучасний ремонт, обладнано побутові кімнати, відчувається домашній затишок. Колектив вихователів і медиків під керівництвом досвідченого соціального працівника Ірини Браженко готовий прийняти на себе біль знедолених дітей. У цю ж будівлю за стіною вже не перший рік приходять учні дитячої школи мистецтв Ніжинського училища і школи мистецтв імені Марії Заньковецької. У певної
Дитяче питання · s. 14strona oryginału ↗

Більшість із нас, поклавши монетку в простягнену дитячу долоньку, заспокоює власну совість.

ЧУЖІ ДІТИ Немовлят, залишених у Ніжинському пологовому будинку, дітей, знайдених на вулиці, передають у дитяче відділення Ніжинської центральної міської лікарні. Завідуюча Валентина Рисляєва з жалем констатує, що кількість таких “найд” в останні роки збільшується. Часом це бувають “діти любові”, а частіше — з сімей алкоголіків і наркоманів. Валентина Пилипівна вже прийняла не одну дитину з таких родин, від таких мам-зозуль. Нічиї діти перебувають тут під медичним наглядом, доки з’ясується їхня подальша доля. Вони стають державними дітьми, і ними починає опікуватися державна служба у справах неповнолітніх, яку в Ніжинському міськвиконкомі очолює Людмила Левчук. Педагог за фахом, мама дорослих дітей, вона не казенно, по-доброму переживає за життя оцих сиріт при живих батьках. Зважує всі обставини перед тим, як передати справу до суду про позбавлення батьківських прав. Хоча може бути й різкою з мамою-п’яницею, яка не пам’ятає, куди вчора поділа семимісячного сина. Ось і недавно пані Людмила з’явилася на місцевому телебаченні з маленьким хлопчиком на руках, якого знайшли у дворі. “Мамо, якщо Ви маєте особисті проблеми, зверніться до нас, — закликала вона. — Не соромтеся свого горя, соромтеся свого вчинку”. Малюка люблять лікарі, медсестри й санітарки. Спілкуються з ним, радіють його маленьким ус- АКТУАЛЬНО — Діти починають хворіти найперше від розлуки з батьками, особливо з мамою, а ще, — коли не можуть опанувати певних навичок. Треба пам’ятати, що інтелект дитини знаходиться на кінчиках її пальчиків. Ось чому вона прагне все помацати, взяти до рук, а потім і до рота потягти. Ось чому так потрібно розвивати дитину фізично. Нині вже відомо, що розум дитини та її фізичний розвиток у перші 36 місяців життя перебувають у прямо пропорційній залежності. — Тож, аби діти не хворіли… — Із самого народження мати мусить надавати великої уваги розвитку дитини — і фізичному, й емоційному, й інтелектуальному. Вже давно відійшов у небуття міф про те, що немовля необхідно міцно пеленати і тримати в стані зв’язаного “солдатика” принаймні перші місяці життя, коли дитина багато спить. Починати треба з найпростішого: з перших днів викладати маля на животик, вчити повзати, підкладаючи під зігнуті “жабкою” ніжки свої долоні. Або робити це в спеціальному похилому “жолобі”, покритому цупкою м’якою тканиною, перевертаючи його з боку на бік, уздовж власної вертикальної осі тощо. Всі вправи, які зможуть придумати дбайливі батьки для розвитку вестибулярного апарату дитини, будуть їй на користь, адже викликатимуть стійку потребу в пізнанні навколишнього середовища, світу дорослих, інтелектуальній діяльності. Запорукою здоров’я немовляти є стан його дихальної системи. Зробити його нормальним, навіть ідеальним допоможуть повзання та плавання з перших днів життя. Новонароджена дитина має вроджений інстинкт до затримки дихан-
Дитяче питання · s. 14strona oryginału ↗

НЕ ПРОТЯГ, А НАСТРІЙ В СІМ’Ї

Скільки нервів, сил, здоров’я забирають у батьків хвороби любої малечі! Скільки неприємностей приносять постійні лікарняні! І як зауважує більшість із нас, особливо часто малюки починають слабувати, коли їх віддають до дитячого садочка. Вивченням цієї проблеми зайнялися вчені, педагоги, психологи. Виявляється, не протяги, як вважають деякі батьки, зумисно влаштовані вихователями, зацікавленими, аби в групі було менше вередунів, не слабкий імунітет і не скупчення на маленькій площі великої кількості мікробів та вірусів є причиною частих дитячих хвороб. Про це — розмова із заступником директора з наукової роботи Інституту розвитку інтелекту дитини Світланою Петрівною ЧЕРЕДНИЧЕНКО. ня. Тому чим раніше ви розпочнете вчити маля плавати, тим простіше досягнете позитивного результату. Свого сина я просто поклала у воду, коли йому було менше місяця, і він поплив, гарно робить це і дотепер, уже 25 років. Робіть дітям легенький масаж, тонізуйте їхні м’язи. Активні рухи, можливість самостійно перевертатися, пересуватися, змінювати позу тіла на зручнішу роблять дітей спокійними, веселими, впевненими в собі, енергійними, здоровими. Фото Г. Оборської На власному досвіді та на досвіді виховання дітей у багатьох сім’ях, що користуються послугами Інститутської “Школи найкращої дитини” я переконалася, що здоров’я дитини, як і інші аспекти її розвитку, дуже залежать від матері, її освіченості в цій сфері, самовідданості, працьовитості. Так, працьовитості, тому що ростити дитину нелегко. Але ростити здорову дитину — то велике щастя. — Світлано Петрівно, отже, аби стати гарною матір’ю, як і гарним професіоналом у будьякій сфері, треба спочатку пройти відповідну підготовку… — Безумовно. Жінка-мати і жінка, яка хоче нею стати, має вести здоровий спосіб життя і спочатку вчитися, опановувати певними знаннями, що допоможуть їй у добрий час і в доброму здоров’ї зачати своє малятко, радісно й щасливо його виносити, викохати в собі, навчитися спілкуватися з іще ненародженим малюком, самостійно, свідомо й легко народити, з перших хвилин появи малюка на світ прикласти його до грудей, дати відчути ту життєдайну силу любові матері до щойно народженої дитини. Дитя відчує її, лежачи на тілі матері, торкаючись личком і губами грудей. У цей момент дитину і матір об’єднує ритм їхніх сердець, неповторний аромат і енергетика тіл, які тільки що були одним цілим. Очі обох запам’ятовують, фотографують обличчя одне одного, назавжди вносять ті фото у підсвідомість як найрідніше, як єдине. Розумні, люблячі матері й надалі розвиватимуть оте первинне почуття любові, захищеності, радісного здивування життям. Вони декілька разів на день пригортатимуть немовля до грудей, наспівуючи йому колискових, слухаючи разом ніжну класичну музику, розповідаючи казочки, мріючи про майбутнє, мандруючи в казковому морі любові між Матір’ю і Дитям. Такі сеанси фізіота психотерапії, за законами біоенергетики, підвищують імунітет малюка, покращують якість материнського молока, а головне — створюють нову пуповину — енергетичну, яка може стати такою міцною і надійною, що буде поєднувати матір і дитину все їхнє майбутнє життя. — Багато матерів не знають секретів материнської любові, їм нічого передати у спадок своїм дітям, які дуже скоро вилетять із батьківського гнізда, виведуть своїх пташенят і так само невміло виховуватимуть їх… — Щоб цього не трапилося, ми започаткували в Інституті “Школу найкращої дитини”. Запрошуємо молодих мам, дівчат і жінок, які ще не мають, але хотіли б народити здорових дітей, вміло й радісно їх зростити й перелити свою любов і досвід щасливого виховання в душу малюка, щоб і його майбутня доля склалася щасливо. Бо відчуття і спогади дитинства формують особистість людини і залишаються з нею на все життя. Нехай ваше життя зігрівають теплі материнські руки, повага, взаєморозуміння і потреба в тому, щоб передати ту безмежну материнську любов, яку ви відчували в дитинстві й відчуваєте зараз, у своїй дитині. Здоров’я формується в щасливому дитинстві. Більшість хвороб зумовлені психоемоційним станом. Тому сім’я має бути безпечною для здоров’я дитини. Записала Галина МОЙСЕЄВА z
Культура · s. 15strona oryginału ↗

Ciąg dalszy z wcześniejszej strony — fragment strony

шанувальники на все життя, це — його однодумці, стурбовані майбутнім людства, люди активної позиції, які намагаються — кожен на відведеному Богом місці — зробити наш світ кращим. Помаранчева революція підтвердила чимало мистецьких постулатів, утілених у картинах Володимира Новиковського. Його біль за Батьківщину — це біль трударя, який мовчки відновлює те, що намагаються знищити інші. Це — громадянська позиція художника. Але мова його картин настільки оптимістична, що флейти враз починають звучати трембітами, а далеч, яку прозирають на портретах гетьмани, — то вже наші з вами реальні перемоги, перемоги над собою. За традицією треба аналізувати композицію картин, розкрилений потужний мазок і кольорову гаму, найбільш притаманну живопису митця… А Володимир Новиковський обов’язково збиває стандартний рух, змінює усталений розклад, наче підказує: а послухай-но, глядачу, яка тиша буває, коли вночі коні пасуться, коли діти з дорослими разом чатують живу природу… Це спомин його дитинства, коли при світлі живого вогнища малював портрети знайомих і дарував тим, хто позував майбутньому митцеві. Напевне, ще й тому, що перші свої олівці й альбоми дістав він прямо з вогню на розбомбленому фашистами привокзальному складі, дитиною він не боявся опіків. Палкий вогонь таланту перевищив небезпеку воєнної пожежі. Згодом йому щастило на вчителів, потім пощастило й на шанувальників. Сьогодні в багатьох музеях і галереях світу зберігаються його графіка і живопис. А художник чатує біля мольберта у своїй майстерні, і нам не збагнути, як стрункі деревця з його етюдів раптом привносять денне сонячне світло в домівку навіть тоді, коли хурделить надворі, коли тьмяна електрика знекровлює інші картини… Ганна КОЗАЧЕНКО, член правління Українського фонду культури z має з нами, але сонячна пам’ять про них житиме в серцях народу, доки звучатимуть їхні унікальні творіння, які стали вже нашою пісенною класикою, окрасою нашої культури. Сьогодні ж авторські пісні “штампують” усі кому не ліньки. Надто несприятлива ситуація склалася в Україні з національним інформаційним простором, у тому числі й у радіоефірі, який окупували численні приватні радіостанції. Цілодобово вони засмічують ефір низькопробною пісенною російськомовною та англомовною попсою. У програмах жодного українського слова, а про українську пісню і говорити не доводиться. Для них її не існує. Антиукраїнський пісенний наркобізнес в ефірі руйнує нашу духовність. На вульгарній, аморальній попсі формуються музичні смаки нашої молоді. Ми втрачаємо майбутнє України. Дякуючи Богу, маємо ще Українське національне радіо, яке спілкується з народом українською мовою і українською піснею. З нагоди його 80-річчя великий йому уклін. Бажаємо йому успіхів і в майбутньому. Хай же по всьому світові лине наша українська пісня, наше українське слово! Слава всім, хто цьому сприяє! z Павло РУДЧЕНКО, музикознавець
Культура · s. 15strona oryginału ↗

ПАЛІТРА ЖИВОПИСАТИ — ЗБЕРІГАТИ ДЛЯ МАЙБУТНЬОГО Заслужений діяч мистецтв України Володимир НОВИКОВСЬКИЙ, художник, чиї твори експонувалися на багатьох міжнародних виставках, нині представляє нову персональну виставку в Українському фонді культури на вулиці Липській, 16.

Понад два десятиліття митець ділить свій творчий час між живописом і графікою. Утім, значна частина живописного доробку майстра, зокрема та, що представлена в залах Фонду культури, особливо дорога киянам: ідеться про краєвиди Пущі- Водиці, адже саме там розташована маленька майстерня-дача митця. У тому приміському лісі він знає на ймення всі старезні, ще не винищені дерева, радіє птахам, які повертаються туди щовесни, вітає молодий підлісок, що підказує дорогу до заповідної грибної галявинки. У цьому циклі Володимир Новиковський виступає триєдино: живописцем, природоохоронцемпатріотом і фантазером-казкарем. Але казкарство його не ілюстративне, не сюжетне. Його казка ніби відкриває прямому глядацькому погляду тонке життя приміського лісу як живої свідомої істоти. Несподівані ракурси відомих місцин поблизу кінцевих зупинок трамвая чи маршрутних таксі, палаючий червоним клен, віддзеркалений у калюжі лісової дороги, оточеної (чи ба — отороченої) стрімкими соснами, — все це пройняте живим шумовинням гілок і невибагливого птаства. І все ж художник населяє ліс добрими духами, що покликані його оберігати. Він малює дерево, яке ніби вийшло попереду інших когось зустрічати з розкритою душею. Пуща-Водиця, близька й довірлива, яка ще кілька десятиліть тому укривалася щовесни бузковим килимом першоцвітів, через яскраві живі картини Володимира Новиковського десь глибоко, на дні глядачевого серця торкає струнку докору: “Скажи: для рідної землі ти — інопланетянин?” — і миттєво руйнує споживацькі наміри любителів весняних букетів. Якщо на перший погляд живописні полотна Володимира Новиковського прості й відкриті: портрет дружини в щедротах серпневих дарунків, вітрильники на Дніпрі й на морському обширі, небеса, обов’язково високі, з вигадливим малюнком хмар чи діагона- РЕТРОСПЕКЦІЇ Кожна людина, за звичаєм, щез дитинства шанобливо та зворушено закохана в пісні, створені своїм народом. Це любов генетична, вона, як кажуть, у крові від народження, з колиски. Народна пісня завжди була й залишається найціннішим скарбом у музичній культурі українського народу. Її позачасовість, своєрідне національне забарвлення, характерна ладо-гармонійна побудова, особливо в хоровому звучанні, — наше духовне багатство, яким пишаємося і яке ревно оберігаємо. Не дивно, що українські композитори-класики: Микола Лисенко, Кирило Стеценко, Микола Леонтович, Петро Ніжинський, Олександр Кошиць, були безмірно закохані в українську народну пісню, досягаючи в її хоровій обробці справжньої геніальності. По-синівськи любив народну пісню і наш Пророк — великий поет і художник Тарас Григорович Шевченко. Щедрим історичним джерелом, в якому народжувалися і йшли в життя народні пісні, завжди було українське село. Скільки ми маємо пісень героїчних козацьких, бурлацьких, чумацьких, побутових, щемливих ліричних і веселих жартівливих із прадавніх часів. Болісно усвідомлювати, що з деградацією українського села почала зникати з лями сонячних променів, стрункі деревця на сонячній галявині ботанічного саду — або ж знаменита вже портретна галерея гетьманів, яку завершив художник до нової виставки, — то при уважному, тривкому спілкуванні все це набуває особливостей, як і при знайомстві людини з людиною. Глядач відкриває новий нюанс у самому собі, робить порух поглядом і спершу відзначає “одяг” — кольорове вирішення полотна, потім наче якусь мелодію чує, а далі вже мандрує часом разом із автором — минулими століттями чи недавніми, близькими в пам’яті, по-своєму непростими, але не позбавленими позитивних рис десятиліттями. Володимир Новиковський — людина надзвичайної доброти й порядності, він не нав’язує своєї думки, а потихеньку будить людську совість, не декларує, а запрошує порозмірковувати. Тому шанувальники його картин — це вже Неосяжна тема, скажете. І справді. Про це вічне, прекрасне мистецтво написано томи дисертаційних робіт, висловлено численні думки видатних людей. Та плин часу — надто стрімкий. Змінюються покоління, а з їхньою зміною життя вносить свої корективи й у музичне мистецтво, особливо в пісенний жанр. Сьогодні важливо розуміти, яка пісня, яка музика нас оточує, що в них впливає на нас, формує наші смаки, нашу духовність. Тема непроста. Коротко не скажеш. Вона вимагає критичного аналізу, конкретних прикладів. Поговоримо про найулюбленіший і найпопулярніший у народі жанр — пісенний.
Культура · s. 15strona oryginału ↗

Początek tekstu może być niepełny — porównaj ze stroną oryginału

ПІСНЯ, МУЗИКА І МИ

ужитку й українська народна пісня. Найпісенніший, найголосистіший український народ перестає співати. В обезлюднених селах, що залишаються тільки на карті держави, українські народні пісні вже не звучать — співати тепер там нікому. Поодинокі зразки пісенної творчості ще збереглися у фонотеці Українського національного радіо. Народна пісня стає рідкісним діамантом. Репертуар її невпинно збіднюється. Та Україна не живе без пісні. Замість народних, масово поширюються, особливо в містах, авторські пісні. Їхні творці — обдаровані українські поети й композитори, яких у минулі роки знали навіть за межами України. З якою насолодою ми при нагоді слухаємо пісні митців яскравого обдаровання старшого покоління. Серед них немало справжніх пісенних шедеврів — золотий фонд, що зберігається в скарбниці української музичної культури. Тільки мелодист, що тонко відчуває природу й ладогармонійний характер української пісні, може створити справжню пісенну перлину. Кого не зворушать такі пісні Платона Майбороди, як “Пісня про рушник”, “Ми підем, де трави похилі”, “Рідна земле моя”, до того ще й у виконанні славетної співачки Раїси Кириченко? А пісні неперевершеного мелодиста, героя України Олександра Білаша — “Два кольори”, “Осіння пісня”, “Київський вальс” чи “Над прозорою криницею”, а чарівні пісні Ігоря Поклада — “Дикі гуси”, “Скрипка грає”, “Біжить Дніпро”, “Як я люблю тебе”. А незабутній Володимир Івасюк і його “Червона рута”, “Карпати”, “Чебреці”, пісні Володимира Вірменича — “Чорнобривці”, “Де ти, де ти, любов?” або ж “Черемшина” М. Михайлюка? А славетні пісні Анатолія Пашкевича — “Мамина вишня”, “Хата моя, біла хата”, “А мати ходить на курган”, “Пісня про хліб”. А хто не знає чарівних мелодій Ігоря Шамо — “Києве мій”, “Осіннє золото”, “Три поради”, “Не шуми, калинонько”. У кого не звучить у пам’яті легендарна пісенна перлина Юлії Ротавської — “Летять, ніби чайки”? Усіх не перелічити. Згадані пісні композитори писали на тексти відомих і видатних українських поетів. Ця творчість із часом переростала в тривалу плідну співпрацю — (П. Майборода—А. Малишко, О. Білаш—Д. Павличко, І. Поклад— Ю. Рибчинський, І. Шамо, І. Пашкевич—Д. Луценко). Лише на тексти поета-пісняра Дмитра Луценка Ігор Шамо написав понад 20 пісень. Пісні цих чарівників слова і мелодії бентежать душі слухачів. Вони і сьогодні хвилюють, зворушують своєю красою. Багатьох із цих поетів і композиторів уже не-
Про-читання · s. 16strona oryginału ↗

Ciąg dalszy z wcześniejszej strony — fragment strony

ими словами Анатолій Шевченко звернувся до читачів у передмові до своєї науково-популярної і досить незвичної у нас монографії “Христос”. Відомо, що і в західному світі ґрунтовної духовної літератури не так уже й багато, а в Україні й поготів, — дався взнаки атеїстичний радянський режим, наслідки якого повністю не здолані й донині. Тому-то духовні теми, та ще й у доробку світських авторів, — рідкість. Хто ж він, той, що наважився створити таке видання? Природно, взявши до рук книгу, передовсім, цікавимося постаттю автора: чи варто йому довіряти й витрачати час на читання? Виявилося, варто. Автор — поважний і його набутки вагомі: він водночас доктор богослов’я і доктор технічних наук, професор, ректор Київського науково-навчального комплексу “Інтелект”, заслужений діяч науки і техніки. Крім того, віддає себе й політично-громадській роботі — є головою Всеукраїнської партії духовності й патріотизму та Гетьманом Українського реєстрового козацтва. Анатолій Шевченко вже опублікував монографію “Християнство — історична закономірність” і навчальний посібник “Основи християнства: шлях до істини”, перекладений не тільки російською мовою, а й англійською і перевиданий у США. Наприкінці 2004 року у видавництві “Наука і освіта” побачила світ книга “Христос”, відрадно, — українською мовою. Вона прекрасно ілюстрована репродукціями художніх шедеврів всесвітніх геніїв, серед них — Леонардо да Вінчі, Пітер Рубенс, Рембрандт ван Рей, Річчі Себастьяно, Ель Греко… Малюнки, таблиці і схеми, математичні формули й порівняння, цитати з творів святих отців і, звичайно, з Біблії допомагають розкривати зміст монографії. Призначена вона для студентів гуманітарних факультетів навчальних закладів і старшокласни- НОВИНКА Віктор Палинський. Єлена й антиквар: проза. — Львів: Сполом, 2005. — 238 с. В’язка стилістика, густе й водночас прозоре письмо — скидається на те, що автор мне слово, як глину, і вичакловує з неї нові мовностилістичні фігури та фантазійноправдоподібні образи, витворяючи щось таке вікторопалинське, начеб випалене в робітні майстровитого професіонала. На перший погляд, усе є імітаційно-штучною, робленою зумисністю, але чарівним чином ніби манірна манера втягує читача у круговерть закрученої фабули, навіть не приховуючи умовності цього процесу, як і всіх подій та учасників вифантазуваного дійства. Автор відверто акцентує: так, це — література, і читач переживає якісь такі ірреальні речі, нарочито обставлені антуражем магічної реальності, свідомо інспірованої іншості та інакшості. Герой втікає від самого себе — заскорузлого, прагматичного, збайдужілого — у країну фантазій, снів, марень… Здається, це принциповий момент — Палинський завзявся витягнути вас із сірої буденщини у чарівний світ алюзій підсвідомого й позасвідомого. Отож перед нами книжечка магічної прози Віктора Палинського “Єлена й антиквар”, яка щойно побачила світ. Автор не означує жанків, молоді й старших людей, для всіх, хто вірує або прагне до віри у Всевишнього. Хто шукає шляху до Нього і хоче пізнати себе. І осмислити: для чого кожний із нас народився та яку місію повинен виконати за життя на Землі. Хоча це й наукове дослідження, з безліччю аргументів, доказів, але написане дохідливо, доступно — все геніальне, як мовиться, просте. Вдаючись до логіки і філософських ДУХОВНІСТЬ Рай порожній і чекає на гідних людей, щоб дарувати їм вічне щастя. Назад у майбутнє, в час райського життя Адама і Єви до гріхопадіння, можна прийти через молитву і покаяння, праведні вчинки й думки. Протягом усієї розповіді, буквально на кожній сторінці книги, професор звертає увагу сучасного інтелектуального Послідовність книг у Святому Письмі, наголошує А. Шевченко, — тотожна послідовності хімічних елементів у Періодичній таблиці Дмитра Менделєєва, де є вільні місця. З другим приходом Христа Бог передасть нам нові книги і відкриє нові знання.
Про-читання · s. 16strona oryginału ↗

Początek tekstu może być niepełny — porównaj ze stroną oryginału

ДЛЯ ЧОГО У СВІТІ ЖИВЕМО?

жого прийшли життя, шлях, істина, любов, розум, — підкреслює автор. А виконавцями в розбудові Космосу стали Ангели, які створені раніше від людей, можуть матеріалізуватися, мають душу, інтелект і складають цілу Ієрархію. Мільярди років еволюціонує матерія, щоб досягти кінцевої мети — створення людини, спочатку господаря Землі, затим — Сонячної системи, нарешті, — Всесвіту. Закони Не- “Автор має надію, що ця книга допоможе хоча б одній людині знайти свій шлях до Бога, бо тоді можна вважати, що праця над книгою, як і все життя автора, не були марними”. Фотографія з Плащаниці z Ліна МАЙБА, заслужений журналіст України, мистецтвознавець Засновник: Всеукраїнське товариство “Просвіта” імені Тараса Шевченка Реєстраційне свідоцтво КВ № 4066 від 02.03.2000 р. Ш е ф – р е д а к т о р Павло МОВЧАН Го л о в н и й р е д а к т о р Любов ГОЛОТА Р е д к о л е г і я Любов ГОЛОТА Ярема ГОЯН Павло МОВЧАН Анатолій ПОГРІБНИЙ Олександр ПОНОМАРІВ Іван ЮЩУК Перший заступник головного редактора, відділ соціальної тематики Євген ҐОЛИБАРД 279-49-47 (тел/факс) Заступник головного редактора, відділ політики Олександр СОЛОНЕЦЬ 279-49-47 Заступник головного редактора з виробничих питань Наталія СКРИННИК 278-01-30 (тел/факс) Відповідальний секретар Ірина ШЕВЧУК 278-63-69 Літературний редактор Олександра ТКАЧ 270-55-57 Відділ культури Катерина ТАРЧЕВСЬКА 270-55-57 Відділ літератури Марія КРИШТОПА 270-55-57 Відділ коректури Тетяна МИХАЙЛЕНКО Ірина СТЕЛЬМАХ 278-63-69 Комп’ютерна верстка Ірина ШЕВЧУК Оксана ПЕТРИЧЕНКО 278-63-69. А д р е с а р е д а к ц і ї : вул. Хрещатик, 10-Б, м. Київ, 01001 E-mail: slovo_prosvity@ukr.net http:// slovo.prosvita.com.ua І н д е к с г а з е т и “Слово Просвіти” — 30617 Видрукувано з готових фотоформ на комбінаті “Преса України” у середу. Зам № 3301218 Загальний наклад — 34800 Листування з читачами — тільки на сторінках газети. Відповідальність за достовірність інформації несуть автори. Редакція залишає за собою право редагування та скорочення текстів. При використанні наших публікацій посилання на “Слово Просвіти” обов’язкове. Передплатна ціна, враховуючи поштові послуги: на місяць — 3,29 грн. на 3 місяці — 9,59 грн. на півроку — 19,18 грн. читача на істинність і красу Біблійного слова та наводить приклади з нашого буття, що підтверджують історичні події, викладені у Книзі Книг. У монографії висловлена стривоженість тим, що ми тепер так мало дбаємо про духовність. І зроблено справедливий висновок: “Якщо в розвитку цивілізації духовне зростання людини не випереджає розвитку економіки і політики, — цивілізація прямує до загибелі”. Справді, згадаймо, що саме через надмірну пристрасть до тілесних насолод і благ зникли з обличчя Землі цілі народи — майя, інки, ацтеки, стародавні Єгипет, Греція, Римська імперія. Впав і Радянський Союз, наскрізь просякнутий тоталітарно-атеїстичною ідеологією. Однак автор переконливо підсумовує: “Бог — об’єктивна реальність, існує незалежно від нашої віри, знань, свідомості. Творець матерії, та життя пізнається свідомістю через органи чуття, віру, любов, інтелект. І обнадійливим стає те, що все більше людей переконується втому, що Він є і завжди буде. Хоча Образ Всевишнього кожен із нас розуміє по-своєму, залежно від ступеня свого розвитку. …Дух Помаранчевої революції, феноменального явища в історії, вселив у нас віру: людська цивілізація не загине і зовсім скоро, у нашому III тисячолітті, прийде вдруге Христос і переведе очищених від гріхів на вищий рівень еволюції — у Божественний Райський Сад. узагальнень, автор розглядає Біблію як правдиву Богонатхненну книгу, втаємничена інформація якої з досягненнями сучасної науки все більше розшифровується. Але саме для тих, хто її читає з вірою і відкритим серцем. Послідовність книг у Святому Письмі, наголошує А. Шевченко, — тотожна послідовності хімічних елементів у Періодичній таблиці Дмитра Менделєєва, де є вільні місця. З другим приходом Христа Бог передасть нам нові книги і відкриє нові знання. І бес мають запанувати й на Землі. Але Ангел Світла став дияволом, — еволюція людства пішла шляхом зради Богові. Однак Той не знищив свого творіння, а велику місію нашого спасіння й повернення до духовності поклав на Христа, який власною кров’ю заплатив за людські гріхи. Отож сенс розумного життя людини — це постійний рух до Бога, пізнання Його. Та до Нього можна прийти тільки через Христа, і це автор науково доводить. Щоб самовіддано служити добру, правді, любові, треба ступити на вузький і тернистий шлях, як в Ісуса. Іншого — немає. Вчений докладно розглядає Біблійний сюжет: життя Сина Божого, Його боротьбу із сатаною, смерть і воскресіння. Аналізуючи книги Старого й Нового Заповітів, він приходить до висновку, що нині з наукової точки зору в монографії розглядається створення Всесвіту — початкового Простору, Часу, із Небуття Буття, — що не суперечить постулатам Біблії, а підтверджує їх. Багато уваги приділено тому, як виникла матерія. Для взаємодії з нею Богові-Духу необхідно було народити Посередника, Архітектора Всесвіту, Конструктора життя — Ісуса Христа, котрий одночасно може мати два стани: духовний і матеріальний. Через Сина Бо-
Про-читання · s. 16strona oryginału ↗

Początek tekstu może być niepełny — porównaj ze stroną oryginału

МАГІЧНА ПРОЗА ВІКТОРА ПАЛИНСЬКОГО

рової приналежності цих динамічних оповідок, головним героєм яких є не тільки й не так конкретні персонажі, а таки друге чи десяте авторське “Я”, бо його найбільше у зграбних аж до ощадної відшліфованості дванадцяти міні-новелах. Спершу я зловив себе на думці, що достатньо було б у символічному плані, якби їх було 13, бо книжчина переповнена начеб “нечистими” сюжетами й особами з демонологічними прикметами, але, здається, автор зробив ще достатніше, залишивши понадкруглу цифру для читацьких рефлексій та алюзій, і в цей спосіб посилив загадковість — вочевидь не від перестраху переперчити, а таки задля повноти і сповнення очудненої дійсності в казково-фантастичних зрізах нашої уяви. Кожний письменник, навіть якби не хотів, заново обживає і творить своє мовне середовище, свій варіант вимовності в певному національному контексті. Скільки б не мандрував, уявно й наяву, — Віктор Палинський вигранює слово на межі передмість-середмість; його світи концентричні, а вже від них колами йде відлуння його специфічних на всі боки вібрацій і аберацій. Я це до того, що видимість лінійності — новеля за новелькою — насправді вибудовує враження замкнутих світів, яких безліч у глибинах непізнаного. Ще однією ознакою прозофантазійних спроб Віктора Палинського є їхня пригодницька закодованість і свідома гостросюжетна закроєність, — автор тримає віжки уяви, вправно дозує художні складники оповідок, орієнтуючись на кращі взірці цього жанру в європейській літературі. Спрямовуючи свого читача на пригоду, письменник компенсує собі та іншим її переживання бодай у віртуальному варіанті, справджуючи якісь важливі функції красного письменства у людському суспільстві. Ніщо прожите чи пережите не випадає з колії долі. Певним чином мистецтвознавчі та народознавчі студії, праця в музеї народної архітектури й побуту наклали свій відбиток на творчий досвід Віктора Палинського, однак головні “події” відбуваються у ньому самому, в уявних сновидіннях його внутрішнього світу. На щастя автора, його парапсихологічна практика залишилася у межах письменницького прийому і не справляє враження практикуючої одержимості. Якщо це не так, хай мені Бог простить за цей відгук. Намагаючись уявити собі оповідача, вифантазовую щось середнє між Мюнхаузеном та комісаром Мегре… Його вибагливе квацяння пензлем уяви й самовдоволене дбання про свій комфорт чи то пак самозахист витворюють цілі світи заспокійливих ситуацій. Як справжній мистецький гурман, ліпить Палинський свою естетику-стилістику, і хоча деякі словоформи видаються надто покрученими, а все ж у цій катавасії вимальовуються химерно-казкові картинки зміненої свідомості. Якщо оповідання Палинського спершу вам видадуться силоміць склепаними, не переймайтеся надто, а спробуйте звикнути до його манери — й далі вже проковтнете наживку зі смаком одурілої риби над сріблом вечірнього плеса в задзеркаллі можливого. z Богдан ЧЕПУРКО Спрямовуючи свого читача на пригоду, письменник компенсує собі та іншим її переживання бодай у віртуальному варіанті, справджуючи якісь важливі функції красного письменства у людському суспільстві.
Емблема «Просвіта»Prosvitianyn