Емблема «Просвіта»Prosvita.DigitalWiedza · Ludzie · Przyszłość
← Archiwum «Slovo Prosvity»

Слово Просвіти, №47 за 2020 рік

16 s. · 34 wpisów · PDF w Wikimedia Commons ↗ · CC BY 4.0

Tekst wyodrębniono z PDF i automatycznie podzielono na materiały. Granice części materiałów nie zostały sprawdzone redakcyjnie: jeden wpis może zawierać kilka materiałów, tylko część jednego lub blok serwisowy (np. ogłoszenie o prenumeracie). Źródłem pierwotnym jest strona gazety w PDF.

Без мови немає нації! · s. 1strona oryginału ↗

ВСЕУКРАЇНСЬКИЙ КУЛЬТУРОЛОГІЧНИЙ ТИЖНЕВИК 47 (1099), 19—25 листопада 2020 У Дніпрі перевидали унікальну книгу Дмитра Яворницького 1910 року ОЛЕСЬ ВОЛЯ

Дарина СУХОНІС-ТАБАЦЬКА, газета “Місто”, м. Дніпро – Хоча знаковість постаті Д. І. Яворницького для України та нашого регіону відома, перевидання праць видатного українського історика, археолога, фольклориста, етнографа, лексикографа, краєзнавця, письменника, дійсного члена НТШ (1914) і академіка АН УРСР (1929), дослідника історії Запорозької Січі, фундатора Катеринославського музею (зараз – Дніпровський національний історичний музей ім. Д.І. Яворницького (далі – ДНІМ) відбуваються вкрай рідко. Деякі його роботи понад століття залишаються не перевиданими. Скажімо, поетична спадщина Д. І. Яворницького маловідома широкому загалу через те, що єдина поетична збірка вченого не перевидавалась з 1910 року. Перевидання, що презентується, здійснене вперше за 110 років після першої публікації, покликане, насамперед, прагненням повернути цю частину творчої спадщини вченого читачеві. Збірка є репринтом, що відтворює Катеринославське видання 1910 року без змін авторського тексту та зі збереженням правопису, доповнене віршами, написаними після 1910 року, а також науково-популярними передмовами та біографічним покажчиком, оскільки значна частина віршів є посвятами, — зазначає завідувачка Меморіального будинку-музею Д.І. Яворницького (відділ ДНІМ) Яна Тимошенко, яка є упорядником видання. За словами упорядників книги, наразі в Україні дуже трагічне становище в культурній сфері, якщо такі неймовірні літературні скарби залишаються на полицях музеїв та не знаходять державної підтримки у перевиданні. Про це вони говорили на презентації, яка відбулася 4 листопада 2020 року в місті Дніпрі. Книга вийшла лімітованим нумерованим накладом у видавництві “Герда” (художній редактор Михайло Кислов).
Без мови немає нації! · s. 1strona oryginału ↗

ВАСИЛЬ СЕМЕНЮК

У Дніпрі за рахунок меценатських коштів здійснили перевидання унікальної збірки поезій Дмитра Яворницького “Вечірні зорі”, приуроченої до 165-річчя видатного вченого. Всі особливості оригіналу збережено методами сучасних друкованих технологій, обкладинка отримала нове вишукане оформлення. Цікаво, що на одній з перших сторінок книги портрет Яворницького – у першому виданні він поданий таким чином, що його можна взяти й оформити в рамку. В ті часи це була популярна практика – прикрашати домівку фотографіями відомих людей. Так само зробили і в сучасній версії книги. Нинішнє перевидання ініційоване небайдужим колом шанувальників вченогоподвижника Дмитра Івановича Яворницького, об`єднаних “Краєзнавчо-культурним товариством “Д.І.Я.”. Місією спільноти є сприяння комплексному науковому вивченню та популяризації історії та культури України в цілому, та, зокрема, науково-культурної спадщини відомого історика Дмитра Івановича Яворницького. Яна Тимошенко наголошує, що видання 2020 року містить 60 віршів: – Це не лише вірші зі збірки 1910 року, але й рукописи. Фактично, представлена уся літературна спадщина ювіляра. Першу збірку видали до 55-річчя Д. Яворницького, а наша виходить до 165-ї річниці. Частина книг піде до бібліотек міста. Сучасну версію книги підготували відомі фахівці-яворницькознавці: Яна Тимошенко — завідувачка Меморіального будинку-музею Д.І. Яворницького (відділ ДНІМ), Голова ГО “Краєзнавчо-культурне товариство “Д.І.Я.”, Наталія Василенко – літературознавець, старший науковий співробітник ДНІМ та Анатолій Поповський – мовознавець, доктор філологічних наук, професор. Книга перевидана за меценатської підтримки Юрія Якуби – громадського діяча, засновника “Руху за Народний Гетьманат”, співзасновника ГО “Краєзнавчо-культурне товариство “Д.І.Я.”. Версія видання 1910 року коштувала усього 50 копійок. Науковці зазначають, що вона була видана “для своїх” і мала м’яку палітурку, адже у заможних родинах було прийнято оформлювати усю бібліотеку в одному стилі та замовляти обкладинки окремо. — Всі кошти від поширення книги будуть реінвестовані у перевидання інших праць Дмитра Яворницького, орієнованих на широкий загал. Тобто книгу не можна купити, але можна пожертвувати певну суму на власний розсуд, аби підтримати наші наступні проєкти. Усього книга вийшла накладом 100 штук. Але значення її — безцінне!, — підкреслив Юрій Якуба. Також організатори таким чином прагнуть сприяти популяризації в суспільстві культури меценатства. АНАТОЛІЙ ПАЛАМАРЕНКО­
Без мови немає нації! · s. 1strona oryginału ↗

Początek tekstu może być niepełny — porównaj ze stroną oryginału

«Трипільська усмішка»: українські корені віком 6000 років

одного року. Сподіваємось, нам вдасться забезпечити можливість експонування цього фантастичного артефакту не лише в Києві. Леся ВОРОНЮК, кураторка виставки Друзі, а з якого періоду кожен з вас веде А чи знаєте ви, що щонайменше 6000 верхові будинки, глибоку духовно-релігійну культуру. Сьогодні, в стані гібридної війни, коли ворог щодня зазіхає на нашу свідомість і нав’язує пропагандистські трактування історії, намагається зробити абсолютно мілким наше самосприйняття як народу, ми маємо ще наполегливіше вивчати свою історію заради нашого ж майбутнього. А особливо — якщо ця історія може так надихати. Фото Георгія Лук’янчука Так надихати, як “Трипільска Усмішка” ньої тяглості української історії та культури. “Трипільська Усмішка” — найдавніша усмішка у світі. За оцінкою доктора історичних наук Михайла Відейка, вік “Трипільської Усмішки” — 4100 — 4000 років до н. е. Експонат є конічною мискою з двостороннім розписом темно-коричневою фарбою по світло-коричневому ангобу. За різними версіями, в формі усмішки зображено різні місячні фази або бики. Народний музей України передав “Трипільську Усмішку” в Музей Становлення української нації на експонування протягом Напередодні ГС “Народний Музей Одне із завдань ГС “Народний Музей Надмета Громадської Спілки “Народ­ — унікальний артефакт, назва якого прямо пов’язана із зображенням на ньому — візульно 4 овали схожі на обличчя з усмішкою. Переконана, такий життєствердний символ є актуальним і потрібним сучасним українцям у контексті антиукраїнської цивілізаційної війни, завдання котрої — не лише захоплення територій, а й знищення української ідентичності, кількатисячолітвідлік української історії? Як часто ви чуєте, що Україна — це з 1991 року, чи Україна — з часів козаччини або Київської Русі? України” було передано частину трипільської колекції “Колиска цивілізації” в Музей Вікентія Хвойки, що знаходиться в селі Халеп’я Київської області. років тому тут, на території сучасної України, жили трипільці — високорозвинена цивілізація (давніша, ніж єгипетська та грецька), яка мала міста-мегаполіси, двопо­ України” — бути майданчиком для взаємодії приватних колекціонерів із публічними державними та громадськими просторами задля презентації експонатів, що є історично, мистецьки та суспільно важливими. Також НМУ прагне привернути увагу до необхідності оновлення законодавства в галузях музейної справи, археології, колекціонування задля створення синергетичної законодавчої площини, яка сприятиме не лише збереженню та захисту, а й публічному широкому демонструванню найвизначніших надбань нашої культурної спадщини. До слова: нещодавно НМУ передав в музей Вікентія Хвойки в селі Халеп’я Київської області 11 артефактів і планує передати ще. ний Музей України” — через дослідження та публічну презентацію фундаментальних надбань української культури формувати актуальні, відповідні до історичного минулого цінності та ідейно-ментальні пріоритети сучасних українців.
Без мови немає нації! · s. 1strona oryginału ↗

Początek tekstu może być niepełny — porównaj ze stroną oryginału

Звернення

до наших читачів, передплатників, просвітян Друзі! Тижневик “Слово Просвіти” — один із небагатьох нині існуючих островів незалежного українського ­слова в інформаційному морі — за ­певного “сприяння” нашої влади ­опинився на межі припинення свого ­існування. І тільки ми самі — ті, хто любить, ­шанує і цінує українське правдиве і об’єктивне слово, можемо ­допомогти тижневику. Будь-яка фінансова ­підтримка видання — це вагомий внесок в українську справу. Тож подаємо Вам наші банківські реквізити: АТ “Альфа-Банк”, р/р UA 30 300346 0000026002016994001; ­отримувач: ГО “Всеукраїнське товариство “Просвіта” ім. Тараса Шевченка; код ЄДРПОУ/ ІНН: 00031756. Призначення платежу ­заповнюється платником так, щоб надати повну інформацію про платіж. Минулого тижня на наше прохання про допомогу для газети “Слово Просвіти” відгукнулися: 1. Філь Павло Іванович – 300 грн. 2. Близнюк Олекса – 500 грн. 3. Бурштинська – 1000 грн.
“Замовчувати посилення російської · ворожої активності, ігнорувати реальні смерті · воїнів неможливо”. Слава Героям! · s. 2strona oryginału ↗

Пам’яті Героїв російсько-української війни

У Димитрівську поминальну суботу, 7 листопада в Панахиду відправив Архієпископ Полтавський і Кременчуцький Федір разом із духовенством єпархії. Очільник Полтавської єпархії ПЦУ під час літії пом’янув імена кожного з ВІСЬМОХ вбитих московськими окупантами та проросійськими сепаратистами воїнів російсько-української війни. Долучилися курсанти Полтавського військового коледжу сержантського складу військового інституту телекомунікацій та інформатизації імені Героїв Крут, віряни й капелани ПЦУ, співробітники Полтавського обласного відділу Міністерства у справах ветеранів України. Протягом поминальної служби курсанти та прихожани храму тримали у руках портрети 8-ми загиблих у вересні й жовтні Героїв. “Просимо в молитві до Бога, щоби дарував їм вічне блаженне життя. Церква постійно молиться за них – захисників України, які відійшли до вічності”, – сказав архієпископ Полтавський і Кременчуцький Федір. “Нині у ЗМІ нерідко надибуємо маніпуляцію, що начебто на російсько-українському фронті з липня тримається “режим тиші”. Але насправді факти свідчать про протилежне. Командування Операції Об’єднаних сил офіційно зафіксувало у вересні 60 обстрілів українських позицій й десять поранень захисників України, загинули п’ятеро. У жовтні не було ЖОД­ НОГО ДНЯ без обстрілів (офіційно зафіксовано 97), четверо наших воїни зазнали поранень та бойових травмувань, а троє військовослужбовців загинули. Замовчувати посилення російської ворожої активності, ігнорувати реальні смерті воїнів неможливо. Збережімо про загиблих Героїв російсько-української війни, що триває, світлу пам’ять”, – звернувся до присутніх регіональний представник УІНП в Полтавській області Олег Пустовгар. Він розповів про загиблих Героїв: Віталій Грицишин народився 21 липня 1982 року в Павлограді на Дніпропетровщині. У 2015 році був призваний за мобілізацією, а коли наступного року вже мав демобілізуватися, то підписав контракт і залишився служити у війську. Старший солдат, військовослужбовець 46-го окремого штурмового батальйону “Донбас” 54-ї окремої механізованої бригади ЗСУ. На бронежилеті, який Віталій одягав на бойові чергування, було великими літерами написано “Назар”. Так звали сина, якого воїн дуже любив. 5 вересня під час гасіння пожежі поблизу селища Верхньоторецьке Ясинуватського району двоє – старший солдат Грицишин та старший сержант Володимир Хоменко – виявилися відрізаними полум’ям від решти особового складу. Наступного дня командування ОТУ “Схід” повідомило, що, обходячи осередок вогню в “сірій зоні”, вони підірвалися на невідомому вибуховому пристрої на мінному полі противника. Поховали 38-річного воїна в Павлограді. Залишилися батьки, брат, дружина і син. Володимир Хоменко – 35-річний старший сержант, командир кулеметного взводу 46 ошб “Донбас” 54 омбр, пішов на війну у 2015-му. Він воював за рідну землю, адже народився 18 серпня 1985 року в Добропіллі на Донеччині, де прожив усе життя. Працював на шахті. І категорично не сприймав “новоросійські” ідеї, нав’язувані українському сходу з-за російського кордону. Адже завжди любив і переживав за Україну. Особливо боліла Володі зрада багатьох земляків, які, як казав, стали “сепаратюгами”. Натомість родина його погляди повністю поділяла й підтримувала, “благословивши” Володимира на підписання контракту із ЗСУ. Володимир загинув 5 вересня разом із побратимом по батальйону “Донбас” Віталієм Грицишиним, під час так званого “всеохопного режиму тиші”. Ворожим мінам поняття “тиші” не відоме. Поховали Володимира Хоменка в рідному Добропіллі. Залишилися батько та дві сестри. Тарас Кубійович. Про “тишу” й “мир”, якими так дехто вихваляється, не чули не лише російські міни, а й ворожі російські стрільці. Один із них 6 вересня поблизу Кримського на Луганщині прицільним пострілом у скроню застрелив українського воїна Тараса Кубійовича, який трохи більш ніж півтора місяця не дожив до свого 50-річчя. Народився 24 жовтня 1970 року в селі Вільхівці Городенківського району Івано-Франківської області. Односельці розповідають, що він добре вчився у школі, багато читав, захоплювався спортом. І з юних років цікавився історією українського визвольного руху. Закінчивши школу, він відслужив в армії, одружився, почав займатися підприємництвом. А коли почалася війна, всерйоз замислився над тим, щоб піти добровольцем захищати територіальну цілісність України. Добре обміркувавши, втілив цей намір у життя. Вперше Тарас опинився на передовій у вересні 2015 року. Воював, був поранений, але після лікування повернувся на військову службу – цього разу вже за контрактом. Після його закінчення у 2018 році поїхав додому до сім’ї. Але війна тривала, і в травні 2020-го чоловік знову пішов у військо як контрактник. Поховали Кубійовича в рідному селі Вільхівці. Залишилися мати, брат, сестра, дружина та дочка. Руслану Волкову, морпіхові, було всього лише 20. Він народився 4 січня 2000 року в місті Ананьїв Одеської області. Сусіди згадують його як “привітного, світлого й чемного хлопчину, який завжди вітався”. Як пишуть у соцмережах товариші по службі, “строчку” Руслан відслужив у прикордонних військах. А потім підписав контракт і пішов на передову. 6 вересня 2020 року матрос, вогнеметник вогнеметного взводу роти радіаційного, хімічного, біологічного захисту 35-ї окремої бригади морської піхоти ім. контрадмірала Михайла Остроградського Руслан Волков разом із побратимом їхав гасити лісову пожежу в зоні проведення ООС – поблизу селища Новгородське на Донеччині. Проте авторозливна станція АРС-14 (більш відома як машина- “поливалка”), в якій бійці прямували до осередків полум’я, підірвалася на вибуховому пристрої. Обоє військових були госпіталізовані з численними травмами й опіками. Попри всі реанімаційні заходи й зусилля, Руслана, який отримав опіки майже 90% поверхні тіла, медикам врятувати не вдалося. Наступного дня він помер у лікарні Торецька. Поховали морпіха на кладовищі ім. Шостої сотні в Ананьєві. Залишилися батьки. Костянтин Оверко, старший матрос, військовослужбовець 503- го батальйону морської піхоти, боровся за життя більше трьох місяців. Він завжди був сильним і наполегливим, тож до останнього сподівався перемогти в цій боротьбі. Проте ворожа куля виявилася сильнішою. Костянтин народився 3 серпня 1982 року в Запоріжжі. Отримав середню освіту, одружився. Народилася донечка, яку чоловік любив понад усе. Мабуть, і на війну пішов заради неї – щоб забезпечити своїй дитині мирне майбутнє…Службу за контрактом у морській піхоті проходив з 30 жовтня 2017 року. Хоча виношував цей план іще раніше – щонайменше з 2015-го. З якихось причин реалізувати його одразу не вдалося, проте коли Костя нарешті потрапив у дружну сім’ю морпіхів, то одразу дав зрозуміти: до перемоги з війська звільнятися не збирається. 20 червня поблизу Південного під Горлівкою російський ворожий снайпер поцілив Костянтинові в живіт. Поранення виявилося важким, і що найгірше – ускладнилося жовчним перитонітом, який дуже складно лікувати. Щоб збільшити шанси на порятунок, спеціальним медбортом бійця доправили до Головного клінічного військового госпіталю в Києві. Загалом Костянтин переніс понад 30 операцій. Незадовго до смерті Костянтина Оверка перевели в Національний інститут хірургії та трансплантології імені Шалімова. 23 вересня його вкотре поклали на операційний стіл. Найкращі хірурги оперували Костянтина з 9:30 ранку до 17:00… А близько 3-ї години ночі 24 вересня багатостраждальне серце воїна зупинилося. Поховали Костянтина Оверка в Запоріжжі. Залишилися мати, молодший брат, дружина і донька. Олександр Фарина, 26-річний боєць 128-ї окремої гірсько-штурмової бригади боровся з наслідками тяжкого поранення майже пів року. Численні поранення в область живота і ніг солдат отримав 20 квітня, і відтоді переніс понад 20 операційних втручань. Народився 20 травня 1994 року в районі Ярмолинців на Хмельниччині, мешкав у Хмельницькому. Сусіди та знайомі розповідають про нього як дуже порядну й чесну, надзвичайно цілеспрямовану людину. Служив у 8-му окремому полку спецпризначення. Після демобілізації Олександр повернувся додому і вступив у громадське формування “Подільська Січ”, щоб охороняти порядок у Хмельницькому. Проте війна тривала, і Фарина не зміг довго лишатися осторонь. Тож підписавши контракт із ЗСУ, Олександр знову пішов на передову – на цей раз зі 128-ю бригадою. Поранення отримав незадовго до завершення контракту. 26-річчя зустрів на лікарняному ліжку, мужньо зносив усі операції й процедури, проте смерть виявилася сильнішою. Олександра не стало 11 жовтня. Поховали воїна на Алеї Слави цвинтаря в Раковому під Хмельницьким. Залишився батько. Михайло Старостін “Тихий” народився 14 червня 1990 року в селі Новорайськ Бериславського району Херсонської області. Його вчителька Ірина Регеда, розповідає, що Михайлик мріяв стати військовим ще зі школи. Свою мрію здійснив: став морським піхотинцем, пройшовши кар’єрні сходинки від матроса-навідника оператора БМП-2 до головного сержанта взводу. Із 2010 року Старостін служив у Криму. І коли почалася російська окупація, не зрадив присягу. “Позивний у нього був Тихий. Бо Михайло ніколи ні на кого не кричав. На рейсі могло бути важко, тоді він міг спокійно з посмішкою сказати, що треба зробити”, – розповідає Дмитро Глова, який виходив із Криму разом зі Старостіним. Вийшовши з окупованого півострова, херсонець фактично одразу потрапив на передову російськоукраїнської війни – Донеччину. Старший сержант 36-ї окремої бригади морської піхоти ім. контрадмірала Михайла Білинського Михайло Старостін загинув 30 жовтня неподалік селища Водяне Волноваського району Донецької області. Під час того самого так званого “всеохопного режиму тиші” російська диверсійна снайперська група підступно підкралася до українських позицій і впритул розстріляла Тихого. Ще одного бійця тоді було поранено. Поховали Михайла Старостіна в рідному Новорайську. Залишилися мати, дружина і троє сестер. Володимир Бондарюк, сержант, військовослужбовець 36-ї окремої бригади морської піхоти ім. контрадмірала Михайла Білинського, народився 1993 року в селі Кам’яний Міст Первомайського району Миколаївської області. Після навчального центру потрапив служити в Крим, кулеметником у гірсько-піхотний батальйон. І, як і полеглий разом із ним Михайло Старостін, не зрадив присязі, після окупації вийшовши на материкову Україну. У своєму останньому в житті інтерв’ю він зізнавався, що й досі мріє очистити півострів від окупантів і піти у гори разом із сім’єю. “Росіяни боялись, що хтось із нас не стримається і відкриє вогонь на ураження. Цей страх читали в їхніх очах, попри всю браваду. Наш батальйон саме повернувся з навчання. Рівень підготовки особового складу, злагодженість підрозділів, бойовий дух – все було на висоті. Але, можливо, забагато було військової бюрократії, не вистачало ініціативи й рішучості. До того ж велика кількість зрадників у вищих ешелонах командування. Поки наш батальйон тримав оборону, деякі представники вищого командування цілували триколор, стояли в черзі за москальською формою і водили кацапів у баню. Тьфу, гидота…” – пригадував Володя події весни 2014-го. Після виходу з Криму їхній батальйон переформували й відправили воювати на Приазов’я. Так склалося, що всі його ротації на передову були саме на цей напрямок… Володимир Бондарюк загинув від ворожої кулі 30 жовтня поблизу Водяного Волноваського району Донецької області. Поховали морпіха у Кам’яному Мості. Залишилися батьки, брат, дружина і донька”. Північно-східний міжрегіональний відділ УІНП Полтавському кафедральному Свято-Успенському соборі Православної церкви України (ПЦУ) панахидою вшанували полеглих внаслідок агресії Російської Федерації на сході України. Полтавці пом’янули воїнів, які загинули у вересні й жовтні цього року.
На часі · “Закликали всіх не опускати руки і продовжувати боротися за наших українців”. · s. 3strona oryginału ↗

Акція «Порожні стільці» на підтримку політв’язнів Путіна

Георгій ЛУК’ЯНЧУК 15 листопада світ відзначає День ув’язненого письменника, або День порожніх стільців (#Empt- yChairDay). Порожні стільці на правозахисних акціях цього дня символізують авторів, які не можуть бути з нами через їхнє ув’язнення, переслідування, зникнення чи вбивство. На підтримку громадян України, ув’язнених у Росії та анексованому нею Криму, а також утримуваних на окупованих територіях Донецької та Луганської областей в цей день в столиці відбулася акція “Порожні стільці” – на підтримку українських політв’язнів. На Софіївській площі були розставили порожні стільці з іменами ув’язнених українців: Дениса Кащука, Валерія Матюшенка, Марлена Асанова, Олени Пєх, Османа Аріфмеметова, Тимура Ібрагімова та Юрія Гордійчука. Захід організував Центр громадянських свобод спільно з Українським ПЕН-клубом. Під час недільної акції відомі українські журналісти, актори, музиканти та письменники розповіли історії 7-х ув’язнених людей. Зокрема, участь в заході взяли письменник Андрій Курков, акторки Антоніна Хижняк, Олеся Жураківська та режисер Ахтем Сеітаблаєв, музикант Олександр Сидоренко (Фоззі), журналісти Юрій Макаров та Вахтанг Кіпіані. Акція підтримки українських політв’язнів відбулась вже втретє у межах глобальної кампанії #PrisonersVoice. Метою заходу є нагадування українцям і світовій спільноті про незаконно ув’язнених за політичними мотивами у Росії та Криму українців, а також закликати представників влади використовувати кожну нагоду для їхнього звільнення. “Кожна з таких акцій – це намагання закликати всіх не опускати руки і продовжувати боротися за наших українців”, – сказала Тетяна Терен, виконавча директорка ГО “Український PEN”. За інформацією Центру громадянських свобод, станом на сьогодні щонайменше 134 українці перебувають в полоні в ОРДЛО. Також у тюрмах Російської Федерації та Криму утримують майже 100 громадян України за політичними мотивами. Серед полонених – журналісти Сервер Мустафаєв, Тимур Ібрагімов, Марлен Асанов, Сейран Салієв, Ремзі Бекіров, Руслан Сулейманов, Осман Аріфмеметов та Рустем Шейхалієв. ловою Конотопської районної “Просвіти”, коли працював у Дептівці. І, до речі, зробив неоціненну річ для української справи — знайшов і розшифрував записи лікарів, які в 33-у році шифрували дані про смертність від голоду — документи в Музеї Голодомору... Раптово в нього діагностували рак підшлункової залози з метастазами. В Інституті Шалімова він пройшов два курси хіміотерапії і, зауважу, лікарів безкоштовно не лікують. Тому, хто може — допоможіть: 4149499123145235 — це номер його картки. А головне — помоліться за слугу Божого Олега! Адже він обіцяв своїм пацієнтам, що працюватиме до 90 років. А чоловік мусить слово тримати. лологічних наук, професор, директор Інституту української мови НАНУ. Ірина Фаріон, докторка філологічних наук, професорка НУ “Львівська політехніка”, голова наглядової ради конкурсу ім. П. Яцика. Олександр Огороднійчук, член Ліги українських меценатів. Владислав Сердюк, член Ліги українських меценатів. Світлана Короненко, письменниця, журналістка. Любов Голота, письменниця, редактор газети “Слово Просвіти”. Сергій Козак, доктор Українського Вільного Університету (Мюнхен, Німеччина). Сергій Куліда, редактор газети “Літературна Україна”. Прес-служба Ліги українських меценатів
На часі · “Закликали всіх не опускати руки і продовжувати боротися за наших українців”. · s. 3strona oryginału ↗

ПРОТИАНГЛІЗМ від Ірини Фаріон: з луком чи без нього Подача 10

Тарас Шевченко епіграфом до свого невиданого “Другого “Кобзаря”. Поезії 1843–1847”, а саме до його передмови, обрав показові слова московського дипломата та драматурга А. Грибоєдова, які сповна накладаються на теперішню нерозбірливу англоварваризацію: “Воскреснем ли когда от чужевластья мод? Чтоб умный, добрый наш народ Хотя по языку нас не считал за немцев” Отож про слово лук у такому контексті: “Ведуча “Сніданку 1+1. Вихідний” продемонструвала гарний лук від українського бренду”. На світлині бачимо пані в звичайнісінькій сукні (нічого особливого), але без луку та стріл… Себто в нашому недоумкуватому інформпросторі, збоченому на чужих словах, почали творити межимовні омоніми, що провокують сміховинні ситуації. Англійське слово look – це багатозначна лексема різночастинної належности зі значенням у цьому контексті як “зовнішній вигляд” (ВАУС), що по-нашому звучало б як образ, вигляд, стрій. Але ж куди там журналістам із 1+1 до питомих українських форм: від свого відбилися – до чужого не пристали. То вже було б краще, якби пані була з автоматом, а не з луком. Принаймні це відповідає потребам часу. Свого часу видатний німецький мовознавець, фольклорист і казкар Якоб Грімм запропонував зважений методологічний підхід: “Усі мови, доки вони в здоровому стані, мають натуральне прагнення усувати від себе чуже, а коли воно вже вдерлося, витискати його знову або принаймні згладжувати тубільними елементами. Нема народу, здатного до розвитку всіх можливих звуків, і всяка мова уникає тих, які їй невластиві або супротивні. Що справедливо про звуки, те ще більше стосується слів”. Водночас мовознавець і письменник виступав проти безоглядного усування запозичень і заступлення їх незвичними словами, витягнутими зі старовини чи вузьких діялектів, називаючи таке пуристичне явище “платтям, силоміць виверненим навиворіт”. У нашій ситуації плаття ще гірше, як “навиворіт”: бо ні плаття цікавого, ні луку зі стрілами за плечима. Від редакції: Просимо читачів долучатися зі своїми запитаннями до Ірини Дмитрівни Фаріон, професорки, докторки філологічних наук, постійної авторки "Слова Просвіти".
На часі · “Закликали всіх не опускати руки і продовжувати боротися за наших українців”. · s. 3strona oryginału ↗

Помоліться за золотого чоловіка!

Василь ЧЕПУРНИЙ Прошу всіх, хто має добру волю, помолитися за одужання золотого чоловіка — Олега Калиняка. Він пішов на війну добровольцем і оприділили його в тому хаосі 2014 року в гранатометники, а потім роздивилися, що він же таки лікар. І Олег Калиняк став медиком 41 чернігівського батальйону. І лікарем таким, що й місцеве донбаське населення заповажало українського доктора. Олег Калиняк нині живе в Рубанці Бахмацького району. Тільки завдяки йому збережена Рубанківська лікарня — щоб її закрити, головлікарю навіть хабар підкидали, але коли сотні селян навколишніх сіл підписалися за свого доктора — переслідування бахмацьких гройсманів зійшло на пси... Пан Олег — засновник парафії нашої Церкви у Рубанці. Він справді народний лікар. Разом з колегою Шимком добивалися збереження у Бахмачі протитуберкульозної лікарні. А ще ж він — голова Бахмацького районного товариства “Просвіта” імені Т. Шевченка.Був го-
На часі · “Закликали всіх не опускати руки і продовжувати боротися за наших українців”. · s. 3strona oryginału ↗

На Полтавщині увічнили Василя Барку – автора роману про Голодомор+геноцид “Жовтий князь”

Цими днями у селі Солониця Засульської ОТГ Лубенського району на фасаді місцевого будинку культури відкрили меморіальну дошку уродженцю села, видатному поету і перекладачу, прозаїку, номінанту Нобелівської премії, Василю Костянтиновичу Барці (справжнє ім’я митця – Василь Костянтинович Очерет). Автор меморіальної дошки – член Національної спілки художників України, лауреат літературно-мистецьких премій ім. Василя Симоненка та Володимира Малика Володимир Мірошниченко. “Нарешті у рідному селі Василя Барки встановлено меморіальну дошку. Рік тому ми разом із Інститутом нацпам’яті просили очільників ОТГ це зробити, і от нас почули. Далі, на мою думку, має бути й пам’ятник у Лубнах”, – прокоментував подію один із ініціаторів відкриття, голова ГО “Світанок” Вадим Поздняков. “Створення місця пам’яті Василя Барки на його малій батьківщині – це ще один вагомий крок з увічнення його пам’яті на Полтавщині. У 2016 році з ініціативи Полтавської міської громадсько-наукової топонімічної групи, у якій мав честь і нагоду реалізувати низку важливих ініціатив, ім’я більшовицько-радянського військового діяча Миколи Щорса у межах декомунізаційних процесів зліквідовано з топонімічної мапи: вулицю неподалік “залізничних воріт Полтави” – Київського вокзалу було перейменовано на честь Василя Барки. А ще вдячний долі, що мав честь у 2014 році як керівник Департаменту інформаційної діяльності та комунікацій з громадськістю Полтавської ОДА на той час реалізувати проєкт “Поборники незалежності”. Серед 22 короткометражних фільмів про долі героїв, які народилися на Полтавщині, створено й історію про Василя Барку”, – так відгукнувся на подію один із ініціаторів відкриття, регіональний представник Українського інституту національної пам’яті Олег Пустовгар. Він висловив вдячність голові ОТГ Сергію Бондаренку та депутатам місцевої сільради, які підтримали ініціативу громадськості й УІНП, проголосувавши за виділення коштів на увічнення свого земляка. Учасники урочистостей пройшли стежками життя та гідно пошанували Людину глибокої самотності, оригінального мислителя, письменника і поета, перекладача, діяча української діаспори у Сполучених Штатах Америки, літературознавця та філософа, двічі номінованого на здобуття Нобелівської премії. До нового місця пам’яті в Засульській ОТГ лягли живі осінні квіти. Щирі та теплі слова, пісні та музику присвятили земляку, який здобув величезний авторитет, шану і повагу в односельчан. “Сьогодні визначна подія у культурному житті мальовничого козацького села Солониця на Лубенщині! Села з багатовіковою минувшиною! Села, яке має свої героїчні і трагічні сторінки, на яких, мов вишивка червоним і чорним на українському рушнику переплелися людські долі! Це долі достойників і талантів посульського краю, чиї імена назавжди на скрижалях історії. Відомо, що “історія – не вчителька, вона – наглядачка. Не повчає, а боляче карає за незнання своїх уроків”. Відродити в пам’яті народній та направити на шлях пошуку історичної справедливості молоде покоління – це той мізерний внесок, що можемо зробити ми. Щемно та надзвичайно приємно, що цю вдячну місію можемо здійснити саме ми, сучасники”, – сказав очільник Засульської ОТГ Сергій Бондаренко. Також на церемонії відкриття промовляли Григорій Угляниця – голова Лубенської районної ради, співробітники виконавчого комітету Засульської сільської ради та місцеві жителі. Північно-східний міжрегіональний відділ УІРН
На часі · “Закликали всіх не опускати руки і продовжувати боротися за наших українців”. · s. 3strona oryginału ↗

До ювілею Петра Яцика

7 липня 2021р. виповниться 100-ліття від дня народження видатного українського мецената, першого президента Ліги українських меценатів та громадського діяча Петра Яцика, чиє ім’я вже належить національній історії. Його біографія – це яскравий приклад служіння українській ідеї та патріотичного добротворення. Для відзначення ювілею великого українця створено громадський комітет у такому складі: Володимир Загорій, президент Ліги українських меценатів, голова. Михайло Слабошпицький, виконавчий директор Ліги українських меценатів, заступник голови. Микола Жулинський, академік НАНУ, директор Інституту літератури НАНУ. Павло Гриценко, доктор фі-
“Невмируща народна дума упевняє: · “Все згине, тільки правда зостанеться”. Погляд 4 · s. 4strona oryginału ↗

Українська цивілізація

Вадим ПЕПА, письменник. Привертаю увагу до глобального, яке поширюється в Інтернеті: “Украина является одной из колыбелей еврейской цивилизации в современном иудейском мире, заявил в своем обращении к учасникам Kyiv Jewish Forum 2020 президент Израиля Реувен Ривлин… Киевский Еврейский форум (Kyiv Jewish Forum) стартовал вечером во вторник. В этом году он проходит в онлайн-режиме из-за пандемии короновируса. Мероприятие продлится два дня – 8 и 9 сентября. Организатор Kyiv Jevish Forum – Еврейская конфедерация Украины… Ранее в рамках форума президент Украины Владимир Зеленский упомянул проект “Праведники моего города”, который направлен на увековечение памяти украинцев, спасавших евреев Холокоста во время Второй мировой. Проект, инициированый главой Еврейской конфедерации Украины Борисом Ложкиным, предусматривает переименование улиц в городах в честь Праведников народов мира, изучение их историй, съемки документального фильма и пр.” У закінченні цитати хіба ж не ріже слух “конфедерации”? Що це за міраж, як у безводній пустелі? Примарна мрія про “конфедералізацію” України? І в чиїй же хворобливій уяві? Екс-глави Адміністрації при президентові П. Порошенку, а нині партнера Рината Ахметова в медіа компанії United Online Ventures. Вічність як знущалася споконвіків із людства, так і не залишає в спокої “черву земну”, як хрестили вздовж і впоперек “вищих створінь” давньогрецькі мудреці. Не дає вічність ні найменшої поблажки й правічному українському родові. Він зароджувався з першими словами своєї мови в усесвітньо відомій Мізинській археологічній культурі на вищому березі швидкоплинної річки Десни, притоки Дніпра. Тривалість того періоду – понад ХХІІІ – ХІV тисячоліття до нової ери. Мисливці на мамонтів, північних оленів, носорогів, турів-оленів залишили вражаючі сліди своєї матеріальної та початків духовної діяльності в басейнах усіх більших і менших річок на дотепер етнічних українських землях, особливо ж на берегах повноводого Дунаю, оспіваного в донині збереженій українській народній творчості з таким високим натхненням, як ніким, ніде й ніколи. З-поміж унікальних артефактів археологи виявили, а музикознавцям на чолі з композитором Лесею Дичко пощастило видобути й записати на платівці фірми “Мелодія” в Москві, бо в Україні такої можливості не було, ритми найдавнішого в світі оркестру ударних інструментів із кісток мамонта. Понад те. Знайшовся гребінець, на ширшій частині якого вирізьблено танцівницю із “шумовим браслетом” на піднятій угору руці. Щось подібне до кастаньєт, під звуки якого чарують глядачів і слухачів іспанські виконавиці традиційного, збереженого звіддавна. І в Мізинській археологічній культурі красуні намагалися привернути погляди протилежної статі до своєї вроди. Серед виробів із кістки археологів дивують не лише проколки й голки з вушком, а й підвіски з бивня мамонта, намистини-підвіски, браслети з бивневих пластин з меандровим орнаментом. Таке ж, як і в Мізині, довготривале поселення “середньої доби верхнього палеоліту” 1897 р. відкрив на вулиці Кирилівській у Києві виходець із Чехії Вікентій Хвойка. Матеріальні й духовні здобутки Мізинського періоду сповна успадковує Трипільська археологічна культура. Відлуння з її розквіту доносять до сучасності чарівною українською мовою колядки й щедрівки та пісні дотепер збережених календарно-обрядових дійств на Різдво, Великдень, Зелену або Клечальну неділю, Купала, Спаса, Покрову, не кажучи вже про зажинки та обжинки одних з перших рільників, хліборобів на третій від Сонця життєдайній планеті. Десь сім тисяч років тому вони перейшли від збирання дармових плодів земних та полювання й риболовлі до орання-сіяння, вирощування жита-пшениці й усякої пашниці та намолочування золотого збіжжя. Всюдисущі елліни, котрі духовно збагатили людство, як ніхто інший, назвали тих, що згиналися на вільних тоді полях так, що аж піт очі заливає, скави – копачі. А ще – георгос. Землероби. Українською мовою ближче до реальності, а значить – і до правди: хлібороби. З перебігом вічності недоброзичливцям, котрих на білому світі – хоч греблю гати, потьмарили розум завидки. Втулили в природне слово одну-єдину букову “л”. І що ж вийшло? Склави. А це погрецькому – раби. Осоружне визначення вистромило роги з-під пера так званого Псевдо-Кесарія. Друге ім’я чоловіче. Похідне від “цезаря”, запозиченого з латиниці греками. Через те паралельно – Псевдо- Цезаріус. Залишив 16 рукописів. А що він за один – так і не з’ясовано. Чому Псевдо? Бо підозра падала на Кесарія Назнанзина, римського лікаря і політика при дворі імператорів Констанція ІІ, прихильника аріанства та ненависника язичників, і Юліана Відступника. Прізвисько йому вліпила християнська церква, бо відроджував язичництво на основі неоплатонізму. У тому крутовир’ї Назнанзин разом з його більш знаменитим братом Григорієм Богословом зуміли повестися так, що їх обох ушановують святими православні й католики. Після копітких пошуків московські дослідники зійшлися на тому, що Псевдо-Кесарій подає голос із середини VІ ст. Хоча в написаному ним можна заблукати, як між трьома соснами, деякі проблиски викликають певний інтерес. Виклад заплутаний, та все ж видно, що схильний до ефемерної “астрологічної етнографії”. Себто, характер народів визначають зірки, під якими живуть різні племена. Відповідно виділяються “сім кліматів” або зон. “Склавини” приречені існувати саме в “рабській” зоні. За наступних століть воно начебто так і виходило. Не так колись, як тепер українська еліта, немовби набравши в рот води, мовчки змиряється з тим, що при вінчаннях у православних храмах благословляються “раб Божий” і “раба Божа”. Так само й при відспівуванні покійників у лоно Авраамове. Це при тому, що ні в грецьких богослужіннях, що їх наслідує православ’я, ні в католицьких, ні у відправах інших конфесій не чути ніяких “рабів”. “Питається в задачі” – мовиться в шкільних підручниках з математики. У молитвах звертаємося “Отче наш…” У якого ж вітця рідні діти – “раби”? Українську еліту подібні запитання ні з якого боку не допікають. Інститут археології НАН України “ничтоже сумяшися” похваляється “періодичним науковим виданням” з назвою “In Sclavenia Terra”. Збірник наукових праць “є серією, цілком присвяченою проблемам археології та ранньої історії слов’ян другої половини І тис. н. е. (друга половина V-Х ст.)”. Перестаралися велемудрі. Затуманили, з якого ж століття Псевдо-Кесарій – з V чи із середини VІ? За великим рахунком, яке їм діло до того? Не лише освячують огудне, а й нав’язують його науковій спільноті. При тому наче пишаються, що затруюють свідомість мільйонів необізнаних “великою силою” чужих слів – “Sclavenia Terra” – “Рабська Земля”. Що ж стосується “слов’ян” у серії “In Sclavenia Terra”, то це з подачі московських академіків Б. Рибакова й Д. Лихачова. Вони затялися підсолодити гірку пілюлю. Не перейнялися тим, аби сушити голову, звідки ж і коли появилося осоружне наслання та як відцуратися від принизливого, а зопалу перехрестили “склавинів” на “слов’ян”. Воно начебто благозвучне. Але ж у давніх писемних джерелах латинське коле очі: Sclavenia – раби. Понад те, як за моїм розмислом, мудрі з українських пращурів, а то були жорстоко переслідувані й поголовно повинищувані супостатами волхви, таки зуміли заперечити Псевдо-Кесарію. Спростували “теорію семи кліматів” з рабською “зоною” від зірок у нічному небі. За їхнього благословення українська народнопоетична творчість на всі прийдешні віки просвіщає майбутні покоління та закликає уярмлених вириватися з ганебної неволі “на чисті води, на ясні зорі”. Міркуймо дерзновенно. Невже недосяжною є мрія землян жити вільно під сонячним і зоряним небом, а не задихатися в “зонах” за колючими дротами? За моїм розмислом, буремні події ІV- VІ ст. н. е. відображені в усюдисущій народнопоетичній творчості. Та за недоглядом науковців так сталося, що той пісенний масив потонув, як легендарна Атлантида, в морі колядок і щедрівок. А вони ж загалом – відлуння з розквіту Трипільської археологічної культури, яка заслуговує справдешнього найменування – Трипільська цивілізація. Про це докладно та, сподіваюся, якомога ближче до правди в моїх книгах: “Перед очима істини” (2015 р.), “Золото Дажбожих внуків” (2015), “Майстер-клас з імператором” (2017), “Щедрик летить із Києва” (2018), “Віч-на-віч з вічністю” (2019), “Слово про антського короля Божа” (2019), “Володар Грому” (2020). У своїх виданнях переконую невір, що український етнос існує “від сотворіння світу”, як і “сини Ізраїля” в Біблії. Не зі стелі беру й не з пальця висмоктую. Вірю в заповідане Тарасом Шевченком. За лічені місяці до останнього подиху наш Пророк у зачині поеми “Саул” указав нащадкам: В непробудимому Китаї, В Єгипті темному, у нас І понад Індом і Євфратом Свої ягнята і телята На полі вольнім вольно пас Чабан було в своєму раї. Суголосно мовить і Леся Українка: “Люди й покоління – се тільки кільця в ланцюгу великім всесвітнього життя, а той ланцюг порватися не може”. На жаль, українська еліта воістину доленосним не переймається, не вивулканює всі свої сили для самозбереження рідного народу. Та хай там що, у світлі пізнання розтане туман безпросвітності. Невмируща народна дума упевняє: “Все згине, тільки правда зостанеться”. Аби тільки до неї припадали, як до цілющого джерела, мільйонні маси. Просвіщати їх – святий обов’язок еліти. Татаро-монгольської закваски царська імперія, біля підніжжя трону якої при перехрещених вінценосних Катеринах “куці німці вузлуваті”, за словом Т. Шевченка, “блекотою сіли”, присвоїла, як злодюга, доісторичну й історичну пам’ять українського народу. Ті ж самі сліди топтали комуністи-інтернаціоналісти. Заходилися розгойдувати три “братні народи” в колисці, в якій з появою на світ Божий ніжками чеберяла “старша сестра” – Росія. На те виходить, що нинішні верховоди в коридорах кремлівської влади наслідують Псевдо-Кесарія зі “Sclavenia” з-під його стила. Натомість Реувен Ривлін сукупно з доморощеним Ложкіним підвішує не до неба з ясними зорями, а до безпам’ятної стелі “колыбель еврейской цивилизации”. Президент В. Зеленський схвалює ініційований Б. Ложкіним “проект Праведники моего города, который предусматривает переименование улиц в городах в честь Праведников народов мира, изучение их историй, съемки документального фильма и пр.” На мою долю, як активному журналісту, випало незліченно зустрічей з різними людьми. Пам’ятаючи почуті щирі розповіді, вношу пропозицію ушановувати Праведників Геноциду – Голодомору 1932-1933 років. Перейменовувати, принаймні в селах, вулиці на честь голів колгоспів, які на свій страх і ризик після перших укосів видавали голодуючим якусь дещицю рятівного зерна на зароблені так звані “трудодні”. Син одного з них ужалив мене в самісіньке серце, повідуючи, як арештованого батька озброєні гвинтівками вартівники вивозили на залізничну станцію. А доброзичливий розглянувся довкола й видушив з горла, стримуючи сльози: “Прощавайте. Більше не побачимося”. І не помилився. Опісля ніякого сліду. Жодної звістки. Тоді на вулицях у тимчасово перетвореному на столицю Харкові й у правічному Києві покотом, не піднімається рука написати валялися, нехай буде лежали, мертві тіла. Конаючих не всі обминали або переступали. Поза всяким сумнівом, були й такі, котрі ділилися з “доходягами” останньою шкориночкою. Знаходилися й такі, що давали притулок нещасним. Брали гнаних і голодних помічниками в свої помешкання. Чи ж не вони також Праведники народів світу та заслуговують на вивчення їхніх історій, зйомки документального фільму й т. ін.? Не ділімо людяність ні на які “сім кліматів”, ні на які зони. Будьмо воістину вищими створіннями! 14.09.20.
Голод-33 · “Дотепер в мені війна безкровна – за криваві згубніша стократ”. · s. 5strona oryginału ↗

Слова, що не вмирають

У п’ятнадцятитомному зібранні творів Олеся Волі, яке нині благословляється на світ, – розмаїта мистецька палітра, а також доля майстра, устами якого промовляє істина й народ. Найболючіше – у двокнижжі “Безкровна війна”. Олександр КАВУНЕНКО 1. Крізь дитячу сльозу “Від великої скорботи і туги серця писав я вам з рясними сльозами не для того, щоб вас засмутити, а щоб ви пізнали любов, яку я маю до вас”, – ніби з уст самого автора чую ці біблійні слова; бачу, як вловлює Олесь біль-жалобу в очах страждальців, не в змозі погамувати її у власній душі. Терзає душу та година люта, мерці спадають листям з віт, безмовний плач в селі стоїть за тими, хто покинув світ… Тепер нестерпно це і чути, а їм судилось пережить. Жодні перестороги й страхи не зупиняли добросердого пілігрима (хоч би заради цілком виправданого самозбереження), навпаки – занурювали у життя мучеників так, що він почувався одним із тих, чиї розповіді занотовував. Тож не випадково-навманнєвим, як то буває з письмовцями, а вистражданим, знаковим твором Олеся Волі стала народна епопея “Безкровна війна” – про Голодомор 1932–1933 років, трагедію вигублення та бездержавного поневіряння українців упродовж минулого століття. Тисячі жахаючих свідчень очевидців тих проклятих літ лягли в основу оповіді, безпрецедентної не лише у вітчизняній, а й світовій літературі. Щоб увібрати в себе чимраз пекучіші історії тієї немилосердної доби, рушав Олесь у дорогу; йшов усупереч погрозам “активістів”, застережень не тільки колег, а й неньки рідної; ішов, попри негоду й темряву, що переймали шлях, ішов і йшов, падаючи й піднімаючись і знову йдучи звивисто-небезпечними стежками, здавалось, ніщо не могло спинити відчайдуха. Ступав безстрашно в кожний кут, де ще жили привиддя-тіні, аби явить зі страдних уст у вічність сповіді нетлінні. На презентації угорськомовного перекладу роману “Завірюха”, яка відбулася нещодавно в Будапешті, Воля зазначив, що першою розповісти правду про ті немилосердні роки закликала його ненька. “Пам’ятаю, прийшла з буряків, а я вже у старші класи школи ходжу, і каже: “Синку, ти ось у газету пишеш про передовиків колгоспу, як вони працюють. А ти напиши про голодовку”. Затим, трохи подумавши, сумовито зітхнула й додала: “Ні, поки що рано, бо тобі дороги не дадуть ніде”. І повідала, як з’явилися чотири хрести під грушею-дичкою на їхньому дворищі, де були поховані дідусь та сестри; як чотирнадцятирічна Марійка в колгоспі заробила собі на червоненькі чобітки, а поносити й не встигла, хоча мріяла на Різдво похизуватися перед подругами. “Покажіть мені їх, мамо…” – ледь чутно попросила напередодні, але помилуватися чобітками не встигла: вони так і заціпеніли в її мертвіючих руках... Пізнавати всенародне лихо Олесь починав з рідних Винників та інших місцин свого ж таки Козельщинського краю Полтавщини. Бреусівка, Сердюки, Улинівка, Олександрівка, Рибалки, Василівка, Телятники, Чечужине, Оленівка, слобідка Суха, де народився Олесь Гончар, великий чоловік в українській літературі, який не цурався селянських коренів і всіляко підтримував свого молодого тезку. Досить часто зустрічалися вони в Києві, згадували рідні місця та незабутні події, говорили про день нинішній та грядущий, про життя в літературі; під час однієї з таких спокійно-розважливих розмов Гончар порадив Сашкові розширити географію своїх далеко не романтичних мандрівок на всю Україну, а згодом аж ніби наполіг: “Про все забудьте, Олесю: про сон і спочинок, про спокій душевний і день розмірений – живіть як на фронті, а книгу про тридцять третій напишіть. Хай знатимуть нащадки: хто, як, за що і чому мучив наш український народ…” Іноземні журналісти, які зібралися на прес-конференцію письменника в угорській столиці, хотіли, з-посеред іншого, довідатися, хто він, Воля, з яких думок, свят і буднів, правд і кривд, симпатій та антипатій, з яких відчуттів і настроїв зітканий його світ, його доля, біографія добросердої та воднораз бунтівливої натури, чутливої й зболілої душі; врешті, які його взаємини зі Словом?.. Спонукали гостя до відвертості граничної, а це якраз те, без чого Олесь не уявляє спілкування. Розмова плинула довго й неквапно, розширюючи свої береги запитаннями, яким, здавалось, не буде кінця-краю; якщо ж стисло, то життя, одказував гість з України, минає, як мить, і часом обривається там, де найменше очікуєш. Справді: в неоднораз читаному мною щоденнику Волі наведено випадки, коли тільки диво, що має ім’я Бога, тільки провидіння Господнє вихоплювало з біди автора “Безкровної війни”; кощава з косою в руках гналася за Олесем з дитинства, щоразу майже наздоганяючи й уже ніби тріумфуючи. Ставалося це на саночній НЕПРОМИНУЩЕ Авторові народної епопеї “Безкровна війна” Олесю Волі, переконаному, що найточніший погляд на речі – пам’яттю. 1. Передзим’я 1933-го Біснувався люцифер: той живий, хто ще не вмер. Дзвін церковний не гуде, горе-горенько бреде. Вздовж доріг старі та діти, душі їхні – в позасвітті. Правди-правдоньки – ніде, все, мовляв, довкруг цвіте. Рідна партія веде, поганяє кадебе у Сибір, немов на страту – згірш, ніж збройні супостати. Комнезамівці-буксири скаженіють, наче звірі, за родиною родину виганяють з хат на зиму всю селянську Україну. 2. Листопад 2020-го Все те саме на старій планеті, і світає, й пригасає світ. В серці не минає тридцять третій, хоч відбігла безмаль сотня літ. Люд згасав приречено-безмовний, був зернині, мов спасінню, рад. Дотепер в мені війна безкровна – за криваві згубніша стократ. А що в селах, донедавна гожих? Знову зграя воронів ячить, і хати хитаються порожні, ніби на погибель ідучи. Примовкають постріли з окопів, відлунало Сталіну “ура!”, і не хоче відати Європа, що Вкраїна-посестра вмира. Свою долю зранила об терни, Божий дух благає, щоб воскрес. Що її чекає – тридцять третій чи іще підступніший “прогрес”? 2020 р. “каруселі”, влаштованій значно старшими, захмелілими від самогону шибениками винниківськими; неоднораз – на БАМі: тонув, провалившись на тонкій кризі сибірської ріки Чара, коли квапився у вечірню школу, де викладав літературу; там же, на Байкало-Амурській магістралі, коли – також дивом – урятувався від приставлених до горла бандитських ножів, а впавши з мосту, де бригада монтувала залізничну колію, відбувся травмами, хоч і дуже тяжкими. Ганялася за Волею смерть і в Києві, коли провідникував на поїздах далекого сполучення, а згодом заробляв копійчину на Петрівському книжковому ринку – продавав чужі книги, аби видати власні. Тут зіштовхнувся з рекетирами, бо “пісатель”, бачте, відмовився платити данину, і то, здавалось, було зіткнення не на життя, а на смерть… Заробляв, щоб вижити, виснажувався до знемоги, до розпачу, проте відчай для сильних – мовби короткочасний перепочинок, після якого вони продовжують свою дорогу. От і Воля беріг вірність Слову; а коли б судилося “сконати”, то, як образно мовив класик, – лише в праці, переконаним, що вона спасенна, а мета досяжна, коли не зраджуєш собі. Творити для Олеся – не забавка, не хобі, бодай найзахоплюючіше, а територія духу, без якої не мислить свого життя. Щодо виснаження, то в мистецтві, як правило, існує трагічна рівновага між буттям і творчістю, й за справжній твір письменник мусить заплатити відповідним еквівалентом власного буття. Насамперед — здоров’ям. Знаєте, яка “нагорода” Волі за подвижницьку працю? Два гострих інфаркти і п’ять судинних шунтів; радий, що нині спроможний відповідати на запитання журналістів, бо незрідка сідає голос, а перед презентацією “Завірюхи” в угорській столиці настільки хвилювався, що благав Бога, аби не “сіла” душа. Відповідати на запитання, чому навіть зараз в Україні за тему Голодомору береться мало хто з літераторів, Олесь розпочав з думки дещо парадоксальної як для письменника, надалі розтлумачуючи її. — Коли щось пишеш, то це ще не значить, що ти написав: не я пишу, мною пише. Спершу і я вагався, гадаючи, що художньо відтворити голодовку неможливо, бо це – надзвичайно болючий матеріал. Навіть якісь епізоди вигадувати, якісь повороти думок для мене виглядає так, ніби йдеш проти совісті й істини. Це вже письменство нижчого рівня, номенклатурного. А я прихильник письма за принципом “сильно, аж страшно!”. Це передусім Василь Стефаник, наш геній-новеліст. Оце для мене взірець! Таким є Михайло Коцюбинський у його “Маленькому грішнику”. Сила пройняття була такою великою, що в третьому класі у нас два маленькі хлопчики плакали. І я разом з ними. Бог любить трійцю”. Тож за прикладом класиків Олесь Воля явив голодоморну трагедію переважно очима десяти-дванадцятирічної малечі, аби через дитячу сльозу відбувався катарсис наших душ. Вислухає, приміром, тридцять розповідей, і якщо зробить із них двітри історії, – почувався щасливим; але ті новели мали пекти, як вулканна магма. Так витворилася “Безкровна війна”, так, протягом двох місяців, народжувалася “Завірюха”, а затим з’явилася друга частина роману про подальшу долю її персонажів, що вихопилися з голодоморного пекла. Задуми митця стверджуються його діяннями. Воля гордий з того, що навіть у тоталітарні часи збирав свідчення про Голодомор, “якого не було”, за твердженням тодішніх керманичів та їхніх прислужників-посіпак, вишукував архівні матеріали та фотодокументи, аби явити правду, і тільки правду, про Голодомор 1933-го; і нині, створивши монументальну народну епопею, повторює для себе як молитву, як мантру мало не щодня: якби Україна не потрапила під совєцьку п’яту, якби Москва не керувала, а була окрема Українська Держава, ніколи б такої величезної страшної трагедії не сталося. Як на мене, тим і сильна ця мистецька річ, що в ній немає жодного слова вимислу, кожна сповідь очевидців людомору неповторна, знакова, як неповторні й знакові лінії життя на долоні людини, як благання до Бога, як останні зойки вмираючих у муках. Хто має очі, той побачить і зрозуміє. Хто має вуха, той почує. 2. “Ноги не лишають стремено…” Як хто посіє в юності, так пожне в старості, – ніби про нього, мого побратима, прорікав колись мандрівний філософ Григорій Сковорода. Про нього, бо ще від часів студентських Саша Міщенко захоплював однокурсників самозабутнім служінням Слову; відтоді любов’ю до нього незрадливою освячені всі його твори. Найперше – “Безкровна війна”, над котрою він не припиняв працювати за щонайтяжчих обставин, доповнюючи, неоднораз редагуючи, вивіряючи кожне слово, і завершив тільки зараз. Де й снагу брав, особливо в зрілості, позначеній втомою від пережитого. Та й нині, розмінявши своє друге тридцятип’ятиріччя, митець не дає своєму Пегасові розслабитися, творча потуга його достатня, щоб рухатися далі, не “лишати стремено”. Силонько моя ти молодеча, Чом журливо звіялась давно? На душі моїй туга вуздечка, Ноги не лишають стремено, — повідує в одному з “Українських катренів”; з височини літ своїх усвідомлює, що хоч не та уже снага, але перегони долі незупинні, й невловима душа його “то вулканно клекоче, то квіткою ніжно сія”, — таким відкривається читачеві в іншому чотиривірші. Настає пора осмислювати створене, а не робити остаточні підсумки. Тому, як і раніше, Олесь Воля йде до самого себе, погадуючи, що все на світі – час і випадок. А ще – праця. Праця завжди перемагає. З літами переконався, що втрата часу – найтяжча, і правильно його використовує той, хто знає, чого треба домагатися, а чого уникати. В одному з порівняно недавніх щоденникових нотаток зазначив: “Дивлюся, рухаюся вперед, скільки духу стає. Гадаю, не випадково простягують дні грядущі обнадійливі, незрадливі руки свої, немов давньому випробуваному другові. Я боровся, борюся й боротимусь, бо вірю в мій український народ. Я ще почнуся в собі оновленими бризками дерзновень, і ми розквітнемо разом з моєю терплячою, просвітленною Божим духом і спротивом проти олжі матір’ю Україною”.
Постать · “Мова народу, народності чи їх діаспори — то генетичний код національної культури, запорука самобутності та самозбереження”. · s. 6strona oryginału ↗

Ciąg dalszy z wcześniejszej strony — fragment strony

ригадується такий епізод. Червень 1986 року. Всесоюзний з’їзд письменників у Москві. В числі перших, від України, виступає Борис Олійник. Про що ж говорив поет? Крім усього іншого, пов’язаного з літературним процесом, і про питання мови. “І це природно, бо проблема розвитку рідного слова завжди тривожила і тривожитиме письменника вже з тієї причини, що слово — це його будівельний матеріал”. І далі: “Але ось проблеми рідної мови в школі, в театрі, дитячих садках, — це вже питання нашої національної політики, порушення принципів якої ранять гостро”. Проголошуючи цю тезу, Борис Ілліч міг би кинути камінь у Кремль. Але він достеменно знає систему координат і діє дипломатично — переводить стрілку вниз. “Як правило, — каже промовець, — ідеологічні диверсанти всі наші домашні недоліки в цих питаннях намагаються списати на “руку Москви” [...]. Їм вигідно списати на Москву перекоси, вчинені переважно місцевими, рідними, доморослими ревнителями нашої політичної цноти, які успадкували, очевидно, лакейську психологію від тих, хто за перекручену російську одержував від царя наділи своєї ж рідної землі”. І ще дві знакові тези. Перша: “захищаючи свою рідну мову і культуру, ми захищаємо честь і гідність російського народу”. Друга: “лише про одне хотілося б просити російських побратимів — м’яко перевірити повноваження тих, хто в національних республіках до самозабуття діє від імені російського народу — хоча б для того, щоб переконатись у геніальності ленінського визначення про те, що найзапеклішими великодержавними шовіністами завжди були інородці”. Вчитаймося у ці рядки, не забуваючи про час, коли вони були проголошені: ще міцна і єдиноправна КПРС, ще епіцентр політики — в Москві, й лише війнуло свіжістю “перебудови”, а отже, й надії, що тебе почують. Присутній на з’їзді генсек М. Горбачов захоплено аплодував, Олесь Гончар, головуючи, сяяв, від колег з усього Союзу — овації. А в Києві, — я звертаюся до спогаду апаратника ЦК КПУ: “Перший секретар сприйняв цю тезу як докір на свою адресу і, за словами Врублевського, тяжко пережив її”. “Щодо мови, [...] вона має повноголосо звучати в дитсадках, школах, технікумах, вузах, театрах, кіно, в офісах. Одне слово, наша мова неповторна, якою захоплюється цивілізований світ, потребує державного захисту, аби ми не червоніли перед тим же цивілізованим світом”. Цей постулат Борис Олійник висловив не в якомусь закутку. Він проголосив цю тезу на високому офіційному зібранні в столиці — на конференції Київської міської організації Компартії України восени 1989 року. Над те: він з тривогою застерігає нас від тих процесів і борінь навколо мов, свідками й учасниками яких ми опинилися і через 30 літ по тому — в 2020-му. Вслухаймось: “Від цього ніхто ні-особи”. І там же: “останнім часом у республіці пішли чутки, що, мовляв, конвентується пропозиція надати статус державної двом мовам — українській і російській”. “Я вважаю, що в силу відомих об’єктивних причин, ця модель була б відступом [..]. Адже надання статусу державної мові корінної нації в умовах України та Білорусії — це передусім державний захист наших калинових мов, які — будьмо відверті! — опинилися на межі побутової говірки в селі, на кону деяких театрів та ще почасти у творчих спілках”. “Що й казати, складні вузли зав’язало нам життя, та й ми самі собі. Але розв’язати їх треба негайно, причому “на миру”, за повної гласності й інформованості”. Зауважимо: все це сказано понад тридцять років тому, і проєктуймо на наші дні — а вузли ці не розв’язані досі. Чи не занадто рано стараємося відмежуватися від Бориса Олійника? І якщо якийсь там Олександр перейменує себе на Олександера, то вже й перед ним великий поет і державний та громадський діяч таке собі “ніхто”, то ще довго борсатимемось у болоті малоросійства. А на завершення — оптимістичне судження 27-річного Назара Данчишина, опубліковане у “Слові Просвіти” (ч. 12–13, 19 березня — 8 квітня 2020 р.): “Закон про мову 1989 року, ухвалений ще за “совка”, був чи не максимально проукраїнським за умов, у яких його писали, і діяв в Україні аж до 2012 року, поки режим донецького криміналітету протягнув у Верховній Раді сумнозвісний ківалово-колєсніченківський закон”. А далі — застереження молодого українця, яке, по суті, звучало із уст Б. Олійника понад 30 років тому: “Чим довше барилися з ухваленням адекватного мовного законодавства, яке б утверджувало українськість, тим ближче були до втрати суверенітету (а ця втрата таки сталася 2014 року, з початком військової агресії московитів). Навіть у проукраїнському середовищі є й прихильники, і противники нового закону про мову, ухваленого 25 квітня 2019 року. Однак той парламент, який маємо зараз, на моє переконання, може запропонувати тільки щось гірше. Тому мусимо захищати цей закон від ймовірних посягань агентури з депутатськими значками”. Серед захисників закону незалежної України від 25.04.2019 р. маємо всі підстави ставити й ім’я Бориса Олійника. Не спрощуючи проблеми, означеної ще в радянські часи (повторю цитату): “складні вузли зав’язало нам життя, та й ми самі собі”. І — як заклик до своїх ровесників та настійлива рада нинішнім молодим: “а розв’язувати їх треба негайно, причому “на миру”, за повної гласності й інформованості”. А цю місію сьогодні виконує — найглибше і найпослідовніше, системно газета “Слово Просвіта”. Підготував, дещо коментуючи, Володимир БІЛЕНКО
Постать · “Мова народу, народності чи їх діаспори — то генетичний код національної культури, запорука самобутності та самозбереження”. · s. 6strona oryginału ↗

Początek tekstu może być niepełny — porównaj ze stroną oryginału

«Мова — це голос народу» ДДоо 8855++ррііччччяя ББооррииссаа О Оллііййнниикккаа

куди не дінеться. І марні намагання стримувати цей процес. Бо тоді названі проблеми стають предметом купівлі-продажу своєрідних ідеологічних кооперативів [...]”. І тут же нестандартна оцінка панівного тоді “інтернаціоналізму”, який і сьогодні культивує в Україні п’ята колона під личиною слов’янського братства, обплутаного “русскім міром”. “У нас почали (? — В. Б.) розвиватися протиприродні явища, коли ніглістичне ставлення до свого, рідного, видавалося ледве чи не за ознаку суперінтернаціоналізму, широти натури і поглядів. Ще раз уточнимо, — наголошує український поет, — безнаціональний інтернаціоналізм — містика, нематеріалістична філософія, міф, який зводить молоду людину на манівці космополітизму, формує психологію легіонера, котрому однаково, в яких краях жити, за кого і супроти кого змагатися, яку суспільно-політичну систему сповідувати — аби добре платили. Ось де проблема, шановні товариші, коріння якої — в безкореневості”. (Чим не відповідь на сумновідому тезу нинішнього гаранта Конституції?!) І висновок із цих пасажів: “А тому надання українській мові статусу державної буде вищим виявом державної мудрості [...]”. Питання рідної мови завжди (!) були в центрі уваги Бориса Олійника. Саме йому довірено було очолити підготовку закону і скласти доповідь на сесії Верховної Ради УРСР у жовтні 1989 року, коли українську мову було проголошено єдиною державною мовою на теренах України. (Опублікована під назвою “Мова — це голос народу”). У руслі вкрай актуальної розмови на шпальтах “Слова Просвіти” наведу деякі тези з тієї доповіді, проголошеної в залі, де возсідав ще ніби ж одностайний “блок комуністів і безпартійних”, заряджений отим “суперінтернаціоналізмом”. Ось її далеко не казенний початок: “Мова — то не просто звуки, витворені відповідними м’язами відповідних органів. Це — голос народу, неповторного тембру й інтонації, що є одним із чинників спадкового механізму, вирізняючи ту чи ту спільноту у всесвітньому багатоголоссі як самостійну індивідуальність. Втрата слуху веде до втрати тембру, отже, власного голосу, що в кінцевому рахунку нівелює народ як неповторне, оригінальне явище. Оскільки ж мова, як станова ознака самого поняття нації, є тією своєрідною перфокартою, в якій закодовано пам’ять усіх поколінь, історію народу, його родовідну анкету, неминущі духовні вартості, закони прапредків, біоритми національного інстинкту, психофізичну структуру національного типу, то, зрозуміло, що втрата мови, з волі чи з неволі, веде до зникнення і самої нації. На жаль, деформації періоду культу і застійних часів, особливо ж патологічна теорія злиття, деформували ленінську національну політику вільного розвою вільних народів до тієї межі, коли, скажімо, на Україні мова корінного населення звузилася до побутової говірки села, спілкування якоїсь частини інтелігенції міста, часткового функціонування в сільських школах та гуманітарних вузах і майже зовсім була витіснена з наукового ужитку, урядового та партійного справочинства”. “Не зайве ще раз нагадати неспростовну істину: мова народу, народності чи їх діаспори — то генетичний код національної культури, запорука самобутності та самозбереження. Отже, йдеться про стале закріплення української мови у сферах суспільного життя, де вона нині діє, та про відживлення її в тих обширах соціального вжитку, звідки вона, по суті, була витіснена. Те ж стосується й інших національних мов”. “Визначити основоположні начала правового врегулювання проблем розвитку української та мов інших національностей, чітко окреслити сфери їхнього офіційного використання, спрямувавши цей процес в єдине русло, — в цьому сенс, покликання радянського законодавства, зокрема, й проєкту Закону”. “Ці ідеї ми поклали наріжним каменем в проєкт Закону Української РСР про мови, і з певним моральним правом відповідально заявляємо, що він на сьогодні — оптимальний. Підставу для цього оптимістичного твердження дає нам досвід над опрацюванням цього винятково важливого документа. Як відомо (а все чинилося гласно!), для його підготовки було створено робочу групу, до складу котрої увійшли представники різних національностей, зпоміж них — народні депутати СРСР та Української РСР, робітники, службовці, працівники радянських органів, літератури, вчені-юристи, співробітники науково-дослідних установ Академії наук республіки. Робота ця була і нелегкою, і вельми тривалою: над десятком варіантів проєкту трудились майже сім місяців поспіль”. “Отже, на нашу адресу випало понад 50 тисяч листів різних прошарків населення, які заторкували практично всі статті проєкту”. “Крім того, до Президії Верховної Ради Української РСР надійшло чотири альтернативних проєкти Закону про мову: від членів Львівської обласної Ради Товариства української мови імені Тараса Шевченка, інтернаціональної групи м. Дніпропетровська від київських науковців, від жителя Києва Лунька Броніслава Івановича, які теж розглядалися на засіданнях робочої групи і постійних комісій Верховної Ради УРСР. Аналіз цих та всіх інших пропозицій свідчить: найнеоднозначніше сприйнято положення ч. І ст. 2 щодо статусу української мови як державної. Не заперечуючи його в принципі, чимало громадян стало за визнання в республіці і російської мови як державної”. “Отож, стаючи до праці, ми давали собі звіт, що живемо в багатонаціональній країні, що під небом України живе ледве чи не сотня інших національностей, і кожна з них має таке ж історичне право, як і українці, на втолення спраги своїх національних запитів, на вільний розвиток рідних мов. А відтак, змагаючись за державний статус своєї, ми завбачили, що на такому ж державному рівні маємо сприяти розвою мов усіх без винятку національностей, які живуть і трудяться собі на честь, на славу України”. Завершуючи доповідь на тій сесії ВР, Борис Ілліч, закликаючи депутатів одностайно прийняти Закон, проголосив: “Запевняю: ви вчините благородний акт, який навіки залишиться у вдячній пам’яті українського народу”. “Отже, — закликав поет, — проголосуйте за наш проєкт. Але — підкреслю: ми не випрошуємо, ми просто користуємося, як будьякий із народів світового співтовариства, наданим нам природою і самою історією правом — писати, говорити, співати і виборювати свої національні інтереси мовою материнською”. “В ідеалі, — заявляв Б. Олійник, уже з іншої, компартійної трибуни, — це непорушне, міжнародне право, одна з основних складових свобод
Творчий портрет · “Шевченко своїми думками, як розпечена магма вулкану, накрив мене всього, не залишаючи нічого для мене”. · s. 7strona oryginału ↗

Шевченкіана – диво Семенюкове

Василь ЛИЗАНЧУК, заслужений професор Львівського національного університету імені Івана Франка, лавреат премії імені В’ячеслава Чорновола в галузі журналістики і публіцистики Сподіваюся, ні – впевнений, що кожний хто візьме до рук “Кобзар”, який щиросердно насичений графікою Василя Семенюка, одразу спалахне естетично-пізнавальною цікавістю. Не тільки тому, що миттєво впадуть у вічі відомі слова Тараса Шевченка “Ну що б, здавалося, слова…” із привабливої біло-чорної суперобкладинки. Людська допитливість гортатиме сторінки нової книжки, а запитання лізтимуть в голову: “Що ж такого особливого створив Семенюк, щоби здивувати, поповнити багату образотворчу Шевченкіану? Хіба будь-хто здатний подолати психологічний бар’єр інтелектуально-духовної масштабності постаті Кобзаря?” Можуть виникати думки іншого штибу. Свої сумнівні запитання подолав досить швидко. Понад двісті графічних композицій на твори Тараса Шевченка оживали в моєму серці та уяві, чисті помисли відкривали загадку любові, диво єдності мислі й руки художника. Допомогла у цьому пізнанні “Передмова” Василя Семенюка до ілюстрованого ним “Кобзаря”. Вчитаймося у цей текст разом – і світ таланту заграє неповторними барвами творчих пошуків, мук, незгасаючої, неповторної праці: “Березень 2011 року Божого для мене був знаковим. Так, знаковим! Не знаю, чи хтось частіше відкривав “Кобзар”, ніж я цього місяця. Якщо так, то хотів би я бачити цю людину. Що вона шукала там? І що знайшла? Шевченко своїми думками, як розпечена магма вулкану, накрив мене всього, не залишаючи нічого для мене. Це вже був не я. Ні! Не я. Я біг. Падав. І ще раз зводив свій взір догори. А як там на світі Божім? Світ мовчав. А я був як на гонках по вертикалі. І це було як в бою. Завтра знову буде те, що нині. Бій. Тільки вперед. Слово у лінію. Лінію в слово. Плач. Розпука. Кров. Шаблі. Я все ближче і ближче… Та де там! Чим ближче я до нього, тим далі він від мене. Бракувало мені лінії. Думки. І безпорадні мої мрії… І де ті орієнтири? Це – так можна. А оце – так. Так – не годиться. У кого просити поміч? На мої питання ніхто не відгукнувся. Тільки правда сиділа на своєму троні і посміхалася. А коло неї брехня у золото слово несла. Чиста правда хотіла почути про себе чисту правду, а підступна брехня не хотіла цього. Не роби цього! Йди від мене! Пощо тобі Шевченко? Кому ти хочеш довести? Все одно від них віддяки ніякої не жди. А коло мене! Як на маминій печі. Подумай! Ще не пізно… І так кожної днини я боровся з самим собою. Лінь велика росла, гейби на дріжджах розчинена була. Лінуватись – це гріх, подумав я і вплітав лінію в лінію”. Одухотвореність Василя Семенюка виливалася у чистоту графічних ліній, у контрастні переливи чорного і білого, білого і чорного, але не тільки техніка графіки володіла митцем, а насамперед прагнення усвідомити глибину національної правди кожного твору Тараса Шевченка. Кипучий згусток своєї енергії із дотиком до Шевченкової величі художник перетворював у неординарні графічні твори, в українську естетичну своєрідність, джерело національної гідності, Шевченкової вічності. Але відчуття сутності українського, загальнолюдського світу Тараса Шевченка не раптово ввійшло у доброчинне єство Василя Семенюка. Зерна світлої, божественної любові до українських національних цінностей, поваги до чесної людської праці засівали у душу допитливого хлопчика бабуся і дідусь, мама і тато, доброзичливі односельчани Чорного Потоку Надвірнянського району Івано-Франківської області, де з Господнього благословення і батьківської любові 19 вересня 1957 р. прийшов на світ земний Василь Семенюк. Бабуся Теодозія-Василина хоч була неписьменна, але мудрістю своєю захоплювала. Вона часто говорила, що неділенька свята для Господа і треба йти на Літургію до церкви. Навчила онука Василька “Отче Наш”, “Богородице Діво”, “Вірую”, рахувати до тисячі, знати дні і місяці, баладу про легендарного Олексу Довбуша “Ой попід гай зелененький…”, щоб він знав і пам’ятав: рід Семенюків походить із Печеніжина. Мабуть, серцем відчувала і тому щиро молилася, просила Бога, щоби онучок її вивчився на художника. Дідусь Михайло плекав у Василькові силу волі, наполегливість, військову кмітливість, бо був січовим стрільцем, воював із загарбниками за незалежність України. Хоч за комуністичного режиму було дуже небезпечно, але розповідав віч-на-віч про здвиги січовиків, тихо-тихо наспівував: Гей, там на горі Січ іде, Гей, малиновий стяг несе. Гей, малиновий! Наше славне товариство, Гей, марширує – раз, два, три! Пильно вдивлявся в очі онука, пригортав до себе, застерігав, щоб, не дай Боже, нікому не говорив, бо може бути велика біда, і з горла виривалися на волю до Василькового серця слова: За Україну! З вогнем завзяття. Рушаймо, браття, всі вперед! Слушний час кличе нас: Ну ж Бо враз Сповнять святий наказ! За Україну, За її волю, За честь і славу, За народ! Тато Іван, як у нас кажуть, був розвитною Людиною, мав добрі руки, чуйне серце, в усьому була злагодженість. Добре знав “Біблію”, був сільським зубним лікарем. Дуже любив коней-гуцуликів, які його слухались, бо не лише давав поласувати вівсом, а й, як не дивно, приголублював піснями. Над Чорним Потоком линули Семенюкові коломийки, українські народні пісні. Односельчани зачаровано слухали: Верховино, світу ти наш! Гей, як у тебе тут мило! Як ігри вод, плине тут час Свобідно, шумно, весело. Ой немає краю, краю На ту Верховину! Коби мені погуляти Хоч одну годину! Коли гостилася вся родина Семенюків, Іван Михайлович обдаровував присутніх “Маршем “сіроманців”. Але перед тим добре зачиняли вікна, двері, щоби пісня не потрапила до вух недоброзичливців, бо час совєтський був непевний. Тільки за відновленої незалежності України вільно дзвеніла пісня Івана Семенюка: Із гір Карпат несеться пісня волі, Із гір Карпат лунає волі зов. Там синьо-жовті майорять прапори, Там вже заграла українська кров. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Гей, рідний брате, Заходу і Сходу Єднайсь в один ударний моноліт. Ми Україні виборем свободу, Загарбницький повалимо ми світ! Доброзичливий родинний клімат Семенюків духовно об’єднувала і нині на 90- му році життя підтримує мама Марія Михайлівна великою любов’ю, яку черпає в поезії Тараса Шевченка. Саме від мами малий Василько вперше почув “Садок вишневий коло хати”, “Мені тринадцятий минало”, “За сонцем хмаронька пливе”, “Іван Підкова”, “Сонце заходить, гори чорніють”, щемну “Гамалію”… Лірико-філософський, національно-гуманістичний світогляд, зароджений в дитинстві, формувався, утверджувався під час навчання у Львівському училищі прикладного мистецтва імені Івана Труша та Українському поліграфічному інституті імені Івана Федорова (нині – Українська академія друкарства). Тема дипломної роботи – серія літографій за мотивами українських народних пісень про кохання. Працюючи в галузі живопису, графіки, декоративно-прикладного мистецтва, В. Семенюк створив “Будні мого села”, цикл “Обрядовий”, серії “Українські народні пісні”, “Пісня про незнищенність матерії”. Про багатогранність його творчості свідчать численні живописні та графічні композиції за мотивами творів Б.-І. Антонича, В. Симоненка, О. Ольжича та інших поетів. Василь Семенюк проілюстрував чотири книжки автора цієї статті: “Шевченкове Слово”, “Історія російщення українців” (співавтор М. Рожик), “Інформаційна безпека України”, “Так! Я – Українець!”. Графічні ілюстрації художником цих видань істотно сприяють поглибленню сприйняття читачами їхнього змісту, спонукають задуматися над аспектами гібридної війни Російської Федерації проти України, над сутністю національних цінностей. Цілеспрямована, наполеглива, творча праця Василя Семенюка визнана фахівцями та українською громадськістю. Він доцент Львівської національної академії мистецтв, член Національної спілки художників України. Указом президента України Василеві Семенюку 2009 р. присвоєно звання заслуженого діяча мистецтв України, з 2018 р. він – народний художник України. До нинішнього напрочуд оригінального ілюстрованого графікою видання “Кобзаря” (2019 р.) Василь Семенюк творчо наближався з юнацьких років. Суттєво почав осмислювати твори Тараса Шевченка ще у студентські часи. Це були кольорові композиції, графіка різних періодів, лінорити і, особливо, живопис на склі. Потужним поштовхом до його творчих, своєрідних пошуків був лист-прохання Тараса Шевченка (1 жовтня 1844 року) до чернігівського цивільного губернатора П. І. Гессе сприяти в розповсюдженні офортів “Живописна Україна”. Василь Семенюк із зворушливим хвилюванням читав: “Історія Південної Росії зачудовує кожного своїми діяннями і напівказковими героями, народ предивно оригінальний, земля прекрасна. І все це досі ніким не представлено перед очі освіченого світу, тоді як Малоросія давно мала своїх і композиторів, і живописців, і поетів. Чим вони захопились, забувши своє рідне, не знаю; мені здається, якби моя батьківщина була найбіднішою, найменшою на землі, і тоді б вона мені здавалася кращою від Швейцарії і всіх Італій. Ті, які бачили хоч раз нашу Країну, кажуть, що хотіли б жити і померти на її прекрасних полях. Що ж нам сказати, її дітям? Треба любити і гордитися своєю пречудовою матір’ю. Я, яко член її великого сімейства, служу їй якщо не на істотну користь, то принаймні, на славу імені України. Тарас Шевченко”. – Шевченко як сонце: варто тільки зійти – і це божественне світло буде сяяти в твоїй душі весь вік, – щиро, з великим пієтетом сказав Василь Семенюк. Він ґрунтовно вивчив прекрасну графіку академіка-гравера Тараса Шевченка, який сповідував романтизм, відроджену ним у своїй творчості техніку офорта, у якій виконано шість аркушів, що увійшли до альбому “Живописна Україна”. Добре знає витоки української графіки – мистецтво мініатюр часів давньоукраїнської держави Русь, творчість С. Гординського, П. Ковжуна, Л. Левицького, І. Остафійчука, з якими пов’язано високе піднесення львівської графічної школи. Василь Штернберг створив офорт до першого “Кобзаря” (1840 р.), що розміщувався перед титульним аркушем книги на лівій стороні, шмуцтитулем. На малюнку забражено кобзаря з кобзою та хлопчиком-поводирем. У 1844 р. Яків де Бальмен та Михайло Башилов проілюстрували майже всі твори, які на той час були надруковані в “Кобзарі”. Вони заново переписали його твори в латино-польській транскрипції, прикрасивши їх віньєтками, буквицями й малюнками. Так з’явилася розкішно оформлена рукописна книга “Wirszy Szewczenka. 1844. Kobzar. T. Szew- czenka”. Надсилаючи цю збірку В. О. Закревському, Я. де Бальмен писав у листі до нього від 20 липня 1844 р.: “Все главные творенья Тараса с виньетками. Они писаны латинскими буквами для того, чтобы в случае фантазии Тараса издать это за границей; – все могли бы читать, – в особенности поляки. Это тебе не подарок, а только посылается под твое сохраненье, про случай приезда самого Тараса, кому этот труд посвящен, и делать с ним Он может, что ему заблагорассудится”. Тарас Шевченко, дізнавшись, що Яків де Бальмен загинув у липні 1845 р. у війні на Кавказі, присвятив йому сумний вірш: І тебе загнали, мій друже єдиний, Мій Якове добрий! Не за Україну, А за її ката довелось пролить Кров добру, не чорну. Довелось запить З московської чаші московську отруту! О друже мій добрий! друже незабутий! Живою душею в Украйні витай, Літай з козаками понад берегами, Розкриті могили в степу назирай. Заплач з козаками дрібними сльозами І мене з неволі в степу виглядай. Василь Семенюк опанував особливості творчості ілюстраторів “Кобзаря” І. Їжакевича, К. Трутовського, О. Сластіона, М. Микешика, Б.Смирнова, І. Рєпіна, С. Караффи-Корбут, В. Седляра, В. Касіяна, В. Лопати, М. Стратілата, О. Івахненка, М. Стороженка, І. Марчука та інших. Аванґардна творчість Василя Семенюка незвично ілюструє поезії Тараса Шевченка, дає візії – власними засобами творить оригінальні роботи, на які його надихає поезія. Емоційно-виражальний принцип характеризується тим, що у кожній його композиції цитата із Шевченкових поезій – квінтесенція думок Пророка. Наприклад, “Діла добрих обновляться, діла злих загинуть”, “Мій Боже милий, як-то мало святих людей на світі стало”, “Обніміться ж, брати мої. Молю вас, благаю!”, “Нема на світі України, немає другого Дніпра”, “В своїй хаті своя й правда, і сила, і воля”, “Свою Україну любіть, любіть її… Во время люте”, “Борітеся – поборете, вам Бог помагає”, “І на оновленій землі врага не буде, супостата”… Чорне-біле, біле-чорне переплітається із словом Кобзаря, створюючи одне ціле композиції, де немає межі у просторі і часі. Тільки так, бо творчість Тараса Шевченка на всі часи як молитва перед Святим Образом. Характеризуючи творчість Василя Семенюка, арт-критик Лідія Трохим наголосила, що новаторська особливість графічних робіт митця у поєднанні лінійних контурів і заповненні площин хроматичним або ахроматичним тоном. Емоційна наснаженість цих робіт найбільше проявляється через ахроматичні контрасти, легкість, “віртуозність” ліній. Глибинний зв’язок між ілюстрованою поезією у “Кобзарі” Тараса Шевченка та її інтерпретацією художником-графіком Василем Семенюком яскраво виражений через український етнопсихологізм, який ґрунтується на морально-духовних, національних цінностях. Василь Семенюк всіх своїм доброчесним єством дякує чистій, безсмертній Душі Тараса Шевченка, що дозволила через графічне оздоблення “Кобзаря” доторкнутися до феноменальної творчості світової слава українського Пророка та через її осяйність побачити, де спочиває безсмертна Порадонька Святая…
“Листи доповнюють літературний портрет самого · Ушкалова”. · 8 Першодрук · s. 8strona oryginału ↗

Нас познайомила Волошка

Галина КИРПА Дмитро ЧЕРЕДНИЧЕНКО Це справді так. Наше близьке знайомство з Леонідом Ушкаловим почалося з нашої киці Волошки. Після того, як він отак несподівано для нас написав рецензію на повість Дмитра Чередниченка “Чого Волошка запишалася” (К., Грані-Т, 2012). Відомий професор, письменник, літературознавець виявився неабияким котознавцем. Читати ту рецензію було б цікаво не лише авторові “Волошки”, а й тим, хто любить непідробний теплий гумор і дотеп. Хочеться зацитувати уривочок, після якого стане зрозуміліше, якого плану та рецензія на невеличку книжку для дітей: “Коти й кішки – вічні герої літератури. Чому письменники їх так люблять? По-перше, тому, що вони прекрасні. Недаром великий Леонардо да Вінчі називав це плем’я “шедевром природи”. Так воно і є. Принаймні коли я дивлюся, як граційно проходить повз мій комп’ютер справжній хазяїн нашої квартири кіт Еней (до речі, він одноліток Волошки: сімнадцятий пішов), я особливо гостро відчуваю свою людську нікчемність... Подруге, письменники люблять котів тому, що, дивлячись на них, можна хоч би трішки зрозуміти самого себе. Пам’ятаєте “Повчання про котів” Олдоса Гакслі? Там молодий автор питає метра, щó треба для того, аби стати справжнім письменником. На це метр відповідає: “Якщо ви хочете стати письменником-психологом і міркувати про людську природу, найкраще, що ви можете зробити, – завести собі пару котів”. Ось тому в літературі так багато котів”. Це й стало приводом дізнатися електронну пошту рецензента й подякувати. Він не забарився відповісти. І відтоді приводи з’являлися самі по собі, зав’язалося приємне листування. Ушкалове запитання: “Як ви там поживаєте?” налаштовувало душу на творчий лад, і ми радо обмінювалися новинами. Тож тепер у папці “Листи Ушкалова” майже 60 сторінок. І це не просто якісь відписки на швидку руку. Ці листи – теж творчість. А уявити Ушкалова поза творчістю – неможливо. Загалом листи немало кажуть про людей та їхні взаємини. Мабуть, навіть усе найголовніше. Від його першого листа наше життя збагатилося на двох рідних нам душею людей – Леоніда та Олександру Ушкалових. Вони завжди в цьому листуванні були вдвох. І для нас і далі їх завжди такі буде – двоє. Ці листи не можна переказувати. У них свій стиль, і тут немає дрібничок. Нелегко було вибирати для оприлюднення, хоч їх усі варто читати. Попри всю їхню приватність, вони доповнюють літературний портрет самого Ушкалова. І заразом людяний портрет. Щоб бачити, яка щира й унікальна в своїй людяній простоті й глибині знань і відчувань була це людина. Перепинаєшся об слово “була”, досі тяжко сприйняти цей осоружний минулий час. А бачилися ми всього двічі. Коли точніше, то кожне з нас бачилися з ним по разу. Галина – на Книжковому Арсеналі, а Дмитро – в Університеті Бориса Грінченка, куди пан Леонід приїздив читати лекцію. На Книжковому Арсеналі Леонід і Олександра стояли біля столика видавництва Старого Лева, де була презентація видання “Шевченко від А до Я”. Впізналися з першого погляду, а з перших слів склалося враження, що знайомі ми не листовно, а цілу вічність. Він скрушно сказав: “Тут така суєта, вже хочеться за свій письмовий стіл”. Видно було, що це – “чистої води самітник”, як пан Леонід себе якось характеризував. Далі наша нитка знайомства все довшала й довшала, і за вісім років намотався тугий клубок справжнього приятельства. Леонід Володимирович час од часу надсилав то свої поетичні “образки” (як сам їх називав у листі від 31 березня 2012), то розділи із задуманих літературних досліджень (різноманіття зацікавлень та обсяг того вражали), то просто озивався, бо не міг не озватися. Він умів усе помічати, до всього дослухатися душею, щедро дарувати книжки. На сьогодні це рідкісний талант. У нас дуже часто люди, що пишуть про літературу, роблять це з великою любов’ю до себе (і їм, певно, здається, що збоку то непомітно!). Ушкалов був один із небагатьох, що вміли робити це з любов’ю до літератури. Точніше, до Літератури з великої літери. І ця унікальна Ушкалівська любов викликає повагу й захоплення. Він талановито умів передавати свою любов читачеві і мимоволі перетворював його на однодумця. Щасливі були ті студенти, що слухали його лекції! Не менш щасливими будуть тепер ті, що братимуть до рук його, скажімо, книжку “Що таке українська література”, де він відкрив своє дивовижне сприйняття літератури. Він так хотів, щоб “у людей, які читатимуть мої есеї, з’являлося почуття радості, подиву, надії, щастя... ну, чогось такого” (лист від 17 жовтня 2014). Так, листів від Леоніда Ушкалова багато. Він завжди був у них такий природній, безпосередній, щирий. Тут вибрано лише трохи тих листів – від першого до останнього. Без них стало порожньо й голо в нашому приватному малолюдному світі, де випадкових людей не буває. Хоч глянеш на прислану фотографію восени 2018, де Леонід Володимирович сидить на лавці посеред осені, усміхається своїй Олександрі і тішиться новими окулярами, і на мить забуваєш, що його тепер там немає. Або ж, якщо і є, то біля нього людина, з якою він нарешті говорить віч-на-віч – Михайло Драгоманов. Прекрасний знімок. Весь час перед очима. А на столі – книжка, яку він так довго виношував у душі і дуже чекав, – “Чарівність енергії: Михайло Драгоманов”. Перша книжка, подарована нам не автором. ПЕРШИЙ ЛИСТ 28 лютого 2012, 22:28:15 Доброго вечора, дорогий Дмитре Семеновичу! Красно дякую Вам і Вашим хатянам за добрі слова й за портрети кицьок. Кицьки — чудесні. Щойно просив свого Сашка перекинути мені фотку Енея, щоб показати її Вам, але Сашко зараз десь у кав’ярні (письменницька богема!), то це буде довга історія. Словом, наш Еней на масть — викапана Ваша Сніжка, принаймні геть білий. А Енеєм ми його назвали тому, що він не просто балуваний, а справжній халамидник)) Мені було дуже приємно і читати Вашу повість про Волошку, і написати про неї кілька слів. Бажаю Вам здоров’я, натхнення й нових чудових книжок. Переказуйте найтепліші вітання Вашій родині і від мене, і від моїх Олександри та Сашка, і, ясна річ, від нашого “Пана Коцького”)) З пошаною — Леонід Ушкалов. 31 березня 2012, 13:25:52 Доброго дня, дорогий Дмитре Семеновичу! Дякую Вам за теплого листа, а ще більше за те, що прийшли на мою лекцію. Мені було надзвичайно приємно бачити Вас і хоч трохи з Вами погомоніти. Десь тиждень тому чи, може, вже й більше прочитав Вашу “Навистку”. Які чудесні у Вас мініатюри! Це та поезія, що лягає мені на душу. Чиста, як перший сніг. Я Вам казав, що колись — не знаю вже, з якого дива — і сам пробував писати такі маленькі образки. І обіцяв Вам показати, щоб не сказали, що збрехав))) Тож надсилаю дрібку. Як буде час, гляньте. Тільки не судіть дуже строго, бо який із мене поет! Так, баловство одне. Ваш — Л. У. Переказуйте найтепліші вітання усім Вашим хатянам. 8 квітня 2012 Дорогі Дмитре Семеновичу й Галино Миколаївно! Дякую Вам за добрі слова. Мені дуже приємно, що мої мініатюрки Вам заімпонували. Не знаю, чи дійдуть коли руки зібрати все те добро докупи. Принаймні зараз навряд чи – хочу ближчим часом таки дописати свою Шевченківську енциклопедію, ана черзі вже “стоїть” Драгоманов. Це – першокласний мислитель. Забутий, на жаль. Навіть ті, хто про нього сьогодні пише, здебільшого ходять довкруг, як кіт коло гарячого. У Драгоманова був колись задум написати історію української літератури. Він її так і не написав. І я хочу поміркувати про те, якою вона могла би бути. Але-то трохи перегодом. Бажаю Вам щастя й здоров’я. Ваш — Л. У. 26 жовтня 2013, 18:38:01 Доброго вечора, дорогий Дмитре Семеновичу! Будь ласка, перекажіть Галині Миколаївні, що я їй дуже вдячний за подаровану книжку Гамсуна й за добрі слова. Гамсуна я люблю з юності. Та й загалом, норвежці мені дуже-дуже симпатичні. З попереднім послом Норвегії в Україні Олавом Берстадом я був знайомий, а коли він повертався до себе на батьківщину, подарував йому на пам’ять про нашу Слобожанщину свого “академічного Сковороду”. І, звісно ж, я ніколи не забуваю, що коли наші “товаріщі” нищили голодом народ, Нансен і Квіслінг його рятували. Не забуваю про це хоч би тому, що — згідно з планами “товаріщєй” — мене не повинно було бути на світі, бо я з хазяйської родини, а не голоштанько. Моя рідня дивом вижила. Але-то сумні матерії... Припхав учора з видавництва верстку своєї Шевченківської енциклопедії — 600 сторінок великого формату. Сподіваюся, дружина вичитає текст уважненько. Куди ж тут дінешся, коли я присвятив цю книжку їй))) З пошаною, Л. У. 27 жовтня 2013, 17:39:07 Доброго вечора, дорогі Галино Миколаївно й Дмитре Семеновичу! Учора на сон грядущий прочитав добрий шмат “На зарослих стежках”. Розкішний текст! Якби я знав, що наша рідна Україна переходить уночі на зимовий час, то читав би ще яку годину. Але я того не знав, і припхався сьогодні на лекції (факультет заочного навчання працює навіть у святу неділеньку, аж курява встає) на годину раніше. Словом, на відміну від мене, диявол не спить))) Дуже шкода, що “Грані” зараз не на ходу. “Шевченківська енциклопедія”, про яку я вам писав, мала вийти якраз у “Гранях”. Але певності в цьому не було, тому я вирішив видавати її в харківському “Майдані”. Невеличкий наклад (для друзів і для бібліотек) я можу видати й за власні кошти — це не такі вже грубі гроші. Колись Олекса Горбач видав у Німеччині за свою професорську пенсію цілу бібліотеку українських книжок. Чого б і собі щось таке не втнути? У Києві майже не буваю. Щоправда, десь на початку грудня в Інституті філософії (на Трьохсвятительській) буде колоквіум, присвячений Сковороді. Філософи просять мене долучитися до розмови. Попередньо я дав згоду. Можливо, і справді приїду, як ніщо не завадить. Якщо я й справді буду їхати на той колоквіум, неодмінно дам вам знати — мені так само хотілося б вас побачити й погомоніти. 14 листопада 2013, 20:30:02 Доброго вечора, дорогий Дмитре Семеновичу! Сьогодні в Харкові був сірийсірий день: холодна мжичка, пронизливий вітер, мокрий сніг. То Ваша книжка, яку я одержав на пошті, здалась мені просто прибульцем з іншої планети — чудесної й неймовірно яскравої. Я Вам дуже вдячний і за подарунок, і за добрі слова. Правда, “першим читачем” Вашої книжки в нашій хаті я не буду, бо її вже читає моя Олександра. Вона — давня шанувальниця Вашого таланту. Коли наш Сашко пішов у дитячий садок, вона теж туди пішла — працювати, — щоб дитина була під наглядом. І там читала своїм вихованцям Ваші поезії. Дитячі книжки — це щось особливе, а надто коли вони написані тією мовою, що чув її з колиски. Позавчора був на “прямій лінії” у редакції “Вечірнього Харкова” — спілкувався з харків’янами на тему: якою буде українська мова в ХХІ столітті. Мені б хотілося, щоб вона була органічною і живою, такою, як у Вас. Завтра зранку — конференція, присвячена преподобному Несторові, увечері — лекції в університеті. Словом, життя буяє))) І ось що я помітив: коли ти весь час у русі — робота зупиняється, і навпаки. Так чи ні, а за останній тиждень не написав ані рядочка. Одне-єдине путнє, що вдалось зробити — сяк-так відкоригувати “Шевченківську енциклопедію”. Учора віддав видавцям. Нехай друкують. Іще раз — спасибі! Ваш, Л. У. Найтепліші вітання від мене й від дружини Вам і всім Вашим хатянам. 13 січня 2014, 18:30:14 Дорога Галино Миколаївно! Ми з Олександрою щиро дякуємо Вам за поезійну книжку (одержали її тільки сьогодні). А Ваша попередня книжка (переклад Гамсуна) прислужилась мені, коли пару тижнів тому писав рецензію на книжку Володимира Панченка “Сонячний годинник” — там є сюжет про “слід” Гамсуна в українській літературі. Рецензія з’явиться місяців через три в англійському перекладі, а Вам надсилаю оригінал — гляньте, як буде вільна хвилька. А я зараз сиджу сиднем у хаті, чекаю, коли видавець надрукує нарешті мою “Шевченківську енциклопедію”, а заразом пишу невеличку річ про Шевченка й Миколу Данилевського. Пробую зрозуміти, про що вони могли розмовляти на березі Каспійського моря. Колись Маланюк казав, мов, Шевченко цілих два місяці спілкувався з одним із найбільших історіософів світу та ще й був у захваті від нього. Сказав і поставив крапку. То я оце хочу пофантазувати на цю тему. Може, вийде щось путнє))) Іще раз — дякую. Л. У. Найтепліші вітання Дмитрові Семеновичу! 14 січня 2014, 17:20:27 Дорога Галино Миколаївно! Дозвольте подякувати Вам за чудесну поезію. Вона викликає в мене якийсь дивний сум за самим собою. Не знаю, чого воно так. Останнім часом ми з дружиною майже щодня, як стемніє, ходимо в одну яругу. Там крихітна річечка, острівець посередині. На ньому верба, а під нею живе наш знайомий щурик. Інколи прилітають іще й качки. То ми годуємо те хазяйство. Там гарно. Головне — щоб людей не було. Це я пробую описати своє враження від Ваших віршів. Словом, дякую! Л. У. 20 серпня 2014, 11:54:00 Доброго дня, дорогий Дмитре Семеновичу! Учора ввечері на прогулянці ми з Олександрою згадували про Вас. Учора в нас було дві прогулянки — ранкова й вечірня. Ранкова, “позапланова”))) — до пенсійного фонду (Олександра отримала своє пенсійне посвідчення), а вечірня — як завжди... Мені, ясна річ, надзвичайно приємно й цікаво читати Ваші міркування про енциклопедію... як Ви розумієте єство цього досить незвичного для мене тексту. От зараз, скажімо, пишу потроху звичайну академічну книжку про Галина Кирпа Дмитро Чередниченко
“Без Драгоманова не було б ані Франка, ані Лесі Українки”. · 9 Першодрук · s. 9strona oryginału ↗

Ciąg dalszy z wcześniejszej strony — fragment strony

Драгоманова, тобто про його історію української літератури, що її він задумав як “історію цивілізації в Україні”. Тут усе більше чи менше ясно: треба прочитати пару сотень книжок і створити на цій основі якусь реалістичну “академічну картинку”. Але книжка про Шевченка зовсім інакша. Принаймні коли Ви кажете, що то художній текст, я хочу Вам вірити))) Спасибі Вам велике-велике! Мені здається, що Ваші слова — то “камертон” до книжки. Якщо так можна казати))) Щиро Ваш, Л. У. Переказуйте найтепліші вітання від мене й від Олександри всім Вашим хатянам! 17 травня 2015, 15:54:59 Доброго дня, дорогий Дмитре Семеновичу! Я написав переднє слівце до оповідання Галини Миколаївни. Гляньте, що воно в мене вийшло. А саме оповідання в новій редакції стало, як на мене, ще краще. От якби мої вихованці з такою любов’ю і талантом писали свої магістерські роботи та дисертації! Так же ж ні!))) Словом, дякую і Вам, і Галині Миколаївні за оці кілька сьогоднішніх годин. А тепер пора злазити з неба на землю))) Щиро Ваш, Л. У. Найтепліші вітання Вам і всім Вашим хатянам від Олександри. 30 травня 2015, 21:58:58 Доброго вечора, дорогий Дмитре Семеновичу! Сів оце після вечірньої прогулянки за роботу й згадав, що за всілякою марнотою давненько вже до Вас не озивався. Як Ви там поживаєте? У мене кінець навчального року, тобто ніколи вгору глянути: захисти, іспити й таке інше. Покинув писати книжку про Драгоманова, бо прихватком робити це просто неможливо. Вирішив писати в перервах між біганиною щось невеличке. Днями закінчив статтю про Сковороду й Гамалію (давно вже хотів її написати), а тепер оце засів за надзвичайно цікаву тему: ким був той-таки Сковорода для Потебні. Це теж моя давнядавня задумка — просто руки ніяк не доходили. Може, так би й не дійшли, якби не колеги, які просять писати щось про Сковороду. То я оце мимоволі знову стаю “сковородознавцем”. На знак цього трохи несподіваного “повороту” я начепив на себе футболку з образом Сковороди й ходжу тепер у ній навіть на різні офіційні заходи))) Ось погляньте, як я керую вченою радою із захисту докторських дисертацій))) Щиро Ваш, Л. У. Найтепліші вітання Вам і Вашим хатянам від Олександри. 2 червня 2015, 16:35:36 Доброго дня, дорогий Дмитре Семеновичу! Що довше живу, то більше пересвідчуюсь у тому, що існує в цьому світі якийсь незбагненний зв’язок між усіма істотами. Ну чого б це, скажіть, днів зо три тому ми з Олександрою дивились на Волошку (в календарі, який Ви колись нам подарували), а я ще й казав: чи жива ж кицька ще й досі? Я розумію, що Олександра просто переставляла книжки. Але ж тих книжок у нас повна хата. Чому в руки потрапив саме той календар? Ми Вам співчуваємо. Коли наш Еней відходив, то були жахливі дні. Сьогодні я знову головував — на цей раз на захистах магістерських робіт у Каразинському (я кажу: імператорському) університеті, в аудиторії імені Потебні, про якого зараз пишу. Про те, що це Потебнева аудиторія свідчать наличка на дверях і портрет Потебні всередині. Ото й усе. Творів Потебні ніхто такі не видав по-людськи, бібліографія не зібрана, семінарія з вивчення його творчості немає, так само, як немає і славетної колись Харківської філологічної школи. А вчений же був просто геніальний. Хоч одягай футболку з образом Потебні тай до праці. Це я Вам усе кажу, щоб Ви не сумували. Ваш Л. У. 29 червня 2015, 19:29:50 Доброго вечора, дорогий Дмитре Семеновичу! Планував написати Вам листа завтра, після того, як проведу останнє в цьому році засідання кафедри й буду почуватися майже вільним (відпустка), а це чогось згадав, що Ви казали про можливість отримання премії імені Олени Пчілки — зайшов у мережу й бачу, що Ви її вже отримали! То ми з Олександрою радо Вас вітаємо. Ви гідні багатьох-багатьох премій. Зичимо Вам щастя, здоров’я, натхнення! А в мене останнім часом одна марнота — заняття, іспити, засідання... Став якийсь роздратований. Позавчора так узагалі щось усередині наче як зламалося — уперше в житті вилаяв своїх студентів на чому світ стоїть. За якимось там наказом їхні активісти зобов’язані приходити на іспити слідкувати, щоб викладачі не брали хабарів. Прийшли й до мене. Мої студенти, до яких я завжди ставився як до рідних дітей!!! Отут мені дах і зірвало. Я назвав їх (і тих, що складали іспит, і тих, що прийшли в ролі поліцаїв) негідниками й пообіцяв, що ніколи в житті не скажу їм більше “доброго дня”. Сьогодні написав ректорові заяву, щоб звільнив мене від обов’язків завідувача кафедри. Якщо настрій не покращає, завтра попрошу лаборантів віднести той папірець у його приймальню. Але то таке. Життя прекрасне. І наука — теж. Пам’ятаєте, я писав Вам, що працюю над статтею про двох найбільших українських містиків — Сковороду й Гамалію. То я вже її написав. Якщо у Вас буде вільна хвилинка, гляньте ось цей матеріал: http://kharkiv- nspu.org.ua/archives/3839 Крім того, надійшла з “Клубу сімейного дозвілля” чорнова верстка книжки “Сковорода. Буквар миру”. Сидимо зараз із Олександрою над нею. Дуже мені хочеться, щоб ця книжка вийшла гарна. Потім буде Потебня. Потім — Драгоманов. Це я вже смакую відпустку))) З пошаною, Л. У. Найтепліші вітання Вам і Вашим хатянам від Олександри. 1 липня 2015, 22:15:58 Доброго вечора, дорогий Дмитре Семеновичу! Я радий, що Вам подобається. Значить, справді гарно, бо у Вас чудовий смак. А ще — символічно: перша передача вийшла в ефір у перший день моєї відпустки)) Я теж хотів послухати й навіть попросив Олександру знайти наш старезний VEF 222. Приймач вона знайшла, увімкнула, але на всіх хвилях, куди тільки вона не крутила, на ту пору йшла трансляція засідання Верховної Ради. А то вже понад мою силу! У нас і так весело. Позавчора йшли ввечері через станцію метро (біля нашого будинку) й Олександра помітила біля трансформатора якусь штуку. Я підійшов ближче — дуже підозрілий згорток. Сказали охороні — то там таке почалось, що не ридай мене мати. Але принаймні нічого не вибухнуло. А вчора опівночі-таки ж вибухнуло, за яку сотню метрів від тієї станції, у студмістечку. Олександра почула той вибух і прибігла до мого комп’ютера, бо я нічого не чув — слухав у навушниках чудесну музику. Словом, я, на жаль, так і не послухав Шевченка. Та нічого. Може, коли-небудь попрошу Марію надіслати мені ролик. Сьогодні весь день сиділи над Сковородою. Плануємо завтра під вечір закінчити. Не знаю тільки, чи встигну написати передмову. Вона невеличка, можна сказати, крихітна, то дуже хочу написати її одним подихом. Треба тільки той “подих” піймати)) З пошаною, Л. У. Найтепліші вітання Вам і Вашим хатянам від Олександри. 26 серпня 2015 Доброго вечора, дорогі Галино Миколаївно й Дмитре Семеновичу! А Ви як наче мене почули, бо вчора на прогулянці я казав Олександрі, що вже давненько до Вас не озивався — усе чекав, що буде гарний привід, тобто вийде друком “Буквар миру”. Ще нема, у мережі одна обкладинка))) Я Вам дуже вдячний за добрі слова. Зрештою, якби не Ви, то “мій Шевченко” й не звучав би на радіо та ще в такому чудесному виконанні. І дав же Бог людині такий голос і такий талант! А в нас літо промайнуло все в роботі. Хотів був виконати всі дрібні замовлення від добрих людей — половину десь виконав. Останню річ тільки вчора закінчив. У Львові готують другий том книжки під назвою “Українське небо” — про історію астрономії в Україні. То попросили мене написати про небо, яким воно поставало для Сковороди. Щось таке написав))) Як буде вільна хвилинка — гляньте. На черзі — образи Бориса і Гліба в українській бароковій драмі. Місяців через два (здається!) буде конференція, присвячена Борису і Глібу. Але тепер уже буде мені не так весело, бо завтра — останній день відпустки. Це трохи сумно, бо доведеться знову сюди-туди бігати, а поки я бігаю, робота стоїть. Та вже ж якось буде. Тиждень тому приїздив до нас у гості наш Сашко — ото ми такі на “селфі”. І від усіх нас, тобто від мене та моїх Сашків, — найтепліші Вам вітання. Л. У. 4 жовтня 2015, 15:08:48 Доброго дня, дорога Галино Миколаївно! Гарний сьогодні день. Мабуть, найголовніше, що є у святі, — нагода почути від дорогих тобі людей добрі слова й самому сказати їх. Ми з Олександрою дуже вдячні Вам за лист і за фотографію. Чудесна фотографія! У нас, на жаль, поблизу води немає. Є тільки крихітна річечка в Саржиному яру, де ми щодня гуляємо. Улітку вона така, як ото на фото, що Вам надсилаю. Правда, качок там уже люди розігнали — щось не видно їх давненько. Зате голубів — сила. Часом, як годуєш, то таку куряву здіймають, хоч тікай. Ними Олександра займається, а я тільки збоку дивлюсь — я більше котів люблю))) Тепер у нас більше часу на прогулянки й науку, бо я таки відкараскався від завідування кафедрою. Словом, “я обираю березіль”, — тобто голубів, котів і науку))) Ваш Л. У. Найтепліші вітання від Олександри всій Вашій родині. 26 листопада 2015, 22:02:55 Доброго вечора, дорогий Дмитре Семеновичу! Оце нарешті ввімкнув комп’ютер і прочитав Вашого вранішнього листа. Дякую Вам дуже-дуже за добрі слова. До речі, як я зрозумів, 22-га передача, присвячена “Моїй Шевченківській енциклопедії”, була завершальною. Отож, дякуючи Вам, мої Шевченківські сюжети майже півроку звучали по радіо та ще й у такому прекрасному виконанні. А я тим часом пробую готувати щось нове. Ось подивіться, яку чудесну обкладинку пропонує “Видавництво Старого Лева” до книжки “уроків літератури”. Супер! Перше видання цієї книжки було, власне кажучи, виданням “для хатнього вжитку”, тобто для студентів нашого факультету української філології. У продажу його не було, у бібліотеки воно так само не потрапило. Словом, я дуже вдячний “левам” за те, що погодилися видати цю книжку по-людськи. Сьогодні день пропав — сидів сидьма на захистах дисертацій, тобто не сидів, а головував, а це значно гірше, ніж просто сидіти))) Завтра — та сама історія. А потім у мене буде три вільні дні, за які я хочу підготувати бодай чернетку доповіді про “психологічну Європу”, як її розуміли наші письменники 1920-х років. Коли вийде щось путнє, неодмінно надішлю Вам. З пошаною, Л. У. Найтепліші вітання Вам і Вашим хатянам від Олександри. 30 листопада 2015, 00:14:15 Дорогий Дмитре Семеновичу! Дозвольте нам привітати Вас із Вашим славним ювілеєм і побажати Вам міцного здоров’я, домашнього затишку, тепла, гарного настрою, щоб Ви ще довго-довго писали і для малят, і для дорослих, перекладали, видавали книжки, стрічалися зі своїми читачами, яких у Вас так багато. А ще хочемо Вам сказати: ми вдячні долі за те, що Виє в нашому житті. Олександра та Леонід Ушкалови. P. S. Сподіваємось, що наше привітання було першим))) 15 грудня 2015, 20:20:06 Доброго вечора, дорогий Дмитре Семеновичу! Я дуже радий, що Хвильовий і компанія Вам сподобались. А я сьогодні весь день екзаменував малюків (п’ятикурсників!) з теорії літератури. Вони просто чудесні. То я наставив купу п’ятірок — на “радість” начальству, яке дуже хоче, щоб викладачі занижували оцінки, бо тоді треба менше платити стипендій. Завтра — вільний день. Спробую дописати один невеличкий сюжетик з літератури 1920-х років — про те, як наші футуристи йшли “від Сковороди до Маркса”. Потім на черзі два сюжети зі старої літератури, а потім треба буде повертатися до книжечки про Драгоманова. Дуже мені хочеться її написати. Бо оце читаю зараз цьогорічну книжку Романа Піхманця про Шевченка й Драгоманова — і щось вона мені “не йде”: робить чоловік із Драгоманова ледь не свідомого ворога всього українського. А це неправда. Без Драгоманова не було б ані Франка, ані Лесі Українки. Ясна річ, Драгоманов дуже складний чоловік, але великий. Словом, спробую трохи перегодом про це написати. Щиро Ваш Л. У. Найтепліші вітання і Вам, і всій Вашій хаті від Олександри. 26 січня 2016, 22:51:28 Доброго вечора, дорога Галино Миколаївно! Щойно повернувся з презентації своєї книжки в харківській книгарні “Є”. Було класно — затишно, весело, якось по-родинному. Книжок на всіх не вистачило. І дуже мені боляче, що Дмитро Семенович нездужає. Дай йому, Боже, здоров’я, щоб він іще довгодовго радував і Вас, і нас. Такі люди, як Дмитро Семенович, — щире золото. Ми з Олександрою дякуємо долі, що Дмитро Семенович є в нашому житті. Обніміть його від нас. Скажіть, що ми його дуже-дуже любимо. Ваш Л. У. 8 лютого 2016 Доброго дня, дорогий Дмитре Семеновичу! Як Ви там поживаєте? А ми з Олександрою оце два дні тому повернулися з мандрівки до Києва та Львова. Добряче втомились фізично, зате — море позитивних емоцій. Презентації пройшли, здається, непогано, особливо у Львові, де було дуже багато народу. Прийшли, зокрема, Ігор Калинець, Ніна Бічуя, Галина Чубай, Андрій Содомора... І мені то було надзвичайно приємно. Та й загалом — і в Києві, і у Львові — на зустрічах панувала чудова атмосфера. Скрізь — прекрасні й дуже милі люди: і літні, і молоді, і навіть просто малеча. Наймолодшому з тих, із ким я мав честь познайомитися, — одинадцять місяців. А звати його Северин — синочок Мар’яни Савки. Він живе у видавництві. То ми з ним заприятелювали десь за пару хвилин після того, як познайомились))) Чудесне дитя. Тепер треба хутенько завершити всілякі дрібні справи та братися до роботи. Днями видавництво “Дух і Літера” запропонувало мені написати чималу за обсягом книжку про Сковороду в жанрі інтелектуальної біографії. Оцим і буду займатись. Ваш Л. У. Найтепліші вітання і Вам, і всім Вашим хатянам від Олександри Далі буде. Сашко Ушкалов, Олександра Ушкалова і Леонід Ушкалов
Шевченкіана · “На початку літа 1890 р. Іван Бунін відчув серцем, що йому необхідно побувати на могилі Тараса Шевченка”. · s. 10strona oryginału ↗

Іван Бунін: «Шевченко — неперевершено геніальний поет!»

Продовжуємо проєкт “Подробиці Шевченкового життя”, вмотивований глибоким усвідомленням поетових слів із автобіографічного “Листа Т. Г. Шевченка до редактора “Народного чтения” (лютий 1860 р.): “…Я наважуюся відкрити перед світом кілька печальних фактів мого існування… тим більше, що історія мого життя становить частину історії моєї батьківщини. Але я не маю духу входити у всі її подробиці”. Володимир Мельниченко розповідає про Бунінове захоплення Шевченком, розкриває високу оцінку ним геніальної творчості Кобзаря. Автор приурочив цю статтю до 150-річчя з дня народження російського письменника, поета, Нобелівського лауреата І. О. Буніна. Володимир МЕЛЬНИЧЕНКО, доктор історичних наук, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка “Вірші Шевченка чудові за глибиною і теплотою почуття” На початку 1889 р. Іван Бунін, якому йшов дев’ятнадцятий рік, отримав у Єльці несподіваний подарунок від незнайомого молодого письменника Івана Бєлоусова — його першу збірку перекладів “Из “Кобзаря” Т. Г. Шевченко и украинские мотивы”, видану в Києві 1887 р.1 Цей історичний факт недостатньо чітко акцентований, як важливий момент розкриття Бунінового справжнього захоплення Шевченком. Уже 3 лютого 1889 р. Іван Олексійович Бунін писав своєму тезці Івану Олексійовичу Бєлоусову про його книгу: “На меня она произвела хорошее впечатление, во-первых, своим легким и отделанным стихом, и, вовторых, тем, что в ней есть несколько переводов (весьма верных и вообще хороших) тех из стихотворений Шевченко, которые замечательны по глубине и теплоте чувства”2. Разом із тим, Іван Бунін жалкував, що Іван Бєлоусов не переклав деякі чудові й високопоетичні вірші Тараса Григоровича: “Як умру, то поховайте…”, “Думи мої, думи мої...”, “І широкую долину...”, “Огні горять, музика грає...”. Крім того, Бунін зауважив, що чимало з перекладів Шевченкових поезій, зокрема, й О. М. Плєщєєва, “не зовсім вдалі й взагалі стоять нижче оригіналу”3. Все це переконливо свідчить про те, що молодий Іван Бунін уже глибоко знав і тонко сприймав творчість Тараса Шевченка. До речі, Бунін переклав у 1900 р. перші дві строфи Шевченкового “Заповіту” (повний текст на той час був під цензурною забороною): Как умру, похороните Вы меня на воле, На степи в краю родимом, На кургане в поле! Чтобы даль вокруг синела, Чтоб и Днепр, и кручи Были видны, — было слышно, Как гремит могучий!.. “Навесні 1889 року відправився я в Харків...” Навесні 1889 р. І. О. Бунін уперше відвідав Україну, приїхавши в Харків до свого старшого брата Юлія Буніна4, який, власне, був його вчителем і вихователем, особливо після того, як той на початку 1886 р. залишив Єлецьку гімназію, наставником у перших літературних спробах. Іван Бунін зафіксував якось у щоденнику: “Чуть не с детства я был под влиянием Юлия, попал в среду “радикалов” и чуть не всю жизнь прожил в ужасной предвзятости ко всяким классам общества, кроме этих самых “радикалов”. О проклятие!” Це важливе зізнання залишалося не потрактованим у контексті його вкрай емоційної кінцівки. Тому нагадаю, що Бунін врешті-решт заперечував поділ суспільства на експлуататорів і експлуатованих та визнання народом тільки останніх. У передреволюційному 1916 р. він писав: “...Это идиотское деление народа на две части: в одной хищники, грабители, опричники, холопы, царские слуги, правительство и городовые, люди без всякой чести и совести, а в другой — подлинный народ, мужики, “чистые святые, богоносцы, труженики и молчальники”...” Після перемоги Жовтневої революції 1917 р. І. О. Бунін назавжди зненавидів В. І. Леніна, в “Окаянних днях” назвав його “Каїном Росії”, а в записах письменника все частіше з’являються гіркі фрази: “...Выхода нет! Чуть не весь народ за “социалистическую революцию”... Народ возненавидел всё... Сильно плакал...” Якось навіть подумалося мені, чи не запозичив Іван Олексійович назву свого твору у Тараса Григоровича, який на початку свого Посланія “І мертвим, і живим, і ненарожденним землякам моїм…” писав: “Тілько я, мов окаянний, / І день і ніч плачу…” Та повернемося до першого приїзду в Харків, про який сам Іван Бунін писав: “Брат Юлий переселился в Харьков. Весной 1889 года отправился и я туда и попал в кружки завзятых “радикалов”, как выражались тогда...”5. Це перше, точне, проте не всеохопне враження письменника, доповнимо свідченням його дружини В. М. Муромцевої, отриманим, очевидно, від самого Буніна: “Ранками проводив кілька годин в бібліотеці, де став знайомитися і з літературою з українознавства, читав і перечитував Шевченка, від якого прийшов у захват...”. Нам уже відомо, що ще до відвідання Харківської бібліотеки Бунін захоплювався творчістю Шевченка, втім, якщо врахувати, що тут Іван Олексійович особливо багато читав поета українською мовою, то, тим більше, він справді знову “прийшов у захват”. Іван Бунін знав українську мову, вже з того часу почав перекладати з української на російську. Скажімо, наприкінці 1889 р. у газеті “Орловский вестник” було надруковано бунінський переклад оповідання українського письменника О. П. Стороженка “Вуса”, присвячене П. О. Кулішу. Як точно зазначила С. Д. Павличко, “для героя Стороженка вуса — частина української суті, його iden- tity”. Певно, це дуже чутко відчував Іван Бунін. До того ж, оповідання було видрукуване 1861 р. у першому українському щомісячному літературно-науковому журналі “Основа”. Письменник переклав і твори Б. Д. Грінченка, котрий сприймав Шевченкову творчість як Євангеліє. “Чия могила скромніша і водночас величніша й поетичніша?” Характерно, що вже на початку літа 1890 р. Іван Бунін відчув серцем, що йому необхідно побувати на могилі Тараса Шевченка. В. М. Муромцева писала: “Бунін, заробивши трохи грошей, вирішив відправитися на могилу Шевченка. Вже півтора року Шевченко був його кумиром, він вважав його великим поетом... Грошей було, звісно, в обріз; їхав у третьому класі, а по Дніпру плив на баржі з дровами, влаштувавшись за копійки. Він говорив мені, що ця перша мандрівка по Малоросії була для нього найяскравішою, ось тоді він остаточно влюбився в неї... і захоплювався, як усю цю несказанну красу своєї батьківщини втілив у своїй поезії простий селянин Тарас Шевченко!.. Він зізнавався, що жодна з могил великих людей його так не зворушила, як могила Шевченка…”6. Найперше Бунін згадав про свою поїздку в статті “Пам’яті Шевченка”, надрукованій у газеті “Орловский вестник” 26 лютого 1891 р., тобто до 30-річчя з часу смерті Кобзаря. Тараса Шевченко названо в ній не тільки одним з найталановитіших, але й найблагородніших людей. Через чотири роки письменник опублікував у газеті “Полтавские губернские ведомости” (5 липня 1895 р.) оповідання “По Дніпру”, про яке в академічних коментарях до сучасного тринадцятитомного Повного зібрання творів І. О. Буніна сказано, що в його основу “лягли враження від подорожі по Дніпру 1895 р.”. Але насправді тодішня подорож до Києва була лише фоном для Бунінових пронизливих Т. Шевченко. Фото. 1860 спогадів про відвідання у 1890 р. Шевченкової могили: “...Мне казалось, что именно эти места — настоящие украинские, такие, какими я рисовал их себе с детства, со всей поэзией и мечтательной красотой южной природы, милого образа украинской девушки и тоскующих, сладостных песен... Вспоминал и те могилообразные горы, от которых пахнуло на меня старыми былями и думами, и ждал... Ждал увидеть вечное пристанище того, кто так горячо любил всё это, — “край весёлый, степ широкий”7, ясные зори и тихие воды своей родины!.. Я ждал, что на самом высоком пункте черных гор, на бледном фоне зари, я увижу, как простёртые руки, высокое распятие. Но нет, могила Шевченко находится ниже, на полугоре. Великий поэт почивает скромно... У меня захолонуло сердце, когда мы наконец прошли под самыми горами, и пахнуло, так близко пахнуло величавым угрюмым молчанием, вечным покоем этого великого места... Вечный покой тебе, великое сердце!..” Більше того, бунінська публікація 1895 р. стала своєрідним нарисом до оповідання “Козацьким шляхом” (1898), адже чимало сюжетів і фактів із неї були включені до цього, пізнішого твору, втім, уже наповнені новими переосмисленими враженнями, роздумами. Скажімо, повертаючись у “Козацькому ході” до згаданих Канівських гір, уже назавжди пов’язаних у Буніна з Шевченковою могилою, письменник писав: “Я опять вспоминал те могилообразные горы, от которых пахнуло на меня старыми преданиями, и невольно переплетал свои мысли с мыслями о жизни Тараса, не спуская глаз с его могилы”. У російській літературі немає більше такого глибокодумного й емоційного занурення в атмосферу духовного перетинання з могилою Тараса Шевченка, в тому числі через великий час опісля її відвідання. Бунін сам наголосив: “С тех пор прошло много лет, но то, что я переживал на Днепре, не исчезло бесследно”. Він особливо виокремив, що “ждал увидеть вечное пристанище того... кто воплотил в своих песнях всю красоту своей родины вместе с горестями своей страдальческой жизни...” Не втримаюся від спокуси процитувати Бунінові алмазні рядки: “Впоследствии я бывал на могилах многих великих людей, но ни одна из них не произвела на меня такого трогательного впечатления, как могила украинского кобзаря. И в самом деле, — чья могила скромнее и в тоже время величественнее и поэтичнее?.. Сама она — на высоких, живописных горах, далеко озирающих и Днепр, и синие долины, и сотни селений, — всё, что только дорого было усопшему поэту. И в тоже время как проста она! Небольшой холм, а на нём — белый крест с скромной надписью... вот и всё!8. Когда-то тот, кто лежит теперь под ним, лелеял мечты о родной хате, которую ему теперь хотелось поставить над Днепром... Он даже побывал перед смертью на этих горах и трогательно делился своими заветными мечтами с горячо любимою сестрою. Но, увы, покой и приют от скитаний и горестей ему суждено было найти лишь в могиле! Беленькая хатка9, окружённая мальвами, маком и подсолнечниками, стоит теперь возле его надгробного креста. Чисто и уютно в ней, но хозяин её никогда не переступит её порога. Грустно смотрит его портрет10 со стены хатки, на “Кобзарь”, лежащий на столе... Взволнованный, я часто возвращался мыслями в эту беленькую хату. С грустью смотрел я на удаляющиеся от нас Каневские горы. И еще прекраснее и милее казалась мне теперь родина великого народного поэта... Там, на горах, над угрюмым Днепром, в темноте глубокой ночи, могила молчала вечным молчанием...”11. Російські бунінознавці відзначають, що в оповіданні “Козацьким шляхом” Іван Бунін розкрив свої враження від кількох його поїздок по Дніпру — у 1890, 1894 і 1896 рр. Очевидно, так і було. Проте духовною серцевиною оповідання “Козацьким шляхом” є перша цільова подорож у Канів, своєрідне духовне паломництво до Шевченкової могили, з яскравими відчуттями й душевними переживаннями. Вони, сказати б, осяяли подальші Бунінові духовні перетинання з Шевченком, у тому числі невідомі нам, сприяли всебічному глибокому осмисленню Кобзаревої постаті, його вічної присутності в духовному просторі, мабуть, не минули безслідно й для творчості самого Буніна, який упевнено вийшов на шлях письменництва. Оповідання “Козацьким шляхом” містить одверте захоплення українцями: “Хохлы мне очень понравились с первого взгляда. Я сразу заметил резкую разницу, которая существует между мужиком-великороссом и хохлом. Наши мужики — народ по большей части изможденный, в дырявых зипунах, в лаптях и онучах, с исхудалыми лицами и лохматыми головами. А хохлы производят отрадное впечатление: рослые, здоровые и крепкие, смотрят спокойно и ласково, одеты в чистую, новую одежду…” Що й говорити, свої точні спостереження за “нашими” й “хохлами” Бунін робив як очевидний великорос. У цьому оповіданні він, до речі, писав, що Шевченко, який “втілив у піснях всю красу своєї батьківщини... назавжди залишиться окрасою російської літератури”. Проте не забудьмо, що в оповіданні письменник яскраво зафіксував своє розуміння історії України: “Кажется иногда, что это Днепр не теперешней мирной Малороссии, а Днепр… могучего и вольного прошлого старой Украины”. Оповідання “Козацьким шляхом” є перлиною україніки молодого Буніна і буквально випромінює захоплення перед істинно народним поетом України та його батьківщиною, перед важливими й дорогими Шевченкові рисами ментальності українців, перед... українськими козаками, котрі, як зазначав незабутній Борис Олійник, “найточніше віддзеркалюють характерні риси саме українського народу, його віру і світоглядні та морально-етичні принципи”. Не випадково навіть остаточна назва твору, який Бунін спочатку назвав “На “Чайці”, вказує на це — “Козацьким шляхом”. Не випадково Бунін розповідає про
Шевченкіана · “В імені Шевченковому Бунін учував якусь особливу сакральність і не вживав його всує”. · s. 11strona oryginału ↗

Ciąg dalszy z wcześniejszej strony — fragment strony

подолання знаменитих Дніпрових порогів, що було предвіковічною звитягою саме козаків. А ще нагадаю, що, попрощавшись із своїми попутниками на “Чайці” (так називався безпалубний човен запорізьких козаків XVI–XVII століть), Бунін відправився на Хортицю — знаменитий козацький острів: “Долго блуждал по нём, отыскивая хоть каких-нибудь следов старой Сечи. Но остров был тих и пустынен…” Не залишається сумніву, що для російського письменника Івана Буніна українські козаки й Малоросія, козаки й українці — значення однієї суті. Надзвичайно важливе значення має кінцівка оповідання “Козацьким шляхом”, яка випромінює любов і повагу до України та її національного “Кобзаря”: “Туда, туда!.. — думал я с восторгом. — Жизнь невыразимо прекрасна и увлекательна. Только надо понять, что дорого и нужно в ней!” Незрівнянні Бунінські максими щодо Шевченка й України У цьому духовному контексті ніяк не можу не сказати про, здається, зовсім несподіване й, навіть, загадкове. В “Автобіографічній замітці”, написаній у 1915 р., Іван Бунін засвідчив, що в отроцтві читав “что попало… и Лермонтова, и Жуковского, и Шиллера, и Веневитинова, и Тургенева, и Маколея, и Шекспира, и Белинского… Потом пришла настоящая любовь к Пушкину…” Згадуються ще Гоголь, Чехов, Гаршин… Але — жодного слова про Шевченка… Пояснити це лише тим, що захоплення Шевченком прийшло дещо пізніше, буде недостатнім, як і припустити, що почесний академік імператорської Академії наук (1909), дворазовий володар її найвищої нагороди — Пушкінської премії (1903, 1909) — виявив обережність щодо згадки про українського Кобзаря… Здається мені, що в імені Шевченковому Бунін учував якусь особливу сакральність і не вживав його всує. Ми вже переконалися, що письменник говорив про поета виключно захопливо й піднесено. Чи може втому відобразився Буніновий молодечий запал, а надалі це минулося? Ні! Найвеличальніші слова про Шевченка й Україну він написав, наближаючись до свого шестидесятиріччя — в автобіографічному романі “Життя Арсеньєва” — дивовижному, зоряному, світлому (Бунін вважав, що Нобелівська премія присуджена, передусім, за нього): “Не могу спокойно слышать слов: Чигирин, Черкасы, Хорол, Лубны, Чертомлык, Дикое Поле, не могу без волнения видеть очеретяных крыш, стриженых мужицких голов, баб в желтых и красных сапогах, даже лыковых кошёлок, в которых они носят на коромыслах вишни и сливы. “Чайка скиглить литаючи мов за дитьми плаче, сонце гріе, витер віе на степу козачем…” Это Шевченко, — совершенно гениальный поэт! Прекраснее Малороссии нет страны в мире”. (Виділено мною. — В. М.) У художній літературі ніхто краще й поетичніше, щиріше й лапідарніше не сказав про ці святі почуття. Ніби з глибини серця виплеснув Іван Олексійович... Ніби на величному пам’ятнику викарбував навіки... Ніби аксіому сформулював... Ніби навічне напучення для всіх залишив... Найнезрівнянніші бунінські максими щодо Шевченка й України! Нагадаю, що Бунін цитував Шевченків вірш “До Основ’яненка” (1839), який починається так: Б’ють пороги; місяць сходить, Як і перше сходив... Нема Січі, пропав і той, Хто всім верховодив! Нема Січі; очеретим У Дніпра питають: “Де-то наші діти ділись, Де вони гуляють?” Чайка скиглить літаючи, Мов за дітьми плаче; Сонце гріє, вітер віє На степу козачім. Відчуваю, що Буніну конче треба було згадати про той козачий український степ, де панують воля й слава, сонце і вітер… Не вернуться запорожці, Не встануть гетьмани, Не покриють Україну Червоні жупани! ………………… Смійся, лютий враже! Та не дуже, бо все гине — Слава не поляже; Не поляже, а розкаже, Що діялось в світі, Чия правда, чия кривда І чиї ми діти. Про занапащену долю України записано так пекуче сильно, що вона поставала в іншому, сказати б, у досі неусвідомленому смислі, тому вимагала від українців оновлення своєї прекрасної землі, містила в собі золоту надію на краще майбутнє: Наша дума, наша пісня Не вмре, не загине... От де, люде, наша слава, Слава України! Іван Бунін і не збирався заперечувати Шевченкові в його провіщенні вільної від Москви долі України. Як можна, — “прекраснішої немає країни в світі”! До речі, чи пам’ятають читачі, що саме в поезії “До Основ’яненка” Шевченко жорстко зафіксував: А до того — Московщина, Кругом чужі люде… Як особливо зворушливо писав Іван Бунін про українську народну пісню! “…Я слушал: “Ой, на горі та женці жнуть...” Песня рассказывала, что на горе жнут хлеборобы, текла ровно, долго, грустью разлуки, потом крепла и звучала твердо — волей, далью, отвагой, воинским ладом: А по-під горою, По-під високою Козаки йдуть! Песня протяжно и грустно любовалась, как течёт по долине казацкое войско, как ведет его славный Дорошенко, едет впереди всех. А за ним, говорила она, за ним Сагайдачный, — Що проміняв жінку На тютюн та люльку Необачний... Она медлила, гордо дивилась столь странному человеку. Но вслед за тем била в литавры с особенно радостной волей: Мені з жінкою Не возиться! А тютюн та люлька Козаку в дорозі Знадобиться! Я слушал, грустно и сладко чему-то завидуя”. Чи справді невідомо, чому саме сумно й солодко заздрив Іван Бунін? Насправді все з його тексту випливає... Письменник співпереживає сумові пісенної розлуки, разом із піснею з щемним сумом любується козацьким військом, а потім невесело-солодко заздрить за всіх росіян його кращим якостям — волі, відвазі, воїнському ладові і майбутній переможній далечині... Не можна було не заздрити по-доброму бойовому гуморові волелюбних козаків, у яких дивний гетьман… “проміняв жінку на тютюн та люльку”, але чутливий Іван Олексійович відзначає, що саме після цього дивовижна народна пісня “била в литаври з особливо радісною волею”… Пам’ятаєте, 1889 р. Бунін жалкував, що Бєлоусов не переклав російською мовою вірш “Думи мої, думи мої…” з “Кобзаря” 1840 р.? Мабуть і в ньому увагу письменника привернула тема козацької волі: Нехай душі козацькії В Украйні витають — Там широко, там весело Од краю до краю... Як та воля, що минулась, Дніпр широкий — море, Степ і степ, ревуть пороги, І могили — гори. Там родилась, гарцювала Козацькая воля… Бунін, очевидно, відчував, що в цих Шевченкових рядках було зібрано все про прекрасну Украйну — широкий, як море, Дніпро, про який і він писав з любов’ю, ревучі пороги, які він пройшов особисто, безкрайній степ і стародавні могили, над якими витають козацькі душі, з усім цим і поєднано радісне, широке й солодке слово — воля. Звичайно, читач звернув увагу на те, що матеріал у цій статті викладено в хронології життя та творчості Буніна. Між його відвіданням могили Шевченка і виходу у світ роману “Життя Арсеньєва” пройшло чотири десятиліття. Бунінове духовне захоплення Шевченком, яке народилося в юності, жодного разу не зазнало найменшого сумніву. Письменник, який у 1933 р. став лауреатом Нобелівської премії, схилявся перед Шевченком — Поетом: “Шевченко — неперевершено геніальний поет!”. І перед Шевченком — Людиною: “Один із найблагородніших людей”. “Жив я на Арбаті…” Виходивши всі бунінські стежки в “арбатському світі” (Андрій Бєлий) я переконався в тому, що у нього було чимало віртуальних перетинань із Шевченком. Іван Олексійович саме на улюбленому Арбаті в листопаді 1906 р. познайомився (у Бориса Зайцева) з Вірою Муромцевою. На І. Бунін. Фото. Бл.1890 р. Арбаті в Столовому провулку жив Осип Бодянський, в якого Шевченко побував у лютому 1844 р. під час першого приїзду до Москви. В оповіданні Буніна “Муза” є адреса автобіографічного характеру: “Жил на Арбате рядом с рестораном “Прага” в номерах “Столица”…” Цей старий будинок № 4, де на початку ХХ століття містився готель “Столиця”, зберігся і знаходиться безпосередньо навпроти Культурного центру України в Москві, що в будинку № 9. Виглядаючи у вікна готелю чи виходячи на Арбат, Іван Бунін найперше бачив його фасад, який до цього часу збережено в первісному стані. Нагадаю з оповідання “Далеке” (1922): “Проходила зима, наступала весна. Неслись, грохотали, звенели конки по Арбату... к вечеру в далёком пролёте улицы сияло золотисто-светлое небо заката...” Про золотисто-світле небо на Арбаті, яке бачив і Шевченко, можна писати поему. В жодному куточку Москви не споглядав я такого прекрасного, полум’яніючого заходу сонця, як на Арбаті. Коли навесні чи влітку стоїш надвечір біля Культурного центру України, то бачиш, як у кінці вулиці, в районі будинку № 55, де жив Михайло Грушевський, плавиться й тихо догорає сонячна куля, заповнюючи стародавню вулицю божественним світлом… Отже, Бунін сусідив з будинком майбутнього Шевченкового дому в Москві — духовним уособленням України, від якої немає в світі прекраснішої країни. Іван Олексійович знав Арбат і арбатські провулки: Здесь, в старых переулках за Арбатом, Совсем особый город... Особливо він любив весну в цьому районі, виокремлював її початок — березень: Вот и март... Днём — ростепель, капели, греет солнце, А ночью подморозит, станет чисто, Светло — и так похоже на Москву, Старинную, далекую… Якраз у такий час, у березні 1858 р. в Москві побував Тарас Шевченко. Також у березні, вже 1917 р., з Арбату виїхав у Київ Михайло Грушевський... Як відомо, Бунін поїхав із Арбату (вул. Поварська, 26) в Україну в травні 1918 р. А Шевченко побував на Поварській, 31 у Олександра Кошелєва за шість десятиліть до того — 25 березня 1858 р. Може хтось зауважить, що все це не має жодного значення, бо ніколи ніхто, втому числі й Іван Бунін, не згадував про такі суто віртуальні подробиці; більше того, письменник про них, очевидно, взагалі не знав. Проте хто здатен вичерпно розповісти про те, з чого було зіткано душевну любов Івана Буніна чи кожного з нас до України й духовне схиляння перед Тарасом Шевченком... 1 До цієї книги ввійшло 18 перекладів Шевченкових творів, зроблених Іваном Олексійовичем Бєлоусовим (1863–1930) — відомим перекладачем і москвознавцем. Протягом 1880–1890-х рр. він публікував переклади віршів Шевченка в російській періодичній пресі та видав окремо в Києві “Маленький “Кобзар” (1892). У 1900 р. в Москві побачила світ збірка “Песни и думы Кобзаря”, перевидана в 1903 і 1909 рр. 1906 р. у Петербурзі вийшов редагований Бєлоусовим ”Кобзарь” в переводах русских писателей”, до якого увійшло 129 творів Шевченка, з яких 62 він переклав сам. У 1914 р. опубліковано збірник “Шевченко, его думы и песни. В переводе И. А. Белоусова”. Особливу цінність має збірка “Запретный Кобзарь”, яку І. О. Бєлоусов упорядкував і видав у Москві 1918 р., а у 1922 р. вийшло друге виправлене і доповнене видання. В ній вміщено 19 творів Шевченка, в тому числі, містерія “Великий льох” у перекладі М. С. Ашукіна і поема “Марія”, перекладена самим І. О. Бєлоусовим. Він був автором популярних біографічних нарисів і статей про Кобзаря. У 1907 р. відвідав могилу Шевченка. 2 Летопись жизни и творчества И. А. Бунина. 1870–1909. Т. 1. — М.: ИМЛИ РАН, 2011. — С. 58. У статті про І. О. Буніна в “Шевченківський енциклопедії” (т. 1) стверджується, що цитовані слова він написав у листі від 19 січня 1889 р., але це помилка. В тому першому листі І. О. Бунін лише сповіщав про отримання книги І. О. Бєлоусова через поета Є. І. Назарова й готовність листуватися з ним. Їхнє листування тривало кілька років, а 1895 р. вони познайомилися особисто. 3 Бунин И. А. Письма 1885–1904 гг. — М., 2003. — С. 22–23. 4 Юлій Олексійович Бунін (1857–1921) — російський літератор, публіцист, педагог, громадський діяч, активний учасник революційних народницьких гуртків. Був знайомий із С. Л. Перовською і А. І. Желябовим. Неодноразово арештовувався, перебував під наглядом поліції. Вчився на математичному факультеті Московського і Харківського університетів (закінчив у 1882 р.). З 1895 р. жив і працював у Москві, де й помер у липні 1921 р.: “Мой старший брат, Юлий Алексеевич, умер в Москве: нищий, изголодавшийся...” 5 Бунин И. А. Автобиографическая заметка // Полное собрание сочинений в ХІ- ІІ томах. Т. 1. — М.: Воскресенье, 2005. — С. 15. 6 Муромцева-Бунина В. Н. Жизнь Бунина. Беседы с памятью. М.: Советский писатель, 1989. — С. 97, 109–110. 7 У згаданому Повному зібранні творів І. О. Буніна, що побачило світ у цьому столітті, до цих слів зроблено доречне пояснення, що вони взяті з української народної пісні “Зібралися всі бурлаки…” Втім, ясно, що найперше бунінські ремінісценції пов’язані з Шевченковою поезією. 8 Чавунний хрест, замість першого дерев’яного, було поставлено в липні 1884 р., і він справді був білим (пофарбований українським художником, істориком і письменником К. Ф. Ухач-Охоровичем). 9 Хату, в половині якої було створено перший народний музей (Тарасову світлицю) побудовано також у 1884 р. У другій її половині жив сторож і доглядач поетової могили І. О. Ядловський. 10 Бунін звернув увагу на копію Шевченкового портрета І. Ю. Рєпіна (1888), зроблену Х. П. Платоновим. 11 Ця фраза цілком взята з уже згаданого оповідання “По Дніпру” (1895).
Читацьке віче · “Ніхто не уникне своєї долі, а наша доля жити з оголеною шаблею”. · s. 12strona oryginału ↗

Від Богдана Хмельницького до Коліївщини

Георгій ЛУК’ЯНЧУК Фото автора Захід відкрила Людмила Рабчевська – провідна бібліотекарка соціокультурного відділу ДНАББ ім. В. Г. Заболотного. Пані Людмила підкреслила, що добре відомий серед науковців журнал “Пам’ятки України: національна спадщина” (№ 1-3, 2020), присвячено цього разу відомому українському державотворцю, гетьману України Богдану Хмельницькому – різним іпостасям його державницької діяльності, а 416 сторінок багатоілюстрованої книжки Євгена Букета є “довершеною синтезою” біографічних даних про одного з лідерів знаменитої Коліївщини, його сподвижників і наступників, й містять унікальні архівні документи. Обидва видання презентував зібранню автор книги Євген Букет – краєзнавець, журналіст, громадський діяч, головний редактор газети “Культура і життя”. І хоча через карантинні обмеження зустріч пройшла не велелюдно, проте у теплому, дружньому, і як зауважили виступаючі, майже родинному колі. Участь взяли доктори історичних наук Ігор Гирич, Сергій Сегеда, Тарас Чухліб; кандидати – Іван Синяк, Сергій Коваленко, Ксенія Бондар; журналісти – Георгій Лук’янчук, Анатолій Зборовський, Вікторія Букет, Тетяна Череп-Пероганич; вікіпедисти – Юрій Пероганич та Ігор Туржанський. Презентуючи журнал “Пам’ятки України: національна спадщина” (№ 1-3, 2020), Євген Букет зауважив, що цей випуск є даниною пам’яті великому гетьману, 425-річчя якого відзначається цього року, та приверненням уваги суспільства до проблеми новітніх пошуків крипти великого українського державотворця в Суботові, де знаходиться родинна церква великого гетьмана України. Матеріали номера дозволяють ще раз переосмислити по- У селищі Лисянка, що на Черкащині, відкрили пам’ятник гетьману України, уродженцю Лисянки Богдану Хмельницькому. Урочистості відбулися за участі представників влади та громадських організацій. Честь відкрити пам’ятник випала ветеранам АТО і ООС на Сході України Віктору Ковальчуку, Олександру Тіхонову, В’ячеславу Вовкодаву, Олександру Рохвіду, Василю Вовченку, Ігорю Ткаченку та іншим. Після цього над Лисянкою прозвучав голос Богдана Хмельницького з однойменної опери Костянтина Данькевича. Арію виконав соліст Національного Президентського симфонічного оркестру України Олександр Форкушак. Народний депутат України Сергій Нагорняк у своєму виступі зазначив, що нині віддаємо датужне значення постаті Богдана Хмельницького для української державності. Авторами тематичного номеру журналу є відомі в Україні письменники та науковці: Сергій Жадан, Тарас Чухліб, Олександр Палій, Сергій Коваленко, Дмитро Чобіт, Ярослав Федорук, Надія Кукса, Валентин Лазуренко, Ксенія Бондар, Сергій Сегеда, Євген Букет. Участь у обговоренні презентованого номера “Пам’яток України”, а також нової книги Євгена Букета “Семен Неживий – лицар Холодного Яру” взяли майже усі присутні на презентації. Особливу увагу читачів в журналі заслуговує стаття Ксенії Бондар “Сто років наукових пошуків. Результати археологічних та геофізичних досліджень в Іллінській церкві – усипальниці Богдана Хмельницького в Суботові”. Авторка, співставляючи підсумки георадарних досліджень суботівської церкви з архівними джерелами, зокрема, зазначає: “Вказівку на спосіб поховання Б. Хмельницького саме у склепі знаходимо в Метриці Іллінської церкви, укладеній у жовтні 1888 р. учителем Медведівської церковно-приходської школи Олексієм Татаровим. Повна назва цього документа, що зберігається у рукописному архіві Інституту історії матеріальної культури в Санкт-Петербурзі, – “Метрика для получения верных сведений о древне-православных храмов Божих, зданий и художественных предметов с. Субботово Чигиринского уезда Киевской губернии”. (Репродукційна копія цьонину пошани і вдячності тим, хто мужньо захищав рідну землю від загарбників у минулому, хто захищає нашу неньку Україну сьогодні, а також всім, хто в тилу несе нелегку і відповідальну службу. – Так же історично склалося, що впродовж століть український народ писав свою історію не літописами та хроніками, а козацькими шаблями, витворюючи з рідної землі величну, безсмертну книгу життя нашої країни. Це відбувається і сьогодні в зоні проведення Операції об’єднаних сил на Сході Україні, де у запеклих боях твориться українська військова каста. Де у глибині душі кожного живе козак: воїн, який нічого не боїться й за рідну землю, без роздумів віддасть своє життя, – зазначила в своєму виступі громадська діячка Зоя Ружин. го архівного документу, що зберігається у фонді ДНАББ імені В. Г. Заболотного, була зроблена у 1992 р. О. І. Тищенком, науковим співробітником відділу історико-архітектурних досліджень для методичного фонду НДІТІ- АМ)”. Стаття містить багатий фактичний матеріал, а також ілюстрована зображеннями Іллінської церкви різних років. Підсилюють висновки Ксенії Бондар ґрунтовні дослідження суботівської церкви черкаських науковців – Валентина Лазуренка, Надії Кукси та Яніни Діденко. Презентуючи власну нову книжку “Семен Неживий – лицар Холодного Яру”, її автор зазначив, що вона продовжує серію історичних нарисів, присвячених Коліївщині – грандіозній за масштабом події другої половини ХVІІІ ст., що й досі залишається предметом гострих дискусій. Презентація книжки була побудована за її розділами. Так, у розділі “Серце козацької України”, йдеться про Холодний Яр (давня назва “Мотрин ліс”) – це 20 сіл і 12 хуторів площею 30 тисяч гектарів на правому березі Дніпра. Розділ “Лицарі свободи” присвячений гайдамацькому руху, започаткованому Пилипом Орликом. У великому розділі “Мамаї і Мамаївщина” розповідається про гайдамацьке повстання 1750–1752 рр., яке отримало свою назву від чотирьох його лідерів, котрі мали прізвище Мамай. Четвертий розділ книги розповідає про гайдамацькі січі. У розділі “Релігійна війна” змальовано ситуацію в середовищі духовенства. Шостий розділ книги присвячений сотнику Харку. Далі йдуть розділи, що присвячені безпосередньо Семену Неживому і його діяльності, зокрема: “Семен Неживий і його діяльність на початку повстання”, “Здобуття Канева”, “Отаман Холодноярської січі”. Про долю засуджених Київською губернською канцелярією повстанців на засланні, про “бунт сіроми” на Запорізькій Січі та повстання у Кліщинцях мова йде у розділах: “Засуджені Російською імперією”, “Бунт на Запоріжжі та інші прояви національно-визвольної боротьби”, “Козаки Семена Неживого і Сави Майбороди”. Прагнучи всебічно дослідити постать Семена Неживого, дослідник Коліївщини зібрав і прокоментував усі згадки про ватажка, що збереглися у легендах і переказах, присвятив окремі розділи інтерпретації образу Неживого в художній літературі, образотвочому мистецтві та кінематографії (“Про Неживого і Гайдаша”, “Легенди і перекази про Се- Учасники конференції мена Неживого”, “Образ ватажка в художній літературі, образотворчому й кіномистецтві”. Завершуючи розповідь про книжку, Євген Букет зазначив, що її перша презентація відбулася в музейно-етнографічному комплексі “Дикий Хутір” на Черкащині. Доктори історичних наук Ігор Гирич, Сергій Сегеда, Тарас Чухліб та кандидат історичних наук Сергій Коваленко дали високу професійну оцінку виданню, а також відзначили легкий, невимушений літературний стиль, притаманний автору книги, та побажали автору отримання наукового звання за серію наукових історичних досліджень періоду козаччини. На завершення заходу Євген Букет зазначив, що вечір у Бібліотеці Заболотного – це перша презентація нової книги і журналу в Києві, і, не зважаючи на те, що книга про Семена Неживого побачила світ у досить складний коронавірусний рік, буде ще багато зустрічей по всій Україні із шанувальниками правдивої української історії. У затишній залі Державної наукової архітектурно-будівельної бібліотеки імені В. Г. Заболотного відбулася презентація нових видань в галузі історичних досліджень: журналу “Пам’ятки України: Національна спадщина” (№ 1-3, 2020) та нової книги Євгена Букета “Семен Неживий – лицар Холодного Яру”.
Читацьке віче · “Ніхто не уникне своєї долі, а наша доля жити з оголеною шаблею”. · s. 12strona oryginału ↗

Пам’ятник Хмельницькому на його малій батьківщині

Вона вручила отаману Борису Марченку традиційний український коровай, як оберіг нашого народу, символ його праці та любові до рідної землі. А голова Лиснянської РДА В. Гуня – відзнаки всім тим, хто долучився до створення цього пам’ятника. Отаман УРК Борис Марченко привітав всіх присутніх та подякував козакам-воїнам Лисянського козацького полку за захист своєї Батьківщини на Сході, волонтерську діяльність, виявлену громадянську позицію, патріотизм, самовіддане служіння українському народу, а також за вагомий внесок у відродження духовних і патріотичних традицій, відновлення історичної справедливості, становлення та укріплення УРК на Черкащині, розбудову громадянського суспільства, своєї громади та відстоювання демократичних прав і свобод людини, утвердження Української державності. Подякував авторам пам’ятника Б. Хмельницького, його будівничим та тим патріотам, які пожертвували свої кошти на це, вклали свою працю та душу в його створення зробивши його всенародним, громадським, який показав силу нашої єдності. А отаман Олександр Гаврилюк нагадав всім присутнім слова Богдана Хмельницького: “Ніхто не уникне своєї долі, а наша доля жити з оголеною шаблею!”. Жити, боротись і перемагати, особливо сьогодні, коли як ніколи, потрібно відстоювати незалежність, державний суверенітет та соборність України, допомагати тим, хто боронить нашу державу. Українське реєстрове козацтво має двох Героїв небесної сотні Андрія Корнєєва і Миколу Семисюка та понад тисячу козаків, що зі зброєю в руках захищають державний суверенітет та цілісність на Сході України. Серед них і 10 козаків та берегинь Лисянського козацького полку, а також 8 їх дітей, що захищали Україну в зоні проведення ООС, всі інші стали волонтерами. Лише за час дії акцій “Народний бойовий прапор” протягом 2014-2020 років для військових частин, з’єднань та їх підрозділів ЗСУ лисянським козацтвом було виготовлено 75 народно-бойових прапорів та понад 1000 їх копій, а також сотні почесних відзнак для ВЧ, військових шевронів, вимпелів, наліпок, плакатів, та інше. І це не рахуючи десятки тон доставленої матеріальної допомоги та військової амуніції для ЗСУ. У цей час на площі Миру працівники музею розмістили виставку 65 народно-бойових прапорів ЗСУ, а також прапор Лисянського козацького полку, що протягом 2011-2019 років побував в 66 країнах світу та двічі в Антарктиді на науковій станції “Академік Вернадський”, доносячи світу об’єднавчу ідею козацтва. Крім того, до художньої галереї музею було передано, ще дві художні роботи козака Ю. Каму-за та одну художню картину і козацький прапор від Іллінецького РКТ ВГО УРК. Чин прийому та посвяти в козаки та берегині УРК здійснювали отаман ЧОКТ ВГО УРК Б. Марченко, отаман Лисянського козацького полку В. Колодяжний та священнослужителі ПЦУ о. Іван (Мазур) та о. Богдан (Федчишин). Вони привели до присяги 8 нових козаків, які дали клятву вірності Богу, народу, Україні та УРК. Весь цей процес знімали для нового фільму “Лисянка – земля Богдана і Тараса” кінорежисер Олег Бійма та оператор Михайло. Завдяки Лисянському козацтву було збудовано пам’ятник Михайлу та Богдану Хмельницькому, пам’ятний знак в “Монастирку” на місці родинного маєтку Хмельницьких в Лисянці, випущено книжку О. Гаврилюка “Лисянка – велич українського духу”, а нині створюється новий документальний фільм. Саме з козацького міста-фортеці Лисянка розпочався життєвий шлях засновника Української козацької держави, видатного гетьмана України Богдана Хмельницького. І лише потім в житті родини Хмельницьких були Чигирин та Суботів. Прес-служба Лисянського полку ЧОКТ ВГО УРК
Читацьке віче “Газета наскрізь освітньо2просвітницька”. · s. 13strona oryginału ↗

М Мааррііяя П ПО ОРРО ОХХ:: «Все життя любила писати – цікавих людей багато довкола»

Галина ДОБОШ До десятого класу дівчинка з покутського містечка Заболотів Снятинського району Марійка Порох вагалася, куди піти вчитися: на філолога чи вчителя англійської мови. Завжди була переконана у своїй “гуманітарній схильності”. Згодом ота любов до слова таки проявила себе, але уже стала захопленням медичної сестри Косівської ЦРЛ. Перед закінченням школи дівчина змінила думку і вирішила піти в медичне училище – обрала Івано-Франківське. Вдячна викладачам і за теоретичні знання, і за практичні заняття. Уявляла себе дитячим доктором. Але не склалося. А от перше робоче місце після закінчення училища і направлення в Косівський район таки було пов’язане з педіатрією – патронажна медсестра дитячої лікарні. Через п’ять років пішла старшою медсестрою дитячого садка “Сонечко” у Косові. У 1985 році повернулася в Косівську центральну районну лікарню, але уже медсестрою фізіотерапевтичного відділення, 15 років була старшою медсестрою цього відділення. Вважає, що в медицині кожна робота і кожний структурний підрозділ є важливими. Старшою медсестрою відділення Марія Порох стала у 1991 році. Становлення незалежності України відчувалося навіть утому, що діловодство переводилося на ук- Мирослав ПОПАДЮК, почесний голова Снятинської районної “Просвіти”, член НСПУ, Івано-Франківщина Запитую: “У чому твоя сила і слава, твоє верховенство, наша “Снятинська вежо”? І торкаюсь нинішніх подій у Білорусі, бо світ нині виважує з тривогою, а чи переможе там демократія. Найлаконічніше визначення згаданого терміну, дали давні греки – це народовладдя. Тож і нареклась наша ювілярка по-демократичному – народний часопис. З цим і крокує вона майже третину століття по рідній Снятинщині. Газета вже на своєму зачині категорично заявила про свої видавничі наміри, йдучи до читача з девізом: “За волю, за народ, за суверенну Україну!”, з широкою подачею історії району, міста Снятина, покутських сіл. Уважно і потішно гортаю деякі далекі газетні випуски. Тридцять літ – це немало. Пригадую цікаву минувшину, до якої безпосередньо був причетний. Ідея мати нове демократичне видання неодноразово виникала в колі найперших засновників Снятинського осередку Товариства української мови імені Тараса Шевченка. Ішлося, найперш, мати противагу районній “Ленінській правді”. У прикінцевих 80-их минулого століття поки що це залишалося мрією і добрим побажанням – чи то Василя Коваля, чи то Зіновія Сав’юка, чи то Мирослава Атаманюка аж до утвердження на Коломийщині газети “Агро”, а далі – з перемогою демблоку на березневих виборах 1990-го до Верховної Ради України та місцевих рад народних депутатів, швидкоплинний перемінний час робив своє. Мінялися закличні лозунги газетні від “вся влада радам!” до “нам пора для України жить!” – з приходом української Незалежності. Водночас то ще був неоднозначний період у державному житті, коли вже вголос кидався клич проти русифікації, про надання українській мові статусу державного, — час неухильно диктував непересічні зміни. У вирі архіважливих подій жив наш край впродовж 1990-го. 21 січня у Снятинському кінотеатрі ім. І. Франка відбувся святковий мітинг на честь Злуки УНР і ЗУНР. Вщерть заповнений зал з живим ланцюгом людей, вперше із синьо-жовтими прапорами і славнем “Ще не вмерла Україна”. Мітинг було організовано Товариством української мови раїнську мову. Саме Марія Юріївна (проявилася “гуманітарна схильність”, любов до філології) перекладала з російської на українську інструкції з техніки безпеки, по апаратурі, реферати на різну медичну тематику. І це не лише для свого відділення, а й перші інструкції українською мовою для усієї лікарні. Увесь час роботи в ЦРЛ Марія Порох була профгрупоргом. Член Косівської районної організації “Просвіти”. В останні роки долучилася до роботи Клубу інтелігенції імені Ігоря Пелипейка, який діє при районній бібліотеці. На зібраннях говорять про визначних людей Гуцульщини і України, проводиться презентація книг, виставки творчих доробків косівських майстрів. З просвітянами і членкинями Союзу українок їздили з концертами в Уторопи на батьківщину Тараса Мельничука, в Тюдів, брали участь в різних фестивалях і дійствах. Про такі заходи Марія Порох згодом розповідала в періодичній пресі, ще й ілюструвала власними світлинами, бо здавна захоплюється фотографією. Та найбільше в її творчому доробку статей в періодичній пресі про відомих людей Гуцульщини. Серед цих публікацій є і розповіді про колег-медиків. Приміром, про кваліфікованого педіатра Валентину Вадимівну Дяк, яка два десятки років очолює дитяче відділення у Косові. Чи про Оксану Михайлівну Шкромиду, лікаря-невропатолога, яка більш як півстоліття відпрацювала в Косівській ЦРЛ. Була також розповідь про тих, хто медичну працю поєднує з творчістю, пише вірші. Це Стефанія Біла, Олександра Басиста-Кіт (Олеся Долянська), Ольга Медвідь-Кундюк, у творах яких оспівується любов до матері, до Батьківщини, до рідного краю, відчуття гордості за причетність до найповажнішої у світі професії медика. А доньку лікаря дитячого відділу інтенсивної терапії Галини Литвиненко-Бричкової Вікторію Абу-Кадум доля закинула в далеку мусульманську країну Йорданію, її поетичну збірку “Птахом перелітним” українською мовою видано в Йорданії за сприяння Міністерства закордонних справ України та підтримки Посольства України – про це теж Марія Порох розповіла землякам. Як і про свою викладачку хірургії в Івано-Франківському медичному училищі Ірину Свйонтек, яка упродовж 47 років збирала і опрацьовувала матеріали про українську вишивку, видала кілька фотоальбомів, сама була членом Національної спілки майстрів народного мистецтва.
Читацьке віче “Газета наскрізь освітньо2просвітницька”. · s. 13strona oryginału ↗

Początek tekstu może być niepełny — porównaj ze stroną oryginału

«Снятинська вежа» — колиска демократії 30+ліття першої демократичної газети Снятинщини

ім. Т. Шевченка. Через кілька днів, 28 січня, в селищі Заболотові відбувся мітинг, організований членом культурно-просвітницького Товариства “Рух” Богданом Юрчуком. Цього ж дня в Белелуї відбулося велике сільське віче, організатором якого став активний учасник національного відродження на Покутті Петро Тимчук. Саме він на своєму подвір’ї вивісив синьо-жовтий прапор, який зразу ж був понищений представниками міліції. 25 лютого 1990-го на Снятинському стадіоні відбувся велелюдний мітинг, на який зійшлися понад 20 тисяч мешканців Снятинщини. Бій розгорнувся між кандидатами в депутати Верховної Ради України – першим секретарем Івано-Франківського обкому КПРС Зіновієм Куравським та редактором газети “Агро” Дмитром Захаруком. Як показали згодом вибори, цей бій виграв представник демблоку Дмитро Захарук. Крахом для комуністичних сил Снятинщини, як і всієї Західної України, є березневі вибори до обласної Ради та Верховної Ради України. Перемогла демократія. Депутатами до обласної Ради від демократичних організацій стали Ярослав Захарія, Євген Бачериков, Мирослав Попадюк. Більшість кандидатів до місцевих та районної Рад від Товариства української мови імені Т. Шевченка були активно підтримані виборцями, а серед них Василь Коваль, Зіновій Сав’юк, Василь Воєвідко, Мирослав Атаманюк, Володимир Грицюк, Іван Королюк, Микола Бійовський, Микола Крамар. Грандіозне свято вшанування Українських Січових стрільців з нагоди 90-річчя утворення товариства “Січ” Кирилом Трильовським, відбулося 5 травня 1990-го в селі Завалля. Душею, організаторами цього свята були художник-просвітянин Еммануїл Храпко, мешканець села Никифір Пилип’юк та інші. Це було перше велике свято українського Відродження, яке вже потім прийшло в Коломию, Берестечко, Запоріжжя. 1 липня 1990-го на народному віче у Снятині сталася знаменна подія: ухвалили встановити український національний прапор на міській ратуші. Участь у цьому історичному акті взяли Василь Ткачук, депутат Верховної Ради СРСР, Дмитро Захарук, депутат Верховної Ради України, депутати обласної та районної Рад, голова Снятинської міської ради Віктор Семеняк. За рішенням сесії міськради ця подія стала святом – Днем міста. 3 серпня того ж року демблок організував поїздку снятинської делегації на береги Дніпра на свято 500-річчя Запорізького козацтва. Головні гасла події – “Геть союзний договір!”, “Слава незалежній Україні!”. А через десять днів, 24 серпня, Снятинським міськвиконкомом ухвалив перейменування вулиці Леніна на вулицю Шевченка, вулиці Сталінградської – на вулицю Семена Горука, вулиці Чернишевського – на вулицю сім’ї Кобринських, площу в центрі міста названо площею Незалежності України. І ось 30 серпня – вихід першого номера народного часопису “Снятинська вежа”, демократичної, некомуністичної газети, засновником якої стала міська рада народних депутатів, очолювана Віктором Семеняком. А через рік, 24 серпня 1991 року, на політичній карті світу з’явилася нова незалежна Держава Україна. Цю неординарну вістку рознесли по всій планеті засоби масової інформації. Серед них була і наша “Вежа”. Газета наскрізь освітньо-просвітницька. І не тільки тому, що тривалий час її редколегія була сформована здібними просвітянами, зокрема вже згаданим вище тріо з педагога Василя Коваля, фотомитця Мирослава Атаманюка, редактора-журналіста Зіновія Сав’юка. Просто її зміст відповідав державно-патріотичному, культурно-просвітницькому розмаїттю, з частою опорою на діяльність шкільних та позашкільних осередків “Просвіти”. Прослідковувалися періодичні випуски “Джерела Покуття” під гаслом “Випускає Товариство української мови ім. Шевченка”. При редакції діяла літературно-мистецька студія “Гроно” зі зваженим відбором запропонованих набутків. Запам’яталися хвилюючі тогочасні газетні теми для читачів: “Михайло Бажанський – дослідник рідного краю”, “Русівський мрійник і мученик”, “Тужать дзвони в Белелуї”, “Із Шевченковим словом на устах”, “Ніколи, ніколи не буде Вкраїна рабою московських катів”, “Василь Стефаник – наша слава і гордість” тощо. Не завжди легко складалося газетне життя. Було і сутужно. Переслідували фінансові затруднення. Ось редакторське звернення у квітневому газетному числі 1994-го: “Важко газеті. Не вистачає грошей на сплату виконання поліграфічних робіт. Міська рада допомагає, чим тільки можна, хоч і там скрутно… Потрібно протриматися… Прийшли на допомогу газеті колективи управління сільського господарства та народної освіти. Віднині газета стала також освітянською і працівників агропрому, змінила свій статус”. До речі, тоді мене, як заввідділом освіти району, було введено до газетної редколегії. Ось такі проблеми переслідували наше видання. Але воно жило, діяло для потреб громади й України. Нині таких тривог немає. Бо маємо надійних опікунів – і в особі завбачливого і творчого міського голови Анатолія Шумка, і в творчому натхненню здібної редакторки Ольги Слободян, і в громадській підтримці. Вітри перемін нездоланні. Тож поки що поклін Тобі, “Снятинська вежо”. Прийшла щонайперша до нас, Мов та яворова колиска, Що сонцем палаючим блиска, І волю леліє щораз. Хай чує Покуття і світ: Квітуй у новім уже часі, Щоб дні нам зоріли найкращі На твій щонайвищий політ.
Арт-калейдоскоп · “Треба не одягати на себе Шевченка, а йти до нього”. · s. 14strona oryginału ↗

Педагогічні секрети Анатолія Паламаренка

– Педагогічну діяльність розпочав більше тридцяти років тому,– згадує Анатолій Паламаренко. – А мистецтво художнього слова зацікавило, коли мені було вісім років. Це було відразу після війни, я відчув, настільки люди зголодніли за словом. Починав з класики – Чехов, Шолохов, потім дійшов до Остапа Вишні, в якого було багато творів на сільську тему. Шукав щось таке, що дійшло до б моїх земляків. Бачив, що люди це сприймають. До театрального інституту з першого разу не вступив. Рік навчався у Білгород-Дністровському технікумі працівників культури. А студентом театрального вишу став із другої спроби. Тоді набирав курс знаменитий педагог, режисер Театру імені Лесі Українки Володимир Олександрович Неллі. Ще у 1957 році він нам радив розмовляти тільки українською мовою, хоча від нього самого ми жодного українського слова не чули. Вважаю його своїм творчим батьком. Він намагався мене розвивати різнопланово: і в гуморі, ів серйозних речах. Після закінчення інституту був вибір – Київська філармонія, або Хмельницький облдрамтеатр, обрав театр. Тут у мене були прекрасні ролі, а також участь у багатьох концертах. Під час відпочинку у Ворзелі, що під Києвом, зустрів свою долю, переїхав жити до столиці. Згодом доля звела зі столичною філармонією. Наближалося 125-річчя від дня народження Івана Нечуя-Левицького. Зробив композицію за сторінками “Кайдашевої сім’ї”, ця програма мала успіх. Після цього були великі сольні програми за творами Михайла Коцюбинського, Остапа Вишні, Олександра Довженка, Григорія Тютюнника, інших українських письменників. У журналі “Новый мир” прочитав повість Чингіза Айтматова “Прощай, Гульсара”. Подумав як було б добре мати український переклад цього твору. І дійсно, зовсім скоро знайшов прекрасний переклад Валентина Осипчука. Мав змогу показати зі сцени цю чудову літературу. Чимало гастролював у Росії, Узбекистані, Казахстані, Вірменії, Азербайджані, Білорусі. Скрізь ніс українське слово. Бачив як це слово люблять люди, якщо його достойно представити. З часом став створювати свою школу. Прекрасні стосунки у мене склалися з Київської консерваторією (нині Національна музична академія України імені П. І. Чайковського). Мої студенти співають, а співають вони слово. Хочу, щоб це слово було як у Шаляпіна, який для мене є взірцем. Є школа по музиці, а по слову такої школи немає. Що є у слові, які в нього почуття? Про це ніхто не думав. Треба не одягати на себе Шевченка, а йти до нього, вивчати його мислення, його почуття, які він уклав у слово. Коли приступаю до твору, то вивчаю, коли він був написаний, в який час жив його автор, якою тоді була Україна. Намагаюся передати все це своїм студентам, яких дуже люблю. Це мої творчі діти. До речі, є студенти, які виконують твори краще, ніж професійні артисти театрів. Серед мої вихованців зараз є світової знаменитості, це Людмила Монастирська, Ольга Кульчинська, Ольга Микитенко та багато інших. Вони теж працювали над словом. Нині маю прекрасного студента Артема Басалая. Коли працюю з студентами, то в мене перша частина – техніка. Готую їхні організми до виконання слова і пісні, вокалу. Для цього треба, щоб було правильне дихання, правильна постановка голосу. Потім робимо орфоепію – це вимова звуків. Закінчуємо техніку скоромовками, в цих скоромовках заховані звуки, які треба чітко вимовляти. Після цього вчу як із речення створити фразу, що буде донесена до слухача. Перед кожним словом обов’язково має бути уява… Також про свого викладача розповіли його колишні та сьогоднішні студенти. Тетяна Дідух, солістка-вокалістка Національної оперети України: “Анатолій Паламаренко був моїм педагогом зі сценічної мови в роки навчання у Національній музичній академії. Він – унікальна особистість. Вчив нас не лише правильній сценічній мові, яка надзвичайно важлива для співаків, артистів, а й любити все українське – свою мову, історію, митців, рідну землю, глибше пізнавати українську культуру, активно пропагувати її. На лекціях віддав нам частину своєї душі. Анатолій Несторович – справжній Патріот, своїм словом підіймає надзвичайно важливі для українців теми, пробуджує інтерес до самоідентифікації. Дякую Вам, Педагоге, за Ваш надзвичайний талант, за Вашу любов, за Вашу відданість своїй землі і своїй великій справі”. Надія Агєєва-Швед, артистка Національної філармонії України та Львівського академічного духовного театру “Воскресіння”: “Анатолій Несторович вчив нас мислити так, як автор, підійматися до його думок, а не одягати їх на себе. “Кожне слово – зо-сонетів. Один з цих сонетів він назвав “Софія Київська”, таку ж назву має і одна з картин, представлених на цій виставці. Саме Валерій запропонував мені провести виставку в Українському фонді культури ім. Бориса Олійника, згодом цю виставку мали можливість побачити мешканці Миколаєва і Кропивницького. А “Вечір у Батумі” – це картина, яка була учасницею міжнародного проєкту “До Грузії з любов’ю”, що відбувся у цьому музеї. Та найбільше на виставці представлені натюрморти з квітами. Я дуже люблю ці чарівні рослини. Коли починаю їх малювати, то забуваю про все, тоді для мене не існує нічого окрім творлото, думка народжує слово”, – завжди нам каже Вчитель. Він – мій творчий Батько, який завжди підтримує як і в житті, так і у театральних й мистецьких проєктах, дає суттєву пораду чи настанову, один раз скаже “Дитино, УЯВА, не все однаково!”, а в інший день – “Молодець!”, дійсно таке в нашій професії зустрічається дуже часто, адже ми не можемо повторити, а тільки відтворити. Закінчивши навчання, саме завдяки творчій допомозі Анатолія Несторовича мені випала честь стати артисткою Національної філармонії і ми надалі продовжуємо наше спілкування вже, як колеги та створюємо такі цікаві проєкти, як “Сповідь” за поезією А. Матвійчука та інші. Також маємо багато цікавих мистецьких планів на майбутнє. У таких людей треба вчитися не лише творчості, а й перш за все людяності й порядності та щирості, які з любов’ю вкладає в кожного студента Анатолій Несторович!” Ганна Семець, студентка ІV курсу Національної музичної академії: “Знання, які дає Анатолій Паламаренко, надзвичайно важливі для вокалістів. У процесі навчання викладач завжди звертає увагу не лише на артикуляцію, чіткість слова, а й на його розуміння, адже саме оволодіння текстом дає можливість вокалісту більш точно передати образ, характер, настрій твору, створити цілісну картину, розфарбувати її різними кольорами емоцій. Анатолій Несторович вчить нас збуджувати уяву, пропускати думки через себе, йдучи до автора, а також перед тим як співати той чи інший твір обов’язково розібрати текстовий матеріал, про що він , які є головні думки у творі, який буде співатися. Він передає своїм студентам цінний досвід, який ми зможемо використати у своїй вокальній творчості.” Фото Юрія ПРИЯЦЕЛЮКА чості. Є роботи, які створюю буквальна на одному подиху за кілька годин. Для інших потрібно досить багато часу. Так над картиною “Танець білих чашок” працювала майже рік. Нещодавно захопилася темою архітектури. Думаю, що вже невдовзі зроблю виставку “Архітектура старих замків”. Малюю українські замки з натури або з фото. Продовжую роботу над серією, присвяченою українським обрядам. І, звісно ж, й надалі буду працювати з моїми улюбленими квітами, які можу малювати лише з натури. Матеріали підготував Едуард ОВЧАРЕНКО Новий концерт з циклу “Педагог і його учні” представив творчість професора Національної музичної академії України ім. П. І. Чайковського, Героя України Анатолія Паламаренка та його учнів Надії Агєєвої-Швед, Ганни Семець, Тетяни Дідух, Єлизавети Ліпітюк, Романа Смоляра та Сергія Бортника. Прозвучала українська поезія і проза від Тараса Шевченка до Анатолія Матвійчука, а також вокальні твори.
Арт-калейдоскоп · “Треба не одягати на себе Шевченка, а йти до нього”. · s. 14strona oryginału ↗

Квіти і пейзажі Людмили Ганушевич

Багатьох шанувальників образотворчого мистецтва зацікавила виставка Людмили Ганушевич “Квіти” у Музеї-майстерні Івана Кавалерідзе, де мисткиня представили свої нові роботи. Народилася Людмила на Київщині. Раніше її життя не було пов’язано з мистецтвом. Закінчила Полтавський кооперативний інститут за спеціальністю інженер-технолог, займалася бізнесом. Трохи більше трьох років тому несподівано захопилася живописом і відтоді не уявляє без нього свого життя. А вже з 2018 року активно займається виставковою діяльністю. Її персональні виставки відбувалися у Ржищевському археолого-краєзнавчому музеї, арт-фойє Національної оперети України, арт-просторі “Коловоріт”. Також Людмила була учасницею всеукраїнських виставок до Дня Незалежності України, Дня художника, до Різдва Христового, “Барви життя”, “Миттєвості краси” у Центральному будинку художника НСХУ; “Мальовнича Україна” у Кропивницькому. Брала участь у пленерах “Золотий Буг” у Миколаєві (авторський проєкт Андрія Вадатурського і Вадима Юрлова), “Ржищів. Дніпро. Ніч” у Ржищеві (авторський проєкт Наталії Сухоліт), 25-му міжнародному пленері у Литві “Ніда. Експресія” (організатор Саулюс Круопіс). Отримала призове місце на конкурсі від посольства Туреччини, після чого презентувала українське мистецтво у цій країні. Роботи зберігаються у Ржищевському археологічно-краєзнавчому музеї, приватних колекціях України, Туреччини, США, Литви. Багатим на події став для Людмили рік, що минає. Це персональні виставки в Українському фонді культури імені Бориса Олійника, Миколаївському обласному художньому музеї імені В. В. Верещагіна, галереї “Єлисаветград” у Кропивницькому, участь у кількох всеукраїнських виставках, а також у Міжнародній виставі “До Грузії з любов’ю” у Музеїмайстерні Івана Кавалерідзе. Одна з робіт художниці брала участь у благодійному аукціоні на врученні Національної премії “Найкраща українка в професії”. Отримані від продажу кошти пішли на допомогу знедоленим дітям. – Це моя перша персональна виставка у Музеї-майстерні Івана Кавалерідзе, – зазначила Людмила Ганушевич. – Провести її запропонувала мистецтвознавець Наталія Сухоліт, яка вже допомагала у в реалізації деяких моїх проєктів. Ідею підтримав директор музею Олександр Юнін. У цьому музеї відбулася прекрасна виставка мого вчителя Сергія Дуплія. Для мене велика честь представляти тут свої нові роботи. Картина “Яхт-клуб” – це згадка про пленер, який два роки тому відбувся у Миколаєві. У ньому взяли участь Ніна Бондаренко, Сергій Дуплій, Василь Еверт, Андрій Косаченко та інші відомі митці. Робота “Україночка” входить до серії творів, присвячених українським традиціям. Деякі з цих творів нині зберігаються у приватних колекціях або інших галереях. Сьогодні молодь звертає мало уваги на українська обряди, недостатньо ця тема відображена і в образотворчому мистецтві. Намагаюся заповнити цю прогалину. Далі працюю нам розкриттям теми. Думаю, що коли дороблю цей проєкт, то присвячу йому окрему персональну виставу. “Балтійське море” створене на пленері у Литві. Під час пленеру мала можливість познайомитися з багатьма відомими художниками цієї країни. У пейзажі “Біля річки” зобразила Ржищів, мою малу батьківщину, місто де народилася і виросла. Свого часу з моїми роботами познайомився відомий дипломат і поет Валерій Козловський. Вони надихнули його нас створення
Театр “Сьогодні прем’єра – це серйозний виклик”. · s. 15strona oryginału ↗

Ciąg dalszy z wcześniejszej strony — fragment strony

цію. Але через карантин і скорочення бюджетного фінансування роботи затримуються. Багато речей поки не можемо собі дозволити, бо не маємо вільних коштів. У театрі п’ять сцен. Малі сцени – це віддушина для самореалізації, ковток свіжого повітря. Але основні кошти заробляємо саме на великій сцені, яка поки не працює. Окреме питання – карантин вихідного дня. Ми повинні виконувати постанови Кабінету Міністрів. Звісно, Кабмін шукає різні способи захисту, але часто вони суперечать собі. Це рішення дуже б’є по театрах економічно, бо люди в основному купують квитки на вихідні дні. А якщо у вихідні дня театри не працюватимуть, то це навряд чи вплине на статистику захворюваності. Я на боці міністра культури України, який боровся до кінця, аби відмінити цей карантин. Свої пропозиції надіслав головному санітарному лікарю країни, але конкретної відповіді так і не отримав. Підготували до Кабміну лист від Національної спілки театральних діячів України, сподіваємося, що нас почують. кулісся, всю схвильовану різнобарвну акторську обсаду тієї уявної вистави. А внизу ж в цю несподівану оперну пишність вклинюються стандартні інтер’єри двокімнатного готельного номера, де і розвивається власне дія. Весь світ – театр, де актори грають собі подібних. Більше того – співаків, що відбулися, або потенційних. Комічних непорозумінь в цьому спектаклі – як масла, яким каші не зіпсуєш. Заслуга Віктора Гирича полягає в тому, що він не відпустив акторів у вільне плавання, не дозволив комікувати кожному в міру його гумористичних сил, а склав чіткий малюнок кожної ролі і вистави в цілому. А найголовніший секрет успіху полягає в тому, що подібна легкість з неба майже ні на кого не падає, її можна досягти серйозною працею, яка багатьом ТЮГівським і не лише ТЮГівським колегам тепер здається чимось абсолютно необов’язковим. Тому й радієш цьому “Тенору” так гаряче і збуджено. Варто назвати цю гарну “тенорову” вісімку поіменно: Макс, помічник Сондреса – Гліб Михайліченко; Меггі, його подружка – Катерина Артіменьєва; Сондерс, батько Меггі – з. а. України Олександр Вілков; Тіто Мереллі, відомий тенор — Віталій Дерев’янчук; Марія, дружина Тіто – з. а. України Марина Андрощук; Посильний – Володимир Захарченко; Джулія, очільниця Оперної Гільдії – н. а. України Анжеліка Гирич та Діана, співачка – Катерина Марченко.
Театр “Сьогодні прем’єра – це серйозний виклик”. · s. 15strona oryginału ↗

Щ Щоо ввііддббууввааллооссяя ззаа ллааш шттууннккаааммии??

Київський національний академічний театр оперети презентував першу прем’єру карантиного періоду – комедію “Прем’єра. Бродвейська історія”. Виставу показали на сцені “77”. Едуард ОВЧАРЕНКО Фото Анатолія ФЕДОРЦІВА Комедія “Прем’єра. Бродвейська історія” – це постановка за п’єсою Джона Кромвела “Прем’єра”. У центрі сюжету – реальна історія відомої “зірки” Бродвею 30-40-х років минулого століття Лоретти Тейлор. Актриса була улюбленицею відомого американського драматурга Теннессі Вільямса, зіграла в усіх його ранніх п’єсах, підкоривши драматурга в ролі Аманди у “Скляному звіринці”. У творі Джона Кромвела героїню звати Фанні Елліс. Її доля дуже схожа на долі багатьох американських “зірок”. У зеніті слави вона почала надмірно вживати алкоголь і занапастила свою кар’єру. Особисте життя додавало “шрамів на душі”. Єдина підтримка – Хеккі, служниця, костюмерка і багаторічна подруга Фанні. Після майже десятирічної паузи всіма забуту акторку заради сенсації запросили в один з театрів офф-Бродвею зіграти одну з її найуспішніших ролей молодості – Ірину Аркадіну у виставі “Чайка”. Повернення Фанні Елліс на сцену після великої перерви широко висвітлювалося в пресі. Всі американські продюсери вважали, що для справжньої сенсації необхідний скандал, а для цього згодяться всі засоби: плітки, шантаж… За півгодини до прем’єри “Чайки” у гримерці акторки з’являється пляшка бренді від “палкого шанувальника”. Чи піддасться Фанні спокусі, щоб погасити хвилювання перед виходом на сцену? Або ж вона самостійно поборе страх і зробить усе можливе, аби повернутися гідно на сцену як Жінка-Актриса після шаленого падіння? Про це допитливий глядач зможе дізнатися під час вистави. До речі, на початку 2000-х років ця вистава з успіхом йшла в театрі у фойє Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка, де ролі виконували легендарні актриси, народні артистки України Юлія Ткаченко і Наталя Лотоцька. А вдень нової прем’єри представники ЗМІ мали змогу поспілкуватися з керівництвом Національної оперети України і творцями вистави. – До мене підійшов наш головний художник Олександр Білозуб і сказав, що попри карантин треба починати щось робити, – згадує очільник театру, народний артист України Богдан Струтинський. – А сьогодні маємо можливість побачити плоди цієї роботи. “Прем’єра. Бродвейська історія” – це реальна історія, але також це історія про український театр, про театр загалом, про акторів, їхню боротьбу з демонами спокуси. Я за те, щоб у цій боротьбі завжди перемагало мистецтво. Ми всі дуже зголодніли за сценою. Коли є драматург, режисер і актор – це репетиція, а коли – драматург, режисер, актор і глядач – це вже вистава. – Ми намагалися зробити якесь свято, якусь комедію у наш несмішний час, – зізнався режисер і художник-постановник Олександр Білозуб. – Зараз стало складніше робити комедії, бо те, що ми бачимо на вулицях швидше викликає сум. А робота над виставою допомагала нам рятуватися від того, що ми там бачимо. Репетиції тривали трохи більше місяця. Вперше познайомився в роботі з Валентиною Донченко- Бутковською, Іриною Лапіною, Іриною Беспаловою-Примак та Катериною Кобієвою. Це два рівноцінних склади. Хто гратиме першими визначали за жеребом. Тема театру, тема мистецтва завжди мене дуже цікавила. Зворотна сторона того, що відбувається за лаштунками – велика тема для досліджень. Там стільки історій: що відбувається в душі актора, як готується оця краса, яка називається вистава. Тут теми театру і професії, жінки і віку, матері, успіху. Особливо це цікаво робити з такими актрисами, кожну з яких можна було б досліджувати. Трохи переробили твір, адже деякі конкретні моменти життя голлівудської “зірки” будуть малоцікавими сучасному українському глядачеві. Але кардинально нічого не змінювали. Тому думаю, що автор на нас не образиться. А що вийшло з нашої роботи, зробить висновок глядач. – Дуже приємно бути зайнятою в цій виставі, дякую режисерові, – наголосила народна артистка України, виконавиця ролі Фанні Елліс Валентина Донченко-Бутовська. – Мати таку роль у такому віці – це велике щастя. Я одержала дуже цікаву роботу. Здається ми багато в чому схожі з героїнею. У неї двоє дітей, і в мене їх двоє. Ми одного віку, присвятили життя служінню театру. Вона була великою зіркою, пережила злети і падіння. Думаю, що приблизно теж переживає кожен актор, не залежно від того – живе він у Києві чи Нью-Йорку. Обожнюю людей, які попри все знаходять у собі сили піднятися і знову йти вгору. Виконавиця ролі Хеккі актриса Катерина Кобієва подякувала режисерові за можливість взяти участь у цьому проєкті, а також всій творчій команді – автору пластичного рішення Вадиму Прокопенку, оформлювачу світла Руслану Долиничу, а особливо – костюмерам, які самовіддано служать мистецтву. Не змогли тут не згадати і про проблему, яка сьогодні хвилює кожного. – Сьогодні прем’єра – це серйозний виклик, – підкреслив Богдан Струтинський. – Нині переживаємо дуже непрості часи. Проводимо велику реконструкдозволив, тут навіть реакція публіки ним точно вирахувана. Не кажу вже про те, як правильно вгадано виконавця головної ролі – це зовсім молодий актор, недавній випускник Національного університету театру, кіно і телебачення імені І. К. Карпенка-Карого Гліб Михайличенко. Роль безглуздого очкарика, що спробував змінити свою долю, виявилась “як на нього зшита”. Він грає її з вражаючою легкістю і задоволенням, постаючи на сцені безглуздим, смішним, простакуватим недотепою в сміховинному, трохи напівдитячому костюмчику і з ретельно прилизаним волоссячком. І не подає при цьому себе, але відчайдушно жартує, бігає, стрибає, падає, співає, переодягається і вимазує обличчя чорним, щоб постати в ролі Отелло. А яка цікава і впізнавана “очільниця оперної Гільдії” Джулія, які оперні рулади видає часом її виконавиця – народна артистка України Анжеліка Гирич! Як винахідливо розіграний батько “безбашенної” Меггі Сондерс – заслужений артист України Олександр Вілков. А як темпераментно і сміливо артист Володимир Захарченко вводить свого другорядного персонажа, пойменованого “Посильний в готелі”, в основне коло дійових осіб! Спектакль напрочуд легкий, видовищний і музикальний, з цікавою сценографією і костюмами Катерини Корнійчук . Сцена ТЮГу, в двох кульмінаційних моментах вистави раптом відображає іншу територію – якогось помпезного оперного театру: за-
Театр “Сьогодні прем’єра – це серйозний виклик”. · s. 15strona oryginału ↗

Непозичений сміх Нотатки з ТЮГівської прем`єрної вис+ тави “ПОЗИЧТЕ ТЕНОРА” К. Людвіга)

Василь НЕВОЛОВ, письменник, театральний критик Вашингтонський юрист Кен Людвіг, який вирішив одного прекрасного дня написати п’єсу, сів, відклавши на час важливі справи, і написав гарну комедію положень про те, як в 1934 році в готелі міста Клівленд сталася смішна історія зі знаменитим італійським тенором Тіто Мереллі (артист Віталій Дерев’янчук), якого, за збігом обставин, в опері “Отелло” змушений був замінити асистент директора місцевого театру. Та ще про те, як цей зашуганий очкарик (читай – Попелюшка) (артист Гліб Михайліченко) волею долі раптом замінює на сцені італійського гастролера-тенора, закохує в себе, як водиться, прекрасну дівчину (артистка Катерина Артіменьєва), та й взагалі всім втирає носа. Ось такий калейдоскоп сюжетних поворотів, постійні гойдалки несподіванок, які то підносять персонажів до вершин надій, то опускають їх в безодню жаху. Тут вам і погоні, і переодягання, і любовні непорозуміння, і щасливий фінал. Знаменитий тенор приїздить в місто, щоб зіграти свою коронну роль Отелло. Зупиняється в готелі, випиває багато вина, ковтає снодійне, і в результаті його вважають померлим, а ювілейний вечір театру виявляється під загрозою. Врятувати становище має голосистий молодий помічник директора театру. Навколо цієї невибагливої зав’язки і крутиться дія, захоплююча, динамічна і надзвичайно смішна. Вкотре переконуюсь, добре поставити невибагливу комедію часом важче, ніж “народити” на сцені якийсь новаторський і завзятий “авангард-пошуковик”. Нова прем’єра Київського академічного театру юного глядача на Липках, який днями відзначив солідні роковини від дня свого народження, “Позичте тенора!” Кена Людвіга – якісний спектакль в такому “безсмертному” жанрі, як комедія положень. Щоб сьогодні витримати цей жанр і не впасти у легковажність при постановці такої п’єси, потрібна не стільки фантазія (хоча й вона, звичайно, має місце у цій виставі), скільки мужність і власна мистецька гідність. Для успіху на цьому терені найголовніше – зберегти легкість. А ще одна умова якісного результату – почуття міри. І це режисер-постановник, народний артист України Віктор Гирич і його команда – винахідливий балетмейстер Олексій Скляренко, досвідчена репетиторка з вокалу Оксана Соловйова і музичний оформлювач Володимир Борисов – мають сповна. Принадність цієї вистави в точному і тонкому розрахунку, нічого зайвого постановник собі не
Незабутні · “Оце єднання в слові та у крові, · оце єднання дай нам днесь!”. 16 · s. 16strona oryginału ↗

Ми ще живі* До 80-річчя Ірини Калинець

Богдан ДЯЧИШИН, м. Львів …змахнула Україна з ока потаємну сльозинку… Ігор Калинець 6-го грудня 2020 року Ірина Калинець святкувала би свій ювілей. На моєму робочому столі твори Ірини Калинець у восьми томах, які читаю-перечитую, а перший том поезії “Шлюб із полином” прочитав від першої й до останньої літери – тут подаю фрагмент розмислів про поетичну книжку... Темрява пожерла наші серця і душі, затьмила незрячому світові крихтинки розуму, й Україна залишилася сам на сам у боротьбі зі злом: Оце єднання в слові та у крові, оце єднання дай нам днесь! Не просим, Боже, вічної любові, але єднання, що сильніш над смерть... Єднання... В єднанні – наша сила, і слово рідної мови об’єднує народ: “Для Потебні було очевидним, що чуття і свідомість народної єдності є не тільки результат спілкування думки, воно можливе при єдності мови й наявності національної ідеї” (І. С. Захара, “Українська філософія”)... Сльозою боротьби, силою слова боролася поетка за волю для прийдешніх поколінь – “... але слово / наче стрілу випускай його влучно”: Слово – безсмертне. Слово – у крові. Піснею схлипне. Тугою встане. Слово ніколи не буде останнім. Вона перемогла, всіх перемогла, і зоря її горить непереможно у вічності – дерево слова, дерево життя плодоносить запашним полином степів, нивою життя: Нема в минуле нам повернень, але майбутнє освяти буянням пісні, сплеском слова в євшаннім запаху степів! Вічність волі, праці, пісні, слова рідної мови, “святої волі чистий звук! /.../ мої апостоли полів... / Замість плугів, замість ціпів / підняли слово...” (с. 163) – слово правди, вічності людини, України... Омите любов’ю, сльозою пам’яті, слово житиме вічно, бо правдива вічність дарована Людині, яка життя своє положила на вівтар боротьби за сльозу слова волі: Я на день воскресіння прийду. Я ж бо дня того, Боже, чекаю, бо пекельний вогонь не здолає зжерти людську всевічну сльозу... Вона запитає не Бога – запитає нас, присутніх на цьому дійстві: де були, що робили, щоб вибороти, зберегти для вічності сльози пам’яті, волю для прийдешніх поколінь... “В умовах, коли весь простір дихав смертельною небезпекою українські політв’язні виробляли духовний імунітет проти страху перед фізичним небуттям, який найяскравіше передано промовистою філософською інвективою Василя Стуса: “Як добре те, що смерті не боюсь я”. У той же час мистецький талант Ірини Калинець явив читачеві свій варіант поетичної панорами нездоланного Танатосу: Свічник загас. Лише сльоза воскова. Тоненький дим розлукою запах. В вікно листок ударив, наче птах: – Чи ти в дорогу дальню вже готова? Востаннє озирнись: твій дім, твій сад. І цей свічник ще заясніє знову, Коли покличе полум’ям, як словом, В цю землю повернутися назад, Щоб освятити з рідного порогу Твій шлях до неї і на суд до Бога. Щиро сподіваємося, що кожне слово – і промовлене тут у скорботних виступах, і продумане у гіркому стані непереборного смутку, стане тим цілющим вогнем, який повік живитиме свічник всенародної любові і людської пам’яті про Ірину Калинець, яка віднині спочиватиме з Богом і в Бозі! Вічна їй пам’ять!” (Тарас Салига. У кн. Ірини Калинець “Шлюб із полином”)... P. S. Ірина Калинець (6 грудня 1940 – 31 липня 2012), яка живе в наших серцях, поки ми пам’ятаємо про неї, читаємо її твори, живе ділами, ідеями, що їх вона залишила прийдешнім поколінням... Перед лицем отих, що впали... Перед лицем отих, що впали, Що перебули кримінали, Ламали тюрем всіх стовпи, – О пам’яте моя, не спи! Перед лицем отих, що будять, Неправду – студять, кривду – судять І кличуть у державну вись, – О пам’яте моя, зведись! Не спи! Зведись мірилом сущим І перед Духом невмирущим, Сказавши спокою: прости! – Свій дух і пам’ять освяти! Петро Шкраб’юк, “Попід золоті ворота” (Шість елегій про родину Калинців) _______________ * Тут і далі фрагменти віршів із книжки Ірини Калинець “Шлюб із полином”: Ми ще живі, коли нас хтось кохає, коли на вічну пам’ять споминає, хустинку прикладаючи до віч... Будьмо разом! ПЕ РЕ Д П ЛАТА—2 0 2 1 Вартість передплати ТИЖНЕВИК ВСЕУКРАЇНСЬКОГО ТОВАРИСТВА “ПРОСВІТА” (з доставкою і поштовими витратами):
Незабутні · “Оце єднання в слові та у крові, · оце єднання дай нам днесь!”. 16 · s. 16strona oryginału ↗

імені ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

Засновник: Всеукраїнське товариство “Просвіта” імені Тараса Шевченка Реєстраційне свідоцтво КВ № 4066 від 02.03.2000 р.
Незабутні · “Оце єднання в слові та у крові, · оце єднання дай нам днесь!”. 16 · s. 16strona oryginału ↗

Поштовий індекс — 30617. Сторінка у каталозі — 74

Черговий редактор Ольга ЖМУДОВСЬКА Бухгалтерія 279-41-46 Адреса редакції: вул. Хрещатик, 10-Б, м. Київ, 01001 E-mail: slovo_prosvity@ukr.net http://slovoprosvity.org http://prosvitanews.org.ua 04073 м. Київ, вул. Марка Вовчка, 3. Листування з читачами — тільки на сторінках газети. Надруковано в ТОВ “Мега-Поліграф”,
Незабутні · “Оце єднання в слові та у крові, · оце єднання дай нам днесь!”. 16 · s. 16strona oryginału ↗

АНОНС

Шеф-редактор Павло МОВЧАН Відповідальна за випуск Любов ГОЛОТА Редколегія Любов ГОЛОТА (голова), Павло МОВЧАН, Микола ТИМОШИК, Георгій ФІЛІПЧУК, Іван ЮЩУК Заступник головного редактора з виробничих питань Наталія СКРИННИК 278-01-30 (тел/факс) на 1 місяць 21 грн 43 коп. на півроку 115 грн 58 коп.
Незабутні · “Оце єднання в слові та у крові, · оце єднання дай нам днесь!”. 16 · s. 16strona oryginału ↗

на 3 місяці 61 грн 29 коп.

Відповідальний секретар Ірина ШЕВЧУК Відділ культури Едуард ОВЧАРЕНКО Відділ коректури Ольга ЖМУДОВСЬКА Комп’ютерна верстка Ірина ШЕВЧУК Володимир ЖИГУН Інтернет-редактор 279-39-55
Незабутні · “Оце єднання в слові та у крові, · оце єднання дай нам днесь!”. 16 · s. 16strona oryginału ↗

на рік 225 грн 96 коп.

Відповідальність за достовірність інформації несуть автори. Редакція залишає за собою право редагування та скорочення текстів. Редакція не завжди поділяє погляди своїх авторів. При використанні наших публікацій посилання на “Слово Просвіти” обов’язкове. І н д е к с г а з е т и “Слово Просвіти” — 30617
Емблема «Просвіта»Prosvitianyn