Без мови немає нації · slovo.prosvita.com.ua · с. 1сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
ч. 47 (320) 24-30 листопада 2005 р.
ТИЖНЕВИК ВСЕУКРАЇНСЬКОГО ТОВАРИСТВА «ПРОСВІТА» імені ТАРАСА ШЕВЧЕНКА
Все тільки починається Стор. 4—5 Творці Геноциду: Сталін, Молотов, Каганович
Стор. 6
Без мови немає нації · slovo.prosvita.com.ua · с. 1сторінка оригіналу ↗ Фото І. ПИЛИПЕНКА
ТЕМА НОМЕРА
Віднині Україна має свято, яке подарувала собі сама: кожна наступна річниця Помаранчевої революції буде йменуватися Днем Свободи і, сподіваємося, скликатиме на Майдан український народ. Оглядаючись у минуле довжиною в рік, пам’ятаємо натхненні обличчя і тепло, що розтопило холодні ночі і дні, чуємо мільйонноголосий хор, що виконував національний Гімн і те, невідоме донині, сяйво надії, народженої на Майдані, що освітило всю Україну. Це було самоусвідомлення нації, самоідентифікація мільйонів українців. Чи все задумане й виголошене тут збулося? Чи не поспішили ми масово розчаруватися, а то й зануритися в розпач? — Я думаю, що історія ще напише про те, як відбувається очищення і демократизація суспільства, — сказала Юлія Тимошенко, улюблениця Майдану, — її слова чекали дещо напружено ті сотні тисяч киян і гостей міста, що зібралися на головній площі держави 22 листопада 2005 року. — Я хочу вам сказати, — продовжила Юля Тимошенко, — потужні клани попробували нас зламати, але, якщо ми одного разу встали з окопів, то вже не залишимо нашого шляху. Байдужість неможлива, коли країна очищується. І тепер питання: як ми рухаємося далі? По-перше, я хочу спростувати чутки, що Тимошенко проти Ющенка! Хіба я можу зруйнувати хоч день життя Президента, за перемогу якого боролася? Сьогодні реванш як ніколи можливий, — реванш кланових угруповань, які хочуть повернутися до влади. Ми самі дали силу й наснагу Януковичу. Наступні парламентські вибори — відповідальна справа: практично ми будемо вибирати керівника держави. І якщо не буде єдності команди, якого прем’єр-міністра ми оберемо? Ми мусимо полишити нашу розслабленість. Не вірте, що Тимошенко буде боротися на виборах з Президентом. Ми, вся команда Майдану, повинні об’єднатися і боротися за перемогу. Наше завдання — донести до кожної людини, що ми мусимо стояти разом. Сьогодні Україна інша, і політики перебувають під рентгеном суспільства. Не посади вирішують, а бажання не програти наших надбань. Це наш другий бій, який ми повинні виграти. Завжди мусять бути герої, які вірять у добро й готові за нього змагатися. Ні нам, ні світу не буде соромно за нашу Помаранчеву революцію: підніміть голови і розправте плечі, — ми робимо Україну! Юлю Тимошенко палко вітав Майдан, що уважно вслухався в кожне слово минулорічних польових командирів. І хоч кожен із них говорив про надію на єдність, не можна було не помітити вражаючої відмінності цьогорічного народного зібрання: тисячі прийшли не лише під помаранчевими та національними стягами. Цілими масивами рясніли жовто-чорні прапори “Пори”, сині — Української народної партії, різні штандарти різних політичних партій і громадських об’єднань. Оця політична веселка говорила про одне: скоро вибори, і поки що політичні інтереси до електорального масиву у кожного свої. Після традиційної музичної заставки — пісні Тараса Петриненка — слово взяв Президент України Віктор Ющенко, який вийшов на сцену разом зі своєю родиною. Він обіймами і рукостисканнями привітав представників усіх політичних сил, присутніх на сцені. Майдан шаленів, як і рік тому, скандуючи “Ю-щен-ко!” Віктор Андрійович Ющенко говорив щиро й пристрасно, як ніколи, хвилюючись і дивлячись в очі Майдану. Це була промова людини переконаної, впевненої в своїй справі і своїх силах. Промова Президента звучала не з паперу, а з глибини серця. Ось короткий виклад його виступу: — Ми сьогодні святкуємо перші роковини української свободи. Це істинна незалежність, яка після 14-ти років прийшла на українську землю. Кожна людина, яка прийшла на Майдан, прийшла сюди тому, що дуже любить Україну. Чи не схибили ми з своєї путі, пройшовши шлях довжиною в 12 місяців? Мій виступ буде присвячений одному: вірі. Вірі в те, що ми йдемо правильною дорогою. Сьогодні ми повинні відповісти на ті питання, які хвилюють кожну чесну й порядну людину, розібратися в тому, що в країні відбувається, — без усіляких масок, акторства, — чесно сказати людям, чим живемо і що будемо робити. Кожен із нас дорого заплатив за те, що ми називаємо свободою. Я заплатив свою ціну. Заплатила свою ціну і моя мама, яка померла через кілька днів після моєї інавгурації, бо не кожна людина витримає боротьбу з бандою… Ми тоді були єдині, рік тому. Ми знали, проти кого боремося. І коли після цього Майдану люди прийшли в службові кабінети, здобувши владу, — чому вони втратили ту етику, ту мораль, яка тримала їх тут, на Майдані, незважаючи на те, що вони належали до різних політичних сил? Ми говорили про ідеали Майдану, а сьогодні, власне кажучи, про перші уроки першої річниці українського Дня Свободи. Перш за все, звертаюся до тих, у кого опустилися руки, хилиться голова. Друзі! Як Президент цієї країни, я стверджую: ми йдемо єдино правильною дорогою — свободи і справедливості для кожної людини. В основі будь-якого напрямку — політичного, економічного, гуманітарного — лежать три речі: демократія, свобода, верховенство права. Рік тому ми стояли тут, щоб ці цінності утвердилися в Україні. Люди хотіли чесної влади, права вибору, верховенства права. І заради них ми пройшли цей нелегкий рік. Але пам’ятаймо, що ці цінності неможливо здобути за лічені місяці, вони творяться за довший час. Тому давайте не посипати голову України попелом!
Закінчення на с. 2
Місце Пророка вакантне
Стор. 3, 10
Дві правди про УПА
Стор. 8—9 Тема для медитації
Стор. 15
УСЬОГО НА РАХУНКУ ТАРАСОВОЇ ЦЕРКВИ — 745 735 грн. 68 коп.
Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
дент, — за підсумками тих восьми місяців, які українська влада демонструє свою діяльність, — я стверджую, що ми зробили багато такого, чого в цій країні ще ніхто не робив. І хочу акцентувати деякі моменти наших здобутків. За 9 місяців, сказав В. Ющенко, було створено 830 тис. робочих місць, а за 12 місяців заплановано створити їх 1,1 млн. Відтак рівень безробіття в Україні складає 7,2 % і є найнижчим за всі роки незалежності, відзначив Глава держави. Щодо військової сфери, Президент нагадав про скорочення терміну строкової служби як для призовників з вищою освітою, так і без. Він також відзначив, що через 20—25 днів буде завершено третій етап виводу українських військ з Іраку.
Говорячи про формування українського уряду, української влади — мій підхід був ясний і зрозумілий. У мене був один критерій. Перша позиція: на найвищі пости я рекомендував тих людей, які стояли на Майдані у мене за спиною, які пройшли всі випробування парламентських і президентських виборів. Я хочу, щоб ви почули: жодних людей, окрім тих, яких акцентував Майдан, в українській владі не було. Це ті люди, які сформували значні кроки, що стосуються Помаранчевої революції. І кожен мав достатню повноту влади. Це люди професійні, вони пройшли велику політичну школу, готові творити благо для України. Ці люди були єдиною командою тут, на сцені, і я вірив, що вони будуть єдиною командою, увійшовши в службові кабінети. І коли я бачив, як із кожним місяцем у цій команді почав пропадати командний дух, я говорив із кожною стороною про неприпустимість цих процесів. І ті зусилля, які я робив, починаючи з останніх тижнів серпня, мирячи одну сторону з іншою, посилаючись на мету нашого Майдану, були марними. Президент В. А. Ющенко детально проаналізував причини втрати “командного духу” серед висуванців Майдану. (З огляду на важливість цієї теми ми повернемося до неї в наступному числі “СП”.) День свободи на Майдані Незалежності сяйнув не лише сподіваннями на кращі часи, на перемогу, але й впевненістю, що задумане здійсниться. Без перебільшення — серцем цієї впевненості є наш Президент, якого слухала цього вечора вся Україна. Тож навіть тим, хто сумнівається, варто дослухатися до його слів. — Ми повинні об’єднатися, — сказав Віктор Ющенко. — Ми повинні подати одне одному руки. Ми повинні пам’ятати одне — виклик, який стоїть перед нами на виборах у парламент у 2006 році — це не вибори прем’єр-міністра. Це відповідь на те, чи збережеться те, що ми завоювали і що ми називаємо українською демократією, чи ми передамо це у спадок колишній владі. Я готовий зробити все для нашої єдності. Ми повинні отримати перемогу демократичних сил у березні 2006 року. Це наша обіцянка, тому що переможні вибори президента України можуть бути переможними лише при демократичних перемогах на виборах у парламент України у 2006 році. Це єдине ціле, це не можна розділяти. І тому, шановні друзі, говорячи про це, я хотів би звернутися до вас, хто сьогодні є на цьому Майдані і торік був тут. Україні потрібні активність усіх громадських структур, які захищають свободу, демократію і права людей. Потрібні пильні відповідальні медіа, які говоритимуть громадянам правду. Потрібні енергійні підприємці, які рухають вперед її економіку і створюють робочі місця. Україні потрібна енергія і патріотизм усіх громадян, об’єднаних любов’ю, свободою. Присягаю, я готовий зробити все для нашої єдності. У першу чергу, — для об’єднання тих сил, які разом були на Майдані і сповідують його цінності. Тільки наше порозуміння є гарантією всіх змін, про які ми щойно говорили. Я ще раз нагадую про силу, яку дала нам українська свобода. Сьогодні, як і завжди, ми будемо святкувати День Української Свободи. Він буде нагадувати, що вільні і єдині, ми досягнемо всього, що на Майдані проголошене метою нації. Збудеться мрія про процвітаючу вільну незалежну Україну! Слава українському Майдану, слава кожному із вас, слава вільній українській нації, слава Господу Богу і слава Україні!
Закінчення. Початок на с. 1
z
Наш кор.
z
Марія ЛИТВИН
Не будьмо скоростиглими в наших сподіваннях і розчаруваннях. Я переконаний, що моя нація і мій народ обрали дорогу унікальну. Рік тому наш Майдан став могутньою рікою, в яку зійшлися струмочки і потічки з усіх кінців України, аби їй служити. Кожен із нас звільнявся від страху, байдужості й неправди, — тільки вільні люди могли знайти красивий вихід із того конфлікту, який у більшості країн закінчується громадянською війною. І це унікальне рішення знайшла нація, яку сьогодні визнав увесь світ. І я прошу вас, шановні українці, — пишаймося цим! Помаранчевий майдан питав у кожного з нас: яких змін для своєї нації ти хочеш? А для держави, а для своєї родини? Від цих запитань, як і від власної совісті, ніхто не міг сховатися, — жоден громадянин, незалежно від місця проживання і переконань. Майдан сказав: нам потрібні чесні вибори, нам потрібна влада, яка поважає демократію і верховенство права, свободу і справедливість, аби власною працею здобути благополуччя і впевненість у завтрашньому дні. Кожен українець, — хто серцем, хто розумом — сприйняв його слово і волю; Волинь, Галичина, Гетьманщина, Слобожанщина не схибили в наших історичних цінностях, а Господь почув святу Шевченкову молитву: І всім нам вкупі на землі Єдиномисліє подай і братолюбіє пошли… Лицарями українського Майдану стали студенти і молодь, дипломати і міліціонери, журналісти, які сказали своїм читачам, глядачам і слухачам правду, зробивши інформаційну революцію. Сімнадцять днів Майдану спородили нове обличчя України, світ побачив сучасну націю, Нову Україну, здатну формувати нове обличчя Європи. По-новому і ми сьогодні відчуваємо Україну в собі. Абсолютна більшість громадян сприймає її, як єдину батьківщину, в усіх реґіонах країни, в усіх соціальних і мовних групах. У першу чергу — серед молоді й людей із вищою освітою. Це — 90 відсотків громадян України, а два роки тому нас було 76 відсотків. П’ять років тому понад половина української молоді воліли б народитися за кордоном, а сьогодні 94 відсотки з них вважають Україну єдино можливою батьківщиною. Сьогодні ми на повен голос говоримо про себе, як єдину українську націю і пишаємося своїм українством, відроджуємо свої корені, очищуємо від чужих міфів свою історичну пам’ять. Це не простий процес. Нам не вистачило рішучого кроку, аби воїни УПА та Великої Вітчизняної війни подали одне одному руку. Це не вдалося, але я вірю і зроблю все для того, щоб старі розбрати в Україні були подолані. Згадаймо іншу сумну сторінку української історії — Голодомор, що забрав десять мільйонів синів і дочок нашого народу в 1932—1933 роках. Нам потрібно винести урок з цієї трагедії, аби усвідомити, що доля кожного, — і мертвого, і живого, і ненародженого — уплетена в долю єдиної України. Майдан допоміг мільйонам людей утвердитись в своїй українській ідентичності. 26 листопада я вас усіх запрошую, шановні друзі, взяти участь у посадці калинового гаю на честь кожного українського села, яке в 1932— 1933 роках потерпало від Голодомору. Ще одна незаперечна перемога — обретіння гідності українського громадянина мільйонами наших людей. Українці назавжди звільнились від старої звички терпіти безвідповідальність влади. Перемогою Майдану стало утвердження свободи слова, яка стрімко набирає силу. Я вітаю цей процес і зроблю все для того, аби він прискорювався. Як Президент пропоную журналістському цеху партнерство. Переконаний, що незабаром преса в Україні стане четвертою владою. Переконаний, що професійні журналісти витримають випробування нею, що найвищі журналістські стандарти стануть нормою, і що це питання недовгого часу. Нарешті, перемогою Майдану стало отримання всіма нами свободи вибору. Ми захистили право кожного громадянина обирати самому собі владу. Я гарантую: з першого дня виборчої кампанії парламентських виборів 2006 року вони будуть чесними і не будуть підлаштовуватися під жодну політичну партію. Я готовий відповісти на кожне запитання, яке буде виникати в дискусії між владою і громадянином, між владою і бізнесом. Як Прези-
...Я стояла біля “Зимного Потоку”, між “Коломиєю” та “Одесою”. А люди прибували й прибували, як вода. Здавалось, уся Україна переведена в масштаб столиці. Умить пооживали давні заповіти, усі полум’яні слова полум’яних поетів, заговорила Книга Книг, і вірилось у кожну букву... “Досягнута в миттєвості вічність лишається навіки, “вічне” і є те, що залишається навіки, але ми самі випадаємо із миттєвості вічності і знову вступаємо в час”. Ці слова Миколи Бердяєва хочеться згадати тепер, коли підходимо до річниці нашої революції з гіркотою і розчаруваннями — могутня націєтворча енергія, витворена цілим народом у тій миттєвості вічності, здається, розпилена в дріб’язок особистісних чвар... Ми повернулися в час. Перше, що впало у вічі майже одразу після ейфорії Майдану, — якийсь незбагненний острах оцієї наповненості, самодостатності нації. Здавалося, для багатьох мітингових політиків, які живляться енергією критики й “нищівних викриттів”, оцей спішний поворот “у час” був наче захисним рефлексом. Пригадую, як в одній програмі показували зйомки кліпу відомого поп-співака. У кадрі картинка: він рвучко долає дорогу, вітер рве сорочку, розвіває волосся, а він іде і співає. За кадром — знімальний павільйон: під ногами в артиста — бігова доріжка, за камерою — вентилятор. Доріжка біжить назад, співак топчеться на одному місці, а глядачам здається, ніби він іде вперед... Спостерігаючи цю картинку, дуже довго не хотілося впускати розчарувань. “Момент істини” настав напередодні Дня Незалежності. У Товаристві політв’язнів та репресованих відзначали 80-річчя Ольги Косовської-Михайличенко — красивої і мужньої жінки, яка віддала за цю незалежність свою молодість і силу. Тільки вдумайтесь у ці цифри: дівчину “забрали” в 16, — а повернулася в 30... А що за ними? Важко передати словами відверту вбогість приміщення, де зібралася гордість нашого народу, — на тлі яскравого й респектабельного Подолу за вікном воно радше видавалося бункером на хазяйському подвір’ї. Про нещодавню революцію нагадала народний депутат Лілія Григорович. Вона забігла у футболці, наче в будень, і передала ювілярці від нашого Президента орден Княгині Ольги III ступеня. І сказала, що в Україні є дві щасливі людини: довголітній в’язень сумління Левко Лук’яненко, який отримав із рук Президента звання Героя України, і тепер ось Ольга Косовська-Михайличенко... А через декілька тижнів святкували День Незалежності, і виявилося, що тих “щасливих людей” набагато більше. Президент особисто вручав такий самий орден бабі Парасці за стояння на Майдані, але серед сотень нагороджених я не помітила жодного героя визвольних змагань. Так, знаєте, приховують коханку перед законною жінкою. Можна шукати виправдань, пояснювати, що скоро вибори, і якщо ми їх програємо, то вся ця революція зведеться нанівець... Але тут ідеться про дуже важливий момент, який засвітив сигнальний вогник небезпеки: у держави, яка не впускає героїв у столицю своєї душі, немає майбутнього. …Тепер, коли я пишу ці рядки, на Майдан знову з усіх усюд з’їжджається люд. І наче, як тоді: таблички з назвами різних міст, буяння прапорів і тремке очікування чогось хорошого… Ми згадуємо самі себе в момент найвищого піднесення, як щорічно переживаємо Різдво і Воскресіння. Тож наостанку хочеться знову згадати слова філософа про те, що миттєвість вічності, раз досягнута, — залишається навіки.
Президент згадав і приватизацію комбінату “Криворіжсталь”, яка, за його словами, принесла до українського бюджету коштів на 20 % більше, ніж загальний прибуток від приватизації за всі попередні роки незалежності. Говорячи про євроінтеграційні прагнення нашої держави, В. Ющенко сказав, що під час саміту “Україна—ЄС”, який відбудеться 1 грудня, Україна очікує визнання від Євросоюзу статусу країни з ринковою економікою. При цьому він схвально оцінив початок переговорів про лібералізацію країнами ЄС візового режиму для українців. Перераховуючи нагальні завдання української влади та суспільства, Президент наголосив на боротьбі з корупцією. Він відзначив, що у влади є чіткий план боротьби з цим явищем, першим пунктом якого є “кадрове оновлення”. Крім того, там ідеться про ревізію регуляторних актів і скасування платних послуг у державних установах. Внеском у боротьбу з корупцією В. Ющенко назвав судову реформу, яка стартує наступного року. Коментуючи реформу в освітній галузі, В. Ющенко наголосив, що її завданням є зробити вищу школу доступною для всіх і забезпечити рівні умови відбору абітурієнтів до навчальних закладів. “Для цього ми формуємо систему зовнішнього тестування”, — сказав Президент, додавши, що ця система сприятиме боротьбі з хабарництвом у вузах. “Ми переконані, хто переможе в освіті – переможе в світі”, — наголосив він. Щодо медичної реформи, Президент визначив її зміст як “спрямованість на медицину первинного рівня”. Глава держави підкреслив, що в бюджет наступного року будуть закладені кошти для підвищення зарплат медикам, які працюють на селі, та закупівлю обладнання і автомобілів для їхньої роботи. Не оминув Президент України і трудних питань нашого часу, які хвилюють суспільство: — У парламенті ми не завжди знаходимо єдність українських інтересів. У нас вистачить мужності сказати про наші помилки, про те, що не вдалося. Багато часу було втрачено через прорахунки, відверті помилки, через втручання уряду в ринок, у цінову політику. Ці кризи — бензинова, м’ясна, цукрова — це не те, чим ми можемо пишатися. Прикро, що Україна закрила економічні зони, понад п’ятсот проектів, серед яких було багато гарних інвесторів, які розгортали свої починання в Україні. Ми виправляємо ці конфлікти. Ми переконані, що реприватизація мала бути більш коректною, не відлякувати бізнес, не ставити під сумнів гідність і законність багатьох проектів.
В Українському домі, який коорди" нував діяльність штабів під час По" маранчевої револю" ції, відкрили медіа" фестиваль “2004— 2005. Рік свободи”. На ньому презенту" вали книжкову (близько 30 видань) і фотовиставку, від" бувся показ доку" ментальних філь" мів, відеосюжетів, телевізійних хронік. Усі роботи присвя" чені подіям Пома" ранчевої революції. Пропонуємо де" кілька кадрів із двадцятихвилинно" го фільму"хроніки, змонтованого із ві" деозаписів непро" фесійних операторів — учасників Майда" ну. Згадаймо ті дні!
ПОЗИЦІЯ
Редакція газети закінчує друкувати публічну лекцію Юрія Іллєнка “Місце пророка вакантне (проблеми україн$ ської культури, зокрема кіно)” — із циклу щорічних лекцій іме$ ні мистецтвознавця Аркадії Оленської-Петришин. Початок у ч. 45, 46 за 2005 рік.
Тема сама випірнула з тієї самої вищезгадуваної підсвідомості, колективного досвіду мого народу — то було криваве слово “Анафема”. Із мороку століть, із суцільного туману історії випливала на мене ріка мертвих — п’ятнадцять тисяч моїх пращурів, переважно літні люди, жінки й діти, зарізані, як бидло, Петровим сатрапом Меншиковим у гетьманській столиці Мазепи Батурині, розіп’яті на плотах і пущені водою на пострах Україні, щоб вона навіки забула й потайки думати про Незалежність. Ріка мертвих текла крізь мене щоночі, лишень я заплющував очі. Мертві мої пращури дивилися на мене мертвими очима мовчки. Усі п’ятнадцять тисяч. Мовчки. Щоночі. Я почав впізнавати багатьох із тих мерців. То були мої родичі з Черкас. Розстріляні в громадянську війну. Ті, що сконали в 33-му з голоду. Ті, кого розстріляли в 37-му. Одного разу я впізнав Курбаса. Курбас був застрелений просто в серце. І босий. У зеківській куфайці з Сандормоху. З табірним номером, який співпадав із номером мого телефону. Через місяць нічних марень я витяг із шухляди старий сценарій про Мазепу “Ненаситець” і вписав у нього епізод “Ріка мертвих”. Ріка мертвих більше мені не снилася. Ночами в мої сни почав вриватися голий вершник у смолі й пір’ї на коні. Іноді вершник був мертвим. Іноді то був я сам. Мертвий. На коні. За нами гналися вовки. Кінь завжди приносив мене на поле Полтавської битви. Битви я жодного разу не бачив уві сні, бо поле вкутував густий і рожевий, як молозиво, туман. Я чув лише звукову партитуру битви. Коли двомісячне нічне фільмування раптом скінчилося, я зрозумів, — такого фільму мені ніхто не дозволить зняти. Яка б влада не була в Україні. Бо будь-яка влада фінансує лише ті проекти, які її прославляють напряму або опосередковано. А за вікном усе більше кучмилося, вдень було темно, як вночі. Однаково темно було. Те, що мені наснилося, було проти будь-якої влади. Те, що наснилося, було пророцтвом Української України. Те, що наснилося, було провокацією національної революції. Тиждень тому в “Дзеркалі тижня” у статті про сімдесятиліття Бориса Олійника я прочитав слова, від яких здригнулася моя душа. Журналіст запитав Олійника: “Що то за Ваше гасло про Українську Україну, якесь масло масляне?” Поет зніяковів, поет почав пояснювати, що він так сказав на зустрічі з Тимошенко. “Українська Україна” — звичайно, масло масляне, але це краще для України, ніж “Наша кошерна Україна”, і дуже на часі. Для України воно на часі з моменту проголошення царем Петром “Анафеми” Україні. Саме тому в останній момент я змінив назву своє книги “Відкритий лист Українцям” на “За Українську Україну — відкритий лист українцям”. Ось її сигнальний примірник ще зі старою назвою. “За Українську Україну” написане від руки. Три рази слово Україна повторюється на одній обкладинці, це такий тризуб, трійця — сакральний знак України. Власне, збірка статей цієї книжки і мала б бути змістом моєї сьогоднішньої доповіді: під цією обкладинкою і відозва до української інтелігенції про створення сучасної УПА — інформаційної, для партизанської війни проти окупантів національного інформаційного простору, тут і стаття “Революція переходить в опозицію”, тут і стаття “Піарпроект — мовна безумовна війна”, тут і стаття “Приватизація Президента” — словом, те, що сьогодні я залишаю за рамками моєї доповіді, але я б радив Вам долучити цю книгу до того, що я наговорю сьогодні — вийде достатньо виразний пейзаж полтавської битви на Майдані Незалежності. Досвід не передається, і все ж я розповім вам, як мені вдалося зняти і довести до головного екрана планети фільм із головним атракціоном — Українською Рікою Мертвих. Фільм як каталізатор революційних процесів у соціумі, фільм криголам ніхто ніколи не фінансуватиме ні за яких обставин. Для цього треба збожеволіти. Серед божевільних немає жодного олігарха. А грошей на фільм треба утричі більше, ніж передбачено було бюджетом на весь кінематограф того року. Стало ясно, що треба застосувати ту саму тактику, яку я використовував при зйомках “Білого птаха з чорною відзнакою”, “Криниці для спраглих”, або ще більш єзуїтську: Перше — сценарій має бути таким, щоб подобався майже всім. Справжній сценарій, за яким буде знято фільм, має бути глибоко прихований між рядками показного тексту. Зовнішній сценарій має блефувати на тих архетипах несвідомого, які можуть подразнювати амбіційність потенційного інвестора. Для цього треба заздалегідь визначити жертву — інвестора, який має проковтнути блешню. (Про спосіб лову інвестора трохи нижче). Друге — я твердо знав із самого початку (насправді все збулося з мінімальною статистичною похибкою), що сценарій ніколи не вдасться зняти повністю так, як його записано первісно. Неминучі болючі переробки, неминуча цензура, неминучі безглузді корекції і, головне, — неминучі примусові вилучення зі сценарію сцен, епізодів, цілих ліній, реплік, монологів і навіть ролей. Виходило, що сценарій треба робити в спосіб, коли цілий фільм упаковується в кожен окремий елемент фільму, коли окрема сцена або навіть персонаж можуть репрезентувати ціле в певних співвідношеннях з іншими сценами, персонажами, пейзажами або репліками. Сценарій треба написати в такій спосіб, щоби втрата в процесі виробництва частини епізодів і сцен не змогла б змінити цілісність задуму. Збереження критичної маси тексту фільму має гарантувати повноту розкриття задуму. Чи таке можливо? Можливо, коли іншого виходу не існує. Вже тоді я знав це достеменно, бо в мене був унікальний досвід зйомок принаймні трьох фільмів, які побували в лабетах радянської цензури і вийшли звідти неушкодженими. Зрозуміло, що наративна, оповідна, сюжетна, лінійна конструкція цього не витримає. Сюжет руйнується при вилученні будь-якого завантаженого інформацією фраґмента. Потрібні зовсім нові конструкції, стільникові — ідеально врівноважена інформаційна ятка, що має шість ступенів інформаційних сполучень. Природний монтажний феномен. Міцнішої конструкції для кулі в природі не існує. Це довів мені футбольний м’яч із першості світу, подарунок Зіннадіна Зідана за фільм “Тіні забутих предків”. Хто його тільки не гамселив ногами, а йому хоч би що. Саме цього м’яча Зіннадін поклав у дев’ятку в матчі з... вибачайте, забув із ким... Стільникова конструкція продовжує працювати навіть при травмуванні або повній руйнації до третини стільників у будь-якому не передбачуваному алгоритмі. Стільникова інформаційна побудова створює холотропний ефект, тобто, орієнтований на цілісність (від грецького holos — “ціле” і trepein —
“рухатися у напрямку будь-чого”). При тому, що кожен стільник є масштабним відповідником цілого. Третє — треба раз і назавжди розпрощатися з вульгарно лінійним побутовим уявленням про час. Повернути час простору у вихорах торсійних полів. У Всесвіті немає іншого виду руху, крім фігури вищого пілотажу часу в закрученому в бублик просторі. Ґвинт через ліве і праве крило одночасно по спіралі фігури тора-бублика, якій (бублик) у свою чергу здійснює ту саму фігуру вищого пілотажу й виписує бублик уже четвертого виміру і так до безкінечності у двох протилежних напрямах. Коли військовий льотчик Нестеров здійснив свою найпершу в світі мертву петлю над Шулявкою, де зараз лежить у нокауті кіностудія Довженка, його оштрафували на дві мінімальні зарплати за невиправданий ризик державним майном. Мене було оштрафовано забороною фільму російським міністром культури єврейсько-львівського походження Михайлом Швидким. Відтоді я називаю його Швидка Настя. Четверте — нарешті запровадити на зйомках великого проекту принципово нову систему режисури, розроблену мною на кафедрі кінорежисури кінофакультету Театрального інституту ім. Карпенка-Карого — метарежисуру, яка полягає в режисурі глядацької підсвідомості. Предметом режисури стають не вироблення мізансцен, не психологічні конфігурації ролей, не монтажні збагачення змістів, а власне аранжування глядацького зчитування дискурсу фільму, управління емоційними рефлексіями глядача, і, головне, — перенесення роботи зі створення трактування фільму з рук кінорежисера в душу глядача. Ненав’язування глядачеві жодного усталеного трактування. Послання про Мазепу має сформуватися не в текстах фільму, а в сприйнятті глядача як його рефлексія на артатаку. П’яте — стиль: Великий Стиль Заплідненої Еросом Еклектики. Коктейль наскельного живопису, вертепу, сюрреалізму, постмодернізму в занадто перенапруженому жесті українського бароко. Лавина фресок, але не з храму, а з вертепу. Нонстоп-серія феєричних перформансів на натурі, знятих під документ. Обвальне тиражування копій, які не мали відповідника в історії. Блеф із байдужою посмішкою Сфінкса. Шосте — концепція — Апокриф. Існує чотири канонізованих трактування Мазепи. Чотири Євангелії про Мазепу. Перше — Мазепа — зрадник. Автори: цар Петро I, поет Олександр Пушкін, уся російська історіографія. Друге — європейська традиція — Мазепа — бунтівник, повстанець за свободу Батьківщини. Автори — Вольтер, Байрон, Гюґо, Делакруа, Жеріко. Третє — Мазепа — національна ікона, без жодної плями на лику. Автори — переважно наукова думка української діаспори. Четверте трактування — романтичний герой, неперевершений коханець. Починається його житіє з голого вершника на дикому коні, який скаче від альтанки коханої в безсмертя, проходить через усі будуари Варшави, України, Москви і закінчується неперевершеною навіть Ромео і Джульєттою любовною драмою вісімдесятилітнього гетьмана і його юної п’ятнадцятирічної похресниці Мотрі Кочубеєвої. Не пристати до жодної концепції! Не дати скувати Мазепу жодним авторським трактуванням! Знімати фільм так, що лише з’явиться натяк на якесь однобічне трактування, — робити подвійне сальто назад і починати все з нуля. Доручити виконання ролі Мазепи трьом діаметрально протилежним за зовнішністю, віком та темпераментом акторам, перенес-
Продовження на с. 10
Роман Кутнич, 17 років: — Ми прийшли на Майдан підтримати нашого улюбленого Президента, а також засвідчити свою повагу українському народо" ві, який згуртувався й відстояв свою свободу.
Дмитро Тавлуй, 18 років: — Люди прийшли, аби згадати події ми" нулого року. Але нині ми не відчуваємо тієї ейфорії, що проймала українців тоді. Бо більшість прийшла заробити гроші й по" дивитися концерт. А наше вбрання — це, швидше, данина.
Сергій Корнієнко, 53 роки: — Минулого року наша релігійна грома" да — Буддійський ор" ден Ніппондзан Мьо" ходзі в Україні, голо" вою якого я є, — була на Майдані. Ми меш" кали в наметі, прагну" ли підтримати най" цінніше — нові люд" ські стосунки. Зараз хочемо зберегти ту ат" мосферу, запропону" вавши Президенту побудувати священ" ний курган миру Сту" па на честь національ" ної революції.
Валентина Косун, 49 років: — Я прийшла сьо" годні на Майдан, і маю святковий на" стрій. Можу пишати" ся колекцією речей Помаранчевого Май" дану: валянками, ко" том Леопольдом, сі" рою та рудою миша" ми, символікою.
Петро Кравченко, 68 років: — На душі радіс" но. Ми відстояли свою свободу. Ось тільки не всі ще усві"
VOX POPULI
домили, що таке сво" бода. Звичайно, змі" нився народ, змінився дух Майдану.
Олена Яценюк, 58 років: — Я щаслива, що ми прожили цей рік. І сьогодні я покинула роботу, приїхала з Бо" рисполя знову відчути силу Майдану. Мину" лого року, коли я при" ходила сюди, мені лег" ше ставало на душі, знімалися стреси і я сповнювалася радістю.
Валентина Білан, 42 роки: “Сьогодні вранці знову на Майдан, Нарешті — наше вистраждане свято. Пішов від нас кучмарівський тиран, Багато нас, і нас не подолати”.
Матеріали підготувала Ольга СКРИПКІНА Фото І. ПИЛИПЕНКА
z
Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
чевий період. Справа Ґонґадзе зависла, основні фігуранти вбивства розповзлись по світу, мов мишенята, і навряд чи у найближчому майбутньому бу" дуть повернені у правове поле України. Подальша мирова з Януковичем привела до амністії дрібним виконавцям фальсифі" кацій, депутати на місцях одяг" нули бронежилети недоторкан" ності, а Корчинський, нафаб" ривши шевченківські вуса, ху" тенько осідлав муляж крейсера “Аврора” і ну вимагати землю селянам та фабрики “робочим”. Кучма зітхнув із полегшенням і подумав: “Не так воно страшно, як ввижалося...” Народу, тим ча" сом, не завадив би психоаналі" тик, з не надуманою вправністю виводити зі ступору розчару" вань. Вага зневіри, між іншим, завжди рівнозначна вірі. Чим більша віра, тим більша зневіра. За рівнем невідворотності це щось подібне до закону тяжіння. З цього місця хочеться скомпо" нувати щось подібне до звернен" ня: “Шановні українці, боротьба тільки починається, отож не па" даймо духом. Нас не подолати не тільки тому, що нас багато. Є ще маса цікавих і потужних причин, з якими жодним політтехноло" гам та політичним спекулянтам ніколи не розібратись...”
P. S. Українська мова почала" ся не з XIX століття, як про це мимрить на “5 каналі” політтех" нолог Яневський, а Нюрнбер" зький процес, так мені здається, непрофесійно подавати поза кон" текстом злочинів комунізму...
Андрій ОХРІМОВИЧ
z
проти української мови, як велась і раніше, у так званих “українських” школах панує російська мова, діти відверто кажуть, що не люблять укра" їнської мови, патріотичним вихованням дітей займаються ветерани ВВВ, “афганці”, ве" терани КПРС (КПУ). Усі кра" їни світу — багатонаціональні. Але кожна людина повинна знати державну мову тієї краї" ни, де вона живе, не забуваючи своєї рід" ної. В Україні всі народи знають, що вони можуть спіл" куватися між со" бою, навчати дітей рідної мови. Та мало хто вчить дітей по" важати і знати дер" жавну мову. Навпаки, зросій" щені українці, росіяни вима" гають надати статус державної мови російській. Є велика країна з російською держав" ною, хоч там живуть й інші народи, та ніхто не вимагає надати статус державної своїй мові. А в нас протягується на" віть така вимога, що чинов" ник повинен знати російську мову, аби на догоду україно" фобу розмовляти з ним. А мо" же, ще й для грабіжника три" мати на видному місці ключі від квартири? Люди добрі! Чому ми май" же в кожному числі “СП” плачемося на утиски нашої мови, духовності, культури? У нас є Верховна Рада законот" ворча. А своїх же законів вона не виконує: частина депутатів відверто ігнорує державну мо" ву. У нас є Президент — Га" рант Конституції. То чому во" ни не виконують своїх обо" в’язків? Яка перемога? Розча" рування.
Луїза ЧУМАК, м. Конотоп Сумської обл.
ГОВОРИТЬ ПОЕТ
Іноді ловлю себе на хоробли" вому небажанні гортати сторін" ки історії України. Може тому, що багато з них мали славний початок і часто безславний кі" нець. Причини тому були різні. Скажімо, дзвони православного храму навіяли Сагайдачному не зовсім розумну думку повернути козацькі полки від стін Москви. Тоді, Москва ота, здавалась йому не надто поважним ворогом. Хмельницький, розчахнутий тяжкою думою, що за місія впа" ла на голову простого сотника, застряг на підступах до Варшави. Консультації з ворожками і пла" нетниками та випущений з рук момент у кінцевому результаті привели гетьмана до поразки. Блискуча перемога Виговського під Конотопом була знівельова" на стратегічно недалеким Іва" ном Сірком. Танталові потуги Мазепи розбились об розбрат та зраду більшості козацьких пол" ковників. Руйнація Січі теж від" бувалася не без участі колишніх січовиків"зрадників, зокрема недоброї пам’яті полковника Те" келі. Усі ми добре пам’ятаємо, чим закінчилась українська ре" волюція на початку минулого століття. Хтось має схильність події ті трактувати як історію зради, ін" ший відповідальність за трагедію перекладає на плечі самого на" роду, ще інший відповідь на пи" тання вишпортує з мефістофель" ської борідки Винниченка. Як
СПОМИН ІЗ МИНУЛОГО
Уляна ГЛІБЧУК би там не було, а “людинолюб" ство” та стратегічна слабкість останнього підвели Україну до голодоморних страхіть і націо" нальної амнезії, яку північний сусід має схильність трактувати як остаточну свою перемогу. Звідси ставка на “рускоязичних” у останніх президентських пере" гонах. Майдан 2004"го показав, що амнезія була не такою глибо" кою, як того хотілося путін" ським доброзичливцям та влес" ливцям із українського боку. Надто живучим виявився ко" зацький ген. Січ приблукала до Києва, розкинула намети і заво" лала про своє. Її готовність зло" жити голови кожен з політиків витлумачував на свій бік. Хтось думав — за Ющенка, інші вважа"
АКТИВНА ПОЗИЦІЯ
Мені 30.10.04 виповнилося 68 років. Я лікар"педіатр Коно" топського медучилища, голова Конотопської “Просвіти”, член виборчої комісії дільниці № 2, що розташована у школі № 14. Голова виборчої комісії — директор школи, основний склад комісії — вчителі школи. Коли на дільниці закінчилося голосування і були підраховані голоси, виявилося, що Яну" кович не переміг, хо" ча один із членів ко" місії з"за пазухи ки" нув до бюлетенів із урн фальшиві бю" летені. Тоді голова виборчої комісії Де" меха Інна Володимирівна внесла пропозицію: “Шановні! Нам у роботі весь час заважали спостерігачі зі штабу Ющенка: завадили вкинути бюлетені до урн, зчинили галас, коли ми ті бюлетені кинули на столи, де вже лежали бюлетені з урн, і швиденько все перемішали, тоя пропоную зняти з Ющенка 15 голосів”. Уся комісія проголо" сувала “за”, тільки я була “про" ти”. На що голова мені: “Луїзо Семенівно, перестаньте грати в демократію”. Я наполягала на своєму. Побачила, що бюлете" ні, які збираються везти до ТВК, упаковані недбало, удвох із учителькою школи перепа" кували їх, перев’язали шпага" том, кінчики шпагату заклеїли папірцями з печаткою. Зі шта" бу Януковича мене попереди" ли, щоб у другому турі я мовча" ла. Я пообіцяла мовчати. Але подумала, що перегляну стопку бюлетенів за Януковича, щоб там кожний 5"й не був бюлете" нем за Ющенка. Та Інна Воло" димирівна вирішила інакше, вона підступно вивела мене зі складу комісії, не пустила мене ли — за Юлю, Мороз, під нагоду, набрав у легені повітря і гукнув “хай живе Україна соціалістич" на!”. Почувши мільйонноголосе “слава”, він мрійливо усміхнув" ся і замислився про політрефор" му. За карнавальною вовтузнею усі вони якось забули про укра" їнську ідею та безцінний досвід ОУН"УПА. Їх цілком влаштову" вав нейтральний помаранч і пі" сенька про “аранжевоє нєбо”. Червоно"чорна колористика дратувала і здавалась тактично шкідливою. “Не на часі, — каза" ли вони. — Штурм не що інше, як провокація...” Домовленості та компроміси з переможеною, але не розбитою п’ятою колоною дістали свій ло" гічний розвиток у постпомаран"
на дільницю і з посвідченням “Преса”. А коли 24.10.04 о 18.35 повідомили про перемогу Януковича, я чорними літера" ми записала, що оголосили про загибель України. Коли телефонує син із Ки" єва: “Мамо, ти у відчаї? Не го" рюй! Оголошено акцію непо" кори”. Господи! Радість яка! І пішов рости Майдан. Я не змогла поїхати до Києва, але
РЕФЛЕКСІЯ
Багато вже було сказано про Майдан, та в майбутньому, мабуть, буде сказано ще більше. Загальновідома фраза: “Велике бачиться на відстані” — тут, як ніколи, доречна. Проте віншує кожну справу кінцевий результат. Тоді, у шаленстві боротьби за Справедливість усім прихильникам саме Справедливості, а не конкретних імен, кортіло дізнатися, яким буде фінал революції кольору стиглих помаранчів… І що ж? Ми думали, що кінцевий результат — це призначення нового уряду, а виявилося… Що буде завтра — можемо тільки здогадуватися. Ті закони, що приймають для себе самі ж депутати ВР. Пільги. Квартири. Пенсії. Зарплати… Дивно, що насправді піклування про людей не видно, як і того світла в кінці тунелю. Світло, що мало б возсіяти насправді, а не в помаранчевих снах. Дуже погано, що підірвано довіру народу. Велику довіру до нової влади, котра не повинна була зраджувати. Що завадило дійти злагоди: якісь непередбачувані космічні явища, вибухи на сонці чи просто власна амбітність та прагнення виділитися?.. Це питання вивчатимуть історики, аналітики, соціологи, науковці загалом. Я ж, як письменник, наголошую сьогодні на емоційному боці (зневірених боротьбою за Справедливість людей). Отож торкнімося проблем молоді… Вони стояли на Майданах! Студенти, шкільна молодь, молоді бізнесмени й безробітні. Як і ті, хто полишив робоче місце через прагнення бути ТАМ, на Майдані. Їм (нам усім) обіцяли мільйон робочих місць. Заробітчани прагнули повернутися додому. Але обіцянки не виконані. Емоційний стан пригнічений. Де жити? Кредитування дороге. Чим сплачувати кредити на житлове будівництво, коли молода людина безробітна?.. Обіцянки щодо українськомовних видань… Іде передплата 2006-го… Щось-таки світла не видно. Ціни на видання недоступні для мас. У часи іншої революції нашим дідам і батькам утокмачували, що згодом постане комуністичний “рай”. А він, як виявилося, так і не настав. А, може, й був? А ми й не помітили?.. Та лихо з ним, із тим “раєм”. Бо й капіталістичного нам, мабуть, не бачити. Досі немає ідеології держави. Спланованого процесу впровадження мови… Нічого не сталося б із Донецьком, якби сів за парти й вивчив українську: було б менше бандитизму (хоча б на деякий час) у вечірні години, бо ввечері могли б працювати безкоштовні курси. Думаю, що знайшлися б волонтери, які б погодилися працювати… Удруге в ту саму ріку ввійти неможливо. Зате можливо врешті-решт навчитися працювати. А вояки УПА досі не визнані. Всі помирилися: німці й росіяни, поляки й німці, німці й українці, поляки й українці, а Українці з Українцями — ніяк! Калейдоскоп обіцянок змінюється. На чию користь? Коли кажуть одне, а роблять інше, чекати доведеться безконечно, а життя — не вічне. Отож ми не переможці. Але й не переможені. Ми поки що в очікуванні або другого Майдану, або… Втрачено дуже багато часу. Ами — на терезах Терпіння. Знаючи ситуацію, уряд повинен діяти за потребами кожного реґіону. А тим часом на місцях чекають конкретної вказівки зверху. З кожного конкретного питання. І ніяке самоврядування не змінить психології: з усіх куточків України дивляться на КИЇВ! А Київ — або свариться, або мовчить, або вдає, що нічого не сталося. Сталося! Якщо навесні 2006-го не консолідуються здорові суспільні сили, Україна буде на грані національної катастрофи! Прийдуть хазяйнувати чужинці, а нас матимуть за світових невдах. Що ж, у медицині стан ейфорії трактують як хворобу, — він виникає переважно після прийняття наркотиків чи алкоголю, допінгів чи передозування деяких препаратів. Стан, що настає потім, може бути затяжною депресією. Небажано, аби це сталося з цілою країною. Ейфорія Майдану пройшла. А дози нових обіцянок не виліковують чомусь наростаюче пригнічення. Нині нам потрібний свіжий вітер довіри до влади. Звідки його виглядати? Із степових просторів чи верхів Говерли?
z
Надія ДИЧКА, письменниця, м. Долина, Прикарпаття
У мене був яблуневий сад і хата... Біла-біла. У мене був чоловік, діти — хлопчик і дівчинка. У хаті було чистенько і світло. Ліжко з ясена, стіл ясеновий, скриня. Усе такого теплого солом’яного цвіту, що коли сміялися діти, в хату входило сонце... Навіть надвечір. Довгими зимовими вечорами в нас не бувало сумно. Втомившись гратися з кицею, малюки сідали ближче до вікна — там світліше. То був умовний знак для мене. Зі старовинної, ще моє бабці, скрині виймала пуделко... Вмощувалися і втрьох уже вкотре зачудовано перебирали родинні таємниці. Бурштинове намисто, срібні дідівські перстені й дукати... У маленькому полотняному мішечку — пасмо волосся. Коли діда забирали на війну, бабця ножицями втяла йому білявого кучеря. Якось так повелося в родині, що всі чоловіки мали лляне волосся, а жінок вибирали з чорними косами... “А чому?” — питали мене діти... Я не знала, як відповісти... А потім минула зима, і я вже не знала відповіді на багато запитань. На всі запитання... Той час пам’ятаю тьмяно. Наче уві сні. Тому що у мене був дім, сад, родина. А потім не стало нічого... Прийшли чорні люде. Спочатку забрали чоловіка. Я не дивилася на них. Дивилась у лице своєму чоловіку, бо знала, що його беруть на смерть. І знову як у сні... Чорні руки, кошлаті брови, кров у моєму роті. Бурштинове намисто востаннє зблиснуло й захиріло у чиїйсь бездонній пазусі... І ще різні звуки. Жалобне мукання наших корів, прощальне іржання гнідого... “Мамо, чому?” — питали мене діти... Я не знала, як відповісти. Чому розпороли наші подушки? Чому побили тарелі? Чому зарубали всіх курей, а яйця, наносивши в купу, потовкли кирзаками? Чому зрубали наш сад, над яким уже висіли перші бджоли? Чому? Чому?
z
Початок тексту може бути неповним — звірте зі сторінкою оригіналу
послала гроші на підтримку, пекла пиріжки, а молодші во" зили до Києва, у Конотопі був свій майдан, мітинги, агітація за Ющенка: Ющенко — син української землі, син україн" ського народу. Син не зрадить матері, не зрадить свого народу! І ось третій тур виборів. Я знову член виборчої комісії на тій же дільниці. Перед самими виборами майже дві доби була в дорозі: їздила по внука ум. Хмельницький. Але о 6.45 була на дільниці і молила Бога, щоб Він дав мені сили провес" ти вибори. Красиво, спокійно йшли ці вибори. Підрахунок голосів показав, що Ющенко з майже удвічі більшим рахун" ком переміг Януковича. Щас" тю й радості не було меж. Учи" тельки були засмучені. З про" токолом поїхала до штабу Ющенка. Там — сила"силенна людей. Тільки й чуєш: “Як на Вашій дільниці?” — “Ющен" ко”. Оце ПЕРЕМОГА! Щастя, надія — Україна відродиться, Україна буде! Та пройшов майже рік. І нічого. Ведеться боротьба
z
Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
ональна крона, що вінчає загаль" нолюдське дерево. І вже не пов" торюється, мов заклинання, од" нозначна формула Майдану, яку найповніше можна передати сло" вами Івана Дзюби: “Неможливо для українця бути людиною, не бувши патріотом”. Мільйони українців підтвер" джують вірність ідеалам Майда" ну. Сила його тяжіння впливає йна ухвали багатьох інших справ" жніх патріотів, для яких уже ста" ло законом думати про Україну йне брати участі в політичних чва" рах тих, хто стояв на сцені, а не на Майдані. Майдан, святкуючи свій пер" ший ювілей, неодмінно зніме маски з усіх можновладців. При" йдімо на ювілейний Майдан, уклонімося йому, бо там не про" лилося жодної краплини крові й загартувалося безліч душ, які стали справді українськими. Прийдімо й подивімося в очі но" вої сцени: “Що ти, владо, з обі" цяного зробила для народу?” Майдан запитає про все...
z
Віталій КОРЖ, народний депутат України
Леся ТКАЧ
КРИТИЧНИМ ОКОМ
У перші місяці після Майдану майже фізично відчувалися друж" ні потиски рук співвітчизників, які проходили гарт у наметах. Ни" ні тепло правиць вивітрилося, об" личчя друзів з усіх куточків Укра" їни та обриси листопадового Хре" щатика розпливлися в тягучому тумані переоцінки цінностей. Сталося тільки те, що сталося, “хоч ти сказись, хоч збожеволій” (Василь Стус). Але важливо було не озлобитися на себе, не рвати душу плачами, не забути одно" думців і постійно нагадувати но" вій владі: без Майдану їй не суди" лося б зійти на трон. І учасникам Помаранчевої революції все вда" лося зробити. Вони не змаліли в душі, не дали безнадії взяти гору над вірою в добро, справедли" вість, порядність. На жаль, за ос" танній час міцні линви, які пов’язували Майдан і сцену, ви" тончилися, стали благенькими ниточками, втратили надійність. Влада торкається їх байдуже, при"
ПРО ПОЛІТИКІВ наймні без натхнення. Майдан як творчість утрачено безповоротно, а на зміну високому осяянню прийшов повзучий прагматизм. У філософії та психології Майдану було щось близьке до язични" цтва, його обрядів, міфів і симво" лів. А ще Майдан сприймається як одна народна пісня, чи як Гімн “Ще не вмерла...”, чи як Шевчен" кова дума. Повернення до вимог Майдану — це майже сюрреаліс" тична подорож у нікуди. Знову й знову згадувати вчорашній Май" дан — катувати себе нинішнього. Та оскільки мандрівка в минуле аж ніяк неможлива, то слід прос" то не втрачати гідності й зберігати Майдан у собі. Він — єдиний наш пароль, невидима перепустка в час людя" ності, патріотизму, справжнього українства. Саме на Майдані було модно й природно мордувати свою душу запитаннями: “Хто ти? Навіщо ти? Невже і я украї" нець?” Майдан, ставши стриж" нем нації, опинився на схрещенні багатьох векторів: життя і смерті,
волі й неволі, любові й ненависті. А ще ж було протистояння честі та безчестя. Смерть обминули, ненависть подолали, непевну во" лю здобули, а ось безчестя не ви" кинули на смітник. Таки забули наші сценографи, що крапелька ганьби — це вже ніж у серце Май" дану. Згорнувши намети, сцена, яка стала владою, безперечно, відчула полегшення й почала не" загайно та неухильно “редагува" ти” письмена Майдану, по"своє" му згортати сувої історії. Ту істо" рію, яку Майдан творив без вина. Та, сп’янівши від перемоги, він хотів бачити владу носієм відво" йованих ідеалів, утіленням совіс" ті, справедливості, людяності. Однак, як відомо, ідеальної влади не буває, надто ж влади україн" ської. Зрештою, влади сутнісно української, ніколи не було й по" ки що немає. Квітує якийсь хи" мерний конґломерат наднаціо" нальності чи позанаціональності, володарює всеїдний покруч псев" доукраїнськості. При цьому май" же не плекається священна наці"
МИ — НЕ РАБИ!
У маршрутному автобусі № 3 Херсона, на склі, що відгороджує місце водія від салону з пасажирами, я раптом побачила кольоровий фотомонтаж, що зображував Юлію Тимошенко… навіть не знаю, як сказати… Без одягу, з волоссям, що хаотично розвіювалося в різні боки. Зверху над цим пасквілем було написано: “Чому розплетена коса, а на очах бринить сльоза…”, а зліва: “Юля, ми тебе кохаємо”. Зображення шанованого політика спочатку вразило мене, потім викликало образу й гіркоту за нас із вами. Політик — найперше представник якоїсь ідеї в суспільстві. Він може бути правий чи лівий, прогресивний, консервативний чи ліберальний, він може бути грамотний і не дуже — усі ці речі можна й потрібно обговорювати. Можна малювати карикатури на політиків, висміювати безладність і невідповідність інтересам суспільства якихось ідей, вчинків, популяризованих цими політиками. Зображувати оголеною будь-яку людину без її на те згоди — неможна. Тим більше, політика — як втілену ідею сподівань якоїсь частини суспільства. Це ляпас людям, чия ідейна спрямованість співзвучна переконанням даного політика, лідера, це ляпас усьому суспільству, оскільки таким чином нанесено образу певній його частині. Безперечно, хтось дуже хотів принизити та образити цю, без сумніву, обдаровану й мужню жінку-політика, бо, як говориться у прислів’ї, у безплідне дерево каміння не кидають. Але ж разом із Юлією Тимошенко образу нанесено й людям, які поділяють її погляди на українську національну ідею, на побудову незалежної української держави, на формування бюджетної політики та на багато інших чинників. До чого ж ця асоціація з дівчиною “без комплексів”, до чого слова української народної пісні:
z
Ой доню, доню, в чому річ, Де ти блукала цілу ніч, Чому розплетена коса, А на очах бринить сльоза?
Оксана ЄВСЄЄНКО, м. Херсон
Хто це “блукав цілу ніч”? Політик, жінка, цілеспрямована професійна діяльність якої має на меті побудову незалежної, заможної, цивілізованої європейської держави? Ми пересвідчилися, — політика дуже брудна річ. Юлії Володимирівні, як людині сміливій і нестандартній, чорного піару було вділено від заздрісників та ворогів більше ніж достатньо — такі реальні умови жорсткої конкуренції в боротьбі за владу. Та все ж потрібно знати міру. Доречно згадати біблійну легенду про Хама, що випадково побачив наготу свого сп’янілого батька Ноя, який заснув у своєму шатрі, та розповів про це двом своїм братам. Обидва брати, побравши одяг, увійшли, задкуючи, до Ноєвого шатра, й не обертаючись, накрили наготу свого батька. Прокинувшись і дізнавшись про вчинок свого сина Хама, Ной проклинає його сина і нащадка Ханаана: “Проклятий Ханаан, раб рабів буде він у братів своїх”. Ні, ми — звичайні пасажири, що їдуть у своїх справах, і звичайно ж, ми не підглядали “в щілину”, як роздягається Юлія Володимирівна. Але ж хтось начебто це зробив за нас і зобразив нам те, що самі ми і не хотіли б бачити, і в думках, як кажуть, не мали. Хто нас хоче перетворити на хамів? Чи знову — на рабів, яким недосяжні ідеали Майдану і Помаранчевої революції? Хтось переступив заборону — межу своєї моральності — і намагається нав’язати нашим чистим, ні в чому не винним душам огиду свого вчинку. Дуже хочеться знати ім’я цього мерзотника і політичну силу, яка пішла на цей вчинок. Ні, не для того, аби плюнути в обличчя, так як було плюнуто в наші душі, а для того, щоб подивитися в очі й запитати: “Ти знаєш, що ти людина? Ти знаєш про це, чи ні?”
ЗВЕРНЕННЯ
Минулої осені, коли біль" шість наших колег по Спілці письменників заклинило на закликах про народного прези" дента, не в усіх вистачило сміли" вості й послідовності придиви" тися, хто ж рветься до влади за його спиною? Нині, чуються ледь не розпачливі письмен" ницькі голоси про гниле навко" ломовне політикантство “но" вої” влади, про віддану на від" куп фіскальним органам патріо" тичну пресу, про припинення підтримки (навіть тієї жебраць" кої, що була при Кучмі) літера" турної періодики, про зловтіш" ну помсту служак, які оператив" но перефарбувалися в потріб" ний колір, діячам культури, що в українській глибинці переко" нували виборця в тому, що його життя одразу стане чи не рай" ським при “новій” владі — най" гіршим варіантом буде знову плакатися одне одному на пись" менницьких зборах чи братам і сестрам із діаспори. Нині ж, коли сталося так, що з нашою допомогою ці люди “керують” нами, то спробуймо і ми покерувати ними. А для цьо" го — звернути на себе увагу. Бо хіба ж не чули ми таких висло"
вів, що й письменників у країні немає, а якщо є, то хай пишуть так, щоб люди купували їхні твори? Треба навчити апарат" ника слухати нас. Як? Спочатку нехай послу" хають вірші. Так, як це робили мої старші колеги"друзі. На моє запрошення приїхати в Сахновщину для зустрічей із “читачами” без вагань відгук" нулися відповідальний секре" тар Харківської письменниць" кої організації, письменник" гуморист Микола Возіянов і поети В’ячеслав Романов" ський і Володимир Родіонов. Крім зустрічей із учнями кіль" кох шкіл, ми провели літера" турний вечір для працівників державних служб і органів міс" цевого самоврядування. На мій заклик купити книжки гостей услід за начальством до столиків потягнулися й рядові службовці. Що ж до шкіл, то ситуація була протилежною. Книжки почали купувати учні, схильні до сприйняття справжньої літе" ратури (що її в малих містечках на розкладках годі шукати), а за дітьми підійшли й деякі учителі. Напередодні доводилося вислу" ховувати (у відповіді на прохан" ня не зганьбитися перед гостя"
ми) ниття з приводу низьких зарплат і т. ін. Усе це відомо. Але ж знаємо й про застілля в шко" лах із приводу ювілеїв колег, до" водиться бачити, як педагоги купують “базарну” пресу. Тоб" то, перед нами стоїть завдання виховати ще й учителя, для яко" го читання було б і службовим обов’язком і життєвою потре" бою (як для земського вчителя XIX століття). Тож пропоную, шановні колеги по перу: йдіть зі своїм високим словом до тих, кому довірили владу. Не варто сподіватися, що дуже заробите на продажу книжок, але дещо все ж у вас придбають. Страте" гічна мета значно складніша, але посильна: суспільство, на" род повинні читати. Найгірше буде, коли літера" тори відійдуть від місії творців і перетворяться на соціальних споживачів. “Дайте нам роботу, а ще краще — соціальну допо" могу, бо ми бідні, пограбовані владою, але нехай ця влада ви" ділить нам шмат хліба для ви" живання”, — ось життєве кредо типового виборця. І ми теж приймемо цю філософію?
Володимир ВАКУЛЕНКО, член НСПУ, смт. Сахнов" щина на Харківщині
z
ся додому без результату. Ці та інші моменти Пома" ранчевої революції зафіксува" лися у пам’яті. Бо тут і жертов" ність, і мужність, і розпач, і на" дія, тут голос Франкового духу, “що тіло рве до бою”. І все це реально, правдиво, не награно, не прораховано, не кон’юнк" турно. І всі ці українці — на лезі бритви. І всі вони — хоча стояли нижче від сцени — є вищими, ніж дехто з тих, хто був на сцені. Бо прийшли на Майдан не здо" бувати портфелі, а відстояти ідею вільної України, спаплю" жену за попередні роки Неза" лежності. А ще — тут ілюстрація того, як недалеко було до сти" хійного вибуху, і не була б та ре" волюція безкровною... Проду" мана тактика? Сценарій? Чи Божа воля? Тоді я спостерігала чимало моментів, коли люд" ський чинник міг зруйнувати і сценарій, і тактику. Тож не по" бачить тут вищої логіки і вищо" го благословення — тільки не" зрячий.
z
За свідченням англійської газети “Дейлі телеграф” (ст. “Захід не повинен ігнорувати роль Росії в Україні” від 29.11.04.) Росія вклала в нашу президентську кампанію 300 млн. доларів. Потім російські політики зізналися: “Мы проиграли битву за Украину”. І зразу почали підготовку до нових виборів, ретельніше зваживши, кому віддати свої симпатії. І гроші. Мабуть, не без їхньої підтримки виходить газета прогресивних соціалістів, сама п. Наталія гасає по Україні, розгорнула гарячкову діяльність партія “Союз”, навіть потривожила мощі святого Серафима Саровського. Святі отці підставили своє плече. Вони теж сприяють руйнуванню української держави і миру на нашій землі. Згадаймо численні акти агресії, що їх чинили парафіяни, виховані московськими попами в дусі “смирення й християнської любові”. Свого часу одеський митрополит Агафангел через газету “Юг” вибачився за активне втручання церкви у виборчу кампанію, але антиукраїнська діяльність московської церкви продовжується. Вона спрямована на нищення нашої мови і розпалювання антисемітизму. Не відстає від них і нардеп О. Костусєв: “Мы имеем право на своей земле говорить на своем языке”. Говоріть собі на здоров’я, ніхто вам не забороняє. Але ж ідеться про надання російській мові державного статусу. А чому тільки російській? Україна ж була і під Польщею. І почасти під Угорщиною. Може, саме через це деякі наші політики виступають із лозунгами “Кожному хутору — свою державну мову і свою національну ідею”. Ще більший подив викликають слова “Мы на своей земле”. Коли б це сказав поважний ветеран, який учився ще за “Кратким курсом истории ВКП(б)”, це можна було б зрозуміти. Але чути таке від порівняно молодої людини та ще одного з тих, хто стоїть біля державного керма, щонайменше дивно. Фактично всі ці вітренки, агафангели, костусєви ведуть психологічну підготовку громадянської війни. Вважаю, що нардепи повинні скласти іспит з історії України, щоб отримати депутатське посвідчення.
Галина САГАТЮК, м. Іллічівськ Одеської обл.
z
— У вас промокли ноги? — І промерзли. Так уже тре% тій день — черевики діряві. — Та ж Ви можете захворі" ти! — Справа того варта... ідея варта. — Звідки Ви? — Із Харківщини.
Мої співрозмовники — двоє чоловіків із Коломийщини. — Чого ви сюди приїхали? — запитую. — Наші бабці, діди, були ви% везені на Сибір, постраждали від совєтів за Україну — то ми не могли не приїхати сюди хоч на день, совість би замучила. Довше тут бути не можемо, бо й так ризикуємо, можемо втратити роботу — працюємо на залізниці у Кирпи, розумієте, яка там полі% тика. Нам навіть проголосувати нормально не давали...
Підходжу до чоловіка, що стоїть під табличкою “Калуш”
біля кабмінівської стіни: — Не лячно тут стояти? — Маю лише одне запитання: коли щось почнеться? Нас тут годують, як на заріз. Чого так? Нічого не відбувається. Я не при% їхав просто так тут стояти. Я сильно ризикнув, приїхавши сюди: фірма, на якій працюю, підтри% мує Януковича. Якщо нічого не зміниться — мене звільнять, а в мене сім’я, діти. Я готовий іти на штурм, лише б отак не стояти — у невіданні. Під Адміністрацією Прези" дента, в очікуванні сигналу від Юлії Тимошенко, яка пішла на переговори з представниками тодішньої влади. Неподалік — група молодих чоловіків. Усі ду" жі і гарячі, налаштовані на дію. — Чекати до завтра? Не можна вірити Кучмі! Він знову викрутиться. Треба діяти нині! Ми звідси так просто не підемо! Ми чого сюди їхали? — вони го" тові були кидатися вперед, нап" ролом — тільки б не повертати"
СОВДЕПІЯ
Кожний із голодів в Україні має своє офіційне обґрунтування. Таким для найжахливішого в світі голоду в Україні 1933 року є поста" нова Раднаркому СРСР і ЦК ВКП(б) від 5.V.1932 р. про план хлібозаготівель із врожаю 1932 ро" ку. У ній передбачалося за рахунок колгоспів та одноосібників Радян" ського Союзу заготувати 1103 млн. пудів зерна. На Україну припадала найбільша частка — 356 млн. пудів. Згадана постанова московського центру мала подвійне завдання: зерном із наших нив розрахуватися за техніку й технології з іноземни" ми державами та розправитися з непокірними українцями. Саме ця постанова дала старт другому голо" ду в Україні, який тривав у 1932, 1933, 1934 роках. На хлібозаготів" лю було кинуто центральний апа" рат, мобілізовано керівників райо" нів, компартійних і комсомоль" ських організацій, машинно"трак" торних станцій. Повсюдно створе" но ударні буферні бригади, яких люди називали “бригадами по ви" качці хліба”. Пропагандистською підмогою їм у виконанні “постано" ви партії та уряду” стали газети, особливо районні. Їхні шпальти за" рясніли публікаціями про “злісних невиконавців” хлібоздачі, особли" во куркулів, підкуркульників, пет" люрівців як контрреволюціонерів і ворогів радянської влади. Публікації про хід хлібозаготі" вель наочно показують репресивні методи більшовицької влади, які призвели до масового голоду серед споконвічних хліборобів. У них не" має прямих згадок (вони навмисно замовчувалися), але, знаючи тех" нологію заготівлі зерна, зі спогадів людей, які пережили страхіття го" лодомору, можна встановити, що людей скосив голод. Зокрема, не" зважаючи на злочинні надзусилля влади, заготівлю не вдавалося ви" конати. Злочинним методам “ви" качування хліба” розв’язав руки “закон про колоски”. Так люди назвали постанову вищого керів" ництва Союзу РСР “Об охране имущества государственных пред" приятий, колхозов и кооперации и укреплении общественной (социа" листической) собственности” від 7 серпня 1932 року. Її підписали го" лова ЦВК Союзу РСР М. Калінін, голова Раднаркому Союзу РСР В. Молотов (Скрябін), секретар ЦВК Енукідзе. Згідно з нею майно колгоспів, кооперативів — урожай на полях, його запаси, тварини, кооперативні склади і магазини — прирівнювалося до державної власності. До винних “застосову" валися як засіб судової репресії” вища міра покарання — розстріл або 10 років таборів із конфіска" цією майна. Засудженим за кра" діжку колгоспного добра амністії не було. Влада знала, на що йшла. “Голод — не тітка”, — кажуть лю" ди. Він пожене будь"якою ціною добувати їжу. Люди верталися з по" ля і могли нести кілька колосків, жменьку зерна для дітей чи старих батьків. Після обшуку потрапляли до в’язниці тільки за те, що хотіли вижити. Нинішній Тальнівський район був тоді у складі Київської області й до нього входила більша полови" на теперішніх сіл Катеринопіль" ського району. У 1932—1933 рр. він змагався зі своїм сусідом, Бабан" ським районом, який чомусь був Вінницької області. До його складу входили теперішні села Тальнів" щини — Вишнопіль, Легедзине, Тальянки. У районі видавалася га" зета “Колгоспник Бабанщини” як орган райпарткому, райвиконкому та райколгоспспілки. Членами редколегії були ті, хто втілював більшовицьку політику, — Товкес, Максименко, Камінський. У селі Тальне видавалася газета з насту" пальною назвою “За суцільну ко" лективізацію” як орган райпартко" му, райвиконкому та райпрофради.
Редагував її П. І. Шагін, потім цю посаду обіймали С. Величко, М. Хмільовський. Довше за всіх редактором був Шиптенко. Хоча це на редакційну політику не впли" нуло, бо не вони, а партійні органи її визначали. Кореспонденції аж пашать репресивним змістом, зліс" тю, спрямованою на хліборобів із сіл району. Самі заголовки — згус" тки ненависті влади до людей: “Ще дужче натиснемо на куркулів”, “Приховав куркульський хліб”, “Засудили куркуля”, “Потурають куркулеві”, “Дати відсіч куркуль" ським підпівалам”, “Ось вороги радвлади” і тому подібне. Вони засвідчують, що грабування хліба почалося ще за кілька місяців до прийняття постанови — з початку 1932 року. Темпи грабунку як пла" нової хлібозаготівлі, судячи з пуб" лікацій у газетах, із дня на день розкручувалися. Низка кореспонденцій крити" кує тих керівників, які до нездавців селах Тальнівщини. Райвиконком навіть спеціальну постанову виніс, у якій передбачалося за шість днів утворити річні фонди постачання для вчителів: хліба — борошна 18 кг на працюючого, 9 кг на утриманця, олію та інші продукти. Голів сільрад зобов’язано “своєчасно видавати зарплату вчителям та взяти під пос" тійний контроль над колгоспними і споживчими товариствами в справі забезпечення вчителів харчами та промкрамом” (16.Х.1932). “Колгоспник Бабанщини” (24.ХІ.1932) закликав зламати опір куркуля і будь"що у листопаді “ви" конати хлібоплян на 100 відсот" ків”. Хоч завдання було нездійс" ненним, бо по одноосібниках ра" йон ледь виконав половину плану — 50,6 відсотка. У Вишнополі хліба здали всього 34 відсотки від плану, у Тальянках — 40, а в Легедзині — 50. Окрім хліба, люди повинні були здавати і м’ясо в обов’язковому по" рядку. Постанова Раднаркому
Із 150 учнів 7 класів Вишнопільської школи закінчило 28
хліба “не застосовують жодних репресивних заходів”. Зате відзна" чається робота буксирних бригад, куткових комісій, котрі забирали в людей хліб. Червоні валки під чер" воними прапорами, як ось із арті" лей “Лан”, “Перемога” — 250 цент" нерів, із артілі “Велетень” — 900 пудів (газета за 7.ХІ.1932 р.) — вез" ли забране, тобто награбоване, трі" умфально звітуючи партії та уряду чужої держави. І це в той час, коли люди помирали найстрашнішою — голодною — смертю. “Колгоспник Бабанщини” 27 жовтня 1932 року повідомляв, що за планом, спущеним зверху, одно" осібники повинні здати 5440 цент" нерів зерна, а його, план, із велики" ми потугами виконано тільки на 44 відсотки. Тобто заготівельна комі" сія у селян забрала лише 2501 цент" нер зерна. Що в селах голодували люди, довідуємося із постанови ра" йонного керівництва, надрукова" ної в газеті за 30.Х.1932 р., про не" гайне утворення в колгоспах учи" тельських харчових фондів, щоб за" безпечити нормальну роботу шкіл. У ній зазначалося: “Загрозливий стан з утворенням по колгоспах на" туральних фондів вчителів, що стався внаслідок недостатнього оперативного керівництва від об" ласної та районних колгоспспі" лок”. Власне, не було вказівок, аж доки через голодування не забили тривоги. Такий стан справ був і в
УСРР “Про організацію хлібозаго" тівлі в одноосібному секторі” уза" конювала, що за невиконання зда" чі м’яса сільради мали право штра" фувати “в розмірі 15"місячної нор" ми здавання м’яса”. Після неї від" разу пішли розправи над людьми. Так, “злісного нездавця хліба” Ха" ритона Франчука засуджено на п’ять років таборів. Автомашину, яка приїхала у село Доброводи за" бирати хліб, люди не допустили до здирства. Через це голову колгоспу
Ізувіта, голову сільради Черевка та члена правління Горбаня П. знято з роботи, виключено з партії біль" шовиків, а справу передано до суду. За публікаціями газети, “виху" далі коні” — то не наслідок суціль" ного голоду для людей і тварин, а злочинна робота ворога (газета за 10.ІХ.1933). І це восени, коли ко" ней можна було пасти. Які ж тоді були люди? Через голод, а не виху" далість, у Бабанському районі на половину вересня засіяно тільки 27 відсотків площ. Навіть у передово" му колгоспі “Нове життя” (Бабан" ка) засіяли менше половини. Із 28 корів на сівбі працювало 8. У кол" госпі “Червоний сівач” (Вишно" піль) із 59 коней на сівбі працювало 18, а корів — лише 2. Усе це виявля" ється через “відсутність розуміння політичної ваги і значення ранньої сівби”, “послаблення більшовиць" кої пильності до класових ворогів”. Зерно з колгоспів Тальнівщини на 6.Х.1932 р. майже повністю заб" рали — 92,1 відсотка, а в одноосіб" ному секторі “план виконали тіль" ки на 20,3 відсотка”. Сталося це тому, що “в районі досі не натисли на куркульсько"заможні госпо" дарства, зовсім занехаяли роботу серед трудящих одноосібників”. Газета наказово розпоряджається: “Примусити твердозавданців зараз же виконати тверді завдання”. Уяв" ляємо, як після цього в названих семи селах району запрацювали “бригади по викачці хліба”, у скількох родин позабирали остан" нє зерно і прирекли їх помирати з голоду. А що він уже морив людей, свідчить і те, що в колгоспі “Пере" мога” (с. Тальне) до середини жов" тня не змогли зібрати врожай греч" ки на 43 гектарах. Із усіх колгосп" ників тільки половина здужала ви" ходити на роботу. Річного плану хлібозаготівлі Тальнівщина так і не виконала, не дивлячись на грабіжницькі методи. Не допомогли “червоні мітли”, “ударні бригади”, боротьба за чер" воний прапор київського заводу “Більшовик”, бойовий загін міліції на чолі з Кічаєм. Не допомогла на" віть постанова бюро райпарткому про конкурс на успішне вивершен" ня хлібозаготівлі, яку підписав сек" ретар райкому партії Ковалець. Одним із її пунктів, окрім розгор" тання соцзмагання, було критику" вання господарств та “віддавання до права” (суду. — В. М.). Послаб" лювати тиск на людей не дозволя" лося. І коли голові Піщанської сільради Бондаренку, який не доз"
волив хлібозаготівельній комісії забрати виявлене зерно, минулося, то секретарю райвиконкому Овер" чуку дісталося під зав’язку. За те, що він у Мошурові трьом людям знизив грошові податки, його вик" лючено з партії (газета за 16.ХІІ.1932). Такий захід автома" тично передбачав і судове пока" рання. Газета “За суцільну колек" тивізацію” закінчила 1932 рік (№ від 31.ХІІ) закликом: “Треба подвоїти темпи хлібозаготівлі”. Тільки одна публікація за два роки — “Сидить голодна” (газета від 8.ХІІ.1932 р.) з’явилася в газеті, і то Яворська Ганна із села Лисича Балка виставлена як така, що при" ховувала хліб. Та хліб і взимку ле" жав на полях у покосах (газета 7.І.1933 р.). Про катастрофу, завда" ну голодом, довідуємося з публіка" ції про стан тваринництва. Так, у Лоташевому в грудні із 48 коней за" гинуло 10; 6 конематок скинули лошат. Із 150 коней тільки одна па" ра робоча. У Кобриновому із 106 свиноматок залишилося 14, із 67 корів — 6. Голод нещадно викошував лю" дей, а газета про це і згадати не могла. Натомість друкується ре" дакційний матеріал під криптоні" мом А. Ш. (очевидно, редактор А. Шиптенко. — В. М.) “Посилити класову пильність до ворога”. Ми" моволі постає питання: до того, хто організував голод, чи до тих людей, що від голоду помирають? У ньому йдеться про те, як у Глибочку вико" нали план хлібозаготівлі: “Рішуче натиснувши на класового ворога, виконавши хлібозаготівлі по сек" торах і за культурами, за що одер" жали найвищу нагороду — пере" сувний червоний прапор шефа Тальнівщини — заводу “Більшо" вик”. За цією “рішучістю” стоїть державний грабунок людей і зло" чин їхнього умертвлення. Зерно забрали під мітлу. Прези" дія Тальнівського райвиконкому 16 лютого 1933 року приймає поста" нову про посівний матеріал. Реко" мендується до 25 лютого провести збори в господарствах і засипати зерно. Тільки не пишуть, де його взяти. Чи не дивно, правда? Але за цими рядками тисячі знищених го" лодом людей. Стосовно тварин" ництва райвиконком приймає пос" танову 6 травня 1933 року. Відзна" чається, що стан коней у колгоспах незадовільний, норми годівлі не диференційовані. Колгоспникам, що працюють на полях коровами, не дають фуражу. Що ж давати тва"
Хор села Запільське на Великдень 1932 року. Для багатьох цей рік був останнім. Голод знищив красу душі, красу творіння, красу життя
Початок тексту може бути неповним — звірте зі сторінкою оригіналу
ринам, коли немає чого їсти лю" дям. Звісно, вони не могли працю" вати. Так, у колгоспі “9 січня” с. Павлівка"І із 400 членів колгоспу на роботу виходило 80—90 осіб (га" зета 13.V.1933 р.). Наприкінці 1932 року в газетах з’явилися статті, інформації про виконання річного плану хлібоза" готівель. І раптом бадьоре звіту" вання припинилося. Виявилося, на те була воля вищого партійного керівництва. На засіданні політбю" ро ЦК КП(б)У 29 грудня 1932 року (протокол №96) прибув сам керу" ючий голодом в Україні Лазар Ка" ганович. Зауважмо, що там, де з’являвся Каганович, голод спала" хував із новою силою, там були страшні репресії. У липні 1932 року на Третій конференції КП(б)У він разом із Молотовим задали темп голоду в Україні під приводом за" готівлі хліба нового врожаю. Третій голод в Україні 1946—1947 років здійснювався під безпосереднім керівництвом першого секретаря ЦК КП(б)У Лазаря Мойсейовича Кагановича. Забрати весь хліб у се" лян, у колгоспах, радгоспах і цим поглибити голод у селах та містах — такою була його мета на грудне" вому засіданні політбюро. Під наг" лядом Кагановича постановлялося вислати 700 сімей із 20—25 сіл Дніпропетровської області, 50 осіб, виключених із лав компартії, — “для немедленой высылки в кон" центрационный лагерь”. У наступ" них постановах репресіям почерго" во піддавалися мешканці Чернігів" ської, Харківської та інших облас" тей. Четвертим пунктом розглядав" ся рапорт Вінницької області про закінчення хлібозаготівлі, надру" кований у газеті “Комуніст”. Пуб" лікацію кваліфіковано “непра" вильною і передчасною”, а тому й “помилковою”. У телеграмі вказу" валося: “Рапортувати будете мати право після виконання плану по насіннєвій ссуді, по культурах, а також по радгоспах”. За підписом секретаря ЦК С. Косіора обкомам і райпарткомам надіслано розпо" рядження зачищати зерно повніс" тю: “…Все имеющееся зерно в этих колхозах, в том числе и так называ" емые семенные фонды, должны быть в первую очередь сданы в план хлебозаготовок”. Затримка у виконанні плану здачі “будет рас"
сматриваться как саботаж хлебоза" готовки со стороны районного ру" ководства”. Тому й зарясніли газе" ти заголовками на кшталт: “Поси" лити боротьбу за хліб”, “Посилити боротьбу з куркулем”. На місцях пройшла кадрова чистка. У середи" ні лютого 1933 року секретарем Тальнівського райпарткому обрано Міщенка, а в його склад, замість Межиріцького та Кузьменка, вве" дено Висоцкова і Губанова. Масове жахливе вимирання людей, оче" видно, зачепило і серця місцевих керівників. У газетах Тальнівського та Ба" банського районів почали публіку" ватися інші матеріали. Так, газета “За суцільну колективізацію” (11.V.1933) виступила зі статтею про організацію роботи дитячих ясел і майданів у колгоспах “Во" ля”, “Зірка”, “Перемога”. За гру" день 1933 року газета “Колгоспник Бабанщини” у шести номерах над" рукувала кореспонденції на захист дітей: “Інтернат без догляду”, “Школа без гарячих сніданків”, “Занедбали виховання дітей”, “Про інтернат не дбають”. У них одні й ті ж дані: діти брудні, хворі" ють від бездогляду, сліпнуть, кухо" варки погано готують. Винні не ті, хто організував голод, масове ви" мирання людей, а “крайні”: у Тан" ському — куховарка, у Тальянках — завгосп. У замітці “Інтернат без догляду” (24.ХІІ.1933 р.) натяк на голод очевидний: діти"сироти у бруді, холоді, не мають узуття й одягу; п’ятий день не отримують хліба; завгосп Шпак не вживає за" ходів. Із публікацій районних газет, які ми подаємо, наочно видно, що газети були активними провідни" ками програми голоду в Україні, розробленої ідеологами Всесоюз" ної компартії більшовиків та ви" щого державного керівництва Ра" дянського Союзу — Сталіним, Мо" лотовим, Кагановичем “со товари" щи”. За їхньою допомогою масово знищувалися не тільки люди, а й тисячолітні надбання хлібороб" ської і духовної культури україн" ського народу.
Вадим МИЦИК, директор Тальнівського музею історії хліборобства, Черкаська обл.
z
За твердженням істориків, які працювали з ар$ хівними матеріалами, у північних (сільських) ра$ йонах Луганщини за 1932—1933 роки кількість населення зменшилася на 20—25 відсотків. Свід$ ків — тих, хто пережив український Голодомор$ геноцид, стає все менше. У зв’язку з цим у нас виник задум тематично обстежити луганські (слобожанські) села і запи$ сати на відеокамеру розповіді тих, хто пам’ятає голодні роки. За підтримки небайдужих людей нам удалося це здійснити і влітку 2004 року по$ бувати в 65$ти селах Слов’яносербського, Но$ воайдарського, Біловодського, Старобільсько$ го, Новопсковського, Марківського, Міловсько$ го, Білокуракинського, Кремінського, Сватів$
“КОЛИ ЛЮДИ ВМИРАЛИ, ТО ТАК ПЛАКАЛИ ТА ЇСТИ ХОТІЛИ!”
Мамай Марія Пантеліївна, 1915 р. народження, мешканка села Тишківка Марківського району Луганської області. — Тоді так було. Начали заганять у колхози. А тоді... Я помню, як приїхали... шо у нас там було у горщeчках — квасолька та ше шось — усе чисто забрали. Забирав актів — такі вибрані були — комсомол і ще там якісь були. Они позабирали все чисто, не оставили нічого. Шо було — все забрали: квасолька, горошок, зeрно, харчі. Хліб они забрали вперед (раніше. — І. М.) увесь, під мітлу, не оставили й жмені — забрали усе. А тоді шо й осталось у горщечках, — і те забрали. Та Боже! Стіни пробивали, шукали ж, де хліб. Люди ж ото так у сараях перегорожували стіни і засипали туди. Вони там розвалювали, розбивали, і все забирали, до жменьочки, ніде нічого не оставили. — А люди закопували зерно в землю? — Закопували, ховали, і ми ховали. У нас на городі тоже — викопали яму, у мішки зложили, — і там знайшли. Ходили щyпами отими ширяли-ширяли, і те все вибрали, все чисто. Тоді забрали всю одежу. Шо в нас було? Кожyхи, тоді шубейки там суконні, ну, таке ж ото було — приятне, дороге. Тоді ж така мода була. Забрали й те, забрали! Я прийшла із “вулиці” (гуляння молоді. — І. М.), на міні була юпка отласна, міні батько з Кантамировій привіз к Паски, кохточка — і те забрали. Забирали, понімаєте, грабили, забирали все чисто. Машинка в нас швейна була — забрали, усе чисто. Облагали здорово налогом, поняли? А платить же чим? Там вони чи за налоги забирали? Ну, грабили, забирали. Ой, та не дай Бог! Тоді чом ми вижили? Ото ж як у нас усе забрали — і худобу забрали... Було в нас три парі... шість волів, дві корови, пара кoней, тридцять овець, і таке там — гуси, индики, 22 десятини землі було, поняли? — І хто це все обробляв? — Сами обробляли, худоба ж-то була! — Сім’я велика у Вас була? — Тринадцять душ, дітей було дев’ять. А тоді... при нeпові (неп — нова економічна політика. — І. М.) дали у кредіт инвентарь германський — плуги, букарі, сівалки, віялки дали, шо зeрно переганяли. При непові це діло було. І все це забрали — тільки Господи благослови, все забрали. Батько ж не хотів у колхоз, поняли? Так ото ж облагали великим налогом. Тоді й хату забрали, вигнали нас у бур’яни. Тоді ше голодомору великого не було... Ми пішли у Кантамирову, у Росію, оно ж ще тоді гряниці не було. А батько познакомився з експедітором, тільки ж колхози організовували, і батька взяли сторожом на експедицію. Тоді експедітор получав зeрно і дав батькові пшениці. Так ото там ми вижили. У тридцять первому году ми з старшим братом поїхали у Казахстан. Наші хотіли, щоб перейшла туди вся сім’я, у Семирики, так три місяці волами їхали. Киргизи налітали на їх, ну дід наш такий здоровий був, заклепав отак кoсу, як рубeль, та тоді як махне косою! А вони як кров побачили — і пішли, і ні разу їх не обобрали. А ми в Казахстані з братом зіму пожили... А переїжджать туди не було надобності — і там же колхози, тоже начинався вже голод. Дід нам дав грошей, харчів на дорогу. А тоді як приїхали — 250 кілометрів пішком ішли. Де можна було проїхать — волами, верблюдами їхали. А тут погранотряд, якраз китайсько-монгольська гряниця, так тоді ми з киргизами, і два руських було, поїхали на другу станцію, якраз строївся Турксіб — Туркестанськосібірська желєзна дорога. Так там ото ще були такі із комишів станції, ми там і ночували, там тепло було. А як відтіля — ми вже їхали волами. Їхала хвура — хліб возили на посів, і ми сіли туда нагору, і поїхали. Приїхали на станцію, уже на Сєміпалатінськ ходив поїзд, Алма-Ата, і ми поїхали. І з нами їхав якийся агроном, і заболів брюшним тіфом, і його з поїзда зняли. А ми заховались подалі на полки, і нас не побачили, а то б і нас зняли. А як ми приїхали додому (приїхали ми в Кантамирову), а батьків уже звідти міліція вигнала, щоб здихали на Вкраїні. Вигнали назад, з міліцією, ноччю. Они приїхали, а хати ж нема. А тьотка в нас була солдатська вдова: “білі” розстріляли дядька Романа, тьотчиного чоловіка, батькової сестри. Так тьотку оставили в кухні як солдатську вдову. Так ото ми приїхали до тьотки, а скіки нас душ! І голод начався. Як начався голод — Боже, шо ж робили! Люди уже їли і кішок, і собак, ой-ой-ой! Ну, а ми так вижили. Була колхозна коморя, і в неї було сім’я з прядива. Так хлопці полізли туди, дірку провертіли, та наточуть сім’я, та насушим, та трощикуєм, тіки ноччю їмо! Та тоді збирали такі кашки, по вигонах росли, збирали та їли. Ніхто в нашій сім’ї не помер. А по дворах — кажен день вивозили повні брички. Везуть — ноги висять. Чорбулaх у яму общу — і всьо! Нам Господь дав, шо ми якось зуміли, понімаєш? Ну, і ми вже пухлі були. А тут батько у нас пішов до черниць, а в черниць коровка була. Це монашки, дві сестри такі, заміж не ходили, а молилися в церкві. Батько до їх пішов пособлять, вони вже старі були, і в їх корова була. А як коровка отелилась у їх, вони начали з нами поділяться, і ото ми поодтухали, Бог дав. Так у нас з голоду ніхто не вмер... ні, хлопчик маленький вмер. А Олексієнки — дванадцять душ було, так двоє осталося — дівчина і хлопець. Вони пішли у Росію, у Кантамирову, буряки відтіль носили. І ми буряки носили, совхоз “Комунар” там був, і там буряки садили, і ми ходили ноччю по буряки. Ой, та нас як там закрили в хаті... А була директором москвичка Щукіна, вооружонна. Та нас як захватили на ямах, на тих буртах, та вона нас ського і Троїцького районів Луганської області. Із розповідей 80—96$річних інформаторів постає жахлива картина людського горя, окрес$ люються реальні причини й наслідки загальноук$ раїнської трагедії. На основі зафіксованих матеріалів плануємо зробити документальний фільм про голодомор на Луганщині, а за архівними матеріалами, надани$ ми нам працівниками Луганського обласного дер$ жавного архіву та обласного краєзнавчого музею, видати Книгу пам’яті. Сподіваємося, що наша праця стане скромним внеском у справу держав$ ного масштабу. Пропонуємо розшифрований запис розповіді про голодний 1933 рік (стилістику розповіді зберігаємо).
забрала усіх (там нас було четверо чи п’ятеро жінок) і погнала нас, і закрила у тому сараї. Це за Канта-мировим, у совхозі, за ці буряки. — А в Кантемировім не було голоду? — У Кантамирові не було. У Росії хліб був. У Росії ж не було голоду, тіки Україна голодала. А я така ж добра була! Дід нас беріг (охороняв. — І. М.), тоді пішов, а нас накинув (закрив двері на засув. — І. М.), я бах! — шибку розбила, у вікно виплигнула, одкрила, і ми втекли. Утекли ноччю, отак бродили — і ярки, і все, і ото прийшли додому. А Олексієнки померли — уся сім’я, тіки двоє осталося — Митька і Наташка. Вони з нами ото буряки збирали, і їх забрали й заставили у совхозі робить, худобу годувать, ото вони й вижили обоє. — А хто в селі ще вмер тоді? — Боже! Та вимирали — пусті хати були. Оце Олесієнки всі померли, тоді Мирoненки померли всі, це на нашій вулиці, усі чисто, до душі, померли, тоді Климeнки померли, тут же тоже. Мироненки — такий парень був, Ваня, красавець! На балабайку грав. Ой Боже! Уже дивлюсь — везуть, уже вмер! Тоді Мідвіді тоже вимерли, одна душа осталася. Та в нас душ триста умерло з голоду! Сусідні села — оце рядом Скороднa, і далі — всі повимирали. Та Боже, повимирали села! Коли люди вмирали, то так плакали та їсти хотіли! Якраз у нас дід умер, просив їсти, а в нас нічого не було. — Як Ви думаєте, хто зробив голод і для чого? — Та зробив голод хто? Сталін! Для чого? На Вкраїну він шось був злий — чи дуже умні люди були тут, працьовиті... Самі робили, все було своє... Я помню і двадцять первий год, голод тоже був. Тоді у нас неврожай був. Це в тридцять другому був урожай, так його забрали, а в двадцять первому году був неврожай. Отакий ячмінець поріс (показує, що невисокий. — І. М.), так його руками рвали, праниками молотили. Тоді у нас було багато волів, так ми два воли з’їли у двадцять первому году, та й осталися. Ав кого не було волів, худоби, так багато померло тих людей. Одна жінка дітей їла своїх. Я питала в сусідки: “Як, Параска поїла дітей?” А вона розказує: в неї хлопчик був, такий жирненький, так вона його в піч положила, спекла ще живого і з’їла. Прибігла дівчинка (їх троє було) та питає в старшенького: “А де Серьожка?” А він каже: “Мама його з’їла!” А мати взяла та і його з’їла, а дівчинка втекла. Ото вже вона “потірялася” (збожеволіла. — І. М.). Страх Божий, шо було! Я ж кажу: везли, і везли, кажен день везли. Заставляли возити. Хто вже лежав, не піднімавсь — і того вкидали і везли, забирали і кидали в яму. Це все на моїх глазах було.
Ірина МАГРИЦЬКА, голова Луганської обласної філії Асоціації дослідників голодоморів в Україні
z
Іван Черканов. Пам’ятник у вигляді статуетки часів трипільської культури на могилі Палазі і Парасі Загребельних, умертвлених голодом 1933 р. с. Тальянки Тальнівського району
НА ЗРІЗІ ТЕМИ
Що каже влада? Із “помаранчевих” найактивніше себе тут позиціонував В’ячеслав Кириленко. Небай" дужість до цієї теми він засвідчив, іще будучи міністром праці (запропонував законопроект про внесення змін до Закону “Про статус ве" теранів війни, гарантії їхнього соціального захисту”, який надавав би воякам УПА статус учасників бойових дій), і підтвердив перши" ми кроками на посаді віце"прем’єра, провів" ши засідання урядової комісії, відповідальної за УПА. Результат — ухвалено зміни до ви" щезгаданого закону й затверджено фаховий висновок групи істориків із вивчення діяль" ності ОУН"УПА. Президент, запустивши в суспільну свідо" мість формулу про примирення, мовчить. Умиває руки? Стиснувши зуби, жертвує зад" ля успіху очолюваної ним політичної сили на виборах уже нечисленними стариками"упів" цями, які відстоювали його на майданах 2004"го? Кидає їх як кістку частині свого електорату центрально"східних областей? Бо аж ніяк не віриться, що Віктор Ющенко, попри те, що шанує українських людей, яких воєнні реалії затягнули на фронти, у німець" кі концтабори, які постраждали від німецької окупації, не розуміє, що радянська окупація і радянські ГУЛАГи були нічим не ліпші. І що в боротьбі з фашизмом місія вояків УПА в контексті історії української державності ні" чим не менша, ніж роль радянського воїна в контексті відстоювання інтересів СРСР. Хо" ча, якщо по"християнськи, то саме прощен" ня ворогів і любов мали б стати основними мірилами у вирішенні проблеми об’єднання нації…
* * * Тож, примирення. Ось думки людей, які спостерігали за урочистостями з нагоди відзна& чення Дня перемоги біля обеліска Слави в Іва& но&Франківську (травень, 2005 р.) Микола МАТКІВСЬКИЙ, директор Інституту природничих наук Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника: — Мій батько воював у Червоній армії, бо росіяни його взяли, дійшов до краю Польщі, був поранений і більше не брав участі в боях. Потім пішов у ліс. Після лісу — 7 років мордовських таборів, після таборів — висилка. Він відзначав 9 травня як день закінчення війни. Та почався інший жах. На жаль, маємо таку історію, що важко зійтися на одній думці. Розумію молодих людей, чиї діди були в лісі, які зараз хочуть виз% нання, що їхні діди боролися за Україну. Можли% во, років через 50, коли виросте нове покоління, — якщо підручники з історії будуть правдиві, — настане примирення. Нині відбувається прими% рення навіть із солдатами Вермахту. Степан КРИНИЦЬКИЙ, голова Івано- Франківського товариства “Лемківщина”: — Пам’ятаю травневі дні, коли було прого% лошено, що війна закінчилася. Що б не говори% лося, це була перемога над фашизмом різних ко% льорів. Разом із тим цьогоріч відзначаю 60 років депортації, бо народився я на етнічних україн% ських землях у Польщі. І от коли люди святку% вали мир, обробляли землю і сіяли зерно, нас ви% ганяли зі споконвічних етнічних земель. Це за% бути так само неможливо. Вирішувати пи% тання треба мудро: хто воював за свободу, по% винен отримати відповідний статус і мати відповідні компенсації. Федір ВОЛОДИМИРСЬКИЙ, голова Братства ОУН-УПА Карпатського краю: — Радянські ветерани собі взяли такий міт, що вони воювали за Україну. Прошу пані, якби він на фронті сказав, що воює за Україн% ську державу, та ще за самостійну,— політрук застрелив би його на місці. Їх гнали вперед за Сталіна, за партію. Там були й наші люди, во% ни не хотіли воювати, але що робити — не всі могли йти в УПА: мали дітей, сім’ї. Коли нас визнають учасниками Другої сві% тової війни, що воювали за Українську держа% ву, — тоді всі питання відпадуть. Василь ЛЕВИЦЬКИЙ, фронтовий старшина Радянської армії: — Примирення потрібне і можливе. Ми по% винні так, як на фронті: усі, як одна сім’я, бо сім’я — це могутність. Я в 17 років добровільно пішов на фронт. Із трьома пораненнями дій% шов до Берліна (я був перекладачем із німецької мови у Конєва). Степан ГАХ, член братства УПА: — Я з молодих літ пішов в УПА, був засуд% жений на 25 років, родину вивезли в Амурську
“Я думаю, що нам слід трохи змістити акценти. Ми говоримо більше про наслідки, а не про причини, а причина полягає в тому, що в одного народу, в однієї країни є дві правди. І... ці дві правди існуватимуть завжди. І справа не в мені, не у вас… Справа в молоді. Тому необхідна широка гласна дискусія в суспільстві щодо цих двох правд”. Із виступу О. М. ПЕКЛУШЕНКА (парламентська фракція “Реґіони України”) при обговоренні подій, що відбувалися в центрі Києва 15 жовтня.
Навіть не поділяючи думок представників фракції Реґіонів, усе ж слід визнати раціо в цих словах депутата від Запоріжжя. То хто яку правду щодо ОУН-УПА сповідує? Що думає молодь? Подані нижче спостереження не претендують на всеохопність соціологічного дослідження. Проводити такі дослідження з визначення відсотків свідомого й несвідомого сприйняття теми; рівня поінформованості населення, зокрема молоді; чинників, що забезпечують максимальне володіння об’єктивною інформацією про Українську Повстанську Армію, і чинників, які сприяють поширенню неправдивої інформації, мали б структури, що займаються розробкою державозміцнюючих перспективних стратегій, — аби упередити можливість спекулювання цим історичним контекстом. Спостерігаючи за розвитком теми УПА в суспільно-політичному мисленні, неможливо не зауважити гальма, які перешкоджають прогресувати їй у логічному, мотивованому руслі, — що стало б ґрунтом для прийняття рішень, які зробили б цю тему неконфліктною, вивели б її з категорії актуальних проблем розвитку українського соціуму на рівень історичного об’єкта. Ці гальма — стереотипи, наявні в понятійно-оцінковому резерві і простих громадян, і політиків. На якому фундаменті маємо будувати українську державну область, мене переслідували всі роки. Тому дуже радів, коли відродилася українська держава. Та бачите — слава і честь не тим ветеранам, кот% рі воювали за Україну, а тим, котрі до сьогодні проти України виступають, досі шанують чер% воний прапор держави, яка вже не існує. Вважаю, що всі ветерани повинні прими% ритися. Тих ветеранів, що воювали проти ні% мецької армії, — тепер вони в організації Юх% новського, під синьо%жовтими прапорами йдуть, — ми їх уже давно визнаємо. Але ті ве% терани, котрі йдуть під червоними прапорами і називають нас бандитами, які не хочуть виз% нати незалежну Україну, — яке може бути зними примирення? До того ж ми з ними не ма% ємо ніякої бійки, суперечки. Лише прикро, що держава нас досі не визнала, а їм такий пріо% ритет. А вони ж не воювали за незалежну Ук% раїну! Вони били німецьку армію, — тут їхня заслуга безперечна. Та потрібно, щоб вони на% решті змирилися, що Україна — самостійна держава. Василь Михайлович, член братства УПА: — Я в сотні не був, мене не пустив Крук, станичний, бо він хотів, аби були свої люди в селі. Я працював у селі: доглядав хворих, пора% нених... Потім мене сексоти продали... Скільки нашого народу винищили задурно, скільки пови% возили до Сибіру, катували! Вони потрафили вбивати оунівців, видирали їм очі, вуха, носи відрізали, глумилися над трупом... Я це все пам’ятаю, бо на власні очі бачив. Ми викрада% ли з%під сільради тіла оунівців, аби вони не зну% щалися над ними. А нам кажуть: “Україна і Росія — братні народи”. Який це братній на% род?! Це ж кат. Василь ЗВАРИЧУК, член братства УПА: — Був час воєнний, і боронилися, хто як міг. Боронили свої сім’ї, свій край. Але визна% ють тих, що прийшли хтозна%звідки й окупу% вали нас. Закінчення Другої світової для мене не було визволенням, як і для будь%кого на на% ших теренах: це була заміна окупанта окупан%
15 жовтня на Майдані Незалежності: маршем пройти не вдалося том ще в тисячу разів жорстокішим. По закін% ченні війни у нас тривала боротьба і мучення — скільки людей повбивали, понищили, повивози% ли, що, ой, Господи. На Сибір — дітей, старих — у вагонах%товарняках везли: поки довезли — дорогою повикидали вже мертвих... І досі немає правди. Дивіться, ті, що в Че% хословаччині, в Угорщині танками дітей души% ли, — учасники бойових дій. А тих, хто спра% ведливо боровся за свою державу, за свій народ, — називають бандитами. Микола ГЛЮЗДИНЬ, член братства УПА: — Дуже багато говорять про примирення. Я сам служив у Повстанській Армії, був сотен% ним. Як можна примиритися, якщо вони, енка% ведисти, перевдягались у нашу форму, вбивали людей по селах — і казали, що це “бандери” роблять. Що робили вони в 1939 році? Заареш% товували, убивали, скидали ще теплих у моги% ли в лісах. Вони й далі вклоняються Лєніну. Хто такий Лєнін чи Сталін для українців? Вони ни% щили наш народ, усю Західну Україну намага% лися вивезти в Казахстан, у Магадан, а сюди заселяли росіян. Вакуум, який виник у суспіль% стві після того, як понищили цвіт нашої нації, заповнили чужі люди з чужими цінностями. Тому зараз між народом таке непорозуміння. В Івано%Франківську живе той, хто вів слідство наді мною, мучив мене, катував так, що мене відливали водою... А я зараз маю пер% шим подати йому руку? Того ніяк не може бу% ти. Чому я вступив у Повстанську Армію? Бо бачив, що витворяла ця система з 1939 року. Ми воювали за Україну, і ми ніяк не признані... Як можна це розуміти?! “Цей не примирився і не примириться”, — сказав про нього побратим. Гадаю, тут малося на увазі не тільки при" мирення з отими посивілими воїнами радян" ської системи, що, почепивши ордени, йдучи парадами, намагаються повернути собі ко" лишній настрій святковості. Бо нині й вони спантеличені — так усе змішалося: пішла у хату? На основі прищеплюваних нам свідомісних пріоритетів радянського минулого? Чи на основі націєтворчих потуг? Хіба факт існування УПА не має бути однією з фундаментальних цеглинок при спорудженні сучасної міцної державної будівлі для нації? Визначити раз і назавжди засадничі основи української нації, назвати речі своїми іменами, — і тоді побачимо дорогу державного поступу, тоді не підемо манівцями. Нині ж спостерігаємо зміщення понять, що заводить суспільну свідомість у хащі. Наприклад, час уже визначитися із трактуванням історичних понять і явищ із позиції української держави, а не колишньої радянської республіки. То “Велика жовтнева соціалістична революція” — чи “большевицький переворот”? Радянський Союз для української нації — це Вітчизна чи імперія-завойовник, а звідси: “Велика Вітчизняна” — чи “Друга світова імперіалістична війна”, “радянське визволення” чи “радянська окупація”? А якщо вже бути дуже відвертими, то пролиття крові ворога на війні, у справедливому бою за святу справу захисту Вітчизни — світова громадськість виправдовує. То чому ж антиукраїнські сили так перебільшують вагу крові сексотів, зрадників, ницих людей, які стали жертвами у боротьбі УПА за незалежність? І ми, безтямно, починаємо виправдовуватися в тому, в чім виправдовуватися не слід… А якщо копнути глибше, то таких крапок над “і” потребують чимало подій на конкретних зрізах української історії. Поставимо ці крапки — то й житимемо своєю правдою, а не так, як писав Т. Шевченко: “Як німець покаже, ще й до того історію нашу нам розкаже”. Пропонуємо образки, що відтворюють окремі відтінки суспільної думки про УПА, а також виокремлюють із розмаїтого спектра громадян України носіїв характерних настроїв. У кожного зних у руках — свій спис. І щоб ці списи періодично не стикалися на державному полі, державні мужі повинні нарешті дати захисний щит тим, хто відстоює українську правду, і вибити зброю з рук ополченців за ідеали відмерлої радянської системи.
Фото Івана Пилипенка небуття їхня країна; сьогодні кажуть — то бу" ла імперія зла; і духовні поводирі їхні, вияв" ляється, лжепророки, і герої їхні — не герої, а кати; а що найгірше — учорашніх “бандитів” нині хочуть визнати воїнами свободи і їм кричать: “Героям слава!” Йдеться про неможливість примирення з несправедливістю сьогодення. Говорять, хто прощає образу, той закликає до іншої. Так, це не по"християнськи. Так, у кожному кон" кретному випадку, у стосунках “людина— людина” не маємо права повертатися до дав" нього: око за око. Бо й марно сподіватися су" ду над тим чи іншим ревним служакою ра" дянської системи, який тортурував “ворогів народу”, ненавидів люто все українське, не" навидить і нині. Не повернеш назад подій: на сцені укра" їнської історії кожен зіграв свою роль — хто ката, хто — стражденного за ідею. Та скаліче" ні долі вояків УПА, тисячі нізащо замордова" них у застінках НКВД простих, далеких від політики українців, тисячі нерозквітлих ко" хань і нездійснених, зґвалтованих надій — таки волають про справедливість. Відстоювати ту справедливість нині бе" реться молодь. Активісти Івано"Франків" ської молодіжної організації КУН улаштува" ли протестну акцію під гаслом “ВИЗНАННЯ ОУН"УПА!” Двоє братів"близнюків, не члени органі" зації, трималися поблизу юних кунівців. Один із братів так пояснив, чому вони тут, поцейбіч живої міліцейської стіни, що відді" ляла ветеранів визнаних від ветеранів неви" знаних: — Возвеличують одних, а про інших забува% ють. Стільки років нам нав’язували хибне ба% чення, оцінки. Борців за волю називали зрадни% ками. Ніхто нічого до пуття не знав. А хто ни% щив місцевих мешканців: хіба не комуністи, ко% ли прийшли сюди? Звичайно, багатьом радян% ським орденоносцям вигідно кричати, що бан%
Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
дерівці — зрадники, бо в іншому випадку дове% лося б визнати свої злочинні дії проти місцево% го населення. На Східній Україні взагалі не зна% ють правди. Біля юних братів періодично з’являлася старша жіночка, мабуть, їхня бабуся, і пере" конувала хлопців піти з цього протестант" ського кола. В її очах і словах був страх, при" щеплений у свідомість радянським буттям: усе, що пов’язане з ОУН"УПА, таврується, переслідується, підлягає знищенню. І буття новоукраїнське, на жаль, не витравило цього ментального пережитку минулої системи. Як не ліквідувало також злочинно байдужого ставлення до тих, хто свідомо йшов на смерть, на муки, на заслання і вигнання — за нашу свободу. Їх залишилося небагато, біль" шість відійшло, не дочекавшися не те що ма" теріальних пільг, а й слова пошани. “Несправедливо” — говорять їхні очі. “Несправедливо” — і здригається голос, і зрадливо тече сльоза, і не стримують її вже залізний гарт і дух колишнього воїна за дер" жаву. Бо держава — зрадила.
*** “Боротьба Української Повстанської Армії за незалежність України: правда і вимисли” — “круглий стіл” на цю тему організувало това" риство “Знання” України. У Зоряній залі Київського планетарію, де проходив захід, було людно як на робочий час буднього дня. То кого ж цікавить тема УПА? Більше половини присутніх — вій" ськові: офіцери і солдати"терміновики. Зро" зуміло, для них це заняття з політосвіти. Прекрасно! Нехай знають служиві, най за" мислюються, най стають свідомими громадя" нами. Поруч зі мною сидить ветеран Радянської армії. Груди в орденах. Із паличкою. Худий, знищений, ба, навіть, якийсь збідований. Трохи далі — інший. Також із орденами — са" мовдоволений, ситий — розкинувся у кріслі. Я не побачила людей в одностроях УПА. Проте тих, хто мав би відстоювати правду во" яків за незалежну Україну, упізнала: на почес" ному місці на сцені — останній головноко" мандувач УПА Василь Кук, у залі — греко"ка" толицький священик, літня пані у вишиван" ці… Та хто чим дише, з’ясувалося під час вис" тупів. Змінити суспільне ставлення до вояків УПА, визнати їх воюючою стороною за Укра" їнську державу у Другій світовій війні, надати їм соціальні гарантії й пільги, якими користу" ються радянські ветерани, — такі основні тези виступів “за” встановлення справедливості щодо тих, чиї молоді роки або й усе життя пройшло під гаслом “Здобудемо українську державу або помремо у боротьбі за неї”. Ці виступи супроводжувалися вигуками із зали: “Бандиты недобитые”, — кричав збідований ветеран; “Дура старая. Примирение? — разве через 100 лет!” — дуднів інший. Були й промовці, які або повторювали байки енкаведистських ідеологів про УПА, або лавірували на межі знання правди й за" своєних у радянські часи стереотипних оці" нок. А коли на сцені хтось із них брався зма" льовувати картини жорстокості й кровожер" ності бандерівців, які, мовляв, перехоплюва" ли поїзди з пораненими й добивали нещас" них, то частині присутніх важко було втрима" тися, аби не кричати “Брехня!” Уже ж стіль" ки говорено, що такі акції проводили самі енкаведисти — з метою дискредитації пов" станського руху! Чи не знає цього один із промовців, який працював у той час на Захід" ній Україні секретарем райкому комсомолу і “бачив все на власні очі”? Навіщо поширю" вати ці побрехеньки? Радянська ідеологічна машина добре попрацювала, аби витворити в уяві мешканців східних і центральних облас" тей України образ людожера"бандерівця, який і рідних не пошкодує. На тлі таких промовців виграшно заяви" ли про себе представники молодого поколін" ня — фаховий історик, член молодіжної ор" ганізації, офіцер — учасник війни в Афганіс" тані. Вони оцінюють українську історію і су" часність не через призму нав’язаних ідеоло" гем, а на основі незалежного аналізу фактич" них матеріалів. А виразну ілюстрацію місця теми УПА у свідомості українського загалу я здобула, на" магаючись поспілкуватися із солдатами" строковиками. Жоден із них не продемонс" трував наявності власної думки (або хоч за" позиченої) щодо ОУН"УПА. Мовляв, не от" римували інформації ні в школах, ні в учили" щах… Та й було видно, що цих хлопців — по"
Закінчення статті «У КОЖНОГО — СВОЯ ПРАВДА», с. 8
тенційних захисників держави — більше ці" кавить штучне зоряне небо планетарію і штучні ефекти космічного руху, аніж з’ясу" вання причини того, за що реально, але дав" но, лилася українська кров…
* * * Кажеш, нині інші війни — ну, то іншу зброю куй. Іван Франко Громадське обговорення на тему “ОУН& УПА крізь роки до сучасності” в межах проек& ту “Наука при каві” організувала Київська міська організація Молодіжного Націоналіс& тичного Конґресу в Національному університе& ті “Києво&Могилянська академія”. У заході взяли участь останній командир Української Повстанської Армії генерал" хорунжий Василь Кук, декан факультету соціальних наук і соціальних технологій
Василь Кук — головний командир УПА
НаУКМА Сергій Квіт, відомий публіцист і лі" тератор, випусковий редактор тижневика “Шлях Перемоги” Віктор Рог. Розповідь Василя Кука про національно" визвольну боротьбу кінця 30"х—початку 50"х була орієнтована на аудиторію. Він акценту" вав, що ідею боротьби за Вільну Україну від" родили й надали їй дієвої сили такі ж юні й завзяті, як студенти, що сидять перед ним, — усупереч пересторогам старших: “Нам каза" ли: Та з чим ви, хлопці, будете ту державу бу" дувати? Як ви без зброї, без організації — з мо" тикою на сонце будете йти?!” Член проводу ОУН, для кого боротьба за Велику Українську державу стала основним гаслом і способом життя, давав позитивні ус" тановки, які мали б вселити у юні серця праг" нення служити рідній нації і ставити перед собою високі життєві орієнтири: “Ви, сту" денти, повинні готувати себе до великих зав" дань, які перед вами постануть, а нині від вас вимагається значно більше, бо ви маєте нині колосальнющу інформацію, маєте Інтернет, ви мусите піднятися на вищий рівень, ніж мо" лодь минулих часів, бо вберегти незалежність — так само нелегко, як і здобувати її. Мусите працювати над собою”. “Могилянці” мають стати елітою нації, аби заповнити існуючий вакуум водночас на" ціонально"свідомих і високофахових кадрів в усіх сферах державного буття: “Теперішні ке" рівники держави не виховані в національному дусі, вони — діти ще тої системи. І мусите змінити їх ви і по%іншому заспівати пісню про українську державу. Ви нині повинні сказати, якої України хочете”. Василь Кук наголосив: “Існує багато мі" тів про Другу світову війну, точніше, багато брехні — і щодо дати, і щодо причин і характе" ру: то була ніяка не Велика Вітчизняна, а імпе" ріалістична війна”. Студенти не тільки ставили запитання щодо українського визвольного руху, а й ці" кавилися думкою одного з провідників УПА про різні боки українського життєбуття. Приміром, про ставлення до Рун"віри пан Кук відповів так: “Треба знати й шанувати давні національні традиції. Але ми прийняли християнство, яке дає краще розуміння Всесві"
ту, то відновлювати нині Рун%віру — значить, поширювати розбрат у нації. Треба створюва" ти одну Помісну Українську Церкву: там, де є одна релігія, вона об’єднує націю”. Для ілюстрації — ще кілька запитань і відповідей: — Яку політичну силу підтримуватимете на парламентських виборах? — Я не прийшов сюди вас агітувати. Треба мати власний розум, аби розібратися, де прав" да, а де брехня. — Як оцінюєте діяльність дивізії СС “Гали" чина”? — Вони воювали проти Радянського Союзу, але не воювали проти Західного фронту, пере% йшли на його бік. Нині це найбільша патріотич" на націоналістична організація за кордоном. — Чи воювали в УПА представники інших національностей? — У німецькій армії були відділи з пред" ставників 10 чи 15 національностей. Ми на% правили до них дівчат, — і після того вони пе" рейшли на наш бік. (У залі — оплески). — Як розрізняєте поняття “націоналіст” і “патріот”? — Націоналіст — той, хто активно діє, реалізує свої ідеї. Патріот — лише балакає про неньку%Україну, лежачи на печі, а націоналіст, як писав Іван Франко, гавкає щораз, аби вона не спала. Cергій Квіт звернув увагу студентів на те, що навіть оцінюючи діяльність УПА з точки зору прагматичної, не можна не відзначити, яку силу має віра у святу справу: “Вони вірили — і сталося”. Віктор Рог дав своє бачення місії органі" зації українських націоналістів в історії Укра" їни: “Вони робили свою справу: вшановували ге" роїв, загиблих за Україну, вивчали Шевченка.... Коли не було можливості здійснювати легальну роботу, вони робили її підпільно, тільки з’яви" лася можливість діяти легально — вони ви% йшли і проголосили акт про незалежність 30 червня 1941 року. Коли німці почали репресії, — знову пішли в підпілля, а з’явилася можливість — вони організували УПА… “Українська Пов" станська Армія — це феномен, не локалізова" ний у часі й просторі, це продовження націо" нально%визвольних змагань початку століт" тя... Не було би героїв Крут — не було б січових стрільців, не було би Міхновського, Донцова, Петлюри — не було б УПА. Не було б УПА — не було б і Українського національного фронту, не було б і Гельсинської спілки і Народного руху України — не було б і сьогоднішньої держави… Слава Богу, що такі люди, як пан Василь Кук, дожили до того часу, коли маємо українську державу, але дуже болить нам, молодим, і я уявляю, як болить їм, що в цій державі не вша" новані вояки ОУН%УПА. Це просто абсурдно. Маємо українську державу де%юре і де%факто,
“УПА — завжди сучасна: доки існує питання Незалежної України, доти існуватиме питання УПА”. Василь Кук маємо символи, за які проливали кров вони, і які шматували і палили ті, яких ушановують нині на державному рівні. Маємо вулиці, досі назва" ні іменем Леніна, Кагановича... Та немає в Цен" трально%Східній чи Південній Україні ні вулиці Шухевича, ні Петлюри, ні Бандери… Якщо взя" ти з юридичної точки зору, то сьогодні, згідно з чинним законодавством, ворогами української сучасної держави є хлопці, які загинули під Крутами, ті, хто загинув під Базаром...”
* * * 15 жовтня на Хрещатику біля колони при& хильників ідеї визнання ОУН&УПА ми зустріли лідера гурту “Тартак” Сашка Положинського і поцікавилися, що робить тут кумир молоді: — Я солідарний з людьми, які прийшли сю% ди, аби виступити за визнання Української Повстанської Армії як єдиної сили, яка в часи Другої світової боролася за Незалежність України. Чимало українців не дуже знають, що та% ке УПА... Тому мирна святкова хода Хреща% тиком вояків УПА привернула б увагу україн% ської громадськості до проблеми, що в Неза% лежній Україні, навіть після подій Помаран% чевої революції, досі не визнані ті люди, які бо% ролися саме за незалежність, за Україну.
А ось інші думки. Їх уперто нав’язував молодий чоловік (добрий оратор і ерудит). — Я стороннік того, чтоб нє ворушить прошлоє. Єсть і єсть. Потому что пол%Украі% ни вєріт в одно, пол — в другоє. Давайтє луч% ше будєм строіть самольоти. — А ви за Україну не розписуйтеся! Хто ви такий, аби брати на себе таку відповідаль% ність? — спломеніла черкащанка, обурена закидами молодика, який перед тим доводив їй, що немає ні української культури, ні літе" ратури. — А тє дєдушкі, что воєвалі в совєтской арміі, іх что, нє надо уважать? Ми же побєді% лі Гєрманію, етого нєльзя забивать… Мєня воспітивалі, что надо свойо Отєчєство лю% біть, історію свою любіть, а вєтєранов ува% жать. Точка, — уперто відвойовував свою правду молодик. До розмови бралися і сиві, й безвусі: — Про яке “отєчєство” ви говорите? — Майо отєчєство било Совєтскій Союз, а сєйчас ето Россія — Украіна. Ето Отєчєство, котороє побєділо фашизм. Отєчєство людєй, коториє роділісь до 1991 года. — Але нині ви мешкаєте в Україні і є грома% дянин України... — Но ми должни помніть свойо прошлоє. — Але ж минуле України, її героїчне минуле — то і є УПА! — А вот в Россіі тоже єсть такая дилєма — бєлиє і красниє, но у ніх нєту такіх свар. Ета тєма — табу. — Що ви порівнюєте?! Там і ті, й інші — одна нація, “россіянє”, вони не тягнуть Росію під іншу державу, а у нас ті, що кричать про% ти УПА, знову тягнуть Україну під Росію, во% ни взагалі не є національно мислячими україн% цями... — Ето било так давно, что давайтє нє бу% дєм ворушить... Давайтє ідті за інформаціон% нимі тєхнолоґіямі. Что ви жуйотє, жуйоте. В Россіі Путін сказал... — і далі глуховперто продовжував своє словоблуддя, суміш совєт" ського патріотизму, великоросійства і новіт" ніх технологій — такі собі хліб і кров сучасно" го манкурта.
* * * — Що ви знаєте про УПА? — запитувала Олеся Дзира у своїх ровесників, київських школярів. Отримані відповіді спонукають за& мислитися. Особливо тих, хто формує нав& чальні програми, складає підручники з історії, словом — має дбати про виховання громадян, свідомих історії власної держави. Андрій: УПА — Українська піхотна армія. Ставлюся до ідей УПА добре. Вони боролися за свободу Батьківщини. І я підтримую те, що УПА була проти Росії і відстоювала права України. Максим Щ., Артем, Яна: УПА — Україн" ська Повстанська Армія. Максим К., Саша, Сергій, Олексій: Нічого не знаю, нічого не чув. Ярослав: УПА — упав на гвоздь, ушибся. Яся: УПА — Українська партія анархістів. Прохуренко Олена: Про УПА я знаю чима" ло. Спочатку Українська Повстанська Армія називалася бульбівцями, а потім лише УПА. Ця організація в період Другої світової війни боро" лася на два фронти. Вона виступала проти Ні" меччини і Росії. Не залишила своєї діяльності і після війни, підпільно протистояла ворогам. Дії УПА були помітним гальмом на шляху радяні" зації західних областей України. Юля: УПА складається з трьох букв: “у”, “п”, “а”. Женя: УПА — Українська Повстанська Ар" мія, існувала в період Другої світової війни і після неї. А більше я нічого не знаю. Сидоренко Саша: Я знаю, що УПА — Укра" їнська Повстанська Армія, була в період Другої світової війни, воювала проти Німеччини і Росії. До УПА входило мало людей, але всі вони були патріотами. Ігор: Що це таке? Міхєєва Ліда: Про УПА я чула від моєї бабусі. Її історії були захоплюючими. Деякі з моїх сільських друзів мали прадідів, що були членами Української Повстанської Армії. З історії відомо, що УПА в період Другої світо" вої війни протистояла нацистам і більшови" кам. Вона відстоювала права України і боро" лася за її суверенітет. У наш час мало хто знає про заслуги вояків УПА і про те, що саме ця організація проклала сходинку до вільної України.
z
Матеріали підготувала Леся ТКАЧ
Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
Фото О. Галати
— Полтавської битви не було в тому форматі, який описав Пушкін. Незважаючи на всі ті запобіжні заходи, Петро примудрився програти першу частину битви і наказав уже запрягати, щоб тікати, — так само як із-під Нарви. Врятувало Петра те, що Карл знепритомнів на полі бою від поранення в ногу, яке дістав напередодні битви. А його марнославний фельдмаршал приревнував перемогу до генерала кавалерії і відкликав переможну атаку. Коли полки шведів почали нову підготовку до бою, у фланги шведської армії увірвався несамовитий Семен Палій на чолі калмицької дикої кінноти і козацькі полки. Семена Палія Петро спеціально відкликав із сибірської каторги, саме для цієї атаки. Далі почали говорити гармати. На перевалочній, при переправі через Дніпро, Меншиков посадив на палі залишки війська Мазепи, а шведів полонили всіх поголовно. А тепер також конспективно, як відбувалася друга Полтавська бит-
Закінчення статті «ЮРІЙ ІЛЛЄНКО: «МІСЦЕ ПРОРОКА ВАКАНТНЕ»», с. 3
Продовження. Поч. на с. 3
ти створення образу на означений матеріал — фрески, гравюри, мане> кени, скульптури, пісні, хореогра> фію, туман (у розумінні сфумато Ле> онардо да Вінчі). Монтувати всіх цих виконавців не послідовно, — за принципом лінійності життя, а ство> рювати синхронну хореографію ча> су, коли всі вони постають в одній мізансцені в нічим не детермінова> ному поєднанні. “Світ ловив мене, але не спіймав” Григорія Савовича Сковороди має перекочувати з його надгробного каменя на гасло для виконавців ролі Мазепи. Сьоме — скандал. Зламати сім печаток мовчання. Полтавської битви не було. Цар Петро І не славетний “мідяний вершник”, а брудний збоченець, серійний маніяк, убивця і кривавий кат України. Світом править Ерос в одній постелі з Танатасом. Анафема не має ніякої сили, бов Мазепи не було гріхів проти церкви і анафему накладено світською персоною і найбільшим із грішників російської історії. Ріка Мертвих має впадати не в Десну і Дніпро, а у Волгу, Сену, По, Дунай, Віслу і Рейн... бажано, — і в Гудзон... Скандал — єдине, що залишається в моєму розпорядженні в ситуації мертвого українського кіно. Довідку про смерть українського кіно видали самі кілери, “українська” (в лапках) мас-медіа, і тиражували її по цілому світу. “Мертві бджоли не гудуть”. Треба вчинити найбільший в Європі кіноскандал, бажано на Московському міжнародному кінофестивалі. Або в Каннах. Або на найпрестижнішому сьогодні Берлінському кінофестивалі. Щоб луна покотилася земною кулею. Втягнути в скандал максимальну кількість людей. Саме в роздмухуванні скандалу полягає концепція промоушену не стільки фільму, скільки постаті Мазепи. Коли почнуть ламатися списи в дискусіях про фільм, Мазепу, історію, Україну — почне вимальовуватися обличчя істини. Україна почне тяжкий процес самоусвідомлення. Українська ідея підніме відтяту Кучмою голову. Це головна мета фільму. Восьме — жанр — молитва. Я нарешті зрозумів жанр своїх нічних бдінь. Це була нескінченна молитва. Фільм має бути в жанрі молитви. Лише Молитву можна протиставити Анафемі. До моєї Молитви треба залучити Молитви всіх творців фільму, а з часом і Молитви глядачів. Сума всіх цих Молитов спроможна анігілювати будь-яку Анафему. Дев’яте — все. Стоп. На сьогодні досить. Дев’яте, десяте, двадцять перше... най залишаться в закритій главі моєї автобіографічної книжки “Доповідна Апостолові Петру”. Ту закриту главу я не стану оприлюднювати до своєї смерті. Бо в тій закритій главі я залишаю записи, ще небезпечніші для мене, і не тільки для мене, ніж плівки майора Мельниченка. Досвід не передається. Принаймні не передається в такий прямолінійний спосіб, як причинно-наслідковий зв’язок. Кожна індивідуальна національна апперцепція транслюється в колективне підсвідоме нації все життя. Кожне життя без винятку. Сума тих досвідів — то чорнозем нашої культури. Український чорнозем такий чорний через те, що в тій чорній землі українців, що віками орали цю землю, лежить у тисячі, а може, і в мільйони разів більше, ніж тих, що орють її зараз. Це могутній і надійний інформаційний щит нації — її безкінечне, безоднє інформаційне торсійне поле, її народна пам’ять, її безсмертна культура. І вже з того інформаційного поля, з того колективного несвідомого, чи то підсвідомого, з тієї колективної пам’яті народу кожен індивід може черпати скільки зможе, наскільки він гармонізує своє ЕГО з трансцендентальними джерелами своїх предків. Настільки, наскільки він розкріпачить власну інтуїцію від раціональних забобонів. Фільм “Тіні забутих предків” зробили самі тіні забутих предків.
Параджанов був лише ретранслятором, медіатором, виконавцем. Геніальним посередником. Митець — лише посередник, медіатор, транслятор того споконвічного архіву народної культури. Жоден митець не може стати більшим за той архів. У цьому випадку має рацію Платон, коли стверджує, що людина не створює нічого нового, вона лише пригадує те, що вже було. Новими бувають лише упаковки старих істин, навіть якщо ті старі істини досі ще не відомі людству. Але вони вже давно відомі Богові. “Я лише видимий знак невидимої Божої благодаті”, — написав Владика Софрон Мудрий на прохання журналіста дати йому свою автобіографію. Я лишень видимий знак, який постійно зникає зі склепіння Кам’яної Могили, непрочитаний самим собою знак, який непогано вмів знімати фільми. Саме українські фільми. Саме в цей момент, коли я ніби поставив крапку, ніби закінчив думку, варто зробити подвійне сальто назад і почати спочатку, але в іншій альтернативній площині. Місце пророка вакантне. Полтавська битва відбулася на Майдані Незалежності в листопаді—грудні 2004 року. Знову виграв Петро І. Конспективно нагадаю, як Петро виграв першу Полтавську битву: — Петро нахабно будує свою північну столицю на землі Карла XII. — Починається Північна війна. Карл XII з купкою своїх головорізів, всього 10 тисяч, під Нарвою вщент розбиває 60-тисячне військо царя вкупі з трьома полками Мазепи. Петро тікає, як навіжений. І починає реорганізацію своєї армії під проводом німців. — Карл XII повільно суне на Москву. Москва приречена. Бо під Москвою стоїть лише половина царських військ. Друга половина упокорює Україну, тобто, Малоросію. Якщо цар зніме військові залоги з малоросійських городів, то Україна миттєво стане незалежною. — Петро вирішує спрямувати шведську навалу на Україну. І в Україні об’єднати свою армію і гетьманські 19 полків проти Карла. Як це зробити? — Петро нападає на ар’єргард королівського війська, так звана битва під Лісною, і топить у білоруських болотах усю артилерію шведів, спалює весь запас провіанту і пороху. Карлу XII нічого не залишається, як повернути на Батурин, гетьманську столицю, в якій найкраща артилерія в світі, неміряне збіжжя, вистачить на три армії, і найбільша скарбниця золота в Європі.
— Карл XII повертає свою голодну і замерзаючу армію на Україну. — Мазепа просить у Петра допомоги. Петро відповідає ультимативно: “Боронись как знаешь... Не токмо 10 тисяч войска не дам, а и единого солдата не получишь!” Сюзерен зраджує свого васала. Запам’ятайте: Петро зраджує Мазепу. — Мазепа перед неминучою окупацією гетьманщини Карлом XII і перспективою навіки залишитися під польським крулем обирає тактику нейтралітету. Іде на мирову з Карлом XII. — Петро наносить серію блискавичних ударів. Перше — оголошує по всіх церквах Анафему. У Глухові самочинно править чорну месу. Анафема не леґітимна, бо в Мазепи немає жодного гріха проти церкви. Анафема (тобто віддання дияволу) їхнього верховного вождя для віруючого населення Малоросії найбільше потрясіння в житті. Друге — Петро насилає каральний загін Меншикова на Батурин. Укріплений Батурин не по зубах не те що такому загону, а й цілій армії Петра. Сотник Ніс відкриває потайний хід у столицю, яку вже покинуло військо Мазепи і рухається на з’єднання зі шведом. Меншиков вирізає 15 тисяч мешканців міста. Пускає їх водою, щоб ріка мертвих перестріла гетьманські полки при переправі через Десну. — 17 полків зраджують свого головнокомандувача Мазепу. Переходять на бік царя. Анафема починає діяти. — Меншиков грабує Батурин, вивозить усе до останньої зернини, порох до останньої порошини, забирає 70 польових гармат, 15 стаціонарних, великого калібру підриває на валу і спалює місто. — Петро роздягає всі церкви свого царства, всі дзвони переплавляє на гармати, все золото іконостасів забирає в казну. — Петро не поспішає зустрітися з Карлом, бо в Карла є ще могутній резерв — договір із турками про п’ятдесят тисяч ятаганів для розправи з Петром. — Петро піднімає вітрила свого новісінького флоту у Воронежі й стає в Азові проти мису Казантип. Запрошує на борт сіраскіра і пропонує туркам вічний мир. Сіраскір каже, який мир, коли ти став під нашими берегами з новою армадою в сорок кораблів. Петро як гарантію вічного миру спалює свій новий флот на очах турків. Таким чином Карл XII залишається один, без турків, без гетьманських полків, із однією гарматою, з виснаженою, голодною, деморалізованою армією проти вишколеної за німецьким орднунгом армії Петра.
ва на Майдані Незалежності, яку також виграв Петро І. — Конституційний Суд виніс вирок: дозволити Кучмі третю ходку в Президенти. Вважати її другою. Першу скасувати. Кучмі цього було замало. Кучма хотів назавжди. Треба було зробити так, щоб цього самого хотіли і кучмоводи. Кучма віддає кучмоводам інформаційний простір України, ліквідує національний кінематограф, звільнений неосяжний кіноринок віддає на пограбування рідним і близьким, на додачу — всю банківську систему, на дрібнички — Донецьк, Криворіжжя, Дніпропетровськ зі всіма потрухами. — Розробляється сценарій довічної влади Кучми під назвою “конституційна реформа”, за яким Президент стає англійською королевою, але без Англії, а всю виконавчу владу перебирає на себе Прем’єр-міністр. Бути довічним Прем’єр-міністром Конституційний Суд нікому не забороняє. Але може заборонити Кремль. — Кучма спалює Незалежність перед Кремлем і отримує як “пояс вірності” систему прослуховування свого кабінету і майора Мельниченка на додачу. — Систему прослуховування господар використовує не без користі для себе. Він провокує всю свою “королівську рать” на “невинні” відвертості. Школа більшовицького шантажу парторга “Южмаша” стає у пригоді перед мікрофоном під диваном. — Під час другої (третьої) виборчої президентської кампанії, — в обмін на підтримку інтелігенції, — замовляє Ступці фільм про Мазепу. Ступка бере і мій сценарій, і мене самого в цей проект. На першому етапі, коли всі ще думали, що я зроблю фільм за концепцією Петра І—Пушкіна—Путіна про розбещеного старця-зрадника, — фігурували навіть російські гроші. Міністр культури РФ Швидкой кидав із барського столу півмільйона баксів, але Лужков не дозволив і надіслав Швидкому том Пушкіна з поемою “Мазепа” як інструктаж для спілкування з малоросами. — На конкурсній основі готуються кандидати на роль маріонеткового Президента та їхні дублери, на випадок “летальных исходов”. Кандидати готуються заздалегідь із повною гарантією підконтрольності. — Коли прийшов час “X” і стало очевидним, що сценарій починає давати збої через витік інформації — за наказом Антикремля зраджує майор. — Зависає загроза імпічменту. Насувається загроза прямого усунення. Рятує один із кандидатів, який заявляє, що він — син Кучми. Один із кандидатів переходить у розряд фаворитів.
— Стає зрозумілим, що з Мазепою влада помилилася. Іллєнко знову вийшов із-під контролю. Починаються економічні репресії, міні-голодомор в експедиції в селі Прохорівка. Ступка відмовляється зніматися. Частина епізодів залишаються не знятими. Спрацьовує моя програма стільникового монтажу. Незакінчений фільм мені вдається відправити на Берлінський фестиваль. Скандал перебільшує всі мої сподівання. Бомба вибухнула. Алюзії фільму настільки прозорі, настільки небезпечні для влади, що Мінкульт віддає за контрактом фільм у повну власність кучмоводам. Із Москви лунає анафема фільму, а мені — заборона. Це вже сьомий заборонений фільм у моєму житті. Сценаріїв заборонених я не рахую, як Нікіта Михалков не рахує мисливських трофеїв, кажуть, погана прикмета. — Обділені, або, за політичним сленґом, опозиційні олігархи і їхні лобісти у Верховній Зраді готують безпрограшний проект “Помаранчева революція” і обирають собі лідера, яким збираються крутити, як циган сонцем. Кандидату нічого не залишається, як очолити проект. За словами одного з ідеологів групи захвату “Наша Україна”, планувалося вивести на Майдан до 300 тисяч групи підтримки. — Починається обвальна, тотальна фальсифікація всього і вся, для створення ефекту хаосу, з якого ніби знає вихід лише “Помаранчевий Проект”. — Результати фальсифікації несподівано збуджують приспану національну гідність України. На Майдан виходять мільйони. Це вже не “Помаранчевий Проект” — це вже Національна Українська Революція. — Шок цілого світу. Внутрішні варвари, українці, виявилися толерантними і довірливими, як кошенята буржуа. Всі співають і танцюють, — замість брати владу, яка поки що нічия. — Найбільш радикальні революціонери нагнітають невдоволення, говорячи правду. 28 листопада назріває реальна загроза повторення румунського варіанта. На дахи Профспілок, Поштамту, Консерваторії і Дому з Химерами лягають снайпери. — Лідер “Помаранчевого Проекту” залюлює обіцянками Національну Революцію і вдруге рятує Кучму від смерті. — Кучма такого не забуває. Помаранчевий Кандидат стає Президентом, незважаючи на те, що виграв вибори Блакитний Зек. — Національна Революція розгублено дивиться, як на сцені Майдану керівники “Помаранчевого Проекту” цинічно чіпляють собі на груди медалі переможців Помаранчевої Революції.
Оскільки я вже на кафедрі, дозвольте мені буквально тридцять секунд попрацювати Пророком. Фальсифікація наступних березневих виборів набирає небачених досі обертів. Незважаючи на те, що всі інститути соціальних досліджень трублять про перемогу лише трьох блоків, число розчарованих досягає вже числа українців за останнім переписом населення. Тобто 78 відсотків. Ці розчаровані, чиї думки я озвучував отут цілу годину, можуть просто не з’явитися на вибори. І то буде кінцем цивілізації Кам’яної Могили, Аратти, Київської Русі, Незалежної України. А можуть об’єднатися в новій фазі Національної Революції — Фронті правих сил, усіх без винятку правих сил. Тоді то буде небачена в історії України перемога нації. Не забуваймо, що нас в Україні 78 відсотків. І якщо нам в Україні буде жити заможно, щасливо і вільно, то заможно, вільно і щасливо буде жити і решті етносів: румунам, євреям, полякам, руським, татарам, гагаузам, грекам і навіть тому єдиному в Україні шведському селу, що під Мелітополем, поблизу Кам’яної Могили. Якщо комусь ще кортить попрацювати Пророком, то, будь ласка, місце пророка вакантне. Україні потрібен Пророк!
З ПЕРШИХ УСТ
В. М.: У мене немає жодного сумніву щодо необхідності й до" цільності його спорудження, — він давно вже мав би бути спорудже" ний. Упродовж багатьох років ак" тивісти Асоціації дослідників го" лодоморів в Україні, яку свого часу очолював я, а тепер головою Ради Асоціації є народний депутат Ук" раїни, Герой України Л. Г. Лук’я" ненко. На громадських засадах, а також за підтримки окремих укра" їнських політиків нам удалося в 1993 році встановити біля Михай" лівського собору пам’ятний знак. Будівництво Меморіального ком" плексу — справа складна, вимагає всебічної підготовки та коштів. Формування самої концепції пе" редбачає поєднання функціональ" них складових Меморіалу та спе" цифіки гуманітарної катастрофи, якою став голод"Геноцид в україн" ському селі. Для образного відтво" рення його соціально"демогра" фічних, психологічних, мораль" них і фізичних втрат потрібно вра" ховувати соціальну ситуацію укра" їнського села напередодні колек" тивізації, кількісний і якісний склад населення, його природний рух, причини, обставини та нас" лідки Голодомору, тривалість го" лодування сільського населення та територію охоплення, — тобто з’ясувати масштаб трагедії у прос" торово"часовому та образно"ху" дожньому осмисленні. Не слід за" бувати про соціально"психологіч" ний стан голодуючого селянства, прояви канібалізму, спустошені села, абсолютний деструктив уста" леного віками способу життя хлі" боробів, незасіяні поля, бо голод" ний селянин — не сівач і не косар. Відбувся злам побутової культури, народ втратив сакральне відчуття святості смерті, тому що вона ста" ла звичним повсякденним яви" щем, — людей не ховали за цер" ковним обрядом. Про загальну кількість жертв Голодомору, про віковий склад по" леглих від штучного голоду селян, про дітей, яких загинуло найбіль" ше, потрібно постійно пам’ятати творцям монумента, адже йдеться про історичний факт Геноциду ук" раїнського народу шляхом свідо" мого і спланованого створення економічно"господарської кризи, яка призвела до масового вини" щення багатомільйонного мирно" го населення, про політично"пра" вовий статус жертв голодомору, які загинули не від стихії, а внаслідок цілеспрямованих організаційних заходів партійно"радянських орга" нів влади в українському селі. Важливо витримати канони хрис" тиянського обряду поховання та увічнення пам’яті тих категорій населення, які померли від “наглої смерті”, тобто від Голодомору. Ред.: Василю Івановичу, а чи можна скористатися досвідом тих країн, у яких уже існують меморі& альні монументи й комплекси, наприклад, Вірменії, Ізраїлю, Казах& стану, не кажучи вже про музеї з іс& торії Голокосту, що функціонують в Єрусалимі, Берліні, Нью-Йорку, на увічнення пам’яті про жертви? — Для випрацювання образно" го відтворення масштабності Голо" домору, його апокаліптичних на" слідків для українців можна ско" ристатися і міжнародним досві" дом, але аж ніяк не забувати про специфіку трагедії 1933 року. Фантазія художника може бути безмежна, тому що українська ка" тастрофа космічна й неосяжна, проте існує певна традиція споруд" ження монументів, які вирізня" ються формою і змістом, функціо" нальним наповненням, поєднан"
ням емоційного й раціонального, типового й самобутнього. Для формування концепції монумента скорботи і пам’яті про винародов" лення українських селян важливо вибудувати фактологічно"смисло" вий та образно"художній динаміч" ні ряди, тобто, таку суму найураз" ливіших і найвиразніших подій і фактів, які передають глибину ду" ховних страждань жертв Голодомо" ру, а також викликають співчуття та усвідомлення трагедійності по" коління 30"х років. — Я думаю, що той обшир публікацій про Голодомор, зокрема й Ваших, створив потрібне інформаційно насичене поле, що дає можливість іти тим шляхом, про який Ви говорите. Але, Василю Івановичу, очевидно, чогось варто й уникати? — По"перше, образного поєд" нання жертв політичних репресій і голоду в єдиному композиційному цілому, тому що до категорії нале" жать (де"факто і де"юре) також ор" ганізатори й виконавці терору го" лодомором в Україні, яких реабілі" тували у 50"ті рр., але історики встановили факти їхньої персо" нальної причетності до творення трагедії. Кат і жертва не повинні лежати в одній домовині. Це амо" рально, а з історично"правової точки зору — антигуманно. По"друге, монумент має вра" жати не фізичними параметрами самої композиції, а поєднанням емоційно"психологічних та мемо" ріально"функціональних факто" рів. Брати не числом, а глибиною внутрішнього зворушення, про" будження у людей співчуття і християнського примирення. По"третє, не забувати про те, що Голодомор — не героїчна сто" рінка в історії українського народу, не вияв національної гордості ук" раїнців, а ганебна для людської цивілізації подія, яку замовчували, тому спорудження монумента є прозрінням нації, виявом її демок" ратичності і духовного самоочи" щення. Варто уникати відвертого політичного контексту, шукати на гранітних плитах текстове відобра" ження із явним ідеологічним спря" муванням. Їх необхідно перенести до експозиції музею"меморіалу. Гадаю, що варто уникати фізіоло" гічних ознак (кістки, опухлі ноги, зневоднення організму, звалення трупів, виокремлення фактів кані" балізму) голоду, тому що вони ти" пові для всіх часів і народів, роз" кривають медично"психологічний аспект. По"четверте, дуже обережно і професійно застосовувати христи" янську обрядовість, тобто розгля" дати її ситуативно до кожного факту, попередньо порадившись із церковними службами. Така вимо" га має бути врахована і щодо дати вшанування жертв голоду (дні Ве" ликого посту і т. ін.). Сьогодні з’явилися ініціатори перенесення вже установленого поминального дня, яким є кінець листопада, кот" рий припадає на початок посту. Не можна руйнувати хрести на моги"
нічні українці, тобто майже 90 %. Для монументального відобра" ження слід враховувати три скла" дові: загальну кількість сіл, селян" ських господарств, питому вагу ук" раїнців серед сільського населен" ня. Можна відтворити перелік сіл на чорних плитах за принципом їх районного та обласного підпоряд" кування виключно за даними ад" міністративно"територіального поділу 30"х рр. За такого підходу буде збережено історичну специ" фіку того періоду, назву населених пунктів, у яких мешкали й мерли селяни. Існувала територія Голо" домору, тобто місце страждань, спокути і жаху, які не можна роз" чиняти в сучасному адмінтерподі" лові, тому що сучасні Сумська чи Хмельницька області, які тоді не існували, заселені селами"новобу" дами, що ніякого стосунку до го" лоду не мають. Можливо, ми, істо" рики, дуже прискіпливо ставимо" ся до минулого, до збереження його самобутності, але в даному випадку варто зберегти історичні атрибути, якщо не зберегли могил померлих від голоду українських селян. До початку голоду наприкінці 1931 р. в Україні було 484 райони, а 27 лютого 1932 р. виникло п’ять областей (Київська, Одеська, Хар" ківська, Дніпропетровська, Він"
лах, якщо ми їх освятили і спору" дили, пересувати з місця на місце. Четверта субота листопада набула своєрідного меморіального стату" су, стала традицією для мільйонів українців в Україні та поза нею. — Тож як вибудувати образні ознаки цієї катастрофи, спираючись на статистичні та соціальнопсихологічні фактори Голодомору? — Українське село напередодні колективізації вже зазнало гене" ральної репетиції голодом у 1921— 1923 рр., навесні 1924 р., восени 1928 р., тому що селом прокотили" ся хлібозаготівельні загони біль" шовиків, особливо на півдні. Зазначу, що в Україні, згідно з переписом населення 1926 р., на" лічувалося понад 22 млн. селян, тобто 75,7 % населення України, зних у селах мешкало 90,3 %, а до колгоспів записали лише 5,6 %. Щільність населення становила від 37 у степу до 73 осіб на квадрат" ний кілометр на Правобережжі. У межах УСРР знаходилося 54 770 сіл та хуторів. Села з кількістю насе" лення п’ять і більше тисяч не пере" вищували одного відсотка, крім степу, де вони становили 20,9 %, а загалом у селах від 1 до 5 тис. меш" кало 53,3 % сільського люду. В ук" раїнських селах було 5,2 млн. се" лянських господарств (дворів), а з 22 млн. селян 19,6 млн. становили ет"
Фото І. Пилипенка
Пам’ятний хрест жертвам Голодоморів в Україні ницька), згодом Донецька (чер" вень 1932 р.), Чернігівська (жов" тень 1932 р.). У семи областях було 484 райони. До складу УСРР вхо" дила АМСРР (11 районів). Адмі" ністративна карта УСРР на 1 квіт" ня 1933 р. була такою: АМСРР, м. Тирасполь (11 районів), Він" ницька обл. (62 райони), Київська (74), Одеська (48), Дніпропетров" ська (45), Харківська (60), Донець" ка (23, Старобільська округа), Чернігівська (35). Цифра “7” символічна для християнства, але вона не відхили" ла голоду у 7 областях України, то" му що його творили антихристи. — Не втримаюся, щоб не уточнити тривалості та обставин голоду. Особливо хотілося б, аби Ви розповіли про застосування так званих “червоних валок”? — Перші факти масового голо" дування з фізіологічними ознака" ми (опухання, вживання сурога" тів) зафіксовано у листопаді— грудні 1931 р., особливо на півдні. Упродовж першої половини 1932 р. голод набув масового характеру, охопивши всі райони УСРР, суп" роводжуючись масовими фактами людоїдства, трупоїдства тощо. Друга половина 1932"го та 8 міся" ців 1933 р. вирізняються не лише багатомільйонними жертвами, а також виразними формами Гено" циду, зафіксованими в постановах партії, уряду, у злочинних діях держави. Голодомор вразив абсо" лютно всі села України, оточені частинами НКВС. Ви згадали про “червоні вал" ки”, тобто про вивезення заготов" леного хліба на елеватори, до чор" номорських портів, до районних “гамазеїв” за допомогою автома" шин, тракторів, але головним чи" ном на підводах. Документи свід" чать про те, що коні не витримува" ли інтенсивності подібних переве" зень. “Червоні валки” — це реаль" ний символ творення Голодомору, суцільні хлібні річища, які текли з сіл, знекровлюючи життя селян. — Існували сумновідомі “чорні дошки”. Вони також є символом голодомору в Україні, інструментом творення геноциду. Чи не так? — Це була не просто форма по" карання “саботажників”, форма натурального штрафу, а справді од" на з ознак геноциду (штучне ство" рення умов для масового вимиран" ня етнічної чи соціально"класової групи згідно з Конвенцією ООН 1948 р.). Їх офіційно застосували 6 грудня 1932 р. постановою РНК УСРР та ЦК КП(б)У “Про занесен" ня на “чорну дошку” сіл, які злісно саботують хлібозаготівлі”. Спочат" ку було обрано шість сіл із трьох областей (Дніпропетровської, Хар" ківської, Одеської), а згодом до них долучили села 84 районів УСРР, хо" ча технологія “чорних дошок” від липня 1932 до липня 1933 р. діяла в кожному українському селі. Їх поз" бавили постачання продоволь" ством, а хліб забрали.
Продовження на с. 12
хліборобів. Яка Ваша думка стосовно самої ідеї творення меморіального комплексу? Якою бачите концепцію меморіалу жертвам голоду-Геноциду 1932—1933 років в Украї$ ні? — з цими запитаннями ми звернулися до керівника Центру дослідження геноциду ук$ раїнського народу при Інституті історії Укра$ їни НАН України, доктора історичних наук Василя Івановича МАРОЧКА.
Громадськість, творчі спілки, політики, мешканці України, телерадіокомпанії ак$ тивно коментують запропоновані художни$ ками й архітекторами проекти спорудження Меморіалу жертвам Голодомору. Лунають найсуперечливіші думки: хтось категорично проти, — мовляв, і так достатньо трагічного в житті, інші стверджують: необхідно увічни$ ти пам’ять полеглих від голоду українських
З ПЕРШИХ УСТ
“Чорні дошки” — це символіч" ні надмогильні плити, які відтво" рюють факт формування в україн" ському селі соціальних резервацій, у яких свідомо й цинічно мордува" ли хліборобів. На чорних плитах, тобто на могилах селян не ставили хрестів, над ними нікому й було заплакати. “Чорні дошки” у виг" ляді чорних гранітних плит можна використати для викарбування назв сіл по областях. Заслонні загони і паспортизація — організаційно"силові та політич" ні фактори, які унеможливлювали вільне пересування українських се" лян у пошуках хліба. Офіційно за" слонні загони з частин НКВС діяли до квітня 1932 р. в межах районів та сіл, а згодом функціонували патрулі на залізницях і шляхах, інститут уповноважених із хлібозаготівель, “легка кавалерія” — сільські акти" вісти, що розставили на полях сто" рожу у вигляді дерев’яних веж. Пас" портизація громадян СРСР, яка розпочалася у грудні 1932 р., не сто" сувалася селян, яким не видавали паспортів, крім завербованої молоді на будівництво “велетнів перших п’ятирічок”. Заслонні загони і пас" порти з молоткасто"серпастою символікою — ознаки резервації се" лян. За таких умов символ колючо" го дроту у вигляді вузлів із серпом і молотом, оповитого навколо укра" їнських сіл, є цілком обґрунтова" ним з історичної точки зору. На місці квітучих дворів зали" шилися порожні хати. У жовтні 1933 р. лише у південно"східних областях України було підготовле" но 20 тис. хат померлих від голоду селян, до яких переселили 21 856 селянських господарств із Білорусі та Росії. Порожня хата, запущений двір, у якому закопали померлих господарів, — вияв соціальної де" градації, а в уяві сучасних селян — містичне знелюднення, якого цу" раються, бо там лежать померлі від “наглої смерті” односельці.
— А як зафіксувати загальну кількість жертв Голодомору? Який символ можна назвати доречним? — Кількість жертв викликає найсуперечливіші дискусії, тому що політики та історики сподіва" ються знайти у статистиці помер" лих від голоду селян символ віч" ності трагедії, продемонструвати її масштабність. Цифра коливається від 3 до 10 млн. осіб, але найвіро" гідніша, враховуючи дані перепису 1926 р. та 1937 р., — близько 6 млн. померлих на теренах УСРР. Цифра є результатом злочину, а не дока" зом. Вона показує вершину апока" ліпсису. Існують помісячні дані смертності в 1932—1933 рр. в об" ластях та районах, які засвідчують факт катастрофи. Органи загсів реєстрували смертність, але близько мільйона не зафіксували. Книги загсів збе" реглися у сільрадах. Це поминальні книги (святці) українського народу, подібно до сімейних книг помер" лих рідних і близьких, з якими ми йдемо на цвинтар у поминальний понеділок після Великодня або в інші пам’ятні дні. За даними загсів, у 1933 р. народилося 355 тис., а по" мерло 1,5 млн. селян. Виникає за" питання: чому так сталося? А скіль" ки ненароджених, а десятки тисяч безіменних, безпаспортних селян, які померли на дорогах, у містах… Лише до київського моргу у 1933 р. було доставлено близько 10 тис. пі" дібраних на вулиці осіб. За даними перепису 1937 р. смертність від го" лоду була локалізована переважно в УРСР (2,9 млн.), тобто половина померлих в СРСР. Перепис зафік" сував, що з 525 районів УРСР, які стали об’єктом обстеження статис" тів, лише у 85 районах кількість на" селення перевищувала демографіч" ні показники 1926 р., а в 93 % вона становила на 30 % менше. За циф" рами перепису — убієнні люди, смерть яких була не статистикою, а злочином.
— Якою Вам, Василю Івановичу, видається меморіальна композиція монумента? — Враховуючи наведені факти та обставини, які відносно розкри" вають соціально"політичні та де" мографічно"психологічні ознаки голодомору, а також беручи до ува" ги традиційну християнську обря" довість поховання й увічнення пам’яті, пропонуються деякі ідеї та форми спорудження меморіально" го монумента. Центральним і ключовим еле" ментом усієї композиції має бути хрест, тому що він символізує жит" тя і смерть, одвічну традицію, а та" кож сучасний обряд поховання. Він має бути, тому що на безімен" них могилах полеглих від голоду селян не ставили хрестів. Пара" метри хреста повинні залежати від загального ансамблю меморіалу та ландшафту. Прив’язувати розміри до якогось цифрового показника недоцільно, хоча можна обговори" ти на художній раді експертів. Тут елемент образності дуже обмеже" ний, хоча для музейної експозиції цілком можливий. Хрест має бути повернутий на схід (сонце встає зі сходу — символ пробудження). Хрест може бути класичним або композиційним (на зразок пам’ятного знака біля Ми" хайлівського собору), символізую" чи не лише культ обрядовості, а й смутку. Його не можна доповнюва" ти політичною символікою, яка була характерною для радянської держави 30"х рр., тому що вона сповідувала іншу символіку, а цер" кву — руйнувала. По центру висо" чить хрест (форма його має бути узгоджена з художником), а навко" ло витворений своєрідний колум" барій, де урнами з прахом (умов" ним) є “чорні дошки” — гранітні плити з висіченими на них назвами сіл періоду голодомору. Можна пе" редбачити і вічний вогонь. Важливо витримати компози"
цію з “чорними дошками”. Кожна плита — це область із районами і селами. Сім плит для семи облас" тей — дуже символічно, позаяк цифра 7 сакральна. Навколо плит можна посадити калину, врахову" ючи статистичні дані про наслідки терору голодомором. Плити можна розмістити за гео" графічним положенням областей (північні, центральні, південні, східні). Між хрестом і плитами — “чорними дошками” — має бути вільний і широкий доступ для від" відувачів. Навколо кожної “чорної дошки”, яка символізує не лише символічну могилу, а також розп’яття, бо постанови про зане" сення сіл до “чорної дошки” були смертним вироком, навколо кож" ної плити можна висаджувати і ка" лину (скільки районів — стільки кущів або іншу задану форму умовності). Композиція з “чорними дош" ками” загалом відтворює обряд увічнення пам’яті померлих, тому що є хрест, символічна могила з селами, де полягли від штучного голодомору селяни. Біля кожної дошки можна виокремити худож" ньо"образними символами того" часну специфіку області або інші ознаки, якщо є потреба. Плита має лежати на землі, яку принесуть люди з областей — жменьку за жменькою вибудуємо храм скор" боти. Варто передбачити місце, куди б з усіх українських сіл люди зносили землю, вибудовуючи ру" котворний пам’ятник. Усе це має бути в одному комплексі. Поминальні свічки варто роз" містити біля центрального хреста (можливо, 33 свічки, але більшого розміру, які б мали яскравий колір удень, а вночі горіли б). Біля плит кількість свічок відповідала б кіль" кості районів, а ще краще — кіль" кості сіл.
Редакція
z
МАЙДАН
Це проект народного художника України А. Гайдамаки. Основний недолік — лежачий хрест: порушення християнської поховальної обрядовості, а музей під хрестом — невдала фантазія
Я висловлю свої міркування з приводу мого бачення ситуації на Майдані і навколо, світобачення феномену сучасного Майдану, його значення, його сили духу, яка йшла від нього променями по всій Україні. Енергетика Майдану передавалася всім людям, які приходили своєю участю засвідчити ставлення до гнилого режиму Кучми. Не буду торкатися багатьох побічних питань, хоча вони і мають прямий стосунок до розуміння Величі Майдану. Однак я не можу не сказати про моє розуміння, моє бачення питання — що є етнічний українець і Велика Українська Нація? Великий і видатний народ, який витворив велику і святу націю, яка має незаплямовану честь протягом усієї своєї історії, жила і живе чесно, з чистою совістю, має в душі велику гідність, довірливість і повагу до інших етносів, яких прихистила на своїй землі. Українській етнічній нації притаманне високе благородство, висока моральність, непереборний дух патріотизму, і головне, — велика перспективність поступу, як сьогодні, так і в майбутньому. Така нація безсмертна! І всі ці лицарські чесноти, українська ментальність і доброта, повага до інших етносів, які проживають на землях України, навіть тимчасово, і безмежна терпимість до різного роду зайд не дають спокою україножерам — уже й сьогоднішнім. Вони роблять усе можливе, щоб у різні способи принизити українців, нас із вами. Так вони утверджують свої космополітичні, ліберальні “цінності”, розмиваючи ними українське в українцях, прикриваючись вивіскою європейських стандартів. Сучасні україножери бояться відкриття правди про них, щоб народ не знав про їхні брудні й криваві ґешефти, які вони нав’язують нашому суспільству. Україножери, людиноненависники бояться того, що ми будемо знати про ЇХНІ ЗЛОЧИНИ, про сплановане нищення всього українського в Україні. Бояться розкриття розробленого і впровадженого ними фізичного й культурного ГЕНОЦИДУ, спланованого ГОЛОКОСТУ проти народу України. Оце і є їхні європейські цінності. Правди вони бояться, як чорт ладану! Народ на Майдані захищав свою гідність, свою потоптану честь, упосліджену мову і культуру, ідеали добра й справедливості. На Майдані відбулася Національна революція, перебудова свідомості народу України, яка розкрила справжню суть українця, а не недолугий штучно створений образ, який поширюють і сьогодні в деяких ЗМІ. Це і є, як на мою думку, — найголовнішим, найважливішим здобутком Майдану. Народ на Майдані показав свої кращі якості: вільна, волелюбна особистість, не витрумлена 351-м роком російської окупації України. Після набуття Україною незалежності російська мовна окупація продовжується ще з більшою силою, та й не тільки мовна. Майдан — це наше українське національне піднесення, це вияв того, якими були, є і будуть українці. Народ побачив своє справжнє обличчя, обличчя тієї України, яка є у дійсності, а не той образ, який творять уже 15-й рік після здобуття незалежності антиукраїнці! Український народ ніколи не буде переможений! На Майдані ВИГРАВ НАРОД УКРАЇНИ!
Микола КРАВЧЕНКО, м. Київ
z
Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
Ми зустріли Валерія ФРАНЧУКА наодинці з його вже висловленим болем, і здавалося, в зосередженості художника врешті настане якась підсумкова пауза. Утім, найбільший із виставкових залів Українського дому таки не вмістив повністю того болю — п’ять великих картин, навіяних Голодомором, лишилися за межами виставки “Розгойдані дзвони пам’яті”. І в тому, певне, криється своя сим$
воліка: адже немає такого приміщення, що його простору було б задосить, аби спомини про всі три Голодомори, влаштовані україн$ ському народові у ХХ столітті, набули завер$ шення. Кровоточать наші серця тим болем, і душі неодспіваних мільйонів наших співвіт$ чизників калатають у дзвони пам’яті, аби ні$ коли в світі не повторилося таке. Ні тут, ні десь інде, — ніде в світі.
Уже багато років у картинах Валерія Франчука то з дерев, то з пагорбів, то з хмар наче проявляються людські постаті, і в найоптимістичніших його роботах завжди є зримий підтекст, котрий по-доброму бентежить. Можливо, оті невинно загиблі і на його рідній Хмельниччині, і в інших областях України прозирають крізь картини на нас, живих, щоб застерегти, і — просять про молитву за них… Валерій Франчук писав цикл про Голодомори не на замовлення держави чи якогось із музеїв. Це голос совісті — спільної з Отцем Небесним вісті — змушував худож-
“Сад любові”
ника говорити на весь світ те, що не дуже визнають на державному рівні наші північні сусіди, та й міжнародна спільнота. Але геноцид є геноцид. Генетично закладений страх голоду й досі вадить нам у державному поступі. Валерій Франчук — син своєї землі, свого народу. І що більше нищили в усі віки наших світочів і героїв, то більш живуча в душах митців потреба говорити правду. Валерій Франчук удостоєний високого звання лауреата премії імені Василя Стуса. А Товариство “Просвіта”, що носить благословенне ім’я Великого Тараса, за цикл картин “Розгойдані дзвони пам’яті” висуває художника на здобуття Шевченківської премії. Адже мистецького усвідомлення-узагальнення такого обсягу і такої сили, як ці майже сто картин, представлені нині в Українському домі, немає в жодного художника. — Пане Валерію, Ваша ос$ тання виставка про голодомори в Україні викликає певні відвер$ ті асоціації. Чимало людей нині вважають, що ми живемо в часи незримого голодомору: україн$ ська нація катастрофічно вими$ рає і вже лунають голоси, що ук$ раїнців треба заносити в Черво$ ну книгу. Чи не додасть Ваша виставка гіркоти і щему втомле$ ному суспільству? — Якщо пов’язувати сьогодення з історичними подіями-наслідками, до яких привели три страшні біди — три голодомори, які сталися в 1921—1923, в 1932—1933 і
1946—1947 роках, то проводити паралелі не зовсім правомірно, бо голодомори — це цілеспрямоване знищення українців як нації. Воно здійснювалося сталінською радянською владою гранично жорстоко, відверто, нахабно й цинічно. У людей забирали останні зернини й залишали вмирати від голоду на багатющій, родючій землі. Такого, певно, не робив навіть найстрашніший кат в усій історії людства. Україна прийняла на себе такі жахливі удари, що навіть важко уявити, яка ще нація змогла б вижити. А ми вижили, піднялися, народили нових геніїв у всіх сферах людської діяльності. Остання моя виставка — ніби крок звідти... з тих страшних років — двадцятих, тридцятих, сорокових. Але лики й погляди тих душ проглядають і в теперішніх обличчях і душах, які також відійшли від жахливих матеріальних і моральних злиднів. Тому я з вами в цьому розумінні погоджуюся, що оте поневіряння людського духу не зупинилося в сорокових роках, у п’ятдесятих... Радянська система доводила до повного зубожіння все українське, свідоме, і, дивна річ, це відбувається досі. Я це відчуваю на своїй шкурі як митець, котрий цілеспрямовано працює в українському образотворчому мистецтві. Мені нестерпно тяжко проходити ці поневіряння: щодня я відчуваю на собі прес із боку офіціозу — несприйняття, замовчування, цькування, приниження як людини і митця. За двадцять років я не мав жодної можливості представити свої твори в Спілці художників України, хоча є її членом, і, за логікою, повинен там звітувати. Навіть за радянських часів митця викликали кожних 3—4 роки й казали: “Прозвітуй. Ти працюєш чи спиш у майстерні?” Це дуже важливо для митця, це стимулює. Ти ростеш, розвиваєшся, даруєш здобутки людям, а не складаєш свої полотна в майстерні. Я, наприклад, до цього часу не маю майстерні від держави, тобто від Спілки художників, хоча сплачую членські внески. Звичайно, річ не в них, я вважаю, що маю право отримати майстерню, бо в деяких митців є по дві, по три майстерні, але вони не видали “на гора” жодної виставки за чотирнадцять років. А я зробив 79 персональних виставок, брав участь у 57 колективних — республіканських і міжнародних, які мали розголос і свого глядача. Я не хочу зачинятися в майстерні й нікому не показувати своїх картин, хоча дехто вважає, що так роблять справжні художники. Справжня робота художника — малювати й показувати художні твори на виставках. І головний критерій — їхня потрібність. А без таланту й майстерності ти не будеш нікому потрібний. Повернуся до головного: чи не додасть моя виставка — мій уклін жертвам голодоморів — гіркоти й щему втомленому суспільству? Є стара істина, яку забувають в Україні: щоб не бути рабами і бидлом, треба мати добру пам’ять. Викреслиш із пам’яті “неприємне” — і знову тебе поведуть на заклання. Є речі, які не можна забувати-прощати, їх треба знати, щоб протидіяти несправедливості й неправді. Хтось, може, і скаже, що я своїми картинами ніби сиплю сіль на рани. Справді, сіллю ран не вилікуєш, сіллю можна їх тільки роз’ятрити. Потрібні ліки все-таки. А ліки — це наша нескореність, повага до себе. Мої твори — це покладання квітів. Ми ж раз на рік приходимо на кладовище в день поминання до своїх рідненьких, покладаємо квіточки і згадуємо, які вони були. А хто згадає про мільйони невинних діточок-пискляточок малесеньких, дорослих, стареньких, які від голоду пішли з життя не по своїй волі? Де ті кладовища? Були вириті рови і ями здоровенні, куди звозили з сіл людей і поспіхом заривали. І ніхто про це вже не знає, бо не досліджено, де ці кісточки. А душі неприкаяні людей, що не були по-християнськи поховані, витають поруч, вони серед нас, вони волають. Я їх чую як митець. І мої картини — це моя данина пам’яті тим мільйонам невинних замордованих душ. Скільки б вони могли зробити дивовижних досягнень у науці, в техніці, в мистецтві! Скільки геніїв знищено одним змахом пера тирана, що вирішив таким чином провчити незламну націю. Але нація наша піднялася. І зовсім недавно здивувала світ Помаранчевою революцією. Її значення, на мою думку, ми ще повністю не зро-
“Душа криниці, забутої людьми”
зуміли й не оцінили, це станеться пізніше. Головне — ми інші, вже не такі безголосі й терплячі. Своїми творами я ніби прошу: не забувайте, що в історії нашої країни були трагічні й складні події, і допоки ми їх пам’ятаємо, доти матимемо можливість рухатися вперед. Повірте, не оглянувши того, що з нами було, ми не зможемо побачити ту велику перспективу, яка попереду нас. А перспектива є обов’язково! Я ніколи не був песимістом, — мовляв, наша нація вироджується, бо хтось дуже хоче заселити благодатні землі. Дідька лисого! Є Вища сила, яка робить усе для того, щоб кожна нація мала своє вічне існування. І в нас є це вічне існування, — якщо кожен на своєму місці чесно працюватиме. Тільки так ми зможемо вийти із кризи і йти далі. — Оці трагічні образи — від прочитаного, почутого чи, все ж-таки, пережитого? — Судіть самі. Я родом із Хмельниччини, народився в селі Зелена Красилівського району. Батько — круглий сирота (мав двох братів: Остап загинув на засланні в Карелії, Данило поневірявся по сталінських тюрмах), 1918 року народження, як і мама. Удвох вони прожили понад півстоліття, народили п’ятьох синів. Бабці, що померла 1947 року, я не пам’ятаю, а діда — так, він прожив до 1953-го (дивно, але я, трирічний, запам’ятав його). Він дивиться на мене з фотографії 1924 року достойним, красивим, високим мужчиною. Його обізвали “кулаком”, репресували. Двох дідових братів розстріляли. Третій зумів виїхати в Канаду, і там його сліди загубилися. Отже, трагічні образи на моїх полотнах у першу чергу від спогадів моєї родини, особливо моєї мами Марії Броніславівни. На її долю припали три голодомори. Жах 1946—1947 років уже мої старші брати пам’ятають. Я — з 1950 року. Є гени в кожної родини, які тримають стовбур роду. До речі, мама казала, що я вдався в її рід — Кобилянських- Орловських, серед яких були дуже гарні майстри, мій прадід побудував церкву в нашому селі. Про лихоліття мама нам тихенько розповідала на печі, щоб ніхто не чув, а потім уже і вголос (коли ми, її сини, вийшли в люди), знаючи, що їй небагато часу залишається. У мені постійно йшла внутрішня робота душі й серця, картини з’являлися не спеціально, не на замовлення, я не отримував грошей на цей, як нині кажуть, про-
Митець із донькою — юною художницею ект. Я творю за внутрішньою потребою. — У радянські часи тема го$ лодоморів була не тільки забо$ ронена, за неї могли запрото$ рити в психушку. — Так, не те що малювати — словом не можна було обмовитися. Я, будучи студентом третього курсу художнього інституту, намалював церкву і приніс на виставку в Спілку художників, так звідти мене з тріском відправили разом із тією церквою, бо треба було увічнювати передовиків соціалістичних змагань і соціалістичні новобудови. А я хотів малювати церкви, простих людей села… Та ось на початку дев’яностих років з’явилася можливість узятися за сокровенне — за цикл “Розгойдані дзвони пам’яті”. Минуло п’ятнадцять років роботи, і я отримав можливість в Українському домі показати моє бачення тієї біди. На своїх картинах я не зображував мертв’яків, яких не бачив. У мене є церкви, душі людські, образи янголів, у мене є лики, у тому числі красивих жінок, яких вели на сортування… — Надворі 2005 рік. Я знаю, що Ви чимало малюєте на теми сьогодення. Від генеральної те$ ми пролягли духовні містки до нових ідей. Що для Вас є ключо$ вим, важливим? — Так, справді, я завершую цикл “Розгойдані дзвони пам’яті”, що складається зі 115 картин. Я зробив, на мою думку, все, що моя душа могла витримати в такому напруженому стані. Тому приступаю до тем просвітлених і радісних. Правда, не буду танці-гопаки малювати. Я хочу показати світло душі української — чистої і щирої. Мені є що сказати з цього приводу. Це буде ода людині-творцю світу, що перебуває під Божим благословенням. Я маю велику надію, що вже в лютому 2006 року в галереї “Лавра” я зможу прозвітувати перед своїми героями-глядачами ювілейною 80- ою виставкою. Щоразу запитую себе: “З чим ти йдеш до людей?” Слава Богу, я жодного разу не збрехав їм. Схибити — це зробити перед собою страшний гріх. А я боюся гріха, боюся прогрішити перед Господом, тому дуже відповідально ставлюся до своєї роботи. Новими картинами живу і йду далі — до завтрашнього дня України, який бачу все-таки світлим, а людей — щасливими.
z
Володимир КОСКІН, Ганна КОЗАЧЕНКО Фото авторів
ВИСОКА НОТА
Мирослав Скорик — яскравий композитор, непересічність мис" лення якого, за словами музико" знавця Любові Кияновської, вияв" ляється у здатності “парадоксаль" но поєднувати на перший погляд непоєднуване, суттєво протилеж" не: талановито “белетризувати” та" кі високоінтелектуальні жанри, як квартет та партиту і, навпаки, “ін" телектуалізувати” такі дидактичні опуси, як дитячий альбом фортепі" анних мініатюр, музику до кіно" фільмів, театральних вистав. Ніби наочним підтвердженням цього факту став авторський концерт Мирослава Скорика, який нещо" давно відбувся в Національній фі" лармонії України, де вперше Муні" ципальний камерний хор “Київ” виконав твір автора — “Літургію святого Іоанна Златоустого”. Не дивлячись на те, що літургія є духовним твором, призначеним для супроводу богослужіння в хра" мі, її звучання у стінах цілком світ" ського закладу нітрохи не втратило тої первісної чистоти та сакраль" ності, якими споконвічно наділена церковна музика. Більше того, у переповненому “білостінному” Колонному залі філармонії слово молитви пролунало як одкровен" ня, що своєю чистотою та одухот" вореністю осяяло думки та помис" ли “парафіян”. Духовна музика — дуже кон" сервативний жанр, що не терпить
ЮВІЛЕЙ
У стінах Національної філармонії святкували ювілей народного артиста України, піаніста й унікального концертмейстера Альфреда В’ячеславовича Кухарєва. 80 років життя, 60 років праці в мистецтві й незліченна кількість друзів, прихильників і виконавців. Серед них чимало співаків, яких він привів своєю концертмейстерською працею до перемог на конкурсах найвищого рівня. Зараз до черги зацікавлених приєднуються українські поети-піснярі: А. Кухарєв поспішає реалізувати свій талант тонкого ліричного мелодиста-композитора. Його вишукані пісні стають бажаними для молодого покоління обдарованих солістів. До згаданих офіційних 60 років творчості неодмінно треба додавати ще 5 — може, найбільш визначальних. П’ятнадцятирічним учнем Краснодарського музучилища Алік Кухарєв був призваний Вітчизняною війною до справи дорослих. Організував із друзів-учнів концертну бригаду, де створив ним же керований джаз-оркестр. Із 1941-го важкого року почалася робота в шпиталях, військових частинах та училищах. Харчі заробляли окремо, наприклад, на лісорозробках. А вже в 1945-му йому довірили акомпанемент сольних концертів — страшно вимовити імена зірок: Клавдії Шульженко та Валерії Барсової під час їхніх гастролей у Краснодарі. А перед тим була ще Любов Орлова… Тож можна уявити, з яким багажем випускник Краснодарського училища, уродженець українського Донбасу, здійснив свою та батьків своїх мрію: став студентом однієї з кращих, саме Київської консерваторії. Студентське життя повоєнного 1945-го на теперішнє схожим не було. Їжу (якщо мали з чого) готували в гуртожитку на примусі. Уточню для сучасної молоді, що примус — це кухонний галасливий мінізварочний прилад для готування та кип’ятіння, що працює на гасі. По гас (він же керосин) мусили ставати у чергу під крамницею ще з ночі — хай навіть холодної зими. Та все-то дрібниці, бо війна скінчилася, розруху долали, а поруч у гуртожитку та на студентських лавах консерваторії які люди — П. Майборода, Л. Руденко, Д. Гнатюк,
усіляких новацій та експериментів. У наш час дедалі більше сучасних вітчизняних композиторів зверта" ються до написання релігійних творів. При цьому сміливість ав" торських рішень не завжди співпа" дає з усталеними традиціями ство" рення церковної музики, що стає на заваді подальшому її виконан" ню в православних храмах. “Коли у духовних жанрах писали Рахмані" нов або Чайковський, Леонтович або Стеценко, — пояснює Мирос" лав Скорик, — вони розраховували на те, що їхню музику виконувати" муть саме у церкві, а тому шукали компромісів, балансу між устале" ними канонами та власним сти" лем. Я хотів би, щоб мої релігійні твори виконувались у церкві. Я знаю, що це поки що майже не" можливо, бо існують смаки тих, хто керує службою. Але я хотів наб" лизити свою музику — за гармоні" єю, мовою — до канонів і разом із тим знайти якийсь новий підхід”. І справді, виконання “Літургії святого Іоанна Златоустого” Ми" рослава Скорика Муніципальним камерним хором “Київ”, на пер" ший погляд, здавалося цілком тра" диційним у дусі усталених норм і канонів, крізь призму яких тонко й вишукано прослуховувалася не" повторна своєрідність “скориків" ського” стилю, з його особливою
“свіжістю” відчуття звука та гармо" нії, чутливою мелодійністю поряд із дивовижною експресією та ди" намікою руху. “Слух віруючих дуже консервативний, — зауважує Ми" рослав Скорик. — Їм тяжко вклю" читись у сучасніші гармонії, не" звичні для слуху акордові та мело" дійні послідовності. Тому вважаю, що перехід від канонічної традиції до новіших гармоній, модуляцій і співзвуч повинен бути поступо" вим”. До речі, ініціатором та ідейним натхненником, що спонукав Ми" рослава Скорика до написання “Літургії святого Іоанна Златоусто" го”, є сам диригент хору Микола Гобдич, який ось уже багато років вдало поєднує творчу діяльність із громадською, музично"просвіт" ницькою. Так завдяки його зусил" лям народився відомий хоровий фестиваль “Золотоверхий Київ”, де щорічно поряд із музикою ви" датних композиторів минулих ча" сів виконується безліч яскравих творів сучасних українських авто" рів Є. Станковича, Л. Дичко, В. Степурка та інших. Щодо самого творчого колек" тиву Муніципального камерного хору “Київ”, то за п’ятнадцять ро" ків свого існування він побував із концертами в багатьох країнах сві" ту: США (концертний зал Карнегі
Хол (Нью"Йорк)), Великобрита" нії, Франції, Швейцарії, Австрії, Німеччині, Польщі та Росії, де сво" їм високопрофесійним виконан" ням творів національної та зару" біжної музики різних епох — се" редньовіччя, ренесансу, бароко, класицизму, романтизму та сучас" ності — підкорив вибагливу євро" пейську публіку, для якої приїзд усесвітньо відомих виконавців кла" сичної музики з будь"якої країни вже давно став приємною звич" кою. І це не дивно, адже артисти хору є справжніми майстрами во" кально"хорового співу. Усі вони — випускники консерваторій Украї" ни, для яких виконавське музичне мистецтво стало справою всього життя. На рахунку цього творчого ко" лективу також шістнадцять ком" пакт"дисків із записами націо" нальної та зарубіжної музики. Один із них, що містить збірку тво" рів Мирослава Скорика у виконан" ні Муніципального камерного хо" ру “Київ”, наприкінці концерту був урочисто, під бурхливі оплески слухачів, подарований диригентом Миколою Гобдичем самому ком" позиторові зі вдячністю та споді" ваннями на подальшу творчу спів" працю.
Олександра ТИМОЩУК
z
ХРОНІКИ
“Музика Фінляндії та України: від Сібеліуса до наших днів”. Симфонічний концерт під такою назвою нещодавно відбувся у приміщенні концертного залу Чернівецької обласної філармонії, розпочавши програму концертів, присвячених 140-річчю від дня народження видатного фінського композитора Яна Сібеліуса. Одним із організаторів концертного туру по містах Західного реґіону України став відомий скрипаль Едуард Ідельчук, який із 1990 року, проживаючи постійно у Фінляндії, щорічно організовує в містах України концерти фінської класичної музики, знайомлячи українську публіку та музикантів із багатьма творами фінських композиторів класичного і сучасного напрямків. Для диригента концертів із фінської сторони Пекка Аханена сьогоднішні виступи в Україні стали першою серією його закордонних гастролей. Співорганізатори концертів — Міністерство культури й туризму України, Посольство Фінляндії в Україні, Центр музичної інформації Фінляндії, Спілка композиторів Фінляндії та Національна спілка композиторів України. Перед початком концерту буковинців тепло вітали члени представницької делегації країни Суомі, очолюваної безпосередньо Послом Фінляндії в Україні. У виконанні симфонічного оркестру Чернівецької обласної філармонії (диригенти Пекка Аханен та Йосип Сюзанський) прозвучали твори українських і фінських композиторів: “Cingala” Леоніда Башмакова, симфонієта Юхані Нуорвала, концерт для двох скрипок з оркестром “Невідома дискусія” — Іларі Лаакса. Були виконані спеціально написані для цієї концертної програми твори Іларі Лаакса “Вночі” та Євгена Станковича — варіації на фінську народну тему “Маленьке дитя”. Завершило мистецьку імпрезу виконання геніального твору Яна Сібеліуса — симфонічної поеми “Фінляндія”.
Григорій ЗАСЛАВЕЦЬ
z
Є. Мірошниченко, І. Шамо, В. Кирейко та ще десятки прославлених нині вокалістів, композиторів, інструменталістів. Серед педагогів — Ревуцький, Лятошинський, Скорульський, З. Гайдай, М. Паторжинський, Тольба, Гельфер… Не випадково А. Кухарєв виявився бажаним концертмейстером, піаністом-акомпаніатором для А. Солов’яненка, Є. Мірошниченко, Д. Гнатюка, Є. Чавдар, Б. Руденко, Ю. Гуляєва, М. Ворвулєва, М. Кондратюка, К. Огнєвого, Д. Петриненко. І то ще не всі золоті голоси України, які під супровід нинішнього ювіляра здобували славу країні. Слухачі всіх найкращих, найзнаменитіших концертних залів Радянського Союзу, Сполучених Штатів Америки та Канади, майже всіх країн Європи, не кажучи про саму Україну, мали честь бачити й чути виконавство справжньої музичної еліти з нашого співочого краю. На рахунку А. Кухарєва-концертмейстера — арії всієї оперної класики, найкращі естрадні пісні, романси — циганські, класичні — сягають за сотню. Старовинний класичний романс — річ примхлива й вибаглива. Вимагає від співака, а особливо від концертмейстера, дуже багато: життєвого досвіду, глибоко емоційної та теплої вдачі, високої загальної культури. А ще особливого
“Многая літа”
почуття стилю, музичної вишуканості, влучних акцентів та тонкого енергетичного посилу до аудиторії. Елегантна зовнішність — також, Альберт В’ячеславович у смокінгу чи фраку — наче народився. Тож як створюється справжня романсова перлина, я бачила й чула, коли він працював на репетиції з партнеркою, що справді має унікальної краси голос і володіє ним досконало. Мова про солістку Національної філармонії України, заслужену артистку Любов Скоромну. Романс, який вони готували, має цікаву передісторію. Коли пані Скоромна мені розповідала її, пам’ять повернула в перші роки визволеного від фашистів Києва. Ми, тогочасні школярі, і молодші, і старші, пропускали чимало уроків, щоб по декілька сеансів поспіль дивитися яскраві фільми, які відволікали від голоду й розрухи. А що вже казати про американську музичну стрічку “Сестра його мажордома”, де зірка Голлівуду Діна Дурбін співає в супроводі циганського хору “Дві гітари”. Виявляється, що десь, може, зовсім недалеко в залі сидів студент консерваторії Альфред Кухарєв. Але не просто насолоджувався, а в темряві кінозалу записував ноти й текст “Двох гітар”, аби згодом створити власну партитуру. Він повернув замериканізованому дещо романсу чудовий давній, іще київський, шарм — не забуваймо, що дореволюційний Київ порівнювали з Парижем. Він знав, кому довірити його виконання — нашій майстрині романсу Любові Скоромній, бо поставити поруч із нею в цьому жанрі не тільки в Україні, а й у Росії зараз нікого… Альфред Кухарєв дозволив зазирнути до рукопису власних спогадів, над яким зараз працює. Прошу вибачення в автора, але не можу стриматися, щоб не поцупити звідти хоч кілька рядків на ці сторінки. Першим учителем гри на фортепіано для нього, виявляється, став батько, і це вирішило подальшу долю сина. У 9 років хлопчик уже був відомим у місті акомпаніатором і солістом на шкільних вечорах, офіційних святах… Вражають спогади про єдину кохану, Мамчур Галину Данилівну, також піаністку, однокурсницю по навчанню в консерваторії. Виховали сина, також чудового піаніста, який зараз працює за межами України. 10 років тому тяжка хвороба почала відбирати у Галини Данилівни свідомість, а згодом прикувала до ліжка. Попри щоденні репетиції та концерти, доглядав її тільки він. Пішла з життя кілька років тому, а він — живе тільки нею, які майже 60 років тому. На мистецькому шляху — безліч славетних імен. Постаті Ріхтера, Ростроповича, Горовиця, Рубінштейна. Олег Лундстрем наполегливо запрошував солістом у свій знаменитий оркестр. Творче спілкування з О. Довженком, С. Параджановим, М. Ладиніною. Багатоденні гастролі з Б. Руденко по Північній Америці — ціла епопея. Сподіваюся, що книжка відбудеться, бо там є що читати… До речі, у квітні наступного року — 100-річний ювілей незабутньої Клавдії Іванівни Шульженко. Уже є витік інформації: щось із цього приводу готується таке… Тому ще раз многая літа, здоров’я, творчості, властивої Альфреду В’ячеславовичу сонячної енергії. Щоб не один іще зносив концертний фрак.
Людмила ДЕХТЯРЬОВА
z
У Криму вп’яте стартував Міжнародний конкурс молодих піаністів імені видатного композитора сучасності, нашого земляка — кримчанина Алемдара Караманова. Він зібрав у Сімферополі 70 юних обдаровань із семи країн: Японії, Китаю, Молдови, Литви, України, Росії та Білорусі. Уперше престижне змагання фортепіанних віртуозів проводиться у статусі члена Асоціації європейських конкурсів. Досі, десять років поспіль, цей академічний конкурс входив до асоціації загальноукраїнських разом із київським “Пам’яті Володимира Горовиця” й харківським — Володимира Крайнєва. Нині до трьох вікових груп — від 6 до 10, від 10 до 14, і від 14 до 18 років додалося 25 молодих музикантів віком до 25 років. Обов’язковий репертуар учасників: твір класики на вибір, твір композитора Батьківщини виконавця і твір Алемдара Караманова. Завдяки номінації конкурсу “Звучащий Интернет” фортепіанні твори композитора світової величини Алемдара Сабітовича Караманова стали доступними для молодих піаністів у будьякому куточку планети. Його учасники, як і в номінації “Класична”, демонструють щонайвищий технічний і виконавський рівні.
Віктор ХОМЕНКО, Крим
z
Тема для медитації · с. 15сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
продовж трьох років він матиме з дружиною одне довге побачення… Та ще — листи, її сповіді. “Здрастуй! Я почну з нашої найменшенької, ти її любив найбільше… Віта вже до садочка ходить. Вона просить, схиливши голівку набік: “Мамо, поїдь, привези татка додому. Чого він так довго до нас не їде”. А ти не приїдеш, і ще два роки Віта думатиме, що ти нас більше не любиш. Двоє літ мине, тоді на осінь приб’є тебе до нас, як той пожовклий лист. Подвір’я нашого вже не буде, і старої хати не буде, і старої груші. Не буде навіть тої споришевої землі, де ріс. Заводський барак стояв п’ятдесят років без єдиного ремонту, і нарешті цього року переселено всіх до красивого, з білої цегли, будинку на п’ять поверхів. А бульдозером як зачепили той барак, то уламки тиждень люди розбирали. Отака у нас радість. Старшенькі, Наташа і Вадим — в інтернаті. Заберу їх на Новий рік додому, на канікули. Хай відпочинуть без такого батька. Ти ж бив нас. Якби ж тільки саму мене — я все стерплю, я твоя жінка, а дітей за віщо, вони ж, бідні, як ті настрахані мишенята по сусідських темних коридорах ховалися. А я їду. Діти слізно просили, щоб я тобі розповіла про них, про кожного. Тож слухай. Вадим на уроці праці таку жаровню зробив — геть як дорослий. Учитель похвалив. А жар у нашій кухні більше не випадає з дверцят на бляху. Палимо дровами, як допросимося, щоб хтось привіз. Наташа вивчилася вишивати хрестиком. Передає вона тобі маленьку хустиночку — ось її тоненькі вмілі руки. Поплач у цю дорогу хустиночку та почуй, згадай, як дитина твоя пахне, може, розуму це тобі придасть. Отак, мабуть, і свобода п’янко пахне. Тоді з дому нас гнав, а тепер хустиночку нюхай і подивися на кораблик із кори. Вадим тобі передає. Такого ти колись під ясну голову йому вистругав. Ось і приплив він до тебе з синових рук, як з маленької гавані. Діти наші в інтернатах та по садках заводських, а я собі місця в хаті не знаходжу… Сама — як палець, що з рукавиці виліз. Скільки не бралася заштопати, а воно все по старому шву розходиться. І сни такі страшні, тривожні бачу: ніби хтось у моє вікно стукає, а самого стуку не чути, тільки руку видно, як вона у скло б’ється, а скло — м’яке, під пальцями прогинається. Вийду надвір — нікого, тільки сліди, і ніби твої, та такі якісь великі — аж моторошно стає. Видно, б’є тебе наша туга і твоя під нашими вікнами приблудою ходить. А я лише торкнуся скла, як воно сиплеться дрібними скалками, на твої сліди сиплеться. І бачу: кров проступає в них, і здається, то ти босими ногами там ступав, ранячи своє тіло. Отаку рану ти й мені заподіяв, чоловіче мій дорогий. І боюся клясти тебе, бо ти ж наче й кров рідна. Хай не діждеться той, хто хоче, аби ми тебе забули, викинули, як суху гілку з саду. Засохла гілка… Хіба вона такою жила, плодоносила? Сухе гілля ми обламали і спалили на вогнищі (воно високо піднімало вгору іскри), на берег річки знесли й спалили. Про все розповідаю тобі, при всьому й згадуємо тебе. Погляну на спокійну гладеньку скатертину на столі… Якою була вона, та скатертина, коли ти буянив. Скільки разів бувала вона на підлозі, потоптана, зім’ята. Я живу тільки давніми гарними спогадами. Як ми виглядали тебе, коли ти запізнювався з рибалки. Як летіли діти назустріч тобі — легенькі, мов метелики. Ти виймав із рюкзака тоненьку полотняну торбинку. Наташа вже підставляла миску. Віта несла воду в черпачку, обережненько несла, боячись пролити. І шелестіла риба в миску, пересипана молодою зеленою луговою конюшиною.
Тема для медитації · с. 15сторінка оригіналу ↗ Пропивай свою душу — а більше нічого не треба. Пропивай, заливай, бо не годен себе відтужити. Гайдамацьким ножем ще заробиш на склянку вина — І вгамується серце, яке не дає тобі жити.
Наливай, наливай, наливай, наливай самоти — Хай відпустить тебе назавжди з кам’яної недолі! Хто підкаже Кармелю куди йому, грішному, йти, Коли тільки в тюрмі почувається, наче на волі?
Пропивай Україну — а більше нічого нема. Із ножем у халяві востаннє збирай своє військо, Для якого свобода дешевша від кухля вина, Бо ти сам і судив, і карав, і кохав по"злодійськи.
Сатаніє вода, що порвала свої береги, Обступає пітьма — тільки вітер і попіл над нами. Озирається раб, що розбив на собі ланцюги, І дає йому воля ножа, самоту і кайдани.
Наливай, наливай, наливай, наливай, наливай! Все зотліло в душі — і волаєш до Божого Сина: — Чуєш? Чуєш мене? Не рятуй — покарай! — І — нікого"нікого. Відлуння. І кров по коліна.
Павло ГІРНИК * * *
іскриться вино у келихах ніхто не наважиться випити ще б трохи сонця долити та тіні невпинно довшають — від рук що тримають келихи...
Микола ВОРОБЙОВ
Анатолій Буртовий. “Зажурений ангел”
Тема для медитації · с. 15сторінка оригіналу ↗ А ти сідав на свіжовимитий поріг, простягав натомлені ноги, знімав прилиплу до спини сорочку, залишався в самій майці — бронзовий, жилавий, спокійний. Такий ти нам був дорогим, рідним, а потім приходили твої друзяки, приносили з собою пляшки… Не хочеться про це згадувати. Коли я згорьована, моя пам’ять лише приємне дарує мені, як тому сліпцеві уява малює вишневий цвіт. Якби ж ти мені уявлявся білим вишневим цвітом. Ти любив, коли наш дім світився чистотою, коли підлога пашіла щойно струганою сосниною, лісом. Тому я завжди перед твоїм приходом із роботи вимивала підлогу, вишкрібала поріг. Вадим приносив од колодязя воду, ми з дівчатками віником вимивали. Але ти дуже часто брудними ногами ступав на поріг і на наші душі. Ранима чистота людська! Та ще коли нікому за неї заступитись. Я знову про тяжке. Не хочу і пускати його до свого серця, воно саме — без дозволу, без стуку. Хоч би хто зайшов якого вечора — чи сусідка, чи чужа людина, бо самій так слізно, не знаю, за що поглядом зачепитися. Тиша в кімнаті, як у сні. Не можу ні читати, ні склавши руки сидіти. Візьму книжку, пробігaю рядки, сторінки. Ніби й читаю, спитай, про що вона, — не скажу й слова, ніби для мене щось між рядками писане, — його і читаю. А то раптом на якомусь реченні зупинюся, повторюю його кілька разів, а потім увесь день це на думці, куди не йду — і воно за мною. Наче ти. Я тебе хочу побачити, торкнутися лиця твого — навіть неголеного, яким запам’ятала того останнього дня. Почну щось робити, тоді легше стає, забуваюсь, і день зітреться в суєті на пил, на дріб’язок. А прихилить вечір свою циганську голову до мого вікна — то хоч вішайся, так тебе хочу, нехай брудного, обірваного, неголеного, — мого, щоб духом чоловічим хата зайнялася… А ти — далеко. Заплющу очі і метаюся по подушках — по своїй, по твоїй. Сплю на твоїй. Уві сні відчуваю тебе. Гляну на своє тіло, а воно мені чужим видається, і сором пече, мов підглядаю за кимось. Хоч на одну ніч увійшов би, і я була б знову щасливою. Троє діток… З ними увесь час, а в домі порожньо без тебе. Порожньо… Зайду, посеред кімнати стану — ноги ніби свинцем наллються, з місця не можу зрушити. Здається, ніби ти простягаєш до мене руки. І хочеться виплакати сльози на ці руки, щоб найдрібніша ранка затихла на них. Обцілую пальці твої, зашепчу твоє страждання такими словами, що при тобі посоромилася б і сказати, і при дітях наших теж. Ті слова тільки нам із тобою відомі, ми їх майже ніколи не говорили одне одному. Вони були для нас недоторканними, останнім ковтком води, останньою надією. Тільки жінка вміє ці слова промовляти... Не думай, що я змінилася, — я така ж, як і була раніше. Тільки вишня під моїм вікном засмученою стала та двері до хати поважчали. Тільки халат на ліктях витерся… Вчора пришила ґудзика до твого сірого піджака — вибач, що не змогла зробити цього раніше. Ти в ньому був такий гарний. Хочу, щоб усе до твого повернення було справним… Закінчую писати. Хтось стукає. Може, листоноша?”
z
Володимир КАРПІНСЬКИЙ
АКЦЕНТИ
Тема для медитації · с. 15сторінка оригіналу ↗ Не ступай на тінь, — потолочиш! Тінь та тягнеться за видноколо! Вона легша від нитки, що доля Нею шиє тобі сорочку. Є слова та не ті, щоби знати, Що воно, як немає тіні! Тінь жива, і губити не вільно, І не гарно на тінь ступати. Якось то я був у тілі шакала, У кущах заховавсь край оселі: Я там бачив дитину веселу, Немовлятко із тінню грало! Я причаївсь. Ці очі блискучі Не могли нічого не знати! Але в білих... немає в їх хаті Дійсних слів, і тінь голод мучив! Прожила тінь в дитини недовго. Сам я бачив від чого тінь вмерла. Я чекав, чи відчинить хто двері, Чи не вимовить дійсного слова? А в дитини в руці місяць блискав, На долонях, і сонце, і зорі. Ми обоє гляділи, як вгору Утікали вони з колиски. От хтось вийшов: “Мерщій, шакали!” І на мене поцілив з рушниці! Це все так. Ось рубці, подивіться! О, я бачив, як тінь вмирала... Згадуй слово моє, — зулус я. І не раз залишав своє тіло. Люди є без душі. Вони, — білі! Тінь їх вмерла, і в серці пустка.
Галя МАЗУРЕНКО
Тема для медитації · с. 15сторінка оригіналу ↗ Кіптява свічка й ніж щербатий, червінна королева з карт. Змішалась ява з сном крилатим і все недійсне — ніч і чар.
Тремтять уста на чарки вінцях, і горло здавлює відчай. Корчмарю, сто даю червінців, лиш місяця мені продай!
Богдан-Ігор АНТОНИЧ
Цікаво знати · с. 16сторінка оригіналу ↗ Ім’я цієї людини по праву займає одне з почесних місць у світовій на$ уці. Немає такого материка, де б не побував Миклуха-Маклай. Його віта$ ли в багатьох країнах світу. Особливо плідно він працював в Австралії та на островах Нової Гвінеї. Мешканці Нової Гвінеї вважають його своїм співвітчизником. Але доля видатного вченого — філософа, антрополога, етнографа, анатома, біолога, географа, письменника, художника тісно пов’язана з Україною. Свою Батьківщину — Україну — Микола Миклуха-Маклай лю$ бив. Він нею пишався.
Микола Миклуха;Маклай у козацькому сюртуці 1886 р.
НАЩАДОК ТАРАСА БУЛЬБИ
Протягом тривалого часу ім’я Миклухи-Маклая асоціювалося тільки з дикими, людожерними папуасами, які мешкали десь на краю світу. Радянська ж історіографія називала його “выдающимся русским ученым — этнографом и путешественником”. І це було типовим явищем. Росіяни присвоювали всі досягнення народів імперії виключно собі. Серед цих славетних імен — і такі українці, як Микола Гоголь, композитор Бортнянський, письменник, композитор і співак Максим Березовський, науковець Вернадський, винахідник перших ракет у Росії інженер Засядько, митрополит Дмитро Туптало та ще дуже багато великих людей. Тим часом рукописи й інші матеріали архівних фондів тієї ж Росії виявляють цікаві подробиці біографії Миколи Миклухи-Маклая. Ці документи зберігаються у Санкт-Петербурзі. Отже, слово за документами. І не тільки російськими. Рідний дядько Миколи Миколайовича Миклухи-Маклая Григорій Ілліч — старший батьків брат — учився й товаришував із письменником Миколою Васильовичем Гоголем. Гоголь, у свою чергу, зацікавився родинними переказами Миклух. Їхній предок Охрім Макуха був курінним отаманом у Війську Запорозькому. Разом з Охрімом за визволення України з-під польської шляхти воювали три його сини: Омелько, Назар і Хома. Та Назар закохався у шляхетну панночку і перейшов на бік поляків. Сховався в обложеній запорожцями фортеці. Зганьблені брати Омелько і Хома вирішили викрасти брата-зрадника, аби судити його козацьким судом. Украсти — вкрали, але натрапили на варту на відході з фортеці. Омелькові з бранцем удалося втекти. А Хома в нерівному бою з польською вартою загинув. Курінний отаман Охрім власноруч стратив сина-зрадника. Гоголь любив слухати цю оповідь Маклая та поклав її в основу свого гучного роману “Тарас Бульба”. Такою ж непересічною особою був і правнук Охріма козак Степан Макуха, прадід Миколи Миклухи- Маклая на прізвисько Махлай. Це слово означає “капловухий”, “недотепа”. Козаки на прізвиська не скупилися. Під час російсько-турецької війни 1722 року під містом Очаків Степан Махлай, що командував кінною сотнею, відзначився. За військову кмітливість і безприкладне геройство йому присвоєно чин хорунжого та жалувано дворянство. Степана викликали до Петербурга. Сама “гробителька” українського козацтва імператриця Катерина II особисто піднесла козакові Махлаєві Дворянську грамоту й повісила на шию стрічку з бойовим орденом Володимира I ступеня. Та козак лишився козаком. Поруч із прізвищем на казенних паперах за звичаєм запорожців мусив писати прізвисько “Махлай”. Назвати себе лопухом-недотепою не дуже-то й хотілося. Та й прізвище “Макуха” Степанові, тепер уже дворянину, не дуже пасувало. Макуха — млявий, ніякий, така собі соняшникова вижимка від олії, корм для худоби. І козак сфабрикував із надто простецького “Макуха” чудернацьке малозрозуміле “Миклуха”, а прізвисько “Махлай” із зміненою буквою “Маклай” написав через дефіс. Запорожці Охрім Макуха та його доблесний правнук Степан Миклуха були легендарними героями, гордістю роду. Та навіть елементарних портретів славетних козаків не було. Обидва вони для Миклух уособлювались у гоголівському Тарасі Бульбі. Саме образ Тараса Бульби маленький Микола Миклуха-Маклай постійно бачив у батька на столі. Після смерті батька Микола Миколайович знайшов документ про дворянську приналежність їхнього роду з подвійним прізвищем Миклуха-Маклай і навіть фамільним гербом. На гербі зображений козак із піднятою шаблею на тлі фортечної брами.
РОЗКИДАНІ ПО СВІТАХ
Австралійський письменник українського походження Дмитро Чуб пильно досліджував сліди вченого-мандрівника Миклухи-Маклая. Вони разом із фотографом і літератором Пилипом Вакуленком написали не одну книжку про Маклая та Нову Гвінею. Одна з них, а саме “Слідами Миклухи-Маклая”, починається промовистими словами: “На весняних вологих вітрах, долаючи великі відстані, птахи повертаються з теплих
Сестра Миколи Оля — його найближчий друг країв до рідних місць на Україну. Тут народилися вони, тут народяться їхні діти. Вони всі разом з початком холодів полетять у теплі краї, щоб повернутися до рідних гаїв, осель…” Щось подібне відбувається і з українською людністю, яку крижані вітри воєн та злигоднів і досі розкидають по світах. Маклая багато хто хотів би мати за свого. Бо він усюди, крім Антарктиди, бував. Скрізь лишив свій сильний слід. І ще б! Така могутня постать на лану науки! Саме прізвище “Миклуха”, звичайно, було козацьким ім’ям — Микола. Батько Миколи Миклухи-Маклая теж був
Мати Миколи — Катерина Семенівна. Жила і похована в Малині на Житомирщині
Миколою. Походив Микола Ілліч зі Стародубського повіту на Чернігівщині. Із книги-розвідки Олександра Іванченка “Дорогами Маклая” видно, що рідня Маклаїв була патріотичною українською. Батько працював на будівництві Петербурзької залізничної станції. Це не завадило йому культивувати в сім’ї творчість Тараса Шевченка. Микола Ілліч читав у рукописах Шевченкові поеми “Гайдамаки”, “Катерина”, “Кавказ”. Він навіть клопотався про звільнення опального Кобзаря із заслання. Відомо, що допомагав Шевченкові грошима: вислав на заслання 150 карбованців. За це інженера-капітана Миколу Ілліча Миклуху-Маклая в 1856 році звільнили з роботи і хотіли навіть судити, але тяжка хвороба — сухоти — врятувала його від суду. З архівних матеріалів сестри Миколи Миколайовича Миклухи- Маклая Ольги видно, що її брат-науковець любив Україну, їздив до матері й рідні в Україну, писав листи. України не соромився, Україною пишався. Про це яскраво описують земляки вченого з Житомирщини, наші сучасники, науковці Микола Костриця і Василь Тимошенко в однойменній книжці “України не соромився, Україною гордився”. Сестра Ольга свідчить у документах, що її брат Микола писав статті в оборону прав України вслід за подібними статтями Миколи Гоголя. Автор вислав їх до Росії, але вони там були знищені, як припускає дослідник. Бо автор у статтях критикував царську політику щодо України. Народився Микола Миколайович Миклуха-Маклай, за даними австралійського дослідника Френка Грінопа, в місті Малин на тодішній Київщині, в маєтку своїх батьків. І ранні польські джерела подають таку ж інформацію. Проте російські біографи твердять, що Миклуха-Маклай народився в Росії в колишній Новгородській губернії. Це повторювали і новітні радянські джерела. Пилип Вакуленко використовує цікавий факт із маловідомих австралійських видань про Миклуху- Маклая у своїй книжці “В джунглях Нової Гвінеї”. Кімнату нащадків (синів) Миклухи-Маклая прикрашає портрет їхнього діда в українській вишиванці.
КОРІННЯ І КРОНА. ОБЕРЕГИ
Катерина Семенівна, мати Миклухи-Маклая, походить із родини лікаря Семена Федоровича Беккера. Він був одружений із польською дворянкою Лідією Шатковською. Тут проглядає іронія долі сюжету з гоголівського “Тараса Бульби”. Семен Беккер, він же Фрідріх фон Беккер, був німцем. До Росії приїхав 1812 року боротися проти ненависного йому Наполеона. У бою був поранений. У Могильовському шпиталі познайомився і заприятелював з однополчанином прем’єр-майором Іллею Захаровичем Миклухою. Там же, у Могильові, молодий військовий медик Беккер зустрів свою майбутню дружину Лідію Шатковську. Через тридцять років уже вихрещений у православ’я Семен Беккер знову перетинається з Миклухою. Цього разу — із сином однополчанина Миколою Іллічем Миклухою. Беккер із групою лікарів виїхав на боротьбу з якоюсь епідемією саме на залізницю, якою керував інженер Микола Ілліч Миклуха. Миклуха згодом гостював у Москві в родині Беккерів і закохався в їхню доню Катерину Семенівну. Вона займалася музикою і захоплювалася живописом. Музику й живопис любив і Микола Ілліч. Можливо, саме це їх і зблизило. Вони побрали-
Цікаво знати · с. 16сторінка оригіналу ↗ Початок тексту може бути неповним — звірте зі сторінкою оригіналу
z
Далі буде.
Марія ВЛАД
Засновник: Всеукраїнське товариство “Просвіта” імені Тараса Шевченка Реєстраційне свідоцтво КВ № 4066 від 02.03.2000 р.
Ш е ф – р е д а к т о р Павло МОВЧАН
Го л о в н и й р е д а к т о р Любов ГОЛОТА
Р е д к о л е г і я Любов ГОЛОТА Ярема ГОЯН Павло МОВЧАН Анатолій ПОГРІБНИЙ Олександр ПОНОМАРІВ Іван ЮЩУК
Заступник головного редактора
Марія ЛИТВИН 279-49-47
Заступник головного редактора з виробничих питань
Наталія СКРИННИК 278-01-30 (тел/факс)
Відповідальний секретар
Ірина ШЕВЧУК 278-63-69
Відділ мови
Олександра ТКАЧ 270-55-57
Відділ літератури
Уляна ГЛІБЧУК 270-55-57
Відділ просвітянської роботи
Ольга СКРИПКІНА 279-49-47
Літературний редактор
Тамара МАРТ 279-49-47
Відділ коректури
Тетяна МИХАЙЛЕНКО Ірина СТЕЛЬМАХ 278-63-69
Комп’ютерна верстка
Ірина ШЕВЧУК Олег БЕССЬКИЙ 278-63-69
Бухгалтерія
279-41-46
А д р е с а р е д а к ц і ї : вул. Хрещатик, 10>Б, м. Київ, 01001
E>mail: slovo_prosvity@ukr.net
http:// slovo.prosvita.com.ua
І н д е к с г а з е т и “Слово Просвіти” — 30617
Видрукувано з готових фотоформ на комбінаті “Преса України” у середу. Зам. № 3301247
Загальний наклад — 38500
Листування з читачами — тільки на сторінках газети.
Відповідальність за достовірність інформації несуть автори.
Редакція залишає за собою право редагування та скорочення текстів.
При використанні наших публікацій посилання на “Слово Просвіти” обов’язкове.
Передплатна ціна, врахо> вуючи поштові послуги: на місяць — 3,29 грн. на 3 місяці — 9,59 грн. на 1 рік — 37,86 грн.
ся. Потім у родині Миклух майже всі п’ятеро дітей любили музику й живопис. Щоправда, найстарший — Сергій — із десяти літ цілком віддався вивченню юридичних наук. Коля з Олею ще до гімназії малювали ілюстрації до творів Гоголя. Володя малював тільки море й кораблі. Вечорами читав уголос щось із Шевченкових творів. Або з Ґете чи Міцкевича (і Ґете, й Міцкевич були з родинного дерева цієї сім’ї). Шатковські походили від Міцкевичів, а Беккери — від Ґете. Тому книжки Ґете і Міцкевича разом із повістю Гоголя “Тарас Бульба” Микола Миколайович Миклуха-Маклай завжди возив із собою. Ґете він доводився внучатим небожем, а Міцкевичу — небожем. У часи небезпечних подорожей ці книги, як і образ предка — українського козака, — його підбадьорювали, надихали та оберігали.