Без мови немає нації! · http://slovoprosvity.org.ua · S. 1Originalseite ↗ Фото Олеся Дмитренка
ТЕРИТОРІЯ “РУСКОГО МІРА” ЧИ УКРАЇНА?
ВІДСВЯТКУВАЛИ 140!РІЧЧЯ
ПОЕЗІЇ ПАВЛА ВОЛЬВАЧА
Без мови немає нації! · http://slovoprosvity.org.ua · S. 1Originalseite ↗ Микола ДРОБНОХОД, президент АН ВШ України, заслужений діяч науки і техніки України, лауреат Державної премії України в галузі науки і техніки
Побутує думка, що ідея єднання укра$ їнської нації має реалізовуватися через розв’язання економічних питань, еконо$ мічне зростання, добробут тощо. Але це не що інше, як оманлива солоденька нажив$ ка, яка ніколи не спрацює. Адже людина від природи, як слушно зауважив М. Бер$ дяєв, шукає в житті не змісту життя, а благ життя. Тут треба додати — благ і насолод без будь-яких обмежень. То хіба можна у суспільстві, значною мірою морально дег$ радованому, вкрай роздертому матеріаль$ ною нерівністю, творити національну єд$ ність на тому, що роз’єднує людей у їхній біологічній еволюції, у конкурентній, часто нерівній боротьбі за виживання? Тим часом єдність нації, якщо вона має на меті зайняти гідне місце серед сильних націй світу, може ствердитися ли$ ше на основі високих морально-світогляд$ них цінностей, справедливості й непід$ робного патріотизму. І тоді нація постає як сукупність етносів, що проживають у дер$ жаві, об’єднуються спільними юридични$ ми нормами, правами й обов’язками (до них належить і володіння державною мо$ вою), мають духовну потребу жити разом, спільно рухатися до визначеної мети, пок$ лавши в основу цінності культури титуль$ ного, корінного для цієї землі етносу, в на$ шому випадку українського. З цього при$ воду Ю. Русов зауважував: “…механічне об’єднання різнорідних елементів, не об’єднаних у гармонійне ціле одним ду$ хом, однією ідеєю, дає не життєздатний організм, а нежиттєздатну потвору”. Звичайно, нам хотілося б мати 46 млн патріотів. Це було б добре, але — нереаль$ но. Адже патріотизм — це високоемоцій$ ний стан душі. І чи потрібно вимагати тако$ го стану від частини громадян, що тракту$ ють Україну лише як “країну проживання”? Мабуть, ні. Проте такі громадяни мають бути лояльними до цієї країни, сприймати існуючий тут лад, державні символи, мову, звичаї, морально-ціннісні норми. Це пра$ вило всіх цивілізованих країн, воно регла$ ментується законодавчо. Іншими слова$ ми, такі громадяни не повинні виявляти ворожого ставлення до країни, її народу. Сьогодні забезпечити собі омріяне майбутнє може лише сильна духом нація, що здатна протистояти навалі руйнівних глобалізаційних процесів, тим самим де$ монструючи національну гідність тих, хто ідентифікує себе з цією нацією. До речі, національну гідність відомий Фрідріх Шіл$ лер визнавав “найвищим ступенем мо$ ральної зрілості людини та найвищим ви$ міром людської краси”. У відсутності націо$ нальної гідності він вбачав головну причи$ ну кризи цивілізації, яка спричиняє розлад людської природи і довкілля, занепад ро$ ду і його звичаїв. Національне у державотворенні має глибоке сакральне коріння архетипу укра$ їнця — національні звичаї, традиції, симво$ ли, обрядовість, рідна мова, приписи й норми поведінки. Це наші енергетичні обе$ реги, обереги душі й тіла. Руйнуючи їх, ми відкриваємо нашу ауру дияволу, а відтак стаємо беззахисними. Важко, а то й не$ можливо очікувати допомоги від Господа, коли через зруйновані національні обереги душами оволодіває нечистий. Сьогодні тільки через розумову дегра$ дацію можна не знати чи не розуміти, що в основі кожної нації, кожної національної ідеї — чи китайської, чи французької, чи німецької — ставку зроблено на природо$
відповідну культуру корінної національ$ ності. На яку культуру має опертися укра$ їнська ідея, українська нація — запитання риторичне. Українське суспільство, аби зберегти свою державність і досягти бажаної якості життя, врешті-решт має усвідомити, що національне — це не чийсь винахід, ідея, а невідворотна нагальна потреба природо$ відповідної еволюції етносів, продиктова$ на законом єдності етносу і природного середовища як фундаментальної власти$ вості біосфери. Розуміння цієї істини — шлях до ство$ рення сильної держави, консолідованої української нації й прогресу; нехтування нею — шлях до хаотичного борсання в океані вічних проблем та занепаду. Особ$ ливо важливого значення набуває “націо$ нальне” у контексті майбутньої життєдай$ ної світобудови, у якій — збереження кра$ їн і народів за їхньою самодостатністю, а не за охопленням глобалізацією. Лише українські невігласи, не усвідом$ люючи свого інтелектуального примітивіз$ му, відчайдушно ганьблять національне та націоналізм — цю життєдайну ідеологію виживання і розвитку. Манкуртизм людей в українській владі — чи не найголовніша причина всіх бід і негараздів, з яких багата і щедра Україна не може вибратися. Якщо цього не зрозуміють українські манкурти і невігласи (певен, що це неймовірно), а ук$ раїнські патріоти не зможуть подолати цю гнилість суспільства, то реальною постає перспектива долі сучасної незалежної держави Україна подібно до долі Київської Русі, Козацької держави чи Української Народної Республіки. Ой, як не хочеться здійснення цієї ук$ раїнської традиції!
Закінчення на с. 3
ЕКСКЛЮЗИВ ВІД БОГДАНА БЕНЮКА
Добровільні пожертви “На Кобзареву Церкву”: МБФ “Українська Родина” Р/р №26045200145101 в Подільській філії АКБ “Київ”, МФО 320401 ЗКПО 21709106
УСЬОГО НА РАХУНКУ ТАРАСОВОЇ ЦЕРКВИ — 903 361 грн. 00 коп.
“Політикам час згадати, чиєю волею вони прийшли у владу”. · S. 2Originalseite ↗ Fortsetzung von einer früheren Seite — Seitenausschnitt
неузгодженість: досі не зрозуміло, коли відбудуться ці вибори — у грудні 2009 чи в січні 2010 року. Тоб$ то гарантовано півроку парламент може попрацювати. А можливо, два—три місяці? Тому тема виборів вийшла на чільне місце в дискусії. Щоправда, знову в категоріях “як$ що”, “якби”, “але”. Розпочалися де$ бати на тему “Парламентські вибо$ ри під тінню майбутніх президент$ ських”, до того ж, з доволі екзотич$ ними пропозиціями на кшталт Ющенкові, Тимошенко і Януковичу публічно відмовитися від участі в майбутніх президентських виборах. Почалися ворожіння на виборчих (парламентських і президентських) рейтингах, на тому, коли й кому бу$ де вигідно йти на вибори, особливо за фінансово-економічної кризи. Ця криза, схоже, стала мод$ ною “фішкою” в суспільному й по$ літичному житті, на яку можна по$ силатися в будь-яких ситуаціях: підвищення комунальних тарифів і цін на ліки; коли протікає водопро$ відний кран чи перегоріла лампоч$ ка; коли позичені на халепу нащад$ кам зарубіжні кредити йдуть на “підживлення” комерційних банків; коли з’являються дивовижні ідеї по сім років не проводити виборів. То який же висновок з цієї до$ волі гострої дискусії? Яку відповідь було дано на запитання, винесене в її назву? Схоже, криза триває. І не лише парламентська, не лише політична, а криза суспільства, де політична еліта призабула, навіщо й чиєю волею вона входила — не у кризу і чвари! — у владу. Наостанок варто додати, що одним із різновидів такої кризи єте, в якому стані перебувають роз$ порошені, відсунуті на марґінеси національно-демократичні сили. Характерно, що в кількагодинній дискусії про них не було згадано жодним словом, у жодних роз$ кладках і прогнозах.
“Політикам час згадати, чиєю волею вони прийшли у владу”. · S. 2Originalseite ↗ Станіслав Єжи Лєц колись ска$ зав: “Вихід часто буває там, де був вхід”. Схоже, наші політики так за$ тялися в політичних чварах, що вже не згадають, коли й як заходи$ ли в цю колотнечу. Це ще раз зас$ відчив “круглий стіл” “Створення коаліції і обрання спікера парла$ менту: подолання кризи чи її про$ довження?” Захід зібрав пред$ ставників парламентських фракцій і відомих політологів. Але думки і судження були настільки різні, що важко не лише щось прогнозува$ ти, а навіть констатувати. Нато$ мість — нотки приреченості: “Хтозна, як воно буде?” Щодо кон$ фронтації, то дійшло до таких тер$ мінів, як “стерв’ятники”. Так спер$ шу один з депутатів назвав політо$ логів, для яких політичні кризи — як манна небесна, а потім тим са$ мим “відрізав” один з політологів, назвавши так політиків, що догри$
зають “агонізуючу владу і влас$ ність”. І це все на телекамери… “Круглий стіл” був показовим. У ньому взяли участь представники фракцій парламенту Святослав Олійник (БЮТ), Юрій Гримчак (НУ$ НС), Олег Зарубінський (Блок Лит$ вина), Леонід Грач (компартія), по$ літологи Володимир Фесенко, Андрій Єрмолаєв, Дмитро Видрін, Віталій Портников. Найбадьорішим був виступ представника БЮТ С. Олійника: політичну (навіть не просто парла$ ментську) кризу подолано, коалі$ цію створено, спікера обрано, пар$ ламент працює, ухвалює закони, уряд на місці. Однак наступний виступ депутата від НУ-НС Ю. Гримчака пригальмував бадьо$ рість: коаліції не лише нема, а й не буде, існуватиме лише якась “пос$ тійно діюча більшість”. Останній трохи дивний термін ще не раз чу$ ли від учасників “круглого столу”. Тому доречно торкнутися теми права і законності у нашій “право$ вій, демократичній державі” (ст. 1 Конституції України). Захід відбу$ вався через два дні після того, як щойно обраний спікер Литвин за$ читав повідомлення “про утворен$ ня коаліції парламентських фрак$ цій”. Але того самого дня з’ясува$ лося, що це “утворення” зовсім не “утворення” у правовому плані, ад$ же жодної коаліційної угоди не бу$ ло підписано. Загальмувалося на одній із фракцій нової тріади — пропрезидентській НУ-НС. Вона вже не те що розкололася, а роз$ билася на друзки, як дзеркало (яка нав’язлива аналогія). Як бути? Од$ на версія: фракція ухвалює рішен$ ня про входження в коаліцію біль$ шістю голосів, воно обов’язкове і для незгодних, підпис під коаліцій$ ною угодою ставить лише голова фракції. Друга версія: підпис під нею мають ставити всі депутати фракції, що входить до коаліції. Як треба за законом — це одне з чис$ ленних запитань, на які вже сто$ мився відповідати Конституційний Суд. До речі, знову з’явилася теза, що постійна коаліція парламенту не обов’язкова, що вона утворю$ ється в новообраному парламенті лише для формування уряду та ін$ ших структур виконавчої влади. Ще один туман законодавства. Не менший правовий хаос і стосовно долі уряду. Опонуючи представникові БЮТ, Л. Грач і де$ хто з політологів заявили, що коли коаліція все-таки буде юридично створена, вона має наново сфор$ мувати уряд, навіть з тим самим прем’єром. Або принаймні уряд має отримати від парламенту во$ тум довіри. Але найбільший туман, і не ли$ ше політичний, а й правовий — це доля парламенту шостого скли$ кання, бо ніхто так і не пояснив, що означає те, що Указ Президента про розпуск парламенту лише “призупинено”. І чи створення но$ вої коаліції усуває ту причину, че$ рез яку і був прийнятий Указ: роз$ пад правлячої коаліції й нество$ рення протягом 30$ти днів нової? Чи парламент, один раз “проштра$ фившись”, і далі висітиме під заг$ розою розпуску будь-якого дня, навіть за нової коаліції? Поки що зрозуміло лише одне: згідно з Конституцією, достроково обраний парламент, як і чинний, не можна переобрати менш як за пів$ року до президентських виборів. Щоправда, й тут чергова правова
“Політикам час згадати, чиєю волею вони прийшли у владу”. · S. 2Originalseite ↗ ПРОДОВЖЕННЯ ТЕМИ
Схоже, незабаром лише північ України залишиться реґіоном, не ураженим сепаратизмом. Ця чума вже зачепила південь і схід, досить згадати Крим і Донбас, а тепер і наш український П’ємонт, західний реґіон. Щоправда, не Галичину, а південну частину, Закарпаття, де віднедавна загострилася пробле$ ма русинства, імовірно, стимульо$ вана політичною нестабільністю. Дійшло аж до проголошення “нової незалежної держави” так званих русинів. На сполох, вчергове вже, вда$ рили не політики, а науковці. Днями Міжнародна та Національна асоціа$ ції україністів провели в Києві прес$ конференцію “Політичне русинство як фактор державної дестабілізації в Україні”. Головувала на ній прези$ дент НАУ, директор Інституту мис$ тецтвознавства, фольклористики та етнографії ім. М. Рильського НАН України, академік Ганна Скрипник. Від імені вчених вона оп$ рилюднила звернення до Прези$ дента та Прем’єр-міністра України, у якому науковці не лише аргумен$ товано спростували теорію русинс$ тва, а й звернули увагу на загрозу цілісності держави. Саме вченим доводиться руй$ нувати науковий підмурівок сепа$ ратизму. Для того, щоб вигадувати нові держави, треба придумати но$ ву націю. Щоправда, прецедент у Косово свідчить, що й це не обов’язково. Але тут, задля солід$ ності, “націю” спробували “нама$ лювати”, однак дослідження укра$ їнських вчених каменя на камені не залишили від теорії русинства. Про це й доповіли на прес-конфе$ ренції Сергій Федака (Ужгород$
ський національний університет), Михайло Приймач (Закарпатський художній інститут), член-кореспон$ дент НАН України Всеволод Наул$ ко. Науковці довели, що русини — одна з гілок українського етносу, так само, як бойки, лемки чи гуцу$ ли. У самій Закарпатській області під час перепису населення руси$ нами назвав себе незначний відсо$ ток мешканців, та й то після поси$ леної агітації деяких представників влади та московської церкви. А яка ж нація без мови? Поту$ гам сепаратистів створити так зва$ ну русинську мову дав блискучу відповідь гість зі Словаччини, відо$ мий український філолог, профе$ сор Юрій Бача. Він розповів про підсумки здійсненого ним і його помічниками лінгвістичного аналі$ зу недавно виданого словника ру$ синської мови. Виявилося, що з 44$х тисяч слів десь 95 відсотків — українські. Ще 3 відсотки — запо$ зичення зі словацької. А решта — звичайнісінькі діалектизми, яких у кожному реґіоні України налічиш тисячі, а також чудернацькі слово$ твори або вигуки. Однак тут наукові дискусії зай$ ві, бо все замішане на політиці. Як сказав професор Бача, “сильна Ук$ раїна нікому не потрібна”, додав$ ши, що натомість багатьом держа$ вам потрібна Україна ослаблена, розірвана сепаратизмом. Ось де витоки русинства, невипадково за$ родженого в реґіоні, що сотні років перебував на перехрестях історії, не раз входив до різних імперій, але був і є споконвічною україн$ ською землею.
Вкрай тривожним був виступ на прес-конференції голови За$ карпатської обласної організації Української народної партії Івана Габора. Він кандидат філологічних наук, але говорив передовсім як політик. І почав з підтвердження тези, яку вже озвучили колеги: в українському суспільстві недооці$ нюють усієї серйозності ситуації в Закарпатті. Проведений там кілька тижнів тому так званий всесвітній фестиваль русинів, замаскований під культурологічну акцію, переріс у сепаратистський шабаш з від$ вертим закликом відокремлення від України, тобто руйнації ціліс$ ності держави. Саме на це спрямо$ вана діяльність політичних форму$ вань на кшталт “Сойму подкарпат$ ських русинів”, “Народної Ради Подкарпатської Русі”. Дійшло до ультиматумів Українській державі, до галасу про “збитки, нанесені ук$ раїнською окупацією”. Навіть циф$ ру назвали: Закарпаттю, мовляв, нанесено шкоди на 20 мільярдів доларів. Підраховуючи, кивають, наприклад, на збитки від стихійних лих, насамперед повеней, забува$ ючи, що це значною мірою наслі$ док хижацького вирубування лісів краю далеко не бідними кланами. Усе це коїться за ледь замаско$ ваного підігрівання сепаратизму сусідів України — з обох боків. До$ сить сказати, що верховодам се$ паратистів щедро надають трибуну в Росії, де вони піаряться через ЗМІ, виступають із заявами на прес-конференціях. Підігрівають сепаратизм і в сусідній Словаччині. Але чи не найвульгарніше це ро$
бить Угорщина. Однак навряд чи сусідам потрібна “незалежна ру$ синська держава”. Просто це пер$ ший крок до відокремлення Закар$ паття від України, щоб згодом при$ єднати його до Угорщини. Важко сказати, яка роль у цьому угор$ ської влади, адже країні, інтегрова$ ній у європейські структури, офі$ ційно незручно сприяти сепара$ тизму. Але не віриться, щоб цим займалися лише угорські ультра$ радикали. Знову акцентують на те$ зі про Велику Угорщину. Угорські екстремісти намагаються встано$ вити в Закарпатті, на українській території, знак з написом, що тут, мовляв, і починається “Велика Угорщина”. Туристичні агенції Угорщини розробили спеціальні маршрути саме цими місцями, щоб показати терени колишньої імперії. Хоч країні, яка була складо$ вою Австро-Угорської імперії, в уп$ ряжці з Німеччиною програла дві світові війни, не варто бідкатися, що у неї відібрали загарбані чужі землі. А стосовно порпання в гли$ бині століть чи й тисячоліть, то можна нагадати, що саме до Угор$ щини простягалася колись імперія Чингісхана. Іван Габор повідомив, що угор$ ська влада надає кошти угорцям Закарпаття, щоб вони активно ску$ повували тут землю. До нього са$ мого як людини з угорським пріз$ вищем уже зверталися з такою пропозицією. І нарешті вже просто обурливий факт: над сільськими радами, тобто органами україн$ ської влади, поряд з українськими прапорами піднімають угорські.
Цього не роблять ні в Криму, ні в Донбасі. А що ж наша українська влада — місцева і центральна? А нічого. За$ карпатська обласна рада майже від$ верто підігрує сепаратистам. Тому цілком резонно депутати Верховної Ради України з фракції НУ-НС, голо$ ва УНП Юрій Костенко та Ярослав Джоджик зареєстрували в парла$ менті проект постанови про розпуск обласної ради та її переобрання. Але навряд чи варто сподіватися на ухвалення такого рішення, адже ни$ точки сепаратизму тягнуться саме у столицю, на Печерські пагорби. Іван Габор повідомив, що отри$ мав відповідь на запит щодо сепа$ ратизму в Закарпатті від Служби безпеки України. Відповідь ця ба$ дьора: мовляв, ситуація під кон$ тролем. Аякже, СБУ порушила кри$ мінальну справу щодо сепаратиз$ му. А все інше нехай триває. І вис$ тупи отаманів сепаратистів у Росії, й заплановане там днями зібрання з приводу “геноциду проти руси$ нів” (не посоромилися в роковини геноциду-Голодомору використа$ ти цей термін). Нехай продовжу$ ються і туристичні вояжі “теренами Великої Угорщини”, учасники яких зневажливо вигукують на адресу представників українських патріо$ тичних організацій: “А що тут роб$ лять ці…” — далі не хочеться циту$ вати. А над нашими радами тріпо$ тять іноземні прапори. Все під кон$ тролем. Руйнація держави також…
Матеріали підготував Петро АНТОНЕНКО Фото автора
“Маємо не лише сподіватися, а й твердо вірити і діяти”. · S. 3Originalseite ↗ — Чому в просвітян Донеччи* ни протистояння з місцевою владою? — Керівники Донецької облра$ ди і облдержадміністрації воче$ видь забули, що Донеччина — це козацька, українська територія, а не Росія; що тут мали б діяти укра$ їнські закони і, зокрема, чинне мовне законодавство; що тут є ук$ раїнський народ, є українські інте$ реси. Натомість у нас вся влада підпорядкована філософії та пот$ ребам правлячої на Донеччині Партії реґіонів. На жаль, ця партія, яка має значну фракцію в парла$ менті, з оскаженінням бореться у нашій області з усім українським, захищаючи інтереси Росії. Не виконує обладміністрація та Донецька облрада й Конституції України, зокрема ст. 10 про всебіч$ ний розвиток і функціонування ук$ раїнської мови як державної в усіх сферах суспільного життя. Тому нині осередки “Просвіти” ведуть боротьбу з владними украї$ нофобами з Партії реґіонів за пра$ ва українців на Донеччині. — Отже, українська мова за! лишається чужою у власному домі? — Якщо проаналізувати період з 1991 року, то мовна ситуація на Донеччині катастрофічна. Освітні програми, які були, провалено. Ду$ же повільно відроджується україн$ ська мова. Звичайно, маємо і здобутки: як$ що 1989 року лише два відсотки школярів навчались українською мовою, то сьогодні — 40 відсотків. Та цього не досить! Адже в області 1163 школи, а українською викла$ дають у 343$х. У міських школах навчають українською 36,6 відсот$ ка школярів, у сільській місцевості — 71,4. Але фізкультуру, музику, як правило, викладають в усіх школах російською. Вечірні, спортивні, ху$ дожні, музичні та інші школи навча$ ють лише російською. В ліцеях, гім$
Закінчення. Поч. на с. 1
Без зміни нашого ставлення до “національного” Україні загрожує не лише втрата соборності, дер$ жавності, а й зникнення українців як етносу, а відтак і руйнація благо$ датної української землі, яку може зберегти лише природовідповід$ ний етнос. Прибульцям ця особли$ вість не притаманна. Сьогодні логічно покладатися на нове покоління, що виростає начебто в умовах пріоритетності захисту прав і свобод людини, ін$ телектуального прогресу. Проте, на жаль, реалії й тут не зовсім об$ надійливі. Адже відповідні риси по$ ведінки і діяльності людини, її лю$ бові до рідної землі, врешті-решт належної моралі й духовності слід виховувати. І не лише в системі на$ ціональної освіти, а й через інші інституції з реалізації цілеспрямо$ ваної державної політики. А всього цього у державі поки що бракує. Першочергової уваги тут пот$ ребує державницьке розуміння на$ цієтворчої ролі освіти, виховання високоморальної, національно сві$ домої особистості. Безумовно, це завдання набагато складніше і від$ повідальніше, ніж надання знань, умінь, навичок. На жаль, робота в цьому напря$ мі в навчальних закладах не досить цілеспрямована й послідовна, час$ то її зовсім нема. Фактично зруйно$ вано інституції виховної системи у позанавчальний час, розпродано й знищено дитячі садочки, а на їхньо$ му місці доморощені нувориші бу$ дують хмарочоси. Тож молодь вихо$ вують вулиця, телевізійний екран, Інтернет, ігрові автомати. Все це спустошує і руйнує дитячі душі смертовбивчими та людинонена$ висницькими трилерами, комп’ю$ терними іграми, рекламою спирт$ них напоїв. Формується покоління фізично і психічно нездорових лю$ дей. Ганебно, що українську молодь спонукають до оманливих радощів і назіях, інших навчально-виховних закладах, створених за незалежної України, за дуже незначним винят$ ком, викладають також російською. — Чому таке стало можли! вим? — Найзапеклішу боротьбу проти українськомовного навчання веде керівництво Донецької міськради, особливо її секретар Ніколай Лєв$ ченко, якого підтримують депутати міськради, а це — реґіонали, вітрен$ ківці та соціалісти. Абсурдність їхніх дій засвідчує рішення Донецької міськради від 20 травня 2008 року, яке забороняє збільшувати у місті кількість шкіл, класів і груп у дитячих садочках з навчанням і вихованням українською, хоч із 1989 року україн$ ську визначено як єдину державну мову на всій території України, а з 1996 року цей її статус закріплено в Конституції України. Тільки за спробу 2008 року наз$ вати школу №5 іменем Алли Гор$ ської, відкрити тут меморіальну кімнату та встановити меморіальну дошку Аллі Горській знято з посади директора школи. Ніколай Лєвченко, керівництво Ворошиловської райради та голова комісії Донецької міськради Ася Горшкова вважають за потрібне назвати цю школу іменем Героя Ра$ дянського Союзу Павла Бойка, який жодного стосунку до школи не має. — Як ведеться українсько* мовним школам за такої влади? — У школах не вистачає най$ потрібнішого. Зокрема в шкільних бібліотеках бракує творів українських письменників. Матеріально-технічне за$ безпечення не оновлюють, а якщо щось і роблять, то, на відміну від російських шкіл, лише за кошти бать$ ків. Комп’ютери застарілі, обладнання кабінетів фізи$ ки, хімії чи майстерень не відповідає вимогам. — Уся освіта на Донеч* чині в такому занедбано* му стані? — Навпаки, так звані “опорні російські школи” щедро фінансують з місцевих бюджетів, допомагають також на$ родні депутати, олігархи-шовіністи. У вересні цього року сесія До$ нецької облради ухвалила ще й “Ре$ гиональную программу развития русского языка и русской культуры в Донецкой области на 2008—2011 годы”, з фінансуванням 7 млн 343 тис. гривень з обласного бюджету, згідно з якою 1800 тисяч гривень пі$ де для придбання російськомовної художньої літератури і періодичних видань для шкіл та бібліотек; 600 тисяч — на оновлення і модерніза$ цію навчально-методичних кабіне$ тів російської мови, забезпечення шкіл електронними дошками; 360 тисяч — на російськомовні факуль$ тативні курси у школах; 200 тисяч — на російськомовні олімпіади, кон$ курси, турніри; 580 тисяч — на під$ вищення кваліфікації та стажування учителів шкіл і викладачів ВНЗ у міс$
Фото Ксенії Гладишевої тах Російської Федерації — Санкт$ Петербурзі, Москві, Воронежі. Тобто кошти з обласного бюд$ жету перераховують на подальшу русифікацію молоді на Донеччині, а українські школи цькують, саму ідею викладання українською мо$ вою упосліджують. Місцеві ВНЗ також успішно продовжують зросійщувати навіть ту невелику частину випускників, яка навчається державною мовою. Паралельні групи має тільки До$ нецький національний університет. — ЗМІ інколи повідомляють про різноманітні проросійські акції місцевої влади. — Особливою любов’ю до цих акцій вирізняється донецький де$ путатський корпус: лише за ос$ танні сім місяців наші народні об$ ранці надали матеріальну допомо$ гу Північній Осетії в її боротьбі про$
ти народу Грузії; 20 травня До$ нецьк оголошено “територією без НАТО” та “без української мови”; рішенням від 11 вересня №23/50 не введено в дію два Накази Мініс$ терства освіти і науки України: від 26.05.2008 №461 “Про затвер$ дження галузевої Програми поліп$ шення вивчення української мови у загальноосвітніх навчальних зак$ ладах з навчанням мовами націо$ нальних меншин” та від 03.06.2008 “Про затвердження Інструкції з ве$ дення класного журналу учнів 5— 11(12)$х класів загальноосвітніх навчальних закладів”. Рада звер$ нулася в Генеральну прокуратуру України про вжиття заходів проку$ рорського реагування до міністра освіти і науки України, в Київський окружний суд для їхнього скасу$ вання та в МОН — привести ці на$ кази до вимог чинного законо$ давства. 21 листопада депутати “удовлетворили информационные и культурные потребности боль$ шинства дончан” і скасували на те$ риторії Донецька рішення Націо$ нальної ради України з питань те$ лебачення і радіомовлення щодо трансляції російських телеканалів та звернулися до Генеральної про$ куратури з вимогою вжити заходів до керівництва Нацради; виступа$ ють і проти дублювання фільмів ук$ раїнською мовою; відмовляються виконувати Указ Президента “Про перейменування вулиць”... Я веду кілька судових справ, щоб скасувати незаконні рішення влади. Але всім спробам пере$ шкоджають місцеві “кишенькові” суди. Справи по кілька років не розглядають, “футболять” від судді до судді або просто гублять.
Спілкувався Святослав МІЗЕРНЮК жавні служби, передусім СБУ та Ге$ неральна прокуратура належним чином не реагують, у суспільному і, що найважливіше, молодіжному середовищі формується розбрат, а не почуття національного єднання та національної гідності. Одначе система освіти в Україні разом з іншими державними і гро$ мадськими інституціями має стати відповідальною за формування у ді$ тей і молоді високої духовності, мо$ ралі, національної гідності, без чого майбутнє держави безперспектив$ не, а освіта — низькоякісна. Що гріха таїти: сварки, чвари, недовіра, взаємна ненависть, не$ прихований егоїзм, зрадництво, гі$ перболізовано хворобливе “геть$ манське” мислення і, як наслідок, міжусобиці завжди руйнували (зга$ даймо Київську Русь, Козацьку державу, УНР) і, на жаль, зараз руй$ нують Україну. Сьогодні серед “бій$ ців” за вищість в українській владі не спостерігаємо навіть натяку на поступливість, відмову від взаємо$ пожирання та нищення заради ви$ сокої мети, якої вони не мають. На щастя, “руїнних” (за висло$ вом О. Ольжича у праці “Дух руї$ ни”) українців набагато менше, ніж “конструктивних” (за Ольжичем). Це відкриває перспективу для ре$ ального єднання української нації, чого наш народ сам по собі бажає і до чого готовий. У належному розв’язанні пробле$ ми надійного захисту і побудови со$ борної незалежної держави україн$ ська національна демократія виявля$ ється безпомічною, а то й просто зрадливою. Образно кажучи, наша демократія — це лише засіб забезпе$ чення прав і свобод багатих за раху$ нок безправ’я і несвободи всіх інших. Одначе ми всі, хто себе іденти$ фікує з конструктивною частиною українства, маємо не лише споді$ ватися, а й твердо вірити і діяти, щоб подолати існуючий хаос і без$ лад у нашому національному дер$ жавотворенні.
Заступника голови Всеукраїнського товариства “Просвіта” ім. Тараса Шевченка, заступника голови Донецького обласного об’єнання Марію Олійник наго* роджено орденом княгині Ольги ІІІ ступеня. Редакція “Слова Просвіти” щиро привітала пані Марію і запро* сила свою постійну авторку до розмови.
“Маємо не лише сподіватися, а й твердо вірити і діяти”. · S. 3Originalseite ↗ Fortsetzung von «ЦЕ ЗАЧАКЛОВАНЕ СЛОВО «ЄДНІСТЬ»…», S. 1
насолод Герой України Андрій Шев$ ченко, брати Клички, силач Вірас$ тюк, зірки шоу-бізнесу. А де ви ба$ чите чи чуєте про виховання у моло$ ді любові до праці? Це спричиняє, за даними соціологічних опитувань, те, що понад 30 % нашої молоді зовсім не хочуть працювати. Не національному єднанню, а розладу і протистоянню активно сприяють політичні шоу-програми Як наслідок, в Україні множить$ ся зденаціоналізоване плем’я. Ма$ ємо багато тисяч безпритульних, зростання дитячої злочинності, наркоманію, алкоголізм, раннє тю$ тюнопаління, безграмотність, жор$ стокість дітей і молоді, неприйнят$ тя українцями рідної мови, ціннос$ тей національної культури. У сус$ пільстві інтенсивно збільшується соціальне дно. Сьогодні Україна за чисельністю самовбивць, нарко$ манів, ВІЛ-інфікованих, хворих на туберкульоз тощо — європейський лідер. За рівнем підліткового алко$ голізму Україна посідає перше міс$ це у світі. За даними ВООЗ, 29 % підлітків в Україні щоденно вжива$ ють алкоголь. Друге місце у світо$ вому рейтингу займає Україна за дитячим курінням. Першість тут належить Росії. Дедалі збільшується кількість дітей, які не навчаються. Нас уже не шокує повідомлення, що діти з благополучних сімей вбили люди$ ну заради втіхи. Влада, на жаль, тут займає індиферентну позицію, хоч це величезна біда, і треба бити на сполох. Недогляд у справі виховання молоді (передусім віком до 7—10 років, коли на рівні підсвідомості формуються особливості поведін$ кових рис особистості) завдає ве$ личезної шкоди творенню здоро$ вої української нації як єдиної наці$ онально свідомої спільноти, що покликана досягти шляхетної мети свого життя й діяльності. Але, якщо бути об’єктивним, то сьогодні непросто виховувати у молоді національну гідність, коли в державі панують злидні, а корупція разом з непатріотизмом і немо$ ральністю влади дедалі більше де$ моралізує суспільство, небезпечно поглиблює прірву недовіри і відчу$ ження між народом і владою. Безу$ мовно, існуючий стан з вихованням молоді насамперед пов’язаний із загальнодержавним безладом, ре$ зультати якого бачимо щодня. Величезної шкоди молодому поколінню завдає сповідування су$ часним суспільством збагачення та насолоди як мети життя. А це не що інше, як ідеологія лібералізму. Сьогодні лібералізм розуміють як систему поглядів, згідно з якими соціальна гармонія і прогрес людс$ тва можливі лише на базі приват$ ної власності та свободи індивіда в економіці, в усіх інших сферах ді$ яльності. Егоїзм і єретизм лібера$ лізму, ігнорування морально-етич$ них норм і духовних цінностей у бо$ ротьбі за блага й насолоди визна$ чає цю ідеологію як вкрай небез$ печну й руйнівну. Це наближає лі$ беральну ідеологію до сатанизму, який об’єднує індивідів, що втрати$ ли будь-яку духовність у гонитві за матеріальними благами. Недарем$ но Ватикан заради спасіння людс$ тва оголосив матеріальну ненасит$ ність людини, до чого спонукає ідеологія лібералізму, гріхом. На жаль, людський розум щодо моральності й духовності в еволю$ ційному розвитку істотно відстає від розвитку матеріального забезпечен$ ня споживацьких інстинктів людини. Щодо України, то особливе за$ непокоєння викликає тут відсут$ ність принципової й послідовної політики держави щодо національ$
ного виховання, яке має формува$ ти не лише національну гідність і патріотизм, а й високі моральні й духовні якості. Сьогодні у владі не$ має жодної політичної сили, яка послідовно і системно опиралася бна національну ідеологію. Проте антинаціональних і антидержав$ ницьких сил тут не бракує. Неприпустимо, щоб в Україні було так багато манкуртів, у яких слово “національний” викликає іс$ терію. На жаль, це не лише п’ята колона із “Руського блоку” чи “Кримських козаків”, а й доморо$ щені малороси “колесніченки”, “ковтуненки”, “грачі”, “симонен$ ки”, “вітренки” тощо, які проводять фактично антиукраїнську, антидер$ жавну розкольницьку політику, що підпадає під відповідні статті Кри$ мінального кодексу України. Величезної шкоди національ$ ному вихованню та державотво$ ренню завдає нахабна антиукраїн$ ська інформаційна (і не тільки) по$ літика Росії з її претензіями на дер$ жавність російської мови в Україні, провокаціями, спрямованими на порушення територіальної ціліс$ ності держави, постійними образа$ ми й приниженнями українського народу. І це йде не лише від полі$ тичного клоуна В. Жириновського чи заклятих українофобів К. Затулі$ на, Ю. Лужкова та О. Дугіна, а й від представників найвищих ешелонів російської влади. Саме з їхніх вуст набули оприлюднення заяви про те, що Україна — це не держава, що Росія зробить все аж до вій$ ськового втручання, аби Україна не стала членом НАТО. А чи може бути ефективним на$ ціональне виховання в державі Ук$ раїна, де панує добре захищений російськомовний інформаційний простір? І коли на все це відповідні дер$
“Усе це стало можливим через відсутність у нас ді# євої державної ідеології та безглузду лібераліза# цію усіх галузей громадсько#політичного життя ”. · S. 4Originalseite ↗ Ірина МАГРИЦЬКА, доцент кафедри української мови та літератури Східноукраїнського національ$ ного університету імені Володимира Даля, голова Луганської обласної філії Асоціації дослідників голодоморів в Україні, кавалер ордена княгині Ольги
Закінчення. Початок у ч. 45, 46 за 2008 р.
ВЛАСНА (?) ПРЕСА Якщо загальні тенденції в інформаційно$ му полі невтішні для України як суверенної держави, то на південно-східних її теренах спостерігаємо картину трагічну. Голова Миколаївської обласної “Просві$ ти” Надія Огренич хоч і запевнила, що з дер$ жавною мовою на Миколаївщині “все га$ разд”, зізналася, що в них лише одна україн$ ськомовна газета — її видає обладміністра$ ція спільно з облрадою. На Харківщині така газета — “Слобід$ ський край”, решта — російськомовні. І на$ віть цю єдину українську газету за керівниц$ тва Є. Кушнарьова хотіли зробити росій$ ською. Коли за радянської влади виходила газета “Вечірній Харків”, вона мала 100$ти$ сячний наклад; як тільки її зробили росій$ ськомовною, наклад зменшився в багато ра$ зів (отже, на Харківщині є попит на україн$ ськомовну газетну продукцію). У Криму також лише одна українсько$ мовна газета — “Кримська світлиця”. Цікава, змістовна, українська за духом, але теж пе$ ребуває під постійним прицілом місцевої влади, якій вона заважає спокійно жити. На Донбасі близько 1 000 друкованих ви$ дань, і лише 12 із них — українськомовні (ра$ зом із районними малотиражними газета$ ми). Всупереч офіційним даним, що сьогод$ ні 67 % усіх друкованих видань Донецької області українськомовні, йдеться про мізер$ ний відсоток: це може бути невелика замітка або ж ледь помітне оголошення; третина до$ нецьких газет примудряється і цього не ро$ бити — виходять лише на “общепонятном”. 1932 року в Донецьку за державної під$ тримки видавали літературно-мистецький ук$ раїнськомовний часопис “Літературний Дон$ бас”, завдяки якому українська культура на Донбасі стримувала шалений русифікаційний натиск. У сучасному Донецьку маленьким накладом виходить українськомовний літера$ турно-мистецький альманах “Кальміюс”, який видають кілька молодих ентузіастів, проте немає жодного українськомовного ча$ сопису, який підтримувала б держава. Марія Олійник розповідає, як уже 16 ро$ ків “воює” з місцевою владою за відкриття єдиної в області української книгарні “Коб$ зар”. Пропонують місце або під Ясинуватою, або в підвалах. А програму поширення укра$ їнської книги в Донецьку фінансує не Україн$ ська держава, а… США. На Луганщині сьогодні немає жодної об$ ласної українськомовної газети (за радян$ ських часів лише в Луганську видавали укра$ їнською “Прапор перемоги” та “Молодо$ гвардієць”). Є і на Луганщині, й на Донеччині люди, які хочуть купити в кіоску українсько$ мовну (й українську за змістом) газету, а продавці їм відповідають, що таких газет у них немає. У минулі роки до кіосків надходи$ ли українські газети, але їх ховали під прила$ вок, а згодом списували як непотріб. У Луганську є Українсько-канадський центр, створення якого на початку 90$х про$ фінансувала українська діаспора в Канаді. Це єдине в обласному центрі місце, де мож$ на прочитати українську літературу, пресу і провести українські за змістом заходи (чим не резервація для українців Луганська?). За радянських часів у Луганській облас$ ній науковій бібліотеці імені Горького існував окремий від решти бібліотечного фонду “зал україністики”, в якому було зібрано всі укра$ їнськомовні видання. Тоді це явище можна було пояснити політичними обставинами, курсом правлячої партії на зросійщення. Очевидно, за незалежності вся українсько$ мовна література мала б бути на першому місці — з огляду на кількісний склад етнічних українців у Луганській області й у самому Лу$ ганську (58 % і 50 % відповідно). Але “зал ук$ раїністики” в цій бібліотеці існує й досі. Двомовні за статусом місцеві газети фактично одномовні — російські. Як колишній викладач кафедри журна$ лістики можу засвідчити, що майбутні жур$ налісти мають внутрішню потребу в держав$ ній мові, хочуть її добре знати. Студенти-журналісти СНУ імені В. Даля видали перший випуск навчальної кафед$ ральної газети “Літера”. Тут були і перші проби журналістського пера, і нариси, і пое$ зії. Всі публікації — українською мовою. Ра$ дості студентів не було меж. І яким же було їхнє розчарування, коли завідувач кафедри журналістики (колишній головний прокому$ ністичний цензор Луганської області) М. Єв$ докимов викликав на позачергове засідання кафедри редколегію і понад три години гнів$ но переконував студентів у тому, що газета повинна бути тільки двомовною, бо ми живе$ мо в російськомовному реґіоні, а він сам — представник російської культури. Бажання видавати її у студентів зникло. За тиждень з’явилася нова навчальна кафедральна га$ зета, підготовлена вже іншими студентами під контролем самого Євдокимова. Зрозумі$ ло, російською мовою. “Пєрєдовіцу” до неї власноруч написав колишній цензор. Бувало, що студенти, відповідаючи до$ центові Євдокимову на іспиті українською, отримували зауваження: “Прошу пєрєйті на рускій язик, я вас нє понімаю”. Отже, ситуацію в реґіональних ЗМІ мож$ на визначити так: більшість журналістів хоче і може писати українською мовою, а їхні ке$ рівники цього не хочуть. Наш інформаційний простір наповнений нігілізмом до всього українського. Так, з ук$ раїнського інформаційного поля викреслено Юрія Іллєнка. Його фільм “Молитва за геть$ мана Мазепу” заборонив для показу в Росії (як виявилося, і в Україні також) російський міністр культури Михайло Швидкой. Україн$ ські пізнавальні культурологічні та історичні передачі — не для широкого загалу, а тільки для тих, у кого безсоння (бо їх транслюють з 2$ої до 5$ої години ночі). У пошуках доброго дитячого мультфільму перебереш усі канали і нарешті зупиниш увагу лише на одному — російському “Дєтскій мір”. Навіть людина, яка мислить українськи$ ми категоріями, часто обирає замість віт$ чизняного російський канал, який пропонує якісніший інформаційний продукт. А чи ціка$ вить нашу державу, що часто цей продукт формує в нашого глядача імперське, антиук$ раїнське мислення? Або те, що мешканці прикордонних із Росією територій просто не можуть приймати канали українського теле$ бачення і радіо, і цих громадян єднає з Укра$ їною хіба що паспорт із тризубом та гривні?
“ЯКА МОВА — ТАКІ Й ДУМКИ” Сучасну Українську державу справедли$ во називають зоною гуманітарного лиха. Україні, яка майже на 80 % складається з ет$ нічних українців, лише 40 % молоді сьогодні спілкуються українською мовою. Криза в гу$ манітарній сфері настільки глибока, що Ліна Костенко та Олег Скрипка відмовляються від державних нагород.
Представники центральної влади дуже рідко приїздять в обласні, а тим більш у ра$ йонні центри півдня та сходу України. А якщо й приїздять, то, як правило, спілкуються мо$ вою колишньої імперії. Мабуть, через те, що хочуть сподобатись місцевому електоратові. І якщо таку неповагу до мови виявляє столичне керівництво, то чому цього не мож$ на робити обласним і районним начальни$ кам? Отож ніколи, виступаючи публічно, во$ ни нею не послуговуються. Як тут не згадати слова Михайла Гру$ шевського: “Трагедія України в тому, що нею керують люди, яким вона насправді непот$ рібна”! Щодо органів місцевого самоврядуван$ ня, то в усіх радах півдня та сходу кількісно переважають реґіонали, які спільно з кому$ ністами і прогресивними соціалістами ста$ новлять абсолютну більшість депутатського корпусу. Вони мають власний погляд на гу$ манітарну сферу в Українській державі, який з мовчазної згоди Києва, послідовно реалі$ зують у відповідних рішеннях. Більшість міських і обласних рад південно-східних об$ ластей уже ухвалили рішення про надання російській мові статусу другої державної (або офіційної чи реґіональної, що, по суті, те саме) на територіях, які цим радам підпо$ рядковані. Українськомовні громадяни су$ дяться з районними судами, які самі пору$ шують 10 статтю Конституції, проводячи за$ сідання російською мовою. В Указі Президента України від 28.03.2007 р. йдеться про невідкладність за$ ходів щодо ліквідації символіки тоталітарного режиму. А оскільки перейменування вулиць і площ — прерогатива органів місцевого са$ моврядування, то вони й вирішують, що і як перейменовувати. У Луганську досі немає жодної заміни, тому люди так і живуть на ву$ лицях, названих іменами катів українського народу, — Якіра, Косіора, Тухачевського, Уборевича. Є тут і вулиця ОСО (“Особое со$ вещание”). А депутати Сімферопольської міської ради цього року ухвалили рішення про перейменування трьох центральних вулиць міста: вулиця Рози Люксембург тепер стала називатися вулицею Олександра Невсько$ го, Карла Лібкнехта — Долгоруківською, Октябрська — Петропавлівською. 2002 року Луганська міська рада винес$ ла рішення “Про найменування вулиць, про$ вулків, кварталів, площ у місті Луганську”, яким “осучаснила” радянські топоніми: ву$ лиця 50*річчя Жовтня нині вулиця 50*лєтія Октября, Радянська — Совєтская, Черво$ на площа — Красная площадь, Першого Травня — Пєрвого Мая, 30*річчя Перемо$ ги — 30*лєтія Побєди, Першої п’ятирічки — Пєрвой пятілєткі тощо. Топоніми-покручі чуємо й бачимо в рекламних текстах, їх фік$ сують органи юстиції як адреси новоутворе$ них підприємств та організацій, їх заносять у паспорти громадян. Гроші на це у міської ра$ ди знайшлися, а ось назвати одну з вулиць міста ім’ям нашого славетного земляка Бо$ риса Грінченка — бракує. Місцеві ради ініціюють і фінансують від$ криття антидержавних пам’ятників — на$ приклад, Катерині ІІ, неіснуючим жертвам ОУН-УПА. Нещодавно поблизу Харкова з’явилася споруда — “Висота маршала Конєва” (міс$ це, звідки нібито маршал Конєв віддав наказ радянським військам робити наступ на Хар$ ків). Президент цьому пам’ятнику надав ста$ тус національного заповідника, і тепер Укра$ їнська держава повинна його ще й утриму$ вати. У Бердянську Запорізької області за підтримки міськради встановили безглузді пам’ятники сантехніку, кріслу здійснення ба$ жань і триколісному велосипеду. Проте ті са$ мі органи самоврядування не здатні віднай$ ти кошти і виділити місце ні для пам’ятників жертвам Голодомору, який лютував саме на цих землях, ні для пам’ятників борцям за не$ залежність України. Їхня мета — культивува$ ти серед місцевого населення російсько-ра$ дянську або космополітичну ментальність. Реґіонали захищають російськомовних громадян від міфічної “насильницької украї$ нізації”. Тож на заклик держдуми Росії було розроблено “Програму роботи зі співвітчиз$
никами за кордоном на 2009—2011 роки”, де особливу увагу звернено на здійснення “ефективної політики” серед співвітчизників, на організаційну й матеріальну підтримку чинних і створення нових молодіжних об’єд$ нань і клубів, на проведення молодіжних фестивалів, спортивних змагань, таборів, олімпіад і конкурсів тощо. Передбачено розвиток і зміцнення за кордоном російського єдиного інформацій$ ного простору, збільшення обсягу перед$ плати на російські періодичні видання, за$ безпечення бібліотек і навчальних закладів літературою. В Україні зареєстровані й активно діють численні громадські об’єднання й організа$ ції — “Русское содружество”, “Русское нас$ ледие”, “Русская община Крыма”, “Русское движение Севастополя”, “Русский выбор”, “Евразийский союз молодежи”, “Междуна$ родная ассоциация молодежных организа$ ций российских соотечественников” та ін. А ще є реґіональні організації — “Ассоциация русских обществ Харьковского региона”, “Донбасская Русь”, “Асамблея народів Лу$ ганщини” (у якій немає представників укра$ їнського народу) тощо. Програми, розроблені в Росії, не декла$ ративні. Наприклад, у Луганську вже впро$ довж багатьох років під егідою обласного Інституту післядипломної освіти діють курси “підвищення кваліфікації” для вчителів росій$ ської мови і початкових класів, яких для цьо$ го вивозять до Росії. Перекваліфіковані вчи$ телі навіюють українським дітям, що їхня рід$ на мова — російська. Зрозуміло, що за від$ сутності графи про національність у свідоцтві про народження і в паспорті під час наступ$ них переписів населення ці діти, ставши до$ рослими, ідентифікуватимуть себе вже не за етнічною ознакою батьків, а за мовою свого спілкування, а саме — росіянами. І наступні переписи, напевно, засвідчать суттєве змен$ шення корінного етносу в Україні. На півдні та сході України, які Росія вва$ жає територією “руского міра”, систематич$ но проводять, наприклад, міжнародну нау$ ково-практичну конференцію “Русский язык как фактор развития духовности в совре$ менной Украине” (ініціювала Луганська обл$ рада), Міжнародний фестиваль “Великое русское слово” (ініціювала “Русская община Крыма”), у межах якого пройшли науково$ практична конференція “Русский язык в по$ ликультурном мире”, “круглий стіл” “Украи$ на и Россия — духовная и культурная общ$ ность” тощо. Усі ці заходи традиційно закінчуються ух$ валенням звернень до міжнародних судових інстанцій Гельсинкської спілки з прав люди$ ни, Європейської комісії проти расизму й нетерпимості, Парламентської асамблеї Ра$ ди Європи тощо. Із посиланням на ратифіко$ вану Верховною Радою Європейську хартію реґіональних (насправді — міноритарних) мов доводять кричущу дискримінацію росій$ ськомовних громадян сходу та півдня Украї$ ни. І у Європі щиро вірять у ці безкінечні пе$ тиції українських “реґіоналів”, написаних у співавторстві з їхніми російськими покрови$ телями, і висувають перед Україною відпо$ відні вимоги. Усе це стало можливим через відсутність у нас дієвої державної ідеології та безглузду лібералізацію усіх галузей громадсько-полі$ тичного життя в Україні. Натомість українці на Луганщині (й не ли$ ше на Луганщині) не мають не те що прав ти$ тульної нації, а навіть прав національних меншин. Якщо Україна й надалі залишатиметься ліберально-пострадянським простором, її корінний етнос поза всяким сумнівомі спіт$ кає доля, спрогнозована Джеймсом Мей$ сом. І марні сподівання наших провладних лібералів, що українська Галичина з часом поширить свою ментальність на так звану Велику Україну, бо сьогодні спостерігаємо зворотні процеси не без активної участі на$ шого “старшого брата”. Лише якнайшвидша зміна напрямів дер$ жавного розвитку з ліберального на націо$ нальний зможе відродити Україну як повно$ цінну європейську державу.
“Держава не захищає прав корінної нації на життя у своєму мовному середовищі”. · S. 5Originalseite ↗ Fortsetzung von einer früheren Seite — Seitenausschnitt
Зоя ШАЛІВСЬКА, заступник голови райоб’єднання ВУТ “Просвіта” ім. Т. Шевченка, м. Конотоп
На кінець ХІХ ст. на Конотопщи$ ні, що на той час була в складі Чер$ нігівської губернії, виникають прос$ вітницькі гуртки. Конотопський краєзнавець Іван Лисий досліджу$ вав діяльність перших конотоп$ ських просвітян. Ініціатором ство$ рення “Просвіти” в Конотопі був ви$ датний історик Олександр Лаза$ ревський та такі поважні діячі, як Константінов — земський началь$ ник повіту, нащадок генерального бунчужного І. Голуба при гетьмані І. Самойловичу, Кандиба — зем$ левласник, нащадок конотопських сотників, Г. О. Лазаревська — ди$ ректор жіночої прогімназії, Т. І. Осадчий — економіст, зять О. Лаза$ ревського, вчителі, залізничники. Окрім просвітницької діяльнос$ ті, гуртківці збирали кошти для до$ помоги сільським лікарям, вчите$ лям, відкривали безплатні школи. На початку ХХ ст., в роки поси$ лення реакції, просвітянські гуртки працюють нелегально, а збори проводять під виглядом вечірок. При кожній з церков міста діяли хо$ ри, які просвітяни використовува$ ли для пропаганди української на$ родної пісні. Найбільше досліджена діяль$ ність “Просвіти” в приміському селі Підлипному. Це була потужна орга$ нізація під керівництвом Ялисея Трохимовича Лисенка, студента комерційного інституту, та заліз$ ничника Павла Андрійовича Лисо$ го. Пізніше, 1917 року, вони очоли$ ли загін стрільців, що брав участь в бою під Крутами. Відступаючи з Ко$ нотопа, січовики встигли демонту$ вати пошту, телеграф і евакуювати справжній вагонопаровозний парк та спорядити імпровізований бро$ непоїзд із гарматою та кулеметом, що дуже дошкулив Муравйову. Актив Підлипенської “Просвіти” становив 106 юнаків і дівчат. Прос$ вітяни організовували вечори, при$ свячені Т. Шевченкові, концерти, вистави. Заробивши гроші на виро$ щуванні буряків, придбали бібліоте$
Конотопські просвітяни в Крутах ку. Вона називалась “Підлипенська товариська бібліотека”. Не маючи приміщення, просвітяни зберігали книжки по хатах. “Просвіта” органі$ зувала і книгарню, де за помірну ці$ ну продавали українські книжки, канцелярське приладдя, поштові листівки на теми українських на$ родних пісень. Літературу продава$ ли у сусідніх селах. Для цього виби$ рали храмові та ярмаркові дні. Дія$ ли в селі хор і драматичні гуртки, що ставили п’єси українських драма$ тургів. Щоб поставити п’єсу в селі, треба було одержати дозвіл чернігів$ ського генерал-губернатора, назва$ ти мету постановки й виконавців, тому часто репетиції видавали за вечорниці, а з 1910$го дозвіл на від$ криті вистави допомагала одержу$ вати вчителька М. П. Коробко, для чого їздила в Чернігів. Більшість вистав присвячували знаменним датам і ставили безплатно.
увагу приділяли роботі серед вій$ ськових. Автор цих рядків підготу$ вала цикл лекцій з української іс$ торії, про нищення мови, з якими виступала в трудових колективах, студентських аудиторіях. Збира$ ли підписи на підтримку Закону “Про мови”, воювали за кожну ук$ раїнськомовну вивіску. Просвітя$ ни виступали в пресі, готували культурологічні передачі на міс$ цевому телебаченні, роз’яснюва$ ли, переконували. Для роботи з молоддю 1993 р. створили моло$ діжну філію “Просвіти”. Тоді мо$ лодь зі своїми вчителями-просві$ тянами В. Гудим та В. Малявчи$ ком здійснила похід селами райо$ ну, де збирали спогади про Голо$ домор 1932—1933 рр. Конотопці брали участь у різ$ них політичних акціях в Києві: “Лан$ цюг єднання”, пікетування тодіш$ ньої Верховної Ради, мітинги. За активної участі просвітян віднови$ ли богослужіння в місцевій Свято$ Миколаївській церкві УПЦ КП. З нетерпінням завжди чекають на просвітян у школі-інтернаті № 2, де вони традиційно відзначають з дітьми свято Миколая. Саме за сприяння членів Товариства діти отримали надані діаспорою комп’ютер, спортивний одяг, кан$ целярське приладдя. Конотопські просвітяни дослід$ жують історію краю. Премію імені О. Лазаревського отримали краєз$ навці Л. Мороз, І. Лисий. Заслуже$ на журналістка України, просвітян$ ка Галина Ільченко, авторка книжки “Історія, яка поруч” впродовж бага$ тьох років очолювала міську газету “Конотопський край”. Добре відомі в Україні просвітянське народне вокальне тріо “Любисток”, лауреат І і ІІІ премій обласного конкурсу во$ калістів ім. Бориса Гмирі, лауреат Всеукраїнського літературно-мис$ тецького фестивалю “Кролевецькі рушники”. А голова “Просвіти”, яка співає в тріо, Ольга Банитюк стала лауреатом Всеукраїнського сіль$ ського фестивалю-конкурсу “Бо$ ромля — 2008”. З тривогою за нинішній стан рідної мови відзначають конотоп$ ські просвітяни 140$річчя “Просві$ ти”. На жаль, держава не захищає прав корінної нації на життя у своє$ му мовному середовищі, а мова українська терпить приниження, нею нехтують, її безсоромно пап$ люжать. Тож попереду ще важка боротьба за те, щоб наша мова стала гордою господинею у власній оселі. Дай, Боже, нам сили і витримки на цьому шляху!
“Держава не захищає прав корінної нації на життя у своєму мовному середовищі”. · S. 5Originalseite ↗ Жорстоких переслідувань заз$ нали гуртківці від денікінців. За зберігання “Кобзаря” просвітяни$ на О. П. Коломійця закатували у в’язниці. Катувань зазнав і просві$ тянин П. Л. Судак. У 30$х роках багатьох підлипен$ ських просвітян звинуватили в наці$ оналізмі й репресували. Розстріля$ ли талановитих самодіяльних акто$ рів М. А. Нероду, І. Р. Крицького, члена Центральної Ради І. Г. Довго$ го та інших. Цю трагічну сторінку в діяльності “Просвіти” на Конотоп$ щині ще належно не досліджено. Жорстоко розправилися з роди$ нами січовиків бойовики з військо$ во-революційної дружини. Люто ка$ тували батька організатора Підли$ пенської “Просвіти” Лисенка, запи$ туючи, де його син, “бандит-петлю$ рівець”. “Мій син не бандит, а сокіл” — за таку відповідь його так побили, що через день він помер. Трагічною була доля настояте$ ля Свято-Миколаївського храму с. Підлипного Дмитра Степанови$ ча Карпенка, людини високоосві$ ченої, національно свідомої. Саме він заборонив брати за треби пла$ ту з бідних родин і сиріт. У реєстра$ ційній картці служителя культу вка$ зано, що церква була підпорядко$ вана Всеукраїнській Церковній Ра$ ді, тобто не належала російському патріархату, а визнавала єписко$ пом Василя Липківського. Богослужіння відбувалися ук$ раїнською мовою. Зусиллями свя$ щеника Карпенка створили чудо$ вий церковний хор, що виконував і класичні твори. Регентом був просвітянин Д. М. Лисий. На свята він співав у церкві, а на репетиціях розучували українські народні піс$ ні. Свій перший термін за переко$ нання — три роки — отець Дмитро Карпенко отримав 1929 року, але через рік його звільнила Харків$ ська прокуратура за відсутністю складу злочину. Та вже 1930$го як “активіста СВУ” його знову за$ арештували. Повернувся він на Сумщину 1956$го, так і помер — не реабілітованим. Про винищення сталінськими опричниками цвіту української на$ ції писав у концтаборі Хібіногор$ ська підлипенець Іван Андрійович Лисий, уся родина якого загинула на засланні, а йому дивом вдалося врятуватися:
Просвітянський самодіяльний гурток, м. Конотоп, 1914 р.
Просвітяни в с. Шаповалівка під час відзначення перемоги в Конотопській битві
Нас розсіяли скрізь по чужині В безіменних могилах, У ворожій країні, У багнюках немилих. Лиш вітри з України Поголосять над кожним з убитих, Принесуть нам жахливі новини Про вождів — людожерів неситих. Вітри національного пробуд$ ження після розвалу радянської ім$ перії не обминули і Конотопщини. Навесні 1989 року в Конотопі було створено Товариство української мови ім. Т. Шевченка. Фундатора$ ми його стали вчителі В. Оболоник, М. Кірнос, журналіст А. Соболєв, лі$ карі О. Калиняк, Л. Чумак, біохімік З. Шалівська, інженери Я. Мисник, А. Клименко та інші. На той час в Конотопі не зали$ шалось жодної української шко$ ли. Доведені до останньої межі духовного зубожіння, батьки звільняли своїх дітей від вивчення рідної мови. Тож члени товарис$ тва заповзялися повертати зро$ сійщеному місту українське об$ личчя. Шалений спротив чинили чиновники, до слова, вихідці з сіл, що ледь опанували престижну ро$ сійську мову. Ми йшли у школи, гуртожитки, бібліотеки. Особливу
“Державна мова належить не лише етнічним українцям, а всім громадянам країни”. · S. 6Originalseite ↗ Fortsetzung von einer früheren Seite — Seitenausschnitt
чи приємно тобі, коли передражнюють твою? Але моралізування з приводу того, що кому хочеться і належить робити, не від$ криє нам зерен тієї істини, яка уперто не да$ ється здоровому глуздові, бо не спочиває на поверхні явища. До неї доведеться доко$ пуватися — розкриттям суті того, що таке мова і що таке переклад. І, вочевидь, довго, адже забобони паразитують на неповноті знання, яку нам завжди компенсує уява, ак$ тивна і творча. Суперечлива не лише прав$ да, у кожного своя, — суперечливий і самий шлях до істини. Авторові цих рядків останніх років трид$ цять випадало рецензувати чимало суто пе$ рекладознавчих статей, дисертацій і кни$ жок, де, певна річ, і натяку не могло бути на якесь публіцистичне передражнювання чу$ жої мови і де самим предметом часто було порівняння мов і різномовних текстів. Зда$ валося б, у такій галузі як сучасна теорія пе$ рекладу просто неможливо натрапити на вияви забобону неперекладності, та ще й у полишенні цитат без перекладу. І все-таки навіть тут вони трапляються нерідко, попри те, що всяке посилання на іншомовне дже$ рело мало б кваліфікувати філолога за тим, як він його тлумачить і як ставиться до своєї мови, чи вміє перекласти, тобто чи здатний малоросійським акцентом, — що ледве лико в’яжуть? По-друге, якщо ми перекла$ даємо цитати не лише з най$ ближчої білоруської, хоч вона нам зрозуміла і без перекладу, якщо перекладаємо з мов усіх інших наших сусідів (турків, ру$ мунів і молдаван, угорців, слова$ ків, поляків), з мов наших етніч$ них меншин (кримських татар, греків, гагаузів, болгар та ін$ ших), перекладаємо з далекої китайської, якою на землі гово$ рить у кілька разів більше людей, ніж російською, то з якої речі, за яким правом і з якою метою для цієї російської в українськомов$ них текстах робиться виняток при цитуванні? По-третє, якщо дистанція між мовами у двосторонньому перекладі залишається незмін$ ною, то чому російські засоби масової інформації й автори книжок завжди перекладають цитати з українськомовних дже$ рел, взагалі не утруднюючи се$ бе сумнівом з приводу того, під$ даються вони перекладу чи ні? Чому тільки українськомовну ав$ туру й ЗМІ виховано в дусі остраху перед самою думкою про можливість кривотлу$ мачення, перебріхування і навіяної цим острахом потреби самовідсторонення, яке, по суті, і є справжньою зрадою? Зрадою справи, про яку йдеться, мовної культури і самого себе. Хай також пояснять загалові редакто$ ри українськомовних газет, які друкують іншомовну рекламу поруч зі статтями на захист корінної мови, перенасиченими не$ перекладеними термінами й цитатами, чо$ му вони вимагають від своїх читачів неод$ мінного знання ще якоїсь мови, крім сво$ єї? Приклади? Та їх так густо, що в цій хиб$ ній практиці важко знайти винятки. Чому в такий нав’язливий і підступний спосіб чи$ тачеві доводять, тягнучи його в минуле, що без української мови він в Україні може любісінько обійтися, зате без російської чи англійської ніяк не обійдеться13? Щодо мільйонів українців це дикість, насиль$ ство, порушення людських прав. Це також повне нерозуміння того, що державна мо$ ва належить не лише етнічним українцям, а всім громадянам країни з необхідності гуртуватися в народ — єдину продуктивну силу, впізнавану серед націй по голосу краю. Функцію державотворення, охорони культурної та інформаційної незалежності України може виконати тільки титульна ко$ рінна мова, яка для нашого краю органічна й питома. Опанування іноземних мов — справа добровільна: вивчай такі, які впо$ добав, і стільки, скільки подужаєш. Мо$ рально для українця в Росії, для україн$ ського поляка чи росіянина, крім держав$ ної, знати свою. Проте ні Конституція Ук$ раїни, ні Всесвітня декларація людських прав не ставлять перед українцями на іс$ торичній Батьківщині обов’язку розуміти мову колишньої метрополії чи будь-яку ін$ шу. Жоден правовий акт, якби навіть такий всупереч здоровому глуздові було ухвале$ но, не зобов’язує громадян володіти ін$ шою мовою, крім споконвічної мови землі, на якій вони живуть і яка їх єднає.
10 Масенко Л. Мова і політика. — Київ, 1999, с. 21$22, 19. 11 Goethe. Sдmmtliche Werke. In 45 Bдnden. Band 39. — Leipzig, S. 94. 12 Детальніше про чинники і динамічні влас# тивості перекладності див. у статті: Радчук В. Пе# рекладність в динаміці // Філологія і культура: Збірник наукових праць. — Київ, 1996, с. 35—40. 13 До речі, щодо “табеля про ранги” на “на# шій — не своїй землі”. Київська англомовна газе# та “Kyiv Post” зовсім не друкує реклами та оголо# шень російською мовою. Чи українською. Але значну частину українських власних назв перек# ладає з російської — ніби за сумнозвісною сек# ретною інструкцією Головліту, яка за радянських часів забороняла перекладати імена і назви змов СРСР безпосередньо. Маємо в одній газеті дві столиці: Kyiv і Kiev. Також примітно, що Бібліо$ тека Конґресу США і Британська бібліотека ката# логізують назви кириличних книжок латиницею, транскрибуючи їх, тоді як у нашому повсякденні латиницю часто не кирилізують зовсім, два ал# фавіти можна зустріти навіть в одному слові.
“Державна мова належить не лише етнічним українцям, а всім громадянам країни”. · S. 6Originalseite ↗ Віталій РАДЧУК
Закінчення. Початок у ч. 39, 43 за 2008 р.
У місткій книжці Л. Масенко “Мова і полі$ тика” є цікавий розділ — “Мовна стійкість”. Серед багатьох прикладів предмет ілюстру$ ють тут такі спостереження поліглота й мо$ вознавця Ю. Шевельова: “Візьмімо Чехію. Після Версальського миру вона не забрала жодних привілеїв у німців. Німці в Чехії збе$ регли свої (себто імперські) права, включно до власного університету. Чим це закінчи$ лося? Коли німці окупували Чехію, наскільки знаю, ні один німець не боронив свою ніби$ то батьківщину — обкарнану тепер Чехію. Наслідок — після війни всі німецькі інститу$ ції закрито і всіх німців виселено. Мораль вивести неважко. Фінляндія жила сотні років під Швецією. Тепер шведів у Фінляндії чи то 6, чи 9 відсот$ ків. За законом країна має дві державні мо$ ви. Ось я в Фінляндії, їду в Гельсінках до крамниці. По-шведськи я вмію, по-фінськи — ні. Говорю по-шведськи. Дивляться на ме$ не, як на божевільного, — нічого не розумі$ ють (а в школі ж вивчали). Пояснюю, що я не фінський швед, який не хоче говорити по$ тутешньому. Що я живу в Швеції. Момен$ тально всі мене розуміють. Вони думали, що я тутешній. Знову ж таки мораль вивести неважко, конституція конституцією, а фіни фінами. Бельгія двомовна. Французи думають, що їхня мова має бути для всіх зрозумілою. Фламандці сумніваються. Я хочу їхати авто$ бусом до Мішелена. Питаю в шофера. Ні, ав$ тобус до Мішелена не йде. Перевіряю. Він іде до Міхеліна (фламандська назва). Знову ж конституцію не порушено. Але, будь ласка, французе, навчися місцевої мови. В остан$ ню хвилину я встигаю на автобус. А він уже мало-мало не вирушив. І місцеві французи знають, як тут зветься Мішелен”. Дослідниця також покликається на спо$ гад О. Давидова з роду декабристів про те, що під час його життя в Кам’янці на Черка$ щині на початку ХХ століття, коли між ро$ сійським і польським панством налагоди$ лося порозуміння, шляхетні полячки не пе$ реходили на мову завойовника навіть у найближчих приятельських стосунках, хоч добре її знали. Зауважмо, що жодна сторо$ на не наслідувала і споконвічної мови краю, де жила, вважаючи себе тут госпо$ дарем. “Навіть з нами, які першими прос$ тягли їм руку примирення, — писав О. Да$ видов, — вони ніколи не говорили росій$ ською, а тільки французькою… Ми, росія$ ни, ніколи не надавали значення цій формі протесту польських дам і тим позбавляли його будь-якого смислу”10. А смисл, на думку Л. Масенко, був високий — у націо$ нальній солідарності, протистоянні росій$ щенню, оберіганні від руйнації рідної мови. То чом би й шановній авторці не перейня$ тися високістю цього смислу, впустивши О. Давидова в українську мову? Тим паче, що назва розділу до того зобов’язує, а свідчення аристократа, як бачимо, цілком піддається перекладу. З інших-бо мов ци$ тати у книжці перекладено, чим виправда$ ти винятковий привілей одній?.. Почитаймо численні статті на захист ук$ раїнської мови в наших газетах патріотич$ ного спрямування, задумаймося ось над чим: чому вони так само майже завжди двомовні — коли не через цитати, то через варваризми, яким є цілком повноцінні й пи$ томі українські відповідники, а надто — че$ рез хворобливе і притому підкреслюване бажання передражнювати чужу мову, що так само не робить ані користі, ані честі своїй? Можна назвати з десяток учених, найбільш відомих в Україні своїми статтями й книгами на захист української мови, — і жоден з них (при всій їхній дослідницькій проникливості, освіченості, інтелігентності й переконаності в доцільності офіційної од$ номовності) не вільний від спокуси утнути задля стилістичного ефекту цей двомовний вибрик. Невже до цього зобов’язує сам предмет пізнання? Чи взагалі — пошук іс$ тини? Чи не підмінюється при цьому жанр, а заодно й предмет? Безперечно, проблема має етичний ви$ мір, і тут можна було б добряче покепкувати з недовершеності людської природи, не за$ бувши виправдатися перед гризотами власного сумління. І перепинити мавпу$ вальника: ти передражнюєш чиюсь мову, а
“Державна мова належить не лише етнічним українцям, а всім громадянам країни”. · S. 6Originalseite ↗ Der Anfang dieses Textes kann unvollständig sein — mit der Originalseite abgleichen
зрозуміти й подати чужу думку. Поруч з цим забобоном у парі зазвичай іде нічим не об$ ґрунтоване переконання, що для терміно$ творення надаються слова тільки чужої мо$ ви, що “дуративність” краще звучить, ніж “тривалість”. Принциповим самоїдам зов$ сім невтямки, чому вчені Британії та США не витісняють з ужитку своє слово нашим tryvalist (spriyniattia, opovid, namir, postiyno тощо, пор.: рецепція, нарація, інтенція, пер# манентно). Само собою, списати слово чи текст завжди легше, ніж перекласти. Але ця пря$ ма й добре вторована стежка, коли її виби$ рають із лінощів чи з недомислу, зрештою веде до псування мови, до витіснення її із самої себе і непорозумінь, до “обмежених лімітів”, лампочок “осрам” та інших мовних калік-мутантів. Звичайно, іншомовні вкраплення в тек$ сті іноді важливі як ознаки стилю. У худож$ ніх творах вони можуть бути засобом інди$ відуалізації мови героїв. А загалом мова збагачується через запозичення навіть то$ ді, коли її виражальні потреби могла б задо$ вольнити мобілізація її власних ресурсів. Суть проблеми не в тому, чи можуть варва$ ризми взагалі стати в пригоді, а в тому, нас$ кільки вони доречні, тобто чи сумірна ко$ ристь від них із користю від збереження ці$ лісності мовної системи. Адже така систе$ ма хоч і відкрита, незамкнена, вона, щоб виконувати свої найважливіші функції (на$ самперед комунікативну і пізнавальну, а та$ кож функцію накопичення і збереження ін$ формації), має бути обов’язково консерва$ тивною, закоріненою у свій національно$ культурний ґрунт. Всеїдність у запозичен$ нях веде до руйнування цілісності мови, до вихолощення й заміни мови. Власне, забобон неперекладності дав$ ній, як Вавилонська вежа. Від епохи Від$ родження, коли національні мови заміни$ ли літературну й офіційну латину, сумнів у можливості повноцінного перекладу лише утверджувався. Хоча світ доходив порозу$ міння і розбудовувався не тільки всупереч, а й завдяки відмінності мов. Відоме ж бо правило кібернетики: що більша різнома$ нітність у системі, то вищий рівень її роз$ виненості. Багатомовність світу — велике благо, звичайно ж, за умови повноцінного функціонування мов як цілісних систем. Протилежністю цьому може бути одна на всіх і єдина для кожного землянина нежи$ ва одноманітна мова — всесвітній еспе$ ранто-суржик. Тому переклади були, є і будуть. Перекладач — чи не найдавніша професія світу, а її роль і лави нині невпин$ но зростають. Адже вона забезпечує спів$
працю, єдність і поступ людства. “Хай би що казали про хиби перекладацької робо$ ти, — писав Ґете, — вона була й залиша$ ється однією з найважливіших і найдос$ тойніших справ, що зв’язують воєдино всесвіт”11. Той же Ґете радив перекладачам “доби$ ратися до неперекладуваного”, бо “тільки тоді можна по-справжньому пізнати чужий народ і чужу мову”. Перекладність у прин$ ципі не означає всеперекладності, ілюзію якої створює цитування без зрушення букв — своєрідний цитатний буквалізм. Та й ко$ му потрібна копія оригіналу, коли вона так само потребує тлумачення відповідником? Відмінна подібність, що нею є переклад, має безперечні переваги над дублікатом, і насамперед це перевага ясності й природ$ ності, зрозумілості й органічності вислову. Навіть за доступності тонкощів оригіналу переклад вигідний, бо надає сприйняттю широти, стереоскопічності й динаміки, а головне — він залучає свою культуру, зба$ гачує її й тому виступає явищем людської культури як такої. Перекладність — величина динамічна. Її межі рухомі відповідно до зміни умов. Зок$ рема вона залежить: 1) від близькості мов і дистанції між культурами (з якої мови укра$ їнською перекладати легше: з японської чи з білоруської?); 2) від вивченості джерела, яке треба глибоко розуміти для того, щоб перекласти (а у класиків чимало темних місць); 3) від специфіки оригіналу, його жанру і стилю (поезію романтиків перекла$ дати важче, ніж класицистську, опис старої автівки — легше, ніж наукове відкриття); 4) від розширення з плином часу ресурсів мови (власне, сам переклад розвиває мову так, що створює нові можливості для на$ ступних перекладів); 5) від збільшення у чи$ тача так званих фонових знань, або тезау$ руса, який є поняттєвим апаратом сприй$ няття й пізнання (таким собі “локатором”, обмежена потужність якого в минулому примушувала адаптувати тексти, вдаючись до переказу, травестії, заміни чужих реалій своїми тощо)12. От і спитаймо любителів цитувати без перекладу. По-перше, якщо українською мовою пе$ рекладено самобутню поезію Сходу, Гоме$ ра, Данте, Ґете, Гюґо, Байрона, Пушкіна і всього Шекспіра, та так, що за цими перек$ ладами в університетах вивчають історію світової літератури, то невже цитатне укра$ їнське слово затісне для ворушіння мізків тих російськомовних недорік — писак і про$ мовців, зокрема й доморощених, позначе$ них безпомильно вгадуваним і невідчепним
“В Україні книжки для дітей спільно з авторами створюють 250 видавництв”. · S. 7Originalseite ↗ Як і годиться у день цього найголовнішого свята грудня, редакція “Слова Просвіти” при* готувала подарунок своїм чита* чам. І звісно ж, це суто просві* тянський подарунок. Член ред* колегії нашого тижневика про* фесор Іван Пилипович Ющук надав нам ексклюзивне право на друк вкрай необхідної для уч* нів та вчителів книжки. У новому 2009 році Всеукраїнський куль* турологічний тижневик “Слово
Просвіти” презентує своїм чи* тачам “Уроки української мови” від професора Івана Ющука. Тільки з допомогою нашого тижневика ви зможете підготу* ватися до зовнішнього незалеж* ного оцінювання. Курс вестиме один із найкращих мовників Ук* раїни, автор підручників з укра* їнської мови Іван Пилипович Ющук. Про фонетику, лексику і фра* зеологію, морфологію і право*
пис сучасної української мови ви дізнаєтесь, засвоївши 27 уроків, які містять теоретичний курс і приклади вживання в мов* ній практиці. Крім того, ви змо* жете ще й перевірити себе — після кожного уроку надано зав* дання для самостійного вико* нання. Передплачуйте й читайте тижневик “Слово Просвіти” — знатимете українську мову на “відмінно”!
А тому слід передусім подбати про книги для найменших українців. Прикро, але в дитячих садках зовсім нема книжок-роз$ мальовок. У багатьох областях за підтримки держ$ адміністрацій видають зараз антології ди$ тячої літератури. Слід потурбуватися про обмін ними між бібліотеками України. Письменник з Одеси Володимир Рутків$ ський, автор цікавої книжки для юнацтва “Джури козака Швайки”, свій виступ при$ святив проблемам виховання талантів. Хоч як прикро, але розділ шкільної програми “Література рідного краю” — це передусім пристановище графоманів, що заповнили і видавництва, і бібліотеки своїми творами. Як пробитися справжньому талантові? Як зберегти своє обличчя? Кожна література виростає на власному національному ґрунті. Наш фольклор, на$ родна міфологія — глибинні джерела для творчості кожного письменника. Дитяча лі$ тература може бути високоприбутковою — потрібна лише увага видавців, держави до майстрів слова. Назріла потреба створити товариство чи асоціацію “Дитяча і юнацька книга”, які об’єднали б письменників, ви$ давців, педагогів в ім’я не лише порятунку, а й розквіту дитячої літератури. Письменниця, кандидат педагогічних наук Лідія Повх-Ходанич з Ужгорода пере$ конана, що дитяча література має модерні$ зуватися, якщо хоче бути прочитаною су$ часними дітьми. І мова, і психологія, і сю$ жетні лінії мають бути суголосні часові, у який живемо. Водночас не треба забувати про ментальність свого народу, бо тільки цим ми цікаві світові. Письменник Іван Андрусяк, який пред$ ставляв видавництво “Грані-Т”, зауважив, що серйозна вада — відірваність видавни$ чого бізнесу від дитячої літератури, тому створення об’єднання видавців і письмен$ ників вкрай потрібне. Петро Осадчук: “Лише тоді організм добре функціонує, коли працює кровообіг. У нас зараз нема книжкового обміну. В умовах чужоземної окупації книжкового простору слід спільно думати, як протистояти засил$ лю російськомовного читва, як порятувати українську книгу, а разом з нею — і народ, бо “роль мистецтва — показувати людям їхнє майбутнє”, як писав Юрій Шерех. Лауреат Національної премії України ім. Т. Шевченка, секретар ради НСПУ Ми$ хайло Слабошпицький, підсумовуючи ро$ боту “круглого столу”, запропонував прис$ вятити цій актуальній темі одне з засідань ради Національної спілки письменників України, запросивши туди вчених, урядов$ ців, видавців. Безумовно, однією з причин знищення книготорговельної мережі, закриття бага$ тьох бібліотек, видання малими накладами дитячих книг є бездарна гуманітарна полі$ тика української влади. Тому письменники, за словами Валентина Мороза, в атмосфері тотальної зневіри повинні спонукати людей знову повірити в реальність духовного світу. Ми не повинні втратити юного покоління. Наші діти лише тоді виростуть справжніми українцями, коли візьмуть у свої душі слово правди і краси з уст Т. Шевченка, І. Франка, Лесі Українки, їхніх духовних спадкоємців — В. Стуса, Л. Костенко, М. Вінграновського, Г. Тютюнника, інших майстрів слова.
“В Україні книжки для дітей спільно з авторами створюють 250 видавництв”. · S. 7Originalseite ↗ Ніна ГНАТЮК Фото автора
Микола Костомаров 1861 року писав: “Література є душею народного життя, є самосвідомістю народності… Чим багатша, чим достатніша у народу література, тим тривкіше стоїть його народність”. Ці слова відомого історика згадалися мені під час роботи “круглого столу” з проблем дитячої літератури та книговидан$ ня, що відбувся у Національній спілці пись$ менників України. У вступному слові голови секції дитячої літератури, лауреата премії ім. Лесі Українки Анатолія Качана йшлося не лише про здобутки письменників, які пи$ шуть для наймолодших читачів, а й переду$ сім про проблеми з книговиданням і роз$ повсюдженням дитячої літератури. Раджу батькам уважно прочитати листи ув’язненого Василя Стуса до сина. Скільки там назв книжок його улюблених письмен$ ників, скільки порад, як і що читати. Адже без цього не просвітлієш душею, не ствер$ диш свої духовні орієнтири, людські чесно$ ти, не виростеш справжнім українцем. Як зазначив Анатолій Качан, наклади дитячих книжок надто малі, а тому повісті, оповідання, казки, вірші сучасних авторів майже не потрапляють до дитячих рук. Ко$ лись у “Веселці” книжки виходили 50—100$ тисячними накладами. Тепер про це годі й мріяти. Книжкових магазинів у селах і райцен$ трах майже не залишилося, мало їх і в сто$ лиці. Та й у тих, що є, прилавки заполонили дешевші російськомовні видання. Тож вони частіше потрапляють до дітей. Педагоги чимало говорять про шкоду комп’ютерної залежності вже з раннього ві$ ку. Як зробити, щоб дитина не відцуралася книжки, щоб завдяки сміливим, чесним, чистим, сильним книжковим героям вона і сама росла такою? В Україні книжки для дітей спільно з ав$ торами створюють 250 видавництв. Заре$ єстровано 400 періодичних видань, що ма$ ли б друкувати твори для дітей. Але ніхто зних не досліджує, не відстежує літератур$ ного процесу. Колись за публікаціями у журналах “Ма$ лятко”, “Барвінок” формували цікавий і пот$ рібний літературний щорічник “Дванадцять місяців”, на сторінки якого потрапляли най$ цікавіші твори. На жаль, цей щорічник, як сумно зазначив доповідач, “пішов на дно”. Нема тепер і масової всеукраїнської дитя$ чої газети, якою була “Зірка”. У дитячій драматургії — справжній го$ лод. Дуже мало виходить науково-пізна$ вальних видань для дітей, дотепного гумо$ ру, гарних ліричних віршів. Не варто забувати про те, що відбулася зміна поколінь. Дмитро Білоус, Євген Гуца$ ло, Анатолій Костецький та інші дитячі пись$ менники відійшли у вічність, а молодого по$ повнення в дитячу літературу надходить ма$ ло. Тому сьогодні дуже важливо не лише під$ тримувати молоді таланти, а й дбати про пе$ ревидання найкращих творів літературної класики, забезпечувати державну підтримку найталановитішим творам для дітей, спіль$ ними зусиллями письменників, видавців, працівників книготоргівлі, педагогів і бібліо$ текарів зробити все, щоб книжка потрапила до тих, кому вона адресована.
Письменники І. Андрусяк, М. Людкевич, А. Качан, В. Рутківський, О. Гаврош
Цікавим і гострим був виступ доцента, кандидата педагогічних наук Ольги Сло$ ньовської з Івано-Франківська. Письменни$ ця проаналізувала шкільну програму з ук$ раїнської літератури для середніх шкіл. Ми маємо потужну літературу. Якщо хо$ чемо виховати у дітей любов до книги, ук$ раїнської мови, маємо ввести до шкільних програм твори найцікавіші, найяскравіші, доступні для дитячого сприйняття. О. Слоньовська вважає, що слід у шко$ лах вивчати не співомовки С. Руданського, де є чимало народних вульгаризмів, а його прекрасну пісню “Повій, вітре, на Вкраїну”. Учням було б доцільно вивчати не “Гуси$ лебеді летять” Михайла Стельмаха, а його “Думу про тебе”. Усім відомо, який вагомий внесок Оле$ ся Гончара у незалежність України, збере$ ження і примноження духовності рідного народу, утвердження державності україн$ ської мови. А що діти знають про життєвий і творчий шлях класика української літерату$ ри ХХ століття, які його твори вивчають? Лише в 12$му класі введено до програ$ ми оповідання Олеся Гончара “За мить щастя” та уривок з роману “Тронка” — “За$ лізний острів”. А варто було б вивчати ро$ ман “Людина і зброя”. Ольга Слоньовська закликала розван$ тажити шкільні програми, забрати з них твори нудні, нецікаві. Від себе ж додам: се$ ред творів, рекомендованих старшоклас$ никам для читання, є все — і “Сталінка”
О. Ульяненка, і “Щоденний жезл” О. Паш$ ковського, і “Польові дослідження з україн$ ського сексу” О. Забужко, а ось листів Ва$ силя Стуса до сина немає… Старший науковий співробітник Акаде$ мії педагогічних наук Зоя Шевченко нагада$ ла, що колись було три варіанти програм. І серед них однією з найкращих була з Інсти$ туту літератури ім. Т. Шевченка НАНУ. Слід подбати про те, щоб кожен твір, особливо для найменших читачів, доповнювали гарні ілюстрації. Книжка для дітей має бути справжнім витвором мистецтва. Кандидат педагогічних наук Антоніна Мовчун наголосила: необхідно створити новий підручник з дитячої літератури. А де літературна критика, що тримає в полі зору тенденції розвитку цього важливого під$ розділу української літератури? Настав час письменникам, науковцям, педагогам зібратися й обговорити програму з української літератури у середній школі. Кандидат історичних наук Наталя Мар$ ченко зауважила, що у вищих навчальних закладах немає окремих кафедр дитячої лі$ тератури — їх приєднано до інших. А захист дисертацій з дитячої літератури? Варто ма$ ти і свій часопис з цієї проблематики. На вихованні дітей не можна заощаджувати. Відома поетеса, лауреат премії ім. Ле$ сі Українки Марія Людкевич, яка у Львові керує дитячою літературною студією “Джерельце”, підкреслила, що любов до книжки прищеплюється дітям з 2—3 років.
“Просвітяни несуть яскраве світло української культури та самобутності”. · S. 8Originalseite ↗ Володимир ПРОЦЕНКО, голова Севастопольського міського об’єднання ВУТ “Просвіта” ім. Т. Шевченка
Сьогодні Севастопольська “Просвіта” активно діє. В об’єд$ нанні згуртувались найкращі синий дочки, які говорять на повний го$ лос і здійснюють реальні просвіт$ ницькі справи. Але, на жаль, в Се$ вастополі нас не всі чують і не всі відчиняють нам двері. Тож є над чим працювати. Це передусім збе$ реження самобутніх національних традицій, подальше утвердження в місті української мови, розширен$ ня національного інформаційного простору, залучення молоді до просвітницької роботи. Із виступу голови міського об’єднання Володимира Проценка на урочистому зібранні, присвяче$ ному 140$річчю “Просвіти”, в Укра$ їнському культурно-інформаційно$ му центрі міста Севастополя роз$ почався показ відеофільму про складний шлях “Просвіти”. Зі сло$ вами благословення звернувся настоятель севастопольської па$ рафії Української Автокефальної Православної Церкви отець Ігор. Прозвучала у виконанні ансамблю “Червона калина” пісня “Боже, Ук$ раїну бережи”. Привітання і нагородження розпочав голова оргкомітету свят$ кування 140$ої річниці Товариства “Просвіта”, заступник голови Се$ вастопольської міської державної адміністрації Дмитро Базів, який вручив подарунок від держадмініс$ трації й зачитав адрес від голови Севастопольської міської держав$ ної адміністрації Сергія Куніцина: “Шановні друзі! Прийміть найщиріші вітання від
“Просвітяни несуть яскраве світло української культури та самобутності”. · S. 8Originalseite ↗ У великій залі Українсько* го культурно*інформаційно* го центру в Севастополі від* булися урочистості з нагоди 140*річчя Всеукраїнського товариства “Просвіта” ім. Тараса Шевченка. У святко* вій атмосфері учасники за* ходу оглянули виставку світ* лин про діяльність міської “Просвіти” та виставку кни* жок, які видала міська філія видавництва “Просвіта”.
Севастопольської міської держав$ ної адміністрації з нагоди 140$річ$ ного ювілею Всеукраїнського това$ риства “Просвіта” імені Тараса Шевченка! Товариство “Просвіта”, діяль$ ність якого, його роль і місце в гро$ мадському житті відомі українцям усього світу, створене 8 грудня 1868 року. З самого початку діяль$ ності члени товариства вбачають своїм завданням піднесення на$ ціонально-культурного, освітнього рівня найширших верств українців, зростання їхньої національної сві$ домості та почуття власної гід$ ності. Були різні періоди історії ста$ новлення, зміцнювалась роль “Просвіти”, але, незважаючи ні на що, представники Товариства про$ довжують сприяти формуванню громадянського суспільства, націо$ нальному відродженню, несуть яскраве світло української культу$ ри та самобутності.
Ваше Товариство робить ваго$ мий внесок у велику і святу справу — розбудову незалежної, демок$ ратичної, цивілізованої Української держави. Бажаємо вам подальшої твор$ чої наснаги, успіхів у всіх напрямах просвітницької діяльності. Нехай творчий шлях вашого Товариства супроводжується успі$ хами та щирою повагою людей”. Дмитро Базів вручив Почесні грамоти Богдану Єналю, Мирославу Мамчаку і Володимирові Проценку. Медаллю “Будівничий України” нагороджено Володимира Сухано$ ва, Олену Гринник і Світлану Доро$ шенко. Премію імені адмірала Ярослава Окуневського та знак ла$ уреата за наукову діяльність у га$ лузі мануальної медицини вручено кандидату медичних наук Володи$ мирові Яровому. Ювілейною ме$ даллю “90 років прапору Військо$ во-Морських сил Збройних сил Ук$ раїни” нагороджено Л. Пласкальну, К. Житнікову, Г. Колесник, О. Курак$ су, П. Осипенко, О. Подольного, Т. Мельника, З. Яковлєву. Грамота$ ми управління культури і туризму відзначено Б. Процака, П. Осипен$ ко, Т. Галкіну, О. Чистякову. Заступник начальника управ$ ління науки і освіти Севастополь$ ської міської державної адмініс$ трації Жанна Слюсар наголосила: “Просвіта й освіта недарма мають один корінь. У нас із вами одна ме$ та й одне завдання, щоб молодь знала рідну українську мову і куль$
туру українського народу, щоб по$ важала свою державу. Маємо ви$ ховати патріотів, які зроблять усе, щоб квітла наша держава. У місті за час незалежності від$ булися великі зміни. Сьогодні в Се$ вастополі дев’ять шкіл, де перші класи навчаються за українською програмою, в усіх школах такі предмети, як історія України і ма$ тематика викладають українською мовою, вистачає вчителів україн$ ської мови і літератури, а дитячі садочки поповнили 43 викладачі української мови”. Жанна Слюсар вручила грамоти управління освіти і науки Н. Іванко, О. Хіжиній, Є. Дя$ гілєвій і Л. Колосовій. Від командування Військово$ Морських сил Збройних сил Украї$ ни, Військової ради привітав капі$ тан II рангу, просвітянин Аркадій Степаненко: “Історія Товариства, — ідеться в адресі командувача, адмірала Ігоря Тенюха, — це півто$ ра століття кривавої боротьби ук$ раїнців за свою національну гід$ ність і честь, за можливість про$ довжувати себе в дітях і онуках. Саме просвітяни в Севастопо$ лі почали свідомо боротися за право навчати своїх дітей рідною мовою. Ми пишаємося тим, що біля витоків відродження “Просві$ ти” в Севастополі стояли військо$ ві моряки, офіцери національного флоту. Завдяки вашій мужності, невтомній енергії відроджується національна культура, мистецтво в школах. Завдяки вам ми маємо найбільшу кількість українських класів і середніх навчальних зак$ ладів у реґіоні. Ми цінуємо внесок просвітян в розбудову україн$ ського флоту, співпрацю на ниві національно-патріотичного вихо$ вання молоді, підвищення рівня освіченості та національної свідо$ мості військових моряків і грома$ дян міста. У цей святковий день вислов$ люємо вам, дорогі просвітяни, гли$ боку вдячність за вашу натхненну працю, щедрість душі і теплоту серця. Щиро бажаємо вам міцного флотського здоров’я, миру і злаго$ ди, впевненості та всеперемагаю$ чого оптимізму і нових творчих звершень у благородній справі ви$ ховання патріотів суверенної Укра$ їнської держави. Хай вам щастить! Слава Укра$ їні!” Просвітянам разом із грамота$ ми Центрального правління прис$ воєно звання “Почесний просвітя$ нин” із врученням дипломів, їх на$ городжено грамотами Севасто$ польського міського об’єднання. Нагородження супроводжувалось концертом просвітянських колек$ тивів, яким урочисто вручали сві$ доцтва колективних членів “Про$ світи”. Привітання надійшли від усіх районних адміністрацій міста Се$ вастополя, партій, громадських організацій, трудових колективів та багатьох співгромадян.
вітян і невмирущого українського духу стала мистецька частина юві$ лейного заходу, під час якої висту$ пили найкращі просвітянські ко$ лективи Луганщини, зокрема лау$ реати всеукраїнських конкурсів, що їх організовує Товариство. Се$ ред них ансамбль “Сватівські коза$ ки”, який виступав у Національній опері. Варті доброї згадки також просвітянські мистецькі ансамблі з Біловодська та села Дякове Антра$ цитівського району. Як завжди, ви$ соку виконавську майстерність ви$ явив заслужений артист України, член правління обласного об’єд$ нання “Просвіти” Іван Шербул, який представив публіці добре ві$ домі пісні на слова Олега Орленка — “Воля України” та “У тебе врода особлива”. Зустріч просвітян закінчилася конструктивним обговоренням по$ точних проблем діяльності облас$ ного об’єднання.
Прес!центр Луганського обласного об’єднання Всеукраїнського товариства “Просвіта” імені Тараса Шевченка
“Просвітяни несуть яскраве світло української культури та самобутності”. · S. 8Originalseite ↗ У Луганському обласному ака$ демічному українському музично$ драматичному театрі відбулися урочисті збори громадськості з на$ годи 140$річчя заснування Всеук$ раїнського товариства “Просвіта” імені Тараса Шевченка. Серед учасників зборів — представники просвітянських об’єднань і осе$ редків з усієї області. Сцену театру прикрашала емблема товариства “Просвіта”. Сценарій святкового дійства заздалегідь склали члени правління обласного об’єднання. Він поєднував вітально-урочисту й концертну програми. Луганським просвітянам у проведенні свята сприяв голова обласної держадмі$ ністрації Олександр Антіпов. Захід розпочався спільним ви$ конанням учасниками зборів Дер$ жавного Гімну України та хвилиною мовчання, якою вшанували па$ м’ять почесного голови Луганської обласної “Просвіти”, фундатора Товариства української мови в краї Богдана Пастуха.
Голова обласного об’єднання Во$ лодимир Семистяга окреслив місце й роль “Просвіти” в громадському житті нашої Батьківщини в минулому та сьогоденні, нагадав основні етапи історії Товариства, зупинився на най$ важливіших напрямах діяльності “Просвіти” на Луганщині, а також на$ городив відзнаками “Просвіти” про$ відних просвітян Луганщини: прези$ дента Луганського національного уні$ верситету імені Тараса Шевченка, народного депутата України Віталія Курила; проректора цього універси$ тету Олександра Бабічева; голову Антрацитівського райоб’єднання “Просвіти”, відомого історика-краєз$ навця, поета й художника Івана За$ харченка; радіожурналістку, авторку й редакторку суспільно-політичних (зокрема, просвітянських) програм обласного державного радіо Вален$ тину Кушніренко; письменника-прос$ вітянина, знаного патріота України Миколу Ночовного. Тут доречно згадати про ложку дьогтю. Хоч облдержадміністрація допомагала просвітянам в організа$ ції заходу, палиці в колеса їм постій$ но вставляла обласна рада. Тиж$ день, що передував ювілею “Просві$ ти”, був “ознаменований” низкою антиукраїнських випадів так званої представницької влади Луганщини. Зокрема, саме за вказівкою чільни$ ків цієї владної гілки 26 листопада передчасно демонтували Всеукра$ їнську пересувну виставку “Армія нескорених”, яка тільки-но відкрила$ ся в нашому обласному центрі. Нас$ тупного дня сесія Луганської міської ради ухвалила більш ніж безглузде й провокаційне рішення про споруд$ ження в місті пам’ятного знака… “жертвам ОУН-УПА”. Нарешті з кан$ дидатур, які подало обласне просві$ тянське об’єднання до нагороджен$ ня відзнаками Луганської обласної ради та облдержадміністрації (а всі кандидати — добре відомі на Луган$ щині й заслужені просвітяни), об$ ласна рада погодилася нагородити аж трьох (Луганська міська рада — жодного). Усі ці факти свідчать про послідовно антидержавну позицію керівників рад Луганської області, які активно співпрацюють із росій$ ськими шовіністично-реваншист$ ськими політичними силами. “Просвіта” послідовно проти$ діє підривній роботі так званих “патріотів” — “дядьків отечества чужого” — пропагандистськими і політичними та юридичними засо$ бами. Яскравим прикладом може бути виграна обласним просвітян$ ським об’єднанням судова справа про незаконне рішення Луганської обласної ради стосовно надання російській мові статусу реґіональ$ ної. Щодо виставки “Армія неско$ рених”, то вже після її закриття до обласного об’єднання “Просвіти”, облдержадміністрації та Держав$ ного архіву Луганської області на$ дійшло близько 15 тисяч звернень з проханням знов організувати та$ ку виставку, що свідчить про коло$ сальний інтерес громадськості до колись замовчуваної проблеми. Підтвердженням роботи прос$
“Відродження Вкраїни. Державності ярінь І воскресіння Духу — перегук поколінь”. · S. 9Originalseite ↗ Fortsetzung von einer früheren Seite — Seitenausschnitt
ма, голову міської “Просвіти” Зою Діденко нагородже$ но Почесною відзнакою Хмельницького міського голо$ ви та Почесною грамотою облдержадміністрації. Пос$ тійний благодійник “Просвіти”, член правління Микола Дудко удостоєний високої нагороди — ордена Свято$ го Миколая Чудотворця УПЦ КП. Найщиріші вітання звучали від дошкільнят і школя$ рів, військових і представників ЗМІ. Подільський поет Володимир Олійник подарував свій вірш.
“ПРОСВІТА” НАША РІДНА
“Просвіті” нашій рідній уже 140 літ! Радіймо, друзі, щиро, добро прийшло у світ! Осанна рідній мові, яку народ зберіг, Соборності і волі священний оберіг. Відродження Вкраїни. Державності ярінь І воскресіння Духу — перегук поколінь. Тепер до праці дружно, громадою усі: А слава не мине нас у силі і красі! Навчатись і навчати, плекати мову й дух, А він козацький, лицарський, як водиться в роду. Шляхи його тернисті в історії були, А він у бурях вистояв, загартувавсь між лих. Радіймо: час для творчості, для розбудови час. І оминаймо все дрібне — велике кличе нас! Держава наша молода плека надії цвіт, Нова доба, нові вітри на рідні прапори. А Слово — Мова, Віра — Дух ведуть в майбутнє рід.
“Відродження Вкраїни. Державності ярінь І воскресіння Духу — перегук поколінь”. · S. 9Originalseite ↗ Fortsetzung von «ЮВІЛЕЙ «ПРОСВІТИ»», S. 8
Від імені Уряду сердечно вітаю учасників урочистого засідання, всіх членів Всеукраїнського товариства “Просвіта” імені Тараса Шев$ ченка з нагоди 140$річчя від дня його заснування. Ваша громадська просвітницька організація протягом усіх років свого існування зберігала національно-культурну спадщину, чим ві$ діграла велику роль у національно-політичному відродженні України. Завдяки Вашим зусиллям видавалися та розповсюджувалися книжки, створювалися читальні, організовувалися вечорниці, виста$ ви, курси для неписьменних. За 140 років Товариство переживало різні часи. Сьогодні це одне з масових громадських об’єднань, яке проводить велику культурно$ просвітницьку роботу, бере активну участь у процесах державотво$ рення та є однією з консолідуючих сил суспільства. Вірю, що ваші знання, громадянська позиція та досвід і надалі слугуватимуть процвітанню рідної Батьківщини. Бажаю вам усім здоров’я, щастя, злагоди, нових творчих звер$ шень. Прем’єр-міністр України Юлія ТИМОШЕНКО 8 грудня 2008 року, м. Київ
“Відродження Вкраїни. Державності ярінь І воскресіння Духу — перегук поколінь”. · S. 9Originalseite ↗ Тетяна МОСІЙЧУК, відповідальний секретар Хмельницького міського об’єднання ВУТ “Просвіта” імені Тараса Шевченка
8 грудня 2008 року в Народному домі “Просвіти” Хмельницького відбулося урочисте засідання правлін$ ня міського об’єднання ВУТ “Просвіта” імені Тараса Шевченка, присвячене 140$річчю “Просвіти”. В уро$ чистостях взяли участь представники міської та облас$ ної влади, які вручили просвітянам нагороди. Зокре$
ШАНОВНІ ДРУЗІ!
“Відродження Вкраїни. Державності ярінь І воскресіння Духу — перегук поколінь”. · S. 9Originalseite ↗ Євген БУКЕТ
11 грудня вперше в приміщенні Київської облдержадміністрації відбулося урочисте засідання Ради Київського обласного об’єднання ВУТ “Просвіта” ім. Тараса Шевчен$ ка. На ньому, окрім просвітян, були заступники голів районних і місь$ ких адміністрацій з гуманітарних питань. Відкрив урочистий захід зас$ тупник голови Київської обласної державної адміністрації Ростислав Єрема. Він привітав “Просвіту” з ювілеєм і вручив почесні грамоти голови облдержадміністрації голо$ ві обласного об’єднання Василю
Клічаку, заступникові голови Світ$ лані Фещенко і членові Ради, ке$ рівнику Білоцерківської “Просвіти” Володимирові Іванціву. До приві$ тань приєдналась заступник голо$ ви Київської обласної ради Лариса Піотрович, яка відзначила з на$ годи ювілею Валентину Донець (м. Вишневе), Тамару Устинівську (смт Володарка) й Анатолія Ко$ вальчука (м. Бориспіль). Заступник голови ВУТ “Просвіта” Василь Фольварочний вручив медалі “Бу$ дівничий України” депутатові Виш$ городської міської ради Сергієві Прокопенку і головному редакто$ рові журналу “Українська культура” Андрієві Яремчуку, а також нагоро$
див активістів “Просвіти” почесни$ ми грамотами Товариства. Про нинішні будні “Просвіти” на Київщині та співпрацю просві$ тян з органами місцевої влади розповів голова облоб’єднання Василь Клічак і керівники районних осередків. У підсумку було ухвале$ но рішення: органам місцевої вла$ ди всіляко підтримувати діяльність товариства “Просвіта” ім. Тараса Шевченка та сприяти створенню місцевих осередків. Учасників урочистого зібрання привітав піснею хор Київського об$ ласного училища культури, а ви$ давничий центр “Просвіта” подару$ вав їм книжки і компакт-диски.
Присвоїти почесні звання: “НАРОДНИЙ АРТИСТ УКРАЇНИ” МУЖУКУ Леоніду Петровичу — кінорежисерові, члену центрального правління, м. Київ “ЗАСЛУЖЕНИЙ ПРАЦІВНИК ОСВІТИ УКРАЇНИ” КЛІЧАК Ганні Степанівні — учительці української мови та літератури середньої школи №139 міста Києва ПІТКУ Ярославу Михайловичу — голові Львів$ ського обласного об’єднання ФЕЩЕНКО Світлані Володимирівні — завідува$ чеві відділу секретаріату, м. Київ ШМУРІКОВІЙ Ніні Миколаївні — голові Хмель$ ницького обласного об’єднання “ЗАСЛУЖЕНИЙ ПРАЦІВНИК КУЛЬТУРИ УКРА$ ЇНИ” ЛОМАЧУКУ Дмитру Федоровичу — генерально$ му директорові телевізійної радіокомпанії “ТV$ Просвіта”, м. Київ ОЦУНУ Миколі Петровичу — члену головної ра$ ди, м.Київ.
Президент України Віктор ЮЩЕНКО 8 грудня 2008 року ського товариства “Просвіта” ім. Тараса Шевченка, м. Київ ПИЛИПЕНКО Олександру Олександрівну, голо$ ву Роздільнянського міськрайонного об’єднання Всеукраїнського товариства “Просвіта” ім. Тараса Шевченка, Одеська область СТИШОВА Олександра Анатолійовича, члена правління Київського міського об’єднання Всеукра$ їнського товариства “Просвіта” ім. Тараса Шевченка ТИХОГО Володимира Олексійовича, члена Все$ українського товариства “Просвіта” ім. Тараса Шевченка, м. Київ ШЕХОВЦОВА Володимира Ілліча, проректора НТУУ “КПІ”, заступника голови первинного осеред$ ку Всеукраїнського товариства “Просвіта” ім. Тара$ са Шевченка, м. Київ Підстава: клопотання голови Всеукраїнського товариства “Просвіта” ім. Тараса Шевченка, народ$ ного депутата України Мовчана П. М.
Керівник Апарату Верховної Ради України В. ЗАЙЧУК
“Відродження Вкраїни. Державності ярінь І воскресіння Духу — перегук поколінь”. · S. 9Originalseite ↗ Про нагородження активістів Всеукраїнського товариства “Просвіта” імені Тараса Шевченка
За вагомий особистий внесок у розвиток на! ціональної культури, активну просвітницьку і гро! мадську діяльність та з нагоди 140!річчя від дня заснування Всеукраїнського товариства “Про! світа” імені Тараса Шевченка постановляю: Нагородити орденом “За заслуги” II сту! пеня НЕСТЕРЧУКА Миколу Трохимовича — заступни$ ка голови, відповідального секретаря, м. Київ Нагородити орденом “За заслуги” III сту! пеня ГАНДЗЮКА Юрія Михайловича — члена цен$ трального правління, м. Київ Нагородити орденом княгині Ольги III сту! пеня ОЛІЙНИК Марію Василівну — заступника голо$ ви Донецького обласного об’єднання
“Відродження Вкраїни. Державності ярінь І воскресіння Духу — перегук поколінь”. · S. 9Originalseite ↗ Der Anfang dieses Textes kann unvollständig sein — mit der Originalseite abgleichen
відзнаками Кабінету Міністрів України
За вагомий внесок у формування національної свідомості та піднесення духовності Українського народу, значні творчі до! сягнення Кабінет Міністрів України нагородив Почесною грамо! тою Кабінету Міністрів України з врученням пам’ятного знака Трудовий колектив Всеукраїнського товариства “Просвіта” імені Тараса Шевченка Трудовий колектив Всеукраїнського культурологічного тижневика “Слово Просвіти”
За вагомий особистий внесок у справу національного від! родження, піднесення духовності Українського народу, багато! річну сумлінну працю та високий професіоналізм Кабінет Мініс! трів України нагородив Почесною грамотою Кабінету Міністрів України з врученням пам’ятного знака ВИШНЕВСЬКОГО Андрія Романовича, художнього редактора Ви$ давничого центру “Просвіта”, м. Київ ГАВРИЛЕНКО Валентину Олександрівну, головного бухгалтера Видавничого центру “Просвіта”, м. Київ ГРИНЬ Марію Михайлівну, відповідального секретаря Полтав$ ського облоб’єднання Товариства “Просвіта” імені Тараса Шевченка ЖАЛДАК Ольгу Дем’янівну, члена Правління Черкаського обл$ об’єднання Товариства “Просвіта” імені Тараса Шевченка, м. Київ КОЗАЧЕНКА Валентина Васильовича, голову Подільського рай$ об’єднання Товариства “Просвіта” імені Тараса Шевченка, м. Київ САВЧЕНКА Сергія Михайловича, голову Всекримського об’єд$ нання Товариства “Просвіта” імені Тараса Шевченка, м. Київ СЕМЬОШКІНУ Неонілу Степанівну, голову первинного осередку “Просвіта” ЗАТ “Київфундаментбуд”, м. Київ СІЧКА Сергія Михайловича, голову первинного осередку “Про$ світа” Миколаївського муніципального коледжу, члена правління, м. Миколаїв
“Відродження Вкраїни. Державності ярінь І воскресіння Духу — перегук поколінь”. · S. 9Originalseite ↗ Керівника Апарату Верховної Ради України Про відзначення активістів Всеукраїнського то$ вариства “Просвіта” ім. Тараса Шевченка
За вагомий внесок у справу українського національного відродження, утвердження ук! раїнської мови як державної, активну громад! ську діяльність, високу професійну майстер! ність та з нагоди 140!річчя заснування това! риства “Просвіта” відзначити: Цінним подарунком (годинником) Голови Верховної Ради України ГОРБАЧУКА Івана Тихоновича, голову первинно$ го осередку “Просвіта” НПУ ім. М. Драгоманова, м.Київ КОВАЛЬЧУКА Анатолія Анатолійовича, голову Бориспільської організації Всеукраїнського това$ риства “Просвіта” ім. Тараса Шевченка, Київська область КОНОВЦЯ Олександра Федоровича, редактора радіожурналу “Дзвони Просвіти”, м. Київ КОЦЮК Ларису Романівну, члена Всеукраїн$
“Людина приречена на двобій високого помислу й людських вад”. · S. 10Originalseite ↗ Надія КИР’ЯН
Сорок років тому, навчаючись у Київському університеті ім. Тараса Шевченка, у передмові до своєї добірки віршів, надрукованої в аль$ манасі “Вітрила”, я написала: “Життєва філософія Григорія Ско$ вороди зробила мене щасливою”. Відтоді багато сталося в житті. Але ці слова можу повторити й сьогод$ ні. Тому з великою цікавістю відві$ дала мистецький захід у Націо$ нальному музеї літератури України “Артем Ведель — Григорій Сково$ рода: культурологічні паралелі життя і творчості”. Здавалося б, що спільного між цими постатями? Виявляється, ду$ же багато. Це переконливо довели науковці. Старший викладач кафедри мистецтвознавства Національного університету культури і мистецтв Ігор Тимик у доповіді “Світоглядні аспекти творчості Артема Веделя в проекції на творчість Григорія Ско$ вороди” зазначив, що серед видат$ них особистостей, творчість яких стала набутком світової культури, Артем Ведель і Григорій Сковорода займають особливе місце. Хоч їх розділяють два покоління, однак обоє отримали високоякісну освіту в Києво-Могилянській академії, знали по кілька мов, були ерудита$ ми. У них були схожі погляди, зок$ рема центральне місце у їхньому світосприйнятті займає людина, її щастя. Проблема щастя поширю$ ється й на ідеї: добра, зла тощо. Щастя, на думку Григорія Сковоро$ ди, — це гармонійне злиття людини з природою в процесі пізнання, ус$ відомлення “сродного” шляху. Людина — (мікрокосмос) існує у Всесвіті (макрокосмі), і ключ до щасливого “плавання” в ньому — Біблія (світ символів), у якій є міс$ тичні підказки. Лише життя у гар$ монії з Божим помислом може
Віра СЕРЕДА, член Запорізького обласного об’єд$ нання ВУТ “Просвіта” ім. Т. Шевченка
Голова Запорізької організації НСХУ, заслужений художник Украї$ ни Ірина Гресик, донька Станіслава Шинкаренка, яка вела свято, заз$ начила, що виставка завершує низку заходів, приурочених 75$й річниці вшанування пам’яті жертв Голодомору. На полотнах обох ху$ дожників — багато сюжетів на цю трагічну тему. Секретар Запорізь$ кої міської ради Юрій Каптюх ска$ зав, що Станіслав Шинкаренко й Іван Василенко залишили в житті нашого міста немеркнучий слід. До організації виставки долучи$ лися не лише члени Спілки худож$ ників, але й члени правління Запо$ різького облоб’єднання ВУТ “Прос$ віта” ім. Т. Шевченка, просвітяни запорізького краю. Слід відзначити Валерія Передерія, який зробив макет книжок про Івана Василенка та Станіслава Шинкаренка, що їх презентували на цьому святі. На жаль, не зміг прийти Іван Ва$ силенко — завадила хвороба. При$ йшли його діти Віталій і Наталка, онук Богдан. Син сказав, що батько був свідком Голодомору. Деякі його картини відтворюють ці події. Спогадами про зустрічі з двома художниками-подвижниками поді$ лилися доктор історичних наук, про$ фесор, директор обласного крає$ знавчого музею Георгій Шаповалов. Голова Запорізької обласної організації СПУ, заслужений діяч мистецтв України Григорій Лютий упевнений, що картина — це своє$ рідний свідок часу. Виступ ансам$ блю “Запорожці” обласної філар$ монії надав святковості події. Апо$ феозом свята стали пісні “Моя Ук$ раїна” на вірш Миколи Луківа та “Козаченьки-соколи” на слова Во$ лодимира Чубенка. Станіслав Шинкаренко (1922— 1991) — член Спілки художників Ук$ раїни з 1961 року. Закінчив Дніпро$ петровське художнє училище (1955).
“Людина приречена на двобій високого помислу й людських вад”. · S. 10Originalseite ↗ Артем Ведель зробити людину щасливою, допо$ може реалізуватися. “Істинна релі$ гія перетворює нас із рабів Божих на його синів. Раб виконує волю Бога зі страху, син — із любові до Отця” (Григорій Сковорода). Спів$ звучний цим думкам 42$й псалом Веделя “Научи мя творити волю Твою”. Отже, композитор постає не лише як митець, а як філософ, світоглядно близький до Сковоро$ ди. Ведель прагнув розбудити лю$ дяність, милосердя. Сковорода вважав, що пози$ тивне й негативне створює систе$ му координат у світі кожної осо$ бистості. Людина приречена на двобій високого помислу й люд$ ських вад. Артем Ведель також схилявся до думки, що зло — інструмент ви$ явлення добра. З проблемами добра і зла пов’язана моральна стійкість людини. Ведель, як і Сковорода, вихову$ вався на неоднозначності світо$ сприйняття. Як і в Сковороди, у композитора за очевидним прихо$ вано потаємне, яке сприймали слу$ хачі, налаштовані на однакову з ав$ тором хвилю. Веделя непокоїли ті самі події, що й прогресивне укра$ їнське суспільство: скасування гетьманства, зруйнування Запо$ розької Січі, запровадження кріпац$ тва. Усе це він передав музикою. Доцент кафедри історії україн$ ської музики Національної музич$ ної академії ім. П. Чайковського Те$ тяна Гусарчук розповіла про типо$ логічні паралелі особистостей Гри$ горія Сковороди та Артема Веде$ ля. За її словами, у творчості будь$ якого митця є три стилі: стиль епо$ хи, національний та індивідуаль$ ний. В індивідуальному стилі Веде$ ля генетично закладено інтровер$ тивність, Сковорода — також по$ чуттєвий інтроверт. У них обох над$ звичайно розвинена інтуїція. На розвиток особистості нак$ ладає відбиток походження, осві$ та, середовище тощо. Сковорода і Ведель — вихідці з третього стану: Сковорода — син козака, Ведель — іконописця. Обидва викладали в Харківському колегіумі, вели аске$ тичний спосіб життя, вважали внутрішній, духовний світ важливі$ шим за зовнішній, матеріальний, не прагнули кар’єри, багатства, слави (хоч слава не обминула їх), обидва не одружувалися, не пов’язали життя з церквою (Ве$ дель був півроку послушником Ки$
єво-Печерської лаври, але постри$ гу не прийняв). У них було різна тривалість життя. Сковорода прожив 72 роки, сам обирав роль у театрі буття. Ве$ дель — ледве не вдвічі менше, йо$ го заарештували, достеменно не відомо, з яких причин останні дев’ять років провів у божевільнях. Обох світ “ловив, але не впій$ мав”. Хоч Веделя знищили фізич$ но, морально — ні. Про це свідчить його духовний заповіт — не лише в нотах, а й у словах. Вважають, що Сковорода у творах і в житті завжди витрима$ ний, спокійний. Але професор Ми$ рослав Попович дійшов висновку, що таким розважливим філософ був не завжди, що йому, як і Веде$ лю, властиві емоції. Адже він був не лише філософом, а й музикантом. Починав кар’єру в петербурзькій капелі, Ведель — у московській. З Росії вони обоє за власним бажан$ ням повернулися на батьківщину, і напевно, з українців таких було ли$ ше двоє. Викладач Національної музич$ ної академії ім. П. Чайковського Андрій Кутасевич зазначив, що по$ рівнювати творчість митців не$ просто, адже для Сковороди музи$ ка — допоміжне заняття, для Веде$ ля — основне. Внутрішній світ Ско$ вороди — гармонійний, Веделя — конфліктний. Філософ Сковорода акцентує на свободі внутрішнього вибору, Ведель, що був свідком, як у сус$ пільному житті відбирали в народу цю свободу, зосереджується на співчутті знедоленим.
Григорій Сковорода
Корінна розбіжність між митця$ ми полягає в тому, що твори Григо$ рія Сковороди дидактичні, моралі$ заторські. Їх можна охарактеризу$ вати як проповідь. В Артема Веде$ ля моралізаторства нема — це швидше сповідь, яка, як і твори Сковороди, дає наснагу, приклад служіння ідеалам. Доповіді науковців проілюстру$ вали пісні Григорія Сковороди, які виконала солістка хору Національ$ ного радіо Наталія Кухаренко. Тво$ ри Артема Веделя прозвучали у виконанні хорового ансамблю “Сяйво”. Свято думки, поезії й пісні при$ урочене річниці з дня народження Григорія Сковороди і 200$м роко$ винам з дня смерті Артема Веделя (2008$й оголошено Роком компо$ зитора). Але ці постаті заслугову$ ють на те, щоб неодноразово звер$ татися до них по моральну під$ тримку.
дарувала дочка художника. Іван Василенко (1922) — член Спілки художників України з 1971 року. Закінчив Казанське державне художнє училище (1948—1954). Працював у Казанському худож$ ньому фонді. У Запоріжжі викладав у художній школі (1960—1965). — Коли насувався голод 1932$го, — розповідає Іван Васильович, — батьки працювали в колгоспі. Пер$ шими розкуркулили найбагатших і відправили на Соловки. Тоді вже односельці почали збирати групу, щоб утекти на Дніпробуд. Пливемо до Кременчука — із гучномовця ли$ не: “П’ятирічку — за чотири роки!” А люди на пароплаві помирають. Навіть на пристані у Градизьку кілька чоловік померло. А в Кре$ менчуці наша сусідка Оксана Свя$ телик — красуня, і дитинка коло неї — померла. Побачене в дорозі запало в ду$ шу майбутнього художника. Багато років потому він усе це відобразив на полотні. Із 1965 року Іван Василенко працює в Запорізьких майстернях художнього фонду України. Ство$ рив монументальні образи: мозаїку “Дума про трьох братів Азовських” (с. Азовське); рельєфи “Запорозька Січ” (у співавторстві з Леонідом Ор$ ленком, готель “Інтурист”) та “Деко$ ративні рельєфи” за народними мо$ тивами (ПК “Орбіта”); барельєф “Славутич” (у співавторстві з Григо$ рієм Марченком, готель “Дніпро”); декоративний фриз “Легенди про Хортицю” (республіканський центр реабілітації хворих); декоративний рельєф з алюмінію “Тарас Бульба” (профілакторій на о. Хортиця). — Іван Василенко цікавий сво$ єю багатогранністю, — стверджує голова Запорізької обласної орга$ нізації Національної спілки худож$ ників України Ірина Гресик. — Дуже багато митців, які стали членами нашої організації, наприклад Гали$ на Сапєгіна, Анатолій Заярченко, Микола Іолоп згадують його як першого вчителя художньої школи.
“Людина приречена на двобій високого помислу й людських вад”. · S. 10Originalseite ↗ У виставковій залі Запорізької обласної організації Націо* нальної спілки художників України урочисто відкрито виставку робіт художників Станіслава Шинкаренка й Івана Василенка. Ідея організації виставки належить голові Запорізького обласного об’єднання ВУТ “Просвіта” ім. Т. Шевченка, кан* дидатові філологічних наук, доценту Запорізького націо* нального університету Тарасу Шевченку.
Ліворуч — Станіслав Шинкаренко
Багато людей запам’ятали йо$ го завдяки колоритній зовнішності, козацьким вусам, високому зрос$ ту. Громадська робота органічно входила в життя художника. Він був серед ініціаторів створення Запо$ різької обласної організації Спілки художників України 1961 року. Був членом її правління, очолював сек$ цію живопису. Працював членом правління Запорізького обласного об’єднання ВУТ “Просвіта” імені Тараса Шевченка. Заслужений діяч науки й техні$ ки України, письменник, академік АН ВШ України Віктор Чабаненко, на той час голова Запорізького обл$
об’єднання ВУТ “Просвіта” імені Тараса Шевченка, познайомився й заприятелював зі Станіславом Гав$ риловичем у кінці 80$х. Якось після одного із засідань правління ху$ дожник запросив його в майстер$ ню. Шкодував, що довго на тему козацтва було накладено табу. — У майстерні я побачив бага$ то етюдів на козацьку тематику, — розповів Віктор Антонович. — Нам пощастило брати участь у підго$ товці відзначення 500$річчя запо$ розького козацтва. 5 серпня 1990 року ми побува$ ли в Капулівці на могилі Івана Сір$ ка, де зібралося понад чверть міль$ йона осіб — майже з усієї України. У Віктора Антоновича зберегло$ ся історичне фото, яке зафіксувало цю подію — першим іде Станіслав Шинкаренко, поруч Віктор Чаба$ ненко, далі — Михайло Горинь, Дмитро Павличко, Лесь Танюк, Андрій Бурячок. У колоні були Ми$ кола Поровський, Олексій Гудима. Народна артистка України Те$ тяна Мірошниченко згадує Станіс$ лава Шинкаренка як активного просвітянина. Часто зустрічала йо$ го в “Клубі творчої інтелігенції”, яким керувала Зіта Дніпрова. Митець Шинкаренко почувався художником-громадянином, на$ щадком запорожців, сином своєї землі, намагався осмислити її істо$ рію від скіфських і давньоруських глибин у картинах 60—80$х років: “Навала” (1960), “Київська Русь” (1970—71); через козацькі образи — “Іван Сірко” (1976); через трагіч$
Іван Василенко ні сторінки в історії ХХ століття — “30—40$ві” (1989), “Затемнення” (1989), “Тумани 33$го”. Із теплотою згадує співпрацю з художником провідний науковий працівник Запорізького художньо$ го музею Ірина Ласка: — Коли було створено Запо$ різький художній музей, Станіслав Шинкаренко один із перших пода$ рував картину “Медсестра”. Усьо$ го в музеї зберігається вісім робіт художника. Станіслав Шинкаренко був майстром портрета — йому позу$ вали лікарі, сталевари, художники. Улюбленим жанром митця був натюрморт. “Червона калина” (1984), “Диня з яблуками” (1985), “Квіти” (1986), “Гриби” (1987), “Бу$ зок” (1990). Ставши досвідченим майстром, він створює натюрмор$ ти, які через предмети, образи пе$ редають історичну епоху, відобра$ жають український національний колорит: “Вересень” (1985). Суспільного звучання набув на$ тюрморт “Чорні яблука” — одна з останніх робіт, що виникла із чор$ нобильського болю. Цю роботу За$ порізькому художньому музею по$
“Треба рятувати від забуття й увічнювати перлини народного мистецтва”. · S. 11Originalseite ↗ Костянтин Балицький
На приміщенні колишньої резиденції Костянтина Балицького (тепер це клуб) 1969 року відкрили меморіальну дошку, на якій зазначено, що тут 1929 і 1932 року працювала О. Кобилянська. Згодом О. Кобилянська ще писала Ба$ лицьким листи, жалкуючи, що через стан здоров’я не може приїхати, але мріє побу$ вати в них бодай перед смертю. Однак мрія ця не здійснилася, бо 14 вересня 1936 року Балицький помер. 1997 року мені довелося інсценізува$ ти “Апостола черні”, однак поставити йо$ го тоді не судилося. Два роки тому запро$ сили до постановки відомого режисера, який тривалий час працював у Росії. Він зробив власну інсценізацію, обминувши національний пафос твору Кобилянської, з отця Захарія зробив когось на кшталт московського батюшки і шукав абстрак$ тну ідею, якої не було в першоджерелі. Вистава провалилася. Чернівчани, на жаль, так і не відчули справжнього духу твору. Чин розважливого, мудрого, пра$ цьовитого отця Захарія — лише у творі Ольги Кобилянської, який чекає на нове прочитання.
ка, родинні цінності, історія отчого краю — першоджерела Любові, Добра, Гідності, Со$ вісті, Патріотизму та інших моральних чеснот, а також першооснови навчання, виховання і розвитку підростаючих поколінь, основні за$ соби народної педагогіки, фундамент націо$ нальної культури і духовності. Педагогічна на$ ука, національна система освіти і виховання має все зробити для того, щоб на кожному етапі навчання та виховання дітей українська мова, фольклор, мистецтво, культура, історія нашого народу стали провідними засобами формування духовності поколінь.
“Треба рятувати від забуття й увічнювати перлини народного мистецтва”. · S. 11Originalseite ↗ Василь СЕЛЕЗІНКА, заслужений діяч мистецтв України, член правління обласного об’єднання ВУТ “Просвіта” ім. Т. Шевченка, м. Чернівці
Ольга Кобилянська якось зауважила: “Я прийшла до націоналізму”. Чи не тому до 90$х років ХХ століття про роман “Апостол черні”, який вона називала по$ вістю, не чули. За радянських часів його не друкували й не згадували, а якщо ми$ мохіть згадували, то применшували, на$ зиваючи невдалим, слабким, мовляв, “Апостолом…” була незадоволена сама письменниця. Працювала Ольга Кобилянська над тво$ ром досить довго. Ще в лютому 1922 року чернівецький літературно-науковий журнал “Промінь” повідомив, що вона закінчила повість у двох частинах “Юліан Цезаревич”. Частинами твір друкували в празькому жур$ налі “Нова Україна”. 1927 року, коли відзначали 40$річчя лі$ тературної діяльності письменниці, твір став широко відомим, але обидві частини вперше надрукували 1936$го у Львові. Вже в 1990$х роках викладач ЧНУ ім. Ю. Федьковича Оксана Івасюк привезла “Апостола черні” з Канади. Його опубліку$ вали в “Буковинському журналі”. То хто ж був натхненником і прообразом головного ге$ роя твору? Із 1909 до 1 листопада 1918 року в чернівецькій гре$ ко-католицькій церкві Св. Та$ дея (тепер Успіння Пресвятої Богородиці), що на вулиці Руській, 28, працював отець Костянтин Балицький. Похо$ див він із давнього священ$ ницького роду. Народився 25 липня 1880 року в селі Іспас (нині Спас) Коломийського району, де йо$ го батько Володимир був тоді священиком. Костянтин нав$ чався в сільській школі, потім у Коломийській гімназії, у Львів$ ській богословській академії, удосконалював знання в Пра$ зі. Духовний сан отримав 1907$го, два роки працював в Обертині, а 1909$го переїхав у Чернівці. Дружина Балицького
Юрій РУДЕНКО, доктор педагогічних наук, професор НПУ ім. М. П. Драгоманова, академік АНВО України
Помітним явищем у культурному, мис$ тецькому й освітньому житті стала нещодав$ но видана книжка В. Качкана Іван Хланта: Бібліографічний покажчик. — Ужгород: ВАТ “Патент”, 2008. — 458 с., іл. Автор книжки розкриває суспільно важ$ ливий багатогранний творчий доробок Івана Хланти — знаного не лише в Україні, а й за її межами фольклориста, мистецтвознавця, бібліографа і педагога. І. Хланта працював учителем, директором школи, викладачем Ужгородського університету. З 2001 р. заві$ дує науково-культурологічною лабораторі$ єю Закарпатського обласного центру на$ родної творчості. Закінчивши 1964$го філологічний фа$ культет Ужгородського університету, І. Хлан$ та вивчав фольклор Закарпаття. Захистив кандидатську дисертацію з фольклористи$ ки, здійснив мистецтвознавче дослідження на докторський ступінь “Жанр духовної пісні: історія та поетика (на матеріалі Карпатсько$ го реґіону)”. І. Хланта — приклад того, як треба ряту$ вати від забуття й увічнювати перлини на$ родного мистецтва. Багато десятиліть він записує і публікує фольклорно-етнографічні матеріали Закарпаття, Львівської області та українців за межами нашої країни (Кубані, Румунії, Сербії тощо). І. Хланта написав ґрунтовні розвідки про творчість письменників, педагогів Закарпат$ тя О. Духновича, О. Павловича, Д. Вакарова, Ю. Керекеша, В. Вовчка, П. Лінтура та ін. Важливо, що І. Хланта зробив значний внесок в упорядкування та видання фунда$ ментальних праць фольклористів минулого: Панаса Мирного та Івана Білика, О. Коль$
Емілія походила із селища Сандгора зі зна$ менитого роду Шухевичів. Майже поруч із церквою на вулиці Пет$ ровича (нині Ломоносова, 8) якийсь час квартирувала Ольга Кобилянська. В церкві вона й познайомилася зі священиком. У роки Першої світової війни Костянтин Балицький підтримував письменницю не лише морально, а й матеріально. 1918 року, коли в селі Молодятині Ко$ ломийського району помер батько Емілії, який був там парохом, Костянтин Балиць$ кий переїхав на парафію покійного тестя, але зв’язків із Кобилянською не поривав.
Ольга Кобилянська в гостях у Балицьких у селі Молодятині, 1932 р.
Ольга Кобилянська, працюючи над повіс$ тю, 1929 та 1932 року їздила з Румунії в Польщу, тобто з Чернівців до Молодятина. Там письменниця уважно слухала розповіді священика і під його впливом змінила на$ віть назву твору на “Апостол черні”. Релігійну діяльність Костянтин Балицький поєднував з активною громадською діяльніс$ тю в товаристві “Просвіта”, виховною робо$ тою серед молоді, поповнював парафіяльну книгозбірню читальні новими виданнями “Просвіти”, організував хор, драматичний гурток, будував новий Народний дім, писав статті до журналу “Рідна мова”, головним ре$ дактором якого був професор Іван Огієнко, а також до жур$ налу “Жіноча доля”, де тоді пра$ цювала Ірина Вільде, до “По$ кутського вісника”. Отець Заха$ рій в “Апостолі черні” Кобилян$ ської, як і Костянтин Балиць$ кий, мав хворе серце. Це була спадкова хвороба — батько і дід Балицького померли від серцевого нападу 56$річними. Наймолодша з чотирьох дітей Балицького донька Лю$ бомира, яка тепер мешкає на вулиці Карпатській, 26 у Коло$ миї, дуже добре пам’ятає Ольгу Кобилянську, з якою колись прогулювалася сте$ жечкою до потічка, і та її ла$ гідно повчала не ставати на квіточку і травичку, бо вони живі й можуть загинути. Збе$ рігає вона й фотографії, де Кобилянська разом із сім’єю Балицьких.
Нещодавно виповнилося 145 років з дня народження Ольги Кобилянської. З цієї нагоди в Чернівецькому національному університеті ім. Ю. Федьковича від* булася Міжнародна наукова конференція “Актуальні проблеми вивчення життя і творчості Ольги Кобилянської та українського літературного процесу”. Пропонована увазі читачів розвідка стосується останнього довго замовчува* ного твору письменниці “Апостол черні”.
“Треба рятувати від забуття й увічнювати перлини народного мистецтва”. · S. 11Originalseite ↗ Der Anfang dieses Textes kann unvollständig sein — mit der Originalseite abgleichen
берга, В. Гнатюка, П. Чубинського та ін. Володимир Качкан має рацію, коли пише, що І. Хланта — гідний “спадкоємець і провід$ ник ідей духовних цінностей нашого народу, значущості й славетності вікових національ$ них спадків”. Часто виїжджаючи у творчі експедиції, зустрічаючись із мешканцями віддалених гірських районів, дослідник виявляє нові імена творців народної культури, яскравих носіїв української ментальності, самобут$ нього національного духу, які засобами на$ родних мистецтв збагачують скарби духов$ ності рідного народу. І. Хланта виявив на За$ карпатті таких талановитих майстрів-казка$ рів, коломийкарів, як Юрій Баняс (с. Бороня$ ва Хустського району), Дмитро Юрик (с. Вучкове Міжгірського району), Петро Куртанич (смт Великй Березин). І. Хланта уклав “Програму з літературно$ го краєзнавства для шкіл Закарпаття: 10— 11 класи”, хрестоматію “Сині хвилі гір” для учнів старших класів і студентів ВНЗ, до якої увійшли найкращі твори письменників За$ карпаття ХХ ст. Він бере активну участь у всеукраїнських і міжнародних наукових кон$ ференціях, “круглих столах”, симпозіумах, семінарах з проблем фольклору, мистец$ твознавства, освіти. Підкреслимо ще одну важливу особли$ вість багатогранної творчості І. Хланти. Його друковані праці, культурологічна і громад$
ська діяльність концентрують високі наукові й мистецькі здобутки. Просвіт$ ницьку роботу, участь у багатьох освіт$ ньо-виховних заходах він спрямовує на те, щоб учнівська і студентська мо$ лодь оволоділа науковими і мистець$ кими цінностями. Збагачений народ$ ною мудрістю, І. Хланта пізнав законо$ мірність: молодь отримує високу осві$ ту і виховання тоді, коли наука і мис$ тецтво глибоко вивчаються і гармоній$ но поєднуються в процесі навчання як рівноправні чинники, “крила”, завдяки яким можна досягати моральних чес$ нот, вершин духовності. Книжка допомагає широким колам читачів глибше осмислити закони кра$ си, постійно пізнавати джерела народ$ ної моралі, національної духовності. Вона сприяє пробудженню і формуванню в учнів і студентів патріотизму, національної свідомості, українського національного ха$ рактеру, високої громадянськості. Книжка містить відгуки відомих діячів ук$ раїнської культури і науки М. Жулинського, М. Кагарлицького, М. Дмитренка, лауреата Національної премії України ім. Тараса Шев$ ченка П. Скунця про плідність багатогранно$ го таланту І. Хланти. Аналізуючи книжку, доходимо висновку, що рідна мова, фольклор, народні мистец$ тва, віддзеркалені в них національна символі$
“І самота такої глибини, і тиша з тиш — чуть, як тремтять тони підземних кровотеч і горніх русел”. · S. 12Originalseite ↗ Павло ВОЛЬВАЧ
* * * Віриться не вітрові — стіні. Сивині — по літах і по зимах. Але ж ніч!.. А в ніч течуть вогні, Скришуючи розпачі на згинах.
Наслухай: дотлілу оболонь Живить гул зі сподів незатвердлих. Невловимо — так, як біля скронь Завитками в’ються кращі з мертвих.
І вустами куль і межиріч Шепотять. А луни — у крові нам. Адже Україна… Адже ніч… Невловимо? Дарма. Україна.
* * * Прийшов і станув морок зусібіч. І ти стоїш у мене під повіками. Зчорніле місто дивиться на ніч Густими помаранчевими вікнами.
Під синє небо сніг так біло ліг, Набившись густо світу в плоть залізну. А світ отой і вичахлий наш гріх Хтось розгляда через небесну лінзу.
У світі цім нам холодно обом. Чужі слова, шляхи і підприємства. Та, кажуть, щось міняється, бо он Зіходить зірка. Кажуть — віфлеємська.
* * * Час іде. Тужавіє потрошку чар цих невигадливих споруд. Місто все в меморіальних дошках віршів, що примарились отут,
де здавен прокляття й силу Сходу всотував у кров і все беріг, душу, ніби череду у шкоду потайки пускаючи у гріх.
І шматки себе в жіночі вічі клав і крав жагу та кольори. Потьмяніле те десятиріччя покотилось пляшкою з гори —
повз нові шляхи й законодавства, але й на межі тисячоліть, має платтям дівчина грудаста, має… Бо куди ж її подіть.
І, п’янка, тремтить у кожнім нерві, і, не розбираючи шляхів, плине щем у повітовім небі, над чаклунством верхніх поверхів…
* * * Той полин біля рейки — вже Київ. Київ — рейок знервована ртуть. Ну, так що ти там мріяв? Такий він? К бісу мрії. Тут просто ж и в у т ь.
І снують про минущі і марні, І, як всюди, без краю й кінця Випускають його трупарні Сизі тельбухи сизим мерцям.
І криваві сюрреалісти Ріжуть десь немовлят на шматки, І поетів набилось в це місто, Під його кам’яні завитки…
А безсмертя… Куди ж тут подітись, О, столице розчарувань! Дай надихатись. Дай хоч погрітись В теплім літі золочених бань.
* * * Я іноді пригадую той час І жовтий світ дитинства. Адже жовтим Був дім той, із якого вже пішов ти. Дім жовтим був. І чорним — керогаз.
Ще в пам’яті — лиснючий коридор. На жовтім — чорні стовбури акацій. Під ними — ми, сини одної з націй, Що все ще “нє сложилась до сіх пор”.
Та матері на лавці у дворі. Євреї… Пияки… Злочинці карні… Пахучий полубокс у перукарні Та по дахах — цегляні димарі.
“І самота такої глибини, і тиша з тиш — чуть, як тремтять тони підземних кровотеч і горніх русел”. · S. 12Originalseite ↗ Ото — початок. Ми звідтіль. Ото Все завдяки сирим і тьмяним мурам. Хоч світ був невигадливим і мурим, Як старомодне драпове пальто.
Ми живемо. І дні у смерть течуть. Баркаси глухо б’ються в Лісабоні Бортами в сірих досвітках. Солоні Сичать вітри, та нам сюди не чуть.
Ми назавжди застрягли тут, хоч плач. Та все одно — показують “vicktory” Обом нам наші пагоди прозорі — Опори електричних передач.
* * * Каравело гріха, що нізвідки Увірвалася — стриму нема. Смітника фіолетова квітко, Що була мені за діамант.
Дай забутися. Треми невловні Тих очей, може, що й залата, І лушпиння з пітної долоні В сіре небо птахами зліта.
Може, вдасться узяти й запити Іншим поглядом, спиртом, Дніпром… Хоч безсилі усі краєвиди — В них під шкірою — теж твоя кров.
* * * 37$річний хлопець в напівтемній високій кімнаті вікна якої виходять у київський дворик з трьома каштанами і дикою грушею — Це — я з кімнати чи кухні дивлюся на єгипетську амбасаду на довгі вікна в дореволюційних стінах що відлунюють тріском наївних набоїв доби УНР (до всього до будь-чого що тут зросло пасує префікс “не”) П-е-е-а-а-а-вєл! — кричить хазяйка коли дзвонить найкраща жінка у світі чиї очі в які я падав не дають западатись в пекло І ніхто мене тут не бачить крім неї й Бога книжка Еліота? — ну що там Еліот так — якийсь Штонів знайомий…
* * * тінь твого дихання лине сюди тінь твого кроку в каре візьми залети упади теж кароока час що потоншав плече замастив тиньками віднята сповиває міста і мости мрія надсвітня з’явишся! свінеш! над тлумом отих кінних і піших там на воротах на золотих найзолотіших…
* * * Зажовтіло сонце і країни ласі Десь мені принишкли за тремким горбом Наче зранку випити раптом грамів скількись — Лагідна під пахвами течія життя
Легше уявляється хтивою й нагою Навмання побачена вибрана з жінок Випукле сьогодні твердне під ногою І моє колишнє поряд — у мені
Вижовклий посріблений день лежить хитається Йти мені так весело десь мене та ждуть Там Поет вінгранний з Миколаєм в головах
І розмова кольору неба й тютюну
Тільки трішки жаль мені що немає наче б Поряд тих з ким схожий був з ким недбало йшов Всіх би їх повизбирать для таємних значень Хтось же їх вколов мені попід саму кров
* * * Миколі ВІНГРАНОВСЬКОМУ, незникомому
День стоїть до небес. А канапа пуста. Ви вдихнулись в раптовості світу. У тремтіння листа, в білостінні міста, Що під вечір оранжево світять.
Ще відходить мені від “нема”, як від сну, І кімната провітриться від тютюну,
Та вже видива вигнули вії:
Десь, як закрут ріки, слова м’ята і сіль, Чомусь дотик щоки, чомусь срібна таріль, І червоне вино пружношиє…
Ви такий мені є — над плачі і платки — Фіолетово-флейтова музика. З позаземних рівнин золоті завитки, І у хмар ваших губи усміхнені.
От і все. У своє знов мій мріється шлях. Повз вечірнє розвітрене дерево… За горби, за міста в золотавих джмелях…
Синьо світиться вами душа по краях І веде все, й витає попереду…
* * * Дбав про тебе Господь повітових небес, Вириваючи плоть з доль чужих і словес, Де повітря покраяне висками фрез, Там, де готика труб, де стоїть ДніпроГЕС.
А за тім’ям лишалися хаос і чад. Долі й болі лишились хрестами стирчать. Понад план чавуни, п’ятирічки, парад — Десь пливуть в позапросторі. Може — над…
Де, крім них, розчинились верстати й шприці, Пружні перса, пляшки, мікрофони в руці. По асфальту розплескані очі краси, Нецензурні чиїсь голоси…
…Ну, а, може — зостались? Сховались за ріг? Невідомо. Незвідано. Тільки пан-Біг
Пам’ятаючи все, пам’ятаючи всіх, Визначає ходу твоїх злодійських ніг…
* * *
Василеві ГЕРАСИМ’ЮКУ
Хвости павині розпуска узвіз, зернисте світло сіється навскіс, на брук, на пруг, на світ поза світами —
там, де зміліли шрами ножові, де майже всі зробились неживі з тих, що заповідалися братами.
І самота такої глибини, і тиша з тиш — чуть, як тремтять тони підземних кровотеч і горніх русел.
Посходились в одно, над злото бань всі басамани спроб і осягань, і заплелись в лілово-чорний вузол…
Із грізних піль, з таємних сновидінь урочих наснувалося промінь (летючі тіні — маєстати наші)…
Прочувані тепер, і не тепер, світають з льодянистих стратосфер зотлілі сторінки і патронташі.
Отак: синьотабунний часоплин ярами з глин, дощами із краплин пройшов і став. Тепер твоя година.
Діткаючись полічених волось, шепоче хтось (о, ні, то не здалось!..), що кров твоя таки не самотинна.
* * * старозавітний свій убір згадаю зором між пісків і червоних гір отак як опріч до сих пір сковзало море і все неначе вже було та буде й після хтось фараон комусь або слуга нубійський
З жовтоєгипетської мли у жолоб часу які б моря не протекли людського м’яса
Довік — немає в тім різниць — аж до останку — хилитися, згинатись ниць попід вагою колісниць/ рахунків/банків
Допірамідна вагота. А лет — заказано. Хоча — не так… Ота плита — (вже відривається п’ята) — де був помазаний…
* * * З усіх чорноземів і трав, з усіх пустель асфальтів мерхлих збирать живих — між краму й справ — й густих, неначе трави, мертвих.
“Пусти мій…” — в позамежну глиб шептати в мариві-хотінні, й брести — самі собі єгипт — по власній темряві судинній.
* * * То і є маєстат — круч окрилений крилас. Прямооких відлунь зарубцьований слід. Що мовчать тобі все, що не відговорилось, Що під шкіру лягло, ніби ріки під лід.
Ну отак воно є. Кліпи. Зблиски. Узвози. Піднебесні вузли. Приколінний полин. Запиши запівнічну відозву венозну. Запиши. І завчи. І спали.
Вичакловуй, танцюй… В пальцях ритми незримі. Смерть німує, бо струми таємні — дощем. Улови — з ворожби! — розворот Чигирину, А за тим чигрином — ще неміряно, ще…
“Жодні рецензії не замінять читання твору й не розкажуть про нього”. · S. 13Originalseite ↗ Віктор БАРАНОВ
Наша літературна критика ди$ вовижним чином послідовно обми$ нає це ім’я — і вкотре вже розпису$ ється у власному безсиллі чи наро$ читій тенденційності щодо авторів, чи зарозумілому небажанні бодай більш-менш об’єктивно й повно осмислити події та явища сучасно$ го літпроцесу. Чомусь не стали предметом уваги рушіїв “рухомої естетики” ані романи “Каміння, що росте крізь нас”, “Солом’яний ви$ рій”, “Полювання на птахів небес$ них”, ані повісті “Дівчина з череш$ ні” та “Озеро Лейк”, ані поетичні збірки Зарівної. Тим часом кожне з перелічених видань являє читачам письменницю сильну й самобутню, з несподіваним художницьким пог$ лядом і неповторними інтонація$ ми, з голосом, що не претендує на лаври гучного соло, проте має здатність привертати й заворожу$ вати тембром довіри, невдаваної щирості, рідкісно-високою культу$ рою письма, а в підсумку — мис$ тецькою справжністю. Ця пись$ менниця стоїть поза школами, те$ чіями, угрупованнями — вона са$ модостатня у своєму слові й має право тим якщо не пишатися, то принаймні відчувати власну, гаран$ товану талантом, обраність, на$ лежність до тих, кому дано розмов$ ляти з часом і людьми від першої особи. А це, згодьмося, — рідкіс$ ний Господній дар.
Богдан ОЛЕКСЮК
У Бердичеві відбулося урочис$ те відкриття музею Юзефа Конра$ да Коженьовського — польського письменника, якого весь світ знає під іменем Джозефа Конрада. 151 рік тому він народився тут, у Бер$ дичеві, в родині польського патріо$ та, літератора Аполона Коженьов$ ського й Еви Боровської, які похо$ дили зі шляхетських родів, що на той час вже близько 400 років мешкали в Україні. Дитинство Джозефа Конрада пройшло в Україні, за винятком не$ повного року у Варшаві та кількох місяців у Вологді, куди його батька з сім’єю було заслано царатом за діяльність, спрямовану на віднов$ лення незалежності Польщі. За кілька років похорон батька у Кра$ кові перетворився на патріотичну маніфестацію. Життя Джозефа Конрада було сповнене пригод. Контрабанда зброєю та політичні змови, що пізні$ ше він змалював у романі “The Arrow of Gold”. Подорож до берегів Венесу$ ели стала основою для роману “Nos$ tromo”. Люди, які знали його близько,
Добру нагоду для розмислів над творчіс$ тю Теодозії Зарівної дає її новий роман “Вербо$ вая дощечка”. Твір ба$ гатоплановий, поліфо$ нічний, часом контро$ версійний в аспекті ав$ торського переакценту$ вання сталих стереоти$ пів масової свідомості, він є продуктом тепе$ рішнього часу — часу ствердження нових ал$ горитмів суспільного самопочування на руї$ нах імперії — і воднораз часів, через які та свідо$ мість перейшла, немов пережила кілька над$ важких хвороб, від се$ редини минулого сто$ ліття й до сьогодні. Ав$ торці вдалося дивовиж$ ним чином зорганізува$ ти тему української долі (в найшир$ шому її контексті) й подати з тако$ го багатопризмового, багатови$ мірного погляду, в якому не знахо$ диться місця для холодної, відсто$ роненої читацької споглядальності — натомість кожного, хто увійде в романне слово письменниці, прой$ ме ефект особистої присутності поряд із героями твору. Зарівна торкнулася об’єкта, щой досі, через майже два десятиліт$ тя існування нашої державної не$ залежності, одній частині україн$ ського соціуму нагадує криваву ра$ ну й викликає різке подразнення “національної гідності” в другої. Це — збройна боротьба повстанців на теренах Західної України в роки Другої світової війни. І те, на що зважилась авторка “Вербової до$ щечки”, напевно ж, могла дозволи$ ти собі тільки жінка, котра посміла глянути на ті моторошні події не з позицій їхньої героїзації (а такий стереотип сьогодні відчутно “має місце бути присутнім”), а через призму скалічених жорстоким ча$ сом і нездоланними обставинами жіночих доль. Мушу одразу уточнити, наголо$ сити: в романі зовсім не проти$ ставляється перше другому й нав$ паки. Іншими словами, письмен$ ниця не наполягає на тому, що причиною особистої трагедії її ге$ роїнь стала їхня безпосередня участь у військовій та політичній ді$ яльності УПА, — і все ж логіка внут$
рішніх поведінкових чинників і спо$ нук персонажів допускає наявність такого причинно-наслідкового ім$ перативу. І попри все, навіть у та$ кому несподіваному висвітленні складнющої проблематики життє$ вого матеріалу ні в тексті, ні в під$ тексті твору не знайдемо й натяку на мотив звинувачення когось чи чогось у чомусь. Письменниця да$ лека від проголошення вироків, як і від роздавання нагород. Вона ли$ шень якимось додатковим чуттям віднайшла ще один, до неї ніким не виявлений “спостережний пункт”, звідки події та наслідки справді ге$ роїчної боротьби повстанців “за
Україну, за її волю, за честь і славу, за народ” видніють по-новому, на$ буваючи додаткових і несподіва$ них смислових та психологічних нюансів. Той “спостережний пункт” гніз$ диться на життєвих історіях пред$ ставниць трьох поколінь одного роду (онуки, матері, баби), які в ча$ си не так уже й віддалені змушені більшою чи меншою мірою споку$ тувати “гріхи” однієї з них (матері), пов’язаної з командиром УПА пов$ станською клятвою та глибоким і сильним особистим почуттям. Тінь минулого, становлячи смертельну загрозу з боку тоталітарної систе$ ми для однієї, на довгі десятиліття нависає над усіма трьома. Наймолодша з них, музейна збирачка старожитностей Настя Братковська, від чийого імені ве$ деться в романі оповідь, виростала без матері: її замінила бабця, яку Настя, відколи себе пам’ятає, на$
зивала мамою. А тим часом жива мати під чужим прізвищем та з бездоганно вигаданою біографією мусила переховуватися від не$ дремного ока влади в одному з глухих сіл недалекої області, а за неухильним законом конспірації — і від рідної дитини. Свого часу згід$ но з тим самим законом бабця вмі$ ло зімітувала власну вагітність і по$ логи саме тоді, коли справжня ма$ ти народила донечку Настю. Не$ мовля котроїсь ночі надійні люди привезли бабці; вона й виховала, виростила Настю. Таємниця роду стала своєрідним оберегом — і во$ на ж позначила три (а хіба тільки три?!) жіночі долі печаттю гіркоти і трагізму. Чи виправдана міра того трагіз$ му, спізнаного й пережитого кілько$ ма людьми, нехай навіть найсвітлі$ шими ідеалами, з якими повстава$ ли мільйони на борню проти нена$ висного радянського режиму? Не$ писана патріотична традиція ве$ лить давати однозначну (звісно ж, позитивну) відповідь. Слава Україні — героям слава! Проте це у площи$ ні суто теоретичній. Бо ось, скажі$ мо, романна Настя, поступово й наполегливо розплутуючи тугий клубок минувшини і добуваючись до першоджерел родинної таємни$ ці, дізнається про свого батька — колишнього полковника УПА Миро$ на, чий слід на рідній землі обірвав$ ся нібито самоліквідацією (іншої версії просто не могло існувати!) з метою убезпечення від катівень НКВС. Та ба! — легендарний не$ зламний полковник преспокійно доживає віку за океаном, облашту$ вав там родину й зовсім не перей$ мається тими, з ким кровно порід$ нився в буремні повстанські роки. Розшуканий дочкою, Мирон пише їй у відповідь про старечі хворощі й великі витрати на ліки. І жодного слова каяття, жодного натяку на те, що й він мав би відчувати якусь від$ повідальність за долі зовсім не чу$ жих йому людей. То як же бути з “героям слава!”? Кілька наведених, без пере$ більшення, карколомних сюжетних штрихів разюче свідчать, у силово$ му полі яких надзвичайно трудних морально-етичних проблем дово$ диться діяти героям роману Теодо$ зії Зарівної, і воднораз — якими приголомшливими відкриттями озивається до нас теперішніх ми$ нулий час, навіть якщо в ньому якісь певні періоди вважаються од$ нозначно канонізованими й “забо$ роненими” для будь-якої ревізії. Очевидно, всієї правди про все ніх$ то не годен знати, та її просто не буває. А та, що стає надбанням людської свідомості й пам’яті, все$ таки не мусить мати на собі прик$ рас, ознак ретушування в стилі по$ чилого в Бозі соцреалізму. “Вербо$ вая дощечка” — твір також і про це. Думаю, неодмінно варто від$ значити роман Зарівної і з погляду наратології (теорії художньої опо$ віді). Проте в даному разі нас ціка$ вить не суто науковий аспект, а та обставина, що завдяки майстерно дотриманій лінії розгортання ху$ дожньої “інформації”, добре зак$ роєній композиції та ненав’язли$ вій сюжетній інтризі автор дося$ гає, образно мовлячи, майстер$ ності вищого літературного піло$ тажу. Текст набуває притягальнос$ ті, він тримає читача в полоні подій і героїв, його аура сильна й при$ ваблива. І насамкінець. Існує позаліте$ ратурознавчий постулат, що доб$ рою є та поезія, яку неможливо пе$ реказати своїми словами. Насмі$ люся запевнити, що те саме стосу$ ється й доброї прози. Безперечно, до неї належить і “Вербовая до$ щечка” Теодозії Зарівної. Книжку просто треба читати. Жодні рецен$ зії не замінять читання твору й не розкажуть про нього. А отже, ска$ зане вище було тільки спробою привернути увагу до виходу рома$ ну, якої він, поза всякими сумніва$ ми, заслуговує.
“Жодні рецензії не замінять читання твору й не розкажуть про нього”. · S. 13Originalseite ↗ Der Anfang dieses Textes kann unvollständig sein — mit der Originalseite abgleichen
свідчили: думав він французькою мо$ вою, писав англійською, а коли хво$ рів, марив польською. Численні ек$ ранізації (понад 50 фільмів з 1919 до 2006 року) свідчать про актуальність і привабливість сюжетів романів і по$ вістей Джозефа Конрада. Українські письменники Дмит$ ро Павличко і Юрій Щербак так визначили провідні джерела твор$ чості Джозефа Конрада: україн$ ська земля, велич англійської мо$ ви, сила польського духу. Сповнене подій життя письмен$ ника зумовлене історичними обс$ тавинами. Щоб уникнути служби в царському війську, він, як і багато інших польських патріотів, емігру$ вав і став мореплавцем. Вже здо$ бувши популярність як англійський прозаїк, Джозеф Конрад в одному з листів так відповідає на закид, ніби він зрікся батьківщини: “…здаєть$ ся, я належним чином вшанував вітчизну, здобувши визнання і до$ вівши англійцям, що шляхтич з Ук$ раїни може бути таким самим доб$
рим моряком, як і вони, і знайде, що сказати їхньою ж мовою”. Музей Джозефа Конрада від$ крито у тимчасовому приміщенні нижнього храму костелу Непороч$ ного Зачаття Пресвятої Діви Марії на території монастиря Босих Кар$ мелітів у Бердичеві, однієї з най$ красивіших пам’яток архітектури ХVІІ століття в Україні. В експозиції музею — виставка “Між суходолом і морем”, що складається з 26 стен$ дів і розповідає про дитинство та молодість, родину і традиції, в яких зростав письменник. Вона також розказує про друзів і прихильників Конрада, які походили з літератур$ них і видавничих кіл, — Бертрана Расела, Андре Жіда, Едварда Ґар$ нета, Стівена Крейна, Джона Ґол$ суорсі, Нормана Дуґласа, Жана Об$ рі, Генрі Джеймса, Герберта Д. Вел$ са. Представлено і літературний доробок письменника. Відразу після відкриття вистав$ ки відбувся науковий семінар, участь у якому взяли конрадисти з
Великобританії, України та Польщі. Як зазначив голова Польського Конрадівського Товариства професор Здіслав Найдер, “Музей, перша екс$ позиція якого відкривається сьогодні, постає на стикові трьох різних культур. Найста$ ріша з них — руська, корені якої сягають ІХ століття. Це культура України, на землі якої постає цей музей. Польська культура понад півтисячі років співіснувала з нею на цих зем$ лях. У цій культурі й виріс Кон$ рад Коженьовські. Третя куль$ тура — англійська, бо Джозеф Конрад став великим англій$ ським письменником. Двадцять років він служив моряком у торго$ вельному флоті найбільшої й най$ могутнішої на той час держави. Він увійшов у літературне життя Вели$ кобританії, що була тоді центром імперії, в якій не заходило сонце”. Про рідний край Конрад не за$ бував. Герой одного з його романів
“Сестри” — молодий художник-ру$ син, який виріс серед краєвидів, що їх письменник знав із дитинс$ тва. “Сьогодні незалежна Польська держава відкриває цей музей як дар для українських сусідів, як сим$ волічний осередок, що свідчить про спільність європейської культу$ ри, яка єднає наші народи”, — заз$ начив у виступі Здіслав Найдер.
“Наші вистави не залишають глядачів байдужими”. · S. 14Originalseite ↗ Fortsetzung von einer früheren Seite — Seitenausschnitt
приклад, султан у виставі розмовляє ту$ рецькою мовою, адже він представник тур$ ків, але потім, розмовляючи у палаці, пере$ ходить на українську. Чому? Та тому, що султан, виявляється, — правнук Роксола$ ни, і бабуся йому розповідала казки і співа$ ла пісні українською, через що він знає мо$ ву (це відкривається в сцені з Карасем). Цей хід ми нафантазували. В істориків за$ питали: “Чи можливо це історично?” Вони сказали: “Так”. — Як виникли діалоги? — Запросили літератора Петра Магу і розповіли йому, що саме хочемо втілити. Він на основі цього написав свій варіант. Потім ми з Анатолієм Хостікоєвим опрацю$ вали текст, тобто так “обсмоктали” кожне слово, що воно вже не належало конкрет$ ному авторові, вийшла колективна праця. На афіші вказано, що всі тексти нам допо$ магав записувати Петро Мага. Режисуру здійснив Анатолій Хостікоєв, а я і Мирослав Гринишин стали співпродюсерами. Ось так народилася ця п’єса. — Музиканти кажуть, що Сумська, Бенюк і Хостікоєв — сформовані співа* ки, які мають гарні голоси. Напевно, му* зичне наповнення ваших нових вистав — не випадковість. — Ми цілеспрямовано взяли до репер$ туару різножанрові вистави, щоб показати людям і довести собі, що можемо справля$ тися з глибокою драмою, ексцентричною комедією, рок-оперою, класичною музи$ кою, тобто ставити високохудожні твори. Вокальні дані, які у нас є, — цей той Бо$ жий дар, що до пори лежав у скрині. Пам’ятаю, колись режисер Ірина Молосто$ ва, яка поставила чимало спектаклів в Оперному театрі, сказала мені на репетиції в театрі імені Івана Франка: “Бенюк, нащо пішов до драматичного театру, тобі потріб$ но працювати в оперному”. Але я працюю там, де повинен працювати, а співоче об$ дарування колись повинно було стати у пригоді. Не беруся оцінювати рівень нашої вико$ навської майстерності, важливо інше: за допомогою вокальних даних і акторських здібностей ми створюємо великий позитив для глядачів, вони отримують насолоду і тим енергетично живлять нас. Я Анатолію якось сказав: “Якби ти, я, Мирослав Грини$ шин були без звань, нагород і відзнак, то нам сказали б, що ми поставили “Задунай$ ця за порогом” тільки для того, щоб отрима$ ти порцію нагород, бо вистава надзвичайно патріотична. Але у нас це все вже є, і люди розуміють, що в нашої театральної команди інша мотивація: творити якісне, змістовне і національне мистецтво в Україні. Перед нами не стояло завдання показа$ ти вокальні дані, нас хвилювала передусім тема. Ми намагалися зробити героїчну виставу, яка запалювала б національно сві$ домих людей України. Адже не можна нам бути весь час народом, який програє, пла$ че, ще й співчуває своїм воріженькам. Тре$ ба по-іншому чинити й знати, що наша на$ ція не лише духовно м’яка, ніжна, вона й на$ полеглива, тверда, кмітлива, ініціативна, вперта, мужня.
Спілкувався Володимир КОСКІН
“Наші вистави не залишають глядачів байдужими”. · S. 14Originalseite ↗ Der Anfang dieses Textes kann unvollständig sein — mit der Originalseite abgleichen
огдан Бенюк — це акумулятор, гене$ ратор, калейдоскоп і магніт водно$ час. Він навантажив на себе стільки обов’язків, що їх можна розподілити на де$ сяток людей. Провідний актор театру імені І. Франка, президент театральної компанії “Бенюк і Хостікоєв”, актор у виставах інших театрів, кіноартист, який зіграв більш як у півсотні фільмів, телеведучий, шоумен, го$ лова Української діабетичної федерації, од$ на з ключових фігур Всеукраїнського об’єд$ нання “Свобода”… Талановитий актор здатен зіграти і бра$ вого солдата Швейка, і кота Бегемота, і Москаля-чарiвника, й Отелло, і Яго, Крихіт$ ку Цахес, Карася… Богдан Бенюк має стільки звань, наго$ род і відзнак, що їх вистачило б на деся$ тьох. У спілкуванні це скромний, товариський чоловік, принциповий і порядний, з чудо$ вим почуттям гумору, який може миттєво відреагувати на мовні огріхи або фальш. Можливо, саме Богдан Бенюк спонукав колег посміятися над штампами глядацько$ акторського сприйняття заяложених сюже$ тів, наприклад, в недавній роботі театраль$ ної компанії “Бенюк і Хостікоєв” — у виставі “Задунаєць за порогом” (за мотивами опе$ ри Семена Гулака-Артемовського “Запоро$ жець за Дунаєм”). Втім, головне завдання було вельми серйозне: показати справжнє обличчя українця — героя-патріота. Назва постановки — не лише лінгвістична гра. За$ дунаєць — козак, який перебуває за поро$ гом батьківщини й намагається повернути$ ся додому. Отже, запорожці у виставі — не смішні чубаті-вусаті хлопці-співуни в шаро$ варах, а люди, що опинились між двох вог$ нів: позаду імперська Малоросія, навколо Османська імперія, де ілюзорні громадян$ ські “права і свободи” подарував турецький султан. “Чому віддати перевагу — ситій не$ визначеності на чужині чи сумнівним пер$ спективам на батьківщині, любимій і жор$ стокій?” — такий вибір перед героями. Ця дилема в нинішній Україні злободенна, то$ му складно не скотитися до спекулятивної агітки та профанації важливої теми. Коли досягають рівня справжнього пе$ реконливого мистецтва? Коли зі сцени не брешуть, а говорять те, що думають. З ін$ шого боку, машина не іржавіє тоді, коли їз$ дить, саме так її можна відрегулювати. А в театральної компанії “Бенюк і Хостікоєв” такої повноцінної можливості нема, оскіль$ ки бракує власного творчого дому, де вис$ тави можна показувати-шліфувати регу$ лярно, а не тоді, коли пощастить орендува$ ти зал. — Пане Богдане, чи є якісь зрушення стосовно придбання стаціонарного те* атрального приміщення? — Жодних зрушень-новин немає. 2008 року артисти в Україні мають ті самі проб$ леми, що й сто років тому. Ставлення до ак$ торів майже не змінилося. Ми б’ємося, як риба об лід. Таке наше життя. У столиці є багато проблем, які треба розв’язувати. Люди хочуть їсти, потребують житла, а в нас — видовища, духовна пожива, що для декого на другому-третьому плані. Та вода не тече під лежачий камінь, наше завдання — стукати у двері кабінетів, тим більш, що хочемо новий театр побудувати не для себе і не задля назви “Бенюк і Хості$ коєв”, як театр Станіславського і Немирови$ ча-Данченка чи Вахтангова… Суттєво, що наші вистави не залишають глядачів байду$ жими, вони повинні стати репертуарними, йти регулярно, а не тоді, коли ми вряди-годи виступаємо на умовах оренди, їздимо міста$ ми України. І добре, що ми це робимо, про$ пагуємо мистецтво, бо ці вистави — не хал$ тура, вони поставлені настільки якісно, що глядач хоче побачити їх знову. На щастя, є люди, які дають кошти на постановки, бо мають чуйне серце. Проте бізнес в Україні поки що не український за духом, бо люди, у яких “крутяться” чималі гроші, дуже далекі від українського патріо$ тизму, в них цінності зовсім інші. Та проби$ вається нове покоління українських меце$ натів, які підтримують мистецтво. Серед них — генеральний директор фармацев$ тичної фірми “Дарниця” Володимир Заго$ рій, в якого глибина любові до України вимі$ рюється глибиною власної кишені. Здійснити постановку “Задунаєць за порогом” допоміг Володимир Лавренчук, голова правління “Райффайзен Банк “Аваль”. Він підтримує пов’язані з україн$
“Наші вистави не залишають глядачів байдужими”. · S. 14Originalseite ↗ Der Anfang dieses Textes kann unvollständig sein — mit der Originalseite abgleichen
ською народною творчістю колективи, щи$ ро любить українське мистецтво. Ми розуміємо, що столиця на нас як на театральну силу не звертає уваги ще й то$ му, що ми нібито артисти не Києва, хоч як це парадоксально, бо працюємо в націо$ нальних театрах (а не в муніципальних), які підпорядковані Кабінету Міністрів, тому міська влада не має впливу на ці колективи і до нас ставиться відповідно. — Невже ім’я не відіграє ролі? — Звісно, імена — не порожній звук. Нас, бува, обзивають “зірками”. Не люблю цього слова, бо розумію, що зірки на небі; астрономи, фізики і хіміки кажуть, що зірка — це сукупність плазми й газів. Гази згоря$ ють, і зірки вже нема. Ось і міркую: не треба розкидатися такими словами, краще каза$ ти, що ми сьогодні відомі люди, або попу$ лярні; ще краще ставитися до нас як до здібних людей. Думки і слова можуть матеріалізувати$ ся, треба добиватись — ми своє доведемо. Театр побудуємо, це точно, аби Бог нам дав довше життя. — Чому саме лібрето опери Гулака* Артемовського “Запорожець за Дуна* єм” взяли за основу? — Не можемо дозволити собі зробити виставу, яка не була б успішною, адже нав$ ряд чи згодом знайдуться меценати. Ми не державний театр, де можливий провал, ко$ ли вистава відбувається двічі-тричі, а потім її закривають. Ми випустили п’ять успішних спектаклів — різнопланових, різножанро$ вих: яскраву італійську комедію “Моя про$ фесія — сеньйор з вищого світу” Скарначчі й Тарабузі, драму Джона Стейнбека “Про людей і мишей”, “Пригоди Швейка” за Га$ шеком, рок-оперу “Біла ворона” Татарчен$ ка і Рибчинського, а тепер граємо “Задуна$ єць за порогом”. Назву ми переінакшили свідомо, бо поставили завдання втілити в першу українську оперу “Запорожець за Дунаєм” нову ідею, свіжу кров, аби оживити її. Лібрето було написано ще на початку ХІХ століття, що відповідало політичним реалі$ ям тодішньої Російській імперії, яка воюва$ ла з Туреччиною. Гулак-Артемовський, який мешкав у Петербурзі, за основу взяв анек$ дотичну ситуацію: українець Карась напід$ питку, дружина його лупцює, турки не зов$ сім розумні, всі якісь сміховинно-прише$ лепкуваті. Це подобалося публіці, до того ж, музика чудова. Саме в кумедній одежі дійство тоді й могло відбуватися. Але ми живемо в XXI столітті, розуміємо, що тоді іс$ торична ситуація була інша і події мали роз$ виватися по-іншому. Коли я пішов із сином в оперний театр на “Запорожця за Дунаєм”, Богдан запи$ тав: “Татку, а коли козаки битимуться з тур$ ками?” Я відповів: “Почекаємо”. Вистава відбувалася без помітних подій, і мій малий раптом каже: “Татку, а немає пульта, щоб перемотати це все швидше?” Тоді я зрозу$
мів, що динаміка життя су$ часних українських людей кардинально відрізняється від тодішньої. І щоб вдихнути нове життя в цікаву музику Семена Гулака-Артемов$ ського, треба позбавити дійство історичних прора$ хунків. Та й наші сучасники недостатньо знають історію України, приміром те, що Задунайська Січ — остання, що цариця Катерина потім розігнала козаків по всьому світу, після чого в Україні по$ чали запроваджувати крі$ пацтво. Отже, Задунайська Січ, яка облаштувалась на території Туреччини, була останнім форпостом вільно$ го духу козаччини. З одного боку, це військове форму$ вання заробляло собі на життя, воюючи на боці Османської імперії, а з іншого — укра$ їнці так ще зберігали певну козацьку само$ стійність, отже, були вогником надії для Ук$ раїни. До сюжету Гулака-Артемовського ми додали чимало героїчного, розвинули ще одну лінію: чому українці опинилися за Ду$ наєм і як повертаються. Тому і назва виста$ ви — “Задунаєць за порогом”. Коли залишаємо рідну хату, ми пересту$ паємо поріг, і повертаючись, цей поріг муси$ мо переступити знову. Чимало українців за$ лишаються на чужині, а Батьківщина тим ча$ сом потребує великої духовної підтримки — щоб наша держава існувала і ми не були розпорошені по всьому світі. Ця ідея нас на$
дихала, у виставі багато речей зазвучали по$ новому, натомість ми в жодному разі не доз$ волили собі позбиткуватися над чудовою музикою видатного композитора. За реакцією глядачів ми побачили, що вистава їм дуже сподобалася, люди відчу$ вають, що ми працюємо з відкритою душею і бажанням об’єднати українців, довести, що ми велика нація, яка повинна триматися разом. Вважаю, ми влучили в “десятку” в потрібний час, бо всі бачать, що відбува$ ється на нашому політичному Олімпі. — Хто ініціював створення вистави? — Організаторів троє: Анатолій Хостіко$ єв, режисер Мирослав Гринишин і я. Ми ко$ легіально вирішуємо “траєкторію польоту”. Матеріал “Запорожця за Дунаєм” теж ви$ брали разом — завдяки яскравій музиці, ак$ туальній історичній колізії, яку можна пере$ ломити, як світло ліхтаря, щодо сьогодення. Ми розуміли, що потрібно звернутися до істориків і літераторів по допомогу. На$
“Людина — місток між небом і землею”. · S. 15Originalseite ↗ Fortsetzung von einer früheren Seite — Seitenausschnitt
дає поштовх розвитку духовно$ го багатства людини, яке йде від народного мистецтва. Мета проекту — розвивати творчі здібності та підвищувати майстерність, надихаючи дітей на нові вдалі рішення і знахідки. Яскраві костюми, оригіналь$ ні хореографічні композиції пе$ ретворювали концерт на чарівне свято, маленькі артисти, попри хвилювання, виконали номери майже досконало, адже багато зних уже має досвід навіть міжна$ родних змагань. Віриться, що не залишать без уваги дитячу творчість ті, від кого насамперед залежить її розвиток, а отже, і майбутнє на$ ціональної культури й духовнос$ ті. Конкурс важко переоцінити: він й дуже потрібний юним ви$ конавцям.
Вальс у виконанні ансамблю “Феєрія”
небесам можна поскаржитись на неправедні дії несвідомої частки людства. Митці, інтелігенція, як тонка мембрана, сприймають різні вияви життя на планеті й творчістю намагаються їх гармо$ нізувати. Дует “Зікр”, не вдаю$ чись до слів, озвученим голосом серця оповідають про іншу доро$ гу, яка може врятувати людство. Це дорога духовного вдоскона$ лення. Ольга Ткаченко й Ігор Силін, безперечно, вивчали старовин$ ні київські християнські розспі$ ви, вібрації молитов буддій$ ських ченців — мандрівників і самітників, які живуть у Тибеті. Їхнє мистецтво своєрідне і просвітлене, адже зрозуміле без тлумачів і перекладачів на будь-якому континенті. Співаки багато гастролюють і всюди мають успіх. І що більше ман$ дрів за півтора десятиліття іс$ нування дуету, то багатший їх$ ній духовний доробок. Адже митці пробуджують душі, які вже готові зрозуміти: людство цілісне, країни і народи взає$ мозалежні, як члени однієї ро$ дини, або ж навіть частини од$ ного тіла. Тому так важливо, знаючи цю взаємозалежність, уникати недобрих вчинків і смутних думок. Усе, що відбувається з нами, творимо ми самі. Ці філософські одкровення, проспівані з глибини серця Ігорем Силі$ ним і Ольгою Ткаченко, після концерту визріли у цілком конкретну думку. Добре було б, якби митці оселилися в Києві й щоденно гармонізували простір у нашій країні. Можливо, це егоїстично, але зда$ ється, що Україні сьогодні гармонія як$ найпотрібніша. А мистецтво дуету має велику силу.
КУЛЬТУРА
“Людина — місток між небом і землею”. · S. 15Originalseite ↗ У Києві відбувся VIII художньо*мистецький конкурс “Чарівний світ танцю”, який проводив Благодійний фонд “Лірос” за підтримки департаменту гуманітарної політики Міністерства оборони України й Будинку офіцерів Зброй* них сил України, що безплатно надали великий концерт* ний зал для проведення завершального гала*концерту.
Світлана БАДЕРА Фото Лілії БАДЕРИ
Гала-концерт “Чарівний світ танцю” об’єднав найяскравіші хореографічні колективи міста, у їхньому виконанні глядачі по$ бачили не лише народні й ест$ радні танці, а й найпопулярніші фраґменти з класичних балет$ них творів, майстерно виконані бальні композиції. Фестиваль перетворився на велике дитяче свято: нагороди, дипломи та подяки, подарунки, святковий концерт. Танці викона$ ли хореографічні колективи “Веснадія” та “FORS”, Школи Ган$ ни Дубіної та “Славутич”, “Екс$ трім” та “Щедрик”, “Вітерець” та “Феєрія”. Справжнім творчим да$ рунком стали виступи Анастасії Сідельник та Ігоря Ковалька, у виконанні яких глядачі побачили хореографічну картинку “Діалог”. Їхній виступ довів усім, що мовою витончених рухів можна сказати набагато більше, ніж словами. Відкривав концертну програму хореографічний відділ школи мистецтв уп$ равління освіти Деснянсько$ го району в м. Києві. У його виконанні всі побачили та відчули “Подих Карпат” (викладач-постановник Іри$ на Кістерська), далі за допо$ могою танців мандрували не лише Україною, а й облетіли всю Землю, переносячись з континенту на континент, з минулого в майбутнє. “Та$ рантела” й “Італійська поль$ ка” у виконанні вихованців Школи Ганни Дубіної повіда$ ла про італійський темпера$ мент, а “Східна фантазія”,
Ганна КОЗАЧЕНКО, член правління Українського фонду культури
Про те, що людина — місток між небом і землею, знають не тільки філософи й шанувальни$ ки творчості Арсенія Тарков$ ського (“Людина я і є посеред світу…”). Тож коли до Києва зно$ ву завітав дует “Зікр”, щоб від$ значити своє 15$річчя, в Олек$ сандрівському соборі на Воло$ димирській гірці після вечірньої служби не було вільних місць. Майстерний акапельний спів під склепінням, де завжди панувало небо, переніс у той безмір, де людина поєднана з Першотвор$ цем, навіть якщо не завжди це усвідомлює. Співаки перетворили свої голоси на інструмент, крізь який промовляють душі. Іноді справ$ ді забувалося, що це реальні люди, наші земляки (Ольга Тка$ ченко народилася в Києві, а її колега Ігор Силін жив у нашому місті певний час). Давні шану$ вальники дуету “Зікр” свідомо занурювалися у медитацію чи насолоджувалися новою імпро$ візацією майстрів. Адже ріка почуттів, як і ріка часу, щоразу міняє свій плин, а чутливість мистецьких душ значно тонша і делікатні$ ша, ніж пилок на крилах метелика. Чолові$ чий і жіночий голоси перепліталися, притя$ гуючи безсторонній космічний простір, щоб висповідати йому болі людські. Навіть утримуючи свою свідомість біля мікрофонів (цей виступ збережеться у ра$ діозапису), внутрішнім зором бачили ми самотнього пілігрима, який через пустель$ ну місцевість іде у напрямку високих гір. А небо над тим гірським кряжем видавалося всіяним зірками, що не завжди нагадували яку виконали маленькі чарівниці з “Щедрика” (художній керівник та постановник Світлана Романен$ ко) була ще однією казкою Шехе$ резади. З ансамблем “Славутич” (художній керівник Леся Готовкі$ на) побували “На далеких остро$ вах”. “Самба” у виконанні ансам$ блю “Екстрім” (художній керівник Світлана Романенко) та “Румба” у виконанні ансамблю “Феєрія” (художній керівник Наталя Слас$ тьон) перенесли до Латинської Америки. Заполонив грацією ру$ хів “Танок з віялами” у виконанні ансамблю “Вітерець” (художній
Український дівочий танок “Плескач”
керівник Олександр Черноус, ба$ летмейстер Наталя Аркуша ). Ви$ хованці хореографічної школи FORS (Тетяна Вінокурова) пока$ зали “Природи дивну мить”, а з ансамблем “Веснадія” (художній керівник Наталя Устінова) пере$ неслись у Європу, побачивши “Ірландський танок”, і поверну$ лись до України, перегля$ нувши композицію “Дівчи$ на-весна”. Усі впевнилися, що ук$ раїнський народний та$ нець — у кожного в душі. Він — генокод, що живе і
“Людина — місток між небом і землею”. · S. 15Originalseite ↗ Степан ЛІСЕЦЬКИЙ, кандидат мистецтвознавства
Два твори українського композитора другої половини XVІI століття Семена Пека$ лицького виконав Муніципальний хор “Київ”, записав їх на компакт-диск і надрукував но$ ти. Це, безумовно, важлива подія, адже ми можемо вникнути в музичний світ цього ши$ роковідомого й шанованого в ті часи митця. З достовірних джерел відомо, що Семен (Симеон) Пекалицький народився близько 1630 року. Навчався у 1640—50$ті роки, а в 1660—80$ті активно працював на компози$ торській, диригентсько-хоровій та духовно$ церковній ниві. У біографії Пекалицького багато білих плям. Достовірно відомо, що С. Пекалицький у 1660$х працював у чернігівського архієпис$ копа Лазаря Барановича. Баранович трива$ лий час перебував у Києві, викладав з 1642 року в Братській школі, а 1650 року став її ректором, з 1657$го переїздить до Черніго$ ва. Можна припустити, що Пекалицький нав$ чався у Києві, їхнє знайомство могло почати$ ся саме тоді. Хорова капела Л. Барановича була зразковою, саме з нею він їздив до Мос$ кви 1666 року, щоб показати високий рівень музичного колективу. Невипадково з 1673$го Пекалицький обійняв посаду керівника Прид$ ворної співацької капели в Москві, де працю$ вав кілька років. 1688 року С. Пекалицького разом з дружиною та дітьми запросили до Москви на постійне місцеперебування. Віро$ гідно, що Пекалицький з 1667 року працював у Львові, керував хоровою капелою Й. Шум$ лянського. Отже, діяльність його була бага$ тогранною. Однак найголовніше — це його музика. Маємо “Літургію ля мінор” і партесний кон$ церт “Дух Твой благий” (новознайдений твір). Літургія — це традиційний жанр цер$ ковної відправи з музикою. З давніх-давен лі$ тургію виконували речитативом. За часів ба$ роко, з останньої чверті XVI ст., коли у нас бу$ ло впроваджено багатоголосся, композито$ ри писали музику до окремих текстів літургії, інші тексти виголошував священик. Кожна епоха формувала певні художні вимоги до написання музики. Ми знаємо му$ зику до літургій багатьох композиторів, але твір С. Пекалицького перший. Отже, “Літургія ля мінор” — твір середини XVII століття — один з найдавніших і основоположних у ба$ роковому стилі. У творі дев’ять музичних но$ мерів, різних за характером. У багатьох но$ мерах Літургії Пекалицький дає повнозвучні урочисті вступи, фактура яких охоплює весь звуковий простір. Щодо музичних тем Літургії, то їх кілька типів: повнозвучні й урочисті, лірико-пісенній лірико-оповідні, й навіть танцювальні. Вони розвиваються і формують художні образи. Теми-характери індивідуально-композитор$ ські, що виокремлюють його музику серед творів інших митців. Твір Пекалицького роз$ рахований на два хори, які звучать то разом, то почергово; майже у кожному номері є й ансамблеві теми (виконують три солісти). Фраґменти, які виконують обидва хори, ма$ ють узагальнений характер, вони то урочисті, то радісно-мажорні. Музика, призначена для тріо, — переважно лірична, хоч буває й опо$ відною чи лірично-журливою. Прикінцеві теми Пекалицького виклика$ ють у сучасного слухача найбільший інтерес, вони не схожі на музику інших українських композиторів (принагідно зауважимо, що ра$ дісно-хороводні й радісно-танцювальні теми Пекалицького ніби перейшли в музику М. Ди$ лецького, що працював у Москві з кінця 70$х років XVII ст.). Музика “Літургії ля мінор” вра$ жає красою, вона не застаріла, не нудна, навпаки, музикантів початку ХХІ століття вона зацікавила професіоналізмом. Партесний концерт “Дух Твой благий” — інша сторінка музики С. Пекалицького. У цьо$ му жанрі митець ще вільніший у виборі му$ зичних тем і принципів їхнього розвитку. Сьогодні маємо можливість не лише оз$ найомитися, а й детально вивчити хорові твори Семена Пекалицького, дати їм історич$ ну оцінку, адже це перші зразки українського музичного бароко, які дійшли до нашого ча$ су. Це твори яскраві, майстерні, багаті образ$ ним змістом.
“Людина — місток між небом і землею”. · S. 15Originalseite ↗ Der Anfang dieses Textes kann unvollständig sein — mit der Originalseite abgleichen
звичні нам сузір’я, а потім було просвітле$ не сонцем, яке не сліпить і не дуже гріє. Високість денних небес, так само безхмар$ на, сприймала спів душі, яка оповідала Бо$ гові про понівечений людьми простір. І ду$ малося про Шамбалу, що приховує здобут$ ки однієї з попередніх технократичних ци$ вілізацій, а потім — про околиці Києва уз$ довж доріг і новітні камінні мішки у центрі нашого міста, які сприймаються наругою над природою і красою. Життя наше складається так, що лише
“Експозиція складається з унікальних архівних документів”. · S. 16Originalseite ↗ Fortsetzung von einer früheren Seite — Seitenausschnitt
жуть українцям не втрачати оптимізму, здо= ров’я, віри в себе у ці нелегкі часи. Будьмо разом і переможемо! Передплату приймають усі відділення “Укрпошти” в селах і райцентрах, в облас= них містах і столиці до 10=го числа кожного місяця. Вартість передплати разом із поштовими витратами: на рік — 45 грн 89 коп.; на півроку — 23 грн 42 коп.; на 3 місяці — 12 грн 36 коп.; на 1 місяць — 4 грн 27 коп. Поштовий індекс — 30617, 67=ма сторін= ка в “Каталозі”.
При використанні наших публікацій посилання на “Слово Просвіти” обов’язкове.
І н д е к с г а з е т и “Слово Просвіти” — 30617 Передплатна ціна, враховуючи поштові послуги: на місяць — 4,27 грн. на 3 місяці — 12,36 грн. на 6 місяців — 23,42 грн.
08051
4 820095 780016
ДУХОВНИЙ ПРОСТІР
ТИЖНЕВИК ВСЕУКРАЇНСЬКОГО ТОВАРИСТВА «ПРОСВІТА» імені ТАРАСА ШЕВЧЕНКА
“Експозиція складається з унікальних архівних документів”. · S. 16Originalseite ↗ Триває передплата “Слова Просвіти” на 2009 рік. У наступному році всеукраїнський просві= тянський тижневик збереже все найкраще, напрацьоване авторами й журналістами ре= дакції, рішуче відмовившись від того, що втратило актуальність. Ми запрошуємо сво= їх читачів стати активними учасниками діа= логу про стан української мови, роз’єднання національних сил, шляхи виходу з економіч= ної, політичної, духовної кризи. Ми знайдемо ті точки опертя, які допомо=
У такий момент ми звертаємося до Вас, Високопреосвященний Владико, з проханням піднести свій високий архіпастирський голос на захист Українського народу… Вас, Високопреосвященний Владико, всі послухають: і високі достойники Церкви, і світова пре$ са, й міжнародні благочинні уста$ нови, які можуть завчасно виряди$ ти на Україну безсторонні анкетні комісії, досвідчитися на власні очі, що там діється, і це може своєчас$ ними заходами врятувати життя не одній тисячі людей…” На звернення Закордонного бюро Української радикально-де$ мократичної партії митрополит Андрей Шептицький відповів лис$ том, у якому висловив стурбова$ ність і підтримку голодуючих укра$ їнців. Усвідомлюючи масшта$ би геноциду, влаштованого радянською владою в Над$ дніпрянській Україні, Греко$ Католицька Церква виступи$ ла інституцією, яка однією з перших піднялася на захист українців і організувала єв$ ропейську спільноту через посередництво Апостоль$ ської Столиці до дій із при$ пинення геноциду на україн$ ських землях, що тривав у 1932—1933 роках. Документи і фотографії, представлені на виставці, ще раз підтверджують тезу про єдність Західної України зі Східною у ті страшні для нашої нації роки, а також ак$ центують увагу на ролі Гре$ ко-Католицької Церкви. Запрошуємо всіх охочих відвідати виставку, яка пра$ цює у виставковій залі цер$ кви Св. Василія Великого на Вознесенському узвозі, 7 щодня з 9.00. Закриття 5 січ$ ня 2009 року.
кви про становище у Східній Укра$ їні, яке склалося 1932—1933 рр. У центрі експозиційного ряду — поминальна композиція з кар$ тини художника О. Охапкіна “Па$ м’яті жертв Голодомору”, дідуха, поминальних рушників, свічок і ка$ лача, яку створив о. Рафаїл, свя$ щеник церкви Св. Василія. На виставці представлено копію листа голови Закордонного бюро у Празі Української радикально-де$ мократичної партії, професора Кос$ тя Мацієвича до митрополита Укра$ їнської Греко-Католицької Церкви Андрея Шептицького. Кость Маціє$ вич у зверненні 14 грудня 1932 року першим повідомляв про голод в Ук$ раїні: “…На Україну знову насува$ ється голод, іде в небувалому, в не$ чуваному досі розмірі та гостроті…
Романа КОБАЛЬЧИНСЬКА, старший науковий співробітник Музею народної архітектури і побуту України, заслужений працівник культури України Фото автора У
Засновник: Всеукраїнське товариство “Просвіта” імені Тараса Шевченка Реєстраційне свідоцтво КВ № 4066 від 02.03.2000 р.
Ш е ф $ р е д а к т о р Павло МОВЧАН
Го л о в н и й р е д а к т о р Любов ГОЛОТА
Р е д к о л е г і я Любов ГОЛОТА (голова), Ярема ГОЯН, Павло МОВЧАН, Олександр ПОНОМАРІВ, Іван ЮЩУК
Перший заступник головного редактора
Ніна ГНАТЮК 279$49$47 Заступник головного редактора
Петро АНТОНЕНКО 279$49$47 Заступник головного редактора з виробничих питань
Наталія СКРИННИК 278$01$30 (тел/факс)
Відповідальний секретар
Ірина ШЕВЧУК Відділ мови
Святослав МІЗЕРНЮК 279$39$55 Відділ просвітянської роботи
Надія КИР’ЯН 270$55$57 Відділ коректури
Олена ШУЛЬГА 278$63$69 Комп’ютерна верстка
Ірина ШЕВЧУК Олег БЕССЬКИЙ 278$63$69 Інтернет-редактор
Євген БУКЕТ 279$39$55
Черговий редактор
Ніна ГНАТЮК
Бухгалтерія 279$41$46
А д р е с а р е д а к ц і ї : вул. Хрещатик, 10!Б, м. Київ, 01001
E!mail: slovo_prosvity@ukr.net
http://slovoprosvity.org.ua
Видрукувано з готових фотоформ на комбінаті “Преса України” у середу. Зам. № 3301251 Наклад — 22300
Листування з читачами — тільки на сторінках газети. Відповідальність за достовірність інформації несуть автори. Редакція залишає за собою право редагування та скорочення текстів.
Києві у церкві Св. Василія Великого відкрилася вис$ тавка “Пастирський голос на захист українців”. На відкриття завітали Високопреосвященний Владика Любомир Гузар, єписко$ пи, священики та парафіяни. Експозиція складається з уні$ кальних архівних документів, які зібрав і підготував провідний спе$ ціаліст ЦДІА України Володимир Кіт. Усі документи й фотографії свідчать про глибоку турботу Ук$ раїнської Греко-Католицької Цер$
Високопреосвященний Владика Любомир Гузар залишив запис на згадку