Без мови немає нації! · s. 1strona oryginału ↗ Дмитро ПАВЛИЧКО, Герой України, Надзвичайний і Повноважний Посол
Почнемо із Заяви про вступ України до НАТО, опублікованої в газеті “Слово Просвіти” 21 січня 2015 р. Заяву підписали Леонід Кравчук, Євген Марчук, Володимир Василенко, Дмитро Павличко, Юрій Щербак, Іван Заєць, Володимир Огризко. Підтримали їх десятки знаних в Україні політичних та громадських діячів. Прочитаймо її. “Ми, учасники Революції Гідності, громадські і політичні діячі, військовики, представники партій, громадських, творчих і наукових організацій, робітники й аграрії, молодь і студенти, розпочинаємо створення руху “Україна в НАТО”. Написана кров’ю Небесної Сотні і кров’ю полеглих захисників Вітчизни у збройній боротьбі проти агресії Росії, Заява про вступ України в НАТО не може бути відкладена на потім. Ми переконані, що НАТО стане найнадійнішою і найефективнішою опорою національної безпеки України як невід’ємної частини Європи. Той факт, що Україна історично належить до Європи і наші західні сусіди є членами НАТО, заохочує нас у нинішній тяжкій ситуації не відкладати, а навпаки — прискорити вступ України до Північноатлантичного Альянсу. Ми відкидаємо застереження окремих західних політиків про небажаність вступу України в НАТО як необґрунтовані і такі, що заохочують Росію до подальших агресивних дій. Нас також непокоїть відсутність чіткої і послідовної позиції української влади щодо членства нашої держави в Альянсі. Скасування позаблокового статусу України вимагає від української влади негайно відновити євроатлантичний зов-
ЧИТАЦЬКЕ ВІЧЕ
ЩОБ НЕ ПРОҐАВИТИ АТАКУ
Без мови немає нації! · s. 1strona oryginału ↗ Początek tekstu może być niepełny — porównaj ze stroną oryginału
нішньополітичний курс і подати заяву про вступ до НАТО та сприяти проведенню всеукраїнського референдуму на підтримку членства України в НАТО. Право України на членство в НАТО підтверджене рішеннями Бухарестського саміту 2008 року. Сьогодні українське суспільство виступає за якнайшвидше приєднання до НАТО. Пора винести питання про членство України в НАТО на всеукраїнський референдум для остаточного підтвердження безпекового і цивілізаційного вибору України. Закликаємо всіх громадян України стати активними учасниками Руху “Україна — в НАТО” та сказати на референдумі: “Україна має бути в НАТО”. 14 березня того ж 2015 р. у газеті “Літературна Україна” була опублікована “Декларація установчого засідання організаційного комітету громадського Руху “За Україну в НАТО”. Декларація закінчувалась закликом до найвищої влади в Україні підтримати Рух “За Україну в НАТО”. Рух “За Україну в НАТО” брав на себе обов’язки допомагати владі: “Рух прагнутиме до забезпечення справжньої свободи народного волевиявлення під час референдуму. Ми будемо проводити широку роз’яснювальну роботу шляхом надання громадянам всебічної та об’єктивної інформації про природу Альянсу як демократичної міжнародної безпекової організації, його діяльність та роль у забезпеченні безпеки держав-членів, щодо прав та обов’язків, що випливають із членства України в НАТО для держави, суспільства та кожного громадянина. У своїй діяльності Рух “За Україну в НАТО” базуватиметься на Конституції
України, чинному національному законодавстві. Закликаємо громадян до активної участі в Русі “За Україну в НАТО”, зокрема до створення в регіонах структур Руху та підготовки до референдуму. Референдум на підтримку вступу в НАТО остаточно закріпить європейський цивілізаційний вибір Українського народу, стане дороговказом до членства України в НАТО та буде надійною гарантією забезпечення незалежної державності України, ствердженої свого часу на всеукраїнському референдумі 1 грудня 1991 року”. Президент, Верховна Рада, Уряд України не звернули уваги ні на перший, ні на другий клич тривоги від людей діяльних, готових піднімати наш народ на референдум про вступ до НАТО. Тоді був написаний Відкритий лист Президентові, Прем’єр-міністрові, Голові Верховної Ради України.
“Шановний Петре Олексійовичу! Шановний Арсенію Петровичу! Шановний Володимире Борисовичу!
Ми, члени організаційного Комітету громадського Руху “За Україну в НАТО”, звертаємося до Вас, щоб висловити свою стривоженість за долю України в час, коли наші землі — Крим і частини Донецької та Луганської областей — окуповані збройними силами Росії і нав’язана Путіним нашому народові війна розгорається, загрожує самому існуванню української держави і нації.
Закінчення на стор. 2
НОТАТКИ ПРО ІВАНА КОРСАКА
ЛЮБОВ ОЛЕКСАНДРА ЯКОВЧУКА
2 Гаряча тема “Путінська Росія є загрозою існуванню демократичного світу”. · s. 2strona oryginału ↗ Ciąg dalszy artykułu «Україна і НАТО», s. 1
Закінчення. Початок на стор. 1
На тій підставі, що українці в Криму та на сході України розмовляють російською мовою, Путін вважає, що українці і росіяни — один народ. Він ніколи не зможе збагнути, чому австрійці та німці — це два народи, хоч розмовляють німецькою, чому північно-американці та англійці — це два народи, хоч розмовляють англійською мовою. Путін — фашист, він ніколи не зможе збагнути, що український та російський народи, навіки розмежо вані не тільки мовами й землею, а й тисячолітньою боротьбою України як нації, сформованої європейською культурою, проти азійсько-ординської, жорстокої, імперської, загарбницької російської державності. Путінська Росія тепер, як і сотні років тому, є загрозою самому існуванню не тільки української держави і нації, а й існуванню країн Європейського Союзу, НАТО, взагалі існуванню демократичного світу. Ціна свободи і безпеки світу сьогодні оплачується життями тисяч українських громадян, які чинять опір російсько-терористичним формуванням і регулярним військам Росії. Ми підтримуємо зусилля керівництва України, спрямовані на підвищення обороноздатності нашої Батьківщини, на пошуки адекватного мирного вирішення конфлікту, породженого російською агресією. Ми вітаємо політичну, моральну і матеріальну допомогу Україні з боку США, Канади, Німеччини, Франції, Польщі та інших країн Європейського Союзу і НАТО, ми вдячні нашим західним сусідам і Прибалтійським країнам за підтримку у війні з відродженим імперським режимом Росії. Але разом з тим ми розуміємо, що Україна залишатиметься геополітично самотньою та ізольованою в безпековому розумінні, допоки не вступить до НАТО — військовополітичного союзу вільних країн. Ми констатуємо, що, на жаль, сьогодні Україна опинилася сам на сам у війні з Росією, керованою знавіснілим ворогом нашої державності Путіним, непередбачуваним диктатором, який готовий застосувати ядерну зброю заради здійснення своїх шизофренічних глобальних планів та амбіцій. Ми вважаємо, що за цих умов вище керівництво України повинно зробити все, щоб максимально пришвидшити приєднання нашої держави до оборонного Альянсу. Це — проблема нашої національної безпеки № 1. Саме заради цієї мети ми створюємо всенародний Рух “За Україну в НАТО”. 14 березня цього року ми провели збори наших прихильників з усіх областей України в Києві і схвалили “Декларацію установчого засідання організаційного комітету громадянського Руху “За Україну в НАТО”. Цей документ опублікований у “Літературній Україні” і в “Слові Просвіти”, але наша вища влада не звернула на нього уваги, не покликала нас на розмову про найболіснішу проблему життя України. Ми глибоко занепокоєні пасивністю державних органів України у цьому питанні. Незважаючи на безпрецедентний на сьогодні рівень підтримки України з боку НАТО, Україна не виконує своїх зобов’язань у рамках конкретних програм співробітництва з Альянсом. В Україні нема єдиного органу, наділеного широкими державними повноваженнями, відповідального за координацію співпраці з НАТО на чолі з віце-прем’єрміністром з питань євроатлантичного співробітництва, немає і біля Президента України людини, відповідальної за зв’язки нашої держави з НАТО, а депутати Верховної Ради, як правило, уникають розмов про референдум щодо вступу України до НАТО. Відповідних структурних підрозділів нема ні в РНБО, ні в Міністерстві оборони України, а в Міністерстві закордонних справ хоч є начебто хтось, хто відає контактами з НАТО, але мовчить, бо ж пан Міністр постійно повторює: “Ми з НАТО дружимо, але вступати до Альянсу поки що не будемо”. Ми не відчуваємо з боку керівництва України спільної рішучої політичної волі, бажання готувати Україну до вступу в Північно-Атлантичний Альянс. А нам треба перебороти всі сумніви з цього приводу наших союзників і ядерний шантаж ворога. Чому так діється? Де причина? Невже керівництво України сподівається умиротворити агресора, задобрити обіцянками — ніколи не вступаємо в НАТО? Якщо так, то це — смертельно небезпечна ілюзія. Від наших поступок Путін не стане добрішим і прихильнішим до України. Розгубленість України і нерішучість наших союзників заохотить кремлівський режим підсилювати агресію. Тільки спільна воля до опору, твердість позицій України і НАТО, тільки наша готовність дати відсіч Росії зупинить сповзання до третьої світової війни. Підкреслюємо, перебування України в НАТО — це не тільки справа нашого національного порятунку. Знаємо, на Заході є люди налякані, здатні покинути Україну на розтерзання російським фашистам, але переможний референдум в Україні щодо вступу в НАТО змусить їх подумати, що вони мають зобов’язання бути громадянами Європи і світу, коли Європа і світ падатимуть під ударами нового “гітлера”. Голосування в Україні за вступ до НАТО — акція, потрібна насамперед нам, українським громадянам. Ми повинні показати самі собі, що ми — народ, здатний боротися за свободу і за цілісність земель своїх всіма способами, пам’ятаючи, що обороняємо при цьому не лише себе, а всі вільні народи. Ми вважаємо, що відносини між Україною і Росією можуть стати нормальними, навіть приязними, тільки тоді, коли Україна, як Польща, Литва, Латвія, Естонія буде в НАТО.
Ми вимагаємо дати відповідь по суті порушених у цьому листі питань, які тривожать і глибоко хвилюють не лише нас, а всю громадськість України. 24 червня 2015 року, м. Київ
Леонід Кравчук, Євген Марчук, Дмитро Павличко, Юрій Щербак, Володимир Василенко, Іван Заєць, Володимир Огризко
* * * Президент України Петро Порошенко прийняв Леоніда Кравчука, голову “Руху України до НА- ТО”, він порадив не поспішати з референдумом. Не поспішати? Чому? На це питання чіткої відповіді не було. Мені не личить розповідати, як реагували мої друзі-“натівці” на пораду Президента України. Звідки взялася ця стриманість, нехіть до підтримки діяльності людей, які будували самостійну Україну? Україна за перших президентів не почувалася в повній безпеці. Леонід Кравчук і Леонід Кучма демонстрували прихильність до єльцинської Росії, але разом з тим розуміли, що приєднання України до НАТО — єдиний спосіб зберегти українську державність. Те, що вони не зробили рішучих, справжніх кроків у напрямі до набуття нашою державою членства в північноатлантичному Альянсі — не їхня помилка, а їхня неуважність до діяльності своїх радників — Анатолія Зленка та Анатолія Орла, прихованих промосковських політиків. Президент Віктор Ющенко, який 2008 р. в Бухаресті на саміті натівських держав заявив про бажання України приєднатися до НАТО, діяв правильно, але знову ж-таки не рішуче. Він ще там, в Бухаресті, мав якісь дивні, дружелюбні бесіди з представниками Росії, яка була наставлена різко проти вступу України до оборонного Альянсу. Німеччина та інші натівські держави сказали Україні: “Почекай!” Наше прагнення приєднатися до НАТО було враховане, але ПДЧ України не одержала. Натівські (західноєвропейські) лідери придумали для України зневажливу назву. Охрестили її “аспіранткою”, тобто самотньою, відкритою зі Сходу і Півночі для вже всталої з гробу ворожої імперії… Думаю, Петро Порошенко почув голос Руху “За Україну в НАТО”. Сталося, нарешті, те, про що ми, автори вищенаведених документів, мріяли! Верховна Рада України проголосувала 2015 р. за те, що метою нашої держави є вступ до НАТО. Це голосування було почуте керівниками НАТО в березні 2018 р. Два роки натівські лідери думали, як же їм бути з Україною і, нарешті зважилися піти назустріч народові, що в кривавій, неоголошеній, організованій проти України Москвою війні, не тільки сам обороняється, а й захищає своїх західних сусідів, що були колоніями сталінської імперії, але вчасно подбали за своє приєднання до НАТО. Знаємо, Президент Петро Порошенко намагався й намагається переконувати Генерального секретаря НАТО Єнса Столтенберга втому, що допомога Альянсу Україні повинна бути не тільки дипломатичною, а й збройно присутньою на фронті з ворогом. НАТО серйозно допомагає Литві, Латвії, Естонії, Польщі, Словаччині, Румунії, Угорщині, натівським країнам,
а щодо нашої держави Альянс досі керувався заявою Януковича про те, що “Україна не має формальних прагнень до членства”. Як же в це повірити? Україна чотири роки спливає кров’ю, обороняючись від російського агресора, а натівські політики оглядаються на Москву, тримаються заяви вигнаного Революцією Гідності з України зрадника Януковича. Чому так діється? Чому Україна не організувала референдуму про свій вступ до НАТО одразу після захоплення Москвою Криму? Мабуть, тому так діється, що в Україні парламент наполовину не український, олігархат майже весь антиукраїнський, а деякі українські політики, котрі тепер лають Порошенка й рвуться у президенти, — це відомі прислужники Кремля. Але так діється також тому, що наші західні союзники постійно оглядаються на Росію, бо вони тихенько пообіцяли Путіну, що ніколи не підтримають приєднання України до НАТО. Україні треба пам’ятати, що на Заході Європи і в Америці є політикикомерсанти, які вважають, що від Кремлівської Москви можна відкупитися, подарувавши їй за своє мирне й щасливе життя Україну. Як же повинна повестись тепер Україна: подякувати керівництву НАТО за те, що нам знову обіцяє ПДЧ, але планує дати його аж тоді, коли наша держава досягне такого рівня життя, як натівські країни. Про які натівські країни мова? Це ж брехня, бо життя народів у натівських країнах ніколи не зможе бути однаковим. Таку ж обіцянку Україні НАТО вже давало 2008 р. Але й тоді й тепер — то обіцянки переляканих атомною зброєю Москви недалекоглядних себелюбних розумників. Якщо натівські держави і народи не зрозуміють, що відновлена Путіним політика царської та комуністичної російської імперії загрожує всьому світові і першою жертвою цієї людиноненависницької сили стала Україна, тоді розпочата вже війна Кремля проти України обернеться у світову катастрофу. Президент Петро Порошенко в нелегкій ситуації. Йому треба виконати волю українського народу, всього громадянства нашої держави, вже приготованого Рухом “За Україну в НАТО” до голосування на відповідному референдумі. Він повинен сказати нашим західним союзникам, що діятиме не за їхньою, а за свого народу волею. Розумію, вступ України до НАТО і до Європейського Союзу потребує змін до нашої Конституції. Мова йде про Розділ 1 Конституції. Внесення нової норми до нього вимагає Конституційної більшості Верховної Ради і затвердження відповідного законопроекту шляхом всеукраїнського референдуму, який призначається Президентом України. Так встановлено в Розділі ХІІІ Конституції. Отже, пропоную приблизний текст новели: метою України є вступ до Північноатлантичного Альянсу (НАТО) та до Європейського Союзу. Розумію, що осягнути більшості у Верховній Раді на підтримку вступу України до НАТО буде важко, але це треба зробити за допомогою волі українського народу.
Дмитро ПАВЛИЧКО Березень 2018 р.
Книжки-нелегалки: вилучено видання, ввезені в Україну без дозвільних документів
В Україні традиційно до книжок ставляться з повагою, але нині настав час, коли ворог навіть найсвятіші речі навчився перетворювати на гібридну зброю. Багато вже писали про навалу книжкової продукції, яка десятиліттями нелегально захоплювала ринок нашої країни, крадучи замовлення в українських книговидавців, збіднюючи український бюджет на мільйони гривень несплачених податків. І лише в останні чотири роки українці жахнулися ще й шкоді, яку несуть ці “нелегалки” для суспільної моралі, і, часом, навіть для психіки читачів. Від початку російської агресії українські читачі обурювалися вільній торгівлі в країні російськими книжками — особливо тими, що були написані в останні роки і пропагували зневагу до українського та прославляли російські імперські прагнення. Саме тому українські законотворці доповнили вітчизняне законодавство нормами, які захищають країну від творів, що спотворюють ставлення читачів до загальнолюдських цінностей загалом та людської особистості зокрема. Нагадаємо, що 1 січня 2017 року набув чинності Закон України “Про внесення змін до деяких законів України щодо обмеження доступу на український ринок іноземної друкованої продукції антиукраїнського змісту”, згідно з яким видавнича продукція, що має походження або виготовлена та/або ввозиться з території держави-агресора, тимчасово окупованої території України, може бути ввезена на митну територію України та розповсюджуватися за умови наявності відповідного дозволу (крім примірників, що ввозяться громадянами в ручній поклажі або у багажі загальною кількістю не більше 10 примірників). Продукція, ввезена в Україну після 1 січня 2017 року без відповідного дозволу, вилучатиметься з торговельної мережі. На суб’єктів господарювання, що порушують закон, накладатиметься адміністративно-господарський штраф у розмірі 10 мінімальних заробітних плат за кожен випадок такого розповсюдження, вчиненого вперше, та у розмірі 50 мінімальних заробітних плат за кожен наступний випадок такого розповсюдження. Закон реально запрацював. Днями Держкомтелерадіо відповідно до статті 28-1 Закону України “Про видавничу справу” ухвалив рішення про адміністративно-господарські штрафи в розмірі 37 тисяч 230 гривень, які накладено на суб’єктів господарювання: ФОП Полов’яна В. І., який здійснював торгівлю книжками без дозвільних документів на столичному книжковому ринку “Петрівка”, ФОП Песенкову О. Д. (місце торгівлі — магазин № 2, ТРЦ “Навігатор”, м. Київ, площа Слави, 1) та ФОП Харченка А. В. (інтернет-магазин “yakaboo.ua”). Держкомтелерадіо закликав книгорозповсюджувачів до безумовного дотримання закону та наголосив, що легально ввезеною в Україну може вважатися лише продукція, про видачу дозволу на ввезення якої є відповідний запис в інформаційно-телекомунікаційній системі органів доходів і зборів та Реєстрі видавничої продукції держави-агресора, дозволеної до ввезення та розповсюдження на території України, за умови документального підтвердження факту її придбання у суб’єкта господарювання, який ввіз продукцію відповідно до отриманого дозволу.
Підготувала Ольга ЖМУДОВСЬКА
Геноцид · “Особиста причетність більшовицького лідера до використання фактора голоду 1921—1922 рр. в Україні — безперечна”. · s. 3strona oryginału ↗ Василь МАРОЧКО, доктор історичних наук Інституту історії України НАН України
Жовтневий переворот 1917 р. зруйнував Російську імперію, але зберіг ідею російського велико! державного панування, яка була реалізована під час більшовиць! кої окупації України на початку 1920!х рр. У роки функціонуван! ня УНР та Української Держави, навіть у час кривавого загострен! ня, селяни не потерпали від ма! сового голоду. Він стався у другій половині 1921 р., коли “тріум! фальна хода радянської влади” завершилась її остаточною пере! могою. Настали роки “братньо! го” розподілу смерті. Визначення “ленінський лю! домор” не публіцистичний вис! лів, а швидше синонім “ленін! ського Голодомору”. Він засвід! чує причетність В. Леніна до вчи! нення злочину, позаяк Голодомор є наслідком соціально!економіч! ної політики більшовиків, вті! ленням практикуючого соціал! шовінізму (ленінський термін — В. М.) у формі класової боротьби. Особиста причетність більшо! вицького лідера до використання фактора голоду 1921—1922 рр. в Україні — безперечна. Вона пос! тає у його листах, працях, декре! тах, промовах, у таємних телегра! мах до Наркомпрода УСРР. Їх достатньо вичерпно показав Ми! кола Сядристий у своїй книжці (“Молох ленинизма. Идеология государственного террора”, Ки! ев, 2017). Вождь вимагав від так званих уповноважених, а нас! правді намісників, вивозити щодня до Москви 100 вагонів хлі! ба. Його непокоїло голодування російського пролетаріату Петрог! рада, Москви, а українських се! лян, яких позбавив власності на землю, зобов’язав виконувати “продрозверстку”. Історики на! зивають її функціональним сим! волом політики воєнного кому! нізму. Насправді ленінська прод! розкладка, вигадана у Кремлі й запроваджена в Україні, виявила! ся цинічною формою терору го! лодом, системою свідомого поз! бавлення селян хліба та продо! вольства з використанням вій! ськової сили. Діяльність надзви! чайних продовольчих загонів, застосування режиму заручників, заслонів довкола сіл, армійських підрозділів, карально!репресив! них заходів ревтрибуналів, при! душення опору селян — зайвий доказ свідомої політики Голодо! мору. У 1922 р. рішення ревтрибу! налів стосувалися “ухильників” виконання продрозверстки, яка була своєрідним “планом до дво! ру” — смертним вироком для се! лянської родини. Прискіпливий дослідник мо! же заперечити категоричність мо! їх висновків, мотивуючи наявніс! тю посухи у південно!східних гу! берніях УСРР. Ніхто не заперечує цього факту, адже вона призвела до масового голодування україн! ських селян наприкінці літа 1921 р. Однак, за наполяганням Леніна, офіційна Москва не визнала на! явності голоду в Україні. Про нього заговорили у січні 1922 р. на конференції міжнародних гро! мадських організацій у Берліні, учасники якої обговорювали пи! тання про надання допомоги. Го! лова Раднаркому УСРР Х. Раков! ський особисто зустрічався з Ле! ніним у Москві, просив звернути увагу на Україну. Мільйони пудів селянського хліба вивозили з Ук! раїни “дітям голодуючого Повол! жя”, хоча його значна частина бу! ла спрямована на утримання пар! тійно!радянської номенклатури та Червоної армії. Міжнародна допомога (місія Ф. Нансена, Аме! риканська адміністрація допомо! ги, Міжнародний Червоний
Хрест) також надходили до Росії. Дітей Поволжя привозили в Ук! раїну, влаштовували у дитбудин! ках, рятували від голодної смерті. Лише з березня 1922 р. дозволили лишати крихти міжнародної “гу! манітарки” (молочні суміші від “Нестлє” тощо). Вони не доходи! ли до селянських домівок. Посухи та інші стихійні лиха не раз траплялися в історії Украї! ни. У XVI ст., якщо починався го! лод, селян звільняли від податко! вих повинностей, дозволяли по! шук хліба за межами сіл. Радян! ська влада в особі Леніна вдалася до особливо натурального подат! ку — продрозкладки, яка тривала до кінця 1922 р., тобто в умовах голоду. Ленінська продрозверс! тка, як форма соціальної політи! ки радянської влади, мала вираз! ні ознаки публічної “дії з намі! ром”, тобто свідомого позбавлен! ня людей засобів існування. А во! ни є класичною рисою терору го! лодом. Революційні експеримен! ти більшовиків в Україні (ліквіда! ція 30 тисяч поміщицьких госпо! дарств, які виробляли третину то! варного хліба, економічне розо! рення селян!фермерів, названих “глитаями”, “куркулями”, руй! нування соціального інституту приватного підприємництва, то! варно!грошових відносин) підір! вали сталість сільськогосподар! ського виробництва, зробили йо! го вразливим від стихії. Револю! ційна влада, яка визнала голов! ним гаслом усунення “буржуазії” та “світового капіталу”, годі було сподіватися на міжнародну допо! могу “імперіалістичних країн”. Вимушене проголошення не! пу, яке деякі історики ідеалізу! ють, не означало початок систем! ного економічного лібералізму. Ленін, обмірковуючи нову такти! ку і стратегію утвердження соціа! лізму, не відмовився від терору. Не раз зазначав про це у своїх промовах. Ленінське танго (“два кроки вперед, крок назад”) у внутрішній політиці, особливо в умовах червоного терору і масо! вого людомору 1921—1922 рр., виявилося зухвалим танком на кістках. Ознакою злочину Лені! на, а він очолював більшовиць! кий уряд, була його бездіяльність щодо порятунку українських се! лян, особливо протягом другої половини 1921!го та взимку!на! весні 1922 р. Діяльність Цен! тральної комісії допомоги голо! дуючим (ЦК Помгол) зосереджу! валася переважно на території РСФРР, а Україна розглядалася як нова “союзна житниця”. Від своєчасності й системності про! довольчої допомоги залежало життя сотень тисяч людей, а сві! доме ігнорування їх трагічної до! лі лише поглиблювало соціаль! но!демографічні та антрополо! гічні наслідки голоду. Їхні прояви професійно виписані в працях соціолога П. Сорокіна, якого особисто ненавидів Ленін за пуб! лічну критику влади, антрополо! гів Л. Ніколаєва, О. Івановсько! го, С. Вайсенберга. Вони безпо! середньо досліджували соціаль! но!антропологічні особливості жертв голоду 1921—1923 рр., його вплив на психічні й морфологічні зміни людського організму внас! лідок тривалого голодування. В історичній літературі зустрі! чаються поняття “географія голо! ду” і “територія Голодомору”. Во! ни не є тотожні, тому що перше стосується топонімічної та гео! графічної прив’язки голоду як со! ціально!фізіологічного явища, яскраво висвітленого свого часу П. Сорокіним, а друге засвідчує наявність випадків терору голо! дом, інтенсивності його руйнів! ної дії. Територія голоду в липні 1922 р. охопила 18 губерній, із яких 5 в УСРР. Мінімальна кіль! кість голодуючих 18,3 млн, мак! симальна близько 30 млн осіб. Зазначена статистика, яка була названа у звітах урядових установ 1922 р., стосувалася кількості го! лодуючих, яку вони встановили шляхом обстеження регіонів. На території південно!східних губер! ній УСРР від ленінського людо! мору потерпало 40 % населення, а близько 10 % дітей втратили бать! ків. У березні 1922 р. кількість го! лодуючих в Україні, за неповни! ми даними, сягнула 4 млн, з яких діти становили 1,9 млн осіб. На Миколаївщині голодувала поло! вина населення, а від виснаження помирали 80 % дітей у дитбудин! ках. Голодне і рукотворне лихо! ліття охопило тоді 1,2 млн меш! канців Запорізької губернії, а смертність серед “захворівших від голоду” становила 27,1 %. Кіль! кість голодуючих швидко збіль! шувалась: у травні 25 %, у липні 50 % населення губернії, а в окре! мих районах інших регіонів УСРР сягала 80 %. Майже половину жертв голоду становили діти, з яких у липні 1922 р. загинули від голодної смерті 15 %, а 20 % ура! зив туберкульоз внаслідок недої! дання, 55 % мали виразні ознаки фізичного виснаження. Померлі і живі належали до категорії жертв першого радянського Голодомо! ру. Мертвих поховали, а живі страждали від хронічних хвороб. Історики і демографи диску! тують довкола загальної кількості померлих від ленінського людо! мору 1921—1923 рр. Вони назива! ють різні цифри — від 0,5 до 6 млн осіб. Український демограф О. М. Гладун схиляється до 1,8 млн, але як “варіант розрахунку гіпотетичних втрат”, а “з ураху! ванням наступних катастроф” — 2,4 млн осіб. Офіційна демогра! фічна статистика тоді лише фор! мувалася і стосувалася переваж! но міського населення. На час проведення міського перепису населення 15 березня 1923 р. у 18 % загсів не було реєстраційних книг, а близько чверті не мали статистично!облікових карток. Тому 49 % округових статистич! них бюро визнали більш!менш повним облік руху населення, решта — “далеко не повним”. Соціально!демографічні нас! лідки голоду 1921—1923 рр. нама! гався з’ясувати український де! мограф і статистик Арсен Хомен! ко. 31 травня 1922 р. його заареш! тували чекісти Харківського губ!
відділу ГПУ як колишнього бо! ротьбиста та вояка армії УНР, але звільнили на прохання керівниц! тва губстатбюро, бо “без нього робота зупиняється”. За його роз! рахунками деструктивних змін зазнали міста південно!східних регіонів УСРР, які “найбільш по! терпіли свого часу від продоволь! чої кризи”, а лісостепової смуги — менше, де “голодний рік пере! несли без великих втрат”. У пер! шій половині 1923 р. Україна не досягла довоєнного рівня народ! жуваності, лише наприкінці року спостерігалося “оздоровлення за! гальних умов демографічної дій! сності”. Рівень смертності у січ! ні—березні 1923 р. був значно ви! щим від 1924 р. Міський перепис охопив тоді 612 міст, а 41052 села опинилися поза обліком загсів і статистиків. Матеріалів перепису сільського населення, крім подат! кових реєстрів та вибіркових обсте! жень, не було. Тому А. Хоменко на! важився “…скласти хоча б загаль! ний образ природного руху, коли не можна дати точної його картини”. Учений і статистик!практик, адже працював у ЦСУ УСРР, проде! монстрував науковий професіона! лізм і громадянську позицію. На підставі доступної йому демографічної статистики дій! шов висновку про зменшення у 1922 р. рівня народжень у Пол! тавській, Чернігівській та Харків! ській губерніях — на 30 %, про зростання інтенсивності смер! тності на Полтавщині — до 50 %. Маю наголосити, що зазначені губернії не належали до “голод! ної смуги”. Однак у трьох повітах Харківщини (Зміївському, Ізюм! ському, Куп’янському) не було загального приросту населення, ана Полтавщині у 10 з 14 повітів. Застосування класичних методів демографічного дослідження, тоб! то так званих загальних і спеці! альних коефіцієнтів народжува! ності, смертності і приросту, уск! ладнювала відсутність загального перепису населення. За матеріа! лами продподаткової статистики та весняного опитування сіль! ського населення 1923 р. А. Хо! менко встановив його “загальну людність” — 23,3 млн осіб, з яких 22,1 млн постійно проживали у селах. Долучав також і статистич! ні дані окремих переписів, які проводили губернські статбюро. У травні 1923 р. у Донецькій, Ка! теринославській та Одеській гу! берніях, які увібрали населення ліквідованих Миколаївської та Запорізької, проживали 7,7 млн селян. Вони перебували в епі! центрі масового людомору, стали його жертвами через втрату жит! тя та набуття хронічних хвороб. Демограф А. Хоменко, як уче! ний, практик та очевидець тих подій, встановив територію го! лодного лиха. Він виокремив Ки! ївську, Чернігівську, Волинську, Подільську губернії серед інших, які “повторюють числа передвій! ськові” за рівнем природного ру! ху населення, а Харківську, Пол! тавську та “…південні округи, котрих треба однести до “голод! ної смуги”, показують значне зменшення народжень і природ! ного приросту, повільне зростан! ня смертності й зменшення при! росту”. Якщо додати до півден! них губерній населення Полтав! ської та Харківської, то матимемо 13,1 млн осіб, що опинилися на території масового голоду у 1921—1923 рр. Дитяча смертність (віком до 1 року) становили у “го! лодній смузі” 41 % в Одеській, 51 % у Катеринославській, 29 % у Донецькій губерніях. Серед реш! ти губерній, крім Волинської (17,1 %) вона сягала 18—25 % цієї вікової групи. А. Хоменко кри! тично поставився до власного демографічного дослідження і таблиці руху населення, яку тоді упорядкував, позаяк зарано “…брати його за підставу для ос! таточних висновків”. Однак смі! ливо пов’язував їх з “неврожаєм і голодом”, які виявляли себе “у кожній цифрі таблиці”. Внаслі! док першого радянського Голодо! мору померло щонайменше 27 % дітей віком до одного року, яким у 1941 р. мало б виповнитися 18 (призовний вік). Демографічна статистика, яку А. Хоменко виявив у ті роки, роз! глядалася ним у контексті з соці! ально!епідеміологічними впли! вами, наслідками воєн та “рока! ми економічних лихоліть” 1921— 1922 рр., коли “…смерть від голо! ду була доволі звичним явищем”. Досліджуючи еволюцію смер! тності в Україні, демограф і ста! тистик!практик визнав, що дитя! ча смертність в УСРР на 1923 р. становила 27,3 %, а в степових гу! берніях 39,7 %, інколи доходила до 67 % серед вікової групи до 1 року. Смертність сільських дітей до 4!х років значно перевищува! ли її рівень серед міських дітей. А. Хоменко засвідчив той факт, що “…голод 1921—22 року у сте! повій смузі справив цілі спусто! шення і слабше зачепив лісосте! пову”, виявив кілька принципо! вих наукових підходів. Його тео! рія “природного відбору” стосов! но характеристики природного руху населення у перші місяці після голоду є оригінальною. У 1921—1922 рр. помирали “най! слабші” (діти, похилого віку до! рослі особи), а рівень смертності 1923 р. зменшувався через попе! реднє “вимирання” зазначених со! ціально!демографічних груп. Ви! живали найсильніші, але діти ста! новили майже половину серед по! мерлих від ленінського людомору. Відбувався “братній” розпо! діл смерті не лише за національ! ною ознакою, а й за віковими та соціальними групами. Агресивна теорія класової ненависті пород! жувала в її ідеологів байдужість до людського життя, його знеці! нення. Отже, якщо обрати за ос! нову рівень смертності 27,1 %, то матимемо 5,9 млн померлих се! лян, які постійно знаходилися на території людомору. У п’яти пів! денно!східних губерніях (27,1х7,7 млн: 100) матимемо понад 2 млн померлих, а з урахуванням насе! лення Харківської та Полтавської губерній, 3,5 млн осіб. Сумний “братній” розподіл смерті.
Політичний сленг “старший брат”, тобто імперська зверхність Росії, переслідує українців від Переяславської ради 1654 р. Принизливий ярлик “малороса” культивували царські намісники, кріпосники, інколи російські письменники, укорінюючи почуття соціальної меншовартості та перетворюючи народ на етнографічну масу. Дивна поведінка і турбота “старшого брата”, який двоголовим орлом виймав очі та язик у “молодшого” брата, лишаючи його сліпим та німим рабом. Так тривало упродовж двох століть, відколи розгублений Богдан довірився москалям.
Погляд · “Росія є воюючим суспільством, її сила у війні, отже, у хитрощах і жорстокості”. · s. 4strona oryginału ↗ Петро ЧЕРНЕГА, доктор історичних наук, професор
Закінчення. Початок у ч. 15 за 2018 р.
Жорстокість із проявами ге! ноциду, масові репресії й депор! тації російською, радянською й путінською імперіями стосовно народів України, Кавказу, Серед! ньої Азії, прибалтійських держав та інших у другій половині ХІХ— на початку ХХІ ст., які вели і про! довжують боротьбу за визволен! ня від російського колоніального гноблення — яскраве підтвер! дження оцінки великим францу! зом її сутності й духовної натури “русскіх”. Сталінський режим протягом 1930—1952 рр. знищив десятки мільйонів людей, а за етнічною ознакою депортував зі своїх спо! конвічних територій на Схід і до республік Середньої Азії, за не! повними даними, щонайменше понад 5200 тис. представників 61 народу. Сім народів були вигнані повністю довічно, їхні державні утворення — автономні республі! ки і області — влада ліквідувала, а землі заселила росіянами. Понад 20 % депортованих “ворогів на! роду” загинули до 1948 р. внаслі! док жорстокого насильства з боку органів Наркомату внутрішніх справ СРСР, місцевої адміністра! ції, непридатних умов проживан! ня і суворого клімату. Ліквідація державних автономних утворень малих народів і геноцид їхніх культур мали за мету прискорити їхню асиміляцію [13, с. 340—379]. Надія М. Гоголя на релігій! ність “русскіх”, їхню віру в Бога мала безутішні наслідки. Він із сумом заявляє: “Без любви к Бо! гу никому не спастись, а любви к Богу у вас нет… Боже! Пусто и страшно становится в твоем ми! ре!” [8, с. 128; 3, с. 417—418]. Концепція мислителя сакра! лізації Росії, спроба ідеалізації абсолютної влади царя, який “…возболев духом о всех, приоб! ретает тот всемогущий голос любви, который один может только внести примиренья во все сословия и обратить в стройный оркестр государство” не знайшла втілення й не призвела до всеза! гального духовного прозріння “русскіх” [5, с. 245]. Гоголь кон! статує: “Ничего не видно, видны какие!то свиные рыла вместо лиц, а больше ничего… Душа хо! чет любить одно прекрасное, а бедные люди так несовершенны и так в них мало прекрасного” [7, с. 129]. Залякування письменником “русскіх” Страхом Господнім та! кож не мало успіху у їхньому ду! ховному відродженні. Його й не могло бути, стверджує Кюстін: у державі, де “…церква відмовляєть! ся від свободи, вона втрачає мо! ральну доброчинність, як рабиня,
вона породжує рабство”. У Росії, — продовжує автор, — “політична віра… міцніша, як віра, релігійна єдність московської церкви є ли! ше зовнішня…” [14, с. 51—52]. Ця його думка актуальна й сьогодні. Натомість російсько!право! славний фанатизм і сьогодні несе загрозу християнству, є вагомою складовою ідеології так званого “русского міра”, яку режим Путіна використовує для русифікації й асиміляції поневолених націй, де! стабілізації ситуації в незалежних державах на пострадянському просторі та країнах Європи з метою відродження Російської імперії. У імперській Росії, де від раб! ських кріпацьких порядків, “от об! щей человеческой беспечности” майже щорічно голодувало насе! лення цілих губерній, Гоголь за! кликає панівні верстви до співчут! тя й добродійності, допомоги голо! дуючим. Письменник звертається до тих, хто надає допомогу, щоб во! ни усвідомили природу “русского человека” і його обставини, пояс! нили йому причини, зміст й “ис! тинное значение несчастья, чтобы он видел, что оно послано ему, за! тем, дабы он изменил прежнее жи! тие свое, дабы отныне он стал уже не прежний, но как бы другой че! ловек и вещественно и нравствен! но” [8, с. 52—53]. Гоголь, спостерігаючи досить поширене безвідповідальне став! лення “русскіх” до праці, на від! міну від українців, у своїх творах й особливо “Вибраних місцях із пе! реписки з друзями” наголошує на необхідності чесної праці кожної людини на своєму місці: “Богом повелено человеку трудом и по! том снискивать себе хлеб…”, а не! виконання своїх обов’язків руй! нує особисте і державне життя, вносячи в них безглуздя і плута! нину [8, с. 157]. Натомість Кюстін звертає увагу на працю позбавле! них волі людей на залізничних промислах на Уралі й у Сибіру, які були одним із головних джерел прибутків імперії. Таку господар! ську діяльність влади він підсумо! вує словами: “Там, де вмирає по! літика поступу і святкує свою пе! ремогу деспотизм, держава благо! денствує” [13, с. 105]. Духовний реформатор імперії Гоголь не сприймав у “русскіх” “пустую гордость и хвастовство… русскими доблестями”, проповіді імперської влади й церкви та ідеї інтелігенції про месіанську роль Росії. Письменник звертає їхню увагу на те, що народ, життя яко! го сповнене лакейським духом і приниженням, страхом і поко! рою перед владою, бездуховніс! тю, не може бути прикладом для інших: “Лучше ли мы других на! родов? Никого мы не лучше, а жизнь еще неустроенней и беспо! рядочней всех их. Хуже ли всех прочих — вот что мы должны всегда говорить о себе” [7, с. 270], а не приписувати собі роль “спа! сителя”, який нібито посланий Богом на землю для знищення зла й встановлення “царства не! бесного”. Він закликає, щоб “русскіє” побачили “…свою пре! зренность, подлое ничтожество свое и вспомнили невольно о Бо! ге,.. тому що “…нельзя иначе уст! ремить общество или даже все поколение к прекрасному, пока не покажешь всю глубину его настоящей мерзости” [8, с. 127]. Кюстін об’єктивно, надзви! чайно конкретно й пророче визна!
чає сутність російського імперіа! лізму, який прагне до захоплення цілого світу, що знаходить своє вті! лення і протягом другої половини ХІХ—ХХ ст. Росія — “…цей витвір Провидіння,.. вічна східна тира! нія, — переконує нас письменник, — його головне призначення по! карати новою інвазією (загарбан! ня, напад) здрібнілу цивілізацію Європи.., вона — безнастанно за! грожує нам, вирощує серед нас анархію… і ми підляжемо їй, якщо наші роздори та наші несправед! ливості зроблять нас гідними такої кари” [14, с. 49, 137]. Гоголь у відповідь на критику й безпідставне звинувачення йо! го Ф. Булгаріним, М. Польовим, С. Аксаковим, В. Белінським та іншими в необ’єктивному зобра! женні російської дійсності, не! знанні Росії і мови, небажанні її народу добра заявляє, чому ви не відчуваєте в собі того, що я, дивлячись на “…эти пустынные, доселе не заселенные и бесприютные прос! транства,.. — шахраїв і хабарників, — …ко! торые умеют обойти всякий указ, для ко! торых новый указ есть только новая по! жива, новое средство загромоздить боль! шей сложностью вся! кое отправление дел, бросить новое бревно под ноги человеку!.. Словом — у редкого из нас доставало столько любви к доб! ру, чтобы он решился пожертво! вать из!за него и честолюбием, и самолюбием… и положил самому себе в непременный закон — слу! жить земле своей, а не себе, пом! ня ежеминутно, что взял он место для счастья других, а не для свое! го” [8, с. 116—117]. Вас налякала бездуховність в усьому й “ничто! жество” русского человека, — за! являє Гоголь, а я звертаюсь до Ро! сії: “В тебе ли не быть богатырю, когда есть место, где развернуть! ся ему?” Проте для цього необ! хідні богатирські сили кожного з нас, — стверджує письменник, щоб підняти державу й життя її народу на “законную высоту” [8, с. 119—121]. Натомість роздуми Кюстіна про перспективи розвитку Росії ближчі до істини. Засліплена мо! нархічним ідолопоклонством, брехнею і амбіціями влади й наро! ду “російська цивілізація, — за! значає він, — ще знаходиться так близько до свого джерела (Золотої Орди і Московського царства Іва! нів ІІІ і IV — П. Ч.), що скидається на варварство. Росія є воюючим суспільством, її сила не полягає в ідеях, вона є у війні, отже, у хитро! щах і жорстокості” [8, с. 141]. Спостереження французько! го письменника загалом відпові! дають і теперішньому стану сус! пільно!політичного і економіч! ного життя та міжнародної полі! тики путінської Росії: система! тичній брехні, насильству й поту! ранню прав поневолених націй і всіх громадян, постійних загар! бницьких війнах, терору в країні та поза її межами, підкупах і шан! тажу лідерів європейських країн, США та інших держав світу для дестабілізації міжнародного ста! новища, залишаючись при цьому сировинним придатком Європи з корупційною владою і атомною зброєю. Геніальному письменнику, представнику українського сві! тогляду й ментальності, вихова! ному на багатих національних де! мократичних педагогічних і зага! лом гуманістичних традиціях, фольклорі рідного народу, не су! дилося реформувати російське суспільство й православну цер! кву. Його етичні й естетичні ідеї, сформовані українськими пись! менниками, філософами і релі! гійними діячами, а також євро! пейським Гуманізмом і Просвіт! ництвом були чужі для них. Вони залишаються чужими і для тепе! рішньої Росії. Тому страшною пе! ресторогою наповнені його ос! танні слова до “русскіх”: “Будьте не мертвые, а живые души. Нет другой двери, кроме указанной Иисусом Христом, и всяк прела!
зай иначе есть тать и разбойник” [8, с. 380]. Багатонаціональній імпер! ській Росії, відірваній від справ! жнього свого угро!фінського і та! тарського походження, з фальси! фікованою і міфологізованою іс! торією, де відсутня спільна істо! рична пам’ять, традиції і звичаї, привласнено здобутки культур по! неволених народів, з ідеологією агресивного російського шовініз! му й лицемірством “русскіх” “во! рожить лише нещастя”, пророкує Кюстін [14, с. 133—134]. Такої ж думки і видатний російський істо! рик і філософ Г. Федотов, який у статті “Доля імперій” опублікова! ній 1947 р., стверджував, що Росія має позбутися своєї імперської сутності, що стане її “духовним очищенням, звільненням росій! ської культури від страшного тяга! ря, що спотворює її духовний об! раз…” і лише тоді “… зможе по! вернутися до побудови вистраж! даної в страшних муках вільної соціальної демократії” [18, с. 108]. Пересторогою і дороговказом для українського народу у відрод! женні національної держави сьо! годні, коли Росія загарбала Крим, частину Донбасу і прагне вкотре поневолити Україну, без якої вона знову перетворилася на звичайну азіатську державу, проте не пере! стає загрожувати Європі й усьому світу, коли агресор представляє напад на нашу країну як миро! творчу місію для захисту росій! ськомовного населення, а на! справді для відтворення імперії в кордонах СРСР до 1991 р. з на! ступним створенням так званого східнослов’янського простору під його контролем на основі право! слав’я, російської імперської культури й особливо мови, аль! тернативного Європі, звучить настанова нашого генія І. Фран! ка, яку ми маємо навіки закарбу! вати у своїй пам’яті й свідомості: “Москвофільство, як усяка під! лість, всяка деморалізація — це міжнародне явище, гідне загаль! ного осуду і боротьби з ним” [19, с. 145]. Спостереження, думки і вис! новки М. Гоголя і А. де Кюстіна актуальні й особливо важливі сьогодні для кон’юнктурних і на! ївних зарубіжних політиків та тих українців, які продовжують віри! ти в “еволюцію” російського ім! перського режиму в бік європей! ської демократії, у можливість якогось компромісу з ним, “брат! ську дружбу народів”. Духовна натура більшості сучасних росі! ян, щоб зберегти імперію від роз! паду, воліє бачити на троні таких тиранів, як Іван Грозний, Сталін та їхній нинішній правитель, що переконливо підтвердили цього! річні вибори президента Росії.
Література 1. Астафьев Виктор. Приближение к истине // Вінок М. В. Гоголю. Гоголь і час. — Харків, 1989. — С. 192—199. 2. Бердяев Н. Русская идея // Вопросы философии. — 1990. — № 1. 3. “Боже, дай полюбить еще боль! ше людей”. Фрагменты из писем, за! меток на религиозно!нравственные те! мы и малоизвестные молитвы Н. В. Го! голя открывают дух великого худож! ника слова // Наука и религия. — 2009. — № 3. 4. Вінок М. В. Гоголю. Гоголь і час. — Харків, 1989. 5. Гоголь Н. В. Собрание сочине! ний: В 7!ми т. — М., 1967. — Т. 6. 6. Гоголь Н. В. Вечера на хуторе близ Диканьки. Повести изданные пасечником Рудым Паньком. — Минск, 1974. 7. Гоголь Н. В. в русской критике и воспоминаниях современников. — Москва!Ленинград, 1951. 8. Гоголь Н. В. Выбранные места из переписки с друзьями. — М., 1990. 9. Гоголь Н. В.: духовное прозре! ние жизни и творчества (к 200!летию со дня рождения). — Полтава, 2010. 10. Голубенко Петро. Україна і Росія у світлі культурних взаємин. — К., 1993. 11. Донцов Д. Передмова // Кюс! тін Астольф де. Правда про Росію. Пер. з франц. й опрац. О. Мерчан! ський. — К., 2009. 12. Золотусский Игорь. Оправдание Гоголя // Вінок М. В. Гоголю. Гоголь і час. — Харків, 1989. — С. 224—237. 13. Козицький Андрій. Гено! цид та політика масового винищення цивільного населення у ХХ ст. (при! чини, особливості, наслідки). — Львів, 2012. 14. Кюстін Астольф де. Правда про Росію. Пер. з франц. й опрац. О. Мерчанський. — К., 2009. 15. Маланюк Є. Нариси з історії нашої культури. — К., 1992. 16. Маркіз Астольф де Кюстін. Росія 1839 року / Пер. з франц. Г. Га! малія // Сучасність. — 1993. — № 1. 17. Томпсон. Єва М. Трубадури імперії. Російська література і коло! ніалізм. Пер. з англ. М. Корчинської. — К., 2006. 18. Федотов Г. Доля імперій // Сучасність. ! 1993. ! № 1. ! С. 96!109. 19. Франко І. Я. Дещо про поль! сько!українські відносини. Відповідь п. Т. Романовичу на статтю “Хатні справи українців” // Будівничий ук! раїнської державності. Хрестоматія політологічних статей Івана Франка. Упоряд. Д. Павличко. — К., 2006. — С. 142—163.
Постать · “Родинний дім Петлюр&Скрипників має стати духовним і туристичним центром”. · s. 5strona oryginału ↗ 120 років тому Полтава подарувала Україні й світові видатного Українця Степана Івановича Скрипника — церковного діяча, главу Української Автокефальної Православної Церкви, Патріарха Київського і всієї України, хорунжого армії УНР.
Вулиця Патріарха Мстислава Упродовж 25 років Полтавська “Прос! віта” наполегливо виступала за увічнення пам’яті Патріарха Мстислава у назві вулиці, де він народився. З ініціативи Миколи Кульчинського влаштовували круглі столи, писали звернення міським депутатам, по! яснювали свою позицію на радіо й телеба! ченні, у газетах… На жаль, усі полтавські мери (Анатолій Кукоба, Андрій Матков! ський, Олександр Мамай) байдуже, а іноді й вороже сприймали ініціативу нашої орга! нізації. Остання конвульсія у виконанні екс!мера!“русскоміровца” Матковського полягала у тому, щоб зневажити постать Патріарха відновленням назви “Трегубів! ська” — на честь міського голови Полтави в часи Російської імперії Трегубова, який “прославився” заборонами і утисками ук! раїнської мови і української інтелігенції. Проте декомунізація назавжди викреслила з мапи Полтави ім’я німецького комуніста Карла Лібкнехта. З ініціативи Полтавсько! го ОО ВУТ “Просвіта” обласна державна адміністрація назвала цю вулицю на честь Патріарха Мстислава (у миру — Скрипник Степан Іванович). І це абсолютно логічно і природно, адже рідний племінник Симона Петлюри, майбутній видатний державний, політичний, громадський і релігійний діяч, Патріарх Київський і всієї України УАПЦ, патріарх Київський і всієї Руси!України УПЦ Київського Патріархату, Першооіє! рарх УАПЦ в Діаспорі народився і провів дитячі літа у батьківському будинку, якраз на цій вулиці.
Перспективи трансформації гро$ мадського музею у комунальний або державний Історичній будівлі понад двісті років івона дивом збереглася до наших днів. Із 1994 року громадська організація “Сес! тринство Святої княгині Ольги” заопікува! лася музеєфікацією будинку по вулиці Карла Лібкнехта (на той час). Громадські й релігійні діячі проголосили про створення тут меморіального музею, власноруч ре! монтували хату, влаштовували толоки та іс! торичні екскурсії для школярів. Подією у культурному житті Полтави стало відкрит! тя 29 липня 1994 року меморіальної дошки. Втім, ці зусилля лише на певний час зу! пинили руйнацію історичної будівлі. Гірка правда: стан будинку — аварійний, стеля тримається на підпорках, світло та газ дав! но відрізали. Аксіоматично: родинний дім Петлюр!Скрипників має стати духовним і туристичним центром. Відтак потрібні бюджетні кошти на реконструкцію з су! часних будматеріалів (звісно, важливо збе! регти первісний вигляд будівлі) й управ! лінські рішення щодо створення музею та обрання його директора. Можливо, справу з мертвої точки зрушить депутатський за! пит Юрія Бублика: рік тому Верховна Рада проголосувала за його звернення до Уряду щодо створення Національного музею сім’ї Петлюр!Скрипників у Полтаві. Пол! тавський нардеп попросив “вжити захо! дів щодо передачі будинку №13, розташо! ваного на вул. Патріарха Мстислава, із ко! мунальної власності міста у державну для створення Національного музею”. Також нардеп попрохав до витрат на святкування 100!річчя Української Революції 1917—21 рр. включити витрати на відновлення ро! динного будинку Петлюр!Скрипників у Полтаві. Крок до реалізації задуму зроби! ли депутати міськради, які на одній із цьо! горічних сесій схвалили рішення про ви! лучення будинку Патріарха з житлового фонду. “Квартиру номер 2 загальною пло! щею 76,5 м2 в житловому будинку за адре! сою вулиця Патріарха Мстислава, 13, ви! користовувати як нежитлове приміщен! ня”, – зазначено на сайті Полтавської міськради.
Документальний фільм з циклу “Поборники незалежності” та радіопередача “Часомір” З нагоди поважного ювілею — 120!річ! чя з дня народження на радіо “Лтава” створено тематичну передачу. Своїми спо! гадами і враженнями з радіослухачами Полтавщини про знайомство з Патріархом й організацію його візитів до Полтави на початку травня 1991 року та у грудні 1992 року поділилися голова ПОО ВУТ “Прос! віта” Микола Кульчинський та настоятель Свято!Покровського храму УПЦ Київ! ського Патріархату о. Миколай Храпач. А 2014 року на замовлення Департа! менту інформаційної діяльності та комуні! кацій із громадськістю ОДА (його тоді очолював перший заступник голови Пол! тавського обласного об’єднання ВУТ “Просвіта” Олег Пустовгар) телеканал “Лтава” створив низку коротких докумен! тальних фільмів “Поборники незалежнос! ті”. Зокрема й про Патріарха Мстислава. Кожен охочий може їх переглянути на сай! ті “Лтави” або у You Tube. Степан Скрипник народився у глибо! корелігійній сім’ї нащадків козацького ро! ду. Батько, Іван Скрипник, походив із ко! заків Миргородського полку, а мати, Марі! амна, з дому Петлюр — рідна сестра Симо! на Петлюри. У формуванні світогляду Сте! пана велику роль відіграли православні традиції. Таїнство хрещення його здійснив у Всіхсвятській церкві о. Федір Булдов! ський, майбутній митрополит, діяч Пол! тавської “Просвіти”. Серед його найближ! чих родичів було чимало духовних осіб: двоюрідний дядько — священномученик Сильвестр (Ольшевський) став архієпис! копом Омським, прадід Олексій (у чер! нецтві Аркадій) був фундатором Іонин! ського скиту в Києві, бабуся матері ігуме! ня Антонія та її внучка Гавриїла заснували Покровський монастир біля Феодосії. Крім того, дід та батько були в Полтаві ста! ростами цвинтарної й Воскресенської цер! ков відповідно. Як згадував патріарх, у йо! го родині було “сім дядьків священиків по материній лінії”. Разом із тітками Маріа! ною і Феодосією Степан відвідував церкви і монастирі Полтавщини. Сам Мстислав згадує: “На літо нам давали, дякуючи дядь! ку Сильвестру, дві кімнати монастирські, там дуже гарна околиця, і туди забирали дітей на все літо. Там тітка Марина та тітка Феня ціле літо були з дітьми, пильнували нас. Щодня ходили в монастир. Вже о 6!й ранку мусили бути на ногах, йшли до цер! кви правити службу Божу. Я носив свічку на архієрейську службу Божу...” Тож його церковно!релігійний стрижень був закла! дений ще у ранньому дитинстві, що свід! чило про тверду й непохитну віру, глибоке духовне виховання в родині Скрипників. Першу освіту здобував у приватній гімназії, де гартували інтелект діти свідо! мих українців. Цікавий і промовистий факт: російська імперська влада заборони! ла цю гімназію як осередок українофільс! тва, зокрема й за те, що учні учнів взяли участь в урочистостях з нагоди відкриття пам’ятника Іванові Котляревському. Тож згодом Степан навчався у Полтавській першій класичній чоловічій гімназії, де до! лучився до таємного “Гуртка українських середньошкільників у Полтаві”. Гур! ток, біля витоків якого стояв Павло Чижевський, поширював серед уч! нівської молоді Полтави заборонені в Російській імперії знання про культу! ру, історію, літературу українського народу. Після навчання у гімназії він вступив до військової школи прапор! щиків у Оренбурзі. Революційні події, національне відродження захопили Степана Скрип! ника у свій вир. У березні 1918 року вступив добровольцем до кінно!гайда! мацького полку ім. Костя Гордієнка Окремої Запорізької дивізії Армії Укра! їнської Народної Республіки (УНР), у складі якого брав участь у боях проти червоних загарбників у 1918—1919 ро! ках. У 1920 р. служив у 3!й Залізній дивізії Армії УНР. За бойові заслуги одержав стар! шинське звання хорунжого. У 1920—1921 роках був особистим ад’ютантом Головного Отамана УНР Симона Петлюри. У міжвоєнний період працював у коо! перативних установах Галичини і Волині, належав до провідних членів Волинського українського об’єднання, навчався у Шко! лі політичних наук у Варшаві. 1930 року обраний послом до Польського сейму, за! хищав права українців у Польщі. Брав участь у церковному та громадському жит! ті: репрезентував мирян у єпархіальних ра! дах, став членом Митрополичої ради та ініціатором і головою товариства “Україн! ська школа” у Рівному. 1941 року очолю! вав організацію допомоги та милосердя — Український допоміжний комітет. 1 верес! ня 1941 року в Рівному створено Україн! ську раду довір’я на Волині — громад! ський орган самоуправління на чолі з Сте! паном Скрипником. До її складу увійшли відомий письменник Улас Самчук та про! відні діячі Організації Українських Націо! налістів (ОУН). Того дня на засіданні Ук! раїнської ради довір’я на Волині створено “Тимчасову Адміністрацію Української Православної Церкви”. У квітні 1942 р. був висвячений в ієреї, а вже 14 травня, згідно з рішенням Собору УАПЦ в Кафедрально! му Соборі Андрія Первозваного у Києві, хіротонізований на єпископа Переяслав! ського. У Почаєві вів переговори з митро! политом Української автономної церкви Олексієм (Громадським) про об’єднання двох церков, підписав 8 жовтня 1942 р. “Акт поєднання”. Заарештований гітле! рівцями на українських землях та ув’язне! ний у тюрмах Чернігова і Прилук. З 1944 року жив у Варшаві, згодом — у Словаччи! ні, пізніше — у Німеччині, де очолював єпархії в Гессені, Вюртенберзі.
1947 року на північноамериканському континенті обраний первоієрархом Укра! їнської греко!православної церкви з титу! лом єпископа Вінніпезького і всієї Кана! ди. З 1949!го очолив УПЦ в Америці та до! мігся об’єднання з єпархією архієпископа Іоана (Теодоровича) на соборі в Нью!Йор! ку того ж року: владику Іоана обрали мит! рополитом УПЦ у США, а його — заступ! ником митрополита та головою Консисто! рії. “Найбільшим досягненням Мстислава в ті часи вважається побудова “Україн! ського Єрусалима”, або “Українського пантеону” в Баунд!Бруці біля Нью!Йор! ка. Відтоді тут постав осередок усього життя Української православної церкви США, — переконаний полтавський крає! знавець Анатолiй Чернов. — Сюди пере! несли консисторію та інші духовні устано! ви. У 1950!х роках у Баунд!Бруці постав величний храм — Церква!пам’ятник, а бі! ля нього відкрито православний цвинтар, на якому знайшли вічний спочинок виз! начні українські діячі, зокрема й із Пол! тавщини: А. Левицький, Н. Городовенко, М. Степаненко, С. Лазуренко. До ком! плексу також увійшли музей, бібліотека, архів, видавництво з друкарнею, україн! ська православна семінарія Святої Софії, редакція журналу “Українське Православ! не Слово”. По смерті митрополитів Іоана (1971 р.) та Никанора (1969 р.) очолив УПЦ у США, а також діаспору в Європі та Австралії. 1963 р. і 1971 р. Мстислав зустрічався з Константинопольським Патріархом, до! магався повернення УПЦ прав, якими во! на користувалась до 1686 (екзархат у скла! ді Константинопольського патріархату). На початку 1976 року виступив на захист українського священика, політичного в’язня у СРСР о. Василя Романюка (май! бутнього патріарха Володимира), який де! монстративно вийшов з!під ієрархії Росій! ської православної церкви і оголосив про перехід до ієрархії УАПЦ. Підтримував рух в Україні за відрод! ження Української Автокефальної Пра! вославної Церкви, який почався 1988 року, після святкування 1000!ліття Хрещення Руси!України. На Всеукраїнському Пра! вославному Соборі в Києві 6 червня 1990 року, за участю більш як 700 делегатів з усі! єї України (серед яких було 7 єпископів і понад 200 священиків) Собор затвердив факт утворення УАПЦ і обрав нашого зем! ляка Патріархом Київським і всієї Украї! ни. 18 листопада 1990 року в Соборі святої Софії в Києві відбулася його інтронізація: став першим Патріархом УАПЦ. Після створення 1992 р. УПЦ КП, проголоше! ний її Предстоятелем з титулом Патріарха. 1992 року передав прапор 3!ї Залізної диві! зії Дієвої Армії УНР новоствореній україн! ській армії, який зберігається в музеї Збройних сил України. Помер у канад! ському місті Ґрімсбі. Похований у крипті собору святого Андрія в Саут!Баунд!Бру! ку, США.
За матеріалами інтернет-джерел підготував прес-центр Полтавського обласного об’єднання ВУТ “Просвіта”
Слідами наших виступів · “Ні мова, ні культура, ні віра не належать до прагматичних категорій, а є категоріями ціннісними, традиційними і світоглядовими”. · s. 6strona oryginału ↗ Запровадження чужого – це не спосіб вирішення проблем свого. Ірина Фаріон
Чи треба сучасним латинізаторам укра! їнської кириличної абетки розгортати тези наших видатних класиків, на зразок М. Шашкевича, І. Франка, А. Волошина та ін. про абсолютну безглуздість цієї ідеї? Риторичне запитання. До латинників нале! жить категорія осіб, що, зависаючи між Сходом та Заходом, завше обирає ПРАГ! МАТИЧНЕ, ніби модне, та через запровад! ження чужого, думає, що вирішить проблеми свого. Ні мова, ні культура, ні віра не нале! жать до прагматичних категорій, а є кате! горіями ціннісними, традиційними і сві! тоглядовими. І Франко показав це у своїй статті “Азбучна війна в Галичині 1859 р.”, нещадно розкритикувавши ідею чеського філолога Й. Їречека запровадити латиніза! цію українського письма: наше старе письменство та кирилиця — це “тривка основа культурного та духовного розвою на! шого народа”. На створеній правописній комісії із 9!х осіб за ідею Їречека проголо! сував лише сам Їречек та сполонізований українець Черкаський…. Такою ж була реакція М. Шашкевича на пропозицію етнографа, мовознавця і свого побратима по духовній семінарії Й. Лозинського “Про запровадження польської абетки в руську писемність” (1834) та унаочнена у праці “Рускоє весілє” (1835). Шашкевич у праці “Азбука і abecad! lo” (1836) потрактував таку пропозицію промовисто: “будемо незрозумілі ні собі, ні чужим, а іншим — через склад і дух мови”. У “Руському весіллі” він назвав латинську графіку “лахміттям не наським” і потрак! тував таку спробу як “безчестя святині”, яка “була нам небесною, незборимою твердю перед довершеним нидінням, була найкріп! шим стовпом, непохитною скалою, на кот! рій Русь святая, через стільки століть люто печалена крепко стояла […], її то чудне діло, що ми досі р у с и н и”. Цікаво, що сам Й. Ло! зинський після революційних подій у Га! личині 1848 року категорично заперечив свою ідею і з палкого її прихильника та іні! ціятора став переконаним поборником. Коли 1859 року галицький намісник А. Го! луховський виступив з ініціятивою офіцій! ної полонізації української писемности в школах Галичини, внаслідок чого тут спа! лахнула нова фаза “азбучної війни”, Й. Ло! зинський рішуче протестував проти цього як член спеціяльної комісії, а згодом в ок!
ремій друкованій розвідці “О язиці викла! довім в школах в Західній Галичині” (1862). Зауважимо, що ці “графічні війни” упродовж ХIХ століття таки мали під собою реальний ґрунт, бо ні українська літературна мова на народномовній основі, ні її власна писемність тоді ще не були сформовані. Три! вала боротьба між церковнослов’янською традицією, що перетворилася у гальмо мовно!національного розвитку і щоразу потужнішим напливом розмовної народної мови у всі сфери життя. Для писемного вжитку українцям і далі служила традицій! на кирилиця та гражданський скоропис зі збереженими кириличними буквами ъ, ы, ь (ять), носові звуки, ω, які не задовольня! ли фонетичної системи розмовної україн! ської мови. Із кінця ХVII і упродовж ХIХ ст. українці писали кирилицею, намагаю! чись передати українські звуки літерами російської гражданки. Проте величезна заслуга тодішнього покоління українців! науковців, письменників та духовних дія! чів полягала саме в РЕФОРМІ кириличного письма, а не у зміні його на латиницю. Мабуть, символічно, що ця теперішня безглузда “графічна війна”, закинута в ін! фопростір дилетантами та ін., відбувається саме у рік 200!ліття першої граматики жи! вої української мови полтавця О. Павлов! ського “Грамматика Малороссійскаго наріч! чя” (Санкт!Петербург, 1818) та у рік 100! ліття першої наукової системи нашого ки! риличного правопису “Правила україн! ського правописання” (1918) на чолі з ви! датним мовознавцем, політичним і релігій! ним діячем Іваном Огієнком. Саме О. Пав! ловський уперше теоретично обґрунтував і послідовно продемонстрував на прикладах використання фонетичного принципу правопису, закріпивши, зокрема, звук І будь!якого походження (з ь (ліс), о (ніч), е (осінь)) та написання дж, дз для відповід! них звуків. Він, як зауважив автор сучасних принципів правопису від 1918 року І. Огі! єнко, “перший пробив велику дірку в старім етимологічнім правопису на користь право! пису фонетичного”, а отже, на користь не! обхідної реформи кирилиці. Саме він за! мість звичного кириличного ь (ятя) почав писати І: вінъ замість вьнъ. Натомість ос! новні правила Огієнкового правопису по! кладено в основу першого соборного ака! демічного Правопису 6 вересня 1928 року,
що був знищений через сталінський і досі чинний правопис 1933 року. У Галичині нововведення О. Павлов! ського з реформи графіки і принципів на! писання розвинув М. Шашкевич у знаме! нитій “Русалці Дністровій” (1837), що пе! редусім через фонетичний правопис і ре! форму кирилиці була заборонена. Наголо! шу: нереформована кирилиця єднала нас із системою графіки Московії, чого аж ні! як не скажемо про її реформований і від! повідний до української фонетичної сис! теми вигляд, радикально починаючи із ХIХ століття. Зокрема М. Шашкевич ви! лучив спільні з московським письмом зна! ки: ъ, ы, запровадив написання і замість о, е (ночь, осень), нескладовий ў (тепер в) за! мість л, що в московській (ходиў—ходил), йотацію чи пом’якшення я, ю, є, ї залежно від позиції, шч як щ, запровадив йо, ьо, є. Через практичне використання процес ре! формування кирилиці відповідно до фоне! тичної системи української мови завершив письменник П. Куліш. Проте на початку ХХ століття привид латиниці виникає вже з абсолютно лівого політичного табору. В СРСР, починаючи від 1923 року до 1939 року, латинізовано понад 50 писемних мов (із 72 мов СРСР), більшість із яких мала арабську систему письма (азербайджанська, евенська, ка! захська, мансійська, татарська, хакаська та ін.). 7 серпня 1929 р. постановою ЦВК і РНК СРСР “Про новий латинізований ал! фавіт народів арабської писемности Союзу РСР” перехід на латиницю набув офіцій! ного статусу, проте вже із 1936 року почав! ся зворотний процес кирилизації абетки. Основним ідеологом латинізації абет! ки був російський лінгвіст Микола Марр (1864—1934), що виступав з ідеєю необхід! ного і неминучого об’єднання всіх мов сві! ту в єдину мову шляхом УНІФІКАЦІЇ письма і запровадження для всіх мов ла! тинського алфавіту. Серед політичних дія! чів та урядовців ідею латинізації абетки поділяв засновник радянської системи навчання та один із засновників пролетар! ської літератури, нарком освіти СРСР (1917—1929 рр.) А. Луначарський. Про це його стаття “Латинізація російської пи! семности”. Не дивно, що тема латинізації української мови виникла також в лівому середовищі. Автором програмового тексту про латинізацію “Odvertyj lyst do vsix, хто cikavyt’sja cijejiu spravoju” (ж. “Червоний шлях”, 1923 р.) став комуніст із 1919 року, редактор партійних і радянських газет “Більшовик”, “Комуніст”, очільник се! лянської групи письменників “Плуг”, член Комісії з упорядкування правопису при Наркомосі України 1925—1928 року Сергій Пилипенко. Його ідею серед 56 членів Правописної конференції у трав! ні—червні 1927 року підтримали ще дві особи: М. Йогансен і І. Ткачук. Отже, цей спресований історичний виклад реформи кирилиці і спроб латині! зації свідчить, що письмо — справа не ли! ше культурна, а й політична. Теперішні спроби латинізації — дзеркало дуже хитко! го ідеологічного стану України і людей з ослабленим із залежним національно!дер! жавним пріоритетом. Їхній спосіб мислен! ня: пристосуватися до плинної тенденції, а не вростати у власну традицію і культуру. Латинізація — це зовсім не так звана евро! пеїзація чи “геть від Москви”, як це спро! щено і примітивно намагаються подати. У теперішніх умовах — це всього лиш вияв космополітичної кон’юнктури. Прагма! тична слушність латинізації може бути вмотивована тільки єдиною причиною: недосконалістю кирилиці. Проте, на пре! великий жаль латинізаторів, кирилиця вже давно ідеально реформована і сповна ві! дображає фонетичну природу нашої мови. Тому наше основне завдання сьогодні — це не латинізація правопису, а його декомуніза! ція через повернення до базових норм Правопису 1928 року, напрацьованого в час українізації. Перший і останній Президент Карпат! ської України, великий соборник Авгус! тин Волошин закликав: “Борімося проти полонізмів, проти москалізмів або мадяриз! мів, але не борімося проти самої рідної мови, яка нічим не винна в тому, що не могла віль! но розвиватися на своїй землі”. Отак, додам, не винна і кирилиця, що комусь заманула! ся під лукавою пудрою европеїзації засту! пити її на латиницю… Замість жити у по! стійному шпагаті між Сходом та Заходом, варто таки побачити свій шлях під ногами.
Ірина ФАРІОН, доктор філологічних наук, професор
ЛИСТ ЧИТАЧА — ДО ДРУКУ!
Доброго дня, шановна редакціє! Маю до Вас маленьку ремарку з приводу опублікованої в ч. 5 за 2018 р. замітки д. Юрія Пероганича про певні досягнення так званої української вікіпедії. Так, Ви не помилилися, побачивши слова так званої. Поясню, чому так. Суто по-людськи розумію пана Юрія, який доклав (і докладає) чимало зусиль для розвитку цього мережевого українськомов$ ного продукту. Однак насправді він не вирі$ шує політики, яку провадить так звана вікі$ спільнота (це усі дописувачі, переважно доб$ ровольці, але є й заслані козачки, є москало$ та совітофіли тощо) та припускаю, керівниц$ тво ГО Вікімедія Україна. Одним із головних конфліктних моментів є правопис, який використовують для написан$ ня статей. Ця вікіпедія нібито тільки рекомен$ дує вживати чинний, а насправді доволі жорс$ тко карає (навіть позбавленням можливости дописувати статті) тих, хто не дуже дотриму$ ється цього правила. Однак усі розуміють, що чинний правопис — це постсовіцький про$ дукт, який містить багато зросійщених норм зразка 1933 року. Що НАН під проводом Барі$ са Патона майже нічого не робить у напрямі відмови від совітчини. Керівництво вікіпедії знайшло відмовку, що так вирішила більшість к-чів — писати постсовітівкою. Але принцип більшовизму ми вже ж проходили. Тому прошу Вас більше поцікавитися цим продуктом, який у ЗМІ називають “україн$ ською вікіпедією”. На додачу, щоб Ви краще розуміли суть речей, керують цим продуктом, зокрема, особи часто невідомі (можна редагувати під нікнеймом, псевдонімом), або й дилетанти. Не знайомий особисто з теперішнім керів$ ником ГО Вікімедія Україна п. Іллею Корнійком, однак те, що у нього дві рідних мови, зокрема російська, плюс те, що йому не подобається ва$ ріант написання слова Райх, як це рекомендує Український інститут національної пам’яти, а не постсовіцький Рейх, теж про щось говорить. З повагою, Дмитро ЛОГУШ, дописувач Вікі
Слідами наших виступів · “Ні мова, ні культура, ні віра не належать до прагматичних категорій, а є категоріями ціннісними, традиційними і світоглядовими”. · s. 6strona oryginału ↗ Галина ВОЛОЩУК, викладач кафедри філології Коломий! ського навчально!наукового інституту
У книжці відомого мовознавця Миколи Лесюка розглянуто найпоширеніші помил! ки, які трапляються в українському усному та писемному мовленні. У більшості випад! ків вони зумовлені впливом російської мо! ви, яка заполонила українські телеканали та радіостанції FM та, на жаль, займає па! нівне становище в урядових кабінетах, у де! яких вищих та середніх спеціальних нав! чальних закладах, правоохоронних органах тощо. Книга вийшла друком у видавництві “Місто НВ” (м. Івано!Франківськ) 2017 ро! ку, однак уперше презентація відбулась у Коломиї 23 березня 2018 року. “Мова чи язик?” – це цикл етюдів про українську мову. Запропоновані в книзі роздуми про нашу мову, про найбільш вразливі її місця щодо впливу на неї чужої мови були апробовані й озвучені упродовж 2016 року на Івано!Франківському облас! ному радіо, а також на обласному радіо! FM “Карпати” й отримали чимало схваль! них відгуків, а ще більше запитань. Тому виникла ідея зібрати рекомендації щодо вибору правильної мовної форми і видати їх окремою книжечкою, яка була б доступ! на найширшим колам небайдужих читачів, — розповів присутнім науковець Микола Лесюк. — Мовленнєва культура людини є віддзеркаленням її загальної культури, то! му ніхто не повинен бути байдужим до сво! го мовлення. Треба оберігати чистоту і не! доторканість нашої української літератур! ної мови; вона повинна бути гідним репре! зентантом нашої нації в світі”. Слід зазначити, що у книжці читач знайде вислови діячів світової культури про українську мову та її евфонічність, позна! йомиться із засобами створення милозвуч! ності, характерними для української мови, побачить основні помилки, яких слід уни! кати, зверне увагу на словник росіїзмів — окремих лексем та словосполучень, які не мають права “громадянства” в сучасній ук! раїнській літературній мові. Нагадаю, що в науковий обіг термін росіїзм замість росія! нізм чи русизм увів Микола Петрович Ле! сюк. Залюбки спілкувались із Миколою Ле! сюком коломийські студенти спеціаль! ностей “Початкова освіта” та “Філологія (українська мова та література)”, у яких він викладає дисципліну “Старо! слов’янська мова”. Любов Гринів, студен!
тка 4 курсу спеціальності “Філологія (ук! раїнська мова та література)”, побажала Миколі Петровичу творчих успіхів і здо! бутків. Приємною несподіванкою став виступ вчителя української мови та літе! ратури Коломийської ЗОШ І!ІІІ ст. № 2 Ірини Вікторівни Богайчук, котра була також студенткою Миколи Петровича Ле! сюка. Вона адресувала подячні слова за книги!посібники з української мови, які стали настільними чи не в кожного філо! лога. Подяку Миколі Лесюку за плідну на! укову працю та активну громадську діяль! ність висловили завідувач кафедри філо! логії Коломийського навчально!науково! го інституту Михайло Ковальчук та голова Коломийського міськрайонного товарис! тва “Просвіта” Василь Глаголюк.
Відбулася зустріч з відомим українським мовознавцем, перекладачем, завідувачем кафедри слов’янських мов Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника Миколою Петровичем ЛЕСЮ- КОМ у Коломийському навчально-науковому інституті, який презентував свою книгу “Мова чи язик?”
Читацьке віче · “З українською поезією, народними піснями засвоюється дух української культури”. · s. 7strona oryginału ↗ Ciąg dalszy z wcześniejszej strony — fragment strony
віснику” (Львів, 1912, т. 57, кн. 1, с. 5—32; кн. 2, с. 209—226). У першій половині квітня 1913 року в “Українсько!руській видавничій спілці” вийшла шос! та — остання прижиттєва збірка творів Михайла Коцюбинського “Тіні забутих предків” (Київ! Львів, 176 с.), куди ввійшли: “Ті! ні забутих предків”, “Сон”, “Лист”, “Подарунки на імени! ни”, “Хвала життю!”, “Коні не винні”, “Що записано в книгу життя”. Видання має прекрасну ілюстрацію художника Михайла Жука — щирого друга письмен! ника. Повість написана завдяки щирій намові Володимира Гна! тюка. Володимир Гнатюк як засновник 12 листопада 1898 року у Львові “Українсько-руської видавничої спілки”, відповідальний редактор і секретар до літа 1912 року у Першій серії “Літературно-наукової бібліотеки” цього видавництва благословляє у світ п’ять книг творів Михайла Коцюбинського “В путах шайтана” (1899, ч. 14), “По-людському” (1900, ч. 24), “Поєдинок і інші оповідання” (1903, ч. 49), “У грішний світ” (1905, ч. 88), “Дебют” (1911, ч. 134).
світу, про що засвідчила презен! тація пам’ятників Шевченкові в різних країнах. Мистецтво слова, фарби зву! ку, руху сприяють міжкультурній комунікації, формують людину культури і вводять її у світ мис! тецтва спілкування, а милозвуч! ність мови, її мелодика сприйма! ється не лише розумом, а й емо! ційно!чуттєво. З українською поезією, народними піснями за! своюється дух української куль! тури. Відбувається тонка взаємо! дія у сфері духовності: молода людина проникає в культуру, а в її свідомість проникає дух. Ознайомлення з творчістю Т. Шевченка не залишили байду! жими слухачів. Можна вважати, що це свято досягло глибин сер! дець і сприяло духовному підне! сенню іноземних студентів. Керівництво Центру міжна! родної освіти відзначило студен! тів!активістів сертифікатами уча! сника літературних читань “Kob! zar International”. А в душах юних залишилося полум’яне слово Та! раса. Поет навчав любові й пошани найсокровенніших національних традицій, плекав надію про орга! нічне засвоєння кращих надбань чужих культур: “Учітесь, читайте, І чужому научайтесь, Й свого не цурайтесь…” Шевченко — цілий світ. Світ образів, почуттів, думок, ідей. Його ім’я вічне, як вічне праг! нення свободи та справедливої боротьби за незалежність Украї! ни та її народу.
Читацьке віче · “З українською поезією, народними піснями засвоюється дух української культури”. · s. 7strona oryginału ↗ Романа ЧЕРЕМШИНСЬКА, директор Етнографічно!меморі! ального музею Володимира Гна! тюка, с. Велеснів Монастирись! кого району, Тернопілля
Михайло Коцюбинський 4 квітня 1899 року вітає Володими! ра Гнатюка з утворенням “Укра! їнсько!руської видавничої спіл! ки”, а 8 листопада сповіщає, що посилає нарис “В путах шайта! на”, більшу річ ще пише. І вже у грудні Володимир Гна! тюк видав збірку оповідань Ми! хайла Коцюбинського “В путах шайтана”, куди увій! шли “В путах шайтана”, “На віру”, “Ціпов’яз”. Між 15 і 25 квітнем 1905 року Михайло Ко! цюбинський разом з Іваном Франком і Воло! димиром Гнатюком їз! див у село Яйківці біля Львова (тепер село Ан! тонівці). Сфотографувалися на згадку про зустріч. 23 березня 1906 року вчений пише до пись! менника: “Сього року Ви маєте приїхати до нас із родиною і разом їдемо на літо на Гуцульщину, де маєте купатися в зим! нім Черемоші, вигріва! тися на сіні до сонця, їз! дити на дарабах, бала! кати, писати поезії, і ходити на прогульки. Ви цього не поспекаєтеся, і пишіть завчасу, чи шука! ти Вам великої хати чи малої…” Володимир Гнатюк щороку запрошує приїхати Михайла Ко! цюбинського в Карпати. 7 вересня 1908 року Володи! мир Гнатюк пише Михайлові Ко! цюбинському: “Я вмисне пишу про се вже тепер, щоби Ви мали час подумати і приготуватися, а я з свого прийшов би з усякою помо! гою. За зиму могли би Ви познайо! митися з невеличкою гуцульською
Наталія ФЛЕГОНТОВА, кандидат педагогічних наук, до! цент кафедри гуманітарних та природничих наук Центру між! народної освіти НАУ
“Кобзарю! Знов до тебе я приходжу, бо ти для мене совість і закон”. (Л.Костенко)
Ім’я Тараса Шевченка завжди на часі. Особливо у перші весняні дні, дні духовного пробудження, коли Україна і прогресивне люд! ство вшановують пам’ять Вели! кого Кобзаря. Для студентів Національного авіаційного університету весна почалася з “Шевченківського бе! резня”. Щодня відбувалися захо! ди, присвячені видатному синові українського народу: Міжнарод! ний флешмоб “Global Shevchen! ko”, літературно!мистецька ві! тальня “Нас єднає Шевченкове слово”, конкурс презентацій “Шевченко — це народ і, як на! род, він вічно буде жити”, кон! курс есе “Хто для мене Шевчен! ко?”, квест “Чи знаємо ми Шев! ченка?”, лекції, засідання за круглим столом, наукові дискусії тощо. Проте одним із найяскраві! ших можна назвати літературні читання “Kobzar International”, що були проведені у Центрі між! народної освіти Національного авіаційного університету. Тут нав! чаються хлопці й дівчата з най! віддаленіших куточків світу. Різні за віком, віросповіданням, ко! льором шкіри, характером, сис!
літературою і на місці дивитися вже на всьо іншими очима…” 26 липня 1909 року Володи! мир Гнатюк пише до Михайла Коцюбинського, що може тільки
Михайло Коцюбинський, Іван Франко та Володимир Гнатюк. 1905 р.
шкодувати, що не заїхав до Кри! ворівні, де міг би побувати на святі й побачити гуцулів у пиш! ному одязі. Листи Володимира Гнатюка справляють велике враження на Михайла Коцюбинського, і він перед подорожжю до Криворівні пише йому з Капрі 7 липня 1910 року: “Своїми словами “Ви мусите щось написати про гуцулів” забили Ви мені клин у голову, вони не да!
ють тепер мені спокою, тільки що я зробить годен за 10 днів? Тільки оскому наб’ю…” 31 липня 1910 року, повертаю! чись з Капрі у Чернігів, заїжджає на початку серпня до Криворівні і зустрічаєть! ся тут з Володимиром Гнатюком та Іваном Франком. У листі від 1 серпня з Криворівні пише дружи! ні Вірі Устимівні: “…Тут так гарно, що я не споді! вався навіть… Тільки що прийшов сюди Франко і ра! зом з ним ідемо до Гнатю! ка, який лежить тепер хорий… у Львові я сливе ні! кого не бачив, перебував там один день, переночу! вав і вранці виїхав, але під! вода до Ворохти, яку я за! мовив по телефону, не прийшла, і я мусив ночува! ти в Ворохті. Тут було ці! ле українське товариство, яке зробило з стрічі зо мною ціле торжество, го! ворились промови, я мусив оповідати, співали мені “многі літа” і цілою проце! сією, з співами, одвели на ніч до готелю. Коротко говорячи, зробили мені приємну неприєм! ність, бо я не люблю публічних то! вариств, коли я в центрі”. У листі до дружини пись! менник сповіщає з Криворівні 4 серпня 1910 року, що почуваєть! ся добре, бо всі про нього дба! ють. 30 грудня 1910 року Михайло Михайлович відповів Володими! ру Михайловичу: “Я у свій час, з головою пірнув в Гуцульщину, яка мене захопила, “Який оригінальний край, який незвичайний казковий народ. Але книжка книжкою, тре! ба мати живі враження, щоб щось зробити і хочеться швидше доче! катися літа…” Повість “Тіні забутих пред! ків” Михайло Коцюбинський розпочав писати 20 серпня і за! кінчив 3 жовтня 1911 року, як це видко з помітки автора на руко! писі. 16 жовтня пише листа Михай! лу Могилянському, що 3 жовтня скінчив своє “гуцульське опові! дання” (“Тіні забутих предків”). Вийшло аркушів три. 12 грудня 1911 року Михайло Коцюбинський з Капрі пише Во! лодимиру Гнатюкові: “Опріч Горь! кого (який кланяється Вам) — є тут ще інші російські літератори — Бунін (академік, себто член академії), дуже гарний поет і бе! летрист, та інші”. 15 червня 1912 р. виїжджає до Криворівні, де напружено пра! цює, збирає матеріал для другої книги про гуцулів. У листі від 28 червня пише з Криворівні дружині Вірі Устимів! ні: “…зібрав трохи матеріалу тут, але ще мало. Оця робота так мене захопила, що навіть не можу бути спокійним і любуватися приA родою. Кожна змарнована година мене болить. Може, трохи потому стану спокійнішим, як вже буду мати матеріал”. Уперше повість “Тіні забутих предків” Михайла Коцюбин! ського побачила світ двома пода! чами у “Літературно!науковому
Володимир Гнатюк як голова Франківського ювілейного комітету 30 жовтня 1897 року надсилає до Чернігова Михайлу Коцюбинському запрошення взяти участь у збірнику на честь Івана Франка з нагоди відзначення 25-літньої письменницької і громадської діяльності і в організації збирання коштів на проведення ювілею.
Читацьке віче · “З українською поезією, народними піснями засвоюється дух української культури”. · s. 7strona oryginału ↗ Początek tekstu może być niepełny — porównaj ze stroną oryginału
темою виховання, вони прагнуть знань і діалогу культур. Свої перші студентські кроки слухачі підготовчого відділення починають із вивчення україн! ської мови, а отже, мають можли! вість заглибитися в культуру кра! їни навчання, її традиції, звичаї — головне багатство народу, що сприяє зануренню в мовне сере! довище і пізнання світу. Студенти!іноземці відкриті до нашої культури: відвідують музеї, театри, читають українську літера! туру, охоче беруть участь у куль! турних заходах. “Шевченківський березень” дав можливість слуха! чам Центру міжнародної освіти більше дізнатися про Шевченка — поета, художника, революціонера, патріота, Людини, що гідно про! йшла життєвий шлях від кріпака до академіка Академії мистецтв. Іноземні студенти тільки по! чинають опановувати мову, проте варто зазначити, як емоційно, під! несено продекламував арабською мовою вірш “Реве та стогне Дніпр широкий” Віссам Халдун Салем Джовхер із Йорданії. А Шевченко! ва лірика не залишила байдужими серця виконавців і слухачів. Хань Хао з Китаю читав рідною мовою “Садок вишневий коло хати”, Ху! да Бабакуя з Марокко прочитала українською “Сонце заходить, го! ри чорніють…”, Сабрі Мухаммад Ріяд із Палестини — уривок із по! еми “Гайдамаки” “У гаю, гаю вітру немає”. Шевченкові слова звучали в супроводі флейти. Музику до цих творів виконав Аббасі Хамед з Ірану. Шевченко любив народні піс! ні. Він часто слухав, як співають кобзарі, запам’ятовував, співав сам. Народна пісня допомогла йому стати поетом. Мабуть, тому його вірші так легко лягають на музику і стали сьогодні народни! ми. Музику на його вірші писали відомі композитори XIX і XX ст. —Кирило Стеценко, Яків Степо! вий, Микола Лисенко, Модест Мусоргський, Петро Чайков! ський. Її співають оперні і ест! радні співаки. Слухачі слухали голос Оксани Петрусенко (“На! що мені чорні брови”), тріо бан! дуристок (“Така її доля”), “Пік! кардійську терцію” (“Садок виш! невий коло хати”). Та зал вибух! нув оплесками, почувши пісню
“Ой по горі роман цвіте” у вико! нанні студента Чан Ші Куаня з Тайваню. Лірика, пісні, картини, музика переплелися в одне яск! раве дійство. На завершення учасники за! ходу прочитали “Заповіт” Тараса Шевченка мовами народів світу (українською, китайською, ли! товською, англійською, фран! цузькою, іспанською, арабською, фарсі, турецькою, російською…) у виконанні Іч Шафрі Аднана, Бенжеллуна Башира, Салми Ід! ріссі!Лхадрауї (Марокко), Шази Алфліті (Ліван), Вересі Франко (Аргентина), Вен Шо (Китай), Махмуді Айдіна (Іран), Еремі! найте Вайви (Литва), Каїгусуза Бурака (Туреччина) та ін. Шевченко живе у пам’яті на! родній, а ім’я його відоме усьому
Поетичний автограф · “Ти завжди шукав укриття якось небезпека застала тебе посеред поля”. · s. 8strona oryginału ↗ Ciąg dalszy z wcześniejszej strony — fragment strony
аби вижити: якими безсенсовими видаються такої хвилини такі речі як Афон айфон чи алфавіт.
Ти завжди шукав укриття якось небезпека застала тебе посеред поля і ти обгородився згодом дерев’яний частокіл змінили кам’яні мури так зі страху повстали твої міста: ти надто кволий щоб сам на сам протистояти злу. Земля плацента твого світу та що тебе народила твої руки ноги ростуть із неї з неї зліплене твоє серце твоя голова: лише твій дух виріс із іншого сім’я. Ти знову знайшов у ній укриття щоб не стати легкою здобиччю для невідомого звіра. Ти мав підготуватися до ночі знайти собі сховок печеру вирити нору чи видряпатися на високе дерево.
Ти вирив нору людина завжди обирає нору ти живеш у норі ти називаєш нору окопом ти звір звір цивілізований звір світанковий звір який полює вдень і має сховокPжитло на ніч ти споживаєш м’ясо приперчене й присолене ти полюєш не задля їжі задля задоволення кров проливаєш на землю ти — істота цивілізована убивши не розмальовуєш власне тіло кров’ю убитого не здійснюєш на крові правічні шаманські ритуали (з тебе досить самого ритуалу вбивства) не споживаєш просто проливаєш: це все чого ти навчився за останні 2000 років — проливаєш кров.
Вогкі сутінки підіймалися звідкись із сухих очеретів довкола Водяного навшпиньки вибігали з по той бік терикону і нечутно розбігалися наче ворожа дрг. Ви в кільці вас оточено виходу немає все і вас тут — горстка людей. Ці люди поруч з тобою це все що залишилося від людства доведеться чекати ранку і перших променів сонця щоб пересвідчитись а доти тримати кругову оборону відсікати темряву вогнем. Виразно чути млявий бій на десяту на версту приглушені мінометні виходи на другу на горизонті поодинокі спалахи то там то тут поодинокі постріли: чиясь поодинока смерть.
Бійці сплять де кого звалила втома окрім одного який у парі з тобою протистоїть ночі на посту його не видно в темряві лише ледь вловимий силует нечіткий намальований темрявою світловий контур. Коли поміж хмар на небі з’являється місяць чи спалахи трайсерів розкреслюють небо червоним по чорному густе світло вливається всередину крізь бійниці на протилежній стіні вашої підземної фортеці окреслюється його одинока тінь. Його одинока тінь бере тепловізор опирається ліктями і грудьми на земляний бруствер ретельно оглядає периметр довго вдивляється в далекий горизонт десь там — причаївся ворог — у темряві там — в цілковитій темряві — окупований Донецьк. В цю мить у місячному світлі цей солдат більше нагадував астронома аніж кулеметника піхотного батальйону
Поетичний автограф · “Ти завжди шукав укриття якось небезпека застала тебе посеред поля”. · s. 8strona oryginału ↗ * * * Хвилину тому з тобою ще розмовляють на світлинах зроблених хвилину тому впізнають вітаються кудись кличуть телефонують пишуть гукають з мегафонів викликають по рації кажуть що не можуть без тебе обійтися — без тебе жити — (для більшості людей слова нічого не значать) в’ються по тобі наче старий барвінок по свіжих могилках виснуть мовби плющ на деревині. У тебе ще так багато спільного із цим світом — хвилину тому! — у тебе є ім’я життя і позивний.
За мить твої кицьки знайдуть собі інших господарів твої собаки приб’ються до зграї бродячих псів як свого часу вони до тебе прибилися твій будинок накриє крупним калібром з піонів чи гвоздик чи ще із чогось з красивою назвою твої книжки підуть димом-бо окрім вогню жодна книга більше нічого не варта включно з манускриптами священними письменами — полум’я під ногами єретиків. Твою країну громадяни обміняють на харч дрібну готівку можливо ще жуйку та кольорову крейду як це вони в усі віки робили твої жінки теж підуть з мандрівним вертепом чи пристануть до пересувного шпиталю як це воно зазвичай буває з жінками — бо шпиталі і вертепи — це все що зрештою залишиться від країни — або ж знайдуть собі інших чоловіків.
Хто справді не може без тебе обійтися — це твій кактус — найбеззахисніша істота у всесвіті — на 45Pріччя подарунок від Андрусяків. Він найдовше з тобою — вісім років — поруч з тобою нема нікого хто був би поруч з тобою довше як він. Ти тримаєш його у себе вдома відігріваєш за пазухою — малого і дуже зляканого приділяєш йому стільки уваги наче Йосип чужому немовляті замість того щоб посадити на віслюка і відіслати в Єгипет разом з матір’ю: мабуть він чимось нагадує твій народ. Він нагадує твій народ такий самий безпомічний та зворушливоPбезглуздий зі своїми смішними колючками так само зляканий котрому не знайшлося місця у світі наче богуPнемовляті тож він сидить у тебе за пазухою немовби півторамісячне кошенятко встромив колючки тобі під шкіру і п’є твою кров.
Твій народ розгублений і безпорадний наче викинуте в чернігівські сніги кактусеня із далекого Техасу невідомо як опинився в цій частині галактики у цьому ворожому всесвіті після якоїсь важкої подорожі але так і не прижився на цій землі. Його давно слід було вирвати з серцем з кров’ю разом із м’ясом викинути ізPза пазухи і піти собі власною дорогою — без нього — але як він без тебе? як ти без нього? у тебе ж нікого більше немає у нього — лише ти.
Ти ще міг би згадати рушницю під патрон калібру 338 магнум про яку не варто нікому знати, котра рятувала тобі життя і була вірною товаришкою яку ти завбачливо приховав у Пісках ще в березні 2015Pго і тепер бодай на один день щомісяця до неї повертаєшся наче до потаємної коханки щоб не дати їй померти щоб не дати собі померти щоб пересвідчитися: почуття ті самі ви обоє досі живі. (Ту коробку набоїв добрі люди переправили морем із далекого Техасу для Івана із 95Pї але Іван не вийшов з ДАПу тож тисяча набоїв — 20 боксів кожен — дісталися тобі). Перші 200 набоїв вилетіли у світ тільки щоб до світу пристрілятися (ти ж не стрілець ти просто ненавидиш) а наступні 100 за 2,5 роки пішли у ціль. 700 зосталося неважко здогадатися якщо нічого не трапиться — сьогодні завтра наступного року — ти знаєш що робитимеш у наступні 15—20 літ.
Минуло зовсім небагато часу і ти вже згрібаєш свої мобільні телефони та відносиш барахольнику на ринок: номери стерто за цими номерами ніхто не значиться абонент тимчасово недоступний такого номера не існує твій номер на рукаві.
І тільки хтось незнайомий чоловік без імені без минулого без обличчя — скільки до нього не придивляйся сидітиме в старім саду замаскувавшись віршами на старій перекошеній лаві разом з рушницею з потертим прикладом та геть відмороженим кактусом і дивитиметься на осінь від якої вже майже нічого не залишилось хіба чернетка якогось вірша який нікому не дописати який ніколи не стане віршем назавше залишившись чернеткою чогось більшого: безіменний листок в купі листя — вже й не знати з якого дерева він злетів. 25.12.2017
* * * На Донбасі ніч настає раптово не так як ми звикли вдома темрява опускається зненацька наче у вугільну шахту кліть ти кудись провалюєшся з тілом чи без — на вибір — у невідоме наче голосно пролунав вибух нечутно невагомо коли ти всередині нього розклав тебе на молекули розірвав на шматки.
Ти був людиною за якусь мить до цього ти був цивілізованою людиною ще буквально хвилину тому жив у 21Pму столітті читав Сартра Езру Павна любив Екзюпері слухав Стінга Цоя Оксану Білозір водив авто плекав сад майстрував човна кохав дружину кохався з іще одною і ще одною жінкою щомісяця ходив з друзями на футболі щороку з родиною до церкви обожнював молоде вино і ненавидів суп з фрикадельками твоя віра видавалася непохитною у світ де мирно співіснують пиво бог та інтернет 3G.
Затріщала стара лебідка з характерним металевим похаркуванням і ось ти уже провалюєшся в еру первісного тваринного страху ліфтом до пекла в епоху монстрів темних людоїдних часів. Закам’янілі динозаври й мамонти велетенські рептилії літаючі ящури квітиPвбивці метеликиPвампіри реліктові ліси папороті баобаби які вже давно мали стати вугіллям органічним паливом для нових мешканців планети панівної агресивної раси — для нас із вами вугіллям не стали всупереч очікуванням вони сталися живі. Ожили невідомі науці істоти які за однією з версій вважалися вимерлими за іншою причислялися до тваринного світу родини мавпових інакше довелося б визнати їх нашими пращурами монстрів що пересувалися на двох задніх лапах і за першоїPліпшої нагоди убивали собі подібних і лише цим нагадували людей. Згадки про них немає в жодному підручнику з історії лише в підручниках з еволюції їх мав стерти з лиця планети потоп (вчені й богослови плутаються) чи льодовик. Розбудженні численними вибухами чи зумисне препаровані в надсекретних військових лабораторіях ці ненажерливі потвори настрибували на тебе зі своїх засідок: твої страхи долали тебе.
Ти міг би перехреститися але на ту пору бога ще не було знайдено на відміну від нього вогонь був завжди кожен як міг цим користався щоб зігрітися відлякати темряву освітити страх зупинити звіра: ти теж скористався вогнем. Ти радів простим речам наче первісна людина ніж вогонь вода трохи їжі стіни — це все що у тебе єщо насправді треба аби жити
Кінопрем’єра · “Фільм схожий на молитву#потрясіння, обурення, незгоду з тим, що випало нині переживати Україні”. · s. 9strona oryginału ↗ Ciąg dalszy z wcześniejszej strony — fragment strony
який в телескоп розглядає зоряне небо сподіваючись вловити порух далеких незнаних світів. Нікого кажуть на нулі: чисто нічого розумного ми самотні на цій планеті.
Щоб не проґавити атаку боєць кожні 20 хвилин дивитиметься у тепловізор поки не зійде сонце над Донецьком не настане ранок не відступить ніч. Коли відступить ніч настане ранок зійде сонце над Донецьком? Може ніколи темрява поглине його навічно але боєць сподіватиметься до останнього ціною власного життя якщо доведеться наче астроном — прибульців з іншої планети він — вірить і запорука його віри не слово а меч. Зараз на 20 хвилин можна розслабитися. повикліпувати чорних метеликів з очей.
Очі в очі намагаєшся передивитися темряву шукаєш де прилягти ящики з ВОГами те що треба складаєш в кутку зброю злегка попускаєш ремінці на касці і бронежилеті прирозшнуровуєш берці щоб за мить повернути все на місце в разі чого раптом якщо вони. Відчуваєш полегкість притік крові та свіжого повітря до натомлених м’язів очі злипаються витягнув ноги хто не був той не знає що таке блаженство прихилився до прохолодної стіни. Сон наче слизький холодний вуж виповз звідкілясь із самої темряви крутнувся довкола ноги ковзнув під сорочку і поповз вгору вздовж спини. 20 хвилин перепочинку довірити власне життя іншій людині на цілих 20 хвилин 20 хвилин повної відключки наче 20 крапель води для спраглого в пустелі: в оті 20 хвилин завше приходять вони твої прадавні гості віроломні сни.
…Звісно можна піти протореним шляхом знову витягнути СПГ на четвертий поверх увалити по них з усієї сили прямою наводкою але з СПГ то була сира ідея визнаю але не каюся! добре ми тоді по них лупанули спалили екіпаж і їхній БРДМ…
…О шо то за война? Най іде гет’ така война. В штирнайцятому — ото була война! Мож’ було вільно си стрельнути не питавши дозволу в каждого гицля який думає жи він начальник над чоловіком. В штирнайцятому лишPно казавPім Лемкови: “Шваґре ану разPдва зріжте з ЗУшки туюво зєльонку-бо чось ми’ сі здає жи там засіла якась ненза. А я відки знаю? Може засіла а може нє”. А він тобі на се: “Мона Братю я лише проріджу? Шкода задурно нищити боже деревце”. Десь так питав мій дідо мою бабу: “Мона, Лізо?” — а вона йому на то: “Мона, Ільку” і серденько її так голосно билося наче сто голубок замкнутих в клітку і загадкова усмішка блукала на твару…
…Спершу хотіли здати полонених в контррозвідку поки не подивилися їхні документи а як подивилися відвели за хліві Кармелюк власноруч вліпив кожному кулю. Що такого було в тих документах? Лєв Нікалаєвіч Толстой контрактник уродженець Самарської області і Алєксандр Сєргєєвіч Пушкін плакав сильно хотів жити клявся що віршів не пише і ніколи не напише молодий хлопець москвич…
…Ці покинуті люди забігли в цей під’їзд імовірно наприкінці 80Pх перепихнутися вмазатися послухати Гадюкіних косяк забити почитати божевільного Осьмачку так там і залишилися на довгі 30 років огрядні жіночки із зубними протезами відрижкою погано зафарбованими сивими пасмами лисі підсліпуваті чуваки з енурезом електронною цигаркою десятьма невдалими романами про життя що не вдалося які вже давно замість ранкового сексу практикують ранкову кашку від дружин…
…випатрали ми той їхній курник як кабану черево Палій приволік із собою РПГ і з тридцяти кроків — як дав їм! — просто у бійницю штирох поклали одразу тож лишили де були а ше двох не при тямі привели до себе в розташування. Лемко тішився думав тижневу відпустку дадуть шоб додоми до хати до діток Марущин взагалі на зірку героя рощитував Баб’як й собі розм’як слину пустив роздоймив писок а я лишPно зиркнув на комбата і одразу всьо допетрав. Нам би пива — кажу — втамувати спрагу а то після бою в писку так ніби соленого піску насипано в дволітрових бомбах шоб по бомбі на брата і полежати півдня в холодку за наметом. На моє вийшло це моя перша нагорода на війні по дві літри пива за кожного полоненого півтора — за вбитого: я не знаю чи добре брати плату на вбитих але як вийшло.
Здригнувся протер заспані очі вужа не було лише липкий холод від вогкої стіни і слиз на тілі залишений змієм. Ніч минула-бо все в цьому світі минає — окрім війни трапляється — видихнувшись — вона пеP репочиває одну мить — а комусь нажитися вистачає: завтра буде новий день і нова мить. 10.04.2018
Кінопрем’єра · “Фільм схожий на молитву#потрясіння, обурення, незгоду з тим, що випало нині переживати Україні”. · s. 9strona oryginału ↗ Ольга ЖМУДОВСЬКА
Документальний фільм “Кіндрат”, прем’єрний показ якого нещодавно відP бувся, — ще один прояв творчості Бориса Гуменюка. Фільм, як і його “воєнні” вірші, схожий на молитву — але не смиренну, благальну, а молитвуPпотрясіння, обуренP ня, незгоду з тим, що випало нині пережиP вати Україні. Поет, прозаїк і журналіст Борис ГумеP нюк став натхненником і автором ідеї стрічки про Василя Кіндрацького, який загинув 28 травня 2015 року в зоні АТО. Заступник командира батальйону ОУН із бойовим псевдо “Кіндрат” до війни був професійним журналістом — тож значна частина кадрів зняті Кіндрацьким. ЗмалюP вати портрет Героя, продовжуючи його обірвану смертю роботу і взявся його боP йовий побратим, відомий письменник, авP тор книг “Вірші з війни” та “Блокпост” Борис Гуменюк. Борис Гуменюк зазначає, що фільм мав вийти ще торік, але через певні творчі й технічні причини прем’єрний показ відP бувся лише в березні 2018Pго. Це його перP ший фільм, і він щиро зізнається: “Я ставP люся до нього так, як до своїх книжок. А фільм “Кіндрат” — продовження розпочаP тої роботи самим Василем Кіндрацьким. Річ у тому, що Кіндрат на передовій вів відеощоденник бойових днів. Частина цього відео збереглася, що й стало осноP вою документального кіно. На фронті ВаP силь Кіндрацький намагався бути не тільP ки добрим бійцем, а й професійним журP налістом. Після його смерті в мене залиP шилася його камера, де є відеоматеріали, відзняті ним. Кіндрат знімав Піски, бійців нашого батальйону і навзаєм хлопці знімаP ли його. Це і є основа фільму”. Зйомки фільму (режисер — Юрій ПуP пирін) про Василя Кіндрацького розпочаP
лися восени 2016Pго. Знімали в Пісках, БуP тівці, Водяному Донецької області, а таP кож на ІваноPФранківщині, у Миколаєві Львівської області. “Кіндрат загинув у 52 роки. А ми були знайомі півроку. Нам було цікаво з’ясувати, як він сформувався як патріот, чоловік, який був готовий віддати життя за свою країну. Тому ми поїхали до нього додому, де він народився — ус. Струпків Коломийського району на ІваP ноPФранківщині. На жаль, батьків вже неP має, але жива його перша вчителька, брати і сестри, хрещена мама. А мешкав він у Миколаєві Львівської області. Там — друP жина, донька і син. Спілкувалися із друзяP ми, одногрупниками. Для кожного з них є свій Кіндрат”, — розповів письменник. Борис Гуменюк сподівається, що стрічP ку транслюватимуть українські телеканаP ли. Також він хоче репрезентувати фільм про Василя Кіндрацького на кінофестиваP лі в Європі. А нині прем’єра фільму відбуP вається в обласних центрах України. Василь Кіндрацький у 90Pті роки праP цював кореспондентом газети “РоздольP ський будівельник”, потім був редактором газети “Вісник Розділля”. З 2005 до 2010 року очолював Миколаївську райдержадP міністрацію у Львівській області. Брав акP тивну участь у суспільноPполітичному житті області й країни, виховував двох діP тей. Також брав участь у Революції гідносP ті, а в листопаді 2014 року вступив до лав добровольчого батальйону ОУН. Воював у селищі Піски, з травня 2015 року — у селі Водяне Ясинуватського району Донецької області. 25 травня 2015 року боєць встаноP вив державний прапор і прапор ОУН на вежі шахти у селі Водяне, з якої було видP но Донецьк і яку постійно обстрілювали противники. А вже через два дні Василь Кіндрацький загинув під час обстрілу роP сійськими бойовиками позиції “Шахта” поблизу Водяного.
10 “Арабська традиція знання про нашу землю значно старіша за західноєвропейську”. Мандрівки історією · s. 10strona oryginału ↗ Георгій ЛУК’ЯНЧУК
Мапи та плани “богохранимого та богоспасаємого града”, що від найраніших часів ніс свою “протоіпостась другого Єрусалима” стали предметом захоплення і вивчення історика й музеєзнавця Тетяни Лютої. А підсумком її багаторічних досліджень — збірка мап, до якої увійшли близько трьох тисяч копій, зроблених в архівах Львова, Варшави, Москви, Петербурга та книжка “IMAGO URBIS: Київ на стародавніх мапах”. Тетяна Люта — кандидат історичних наук, заступник генерального директора Музею історії міста Києва з наукової роботи, автор та упорядник більш ніж 150 статей та 15 археографічних видань з історії України, викладач кафедри історії Національного університету “Києво-Могилянська академія”, та видавець, подвижник національної культури Олександр Савчук із Харкова, чиїми стараннями була видана книжка, розповіли про складну й копітку роботу над виданням. Книжку про Київ на стародавніх мапах писали понад 10 років і задумували як візитівку міста для киян і для всіх українців, які мають знати історію своєї столиці — читати й бачити її на власні очі. У виданні багато “картинок” — мап, креслеників і зображень міста, що дає широке уявлення про Київ іноземцям.
Таємниці скіфського квадрата Як свідчать найдавніші збережені світові картографічні пам’ятки, уявлення про землі, що нині є територією України, склалися від початків картографування людської цивілізації. Античні автори — “батько історії” Геродот, давньогрецький астроном, автор твору про вимірювання землі Ератосфен, автор 17-томної “Географії”, написаної близько 7 року до н. е. Страбон, давньогрецький математик, астроном, географ, що створив геоцентричну систему світу Клавдій Птоломей детально описували Скитію-Сарматію. Кожен із них мав уявлення про географічні реалії цих земель, а Клавдій Птоломей визначив координати Скитії-Сарматії й показав їх на мапі. Зображення цих теренів дійшли до наших часів через інтерпретації візантійських картографів і посередництво арабських. Перше видання Географії Клавдія Птоломея з’явилося 1475 року в Віченці, в Італії, тут не було мап, текст лише констатував географічні координати об’єктів, зазначених у роботах Птоломея. У другому виданні твору, що побачило світ у Болоньї 1477-го, вже містилися мапи, що унаочнили об’єкти на легендарних теренах так званих гіпербореїв, міфічних племен Півночі. Саме з протомап Клавдія Птоломея беруть свій візуалізований початок багато “античних об’єктів” на українських землях. Ще у попередників Птоломея — Ератосфена, Гекатея Мілетського, Страбона — Північне узбережжя Чорного моря іменувалося “острівним побережжям” і порівнювалося зі скитським луком, що складався з двох напівдуг. Така образність свідчить про те, що мапографічні знання давніх про наші терени базувалися на якихось зображеннях. А метод географічного опису Геродота (у його “Історії” міститься перший систематичний опис життя і побуту скитів) наштовхує на думку, що при на-
Видавець книжки, подвижник національної культури Олександр Савчук із Харкова писанні свого твору він користувався якоюсь мапою. Ріки у нього перераховані послідовно із заходу на схід, тобто зліва направо, те саме стосується назв племен, міст, місцевостей. Північ Геродот не раз називає “верхом” — так прийнято й донині називати північні частини географічних мап. Опис Скитії у Геродота насичений винятково цікавою інформацією. Тетяна Люта припускає, що в основі античної географії лежало невідоме картографічне джерело, можливо, місцевого походження. Існують думки, що автором такої першої мапи Скитії міг бути Анахарсис — син скитського царя Гнура, відомий учений, мандрівник і винахідник. Сама Скитія у Геродота може цілком вважатися за прочитану мапу — якщо прийняти Скитію за чотирикутник, дві сторони якого витягнуті до моря, то лінія, що йде вглиб країни по довжині, буде абсолютно однакова з лінією приморського узбережжя. Оскільки від гирла Істру (Дунаю) до Бористена (Дніпра) 10 днів шляху, а від Бористена до озера Меотиди (Озівське море) ще 10 днів, і потім від моря вглиб країни до меланхленів, що живуть вище скитів, 20 днів шляху. Але повернімося до Птоломея, котрий добре знав територію Східної Європи. Її кордони визначені ним у просторі між Венедською затокою (Балтійським морем) та Меотидою. Птоломей уперше зафіксував на мапі Карпати: в нього ці гори виступають природним кордоном Сарматії. У знаменитих римських виданнях географічного атласу 1507 і 1508 років, де було 33 мапи і вперше репрезентовано абриси
Нового Світу, представлена вся територія сучасної України: Європейська Сарматія, Херсонес Таврійський, міста Ольвія, Феодосія, Пантікапей, нині Керч, та інші об’єкти. Саме на цих мапах окреслено і Птоломеїв вимір положення гирла Дніпра в 57 градусів 30 мінут довготи і 48 градусів 30 мінут широти. Саме цими територіями — гирлом Дніпра — пролягав шлях римської армії, вибитий на шкіряному щиті воїна, знайденому на розкопках на Євфраті. Цю землю зображено і на старій римській дорожній мапі близько 500 року, відомій як Пейтінгерова Таблиця. Її, мабуть, більший за розмірами прототип датується першим століттям від Різдва Христового, а автором вважають римського географа Касторія. Копію мапи було зроблено 250 року, а додатки та поправки до неї вносили від 350 до 500 року. На цій мапі бачимо землі, де мешкали сармати, венеди, роксолани. Історик Публій Венедій Тацит вважав венедів прямими предками слов’ян, а у середньовічних турецьких і європейських документах Україну називали Роксоланією, вихідців з неї — роксоланами. За Птоломеєм, у Венеції 1511 року Сильван Бернард видав карту Європи на 26 аркушах, серед них і “Octava Evropae tabula” — мапа теренів України, де є Дніпро, а на ньому позначка
Azagarium на місці розташування Києва. Ця назва відповідає Птоломеєвій позначці розташування міста на правому березі Дніпра. Крім вказаного Azagarium’а Птоломей зазначає тут місто Amadok. Ця назва надалі означатиме озера на теренах Сарматії.
Арабська і турецька мапографія про місто Куяба Виявляється, що арабська традиція знання про нашу землю значно старіша за західноєвропейську. Східні мандрівники і вчені відвідували і позначали на мапах українські терени як мінімум від 820-х років. У кінці IX ст. аль-Джайхані, володар Харасану, у “Книзі доріг для пізнання держав” писав про три племені русів та про те, що правитель їхній живе у місті Куяба. Це перша світова згадка про Київ, коли його назва транслітерована в іншу мову з оригінальної. За джерело аль-Джайхані слугував текст ібн-Хордадбеха, в якому згадано купців-русів, відокремлених від купців-слов’ян. Цікаво, що в арабських творах їх автори відрізняють русів і слов’ян. Великий інтерес для нас представляють і мапи світу, укладені між 1154 та 1192 роками аль-Ідрісі, як ілюстрації до його роботи “Розваги втомленого світу”. Вони містять і детальне зображення берегової лінії Чорного моря, і міста Русі. Основний картографічний витвір Ідрісі — Tabula Rogeriana містить першу фіксовану назву Русі на світових просторах: “А що до країни Русь, то вона велика, народів мало і вони відмежовані”. Той же Ідрісі називає і міста — Манкерман-Кийав (Київ), Березлав (Переяслав), Канів, Баразула (Березань?), Тарибула (Теребовля),
Галісія (Галич). Як зазначає Тетяна Люта, назва Києва — Манкерман — це арабська традиція. Те, що це саме Київ, свідчить листування уряду Сулеймана Пишного з польським королем, де Київ названо саме так — Манкерманом — Великим Містом.
“Київ”, “Русь”, “Україна” Цікаву інформацію зберегла ісландська мапа першої половини XIII ст., де невідомий автор написав “Skithia, Frigida (тобто холодна земля), Eronei (кочівники), Kio”. Київ один із трьох європейських міст на мапі, два інші — Константинополь і Рим. Таке велике значення Києва вказує на час домонгольського нашестя. Близько 1351 р. створено відомий рукописний “Атлас Медічі”, у якому зображена мапа світу із позначенням теренів України, у центрі головне місто — Київ. Рукописна мапа світу Фіра Мауро 1459 р. містить таке написання Києва — Chevo, Chio. Початок XVI ст. (1506 р.) ознаменований виходом у світ низки мап, де репрезентовано українську географічну мережу з регіональною топонімікою. Так у 1523—1524 рр. кардинал і письменник Альберто Кампанзе у листі до Папи Римського Климента VIII описує ситуацію в Московії, згадуючи про Русь та Київ: “Chiovia – столиця його королівства (польського) при ріці Бористені, є одним із найкрасивіших і найбагатших міст, не дивлячись на те, що був пограбований і розорений дощенту жорстокістю та несамовитістю татар”. Він пише, що набіги на росів не припиняються, а росів і рутенів дехто вважає за одне з московитами, бо вони “говорять однією мовою і сповідують одну віру”. В листі йдеться й про міста Канів, Чернігів, Черкаси, Берестя, Путивль, Новгород-Сіверський, Камінець на Берестейщині. В тому ж таки XVI ст. слідом за топонімом Русь на західноєвропейських мапах з’являється і топонім Україна. Мапи Києва розповідають нам не лише про його ландшафти, історію, а й колонізацію. Завдяки картографам ми можемо уявити, яким було місто, скажімо 1745- го, коли, як позначено на плані, на Почайні на відтинку від Ільїнської церкви до впадання річечки в Дніпро стояв 31 млин, чи 1837- го, де за планом Києва на вулицях Малій і Великій Підвальній, Великій Кудрявській та біля Золотих воріт ще зберігалися залишки оборонних валів. Багато інформації для роздумів дає нам і книжка Г. Алфьорової та В. Харламова “Киев во второй
У Державній науковій архітектурно-будівельній бібліотеці імені В. Г. Заболотного відбулася презентація книжки Тетяни Лютої “Imago Urbis: Київ на стародавніх мапах”, у якій історія столиці викладена на зразках мап різного походження: від західноєвропейської традиції до арабських і турецьких картографічних пам’яток, що дають уявлення про зображення нашої столиці на світових просторах від найдавніших часів. У цій унікальній для нашого часу книжці читач має змогу побачити, як ченці Києво-Печерського монастиря уявляли чудеса печер і як зображували їх у своїх чудових дереворитах; як технічні знання й вимірювальні технології прийшли до нас через західне посередництво та які традиційні вимірювальні практики застосовувалися тут із давньоруських часів завдяки візантійській традиції. Місто з висоти пташиного польоту як Місто-Риба, в абрисах річок Дніпра, Либеді, Глибочиці, на берегах яких численні горбочки, яруги, долини, ліси, садки і храми, дзвіниці, мури, брами, фортеці, укріплення, башти, стайні — все це століття за століттям фіксували мапи, що зберегли для нас образ і дух української столиці, константою містобудівної основи якої і беззаперечною домінантою будь-яких архітектурних та організаційно-просторових рішень від XI до XXI ст. були Софія Київська, Печерський і Михайлівський монастирі.
Історик і музеєзнавець Тетяна Люта під час презентації книги “IMAGO URBIS: Київ на стародавніх мапах”
“Кожна хороша книга завжди дивує”. 11 Про-читання · s. 11strona oryginału ↗ Ciąg dalszy z wcześniejszej strony — fragment strony
половине XVII века”, в якій реконструйовано план Києва І. Ушакова 1695 р. Але її автори чомусь “не помічають” козацьких окопів і укріплень, збудованих козаками Івана Самойловича, а потім Івана Мазепи, непомітними залишаються і щойно збудовані гетьманські храми — Богоявленський та Миколаївський. Колоніальне фортечне будівництво у Києві змінило його образ із традиційного “Нового/Другого Єрусалима” на форпост оборонного і тюремного будівництва, — головними об’єктами мап міста від ІІ половини XVII ст. до XIX ст. була фортеця і всі пов’язані з нею зміни у структурі міста. Проявом імперської політики на українських теренах стала, як свідчать мапи, “зачистка” міста. 1807 року у Києві військовий генералгубернатор М. Кутузов, засланий сюди за поразку під Аустерліцем, розпочав будівництво фортечних укріплень. Під час робіт, 1812-го, було заплановано підірвати один із Мазепиних шедеврів — Києво-Миколаївський собор. У той час з’явилася ідея використання печер Лаври для розміщення там штабу й офіцерського корпусу. І якщо Микільський собор достояв до 1934 р., то Вознесенський Печерський монастир матері Мазепи, що височів якраз навпроти Лаври, на місці теперішнього “Мистецького Арсеналу”, був знищений. Комплекс, із Вознесенською (збудованою коштом Мазепи) і Покровською церквами зображено на двох відомих мапах Києва — плані Кальнофойського 1638 р. та плані 1695 р. Знесли монастир за наказом Петра I під арсенал Київської фортеці. І якщо дітищем Петра стала фортеця навколо Печерського монастиря, то дітищем Мазепи — храми і собори, які він зводив у Києві, зокрема і в Могилянській колегії. У середньовічному Києві побутувала європейська традиція картографування. Зусиллями місцевих креслярів і граверів тут створено перші вітчизняні інструментальні плани. На збереженій мапі роботи славнозвісного Олександра Тарасевича із зображенням території України з написом “Ukraina” кінця XVII ст. можна легко переконатися, що майстерність штрихарів того часу була досконалою і відповідала європейському рівню кращих штрихарських шкіл. У Росії картографія з’являється тільки за Петра і то завдяки нам, українцям. Книжка Тетяни Лютої знайомить читача і з мапами, на яких позначено місця, оповиті таємницями й легендами. Завдяки збереженим планам ми знаємо, де Кий володів перевозом — давнє урочище Кия лежало на лівому березі Дніпра, там, де починалася Наводницька переправа. На мапі Юрія Немирича 1650 р. її слід у районі Труханового острова. У київській картографії є й гоголівські місця. Великий українець Микола Васильович з великою любов’ю описував рідну землю. Зі школи ми пам’ятаємо його славнозвісне “Чуден Днепр…” Таку ж шану віддавав митець Києву, який згадував у багатьох творах, на сторінках яких копіював київські церкви, вулички… Мапи дозволяють нам відстежити реалії літературних творів Миколи Гоголя. Топонімічні об’єкти Києва лягли в основу таких відомих його творів, як “Вій” та “Страшна помста” — лише одна Лиса гора чого варта!
“Кожна хороша книга завжди дивує”. 11 Про-читання · s. 11strona oryginału ↗ Радослава ЧЕКМИШЕВА, Міжнародний фонд “Відродження”
Спеціальне бельгійське число “Всесвіту” — антологія сучасної бельгійської драматургії, яка стала результатом плідної співпраці українських та бельгійських літераторів. Упорядником числа став відомий український перекладач та лауреат премії “Ars Translationis” Дмитро Чистяк. Д. Чистяк у своєму слові так пояснив актуальність бельгійської літератури для України: “Драматургія вже за своєю жанровою специфікою постає простором діалогу “я” та “іншого”. І саме Бельгія, що лежить на перетині двох могутніх культурних ареалів, “германізму” й “латинізму” у повнокровному змішуванні валлонської та фламандської традицій постає своєрідною емблемою тих драматургічних (а подеколи і драматичних) зрушень, які відбуваються в середохресті новітніх течій європейського співтовариства”. Цей захід став святом драматургії, адже театр “Сузір’я” спеціально для презентації підготував постановки фрагментів п’єс Жака Де Деккера “Об’явлення-80” та Тьєррі Дебру “Книжконюх”, а також читання поезій лауреатів Міжнародного конкурсу поезій “Любов до свободи”, що був організований Європейською академією наук, мистецтв і літератури. Із вітальним словом до учасників заходу звернувся Надзвичайний і Повноважний Посол Королівства Бельгія в Україні Люк Якобс. Посол відзначив послідовність праці журналу “Всесвіт” із представлення в Україні європейської культури, зокрема й переклади найбільш знакових авторів нашого часу. Адже презентоване спеціаль-
Максим ЛЕВЧЕНКО, заступник голови НТ з інформаційного забезпечення
Киянин Сергій Сингаївський, уже солідного життєвого стажу чоловік, є відомим українським перекладачем з англійської та на англійську мову, зокрема художньої прози (завдяки йому світ прочитав англійською відомих “Вершників” Ю. Яновського та “Посла Урус-Шайтана” В. Малика) та монографій з українського мистецтва. Сьогодні ж він презентує в нашому місті свій перший роман “Дорога на Асмару”. Роман цей вже давно полюбився військовим, що проходять реабілітацію в Циблівському військовому госпіталі, і вони часто запрошують пана Сергія до себе на гостину. Там, власне, і відбулося знайомство Сергія Сингаївського з Риммою Іванівною Товкайло, яку сам автор називає своєю “найуважнішою читачкою” і зізнається, що завдяки їй Переяслав став йому надзвичайно рідним містом (до речі, саме надихнувшись романом “Дорога на Асмару”, Римма Іванівна і написала свою книгу “Простір прихованого”). Презентацію автор розпочав зі спогадів, що десь 30 років тому, саме на початку квітня, нічної пори зробив перші нотатки. Сам же роман писав близько семи-восьми років і закінчив 2013-го незадовго до сумних подій Революції гідності. Сергій Сингаївський розповів, що навмисне закінчив сюжетний хід книжки 2012 роком, аби не перекидати місток до тих сумних подій. А вже 2016-го “Дорога на Асмару” вийшла у видавництві “Кліо” і швидко заполонила велику мережу українських книгарень, зокрема книгарень “Є”.
У Київській академічній майстерні театрального мистецтва “Сузір’я” відбулася презентація спеціального бельгійського числа журналу “Всесвіт”. Захід відбувся у співпраці з Посольством Бельгії в Україні та Міністерством культури України.
не бельгійське число “Всесвіту” є вже другим, 2005-го світ побачило число, присвячене сучасній бельгійській прозі й поезії. Люк Якобс сподівається, що естафету в редакції переймуть й інші українські театри, окрім “Сузір’я”, та вдихнуть у тексти сценічне життя. Справжньою несподіванкою для учасників презентації стало те, що в Україну вперше з візитом завітав Жак Де Деккер, довічний член Бельгійської Королівської академії французької мови та літератури, відомий на весь світ драматург, актор, критик і письменник. П’єса Де Деккера “Об’явлення-80”, вперше перекладена українською, вийшла друком у “Всесвіті”. Також у спеціальному бельгійському числі журналу представлені переклади таких відомих драматургів, як Жан Луве і його п’єса-монолог “Яків на самоті”, яка є своєрідною реміфологізацією нашого часу через призму християнської етики; Поль Емон з п’єсою “Отам, на озері, янголики танцюють”, в якій відбувається екзистенційний пошук самості у розладнаному довкіллі для пошуку гармонійного співіснування з Іншим; Тьєррі Дебру з п’єсою “Книжконюх”, у якій проявлена характерна риса його драматургії — широке культурологічне підґрунтя та ін. Іван Рябчій, перекладач, лауреат премії Кабінету Міністрів України імені Максима Рильського, зазначив у своєму слові: “Бельгія — країна неймовірних маловідомих для України культурних скарбів. Країна, історія якої вражає. Країна, яка нині є зразком толерантності та лібералізму. Для мене Бельгія — друга батьківщина. Слід зазначити, що бельгійська драматургія з часів Метерлінка і Гельдероде знала чимало славних імен, і я тішуся тим, що у першому ряду це автори, які представлені в цьому проекті”. Журнал “Всесвіт” — єдиний журнал в Україні, який спеціально присвячений іноземній літературі, культурі, мистецтву й суспільно-політичним акцентам зарубіжних країн. “Всесвіт” — найстаріший український літературний журнал, який видається від січня 1925 року. Нинішня команда “Всесвіту” достойно продовжує славетну традицію видання і спеціальне бельгійське число журналу тому підтвердження. Дмитро Дроздовський, головний редактор “Всесвіту”, зазначив: “Бельгія — не лише політичне серце Європи, а й культурне. І це потверджує уже другий проект, який ми реалізували в журналі “Всесвіт” разом із бельгійськими партнерами. Цей тиждень у Києві відбувся під девізом нашого журналу, який утверджує важливість читання як соціокультурного феномену, здатного впливати на якість життя. У понеділок ми говорили про східний вектор і провели читання Нобелівського лауреата з літератури, китайського письменника Мо Яня. Його слова про підтримку України під час війни з російським агресором важать багато. А в п’ятницю читали твори бельгійської драматургії, яка розкриває складні соціальні й ідентичнісні проблеми, але також показує закоріненість бельгійської драматургії у традиціях світового театру. Бельгійська драматургія — це простір єднання фізики й метафізики, реальності й мрії, чуттєвого й надчуттєвого”.
“Кожна хороша книга завжди дивує”. 11 Про-читання · s. 11strona oryginału ↗ Вщерть заповнений конференц-зал імені Василя Сухомлинського зачудовано розглядає на екранах дивовижну графічну роботу Олени Абессінової “Діалог”. Саме ця робота використана в художньому оформленні роману Сергія Сингаївського “Дорога на Асмару”, який на початку квітня було презентовано в стінах Переяслав- Хмельницького державного педагогічного університету.
У своїй розповіді автор зробив екскурс в історію пережитих ним подій, адже в період 1984—1987 рр. Сергій Сингаївський служив військовим перекладачем у Ефіопії, де став свідком небувало голоду внаслідок “соціалістичних перетворень” і війни борців за незалежність Еритреї, що і лягло в основу роману. На сторінках роману “Дорога на Асмару” читач познайомиться з історією кохання у далекій країні серед голоду та війни. Війни, про яку, незважаючи на пряму участь СРСР, майже ніхто не пам’ятає і яка нагадує те, що нині відбувається в Україні. Історія кохання розгортається на тлі гуманітарної катастрофи — голоду 1984— 1986 років в Ефіопії. В епіцентрі боротьби з лихом, що його радянська пропаганда подає як стихійне, опиняється молодий українець, перекладач транспортного загону. Після першого шоку від картин людських страждань і насильства, перших випробувань екзотикою, спокус та розчарувань, він усвідомлює, що став частиною складної й цинічної гри, що його країна підтримує братовбивчу війну і постачає зброю кривавому режиму. Друга, сучасна лінія роману тісно переплетена з першою. Сімейна таємниця, про яку дізнається успішний київський архітектор, перевертає його життя. На шляху до розгадки він зустрічає своє перше справжнє кохання і мусить відповісти собі на безліч запитань, які раніше для нього не існували. За вікном 2012 рік, і, як 1984- го, Україна стоїть на порозі вирішальних змін, ще не відчуваючи цього... Окрім розповіді про роман автор люб’язно та розширено поділився з охочими своїм баченням всіх подій, свідком яких був. Розповідь його була ілюстрована на екрані спеціально дібраними письменником фотокадрами, що показували Ефіопію та, власне, саму Асмару і додавали тим, хто прийшов на зустріч, неабияких вражень. Пан Сергій був дуже метафоричним, тому протягом зустрічі кілька разів цитував свої улюблені поезії, які увійшли до роману чи просто були дотичними до теми зустрічі. Прикметно, що тема розмови була близькою для багатьох присутніх, зокрема професор Микола Павлович Корпанюк, натхненний розповіддю автора, адже і сам є свідком того часового проміжку, поділився з присутніми своїм життєвим досвідом і спостереженнями в контексті того часу. На зустрічі була велика студентська аудиторія: історики, політологи, філологи, та багато тих, кому були цікавими постать пана Сергія і його роман. Напевно, найємніше про роман і постать Сергія Сингаївського сказала Римма Іванівна Товкайло: “Ця книга — духовний фундамент, і я дякую автору за те, що він передає свої знання молоді. Роман “Дорога на Асмару” — диво, бо кожна хороша книга завжди дивує. Вона є скарбом, і допомагає багато в чому розібратися. Я пишаюсь і радію, що в українській літературі є такий роман, а така книга стоїть на полицях на рівні знаних світових творів. Це книга про безсмертя, про красу людини, про любов. Вона є утвердженням людськості”.
Постать · “Роман, що став передчасною крапкою цієї цікавої творчої біографії”. · s. 12strona oryginału ↗ Ciąg dalszy z wcześniejszej strony — fragment strony
вплив на певні сфери життя і світовий ре! зонанс (передовсім “Вибуху в пустелі”), зрештою, вплив на стосунки сильних світу цього. Атомні бомби, що впали на Хіросі! му і Нагасакі, відлунилися в кожному ку! точку земної кулі, а також ознаменували старт ескалації озброєнь. У цьому ж романі набагато густіше ем! пірики буденного життя, зокрема надзви! чайно виразно змальовано строкате сере! довище хіпі — похмуро екзотичний анклаву тодішній Америці. Незмінно жадібний на факти й подробиці, Корсак змальовує не тільки філософію і взагалі субкультуру цих “дітей!квітів”, а й докладно виписує тих, хто стоїть за кулісами того політично! го театру, дійові особи котрого (за винят! ком їхніх верховодів) навіть не підозрю! ють, що сюжети спектаклів і ролі їм нав’язано режисерами!ляльководами. І ці сюжети безпосередньо пов’язані з такими подіями, як війна у В’єтнамі. Диригент! ська паличка з Кремля дає сигнал хорові юних благородних пацифістів влаштову! вати демонстрації проти американської присутності у В’єтнамі. Отже, вони, самі того не відаючи, підіграють радянському імперіалізму, борючись за його там пану! вання. Цей роман Корсака не менш багато! плановий і сюжетно розгалужений, аніж “На розстанях долі”. Тут і бойові епізоди з В’єтнаму, й складні долі українців, які тоді були в американській армії й опинилися втому бойовиську, й стосунки кремлівських компартійських геронтів, які фінансово підживлюють своїх сателітів не тільки в США, а й у багатьох країнах, прагнучи розширити сферу свого впливу на всю планету. Тут і завжди революційна сту! дентська генерація, і наркотичний бізнес та мистецтво маніпулювання масовою сві! домістю та громадською думкою. Органіч! но вплітаються в канву твору численні до! кументальні довідки, що їх збирає голов! ний герой роману Мирослав, який, не да! ючись бути політично заангажованим, прагне повсюдно докопатися до суті й ус! тановити істину. І це значно посилює еле! мент інтриги в творі, динамізує його сю! жет. Про ту війну написано багато. Є соціо! логічні звіти й монографічні дослідження. Є ніагари слів публіцистів. Але слід пам’ятати такий момент. Свого часу Арістотель наголосив: “Мистецьке зображення історії більше на! укове і ближче до дійсності, ніж доклад! ний історичний звіт. Поезія сягає у саму іс! тотність справи, в той час як докладний звіт дає тільки список подробиць”. Список подробиць романіста Корсака не цікавив. Це було б для художнього тво! ру надто мало й пласко безвиразно. Його цікавило передовсім те, “що не вмирає”. “З минулого ми хочемо перебрати во! гонь, а не попіл”, — сказав Жан Жорес. У всіх своїх творах Корсак шукав — і знаходив — в історії саме вогонь, а не по! піл.
Постать · “Роман, що став передчасною крапкою цієї цікавої творчої біографії”. · s. 12strona oryginału ↗ Михайло СЛАБОШПИЦЬКИЙ
Отже, останній роман, котрий устиг за! вершити Іван Корсак. Останній роман автора, який набрав такого потужного творчого розгону. Роман, що став передчасною крапкою цієї цікавої творчої біографії. Уже дописуючи його, Іван Феодосійо! вич обмовився мені про нього (сказав про абсолютно невідомий для нашого читача матеріал, що послужив основою твору), і я намагався уявити, в якій сюжетиці, то! нальності й стилістиці він буде втілений. І виявилося, що проти інших його романів цей твір, здається, найдинамічніший сю! жетом і написаний дуже стримано; тут ав! тор не зливається зі своїми персонажами, як, скажімо, в “Отамані Чайці”, “Тихій правді Модеста Левицького” чи “Немири! чевім ключі”. Тут він, дистанціювавшись від подій і людей, веде об’єктивовану, без будь!яких натяків на емоційне педалюван! ня оповідь. Незрідка бувають такі дивні випадки, коли стиль твору і зображуваний у ньому матеріал переходять у кричущий антаго! нізм. У Корсака ці важливі компоненти згармонізовані. Він був надто досвідчений автор для того, щоб не відчувати, якого ре! гістру й стилістичного малюнку вимагає сам простір роману. Як відомо, про народження кожного твору (а особливо ж таких, як у Корсака, сенсаційно несподіваних фактографією) можна написати ще цілий роман. Цікаві і повчальні для літературної роботи момен! ти є в передісторії цього твору, що кидає світло на всю літературну біографію Івана Корсака, кристалізуючи і вияскравлюючи в ній найприкметніше і найхарактерніше саме для нього. Іван Корсак привчив (і не лише мене одного) до своїх несподіваних, сказати б, просто сенсаційних творчих задумів. Чи не кожен його роман випливав із незнаного і загалом загадкового історичного матеріа! лу. Доки готувався до друку його черговий твір, автор здебільшого мовчав про те, що в нього вже визріває в задумах, і було вра! ження, що він просто взяв творчий ант! ракт, щоб дистанціюватися від щойно на! писаного роману, спокійно перевести по! дих і перелаштуватися внутрішньо, щоб у наступній роботі не піддатися силі інерції попередньої. (Таке часто буває в прозаїків — поінколи їхні твори — це як варіації од! нієї стильової ноти). Колись Василь Земляк, пишучи про Павла Загребельного, імперативно наго! лосив: “Загадковість має витати над кож! ним справжнім письменником”. Мовлячи про загадковість, він, звичайно ж, мав на увазі й несподіваність творчого задуму, й невідомість покладеного в основу роману чи повісті матеріалу, й вигадливе сюжето! плетиво, й усі складові мистецтва прози — від особливостей психологічного портре! тування й аж до стилістичної яскравості. Так, Корсак був загадковий, оскільки в нього за плечима завжди стояла несподіва! ність його наступного кроку. Як у шахах непрогнозований хід суперника. Очевид! но, в ньому вже йшла якась робота з новим матеріалом, але про те ніхто — чи майже ніхто — не знав. Нині, ретроспективно поновлюючи його не таку вже довгу в часі, але таку ін! тенсивну, багату творами, літературну біог! рафію, неодмінно вражаєшся колосальною його здатністю самомобілізуватися й “пе! ретравити”, переосмислити й оригінально інтерпретувати щораз інший матеріал, кот! рий із оприявненням його у творі стає не тільки художнім відкриттям. (Не одна лю! дина зізнавалася мені, Корсаковому видав! цеві, що вивчає загадки української історії за Корсаком). Це типовий факт із життя постколоніальних народів, одлучених і від! чужених од національної історії. Дуже важливий момент є і в спогадах, ів щоденнику великого нашого мецената Євгена Чикаленка, який писав: “Добре по! лякам, що вони мали геніального брехуна Генрика Сенкевича” (Чикаленко вжив це слово не з образливим відтінком, а як си! нонім фантазера); мовляв, він своїми ро! манами виховав польську націю, підніс уній дух патріотизму. Чикаленко з надією прислухався до кожного сучасного йому лі! тературного імені, сподіваючись у ньому потенційного українського Сенкевича, чиї історичні твори меценат готовий був фі! нансувати для видання. Оголошував спеці!
альний конкурс на художні твори історич! ної тематики, під який давав свої кошти. Він навіть, було, “поставив” на друго! рядного белетриста Данила Мордовсько! го, який не виправдав Чикаленкових спо! дівань — його нудний і розтягнений роман “Сагайдачний”, “дотягували” чи не цілим літературним гуртом, але так і не змогли поліпшити твір — він не став помітним фактом літератури й не здобув популяр! ності. Уявляю таку фантастичну ситуацію: Корсак і Чикаленко — сучасники. Корсак — я абсолютно в тому переконаний — мав би в особі Чикаленка не тільки вдячного читача й популяризатора; великий меце! нат і патріот фаворизував би письменника, бо він глибоко розумів ціну такого духов! ного продукту, як представлена в образах національна історія. В розрідженому на елементарне історичне знання культурно! му просторі героїчні картини з минулого народу, величні й сильні постаті, що вті! люють у собі високі ідеали, — то найголов! ніші ліки від національного безпам’ятства й нігілізму, реальні надії на завтрашні пер! спективи людності нашої землі. Хоч би як не подобалася сьогодні деяким авторам впливологічна теорія (мабуть, її однаково запедалювали й радянські, й наші народ! ницькі адепти), але цілковито перекрес! лювати її не можна. В усі нам відомі часи були книги, на яких виростали й виховува! лися покоління (скажімо, Плутархові на! риси про видатних греків і римлян, “Кар! лайлеві “Герої і героїчне в історії”, чимало з біографічної серії “Життя знаменитих людей”…) Може, не варто безмежно абсо! лютувати книжку, сподіваючись на те, що вона сама, без будь!яких інших чинників впливу, виховає і сформує людину. Але, во! на — важлива дійова особа в нашому жит! ті, яке без неї важко уявити, бо воно стало б окраденим на багато важливих моментів. Ми не раз говорили про це з Іваном Корсаком. Він не був тим наївним чолові! ком, який вважав, що своїми творами зов! сім переінакшить світ. Однак він вважав, що почасти книга — як міна вповільненої дії. Носить!носить людина в собі колись прочитане, може, навіть поволеньки й призабувати його, а потім у якийсь момент прочитане вибухне в її душі, вплине на її дії чи лінію поведінки в тій чи тій ситуації. Бо ж книжка — це голос людського досві! ду, до якого ми поінколи апелюємо, навіть не усвідомлюючи того. У давньоримського філософа Сенеки є така сентенція: “Спогади про великих лю! дей так само корисні, як і їхня присут! ність”. Історико!біографічні романи Кор! сака — це і спогади про великих людей, і воднораз їхня активна присутність у ху! дожніх образах. Тому це принципово важ! лива і корисна лектура. Не випадково ж американський філософ Ральф Валдо Емерсон кинув такий парадокс: “По суті,
ніякої історії немає, є тільки біог! рафії”. Ця думка щораз виразні! ше відлунюється сьогодні, в часи активної ревізії догматичних концепцій та анахронічних тео! рій. Дедалі частіше ми чуємо про те, що історії немає, а є історики. Є наратори, які оповідають нам про людей і події минулого, ко! ментують усе те, створюють свої версії, і ми або віримо в них, або не віримо. Розмови з Іваном Феодосійо! вичем на всі ці теми засвідчили, що він готовий написати в дусі книжки “Дім Дездемони, або Могутність і кордони історичної літератури” Ліона Фейхтвангера. Написати її на матеріалі із влас! ного літературного досвіду, своєї літературної кухні. Написати, чо! му саме цих, а не інших історич! них персоналій він обирав на ге! роїв своїх книжок. Як він ішов по слідах тих персонажів через простір і час, через хуртовину документів і що вирішував із персонажами в певних ситуаціях робити, якщо документів про те не вистачало. Чи міг би він слідом за Юрієм Тиняновим з викликом повторити: “Там, де закінчуєть! ся документ, починаю я…”? На жаль, ми вже не прочитаємо такої книжки, опертої на власний творчий дос! від, багатої на самоспостереження і “фір! мові” секрети саме його способів літера! турної роботи. Книжки, де про все своє мовиться саме з перших рук. Нам лишило! ся все це — і, звичайно, не тільки це — ви! читувати в його романах, котрі вимагають не лише запам’ятовування сказаного там (бо ж усе те — нонфікшн), а й розкодову! вання всього, що лишилося поза текстом і що добре все те знаючи й належно осмис! ливши, автор не зміг умістити в творі, бо воно — “не формат”, оскільки роман — не монографія. Роман — це історія людини в минулому часі, або минулий час — на ек! рані людської душі. Як і в усіх попередніх творах Корсака, новий — на жаль, він виявився останнім закінченим — його роман веде читача в Америку часів війни у В’єтнамі, у В’єтнам, а також у Москву, куди регулярно літають керівники маріонеткової компартії США та кур’єри, які опікуються пересиланням величезних коштів для так званої братньої компартії (до речі, це окрема оригінально закроєна сюжетна лінія майже детектив! ного наповнення). Америка вже була ареною подій його романів “Борозна в чужому полі” й “Вибуху пустелі”. Але там загальне тло, сказати б, контекст будення пересічних людей було зображено засобами літературного мініма! лізму. Письменника в тих творах цікавили передовсім ідеї, їхнє соціально!політичне відлуння в науковому середовищі, а також
Постать · “Роман, що став передчасною крапкою цієї цікавої творчої біографії”. · s. 12strona oryginału ↗ 26 квітня о 17:00 Національний музей літератури спільно з видавництвом “Ярославів Вал” запрошують на презентацію останнього роману Івана Корсака “За серпанком, загадковим серпанком”. В’єтнамська війна (1959—1975) починалася для сучасних ук! раїнців до болю знайомо. Неоголошені терористичні дії диверсійних загонів кому! ністичного Північного В’єтнаму проти демократичного Південного. Російський слід і російський стиль загарбницької гібридної війни, яка мала на меті поширення і лік! відацію демократичного ладу. Радянські агенти впливу антивоєнної кампанії хіпі в Америці. Підкуп “совітами” ключових фігур і інформаторів ФБР. Традиційним був і “український слід” у цій війні. Певна річ, на боці демократично! го табору. І, певна річ, героїчний. Діти вчорашніх комбатантів ніби продовжили справу батьків, знову воюючи з “червоною чумою”. Недарма ж одного з пілотів, майора армії США Мирона Дідурика з Тернопілля, американці за хоробрість прозвали “скаженим козаком”… Він загинув від кулі, щойно його гелікоптер торкнувся землі. Не зрадивши козацької честі й ідеалів свободи. Мовби розуміючи, що герої не вмирають… До участі запрошені: письменники: Павло МОВЧАН, Микола ЖУЛИНСЬКИЙ, Валерій ГУЖВА, Сергій КОЗАК, Павло ЩИРИЦЯ; науковці: Павло ГРИЦЕНКО, Микола ГРИГОРЧУК, Сидір КІРАЛЬ; спеціальний гість: Віктор КОРСАК. Інформаційні партнери видання: Українське радіо та газета “Літературна Україна”. Ведучий: Михайло СЛАБОШПИЦЬКИЙ. Адреса: вул. Хмельницького, 11 (метро “Театральна”). Вхід: вільний і бажаний!
“Творчість письменника заслуговує на повагу і водночас вимагає критичного осмислення”. Рік Олеся Гончара 13 · s. 13strona oryginału ↗ Важливим аспектом виставки стало оприлюднення листа творчої молоді Дніпропетровська щодо кампанії цькування роману “Собор” у Дніпропетровській області (1968 рік). Цей лист викликаний погромницькою кампанією, яку розпочала обласна Дніпропетровська й підхопила всеукраїнська компартійна преса проти роману “Собор” як видання, що спрямоване на захист національних духовних цінностей, проти русифікації українців та варварського нищення довкілля українського народу. Його, здебільшого навіть не читавши, “обговорювали і одностайно засуджували трудові колективи” — від доярок до академіків. Автор листа — поет Іван Сокульський. Зауваження до листа зробили Володимир Заремба та Михайло Скорик. Адресували це звернення Голові Ради Міністрів УРСР Володимирові Щербицькому, кандидатові в члени Політбюро ЦК КПУ О. Ватченку (перший секретар обкому, виведений у романі як негативний персонаж — “висуванець” Володька Лобода) та секретареві Спілки письменників Дмитру Павличку. Молоді патріоти у листі повідомляли приклади нищення пам’яток української культури й українофобства, факти, що за підтримку роману “Собор” звинуватили в “українському буржуазному націоналізмі” та звільнили з роботи чимало людей. Івана Сокульського окупаційний комуністичний режим заарештував за підготовку листа та за інші справи 27.01.1970 року й покарав у Дніпропетровському обл суді за ст. 62 ч. 1 КК УРСР (“антирадянська агітація і пропаганда”) на чотири з половиною роки таборів. У цій же справі за розмноження та розповсюдження “Листа” засудили на два з половиною роки (ст. 187-І) Миколу Кульчинського. Тож закономірно, що його організатори запросили поділитися спогадами та висловити свої думки. Микола Кульчинський, який у юності мешкав у м. Новомосковськ Дніпропетровської області, розповів, що роман “Собор” розпочався із намірів комуністичної влади знищити тамтешній козацький собор, унікальну пам’ятку барокового
Романа ЧЕРЕМШИНСЬКА, співзасновниця, директор Етнографічно-меморіального музею Володимира Гнатюка, відмінник освіти України, член НТШ, НСКУ, НСЖУ, с. Велеснів Монастириського р-ну, Тернопілля
Від 1 квітня у першій кімнаті оселі вченого Володимира Гнатюка розгорнуто велику ювілейну книжково-документально-світлинну виставку “Олесь Гончар”, на якій експонуються оригінальні експонати — листи, поштівки, світлини, окремі видання творів, які отримано за двадцять років з Києва від Олеся Терентійовича. Великою гордістю є перше видання роману “Собор” (1968) та семитомник “Творів” письменнизодчества. Робітники місцевого заводу нібито написали листа з проханням “прибрати” острівець релігійності. Насправді ж люди виступили на захист собору і звернулися зокрема й до Олеся Гончара. Голова обласного об’єднання Всеукраїнського товариства “Просвіта” ім. Т. Шевченка, депутат ВР 3-6 скликань Микола Кульчинський вважає, що відкидати українських письменників періоду УРСР, не знаючи обставин, в яких вони перебували — це помилка. “Гончар був “роздвоєний”. Його твори здебільшого ідеологічно вивірені, але роман “Собор” був спробою вирватися з комуністичного полону. Влада впізнавала себе у героях твору і розпочала цькування. Творчість Гончара заслуговує на повагу і водночас вимагає критичного осмислення. Заслуговують на повагу і його вчинки: так, ще будучи членом компартії, він не побоявся виступити на установчому з’їзді Народного руху України. Згодом Олесь Гончар підтримав голодуючих студентів, публічно оголосив про свій вихід із компартії і підтримку ідеї незалежності. Саме студентська “Революція на граніті” стала знаковою історичною подією, яка каталізувала процес відновлення незалежності”, — вважає Микола Кульчинський. Про становлення світогляду Олеся Гончара розповів заступник директора Державного архіву Полтавської області, голова Полтавського міського товариства “Просвіта” Тарас Пустовіт. Він також розповів про всі розділи виставки. У першому оприлюднено основні етапи життя Гончара, його зв’язки з Полтавщиною. Зокрема містяться копія актового запису з метричної книги Покровської церкви с. Кам’янка про народження Біличенка (Гончара) Олександра Терентійовича з метричної книги Покровської церкви с. Кам’янка Кам’янської волості Новомосковського повіту Катеринославської губернії, світлини батьків письменника — Тетяни Гаврилівни,Терентія Сидоровича та бабусі Пріськи, фото Олеся — студента харківського університету (1938). У центральній частині другого розділу представлено документи, які розповідають про перебування на Полтавщині, адже упродовж кількох десятиліть письменник зберігав творчі та дружні стосунки з багатьма краянами. Це і літературознавець Петро Ротач, це і актив обласної спілки письменників, це і гуморист Олександр Ковінька. Також подано лист-ініціативу Олеся Гончара до тодішньої обласної влади відродити с. Сухе Кобеляцького району, світлини музею-садиби письменника у цьому селі. У третьому розділі експозиції архівісти розмістили матеріали про найвидатніший літературний шедевр письменника роман “Собор”: обкладинку першого видання 1968 року.
Прес-центр Полтавського обласного товариства “Просвіта”
“Тільки коли працюю — живу” — таку назву має тематична архівна виставка з нагоди 100-річчя з дня народження Олеся Гончара. На церемонію відкриття завітали активісти “Просвіти”, науковці, краєзнавці, студенти Полтавського університету економіки і торгівлі. Експозицію можна переглянути протягом квітня за адресою: вул. Зигіна, буд 1А, у приміщенні Державного архіву Полтавської області. Саме ця установа й організувала захід.
“Творчість письменника заслуговує на повагу і водночас вимагає критичного осмислення”. Рік Олеся Гончара 13 · s. 13strona oryginału ↗ 1959 року, завдяки підтримці Олеся Гончара як голови Спілки письменників України, була створена Херсонська обласна організація СПУ. Тоді саме завдяки Олесеві Гончару письменники Херсонщини отримували ще й квартири у Херсоні та Миколаєві. Та й приміщення у спілчан Херсонщини було гідним, чого не скажеш про сьогоднішнє. Олесь Гончар сприяв створенню 1988 року й осередку Товариства української мови на Херсонщині, і перших осередків Народного Руху України за перебудову. Певно, що будь-які події національного відродження на Херсонщині до середини 1990-х років відбувалися саме за участі майстра української прози.
Олег ОЛЕКСЮК, поет, член НСПУ, голова Правління Херсонського ОО ВУТ “Просвіта” ім. Тараса Шевченка
Правління Херсонського ОО ВУТ “Просвіта” ім. Т. Шевченка спільно з Правлінням Херсонської обласної організації НСПУ та Правлінням Херсонського обласного осередку “Молода Просвіта” через рік після того, як Олесь Терентійович Гончар пішов у засвіти, розпочали роботу з документами та трудовими колективами з метою вшанування імені великого письменника, морального авторитета соборної України, першого лауреата державної літературної премії імені Тараса Шевченка, академіка Олеся Гончара. Саме з їхньої ініціативи та знаного українського письменника Миколи Івановича Братана обласну наукову універсальну бібліотеку імені Максима Горького 1997 року було перейменовано, відтоді вона носить славне ім’я Олеся Гончара, відповідно до Постанови Кабінету міністрів України від 18 лютого 1997 року. Це одна з перших перемог просвітян Херсонщини над радянськими атавізмами. На теренах смаглявої Таврії були поширені книги нарисів Миколи Братана про творчість Олеся Гончара “Сила любові” (1993 року та 2002 року видання) та “І краса, і держава” (2007 року видання), які надруковані на базі Херсонської філії Видавничого Центру “Просвіта”. За ініціативою науковців-просвітян Херсонського державного університету 2014 року було встановлено меморіальну дошку пам’яті Олеся Гончара на фасаді головного корпусу ХДУ. 2016 року за ініціативою начальника відділу освіти Каховської міської ради, просвітянина Михайла Гончара рішенням Каховської міськради центральну вулицю Кірова стародавнього південного міста перейменовано на вулицю Олеся Гончара. А в день святкування 100-річного ювілею від дня народження всесвітньо відомого письменника, 3 квітня 2018 року, на вулиці його імені було відкрито меморіальну дошку, на якій зокрема вигравірувано одне з десятків висловів Олеся Терентійовича про славне місто Каховку. На Херсонщині чимало закладів соціальної сфери мали державну підтримку, дякуючи саме народному депутатові України Олесеві Терентійовичу Гончару, наприклад, побудовано нові корпуси Херсонського державного педагогічного інституту (нині Херсонського державного університету), відкрито літературний музей імені Бориса Лавреньова, збудовано на березі Дніпра величну книгозбірню, яка нині зветься Херсонська обласна універсальна наукова бібліотека імені Олеся Гончара. Хочеться також подякувати депутатському корпусу Херсонської міськради та особисто Херсонському міському голові Миколаєнку Володимиру Васильовичу за підтримку ініціативи Правління Херсонського обласного об’єднання Всеукраїнського товариства “Просвіта” імені Тараса Шевченка спільно з Правлінням Херсонської обласної організації Національної спілки письменників України та Правлінням Херсонського обласного осередку Громадської організації “Молода Просвіта” і рішення від 30 березня 2018 року перейменувати в центрі міста Херсона “вулиці Вісаріона Белінського” на “вулицю Олеся Гончара”. Щиросердно дякую і почесним громадянам Херсона, просвітянам Павлові Параскевичу, Марії Пентелюк та Василеві Гайдамаці, які також своїми підписами підтримали ініціативу громадських організацій. До речі, кандидат філологічних наук, доцент кафедри української літератури Херсонського державного університету, почесний громадянин міста Херсона, просвітянин Павло Кіндратович Параскевич і у свої 97 продовжує активну наукову працю. Цього року завдяки фінансовій підтримці Херсонської обласної ради (голова В. Мангер) та Херсонської обласної державної адміністрації (голова А. Гордєєв) виходить друком його літературознавча праця “Олесь Гончар і Херсонщина”. Чимало цікавих акцій вшанування великого словотворця Олеся Гончара провели бібліотекарі Херсонської обласної універсальної наукової бібліотеки імені Олеся Гончара, до яких долучалися і просвітяни Херсонщини. В планах ще більше нових заходів, вистачило б сил та променистості. Будьмо гідними продовжувачами ідей утвердження рідної мови на рідній українській землі. Згадаймо слова майстра: “У вигляді мови природою дано людині великий дар. Не тільки користатися ним, словом, але й натхненно ростити, оберігати його коріння й леліяти його цвіт, ось тоді воно й буде запашним та співучим, сповненим музики й чару життєвої правдивості й поетичності”. Самовіддано і життєдайно працював над утвердженням українського слова Олесь Гончар.
“Творчість письменника заслуговує на повагу і водночас вимагає критичного осмислення”. Рік Олеся Гончара 13 · s. 13strona oryginału ↗ Początek tekstu może być niepełny — porównaj ze stroną oryginału
ка-ювіляра, на титульному листку першого тому такий напис: “Для Велеснівського музею Володимира Гнатюка з пошаною та весняним вітанням! Олесь Гончар. 23 березня 1993”, а починаючи з другого тому і закінчуючи сьомим томом, підпис: “Олесь Гончар”. Доповнюють виставку світлини з урочистого вручення першої золотої медалі Михайла Грушевського Олесеві Гончару 29 серпня 1991 року у Львові, серед яких — групова, на якій у першому ряду неподалік Олеся Гончара стоїть Остап Черемшинський. Особливу увагу привертають до себе світлина, на якій з Олесем Гончарем колишні керівники району Ярослав Сорока і Михайло Павлишин (у 90-х роках ХХ століття на околиці Монастириськів), графічний портрет Олеся Гончара графіка, заслуженого художника України Івана Крислача, екслібрис його роботи, екслібриси львівських художників Маргарити Старовойт і народного художника України, лауреата Національної премії імені Тараса Шевченка Василя Лопати, присвячені письменникові-ювіляру. За матеріалами виставки проводимо тематичні екскурсії “Олесь Гончар і наш край”.
Музика · “Композитор свідомо випробовує себе в різних жанрах, проповідуючи “новий універсалізм”. · s. 14strona oryginału ↗ Ciąg dalszy z wcześniejszej strony — fragment strony
понувати цей твір у стилі необа! роко. Тому мелодичні звороти, гармонія та поліфонія твору були заздалегідь заданими, наперед прогнозованими, їх диктував об! раний автором необароковий стиль. Кантата мала шалений ус! піх у слухача, очевидно, саме то! му, що цей стиль композитор! ського письма якнайповніше відповідав поетичним образам поезії М. Вінграновського. А по! за тим, “Люди люблять прогно! зовану музику”, часто казав гені! альний американський компози! тор С. Барбер. Кантата “На перехресті сер! ця” на вірші Петра Перебийноса (який був присутній у залі) для мецо!сопрано (Ольга Табуліна), скрипки, віолончелі та фортепіа! но в чотирьох частинах, живе уже кілька років самостійним кон! цертним життям. З великим успі! хом її неодноразово виконували на концертах у різних містах Ук! раїни. В кантаті опоетизовують! ся знакові для кожного українця поняття й цінності: любов до ма! тері (“Матусю, десь ти за ім! лою...”), любов до Землі й осмис! лення її місця у Всесвіті (“Іду в задумі по Землі”), любов до рід! ної природи та усвідомлення швидкоплинності життя з таки! ми знаковими алюзіями!симво! лами (“Облітає цвіт вишне! вий”… “над прожитими літа! ми”), любов до пісні як символу вічності (“І на дзвінкий Чумаць! кий шлях земною піснею поли! ну”). Вокальна партія сповнена ліризму, наснажена узагальнени! ми народнопісенними інтонаці! ями. Інструментальні ж партії, не вдаючись до прямої ілюстратив! ності, змальовують озвучені со! лістом поетичні образи. Не можна оминути увагою вдало поліграфічно виданий бук! лет з короткими анотаціями й віршами, що значно полегшило сприйняття нелегких для пере! січного вуха текстів. Таким чином, програма кон! церту “Любов крізь віки”, скла! дена зі “свіжих” камерно!вокаль! них творів О. Яковчука, презен! тувала слухачеві його багатобарв! не творче обдаровання, реалізо! ване в різнохарактерних, але спо! ріднених темою вічної Любові, й укотре засвідчила високий про! фесіоналізм і композиторську майстерність. А вдячна аудиторія словами представників Посольс! тва Канади в Україні побажала авторові натхнення й нових твор! чих звершень.
Музика · “Композитор свідомо випробовує себе в різних жанрах, проповідуючи “новий універсалізм”. · s. 14strona oryginału ↗ Ірина СІКОРСЬКА, кандидат мистецтвознавства
Упродовж останніх років ім’я Олександра Яковчука не сходить з уст музичної громадськості та меломанів. 2009 року він повер! нувся з Канади, де довгий час працював, і відтоді щороку “ви! бухає” новими непересічними творами, що викликають жваве обговорення в музикознавчих ко! лах. Вражає його плідна праце! здатність і жанрове розмаїття творчого доробку, де масштабні симфонії та ораторії сусідять з хо! ровими мініатюрами та інструк! тивними п’єсами. Видається, що композитор свідомо випробовує себе в різних жанрах, проповіду! ючи “новий універсалізм”. Ен! циклопедично освічений, він знає сім іноземних мов, серед яких англійська, німецька, поль! ська, сербська та інші. У його творчому доробку — опера “Не! забутнє” (1976) за мотивами по! вісті О. Довженка, опера!феєрія “Сім слів Малахія” (1989) за М. Кулішем, балет “Пригоди у Сма! рагдовому місті” (1988) за О. Вол! ковим, Симфонія №1 “Біоритми Чорнобиля” (1986), Симфонія №2 (1987), Симфонія №3 “Відго! мін дитинства” (1987), для мецо! сопрано, мішаного хору і симфо! нічного оркестру на вірші Ю. Сер! дюка, Симфонія!реквієм №4 “Тридцять третій” (1990), для со! лістів, мішаного хору і симфоніч! ного оркестру на вірші В. Юхи! мовича, Симфонія №5 “Носталь! гія” (2007), Симфонія!концерт №6 “Пам’яті С. Барбера” (2013), для фортепіано та симфонічного оркестру, Cимфонія №7 “Май! дан” (2015), Cимфонія №8 “Нес! корені” (2016); 3 симфонічні пое! ми, 10 концертів для різних інс! трументів соло з симфонічним оркестром (1986—2018); 2 орато! рії: “Скіфська пектораль” (1988) на вірші Б. Мозолевського та “Страсті Христові” (2014) на вір! ші Б. Олійника для солістів, хору і симфонічного оркестру; 33 кан! тати для різних виконавських складів, “Літургія Святого Іоанна Златоустого”, 3 духовні концерти та 10 псалмів для солістів і міша! ного хору a cappella; широка па! літра різножанрових камерних інструментальних та вокальних творів, 345 хорових обробoк ук! раїнських народних пісень, музи! ка до театральних вистав і кіно! фільмів тощо. Олександр Яковчук — заслу! жений діяч мистецтв України, член Національної спілки компо! зиторів України, Ліги композито! рів Канади та Канадського му! зичного Центру, лауреат премій імені М. Островського, А. Веделя та І. Огієнка, лауреат трьох між! народних і п’яти всеукраїнських композиторських конкурсів. Не! одноразово номінувався на най! вищу державну нагороду — Шев! ченківську премію. Президент фестивалю!конкурсу “Україн! ський міжнародний музичний феєрверк” та канадського “Etobi! coke Music Festival”. Нині працює на посаді доцента кафедри ком! позиції Національної музичної академії України імені П. І. Чай! ковського. Напередодні 2018 року в Інс! титуті мистецтвознавства імені М. Т. Рильського НАН України було успішно захищено кандидат! ську дисертацію “Камерно!інс! трументальні ансамблі О. Яковчу! ка: жанрово!стильовий аспект”.
Її авторка систематизувала і ввела до наукового обігу майже чотири десятки камерно!інструменталь! них композицій автора для най! різноманітніших складів. Особ! ливість цієї праці криється в осо! бистості дослідниці: на відміну від більшості її колег Надія Яков! чук (так, так — його вірна дружи! на й Муза) — блискуча концертна піаністка, яка не лише “пропус! тила” увесь творчий набуток О. Яковчука крізь власне серце, ай брала безпосередню участь у концертному виконанні багатьох із них. Отже, Надія Яковчук у кон! церті “Любов крізь віки” була не менш головною, аніж сам вину! ватець події. Упродовж двох від! ділень вона вела партію фортепі! ано, що під її чарівними пальця! ми перетворювалося на різні інс! трументи, а то й звучало, як цілий оркестр. “Гарний концертмей! стер — більша половина успіху”, — жартують вокалісти. Так було і цього разу. Надія Данилівна, “відпрацювала” з музикантами кожну ноту, кожну інтонацію, завдяки чому музичні образи ста! ли зримими, а слухацька аудито! рія дихала “в резонанс” із вико! навцями. Їхня відповідальність зросла ще й тому, що два з трьох вокальних циклів із першого від! ділу концерту були світовими прем’єрами, — тобто виконува! лись уперше. Прикметно, що О. Яковчук ретельно й дуже ви! могливо добирає вірші — справ!
жні, змістовні. А завдяки його автор! ській фантазії та гармонійному злит! тю слова й музики композиції набува! ють нових сенсів. Так, делікатний цикл “Сливи цвіт” на вірші Мацуо Ба! сьо в перекладі Ми! коли Лукаша пред! ставила слухачам солістка Національ! ної філармонії Ук! раїни, заслужена ар! тистка України Єлизавета Ліпі! тюк (сопрано). Десять старовин! них танок, об’єднаних у цикл, — це драматична оповідь, з якої ми опосередковано здогадуємося про різні етапи стосунків молодої жінки з її коханим — від бажання зустрічі, туги від розлуки — до розпачу розриву. Та, попри біль і розчарування, вона все ж радіє весні й сподівається на нові по! чуття. Звісно, тут музика йде за текстом, домальовуючи його, скупими барвами то передає пта! шину метушню, то створює зримі образи осіннього вітру чи похму! рої темної ночі (кульмінація цик! лу). При тому кожна зі строф — неначе вишукана японська гра! вюра, де з любов’ю виписані най! дрібніші деталі, і жодна нота не залишається поза увагою. У вокальному циклі “Весняні епіграфи” на вірші Івана Франка Олександр Яковчук постав адеп! том так званої “нової простоти”, яка приходить до композитора зі зрілістю й мудрістю. Його музич! на мова “дихає” щирістю й ліриз! мом, викликаючи в пам’яті ли! сенківські образи. Композитор свідомо обрав такий стильовий орієнтир, розпочинаючи кожну з 5!ти частин твору галицькою вес! нянкою, записаною М. Лисен! ком з голосу самого Каменяра. Саме ці своєрідні фольклорні епіграфи й визначають подаль! ший інтонаційний розвиток кож! ної з частин циклу. До честі Сер! гія Бортника (тенор), який воло!
діє бездоганною дикцією, кожне віршоване слово долинуло до слухача, кожна проспівана фраза була виразною і вмотивованою. Беззаперечною кульмінацією першого відділу концерту став вокальний цикл “Уривки з мого Кобзаря” на вірші Ірини Губа! ренко. В них поетеса, що так ра! но відійшла у засвіти, Касандрою передбачила трагічні події в Хар! кові навесні 2014 року. Суголосно віршам, сповненим невимовного трагізму самотності, болю втрат, повної зневіри та палкої любові до рідного міста, композитор створив шість частин!картин, де безнадійний експресіонізм сусі! дить із пронизливою інтимною лірикою, де все!таки перемагає Життя. Виконавці: Ольга Табулі! на (мецо!сопрано) та Надія Яковчук (фортепіано). Прем’єра циклу в цьому ж виконанні відбу! лася в грудні 2017 року в рідному для родини Черкашиних!Губа! ренків Харкові і вразила слухачів місцевої філармонії. Камерні кантати, що прозву! чали в другому відділі, були напи! сані в попередні роки і вже про! йшли апробацію слухачем. Тим цікавіше було сприймати їх у контексті ідеї всеперемагаючої Любові. Виконати їх допомогли інструменталісти Анна Сметані! на (флейта), Катерина Козачи! шина (скрипка), Ольга Заяць (ві! олончель) з незмінною Надією Яковчук за фортепіано. Особли! во слід відзначити гру О. Заяць, яка блискуче впоралася з вельми непростою партією, а її віолон! чель звучала, немов голос самого автора, передаючи найтонші ню! анси душевних переживань. Кантата “Вас так ніхто не лю! бить” на вірші незабутнього майстра любовної лірики Мико! ли Вінграновського для тенора і фортепіанного квартету (соліст — Сергій Бортник) повернув нас у річище юнацького романтизму, де панує яскрава лірична інтона! ція, де вокальна партія хоча й ви! баглива, але дуже наспівна. Ком! позитор свідомо вирішив ском!
Під такою поетичною назвою в Колонному залі імені Миколи Лисенка Національної філармонії України за підтримки Посольства Канади відбувся авторський концерт знаного українського композитора Олександра ЯКОВЧУКА.
Читацьке віче · “Ти мене полюбиш за залізну Відданість вкраїнському народу”. · s. 15strona oryginału ↗ Валентина КОВАЛЕНКО, голова конкурсної комісії
Завершилося висунення пре! тендентів на Всеукраїнську літе! ратурну премію ім. Тодося Ось! мачки, встановлену Черкаською обласною організацією НСПУ, Смілянською районною радою, Смілянською районною держав! ною адміністрацією, Смілян! ським міськрайонним благодій! ним фондом “Тодось Осьмачка” та об’єднаною територіальною громадою “Ротмистрівська сіль! ська рада”. Премію присуджують за високохудожні твори (поетич! ні збірки, ліро!епічні, драматичні та прозові твори), в яких на архе! типному рівні зображується ук! раїнський національний харак! тер, осмислюється історична до! ля України та її народу, втілюєть! ся ідея національно!державної незалежності. Конкурсна комісія допустила до участі в конкурсі таких пре! тендентів: Гургулу Ігоря, поета (м. Львів), за книгу поезій “Торба”. Висунуто правлінням Львів! ської обласної організації НСПУ. Клічака Василя, поета (м. Ки! їв), за збірку поезій “Копана гора”. Висунуто Національним му! зеєм літератури України.
Ненцінського Анатолія, поета (м. Хмельницький), за повість! поему “А за річкою — Руда”. Висунуто Хмельницьким об! ласним літературним музеєм. Слюсаревського Миколу, пое! та (м. Київ), за книгу поезій “Під дахом милосердя”. Висунуто видавництвом “Ярославів Вал”. З 1 до 25 квітня проводиться громадське обговорення творів, поданих на конкурс. Визначення лауреата — до 5 травня. Вручення премії — 19 травня в с. Куцівка Смілянського району Черкаської області. Лауреатові вручають диплом і грошову винагороду.
динок Ольги Рошкевич!Озарке! вич, і про Сілець, де 20 років про! жила Ольга Рошкевич (недалеко від І. Франка), і про те, що нове! ла Івана Франка “На дні” — роз! повідь про його життя і про те, що одруження Ольги було траге! дією для Франка. Словом, цю книжку треба чи! тати, щоб глибше пізнати “Мело! дію щастя”, “Мелодію розлуки”, “Трагічні акорди”, “Незабутню мелодію”, “Сумну мелодію” — і “Прелюдію”, і “Фінальний акорд” (це назва розділів книжки) життєвого шляху Ольги та Івана.
Читацьке віче · “Ти мене полюбиш за залізну Відданість вкраїнському народу”. · s. 15strona oryginału ↗ Зоя КУЧЕРЯВА, заслужений діяч мистецтв України
Лірична книжка Миколи Славинського “Магічний крис! тал” (“Український письмен! ник”, 2017) інтелігентна, мудра, розрахована на високий інтелек! туальний рівень читача. Якщо поезія — це насамперед почуття, емоції, душевні переживання, романтика, експресія, то в мініа! тюрах знаного автора найперше — мисль, мудрість, життєвий досвід, які наснажують добром, примножують милосердя, обері! гають від спокус щоденної суєти. Роздуми й міркування лірика точні, логічні, несподівано від! верті, витончено прості. Ось ли! ше деякі з них: “Що не вимовиш, не скажеш — // оте й твоє”, “Як! що поет принижує поета — // ганьба всесвітня для обох”, “Гріх перший прийде сам. //Його не треба кликати й просити”… Думається, шанувальник пое! зії може стомлюватися, — але не від прочитаного, а від розмірко! вування над прочитаним, адже маємо багато містких суджень, вивірених поетичних формул, об! разних узагальнень у довгій низці одновіршів, двовіршів, тривір! шів, чотиривіршів — і так аж до восьмивіршів, які, з’ясовується, “найдовші” в збірці. Знайомство з мініатюрами стає естетичною насолодою від відкриття неспо! діваного, незнаного, часто!густо парадоксального, казкового чи й неймовірного, приносить радість від усвідомлення власного духов! ного збагачення. Книжка “Магічний кристал” не весела й не сумна: якщо одна філософська максима навіває туж! ливі роздуми, то другий сконден! сований вислів самоіронією чи ус! міхом відсторонює смуток, а тре!
тій — приносить краплину світла, оптимізму. Тим!то загалом збірка життєдайна, життєствердна. Мініатюри Миколи Славин! ського об’ємністю та предметніс! тю створюють такі зримі сюжети, що художник може їх малювати: “Самотню дівчину в степу // щасливий вітер обіймає”. Це не картинка, як на фотографії, а ці! лий світ почуттів: драма життя, долі, душевна мука, сховані в об! разній сув’язі й відтінені несподі! ваним уточненням: вітер щасли! вий, бо він, оживлений, обіймає, мов парубок, самотню красуню. В образотворчому мистецтві можна шукати (і знаходити!) ключову художню деталь, кольо! ри, гру світла, настрій, щоб висло! вити на полотні те, що ословив поет двома рядками: “Моя русал! ко! Вийди з тихої води // до того, хто тебе полюбить”. Такі яскраві зорові образи — рідна стихія авто! ра. Він бачить те, що іншим не да! но завважити: “Червневий вечір усміх парубоцький // у чорні вуса заховав”, “Туман ще спить — ли! сичка вже полює, // жовтезний хвіст голодний, як жебрак”, “Сві! тання личко підставляє // весня! ним голубим вітрам”… Ні, таки недаремно перший розділ названо саме так: “Уяви лет”! Стосується це всієї збірки, де маємо щедрі розсипи дивовижного, дитинно! го, казкового: “У сірій сорочці ту! ману // так тепло зайцям і вов! кам”, “Із!за хвостика сороки // брунька юна визирає”… Книжку “Магічний кристал” цікаво просто читати. А ще до! цільно використовувати в освіт! ніх закладах на заняттях з роз! витку образного мислення, уяви, бачення навколишнього світу. Були б доречними й вільні твори на теми мініатюр Миколи Сла! винського.
Читацьке віче · “Ти мене полюбиш за залізну Відданість вкраїнському народу”. · s. 15strona oryginału ↗ Богдан ЗАЛІЗНЯК, керівник прес!центру наукової журналістики Західного науково! го центру НАНУ і МОНУ, член НСПУ і НСЖУ, м. Львів
У Львівському національному літературно!меморіальному музеї Івана Франка презентували книжку Тетяни Костенко “Ольга Рошкевич та Іван Франко”, що побачила світ у видавництві ПА! ІС (директор — Ігор Паслав! ський). Чому Тетяна Костенко підготувала її саме 2017 року? Та тому, що українці саме того року відзначили 160!річчя від дня на! родження Ольги Рошкевич. Книж! ка про діяльність перекладачки і фольклористки Ольги Рошкевич! Озаркевич, її стосунки з Іваном Франком на основі листування.
Читач знайде в тексті маловідомі факти з жит! тя Ольги та родини Рош! кевичів, її чоловіка — Володимира Озаркеви! ча, а також соратників Івана Франка — Михай! ла й Анни Павликів. Віола Чернієнко, завідувач експозиційного фонду, щиро ві! таючи присутніх, зокрема сту! дентів Львівського коледжу тран! спортної інфраструктури, зазна! чила, що “книжка дуже цікава і жива”. В цьому переконався і я, автор матеріалу, оскільки з книж! кою вдалось ознайомитись. Тетяна Костенко, журналіс! тка, письменниця, цікаво розпо! віла і про Лолин, де Ольга відпо! віла Франкові взаємністю, і про Миклашів, де донині зберігся бу!
Читацьке віче · “Ти мене полюбиш за залізну Відданість вкраїнському народу”. · s. 15strona oryginału ↗ Богдан ЗАВІДНЯК, кандидат філософських наук, док! тор філософії (Ph.D.), доцент ка! федри філософії Українського ка! толицького університету у Львові
На рівні книжкового феноме! на можна розглядати сьогодні підсумкові літературознавчі дос! лідження відомого письменника Ігоря Павлюка, зібрані в трьох фоліантах. Врешті його мірку! вальні Дедалові скульптури набу! ли зв’язаного вигляду і по!ново! му звучать на три голоси. Про що вони? Немає сенсу переповідати розлогий зміст цього видання, що вміщує загалом близько двох тисяч двохсот сторінок інтелек! туальних текстів. Як і наївно було б думати, що тріадичність, покла! дена в основу тритомного терно! пільського видання “Астон” 2017 року, пропонуватиме тезово!ан! титезово діалектичний мисли! тельний синтез. Це радше різ! нопланові тексти, зібрані авто! ром у тритомне видання: моно! графії, статті, рецензії, есеї, ін! терв’ю, передмови, резюме, спо! мини, публіцистика тощо, які завдячують своїй появі бібліотеч! ній серії відомого журналу “Золо! та пектораль” та Інституту літера! тури ім. Т. Г. Шевченка НАНУ. Однак у межах цієї комплексної праці чітко розпізнаються три ав! торські голоси, проглядаються три профілі Павлюка — людини! живої, людини!громадянина, людини!поета. Як і, звісно, про! стежується чітка хронологія по! ставання наукового образу док! тора Ігоря Павлюка від 1994 року до сьогодні. Людина!жива — це та, що не
“Інтимне дихання епохи”. т. 1. Статті, рецензії, інтерв’ю (1994—2010). Тер$ нопіль “Астон” 2016. — 752 с. “Інтимне дихання епохи”. т. 2. Статті, рецензії, інтерв’ю (2010—2015). Тер$ нопіль “Астон” 2017. — 704 с. “Інтимне дихання епохи”. т. 3. Моно$ графічні дослідження, статті, рецен$ зії, інтерв’ю (1997—2017). Тернопіль “Астон” 2017. — 720 с.
боїться оголити душу перед чита! чем, розповідаючи про себе об’єктивні речі. І мужньою є по! зиція автора — з пісні слова не викинеш — залишивши ранні публікації в первісному вигляді. Людина!громадянин — уболі! ває за суспільні інтереси, але теж без надмірного пафосу. Автор цілком усвідомлює, в якому часі живе, не потребуючи нафталіно! вого гриму. Він прагматик, що надивився на владолюбців, гран! тоїдів, нездар, а тому не плекає ілюзій щодо громадянського слу! жіння, несучи його смиренно як доктор наук і професор, лауреат Шевченківської премії. Людина!поет — відстоює іде! али високого слова біля вогнища поезії. Тут Павлюк не лише ман! дрівна душа, дитя вкраїнського степу і сопілки, циганського ба! гаття і музики зірок. Він — естет, прогностик і віщун щодо поетич! них імен. Не одному поетові діс! талася від нього путівка в літера! турне плавання. Однак чомусь саме його вірші щемливо декла! мують уславлені українські акто!
ри, як, наприклад, Богдан Ступ! ка. Натомість перший авторський голос трикнижжя Ігоря Павлюка — про літературу і літпроцес ос! танніх років, де зустрічаємо зва! жені оцінки книжкам письменни! ків різної якості: тих, котрі ще не! давно йшли поруч із нами (як Ігор Йосипович Нижник), і тих, які обіцяють заявити про себе в май! бутньому. Мова про тонку діаг! ностику легких душевних недуг поміж побратимами “во літерату! рі” з побажаннями дотримання здорових життєвих правил моло! дій порослі, бо немає, за словами автора, сумнішого видовища, як “старі клоуни” (т. 2, с. 33). Про амбіції і нереалізовані можливості літературного арсе! налу, — і тут другий голос звучить зрілим тембром автора, — він позначений нотками зневіри і позитивістичної тверезості до ук! раїнських реалій. Приводом зня! ти рожеві окуляри став емпірич! ний досвід автора, що як ман! дрівник по світу надихався чу! жинського повітря в розмовах із побратимами!емігрантами про сумну долю поневіряння за ме! жами рідної землі. Про літературу як релігію свідчить третій — ранимий голос автора (т. 2, с. 42). Тут Ігор Пав! люк виступає прочанином до лі! тературних святинь у часі й про! сторі, творить кришталево чис! тий і пам’ятний образ української літератури. Подорожуючи сторінками Павлюкового видання!триптиха, мимоволі відкриваєш для себе прихований пласт маловідомого культурного простору сьогодення. Книги автора стають культуроло! гічною енциклопедією!путівни! ком до письменницьких буваль! щин тих, що ведуть бесіди за зачи! неними дверима. Створюється враження полілогу. Але таким і має бути видання творчого спадку ав! тора, за плечима якого вже піввіку. Вірю, що ці три товсті томи стануть у пригоді майбутнім дос! лідникам біографії Павлюка, по! заяк створюють гарне враження життєпису особи автора в просто! рі і часі та його творчого зросту.
Читацьке віче · “Ти мене полюбиш за залізну Відданість вкраїнському народу”. · s. 15strona oryginału ↗ Євген БЕЗУС
У Кам’янському книжковий фонд Центральної міської бібліо! теки імені Т. Г. Шевченка попов! нився новою книжкою Олексан! дра Григоренка “Залізна відданість народу”. Днями у бібліотеці відбу! лася зустріч з упорядником книги Євгеном Безусом із міста Вер! хньодніпровська та побратимом Олександра Григоренка, поетом Олексою Різниковим із Одеси. Григоренко Олександр Явту! хович — поет!шістдесятник (на! родився 22 лютого 1938 року в селі Бородаївка Верхньодніпровського району Дніпропетровської облас! ті. Загинув 19 серпня 1962 року, похований у селі Бородаївка). Патріотично обарвлені вірші Олександра Григоренка потрапи! ли до КДБ. Карався за антира! дянську агітацію і пропаганду в таборі суворого режиму “Дубрав! лаг” (Мордовія). Приятелював із Миколою Ку! чером з Кам’янського (Дніпро! дзержинськ) та поетом Олексою Різниковим. Олекса Різників і Микола Ку! чер зберегли світлу пам’ять про талановитого юнака, його вірші, зокрема “Бажаній нареченій”, написаний 1961 року: Ти мене полюбиш не за пісню, Ти мене полюбиш не за вроду — Ти мене полюбиш за залізну Відданість вкраїнському народу.
Подія року · “Співачка продовжує своє життя, рятуючи жінок України!” 16 · s. 16strona oryginału ↗ 7 квітня, напередодні Великодня, у Національному академічному театрі опери та балету України імені Тараса Шевченка відбувся незвичайний концерт. Цього вечора у Національній опері згадували унікальну співачку — Квітку Цісик. Українська Американська Координаційна Рада, ГО “Незабутня Квітка” (м. Львів) та продюсер Алекс Гутмахер (США) за підтримки Міністерства культури України представили ювілейний концерт українсько-американського благодійного проекту “Незабутня Квітка” до дня народження американської співачки з українським серцем Квітки Цісик (1953—1998).
Георгій ЛУК’ЯНЧУК
65-річчя знаменитої американської виконавиці українських пісень Квітки Цісик відзначили великою музично-драматичною програмою. Ювілейний благодійний концерт пам’яті легендарної співачки відбувся за участю Алекса Гутмахера (США), Володимира Горянського та Римми Зюбіної, відомого скрипаля і композитора Кирила Стеценка, котрий особисто знав Квітку, талановитих співачок: Брії Блессінг та Людмили Фесенко зі США, Кіри Мазур, яскравого Neoballet Ольги Семьошкіної, гуртів “Антитіла” та “Каблуками по бруківці”. Також глядачі вперше побачили й дуже гарно сприйняли уривок з прем’єрної вистави “Квітка” Вінницького театру ім. М. К. Садовського та “Я — КВІТКА” за участю Вікторії Васалатій. Важливою складовою концерту стало використання оригінальних голосових фонограм легендарної Квітки Цісик та унікальне архівне відео з нею. Ведучим благодійного творчого заходу був актор Олексій Богданович, а режисером дійства — Володимир Борисюк. Артистів та всіх учасників благодійного заходу привітав, вшановуючи пам’ять неперевершеної співачки, міністр культури України Євген Нищук. Напередодні в Києві відбулась ще одна приємна імпреза, присвячена легендарній співачці, в якій як режисер брав участь Кирило Стеценко. Це була перша імпреза, присвячена дітям, — “Квітчині колискові”. Адже останнім бажанням Квітки було записати колискові для свого сина, але не судилося. Тож Стеценко запросив американських та українських артистів заспівати колискові: американські й українські. Квітка Цісик народилася в Америці, у родині українських емігрантів. Батько був талановитим скрипалем, що й вплинуло на творчу долю Квітки та її сестри. Співала блюз та українські народні пісні. Вона була на батьківщині своїх батьків — Україні лише раз, 1993-го. Мріяла проїхатись країною з концертним туром, але не встигла. Через п’ять років американська співачка українського походження Кейсі Цісик відійшла у засвіти, не доживши до свого
45-річчя п’ять днів. Її добре знала Америка, американці навіть підрахували, що голос Квітки Цісик лунав мільйони разів у різних радіоефірах, з екранів кінотеатрів та на телебаченні. Згодом вона прийшла і до нас — унікальним колоратурним сопрано зазвучали у її виконанні “Чорнобривці”, “Два кольори”, “Я піду в далекі гори”, “Вальс”… Якась космічна скорбота і туга, які властиві українському народу, розлиті в її піснях. Ко-
Відповідальний секретар Ірина ШЕВЧУК
Відділ просвітянської роботи Ольга ЖМУДОВСЬКА
Відділ культури Едуард ОВЧАРЕНКО
Відділ коректури Тетяна ЩЕРБАК Ірина СТЕЛЬМАХ
Комп’ютерна верстка Ірина ШЕВЧУК Володимир ЖИГУН
Інтернет-редактор 279-39-55
ли вслухаєшся в її срібний, чистий та прозорий голос, де лише легкий акцент видає закордонну співачку, — щоразу відкриваєш її по-новому, а її пісня надихає. У ній усе — ліричність та емоційність, глибина і проникливість, життєва мудрість, якась первісна гармонія і спокій. Тут немає пафосу і позірної риторичності. Її голос звучить плавно, без напруги і надмірності, але в ньому повно життєвої сили і голосу душі. А коли слухаєш її пісні, то завжди наповнюєшся почуттям любові й… туги, немов наслідування символічних слів Павличкової й Білашевої пісні “Два кольори”, де любов і журба завжди поряд. Навіть весела пісня у співачки звучить мінорно. У цих піснях — уся Квітка Цісик: емоційна, сильна, вольова. Українсько-американський благодійний проект “Незабутня Квітка”, присвячений Квітці Цісик, започаткований продюсером українського походження Алексом Гутмахером у США в 2007 р. та реалізується за сприяння Української Американської Координаційної Ради. Оскільки усі жінки сім’ї Цісиків помер-
Черговий редактор Едуард ОВЧАРЕНКО
Бухгалтерія 279-41-46
Адреса редакції: вул. Хрещатик, 10-Б, м. Київ, 01001
E-mail: slovo_prosvity@ukr.net http://slovoprosvity.org http://prosvitanews.org.ua
Надруковано в ТОВ “Інтерекспресдрук”, вул. Сім’ї Сосніних, 3.
Загальний наклад у квітні — 13 200
Листування з читачами — тільки на сторінках газети.
ли від страшної хвороби — раку грудей (в 1994 р. — мати Іванна, у 1998 р. — Квітка Цісик, у 2003 р. — сестра, піаністка Марія), — усі концерти проекту соціальноблагодійні. Тож кожний концерт проекту “Незабутня Квітка” є не тільки культурно-мистецьким, ай благодійним заходом. Частину коштів від продажу квитків на заходи перераховують в онкоцентри — для профілактики та лікування раку молочної залози серед жінок України. Основною місією проекту під час цьогорічного благодійного концерту стала передача 100 000 грн для придбання пересувного мамографа “КВІТКА” для профілактики і лікування раку молочної залози серед жінок Київської, Хмельницької і Житомирської областей. Подібний діагностичний апарат придбали торік для Вінницької області. За його допомогою обстежили три з половиною тисячі жінок у сільській місцевості та виявили 250 патологій і 13 випадків онкозахворювань… “КВІТКА” продовжує своє життя, рятуючи жінок України!
Відповідальність за достовірність інформації несуть автори. Редакція залишає за собою право редагування та скорочення текстів. Редакція не завжди поділяє погляди своїх авторів. При використанні наших публікацій посилання на “Слово Просвіти” обов’язкове. І н д е к с г а з е т и “Слово Просвіти” — 30617
Артисти-учасники благодійного концерту з Алексом Гутмахером
Алекс Гутмахер (США) передає сертифікат на 100 000 грн для придбання пересувного мамографа “КВІТКА”
Презентація книжки Михайла Слабошпицького “Українець, який відмовився бути бідним” 19 квітня о 17:00 Національний музей літератури спільно з видавництвом “Ярославів Вал” запрошують на презентацію сьомого видання книжки Михайла Слабошпицького “Українець, який відмовився бути бідним (Петро Яцик)”. Але не відмовився бути українцем. А ще — не відмовився любити Україну “до глибини своєї кишені”. Доказ тому його проекти — Міжнародний конкурс з української мови ім. П. Яцика та Ліга українських меценатів. Приїхавши до Канади по Другій світовій війні з сімома доларами в кишені, згодом створивши підприємства, знані в діловому світі Північної Америки, а головне — чесно заробивши свій капітал, цей чоловік став для багатьох прикладом життєвого успіху, патріотизму і доброчинства. До участі запрошені: Дмитро ПАВЛИЧКО, Микола ЖУЛИНСЬКИЙ, Михайло СИДОРЖЕВСЬКИЙ, Павло МОВЧАН, Любов ГОЛОТА, Павло ГРИЦЕНКО, Михайло СОРОКА, Галина СОРОКА, Павло ЩИРИЦЯ. Ведучий: Юрій ЩЕРБАК. Адреса: вул. Хмельницького, 11 (метро “Театральна”). Вхід: вільний і бажаний!
Подія року · “Співачка продовжує своє життя, рятуючи жінок України!” 16 · s. 16strona oryginału ↗ Засновник: Всеукраїнське товариство “Просвіта” імені Тараса Шевченка Реєстраційне свідоцтво КВ № 4066 від 02.03.2000 р.
Шеф-редактор Павло МОВЧАН
Головний редактор
Любов ГОЛОТА
Редколегія
Любов ГОЛОТА (голова),
Ярема ГОЯН,
Павло МОВЧАН,
Олександр ПОНОМАРІВ,
Іван ЮЩУК
Заступник головного редактора з виробничих питань
Наталія СКРИННИК
278-01-30 (тел/факс)