Без мови немає нації! · http://slovoprosvity.org.ua · S. 1Originalseite ↗ Фото Цезарія Ганушкевича
ФАНТОМ ЗОЇЛА
ДЕРЖАВА ДЛЯ СПРАГЛИХ
БЕРЕЗЕНЬ ЛІНИ КОСТЕНКО
Без мови немає нації! · http://slovoprosvity.org.ua · S. 1Originalseite ↗ Святослав МІЗЕРНЮК
На Всеукраїнському форумі інтелігенції за участю Президента України Віктора Ющенка 26—27 березня планують спочатку обговорити Концепцію гуманітарного роз# витку України, а вже потім на її основі роз# робити Державну програму. Планом підго# товки до Форуму передбачено провести громадські слухання з цього питання. 12 березня Київська міська державна адміністрація зібрала у Будинку вчителя представників громадських, творчих ор# ганізацій, наукових установ, закладів осві# ти та культури столиці, щоб обговорити “Стан та перспективи гуманітарного роз# витку міста Києва”. Неочікувано прийшло багато людей, які вщерть заповнили залу та балкон. І як# що внизу, біля сцени, сиділи імениті гості — Микола Жулинський, Іван Драч, Лесь Танюк, Андрій Чебикін, Дмитро Павличко та інші представники інтелігенції, яких запрошували до слова, то вгорі переважа# ла молодь. Тож заявлені слухання цікав# лять столичну громаду. Проте організатори слухань не перед# бачили зрозумілого й доступного для сприйняття людей обговорення проблем, нехай не глобальних, але нагальних і бо# лючих. І деякі теми заявлених виступів на# гадували лекції у вузькопрофільному ВНЗ: “Людиноцентризм як ціннісний орієнтир гуманітарного розвитку України”. Схоже на заголовок якоїсь монографії чи дисер# тації. І як у таких зарозумілих словесах і зворотах має зорієнтуватися проста лю# дина? Тим часом саме для неї ці слухання й проводять. Бо звідки і в який спосіб вла# да може одержати об’єктивну оцінку своїх дій столичної громади? Розпочати це дійство мав вступним словом Київський міський голова Леонід Черновецький. Та йому, певно, було не до гуманітарного розвитку столиці. Адже
Кабмін звернувся до Президента із зая# вою, в якій ішлося про відсторонення го# лови КМДА від виконання обов’язків. Тож без зайвого пафосу зі сцени почали луна# ти доповіді. Проблеми, яких торкалися промовці, ні для України, ні для її столиці не нові: освіта, здоров’я — їхня якість, доступність; пропагування здорового способу життя, розвиток фізичної культу# ри і спорту, збереження культурної спад# щини, вивчення та втілення української мови у всі сфери життя суспільства; не за# були мовити слово й про безпечне для здоров’я людини довкілля. Кожна із зазначених тем за важливіс# тю, актуальністю, глибиною нерозв’яза# них за десятиліття завдань варта особли# вої уваги і не одного громадського обго# ворення й дискусії. Це ті проблеми, про які давно говорено, але нічого конкретного й кардинального і досі не зроблено, бо не можна побудувати рай посеред пекла. Але промовці, прочитавши за п’ять# сім хвилин загальні тези доповідей, відда# вали письмові пропозиції до секретаріату: і вся “дискусія”! Та навіть із того, про що вони казали, вимальовується песимістич# на картина. За рівнем корупції Україна опинилася на 118 місці серед 180 країн світу. А дитяча смертність учетверо пере# вищує загальноєвропейські показники. Незважаючи на конкретні заходи, яких вжила центральна влада останнім часом, демографічна ситуація суттєво не зміню# ється на краще, а спосіб і умови життя лю# дей не поліпшуються. Заважають і об’єк# тивні, й суб’єктивні причини: загазоване сміттєспалюванням і викидами автомобі# лів повітря; перенасичена хлором і “до# бавками” погано очищена вода зі столич# них кранів, низькоякісні продукти харчу# вання; шкідливі звички — тютюнопаління, пияцтво, наркоманія. Молоді ніде займа# тися фізкультурою і спортом. Можливо, тому захворюваність у Києві зросла на 7,3
відсотка порівняно з минулим роком. А причини 64 відсотків смертності — серце# во#судинні захворювання. Таку ситуацію спричиняє, вважають промовці, відсутність коштів у бюджеті або їх нераціональне використання. Тим ча# сом, катастрофічна ситуація, коли немає грошей у населення: хворому потрібно терміново робити операцію, але він… від# мовляється, бо нічим заплатити. Хоч статтю Конституції про невідкладну та без# коштовну медичну допомогу ніхто не від# міняв! Дехто з промовців, оголосивши тему доповіді, відразу після свого виступу по# кидав залу зібрання. І Дмитро Павличко, й Іван Драч так, як багато інших, завітали на громадські слухання, щоб почути, а що ж робить влада міста. Бо якщо вона ще не везе, то бодай би зрушила цього воза з проблемами. Але, вочевидь, зрозуміли, що все це — лише порожня балаканина, і пішли. Слідом за ними залишила зібрання і молодь. Мабуть, цієї весняної пори най# краще для здоров’я — просто пройтися парком, у якому прокидаються зі сну де# рева, аніж слухати нудні реляції чиновни# ків від влади. Дуже давно українське суспільство і влада живуть у різних часових, просторо# вих та й матеріальних вимірах. Ось, нап# риклад, про який розквіт української куль# тури та розвій рідної мови можна виголо# шувати декларації, якщо мер як чиновник найвищого рангу, що зобов’язаний доско# нало володіти державною мовою, досі її не вивчив. То, може, міська адміністрація неу# хильно дбає про фізкультуру, спорт, доз# вілля й відпочинок киян? Де там! Раз по раз винищують зубасті бульдозери забу# довників дитячі та спортивні майданчики, сквери, парки.
Продовження на с. 2
РАДІО “КУЛЬТУРА” — 5 РОКІВ
Добровільні пожертви “На Кобзареву Церкву”: МБФ “Українська Родина” Р/р №26045200145101 в Подільській філії АКБ “Київ”, МФО 320401 ЗКПО 21709106
“Хто ж прислухається до свідомих, мудрих та працьовитих громадян?” · S. 2Originalseite ↗ Юрій ШЕЛЯЖЕНКО
До Києва їде американський лідер. Висту# пів перед людьми не заплановано: Буш роз# в’язуватиме питання енергетичної безпеки, приєднання України до Плану дій щодо членс# тва в НАТО та інші сфери спільних інтересів Ук# раїни та США. Основні зустрічі відбуватимуться 1 квітня. Вибір дати, звичайно, прагматичний: напере# додні саміту НАТО в Бухаресті. Збіг з Днем смі# ху можна вважати випадковим, хоч стихійну “багатовекторність” української зовнішньої по# літики розумною назвати важко. Звичайно, наші “ліві” перестали б бути са# мими собою (з ризиком втратити північних спонсорів), якби не запланували на день візиту Буша “протестну” клоунаду. Характерно, що в потугах зірвати важливу для українсько#аме# риканських відносин подію об’єдналися не# примиренні вороги: Мороз та Вітренко. Ці мар# ґінальні діячі нині рідко мають нагоду нагадати про себе і “засвітитись” перед телекамерами, тож настав їхній час: “партійні менеджери” зби# рають “масовку”, готують прапори і транспа# ранти. Бажання попіаритись — найбільш харак# терна риса політиків, а особливо українських, які заради самореклами хоч рідну матір прода# дуть та готові годинами нести нісенітниці в ефі# рі, не знаючи сорому. Чи не тому свого часу на# було шаленої популярності гасло “Не словом, а ділом”? Більш того, карикатурну пародію на це гасло нещодавно задекларував колишній “на# шоукраїнець”, а нині російськомовний міський голова столиці Леонід Черновецький. Між тим заступник мера Сергій Рудик вирі# шив розрекламувати себе у позі патріота. На білбордах написано, що настав час позбутися символів тоталітарного минулого. Думка пра# вильна, але фотомонтажі в стилі комсомоль#
Вадим ПЕПА, лауреат літературно#мистецької премії ім. І. С. Нечуя#Левицького
Скільки разів сам себе переко# нував не дивитися телевізор. Ні ж! Як найшло щось. Увімкнув#таки 9 березня. Бо ж день народження найдорожчого кожній щирій україн# ській душі Тараса Григоровича Шев# ченка. Адже цього святого дня ефір не бризкатиме відвертою, неприхо# ваною, нахабною українофобською отрутою. Почую щось зворушливе на возвеличення світлої пам’яті ге# нія, ім’я якого вшановує весь світ. Відчую живим, невмирущим вели# кого поета і талановитого художни# ка, чиї заповітні слова невідступно в моїй свідомості: “Я по плоті і духу син і рідний брат нашого безталан# ного народу”. І треба ж було натрапити зослі# пу на “5 канал”. На “Соціальне ток# шоу “Майдан”. А там на весь екран — перекошений від злості лик голо# мозого. Горезвісного й лиховісного. Того, що задихається й захлинаєть# ся в такій скаженій ненависті до Шевченка, причини якої можна з’ясувати хіба що в психіатра. Не вчені та друковані, а прості люди прямо кажуть, не вибираючи евфе# мізмів, що тільки хворий на голову може принижувати І. Франка, очор# нювати Г. Сковороду, обпльовувати Лесю Українку, дискредитувати Б. Хмельницького, гудити П. Конаше# вича#Сагайдачного, огиджувати іс# торію українського народу.
Петро АНТОНЕНКО
Неоднозначні думки виклика# ло повідомлення, що один із судів Києва почав розглядати позов щодо заборони компартії України. Хочеться вірити: це не просто піар деяких марґінальних партій і гро# мадських організацій, прагнення “засвітитися” на гучній темі, а лю# ди хочуть довести через суд, що ця партія антидержавна і її слід за# боронити. Але чи не стане це чер# говим “струсом повітря” з нульо# вим результатом? Недаремно ж удень початку суду один з нарде# пів#комуністів самовпевнено зая#
Малюнок Святослава Мізернюка
Прем’єр+міністр України Юлія Тимошенко запевнила, що Україна буде повністю забезпечена газом на 2008 рік за ціною 179,5 долара за тис. кубометрів. Постачання буде без посередників — лише через “Нафтогаз” і “Газпром”
ського плаката і гучні слова замість реальних справ — це характерно саме для “тоталітарно# го минулого”, яке начебто поборює пан Рудик. Втім, коли київський міський голова прия# телює з одіозним Лужковим і не приховує цьо# го, важко очікувати від нього та підлеглих щи# рої любові до Батьківщини. А лицемірства — скільки завгодно!
“Хто ж прислухається до свідомих, мудрих та працьовитих громадян?” · S. 2Originalseite ↗ Fortsetzung von «МАРНОСЛІВ’Я ПО-КИЇВСЬКИ», S. 1
Якщо владу в столиці не очистити від коруп# ції, брехні та зради, столичний приклад буде прецедентом для всієї держави — і справді, мас# штаби корупційного лиха вже становлять реаль# ну загрозу для національної безпеки України. 18 березня Верховна Рада України нарешті призначила позачергові вибори Київського міського голови та Київської міської ради. За рішення проголосували 246 народних депута# тів. У повному складі не голосувала фракція Партії реґіонів. Ця постанова передбачає приз# начення позачергових виборів на останню не# ділю 70#денного терміну з дня набрання чин# ності постанови. Усе українське суспільство потребує очи# щення від бур’янів. Процеси, що відбуваються нині, свідчать про те, що постсовєцька чинов# ницько#номенклатурна братія пристосувалася до нової риторики і під новими гаслами нама# гається реанімувати найгірші вияви кучмізму. Тим часом укріплюється засилля російської “попси” (друкованої, аудіовізуальної та інтерак# тивної), а одна з найбільших за накладом що# денних газет регулярно публікує наклепницькі дописи українофоба Олеся Бузини. Колись він замахнувся критикувати Тараса Шевченка і ви# явився здатним лише вимучити з себе нудний пасквіль, а тепер накинувся на лауреатів Шев# ченківської премії. Мовляв, наклади їхніх творів занадто малі. Ще б пак! Корумпована влада не здатна протистояти агресивній інформаційній інвазії з#за кордону, паплюженню вітчизняної культури стотисячними накладами. Кожна ко# пійка, видурена у споживачів дезінформаційно# го продукту пана Бузини, — насправді вкрадена можливість підтримати народну, національну українську літературу та журналістику. Продав# ці такого непотребу, на моє глибоке переконан# ня, — шахраї, які повинні принаймні через суд заплатити серйозні компенсації моральних збитків тим людям та організаціям, яких вони облили брудом. А виборні посадовці, які досі не спромоглися змінити ситуацію на краще, мають позбутися крісел, зарплат і привілеїв на най# ближчому демократичному плебісциті.
Святослав МІЗЕРНЮК Фото автора
Закінчення. Початок на с. 1.
Не ліпше і в медицині. Який чи# новник відповість, чому хворий ки# янин у своїй районній поліклініці не може безкоштовно полікуватися й одержати якісну допомогу, примі# ром, у стоматолога? Чому для того, щоб зробити рентген хворого зуба, пацієнт мусить заплатити у рент# генкабінеті 10 гривень? Куди йдуть ці гроші? На розвиток поліклініки чив кишеню лікаря? Адже якщо вже ці послуги й платні, то принаймні ма# ли б дати квитанцію. А, власне, на що ж скаржитися? Медицина, як і освіта — найбільш корумповані. Хіба цього не знає місцева столична влада? Знає, але переймається власними, набагато цікавішими, прибутковішими про# ектами. Тож на кожній сесії Київра# ди найуспішніше голосують за на# дання у “чиєсь” користування київ# ської дорогоцінної землі. Кандидат медичних наук Вале# рій Івасюк (Комітет Верховної Ради з питань охорони здоров’я, мате# ринства та дитинства) так окреслив на цих слуханнях свою громадян# ську позицію: “Доки до охорони здоров’я верховна влада ставити# меться байдуже і волюнтарист# ськи, доти доля будь#яких пропози# цій буде такою самою, як і того па# перу, на якому вони написані”. А так щиро вірилося, що голос кожного свідомого громадянина почує і громада, і влада! І вони ра# зом вироблять спільний план дій та візьмуться до справи. Отож, напевно, лише для того, щоб показати, як міська влада “прислухається” до нагальних пот# реб та побажань своїх громадян, вона й надалі ініціюватиме такі гро# мадські слухання. Та знову ці захо# ди, нібито й потрібні людям, пере# творять на фікцію, щоб, посилаю# чись на думку громади, протягти потрібне чи то владі, чи то певним комерційним структурам рішення, або зведуть їх до порожньої бала# канини. Завдяки їй влада намага# ється випустити у свисток ту пару, яка от#от може розірвати котел суспільного невдоволення. Так чи інак, але від подібної ерзац#демок# ратії виграють лише ті, хто, прикри# ваючись інституціями демократич# ного суспільства, збиває капітали. Столиця давно перетворилася б на рай земний, якби київська вла# да реалізувала всі ті пропозиції, які виголошують останнім часом на безлічі громадських слухань. Але поки що це черговий піар, щоб “пе# реконати” Президента, як у поті чо# ла працюють міські чиновники над поліпшенням життя громадян уже сьогодні. Та й на випадок достроко# вих виборів мера довести київській громаді, що саме ця міська столич# на влада, як ніхто, переймається повсякденними проблемами й тур# ботами киян. Проте, зазирнувши у докумен# ти слухань, які роздавали далеко не всім охочим, в очах зарябіло від старих стереотипів: “…створити, розробити, визначити, забезпечи# ти, продовжити роботу, удоскона# лити, сприяти…” аж “на період до 2011 року”. І в жодному — ніякої дії, механізму чи динаміки руху, справ# дешнього результату, якого роками очікує громадськість, сама попу# лістська демагогія, як і за часів ко# муністичного марнослів’я: побуду# вати комунізм до наступної п’яти# річки! Хто ж прислухається до свідо# мих, мудрих та працьовитих грома# дян#патріотів Києва і збереже його старовинну красу, розбудує справді європейську столицю, у якій розкві# татиме її самобутня національна культура, рідна мова і заможне й затишне життя її мешканців?
“Хто ж прислухається до свідомих, мудрих та працьовитих громадян?” · S. 2Originalseite ↗ Але ж то прості люди, рядові громадяни. А власникам чи то роз# порядникам або владарям ефіру начхати на думку мільйонів. Вони виставляють саме одіозного типа. І заради чого? А задля того, щоб пов# чав Верховну Раду, вказував найви# щим органам влади, куди йти і як та за що братися. Невже це не нахаб# ний плювок в очі не лише україн# ського народу, а й усіх його владних структур? А в кого ж спитати, яке надзавдання цього каналу і кон# кретно цієї передачі? Як зазирнути за куліси та побачити невидимого диригента? Того, за помахом палич# ки якого на День Соборності в січні цього року випендрювалася суржи# колайна істота невизначеної статі з п’ятикутною зіркою на маківці, а в Шевченківські дні такий же клон на# поумлює всіх і вся, вчить уму#розу# му і коаліцію, й опозицію, і новона# вернених демократів, і кондових ко# муністів. Аби принизити. Аби поста# вити на місце… Не скажу яке, щоб не прозвучало надто образливо. І що ж залишається телегляда# чеві? А нічого, окрім одного — вим# кнути. Так я і вчинив. Коли це рап# том земля мовби здригнулася. Чи-то загуло щось, чи вчулося. І поста# ло переді мною видіння. Хто це явився неждано#негадано? Придивляйся — не придивляй# ся, а таки ж сталося. Вірте чи ні, а перед очима — справжній фараон Єгипту. У всій своїй величі й з усіма атрибутами влади. Хоч і тінь справ# дешнього земного. Трохи знаюся на історії Єгипту й одразу міркую, чи жне учинилося диво з див? Чи не від сиводавніх прародичів мені знак? Була ж у Єгипті династія фараонів. Із найменуванням, дуже близьким до мого прізвища — Пепе І, Пепе ІІ… Аж до Пепе ХІV. Ось би котрийсь із них нагодився до мене із золотом чи хоч якимись там коштовностями. Але мова про інше. — Що у вас тут діється? — чую від далекого, може, й прародича. — Кісткам моїм спокою немає. В сар# кофазі перевертаються, хоч і тіс# ний. За мого владарювання об’яв# лявся огидний злостивець Зоїл. Усе перемивав кісточки не будь#кому, а поетові над поетами — самому Го# меру. Вчепився в його славу, як гіє# на в здобич. Обійшов півсвіту, роз# вінчуючи найвидатніший, що його знало людство, поетичний талант. Заявився з тим і до мене. Я зволив вислухати всі докази несамовито# го. А по всьому наказав негайно скарати озвірілого хулителя на гор# ло. Повісили, як украй небезпечно# го сутягу. І не знайшлося жодної ду# ші, яка б того не схвалила. А що ж у вас? Найсвятіше національне зух# вало очорнюють. І на якому ж теле# каналі? А на тому, якому недобро#
зичливці не дають ні найменшого спуску. Хрестять його вздовж і впо# перек, звинувачуючи в націоналізмі та ще в таких ізмах, що не проти но# чі й згадувати. А від ваших владців ні пари з уст. Де ж їхні очі і їхні вуха? — Та їм не до того, — пояснюю. — Вони дуже зайняті. — Чим? Що для них стократ важливіше? — знизує плечима гість, добре обізнаний з таїнами твердої влади. — Зайняті#презайняті, — мов# би виправдовуюся. — Руки вкрай зайняті. — Та що ж то за напасть? — спогорда питає фараон. — А така, що тільки руками роз# водять та в один голос промовля# ють: “Маємо те, що маємо”. — Хорс із вами! — знесилюєть# ся перед моїми доказами єгипет# ський фараон. — А що ж мільйони звичайного люду? — Як що? Вони махнули рукою. Горілку п’ють та плюють… Розтанула велична тінь, ніби йне було її. Я ж схаменувся та й мір# кую: ти ж і сам, голубе, як і всі, тіль# ки руками розводиш. І так мені не по собі стало, що вхопився#таки написати про наругу, яка дошку# ляє. Коли ще й надрукувати вдас# ться, то, може, хоч на хвилину впо# коїться душа сиводавнього єгипет# ського владаря.
“Хто ж прислухається до свідомих, мудрих та працьовитих громадян?” · S. 2Originalseite ↗ Der Anfang dieses Textes kann unvollständig sein — mit der Originalseite abgleichen
вив на телебаченні, що це вже сьомий чи восьмий такий судовий позов, а нинішня компартія заре# єстрована як абсолютно нова й не несе відповідальності за діяння попередниці. Можна було б посперечатися, несе чи ні, адже навіть нумерацію з’їздів зберегла стару. Але річ не стільки в юридичній відповідальності, як у моральній. Партія залишилася на тих самих ідейних засадах, на яких тримала#
ся комуноімперія. І в цьому сенсі давно вже час провести громад# ський суд над комуністичним ре# жимом як акт очищення суспіль# ства. Без такого усвідомлення не# можливе ані перетворення на# півколонії на справжню незалеж# ну державу, ані демократичне суспільство: ми спотикатимемо# ся в економіці, в гуманітарній сфері, у мовному питанні, у зміні топоніміки.
…Майже непомітно минуло 90#річчя Жовтневого перевороту, 70#річчя кривавого 1937#го, ми# нає 75#річчя Голодомору — дати, які мали б сколихнути суспільну свідомість, спонукати до само# очищення. Не сколихнули, не спо# нукали. Мовчать учені, політики. І бовваніють над майданами “не# залежної демократичної держа# ви” (стаття 1 Конституції України) символи колишньої комуноімпе# рії. Колишньої?
“Засмічена мова — це засмічена свідомість”. · S. 3Originalseite ↗ — Уся документація передбачається лише державною мовою, зокрема й паспорти. Тобто в паспорті громадянина України нарешті зникне незрозуміле дублювання російською мовою. Чому це було досі? — Тільки тому, що закон про пас# порт приймала в парламенті тодішня більшість — група 239, пострадянські номенклатурники у Верховній Раді. Нас, депутатів#рухівців, представників національно#демократичних сил, було всього 110. Тому більшість прийняла цілу низку законів, де мовні питання було викреслено. Це стосувалося ос# вітньої й інформаційної сфер. Хоч ми застерігали, що це стане великою проблемою. Прийняття закону про мову ще до Конституції 1996 року давно зробило б суспільство цілісним. Не було б Сєвє# родонецьків — цих реґіональних спроб змінити мовну мапу. — Це коли в Донецьку, Луганську чи ще десь приймають постанови місцевої влади про так звану реґіональну офіційну мову. — Новий законопроект ставить крапку в усіх сепаратистських намаган# нях, у придуманих термінах щодо “офі# ційної” мови. Ми вже давали роз’яс# нення відомих правників, філологів, ін# ших фахівців з приводу офіційної мови. Офіційна — це і є державна мова. — Однак у руслі демократичних європейських традицій у частині 2 статті 8 Закону “Про мови” органам влади запропоновано застосовувати у своїй роботі, поряд з державною, і мову якоїсь з національних меншин, що становить більшість на певній території. Якою може бути ця територія? Безумовно, не область, бо в Україні нема жодної області, жодного реґіону (за винятком Кримської автономії), де б українці не становили більшість населення, переважаючу чи не таку значну, але все ж більшість. Отже, це може бути на рівні району, міста, села? — Так, навіть у Донецькій області більшість населення — українці, хоч і зросійщені. І ми цим законом поспри# яли б національній самоідентифікації українців, аби люди відчули, що вони українці, аби наблизилися до рідних мовних джерел. Так мовне питання зробило б українську націю справді єдиною, цілісною. Прийняття закону не загострюватиме національного питання. Звичайно, ті, хто не хоче Ук# раїнської держави, хто сподівається на її розвал, хто хотів би якихось особливих “косоварів”, як у Сєвєро# донецьку, — протестуватимуть проти прийняття нового закону. Але якщо законопроект стане законом, то пок# ладе край будь#яким маніпуляціям, він зближуватиме націю, а не роз’єд# нуватиме. — Закон про державну мову передбачає (ч. 1 ст. 3 ), що “не допускається вживання образливих слів щодо раси, національності, професії, соціальної категорії, вікової групи, статі, мови, релігійних, політичних та інших переконань громадян, вживання нецензурних слів і виразів”. Отже, йдеться про такі категорії, як мораль, чистота мови? — Це для того, щоб ми зберігали чистоту мови, щоб не спотворювали її, а творили атмосферу, яка викрис# талізовуватиме мову. Бо засмічена мова — це засмічена свідомість. Тре# ба подолати “синдром Тарапуньки”. Не називаю його “синдромом Сер# дючки”, бо синдром Тарапуньки сформований ще за радянської доби, аби висміяти малороса. І процес три# ває. У незалежній державі це непри# пустимо. Ми повинні формувати блок законів, які дають можливість україн# ській мові розвиватися, а не згортати# ся. Тоді відвоюємо все: й інформацій# ний простір, і книжковий, і всі інші.
Спілкувався Петро АНТОНЕНКО
“Засмічена мова — це засмічена свідомість”. · S. 3Originalseite ↗ У числі 8 за 2008 р. “Слова Просвіти” ми повідомляли, що на розгляд Верховної Ради України подано два законопроекти з мовних питань: “Про мови” та “Про державну мову України”. Перший має замінити застарілий закон про мови, прийнятий ще в Українській РСР. Другий — новий у нашому законодавстві. Суть обох законів у тому, що час уже припинити безпредметні розмови й політичні спекуляції довкола мовного питання і чіткіше й конкретніше закріпити державний статус української мови, що має зміцнювати державу й об’єднувати націю. Законопроекти містять узвичаєні для демократичних держав норми і можуть видатися радикальними лише на тлі нашого надто поблажливого мовного законодавства. Чи можна уявити, щоб парламент європейської держави послуговувався якоюсь іншою, не державною мовою? У нас же поки що важко уявити, як Верховна Рада України нарешті заговорить українською. Тому можна передбачити нелегке проходження законів через парламент. Нічого дивного й у розпочатому, точніше, триваючому пропагандистському галасі довкола мовного питання. Саме це знов обговорювали на нещодавньому з’їзді депутатів у Сіверськодонецьку. Там домінували не соціальні питання, які насамперед мали б турбувати депутатів місцевих рад, а лемент довкола “приниження” російської мови. І лемент відбувався і транслювався на телебаченні саме російською. Наша газета звернулася до одного з авторів нових законопроектів, голови ВУТ “Просвіта”, депутата парламенту Павла Мовчана (співавтор — голова Національної спілки письменників України, народний депутат України Володимир Яворівський) з проханням прокоментувати основні положення нових законодавчих актів.
— Павле Михайловичу, чому є потреба прийняти Закон про дер# жавну мову? — Стаття 10 Конституції так диспо# зиційована, що є низка позицій, які пот# ребують уточнень і розшифровок. Хоч ми й визначили українську мову як дер# жавну, як неодмінний атрибут Україн# ської держави, і цю категорію не можна піддавати ревізіям, але від самого прийняття Конституції 1996 року пос# тійно виникають завихрення довкола державності української мови. Нам нав’язували спершу, у зв’язку з широ# ким побутуванням російської, закон про другу державну мову. Нас переко# нують, що треба було прийняти закон про статус російської мови як “офіцій# ної”, бо нібито вона належить до світо# вих мов. І ще чимало інших різночи# тань, які дають можливість політичним силам спекулювати. Чимало такого, що, коли не врегулювати його окремим законом, не дасть змоги рухатися далі. Тому й виникла потреба прийняти та# кий закон. Росія зробила це. Сполучені Штати Америки прийняли такий закон, оскільки на державну англійську мову тисне іспанська, якою розмовляють у південних штатах, а також у сусідніх країнах. — У нових законопроектах — жодної лазівки для того, щоб парламент розмовляв якоюсь іншою мовою, окрім державної. Невже нарешті він заговорить українською, і чому цього не було досі? — Нас поволеньки призвичаїли до російської мови різні засоби масової інформації. Стає вже чомусь несуттє# вим, якою мовою подається зміст ін# формації. Нас втягли в це. І парламент також призвичаєний до того, що там із трибуни звучить російська. Це непри# пустимо, адже парламент — структура державна. — Процитуймо частину 1 статті 4 пропонованого Закону “Про державну мову України”, де чітко сказано, що українська мова як державна “підлягає обов’язковому використанню у діяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування”. — Є ще чинний Закон “Про держав# ного службовця”, тлумачення Консти# туційного Суду стосовно статті 10 Кон# ституції. — Стаття 1 згаданого Закону декларує, що державна мова обов’язкова для спілкування “у публічних сферах приватного життя”. Стаття 4 окреслює їх, і це майже все, окрім приватного спілкування. Тобто не лише робота державних установ, а й виробництво, сфера обслуговування, яка охоплює все населення. Прокоментуйте ці положення. — А як може бути інакше? Якщо в ін# ших державах це врегульовано саме в такий спосіб, інакшого механізму нема. Якщо ми напишемо якісь загальні сло# ва, вони не будуть втілюватися в життя. Тому потрібно охопити всі сфери побу# тування. Окрім одного, як це роблять французи, англійці, всі інші нації — в мі# жособистісному спілкуванні можете розмовляти й іншою мовою. Але поса# дові особи, працівники всіх сфер му# сять спілкуватися з громадянами на службі лише державною мовою. Ми не прописували якогось терміну для переходу на державну мову, бо та# кий період давно минув. Треба діяти ра# дикальніше. Але це не означає, що ми всіх різко примушуємо. Старше поколін# ня житиме так, як жило. Ніхто не буде силоміць українізувати людей, які не спроможні оволодіти українською. Але йдеться про перспективу, і цей закон не лише для сьогодення, а й для май# бутнього. Щоб не було такого, що в Ук# раїні готують фахівців для колишнього Союзу, і знання російської обов’язкове. У нас величезна інерція у мовній політи# ці, нею поки що ніхто не займався.
“Засмічена мова — це засмічена свідомість”. · S. 3Originalseite ↗ Микола СУКОННИК, голова міського осередку “Просвіти”, учасник визвольних змагань ОУН#УПА, м. Макіївка Донецької обл.
Друга половина XIX століття. В Україні це був пе# ріод швидкого розвитку і становлення нації, підне# сення культури, попри всі утиски російського само# державства. В Малоросії, так називали тоді Україну, заборонили випуск книжок українською мовою. Тоді виникають різні громади і товариства. Найбільш зна# чущою стала “Просвіта”. У важких умовах доводиться працювати “Просвіті” у нашому місті й сьогодні. Нема власно# го приміщення, слабка матеріальна база, не відчу# ваємо допомоги адміністрації міста й області. Кілька десятків членів товариства — замало для повноцінної діяльності осередку. Вчителі й викла# дачі ВНЗ міста не хочуть обтяжувати себе громад# ською роботою. Проте дехто багато робить для по# ширення й утвердження української мови. За поданням міського управління освіти викон# ком міськради надав статус української 51 школі з 76. Хоч це не зовсім повноцінні українські школи, бов них є ще класи, де викладають російською, на пе# рервах учні і вчителі спілкуються російською, але український дух у них переважає. У російських школах створюють класи з україн# ською мовою навчання. Працюють 35 дошкільних навчальних закладів, де 146 груп з українською мо# вою виховання, у них навчається 2 950 дітей, а в 43 російськомовних дошкільних закладах створено 155 груп з українською мовою виховання, які відвідують 2796 дітей. А ще до 1996 року в місті не було жодної української школи чи дитячого садочка. Тож дух українства в Макіївці відроджується. Адже діти, що підростають у рідномовному сере# довищі, сприйматимуть довколишню дійсність інакше. Саме вони нестимуть світло просвіти у по# коління прийдешні.
“Засмічена мова — це засмічена свідомість”. · S. 3Originalseite ↗ Людмила САВЧЕНКО, смт Іванівка Херсонської обл.
Прослухавши пряму трансляцію (РТР “Вести”) з’їзду в Сіверськодонецьку, хочу поділитися своєю тривогою та обуренням. Мені здалося, що перебуваю не в Україні, а в якійсь віртуальній державі, де страшна влада прово# дить “насильницкую украинизацию”, “националис# тический пересмотр истории” тощо. Грізно захищав росіян і російськомовних грома# дян господін Затулін, а мені думалося: хто захис# тить мене, українку в Україні, — мої права читати ук# раїнську книгу, дивитися український фільм, слуха# ти українське радіо? Поступово все це щезає під тиском агресивної російськомовності. Роки вихо# вання радянської школи далися взнаки — навкруги зросійщене суспільство. Але чому за роки незалеж# ності України не стало краще з упровадженням ук# раїнської мови в усі сфери нашого життя? Віднедавна у нашому селі погано працює про# водове радіомовлення — кажуть, нема коштів на ремонт, на переобладнання. Купила радіоприймач, але слухати Українське радіо не можу, бо на всіх FM#частотах — недолугі розважальні радіостанції або російське радіо. Лише уявити: на території України не чути Наці# онального радіо, де українська мова завжди була майже взірцевою. Не можу знайти відповідь на питання, чому я, ук# раїномовна українка, почуваюся в рідній країні не# комфортно.
“Засмічена мова — це засмічена свідомість”. · S. 3Originalseite ↗ Олег ОЛЕКСЮК, м. Херсон
Херсонський обласний осередок Всеукраїн# ської молодіжної громадської організації “Молода Просвіта” провів незаанґажований конкурс серед держслужбовців та посадових осіб органів місцево# го самоврядування на незнання державної мови. Преможець — голова Херсонської обласної ради Володимир Демьохін — як найбільший шануваль# ник ХРРЯКа (Херсонского регионального русского языка) отримав у дарунок від молодіжного журі “Букварик”. Молодопросвітяни вирішили допомогти дер# жавним службовцям, які хочуть знати державну мо# ву. Тому подарували нову книгу докторанта Націо# нальної академії державного управління, просвітя# нина Івана Лопушинського та Інни Плотницької “Ук# раїнська мова в державній службі”. Книжка вийшла друком у Херсонській філії Видавничого центру “Просвіта” за сприяння управління у справах сім’ї, молоді та спорту облдержадміністрації. Сподіває# мося, що держслужбовці Херсонщини більше не ма# тимуть проблем з україномовним діловодством.
“Справжню ціну політика (і політики) визначає вміння працювати і в більшості, і в опозиції”. · S. 4Originalseite ↗ Володимир ВОЙТЕНКО, професор
Стаття Ю. Шеляженка в 9 числі “СП” за ц. р. має назву “За лаштун# ками політичної клоунади” — і я пе# вен: 100 читачів зі 100, прочитав# ши заголовок, не матимуть сумні# вів, що йдеться про Верховну Раду та ситуацію довкола неї. Реґіонали образилися на білий світ. Вони хо# чуть у владу і доблокувалися до па# діння свого рейтингу. Чи й справді ми, українці, такі диваки: міряємо все на свій копил і ніяк не станемо на цивілізаційні рейки? “Що не зробиться, ні два, ні півтора”, — сказав мені випадковий знайомий у санаторії, де я лікувався і студію# вав політологічні джерела, намага# ючись з’ясувати: у координатах світової демократії ми — хто? Про клоунаду писали й минулого літа, коли в муках визрівала схема до# часних виборів. Гаразд, клоунада… Але попри індивідуальність клоуна, є закони жанру (скажімо, поділ клоунів на “рудих” і “білих”). Чи справді Україна (і “все, що не зро# биться”) поза межами політологіч# них канонів? Мій знайомий завжди ходив у піджаку з журналістським значком на відлозі, футболці з написом “Brasilia”, завеликих для нього шортах і червоних кросівках. Під час розмови чіплявся за ґудзик, підштовхував плечем або ліктем, а старесенькій бабусі (приносила на продаж малину і яблука) через увесь санаторій кричав “Привіт, Маринко!” Я про себе назвав його “пан Панібрат”. Не маю схильності до побіжних знайомств, проте він подобався тим, що годував біло# чок і, траплялося, говорив щось влучне. Почувши, що читаю мате# ріали з політології, порадив: “Не забудьте попа Гапона”. Але я почав з Арістотеля.
1. Арістотель (384—322 р. дон. е.), маючи розумну звичку класи# фікації, розповідає про різновиди демократії: “Характерною особли# вістю так званого першого виду де# мократії є рівність […] влада не зо# середжується в одних руках, але і бідні, й багаті однаково користу# ються нею. Другий вид — той, при якому досягнення державних посад зумовлено бодай високим майно# вим цензом. Третій вид демократії — той, де всі громадяни, що взага# лі є такими за своїм походженням (тобто не раби і не нащадки рабів — В. В.), мають право брати участь у заступанні державних посад, і де панує закон. Четвертий вид демок# ратії — той, за якого кожен від мо# менту, коли стане громадянином (звільнені раби також — В. В.), мо# же обіймати державну посаду; але знову#таки панівним є закон. П’ятий вид демократії — той, за якого діють такі самі умови, що й при четвертому (виді). Але верховна влада належить не законові, а демосові. А це трап# ляється тоді, коли вирішального значення набувають народні дек# рети, а не закони. Досягається це через демагогів. У тих демокра# тичних державах, де править за# кон, демагогам немає місця”. Не будемо перейматися тонко# щами демократії, побудованої на хребтах рабів (вона була, і багато знаємо про її історієтворчі та куль# турні здобутки). Але не оминемо увагою дві тисячі років протистав# лення закону й демагогії. Хоч у давній Греції слово “демагог” не відразу набуло того значення, яко# го йому надаємо ми, але — набуло. Сказавши по#сьогоднішньому “по# пулісти”, зрозуміємо, чому вони не подобалися славетному філосо# фові. “Влада народу плюс попу# лізм мінус закон” — ось зловісна формула охлократії, панування юрби (чи від імені юрби): це —
“Справжню ціну політика (і політики) визначає вміння працювати і в більшості, і в опозиції”. · S. 4Originalseite ↗ Der Anfang dieses Textes kann unvollständig sein — mit der Originalseite abgleichen
більшовизм, фашизм, нацизм, со# лідаризм… що там іще? Були, ска# зати б, варіанти. Наприклад, вели# ка любов злиденного колумбій# ського люду до наркобарона Еско# бара зумовлена крихтами з його астрономічних прибутків. Підне# сення в ранг божества дружини очільника Аргентини Евіти Перон, яка грабувала багатших, кидала кістку найбіднішим, але пам’ятала насамперед про себе. Наприклад, стійка прихильність до реґіоналів донбаського електорату, який жи# ве в жахливих екологічних умовах, втрачає здоров’я і масово гине в шахтах і “копанках”, від горілки, наркотиків, СНІДу, але має свій футбол. Охлократичні тенденції, частково зумовлені ментальні3 стю “совка” (шариковщина), частково зав’язані на новітні ім# персько-русофільські гасла, загрожують українській демок# ратії, проте нічого власне укра# їнського в тому нема: демагогія одвічна.
2. Шляхетна Європа, попри тери# торіальні, династичні та релігійні війни, часом була наївною (аж дур# ненькою), відкидала геть мудрощі древніх і досвід власного серед# ньовіччя, починала марити про утопії. Жан3Жак Руссо (1712—1778) бився, як лев, за права народу і не визнавав “депутатів, або представників”: “Щойно суспільна служба перес# тає бути головною спра# вою громадян і вони по# чинають вважати за кра# ще служити громаді своїм гаманцем, а не своєю персоною, як держава опиняється на межі заги# белі. Треба йти на війну — вони платять найманцям і залишаються вдома, тре# ба йти в раду — вони призначають депутатів і залишаються вдома. Че# рез лінощі й гроші вони врешті#решт отримують солдатів, що поневолю# ють їхню батьківщину, і представників (депута# тів), які її продають”. Пан Панібрат, якому я дав прочитати це місце в своєму конспекті, заклі# пав, перечитав і поціка# вився: — А Ви часом не ходи# ли в депутати? І ніколи не хотілося? Руссоїсти, трясця вашій мамі… Не кокетуєте? У депутати я “не ходив”, а він балотувався до ВР від якоїсь дріб# ної партії — невдало. Але поверні# мося до першоджерела: “Депута# ти, обрані народом, не є і не мо# жуть бути його представниками; вони лише його комісари і не мо# жуть нічого вирішувати остаточно. Будь#який закон, не ратифікова# ний безпосередньо народом, нічо# го не вартий — він не є законом. Англійський народ, вважаючи себе вільним, глибоко помиляється: він вільний лише під час обрання чле# нів парламенту, але щойно їх обра# но, він перетворюється на раба, на ніщо. З огляду на те, як він вико# ристовує нетривалі миттєвості своєї свободи, він цілком заслуго# вує на її втрату”. Тут, зрозуміло, мсьє Жан#Жак перегнув. І швейцарці (які “ратифі# кують” на референдумах геть усе, важливіше за демонтаж старого світлофора), й англійці (які абсо# лютно покладаються на парламен# тарів і парламент) однаково вільні. Пояснити це можна лише тим, що
Фото Олеся Дмитренка до букви Закону там і там додаєть# ся його Дух (коли хочете — Душа), а без цього закони стають кволи# ми, як українська Конституція. — Нема в англійців ніякої Кон# ституції! — розсердився пан Па# нібрат. — І взагалі — он бачите: бі# лочка… Пухнаста тваринка вправно, як в анімаційному фільмі, обертала в лапках шишку і поглядала одним оком на нас, а другим — на чорно# го шпака. Утім, облишмо білочку, щоб зафіксувати розбіжності між Руссо та Арістотелем. Француз не бачить альтернативи затверджен# ню законів “безпосередньо наро# дом”, а грек бідкається, коли “вирі# шального значення” надають саме народним декретам — тобто де# мосові та демагогам (які мають з того свій зиск). Тож виникає питан# ня, пише Арістотель, яка форма державного устрою найкраща (як# що не зважати на мрії, а брати до уваги такі способи урядування, з якими пов’язане життя реальних людей). “У кожній державі ми по# дибуємо три групи громадян: дуже заможних, дуже бідних і третю, що стоїть посередині між ними. Ос# кільки поміркованість і середина — найкраще між двома крайнощами, то і середній достаток з усіх благ найкращий. За його наявності лег#
ше коритися голосові розуму; нав# паки, важко ними керуватися ду# жій, знатній, багатющій людині — або ж убогій, кволій, незначущій за своїм становищем”. Маєте, панство, похвалу се# редньому класові, бо єдина йому альтернатива — держава панів і злидарів (олігархів і люмпенів, як# що говорити про найбільш поляри# зований поділ). В Україні саме середній клас рішуче підтримав помаранчеву ре# волюцію, і саме середній клас у всіх сферах своєї діяльності пер# шим відчув безпорадність її очіль# ників. Торкнувшись цієї проблеми, ще раз повернімося до питання про клоунаду, якою минула ВР за# кінчила, а теперішня розпочала роботу. Ідеться про міжпартійну “мишожабодраківку”. “Під партією маю на увазі об’єднання певної кількості грома# дян, які діють під впливом якоїсь спільної спонуки — пристрасті або інтересу — всупереч правам інших громадян або сталим і сукупним інтересам спільноти. Є два спосо# би виправлення такого лиха, як партійні чвари: усунення його при#
чин та послаблення наслідків. Є, у свою чергу, два способи усунення причин партійних чвар: перший — знищення свободи, яка зумовлює їхнє виникнення, другий — надан# ня всім громадянам однакових ду# мок, пристрастей та інтересів. Про перший спосіб лікування можна сказати, що він гірший за хворобу. […] Нездійсненність другого спо# собу дорівнює нерозумності пер# шого. Доки людському розуму властиво помилятися й доки лю# дина має право користуватися своїм розумом, доти існуватимуть різні думки”. Так пише сучасний американ# ський політолог Дж. Медісон у “Коментарі до Конституції Сполу# чених Штатів” (1990) і продовжує: “Причини партійного розбрату криються в природі людини. Зав# зяте обстоювання різних поглядів щодо релігії, державного вряду# вання та ін.; відданість різним ліде# рам, які амбіційно сперечаються за першість і владу — все це поді# ляє людство на партії, розпалює в них ворожість і більше схиляє до утисків і пригнічення навзаєм, ніж до співробітництва заради сус# пільного блага”. Отже, принаймні в цьому сенсі можемо не хвилюватися, бо у нас все так, як скрізь. Доводиться зробити висновок, що “причини розбрату усунути неможливо, а допомоги треба шукати лише в засобах послаблення його нас# лідків”. Періодична зміна партій, які приходять до влади, погамо# вує пристрасті в країнах з устале# ною демократією. Ми до цього маємо ще дорости. Блокування ВР засвідчує водночас і нахабс# тво, і безпорадність: справжню ці# ну політика (і політики) визначає вміння працювати і в більшості, і в опозиції. Не можна жити, лише вдихаючи повітря або лише види# хаючи його. Мені не часто доводиться бу# вати на Печерську. Нещодавно, йдучи вулицею Грушевського і спостерігаючи гру сонячних про# менів на стінах Верховної Ради, подумав: ось мавзолей україн# ського парламентаризму… Хо# четься вірити, що помилився.
3. Більшість стабільних демокра# тій — парламентські режими. Єди# на президентська демократія з тривалою історією (і без рецидивів авторитарності) — США. Неста#
більними можуть бути і парламент# ські демократії — особливо за умо# ви гострих етнічних (мовних, релі# гійних) конфліктів. Проте (посила# ючись насамперед на досвід Індії та англомовних країн Карибського реґіону) політологи доходять вис# новку, що навіть дуже поляризовані суспільства стійкіші до парламент# ських колізій, ніж до зміни прези# дентів: останні зазвичай знамену# ють “перемогу” однієї зі сторін, хоч насправді в громадянських про# тистояннях переможців не буває. Ось що пише J. J. Linz (1990): “Ре# тельне порівняння парламентариз# му як такого з президентською системою як такою веде до вис# новку, що парламентська система більше сприяє стабільній демокра# тії, ніж президентська. Надто слуш# ний цей висновок щодо країн із глибоким політичним роз’єднан# ням і численними політичними пар# тіями: їм парламентаризм загалом пропонує кращу надію”. Для нас, шановне товариство, ця проблема не просто предмет теоретичних дискусій стосовно парламентаризму і президентства “як такого”: знаємо дуже конкрет# но не лише про що, а й про кого йдеться в нашій реальності. До то# го ж, наш парламентаризм упро# довж останніх 1,5—2 років проде# монстрував схильність до деградації, відтак прагне# мо бачити поперед себе “сильного” лідера. Але повернімося в 2004 рік і запитаймо себе: чи бага# то щастя приніс би нам, читачам “Слова Просві# ти”, авторитарний прези# дент#“проффесор” і чи гарантовані ми від друго# го пришестя його (чи та# кого, як він)? Коли відпо# відь упирається в кон# кретну персону, треба брати до уваги міркуван# ня про вади й переваги інституту президентства незалежно від того, хто з політиків викликає сим# патію, а хто — ні. 1. Президентська система надає обраній особі і “церемоніальні” функції голови держави, і “реальні” повноваження голови виконавчої влади. Це спричиняє виникнення певного ореолу і персоні# фікації народних споді# вань (аналогія — генсек ЦК КПРС), що може швидко трансформуватися в не# прийняття чи й активну неприязнь (аналогія — “пізній” Л. Д. Кучма). 2. Президентські вибори дають змогу прямо обирати голову вико# навчої влади, не узалежнюючи цей вибір від підкилимових маневрів політичних партій, які (маневри) обов’язково супроводжують при# значення прем’єр#міністра в парла# ментських демократіях. Але ця пе# ревага вагома лише тоді, коли під час виборів президент одержав “безперечний мандат”, набрав# ши набагато більше голосів, ніж йо# го головний суперник. У поляризо# ваних суспільствах невелика різни# ця електоральних “вантажів” пере# можця й переможеного провокує постійні спроби реваншу, і тоді під# килимові забавки політиків стають чи не єдиною сутністю політики. 3. За таких умов законодавці (парламенти) мають велику споку# су перевищувати своє значення і міру своєї демократичної леґітим# ності. “Оскільки повноваження і президента, і парламентської більшості походять від голосів народу, завжди існує можли# вість конфлікту, що виникає з
“Важливе питання — підвищення статусу вчених”. · S. 5Originalseite ↗ Fortsetzung von einer früheren Seite — Seitenausschnitt
разючою силою. Не існує де# мократичного принципу, на ос# нові якого можна було б роз3 в’язати цей конфлікт, а механіз# ми, що їх може запропонувати конституція, виявляються надто складними й суто юридичними, щоб мати велику силу в очах електорату” (J. J. Linz). Важко дати точнішу характе# ристику того, що передувало до# часним перламентським виборам 2007 р. Стабільна демократія ви# магає ще й віри в демократію; така віра — визначальна риса суспіль# ного поступу (L. Diamond, 1999), коли її дотримуються на двох рів# нях: загальному (“демократія — найкраща з можливих форма вря# дування”) і локальному (“демокра# тичний устрій моєї країни, незва# жаючи на свої вади, кращий за будь#який недемократичний, який міг би утвердитися”). Отой само# вдоволений персонаж, який ви# смикнув картку голови ВР під час голосування за прем’єр#міністра, вірить у демократію? А реґіонали, які за це дружньо його поплескали по плечу, вірять у демократію? Щи# ро співчуваю Президентові, який хотів би перейти від конфронтації до співробітництва з ПР. Ідеться, і саме це головне, не про десяток людей, які командують цією парті# єю, а про її прихильників — мільйо# ни громадян України. Але екстре# містське крило ПР не розуміє, що таке компроміс. Вважаю, що приз# начення Р. Богатирьової на посаду секретаря РНБОУ — це сильний хід, але чи не заслабка для такої посади сама пані Раїса? А Linz пи# ше: “Президент повинен помірку# вати, чи жести, спрямовані на при# мирення, не ослаблять його, якщо є ризик спровокувати тих своїх прихильників, які дотримуються крайніх позицій”. Хіба це не про нас? Не про все напишеш в одній статті, і не про все я написав. Закін# чу тим, з чого починав: голосіння щодо недолугості нашого україн# ського шляху до демократії марні. Все відбувається за історичними взірцями, і це гідне жалю. Після сто# літь імперського гноблення, після русифікації та комунізації не пере# скочимо через колючий дріт так швидко, як того хочеться. Політоло# гія ґрунтується на соціальній психо# логії, яка здається позбавленою форми і плинною, але розступаєть# ся перед чимось жорстким лише для того, щоб його поглинути. Пан Панібрат того дня, коли за# лишав санаторій, гарно вдягнувся, зав’язав краватку — і раптом забув українську мову: “Как Ваши кон# спектики?” — “Пишу”. — “После выборов… да?.. Вам за это не да# дут и копейки”. — “Перетерплю”. — “Долго придется терпеть, время не Ваше. И вообще — политоло# гию придумали бедные”. — “А луну делают в Гамбурге”. — “Чего# чего?” — “Это Гоголь, Вам не по# нять”. Пан Панібрат хмикнув і поліз в облуплену автівку, з якої визирав ще один, трохи молодший. На по# личці біля заднього скла байдуже гойдав головою тигр, а на склі був наліплений портретик Путіна. Якщо молодший Панібрат та# кий йолоп, як і старший, то терпіти нам довго. І я не певен, що прези# дентська конструкція влади мати# ме перевагу над парламентською чи навпаки. У перехідному періоді, свідчить політологія, забагато ва# жить особистість президента чи прем’єра. Алло, ми шукаємо та# ланти… Потребуємо лідера, та хай Бог нас боронить від вождів. У Бал# хаші, казахстанській столиці най# чистішої в світі міді, піввіку тому я почув коломийку: “Хороша у нас держава, / Только частые дожди. / Мертвым почести и слава, / А жи# вым одни вожди”. Такого нам не треба: вже бачили.
СУСПІЛЬСТВО
“Важливе питання — підвищення статусу вчених”. · S. 5Originalseite ↗ В українському уряді з’явилося чимало нових облич. Одне з них — заступник міністра освіти і науки Максим СТРІХА, доктор фізико-математичних наук, дійсний член Академії наук вищої школи України, поет, перекладач, член Центрального Проводу УРП “Собор”.
— Максиме Віталійовичу, як відомо, раніше існувало Міністерство науки України. Чи обґрунтоване, на Ваш погляд, об’єднання міністерств науки та освіти? Адже в багатьох країнах ці міністерства функціонують окремо. — Мені важко оцінювати рі# шення, які ухвалювали раніше, але в Україні історично починало# ся з того, що було створено Комі# тет з питань науки і технологій, який очолював відомий фізик Сергій Михайлович Рябченко. Ке# рівник ДКНТ здійснив кілька важ# ливих і дуже демократичних захо# дів. Наприклад, було створено щось на кшталт наукового парла# менту, така#от велика національна Наукова рада, куди запросили кілька десятків провідних науков# ців. Потім ДКНТ став Міністерс# твом науки, пізніше — знову комі# тетом, який згодом об’єднали з Міністерством освіти. З одного боку, таке рішення вмотивоване тим, що система організації науки у нас академічна, а Національна академія наук — самоврядна. Во# на існує фактично поза міністерс# твом, а міністерство лише визна# чає загальні засади наукової полі# тики, готує закони, хоч теж у спів# праці з Академією. Зрештою, міністерство прово# дить конкурси науково#технічних і цільових державних програм, тож може опосередковано впливати на ситуацію в Академії, адже через міністерство фінансуються науко# во#технічні, цільові державні прог# рами. 56 % фінансування на науку іде через Національну академію наук, 14 % — через Міністерство освіти і науки, решта — через інші державні відомства. Оперативне поле діяльності міністерства — це насамперед університетська нау# ка, а також невелика кількість власних наукових закладів, науко# во#дослідних інститутів, підпоряд# кованих йому. З цього боку рішен# ня про об’єднання міністерств на# уки та освіти можна вважати вмо# тивованим, бо крім нашого, мініс# терства освіти і науки існують в низці держав Євросоюзу та СНД. Хоч існує й інша система організа# ції управління: у Білорусі є мініс# терство освіти й окремий Комітету справах науки і технологій, а в Польщі — міністерство освіти й ок# ремо — міністерство вищої освіти та науки. У рамках дискусії про систему організації української науки бу# ли різні пропозиції: створення міжвідомчого органу, який би ко# ординував наукову діяльність усіх міністерств і відомств, бо наука виявилася до певної міри розір# ваною. А з огляду на те, що націо# нальна наука має все#таки роз# виватися цілісно, хоч наукові ус# танови й різного підпорядкуван# ня, звичайно, в державі повинна бути організація, яка здійснює координацію. Хтось каже, що це Національна академія наук. Але вона самоврядна і діє в рамках своїх інституцій і повноважень. Хтось вважає, що треба створити міжвідомчу раду на чолі з віце# прем’єром. Хтось наполягає на відродженні діяльності Ради з на# уки і технологій при Президенто# ві України. Таку Раду було ство# рено ще за Л. Кучми, потім вона фактично припинила діяльність. Зараз, очевидно, міністерство пропонуватиме Секретаріату Президента поновити її діяль# ність на чолі з самим Президен# том як вищого координаційного органу для здійснення всіх науко# вих досліджень. Це не буде орган оперативного управління. Це му# сить бути орган, який би розгля# дав і прогнозував загальні тен# денції розвитку української науки і визначав би певні стратегічні напрями. — Повернімося до питання фінансування науки. Чи вважаєте правильним розподіл державних коштів між різними науковими інституціями? — Це закріплено в Законі про Державний бюджет України, і я як службовець мушу його виконува# ти. Однак дуже багато людей ставлять питання про те, що нес# праведливі різні умови оплати праці в установах Академії наук, в університетах і в науково#дослід# них інститутах міністерства. Різ# ний до певної міри доступ до ін# ших благ — фінансування великих державних програм. Таке стано# вище слід виправити, бо для Мі# ністерства важливий лише квалі# фікаційний рівень учених, здат# ність давати наукову продукцію відповідної якості. У нас ще довго зберігатиметь# ся академічна система організації науки, хоч критики зауважують, що у всьому світі фундаментальна наука розвивається насамперед в університетах. Але в наших умо# вах спроба швидко зламати існу# ючу систему могла б завдати тяж# кого удару по природничих і тех# нічних науках, які завжди розвива# лися динамічно в системі Націо# нальної академії наук. Треба виз# нати: сама Національна академія завдяки авторитетові свого дов# голітнього президента Бориса Євгеновича Патона з меншими втратами вийшла з кризових 90#х. Університетська наука постраж# дала значно більше. — Яке співвідношення між фундаментальними і прикладними дослідженнями в галузі природничих наук? Яким дослідженням надають пріоритет? — Зараз — це приблизно по# ловина на половину. Фінансуван# ня Міністерства за програмами становить близько 137 млн грн. на рік за фундаментальними дослід# женнями і 117 млн грн. за прик# ладними. Близько 13 мільйонів іде через Державний фонд фунда# ментальних досліджень — авто# номну установу, яку очолює все# світньо відомий учений#фізіолог Платон Григорович Костюк. Цей Фонд спільно з Міністерством фі# нансує низку проектів фундамен# тальних досліджень у всіх галузях знань. Сумарне державне фінансу# вання складає 0,4 % ВВП. Загаль# не ж фінансування науки — 0,9 % ВВП за рахунок коштів вітчизня# них і закордонних замовників. Зрозуміло, що замовники фінан# сують насамперед прикладні дос#
лідження, як і мусить бути, а фун# даментальні (як у всьому світі) — це клопіт переважно держави. Бо зрозуміло, що хоч фундаменталь# ні дослідження не дають прямої віддачі сьогодні, без їхнього на# лежного розвитку руйнується вся наукова система. — Які перспективи України? Чи може вона зробити ривок, аби стати передовою науковою державою? — Усі питають, коли буде укра# їнський нобелівський лауреат. Він міг би бути. Нам просто не щасти# ло. Згадаймо Івана Пулюя, який відкрив Х#промені паралельно з Рентгеном. Але світ пам’ятає Рен# тгена, а не пам’ятає Пулюя, який був ще й співавтором першого повного українського перекладу Біблії разом з Кулішем і Нечуєм# Левицьким. І це не єдиний випа# док. Та повернімося до цифр. На# віть із урахуванням недержавних коштів українська наука сумарно фінансується в обсязі близько 0,9 % ВВП. Провідні держави світу фінансують свою науку в межах 2—3 % ВВП, а окремі країни, які особливо дбають про своє май# бутнє — майже 4 %. За таких об# сягів фінансування (тим більше, що український ВВП не порівняти з ВВП США, Великої Британії чи Японії) сподіватися, що ми може# мо невдовзі вирватися у світові лі# дери, аж ніяк не випадає. Зараз для нас реально підтримувати ре# номе шанованих партнерів у між# народних проектах в пріоритетних галузях. Хоч є низка напрямів, за якими наша наука посідає досить високі позиції за світовим рейтин# гом. — Які пріоритетні напрями нашої науки? — Україні треба підійти до ви# бору пріоритетів дуже уважно, бо попередній закон про наукові пріоритети було ухвалено на пе# ріод до 2006 року, і відтоді Украї# на вже два роки живе без такого закону. Але вважати, що пріори# тети — це все, чим ми маємо займатися, теж було б непра# вильно. Бо наука все#таки мусить функціонувати як цілісність, і спроба все обмежити певними точковими моментами може призвести до занепаду цих точ# кових моментів через брак жи# вильного середовища. З одного боку, треба підтримувати силь# них, тих, хто може дати віддачу суспільству, може триматися на світовому рівні. А з другого — слід пам’ятати, що для будь#якої науки потрібне живильне сере# довище у вигляді, наприклад, повноцінних кафедр, лаборато# рій, часом не лише пріоритетно# го напряму, а таких, які піджив# люють ідеями, кадрами. Бо якщо все звести до 2—3 установ на# чебто світового рівня, то дуже швидко установи цей рівень втратять. — Чи можливе створення в Україні ефективних технопарків? — Вони вже є: це технопарк заводу Патона, технопарк Інститу# ту напівпровідників, технопарк Інституту монокристалів, науко# вий парк Київського політехнічно#
го інституту. І це попри те, що за# конодавчу базу кілька разів перег# лядали і припустилися, як на ме# не, фатальної помилки, коли фак# тично ліквідували технопарки сек# вестром Держбюджету 2005 року (потім довелося ухвалювати окре# мий закон, аби хоч трохи випра# вити становище). Про наукові парки досі немає закону. Науко# вий парк КПІ діє на власному енту# зіазмі. Але там є дуже важливі ре# зультати, є прибуток, а головне — неперервний ланцюг від лабора# торії до виробництва. Інша річ, що, на жаль, це надто точково в Україні. Є дані Державного агент# ства інновацій та інвестицій, що торік на 14 інвестиційних проектів було підтримано всього три інно# ваційні. — Чи є надія на те, що наука-таки розвиватиметься? — Нині до Міністерства освіти і науки прийшла нова команда. Ним керує учений зі світовим ім’ям, фізик Іван Олександрович Вакарчук, автор блискучого під# ручника з квантової механіки. Йо# му не треба пояснювати значення науки. Міністерство планує якнай# швидше здійснити кілька важли# вих кроків, серед яких, безумов# но, оновлення лабораторного об# ладнання. У світі парк лаборатор# ного обладнання оновлюють раз на 5—7 років, а в нас, на жаль, лю# ди часто працюють на обладнанні кінця 1970#х. Ми намагатимемося виділяти гроші на придбання об# ладнання, без якого розвиток су# часної науки неможливий. Інше питання — наукова ін# формація. Її кількість постійно зростає. У нас через економічну кризу люди були позбавлені дос# тупу до наукової інформації. Наші бібліотеки не купували сучасних журналів, сьогодні мало хто має доступ до on#line передплат, ін# тернет#журналів. Надзвичайно важливо, щоб науковці мали дос# туп до сучасної наукової інформа# ції. Бо навіть якщо у них буде су# часне обладнання, але вони не матимуть інформації, то розвива# тимуть якусь загумінкову, дуже своєрідну науку, яка мало корелю# ватиме зі світовою. І звичайно, важливе питання — підвищення статусу вчених, підвищення ролі органів самоор# ганізації науковців, наукових това# риств, асоціацій, які мають бути справжніми партнерами держави у виробленні і здійсненні її науко# вої політики. — Мабуть, у реалізації цих планів надії покладаєте на Програму уряду? — Уперше в історії України по# літики розуміють значення науки. Звернімо увагу на структуру уря# дової Програми. Це — річ хоч і символічна, але важлива. У прог# рамі “Український прорив: для людей, а не для політиків” на чіль# них місцях стоять освіта і наука. Це велике зрушення, бо раніше вони були далеко позаду. Зараз і Президент, і прем’єр розуміють значення науки й освіти. Звичай# но, треба виявити політичну волю, багато залежить від наполегли# вості самих наукових середовищ, які мусять пояснювати свою пот# рібність для майбутнього держа# ви. Тому мені здається, що сьо# годні є шанс перетворити освіту і науку на реальні, а не декларовані пріоритети державної політики.
Розмовляв Богдан ОЛЕКСЮК
“Як парость виноградної лози, плекайте мову”. М. Рильський · S. 6Originalseite ↗ Як громадянин України і працівник освіти з понад 50-річним стажем я звернувся до Міністерства освіти і науки з деякими пропозиціями, які мені видаються актуальними. Тим часом відповідь, яку я одержав, нагадує “зіпсований телефон”. Я писав про одне, а у відповіді йдеться зовсім про інше. Та й не все так чудово, як хоче запевнити мене (і нас усіх) працівник міністерства. Свого часу А. Г. Погрібний у книзі “Поклик дужого чину (З розмов про наболіле)” (К.: Просвіта, 2004) писав, що міністерські чиновники постійно скорочують курси українознавчих дисциплін. 2004 року кількість годин на такі дисципліни, констатував він, скорочено порівняно з першими роками незалежності в чотири рази. Про дальше погіршення володіння державною мовою і зменшення вживання її саме серед молоді свідчать і соціологічні дослідження останнього часу (див. статтю “Мовний баланс України” в ч. 9 “Сучасності” за 2007 р.). Наприкінці 2007 року у вищих навчальних закладах з’явилися чутки (і небезпідставні) про наміри міністерських чиновників під прикриттям приєднання України до Болонського процесу ще більше скоротити кількість годин на українознавчі предмети, а то й зовсім ліквідувати деякі з них, як це було зроблено з курсом “Українська культура”. З приходом нового міністра освіти й науки ці зазіхання принишкли. Не уподібнюймося до тих, про кого писав Т. Шевченко: “А ми дивились, та мовчали, та мовчки чухали чуби”. Пам’ятаймо, що згідно зі статтею 40 Конституції України, “усі мають право направляти індивідуальні чи колективні письмові звернення або особисто звертатися до органів державної влади, органів місцевого самоврядування та посадових і службових осіб цих органів, що зобов’язані розглянути звернення і дати обґрунтовану відповідь у встановлений законом строк”. Нижче подаю на суд громадськості своє звернення до Міністерства освіти і науки України і відповідь на нього.
Іван Ющук
Шановний пане Міністре! Наше суспільство, особливо схід і пів# день, хворе на національне безпам’ятство, бездуховність і брак загальнонаціональних ідеалів. І це не дивно: протягом 250 років царської та 70 — московсько#більшовиць# кої неволі українське населення переваж# но через загальноосвітню та вищу школи інтенсивно обробляли в цьому напрямі. Пригадаймо бодай такі вузівські предмети радянського часу, як науковий комунізм, діалектичний та історичний матеріалізм, історія КПРС, атеїзм, політична економія, марксистсько#ленінська філософія, мар# ксистсько#ленінська естетика. Вони слугу# вали вихованню людей, відданих тодіш# ньому режимові. А яку виховну роль в інтересах Україн# ської держави виконують теперішні дис# ципліни так званої гуманітарної й соціаль# но#економічної підготовки? Вони майже ті самі, що й за радянського часу, їх було збе# режено для того, щоб мали роботу колиш# ні привілейовані викладачі так званих сус# пільних наук і для збереження комуно#ра# дянського світогляду. Ті ж нібито україно# знавчі дисципліни — “Українська мова (за професійним спрямуванням)”, “Історія Ук# раїни”, “Культурологія” (а не українська культура), “Політологія”, які вивчають те# пер у вищих навчальних закладах, по#пер# ше, надто вже куці (26—36 аудиторних го# дин), а по#друге, закінчуються лише залі# ком, а не державним іспитом. Якщо цього не змінити, наша освіта й далі виховуватиме манкуртів типу сумно# звісного секретаря Донецької міської ради українофоба Левченка (28 років, кандидат історичних наук, вихований у незалежній Україні). Щоб ми, українці, не залишалися людь# ми другого сорту в своїй країні і в світі, пот# рібно, аби ті, хто керує державою, попри турботу про розвиток економіки, про сите життя, так само дбали й про вічні націо# нальні цінності — українську мову й україн# ську культуру. Для цього на виконання положення статті 11 Конституції України про те, що “держава сприяє консолідації та розвитко# ві української нації, її історичної свідомості, традицій і культури”, а також статті 12 про те, що “Україна дбає про задоволення на# ціонально#культурних і мовних потреб ук# раїнців…”, Міністерство освіти й науки Ук#
раїни мало б серед іншого запланувати й виконати найближчим часом таке. У всіх вищих навчальних закладах, не# залежно від форм власності й підпорядку# вання, замість суспільно менш актуальних предметів (як релігієзнавство, культуроло# гія, економічна теорія, соціологія тощо) або поряд з ними, запровадити як обов’яз# кові такі українознавчі предмети, виділяю# чи на кожний з них не менш як по 70 ауди# торних годин (разом — 280 аудиторних го# дин, що становитиме менше 7 % усього ау# диторного часу): 1) практичний курс української мови з елементами комунікативної лінгвістики (спрямований на якомога повніше оволо# діння виражальними засобами та стилісти# кою української літературної мови — І курс); 2) курс новітньої української літера# тури (у ньому передбачити розгляд висо# кохудожніх, суспільно вагомих творів укра# їнських письменників останнього часу, яких не вивчають у середній загальноосвіт# ній школі і які мають національно#виховне та людинознавче спрямування, — II курс); 3) курс історії української держав# ності (з аналізом помилок і здобутків укра# їнського народу на його історичному шляху і перспектив його розвитку на основі най# новіших досягнень історичної та філософ# ської науки — III курс); 4) курс української культури (спря# мований передусім на відновлення, збере# ження й розвиток українських національ# них культурних традицій, які протягом три# валого часу нищили, — IV курс). Цикл названих українознавчих дисцип# лін має завершуватися обов’язковим ін# тегрованим бакалаврським державним іспитом (для всіх спеціальностей). Без складання державного іспиту з цих дис# циплін диплом про вищу освіту не повинен видаватися. У середній загальноосвітній школі що# до патріотичного виховання становище по# рівняно ніби краще, хоч останнім часом по# мітно скоротилися години на вивчення ук# раїнської мови, літератури, історії України, ліквідовано українознавство. Але тривогу викликає навчання в школах для осіб, що належать до національних меншин. У статті 14 Рамкової конвенції про захист національних меншин сказано: “У місцевос# тях, де традиційно проживають особи, які
Міністерство освіти і науки України Департамент загальної середньої та дошкільної освіти
Шановний Іване Пилиповичу! У департаменті загальної середньої та дошкільної освіти уважно розглянуто Ваш лист щодо мовної політики в освітній га# лузі, адресований міністру освіти і науки України. З приводу порушених у листі пи# тань інформуємо. Одним із важливих напрямів діяль# ності Міністерства освіти і науки України, місцевих органів управління освітою є комплексне вдосконалення вивчення ук# раїнської мови в середній та вищій шко# лі. Це виявляється насамперед в онов# ленні концептуальних засад вивчення ук# раїнської мови в навчальних закладах, розробленні нових програм, якісних під# ручників з рідної мови, піднесенні про# фесійної кваліфікації вчителів#мовників, збагаченні арсеналу лінгводидактики шляхом вироблення ефективних мето# дик викладання рідної мови у загально# освітніх навчальних закладах різних ти# пів, створенні надійної системи моніто# рингу якості мовної освіти школярів та студентів, налагодженні щонайтіснішої взаємодії між органами управління осві# тою та громадськістю щодо вирішення мовних питань. Окрім цього, міністерство патронує та проводить низку мовних конкурсів, олім# піад, змагань, турнірів. У комплексі з ін# шими заходами вони покликані змінити мовну ситуацію в Україні, привернувши молодих українців до рідного слова.
належать до національних меншин, або де вони складають значну частину населення, Сторони, у разі достатньої необхідності, на# магаються забезпечити, по можливості та в рамках своїх освітніх систем, особам, які на# лежать до цих меншин, належні умови для викладання мови відповідної меншини або для навчання цією мовою”. І тут же в Комен# тарі до положень Рамкової конвенції це кон# кретизується: “Двомовне навчання може бути одним із засобів для досягнення мети цього пункту”. У пункті 13 Гаазьких рекомендацій щодо прав національних мен# шин на освіту вказується конкретніше: в се# редній школі “необхідно поступово збільшу# вати кількість предметів, які викладаються державною мовою”. У Пояснювальній за# писці до цих рекомендацій застерігається: “Підходи типу “занурення”, згідно з якими викладання ведеться виключно державною мовою, за якого діти з національних меншин повністю інтегровані у класи з дітьми біль# шості населення, не відповідають міжнарод# ним нормам. Це такою самою мірою стосу# ється й сегрегованих шкіл, в яких уся нав# чальна програма викладається виключно із застосуванням рідної мови національної меншини протягом усього навчального про# цесу…” Поняття “двомовне навчання”, про яке йдеться в цих міжнародних документах, означає, що половина предметів має викла# датися державною мовою, половина — мо# вою національної меншини. Адже, як сказа# но в тих же Гаазьких рекомендаціях, “особи, які належать до національних меншин, зо# бов’язані інтегруватися в більш широке сус# пільство держави через належне володіння державною мовою”. Тим часом у школах з російською мо# вою навчання всі предмети, за винятком, зрозуміла річ, української мови та літера# тури (на які виділено мізерію годин — як за радянських часів), всупереч міжнародним нормам викладають лише російською мо# вою. І діти, які закінчують такі школи, пога# но володіють державною мовою. А біда ще й у тому, що й виховання тут — нерідко ан# тиукраїнське. У багатьох сирітських будинках (особ# ливо на сході й півдні) і виховання, й нав# чання ведуться російською мовою і в ро# сійському дусі. Отже, ким стануть ті дер# жавні діти для Української держави? Щось подібне спостерігається й у шко# лах з угорською та румунською мовами навчання.
Щодо кількості годин, відведених на вивчення української мови у загальноос# вітніх навчальних закладах, то сьогодні в 11#річній школі загалом українську мову учень вивчає упродовж 1 698 годин. Типовими навчальними планами для 12#річної школи так само визначено на вивчення української мови 1 698 годин. У класах суспільно#гуманітарного профілю ця цифра становить 1 908 годин. Отже, кількість годин на вивчення ук# раїнської мови не зменшується, а у про# фільних класах — значно збільшується. До того ж, на вивчення української лі# тератури у 12#річній школі відводиться на 70 годин більше порівняно з 11#річною школою (в 11#річній — 490 годин, у 12# річній — 560 годин). У загальноосвітніх навчальних закла# дах з навчанням мовами національних меншин здійснюється поетапний перехід на вивчення ряду предметів (історії Укра# їни, географії України, курсу “Захист Віт# чизни”) за бажанням учнів, їхніх батьків та за наявності відповідного навчально#ме# тодичного і кадрового забезпечення ук# раїнською мовою. Департамент загальної середньої та дошкільної освіти здійснює та планує на# далі здійснювати й інші заходи, спрямо# вані на поліпшення мовної ситуації в ос# вітній галузі, вважаючи цю проблему та# кою, що має першорядне значення. Поділяємо, шановний Іване Пилипо# вичу, Вашу стурбованість станом мовної розбудови Української Держави та щиро дякуємо за небайдужу позицію щодо на# ціонально#мовного відродження України.
Начальник відділу Л. С. Ващенко
Свого часу в Міністерстві освіти (керів# ник групи — В. О. Огнев’юк, до неї входив і автор цих рядків) було розроблено відпо# відно до міжнародних норм Концепцію ос# віти національних меншин, але вона десь і досі припадає пилом. Крім того, слід передбачити розши# рення цікавих дитячих художніх і науко# во-популярних видань українською мо# вою й витіснення зі шкільних бібліотек ро# сійської (переважно ще від радянського часу) літератури. Це болючі проблеми. Якщо не розв’я# зати їх, наше суспільство нескоро позбу# деться колоніального тавра. Про це я вже писав у наші вищі інстан# ції, й поки що одержав лише таку відповідь два роки тому:
МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ НАУКОВО3МЕТОДИЧНИЙ ЦЕНТР ВИЩОЇ ОСВІТИ 04070,м. Київ, вул. Сагайдачного, 37 Тел./факс (044) 425#52#56 07.12.2005 № 14/18.2—2775
Шановний Іване Пилиповичу! Виконуючи розпорядження Міністерс# тва освіти і науки України щодо Вашого пов# торного листа до Віце#прем’єр#міністра Ки# риленка В. А. від 10. 10. 2005 року щодо введення українознавчих дисциплін у ВНЗ, вважаємо доцільним копії цих листів довес# ти до відома керівництва та членів Науково# методичних комісій з педагогічної освіти, журналістики, української мови, слов’янсь# кої філології, історії України та культури для обговорення ними їх змісту у грудні 2005— січні 2006 рр. Про результат повідомимо Вам додат# ково. З повагою директор (підпис).
Ось така відповідь без відповіді. З глибокою повагою професор І. П. Ющук, завідувач кафедри слов’янської філології і загального мовознавства Київського міжнародного університету, член Центрального правління Всеукраїнського товариства “Просвіта” ім. Т. Шевченка, заслужений діяч науки й техніки України, відмінник освіти України. 1.01.2008 р.
“Від світогляду залежить доля людини і держави, доля цілого народу”. · S. 7Originalseite ↗ Der Anfang dieses Textes kann unvollständig sein — mit der Originalseite abgleichen
на. Бог і Україна! Такий був девіз Григорія Ва# щенка. У сфері освіти не в той бік рухаємось, викидаємо мільярди гривень на освіту і вихо# вуємо духовних інвалідів. Зміст освіти потребує термінової рефор# ми на засадах світогляду та ідеології третьо# го тисячоліття. У нас є по#сучасному мислячі педагоги, але їхні ідеї та ініціативи притлумлює АПН. Усі наші підручники, посібники написано в дусі марксистсько#ленінського матеріалістично# го світогляду. Пропонуємо замість суспільствознав# ства, істмату, діамату, наукового комунізму, які вивчали в тій державі, замість вкрай спо# твореного марксистсько#ленінського світо# гляду ввести в такому ж обсязі курс “Основи світогляду третього тисячоліття”. З дитячого садка і закінчуючи ВНЗ навча# ти молодь адекватно розуміти світ, реально мислити, правильно орієнтуватися, керува# тись нормами, принципами і моральними законами Біблії та людським досвідом, нав# чати знаходити нішу у Всесвіті, своє призна# чення у творчому процесі світотворення, щоб повністю реалізуватися. Педагогіка наголошує на сімейному ви# хованні. Це логічно, але що сталося з наши# ми сім’ями — осередками держави? Скільки розлучень, рукоприкладства, пияцтва тощо! Батьків теж треба перевиховувати, а дітей — рятувати від вульгаризації й осквернення душ. Треба так поставити справу навчання і виховання, щоб діти виховували зіпсованих батьків. У світлі нової ідеології радикальної зміни потребують ЗМІ. Та чи не найбільших змін потребує Ос# новний Закон. Конституція держави ІІІ тися# чоліття повинна стати конкретним виразом і практичним втіленням світогляду й ідеології ІІІ тисячоліття. Нинішню Конституцію роз# робляли на засадах позаминулого століття — демократії і свободи, без урахування ду# ховного, морального та психологічного ста# ну суспільства. Це була Конституція для зі# псованого парламенту, а не для народу, на# род її не читав і не приймав. Вона безідейна, просякнута міщанським духом, тому держа# ва не стала живим здоровим організмом, в якому кожна клітина#людина на своєму місці, виконує свої й водночас загальнодержавні функції. Сьогодні держава — розрізнена, ні# чим не об’єднана структура. Чого варта стаття 3: “…не допускається встановлення обов’язкових переконань і сві# тогляду…” Чи розуміють автори статті, що ці слова перекреслюють весь Основний Закон, роблять його недієздатним? Конституція повинна забезпечити високу моральність суспільства на законодавчій ос# нові. Закони моралі — найвищі закони, і їхнє виконання повинен гарантувати Основний Закон. Народ має знати, що страждає від аморальності влади і суспільства. Аморальність — головна причина хаосу, безладдя і безвладдя. Український прорив повинен стати проривом в сфері духу, висо# кої моралі й культури. Сильна держава — це морально бездо# ганна держава!
“Від світогляду залежить доля людини і держави, доля цілого народу”. · S. 7Originalseite ↗ Вельмишановна Юліє Володимирівно! Ознайомившись із програмою “Україн# ський прорив. Для людей, а не для політи# ків”, хочемо зробити деякі зауваження. Під час розробки програми національно# го розвитку України треба враховувати, що не лише Україна, а й світ переживає дуже складний, переломний період історії, коли епоха війн, революцій, протистоянь закінчу# ється, і на зміну їй іде епоха високої духов# ності, моралі, любові. Як пережити цю чорну смугу зміни епох, як впоратися з глобальними екологічними, економічними, політичними, соціальними проблемами? Чим, яким вченням керуються лідери держав, коли приймають доленосні для всьо# го світу політичні рішення? Чи завжди вони правильні й чи не суперечать універсальним законам розвитку, вектора руху Всесвіту (див. “Спочатку було слово… і слово було Бог”, газета “За нашу Україну” №10 від 7 бе# резня 2003 р., “Світогляд ІІІ#го тисячоліття”, газета “Наша віра” №3, 2006 р., “Світогляд і ідеологія ІІІ#го тисячоліття”, “Чому, від чого іза що ми страждаємо? Які зміни нам потріб# ні?”, “Кому і в що вірити і чим керуватись в ІІІ#му тисячолітті” (http//www.experts.in.ua). У цих статтях ідеться про потребу ради# кальної перебудови світогляду людства і не# відворотність усесвітньої моральної револю# ції; про стосунки Бога, Природи, людини, суспільства; про демократію і свободу; про перегляд і переосмислення всіх філософ# ських категорій, систем, теорій, концепцій та історичних фактів. Основна відмінність світогляду III тисячо# ліття від попередніх — визнання Бога фактом науки, а не богослов’я. Наші уявлення про світ без концепції Творця — нонсенс. Кожна історична епоха вимагає “наве# дення мостів” між створеною природничими науками картиною світу і суспільно#політич# ною практикою. Сьогодні наукова картина світу радикально, хоч і повільно, змінюється, а суспільно#політична практика дуже відстає від науки. На долю України випала велика честь розбудовувати державу третього тисячоліт# тя, на зламі не століть, а тисячоліть, коли од# на цивілізація добігає кінця, а друга ще не сформувалась. Історична місія України полягає саме втому, щоб здійснити світоглядний прорив і започаткувати духовне відродження й мо# ральне оновлення світу. Світ охопила глибока духовна криза, яка загострила кризи екологічні, політичні, еко# номічні, соціальні, культурні. Їх не можна по# долати ні найдосконалішою зброєю, ні міль# ярдами доларів. Потрібне щось інше — по# тужніше й результативніше. Цим “іншим” вважаємо космічний світогляд і планетарну ідеологію ІІІ тисячоліття. Космічний світогляд — це світогляд на# ших предків, доповнений сучасними досяг# неннями науки і поглиблений всесвітнім істо# ричним досвідом. Суть його полягає в тому, що людина невіддільна від Космосу, вона — його творіння, продукт розвитку й активний
Володимир ФЕРЕНЦ, м. Івано#Франківськ
У Києві час від часу проводять конкурси, чимало з яких гучно називають міжнародни# ми. Навіщо? Яка користь від них українсько# му суспільству, державі та громадянам? Не завжди організатори над цим замислюють# ся або мають якийсь особливий інтерес. Недавно побачив розміщене на сайті НСЖУ оголошення про IX Міжнародний конкурс фільмів і телепрограм, який має відбутись у Києві 29—31 травня цього ро# ку. Це щорічний конкурс з гарною назвою “Золотий Георгій”. Насправді назва кон# курсу і текст загальних положень про ньо# го, як заведено, — російською. Всі до цьо# го звикли, і журналістська братія згодом, у травні, подаватиме нам чергове досяг# нення в галузі української кінематографії й українського телепродукту. Національна Рада з питань телебачення і радіомовлен# ня, напевно, не має до цього конкурсу жодних запитань, адже конкурс пройшов усі погодження і оголошується не вперше. Запитання є у мене. Незрозуміло, на якій підставі текст за# гальних положень конкурсу поширено лише російською мовою. За старим і чинним За# коном про мови (стаття 15) мовою міжна# родних форумів, що відбуваються на тери# торії України, є мова, визначена учасниками учасник космічного творчого процесу. Літо# сферу, атмосферу і біосферу Землі було створено ще до появи людини. Настає нова стадія розвитку, планета вступає в новий геологічний процес — ноо# сферу. В цьому процесі людина з її свободою волі відіграє особливу роль, вона стає основ# ною геологічною силою — будівником ноо# сфери. Чи готові сучасна людина і людська спільнота до цієї місії? Будівництво ноосфери — це порятунок, умова виживання людства. Тому розробка теоретичних, ідеологічних й організаційних основ побудови ноосфери надзвичайно ак# туальна. Людина ІІІ тисячоліття мусить усвідомлю# вати, що не вона планує і будує Всесвіт, а він будується за незалежними від волі людини законами. Призначення людини — бути гід# ним співтворцем, а для цього їй потрібно зна# ти, що таке Всесвіт, хто і навіщо його створив, куди він рухається, яка мета цього руху. Державотворці України, не говорячи про простих смертних, не переймались і не пе# реймаються цими питаннями, тому і склала# ся ситуація, що народ не знає, куди йти, а лі# дери не знають, куди його вести. Після розпаду СРСР комуністичні ідеоло# ги поспішили заявити, що нам непотрібний світогляд, він у кожного свій, не треба нам ідеології. Це створило найкращі умови для “прихватизації”, точніше, цинічного розкра# дання народного добра, руйнування всього. Все це призвело до того, що у кожного депутата свій світогляд — більше покласти в кишеню, і своя ідеологія — як відстояти влас# ний інтерес. Вийти з цієї ситуації нам не допоможе ні Схід, ні Захід. Треба розплющити очі і з висо# ти нового світогляду і нової ідеології подиви# тися, що ж ми наробили, який слід залишили в історії. Від світогляду залежить доля людини і держави, доля цілого народу. Теоретики комунізму уявляли світ як матерію, яка невідомо куди і до чого руха# ється, що цей рух не цілеспрямований, а випадковий, що світ виник із хаосу шляхом еволюції, що природа сліпа і нерозумна, жорстока і байдужа до долі людей, що з нею треба боротися, підкорювати, завойо# вувати, що людина не від Бога, не резуль# тат розвитку Всесвіту, а походить від мав# пи, але чомусь всесильна і всемогутня. Са# ме на цих світоглядних засадах і на цій іде# ології визначали моральні цінності, форму# вали державу, розробляли політику. За ко#
муністичною ідеологією виходило: якщо Бога нема, то я — Бог і сам буду вирішува# ти, що морально, а що аморально, що доб# ро, а що зло. Почалися масові розстріли, ув’язнення, переселення. Такими були дії вождів#безвірників. Чому народ обрав саме таких вождів? Над цим питанням варто задуматись кожно# му в нинішній політичній ситуації. Розробляючи стратегію розвитку Украї# ни, треба на перше місце ставити не еконо# мічні проблеми, а проблеми духовного роз# витку. У результаті деідеологізації соціального життя в Україні утворився смисловий та цін# нісний вакуум. Відсутність об’єднальної ідеї, намагання керуватися лише ситуативними принципами породили духовний хаос, цінніс# ний нігілізм і аморальність. Визначення цілей та смислів не може відбуватися як стихійний процес. Світоглядний економоцентризм та диктатура ринкових відносин призводить до утилітаризму в духовній сфері, до становлен# ня міщанського світосприймання невпинного і нічим не обмеженого споживання. Як виходити з глухого кута бездуховно# сті, безідейності, безпринципності? Історики, прихильники економоцентриз# му, часто наводять приклад Рузвельта, який у 30#ті роки минулого століття виводив Амери# ку з економічної кризи, обіцяючи роботу, ма# шину, дачу. Але то була економічна криза, а в нас духовна, яка спричинила економічну і по# літичну. Усі проблеми подолаємо лише тоді, коли з’являться духовно багаті, морально чисті, фізично здорові, сповнені натхнення, висо# коідейні, принципові люди, які безмежно люблять Україну та готові самовіддано їй служити. Тому на перше місце у програмі ми поставили б радикальну зміну змісту систе# ми навчання і виховання, радикальну рефор# му освіти й науки. Міністерство освіти і науки України чо# мусь вважає, що система освіти, яка була в тій державі, — хороша, її тільки треба розви# нути, підкорегувати… Проте держава розва# лилася! Було багато постанов, доктрин, концеп# цій, але зміст освіти залишився незмінним — матеріалістичним, бездуховним. Українська освіта має продовжити спад# щину, але не попередньої держави, а визнач# них, мудрих і славетних педагогів, таких, як Я. А. Коменський, К. Ушинський, Г. Ващенко, В. Сухомлинський. Змістом їхньої педагогіки були Бог — Природа — суспільство — люди#
“Від світогляду залежить доля людини і держави, доля цілого народу”. · S. 7Originalseite ↗ Фото Олеся Дмитренка форуму. Якщо цей форум для користі нашо# го суспільства, то такою мовою може бути державна, а не китайська чи англійська або інша поширена мова світу, зокрема росій# ська. Звісно, учасникам гарантують право вибору мови виступу із забезпеченням пе# рекладу мовою відповідного форуму. Проте організатори визначили мовами форуму ук# раїнську і російську, хоч роботи можна пода# вати будь#якою мовою, тобто російська сприймається де#факто як друга державна. Очевидно, до організаторів проекту ще не дійшли відомі всім тлумачення Конституцій# ного Суду про дублювання фільмів і старі, як наша незалежність, правові норми про ста# тус державної мови. Не встигає побачити негаразди і Нацрада з питань телебачення і радіомовлення. Постає запитання — навіщо і для кого цей конкурс? Може, для решти світу і су# сідньої держави, а ми лиш орендуємо свою столичну територію? Чи є що показувати з україномовного і з суто нашою тематикою продукту? “Тематика конкурсной програм# мы — взаимоотношения общества и пра# воохранительных и правоприменяющих структур, информирование населения о деятельности правоохранительных орга# нов государственной власти, сотрудни# чество средств массовой информации и силовых структур в вопросах освещения происходящих событий, создание положи# тельного образа сотрудника правоохрани# тельных органов художественными мето# дами кино и телерадиовещания”. Україн# ський продукт на таку тематику — дефіцит, зате на українських телеканалах поза кон# куренцією щоденно “перемагають на кон# курсі” телесеріали про російських “ментів”
і американських “копів”! Можна недорого зняти на тему ментів і копів непоганий те# лесеріал десь у Жмеринці і з участю укра# їнських артистів: так дешевше — росій# ською вони вже володіють, англійську чу# дово імітуватимуть. Цим конкурсом важко популяризувати справжнє національне кіно і телепродукт. Може, це десь там, за “форматом”, і його самовіддано шукатимуть організатори, щоб захистити на міжнародному рівні високий престиж України. Пересічний громадянин такого дива на телебаченні не бачить. Орга# нізаторам видніше, адже мусить бути якась мета конкурсу. Ніхто ж не каже, що конкурс продовжуватиме бридку пострадянську ко# лоніальну справу зросійщення і денаціона# лізації українського суспільства. У це і віри# ти не хочеться, сподіваючись на українське чудо чергового кіноконкурсу. Герой одного з незабутніх радянських телефільмів не втри# мався б від патетичного вигуку: “Хай живе український кіноконкурс, найукраїнськіший кіноконкурс у світі!” “Слава українському те# лебаченню!” — хочеться відгукнутися гас# лом#відповіддю, тамуючи безпричинний сміх. Сміх — це останнє, що можна дозво# лити собі щиро і по#українськи. Так думав Остап Вишня.
“Ми пісню Шевченка в майбутнє несем”. В. Сосюра · S. 8Originalseite ↗ Богдана МОРОЗ Фото автора
Україна неповторна та розмаїта своїми талантами: вона як джере# ло, що струменить без упину, явля# ючи світові прекрасне і вічне мис# тецтво. Свято пісні, танцю, образотвор# чого та прикладного мистецтва від# булося в Донецьку у Шевченківські дні. Саме в тому реґіоні, де україн# ська мова і культура на кшталт чогось незвичного, навіть непотрібного, де серед 70 шкіл лише чотири україн# ські, всеукраїнський фестиваль “Джерело талантів” проходить уже вшосте. Конкурс започаткували і проводять Всеукраїнське товарис# тво “Просвіта” ім. Тараса Шевченка, Донецька обласна державна адмі# ністрація та Донецька міська рада. Цьогоріч участь у конкурсі взя# ли понад 300 учасників, які змага# лися в трьох номінаціях та в трьох вікових категоріях. Атмосфера була піднесена і святкова. Особливо раділи діти, що вони, як справжні артисти, беруть участь у такому серйозному та професійному конкурсі. 9 березня, перед фінальним концертом, учасники зібралися бі# ля пам’ятника Тарасові Шевченку, щоб урочисто вшанувати 194#ту річницю від дня народження гені# ального українського поета. Завершився шостий фестиваль “Джерело талантів” гала#концер# том та нагородженням. Переможці номінації “Солісти3 вокалісти”: І вікова категорія (7—12 років): І премія — Літвинчук Вікторія
(9 років), м. Городок Хмельницької обл., Чернова Ліза (11 років), м. Добропілля Донецька обл. ІІ вікова категорія (13—18 ро# ків): І премія — Паншина Настя (13 років), м. Новопсков Луганської обл. ІІІ вікова категорія (19 років і доросліші): ІІ премія — Катаєва Анастасія (19 років), м. Донецьк, Яремчик Інна (23 роки), м. Кам’янець# Подільський Хмельницької обл. Ґран#прі конкурсу — Шейн Яна (17 років), м. Дружківка Донецької обл. У номінації “Хореографія”: ІІ вікова категорія (13—18 ро# ків): І премія — танцювальний гурт філармонії України. Злива на вулиці не завадила та# ланту, душевності й щирим промінцям усмішок моло# дих артистів, які створили неперевершену атмосферу двогодинного дійства. Концерт полонив нев# мирущими рядками Шев# ченка, музичними компо# зиціями митців минулого й сьогодення, чарівними звуками української пісні, забутими обрядами, зви# чаями та історичними по# діями, оспіваними у фоль# клорній спадщині Причор# номор’я. Серед творів — біль# шість хорових обробок Омеляна Шпачинського — заслуженого працівника культури України, худож# нього керівника й головно# го диригента колективу. На концерті виконували ком# позиції на вірші Т. Шевчен# ка, Д. Павличка, українські веснянки, танці, історичні самобутні пісні Миколаїв# щини (зокрема, про взяття Очакова). Звуки бандури, віолон# челі, альта, скрипок, бая# на, кобзи, кларнета, сопіл# ки, труби надавали вишу# каності й неосяжної глиби# ни. Символічною була присутність на сцені Вели# кого Кобзаря, якого грав актор муніципального те# атру Микола Євтушенко: так, ніби сам Шевченко був з глядачем, говорив до нього. Не менш образне й за# кінчення концерту компо# зицією “Шлях до Тараса”: “Ні, не в минуле, а в май# бутнє... до тебе я, Тарасе, йду”. Варто йти — не лише згадувати, а жити з геніями й відчувати їхню підтримку.
“Дана—Денс”, м. Іллічівськ Одеської обл. ІІІ вікова категорія (19 років і доросліші): І премія — танцювальний гурт “Зорецвіт”, м. Харків, танцюваль# ний гурт “Зарево”, м. Донецьк. Переможці номінації “Обра# зотворче мистецтво”: І вікова категорія (7—12 років): І премія — Cамійленко Віра (7 років), м. Донецьк, студія “Дже# рело”. ІІ вікова категорія (13—18 ро# ків): І премія — Попов Сергій (14 років), м. Сімферополь. ІІІ вікова категорія (19 років і доросліші): І премія — Шиптуховська На# таля, м. Донецьк.
“Ми пісню Шевченка в майбутнє несем”. В. Сосюра · S. 8Originalseite ↗ Карина ВОСТРЯКОВА, Олена МОРОЗОВА Фото Карини ВОСТРЯКОВОЇ
Річницю народження Тараса Григоровича Шев#
ченка, 9 березня, українці святкують по#різному. Дех# то йде до церкви, аби вша# нувати пам’ять Великого Кобзаря молитвою, акти# вісти влаштовують мітинги, хтось прямує до музею, щоб увібрати в себе краплину душі ге# нія, залишену в йо# го творах. Справжнє свято Кобзареві й гляда# чам влаштував сту# дентський народ# ний хор імені М. Ар# каса Миколаївсько# го філіалу Київсько# го національного університету куль# тури і мистецтв, який виступив із концертною прог# рамою “Вінок Коб# зареві” у Колонно# му залі імені М. Ли# сенка Національної
“Ми пісню Шевченка в майбутнє несем”. В. Сосюра · S. 8Originalseite ↗ Юлія ШУШАЙЛО Фото автора
Київське міське об’єднання товариства “Молода Просвіта” спільно з компанією “ЕМПіК” вирішило ламати стереотипи — провести публічну дискусію з пересічними людьми про Шевченка та українську культуру. 9 березня магазин компанії “ЕМПіК”, що у торговельному центрі “Магелан”, де про# даються українські книжки, відео# та ауді# опродукція, перетворився на гостинну оселю для проведення вечорниць. Тут лунала запальна українська музика, було по#до# машньому затишно і все сприя# ло відвертій розмові. Поговорити про Тараса Шевченка зібралося вельми ша# новане товариство: Ірена Карпа, Яна Дубинянська, Ігор Малень# кий, подружжя Шевченків, від# повідальний секретар КМТ “Мо# лода Просвіта”, член громад# ської ради з питань молодіжної політики при КМДА Тарас Шу# шайло та багато інших гостей, які охоче завітали на вечорниці. Головне завдання, яке ставили організатори заходу, — зустрі# тися з пересічними відвідувача# ми магазину та зацікавити їх шевченківською тематикою, заглибитись у його роль у житті українського народу. Дискусія виявилася надзвичайно ціка# вою. Обговорювали і творчість поета, і жанри, в яких він творив, наводили вагомі аргументи, що Шевченко писав у стилі фентезі, називали його міфотворцем і “чуваком”. А зійшлися на голов# ному: Шевченко любив життя, людей; його велике і щире сер# це відчувало біль за свою землю та все українське, що і відбива# лось у його творчості.
Окрасою вечора стали діти, які декла# мували вірші. Від них не відставали й дорос# лі, тому провели конкурс на найкращого читця Шевченкової поезії. Всі учасники кон# курсу отримали подарунки: “Кобзарі” та компакт#диски. Наприкінці вечора кожен із гостей поді# лився своїми думками про українську куль# туру, її відродження та розвиток. Лунали ук# раїнські пісні під чарівні звуки бандури і, звичайно, Шевченків заповіт.
“Душа скарби прадавні стереже”. Ліна Костенко · S. 9Originalseite ↗ Fortsetzung von «КОНТЕКСТ», S. 7
У Луганську, Сватівському, Антрацитів# ському, Новопсковському, Перевальському районах області Шевченківські дні відзна# чили широко та святково. Зокрема, на Сва# тівщині зусиллями просвітян Володимира Просіна, Євгена Дзюби та Івана Низового заходи з ушанування Великого Кобзаря розпочалися ще 5 березня. Поет Іван Низо# вий виступив із власними поезіями у шко# лах міста Сватового, сіл Гончарівки, Мань# ківки, Свистунівки. Школярі та їхні настав# ники дуже приязно сприймали патріотичну поезію Івана Низового, сповнену козацько# го духу. Свистунівській загальноосвітній школі подарували бібліотечку книжок. В обласному центрі 9 березня вперше заходами обласної виконавчої влади з ве# ликого телеекрана, що на центральній площі Луганська, транслювали твори Ве# ликого Кобзаря, виконували пісні на його поезії. Представники луганської обласної та міської влади, громадськості поклали квіти до монумента Тарасові Шевченкові. Навіть владоможці#реґіонали заявляли не про свою любов до Кобзаря та український патріотизм, а й про потребу формувати його в молодого покоління на прикладах із життя і творчості Тараса Шевченка. У святково прибраній читальній залі Луганського Українсько#канадського цен# тру “Відродження” було організовано екс# позицію рідкісних видань творів Великого Кобзаря, оригінальну добірку матеріалів про геніального українця з діаспорних пе# ріодичних видань, етнографічну виставку побутових глиняних і дерев’яних речей із різних куточків краю. У такій атмосфері розпочався тради# ційний обласний конкурс школярів “Шев# ченко в моєму серці”. Твори Кобзаря чита# ли понад шістдесят конкурсантів різних ві# кових груп — переможці зональних кон# курсів, які також представили і власну творчість про нього. Серед учасників було багато хлопців, які заявляли, що Шевчен# ків “Кобзар” потрібен у кожній українській родині. Звучали й учнівські поезії, присвя# чені Тарасові Шевченкові. Журі визначило найкращих виконавців. Ними стали Анастасія Дубинська, Єгор Михайлов, Діана Бірова, Ельвіра Довгопо# лова, Юлія Красноносова. Особливо вра# зив виступ учениці СШ № 17 Катерини Тертичної, яка прочитала поезію “У нашім раї на землі…” в супроводі бандури, на якій грала її вчителька Алла Кустова. Окремо відзначили Марію Терновську, яка вже дру# гий рік поспіль читала власні поезії, прис# вячені Великому Кобзареві. У старшій віковій групі відзначилися уч# ні Успенської гімназії №1, Білівської гімна# зії ім. М. Руденка Лутугинського району, Ребриківської ЗОШ Антрацитівського ра# йону, Артемівської та Олексіївської гімна# зій Перевальського району. Захоплення викликало виконання поезії “Святий Та# рас” учня Успенської гімназії Ярослава Бі# тюкова місцевого поета, вчителя#пенсіо# нера В. Сторожева та читання уривка з по# еми “Сон” Т. Шевченка учня СШ № 44 Лу# ганська Романа Глєбова. Саме їм журі при# судило перші місця. Преміями за авторські твори про Тараса Шевченка відзначили ученицю Білівської гімназії ім. М. Руденка Тамілу Дорошенко та ученицю СШ № 16 Олену Колесникову. Вірш Олени Колесни# кової “Україна через 20 років”, присвяче# ний Шевченкові, артистка Луганської об# ласної філармонії Вікторія Чекунова вклю# чила до свого репертуару. Усіх учасників конкурсу відзначили по# дарунками Луганського обласного об’єд# нання “Просвіти”. На святі виступили голо# ва обласного просвітянського об’єднання В. Семистяга та його відповідальний сек# ретар Д. Тимошевська. Уже другий рік поспіль, заручившись підтримкою Злученого Українсько#Амери# канського допомогового комітету, Луган# ське обласне об’єднання “Просвіти” наго# роджує переможців і лауреатів традицій# ного конкурсу читців поезій Великого Коб# заря поїздкою до Шевченківських місць у Києві та Каневі, приурочуючи її до Дня пе# репоховання Тараса Шевченка.
Прес-центр Луганського обласного об’єднання ВУТ “Просві3 та” імені Тараса Шевченка
“Душа скарби прадавні стереже”. Ліна Костенко · S. 9Originalseite ↗ Святослав МІЗЕРНЮК Фото автора
Конкурс з української мови ім. Петра Яцика — подія знакова. Участь у ній беруть школярі й студенти: загальна їхня кількість — понад 5 мільйонів. Отже, ідея утверджен# ня статусу української мови, її престижу та пропагування серед молоді спрацювала. Серед переможців — школярі, студенти ВНЗ. Цьогоріч уперше за окремою номінаці# єю відзначатимуть учнів професійно#техніч# них училищ. 9 березня нагороджували володарів дру# гих і третіх премій. Переможці одержали гро# шові премії, подарунки, а також книжки: біб# ліотечки від видавництв “Академія”, “Маха# он#Україна”, “Ярославів Вал”, Видавничого центру “Просвіта”, “Грані#Т”, “Обереги”, “Ви# давничий Дім Києво#Могилянська Академія”. На сцену по нагороди під звуки “Козаць# кого маршу” піднімалися і третьокласники, і ті школярі, які вже стоять на порозі дорослого життя, і студенти — майже з усіх куточків Ук# раїни: Ольга Каплун, Наталія Горобець та Іри# на Узлова з Кіровоградщини, Євгенія Солод# ка з Шепетівки, Марія Шиповська з Сімферо# поля, Марія Максимів з Пустомитова, Кате# рина Майборода з Бердянська, Аліна Осетро# ва з Севастополя, Юлія Юник з Одеси, Севас# тяна Федоренко з Черкас, Світлана Дем’янко з Полтавщини, Юлія Горохольська з Херсона, Марійка Мажар з Чернівецької області, Віта# лій Кондрацький з Тернополя, Анастасія Ки# риченко з Дніпропетровщини, Тетяна При# сяжнюк з Черкащини, Ольга Сенчук, Христи# на Парадній та Ольга Незгода з Івано#Фран# ківщини, Наталя Ковтонюк й Олександра Анд# рійчук із Житомирщини, Маринка Рудікова з Вінниччини, Вікторія Видиборець, Антоніна Хілай з Київщини, Олексій Стецюра, Володи# мир Тесленко з Києва, Вікторія Качна з Черні# гова, Юрій Онисько з Ужгорода, Вікторія Онуфрійчук з Сіверськодонецька, Владисла# ва Рудікова з Краматорська, Єлизавета
Стрельченко й Ірина Дикарєва з Харківщини, Тетяна Тверезовська з Сумщини, Орися Жеб# чук з Чернівців, Ірина Відлацька з Хмельнич# чини, Аліна Полівко з Криворіжжя, Вікторія Назарчук з Острога, Богдан Котлан із Закар# паття, Ольга Губич з Одещини, Роман Дуб# ровський з Тернопільщини, а також Євгенія Сміхун, Анна Парадовська, Софія Півницька, Наталія Дорогович, Сергій Джолос, Альона Горбань, Ольга Буренко. А найпрестижніші перші премії вручати# муть у травні в Національному академічному драматичному театрі ім. Івана Франка. То бу# де фінал конкурсу. Головні меценати заходу — АТ “Фарма# цевтична фірма “Дарниця”, ЗАТ “Оболонь”, АБ “Експрес#Банк”, АТ “Ексімед”, “Народна газета” та “Ваше здоров’я”, генеральний ди# ректор Сіверськодонецького заводу метале# вих конструкцій та матеріалів Анатолій Пере# купка, Міжнародний благодійний фонд “Ук# раїнська родина”, Благодійна фундація ліка# ря Берсенєва, генеральний директор агро# фірми “Сквира” Іван Суслов, Союз Українок Австралії, Фундація українознавчих студій Австралії, Крайова управа ветеранів Україн# ської Дивізії “Галичина” (США, Канада, Авс# тралія), Клуб ім. В. Симоненка (Австралія). Про цікаві нововведення, які мають зао# хотити молодь вивчати українську мову, розповів виконавчий директор Ліги україн# ських меценатів Михайло Слабошпицький: — У фіналі восьмого та у наступному дев’ятому конкурсі з української мови пе# редбачено 14 стипендій Президента Украї# ни. Ними нагороджуватимуть учасників кон# курсу від третьокласника до студента ВНЗ. Якщо раніше конкурси фінансували Ліга українських меценатів та доброчинці з різ# них країн світу, то наступний, дев’ятий кон# курс проводитиметься державним коштом. Готують і Наказ міністра освіти і науки Ук# раїни про зарахування переможців на здобут# тя філологічної освіти за держзамовленням. Визначено і лауреатів премії ім. Олекси
Гірника за 2008 рік. Її засновано на честь ук# раїнського патріота з Калуша, який у ніч з 21 на 22 січня 1978 року спалив себе на могилі Тараса Шевченка у Каневі на знак протесту проти політики зросійщення України й укра# їнців. Премію присуджують за визначні успі# хи в національно#патріотичному вихованні дітей та молоді, прищеплення їм любові до рідного краю, української мови, бажання її вивчати і знати. Лауреатами премії стали: Людмила Ко3 рецька, директор Кіровоградського обласно# го інституту післядипломної педагогічної осві# ти; Леонід Кравчук, начальник військового ліцею ім. І. Богуна, генерал#майор; о. Роман (Раймонас) Турконяк (Великобританія), док# тор богослов’я, професор Острозької акаде# мії; Михайло Ватуляк, голова ради Асоціації видавців та книгорозповсюджувачів Львівщи# ни; Леся Ткач (Австралія), громадська діячка, письменниця, меценатка; Олександр Сло3 бодян, президент ЗАТ “Оболонь”, меценат. Премією ім. Дмитра Нитченка Ліга укра# їнських меценатів разом із доньками цього великого благодійника Лесею Ткач (у літера# турі Богуславець) та Галиною Кошарською відзначають тих, хто активно пропагує укра# їнську книжку. Дмитро Нитченко — письменник, журна# ліст, літературознавець, педагог, меценат, відомий подвижник українського слова. Уп# родовж десятиліть, живучи в Австралії, пи# сав книжки, рецензував найвагоміші та най# актуальніші твори, які виходили українською в діаспорі; популяризував, видавав і навіть продавав їх, щоб на виручені кошти опублі# кувати нові. Цьогоріч премію його імені одержали: Євген Баран, критик, літературознавець, викладач кафедри української літератури Прикарпатського національного університе# ту ім. Василя Стефаника; Любов Вороно3 вич, редактор відділу журналу “Барвінок”; Анатолій Коротков, директор Кіровоград# ського обласного загальноосвітнього нав# чально#виховного комплексу гуманітарно# естетичного профілю (гімназія#інтернат# школа мистецтв); Юрій Роговий, письмен# ник; Петро Сорока, доцент Тернопільського національного педагогічного університету ім. В. Гнатюка. Коментуючи рішення щодо визначення лауреатів премії ім. Дмитра Нитченка, пре# зидент Ліги українських меценатів Володи# мир Загорій сказав, що за десять років пре# мія стала помітною в Україні. Ті, кому її при# суджують, віддають багато сил і знань обо# роні українського друкованого слова, попу# ляризації національної літератури. Добре, що нині така велика кількість не# байдужих людей працює ще і задля вихован# ня молоді в любові до рідної мови, підняття її престижу, досконалого вивчення і знання та усвідомлення, що українська мова — це не лише інструмент спілкування, а й генетич# ний код, без якого не буде української нації.
тоти, вірності, мудрості й мужності. Як символ совісної творчості й нескореності. Як живе вті# лення отого недремного духу слова, що про# биває зеленим списом асфальти байдужості, зневіри, рабського безмов’я і несе до сонця свою глибинну свіжість і неповторність. А Ліна Костенко на всі вітання зможе від# повісти рядками свого вірша. Вечірнє сонце, дякую за день! Вечірнє сонце, дякую за втому. За тих лісів просвітлений Едемі за волошку в житі золотому. За твій світанок, і за твій зеніт, і за мої обпечені зеніти. За те, що завтра хоче зеленіть, за те, що вчора встигло оддзвеніти. За небо в небі, за дитячий сміх. За те, що можу, і за те, що мушу. Вечірнє сонце, дякую за всіх, котрі нічим не осквернили душу. За те, що завтра жде своїх натхнень. Що десь у світі кров ще не пролито. Вечірнє сонце, дякую за день, за цю потребу слова, як молитви.
“Душа скарби прадавні стереже”. Ліна Костенко · S. 9Originalseite ↗ Ніна ГНАТЮК
Дзвоню до Луцька. Ніна Горик, таланови# та вчителька і поетеса, голова Волинської організації НСПУ, просить передати Ліні Кос# тенко найщиріші вітання з Волині, каже, що 19 березня, її день народження, у Волин# ському університеті відзначають низкою за# ходів як своєрідне свято української поезії. Край Лесі Українки у серпні мріє бачити Ліну Костенко у Колодяжному, в урочищі Нечим# ному, на святі “Лісової пісні”. Тут так чекають на її високе слово… Та хіба лише там? Телефоную до Ліни Василівни. І вона розпо# відає про те, що закінчила роботу над повістю “Записки українського самашедшего”. Знову збирається в експедицію у Чорнобильську зону, щоб рятувати не лише духовні скарби цього по# ліського краю, а й допомагати тим людям, які вирішили не покидати рідних осель, предків# ських могил і зосталися у зоні відселення. Ця дивовижна поетеса у свої поважні літа являє нам і світові (так хочеться, щоб він її по# чув!) титанічну працю душі: пише прозу, а вірші пишуть нею, як відзначила під час пам’ятної зус# трічі у Могилянці. Добре знає сучасний літера# турний процес. Безкомпромісна в оцінках попе# редників і сучасників. І хоч багатьом Ліна Васи# лівна видається строгою, некомунікабельною, насправді це зовсім не так: вона дуже вразлива, чуйна, відкрита, ніби рана… Не треба лише си# пати на ту рану сіль чи цукор своїх настирливих неочікуваних дзвінків, відвідин, прохань. Адже благословенна кожна мить життя. І Ліна Васи# лівна прагне сповна віддатися творчості.
Поет такого зросту і сили, як Ліна Костен# ко, зробив би честь кожній нації. Часто запи# тують, чому Ліна Василівна так довго не ви# дає своїх віршів, поем, повістей, усіх профе# сорських лекцій, прочитаних у НаУКМА. Можливо, вона по#особливому вимоглива до видавців. А, можливо, нема належних пропо# зицій. Чому б Президентові України Віктору Ющенку, який так проникливо говорив 9 бе# резня про потребу створення пільгових умов для українського книговидання, не зініціюва# ти державне фінансування видання багато# томника Ліни Костенко? І не тисячним накла# дом, а масовим. Адже був колись стотисяч# ний тираж роману у віршах “Маруся Чурай”. І хоч те видання поліграфічно було дуже скромним, на газетному папері, воно миттє# во розійшлося, стало раритетним. Має подбати Українська держава і про пе# реклади вершинних творів рідної літератури мовами світу. А тоді, коли Ліна Костенко оз# веться до світу англійською, французькою, ні# мецькою, іншими мовами завдяки майстерним перекладам найбільш фахових перекладачів, може, Україна нарешті мала б свого Нобелів# ського лауреата. Самими стараннями невтом# ної Віри Селянської (Вовк), цьогорічної лауре# атки Шевченківської премії, тут не зарадити. Не знаю, чи 19 березня Ліна Василівна зможе написати бодай кілька сторінок. Бо пектиме пироги. І прийматиме вітання від шанувальників її творчості з усього світу. З днем народження, Ліно Василівно! Ми не просто любимо, а обожнюємо Вас як земне втілення досконалості таланту, чис#
“Українець інтуїтивно відчув і рішуче відторгнув світову державно+імперську ідею”. · S. 10Originalseite ↗ Fortsetzung von einer früheren Seite — Seitenausschnitt
ровича виказали хіба що ці два слова: “поволі поплентався”. На# певно, взяла гору загальна добро# зичлива атмосфера ставлення до нього майже всіх давніх і нових московських знайомих. Зокрема, й Аполлона Мокрицького. Того дня — 20 березня — Шев# ченко зустрівся ще й із Микитою Савичевим, у якого забрав “Літо# пис” Самійла Величка, що його вже давно передав поетові Осип Бо# дянський. Потім зайшов у харчев# ню, де напився чаю з кренделями, й о четвертій годині повернувся додому. Ввечері Тарас Григорович знову був готовий “на нові подви# ги”. Як і Михайло Щепкін: “Вече# ром Михайло Семенович был готов на новые подвиги, и мы отправились к Станкевичам. Весело, нецеремонно поболта# ли о Малороссии, о днях минув# ших, и на расставаньи В. А. (тре# ба — А. В. — В. М.) Станкевич по# дарил мне экземпляр стихотво# рений Тютчева”. Шевченко з Щепкіним уже втре# тє відвідали родину Станкевичів на Великій Дмитрівці. Певно, це було зумовлено тим, що напередодні, 19 березня, самого господаря не було вдома. Олександр Володимирович Станкевич (1821—1912) — біограф і видавець літературної спадщини Тимофія Грановського, друкувався в “Современнике”, “Вестнике Евро# пы”, інших виданнях. Сестра Стан# кевича Олександра Володимирівна була дружиною сина Щепкіна Ми# коли. У 50—60#х роках в Олексан# дра Станкевича збиралися прогре# сивні московські інтелектуали М. Кетчер, Є. Корш, Б. Чичерін, І. Забєлін тощо, тобто люди, з яки# ми Щепкін познайомив Шевченка. Як завжди, скрізь, де з’являвся Шевченко, говорили про Малоро# сію та “про дні минулі”. У цьому по# біжному поетовому записі вчува# ється свідчення того, що Шевченко-таки приходив у родину Станкеви# чів у 40#х роках. Якщо так, то поет побував тоді у Великому Афана# сьєвському провулку, де в будинку №8 жили Станкевичі. Це — за два кроки від будинку, де нині розта# шовується Культурний центр Укра# їни в Москві.
Далі буде.
1 Сам Шевченко записав у щоден# нику: “…По Тверской отправился в Кремль”. На жаль, упродовж десятиліть на ці топонімічні й географічні знаки, за# лишені Шевченком, як правило, не звертали уваги. Більшість авторів опус# кали їх, переказуючи текст Шевченко# вого щоденника. Так само в “Літописі життя і творчості Т. Г. Шевченка” (1961 рік) повністю зникла дорогоцінна пое# това інформація на кшталт: “Вышел я на Ильинку и потом на Покровку”; “Страс# тным бульваром вышел на Дмитровку”; “Прошли мы на Большую Дмитровку”; “Поехали к Красным воротам…”. Саме ця інформація дає змогу відтворити московські маршрути Кобзаря, уявити його на московських вулицях. 2 Тон Костянтин Андрійович (1794— 1881) — архітектор, чех за походжен# ням, працював у Росії. Наслідував зов# нішні риси давньоруського і візантій# ського зодчества. Цей псевдоруський стиль Микола І визначив офіційним. У поемі “Сон” Шевченко гротесково пи# сав про царя, що “все храми мурує”. 3 Після 1845 року, коли Шевченко проїздив через Москву востаннє перед арештом і засланням, за проектом ар# хітектора Тона було збудовано Великий Кремлівський палац (1838—1849) і Оружейну палату (1844—1851). 4 Належну оцінку вчинку Сапожни# кова знайдемо у “Коментарях” до чет# вертого тому Повного зібрання творів Тараса Шевченка за редакцією Сергія Єфремова (1927 р.), де йшлося про те, що переміну в ставленні Сапожникова до Шевченка “треба, мабуть, поставити на карб просто купецькому самодурс# тву та примхам зарозумілого мільйоне# ра”. Так само справедливо йдеться в “Примечаниях” до видання “Дневника” Шевченка у видавництві “Academia” 1931 року: “Когда Шевченко в Петер# бурге пошел проведать Сапожникова, самодур#купец не принял его…”
“Українець інтуїтивно відчув і рішуче відторгнув світову державно+імперську ідею”. · S. 10Originalseite ↗ Володимир МЕЛЬНИЧЕНКО, генеральний директор Культурно# го центру України в Москві, доктор історичних наук
Продовження. Початок у ч. 6, 7, 9,10 за 2008 р.
ТАРАС ШЕВЧЕНКО: “ПУСТИЛИСЯ МИ МОСКВУ СПОГЛЯДАТИ” О десятій годині 19 березня Шевченко і Щепкін знову вийшли з дому разом. Було тепло, тихо й хмарно. Михайло Семенович ру# кою показав напрямок їхньої екс# курсії. Як згадував Олександр Афанасьєв, Михайло Семенович “невідступно супроводжував Шев# ченка по Москві”. Тетяна Щепкіна# Куперник, яка збирала відомості про те, як артист опікував поета, писала: “Щепкин вызвался пока# зать ему Москву. В то время “ве# ликим постом” спектаклей в теат# рах не было, и он был свободен. Сутра они выходили из дома. Две характерные фигуры: маленький, круглый, светло улыбающийся Щепкин, которого почти все про# хожие узнавали и приветствовали (даже извозчики, величавшие его по имени#отчеству), кто покло# ном, кто улыбкой, и суровый, с густыми бровями Шевченко в смушковой шапке и смазных сапо# гах”. Незважаючи на грязюку під ногами, того дня вони, за словами Шевченка, “обходили пешком по крайней мере четверть Москвы”. Побували в Кремлі, оглянули, правда, здалеку, будівництво хра# му Христа Спасителя. “Из Кремля прошли мы на Большую Дмитровку, зашли к Елене Константиновне Станке3 вич, моей старой знакомой; на3 пилися чаю, отдохнули и пошли в книжный магазин Н. М. Щеп3 кина. Из магазина возвратили3 ся опять к Станкевич, где я встретил еще одну мою старую знакомую Олимпиаду Ивановну Миницкую”. Те, що гості у Станкевичів лише “напилися чаю”, зовсім не свідчить про те, що господиня була не до# сить гостинною. Навпаки! Олена Костянтинівна виявила традиційне московське шанування гостей чаєм. Шевченко сам вказав на те, що Станкевичі жили тоді на Великій Дмитрівці. Отже, 19 березня Шев# ченко й Щепкін прийшли пішки з Воротниковського провулка до Кремля, затим — на Велику Дмит# рівку, де попили чаю, після цього через Кузнецький міст добралися на Велику Луб’янку, в книгарню, а потім знову повернулися до Стан# кевичів. Оскільки це було, мабуть, близько четвертої години, то за обідом вони, напевне, знову пили чай. “Чай не пить, так на свете нежить”, — говорили москвичі. Чи мав Шевченко з цього нові життє# во#побутові враження? Певно, що так. Він часто пив чаї в трактирах і в гостях, але смак сімейного мос# ковського чаювання за самоваром по#справжньому відчув у Щепкіна і Станкевичів. Про решту дня 19 березня Шевченко написав коротко: “Поо# бедали у Станкевич и в 6 часов вечера благополучно пешком же возвратилися восвояси, ди# вяся бывшему”. Немає сумніву, що Тарас Григорович залишився задоволений цим днем, у який він через 13 років знову побачив Кремль, а ще, напевне, радів теп# лому й гостинному прийому в домі Станкевичів. Інакше не написав би так: “возвратилися, дивяся быв# шему”. Наступного дня — 20 березня — запис у Шевченковому щоден# нику починається так: “Мой не# разлучный спутник и чичероне Михайло Семенович сегодня ставил себе банки, и я один от 10 до 4 часов месил москов# скую грязь. Поутру велел я кучеру выма3 зать себе сапоги добрым дег3 тем. Вооружился и по Тверской отправился в Кремль”. Коли зранку гість Щепкіна ви#
“Українець інтуїтивно відчув і рішуче відторгнув світову державно+імперську ідею”. · S. 10Originalseite ↗ Der Anfang dieses Textes kann unvollständig sein — mit der Originalseite abgleichen
йшов із Воротниковського провул# ка на Садово#Тріумфальну вулицю й повернув ліворуч до Тверської1, термометр Реомюра показував + 3,2°. Було хмарно, вітряно. Тарас Григорович не міг не зупинитися біля грандіозних Тріумфальних во# ріт, зведених у післяпожежній Мос# кві на честь перемоги над Наполе# оном (будівництво закінчено 1834 р.). Притишив ходу на Страсній (нині Пушкінській) площі, щоб уважніше розглянути нещодавно реконструйований (1849—1855 роки) Страсний монастир і його нову дзвіницю. Шевченко зупинив# ся біля будинку московського ге# нерал#губернатора, що стояв осіб# но й вивищувався над сусідніми будівлями. Внизу на Тверській пе# ред ним відкрилася вражаюча кар# тина — Охотний ряд з безліччю яток, прилавків, торгових рядів, складів, лабазів, комор, льохів, харчевень, трактирів, з людським мурашником. А над усім цим виви# щувалася церква Параскеви П’ят# ниці — покровительки торгівлі та торговців, і м’ясники набожно хрестилися на неї. У Москві казали: “Без ряда Охотного не съешь куска плотного”. Тарас Григорович мало не повернув у бік Охотного ряду, проте схаменувся й поспішив до Кремля, де вчора зі Щепкіним не встиг подивитися на все, що хотів. “Полюбовавшися старым красавцем Кремлем, прошел як юному некрасавцу Спасу с це3 лию посмотреть скульптурные работы. Но меня и на двор не пустили. “Не приказано”, — сказал сторож. Я ему не проти3 воречил и возвратился в Кремль. Полюбовавшись еще раз стариком, вышел я на Ильинку и потом на Покровку”. Отже, Шевченко не сприйняв архітектури й естетики храму Хрис# та Спасителя, що тоді вже майже двадцять років будувався за проек# том архітектора Костянтина Тона2 в так званому російсько#візантій# ському стилі: “Храм Спаса вооб# ще, а главный купол в особен# ности безобразен. Крайне неу# дачное громадное произведе# ние. Точно толстая купчиха в зо# лотом повойнике остановилася напоказ среди белокаменной”. Нещадна і влучна характерис# тика. Пам’ятаймо, що собор Хрис# та Спасителя будували як храм# пам’ятник, присвячений Вітчизня# ній війні 1812 року. Він вражав сво# єю висотою (понад 100 метрів), грандіозними масштабами та ба# гатством не лише внутрішнього уб# рання, якого Шевченко не бачив, ай зовнішньою пишнотою. Раніше не цікавилися, чи бачив Шевченко будівництво храму в перші свої приїзди до Москви. Імовірно, так. Відомо, що в 1839—1853 роках му# рували стіни, облицьовували. На час екскурсії поета до храму 1858 року вже було встановлено мета# леві частини даху, бань та побудо# вано риштовання всередині — штукатурили стіни всередині хра# му. Скульптурні роботи на зовніш# ніх стінах тривали з 1846 до 1863 року, і на час московського пере# бування Шевченка були в розпалі. Їх виконували відомі майстри Пет# ро Клодт, Олександр Логанов# ський, Микола Рамазанов. Остан# нього Шевченко знав з часу нав# чання в Академії мистецтв. Шевченкові не сподобалася показна величезність й офіційно# ритуальна велич храму Христа Спасителя, що пригнічувала ста# ровинну білокам’яну навколишню Москву. Здалося, що гладка купчи# ха в дорогому й пишному вбранні, вся в яскравих прикрасах недореч# но стала на місці колишнього Алек# сєєвського монастиря з його по# божними мешканцями. Українець інтуїтивно відчув і рі# шуче відторгнув уособлену в храмі світову державно#імперську ідею. Тим більше, що її гострий стрижень насамперед боляче ранив Україну. До того ж, у Шевченковій оцінці то# дішнього будівництва храму пере# плелися невдоволення роботами Тона та поетова відраза до росій# ських царів — Миколи І, за якого почали зводити храм, й Олексан# дра ІІ, за його царювання третій рік активно вели будівництво. Тараса Григоровича не пустили на територію будівництва, бо її охороняли, і він покірно пішов геть. Куди? Знову в Кремль! Упродовж двох днів він уже втретє відвідував “старий красень Кремль”… У цьо# му немає нічого незвичайного, так робило чимало гостей Москви. У ті часи багато з них шукали в крем# лівських соборах духовного при# тулку й захисту, тут відчувалася жива серцевина Російської держа# ви. Проте напевне можна сказати, що Шевченко не шукав для себе духовної опори в Успенському со# борі, його зацікавленість Кремлем не мала релігійного забарвлення. Він був естетом, художником, його радували вишукані й доцільні архі# тектурні форми. В цей приїзд він докладно ознайомився з Кремлем. Знову, як і в 1844—1845 роках, по# бував на Соборній та Іванівській площах, очевидно, заходив у Бла# говіщенський, Успенський, Архан# гельський собори, розглядав дзві# ницю Івана Великого. Тоді була можливість піднятися на вершечок її й оглянути Москву з висоти пта# шиного польоту. У щоденнику Шевченко виок# ремив збудований за його відсут# ності Великий Кремлівський па# лац: “Казармовидный дворец его (Кремль — В.М.) много обе# зобразил, но он все-таки ориги# нально прекрасен”3. Шевченко ніби серцем відчував, що кожне креслення казармуватого палацу розглядав і затверджував ненавис# ний Микола І. Цікаво, що Шевчен# кові характеристики головних мос# ковських творінь Костянтина Тона збігаються з оцінками російського мистецтвознавця та критика Воло# димира Стасова. Після відвідин Кремля Шевчен# ко вийшов через Красну площу на Ільїнську вулицю. Розпогодилося, хмари розійшлися, відчутно потеп# лішало (о другій годині було близь# ко 8°), і Тарас Григорович, знявши шапку, витер чоло й потилицю. Він уже трохи стомився, проте вирішив іти далі. Трохи перепочити можна буде у Сапожникова… Ніяк не міг обминути пам’ятник Козьмі Мініну і Дмитру Пожарському роботи укра# їнського скульптора Івана Мартоса, який виліпив національних героїв Росії зі своїх синів. До речі, це пер# ший пам’ятник у Москві, встанов# лений ще 1818 року. Пройшовши Ільїнкою, що сла# вилася грандіозним Гостинним двором, який приснився Тарасові Григоровичу ще на засланні 7 лип# ня 1857 року, поет вийшов на Ма# росєйку, якою розпочиналася ву# лиця Покровка. Саме на Маросєй# ці в ХVІІ—ХVІІІ століттях розташо# вувався Малоросійський постоя# лий двір, де зупинялася свита офі# ційних представників гетьманів Ук# раїни та інші малоросійські гості Москви. Тут же в Колпачному про# вулку, що між Покровкою і Хохлов# ським провулком, зупинявся геть# ман Іван Мазепа. На Маросєйці жив давній Шев# ченків знайомий, астраханський купець, рибопромисловець Олек# сандр Сапожников, який надав йо# му каюту на пароплаві “Князь По# жарський”, що в серпні 1857 року доставив поета з Астрахані в Ниж# ній Новгород. У щоденнику Шев# ченка читаємо: “Зашел к А. А. Са# пожникову, моему спутнику из Астрахани до Нижнего. Болеет, никого не принимает. И хорошо делает, потому что я весь об# леплен грязью”. Мільйонер не прийняв поета, і покірне пояснення Шевченка цієї відмови тим, що він був “обліпле# ний грязюкою”, лише надає цьому прикрому епізоду гіркої драматич# ності. Навіть якщо Сапожников справді хворів, він, безперечно, міг би виявити до Шевченка елемен# тарну людську увагу. Ми ще розпо# вімо, як через день Сергій Аксаков, який нездужав і нікого не приймав, дізнавшись про прихід Шевченка й Щепкіна, всупереч лікарській за# бороні, покликав їх до себе. 4 травня 1858 року поет пішов до Сапожникова додому вже в Пе# тербурзі: “Я пустился к нему, зас3 тал его дома, но он меня не при3 нял по случаю скорого обеда. Это меня немного сконфузило, я отряхнул прах от ног своих…”4 Шевченко, навіть залишившись наодинці зі щоденником, не реф# лексував. “Расспросил у будоч# ника дорогу к почтамту, поплел# ся тихонько к Мокрицкому. От# дохнул у него, полюбовался эс# кизами незабвенного друга мо# его, покойного Штернберга…” Душевний стан Тараса Григо#
М. Хмелько “Т. Шевченко і М. Щепкін оглядають Кремль у Москві”. 1956 р.
“Ще довго нам докопуватись глин — найглибших, може, і найзолотіших”. · S. 11Originalseite ↗ Ніна ГНАТЮК
У вірші “З Опішні їдучи” з посмертної збірки Володимира Затуливітра “Четвертий із триптиха” є така строфа: Ще довго нам докопуватись глин — найглибших, може, і найзолотіших, Що з них би пальці Всетворця змогли, схотіли наліпити нас, безгрішних. Володимир Затуливітер з найглибших, найзолотіших глин української мови, як Всетворець, виліплював, вигранював, визо# рював, вирошував блискучі, витончені гле# чики, горнятка, кухлики, що тягнулися до нас з водами, винами, медами поезії. Відкриваючи літературно#мистецький вечір у день народження поета, секретар ко# місії з ушанування пам’яті Володимира За# туливітра Любов Снісар нагадала нам його вірш “Уривок з анкети”: … Ваша найдорожча книга. — Словник української мови. Його навіть Біблія ще не дочитає. … Ваш ідеал героя?
— Саможертовне слово, що врятувало нам Шевченка. … Вам би хотілось… — Даруйте, не за адресою. Про мої хотіння запитайте нашу мову. Володимир Затуливітер у нашій пам’яті навічно зостався людиною енциклопедич# них знань, дивовижного чуття мови, пре# красним редактором і самітником#характер# ником. Якби міг редагувати не лише чужі тексти, а й власні бажання і почуття, мабуть, його життєва дорога не обірвалась би так швидко і трагічно на крутогорах у селі Бучаку Канів# ського району, де поет прожив свої останні два роки при сонці й місяці, завиванні вітрів і вигляданні коханого слова. Безумовно, був би лауреатом Шевченківської премії, орде# ноносцем, автором товстелезних книг. Але найважче на землі — бути собою. Особливо в трудні дев’яності, на зламі епох, коли де# вальвувалися не лише гроші, а й такі одвічні цінності, як дружба, честь, совість. Як же ря# тувався поет, який залишився без роботи, без гонорарів, якому за комунальні борги відрізали світло? Перебрався в Бучак у чужу хатину на семи вітрах, садив картоплю, зби# рав гриби, сіяв і теребив квасолю… Маю за душею сіру нишку правди. Може, розговіюсь і діжду часів — Вляжуться любові, відбуяють зради, Вилущу в долоню три квасольки слів… “Це дивовижно складна і точна система — Володимир Затуливітер. Він був профе# сійно совісною людиною, — відзначив літе# ратурознавець, лауреат Національної премії України ім. Т. Шевченка Михайло Слабош# пицький. — Епосі, у якій жив і творив Затули# вітер, не потрібні такі поети. Для існування цього творчого індивідууму цей час не підхо# див. Де його місце в літературі? Він не встиг за шістдесятниками, але й не належить до поетів сімдесятих чи вісімдесятих років. Він сам собі покоління. Він сам собі школа, сам себе сформував. Він ставив перед собою мовні завдання, вводив у вірші ті лексеми, які раніше там не використовувалися. Ми лише потроху починаємо усвідомлювати, якої сили це поет”. Письменник, колишній директор видав# ництва “Молодь” Володимир Прокопенко відзначив, що Затуливітер був прекрасним редактором. Саме він редагував книгу Васи# ля Симоненка “Лебеді материнства”. І став першим лауреатом премії ім. П. Усенка. Та мало хто знає, що перу цього поета нале# жать і чудові пісні. Те, що Олександр Білаш написав пісню на його слова, засвідчує, що це справжня поезія. Дві пісні поета, що народилися у співпра# ці з композиторами О. Білашем і М. Моши# ком, подарувала присутнім лауреат премії ім. О. Петрусенко Інна Місько#Андріяшик. Наступного року Володимирові Затули# вітру виповнилося б 65. Поети Петро Засен# ко, Михайло Шевченко, краєзнавець з Кане# ва Михайло Іщенко, заступник голови Канів# ської районної державної адміністрації Віра Носенко у своїх виступах наголошували на тому, що слід до цього ювілею видрукувати книгу, збудувати першу чергу меморіалу Во# лодимира Затуливітра в ландшафтно#архі# тектурному, історико#етнографічному куль# турному центрі — творчому містечку “Бучак” за концепцією “Всі віки”. Проект розробив архітектор Вадим Бородін. Створено комі# сію з розбудови меморіалу, відкрито рахунок Фонду Володимира Затуливітра: р/р 26005051501060 Канівського відділення ЧГРУ Приватбанку, код 14360570, МФО 354347, для музею В. Затуливітра. Сподіваємося, що шанувальники твор# чості цього поета Шевченкового кореня, краяни, члени Сумського земляцтва, інші небайдужі до української культури добродії долучаться до цієї шляхетної справи, і Бучак стане ще однією літературно#мистецькою Меккою. Заслужений артист України Василь Об# ручов і заслужений діяч мистецтв Василь Довжик прочитали вірші незабутнього майс# тра золотої глини поезії. А потім усі мали змогу переглянути телепередачу ДТРК “Культура” “Озимий клин Володимира Зату# ливітра” Галини Михайличенко за участю на# родного артиста України Олексія Богдано# вича. Мудрим поглядом дивився в очі кожному з нас з фотопортрета під вишитим рушни# ком Поет. Високим світлом пам’яті й любові горіла свіча перед іконою Охтирської Божої Матері. А нам вчувалися слова Володимира Затуливітра, що линули з Канівських гір, з Дніпрової далини: “Я — вже земля. А вам ще треба неба. Землі ще треба. І моїх очей”.
“Ще довго нам докопуватись глин — найглибших, може, і найзолотіших”. · S. 11Originalseite ↗ Видатний філософ, природознавець, геніальний мис# литель, заснов# ник геохімії, біо# геохімії та радіо# геології, косміз# му. З 1912 року В. Вернадський — академік Пе# тербурзької АН, професор Мос# ковського уні# верситету. Один із засновників Української Ака# демії наук, став дійсним членом АН Украї# ни, а 1919 — її першим президентом. Зас# новник першої наукової бібліотеки в Укра# їні, нині названої його ім’ям. Рід Вернадських має глибокі українські корені. Предок Верна під час визвольної війни українського народу 1648—1654 рр. виступав на боці козаків, його діти служи# ли в козацтві старшинами. Дворянство вислужив дід Василь, який відтоді став пи# сатися Вернадським. Батько Володимира, Іван Васильович, народився у Києві, очо# лював кафедру в Київському університеті, переїхавши до Москви, очолював кафедру в Московському університеті. Через чоти# ри роки після народження Володимира батьки переїхали до Харкова. Сім’я навіду# валася до родичів на Полтавщину. Якось Володимир провів літо в садибі Григорія Квітки#Основ’яненка. Читання творів укра# їнських письменників, знайомство з побу# том українців, мабуть, і дали привід відгук# нутися про циркуляр, який забороняв у Росії друкування українською мовою, та# кими словами: “Що це значить? Як це і для чого?” З наукових джерел відомо, що моло# дий Вернадський глибоко знав історію Ук# раїни, написав статтю “Угорська Русь з 1848 р.”. Після жовтневого перевороту Вернадський підписує звернення, в якому були і такі слова: “…зусиллями народу бу# де покладено кінець пануванню насильни# ків”. За наказом Леніна і Сталіна почалося переслідування тих, хто підписав звернен# ня. Вернадський переїжджає в Полтаву. У квітні 1918 року, коли до влади прийшов гетьман Скоропадський і було проголоше# но Українську державу, Вернадського за# прошують до Києва. Тут він очолив Комісію з організації Академії наук і Української на# ціональної бібліотеки, а також комісію з питань вищої школи. З Москви до Києва тоді переїхало понад 20 відомих учених. Щодо створення Української Академії наук позиція Вернадського була така: “Важливо створити сильний центр науко# вих досліджень українського народу, його історії, його мови, природи України. Зви# чайно, треба вести ці дослідження в най# ширшому загальнолюдському масштабі. Треба якнайшвидше створювати кафедри і лабораторії, інститути, які спочатку, мож# ливо, й будуть зайняті росіянами. Але ста# новище скоро зміниться, бо посади в ака# демії виборні. Дуже скоро заявлять про себе місцеві сили”. 13 вересня 1918 року на засіданні комісії за доповіддю Вернад# ського було ухвалено виділяти щорічні асигнування на наукові роботи, експедиції тощо. Комісія подбала про Ботанічний саду Києві, про створення Геодезичного інс# титуту, розробила Статут академії. У жов# тні Вернадського обирають першим пре# зидентом ВУАН. Фізико#математичне від# ділення академії прийняло тематику Вер# надського — почалося створення біогеохі# мічної лабораторії. З приходом більшовиків становище ВУАН погіршилося. Вернадський захворів на висипний тиф і всю зиму 1919—1920 року лікувався. 1921 р. повернувся в Пет# роград. Відтоді працював на радянську науку. Помер Володимир Вернадський 1945 року.
Підготувала Олена ШУЛЬГА
“Ще довго нам докопуватись глин — найглибших, може, і найзолотіших”. · S. 11Originalseite ↗ Ірина КОВАЛЬ3ФУЧИЛО
Наукове товариство ім. Я. П. Новицького (голова — доктор історичних наук, профе# сор Анатолій Бойко) доклало чималих зу# силь до перевидання наукової спадщини ви# датного вченого Якова Павловича Новиць# кого, адже тривалий час її було забуто. Нині побачили світ два перші томи: 1#й — істо# ричні праці; 2#й — фольклорні та етнографіч# ні (легенди, перекази, оповідання про запо# розькі урочища та запорозьких козаків, ко# зацькі та гайдамацькі скарби, апокрифи, казки, замовляння). Готують до друку нас# тупні три томи: 3#й том — історичні та народ# ні пісні; 4#й — археографічні праці; 5#й — но# татки, замітки, наукові звіти та епістолярна спадщина. Передмова до першого тому “Яків Но# вицький — видатний дослідник і громад# ський діяч Запорізького краю” розкриває ві# хи життя Якова Павловича, людини, яка поп# ри численні службові обов’язки займалася улюбленою справою — краєзнавством. Пер# ший том містить такі наукові праці: “С бере# гов Днепра (Очерки Запорожья)”, “История города Александровска в связи с историей возникновения крепостей Днепровской ли# нии. 1770—1806 гг.”; “Остров Хортица на Днепре, его природа, история, древности” та інші. Ці твори дають цілісне уявлення про історичну традицію Запорізького краю, його колонізацію і заселення після зруйнування Січі, виникнення міст і слобід. Кожна праця Я. П. Новицького відтворює цілісну картину народного життя краю, багатовікових народ# них традицій Південної України від найдавні# ших часів. Тут маємо відомості про самобут# ній світогляд жителів Запорожжя, їхні віру# вання, звичаєвість, їхню самооцінку, став#
лення до минулого і сучасного. Науковий апарат становлять примітки та коментарі, іменний і географічний покажчики. Упоряд# ник тому — Анатолій Бойко. Другий том містить фактично всі відомі сьогодні прозові фольклорні записи Якова Новицького, зібрані у 70#х роках XIX—на по# чатку ХХ століття на Запоріжжі. Він був од# ним з ініціаторів комплексного стаціонарно# го дослідження Нижньої Наддніпрянщини, зокрема Олександрівського повіту Катери# нославської губернії, історичної території Запорозької Січі, яку й досі вважають ма# ловивченою порівняно з іншими реґіонами України. У 90#х роках ХІХ ст. Я. П. Новицький був найактивнішим збирачем і видавцем фольклору та народознавчих матеріалів. М. Ф. Сумцов назвав його одним із найкра# щих знавців краю: він не обмежувався зби# ранням фольклору, друкував також етногра# фічні, історичні, археологічні, статистичні, архівні, економічні, ботаніко#зоологічні, пе# дагогічні та інші матеріали. Про нього писав Д. Ф. Чернявський: “Почтенный член нашей архивной комиссии Яков Павлович Новиц# кий является одним из наилучших знатоков и исследователей Екатеринославщины: ис# тория последней ему в такой же мере близ# ка и знакома, как и современное бытовое состояние”. Найхарактерніша риса Новицького# фольклориста — визбирувати по крихтах усе, що лишилось у народній пам’яті про за# порозьку старовину. Його збірники — це іс# торія Запорозької Січі в народній інтерпрета# ції. Міфологія та апокрифи, безліч топоніміч# них легенд, історичних переказів про життя, побут, звичаї, подвиги, світогляд козаків, ви# датних особистостей, руйнування Січі та вза# ємини з колонізаторами, козацький гумор і туга за колишньою славою — ось тематика цих видань. Матеріал подано в первісному вигляді, без літературної редакції, з цікавими авторськими коментарями. Яків Новицький — єдиний в історії української фольклорис# тики, хто записав і за життя видрукував ле# генди про скарби, про народну топоніміку Запорожжя — аналогів їм немає. Топонімічні легенди — це найоригінальніші твори фоль# клору, і Новицький підняв цілий пласт народ# ної топоніміки Нижньої Наддніпрянщини.
“Українська держава — це держава українського слова”. · S. 12Originalseite ↗ Fortsetzung von einer früheren Seite — Seitenausschnitt
мії ім. Т. Шевченка: “Коли при# ходжу в тісні кабінети Радіо “Куль# тура”, то почуваюсь там, як у рідній хаті. Коли думаю про канал “Культу# ра”, то чомусь уявляю веселку, але веселка — це тільки півкола, а вас я бачу як повне коло, барвистий наці# ональний вінок, яскраву корону, Господній німб над нами всіма. Ме# ні дуже затишно у цьому колі”. Любов Голота, письменниця, журналістка, лауреат Національної премії ім. Т. Шевченка, ведуча радіо: “Вітаю всіх, хто нас чує, із взаємними іменинами. Ра# да, що кожен із нас — і ведучі, й журналісти, і слухачі — живуть за принципом Тараса Шевченка: “Ні, не однаково мені…” Лесь Танюк, письменник: “Хочу привітати всіх творців і спів# творців з іменинами, і запевнити, що ми зробимо все, аби канал “Культура” був завжди на висоті. У каналу бувають не тільки святкові дні, часом нам погрожують зняти зарплату. Багато на що можна скаржитися, але, кажуть, мистец# тво потребує жертв”. Леонтій Даценко, віце-президент Національної радіокомпанії України, директор Радіо “Культура”: “Щиро вдячний усім, хто присутній на святі, хто слухає нас біля радіоприймачів, і низько кланяюся за те, що ви обрали саме нас, Радіо “Культура”. Ми докладе# мо всіх зусиль, щоб бути ще цікаві# шими, ще привабливішими. Радіо “Культура”, як і культура загалом, — це сьогоднішня наша ідеологія, яка диференціює, ідентифікує, до# помагає нам бути самими собою, зобов’язує зробити з нашого слу# хача патріота. Буде Радіо “Культу# ра — буде й Україна!” Прозвучали також вітання від письменника Івана Драча, Святій# шого Патріарха Київського і всієї Руси#України Філарета, міністра культури і туризму України В. Вов# куна, голови Нацради з питань те# лебачення та радіомовлення В. Шевченка, заслужених та на# родних артистів. Було вручено по# чесні грамоти Національної радіо# компанії України працівникам Ра# діо “Культура”: Юлії Чаплінській, Євгенові Захарченку, Лесі Ворони# ній, Наталії Бучель, Володимирові Карпінському, Олександрові Ша# моніну, Світлані Короненко, Нелі Даниленко та ін. Свято відбувалося в незвично# му форматі — прямому ефірі. Ко# жен міг зателефонувати і привітати творців улюбленої хвилі. Ведучі Неля Даниленко та Дмитро Хоркін також надавали слово для приві# тання гостям у залі. Завершили свято хор “Дарничанка” і повний зал під “Многая літа”. Тож кредо Радіо “Культура” — наблизити високе мистецтво до слухачів, прищепити їм “відчуття голоду” на прекрасне, стати дже# релом пізнавальної інформації та доброго настрою. Відроджуймо разом духовну Україну!
Підготувала Марія СКРИННИК Фото Олеся ДМИТРЕНКА
“Українська держава — це держава українського слова”. · S. 12Originalseite ↗ Академічний оркестр Національної радіокомпанії України
З початку 2003 року Третя програма УР виходить у новому форматі під назвою “Канал духов# ного відродження Радіо “Культу# ра”. Його основна мета — створи# ти у вітчизняному радіопросторі середовище високої духовної культури із залученням найширшої аудиторії слухачів. Радіоканал складається з літературно#публі# цистичних, різножанрових музич# них, інформаційно#розважальних, а також авторських програм відо# мих діячів культури та мистецтва. 12 березня в приміщенні Кон# цертно#студійного комплексу Націо# нальної радіокомпанії України від# бувся святковий вечір з нагоди п’ятої річниці “Каналу духовного від# родження Радіо “Культура”. Зустрі# тися зі слухачами прийшли органі# затори і творці Радіо “Культура”: ре# жисери, ведучі, штатні й позаштатні автори, усі, хто щодня працює для нас, слухачів. Дійство відбувалося під чарівний супровід академічного оркестру народної та популярної музики Національної радіокомпанії України під орудою народного ар# тиста Святослава Литвиненка. Привітали ювілярів почесні гос# ті з найщирішими побажаннями: Віктор Іванович Набруско, президент Національної радіокомпанії України: “Українське ра# діо існує в світовому інформаційно# му просторі 84 роки. В незалежній Україні ми сформувалися 16 років тому як відокремлене від інших ідео# логічних та культурних впливів ра# діо. Але, без сумніву, окраса нашого становлення і зростання — унікаль# ний, дивовижний творчий проект Радіо “Культура”. В Україні немає ні# чого схожого, коли водночас де# монструються найкращі зразки на# ціональної та світової культури, і це супроводжувалося б таким теплим, професійним, гостро публіцистич# ним словом наших авторів. Вдяч# ний працівникам Радіо “Культура”, адже ніде більше не почуєте лауре# атів Шевченківської премії, акаде# міків, Героїв України у ролі ведучих. Це люди, небайдужі до всього, що відбувається не лише в царині куль# тури, а й у соціумі, справжні патріо# ти і сподвижники. Вони формують нову якість українського інформа# ційного простору, нові цінності, но# ву Україну. Якщо говорити про наці# ональну ідею, то вона втілюється в Радіо “Культура”, й автори програм — свідчення цього. Тому проект надзвичайно перспективний, робо# ти вистачає і вистачатиме, але ним ми засвідчуємо те, що реально формуємо державотворення не на словах, а на ділі”. Павло Мовчан, голова Всеукраїнського товариства “Просвіта” ім. Тараса Шевченка, народний депутат України: “Зворуше# ний тим, що весь цей колектив п’ять років заряджає мене і всю аудито# рію щирими словами, переживан# нями, дипломатичністю, делікатніс# тю. Він робить велику справу — ви# ховує націю, і я подумав: якби не 100 тисяч наших умовних слухачів, а 45 мільйонів слухали цей канал, то за п’ять років ми уже сформували б єдину, цілісну націю. Цей проект має неймовірне завдання і перспективу. Бажаю стійкості, щоб ми не були у тих резерваційних форматах, куди нас заганяють. Квантовість голосу, коли він ділиться на окремі частки, коли інформація сягає квантового рівня, сьогодні формує багато чого. І сигнал Радіо “Культура” виходить не лише до радіослухачів, а й підні# мається до небес Тараса Григоро# вича Шевченка і звідти ретранслю# ється, употужнено йде на землю.
Леонтій Даценко
Сьогодні особлива аудиторія й особливий настрій. Спасибі за по# чуття, розум, наснагу, за голоси і програми, спасибі тим, хто фор# мує справжню українську ідеоло# гію, якої бракує в Україні. Шануй# мося на каналі “Культура”!” Михайло Слабошпицький, письменник, лауреат Національної премії імені Тараса Шевченка: “Такі проекти призна# чені для того, щоб ми, українці, ар# тикулювали на весь світ, що ми є. Я хотів би звернутися до наших ви# сокодержавців, до тих, хто формує пріоритети в Українській державі. Мене непокоїть, що у нас скорочу# ється мережа проводового україн# ського радіо, а це питання націо# нальної безпеки України. Я як гро# мадянин наполягаю, щоб ми разом піднесли голос і врятували цей безцінний фактор творення Укра# їнської держави, бо це не лише кордони, Верховна Рада, Прези# дент, маніфести, чиновники. Укра# їнська держава — це держава ук# раїнського слова”. Петро Перебийніс, письменник, лауреат Національної пре-
Ведучі свята Дмитро Хоркін та Неля Даниленко
Почесні гості Іван Драч, Любов Голота, Павло Мовчан, Віктор Набруско
“Українська держава — це держава українського слова”. · S. 12Originalseite ↗ 25 березня о 17 годині у Великій концертній студії Будинку звукозапису Національної радіокомпанії України (станція метро “Кловська”, вулиця Леоніда Первомайського, 5-а) у рамках прямоефірної передачі “Радіоканал “Культура” представляє” відбудеться творча зустріч з художником Рафаелем Багаутдіновим. У програмі — презентація книжки Михайла Слабошпицького “Автопортрет художника в зрілості”, виставка нових картин художника. Ведучий — лауреат Національної премії ім. Т. Шевченка Михайло Слабошпицький.
Світлана СОБОЛЕВСЬКА
У далекій Казані понад сімде# сят років тому заарештували, а по# тім і розстріляли секретаря обкому комсомолу Махмута Багаутдінова. Він не був типовим комсомоль# ським функціонером: половину своєї платні віддавав на дитбуди# нок, давав гроші молодшому бра# тові, який навчався в консервато# рії. А ще назвав свого сина таким не татарським іменем: Рафаель, мовби прозирнув у майбутнє, на# кликавши йому долю. Тоді ж органи НКВС заарешту# вали й дружину Багаутдінова, і в таборах ГУЛАГу вона збожеволіла. А їхніх синів — дітей “ворогів наро# ду” — конвоювали в спеціальну ко# лонію на Кіровоградщині.
Про все це йдеться в докумен# тальному романі Михайла Сла# бошпицького “Автопортрет худож# ника в зрілості”, який щойно з’явився друком у видавництві “Ярославів Вал”. Цей твір (жанр його автор виз# начив як роман#колаж) два роки тому друкувався в журналі “Київ”. Його повністю було прочитано (з елементами інсценізації) на каналі Радіо “Культура”. Твір викликав ве#
лику пошту. І це знаково: історія, що її розповів письменник, ставля# чи виразні акценти на життєвій достовірності, нікого не лишає байдужим. Маємо той ефект, який називається “опік правдою”. Про цю особливість талановитої і ху# дожньо повнокровної документа# лістики чимало написано в критиці. Михайло Слабошпицький — один із беззаперечних лідерів ук# раїнської біографістики. Його кни#
ги “Марія Башкирцева”, “Никифор Дровняк із Криниці”, “Українець, який відмовився бути бідним”, “Поет із пекла (Тодось Осьмачка)” мають і розголос, і популярність, і перевидаються. І це тоді, коли до# ля української книги така складна. У критиці часто звучить думка про те, що цей письменник — ко# лекціонер. Він колекціонує цікаві людські долі, типажі, важливі прикмети часу, в яких сконденсо#
вано промовистий зміст. А ще він обережно реставрує минуле сво# го героя, ступаючи в його сліди, веде нас до тієї життєвої верши# ни, яка стає свідченням творчої реалізації. “Автопортрет художника в зрі# лості” — один із найцікавіших тво# рів художньої біографістики Ми# хайла Слабошпицького. Є тут і точ# на психологічною деталізацією со# ціально#побутова проза, зняті з магнітофона монологи, документ і коментар до нього, репортаж, мистецтвознавча студія. Тільки не# має монотонності та стилістичної одноманітності. Книга яскраво проілюстрована кольоровими реп# родукціями живопису Рафаеля Ба# гаутдінова та світлинами. Це надає виданню святкової тональності.
“Труба і флейта — це символи політики і літератури”. · S. 13Originalseite ↗ Fortsetzung von einer früheren Seite — Seitenausschnitt
друзів Володимир Яворівський зачитував уривки своєї прози. Розпочав із раннього — невелич# кої новели “Дичка”, а завершив свій творчий вечір фраґментом про останні роки життя Тараса Шевченка. “Думаю, ви здогадалися, чому тут сьогодні труба і флейта. Це символи політики і літератури. А ще... Вперше до Києва я приїхав зі шкільним оркестром. Я, малень# кий хлопчик, грав тоді на трубі. А зараз хочу прочитати фраґмент з нового роману. Доля написання його дуже складна. Якби не ця, да# руйте, дурна політика, я б уже дав# но завершив. Це роман про остан# ні роки життя Тараса Григоровича. Про той період, коли він повернув# ся із заслання, про його останню любов до Ликери Полусмакової, яка його зрадила і цим пришвид# шила смерть поета. Вона дуже довго жила, вийшла заміж за п’я# ничку, росіянина Яковлєва, наро# дила йому цілу ґирилицю дітей. І коли 1903 року діти вигнали її з ха# ти, вона вирішила повернутися в Україну. Приїхала до Києва. А тоді було національне пробудження. Вона наслухалася багато про Шев# ченка і вирішила поїхати до Кане# ва. Та там і залишилася. Щодня хо# дила на могилу Шевченка, замов# ляла молебні й каялася. Померла Ликера у лютому 1917 року, в бо# жевільні. На стіні у неї висів пор# трет Шевченка, вона бігала кімна# тою і промовляла: “Не зачиняйте двері, він зараз прийде...” Важка шекспірівська нота не була останньою. Наприкінці вечо# ра Володимира Яворівського по# шанував вокальний квартет “Явір”.
КУЛЬТУРА
“Труба і флейта — це символи політики і літератури”. · S. 13Originalseite ↗ Уляна ГЛІБЧУК
Олекса Різник, письменник, громадський діяч: “Із Яворівським познайоми# лися в Одесі. Тоді Володя не мав житла, і я запропонував прихили# ти голову в мене. То була така не# величка напівпідвальна квартир# ка зі сходами глибоко вниз, сим# волічна на той час. Я тоді вперше побачив, як Яворівський пише... До нас щовечора приходили письменники. Борис Нечерда, Валентин Мороз... Ми ж усі були філологи. “Філфак одеський диво з див, що відбирав, кував, родив майбутнє наше якобинство...” Прекрасні були часи. Ми, това# риство, поклялися всюди роз# мовляти тільки українською мо# вою. І дотримувалися нашої клят# ви. Доходило навіть до дрібниць. Пам’ятаю, як сперечалися свого часу з Миколою Вінграновським. Я тоді повернувся з мордовсько# го табору і став таким вже україн# цем#неофітом. І кажу Миколі: “Чого ж Вінграновський, а не Він# гранівський?” І ставив йому за приклад Яворівського. Мовляв, у нього правильне прізвище. До речі, Володю в товаристві ми на# зивали Явором. Коли закінчило# ся студентство, доля порозкида# ла нас по всіх усюдах. Яворів# ський опинився у славному Запо# ріжжі, працював у газеті. Я читав його статті. Як він прекрасно пи# сав: і про інтелігенцію, і про се# ло... А скільки потім листів отри# мував! Мені аж самому цікаво стало: що ж то за місто таке — Запоріжжя? І я поїхав до Володі у гості. Заходжу в редакцію, запи#
Фото Олеся Дмитренка тую, де кабінет Володимира Яво# рівського. А мені у відповідь: “Ка# во? А, так ето ви про украінца спрашиваєтє...” Його там усі на# зивали Українець, тому що він був вірним нашій студентській клятві. І весь час я спостерігав за Володею, за його зростанням. І дуже радий, що він доріс до цієї сцени, до Верховної Ради, до ви# соких сходин...”
Микола Ря3 бий, письменник: “Я волів би на# писати великий ро# ман про Володими# ра Яворівського, аніж за п’ять хвилин сказати до ладу про його високий та# лант. Але регламент є регламент. Тому обмежуся кількома тезами. Коли люди# на сягає ось таких висот, вона мимо# волі замислюється: що ж у житті найголовніше? І почу# вається щасливою і впевненою, коли думає про друзів. Є наука фі# зіогномістика, якою мають доско# нало володіти і письменники, і по# літики. Сорок років тому я навіть і гадки не мав, що така наука існує, але коли побачив Володимира, то щось мені підказало: це не лише земляк, а й друг на все життя. Я не раз бував у його рідному селі й для себе відзначив, чим відрізняється його родина від інших. Мабуть, тим, що там ніколи не занепада# ють духом і постійно присутнє по# чуття гумору. А ще Володимир Яворівський має цінний дар: уміє слухати людину. Якось ми жили і працювали в Ірпені. Володимир писав роман про народну худож# ницю Катерину Білокур. До нас за# вітав Іван Миколайчук. І здавало# ся, що під час зустрічі Володимир мав би розповідати про свою творчу майстерню, про тоді ще маловідому художницю... А він мовчав, тому що слухав Миколай# чука. Просто відчув, що акторові потрібен не стільки співрозмов# ник, скільки слухач. Іван Миколай# чук говорив годину, дві... І про ко# ней, і про кіно, а Володимир слу# хав і жодного разу не перебив. І коли ми провели Івана, то побачи# ли, що він щасливий, бо його ви# слухали...” У перервах між музичними виступами та щирими словами
14 березня в Українському домі відбувся творчий вечір письменника і політичного діяча Володимира Яворівського. Урочистість пройшла без помпи. Пан Яворівський уже в перших словах запевнив, що задумав цей вечір “не тільки для того, аби нагадати, що я залишаюся письменником, а й для того, щоб не допустити на цю сцену жодного слова фальші й жодного слова офіціозу. Тут не буде представників влади...” І справді, на сцену хіба лише урочисто винесли букети від Президента України та Прем’єр-міністра. А про письменника і політика говорили друзі, з якими життя перетнулося у молоді роки.
“Труба і флейта — це символи політики і літератури”. · S. 13Originalseite ↗ Олександр ЗАЇКА, м. Київ
Протягом двох тижнів у галереї Київського міського будинку вчите# ля тривала виставка#дослідження українських художників шляхів Та# расової долі. Виставка завершила# ся благодійним аукціоном на під# тримку встановлення в Оттаві пам’ятника Тарасові Шевченку. З 66#ти запропонованих лотів придбано 31, і це чудовий показник для аукціонів живопису. Так Шев# ченківський район столиці зробив внесок в акцію канадських україн# ців на вшанування пам’яті Велико# го Кобзаря. Знайшли покупців обидва пор# трети Тараса Шевченка — графічна робота Євгена Єгорова (1917— 2005 рр.), де поета зображено мудрим академіком, високочолим філософом, і сучасне полотно Вік# тора Ковтуна, де Шевченко моло# дий, вдячний долі, в сяйві муз, пов#
Фото Ганни Оборської ний надій і його вже торкнувся по# дих слави. Колекціонери придбали раритетні твори Олени Кульчицької “Возвеличу малих…” (1920 р.) і Володимира Заузе “Чумаки” (1929 р.). За океан поїхала літогра# фія Володимира Новиковського “Назар Стодоля”, її придбали гур# том троє українців з Канади і США. Один колекціонер зібрав шість офортів Анатолія Марчука, які склали серію з циклу “Київські свя# тині”. Придбано роботу “Недільний день у Лаврі” наймолодшого ху# дожника аукціону, 22#річного Олек# сандра Короля з Харкова. Апофеозом аукціону стало придбання Промінвестбанком ве# личного і, на цей час, антикварно# го двометрового панно Карпа Трохименка “На Чернечій горі”. Народний художник України, лау# реат Національної премії ім. Т. Шевченка, співець шевченківської долі в найкращих традиціях кла# сичного живопису відтворив вша#
нування нащадками пам’яті Вели# кого Кобзаря. Двогодинний марафон сплив непомітно завдяки цікавій інфор# мації, що супроводжувала сухий протокол аукціону. Аудиторії стало відомо, чому О. Кульчицька під портретом Кобзаря написала “Та# рас Грушівський#Шевченко”; що Шевченко з Сажиним, змальовую# чи київську старовину, оселились на Козиному болоті (1846 р.); як батько 1824 року двічі брав Тараса чумакувати на Одесу і Єлисавет# град. Говорили про нерозділене 30#річним поетом палке кохання 35#річної княжни Варвари Рєпніної, яке згодом обернулося справ# жньою дружбою на все життя. Зга# дали і гарбуз, який “піднесла” віль# ному уславленому поетові й худож# нику дівчина#кріпачка Харитя Дов# гополенкова, що була на той час служницею у Варфоломія Шевчен# ка, троюрідного брата Тараса. Доб# рим словом пом’янули качанівську родину Тарнавських і седнівських братів Лизогубів, що завжди люб’язно і щиро приймали Шев# ченка під час його подорожей Ук# раїною. Віддали шану “кріпакові# Паганіні” Олексієві Панову — бу# фетнику пароплава “Князь Пожар# ський”, який грою на старій скрипці розважав поета під час довгої по# дорожі з Астрахані до Нижнього Новгорода. Благодійна акція Шевченків# ського району за ідеєю київської громадської організації “Мистець# кий курінь”, яку втілила художня студія “Раритет#Арт”, виконала по# трійне завдання: була позначена вагомим історико#культурним і просвітницьким навантаженням, сколихнула Тарасовим ім’ям мис# тецький світ в Україні і прислужила# ся подальшому зближенню та зміц# ненню зв’язків материкових укра# їнців з діаспорою Канади. Ми вдяч# ні інформаційному спонсорові акції — газеті “Слово Просвіти”.
Фото Ганни Оборської
“Труба і флейта — це символи політики і літератури”. · S. 13Originalseite ↗ Василь ВОЗНЯК
Дублювання фільмів україн# ською мовою викликає дедалі більше зацікавлення глядачів і власників кінотеатрів. Але, на жаль, не всі кінотеатри — при# хильники українського дубляжу, тому що він потребує додатко# вих видатків. Мовна проблема в Україні загалом і у сфері кіно зокрема — надумана, оскільки україн# ська мова широко використову# ється в усіх сферах життєдіяль# ності, кіноіндустрія не виняток. Наприклад, український дубляж “Карлсона, який мешкає на да# ху” чи “Тачок” набагато якісні# ший і кумедніший, ніж росій# ський. І річ тут не у можливостях ук# раїнської мови, а в професіона# лізмі перекладача, редактора, диктора, які готують фільм чи мультик для українського спо# живача. Звичайно, російський дуб# ляж теж повинен бути, адже в Україні проживає близько 20 % росіян, але український має пе# реважати. З ініціативи громадського руху “Не будь байдужим” 12 бе# резня в кінотеатрі “Жовтень” пройшла акція на підтримку дублювання фільмів україн# ською мовою, яку також підтри# мали діячі культури, науки і шоу# бізнесу. Це гурти “Скай”, “Кри# хітка Цахес”, “Танок на майдані Конго”, “Мандри”, Олег Скрип# ка, Vova ZiL’vov, спортивний ог# лядач телеканалу ICTV Ігор Мі# рошниченко. По закінченні акції глядачі подивилися фільм “Ще одна зроду Болейн”, дубльований ук# раїнською.
“Людина народжена для щастя”. · S. 14Originalseite ↗ У середині вісімдесятих поетеса Антонія Цвіт започаткувала в українській поезії новий напрям — філософсько-еротичну лірику. Своєю незвичною за формою і змістом, сповненою шалу пристрастей та глибокого філософського осмислення поезією вона подивувала не лише вітчизняного, а й європейського читача. Нещодавно Антонія Цвіт стала лауреатом престижної Всеукраїнської літературної премії імені Олександра Олеся за ліричну збірку “Містер-і-я”, у якій виходить на нові обшири формотворення, поєднуючи зорову поезію з верлібристикою, утверджується як поет-філософ і сповнений надзвичайної експресії лірик. Ще одна сторінка її творчості — це епічний жанр, і найбільше вражає тут рок-феєрія “Корона Євпраксії”, де Антонія Цвіт — ще й дослідник історичних джерел, а її поетичні образи наповнюються глибоко символічним сенсом. На наше прохання поетеса ділиться своїми міркуваннями про збереження високих моральних критеріїв, оцінюючи найсвятіше з почуттів — кохання.
— Пані Антоніє, Вас можна привітати з присудженням премії імені Олександра Олеся. Що для Вас вона означає? — Поезія О. Олеся мене захо# пила ще в студентські роки. Неза# бутні лекції нашого професора Анатолія Погрібного, який, на пре# великий жаль, пішов від нас. Він “запоями” читав нам О. Олеся на# пам’ять. Гадаю, що у моїй поезії ця особлива експресивність — саме під впливом О. Олеся. Напевно, наша земля заряджає такою енер# гетикою, адже ми з ним із Сумщи# ни. Премію заснувало Сумське земляцтво в м. Києві ще п’ять років тому. Це конкурс всеукраїнський, у ньому беруть участь лірики з усієї країни, до журі входять визнані письменники. — Ваша лірична героїня — жінка внутрішньо розкута, емоційна, проте й глибоко мисляча. Яке, на Ваш погляд, призначення жінки? — Бог сотворив жінку, аби вона народжувала дітей. Напевне, у цьо# му найбільше її призначення. Однак кожна людина незалежно від статі має кармічне завдання, яке мусить виконати за життя. Мене завжди непокоїло: для чого ми прийшли у цей світ? Тому з юності цікавилася філософією, пізніше — езотерични# ми науками, навіть трохи астроло# гією. Вивела для себе тезу, що лю# дина — це енергетичний згусток матерії, який живить Всесвіт, як і будь#яка істота. Що це за енерге# тичний згусток — Душа Всесвіту? Якби нічого живого не існувало, світ був би камінний? Певно, що не я од# на над цим замислювалася… Поетів і мислителів усіх часів хвилювало питання призначення людини. Епікурейці, наприклад, вважали, що людина приходить у цей світ для щастя, гедоністи — для насолоди, екзистенціалісти — для вираження власної індивіду# альності. Я вивела для себе фор# мулу, яка стала лейтмотивом моєї творчості: людина народжена для щастя, для насолоди і для самови# раження. Звідси і моя філософ# сько#еротична поезія. На цьому я наголошувала і в по# емі “Обертальний хрест, або Філо# софія двох”, і в рок#феєрії “Корона
Євпраксії”, і в інших творах. Жінка, як і чоловік, має головне призна# чення на цій землі — виразити свою індивідуальність. Навіть якщо вона лише виховує дітей, має пам’ятати, що прийшла на цей світ з власним кармічним завданням, яке повинна виконати. Інакше — деградація і хо# діння по колу, неможливість виходу на вищі щаблі вселенського існу# вання. Скільки кожна людина зали# шить після себе світлої та темної енергії — все це залишається в кос# мосі, воно не зникає. Тому слід ро# бити більше добра. — Я чула, що карма — це здо3 бутки минулого людини, а доля — це її майбутнє. — Карма, за астрологією, вка# зує на призначення людини на зем# лі. Існує два кармічні вузли. Півден# ний вузол — це досвід минулого втілення, спираючись на який тре# ба виконувати завдання майбут# нього, на що вказує північний ву# зол. Якщо ти виконав своє кармічне завдання, то підіймаєшся на вищий щабель, а якщо ні — в наступному житті ходитимеш по тому ж колу, ато й опустишся ще нижче. Вірю в безкінечність людського існування, бо переконана, що дух чи душа лю# дини — це і є мікроскопічна як для Всесвіту частинка Божественної сутності, злитися з якою людина може, пройшовши всі кола очи# щення. А це шлях до вселенської Любові. Звісно, Бог — це Любов. — Хто Вам подобається із сучасних письменників? — Я у захваті від роману “Ключ” Василя Шкляра. Високо оцінюю прозові твори Віктора Баранова, пишаюся, що саме мені випало їх читати як редактору, а також Галини Тарасюк, Любові Го# лоти, Марії Матіос, поезію багатьох колег по цеху — Ігоря Римарука, Василя Герасим’юка, Валерія Гера# симчука. В літературу прийшов справді цікавий поет— Ігор Пав# люк. З’явилася молодь — Анна Баг# ряна, Анна Малігон, до речі, коно# топчанка. Багато цікавих літерато# рів сьогодні в Україні — молодих і досвідчених — усіх не згадати. Добре, що існує конкурс “Корона# ція слова”, у якому беруть участь прозаїки. Непогано було б започат# кувати щось подібне і для поетів. Це врятувало б поезію від забуття і разом з тим — читача від невіглас# тва. Тим паче, що до сучасної укра# їнської літератури в Європі неабия# кий інтерес — це бачила на власні очі, коли презентувала свої книжки у Польщі та Німеччині. — Що уособлює для Вас творчість? — Творчість — це моє життя. Моїми дітьми стали мої твори. Не можу жити без спілкування зі свої# ми шанувальниками. Мені потала# нило побувати в багатьох містах і селах — від Рейну на Заході до Амуру на Сході. І я переконалася, що поезія не може жити у вакуумі.
Енергія живого поетичного слова, як і пристрасне кохання, живить космос. — Розкажіть, будь ласка, про Вашу роботу над “Короною Євп3 раксії”. Як здійснювали її теат3 ральну постановку? — Свого часу я задумала ство# рити триптих “Анна — королева Франції”, “Євпраксія” і “Роксола# на”. І коли писала “Корону Євпрак# сії”, то багато працювала в архівах, де віднайшла дуже цікаві паралелі, яких, до речі, немає в однойменно# му романі П. Загребельного, сю# жет якого я взяла за основу. Мене вразила постать княжни, онуки Ярослава Мудрого Євпрак# сії. Сестра Володимира Мономаха, племінниця Анни, королеви Фран# ції, Євпраксія — жінка трагічної до# лі, розумна і сильна духом. Вона була імператрицею Священної Римської імперії. Її ім’я довго за# мовчували, бо вона на Священно# му синоді перед Папою Римським розповіла про те, що насправді від# бувалося при дворі імперії — акти сатанізму, коли знущалися над людською гідністю, і домоглася розлучення з імператором Генрі# хом ІV. Євпраксію переслідували. Вона повернулася до Києва, але й рідня її не підтримала (такі були ча#
си, такі закони суспільної моралі), і княжна подалася до монастиря, де, на жаль, і померла молодою. Я мріяла про виставу в театрі імені І. Франка. Разова постановка відбулася в Українському домі з іні# ціативи і за фінансування Міністерс# тва культури. Одну з головних ролей — Конрада, сина Генріха ІV, грав ак# тор театру ім. І. Франка, народний артист України Олексій Богданович, роль Євпраксії довірили мені. Не задля власного визнання, а заради реабілітації чесного імені Євпраксії хотілося б, щоб ця рок#феєрія була поставлена на сцені театру, як “Біла ворона” — у нас є свої героїні. — Яка історія створення Ва3 шого відомого портрета? — Коли я видавала свою першу книжку, побачила у видавництві портрет Світлани Йовенко пензля Рафаеля Багаутдінова. Він мені так сподобався, що я подумала: “О, коли б мій портрет написав такий майстер!” Відтоді знаю — мрії здій# снюються! Якось через багато років, коли на телебаченні показали фільм “Антонія Цвіт в “Обертальному хресті”, зателефонував цей уні# кальний художник і запропонував намалювати мій портрет. А після презентації на виставці подарував його мені, оскільки отримав після цього багато замовлень. — Над чим зараз працюєте? — Мрію завершити поетичний триптих, до якого входить “Корона Євпраксії”. До речі, після роботи з архівами в мене було таке натхнен# ня, що я створила свою рок#феє# рію за 24 дні, як кажуть, на одному подиху. Дуже цікавить постать Ан# ни — королеви Франції. Мрію за# кінчити розпочатий давно роман, подумую про мемуари і багато чо# го. На жаль, часу обмаль…
Спілкувалася Анна ЛОБАНОВСЬКА кого фарисейства”, а в есеї “Бо# жевільний будильник” критик пи# ше, що “…літератори божевільно дзвонять про те, що їм болить. Ко# ли ж вони почують голос іншого і зуміють його донести, тоді, напев# не, і література позбудеться своєї суспільної загумінковості та займе гідне її місце”. Євген Баран уміє боротися за себе і за своїх читачів, згуртував# ши їх (тобто нас!) на гуманістичній основі перед загрозою вирод# ження загальнолюдських ціннос# тей, художнім словом намагаєть# ся врятувати Правду — лишатися осторонь він не хоче. В есеї “Юві# леї і будні”: “Що найсмішніше, по# дібні ювілейні зібрання тільки уви# разнюють загальну індивідуальну байдужість одне до одного. У більшості людей повністю атро# фоване відчуття взаємоповаги …якщо ми і збираємося, то не для вшанування ювілянта чи зробле# ного ним, а для підкреслення власної значущості”. Автор не од# вертається від проблем, які ле# жать “на поверхні” (“Коханки і ко# ханці”, “Помпа універсальна”); не соромиться бути тенденційним і порушити проблему переоцінено# го автора (“Історія літератури як фікція”, “Інша література”); не бо# їться видатися банальним, ще раз звернувшись до проблем#ідей, що вже, здається, вичерпані, про які вже сказано все. Письменник бачить усе темне, не заплющуючи очей, але — поп# ри все — любить людей, літерату# ру і нас з вами, читачів. “Якщо ми не захочемо змін, не бажатимемо їх відчути… то скільки б ми не на# зивали біле чорним, а чорне білим (а саме це за великим рахунком відбувається у нашому сучпроце# сі), будь#які розмови про нас як про інших залишаться черговим варіантом байки про синицю, яка хотіла випити море. Але найсумні# ше те, що ми вже ніколи не змо# жемо літературу назвати люди# нознавством”.
“Людина народжена для щастя”. · S. 14Originalseite ↗ Олена МОРОЗОВА, Карина ВОСТРЯКОВА
У приміщенні УЦНК “Музей Іва# на Гончара” відбулася презентація книжки Віктора Вечерського “Ук# раїнські дерев’яні храми”. Це час# тина великого книжкового проекту “Невідома Україна”, покликаного ліквідувати “білі плями” національ# ної історії та культури, принаймні у свідомості самих українців. Вітчизняні дерев’яні храми справедливо вважають історико# мистецьким феноменом усесвіт# нього масштабу. Попри це, вони невблаганно відходять у минуле і зникають просто на очах нашого покоління. У 30#х роках ХХ сто# ліття в Україні було вщент зруйновано багато безцінних християнських пам’яток. Не# щадна ліквідація храмів не припинилася й у часи так зва# ної “відлиги”. Та найстрашніше те, що безцінне історико#архі# тектурне надбання продовжує руйнуватися зараз. Як прави# ло, через елементарне не# дбальство та байдужість влад# них структур. Культурологи та мистец# твознавці наголошують: аби зберегти дерев’яні храми для нащадків, потрібно не лише сфотографувати їх, а й осмис# лити як знакове явище. Авто# ритетні закордонні науковці дійшли висновку, що україн# ська дерев’яна архітектура не має аналогів серед будівничого мистецтва інших народів світу. Вона не подібна навіть до де# рев’яної архітектури наших най# ближчих сусідів — поляків, словаків чи росіян. Це важлива частина са# мобутньої української культури, здатна репрезентувати цілу країну. Серія “Невідома Україна”, яка представляє книжки, присвячені де# рев’яним храмам, монастирям, гетьманським столицям та вітчизня# ним фортецям, мала зацікавити на# самперед туристів. Однак і для нас, українців, у власній культурі та історії вдосталь нерозгаданих таємниць. Так, книжка Віктора Вечерсько# го розбиває усталене уявлення про те, що унікальні церковні споруди зводилися тільки в Карпатах. Істо# рик архітектури наочно демонс# трує, що це дивовижне явище ха# рактерне для території всієї Украї# ни, що ми — єдиний народ попри намагання сучасних політиків пере# конати українців у тому, що вони різні. “Українські дерев’яні храми” — дослідження цікаве не лише про# фесійним архітекторам чи культу# рологам. Це — публіцистичний твір про людей, які поклали життя на вівтар збереження архітектурних пам’яток, і про тих, хто нищив їх, змішуючи з брудом власну історію. Автор пише про найвідоміші храми України та цікаві історії, пов’язані зними, про реставрацію унікальних пам’яток і українські музеї просто неба — чи не єдиний засіб збере# ження стародавніх будівель. На тому, що українські дерев’яні храми потребують уваги та захисту, одностайно зійшлися запрошені на презентацію історики, архітектори і мистецтвознавці. Вони неоднора# зово підкреслювали унікальність вітчизняної дерев’яної архітектури. — На жаль, наша історія досі не відкрита, — зауважив архітектор Володимир Козак. — Відомо, що слов’яни мали кілька культів, зок# рема дерева та вогню. В Україні збереглася їхня дивовижна спад# щина — дерев’яна архітектура. Тож історію Київської Русі варто вивча# ти не лише за кам’яними, а й за де# рев’яними спорудами, яких на ук# раїнській землі вдосталь. Адже на# ше головне завдання полягає в то# му, щоб пізнавати власну культуру.
“Людина народжена для щастя”. · S. 14Originalseite ↗ Тетяна ДІГАЙ, м. Тернопіль
Відомий критик і літературо# знавець з Івано#Франківська Єв# ген Баран за збірку есеїв “Пор# нографічна сутність правди” удостоєний звання лауреата Між# народної премії імені Богдана Нестора Лепкого. Жанр есею — специфічний, побудований на парадоксах. Вик# лад матеріалу максимально ущільнений. Йому притаманна гранична чіткість формулювань й водночас простота, прозорість і ясність. У збірці 44 короткі есеї. Я відчула намагання автора з’ясува# ти приблизність, заплутаність су# часних літературних, культурно## мистецьких, політичних реалій. Ді# апазон висловлених думок без# межно широкий. Про це свідчать влучні назви кожного есею: “Дю# жина ножів у спину революції”, “На барикадах з графоманією”, “Мій найвірніший приятель на ім’я Зра# да”, “Художні особливості галиць#
“На селі рідко побачиш вершника”. · S. 15Originalseite ↗ Der Anfang dieses Textes kann unvollständig sein — mit der Originalseite abgleichen
пристрасним напутнім словом. Вислухавши проповідь лицаря, городяни і князь прийня# ли християнську віру. А хрестоносці розпові# дали, як 1099 року під час облоги Єрусалима він з’явився на білому коні; на плащі вер# шника був червоний хрест Святого Георгія. Від XIV сторіччя його хрест стає частиною герба Англії, а Георгій — святим заступником цієї країни. У нас йому присвячено львівський мит# рополичий собор Святого Юра, а сам кінний змієборець — символ і оборонець Львова. Порода, постава і масть коня у зображува# ному двобої зі змієм повністю залежать від фантазії художника. Так само, до речі, як і в картинах особливого жанру українського на# родного живопису “Козак Мамай”, де з геро# єм завжди сусідує коник, який терпляче че# кає на козака, поки той грає на кобзі або жваво дискутує за чарчиною з “хитрим ля# хом”. Художники особливо його поважають: до появи автомобіля майже кожну видатну особу малювали верхи на коні. І пам’ятники споруджували. Збереглися навіть імена бас# ких улюбленців. Так, вірний кінь Александра Македонського, якого великий завойовник особисто приборкав ще замолоду, звався Буцефал (Бичача голова), а ім’я улюбленого коня римського імператора Адріана було Борисфен. А це і давня назва Дніпра, з якого одвіку пили воду найкращі коні. У світі понад 300 кінських порід, серед них — верхові, рисисті, запряжні, ваговози. В Україні найбільш відомі породи: арабська, угорська, донська, гуцульська. Та ще — ди# кий монгольський кінь, якого відкрив 1879 року нащадок давнього козацького ро# ду, мандрівник Микола Пржевальський. А вже 1899 року барон Федір Фальцфейн, власник величезного маєтку Асканія#Нова на Херсонщині, привіз кількох чи не останніх диких коней з Монголії. Відтоді наші степи стали другою батьківщиною врятованого ко# ня Пржевальського. Може, колись він повер# неться і до Монголії, де, як стверджує міжна# родна “Червона книга фактів”, з 1973 року не бачили дикого огира. Тисячоліттями кінь віддано служив люди# ні. Віддавав себе всього: власну енергію, м’ясо, шкіру і молоко. Навіть хвіст і гриву, бо з кінського волосу плели і військове знаряд# дя, і рибальські сіті, й вишукані дамські аксе# суари. Та минають часи коня! Його сила і стрімкий біг виходять з моди. На селі рідко побачиш вершника, а в містах не покинули коней тільки їхні вірні друзі. Та повернути наш борг цим шляхетним тваринам ще не пізно, врятувавши їх спочатку від забуття і повного вимирання.
тав”: з двома виявами почуттів та відчуттів — парубочого (“Віть#віть#віть, тьох#тьох#тьох!”) та дівочого (“Ай#я#я, ох#ох#ох!). У ліричних шедеврах образ#символ вишні змальовує дівчину в інших станах: “Ой дівчино#вишень# ко, //Буде тобі лишенько”, або: Ой вишенько+черешенько, Чом ягід не родиш? Молодая дівчинонько, Чом гулять не ходиш? Як же мені ягід родить – Корінь усихає. Як же мені гулять ходить — Милий покидає (варіант: Мати не пус+ кає). У купальському, весільному обрядах вишня виконувала роль обрядового дерева (“купайлиці”, “гильця”). У гумористичній пісні “Ой під вишнею, під черешнею” на основі прийому контрасту зображено молодість і старість, безпер# спективність таких любовних стосунків. Вишня та її плоди — соковиті темно#чер# воні або ясно#червоні ягоди з кісточкою — відігравала важливу роль у народній кухні, медицині. Вишняк, вишнівка — неміцний ри# туальний напій, що додавав снаги й смаку життя молодим або виснаженим, вселяв оп# тимізм і бадьорість старшим. Образ вишні Т. Шевченко підніс до вер# шин національного символу. “Садок вишне# вий коло хати” — ідеальний гімн рідній оселі, рідному краєві, Україні. І.Франко у поемі “Іван Вишенський” через образ вишневого цвіту яскраво передав патріотичні почуття героя, який, перебуваючи на чужині, в грець# кому Афоні, згадав про рідну Україну й по# вернувся до неї. Народнопісенний символ вишні#дівчи# ни#нареченої оригінально опоетизувала Лі# на Костенко: Ще сніг ковтала повідь широченна, І рала ждав іще тужливий лан, А під горою вишня+наречена Вже до віночка міряла туман.
“На селі рідко побачиш вершника”. · S. 15Originalseite ↗ Юрій Змієборець. Кінець ХІІІ — початок XIV ст. Національний музей. Львів
Андрій ТОПАЧЕВСЬКИЙ ГНІДІ, ВОРОНІ, БІЛІ
Продовження. Поч. у ч. 3, 5, 8, 10 за 2008 р.
І дав їм Йосип хліба за коні і за отари… Буття, 47 : 17
Якщо за часів господарювання Йосипа у Єгипті свійські коні були вже добре відомі як об’єкти торгівлі й обміну, то серед фараоно# вих подарунків Авраамові вони ще не згаду# ються (Буття, 12 : 6). Вочевидь, патріарх ті# шився фараоновою ласкою ще до вторгнен# ня до Єгипту войовничих Гіксосів (1700 рік до Різдва Христового). Від цих кочовиків єгиптяни запозичили не тільки коней, а й ко# лісниці. Діяння Йосипа належать до періоду Нового царства, який почався у XVI сторіччі до Христа; лише слуги фараона могли доз#
УКРАЇНСЬКІ СИМВОЛИ
Микола ДМИТРЕНКО
Вишня — символ світового дерева, дере# ва життя; символ сонця; святе Боже дерево; символ дівчини, матері, рідної домівки, рід# ного краю; любові; злагоди; символ України. Вважають, що дерево потрапило на наші землі з теплих країв — з Близького Сходу чи Китаю, Японії (де воно було святим), хоч дехто обстоює думку про автохтонність вишні на наших землях, адже вона відома тут із давніх#давен, з індоєвропейського пе# ріоду. Б. Грінченко у своєму “Словнику” фік# сує лексему “вишній”, тобто високий, вер# ховний, небесний, Божий, і наводить вислів: “Господи вишній, чи я в тебе лишній?” Схожі звертання є в піснях: “Мамо (варіант: мамко; ненько), моя вишня, чи я в тебе лишня?” Назву “вишня” дехто із сучасних дослідників (Г. Лозко, А. Багнюк тощо) сприймає як прикметник (від вишній, всевишній). А. Баг# нюк відзначає: вишня “від слова “вишина”, а також “Вишній”, той, що найвище, тобто Всевишній Бог” (“Символи українства”. — С. 200). Г. Лозко пише, що вишня як “божес# твенне дерево” присвячувалася “найвищим Богам народовір’я (саме Різдво — свято Прабога Рода#Сварога)”. Очевидно, “виш# ній” не слід “підтягувати” до означення “Все# вишній”: є вишній, а є Всевишній. У давнину наші пращури#хлібороби свят# кували новий рік у березні, в час весняного рівнодення (з 21 на 22 березня). Вишня тоді була ритуальним деревом. Ялинки не стави# ли, бо вона, за повір’ями, несла смерть до хати. А вишню ставили не напередодні ново# го року, а ще восени садили з коренем у де# рев’яну діжечку з землею, поливали тільки водою, принесеною в роті, а в березні з’яв# лявся білий, біло#рожевий вишневий цвіт, що за ним домашні (кожен мав свою гілку) визначали врожайність, а дівчата пророку#
волити собі користуватися кіньми. А наступна зустріч з ними на сто# рінках Святого Письма відбудеть# ся вже у Книзі Суддів, де пророчи# ця Девора згадує про битву з ца# рями Ханаанськими за участю во# рожої кінноти: Тоді стукотіли копи# та коня від бігу швидкого (5 : 22). Коли постарів цар Давид, двоє його владолюбних синів зажадали царювати. Перший, а згодом і дру# гий справили собі пишні повози у супроводі вершників і бігунів пе# ред собою (I Книга Царів, 1 : 5). Біблія трактує це як звичайні амбі# ції, зраду давніх традицій. Пока# равши честолюбців, заповів Давид свій престол третьому синові — Соломону. Ставши царем, Пре# мудрий відкинув сумніви батька щодо коней. Мабуть, прагнення нового покоління не були чужими йому. Модернізуючи армію, не шкодував грошей: І виходила ко# лісниця з Єгипту за шість сотен шеклів срібла, а кінь — за сто й п’ятдесят (10 : 29). Тож користування кіньми у тих краях було привілеєм вельможних. Самих коней вважали красивими, але водночас примхливими й но# ровистими створіннями. Мабуть, саме тому автор Пісні над піснями свою ко# хану прирівняв до лошиці у фараоновій ко# лісниці (1 : 9). Автори пізніших книг Старого Завіту були вже добре знайомі з кіньми й визнавали їхні видатні якості. У своєму ви# дінні пророк Захарія бачить запряжених у колісниці гнідих, вороних, білих та строкатих каштануватих коней. І чує, що їм призначено перебігти всю землю. Зрозуміло, 2500 років тому навіть пророк не міг уявити нікого пруд# кішого і витривалішого… За ранньої антич# ності, яка не була для біблійних письменни# ків глибокою давниною, робочою худобою лишалися переважно воли, а їздили на віс# люках та верблюдах; коні ж вимагали особ# ливого догляду. Ця традиція виявилася та# кою глибокою, що й у ХХ столітті заможний араб, єгиптянин чи єврей пересідав з віслю# ка одразу до лімузина. А славні арабські ска# куни за всіх часів належали лише шейхам. Інша традиція склалася на батьківщині коня — у безмежних степах, що простяглися крізь Європу, Північний Кавказ і Середню вали собі долю: вийдуть заміж чи ні. Можливо, первісно саме до дерева#мами, а не до матері, бу# ли звернені сло# ва доньки, гілка якої чомусь не зацвіла: “Мамо, моя вишня, чи я в тебе лишня?” С и м в о л і к а вишні простежу# ється в народних піснях різних жанрів. Так, у прадавній сак# ральній щедрівці “паління” (почервоніння, дозрівання) вишню порівнюють з “красною” дівчиною, яка готова обирати судженого: Запалилася вишня+черешня од Сонця, Гей, од Сонця! Порозкривай+но, красна Ганнусю, оконця, Бо прийдуть до тя 120 коней на твій двір, Гей, на твій двір! Вибирай собі, красна Ганнусю, котрий твій! В іншій архаїчній пісні#щедрівці зобра# жено картину давнього новорічного хатньо# го звичаю своєрідно прогнозувати долю дів# чини на виданні. Цікаво, що образ колупання кори міг бути пізніше перенесений на колу# пання дівчиною печі під час сватання, коли вже вишню в хаті не ставили: Де стояла вишня+черешня, Щедрий вечір, добрий вечір! На тій вишні кора золотая.
Азію аж до Монголії й Китаю, де коня приру# чили у II або навіть III тисячолітті до Різдва Христового. Це підтверджують і археологічні дослідження Трипільської культури на зем# лях України. Особливо глибоке коріння має конярство у Європі, бо саме тут виведено численні породи — від легконогих англій# ських рисаків і могутніх німецьких важково# зів до низеньких, але витривалих гірських конячок. Приклад такої горянки — наша гу# цульська порода. Не марно ж потужність ма# шин тривалий час вимірювали кінськими си# лами! До 1930 років кінь лишався, нарівні з волом, головним помічником нашого селя# нина. Крім уже згаданих якостей, коні мають розвинені чуття: слух, зір і нюх, а до того ще й добру пам’ять. Якщо хлібороб цінував на# самперед невибагливість і тяглову силу сво# єї конячини, то козацький коник мав бігати жвавим клусом, добре плавати, а коли тре# ба — то й тихо стояти, не подаючи голосу. Отже, “кінь коневі не рівня”? Так, бо коли кмітливий, то він стає другом людини, яка не тільки покладається на його якості, а й до# годжає і добре дбає. Інакше “коли коні січку їдять, то набік глядять”. Дружба вершника з конем оспівана у слов’янських піснях, ли# царських легендах і баладах; вірний коник розуміє козака з півслова, пізнає дорогу, ви# носить з бою пораненого, тужить за госпо# дарем. З великої поваги йому надають люд# ських рис: “Кінь плаче без голосу”, “Коня не бий, слуги не проклинай, жінку не дражни”. А головне — довіряють: “Як сів на коня, то й доля моя”, “Но! З долини в долину та й на Ук# раїну”. І, нарешті, коли справа рушить з міс# ця, то кажуть: “Як на коня посадив”. …Тисячу років малюють святого Георгія Переможця (у нас — Юрія (Юра) Змієборця) на коні. Сучасник лютого переслідувача християн, римського імператора Діоклетіа# на (284—305 роки), Георгій народився на Святій Землі у сім’ї високого військового, центуріона (сотника). Відмовився зректися віри, за що його стратили язичники. Його життєпис вважали зразком військової честі аристократичної верстви візантійців, а зго# дом — слов’янських князів. Численні леген# ди з його житія оповідають про лицаря, який зупинився, щоб напоїти коня біля міста, де потвора пожирала дівчат. А саме тоді черга дійшла до княжої доньки. Вразивши змія списом і мечем, Юр#Георгій повернув донь# ку батькові. А ще звернувся до присутніх з
Кому ж іти кору колупати? Дівки Настінки кору колупати. Наколупала вона да три блюдечка, Три блюдечка, три полумиска. Понесла вона до золотарика: — Золотарику, рідний братику, Іскуй мені три перстенька: Первому перстеньку — женихатися, Другому перстеньку — повінчатися, Третьому перстеньку — на посаді сидіть, На посаді сидіть — на милого глядіть. Вишні, вишневий сад символізують дім, родину, кохання; втоптана стежечка до вишні — образ доступної дівчини: “Ой в садку ви# шенька, //Попід нею стежейка, //А староста ся питав: //Хто ту стежейку витоптав? //Ой витоптав стежейку //Молодий Івасенько, //Звечора ходючи, //Подарунки носючи”. Про інтимні стосунки найвищого емоцій# ного стану йдеться в народній перлині “Ой у вишневому садочку //Там соловейко щебе#
Олександра Терентіївна Біличенко-Гончар — унікальна людина. Бог обдарував її багатьма талантами. Найважливіший серед них — любити людей. І сьогодні, незважаючи на 94 роки, вона лікує молитвами і порадами, не бере за це грошей, а якщо вже хтось дуже наполегливий і залишить якусь копійку, все віддає на церкву. У селі Ломівці, на вулиці Клубній, що сьогодні передмістя Дніпропетровська, колись зруйнували собор. Нині його відбудували. Саме до нього щодня ходить старенька, мудра і надзвичайно красномовна жінка, сестра Олеся Гончара, завдяки якій було призупинено наступ нового міста на Ломівку. Бо за нею — пам’ять про брата, музей-садиба і щоденна молитва за людей.
Фото Цезарія Ганушкевича
Черговий редактор
Ніна ГНАТЮК
Бухгалтерія 279#41#46
А д р е с а р е д а к ц і ї : вул. Хрещатик, 103Б, м. Київ, 01001
E3mail: slovo_prosvity@ukr.net
http://slovoprosvity.org.ua
Видрукувано з готових фотоформ на комбінаті “Преса України” у середу. Зам. № 3301212 Наклад — 22000
Листування з читачами — тільки на сторінках газети. Відповідальність за достовірність інформації несуть автори.
МАРЕК ВАВЖКЕВИЧ
I Найчастіше повертаємось туди де нас не чекають Де про нас нічого не нагадує Слід долоні на мурі Засипали уламки порослі мохом А оберт землі Вимив те місце після нас тугим повітрям
Але ж вірю що повернемося Вірю — непотрібні — До тих заїздів вісімнадцятого століття повитих плющем Засипаних пилом тиньку що опадає До глибоких тіней від крисів капелюха
До тих мандрів заболоченими дорогами Обминаючи вози зі слюсарським знаряддям З умілими ремісниками Добра стара Англіє Добра стара Голландіє Добрі повільні часи Що обганяли нас нахилених над келихами пуншу Замислених біля вогню що породить попіл
Які там справи маємо в тому спокійному столітті Вбивство заради честі Розмови про заметілі Може про коротке кохання на півжиття Або про ніч на спітнілих конях проти крижаного вітру Рушаймо звідси рушаймо Тиньк швидше опадає В будівлях тріскають шибки і порохніє плющ До кінця вже зігране те старе theatrum
Редакція залишає за собою право редагування та скорочення текстів. При використанні наших публікацій посилання на “Слово Просвіти” обов’язкове.
І н д е к с г а з е т и “Слово Просвіти” — 30617 Передплатна ціна, враховуючи поштові послуги: на місяць — 3,94 грн. на 3 місяці — 11,32 грн. на 6 місяців — 21,64 грн.
0 8 0 1 2
4 820095 780016
відділах україністики в Польщі, і в Україні, ре# комендувати на навчання на факультети іно# земної філології молодих письменників, які зможуть потім займатися літературним пе# рекладом. Торік на польсько#українському поетич# ному семінарі польські шанувальники пое# тичного слова відкрили для себе творчість Анатолія Кичинського і Валерія Гужви. Прес# тижну літературну премію в Македонії було присуджено 2007#го українській поетесі Лю# бові Голоті. Проте це поодинокі, хоч і яскраві барви літературної мозаїки, через яку Украї# ну пізнає європейський чи# тач. Натомість видавець Адам Маршалек поряд із польською літературою вид# рукував уже 30 книг, присвя# чених Китаю, а на цьогорічну “Варшавську поетичну осінь” запрошено саме китайських літераторів, адже Посольство Китаю, як і їхнє Товариство дружби, активно підтримують усі засоби інтеграції китай# ської культури в Європу, фі# нансуючи також літературні проекти та книговидавниц# тво. Повчальний приклад для України, яка значно ближче, не за стіною. Я запитала Марека Вав#
жкевича, чи популярні в Польщі поетичні імп# рези, які представляють синкретичний жанр — синтез поезії, музики, хореографії, обра# зотворчого мистецтва. “Мені здається, що повертаються часи, коли поезія була ще не друкованою, а найзворушливіше звучала на майдані чи імпровізованій сцені або біля камі# на. Три роки тому в рамках поетичної осені ми зробили такий проект: передали художникам рукопис 60 віршів різних поетів, і ті створили полотна за мотивами поезій. Сорок вісім вір# шів — сорок вісім картин. І було лише двоє поетів, які згодилися з образотворчою версі# єю. Але проект мав великий успіх”. Поезія Марека Вавжкевича теж за# пам’ятовується яскравими візуальними об# разами. Чи додасть до цього щось художник?
ІМПРЕСІЇ
Валентина ДАВИДЕНКО
Засновник: Всеукраїнське товариство “Просвіта” імені Тараса Шевченка Реєстраційне свідоцтво КВ № 4066 від 02.03.2000 р.
Ш е ф # р е д а к т о р Павло МОВЧАН
“Трактат про лущення квасолі” може бути близьким за настроєм будь#якому українце# ві, навіть якщо він з дитинства не спостерігав перетворення ніжної губастенької квіточки фіалкового відтінку на сімейство торохкучих перлинок, яких не добудеш, не натрудивши пучки. Схоже, я перебрала в одному реченні з заперечною часткою і перейду до ствер# джувального тону. Так, українському читачеві й справді було б на користь і в задоволення прочитати талановиту книгу польського письменника Вєслава Мислівскі “Трактат про лущення квасолі”, яка виразно представляє їхню сільську прозу. Так само, як і переклади найвизначніших поетів і прозаїків цієї країни, аби мати уявлення про справжню польську літературу сьогодні. Поки що ми про твор# чість своїх сусідів, як і вони про нашу, дізнає# мося завдяки пасіонарній наполегливості за# цікавлених: письменників, які хочуть опри# люднити себе в зарубіжжі, почасти ще й у на# дії на гранти і міжнародні премії. Чи кожний перекладений заради такої нагоди твір дає уявлення про справжній рівень сучасної літе# ратури? Самі розумієте… Цю істотну проблему не поминули під час зустрічей з київськими письменниками наші гості — поет Марек Вавжкевич, який очолює Головне управління Спілки поль# ських літераторів, і відомий польський вида# вець Адам Маршалек. Їхній візит до Києва сприятиме здійсненню нових міжнародних про# ектів, започаткованих На# ціональною спілкою пись# менників України 2007 ро# ку на міжнародному пись# менницькому Форумі “Слово без кордонів”. Поезію Марека Вав# жкевича перекладали в Україні ще за радянських часів, та й на нинішню зустріч одеський пись# менник Анатолій Глущак приніс нову книгу, яка під# сумовує його перекладні антології впродовж трид# цяти років, — це “Поль# ський літературний віт#
Фото Олеся Дмитренка
Р е д к о л е г і я Любов ГОЛОТА, Ярема ГОЯН, Павло МОВЧАН, Олександр ПОНОМАРІВ, Іван ЮЩУК
Перший заступник головного редактора
Ніна ГНАТЮК 279#49#47 Заступник головного редактора
Петро АНТОНЕНКО 279#49#47 Заступник головного редактора з виробничих питань
Наталія СКРИННИК 278#01#30 (тел/факс)
Польські гості в НСПУ
Варшавські мансарди
Відповідальний секретар
Ірина ШЕВЧУК Відділ літератури
Уляна ГЛІБЧУК 270#55#57 Відділ мови
Святослав МІЗЕРНЮК 279#39#55 Відділ коректури
Ірина СТЕЛЬМАХ Олена ШУЛЬГА 278#63#69 Комп’ютерна верстка
Ірина ШЕВЧУК Олег БЕССЬКИЙ 278#63#69 Інтернет#редактор
Євген БУКЕТ 279#39#55
раж”, де вміщено і поезію Вавжкевича поруч із класиками минулої епохи й нинішньої. Го# лова Спілки польських літераторів каже, що сучасна польська культура — літературна, і найсильніший її сегмент — поезія. Тому такі популярні в Польщі поетичні фестивалі, як “Варшавська осінь”. Вже нинішнього року туди запрошено трьох поетів з України. Пе# рервані за минуле десятиріччя творчі зв’яз# ки будуть поновлюватися. Як зауважив пись# менник Сергій Борщевський, який очолює відділ міжнародних зв’язків НСПУ, потрібно готувати нове покоління перекладачів і на
В . о . г о л о в н о г о р е д а к т о р а Валентина ДАВИДЕНКО