Без мови немає нації! · S. 1Originalseite ↗ КОЛОНКА РЕДАКТОРА
Любов ГОЛОТА
Вітаю Вас, дорогі читачі! Нинішнє число нашого тижневика друкуватиметься якраз у 142-й день народження Матері-Просвіти. Сучасні просвітяни, хто пов’язав свою громадянську позицію з діяльністю ВУТ “Просвіта” імені Т. Г. Шевченка, цю дату не забувають: історія Товариства багата знаковими іменами й визначальними в державному будівництві діяннями, тож віриться в його довголіття, здатність примножуватися молодими силами, новими ідеями, розмаїттям форм і методів роботи. Постгеноцидне суспільство потребує масової громадської організації, здатної впливати на гуманітарне життя нації — відроджена “Просвіта” довела, що декомунізація України, відродження історичної пам’яті, формування національної єдності, традиції і сучасна культура є справою сотень тисяч українців, які прийшли під її прапори. Саме в середовищі просвітян, у сільських, районних, міських організаціях, в обласних і крайових об’єднаннях “Просвіти” відбулися необхідні молодій державі процеси національного самоусвідомлення, самоствердження, самообстоювання, що проявилося у відродженні просвітницької діяльності в найширшому її спектрі — від сільських і шкільних “Просвіт” до протистоянь антимовній і антинаціональній політиці сучасної влади. Недарма ж одіозний міністр Табачник інакше як “националистическая” “Просвіту” не називає: надто незручною є наша організація для тих, хто перешкоджає утвердженню державності рідної мови, хто нав’язує українцям колоніальну історію, культуру, здає інформаційний простір сусідній державі. Цікаво, що найбільше наших опонентів серед комуністів, шовіністів та регіоналів — тих, хто мріє побудувати в Україні країну без українців, позбавити їх державності, а самі визначення “титульна нація” чи “український народ” у них викликають ядовиту лють. Вочевидь, немає в світі іншої держави, в якій високопосадовці називають співгромадян “свідомитами”, “нашистами”, “нацистами” і тому подібне. За нинішньої влади до клеймувань цього ряду табачники, колєсніченки почали долучати й просвітян, особливо на Сході та на Півдні України. Чи то “господа” справді малограмотні, чи лише вдають, що не знають, але від цього “Просвіта” не втратить свого чину справді національної, просвітницької, проєвропейської організації, посестри польської, сербської, хорватської та інших культурно-просвітницьких товариств у Європі, що мають півторастолітній і більше вік й називаються “Матіцами” — Матерями рідної мови й культури, чия діяльність і нині знакується багатотисячними накладами книжкових і періодичних видань. Дехто із сателітів нинішньої влади лукаво заявляє, що просвітяни мають “просвіщати, а не займатися політикою” — із широко розплющеними очима не помічають, що мовна й гуманітарна політика в Україні стають розмінною картою у грі влади на догоду “Русскому миру” від Гундяєва, Путіна й Медведєва, що з інформаційного простору майже вилучена державна й національна складові, що найтиражніші видання — російськомовні, а найпотужніші телеі радіоканали не сприяють консолідації української нації. То чи може спадкоємиця “Громади” й Матері-Просвіти боязко й сором’язливо ховатися на маргінесі, коли кожна українська книжка, українськомовні фільм, театральна вистава, газета, журнал уже є виявом опору, протистояння оцій суцільній штепсельнотарапуньковій атмосфері? “Просвіта” з перших років незалежності готова була співпрацювати з владою, коли йшлося про гуманітарну й мовну політику — проукраїнську, націєтворчу, державоствердну. Президенти Леонід Кравчук, Леонід Кучма, Віктор Ющенко тою чи іншою мірою розуміли, що державний статус української мови — це, власне, статус державності титульної нації. З приходом до влади партії регіонів і її лідера В. Януковича українцям регулярно “закидають” пробні чорні кулі — законопроект “Про мови” регіоналів-комуністів-литвинівців, освітянські реформи від Табачника, в тому числі й спрямовані на звуження сфери використання української мови у вишах та шкільництві, спільні підручники з історії, “пересівання” кадрів і т. д.; культрегерські проекти переселення, а фактично — руйнації музеїв, зняття з-під державної опіки низки історичних пам’яток; стало можливим самочинне любительське облаштування експозиції музею Тараса Шевченка в Канівському національному заповіднику без урахування будь-якої думки шевченкознавців і професійних музеєологів; ряд обласних та міських рад прийняли рішення про регіональну російську мову… Цей перелік можна продовжити, про все це ви читали на шпальтах “Слова Просвіти”. Працівники редакції та автори газети, просвітяни кожну з цих гірких для українців атак відбивали, як могли. Особливо цінуємо ті публікації, автори яких — голови “Просвіт”, в яких ідеться про безцінний сьогодні досвід роботи на місцях: Марія Олійник (Донецьк), Володимир Семистяга (Луганськ), Володимир Піпаш (Ужгород), Степан Волковецький (Івано- Франківськ). До речі, всі ці люди мають наукові звання, величезний досвід політичної, державної діяльності, є справжньою інтелектуальною елітою. Так само редакція з глибокою вдячністю і шаною ставиться до київських професорів Івана Ющука, Олександра Пономаріва, Володимира Войтенка, Миколи Жулинського, Лариси Масенко, львів’ян Ірини Калинець, Ірини Фаріон, Василя Лизанчука, ми цінуємо співпрацю з талановитими письменниками Михайлом Слабошпицьким, Дмитром Дроздовським, Галиною Кирпою, Дмитром Чередниченком, Євгеном Бараном (Івано-Франківськ), Петром Сорокою (Тернопіль), Йосипом Струцюком (Луцьк), Ігорем Павлюком, Вірою Китайгородською (Чернівці), Вадимом Пепою, Дмитром Чистяком, Іваном Рябчієм, Галиною Тарасюк і багатьма іншими, які й надалі залишатимуться нашими улюбленими авторами. Опір, оборона чи наступ? Що ми можемо в цьому інформативно завантаженому чужомовному світі, ми, малотиражна газета, яка спирається в своєму існуванні лише на підтримку читачів? Як свідчить наш сайт, у мережі газету “Слово Просвіти” активно читають в Америці та Канаді, в Європі, Росії — словом, це можливість мати зарубіжного читача. Втрачати тижневик у нинішньому його існуванні неприпустимо: перегортаючи сотні трачених часом просвітянських видань, я відчувала не лише живе дихання мови наших попередників, а й сподівання, що колись буде можливим перевидання багатьох уміщених у них матеріалів окремими збірниками — скажімо, до 150-річчя “Просвіти”. Стала ж бібліотека “Молодої Просвіти”, видана на початку ХХ сторіччя, основою для створення десятків касет із авторськими українськими казками наприкінці дев’яностих в одному з перших проектів “Просвіти”… “Слово Просвіти” — культурологічний тижневик, який увійшов у життя багатьох людей, став своєрідним літописом нинішньої “Просвіти”. За час його існування чули багато хороших, вдячних слів, терпляче сприймали й сприймаємо критику: аби на добро, на користь справі! Ось і сьогодні на шпальтах просвітянського тижневика розпочинаємо інтерактивну розмову про те, якою має бути робота просвітянської спільноти, а отже, й газети, сьогодні. Хочемо почути думки креативні, безкомпромісні, гострозацікавлені. Іванів, які люблять бити “не туди”, тобто, головно по тих, хто українськими справами перейнятий, від розмови не відлучаємо: працюйте з нами, працюйте краще за нас! Усіляко заохочуючи передплатників, протягом багатьох років друкували ми світлини відомих людей зі свіжим числом “Слова Просвіти” в руках. Ця мрія — не віртуальна, а дуже реальна, — бачити наш тижневик у десятках тисяч рук. Тому й звертаємося до вас, просвітяни й читачі. Ми не маємо змоги зробити благодійну передплату і не маємо коштів на наклад поза межами передплати. Але віримо, що Ви — саме Ви, єдиний і неповторний наш читач! — не дасте нам загинути. Передплата на наступний рік закінчується. Поспішіть на пошту і передплатіть Вашу і нашу газету. Бодай на три місяці чи на шість, — згодом продовжите. Але цим Ви подасте нам знак, що ми разом. Шануймося, бо ми того варті!
Гаряча тема · “Київський Майдане, пісне болю, Моя рано, вічно ти гориш”. Дмитро Павличко · S. 2Originalseite ↗ Fortsetzung von einer früheren Seite — Seitenausschnitt
дексу, подібного до Податкового, в стінах парламенту найближчим часом не передбачається. Що ж, побачимо…
КОРІВ НА МАЙДАН НЕ ВИВЕДЕШ Реформи від “реформаторів” “дістали” вже не лише підприємців. Днями в столицю приїхали на прес-конференцію селяни. Асоціація “Український клуб аграрного бізнесу” запросила їх розповісти, що ж готує влада селянам. Якщо коротко, то це те саме “загвинчування гайок”. Податковий кодекс змінює систему надання так званих дотацій виробникам молока. А без цих дотацій літр молока коштував би в магазині не 7—8 гривень, а понад 10. Тому держава частково покриває витрати виробників молока, щоб вони продавали його за меншу ціну. Це вимушений, далеко не ринковий захід, але йдеться про так звані соціальні продукти, на які не можна допускати стихійного зростання цін. Інший приклад — хліб. Так-от, дотацію планують видавати не помісячно, як раніше, а наприкінці року. Різниця колосальна. Множиться рать чиновників, які ділитимуть ці кошти, зростає спокуса зловживань, хабарів. А головне — виробники молока (на прес-конференції були і керівники сільгосппідприємств) і звичайні селяни, які тримають удома корів, потрапили в неадекватну ситуацію. “Чиновника, може, й влаштує хабар “за підсумками року”, але мої корови їсти хочуть щодня, і годувати їх я маю не “за підсумками року”, — сказав один із фермерів, який зараз намагається десь знайти вільні додаткові кошти на корми худобі. Щодо корів. Журналісти запитали у селян, чи не час і їм виходити на Майдан? “Треба б, — зітхнув один з учасників конференції,— але корову на Майдан не виведеш, її треба порати щодня. Тож нам, селянам, ніколи стояти на акціях”.
ВИЛА ЯК ОРГАН НАРОДОВЛАДДЯ Утім один селянський атрибут на Майдані з’явився. В понеділок 6 грудня акція протесту продовжилася. Правда, за квартал від Майдану Незалежності, на Європейській площі столиці. Зібралося до тисячі людей. Була й частина рішуче налаштованих підприємців. На транспарантах назви міст: Харків, Дніпродзержинськ, Чернівці, Тернопіль, Кіровоград. Не густо. Натомість прапори кількох партій: “Батьківщина”, “Свобода”, ПРП, Європейська партія України. Гасла вже політичні: вибори, перевибори. А найекзотичнішим гаслом були звичайні селянські вила, до яких було прикріплено один із лозунгів: “Символ народовладдя”. Саме ним учасники мітингу пропонували замінити чи розворушити атрофовані конституційні органи влади. Невже це останній аргумент у “правовій, демократичній, соціальній державі”, де “єдиним і найвищим носієм влади є народ”?
тегії військово-політичної співпраці з НА- ТО за Українську державу. А це означає часткову відмову від міжнародної правосуб’єктності”. Але ж це вже було в нашій історії тисячі разів, коли питання України вирішувалося без нас, в основному в Кремлі. Хіба мало голодоморів, Чорнобилів, депортацій, розчленувань України? Невже нічого не навчило? Замість того, щоб Президенту особисто взяти участь у саміті глав держав — світових лідерів та виступити з пропозиціями щодо задіяння українського ВПК та його модернізації, керівництво України відреагувало лише заявою секретаря РНБО Богатирьової про готовність участі України в будівництві європейської ПРО. Справді, виходить так, що Президент Мєдвєдєв вирішив питання і за Україну, а Україна відвела собі роль слухняного виконавця, маріонетки в руках традиційної імперської політики Росії. На моє переконання це черговий доказ вторинності нашої зовнішньої політики, імені як колишньому послу України соромно за українську дипломатію і найперше, за Главу держави, яка все більше опускається до ролі маріонеткової квазідержави.
Гаряча тема · “Київський Майдане, пісне болю, Моя рано, вічно ти гориш”. Дмитро Павличко · S. 2Originalseite ↗ Der Anfang dieses Textes kann unvollständig sein — mit der Originalseite abgleichen
гривень, покупець — у 60, а на 80-ти гривнях сторговуються. Видно, нинішня влада блискуче засвоїла і ці базарні прийоми, і тактику “наперсточників”, які завжди виграють у наївних простаків. Справді, з першого варіанта Кодексу на пропозицію президента парламент тут же вилучив найодіозніші положення. Підприємцям, малому й середньому бізнесу, залишено стару, так звану спрощену систему єдиного оподаткування. Відтак не впроваджується спершу пропонована бухгалтерсько-бюрократична тяганина і не допущено різкого збільшення поборів із підприємців. Ще одна зміна: дещо вгамовано апетити податкової служби, адже в первісному варіанті Кодексу фігурувало те, що не випадково дало підстави назвати цю службу “податковим гестапо”.
ДЕМОКРАТИЧНО — ГЕТЬ! Сам факт ветування президентом першого варіанта Кодексу, блискавичне ухвалення парламентом нового варіанта, з начебто врахуванням “гласу народу”, спричинили того ж вечора, 2 грудня, до справжнісінького салюту на Майдані. Причому, коштом одного з нардепів-регіоналів, який це обіцяв, якщо Кодекс буде заветовано й поліпшено. Утім реакція Майдану була не однозначною. Частина учасників акції протесту сприйняла це не як переможний салют, а як поминальний залп. По сподіваннях добитися повного відкликання Податкового кодексу і підготовки та ухвалення його на принципово новій основі: співпраці держави й малого та середнього бізнесу, а не його придушення. Саме такими були вимоги радикального спектра протестувальників. І не випадково до економічних вимог вони долучили політичні: відставка уряду, переобрання весною наступного року парламенту, а найрадикальніші наполягали на перевиборах президента. “Перевибори” відбулися доволі швидко: вже в ту ж ніч на п’ятницю наметове містечко на Майдані знесла столична міліція. Вона виконувала рішення одного з київських судів, який заборонив цю акцію, тобто будьякі акції протесту в центрі міста, ще в день її початку, якраз на День свободи, 22 листопада. Говорити про юридичні підстави, про те, як це узгоджується з Конституцією — справа марна. І про те, як це було зроблено, як міліція, “тактовно”, за її версією, витрушувала сонних людей із наметів на мороз. Отак на Майдані залунала музика оркестру, зарябіли атракціони і задовго до новоріччя запахло ялинковою хвоєю. Розігнали Майдан доволі спокійно ще й через розбрат учасників акції протесту,
Степан ВОЛКОВЕЦЬКИЙ, екс-Посол України в Грузії та Азербайджані, професор кафедри міжнародних відносин Прикарпатського національного університету ім. В. Стефаника
Нещодавно відбувся саміт НАТО в столиці Португалії — Лісабоні. Ця подія майже залишилася поза увагою українських ЗМІ, хоча там було ухвалено важливе рішення про створення світової системи протиракетної оборони (ПРО) для захисту членів НАТО в Європі та Північній Америці. До цієї системи фактично приєдналася який старанно підігрівався владою. Одні підприємці вдовольнилися досягнутим, інші вважають себе просто обдуреними. Найрадикальніших керівників акції тут же потягли по міліціях і прокуратурах, інкримінуючи порушення громадського порядку. Помірковане крило протестувальників оголосило, що переносить протести в регіони й відкладає масові акції на весну. У своїх заявах помірковані лідери підприємців відмежувалися від радикальних політичних гасел і заявили, що не скликають людей на новий Майдан у понеділок, 6 грудня, і що то вже буде інший мітинг протесту, винятково політичний.
ЧИ БУДЕ НАСТУПНИЙ СКАНДАЛЬНИЙ КОДЕКС? У колотнечі довкола Податкового кодексу не варто забувати, що це лише один із етапів “реформ” від нової влади, і на черзі цілий список не менш конфронтаційних кодексів та законопроектів. І перший — Трудовий кодекс України, вже протягнутий через парламент у першому читанні й наполегливо пропонований владою для остаточного ухвалення. Цей Кодекс давно вже охрестили трудовим кодексом кріпацтва. Ситуація непроста. З одного боку, влада не хотіла б власноруч стимулювати ще один Майдан протестів. З іншого, без цих кодексів, інших законопроектів неможливо ні реально проводити реформи, як запевняє влада, ні бодай їх імітувати. Та схоже, гору взяла обережність: спікер парламенту Литвин заявив, що ще одного ко-
Гаряча тема · “Київський Майдане, пісне болю, Моя рано, вічно ти гориш”. Дмитро Павличко · S. 2Originalseite ↗ Петро АНТОНЕНКО Фото автора
У понеділок 6 грудня, замість анонсованої чергової дії загальноукраїнської акції протесту, на Майдані Незалежності грав військовий оркестр. Очевидно, з нагоди Дня українського війська. Це на “парному” боці Хрещатика, біля “парників”. А навпроти, довкола Монумента Незалежності, там, де понад тиждень вирував Майдан підприємців, багатотисячний протест проти нового Податкового кодексу, все було заблоковане дерев’яними щитами, стояли вантажні машини з віттям ялин — для монтування новорічної ялинки, металевий каркас якої виріс на очах. Двообіч стояли розмальовані каруселі, гойдалки та інші атракціони. Драма часто завершується весело, балаганом…
ЧЕРЕЗ ВЕТО — В ТІ Ж САМІ ДВЕРІ… Хронологія така. Перед самим відльотом на саміт до Казахстану Президент Янукович оголосив, що він наклав вето на прийнятий парламентом новий Податковий кодекс України і повернув його в Раду зі своїми пропозиціями. А вже через два дні, у четвер 2 грудня, Верховна Рада ухвалила нову редакцію Кодексу, з урахуванням усіх поправок глави держави. Причому, голосували навіть без обговорення, без попереднього аналізу в комітетах, порушуючи регламент парламенту, який нині вже має статус закону. Блискавичність оновлення щойно ухваленого Кодексу, схоже, свідчить про одне: його не просто писав уряд під диктовку Банкової — туди свідомо закладали деякі одіозні положення, які потім можна було легко зняти: мовляв, прислухалися до побажань народу. Це звичайнісінька базарна тактика: продавець називає ціну в 100
Дмитро ПАВЛИЧКО
Київський Майдане, пісне болю, Моя рано, вічно ти гориш. Але феєрверк, що над тобою, То не ти, а сяючий Париж.
Перемога! Радуйся, плането! Радуйся, але не сходь з ума. Феєрверк — то президентське вето, Просіяло, й вже його нема.
Феєрверк — зола на землю впала; З нами грались. Вже кінець тій грі. Уздримо ми зуб регіонала Із0за вибухів ракет вгорі.
Феєрверк — то іграшка чудова, В очі б’є, щоб розум наш осліп, Щоб не знали ми, де наша мова, Щоб питались тільки — де наш хліб?
Феєрверк! Ходімо спать в палатки, Та не спімо, бо солдати йдуть, Вже до ранку сплатимо податки, Нас, як бидло, з площі розженуть.
Розженуть, бо це демократично, Виросте ялинка там нова, Буде там прекрасно, феєрично, Де здобули ми свої права.
Не права, а феєрверка зорі, Що спахнули і погасли вмить, Але ми ще зрячі, ми не хворі — Жоден феєрверк нас не затьмить!
Доки ми стояли на Майдані, Ми були людьми, але вночі, Збуджені солдатами і гнані, Стали ми, як гострені мечі.
Тож не тішся ти, вельможний пане, Дивлячись на нас з високих веж: Можна розігнати всі майдани, Та народу ти не розженеш!
6.12.2010
Гаряча тема · “Київський Майдане, пісне болю, Моя рано, вічно ти гориш”. Дмитро Павличко · S. 2Originalseite ↗ Росія — в роботі саміту взяв участь Президент РФ Д. Мєдвєдєв. Ніби все чудово. На перший погляд. Але де Україна? Чому Президента України В. Януковича на саміті не було? Невже безпека країнам Західної Європи потрібна, Росії потрібна, а Україні — ні, тим більше, що маємо свої радари в Закарпатті? З іншого боку, що це за система протиракетної оборони “Північна Америка — Західна Європа — Росія” з величезною діркою у вигляді території України? Невже це в інтересах України та наших західних натівських сусідів, а також східного сусіда — Росії? Очевидно, що ні. То чому ж не було нашого вищого державного достойника — Президента на саміті? Може, не запрошували? Ні, запрошували, так само, як Президента РФ (див. статтю С. Грабовського “Влада не хоче говорити про це”. Журн. “Тиждень” №49, 2010). Може бути єдине пояснення, як стверджується в згаданій статті: “…президент і його оточення свідомо переадресували Росії повноваження вирішувати проблеми створення системи ПРО та розвитку стра-
Події, факти, коментарі · “Якщо не я, то хто ж інший?!”. Борис Грінченко · S. 3Originalseite ↗ Fortsetzung von einer früheren Seite — Seitenausschnitt
дві 24-поверхових, побудованих за одним проектом будівлі, а саме комплекс “Столичный” (на місці знесеного адміністративного приміщення по вул. Б. Хмельницького, 102) та “Северный” (на місці Північного автовокзалу). Обидва будинки зведені корпорацією “Менеджмент ассет компані” (МАКО), президентом якої є Олександр Янукович — старший син Президента України Віктора Януковича. Після цього довелося Петру Єгорову розказувати, фантазуючи, як ця не ексклюзивна будівля буде адаптована під університетські потреби. На місці двоповерхового підземного магазину, мовляв, розташують підземний спортивний університетський комплекс. Запевнення в. о. ректора, що це масштабне будівництво здійснюватиметься забудовником — сином Президента України благодійно, викликали сміх у залі, а Донецький міський голова назвав їх передвиборною пропагандою одного з претендентів на посаду ректора і порадив йому спочатку відремонтувати студентські гуртожитки. Щодо діючого корпусу філологічного факультету, то Олександр Лук’янченко вважає, що там нормальні умови для навчального процесу. Більше того, вирахував, що в середньому 24-поверхова адміністративна будова коштуватиме 249 600 000 гривень. “Де їх взяти? Можливо, це приватна інвестиція”, — сказав Донецький міський голова. Тобто добродій Янукович-молодший хоче подарувати такі кошти університетові. І це дуже похвально. Тільки навіщо руйнувати корпус, з якого починався університет? Адже в постійному користуванні Донецького національного університету понад 10 гектарів землі, а з них 4 гектари — поруч філфаку, під корпусами студентських гуртожитків. Тут можна побудувати не одну 24-поверхову будівлю. Щоб здійснити проект Януковича-молодшого, потрібно дозвіл Кабміну і обґрунтування МО- НУ. Хто відмовить сину Президента? Хто пояснить, чому треба знищити перший корпус університету, колишнього педінституту, чому треба нищити пам’ятку архітектури, а з нею й пам’ять про Василя Стуса? Чимало залежить від волі того, хто стане ректором, кого оберуть всередині грудня. Претендентів, після зняття своєї кандидатури Володимиром Шевченком, залишилося двоє: “будівничий” Петро Єгоров та Юрій Лисенко, завідувач кафедри економічної кібернетики, доктор економічних наук, членкореспондент НАН України. Слово за 20- тисячним колективом університету. Сподіватимемося, що здоровий глузд переможе!
Події, факти, коментарі · “Якщо не я, то хто ж інший?!”. Борис Грінченко · S. 3Originalseite ↗ Марія ОЛІЙНИК, м. Донецьк
Майже через 4 місяці після звільнення ректора ДонНУ Володимира Шевченка, представник чинного режиму Януковича міністр освіти і науки Дмитро Табачник 23 листопада оголосив конкурс на посаду ректора Донецького національного університету. Офіційна причина звільнення — закінчення терміну контракту. Неофіційні — звільнений безпартійний ректор не міг забезпечити належну підтримку “регіоналам” на майбутніх місцевих виборах, захищав землі, якими володіє університет у центрі міста від бізнес-представників Партії Регіонів, та керував обласною “Просвітою” і поступово впроваджував навчання українською мовою у своєму ВНЗ, дбав про українське відродження на Донеччині. Ось чому став заклятим ворогом режиму Януковича і курсу Табачника на денаціоналізацію гуманітарної сфери. Нині управління Донецьким національним університетом Д. Табачник успішно здійснює у ручному режимі за допомогою в. о. ректора Петра Володимировича Єгорова — декана обліково1фінансового факультету ДонНу. З його приходом на посаду пройшли кадрові зачистки: звільнено і замінено слухняними четверо з семи колишніх проректорів, завідувача відділу кадрів, юриста і навіть секретарок. Ще до оголошення Табачником конкурсу, діючого сьогодні в. о. вчена рада і малий ректорат висунули на посаду ректора, хоча таких повноважень не мають. На черзі — вибори ректора на конференції трудового колективу відкритим голосуванням. Хоча згідно зі ст. 37 “Органи громадського самоврядування у вищих навчальних закладах” Закону України “Про вищу освіту” визначено, що вищим колегіальним органом громадського самоврядування ВНЗ є загальні збори (конференція), яка висуває “претендента на посаду керівника вищого навчального закладу шляхом таємного голосування і подає свої пропозиції власнику (власникам) або уповноваженому ним (ними) органу (особі)”. Петро Єгоров розпочав свою передвиборну пропаганду. Виявилося, що в його майбутній діяльності на посаді ректора пе-
“Якщо не я, то хто ж інший” — таким громадянським кредо Бориса Грінченка (1863—1910) названо книжково-ілюстративну виставку, присвячену пам’яті видатного громадсько-культурного діяча, українського педагога, вченого, активного видавця української книжки, яка днями відкриється у Музеї книги і друкарства України. Борис Грінченко народився на хуторі Вільховий Яр на Харківщині (тепер —Сумська обл.) у дрібнопоміщицькій родині. Навчався в реальному училищі в Харкові, де зблизився з народними гуртками. Це стало причиною його арешту. Після ув’язнення, працюючи у чернігівському земстві, навіть заробляючи на шевстві, на заощаджені копійки купував книжки, займався самоосвітою. Склавши іспити на звання народного вчителя при Харківському університеті, Борис Грінченко вчителював на Слобожанщині та Катеринославщині. Спільно з М. Міхновським та Ю. Міхновським, І. Липою, М. Вороним, О. Черняхівським заснував Братство Тарасівців, активно співпрацював із місцевою Громадою.
редбачається знесення з лиця землі корпусу філологічного факультету, з якого починав свою історію університет, у стінах якого навчалися Герої України Василь Стус, Іван Дзюба та інші. На фасаді цієї будівлі у вересні 2001 року Віктор Янукович, тодішній голова Донецької обласної державної адміністрації, відкрив меморіальну дошку. До 70-річчя з дня народження Василя Стуса 2008 року тут відкрито меморіальну аудиторію його імені. Намірилися знищити пам’ятку архітектури! Донецький міський голова Олександр Лук’янченко страшенно здивувався, коли йому сказали, що на її місці, а також на майданчиках спортивного комплексу буде побудовано будинок на 24 поверхи. Мовляв, була проведена експертиза корпусу філфаку і виявлено, що там “просіли сходи”(!?). Ким і на чиє замовлення проводилась експертиза, хто запропонував варіант висадки в повітря корпусу філфаку, а не його ремонту, Петро Єгоров уперто приховує, так само як і ім’я добродійника-забудовника. Ситуація прояснилася, коли в. о. ректора продемонстрував фотомакет. Усі впізнали
Події, факти, коментарі · “Якщо не я, то хто ж інший?!”. Борис Грінченко · S. 3Originalseite ↗ Уляна ВОЛІКОВСЬКА
У День української писемності та мови, 9 листопада, на хвилях українського радіо пролунав Всеукраїнський диктант національної єдності, проведення якого є світлою традицією єднання українців навколо рідного слова та радіо. Текст про кмітливого козака Юрія Кульчицького, а також про “полонених верблюдів” спонукав дорослих і юних слухачів помізкувати, згадуючи правила орфографії та пунктуації… Тож 3 грудня у Національній радіокомпанії України на переможців акції чекала урочиста церемонія нагородження із цілісіньким кошиком несподіванок, сюрпризів і подарунків. Приємно, що серед запрошених, найкращих знавців української мови із Київщини, — люди різного віку, професій та уподобань. Тут коректор Ольга Голобородько, священик Олександр Овчинніков, курсанти військового ліцею імені І. Богуна Іван Марцин та Петро Кащенко, студенти НПУ імені М. Драгоманова (Ірина Берегова, Олег Давигора) та КНУ імені Тараса Шевченка (Оксана Барабан, Дарина Вєтрова), учителька української мови спеціалізованої школи №87 імені Олександра Довженка Віра Герасименко, вихованці Київського інтернату для незрячих дітей №5 (Лілія Демуцька та Юлія Черненко). “Пишаюся, що я серед переможців. Хоч і припустився помилки у диктанті, та це, напевно, щоб не дуже задирав носа, — пожартував Олександр Овчинніков. — Із другого боку, справді є чим пишатися, бо і діткам, і своїм парафіянам завжди намагаюся донести, що засади нашого православного богослужіння базуються на мовності й державності. І такий захід, безперечно, цьому сприяє”. Сьогорічний радіодиктант виявився родинною справою: гуртом сумлінно писали мама, учений-біолог Олена Андрущенко, бабуся-пенсіонерка Антоніна Скрипка з онучатами — Софійкою та Степанком. Ось це справжній приклад для наслідування! Свято провели кандидат філологічних наук Аліна Акуленко та доцент університету імені Бориса Грінченка Олександр Авраменко, який і читав для всіх слухачів текст диктанту. “Важливо, щоб люди писали грамотно, але основне, що українці цього дня віддають данину рідній мові”, — утішився пан Олександр. Прикметно, що з року в рік усе більше людей долучаються до цієї акції. Так, сьогоріч надійшло понад одинадцять тисяч листів із радіодиктантами не тільки з усіх областей України, а й із різних куточків світу — Росії, Білорусі, Польщі, Італії, Таїланду, США. Правда, лише троє учасників написали текст без жодної помилки, і 177 робіт — із однією помилкою, а найактивнішими виявилися слухачі з Києва та Львівської області. Обдарували переможців призами (радіоприймачами, бібліотечками, подарунковими книжковими виданнями, аудіодисками з унікальними записами голосів класиків української літератури, грошовими преміями) генеральний директор НРКУ Тарас Аврахов, заступник директора Президентського фонду Леоніда Кучми “Україна” Тетяна Мельник, виконавчий директор Ліги українських меценатів Михайло Слабошпицький і директор видавництва “А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА” Іван Малкович. “Радіодиктант — це як прелюдія до Міжнародного конкурсу з української мови та літератури імені Петра Яцика, який ми проводимо, — поділився враженнями Михайло Слабошпицький, віншуючи переможців. — Цей конкурс не був би можливим, навіть якби давав команду президент, прем’єр, меценати, бо він відбувається, перш за все, саме завдяки вчителю”. Тендітну музичну стрічку вплела у вінок урочистостей народна артистка України Тетяна Маломуж грою на бандурі, кришталеві звуки якої, здавалося, наповнили світлом не тільки святкову залу, а й кожне небайдуже серце. Саме цю омріяну бандуру Національна радіокомпанія подарувала вихованцям із дитячого інтернату для незрячих дітей. А завершилося віншування ліричним акордом — патріотичною піснею Ігоря Поклада “Моя Україна” у виконанні тріо бандуристок Національної радіокомпанії України Тетяни Маломуж, Ольги Черній і Катерини Коврик.
Події, факти, коментарі · “Якщо не я, то хто ж інший?!”. Борис Грінченко · S. 3Originalseite ↗ Із 1902 року, працюючи у Києві, він із дружиною Марією Загірньою підготував тлумачний словник “Словарь української мови”, який Російською академією наук був удостоєний другої премії ім. М. Костомарова. Наприкінці 1904 року Грінченко став одним з організаторів Демократично-Радикальної партії. Був редактором перших номерів української щоденної газети “Громадська думка” та журналу “Нова громада”. Борис Грінченко — яскравий представник українського народництва. У час найбільшого розмаху імперсько-шовіністичної політики російського уряду в Україні він очолив Всеукраїнську учительську спілку, а з 1906 року — Київську “Просвіту”. За його керівництва “Просвіта” приділяла велику увагу книговиданню. Упродовж чотирьох років було видано 36 назв книжок загальним накладом 164 тисячі примірників. Зокрема створено видавництво драматичної літератури, у роботі якого брали активну участь дружина Грінченка та його донька. Видатний просвітянин разом із дружиною уклав першу книжку для читання у школі українською мовою “Рідне слово” й “Українську граматику”. “Без грошей, зайнятий службою, він сам із жінкою написав і видав за короткий час більше, мабуть, книжок, ніж їх видало все українське громадянство після 1876 року. Якої треба було енергії, праці і впертості, щоб при тодішніх цензурних умовах видати таку силу книжок”, — писав Є. Чикаленко. Аби наблизити книжку до свого народу, він здійснив соціологічне дослідження з питання читання, узагальнивши досвід у праці “Перед широким світом”. Виставка ознайомить її відвідувачів із книготворчою та просвітницькою діяльністю великого просвітителя. На ній будуть представлені книжки з його бібліотеки з автографами, прижиттєві видання. Окремим підрозділом “Видання творів для дітей” експонуватимуться оригінали ілюстрацій та обкладинки художника О. Губарєва до збірки оповідань “Без хліба” (Дитвидав, 1958). Також можна буде ознайомитися з дослідженнями сучасних науковців, які розповідають про багатогранну діяльність Бориса Грінченка. Загалом на виставці близько 150 експонатів — книжки, зокрема прижиттєві видання, копії документів, листів, ілюстрації, світлини та ін. У створенні виставки використано матеріали фондів Музею книги і друкарства України, Національної історичної бібліотеки України, Музею Івана Гончара, музею Бориса Грінченка, Державного історичного музею ім. В. Тарновського в Чернігові, приватних зібрань. Автор ідеї та концепції виставки — Г. І. Білоцерківська.
Виставка буде відкрита для відвідувачів із 101ї до 171ї годи1 ни щодня (крім вівторка) з 10 грудня 2010 р. за адресою: вул. Івана Мазепи, 21, корпус 9 (Лавра).
Авторитетна думка · “Люди, які зараз при владі, не відчувають жодного зв’язку з народом”. · S. 4Originalseite ↗ Fortsetzung von einer früheren Seite — Seitenausschnitt
знайти певні позитиви, звісно, які відбулися в перші роки за президентства Кравчука. Але це було на ентузіазмі, на загальному підйомі. Також дуже багато шансів мав В. Ющенко після Помаранчевої революції. Народ його привів до влади й чекав від нього реформ і в економіці, і в мовнокультурній сфері. Дещо позитивне йому вдалося зробити — передусім це акції щодо розширення знань про голодомор, він також докладав зусиль до відродження історичної пам’яті, але щодо мовної політики, то, на жаль, маю констатувати факт її відсутності. Одним із основних прорахунків і Кучми, і Ющенка є те, що вони не захистили інформаційно-культурний простір України, тому відбулася його окупація Росією. Саме завдяки цьому і став можливим прихід до влади антиукраїнських сил. Схід і Південь повністю інформаційно відрізані від Центру. Це просто неприпустима ситуація. Те саме на телебаченні, яке в основному транслює російські серіали. І це відбувається замість того, аби просувати українську мову та культуру. — До питання про ключові прорахунки в гуманітарній царині теперішньої влади: які найважливіші з них Ви можете назвати? — Основні — продовження блокади української культури, історичної пам’яті у ЗМІ, передусім на телебаченні. Навіть державний канал очолюють люди з такими промовистими прізвищами: Бенкендорф і Валід Арфуш. Другий — це ліванець, який не так давно приїхав до Києва. До речі, коли з ним на телебаченні вів програму Скрипін і запитав Арфуша про призначення на посаду й про те, як він збирається проводити на телебаченні мовну політику, якщо він українською мовою не володіє, то Арфуш обурився, відповів Скрипіну, що це расизм, повернувся і пішов із прямого ефіру. Це абсолютно абсурдна ситуація, неприпустима в жодній цивілізованій країні, але в нашій це можливо. І найгірше те, що хочуть зменшити присутність української мови у системі освіти: на це спрямовано накази Табачника про зняття державного іспиту з української мови у вищих навчальних закладах, про необов’язковість української мови на тестуванні, збільшення обсягу російської літератури в школах тощо. Треба чекати наступних нововведень. Уже, здається, планують спільно з Росією видавати підручники з історії. Зрозуміло, що це будуть за підручники — про те, як чудово жилось українцям в “обіймах старшого брата”, яку велику могутню імперію вони побудували разом із “братнім” російським народом, яку прекрасну створили спільну “українсько-російську” культуру. Почитайте Табачника — книжку “Утіний суп по-українськи”, там викладена вся ця програма знищення України. — Але ж Ви знаєте позицію міністра освіти, який говорить про те, що “коли мене запитують російською мовою, я маю відповідати російською”, то, мабуть, і до Арфуша треба було звертатися звичною для нього арабською… І ось ця позиція удаваної толерантності, яка сьогодні формується, на Вашу думку, — це ще один шлях до асиміляційної утопії? — Безперечно. Це радянська традиція фальшування слів. Вони всі посилаються на Європу, що це
Авторитетна думка · “Люди, які зараз при владі, не відчувають жодного зв’язку з народом”. · S. 4Originalseite ↗ Лариса Масенко — один із кращих фахівців української соціолінгвістики, доктор філологічних наук, професор кафедри української мови Національного університету “Києво-Могилянська академія” (донедавна — її завідувачка), провідний науковий співробітник Інституту української мови НАНУ (з 2010 р.). Праці Лариси Терентіївни відомі не лише в Україні, ай за межами нашої держави. Нещодавно її докторську дисертацію “Мова і суспільство” (а пізніше — й окрему монографію, видану 1999 р.) було перекладено польською мовою. Більшість досліджень 2000-х років Лариса Масенко провела в царині функціонування української мови у столиці та регіонах України. Кафедра української мови НаУКМА у своїй роботі послуговується соціолінгвістичною методикою, яку розробила Лариса Терентіївна. 6 жовтня цього року Лариса Масенко виступила з трибуни Верховної Ради України під час обговорень гуманітарної політики. Як відомо, українська осінь 2010 року стала бурхливою на події, пов’язані з гуманітарним життям, зокрема в контексті сумнозвісного законопроекту “Про мови в Україні”. Сьогодні в суспільстві знову настає час неспокою щодо “гуманітарної аури нації”, пов’язаний із руйнуванням державної мовної політики, з асиміляційними процесами, із засміченням і колонізацією українського інформаційного простору. Ці питання знайшли свою відповідь у нашій розмові із Ларисою Масенко, лауреатом просвітянської премії імені Бориса Грінченка.
— Чи залежить статус державної мови від влади й тієї державної політики, якої вона дотримується? Якою є мовна політика нашої влади? Що можна очікувати в перспективі, зокрема і щодо змін мовної політики? — Ви правильно пов’язали мовну політику із владою. Відомий англійський соціолінгвіст Роджер Белл писав свого часу, що мовна політика завжди залежить від еліти, від тієї групи, яка прийшла до влади. Зараз ми маємо антиукраїнську еліту, разом із нею неприхований наступ на українську мову, а отже, й українську державність. Зараз регіонали форсують це питання, про що свідчить і той факт, що на пост міністра освіти поставлено таку особу, як Дмитро Табачник, який у всіх своїх виступах і статтях відверто задекларував антиукраїнську, антидержавну позицію. Тепер саме від нього залежить ситуація в системі освіти. Ми бачимо низку його наказів, що нищать здобутки, які ми мали в попередні роки в цій царині. Взагалі, прихід до влади цієї еліти, це, безперечно, — провина попередньої. — Ви згадали про поняття еліти, ґрунтуючись на британському досвіді. У Британії, в Канаді, у Штатах загалом існує інститут еліти. До влади не може прийти людина з вулиці чи людина із сумнівним минулим. Парламентарі в Канаді чи в Британії — це люди, які мають фахову освіту й політичну культуру. А яка наша еліта? — Ми називаємо елітою умовно ту частину нашого політикуму, яка зараз при владі. Те, що вона такої якості, — це результат радянщини та колоніального становища України протягом тривалого періоду. Бачимо суспільство, вже наполовину асимільоване в іншу культуру, іншу мову, а асиміляція призводить до зниження культури загалом. Так, набута в нашому випадку російська культура поверхово засвоюється, водночас втрачаються глибинні зв’язки зі своєю культурою, з попередніми поколіннями, з усім досвідом історичної традиції і пам’яті, відбувається знекультурення. Це те, про що багато писав і Джеймс Мейс, пишуть Оксана Пахльовська, Роман Кісь, Ярослав Радевич-Винницький та інші дослідники. Бачимо, наскільки успішніше відбулася декомунізація в тій частині України, де значно менше тривала радянська влада, — в Західній Україні, яка була ближче до європейських традицій, оскільки входила в ліберальнішу Австро-Угорську імперію. Саме у Львові був уперше знесений пам’ятник Леніну, саме тут була змінена вся радянська топонімія. Не дивно, що галичан так ненавидить міністр освіти і науки в уряді Азарова. — Чому нова влада, яка позиціонувала себе як влада, що передовсім буде говорити про економічні та фінансові зміни, починає із загострення гуманітарної кризи? Чому питання двомовності стало наріжним? — Думаю тому, що реформування економіки — складна й відповідальна справа. Мені здається, що Азаров просто не здатен зрозуміти суть необхідних змін в економіці, це людина радянського минулого, із радянською ментальністю, і провести ті реформи, які, наприклад, були проведені в Грузії, він не може. Крім усього, люди, які зараз при владі, не відчувають жодного зв’язку з народом, серед якого живуть, вони виконують вказівки Кремля, вони націлені на повернення радянської системи. Адже чому вони форсують питання мови? Логічним було б узагалі його не чіпати. Справжнього розколу на мовному ґрунті немає серед населення. Тобто конфлікт провокується спеціально. — У такому разі ми можемо говорити, що теперішня політика Януковича, Азарова — це політика нерозуміння історичного розвитку України, статусу державної мови, тих проблем, які ми маємо? Чи це все-таки цілеспрямована атака на знищення українськості й пізнішого злиття України з російським “братом”? — Важко відповісти на це запитання, але радше — другий варіант. Якщо навіть не сам Янукович, то певні люди з його оточення, такі, як Табачник, виконують роль “кілера” української освіти. Не дарма ходять чутки, що пост міністра освіти він посів на вимогу Кремля. А Януковича я швидше сприймаю як маріонетку в руках таких людей. — Чи зможе маріонетка з часом вийти з цієї залежності, чи це радше впевнений крок до асиміляції? — Для цього особистості необхідно мати певний рівень освіченості, культури, щоб усвідомити, який історія дала їй шанс — бути президентом великої європейської держави, якою може бути Україна. А ці люди, мені здається, цього не усвідомлюють. — Свій виступ у Верховній Раді в жовтні цього року Ви почали з цитати Ліни Костенко, з “Гуманітарної аури нації”. Чи може вона бути ліквідована і знищена в результаті п’ятирічки теперішньої влади або десятирічки, якщо переобрання відбудеться? І що загалом заважає сформуватися повноцінній гуманітарній аурі в Україні, як це відбулося в Польщі, в Чехії, у Франції? — Знищити всю гуманітарну ауру неможливо. Ми давня нація, маємо потужну культуру, сформовану історичну пам’ять, багато людей загинули в боротьбі за національну свободу. Але ми перебуваємо в надто близькому сусідстві з Росією. А ця імперія постійно розширювалася, “заковтуючи” сусідів. Є цікава гіпотеза Юрія Шевельова, висловлена у статті “Москва, Маросєйка”: наші українці в XVII— XVIII ст. хотіли культурно завоювати Росію. В результаті їх підім’яли і завоювали нас. Тому важко робити якісь прогнози. Я думаю, що рано чи пізно, центральноєвропейський процес національного та приватного звільнення, побудови держави, в якій людина вільна, пошириться і сюди, на Східну Європу. Відбудеться те саме, що і з балтійськими країнами. Але в нас може затягнутися цей процес, бо влада, яку ми маємо сьогодні, в ХХІ столітті, — безперечно, загальмує наш поступ. Єдине, на що я маю надію, що такий наступ із боку нашої влади може спровокувати і сильний опір. І реакція на законопроект Єфремова, Гриневецького і Симоненка стає все активнішою з боку багатьох організацій і студентів і викладачів вищих навчальних закладів. — Якою в нас сьогодні є мовна культура й мовна свідомість української нації? Наскільки це може стати поштовхом до опору? — На жаль, за попередніх трьох президентів не була сформована послідовна мовна політика, яка вкрай необхідна. У нас мала б бути спеціальна інституція, яка б опікувалася виконанням мовного законодавства, як це зробили Балтійські держави, як це, зрештою, мають усі європейські держави. Просто не виконувалося законодавство про мови. Якби це сталося, ми б мали набагато кращу ситуацію. Проте, незважаючи на фактичну нестачу мовної політики, все одно і на Заході, і в Центральній Україні відбулися процеси національного самоствердження “знизу”, втім числі й серед молодого покоління. Зараз, мені здається, формується справжня еліта. Тобто серед освіченої частини молоді вже з’явилися групи людей, навіть російськомовних, здатних до опору, які добре розуміють консолідуючу роль державності української мови. Я б окреслила мовну й гуманітарну політику як неуспішну. Єдиний успіх — це те, що вдалося втримати державний статус для української мови… поки що. Постійно йшов тиск щодо утвердження російської мови як державної. Якщо нам і зараз вдасться вистояти і не дозволити запровадити цей сумнозвісний законопроект, то це, звісно, і завдяки попередній політиці. Проте в нас зовсім не було системної мовної політики. До речі, не тільки мовної. В економіці теж реформи не проведені. Можна
Авторитетна думка · “Треба за всяку ціну намагатися повертатися до того Слова з великої букви, яке покликане апелювати до серця й до розуму”. · S. 5Originalseite ↗ Fortsetzung von einer früheren Seite — Seitenausschnitt
нібито європейський досвід. Ми співали в радянський час: “Я другой такой страны не знаю, где так вольно дышит человек”, — коли мільйони людей відправляли в концтабори, розстрілювали без суду й слідства, а в нас була “найбільша демократія”. І фразеологія, риторика сучасної влади мені нагадує мову тоталітарну, яка абсолютно фальшує й підмінює поняття. До речі, в “писаннях” Табачника вживається риторика навіть не пізнього радянського застою, а 30-х років, зокрема постійні звинувачення українців у фашизмі, аналогії помаранчевої влади з Третім Рейхом. Це, до речі, наслідок унікальної “толерантності” В. Ющенка до таких абсурдних звинувачень, адже почалися вони давно, ще з часів Помаранчевої революції, коли в Донецьку виставили білборди із зображенням Ющенка в есесівській формі. Важко збагнути, як можна було лишити такі речі безкарними. Адже коли так паплюжать і компрометують Президента, без жодних до того підстав, тов його особі звинувачення у фашизмі отримує весь народ, який його обрав. — Як Ви думаєте, можливо, через 10 років сучасний мовний дискурс теперішньої влади буде предметом для соціологічних досліджень, які показуватимуть розвиток новоязу в ХХІ ст.? — Так. Ми зі студентами вивчаємо традиції радянського новоязу в нинішніх газетах Компартії і Соцпартії. Там вживається та сама фразеологія, тільки вже пристосована до нового часу. Але, на жаль, зараз з’явилась іще одна партія — “Партія регіонів” із своїми потужними мас-медіа, переважно українофобними. І оту чому парадокс — це партія найбагатших людей, капіталістів, а фразеологію регіонали зберігають радянську, комуністичну, наскрізь фальшиву. — Які перші кроки мають бути зроблені новою владою для підняття престижу української мови? — По-перше, розширення культурного поля, адже те, що в нас відбувається, — просто блокування української культури на виході до ширшої аудиторії, оскільки в нас цікаві процеси відбуваються в літературі: вийшло багато нових творів, головне — різних, тобто орієнтованих не тільки на еліту. Формується українськомовна масова культура, розрахована на масові смаки, а це характерна риса постіндустріального суспільства. І важливо, що вона розвивається українською мовою, тобто ми цілком здатні протиставити її засиллю низькопробного російського маскульту. В нас швидко відродилося б українське кіно, якби дали таку можливість. Якщо навіть згадати перші роки, коли було створено кілька серіалів за мотивами творів Франка, Кобилянської, зрештою, та сама “Роксолана”. І це робилося при малому фінансуванні, переважно на ентузіазмі творчих людей. У нас є талановиті режисери. Наприклад, Степан Коваль, який зараз працює над серіалом “Моя Україна”. Але йому знову ж не вистачає коштів дозняти фільм. В українській культурі чимало талановитих людей, які здатні здійснити український прорив, та, на жаль, їх блокують, коли вони намагаються вийти на ширшу аудиторію. А нинішня влада буде робити все, щоб маргіналізувати українських митців, загнати їх у ґетто. — Як фахівець із соціолінгвістики, чи будете Ви під час занять використовувати досвід теперішньої антимовної політики, сучасні зразки новоязу? — Звичайно. Що мені подобається у наших семінарах — те, що це вибірковий курс і до мене записуються студенти, які справді переймаються проблемами нашої неприродної мовної ситуації, коли мова цієї землі, цього народу досі, уже нібито в своїй державі, перебуває у приниженому, упослідженому становищі. Я взяла цей курс, бо сама виростала в Києві в українськомовній родині й відчувала постійний дискомфорт двомовності: вдома одна мова, а на вулиці з друзями — інша. І коли ми це обговорюємо, багато молодих людей, теж із великих міст — Центру, Сходу, Півдня — також це відчувають. Єдине: іноді в мене буває відчуття, що я молодих людей ставлю в складне становище, бо це боротьба, яку наше покоління програло. Наше покоління лишає молоді тяжку спадщину. Захищати свої мовні права у Харкові, Донецьку, Луганську, Одесі не тільки складно, а й ризиковано. Але боротися за українську Україну й демократію потрібно. Зрештою, як молодь житиме в країні, яку купка олігархів перетворила на територію для експлуатації і хоче зробити з народу безсловесний і безправний “матеріал для використання”?! — Які причини змушують нинішню молодь спілкуватися російською мовою в незалежній Україні? — Це вплив нашого інформаційно-культурного простору, окупованого Росією. Також багато залежить від учителів. Наприклад, із робіт студентів із соціолінгвістики знаю, що в багатьох київських школах чимало вчителів, очевидно, ще радянського виховання, переходять на російську мову одразу ж із початком перерви. Відповідно, у дітей виховується неповага до рідної мови і ставлення до неї як до офіційної — лише для уроків. Натомість для розваг і неформальних стосунків — російська. До речі, громадський рух “Не будь байдужим” доклав багато зусиль для зміни ситуації в шкільній освіті на користь української мови: у вересні вони домоглися від Міністерства освіти прийняття рішення про те, щоб у школах ввести українськомовний режим. Тобто, щоб учителі, перебуваючи в школах, говорили українською мовою. Та щойно до влади прийшла нова команда, уже в лютому депутати-регіонали подали в Конституційний Суд протест і цю поправку до наказу зняли. А вона була дуже важливою для поліпшення ситуації. — Який Ваш прогноз щодо існування теперішнього антинаціонального, антидержавницького ставлення до всього українського? Це довгостроковий чи короткостроковий проект? — Єдине, що можу сказати: має прийти справжня еліта вже з молодшого покоління, не зіпсованого радянщиною. Змінити нашу ситуацію з безнадійної на перспективну зможуть молоді освічені люди, здатні до організованого опору антиукраїнським силам, до подолання радянської спадщини, до наступної системної праці з проведення реформ — і економічних, і соціальних, і мовно-культурних!
Спілкувався Дмитро ДРОЗДОВСЬКИЙ, НаУКМА
Авторитетна думка · “Треба за всяку ціну намагатися повертатися до того Слова з великої букви, яке покликане апелювати до серця й до розуму”. · S. 5Originalseite ↗ Нещодавно у Національному музеї літератури України вперше вручили щойно засновану премію імені Григорія Кочура. Лауреатом став письменник, перекладач, професор Львівського національного університету ім. І. Франка Андрій Содомора, який переклав трагедії Есхіла, Евріпіда, твори Овідія, Горація і ще багатьох класиків і сучасних авторів. Вручаючи нагороду, вітання від Міністерства культури і туризму передала заступник міністра Вікторія Ліснича.
Надія КИР’ЯН
Розпочав урочистості Максим Стріха, який зазначив, що здавна переклад в Україні — це не лише спосіб донесення іншомовного твору до людей, а й засіб утвердження української мови. Навіть у недоброзичливців не може бути сумніву, що мова, якою перекладені класичні твори, — повноцінна. Адже що забороняв Емський указ? Він не забороняв розмовляти українською на кухні чи співати пісні. Цей указ забороняв навчальну книгу й переклад. Освоєння античності у нас триває давно, від травестії “Енеїда” Котляревського. Перекладали античні твори С. Руданський, П. Ніщинський, пізніше Микола Зеров, Григорій Кочур. Андрій Содомора — один із найкращих сучасних перекладачів класики. У комісії не було сумніву, хто має стати першим лауреатом премії імені Григорія Кочура, хоч серед претендентів було багато достойних. Герой України Дмитро Павличко назвав лауреата “людиною франківського розмаху”. Такі митці заслуговують не лише визнання, а й такої матеріальної підтримки від держави, щоб могли не думати про шматок хліба, а сповна реалізувати талант. Академік Микола Жулинський сказав, що книжка Сенеки “Моральні листи до Луцілія” у перекладі А. Содомори є його настільною. Там є навдивовижу актуальна сентенція: “Згодою розбудовуються малі держави, а незгодою руйнуються великі”. Це треба пам’ятати, адже суспільство, яке не знає світового набутку цивілізації — неповноцінне. Привітали лауреата син Григорія Кочура Андрій та його дружина Марія, співзасновники премії, які опікуються Літературно-меморіальним музеєм Г. Кочура в Ірпені, голова Київського творчого об’єднання перекладачів НСПУ Всеволод Ткаченко, земляки зі Львова, інші шанувальники. Артисти Борис Лобода та Галина Стефанова декламували вірші класиків у чудових перекладах українською. Лауреат подякував організаторам зібрання, сказав, що дуже зворушений і що йому доведеться багато працювати, щоб виправдати все те, що почув на вечорі. Ми привітали митця від читачів “Слова Просвіти” і він зголосився дати бліц-інтерв’ю для нашого тижневика. — Андрію Олексійовичу, що Ви побажали б нашим читачам? — У мене в руках свіже число “Слова Просвіти”, часопис, який виконує величезну роль і місію в нашому суспільстві, несе світло. Для мене особисто — Просвіта — це якесь особливе слово, це світло, це світло у слові, де префікс про-вказує на дію. Це прекрасно, що в наш час такий часопис є, добре, щоб цього світла, яке йде від слова, від нашого глибинного кореня, було якомога більше. Хотів би цього побажати. — Які почуття викликала сьогоднішня подія? — Премія імені Григорія Кочура для мене особливо почесна, зворушлива і відповідальна. Григорій Порфирович увесь час пильно стежив за моєю перекладацькою і оригінальною працею і тому, що я досягнув у перекладі й у власній творчості, великою мірою завдячую йому. Мушу весь час тримати той рівень, якого вимагав від тих, хто працює зі словом, Григорій Кочур. Він був суворим критиком, але ця критика була для мене рятівною, поєднаною з великою теплотою. “Плеще в долоні лестун, дораджує справжній цінитель”, — писав Горацій. Григорій Кочур присутній серед нас своєю творчою спадщиною. Ми всі — в одному духовному просторі. — Кожен, хто читав античних класиків, знає Ваше ім’я, Ваші переклади з латини, грецької. З якими труднощами зустрічалися? — Донести до читача античне слово дуже важко, по суті це мав би бути слухач. Античне поетичне слово — це живе слово, це єдність змісту і звуку. Як казали римляни, vox viva, живий голос. Сьогодні ми читаємо, а ця поезія вимагає озвучення. У слові, яке звучить, є особливі чари, є душа, а друковане слово втрачає звукову ауру. Звук — це безпосередня дорога до серця. Є інші труднощі, які віддаляють нас від античних класиків, але я намагався все робити, використовуючи ресурси української мови, щоб наблизити до цього слова, яке несе просвіту, внутрішнє світло, без чого людині дуже важко, без чого вона не може бути щасливою навіть за найбільшого достатку та комфорту. — Нинішня ситуація сприяє творчості? — Мене прикро вражає, що в сьогоднішньому слові, яке працює в суспільстві, дедалі менший відсоток того, що лягає на душу, на серце, а більший — інформативного, прагматичного. Треба за всяку ціну намагатися повертатися до того Слова з великої букви, яке покликане апелювати до серця й до розуму, але це повинна бути єдність. Якщо йде врізнобіч, то це сприйняти важко. — Над чим зараз працюєте? — Я закінчив працю, про яку давно мріяв. Переклав найулюбленіші, найзнаменитіші твори Вергілія — “Пастуші пісні”, “Поему про хліборобство”. Це глибинна філософія, дивовижна пісенна мова, дивовижні перегуки з нинішньою добою. Книжка чекає на вихід у світ. Тепер хочу повернутися до мого улюбленого жанру — оригінальної прози. Нещодавно вийшла моя книжка “Сльози речей” — це настроєва львівська проза. Є в мене й сільська проза. Хочу ще попрацювати в найулюбленішому моєму жанрі.
У мене в руках свіже число “Слова Просвіти”, часопис, який виконує величезну роль і місію в нашому суспільстві, несе світло. Для мене особисто — Просвіта — це якесь особливе слово, це світло, це світло у слові, де префікс про-вказує на дію. Це прекрасно, що в наш час такий часопис є, добре, щоб цього світла, яке йде від слова, від нашого глибинного кореня, було якомога більше. Хотів би цього побажати. Андрій Содомора, 2010 рік
Життя продовжується! · “Спілкування з літніми людьми перевертає твій світ”. · S. 6Originalseite ↗ Fortsetzung von einer früheren Seite — Seitenausschnitt
са таких будинків — почуття самотності, відкинутості, непотрібності суспільству. Бажання залишатися вдома природне, і молодше покоління повинно розуміти це і підтримувати. Тому ми пропонуємо розширити і зміцнити міські служби для людей похилого віку, які живуть удома; безплатно забезпечувати їх найнеобхіднішими ліками; повернути надбавки до пенсій від мерії, проводити всеукраїнські кампанії, спрямовані на поширення культури належної поваги до людей поважного віку, починаючи з міського транспорту. Ставлення до людей похилого віку визначає культуру суспільства. Нам варто переглянути загальне уявлення про старість, адже для кожного з нас вона наближається невідворотно. Спробуйте придивитися до своїх літніх сусідів: можливо, їм потрібне ваше привітне слово, телефонний дзвінок. Попросіть у них поради, допомоги — і вони відчують себе потрібними нам, молодим”. Світлана Назаренко розповіла, що літнім людям допомогу подають через органи соціального захисту населення. У Києві — 1123 соціальні працівники для подання побутової допомоги вдома самотнім непрацездатним людям. “У місті три пансіонати для людей похилого віку, у яких п’ятиразове харчування, всі вигоди. Старенькі мають змогу приносити із собою речі, до яких вони звикли. Працівники пансіонатів усіляко намагаються поліпшити їм життя: запрошують у гості артистів, інших відомих людей. Часто це краще, ніж жити вдома і почуватися непотрібними. Нині в цих пансіонатах є місця, тож ми можемо розмістити там людей, які перебувають у скрутному становищі”. Журналістка Ілона Довгань згадала своє стажування в Англії й розказала, що ведучим Бі-Бі-Сі не менше 50 років, бо лише людям старшим довіряє суспільство. У наших новинах, ток-шоу мало облич літніх людей, здебільшого молоді, бо саме ці люди потрібні бізнесу, вони — основні споживачі. “Розумна, конкурентоспроможна європейська нація неможлива без поваги до старших. Це не проблема завтрашнього дня, про це слід думати вже сьогодні. Благодійність — це не лише допомога грошима. Це елементарне спілкування, моральна підтримка. Обличчя зі зморшками можуть бути красивими, добрими, з позитивною енергетикою. Мені щастило бачити літніх людей, від яких я набиралася досвіду й хотілося з ними спілкуватися. Від них можна багато перейняти, щоб уникнути власних помилок. Спілкування з літніми людьми перевертає твій світ”. Щоб людина жила довше, їй важливо, аби суспільство було зацікавлене у її знаннях, уміннях, досвіді, яких вона набула протягом життя. Медицина, загальний рівень цивілізації подовжили тривалість життя, реалізувавши давню мрію людства. Проте часто молоде покоління дистанціюється від старшого, уникаючи одвічного конфлікту поколінь. Але саме спілкування з бабусями й дідусями виховує особистість, прищеплює найкращі людські якості: милосердя, співчуття, співпереживання, вміння допомагати у скрутну хвилину. Цього не замінять жодні підручники й посібники. Озирнімось уважніше довкола: можливо, хтось немічний потребує нашої допомоги.
Життя продовжується! · “Спілкування з літніми людьми перевертає твій світ”. · S. 6Originalseite ↗ Олена ШУЛЬГА
У Національному університеті “Києво-Могилянська академія” відбулася конференція “Континент літніх. Старі без любові вмирають”, яку провела міжнародна громадська організація “Друзі Спільноти Святого Егідія” за участю Школи соціальної роботи НаУКМА. Ідея проведення конференції з’явилася завдяки багаторічному досвіду спілкування “Друзів Спільноти Святого Егідія” з людьми похилого віку, які мешкають в інтернатах для літніх, із тими, хто просить милостиню на вулиці, із самотніми. За словами Віти Зіневич, яка працює з літніми людьми не один рік, для організації візити в будинки престарілих — не благодійність, а можливість вплинути на власне майбутнє і майбутнє своїх дітей. До роботи на конференції організатори запросили начальника управління у справах інвалідів і людей похилого віку Київської міської державної адміністрації Світлану Назаренко, доктора медичних наук, професора, директора Державного навчально-методичного геріатричного центру Національної медичної академії післядипломної освіти ім. П. Л. Шупика Леоніда Стаднюка, журналістку Ілону Довгань, члена “Спільноти святого Егідія” з Риму Ніколетту д’Алессандро. Привітав конференцію ректор Києво-Могилянської академії Сергій Квіт. Відкриваючи захід, керівник організації “Друзі Спільноти Святого Егідія” Юрій Ліфансе сказав, що волонтери в Україні працюють із людьми похилого віку й бідними понад 20 років, і це головний напрям роботи організації. Адже літні — це цілий континент, а ми часто забуваємо про них, згадуючи раз на рік — 1 жовтня, у День людей похилого віку. “Кожен потребує любові, а ми день у день старішаємо. Проблема літніх — це проблема всієї громади, а не лише держави чи громадського самоуправління. Як ми самі ставимося до стареньких у крамниці, транспорті, на вулиці тощо? Кожен із нас повинен відповісти собі на це запитання і замислитися, чи все робимо правильно, відповідно до моральних норм, які усталилися. Літні люди — не тягар для суспільства, варто усвідомити, наскільки корисними вони можуть бути. Люди поважного віку — найкращі ліки від депресії, бо спілкуючись із ними, розумієш цінність життя, багато чого навчаєшся. Це не тільки досвід, а й дружба. Старі без любові вмирають не лише тоді, коли їх ніхто не любить, а насамперед тоді, коли їм нема кого любити”. Ніколетта д’Алессандро оприлюднила цифри, що стосуються старіння. За даними ООН, частка європейців, старших 65 років, 2050-го складатиме 29,2 відсотка. Уже тепер у Європі населення похилого віку переважає за чисельністю молодь. У доповіді ООН за 2007 рік йдеться про те, що старіння населення глибоко вплине на суспільство і приверне увагу політичних сил, відповідальних за прийняття рішень у ХХІ сторіччі. Старіння населення — результат успіху розвитку людства. Тож суспільство потребує нової соціальної політики щодо старих людей і нового культурного бачення поважного віку. Попри позитив, сказала пані Ніколетта, “подовження життя викликає занепокоєння, навіть страх. Життя старих суспільство вважає некорисним, літні люди викликають презирство — кожного дратує образ власного майбутнього, дратують ті, хто втратив найбільші цінності: силу, здоров’я, красу, здатність обслуговувати себе. Тому часто молодші намагаються віддати старих до спеціальних будинків, не дбаючи про те, що ізоляція літніх збіднює молоде покоління”. Справді, раніше, ще кілька десятиліть тому, сім’ї жили разом: три покоління — діди, батьки й діти. Дідусь і бабуся доглядали онуків, розказували їм казки, співали пісень — так зберігалася тяглість поколінь, традиції, звичаї. Нині, живучи окремо, не спілкуючись зі старшим поколінням, обкрадаємо власних дітей, вони не знають, хто були їхні предки, як жили, мислили, що співали.
За словами Ніколетти д’Алессандро, “старі люди — не тягар для суспільства, вони можуть стати фактором гуманізації, адже в суспільстві є місце кожному, і ніхто не повинен опинитися в ізоляції. Старі слабкі, але саме тому вони важливі для вимірювання міцності соціуму”. Леонід Стаднюк сказав, що старість — це те, що в кращому випадку чекає на кожного з нас, тому говоримо насамперед про допомогу собі. “Проблема старіння вимагає зусиль для адаптації суспільства. Життя повинне бути довшим, активнішим, продуктивнішим. Суспільство повинне це сприйняти. Згадаймо з історії: спартанці, щоб підтримати боєздатність країни, викидали старих і немічних у прірву. Так не повинно бути в сучасній європейській цивілізації.
Мадридський міжнародний план дій щодо старіння (2002) виробив пріоритетні напрями: участь літніх людей у розвитку соціуму; забезпечення охорони здоров’я і добробуту в похилому віці; забезпечення сприятливого і позитивного оточення для людей похилого віку. Україна приєдналася до цього плану дій. За статистикою, старечі хвороби (слабоумство тощо) частіше розвиваються в самотніх людей. Літні повинні почуватися потрібними, тоді вони хворітимуть менше. Важливе питання підготовки всього суспільства для життя зі старими. Робота нашого геріатричного центру показала зацікавленість і міжнародну підтримку проблеми старіння. Закінчуємо готувати Довідник для людей літнього віку, де буде вміщено корисні поради про соціальні служби, цікаві форми проведення дозвілля. Ми скористалися досвідом Канади, де такі довідники видають кожному пенсіонерові”. Віта Зіневич вважає, що в контексті розмови про літніх варто говорити про життя конкретних людей. Адже це носії історії, бо неможливо відірвати людину від життя її країни. “Ми всі перебуваємо в погоні за матеріальними благами, добробутом, місцем у соціумі, кар’єрою, успіхом. У цій погоні збільшується відстань між поколіннями, з’являється соціальна ізоляція й самотність стареньких. Будинки для людей похилого віку — не вихід для суспільства. Коли тобі багато років, складно змінювати спосіб і місце життя. Головна ри-
Усі ми з часом старіємо, перетворюємося на бабусь і дідусів. І люди похилого віку викликають у суспільстві неоднозначну реакцію. Хтось вважає їх тягарем для бюджету, хтось — неоціненним джерелом знань і досвіду. Розвиток цивілізації надає можливість подовжити людське життя, не даючи відповіді на запитання, як бути в старості. У деяких культурах літніх людей позбувалися, щоб вони не зупиняли прогресу, проте європейська культура декларує інші цінності. Але насправді ми часто не помічаємо старих людей, не чуємо їх, не розуміємо їхніх потреб, забуваючи, що й самі не вічно будемо молодими.
Наша читачка, киянка Ганна Степанівна Заставська, 1919 року народження
Українці/просвітяни, які проживали в Польщі в селі, яке тоді називалося Старе Місто, відзначали в 1938 р. 70/річчя “Просвіти”. Із цієї нагоди сфотографувалися (Ганна Степанівна,тоді Бохонко, друга зліва в 1/му ряду)
Словом і чином · “Струни поетового слова потужно грають, а його відлуння допомагає світу стати кращим”. · S. 7Originalseite ↗ Fortsetzung von einer früheren Seite — Seitenausschnitt
жання читати українську класику. Подібне можна сказати і про деякі підручники з мови. Тому з такою радістю сприймаю підручник Пономарева, який хочеться читати, як захоплюючий роман. Час надворі міняється. Змінюється (не в кращий бік) політичний клімат. Ось і змінився формат улюбленої моєї радіопередачі “Слово”. Інша музика, інші диктори, інший сценарій. Та добре, що залишився у ній Олександр Пономарів, який доброзичливим тоном, інколи з прихованою іронією відповідає на листи слухачів. Бо кому ж відповідати, як не йому, справжньому мовознавцеві, вченому, перекладачеві. Між ними, академічними ученими, він інколи, як це не дивно, буває самотній у відстоюванні своєї твердої позиції щодо сучасного правопису. І не погоджується на жодні компроміси, готовий іти до кінця. Я внутрішньо з Вами, дорогий Олександре Даниловичу! І думаю, що підтримує Вас уся просвітянська громада. Хоча вона і різношерста, і ще далеко не готова не тільки висловлювати Вам свою підтримку, а й знати, як її надавати. А вчитися треба все життя. І не тільки відстоювати мову гаслами, набором однакових заяложених фраз, а й щоденною працею, щоб повнозвуко лунало наше слово в етері, і тішила нас яскравими відкриттями у царині мовознавства та чи та катедра. З роси і води Вам, славний Учителю!
за нелегких умов до кінця 2002 року (світ побачило понад 300 номерів). Він також заснував видавничу програму “Бібліотека “Просвіти”. У Ніжині добрим словом згадують подружжя Астаф’євих — і Олександра Григоровича, професора кафедри української літератури місцевого університету, і Марію Миколаївну, проректора, яка понад 10 років очолювала університетську “Просвіту”. З ними пов’язані найважливіші події в Ніжині в останній третині ХХ ст. А саме — відвоювання у консервативної влади культових приміщень і повернення їх парафії, зокрема відкриття Всіхсвятської церкви, в хорі якої свого часу співали Микола Гоголь та Євген Гребінка; відкриття недільних шкіл та українознавчих лекторіїв; заснування Центру гуманітарної співпраці з українською діаспорою при Ніжинському університеті та ін. Олександр Астаф’єв словом і чином утверджує українське буття. Мій приятель нагороджений знаком “Відмінник освіти України” (1999), Почесною грамотою Міністерства освіти і науки України (2000), удостоєний медалі Всеукраїнського товариства “Просвіта” імені Тараса Шевченка “Будівничий України” (2001). Має звання “Кращий викладач року Київського національного університету імені Тараса Шевченка” (1998). За особливий внесок у розвиток українсько-польських культурних відносин відзначений Золотою медаллю Полонійної Академії (м. Ченстохов); удостоєний “Подяки Президента України” “за вагомий внесок у розвиток Української держави” (2009). Особливо відрадно, що художній доробок невтомного трудівника відзначено літературними преміями імені Бориса Грінченка (1995), Михайла Коцюбинського (2001), братів Богдана та Левка Лепких (2009). Отож будьмо певні: струни поетового слова потужно грають, а його відлуння допомагає світу стати кращим.
Словом і чином · “Струни поетового слова потужно грають, а його відлуння допомагає світу стати кращим”. · S. 7Originalseite ↗ Василь КЛІЧАК, директор ВЦ “Просвіта”
Їх небагато. На пальцях можна полічити. Однієї чи двох рук. Не судитиму про загал (та й навіщо?), та якщо провести звичайнісінький експеримент — запитати в тих, хто належить до письменницької спілки, чи ігнорує її, яких нинішніх мовознавців можуть вони назвати, не певен, що назвуть багато. А якщо називатимуть, то насамперед Пономарева Олександра Даниловича. Очевидно, ще й тому, що для багатьох він запам’ятався як викладач університету. Учив рідної української мови. Хто для мене Пономарів? Можу сказати просто, одним словом — величина. Та величина (чудове поняття з математики), яку хочеться осягати, вивчати, спілкуватися з нею, навчатися в неї. Дуже шкодую, що він не викладав у мене у студентські роки. Викладала на першому курсі фонетику незабутня Ніна Іванівна Тоцька, яку неодноразово згадували ми з Олександром Даниловичем теплим словом. Звичайно, що не міг він її не любити, не поважати, не радіти, що є у нашій філології такий чудовий фахівець. Уявити собі, як на той жорстокий час — доктор філологічних наук і … безпартійна. Виходить, не могло бути інакше. Своїх здобутків досягла вона завдяки високому професіоналізму. Ніколи не забуду перше практичне заняття з фонетики, яке вела Ніна Іванівна. Потрібно було виписати із за-
Микола ЗИМОМРЯ, доктор філологічних наук, голова Дрогобицького осередку Національної спілки письменників України
Часом так буває, що сповідальне слово запізнюється з різних причин і незрідка — об’єктивних. Йдеться про те, що не кожне прагнення віддзеркалює спокій чи застиглість, з одного боку, та збурення йти на поле правди — з іншого. Особливо це болить тоді, коли сповідальне слово бодай якоюсь мірою лучиться з ім’ям друга, побратима, словом, близької людини. Хто знає, може, саме з такої рефлексії виходив Євген Баран, коли у збірці есеїв “Сутність правди” зізнався: “Мене хвилює, як сильні світу цього прагнуть змінити на краще сей світ, бо у справи того світу вони не поспішають втручатися — там все визначено: добро є добром, зло — злом, Бог — Богом, сатана — сатаною. Нам ніколи думати про такий дріб’язок, як мораль”. Тому і я кажу: жаль, що навкруг нас так багато метушні. Вона заважає іноді побачити не тільки сутність правди, а й сутність драматичної кривди. А кривди тої — Тису гатити б нею… Отже, не “все визначено”, хоч акцент Євгена Барана прецінь справедливий. Мій добрий приятель побачив світ 10 серпня 1952 року на мисі Лазарєва Хабаровського краю, в радянському концтаборі. В’язні втілювали в життя один із грандіозних сталінських проектів — зводили міст через Нівельську затоку, який мав з’єднати материк із Сахаліном. За різними підрахунками, тут загинуло від 100 000 до 600 000 осіб. Дякувати Божій ласці — і матері поета Катерині Онищак (1928 року народження), і батькові, талановитому музиканту Григорію Астаф’єву (1929) пощастило вийти живими з цього пекла. 13 червня 1953 року — уже після смерті Сталіна, оголошення амністії і закриття “проекту століття” —
Академік Олександр Пономарів даного тексту якісь лексеми з однаковими фонетичними ознаками. Викладачка викликала мене. Підводжуся і промовляю: “Я випесав…”. Ніна Іванівна глянула на мене якось особливо уважно і запитала: “Ви із Західної України?” — “Так”. — “Ой, юначе, вам треба дуже багато працювати над своєю вимовою, щоб вона була справді літературною”. Для того і вступив я в Київський університет, щоб учитися мови. Вчуся мови все життя. І донині. Радію, що мене підтримує у цьому Олександр Данилович, іноді навіть хвалить, а інколи поправляє, якщо вимовлю якесь просто на палубі пароплава “Микола Гоголь”, що прямував до Хабаровської залізниці, урки зарізали Григорія Астаф’єва і викинули за борт. Там величезні крижини (саме була навігація) і поховали під собою його тіло. У майбутньому Олександр Астаф’єв не раз повертатиметься до цієї трагічної події. Вона лягла в основу поеми “Графа анкети”, цикл віршів “Зелений клин”. Після трагічної батькової смерті майбутній поет разом із матір’ю переїхав у село Вовківці Борщівського району, що на слово із неправильним наголосом. А я не ображаюсь. Адже знаю, що наступного разу я вимовлю його так, як треба. Він і сьогодні читає лекції студентам — і журналістам, і філологам. Пам’ятає багатьох своїх колишніх, яких учив. Про декого згадує зі щирою усмішкою, радіє за їхні успіхи, а за декого йому прикро. “Краще б я його не вчив”, — каже. Або, слухаючи якось виступ перед студентами одної відомої тележурналістки, сказав мені пошепки: “Таке мала гарне дівоче прізвище, українське, а стала…” Постійна налаштованість на українськість, постійне думання над удосконаленням кожної фрази, відточеністю не те що кожної лексеми, а навіть фонеми — ось що притаманне цій людині. І я пишаюся тим, що часто зустрічаюся з Пономаревим чи на засіданнях Централі “Просвіти”, чи в коридорах та аудиторіях Інституту журналістики Шевченкового університету, де викладаю студентам редакторську майстерність і редакторський фах. Час збігає швидко. Деякі вчорашні його студенти стали викладачами, навіть докторами наук, професорами. Так би мовити, зрівнялися зі своїм колишнім учителем у рангах. Тепер вони такі, як він, тож хіба можна робити їм якісь зауваження? Якби ж вони ще й дбали про своє мовлення,
належить ціла низка поетичних книжок: “Листвяний дзвін” (1981), “Заручини” (1988), “Слова, народжені снігами” (1995), “Зблизька і на відстані” (1996, 2-е вид.1999); “На київськім столі” (Київ, 2005), “Близнюки мої, очі” (2000). Щойно у Нью-Джерсі (США) вийшла “Антологія ПЕН”, яка розпочинається нарисом про творчість Олександра Астаф’єва та добіркою його віршів. Окремо треба сказати про Олександра Астаф’єва як про талановитого інтерпретатора зарубіжної літератури. Він переклав, примі-відточували кожну фразу. Та ба! Лунає часом такий суржик, аж вуха в’януть. Почувши таке чи то на засіданнях вченої ради, чи на захистах дисертацій, Олександр Данилович тут же поправляє того чи того промовця. А вони ще й ображаються, мовляв, збиває їх із думки. А шкода… Шкода, що зупинилися вони на шляху удосконалення свого мовлення… Отож повторю ще раз. Таких, як він, дуже мало… Якось на моєму практичному занятті студентка здійснювала редакторський аналіз книжки. Обрала підручник “Сучасна українська мова” О. Д. Пономарева. Розглянула її композицію, верстку, обкладинку, поліграфічне виконання і всі інші компоненти, що стосуються видавничого проекту. Я вислухав і сказав: “Ви пропустили найголовніше. Не взяли до уваги найцінніше, що є в цій книжці. Подивіться, з якою любов’ю підібрано тексти для вправ. Вершинні зразки української поезії, чудові уривки, окремі речення із кращих здобутків української прози. Таку книжку просто хочеться читати, як художній твір, і отримувати справжню насолоду”. Нещодавно в газетному інтерв’ю Сергій Жадан зазначив, що уроки української літератури в школі, особливо підручники, на все життя відбивали в учнів ба-
Словом і чином · “Струни поетового слова потужно грають, а його відлуння допомагає світу стати кращим”. · S. 7Originalseite ↗ Тернопільщині. Тут жила родина матері, яку депортували з Польщі після закінчення Другої світової війни. Про дитинство годі щось казати — його не було. Згодом закінчив Український поліграфічний інститут (нині — Українська академія друкарства) у Львові, здобув фах журналіста. У Києві, в Інституті літератури імені Т. Г. Шевченка НАН України захистив кандидатську (1990) та докторську (1999) дисертації з теорії літератури. З 1996 року його як професора запрошують читати лекції в університетах Варшави, Ченстохови, Грайфсвальда, Люнебурга, Будапешта, в Сорбону та ін. Сьогодні в особі Олександра Астаф’єва маємо авторитетного українського літературознавця, а саме теоретика літератури, компаративіста, славіста, а також поета, прозаїка, перекладача, публіциста, культурно-громадського діяча. А ще він професор кафедри теорії літератури та компаративістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка; член Національної спілки письменників України (1992), Міжнародного Пен-клубу (2008). Письменницький шлях О. Астаф’єва почався давно. Його перу ром, з арабської ліриків V—ХVIII ст.; зі старонімецької і латини — пісні ваґантів і мінезингерів; зі старофранцузької — поезії провансальських трубадурів; з французької — твори Віктора Гюго, Гійома Аполлінера, Жака Превера, Рене Шара; з польської — “Кримські сонети” Адама Міцкевича та його балади, окремі твори Ярослава Івашкевича, Юліана Тувіма, Леопольда Стаффа, Кароля Войтили. Визначний вчений є прибічником структурно-семіотичної естетики. Її ідеї науковець плідно застосовує для вивчення та інтерпретації історії слов’янських літератур. Він активно досліджує питання теорії літератури та компаративістики. Його доробок — це передусім 12 монографій, ґрунтовних літературознавчих видань. Найважливіші з них: “Стилізація” (1998); “Лірика української еміграції” (1998); “Образ і знак” (2000); “Тема голодомору в українській літературі: спроба екзистенційного аналізу” (Грайфсвальд, 2004), “Поети “Нью-Йоркської групи” (2005) та ін. У його доробку — роман, повісті, оповідання. Відома істина: кожний учений має свою улюблену ниву, де дослідницькі вподобання слугують певним ідентифікатором його покликання. Воно позначене під пером О. Астаф’єва образом пам’яті. Йдеться про досі недостатньо вивчене питання життя і культури української еміграції, зокрема в Польщі. Твори О. Астаф’єва перекладено англійською, німецькою, французькою, польською, болгарською, грузинською, вірменською та ін. мовами. Про його драматичну долю і поневіряння матері знято документальний фільм “Три колоски” (режисер — Сергій Цимбал), який викликав великий резонанс серед глядачів. Час від часу його демонструють на каналі УТ-1. Варто кинути тільки побіжний погляд на першу-ліпшу сторінку в життєписі Олександра Астаф’єва як письменника, вченого, культурноосвітнього й громадського діяча — і відкриваються нові ознаки його духовно багатої особистості. Так, з 1993-го по 2003 рік він очолював Ніжинську міську організацію товариства “Просвіта”, редагував просвітянські видання — газету “Ніжин” (1992, вийшло 5 номерів) та “Просвіта” (1992—1996), реорганізовану в обласний тижневик, який виходив
“Просвіті” — 142 роки · “Треба йти у народ, у колективи, у школи, інститути, університети”. · S. 8Originalseite ↗ “Просвіті” — 142 роки. Кожна річниця організації — це добра нагода осмислити пройдений шлях, підсумувати зроблене, проаналізувати прорахунки, скласти плани на майбутнє. Найактивніші просвітяни з різних куточків України поділилися проблемами, надіслали свої пропозиції щодо покращання роботи, відповіли на запитання: “Справи просвітянські: що в активі Товариства?”, “Можна б зробити більше? Що заважає?”, “Масова громадська організація чи маргінальний елітний клуб? Хула і похвала в суспільстві”. Вже майже півтора століття “Просвіта” відстоює права українців і, здається, що й у незалежній державі роботи на просвітянській ниві не зменшилося.
Іван ЮЩУК, професор, член Центрального правління Всеукраїнського товариства “Просвіта” ім. Т. Шевченка
“У щастя людського два рівних є крила: троянди й виноград, красиве і корисне”, — мудро сказав М. Рильський. У перекладі на прозаїчну мову це означає: для повноцінного існування людині потрібні й економіка, й культура. Тим часом пострадянських капіталістів — олігархів-неукраїнців в Україні — цікавить лише економіка, бо вона для них означає нарощення капіталу, постійне нагромадження прибутків. Коли ж ідеться про національну культуру, культуру для тих, хто забезпечує ці прибутки, то вона їм, олігархам, не потрібна, зайва, навіть шкідлива, бо формує національну свідомість, будить почуття людської гідності. І саме від того, — як це не парадоксально, — страждає економіка. І тому Україна в своєму економічному розвиткові відчутно відстає навіть від посткомуністичних країн, таких, як Чехія, Польща, Сербія, Словенія тощо. Культурно обмежений і національно принижений виробник продуктивно працювати не буде. “Культура, норми етики, поведінки, сфера мистецтва, сфера освіти, науки — без цього сучасний економічний розвиток неможливий, — слушно писав відомий економіст В. Сікора. — Політичні інституції, сфери культури торують шлях до успішного економічного розвитку, і саме ці сфери формують найважливішу частину капіталу — ту, яка ґрунтується на людських ресурсах, на духовному капіталі, що зв’язаний із соціальними факторами. Без сфери культури ці фактори не можуть функціонувати”. Для нас, українців, крім матеріального добробуту, життєво важливе збереження й утвердження нашої української державності, щоб не повторилися голодомори-геноциди, гулаги, нищення нашої інтелігенції, витіснення нашої мови із загального вжитку. А запорукою національного існування є високорозвинена культура. “Саме в культурі і тільки в культурі, насамперед духовній культурі, — стверджує видатний український мислитель І. Дзюба, — дістають остаточну “санкцію”, як і гарантію історичного тривання, національна суб’єктність, національна ідентичність, національний розвиток”. Поле діяльності “Просвіти” — це і є якраз національна українська культура і нерозривно пов’язана з нею мова, які століттями упосліджувалися окупантами і всіляко принижуються й тепер. Держава, яку маємо, не дбає про утвердження в суспільстві національної української культури й мови (або лише вдає, що дбає). Це змушена поки що робити “Просвіта” з її обмеженими можливостями. Водночас опосередковано, через захист української культури й мови, “Просвіта” сприяє формуванню демократичних стосунків в українському суспільстві. Як свого часу писав М. Драгоманов, “навіть свідома національна незалежність без певної просвіти не дасть нам ні лібералізму, ні демократії”. Пропагуючи національну культуру й мову, “Просвіта” має своїм завданням розширювати штучно звужений український духовний простір, так само, як у Росії існує російський духовний простір, у Польщі — польський, у Франції — французький. А це зрештою має привести до повного самоусвідомлення українцями себе як суспільства зі спільними економічними й духовними інтересами. Без духовної консолідації українців саме існування української держави може виявитися проблематичним. Адже, як пише відомий учений Г. Клочек, “вимріяна багатьма поколіннями українська державність була б справою нереальною, якби народ перестав бути народом і перетворився б просто у населення, позбавлене національної свідомості”. Спільна культура і мова формує з населення націю. Крім того, “Просвіта” покликана розвіювати суспільні забобони, які зумисне насаджують ті, кому вони вигідні, і які ділять, шматують наше суспільство на ледь чи не ворожі табори. Одним із таких забобонів є брехня про те, що борці за незалежність України були бандитами (це в очах окупантів та їхніх прихвоснів). Ще один забобон твориться на наших очах, ніби українці, померлі від Голодомору 1932—1933 років, — це, бачте, жертви “алкоголізму й вуличного хуліганства”. Чи те, що галичани, мовляв, не українці або якщо українці, то неповноцінні. Чи те, що Україна не має своєї історії, її історію мають писати сусіди. “Просвіта” підтримує розвиток української художньої творчості (олігархічній державі вона байдужа). До речі, перший пам’ятний фестиваль “Червона рута” був організований і проведений за участі тоді ще Товариства української мови ім. Т. Шевченка — попередника сучасної “Просвіти”. Просвітяни підтримують і розвивають народні культурні традиції. Щороку під егідою “Просвіти” проводяться дитячі конкурси читців, виконавців пісень, авторів художніх творів тощо. Без цього життя суспільства було б неповним, ущербним. Всеукраїнське товариство “Просвіта” ім. Т. Шевченка — невід’ємна складова частина українського суспільства. Його функції як громадської організації далеко не вичерпані і, взагалі, навряд чи будуть коли-небудь вичерпані. Тільки, на жаль, не так багато є ентузіастів, які б працювали в ньому. Або, може, ми, центральне і обласні керівництва “Просвіти”, не вміємо залучати людей до праців ньому на громадських засадах. Звичайно мовні питання, які виникають у державі, розв’язують мовознавці разом з юристами, керуючись вимогами чинного законодавства. Питаннями історії займаються вчені-історики. Побудову й наповнення навчального процесу в школі визначають педагоги, враховуючи найновіші досягнення психологічної науки. Але в Україні, на жаль, рішення з цих фахових питань диктують політики, виходячи зі своїх вузькоегоїстичних інтересів. Конституційне положення про те, що “держава сприяє консолідації та розвиткові української нації, її історичної свідомості, традицій і культури” (стаття 11), повністю ігнорується. То хіба “Просвіта” як така, що покликана захищати ці неминущі цінності, повинна заплющувати очі на це? Якщо Верховна Рада поставить на голосування одіозний антиукраїнський “Закон про мови”, скроєний О. Єфремовим, П. Симоненком та С. Гриневецьким за єкатєрінинсько-валуєвським зразком, то “Просвіта” не буде сором’язливо аполітичною, а звернеться до української нації із закликом стати на оборону свого найціннішого, збереженого батьками й дідами і переданого нам скарбу — рідної мови. Зразком для просвітян повинен бути Б. Грінченко, день народження якого збігається з днем заснування “Просвіти”. Він, вихований у повністю російськомовній сім’ї, здоров’я й життя поклав у справу захисту й утвердження української мови й культури заради майбутніх поколінь українців.
“Просвіті” — 142 роки · “Треба йти у народ, у колективи, у школи, інститути, університети”. · S. 8Originalseite ↗ Степан ВОЛКОВЕЦЬКИЙ, голова Івано-Франківського облоб’єднання ВУТ “Просвіта” ім. Т. Шевченка, екс-Посол України в Грузії та Азербайджані
Можна констатувати активізацію просвітянського руху на Прикарпатті, що характеризується численними заходами, присвяченими визначним подіям української історії, пам’яті славних українських патріотів, виступами, лекціями просвітян, концертами, роботою з поширення просвітянських видань: “Слова Просвіти” та “Галицької Просвіти”, які стали цікавішими і змістовнішими, виступами по радіо, телебаченню і т. п. Повніше використовуються наші ресурси, найперше Народний дім “Просвіта”, де щоденно проводяться різноманітні акції просвітянського характеру. Розширює свої можливості видавництво, успішно функціонує “Українська книгарня” при обласному об’єднанні, запроваджуємо власну веб-сторінку в Інтернеті. Адже час вимагає нових підходів, форм просвітянської діяльності. Просвітянська громада стала активнішою в політичному житті краю. На базі “Просвіти” організована обласна організація Народного Комітету захисту України, яка об’єднує основні політичні опозиційні сили області. Але завдання ми ставимо значно ширше. Згідно з Концепцією відродження “Просвіти” в області, прийнятою ще 2004 року, прагнемо охопити просвітянською діяльністю кожне село, організувати просвітянські осередки в кожному трудовому колективі міст Прикарпаття. Вважаємо, що це питання державної ваги. Шкода тільки, що держава не завжди розуміє його важливість. Заважає відсутність загальнодержавної політики у сфері духовного й національного відродження. Про ідеологічну функцію “Просвіти” в період розбудови державності ми неодноразово писали раніше і в “Слові Просвіти”. Виходимо з того, що повноцінної та успішної держави без державної ідеології в світі не існує. Але для її реалізації потрібен державницький підхід і розуміння такої потреби владною елітою. “Просвіта”, враховуючи її роль в українській історії, не рядова організація, що губиться серед сотень інших громадських організацій в Україні. У той же час не може така важлива ділянка державної діяльності триматися лише на ентузіазмі просвітян. У перспективі “Просвіта” — безперечно масова громадська організація у всіх регіонах, якою вона сьогодні має всі підстави стати в Галичині. Але на перехідному етапі для східних і південних регіонів вона може бути справді елітним українським клубом, коли під елітою розуміти духовно зрілих і національно свідомих громадян. Такі приклади в історії відомі. Зокрема в Словаччині, де подібний елітний клуб відновив національне обличчя міста Пожонь (сучасна Братислава), яке до того було виразно змадярщеним. У теперішніх українських реаліях зростає роль “Просвіти” і як об’єднуючої сили. Політичні партії, як бачимо, конкуруючи між собою, більше роз’єднують суспільство, ніж його консолідують. При цьому враховуючи безпрецедентний тиск антиукраїнських сил, потреба в такій структурі, яка могла б протистояти цьому шаленому натиску в масштабах всієї України, особливо актуальна.
“Просвіті” — 142 роки · “Треба йти у народ, у колективи, у школи, інститути, університети”. · S. 8Originalseite ↗ Ігор КОЦЮБИНСЬКИЙ, директор Чернігівського літературномеморіального Музею-заповідника Михайла Коцюбинського, правнук класика української літератури, засновника (1906 р.) Чернігівської “Просвіти”
“Безумовно, в актив Товариства треба занести те, що “Просвіта” активно бореться за захист, впровадження в усі сфери життя української мови, розвиток української культури. Зараз, коли, на жаль, іде наступ на нашу мову, “Просвіта” зостається одним із бастіонів захисту мови.
Фото Євгена Букета
Як покращити просвітянську роботу? Мені здається, треба об’єднати всіх людей, що стоять на патріотичних позиціях, усі партії, рухи, а не бути розрізненими, як це часто буває, в тому числі й на виборах. І саме “Просвіта” може і повинна відігравати таку консолідуючу роль. Друге, що хотів би зазначити: треба більше працювати з молоддю. І ще одне: треба йти у народ, у колективи, у школи, інститути, університети. Тоді буде ефективність, бо лише якихось разових заходів недостатньо. Добре, що є просвітянські газети, але цього також замало. Треба йти безпосередньо до людей”.
Голова Національної спілки краєзнавців України, академік НАН України, Герой України Петро Тронько: “Слово Просвіти” пише правду про нашу дійсність”. 2010 рік.
“Просвіті” — 142 роки · “Формування громадянського суспільства через взаємодію із іншими громадськими організаціями”. · S. 9Originalseite ↗ Ярослав ПІТКО, голова Львівського облоб’єднання ВУТ “Просвіта” ім. Т. Шевченка
Основним завданням “Просвіти” і надалі залишається збереження та розвиток української мови й історичної пам’яті, власне тих чинників, завдячуючи яким, збереглась українська нація і навколо чого можливе сьогодні об’єднання нашого народу. Окрім заяв, звернень, інших акцій, які загострюють увагу до проблеми мови, але, на жаль, до чого вже всі звикли, “Просвіта” реалізовує конкретну й дуже дієву програму пропагування українського слова, української книжки. Львівська “Просвіта” створила мережу магазинів української книжки: “Центр української книги” (вул. Володимира Великого), “Українська книгарня” (вул. Васильківського) та читальня “Просвіти” (вул. Винниченка), а також у Золочеві та Самборі. Плануємо відкриття українських книгарень у кожному районному центрі та місті області. “Просвіта” реалізовує ще один цікавий проект: “Читай, дивись і слухай українське”, мета якого — пропагування всього українського. У рамках акції проводиться виставка-продаж книг, презентація нових видань за участю авторів, концертні програми, демонстрування фільмів. Важливою складовою в роботі “Просвіти” є пропагування українського кіно. “Просвіта” викупила ліцензію та копії перших художніх фільмів про УПА “Нескорений”, “Залізна сотня” режисера Олеся Янчука, які демонструвалися в кожному селі та місті Львівської області. Ці акції проводяться щорічно у 8—10 районах області, активними учасниками яких є відомі письменники й поети, зокрема Роман Іваничук, Ніна Бічуя, Віктор Неборак, Богдан Стельмах, Ігор та Ірина Калинці, Марія Людкевич, Роман Кудлик, молоді поети з літературної студії Малої академії наук та інші. Успішний проект Львівської “Просвіти” — спільна робота з ЛНУ ім. І. Франка та видавництвом “Літопис” над унікальним виданням першої української енциклопедії міста Львова, над якою працює понад 200 науковців. Цього року видано вже третій том. Товариство проводить щорічні генеологічні конференції “Український родовід”. Матеріали конференцій видаються окремими збірниками. Цю роботу проводить просвітянка Адріана Огорчак, яка підготувала цілу школу екскурсоводів,
які ознайомлюють гостей Львова з його правдивою українською історією. Відновленню історії, патріотичного духу сприяє проведення щорічного Всеукраїнського дитячо-юнацького фестивалю української патріотичної пісні “Сурми звитяги”, засновником і організатором якого є “Просвіта” та Центр національного відродження імені Степана Бандери. У цьому фестивалі на різних етапах беруть участь близько 10 тисяч учнівської та студентської молоді. А також Всеукраїнського фестивалю духовної пісні “Пісня серця”. Щорічне святкування Дня Матері, яке традиційно організовує у Шевченківському гаї “Просвіта”, збирає тисячі людей. Серед різноманітних учнівських і студентських конкурсів найрезультативнішим виявився конкурс, оголошений до Дня створення “Просвіти”, на який подано понад 300 надзвичайно цікавих творчих робіт з історії “Просвіти” сіл, міст області. У зв’язку із загостренням мовної ситуації в Україні важливо до цієї проблеми привернути увагу громадськості. Першочергово тих, хто має безпосередній вплив на формування світогляду молодих українців. З цією метою “Просвіта” організовує мовну конференцію за участю представників шкіл, вищих навчальних закладів, наукових установ, громадськості. Для того, щоб “Просвіта” повною мірою виконала свою історичну місію оберега державності й соборності України, необхідно відновити її як масову, чітко структуровану організацію. Тому ще одним із важливих завдань є забезпечення розвитку мережі, яка б охоплювала всі райони, міста, села. У кожному селі, трудовому колективі має бути осередок “Просвіти” хоча б із трьох ентузіастів, які розуміють важливість просвітницької роботи й готові пожертвувати для цього своїм часом. Ми розуміємо, що багато активних людей пішли в партії, вбачаючи там перспективу потрапити в партійні списки. Найприкріше, коли ці люди, а часом це ще й колишні члени нашого товариства, вороже налаштовані проти громадських організацій узагалі. Ще одна важлива функція “Просвіти” — формування громадянського суспільства через взаємодію із іншими громадськими організаціями. З 2000 р. Львівська “Просвіта” разом із іншими громадськими організаціями створили громадське об’єднання “Українська альтернатива”, яке спільно працює над вирішенням найважливіших суспільно-політичних питань.
“Просвіті” — 142 роки · “Формування громадянського суспільства через взаємодію із іншими громадськими організаціями”. · S. 9Originalseite ↗ Анатолій МОКРЕНКО, народний артист України
В активі — реальна боротьба за духовну ідентичність українства. І в просвітницькому, і в організаційному, об’єднувальному аспектах. І це немало з огляду на головну проблему сьогоднішньої України, яка повинна лишитися Україною, тобто державою українців. Зробити більше хочеться, навіть роблячи багато. Заважає невирішеність вищезазначеної головної проблеми і спротив їй навіть із боку нинішньої влади з відповідною заангажованістю засобів масової інформації. Український національний дух лишається пригніченим, а суспільство роз’єднаним. Звідси і відповідна фінансова підтримка просвітницької роботи, і наступ російщення. “Просвіта” — українська необхідність у житті державної української нації на її сучасному етапі в боротьбі за виживання. Це — один із інструментів неполітичних. У сучасних умовах інформаційних технологій він не може бути масовим, як у ХІХ столітті за імперської доби, але й не є елітним клубом. Це організація звичайних патріотів на своїй споконвічній землі.
“Просвіті” — 142 роки · “Формування громадянського суспільства через взаємодію із іншими громадськими організаціями”. · S. 9Originalseite ↗ 2002 рік
“Просвіті” — 142 роки · “Формування громадянського суспільства через взаємодію із іншими громадськими організаціями”. · S. 9Originalseite ↗ На запитання газети відповідає заступник голови — відповідальний секретар ВУТ “Просвіта” ім. Т. Шевченка Микола НЕСТЕРЧУК.
— Миколо Трохимовичу, означте найважливіше, над чим працювали просвітяни цього року? — Одна з найстаріших національнопатріотичних організацій завжди стояла на захисті духовності, в обороні мови. А цей рік приніс нам нові серйозні виклики у зв’язку з відомими змінами у владі. Протестні акції, публікації в ЗМІ, звернення до керівництва держави — все це сприяло тому, що подальше просування законопроекту призупинено, і цю сокиру, що нависла над нашою мовою, вдалося відвести. Але не втрачаймо пильності! Тому просвітяни і далі тримають цю ситуацію на контролі. Відзначу й те, що в системі освіти, культури йдуть незворотні національні процеси, молодь усе більше ідентифікує себе як українців, а ця ідентифікація йде насамперед через мову. Хоч усе це дуже непросто. Згадаймо хоча б ще один виклик — призначення міністром освіти і науки Табачника, людини, яка стоїть на позиціях українофобства, зневажає нашу мову. — Просвітянська робота має йти в саму гущу життя, в глибинку… — Тому прагнемо активізувати її у всіх регіонах: на Заході, на Сході, Півдні і Півночі. Активно працює Волинське обласне об’єднання, Донецьке, Житомирське та багато інших. Хочеться до 142-ї річниці Товариства подякувати просвітянам за їхню роботу і водночас зазначити, що справу нас надзвичайно багато. — Є можливість активізувати роботу Товариства? — Є. Це можна і треба робити. Насамперед щодо зміцнення структур Товариства. Треба, щоб ці осередки були в кожній школі, інших навчальних закладах, у трудових колективах, щоб скрізь були провідники наших ідей. Зрушення є, але треба йти вглиб.
— Чи не старіє наша “Просвіта”? Ветерани просвітянської ниви і далі в строю, але потрібна молода кров. — Безумовно. Скажу, що це взагалі особливий напрям нашої роботи. “Просвіта” проводить цілий спектр всеукраїнських фестивалів і конкурсів для талановитої молоді, а значить, для залучення її до просвітянської роботи. Зараз підбиваємо підсумки літературного конкурсу для молоді “Я гордий тим, що українець з роду”. Вік конкурсантів — від 7 до 18 років. Надіслано багато цікавих робіт. Така гарна поезія, проза, чудова українська мова, яка все більше входить у свідомість дітей, молоді в усіх регіонах країни. Згадаю також фестиваль “Палітра українського слова”, просвітянські конкурси юних читців, художників. — Коли треба, просвітяни рішуче критикують владу. Але треба й співпрацювати? — Ми співпрацюємо з органами державної влади, якщо йдеться про національні інтереси. Саме за сприяння держави видаємо чимало книг, продовжуємо випуск компакт-дисків, недавно видали диски “Українська мова”, “Історія України” та багато інших. Наведу такий приклад. Донецький край. Заступник голови обласної “Просвіти” Марія Олійник щороку організовує фестиваль “Джерело талантів”. І добивається, щоб до цього активно підключалася влада, в тому числі щодо організації, фінансування такого творчого конкурсу, на який приїздять діти з усієї України. Критикуємо і співпрацюємо! Лише конфліктуючи, багато не досягнеш. Головне — твердо стояти на своїх позиціях. — З громадськими об’єднаннями є співпраця? — Звичайно. З національно-демократичними силами проводимо спільні акції. А останнім часом налагодили тісні стосунки з новими молодіжними організаціями, такими як “Відсіч”, “Простір свободи”, звичайно ж, із “Молодою Просвітою”. Давно й міцно співпрацюємо з Спілкою письменників, Спілкою художників, Спілкою народних майстрів.
Продовження інтерактивного опитування читайте в наступному числі тижневика. Долучайтесь до розмови!
“Просвіті” — 142 роки · “Формування громадянського суспільства через взаємодію із іншими громадськими організаціями”. · S. 9Originalseite ↗ Валерій ФРАНЧУК, художник, лауреат Національної премії ім. Тараса Шевченка
“Просвіта” — просвятість, як благословення Боже для всіх сущих, в Україні й світах не скніти в темноті неуцтва і бездуховності, а горіти. Це невибутність і потрібність усьому українському народові, як повітря людині. Це свіча любові, до якої линуть уже більше сотні років, джерело знань, до якого йдуть спраглі і яке так намагалися замулити чужі зайди, нав’язуючи нашій нації свої дороги в небуття. “Просвіта” — це пізнання істини людського буття для України і для українців у минулому, теперішньому й майбутньому часі. Це велика приватна справа кожного свідомого українця, яка вбирає в себе високу освітню роботу, культурне звеличення багатої історичної спадщини, збереження традицій, духу давніх кобзарів, величі народної пісні, звичаїв, обрядів, які вириваються із глибинних криниць народної пам’яті. Це і розмай палітри народного і професійного мистецтв, що, наче квіти, прикрашає нашу землю. Усе це, і багато іншого, вкладається в пласти “Слова Просвіти”, рідного як Батьківщина-Мати. І я колись доторкнувся до цієї висоти духу і честі, ввібрав усім своїм серцем, зігрів і зцілив свою душу братерським потиском руки славного сина України теперішнього очільника “Просвіти” Павла Михайловича Мовчана. Тож вітаючи свої побратимів із високоліттям Нашої “Просвіти”, запрошую охочих і справжніх до нашого величного кола.
Духовний простір · “Сьогодні монастир — центр паломництва парафіян з усієї України та різних куточків світу”. · S. 10Originalseite ↗ Хрещатицький скельний монастир
БОЖИЙ ДІМ НАД ДНІСТРОМ Хто і коли засновував цей монастир, що у селі Хрещатик Заставніського району на Буковині, можна лише здогадуватися, бо свідчення відсутні. Були деякі документи, та вони згоріли під час Першої світової війни. Однак про будову цього монастиря зберігся переказ, який може бути близьким до правди. Кажуть, купець Теодор Прида під час подорожі збився з дороги. Ніч була темна, він їхав наосліп. Коли раптом побачив перед собою світло. Сподіваючись, що наїхав на якусь хату, зліз із воза, щоб роздивитися, що то за світло. Та ледь зробив кілька кроків, відчув, що стоїть над великою прірвою над Дністром. Раптом світло зникло. Не рухаючись із місця, Теодор Прида дочекався світанку. В нічній пригоді купець побачив велику Божу ласку, яка його врятувала від наглої смерті, тож і вирішив побудувати на цьому місці храм Божий. У Хрещатицькому парафіяльному уряді є короткий запис про заснування монастиря, який підтверджує наведений народний переказ і подає ще й деякі історичні події. Там сказано, що під час переслідування православної віри в Галичині, частина вірних православних ченців монастиря “Скиту Манявського”, що був твердинею православ’я, перейшли Дністер і оселились на лісистих скелях біля теперішнього монастирського джерела, продовжуючи своє пустельницьке життя. А багатий купець Теодор Прида збудував для тих ченців капличку над самим джерелом св. Іоана, яка стоїть донині, а пізніше біля неї — і церкву. XVII ст. та 1760-ми рр. датують, відповідно, й ці дві найстаріші муровані споруди: каплицю над джерелом та храм св. ап. Іоана Богослова. За переказом, там мешкали ченці, які заснували Хрещатицький монастир під горою у невеликій печері карстового походження. Існує навіть переказ, що в цій печері, ще до поселення монахів із Манявського скиту, жив монах-відлюдник. Тепер це місце усамітнене для молитви. Є перекази, що з давніх-давен било зі скелі джерело, до якого гнали пастухи череди, тож вони й поклали там дерев’яний хрест, який нагадував перехожим про християнську віру і розп’ятого Христа. Можливо, від цього хреста походить і назва села: Хрещатик. Адже земля коло нього тоді належала до села Репужинці, де і мав бути малий монастир, присвячений св. ап. і єв. Іоану. Але через незгоду між монахами, як оповідає переказ, цей монастир знелюднів. Та згадка про нього залишилася, а з часом поширилися чутки, що на тому місці, коло джерела, де стояла колись дерев’яна церква, завжди в день св. Іоана з’являлося світло. Кажуть, що саме цей переказ спонукав монаха Венедикта поп-
На високих та від природи химерних скелях правого крутого берега тихого широкого та глибокого старого Дністра, одному з тих, що утворюють відомий “Дністровський каньйон”, поблизу галицького міста Заліщиків, стоїть старенький Хрещатицький Свято-Іоано-Богословський монастир.
росити у дідичів села Репужинці дозволу на побудову на тому місці дерев’яної церкви (це може бути нинішня каплиця з джерелом). Відома лікувальними властивостями вода, купання і вмивання в якій рятувало людей від різних недуг. Саме тому вирішили створити на цьому місці святу гору. Так серб Теодор Гаджів побудував замість дерев’яної церкви муровану, і там заснував монастир. Він умовив дідичів із Репужинців передати йому ґрунт навколо церкви, і 1765 року Т. Гаджів закінчив будівництво. Який із переказів правдивий, важко сказати, зрозуміло лише, що Хрещатицький монастир постав наприкінці XVII або на початку XVIII століття. Після входження Буковини 1774 р. до складу Австро-Угорщини, австрійський цісар Йосиф II припинив діяльність 21 монастиря, а між ними й Хрещатицького. Обитель було перетворено на парафію. Попри це, цілюще джерело залишалося центром паломництва. Після Першої світової війни Буковина ввійшла як частина Молдавії до Румунії, церковна та державна влада почали відновлювати деякі монастирі, що їх закрили австрійці. Православний люд краю поклопотався про відродження обителі у Хрещатику. І 8 травня 1933 року парафію оголосили монастирем. Найважчі часи для монастиря настали 1940 року, коли Північна Буковина стала частиною СРСР. Спочатку радянський уряд мирився з існуванням монастиря. До того ж з 1957 до 1960 року там мешкав прп.
Кукша Одеський. Відомий старець порівнював Хрещатик із Афоном, де він починав чернечий шлях. Прихід старця Кукші в монастир був благотворним: ожило духовне життя братії. Та нова хвиля богоборства не обійшла й тихий Іоано-Богословський монастир у Хрещатику. 1960 року розпочалася його поступова ліквідація. У Чернівцях було закрито Свято-Введенський жіночий монастир, і монахинь перевели до Хрещатицького. А 1962 року з Хрещатика черниць виселили. Так 1963 року, під час хрущовських гонінь на Церкву, монастир було закрито. Братію перевели до Почаївської лаври, прп. Кукшу — до Одеської Успенської обителі. Споруди монастиря пограбували, але це місце залишалося святим для буковинців. Частину ікон монахи врятували і забрали з собою. Монастирські приміщення використовували для відпочинку, а на цілющому джерелі влаштували водозабір для заводу мінеральної води, розташованого неподалік.
ПРОРОЦТВО, ЯКЕ ЗДІЙСНИ- ЛОСЯ ЗА ТРИДЦЯТЬ РОКІВ 1989 року цей монастир повернули Церкві. Благословення на відкриття Священний Синод Української Православної Церкви оголосив 20 серпня 1991 року. За останні роки було проведено реконструкцію і розбудову монастиря. Протягом наступних 10 років тут звели нові споруди. Серед них (ще не знаючи про пророцтво прп. Кукші, під чиїм молитовним покровом монастир перебуває нині) звели корпус, про який попереджав старець. Кажуть, якось він благословив свою духовну доньку на пошуки зручного місця, де можна було б збудувати великий корпус для ченців. Знайшовши таке місце на горі над обителлю, духовна донька повідомила про це старця, і Кукша напророкував появу там будівлі для ченців. Збереглася в Хрещатицькому монастирі келія о. Кукші, з вікна якої видно його ікону. Ця незрима присутність преподобного відчувається скрізь. Із 1991 до 1993 рр. зведено собор Благовіщення Пресвятої Богородиці з нижньою церквою Різдва Святого Іоана Предтечі. Внутрішні роботи в соборі було завершено 1998 року. Інші будівлі обителі: каплиця прп. Кукші Одеського (1996), старий братський корпус (1957), три нових братських корпуси (1992—1996), трапезний корпус із храмом (2001), господарські приміщення.
АНСАМБЛЬ АРХІТЕКТУРИ І ПРИРОДИ Серце обителі — мурований храм св. ап. Іоана Богослова. Біля підніжжя довгих сходів, що ведуть до храму, стоїть каплиця над джерелом св. ап. Іоана Богослова. У нижньому храмі Собору — раки з часточками святих мощей преподобних Кукші Нового і Лаврентія Чернігівського, ікона святої великомучениці Варвари, що обновилася, в Алтарі — ковчег із часточками святих. У старій церкві перебуває ковчег із часточками святих мощей преподобних Києво-Печерських, ікони Преображення Господнього та св. Кукші Нового, що обновилися. Прочанин може вклонитися відреставрованій чудотворній іконі св. Миколая Чудотворця, яка була понівечена за часів радянської влади та знаходиться на стіні каплиці, що над джерелом. Починаючи з 1993 року, на свято Різдва Святого Іоана Хрестителя відновилися походи боголюбивих паломників. Сьогодні монастир — центр паломництва парафіян з усієї України та різних куточків світу. Відбуваються традиційні хресні ходи з Чернівців до Хрещатицького Свято-Іоано-Богословського монастиря на свято Різдва св. Іоана Хрестителя. А тепер тисячі паломників і туристів зможуть відвідати видатну пам’ятку православ’я — Хрещатицький Свято-Іоано-Богословський монастир, що за 50 кілометрів від обласного центру.
Підготувала Марія ВИШНЕВСЬКА, м. Чернівці
Печерна церква Свято/Іоанно/Богословського Хрещатицького чоловічого монастиря
ПЕРЕДПЛАЧУЙТЕ “СЛОВО ПРОСВІТИ”!
ДДеенньь ппииссееммннооссттіі ттаа ммооввии.. 222000011 рріікк
Гаряча тема · “Екологічна ситуація в Криму віддзеркалює домінуючу нині ідеологію “палацоманії” на узбережжі”. · S. 11Originalseite ↗ Fortsetzung von einer früheren Seite — Seitenausschnitt
якої Крим залишиться екологічним курортом зі світовим іменем тільки в наших мріях. Екологи попереджають: катастрофи нафтоперевізних суден на прикерченській ділянці серйозно загрожують екосистемі Чорного моря й прибережних районів. Розливи нафти класифікують як середні. Це загрожує чорноморським пляжам, адже галька всотує нафту, яка потрапляє на берег. Кримські екологи роками вимагають закрити рейдову перевалку нафтопродуктів, яка забруднює море, постійно загрожує екологічному стану цілого регіону і є потенційною причиною техногенних аварій. Та цю справу ніяк не зрушать із місця. Як і встановлення морського кордону України в ділянці Керченської протоки й Азовського моря, яку наші російські сусіди воліють бачити безкордонною “спільною морською територією”. Справа демаркації морського кордону не вирішується з часів початку нашої незалежності попри вже 50 раундів переговорів. Та чи й вирішиться найближчим часом — не відомо, особливо коли на питомо нашій ділянці Прикерченського шельфу знайдено потужні запаси нафти й газу. За словами керівників токсичної програми “Грінпіс”, і в Росії, і в Україні досі відсутні програми з попередження нафтових розливів на морі й забруднення його акваторій небезпечними речовинами. Більше того, країни-сусідки до цього часу не ратифікували міжнародних конвенцій із захисту морського середовища від шкідливих речовин, зокрема від нафти і нафтопродуктів. “Необхідно створити мережу охоронних морських заповідників, заборонити вилов риби, видобуток і транспортування нафти, перевезення небезпечних матеріалів і речовин, а також будь-яку господарську діяльність, яка може нанести збиток природним комплексам”, — радять у “Грінпіс”. У цих умовах широкомасштабні проекти економічного розвитку, в основі яких лежить використання будь-яких природних георесурсів Чорного моря, повинні обов’язково супроводжуватися заходами, скерованими на підтримання екологічної рівноваги, раціональне використання унікального природного комплексу й життєво важливого ресурсу, яким є екосистема Чорного моря не тільки для мешканців прибережних зон, а й усього міжнародного співтовариства. …Крим невідворотно й відчутно втрачає свою курортну привабливість на тлі світових місць популярного відпочинку також тому, що намагається максимально заробити “швидкі гроші” на літньому сезоні без відчутних змін санітарного стану, без покращання сервісу, розвитку інфраструктури, за дефіциту комунальних вигод, нестабільності подачі води, за відсутності реконструйованих очисних споруд. При цьому, на думку самих кримчан, місцевих чиновників і ентузіастів курортного бізнесу, вони самі разом із державними структурами, традиційно “доять у дві дійки” курорти, “забуваючи” вкладати кошти в їх розвиток. А гроші на заваленому брудом і непотребом півострові примудряються брати навіть за відсутності сервісу. Коли ж ситуація зміниться на краще? Не спізнитися б.
Гаряча тема · “Екологічна ситуація в Криму віддзеркалює домінуючу нині ідеологію “палацоманії” на узбережжі”. · S. 11Originalseite ↗ Офіційно повідомлено: “Керівництво України виділить кошти на вирішення проблем забруднення Чорного моря біля Південного берега Криму, де знаходиться більшість оздоровниць півострова. Органам влади автономії доручено боротися з забрудненням моря в межах своїх компетенцій”. Чи буде ця (вже обіцяна багатьма попередніми складами наших урядів) робота виконана належно?
Віктор ХОМЕНКО, Крим
…Традиційно ЗМІ півострова сором’язливо замовчують цю гостру тему, щоб “не зіпсувати сезон”, “не “відлякати” відпочивальників, котрі всі “приваби” екологічного стану моря сповна відчувають на собі, а повернувшись із Криму, вражені масштабними негараздами його довкілля, часто не рекомендують своїм друзям і знайомим їхати відпочивати на півострів, і цим підривають імідж курорту. Це й не дивно, бо реальний стан екології Південнобережжя вже давно невтішний.
СЕС ПОСИЛАЄ SOS Ось лише кілька останніх даних екологів: навіть після курортного сезону море на узбережжі Алуштинського і Ялтинського регіонів досі брудніше норми щонайменше удесятеро! Лікарі зауважують: “За цими цифрами стоять конкретні випадки захворюваності сотень людей, котрі сподівалися тут оздоровитися, на що витратили чималі гроші”. Уточнюють: “Головні причини інфікування людей — незадовільна якість морської води, забрудненої фекальними стоками, а також споживання неякісних продуктів. Старі іржаві очисні споруди або не витримують нових масштабів навантажень, або зовсім не діють, і каналізаційні стоки скидають безпосередньо в море”. Зауважимо, що, за повідомленнями СЕС Криму, санітарна ситуація в багатьох приморських селищах критична й після завершення курортного сезону. Пляжі-клоаки від систематичного закриття чистішими не стають.
КУРОРТ ЧИ СМІТНИК? За свідченнями екологів, річки, водосховища, прибережні води Чорного й Азовського морів забруднені промисловими й побутовими стоками. Зношені каналізаційні очисні споруди ще радянських часів мають недостатню потужність, у результаті в середньому за рік у відкриті водойми скидається мінімум 230 млн. куб. м. стічних вод, із них забруднених — 108, нормативно-очищених — 124 млн. куб. м. У цілому забрудненість півострова й прилеглих вод дуже висока. Рівнинна частина Криму за рівнем забруднення (особливо ґрунтів) поступається лише Криворізько-Придніпровському регіону, південним частинам Херсонської та Запорізької областей, і знаходиться на одному рівні з Донбасом. Ось такі науково виважені реальні характеристики вчені-природознавці дають регіону, який у рекламних проспектах пропагують як курортний і рекреаційний, оздоровчий і зцілюючий. Тішать загал сподіваннями про швидке перетворення Криму на зразковий курорт світового значення, замість того, щоб нарешті мобілізувати місцеву й центральну влади на масштабне очищення загидженого краю зі справді унікальним, колосальним курортним потенціалом, що давно потребує систематичних екологічних заходів. Насамперед необхідно спорудити бодай декілька сучасних сміттєзаводів із глибокою переробкою непотребу, гори якого щоліта вивищуються на все нових гектарах курортного півострова. За даними екологів, найбільшої шкоди кримським прибережним водам наносять місцеві джерела забруднення, причому найбільш постраждалими є акваторії бухт і заток зі слабким водообміном. Як не прикро, але сучасна екологічна ситуація в Криму віддзеркалює домінуючу нині ідеологію “палацоманії” на узбережжі, що визначає людину, як вінець природи, але водночас протиставляє особу й довкілля. Це протистояння стало основою для формування загалом споживацького способу життя з усіма прикрими наслідками, насамперед варварським ставленням до природи, оскільки у багатьох наших “пострадянських” сучасників досі домінує уявлення про дармовий характер не безмежних природних ресурсів.
КУРОРТНИКИ ВІД’ЇЖДЖАЮТЬ, БРУД ЗАЛИШАЄТЬСЯ… На кримських полігонах твердого побутового непотребу накопичилося вже понад 60 млн. тонн сміття. Щороку на звалищах півострова накопичується 2 мільйона нових “вонючих кубометрів”. Об’єм створення відходів збільшується щороку майже на мільйон тонн. За даними кримського Рескому захисту довкілля, із 28 лишень офіційних полігонів, що функціонують на території “півострова здоров’я”, на понад 200 гектарах, тільки 50 відсотків отримали державні акти на право користування землею. Більше половини кримських звалищ не відповідають санітарно-технічним нормам і вимогам, не говорячи вже про десятки нових смітників, що ростуть як гриби після дощу. Їх реальну кількість не здатні встановити навіть перевірки відповідних служб і систематичні акції екологів. Ускладнює ситуацію й те, що безгосподарське, нехлюйське використання Криму тривало протягом всієї його історії, щой призвело до серйозних екологічних проблем. І це в регіоні, де зосереджена величезна кількість рідкісних видів рослин і тварин, унікальних кліматичних зон й екологічних заповідників, цілющих оздоровниць. Йдеться про долю справжньої життєдайної оази, цінність якої для продовження тривалості життя українців не переоцінити. Тим більше, в країні, яка зазнала Чорнобильської біди. Якщо не застосовувати різких і радикальних заходів зі стабілізації екологічної ситуації, то ми просто втратимо цей унікальний рекреаційний регіон. Зважаючи на його нинішній стан забруднення, уряди України і Криму повинні нарешті приділити належну увагу цьому регіональному питанню національного масштабу, домогтися дієвої екологічної політики й застосовувати відчутніші, максимально жорсткі санкції до порушників екологічного законодавства. Бо крім екології, вже давно “вражає” курортників і мешканців півострова невтішний стан узбережної смуги всього Південнобережжя. Це загальнонародне національне надбання насправді віддано різного штибу довгостроковим орендарям і “власникам”, брутально розпродане на “чорному ринку землі” та хаотично й похапцем забетоноване претензійними “новобудами” вітчизняних і російських скоробагатьків, уже навіть в охоронних парках і заповідниках, які мали б бути особливо надійно захищені законом. До того ж, замість належної якісної роботи зі зміцнення берега, в діяльності кримського Протизсувного управління вчергове виявлені масштабні порушення. “Зсувники” зобов’язані сумлінно займатися своєю безпосередньою справою: зміцненням кримського узбережжя, яке постійно, активно й потужно руйнує і “злизує” море. Та переймаються вони цим украй недбало. Приміром, із 5,2 млн. грн., отриманих управлінням за період із квітня минулого року по весну нинішнього, на ремонт підвідомчих споруд воно витратило… більше ста тисяч гривень. Це при тому, що Крим, як відомо, живе з курорту, і збереження пляжів для нього — питання виживання.
ДЕ Ж “ВНУТРІШНІ РЕСУРСИ” Й ДОСТУПНІ ПЛЯЖІ? Уже давно стали банальністю обіцянки й офіційні заяви-запевнення про безплатні, “як у Європі”, кримські пляжі. Для курортників і місцевих мешканців це невдала реклама з метою заманити на півострів найбільшу кількість відпочивальників. Насправді, навіть після кількох показових рейдів чиновників до місць масового відпочинку, різномастих
“збирачів мзди” за право потрапити до хвиль не поменшало. Прослідкувати, куди йдуть і на що використовуються зібрані гроші, не вдається й досі. Та санітарний стан таких “платних територій”, за рідкісними винятками, кращим не стає. Отже, оплата за кримські пейзажі й пляжі продовжує осідати в кишенях ділків і чиновників різних відомств, уповноважених розпоряджатися всенародним надбанням. При тому, що за кожним пляжем закріплені відділи міських і селищних управлінь курортів, співробітники яких двічі на тиждень зобов’язані проводити перевірки і складати акти про виявлені порушення. А виконкомам сільських, селищних, міських рад доручено забезпечувати безоплатний і вільний доступ відпочивальників і місцевих мешканців на комунальні пляжі. У відповідній постанові кримський уряд прохає прокуратуру й міліцію півострова оперативно реагувати на неправомірно встановлену плату за відвідування пляжів, місць масового відпочинку, територій і об’єктів природно-заповідного і лісового фондів. Та “віз і нині там”, що, відповідно, екологічний стан не поліпшує.
РАДИТЬ “ГРІНПІС” Отож поки науковці спостерігають за загостренням деградації стану екосистеми Чорного моря. Бо навіть під час економічної кризи триває неконтрольоване освоєння Азово-Чорноморського узбережжя, не уповільнюється зникнення унікальних Причорноморських ландшафтів, катастрофічно скорочуються місця життя унікальної флори і фауни, нерестилища ендемічних порід риб. Усе активніше забруднюють Чорноморське узбережжя приморські курортно-рекреаційні райони. Експерти дійшли висновку, що за останні роки динаміка забруднення Чорного моря значно зросла. В морі з’явилися придонні території, де практично не зареєстровано жодного живого організму. Вже на третині площі шельфу північно-західної частини Чорного моря реєструються масштабні зони без кисню, що призводить до загибелі всього живого. Ще однією бідою Чорного моря кримського регіону екологи вважають діяльність Чорноморського флоту РФ. За їхніми даними, акваторію Чорного моря катастрофічно забруднюють систематичні тривалі викиди бензину з кораблів флоту. 14 років шукає солідних інвесторів програма “Морський берег”, без втілення
Про-читання · “Жодну з ролей людині не зіграти переконливо без віри”. · S. 12Originalseite ↗ Fortsetzung von einer früheren Seite — Seitenausschnitt
левова частка економіки, мови, культури, історії, території, віри, сумління і нещастя корін0 ної нації. Проте таке явище в історії має більш виразну і бездоганну дефініцію — окупація” (с. 84); y “Першою жертвою сіоністської окупації інформаційного простору України став великий національний кінематограф України” (с. 119); y “Жодну з ролей людині не зіграти переконливо без віри” (с. 120); y “Телескринька сьогодні — це міні0труна українській національній ідеї” (с. 128); y “Століття бездержавного існування нації непомітно для тубільців перетікають у підокупаційне існування у форматі фантомної псевдонезалежної держави” (с. 135); y “Кобзар” — не Книга, “Кобзар” — Конституція України” (с. 154). Це не все, що я б хотів зацитувати. Але досить, аби зрозуміти радикальність думок Юрія Іллєнка. Не зі всіма тезами я погоджуюся. Принаймні не погоджуюся із формою радикального категоризму (майже за Донцовим, інтегрального націоналізму), але Юрій Іллєнко сто разів правий, коли мова йде про стан окупації, в якому ми перебуваємо. А тоді ми не маємо права на псевдолібералізм (різкі, але справедливі міркування Юрія Іллєнка про Віктора Ющенка, див. с. 133 у даній книзі, упорядниця дала назву цим міркуванням “Лібералізм”; чи про особливості сучасної демократії, — “Демократія”, с. 143; чи про національне ренегатство, — “Логофаги”, с. 144), тільки на радикальний націоналізм. Хоча головною своєю зброєю Юрій Іллєнко називає власний інтелект, і це теж треба розуміти, аби не захопитися формою Шевченкової Гайдамаччини, яка призведе до повного програшу і національної держави, і національної ідеї. Не дивно, що й сьогодні розмова про Юрія Іллєнка і про його спадщину ведеться локально. Ніхто ніколи її не популяризував, навпаки замовчували. Це тривало при житті видатного українця (“Яку гарну назву знайшов Вадим Скуратівський для моєї десятирічної черги — “кіноцид“!”, с. 118; “Головний інструмент геноциду проти мене — дезінформація”, с. 125), це триває і тепер. Але віра в духовну й політичну перемогу індивідуальну та національну є тим заповітним стрижнем, який дозволяв Юрієві Іллєнку говорити “брудну”, “нечесану” Правду, аби українство, очищаючись від скверни яничарства, творило власну національну історію. “Мій досвід каже, що порятунок може бути лише через національну ідею” (с. 156), — стверджував Юрій Іллєнко. Цю Правду Юрій Іллєнко ствердив не лише своїм життям, а й своєю смертю: “Я є, був і буду українцем, навіть коли лежатиму в труні. Прошу покласти мені в труну вила — мої заборонені фільми…”, с. 157). Нам залишається цією дорогою йти.
Про-читання · “Жодну з ролей людині не зіграти переконливо без віри”. · S. 12Originalseite ↗ Євген БАРАН
Афоризми та сентенції Юрія Іллєнка. Криниця для спраглих / Автор ідеї, укладач та літературний редактор Ірина Фаріон. Співтворці укладання Людмила Іллєнко, Пилип Іллєнко, Андрій Іллєнко. — Івано-Франківськ: Місто НВ, 2010. — 160 с.
“Після смерти кожне слово в посмертному по0 сланні стає Конститу0 цією Смерти” Юрій Іллєнко
Юрій Іллєнко (1936—2010) — відомий кінорежисер, письменник і громадський діяч, який відійшов від нас улітку сього року — є однією з найбільших втрат українців на початку нового тисячоліття. Чи ми розуміємо всю глибину цієї втрати, — це вже інше питання, але залишається фактом, що ще довго відлунюватиме пусткою, там, де він ступав. Я не говорю про фільми, в яких Юрій Іллєнко виступав як оператор і режисер, — се не моя парафія, тут я є вдячним глядачем — говорю про книги, які він залишив. Навіть не про книги, а про книгу сконденсованого досвіду Юрія Іллєнка, бо його “Доповідна Апостолові Петру. Автопортрет альтереґо (себе іншого) внатурє. Роман-хараман утрьох книгах” (Тернопіль: Богдан, 2008) і досі залишається непрочитаною. Вважаю, що ця книга повинна бути в бібліотеці кожного українця. Бо це одна з тих книг, яка допомагає нам усвідомити своє призначення у сьому химерно-вульгарному світі. Ірина Фаріон — сей “свободівський голосник” і добрий мовознавець зробила величезну справу: прочитала всього Юрія Іллєнка (з того, що видрукуване) і подала сконденсований досвід останнього у книзі, названій дуже просто і дуже точно — “Афоризми та сентенції Юрія Іллєнка. Криниця для спраглих”. Афоризмами в нас “бавляться” багато авторів, а серйозно займаються Володимир Брюгген із Харкова (його “Блокноти” — одні з канонічних цього жанру в українській літературі нового тисячоліття), Валерій Ніколенко з Дніпропетровська (“Скабрeзности”), Дмитро Арсенич із Нижнього Березова на Косівщині (“Постріли з лука”)… Юрій Іллєнко не придумував афоризмів, він мислив афористично. І як яскрава творча особистість (геній!), знав собі ціну: “Я — вільний — зняв фільм, який мріяв зняти все своє життя. Не за сценарієм. Бо другу половину життя вірив лише своїй інтуїції, своєму генію (геній є в кожного, я про це вже писав, — дехто в нього не вірить, а я вірю) і Господу Богові. І жив не за сценарієм. Я — камінь з Божої пращі” (с. 39—40). А знаючи її, вже не сумнівався і не хитався в стрижневому — національному. Тут був на диво цільним, цілісним і твердим. Хоча далося таке переконання йому не відразу, і про той свій шлях Юрій Іллєнко відверто говорить: “Драч мав неабиякий вплив на Параджанова під час знімання “Тіней забутих предків” і багато в чому сформував концепцію фільму — я цьому свідок. Драч був автором сценарію культової “Криниці для спраглих”. Нарешті, Драч є автор сценарію найпотужнішого кіношедевра ХХ століття — Осикового “Кам’яного хреста”. Це фільм на віки. Ні. Ще одне речення: саме Іван доклав титанічних і дов0 готривалих зусиль, аби якісно роз’яничарити мене. Речення вийшло тупоголовим, банально патосним, але точним по суті. Роз’яничарював чверть сто0 ліття” (с. 134). Упорядниця поділила книгу на ІХ блоків-розділів (Життя і смерть; Творчість як мистецтво; Мова; Історія; Культура; Кіно; Інформаційний простір; Політика; Націоналізм), давши назву кожному афоризмові й кожному міркуванню. У такому поділі є своя доцільність і свій хосен: адже ми стаємо лінивіші в читанні, а тут запропоновано витяги з огрому друкованих матеріалів (основною джерельною базою став згаданий мемуарний тритомник Юрія Іллєнка “Доповідна Апостолові Петру”). Я наведу найяскравіші міркування й афоризми Юрія Іллєнка, додаючи свій коментар там, де вважатиму за потрібне (при наведенні цитат уже не подаватиму назви упорядника, тільки вказуватиму сторінку). Так буде і мені простіше, і читачеві спідручніше зрозуміти суть книги. Отож:
y “Гоголь натомість шляхетського козацького жупана сам для себе скроїв, сам пошив і сам натягнув на себе чиновницьку імперську “Шинель” (с. 15); y “Чи є щось правдивіше за Правду? Є. Неправда. Бо Неправда пильнує, аби бути переконливою, а Правді байдуже до того, яке вона справляє враження на користу0 вача. Тому Неправда здебільш бездоганна. Правда — брудна, нечесана, немита і в усі часи служила наймичкою у брехні. y “Найзмістовніше життя у світі, найвеличніша поема світу, найбільший епос світу містить лише шість слів — Світ ловив мене, але не впіймав” (с. 23); y “…Досвід не передається. Мій досвід умре разом зі мною. Проте я можу передати мої подорожні карти часу0простору, по якому я блукав, набуваючи свого досвіду” (с. 26); y “Моя зброя — мій інтелект” (с. 27); y “Якщо ти будуєш дім і сказав, що “я його закінчив”, — це вже не дім, а домовина” (с. 40); y “Віднині я буду писати лише сам собі. Тобто Богові в Собі. Буду грішити, проте це гарантія, що мені ні від кого нічого не треба: ні раю, ні гонорару, ні слави, ні хули, ні визнання, ні заборони” (с. 51); y “Постмодернізм — то взагалі клонування копій, які не мають у житті відповідників” (с. 56); y “… я не маю стилю, який можна наслідувати, а у Стефаника — кінець стилю. Кінцева стадія словотворення. Після неї тільки пустка. Табула раса. Можна не писати. Важке, як каміння, мовчання. Мовчання як стиль. Стефаник — термінатор стилю” (с. 58); y “Свобода для митця — це талант. І хоча Чехов стверджував, що стислість — сестра таланту, не вірте йому. Талант не має сестер. Не має і братів. Навіть батька нема. Талант — круглий сирота” (с. 59); y “Врятуймо мову — мова врятує нас!” (с. 70); y “Спочатку було Слово. І Слово було Бог. Наприкінці теж буде Слово. Нічого, крім Слова, не залишиться. Але, боюся, Слово вже буде в Сатани. І Слово стане Дияволом. Слово в Диявола — це кінець Світобудови — Звалище Цивілізацій — Звалище Слів…” (с. 75); y “Аби не малорос Гоголь та ефіоп Пушкін, — вони, москалі, й досі б на мигах із ведмедями розмовляли” (с. 81); y “Що означає словосполука “друга державна мова”? Воно означає, що ніби існує на цьому терені друга держава — і не менше. Паралельна держава. Росій0 ськомовна держава. Тіньова держава, якій ніби належить
Про-читання · “Жодну з ролей людині не зіграти переконливо без віри”. · S. 12Originalseite ↗ Євген БУКЕТ
Нещодавно в селищі Макарів, що на Київщині, в затишній літературній світлиці місцевого ліцею відбулася подія, на яку громадськість Макарівщини чекала кілька років. За ініціативи керівника клубу “Пошук” районного центру дітей та юнацтва ім. Данила Туптала Діни Нетреби презентували книжку — “лебедину пісню” члена Національної спілки письменників України Петра Сиченка “Вітер з Холодного Яру”.
Діна Свиридівна Нетреба — член Національної спілки краєзнавців України, людина, що повернула із небуття сотні забутих імен партизан-підпільників (як радянських, так і членів ОУН). Вона — упорядник першої і єдиної в районі антології творів письменників краю “Літературна Макарівщина”, невтомний дослідник історії сіл, багаторічний передплатник тижневика “Слово Просвіти”. Наша остання спільна робота — “Нариси з історії Ясногородки”. Протягом кількох років Діна Свиридівна допомагала мені збирати матеріал про відомих мешканців і гостей села. До книги увійшли п’ять нарисів написаних Д. Нетребою і понад два десятки унікальних історичних світлин, які вона віднайшла в домашніх архівах ясногородців. Саме в цьому селі знаходиться садиба Сиченків — осередок громадського, літературного і краєзнавчого життя другої половини ХХ століття. Діна Нетреба — найпалкіший послідовник ідей Петра Сиченка, вважає своїм обов’язком берегти пам’ять про видатного сина й полум’яного патріота рідної Макарівщини. Історичний роман Петра Сиченка “Вітер з Холодного Яру” був завершений ще 1993 року. Він розповідає про події селянсько-козацького повстання на Правобережній Україні 1768 року, що в історії отримало назву Коліївщини. Роман — остання і найбільша за обсягом частина трилогії про Коліївщину. Перші дві книжки “Ой гук, мати, гук” (1972) і “Ріки виходять з берегів” (1985) Петро Сиченко написав у співавторстві з істориком Віталієм Кулаковським. Кандидатська дисертація В. Кулаковського була присвячена якраз подіям гайдамацького повстання 1768 року, тому ця тема була глибоко досліджена, авторам був відомий значний фактичний і фольклорний матеріал, і як наслідок — усі чоловіки-герої трилогії є реальними історичними особами. У заключній частині трилогії автор доповнив і узагальнив інформацію, подану в попередніх двох. Тож слушне твердження читачів, що історичний роман “Вітер з Холодного Яру” — вершина творчості митця. Сонячного березневого дня 2004 року письменник Петро Сиченко після тривалої хвороби відійшов у кращі світи, так і не дочекавшись виходу в світ свого останнього роману. В липні того ж року в районній газеті “Макарівські вісті” було оприлюднене спільне звернення районного осередку “Молодої Просвіти” та клубу “Пошук” до громадськості із закликом зібрати кошти на видання книги “Вітер з Холодного Яру”. На заклик відгукнулася територіальна громада села Новосілки на чолі з сільським головою Наталією Плотніцькою. 20 листопада 1922 року Петро Сиченко народився в Новосілках, і мешканці села вирішили саме в такий шляхетний спосіб вшанувати пам’ять земляка. Восени 2008 року книжка побачила світ. Але через низку обставин її презентація відкладалася протягом двох років. Літературна світлиця зібрала багатьох шанувальників творчості письменника-земляка. Не буду перелічувати всіх учасників презентації, адже приміщення було переповнене. Погодьтеся, не часто можна прочитати вишуканий художній твір, у якому кожна сторінка присвячена з дитинства знайомим селам, дев кожному рядку зустрічається знайоме прізвище, а найголовніше — читача із перших речень захоплює динамічний сюжет, що непомітно вплітається у візерунок фактів із героїчного минулого краю. Ліцеїстів, які, готуючись до презентації, прочитали роман “Вітер з Холодного Яру”, переповнювало почуття патріотизму. Переконаний, саме на таких книжках потрібно виховувати молодь, адже в них — душа українського народу.
Читацький резонанс · “Думаймо над уроками нашої історії, аби свідомість очищувалася від меншовартості”. · S. 13Originalseite ↗ Fortsetzung von einer früheren Seite — Seitenausschnitt
дина читає історичний роман, вона здійснює подорож крізь століття. Автор, створюючи такий роман, повинен бути насамперед об’єктивним. Так, сам Петро Кралюк визнає, що прагнув не ідеалізувати свого героя, але й не засуджувати. Василь- Костянтин чинив відповідно до обставин, так, як вимагала політична ситуація, що склалася на той час у Європі, — він збирав землі, намагався зупинити західноєвропейську культурну експансію на українросійській інтерпретації, тобто історія України російськими очима”. Поет, прозаїк Станіслав Бондаренко, вітаючи колегу, сказав: “На жаль, наша історія, наша свідомість порвана. Із появою цього роману ці прориви меншають, зшиваються. Роман Петра Кралюка перегукується з романом Миколи Вінграновського про Северина Наливайка (у Петра Кралюка — Семерій Наливайко. — Авт.). Ідеться про часи, коли Шекспір писав свого “Гамлета” і “Ромео і Джульєтту”, а на нашій землі процвітали культура й духовність”. До студії завітав Тарас Компаніченко і гурт “Хореа козацька”. Гурт намагається підняти, повернути нам пласт української аристократичної культури. Він робить це надзвичайно талановито, і виходять справжні шедеври. Навіть уявити важко, яких висот сягало в часи Острозьких українське пісенне мистецтво. На запитання ведучого про те, чому все-таки на портреті князя Василя-Костянтина зображено із грошима в руках, Петро Кралюк відповів традиційно для кожного автора: “Нехай це залишиться інтригою для читача”. Справді, для письменника нема більшого визнання понад те, що його творами цікавляться, їх читають. Читаймо талановиті історичні романи — а їх у нашій літературі не бракує, хоча ще багато особистостей потребує художнього осмислення, — думаймо над уроками нашої історії, аби свідомість очищувалася від меншовартості, наближалася до істини, розширювалися обрії нашого пізнання.
ловною рисою всієї творчості Галини Тарасюк. У цьому контексті Паша Нечаєва і Галина Коберник назвали й інші твори письменниці, зокрема роман-сповідь, своєрідну родинну сагу “Грішні, чесніші за херувимів”, новели “Один на трасі”, “Жека і Спиридон”, “Ганька — сама собі ворог”. Оскільки виникли запитання і критичні зауваження, обговорення переросло в одвертий і конструктивний діалог письменниці і читачів на тему українських суспільних реалій і завдання літератури. — Я впевнений, — сказав, підводячи підсумки чергового засідання столичних публіцистів, Михайло Сидоржевський, — що роман “Сестра моєї самотності”, як і вся творчість Галини Тарасюк буде джерелом правдивої інформації для тих, хто захоче дізнатися правду про наш час, наш народ і нашу країну. А для нас, сучасників, мислячої інтелігенції саме такі твори є взірцем спротиву агресивному наступу глобалізації на нашу ідентичність, засобом стримування того бездуховного сміття, яким вона нас завалює.
Читацький резонанс · “Думаймо над уроками нашої історії, аби свідомість очищувалася від меншовартості”. · S. 13Originalseite ↗ Олена ШУЛЬГА
“Бувають твори, які стають подією для літератури, виходять поза літературний процес, мають значення загальнокультурне. Це інтелектуальна історична проза. Такий твір — роман Петра Кралюка “Шестиднев, або Корона дому Острозьких”. У ньому автор торкнувся тих сторінок культури, освіти, науки, духовності, без знання яких ми не можемо повноцінно усвідомлювати себе як європейська нація. Для постколоніальних народів дуже важлива історія. Це ліки від травм, яких зазнав народ”, — сказав лауреат Національної премії імені Тараса Шевченка Михайло Слабошпицький, ведучи прямоефірну передачу з циклу “Радіоканал “Культура” представляє”. Гостем студії був доктор філософії, перший проректор Національного університету “Острозька академія”, письменник Петро Кралюк. Літературний критик Дмитро Дроздовський навіть висловив думку, що “Шестиднев…” є українською відповіддю Дену Брауну на його “Код да Вінчі”. Петро Михайлович поділився деякими секретами творчості. Волинянин, закоханий у минувшину рідного краю, він намагався навіть у деталях не віддалятися від історичної правди, хоч твір художній. Вдало знайдене композиційне рішення дало йому змогу зазирнути в найпотаємніші куточки душі князя Василя-Костянтина Острозького. За словами письменника, він намагався визначити логіку його поведінки в певних ситуаціях, послуговуючись документальними джерелами. Коли лю-
Галина Тарасюк під час обговорення
Юрій ЧИГИРИН Фото автора
Сьогодні в центрі уваги читацького загалу “скандальний роман” “Сестра моєї самотності” Галини Тарасюк, який відома письменниця Євгенія Кононенко справедливо вважає першим українським бестселером, з якого почалася нова українська проза епохи незалежності. Написаний і опублікований на початку 90-х під назвою “Смерть — сестра моєї самотності”, (“Буковинський журнал”, 1993 р.). У часи переоцінки цінностей, в атмосфері розгубленого мовчання творчої інтелігенції на перехресті ідеологічних викликів, спроба Галини Тарасюк художньо осмислити тогочасне українське буття “на зламі” мала великий успіх. Натомість офіційна критика, яка тоді переживала стан пострадянського колапсу, зустріла роман вороже, звинувативши авторку в “очорненні всього святого” і всіляко намагаючись викреслити її зі списків популярних авторів, а роман — із літературного колообігу. Однак сама авторка не припиняла роботи над романом. 2009 року доопрацьований, дописаний на цілих два розділи і під новою назвою “Сестра моєї самотності”, роман вийшов у видавництві “Відродження”. Ефект вибуху повторився. Роман був відзначений премією імені І. Нечуя-Ле-
У рамках Року Костянтина Острозького в Україні, 550-річчя із дня народження якого відзначаємо, у столичному видавництві “Ярославів Вал” вийшов друком роман Петра Кралюка “Шестиднев, або Корона дому Острозьких”.
ські землі, щоб стати некоронованим королем, і став ним. Василь-Костянтин Острозький — велика фігура нашої історії, культури. Звертаючись до його особистого життя, починаєш краще розуміти історичний контекст. В ефірі лунало багато дзвінків — незацікавлених і байдужих не було. Звучала й пропозиція подарувати роман нинішнім високопосадовцям, бо він допоможе їм заповнити прогалини у їхніх знаннях історії, зрозуміти, що керують великим народом. На це Петро Михайлович сказав: “Подарувати готовий, але чи будуть вони читати…” А ось його відповідь щодо спільного з росіянами підручника з історії: “Сама ідея добра. Схожі підручники писали інші європейські народи: німці й французи, німці й поляки тощо. Спільний підручник слід писати не лише з росіянами, а й із поляками, угорцями, турками, румунами. Це справа не одного року і навіть не одного десятиріччя. Кажуть, що підручник майже готовий, але це історія України в
Читацький резонанс · “Думаймо над уроками нашої історії, аби свідомість очищувалася від меншовартості”. · S. 13Originalseite ↗ Чергове засідання секції київських публіцистів, яке відбувалося у Спілці письменників, було присвячене обговоренню творчості Галини Тарасюк, однієї з найактивніших і найпродуктивніших серед прозаїків сучасності. За минуле десятиліття вона видала 12 прозових книжок, а це півсотні новел і 9 таких відомих читачам і високо оцінених критикою психологічно-соціальних, історичних, сатиричних романів.
вицького та званням “Краща книга року” (Національний конкурс “Книга року — 2009”), а на початку 2010-го був перевиданий “Освітою України”. Відкриваючи засідання, голова секції київських письменників і ведучий Михайло Сидоржевський підкреслив, що роман Галини Тарасюк “Сестра моєї самотності” — правдивий зріз суспільно-політичного життя України за 30 минулих років. Разом із тим авторка створила цілу галерею колоритних і впізнаваних “героїв нашого часу” і їхніх реальних прототипів. Але увагу столичних публіцистів роман привернув тим, що це поки єдиний літературний твір, написаний на стикові різних жанрів, у якому так органічно поєднані художність і публіцистичність, художні засоби з прийомами журналістики. Цим твором Галина Тарасюк ще раз довела, що її активна громадянська позиція суголосна з творчими морально-етичними засадами, і що в наші дні письменник в Україні — більше як письменник. Своїми думками про роман поділилися письменники Олексій Микитенко, Василь Василашко, Микола Ткач, літературознавці Наталя Лисенко, Валентина Шевченко, журналісти Паша Нечаєва, Юрій Рудницький, художниця Галина Коберник, рядовий читач Олексій Приймак та інші. Кожен із учасників вечора говорив про своє відкриття роману, зокрема, його тематичну, жанрову і стильову багатогранність, адже твір можна кваліфікувати як публіцистичну сатиру, пародію, психологічно-філософську драму, сповідь-одкровення, містичний детектив чи полемічний памфлет, який провокує читача на діалог, дискусію, запрошуючи до співавторства. Підкреслювали інформаційну насиченість твору, точне відтворення художніми засобами складної і неоднозначної соціально-політичної ситуації в Україні епохи капіталізації суспільства, та наголошували на значенні й знаковості “Сестри моєї самотності” для гуманізації сучасного українського літературного процесу. Адже саме гуманізм, любов до людини, маленької, беззахисної у своїй доброті і наївній жертовності, і прагнення словом захистити її, на думку виступаючих, є го-
ПЕРЕДПЛАЧУЙТЕ “СЛОВО ПРОСВІТИ”!
22000022 рріікк
Арт-калейдоскоп · “У кожної душі завдання своє, і тільки вибір людський торує дорогу повернення у Світ Божий”. · S. 14Originalseite ↗ Ганна КОЗАЧЕНКО, член правління Українського фонду культури
Грандіозна виставка під такою назвою, розгорнута у залах Національної спілки художників України на Львівській площі столиці, представляє доробок Майстерні живопису та храмової культури, створеної 1993—94 рр. у Національній академії образотворчого мистецтва й архітектури. Її незмінний керівник — академік Микола Андрійович Стороженко. Наша історія, криваво розчахнута у ХХ столітті, і спотворені комуністичним режимом ідеї християнства наклали відбиток на свідомість кількох поколінь. Створити міст над прірвою, де обіч, замість понищених храмів, піднялися над людом портрети вождів (читай — катів), узялися митці-філософи, надолужуючи втрачене, відновлюючи забуте, навчаючи мислити самостійно, щоб не стала глухонімою душа народу навіть по всіх історичних страхіттях. Ми вже були свідками, коли деякі художники замість Леніна взялися одразу малювати Христа (і що з того вийшло). А скільки церков, де збереглися рештки старовинних розписів (хоч багато десятиріч вони слугували за складські приміщення), було понівечено малярством невігласів від мистецтва! Отже, покликана самим життям Майстерня із року в рік навчає талановиту молодь академічного живопису і водночас відкриває закони живопису релігійного, а також іконопису (що не одне й те саме). Монументальні дипломи, картони фресок і мозаїк, розташовані у виставкових залах Спілки художників, вражають багатством барв і сюжетів, а не тільки розмірами. Студенти “проходять” свій шлях від візантійського розуміння сакрального мис-
Леся КОВЕРЗНЄВА тецтва, занурюються в українське бароко (дехто залишається працювати саме в цьому історичному пласті); є спроби висловити своє бачення образу Спасителя у манері, яку називають “сучасною”… Виставка відкриває глядачам, так би мовити, “проміжні” етапи навчання: академічні постановки з натурою у складних ракурсах. Микола Стороженко, який, по суті, повернув широко й масштабно в наше образотворче мистецтво прадавню техніку енкаустики (згадаймо, що його ілюстрації до “Українських на-
А. Подерв’янська.“Полювання св. Євстахія”. Мішана техніка на склі. 2002 р.
родних казок”, відзначені Національною премією України імені Тараса Шевченка 1988 р., виконані саме в цій техніці) ділиться своїми знаннями без диктату. Поряд із вправами студентів 3—4 курсів він представив на виставці й свої власні студії. Він уникає “ієрархічного мулу” в стосунках Учитель—Учень, навчаючи ремесла як такого з усіма складними нюансами композиції, майстерності рисунка, мальовничій узгодженості кольорів і позолоти. І все — заради того, щоб у серці молодого художника визріло зерно, здатне прийняти Божий Промінь і відтворити невідтворюване, відкрити через релігійну картину чи ікону віконце у світ надмірний, звідки прийшли сюди, на Землю, наші душі. У кожної душі завдання своє, і тільки вибір людський торує дорогу повернення у Світ Божий. Завдання художника, який розписує церкви, надскладне — допомогти обернути простір храму на всесвітнє Лоно, щоб душа набула тут втраченої колись гармонії. Або не заважати тій душі знайти гармонію самостійно. Нині, коли Україну заполонили нахабні сектантські ловці душ і гаманців довірливих громадян, роль художника у відроджуваних православних храмах стає місією. Він мусить бути чесним і високодуховним, як колись аскетичні ченці-іконописці. Студент ще має право на помилку, ще може зачаровуватися відтворенням багато-оздоблених старовинних тканин у жіночому вбранні, такому модному в часи бароко. Але за формою не можна забувати про суть: подвиги тих особистостей, які не піддалися на земні спокуси і витримали найстрашніші тортури заради принципів небесних. Вони, святі, допомагають нам, сьогоднішнім, у скрутні хвилини зробити свій правильний вибір. Тому особливими на виставці є твори стороженкових учнів, котрі уникають епігонства, а в середині канону творять дивовижне (скажімо, відзначені срібною медаллю Національної академії мистецтв України “Митарства Феофана Грека” Дар’ї Рибіної чи виконане у власній техніці на склі “Полювання св.
О. Бризська. “Архангел Гавриїл”. Кольоровий картон до мозаїки. 2001 р.
Євстахія” Анастасії Подерв’янської). Відомо, що вагітна жінка через дитину має прямий зв’язок із Першотворцем світу. У бакалаврському дипломі Ольги Литвин- Горбаченко “Сутінки” — це беззаперечний факт. Немовля, зображене на картині 2009 р., було ще ненароджене, а на відкритті виставки “Від школи до храму” посміхалося у мами на руках. Бов кожній народженій дитині приходить до нас Спаситель. І кожен із нас протягом життя має особисто визначити, чи гідний звання Людини, тобто — свого богопокликання. У цьому контексті дивного самостійного мислення не можна не згадати “Гефсиманський сад” Івана Михайлова. Під нічним небом, на широчезному тлі Єрусалима, залитого місячним сяйвом, дві маленькі постаті віддалік — Іуда видає поцілунком Спасителя. Римська сторожа, озброєна червоними списами і мечами, спостерігає той рух із-за дерев, глядач — також… Отже, виставка, підтримана ще й каталогом (видавництво “Дніпро”), досягла своєї мети: змусила нас замислитися.
одягає на глядача власні чарівні окуляри, за допомогою яких той потрапляє до магічного театрального світу. Автор обкладинки — Святослав Коштелянчук пропонує відвідувачам обрати ту оптику, яка підходить саме йому. І це цілком реально. Адже виставка об’єднала художників різних поколінь: є тут і метри, і студенти Художньої академії. Стильове, жанрове, семантичне різноманіття вражає. У кожного художника свій почерк, своє обличчя. До речі, це вперше в одній залі представленні роботи класиків української сценографії: Данила Лідера, Давида Боровського, Євгена Лисика, Федора Нірода, Мирона Кіпріяна, Михайла Френкеля. А спостережливий глядач зрозуміє, що скло в окулярах, намальованих на обкладинці — ескіз Данила Лідера, роботи якого виставлені в музеї. Його пам’яті і присвячено унікальний каталог, який театральні художники видали за власні кошти.
Потрапити за лаштунки, зазирнути на кухню театрального художника вдається лише одиницям. Побачити ескізи декорацій і костюмів, макети сценографії, плакати на виставках теж можна не дуже часто. Але зараз у всіх шанувальників театрального та образотворчого мистецтва з’явилася така нагода. У Київському національному музеї російського мистецтва триває виставка театральних художників “Сценографія”. Зважаючи на кількість тих, хто прийшов на вернісаж, (а їх було дуже багато) стає зрозуміло, що подібних проектів столиці не вистачає. Як правило, у сучасному театрі всі лаври дістаються акторам, далі увагу глядачів привертає режисер, а от сценограф, художник завжди залишається в тіні. Хоча саме від цих загадкових людей, яких ніхто не знає в обличчя, залежить настрій постановки. Те, якою та чи інша вистава запам’яталася глядачу. І недарма на обкладинці каталогу, презентованого під час відкриття, зображені окуляри. Адже кожен сценограф
Арт-калейдоскоп · “У кожної душі завдання своє, і тільки вибір людський торує дорогу повернення у Світ Божий”. · S. 14Originalseite ↗ Леся КОВЕРЗНЄВА
Осінь завершилася другим сезоном фестивалю “Дні правильної білоруської музики”. Свою музику до Києва привезли дев’ять гуртів, які стилістично дуже різні. Директор музичного агентства CAD Євгенія Стрижевська розповіла, що цим розмаїттям виконавців (від етно до електроніки та джазу) вони хотіли показати багатожанровість білоруської музики. У перший день виступили тріо Костянтина Горячого, Сергій Пукст і гурт “The Apples”. Розпочав концерт білоруський піаніст Костянтин Горячий. Він охарактеризував музику, яку вони виконують у власних аранжуваннях, як “нью-стандарт XX століття”. Музиканти віртуозно грали кавери на пісні “The Beatles”, “Depeche Mode”, “Aero- smith”, але чомусь нові варіанти відомих творів не справили враження. Пісні знайомих гуртів у джазовому аранжуванні були милі, вони розслабляли, навіть навіювали сон. Фонова музика, яка нікого не напружує, але зовсім не хвилює, не відкриває чогось нового. Урівноважити першу монохромну частину концерту було вирішено дуже неоднозначним виконавцем Сергієм Пукстом. Неоднозначним не лише для України. На батьківщині ставлення до нього теж різне: від обожнювання і створення клубів шанувальників і до повного несприйняття. Коли Пукст з’явився на сцені — сон як рукою зняло. “Я зараз буду вити і кричати”, — чесно попередив співак перед виступом. Свою музику винахідник “нігілістичного джазу”, що балансує на межі рок-н-ролу та авторської пісні, охарактеризував як “істеричну й шизофренічну”. Співи під гітару переривали монологи, в яких виконавець переповідав, про що він зараз буде співати. Небагаточисленні слухачі не оцінили новатора і тікали з клубу організованими групами. Але це не дуже засмутило артиста, який уже звик до такої реакції на свої пісні. Перший день фестивалю завершував гурт “The Apples”. За словами генерального продюсера “Днів правильної білоруської музики” Олега Тихонова, цей колектив грає музику “The Beatles” краще самих “The Beatles”. І це чистісінька правда. Незрозуміло лише навіщо. Так само виникає запитання, а чи варто було розпочинати фестиваль виступами саме цих колективів. У наступні два дні виступали оригінальні “CherryVa- ta” — знайомі деяким слухачам своїми виступами на ДжазКоктебелі, знаменита “Этно-трио Троица” та інші. Утім ті, хто побував на відкритті фестивалю, навряд чи відважаться долучитися до правильної музики ще раз.
СЦЕНОГРАФІЧНА ОПТИКА
Арт-калейдоскоп · “Фанатичною любов’ю до малярства, неймовірною одухотвореністю художниця сягнула вершин світового мистецтва”. · S. 15Originalseite ↗ — Пане Миколо, чим саме, на Вашу думку, визначна творчість художниці? — Катерина Білокур — не просто визначна, а геніальна художниця, самоука, яка увійшла в літературу листами-новелами, а в художню творчість — своїми натюрмортами, пейзажами, портретами. Вона ніколи не ходила до школи, ніколи не вчилася малярства, але саме воно було для Катерини Білокур найбільшим блаженством. Її натюрморти — щось незнане навіть у світовому малярстві. Квіти на картинах не у вазах, а ніби проростають із землі в небо. Нерідко художниця поєднувала на одному полотні весняні, літні й осінні квіти. Таке враження, що у них своє життя і кличуть вони помилуватися їхньою красою. — Звідки ця неймовірна любов до квітів? — Почалася ця любов ще у півтора рочки. Побачивши якусь рослинку, що квітнула, Катерина потягнулася до неї рученятами, а дівчина, що була поруч, зірвала квітку і дала їй у руки. І дівчинка затремтіла, ніби від якогось дива. Квіти стали її життям. Найзаповітнішою мрією художниці було бажання втілити їх на полотні. Малювати квіти вона почала з раннього дитинства. Мати жне і в’яже снопи, а вона на стерні малює квіти. Трохи пізніше їй купили буквар і вона сама по ньому навчилася писати, читати і пробувала змальовувати картинки з нього. Але батьки не розуміли її потягу до мистецтва. Мати кричала на неї: “Та ти що здуріла, дочко, чим ти займаєшся? Інші діти батькам допомагають, а ти малюєш!”. Попри нерозуміння близьких, Катерина Білокур навчилася так малювати квіти, як ніхто в світі з художників не малював. А довідався світ і Україна про художницю завдяки видатній співачці Оксані Петрусенко. Під час виставки українського народного мистецтва 1957 року в Парижі, роботи Катерини Білокур побачив Пабло Пікассо, який схилився перед її картинами і сказав: “Якби в нас була такого рівня майстерності художни-
ДОВІДКА Письменник Микола Кагарлицький понал 30 років присвятив вивченню життєвого й творчого шляху художниці. Він зустрічався з односельцями Катерини Білокур, збирав листи і спогади сучасників, опрацьовував, коментував їх. Наслідком цієї нелегкої праці стали книжки: “Квіти мої діти”, “Катерина Білокур: Я буду художником!”, “Катерина Білокур очима сучасників”, “Листами, мов зорею, засвітилася”, десятки публікацій у пресі.
7 грудня — 110-а річниця від дня народження видатної української художниці, надзвичайно сильної духом жінки Катерини БІЛОКУР (1900—1961). Її любов до мистецтва допомогла їй, попри важкі життєві обставини та нерозуміння близькими її “дивацького” потягу до малярства, стати художником. Ми вирішили поговорити про Катерину Білокур із письменником, дослідником її творчості — Миколою КАГАРЛИЦЬКИМ.
ця, ми змусили б заговорити про неї весь світ!”. На жаль, у світі знають про Катерину Білокур більше, ніж в Україні. Фанатичною любов’ю до малярства, неймовірною одухотвореністю художниця сягнула вершин світового мистецтва. Вона не любила, щоб хтось дивився як вона малює, тому просила сусідського хлопчика, щоб він стежив, аби ніхто не підходив і не бачив, що вона робить. І малювала. Кожен листочок, стеблиночку, квіточку. Малювала доти, доки квітка не оживе, не заговорить до неї. Малювала натхненно, з любов’ю, безмежно закохана і немов вливала у квіти свою кров. Квітка для неї — жива істота, окраса й очі Землі, найпоетичніше створіння серед рослинного царства. Її леліяла, на неї молилася,
за потрібною для картини квіткою йшла хворими ногами за двадцять-тридцять кілометрів у ліс під Пирятин, у мальовничі куточки під Яготином. Катерина Білокур ніколи не зривала квітів, і якщо бачила, що хтось зривав, не дозволяла це робити, бо гріх! Не приймала дарованих букетів. — Ви назвали Катерину Білокур поетом у прозі. Що Вас найбільше вразило в листах художниці? — Коли я почав читати її листи, то відкрив для себе велику духовну особистість. Сільська жінка, яка не мала жодного класу освіти, писала неграмотно, навіть не знала, де розставити розділові знаки, — але не це головне. У її листах явилося багато нечуваного, небаченого від простої жінки. У них вона розмовляла з осінню, розкривала свою творчу лабораторію. Хоча рідко виходила за межу рідного обійстя, але знала все про своє село, про людей, які там живуть. Знала все про Україну, ніби бачила більше, ніж інші.
Записала Леся КОВЕРЗНЄВА
Із листів Катерини Білокур: “…А пізніше, коли я взнала за існування то0 го святого малярства, стала дещо й собі спро0 бувати. А коли мої рідні побачили, то й сказали мені: “Катре, не бери ти собі цього в голову, бо на це треба розумної голови і великої школи, а куди ж тобі дурній, за цеє велике діло братись? Он я був у Смотриках у живописця, він ікони малює. Дак куда! То чоловік розумний, а ти — дурна!” — і батько спльовували з таким пре0 зирством, що я думала: “А може, й справді я дурна?” — і кидала своє гірке малювання. Та де вже то покинеш? Як найде на мене, як то ста0 рі люди кажуть, той штих, — куда я не йду, що я не роблю, а те, що я надумала малювати, — слідом за мною. Та й спати я ляжу, а воно мені вчувається, а воно мені ввижається, та нібито щось до мене промовляє, щоб я його не кидала, щоб я його не цуралась, щоб я його малювала, та чи на папір, чи на полотно виливала. То було вкраду в матері білого полотна, та візьму вуг0 лину, та залізу куди0небідь у затінок, щоб мене ніхто не бачив і не чув, та й почну виводити чорним по білому і хати, і млини, і дерева. А іно0 ді таке на мене найде, що почну малювати щось таке, як ото кажуть, фантастичне, — то смішне, то страшне, а іноді таке дивовижне, таке привабливе, що й надивитись не можна! І розвішаю я ті твори в тім затінку, і дивуюся зних, і плачу над ними, і регочусь, як божевільна, що зуміла таке витіять! І були випадки, що в такому екстазі мене ловили!..” “Доля випробовує тих, хто надумав дійти якої великої мети… І вона на їх життьовім шляху усякі перешкоди підсовує. І боязкі, і нес0 міливі, і малі духом бояться і півдороги [і ра0 ніш] кидають, бо вони без сили іти тим шляхом і нести те великеє ді0 ло. Але сильних духом не злякає ні0 що. Вони з стиснутими вустами, з посупленими бровами, уперто, смі0 ливо і гордо [ідуть] до наміченої ме0 ти — крок за кроком, все вперед і вперед… Вони і на мить не забува0 ють мудрого прислів’я “що і тер0 піння і труд — усе перетруть” та0 кі досягають мети. I тоді доля на0 городжує їх сторицею і відкриває перед ними всі таємниці прекрас0 ного і ніким не перевершеного мис0 тецтва”. “А може, ви мовчите і нічого не пишете мені, мо’, ви не задовільнені моєю працею що я малюю лише кві0 ти, так як же їх не малювати, як вони такі красиві?! Я і сама як поч0 ну малювати яку картину квітів, то й думаю оце як закінчу тоді вже буду малювати що0небідь із життя людського. Але ж поки закінчу, то в голові заснується цілий ряд картин та одна від другої чудовіші, та одна від другої красивіші—та все ті кві0 ти оце вам таке. А як прийде веcна та зазеленіють трави, а потім і квіти зацвітуть!.. Ой, Боже ж мій, як глянеш кругом, то та гарна, а та ще краще! А та ще чудовіша! Та на0 чебто аж схиляється до мене, та як не промовляє: “Хто ж нас буде ма0 лювати, як ти покинеш?”. То я все на світі забуду, та знов малюю кві0 ти. Ой, не гнівайтесь на мене, мої близькії і да0 лекії друзі, що я малюю квіти, бо із квітів кар0 тини красиві. Та ще як буде чим і на чому, то я б вам усяких намалювала”.
Катерина Білокур увійшла в українське і світове мистецтво як явище самобутнє, що не має аналогій із жодним художником у царині народного, чи наївного, чи професійного живопису. І цим вона неповторна. Михайло Дерегус
У вільному леті уяви чарівниця бачила свій особливий світ, її квіти й реальні, і водночас вони ніби вихоплені з якихось видив фантазії… Її життєпис — то як роман, сповнений драматизму, де було і нерозділене кохання, і чиєсь нерозуміння, де були конфлікти з близькими людьми, і причиною всьому була та ж таки одержимість, нездолана відданість мистецькому покликанню. Олесь Гончар
Арт-калейдоскоп · “Фанатичною любов’ю до малярства, неймовірною одухотвореністю художниця сягнула вершин світового мистецтва”. · S. 15Originalseite ↗ Уляна ВОЛІКОВСЬКА
Які нові підходи у сфері продюсування ХХІ століття? Як захистити правове поле продюсерської діяльності в Україні? Які проблеми сучасного шоу-бізнесу? Саме такі важливі питання розглянуто на ІІ Міжнародній науково-практичній конференції “Діяльність продюсера у культурно-мистецькому просторі ХХІ століття”, що відбулася у стінах Національної академії керівних кадрів культури і мистецтв. Конференцію такого характеру організовано кафедрою теоретичної та прикладної культурології НА- УКККіМ, яка вперше в Україні започаткувала нову сучасну спеціалізацію “Музикознавець-музичний продюсер, імпресаріо, викладач мистецьких дисциплін”. Еволюцію продюсерської діяльності може забезпечити синтез практичного і теоретичного пластів культурології. Саме на цьому аспекті зосередилася завідувач кафедри теоретичної та прикладної культурології НАКККіМ Валерія Шульгіна, висвітлюючи особливості підготовки фахівців цього профілю та пріоритети науководослідної діяльності кафедри. Дослідивши нормативно-правове регулювання продюсерської діяльності в Україні, заступник директора з наукової роботи УЦКД Міністерства культури і туризму України Валентин Солодовник дійшов висновку, що в українському законодавстві взагалі відсутнє універсальне визначення дефініції “продюсер”. Не можна оминути увагою виступ доцента кафедри шоубізнесу КНУКіМ Олександра Литовка про фестивальну діяльність у роботі продюсера. Доповідач виокремив проблеми, від яких страждають вітчизняні музичні фестивалі, зокрема: відсутність чіткої концепції, яка б визначала оригінальність, “обличчя” заходів, недолуга інфраструктура, слабка уява про цільову групу відвідувачів фестивалів. Доцент кафедри менеджменту КНУКіМ Олександр Зирін розповів про “телевізійний формат” як елемент продюсерської діяльності в аудіовізуальній сфері України, наголосивши, що українцям “збочують” уяву про телебачення, але вітчизняний ринок не може цьому протистояти, адже “на українське гроші не дають”. Проте є і позитивні моменти — прихід на наш ринок міжнародних форматів дає роботу українським телевізійним професіоналам, які хоча б не втрачають кваліфікацію. Професор кафедри теоретичної та практичної культурології НАКККіМ Лариса Горенко зосередилася на історико-культурологічному вимірі продюсерської діяльності, а також порушила проблему “ксерокопіювання” зарубіжних проектів. На її думку, потрібно виховувати продюсера, який матиме не вузькогалузевий, а інтегративний підхід до своєї діяльності та формуватиме навколо себе професійне середовище.
Будьмо разом! · “Наш тижневик — газета діалогів і спільного пошуку істини”. · S. 16Originalseite ↗ Ці світлини — з архіву “Слова Просвіти”. З тижневиком у руках — перший Президент незалежної України Леонід Кравчук, творець “Країни мрій” співак Олег Скрипка, лауреат Національної премії імені Т. Шевченка режисер Олександр Дзекун, народні артисти Тарас Петриненко і подружжя Білоножків, курсанти військового училища імені Богуна… Це наша історія і день прийдешній. Долучайтеся до наших читачів — без Вас нам неможливо розвиватися далі. Будьмо разом!
Будьмо разом! · “Наш тижневик — газета діалогів і спільного пошуку істини”. · S. 16Originalseite ↗ 1 0 0 4 9
Будьмо разом! · “Наш тижневик — газета діалогів і спільного пошуку істини”. · S. 16Originalseite ↗ Засновник: Всеукраїнське товариство “Просвіта” імені Тараса Шевченка Реєстраційне свідоцтво КВ № 4066 від 02.03.2000 р.
((зз ддоосссттааввккооюю іі ппоошшттооввииммии ввииттррааттааммии)):: ннаа 11 ммііссяяццьь 4 грн 77 коп. ннаа 33 ммііссяяцціі 13 грн 71 коп. ннаа ппііввррооккуу 25 грн 77 коп. ннаа рріікк 50 грн 34 коп.
Будьмо разом! · “Наш тижневик — газета діалогів і спільного пошуку істини”. · S. 16Originalseite ↗ Text bei der Erkennung beschädigt — lesen Sie die Originalseite
Го л о в н и й р е д а к т о р Любов ГОЛОТА
Р е д к о л е г і я Любов ГОЛОТА (голова), Ярема ГОЯН, Павло МОВЧАН, Олександр ПОНОМАРІВ, Іван ЮЩУК
Заступники головного редактора
Петро АНТОНЕНКО 279-49-47, Євген БУКЕТ 279-39-55
Заступник головного редактора з виробничих питань Наталія СКРИННИК 278-01-30 (тел/факс)
Будьмо разом! · “Наш тижневик — газета діалогів і спільного пошуку істини”. · S. 16Originalseite ↗ Відповідальний секретар
Ірина ШЕВЧУК Відділ культури
Леся КОВЕРЗНЄВА 279-49-47 Відділ просвітянської роботи
Надія КИР’ЯН 270-55-57 Відділ коректури
Тетяна ЩЕРБАК Ольга МОШКОВСЬКА 278-63-69 Комп’ютерна верстка
Ірина ШЕВЧУК, Олег БЕССЬКИЙ 278-63-69 Черговий редактор Наталя АНТОНЮК
Бухгалтерія 279-41-46
А д р е с а р е д а к ц і ї : вул. Хрещатик, 10;Б, м. Київ, 01001
E;mail: slovo_prosvity@ukr.net
http://slovoprosvity.org
Видрукувано з готових фотоформ на комбінаті “Преса України” у середу. Зам. № 3301249 Наклад у грудні — 35 000
Листування з читачами — тільки на сторінках газети. Відповідальність за достовірність інформації несуть автори. Редакція залишає за собою право редагування та скорочення текстів.
Редакція не завжди поділяє погляди своїх авторів. При використанні наших публікацій посилання на “Слово Просвіти” обов’язкове.
І н д е к с г а з е т и “Слово Просвіти” — 30617 Передплатна ціна, враховуючи поштові послуги: на місяць — 4,77 грн. на 3 місяці — 13,71 грн.
Ш е ф – р е д а к т о р Павло МОВЧАН 4 820095 780016