Без мови немає нації! · s. 1strona oryginału ↗ Георгій ЛУК’ЯНЧУК Фото автора
У столиці відбулася громадянська акція захисту історичної спадщини від свавілля “будівельної мафії”. Її учасники — містяни, небайдужі до долі свого міста, вийшли на вулиці столиці, щоб привернути увагу київської влади та столичної громади до нищення пам’яток з гаслом-питанням: “Як тебе захистити, Києве мій?”. Акція розпочалася з протестного мітингу з плакатами та світлинами з адресами пам’яток та історичних місцевостей, що їх знищують, перед будинком по вулиці Володимирській, 21 (з його балкона 100 років тому виступав голова Центральної Ради Михайло Грушевський), а сьогодні, коли Україна відзначає сторіччя Української національної революції, цей історичний будинок свідомо доводять до руйнування. Ініціатори заходу — об’єднання громадських організацій “Київське Віче” на чолі з членом координаційної ради, громадською діячкою та екс-депутаткою Київради Оленою Терещенко (Єскіною). Небайдужі до долі рідного міста вирушили ходою від цього будинку, що має сакральне значення для нашої державності, до Андріївського узвозу, де провели міні-мітинги біля будівлі Замку Річарда, біля нового приміщення театру, прозваного за свій страшний зовнішній вигляд “крематорієм” і “саркофагом”, біля незаконного будівельного майданчика під Замковою горою… Співаючи хором перефразований неофіційний гімн міста “…як тебе не любити, Києве мій?” на “…як тебе захистити, Києве мій?”, спустилися до Гостиного Двору — монументу корупції, а далі, повз спотворену садибу Балабухів, дійшли до Поштової площі, де замість археологічного музею збираються звести черговий торгівельно-розважальний центр! Саме в День Києва свідомі кияни вирішили висловити свою громадянську позицію та
Мітинг на Поштовій площі виступили на захист рідного, улюбленого міста, яке постійно спотворюють хаотичною забудовою, і воно щодень втрачає своє колись неповторне історичне обличчя. Старовинні будинки столиці нахабно і абсолютно безкарно доводять до руйнування, підпалюють і трощать із подальшою забудовою “зачищеної від старовини” ділянки черговим багатоповерховим монстром. І це все на очах у влади та правоохоронних органів: вже розпочали зносити перлину Подолу на Межигірській,
33, перед цим знесли улюблений киянами “Будинок з ромашками” на Златоустівській, 35, під ударами варварів впала пам’ятка на Хмельницького, 12-14, поховавши під собою 2-х людей, триває протиправна забудова Андріївського узвозу та інших дорогих нашому серцю вулиць. Мітингувальники закликали киян не терпіти свавілля “будівельної мафії”, що засідає в Київраді, та притягнути всіх вин них до кримінальної відповідальності за руйнування історичної спадщини.
Без мови немає нації! · s. 1strona oryginału ↗ Микола ЯРМОЛЕНКО, професор, лауреат державної премії, заслужений будівельник України
Сьогодні лише в Києві понад 100 недобудованих об’єктів, переважно житлових будинків, в які кияни вклали чималі гроші. Деякі з них стоять і потихеньку руйнуються майже два десятиліття. А ще майже стільки ж житлових будинків, закінчених будівельниками, не можуть бути введені в експлуатацію через неможливість їхнього під’єднання до існуючих інженерних мереж. А керівництво міста все вишукує найменші клаптики землі й дає дозволи на будівництво нових об’єктів, не задумуючись над наслідками таких рішень. Проведення Євробачення виявило проблеми, які пов’язані з транспортною розв’язкою біля метро “Лівобережна”. Уже сьогодні, в годину пік, складно проїхати під мостами метро і автотранспортним. А що буде, коли закінчать будувати новий масив на колишній Продбазі? Масив будують вздовж залізничних колій, і майбутнім мешканцям не буде спокою ні вдень, ні вночі. Але керівництво міста це не хвилює. Ніхто з них там за жодних обставин жити не буде, з огляду на умови життя біля залізниці. Будівництво цього масиву почалося з оформленням офісу по продажу квартир. Основне для нинішньої київської влади — зібрати гроші, а все інше — як буде. Бо, якби дбали про киян, то, перш ніж давати дозвіл на нове будівництво, вирішували б питання сотень недобудованих і не введених в експлуатацію житлових будинків. Деякі дії викликають гіркий сміх: перед Євробаченням замість того, щоб добудувати об’єкт держплану біля метро “Лівобережна”, який стовбичить там уже 30 років, київське начальство витратило 5 млн грн, щоб заховати його від гостей... Сьогодні в столиці сотні аварійних будинків волають про допомогу. Тільки за останні півроку в Києві знищено 5 історичних будівель (вул. Дмитрівська, 60; вул. Михайлівська 10; вул. Спаська, 39; вул. Павлівська, 7; вул. Златоуська, 25), а столоначальники і Міністерство культури дивляться на все це крізь пальці. А як змінюються екстер’єри старих київських будинків через надбудови на них нових поверхів, самовільних реконструкцій дахів, балконів? З кожним роком Київ стає дедалі менше схожим на місто-сад, місто каштанів і дедалі більше нагадує місто-стоянку для автомобілів: від загазованості повітря кияни хворіють і щороку все більше… Київ стає містом, майже непридатним для нормального життя, бо забудовники сьогодні витискають із будівельного майданчика максимум вигоди (на плані забудови ні парковки, ні дитячого майданчика, що вже казати про дитячі садочки та школи). При цьому знаходять хитрий хід: укладають договір із сусідом, який обіцяє все це побудувати. Але з часом… відмовляється від своїх обіцянок. Забудовники сьогодні дозволяють собі самочинно вносити зміни в проектну документацію (було 12 поверхів — стало 14 і т. ін.) Ось приклади. Сінний ринок — зводять житловий масив. При цьому руйнуються старі будинки, а чотирирівневі паркінги порушують гідрогеологію. Те саме на провулку Мар’яненка та в багатьох інших місцях. Незважаючи на протести киян, київська влада робить усе можливе для продовження будівництва будинку по вул. Гончара, 17-23, з цинічною назвою “Фреско Софія”. Знаючи реакцію делегації ЮНЕСКО, їй навіть не показали цей об’єкт, мовляв, хай думають, що його вже не існує. Влада, яка зазіхає на святині українського народу, не має права на існування.
На Майдані Незалежності на очах киян розвалюється торговельний центр “Глобус”. Усе, що можна, з нього витисли спочатку наші бізнесмени, а потім англійські, а киянам залишаються руїни, і владці знову вдають, що їх це не стосується. Ще в грудні 2016 року ми звернулися з офіційним запитом до мера міста Києва В. Кличка, де порушували ці питання, але відповіді так і не отримали. Здається, що в Києві житло будують переважно для багатіїв, усі спортивні об’єкти теж для них, бо там усе за плату, недоступну для пересічного киянина. Все безкоштовне житло дістається не учасникам війни, чорнобильцям або афганцям, а прокурорам, депутатам, урядовцям і це при тому, що в них уже є по кілька квартир у найпрестижніших будинках. У двір до багатіїв так просто не втрапиш, там шлагбаум, спеціальний пропуск. Будинки обслуговують на високому рівні, у дворах є стоянки для автомобілів, паркінги. А там, де живуть прості кияни, будинки старі, занедбані. Хочете, щоб вони були кращими — збирайте гроші і замовляйте обстеження, капітальні ремонти, облаштовуйте двори тощо. Бо, як кажуть у народі, ситий голодному не товариш.
“Вийшовши з країни рабства, можна потрапити вкраїну неволі з провідниками, що самі не позбулися колоніальної меншовартості”. Події, факти, коментарі · s. 2strona oryginału ↗ Президент Петро Порошенко привітав українців із запровадженням безвізового режиму з ЄС та звернувся до присутніх на урочистому заході-концерті на Європейській площі: “От нам, браття-українці, й усміхнулась доля, про яку мріяло і боролося за неї не одне покоління наших предків”.
Глава держави зазначив, що сьогодні українці зібралися, щоб разом виконати справжню “оду радості” з нагоди отримання законного та реального права і можливості безвізових подорожей українців до Європейського Союзу. “Навколо нас чудове літо, а відчуття — неначе дивне і передноворічне. Менше чотирьох годин залишилося до того моменту, як годинник проб’є дванадцяту, і омріяний безвізовий режим для українців до Європейського Союзу стартує”, — сказав він. Президент підкреслив: “Ми з вами, український народ і вся Україна, вступаємо в іншу історичну епоху. І ця подія знаменує остаточний розрив нашої держави з Російською імперією, а українського демократичного світу — з авторитарним “русским миром”. Глава держави процитував рядки поезії російського поета Михайла Лермонтова: “Прощай, немытая Россия, страна рабов, страна господ. И вы, мундиры голубые, и ты, им преданный народ”. Він окремо звернувся до тих росіян, які в умовах жорсткої імперської диктатури знаходять у собі мужність засуджувати російську агресію проти України, знаходять мужність вимагати демократичних прав і свобод та нагадав слова іншого поета Олександра Пушкіна: “Товарищь, верь, взойдет она, звезда пленительного счастья, Россия вспрянет ото сна, і на обломках самовластья напишут ваши имена”. Президент також зауважив, що наше остаточне та безповоротне розставання з Москвою відбувається напередодні 12 червня, головного державного свята Росії — дня проголошення її суверенітету. “Ів цьому, до речі, є певний символізм. Ми, нарешті, незалежні один від одного — політично, економічно, газово-енергетично, і навіть духовно, нарешті, ми вільні від їхніх “скреп”, — підкреслив Петро Порошенко. “Єдине, дорогі друзі, що засмучує — це надвисока ціна, це той кривавий рахунок, який нам, українцям, виставив Кремль за наше природне право самим будувати своє життя”, — наголосив він. “Ми зібралися на Європейській площі в центрі нашої давньої столиці. Вдихаючи аромати квітів та зелені, в яких у ці дні буквально потопає Київ, кожен із нас відчуває смак свободи — такої свободи, більшої за яку ми ще не знали”, — сказав Петро Порошенко. Глава держави зауважив, що розуміє і знає, про що говорить. “Я належу до того покоління, яке, щоб поїхати за кордон, ще мусило отримувати виїзну візу. Так, хтось уже забув, а хтось і вперше чує: до того, як подати документи на в’їзд у зарубіжну країну, треба було спитати ще й спеціального дозволу відлучитися з Радянського Союзу”, — додав він. “І ми маємо особливо цінувати свою свободу. Тому я хочу звернутися до молоді — цінуйте цю свободу. Тим більше, що її зараз охороняють зі зброєю в руках найкращі з нас, українців”, — підкреслив Президент.
Сайт Президента України
“Вийшовши з країни рабства, можна потрапити вкраїну неволі з провідниками, що самі не позбулися колоніальної меншовартості”. Події, факти, коментарі · s. 2strona oryginału ↗ У переддень скасування візового режиму з ЄС у центрі Києва відбулися суспільно-творчі акції. На Майдані Незалежності та Хрещатику проводилися флеш-моби та майстер-класи, а на Європейській площі відбувся концерт “Безвіз”, до участі в якому запросили “Антитіла”, Руслану, “Kozak System”, “Піккардійську терцію”, Христину Соловій, Тараса Чубая/Плач Єремії, та Katya Chilli Group.
Едуард ОВЧАРЕНКО
Напередодні акції в “Укрінформі” відбулася прес-конференція, в якій взяли участь Сергій Проскурня, режисер-постановник культурно-мистецьких заходів “Безвіз”, Тарас Тополя, фронтмен гурту “Антитіла” та Іван Лельо, лідер гурту “Kozak System”. Сергій Проскурня зазначив, що сьогодні Україна повертається додому, тобто, в Європу, а першим українським євроінтегратором назвав київського князя Ярослава Мудрого. “Аби стати повноцінною частиною Євросоюзу, всі ми повинні змінитися ментально і насамперед у ставленні один до одного. Цей концерт стане квінтесенцією багатьох століть і, особливо, трьох останніх років боротьби за ідентичність і незалежність. Ми на цій сцені уособлюватимемо не лише артистів, а й тих хлопців, які стоять на сході, всіх тих, хто кожен на своєму місці докладав зусиль, аби це сталося. Цей концерт залишиться в пам’яті багатьох на роки. Це історичний момент у житті нашого народу”, — наголосив Тарас Тополя. “Концерт на Європейській площі символічний ще й тому, що чотири роки тому ми вийшли на акцію, зумовлену тим, що тодішнє керівництво країни різко повернулося в бік тоталітаризму, і обіцяні кроки євроінтеграції було спаплюжено. З того концерту практично і почався Євромайдан. Через чотири роки на тому самому місці відбувається концерт, який констатує, що артисти, які боролися за євроінтеграцію, стоятимуть на сцені і святкуватимуть цей історичний момент. Вдячний організаторам концерту, що запросили до участі у ньому саме тих виконавців, які прискорювали євроінтеграцію. Ці артисти за останні 15 років багато разів об’їздили з концертами всі країни євроспільноти, пропагуючи там українську культуру”, — підкреслив Іван Лельо.
На концерт “Безвіз” зібралися тисячі киян і гостей столиці. Всіх учасників свята привітали міністр культури України Євген Нищук та ведуча, артистка Анна Заклецька. Кожен виступ відомих українських виконавців супроводжувався бурхливими оплесками глядачів, а артисти висловили своє ставлення до цієї історичної події. Катя Чилі: “Моя сила — це наша земля, наш народ, наші народні традиції і любов. Заради любові я вийшла на цю сцену. Здається, що весь світ може бути великою сім’єю, в якому пануватиме любов. Принаймні я мрію про цей світ, в якому житимуть наші діти, і робитиму все, аби він таким став”. Учасники вокальної формації “Піккардійська Терція”: “Безвіз — це визнання України як повноправного партнера. Ми підтвердили свій статус цивілізованої держави. Щастя почувати себе повноцінною частиною великого світу. Це великі можливості для молоді, всіх, хто звик подорожувати. Коли немає кордонів, то людина стає вільнішою”. Христина Соловій: “Коли дізналася про безвіз, то у мене з’явилося почуття внутрішньої свободи. Допоки я відвідала мало країн. А тепер відкриваються нові можливості пізнати культуру багатьох народів. Я люблю мріяти і мрії здійснюються. Одна з таких, аби Україна стала повноцінною частиною Європи”. Наступного дня міжнародний аеропорт “Бориспіль” святкував перший день безвізового авіасполучення з ЄС під гаслом “Європа без кордонів”. Святкове дійство розпочалося вранці з вильоту акційних рейсів до Брюсселю та Вільнюса й тривало увесь день. Пасажирів, які вирушали у першу безвізову подорож, проводжали досить незвично. Перед відльотом у терміналі відбувався виступ Національного академічного ансамблю танцю ім. П. Вірського. Українські виконавці вітали пасажирів і на пероні.
“Вийшовши з країни рабства, можна потрапити вкраїну неволі з провідниками, що самі не позбулися колоніальної меншовартості”. Події, факти, коментарі · s. 2strona oryginału ↗ Галина ПАГУТЯК
25 років блукання пустелею. Земля обіцяна видається не такою вже й привабливою, бо ж стає зрозуміло, що треба працювати в поті чола, а не прийти на все готове. Ностальгія за втраченим рабством і порядком, що при ньому існував, стає дедалі галасливішою. Мораль розхитана, нащадки, що народились в пустелі, не знають кому вірити, їм здається, що хтось бреше, або брешуть і провідники, і їхні батьки одночасно. Фізично народ вийшов з Єгипту, а ментально — ні. Як будуть далі розвиватись події? Фізично повернутися до Єгипту вони не можуть, ті, що старі, а молоді просто не знають дороги. За 25 років шляхи позаростали, а інші — небезпечні, там лютують банди грабіжників і мародерів. Тому краще пливти за течією, аніж взятися до нелегкої праці. “Я родилась в Советском Союзе, — каже 50-річна жінка з Дніпра. — Училась в советской школе. В русской, потому что других не было”. Ми їдемо в старенькому ще радянському вагоні без кондиціонера, але у чистому полі з усіх щілин дме. І тепер провідники, незалежно від віку, чемні і не покрикують на пасажирів, бо втратять роботу. Жінка три місяці працювала в польському ресторані, тепер повертається додому з величезними торбами. Розмовляє не російською, а страшним суржиком, але в цьому випадку мовне питання я взагалі не зачіпаю. Ніби ця жінка і наша, українська, але її ностальгія за совком і за “Однокласниками” — непозбувна і вельми трагічна. “Там же рецепти!!!” Я їй кажу: “А я народилась в Україні і завжди жила в Україні”. Втім, у нас є спільна точка зору: погана влада на даний час. Характерною для багатьох українських громадян є опінія, що то не війна за Незалежність, а олігархи щось не поділили між собою. І туга за цінами на харчі. Вона — вселенська. Її неможливо вилікувати і полегшити. Ось чому так легко віддають в Україні голоси за гречку та олію. Почуття голоду сковзнуло на ментальний рівень. Голодомор, війна, відчай 90-х, коли вже не давали пайків, хоча були талони, далися взнаки. Чим більше людина думає про їжу, тим менше вона переймається свободою. Свобода їй непотрібна, це порожнє слово для народжених у СРСР. Тому ці люди ненавидять часом Батьківщину, яка для них ототожнюється з директором заводу, що раптом перестав виплачувати зарплату. “Директор” — це слово вимовляють з пієтетом інші, старші пасажири. Цар і Бог гомо совєтікус. Вони згадують, як їх обшукували на прохідній, і як вони ховали цукерки в коміри пальт, з якоюсь мазохістичною тугою. Тепер дивуються, що чиновники обкрадають свій народ. Так звана “еліта” — це і є нащадки “несунів”, яких обмацували вахтери на прохідній. Погано, що злодії не діляться з ними. Робота і пайок — це все, що їм потрібно від держави. Решту можна винести. За це вони проголосують охоче. Питання в тім, скільки їх. Більше, ніж тих, хто хоче прийти в землю обіцяну? Наскільки більше, щоб не вийшло як у Криму чи на Донбасі? Втім, кожен рік їх ставатиме менше, тільки існує небезпека мутації у їхніх онуків, яким перекрито всі соціальні ліфти, якщо вони не належать до кланів. Як можна вирости цивілізованою людиною у відданій совку родині, у такій самій школі з вчителями, що вчили ще батьків? Тікати деінде з цієї трясовини або чекати, поки хтось інший не віддасть життя за новий світ без корупції і продажності? Чи намагатись еволюціонувати в людину мислячу з людини споживаючої? Всупереч всьому тому, що заважає ясно бачити мету. Змиритись із тим, що народжених у СРСР вже не змінити, і всю увагу спрямувати на виховання почуття гідності у молоді. Для цього потрібні не так реформи, як висока національна культура та ідеологічна протидія. Бо вийшовши з країни рабства, можна потрапити в країну неволі з провідниками, що самі не позбулися колоніальної меншовартості.
Події, факти, коментарі · “Для України бути в безпековій системі значно краще і ефективніше, ніж бути поза дієвими інститутами безпеки”. · s. 3strona oryginału ↗ Сергій ДЖЕРДЖ, кандидат політичних наук, голова Української республіканської партії
Проросійські агенти впливу — так звані “путінські снігурі” — з новою силою розпочали хоровий спів про позаблоковість і нейтралітет, який вони нав’язують Україні, щоб вона залишилася без будьякої допомоги з боку інших держав і міжнародних організацій. Так легше Росії продовжувати війну проти України та здійснювати окупацію ізольованої країни. Не виняток у цьому і висловлювання колишнього парламентського спікера О. Мороза, а також інших діячів, таких як Мураєв, Чалий, Балицький, що для нас позаблоковість найкраще, це принесе мир, і такий статус може нам надати Рада безпеки ООН. Очевидно, що на сьогодні нейтральний статус, як такий, не працює. Власне, Росія розпочала свою війну проти України в період, коли ми були позаблоковою державою. Я впевнений, що таке наше “безпекове сирітство” розпалило апетит Росії і прискорило початок війни. Те, що нейтралітет не діє, можна прослідкувати і на історії Другої світової війни, під час якої нацисти окупували Бельгію, Нідерланди, Данію, Норвегію, комуністи розпочали війну проти Фінляндії, а пізніше окупували нейтральні балтійські країни — Естонію, Латвію, Литву. Згодом і Швеція та Швейцарія змінили політику на догоду Рейху. Ті умовно нейтральні країни, які постали в період Холодної війни, вже не є нейтральними нині. Зокрема Фінляндія, Швеція та Австрія — члени ЄС. Якщо ЄС має спільну зовнішню політику та спільну політику безпеки, то чи є ці країни нейтральними? Якщо Швейцарія є партнером НАТО, бере участь у миротворчих місіях, місіях ЄС та ООН, то чи є це чистий нейтралітет? Нам говорять про те, що такий нейтралітет може забезпечити для нас Рада безпеки ООН. Це не лише дурниця, це цинічна провокація. Рада безпеки ООН сьогодні не може ухвалити будь-якого рішення на підтримку України — ні засудити агресію, ні спрямувати миротворчу місію на Донбас, ні створити міжнародний трибунал із розслідування збиття малайзійського лайнера рейсу МН17, а все через право вето у Росії, користуючись яким, вона блокує всі рішення. Припустимо, що Росія погодилась, і Рада безпеки ООН надала якісь гарантії для України, а через місяць та ж Росія розпочинає нову війну і наступ на українську територію. Чи має Рада безпеки ООН якісь важелі проти цього? Ні. Росія знову блокуватиме будь-які рішення в Раді безпеки ООН. Тому це ніякий не захист, це навіть не профанація, а усвідомлена маніпуляція громадською думкою для ослаблення позицій держави. Чи може бути впевненість, що Росія, порушивши український суверенітет у часи позаблоковості, розтоптавши і Будапештський меморандум, і договори про дружбу, взаємне визнання кордонів та багато інших, не зробить це знову? Впевненість є якраз у зворотному. Яким має бути механізм захисту України? Захист повинен бути реальним, справжнім. Та практична співпраця з НАТО, яка є, той діалог, який ми ведемо з Північноатлантичним альянсом є запорукою посилення національної безпеки. Членство в НАТО є питанням майбутнього, а сьогодні, власне опираючись на нашу мету набуття членства в Альянсі, ми звертаємося до наших партнерів із питаннями допомоги Україні в час теперішній. І ця допомога суттєва. Із початку російсько-української війни ми отримали від США понад 760 млн доларів на безпекові та оборонні програми, а по курсу це близько 20 млрд грн. Чи зайві ці кошти для армії під час війни? Спільні маневри, навчання, інструктори, трастові фонди, політична, матеріально-технічна підтримка, зустрічі, візити, військова медицина — все це посилення національної безпеки держави. Без діалогу з НАТО в нас було б значно більше вбитих і поранених на війні, і Росія просунулась би набагато більше вглиб країни. Тому, хоч би що нам співали “путінські снігурі” про нейтралітет, нам необхідно посилювати взаємодію з іншими країнами, групами країн, міжнародними організаціями, з НАТО, ЄС та іншими інституціями, набувати членства в них із тим, щоб ми не залишались віч-на-віч із ворогом. Тоді і перемога буде за нами, адже правда та міжнародна спільнота на нашому боці. Майно, яке є нічийне, тобто нейтральне, саме по собі є спокусою, щоб його забрати. Тому і для України бути в безпековій системі значно краще і ефективніше, ніж бути поза дієвими інститутами безпеки.
Події, факти, коментарі · “Для України бути в безпековій системі значно краще і ефективніше, ніж бути поза дієвими інститутами безпеки”. · s. 3strona oryginału ↗ Сергій ЧИРКОВ
Після ганебної поїздки до Франції піраміда Голода могла, власне, й не падати. Бо і без неї всі, хто мав очі, зрозуміли: не жилець. Надто жалюгідним був Путін на зустрічі з тамтешнім президентом.
Інженер Олександр Голод звів свою піраміду 1999 року — за місяць до сходження Путіна на престол. Вона стала для московитів певним символом: піраміда стоїть — Путін править. І от 29 травня знаменитий витвір упав. Склався, немов картковий будиночок. І навів на думки: а чи не станеться за місяць ще чогось логічного у цій ситуації? І якби ж лише піраміда віщувала біду нинішньому правителю. Своє вагоме слово погрожує мовити й “закон Лермонтова”, виведений колись Анною Ахматовою. Згідно з ним, усі важливі події, які Росія розпочинає у визначні дати поета, ламають хід її історії. На столітній ювілей почалася І Світова війна, на 150-річчя усунули від влади Микиту Хрущова. На століття від дня загибелі грянула вітчизняна війна 1941 року, на 150-річчя смерті — розпався Радянський Союз. Анексія Криму і війна на сході України припали, як відомо, на двохсотліття Михайла Лермонтова. Не зайве згадати, що саме його Путін назвав своїм улюбленим поетом. Михайло Юрійович просто зобов’язаний тепер приділити увагу до сановного прихильника. Згідно зі своїм законом. Про те, що влада у Кремлі от-от зміниться, прогнозують і провідні аналітики та політологи. Одні стверджують, Путін не переживе 2017 рік як правитель. Інші, посилаючись на процеси у найближчому оточенні президента, натякають, що готується його фізичне усунення. Навіть найвідданіші прибічники режиму не виключають завершення путінського правління. Хоча загрозу бачать на Заході: звідти, на їхню думку, має прийти погибель. Надто вже там не злюбили їхнього вождя. Сповнений поганих передчуттів і сам лідер. Неконтрольований страх змусив його летіти до Парижа трьома різними маршрутами у трьох літаках. Слухають московити такі новини й лише ріпи чухають: схоже, наш Володимир Володимирович таки відцарював. І заспокоюють одне одного: “Якось воно й без нього буде. Ще ніколи не було, щоб ніяк не було”. Минулого місяця з російської глибинки надійшов ще один знак. У найбільш зрозумілій, так би мовити, обгортці. У Волгоградській області чолов’яга подавився салом. Випив із товаришем, вирішив закусити. Воно б і нічого, україні високих духовних скрепів щодня хтось гине за подібних обставин. До пророчого цей випадок піднесли характер закуски (сало) і її параметри (3х4 см), сумлінно зафіксовані тамтешніми правоохоронцями. Допитливі громадяни виміряли: смертельний кусень сумірний із площею окупованих Московією земель — у Криму і на Донбасі. У масштабі один до десяти мільярдів. Такий-от збіг. Картинка в мініатюрі відтворила випадок із Путіним. Той також випив — на честь завершення сочинської Олімпіади — і вирішив закусити ласим шматком України. І також вдавився. Різниця лиш у тім, що безрідний московит сконав одразу, а сановний — досі соває ніжками. Он і до Парижа злітав…
Події, факти, коментарі · “Для України бути в безпековій системі значно краще і ефективніше, ніж бути поза дієвими інститутами безпеки”. · s. 3strona oryginału ↗ У Брюсселі та Римі відбулися два важливі саміти. Їхні рішення можуть відчутно вплинути й на подальший перебіг збройного протистояння на Донбасі. Тож логічно, що і Київ, і Москва виявили напередодні зустрічі світових лідерів певну дипломатичну активність.
Сергій ЧИРКОВ
Президент України в очній зустрічі заручився підтримкою такого важливого політичного гравця, яким є канцлер ФРН Ангела Меркель. Ввів у тонкощі українсько-російських стосунків новообраного президента Франції Еммануеля Макрона. Звірив політичний годинник із прем’єрміністром Канади Джастіном Трюдо. Провів низку телефонних переговорів із парламентарями і посадовцями країн Європи і США. Увінчали дипломатичні зусилля показові випробування новітньої ракети і відкрите послання Петра Порошенка керівникам країн “великої сімки”. З одного боку, Україна продемонструвала наростаючу воєнну міць, з іншого — нагадала європейцям, чим може обернутися для їхніх країн нехтування реальними загрозами і закликала не повторювати помилок минулого. А Путін вдався до звичних заходів у стилі КДБ: брудних інформаційних атак, підкилимного тиску на нечисленних політичних симпатиків і, на завершення, — передав через італійського прем’єр-міністра Паоло Джентілоні послання учасникам саміту. Знову-таки — секретне. Як показали перебіги самітів, підготовчу роботу Україна виграла. І за стилем, і за
Народний депутат ВР Ірина Фріз: — 8 червня 2017 року парламент ухвалив дуже важливий проект закону. Це дозволить закласти додаткову основу для майбутніх доктринальних документів у секторі безпеки та оборони. Саме цей склад парламенту 23.12.2014 року конституційною більшістю (303 — “за”) підтримав закон, поданий Президентом України Петром Порошенком, яким було скасовано ганебну політику позаблоковості та багатовекторності. Щиро дякую спікеру Андрію Парубію за наполегливість і принципову послідовність у підтримці євроатлантичної інтеграції. Як ініціатор і співавтор законопроекту 6470, хотіла б назвати 5 основних причин, чому нам потрібний цей закон самe зараз. Перше. Політика нейтралітету виявилася не лише хибною, а й відверто зрадницькою, адже за цей час було майже зруйновано наш сектор безпеки і оборони. За нав’язаний Януковичем і його приспішниканаступальністю, і за націленістю на конкретний результат. В обох зустрічах вперше мав узяти участь новий президент США. Колективна Європа і прагнула знайомства з Трампом, і побоювалась. В оборонному Альянсі настільки були не впевнені у результатах перемовин, що пішли на пониження статусу зустрічі. Замість планового саміту вирішити провести у бельгійській столиці робочу вечерю. Адже президент США називав НАТО застарілою й малоефективною структурою, закидав союзникам невиконання фінансових зобов’язань і обіцяв захищати тільки платоспроможних членів блоку. Загроза зриву витала й над самітом “великої сімки”. І не лише через передвиборні обіцянки Дональда Трампа. Уже під час засідань загострилися розбіжності з питань торгівлі і захисту клімату. Відкинув президент США й запропонований Італією проект підсумкової заяви з питання кризи біженців. Його опір був настільки серйозним, що в опонентів почали з’являтися сумніви щодо доцільми нашій державі нейтралітет ми вже заплатили найвищу ціну — понад 10 000 українських громадян загинуло, серед яких понад 3000 наших бійців, кожен із яких герой. Ми втратили 10 % території. Економічні втрати сягають майже 70 млрд доларів. Друге. Стандарти НАТО — це не тільки висока боєздатність власних військ, а й інша етика й культура відносин військових і цивільних. Третє. НАТО — це організація, пріоритетом якої є демократичні цінності, які сьогодні захищає український народ. Четверте. Членство в Альянсі — це насамперед попередження конфліктів, співпраця та довіра у вирішенні безпекових питань. П’яте. Всі члени НАТО — це розвинуті й успішні держави. Сьогодні ми робимо історичний вибір і впевнено рухаємося шляхом євроатлантичної інтеграції. Україна має увійти до блоку успішних держав, об’єднаних Угодою про колективну безпeку.
ності щорічних зустрічей глав держав і урядів. Ми, напевне, ніколи не дізнаємося, хто і якими аргументами схилив норовливого Трампа до зустрічного компромісу. Але обидва саміти досягли головного: збереження єдності західних демократій. США і НАТО заявили про близькість в оцінках світових загроз і намір об’єднаного протистояння. “Велика сімка” також зуміла вийти з кризи внутрішнього протистояння. Тут не змогли домовитися лише щодо боротьби проти змін клімату на планеті. Результатами самітів певною мірою може бути втішена й Україна. Генеральний секретар НАТО Єнс Столтенберг по завершенні “робочої вечері” з Трампом повідомив: Альянс продовжить тісне партнерство з нашою країною. Надаватиме практичну і політичну підтримку й рішуче сприятиме “зусиллям, спрямованим на виконання Мінських угод”. Заява президента США також мала радше проукраїнський, ніж промосковський характер. Він наголосив: Альянс має приділяти величезну увагу “загрозам з боку Росії на східних та південних рубежах НАТО”. Вагомість цих слів підтвердила нагальна інформація з Вашингтона. У проекті федерального бюджету США на 2018 рік серед іншої допомоги передбачена можливість надання Україні летальної зброї. На це не зважувалася жодна з попередніх адміністрацій Білого дому. Підтримку Києву в протистоянні з агресивним сусідом вчергове задекларували й лідери “великої сімки”. Відповідальність за війну на Донбасі вони однозначно поклали на Кремль, відкинувши брехливі заяви Путіна про відсутність його загарбницьких військ на території України. Підсумкове комюніке саміту містить незаперечну підтримку територіальної цілісності України. Висловлено також імовірність посилення санкцій проти РФ, якщо та не виконає взятих у Мінську зобов’язань або вдасться до агресивних дій. Москва на рішення світових лідерів відповіла провокацією у повітряному просторі Великобританії. Путін продовжує вигравати армійськими м’язами, яких вже мало хто боїться.
«Просвіта» сьогодні “Пишу, щоб нагадати про районні організації”. · s. 4strona oryginału ↗ — Які головні підготовчі заходи заплановано до з’їзду? — Цього року 14 вересня минає 4 роки з часу проведення ІХ з’їзду “Просвіти”, за Статутом маємо провести черговий з’їзд, на якому вирішимо нагальні питання. Згідно зі Статутом ВУТ “Просвіта” ім. Тараса Шевченка необхідно найближчим часом провести сесію Головної ради, де визначимося з датою та нормою представництва на з’їзді. Центральне правління рекомендує провести Х з’їзд у жовтні. Отож розпочинаємо підготовку до проведення Х з’їзду: збори первинних організацій, районних, міських і обласних конференцій. Найголовніше — ми повинні зорієнтуватися, яка ситуація в первинних організаціях, на районному рівні. Усі проблеми згрупуємо і обговоримо на з’їзді. Саме зараз треба активізувати нашу національно-просвітницьку роботу. Дуже показовою була самоорганізація українців на Майдані. Коли почалася агресія Росії проти України, окупація Криму, війна на Донбасі — на той час в Україні вже практично не було армії, через те агресор сподівався на легку перемогу. Але народ зорганізувався, узяв оборону країни в свої руки. Нині російська агресія триває, на сході гинуть найкращі сини й дочки українського народу. На Правлінні обговорювали, як нам за цих умов, коли триває війна, активно й ефективно вести просвітницьку роботу, знаходити нові форми роботи. Ці проблеми треба порушити на зборах первинних організацій, районних, обласних конференціях і вийти з пропозиціями на з’їзд. Узгоджуємо графік проведення районних, обласних конференцій, щоб на них обов’язково були присутні представники вищих структурних підрозділів. — Наближається ювілей — 150 років від заснування “Просві-
Г. В. БІЛОУСОВА, член “Просвіти”, науковий співробітник музею
Шановні просвітяни! Торік у листопаді відбулися звітно-виборні збори Коростенської “Просвіти”, на яких осередок поповнився новими членами (вчителі шкіл, музейні працівники, приватні підприємці, пенсіонери). Головою обрали Людмилу Григорівну Ліневич (Леоніда Онисійовича Калимчука, багаторічного голову осередку, обрали Почесним головою). Оновлена “Просвіта” свою діяльність почала з організації передплати на “Слово Просвіти”. Завдяки допомозі спонсорів у Коростені та районі газету отримують 17 шкіл, міська та районна бібліотеки, міський і районний відділ освіти, СПТУ № 16. Поза увагою просвітян не залишилося патріотичне виховання молоді. В Коростенському крає знавчому музеї створено змістовну експозицію, яку присвятили коростенцям-учасникам АТО (наші АТОвці побували в усіх “гарячих точках”, адже на Житомирщині формується 95-та аеромобільна бригада, 30-та окрема Новоград-Волинська механізована бригада). 300 учасників АТО, 11 загиблих, інваліди, поранені. АТОвці — часті гості музею, приходять разом із сім’ями, друзями. Організовуємо зустрічі воїнів із молоддю: старшоти”. На з’їзді обговорюватимуть відзначення цієї дати? — Це одне з важливих питань. Необхідно вирішити, як гідно зустріти цю визначну дату. Хочемо налагодити тіснішу співпрацю всіх просвітянських осередків із місцевою владою, аби вона хоч частково закладала кошти в бюджет на наші заходи. Тоді національно-просвітницька робота, спрямована на зміцнення державності, піднесення престижу української мови, культури, рухатиметься активніше. Як приклад, робота Івано-Франківської, Львівської, Тернопільської “Просвіти”, які тісно співпрацюють із владою. Там, де просвітяни вчасно доводять свої плани до місцевої влади, їм допомагають і фінансово, і організаційно, і “Просвіта” має заслужену пошану й повагу. — Про що ще йшлося на Правлінні? — Також затвердили Положення про Народну премію імені Тараса Шевченка, яку цього року вже вручили. Наступного року маємо долучити до цього заходу національні творчі спілки, виготовити дипломи, медалі. Голова Національної спілки майстрів народного мистецтва Євген Шевченко зобов’язався провести цю роботу. Створили Комітет з премії, куди від “Просвіти” увійшли голова Товариства Павло Мовчан та художник Анатолій Гайдамака. Активно обговорювали стан справ із українською мовою. Без скасування сумнозвісного закону Ківалова-Колесніченка квоти на українську мову на радіо, телебаченні проблеми не вирішують. Ми готуємо листи, звернення до Президента, Верховної Ради. Порушили питання про відбудову Десятинної церкви в Києві. Проблему охарактеризував Павло Мовчан. Як відомо, біля історичного музею, неподалік від Андріївської церкви, на місці, де раніше була історична пам’ятка — стара церква часів Київської Русі — й залишився фундамент. Нині УПЦ МП поставило невелику кам’яну споруду і вже претендує на володіння цією територією. Треба вивчити всі нюанси цього питання, проконсультуватися з фахівцями, релігієзнавцями і звернутися до сесії Київради, до мера Віталія Кличка. Бо може статися так, як із Києво-Печерською лаврою, якою нині фактично володіє так звана УПЦ МП. Анатолій Гайдамака, художник, лауреат Шевченківської премії розповів про те, що хочуть звезти пам’ятники тоталітарної епохи і зробити музей тоталітаризму. Є питання щодо місця, де це зробити. Доречно було б розмістити його біля пам’ятника Голодомору — внизу, в парку, який треба впорядкувати — і він підійде саме для цієї мети: ось тут музей Голодомору, а поруч ті, що влаштували цю трагедію. Цю пропозицію підтримали.
Спілкувалася Надія КИР’ЯН
7 червня відбулося розширене засідання Центрального правління ВУТ “Просвіта” ім. Тараса Шевченка. Одне з найважливіших питань на порядку денному — черговий Х з’їзд Товариства “Просвіта”. Про це говоримо із заступником голови, відповідальним секретарем ВУТ “Просвіта” ім. Т. Шевченка Миколою НЕСТЕРЧУКОМ.
«Просвіта» сьогодні “Пишу, щоб нагадати про районні організації”. · s. 4strona oryginału ↗ Павло ХОРОШЕНЮК, член правління Хмельницької міської “Просвіти”, заслужений журналіст України ра”, “Земля Подільська, яку сходив Тарас”. Особливу цікавість викликала анкета “До чи від Шевченка?”, що розкрила актуальність слова і думки Генія. Урочисто й зворушливо читає поезії “Мені однаково” генерал поліції Микола Семенишин разом з учасниками конкурсу “Свою Україну любіть”, який відбувся у світлиці Народного Дому “Просвіти”. Щомісяця у приміщенні ГУ
Відповідь однозначна: любов до України! Нещодавно, з ініціативи Миколи Семенишина, начальника Головного Управління Національної Поліції у Хмельницькій області підписали Угоду про співпрацю з Хмельницькою “Просвітою”, а важливість цього вже засвідчена конкретними успішними заходами. Сьогодні найголовніше у системі реформ МВС — це зміна ставлення і громади, і влади до поліції. А щоб зміни ці сталися, треба змінюватись, найперше, поліцейським. “Освіченість, інтелігентність, ерудиція — саме це має вигідно вирізнити українську поліцію”, — впевнений головний поліцейський Хмельниччини. А “Просвіта” — найкращий партнер задля успіху на цьому шляху. Щоб достойно служити і чесно виконувати свій професійний обов’язок, недостатньо лише одягнути поліцейську форму і дотримуватися Закону України про Національну поліцію. Дещо з професійних навичок можна запозичити у зарубіжних колег, як-от у Консультативної місії Євросоюзу, що проводить дуже корисні тренінги. Але грамотна мова, культура зовнішня і внутрішня, самоповага, патріотизм — це не тільки піднімає до нових професійних висот, а й зобов’язує працювати над собою, і у цім допомагає “Просвіта”! Найперше — це культ рідної мови і Шевченкового слова. Вже перша зустріч голови МО “Просвіти” Зої Діденко з працівниками ГУ НП в Хмельницькій області переконала в тому, що українська мова — нашого життя основа. Рідне слово — чинник державотворення і націєтворення, бо національний дух формується в серці людини й виявляється у рідній мові. Дуже потрібним є просвітницький проект “Вічний як народ”. Шевченківські уроки відкривають слухачам невідомі сторінки життя і творчості Великого Кобзаря. Ілюстрували розповіді відеофільмами “Край, де народився геній”, “Тарасова го-
Микола Семенишин
НП у Хмельницькій області проходять відеолекторії проекту “Вартові українства”, участь у яких беруть голова МО “Просвіти” Зоя Діденко, члени правління Тетяна Дупляк, Ірина Князюк, інші. Розповіді та відеофільми про Героїв Крут, Гетьмана Павла Скоропадського, Симона Петлюру, Олега Ольжича та інших видатних діячів української історії допомагають поліцейським успішно скласти тест на патріотизм. З нагоди державного відзначення 100-річчя Української національної революції планується засідання круглого столу за участю відомого журналіста, головного редактора газети “Проскурів” Богдана Теленька. Щомісячним є візит-відповідь Хмельницької поліції в Народний Дім “Просвіти”. Крім цього, працівники поліції бажані гості під час проведення тематичних заходів у світлиці Народного Дому. Хмельницькі просвітяни і надалі співпрацюватимуть з охоронцями правопорядку, словом і справами допомагаючи поліції Хмельниччини стати найкращою в Україні.
Зоя Діденко знайомить з музеєм “Просвіти”
«Просвіта» сьогодні “Пишу, щоб нагадати про районні організації”. · s. 4strona oryginału ↗ Początek tekstu może być niepełny — porównaj ze stroną oryginału
класниками, учнями СПТУ № 16, студентами коледжу. На такі зустрічі запрошуємо співробітників військового комісаріату, до речі, також АТОвців. У Коростенському музеї бували і Павло Мовчан, і Володимир Семистяга. З Володимиром Семистягою я говорила про унікальну людину, просвітянина майже з 30-річним стажем, “поліського Сковороду” — Миколу Івановича Брицуна. Результати його подорожей по Древлянській землі у 4-х збірниках, на сторінках яких унікальний матеріал з історії, археології, етнографії. Наближається Микола Іванович до славного 80-літнього ювілею. Серед тих, хто 17 листопада схилив голови перед пам’яттю 359 страчених учасників ІІ-го Зимового походу у с. Базар Народицького району, були і коростенські просвітяни. В музеї коростенців зі святами вітав самобутній фольклорний колектив “Бовсунівські бабусі” (колядки, щедрівки, петрівки, жниварські пісні). Дійство відбувалося при переповненому залі. Уже третій рік поспіль учні 7-Б класу НВК № 12 під керівництвом активної просвітянки Тетяни Петрівни Гурської водять вертеп, який славить Добро, Людяність. Дітей радо зустрічають у різних організаціях, обдаровують цукерками, канцелярським приладдям, грошима. Не залишається Коростенська “Просвіта” поза громадським життям міста. Просвітяни були серед учасників урочистих зборів, присвячених Дню соборності України. Коростень — місто старовинне, з унікальною історією, багатоконфесійне. Але на 10 православних громад, які підпорядковуються Московському Патріархату, всього дві церкви Київського Патріархату. Під час виборів великий відсоток виборців голосує за “Наш край” та “Опозиційний блок”... “Слово Просвіти” читаємо, статті обговорюємо. Дуже хотілося б публікацій, які стосуються досвіду роботи районних осередків. Запрошуємо в гості кореспондентів. Пишу, щоб нагадати про районні організації. Адже можна за рік провести масштабні, красиві заходи. А от як працювати цілий рік? Як привабити молодь? Більшість наших просвітян — пенсіонери.
Читацьке віче 5 “Ніколи так гостро мовне питання не стояло перед українцями, як нині”. · s. 5strona oryginału ↗ Енциклопедичні видання концентрують, систематизують і унаявнюють знання, систему цінностей, духовний потенціал і часово-просторовий континуум певного суспільства чи історичного періоду. Роль енциклопедій національного рівня (а з-поміж них й універсальних) актуалізується в періоди трансформаційних зламів, історичних, суспільно-політичних і соціально-економічних перетворень, пошуку та утвердження нових ідентичностей. Наявність національної енциклопедії універсального типу є вагомим елементом престижу й авторитету держави, мірилом розвиненості суспільства та його культури, цивілізаційного рівня нації.
Анатолій ЗБОРОВСЬКИЙ, м. Ірпінь, Київська обл.
Нещодавно Державна наукова установа “Енциклопедичне видавництво” започаткувала випуск “Великої української енциклопедії” (ВУЕ). Це перше за доби незалежності універсальне багатотомне енциклопедичне видання з усіх галузей знань. Основою концепції ВУЕ стала україноцентричність. За усталеною для універсальних енциклопедій традицією частка власне національного матеріалу у ВУЕ становитиме не менше третини обсягу видання. ВУЕ планується як багатотомне видання, що містить понад 80 тисяч гасел. Значна частина їх вводиться в енциклопедичний обіг уперше. В енциклопедії подано поняття і категорії усіх галузей знань. У стислій і доступній формі представлено найвидатніші події та постаті світової історії, науки,
культури; інтерпретовано найважливіші відкриття людського розуму і витвори людських рук, суспільні інституції та господарські структури, що вплинули на долю народів; відображено рух політичних і культурних ідей та динаміку наукових уявлень. Україна постає не лише органічною складовою частиною багатоманітного світу, а й суб’єктом його інтерпретації. Підставовим при укладанні універсальної енциклопедії у друкованому та електронному варіантах є положення, що загальний реєстр гасел ВУЕ не є жорстко усталеною конструкцією. У процесі створення енциклопедії наповнення словника постійно зазнаватиме змін, зумовлених появою нових термінів і визначень та актуальної інформації. Ще більш мобільним є словник і текст портальної версії, яка уможливлює максимально швидке оновлювання інформації.
За програмою “Українська книга” вже вийшов у світ перший том “Великої української енциклопедії”. Серед авторів його статей — широке коло фахівців із різних знань багатьох академічних установ, вишів, державних інституцій. Є і відомі фахівці, і нові імена. У статті “Автономна Республіка Крим” про російську окупацію півострова написано так: “Уночі з 26 на 27.02.2014 будівлі ВР і РМ А.Р.К. було захоплено озброєними людьми без розпізнавальних знаків, які виявилися бійцями підрозділів спецпризначення Збройних сил РФ. 16.03.2014 у А.Р.К. і м. Севастополь відбувся т. з. “референдум” про приєднання Криму до РФ, наслідком якого стала анексія Криму Росією. У квітні 2014 Верховна Рада України визнала А.Р.К. і м. Севастополь тимчасово окупованою територією. До її повернення під контроль України органи влади А.Р.К. і представництво Президента України в А.Р.К. перебувають у м. Херсоні”. На жаль, енциклопедія не позбавлена певних хиб. Наприклад, у статті “Айвазовський” повідомляється, що знаменитий художник навчався у “феодосійському уїзному училищі”. Правильно: повітовому. Головна редакційна колегія, Державна наукова установа “Енциклопедичне видавництво” обіцяють, що будуть вдячні читачам за відгуки й побажання у зв’язку з виходом першого тому “Великої української енциклопедії”, візьмуть їх до уваги при підготовці наступних томів. Однак наклад ВУЕ становить лише одну тисячу примірників. А бібліотечна мережа України нараховує близько 40 тисяч бібліотек. Публічних бібліотек в Україні (без урахування тимчасово окупованих територій) майже 16 тисяч (з них 13253 — у сільській місцевості). Тобто, якщо весь наклад ВУЕ розподілять тільки по бібліотеках, то лише кожна сорокова бібліотека отримає українську енциклопедію. А з публічних бібліотек — тільки кожна шістнадцята. Мізерні наклади української книги — одна з причин процесів денаціоналізації і деградації нашого суспільства. І з огляду на політичну, культурну і безпосередньо військову експансію Росії, ці процеси вже загрожують існуванню нашої держави і нації.
Читацьке віче 5 “Ніколи так гостро мовне питання не стояло перед українцями, як нині”. · s. 5strona oryginału ↗ Тетяна КРАЙНІКОВА
У цій конфліктній історії три основні учасники: Державна наукова установа “Енциклопедичне видавництво”, Державний комітет з телебачення і радіомовлення України, КМДА. Це ті, що очевидні. Ще називають усілякі прізвища, зокрема й широковідомі, натякаючи видавництву, що справа його марна. Натомість ми певні: чия правда, того й сила.
Диспозиція ДНУ “Енциклопедичне видавництво” Колектив ДНУ “Енциклопедичне видавництво” бореться за своє приміщення. Упродовж останнього місяця зробили чимало конкретних кроків. Адресували листи найвищим державним посадовцям (Президенту України П. Порошенку, Голові ВР України А. Парубію, Премʼєр-міністру України В. Гройсману, меру Києва В. Кличку та ін.). На підставі наших звернень до народних депутатів України депутатські запити подали Юрій Левченко, Іван Кириленко та Світлана Заліщук. 7 червня 2017 р. відбулося засідання Комітету ВР України з питань свободи слова та інформаційної політики, на якому головувала і слухала протиборчі сторони Вікторія Сюмар. Не залишилася осторонь НАНУ, надіславши листи-звернення за підписом президента НАНУ Бориса Патона на підтримку “Енциклопедичного вида вництва” до Президента та Прем’єрміністра України. Вагомою підтримкою колективу Державної наукової установи стали підписи багатьох академіків НАНУ, наукової спільноти, небайдужих громадян, за що безмежно вдячні. Триває інформування громадськості про хід справи через ЗМІ, під час наукових конференцій. Члени колективу збирають підписи на підтримку “Енциклопедичного видавництва”.
Диспозиція Держкомтелерадіо України Держкомтелерадіо України, як засновник і головний розпорядник коштів Державної наукової установи “Енциклопедичне видавництво”, надавав і надає установі підтримку. Щоправда, не завжди вчасну… Тож в актуальній ситуації колектив ДНУ “Енциклопедичне видавництво” сподівається на рішучу позицію і
Зі світлого місця Волинської землі, літописної Пересопниці, де писалася Перша книга українською мовою, що утверджувала нас, українців, у писемному слові, звертаємося до Вас. Ви присягали на вірність народу України, поклавши правицю на цей священний рукопис, про високу й гуманну мету якого сказано давніми літописцями: “Для ліпшого вирозумління люду християнського посполитого”. Понад чотири століття минуло відтоді, як перша українськомовна книга побачила світ, утверджуючи цивілізованість українського народу, його високу духовність, прагнення зміцнюватися в рідному слові. Хіба могли думати мудреці середньовіччя, що на початку ХХІ століття українці ви-дії свого засновника. І для цього оптимізму є підстави. Держкомтелерадіо зініціював позови до судових інстанцій і відповідних владних інституцій. Упродовж місяця відбулося дві наради Держкомтелерадіо щодо ситуації з приміщенням Державної наукової установи “Енциклопедичне видавництво”. Отже, рефлексія проблеми відбувається. Однією з ключових проблем, що спричинила рейдерську атаку на Державну наукову установу “Енциклопедичне видавництво”, є незавершеність роботи Комісії з припинення державного підприємства “Всеукраїнське державне спеціалізоване видавництво “Українська енциклопедія” імені М. П. Бажана” та Головної редакції Зводу пам’яток історії та культури України при видавництві “Українська енциклопедія” імені М. П. Бажана”. Цю ліквідаційну комісію створено відповідно до наказу Держкомтелерадіо ще 2013 (!), однак замість дії — лише бездіяльність. Незадовільна робота комісії призвела до накопичення боргів за оренду та комунальні платежі та боргів попередньої структури. Це проста і дієва схема: насамперед створити правову проблему, тоді зробити з Державної наукової установи “Енциклопедичне видавництво” боржника, а відтак викинути на вулицю на “законних” підставах. Тому вагомим кроком у просуванні до вирішення проблеми видається наказ Держкомтелерадіо про оновлення складу ліквідаційної комісії від 7 червня 2017 р. (де тепер немає окремих осіб, якій були зацікавлені в згаданій схемі). Принагідно колектив “Енциклопедичного видавництва” вдячний першому заступнику голови Держкомтелерадіо Богдану Черваку, чия совісна й непохитна позиція дає сили змагатися із “впливовими” людьми.
Диспозиція Київської державної міської адміністрації Після багатьох інформаційнокомунікаційних заходів, зорганізованих Державною науковою установою “Енциклопедичне видавництво”, департамент комунальної власності КМДА став готовим до діалогу з видавництвом — відбулося засідання, де проблему принаймні обговорили. Позиція КМДА така: акт оренди на приміщення може стати реальністю (що раніше було просто недосяжним), якщо буде сплачено борги попередньої структури або принаймні Держкомтелерадіо надасть відповідний гарантійний лист про надходження коштів у майбутньому. Укладання акту оренди для Державної наукової установи “Енциклопедичне видавництво” стало обставиною непереборної сили з огляду на бездіяльність ліквідаційної комісії. Тому готовність урухомити цю комунальну “глибу” установа з обережною надією сприймає як перший крок до порозуміння. “Енциклопедичне видавництво” теж за це — за підписання акту оренди за адресою вул. Богдана Хмельницького, 51-а, яка й визначена в Указі Президента як місце її розташування. Тож довкола приміщення Державної наукової установи “Енциклопедичне видавництво” триває боротьба. 8 червня 2017 р. питання мало розглядатися в Господарському суді м. Києва. Але судове засідання перенесено. Звісно, ДНУ “Енциклопедичне видавництво” сподівається, що його рішення буде таким, що після фрази “чия правда, того й сила” не буде потрібно ставити знак питання. Ми ж сучасна демократична держава, яка дбає про свій інформаційний простір?
У “СП” (ч. 19 за 2017 р.) був матеріал про конфліктну ситуацію навколо приміщення, в якому донедавна працювала Державна наукова установа “Енциклопедичне видавництво”. Працювала, реалізовуючи національний проект “Велика українська енциклопедія” в друкованій та електронній версіях. Але 27 квітня 2017 р. внаслідок рейдерської атаки співробітників фактично “викинули” з приміщення. Попри це, колектив не зневірився і рук не склав. Про те, як тепер розгортається “театр бойових дій” навколо приміщення по вул. Богдана Хмельницького, 51-а, розповіла директор Державної наукової установи “Енциклопедичне видавництво” доктор історичних наук, професор Алла Миколаївна КИРИДОН.
Читацьке віче 5 “Ніколи так гостро мовне питання не стояло перед українцями, як нині”. · s. 5strona oryginału ↗ Początek tekstu może być niepełny — porównaj ze stroną oryginału
магатимуть ухвалення закону про державну українську мову? Ніколи так гостро мовне питання не стояло перед українцями, як нині, бо воно зумовлене масштабами русифікації української нації впродовж століть, витлумленням носіїв українського слова. Мова приходить до людини, як великий спадок пращурів, як об’явлення. Відступаючись від рідної мови, зраджуючи її, ми відступаємо від самих себе, від Всевишнього. Захистити свої кордони від зовнішніх посягань Україна зможе лише на власному національному фундаменті. Повноцінне функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території держави є гарантією збереження ідентичності української нації та зміцнення державної єдності України. Ми, учасники обласного свята української мови, культури й духовності, просвітяни краю із музею “Пересопницького Євангелія” звертаємося до Вас, шановний Президенте та шановні народні депутати: — Скасувати принизливий українофобський закон Ківалова-Колесніченка, що діє всупроти ст. 10 Конституції України; — Ухвалити закон “Про державну українську мову”. Пересопниця, 22 травня 2017 р.
Точка зору · “Хочеться ясності, бо чим більше світла, тим менше тіні, в якій ховається корупція”. · s. 6strona oryginału ↗ “Краще не робити — ніж робити погано”, — каже народна мудрість. “Аби було”, — від/ повідає мудрість бюрократична. Перехід чиновництва на українську мову під час вико/ нання службових обов’язків залишається великою проблемою. Задля її вирішення на державному рівні Кабінет Міністрів ухвалив постанову “Про організацію проведення атестації осіб, які претендують на вступ на державну службу, щодо вільного володіння державною мовою” від 26 квітня 2017 р. №301(http://www.kmu.gov.ua/con/ trol/uk/cardnpd?docid=249955971), якою затвердив “Порядок атестації осіб, які пре/ тендують на вступ на державну службу, щодо вільного володіння державною мовою” (далі — Порядок). Тобто, як казав один політичний діяч, “процес пішов”. Але… Керуючись вказаним вище Порядком, спробуємо змоделювати, як це відбувати/ меться.
Юлія БОНДАРЕНКО
Уявімо, що ви людина, яка мріє про кар’єру державного службовця. У загальній частині подано визначення основних понять Порядку, згідно з якою “Учасник атестації — це особа, яка претендує на зайняття посади державної служби та зареєструвалася для проходження атестації в установленому порядку”. У цьому визначенні два моменти: один тішить, другий насторожує. Перший — ви претендуєте не на роботу на державній службі, а на “зайняття” посади. Схоже на гру — хто перший сяде на стілець, той і переможець. Другий — порядок реєстрації для проходження атестації не встановлено, про цю процедуру в документі нічого не сказано. Відповідно до п. 3 “Атестація проводиться з метою визначення рівня вільного володіння державною мовою осіб, які претендують на зайняття посади державної служби”. Тут постає питання, а які є рівні вільного володіння державною мовою? Атестуватимуть у відповідному закладі — це “уповноважений вищий навчальний заклад — вищий навчальний заклад, який відповідно до ліцензії здійснює підготовку здобувачів вищої освіти в галузі знань “Публічне управління та адміністрування”. Варто зазначити, що згідно зп. 20, якщо ви працюєте або навчаєтесь в уповноваженому вищому навчальному закладі, то проходити в ньому атестацію не можете, для цього потрібно шукати інший подібний заклад. Про атестаційну комісію у Порядку сказано, що її утворює уповноважений вищий навчальний заклад (далі — УВНЗ) (п. 5). А керівник цього закладу здійснює формування, організацію роботи та контроль за діяльністю атестаційної комісії (п. 6). Атестаційна комісія складається з чотирьох осіб: голова і троє членів. Про критерій відбору до складу комісії у Порядку зазначено лише, що вони повинні мати освіту за спеціалізацією “українська мова і література” спеціальності “Філологія”, про досвід роботи за спеціальністю не йдеться. Щодо рівня освіти, то щонайменше один із членів атестаційної комісії повинен мати науковий ступінь не нижче доктора філософії (п. 8), і більше ніяких вимог. Тому ситуація, коли атестацію прийматиме людина з дипломом бакалавра, яка все життя, наприклад, працювала в сфері торгівлі, або взагалі не працювала, але чимось привабила керівника УВНЗ, цілком можлива. Персональний склад комісії затверджує наказом керівник УВНЗ. Чергове питання — на яких умовах працюють члени атестаційної комісії? Вони отримують платню за роботу в комісії? Якщо так, то за який період роботи, бо вона не постійна, і хто цю роботу фінансує? В яких правових стосунках вони з УВНЗ? І взагалі, як керівник формує атестаційну комісію? За яким критерієм визначають, хто буде головою атестаційної комісії? У п. 9 зазначено, що Голова атестаційної комісії “організовує роботу атестаційної комісії”, але ж ця функція вже належить керівникові УВНЗ (п. 6)? Згідно з п. 9 Положення голова атестаційної комісії “визначає обов’язки секретаря атестаційної комісії”. А секретаря призначає керівник УВНЗ “з числа його працівників, і він не є членом атестаційної комісії” (п. 10). Виходить такий собі слуга двох хазяїв із невідомо якою зарплатнею і, мабуть, унікальною посадовою інструкцією. Проводити свою роботу атестаційна комісія буде у строки, визначені графіком, який пропонує голова атестаційної комісії, а затверджує наказом керівник УВНЗ. Положенням не визначено, за яким принципом створюватимуть графік. Звідки атестаційна комісія знатиме про потребу в її роботі? До неї може звертатися (нагадаємо, процедура реєстрації не прописана) будь-хто, кому намріялось працювати державним службовцем, чи передбачена співпраця з центрами зайнятості, або безпосередньо з державними установами, у яких з’являються відповідні вакансії? Як робота атестаційних комісій узгоджена з формуванням кадрового резерву? На жаль, на ці питання Порядок відповіді не дає. Пункт 11 “Голова та члени атестаційної комісії у разі виникнення конфлікту інтересів та обставин, що викликають сумнів у їх безсторонності, повинні бути відведені від розгляду відповідного питання. У разі наявності таких обставин голова та члени атестаційної комісії можуть заявити про самовідвід. Відвід (самовідвід) повинен бути вмотивований і здійснений до початку розгляду відповідного питання”. Тут декілька запитань. Які це обставини, що викликають сумніву їх безсторонності? Наприклад, у члена атестаційної комісії алергія на парфум учасника атестації. Це вже буде підстава для відводу (самовідводу)? Якщо кілька або всі члени комісії заявлять про самовідвід, що тоді буде із запланованою атестацією? Що робити у такому випадку учаснику атестації?
Далі у п. 11 зазначено, що “рішення про відвід (самовідвід) приймається на засіданні атестаційної комісії більшістю голосів її членів, які беруть участь у ньому. Член комісії, щодо якого приймається рішення про відвід (самовідвід), не бере участі в голосуванні”. Ситуація: два члени атестаційної комісії беруть самовідвід, відповідно, за це голосувати можуть два інших члени комісії, один голосує “за”, другий “проти”, що тоді? У п. 12 вказано, що “засідання атестаційної комісії є правомочним, якщо на ньому присутні не менш як дві третини її членів”. Скільки це: дві третини з чотирьох?! Далі зазначено, що “протоколи засідань атестаційної комісії (до речі, у Порядку не вказано хто саме повинен їх вести), відомості про результати атестації та матеріали атестації зберігаються в УВНЗ протягом трьох років”. У п. 54 сказано, що “за результатами атестації в письмовій та усній формі атестаційна комісія приймає рішення про видачу учаснику, який успішно пройшов атестацію, посвідчення щодо вільного володіння державною мовою” (хто їх виготовляє? за які кошти? як проводять облік посвідчень? Порядок відповіді не надає), згідно з п. 60 посвідчення діє безстроково. Пунктом 59 передбачено, що в разі втрати чи пошкодження посвідчення на підставі заяви особи, що пройшла атестацію, УВНЗ може видати дублікат. Але, якщо матеріали про проходження атестації зберігають три роки, то на підставі чого видадуть дублікат особі, яка втратила посвідчення через 3,5- 4-5… років? Не має дивувати учасника атестації і присутність на ній незнайомих людей, які не є членами атестаційної комісії або секретарем. Пункт 13 дозволяє бути присутніми під час проведення атестації представникам громадських об’єднань. Рішення щодо їхньої присутності ухвалює керівник УВНЗ, на підставі письмової заяви громадського об’єднання, яку потрібно подати до УВНЗ не менш як за п’ять календарних днів до початку проведення атестації. Порядок не пояснює, у якій кількості й у якій формі реалізується їхня присутність. До розділу “Організація і проведення атестації” є питання стосовно формування атестаційних завдань. Хто їх розробляє? Хто контролює їхню якість? Хто виготовляє тестові завдання? За які кошти їх виготовляють? Тестування здійснюють лише у паперовій формі, чи можливе комп’ютерне тестування? Якщо так, то хто, як (організаційно, технічно) це робить? У разі можливості УВНЗ самостійно формувати атестаційні завдання може трапитись так, що в одних закладах тести будуть простішими, а в інших складнішими. Не важко здогадатись, куди учасники атестації переважно подаватимуть заяви на участь у конкурсі. Мабуть, щоб уникнути такої ситуації, доречно створити незалежний орган, який би централізовано розробляв завдання для атестації претендентів на державну службу. У п. 25 вказано, що “атестація в усній формі включає: ділову розмову за визначеним сценарієм; повідомлення-презентацію на встановлену атестаційною комісією тему”. Не зрозуміло, коли учаснику атестації повідомляють про сценарій і тему повідомлення-презентації, і що таке у цьому випадку повідомлення-презентація. У п. 29 вказано, що кількість тестових завдань — 25. Як за такої кількості завдання розподілятимуть за темами (скільки, наприклад, на знання орфографії, скільки на синтаксис)? І чому 25? Наприклад, ЗНО з української мови для випускників шкіл 2016 року передбачало 33 завдання. Стосовно безпосереднього проходження атестації у п. 32 сказано, що “до проходження атестації допускаються особи, присутність яких зафіксована секретарем атестаційної комісії перед початком такої атестації за списком осіб, які подали заяви щодо проходження атестації”. Тобто, перед початком атестації секретар робить за списком перекличку, і хто не відгукнувся, того й не допускають. Що значить бути зафіксованим секретарем — незрозуміло. І якщо така “фіксація” не відбулась, то що тоді робити особі, яку не допустили до заявленої атестації? У п. 36 вказано, що тривалість виконання завдань становить 60 хвилин, а у п. 38 зазначено, що після закінчення, відведеного для виконання тестових завдань та переказу, голова атестаційної комісії оголошує про його закінчення. Початок виконання завдань повинен бути чітко зафіксований і доведений до учасників атестації. Ця процедура відсутня в Порядку. Під час проведення атестації передбачено ведення відповідних відомостей (п. 37, 42, 44, 49, 52) проте ні форми цих відомостей, ні процедури їх заповнення Порядок не надає! Але ж це основні документи, на підставі яких надають посвідчення учаснику атестації. Ці документи будуть головними у разі перевірки роботи атестаційної комісії, виникнення конфліктних ситуацій тощо. Вони повинні мати уніфіковану форму, та й питання “хто?” і “за який кошт?” їх має виготовити також доречні. У п. 55 зазначено, що “результати атестації доводяться до відома учасників атестації”, але не пояснено, хто і в який спосіб це робить. І якщо пунктом 55 передбачено доводити до відома результати атестації усім учасникам, то не зрозуміло навіщо п. 58: “Учасникам, які не пройшли атестацію, вручається або надсилається за їхньою заявою лист за підписами голови та секретаря атестаційної комісії, в якому повідомляються про результати атестації” (і звідки учасники, які не пройшли атестацію, можуть знати, що їм потрібно написати заяву, щоб їм вислали лист з інформацією, що вони не пройшли атестацію?). І ще одна дивина, вже у вимогах щодо рівня мовної компетентності осіб, які претендують на зайняття посади державної служби. До таких вимог належить застосування “українських відповідників до поширених конструкцій російської мови, зокрема з прийменниками “в”, “из-за”, “около”, “по”, “при”, “у”. Овва! Щоб скласти іспит на знання української мови, потрібно знати російську! Багато запитань, і це лише щодо процедури проведення атестації. Хочеться ясності, бо чим більше світла, тим менше тіні, в якій ховається корупція.
Читацьке віче · “Невпинно і всебічно утверджувати українську національну ідеологію”. · s. 7strona oryginału ↗ Ciąg dalszy z wcześniejszej strony — fragment strony
ідеологію. Бо якраз у царині ідеологічної політики ми неприпустимо бездіяльні. Так, вельми показово, що у своїй промові, присвяченій 100-річчю Української революції 1917 року, пан президент картав тодішніх українців, котрі не змогли об’єднатись у боротьбі за незалежність, але не сказав, довколо якої саме ідеології слід було гуртуватись. А перелічуючи імена провідних політичних діячів того часу, обійшов увагою найвидатнішого політика, великого патріота, речника українського націоналізму Миколу Міхновського, який відразу після Лютневої революції закликав усіх до якнайшвидшого створення української армії і негайного проголошення самостійної України. Отака шана найвідданішим синам українського народу. Чомусь українська національна ідея відлякує усіх наших очільників, зате вони чимало говорять про права національних меншин аж до утворення адміністративно-територіальних автономій. Але хіба утому ж Криму не українці є титульною нацією, корінним народом щонайменше з часів неоліту? Звичайно, кримським татарам необхідно надати повноцінну культурно-національну автономію, однак не право ж на державне самовизначення на споконвічних українських землях. Українці готові забути (власне, вже забули), що татари якихось 700 із лишком років тому прийшли до нас як загарбники, і посприяти їхньому національному розвою — але ж у розумних межах. Взагалі ж допоки не буде внесене до Конституції України положення про українську національну ідею як єдину державну ідеологію і не розпочнеться активне її втілення, ми й надалі ходитимемо по зачарованому колу меншовартості і ганьби на чолі з бездарними президентами й урядами. А в цей час заслані політтехнологи-грантоїди розповідатимуть, що наша держава ще молода і українцям доведеться для чогось ще 40 років тинятися по пустелі аж до тієї уявної миті, коли впаде на них якась вигадана чужинцями манна небесна.
Читацьке віче · “Невпинно і всебічно утверджувати українську національну ідеологію”. · s. 7strona oryginału ↗ Григорій ДОНЕЦЬ, Київ
Вважаю, що нагальне та першочергове завдання Інституту національної пам’яті — вимагати й домогтися розкопок і відповідних досліджень довколишніх територій Бабиного Яру, як це було зроблено в Биківні. І нарешті встановити істину: хто і коли там похований, і назвати винуватців жахливих злочинів 30—40-х років минулого століття. Бо іноді складається враження, що у висвітленні цього питання у нас і досі використовують кадебешні матриці та брехливу книжку А. Кузнєцова. А до того ж доводиться періодично вислуховувати образливі повчання чужинських політиків і “фахівців”. Свого часу я був присутній на виступі письменника Івана Цюпи, автора біографічного роману про Юрія Коцюбинського “Через терни до зірок”, і він стверджував, що встановив беззаперечний факт поховання Ю. Коцюбинського у Бабиному Яру, де його тіло закопали після тортур і розстрілу в підвалах тодішнього Жовтневого палацу, резиденції НКВС. Тоді письменник говорив, що у Бабиному Яру захоронені і загиблі від голоду та багато закатованих жертв більшовицьких репресій, трупи яких скидали там до того, як їх почали вивозити до Биківні. Отже, треба ретельно, по-науковому, дослідити цю проблему і зробити об’єктивні висновки, а вже потім споруджувати меморіали. Бо якось так у нас виходить, що ми не вміємо (а часом нам і не дають) доводити важливі справи до належного завершення. Ось ухвалили закон про квоти на… українську (державну!) мову, та навіть вони, ті квоти, насправді фіктивні, бо зовсім не гарантовані законодавчо. Замість беззастережної деколонізації життєвого національного простору проводимо недолугу декомунізацію: пам’ятники Леніну прибрали, а Щорсу, Ватутіну, Чкалову, “героям”- арсенальцям стоять, ба більше — маємо в Одесі пам’ятник Катерині ІІ, міста Павлоград, Сєверодонецьк,
Зенон МИХЛИК, журналіст, м. Тернопіль
Загалом тодішня так звана офензива Керенського у Східній Галичині не мала успіху, проте доблесний вчинок, продемонстрований на клаптику вкраїнської землі, для чехів став приводом щорічно відзначати 2 липня як День армії. Саме тоді, вважають, закладено підвалини їхнього війська. Історичні джерела свідчать, що в цій битві супротивниками були навіть два майбутні президенти Чехословаччини: Клемент Ґотвальд — на австрійському боці, та Людвік Свобода — на російському. Яка ж доля (чи недоля) закинула тих вояків у наші краї? Коли вибухнула І Світова війна, за Антанту виступили добровільні чесько-словацькі легіони, сформовані й вимуштрувані російськими офіцерами у Києві, Житомирі та інших містах. Складалися ті бойові дружини з діаспори, що проживала на території царської Росії, втікачів із австро-угорської армії та полонених із численних таборів (найбільший був у селищі Дарниця). Переважно воювали на території Західної України. До речі, тоді в київських часописах для легіонерів працював Ярослав Гашек, “придивляючись” до свого нового літературного героя — бравого вояка Швейка. “Тут, на старій слов’янській землі під Зборовом, сплять сини Чехо- Словаччини, що полягли за волю, мир, за краще майбутнє всіх слов’янських народів”, — нагадує давній напис на пам’ятнику в Калинівці. Місцем останнього спочинку
Южне і т. д. А коли Путін “визначив” нам квоти на українську територію іна поширення нашої мови й, здавалося б, ми мусіли вчинити рішучий супротив “русскаму міру”, то не десь у зросійщеному Криму, а у Львові ми почули дикий заклик “разгаварівать па-рускі” і казати “єдіная страна”. І це у час війни з Росією! Коли ж наші олігархічні телеканали почали продукувати українські серіали, то вони майже всі виявилися російськомовними, і один доволі відомий письменник, представник сучліту, по телебаченню нам пояснив, що в цьому, мовляв, нічого страшного немає, головне — це український (?!) контент. Особливо неприємно вразив останній конкурс (даруйте, шоу) “Голос країни”, де з якогось дива три члени журі з чотирьох спілкувалися з конкурсантами і телеглядачами мовою окупанта, і лише Тіна Кароль говорила державною мовою, втім іноді збиваючись на російську. Але найприкріше було те, що десь із сотні юних співаків тільки п’ятеро чи шестеро говорили українською, зокрема і… в’єтнамський студент, який, на превеликий сором, чомусь дуже здивував своєю українськомовністю (взагалі-то природною для студента-іноземця) українських співаків- “тренерів”. Цей чудовий в’єтнамський хлопчина на ім’я Хан дав урок майже всім учасникам-конкурсантам із Києва, Харкова, Дніпра, Хмельницького та інших населених пунктів України, які неспроможні були висловитися своєю державною (рідною) мовою. Це,
по суті, вирок нашій державі і всім її керманичам. У цьому зв’язку особисто мене збентежило те, що до участі в державницькому, патріотичному об’єднанні “Українська альтернатива” запрошено колишніх президентів Леоніда Кравчука і Віктора Ющенка. За що така честь? Ось переді мною газета “Літературна Україна” за 3 березня 1994 року, де констатується: за роки відновленої незалежності в закордонних банках “залягло” 150 млрд доларів (тобто 30 річних бюджетів нашої держави). А де ж був наш гарант Леонід Макарович? Як сталося, що за його президентства просто так віддали Росії практично весь Чорноморський військовий флот разом з українською землею і нашою морською акваторією? З якого переляку було по-зрадницьки створено якусь автономну Кримську псевдореспубліку? Де зникло Чорноморське пароплавство? Чому допустили у Харкові феесбешне розкольницьке збіговисько московських попів? Врешті, хто уповноважував Л. Кравчука мчати до Білорусі і підписувати там із Москвою угоду про новий союз під назвою СНД? Віктор Ющенко на першому майдані виголошував популістські промови, переконуючи своїх відданих прихильників, що немає значення, якою мовою розмовляти, до якої церкви ходити, до якої партії належати. Клявся (буквально), що за його президентства не закриють жодної російської школи, забуваючи при цьому давати такі ж гарантії школам українським. Ставши президентом, зрікся ідеалів Помаранчевої революції, пішов на угоду з олігархами і здав владу й український народ на поталу партії регіонів, жалюгідній московській маріонетці. Власне, всі наші президенти були банальними васалами Москви. На жаль, і до діяльності нинішнього президента маємо серйозні зауваження. Чому, скажімо, в час війни і скрутного економічного становища навіть не ініційовано законодавчо повернення українського капіталу з офшорів; спокійно працюють російські банки; не націоналізовано заводи, підприємства, облгази, обленерго, які належать російським олігархам; і надалі розкошує і веде антиукраїнську пропаганду Московський патріархат, а сам президент, як стверджують, є парафіянином цієї ворожої до України церкви? До речі, чи хтось уявляє, скільки української землі перебуває “у заручниках” Московського патріархату під його церквами, монастирями, семінаріями тощо? Ця територія теж фактично окупована тим-таки “русскім міром” і так само віддана з легкістю продажною і тупою владою різних рівнів. А ще очевидні прорахунки в зовнішній політиці, боротьбі з корупцією, реформуванні судів… Звісно, Петро Олексійович робить дещо корисне й важливе для зміцнення держави, але у такий трагічний період для нашого народу треба робити не дещо, а все можливе і навіть неможливе, а головне — невпинно і всебічно утверджувати українську національну
Поділяючи думку Раїси Гусленко про право “всіх убієнних в Бабиному Яру” на гідне вшанування (“СП”, ч. 22 за 2017 р.), одночасно дивуюся, чому ця проблема зводиться ли/ ше до періоду ІІ Світової війни. На сьогодні досліджено і оприлюднено багато історичних фактів і архівних матеріалів, які чітко свідчать, що масові поховання у районі Бабиного Яру московсько/більшовицькі карателі проводили ще від початку 1930/х років. Себто, там ле/ жать жертви Голодомору і сталінських репресій. Невже ті українські страдники не варті на/ шої уваги? Існують аерофотознімки, зроблені німецькими розвідувальними літаками, 1939 та 1944 років, які дають можливість доволі точно визначити місця масових поховань, і ними неодмінно слід скористатися Українському інститутові національної пам’яті. Адже й досі достеменно не встановлено ні кількості загиблих, ні місць захоронень.
Читацьке віче · “Невпинно і всебічно утверджувати українську національну ідеологію”. · s. 7strona oryginału ↗ На початку липня 1917 року під селом Калинівка, що в Зборівському районі на Тернопільщині, зійшлися у герці чеські і словацькі вояки, які виступали на боці російської ар/ мії, та їхні австро/угорські противники. Першим удалося прорвати лінію фронту і просунутися углиб на 2—5 км. Доро/ гою ціною — 185/ма загиблими та 700/ма пораненими.
чужоземних воїнів уже впродовж століття опікуються місцеві селяни. За це їм не раз висловлювали вдячність найвищі зверхники Чехії, зокрема, президент Вацлав Ґавел, котрий навідався сюди 1997 року. Відзнаки сусідньої держави — медалі імені генерала Мілана Штефаніка, удостоївся поет, колишній політв’язень Григорій Баран, який чимало доклався до увічнення пам’ятної битви в експозиції Зборівського історико-краєзнавчого музею. А нещодавно в Калинівці відбулася ще одна знакова робоча зустріч: Генеральний консул Чехії у Львові Павел Пашек і тернопільські чиновники обговорили деталі проведення урочистих заходів, приурочених до Сотої річниці битви — пам’ятної дати, яку відзначатимуть у липні. Зокрема заплановано відкрити реконструйований меморіальний комплекс — його оновлюють українські робітники. Це славний приклад поваги, добросусідства. На жаль, нам не завжди відповідають взаємністю. Прикро вразила бездушність чеської влади, коли постало питання про подальшу долю могили визначного українського поета Олександра Олеся у Празі. Все впиралося в оплату, яку на Ольшанському цвинтарі вносять на десять років уперед. Розмова була короткою: нема грошей — звільняйте місце! Посольство України у Чеській Республіці також не подбало за письменника, сховало голову в пісок, самоусунулося від розв’язання проблеми у цивілізований спосіб. І після 72 років поховання останки поета та його дружини ексгумували та відправили до Києва. Це більше нагадувало депортацію, аніж перепоховання. “Тому досить теревенити про потребу Національного пантеону, а поставити його прискореним темпом, щоб не чекати, коли наших славетних пращурів викидатимуть із чужих цвинтарів”, — відреагував на очевидний акт приниження український публіцист Йосиф Сірка з Торонто. …Калинівська сільрада не править жодної платні за ділянку землі, в якій спочивають полеглі “за волю, мир, за краще майбутнє всіх слов’янських народів” чесько-словацькі легіонери. А тутешня громада впорядковує поховання і готується зустріти чергову численну закордонну делегацію, яка незабаром прибуде, щоб ушанувати своїх героїв.
Читацьке віче · “Невпинно і всебічно утверджувати українську національну ідеологію”. · s. 7strona oryginału ↗ Анатолій ЗБОРОВСЬКИЙ, директор Ірпінського історикокраєзнавчого музею
Відвідувачі Ірпінського історико-краєзнавчого музею отримали змогу побачити, який пам’ятник Тарасу Шевченку встановлять в Ірпені. В музеї експонується макет пам’ятника. Урочисте відкриття відбудеться на День Незалежності 24 серпня нинішнього року. Тарас Шевченко зображений молодим. Ірпінський пам’ятник — високомистецький твір. Це 6-метрова бронзова композиція, до якої, окрім фігури Тараса Шевченка, увійшла символічна палітра художника. Також тут квіти, снопи пшениці, хатина, де ріс Тарас, статуї героїв його творів: кобзаря, Катерини, персонажів “Наймички”. Автори пам’ятника — відомі в Україні та за кордоном скульптори Олесь Сидорук і Борис Крилов. Всі охочі можуть вільно відвідати музей і висловити письмово свою думку про майбутній пам’ятник.
Презентація · “Есе'колаж Богдана Гориня “Святослав Гординський на тлі доби. Книга І” нагадує нам про Титана, який мав могутні крила”. · s. 8strona oryginału ↗ Михайло СЛАБОШПИЦЬКИЙ: “Тепер я, нарешті, знаю, як воно все було насправді!” Неоднораз думалося про те, скільки років і сил украдено в Богдана Гориня, коX ли він був ув’язнений, а потім у засланні й тому цілковито відлучений від своєї “сродX ної” праці. Скількох його монографій, студій, біографій, котрі мали народитися тоді, коли його гострий молодий інтелект, окрилений невтоленною жадобою пізнанX ня невідомого, помножений на невичерпX ний ентузіазм молодості, дав би нам багато з того, що пише нині Богдан Горинь, “назX доганяючи” себе. Так, це справді винятково важливо, і на це свого часу звернув увагу Вольтер: “НайX рідкісніша річ — це поєднання розуму з ентузіазмом”. Очевидно, тоді можна зверX шити все, чого прагнеш. Але подив і захоплення викликає у меX не “пізній” Горинь. Здається, він не розгуX бив на дорогах свого непростого життя отого поєднання в собі, про яке говорив Вольтер. Кожна його книга (а з’являються вони одна за одною з недовгими перерваX ми) змушує запідозрити, що під іменем Богдана Гориня сховався потужний гурт інтелектуалів, яких цікавлять передовсім малознані персоналії і сторінки націоX нальної культури. Але все це — один БогX дан Горинь. Підозрюю, що чимало своїх тем та ідей він проніс крізь десятиліття ще від тих молодечих літ, коли тільки починав як мистецтвознавець, літературознавець і критик. І все це в ньому осмислювалося й углиблювалося, щоб аж нині явити себе в таких форматах, котрі нам демонструє Богдан Горинь, винаходячи оригінальні жанрові контамінації. З наскоку, експромX том цього не досягнеш. Ще не вщухло рецепційне відлуння від Гориневої КараффиXКорбут, а ось уже йоX го Святослав Гординський. Абсолютно унікальна постать в національній культурі і, здавалося б, уже непогано знана в УкраїX ні — кількаразово в нас виходили його твоX ри (поезія, переклади, літературознавство і критика), були виставки, чимало писано про нього, як про художника, докладно хаX рактеризовано його місце і в літературі, і в мистецтві (автор цих рядків також писав есей “Львівський маестро” про нього й публікував його поезії в своїй книжці “25 українських поетів на вигнанні”). Цікаві характеристики цієї багатогранної творчої особистості маємо в Романа Лубківського, Миколи Ільницького, Тараса Салиги. ОдX нак, читаючи Богдана Гориня, я відразу ж піймав себе на думці, що ми багато чого про Гординського ще не знаємо. За цим іменем — і найчастіше там, де ми не підозX рювали — приховуються несподівані таємX ниці. Вони починаються вже в ранньому творчому періоді художника, коли він зближується з радянофілом Іваном КруX шельницьким. Ця лінія в Гориня, а також лінія, пов’язана з Миколою Глущенком, читається як справжній детектив, хоч авX тор не педалює ці факти й не виокремлює їх в особливий стильовий режим, — опоX відь іде у властивій Гориневі спокійноX докладній манері. Просто самі по собі ці епізоди й подробиці настільки несподіваX ні, що змушують уявити можливий тоді поворот біографії Гординського з непередX бачуваними наслідками. Горинь — майстер творення найширX ших контекстів подій. Це виразна особлиX вість його попередніх книжок, хоч би до якого жанру вони належали. Те особливо виразно помітно в його творі про ГординX ського. Здавалося б, безнадійно віддалені одна від одної події різного масштабу і неспівмірного між собою соціального змісту, в нього несподівано перегукуються, пояснюють одна одну, і кожна з них має важливу “роботу” в створенні багаторівнеX вого авторського повістування. Дивно, емX піричного матеріалу тут мовби на кілька творів, але ніщо не видається зайвим, усе концептуально доцільне й “прив’язане” до тексту не тільки хронікальною вичерпнісX тю, соціальною суголосністю й обраним ракурсом бачення героя та інтер’єру епоX хи. Тут Горинь нагадує вправного диригенX та великого оркестру, який добре знає, коX ли котрому інструменту прозвучати, і всім їм легко дає лад, бо вони добре зіграні, а партитура для диригента — не тільки на пюпітрі перед ним, а й у нього в голові.
Читаючи Гординського в інтерпретації досвідченого науковця й майстра біограX фічного жанру Богдана Гориня, ловиш сеX бе на бажанні повторити слова друкарки, якій Томас Манн надиктував свій роман “Йосиф і його брати”: “Тепер я, нарешті, знаю, як воно все насправді було!..” Чи може бути більший успіх для автора?
Олександр ФЕДОРУК: “Якості Прекрасного у світі модерних з’яв…” Богдан Горинь одним із перших зверX нувся до універсальної постаті Святослава Гординського — літератора і художника, а ще талановитого історика мистецтва, вдумливого аналітика сучасного йому мистецького процесу. Б. Горинь насамперед відчував, яке складне завдання він перед собою постаX вив, розуміючи, що відступу у його розв’язанні не може бути. Він сформулюX вав для себе структуру дослідницької праці у формулі есеXколажу, обравши шлях науX кового пізнання життя й творчости ЛюдиX ни (визначив для себе самого насамперед поняття універсуму — “Людина” з великої літери) на тлі тогочасної історичної та культурноXмистецької епохи. Працюючи над книгою, автор зрозумів, що шлях ГорX динського не стелився однозначно по лінії прямої горизонталі: то був шлях глибоких переживань митця світоглядних зигзагів “вліво—вправо”, “вгору—додолу”, і, врешті, шлях гуманіста по лініях високих мистецькоXобразних сходжень. Горинь відчув перспективу творчого зростання Гординського з центруючими засадами мистецького окциденталізму (за проф. Володимиром Янівим — компонент “европейської духовної структури”), помX ноженого чинниками “діяння історичних факторів”. У 20Xх роках XX ст. це була, скаX жімо, діяльність Гуртка діячів українського мистецтва, а упродовж 30Xх — могутня хвиля АНУМXу з її, як писав С. ГординX ський, “9Xрічною міжнародною діяльнісX тю”. Єднання мистецтва Сходу із Заходом відбувалося в межах культурного життя ГаX личини у добу міжвоєнної національної мистецької інтеграції й впевненого модеX лювання національноXмодерної концепції українського мистецтва. Свідком і автоX ром формування таких пріоритетних засаді був Гординський, а Горинь у першій книX зі майбутнього двотомного есеюXколажу простежує шлях розвитку митця у міжвоX єнні часи та часи лихоліть більшовицькоX гітлерівські, геть до тієї драматичної хвиX лини, коли Гординський обрав остаточно шлях вимушеної еміграції і тим врятував своє життя й життя родини. Автор розгорX тає “кадр за кадром” картини творчої евоX люції митця, багато місця присвячує Ф. Леже, який властиво висвятив ГординX ського, — той Леже, про якого Моріс РайX наль у “L’esprit Nouveau” писав 1921 року, що “предмети, за Фернаном Леже, завжди починають жити заново, і в кожній фазі їх нової екзистенції художник відкриває їх оновлену засаду”. Засаду творчої новизни Гординського у графіці, насамперед у книжковій, а також у малярстві, — усе це сукупно достатньо аргументовано і переX конливо характеризує автор. Цю позицію мистецької новизни у творчості художниX ків України автор книги переносить на окультурені західними естетичними полюX сами береги галицького П’ємонту, де маєсX татично звищувалася у духовній потузі постать Всечеснійшого Архіпастиря АндX рея Шептицького. Мистецьке тло, яке обіймає творчі наміри і здобутки художниX ка, по суті вияснює проблему мистецької активності Гординського у міжвоєнний період, тобто формулює координати, якщо йти за Кантом, “ідею активності суб’єкта”. Спізнавши науку Новаківського, Жуліяна, Леже, Гординський мав змогу і зумів сповX на реалізувати власний мистецький потенX ціал в обраному ним ключі модерних хуX дожніх настановлень. Автор есеXколажу занурюється в глиX бини стильової палітри художника з наX лежними йому науковою сумлінністю та ретельністю. Власне, занурюється у мисX тецькі візуальні лексеми митця — компоX зицію, ритм, простір, структуру, рух, колоX рит, майстерно вплітаючи логічноXчасоX вий стрій у біографічне дослідження. ДоX мінантно Гординський переймався пробX лемами модернізму, — і не випадково, тоX му що паризькі студії, европейські мисX тецькі центри, які він спізнавав, активно позначилися на його творчості, наклали на неї свій яскравий відбиток. Горинь поX яснює таку зміну мистецької парадигми Гординського впливами середовища, яке не міг обійти осторонь вразливий на мисX тецьку новизну вихованець модерної МисX тецької школи О. Новаківського у Львові. Інтеграція мистецтва Гординського в евроX пейський простір, занурення в европейX ську художню культуру закономірні і виX разно ним заявлені власною практичною діяльністю, участю у мистецьких виставX ках, працею у книжковій графіці, участю у мистецьких дискурсах. Життєвий досвід Гординського, на відX міну від трагічних помилок, які допустив у житті й творчій практиці його ровесник, однодумець і близький приятель Іван КруX шельницький, що зазнав впливу більшоX вицьких ідеологій, — цей досвід ГординX ський сфокусував на категоричному непX рийнятті більшовизму як тотально людиX ноненависної системи, з одного боку, і гітX леризму з його потворною людиноненаX висною наставленістю до усіх націй, окрім німецької, — з іншого. Митець зболеним серцем відчував прикрі обставини, серед яких йому довелося жити і творити, тому власну мистецьку практику він підпорядX ковував почуттям, роздумам, що складали його знання й переконання про сучасне, його погляди про минуле і турботи про майбутнє. Контекст індивідуального та ісX торичного у творчості митця дослідник проектує через власні почуття, інтелект, ерудицію, він шукає причини мистецької практики всередині авторських психолоX гічних творчих мотивацій, тих інтенцій,
що вели його впевнено крізь пошуки ноX вих форм, ліній та барв. У ньому органічно зійшлися мелодії кольору та слова, якими він збагатив широкі потоки модерної укX раїнської культури. Як дослідник, Богдан Горинь виніс поетичноXмистецьке кредо автора у заголовну сторінку, як доказ всеX бічного таланту митця, який наповнив обX разну суть мистецького творення індивідуX альними струменями психологічного насX тавлення, де поклик мистецького “Я” неX роздільний від призначення авторської мистецької Долі. На заслугу Гориня відносимо його вмоX тивовані спроби донести до читача глибиX ну мистецького мислення Гординського, образну пульсацію його думок — від перX ших ескізних задумів до концептуальних оригінально сміливих презентацій. Автор есеXколажу розгортає сторінки взаємних симпатій Святослава ГординX ського і Павла Ковжуна, перед пам’яттю якого Олена Кульчицька заявила: “ПерейX мемо Його ентузіазм для мистецтва. СпроX буємо Його способом пригадувати нашій суспільності про її обов’язок цікавитися мистецтвом”. Слугуванню мистецтву, доX водить Богдан Горинь, присвятили своє життя Павло Ковжун і Святослав ГординX ський. Створюючи оригінальні мистецькі твори, Гординський якраз і жив турботами про українське мистецтво. Автор книги червоною ниткою проводить думку про нероздільність мистецтва Гординського і суспільних рухів в Україні його доби, про зіткнення в його мистецтві особистого і загальнолюдського, загальноукраїнського, про зіткнення суперечностей, окреслених моральними християнськими засадами, ясністю духа та їх антиподами — вимірами злого, руйнівного, дегуманізаційного. ГординськийXмитець у книзі доповнеX ний образом ГординськогоXісторика мисX тецтва, художнього критика. Праця митця у цій ділянці культури повчальна, інтригуX юча, позначена вболіваннями за українX ське мистецтво і необхідністю громадської та індивідуальної опіки над ним, потребою виховання глядача, який інколи забуває, як писав Гординський, що “традиція — річ сама по собі мертва, коли її невпинно не відновляти й до традиції старої не додаваX ти нової”. Не випадково у першій книзі есеXколажу так багато уваги приділяється змісту і формі мистецького твору, які кожX не покоління розв’язує на свій смак з розX рахунку на існуючі естетичні норми, що, в уявленні Гординського, окреслено з велиX кою шанобливістю до кожного компоненX та (“форма та зміст нашої доби — це ж не вишневі садки!” — Гординський). ГординськийXмистецтвознавець — таX ка сама велична постать, як ГординськийX митець чи ГординськийXпоет. Художник у численних статтях, оглядових замітках, реX цензіях звертався до проблем розвитку суX часного мистецтва — українського, франX цузького. У ранньому періоді критичної творчості Гординський доходить перекоX нання, що ШевченкоXхудожник сягнув до глибин українського національного мисX тецтва і через Україну вивів його до рівня світових меж, що він є гордістю, славою загалом усієї художньої культури. Діамантами у критичній діяльності хуX дожника зблискують статті про діяльність АНУМXу у Львові, про творчість О. ГриX щенка, О. Новаківського, П. Ковжуна, С. Борачка, Л. Перфецького, оглядові маX теріали з різних виставок. Автор заторкує критичну практику Гординського, сповнеX ну подвижницьких марень від років навX чання до періоду еміграції — це фактично період його повернення до нас, з минулоX го у наші також непрості дні, коли над УкX раїною дамокловим мечем зависла кремX лівська загроза, коли лунають гасла про глобалізацію мистецьких рухів і здійснюX ються спроби денаціоналізації українськоX го мистецького процесу і денаціоналізації української мистецької освіти. ЕсеXколаж Богдана Гориня “Святослав Гординський на тлі доби” — книга повX чальна, нагадує нам про Титана, який мав могутні крила для високого лету, виборюX ючи якості Прекрасного у світі модерних з’яв та духовних самовідновлень.
У видавництві “Ярославів Вал” святкують вихід у світ документальноF го роману Богдана Гориня “Святослав Гординський на тлі доби. Книга I”. У Національному музеї літератури 15 червня презентують це енциклопеF дичного характеру есе, “фундаментальне і новаторське” за визначенням Д. Павличка. Перші читачі книжки Богдана Гориня — відомі літературознавці й мисF тецтвознавці, письменники. А на шпальтах “СП” надаємо слово директорові видавництва “ЯрослаF вів Вал”, письменнику, лауреату Національної премії імені Т. Шевченка Михайлу Слабошпицькому та доктору мистецтвознавства, професору, академіку Академії мистецтв України Олександру Федоруку.
Абетка відомих імен · “Уявив Біблію першим в Історії документом з охорони Природи”. · s. 9strona oryginału ↗ Ciąg dalszy z wcześniejszej strony — fragment strony
ного і зооботанічного континенту. КульX турні процеси Античності, Середньовіччя, Відродження так чи інакше торкалися нас. Це, до речі, сприяло поширенню в Україні християнства. Просто не завжди усвідомX люємо, що, скажімо, наша пшениця налеX жить до того ж біологічного виду, що й паX лестинська. Так само, як і люди, що жиX вуть на цих землях. Що ж тут дивного? Просто варто про це нагадати, і Свята ЗемX ля стане ще ближчою. — Ви велику увагу приділяєте охороні довкілля. За Вашими сценаріями створено багато чудових природознавчих фільмів. Де можна зараз їх побачити, і в якому стані нині кіносценарії? — Так, екологічні чи то природоохоронX ні теми турбували мене завжди, хоч де б працював — у пресі, кінематографії чи літеX ратурі. Написав сценарії про Червоні книги України і Білорусі, про роль рослин у приX роді, ставлення людини до живого довкілX ля, тобто про екосвідомість — загалом близько 20. Деякі з цих фільмів збереглися в кіноархівах, були передані на телебаченX ня, їх іноді показують у програмах ДТРК “Культура”. Але взагалі спадщина докуменX тального й науковоXпізнавального кіно виX користовується мляво, а природоохоронні ідеї занедбані (мовляв, “не до того”). У нас зникла навіть така популярна у багатьох країнах політична партія “зелених”. Тому й нема чіткого професійного запиту на відпоX відні сценарії (до речі, й на книжки). З часом уявив Біблію першим в Історії документом з охорони Природи. Ця здоX гадка швидко переросла у переконання. Адже стан довкілля завжди був предметом уваги письменників! Згадаймо хоча б перX ші дні після Потопу, коли розвідники, крук і голубка, допомагали праотцеві Ною відновити життя на Землі. Ну, а заборонні приписи щодо “чистих” і “нечистих” тваX рин, це — провісник сучасних наукових “Червоних книг”. До того ж у Біблії нема ворожого ставлення до тих або тих істот, просто вони такими створені… Отже, важX ливі, мабуть, не види діяльності (журналісX тика, кіно, письменство) або жанри творів (публіцистика, популяризація та ін.), а їхX ня тематика чи то предмет художнього дослідження. — Ну і традиційне запитання: над чим працюєте нині? — А про майбутнє відповідь найкоротX ша: думаю. На початку Ви згадали про моX го батька. У травні на Дні науки в ІнституX ті гідробіології провели урочисту Вчену раX ду, присвячену його 120Xріччю. Ішлося про природні комплекси, врятовані завдяки високому авторитету Інституту в урядових колах за директорства О. В. ТопачевськоX го. Сам я ретельно готувався, переживав, але почувався щасливим. Бо пам’ять про добрі справи живе! На жаль, нині роль наX уки в суспільстві інша… Нещодавно ГолоX ва “Просвіти”, письменник Павло МовX чан, завжди прихильний до моєї праці, заX питав, чи не збираюся написати тепер вже про людину у Святому Письмі. Дуже цікаX вий задум, найскладніший для здійснення. Є над чим замислитися!
Спілкувалася Тетяна ЛЕМЕШКО
Абетка відомих імен · “Уявив Біблію першим в Історії документом з охорони Природи”. · s. 9strona oryginału ↗ Андрій ТОПАЧЕВСЬКИЙ — український письменник, кінодраматург, один із засновників природоохоронного руху в літературі та кіно. Автор науковоFхудожніх книг, публіцистичних статей, сценаріїв документальF них і науковоFпізнавальних фільмів. Його твори перекладали російF ською, польською, болгарською, білоруською та англійською мовами. Лауреат літературних премій “Благовіст” та імені Івана Огієнка. Нещодавно на замовлення Державного комітету телебачення і радіоF мовлення за програмою “Українська книга” побачило світ друге доповF нене видання книжки Андрія Топачевського “З Божого саду. Рослини і тварини у Святому Письмі”. Київ, “Веселка”, 2016. Перше видання було відзначене Президентською премією “Українська книжка року” (2014).
— Ви зростали в сім’ї науковців. Батько — академік Олександр Топачевський, колишній директор Інституту гідробіології НАНУ, ма8 ма Марія Макаревич — доктор біологічних наук. До природознавства маєте особливий лі8 тературно8мистецький підхід. Що спонукало саме до Біблійної тематики? Чи не коріння прадіда Якова, родича М. Грушевського, який у XIX ст. був священиком на Київщині? — Цікавістю до біологічних наук завдяX чую великою мірою родинній традиції. БоX танічні пошуки батьків та брата Вадима, паX леонтолога, який вивчав минуле тваринноX го світу, сприяли формуванню кола профеX сійних інтересів. Та шлях до Біблії був неX простий. Адже радянська наука, хоч і мала значні здобутки у природничій сфері, була суціль атеїстичною, спираючись лише на еволюційне вчення Дарвіна. Тоді про твоX рення Світу трансцендентними силами годі було й згадувати. Це викликало дисонанс у розвитку уявлень про Всесвіт: як тільки стикалися з чимось, що не мало матеріалісX тичного пояснення, це “щось” оголошуваX ли таким, що буде розтлумачене у майбутX ньому, за ще більшого прогресу безбожX ницької свідомості. Так було з генами як носіями спадковості, походженням видів культурних рослин, вимірами просторуXчаX су… Але з розвитком науки проблем, не розв’язаних із позицій матеріалізму, виниX кало дедалі більше. І якщо колись Дарвін, унаслідок власних досліджень, став майже атеїстом, то сучасні вчені, навпаки, нерідко приходять до Віри науковим шляхом. Це стосується і популяризаторів науки загалом і природознавців зокрема, до яких я належу. Тобто мій шлях до Святого ПисьX ма проліг через подолання згаданого дисоX нансу; щодо предківXсвящеників, то про них я знав лише з бабусиних розповідей. Досліджений цей родовід був працівникаX ми київського музею Михайла ГрушевськоX го лише 2006 року з нагоди 140Xріччя славX ного історика і громадського діяча, далеким родичем якого я й справді виявився. Батько ж мені про це не казав — такі були часи. — Вам вдалося ідентифікувати біблійні істоти в національному аспекті, оригіналь8 ності новелам додають цитати з україн8 ського фольклору. Скажімо, у новелі “Квіт8 ка цноти й відродження” є цитата з вірша “Лілея” Т. Г. Шевченка, в якому він залучає образи народної творчості: “А весною про8 цвіла я // Цвітом при долині, // Цвітом бі8 лим, як сніг білим! // …А дівчата заквітча8 лись // І почали звати // Лілеєю8снігоцві8
Григорій ПОЛОВИНКО, член НСПУ, генералXхорунжий УкраїнX ського козацтва, диякон СвятоXТроїцькоX го кафедрального собору, Луганщина
Аж не віриться, що невдовзі моєму давX ньому доброму приятелеві Анатолію ФедоX ровичу Назаренку виповнюється 70. ЗдаX ється, час, торкаючись його особистості, навмисно намагається уповільнити свою ходу, пильніше пригледітись до нього, щоб якомога довше запам’ятати Анатолія ФедоX ровича молодим, енергійним і завзятим. Молодим, енергійним і завзятим паX м’ятаю і я його ще з кінця 70Xх років минуX лого століття. З тих пір і донині він усе таX кий же… Мені про Анатолія Федоровича НазаX ренка не треба вітійствувати у красномовсX тві. Найкращі епітети, слова і порівняння з’являються ніби самі собою. Завжди усміхнений і доброзичливий до всіх, він постійно випромінює невичерпX ний оптимізм. І заряджає ним інших. Його енергії й завзятості можна лише поXдоброX
том…” Так було задумано спо8 чатку, чи ця ідея виникла в проце8 сі роботи? — Познайомившись із літеX ратурою про біблійних істот (заX хідною, бо слов’янськими моваX ми такої ще не було), був здивоX ваний суто довідниковим її хаX рактером. Лише ідентифікація біблійних рослин або тварин у супроводі стислого опису, з поX силанням на різні видання БібX лії. А от чому саме ця істота згаX дується біблійним автором у певному контексті, як це пов’язано з національними траX диціями античності й сьогоденX ня, чи вплинуло на літературу і образотворче мистецтво нашого часу? Відповіді доводилося шуX кати у плині праці, що триває від 1990 року. — Особливої вишуканості книзі додає дизайн М. Царика. Кожна новела ілюстрована гра8 фікою стародавніх атласів, на8 родними картинами, репродукці8 ями світових шедеврів. Зокрема, таких майстрів, як Альбрехт Дюрер, Тарас Шевченко, Лукас Кранах8старший, Паоло Веронезе, Олександр Мурашко, Тимофій і Михайло Бойчуки. Як підбирали матеріали для ілюстрацій? — Так, підбір ілюстративного матеріалу входить до поняття “дизайн”; я б назвав це візуальним продовженням образу або меX тафори. Те, що неможливо висловити, поX відомляється читачеві (глядачеві) засобаX ми образотворчих мистецтв. При цьому ми з Михайлом Цариком віддавали перевагу творам українських митців і іконописців, народних майстрів і представників художX нього Ренесансу початку ХХ ст. та ілюстраX торів пізнавальної літератури. За задумом, це надає біблійним алегоріям сучасного звучання, наближає Святу Землю до нас. Як це вдалося, судити Вам. — Користуючись перекладами Івана Огі8 єнка й Івана Хоменка, Ви визначили майже всі назви дерев, кущів, трав, квітів, птахів, свійських і диких тварин, яких згадано у Біб8 лії, знайшли відповідники їхніх назв у сучас8 ному світі ботаніки й зоології, створили ці8 каві новели про них із належними комента8 рями. Читаючи Вашу книгу, виникає думка, що Святе письмо не було метою, а лише за8 собом для… Для чого саме?
— Власне самоціллю, наче якась “річ у собі”, не буває жоден твір, що претендує на розуміння. Інакше він існував би в одX ному примірнику лише для втіхи автора. Якщо держава перевидала, то це, сподіваX юся, щось більше, аніж вправа для самозаX доволення. Скажу, як у передмові до цього видання: вивчення Святого Письма і наX віть просте знайомство з ним допомагають не розгубитися серед інформаційної злиX ви, даючи неоціненні знання для усвідомX лення безмежності Всесвіту як доказу неX подільності Віри й Науки. Якщо ж стисло, то мав за мету пожваX вити, особливо серед молоді, цікавість до Біблії. КолисьXбо іншої літератури слов’янськими мовами просто не було! Нині ж інші крайнощі — Книгу книг відX криваємо, м’яко кажучи, нечасто… — Чи комусь не здається дивним, що більшість сакральних рослин, птахів і тва8 рин знайшли своє місце в Україні? — Можливо, бо коли у розмові з поX важним професором я зізнався, що пишу про біблійні рослини, той перепитав: “Це про пальми?” Так, і пальми, і леви у Біблії є. Але Україна — не за Північним колом. Належимо, як і Свята Земля, до одного й того ж культурноXісторичного, географічX
Абетка відомих імен · “Уявив Біблію першим в Історії документом з охорони Природи”. · s. 9strona oryginału ↗ Początek tekstu może być niepełny — porównaj ze stroną oryginału
му позаздрити — це йде від життєвого креX до: “Любити потрібно Україну в тяжку хвилину і в радісну мить”. Уродженець Кам’яного Броду на ЛуX ганщині, Анатолій Федорович Назаренко залишається вірним своїй історичній батьX ківщині все життя. Батьківщина для нього є батьківським домом, батьківський поріг — краще за це на землі нема. Тут він свого часу вчителюX вав і очолював середню школу. За освітою Анатолій Федорович український філолог. І, на мою думку, це не випадково. Бо той, хто свідомо обирає шлях служіння рідній мові, культурі й історії українського нароX ду саме тут, на Донбасі, де на все державX ноXнаціональне різні зайди й перевертні поглядають скоса, а то й відверто вороже — такий філолог є тричі патріотом. Тому свого часу Анатолій Федорович чи не один із перших захопився літературX ним та історичним краєзнавством ЛуганX
щини. І досяг чималих успіхів. За свою плідну та безкорисну роботу нагороджеX ний відзнакою “Відмінник освіти УкраїX ни”. Варто згадати хоча б літературноXкраєX знавчий клуб “Луганці” середньої школи № 20 у Луганську, який наш ювіляр довгий час очолював, вклав у нього свою енергію, уміння й талант. Клуб той набув позитивX ного розголосу далеко за межами ЛуганX ська та області. Не пасе задніх Анатолій Федорович і в церковній справі. До справжньої віри ТвоX рецьXБог привів його за часи незалежносX ті, соборності України. З часом Всевишній навернув до Бога і відкрив духовну симвоX ліку Святого Письма. Шлях до Творця був тернистим… І зараз чітко й твердо він стоX їть на позиціях Єдиної, Святої, Соборної і Апостольської Церкви — служить Богові, служить людям, служить своїй Україні. То хто ж він насправді є, Анатолій ФеX дорович Назаренко, Відмінник народної освіти, досвідчений педагог, невтомний у пошуках краєзнавець, церковний і гроX мадський діяч Луганщини, наш ювіляр? А є він насамперед Людиною — порядною, доброзичливою і талановитою. Влучно про нього сказав друг і побратим відомий поет Іван Низовий: Вивчає все життя свій рідний край – Талановито це вкладає в книги! Не чоловік, а просто — водограй! — Встигає скрізь — не кожні так змогли би!
Не тільки в день народження йому Бажають щастя люди і здоров’я, — Народу українському всьому Він присвятив життя з любов’ю. Тож побажаємо шановному Анатолію Федоровичу в літо його 70Xліття подальшої наснаги, незалежності духу і, як кажуть у народі: “І хліба, і солі, і кращої долі!”. Щоб “З роси й води йому — на многії літа!”. Будьмо, ювіляре!
На перехрестях історії · “Тодішні керівники Польщі заявляли, що ніякого українського народу немає, що це, мовляв, вигадка комуністів”. · s. 10strona oryginału ↗ Після І Світової війни й утворення так званої ІІ Республіки до складу тодішньої Поль/ щі відійшло 125,7 тис. км2 земель Східної Галичини та Західної Волині, що становило третину усієї її території. Тут 1931 року мешкало 8,9 млн осіб. З них — 5,6 млн етнічних українців і 2,2 млн поляків. Ці землі стали для відродженої держави джерелами сирови/ ни, дешевої робочої сили та ринками збуту. Водночас це й призвело до появи та загос/ трення зовнішніх і внутрішніх проблем, що, зрештою, й спричинило її чергове зникнен/ ня з мапи Європи під час ІІ Світової війни.
Ігор ГАЛУЩАК, Львів
Адже впродовж 20—30-х років польська політика в українському питанні була загалом хибною, хоча мала й свої суттєві відмінності на початках і згодом. Слід зазначити, що у 1919—1923 pp. Польща ще не цілком закріпилася в Західній Україні. З погляду міжнародного права і держав Антанти її влада тут вважалася спірною і невизначеною, тому Варшава, принаймні на словах, зобов’язалася гарантувати українському населенню автономію. Відтак польська конституція (17 березня 1921 р.) гарантувала право українців на рідну мову в публічному житті та навчанні у початкових школах. Щоправда, ухвалений 26 вересня 1922 р. закон, котрий надавав самоврядування трьом галицьким воєводствам: Львівському, Станіславському і Тернопільському, так і залишився на папері. А в 1923—1926 pp. у Польщі при владі перебував уряд нібито “народної демократії”, який, проте, в українському питанні відстоював “інкорпораційну” програму, суть котрої полягала у створенні мононаціональної польської держави. Водночас економічна політика Польщі в українських землях переслідувала мету гальмування розвитку та перетворення Галичини на аграрно-сировинний придаток до корінних польських земель. Внаслідок такої політики економіку Західної України довели до катастрофічного стану. Так, на чотири “українські” воєводства — Львівське, Станіславське, Тернопільське та Волинське — припадало 25 % території і 28 % населення Польщі, але тільки 16,6 % промислових підприємстві 9,8 % кваліфікованих робітників. Натомість штучне стримування промислового розвитку створювало труднощі в аграрному секторі. Надлишок робочої сили та малоземелля посилювали аграрне перенаселення. 1921 року питома вага малоземельних селянських господарств (до 5 га) становила в Західній Україні 81,1 %, а в центральній Польщі — 53,7 %. Таке становище посилювалося так званим осадництвом, коли кращі землі, вилучені у збанкрутілих поміщиків, віддавали переважно польським відставним військовим. Осадники мали сприяти ополяченню українців, ів разі потреби, виконувати каральні функції. Впродовж 1919— 1929 pp. 77 тис. осадників отримали тут понад 600 тис. га землі. До того ж польська влада, як показала подальша історія собі ж на біду, намагалася знищити поняття “Україна”, “українець”. Українське населення почали іменувати “русинами”, а всю територію називали “Східна Малопольща”. Тодішні керівники Польщі заявляли, що ніякого українського народу немає, що це, мовляв, вигадка комуністів. Активній полонізації Західної України сприяв і закон від 31 липня 1924 р., що оголосив державною мовою на всій території країни лише польську. Передусім почали з ліквідації українських шкіл. Якщо, до прикладу, в 1911—1912 навчальному році тут було 2 418 українських шкіл,
Юзеф Пілсудський-то в 1926/1927 р. — лише 845. А після приходу до влади Юзефа Пілсудського у травні 1926 р. Польща стала на шлях відновлення держави “від моря до моря”. Суть нового політичного курсу полягала у державній асиміляції національних меншин. Для її здійснення 1926 року створили спеціальний відділ національностей, а в березні 1934-го почали діяти Національний комітет і Бюро національної політики. Щоправда, в 1928—1930 рр. зробили й певні поступки українській буржуазії у формі фінансової підтримки кооперативних об’єднань. У результаті вже 1926 року в Польщі почали з’являтися перші ознаки кризи, яка тяжко вразила економіку. А 1928-го вона зачепила вже усі сфери господарського життя, була глибшою, ніж у багатьох європейських країнах і тривала до 1935 р. Промислове виробництво 1930 року порівняно з 1929 р. скоротилося на 18 %, а 1935-го — на 34 %. Застій виробництва паралізував текстильну промисловість, на 40 % зменшилося виробництво металів, на 13 % — цукру, на 66 % знизився експорт. Навіть нафтова й озокеритна промисловість Прикарпаття в 20—30-х роках була доведена іноземним капіталом до занепаду. Адже, прибравши до своїх рук багатющі родовища нафти в різних країнах Азії, Америки та Європи, міжнародні нафтові концерни були тоді більше зацікавлені у придушенні західноукраїнської нафтової промисловості, ніж у її розвиткові. Вони експлуатували тільки старі родовища, які поступово виснажувалися. А озокеритні шахти наприкінці 30-х років зовсім припинили роботу. Відтак галузь, котра живила господарку насамперед Станіславського (теперішня Івано-Франківщина) та чималим чином і Львівського воєводств, і забезпечувала робочими місцями передусім українське населення, заледве животіла. У важкому становищі опинилося й сільське господарство. Майже 9 млн селян були приречені на голодне існування. Гостро давалося взнаки й безземелля. 1931 р. кількість безробітних у Польщі становила близько 500 тис. осіб, а разом із родинами — 1,5 млн. У результаті польський національний дохід зменшився з 26 млрд злотих (1929 р.) до 12,5 млрд злотих (1935 р.). Натомість військові витрати становили непосильні 70 % для державного кошторису. Це й стимулювало чергову хвилю трудової еміграції. Основна кількість українських переселенців знову почала прямувати до США й Канади. З 1920 до 1939 р. їх туди прибуло близько 100 і 70 тис. За цей же період до Бразилії емігрувало майже 10 тис. українців, до Аргентини — понад 40 тис. Переселялося українське населення і в інші країни Латинської Америки — Уругвай і Парагвай. Потягнулися галицькі українці у пошуках кращої долі навіть в Австралію! Загальна кількість емігрантів із Західної України у міжвоєнний період (1919—1939) становила понад 220 тис. Криза охопила не лише тодішній малий і середній бізнес, а й крупний капітал. Протягом 1930—1935 рр. збанкрутувало 3 тис. промислових підприємств, серед них багато великих фірм. Отож соціальне становище країни вкрай загострилося, оскільки криза зачепила ланцюговою реакцією й торгівлю, кредитно-фінансову систему, сферу ділових зобов’язань. Наслідки кризи для Польщі не були б такими важкими, якби не особистісне протистояння між
Йозефом Пілсудським і Казимиром (Казімежем) Бартелем, котрого у 1926–1930 роках неодноразово обирали прем’єром в уряді Польщі, а згодом, розійшовшись у поглядах з Пілсудським, він став ректором Львівської Політехніки. Адже саме Бартель пропонував очільнику Польщі радикально змінити соціально-економічний курс і розпочати нову економічну політику, подібно до “нового курсу” Рузвельта у США. Відтак 1931 р. відбуваються масові виступи робітників і селян проти соціальної політики уряду. А 1934 р. кількість страйкарів сягнула вже 400 тис. осіб. У Західній Україні на початку 30-х років відбулися масові страйки промислових і сільськогосподарських робітників, бунти та виступи селян проти аграрної політики уряду та великих землевласників. Економічна криза 1929— 1933 рр. зумовила еволюцію режиму Пілсудського. Щоб утриматися при владі, він розпочав репресії проти своїх опонентів та обмежив права парламенту. 1935 року ухвалено нову конституцію, яка закріпила режим особистої влади. Відтепер президента обирали на 7 років загальним голосуванням. Допускалася можливість висування на президентську посаду лише двох кандидатів. За цією конституцією президент відповідав тільки перед Богом та історією: всі інші органи державної влади (сенат, сейм, уряд, суди, збройні сили) підкорялися президентові, що обирався вузькою колегією. Уряд ставав незалежним від парламенту. Конституція вводила авторитарний режим, що зберігав тільки незначні залишки парламентської демократії. Але у травні 1935 р. Пілсудський помер. Після його смерті розпочалася боротьба між генеральним інспектором збройних сил генералом Едвардом Ридз- Смігли та новітнім президентом Ігнацієм Мосціцьким, яка завершилася компромісом і поділом влади. Саме Мосціцькому, ще одному професору Львівської Політехніки, вдалося в період 1935— 1939 рр. стабілізувати внутрішнє становище країни: почалося пожвавлення промислового виробництва, безробіття не зростало. До речі, маловідомий факт: в означений період розпочався процес часткової рееміграції. До Польщі повернулися близько 45 тис. українських заробітчан, котрі почали вкладати зароблені за океаном гроші у власні господарства та дрібні підприємства. У відповідь найчисельніша тоді у Польщі українська партія УНДО (Українське народно-демократичне об’єднання) у жовтні 1935 р. взяла курс на нормалізацію польсько-українських відносин. Своєю чергою й уряд пішов на деякі поступки. Зокрема лідера УНДО Василя Мудрого обрали одним із п’яти віце-маршалів польського сейму. Проте політика поступок українській буржуазії була нетривкою. Напередодні ІІ Світової війни, побоюючись використання українського питання нацистською Німеччиною, польський уряд різко змінює акценти у своїй національній політиці й знову повертається до доктрини мононаціональної Польщі. Це й зумовило стійку опозиційність українців, що виражалася і легально, і нелегально. В економіці ж протидія офіційній лінії на гальмування розвитку українських земель здійснювалася через кооперативний рух. Так, якщо 1921 року в Галичині діяло 580 кооперативів, то 1939-го їх було до 4000. Коли ж антиукраїнський тиск польської влади ставав нестерпним, відповідна реакція українців виходила за межі легальних форм боротьби. Якщо 1922 року в Західній Україні відбулося лише 59 несанкціонованих страйків і заворушень, то в 1934—1939 pp. — 1118! Натомість асиміляторська політика польської влади за фактичної відсутності єдності українських по-
Незабутні · “Те, що зробив Василь Откович як директор Національного музею, інакше як подвигом назвати не можна”. · s. 11strona oryginału ↗ Ciąg dalszy z wcześniejszej strony — fragment strony
літичних сил зумовила застосування й радикальніших форм національного спротиву. У Відні в січні 1929 р. було створено Організацію Українських Націоналістів (ОУН). Її першим лідером став Євген Коновалець, а після його загибелі від рук сталінських спецслужб 1938року до керівництва ОУН прийшов Степан Бандера. Окремої розмови заслуговує й еволюція Львова в 30-ті роки, як одного з колишніх інтелектуально-культурних центрів Австро- Угорської імперії. І Світова війна та її наслідки істотно змінили місто, котре, на жаль, деградувало зі столиці коронного краю до лише одного з великих міст воєводства. Чимало осіб й інституцій поспіхом переміщалися у бік Варшави, яка своєму новому столичному статусові значним чином завдячувала, власне, тим провінціалам, що тягнулися до “землі обітованої”. Адже Варшава, як центр політичного та культурного життя, створювала всі умови для інтелектуалів і творчих особистостей. Тобто, ті умови, яких уже не могли запропонувати колишні міста-лідери — Львів і Станіслав. Водночас Галичина, котра з огляду на свою минулу політичну та культурну автономію володіла досвідченими кадрами у сфері державної адміністрації, освіти, науки та права, жертовно заселяла убогі у цьому сенсі польські землі, звільнені від прусської та російської окупації. Університети у Варшаві, Познані, Вільно чи Любліні або піднімалися після занепаду, або й творилися заново завдяки професорам із обох галицьких міст. До столиці та на захід відродженої держави переїха-
Василь Мудрий ли переважно найкращі письменники та митці, тому галицька провінція культурно зубожіла. Звісно, ці процеси не оминули і Львів. Скажімо, Остап Ортвін, блискучий літературний критик у Львові часів культурного розквіту міста, якому він залишився вірним до кінця, писав тоді з ностальгією, що “у Львові, де ще так нещодавно інтелектуальне життя било бурхливим джерелом европейської метрополії, усе скорчується до провінційного багна”. Однак Львів опирався небажаній деградації, намагався у нових обставинах зберегти свої колишні позиції, як це було можливо. Він так і залишився третім, найбільшим після Варшави та Лодзі містом за кількістю населення. Слугував Львів і серйозним європейським науковим центром, містом Політехніки, Університету Яна Казімєжа, Академії міжнародної торгівлі та Академії ветеринарної медицини. У місті Лева були чудові музеї, бібліотеки, театри, виходило десять щоденних газет і працювало багато видавництв. Проте тривало це лише до 1939 року, а незабаром і для Польщі загалом, і Галичини зокрема, почалася зовсім інша історія.
Незабутні · “Те, що зробив Василь Откович як директор Національного музею, інакше як подвигом назвати не можна”. · s. 11strona oryginału ↗ Роман ГОРАК, м. Львів
Так мріяв ще почути, як кує зозуля, яка комусь, а вже не йому, відраховувала літа, і спів солов’їв. Заливалися в його краях. Тут, у місті, їх не було. Крізь вікна чув щоденний людський гамір, дзвенькіт трамваїв, сполохані сирени автівок, а перед очима стояла долина, повна квітів, — тих прекрасних весняних квітів, які відійдуть, як відійде весна і забере їх із собою. Їх невдовзі зберуть у букети, сплетуть у віночки й понесуть святити на Зелені свята до церкви, в якій хрестили його, брата Мирослава, сестру Ольгу. Не почує зозулі, не почує соловейків. Він відійшов на світанку 25 травня 2017 року, коли ось-ось мала розвіятись нічна мла і настати світанок. Уже не дочекався його. Важко, коли ще не улігся біль від утрати, уявити собі сьогоднішнє мистецьке та культурне життя Львова без нього, бо саме він задавав йому тон і закликав до високого чину, який має нести мистецтво. Мав дивовижний дар адміністратора і митця, до думки якого завжди дослухалися. Він прийшов у наше культурне життя тоді, коли відходили гіганти нашої культури, які покладали на нього великі надії. Вони виховували його і формували його світогляд та мистецькі смаки. Його життєва дорога почалася з невеличкого села Вовчухи Городоцького району на Львівщині. Тут він, Василь Откович, народився 20 червня 1950 року. Всього 7 кілометрів до старого містечка Городка і 30 до Львова. Село Вовчухи розташоване поблизу залізниці, що веде з Перемишля на Львів. Нею 1918 року, щоб задушити молоду Західноукраїнську народну республіку, сунула з благословення західних держав до зубів озброєна армія Галлера. Багато сіл і містечок було на шляху просування армії, але ніхто не зупинив її. Лише мешканці Вовчухів разом із прославленою в боях за українську державність гуцульською сотнею кинулись у бій. Майже голіруч… На місцевому кладовищі загиблим у тій боротьбі спорудили пам’ятник. Крізь камінь проростає молода береза… Серед полеглих і той, хто у Львові на ратуші вперше за його багатовікову історію підняв гордий синьо-жовтий прапор. …Це було одне з найсвідоміших сіл колишнього Городоцького повіту на Львівщині. Парохом тут був письменник Василь Загаєвич, товариш Івана Франка, про якого вперше у місцевій газеті розповів саме Василь Откович, тоді ще студент училища прикладного мистецтва у Львові. Згодом Откович був ініціатором видання його творів, разом із товаришами за власний кошт видав твори письменників-мешканців Городоччини і подарував бібліотекам району. В цьому селі 1902 року на Зелені свята Іван Франко на службі Божій у сільській церкві Святого Юрія читав “Апостола”, а потім із отцем Загаєвичем поїхали в село Долиняни, де він також прочитав “Апостола”. Сьогодні з ініціативи Василя Отковича у селі про це розповідає меморіальна стела роботи вихідця з цього села київського скульптора Михайла Дмитріва, який є й автором скульптури “Зранений ангел” у Городку, що увічнює пам’ять знищених більшовизмом людей цього міста і довколишніх сіл. …Василь Откович ріс у родині звичайних селян, які виховувались у сільській “Просвіті”, очолюваній священиком Василем Загаєвичем, і були її активними членами. У селі берегли звичаї предків, на Різдво у вертепі брав участь і Василь. Сюди боялись сунутись кадебісти, бо не раз діставали доброго прочухана, а страйк колгоспників розворохобив весь район. 1965 року, після закінчення з похвальною грамотою восьмирічної школи, вступив на відділ кераміки Львівського училища прикладного мистецтва ім. Івана Труша, яке закінчив 1969 року. Деякий час працював на заводі в бюро естетики, аз 1970 року екскурсоводом у Львівському музеї українського мистецтва, де його брат Мирослав уже працював реставратором. Так тепер називався колишній Національний музей, який для українського народу і його духовних і мистецьких скарбів зафундував митрополит Андрей Шептицький, придбавши прекрасний будинок-палац у професора геології Львівського університету Еміля Дуніковського і 1905 року відкривши у ньому музей. Але про це не можна було згадувати. Директором музею довгі роки аж до смерті був відомий учений, професор Іларіон Свєнціцький (1876—1955). Скарби музею поповнювали Іван Франко, Василь Щурат, Володимир Шухевич, Йосип Боцян, Михайло Павлик, Михайло Грушевський, Олекса Новаківський, Іван Труш, Соломія Крушельницька та інші відомі особистості. Тут працювали сподвижники української культури і музейної справи. Величезну кількість тих скарбів, зібраних ними, по-варварськи знищив окупаційний більшовицький режим. Він постійно про це пам’ятав… Він працював ще з тими, хто збирав ці скарби і був свідком їхнього нищення. Він тільки чекав нагоди, щоб на основі зібраних фактів розповісти світові про черговий акт нищення більшовизмом української культури. 1978 року закінчив факультет теорії та історії мистецтва Київського художнього інституту. Роки роботи в музеї гартували Василя Отковича. Вони визначалися активним збиранням і рятуванням старого українського живопису, який варварськи, під заохочування місцевих партійних органів, знищували. Досліджено десятки церков, зафіксовано шедеври у них. До цієї офіційної роботи долучилась і його неофіційна велика робота з громадами та священиками про збереження цінностей. Це була важка праця. Виховані московським православієм більшість священиків у крайньому випадку ставилися просто байдуже до тих скарбів, що були у ввіреній їм церкві. Національні скарби ставали предметом торгівлі спритних ділків, на яких не було управи… Був переконаний, що первинна функція ікони — давати духовну наснагу вірянам. Про це йшлося у виданій 1990 року видавництвом “Наукова думка” монографії “Народна течія в українському живописі XVII—VIII ст.”. Тоді ж видав альбом “Іван Сколоздра. Живопис на склі” про художника-примітивіста з Роздолу Миколаївського району Львівської області. Обидві монографії були явищем в українському мистецтвознавстві. Цього ж року Василь Откович став директором музею етнографії та художнього промислу, а 1991 року у співавторстві з Вірою Свєнціцькою, дочкою Іларіона Свєнціцького видав унікальний альбом “Українське народне мистецтво XIII—XX ст.”, який став ніби висвітленням його кандидатської дисертації на тему “Народна течія в українському живописі у XVII—XVIII столітті”. Ікону вважав духовним заповітом наших предків. Бачив у ній те, чого не бачили інші: заклик до очищення і визволення від духовного і фізичного рабства, що віками пов’язувало нас. Бачив це у іконах з розп’яттям, воскресінням, Христових страстях дорогою на Голгофу… Нашу Голгофу… Бачив перед ними своїх предків, яків часи страшної навали не зрадили Христа і стали за ним. Бачив перед собою погаслі очі і стиснуті уста, обличчя почорнілі і померклі, які при блиманні свічок у церкві мало чим відрізнялись від ликів з візантійських ікон, перед якими молились… Бачив їх, гнаних, мордованих і переслідуваних, стражами слова Господнього. Віднаходив ті документи часу по глухих селах, далеких від велелюдних шляхів, якими повзла масова культура окупантів, і виставляв світові як свідоцтво високої моральності свого народу, як важливий історичний документ наших страждань і нашої великої надії на воскресіння. Саме завдяки працям Василя Отковича український іконопис виокремився в окремий пласт національної культури, в якому є дуже виразний народний напрям. Найперше він у високій духовності і вірі, а якщо говорити про мистецькі засоби вираження тих якостей, то вони втілюються в дивовижному відчутті краси і самобутньому розумінні того чи того релігійного сюжету. Це найбільше вражає в українській іконі. Після захисту був призначений директором музею у Львові, якому було повернуто колишню назву Національного музею та присвоєно ім’я Митрополита Андрея Шептицького як засновника музею. Замінив на цьому посту Андрія Новаківського, внука відомого українського художника Олекси Новаківського. Національному музею віддали сплюндроване приміщення колишнього Промислового музею на проспекті Свободи, в якому радянська влада розмістила музей Лєніна, вгативши перед ним і пам’ятник йому. У часи відновлення української державності громада пам’ятник скинула. 1995 року разом із Вірою Свєнціцькою він став лауреатом Національної премії ім. Тараса Шевченка за виданий альбом про українське народне малярство XVII— XVIII століть. Те, що зробив Василь Откович як директор Національного музею, інакше як подвигом назвати не можна. Він зробив музей гордістю українського музейництва. Створена в ті часи експозиція була новим словом у царині експонування музейних фондів. Кожна ікона в експозиції була забезпечена правильним температурним та вологісним режимом і захищена від шкідливої дії різних чинників. З того часу делегації, які приїздили до Львова (зокрема й Хіларі Клінтон), обов’язково відвідували цей унікальний музей. Національна спрямованість у роботі закладу викликала шалену лють колишніх компартійців і скерованих за рекомендацією партії багатьох працівників музею. Розпочалося цькування директора, та він із честю вийшов із ситуації. Завдяки організаторським здібностям та авторитету 2001 року він став завідувачем Управління культури Львівської обладміністрації. Розпочату роботу у музеї довірив брату Мирославу. Основна маса ікон зберігалась у Вірменському соборі, запхана туди подалі від очей влади в повоєнні роки. Тепер вірменська громада вимагала від влади повернення свого храму. Розпочалася робота з перенесення ікон. Цим скористалися недоброзичливці, які намагалися нашкодити і усунути братів (дотримувалися чітко визначеної національної лінії роботи музею) від роботи. Тож почали провокувати конфлікт з вірменською громадою. Почалися пікетування, громадськість свідомо дезінформували щодо стану робіт із перенесення, розпочалися судилища над братами. Відкрито, як у часи сталінізму, вимагали розстріляти братів Отковичів за їхню діяльність на шкоду музейній справі та захисту надбань українського народу. Міністерство культури висилало у Львів лише спостерігачів за розвитком подій. Справжньою метою було усунення з роботи братів. У результаті ганебних судилищ з посади директора пішов Мирослав Откович, а з посади начальника Управління культури — і Василь Откович. Реакція торжествувала. Василь Откович обрав інше поле діяльності. З 2003 року став директором Львівського державного коледжу імені Івана Труша, з того часу і з’явилися перед входом у цей навчальний заклад слова Івана Франка: “Нам пора для України жить”. Коледж дотримувався тих слів і дотримувався великих традицій, закладених його фундаторами та працівниками. Тут повною мірою проявився не тільки організаторський характер та здібності Василя Отковича, який водночас був і виконувачем обов’язків професора Львівської академії мистецтв, а й прекрасні господарські здібності. У керований ним заклад було приємно зайти… Він довго боровся зі своєю недугою. На допомогу прийшли митці Львова, які організували мистецький аукціон з розпродажу своїх робіт. Виручені кошти пішли на дивовижно дороге лікування. Був розчулений від того вчинку товаришів, але ніщо не допомогло. Відійшов у засвіти на саме Вознесіння Господнє, коли, як кажуть, дорога у рай відкрита…
12 “Слово — найсильніший впливі наймогутніша зброя у світі”. Читацьке віче · s. 12strona oryginału ↗ …Як зараз бачу отця Бориса Чорноводського, що сидить на ґаночку скромної хатини на околиці (за невеличким садком і огорожею розкинулися широкі чорноземні поля) села Любомирки Добровеличківського району. Найбільше запам’яталися його чорні коси, темно-карий погляд. А згадався він у зв’язку із протестами батюшок і парафіян УПЦ Московського патріархату, які прокотилися по всій країні. Російський патріарх Кіріл ледь не до всього світу волав пробі, бо Українська держава проектами відповідних Законів лише заявила намір поставити під свій контроль діяльність, часто антиукраїнську, очільників цієї церкви та дати громадам законодавчу підставу вільно переходити під юрисдикцію інших церков. Отець Борис із громадою вірян села Любомирки зробив спробу перейти у лоно УАПЦ ще 1991 року.
Світлана ОРЕЛ, Кропивницький
Наша зустріч відбулась у тяжкий для Чорноводського час, коли віряни села фактично відмовлялися від нього. І це зовсім не дивно, адже навіть сьогодні, коли триває російськоукраїнська війна, кожен вихід громади з-під впливу Московського патріархату супроводжується шаленими скандалами, провокаціями, розповсюдженням неймовірних чуток і жорстким протистоянням. Що вже говорити про ті часи, коли український люд тільки-но випорснув із-під пресу комуністичної пропаганди (а проросійська не припиняється і досі!) і не прийшов до власної пам’яті. Але віряни-любомирці, мешканці села з давніми релігійними традиціями (величний храм Пресвятої Богородиці тут зберігся ще з першої половини ХІХ століття, звідси родом також засновник течії євангельських християн-баптистів) тоді повірили отцю Борису. А він і для себе, і для них відкривав справжню історію Української Православної Церкви, яка до середини ХVІІ століття була самоврядною і підлягала лише Вселенському Константинопольському (тоді Царгородському) патріарху. Соболів на 500 рублів і 500 золотих червоних, які отримав ніжинський протопоп Максим Филимонович за те, що промовчав про фальшивість статті, що визначала статус Київської церкви у додатковій угоді 1659 року, та хабарі Єрусалимському патріарху Досифею і Царгородському Діонісію — ось плата за свободу і самоврядність Українського православ’я. І лише через 238 років вселенський патріарх Григорій VІІ зазначив, що відірвання від престолу Царгородського
Олексій ДОБКО
Слово — найсильніший впливі наймогутніша зброя у світі. Світ творений Словом. Без мови націй не існує, а території без націй є. Ізраїль відбувся як держава саме тоді, коли закликали вивчити іврит всю націю, яка розмовляла мовами всього світу. І тепер в обороні цього народу стоїть їхня мова, яка зовсім зникла і знову відродилася. В основі багатовікової агресії Московської Орди проти України, її ненависті і в цій війні, теж лежить мова. Пошкреби найбільш інтелігентного і просунутого мешканця Росії, чи просто “принципово русскаязичного” — і з-під культурних нашарувань університетської освіти і поезії вилізе наколка “Разгаварівай пачєлавєчєскі, хахол!” Ви думаєте, що росіяни не здатні вивчити українську мову, тому не розмовляють нею, навіть проживши в Україні по тридцять років? Здатні. Коли треба отримати грін-карту чи вид на проживання в “клятій” Європі, то вивчають англійську і німецьку мови аж бігом. А щойно стає питання про українську (чи білоруську), то весь інтелект ніби кудись зникає, а з’являється російський імперський шовінізм. Альтернативи для них не існує. Так як сталося на Кубані, куди перебралися
Київської метрополії та прилучення її до Московської церкви відбулося не за приписами канонічних правил. Але більшовицька влада тоді плювати хотіла на зауваги Патріарха. Та небайдужими до цієї історії став отець Борис і віряни із Любомирки, які у червні 1991 року провели збори, що порушили питання щодо упередженого ставлення єпархіальної влади до них і перехід під юрисдикцію Української Автокефальної Православної Церкви, про що телеграмою повідомили тодішнього єпископа УПЦ (МП) Василія. Підписи під протоколом поставили 29 осіб. Відразу ж поповзли чутки, що отець Борис хоче окатоличити вірян. На підписантів почали тиснути і люди (а вони були здебільшого старшого віку) розгубились. Я тоді опитувала багатьох учасників тих зборів, і їхні твердження суперечили одне одному. Більшість визнавала, що збори відбулися, там постановили про перехід до УАПЦ, але коли йшлося про їхню особисту позицію, уникали конкретної відповіді. Якби вище керівництво церкви пішло цим шляхом, а влада підтримала його, віряни радо б схвалили перехід. Але протистояти натиску, відстоювати свою позицію у них не було ні сили, ні твердості духу. Того ж дня, коли я була у селі, єпархія УПЦ (МП) прислала у Любомирку нового священика. Отець Анатолій переконував: “Ето шпіони амеріканскіє к нам пролєзлі, свої кнігі завозять. Я сам відєл — там USA стоіт. Я — от істінного Бога…” Отакі священики “от істінного Бога” і досі правлять у більшості парафій нашого краю. Отець Борис ще намагався відстояти позицію свою і громади. Газета українців Америки “Свобода” вже у квітні 1992 року повідомляла про пікет вірних УАПЦ біля Кіровоградської обласної ради на захист отця Бориса Чорноводського та 26 голодуючих у Києві, які вимагали повернення Автокефальній Церкві незаконно відібраних святинь. Але тоді цей спротив не привів до якихось наслідків. А “непокірний” священик Борис Чорноводський, хоч і без громади вірян, таки перейшов у лоно УАПЦ, кілька років служив у сусідній Миколаївській області. Та з життя пішов дуже рано, не встиг і посивіти…
12 “Слово — найсильніший впливі наймогутніша зброя у світі”. Читацьке віче · s. 12strona oryginału ↗ Віра БОДНАРУК, Пресова реф. Кон. Комітету
31-а Конвенція Союзу Українок Америки (СУА) успішно відбулася 26—29 травня 2017 р. (Me- morial Day week-end) в Тампа, Флорида. На захід прибуло 105 делегатів від 36 відділів, серед них закордонні гості: голова СФУ- ЖО, Орися Сушко (Канада); Філомена Процик та Анна Дзюба (Бразилія); др. Марія Фурташ та др. Василь Пазиняк (Україна); та Митрополит Антоній (США). У пропам’ятній книзі 31-ї Конвенції подали звіти голови та референток Головної Управи СУА про багатогранну працю організації протягом останніх трьох років. Акцентували на феноменальній праці Суспільної Опіки в галузі гуманітарної допомоги для України, що було пріоритетом на 2014—2017 роки. Гідно відзначили 50-річчя праці Стипендійної Акції СУА, яка давала і дає поміч студентам в різних країнах української діаспори і в Україні з вимогою: знання або вивчення української мови, якою мають листуватися стипендіяти зі своїми спонсорами та членами Стипендійної Акції. Крім цікавих пленарних сесій делегатки познайомилися зі своїми посестрами, поділилися враженнями та ідеями щодо подальшої праці СУА. Було багато вражень молодших делегаток, для яких це перша конвенція. Новообрана Головна Управа СУА на чолі з Маріянною Заяць має дуже добрі кадри для успішної праці на наступні три роки.
музикантів, які виконували твори Верді, Берліоза, Перселла, Корнголда, Іщенка, Яковчука. На сцені висів портрет великого Лятошинського, який довго жив у Ворзелі. На інструменті, який звучав у цьому концерті, — дощечка з інформацією: “На цьому роялі Ігор Шамо вперше виконував пісню “Як тебе не любити, Києве мій…” Концерт відбувався у будинку, який колись належав доньці талановитого підприємця і мецената Федора Терещенка, яка згодом стала графинею Уваровою. Про все це також нагадують експонати. Три містечка. Три події. Які історичні імена, зв’язки поколінь, духовні злети! Всі такі сплески інтелектуального пожвавлення в селах і невеличких містах, містечках (в жодному разі не вживаймо совковий термін “селище міського типу”!) творять окремі ентузіасти, патріоти-безсрібники. Подяка їм. Звертаємося до Міністерства культури та Міністерства освіти і науки — свідомо й активно допомагайте цим людям відроджувати мистецьке, духовне життя у невеличких містах, підносити їхню культурну самодостатність і вседержавну значимість — очищати замулені джерела чистої води, яка, пішовши у велику ріку нашого інтелекту і духовності, з вдячністю даруватиме Україні нові й нові імена творців науки і мистецтва, утверджуючи велич нашої Батьківщини.
12 “Слово — найсильніший впливі наймогутніша зброя у світі”. Читацьке віче · s. 12strona oryginału ↗ Р. ЗАЙЦЕВСЬКА, пенсіонерка, М. ШЕВЕЛЬОВА, вихователька у дитячому садку, Київ
Після довгого занепаду, схоже, настає час нашій т. зв. провінції оживати, отже, бути джерелом наповнення, збагачення великих міст силами духовності й культури. Довелося нещодавно бути на Поділлі, на Батьківщині великого Василя Стуса у селі Рахнівці, спілкуватися там із школярами — співаками, знавцями поезії славного земляка, з їхніми батьками, а також із інтелігентним начальством села і Гайсинського району. Світлі враження. А потім доля привела до Макарова, містечка на Київщині, до великої, добротної школи, де вшановували воїнів АТО. Вразив інтерес юні до історії, до подій непростого сьогодення. Макарівські вчителі виховують мислителів і патріотів. Дяка їм велика. В останній день квітня ми поїхали до Ворзеля на концерт… слухати музику на тексти Шекспіра. Від однієї поважної містянки почули: “Боже, нарешті діждалися! Буде концерт класичної музики!” Невеличкий, але аристократичний і затишний зал Ворзельського центру культури “Уварівський дім” був повнісінький. Світлом радості і захоплення в очах, аплодисментами і вигуками “браво!” вітали слухачі прекрасних київських співаків і
12 “Слово — найсильніший впливі наймогутніша зброя у світі”. Читацьке віче · s. 12strona oryginału ↗ Początek tekstu może być niepełny — porównaj ze stroną oryginału
запорозькі козаки. А тепер їхні нащадки, російськомовні “казачкі” з українськими прізвищами, приїздять на Донбас “убівать хахлов”. Захистом України є не тільки артилерія, ракети і армія, і не тільки добровольчі батальони із волонтерами, а насамперед українська мова. Туди, де є українська мова, ворог не йде. Наслідком практичної реалізації мовної концепції “російського світу” є захоплення РФ зросійщених Криму і Донбасу. Ми в Україні живемо у спотвореному світі. Українськомовні громадяни не мають достатньо книжок українською, фільмів, інтернет-контенту, а на Сході України часто взагалі відсутня можливість спілкуватися, навчати і виховувати дітей рідною мовою. А росіяни створили привілейовані умови для розвитку своєї мови. Адже законодавство РФ вимагає від усіх, хто претендує на життя, роботу чи навчання у цій країні, надати сертифікат про володіння російською, знання історії Росії та основ законодавства. У РФ навіть від щойно прибулих іноземців вимагають занурення умовний простір країни. І водночас — заперечують утвердження українства в Україні.
Тому наша держава повинна встановити такі правила: українська мова державна, це мова спілкування та навчання. Слід зробити так, щоб без неї не могли обійтися. Як це в Ізраїлі чи у будь-якій іншій країні. Тоді все стане на свої місця. Люди солідаризуватимуться довкола своєї мови, культури та духовності. Солідарна нація — то зовсім не те розпорошене суспільство, яке ми маємо нині. Дорогі браття-українці! Бережімо українську мову, учімо нею дітей. Розмовляймо між собою українською! Творімо український світ. А напівзаходи й угодовство тут неприпустимі, бо повзуче зросійщення починається із запопадливого переходу на російську в спілкуванні між українцями, а закінчується сепаратистами й окупованими територіями. Із церквою тяжче. Це консервативна основа людської свідомості, мовляв, я йду не до московського попа, я йду до Бога. Це велика омана. Багатьох московських церковних служителів ловили на підтримці війни, на підтримці путінської політики. З тим треба діяти на основі закону. Ми маємо повне моральне право зараз повестися з “російським світом” дуже радикально.
“Головне для письменника — бути почутим”. · 13 Читацьке віче · s. 13strona oryginału ↗ Нещодавно у Львівському Будинку вчителя відбулася презентація творчості поетеси Любові Бенедишин. Як розповів модератор цієї презентаційної зустрічі письменник, доктор історичних наук Петро Шкраб’юк, це вже четверта зустріч із поетами, які живуть не у Львові, — з тим, щоб їх долучити до культурно-мистецького життя столиці Галичини. “Любу я відкрив для себе два роки тому, — зізнався на початку зустрічі Петро Васильович, — коли вона подарувала мені свою збірку. З першого вір ша зрозумів, що Любов Бенедишин — суперова поетеса”.
Згоден із модератором. І зі свого боку, переконаний, що і ви, шановні читачі, погодитесь зі мною, прочитавши в цьому звіті і виступ поетеси, і декілька віршів, які вона запропонувала присутнім — і нам, письменникам, і дуже поважним гостям із громадських організацій, серед яких вирізнялася своєю дотепністю 99-літня Ірина Шуль. Згоден із відомою українською поетесою Марією Людкевич, яка у вступній статті до останньої книжки Любові — “Літа проминальна літургія” — справедливо констатувала: “У творах Любові Бенедишин відчувається глибина почуттів, делікатність і щирість. Їм віриш, і хочеться якнайдовше розкошувати у цій природній стихії”. Любов Бенедишин — лауреат конкурсу “Золотий тризуб” (2011), переможиця Міжнародного поетичного конкурсу до 200-річчя від дня народження Т. Шевченка “Чатує в століттях Чернеча гора” (2014), дипломантка Всеукраїнського літературного конкурсу ім. Володимира Дроцика (2015), лауреатка Всеукраїнської літературної премії ім. Михайла Чабанівського та Всеукраїнського конкурсу ім. Леся Мартовича (2016), авторка 8 поетичних книг. Опісля віршів присутні почули щирі слова про творчість поетеси від голови Львівської обласної організації НСПУ Ігоря Гургули і його заступника Олеся Дяка.
А потім Любов Бенедишин вже у прозі розповіла, як прийшла у Поезію: — Мене маленькі зали не лякають. Приємно бачити знайомі, рідні обличчя. Головне для письменника — бути почутим. Між моєю творчістю і освітою якась невловима ниточка вже зав’язана. Заступник міністра освіти процитував мене, але я образилась, бо назвав мене аматором… Я почала писати в зрілому віці. В юнацькі роки була поза поезією. Десь якийсь ґрунт був у душі закладений: бабуся дарувала мені казочки. У своїй хаті я росла при книжці. Спочатку мене цікавили малюнки. На лиці було розчарування, якщо в книжці не було малюнків… Але книжка виявилася цікавою. Я народилася, виросла в Сокалі, закінчила Львівську політехніку — хіміко-технологічний факультет. Хіміка з мене не вийшло. Закінчила бухгалтерські курси, від 2003 року займаюся бухгалтерством. З 2005-го — бухгалтер фірми “Птахівник”. Бачу багато спільного в бухгалтерії і поезії — точні слова. Перша книга — “Феєрія весни”. Підтримав мене Геннадій Родичев. Багато підтримувала Марія Людкевич… Другу — “Крізь роки і сузір’я”, — видала у Франківську. У третій — “Вік ангела” — багато віршів про природу. “З його високим іменем співаю і живу”. Тоді думалось: нам не треба турбувати Ангела. Але тепер я дякую Йому, як щось добре трапляється. Ще було кілька збірок — “По той кінець веселки”, “НОТА БЕНЕ. З нестримних нотаток”. Ігор Павлюк, пишучи передмову до “НОТА БЕНЕ”, назвав її “Вибирати чи виборювати”.
Підготував Богдан ЗАЛІЗНЯК
Поезії Любов БЕНЕДИШИН
Криза Суспільству кепсько: виснажене й хворе. Чатує час, підступний басаврюк. “Ой, горе, горе…” — тихо схлипне Горинь. “О Боже, Бо…” — зітхання втопить Буг.
Дніпро про дні славетні щось бурмоче… Десна — як зачарована — де сни… Суспільство марне: духи-поторочі. ... І силует Спасителя між них. 10.11.2013
Зачаття неба У собі зачати вись — Хай народиться колись….
Тінь журби над головою. А душа — поза пітьмою Світу світиться в словах.
Дума важчає жива: Як це світло не згасити? Як це небо доносити?
Чи народиться колись? — У собі зачати вись… 20.06.2014
Свято
1 Намалюю вечір зі сніжинками І шматок Європи у вікні. …Олів’є і таця з мандаринками. Конфеті, гірлянди і вогні. Феєрверки, янголів овації… А над ранок (до небес луна!) упадуть святкові декорації за якими будні і війна.
2 Розгорну цукерку, як цикуту: хоч у свято — мінімум біди. …А душа (під вибухи салюту) сонно поривається туди, де щоночі градно і бліндажно… Завтра — будень, круговерть подій… Що то звичка — вже не так і страшно не вмирати на передовій. 12.2015—01.2016
Гойдалка …І чую поклик втраченого раю. І бачу сад, що яблуками снить. Тепер у нім лиш зорі достигають І гойдалка всамітнено скрипить.
Гойдає син мого дитинства привид: Шатро небес — то зблизька, то здаля. А білий світ — незаймано вродливий, Де ще ніхто ні в кого не стріля.
Де ще ніхто нікому ще не ворог І пахнуть сонцем весни і літа… А гойдалки життя — то вниз, то вгору. А гойдалка — то пада, то зліта.
“Головне для письменника — бути почутим”. · 13 Читацьке віче · s. 13strona oryginału ↗ Георгій ЛУК’ЯНЧУК
У день заходів на кіностудії учасники відвідали могилу Миколи Вінграновського на Байковому кладовищі і поклали до неї квіти. Організатор заходу, виконавчий директор Благодійного фонду М. Вінграновського Зоя Голота зазначила, що творчі зустрічі, присвячені авторові чудової поетичної лірики, неперевершеного історичного роману “Северин Наливайко” та фільмів минулої епохи відбуваються вже дванадцять років поспіль. У них традиційно беруть участь не тільки літератори й режисери, які працювали разом з Миколою Вінграновським, а й ті, хто лише відкриває для себе неповторну поезію й історичну прозу геніального митця — школярі й студенти. Тож напередодні зустрічі на кіностудії — у Білій Церкві, куди Микола Вінграновський часто приїздив зі своїми новими творами, вчергове відбувся конкурс знавців поезії “Маєстат слова”. Завідувачка бібліотеки Ганна Нагорна розповіла, що цього року у ньому взяли участь понад 30 юних читців, наймолодшому з них виповнилося лише чотири роки. На вечір до кіностудії, де старий сад і знімальні павільйони пам’ятають легку ходу митця та його мелодійний сильний голос, приїхали переможці конкурсу: Павло Пасічник, учень Білоцерківського профтехучилища, та Анна Агалієва, учениця загальноосвітньої школи №7, які декламували гостям вечора лірику Вінграновського. Своїми спогадами про геніального художника слова та кіно поділилися відомі літератори й режисери: поетка Світлана Йовенко, режисер, актор, сценарист, заслужений діяч мистецтв України Микола Засєєв-Руденко, режисер Олександр Муратов, фотограф і громадський діяч Станіслав Черній та інші. А режисер Лариса Єфименко, у творчому доробку якої документальні фільми, зняті разом з Миколою Вінграновським, розповіла присутнім, режисером він був як рентген — бачив людей наскрізь, і міг дати правдиву оцінку кожному. Пригадує, як Вінграновський любив природу — дощ, рослина, хмарина могли підказати йому тему чи рядки нових віршів або кінообраз. Читаєш його лірику і поринаєш у прекрасний світ степів і лісів, у яких, народжений на Миколаївщині, зачарований Південним Бугом і Россю, черпав своє натхення митець. Учасники кінолітературної зустрічі говорили і про високу місію митця. Вінграновський бачив її у поверненні національної гідності своєму народу, який має свою чудову мову, пісню і культуру. І його звернення до постаті козацького ватажка Северина Наливайка теж було надважливим етапом на шляху консолідації української нації під час поневолення. Митець писав: “Відчуваю себе в боргу і перед історією, і перед сучасністю свого народу”. У романі “Северин Наливайко” Микола Вінграновський виявив себе чи не найбільшим баталістом у сучасному українському мистецтві, майстром геніальної оповіді. Про це розповіла Зоя Голота і повідомила, що фонд заснував митецьку премію, якою відзначатимуть кіномитців за краще висвітлення постаті Вінграновського. На вечорі була запланована презентація першого фільму першого лауреата цієї премії, кінорежисера Людмили Михайлевич — “Губами теплими і оком золотим”. Заступник директора кіностудії Єлизавета Плесконос провела надзвичайно цікаву екскурсію для шанувальників поезії та кінотворчості Миколи Вінграновського у Музеї кіно та знімальними майданчиками, на яких творили свої шедеври знані кіномитці, а також розповіла про роботу режисера на студії. Заплановані нові літературні й кінозустрічі, зокрема, у Лубнах на Полтавщині,
Виконавчий директор Благодійного фонду М. Вінграновського Зоя Голота де на ріці Солониця 1596 року відбулася вирішальна битва повстанського війська Северина Наливайка. Його ім’я стало символом визвольних змагань українського народу за свободу, взірцем для наступних поколінь у боротьбі за незалежність.
Дні пам’яті видатного поета і прозаїка, актора, кінорежисера Миколи Вінграновського відбулися у Сосниці Чернігівської області, Білій Церкві та в Києві на Національній кіностудії художніх фільмів імені Олександра Довженка.
Переможниця конкурсу Миколи Вінграновського — учениця загальноосвітньої школи №7 Анна Агалієва Перед мікрофоном режисер Олександр Муратов ділиться спогадами про знаменитого колегу
Арт-калейдоскоп · “На книжковому фестивалі представлено майже 50 видавництв, які презентували свої книжки”. · s. 14strona oryginału ↗ Ciąg dalszy z wcześniejszej strony — fragment strony
вежа”, “Зелений пес”, “Diskur- sus”, “Фабула” та інші, зокрема низка черкаських: “Брама”, “Майстерня друку”, “Вертикаль”… Більшість видавництв-учасників творчо підійшли до дійства, залучили до участі “своїх” письменників, організували творчі акції тощо. Великий інтерес викликали презентації видань, автограф-сесії, освітні лекції, які провели Мирослав Дочинець, Василь Шкляр, Володимир В’ятрович, брати Капранови, Володимир Цибулько, Ірен Роздобудько (їй вручили премію читацьких смаків “ЧеЧитка” з книгою “Тут і тепер”), Дара Корній, Леонід Кононович, Олександр Михед, Любов Доляк, Вано Крюгер. Відзначили переможців низки літературних конкурсів: Всеукраїнського на кращий твір сільської тематики ім. Григора Тютюнника (один із переможців — черкасець Назарій Вівчарик) і Міжнародної премії “Чер. net к@”, відбулися презентації жанрових проектів і літературних серій. І в контексті, й за додатковою програмою працювали на фестивалі черкаські письменники. До програми фестивалю і оформлення філармонії організатори підійшли креативно. Щогодинно розігрували книги, оригінальні інтер’єри для фотографування, відбувалися благодійні проекти, зокрема, збір книг для дитбудинків і воїнів АТО… На території фестивалю черкаські майстри провели майстер-класи: “Закладинка з фетра”, “Вишивання літери”, “Лікування книги”, “Каліграфія від гусиного до металевого пера”, “Подарункове запаковування книги” тощо. Окрему широку програму запропонували юним читачам, які могли або просто читати в зручних кріслах на відведеній локації, або взяти участь у цікавих дійствах, пов’язаних із книжкою. Учителі черкаських шкіл приводили на фестиваль цілі класи. Учителі, науковці й видавці в рамках фестивалю провели “круглий стіл” на тему: “Діти й книга: як зацікавити до читання”. На користь фестивалю резонансно спрацювали й зовнішня реклама, забезпечена передовсім видавництвом Юлії Чабаненко, активної організаторки книжкового свята, й місцеві ЗМІ. Сподіваємося на подальший розвиток книжкового свята в Черкасах. І над цим організатори вже міркують…
Арт-калейдоскоп · “На книжковому фестивалі представлено майже 50 видавництв, які презентували свої книжки”. · s. 14strona oryginału ↗ Георгій ЛУК’ЯНЧУК
У Києві у приміщенні Національного музею Тараса Шевченка відбувся творчий вечір Народної артистки України Лесі Горової. У вечорі взяли участь вокальні ансамблі “Віночок” і “Подоляночка” з юними солістками Вікусею Іваненко і Ольою Ткачук Дитячої музичної школи №35 міста Києва (керівники Ірина Старостіна та Oльга Гаврилова, концертмейстер Олександр Пшенишнюк), юні студентки Київської дитячої академії мистецтв Юлія Киш та Злата Амалія Бондар, дует Адріани та Мідеї Наруцьких, співачка з Німеччини LinA NinA. Допомагали на сцені успішно провести концерт і обдаровані Лесині дітки: Ліда та Зоряна. Всі, хто прийшов послухати концерт,
Вікторія РУТКОВСЬКА
Чимало відомих людей уславили локачинську землю і всю Україну. У селі Затурці, біля Локачів, народилася Галшка Гулевичівна, меценатка, фундаторка Києво&Могилянської академії, а 135 років тому, 17 квітня 1882 р., у цьому самому селі побачив світ видатний політичний діяч, історик, соціолог, публіцист та дипломат, теоретик українського консерватизму, один із організаторів Української демократично-хліборобської партії, за гетьманату і УНР — посол України в Австрії, поляк за походженням, українець за духом, В’ячеслав Липинський. Тут творила письменниця, критик Маргарита Малиновська, звідси родом заслужені журналісти України Лариса Івшина, головний редактор газети “День” і Валентина Штинько, завідувач відділу національного відродження газети “Волинь-нова”. На Локачинщині жила Олена Левчанівська, видатна політична та громадська діячка, член Сенату Речі Посполитої (1922—1930-х рр.). Вона була співзасновницею міжнародної жіночої організації “Ліга миру і свободи”, представляла її в різних країнах Європи (Франції, Чехословаччині, Швейцарії), відстоюючи права українського населення в Польщі. Була заарештована органами НКВС у 1939 р. і згодом розстріляна. Її донька Ірина, відома волинянам громадська діячка, фотохудожниця, письменниця і кіноаматорка, написала про свою матір книгу “Сенаторка”, а член Волинського братства, лауреат Національної премії ім. Т. Г. Шевченка кінорежисер Михайло Ткачук створив фільм “Пані-сенаторка”. Про це розповіла отримали масу задоволення від творчого спілкування з улюбленою співачкою та композитором, яка нещодавно отримала високе звання Народної артистки України. Трохи згодом співачка поділилася враженнями від своєї волонтерської діяльності для наших захисників на українсько-російському фронті. За кілька днів Леся знову збирається на передову, адже там на неї та інших наших патріотичних артистів з Арт-десанту чекають найбільше!
Арт-калейдоскоп · “На книжковому фестивалі представлено майже 50 видавництв, які презентували свої книжки”. · s. 14strona oryginału ↗ Володимир ПОЛІЩУК, професор, письменник
Протягом кількох років творча інтелігенція та видав/ ництва Черкас клопоталися, щоб і в “столиці” Шевченко/ вого краю організувати свято книги за аналогією до знаних в Україні книжкових виста/ вок/ярмарків у Львові, Києві та інших містах. І ось, нареш/ ті, нещодавно відбувся пер/ ший Черкаський книжковий фестиваль, який на кілька днів став центральною поді/ єю, зокрема, й медійною. А Черкаська обласна філармо/ нія, що була епіцентром фес/ тивалю, стала місцем справ/ жнього паломництва поціно/ вувачів книгочитання.
Назагал тільки у філармонії впродовж трьох днів фестивалю побували близько семи тисяч осіб. А ще ж довкола, сказати б, центрального філармонійного “офісу” фестивалю функціонували інші його локації: Національний університет імені Б. Хмельницького (до слова, студенти й керівництво університету посутньо посприяли організації та проведенню дійства, а головним організатором і, як її назвали видавці, феєю фестивалю, стала доцент університету Людмила Фіть), бібліотеки: обласна юнацька імені Василя Симоненка та міська імені Лесі Українки, книгарня “Буквиця”, музей “Кобзаря” Т. Г. Шевченка, кав’ярня “Фабрика кави” тощо. На книжковому фестивалі було представлено майже 50 видавництв, які презентували свої видання, серед них “Смолоскип”, “Академія”, “Кліо”, “Кальварія”, “Умнічка/А-БА-БА-ГА-ЛА- МА-ГА”, “Фоліо”, “Карпатська
Арт-калейдоскоп · “На книжковому фестивалі представлено майже 50 видавництв, які презентували свої книжки”. · s. 14strona oryginału ↗ На запрошення народної артистки України Оксани Пе/ кун, автора і ведучої “Фольк/мюзік”, що виходить на пер/ шому Національному телеканалі, до Києва з селища Лока/ чі, що на Волині, нещодавно приїжджав народний аматор/ ський хор “Осіннє золото”. Існує він із травня 2007 року і створено його за сприяння територіального центру соці/ ального обслуговування пенсіонерів та одиноких непра/ цездатних громадян. Вік співаків — від 60 до 70 років, але є й ті, кому за 80! Хор — активний учасник фестивалів і кон/ курсів, має почесні відзнаки. Він знаний на Волині і поза межами області. Тричі був у Києві, виступав у телепрогра/ мах “Надвечір’я”. Колектив проводить активну громад/ ську, просвітницьку, благодійну та волонтерську діяль/ ність; виступає в госпіталях перед пораненими в зоні АТО, в обласному геріатричному пансіонаті, ветеранському шпіталі, лікарнях, санаторіях. МГО “Волинське братство”, користуючись нагодою, організувало до 10/річчя хору концерт у Національному музеї літератури України.
кандидат мистецтвознавства, доцент кафедри хореографії Східноєвропейського університету ім. Лесі Українки у Луцьку Леся Косаківська, яка приїхала разом із хором “Осіннє золото”. Прозвучали українські народні, авторські пісні, твори на слова Тараса Шевченка в аранжуванні художнього керівника хору Ярослава Васильовича Матулька. Неперевершений Анатолій Гніровський полонив вибагливу столичну публіку і як драматичний виконавець поезії Великого Кобзаря, і як майстер читати гуморески. Локачинці показали і фрагмент жіночих посиденьок “Гуданьки від баби Маньки” з жартами, волинськими обрядовими піснями й танцями: “Карапетом”, “Краков’яком”, полькою. Щоб познайомити киян з особливостями вишивки і ткацтва свого регіону, наші друзі привезли старовинні сорочки, рушники — спадок, дбайливо збережений бабусями і прабабусями. Цікаво було побачити й автентичний стрій із Локачів, який продемонструвала учасниця хору Світлана Хамежук. Особливе захоплення викликала її барвиста камізелька, розшита бісером. Колектив привітали і подякували за виступ генеральний директор музею Галина Олексіївна Сорока та почесний голова МГО “Волинське братство” Сергій Володимирович Шевчук. Спільне виконання гімну волинян — “Волинь моя” Степана Кривенького, — стало символом єднання киян і локачинців, яких столична публіка встигла полюбити. На згадку про зустріч з київськими волинянами земляки отримали подарунки — випуски журналу “Волинь моя”, книги волинських видавництв. Наступного дня локачинці знімалися на Першому Національному телеканалі у передачі “Фольк-мюзік”, яку побачимо у вересні.
15 “Прагну робити своє, авторське”. Арт-калейдоскоп · s. 15strona oryginału ↗ У 20 містах України за підтримки Представництва ЄС, Дитячого фонду ООН (ЮНІСЕФ), Державного агентства України з питань кіно, ТМ “Весела Корівка”, посольств і культурних представництв країн-учасниць вчетверте відбувся Фестиваль мистецтва кіно для дітей та підлітків “Чілдрен Кінофест”. Організатор — компанія “Артхаус Трафік”.
Надія КИР’ЯН Фото автора
Три роки тому в Міжнародний день захисту дітей оголосили переможця першого фестивалю, який став щорічним. Його мета — популяризація мистецтва кіно, розвиток традиції сімейних походів до кінотеатру, просування європейських цінностей і підтримка дітей із вразливих соціальних груп. “Чілдрен Кінофест” знайомить юних глядачів із найновішими європейськими стрічками та зі світовою кінокласикою. Логотип, символ і талісман “Чілдрен Кінофесту” — совеня Чарлі. Персонаж створено на основі малюнка 7-річного Артема Рассаднікова з Донецька, названо на честь легендарного кіноактора і кінорежисера Чарлі Чапліна. Протягом десяти днів у різних містах України, в різних кінотеатрах було показано сім конкурсних фільмів для глядачів від 4 до 14 років: анімаційний французько-швейцарський фільм “Життя Кабачка”, режисер Клод Барр; фентезі “Моллі Мун і Чарівний підручник гіпнозу”, режисер Крістофер Н. Роулі, (Велика Британія); анімаційний фільм “Маленький монстр”, режисери Міхаель Екбланд, Маттіас Брун, Тед Зіґер, (Німеччина, Швейцарія, Швеція); фільм “Люблю тебе, мамо” Яніса Нордса (Латвія); комедія “Вперед до школи”, режисер Фредерік Мельдаль Ньоргор (Данія); український анімаційний фільм “Микита Кожум’яка”, режисер Манук Депоян; комедія “Хлопчик у золотих штанях” Елли Лемхаген (Швеція, Данія). Усі ці стрічки в попередні роки відзначено престижними нагородами, озвучено українською мовою. Поза конкурсом представлено добірку відреставрованих фільмів французьких засновників кінематографа братів Люм’єрів. Програму впорядкував і прокоментував директор Канського кінофестивалю Тьєррі Фремо. На закритті нинішнього фестивалю продемонстрували фільмволодар Ґран-прі “Чілдрен Кінофесту-2016” пригодницьку стрічку “Лапа” Роберта-Адріана Пежо з Угорщини. Усі фільми переглянули цьогоріч екскурсійні групи з різних
Ліза Омельченко навчальних закладів, окремі родини — загалом близько 40 тисяч дітей. За традицією глядачі виступали також у ролі журі фестивалю. При вході до зали роздавали бюлетені для голосування. Переможця міжнародного конкурсу оголосили на церемонії закриття у фестивальному центрі, кінотеатрі “Київська Русь”. Запекла боротьба відбувалася між трьома фільмами, оцінка яких відрізнялася лише десятими частинами балів. Картина-переможець “Моллі Мун і Чарівний підручник гіпнозу” набрала 4,7 бала, ІІ місце посів фільм “Микита Кожум’яка” — 4, 67 бала, ІІІ — “Хлопчик у золотих штанях” — 4, 54 бала. На фестивалі цьогоріч започаткували національний конкурс короткометражних фільмів, які зняли діти від 7 до 14 років. Організатори отримали понад 130 дитячих робіт, серед яких обрали 10 найцікавіших. Дитячі знімальні групи фіналістів запросили до Києва, де вони особисто продемонстрували свої роботи, і їх показали на великому екрані кінотеатру “Київська Русь”. Оцінювало стрічки професійне журі у складі режисера анімації Манука Депояна, актриси Катерини Молчанової і режисера Романа Бондарчука. Ган-прі фестивалю — дипломі грошову винагороду 20 тисяч грн, отримала знімальна група кіноцентру “Веснянка” з Дніпра, до якої увійшло десятеро дітей, за фільм “Як завести кошеня”. Це авторський фільм, автор — 7-річна Поліна Шевченко. А нагороду отримувала представник знімальної групи Ліза Омельченко, найстарша дівчинка з групи. Після нагородження дітей оголосили, що 2018 року “Чілдрен Кінофест” відбудеться з 25 травня до 3 червня. А тим часом організатори фестивалю розпочали для дітей та підлітків онлайн-платформу кіноосвіти, де зібрано найкращі фільми для юних глядачів, а також методичні матеріали до них. Доступ до цих матеріалів можуть отримати педагоги, керівники кіноклубів, батьки і юні поціновувавчі кіно. Приєднуйтеся, розвивайте свої таланти, щоб український кінематограф нарешті посів гідне місце на світовій арені.
15 “Прагну робити своє, авторське”. Арт-калейдоскоп · s. 15strona oryginału ↗ «Головне — це любов, і за неї треба боротися» Молодий драматург Марина Смілянець — лауреат першої премії Всеукраїнського конкурсу “Коронація слова—2015” у номінації “П’єси для дітей”. З минулого театрального сезону вистави за її творами стали з’являтися в афішах київських театрів. А нещодавно репертуар Центру мистецтв “Новий український театр” поповнила іронічна комедія “Кефір, зефір і кашемір” за п’єсою “Б’ютіфул лайф”. Сьогодні Марина — гість “СП”.
— Яким був Ваш шлях у драматургію? — Я навчалася на акторському факультеті Київського коледжу театру і кіно. Планувала стати актрисою. Але вже тоді зрозуміла, як цікаво писати щось своє. Якось у коледжі нам дали завдання поставити інсценування твору сучасного драматурга. Я не знайшла нічого, що мене зацікавило б. Тому вирішила написати власне інсценування. Робота сподобалася моїм однокурсникам, і вони порадили пробувати свої сили в літературі. Підтримав мене у цьому і викладач Віталій Кіно. — Ви — переможець у конкурсі “Коронація слова”. Розкажіть про це. — Я написала казку “Країна серйозних”, що нагадувала про дитинство, і хотіла її поставити з однокурсниками. Паралельно надіслала твір на конкурс “Коронація слова”. Була приємно здивована, коли отримала нагороду. Події відбуваються у країні, де заборонено мріяти, грати, сміятися, розповідати казки. Казкар знайомиться з дівчинкою і розповідає, що таке справжнє дитинство, звільняє її від страху і сумнівів. Разом нові друзі звільняють всю країну. Ця п’єса сподобалася Віталію Кіно, і він вирішив її поставити в
Оксана ЯСІНСЬКА
На виставці експонуються графічні роботи на склі, в яких Ірина Бондарук відображає замальовки з дитячого життя і побуту минулого, та колекція традиційних дерев’яних іграшок її чоловіка Андрія, майстра народних ремесел. Експозицію доповнюють дерев’яні забавки початку минулого століття, а також авторські писанки подружжя. Загалом представлено 130 творів цієї мистецької сім’ї. На створення графічних робіт художницю надихнули спостереження за дітьми, розповіді старших людей про дитинство, захоплення етнографією і давніми світлинами. Тему дитинства підсилюють дитячі дерев’яні забавки Андрія, створені автором на основі традиційної української іграшки з різних регіонів. Під час виставки відбуваються тематичні екскурсії, а також майстер-класи, де діти розфарбовують іграшки.
Сцена з вистави “Кефір, зефір і кашемір”
Новому українському театрі. Режисер розуміє всі мої твори і знаходить там глибину тем. Я не була на репетиціях, а вперше побачила виставу на прем’єрі. Вдячна й Іллі Рибалку, який створив музику для вистави, і Юлії Кіно за костюми. — А у створенні вистави “Абетка гарних манер” Ви вже брали участь? — “Абетка гарних манер” — мій проект, який втілювала одна з провідних актрис Нового українського театру Поліна Кіно. Це був її режисерський дебют. Вистава має виховувати, але ми прагнули створити веселий дитячий спектакль, аби малечі було цікаво у театрі. Для цього збільшили кількість ігор, залучаємо дітей до подій, що відбуваються на сцені. — “Кефір, зефір і кашемір” — Ваша друга спільна робота з режисером Поліною Кіно. — Поліна була першою, кому я надіслала для прочитання мою нову п’єсу “Б’ютіфул лайф”. Вона відразу обрала її для постановки своєї дипломної вистави, як випускниці Київського національного університету театру, кіно і телебачення ім. І. Карпенка-Карого. Це історія життя двох людей, які кохали один одного, але не мали можливості бути разом. На схилі літ вони розуміють, що наче й прожили життя правильно, але щасливими так і не були. І ось доля дарує їм останню зустріч. Вдячна акторам Юліані Євстафієвій (Віра Макарівна) і Владиславу Сведенюку (Валентин Михайлович), і Віталію Кіно (художній керівник постановки), Юлії Кіно (художник по костюмах), Іллі Рибалку (музичний керівник вистави), Єгору Снігирю (світлове рішення). — Крім Нового українського театру Ваші вистави йдуть в інших театрах? — У PostPlay Театрі режисер Євгенія Відіщева поставила виставу “16+”. Це історія про підлітків, які закінчують школу і потрапляють у складну й небезпечну пригоду. І саме у цих екстремальних умовах розкриваються їхні характери. — А як щодо творчих планів? — У Новому українському театрі завершується робота над моєю виставою для дітей “Мій домашній дикий Лис”, в якій порушую тему екології, та іронічною комедією для дорослих “Люди Форбс”. Маю пропозиції і від інших театрів. Прагну робити своє, авторське. Пишу про те, що мене хвилює. Через конфлікт із собою в уяві з’являються персонажі, потім перші діалоги, які обростають іншим драматичним матеріалом.
Спілкувався Едуард ОВЧАРЕНКО Фото Анастасії ШТОМПЕЛЬ
15 “Прагну робити своє, авторське”. Арт-калейдоскоп · s. 15strona oryginału ↗ У Музеї писанкового розпису працює виставка творчого подружжя Ірини та Андрія Бондаруків з Луцька під назвою “Діти бавляться”.
Народний звичай · “Косу заплітали з трьох частин, бо то є золоте трисуття: сонце, урожайність, шлюб”. 16 · s. 16strona oryginału ↗ Євген ЦИМБАЛЮК, Рівненська область Фото автора
Про жіночу косу можна говорити багато. Вона — символ краси, честі, чистоти, гідності, вірності та кохання. З давніх-давен вважали, що в довгому волоссі — сила і здоров’я, і чим довша коса, тим, мовляв, м іцніший зв’язок із космосом, всесвітом, Богом. Але останнім часом українські дівчата надають перевагу коротким зачіскам. А от у Дубні — навпаки: тут організували фольклорно-мистецьке свято “Коса — жіноча краса”. Родзинкою свята став обряд закосичення. Він існував у волинському краї з часів Київської Руси. Нині, на жаль, він застосовується не так часто. Саме тому дубенці вирішили відновити цей призабутий обряд. Його суть у тому, що дівчинці, як тільки-но їй виповнюється 7 років, заплітають косу на знак того, що вона переходить у старший вік: тепер вона не просто дитина, а мамина помічниця. Закосичення проводили матері під наглядом старших жінок. Косу заплітали з трьох частин, бо то є золоте трисуття: сонце, урожайність, шлюб. Гарно заплетена коса означала охайність дівчини. Тому дівчата завжди причепурювали косу різноманітними прикрасами, кольоровими стрічками. Долучали до закосичення ще й вишитий рушник, а також калину, квіти, сплітаючи їх у вінок. Під час закосичення співали пісень про жіночу долю та людську місію творити добро. А після розчісування, волосся, що залишилося на гребінці, ретельно вибирали й спалювали, щоб не взяли його ворони, бо тоді дівчина в майбутньому ніколи не матиме долі. Ці та інші обрядові дійства здійснили культпрацівники міста разом зі студентами
Дубенського коледжу культури і мистецтв. А потім відбувся конкурс на найдовшу і найчепурнішу жіночу косу. Найдовша ж коса (метрової довжини) виросла у студентки Дубенського коледжу культури і мистецтв Ангеліни Пітулько. Вона й стала переможницею конкурсу та отримала головний приз. Без подарунків від Дубенської міської ради, яка ініціювала цей проект, не залишилася жодна з учасниць святкового дійства.
У вінку для дівчини обов’язково має бути калина У відродженні обряду закосичення участь взяли студентки Дубенського коледжу культури і мистецтв
Вінок для закосиченої дівчини — на щасливу прийдешню долю Красою довгої коси на святі похизувалися дубенчанки Анастасія Пригода, Зоряна Слебик, Вікторія Стадійчук та Ангеліна Пітулько
Народний звичай · “Косу заплітали з трьох частин, бо то є золоте трисуття: сонце, урожайність, шлюб”. 16 · s. 16strona oryginału ↗ 20 червня у Вишгороді на Київщині (вул. Шкільна, 58, “Будинок КЛЮКВА”) о 16.00 за підтримки агенції творчих інновацій “Студія мистецьких ініціатив” (кураторський проект Олександра КОЧУБЕЯ), відбудеться Ювілейна персональна виставка народного художника України Миколи СТРАТІЛАТА. У програмі: відкриття виставки, презентація першої Вишгородської картинної галереї; прем’єра фільму “Микола СТРАТІ- ЛАТ. Гравюри щасливої Долі”; святковий концерт. Довідки за телефонами: щодо маршруту: + 38 0459654556; щодо участі + [контакт приховано].
Відповідальність за достовірність інформації несуть автори. Редакція залишає за собою право редагування та скорочення текстів. Редакція не завжди поділяє погляди своїх авторів. При використанні наших публікацій посилання на “Слово Просвіти” обов’язкове. І н д е к с г а з е т и “Слово Просвіти” — 30617
Засновник: Всеукраїнське товариство “Просвіта” імені Тараса Шевченка Реєстраційне свідоцтво КВ № 4066 від 02.03.2000 р.
Шеф-редактор Павло МОВЧАН
Головний редактор
Любов ГОЛОТА
Редколегія
Любов ГОЛОТА (голова),
Ярема ГОЯН,
Павло МОВЧАН,
Олександр ПОНОМАРІВ,
Іван ЮЩУК
Заступник головного редактора з виробничих питань
Наталія СКРИННИК
278-01-30 (тел/факс)
Відповідальний секретар Ірина ШЕВЧУК
Відділ просвітянської роботи Надія КИР’ЯН
Відділ культури
Едуард ОВЧАРЕНКО
Відділ коректури Тетяна ЩЕРБАК Ірина СТЕЛЬМАХ
Комп’ютерна верстка Ірина ШЕВЧУК Володимир ЖИГУН
Інтернет-редактор 279-39-55
Черговий редактор
Едуард ОВЧАРЕНКО
Бухгалтерія 279-41-46
Адреса редакції: вул. Хрещатик, 10-Б, м. Київ, 01001
E-mail: slovo_prosvity@ukr.net http://slovoprosvity.org http://prosvitanews.org.ua
Листування з читачами — тільки на сторінках газети.
Надруковано в ТОВ “Інтерекспресдрук”, вул. Сім’ї Сосніних, 3.
Загальний наклад у червні — 16 000