Емблема «Просвіта»Prosvita.DigitalWissen · Menschen · Zukunft
← Archiv von «Slovo Prosvity»

Слово Просвіти, №13 за 2007 рік

16 S. · 59 Einträge · PDF auf Wikimedia Commons ↗ · CC BY 4.0

Der Text wurde aus dem PDF gewonnen und automatisch in Beiträge geteilt. Die Grenzen mancher Beiträge sind redaktionell nicht geprüft: Ein Eintrag kann mehrere Beiträge, nur einen Teil eines Beitrags oder einen Serviceblock (zum Beispiel einen Abo-Hinweis) enthalten. Primärquelle ist die Zeitungsseite im PDF.

БЕЗ МОВИ НЕМАЄ НАЦІЇ! · SLOVOPROSVITY.COM.UA · S. 1Originalseite ↗

Fortsetzung von einer früheren Seite — Seitenausschnitt

(390) 29 березня— 4 квітня ТИЖНЕВИК ВСЕУКРАЇНСЬКОГО ТОВАРИСТВА «ПРОСВІТА» імені ТАРАСА ШЕВЧЕНКА 2007
БЕЗ МОВИ НЕМАЄ НАЦІЇ! · SLOVOPROSVITY.COM.UA · S. 1Originalseite ↗

ЯКЩО НАМ НЕ БАЙДУЖА ДОЛЯ ДІТЕЙ І ОНУКІВ

Іван ЮЩУК, професор, заслужений діяч науки і техніки України, член Національної спілки письменників України Ми мали б говорити про те, як розви! вати й удосконалювати виражальні засо! би української мови. Наприклад, думати, як утворити назву особи за її належністю до певної країни чи нації. Бо якщо від наз! ви країни Іран ми творимо назви осіб іра! нець, іранка, то не знаємо, як утворити такі ж назви осіб чоловічої й жіночої статі від назви країни Ірак. Досі остаточно не врегульовано написання и та і у власних назвах іншомовного походження, вжи! вання літери ґ в іншомовних словах. Не! має українсько!іншомовних та іншомов! но!українських перекладних словників із багатьох мов, зокрема східних. Тим часом на 16!му році незалежнос! ті України, на жаль, нам усе ще доводить! ся думати про те, як захистити українську мову в українській державі. Ухвалами різ! них з’їздів, конференцій, зверненнями до владних структур про захист у державі державної мови вже, мабуть, можна було б щільно вкрити всю територію України, а які наслідки? Загроза існуванню україн! ської мови не зменшується, а навпаки, дедалі зростає. Мудро і всеохоплююче сказав колись поет: “У щастя людського два рівних є крила: троянди й виноград, красиве і ко! рисне”. Мовою науковою це означає: лю! дина являє собою нерозривну єдність двох начал — духовного й матеріального. Матеріальне нас ріднить із тваринним сві! том. Людина, як і будь!яка тварина, кло! почеться про харч, притулок і самовідтво! рення. Це фізіологічні потреби. Але не втому справжня суть людини. У людини в процесі тривалої болісної еволюції виро! бився не властивий тваринам феномен — духовність. Людина існує не лише в ре! альному світі, а й у світі своїх уявлень, прагнень, ідей, певних моральних засад, умовностей, у зв’язках з іншими людьми в суспільстві. Рівень духовності суспіль! ства визначається передусім рівнем роз! витку його культури, мистецтва. У державі, в якій ми живемо, постійно йде мова лише про матеріальне — про економіку. Безперечно, розвинена еконо! міка — невід’ємна умова існування сус! пільства, його добробуту. Але, по!перше, економіка у цій державі існує лише для збагачення мільярдерів, до речі, неукра! їнського походження, а не для матеріаль! ного забезпечення українців. Наприклад, дешевий газ місцевого видобутку іде на виробничі потреби олігархів, що дає їм скажені надприбутки; а населенню — продають дорогий імпортний газ. По! друге, як віддавна відомо, не єдиним хлі! бом живе людина. Проте духовне, визначальне в люд! ській сутності на противагу тваринному, в Україні не лише відсувається на якийсь десятий план, а й нищиться — і нищиться з політичною заповзятливістю. Насампе! ред українська мова. Чому саме вона? Бо мова — найважливіший засіб формуван! ня й утвердження духовності народу. Ад! же до Бога людина звертається не за до! помогою, скажімо, танцю чи образотвор! чого мистецтва, а саме за допомогою мо! ви. Добрі й злі помисли людина офор! мляє й усвідомлює в мові. Самовдосконалюється людина через мову. Мова — основна ознака й основний інструмент саморозвитку і людини, і нації. Оце й треба забрати в людини й нації, щоб їх принизити, їх знищити. Тому член нині правлячої Партії реґі! онів секретар Донецької міської ради за! являє: “В Україні державною мовою по! винна бути одна — російська. І так рано чи пізно буде”. І цинічно плює в обличчя всім українцям: “Після надання статусу державної російській необхідність роз! мовляти українською відпаде. Це не мо! ва науки…” У дужках зазначу: перша в світі “Енциклопедія кібернетики” у двох томах на 1158 сторінок вийшла 1973 ро! ку в Києві українською мовою, тільки че! рез два роки з’явився її російський пе! реклад. І той шовініст далі поплескує нас по плечу: “Та вона (тобто українська мо! ва) не помре. Нею будуть писати пісні, розповідати анекдоти. Вона стане фольк! лором”. Коли членкиня тієї ж партії Ганна Герман трохи покартала його за нестри! маність, він навпростець розкрив плани нині правлячої партії: “Я підтверджую свої слова про те, що російська мова по! винна бути державною в Україні. Україн! ська залишиться існувати як мова фоль! клору, вона не годиться для розвитку на! уки і міжнаціонального спілкування, тому що її ніхто не знає… А Ганна Герман зап! луталася і помилилася, у якій вона партії перебуває і кого вона представляє. Те, що вона собі дозволяє щодо мене як по! садової особи, як секретаря міської ра! ди від Партії реґіонів у місті, де перемог! ла Партія реґіонів, оцінить апарат партії” (“Україна молода” від 24 лютого і від 2 березня 2007 р.). Керівництво Партії реґіонів не спрос! тувало й не заперечило цих заяв далеко не рядового члена своєї партії. Навпаки, іншими заявами підтверджує це. Так за! ступник голови фракції Партії реґіонів у Верховній Раді України звинуватив кан! дидата на посаду міністра закордонних справ у тому, що він “принципово не вжи! ває російської мови”, що “коли до нього звертаються російською мовою, він уперто відповідає українською”, він “перш за все повинен вивчити російську мову” (“Україна молода” від 17 березня 2007 р.). Буквально днями голова Партії реґіонів і він же керівник уряду заявив, що їхній коаліції потрібна конституційна більшість у Верховній Раді зокрема й для того, щоб… вирішити мовне питання, тобто надати російській мові статус дер! жавної. Закінчення на с. 4 Плакат студентки Лідії Піньковської. Автор і керівник проекту — Ірина Фаріон, доцент кафедри української мови Національного університету “Львівська політехніка” 12-13 ТІЛЬКИ В НАШІЙ ГАЗЕТІ! Читайте уривки з роману Юрія ІЛЛЄНКА “Доповідна Апостолу Петру”. Такого яскравого, не6 сподіваного, дискусій6 ного твору в українській літературі ще не було! ДОЛЯ УКРАЇНСЬКОГО ЖУРНАЛІСТА ТЕАТР ОЛЬГИ КОБИЛЯНСЬКОЇ Добровільні пожертви “На Кобзареву Церкву”: МБФ “Українська Родина” Р/р №26045200145101 в Подільській філії АКБ “Київ”, МФО 320401 ЗКПО 21709106 0 7 0 1 3 УСЬОГО НА РАХУНКУ ТАРАСОВОЇ ЦЕРКВИ — 807 680 грн. 00 коп. 4 820095 780016
Seite · S. 2Originalseite ↗

Der Anfang dieses Textes kann unvollständig sein — mit der Originalseite abgleichen

Лише народи, явлені у слові, достойно жити зможуть на землі… (Ліна Костенко)

спільно взяти участь у чергових виборах до Верховної Ради Ук! раїни та місцевих рад”. Партії, що підписали Ме! морандум, мають намір “про! водити спільні політичні акції на загальнодержавному та місцевому рівнях”, а також “створити постійно діючі між! партійну Координаційну Раду з голів політичних партій, що входять до блоку” за єдність національно!демократичних сил. Прес6служба Української народної партії ПОДІЇ, ФАКТИ, КОМЕНТАРІ ЗА ЄДНІСТЬ НАЦІОНАЛЬНО- ДЕМОКРАТИЧНИХ СИЛ
Seite · S. 2Originalseite ↗

КОГО ТЯГНЕ ДО ТИРАНІЇ?

Донецькому міському голові О. О. Лук’янченку ПРОТЕСТ На головних вулицях Донецька з’явили! ся рекламні щити із зображенням тирана всіх часів і народів Йосифа Джугашвілі!Ста! ліна, які наводять жах на переважну частину мешканців міста. Зміст плакатів полягає в погрозах застосування сталінських репре! сій до тих, хто невчасно сплачує за тепло! постачання. Вважаємо доречним нагадати, що саме Сталін був ідеологом та організатором ре! пресивної машини, яка знищила близько 100 млн. громадян колишнього СРСР, у то! му числі голодомору українців 1932—1933 років. Культ Сталіна засуджений навіть ко! муністами і на XXI з’їзді КПРС було прийня! то рішення зняти всі пам’ятники Сталіна, перейменувати всі вулиці, міста, в тому числі м. Сталіно на м. Донецьк, а також зоб! раження Сталіна з громадських місць. Поява зображення цього нелюда в пуб! лічній рекламі в Донецьку шокувала меш! канців і осоромила наше місто не тільки в Україні, а й перед усім світом, який сприй! має Донецьк як колиску сучасної влади в Україні і пов’язує факт зображення Сталіна з ідеологією цієї влади. Оскільки вся комунальна сфера міста втому числі теплопостачання підпорядкова! на безпосередньо Вам, то відповідальність за цей безпрецедентний факт, безумовно, лягає і на Вас. Вважаємо публічну появу зображення Сталіна на плакатах у Донецьку знущанням над історичною пам’яттю українців, над жертвами сталінських репресій, а також викликом моралі демократії. Цей факт сприймається як повернення до сталін! ських методів носіїв влади, які асоціюються з вихідцями з Донецька. Наші громадські організації та політичні партії Донеччини категорично засуджують і висловлюють свій протест проти дій поса! довців, які в черговий раз спричиняють протистояння в суспільстві, страх і розкол серед мешканців Донеччини. Виходячи з вищевикладеного, ВИМАГАЄМО: 1. Негайно прибрати цю рекламу, яка ганьбить Донецьк. 2. Покарати винних у соціальному злочині. М. В. ОЛІЙНИК, голова Донецької обласної громадської організації Конґресу українських націоналістів; В. В. ЧЕРКАС, голова Донецької обласної громадської організації “Правовий захист”; Є. М. РАТНІКОВА, голова Донецької обласної організації Всеукраїнського Комітету оборони прав людини сказал “наш Прокофьев”. Отлич! но: в Россию можно ехать спо! койно!” І Прокофьєв поїхав. Отримав 6 Сталінських премій за музику, отри! мав кілька нагінок за “формалізм”, спокутував “провину”, а потім, зла! маний і хворий, залишився на самоті з собою. На його похорон квітів так і не знайшлося. Натомість поруч були друзі. Неподалік від Будинку проф! спілок, де прощалися з тілом вождя, в Будинку композиторів друзі проща! лися з Прокофьєвим. Їх було осіб 15, включно з прибиральницями. І ще раз про тирана. Як згадував скрипаль Давид Ойстрах, біля тіла Сталіна в Колонному залі грали най! кращі музиканти. За перегородкою стояли стільці, стіл, на якому були бутерброди і чай. І ось за перего! родку зазирає Микита Хрущов — обличчя втомлене, неголене, але… задоволене. Він подивився на музи! кантів і вимовив: “Повеселей, ре! бятки!” Саме так і слід прощатися з дик! таторами. Та не з великими компо! зиторами.
Seite · S. 2Originalseite ↗

5 ПРАВИХ ПАРТІЙ ПІДПИСАЛИ МЕМОРАНДУМ ПРО СТВОРЕННЯ БЛОКУ

У суботу 24 березня 2007 року Українська народна пар! тія, Народний рух України, УРП “Собор”, Республіканська християнська партія та Партія відродження села підписали Меморандум “Про створення блоку національно!демокра! Тамара СИДОРЕНКО, старший науковий співробітник НМЛУ У Національному музеї літератури Ук! раїни відбулося засідання літературно! мистецької вітальні. Тема свята — “Люблю, мов сонце, материнську мову”. Цей захід — спільний проект НМЛ України, Спеціалі! зованої загальноосвітньої школи №303 м. Києва та Музичної школи імені М. І. Вери! ківського. Епіграфом свята стали рядки з поезії Ліни Костенко: Лише народи, явлені у слові, достойно жити зможуть на землі… Ще сто років тому Іван Франко закли! кав “витворити з величезної маси україн! ського народу українську націю, суціль! ний культурний організм, здібний до са! мостійного культурного і політичного життя…”. У часи найбільшої загрози для нації на “богунську” дорогу “вірності й чести”, як зауважив Євген Сверстюк, ви! ходили Поети. Ті, кому доля призначила обстоювати й берегти українську духов! ність, рятувати український духовний космос від руйнування та безнадії. Змістовний і яскравий виступ видавця, директора видавництва “Просвіта”, поета Василя Клічака вніс особливу домінанту. Він прочитав свої поезії із збірки “Пелена”, поділився роздумами про роль і значення слова. У кожного зі справжніх Поетів своя доля — йти до людей, спілкуватися мовою поезії — особливо відповідально. тичних та патріотичних сил”. Відповідно до документа, підписаного уповноваженими представниками партій, вони висловили готовність “сформу! вати блок національно!демок! ратичних і патріотичних партій та об’єднати свої зусилля зад! ля боротьби з “кризовою” пар! ламентсько!урядовою коалі! цією”. Українська народна партія, Народний рух України, УРП “Собор”, РХП та Партія відрод! ження села мають на меті “сформувати виборчий блок та
Seite · S. 2Originalseite ↗

«ЛЮБЛЮ, МОВ СОНЦЕ, МАТЕРИНСЬКУ МОВУ»

Найстрашніше — обездухотворити сус! пільство: знецінити народну мораль, тради! ційну звичаєвість, нав’язати сумнівні прин! ципи вседозволеності, аморальності, при! щепити культ грубої сили, жорстокості, не! поваги до людини. Не може бути більшого морального падіння, як зневага до власної мови й культури, адже мова — історичний код народу, в ній спресований досвід поко! лінь — ця думка була близькою і зрозумілою дітям і дорослим. “Поки живе мова — жити! ме й народ, як національність. Не стане мо! ви — не стане й національності: вона розпо! рошиться поміж дужчим народом”, — наго! лошував у свій час Іван Огієнко. Саме цим керувалися вчителі української мови і літе! ратури школи №303 Г. С. Пенська та В. В. Калиш, які склали чудовий сценарій. Довершеним доповненням до літера! турно!мистецького заходу були музичні твори Михайла Лисенка, Левка Ревуцько! го, Юлія Мейтуса, які майстерно виконали вихованці Музичної школи № 2 ім. М. І. Ве! риківського. В музеї експонувалася велика спільна виставка “Живи, народу вільне слово” з фондів Національного музею літе! ратури України та ВУТ “Просвіта”. Було представлено 154 експонати, серед яких пропозицією ХХІІ з’їзд КПСС вирішив винести Сталіна з Мавзолею. Тирана захоронили біля Кремлівської стіни. Також, до речі, за одну ніч. І напис “Сталін” зник за одну ніч, а по Москві розповсюдився жарт “Не в свой Мавзолей не ложись”. Леонід Брежнєв, який мав до Сталіна пієтет, у червні 1970!го до! бився того, що на його могилі скуль! тор Микола Томський спорудив пос! тамент. Зрозуміло, як написав Ігор Губерман: “Вожди приятней нам вдвойне, особенно, когда в сте! не”. Сталін не в стіні, він дивиться унікальні першовидання “Русалка Дністро! ва” та “Кобзар” Т. Г. Шевченка (1830 р.). Найновіші видання “Просвіти” — “Кобзар” Т. Г. Шевченка від подарункових з унікаль! ними ілюстраціями до мультимедійних компакт!дисків із творами Т. Шевченка. Лейтмотив свята — щирі слова про світог! лядні ідеї української нації, висловлені у творах Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесі Українки, які можуть і мають бути пок! ладені в основу національної ідеології Ук! раїнської держави. Ти, Україно, не покритка. Ти не вдова, Україно, Чистої крові земля твоя, небо, сини твої, дочки, Чистої крові культура твоя і твоя бездоганність, Чистою мовою ти колискову співатимеш дітям. Микола Вінграновський знав: апокаліп! сису не повинно статися! Станьмо справ! жніми господарями на своїй землі, бо це нам до снаги. Адже світ захоплюється на! шою працьовитістю, щирістю, інтелекту! альністю, винахідливістю… Здивуймо його ще й високим рівнем патріотизму і згурто! ваністю навколо Українського Слова. ку тих осіб, які, живучи в Україні, нездатні вивчити навіть “першу державну”. Члени ВО “Свобода” розгорнули плакат із написом “Геть кремлівських провокато! рів!” і скандували гасло: “Кауров, не забудь зайти у російське консульство по зарплат! ню!”. Учасники пікету охоче розбирали газети від ВО “Свобода”. Із боку опонентів найчисленнішим був гурт 14!15!річних дітей із символікою та прапорами Партії реґіонів. Їх, очевидно, бу! ло силоміць мобілізовано з якогось нав! чального закладу для створення враження всенародної підтримки “двуязичія”. Вл. інф. з!за ленінського Мавзолею на Росію, що живе під звуки його, сталінського гімну. Та повернімося до 5 бе! резня 1953!го. Тоді з життя пішов великий композитор ХХ століття Сергій Проко! фьєв. День у день із вождем. Мстислав Ростропович роз! повідав, що в жодному мос! ковському квітковому мага! зині музиканти!друзі компо! зитора не змогли придбати квіти для його похорону. Так що довелося скористатися горщика! ми з “домашней растительностью”. Сергій Прокофьєв — дивна осо! ба. Виїхавши на Захід у 1918!му, він став успішним композитором і піа! ністом. Йому запропонували спів! працю в Голлівуді. Проте він у 1933!му повертається в СССР. Ідея повернення визріла не відразу. Пе! ред тим було кілька поїздок до СССР. І 5 березня (чи не дивний збіг дат?!) 1929 року Прокофьєв пише в щоденнику: “Сталин был на моем концерте, когда я играл в Мос! кве, и потом, не без гордости,
Seite · S. 2Originalseite ↗

СКОМОРОХИ ЗА «ДВУЯЗИЧІЄ»

Незвично рано розпочалася цьогорічна “Гуморина” в Одесі. Вже в березні по місту почали з’являтися яскраво розмальовані намети, в яких одеситів розважали скомо! рохи в кумедних накидках із надписами “я говорю по!русски”. Скоморохи роздавали кольорові папірці, проводили серед пере! хожих конкурс на найкращий “міністер! ський підпис” і навіть для ліпшого піару влаштовували самі на себе бутафорські “напади” й “побиття”. А організувало це дійство чорносотенне “Єдіноє отєчєство”, яким керує загальновідомий у наших широ! ХРОНОГРАФ тах трагікомік Кауров. За допомогою своїх постійних спонсорів із російського ФСБ, чорносотенці вирішили в такий спосіб під! няти настрій одеситам. У середу 21 березня біля міської ради на Думській площі зібралися мешканці на! шого міста, які не бажають брати участь у чорносотенних карнавалах, зрежисованих у Москві. Представники різних політичних сил прийшли підтримати українську мову й ви! словити свій рішучий протест проти спеку! ляцій на тему “другої державної мови” з бо!
Seite · S. 2Originalseite ↗

«ПОВЕСЕЛЕЙ, РЕБЯТКИ!»

Рубрику веде Юрій ШАПОВАЛ, доктор історичних наук, професор Березень, окрім іншого, уві% йшов в історію як місяць смерті Йосипа Сталіна. Диктатор пішов із життя 1953 року на дачі в Кун% цево під Москвою. Йому було 73 роки. Прощання з “вождем наро% дів” відбувалося з вечора 6 бе% резня, а в день похорону, 9 бе% резня, на Трубній площі в Москві в ґрандіозній тисняві загинули люди. Лаврентій Берія, відмовляючи сина йти на прощання з вождем, ска! зав: “Усе може трапитися. Народ втратив голову. Тисячі ідіотів поспі! шають до нього, ніби в них не було можливості висловити йому свою любов ще за життя”. І таки “трапи! лось”: за деякими відомостями, тоді в Москві загинуло до 3000 осіб. Леніну довелося поділитися Мавзолеєм зі Сталіним, а на монолі! ті чорного лабрадора за ніч з’явився напис “Ленин, Сталин”. До 1961 року тіло Сталіна знахо! дилось у Мавзолеї, а потім Микита Хрущов, що розпочав десталінізацію, зробив скандальний крок: за його
Seite · S. 3Originalseite ↗

ПОДІЇ, ФАКТИ, КОМЕНТАРІ

Сьогодні Уповноважений має офіс у Києві зі шатом близько 120 осіб і річний бюджет майже в 20 мільйонів гривень. Він отримує сот! ні тисяч звернень від громадян, які його секретаріат просто фізично не може розглянути. Тому вихід — у співпраці з громадськістю і в деле! гуванні сильних повноважень на місця, в реґіональні представниц! тва. Представник Уповноваженого в реґіоні міг би ефективніше роз! глядати заяви громадян стежити за правами людини. Також бажано мати в Україні спеціалізованих Уповноважених: наприклад, із прав дитини, доступу до інформації й за! хисту персональних даних, захист прав меншин. — Гласність у роботі Уповнова% женого, громадський контроль за цією інституцією — як із цим? слово в слово переписаного зі статті ІІ Пакту ООН про соціальні, економічні й культурні права. І ви! ходить, що це право суто деклара! тивне: держава не визначилася, що це таке — достатній рівень жит! тя. Зараз це право порушено, і це порушення наймасовіше й систе! матичне. Треба прийняти Закон про субсидії з чіткою, ясною про! цедурою їхнього отримання. — Щодо інших проблем із правами людини? — Знову повернулися перевір! ки податковими інспекціями, коли приходять і відверто кажуть: у нас є план, і повинен бути штраф такий! то на вашу фірму. Цього не було півтора року. Тобто, тиск держави знову почав збільшуватися. У багатьох реґіонах, особливо на сході, стало значно гірше зі сво! бодою слова. Бо нова місцева вла! да, яка прийшла після торішніх ви! борів, почала диктувати умови що! до “правильного висвітлення” тих чи інших подій. У нас у Харкові на! віть увесь колектив одного з медіа звільнився. Бо їм наказали вихва! лювати того, кого 5 років тому на! казували лаяти. Вони цього не ви! тримали і звільнилися. Щодо останніх тенденцій. Ста! ло значно більше агресії. Я це пов’язую з наростанням політич! ного протистояння. Збільшилась кількість злочинів на ґрунті расової ненависті. Усе це сплановано й ор! ганізовано ззовні, оскільки важко уявити, що знайдуться десь сту! денти, які захочуть іти до гуртожит! ку, де мешкають іноземні студенти й кричати там російською “Украина — для украинцев!”. Думаю, що це кимось організована й проплачена акція. А таких маршів у Харкові, дея мешкаю, було кілька. І коли така компанія “розходилася”, то били всіх, хто під руку попаде. Люди по! трапляли до лікарень. Загострили! ся загалом міжнаціональні й між! конфесійні конфлікти — це знову! таки характерно для сходу. Усе це загрозливо загострює загальну ат! мосферу в суспільстві. Однією з причин такого стану, на мою думку, є те, що після змін, внесених недавно до Конституції, політична еліта ще більше замкну! лася в парламенті й Уряді й дедалі більше віддаляється від народу. І конфлікт між народом і владою по! винен бути розв’язаний. Для за! хисту прав людини головне — міні! малізація насильства, конфліктів у суспільстві. Вів розмову Петро АНТОНЕНКО
Seite · S. 3Originalseite ↗

ВІДКРИТИЙ ЛИСТ

Предстоятелю Української Православної Церкви Блаженнішому Володими6 ру Митрополиту Київсько6 му і всієї України від про6 клятих на смерть у дні Вели6 кого посту наукових співро6 бітників Національного Киє6 во6Печерського історико6 культурного заповідника Ваше Блаженство! 28 лютого 2007 року в примі! щенні корпусу №55 під час обго! ворення питання про можливі за! конні шляхи відселення наукових співробітників Національного Ки! єво!Печерського історико!куль! турного заповідника з вищеза! значеного корпусу, більшість се! ред яких жінки, намісник Києво! Печерської лаври, архієпископ Вишгородський Павло проде! монстрував безпрецедентну зне! вагу до співробітників, заявивши, що присутні жінки “вообще не женщины”, а присутні й загалом усі співробітники національної музейної установи “тунеядцы”, “коммунисты”, “кровопийцы”, “сволочи”, которые “все разру! шают и уничтожают”. Переступаючи межі конститу! ційного положення про свободу совісті, владика Павло звинуватив усіх присутніх співробітників у без! божності, абсолютно ігноруючи той факт, що належність до будь! якої конфесії, або неналежність до жодної з них, не може бути підста! вою для переслідування і прини! ження честі й гідності людини. Кульмінацією “проповіді” на! місника Лаври в дні Великого посту на святій Лаврській землі, зверненої до співробітників Націо! нального закладу культури, стало “прокляття на смерть”, яке Вла! дика супроводжував хресним знаменням. Імовірно для того, щоб у “проклятих” не залишалося бодай найменшої надії на життя після того як їх прокляв особисто владика Павло. Священнослужи! тель повідомив, що археолог Хар! ламов, якого він прокляв на смерть, помер за два місяці, а проклятих щойно він сподіваєть! ся спровадити з цього світу в ко! ротший термін, оскільки ненави! дить їх ще лютіше, ніж Харламова. Із фактом прокляття на смерть, що супроводжується хресним знаменням і здійснюєть! ся православним священнослу! жителем, усі присутні прокляті музейні працівники, серед яких багато осіб православного віро! сповідання, зіткнулися в своєму житті вперше. Ми звертаємося до Вас, Ваше Блаженство, з проханням розтлу! мачити нам, а водночас і іншим людям, які можуть (як показали події) у будь!який момент опини! тися чи вже опинилися на нашому місці, у чому полягає суть про! кляття на смерть із хресним зна! менням у православній церковній практиці, чи є прокляття на смерть, здійснене архієпископом Української Православної Церкви Павлом у дні Великого посту, не! зворотним, і чи підлягає воно “зняттю”, а якщо так, то яким чи! ном, а якщо прокляття набере си! лу й усі прокляті найближчим ча! сом підуть у могилу, то як ставити! меться до цього факту Українська Православна Церква і Ви особис! то: чи як до “плодів” особистої святості архієпископа Павла, чи як до духовного надбання всієї Укра! їнської Православної Церкви. З повагою, Литвин, Ткаченко, Бєлоусова, Трошина, Єфімчук, Нікітенко, Лагодзьки, Кондратюк, Бартош, Сергій, Тверитина, Кабанець, Васильєв, Козак, Чередниченко, наукові співробітники Національного Києво! Печерського історико! культурного заповідника
Seite · S. 3Originalseite ↗

ЄВГЕН ЗАХАРОВ: «НЕПРОСТО ГОВОРИТИ ПРО ПРАВА ЛЮДИНИ В СУСПІЛЬСТВІ, ЯКЕ СТАЄ ДЕДАЛІ АГРЕСИВНІШИМ»

Євген Захаров так і не був об! раний у лютому Уповноваженим Верховної Ради з прав людини. Парламент обрав на цю посаду на третій термін Н. Карпачову. Захаров залишається у право! захисті, в громадській роботі — очолює відому в Україні й за її ме! жами Харківську правозахисну гру! пу. Тому цікаво послухати його дум! ки з приводу найгостріших проб! лем захисту прав людини в Україні, де людина, скоріше безправна, хоч “правовою” наша держава імену! ється уже в 1 статті Конституції. — Пане Євгене, яке Ваше ба% чення такої державної інститу% ції, як Уповноважений із прав людини. — Цей інститут був народже! ний у Швеції досить давно. Ще в минулому столітті це сформувало! ся як парламентський контроль за правами людини. У світі є дві моделі Уповноваже! ного: сильна і слабка. Сильна мо! дель передбачає наявність доволі сильних владних повноважень і можливість впливати на рішення суду через участь у судовому про! цесі. Є можливість надавати вис! новки щодо цих справ, можливість вимагати перегляду судового рі! шення після того, як воно пройшло всі стадії судового розгляду. У країнах Скандинавії, де ця модель розповсюджена, саме Уповноважений з прав людини має право пред’являти звинувачення суддям Верховного Суду, гене! ральному прокуророві, державно! му канцлеру, Президенту. У посткомуністичних країнах сильна модель омбудсмена є в Угорщині. Там чотири омбудсмени. На Заході існує кілька спеціалізо! ваних посад Уповноваженого, ко! жен працює в певній галузі. На! приклад, зі справ меншин, зі справ військовослужбовців, із захисту персональних даних та інформації, з питань гендерної рівності. Ось в Угорщині, наприклад, Уповноваже! ний із захисту персональних даних та інформації має право розсекре! тити будь!яку діяльність, яку він вважає за необхідне зробити пуб! лічною. Що стосується України, тов нас модель омбудсмена слабка. За законом Уповноважений у нас має доволі багато прав, але закон не передбачає відповідальності за те, що органи влади не співпрацю! ють із обудсменом, не надають йому інформації, не виконують його подань, рекомендацій. — Хотілося б кращого. Вважаю, відтепер інституція Уповноважено! го повинна бути під більшим кон! тролем громадськості. Мене ціка! вить, як використовуються недер! жавні кошти, які отримує офіс ом! будсмена? — Які найгостріші проблеми з правами людини в Україні? — У нас є проблеми традиційні, які з року в рік залишаються і які важко вирішуються. Це проблема бідності. В Україні дуже великий розрив між багатими й бідними, і він більшає. В останні місяці ця проблема особливо загострилася у зв’язку з підвищенням комуналь! них тарифів. Це так само проблема прав людини. Вона полягає не в самому підвищенні, бо, зрозуміло, що не може держава безкінечно дотувати збиткові комунальні під! приємства. Проблема в тому, що держава не виконала свого обов’язку із захисту тих, хто не мо! же платити за новими тарифами. Ав країні є значний прошарок лю! дей, які просто не в змозі платити. Що буде далі? Далі до них почнуть пред’являти майнові претензії. Це вже порушення права людини на нормальний рівень життя. Права, записаного в нашій Конституції,
Seite · S. 3Originalseite ↗

ІНФОРМАЦІЙНО-ЕКОНОМІЧНА КОЛОНІЗАЦІЯ

Володимир ФЕРЕНЦ Здається, ніхто на владній вер! хівці не вірить у те, що весь зрос! таючий негатив у ставленні впли! вової верхівки суспільства до цін! ностей етнічних українців може ко! лись переповнити чашу терпіння. Заява молодого депутата!реґіона! ла про безперспективність україн! ської мови і необхідності запро! вадження другої державної — це лише “озвучене” останнє попе! редження дрімаючим українцям від уже зросійщеного одноплемін! ника. Воно означає лиш одне: час слізних заяв про утиски україн! ської мови повинен відійти в мину! ле. Їх не читають ті, хто принципо! во не хоче знати і розуміти україн! ську. Чи міг би працювати в євро! пейській державі міністр, говорячи офіційно мовою національної мен! шини чи іншої держави? В Азії з її традиціоналізмом і в сусідній Росії тим паче не міг би. А в Україні це звичний факт, який дуже усклад! нює нашу орієнтацію на європей! ськість чи азійство, а для сторон! нього оглядача є очевидним свід! ченням нашої державної несамо! стійності. У заявах Левченка йдеться про таке, що багато щи! рих українців бояться сказати від! верто, остерігаючись протистоянь і загрози формальній незалежнос! ті. Адже радикальний спротив зро! сійщенню, тобто інформаційно! економічній колонізації України миттєво викличе вкрай жорстку реакцію Росії і не тільки Росії — усіх світових учасників глобаліс! тичного “перетравлювання” нашо! го суспільства й наших ресурсів. Це дуже серйозно і молоді це ро! зуміють. То чому ж від молодих по! літиків!українців немає альтерна! тиви до позиції Левченка? Мені зрозуміло — більшість із них уже пройшли “обробку” сучасними ін! формаційними методами денаціо! налізації, які вільно поширюються у формально українському інфор! маційному просторі й продукують! ся так званими “фондами підтрим! ки демократії”. Ми надіялися на молоде активне покоління свідо! мих українців, але воно виявилося заслабким кількісно, якісно, орга! нізаційно. Безперечно, старе по! коління патріотів має за це вину, не змігши радикально осучаснити ук! раїнські організації на потребу но! вої інформаційної доби, недооці! нивши небезпек глобалізації і су! часних технологій інформаційної війни, що триває для України з перших днів незалежності. Час ут! рачено, але хоча б зробити з цього болючий урок і швидко поставити все на свої місця, насамперед виз! начивши місце і роль етнічних ук! раїнців в Україні. Чому ми боїмося сказати, що російськомовних ет! нічних українців немає в природі? Ми для формального утвердження державності під тиском можливих московських загроз фактично по! годились на відтермінування ра! дикального відновлення самобут! ності українського етносу. Погоди! лися перші демократи!українці. Тепер маємо державу, де україн! цем признаватися не обов’язково, й українська державна мова фак! тично не обов’язкова. Державна мова не домінує в бізнесі, науці, політиці і в державній службі. То, може, те саме, але сказане депу! татом Левченком пробудить пито! мо українську культурну і політичну еліту з летаргічного сну, а україн! ську молодь змусить задуматися над перспективою власної долі американських індіанців у резер! вації? За всіма ознаками сучасна Україна терпить складне глобалі! заційне перетворення!перетрав! лювання за моделлю колонізації Америки, але на замовлення і під протекторатом Росії. Дай Бог це витримати і не збожеволіти чи збайдужіти до отупіння!
Seite · S. 4Originalseite ↗

Der Anfang dieses Textes kann unvollständig sein — mit der Originalseite abgleichen

“Мова наша — вічна категорія”. Володимир Загорій

мувати його, а й навіть приймати чеки жертводавців із Канади, які прагнуть допомогти проведенню патріотичного мовного марафону, з’явилася реальна загроза зник% нення престижних і популярних мовних змагань. Українські ЗМІ на% віть поспішили повідомити, що сьо% мий Міжнародний конкурс з україн% ської мови імені П. Яцика вже не відбудеться. Із цим не погодився генеральний директор АТ “Фармацевтична фір% ма “Дарниця”, президент Ліги укра% їнських меценатів Володимир Заго% рій. Він узяв на себе всю відпові% дальність за долю конкурсу. Очо% люване ним підприємство стало го% ловним меценатом мовного турні% ру. Володимир ЗАГОРІЙ — наш спів% розмовник. І ще одна окрема тема — письменники, внесок яких у справу конкурсу важко переоці! нити. Від самого початку тут із нами разом були й Анатолій Дімаров, і Петро Перебийніс, і Анатолій Качан, і Василь Клічак, і Анатолій Камінчук. Самовіддано працює наглядова ра! да, яку очолює Віктор Баранов. У наших ма! сових заходах охоче брали участь Павло За! гребельний, Дмитро Павличко, Володимир Яворівський. — Мені довелося чути, що конкурс з української мови видихається. А після то% го, як фундація Петра Яцика перестала в ньому брати участь, він може взагалі зникнути. Що Ви на це скажете? — Навпаки. Як бачите, VII конкурс став ще масовішим. До нього активно долучилися Збройні сили держави. Міністр оборони Анатолій Гриценко видав спеціальний наказ про участь військових у патріотичному мовному турнірі. Ширшим стало представництво в конкурсі діаспори. Ще масовішою була участь людей у радіодиктанті, який ми проводили разом із Національною радіокомпанією України… Я абсолютно переконаний: масштаб престижного й популярного національного проекту не звужується, а навпаки — розши! рюється. Це всі побачать уже на VIII турнірі. Українцям потрібен такий масовий захід, спрямований на піднесення престижу україн! ської мови. Він потрібен державі. І якщо хтось із високих посадовців не згоден із цим, це ще не значить, що саме він — держава. Держава передовсім — це ми, хто має в цій землі рідні могили, українські люди, чиї діти житимуть у цій країні. А щодо вождів і міністрів, то їхній час обмежений, їхнє перебування на владно! му Олімпі має початок і кінець. Народ не має початку й кінця. Мова наша не має початку й кінця. Це вічні категорії. Тож думаймо про віч! не, працюймо для нього. Спілкувалася Світлана КОРОНЕНКО
Seite · S. 4Originalseite ↗

МОВА ЄДИНА

— Володимире Антоновичу, чи було для Вас несподіваним рішення Надії Яцик відмовитися від підтримки конкурсу, який носить ім’я її батька? — Пані Яцик інколи висловлювала невдо! волення якимись другорядними сюжетами з конкурсу, надто багато уваги приділяла не іс! тотним моментам, що спричиняло дискусії про не основне. Були й заяви про те, що фун! дація вивчає доцільність своєї подальшої при! сутності серед організаторів конкурсу. Тобто на щось подібне треба було очікувати. Інша річ, що про своє рішення Надя Яцик повідоми! ла аж наприкінці літа, коли мав бути наказ мі! ністра освіти про черговий конкурс. Якби нам про це повідомили в травні, на врочистостях із приводу закриття VI конкурсу, то нам було б легше підготуватися до самостійного плаван! ня. А так виникли різноманітні проблеми. І, звичайно ж, фінансові передовсім. — Але ж фінансовий внесок самої фун% дації в бюджет конкурсу не був аж таким великим? — На VI конкурс саме власних коштів фун! дація дала кілька тисяч доларів. Решта — по! жертви доброчинців із різних куточків Кана! ди. Їм зручно було давати кошти на наш кон! курс, оскільки фундація вручала кожному жертводавцю спеціальну довідку, яка забез! печує відповідну пільгу при оплаті податків. Скажімо, добродій Станлі Пітерсон із Торонто тільки на VI мовний марафон пожертвував 120 тисяч доларів. Загалом же разом на три попередні конкурси пан Пітерсон дав 250 ти! сяч доларів. Зрештою, ми щороку оприлюд! нювали в газетах цей почесний реєстр меце! натів кожного конкурсу, надрукуємо й усіх тих, хто давав пожертви на цей турнір. — Чи є надія, що коло меценатів з Ук% раїни розширюватиметься? — Воно вже розширюється. В процесі на! ших мовних турнірів із допомогою та під! тримкою до нас прийшли “Експрес!банк”, очолюваний головою правління Юрієм Джу! сом, АТ “Оболонь”, де президент Олександр Коли президент Освітньої фун% дації Петра Яцика несподівано зая% вила, що фундація знімає з себе відповідальність за долю Міжна% родного конкурсу з української мо% ви імені Петра Яцика й відмовля% ється не тільки фінансово підтри%
Seite · S. 4Originalseite ↗

ДУМАЙМО ПРО ВІЧНЕ

Слободян, Інститут проблем болю Володи! мира Берсенєва, Інститут літератури НАНУ (його директор академік Микола Жулинський перманентно опікується нашим конкурсом ще від його перших кроків і багато допоміг нам, будучи віце!прем’єром із гуманітарних питань). Окремо варто сказати про наших ви! давців, які надають книги для нагородження конкурсантів. Адже до пам’ятних подарунків і грошових винагород школярі й студенти одержують бібліотечки. Користуючись такою нагодою, я маю подякувати директорам ви! давництв “Просвіта” Василеві Клічаку, “Маха! он!Україна” Олегові Погребному, “Академія” Василеві Теремку, “Обереги” Наталі Охмаке! вич, “Веселка” Яремі Гоянові, “Дух і літера” Леонідові Фінбергу, “Смолоскип” Осипові Зінкевичу, “Зелений пес” братам Капрано! вим. Окрема подяка — Фундації імені Івана Багряного, яка особливо багато зробила для того, аби наш конкурс набрав такого масшта! бу. Фундація була і меценатом радіодиктантів національної згоди, і встановлювала свої премії для призерів патріотичного турніру (є вони по всій Україні), і надає книги для вчите! лів, студентів і школярів.
Seite · S. 4Originalseite ↗

Fortsetzung von «ЯКЩО НАМ НЕ БАЙДУЖА ДОЛЯ ДІТЕЙ І ОНУКІВ», S. 1

ЯКЩО НАМ НЕ БАЙДУЖА ДОЛЯ ДІТЕЙ І ОНУКІВ

Закінчення. Початок на с. 1 Звертатися про захист наших прав на рідну мову нема до кого. Навіть Президент в інтерв’ю газеті “Україна молода” напередодні сво! го дня народження безпорадно розводить руками: “А українська мова? Як важко вона пробиває собі дорогу… Як багато ще треба боро! тися, щоб ця мова дійсно набрала державного статусу” (“Україна мо! лода” від 23 лютого 2007 р.). У нашій державі, далеко ще не українській, той, хто потопає, пови! нен сам себе рятувати. Нам не тре! ба чекати милості від колишніх оку! пантів та їхніх нащадків. У теперіш! ній ситуації українці мають покла! датися лише на себе, на свою сві! домість. Тому перед загрозою зни! щення української мови, а отже, й української державності всі, хто вважає себе українцем, повинні: — скрізь принципово послуго! вуватися тільки українською мовою незалежно від того, якою мовою звертається співрозмовник чи якою мовою розмовляють інші, ніде й ні! коли в Україні не переходити на чу! жу мову — усі, хто проживає в Укра! їні, якщо вони не мають нас за бид! ло, мусять бодай розуміти україн! ську мову (виняток слід робити ли! ше для іноземних громадян); — від усіх державних службов! ців, зокрема й від працівників Мініс! терства внутрішніх справ (міліціо! нерів), вимагати звертань і відпові! дей лише державною мовою; роз! порядження й накази, видані чи оголошені недержавною мовою, іг! норувати як незрозумілі; ми не зо! бов’язані знати російську мову; — відмовитися від придбання чи передплати газет, журналів, книг недержавною мовою без крайньої на це потреби і тим підтримувати українськомовні засоби масової ін! формації, українськомовні видання, які нізвідки не мають допомоги. Не ми повинні пристосовувати! ся до зайд, а вони до нас. Наслідуй! мо в цьому великого Шевченка. Ко! ли землячок у поемі “Сон (У всякого своя доля)” зверхньо здивувався, що той не вміє говорити “по!здєш! нєму”, герой поеми відповів: “Ба ні, — кажу, — говорить умію. Та не хо! чу”. І це не національна обмеже! ність, а вимушений самозахист пе! ред обскурантизмом колоніального провінційного мислення. Повчімося шанувати себе й у західноєвропейських політиків, як це зробив президент Франції Жак Ширак, який вийшов із зали в Брюсселі (Бельгія), коли почув, що його земляк міністр на міжнародній конференції почав свій виступ анг! лійською мовою. “Франція дуже по! важає свою мову, — пояснив свої дії Ширак. — Ми довго боролися за її становлення. Я був прикро враже! ний, коли почув англійську з уст француза”. Берімо за зразок народи при! балтійських країн, які за радянської ПОЕЗІЯ окупації не принижувалися до того, щоб переходити на мову окупантів. І тому вижили. Зрештою, чудовий приклад да! ють нам більшість ведучих телепе! редач. Якою б мовою не говорив співрозмовник, вони не відступа! ють від державної мови. І як неви! хований постає не ведучий, а той співрозмовник, український грома! дянин, який по!колоніальному пи! хато ігнорує мову народу, серед якого живе. Рідну мову, мову наших пра! дідів, яку вони виплекали й про! несли багатою крізь нестерпно важкі лихоліття, ми повинні, що б це не стало, відстояти перед на! валою новітніх варварів. Якщо, зрозуміло, нам не байдужа доля наших дітей і внуків. Якщо хоче! мо вижити. Учень 9—Д класу Донецького багатопрофільного ліцею №124 Євген Мацецка надіслав до нашого тижневика свої вірші. Пропонуємо вашій увазі один із них.
Seite · S. 4Originalseite ↗

УЗВИШШЯ ВИЗНАННЯ

Микола СУЛЯТИЦЬКИЙ, культуролог, м. Івано!Франківськ Український міжнародний комі! тет із питань науки й культури при Національній академії наук Украї! ни, Міжнародна асоціація україніс! тів понад 10 років щомісячно про! водять у Київському будинку вчите! ля вечірні читання на теми науково! го, культурного, соціального й по! літичного, життя нашої країни — проект “Елітарна світлиця”. За цей час бажаними гостями Світлиці були державні діячі, пись! менники, видатні вчені. Засідання Світлиці протягом 2006 р. були присвячені актуальній темі: “Укра! їнці у світовій цивілізації”. На запрошення голови Україн! ського міжнародного комітету з пи! тань науки й культури при НАН Ук! раїни академіка Ярослава Яцківа 7 березня гостем “Елітарної світли! ці” був наш краянин, заслужений діяч науки й техніки України, доктор філологічних наук, професор, ака! демік, завідувач кафедри україно! знавства Івано!Франківського дер! жавного медичного університету Володимир Качкан. Такого зрушення київської еліти давно не бачили. Послухати проб! лемний виступ пана Качкана на те! му: “Персоналізація українознав! ства у світовому контексті”, взяти участь у презентації авторського де! сятитомного серіалу “Хай святиться ім’я твоє: Історія української літера! тури і культури в персоналіях (ХVІІІ— ХХІ ст.)” прийшли традиційні при! хильники “Елітарної світлиці”: акаде! міки, доктори наук, професори уні! верситетів, письменники, редакто! ри газет і журналів, радіо й телеба! чення, видавці, художники, політичні та громадсько!культурні діячі. У багатьох виступах було висо! ко поціновано працю вченого як неповторне й знакове явище в на! ціональній гуманітарній науці. Цій зустрічі передувала участь Воло! димира Качкана в годинній ранко! вій прямоефірній авторській прог! рамі “Знакова постать” на Україн! ському радіо, яку веде головний редактор тижневика “Слово Про! світи” поетеса Любов Голота. Зли! ва запитань радіослухачів із різних куточків України засвідчила неаби! яке зацікавлення тими проблема! ми, які розробляє вчений!украї! нознавець Володимир Качкан.
Seite · S. 4Originalseite ↗

МОВА МАТУСІ — ДУША УКРАЇНИ

Мова матусі — вінок із верби, Ніде не зустрінеш в природі журби. Мова матусі — це неба блакить, Чистий струмок, що у гаї шумить, Вишеньки цвіт і калини кетяг, Шматочок землі, що хлібами пропах. Це слово Шевченка в святім “Кобзарі”, Пісня джмеля, що співа навесні, Сонячний зайчик в краплині роси — Немає у світі ще більше краси… Тож внуки Кия, будьмо єдині! Мова матусі — душа України! Січень 2007 р.
Seite · S. 5Originalseite ↗

Якщо вже не вдається бути святим, то треба бути хоча б чесним.

*** Волосся на мені заворушилось, як сотник бити цвяхи приказав… А як розповісти про це?! …“Звершилось”, як Сам Ісус востаннє проказав. Страшні то муки… Що тут ще гадати — те розпинання страшно і згадати. …Отак валялись черепи в рові, а так от хрест підводили в крові… А люди на Голгофу прибували. Дивились, як долоні прибивали. Й плювали в бік розп’ятого Христа, як і усю дорогу до хреста… А хрест важкий був… Він лише до рогу доніс його, а далі вже не зміг… … Хоч я ось іншу згадую дорогу, а там, на тій дорозі, — радість, сміх. І цих людей з обіймами палкими! Вони були в неділю не такими… Вони ж очей до ранку не стулили й Ісуса ждали, як найбільше з див. Йому ж дорогу одягом стелили, коли в Єрусалим Він уїздив! І зеленню стелили шлях, і віттям. Таке уперше на очах моїх… Його ж тоді показували дітям, піднявши понад головами їх! І хоч не мав Він ні святого сану, ні титулів високих при дворі — йому хвалу співали і осанну і зрячі, і сліпі, й поводирі. Ще й досі крики радісні витають, де Він проїхав, сівши на осля! … Це людоньки… Вони вас привітають, вони ж і розіпнуть вас опісля. *** Одні плювали. Другі так дивились. А вояки маслинами давились і глузували, спершись на списи: “Якщо Ти Цар, то Сам Себе спаси!” А в нього ж рана запеклась на рані! І всі такі залиті кров’ю, рвані. Бо там, де з батога звисав свинець, лишалось рване тіло чи синець. Він і тоді, як прибивали руки, очей Своїх сльозами не зросив. Він довго на хресті терпів ці муки. А потім тихо пити попросив. Та ті, які весь час Христа жалили,
Seite · S. 5Originalseite ↗

ПОЕТИЧНИЙ АВТОГРАФ

Найдужче бив якийсь там бородань… Голгофа аж здригалась від ридань. Хтось голосив, відкривши рот, як вершу. Хтось вив надривно голосом нудним… … Пророка завжди розпинають спершу, а потім побиваються над ним. Оце і все, що на Голгофі сталось. Ні, там ще кілька вояків зосталось. Напийсь. Вона цілюща і живильна. Вона втамує спрагу і спасе… …Ти не лякайся — я не божевільна. Я при умі. Я розумію все. Це хрест стоїть, поструганий до блиску. І зовсім він не схожий на колиску. Я навіть знаю, хто його тесав… Не знаю тільки я — чому Ти Сам? Хай вояки ув одяг Твій оділись. Хай фарисеї правлять десь бали. …Та друзі де?.. Куди вони поділись?.. Скажи мені, якщо вони були… Вони могли до Риму написати — у них же там знайомства і посли… …Ти цілий світ цей кинувся спасати! Чого ж Тебе, Дитино, не спасли? Ти скажеш: не вони цей хрест зрубили і не вони на страту повели. Нехай і так. Та що вони зробили, коли Тебе так тяжко сповили? Покинули тут воїнів на варті й самі пішли до втіх своїх земних?.. …Синочку мій! Вони ж тоді не варті, щоб так пекельно мучитись за них! (Торкнулась рукою чола, сіла біля хреста). Як добре, що Господь послав весну, — я біля Тебе ляжу і засну. На цій горі, де Ти ставав стопою, побуду ще хоч трішечки з Тобою. Побачу ще Тебе хоч уві сні. І прожену ці думи навісні. А завтра… Завтра вранці, як прокинусь і як побачу, що я тут сама, — я знову божевільною прикинусь, аби і справді не зійти з ума… (Знову торкнулася рукою чола). От голова поволі й прояснилась. Мені сьогодні ця гора приснилась. …Якийсь такий чудний і дивний сон… Скрізь ходять люди, вдягнуті в віссон. І кат когось до древа прибиває. А люд все на Голгофу прибуває. …А в мене щось таке в очах зрина, мов ця гора — це засік для зерна… І засік цей із славою сумною засипаний половою самою! А ми з Тобою в засіку якраз, і ця полова засипає нас… Її обійми схожі чимсь на лови. І тонемо у них — то Ти, то я… (Доторкнулася до хреста). …Ти ж мав зерно звільнити від полови… Синочку мій! Де ж віячка Твоя?
Seite · S. 5Originalseite ↗

Der Anfang dieses Textes kann unvollständig sein — mit der Originalseite abgleichen

Валерій ГЕРАСИМЧУК РОЗП’ЯТТЯ, або МАРІЯ БІЛЯ ХРЕСТА Уривки з трагедії

нітрохи й тут Його не пожаліли. Вина Йому подав хтось із катів. Але Ісус прийняти не схотів. Тоді вино забрали і натомість дали Ісусу оцту чи ропи… Зате Марія втратила свідомість і так і впала поміж черепи. Поблідла вся. Зробилась біла!біла. Тоді схопилась і кудись побігла. Та все благала: “Не приймай вина…” Напевно, збожеволіла вона. Вона й раніш — то закричить, то стихне, поклавши палець на свої вуста. …А бігла, то казала все, що встигне із чистою водою до хреста… А із Христа тим часом насміхались. Хто на слова дошкульніший, змагались. І під мовчання згідливе, німе, кричали: “Хай Він Сам Себе зніме!” З Ісуса кпили навіть два злочинці, яких на той час поруч розп’яли. …А фарисеї сіли на овчинці і глек вина за успіх розпили… А Він зітхнув так тяжко, що долина здригнулася. І духа враз віддав. Й заплакала Марія Магдалина, яку хтось разом з Ним колись видав. Запричитала, скільки стало сили. Всі інші і собі заголосили. І руки підняли в небесну синь, сказали: “Він і справді Божий Син!” Усі забули про плювки й огуди і почали себе гатити в груди. …Вони тихцем кидають жеребки і ділять одяг, наче жебраки. Та вороння ще кряче там зловіщо. Месію розп’яли… Але за віщо?! Іван Хреститель, як почав хрестини, казав про Нього вдень і уночі, що не доломить Він очеретини і що ґнота не згасить на свічі! Він же прийшов для миру і любові. А довелося із хрестом брести… … Усіх пророків ждуть хрести дубові. І взагалі усіх нас ждуть хрести. Гряде кінець. І будуть люті січі. І трупи в клоччях порваних верет. …Знайдуться ті, які погасять свічі, а потім доламають очерет… *** І ось на кручах, де місця скалисті, спить мій Синочок у новій колисці… …Ти, Сину, в сні боровся проти зла? А я Тобі водиці принесла… (Аж тепер складає човником свої долоні). У місті оддала останню драхму якомусь водовозу із села… …Ти так тоді благально мовив “прагну”, що я спішила й глека не взяла. То я води у пригорщу набрала. …А вояки наставили списи й дивились люто крізь свої забрала… А потім ще й накинулися пси. А в мене ж ані каменя, ні палиці. Сама не знаю, як я і втекла. …Я бігла… А вода текла крізь пальці… Усе текла. Текла!текла!текла…
Seite · S. 5Originalseite ↗

БУТИ ЧЕСНИМ Інтерв’ю з драматургом Валерієм Герасимчуком

— Валерію, у Вашій творчості постійно присутня релігійна тема% тика: Ви написали трагедію про розп’яття Ісуса Христа, драму про митрополита Української греко% католицької церкви Андрея Шеп% тицького… І не тільки це… — Крім трагедії “Розп’яття” і драми “Андрей Шептицький”, ще є образи двох священиків у п’єсі “Тра! гедія Нобеля і драма Хемінгуея”, ос! мислення теми віри у драматичній поемі “Шумери”, образи Ангела і Чорта, як уособлення добра й зла, у п’єсах “Козак з Лугу”, “Нестрашний суд”, “Ангел!хранитель”, вірші “Ма! ленький Ісус”, “Зелені свята”, багато роздумів про Бога і про віру в “Обби! тих пелюстках” (це думки про літе! ратуру). Я постійно звертаюся до цієї теми, намагаючись, звичайно ж, не повторюватись при цьому. — Що змушує Вас весь час по% вертатися до релігійної темати% ки? Ви вірите в Бога? — Ви поставили конкретне запи! тання, на яке мені дуже важко кон! кретно відповісти. На жаль, я не мо! жу назвати себе віруючим у повному розумінні цього слова, бо не дотри! муюся церковних приписів, рідко ходжу до церкви, з молитов знаю лише “Отче наш”. Але при цьому все!таки постійно думаю про Бога і звертаюся до нього у своїх творах. Мені здається, що це закономірно. Адже слова “духовність, дух, душа” — слова однокореневі. А про що ж іще, як не про душу й духовність пи! ше письменник? А чи вірю я в Бога? Колись Лев Толстой запитав Максима Горького, чи вірить він у Бога. Горький щиро зізнався, що не вважає себе віруючим. На що Тол! стой відповів: “А я вот прочитал ва! ши произведения и считаю вас глу! боко верующим человеком”. І це справді так, бо тільки людина з Бо! гом у серці могла написати про бід! них і знедолених так, як це зробив Горький у п’єсі “На дні”. Або візьмімо інші, ближчі нам приклади. У часи войовничого атеїз! му і потоптання всього святого Олесь Гончар пише роман “Собор”, де пря! мим текстом звертається до сучас! ників: “Бережіть собори своїх душ!” Чи ось уже тепер беру я в руки книгу Олексія Довгого “Вибрані мініатюри” і знаходжу там такий до щему болю! чий чотиривірш: “За те, що повно навкруги облуди, За те, що матір об! минає син, Один я винен в цілім світі, люди. Один я винен. Тільки я один” (а з часів ще старих, тоталітарних, я ношу в пам’яті інший вірш цього пое! та: “Коли на битви кличуть сурми, Ко! ли в огні горять світи, Для непокірних роблять тюрми, А для покірних — хо! мути”). І для мене не постає запитан! ня, чи вірив Олесь Гончар і чи вірить Олексій Довгий у Бога… По ділах людини і по творах письменника потрібно судити — ві! рить ця людина і цей письменник у Бога чи ні. — Тут Ви дуже правильно сказали, бо скільки ми знаємо випадків, коли людина знає ли% ше “Отче наш”, але проживає своє життя достойніше від тих, хто постійно ходить до церкви, лукавлячи при цьому перед Бо% гом і людьми. Фарисейства, на жаль, спостерігається ще дуже багато… — Справді так, але не хотілося б про це багато говорити у Великодні дні, коли люди йдуть до церкви свя! тити паску. Ви ж знаєте, що ми дуже довго жили в такі часи, коли навіть партійні функціонери хрестили своїх дітей підпільно. Але ж таки хрестили! Більшість із нас не вміли ні хрестити! ся, ні молитися, ми не дотримували! ся постів — душею більше постили, бо такі твори як “Собор” Олеся Гон! чара з’являлися надзвичайно рідко. Тому якщо тепер люди йдуть до цер! кви і, хрестячись та молячись, роб! лять це часом невміло — не треба їх за це осуджувати і вбачати у цьому фарисейство. Тут нехай кожен від! повідає за себе — щиро чи нещиро він молиться і кається у своїх гріхах. Основне, щоб ті люди, які моляться, не чинили більше зла! Бо найбіль! ший гріх — чинити злочини і прикри! ватись при цьому Богом. Для себе ж я колись вивів фор! мулу, яку записав у “Оббитих пелюс! тках”: “У літературі, як і в житті: якщо вже не вдається бути святим, то тре! ба бути хоча б чесним”. — І Вам завжди вдавалося бу% ти чесним? — У літературі — завжди. А в житті — не знаю… Принаймні я ста! рався. Можливо, робив помилки і навіть дурниці, але свідомо продуманої під! лості не зробив нікому. Письменників за таке Бог карає творчим безплід! дям, а мене він поки що не карає. — Що Ви побажаєте нашим читачам у ці Великодні дні? — У народі кажуть: надія поми! рає останньою. А ми знаємо, що лю! дину тримають на світі віра, надія і любов. Тож нехай ніколи не помирає ваша віра і любов — тоді ніколи не помре і ваша надія. Сьогодні ми багато говоримо і пишемо про духовність. А її чомусь стає все менше і менше: забуваються народні традиції, топчуться моральні цінності, цегляні собори будуються, а вод% ночас — рушаться собори людських душ… І ми знову повертає% мося до розмови про нашу духовність. Напередодні Великодня актриса, письменниця, головний редактор Головної редакції популярної музики та розважальних передач Національної радіокомпанії України Лариса НЕДІН зус% трілася з драматургом Валерієм ГЕРАСИМЧУКОМ і повела з ним розмову про найсокровенніше і найсвятіше — про нашу віру в Бога, в ідеали, в людей.
Seite · S. 6Originalseite ↗

“Можна все на світі вибирати, сину, — Вибрати не можна тільки Батьківщину”. Василь Симоненко

Через цей страшний табір пройшло близь! ко 40 тисяч в’язнів ГУЛАГу, на початку 1950!х років сюди сотнями доправляли “бандерівців” — ні в чому не повинних селян із Рівненщини, Тернопільщини, Станіславщини. Рідко хто тут виживав. Світ дізнався про Бутугичаг із роману Анатолія Жигуліна “Чорне каміння”. І повірте, каміння там справді чорне. Чорне каміння од! ного з найстрашніших таборів минулого. Коли дивишся на кістки й черепи, на залізні решітки карцерів, на гори відпрацьованої уранової ру! ди, яка й через піввіку випромінює рентгени, то мимоволі думаєш — невже це справді було? Як таке взагалі могло бути? І згадуєш слова, які написані на пам’ятнику при в’їзді в карельське урочище Сандормох — “Люди, не вбивайте один одного”… З цікавою людиною познайомився на Ко! лимі в Ягоднинському районі. Це Сергій Се! менович Базавлуцький, директор золотови! добувної артілі “Кривбас”. Сам він родом із Кривого Рогу, на Колимі з 1975 року. 105 із 110 робітників артілі — з Дніпропетровської області. “У мене випадкових людей немає”, — сказав пан Базавлуцький, показуючи мені своє господарство, в якому крім виробничих об’єктів є два кращі в Магаданській області футбольні поля, баня, власна свиноферма й дві бази відпочинку. Так!так, на Колимі можна й чудово відпочивати — природа тут від Бога. НА ШИКОТАНІ І В ПРИМОР’Ї Після Колими мій шлях проліг на Сахалін, а звідти — на Курильські острови. Чимало ук! раїнців удалося знайти на Шикотані — найвід! даленішому острові Курильської гряди. Два дні я жив у Володимира Ульяницького, який родом із Херсонщини. Він на Шикотані з 1971 року, але незабаром збирається повертатися в Україну. Цікаво, що колишній начальник мілі! ції острова (а зараз — головний… браконьєр Шикотані) — теж українець, із Луганщини. Але найзгуртованіші далекосхідні українці живуть у Примор’ї. Лише той факт, що саме тут, у місті Спаську!Дальньому виходить єдина за Уралом українська радіопрограма, вже багато про що говорить. Щорічно відбуваються укра! їнські фольклорні фестивалі, у Владивостоку, Спаську!Дальньому, Фокіно діють народні ан! самблі. Минулого року у Владивостоці відкри! то Консульство України. З консулом, Олексан! дром Петровичем Данильченком, я познайо! мився ще на Сахаліні, а в Уссурійську разом із ним брав участь у відкритті фотовиставки “Київ — європейська столиця”. Хоч де б я був на Далекому Сході, земляки завжди раділи мені й допомагали. Заступник голови міської Думи Владивостока Олек! сандр Кириченко (родом із Ніжина) надав ме! ні відчутну матеріальну підтримку, а інший приморський українець — тернопілець Іван Думка, дізнавшись про те, що мій подальший шлях проляже через зимову Монголію, пода! рував кожуха. Найтепліший прийом очікував мене і в Хабаровську, Благовєщенську, Сво! бодному, Новосибірську. 15 січня 2007 року, рівно на 200 день по! дорожі, я повернувся додому, в Чернігів. По! заду залишилося близько 36 тисяч кілометрів доріг, а в пам’яті — найкращі спогади про щи! рих, гостинних і доброзичливих українців, які живуть за тисячі кілометрів від своєї батьків! щини. І хоч вони там, їхні душі залишаються з рідною Україною.
Seite · S. 6Originalseite ↗

УКРАЇНЦІ У СВІТІ

Закінчення. Початок у ч. 12 за 2007 р. Олександр ВОЛОЩУК ЯКУТСЬКІ ЗУСТРІЧІ Республіка Саха (Якутія) — величезна кра! їна, за площею займає 1/40 частину земної суші (а от за кількістю населення — лише 1/6000). Тут найхолодніша у північній півкулі зима, величезні відстані між населеними пунк! тами, жахливі дороги й майже повна відсут! ність мостів через ріки. Найбільше українців у південній Якутії, в районі Беркакіта, Нерюнгрі. Тут видобувають вугілля й чимало шахтарів (переважно з Донбасу) їхало сюди ще за ра! дянських часів за “довгим рублем”. Союзу не стало, рубль значно “вкоротився”, а вугільні кар’єри й люди залишилися тут. Їм тут непога! но, оскільки є робота, за яку добре платять. Діставшись по трасі М56 (місцеві водії нази! вають її “верблюжим трактом”) від Нерюнгрі через Алдан до Якутська, я почав шукати ак! тив місцевого Українського земляцтва ім. Т. Шевченка. Однак був початок серпня, пора відпусток, тому нікого знайти не вдало! ся. Але в Якутську познайомився з письмен! ником Іваном Юхимовичем Негемблею — ук! раїнцем із Полтавщини, колишнім авіатором, автором 10 книжок. Він, на жаль, інвалід, пе! ресувається по квартирі на візку. Але навіть здорові люди могли б позаздрити його напо! легливості й завзятості. Іван Юхимович зібрав унікальні матеріали (не виходячи з квартири!) про повітряний міст Грейт!Фоллз (Монтана)— Фербенкс (Аляска)—Красноярськ, по якому під час Другої світової війни із США в СРСР по ленд!лізу переганяли бойові й транспортні лі! таки. Всього за період із 1942 до 1945 року льотчики 1!ї Червонопрапорної перегінної авіадивізії перегнали майже 8 тисяч винищу! вачів, бомбардувальників і торпедоносців. Кілька десятків літаків при перельоті через Аляску, Колиму й Сибір зазнали катастрофи, загинуло 113 радянських льотчиків, серед яких було чимало українців. Книжки І. Ю. Не! гемблі (найвідоміша з них — “Кобри” над тун! дрою”) я потім зустрічав у багатьох музеях Якутії й Магаданської області. Неподалік Якутська є невелике містечко Покровськ. У 1983—1985 роках у ньому відбу! вав заслання В’ячеслав Чорновіл, працюючи в котельні місцевого заводу будматеріалів. Там мені пощастило знайти людину, яка добре пам’ятає В’ячеслава Максимовича. Це ко! лишній головний механік заводу (згодом — його директор) Микола Володимирович Гай! чук. Він показав мені котельну, в якій працю! вав В’ячеслав Чорновіл і двоповерховий бу! динок барачного типу, в якому він жив. Але найдивніша зустріч сталася через п’ять днів. Від’їхавши від Якутська кілометрів 600 на схід, я п’ять годин чекав “попутку” поблизу се! лища Теплий Ключ. Нарешті машина з’явила! ся — це “уазик”, у якому була знімальна група якутського телебачення. Відзнявши потріб! ний відеоматеріал, вони їхали відпочивати на берег річки Томпорук. Дізнавшись, що я жур! наліст з України, колеги запропонували мені відпочити разом із ними. Я погодився. І от ко! ли ми сиділи на річці біля вогнища, виявилося, що людина, яка супроводжувала групу, — якут Владислав Кузьмін — добре знав і пам’ятає НАРОДНА КУЛЬТУРА Микола СТАСІШЕН, голова Кам’янського РТУК ім. Т. Шевченка Перший місяць весни у Придністров’ї дзвенить не лише радісними струмками. При! роду від зимового сну пробуджують спочатку молдавські, а за ними й українські мелодії, які споконвіку сплітаються в єдиний різнобар! вний віночок. Перша декада місяця була прик! рашена молдавськими піснями й легендами про хоробрих героїв, які багато років прихо! дять із молдавським святом “Мерцишор”. А паралельно в школах Кам’янського району, де вивчають українську мову як предмет, прохо! дили Шевченківські читання, а разом із ними й відбіркові тури прихильників поезії Шевченка для участі переможців у загальному святі. Щорічно свята української культури, при! урочені до днів народження й пам’яті Велико! го Кобзаря, проводить Кам’янське районне товариство української культури імені Тараса Шевченка. На великий захід, проведений на базі міської середньої школи з гімназичними класами № 2, з’їхались юні учасники майже з усіх шкіл, де вивчається мова Кобзаря. За традицією, яка склалась у товаристві з перших днів його існування, усі свята україн!
Seite · S. 6Originalseite ↗

ДАЛЕКИЙ СХІД ОЧИМА МАНДРІВНИКА

В’ячеслава Чорновола: — У 1984 році я був лейтенантом КГБ і мене “закріпили” за Чорново! лом. Кожного місяця я при! їздив у Покровськ і прово! див бесіди з ним, а в 1985! му, коли В’ячеслав Макси! мович звільнявся, саме я готував йому всі необхідні документи. Яким я за! пам’ятав Чорновола? При! ємна, інтелігентна людина, з ним можна було розмов! ляти на різні теми. Зараз Владислав Кузь! мін працює головним спе! ціалістом відділу економіч! ної безпеки Комітету доро! гоцінних металів Якутії. А про свою колишню службу в КГБ не дуже любить зга! дувати: — Ви ж розумієте, що-то був за час… КОЛИМСЬКИЙ ФЕНОМЕН Найскладнішим відрізком шляху в цій по! дорожі була для мене дорога від Кюбюме до Усть!Нери (Східна Якутія). Через відсутність мостів машини там їздять рідко. Одного дня взагалі довелися пройти пішки з 30!кілогра! мовим рюкзаком понад 40 км, бо не було жод! ної машини. Від Усть!Нери в бік Магадана по! чинається вже краща дорога. Асфальтом там, щоправда, і “не пахне”. Незабаром я був у Ма! гаданській області, на Колимі. І відразу ж зі! штовхнувся з тим, що потім я назвав “колим! ським феноменом”. Об’їхавши автостопом за попередні чоти! ри роки значну частину колишнього Радян! ського Союзу, я вважав, що найгостинніші й найдоброзичливіші люди живуть на Кавказі. Доки не познайомився з колимцями. Специ! фічні умови життя на Крайній Півночі, де від! стані вимірюються сотнями кілометрів, а без! морозний період триває не більше трьох міся! ців, до того ж відірваність від осередків цивілі! зації, виробили свої закони й неписані прави! ла. Як з’ясувалося, на Колимі навіть не треба займатися автостопом, бо машини тут зупи! няються самі. І не тільки попутні, а й зустрічні. Кожен прагне допомогти мандрівнику й по! легшити йому шлях. — Запам’ятай головне правило Колими — у нас не крадуть і в біді не залишають, — ска! зав мені один із водіїв. До речі, цей колим! ський закон — не залишати людину на трасі — діє вже не одне десятиліття. А тепер спробуй! те уявити, чи можливо це в нас… Узагалі, за час своїх подорожей я зрозумів, що існує своєрідна пропорція: чим віддалені! ший реґіон, тим добріші й гостинніші люди там живуть. Забігаючи наперед, зазначу, що люди Сибіру й Далекого Сходу — прості й невимуше! ні, там не втрачені найкращі людські якості, збе! рігаються справжні життєві цінності. Цей сибір! ський дух живе в людях кілька століть, відтоді, як перші поселенці прийшли освоювати невідомий величезний край, зустрічаючи велику протидію з боку природи. Вижити і втриматися на цій зем! лі можна було тільки завдяки мужності, сміли! вості й взаємодопомозі. Найкраще це змалював Іван Багряний у романі “Тигролови”. УРАНОВИЙ БУТУГИЧАГ Моє перебування на Колимі тривало рів! но місяць. За цей час я побував на залишках таборів ГУЛАГу і сумнозвісній “Серпантинці” (уранова копальня “Бутугичаг”), проїхав по Колимській і Тенькінській трасах, побачив озеро Джека Лондона і гірський пік Абори! ген. Найяскравіші враження залишилися від відвідання Бутугичагу. Ця уранова копальня знаходиться в центрі Колими, з 1937 до 1955 року тут видобували олово, а згодом уран. На схилах сопок, що оточують копальню, ні! коли не було ніякої рослинності — ані кущи! ка, ані травинки, хіба що зрідка можна поба! чити ягельник серед розсипів чорного ка! міння. Коли потрапляєш у цю долину з мар! сіанськими пейзажами і бачиш сопки, схили яких перекреслені вузькими білими смугами (це залишки бромсбергів — вузькоколійок, по яких вагонетки з урановою рудою зі што! лень транспортували на збагачувальну фаб! рику), виникає враження, що все це створи! ли не люди, а якісь містичні титани!прибуль! ці з інших світів. Тут же залишки бараків і штрафний ізолятор, уранозбагачувальна фабрика й ціла гора зеківського взуття, ко! лючий дріт і кладовище. Замість хрестів на могилах — струхлі від часу дерев’яні стов! пчики з прибитими до них жерстяними кру! жальцями, де замість прізвищ вибиті номе! ри: Р!154, А!79, Г!18…
Seite · S. 6Originalseite ↗

НАШІ ПРИДНІСТРОВЦІ...

Іван Вогнистий ської культури проходять на кам’янській землі в березні. Заздалегідь діти готуються до кон! курсів. Їх завжди декілька: конкурси малюнків, творів, рефератів за творчістю Тараса Шевчен! ка і конкурс читців. До заходу залучаються лю! ди різних поколінь. Нинішнього року піснею! гімном могутньому Дніпру “Реве та стогне Дніпр широкий” свято відкрив найстарший ак! тивіст товариства Іван Вогнистий. Він народив! ся в селі Окниця Кам’янського району 1920 ро! ку (тоді це була Подільська губернія). Підхопили українську пісню малюки з ди! тячого садка “Золотий ключик”, які теж вив! чають українську мову. Вони також кожного року приходять на імени! ни Тараса. Співають пісень, танцю! ють, розповідають вірші. Беруть участь у святах і учні початкових ук! раїнських класів, які вже четвертий рік діють при Кам’янській СШГ №2. З інсценівкою й піснями на слова Шевченка приїхали юні акто! ри з Окницької української школи. Справжньою окрасою свят завжди були виступи дитячої фольклорно! етнографічної студіїї “Байка”, яка діє при товаристві вже четвертий рік. До кожного свята діти готують виставу за творами Тараса Шевченка. Нині юні театрали підготували до показу поему “Петрусь”. Нагородження переможців теж відбува! ється по!особливому. Грамоти й подарунки за перші місця вручають представники По! сольства України в Республіці Молдова. Ни! нішнього року на святі був присутній секре! тар Посольства Володимир Кайдась. За дру! гі місця учасники свят одержують нагороди від Спілки українців Придністров’я імені Олександра Бута, за треті — від Кам’янсько! го РТУК ім. Т. Шевченка. Від районної держ! адміністрації присутніх на святі учасників і гостей привітав заступник голови Володи! мир Карауш, який під час заходу очолював журі. Наостанку всі учасники заходу з задово! ленням скуштували іменинного пирога, в по! дарунок отримали й українські книжки. Щоро! ку під час свят вони одержують такі подарунки від Кам’янського РТУК імені T. Шевченка.
Seite · S. 7Originalseite ↗

Fortsetzung von einer früheren Seite — Seitenausschnitt

історії, належному вшануванню славетних земляків, формуванню іміджу Макарівщини, що сприяти! ме культурному та економічному розвитку району”. Також участь в обговоренні взяли заступник голови Україн! ського товариства охорони пам’яток історії та культури Мико! ла Пархоменко, автор книжки Ва! лерій Обухівський, голова Мака! рівської районної організації Кон! ґресу Українських Націоналістів Раїса Резніченко, представники ін! ших громадських організацій. У заключному слові заступник голо! ви київської облдержадміністрації Остап Семирак зазначив: “Це доб! ре, що такі книжки виходять. І якщо вона вперше презентується в Киє! ві, то тим більше є привід презен! тувати її в Макарові. Я з радістю приїду, якщо ви мене запросите”. Тепер, після таких схвальних відгуків представників столичної творчої і наукової еліти, Українське товариство охорони пам’яток істо! рії та культури і Всеукраїнська спіл! ка краєзнавців мають намір органі! зувати презентацію видання в Ма! карівському районному Будинку культури.
Seite · S. 7Originalseite ↗

“Може, долею ясною Зацвіте й мій край”. Олександр Олесь

ДО ДЖЕРЕЛ Наприкінці 2002 року за ініціа! тиви заслуженого художника Укра! їни Анатолія Марчука, Макарів! ської райдержадміністрації та ра! йонної ради краєзнавці району, се! ред яких окрім мене були Надія Ащенко — директор Макарівської ЗОШ № 2 І—ІІІ ступенів, Діна Нет! реба — керівник краєзнавчого клу! бу “Пошук” центру творчості дітей і юнацтва ім. Д. Туптала, Валерій Обухівський — керівник Бишів! ського історико!краєзнавчого му! зею та інші, в складі оргкомітету з відзначення 80!ліття Макарівсько! го району, опираючись на власні багаторічні дослідження, почали підготовку книжки про історію краю. Але керівництво району від! мовилося публікувати зібраний дослідниками матеріал, бо він міс! тив багато неприємних висуван! цям тодішнього режиму даних, зокрема про діяльність ОУН!УПА тощо. Отже, три роки “Нариси з іс! торії Макарівського району” лежа! ли в рукописі. І лише після перемо! ги Помаранчевої революції їхнє видання стало можливим. Презентоване видання — це 464 сторінки про Макарівщину: її історію, сучасність, відомих зем! ляків. 110 нарисів з історії Мака! рівського району об’єднано в чо! тири тематичні розділи. Перший — “Із сивини віків” — розповідає про землі у межиріччі Здвижа й Ірпеня від трипільських до козацьких ча! сів, у часи зародження української державності. У другому — “Наша земля — Макарівщина” — подано довідкову інформацію про Мака! рівський район станом на 1 січня 2006 року. Третій розділ розпові! дає про відомих людей Макарів! щини, які прославили її не лише в Україні, а й далеко за її межами. Останній розділ — “З історії селищі сіл Макарівщини” — вперше міс! тить історичні відомості про кожен населений пункт району (в алфа! ТАЛАНОВИТА ЗЕМЛЯ Коли я взяв до рук книжку Ми! коли Суботи “Скора вода”, зрозу! мів, що на її сторінках живе душа українського народу, і що Слобо! жанщина нічим не відрізняється від моєї рідної Київщини, від Воли! ні, від Херсонщини, що Україна бу! ла, є і буде соборною, адже об’єд! нує її щось набагато сильніше, ніж держава. Її єднає один, спільний і рідний для всіх український дух. Скажу відверто, я глибоко пе! рейнявся неповторною аурою Сковородинівки, села, в якому спочив славний син України Григо! рій Сковорода. У селі ходять містичні легенди про дух філософа, який живе в центрі села, чи то в дуплі дуба!ве! летня, який буяє посеред пансько! го саду, алеями якого ходив у свої останні дні Сковорода, чи біля пам’ятника йому, який жодного ра! зу не вдалося якісно сфотографу! вати, чи на самій могилі цього гені! ального чоловіка, яка зводила з розуму багатьох простих людей і спричинила відтік населення з центру села, чи прямо в панському будинку… Філософією Григорія Савича пронизані всі без винятку місцеві оповідки, про які дізнаємо! ся зі сторінок зібраного автором впродовж усього життя літопису краю: “Що міцніше дуба?”, “Остан! ні цоб, цебе на Муравськім шляху”, “Про козака!німця”, “Зарізали вів! цю, а голова мека…”, “Чому Сково! рода не писав про жінок” тощо. Звісно, як зізнається сам ав! тор, основою книжки “Скора вода” є матеріал не з історичних джерел, а з “народної балачки” — побрехе! ньок, базівок!переказок тощо. То! му достовірність викладеного ма! теріалу здебільшого викликає сум! ніви. Проте ця книжка, на мою дум! СЕЛО І ЛЮДИ
Seite · S. 7Originalseite ↗

ПРЕЗЕНТАЦІЯ «В ЕКЗИЛІ»

У четвер, 15 березня 2007 року, в залі засідань Головної ради українського товариства охорони пам’яток історії та культури відбулася презентація книжки “Нариси з історії Макарівського району”, ініційована Київськими обласними організаціями Українського товариства охорони пам’яток історії та культури і Всеукраїнської спілки краєзнавців, а також Макарівським районним осередком Всеук% раїнської молодіжної громадської організації “Молода Просвіта”. вітному порядку) станом на 2003 рік. Крім того, тут подано багато тематичних матеріалів, які глибше розкривають події минулого. За! вершується книжка розповіддю про помаранчеві події в Макарів! ському районі, адже вони вже теж стали надбанням історії. Але мене особисто хвилює той факт, що з початку року припини! лася будь!яка, навіть моральна, підтримка краєзнавців із боку райдержадміністрації. В січні до влади в районі прийшли соціаліс! ти і “кризова” коаліція. Хтось із ке! рівництва адміністрації чи район! ної ради, розкритикувавши нарис про Помаранчеву революцію, за! боронив розповсюджувати нашу книжку в сільські школи та бібліо! теки. Заступник голови з гумані! тарних питань Антоніна Проценко відмову в сприянні проведення презентації “Нарисів з історії Ма! карівського району” аргументува! ла так: “Ми їх не видавали, а отже, і презентувати не будемо”. Крім того, вона відмовилася надати книжки на презентацію, яка відбу! валася в Києві. З невідомих при! чин на захід у столицю не прибули також запрошені представники районних ЗМІ, підконтрольних ад! міністрації. На мою думку, в Мака! рівському районі знову почався ку, — невичерпне джерело україн! ської народної мудрості. Звісно, цінності їй додають твори самого Григорія Савича Сковороди, вірші місцевої літераторки Тетяни Субо! ти. Наукового відтінку “Скорій во! ді” надають нариси кандидата іс! торичних наук Д. М. Дудка — збе! рігача літературно!меморіального музею Г. С. Сковороди: “Доля пор! трета Сковороди”, “Село Малиже! но і Г. С. Сковорода”. Книжка Миколи Суботи — нав! чальний посібник із живого крає! знавства. Тут воєдино сплелося все багатство української землі: народні пісні, вірші, сказання, опо! відки, легенди. В книжці величезна кількість унікальних фотоматеріа! лів, безцінні дані місцевої історії, зокрема, списки дворів давно зниклих із карти Смілих хуторів, спогади очевидців багатьох подій. адміністративний тиск і наступ на свободу слова. І все ж, знаменною подією для громадськості стала презентація “Нарисів з історії Макарівського району”, незважаючи на те, що проводили її фактично “в екзилі”. “Книга — це велике багатство, а в цій книжці зібрано матеріал, який ви не знайдете ні в архівах, ні в біб! ліотеках, тому що писали її люди, які закохані у свій рідний край, — зазначила, відкриваючи презента! цію, заслужений працівник культу! ри України, заступник голови Київ! ської обласної спілки краєзнавців Наталія Булаєвська, — адже авто! ри описували не тільки пам’ятки археології, такі, як городища, Змі! єві вали тощо, вони описували кожне урочище, яр і навіть берег”. Дочка відомого письменника, уродженця Макарівщини, Віталія Кулаковського директор музею ар! хеології НАН України, кандидат іс! торичних наук Лариса Кулаковська наголосила: “Потрібно все!таки провести презентацію книжки в районі, запросити учнів шкіл, се! редніх спеціальних закладів, біблі! отеки, щоб люди на місцях знали, де було колись неолітичне посе! лення, і де жили видатні письмен! ники Микола Якович Олійник, Олександр Миколайович Підсуха, Петро Панасович Сиченко та інші. Майбутнє покоління потрібно ви! ховувати саме такими книжками. А те, що вона комусь не сподобала! ся, — це добре, значить вона справді варта уваги”. “Наша Україна живе і процвітає лише завдяки таким подвижникам, які тут сьогодні присутні, — сказав почесний гість заходу, уродженець Макарова, народний артист Украї! ни, лауреат Шевченківської премії Анатолій Паламаренко. — Ця книж! ка — чергове свідчення того, що в Україні є люди, які вміють вкласти в неї всю свою любов, всю свою одержимість. Вона говорить про те, що на цих одержимих людях, на цих подвижниках будуватиметься майбутнє української України”. “Мені приємно, що я долучився до цієї книжки, від ідеї зібрати для її написання всіх діючих краєзнав! ців, до художнього оформлення, — сказав заслужений художник Укра! їни Анатолій Марчук, — пропоную сформувати і затвердити склад ко! ординаційної ради при Макарів! ській райдержадміністрації та ра! йонній раді щодо відродження ду! ховності Макарівщини, щоб надалі сприяти подальшому дослідженню
Seite · S. 7Originalseite ↗

Скільки унікальних місцин у нашій неньці%Украї% ні! Кожен населений пункт манить своєю непов% торністю. У кожному місті, містечку, селі, в кожній родині свої легенди, які часом торкають найпота% ємніші струни душі, будять найприхованіші почут% тя, примушують переосмислити сенс буття…

Сковородяни біля дуба-велетня Я вкотре переконуюся, що най! більша цінність таких книжок як “Скора вода” в тому, що написані вони не істориками, заполітизова! ними тією чи іншою ідеологією, а простими людьми, які босими но! гами стоптували ту землю, про яку вони пишуть. Останнє десятиліття в Україні спостерігається “краєзнавчий бум”. Одна за одною в світ вихо! дять нові книжки, присвячені істо! рії сіл, селищ, міст, районів, облас! тей. І більшість їхніх авторів — такі ж прості люди, як Микола Субота, який так закоханий у свій рідний край, що готовий всьому світові донести цю любов. І вони її доно! сять. Жертвуючи своїм вільним ча! сом, витрачаючи власні мізерні за! робітки, натрапляючи на опір вла! ди, принижуючись у пошуках спон! сорів на видання… І такі книжки друкуються. Незважаючи на тяжке економічне становище, постійну нестачу коштів на видавництво, відсутність авторських гонорарів… Це і є процес духовного від! родження української нації. Про! цес, який народжується в таких се! лах як Сковородинівка, процес, який визріває у такі унікальні книж! ки як “Скора вода”, процес, який переможно крокує Україною: за! хідною, північною, східною, півден! ною, незважаючи на жодні політич! ні ігри в Києві. Не встигнемо й озирнутися, як нове покоління, виховане на таких книжках — великих енциклопедіях малої батьківщини — не цурати! меться рідної землі, як їхні батьки, зазомбовані радянською тоталі! тарною системою. І наше завдання — донести до них живу історію батьківської землі, цю національну пам’ять, самобутність, допоки її остаточно не знищила стрімко наступальна, і зі сходу, і з заходу, глобалізація. Матеріали підготував Євген БУКЕТ, голова МРО ВМГО “Молода Просвіта”, автор!упорядник книги “Нари! си з історії Макарівського району” Колгоспний двір на території музею заповідника Г. Сковороди
Seite · S. 8Originalseite ↗

Fortsetzung von einer früheren Seite — Seitenausschnitt

реквієм” та “Їх смерть життя розбу! дить” — до 50!річчя Норильського повстання політв’язнів. А хіба мо! жуть забути численні телеглядачі його дивовижні телемарафони “Та! расова церква”, які буквально ско! лихнули народ український задумом побудувати храм у Каневі біля гори Чернечої?.. Знаю, що самим тільки перелі! ком усього, що зробив Борис Гри! вачевський у царині національної історії і культури, можна заповнити відведену мені під цей спогад га! зетну площу. Приємно, що його подвижницька праця була гідно пошанована в Укра! їні і за кордоном. Він удостоєний по! чесного звання “Заслужений журна! ліст України” (1996 р.), Міжнародної премії імені Дмитра Нитченка (Авс! тралія) в галузі публіцистики і був названий одним із десяти кращих публіцистів серед українців світу. За історичні дослідження, спря! мовані на розбудову єдиної Поміс! ної церкви він був пошанований ор! деном Святого Володимира III сту! пеня. Як майстер слова Борис зростав на радіо, куди я привела його ще зі студентської лави. Саме тут вчився вимогливості до слова і відповідаль! ності за нього, осягав мистецтво вести діалоги, творити “ауру власної присутності” у кожному домі, де зву! чало радіо. Ми радилися, спереча! лися, подеколи навіть сварилися, го! туючи передачі. І я можу справді пи! шатися, що той зелений і молодий пагінець, що його посадила на нашій журналістській ниві, так глибоко вко! ренився і дав таку потужну крону… Готуючи цей спогад про Бориса Гривачевського, я доторкнулася до його особистого архіву. Перегорну! ла багато течок зі сценаріями пере! дач і телефільмів, із нотатками, за! писниками. В них і досі присутня його непогамована душа, і досі ще б’ється живий пульс його самобут! нього слова. І так захотілося, щоб Борис розповів вам, дорогі читачі, сам про себе… Рядками цього ав! тобіографічного образка, що його він назвав “КРАЙ ЧЕРЕШНЕВОГО ЦВІ6 ТУ”. “…Так уже повелося: тільки!но в київських садах забрунькуються че! решні, мою душу пронизує диво! вижна феєрія дитинства... Там, на Рівненщині. У краї, що називається ще Погорина… На землі, що явила світові неопалиму купину духовного самоутвердження української нації, вкарбувавши її високою вірою у Святе Письмо на сторінках Пере! сопницького Євангелія. Року Божого 1953!го місяця квітня 26 числа (це пізніше день цей стане символом нашої скорботи і, можливо, днем пробудження нації на руїнах атомного безумства XXI століття), в селі Нова Мошаниця Здолбунівського району Рівнен! ської області. Моя родина і, зрозу! міло, найперше — Мама, Віра Ти! мофіївна та батько Євген Павлович почули мій перший “журналіст! ський репортаж”. Бабця!повитуха від здивування розгубилася: у від! чинене вікно кімнати сільських учи! телів весняний вітер сипнув ша! ленство пелюсток черешневого цвіту. “Щасливий буде!” — сказала повитуха і десь під тією черешнею закопала мою пуповину. Відтоді, де б я не був, черешневий цвіт моєї рідної Мошаниці вирує, нуртує в моїй душі, а ще — змушує з висо! кості років осмислювати уже в сво! їй незалежній Державі історичну правду цього поліського краю. Тут, у рідній Мошаниці тоді було три основи духовності: церква— школа—бібліотека. І хоча батькам совіцька влада не дозволяла вчити дітей молитви (а мої — сільські вчи! телі), і все ж своє дошкілля я провів при церкві (бабуся Уляна була тут старшою сестрицею). І ніяка сила войовничого атеїзму не випекла б вогнями моєї віри у красу духовно! Долучившись до святої справи будівництва храму Тарасового, стаємо будівничими новітнього духовного фундаменту.
Seite · S. 8Originalseite ↗

ПАМ’ЯТЬ

Емма БАБЧУК, ведуча програм Національного радіо, заслужена журналістка України Густо всіяний зорями Чумаць! кий шлях. Долі нашої української. Кажуть, що ті зорі — то чисті й світ! лі душі тих, чиє земне життя було яскравим і щедрим на добро. Вони сяють!мерехтять для нас, живих, щоб із дороги не збилися. Щоб, здіймаючи очі до неба, ми згадува! ли і пам’ятали… Посилає нам із високості свої сполохи незгасна зоря Бориса Гри! вачевського — відомого україн! ського журналіста, який поклав на олтар України своє чесне по! лум’яне слово, свою відданість і своє синівське серце. Гірко усвідомлювати, що він по! кинув цей світ у розповні творчих сил, так і не здійснивши багатьох своїх мрій, планів і телевізійних проектів, які могли б стати окрасою Національного телеефіру, як, зреш! тою, усе, що народжувалось у його світлій голові і йшло до людей із!під його пера. Доля відміряла йому трохи біль! ше піввіку — всього 53. Мені важко писати про Бориса в минулому часі: він — мій учень, на! багато молодший мене. Маю честь зватися його вчителькою. Ось вам документ: підпис!автограф на книзі “Листи з Соловків”. “Дорогій Вчи! тельці моїй на радіо (а дружини моєї — в школі) з вірою, що наша Україна ніколи більше не знатиме такого лиха. Буде!таки світла годи! на!” 3.ХІ.92 р.” У цій першій (і останній) книжці я натрапила на тривожні (може, пророчі?) і несподівані як для Бори! са, великого життєлюба й оптиміс! та, слова: “…Зримо відчуваю, як у мені звучить страх перед смертю, біль і страждання перед тією прірвою, в якій обривається нитка людського життя… В уяві — шалений шквал смерті… І людина — маленька лю! дина, зі своїми хибами, радощами і печалями, зі своєю любов’ю, охоп! лена тим шквалом. І нема кінця! краю її розпачеві: “Я хочу жити!..” Так писав, творячи свій Соло! вецький реквієм по “тисячах і тися! чах українців, закатованих сталініс! тами на цій, колись райській, землі посеред моря Білого”… Він “зримо відчув” останні хвилини життя Євге! на Плужника, Миколи Куліша, Костя Буревія, Григорія Косинки, Дмитра Фальківського, Миколи Зерова, Миколи Вороного і багатьох інших синів і доньок України, кому при! святив щемні й болючі сторінки своєї книги (а пізніше — пронизливі телеесеї). Їх скосила жорстока то! талітарна коса. Бориса вихопила з наших рядів невблаганна недуга. Рік тому. 28 березня 2006 року. В останні свої хвилини він також мо! вив: “Як хочеться жити!” І відлетіла зорею його душа — туди, до плеяди одержимих страдників, про яких писав. Може, разом нині вибудову! ють на небесах свою Україну — мрію, якою снили? Хтозна.. А того сумного березневого дня українська журналістика втратила талановитого, вдумливого та без! компромісного публіциста, щирого патріота, перспективного організа! тора, що був свідомий свого покли! кання. Із!поміж багатьох своїх колег! телевізійників він вирізнявся емо! ційним, образним, пристрасним ху! дожнім словом, барвистою і бага! тою мовою, яку знав бездоганно. Запалювався сам і прилучав до спів! думання усіх, хто був поруч із ним у студії і потойбіч екрана. Так було, ко! ли вів свої “Розмови про духовність” на радіо і гарячі “Дискусії лідерів” на телебаченні, коли подавав на суд глядачів свої чотири фільми “Україна нескорена”, трилогію “Свою Україну любіть”, відеофільми “Соловецький
Seite · S. 8Originalseite ↗

Der Anfang dieses Textes kann unvollständig sein — mit der Originalseite abgleichen

«Я — УКРАЇНИ СИН…» ПАМ’ЯТІ БОРИСА ГРИВАЧЕВСЬКОГО

го буття моїх краян, відтвореного у Храмі Господньому місцевими жи! вописцями та окриленою церков! ними кантами. Бо що може бути ви! ще могутнього хоралу “Христос воскрес, смертію смерть здолав! ши” і отого правічного великодньо! го: “Христос воскрес — воістину воскрес!” Саме в цих людях Поліс! ся, загнаних силою в колгоспи, при цих словах завше бриніла сльоза… Це пізніше, набагато пізніше прий! де до мене глибинне усвідомлення трагедії народу, на землі якого тво! рилася Армія без держави, кращі сини і дочки якого мали високу мі! сію боротися в лавах Української Повстанської Армії і проти більшо! виків, і проти фашистів. І хоча радянська імперська про! паганда щодня вдовблювала нам, юним піонерам!ленінцям, що тут були “сильні духом” лише партиза! ни!медведєвці, людська пам’ять карб за карбом ставила свої мітки в дитячій душі. Скрізь: біля чистодже! рельних і таких глибоких саме у Мо! шаниці криниць, де збиралися час! то жінки, на якихось дивних пагор! бах у лісі, коли грибники сідали на перепочинок і залишали тут рештки їжі (новітня історія на цих братських могилах героїв УПА поставила кап! лиці, хрести, пам’ятники), за поми! Прямий ефір Бориса Гривачевського нальною чаркою, коли захмелілі чо! ловіки стиха починали співати “Ще не вмерла Україна”. Хтось із мудрих навчав: дослухайся голосу землі. Я це усвідомив сповна тут, на пагор! бах Нової Мошаниці, де кожна лю! дина й досі залишається для мене втіленням краси і вічної любові до України. І справді, вже вкотре пов! торю за поетом “Можна все на світі вибирати, сину, вибрати не можна тільки батьківщину”. Рік 1998!й. На сільському май! дані відкриваємо обеліск тим си! нам, дочкам, матерям цього ма! ленького у всесвіті і такого велико! го колись у моїй дитячій душі села, які загинули в битві за незалежну Україну з вірою, що вона таки буде. Бо ніхто і ніколи не зможе забути того, що пережите цими людьми в ім’я волі, пережите настільки тра! гічно, що не земля, а зорі тут вми! валися сльозами… Ніхто і ніколи. На тому стоїть і стояти буде цей і досі багатостраждальний край. Моя Рівненщина. Моя Погорина. Моя земля, на скрижалях історії якої трепетно!мужньо бринітиме завше святе слово: Свобода! Б. Гривачевський”. Це писалося для якоїсь Рівнен! ської газети. І якщо продовжити, хай і не так поетично, Борисів життєпис, то варто згадати що по закінченні Дрогобицького нафтового технікуму він рік працював дизелістом нафто! газових промислів Полтавщини. (У знамениті Великі Сорочинці переї! хали батьки). Але Слово, що посія! лось у душі бабусиними казками, маминою піснею та ще добрими вчителями, вже нуртувало тим нев’янучим черешневим цвітом, що напророчив: “Буде щасливий!” Пішов студіювати його таїну на українську філологію Шевченкового університету. Тут зустрів своє справжнє кохання — вірну дружину Людмилу (до речі, мою колишню ученицю з Єнакієвого на Донеччині, де я колись викладала українську мову і літературу…) Вона і познайо! мила мене зі своїм нареченим. А ко! ли вони одружилися і народили до! нечку Олесю, я покликала Бориса на радіо писати сценарії для музич! ної редакції, аби хоч якось полегши! ти студентське безгрошів’я. (Тоді ще поняття “гонорар” не було таким “девальвованим”). Так ми стали ко! легами. Далі було радіомовлення на Київ (1980), проба сил у гострій зло! боденній публіцистиці, що намага! лася прорвати цензурні бар’єри. Саме тут уперше прозвучав цикл радіофільмів Бориса “Соловецький реквієм”, створений за архівними матеріалами Соловецького табору особливого призначення. “Біль, що вихлюпнув з мого сер! ця у цих радіофільмах, не згасав, — напише пізніше Борис. — Навпаки, якась незвідана сила знову й знову запалювала в мені свічку Пам’яті, і я ставав паломником не до Святої обителі, а до Соловецької Голгофи XX ст. До кам’яниць, від яких морями і ріками, лісами і болотами північни! ми розповзався на схід велетенської імперії хижий спрут ГУЛАГу. На моє переконання, сьогодні надто важли! во заповнити білі плями історії Укра! їнської нації публікацією документів, фактів, спогадів, вписати біль і страждання… і силу людського духу, і могуть патріотичного руху опору супроти більшовицької орди. А отже, створити Вічний Літопис Правди — пам’ять про мертвих, заповіт “жи! вим і ненарожденним…” Одним із перших Борис напи! сав ту сторінку Літопису Правди своєю книгою “Листи із Соловків”.
Seite · S. 9Originalseite ↗

Fortsetzung von einer früheren Seite — Seitenausschnitt

дала на розгляд власний проект те! левізійного каналу “Культура”. Який!бо він тоді окрилений хо! див, як трепетно виношував саму ідею! До того ж, уже блукав владни! ми коридорами наказ про призна! чення його керівником цього кана! лу, значення якого для держави важко переоцінити. Блукає, як ба! чимо, й донині. Українській культурі на Національному УТ виділено нині пару годин у пору “після третіх пів! нів”. (Щоб нікого більше не розбу! дити?!). Нелегко працювалося Борисові (та й хіба лиш йому?) в пору темни! ків. Готові передачі знімалися з ефі! ру, дедалі рідше виходили його такі колоритні, поетичні, емоційно на! снажені репортажі в “Новинах”, урі! зувався час показу сюжетів. Волею керівництва, яке змінювалось на НТКУ чи не щороку, був знятий з ефіру і цикл програм “Дзвони на! родної пам’яті”, (саме за нього Бо! рис був удостоєний Міжнародної премії ім. Нитченка). Це був досить вагомий доробок журналіста в ца! рині досліджень найбільшої трагедії українців — голодомору 1932— 1933 рр. “Постсовіцька Україна сьогодні демонструє своєрідну амнезію щодо історичної пам’яті. І не так багато істориків, а ще менше жур! налістів намагаються жорстоку правду таки вписати до новітньої історії Держави. Борис Гривачев! ський — публіцист, який, долаючи чиновницькі бар’єри і пункти тем! ників, принципово відстоює пози! ції нації, позиції Правди”. — Так відгукувалась про цю роботу жур! наліста австралійська преса, пові! домляючи: “У грудні 2003 р. Гривачевський став учасником Міжнародної науко! вої конференції “Геноцид україн! ської нації. 1932—1933 рр.”, що продовж кількох днів проходила в Музеї терору Угорщини. Саме ця країна на рівні парламенту однією з перших визнала голодомор в Укра! їні — геноцидом. Фільм!есей Б. Гривачевського “Пізнати істину” став підсумком цієї події, давши мільйонам українців можливість доторкнутися до тра! гічного меморіалу, створеного угорцями в центрі Будапешта — Музеї терору заради пам’яті про тих, хто кров’ю простелив шлях На! ції до волі”. Але й міжнародне визнання не розвіяло хмар, що згустилися над головою журналіста. Аби “упокори! ти” його творчий неспокій, припи! нити потік “буйної фантазії”, Бори! са переводять у відділ тематичного планування програм. Робота, ска! жемо так, не для його натури.
Seite · S. 9Originalseite ↗

Заявляємо: в НТКУ розпочалися репресії проти Шевченкіани і програм державного замовлення.

“Я журналіст, і тому прагну вес! ти розслідування ленінсько!сталін! ських злочинів по!своєму. Як? Су! діть самі. Віддаю вам, шановні чи! тачі й слухачі, усі магнітофонні за! писи, зроблені на Соловках, і в уро! чищі Сандормох упродовж палом! ництва до цих місць. Інтерв’ю, роз! думи, а ще — світлини — докумен! тальні ознаки часу, записані, від! зняті у дивовижно красивих і без! межно тяжких від болю, від смер! тельних мук українців, місцях…” Так писав Борис у книжці, що народилася з болю і побачила світ 1992 року. Він мріяв перевидати її під назвою “Соловецький реквієм”, доповнивши сотнею фотографій, списками загиблих і новими аналі! тичними матеріалами. На жаль, не встиг… Але все це було відображено у його відеофільмах, які побачила не тільки Україна. Борис Гривачевський був од! ним із тих, хто на повні груди вдих! нув п’янке відчуття свободи слова на зорі новітньої доби — доби Неза! лежності. Всі ми тяжко виплутува! лись з ідеологічних пелюшок ра! дянської журналістики, привчені до недремного ока цензури, долали отого “цензора в собі”, що сковував думку і вчив бути обережним у ви! словлюваннях. Легше вдавалось це тим, хто був вільний духом. Борис, як, може, мало хто з його колег, повірив, що втрачену або пригнічену самосвідомість ук! раїнців можна пробудити високим літературним словом, поверненням імен “розстріляного відродження” на сцену театру, на телеекран. Тож коли йому запропонували очолити літературно!драматичну редакцію на Українському телебаченні (1994—95 рр.) не вагався. Тоді не думав, що невдовзі сіра епоха куч! мізму вважатиме його благородні наміри чимось другорядним і не! потрібним, що на зйомки фільмів про видатних діячів української культури чи інсценізацію творів не виділятимуться навіть мінімальні кошти. Та попри все вдалося Бори! сові і його колегам “пробити” відео! фільми “Собор” (за О. Гончарем), “Дума про братів Неазовських” і “Маруся Чурай” (за Л. Костенко), “Жовтий князь” (за В. Баркою), створити есеї про письменників. У співпраці з театрами на екран почали виходити адаптовані до те! левізії вистави українських авторів. Але працювати ставало дедалі важче. Паростки нового задихали! ся під навалою чужого, неукраїн! ського телепродукту, що заполонив наш інформаційний простір. Час потребував оцінки всього, що відбувалося в Україні. Суспіль! ство прагнуло пізнати себе, осмис! лити свої дороги, зрозуміти причи! ни своїх невдач і прорахунків. Укра! їнська журналістика шукала (хоч і не завше знаходила) своє вагоме пуб! ліцистично!аналітичне слово. І в перших рядах його творців, звичайно ж, був Борис Гривачев! ський. Йому доручають очолити студію “Політика”, Творчо!виробни! че об’єднання “Громада” має в ньо! му блискучого політичного огляда! ча. Гостра і бойовита програма “Дискусії лідерів”, яку так майстер! но вів Борис, конкурувала за попу! лярністю з аналогічними програма! ми “акул пера” з російського теле! бачення. Незабаром ця авторська програма, одна з найрейтингові! ших на українському телебаченні “була закрита без усяких мотивацій в результаті впровадження жор! сткої цензури і ліквідації передач прямого ефіру” (з інтерв’ю Б. Гри! вачевського). Чесній, безкомпромісній жур! налістиці почали обламувати крила — і про це трохи згодом. * * * Беру до рук течку, яку сама під! писала “Боротьба за український те! леефір”. Тут, сказати б, усі етапи справжньої “війни” Бориса Грива! чевського за професійну честь, люд! ську гідність і свободу слова. Бо! ротьба — з чим? Із задухою кучмів! ської доби, з “темниками”, з русифі! кацією, що набула нових потужних обертів, із сірятиною, яка заполони! ла український телеефір продуктом чужинецької субкультури. Процитую одного листа: “Віце-прем’єр міністру п. Миколі Жулинському Голові Державного комітету інформаційної політики радіо і телебачення п. Івану Драчу Шановний Миколо Григоровичу! Шановний Іване Федоровичу! Новітня історія становлення незалежної України ще раз засвідчила: гуманітарна (духовна) сфера є первинною в національній ідеології суверенної Держави. Її глибинного історичного дослідження та утвердження заради майбутнього саме Нації і Держави, як свідчать факти — боялися в усі часи не лише завойовники, а й представники внутрішньої номенклатури. Досить виразно останнім часом все це позначилося на ЗМІ, надто в телебаченні. Комплекс “одвічного хохлацтва”, починаючи із штучного насаджування “афоризмів Вєрки Сердючки” і до рабського благоговіння перед заїжджими фіглярами з Росії (трансляція концертів, інтерв’ю, діалогів у прямому ефірі по всіх, так званих українських каналах) як спрут, охопили телерадіоефір. Аналіз ситуації підтверджує: це робилося і робиться свідомо, з метою повного знищення інтелектуальної журналістики. Майже повна русифікація Національного (?) телеканалу — заслуга людей, яким історія, культура, мистецтво України байдужі. Для історичної теми українства — табу. Навіть після того, як п’ять фільмів циклу “Україна нескорена” були змонтовані (“Дем’янів лаз”, “Визволення по-совіцьки”, “Биківня: злочин без кари”, “Місце злочину — Сандормох”, “І зорі вмивались сльозами”) їх показували так, щоб мало хто побачив — безсистемно, без назви “Україна нескорена” (вочевидь це поняття й досі лякає). Історично склалося так, що нині маємо шанс, аби покласти хоча б рештки інтелектуальної журналістики (відтік кадрів продовжується), і патріотичних телепрограм (більшість — розмагнічено!). Надія на Вас! Надія на створення осередків високого інтелекту й українського духу насамперед у національному (державному) телерадіоефірі. Надія на те, що Гуманітарна сфера, як основа розвитку новітньої держави на мапі Європи зрештою займе своє місце у формуванні патріотизму, у творенні новітньої ідеології суверенної держави”. Політичний оглядач Національної телекомпанії Заслужений журналіст України Б. Гривачевський. Таких звернень, листів писав у владні інстанції багато, шукаючи розуміння і підтримки. Ось ще один вагомий аргумент: “Одним із визначальних у поши! ренні, в популяризації духовних цін! ностей України може стати і має стати Загальнодержавний телеві! зійний канал “Культура” (до речі, це підтверджено Польщею, Росією). Базуючись на фінансовій підтримці Держави (державне замовлення), а також залучаючи до співпраці з од! ного боку — людей одержимих ін! телектуально і морально високих, аз іншого — новітніх меценатів, те! леканал формуватиме мислителів нової епохи, свідомих гордості за свою Державу, за тих, хто впродовж тисячоліть формував її могутню культуру”. Так відстоював Борис Грива! чевський свої переконання, ство! ривши ініціативну групу телевізій! них працівників, яка розробила і по!
Seite · S. 9Originalseite ↗

Fortsetzung von «ПАМ’ЯТЬ», S. 8

ПАМ’ЯТЬ

Борис Гривачевський біля Кобзаревого дуба Тож коли Всеукраїнське това! риство “Просвіта” ім. Т. Шевченка 2003 року уклало угоду з НТКУ про започаткування телемарафону “Та! расова церква”, Борис рвійно взяв! ся за цю роботу. Ось він, урочистий, усміхнений і натхненний, на екрані. Звучить його голос… “Всі ми, шановні телеглядачі, стаємо віднині творцями великої Шевченкіани XXI століття. Долу! чившись до святої справи будів! ництва храму Тарасового, стаємо будівничими новітнього духовно! го фундаменту вже Незалежної своєї держави. Ми, журналісти, будемо цю справу продовжувати. І хочемо, аби ви разом з нами серцем, душею торкнулися благо! датних куточків України, освяче! них іменем Тараса. Далеко не всі зможуть побувати в таких місцях. І саме Перший Національний вхо! дить до ваших осель із Шевчен! ком XXI століття. Без Тарновських ми не мали б сьогодні Шевченкіа! ни, без меценатства насамперед кожного з нас — не буде Тарасо! вого храму. Збудуємо миром — будемо з миром!” Я перечитую рядки Борисових сценаріїв, вчитуючись у перелік імен учасників передач, добре зна! них у світі й маловідомих, але відда! них справі духовного відродження України і упевнююсь (вкотре!) “Як много важить слово”, мовлене сер! цем. Він скликaв Україну на велику толоку, умів вселити в людські душі віру, надію і любов. Недарма прог! рама була висунута на здобуття На! ціональної премії ім. Т. Шевченка. Але тим більш гірко й прикро було мені читати численні “заяви! протести”, “службові записки”, до! повідні на адресу Олександра Са! венка, або Тараса Стецьківа (екс! президенти НТКУ) про те, що пере! дача не вийшла в ефір, або зазнала невиправданих скорочень, або на її зйомки не знайшлося коштів та про інші недобросовісні “теледиверсії” навколо неї. Процитую рядки звер! нення до Т. Стецьківа — (тоді прези! дента НТКУ): якому було не до цієї програми, бо готував трансляцію “Євробачення”. “Національний телемарафон “Тарасова церква” має створити те! левізійну Шевченкіану, за що нам вдячні мільйони глядачів — від учнів і вчителів до пенсіонерів. Завдяки телепрограмі вони побачили Бату! рин і Качанівку, Умань і Суботів, Седнів і Кам’янець, Меджибіж і Миргород. Програма стала місцем дискусії української інтелігенції. Є. Сверстюк, М. Сядристий, Б. Олійник, П. Мовчан, М. Жулин! ський, Н. Матвієнко, Н. Крюкова — і не тільки вони були учасниками пе! редач. Певен, вони необхідні нині. Держзамовлення планує вихід програми до 200!ліття нашого Коб! заря. Але ви, шановний пане прези! денте, своїм усним розпоряджен! ням зняли її з ефіру, і з 12.09.2005 р. вона не виходить. Як автор і ведучий, як просто глядач національно свідомий, як журналіст, який має свій доробок на теренах боротьби за незалежність, я протестую проти такої наруги над програмами національного телема! рафону “Тарасова церква” і вимагаю від Вашої команди належного вико! нання Державного замовлення”. Відстоюючи право на ефір, Бо! рис звертався по підтримку до ба! гатьох відомих державних мужів і авторитетів від культури. Але ніхто зних не зарадив справі. І він вдаєть! ся до ще одного рішучого протесту. Із доповідної записки: “22.08.2005 р. о 14.10 у програмі НТКУ кілька разів пробіг рядок: “На знак протесту проти наруги над програмами Шевченкіани “Тарасо! ва церква” — викрадення 10 хв. ефірного часу та перенесення програми в “глухий” ефірний час — ми будемо виходити на архівних матеріалах. Заявляємо: в НТКУ розпочалися репресії проти Шев! ченкіани і програм державного за! мовлення. І це в країні, де Прези! дентом є В. Ющенко!” То був останній вихід “Тарасової церкви” в ефір. Пізніше в листі до редактора “Телекритики” Наталі Лі! гачової Борис напише: “Я намагався і продовжую творити нашу духовну ауру, серцевиною якої є поетичні або ж просто житейськи мудрі згус! тки слова геніїв України. Маю на цей творчий доробок повне право, як ук! раїнський філолог насамперед і як журналіст, до чийого слова дослуха! лися і в 90!х, і нині, та й, зрештою, як людина, яка вже переступила півві! кову межу і має таки чималий досвід відстоювання позицій національної журналістики і свободи слова у цій державі… Аж воно тут, виявляється, нікому не потрібне…” Ця боротьба була виснажли! вою, забрала багато сил. До остан! нього він вірив, що справедливість переможе, що він зможе реалізува! ти задумане: створити телевізійну “Енциклопедію міст і сіл України”, відзняти цикл документальних есе! їв про історію великих українців, які з різних причин залишили Вітчизну і спричинилися до розвитку інших держав і народів — “Повернення з Ирію”. Розробленим авторським проектам не судилося здійснитися. Підтятий тяжкою недугою, Бо! рис сам відлетів у вирій… Залишив по собі довічний зойк печалі своїй мамі Вірі Тимофіївні, журавлину ту! гу дружині Людмилі, батьківський заповіт синові Максиму і доньці Олесі з її родиною. Залишив право на поминальну чарку своїм добрим друзям і однодумцям. Творчу еста! фету — новому поколінню україн! ських журналістів. А двом його онучатам — Іванці, яку ніжно й безмірно любив, і Бог! даночці, якої так і не встиг дочека! тися, хай мудрою дідовою пам’ят! кою залишаться слова, якими він завершив одну з останніх своїх пе! редач: “Найкраще бути самим со6 бою. Я був, є і помру українцем. Я завжди пильнував, щоб не принизити своєї гідності і пиша6 юсь тим, що не принизив моїми діями гідності мого народу. Я ві6 рю в зорю України!” Із цією вірою залишаймося і ми, сучасники Бориса Гривачевського. Пам’ятай, Україно, свого вірного сина… Хто захоче вклонитися світ6 лій пам’яті Бориса Гривачев6 ського, запрошуємо до Будинку вчителя 31 березня о 17 годині на вечір спогадів і шани.
Seite · S. 10Originalseite ↗

Fortsetzung von einer früheren Seite — Seitenausschnitt

новою, що приречена наче бути книжкою су! му, набирає і віддає читачу світло оптимізму. Показ переборення перешкод на цьому шляху не просто цікавий, а й повчальний. Для тих, хто втрапив у біду і не повинен упас! ти духом, хто має добиватися особистої і за! гальнонародної перемоги у справі націо! нального відродження. Книжка сприяє очи! щенню пам’яттю душ зачерствілих забудь! ків, пробудженню сумління у русифікаторів і яничар, обґрунтуванню непереможності й перспективності розвитку та історичного буття нашого рідного українського народу. Дочитав я книжку і подумав ось що. Мо! же, і сучасних сталіністів вона не залишить байдужими, і вони колись таки схаменуться, не служитимуть комусь як “сини Отечества чужого”. Добре, якби таку книжку прочитали наші урядовці та депутати, які нерідко дума! ють, що Бога за бороду вхопили і все зна! ють. А головне, щоб це видання було в кож! ній бібліотеці, щоб його змогла прочитати кожна молода людина, а також доросла, в якої досі пустеля пам’яті про найстрашніші у світовій історії злочини сталінізму. час із правдою тогочасного життя у творах Багряного є приклади великої людської стійкості, як і приклади малодушності й зради. У передмові до одного зі своїх пер! ших творів письменник писав, звертаю! чись до читача: “Друже мій любий! Прошу, не називай мене поетом, бо це мене жор! стоко ображає. Не іменуй мене поетом, друже мій, бо поети нині — це категорія злочинців, до якої я не належав і не хочу належати. Не іменуй мене поетом, бо сло! во поет скорочено стало визначати: хаме! леон, проститутка, спекулянт, авантурник, ледар… Не іменуй же мене поетом, друже мій. Я хочу бути тільки людиною, яких так мало на світі, я хочу бути тільки нею…” У видавництві журналу “Бористен” (2006 р.) із нагоди сторічного ювілею пись! менника вийшла книжка “Січеславці — про Багряного”. Цей художньо!публіцистичний збірник змусив мене згадати першу радіоінсценіза! цію уривку з роману “Сад Гетсиманський”, що прозвучала вже в перебудовчий час. До! ти про автора майже нічого не було відомо. Через якийсь час побачив світ і сам роман, а згодом і наступний — “Тигролови”. У час Незалежності на повну потужність запрацювала Фундація Багряного. Вийшов у світ великий том “Публіцистика” (вид. “Смо! лоскип”, 1996 р.), а потім — два томи “Лис! тування” (вид. “Смолоскип”, 2002 р.). Книга “Січеславці — про Багряного” — данина пам’яті письменника!патріота, все життя якого було посмуговане страждання! ми (туберкульоз, концтабори, цькування). Упорядник Фідель Сухоніс добирав матеріа! ли так, аби охопити весь спектр діяльності Багряного. До книги увійшли листи і твори письменника, а також літературознавців: Миколи Жулинського — письменника й ака! деміка, Марії Дружко — юної поетеси з Дніп! родзержинська, письменника Дмитра Нит! ченка з Австралії, який товаришував із І. Баг! ряним упродовж усього життя. Всього понад двадцять авторських розвідок про письмен! ника!патріота. “Істина є донькою часу, а не авторитету”. Ф. Бекон
Seite · S. 10Originalseite ↗

НАША КНИГА

СКАЗАТИ ПРАВДУ Костянтин СИТНИК, академік НАН України Книжка “Через терни — до України” (К., “Знання України”, 2006) — це наукова праця, але я її прочитав із цікавістю, як белет! ристику. Добре знаю обох авторів — відомо! го вченого і громадського діяча, доктора фі! лософських наук, голову правління Товарис! тва “Знання” України Василя Кушерця та зна! ного письменника, заслуженого журналіста України, багаторічного вченого секретаря правління Товариства Василя Василашка. Книжка вразила скрупульозним розслі! дуванням причин трагедій 30!х рр. XX ст., яких зазнав наш народ. Сталіністи шляхом українізації спершу виявили в Україні цвіт національної інтелігенції і безжально вини! щили найсвідомішу її частину. Вразила ма! совість репресій: “Із 325 українських пись! менників, яких друкували в 1930 році, після 1938 року друкували тільки 36”. А які цинічні звинувачення, яке прихо! вування справжніх мотивів розправ! За націоналізм, чомусь “буржуазний”, звісно, український, суди! ли навіть комуністів, та не судили за націоналізм ро! сійський. Звинувачували за якесь міфічне шпигун! ство. А по суті, перед ви! борами до першої Верхов! ної Ради СРСР потай “за! чищали електоральне по! ле” від “неблагодійних”, тих, хто колись служив УНР, саме існування якої почали викреслювати з іс! торії України. Читаю у книжці допити в катівнях НКВС і згадую вислів: “Дайте мені спра! ву, а людину я до неї під! шию”. І “підшили до справ” людей за “теро! ристичні наміри щодо ко! муністів і членів Уряду”. СЛОВО НЕПЕРЕХІДНЕ
Seite · S. 10Originalseite ↗

ОЧИЩЕННЯ ПАМ’ЯТТЮ…

Без жодного факту, якому саме місцевому комуністу чи урядовцю за тридев’ять зе! мель, в озброєному до зубів Кремлі загро! жув замах! Скажете, маячня? Так, але така маячня слідчих, без адвокатів, була підста! вою для найсуворішого заочного вироку — розстрілу. Аж через 20 років, після XX з’їзду КПРС, почалася посмертна реабілітація, — з виснажливою, бездушною тяганиною. Спецслужби особливо цинічно брехали про час і причини смертей репресованих, ре! тельно узгоджуючи під грифом “Цілком та! ємно” свої позиції від Дніпропетровська до Москви. “Помер від аневризму серця”. “По! мер від перитоніту кишечника”. Про те, де трапилася смерть і де поховали, навіть не повідомляли. Коли я читав наукове дослідження Васи! ля Кушерця “Нездоланність народу”, мене вразили воля до життя, всепереборний оп! Сім’я, родичі і друзі Куширця В. Є. 1929 р. Усіх чоловіків, зображених тут, розстріляли. Жінок запроторили в буцегарні. Дітей помістили в дитбудинки творять одну з граней літературного проце! су, виписану учасником!сучасником. Це вже документ доби, документ переконань і по! милок, своєрідний читацький щоденник, на! писаний не школярем, а кандидатом філо! логічних наук, доцентом, талановитим літе! ратурознавцем і критиком. Уже сама форма текстів, зібраних у книж! ці свідчить про те, що автор, який пише пе! редусім для періодики, змушений бути лако! нічним, невелемовним. Водночас це сприяє й чіткості формулювань, науково!публіцис! тичному забарвленню мови. Євген Баран у своїх статтях!візіях часто здійснює первісне освоєння художнього матеріалу, тому нерід! ко лише окреслює якісь моменти, які згодом отримують розвиток у публікаціях інших дослідників. Євген Баран відобразив своє бачення окремих теоретичних аспектів новітньої лі! тератури, виступає як автор фейлетонів, а також як людина, яка сказала своє слово про художню прозу та про поезію. Все це структуровано у відповідні розділи. Скажімо, його фейлетони спрямовані на те, аби про! лити цебер води на голови надто вже “залі! тературених літераторів” і дещо остудити їх! ній запал. Та, звичайно ж, він найбільше своєї праці вклав в осмислення внеску в ху! дожню прозу Юрія Андруховича, Богдана Бойчука, Володимира Брюггена, Григорія Гусейнова, Оксани Забужко, Володимира Єшкілєва, Степана Процюка, Василя Слапчу! ка, Петра Сороки, Олеся Ульяненка… У книж! ці багато уваги приділено поезії Володимира Базилевського, Івана Іова, Ольги Слоньов! ської, Василя Старуна, Неоніли Стефурак… Тут знайшлося місце й жанрові інтерв’ю, в якому автор має змогу висловити свою точку зору на ті чи інші літературні реалії. У “Ліричній констатації: Вступі до теми” Євген Баран, ховаючись за маскою іронії, намагається відповісти на питання про до! цільність своєї праці: “Літературний процес — фікція. Він забирає здоров’я, нерви. За! бирає роки. Тоді ти розумієш, що літератур! ний процес — се болото. Але шкодуєш по! ривати, бо в болото ти вклав свої роки. По! тім виявиться, що вони були найкращими, іти починаєш облагороджувати процес, який аж ніяк цього не потребує. Бо важливий не він, важливий результат”. тимізм родини Кушерців та інших родин. Крізь терни терору, підозр і злиднів проби! вались вони, сини і внуки “ворогів народу” до маленьких, а потім і великих успіхів, врешті до України, що стала вільною. Василь Іванович простежив долю свого і жінчиного гіллястих родів аж із дореволюційних істо! ричних надр буття. Ціннющий досвід вижи! вання! Показав, яких численних лих і втрат зазнали родини українців на півдні і в центрі України через Першу світову, громадянську війни, через нищення Москвою УНР, через організований режимом Сталіна Голодомор. Подумати тільки: у краї найродючіших чор! ноземів Черкащини виморювали нерідко до половини!двох третин населення сіл. Відштовхуючись від дослідження коре! невої системи своїх родів, Василь Кушерець заглянув углиб проблеми, спробував дослі! дити у родах і різних верствах населення іс! торію українського народу й дійшов оптимістичного висновку, що наш народ належить до тих народів, які вже довели свою незнищенність. Ги! нули обри, орди сарматів, печенігів і половців, переважно кочівників, які мов перекотиполе шукали нових па! совищ і грабежів, а не приростали до рідної землі. Український народ у доступній для вивчення давнині не покидав своєї території, нікого не за! войовував, хоча через різні чинники нашого цвіту є по всьому світу. Збе! ріг наш народ попри драконівські за! борони рідну мову, християнську ві! ру, національні традиції. Витримав жорстокі напади і пригнічення. Як певний спадкоємець світової слави Трипілля, державності в могутній Ки! ївській Русі, як нащадок мужньої Гетьманщини, УНР і УРСР, наш народ-таки виборов свою вільну Україну. Ку! шерець прагне показати механізм досягнення виживання і успіху, який нелегкий, але достатньо дійовий. І таким чином книжка з трагічною ос! ДОШКА ПОШАНИ
Seite · S. 10Originalseite ↗

ІЗ «ЧИТАЦЬКОГО ЩОДЕННИКА 90-х» ЄВГЕНА БАРАНА

Микола ВАСИЛЬЧУК, м. Коломия на Івано!Франківщині Здається, цей чоловік поставив собі за мету читати книжки в час телевізії та Інтер! нету, аби цим самим урятувати від зникнен! ня поняття “читач”. Та від простого читача Євген Баран відрізняється тим, що він не просто читає, а фіксує думки про прочитане й доносить їх до інших у вигляді численних публікацій у періодиці, науково!популярних і наукових виданнях. Причому, все це він ро! бить фахово, незалежно від того, написано його текст для газети, чи для солідного нау! кового збірника. Він дійшов до того рівня майстерності й розголосу, коли в середови! щі літераторів стало престижним “потрапи! ти на перо” Євгенові Баранові. Це тому, що критик має добрий художній смак, уміє вхо! пити головне. Євген Баран, спрагло ловлячи ознаки нового в літературі, має власну дум! ку, яка базується на певних мистецьких орі! єнтирах, тому й не заперечує сліпо тради! ційного і не возвеличує бездарного. Тому Євген Баран має моральне право написати: “Ми в цьому житті багато що “забалакали”, тому я волію відкидати зайві слова”. Що це саме так, видно і з нової книги Єв! гена Барана “Навздогін дев’яностим..: Про! за бібліофіла” (Івано!Франківськ: Тіповіт, 2006. — 192 с). Хтось може сказати: про яку новизну тут мова, коли в книжці зібрано ма! теріали, вже опубліковані в періодиці в ті ж дев’яності. Так, опубліковано, але це зовсім не применшує вартісності книжки. По!пер! ше, витримано певний іспит часом, отож можна подивитися, наскільки критик зумів передбачити те, про що писав колись, і чи оті аванси, роздані молодим, варті були їх самих, уваги критика й читачів. А по!друге, зібрані під спільною обкладинкою ці тексти
Seite · S. 10Originalseite ↗

ДВА ЖИТТЯ ІВАНА БАГРЯНОГО

Віктор САВЧЕНКО, член НСПУ, м. Дніпропетровськ Читачеві романів Івана Багряного “Сад Гетсиманський” і “Тигролови”, стає зрозу! мілим, чому доробок майстра так пильно оберігали від читача. Адже у його творах описані закладини системи, яка проіснува! ла сімдесят три роки і сім місяців. Змальо! ваний кривавий “бульйон”, у якому зарод! жувалося те звірство, яке обійшлося люд! ності імперії в шістдесят два мільйони смертей (загинув!бо кожен третій). Водно!
Seite · S. 11Originalseite ↗

ЇЇ ПРОЗА — НЕВИЧЕРПНЕ ДЖЕРЕЛО ДЛЯ ДРАМАТУРГІЇ

21 березня минуло 65 років від дня смерті видатної української пись% менниці Ольги Юліанівни КОБИЛЯНСЬКОЇ. Вона народилася 27 листопа% да 1863 року в містечку Гура%Гумора (нині м. Гура%Гуморулуй, Румунія), яке тоді було на окраїні колишньої Австро%Угорської імперії, в сім’ї дріб% ного урядовця Ю. Кобилянського. Але їй судилося прославити на цілий світ Буковинський край, а її проза стала невичерпним джерелом для дра% матургії. Вистави за інсценізацією творів Ольги Кобилянської стали не тільки візитівкою Чернівецького музично%драматичного театру ім. О. Ко% билянської, а й справжнім мистецьким надбанням, яке довгі роки визна% чало його творче обличчя. Марія ВИШНЕВСЬКА, театрознавець ЧЕРЕЗ ТЕРНИ ДО ВЕРШИН “РОЗУМОВОГО РОЗВОЮ” Велика родина Кобилянських, яка приїхала до Буковини з Галичи! ни, не спроможна була дати належ! ну освіту всім шістьом дітям. Чоти! рьох синів батьки послали на нав! чання до гімназії, а на дівчат, Ольгу та Євгенію, очікувала доля добрих господинь, матерів, які мали б зай! матися хатніми справами. Тому, незважаючи на те, що з юних літ у душі Ольги Кобилянської жило прагнення до освіти, до активної творчої праці, вона закінчила лише чотири класи народної школи, здо! бувши, за її висловом, основу “для дальшого розумового розвою”. Із сторінок щоденника Ольга Кобилянська перед нами постає вразливою й емоційною натурою, то природно, вона багато займала! ся самоосвітою. Для молодої дів! чини це був єдиний шлях культур! ного зростання, літературного роз! витку, і Ольга Кобилянська відва! жилася стати на прю не тільки з власним батьком, який був суво! рою на вдачу людиною, а й із сус! пільно!політичними обставинами, які обмежували заскорузлими тра! диціями і прирікали жінку на духов! не животіння. Молода Кобилянська захоплю! валася творами з соціології, полі! тології та філософськими тракта! тами, шукала себе в музиці (грала на фортепіано, цитрі, дримбі), не! погано малювала і грала в театрі. Вона навіть хотіла стати професій! ною актрисою, але все!таки відда! ла перевагу літературі. ЗА ЖИТТЯ ПИСЬМЕННИЦЯ НЕ ПОБАЧИЛА СВОЇХ ГЕРОЇВ НА СЦЕНІ Захоплення О. Кобилянської театром позначилося на її літера! турній творчості. Її повісті й опові! дання дуже близькі до драматур! гічних творів. Сюжети сповнені драматизмом і насичені майстер! но виписаними діалогами. Персо! нажі наділені індивідуальними ри! сами характеру, драматичні колізії побудовані за всіма законами дра! ми. Це відчувала і сама письмен! ниця. Тому ще за її життя були спроби інсценізації деяких творів. На прохання Ольги Юліанівни у 1913 році мала намір інсценізувати повість “В неділю рано зілля копа! ла…” Леся Українка, але на пере! шкоді стала хвороба, яка завадила цим планам. Косівським аматорам вдалося перекласти повість “В неділю рано зілля копала…” на сценічну мову і зреалізувати прем’єрну постанов! “У неділю рано зілля копала...” У ролі Дубихи М. Чаплинська, у ролі Тетяни засл. арт. УРСР В. Зимня. 1955 р. Ольга Кобилянська ку драми до 35!річного ювілею лі! тературної діяльності О. Кобилян! ської. Важко сказати наскільки вдалою була інсценізація, оскільки рукопису так і не видано. У 1936 році повістю “В неділю рано зілля копала…” вперше заці! кавилися митці буковинського ук! раїнського театру під орудою Си! дора Терлецького та Івана Дудича. Вони доручили зробити інсценіза! цію повісті місцевому письменнику Іларію Карбулицькому. Він із доз! волу письменниці відразу взявся до роботи. В своїй інсценізації ав! тор, ідучи за оригіналом повісті, зробив акцент на соціальній нерів! ності між різними верствами то! дішнього суспільства. Через брак коштів для постановки, вона так не була зреалізована на сцені. А 1939 року через утиски румунської вла! ди припинив своє існування й те! атр. Рукопис інсценізації зберігся і зараз знаходиться у фондах Черні! вецького літературно!меморіаль! ного музею О. Кобилянської. Уже після возз’єднання Буко! вини з Радянською Україною знову звернулися до ідеї інсценізації по! вісті “В неділю рано зілля копа! ла…” А зреалізувати її взявся тоді молодий буковинський журна! ліст, а нині відомий письменник Володимир Бабляк. Порадив! шись із письменницею, він відра! зу приступив до роботи. І через деякий час читав свій варіант інс! ценізації Кобилянській. Окриле! ний запевненнями письменниці, що його робота була вдалою, Бабляк віддав рукопис прологу до драми в редакцію альманаху “Вільна Буковина”. 1941 року пролог навіть вийшов друком. Проте з часом письменник скеп! тично оцінив свою спробу, пере! осмислив слова Ольги Кобилян! ської. “Якби це трапилося тепер, — писав пізніше В. Бабляк, — я б її тихі добрі слова розшифрував так: коли мені було стільки років, скільки тобі, юначе, я теж робила дурниці… Але тоді вибіг за двері ощасливлений. А сьогодні, пере! читуючи те, що мав зухвалість по! казувати їй, паленію від сорому”. “ЗЕМЛЯ” ЗАПОЧАТКУВАЛА МИСТЕЦЬКИЙ ЛІТОПИС БУКОВИНИ Незважаючи на те, що інсцені! зувати намагалися переважно по! вість О. Кобилянської “В неділю рано зілля копала…”, вперше на сцені професійного театру з’яви! лися герої повісті “Земля”. Інсцені! зацію і постановку спектаклю на сцені Чернівецького обласного драматичного театру, який саме повернувся з евакуації, здійснив 1947 року художній керівник теат! ру Василь Василько. Обробку на! родних мотивів у виставі здійснив композитор Б. Крижанівський, а сценічне оформлення створив ху! дожник О. Плаксій. У виставі “Земля” вперше яск! раво засяяли зірки акторів буко! винської сцени В. Сокирка, Ю. Ве! личка, П. Міхневича, М. Кисельової та К. Ципи. Загалом, вистава стала визначною подією не тільки в гро! мадському житті краю, а й у житті творчого колективу. 1954 року те! атру було присвоєно ім’я О. Коби! лянської. А виставою “Земля” було започатковано своєрідний мис! тецький літопис Буковини за тво! рами буковинських авторів. Від першої постановки “Землі” минуло майже 20 років. За цей час змінилося не одне покоління мит! ців, перш ніж чернівецький театр удруге звернувся до інсценізації В. Василька. Режисер театру, нар. арт. УРСР Є. Золотова, продовжую! чи традиції закладені В. Васильком, спробу! вала 1980 року за допо! могою сучасних засобів сценографії створити узагальнено!символіч! ний образ вистави, де акценти були зроблені на важливих ідейно!ху! дожніх епізодах. Режи! сер і художник (засл. ху! дожник УРСР В. Лассан) відмовилися від тради! ційного сценічного оформлення і вдалися до лаконічної, образної та функціональної сце! нографії, на перший план виступили цікаві людські характери, створені акторами теат! ру і насамперед образ Івоніки у виконанні нар. арт. УРСР П. Нікітіна. Майстерно відтво! рені масові сцени, ви! разні мізансцени чітко спрацювали на надзавдання режисера, за яким основним героєм вистави став на! род. Це був новий погляд буковин! ських митців на твір Ольги Коби! лянської. ПЕРШОПРОЧИТАННЯ “У НЕДІЛЮ РАНО ЗІЛЛЯ КОПАЛА…” НАЛЕЖИТЬ НЕ ЧЕРНІВЧАНАМ Відразу після постановки спек! таклю “Земля” В. Василько 1949 року зробив начорно інсценізацію повісті “В неділю рано зілля копа! ла…” і розробив свої режисерські нотатки до неї. Але остаточний ва! ріант п’єси драматург завершив 1953 року. Перше сценічне прочитання п’єси В. Василька належить не чернівчанам, а московському ци! ганському театрові “Ромен”, прем’єра якого відбулася в 1952 році. Щоправда, москвичі не тільки змінили саму назву п’єси: у них во! на вийшла як “Девушка счастье ис! кала”, а й настільки переробили саму інсценізацію на циганський лад, що автор навіть висловив театрові своє невдоволення. Серед україн! ських театрів пальма першості у сценічно! му прочитанні нале! жить Бердичівському українському драма! тичному театрові, який поставив п’єсу 1954 року. На чернівецькій сцені інсценіза! ція з’явилася тільки в 1955!му. Здійснив її постановку тодішній ху! дожній керівник театру Б. Борін. Завдяки його режисерській роз! робці спектаклю в цілому й чітко поставленому надзавданню кожно! му виконавцю, режисерові вдалося в тісній співпраці з художником Г. Нарбутом, композитором І. Шамо та балетмейстром О. Терещенком створити справжній реалістичний шедевр, у якому вони загострили соціальне звучання твору. “Компо! зиційна чіткість, романтичне забар! влення, тонка поетичність, вираз! ність і емоційна піднесеність харак! теризують цю інсценізацію”, — заз! начали відразу після прем’єри кри! тики й науковці. Вистава мала дов! ге сценічне життя, її ставили понад 500 разів. Невід’ємною складовою “Вовчиха”. У ролі Зої Жмут нар. арт. УРСР Г. Янушевич. 1963 р. успіху вистави був талановитий ан! самбль акторів!виконавців голов! них ролей: Г. Янушевич, П. Міхне! вич, М. Шутько, В. Зимня, О. Садов! никова. Попри всі застороги виста! ва стала справжнім мистецьким надбанням творчого колективу те! атру. Пізніше театр ще двічі звер! тався до інсценізації В. Василька “У неділю рано зілля копала…” 1984 року нею скористався го! ловний режисер театру, нар. арт. УРСР К. Пивоваров. За жанром йо! го спектакль був означений як “ле! генда” і відповідно романтичного трактування набув сюжет та обра! зи його героїв. Режисер будував виставу в двох площинах: епічній і драматичній. Носієм епічного, ро! мантичного у виставі був образ Маври, драматичного, фатального кохання — Туркиня (Тетяна). Зав! дяки розвитку дії в межах цих двох полюсів, нова сценічна інтерпрета! ція “У неділю рано зілля копала…” стала сучасним гімном незбагнен! ного, але трагічного кохання. Му! зика, яку написали Жанна та Левко Колодуби, визначала стиль виста! “Земля”. У ролі Івоніки нар. арт. УРСР П. Нікітін, у ролі Михайла В. Сова. 1980 р. ви як фольклорно!етнографічну стихію. Майже через 10 років, 2003!го до 140!річчя від дня народження О. Кобилянської, засл. арт. УРСР О. Мосійчук втретє поставив виставу “В неділю рано зілля копала…” В. Василька за О. Кобилянською. КУЛЬТОВИЙ СПЕКТАКЛЬ Готуючись до 100!річчя від дня народження О. Кобилянської, 1963 року Чернівецький музично!дра! матичний театр ім. О. Кобилян! ської втретє звертається до твор! чості своєї патронеси. Актор теат! ру, нар. арт. УРСР Олександр Ана! ньєв взявся за інсценізацію новели з народного життя “Вовчиха”. Для реалізації свого задуму і втілення провідної теми оповідання — мо! рального виродження людини, яке було зумовлене жадобою збага! чення, — автор частково вико! ристав мотив оповідання “Банк рустикальний”, а для правдиво! го відтворення подій Першої світової війни — “Лист засудже! ного вояка до своєї дружини”. Майстерне поєднання автором у сценічній драмі згаданих літе! ратурних творів письменниці, надало його п’єсі соціального звучання, а вчинкам головної героїні Зої Жмут (нар. ар. УРСР Галина Янушевич) — психоло! гічної вмотивованості. Автору інсценізації в тісній співпраці з режисером!постановником, нар. арт. УРСР Є. Золотовою та художником О. Плаксієм вдало! ся створити на сцені справді на! родну соціальну драму. Вистава “Вовчиха” була удостоєна най! вищої нагороди на Республі! канському огляді кращих твор! чих робіт сезону 1963—1964 років. “КАТАСТРОФАЛЬНИЙ” БІЛЬ Востаннє театр звертався до творчої спадщини своєї патронеси у 2005 році. На постановку інсценіза! ції роману О. Кобилянської “Апосто! ла черні” керівництво театру запро! сило одного з провідних режисерів України Олександра Дзекуна. Але незважаючи на те, що роман пись! менниці порушує філософську проблему смерті, (в ньому багато цитат із Ніцше, Біблії), містичний твір О. Кобилянської не був належно зреалізований. Творчий колектив виявився не готовим до такої сер! йозної роботи. А на переконання режисера!постановника, “вистава готувалася для звіту, для заспоко! єння чиновників”, а можливо, й ЗМІ, які частенько дорікали театрові на відсутність творів патронеси. “Я їду з важким відчуттям. Я помилився. Мені здавалося, що зможу надихну! ти, зацікавити людей. Цього не ста! лося. Я переоцінив свої сили”, — зізнався в інтерв’ю чернівецьким журналістам О. Дзекун. У його сло! вах “відчувався глибокий, як писала О. Кобилянська, “катастрофальний” внутрішній біль”.
Seite · S. 12Originalseite ↗

Fortsetzung von einer früheren Seite — Seitenausschnitt

заведеться, я її вдягав як тюбетейку, виходячи на вулицю. На вулиці повз дім діда Тараса по соші, що вела на дерев’яний міст, уже котилася війна — безкінечний натовп біженців, змішаний із черво! ноармійцями, що теж тікали від вій! ни. Першими по соші промарширу! вали хлопці!десятикласники. В сан! даліях на босу ногу, в білих сорочках, із непокритими головами. Війну проголосили по радіо в не! ділю 22!го, а всіх черкаських десяти! класників зібрали в понеділок до шко! ли № 3, поставили на плацу місцево! го базару біля пожежної команди. Брат Вадим був у третьому. То він бігав лише дивитися на той збір. Воєнком вишикував хлопців у шеренги і скомандував: — Смірна! Слушать маю каманду! Враг каварно напал на нашу савєцкую Родіну в чєтирє часа утра. Вєликий Сталін об’явіл всєобщую мобілізацію. Ви всє призвани в ряди защітніков атєчєства. Отнинє ви байци Красной Арміі. На-пра-во! Шагом марш! Хлопців у лавах було близько сотні. Колона рушила по соші в бік дерев’яного мосту через Дніпро. Попереду йшов воєнком. Він єдиний був у чоботях і кашке! ті. Хлопці вдягнені по!літньому, ніби на хвилину відлучилися з хати. Коли колона рушила вулицями Кривалівки — поголос покотився містом, випереджаючи колону: — Хлопців женуть на війну… Дехто з призовників жив на іншо! му боці міста, скажімо, на Казбеті, або біля цукроварні, аж під хутором Червоним. Заскочити додому, щоб перевдягтися в дорогу, взяти торби! ну з харчами або хоча б попрощати! ся з мамою — воєнком не дозволив. Сказав, як відрубав: — Крок убік з колони буду вважа! ти за дезертирство. Стрілятиму без попередження. Хлопці йшли чужими вулицями, чужі люди почали виносити з хат усе, що могло згодитися хлопцям у доро! зі. Колона обростала жінками, що бігли поруч. Чужі жінки поїли чужих хлопців молоком, на ходу взували їм чоботи, вдягали чоловічі пінжаки і кухвайки, вішали на плечі торби з хлі! бом, салом і борошном. Вдягали че! рез шиї саморобні скатки з ковдр. Покривали голови модними тоді кеп! ками!шестиклинками і немодними сільськими картузами. Жінки не знали, що хлопцям за! лишилося жити три години. Не біль! ше. Воєнком йшов першим і не ози! рався. Не озирнувся жодного разу на колону позаду. Робіть що хочете — моя хата з краю, мене не обходить — ніби було написано в нього на спині. Можна було не лише зробити крок убік, можна було спокійно по! вернутися додому, до мами. Ніхто не втік додому. В колоні юнаків крокував мій дядько Шура Петренко. Петренки жили недалеко, за три квартали, але на іншій вулиці. Баба Надя вдягнула Шуру в дідові калоші, дала картуза і торбину з продуктами. Ми, малеча, висіли на паркані — було цікаво, яка вона, тая війна. Я, власне, сидів не на паркані, а стояв на засуві брами. Стояти на балці засува було зручно, голова як! раз стирчала над ворітьми, руками можна було спертися на верхню об! шивну планку. Стояти можна було годинами, аж поки мама не стягала нас за ноги, щоб нагодувати. Години через три як погнали хлопців по соші через міст на війну, у небі з’явились німецькі літаки. Впер! ше. Вони летіли, вільно розкинувши крила, ніби небо не було вже наше, а їхнє. Нікого не боялися. Старші хлоп! ці зауважили, що німецькі літаки по інакшому гули, аніж наші. Я прислу! хався й собі. Справді, отой чорно!зе! лений підвивав із булькотінням, ніби його нудить, ніби ось!ось зблювне. Літаки покружляли над мостом, не звертаючи уваги на місто, потім подались убік Золотоноші. На схід. Туди, де завжди сходило сонце. Вік! но в моїй кімнаті виходило саме ту! ди, куди полетіли німецькі літаки. Баба Надя з мамою просто під ворота поставили лаву, та що була в коморі, і на лаву виставляли різне — дерев’яне барильце з холодною во! дою (брат Вадим носив відрами з криниці), щось із харчів, доки ще в баби було, (а тогорічної бараболі бу! ло в льосі ще ого!го), хустки, ганчір! ки на онучі, ковдри, тощо. І так було перед кожною хатою, не лише в нас. Із кожною хвилиною на соші юр! билося все більше й більше люду. Дерев’яний міст через Дніпро не встигав ковтати біженців. Дерев’яний міст у Черкасах на Дніпрі був легендарним. Видається мені зараз, що був той дерев’яний птеродактиль довший за міст над Золотою Затокою в Сан!Франциско. 12 кілометрів рівної як струна ажурної дерев’яної споруди були ди! вом дерев’яної архітектури. Як Кіжі. Тільки не церква, а міст. А може, то була зведена язичницька церква Бога всіх Дніпрових річок: Росі, Са! мари, Десни, Ворскли, Ужа, Прип’яті, Либеді, Ірпеню, Почайни, які там ще є, всіх поіменно не назву, особливо дрібноту. Ті річки були при! хожанами черкаського моста!цер! кви. І загинув міст, як Десятинна Церква, в яку під зав’язку набилося киян, а хан Батий велів спалити їх у церкві. Міст вигинався на двадцятимет! рову висоту в головному прольоті й нависав над п’ятьма протоками і го! ловним руслом Дніпра. Дніпро в Черкасах розбігався на рукави. А нижче Черкас знову збігав! ся докупи, в одне русло. Протоки створювали острови. На островах серед сіножатей були поставлені опори того моста. Писане тонким пензлем чорною китайською тушшю каліграфічне ме! реживо черкаського мосту на тлі жовтої уранішньої зорі, (я багато ра! зів намагався прочитати його з куре! ня, спросоння, коли ще був непись! менний, коли дід брав мене з собою на сіножать), нагадувало мені якесь сакральне послання: ієрогліфічні вертикалі опор і каліграфічний текст арок піднесений у вирій, від обрію до обрію, через усе безкрає небо. Якимось чином, малий і неро! зумний, я відчував, що обов’язково маю прочитати колись, може, в ста! рості, той загадковий і такий прос! тий текст. Міст мене збуджував, не як дівчина, що раптово сподобалась, а як ворожіння, як таїна, як темне про! роцтво, як доля, що лежить перед тобою ще неходжена. Із першого разу, тільки!но я його побачив, мене тягнуло вийти на ньо! го одному, вночі і подивитися з най! вищої його точки у чорне дзеркало дніпрової води. Баба Надя ходили. Казали, що видно дно, ніби немає води в Дніпрі геть. Видно сомів великих, як коло! ди, що споконвіку лежать під дідовим парканом. Видко, — то вже мабуть баба Надя прибрехали трішки, — ру! салок. Одну баба Надя навіть впізна! ла, то була її найкраща подруга Тара! ся, яка втопилася з любові в свої п’ятнадцять років. І ще казала баба Надя, що води ніби не було, а зорями було вистелене дно. Саме по зорях і ходили русалки босими ногами. Їм не пекло у ноги. Зорі були холодні. Соми, зорі й русалки про щось роз! мовляли між собою і гукали на бабу Надю, щоб вона плигнула до них. Ру! салка Тарася, власне, гукала. Бо на! справді, по життю, баба Надя мала стрибнути з мосту замість неї. Знову комп’ютер виправляє мені Тарасю на Парасю. Якийсь припадочний комп’ютер подарували мені на шістдесятип’ятилітній ювілей. Щоразу прагне за мене писати краще. Саме Тарася. Русалка спершу справді була Па! рася, коли ще була дівчиною. А коли лову, золоте серце і любов. І працю! вав і вдень, і вночі. Але жодного разу в житті не ви! ходив на міст вночі. І вдень не ходив. А я був ще замалий для такої мрії — вийти вночі на міст. Сам!самісінький. Але я постановив обов’язково це зробити, коли стану дорослим, коли піду до школи. На жаль, я так і не прочитав того сакрального меседжу і не розв’язав тієї простої задачки моїх предків! теслярів — текст згорів на моїх очах у сорок першому. В жодній історії Другої світової війни я не знайшов, у жодному архіві, як не шукав, ані рядка, ані згадки про ту, може, найбільшу у Другій світовій війні пещь пекельну — майданеки і освенціми можуть взяти тайм!аут — хвилину мовчання. Рахуємо. 12 км це 12 000 метрів. Завшир! шки міст був близько 10 метрів. 12 000 м х 10 м = 120 000 квад! ратних метрів. Припустимо, що в середньому на кожному кв. метрі було четверо людей. Насправді було більше, бо була страшенна давкотня, тиснява. Відкиньмо місця, які займали брич! ки, полуторки, візки, клунки. Ну, хай буде половина площі. Виходить, як
Seite · S. 12Originalseite ↗

Der Anfang dieses Textes kann unvollständig sein — mit der Originalseite abgleichen

“Річки були прихожанами черкаського моста-церкви”. Юрій Іллєнко

вона закохалася донестями в мого діда Тараса, її почали дражнити Та! рася, бо вона ходила за ним хвости! ком і вдень, і вночі. Вони удвох зако! халися з бабою Надею, навперейми. Вони були не подругами, про це вже мені потім розповів дід Козел, який мене не любив, вони були сестрами! близнючками. І закохалися в одного парубка. Парубком дід Тарас був го! норовим: гарний і багатий. Страшен! но багатий. Фантастично багатий. Неймовірно багатий. А вони удвох мали одні черевич! ки на двох. А в Тараса був табун коней. Сто голів. Тоді це було, як сьо! годні сто шестисотих мерседесів!
Seite · S. 12Originalseite ↗

ПЕРШОДРУК

— Отдать конци! “Надежда Крупская” закричала нелюдським голосом — У!У!У!!!! — ніби вперше прочитала записку Ста! ліна: — Отдать конци, — вивергла з білої труби в чисте блакитне небо протуберанець ще більш чистої, бі! лосніжної пари і відвалила у вічність поза розкладом. За розкладом у світі десятий день йшла Друга світова війна. Другу світову війну розпочав мій молодший братик Михайло I!й. Точнісінько, як було із першою світовою. Коли в Сараєво вічний сту! дент Гаврило Принцип на принцип — замочив із нагана германського ерц! герцога Фердінанда і тим розпочав війну. Таке сподіяв і мій молодший бра! тик Міся, як він сам себе поважно на! зивав. Міся тріснув мене по голові де! рев’яною тріскою, коли я хотів улізти в його візок. Та так влучно, що про! бив у моїй голові дірку, — ну, не зов! сім у голові, а лише в шкірі на голові. Нічого суттєвого з тієї дірки не витек! ло, крім, хіба що, трохи мозку. Це я так тоді думав, бо переля! кався. Добре, що крові майже не було. Лише мозок. Але я заволав так, ніби справді стікав останніми краплинами крові. Вибігла з дому мама і нагримала на нас: — Ап’ять вайна! Ніякої війни не було й близько. Ми, мирні онуки, мирно гралися на купі тирси, стружки і дерев’яних обрізків біля верстака діда Тараса. Дід Тарас, окрім того, що був ді! дом, був ще й теслею, й столяром — саме того дня він майстрував візка на коліщатах своєму наймолодшому онуку Михайлику. Візок виходив гетьманський — із точеними балясинами дверцят і різь! бленою спинкою над шкіряним си! дінням, як у шестисотому мерседесі. Міся мабуть боявся, що ми, старші онуки, його розкуркулимо, заберемо візка собі, то й розпочав війну. Наступного дня з самого ранку чорна тарілка радіо на стіні у кімнаті Місі з мамою таки підтвердила, що війна почалась. Міся заплакав, бо він, звісно, то! го не хотів. Він був гарний хлопчик. І ніколи не бився. То було лише раз у його житті. Запевнити Місю, що нема його провини в тому, що почалася війна, не змогли ні мама, ні баба Надя. — Еге, ви самі ж казали — ап’ять війна… — ридав Міся. Міся ніби відчув, що він буде пер! шою жертвою тієї війни в нашій сім’ї. Брата не стало менше аніж за рік. Він помер в евакуації в Новоси! бірську від крупозного запалення ле! генів на тлі повного виснаження ор! ганізму. Потім, після війни, в сорок сьо! мому, в мами знайшовся ще син, якого вона назвала теж Михайлом. Михайло!II!й виріс розумним і толерантним, ніколи не бився, став кінорежисером і деканом кінофа! культету. Має доньку балерину, кра! суню Іванку, яка закінчила балетне училище при Большом Театре в Мос! кві, а танцювала в Німеччині в Штут! гардському театрі, а тепер — у Празькому, бо в Україні таланти ніко! му не потрібні. Вона в нас нью!остарбайтер. Але це все потім. Поки що ж я не плакав, що поча! лась війна. Навпаки, я почувався героєм і примусив маму зробити мені повну перев’язку голови. Мама була медсестрою, то ж зробила перев’язку по повній прог! рамі “важке поранення голови”. Два тижні я відмовлявся знімати ту пов’язку. Розшукав у дідусевому са! дочку першу дозрілу вишню і розча! вив її на бинтах. Вийшло, наче кульове наскрізне поранення в лоба. Коли вже мама силоміць!таки зняла з мене пе! рев’язку, боячись, що під нею щось
Seite · S. 12Originalseite ↗

ЮРІЙ ІЛЛЄНКО «ДОПОВІДНА Уривки з роману

Мій прадід Іван Тарасович, коли швидко почав помирати, виділив своїх дітей, так тоді казали, значить! ся — поділив своє багатство між ни! ми. Тарас був наймолодший — дев’ятнадцять років. Інші шестеро — старші. Тарасу випали коні. Шість кам’яних будинків, дванадцять вітря! ків під Чигирином, млини, ґрунти, па! сіки, молотарки, словом, повний ре! манент гречкосія!хлібороба, елітно! го аграрія — все одійшло старшим. Дідові виділили коней. Дід навіть не дивився у бік Надій! ки і Параски, коли відганяв проти но! чі своїх коней за Дніпро на луки на нічне пасовисько. Тарас брав у їхньо! го батька!рибалки човна!довбанку і гнав табун через Дніпро на острови. Баба Надя казали, що кожного ранку, досвітсонця вони з Тарасею вже чатували на березі і дивилися, як з рожевого серпанку спершу повіль! но випливає стоголовий табун, — ли! ше високо задерті голови виплива! ють, тихенько форкають коні, стри! жуть вухами, зирять виряченими очима, а позаду на повен зріст нав! стоячки у вербовому човні довбанці сам молодий Господь Бог — такий він був гарний. А голови коней йому лише по ко! ліно. Парася почала звечора лягати у довбанку. Тарас робив вигляд, що не помічає дівчини. Так вона й мерзла ночами у човні, аж доки не кинулася з того дерев’яного мосту, стала русал! кою Тарасею. А Надійка щовечора ставала на коліна перед іконою Божої Матері і молилася, коли табун тупотів повз їх! ню мазанку, щоб Господь наслав на коней пошесть. Господь почув її мо! литви і наслав сап. Коні видохли, хоч і були невинні, видохли за три дні. Лише тоді Тарас подивився на дівча. Бо враз став бід! ним, як і вона. Як казали більшовики — востор! жествувала класова справедливість — усі стали бідними. А Надія була красивою як він. На! віть гарнішою. Таких красунь у Чер! касах більше не було ніколи. Спокон! віку. І вже ніколи не буде. Це вже ме! ні казав сам дід Тарас, коли баба На! дя померли. Вони побралися, а че! рез три роки дід Тарас знову став ба! гатієм, бо мав золоті руки, золоту го! не рахуй, щось близько 250 тисяч людей. Чверть мільйона. Я не згадав дітей на руках у мате! рів. А таких було більшість. Із дітьми. Мінімум двісті п’ятдесят тисяч згоріло в той день під Черкасами за якихось півгодини. Разом із мостом. Поки що я висів на брамі й не знав, що присутній на єдиному, не! повторному сеансі епічного та ще й апокрифічного кінофільму під наз! вою “Міст у смерть”. Із соші, з текучої юрби, з несамо! витого людського чорторию вибрав! ся вершник і під’їхав до брами впри! тул. Наші очі були навпроти, на від! стані, може, метр, не більше. Він був із кубиками на петлицях. Я на них не знався тоді, та й зараз не тямлю. Ма! буть, він був командир. Голова в ко! мандира була перев’язана точно, яку мене. Хіба що вишні не розчавлено на лобі. Вершник перехилився з сідла і зачерпнув із барильця повне горнят! ко води. Пив поволі, смакуючи нашу солодку воду, і роздивлявся мене впритул: — Де тебе поранило? Мене над Дністром…. Я зніяковів, я ще жодного разу не говорив із командиром, та ще й по! раненим. Та ще й на великому коні. — Тебе як кличуть, мабуть Юр! ком? Тут я зовсім зашарівся. Нічого не зміг сказати у відповідь. Звідки він знав, що я — Юрко? Кінь потягнувся губами до моєї руки. Вершник легенько торкнув по! від і повернувся в натовп. Тепер я роздивився, що всере! дині, в гущавині юрби був у команди! ра літак. Літак посувався по соші по! волі, як снула муха. Натовп обтікав його з двох боків, бо рухався скоріше за літак. В натовпі літак прикидався маленьким, іграшковим. Проте то був справжній винищувач — Лавоч! кін. У винищувача було впряжено па! ру волів. Винищувач тягнули задом наперед, тобто літак рачкував, тобто пропелер був позаду, як у Карлсона. Тоді ще ніякого Карлсона серед моїх знайомих не було. Це так, ретро де!жа!вю, фючер ін де паст. Знов мене виперло зі спо! гадів на смітник нікому непотрібних знань!незнань.
Seite · S. 13Originalseite ↗

Fortsetzung von einer früheren Seite — Seitenausschnitt

ту, в якому він викладав. У батька бу! ла броня. Це не броня у розумінні як на танках, або на лінкорах, а таке слово, що скажеш у воєнкоматі і тебе на війну не беруть. Батько був інва! лід. У нього не було однієї кістки в но! зі. В кожній нозі від коліна до стопи у всіх є дві кістки. В батька була лише одна. Каліцтво і було його бронею. У Черкаси батько впав, як сніг на голову серед літа, бо прибув туди по залізничні платформи. Під Золото! ношею тих платформ набилось на запасних коліях неміряно. Батько пригнав із Луганська зовсім нового (просто з заводу) паровоза (мені здається сьогодні, що то був “І. С”. Іосіф Сталін). На “Йосипі Сталіні” батько і причмихав у Черкаси, щоб забрати порожняк під Золотоношею. На операцію “сім’я” в батька було дві години сім хвилин, доки “Йосиф Ста! лін” набивав своє черево вугіллям і водою на товарній станції. Як, через голови, клунки, багне! ти і кулаки, батько повкидав нас на “Надежду Крупскую” знає один Гос! подь. А може, знаєш і ти, святий Петре. Але ми стояли на верхній палубі. На палубі — не те слово. І стояли — не те слово. Я особисто висів у на! товпі, бо ноги мої не торкалися палу! би. Мене затисло між людьми, як ло! зину в мітлі, скрученій докупи заліз! ним дротом паніки. Перев’язано на! мертво, ані ворухнутися, ані вислиз! нути, ані закричати, бо все повітря з те шумовиння з під коліс “Надєжди Крупської”. “Надежда Крупская” вирівнюва! лася, вигрібала і вибігала на фарва! тер біля бакена номер 17!ть. Бриль уже був крихітною світло! жовтою цяточкою на темно!жовтій стрімкій воді Дніпра. Вода була жов! та, бо несла пісок. Я не знав тоді, що отим брилем і була поставлена крапка щасливому безтурботному дитинству. (— Який несмак, — скаже читатель Куельйо, або глотатель кислотного Сорокіна і не збреше). Пароплав онімів, покинув навіть шкварити колесами, і круто похилив! ся всією своєю біомасою на правий борт. Із правого борту відкривалась дванадцятикілометрова панорама дерев’яного черкаського мосту. Міст горів. Міст горів підпалений з обох бо! ків, з обох берегів Дніпра. Німці вдерлися на міст разом із біженцями, а не так, як планували наші командири: спершу пройдуть усі наші, потім міст заповнять усі їхні, ну, зрозуміло, німці, і тоді вже треба буде підпалювати міст. Щоби німецькі мотоциклісти не захопили отих підривних машинок на лівому березі, було дано команду підпалювати, коли людьми було за! повнено всі дванадцять кілометрів мосту. Міст спалахнув миттєво. Швидше, тобто краще за все зайнялося на кра! ях, бо краї краще намастили соляр! кою. Виходу з мосту в людей уже не було. З двох боків була вогняна стіна. Наш пароплав наближався до мосту. Горіло вже все. Всі дванадцять кі! лометрів. Ті, що були біля перил, стрибали з моста. Палаючі люди ле! тіли, як факели. Ті, що були над во! дою, мали якийсь шанс врятуватися. Ті, що над піщаними островами, роз! бивалися на смерть. Після війни, коли щовесни, як правило, 2 травня відкривали сезон купання в Дніпрі, ми, дітлахи, ще довгі роки знаходили на пляжах по островах і острівцях вимиті повінню обгорілі трупи. В мокрому піску під! смажені тіла добре зберігалися. Пароплав запливав під палаючий міст. Уже ніхто не стрибав. Лише па! дали униз вогняні кулі. На пароплав не влучила жодна. На пароплаві за! пала тиша. Лише колеса відбивали один на всіх пульс, пульс божевілля. Коли пароплав вискочив з!під вогняної пастки, — в небі з’явились німецькі літаки. Я залишився на палубі сам на сам із тими літаками. Затиснутий зу! сібіч мовчазними людьми. (Цей ефект публічної самоти пропік мене аж до печінок, я за! пам’ятав цей жагучий шал самотнос! ті у натовпі на все життя і використав у фільмі “Білий птах з чорною озна! кою” в сцені весільного танцю Дани з Орестом). Один, потім другий, потім третій літаки якось химерно ковзали на крило, перевертались у повітрі дого! ри ногами і починали падати з неба просто на мене, лоб в лоба. Я був один на порожній палубі серед нерухомого натовпу. Я був мішень. Саме я. Літак завив так моторошно, що кров у моїх жилах зупинилась. Тоді я вперше почув голос смерті. Від літака відокремилась чорна цятка і стрімко збільшувалась, аж до! ки не стала красивою бомбою. Пер! ша бомба пірнула у воду по правому борту, як олімпійська чемпіонка, без жодного сплеску, без зайвих бризок метрів за десять від правого борту і вже під водою, на дні вибухнула. Пароплав встояв, не перекинув! ся. Хоча вискочив із води як дельфін, або велетенська біла касатка. Хоча касатки — чорні, як бомби. Велетенські, як крила вітряків, колеса ревнули, шалено крутнулися у повітрі і тим знову повернули все! світу апокаліптичну фонограму. Друга красуня упірнула далеко за кормою.
Seite · S. 13Originalseite ↗

“Річ у собі і плач у собі — це абсолюти трансцендентного в людині”. Юрій Іллєнко

Вершник перехопив мій, мабуть що здивований, погляд і гукнув мене, саме мені гукнув із натовпу, від крила свого літака, голосно, бо натовп ніс на собі, як важку ватяну ковдру, ніа! гарський неартикульований крик! стогін. — Мені б тільки пального… Мені б тільки на той бік Дніпра… Юрку!.. Там він у мене злетить…Чекай на ме! не, Юрку! Льотчика!винищувача затягло у вир юрби перед в’їздом на міст і я втратив його з поля зору. Через двадцять п’ять років я вставив того винищувача на волах у свій фільм “Криниця для спраглих”. Відшукав, до речі, в черкаському театрі, актора, як дві краплі води схожого на того літуна, знайшов у музеї війни винищувач Лавочкіна, лише волів уже не знайшлося, воли вже перевелися на Вкраїні. Літаки не перевелися, воли перевелися. І гарні актори не перевелися. І зняв сцену відступу Красної Армії. За що крепко палучіл па галаве. Секретар ЦК КПУ Скаба кричав після перегляду фільму з піною в роті: — Где ви відєлі, таваріщі, чтоб нашіх гєроічєскіх істрєбітєлєй воламі таскалі!? Чушь сабачья! Уже другий день від моста нако! чувався гасовий сморід. Почало обшукав, хотів забрати пістолета со! бі. Забрав насіння. Дядя Шура залишився живим. Усього четверо зі школярів!черка! щан залишилось живими. Він повернувся з того берега Дніпра додому. Через міст було годі й думати пройти проти натовпу, то дядя Шура плив через Дніпро і протоки. Голод! ний був, як звір. Сказав, що він ніку! ди більше звідси не рушить. Зали! шиться тут. Коли баба Надя годувала дядю Шуру, несподівано з’явився мій батько. Наш батько. Бо було ж ще два брати в мене: Вадим — старший і, я вже казав, Михайло I!й. Батько прийшов не з вулиці, а з городу. На нашу вулицю з вулиці втрапити було вже неможливо. Натовп сунув від паркану до пар! кану, як м’ясний фарш у м’ясорубці. Батько побив дядю Шуру. Не ду! же. Сказав, щоб той ішов назад, у Золотоношу, щоб шукав воєнкомат, що, якщо він залишиться тут, то це йому дяді Шурі кришка, смерть зна! чить. І нам ганьба. І що його (Шурчи! не) місце в бою за Родіну. І випхав сімнадцятирічного дядю Шуру за ворота в натовп як той стояв — босого і в мокрій сорочці. І голод! ного, бо той не встиг полумиска бор! щу висьорбати. Натовп поглинув Шуру, ніби го! лодний Мобі Дік ковтнув ще більш голодну тюльку.
Seite · S. 13Originalseite ↗

Fortsetzung von «ПЕРШОДРУК», S. 12

ПЕРШОДРУК

Потім зблизька, коли я вже роз! гледів обличчя льотчика, з!під крила вдарило вогнем. Кулеметна черга прошила палубу навкіс. Літак над самою нашою трубою вийшов з піке, перестав вити і стрім! ко пішов у небо. Другий і третій проробили зі мною те ж саме. Але вже ніхто в мене не влучив. Коли літаки знов заходили на повторну атаку, з заходу, із!за золо! тоніського лісистого берега виско! чив винищувач Лавочкін. То був мій тезка — Юрко. Більше не було кому. Я певен. Він таки діс! тався пального. Бій був коротким. Юрко йшов на таран. Очевидно, в нього не було набоїв. Юрко зава! лив двох. Першого просто в лоба, а другого, що летів трохи ліворуч і по! заду, зачепили юркові уламки: відір! ваний хвіст, зламані крила, розкруче! ний ґвинтом двигун. Уламки потра! пили німцю під ґвинта. Німцю віді! рвало пропелера, тому, другому нім! цю. І розтрощило, розпороло фюзе! ляж аж до хвостового руля. Третій німець втік. На палубі витягали, висмикували з натовпу вбитих і передавали над головами до рятівних шлюпок. По! складали в одну шлюпку всіх сімох і вкрили брезентом. Шлюпка була від мене на відстані витягнутої руки. Тоді всі побачили в абсолютно порожньому від хмар, літаків, зірок, Бога, кольору і пташиних криків безлюдному небі — іграшковий па! рашутик, під яким розгойдувався маятник!цяточка живої плоті. Як іг! рашка на новорічній ялинці. Був у нас до війни такий парашутик зі срібного паперу з позначкою “ОСО! ВІАХІМ” — “общество содействія армії, авіації і морскому флоту”. Я завжди вішав його на самісіньку верхівку на довгій срібній нитці. Ві! шати парашутика був мій, юрковий, привілей. Гарячим низовим вітром від па! лаючого мосту парашут вирвало з мого пасторального жанру, підхопи! ло смердючим крутіжем чаду і потас! кало ігрицем по діагоналі порожньо! го неба, навкіс, пругом униз понад водою, до прилук під цукроварнею. Парашутиста вже перло пекель! ним протягом низько над водою і він швидко наздоганяв нашого паропла! ва. Льотчика протаскало розпече! ним вітром уздовж борта “Надежди Крупської”, за метр над шлюпкою зі свіжими трупами, мені тоді здалося — на відстані їхніх витягнутих рук, що стирчали з!під брезенту. На стропах парашута гойдався мій знайомий. Юрко. Мертвий!мерт! вісінький. Без шапки. Голова його бу! ла перев’язана сліпуче чистими бин! тами. Він посміхнувся мені, коли в аб! солютній тиші, прослизнув повз ле! єрну огорожу, повз шлюпку, повз по! рожній капітанський місток, повз мою старість. А ще він сказав мені мертвими губами, коли пролітав повз мене: — Не обертайся… За кормою біло!білої, сполотні! лої, зблідлої від жаху “Надежди Крупської” згоряли живцем двісті ти! сяч людей. Чи близько того. Чверть мільйона. — Отдать конци!.. Не обертай! ся!.. На цьому самому пароплаві, “На! дежде Крупской”, я повертався, ми повертались — вже без Місі, з еваку! ації з Сибіру в рідні Черкаси. Про це я напишу тобі, святий Петре, якось іншого разу. Зараз писати не можу, чомусь зупиняється серце. Який несмак, серце, зупинятися на півслові… Як жити — ти стукало вправно, а як згадати те життя, так ти відразу в кущі, відразу зупинятися… Я тобі покажу, як зупинятися… Ти б краще зупинилося, коли я писав заяву в партію. Все одно… зу… пи… ня… є… Далі буде.
Seite · S. 13Originalseite ↗

Der Anfang dieses Textes kann unvollständig sein — mit der Originalseite abgleichen

АПОСТОЛУ ПЕТРУ»

смердіти вночі. Не можна було спа! ти. Ранком розвідка (одна баба ска! зала) донесла, що наші обробляють дерев’яний міст соляркою. І скрізь ставлять запали. І що коли німці за! йдуть на міст, то міст буде підпалено з двох боків. Ну є в них, тобто наших, такая машинка, що крутиш ручку і во! на все висаджує, або усьо загоря! ється. Головне, дочекатися, доки німці, вся їхня армія втягнеться на міст. Тоді війні кінець. Обробляли моста ще два дні. А біженці все прибували і прибували. У Черкасах був ще один міст, але заліз! ничний. Ближчий пішохідний міст був аж у Києві, а нижче за течією, у Дніп! ропетровську. Тому біженці сунули сотнями тисяч. Піші з клунками, на підводах, фурах, молдавських кару! цах, драбиняках, мажах, цигани на балагулах із накриттям, на биндюгах, із візками і роверами!велосипеда! ми, з тачками і з коровами, переоб! тяженими великими лантухами!сак! вами ніби верблюдихи. Цивільні вже йшли упереміш із військовими. Військові були зі зброєю і без. Маленькими групами й поокремо. Охляп на неосідланих конях, таран! тасами і грабарками. Я тих назв зро! ду тоді ще не знав, не знаю й досі. Це так коментував дід Тарас ту юрбу, бо він сам у молодості був і грабарем теж. Усі були виснажені вкрай. Усі на! магалися скоріше встигнути на ря! тівний міст, доки не наздогнали нім! ці. Казали, що німці вже у Смілі. У ді! да під Смілою був баштан. На башта! ні стояв курінь. Я в тому курені торік їв кавуни. Коли сказали, що німці у Смілі, я пожалкував за кавунами. Ну, думаю, жаби, все ж з’їдять, ще зеленцем. Про німців у Смілі сказав дядя Шура. Він повернувся. Він розповів, що під Золотоношею на колону шко! лярів налетіли німецькі літаки. (Ми ж їх бачили, коли вони полетіли у бік Золотоноші). Почали їх розстрілюва! ти. А вони, хлопці, навіть не знали, що треба робити, що треба ж було розсипатися з дороги по полю як го! рох… А вони стояли і дивилися на лі! таки. Ті їх розстрілювали, як в тирі “Осавіахім” на “Машбуді”. А воєнком лежав у кукурудзі мер! твий. Пістолета в нього не було. Ко! бура була порожня. Тобто в кобурі було повно смаженого гарбузового насіння. Так сказав Шура. Він його Побачив я свого дядю в 46-му гвардії капітаном з орденськими планками на грудях і довічним заїканням від контузії під Сталінградом. І ще Олександр Іванович (Шура) сказав, коли вчив мене пити гарячу самогонку на пляжі під Сосновкою, що правильно його тоді мій батько побив. На соші юрба якось раптово по! міняла тональність ґвалту. Ми, діти, кинулись до воріт. У натовп ззаду і з боків увітнули! ся німецькі мотоциклісти. Вони нікого не вбивали. Вони пробивалися на міст. Ото був справжній суржик — су! міш голосів німецьких мотоциклістів, які гавкали на біженців, що вискаку! вали їм з!під коліс; біженців, які гала! сували, як кури, на яких із неба впав шуліка; фальцетне іржання запале! них, у жовтому клоччі піни, коней; со! піння роззброєних червоноармійців; скиглі загублених дітлахів; хоровий спів випущених на волю аборигенів смілянської психлікарні, буйного від! ділення; іномовлення кинутої на! призволяще, змішаної з німецько! єврейсько!українсько!російсько! молдавсько!татарським натовпом худоби: недоєних шльондр!кіз, озві! рілих овечок, цнотливих телиць, кол! госпних шкап у собственном соку, реп’яхах і колтуном у гривах, переля! каних, ніби левретки, племінних бу! гаїв — усе вило, мекало, мукало і ве! рещало. Суржик! Батько схопив нас — маму, Вади! ма, мене і Місю — і городами, потім попід залізничним містком біля ват! но!одіяльної (що я можу зробити, раз вона так по-ідіотичному назива! лася) фабрики, потім навпростець через очерети Митниці потаскав до переправи. З собою ми встигли взя! ти лише того візка, з якого почалась війна. Накидали у візок найнеобхідні! ше з речей, однаково, сказав батько, з речами на пароплав не візьмуть. Коли ми прибігли на пристань, уже пролунала команда: — Отдать конци! Звідки взявся батько, звідки він, як шуліка з неба, впав на наші голо! ви, я дізнався вже згодом, коли ми через три доби припливли в Дніпро! петровськ, де він нас уже зустрічав. Батько тоді був евакуатором заводу Петровського і будівельного інститу! грудей вичавлене до останнього ди! ху. Вадим тримав на руках Місю, стоячи десь зо два метри від мене. Візок загубився. Ми всі були притис! нуті до леєрної огорожі палуби. Ота огорожа і була, власне, дротом, що зв’язав народ у єдиний віник. Стояла тисячонога юрба!потвора не на па! лубі, а на даху пароплава, на якому ніколи не возять пасажирів. Бо на даху буває лише труба, ря! тувальні човни, канати і пожежні баг! ри. Коли двоколісний пароплав за! плескав пліцами величезних коліс по воді, не стало чути, що кричав батько з причалу. Пароплав нахилився на лі! вий бік, ледве не черпаючи воду бор! том, пароплав був перевантажений. Капітан люто вивергав через рупор на голови натовпу якісь спеціальні слова упереміш із матом, як гарячу лемішку зі шкварками. Смужка води між батьком і нами стрімко розширювалась. Я заплакав без слів. І вперше — без сліз. То був плач для самого се! бе. Плач, якого ніхто не побачить, бо немає сліз і слів. А міміка плачу і смі! ху абсолютно однакова. Більше того: однакова вона в людини, собаки і ко! ня. Плач без сліз і слів — є абсолют! ним плачем, плачем самого по собі, плач у собі за Еммануїлом Кантом. Річ у собі і плач у собі — це абсолюти трансцендентного в людині. Це вже я сформулював потім, коли став режи! сером, і ще потім, коли покинув бути режисером, я, бувало, двадцять чо! тири години на добу думав, як зоб! разити на екрані відчай, найвищий шал суму, безодню скорботи, хаос паралізованого сумління, німотіння заляканої життям душі, трансцен! дент виття страждаючої душі… Артикуляція сміху і плачу одні й ті ж. Думаю, й чинники сміху й плачу такі самі, однакові. Хоч у трансценденті, хоч і тут, у житті, в перманенті. Хочеш — смійся, а хочеш — плач. Тоді на пароплаві “Надєжда Крупская” я зняв з голови со! лом’яного дідового бриля і кинув батькові. Бо батько був простоволо! сий. Бриль підбило вітерцем, він по! кружляв, покружляв, довго не хотів вмочати крилаті криси у воду, і, рап! том, ніби підстрелений, впав на жов!
Seite · S. 14Originalseite ↗

“Музика вимиває геть із душі пил буденного життя”. Бертольд Ауербах

Виступає хор “Хрещатик” ландії (1994 р.), ІІІ премії XVII курсу ім. Б. Бартока в м. Дебрецені в Угорщині (1996 р.), І премії у фолькпрограмі на І конкурсі імені Ф. Мендельсона!Бартольді вм. Даупфеталь у Німеччині (1996 р.); II премії на ХХІ Міжнародно! му конкурсі православної музики вм. Хайнувка в Польщі (2002 р.), учасники міжнародних фестивалів: Хвилини прекрасного ІІ Всеросійського конкурсу ім. О. Кошиця в Москві (2000 р.); Днів культури Києва в Москві (2001 р.); ІІІ хорового фестивалю в м. Щецін у Польщі (2002 р.); ХХІ Міжнародного конкурсу православної музики вм. Хайнувка у Польщі (2002 р.); “Festival International de Musique Universitaire” в м. Белфорд у Фран! ції (2003 р.); мають чимало відзнак і дипломів. “Найважче здобувати визнання серед своїх колег, у себе вдома, — розповідає Лариса Бу! хонська. — За кордоном ти можеш бути цікавим як представник краї! ни, а тут маємо чимало прекрасних хорових колективів, конкуренцію, яка, безперечно, потрібна, бо інак! ше не рухатимешся далі. До премії М. В. Лисенка йшли 13 років. Спо! чатку як любительський хор, зго! дом — як професійний. Тож якщо мені доведеться залишити цю справу, я завершу її якнайкраще”. Лауреат Антон МУХА за пле! чима має 60 років музичної діяль! ності та 45 — академічної: “Для ме! не сьогоднішній день — велике ра! дісне свято. Я вважаю за честь для себе носити звання лауреата пре! мії імені М. В. Лисенка, образ, ім’я та діяльність якого — великий взі! рець і незмінний дороговказ для всіх українських композиторів”.
Seite · S. 14Originalseite ↗

ПОСТАТІ

Валентина Кузик, Лариса Бухонська, Рада Лисенко, Антон Муха, Геннадій Ляшенко Так назвав Костянтин Станіславський українського композитора, етнографа, піаніста, педагога, хо% рового диригента, громадського діяча, основоположника української класичної музики, засновника національно%музичної творчої школи — Миколу Віталійовича ЛИСЕНКА. Його опери “Різдвяна ніч”, “Утоплена”, “Тарас Бульба”, “Наталка Полтавка”, “Енеїда”, “Ноктюрн”, дитячі опери “Коза%Дереза”, “Пан Коцький”, “Зима й Весна”, інтерпретації “Кобзаря” Т. Шевченка та обробки усної народної твор% чості по праву можна назвати надбанням світової культури. 22 березня ми відзначали 165-річницю від дня народження маестро. ВШАНУВАННЯ Ольга СКРИПКІНА Фото Олександра ЛИТВИНЕНКА Вшанування майстра розпоча! ли 1—6 березня Всеукраїнським музичним фестивалем “Лисенків! ська весна” в Національній філар! монії України. За сприяння і під! тримки Блоку Юлії Тимошенко 19— 23 березня тривали “П’ять вечорів виконавського мистецтва” з Київ! ською середньою спеціальною му! зичною школою!інтернатом імені М. В. Лисенка, яка заснована ком! позитором як музично!драматич! на 1904 року. 29 березня свій кон! церт у колонному залі влаштував і Фонд Людмили Кучми “Україна”. Вклонилися видатному митцю Міністерство культури і туризму спільно зі Спілкою композиторів, поклавши квіти до пам’ятника ма! естро, а Національна музична ака! демія України імені П. І. Чайков! ського відвідала могилу метра. Та! кож у малому залі консерваторії повну Лисенківську програму гра! ла учениця Ради Остапівни Лисен! ко (онуки Миколи Віталійовича) й аспірантка НМАУ Аліна Халікова. Пройшло і традиційне (вже 25) вручення премії М. В. Лисенка. Ни! нішніми лауреатами стали профе! сор і музикознавець Антон Муха та художній керівник і диригент муні! ципального хору “Хрещатик” Ла! риса Бухонська. Премія заснована спільно Сіл! кою композиторів і Міністерством культури і вперше її вручено в 1983 році, розповідає завідувач Музею імені Миколи Лисенка Роксана СКОРУЛЬСЬКА і додає: “Сьогодні для нас надзвичайно приємний день, і не лише тому, що ювілейна дата від дня народження Миколи Лисенка. Цей рік навдиво! вижу врожайний на Лисенківські заходи. Ми радіємо, бо був період, коли Музею доводилося смикати людей, аби щось зробити”. Найпершим подарунком лау! реатам став останній роман відо! мого покійного прозаїка Василя Шевчука “Страсті за Миколаєм”, виданий “Пульсарами”. Це остан! ній твір письменника, який зберег! ла і принесла у видавництво його дружина пані Валентина. Сприяв виходу у світ книжки й Музей імені Миколи Лисенка, який надав доку! ментальні матеріали і фотографії. Тому читачі зможуть не лише озна! йомитись із романом, а й із життям композитора, розповіла директор видавництва Лариса КОПАНЬ. Валерій СТАСЕВИЧ, перший заступник міністра культури і ту% ризму: “Гордий тим, що в нас є та! кі люди, що вони працюють на на! ше українське мистецтво. І ми їм за це дуже вдячні. Надалі ми буде! мо знаходити можливості підтри! мувати молодь, відомих майстрів. Це наша постійна робота”. Так Ва! лерій Стасевич розповів, що цього року в Києві пройде Міжнародний конкурс імені Миколи Лисенка вчотирьох номінаціях: скрипалі, віо! лончелісти, піаністи і солісти. Від! повідний комітет уже створено. Ганна ГАВРИЛЕЦЬ, голова жу% рі премії, лауреат Національної премії імені Тараса Шевченка, заслужений діяч мистецтв Украї% ни: “На премію М. В. Лисенка зав! жди маємо багато претендентів: це і композитори, і музикознавці, і вико! навці. Правда, останнім часом мало представлено композиторів. Хоті! лося б, аби вони були активнішими. Цьогорічні лауреати: видатний му! зикознавець і корифей музикознав! чих наук Антон Муха і керівник пре! красного колективу — камерного хору “Хрещатик” — Лариса Бухон! ська. Важко, звичайно, було визна! чати кращих, але існують моменти, коли рівень майстерності настільки високий, як у випадку з Ларисою Бу! хонською, що рішення ухвалюємо одностайно. Я дуже тішуся з того, що маємо прекрасних лауреатів, але хвилює питання про надання премії статусу державної в галузі музичного мистецтва з окремими номінаціями й відповідним фінансу! ванням. Ми звертатимемося з цьо! го приводу до міністра культури”. Лауреат Лариса БУХОНСЬКА з музикою на “ти” 45 років. Засну! вавши 9 квітня 1994 року нині вже муніципальний, а тоді аматорський хор “Хрещатик”, міжнародне виз! нання вже має: “Хрещатик” воло! дар Гран!прі VII Міжнародного хо! рового конкурсу в м. Слайго в Ір! Сергій Коротенко й Анастасія Димова виконують твори М. Лисенка
Seite · S. 15Originalseite ↗

«ХОККАЙДО НАГАДАВ ПРО УКРАЇНУ…»

Цей рядок із поезії Людмили СКИРДИ в книжці “Чарівна мушля”, яка ви% йшла в Японії. Відома українська поетеса, книги якої перекладені багатьма мовами, учений%літературознавець, есеїст, громадський діяч, п’ять років вивчала культуру Країни Східного сонця. Про незбагненне японське диво говорять, що хоча ця країна одна з най% більш високорозвинутих, вона зуміла зберегти все найцінніше зі свого націо% нального духовного скарбу. — Останні п’ять років я прове! ла в цій країні. Мій чоловік був Пос! лом України в Японії і мені пощас! тило дуже добре пізнати цю країну, відвідати майже всі реґіони та по! знайомитися з безліччю цікавих і талановитих людей. В Японії у ме! не вийшло чотири книги: три — мої власні, і переклад прози її велич! ності Імператриці Японії Мічіко ук! раїнською мовою. — У Вас є прегарна поезія про свято в Імператорському Палаці. Коли б не вся ця східна архітек% тура, яку описуєте у вірші, і при% сутність імператора, то мальви і зозуля, які живуть у поетичних рядках, — це ж про нас? І хоч то зовсім різні культури, але якщо сіється по всьому світу ця маль% ва, то щось нас об’єднує? — Можливо, ця думка парадок! сальна, але у нас багато спільного. Насамперед лагідність, ліричність, притаманна українському характе! рові, прагнення краси, вміння зро! бити своє середовище гарним. Пригадуючи своє дитинство (воно минуло в селі), я згадую квітники моєї бабусі та наших сусідів, вони були такі розкішні, що ми могли в них загубитися. Це якісь ліси квітів, щось неймовірно прекрасне! І різ! нокольорові гами, і різні сорти, і за! пахи… Цей вечірній запах матіоли чи петунії — усе це присутнє в Япо! нії. У них генетичне прагнення зро! бити своє середовище красивим. У цій країні ви не знайдете жодного під’їзду (де б ви не були — чи в То! кіо, чи в селі, чи в якомусь малень! кому містечку), де б не стояли се! зонні квіти щороку і щодня. І це ро! бить не комунальна служба — буди! нок прикрашають самі мешканці. — Я спробувала так прикра% сити навіть не під’їзд, а коридор біля квартири — виставила вісім горшків, які постояли чотири тижні, а потім вони почали зни% кати і мені довелося занести решту в квартиру. — Шкода, (сміється), це теж на! ша біда. А ось в Японії це пов’язано з релігією, бо за їхніми віруваннями все, навіть камінь, має свою душу, ауру, власну енергетику. Чим більше живої енергетики довкола людини, тим легше жити. Ось що мене стра! шенно дивувало: ідеш вулицею, ба! чиш маленьку стару хатинку (Токіо складається з хмарочосів і малень! кого приватного сектора будиноч! ків), а на ній написано “Королів! ський двір” або “Принцес!плаза”. Ярмарок японських віял у Кіото розкоші, але ставлення до цього нормальне. Вони вважають, що так можна жити. — За цього аскетизму, важ% кого життя, Ви хочете сказати, що вони уникають депресивних станів, відчуття невдоволеності життям, з посмішкою дивляться на оточуючий світ? — Так, найгармонійніша нація в світі! Щасливішого народу не до! велося бачити. Кожна людина в спілкуванні випромінює таку непід! робну радість, що це не можна пе! редати словами, це не піддається жодному аналізу, це якесь диво. Коли я приїхала до Японії, то дума! ла, що вся Азія така, що це харак! терні риси всього того реґіону: ввічливість, теплота, уважність, прагнення допомогти на кожному кроці. Аж ні, це лише в Японії. Ось, наприклад, ти запитуєш: як про! йти? Тобі довго не пояснювати! муть, а беруть за руку і ведуть, як би це далеко не було. Істотна частина існування кож! ного японця — здоровий спосіб життя. Вони надзвичайно багато працюють, можливо, набагато більше, ніж будь!яка інша нація. Щодня кожен перепрацьовує три! чотири години, які оплачуються. Але ніхто не піде з роботи, не пере! виконавши норми. Немає нега! торства, є педантизм. Усе зробити і якнайкраще. Зрозуміло, що віль! ного часу в них дуже мало. Дорога додому забирає півтори!три годи! ни. Тож здоровий спосіб життя — це дієти, дуже продумане харчу! вання, причому, страву ніколи не готують на два дні. Вони не уявля! ють баняка голубців або печені на три дні, все купують невеликими порціями. Продукти надзвичайно дорогі: яблуко чи помідор — до! лар, так само картоплина чи огі! рок. Ми навіть уявити собі цього не можемо. У них усе маленькими порціями, свіже, переважно мор! ські продукти, риба, овочі, фрукти, ніякого об’їдання… І, звичайно, спілкування з природою. Як тільки з’являється можливість, вони їдуть на річку, узбережжя, в ліс… — Перепрошую, і в їхніх гра% доначальників немає такої жа% дібності, побачивши зелений куточок природи, одразу його знести і побудувати там буди% нок? — Якби хтось таке зробив, я не уявляю, яким би був громадський резонанс подібної акції. Там не те що куточок, а навіть дерево ніхто не має права зрізати. Будують го! Виявляється, це програмування життя через назву. Якщо будинок не буде гарно названий, причому не просто, а так, як я навела вам за приклад, удача, успіх, щастя не від! відають його. І тому квіти, гарна наз! ва — цього досить для повного щас! тя, і це всюди, на кожному кроці. — На жаль, у нас побутує ін% ше: високі паркани, злі собаки і вічні скарги: ми такі бідні! — І назви: Чорнолісся і таке ін! ше. Недавно довелося мандрувати Полтавщиною і я вражена назвами сіл. За японською філософією ці назви не мають права на існування. Там тільки назви квітів, чогось гар! ного, доброчинностей. Жодної наз! ви, яка несе хоч крихту негативу. — Але така історія прокоти% лася нашими ланами, саме во% на й породила ці назви… А ось чи допомагає японцям таке програмування? — На 150 відсотків! Я в це вірю також. Адже справа не в тому, що ти справді король, а в тому, як ти себе бачиш і відчуваєш у світі. Можна бу! ти щасливим, живучи в дуже скром! них умовах і сприймаючи це не як ґанж чи покарання, а як гармонійне життя. В Японії життя надзвичайно складне. Здебільшого люди живуть у маленьких помешканнях, самі японці називають їх “кролячими но! рами”. Можете собі уявити: десять квадратних метрів, практично від! сутні меблі, сплять тільки на підлозі, дуже аскетичне життя, ніяких зай! вих предметів, тим паче предметів Щорічний спектакль гейш і майко “Міяко” у Кіото тель, і якщо на території цього майданчика стояли дерева, вони будуть вписані в архітектуру, хоч би й проростали крізь стелю. Квітка імператорської родини — хризантема. Вся символіка Япо! нії пов’язана з квітами, у них немає орлів, вепрів, тигрів, левів. Квіти культивуються і складають дуже важливий компонент духовного іс! нування людини, тому що людина в Японії не може існувати без квіт! ки; японці купують вазони, щось садять, створюють ікебани, для них це дуже важливо. — А як ставляться там до митців, із такою ж любов’ю, як до природи? — Це тема окремої і дуже дов! гої розмови. Ніде в світі так не ша! нують митців, як у Японії, вони ма! ють титул національного скарбу. Це майстри, які представляють стародавнє мистецтво: театр ка! букі, порцеляну, різні види і сорти кімоно. Це ті ремесла, які народжу! ються в родині, не передаються за межі, і 8!10 поколінь продовжують цю традицію. Як правило, найвиз! начніші майстри, які представля! ють такі мистецтва, мають титул національного скарбу. Вони пов! ністю на утриманні держави. Зви! чайно, вони не купують собі пала! ців у верхів’ях Луари, а живуть ду! же скромно, тому що знають, — за них платить держава. — А соціальний захист інших категорій населення, скажімо, інвалідів? — Усі будинки інвалідів за ме! жами Токіо в зелених, надзвичайно красивих зонах, спеціально збудо! вані приміщення для каталок, ві! зочків, — усе продумано до дріб! ниць. Розкішних інтер’єрів там не побачили, але пацієнтів, образно кажучи, там носять на руках. На кожного дві персони обслуговую! чого персоналу, повністю на утри! манні держави, можливо, є й інші, розкішні приватні, але ті, що я ба! чила, дуже комфортні. Гарно году! ють. Усі добре себе почувають, ус! міхаються, не відчувають своєї не! потрібності, ушкодженості. Японію відкриваєш пласт за пластом. Коли приїздиш, здаєть! ся, ти все зрозумів. І, проживши півроку, бачиш, що не зрозумів, аза рік збагнеш, що нічого взагалі не знаєш. Увесь цей час я думала, а що нам заважає бути такими? Але зрозуміла, що перенести цей дос! від неможливо, тому що цей гене! тичний код, національний менталі! тет формувався не сьогодні і не вчора, а віками. Був надзвичайно важкий період в історії Японії Сьо! гонато. Золотий вік закінчився, прийшли дужі, сильні, енергійні молоді князі. Імператорський двір, який створив колосальну культуру (якою нині живе ця країна), творив її чотири століття без війн. Їх усуну! ли, сказавши: ми будемо здійсню! вати реформи і жити по!новому. Реформи здійснювалися мечем, ось завдяки чому, наприклад, сформувалася виняткова ввічли! вість японського народу. Якщо в селі князь проходив вулицею і хтось не впав навколішки і не вкло! нився, людині рубали голову. Це був страшний урок для родини. Минуло сім століть, ми маємо фе! номенально ввічливу націю, страшний момент відійшов, але генетична здатність радіти контак! ту і вітати людину залишилася. — Але ж це жахливий звичай, як він не пригнітив самої нації, не перетворив на рабів? — Мова не про закріпачення нації (щоденне приниження — ось що пригнічує), а мова про вихован! ня, кодекс етикету, те ж саме, коли в інших народів рубали руку за кра! діжку, як це було в Китаї, і люди не крадуть. В Японії теж не крадуть, не брешуть і не сваряться. — Чи поралися Ви по госпо% дарству в кімоно, або хоч примі% ряли його? — У мене навіть є вірш про кі! моно, звичайно, це дуже незруч! ний одяг. Я пригадую зустріч із кі! ноактрисою, вона така красива. Я кажу: “О, яка краса!”, а вона: “О, як незручно!” — А колекції ляльок, які зби% рають чи не в кожній японській родині? — У тих, де є дівчатка, збира! ють колекцію — це імператорська родина з ляльок. Їх виготовляють лише спеціальні майстри, які вчаться цьому від своїх предків. Колекції виставляють навесні на спеціальне свято дівчаток у всіх вітринах магазинів, вдома, запро! шують гостей. Вони передаються з родини в родину. Я бачила колек! ції, яким чотириста років. Вони зберігаються в коробочках, загор! нуті в спеціальні тканини, їх вис! тавляють на тиждень, а потім знову ховають, і все це лежить до наступ! ного року. Вважають, якщо немає такої колекції в хаті, то дівчинка не буде щасливою. Ставлення до ді! тей у японців надзвичайне. Мама перебуває з дитиною в найтіснішо! му контакті, носить її на собі або возить у візочку не менше, ніж три роки, а то й п’ять. Як вважають японці, за цей час дитина одержує любов і теплоту. Якщо порівняти з нашими традиціями, то молоді батьки найчастіше відправляють дитину в садочок чи до дідуся й ба! бусі та продовжують кар’єру. Це колосальна помилка. Бо дитина зовсім інша, коли вона з мамою, я не бачила жодної, яка б плакала і жодної мами, яка б гримала на ди! тину. Це щебет! Діти гарні, догля! нуті. Малесенькі японські мами не! суть на собі опецькуватих хлопчи! ків і дівчаток. Тому що мама дає дитині те, чого не дасть жодний са! дочок чи бабуся. Біологічне, духов! не, вражаюче відчуття затишку оборони, прихистку. І дитина росте без комплексів, спокійна, впевне! на в собі, щаслива. Спілкувалася Валентина ДАВИДЕНКО Телекомпанія NHK бере інтерв’ю у Людмили Скирди та в посла Юрія Костенка
Seite · S. 16Originalseite ↗

“Перша прикмета освіти — знати минуле і сучасне свого народу”. Іван Франко

ЖИТТЯ ЗА СТАРИМ СТИЛЕМ Остап Лапський, перший український поет зарубіжжя — лауреат Національної премії імені Тараса Шевченка, прийняв у себе у Варшаві журналіста “Слова Просвіти”. Читайте перше в українській пресі інтерв’ю нового лауреата і сторінку його поезій.
Seite · S. 16Originalseite ↗

ТИЖНЕВИК ВСЕУКРАЇНСЬКОГО ТОВАРИСТВА «ПРОСВІТА» імені ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

КИЇВСЬКІ МЕЦЕНАТИ Дмитро МАЛАКОВ, заступник директора Музею історії Києва Засновник: Всеукраїнське товариство “Просвіта” імені Тараса Шевченка Реєстраційне свідоцтво КВ № 4066 від 02.03.2000 р. Ш е ф ! р е д а к т о р Павло МОВЧАН Сто років тому Лук’янівська по! ліційна дільниця Києва починалася від Обсерваторної вулиці й простя! галася між Брест!Литовським шосе й Глибочицею у бік Сирця. Віддале! на від центру частина Лук’янівки — район вулиці Нагірної, Татарка, до! лина Сирця — вважалася дачною околицею. Серед мешканців Лук’янівки помітно виокремлюва! лася так звана трудова інтелігенція. Це художники А. Крюгер!Прахова, В. Менк, О. Мурашко, В. Орлов! ський, М. Пимоненко, І. Селезньов, письменники І. Нечуй!Левицький та О. Пчілка, громадський діяч І. Щіт! ківський, композитори Г. Бобін! ський, М. Леонтович і К. Стеценко, архітектори Е. Брадтман, В. Дамі! ловський, В. Моцок, біолог М. Ка! щенко, інженери Є. Патон і С. Тимо! шенко, а ще — десятки лікарів, учи! телів, адвокатів, журналістів. Усі во! ни були небайдужими, свідомими громадянами, прямо чи опосеред! ковано впливали на суспільне жит! тя міста, сповнене соціальних про! тиріч. Останні особливо посилили! ся під час революційних подій 1905—1907 років і після них. На Лук’янівці було кілька військових ка! зарм, сиротинців. Долею останніх переймалося заможне жіноцтво. На початку 1911 року Лук’янів! ське дамське попечительство про бідних при парафіяльній церкві св. Федора ініціювало створення жі! ночої практичної школи домовод! ства. До наглядового комітету увійшли інженер шляхів сполучень Олексій Якубенко, дружина голови Київського окружного суду Єлиза! вета Грабар (їхній модерний особ! няк на вул. Мельникова, 8, зберіг! ся), настоятель церкви св. Федора священик Ісаакій Тарасевич та інші впливові парафіяни. Землю під будівництво нового закладу надав почесний голова наглядового комітету Олексій Фе! дорович Якубенко. Варто нагада! ти: це він, член Старої громади, ви! конав перший проект упорядку! вання могили Тараса Шевченка з АНОНС
Seite · S. 16Originalseite ↗

Der Anfang dieses Textes kann unvollständig sein — mit der Originalseite abgleichen

ЛУК’ЯНІВСЬКА ШКОЛА ДОМОВОДСТВА

хатою наглядача біля неї й особис! то керував усіма будівельними ро! ботами, що велися на народні по! жертви на Чернечій горі в 1882— 1884 роках. Умови дарування передбачали надання 5025 кв. сажнів землі на Лук’янівці, у верхів’ях Кмитового яру, з яких 2000 кв. сажнів — під садибу школи домоводства, а решта — на продаж, із тим, щоб виручені кошти використати на спорудження будинку школи й від! повідних служб. Частину коштів та! кож надали громада парафії, місь! ка управа й земство. Проектував будинок О. Якубенко. Різні фахівці безоплатно виконали інженерне облаштування садиби. Невдовзі на схилі Кмитового яру вже був готовий дво!трипо! верховий ошатний цегляний буди! нок під №6, декорований у дусі пізнього неоренесансу, з гарним гайком парадного входу з провул! ку, названого Якубенівським. Го л о в н и й р е д а к т о р Любов ГОЛОТА Р е д к о л е г і я Любов ГОЛОТА, Ярема ГОЯН, Павло МОВЧАН, Анатолій ПОГРІБНИЙ Олександр ПОНОМАРІВ Іван ЮЩУК Перший заступник головного редактора Олександер ШОКАЛО 279!49!47 Заступник головного редактора Петро АНТОНЕНКО 279!49!47 Заступник головного редактора з виробничих питань Наталія СКРИННИК 278!01!30 (тел/факс) Серед жертводавців була Вар! вара Ханенко, яка виділила кошти на влаштування оранжереї. Цеглу дали київські виробники Шевченко й Козинський, а ящик скла — Мату! совський. Пані фон!Рот подарувала курей породи Ланшан, кущі сморо! дини й рослини для оранжереї. Інші відомі лук’янівці також дарували хто кілька курей, хто півня, глобус чи пару поросят, хто раму та полотно для екрана “чарівного ліхтаря”. Від садівництва Мейєра (нині агрофір! ма “Квіти України”) надійшли виво! док пекінських качок і пава, від місь! кого садівництва — 40 кущів канн. Священики дарували ікони. Дехто просто давав гроші, частина з яких надходила від благодійних заходів. Школа мала право виписувати з!за кордону навчальні посібники, новіт! ні знаряддя обробки ґрунту, сорто! ве насіння тощо. Згідно з ухваленим статутом, школа була розрахована на утри! мання на повному пансіоні (одяг, Відповідальний секретар Ірина ШЕВЧУК 278!63!69 Відділ літератури Уляна ГЛІБЧУК 270!55!57 Відділ культури Валентина ДАВИДЕНКО 270!55!57 Спеціальний кореспондент відділу культури Олександр ЄВТУШЕНКО 279!39!55 Відділ просвітянської роботи Ольга СКРИПКІНА 270!55!57 Відділ коректури Тетяна ЩЕРБАК Ірина СТЕЛЬМАХ 278!63!69 харчування) до 30 учениць. Прий! малися дівчатка віком 13—15 років, незалежно від соціального стану, але християнського віросповідан! ня. У першому наборі було 17 уче! ниць, узятих із сиротинців і бідних родин. Зокрема доньок дворян — 1, міщан — 3, селян — 8, військових — 4, чиновників — 1. Навчання три! вало 2—3 роки. У школі викладали Закон Божий, письмо, читання, ра! хунок, основи природознавства, домоводство, садівництво, город! ництво, скотарство, молочарство, бджільництво, куховарство, куліна! рію, рукоділля, шиття, прання, спі! ви. Школа готувала дівчат!фахів! ців, які могли вести садибне й хат! нє господарство в заможних роди! нах, ставила за мету “розвинути у вихованок господарські якості, вміння розподіляти свій час, дбай! ливість та почуття відповідальності за доручену їм справу, любов до природи, простого способу життя та стремління використати набуті в Комп’ютерна верстка Ірина ШЕВЧУК Олег БЕССЬКИЙ 278!63!69 Черговий редактор Любов ГОЛОТА Бухгалтерія 279!41!46 А д р е с а р е д а к ц і ї : вул. Хрещатик, 106Б, м. Київ, 01001 E6mail: slovo_prosvity@ukr.net http://slovoprosvity.com.ua Видрукувано з готових фотоформ на комбінаті “Преса України” у середу. Зам. № 3301213 школі знання з метою поліпшення умов сімейного побуту землероб! ського населення, зміцнення в уче! ницях релігійного почуття та любо! ві до батьківщини”. В уставі школи наголошувалося, що виховання учениць спрямоване на прищеп! лення гігієнічних навичок, “однак у тих межах, щоб не дати приводу до розвитку у вихованок школи схиль! ності та звичок, які б не відповідали їхньому майбутньому трудовому життю. Відповідно до цього, як в одязі, так і в їжі та помешканні не! припустимі жодні надмірності, а весь спосіб учнівського життя має бути якомога простим і відповід! ним до умов побуту й віку учениць, привчаючим їх до догляду за собою без допомоги найманої прислуги”. Лише після трирічної практики безпосередньо в панських маєтках чи сім’ях випускниці мали надати звіт і відгук хазяїв і, в разі затвер! дження цього звіту радою школи, одержували свідоцтво про звання “домоводки”. День у школі починався о 6!й ранку взимку, а влітку — раніше. Прибирання, вмивання, повторен! ня “уроків”. О 7!й — загальна мо! литва і чай. З 8!ої до 12!ої — тео! ретичні й практичні заняття. О 12!й обід (по 100 г м’яса щодня, крім посту) та перерва до 14!ої, потім дві години занять і годинна перер! ва до вечірнього чаю та відпочинку, заняття до 19!ої. О 19!й вечеря, уроки, ігри. О 21!й загальна мо! литва й усі лягають спати. До програми навчання входили наукові екскурсії на молочні ферми, у зразкові господарства, на сіль! ськогосподарські виставки тощо. Школа діяла до 1918 року. По! тім тут були дитячі будинки для дошкільнят. А 1955 року вулицю Якубенків! ську чомусь перейменували на честь художника В. Тропініна, який жодного стосунку до цієї місцевос! ті не мав. І так само “чомусь” не! має згадки про свідомого українця та благодійника Олексія Якубенка в двотомному “Шевченківському словнику”. Загальний наклад — 32400 Листування з читачами — тільки на сторінках газети. Відповідальність за достовірність інформації несуть автори. Редакція залишає за собою право редагування та скорочення текстів. При використанні наших публікацій посилання на “Слово Просвіти” обов’язкове. І н д е к с г а з е т и “Слово Просвіти” — 30617 Передплатна ціна, враховуючи поштові послуги: на місяць — 3,38 грн. на 3 місяці — 9,89 грн. на 6 місяців — 19,18 грн.
Емблема «Просвіта»Prosvitianyn