Емблема «Просвіта»Prosvita.DigitalSaber · Personas · Futuro
← Archivo de «Slovo Prosvity»

Слово Просвіти, №24 за 2007 рік

16 págs. · 49 entradas · PDF en Wikimedia Commons ↗ · CC BY 4.0

El texto se extrajo del PDF y se dividió en piezas automáticamente. Los límites de algunas piezas no se han verificado editorialmente: una entrada puede contener varias piezas, solo parte de una o un bloque de servicio (por ejemplo, un anuncio de suscripción). La fuente primaria es la página del periódico en el PDF.

Без мови немає нації! · slovoprosvity.com.ua · p. 1página original ↗

ВСЕУКРАЇНСЬКИЙ КУЛЬТУРОЛОГІЧНИЙ ТИЖНЕВИК 24 (401), 14—20 червня 2007

Фото Олександра Литвиненка Найвідоміші хорові й музичні колективи виконували твори Артемія Веделя на ІІІ Міжнародному святі української духовної музики на честь 240#річчя від дня народження композитора. Читайте на с. 13 КОЗАЦЬКЕ СВЯТО В БАТУРИНІ ПРОДОВЖЕННЯ РОМАНУ Ю. ІЛЛЄНКА ПРОЕКТИ АНАТОЛІЯ ГАЙДАМАКИ
Без мови немає нації! · slovoprosvity.com.ua · p. 1página original ↗

НАПЕРЕКІР УСІМ ФОБІЯМ І СПОКУСАМ…

Уляна ГЛІБЧУК Коли за вікном +35, рухатися важко. Власне, ця шалена спека допомогла мені пережити цікаву істину: крайнощі схожі у своїй суті. І мороз, і спека можуть мати спільну точку дотику. Точку, з якої народ" жується відчуття клаустрофобії. Весь світ видається куцим і загрозливим. Нема там затишку бідній людині… Сидить собі в темній коробочці, а головне — думки її скуті, уява в полоні… Неволя. Травень, який щойно промайнув, мені не пахнув… Через ту ж таки спеку, мабуть. Я з жалем ховала обличчя в бузок, а він мовчав… І коли вибухнули акація, жасмин, чайна троянда… Досить! Досить цієї вак" ханалії цвіту. Травень розійшовся у своїй плодовитості… Він вибухав візуально, але пахуча суть його лишалася мізерною. Мо" же, я втратила здатність розрізняти запа" хи? Не знаю… Тобто знаю, що не так. Во" чевидь, спека пришпорила час. Маточки і тичинки радісно зараювали і дали поштовх недосконалості… Порозквітали якісь ане" мічні суцвіття, які пахли не більше, ніж гол" ландські троянди в переході. Бо не можна використовувати час, не можна його пришпорювати, не можна змагатися… Він цього не любить. У переддень червня мої ніздрі вловили чарівний шлейф запаху, так ніби поруч розбрунькувалась кондитер" ська з вишуканими тістечками, медівника" ми і липовим чаєм… Але не ромові бабки і не липовий мед у липовім чаю так розпах" ніли на всю вулицю. То липа розцвіла ще навесні, у переддень літа… Червень вкрав липу в липня… Сумно і страшно, панове, сумно і страшно. Може, тому, що людина за своєю природою консервативна. Вслід за Іванком із “Тіней забутих предків” захо" тілось раптом вигойкувать журливо: “Де моя липа, де моя липа?” А потім у небесах щось тріснуло, і спе" ка, яка обкладала людей хворобливою ва" тою, зашипіла й втонула у зливі. Гарно? Хто ж не любить стихії… Ось тільки, знає" те, місто не толерує стрімких перемін. За" куте в асфальт, з іржавими комунікаціями, воно миттєво захлинулося в брудних по" токах. “Беушні” консерви, на кшталт жигу" лів чи плоскодонних старезних мерсів, завмерли по шию у воді під мостом на Лі" вобережній. Новенькі іномарки корчили з себе амфібій. У такі наповнені стихією хвилини здається, що трапиться щось страшне. То фобії оточують стражденну уяву. І пригадуються гріхи, що їх вчинили людці проти свого міста. Повирубували тополі та акації на берегах, і сьогодні все це стримить свіжими пеньками в очікуван" ні свисту товстого гаманця. “Побачите, все узбережжя Дніпра візьмуть у бетон, і повиростають довкола хмарочоси…”, — сказав мій сусід, фоторепортер. Він на" чебто реаліст, але останнім часом мені щось важко відчути різницю між реаліз" мом і песимізмом… Ну що ж, нехай, пови" ростають, то й повиростають. Значить, заслужило панство саме такого ландшаф" ту. Пан"сс"тво… Аж самій стало смішно. Для чого їм акації, якщо вони панство? Як" що їм і близько не пхенькне думка, що піс" ля свого розгуляйного “пікніка” треба прибрати пляшки, пластиковий посуд і ви" тиснуті тюбики кетчупу… Словом, вони варті одне одного: і ті злидарі, що загид" жують власний простір, і ті товстосумні кенгуру, що викроюють його під своє вузь" колобе чуття краси. Крайнощі схожі у сво" їй суті? Не тішусь, що цю істину мені дове" лось пережити. Може, я б і зажурилася, якби не зна" йомство з однією цікавою і діяльною лю" диною. Ректор Харківської академії ди" зайну й мистецтв Віктор Даниленко на перспективи нашої держави дивиться з оптимізмом. Особливо на її предметний простір. Навіть книжку написав. “Майбут" нє європейського дизайну: Чехія, Поль" ща, Україна”. Автор вважає, що ми зараз перебуваємо в такій зручній точці, з якої легко відштовхнутися і зробити непоганий ривок, на кшталт японського дива… Мож" ливо, тому, що нам нічого втрачати: або “рвонути”, або згинути? Це вже моя під" пільно песимістична (чи реалістична?) думка бренькнула… А Віктор Даниленко вважає, що власне ми і є тим прикладом європейськості… “Франція, Великобрита" нія — це вже втомлені країни, давно втом" лені. Блукаючи їхніми столицями, ти відчу" ваєш себе радше в горнилі Вавилону, ніж у Європі. У нас є шанс не повторити їхніх помилок…” Пан ректор не раз у своїй кни" жці використовував багатозначне слово “прибульці”. Окупанти, голодні з інших континентів… Оглядаючись на живий приклад західного світу, від них ще якось кордони прикриємо, але що робити з власними прибульцями? З тими, що не мають відчуття власного дому, з тими, що шурхотіли “наперстками” біля Централь" ного ринку в Харкові, а згодом вибились у перші секретарі не менш одіозного ме" ра… З тими, що можуть посеред дитячого майданчика звести хмарочос, а на Михай" лівській площі, поміж старовинних будин" ків, щось пластиково скляне і неприрод" не… “Що з цими? — перепитав мій візаві. — А вже нічого. Їхній поїзд давно пішов, так само як і наших дизайнерів, яким сьо" годні 60, 50 і навіть 40. Вважаючи себе су" часними, вони здатні лише на сумлінне копіювання західного зразка. А своє, ори" гінальне, “мейд ін Юкрейн”, може створи" ти тільки молодість. Та, що тепер на сту" дентській лаві…” О студенти, якби ви знали, яка гло" бальна відповідальність нависла над ва" ми… У ваших руках наше майбутнє: і Дніп" ро, і кручі, і Майдан Незалежності, і Ми" хайлівська площа… Вчіться, студенти, вчіться сумлінно… Наперекір усім фобіям і спокусам… ГОЛОСИ СПІВОЧОГО ПОЛЯ Добровільні пожертви “На Кобзареву Церкву”: МБФ “Українська Родина” Р/р №26045200145101 в Подільській філії АКБ “Київ”, МФО 320401 ЗКПО 21709106
“Совість перевіряє розум на здоровий глузд, а розум бере консультації у совісті”. · p. 2página original ↗

ПОДІЇ, ФАКТИ, КОМЕНТАРІ

“УКРАЇНА ХОЧЕ БАЧИТИ РОБОТУ СНД БІЛЬШ СИСТЕМНОЮ” — наголосив Президент України В. Ющенко в Санкт"Петербурзі після завершення неформальної зустрічі 10 червня Глав держав"учасниць СНД і нагадав, що Україна внесла свої пропозиції до проекту Концепції подальшого розвитку Співдружнос" ті, а це серйозний пакет, який, по су" ті, є альтернативним варіантом. За словами В. Ющенка, під час зустрічі було домовлено, що кожен рік співробітництво в рамках СНД присвячуватиметься одному пи" танню, зокрема наступні 12 місяців будуть присвячені питанням мігра" ції людей та уніфікації законодавс" тва у цій сфері. На черзі питання гарантій гро" мадян у сфері пенсійного забезпе" чення, — можливість отримання пенсій в усіх країнах СНД, а також ХРОНОГРАФ уніфікація соціальних стандартів, зокрема, стосовно учасників Вели" кої Вітчизняної війни. ДВОСТОРОННЯ ЗУСТРІЧ ПРЕЗИДЕНТІВ УКРАЇНИ ТА РОСІЇ У Санкт"Петербурзі відбулася двостороння зустріч Президента України Віктора Ющенка та Прези" дента Російської Федерації Воло" димира Путіна. Сторони обговори" ли низку актуальних питань двосто" ронніх відносин. Насамперед щодо підписання Плану дій “Україна"Ро" сія” на 2007—2008 роки, розробку якого завершено, і секретарі РНБО України й Росії парафували його. Глави Української й Російської дер" жав домовилися, що МЗС двох кра" їн отримають доручення щодо під" готовки другого засідання комісії на серпень 2007 року, на якому во" ни готові підписати План дій. Окремою темою були питання “резонансного характеру”, зокре" ма, щодо обмеження переміщення окремих осіб територіями України та Росії. В. Ющенко та В. Путін ви" рішили створити робочу групу, яка протягом одного"двох тижнів про" веде взаємні консультації за існую" чими списками щодо обмеження перебування громадян України на території Росії і громадян РФ — в Україні. За словами В. Ющенка, робоча група має визначити чіткі принципи прийняття відповідних рішень обома сторонами і макси" мально зменшити подібні випадки. Сторони також обговорили тему делімітації та демаркації україн" сько"російського кордону. У вирі" шенні цих питань є “значний прог" рес”, відзначив наш Президент. Порушувалося й питання вре" гулювання Придністровського кон" флікту. Із сайту Президента України відомий багатьом інтелектуалам колишнього СССР Головліт — Го" ловне управління у справах літе" ратури і видавництв. Його було створено як орган Наркомату ос" віти декретом Ради Народних Ко" місарів від 6 червня 1922 року. Невдовзі такі самі Головліти ви" никли в тодішніх республіках. Тоді ж, у 1922"му, з’явилися спецфон" ди у бібліотеках, призначені для зберігання “ворожих” або ідейно “шкідливих” видань. Ціла армія цензорів аналізува" ла, які саме видання мали потра" пити до “спецфондів”. Основний документ, яким керувався Головліт, — “Перелік відомостей, забороне" них до опублікування у відкритій пресі”. Згідно з постановою ЦК КПСС № 177/77 від 7 березня 1961 року, на органи цензури було пок" ладено ще й здійснення таємного контролю за інформацією, що пе" редавалася іноземними кореспон"
“Совість перевіряє розум на здоровий глузд, а розум бере консультації у совісті”. · p. 2página original ↗

ЗАЯВА

Офіційна Москва вже вкотре явила світові свою непривабливу сут" ність, заборонивши 5 червня 2007 року в’їзд на територію Російської Фе" дерації відомому українському письменнику, лауреату Державної премії України імені Т. Г. Шевченка, академіку і водночас раднику Президента України, Голові Національної ради з питань культури та духовності при Президентові України, Голові Комісії з питань громадянства при Прези" дентові України Миколі Жулинському. При цьому офіційна Москва вустами свого посла в Україні В. Чорно" мирдіна та інших посадових осіб і ЗМІ намагається переконати громад" ськість, нібито це крок у відповідь: мовляв, за кілька годин перед тим ук" раїнська сторона не пустила на свою територію лідера так званого між" народного євразійського руху Олександра Дугіна. Ми категорично відкидаємо такі паралелі, оскільки, на відміну від де" яких громадян Росії, яким заборонено в’їзд в Україну, Микола Жулин" ський ніколи публічно не піддавав сумніву державний суверенітет і тери" торіальну цілісність сусідньої країни. Ми припускаємо, що наш колега став жертвою свідомої провокації ще й тому, що є радником Президента України. І нарешті особливо циніч" ною ситуація є з огляду на те, що Микола Жулинський прилетів до Санкт" Петербурга разом із сім’єю, щоб відвідати могилу брата дружини. Нага" даємо: нещодавно українські власті дозволили в’їзд сумнозвісному Глібу Павловському, коли той побажав відвідати хворого батька. Не можна виключати й того, що провокація щодо Миколи Жулинсько" го має далекосяжну мету: спонукати українську сторону піти на такий со" бі “нульовий варіант”, взаємно відмовившись від практики заборони в’їзду. Це було б дуже небезпечно особливо зараз, напередодні виборів до Верховної Ради України. З досвіду президентських виборів 2004 року добре усвідомлюємо: кордони України мають бути надійно захищені від імперських політтехно" логів, які й досі багатіють думкою про історичний реванш. Секретаріат Національної спілки письменників України дентами за кордон. Офіційно це було мотивовано необхідністю одержання відомостей для органі" зації контрпропаганди. З цією ме" тою спецслужбу Головліту СССР підключили до ліній зв’язку низки іноземних кореспондентів. Важливу роль відігравали проскрипційні списки видань, що їх готував Головліт. Так, 15 грудня 1934 року з’явилися “Зведені списки літератури, що підлягає ви" лученню з продажу, бібліотек та уч" бових закладів”. У списках фіксу" вали автора, назву, видавництво, рік видання й мову. Однак уже пер" ші партії книжок, що підлягали за" бороні, були настільки великі, що в рубриці “Назва” з’явилися записи, які спрощували роботу: “Всі твори, за всі роки, всіма мовами”. Після війни з нацистською Ні" меччиною у Головліту з’являється новий аспект діяльності — опра" цювання трофейної літератури. КСЕНІЯ ЛЯПІНА: ЗАЧИТУЮЧИ ЗАЯВИ, МОРОЗ ВИЗНАВ ЛЕ# ГІТИМНІСТЬ НАШИХ З’ЇЗДІВ Народний депутат V скликан" ня Ксенія Ляпіна (“Наша Україна) називає “черговим знущанням” засідання Верховної Ради 12 чер" вня, на якому спікер Мороз зачи" тав 51 заяву опозиціонерів про складення депутатських повно" важень. К. Ляпіна також заперечила тезу, що на місце звільнених де" путатів можуть пройти кандидати з їхніх списків. За її словами, самим фактом зачитування заяв Мороз визнав леґітимність опозиційних з’їздів. При цьому Ляпіна нагадала, що крім позбавлення повноважень депутатів, з’їзди ухвалили рішен" ня про обнулення списків. Лише у грудні 1988 року Ідеоло" гічний відділ ЦК КПСС надіслав сек" ретного листа з рекомендацією пе" реглянути список книжок, що “під" лягають вилученню з бібліотек та книготорговельної мережі”, і спи" сок осіб, “твори яких підлягають ви" лученню”. Саме після цього в СССР доступними стали заборонені тво" ри багатьох літераторів і науковців. А в січні 1990"го з’являється поворотний в історії комуністичної цензури наказ про повернення із спецфондів до загальних фондів бібліотек усіх видань, які підлягали виключенню з бібліотек і книго" торговельної мережі за списками і наказами Головліту УССР. Цей на" каз можна вважати епітафією ко" муністичній цензурі в Україні. Най" цікавіше те, що її на писав для се" бе сам Головліт УССР. Що ж, епітафією належить за" вершувати. Не порушуватиму тра" диції. ОЛЕКСАНДР ТУРЧИНОВ: СКЛАДАННЯ ДЕПУТАТАМИ СВОЇХ МАНДАТІВ НЕ ЗАЛЕЖИТЬ ВІД ШОУ, ЯКЕ ВЛАШТОВУЄ МОРОЗ Складання депутатами своїх мандатів “не залежить від шоу, яке влаштовує пан Мороз …не залежить від того, оголошує він ці заяви на засіданнях Верховної Ради чи не оголошує”. Про це 12 червня в ін" терв’ю журналістам заявив Олександр Турчинов. І пояснив, що відповідно до 81 статті Конституції, мандат депутата припиняється у випадку, коли він свідомо пише заяву про вихід з фрак" ції, в момент прийняття відповідного рішення з’їздом. “Саме вищий орган, відповідно до якого він балотувався в народні депутати, має право приймати рішення щодо припинення його повно" важень”, — наголосив Турчинов.
“Совість перевіряє розум на здоровий глузд, а розум бере консультації у совісті”. · p. 2página original ↗

ПРЕЗИДЕНТ ВІКТОР ЮЩЕНКО ЗУСТРІВСЯ З ГЕНЕРАЛЬНИМ ПРОКУРОРОМ ОЛЕКСАНДРОМ МЕДВЕДЬКОМ

На початку розмови, яка відбу" лася 11 червня, Глава держави заз" начив: Генеральна прокуратура Ук" раїни у своїй діяльності має зали" шатися поза політикою. Після підписання Указу В. Ющенка про призначення керівни" ка цього відомства, О. Медведько залишається єдиним леґітимним Генеральним прокурором, хоч би які політичні розмови навколо цієї теми сьогодні велися. У ході зустрічі Глава держави наголосив, що наполягає на якнай" швидшому розкритті низки резо" нансних справ, якими займається Генеральна прокуратура. Із сайту Президента України
“Совість перевіряє розум на здоровий глузд, а розум бере консультації у совісті”. · p. 2página original ↗

ПОЗИЦІЯ БЛОКУ ЮЛІЇ ТИМОШЕНКО ЩОДО МАЙБУТНІХ ВИБОРІВ

* * * Заяви про невмирущість Вер" ховної Ради V скликання, які щодня лунають з уст колишніх членів де" мократичних фракцій, свідчать не лише про кризу парламентаризму в Україні, а й змушують турбувати" ся про стан здоров’я новонаверне" них адептів коаліції. М. Замковенко і О. Ковтуненко заявили про (увага!) відновлення діяльності фракції Блоку Юлії Ти" мошенко у Верховній Раді України. Окрім того, за їхніми “оперативни" ми даними”, 30 колишніх депутатів БЮТ начебто відкликають свої зая" ви про вихід із фракції та поверта" ються до тяжкої, але благородної праці на законодавчій ниві. Нагадуємо новобранцям із клану Януковича, що, відповідно до рішення міжпартійного з’їзду БЮТ від 2 червня цього року, встановле" но факт виходу депутатів"зрадни" ків з фракції Блоку, отже, вони втратили мандати. …Блок Юлії Тимошенко є імен" ним. З кожними виборами його підтримує дедалі більше людей. І це — найбільша ознака відпові" дальної політики нашої політичної сили, яка ніколи не визнавала зра" ди способом політичного життя. …Ковтуненки і поліщуки мо" жуть мати особисті гарантії від Януковича, можуть балотуватися до парламенту за списками Партії реґіонів, а можуть і далі зраджува" ти, мандруючи від табору до табо" ру в пошуках легкої фінансової по" живи. Але абсолютно точно: ці лю" ди ніколи більше на стануть під знамена Блоку Юлії Тимошенко. Зраду буде подолано! Народні депутати України: Зубов В., Королевська Н., Писаренко В., Суслов Є., Таран-Терен В., Чепинога В., Чудновський В., Шевченко А., Яворівський В. * * * Народний депутат Й. Вінський, який улітку минулого року вийшов із фракції Соціалістичної партії піс" ля зради О. Мороза, запропонував три способи, якими можна ліквіду" вати його депутатський мандат. “Перший спосіб — найпростіший із законодавчого погляду, адже дос" татньо прийняти закон про імпера" тивний мандат і всі, хто вийшов зі своїх партійних фракцій, автома" тично покладуть депутатський зна" чок”. Другий спосіб складніший — СПУ може, за прикладом БЮТ та “Нашої України”, провести з’їзд, обнулити список і написати всією фракцією заяви про складення повноважень. Третій спосіб зале" жить лише від однієї людини. Й. Вінський пообіцяв негайно скласти свій депутатський мандат і більше ніколи не балотуватися до Верховної Ради, якщо так само вчинить його колишній однопарті" єць О. Мороз. “Заради очищення української політики від зради я не вагатимусь ні на мить”, — запевняє Вінський. * * * “З кожними виборами, з кож" ною зміною влади в Україні зміню" ється і стратегія її розвитку. Фак" тично сьогодні вже триває перед" виборна кампанія, і політики знову переймаються переважно пробле" мами, які партії скільки відсотків наберуть на виборах, хто з ким бло" куватиметься та які посади отри" має. Якщо партії не змінять логіки своїх дій, то майбутня виборча кам" панія стане виключно кампанією протистояння і конфлікту політич" них сил”, — вважає один із лідерів БЮТ М. Томенко. На його переко" нання, найважливішим сьогодні є визначення шляху, яким Україна ру" хатиметься після виборів. На жаль, відзначає М. Томенко, поза увагою політиків залишається дискусія про те, якими будуть пріоритети зако" нодавчої діяльності наступного складу парламенту та основні дер" жавні програми майбутнього уряду. “Дивує, що в Україні стає модним визначати стратегічні проекти для нашої держави без участі українців, без власне суспільства”, — зазна" чив Микола Томенко. Нещодавно один із лідерів Партії реґіонів радіс" но поінформував, що зараз закор" донні експерти розробляють для України “план Маршалла”. М. То" менко висловив переконання, що стратегічне планування діяльності України повинні визначати пере" довсім українські фахівці та експер" ти і погоджувати українське сус" пільство: “Саме таку логіку дій роз" робляє наша команда, яка прово" дитиме спеціальні форуми, обгово" рюючи конкретний перелік прог" рам і механізмів діяльності влади на найближчі 5 років. Голосування під час виборів буде своєрідним фактором леґітимації такого плану дій або розробленої нами “п’яти" річки успіху для України”. З сайту БЮТ
“Совість перевіряє розум на здоровий глузд, а розум бере консультації у совісті”. · p. 2página original ↗

ПРОЩАВАЙ, ЦЕНЗУРО!

Рубрику веде Юрій ШАПОВАЛ, доктор історичних наук, професор У червні 1990 року в СРСР ста" лася історична подія: було прий" нято закон про пресу і засоби ма" сової інформації, що відмінив цен" зуру. За прийнятим у СССР визна" ченням (воно зафіксоване, зокре" ма, 1978 року в одному з томів “Большой советской энциклопе" дии”), цензура означала контроль офіційної (світської чи духовної) влади за змістом, випуском у світ і розповсюдженням друкованої продукції, змістом (виконанням, показом) п’єс та інших сценічних творів, кіно", фототворів, творів образотворчого мистецтва, раді" о" і телепередач, а інколи й при" ватного листування з метою пе" решкодити розповсюдженню ідей та відомостей, що кваліфікуються як небажані або шкідливі. Система більшовицької цензу" ри була породжена прагненням влади мати монополію на істину. Тепер час сказати про добре
“Нація без ідеалів прирікає себе на загибель”. · p. 3página original ↗

Continuación de una página anterior — fragmento de página

відомими правилами граматики. Сорокіна нічого героїчного для Ук" раїни не зробила. Мабуть, Кучма давав ордени тим, хто нищив усе українське. Ще більший подив викликало безпідставне посилання міської Ради на Європейську хартію реґіо" нальних мов або мов національних меншин, адже російській мові ніщо не загрожує і розвивається вона в Росії серед тих народів, що її чути не хочуть. А севастопольська міська рада складається з людей, вражених ве" ликодержавним російським шові" нізмом, які жодного разу не прий" няли рішення, що сприяли б зміц" ненню української державності в місті. Вона на противагу Києву ви" бирає Москву і занотовує: “…обес" печение взаимодействия между Севастополем и Российской Фе" дерацией в образовательной и культурной сферах…”, а українцям забороняє використовувати рідну мову в Севастополі: “…использо" вание государственными органа" ми и органами самоуправления русского языка на официальных собраниях, в публичных выступле" ниях, сочетая с использованием украинского языка как государс" твенного в соответствии с пожела" ниями большинства представите" лей территориальной громады, участвующих в собраниях, встре" чах…” Не побажає більшість при" сутніх на зустрічі чути державну мову, то вивчи російську, а потім прийдеш на зустріч. А як же кон" ституційна норма про використан" ня державної мови? Дуже непоко" їть і те, що міська адміністрація та міська прокуратура у винесеному рішенні, яке засягає на найсвятіше в державі — українську мову, — по" рушень не вбачає. Крім того, у Програмі заното" вані й брехливі положення. Одне зних: “В основу региональной программы положена задача обеспечить всестороннее и рав" ное развитие и функционирова" ние русского языка и других язы" ков во всех сферах общественной жизни”. Але коли розгорнете III розділ затверджених видатків на ці цілі, то не знайдете жодної ко" пійки! Отож мета цієї Програми — якнайбільше нашкодити націо" нальній політиці держави і перед місцевим населенням показати, що сьогодні представники вели" кого російського народу господа" рюють у нашому домі. Для таких рішень має бути певна процедура проходження і обов’язково має бути винесений попередній гро" мадський вердикт від представ" ників усіх національностей. Поса" довці чи депутати, що своєю ді" яльністю шкодять державі, мають нести кримінальну чи адміністра" тивну відповідальність і позбавля" тися посади і депутатського ста" тусу, тоді в органах влади не буде засилля зрадників.
“Нація без ідеалів прирікає себе на загибель”. · p. 3página original ↗

ГАРЯЧА ТЕМА

Основним негативом місцевої влади є корупція. Вона сприяє розміщенню російського капіталу на ринку кримської землі і нерухо" мості. Понад половину середньо" го бізнесу в курортній зоні нале" жить росіянам. Основна мета Москви — захист власних військо" вих і оборонних позицій на Чорно" му морі, конкуренція з НАТО, нав’язування антинатівських нас" троїв і боротьба з усіма прихиль" никами євроатлантичної інтегра" ції. Фінансова підтримка “сепара" тизму”, проросійських сил веде до головної мети — від’єднання Криму від України. Тому проросій" ські владоможці Криму дотриму" ються політики сусідньої держави, яка загалом зводиться до гальму" вання інтеграції кримського спів" товариства в українське. Як же протидіяти цьому “імпер" ському монстру”, що на 50 відсот" ків уже укорінився в загальнокрим" ське життя? Україні потрібно на державному рівні чітко означити загальнонаціональні пріоритети в Криму в політичній, економічній і культурній сферах, запровадити їх і контролювати, незважаючи на протидію. Державна політика за" провадження української мови як" раз і братиме свій початок із від" криття української школи"колегіу" му, а протидія цьому — бойкоту" вання національного відродження держави. Послідовну проросійську полі" тику в Севастополі, на думку укра" їнської громади, здійснює депутат" ський корпус міської ради, що складається з представників Партії реґіонів, Комуністичної партії, Прогресивної соціалістичної партії. Нещодавно загальні збори місько" го об’єднання товариства “Просві" та” прийняли рішення звернутися до Президента України Віктора Ющенка з клопотанням позбавити нинішню голову постійної комісії міської ради з соціальних і гумані" тарних питань Тетяну Сорокіну Ор" дена Княгині Ольги, яким була удостоєна при правлінні Кучми. Це вона ініціювала прийняття міською радою Програми розвитку реґіо" нальної російської мови. Сорокіна всі письмові звернення з цього пи" тання від української громади з висновками українських кафедр вищих навчальних закладів міста іг" норувала, а вибраних на зборах представників у робочу групу не включила. Її дії не тільки безвідпові" дальні, а й помилкові. Уже заголо" вок Програми “развития реґио" нального русского языка” наводить на роздуми, що російська мова в Севастополі має свою “реґіональ" ність”, чи “оригінальність” і чимось справді відрізняється від мови су" сідньої держави та має право на за" хист. Але ж я співпрацюю з багать" ма міськими вченими"філологами, письменниками, журналістами і вчителями, що викладають росій" ську мову й пишуть твори за давно
“Нація без ідеалів прирікає себе на загибель”. · p. 3página original ↗

ЛИСТИ З СЕВАСТОПОЛЯ

Володимир ПРОЦЕНКО, спецкор“Слова Просвіти” ництво української школи"колегіу" му не випадково. Українська куль" тура заважає шовіністам здійснити свої задуми. Незважаючи на те, що Постанова Кабінету Міністрів Укра" їни від 27 липня 2005 року №1017 передбачає включення до держав" ного бюджету фінансування коле" гіуму в 2007—2010 роках, при його формуванні на 2007 рік уряд Яну" ковича навмисне “забув” обіцянки влади і не передбачив жодної гривні на будівництво, а місцеві ор" гани влади не нагадали про це. Згідно з Постановою, на будів" ництво колегіуму передбачалося витратити 42 млн. 650 тисяч гри" вень. 2007 року передбачалось ос" воїти 10 млн. 500 тисяч гривень. Такі ж суми передбачені в 2008— 2009 роках, а в 2010 році 11 млн. 150 тисяч гривень. Але на півос" трові, де господарює російський капітал та інтернаціональний кри" міналітет, голосу українського на" роду не чутно. Їм не потрібна укра" їнська інтелігенція в Криму. Глава Севастопольської держадміністра" ції Сергій Куніцин досі не зустрівся з українським політичним блоком Севастополя, щоб не завдавати собі клопоту. Його перший заступ" ник професор Казарін зібрав 12 березня ц. р. напередодні горез" вісної 5 сесії міської ради керівни" ків українських громадських орга" нізацій, щоб завадити можливому блокуванню українською грома" дою приміщення ради, в зв’язку з винесенням на розгляд сесії Прог" рами розвитку російської мови, російської культури на 2007—2011 роки. На зустрічі Казарін обіцяв усе і навіть деякі українські літературні проекти під Програму. Підняте пи" тання про колегіум та розширення шкіл з українською мовою навчан" ня обіцяв вивчити і винести в кінці квітня — на початку травня на роз" ширену нараду представників міського управління науки і освіти та громадських організацій. Минув травень. Очікувана нарада не від" булася. Зате відбулася тепла зус" тріч адміністрації Севастополя з мером Москви Лужковим. Були розроблені нові стратегічні плани розширення діяльності потужного Фонду “Москва"Крим”, зорієнто" ваного на севастопольську росій" ську інтелігенцію та студентство, що не має конкуренції і не потре" бує надмірних зусиль, аби завою" вати севастопольську гуманітарну спільноту. Саме Лужкова вважають одним із головних спонсорів Куні" цина, недарма Лужков підписав низку документів про політичне і економічне співробітництво, якими передбачені мільйонні інвестиції та будівництво представництва Кри" му в Москві. Тому і Куніцин, і інші проросійські урядовці не зацікав" лені в розробці української дер" жавницької стратегії в Криму. Вони роблять ставку на потужний блок відставних офіцерів іноземного флоту та членів їхніх сімей, із яких і формують місцеві кадри. Дійшло до того, що кожний офіцер Північ" ного флоту РФ після виходу у від" ставку може обрати місцем прожи" вання Севастополь. Ми потім з по" дивом запитуємо себе: чому у се" вастопольців таке негативне став" лення до України, до української ін" телігенції, до вивчення державної мови, до будівництва українського колегіуму?
“Нація без ідеалів прирікає себе на загибель”. · p. 3página original ↗

ЛИСТ ДРУГИЙ ВОРОГАМ УКРАЇНИ — ОРДЕН КНЯГИНІ ОЛЬГИ

Напередодні Дня незалежності України 22 серпня 2005 року в Се" вастополі, поблизу Омеги, було відкрито пам’ятний знак на місці будівництва української школи"ко" легіуму. У своїх виступах представ" ники влади Гагарінського району охарактеризували проект, пред" ставили майбутнього директора навчального закладу і запевнили, що будівництво буде закінчене за 3 роки. Водночас міські засоби масо" вої інформації наголошували, що нарешті в севастопольців з’явить" ся можливість навчати 800 дітей державною мовою у престижному закладі, місцеві українці зможуть повернути своїм дітям те, що ко" лись у них відібрав комуністичний режим. Ця подія у багатьох збуди" ла віру в турботу держави за права людини, але ненадовго. У січні 2007 року в приміщення міського об’єднання “Просвіта” Геннадій Сінгалевич приніс рештки пам’ят" ного знака, які знайшов поблизу місця, призначеного для будівниц" тва школи"колегіуму. Звернення просвітян до Гагарінської адмініс" трації міста Севастополя залиши" лося без відповіді. Мовчить і місь" ка адміністрація. Вандало"фа" шизм розгулює в Україні. Руйну" ються, обливаються фарбою пам’ятники героям, а високоінтелігентні ук" раїнці терплять увічнені на постаментах імпер" ськими расистами лики душогубів. Хто вони, сьогоднішні вандало" фашисти, які відверто заявляють, що пройдуть зі зброєю в руках від Се" вастополя до Львова? Їхні керівники"нелюди навіть не живуть в Украї" ні, а навідуються поглу" митися над святим. Один із керівників неза" реєстрованої організації “Прорив” Олександр До" бичін, громадянин Ро" сійської Федерації, відо" мий своїми екстреміст" ськими виступами. Він користується прихиль" ністю місцевих шовініс" тів і навіть тих, що слу" жать у місцевих право" охоронних органах. За вимогою севастополь" ських просвітян із 2005 року діяльність псевдо" організації “Прорив” у Севастополі забороне" на, але час від часу фа" шистські нахили її членів проявляються. “Прорив” — один із проявів вико" ристання російською владою псевдомереже" вих систем, функція яких — створювати ілюзію тих чи інших суспільних настроїв і сіяти у душах росіян ненависть до ук" раїнців. Знищений у Львові пам’ятник О. С. Пушкіну — передвибор" ний проект розколу краї" ни. Винуватців потрібно шукати в Росії. Призупинено будів"
“Знаємо, які ми є, і хочемо правди про себе!” · p. 4página original ↗

Continuación de «ПОДІЇ, ФАКТИ, КОМЕНТАРІ», p. 2

ПОДІЇ, ФАКТИ, КОМЕНТАРІ

Петро АНТОНЕНКО Фото автора На козацькому святі в колишній гетьманській столиці України — Ба" турині, яке відбулося 10 червня, То" вариство “Просвіта” і Народний рух згадувалися багаторазово. І не ви" падково, адже саме Чернігівські обласні організації “Просвіти” і Ру" ху на початку 1990"х започаткували відродження Батурина в нашій істо" ричній пам’яті, відродження після століть штучного забуття, умисного замовчування. Що в царській, що в радянській імперіях. Рік 1990"й, липень, перший із козацьких походів чернігівців — “Дзвін—90”. Ще в комуноімперії, бодай і агонізуючій. Це коли її адепти мало не кидалися на прос" вітян і рухівців, на хресний хід, на наші національні синьо"жовті пра" пори. Саме тоді в Батурині було проведено перше козацьке свято, відслужено панахиду по гетьманові Іванові Мазепі й батуринських ко" заках, усіх батуринцях, знищених московським військом. У липні 1991"го похід “Козацькими шляха" ми”. Ще велелюдніший, по півночі Чернігівщини, з фінальним дво" денним козацьким святом у Бату" рині за участю просвітян, козаків, хорових колективів із багатьох ре" ґіонів України. За участю Романа Іваничука, який так багато зробив своєю творчістю, депутатською ді" яльністю для відродження геть" манської столиці. З прем’єрою ле" гендарної пісні “Козачка”, яка й на" родилася в цьому поході, її автори Баба Параска, легенда Помаранчевої революції, вона ж — Парасковія Василів$ на Королюк, на кожному кроці потрапля$ ла в обійми учасників свята. На цьому знімку вона — з автором “Козачки”, ком$ позитором Миколою Збарацьким — чернігівські просвітяни: компо" зитор Микола Збарацький і поете" са Надія Галковська. Взагалі Батурин приймає гос" тей двічі на рік. У листопаді вшано" вуємо пам’ять жертв жахливого знищення міста московським вій" ськом 2 листопада 1708 року. Але чи то від отих перших літніх козаць" ких походів, чи, може, від думки, що не тільки ж поразки і трагедії відзначати, доброю традицією ста" ло і щорічне літнє козацьке свято. Утім, ці акції поєднані. Бо і святко" вого червня трагічний листопад стукає в душі, адже Батурин — то і пам’ять, і урок. Не випадково недільне свято почалося саме біля пам’ятника на честь жертв 1708 року. Це якраз на Цитаделі, на місці спаленої форте" ці в самому центрі гетьманської столиці, де навесні 2004 старання" ми Віктора Ющенка і його блоку “Наша Україна” споруджено і від" крито величний пам’ятник (автор Козаки гетьманської столиці — Анатолій Гайдамака) загиблим. Цей хрест на високому кургані до" мінує над місцем майбутнього ме" моріального комплексу. Саме біля його підніжжя відслу" жили панахиду Єпископ Чернігів" ський і Ніжинський Севастіан і свя" щеники парафій Київського патрі" архату. Потім була урочиста хода селищем до Кочубеївського парку, де біля збереженого і відреставро" ваного будинку Генерального судді України і проходила основна час" тина свята. Історичні паралелі напрошува" лися вочевидь. Вони лунали на від" критті свята у виступах Героя Украї" ни Степана Хмари, народного депу" тата від БЮТ, земляка"чернігівця Олега Ляшка, представників облас" ної влади. Вони ще раз нагадали, що потужна Батуринська фортеця була взята лише через зраду запро" данців, які, на превеликий жаль, не вивелися й за 300 років. А ще всім треба засвоїти урок: не доводить до Панахида по батуринцях добра розбрат серед українців, се" ред наших проводирів, нашої еліти. А саме свято вирувало цілий день. Були і козацькі забави, і бага" тогодинний концерт майстрів і аматорів сцени, і виставки чудових робіт народних умільців. У святі взяла участь і делегація Всеукраїнської “Просвіти”. Гості зі столиці змогли ознайомитися з ба" гатьма пам’ятками Батурина, чима" ло з яких ще перебувають у ришту" ваннях. Торік наша газета уже писа" ла в репортажах із Батурина, що тут завершуються дуже серйозні рес" тавраційні роботи, те, до чого сотні років не доходили руки ні у царів, ні у комуністичних верховодів. Та й у перші десять із лишком років неза" лежної України влада не поспішала відроджувати Батурин. І лише при Ющенку, попри всі політичні пери" петії, ці роботи вже два роки ве" дуться у великих масштабах. Час підганяє, адже 300"річчя трагедії Батурина — вже наступного року. Іван Омелянович Горілий чи не найстар$ ший просвітянин Чернігівщини. Ветеран війни, мудра, поважна людина, він ще й служить дияконом у П’ятницький церкві Київського патріархату. Козацького свята козак Іван пропустити, звісно, не міг Юні козачата з ансамблю бандуристів “Соколики” з Чернігова коатлетові. За словами Рязанцева, він прагне пов’язати свою малу батьківщину з місцями, де жили й діяли великі люди України. Найближчим часом марафо" нець планує розпочати серію забі" гів, присвячених дружинам і рід" ним українських правозахисників. Батуринські козачки. Вони співають у місцевому ансамблі “Козацька душа”
“Знаємо, які ми є, і хочемо правди про себе!” · p. 4página original ↗

ВШАНУВАТИ ОЛЕКСУ ТИХОГО

Марафонець#патріот поважного віку, Андрій Гаврилович Рязанцев, подолавши відстань близько півтори сотні кілометрів, вшанував пам’ять видатного правозахис# ника, педагога й громадського діяча, колишнього політв’язня Олекси Тихого, який загинув у Пермському концтаборі особливого режиму (с. Кучино) 1984 року, а 1989# го — перепохований на Байковому цвинтарі у Києві. Володимир БЕРЕЗІН, м. Слов’янськ, Донеччина Андрій Гаврилович Рязанцев, мешканець села Катеринівка Мар’їнського району, що на Донеч" чині, розпочав свій марафон зран" ку 21 травня, подолавши того дня понад 110 кілометрів. Наступного дня він знову вирушив у дорогу — через Новодмитрівку, Їжівку, Кур" тівку, на Кіндратівку та Олексієво" Дружківку — слідами Олекси Тихо" го. Він уклонився тим місцям, де народився, зростав, учився й пра" цював цей безкомпромісний бо" рець за українську мову, за право корінного етносу Донеччини вчи" тися й послуговуватись у всіх сфе" рах життя мовою своїх предків. Особливу вдячність Рязанцев висловив натхненнику цього забігу — автору й виконавцю пам’ятного знака педагогові"правозахиснику, що встановлено на подвір’ї Олексі" єво"Дружківської школи №14, — Євгену Шаповалову. Невгамовному марафонцю невдовзі виповниться 70 років, од" нак літа не стають на заваді патріо" ту, який прагне привернути увагу мешканців зросійщеної Донеччини до жертовних постатей справжніх героїв України. Він уже “набігав” тисячі кілометрів, і кожний забіг не тільки тематичний, а й наповнений визвольними ідеями: “Іван Мазе" па”, “Тарас Шевченко”, “Микола Куліш”, “Лесь Курбас”, “Герої Крут”, “Оксана Мешко”, “Слава Стецько”, “Левко Лук’яненко” та ін" ші. Загалом 34 марафони! Андрій Гаврилович завершив нинішній символічний забіг тим, що низько вклонився образу Олек" си Тихого, викарбуваному на па" м’ятному знакові видатному зем" лякові"політв’язню. Це відбувало" ся під час великої перерви у школі на очах вражених учнів, які в захва" ті аплодували незвичайному лег"
“Який це благословенний народ! Який він численний! Як ревно він береже православну віру!” · p. 5página original ↗

Continuación de una página anterior — fragmento de página

аршою челяддю взяли звичайного примітивного хабара від москов" ських попиків: 120 соболиних шку" рок і 200 золотих монет. І нашу церкву — на віки! — було кинуто на поталу. Так їй помстилися за від" мову приймати присягу на вірність Московії. У нас забирали нашу науку й культуру, нашу церкву і нашу мову, а згодом і всю нашу історію й на" віть нашу давню назву Русь. Трива" лий час світ не визнавав за моско" витами цієї назви, на її впровад" ження у дипломатичних докумен" тах Петро виділяв з казни великі кошти. Однак навіть за Катерини ІІ не було офіційної національності “русскій”. Така національність, за" мість нашого, проукраїнського “руський” з’явилася лише напри" кінці ХVIII століття. І ми відразу верхівку, яка фактично залишалася при владі “під крилом” хитрого Ле" оніда Першого, а згодом і компар" тійного “преферансиста” Леоніда Другого. Я вже не кажу, що в пресі ця тема була ніби самозабороне" на, хоч ще тривав ярмарок свобо" ди слова після скасування осоруж" ної комуністичної цензури. Отже, “з гори” ніхто цю тему не забороняв. У першій половині дев’яностих ще спрацьовувала журналістська і політична етика та мораль: кожен інтуїтивно розумів, що балачки про це могли нашкоди" ти молодій державі й кожному її жителеві. Всі говорили про унітар" ність, що мала бути зафіксована в новій Конституції, як і єдина дер" жавна мова. Навіть Кучма відмо" вився від свого виборчого посту" лату про двомовність. І якими ж треба бути політични" ми гендлярами, до якого ступеня хворобливого, клінічного егоїзму треба було опуститися псевдоук" раїнським псевдополітикам, щоб різати Україну по старих, що ледь зажили, ранах? Ще можна бодай спробувати зрозуміти антиукраїн" ську поведінку симоненківців і віт" ренківців, але як могли розігрувати вже “відкинуту у відбій” карту ідео" логи реґіоналів — це поза будь" якою логікою. Ніщо і ніколи не вит" ре з моєї пам’яті наркоманно"фос" форичні очі учасників зібрання в Сі" верськодонецьку. І отупіле волання до спазм горла про те, що “от Хар" кова до российской границы — со" рок километров, а до Киева — че" тыреста”. І те, що “…никогда не бу" дем жить по галицким или киев" ским законам, будем жить по на" шим…” І заклики до насильниць" кого розчленування української Держави. В усьому світі найбіль" ший злочин — це замах на ціліс" ність держави і її кордонів. У нас же це залишилося в правових оцінках, як навчальна витівка, невдала ре" петиція провінційного театру з са" модіяльними політичними амато" рами. Більше того — саме це полі" тичне угруповання монопольно ке" рує нині Україною, зранку ведучи її в Азію, а по ситному обіді — до Єв" ропи, і світ нічого не може збагну" ти: чого ж, урешті"решт, хочуть ці українці? Чому вони топчуться на одному місці? Та ж їхні заробітчани по світах дивують усіх працелюб" ністю, шляхетністю, швидким ро" зумом, а в себе вдома не можуть навести лад і дати раду своїй щед" ротній землі. Згадайте основний аргумент Президента Ющенка, коли він таки підтримав кандидатуру лідера ре" ґіоналів, свого агресивного опо" нента під час і після президент" ських виборів, Віктора Януковича на посаду голови уряду: “Об’єдна" ти два береги Дніпра”. Не дискуту" ватимемо з того приводу, що є єдиний варіант розв’язання цієї проблеми — нові мости чи переп" рави, бо можна так зблизити чи звести докупи береги, що й самого Дніпра не стане. Отже, і досі діє примітивна, жорстока, але безвідмовна зброя наших недругів і ворогів — ділити Україну за всіма можливими варі" антами, сіяти між нами міжусобиці, підтримувати і зводити в ранг ге" роїв наших перевертнів і яничарів, нацьковувати українця на українця, вкидати отруйні зерна підозри, не" певності та зневіри у власні сили. А через три з половиною століття — ті самі антиукраїнські сюжети, та сама північна режисура, та сама мета й ідеологія, лише лицедії інші. Далі буде.
“Який це благословенний народ! Який він численний! Як ревно він береже православну віру!” · p. 5página original ↗

УКРАЇНСЬКИЙ ШЛЯХ

“тяжке серце” на Хмельницького за Переяслав, Іван Богун катего" рично відмовився. На самому по" чатку переговорів із Станіславом Потоцьким. Оце козацька мораль і совість! У цьому ж ряду й одважний Йо" сип Глух, а також ватажки зі своїми полками: мій земляк із М’ясківки — брацлавський полковник Михайло Зеленський, уманський полковник Семен Оргіяненко, кропивенський полковник Фелон Джеджалій та ба" гато інших. Довго не приймали присяги запорозькі козаки на Січі. І звідки було знати Павлові Ха" лебському, що через три дні після Переяславської ради в своєму Уні" версалі Хмельницький уже найме" нує себе “гетьманом з Військом його царської величності (виді" лення моє — В. Я.) запорозьким”. А ще через місяць в офіційному до" кументі Богдан назве царя моско" витів Олексія так: “Божою милістю великий государ, цар і великий князь Олексій Михайлович всея Великої і Малої Русі самодер" жець (виділення моє — В. Я.)…” Ми вже були Україною в свідо" мості українців, у свідомості наших сусідів, в усіх світових хроніках. У щоденниках Павла Халебського — ми були країною, землею козаків. Поняття “малої” та “білої” Русі ли" ше починали штучно нав’язувати землею, а її мешканці стали для нас добрими приятелями та людьми, як ми самі… Блаженні очі наші за те, що вони бачили, блаженні вуха наші за те, що вони чули, блаженні серця наші за пережиті нами ра# дість і захват у країні козаків!” І хіба міг здогадуватися Павло Халебський, який навіч побачив гостинний, високоосвічений, ко" лективістський, глибоко віруючий український народ улітку 1654 ро" ку, що через три роки, в Андрусів" ську угоду цар Московії Олексій внесе положення про розсічення України по Дніпру на дві держави (польську та московську), а також вимогу спалити всі українськомов" ні книжки, “нє сходниє с кнігамі московскімі!”, стратити україн" ських авторів та друкарів і надалі
“Який це благословенний народ! Який він численний! Як ревно він береже православну віру!” · p. 5página original ↗

НАЦІОНАЛЬНОГО ЖИТТЯ

МАНДРІВКИ ІСТОРІЄЮ З ВОЛОДИМИРОМ ЯВОРІВСЬКИМ Продовження. Початок у ч. 15, 16, 18, 20, 21, 23. Розумію, братове українці, що завинив перед вами, не оприлюд" нюючи на Національному радіо по" над місяць тисячі ваших листів до мене. Прошу вибачити мені цю від" сутність безпосереднього контакту з вами. Ваші листи я читав, вони ті" шили мене або єретували, мені притьмом хотілося дискутувати з вами чи солідаризуватися, думати колегіально і продукувати нові ідеї для України. Одначе я мусив виконати пре" красну повинність — донести до вас документальну правду про Ук" раїну та українців середини XVII століття. Правду не мою, а задоку" ментовану благочинним арабом із Сирії, сином антиохійського пра" вославного патріарха Макарія Тре" тього — Павла Халебського, який зі своїм батьком відвідав нашу Бать" ківщину через півроку після завер" шення славетної сторінки нашої іс" торії — національно"визвольного повстання українського національ" ного духу, що завершилося неспо" діваним і алогічним ганебством Переяславської ради. На ній, як виявилося зараз, нія" ка угода не приймалася, по суті, це був невеличкий мітинг, на якому зачитали рішення Земського Со" бору та царя Московії про те, що вони “беруть гетьмана Богдана Хмельницького, Військо Запорозь" ке та всі землі Малої Росії у під" данство Московського государя”. До того ж митрополит Київський Сильвестр Косів не лише не бла" гословив (тоді це було обов’язко" вим!) цю угоду, а й разом із україн" ським духовенством відмовився присягати цареві московитів. Коли присутні завимагали від царського боярина, московита Бутурліна пок" лястися на Євангелії на вірність, він одрізав тут"таки, на майдані: “Цар своїм холопам не присягає!” З українського ж боку цареві московитів присягнули з усіх при" сутніх лише близько трьох сотень козаків, серед яких полковники Ва" силь та Іван Золотаренки — брати третьої дружини Богдана Ганни, полковник Іван Нечай — зять Бог" дана, ще один зять Богдана пол" ковник Данило Виговський, пол" ковник, майбутній наказовий геть" ман Лівобережжя Яким Сомко, сестра якого була першою дружи" ною Хмельницького. Згодом май" же усі ці, сказати б, “любі друзі” гетьмана розпочнуть ганебну війну “за булаву”, вислужуватимуться перед московитськими царями і доведуть Україну до Великої Руїни й занепаду. Нагадаю, що справжні лицарі, які уславили свої імена в жорсто" ких битвах, для яких Україна, Гос" подь і Воля були найвищим сенсом життя, рішуче виступили проти со" юзу з Московією, не кажучи вже про шулерське “возз’єднання”. Це легендарний заступник гетьмана, ватаг усього козацького війська Іван Сірко. Його протест був яскра" вим і оригінальним — він склав із себе повноваження заступника гетьмана і повів свій полк на Запо" ріжжя. А чого вартий протест коза" ка, який за життя став народним героєм, живою легендою, — Івана Богуна. До речі, після цього поль" ська верхівка пропонувала Богуно" ві перейти на бік ляхів, щоб разом перемогти Богдана, і Богун стане гетьманом України. Навіть маючи нам і білорусам з іще кволої, етніч" но не зовсім сформованої, проте хворобливо амбітної Московії. То чому ж наш справді славетний і патріотичний (згадайте, як описує його араб Павло Халебський) Бог" дан — легендарний козацький ва" тажок, воїн, волелюбець, дозволив собі так примітивно лестити, при" нижувати себе і свій народ, перед царем московитів? З яких “страте" гічних” міркувань погодитися на те, що Олексій є “самодержець”, а Ук" раїна — “Малоросією”? Всього че" рез місяць після Переяслава!.. Я пояснень не маю. А тим часом, без офіційного дозволу Богдана чотири воєводи з московитським військом увійшли й розквартирувалися в Києві, Черні" гові, Ніжині, Переяславі. Так почи" налася окупація України. Чесний і прискіпливий історик Олена Апанович, твори якої трива" лий час перебували під радян" ською забороною, окреслила то" дішню ситуацію так. “Богдан Хмельницький зробив велику по" милку, уклавши договір з царем. Згодом він усвідомив це й захотів визволитися від Москви, відмови" тися від договору, але не встиг. Од" нак, мабуть, і в найстрашнішому сні не міг би він передбачити, в яку безодню нещастя, біди, страж" дань, наруги, рабського понево" лення, етноциду був кинутий на довгі століття український народ через цей договір…” Наступна агресія московитів — ліквідація самостійної, автоке" фальної Української Церкви. Не Антиохійський, а саме Константи" нопольський патріарх з його патрі" “розбагатіли” на “старшого брата”, значно… молодшого за нас. Дуже цікаву деталь наводить український історик, сучасник і друг Тараса Шевченка Микола Костомаров: українці, виявляєть" ся, дуже переживали, “що москалі стануть примушувати їх засвоюва" ти московські звичаї, заборонять носити чоботи і черевики, приму" сять взувати лапті”. По смерті Богдана номіналь" ним гетьманом вважався його син Юрась Хмельницький, хоч Гене" ральна Рада козацької старшини вручила булаву Іванові Виговсько" му, який мав антимосковські нас" трої. Так"от, Юрася силоміць ви" везли до Москви, і він пізніше зга" дував: “Два тижні мене тримали в’язнем у Москві; зі мною що хоті" ли, те й робили, я не мав до кого звернутися по допомогу.” Оце ставлення до сина свого союзника і до нового гетьмана. Всього через п’ять років після Переяслава… Павло Халебський відразу після України відвідав сусідню Московію. І разом із батьком зробив разючий і дуже важливий для українців по" рівняльний висновок. Ось він: “…Упродовж цих двох років у Московії замок висів на наших серцях, а розум до крайнощів пригнічено й скуто, бо в цій кра# їні ніхто не може відчувати себе хоча б трохи вільним і вдоволе# ним, крім хіба що корінних оби# вателів, а всяк, як#от ми, хоч би він став володарем цієї країни, ніколи не перестане ніяковіти духом і тривожитися серцем. Навпаки, країна козаків була для нас немовби нашою, рідною українських книг не друкувати на територіях, підлеглих Московії. І сьогодні, через три з полови" ною століття нашого колоніального буття, коли ми, наперекір старан" ням великої і жорстокої імперії, яка пожирала чи асимілювала цілі нації й народності, таки зберегли себе, відновили свою державу — ми все одно у нинішній політичній веремії відчуваємо наслідки Переяслав" ської ради. Наслідки, які може зду" жати лише кожен українець зосіб" на та всі ми разом. Саме переяславська капітуля" ція Богдана і його “любих друзів”, його родинної челяді призвела до “розрубування” України надвоє: Лівобережну і Правобережну, а та" кож на довгий час відлучення Гали" чини, Буковини, Закарпаття від ук" раїнського осердя. Здавалося, що в середині дев’яностих, коли за" вершувався демонтаж однієї з наймогутніших і найжорстокіших за всю історію людства імперії, ко" ли українці, нарешті, перевели по" дих, що все"таки закінчилося без крові, а “роздертість” України “за" шито” назавжди. Я тоді бував і на сході, й на за" ході, на півдні й півночі, в центрі й у східній діаспорі, в традиційно укра" їнськомовних і російськомовних українських землях — ніде (опріч, Криму, звичайно) не йшлося на серйозному, публічному, політич" ному рівні про антагонізм, про “москалів” і “бандерівців”, ба біль" ше — про “хохлів” і “кацапів”. Всі однаково хотіли свободи, люд" ських прав, нормального життя в мирі й достатку, майже однаково ненавиділи продажну комуністичну
“Ти живеш на цій землі, щоб зберегти пам’ять минулого”. · p. 6página original ↗

ОЧЕВИДЕЦЬ І ЛІТОПИСЕЦЬ СКАРБИ З ДОСТАВКОЮ

Михайло ВІДЕЙКО Хто не мріяв хоч раз у житті знайти скарб? Але мало кому по" щастило, адже трапляється таке не щодня і не щороку. Та й складно це — шукати скарби, головне — часу нині на те мало у кого вистачає. Од" нак в останні роки у багатьох людей з’явився шанс отримати скарб із доставкою додому — навіть не за" мовляючи його по телефону! Адже коли ви замовляєте маши" ну землі, чорнозему, скажімо, для влаштування квітника, то можете разом із цим ґрунтом отримати ще “щось”. Так упродовж 2005—2006 років чимало любителів квітів і траву Кончі"Заспі отримали разом із чорноземом кераміку… трипільської культури, у вигляді, так би мовити, безкоштовного додатку, бонусу. Так, нині старожитності трипіль" ської культури, а також скіфського часу, доби Київської Русі та інших епох стали лише домішкою до чор" нозему, який можна без проблем замовити по телефону на Київщині. Річ у тім, що цей чорнозем сьогодні видобувають на берегах струмків і річечок, де здавен селилися люди. Коли вони століття і тисячоліття то" му влаштовували свої поселення на Ірпені, Стугні, Красній, Бобриці та інших малих річках Київщини і їхніх притоках, то не гадали, що з часом ці місця будуть покинуті та вкриті шаром родючого ґрунту. Частина шару землі утворилася природним шляхом, проте ще більше наросло за рахунок процесів ерозії, змиву зі схилів упродовж минулого століття. Розорюючи схили долин, селяни рік у рік втрачали чорнозем, який ут" ворювався тисячоліттями. Однак ро" дючий ґрунт нікуди не зникав — він акумулювався ближче до дна долин, а колись повноводні струмки і річки замулювалися, перетворювалися на болота. Товщина шару чорнозему в таких місцях досягає 1—1,5 м. Справжній скарб, особливо коли треба перетворити на сад ділянку, намиту піском у заплаві Дніпра. Ли" шається лише перемістити дорого" цінний ґрунт у потрібне місце. Так само, як намиви понад Дніп" ром, видобуток землі для рукотвор" них оаз перетворився на вигідний промисел і водночас — на стихійне лихо. Його масштаби нескладно уя" вити — площа намивів у районі Києва та його околиць вимірюється квад" ратними кілометрами. А це означає, що приблизно на тій самій площі “десь” має бути знято чорнозем і пе" реміщено на територію вілл і котедж" них містечок. І якщо намиви здійсню" валися напівстихійно, то видобуток чорнозему — нині повна стихія. Про екологічні наслідки такого “перетворення природи” сказано багато, значно менше — про ті збит" ки, які ця діяльність завдає історико" культурній спадщині реґіону. І якщо екологічні фактори ще враховуються при складанні генеральних планів розвитку реґіону, то пам’яткам, пов’язаним з його історичним мину" лим, не знаходиться місця серед грандіозних планів на майбутнє. У цьому можна впевнитися, оглядаю" чи генеральну карту перспективного розвитку Київщини, презентовану на травневому Інвестиційному фо" румі в Українському домі цього року. Межі Києва (що сягають Україн" ки на півдні), забудова селищ, ко" теджні та дачні селища, нові авто" мобільні дороги, мости через Дніп" ро, нові колії залізниці щільно вкри" вають територію області, в тому числі місцевості, де розташовано пам’ятки археології, яких нині лише на обліку стоїть понад 2000. Однак показана на карті стратегія розвит" ку області спланована так, ніби йдеться про освоєння планети, яку людина заселяє вперше, а не про територію, історія якої вимірюється тисячоліттями. До чого призводить (і в незрівняно більших масштабах призведе у майбутньому) такий під" хід проектувальників, можна пока" зати на прикладі лише однієї місце" вості, дуже маленької у масштабах області, не кажучи про Україну. Ідеться про такий собі ярок, із якого вже кілька років безконтроль" но видобувають той самий чорнозем для газонів Кончі"Заспи. Ця балка неподалік Обухова, місцеві жителі називають її Коломийців Яр. По її дну протікає струмок, на березі якого понад 6000 років тому оселилося плем’я трипільців — творців давньої, чи не першої у цих краях хлібороб" ської археологічної культури. Хто сьогодні в Україні не чув про трипільців та їхню цивілізацію! Так" от, у Коломийцевому Яру розташо" ване одне з найбільших селищ три" пільців на Київщині — понад 30 гек" тарів. У землі тисячоліттями збері" галися руїни будівель, тисячі кера" мічних виробів — посудин, прикра" шених різьбленим і мальованим ор" наментом, загадкові керамічні “бі" ноклі” тощо. Через кілька тисячоліть після трипільців на берег струмка прийшли інші люди — у ранньому залізному віці, а у XII ст. заснували село піддані Великого князя Київ" ського. І вони залишили тут свій слід — посуд, вироби з заліза. Шар землі завтовшки метр, здавалося, надійно сховав сліди давніх селищ на дні яру. Археологи мали шанс ко" лись дослідити у всіх подробицях життя давніх племен, відкрити неві" домі сторінки їхньої історії. Однак цей чорнозем виявився справжнім прокляттям для унікаль" ного археологічного комплексу. 2005 року місцевий фермер захо" дився будувати ставок, а землю ви" возили на замовлення в околиці. Уже тоді охоронці пам’яток виїхали на місце і виявили факт руйнування, тому зробили припис на припинен" ня робіт. Копати ставок припинили, однак чорноземний Клондайк і далі вабив охочих, які розвідали дорогу в це глухе колись місце. До осені 2006 року шар ґрунту було знято на площі понад 4 га на глибину до 1— 1,2 м. Разом із десятками тисяч ку" бів дорогоцінного чорнозему на квітники й газони вивезено рештки кількох десятків трипільських жител разом із начинням, а це сотні давніх посудин. Звідки такі цифри? Восени 2006 року Обласний ар" хеологічний музей отримав відо" мості про надходження зі згаданої місцевості разом із ґрунтом три" пільських черепків. За підтримки меценатів було організовано неве" лику рятувальну експедицію. Упро" довж лише двох із половиною днів було розчищено рештки чотирьох жител, переважно зруйнованих екскаватором, серед яких знайдено розвали двох із половиною десятків посудин, а також кілька цілих! Серед них — дві біноклеподібні посудини, ціла грушоподібна, кубки, покришки. Вперше за останні сто років, із часів розкопок під Трипіл" лям Вікентія Хвойки, у цьому краї археологи побачили подібну карти" ну. Здавалося неймовірним, що такі великі посудини стоять цілими. Заз" вичай на полях плуги під час оранки нещадно трощать трипільську кера" міку, а тут усе стояло як у музейній вітрині. Можна лише уявити, скільки таких унікальних знахідок безжаль" но і безглуздо знищено заради просто смішних, копійчаних (порів" няно з вартістю втрачених старо" житностей) заробітків. Не кажучи вже про наукову цінність і значи" мість цього унікального комплексу. Знахідки з Коломийцевого Яру стали окрасою трипільської зали Обласного археологічного музею вс. Трипілля і нещодавно експонува" лися на виставці “Трипільська куль" тура на Київщині” в Українському домі. Чимало відвідувачів мали можливість почути розповідь про ці старожитності та їхню драматичну історію. У всіх виникало питання: а що робиться і головне — що можна зробити, аби не допустити подібно" го в майбутньому? Зрозуміло, що процес будів" ництва і розвитку області неможли" во зупинити через піклування про давні поселення й городища. Але історико"культурну спадщину мож" ливо включити до цього процесу. На генеральному плані розвитку об" ласті цілком могли б з’явитися по" руч із природними заповідниками — археологічні, передбачено ство" рення археологічних парків, відвіду" вачі яких знайомилися б з пам’ятка" ми минулого, відвідували археоло" гічні розкопки. Коломийців Яр, принаймні його частина, міг би стати однією з запо" відних територій, відкритих для нау" кових досліджень і туризму. Ті ж міс" ця, які опиняться в зоні будівництва селищ, шляхів, мостів, якраз і ма" ють стати, згідно з чинним законо" давством, об’єктом рятувальних розкопок. Тим більше, що в області нині живе і працює переважна біль" шість професійних археологів Укра" їни(!). Скарби нашої землі, спадко" ємцем і єдиним законним власни" ком яких є народ України, заслуго" вують на кращу долю. Упродовж трьох років Всеукраїнське товариство “Просвіта” ім. Т. Шевченка спільно з Будинком учителя проводять щомісячний лекторій “Трипільська цивілізація у спадщині України”, розра" хований на вчителів, істориків, культурологів та українознавців. Мета лекторію — донести до людей наукові знання про трипільську цивілізацію як фундамент духовної та історико"культурної спадщини України, ознайомити з досягненнями археології в цій області. Учені"археологи доповідали про дослідження трипільської цивілізації та її роль у спадщині су" часної України. Участь в цьому лекторії взяли відомі вчені: І. Черняков, М. Відейко, В. Дудкін, І. Потєхіна, О. Кор" він"Тарковський, С. Ольговський, С. Рижов, Г. Пашкевич та інші. 29 травня ми підбили підсумки лекторію у формі вечора запитань і відповідей на тему “Дослід" ження трипільської цивілізації і її роль у сучасному житті України” за участю цих науковців. Вечір вів голова ВУТ “Просвіта” ім. Т. Шевченка Павло Мовчан. У виступі М. Відейка ідеться про нагальні проблеми збереження історичної спадщини.
“Ти живеш на цій землі, щоб зберегти пам’ять минулого”. · p. 6página original ↗

НАЦІОНАЛЬНА ІДЕЯ ТА ПАТРІОТИЗМ, або РОЗДУМИ З ПРИВОДУ…

Тетяна ЯКОВЛЄВА, випускниця гімназії “Троєщина”, м. Київ Нещодавно в Національному будинку пись" менників відбулася презентація другого, допов" неного видання книжки Левка Лук’яненка “Наці" ональна ідея і національна воля” (Київ, 2006). Виступаючі говорили теплі, щирі слова про автора, про особливо актуальну сьогодні книгу. Хочеться, щоб те, що вони мовили, по" чули тисячі українців. Особисто мене цей ве" чір спонукав задуматися над тим, чи присутня в моєму світогляді національна ідея, яку роль вона відіграє у моєму житті. Наївно, але мені здається, що мої розмір" ковування почалися з того моменту, коли я народилася. Через рік після цього Україна здобула незалежність. У той момент я не зна" ла нічого. Навіть якби хотіла, то все одно не осягнула б і половини тих речей, про які йшлося. Що для мене було невідомим, для моїх родичів і близьких, упевнена, не досить значним (активних патріотів серед моєї рідні нібито не було), для інших же — було подією всього життя. Бо в той момент відбулася змі" на кольору, зміна назви та зміна ідеї. У чотирнадцять я зрозумію, ні — почну ус" відомлювати, що в той період мого безтур" ботного дитинства відстоювали люди. Збагну всю мотивацію їхніх дій, увесь ризик. І подя" кую їм за непохитне прагнення волі, за відва" гу, стійку рішучість, за глибоке почуття патріо" тизму. За те, що мали в собі зерно національ" ної ідеї: прагнули до утвердження Української держави. Шкода, не вдалося втілити її спов" на. Просто не було одностайної підтримки. У рік мого 14"ліття яскравий спалах освітив ук" раїнську державу, примусив народ прокину" тися. Але чому ж так пізно? Того року, коли червоний прапор на голов" ній площі мого містечка Городка, що на Хмель" ниччині, змінили на жовто"блакитний, мама гуляла зі мною в центрі. Впевнена, що люди старші звернули на це увагу. І було б великою перемогою, якби у серці кожного громадянина молодої держави теж відбулася переміна. Щоб він відчув себе відповідальним за благо" получчя та добробут своєї неньки"України. Десь у цей період небо пафосних розмов, багатообіцяючих слів остаточно захмарило" ся. Шлях у світле майбутнє України вже не здавався таким легким. Попереду було бага" то перепон. А створювали їх окремі можнов" ладці, аби загальмувати швидкий поступ пат" ріотичних ідей. Демократія! Свобода духу та думки! Відродження національних традицій, повернення до українськості! Скільки людей із розвиненим почуттям національної свідо" Тетяна Яковлєва (остання праворуч) з однокласницями мості мріяли саме про такий розвиток подій! І активно відстоювали свою позицію. Якби мені було тоді не 6 років, а хоча б 16, я багато чого усвідомила б того року. Я б зро" зуміла істинне обличчя тогочасної політики і почала б жити по"новому. Тобто боротися проти стандартів, що встановилися, проти брехні, цинізму та підлості. Я б змогла, бо ма" ла б велику підтримку. Я бачила, скільки лю" дей прощалися зі своїм однодумцем, тим, хто їх надихав: того року країна втратила одного з основних носіїв національної ідеї — В’ячес" лава Чорновола. Сама ж ідея залишилась. Але хто насмілиться продовжити самовіддану боротьбу? Саме у свої 14 літ я переосмислила влас" не життя. Я зрозуміла, що живу в Україні, що я — українка. Зрозуміла не просто формально, а відчула поклик у серці: “Ти не маєш права забути мову та традиції. Ти живеш на цій зем" лі, щоб зберегти пам’ять минулого, надбати майбутнє, але в жодному разі не забути, не знищити”. Тоді я почала глибше розуміти вірші Івана Франка, Василя Симоненка, Василя Стуса і дедалі більше не розуміти людей, які живуть в Україні. Наша держава була і є багатою тала" новитими людьми. Чому ж не брати з них приклад, навіщо тягнутися до негативного? Бо, мабуть, набагато легше жити, не знаючи відповідальності й зобов’язань. Я не знаю, що буде в Україні, коли мені виповниться 60. Може, мої діти житимуть щасливо й безтурботно. Ні, мабуть, ні. Така вже нелегка доля українця, — шукати істину і утверджувати себе в світі невтомною працею. Тарас Шевченко закликав: “Борітеся — побо" рете”. Вірю в слова великого поета. Можли" во, і не скоро збудуться, бо дуже багато пот" рібно ще нам усвідомити і зробити. Зустріч із Левком Лук’яненком підтверди" ла мою віру в те, що національна ідея жива. Просто потрібно відчути її у своєму серці. А якщо ні — віднайти відповіді на животрепет" ні питання у презентованій книзі, навчатися ставати мудрими, щоб перетворити україн" ський етнос на націю. І я можу взяти на себе відповідальність за те, що в майбутньому буде краще. Бо моє по" коління, а це тисячі випускників"одинадця" тикласників — українців мають нове мислен" ня, незалежне. Я знаю думки тих, хто навча" ється зі мною в одному класі, їхні прагнення. Вони дуже світлі, сповнені впевненості, рішу" чості. Ми, молоді люди, хочемо жити вільно в своїй країні, бути щасливими, заможними, тож даємо слово своїм славетним поперед" никам, що розбудуємо, прославимо нашу рідну матір"Україну.
“...Правди пошукайте в тайниках устинських книг. Любові до людей поучіться у горя”. · p. 7página original ↗

El comienzo de este texto puede estar incompleto: compárelo con la página original

ПАМ’ЯТЬ

наш духовний світ на призначено" му йому шляху, не дав нам збитися на манівці й забути про високу ду" ховну складову народного життя. Його заслуги перед Україною ве" личезні, але, на жаль, мало відомі загалу, а тому потребують вивчен" ня, усвідомлення та врешті"решт достойного визнання нащадками”. В. Кушпет своєю працею від" криває очі сучасникам на справ" жню історію цього феномену укра" їнської культури: “Саме ці незрячі кобзарі, лірники та бандуристи створили унікальну систему духов" ної та виконавської освіти, органі" зували професійні об’єднання і протягом століть зберігали гли" бинні духовні та виконавські тради" ції українського народу, охороняли їх від сторонніх та чужинських впливів. Тож, можливо, настане час, і ми — зрячі — нарешті збагнемо, кому маємо завдячувати збере" женням нашої ідентичності й праг" ненням до волі, якими були наші народні духовні провідники, у що вони вірили. А допоки ми цього не усвідоми" ли, то не вони, а ми — незрячі…”.
“...Правди пошукайте в тайниках устинських книг. Любові до людей поучіться у горя”. · p. 7página original ↗

ФЕНОМЕН ДУХОВНОГО ПРОЗРІННЯ 6 червня ц. р. у Кобзарській світлиці Українського дому в Києві видав# ництво “Темпора” й автор Володимир Кушпет провели презентацію уні# кальної книжки — “Старцівство: мандрівні співці#музиканти в Україні (ХІХ—поч. ХХ ст.)” (592 стор. з ілюстр., наклад 2000 прим.).

Олександер ШОКАЛО Професійні одкровення автора цієї праці — знаного дослідника кобзарсько"лірницької виконав" ської традиції, виконавця на ста" росвітських музичних інструментах і педагога — супроводжувалися грою його талановитих учнів на кобзі, бандурі, торбані, лірі. Потім були проникливі виступи науков" ців, музикантів, які високо оцінили презентовану книжку, — перше глибоко синтетичне осмислення кобзарства як реліктового явища української культури. “Книга являє собою новий пог" ляд на унікальне явище української культури — діяльність мандрівних старців"музикантів, — зазначено в анотації. — Автор на основі бага" тьох джерел досліджує феномен старцівства в контексті європей" ської історії, показує його високу духовну місію в житті україн" ців протягом кількох століть. Читач дізнається про устрій професійних об’єднань ман" дрівних кобзарів, бандурис" тів та лірників, систему їхньо" го навчання, відкриє для себе таємничі “Устиянські книги”. Чимало місця у книзі відведе" но питанням реконструкції старосвітських музичних інс" трументів та способів гри на них. Видання містить багатий ілюстративний матеріал, нот" ні зразки творів із старців" ського репертуару...”. Володимир Кушпет присвятив свою працю “світлій пам’яті Пор" фирія Мартиновича” — визначного художника, етнолога, знавця коб" зарської традиції. Саме через ін" дивідуальний досвід П. Мартино" вича дійшли до нас відомості про “Устиянські (устинські) книги”, які передавалися з уст в уста ще від волхвів з язичницької прадавнини. Цю усну книгу народної пам’яті, мудрості, духовного досвіду й та" ємних дієвих знань зберігали коб" зарі — народні співці. Співці"кобзарі, мудрі старці на" лежали до духовної верстви тради" ційного українського суспільства. Кобзарство, як і характерництво, таке глибинне духовне явище в на" шій культурі, що його нам важко нині осягнути в усій повноті. Коб" зарство — релікт прадавньої сис" теми забезпечення достовірним дієвим знанням українського сус" пільства, що гарантувало цілісність і продуктивну взаємодію всіх його верств і поколінь. Тому в “Заклина" нії” для посвячуваних у таїни одвіч" них знань устиянських книг запові" дається: “Братіє незряча! …Пам’яттю і розумом не ослаб" ніть. …Хай уст не розверзнуть ва" ших. Хай очі блудливі не узрять тайників душ ваших. Хай вуха ізуїта та церкви не учують правдивого гласу книг устинських”. “Бережися ще гірше, чим од змія скусителя, книжників і фарисеїв, ченців і пос" лушників “божих”, …і всіх прихвос" тнів пичатних законів, бо всі вони ладні зміняти тайницю на золото й похвали. …Правди пошукайте в тайниках устинських книг. Любові до людей поучітьця у горя”, — ска" зано в “Післязаклинальному сло" ві”. Саме силою правди й любові мудрі сліпці"ясновидці виводили зрячих на духовну дорогу — на шлях Ладу. Недарма тоталітарний режим знищив залишки духовної верстви в 30"ті роки ХХ століття. “Поки вустинські книги бували, то правда бувала”, — посвідчив лір" ник Гнат Сливка. Володимир Кушпет засвоїв мистецтво гри на старосвітських інструментах від Георгія Ткаченка, а через записи Порфирія Марти" новича прилучився до духовних та" їн кобзарства. Пам’ять про вчите" лів і громадянський обов’язок под" вигли його на цю працю. У вступі до книжки автор наголошує: “На по" чатку XXI ст. — в епоху високих ін" формаційних технологій — людс" тво ще гостріше відчуває важли" вість і крихкість свого зв’язку з ми" нулим, а для України проблема по" шуків та усвідомлення свого гли" бинного коріння особливо важлива — наша історія зазнала значних фальсифікацій та нищення. Сьо" годні ми намагаємося крок за кро" ком врятувати і відновити те, що не втрачено незворотньо, що проби" вається до нас паростками з"під товстого шару руїни та забуття. Від знання й розуміння нами минулого залежить усвідомлення сьогоден" ня, а значить, і того, яким буде на" ше майбутнє. В українській історії та культурі старцівство стало тим лоцманом, який у важкий для українців час із вірою у Творця та народ утримав
“...Правди пошукайте в тайниках устинських книг. Любові до людей поучіться у горя”. · p. 7página original ↗

В ОДЕСІ ЗГАДАЛИ ОЛЬЖИЧА

5 червня у приміщенні Одеського обласного об’єднання ВУТ “Прос" віта” відбувся захід, присвячений ушануванню пам’яті видатного діяча національно"визвольного руху, поета, історика"археолога Олега Оль" жича. Цьогоріч українська громадськість відзначатиме 100"річчя з дня його народження. Зі вступним словом про життєвий і творчий шлях цієї непересічної особистості виступив голова обласної “Просвіти” Олександр Степан" ченко. Ведуча програми Ольга Ляшенко читала поезії Олега Ольжича, а бандурист Георгій Матвєєв виконував власні музичні твори. Наприкінці заходу один із просвітян запропонував звернутися до одеської міської влади, щоб перейменувати вулицю Жовтневої револю" ції на вулицю Олега Ольжича. Усі присутні одноголосно підтримали цю слушну думку. Інф. “СП”
“...Правди пошукайте в тайниках устинських книг. Любові до людей поучіться у горя”. · p. 7página original ↗

Вадим КРИЩЕНКО З ПОЕТИЧНОГО БЛОКНОТА

НЕ БРЕШІТЬ Не брешіть одне одному — Гірша зла брехня стара, Коли хочемо для дому Хоч краплиночки добра. Правда кривду не скосила, А та кривда очі їсть. Лише в правді наша сила, У брехні — одна лиш злість. Не брешіть, не забрешіться — Ви ж — державницькі мужі… Бо зітруть лукаві лиця Люди в скривдженій душі. Хтось добрався до корита, Хтось сотає срібну сіть… Серце просить — не брешіте, Свічку правди не гасіть. Не брешіть одне одному — Гірша зла брехня стара, Коли хочемо для дому Хоч краплиночки добра. МАЛЮНОК З НАТУРИ Словами гратись може — Убравсь у іншу масть… Та за посаду й гроші Усе і всіх продасть. Йому усмішка личить, Він мовить про добро. А придивіться ближче — То там гниле нутро. Він на трибуну знову Злітає, наче птах. Та тихне наша мова У нього на вустах. Вдає, що мислі геній, Що весь у боротьбі. На думку — лиш в кишеню Насипати собі. Сповідує моральність — Святіший, ніж Ісус. Але, коли насправді — В гріхи давно загруз. Як циган крутить сонцем, Щоб грілись сват і брат. Ви відгадали хто це? — Народний депутат. А УКРАЇНА В НАС ОДНА Україно, матінко кохана, Розбрату тебе терзає зло. Прикладу я до твоєї рани Свого серця весняне тепло. Затулю ним нашу пісню й мову Від зневаги, зла і від образ. Хай же верховоди випадкові Не ведуть у чорну прірву нас. Відійдіть з дороги, товстосуми, Ви не Прометеї — лихварі. Хай же Кобзарева горда дума Нас єднає в злагоді й добрі. Хай же правди спалахне багаття І гризня закінчиться сумна, Бо вождів в нас розвелось багато, А Вкраїна — лиш одним"одна. * * * Усе, що зміг, здається, вже побачив, Усе почув, що можна чуть у гулі. І усмішка мажорних передбачень Уже не тішить, як в літа минулі.
“...Правди пошукайте в тайниках устинських книг. Любові до людей поучіться у горя”. · p. 7página original ↗

ЗАЯВА Ради Українського козацтва про недопусти# мість встановлення у м. Сімферополі пам’ят# ника російській імператриці Катерині II

Неначе вже нічого і не треба: Наївся, насміявся, запечаливсь. Набрид вже лемент і набрид вже щебет, Душа до тихих відпливла причалів. Нічого вже не треба… Вечір сірий Тягар двох рук поклав мені на плечі… Та десь в куточку згубленої віри Ховається ще слово заперечень. ДЗВОНАР Є служителі різні у Храмі — І отці, й архіреї старі, І прості, непомічені нами, Без золочених риз — дзвонарі. В цьому храмі життя, в цьому світі, Що здійма свої бані до хмар, Серцю бачиться — я не єпископ, Не священик я — лише дзвонар. Я дзвоню, щоби чуть прихожанам, Щоб у душах відлунював щем… І признаюсь: не так і погано В Божій справі служить дзвонарем. 2 червня 2007 року в Сімфе" рополі відбулася церемонія зак" ладки каменя на місці майбутньо" го пам’ятника російській імперат" риці Катерині II. Рада Українського козацтва вважає, що історична постать Ка" терини II та її діяльність у другій половині XVIII ст. символізує для України знищення державності, знищення унікальної козацької республіки, яка була відома тоді у світі під назвою “Вольності Вій" ська Запорозького” та ліквідацію українського козацького війська. Тарас Шевченко так охаракте" ризував правління Петра I та Ка" терини II — “Це той Перший, що розпинав нашу Україну, а Вторая доконала вдову"сиротину”. Російська імператриця Кате" рина II жорстоко пригнічувала ко" зацькі “вольності”, проводила по" літику на знищенні Запорозького козацтва. Царський уряд добре розумів: саме козацтво було дже" релом незламної сили україн" ського народу і що тільки знищив" ши його і “серце України” — Запо" розьку Січ, вони зможуть влада" рювати на багатих українських землях. Вони усвідомлювали: не буде Січі — не буде України як особли" вої країни; буде Січ — лишиться держава Україна. Січ завжди була вирішальним оборонним чинни" ком для України. У 1764 році імператорським маніфестом Катерина II звільнила від гетьманства Кирила Розумов" ського та скасувала Гетьманство в Україні. У 1765 році Катерина II підписала маніфест про скасу" вання козацького устрою на Сло" бідщині та реорганізацію слобід" ських козацьких полків у гусарські полки російської армії: Острозь" кий, Охтирський, Сумський та Ізюмський. 4 червня 1775 р. російські вій" ська під керівництвом генерала Текелія за наказом Катерини II за" хопили Підпільненську Січ, погра" бували й спалили її, в тім числі й запорозькі церкви. Захоплені клейноди та архів було відправле" но до Петербурга. Рада Українського козацтва, яка представляє значну частину козацьких організацій України, вважає неможливим встановлен" ня цього пам’ятника, бо прослав" лення пам’яті російської імперат" риці підриває українську держав" ність, провокує міжнаціональну ворожнечу, не сприяє консоліда" ції українського суспільства та ганьбить його перед пам’яттю славного Запорозького козац" тва. Звертаємося до органів дер" жавної влади, до всіх козацьких і громадських організацій із закли" ком не допустити відновлення в Україні символів тоталітарних ре" жимів. Станіслав АРЖЕВІТІН, секретар Ради Українського козацтва, народний депутат України
“Людина відповідає на пропозиції життя лише “так” або “ні”. · p. 8página original ↗

Continuación de una página anterior — fragmento de página

ках… Наступного тижня чекатиме" мо на вашу відповідь… Можна теле" тайпом… Мільйон — це нереально за перший контракт… У вас немає рейтингу в Голівуді… Аташе по культурі випередив мою руку. Файл із моїм контрактом зник у нього за спиною. Не міг же я починати бійку з совіцьким аташе по культурі на території Американ" ської амбасади в Белграді за якісь папірці ціною в 200 тисяч доларів. Було б не культурно. Аташе ж був по культурі, йебенть! Та й зубів у роті було замало для бійки. Я ж добиваю жертву зубами. Другий продюсер спитав: — Як у тебе з пам’яттю, Юрію? — Диктуй, Джері, свій телефон… код Штатів і Лос-Анжелеса я знаю… там у мене в Голівуді приятель — Міша Богін… — Власне, Богін і рекомендував тебе, Юрію. — Тоді дзвони Богіну… Він передасть… — з Мікою Богіним ми знімали у ВДІКу курсову епопею на цілині. Точніше, Міка в нас на Цілині був нічним сторожем пального і водяри. На Цілині був сухий закон і не було жодної заправки. Тому ми возили з собою залізну бочку бензину і кілька ящиків горілки. Пальне і горілку кра" ли, бувало, навіть убивали власників за пляшку горілки або каністру бен" зину. Тому ми прив’язували Міку Бо" гіна на ніч у кузові нашої вантажівки довгим ланцюгом, щоб він уночі міг сходити до вітру. Прив’язував не я, а Саша Княжинський — у них із Мікою були якісь свої єврейські розборки. Я не втручався. Я тримався між ни" ми на рівній відстані. Горілку ми самі не пили. Горілка була валютою, що давала нам мож" ливість знімати на Цілині, що ми тільки забажаємо. До речі, три ящики горілки “Столічної” і ящик “Горілки з пер" цем” нам видали у ЦК комсомолу разом із турельною кінокамерою “Конвас"автомат”, замість спирту, щоб, ніби, змазувати оптичні вісі. Оптична вісь, Святий Петре, це умовна теоретична пряма, якої в природі не існує, її покладено в ос" нову для розрахунку оптичної сис" теми кінокамери. Але конструкто" ри"розробники оптичних систем завели в інструкцію з експлуатації кінокамери обов’язкове протиран" ня спиртом оптичної вісі після кож" ної зйомки. З Бару ходив пором на італій" ський берег в італійське містечко Баррі. Пором щодня перевозив в Італію партію сербських, хорват" ських і чорногорських заробітчан, які звідти розповзалися по цілій Єв" ропі. Переважно в Німеччину, хоча німців юги люто ненавиділи. Не могли забути їм війни. Особливо винищення до пня Нікшича, де ва" рять унікальний сорт пива. А ще в Нікшичі є монастир, видовбаний у скелі на прямовисному стрімчасто" му схилі на висоті, де вкладаються на ночівлю хмари, вагітні грозами. — Ночевала тучка золотая на гру" ди утеса великана, — виколупав у скелі Машук вікінг Лермонт, доки че" кав на дуель із Мавповим. Тучкою Лермонт уявляв себе, хоча мав на увазі, мабуть, той монастир у Нікшичі. Коли за десять років по війні до Нікшича припхався туристичний ав" тобус з німцями, чи то подивитися на той монастир, чи то попити зна" менитого пива, чи то просто заблу" кав туристичним маршрутом, то серби спалили автобус разом із німцями і жодному з них не дозво" лили вискочити з того туристичного автопекла. Власне, автобус з німецькими туристами спершу обстріляли з мо" настиря німецькими фаустпатрона" ми, які там, за хмарами, зберігали монахи ще з часів Другої світової. Чедо пред’явив на сходах поро" ма свій паспорт, сказав, що ми йде" мо в кормовий бар випити (тут бар означає саме стійку, де киряють) і нас пропустили без проблем. У барі (знову там, де надира" ються) Чедо замовив два віньяки і дві кави. Сказав: — Ось тобі двісті доларів… цьо" го вистачить, щоб замовляти по ві" ньяку через кожні півгодини… аж до самої Італії… тебе ніхто тут не чіпа" тиме… бармен мій другар по “Голо" му острову”… цього вистачить і на квиток до Риму автобусом… Авто" бус на Рим відправляється від п’ятого термінала через вісім хви" лин по прибуттю порома… Таксі в Римі до Американської амбасади коштує п’ятнадцять баксів… Гроші віддаси один до ста, коли отрима" єш перший мільйон… Гроші я тобі Я пішов у книгарню і купив тов" стенну книгу на сербській, що мені сподобалася візуально, бо мови я ще не знав. То була “Кама Сутра” по"балканському. Балкани, за визначенням Чер" чилля, — м’яка підчеревина Європи. Після вивчення тієї книги від се" бе додам — трохи нижче підчереви" ни. На три дюйми нижче. Я б сказав — твердий лобок Європи. “Кама Сутра” по"балканському була твер" дим порно у м’якій обкладинці. І до того ж гумористична: “Кама Сутра” в психлікарні, “Кама Сутра” на сесії ООН, “Кама Сутра” в Монастирі Святих Кармеліток, “Кама Сутра” на “Титаніку”, “Кама Сутра” в мавзолеї Леніна, швидкісна “Кама Сутра” у швидкісному ліфті “Емпайр Стейт Білдінгу” тощо. І все з підтекстовками сербською. За одну ніч я знав серб" ську краще за маршала Броз Тіто. Бо він тієї “Кама Сутри” не читав (за його часів ще не було “Кама Сутри” в СФРНЮ, бо він її, як комуніст, заборо" нив) і взагалі був хорватом. На знімальному майдан" чику в понеділок я створив фурор. Сербські актори, особли" во актриси, казали всім, що
“Людина відповідає на пропозиції життя лише “так” або “ні”. · p. 8página original ↗

ПЕРШОДРУК

Продовження. Початок у ч. 13, 15 за 2007 р. Тоді ще не нобелівський лауре" ат Мілорад Павич, а може, вже лау" реат, а може, не він, може, хтось, хто косив під Мілорада Павича, ска" зав мені в середньовічному Которі, фортеці, витесаній хвилями зі скелі, що нависла над морем: — Адже час може нашкодити іс" тині більше, ніж неправді. Я випадково зустрів Павича під час повернення зі столиці Чорного" рії Цитіньї, де мені влаштував ауді" єнцію з Владикою Чорногорської Церкви продюсер фільму “Жити всупереч” Чедо Вулєвіч, комуніст, який відсидів за часів Броз Тіто п’ять років на “Голому Острові” і чомусь залишився живим і комуністом. П’ять років на каменоломнях “Голого Острова” змогли витримати лише троє. Письменник Чедо Вулєвіч був один з тієї трійці. Комуніст із “Голого Острова” Чедо Вулєвіч в Югославії виконував роль мого янгола"хоронителя. Він був загартований янгол"охоронець, бо на “Голому Острові” не було нічо" го, крім скель із рожевого мармуру. Крила янголам відтинали в перший день ув’язнення, ще в слідчій каме" рі, бо вони заважали іншим янго" лам. Бувало, що в камеру на шість квадратних метрів одноразово на" бивалося до сорока янголів. Голили голову і відтинали крила всім без винятку. Води на “Голому Острові” не бу" ло зовсім. Воду завозили лише для охоронців. Охоронці мочилися в за" лізну цистерну і додавали туди вин" ний оцет. Оте можна було пити в’яз" ням — залізну літрову кружку на до" бу. Один раз на добу. Зі сходу до за" ходу сонця в’язні довбали скелі кирками. Сонце на Адріатичному морі пе" че, як паяльна лампа, якщо приста" вити її впритул до потилиці. А поти" лиці були голені. За два роки в’язень, якщо не помирав, ставав архангелом. Я поставив Владиці в Цитіньї лише одне питання: — Як зробити фільм, щоб він дістав усіх? Владика відповів: — Дістати всіх неможливо. Дос" тукатись можна лише до вірних… — А як достукатися до невірних? — Зробити їх вірними. — А як достукатися до вірних? — Так, як створюється проповідь. Спершу я змальовую тло, потім виводжу на те тло основну ідею, вдягаю її в знайомі вірним шати, і веду до мети. Не манівцями, а такими стежками, щоб у вірних склалося враження, що проповідь читаю не я їм, а вони мені. Краще за мене це знає Павич, він знає. Він сказав мені колись: постмодернізм, піднявши читача до ролі співавтора, висуває на перший план задоволення від читання. Спитай у Павича. Але вірні мають бути задоволені проповіддю. Час, як сірчана кислота, або лу" га, спотворює пам’ять. Роз’їдає на порох, іржа з’їдає геть усе, все, крім неправди. Бо неправду зроблено з чисто" го золота правди. Минають роки, і в мовчазному річковому піску по берегах річки за" буття Стіксу виблискують золоті зливки неправд. Мізерні, що й оком помітити важко, малі, дрібні й вели" кі, з кістяк конячої голови. Ті зливки, що з конячу голову, — то національні міфи. Кричущі зливки серед мертвого мовчазного піску забуття. Чедо намагався забути про “Го" лий острів”. Потім Чедо Вулєвіч у своєму ма" ленькому “Пежо”, що линяв кожної весни, і саме зараз у нього почала" ся линька, повіз мене в напрямку на південь узбережжям у маленьке містечко Бар. Дорогою, коли утомлённое сон" це вмочило яйця в адреналін Адріа" тики, він зупинився на романтичній скелі над морем посцяти. Море, після того, як Чедо посцяв у нього, набуло неправдоподібного кольору з трьох нот: візантійського пурпуру, берлінської лазурі й паризької зе" лені. Чедо витягнув із кишені пісто" лет і почав стріляти в небо. (Св. Петре, зауваж цю деталь — “стріля" ти в небо”. Лише зауваж.) — Для чого тобі зброя? — спи" тав я, бо був дурний. (Тільки не пам’ятаю: чи ще, чи вже?) — Юги не бувають без зброї. Подивись на обрій. Бачиш білу цят" ку? То “Голий острів”. Зараз на ньо" му порожньо. Забрали навіть кирки і цистерну. Втопили їх у морі. Щоб забути про все. Місяць перед тим ми були з Че" до на прийнятті в американському посольстві як гості кінофестивалю “Браві нові свєт” у Белграді. Чедо познайомив мене там з двома голівудськими продюсера" ми. Власне вони попросили Чедо привести мене на коктейль до Аме" риканської амбасади. Наш совітський аташе по куль" турі не відпускав мене ні на крок, навіть у туалет ходив зі мною ра" зом, мабуть, щось знав, чого ще не знав я. Американи, хоч вони мали виг" ляд натуральних євреїв із Одеси, відразу запропонували мені кон" тракт на сім років у Голівуді. Опера" тором. І відразу назвали три перші фільми, які я мав у Голівуді знімати. Прізвища режисерів мені нічого не говорили, але сума пропісью була приголомшлива. Як на мене тодішнього. Чи тог" дашьнього? Чи тамтешнього? Ко" ротше, того, ким я був тоді, в 1973" му. Тобто круглим ідіотом. І квад" ратним теж. Аташе весь час намагався пере" вести розмову на жарти, казав, що в мене нема власної кінокамери і плів" ки, коротше, поров дурню і робив мені очима накази мотать звідси. Я теж почав жартувати, кпитися, бо не міг же я сказати отим одеси" там із Голівуду, що як тільки я скажу “Так!” — то в той же вечір першим рейсом “Аерофлоту” мене відправ" лять додому. Може, навіть у гамів" ній сорочці"вишиванці. Одеські іді" оти цього не розуміли, або вони справді були не з Одеси. Або вдава" ли, що вони не з Одеси. Я нахабно сказав, що 200 тисяч доларів на рік для мене замало. — Скільки? — спитали вони хо" ром, бо зрозуміли, що таким чином я даю згоду. — Мільйон, — сказав я зухвало і позіхнув, бо насправді мені перехо" пило дух. У роті не було ні грама по" вітря. Тільки останні 14 зубів. Решту повибивали в різні історичні епохи. А між зубами тільки завірюха з диму від американського “Мальборо”, яким мене пригостили продюсери. Дим був і в голові, і в шлунку. Я геть увесь, по вінця, був наповнений американським димом. Дим валив з вух. Дим був і в ки" шенях. Культураташе потріпав мене по плечу, як власного в’ючного віслю" ка, і сказав задоволено: — Мільйон замало. За мільйон ми такого оператора не віддамо. Американи нарешті зрозуміли, що до чого. Перезирнулися і сказали: — Це треба обговорити… Один із них простягнув мені непрозорий грубезний файл з па" перами: — Тут текст контракту… Уважно ознайомтеся… Реквізити на блан"
“Людина відповідає на пропозиції життя лише “так” або “ні”. · p. 8página original ↗

El comienzo de este texto puede estar incompleto: compárelo con la página original

«ДОПОВІДНА Уривки з роману

не позичаю… я їх вкладаю в проект “Юрій в Голівуді”… — випив каву ні" би одним ковтком, ніби великий спітнілий стопар водяри, вицідив, ніби отой залізний пугар коктейлю сечі та винного оцту, і мовчки вий" шов. Цікаво, як він випивав оту заліз" ну кружку оцту з сечею на “Голому острові”, так само — одним ковт" ком? Невже в нього тоді був такий са" мий вираз обличчя, як і на поромі? Абсолютно індиферентний. Я бачив через вікно, як мій ян" гол"спокусник спускається трапом на землю. Чому архангел залишився в ко" муністах? Я ковтнув виньяк. Я ніколи не любив виньяку. Краще вже сливо" виця або лозова ракія, якщо ти на Балканах. Або взагалі нічого, ніж виньяк. Тільки дратує шлунок. По радіо оголосили відправку. Сербську я вже знав нормаль" но, щоб зрозуміти, що за п’ять хви" лин я буду вільною людиною. До ре" чі, сербську я вивчив за одну ніч. Коли підписував контракт із Чедо Вулевичем на постановку фільму “Жівіо заінат”, я не зауважив, що там немає пункту про перекладача на знімальному майданчику. Поло" вина акторів були серби і чорногор" ці, половина українці. Стався дивний випадок, три го" ловні герої — Владо Попович, Вель" ко Мандіч і Бора Борович не знали ніяких мов, крім сербської і німець" кої. Наші актори не знали серб" ської. Знімали по"сербському. Зйомки мали початися в понеділок. Була п’ятниця. Щось треба було ро" бити. Чедо сказав, що на перекла" дача в нього грошей немає. кращого режисера в світі не було і не буде. Щоправда, я розмовляв лише сатиричними підтекстовками з порно “Кама Сутри”. Капітан порома вдруге попро" хав усіх, хто не збирається пливти в Італію, залишити борт. Я згадав пароплав “Надєжду Крупську”. “Надєжда Крупська” в 1941 році відправила мене зовсім не в те жит" тя, яке мені було написано на роду. То був злам моєї персональної істо" рії. Винен у цьому був, звичайно, Гітлер, що напав на мене. Недавно я дізнався, що винен був не Гітлер, а Сталін. Через п’ять хвилин намічався новий незапланований поворот у моєму житті. Дивно, — подумав я в барі на поромі, — чому пором не назива" ється “Надєжда Крупська”? У принципі людина не обирає лише два моменти в своєму житті: народження і смерть. Решта мо" ментів може бути скорегована са" мою людиною. Можна втекти, як Сковорода, з"під вінця, можна… Ні, навіть момент смерті можна обрати самому. Так здається людині. Як зробили це два шановані мною письменники — Гемінгвей і Шпалі" ков. Решту життя людина відповідає на пропозиції життя лише двома словами: “так” або “ні”. “Так” або “ні”. І все. Кожне “ні” відкриває іншу про" позицію життя. І знову повторюється: “так” або “ні”. Бувають пропозиції безальтер" нативні, але дуже рідко. Це коли те" бе заганяє життя в глухий кут, звідки немає виходу. Бувають пропозиції, які можуть
“Париж насправді існував в іншому вимірі...” · p. 9página original ↗

Continuación de una página anterior — fragmento de página

повернути твоє життя так, як ти й не сподівався. Саме така пропозиція стояла переді мною на стійці бару у вигляді порції виньяку на поромі, що від" правлявся в Голівуд. Я випив пропозицію одним ков" тком, як Чедо коктейль “Голий Ост" рів”. Замовив ще одну порцію. Пропозиції, які могли розверну" ти моє життя на 180 градусів, трап" лялися мені нечасто, але трапляли" ся. Я пам’ятаю три. Три пам’ятаю точно. Насправді, як і в кожного, їх бу" ло значно більше. Тих пропозицій я просто не помітив або по п’яні, або по любові, або за звичкою не звер" тати уваги на сигнали світлофора. Одна, зараз я розумію, що голов" на, пропозиція трапилась зі мною в Парижі на Бульварі Капуцинів, біля кафе, саме там, де брати Люм’єри показали свої перші фільми. Десять або більше, я не рахував скільки, років я був “невиїзний”. Це совкова термінологія, свя" тий Петре, на щастя, сьогодні вже не вживана. “Невиїзний” — означа" ло, що тебе не випускали з резер" вації, де тебе прикуто довгим лан" цюгом до соцреалізму, щоб можна було бігати вільно по всій території резервації і по ночах гавкати. А я хотів у Париж. Нікуди не хо" тів, а в Париж хотів. Хотів у Парижі задерти ногу, як мій пес, і помочитися під Тріумфаль" ною аркою на площі Етуаль. Поміти" ти, так би мовити, територію, бо я мене зустріли дві чарівні францу" женки з товариства. Погони вони чомусь познімали. Судячи з лама" ної російської, на звання були не нижче капітанів. Так — дрібна шу" шера. Як і Путін у ті роки. Тільки Пу" тін був шушерою в Мюнхені. Я внутрішньо образився, але їх" ні мізерні звання в моїх очах ком" пенсували розміри їхніх цицьок і бездоганні стегна. Парфуми теж відповідали Статуту КДБ — шанель №5. Чотири цицьки — дві за лівим плечем, дві за правим, супроводжу" вали мене скрізь і цілий день. Гарно про це написав Шекспір: Його нес" ли чотири капітани… У перший вечір (чи то ніч?) капі" тани донесли мене до дверей зачу" ханого готельного номера біля вок" залу Сен"Лазар, але в номер захо" дити категорично відмовилися. Я подумав, може, воно й краще, бо що б я робив з двома капітанами КДБ, коли сам я мав звання молод" шого лейтенанта запасу, за спеціа" лізацією — мотопіхота. За цією спе" ціалізацією любов утрьох не перед" бачено. Тоді я запросив їх на каву в те" лефонній будці на першому поверсі готелю. Ну, кафе там було розміром з нашу київську телефонну будку. Якось вже ми вмостилися утрьох на два височезні, як Ейфелева вежа, залізні стільці і я почав: — Дівчата, — по"французькому — ляфіль, — Ляфілечки, дайте мені одну добу побути віч-на-віч із Пари" жем. — У жодному разі! Ви ж мови не знаєте. Вас можуть викрасти! Вас можуть зґвалтувати збоченці. Тут пас на вихід Леніну своїм важнєй" шім із іскусств. Я йшов крізь натовп парижан, як совєтський криголам “Челюскін”, крізь паковий лід Баренцового мо" ря, байдужий до Парижа і парижа" нок, які отруювали повітря нестерп" ним смородом Коко"Шанель, коли почув: — Здравствуй, Юра! Сказане було масковскаю го" віркою. Сказане було інтонацією, що не залишала жодного сумніву щодо законності права на інтим" ність звернення. Такі обертони бриніли колись лише в колоратурному сопрано мо" єї шаленої любові з венерологічно" го кабінету на вулиці Метростроєв" скій, що відразу за Кропоткінськи" ми воротами. Хоча воріт там ніколи не наблюдалось. Та й Кропоткін ні в які ворота не лізе. Я автоматично зробив наступ" ний крок і підвів очі назустріч тому сопрано: — Здравствуй, Юра! Повз мене проходила жінка тро" хи молодша за мене, якоїсь нету" тешньої краси. Не паризької краси, то точно. І не варшавської. Бо найврод" ливіші красуні живуть у Варшаві й навчаються в тамтешньому універ" ситеті. Колись я дві години простояв біля входу в варшавський універси" тет і спостерігав за еталонними ек" земплярами просто з “Палати Мір і Ваги”, що поспішали на лекції з яки" хось дурнуватих наук. І воно їм треба? Та, що пройшла повз мене, була з потойбіччя. Але я був колись в тому потой" біччі, і кохався там у потойбіччі з тамтею. Але забув геть усе. Я забув, хто вона. Її сопрано повертало мене в потойбіччя, в моє минуле життя, якого я ще не прожив. Тільки зби" рався… жити… Я все життя збирався жити… Обличчя Сопрано було, як спа" лах електрозварки без захисних окулярів. На мить я осліп. Ноги, дурні, бо ноги, зробили ще три кроки. Коли зір повернувся, я обернув" ся. І тут я зрозумів. Що втратив її. Бо зі всього, що промайнуло, — на черені ока був лише абрис об" личчя. Більше нічого. Яка вона ззаду, я не відав. Переді мною були спини, поти" лиці, плечі, сідниці, які розліталися, як більярдні кулі, коли розбивають піраміду. Я кинувся в натовп. Обігнав тих, хто йшов мені на" зустріч кроків на сто і обернувся. Чекав, що вона десь тут у натов" пі знову скаже: — Здравствуй, Юра! Коли прокотилася повз"через мене п’ята солона хвиля вустрічно" го опіуму з ятки на розі бульвару Ка" пуцинів і провулку Шато, я оговтав" ся і кинувся прожогом у всі двері всіх перукарень, салонів і кнайп, як кажуть у Львові. Сопрано розтануло в повітрі без жодного відголоску луни. Потойбіччя затягнулося ряскою, як затягається ставок, коли в нього гулькне вустриця. Я витяг з кишені вустрицю, яка ридала, і проковтнув її разом з муш" лею. Так їй і тре! Бо відчув пекучу жа" гу голоду. Далі буде.
“Париж насправді існував в іншому вимірі...” · p. 9página original ↗

Continuación de «ПЕРШОДРУК», p. 8

ПЕРШОДРУК

Я вийшов з готелю о пів на п’яту, пам’ятаючи настанову Остапа Бен" дера, що міста краще за все брати на світанку. Розчарування почалось від вок" залу Сен"Лазар. Париж у моєму сортирі був більш Парижем, ніж на Сені. На кар" ті був звабливішим, здавався буке" том ненюханих обіцянок. Мені ніяк не вдавалося переко" нати себе Парижем, що свято пос" тійно зі мною. Або Гемінгвей брехав, або треба було починати ранок з аперитиву, і даліє вєздє, — як оголошують у під" московних електричках. Вустриця тихо скавчала у внут" рішній кишені спинжака. Просилася у рота, а може, до вітру. Десь о шостій накотило Пари" жем. Зовсім не з того боку, звідки я чекав. О шостій на маленькій вулич" ці Кліо, всього по всьому триста кроків, де з шостої до сьомої прос" то на тротуарі торгували сирами, гарячими круасанами і фруктовими екзотичними небилицями я, нареш" ті, відчув головну тему Парижа но" сом. Запах свіжозмеленої кави далі вів мене, як куріпка веде сетера від свого гнізда, від кав’ярні до кав’яр" ні, від Ейфелевої вежі через Мон" мартр, Шанзелізе, Трокадеро, Бу" лонський ліс і далі скрізь… Париж насправді існував в ін" шому вимірі, до цього не відомому мені. У вимірі невідомому картог" рафії. До струмків з запаху кави до" давалися струмки летючих смелів смажених каштанів, затхлі ставки японської сечі (Кобо Абе писав правду, що Париж просякнутий за" пахом сечі, він таки пре"пост"футу" ро"реаліст), все це зливалося з вертикальними струменями фон" танів із калейдоскопічних відтінків парфумів з різкими акцентами со" лоного отруйного, ледь вловимого вустричного смороду, що накочу" валося невидимими атлантичними мініцунамі. І ще інакше, не по"совіцькі, від" гонили вихлопні викиди авт. Цікаво, чим вони заправляють свої авта, подумав я, невже совко" вим парфумом “Красная Масква” — бо саме “Красною Масквою” смер" діло з"під кожного “Пежо”, “Рено” і “Сітроену”, що котили хвилями по Шанзалізе. Як від моєї голомозої вчительки з англійської в школі №461. Під Сакре Кер стійкий запах по" ту художників змішався з настир" ним запахом скипидару та кедрової олії — запахом бездарного мон" мартрського живопису. Раптом ніс ледь вловив запамо" рочливий запах жінки, що точився понад самим тротуаром майже не" видимим струмочком десь з глибин Парижа, здається, з бульвару Капу" цинів. Струмок поодиноких молекул дивовижного смелу то заповнював собою крони каштанів, ніби листям, що вже поопадали, то зникав за дверима порожніх кафе… то виб" лискував пунктиром на хвилях ко" шерного паризького повітря, яке невтомно штовхали перед собою вузькими вуличками"шхерами кар" таті “Пежо”, “Рено” і “Сітроени”. Я, як і годиться сетеру, йшов на здобич верховим провідом. Париж почав чаклувати. Мене почало водити Парижем. Паризька мара марувала Юр" ком до четвертої опівдня. По четвертій я вже механічно переставляв ноги. Запах тахікардично зникав. Ніздрі виснажилися. Ніс став вульгарною окрасою лиця і відмовлявся працювати но" сом за прямим призначенням. Я остаточно загубив верховий слід на бульварі Капуцинів, десь бі" ля кафе, де брати Люм’єри зробили Вустриця у внутрішній кишені почала битися в істериці.
“Париж насправді існував в іншому вимірі...” · p. 9página original ↗

El comienzo de este texto puede estar incompleto: compárelo con la página original

АПОСТОЛУ ПЕТРУ»

прочитав в Кобо Абе, що Париж просяк сечею арабів і негритосів. Про мою мрію знали мої друзі. Один із них привіз мені з Парижа карту для туристів, на якій було на" мальовано всі головні принади міс" та. Ні, неправда, забув, карту при" везла Кадочнікова. Карту подарував Ларисі в Парижі Даніель Ольбрих" ський, який ганяв з нею Парижем у своєму відкритому червоному каб" ріолеті п’яний у дупу. Він узагалі тве" резий не бував від народження. І свою кращу роль у фільмі Анджея Вайди “Все на продаж” зіграв не просихаючи. Він мені сам вихваляв" ся. Даніель помітив на тій карті хрестами всі кабаки, в яких вони з Ларисою відмітилися. Хрестів на мапі було рясно, як на цвинтарі. Крім хрестів, на мапі було нама" льовано все. І Тріумфальну арку, і Палац Інва" лідів, і міст царя Олександра, і Нотр Дам, і Сакре Кер, і… ну, геть усе… і Лувр… і Монмартр… і Блошиний Ри" нок… і Пер"ля"Шез… і Шанзалізе… Я повісив карту на дверях в туа" леті, якраз навпроти унітаза. Щод" ня, як мінімум двічі на день, я міг вивчати карту без будь"яких переш" код. Я почав затримуватися в туале" ті так довго, що Кадочнікова, коли поверталася після спектаклю в єв" рейському театрі русьської драми імені Лесі Українки, страшенно нер" вувалася і починала стукати у двері через годину після повернення: — Что с тобой, Серий? — Літаю, як фанера над Парижем… з Даніелєм… Уже п’ятдесят п’яте коло… За рік я знав Париж, як свої п’ять пальців. Краще за Ольбрих" ського. А він брехав мені, що наро" дився в Парижі. Нарешті мене випустили з ре" зервації. І відразу в Париж. По лінії дрючьби народів това" риства Франція—СРСР. Під скляним склепінням Орлі вони на кожному кроці, в Парижі. Вас можуть завербувати американські агенти. Ви ж бачили того негра, що три квартали йшов за нами і показував з-під поли пальта щось подібне на кінський фалос? Зваблював… Мовчки… Бачили? Добре, що не побачили… То був не конячий, то був його натуральний. Він відомий збоченець… Кентавр із Сіракуз… Вас можуть… ви можете загубитися, нарешті, в цьому велетенському місті… — Стоп! — сказав я французькою (французьку я компрампую відсотків на п’ять—шість — цього достатньо, щоб сказати “Стоп!”, замовити каву і купити квиток на метро), — … Збоченці з Сіракуз, тобто з ЦК КПУ, мене вже зґвалтували… вдома… гоп-стоп, Зоя, не виходя із строя… вдома… американські агенти мене вже завербували в Белграді… заблукати в Парижі я не можу… Ось спитайте мене: як пройти пішки від Бобуру до Собору Святої Магдалени навпростець? — Як пройти від Трокадеро до Палацу Інвалідів? — спитала та, в якої цицьки були на номер менші й стріляли в різні боки, ну, були… зизоокі. Цицьки в Парижі, наскільки я на цьому розуміюся, бувають трьох ви" дів: паралельні, зизоокі й накладні. Все. Зрозумів я. Якщо вони по" чали ставити запитання, то вони в моїх руках. Я уявив перед собою на тлі чо" тирьох цицьок карту з мого туалета і прочитав напам’ять назви всіх ву" лиць від Трокадеро до Палацу Інва" лідів і запропонував ще два альтер" нативні маршрути через два різні мости через Сену. Ще й розповів цицькам покадрово фільм Йоренса Івенса “Сена зустрічає Париж” і фільм Рене Клера “Під стріхами Па" рижа”. Навіть проспівав, як зумів, му" зон французькою з цього фільму. Знання французького кіно вирі" шило питання. Цицьки погодилися піднятися зі мною в номер і дали дозвіл на одну добу фулконтакту з Парижем без хвостів і поводирів. У номері ми видудлили пляшку “Горілки з перцем”, закусюючи по черзі однією вустрицею без прогло" та. В мене була лише одна вустри" ця. Мені подарував її гарсон із вус" тричного кафе на Шанзалезє.
“Аби щось берегти, треба його любити, а щоб любити, треба його знати”. · p. 10página original ↗

Continuación de una página anterior — fragmento de página

добру, джерельну, цілющу… А тепер ви ризикнете оту во" ду пити, що Россю тече? (Дедалі більше нарікань на ту навіть, що з"під крана!). І так химерно, дивно і страш" но: людина все далі відхо" дить від того середовища, що забезпечує їй життя. Ру" бає гілляку, на якій сидить… Засипає воду гербіцидами, всілякими відходами й отру" тохімікатами… Затруює землю, а з тим і всю рослин" ну їжу, якою вкорочує сама собі віку… Їдеш поїздом — і над кожною річкою, річечкою, струмочком бачиш звалища, купи сміття, брухту, ніби лю" ди навріпилися якомога швидше завалити всі джере" ла існування життя на землі. Гляди, стоїть хатка над річ" кою — пишайся, милуйся красою. Ні, і попіл, і сміття, і навіть гній — просто від хати у річку. Уже хатка не на вер" шині краси, а на вершині сміття. Їдеш автобусом, на уз" біччях у ярку, долинці, ямці — скати, пляшки, пакети, целофани, папір… Ось на литовських дорогах я цього не помічав. Там чистота іде" альна. Де ж поділася наша давня охайність, чепурність, дбайливість, нетерпимість до бруду, байдужості? Де ж подівся ідеал чистоти нашо" го господаря й господині?… Чого тепер навіть у столиці часто двором соромно пройти? Сміття, бруд, хаос… А під’їзди, ліфти, коридо" ри?… А трамвайні, тролей" бусні, автобусні зупинки й станції метро, що перетво" рилися на брудні “барахол" ки”? Просто під туалетом продають печиво, пиріжки, ватрушки, смаженину, тара" ню… на смітнику — ковба" су… І ніхто вже й не питає, чи ті пиріжки, яблука, ковбаси з радіацією чи без… А ще на базарах, базарчиках, тор" жках, переходах — проліски, підсніжники, конвалія (обе" ремками!), навіть реліктовий боровик із Червоної книги. З корінням… А ще на усіх ба" зарних і не базарних місцях — із тужно"сумними очима нещасна риба, жертва дріб" но"промислового нещадно" го браконьєрства… А ще на тих торжищах із кожного ві" тачить”… На чий вік? І чи вистачить того віку, як людс" тво не схаменеться… …Читаю в канівській га" зеті “Дніпрова зірка” істори" ко"природниче дослідження Миколи Яценка й Федора Вовкодава “Екологія Межи" річа”. “Про колишню якість природного середовища в Межирічі свідчать назви уро" чищ Турів Берег, Березова Балка, Вовче, Дубове, Лева" да, Степок, Пристань тощо. Тури водилися на Україні ще в ХVІІ ст., а ведмеді на Мош" ногір’ї були на початку ХІХ ст. Річкова пристань діяла по" рівняно недавно”, — пишуть автори. “У минулому бага" тою була природа Межиріча та його околиць. Про широку й глибоку Рось, що текла між розкішних левад, ми може" мо судити з того, що сусідня Сахнівка в ХV cт. називалась Осетровим (тут ловили бага" то цінних осетрів, яких уже давно не стало)… В останні роки відмічається масове усихання сосни та білої ака" ції, яке лісоводи пояснюють впливом посухи… Річка на" шої вітчизняної слави, кра" суня Рось перетворилась у каламутний і мілководний потік. Зникають заплавні озера, замулюються джере" ла. Пейзаж переосушеної заплави Росі й Росави нага" дує таврійський степ”. І не можеш не перейнятися гір" кими думками дослідників: “У буденних турботах про “добробут” і “комфорт” лю" ди часто забувають, що здо" ров’я природи є єдиною на" дією на благополуччя дітей і внуків. Відновити втрачені багатства й красу природи дуже важко, а з часом буде й зовсім неможливо”. А в “Мо" лоді України” не так давно магістр державного управ" ління Володимир Мартинюк дуже точно висловив думку, що для людини, її долі рів" нозначно необхідні як жива природа, так і її мова: “Зник" нення та деградація якоїсь мови й культури є таким же безповоротним і болючим ударом для світу, як і зник" нення якогось виду тварин чи рослин. Відсутність піклу" вання про унікальне культур" не середовище в якійсь кра" їні сприймається світовим співтовариством так само негативно, як, наприклад, винищення рідкісних живих істот та рослин у деяких від" сталих країнах третього сві" ту. Теперішня нездатність українського суспільства зробити що"небудь для під" тримання мови і культури, назва якої збігається з наз" вою держави, викликає глу" зування іноземців, ставить під сумнів серйозність і пер" спективи існування Україн" ської держави”. Аби щось берегти, треба його любити, а щоб любити, треба його знати. Коли усві" домлюєш, як любили й бе" регли твої предки землю, во" ду, повітря, усе, як казала Ка" терина Білокур, ростуще й усе живуще. Екологічні знан" ня найміцніші, коли засвою" ються змалечку, бо потрібні людині для дого, щоб вона стала людиною. Невичерпна скарбниця — народний дос" від, закладений у найрозмаї" тіші види народної творчості, у найкоштовніші комірки на" родознавства. Усі шкільні предмети мають бути наси" чені цим досвідом. І потрібен окремий шкільний курс — екологія. Екологія природи, історії, мови, мистецтва, еко" логія духу людського, а як узяти ширше — екологія культури.
“Аби щось берегти, треба його любити, а щоб любити, треба його знати”. · p. 10página original ↗

РІДНИЙ КРАЙ

Дмитро ЧЕРЕДНИЧЕНКО Фото автора Багатобарвна музика ле" вади супроводжує мене все життя. Було прокидаєшся — під музику, увіходиш у ніч — під музику. І сни колихає та сама музика: очеретянки (чикри"чикри"тю"у! чикри" чикри"тю"у!), бекас (ме"е"е"е… ме"е"е"е!..) або ще коза; під очеретиною витягнув довгу шию бугай і гуде, мов і дна дістає; он сокочуть, крячуть, тюгичуть дикі чорненькі ку" рочки, оксамитові дикі качеч" ки, перламутрові дикі гуси… а веселкова рибалочка си" дить на лозині й видивляєть" ся у воді на свою красу, але не дрімає: ледве покажеться десь рибинка — миттю пір" нає і ловить довгим своїм дзьобом; як тільки заспоко" яться мружки, і знову вода стане люстерком, рибалочка вже й на лозині знов… А вийдеш у берег удосві" та — об’ємно, барвисто лу" нає соковита музика живої левади. Щира, ясна, заклич" на — до світла, снаги, життя, а увечері тут — розгонисто, розлунисто, поліфонічно, урочисто звучить найтривкі" ша у світі музика, солістом у якої віртуозний маестро — соловейко… Гляну тепер на ту пусте" лю, й самому не віриться, що все оце дивобагатство там було. Господи, хто ж на" поумив спритних керівничків випереджати генеральні завдання чужих верховників і спустошувати заповідні ку" точки рідної землі, висушу" вати живлющі оазиси!? Коли затівали сплюндру" вати межиріцьку леваду (технічними засобами будів" ництва Канівської ГЕС), ав" тор цих рядків пропонував альтернативу: поглибити, почистити леваду — і буде розкішний ставок, буде ри" ба, вода, краса, екологія — радість буде дітям і дорос" лим. Де там! Що ви тямите? Висушимо, посіємо, засіє" мо… І вийшов із того, як у необачного коваля, великий пшик. Леваду осушили, во" лога впала, городи, садки, луки позасихали… Пропала щедра левадна музика і ра" дість дитяча. І ніхто тепер не повірить, що на цій низині колись була найбагатша у світі казка. Пам’ятаю дві найчарівні" ші у світі річки: Росаву і Рось. У тій невеликій, але глибокій звивистій гірській річці Роса" ві ми купалися, вчилися пла" вати, пірнали, бавилися, ло" вили рибу (часто й чималу!), печерували раків, на березі її милувалися розкішшю верболозів і різнотрав’я, плели з лози корзини, коши" ки, верші, сапетки, робили візки, “лісапетки”… Немає тепер чарівної Росави і того багатства над нею — під нитку позакладали колись вибухівку і так рвонули, що в хатах вікна посипалися, мур повалявся. А зробили… стіч" ну канаву, і жодне джерело тепер її не підживить. Річка знала, кудою і як їй текти. Не чіпай ти її! Ні, перетворили… А Рось? Мабуть, у всьому світі знали про її неповторну красу. Нечуй"Левицький ос" півав її чари. Але ж то було до перетворень. Переказу" вали в Межирічі старі люди, як перетворювачі наказали постинати над Россю верби, щоб не заважали, коли вола" ми тягтимуть дуби (великі лотки) з буряками до Набу" тівського цукрозаводу. А той завод щороку спускав у річку якусь отруту, що дохла риба кілька днів плавом пливла, люди стояли над річкою і плакали. Пам’ятаю і я, коли ходив понад Россю і крізь сльози дивився на дикун" ське варварство: аби “не змарнувати” жодного клап" тика землі, переорали гли" бочезним плугом береги, аж лозові кущі, верболози й ча" гарники повивертали просто в річку. …Упродовж двох деся" тиліть велася запекла “дис" кусія”, чи можна будувати в Бучаку гідроакумуляторну станцію. Ніхто й не збирався зважати на мудрі пропозиції, болючі переживання за до" лю рідної землі, ніхто й не думав керуватися здоровим глуздом. І от! Знесли, зруй" нували правічну історичну пам’ятку Лисуху, поруйнува" ли старовинні городища, по" селення, стійбища, посягли на неповторні пам’ятки лан" дшафтної архітектури… Нев" же це Бог простить?! Невже не ясно кожному живому створінню, що берегова гря" да від Вишгорода до гирла Росі (принаймні) мусить бу" ти недоторканною як пам’ятка археологічна, істо" рична, геологічна, тектоніч" на, ландшафтна, дендроло" гічна, орнітологічна, гідро" логічна, космічна, культурна і т. ін.? То чого ж навіть у рід" ній столиці по схилах річок, струмків і потоків кожен ро" бить що заманеться або що загадає бригадир (невідь звідки присланий). Ніби на Київ напала пошесть вели" кого корчування… Навколо столиці тугим зашморгом стягуються “но" вобудови крутих”, як охрес" тили їх люди. Моторошно стає, коли бачиш, як ці хма" родряпи сідлають річки, во" дойми, нехтуючи святим за" коном про захисну прибе" режну смугу…. …Ще малим ходив я з батьком косити на луки. Він мені наладнав маленьку ко" су (“п’ятку”), щоб і мені не було нудно. Косимо, а пити хочеться, то взяли соломин" ку й зі стерні рогозу чи півни" ків (зеленого гранчастого стаканчика) росу спиваємо. Або виріжемо очеретинку, лозиною проштурхаємо ко" лінця й тією довгою трубоч" кою із Росі воду п’ємо — конця (чи громобійного “ма" га”) торохтять, деренчать, завивають чужі децибели, забиваючи вуха і душі окупа" ційним барахлом. Дійшли того, що куди не кинь, то клин. Ось зав’яжіть марлею вчетверо водогін" ний кран, через день поди" віться на той фільтр і взнає" те, що ви п’єте. Це те, що ви" диме. А невидиме? Те, що впало на наші голови й на нашу землю з Чорнобиля. Те, що під землею тече"про" тікає через товщі світловод" ські, бортницькі, чернівецькі, білоцерківські й чорнобиль" ські… А ті зливи чужинського та й свого саморобного бру" ду, що ллється у наші душі з телевізійних ящиків, радій" них ящичків і коробочок, із деренчливих “магів” на кож" ному перехресті. Стільки біожиттів, біосві" тів погубили! А толку?… Що зосталося, позабудовували суперпанськими маєтками"" дачами, “прихватизовани" ми” зонами, куди простому чоловікові зась. Що там тво" риться, один Бог знає. Ніхто й не згадає тепер закону про неодмінну природоохоронну прибережну смугу. У Межирічі, кажуть старі люди, було колись на горі ві" сімнадцять вітряків, і в доли" ні над Россю, де вітер бере, двадцять з гаком. Я ще два пам’ятаю на горі. І славетно" го майстра “діда Олійника” (хоч його прізвище було Радченко), мірошника, до якого з пів"України з’їжджа" лися вчитися наковувати ка" мінь. Тепер жодного вітряка немає. Цікаво, чи знає хто"не" будь достеменно, скільки мільйонів вітряків було в Ук" раїні й скільки вони могли замінити барелів енергоно" сіїв? Після війни були повсю" ди вітродвигуни. І майже все це понищено. Стільки пони" щено “робочої сили” — енергії… Людство у нас тепер зах" линається від гігантоманії — як трактор, то щоб був най" більший у світі, як праска, то щоб найважча… Ось і марну" вання металу, коштів, енер" гії, сил… А світ уже знає нові сучасні технології, які забез" печують не тільки економію, а й бережуть людей… Аякже, не людина заради цивіліза" ції, а цивілізація заради лю" дини… Уявіть собі чоловіка, що сидить над відром чистої во" ди. А тоді ні з того ні з сього накидав у відро сміття й гря" зюки і… п’є. Смішно, такого не буває? На превеликий жаль — це збірний сьогод" нішній портрет… Почуєш хіба що про ок" ремих диваків, які відроджу" ють, відновлюють замулені джерела (як і духовні), на" саджують дерева над річка" ми, ставками, озерами, до" рогами, думають про оздо" ровлення навколишнього середовища… Мені, чуючи по радіо, читаючи в газеті про ті мільйони барелів наф" ти, які пускаємо з димом, стає страшно: так можна ви" качати всі земні соки, так можна пустити з димом і на" шу планету, вже легеньку як пушинку… Чого ж людство не шукає альтернативи і зне" магає в запаморочливій бит" ві за “енергоносії”, що на час зігрівають, але поволі затя" гують зашморг… Людство знахабніло в своїй егоїстич" ній формулі: “На наш вік вис" Як розказували старі люди, в моєму рідному Межирічі (Канівського району) було на Слободі вісімнадцять вітряків (неподалік від тепер відомої стоянки пізнього палеоліту) і в Навистці — у видолинку річки Рось — двадцять чотири. Стояли вони віки, допомагали людям. Та не витримали темних вітрів XX століття…
“Всі митці малюють одну велику картину, де прояснюється людська душа”. · p. 11página original ↗

Continuación de una página anterior — fragmento de página

ми робимо, чого не робимо? Чому нищаться музеї? Чому такі всенаціо" нальні святині, як Лавра, переда" ються церквам? Це наша катастро" фа. Передаймо ще Софію, Кирилів" ську, Андріївську церкви! Хтось схоче замалювати Врубеля... Та що це таке? Хто вони такі й яке мають право втручатися? Хто ти такий і що зробив у житті, що хочеш замалю" вати Врубеля?!. А вже ж у Лаврі це зробили — 150 м відреставрованих фресок замазали — і нікому нічого. Нікого не покарали за це. Ніби по" пам можна робити все, що завгод" но, — можна вікна бити в музеях і нічого у них не заберуть. — Анатолію Васильовичу, я не можу обійти тему голодомору. — З таким ставленням, я думаю, меморіал голодомору буде похова" но, як і “Арсенал”. О. О. Омельченка не можу похвалити за площу Неза" лежності, але він роботи вів швид" ко, технологічно якісно, за короткі терміни. Омельченко меморіал за рік би збудував, а зараз усі рвуть і хапають землю, нікому нічого не треба, зносять фортецю. Нема жорсткої позиції. — Як інші художники реагу# ють на Ваші ідеї? Чи існує якесь певне мистецьке братство ху# дожників, скульпторів, архітек# торів? — Щодо ставлення художників до моїх ідей, то ті, кому я не конку" рент, дуже позитивно ставляться. Але навіть і конкуренти кажуть, як" що якийсь конкурс проходить, що Гайдамака найкращий і не беруть уже участі (сміється). Так сталось, що я нікому не конкурент, тому що не займаюся ні живописом, ні скульптурою, я просто вигадую ці об’єкти. Я генератор креативних ідей. Цим в Україні, на жаль, мало хто займається. — Вас запрошують до роз# мови, питають поради, просять бути експертом, знаючи про Ва# шу креативність? — Зараз мене запрошує Росія: із Ханти"Мансійська, Петербурга, Москви і т. ін. — Хоча вони знають, що Ви націоналіст… — Так, знають. Нещодавно ро" били багато виставок по Росії, а в Москві провели виставку музею су" часної історії Росії. Був випадок: сидить жінка на вході, чергова, а ми ж ходимо туди"сюди, хлопці з Укра" їни, розмовляємо між собою укра" їнською. А вона до нас і каже: “По" дождите, вы какие"то не такие как все люди. Не пьете, не матюкае" тесь. У нас такого не было. Откуда вы?” — “Ми з України” — відповів я. “Неужели вы не такие люди?!” А вже ввечері вона обертається до мене і каже: “Боже мой! Да тут за 100 лет такой красоты не было!” Приїхали якось у Нижній Новго" род, красиве місто, а там висить таблиця “Здесь останавливался великий народный поэт, демократ Тарас Шевченко”. Оце, кажу, тому ми і не можемо з москвичами зій" тися, що вони не можуть написати “український поет”. Сварився. Але спілкувався переважно з нормаль" ними людьми, справжніми патріо" тами. Коли почали робити експози" цію у Нижньому Новгороді, то ди" ректриса художньої галереї почала телефонувати до всіх знайомих, в університети: “Вы придите сюда и посмотрите, что тут делается! Та" кого тут никогда не было, но не на готовое приходите, а приводите студентов, чтоб увидеть кухню. Пусть вам этот художник расска" жет, как это все делается”. Після цього прийшло багато студентів, і я провів майстер"клас. На відкритті стояла величезна черга, але я вже тоді поїхав. Це була пересувна вис" тавка “Миг России: традиции и современность”. Оце так я працюю в Росії. Уявіть собі: я приїхав у Хан" ти"Мансійськ, одразу знайшов ав" тохтона, попросив розказати усі легенди, і зробив їм національну виставку. Вони сказали: “Ви так нас прославили. Цього не було ніколи”. Спілкувалася Любов ГОЛОТА
“Всі митці малюють одну велику картину, де прояснюється людська душа”. · p. 11página original ↗

El comienzo de este texto puede estar incompleto: compárelo con la página original

АБЕТКА ВІДОМИХ ІМЕН

ніхто не дає! При тому, що він із До" нецька. Він і на Крути дав гроші, меморіал у Крутах збудовано на його кошти. Неважливо, де людина живе, важливо, яка в неї душа. Так що завдяки Таруті ми щось іще ро" бимо. Спробуємо завершити Па" лац Розумовського до 2008 року. — А яку участь у здійсненні проектів бере Міністерство культури, цей головний двигун збереження історичної пам’яті? — Мав надію, що Ігор Ліховий, будучи міністром, щось зробить, але він нічого не зробив. Вийшло так, що основним гальмом був мі" ністр культури. Здавалось би, що ми повинні отримувати від нього якусь підтримку, але мали тільки супротив і докази незаконності. Міністр Богуцький зараз щось ро" бить, допомагає, наскільки може. — Я сподіваюсь, що Юрій Петрович Богуцький допоможе нам вирішити питання з Кобза" ревою церквою... Ви людина, для якої тема Шевченка не випадкова. Ви бу# ли на місці його заслання, допо# магали створити на Кос#Аралі музей Шевченка, який зараз, власне, безпритульний. І Мо# ринці, і Національний музей в Києві, і Чернеча Гора... Чи не
“Всі митці малюють одну велику картину, де прояснюється людська душа”. · p. 11página original ↗

Анатолій ГАЙДАМАКА: КРЕАТИВНЕ У НАЦІОНАЛЬНОМУ РОЗУМІННІ КРАСИ

— Чим переймаєтеся сьо# годні? — Я написав 15 пропозицій до Президента — що ми повинні були зробити, чого ми не зробили і чому ми не зробили. Найбільша поразка — “Арсенал”. — Начебто ж було виділено мільйони гривень на реставра# цію “Арсеналу”. Засвоєні ті кошти чи ні? — Річ у тім, що я до коштів не маю жодного стосунку. Я даю твор" чі пропозиції, які сприймаються і сприйнялися. Були комісії Мініс" терства культури, збиралося бага" то людей, музейники, навіть із"за кордону були спеціалісти. Начебто ми прийняли таку концепцію, що в “Арсенал” із приміщення на Зам" ковій горі переїздить Державний історичний музей. Для такої дер" жави, як Україна, це ганебно — тримати музей у художній школі, там же всі експонати — фонд. Зра" зок — історичний музей у Москві на Червоній площі — має спеціаль" но збудоване приміщення. У складному стані музей декоратив" но"прикладного мистецтва в Лав" рі. Там теж усе загрожене, шашіль, міль у фондах, роботи Білокур і Приймаченко перебувають не в музейному оточенні. Тому той му" зей треба перевезти в достойне приміщення з нормальним темпе" ратурним режимом для дерева, тканини, живопису, акварелі й т. ін. Це два основні музеї, які віддзер" калюють історію і душу України. А перший поверх в “Арсеналі” я про" понував обладнати як зал поглиб" леного знайомства з Україною. Ту" ристи, яких цікавить наша історія, могли б за короткий час здійснити пізнавальну екскурсію, побачити історичне і художнє тло України за кілька сторіч. — Ви виступаєте в цьому проекті як радник? — Як громадянин України і ми" тець, який хоче, щоб його державу поважали, а її гостей гідно прийма" ли. Скажімо, приїхав високий гість, президент якоїсь країни, а ми за" водимо його у флігель Маріїнсько" го палацу. Це не Україна, це не масштаб. У “Арсеналі” все було б інакше, в іншому масштабі, на ін" шому рівні представництва. — Ви піклуєтеся про закордон# ного президента, та чи пам’ятаєте “маленького українця”? Чи поба# чить він свою Україну? — Звичайно. Головними відві" дувачами будуть мама з малень" ким українцем. Величезний зал — 160 м завдовжки, нижній поверх нижнього крила. Там показана вся історія, але це треба бачити про" ект. Переконаний, відвідувачів бу" де багато. — Скільки залів планується в “Арсеналі”? — Там 4 крила по 160—180 м завдовжки, два поверхи по 8 мет" рів заввишки, це 28 тис. кв. м, без добудови і підвалів. — Чи дозволяє теперішній стан будови сподіватися, що все можна швидко зробити? — Якщо нормально робити, то можна було б здійснити уже багато чого. Але ж якби була якась ціль і ідея, а то ми товчемося на одному місці. — А Ви сформулювали ідею? У чому вона полягає? — Вона полягає в тому, що у першому залі представлена історія України у символічних речах, ре" конструкціях експонатів. Наприк" лад, ми не маємо права ставити копію на експозицію, бо в музеї повинен бути оригінал. А тут маємо право відтворити всі клейноди ко" зацької доби, символи Богдана, Сірка, Богуна, все, що можна знай" ти в архівах Туреччини, Польщі, Москви і показати тут, в Україні. І це демонструється історія України: водному ярусі, на одному поверсі, на одному майданчику. Тут можна проводити урочисті заходи — зус" тріч президентів, вручення почес" них нагород. Це стає діючим пре" зидентським залом для урочистос" тей. Залом державних прийомів для іноземних гостей. Він не зак" ритий, може функціонувати для ту" ристів. Лавра поруч, через дорогу перейшли і зайшли в “Арсенал”. У центрі “Арсеналу” пропонувалося збудувати Пантеон слави видатних українців. — Це не нагадуватиме Крем# лівську стіну? — Ні, можливо, це нагадувати" ме меморіал у Франції. Решта при" міщень “Арсеналу” — для пересув" них виставок. Наприклад, виставка зі Львова. Ніхто ж не бачив, що у Возницького у фондах, він міг би представити свою колекцію. Побою" ються, що позабирають експонати з музеїв і створюватимуть “Арсе" нал”. Це не так. Згідно з концепці" єю, просто будуть виставки різної тематики з різних музеїв — Черні" гівського, Дніпропетровського, Львівського... Сучасні й закордонні виставки теж можна робити. Там величезні простори, це діючий виставковий центр. Але все лиши" лося “добрими намірами”. “Арсе" нал” віддали в інші руки. Буде Вік" тор Пінчук відати фінансуванням, і ми побачимо на тлі Лаври модерн. Експозицію, про яку йшлося, уже не буде збудовано. Можна його списати, той масштабний націо" нальний проект нової України… Другим моїм проектом був парк світових культур. 2000 року я навіть конкурс виграв, отримав першу премію за ідею увічнення України на зламі тисячоліть. Я за" пропонував зробити парк світових культур — теж історія всієї України, через тисячоліття. На тій же Кам’яній могилі є протошумерські написи. Починаючи з Трипілля, всі народи і культури пройшли через Україну і залишили свій слід, усе це озивається в культурі України сьо" годні. Такий парк пропонувалося зробити у нижній частині ботаніч" ного саду, досить недоглянутій, хоч це й центр Києва. Засобами при" роди і паркового дизайну ми могли б показати культуру і природу. Така собі алея історії культури завдовж" ки 4 кілометри. Теж не склалося, просто через апатію. Треба з чо" гось починати, але я ні до кого не добився. Нікому цього не треба. — Третя тема. — Третя глобальна тема — За" поріжжя. Хортиця, музей, який як збудували 40 років тому, так більше і не ремонтували. Експозиція була з елементами, обов’язковими для радянського часу, ту частину прос" то “відкусили” і викинули, а треба було б уже зробити справжню істо" рію запорізького козацтва. Знов я ходжу, роблю проекти, розказую, як я бачу цю проблему. Було гро" мадське обговорення в Запоріжжі, кому тільки не показували проект! А результатів нуль. Будівля і сама те" риторія захаращуються. Загроже" ний сімсотлітній дуб. Комплекс теж не добудовано, там треба копійки якісь знайти, ми вже і свої гроші ки" дали туди. 100 тисяч доларів від спонсора, — я дав 30 тисяч дола" рів, не знаю, на що. Хотіли підняти національну ідею… Зараз цей об’єкт забрали і на тому кінець. — Продовжуємо козацьку те# му. Батурин. — 2003 року, в часи, коли “На" ша Україна” була в опозиції, вини" кали глобальніші ідеї. Скажімо, на" родилась ідея стіни пам’яті Бату" рина. Це кріпосна стіна, яка з’єд" нує два береги. Рельєф Батурина такий, що там цитадель, а потім рови, мабуть, оборонні, бо вони кругом ідуть. Зараз вони жахливо занехаяні, туди скидають сміття. Чому народилась така ідея — зро" бити стіну пам’яті Батурина? Ди" ректор музею показала мені ма" леньку ікону, яку розкопали архео" логи на кістках матері з дитиною. На іконі — Богородиця з дитям… Дуже символічно і дуже трагічно. Мене одразу прострілила ідея: зробити на кожну загиблу душу та" ку іконку. Це знакова ікона. — Це не просто знак, це вже символ. — А директорка мене попроси" ла допомогти у реставрації, бо у них немає грошей на реставрацію ікони. І так народилася ідея цієї сті" ни. Кому б я не показував цю ікону, не переповідав ідею, у всіх мороз по шкірі. Аналогій цьому задуму в світі немає. Цю ідею ми не мог" ли втілити в тих умо" вах, в яких була опози" ція, тому вирішили поставити хоча б хрест. Дякуючи гарній люди" ні, Сергію Олексійови" чу Антонову, що видобув камінь, на заводі Платонова зробили цей хрест, напівлегально. Коли вже ми змонтували той хрест і вночі їхали додому, місяць світив, холодно, я по" думав про тих неоплаканих і невідо" мих, кому судився той важкий хрест каральних смертей, і зрозумів, що потрібно перепоховати їхні кістки, зрушені при розкопках. Наступного дня привезли звичайну домовину з чорних дощок. Мені самому довело" ся кістки вкладати. Закрив той гріб, донесли на рушниках домовину до ями. Тоді й відбулося символічне пе" репоховання, і тепер цей хрест сто" їть не на порожньому постаменті, ана кістках безвинно загиблих. А стіна так і не зведена досі, хо" ча на неї потрібні невеликі гроші… Скільки разів реставрувався Палац Розумовського, і жодного разу не доводився до кінця. Над ним, мабуть, висить якийсь рок — то перебудова в державі, то влада змінюється і на тому кидають, роз" крадають те, що зроблено. Зараз Тарута дає гроші на це. — Сергій Тарута, який вхо# дить до числа європейських мільйонерів. — Стільки, скільки дає Тарута на розвиток української культури, Фото Олександра Литвиненка здається Вам, що інтерес у сус# пільстві до Шевченка починають підігрівати тільки в день його на# родження, день смерті і 22 трав# ня? Чому б не зламати цю тра# дицію в незалежній Україні? До того ж, затяжна реконструкція в Каневі може відучити людей хо# дити до Шевченка… Іноді поба# чити краще, ніж почути. Що Ви думаєте про цю проблему: “Шевченко й музейна Україна”? — Про які милості ми благаємо у Бога, коли не цінуємо найдорож" чого? Я думаю, що історична пам’ять — це як здоров’я людини. Так і історична пам’ять для нації — не можна хотіти бути здоровим і ні" чого не робити для свого здоров’я, а систематично його нищити. Ду" маю, що стан музеїв і пам’яток, пов’язаних із іменем Шевченка, — це кардіограма здоров’я нації, тест на справжність для влади. Тарасо" ва Церква в Каневі — це наша пам’ять про Шевченка, і той, хто цього не розуміє, засягає на Коб" заря. Коли справи з найсвятішими пам’ятками невтішні, — значить, немає політичної волі у держави на національну ідею. Хто у нас керує країною? Яка наша ідеологія? Що Лауреата Національної премії імені Тараса Шевченка Анатолія Гайдамаку знають в Україні: експозиції чи не всіх ві# домих і значних музеїв, пам’ятник у Кру# тах, пошук принципово нових історичних проектів з відновлення історичної спад# щини. Чому саме він і чому такий невси# пущий Анатолій Васильович ГАЙДАМАКА, чим він переймається сьогодні — про це розмова в редакційній вітальні.
“Жити заради своєї Нації — чи не єдиний відомий спосіб жити вічно”. · p. 12página original ↗

Continuación de una página anterior — fragmento de página

сталося 1942 року: німці закрили “Українське слово”, заарештували Івана Рогача та його співробітни" ків. Далі — закриття “Литаврів”, арешт і розстріл Олени Теліги, арешти письменників, які належа" ли до Спілки. Ось з якою реальніс" тю я зіткнувся, коли привіз до Киє" ва написані в селі нариси…” У жовтні 1943 року Володими" ра Кіндратовича вдруге засуджу" ють до смертної кари. Цього разу фашисти. Німцям стало відомо, що молодь із Леонівки під керів" ництвом Фросі Дрозд загітувала 20 “власівців” приєднатися до ОУН. Вони забрали велику кіль" кість зброї та набоїв і пішли під прикриттям до лісу. Володимир Кіндратович роз" повідає: “Ми вербували “власівців” разом із Фросею. Я зустрічався з нею в Лішні. Дівка закохалась — це одне, а інше, що ми ходимо під ку" лями німецькими. Не можна сказа" ти, що це було якесь особливе за" лицяння чи кохання. Я знав її як гарну, чудову, прекрасну дівчину. Коли Гринь Кайстренко доручив їй “власівців”, я боявся, щоб її не ви" крили, і дав “боївку” для прикрит" тя, якою керував “Дзиндзерик”, теж із Пашківки”. 10 жовтня 1943 року німці вчи" нили облаву на Леонівську молодь. Кілька днів вони допитували і кату" вали підпільників, але нічого про керівників підпілля окупанти так і не дізналися. 15 жовтня 1943 року 29 юних підпільників разом із сім’ями вели на околицю Бишева до старого ко" лодязя. Єдиний, хто врятувався — Володимир Покотило. Він,скорис" тавшись ситуацією, сховався у ча" гарях. Колодязь став братською могилою для групи Фросі Дрозд. Через багато років Покотило напи" ше картину “Арешт Фросі Дрозд”, зафіксувавши назавжди момент розлуки з бойовою подругою. Нині Володимир Кіндратович щороку приїздить у Бишів до колодязя на околиці села, віддаючи шану по" леглим побратимам. Потім він очолював у Львові молодіжну ОУН, а з 1946 р. став на чолі Київського крайового проводу ОУН. Тоді познайомився з пись" менниками Миколою Олійником і Богданом Чалим, які теж до війни підтримували тісний зв’язок із Би" шівською ОУН (згідно з програмо" вими засадами організації україн" ських націоналістів, члени кожної В. Покотило. Арешт Фросі Дрозд. Полотно. Олія. 1985 р. окремої “боївки” не знали про існу" вання і кількісний склад інших “бої" вок”. Згодом це дозволило уникну" ти масових арештів). Але за паном Володимиром уже стежили і щоб підозра не впала на письменників, вони почали уникати один одного. 9 лютого 1948 року Володими" ра Покотила заарештовано в Киє" ві. У контррозвідці зазнав тортур, після судового процесу етапова" ний до Москви, в пересильну тюр" му на Красній Пресні. Його було засуджено за трьома статтями, ра" зом на 60 років! За ґратами Поко" тило зустрів фундатора першої УПА на Волині Швеця та Грунзбер" га, головного командира Латись" кої Визвольної Армії, і в’язні покля" лися продовжити боротьбу з біль" шовизмом у ГУЛАГу. 1950 року в Степлазі (Казах" стан) Повстанський Провід дору" чив йому очолити всегулагівську боротьбу. Та в переддень штурму військових казарм сталася зрада. У четверте Джезказганське відді" лення прибув генеральний проку" рор Руденко з почтом. Він особис" то допитав Покотила, але підстав для страти не знайшов, хоч 12 учасників повстання він наказав розстріляти. А невдовзі після смерті Сталіна почалося масове звільнення по" літв’язнів. Дійшла черга і до його справи. Звільнили у 1961"му. Во" лодимир Кіндратович повернувся до Києва, одружився. Незабаром, випадково познайомився з голо" вою Київського міськвиконкому Олексієм Давидовим, який “з лег" кої руки” дав їм із дружиною квар" тиру і таку потрібну прописку. Од" разу ж на квартиру прийшли “поз" найомитись” три чекісти, і Покоти" ло змушений був постійно спілку" ватися зі спецслужбами аж до 1991 року, але національній справі ніколи не зраджував. Товаришував і далі з Миколою Олійником, аж до його передчасної смерті, знав ін" ших відомих земляків, зокрема Петра Сиченка. Пан Володимир працював у Київських реставраційних май" стернях головним скульптором" реставратором. Його працю висо" ко цінували і віддавали в керівни" цтво великі проекти, зокрема він керував реставраційними робота" ми скульптурного комплексу вис" тавки досягнень народного госпо" дарства в Москві, Одеського опер" ного театру тощо. Уже після проголошення Неза" лежності України Володимир Кін" дратович Покотило вступив до лав Конґресу Українських Націоналіс" тів, де був заступником голови Ки" ївської крайової організації. Малю" вання не полишає й досі, хоча вже не дуже добре бачить. Чекає на ви" хід у світ уже підготовлений до друку наприкінці 80"х років ХХ сто" ліття документальний роман про подвиги земляків"патріотів від Ко" ліївщини до Другої світової під назвою “Лицарі золотого тризуба” — унікальне краєзнавче дослід" ження, над яким Володимир Кін" дратович працював усе життя і не" одноразово ризикував життям, зберігаючи ці рукописи. У свої неповні 85 останній із членів Бишівської районної ОУН"Б бадьорий, міцно тисне руку і про" довжує боротися за молоду укра" їнську державу. РОДОВІД
“Жити заради своєї Нації — чи не єдиний відомий спосіб жити вічно”. · p. 12página original ↗

Від легендарного козацького отамана Фоки (Хоми) Покотила, як свідчить родинна легенда, походить рід Володимира Кіндратовича Покотила — скульп# тора, художника, письменника, провідника Київського крайового проводу ОУН, який 13 років життя провів у таборах ГУЛАГу.

Євген БУКЕТ В історію увійшло багато пред" ставників славного роду Покоти" лів. Зокрема як розповідає пан Во" лодимир, він є прямим нащадком Якова Покотила, який очолював Сердюцький полк у гетьмана Івана Мазепи і мав земельні володіння в Гельм’язівській сотні Переяслав" ського полку. Пізніше один із на" щадків Якова оселився в Пашківці Бишівської волості Київщини, де на хуторі Кірчик 25 жовтня 1922 ро" ку в сім’ї селянина"середняка Кін" драта Покотила народився син Во" лодимир. Із розвалом царської Росії де" моралізувалась і її армія. Українці, які були в її лавах, повернулися на рідну батьківщину. Ленін побачив, що Україна вислизає з"під контролю Росії, і кинув свою армію для придушення непо" кірних рабів. Тоді під Крутами армії Муравйова протистояли 300 київських студентів і 200 юнаків Військової школи. Во" ни стримували москалів про" тягом трьох діб 28"30 січня 1918 року. Ніхто ані на крок не відступив: усі герої загинули, захищаючи рідну землю, рід" ну Україну. Від Крутів і аж до Києва не було більше жодного заслону. Тодішні вожді України не здатні були захистити столи" цю. Увірвавшись до Києва, п’яні матроси Балтфлоту ви" різали три тисячі мирних мешканців. Така жорстокість гнівом сколихнула волелюб" ний народ. У Трипіллі сфор" мував десятитисячну армію і пов" став отаман Зелений. За Дніпром повстав отаман Струк, до нього долучилося двадцять тисяч стихій" них повстанців. На півдні вже діяли Григор’єв і Махно. У районах Він" ниччини й Житомирщини діяли Во" линець, Шепель і Соколовський. Київщина не лишилась осторонь у цьому великому протистоянні — тут, в околицях Бишева, Макарова, Фастова діяв отаман Голубенко, що був родом із Пашківки. Кіндрат Покотило під час гро" мадянської війни служив у війську Симона Петлюри. Повернувшись до рідного села, він приєднався до загону свого односельця й друга Опанаса Голубенка. Окрім Покоти" ла, найближчими поплічниками отамана були бандурист Кіндрат Шевченко, Семен Штонда і Пла" тон Каштан. Як згадує пан Воло" димир, “разом вони перебили більшовиків більше, ніж у мене во" лосся на голові”. 1921 року Голубенка разом із товаришами заарештували. Після виконання смертного вироку, ви" несеного судом отаману Голубен" ку, Покотила, Штонду і Каштана відправили на Соловки. Там роз" глядова комісія визнала їх вояками Петлюри, мобілізованими в резерв" ну частину. Того ж дня всіх трьох звільнили з"під арешту. Більшо" вицькій Феміді потрібні були су" часні законспіровані контрреволю" ціонери… На таких оповідках виховувався юний Володя. Отже, не дивно, що ще школярем він організував дру" зів"хлопчаків, які кочергами поби" ли портрети і скульптури “комуніс" тичних вождів” у Пашківській і Би" шівській школах. Про надзвичайні події згодом дізналися в Києві і Москві, але “вандалів” спецслужби так і не знайшли. Хлопчаків уберіг від чекістської розправи вчитель О. В. Коломієць, який тоді очолю" вав у Пашківці підпільну “Просвіту”. Коломійця, який до 1929 року жив у селі Грузькому, люди називали професором, хоча точно не відомо, мав він це вчене звання чи ні. Відо" мо, що його як “особу, яка не відпо" відає вимогам”, вислали з Києва на село більшовики. В 1929"му за ан" тирадянську агітацію Коломійця на кілька років ув’язнили, після чого він оселився в Пашківці. Малень" кий Володя Покотило часто читав своєму вчителю власноруч написа" ні новели про героїчне минуле рід" ного краю, але той казав, що “їх усе одно не надрукують”. А згодом діз" нався, що вчителя заарештували чекісти і вбили “без суду і слідства” під Бишевом. Це був 1937 рік… Селами району котилася хвиля сталінських репресій. Їхніми жер" твами були найкращі — вчителі, господарники, лікарі… Обурені свавіллям більшовиків, колишні члени “Просвіти”, а також колишні Володимир Покотило з дружиною побратими Опанаса Голубенка та екс"бійці регулярної армії Симона Петлюри 1938 року, приймають рі" шення про створення осередку Організації Українських Націона" лістів для визволення рідної землі з комуністичного рабства. Бишівський районний провід ОУН очолив письменник"критик Григорій Кайстренко з Бишева. У його власну “боївку” увійшли тоді ще зовсім юні Володя Покотило з Пашківки і Фрося Дрозд із Леонів" ки. Дізнавшись про членство в ор" ганізації, більшовицькі зайди заоч" но засудили їх на смерть. Викона" ти вирок завадила війна… Коли німці окупували наші се" ла, молодь, окрилена надією на незалежність України, пов’язавши на руки синьо"жовті стрічки, агіту" вала за “новий порядок” і вільну від більшовицького ярма Україну. Не" забаром у Бишеві на цвинтарі від" булися збори активу ОУН, участь у яких узяв провідник із Західної Ук" раїни Богдан Міко. Лави організа" ції поповнювалися новими людь" ми. Але вже за кілька місяців німці наказали всім познімати синьо" жовті пов’язки і почали пересліду" вати за агітацію вільної України. ОУН знову перейшла в підпілля й почала збирати зброю для майбут" нього повстання проти окупантів. Змалку Володимир мав талант до малювання. Німці дізналися про захоплення юнака після того, як він зголосився намалювати портрет німецького коменданта Форнд" гольдта. Бишівський комендант дав Володимиру рекомендаційно" го листа до Київського гебісткомі" сара Вінтера, який влаштував його на навчання до Київського худож" нього інституту. Там Покотило нав" чався живопису у відомого майс" тра, пізніше заслуженого художни" ка Юрія Киянченка. Після інституту німці навіть видали диплом, але документ цей, як і багато інших, пан Володимир знищив одразу після війни. Володимир Кіндратович зга" дує: “Ще за більшовицького пану" вання я розпочав збирати матеріа" ли про дії повстанців у довколиш" ніх Фастівському, Бишівському, Брусилівському та Макарівському повітах, збирав і систематизував. А тепер, коли прийшли німці, став творчо опрацьовувати. Саме за цим заняттям мене заскочив біль" шовицький агент Микола і доніс партизанам"більшовикам. “Гості” з лісу, з’явившись до мене, під ду" лом пістолета вимагали віддати написане їм. Якось я показав цей нарис Гри" горію Кайстренку. Той прочитав і порадив мені звернутися до редак" ції “Українського слова”. Я так і вчи" нив. На попутній машині дістався з села до Києва і розшукав ту редак" цію. Там насамперед поцікавилися, що я приніс. А потім мене поклика" ли. У кабінеті сидів повновидий кучерявий чоловік. — Це фактичний матеріал? Жива пам’ять про героїв? Я ствердно кивнув і поціка" вився в редактора: чи можли" во щось розшукати в архіві про отого отамана Голубенка, щоб підтвердити факти? Рогач ска" зав, що заглянути варто. Отож за протекцією пана Рогача я відвідав архів, що містився бі" ля Софійського собору. Але марні були мої пошуки. Жод" них записів про батькового друга. Повертався я до редакції не вельми веселий. Проте пан Рогач підняв мій настрій: — Ми надрукуємо ваш на" рис і без архівів, — сказав він. — Гаразд! — вже бадьорі" ше вигукнув я. Уже прощався з паном редак" тором, як до кабінету зайшла мо" лода гарна жінка. Це була Олена Теліга, геніальна поетеса, голова Спілки українських письменників та редактор часопису “Літаври”. Я зачаровано дивився на цю незем" ну дівчину з привабливими очима, над якими, повторюючи порухи якихось думок, гнучкими шнуроч" ками злітали брови. Прямий не" довгий ніс підкреслював незви" чайну волю поетеси"революціо" нерки. У короткому спілкуванні я завважив на її щоках сплески ледь помітної пломенистої барви. — Вас вабить доля героїв Укра" їни? — зненацька запитала мене поетеса. — Ви, певно, й самі за" знали лиха? Вона присунула до стола сті" лець і сіла. Я все розповів Олені Телізі. І вона сказала: — Неодмінно все"все опишіть, а я дам це у “Литаврах”. У людини зі здоровим глуздом не виникало жодних ілюзій: ні" мецькі окупанти принесли з собою в Україну голод, розруху та катор" жні роботи. Але важко було уявити, що буде щось ще гірше. Проте це Володимир Кіндратович з сином
“Доки буде линути час, доти я існуватиму”. А. Ведель · p. 13página original ↗

Continuación de una página anterior — fragmento de página

ІІІ Міжнародне свято української духовної музики, приурочене 240#річчю від дня народження Артемія Веделя, відбулося в столиці за участю Національного університету “Києво#Могилянська акаде# мія”, Всеукраїнського товариства “Просвіта” ім. Тараса Шевченка, Київського міського Центру народної творчості та культурологічних досліджень, Міністерства культури і туризму України, Подільської ум. Києві районної державної адміністрації. Воно почалося Літургі# єю Святого Іоана Златоуста на музику Веделя в Благовіщенській церкві НаУКМА, відбулася урочиста хода та мітинг#концерт “Сади# ба Ведельських”, а також концерти хорових колективів, серед яких Національна академічна заслужена капела “Думка”, Камерний хор ім. Д. Бортнянського (м. Чернігів), Хорова капела ім. О. Кошиця (м. Богуслав), Хорова капела “Золоті ворота”, Народна хорова ка# пела “Почайна”, Державний естрадно#симфонічний оркестр Укра# їни. Презентуючи нотну збірку “Артемій Ведель. Духовні твори”, мистецтвознавець Тетяна Гусарчук сказала, що творчість Березов# ського, Бортнянського, Веделя і досі сприймається як певний есте# тичний ідеал в історії музичного мистецтва. Артемію ж Веделю су# дилася доля найчарівнішої і водночас найтрагічнішої зірки України. У програмі свята вперше прозвучала ораторія “Києво#Могилянська академія” Віктора СТЕПУРКА за творами випускників Києво#Моги# лянської академії. Про це наша розмова з композитором. Валентина ДАВИДЕНКО — Перші твори Веделя було опубліковано тільки через сто# ліття після його смерті, потім майже століття їх замовчували вже за часів СРСР. Він поєднав стільки талантів — композитор, диригент, блискучий співак, скрипаль#віртуоз, музичний пе# дагог — і така трагічна життєва доля. Але з якою любов’ю зберіг народ його твори! — До музики Артемія Веделя я звернувся в своєму творі, який присвячений 395"й річниці засну" вання Києво"Могилянської акаде" мії, на прохання художнього керів" ника хору “Почайна” Олександра Івановича Жигуна. Це була його ідея: зробити твір, який би пред" ставив усю палітру Києво"Моги" лянської академії, що за період свого існування випустила вели" чезну кількість видатних діячів. У моєму творі оброблено кант Туп" тала, який учився у Києво"Моги" лянській академії, два канти Гри" горія Сковороди, кілька фраґмен" тів концерту №11 Артемія Веделя. Для мене Ведель цінний тим, що він хоровий композитор. Я маю дві спеціальності — хормейстера і композитора, цю музику ми відне" давна почали віднаходити і освою" вати. Але якісь фраґменти концер" тів ще за радянських часів звуча" Фото Олександра Литвиненка ли, і мене вразило у Веделя те, що це справді народний композитор, який у своїй творчості торкався найглибшого українського корін" ня. Його хорові концерти заснова" ні на принципах кантів, а канти, як відомо, стали основою для бага" тьох українських пісень, для ду" ховної музики, церковної. І в цьо" му сенсі Ведель унікальний. Якщо порівняти його з Березовським або Бортнянським, то це компози" тори, які отримали західноєвро" пейську школу інструментальної музики. Ведель здобув освіту на" шу, суто українську, через канти, духовні старовинні пісні. У своїй музиці, концертах уже пізніше в Москві розширював власні обрії, а виховання мав суто українське. Вражають у його творчості кон" цертні прийоми, він адаптує їх до українського народного мелосу і, мені здається, що це музика вічна, як творчість Баха, Моцарта, Бетхо" вена. — Наскільки Ви своїм твором прагнули синтезувати дух Киє# во#Могилянської академії, чим ця академія була особлива, як# що читати через музичну транс# крипцію? — Я хочу, щоб університет “Ки" єво"Могилянська академія” повер" Олексія Кабанова дала трохи пере" почити перед нагородженням пе" реможців у номінації “Кіносцена" рій”. Третю премію під оплески залу з рук режисера Олеся Саніна отри" мав одягнений “точно за вечірнім дрес"кодом” у джинси та футболку “Doors” неодноразовий лауреат “Коронації слова” Андрій Кокотюха за його “Язикату хвеську”. Другу премію отримав, за його власними словами, “на зло куму” за п’єсу “Крадене нещастя” Євген Чвіров. Її нувся до традицій, які там були ко" лись. Тому що наш сучасний уні" верситет заснований за європей" ською традицією, і мені здається, йому бракує факультету або галузі духовної музики. Добре, що Олек" сандр Іванович своїм хором “По" чайна” проводить роботу в цій об" ласті й студенти знайомляться з ко" лосальним багажем. Вони повинні академічно розробляти той напря" мок, який розроблявся в Києво"" Могилянській академії. Для мене було важливо в творі показати, що Києво"Могилянська академія і тоді, і сьогодні є осередком української академічної думки світового рівня. Я для цього взяв хорові частини у Артемія Веделя, обробив їх з ор" кестром, інкрустував цю красу хо" рову, канти Туптала і Григорія Ско" вороди, вніс і своє бачення сучас" ної України. А щодо фраґмента кон" церту Березовського, який я вико" ристав в ораторії, то в цьому творі, сказала музикознавець Тетяна Гу" сарчук, проглядається бетховен" ський підхід. Трагічна і драматична мова і взагалі сюжет цього концер" ту настільки глибинно"драматич" ний, що я, можливо, несвідомо орі" єнтувався на стилістику, яка проя" вилася у Бетховена, де б об’єдну" валися традиції європейського і на" шого хорового концерту, нашого акапельного співу. — Презентовано збірку тво# епатажно вручив директор Інститу" ту літератури Микола Жулинський. Володарку першої премії нагород" жував професор Гарвардського уні" верситету Григорій Грабович. Кі" носценарій Ольги Когут “Країні не вистачає сценаріїв, або Не спати, дихати!” отримав належне визнан" ня, хоча про свою перемогу вона “знала ще вночі”. Авторка також зіз" налась, що сама планує стати ре" жисером однойменної стрічки. Найочікуваніша частина дійс"
“Доки буде линути час, доти я існуватиму”. А. Ведель · p. 13página original ↗

КУЛЬТУРА

Фото Олександра Литвиненка рів Веделя, наскільки повно збереглася його спадщина? — Ішли великі суперечки, чи віднайдено справжній автограф Веделя, і з цього почалася робота. Відомий хормейстер, який створив капелу бандуристів в Америці, за" цікавився нотами, які ще не були надруковані в тодішньому Радян" ському Союзі і, як розповіла Тетяна Гусарчук, навіть у Канаді цей хор" мейстер не зміг побачити їх у дру" ці. Було не тільки складно розшу" кати твори. Назвали список з трид" цяти творів, які, умовно кажучи, бу" цімто існують, але вони ще не ввій" шли в збірку, і, як сказала укладач, це завдання всім хормейстерам — відшукати твори і довести, що вони належать композитору Веделю. І навіть до цієї збірки ввійшли проблемні твори, тобто, невідомо точно, чи це твори Веделя, чи при" писані йому. “Усі ті обдаровання і таланти, які нам зверху дано, або ми знизу власною працею отримали, повинні бути задіяними, і, якщо даром отри" мали, то й даром іншим давати, аби не стати невдячним рабом, що за" ховав свій талант у землю. Інакше на нас чекає небезпека вічного по" карання, а з цього слідує, що той ще більшою вдячністю зобов’язаний тому, хто приймає нас, ніж той, хто віддає…“ А. Ведель (з листа П. Тур" чанінову від 30.08.1798 р. з Києва). тва — нагороження лауреатів у но" мінації “Роман”. Після декількох музичних номерів і відзначення “Погоні” Юрія Логвина за особли" вий патріотизм його історичного роману на сцену піднялися дирек" тори видавництва “Зелений пес” брати Віталій та Дмитро Капрано" ви. Третьою премією було відзна" чено “роман, який налякав”, — “Бранці мороку” Наталки та Олек" сандра Шевченків. Це перший твір, створений ними спільно як под" ружньою парою. Обов’язок вручи" ти другу премію був покладений на письменницю Оксану Забужко, яка передала приз до рук Ірини Черно" вої за роман, “написаний з лю" бов’ю до України”, — “Село не лю" ди”. Першу премію за традицією вручала Тетяна Логуш із чоловіком Юрієм. Відзнаку отримав роман “Майже ніколи не є навпаки” Марії Матіос, яка, взявши слово, зазна" чила, що “ні з кого не падає корона при участі в “Коронації слова”, на" віть із Шевченківських лауреатів.” На цій мажорній ноті організа" тори конкурсу, подружжя Логушів поставили крапку і з побажанням більше писати й шукати визнання відклали наше побачення з конкур" сом до наступного року.
“Доки буде линути час, доти я існуватиму”. А. Ведель · p. 13página original ↗

7 червня відбулася церемонія нагородження переможців і лауреатів конкурсу романів, кіносце# наріїв і п’єс “Коронація слова”.

Іван ОЛІЙНИК Добру традицію винагороджу" вати літературний талант започат" кували 7 років тому. Вона вивела на орбіту визнання понад 60 тво" рів. Експерти першого конкурсу оцінювали лише номінацію “Ро" ман”, в якій і досі спостерігається найбільша конкуренція. Нині журі першого і єдиного в Україні неза" лежного літературного конкурсу обіцяло нагородити українських митців уже в трьох номінаціях. Разом із гучними акордами на сцену театру імені Івана Франка вийшли ведучі дійства, відомі акто" ри Ольга Сумська та Остап Ступка, які покликали для вступного слова меценатів і натхненників конкурсу: директора компанії “Крафт Фудз” в Україні Юрія Логуша (керівник, ме" ценат, кондитер року за версією премії “Людина року”) з дружиною Тетяною. З побажанням багатоти" ражної літератури організатори передали мікрофон Олександру Биструшкіну, який оголосив приві" тання Президента України. Були вручені третя та друга премії у номінації “П’єса”, волода" рями яких стали відповідно: про" фесор Київського національного університету Станіслав Росовець" кий із твором “Шевченко під су" дом” і Олександр Гаврош “Ромео і Жасмин”. Очікувану всіма присут" німи першу премію вручали народ" на артистка Раїса Недашківська та директор видавництва “А"Ба"Ба" Га"Ла"Ма"Га” поет Іван Малкович, який і оголосив моторошну назву п’єси цьогорічного переможця Іго" ря Негреску “Допит небіжчика”. Справді, “краще, коли слово коро" нують, а не четвертують”. Давньоруська автентика від кобзаря Тараса Саленка та лірника
“У щастя людського два рівних є крила — Троянди й виноград, красиве і корисне”. М. Рильський · p. 14página original ↗

Continuación de una página anterior — fragmento de página

ської культури. Але там, де працю" ють справжні подвижники, патріо" ти, бачимо розквіт. Ганна Секрет — світле і чисте джерело любові, одержимості, вміння багато і нат" хненно працювати. Я вже третій рік приїжджаю в це чудове село, виступаю перед людьми. Вони захоплюються пое" зією, просять привозити більше книг. Кожна така зустріч примно" жує сили, вселяє віру в незнищен" ність народного духу, лицарства, національної ідеї. А ще хочу подякувати голові обласної ради Григорію Заболот" ному, начальнику обласного уп" равління культури Анатолію Ле" вицькому, директору обласного центру народної творчості Тетяні Цвігун за підтримку ініціативи де" путата обласної ради, заслуженого журналіста України Ганни Секрет. Прекрасно, що на таке свято приходять родинами. Виховання культурою — наймудріше вихован" ня. Саме воно приносить жадані плоди”. Марія Гуцало, поетеса, сестра Євгена Гуцала: “Мистецькі корені нашого краю — незнищенні. Це ще раз підтверджує фестиваль, запо" чаткований нашою землячкою. У липні концерти проводитимуться щосереди і щонеділі. На них побу" вають тисячі людей. І кожен повезе з собою радість, окрилення, надію на нові зустрічі. Я зараз збираю спогади про Євгена Гуцала, мрію видрукувати їх окремою книжкою. Закликаю усіх, хто знав Євгена Пилиповича, до співпраці. Контактний телефон у Вінниці: 51"47"03”. Любов Спірідонова, заступник голови Вінницької облдержадмініс" трації: “Мені було дуже приємно вру" чити на цьому святі високу державну нагороду — посвідчення про прис" воєння почесного звання “Мати"ге" роїня” жительці с. Мервин Людмилі Бичок. У дружній родині Людмили і Володимира — семеро дітей. Нехай ростуть здоровими, щасливими, сві" домими українцями”. Поки Ганна Василівна Секрет була у вирі музики, її сестра Віра Василівна Катрич, що є господи" нею цього родинного обійстя, зай" малася господарськими клопота" ми. У великих чавунах домлівали голубці, кипіли вареники, варився козацький капусняк. Господині не втомлювалися частувати усіх гос" тей свята, ще й на дорогу вручали хлібину на рушнику і пляшку свіжої води з отчої криниці. А вона прозо" ра, як сльоза, глибинна, як душа, цілюща, як народна пісня. КУЛЬТУРА
“У щастя людського два рівних є крила — Троянди й виноград, красиве і корисне”. М. Рильський · p. 14página original ↗

СПІВОЧЕ ПОЛЕ ГАННИ СЕКРЕТ

Ніна ГНАТЮК Фото Олександра ГОРДІЄВИЧА Ганну Василівну Секрет не ли" ше на Вінниччині, а й у багатьох ін" ших областях України знають як ведучу літературно"мистецьких програм облтелерадіокомпанії, ав" торку цікавих циклів передач “Ди" восвіт”, “Будьмо знайомі”. Гостями її телепрограм було чимало видат" них митців України. Низку інтерв’ю з письменниками, артистами, гро" мадськими діячами вона видруку" вала окремою книжкою, за яку удостоєна Всеукраїнської літера" турно"мистецької премії імені Є. Гу" цала. Три роки тому їй вдалося здій" снити давню мрію — започаткува" ти мистецький фестиваль “Прави" лівські посиденьки”. Концертним майданчиком для численних гуртів художньої самодіяльності, профе" сійних співаків, літераторів стало родинне подвір’я, а глядацьким за" лом — майдан біля воріт її садиби. Та коли на концерти почали збиратися не лише односельці, а й жителі навколишніх сіл, районів, і артистам, і глядачам стало затісно. І тоді невтомна, ініціативна телеве" дуча купила сусідню садибу і пе" ретворила її нинішнього року на справжнє співоче поле. Вінниць" кий художник, колекціонер старо" житностей Володимир Козюк роз" малював металеві ворота. Майс" три “Облагролісу” під керівниц" твом Михайла Вдовцова зробили дубові лави, сцену, облаштували дерев’яні будиночки, у яких — вис" тавки рушників, кераміки, інших виробів народних майстрів. І ни" нішній мистецький сезон розпоча" то 1 червня, у День міжнародного захисту дітей, міжобласним фес" тивалем “На кордоні областей”. З самого ранку в село Прави" лівку Оратівського району з’їжджа" лися автомобілі, автобуси. І обід" ньої пори, коли розпочалося само" бутнє мистецьке дійство, співоче поле Ганни Секрет заполонили сотні шанувальників рідного слова, народної пісні, сучасної естради. Розкошували серед людського багатоголосся, цікавих і допитли" вих поглядів народні майстри. Дів" чатка і хлопчики зі студії “Юний ху" дожник” з Оратова уміло працюва" ли на гончарному крузі. Умільці з гуртка лозоплетіння з с. Шура" Бондурівська Гайсинського району демонстрували своє прадавнє мистецтво. Було тут чимало мистецьких родин. Гончар Василь Рижий із дружиною Наталею, синами Дмит" ром і Максимом (м. Ладижин) роз" горнули виставку своїх прекрасних робіт. Поруч демонструвала незви" чайної краси тарелі заслужений майстер народної творчості Тетяна Шпак зі знаменитої Бубнівки, де працює Музей гончарного мистец" тва братів Герасименків. Чимало гостей і учасників фестивалю по" вернулися додому з гарними суве" нірами на згадку. Кілька годин тривало яскраве мистецьке дійство. Гучними оплес" Ганна Секрет (у центрі) відкриває свято ками вітали юні й літні глядачі зраз" ковий дитячий колектив “Зозуля" та” з Гайсина, народний ансамбль козацької пісні і ансамбль автен" тичного співу “Голоси предків” Барського гуманітарного педаго" гічного коледжу, народний аматор" ський колектив “Вишня” Вінниць" кого державного аграрного універ" ситету, зразковий дитячий колек" тив “Бурківчанка” з сусіднього Тетіїв" ського району Київщини, ансамбль гармоністів з Жашкова, що на Чер" кащині. Віта Бричук, Вероніка Ярова, Жанна Козаченко, Наталя Захар" чук, Настя Рябенко, Олександр Скрипник, Лідія і Сергій Журавльо" ви, Володимир Романчук і Наталя Мельник — ці та інші співаки, тан" цюристи всю душу вкладали у свої концертні номери. І їх винагород" жували оплесками, квітами сотні вдячних земляків. Ведучою фестивалю була міні" міс світу Іванка Шляхова. Свій ти" тул п’ятикласниця з Вінниці здобу" ла у Туреччині восени минулого ро" ку. Любить поезію, гарно декла" мує, мріє стати журналісткою. Ве" де дитячу телепередачу на облас" ній телестудії “Віта”. Виступає Ганна Чубач Мати Леся Іванівна та батько В’ячеслав Степанович усіляко під" тримують і розвивають мистецькі захоплення своєї доньки. Навіть ошатне вбрання, в якому виступа" ла дівчинка, пошили і оздобили власноруч. Звичайні чобітки під ру" ками матері й доньки стали витво" рами мистецтва: вони оздоблені вишивкою, квітами, бісером. — Іванка понад усе любить вір" ші Тараса Шевченка. І сама пробує віршувати, пише пісні, а син Тарас закінчив десятий клас, мріє стати філологом, досконало опанувати англійську і французьку. Але укра" їнська мова — понад усе. Саме на любові до рідної мови, народних звичаїв і обрядів ми будуємо сі" мейне виховання, — розповідає Леся Іванівна Шляхова. Я попросила поділитися вра" женнями ще кількох гостей фести" валю. Поетеса, заслужений діяч мистецтв України Ганна Чубач: “Часто чуємо про занепад україн"
“Покликання мистецтва — робити людину людяною”. · p. 15página original ↗

Continuación de una página anterior — fragmento de página

підручники, що надходи" ли з різних організацій: Всеукраїнського това" риства “Просвіта” ім. Т. Шевченка, Національ" ної спілки письменників України, Київського об" ласного управління куль" тури тощо. Як правило, носієм нових суспільних ідей та ідеалів є освічена верс" тва суспільства — інтелі" генція. Саме вона в усіх країнах Європи витворю" вала упродовж віків кон" цепції існування своїх на" цій і народів, спираючись на таке підґрунтя, як національна мова, література, історія, традиції, зви" чаї. У 1991 році мене запросили до Стрітівської школи викладати форми кобзарського мистецтва й кобзарське мовлення. Я застосо" вував принцип роботи Гната Хот" кевича щодо суспільної місії коб" зарства. Це сприяло формуванню національно"свідомих особис" тостей. У кобзарській школі учні освою" ють кобзарське мистецтво й пи" шуть дипломні роботи на рівні нау" кових досліджень, серед яких: “Ду" ма"пісня — козацька молитва” (В. Шав’як); “Шевченко — пропо" відник правди і християнин” (М. Дубневич); “Виховання дитини в українській сім’ї” (В. Вдовиченко). Принцип викладання в Стрітів" ській школі кобзарського мистец" тва: не повчати, а допомагати уч" ням усвідомити серед великого загалу різних трактувань україн" ської історії та доктрин розвитку інших націй нашу національну особливість від давнини до сього" дення, зокрема, звертаючи увагу на роль місцевих традицій у тво" ренні Української державності. Інтерес до дослідження рідно" го краю розкривається в тематиці робіт представників різних реґіо" нів: “Яворницький — хранитель пі" сень степів” (О. Таран); “Коліївщи" на в моєму краї” (Р. Усатюк); “Мій край — Галичина” (В. Шав’як). Захист дипломних робіт у коб" зарській школі відбувається у формі лекцій, бесід, концертів чи наукових досліджень, які виклика" ють інтерес по всіх реґіонах Украї" ни. Це своєрідні форми просвіт" ницької роботи, якими користу" вався ще видатний історик, архе" олог, етнограф, академік, “козаць" кий батько” Дмитро Іванович Яворницький. Розповідаючи про українське музичне мистецтво кобзарів, бандуристів, лірників, він залучав видатних Гомерів Ук" раїни як ілюстраторів гри, співу пі" сень і дум. Цим він визначав місію наших Мамаїв — ходити по світу й своєю грою та співом оживляти події давнини, пробуджувати до життя сучасників. Саме цією особливою фор" мою кобзарського мистецтва від" різняється Стрітівська школа коб" зарського мистецтва від тради" ційних музичних шкіл і музичних училищ України.
“Покликання мистецтва — робити людину людяною”. · p. 15página original ↗

МУЗИКА

Анатолій ЛИХОШВАЙ, ветеран праці кобзарського мистецтва, член Спілки кобзарів України Ще на хвилі перебудови заро" дилось у селі Стрітівка Кагарлиць" кого району, що на Київщині, з благословення Українського фон" ду культури “чудо” (за вдалим афоризмом одного із засновни" ків) — Республіканська школа коб" зарського мистецтва. Уже майже двадцять років у керівництва й викладачів цього нестандартного навчального осередку, який пере" буває між навчальними заклада" ми культури й освіти, нез’ясова" ним залишається питання щодо остаточного вирішення й визна" чення концепції, яка чітко визна" чала б спеціалізацію випускників. Тож самі випускники на свій роз" суд вступають переважно до гу" манітарних вищих навчальних зак" ладів Києва. Там вони нарешті визначають свою фахову концеп" цію. До цього їх спонукали плани навчальних програм кобзарської школи. Вони створені переважно за індивідуальними планами вик" ладачів"професіоналів із вченими ступенями, почесними званнями в мистецькій та освітній сферах і з величезним педагогічним стажем. Значний вплив на учнів мала їхня висока культура і особистий прик" лад особливо перші десять років. Учні тоді навчалися з усіх реґіонів України, переважно з національ" но"патріотичних сімей. Це засвід" чує проблематика, яку обирали національно"свідомі учні в рефе" ратах, курсових та дипломних ро" ботах. У цей час у Стрітівській школі з’являється навчальна література, яка спонукає викладацький колек" тив і учнів проникливіше осмис" лювати історичні події XIX—XX сто" літь і відмовитись від “єдино пра" вильного вчення про класовий чинник розвитку історії суспільс" тва. Значний вплив на свідомість учнів справила “Історія України” відомого канадського історика Ореста Субтельного. Табу на іншу думку про суспільно"історичний розвиток України зникає. Однією з головних тем новітньої історії стає національна свідомість, націо" нальна ідея. Добре прислужилися глибоко" му осмисленню національної ідеї періодика, методична література,
“Покликання мистецтва — робити людину людяною”. · p. 15página original ↗

ШОУ#БІЗ: ВІД ВИБОРІВ ДО ВИБОРІВ

Олександр ЄВТУШЕНКО Усі пам’ятають виборчі перего" ни 2004—2006 років і те, як кон" трастно розділився артистичний табір за кольорами. Дуже скоро почнеться новий передвиборний марафон. Усі колізії попередніх парламентських перегонів ми ще пам’ятаємо. Окрім самих кандида" тів героями марафону були артис" ти, на популярність і харизму яких робили свої ставки політтехнологи кандидатів. Отже, перед тим як почнуться виборчі перегони, нага" даймо собі й людям, з ким і задля чого працювали наші артисти на попередніх виборах. Шанс підзаробити на виборах випадає для сотень “безіменних” слуг Музи, які не дуже розбірливі в питаннях ідеології і програмних до" кументів на депутатство найвищо" го рівня. А нащо? Якщо тебе кли" чуть пограти й поспівати за досить грубі гроші, якщо кличуть саме те" бе — це означає, що партійні девізи і символіка, які бовваніють у тебе за спиною, автоматично стають “твої" ми”. Малозрозумілі для тебе як му" зиканта абревіатури, а разом — чемні люди в елегантних костюмах, яких ти бачиш уперше в житті, ви" являються чимось на зразок “ман" ни небесної”. Особливо тоді, коли ти місяцями сидиш без роботи… Отже, для переважної більшос" ті артистів кандидати в депутати лишень працедавці, які акуратно платять і нічого особливого не ви" магають. Ну, хіба що пару разів зі сцени озвучити чиїсь імена та пріз" Олександр ЄВТУШЕНКО Щойно з’явився диск київської формації “Рутенія” “Неопалима ку" пина”. Він викликав хвилю емоцій у колишніх студентів, які робили “Ре" волюцію на граніті” і прагнули зро" бити Україну демократичною дер" жавою. У тому середовищі “Руте" нія” була рупором свободи й сим" волом змін. Нещодавно гурт пе" рервав обітницю мовчання і пре" зентував новий диск. Наприкінці 80"х, коли визрівала політична опозиція, коли, здавало" ся, уся Україна прагнула свободи, славне студентство породило див" не явище під назвою “Рутенія”. В стінах держуніверситету існував загострений попит на “свою музи" ку”, інтелектуальний і вільнодумний потенціал якої мав би перевищува" ти тамтешні стандарти масової культури. За формою це мав би бу" ти рафінований гібрид “бардизму” або авторської пісні та рок"н"ролу. 1989 року студенти університе" ту Кость Єрофєєв та Анатолій Су" хий створили проект, який згодом переріс у квінтет “Рутенія”. Перші обойми пісень були “квітами бун" ту”, які сходили з божевільної коло" верті нічних посиденьок, демонс" трацій, іспитів, мандрівок, самви" даву, рок"н"ролу, прозрінь і розча" рувань. Так з’явився перший “під" вальний” альбом “Україна сучас" на”. Саморобні касети переписува" лися і розліталися миттєво. Пісні Сухого стають відомими, їх співа" ють в “общагах” і розбирають “на цитати”. Наступний склад “Рутенії” (Єрофєєв"Сухий"Смаженко" Лук’яненко"Салман) записує аль" бом “Перехрещені вогнем”, який можна купити на касетних розклад" ках. Незважаючи на постійні зміни складу, кожна нова формація “Ру" тенії” поповнюється дедалі досвід" ченішими музикантами. Третій ре" ліз уже записують Роман Суржа і Дмитро Підлузький (обидва з “Рок" тріо”) та Ігор Давидянц (“Табула ра" са”). Альбом отримав назву “Вулиці рожевого міста”. Вперше пісні Су" вища. А раптом вони й справді не" погані люди? Дещо інакше поводять себе ті, кого прийнято вважати “першим ешелоном”, або ж естрадним “бо" мондом” країни. Тут про таку важли" ву річ як вибори починають говори" ти задовго до офіційного початку перегонів. Крім того, треба врахува" ти, що більша частина наших рок", поп" та естрадних зірок мають ста" більні й усталені зв’язки з владними та бізнесовими елітами. І дехто з зі" рок до своєї участі у виборній кам" панії “друга сім’ї” ставиться як селя" нин до панщини — артисти просто змушені відпрацювати блага, свого часу скинуті їм із “барського плеча”. Тут уже обмін послугами має чіткий системний характер. Дуже рідко ар" тисти міняють “коней на переправі”. Але трапляються і винятки. Згадай" мо історію альянсу шоу"бізнесу і по" літиків. У 1998 році гурт “Скрябін” мав суцільно зелений колір. Андрій Кузьменко і друзі об’їздили тоді з концертами всю Україну. Це мало назву “Зелений тур”. І принесло чи" малі дивіденди “зеленим” на вибо" рах. Потім “Скрябін” подружився з командою “озимого покоління”. На" віть свій свіжий диск вони нарекли просто і зі смаком — “Озимі люди”. Щодо самої пісні про тих"таки “ози" мих” — вона мала шалену ротацію на радіостанціях. Щодо різкої зміни політичної орієнтації Кузьма заявив, що він перестав розуміти “зелених” і почав розуміти “озимих”. Мовляв, вони молодші й прогресивніші. Вар" то додати, що великі концерти “ози" мої орієнтації” відбувалися також іза участю інших супервідомих рок" грандів: гуртів “Океан Ельзи” та “ВВ”. Виявляється, новенькі на полі" тичній арені “озимі” знайшли"таки ключики до сердець Слави Вакарчу" ка і Олега Скрипки. І напевно — ті ключики були золоті. Або принаймні позолочені… У концертно"агітаційному аван" гарді такої фінансово"потужної сили як “За Єдину Україну” ми бачили Олександра Пономарьова, Наталю Могилевську, Таїсію Повалій. Під прапором “Єдності”, окрім Віктора Павліка, Євгенії Власової та Ольги Крюкової виступало безліч джазо" вих музикантів: у столиці відбувся досить представницький джаз"фест під однозначною назвою “Єдність”. За кількістю зірок не відставав блок Віктора Ющенка “Наша Україна”. Туту тури поїхали Тарас Петриненко, Марія Бурмака, “Плач Єремії”, Окса" на Білозір. До речі: Оксана балоту" валась у депутати Верховної Ради, тому її участь у виборчих перегонах набула особливої популярності. Насправді на виборах не працю" ють, а відповідно, не заробляють хі" ба що зовсім ліниві. Якщо врахува" ти, що назагал вибори в народні де" путати в нашій країні коштують приблизно 700 мільйонів доларів, а гонорарна частина артистів складає близько 10 % від вищевказаної циф" ри, то неважко переконатися в тому, що наш славетний шоу"бізнес і на" далі житиме від виборів до виборів. Якими будуть наступні вибори — покаже час, але суттєвих змін у політичних преференціях артистів не буде.
“Покликання мистецтва — робити людину людяною”. · p. 15página original ↗

El comienzo de este texto puede estar incompleto: compárelo con la página original

ЗУСТРІЧ ЧЕРЕЗ ДЕСЯТЬ ЛІТ

хого ретельно аранжовані, мають досить вишуканий, сказати б, “ак" варельний клімат” і містять чудову лірику. “Вулиці рожевого міста” ви" дала на касетах аудіокомпанія “Гар" ба” у 1994 році. Невдовзі цей аль" бом став бестселером і витримав кілька видань. На початку 90"х “Ру" тенія” досить активно концертува" ла, зняла відеокліп на пісню “Нео" палима купина”, записала саунд" трек до фільму “Цвітіння кульбаби”. Після розпаду гурту Анатолій Сухий деякий час продовжував вис" тупати в режимі соло"артиста, але не полишав думки відновити склад. Йому це вдалося в другій половині 90"х. До складу увійшли Валерій Косенюк (гітара, нині — “Есперанца”), Влад Возняк (бас"гі" тара), Олександр Комісаренко (ударні інструменти) та, ясна річ, Анатолій Сухий (вокал, гітара). Цьо" го разу гурт грав міцний ритм"блюз майже в чистому вигляді, зберігаю" чи весь шарм лірики Сухого і стиль подання текстів. Квартет радо впи" сується в усі можливі на той час клубні тусівки, дає сольні концерти, але в матеріальному плані ледь" ледь животіє. Мінімальним коштом Сухий і друзі з першого заходу в студії “Столиця” фіксують новий матеріал, який згодом з’явився під назвою “Провінційний джаз”. Це — чудовий живий альбом, половина пісень з якого потрапила в різні збірки, зокрема “Леді рок"н"рол” та “Провінційний джаз” — до “Антоло" гії української рок"музики”. На жаль, і ця реінкарнація “Рутенії” не була тривалою. Через відсутність чітких перспектив або бодай ста" більних концертів музиканти поки" нули Сухого. Втім, разом з Кирилом Галенком, своїм давнім приятелем, він почав формувати матеріал в умовах досить пристойної домаш" ньої студії. Час від часу Сухий і Га" ленко відважуються на концертні виступи. Один з них презентував збірку старої “Рутенії” “Десять років по тому”, яку видала на компакт" дисках фірма “Темпора” . Нині друзі видали нові пісні, над якими “чаклу" вали” останні роки.
Página · p. 16página original ↗

El comienzo de este texto puede estar incompleto: compárelo con la página original

“Статус експерта має прирівнюватися до статусу народного судді”.

роки минулого століття на Черепа" новій горі. Лижник, літаючи з неї, мусив би зупинятися в повітрі не інакше як за допомогою парашуту, щоб не вилетіти за межі стадіону… Сталевий “довгобуд” розібрали, позбавивши українських лижників надії на світові рекорди. Закони балістики живого польоту також не люблять панібратства! А ось свіжі зразки неприпусти" мої байдужості до застосування компенсаторних швів при бруку" ванні площ і хідників надміцною вогнетривкою цеглою. На Софій" ській площі масив такої бруківки по" виривав потужні гранітні брили бордюрів вулиці Володимирської. Знехтували проектувальники пра" вом монолітної бруківки розширю" ватися на гарячому київському осонні! Експертів не запросили. Бордюри не виправити, бо влітку все почнеться спочатку. Це те саме, що не економісти приймають бюд" жет: він тріщить по всіх “компенса" ційних швах” і вимагає коштовних “перманентних” переробок… Бухгалтерія 279"41"46 А д р е с а р е д а к ц і ї : вул. Хрещатик, 10JБ, м. Київ, 01001 EJmail: slovo_prosvity@ukr.net http://slovoprosvity.com.ua Видрукувано з готових фотоформ на комбінаті “Преса України” у середу. Зам. № 3301224 Загальний наклад — 32000 Листування з читачами — тільки на сторінках газети. Відповідальність за достовірність інформації несуть автори. Редакція залишає за собою право редагування та скорочення текстів. Експертиза проектів — справа недешева. А хіба менше коштують виправлення помилок у натурі? Рахувати капіталовкладення має" мо до того, як їх змарнували. Тут — резерви зниження вартості квадратного метра житла і не ли" ше в столиці. Суворий високопро" фесійний технічний нагляд із боку замовника та регулярні банківські обміри з неодмінними матеріаль" ними санкціями щодо “недоро" бок” і перевитрат — це і збере" ження коштів для будівництва, і скарбниця міського бюджету. Пев" ні, що на багатьох будовах пере" витрати становлять до третини проектної вартості споруд. Сюди слід зарахувати неякісні матеріали і ведення робіт усупереч вимогам будівельних норм і правил. Зга" дайте про це, хоча б спостерігаю" чи, як ламають киянки підбори на щербатих хідниках, нещодавно “осучаснених” київськими шляхо" виками… “Феми”"одноденки, бра" ковані фігурні елементи брукуван" ня — то автограф одного з градо" начальників… Учасників спорудження об’єкта — а це замовник, проектувальник, інституції місцевих адміністрацій, відповідальні за відведення зе" мельної ділянки, видачу технічних умов на проектування і підключен" ня до інженерних комунікацій, ген" підрядні й субпідрядні будівельно" монтажні організації, які є вико" навцями робіт, фінансуючі й ком" плектуючі структури тощо — має об’єднати спільна відповідаль" ність за долю споруди. Актив цієї когорти зодчества має формуватися на засадах діло" вої шляхетності, коли слово честі організатора і виконавця робіт є головним моральним докумен" том кожного дійового проекту. Настав час для полегшення пошу" ків надійних фірм"партнерів і уник" нення зайвих контактів із сумнів" ними суб’єктами права, започат" кувати Білу і Чорну книги ділового рейтингу, який поновлювати що" квартально і оприлюднювати в ді" лових вісниках і телерадіопрогра" мах, можливо, й замість засилля реклами непотребу. Далі буде. При використанні наших публікацій поси" лання на “Слово Просвіти” обов’язкове. І н д е к с г а з е т и “Слово Просвіти” — 30617 Передплатна ціна, враховуючи поштові послуги: на місяць — 3,38 грн. на 3 місяці — 9,89 грн. на 6 місяців — 19,18 грн. 0 7 0 2 4 4 820095 780016 СТОЛИЦЯ
Página · p. 16página original ↗

El comienzo de este texto puede estar incompleto: compárelo con la página original

Доки Оранта зустрічає схід сонця...

ху… Удари вітру по трубі переда" ються на стіну, шарпають пілястру і, отже, закріплену на ній рейку, ата мов молотом б’є по реборді й знищує її “до решти”. Сивочолі механіки відмовляли" ся вірити в панацею, яку запропо" нував експерт: замонолітьте анкер для цієї розтяжки в окремий фун" дамент і відчепіться від стіни! Але послухали. Через сорок років співробітник заводу при зустрічі з експертом і далі дивувався, — мовляв, як легко ти, безвусий “спец”, урятував важливий об’єкт… Розповідаємо ж про це з однією метою: нагадати колегам про “свята святих” — будуючи, дотримуймося поваги до Землі й сил Природи. В іншому випадку об’єкт буде приречений... Вражають також інші приклади проектного чи виконавчого недог" ляду, вони складають чималий “реєстр”, що не робить честі ви" пускникам столичних інститутів. Як, скажімо, та трамплінна “ката" пульта”, що височіла в сімдесяті Відповідальний секретар Ірина ШЕВЧУК Відділ літератури Уляна ГЛІБЧУК 270"55"57 Відділ культури Валентина ДАВИДЕНКО 270"55"57 Відділ мови Ніна ГНАТЮК 279"49"47 Відділ коректури Тетяна ЩЕРБАК Ірина СТЕЛЬМАХ 278"63"69 Комп’ютерна верстка Ірина ШЕВЧУК Олег БЕССЬКИЙ 278"63"69 Черговий редактор Валентина ДАВИДЕНКО
Página · p. 16página original ↗

ТИЖНЕВИК ВСЕУКРАЇНСЬКОГО ТОВАРИСТВА «ПРОСВІТА» імені ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

Борис СПИСАРЕНКО Продовження. Початок у ч. 17—23 за 2007 р. ОЧИМА ЕКСПЕРТА Окремо слід торкнутися ролі експертизи: а) в оцінці якості й вартості проектів і фактичних ро" біт; б) у виправленні критичної си" туації, спричиненої тому чи тому об’єктові через недогляд проекту" вальників, через екологічні впливи, через невідповідну проектові якість матеріалів та робіт тощо. Статус експерта має прирівню" ватися до статусу народного судді, цей досвідчений і висококваліфі" кований фахівець має бути захи" щеним юридично й лишатися не" залежним у своїх присудах, стояти на сторожі непідкупності в буді" вельній справі. Усе, що споруджується на пла" неті Земля, базується на суворих засадах непідкупної науки — інже" нерної геології. Якщо ж проекту" вальник чи виконроб забуває про її непорушні канони — за цю забудь" куватість розплачується бюджет і ми, споживачі. Видатним фахівцем з усунення форсмажорних ситуацій на будо" вах був свого часу професор КІБІ Абрам Дранніков. Він учив: ніколи не починайте експертизи аварій" ної споруди з середини. Насамперед вивчіть карту ґрунтів, на яких стоїть споруда, гід" рологію й навколишнє середови" ще, атмосферні впливи та якість матеріалів. Адже поверхневі й грунтові води, вітрові й експлуата" ційні навантаження діють через споруду на ґрунтову основу, роз" мивають її чи спричинюють зсуви, розвалюють конструкції силою своєї ваги, помноженої на динамі" ку середовища… Ось — повчальний, показовий приклад із власного інженерного досвіду автора. Механічний цех заводу імені І. Лепсе (розташований на терито" рії КПІ) його керівництво в середи" ні минулого століття напівжартома зараховувало до жертв паранор" мальних впливів. Коли молодого інженера"будівельника попросили про фахову допомогу, він із поди" Засновник: Всеукраїнське товариство “Просвіта” імені Тараса Шевченка Реєстраційне свідоцтво КВ № 4066 від 02.03.2000 р. Ш е ф " р е д а к т о р Павло МОВЧАН
Página · p. 16página original ↗

АНОНС

Фото з архіву “СП” Го л о в н и й р е д а к т о р Любов ГОЛОТА Р е д к о л е г і я Любов ГОЛОТА, Ярема ГОЯН, Павло МОВЧАН, Анатолій ПОГРІБНИЙ Олександр ПОНОМАРІВ Іван ЮЩУК Перший заступник головного редактора Олександер ШОКАЛО 279"49"47 Заступник головного редактора Петро АНТОНЕНКО 279"49"47 Заступник головного редактора з виробничих питань Наталія СКРИННИК 278"01"30 (тел/факс) вом побачив гори зіпсованих ста" левих котків, “відходів експлуата" ції” двадцятишестиметрового мостового крана, що бігав уздовж цеху. Його квадратні в перерізі рейки закріплені на пілястрах, що виступають із внутрішнього поля бокових стін. Дві реборди кожного колеса крана охоплюють квадрат рейки. Усе б нічого, але внутрішня реборда коліс на одному кінці кра" на і зовнішня — на іншому протя" гом тижня стираються нанівець. Колеса доводиться замінювати новими, що коштує чимало гро" шей і праці. Перевірка з теодолітом жодних “розхилів” колії не виявила. Дове" лося згадати настанови професо" ра і уважно обстежити споруду ззовні. Так і є: “барабашкою” вия" вилося вітрове динамічне наванта" ження! Тридцятип’ятиметрова мета" лева труба сусідньої котельні заан" керена трьома розтяжками, одна з яких закріплена на висоті 4"х мет" рів за бокову стіну механічного це"
Емблема «Просвіта»Prosvitianyn