Емблема «Просвіта»Prosvita.DigitalWiedza · Ludzie · Przyszłość
← Archiwum «Slovo Prosvity»

Слово Просвіти, №12 за 2004 рік

16 s. · 52 wpisów · PDF w Wikimedia Commons ↗ · CC BY 4.0

Tekst wyodrębniono z PDF i automatycznie podzielono na materiały. Granice części materiałów nie zostały sprawdzone redakcyjnie: jeden wpis może zawierać kilka materiałów, tylko część jednego lub blok serwisowy (np. ogłoszenie o prenumeracie). Źródłem pierwotnym jest strona gazety w PDF.

Без мови немає нації · s. 1strona oryginału ↗

Ciąg dalszy z wcześniejszej strony — fragment strony

ТОЧКА ЗОРУ ч. 12 (232) 18-24 березня 2004 р.
Без мови немає нації · s. 1strona oryginału ↗

ТИЖНЕВИК ВСЕУКРАЇНСЬКОГО ТОВАРИСТВА «ПРОСВІТА» імені ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

І це справа національної гідності кожного патріотичного громадянина України. Чому акцентую на патріотизмі? Тому що влада — це продукт діяльності тих громадян (і не громадян) України, яким абсолютно байдуже, що з цією Україною і українцями далі буде. Багато хто із нинішніх можновладців навчився виголошувати патріотичні фрази або навіть великі промови, проте їхня життєва мета на практиці не виходить за межі особистих інтересів: свій палац, охоронці, солідні рахунки в банках, мерседеси і право здійснювати власне право, тобто владарювати хоча б над часткою народу, порушуючи його права задля своєї приватної вигоди. Так було ще до Нерона і, як бачимо, принципово не змінилося після Сталіна. Влада інфікувала народ страхом. Епідемія страху передавалася від покоління до покоління: “Мовчи, бо, не дай Боже, почують, і тоді загримиш на Соловки!” І хто не боявся, той-таки “загримів”. Від Чукотки, Магадана, Норильська й Воркути до Екібастуза, Караганди, Поволжя й Закарпаття землю щільно удобрено кістками українців. На хвилі ейфорії перших років незалежності народ України радів: “Тепер як заарештують, то далі Хутора Михайлівського не вишлють! Ми — незалежні!” Проте нині, на тринадцятому році незалежності, подивіться навколо: що лишилося від нашої незалежності? Спільний із Росією протиповітряний простір, спільний інформаційний простір, спільні підприємства (що поступово переросли на території України в потужні російські концерни), російська військова потуга на нашій території, російські нафта і газ, російське втручання в політику, російська Церква, російська власність в Україні, російські кадри на відповідальних посадах… Залишилося
Без мови немає нації · s. 1strona oryginału ↗

Początek tekstu może być niepełny — porównaj ze stroną oryginału

Сьогодні в номері:

лише ратифікувати Верховною Радою України потрібний Росії договір про ЄЕП, і антиукраїнський костюм буде застібнуто на останній ґудзик. І тоді вже ніхто не гарантує, що будь-якого громадянина України не можна буде звинуватити в будь-чому, щоб вислати потім до дуже віддалених від України місць, де досі тліють кості наших співвітчизників. І тих, що боялися, і тих, що ні. Процес ліквідації України української, незалежної, суверенної, виходить на фінішну пряму. Влада активно готується до президентських виборів, розробляючи основні, допоміжні й резервні сценарії для здійснення певних акцій у столиці і в областях. Дорозставляються відповідні кадри, узгоджуються плани дій, доформовуються адміністративні штаби, комісії, групи, підрозділи. Остаточно уточнюються різноманітні технічні прийоми і засоби, що в кінцевому підсумку мають гарантувати потрібний владі результат виборів. Потрібний для збереження нинішньої влади. Мета виправдовує засоби. А тому не лише спеціальні піар-групи “журналістів”, а й групи кваліфікованих провокаторів, які вміють діяти у натовпі, підвищують свою готовність до виконання завдань. Влада активно готується захистити свої інтереси від народу. Готується, удосконалюючи організаційний механізм нейтралізації народу на своєму (владному) шляху до мети. А що робить народ? Де його організаційний механізм досягнення мети? Де, зрештою, організатори народу? Навіть якщо від сьогоднішнього дня енергійно і дієво взятися до справи, аби виграти вибори 31 жовтня 2004 року, то для успіху часу цілком достатньо, бо сила народу — в одностайності. Не треба робити багато, лише треба робити кожному — конкретне, але всім, разом, об’єднавшись довкола чіткої і простої, зрозумілої мети. Що робити — питаєте? Треба терміново, відкрито й леґітимно почати будівництво піраміди всенародного руху виборців на відомих організаційних принципах довіри, коли кожного чергового члена залучає той, хто за нього здатен поручитися. Ясно, що питання довіри тут стає першочерговим, а отже має бути відповідним чином обумовлене. Часто доводиться чути (навіть із уст рядових громадян): “Влада створила злочинну систему”. Дуже важливо впевнитись у тому, що такої думки дійсно дотримується більшість громадян. Якщо це справді так, і настільки серйозно, що визнається всім народом, тоді народ повинен створити іншу, протизлочинну систему. Влада застосовує певні технології проти народу? Тоді народ повинен застосовувати адекватні технології. Знову мушу зацитувати Станіслава Лєма: “Я не вірю клятвам і обіцянкам з посиланням на так званий гуманізм. Єдиною зброєю проти однієї технології є інша технологія”. Технологія влади забезпечена не лише владними організаційними структурами, а й певною розвинутою інфраструктурою: зв’язок, транспорт, регламент, правила взаємодії галузей, підрозділів і ланок, інформаційне, пропагандистське та фінансове забезпечення тощо. Подібно повинна бути забезпечена технологія від народу. Хоча б на час виборчої кампанії. Для особливо заклопотаних фахівців та аматорів адміністративного ресурсу одразу хочу зауважити: я не пропоную нічого антиконституційного, а лише ділюся роздумами про сьогоднішні реальні можливості народу, котрий, згідно з Конституцією України, є джерелом влади і має її якимось чином реалізувати фактично за будь-яких умов. Центральну виборчу й окружні комісії влада вже фактично створила, забезпечивши певну систему (і гарантії) підрахунку голосів та їхнього документального оформлення. А що забезпечив собі народ, які гарантії? До виборів залишилося 6 місяців і один тиждень, й Україна хоче почути лідера, який би взяв на себе не лише відповідальність, а й технологічну, рутинну організацію народу, готового обирати. Відправним пунктом цієї технологічної роботи, на мою думку, мав би стати Загальнонаціональний Форум Патріотичних сил України, на якому було б названо загальнонаціонального лідера, здатного об’єднати й організувати народ, який давно готовий звірити свої годинники за часом “Нашої України”. z Євген ҐОЛИБАРД Пан Бо, крім вашого життя, це ще й хвилина життя нашої держави, нашого народу. Чи синхронно йдуть годинники у влади та народу, який її обрав? Кожна влада боїться народу. Боїться по-різному, але завжди. Боїться втратити владу над народом. А чим більше боїться, тим на більші правопорушення здатна піти, тим більші злочини готова вчинити і готує їх. А от наскільки злочинна справа може восторжествувати — залежить лише від народу, від свідомості народу, від усвідомлення тих наслідків, що настануть після мовчання або після втручання народу в діяльність влади: негативних — після мовчання і позитивних — після втручання. Янукович вибачився стор. 2 “Вона з нашого блоку” стор. 4 Кобза Євгена Адамцевича стор. 6 На довгу пам’ять стор. 7 Тарасова церква стор. 9 Книга про Трипілля стор. 10 Ой що я по Львову находився стор. 13 Що роблять продюсери? стор. 14
Політика · s. 2strona oryginału ↗

Początek tekstu może być niepełny — porównaj ze stroną oryginału

ПАН В. ЯНУКОВИЧ ВИБАЧИВСЯ...

z КОНФЛІКТ Л. В. ВИБОРИ В РОСІЇ шу заробітну плату, ніж населення Росії, та в 1,5 раза меншу, ніж населення Білорусі? Очевидно, справа не в темпах, а в тому, куди результати економічного приросту йдуть у цій країні: чи на збагачення кількох десятків економічних структур і політичних кланів, чи до кишені пересічного українця. Тож у цьому контексті уряд не виконав своєї програми, не виконав тих зобов’язань, перш за все, соціального характеру, які він брав рік тому. Тема бідності має кілька складових. Перше питання — борги. Борги соціальної сфери сьогодні досягли вже 5 млрд. грн. Тому я смію запевнити, що уряд не виконав своєї програми. Друга складова соціальних стандартів — заробітна плата. Ми маємо безпрецедентний випадок в історії України, коли уряд зменшив мінімальну заробітну плату з 237 до 205 гривень. І таким чином привів до ситуації, коли сьогодні в Україні 3,5 млн. українців (або кожний сьомий українець) отримують заробітну плату на рівні мінімального рівня — 205 грн. Я запрошую будь-якого члена уряду сьогодні вийти на Майдан Незалежності і прозвітувати по цьому показнику. Без охорони тільки, будь-ласка, зробіть це, — і ви почуєте оцінку своєї роботи. 8 млн. українців, або 60 % працюючих, живуть нижче прожиткового мінімуму. 7 млн. українців сьогодні — за кордоном, 8,1 млн. українців — безробітні, позбавлені будь-якої перспективи. Ось оцінка діяльності уряду! Виходячи з соціального блоку, ми можемо сказати, що уряд не виконав своїх зобов’язань, які брав рік тому перед громадянами, перед пенсіонерами. Замість цього маємо підвищення податків на ліки — на 20 %, на комунальний транспорт — на 20 %, плату за освіту — на 20 %, для сільськогосподарського виробника впроваджено некомпенсуючий ПДВ, а для всього бізнесу впроваджено оформлення векселями боргів із ПДВ”. Поглибилася криза в селі, селяни доведені до відчаю, йде повне винищення худоби. Провал аграрної програми в минулому році може повторитися в нинішньому в більш загрозливих масштабах. Звіт Віктора Януковича та його уряду відбувся на місяць раніше, ніж цього вимагає календар. Фактично, не виконавши своєї попередньої програми, уряд зажадав від парламенту підтримки нової, наполягаючи на тому, що це не лише “урядовий екзамен”, але й “екзамен для коаліційної більшості”. Остання не стомлювалася співати осанну Віктору Януковичу, наполягаючи на тому, що “економічний фундамент держави стає міцнішим”, а “цей уряд працює на довгострокову перспективу”. Опозиція вважає, що заборгованість із зарплати, що обраховується сумою в 1,8 мільярда гривень, — найточніша оцінка старій Програмі і “перспективі” здійснення нової. У своєму заключному слові Прем’єр-міністр Віктор Янукович сказав, що уряд врахує всі конструктивні пропозиції та матиме зворотний зв’язок із тими, хто їх висловлював і наполягав на тому, що пріоритети, які були означені рік тому, виконані. Він вибачився перед тими українцями, кому уряд не зміг допомогти, й пообіцяв, що “цілодобовою працею” зробить усе для того, аби життя ставало кращим. Верховна Рада 239-ма голосами прийняла постанову, яка схвалила діяльність уряду в минулому році та його Програму-2004. БЮТ, соціалісти та “Наша Україна” не голосували.
Політика · s. 2strona oryginału ↗

ПУТІН ЗНОВУ НА ПРЕСТОЛІ

Володимир Путін ще чотири роки обійматиме посаду Президента РоF сійської Федерації. ЧинF ний Президент нашої півF нічноFсхідної сусідки впевнено “обійшов” усіх інших претендентів і “наF гора” видав 71 “із копійF ками” відсоток всенаF родної підтримки. Відрив від найближчого пересліF дувача — комуніста МиF коли Харитонова — прибF лизно 57 %. Ймовірно, що більшість кандидатів у списку були “для галочки”, бо від опозиції за президентське крісло боролася лише демократ Ірина Хакамада (3,8 %). Але нічого не змогла зробити, адже президентська кампанія відзначалася майже стовідсотковою відсутністю свободи слова та безальтернативним адмінресурсом. У цьому випадку українська влада зі своїми амбіціями “задушити в обіймах” опозиційні ЗМІ все ж поступається російській. Росіяни йшли б на вибори неохоче, але влада підготувала на виборчих дільницях сюрпризи. Скажімо, у Владивостоці, як пише “Le Figaro”, виборчий бюлетень був одночасно бонусом, за яким можна було виграти поїздку в Китай. Адміністрація села Луково в Підмосков’ї, за інформацією “Les Russes plebiscitent Poutine”, розвозила людей по дільницях, а потім — назад додому. І наостанок частувала всіх випічкою та чаєм. На інших виборчих дільницях було влаштовано розпродаж товарів, роздачу флаєрів на відвідування дискотек і талонів із різноманітними знижками. Методи заохочення застосовувалися різні. Скажімо, у Хабаровську, за інформацією Ytro.ru, лікарні відмовлялися приймати хворих без відкріпних посвідчень із виборчої дільниці. Як не проголосував, то за тебе влада не потурбується, кине помирати під стінами лікарні. Західні експерти відзначили “недостатню демократичність” виборів, хоча, на їх погляд, ці вибори організовані на високому рівні. Думки щодо демократичності процесу були різними. Скажімо, спостерігачі ПАРЄ відзначили, що вибори не відповідали європейським стандартам, у той час, як спостерігачі з СНД сказали, що навпаки, — все було демократично. Сходження на престол “нового-старого” Президента означене великою пожежею поблизу Кремля. Згорів легендарний московський виставковий центр “Манеж”. Ще одна російська історична традиція — зміна царя — знаменувалася різними катастрофічними подіями, які могли віщувати долю нового керівника держави. Попри всі забобони, президентські вибори в Російській Федерації відбулися за звичним сценарієм. В Україні, безумовно, побажають його повторити, і хтозна, чи не здаватиметься російський адмінресурс “квіточками” порівняно з тим, що чекає на нас у жовтні. z Підготував Богдан ГДАЛЬ
Політика · s. 2strona oryginału ↗

ПРОПОРЦІЙНІ СТРАЖДАННЯ

МАНЕВРИ ПАРЛАМЕНТ МУКАЧЕВЕ z Ірина КОЛЯКА 16 березня Верховна Рада України заслухала звіт Кабінету Міністрів про виконання Програми діяльності уряду. Віктор Янукович звітував про те, що валовий продукт минулого року зріс на 9,3 відсотка, аза приростом промислового виробництва Україна випередила всі країни СНД — 16 відсотків. Прем’єрміністр посилався на проект Програми соціально-економічного розвитку України на 2004 рік, поданий на розгляд Верховної Ради 10 березня під назвою, яка личить кандидатові на президентство: “Послідовність. Ефективність. Відповідальність”. Звіт Віктора Януковича обговорювався аргументовано, часом запально, — адже якість життя в Україні надзвичайно низька, а це основна оцінка роботи будь-якого уряду. Адже, як сказав у своєму виступі лідер “Нашої України” Віктор Ющенко: “Темпи економічного розвитку всього-на-всього є інструментом досягнення більш важливого показника — соціальних стандартів. І відповідно до того, чи досягнено виконання соціальних стандартів, яка їх динаміка, повинна робитись оцінка діяльності будьякого уряду. Чому населення України, в якій сьогодні темпи удвічі вищі, ніж у Білорусі, в півтора раза вищі, ніж у Росії, — має у 2,5 раза мен- Прийняття закону “Про вибоF ри народних депутатів України” на суто пропорційній основі було однією із причин блокування парламентської трибуни чотирF ма фракціями — “Наша Україна”, БЮТ, СПУ, КПУ. Однак провладF ним фракціям, мабуть, була даF на жорстока вказівка “валити” цей закон. Чотири рази ставився на голосування проект, який наF бирав трохи більше 200 голосів. Після грудневих подій, — коли комуністи опинилися в одних лавах з олігархами за так звану “конституційну реформу”, а потім до них приєдналися соціалісти, — владі терміново став потрібним “пряник” для лівих. Тому на торги було виставлено Закон про пропорційні вибори. “Санітарна обробка” мажоритарників дала результат: якщо раніше понад 180 із них підписувалися у листі до Президента з критикою пропорційки, то тепер сміливих залишилося сотнею менше. Відомо, що Адміністрація Президента наполягала: проект закону повинен бути прийнятим не тільки в першому читанні, але й у цілому. І тільки позиція провладних мажоритарників, які погодилися на перше читання, але відмовлялися голосувати за закон у цілому, завадила цим планам. Дуже красномовною виявилася позиція соціалістів, яка не залишила сумнівів. СПУ ще сумлінніше, ніж комуністи, виконуватиме всі вказівки влади. Коротко зупинимося на самому змісті законів. Пропорційний внесло четверо авторів — Ю. Ключковський (“Наша Україна”), М. Рудьковський (СПУ), Г. Пономаренко (КПУ), В. Олуйко (НДП). Проект передбачає пропорційні вибори з 4 % прохідним бар’єром за “закритими” списками, які затверджуються вищим партійним органом. Два законопроекти за авторством представників “Реґіонів України” та “нашоукраїнця” В. Асадчева були схожі. Зміст їхніх пропозицій полягав у тому, щоб партійні списки складалися не з’їздом партій, а реґіональними осередками. Микола Рудьковський так поспішав виконувати вказівки Банкової, що з голосу вносив 25 поправок без згоди своїх співавторів і наполягав на терміновому прийнятті закону. Він пропонував знизити прохідний бар’єр для партій до 3 % ( мабуть, соціалістам нудно без пані Вітренко), а для блоків — до 6 %. Однак нікому не було відомо, за що власне голосували, офіційний текст постанови з’явився тільки 10 березня, у ньому залишався чотирьохвідсотковий бар’єр. Олександр Мороз уніс пропозицію, щоб доопрацювання проекту закону відбувалося не до 5 квітня (як пропонувалося), а якомога швидше, бо владі ніколи. Фракція “Наша Україна” та Блок Юлії Тимошенко не брали участі в голосуванні.
Політика · s. 2strona oryginału ↗

ГРУЗІЯ НА МЕЖІ ГРО- МАДЯНСЬКОЇ ВІЙНИ

15 березня закінчився термін дії ультиматуму Президента Грузії Михаїла Саакашвілі, в якому він зобов’язав голову Аджарської автономії Аслана Абашидзе припинити беззаконня та масові репресії проти опозиції. У неділю кортеж Саакашвілі на прикордонному пункті з Аджарією зупинила важка техніка, озброєні люди із гранатометами. Коли міністр внутрішніх справ Грузії Георгій Барамідзе вів переговори з прикордонниками, з аджарського боку пролунали автоматні черги. Президентові так і не вдалося потрапити на територію автономії. У відповідь Саакашвілі поставив ультиматум, який Абашидзе, знаходячись у Москві, виконувати відмовився. Президент Грузії оголосив про економічну блокаду Аджарії. Припинили функціонування аеропорт і порт столиці автономії — Батумі. Був закритий митно-прикордонний пост Сарпі на кордоні з Туреччиною та заблоковані рахунки аджарських політиків на території Грузії. Тимчасово припинив роботу і нафтовий термінал у столиці автономії. Між Тбілісі та Батумі розібрано залізницю й забарикадовано всі автомобільні дороги. У морі грузинською береговою охороною здійснюється патрулювання всіх суден, що рухаються вздовж аджарського узбережжя. До аджарсько-грузинського кордону стягуються війська. З аджарського боку — це ополченці, які озброєні автоматами Калашникова (всього 1500 осіб) та самостійно сформовані військові сили (1500 спецназівців, якими керує російський генерал-майор Нєткачєв), що мають у своєму розпорядженні чотири танки Т-72. Окрім того, в акваторії навпроти Чолоки стоїть катер системи Гриф, який перебуває у бойовій готовності. Із грузинського боку до кордону стягуються Збройні сили Грузії. “Дровець до вогню” підкидає також мер Москви Юрій Лужков, який прилетів до Аджарії, щоби підтримати дії Абашидзе. Грузія — на межі громадянської війни. Ймовірно, є сили, яким вигідно дестабілізувати тут ситуацію, а точніше, стосунки між проросійськи налаштованою Аджарією, з якої, до речі, ще не виведені російські війська, та Грузією, яка все ж не хоче залишатися сателітом великої північної сусідки. z Богдан ГДАЛЬ
Політика · s. 2strona oryginału ↗

ЩЕ РАЗ ПРО ЩЕ РАЗ

Нагадаємо, що законно обраний мер Василь Петьовка (“Наша Україна”) був усунутий від виконання своїх обов’язків, а виконуючим обов’язки міського голови було призначено члена СДПУ(о) Мирослава Оплачка. Відтоді ситуація змінилася на гірше. Всупереч чинному законодавству був розпущений виборчком і створений новий — під керуванням, звичайно ж, члена СДПУ(о). Ужгородський міський суд визнав це рішення незаконним і зобов’язав попередній склад комісії негайно приступити до виконання обов’язків. Однак це рішення не виконується. Резонанс у області викликала заява народного депутата України, “нашоукраїнця” Віктора Балоги про намір балотуватися на посаду мера. Для правлячої партії ця заява була справжнім шоком. Справа в тому, що популярність харизматичного нардепа у Мукачевому — дуже велика, і змагатися з ним на перегонах навіть у привілейованому становищі практично неможливо. Провладні сили почали справжній терор у місті. Спочатку заблокували рахунки газети “Старий замок”, яка активно підтримує блок “Наша Україна”, потім почали зривати або обливати чорною фарбою біг-борди цієї газети. Податкова намагається закрити ТРК “М-студіо” та радіостанцію. Раптом 10 березня Віктор Балога почув про те, що йому відмовлено в реєстрації... z Ірина КОЛЯКА
Політика · s. 2strona oryginału ↗

«ДОНБАСУ» ЩЕ НЕ ВІДМОВЛЕНО

Спілкуючись з українськими журналістами, радник-міністр Анна СКОВРОНСЬКА-ЛУЧИН- СЬКА (Польща) делікатно дала зрозуміти, що капітал донецької групи в її країні наразі небажаний. — Чи можна вважати одним із мотивів відмови інформацію про не зовсім чисте походження донецьких грошей? Про це повідомляла газета “Rzeczpospolita”. — Це перший випадок, коли велика українська корпорація хоче ввійти на польський ринок. Переговори про придбання ГЧ ще не завершено. На цьому етапі бере участь лише LNM, конкурент української фірми. Міністр держмайна Польщі встановив термін переговорів до кінця березня. Якщо міністр виявиться невдоволеним результатами переговорів, то все ще може змінитися. Тобто, знову будуть запрошуватися нові кандидати, учасники тендеру — м’яч усе ще в грі, і пропозиції ІСД ще можуть бути враховані. Названа Вами газета дуже відома в Польщі, але агенція, на яку посилалося видання стосовно походження донецького капіталу, не підтвердила цієї інформації. Чому ж відмовили ІСД? Польщі зараз пот- СУСІДИ рібна концентрація промисловості, бо тепер ми повинні змагатися не лише всередині країни, а й на європейському і світовому ринках. Незабаром наша країна увійде до Європейського Союзу. LNM вже володіє в Польщі великим металургійним концерном, це приблизно 70 % польського металургійного потенціалу. Тому вирішили за краще не розпорошувати сил — нехай залишається один великий гравець. Окрім того, ГЧ постачають напівфабрикатами саме від LNM. Краще, щоб такий закритий цикл виробництва залишався й надалі. Не можна заперечувати економічних переваг цього рішення. Польща відкрита для всіх, й ІСД, до речі, вже купила в нас одну велику фірму — “Пекполь”. У нашій пресі були повідомлення, що вартість цієї покупки — 380 мільйонів доларів. Зарубіжні інвестори вклали в польську економіку понад 70 мільярдів доларів — із різних країн світу. Ми зацікавлені у співпраці з усіма ринками, в тому числі і з українським. z Людмила ПУСТЕЛЬНИК
Політика · s. 3strona oryginału ↗

Ciąg dalszy z wcześniejszej strony — fragment strony

логії рабської диби...”. На підтвердження слів відомого українського письменника подамо зізнання видатного російського публіциста, пророка Росії П. Чаадаєва, який у 1855 році писав: “На противагу всім законам людського співжиття, Росія прямує тільки до свого власнопораблення і пораблення всіх сусідніх народів”. Тим часом деякі українські історики, скажімо, Петро Толочко, якого часто друкують російські ЗМІ, зокрема і “Литературная газета”, вважає, що нас із Росією об’єднує “спільна історія, спільні етнічні корені, культура”. Ба, більше: пан Толочко застерігає росіян, що в Україні “є люди, яким не по нутру тісні зв’язки з Росією... Вони відчувають постійну пітримку з Заходу, в тому числі — й від української діаспори”. Дивна логіка в українського науковця: українців ув Україні він звинувачує в тому, що вони підтримують зв’язки з українською діаспорою, натомість про- ТЕРОРИЗМ Малюнок В. Сіміноги
Політика · s. 3strona oryginału ↗

“НАЙСУМНІШИЙ ДЕНЬ ДЛЯ ІСПАНСЬКОЇ ДЕМОКРАТІЇ”

Як і після 11 вересня, світ знову змінився. І самозаспоF кійливе “ці вибухи від нас даF леко” вже не сприймаються як гарантія стовідсоткової безпеки. Не тільки тому, що серед потерпілих у Мадриді — три українки. Ніхто не гаранF тований від того, що завтра не сяде до “не того” поїзда. Так само, як і від того, що дерF жавні засоби протидії тероF ризмові не обернуться проти особистої свободи громадян. Іспанська трагедія — очиF ма тележурналіста з БарселоF ни Люсії ОЛІВА. Мабуть, це найсумніший день для молодої іспанської демократії, якій тільки 27 років. Із часів громадянської війни в Іспанії ми не мали такої кількості жертв протягом лише одного дня. Жах не тільки від масштабів цієї трагедії, але й через те, що страждання відтепер супроводжуватимуть родини жертв і тих, кому пощастило вижити. Мабуть, ніхто не зможе позбутися страшних сьогоднішніх спогадів — на півдні та півночі чи сході й заході країни. У містах і містечках люди виходили на спонтанні демонстрації, висловлюючи своє горе та готовність дати відсіч тероризмові. Але я сумую не лише за жертвами і співчуваю не лише сім’ям загиблих у катастрофі. Я співчуваю молодій іспанській демократії, бо така форма тероризму працює тільки проти неї. Потрібно було 45 років, аби позбутися диктатури Франко, і я потерпаю за майбутнє, бо демократична культура ще не встигла втілитися у всі сфери нашого суспільства, включно з деякими політичними партіями та лідерами. Коли тероризм вражає надзвичайно сильно, і люди настільки зболені, налякані й позбавлені почуття безпеки, вони готові поступитися певними свободами, тільки щоб почуватися краще. Надто у тих місцях, де демократія все ще слабка. Чимало людей напевне підтримають жорсткіше законодавство та обмеження прав для імігрантів. Так само, як і певне згортання громадянських прав і прав автономій для представників різних національностей, що є складовими Іспанії. Можна сподіватися скорочення свободи інформації і свободи слова. Протягом останніх місяців влада намагалася збудити серед іспанців антикаталонські та антибаскські настрої. Терористична діяльність організації ЕТА стала такою собі індульгенцією для переслідування мирних націоналістичних рухів басків і каталонців. У перші ж хвилини після катастрофи на залізниці влада почала звинувачувати в ній ЕТА, хоча не мала жодних доказів. Преса підхопила цю версію, але вже наступного дня заговорили про Аль-Каїду. Хто ж насправді винен у тероризмі, невідомо. І зовсім недругорядним у цій ситуації є те, щоб на тлі боротьби з тероризмом не перекрили кисень неугодним політичним силам. Люсія ОЛІВА, Барселона, спеціально для “Слова Просвіти” (Переклад з англійської Людмили Пустельник) z
Політика · s. 3strona oryginału ↗

Początek tekstu może być niepełny — porównaj ze stroną oryginału

ІМПЕРІЯ РОСІЙСЬКА… ЧОМУ НЕ УКРАЇНСЬКА? (на прикладі публіцистики Росії 2000—2004 років)

виділення наше. — Б.З.), и не узнают более себя, миг — и не ЯК ШУКАТИ ІСТОРІЮ ТАМ, ДЕ ЇЇ НЕМАЄ? ДУМКИ ВГОЛОС народ род ский на па да ход жен лико ня но ро ро русь во дам ды в рус че голи за все ском ( ту ни че сий тва. мер об го, толь ме скую им щес бя от ко рус нем прев пе рию пер твен-но ветс твен ские, ди ра ти ская на го уст ность z силен ми ляси ан ды ским. же тес рано ин Тож, задля виживання, задля побудови міцної національної держави мусимо постійно розкривати очі людям на цинізм російської ідеї. Апологети якої, з одного боку, справедливо критикують “ринковий тероризм”, проповідують потребу “відвоювати у “ринку” ті цінності, якими в духовно здоровому суспільстві не торгують”, а з іншого — прагнуть постійно володарювати над іншими народами, залучаючи до реалізації неоімперського зазіхання і Російську Православну Церкву. Кілька років тому її патріарх Алексій І заявив: “Рука об руку с государственной властью, Церковь будет вести Россию к Величию и Мощи”. РПЦ в Україні — це оплот московства, фактор, який провокує антиукраїнські настрої серед мирян, який заважає нормальному функціонуванню українського національного організму. и лишь солнце пляшет над ними, русское наше солнце”. Що ж виходить? Із одного боку, без росіян українці не зможуть прожити, бо вони ніяк не можуть подолати власну національну неповноцінність, з іншого — “пропадають всі народи в росіянинові”. То навіщо ж українцям пропадати? В Україні ще й досі панівними є “совкові” міфи, які постійно підсилюються і підживлюються впровадженням у національну свідомість чужих ідеологічних конструкцій, передусім — речниками російської моделі євразійства чи російської ж неоімперської доктрини. Вагомим “механізмом” трансляції російської ідеї у структуру світовідчування, світобачення українців є російська публіцистика. Росіяни не втомлюються повторювати кілька “ідеологем”: про “малий світ” малоросійського дитинства” Росії, про “собирание земель”. Якщо ж Україна робить певні (хоч і не досить сміливі) кроки в європейському напрямку, — лунає окрик, мовляв, Київ нині є повним прихильником глобалізму, а сумнозвісним “українським націоналізмом”, як і колись, керують Штати. Процитуємо, що пише Віталій Талант: “Вброшен термин “украинская национальная идея”, но до сих пор не придумано ничего, что могло бы хоть как-то противопоставить оную единой и единственной русской идее. Продолжает насаждаться искусственный язык (це — про мову, яка функціонувала ще задовго до московського “говора”. — Б. З.), а люди продолжают говорить на русском языке. Вымучивается искусственная история, но ничего, кроме здорового, но и горького смеха, она вызвать не способна”. Почнемо з кінця. Історія в України — не вимучена. Навпаки: московська історія почасти нафантазована. “Праукраїнська держава Русь, — констатує Леонід Залізняк, — без серйозної наукової аргументації була оголошена імперськими істориками першим етапом російської державності”. Насправді, етногенез росіян почався “у Волго-Окському межиріччі лише в XI ст. Тому погляди офіційної Москви на Русь як на першу державу російського народу виглядають абсурдно” (8; 136). Бож виходить, що російська державність з’явилася на світ на два сторіччя швидше, аніж з’явилися самі росіяни. До речі, академік Російської Імперської академії наук, знаний у світі вчений, О. О. Шахматов, росіянин за національністю, ще в 1916 році писав: “Ми повинні відкинути найрішучішим чином думку про те, що Київщина була в давнину заселена не предками сучасних малоросів, а представниками інших народностей. Немає сенсу, — продовжував О. О. Шахматов, — шукати в Х—ХІ столітті біля Дніпра великоросів, оскільки ве ТО ЗАДЛЯ ЧОГО Ж СТВО- РИЛИ КИЇВСЬКУ РУСЬ? Культура — це справді генотип суспільства, — стверджує абсолютно вірно Сєргєй Глазьєв й одразу бере “бика за роги”: “Ради чего-то создавалась и Киевская Русь, ра - лась в Рос-то она со вре (очевидно, праукраїнська Русь, на думку політичного діяча-московита, до речі, родом із Запоріжжя, створювалася лишень заради того, щоб із часом стати Російською імпері- НЕМАЄ СИЛ НА ІМПЕРІЮ, АЛЕ… І що з того, що О. Солженіцин, цитуючи російського державника С. Кріжановського (який понад сто років тому передбачав: “Коренная Россия не располагает запасом культурных и нравственных сил для ас ции всех ок (підкреслення наше. — Б.З.). Это истощает русское национальное ядро”), розпачливо наголошує: “нет у нас сил на окраины, ни хозяйственных сил, ни духовных. Нет у нас сил на Империю”, — і додає, — “и не надо, и свались она с наших плеч: она размозжает нас, и высасывает, и ускоряет нашу гибель”. І тут же, усупереч історичній правді, стверджує: “Это — придуманная невдавне фальш, что чуть не с IX века существовал особый украинский народ с особым нерусским языком”. (Нагадуємо, стаття О. Солженіцина писалася 1990 року, коли СРСР уже тріщав по швах і треба було думати про нові обручі для оновленої імперії (“Сегодня отделять Украину — значит резать миллион семей и людей”). Мабуть, варто уточнити: найважливішою “проблемою” в росіян стосовно українського питання є психологічна проблема. Пана Третьякова підтримує О. Панарін, котрий, також, як і Третьяков, взяв участь у обговоренні книги О. Солженіцина “Двести лет вместе”: “Я лично думаю, что ни русские, ни евреи не смогут удовольствоваться национальным типом истории. В частности, евреи — народ всемирно-исторический. Не в том банальном случае, что следы еврейской диаспоры мы находим всюду в мире, а в том, что еврейский темперамент является мес Материк народного буття заполонили стереотипи, що мають назви “державотворення” і “націотворення”. Як справедливо відзначає Ярослав Дашкевич, “виходить так, що зараз нації нема”. Резонно запитуючи, “як можна творити державу на тринадцятому році її існування” і доки в суспільстві “працюватиме” ще один стереотип — про “перехідний період”? єю), ради чего-то Россия существует и теперь...”. Пан Глазьєв начебто вголос розмірковує, заради чого Росія існує тепер, але згодом, через кілька сторінок сам собі й відповідає: “...русская культура — это мировая культура. Мы можем сохранить идентичность, только развиваясь, как им понує відновити тісні зв’язки з росіянами. У цьому плані було б варто повчитися у росіян, які твердо й послідовно дбають про свою діаспору в інших країнах. Зокрема — в Україні, яка минулого року мала шанси позбутися острова Тузла. Ось як висловлювалися учасники програми “Свобода слова”, що транслювалася 24 жовтня 2003 року на телеканалі НТВ. Дмітрій Рогозін: “Если Украина входила в состав Российской империи по Переяславской Раде с одной территорией, пусть бы она с этой территорией выходила. Причем здесь Крым, причем здесь Севастополь, причем здесь Тузла?” Мітрофанов: “Украина не является независимым государством. Она сидит на дешевых энергоносителях из России. Тогда, если вы независимы и крутые, готовы за Тузлу воевать, вы сначала платите за газ по мировым ценам!.. Ответьте на это. Что вы будете без нас делать?” А. Кох: “...интересы России не ограничиваются островом Тузла. Я считаю, что России по праву, по факту... должен принадлежать и Крым, и Херсон, и Николаев, и Одесса. Это наша стратегическая цель”. - ка на - го ність — по Мы, русские, в этом отношении сходимся с евреями. Нам то (підкреслення наше. — Б. З.)”. Філософ Ал. Дугин, абсолютно не церемонячись, проголошує: “Рус в национальной истории; мы взыскуем все род — всем на (?) и вселенской судьбы”. Цікаво, а що буде, якщо й українській нації стане тісно на тій національній території, яку нам так ґрунтовно обрізали наші сусіди? І говоритимемо про вселенську правду голосно — з повним на те правом — правом національним, неімперським? Що тоді? Тим паче, як запевняє нас Ігор Каганець: “Україна перебуває в пошуку сили, потрібної для стрибка в майбутнє. Корені цієї сили заховані у її дивовижному минулому”. Українській нації залишиться лише згадати себе. І тоді жодні євразійські доктрини не замулюватимуть український національний організм, і Україна відновить свою гідну присутність у колі європейських держав. ской прав (виділено мною. — Б. З.)... Русское абсолютно, нет ничего иного, кроме русского, так как именно русское дает бытие всем остальным вещам. Неговорящий по-русски “нем”. Он немец. Мы соболезнуем ему — бедный, бедный немец”. Це російський філософ писав у травні. А починав весняний сезон (у квітні) ще грізніше: “Разве русский человек не открыт четырем ветрам? Разве он не распят в пространстве, истекая кровью, страдая за других, беря на себя ношу и тяжесть странной и страшной истории мира? Разве русский человек — это не Вселенная?.. Разве русский человек только человек и все? (?). Никак не все, он много больше... Он великоросс, “великий русский”, больший, чем просто русский, чем он сам... всех русских вмещает Бог, и русские — вослед — вмещают в себя всех, — тесно и покладисто, нежно и настойчиво, и про - ция , которая показывает всему миру при - ройс Русский народ в силу своей особой исторической миссии взва вал на се человечество (?!)”. Варто було б дійти істини: чи хтось російському народові цей тягар завдавав на плечі, чи всесвітня місія Москви висмоктана з агресивної етнічної сутності її ідеології? Можливий і такий висновок: імперські (і неоімперські) замашки Москви — це певна травма російської свідомості. “Дикий розгул деспотії — і водночас весь народ на дибі рабства, — писав Євген Гуцало у книзі аналітичних роздумів “Ментальність орди”, — на цій дибі рабства конає все, і, не забуваймо, конають “і мертві, і живі, і ненарожденні земляки мої”. Тому-то нам, народустраднику, так нелегко сьогодні сходити з диби, позбуватися психо- Богдан ЗАЛІЗНЯК, кандидат філологічних наук, доцент кафедри зарубіжної преси Львівського національного університету імені І. Франка ют все на
Події, факти, коментарі · s. 4strona oryginału ↗

ІЗ ОСОБЛИВОЮ ПОШАНОЮ ДО ПРАВОСЛАВНОЇ ЦЕРКВИ

ПОДІЯ Фото Г. Оборської Апостольський Нунцій. У будь-якій країні — посада особлива. Залишаючись, передусім, душпастирем високого рангу, згідно із церковною ієрархією, він, водночас, являє собою повноважного представника держави Ватикан. І тому зі словами особливої вдячності та численними подарунками члени дипломатичного корпусу, представники урядових кіл і громадськості, депутати парламенту, журналісти та духовенство вітали Апостольського Нунція в Україні архієпископа Миколу Етеровича на урочистому прийнятті з приводу закінчення терміну його каденції. У своїй промові-відповіді архієпископ Микола Етерович, як і СИМВОЛИ НАЦІЇ Усіх шокувала її смерть 12 березня 2003 року. 83-річний народний депутат уособлювала різні епохи та країни: довоєнна Польща у Західній Україні, підпілля за більшовицького “визволення” 1939— 1941 рр. й арешт німецькими “визволителями” у 1943-му, до-і підкомуністична Австрія, Німеччина між Сходом і Заходом. Урешті — всі материки й континенти (від Європи, США і Канади до Тайваню, Токіо, Сеулу, Сінгапуру) зі створенням всесвітнього Антибільшовицького Блоку Народів. І все життя — боротьба та підпілля. І це жінка, із природним потягом до затишку та “сімейного вогнища”… Починала з опору полонізації (тут загинули старший брат, дядько і чимало друзів), із українських просвітницьких гуртків, далі — ОУН та її похідні групи (проголошувала Акт відновлення незалежності 30 червня 1941 року у м. Бібрка Львівської області). Із майбутнім чоловіком Ярославом Стецьком познайомилася вже за кордоном. Згодом створює мобільну групу для викрадення важко пораненого провідника зі шпиталю в Шитонгофені (Чехія), контрольованого радянськими військами. Одружившись у 1946-му, вони 11 разів змінювали місце проживання, уникаючи “опіки” радянських спецслужб… Її потяг до освіти (ще в Україні блискуче закінчила гімназію і Гуманістичний ліцей, навчалася у Львівському університеті) не слабшав і за кордоном: мовні студії німецького Правничого інституту, магістр політичних наук Українського Вільного Університету (Мюнхен)… Володіла англійською, французькою, німецькою, італійською, іспанською, польською, словацькою. Рівень її міжнародної політичної діяльності теж вражав: зустрічі із Черчелем, Де Голем, безліччю урядовців безлічі країн… Тисячі й тисячі людей із десятків і сотень країн рік тому при-належить дипломатові високого рівня, інтеліґентно, толерантно й органічно долучив до слів подяки присутнім чітку позицію Апостольської столиці щодо нинішньої ситуації в українському багатоконфесійному християнському середовищі: “Упродовж п’яти років мого перебування на цій посаді в Києві стосунки між Святійшим Престолом та Україною значно покращилися. Гадаю, для цього багато зробив приїзд Святійшого Отця Івана Павла II. Всі українці могли сприйняти цього морального лідера сучасного світу, який, як християнин, відкритий для всіх релігійних цінностей, із любов’ю та пошаною ставиться до українського народу. Народу, який у більшості є православним, але в якому впродовж багатьох віків живуть віруючі греко0католицької, римо0- католицької конфесій, протестанти, євреї, мусульмани… Вважаю (і я писав про це), що Україна може бути, як екуменічна лабораторія, як позитивний приклад багатоконфесійного співжиття представників різних релігій, і цим зробити гарний внесок у світову культуру. Я це кажу з особливою пошаною до Української Православної Церкви і православної культури, яка легко мо0 же знайти спільну мову з Католиць0 кою Церквою у єдиному християн0 ському просторі. Богу дякувати, при0 сутність тут, серед нас сьогодні цер0 ковних ієрархів, священиків, душпас0 тирів Української Православної Цер0 Фото О. Вакуленка кви і Вірменської Апостольської Цер0 кви, Лютеранської спільноти, Укра0 їнської Греко0католицької Церкви, Римо0Католицької Церкви означає, що існує діалог між християнами та іншими релігіями — це дуже важливо. Це позитивно для України, яка завжди є дуже толерантною краї0 ною, відкритою назустріч усім. Це її історична доля — бути на зустрі0 чі Сходу і Заходу, католицької і пра0 вославної цивілізацій. Сподіваюся, що в нас усіх вис0 тачить мудрості позитивно вико0 ристати цей оригінальний синтез у інтересах не лише України, а й Єв0 ропи та цілого світу”. У такий спосіб Апостольський Нунцій ще раз підтвердив незмінну позицію Ватикану щодо права кожної християнської конфесії на існування в екуменічних реаліях сьогодення, на утворення власних структур й організацію релігійного життя на підставі Заповідей Христових. Так що повідомлення деяких ЗМІ північно-східного спрямування щодо домовленості між Ватиканом і Москвою про відмову українським греко-католикам у створенні Патріархату черговий раз виявилися вигадкою, розрахованою на слабо поінформованих громадян. До речі, як вважають деякі оглядачі, переведення архієпископа Миколи Етеровича до Риму вказує на прагнення Святішого Престолу зміцнити позиції східно-європейського вектора діяльності Апостольської столиці в інтересах помісних українських церков, передусім, Київського патріархату і греко-католиків. І саме з цією метою блаженнійшому Любомиру Ґузару кілька років тому було надано титул кардинала. Від’їжджаючи до Риму, архієпископ Микола Етерович залишає по собі добру згадку. Міністр культури України Юрій Богуцький: “Коли готувався візит Святішого отця Івана Павла II до України, я мав честь бути у складі оргкомітету, і ми тоді дуже тісно співпрацювали і багато спілкувалися з архієпископом Миколою Етеровичем. Це високопорядна, організована, високої честі людина. Ми вирішили багато проблем в інтересах України. Я дуже шкодую, що він від’їжджає… Це приємна людина”. Багато подібних відгуків довелося почути того святкового вечора, де урочиста атмосфера мала присмак сумного прощання і зацікавленого очікування: кого тепер призначить Святіший Отець Іван Павло II на цю відповідальну посаду? Євген ҐОЛИБАРД z Роман ЗАПОЛЬСЬКИЙ
Події, факти, коментарі · s. 4strona oryginału ↗

А ТИМ ЧАСОМ…

Глава Польської Католицької Церкви кардинал Юзеф Глемп має намір запросити главу Російської Православної Церкви Алексія II на освячення храму Божого Провидіння у Варшаві, що заплановано на червень. Таке запрошення вже прийняв папа Іван Павло II. Чи відбудеться зустріч Святійшого Отця з Алексієм II, “фірма” якого претендує виконувати функції другого Риму? Минулого року папа римський змушений був відмовитися від душпастирського візиту до Монголії, позаяк Москва спротивилася запланованій дводенній зупинці понтифіка в Казані. З огляду на нинішні напружені стосунки між Москвою і Ватиканом, найвірогідніше, що й цього разу Алексій II проігнорує подану йому руку християнського примирення. Тим часом папа Іван Павло II призначив нещодавнього Апостольського Нунція в Україні Миколу Етеровича на відповідальну посаду — Генеральним секретарем Синоду єпископів Вселенської Церкви. z плеча. І… відмовився виходити: “За долю свого народу буду сидіти стільки, скільки відведено жити”. Так, Тарас Шевченко більшість життя провів за кордоном. Згадується і Степан Бандера, чий прах не можемо віддати землі, за яку загинув… “Її ім’я є символом України і завжди на вустах. Слава Україні! Слава Героям!.. Проживши майже півстоліття за межами України без громадянства жодної країни, їй пощастило наприкінці життя отримати громадянство своєї”, — підсумував пан Ілащук. Актуально звучали “Псалми Давидові” Тараса Шевченка від Неоніли Крюкової. Екран щемливо нагадав про постійну — ніжну і відважну — усмішку пані Слави. Натомість, пані Дарія Гусяк, легендарна зв’язкова не менш легендарного Романа Шухевича, ще раз нагадала про ціле покоління “борців і нескорених”. Мистецькі виступи Анатолія Паламаренка, “Пекторалі” і струнного квартету суміщалися із політичними промовами Віктора Ющенка, Геннадія Удовенка, інших депутатів і громадських діячів. “Вона любила Україну, а значить любила Бога”, — чуємо з уст отця Ігоря, священика Миколаївської церкви, прихожанкою якої була Ярослава Стецько. Лідер “НУ” згадав переговори з пані Славою про вступ КУНу до блоку, згадав і вислів першої особи держави, мовляв: “ти зробив помилку, коли до блоку допустив КУН”. Йшлося і про зустрічі пана Ющенка в російському парламенті, коли Борис Нємцов дивувався, що Віктор Андрійович оточений “бандерівцями”. За деякий час уже пан Нємцов був в Україні і зустрівся із пані Славою. Як вислід — більшість часу його кінцевої прес-конференції було присвячено пані Славі й українським націоналістам… Підготував Олександр СОЛОНЕЦЬ z ПАМ’ЯТЬ
Події, факти, коментарі · s. 4strona oryginału ↗

НА АСКОЛЬДОВІЙ МОГИЛІ Й БІЛЯ СТАНЦІЇ КРУТИ ПОСТАНУТЬ ПАМ’ЯТНИКИ?

На запит народного депутата України Павла Мовчана відповідає керівник Головного управління з питань внутрішньої політики Адміністрації Президента України О. Рафальський. Голові Всеукраїнського товариства “Просвіта” ім. Тараса Шевченка п. П. МОВЧАНУ Шановний пане Павле! У Головному управлінні з питань внутрішньої політики розглянуто Ваше звернення на ім’я Президента України Л. Д. Кучми щодо встановлення на Аскольдовій могилі пам’ятника на честь Героїв Крут та приведення в належний стан прилеглої до могили території. Повідомляємо, що 28 січня Президентом України було підписано Доручення про вирішення до 24 серпня 2004 року питання щодо спорудження на Аскольдовій могилі в Києві та на місці бою біля станції Крути Борзнянського району Чернігівської області пам’ятника Героям Крут та належного облаштування прилеглих територій. Дякуємо за активну громадську позицію, піклування про долю України, бажання допомогти порадою. Зичимо Вам щастя, здоров’я і добра. З повагою Керівник Головного управління О. РАФАЛЬСЬКИЙ
Події, факти, коментарі · s. 4strona oryginału ↗

Początek tekstu może być niepełny — porównaj ze stroną oryginału

ЇЇ ЗВАЛИ СЛАВА “ З доб у д емо Українську державу або згинемо у боротьбі за неї!” — це гасло ОУН сформувало пані Славу. І вона його передала прийдешнім, “бо плач не дав свободи ще нікому, а хто борець, той здобуває світ!”

ходили в столичний Будинок учителя, аби востаннє побачити провідника “бандерівців” ще тої доби, жінку-націоналістку, голову АБН, ОУН і КУН, жінку, котра єднала українців різних поколінь й усіх континентів. 12 березня 2004 року пам’ять Ганни Музики (дівоче прізвище Слави Стецько) вшанували панахидою в церкві Святого Миколая Мирлікійського на Аскольдовій могилі, паломництвом на Байкове кладовище і вечором пам’яті у Будинку вчителя. “Нехай забудуть моє ім’я, але хай вічно живе Україна”, — говорила пані Слава. Ці слова і звучали крізь вечір. Прелюдією стала музика струнного квартету симфонічного оркестру Національної радіокомпанії України. “Пори року” Вівальді звучали особливо зворушливо. Ведучий вечора, диктор ТБ Василь Іла- Фото Г. Оборської щук кількома словами означив життя пані Слави: “Доля народжує людей, які мають спокутувати гріхи інших”. Так, гетьман Петро Калнишевський довічно заслався у 80- річному віці, і, переживши у підземеллі своє 100-ліття, раптово одержав свободу із царського
Просвітянські вечори · s. 5strona oryginału ↗

Ciąg dalszy z wcześniejszej strony — fragment strony

Час відносить нас від березневих шевченківських дат, але Шевченкіана — як знакова система громадянського та національного самоусвідомлення просвітян — набирає сили, виповнюється здійсненням нових задумів. На порозі — вихід комп’ютерного диска із “Кобзарем”, пісенними втіленнями поезій Шевченка; всесвітнє Шевченківське свято у травні, закладка фундаменту та будівництво Тарасової церкви у Каневі… Урочистий концерт, присвячений пам’яті Тараса Шевченка, який відбувся нинішнього 10 березня у приміщенні Київської оперети (яке, колись, на початку ХХ сторіччя, належало Матері-Просвіті), надовго запам’ятається його учасникам та глядачам. — Коли об’єднуються зусилля всіх, хто дотичний до творення просвітянських вечорів, то захід буває не лише митецьки вдалим, але й посправжньому духовним, — сказав поет Борис Списаренко, працівник Центрального правління ВУТ “Просвіта”. — А тут нас об’єднувала глибока шаноба до нашого Пророка — і тих, хто вийшов на сцену, і тих, хто лишився за лаштунками, і хто сидів у залі. Своєрідним камертоном вечора послугували строфи Афанасьєва-Чубинського, виголошені 1861 року на похороні Тараса Шевченка: “Не в степу, не на могилі Над Дніпром широким Ти заснув, єси Кобзарю, Вічним сном глибоким. Круг тебе чужда — чужина, Та не чужі люде. Є кому тебе оплакать, Є — і довго буде. Покоління поколінню Об тобі розкаже, І твоя, Кобзарю, слава Не вмре, не поляже!!!” А вступне слово голови Товариства “Просвіта” імені Тараса Шевченка, народного депутата України, лауреата Національної премії імені Тараса Шевченка Павла Мовчана було схвильованим, щирим роздумом про той моральний родовий закон, який заповідав Кобзар українцям, про національну ідеологію — життя за Шевченком. Кожне дійство, в основу якого покладені твори Тараса Шевченка, по-новому прочитані тим чи іншим виконавцем, здатне заполонити увагу залу, якщо актори чи солісти дослуховуються глибинного, духовного, сакрального змісту Шевченкового слова. Тоді присутніх опановує той особливий настрій, який притаманний спільній молитві, співу в єдиному хорі. Саме таким настроєм був позначений концерт, у якому однаково яскраво прозвучали і виступ ансамблю солістів “Благовість” (художній керівник — заслужена артистка України Тетяна Кумановська), чиє виконання духовних українських славнів “Думи мої, думи мої”, “Садок вишневий…”, “Реве та стогне Дніпр широкий” примусило зал встати, і ліричні одкровення володаря “голосу надзвичайної краси” Олександра Василенка, і чудовий дебют у просвітянських заходах солістки Національної опери Ірини Семененко, і молодече звучання дуету братів-бандуристів Віталія та Романа Морозів, і хореографічна картинка “Калина” у виконанні однойменного фольклорноетнографічного ансамблю “Калина” — як відгомін Тарасового: “зацвіла у лузі червона калина, ніби засміялась дівчина-дитина…” Окремо слід відзначити виступи народних артистів України Анатолія Паламаренка та Ніли Крюкової — надзвичайно талановитих у художньому читанні поезій Тараса Шевченка та артистки Галини Стефанової, яка виконала монолог Варвари Рєпніної з п’єси Ю. Щербака “Стіна”. А виступ видатного поета Івана Драча, який обійняв зал повінню своєї душі, був своєрідним діалогом із Шевченком — через століття… Власне, аби не цитувати всієї програми просвітянського заходу, скажемо, що щедрими оваціями були нагороджені всі митці, учасники вечора-реквієму, і його головний режисер, народний артист України Валентин Козаченко. “Ансамбль “Кобза” на чолі з народним артистом Євгеном Коваленком, мистецький гурт “Козацькі забави”, заслужена артистка України Інеса Братущик побажали й надалі співпрацювати з просвітянами, оскільки наші заходи позбавлені шаблонів і фальші”, — стверджує пан Борис Списаренко — “мотор” і організатор вечора пам’яті Кобзаря. І це, воістину, правда... Коли Державна академічна чоловіча хорова капела імені Л. Ревуцького (Художній керівник та диригент — народний артист України Богдан Антків) після виконання “Заповіту” у відповідь на щиру вдячність залу і як вінець вечора заспівала державний Гімн, серед громади не було жодної людини, яка б не підхопила його. І це був спів із глибини кожного серця. z Вадим СТЕПАНЧЕНКО Фоторепортаж Ганни ОБОРСЬКОЇ
Читацьке віче · s. 6strona oryginału ↗

Ciąg dalszy z wcześniejszej strony — fragment strony

один із березневих днів керівництво Севастопольської “Просвіти” ім. Тараса Шевченка, обговорюючи статтю “Знищений з’їзд кобзарів”, звернуло увагу на запис в енциклопедії про кобзаря Євгена Адамцевича, похованого під Севастополем ус. Холмовка Бахчисарайського району. 4 січня 2004 року йому виповнилося б 100 років від дня народження… Ця подія, може б, і залишилась поза увагою, аби не наведений в енциклопедії перелік його творів, серед яких значився “Запорізький марш”. Постало питання: невже це той самий марш, що став візитною карткою Збройних Сил України? Було вирішено залучити головного редактора телерадіокомпанії “Бриз” Військово-Морських Сил Збройних Сил України Мирослава Мамчака і виїхати в Холмовку. Ніякої помилки не було. Донька кобзаря, Тетяна Бобрикова, розповіла нам про батька, познайомила з сімейним архі- РЕПЛІКА Житомирська міська рада минулого року своїм рішенням затвердила такі ось неоковирні найменування: “Центральна міська лікарня № 1 м. Житомир” та “Центральна міська лікарня №2 м. Житомир”. — А котра ж із них “центральніша”? — запитає здивований читач. — Адже “центральна” означає “єдина”! Із 50 депутатів міської ради в Житомирі семеро — освітяни. Та невже ж усі вони — філОЛУХИ? При міськвиконкомі створена комісія з “впровадження української мови”, — а вона куди дивилася? Чи це — наочне підтвердження її бездіяльності? Врешті, місцева “Просвіта” “на чолі” зі Святославом Васильчу- РЕФЛЕКСІЇ День восьмого березня було прийнято в США Конґресом жінок-соціалісток на пропозицію Рози Люксембург і Клари Цеткін як день міжнародної солідарності жінок у боротьбі за свої права. 8 березня тепер не є міжнародним жіночим днем, бо його в жодній країні не відзначають, крім Білорусі, України та Росії. Жінки мають право на працю, на освіту, користуються виборчими правами, тому він вичерпав себе як день міжнародної солідарності жінок у боротьбі за свої права ще після Першої світової війни. Це свято поважає той, хто не знає минулого, не
Читацьке віче · s. 6strona oryginału ↗

«ЗА ВОЛЮ СПІВАЮТЬ НЕЗРЯЧІ, БО ЗРЯЧІ ТУ ВОЛЮ НЕ БАЧАТЬ…»

СЛІДАМИ НАШИХ ВИСТУПІВ ПОДІЯ вом, а також розповіла про “долю” “Запорізького маршу”, автором якого є Євген Адамцевич. Нелегка доля випала кобзареві, але внутрішній дух спонукав його продовжувати традиції українського кобзарства. У його авторському виконанні звучало більше 100 творів. Вдячні за його національну позицію нащадки й учасники свята розпочали вшанування пам’яті кобзаря на сільському цвинтарі. — Я народився за 12 кілометрів від села Євгена Адамцевича, не знав його родини, але протягом усього життя відчував той кобзарський дух, яким живе Полтавський край, — розповів Віталій Фесенко. — “Запорізький марш” — музична спадщина, яку нам передав кобзар, вела нас у зал засідань Першого З’їзду Руху і дотепер запалює наші серця та додає сил. І справді, в програмі свята, що перемістилося в актовий зал Холмовської школи, прозвучали твори з репертуару Євгеком там існує? А що робить, куди дивиться? Адже захист рідної мови є одним із статутних положень Товариства “Просвіта” імені Т. Шевченка. І от вийшло, що всі інституції перебувають “на своїх місцях” (у запічку, чи що?), а влада оглуплює Житомир, примушуючи виконувати загальнообов’язкове рішення. Не змигнувши оком, високі посадовці з обласних інстанцій, не задумуючись, всерйоз посилаються: “ЦМЛ-1” та “ЦМЛ-2”… Але ж перед дітьми та внуками соромно за оці недолугі назви!.. А я, пересічний громадянин, “усього лише” щирий українець, маю на Адамцевича у виконанні учнів: Кобзо ж моя, пораднице, Струни золотії, Порадь мені, відраднице, Розвій тяжкі мрії. Туга моя, що світ білий, Тебе я не бачу… Цей вірш присвятив кобзар Мусій Олексієнко своєму сліпому учневі Євгену і передав йому багатющу спадщину народної самобутньої творчості. Адамцевич із 22-річного віку почав свій самостійний творчий шлях, удосконалюючи не тільки кобзарську техніку гри, ай музичний інструмент. Це відчули учасники свята, коли в залі зазвучала кобза Адамцевича з записів сімейного архіву доньки кобзаря Тетяни Бобрикової… На жаль, через тяжку хворобу, Тетяна Євгенівна не змогла привітати всіх шанувальників народного співця, але учасники святкування відвідали хвору й розділили з нею пам’ятні поминальні хвилини. право звернутися до суду за захистом порушеного мого особистого права на розвиток і функціонування української мови, що мені гарантувала стаття 10 Конституції України. Що і зробив. Судовий розгляд тривав півроку. І от, нарешті, Корольовський районний суд Житомира (суддя Л. Г. Кочетов) відмовив у задоволенні моєї судової скарги до Житомирської міської ради: “Перейменування медичної установи є правом її власника, тому суд приходить до висновку, що міська рада діяла в межах своєї компетенції”. Своє рішення Корольовський районний суд Євген Адамцевич — автор багатьох пісень, мелодій, віршів, а ось найгеніальніший його твір, “Запорізький марш”, побудований, за його словами, “на різних народних мелодіях”, після обробки Віктором Гуцалом має дещо інше звучання, відрізняється від Адамцевичевого твору. За спогадами Тетяни Бобрикової, її батько сердився, що тематичний матеріал його твору змінено. Вона подарувала Севастопольському товариству “Просвіта” копію архівних записів деяких творів батька, також і “Запорізького маршу”, із надіями, що в майбутньому він звучатиме у своїй первозданності. У червні 1969 року Адамцевич брав участь у концертах кобзарів, організованих музично-хоро- Житомира прийняв, незважаючи навіть на висновок учених-філологів Житомирського державного педуніверситету імені І. Я. Франка про те, що двох центральних лікарень у одному місті бути не може! Протестуючи проти недолугого рішення місцевої влади, я пропонував альтернативи: “Корольовська центральна районна лікарня м. Житомир” та “Богунська центральна районна лікарням. Житомир”. Районний поділ у Житомирі існує, і кожна з лікарень охоплює територію саме свого району. У цьому випадку й наруга над рідною українською мовою була б припинена, і вимовим товариством України, його гру й спів чули в Севастополі. Свій виступ він завжди закінчував “Запорізьким маршем”, залишаючи усім на згадку запал тріумфального піднесення. З таким же піднесенням сприйняли архівний запис у авторському виконанні “Запорізького маршу” учасники урочистого заходу товариства “Просвіта” присвяченого дню народження кобзаря. Севастопольське об’єднання “Просвіта” розповсюдило серед шанувальників народного співця збірку спогадів про Євгена Адамцевича. z Володимир ПРОЦЕНКО, голова Севастопольського об’єднання товариства “Просвіта” ги Бюджетного Кодексу України були б виконані (адже слово “центральна” в назві лікарні дає їй додаткові повноваження розпоряджатися бюджетними коштами). Та де там! Замість подяк за конструктивну критику й розумні пропозиції — звільнили мене з роботи, залишивши без засобів існування. Рішення суду першої інстанції я оскаржив до Апеляційного суду Житомирської області. А якщо і він ствердить, що “чорне — це біле”? Куди тоді бідному християнинові податися? Невже до Європейського Суду в Страсбурзі? z Михайло МАРЧУК, безробітний лікар-терапевт вищої категорії, юрист за другою вищою освітою, м. Житомир Автор цих рядків — народний кобзар України Євген АДАМЦЕ- ВИЧ, 100-річчя від дня народження якого урочисто відзначила громадськість Криму.
Читацьке віче · s. 6strona oryginału ↗

КОМУ ЗАВАДИВ “ПАН ПОЛКОВНИК”?

Слово “товариш” — наше воно, своє, домашнє, рідне. Пригадаймо дитинство, школу, військо, гуртову працю. Хлопці поміж собою заводили друзів, приятелів, товаришів. На сільських сходках, зібраннях чи гулянках до люду, як правило, зверталися: шановна громадо, шановне товариство або просто — товариші. У січових, низових та інших козацьких формуваннях було прийнято звертатися за субординацією: пане полковнику, пане сотнику, пане отамане і т. д., підкреслюючи його старшинську приналежність. Поміж козацьким загалом було простіше: пане-брате, пане-друже, пане-товаришу. Таким звертанням наголошувалося на приятельській рівності між співбесідниками. ...Історично склалося так, що соціалісти, комуністи, марксо-ленінці для партійного спілкування поміж собою замість приставних звертальних слів взяли слово “товариш”. У їхньому партійному колі може це було й виправдано, якби не деякі нюанси: різало вуха, коли селянка Марія Демченко зверталася до найвищої особи в партії: “Товаришу Сталін!”. Або, як було незвично читати листування Рузвельта й Черчіля зі Сталіним, коли ті називали його “господіном”... Справді, що було товариського між селянкою і генсеком? Що було і що є товариського між рядовим солдатом і генералом? ...Кому і чому завадило поважальне товариське словосполучення “пане-товаришу”? Кому і чому завадило ліричне, патріотичне й душевне “пане полковнику мій синьоокий”? Кому і чому?.. z ОБУРЮЮСЬ! Іван КЛОЧКО, м. Чернігів
Читацьке віче · s. 6strona oryginału ↗

СІЧЕНЬ, КВІТЕНЬ, ВЕРЕ- СЕНЬ... ВІДМІНЯЮТЬСЯ

Серед країн СНД мовні проблеми найгостріші в Україні. Московський професор В. Ф. Нечипоренко (родом із Полтавщини) у своїй доповіді на конференції в Полтаві (1989 р.) розповідав про БІОЛІНГВІСТИКУ. З позицій цієї науки, там, де впродовж століть зберігається рідна мова, виникає своєрідний етнічний резонанс, національний егрегор, котрий у кризових ситуаціях допомагає зберігати духовну єдність нації. У Полтаві було проведено моніторинг щодо продажу в центрі міста настінних щорічних календарів. Співвідношення російських та українських виявилися такими: 1997 р. — 19:1, 1999 р. — 18:7, 2000 р. — 13:0, 2002 — 20:0 (“Зоря Полтавщини” 22.10.2003 р.). А на 2004 рік — 28:0,5! (один російсько-український) — Газетний ряд “Анюта” в центрі міста. Тож це не анекдот, що існують громадяни України, котрі перепитують: “А вересень... это что?”. Що з цього приводу скаже наша Верховна Рада? ...Незліченна кількість балачок на всіх рівнях ведеться про відродження рідної української мови, та як гриби продовжують з’являтися російськомовні видання. Доречно нагадати тут вислів сумнозвісного німецького Єфрейтора: “Відберіть у народу рідну мову, і через два покоління він забуде, хто він є!” z Юрій ЛАРІОНОВ, м. Полтава СМІЙМОСЯ! ЧАСТІВКИ ДО ТЕРНІВКИ Кажуть, що до булави Ще потрібно голови. А навіщо голова, Якщо в тебе булава? * * * Розтлумачте, Бога ради, Горопашному народу: На біса нам гілки влади, На яких чортмає плоду? * * * Пам’ятаймо цей урок На балу і в лазні: Всюди, де мовчить пророк, Пащекують блазні! z Петро РЕБРО, м. Запоріжжя
Читацьке віче · s. 6strona oryginału ↗

Początek tekstu może być niepełny — porównaj ze stroną oryginału

СВЯТО ВЕСНИ ЧИ ОКОЗАМИЛЮВАННЯ

розуміє справжньої його суті, не знає, хто такі Роза Люксембург та Клара Цеткін, які нав’язали людям 8 березня, — мовби в інші дні жінки не мають почуватися жінками, а чоловіки шанувати їх та оберігати. За тоталітарного режиму жінку навантажили найважчими роботами. Жінок закликали в трактористи, льотчики, створювали жіночі ремонтні та залізничні бригади… Комуністичні вожді та генсеки бачили в них тільки “трудові ресурси”. Українські Ярославни повинні були відпрацьовувати 8 годин, а після роботи тягнути важкі сумки з продуктами, які “дістали по блату”. Декретна відпустка тривала 48 днів, а потім — як знаєш, так і гляди дитину, бо треба йти на роботу. І лише 8 березня жінкам дозволяли бути жінками. І це називалося “побудовою комунізму”. Незрозуміло, чому в Україні це чуже свято є державним. Настане пора, і люди звільняться від полону комуністичної демагогії, нація одужає і відновить українську обрядово-звичаєву народну культуру. Замість облудного комуністичного витвору будуть відзначати День триєдиної Матері: Матері Божої, рідної Матері й Великої Матері-України — до них байдужих немає. Мамі в цей день треба підносити квіти й дарунки. А для молоді є день Святого Валентина — амурний день, коли закохані святкують. А засобам масової інформації слід пропагувати День Матері й День Кохання. Третього не повинно бути. z Микола ГНАТИШ, смт. Калинівка Васильківського району Київської обл.
Читацьке віче · s. 7strona oryginału ↗

Ciąg dalszy z wcześniejszej strony — fragment strony

ньому зазвучала: — Було ж, як іде він, отой Чучупака Василь, він же не мине ні старого, ні малого… Як іде вулицею, то руку до Шапки: “Добрий день!” — Здоровкається і до дітей, і до старих, і до всіх — перший, отакий був привітний. Високий, чумарка на ньому, із лисиці шапка… А не дав Бог пожити… Вона намагалася ще щось додати до згадки про добру людину, але пам’ять залишила їй лише те, як вітався Василь Чучупака і яку гарну шапку носив. (Двадцятого року, в дні повстанської боротьби, їй виповнилося шістнадцять років, а Василю Чучупаці, найвідомішому холодноярському отаманові йшов двадцять шостий, останній рік його життя). Ходила вона й на похорони убитого отамана: — Аякже ж, була… Аякже ж!.. Як не піти, коли ми біля цвинтаря живемо… Яка була тоді війна, і з ким воювали брати Чучупаки, — не пам’ятає. — Так давно було, що я вже й забула, а чого не знаю, того й не скажу… …Небагато згадала бабця Василина. Але ж справді, пам’ятає вона Василя Чучупаку, як ніхто вже його у Мельниках не згадає, — мовби живого, наче ось саме зараз він сільською вулицею майнув, і вона, щойно його побачивши, у хату зайшла, хіба що не дівчиною, а старою-престарою. Чи після цих спогадань забудеш — і отамана, і тиху мою співрозмовницю, і вишиті фіранки на вікнах її ще живої хати? Анатолій СКРИПНИК, м. Київ z ЕТЮД Фото автора
Читацьке віче · s. 7strona oryginału ↗

НЕ ЗАПІЗНЮЙМОСЯ З ДОБРОМ!

СЕЛО НА НАШІЙ УКРАЇНІ Немає у Мельниках, відомому холодноярському селі, ще однієї такої староїпрестарої хати. Неподалік цвинтаря, попід горою, на одній із верхніх вуличок, вона одразу впала в око — солом’яний дах на ній аж почорнів од ветхості, а кілька сніпків взагалі впали чи розвіялися, тільки крокви просвічують натомість втраченої покрівлі. Могла б здатися ця хата й зовсім покинутою, — бачив я такі в наших селах. Ні! Хоч і стара, та побілена, на вікнах чистенькі вишиті фіранки, вазончик із квіткою видно. Отже, хтось тут живе, точніше, доживає віку — разом із хатою, хай під дірявим дахом, але за фіранками, які чи не найперше виявляють тут сущий людський дух. Тільки-но зупинився навпроти двору, як фіранки на вікнах розсунулися, а за хвилину із хати вийшла й господарка. Хвірточку, перекошену на один бік, прочинила, подивилася допитливо. — А я у вікно побачила, думаю, хто це мною інтересується?.. Незнайома людина... Сказав щось до того, що люблю зі старими людьми побалакати, вони про минуле знають. — Ми по книжках не читали, то й не знаємо багато. Скільки тої власті над нами пройшло, і війна, і голод, а все забувається, людина сама собі живе, як знає, аби шкоди од тієї власті не було, бо ж куди не глянь, а лиха більше, ніж добра, і колись так було, і тепер так… А я ще за царя пожила, до тої, як її називають, революції, коли НА ПЕРЕХРЕСТЯХ ЖИТТЯ все у світі перемішалося, і церкви стали розкидати, та образи палити… — А коли ж Ви народилися, бабусю? Продовжувала розмову так тихо, що мусив напружувати слух, аби вловити сказане. Як подих далекого вітерця, що й не розбереш, звідкіля віє, був її голос. — З четвертого… Девятсот четвертого года… Оце на зимового Миколая буде Найменування наших вулиць чомусь і досі прославляють імена чужинців. У той час, як справді безсмертними в пам’яті нащадків залишаються імена земляків, які навіть недавно, у непрості попередні роки були справжніми подвижниками. Таким, наприклад, у нашому Кролевці був Пантелій Федорович Салій (1922—1990 рр.) — лікар-хірург, професіонал найвищого класу. Майже 50 років свого життя віддав цій важкій і відповідальній професії. З перших днів війни, в неповні 19 років, став командиром санітарного взводу. У Кролевець прибув за призначенням — після закінчення з відзнакою Львівського медінституту. Заснував хірургічну службу, яка потім стала однією з найкращих в області. Але головною для нього була щомиттєва готовність до термінового виклику. Адже саме на нього покладали надію мешканці міста і всієї прилеглої округи у найважчих випадках. Виснажливо працював і… “спалив” себе заради людей. Закінчив своє земне існування 11 січня 1990 р. Знали його як людину рішучу, до всього вмілу, непосидючу. Мав багато друзів. Устигав з ними рибалити. Захопився бджільництвом і створив неабияку пасіку… Власними руками, разом зі своїми рідними, дружиною і дітьми, побудував дім і виростив сад. Син Анатолій і донька Валентина успадкували від батька його професію. Син — заслужений лікар України (працює в Сімферополі), донька — висококваліфікований лікар у Харкові. Назвати його іменем одну з кролевецьких затишних вулиць задумано було громадськістю давно. Одразу після того, як і не стало Лікаря. Добивалися. Писали про це в райгазеті, мали гарячу підтримку людей. Але на тому все сто год. — А хату Вашу коли будували?.. — Ой, людоньки, зразу не скажу, подумаю… Хату строїв батько, зразу за першою дитиною… Вона почала згадувати, хто й коли з її старших братів та сестер народився, з’єднувала роки та імена, і невдовзі розібралася зі своїми підрахунками: — Хаті буде… зараз буде сто два годи, і тільки що ми одну стінку пересипали, а околотом після войни сама вишивала. Запросила мене до хати: — Присядьте з дороги, ая яблучок унесу. У прочинені двері було видно все її обійстя, і лише одна яблуня червоними яблуками, як облита, красувалася на ньому. Роззирнувся. Ніякого добра, що мало б накопитися у людини на старості літ, уй закінчувалося. І ось за втілення цієї ідеї взялося міське товариство “Просвіта” імені Т. Шевченка. Вже був у нас досвід успішної роботи щодо увічнення імені Миколи Лукаша (про це в “Слові Просвіти” за лютий 2000 р. стаття “Кролевецька Лукашіана”). А також досвід відновлення пам’яті про ще одного славного земляка — Олексу Грищенка, відомого в світах художника, письменника, мистецтвознавця. Їхніми іменами з ініціативи “Просвіти” названі нові вулиці міста. Новий же наш клопіт мав свої особливості. Адже мова йшла про перейменування. І саме в цьому таїлася неабияка проблема. Проявити наполегливість у досягненні мети дали підставу підписи мешканців вулиці Енгельса. 99 відсотків із них засвідчили письмово безперечну згоду. І зрештою сесія міськради ухвалила довгоочікуване рішення!.. Заздалегідь було визначено хаті не було. Лава, стіл, кілька ослонів, піч, дві ікони на покуті — Ісус Христос та Божа Матір, тарілка на столі, відра та макітри коло печі… Все!.. Зайшла, поклала в тарілку яблук, сіла навпроти мене, склавши руки на колінах, — великі чорні руки. Земля, на якій вона вік працювала, пов’їдалася у них, мабуть, аж до кісток. Очевидно, помітила мій знічений погляд на убогу оселю, поспішила втішити — не себе, зрозуміло (вона звикла!), мене втішити, гостя: — А я вже така стара, що мені багато й не треба… Головиха казала — дров на зиму завезе, сніпків на хату випишуть… Затнулася, хотілося їй, мабуть, ще щось додати до переліку добра, на яке сподівалася од людей, та й не змогла, — вичерпався, оче- z видно, перелік. Вранішнє сонце, ті його кілька променів, що проникли до хати крізь маленькі віконця, зачепили блискучі ризи на іконах, упали на яблука й тарілку, що стояли переді мною, але сутінків у хаті не розвіяли, не розвеселили. Усе (поки висітимуть фіранки на вікнах!) залишиться у тій хаті так, як було, нічого не зміниться. — Бабусю, а братів Чучупаків пам’ятаєте? — запитав про людей, чиї імена перейшли в легенду української революції, коли Холодний Яр скликав тисячі озброєних селян на оборону краю. У далекий час намагався я позирнути. — А як би я їх не пам’ятала?.. Пам’ятаю… Я вже тоді пасла, і в хату до них ходила, і Ореста знаю, його першого на войні убито, ще перед революцією тією, а ще були там — Петро, Василь, Олекса, і малий Дем’ян… І баба Оксана — матір їхня, її все село знало, така весела та прудка: борщ у піч поставить, а сама біжить у Медведівку, до лавки, поки борщ вариться, вона й назад прибіжить… Вони в леваді жили, а як у колгосп стали зганяти, то їх і вигнали, діда й бабу, бо ж сини були в гайдамаках… Їх молодими повибивали, один Дем’ян залишився, та й той світ за очі забіг, бо його за братів гнали. А баба Оксана сто год прожила, й нікого не боялася, ото вже, коли люди людей стали лякатися, а вона розбалакається, та й каже: — Аби моїх дітей не повбивали, то ми б краще жили, а як їх не стало, то й світ перевернувся… Голос моєї співрозмовниці набрав сили, може, то радість давньої пам’яті вдень події — 10 січня, субота, кінець шкільних канікул. А головне — переддень пам’яті Лікаря-подвижника. Готувалась Марія Семенівна — дружина Пантелія Салія, прибули з родинами діти. Сам Господь Бог був учасником і розпорядником того Свята, бо послав найкращу погоду, яка тільки може бути серед зими. Чистим сніжком притрушена вулиця. Сухо, ні вітру, ні опадів… Прийшло багато медиків-побратимів, мешканців вулиці, представників громадських організацій, у центрі події, як і годиться, були міський голова, представники РДА. Атмосфера цілковитої щирості. Сльози хвилювання і вдячності Марії Семенівни, якій вручили букет зимових гвоздик. І встановлення таблички з новим іменем вулиці. Ніна ВІТУШКО, голова Кролевецького міського об’єднання ВУТ “Просвіта” імені Т. Шевченка, Сумська область Біля щойно прибитої таблички стоїть родина Саліїв
Читацьке віче · s. 7strona oryginału ↗

ХАТНЄ ТЕПЛО ДОРОЖЧЕ

Вдень на невеличкому імпровізованому базарі поблизу нашого будинку молодий жебрак просив собі допомоги. Давали йому, хто — гроші, хто — бублика або яблуко. Чиясь добра душа не втерпіла, знайшовся для всього того, хоч і не новий, але цілий пакет. Поспішаю вранці до автобуса, виходжу з під’їзду — спить той жебрак на підкладеному картоні під останнім сходовим маршем. Хлібом, грошима поділилися, а домашнім теплом — ні. Заходжу до церкви. Поставив свічку біля ікони Миколи Угодника і стою, допоки догорить. Поруч теж молиться чоловік приблизно мого віку, і так, сердешний, благає за упокій душі, називаючи жіноче ім’я, що, мабуть, не лише я перейнявся тим. Задивившись на нього, мало не забув, про що прийшов просити сам. Але молитви не перебивають, комусь сторонньому до спілкування з Богом втручатися не слід. Трапилося так, що на виході з храму перехрестився і помітив його поруч. Спускаємося з останньої сходинки на грішну землю. Обережно цікавлюся, чи давно померла жінка, та що з нею трапилося. — Жива! — аж скрипнув зубами. Далі я не розпитував… Віктор ТАРАСЕНКО, м. Суми
Читацьке віче · s. 7strona oryginału ↗

ТВОЄ ІМ’Я…

…Телефонний дзвінок опівночі. Різкий, настирливий. Мов крик. Із холоду не віриться — це вже, певно, приснилося… Хто телефонуватиме, коли лише вчора встановили телефон, і ніхто ще не знає твого номера? Хто кликатиме серед ночі в Нікуди, коли цілий світ замітає, і тобі так холодно, холодно, холодно. Нестерпно холодно… Знаю, що помилились номером. Знаю точно — з точністю до мілі-, мілі-.., мікро-… відчуттів. По місту йде заміна телефонних номерів. Телефонують не тобі. Хіба не ясно: помилились номером!.. І пошту доставляють погано: вчора всі газети принесли відразу за цілий місяць! Провінція… Холодна. Гризуча. Байдужа. І знову холодна. Як твоє ім’я. Чому ж тоді зі столиці всі так щиро прагнуть сюди? Чому їм добре, а тобі зле? Коли зумієш любити те, що маєш? Але коли ж не віриться, то як любитиметься? Невже твої молитви вже не діють? Літо прийде… колись, але зараз… Де воно, те літо? “Пекло — це неможливість любити”, — сказала колись свята Тереза Авільська. Дай же любові, Господи! Дай же можливість любити! z Надія ДИЧКА, м. Долина Івано-Франківської обл.
Шевченкіана · s. 8strona oryginału ↗

ПОЕТ РЕСТАВРУ- ВАВ ВОЛИНСЬКІ ІКОНИ

ІСТОРІЯ Редакція нашого тижневика отримала від своїх читачів багато цікавих матеріалів до “Шевченкіани”, публі$ кацію яких ми продовжимо і в наступних числах тижневика. У ці дні громадськість відзначає 190$річчя з дня на$ родження (9.03.1814 р.) та вшановує пам’ять геніального українського поета Тараса Шевченка. СИЛА СЛОВА ФЕСТИВАЛЬ Інф. “СП” z …забудеться срамотна Давняя година, І оживе добра слава, Слава України. Геніальність Тараса Шевченка як митця виявилася в тому, що він першим побачив і пристрасно, на весь світ, провістив у своїй поезії про завершення формування з української “народності” (просто етносу) українського “народу” (самодостатнього етносу) й закликав українців (і простих людей, і еліту) до завершення цього вищого ступеня етнічного розвитку: Не минайте ані титли, Ніже тії коми… Усвідомімо це. І тоді побачимо в ньому не лише свого Великого Кобзаря, а й прозорливого націонал-демократичного громадськополітичного діяча. Так ми позбудемося колишніх радянських ідеологем про нього як такого собі інтернаціонал-революціонера та й заодно відкинемо спроби сучасних новоявлених “міфотворців”, що потрактовують його лише як стихійного бунтаря, глашатая державно неструктурованої утопічної Питання про перебування Шевченка на Волині залишалося довгий час дискусійним. Але знайдений запис в інвентарній прицерковній книзі села Секунь Старовижівського району, як і зібрані вченими спогади-перекази очевидців, є досить переконливими аргументами. В “Описи церковного имущества” від 1806 року, напроти “Образу Божої Матері за Престолом” було зазначено: “1846 году образ сей рештаврирован проезжим живописцем Тарасием Шевченком”. У середині XVI століття село належало королеві Боні, після її смерті — королю Сигізмунду ІІ. Він подарував Секунь політичному втікачеві з Москви князю Андрію Курбському, а той — своєму служникові Івану Колиметі. Після смерті останнього село дісталося його братові Михайлу. Він і побудував тут першу дерев’яну церкву. Коли саме — в історії не збереглося точної дати. Науковці вважають, що це були 1572— 1588 роки. Храм освячено на честь архістратига Михаїла. У вересні 1846 року Тарас Шевченко отримав від Тимчасової комісії розпорядження виїхати у різні місця Київської, Подільської та Волинської губерній для збору народних переказів, пісень, історичної ваги документів, оглянути і замалювати стародавні могили… У селі Вербка Ковельського району увагу привернув давній образ Святого Миколая, що знаходився у місцевому храмі і в народі славився чудесами. Від постійної вологості та кількасотрічної давності він дуже потемнів, а на руках фарба зовсім стерлася. Шевченкові доручили обновити образ — домалювати руки святому. І він зробив це. Із Вербки дорога пролягла у Секунь. Минав жовтень 1846 року. Тоді настоятелем у Свято-Михайлівській церкві, де зберігався старовинний образ Богоматері, був молодий священик Ілля Мусієвич. Очевидно, він попросив художника відреставрувати ікону. Як розповів архівіст Волинського держархіву Володимир Рожко, почесний професор Волинського державного університету імені Лесі Українки, Шевченко не просто обновив її, а домалював прикраси, характерні для української жінки, — коралі. Храм перебував у аварійному стані. Тому в 1868 році на іншому місці, біля дороги, було побудовано новий храм. А в 1893 році давню церкву перенесено на нове кладовище й освячено на честь преподобного Йова Почаївського. Сюди забрали церковний архів, різний інвентар і давній образ Богородиці. А на місці знесеного храму збудували школу. Є згадки про ще одну, надвівтарну ікону з давньої каплиці села Туричани Володимирського повіту, яку нібито написав Шевченко. Та, як запевняє Володимир Рожко, криваві події Другої світової війни та післявоєнні акти вандалізму затерли всі її сліди.
Шевченкіана · s. 8strona oryginału ↗

ПОЛЮБІТЕ ЩИРИМ СЕРЦЕМ...

“ідеальної спільності”, не помічаючи в нього моделі такого вищого ступеня розвитку етнічної державності, як національного громадянського суспільства. Пророчу геніальність Шевченка підтвердив хід сучасного українського націєтворення, що розпочалося у відповідності саме з його посланням-заповітом “І мертвим, і живим…” Адже після неминучого розвалу Російської імперії під назвою Радянський Союз досить зденаціоналізована й русифікована територіально-українська вища чиновна еліта колишньої імперської колоніальної адміністрації (а інша була вже майже вся винищена російським більшовизмом) почала було “розбудовувати” Українську державу. Як і передбачав Т. Г. Шевченко. Та оскільки пострадянська еліта примкнула до ідеї української держави передусім для свого самозбереження, щоб не бути криваво відстороненою від влади українським народом в особі бурхливо виниклого потужно-масового Народного Руху України за перебудову й національну самовизначеність, то й розбудовувала вона цю державу для себе, адміністративно-номенклатурно-корумпованою, під свою малоросійську сутність, прагнучи будь-що законсервувати її лише як відламок Російської імперії, не допускаючи переходу країни від першого — малоросійського, до другого — власне українського, етапу націєтворення. Із цього приводу й відбувається зараз гостра переорієнтаційна політична боротьба у верхах між старою провладною малоросійською елітою (“За єдину Україну”) й опозиційною новою українською елітою (“Наша Україна”). На цьому другому етапі етно-націєтворення значно зростають роль і заслуги Шевченка, який заклав у свідомості українців розуміння росіян як одмінного етносу, що — разом із власними перевертнями — спричинився до спотворення суспільно-політичного, духовного і навіть родинно-побутового життя українців. Злободенним залишається проголошене Шевченком кредо захисту української мови (сьогодні вже навіть і на державному рівні) від русифікаторського засилля цинічного патріархального “языка”, що деморалізовував менталітет матріархальних українців, для яких найстрашнішою лайкою було “кат твоїй мамі”: …Возвеличу малих отих рабів німих! Я на сторожі коло їх поставлю Слово. Саме з ним, із Шевченковим Словом, ми постали як український народ, з ним ми вистояли в голодоморні роки російсько-більшовицького геноциду, — з ним ми все-таки постанемо і як національне українське громадянське суспільство. Борімося — поборемо! Леонід КЛИМЧУК, голова Коростенської ор-ції ВУТ “Просвіта”, Житомирська обл. z СПОСТЕРЕЖЕННЯ Фото Г. Оборської “Кобзаря”. Хоча ні, “Кобзарів” там було багато, але англійською мовою. Збірка українських поезій англійською мовою видана в Києві в 2001 році у рамках серії-проекту “Шедеври Шевченка мовами світу”. У передмові Миколи Славінського сказано, що цей проект присвячений 200-річчю з дня народження Кобзаря, тобто він триватиме до 2014 року, і до того часу планується видати поезію Шевченка багатьма мовами світу. Так, поки що не рясно (м’яко кажучи) представлені твори Шевченка у наших книжкових магазинах. Ніби й немає ніякого “-річчя”. Хоча, можливо, ситуація ще зміниться. Нещодавно Уряд доручив Держкомтелерадіо забезпечити видання повного зібрання творів і поетичної збірки “Кобзар” Шевченка впродовж 2004 року і розповсюдити його по бібліотеках системи Міносвіти та Мінкультури. Катерина ТАРЧЕВСЬКА z ДІАСПОРА Валерій Семененко, голова ради Товариства української культури “Славутич” Василь Антонів, президент Товариства аматорів української музики заслужена артистка України та Росії Галина Чорноба, голова Організації українського національного руху Віктор Гуменюк. Квіти до пам’ятника Тарасові Шевченку поклали також Надзвичайний і Повноважний Посол України в Російській Федерації Микола Білоблоцький, українські дипломати, працівники Культурного центру України в Москві. z Юрій КОНОНЕНКО
Шевченкіана · s. 8strona oryginału ↗

РІЧНИЦЯ В КНИГАРНЯХ

Останнім часом різноманітні річниці та круглі дати відзначають гучно і з розмахом — варто згадати хоча б 350-річчя любові та дружби між двома братніми народами. Та ось прийшов час справжнього свята для кожного українця — 190-та річниця з дня народження Тараса Шевченка. І зацікавило мене, як підготувалося наше книговидавництво до цієї дати. Бо, коли переглядала колекцію “Кобзарів” удома, виникло враження, що за радянських часів альбомів і книжок із творами Шевченка видавали більше. Я сподівалася, що екскурсія по книгарнях розвіє цю підозру. Та книжковий похід нагадував пошук голки у стіжку сіна. Дарма намагалась я віднайти щось у яскравому розмаїтті глянцевих обкладинок… А “Кобзаря” — і поготів. Щоправда, книгарні бувають різними. Приміром, “Наукова думка” знана своїм асортиментом книжок української сучасної і класичної літератури, історії, українськими перекладами наукових праць і художніх творів. Власне, там і вдалося знайти кілька видань “Кобзарів”. Одне з них (видавництво “Просвіта”) — досить скромне, проте за доступною для всіх ціною (7 грн. 50 коп.). Інший “Кобзар” (харківське видавництво “Фоліо”) — на газетному папері та удвічі дорожчий. А третій — маленький, ошатно оформлений та дорогий (70 грн). Що ж стосується книг про життя і творчість Шевченка, у продажу була одна — дослідження Євгена Нахліка “Доля — Los — Судьба: Шевченко і польські та російські романтики” (Львів, 2003), присвячене не тільки порівняльному аналізу творчості, а й особливостям художнього почерку поета. Завітавши в інші книгарні, вдалося знайти ще “варіанти на тему”. Зокрема великий подарунковий “Кобзар” із ілюстраціями В. Касіяна за 45 грн., хоча виданий він був досить давно — у 1998 році. Тим, хто цікавиться біографією поета, адресується багато ілюстрована книга “Вічний, як народ”, де відображено життєвий шлях Шевченка. Коштує 7.50, а рік видання — той самий 1998-й. Нестандартна книжкова пропозиція — триптих про поета “Шевченко і одвічна жіноча таїна” — висвітлює ліричну грань постаті поета і його особисте життя. Три книжки, з яких складається це видання, представляють велику поетичну та живописну спадщину митця, присвячену Жінці. Одна частина розгортає сторінки біографії, інша подає жіночі портрети, а третя містить ліричні поезії Шевченка. Отож, особистість поета не постає одновимірною, монументально-пафосною, а надзвичайно близькою кожній людині багатством своєї люблячої душі. Шевченко-художник (живописець і графік) представлений в альбомі “Національний музей Тараса Шевченка”. У цьому великому й дорогому виданні, яке коштує 102 гривні, розповідається про історію музею, а значну частину займають репродукції творів, що зберігаються в музеї. А в деяких книгарнях узагалі майже нічого не вдалося відкопати. Наприклад, книжковий супермаркет “Буква”, який запевняє, що має один із найбагатших асортиментів книжок, не спромігся виставити на свої довжелезні й височезні полиці бодай одного
Шевченкіана · s. 8strona oryginału ↗

МИСТЕЦЬКИЙ БЕРЕЗЕНЬ

Протягом березня відбудеться Х фестиваль мистецтв “Шевченківський березень”. Упродовж 10 років Київське державне вище музичне училище ім. Р. М. Глієра творчо звітує перед киянами та музичною громадськістю, і цьогорічний фестиваль присвячується 190-й річниці від дня народження Тараса Шевченка. Проведення фестивалю зініційоване в 1994 році художньою радою училища. Отож, щорічний показ творчих можливостей і здобутків кращих виконавських колективів, ансамблів і солістів найстарішого професійного музичного навчального закладу України триває протягом місяця. “Шевченківський березень” став початком низки загальнодержавних заходів з ушанування Великого Кобзаря, а також мистецькою акцією, що не має аналогів у культурному житті столиці. Фестиваль охоплює різні за напрямком концерти: академічні, фольклорні, естрадні. Провідне місце в програмі посідають твори на сюжети й вірші Т. Шевченка. Серед заходів фестивальної програми привертають увагу: концертне виконання опери М. Аркаса “Катерина”; концерт “Ровесники”, присвячений 190- річчю Т. Шевченка і 200-річчю М. Глінки; концерт із творів композиторів — випускників училища і професорів консерваторії; проект “Кобзарю! Знов до тебе я приходжу” (Україна—Китай) за участю студентів відділу духових і ударних інструментів і концертмейстерського класу; концерт вокальної музики “Л. М. Ревуцький та його учні” (до 115-річчя від дня народження) тощо. Велику зацікавленість викликає нова рубрика “Гість фестивалю”, в рамках якої — творча зустріч, майстер-клас і концерт відомого піаніста Шимона Рухмана (Ізраїль — Італія). z За традицією, кожного року 9 березня українці столиці Росій-
Шевченкіана · s. 8strona oryginału ↗

Początek tekstu może być niepełny — porównaj ze stroną oryginału

КВІТИ ДЛЯ КОБЗАРЯ

ської Федерації, всі шанувальники творчості генія Тараса Шевченка збираються біля монумента Кобзарю, що височить на набережній Москви-ріки, біля будівлі готелю “Україна”. (До речі, пам’ятник Кобзареві роботи українських скульпторів М. Грицюка, Ю. Синькевича, А. Фуженка та архітекторів А. Сницарєва і Ю. Чеканюка був урочисто відкритий 40 років тому — 10 червня 1964 року). Не став винятком і цей ювілейний рік. Об 11-й годині ранку представники українських організацій Москви, а також російської громадськості поклали квіти до підніжжя монумента. Рідною мовою Кобзаря лунали його поезії, схвильовані слова про пророка української нації, світоча народного духу... Поруч із сивоголовими стояли й зовсім юні українці. В урочистій церемонії взяли участь голова Федеральної національно-культурної автономії “Українці Москви” та Об’єднання українців Росії Олександр Руденко- Десняк, голова громадського об’єднання “Українці Москви”
Тарасова церква · s. 9strona oryginału ↗

ПОЖЕРТВИ НА ТАРАСОВУ ЦЕРКВУ

Продовження. Поч. у числах 39—52 за 2003 р., числах 2—9, 11 за 2004 р. Андрусяк Н. М., м. Львів 15,00 Андрусяк С. О., м. Львів 25,00 Бабік М. Г., м. Володимир-Волинський 400,00 Бандурак Н. М., Якимович І. В., Якимович Г. В. (адреса не вказана) 50,00 Бережанська сільська рада (ч/з Любас), Тернопільська обл. 20,00 Бишівська ЗОШ Львівської обл. 90,00 Білоус В. І. (четвертий внесок), м. Чернівці 30,00 Білоцерківська міська організація ВУТ “Просвіта” ім. Т. Шевченка 80,00 Блок “Наша Україна”, м. Тлумач 170,00 Богатенко О. Я., м. Біла Церква 85,00 Божко О. І., м. Київ 1000,00 Борденюк М. І., м. Тростянець Сумської обл. 30,00 Буграк М. В., м. Снятин Івано- Франківської обл. 25,00 Валякузьминська ЗОШ, Чернівецька обл. 19,40 ВАТ БМФ Івано-Франківськбуд 300,00 Великий М. П., с. Волоське Дніпропетровської обл. 150,00 Від викладачів та студентів Львівської національної академії (через Андрушко В. Т.) 2216,00 Від громади с. Завадівка Монастириського р-ну Тернопільської обл. 50,00 Від родини Пелехів із м. Чернівці 50,00 Від родини Пилипчак смт. Козова Тернопільської обл. 50,00 Від учасників ювілейного концерту м. Броди Львівської обл. 73,85 Вовся П. С., м. Дніпропетровськ 20,00 Войтовик М. Т., с. Біляни Вінницької обл. 50,00 Вусик О. С., м. Дніпропетровськ 30,00 Гімназія № 21 (ч/з Ковальчук О. О.) 150,00 Глушейко В., м. Одеса 20,00 Годзенко В. Д., м. Полтава 10,00 Головенко Р. І., м. Володимир-Волинський 33,00 Головченко П. Д., с. Олександрівка Полтавської обл. 30,00 Горбач Назар, м. Львів 100,00 Горбач Олександр 100,00 Горбач Стефанія, м. Львів 100,00 Грещук Г. і В., с. Петрів Івано- Франківської обл. 50,00 Громовецька ЗОШ (ч/з Фуштей Л. І.), м. Чернівці 100,00 Гудков Г. А., м. Жовті Води 100,00 Гула В. В., Гула Е. В., Гула О. В., м. Дніпропетровськ 30,00 Гула В. Д., Гула В. В., Гула Д. В., м. Красноград Харківської обл. 30,00 Гула С. В., Гула І. В., Гула Є. С., с. Піщанка Красноградського р-ну Харківської обл. 30,00 Гуренко І. М., м. Київ 100,00 Гусаківська СШ (ч/з Кравецьку), Мостиського р-ну Львівської обл. 100,00 Дзиндра П. В., м. Чортків 200,00 Дільна Р. Г., м. Миколаїв 190,00 Доманський В. С., м. Нова Каховка 25,00 Дошкільний навчальний заклад, с. Крутівці Чернівецької обл. 10,00 Друль І. С., м. Луцьк 30,00 Дуб’як Р. М., м. Львів 20,00 Дубиська СШ Волинської обл. 55,00 Дяків Б. А., м. Бучач Тернопільської обл. 50,00 Жула З. В., м. Ірпінь 50,00 Захарчук М. Т., м. Чернівці 50,00 Збаражський осередок “Просвіти” (ч/з Ліщинську Г. П.) Тернопільської обл. 1160,00 Зборовський А. І., м. Ірпінь 15,00 ЗНЗ № 31, м. Чернівці 55,00 ЗОШ с. Зенячка Чернівецької обл. (ч/з Пасічник О. Д.) 80,00 ЗОШ с. Нивиці Львівської обл. 138,00 Івасів М. і О., м. Львів 50,00 Іллінецький аграрний технікум Вінницької обл. 320,00 Ім’я не вказано м. Коломия 220,00 Ім’я не вказано м. Тисмениця 340,00 Ім’я офірувача з Макіївки не вказано, рахунок від 10.03.2004 р. 70,00 Кагарлицька ЗОШ № 2 (від групи працівників), м. Кагарлик Київської обл. 27,00 Кадубівська ЗОШ 200,00 Карначівська сільська рада (ч/з Чорну), Тернопільська обл. 20,00 Київський міський педагогічний коледж: Мовчун А. І. — 10,00; Шитик Л. В. — 10,00; Савельєва Н. В. — 10,00; Розвозчик П. І. — 10,00; Дерев’янко Л. С. — 10,00; Шелехова Г. Т. — 10,00; Коральчук А. М. — 10,00; Подлевська Н. В. — 10,00; Шумицька Г. В. — 10,00; Березанець І. В. — 10,00; Петраківська Л. М. — 10,00; Лісова С. І. — 6,00; Мацько Л. І. — 50,00; Сафарян С. І. — 10,00; Заболотний О. В. — 10,00; Калінченко О. М. — 10,00; Півницька Ф. Г. — 10,00; 206,00 Киричук С., м. Калинівка Вінницької обл. 4,00 Кобикова А. Д., м. Полтава 15,00 Комарницький О. М., Львівська обл. 3,00 Компанієць О. Й., м. Борщів Тернопільської обл. 10,00 Кончинська М. В., м. Кіровоград 20,00 Кострижівський дитячий навчальний заклад 30,00 Кривотулова Л. П., м. Севастополь 5,00 Крохмаль Т. С., м. Володимир- Волинський Житомирської обл. 17,65 Кузьмінська Г. М., м. Знам’янка Кіровоградської обл. 50,00 Кулівецька ЗОШ (ч/з Глинську А. П.), м. Чернівці 132,00 Лебедів Є. Є., м. Київ 20,00 Левінська І. П., м. Дубно Рівненської обл. 15,00 Лесейко С. В. (приватний нотаріус), м. Чорткова Тернопільської обл. 200,00 Лисий Б. М., м. Львів 10,00 Литвин В. М., м. Київ 254,00 Лоюк П. І., с. Остропіль Старокостянтинівського р-ну Хмельницької обл. 10,00 Лукашук В. В., Лукашук О. В., Лукашук А. В., м. Харків 30,00 Лупій О. В., м. Київ 100,00 Львівська школа мистецтв № 5 від вчителів (ч/з Ганкевич Б. М.) 75,00 Максим’як П. В., м. Сміла 20,00 Марусин М. Й., м. Золочів 50,00 Маршицький В. Г., м. Ірпінь 30,00 Матійко Ганна та Олекса, м. Київ 100.00 Микита А. В., м. Володимир-Волинський 403,00 Мисько В. В., м. Володимир-Волинський 30,00 Мінтенко М. Д., с. Великий Кучурів Чернівецької обл. 22,00 Моравський Л. Т., м. Львів 10,00 Москалик Б. І., м. Заліщики Тернопільської обл. 30,00 Москалькова Н. М., м. Київ 100,00 Муравйов В. М., м. Київ 100,00 Наконечна А. О. з колегами, м. Вінниця 10,00 Наконечні Мрія та Левко, м. Київ 50,00 Наталюк М. Ф., м. Львів 10,00 Негода М. Т., м. Черкаси 50,00 Немирівський будівельний технікум ВДАУ (ч/з Бойко С.) 270,00 Немирівський будівельний технікум ВДАУ (ч/з Самойленко) 290,00 Нікітченко Г. П., м. Буринь Сумської обл. 41,00 Нововолинський обласний ліцей-інтернат (ч/з Гутчинського В. Й.) 442,00 Опришко Я. І., Гуменецький В. В., м. Львів 100,00 Очкань Г. О., м. Вінниця 50,00 Очкань О. Д., м. Вінниця 50,00 П’ятецька К. І., м. Боярка Київської обл. 10,00 Пашина Л. В., м. Запоріжжя 100,00 Пелш Л. Т., с. Крутий Яр Донецької обл. 3,00
Тарасова церква · s. 9strona oryginału ↗

Добровільні пожертви “На Кобзареву Церкву”: МБФ “Українська Родина” Р/р №26045200145101 в Подільській філії АКБ “Київ”, МФО 320401 ЗКПО 21709106 П’ЯТЬ ГРИВЕНЬ ВІД ОЛІ

Передмірська сільська рада (ч/з Сарафинюк), Тернопільська обл. 11,50 Перець В. І. Ходорівська філія Львівського технічного коледжу 20,00 Печеніжинська ЗОШ 1—3 ст. Коломийського р-ну Івано-Франківської обл. 716,00 Підгайцівська ЗОШ 1—3 ст. (ч/з Ковальчук) Луцького р-ну Волинської обл. 126,00 Підіпригора В. В., м. Одеса 10,00 ПК Облфілармонія, м. Чернівці 300,00 Подзігун В. І., м. Вінниця 4,00 Поляруш Н. С., м. Вінниця 4,00 Попеляєва Н. І. (ЦФУ), м. Миколаїв126,00 Прилипчанська ЗОШ (ч/з Рибак Я. Г.) Чернівецької обл. 100,00 Решетникова М. І., м. Хмельницький 253,00 Сабадах В. М., м. Львів 100,00 Савчук Т. В., с. Дубище Волинської обл. 10,00 Свято-Михайлівська парафія, м. Костопіль Рівненської обл. 137,00 Северин О. О., м. Харків 100,00 Синівська ЗОШ Сумської обл. 44,00 Синякевич І. М., м. Рівне 20,00 Сколівська СШ № 2, м. Сколе 150,00 Снонок Ф. Б. та Снонок В. І., м. Київ 10,00 “Союз українок” (міська організація, ч/з Радовенчик М. В.), м. Львів 223,00 “Союз українок” (ч/з Чубату Іванну), м. Мукачево Закарпатської обл. 125,00 Студзінський В. П., м. Н.-Сіверський Чернігівської обл. 10,00 Студницький О. М., с. Збараж Тернопільської обл. 50,00 Ступнівська “Просвіта” Рівненської обл. (через Шелест О.) 38,00 Теребовлянська гімназія, педагогічний і учнівський колективи (ч/з Михайлюк М. В.), Тернопільська обл. 185,00 Тесля Л. Е., м. Дніпропетровськ 20,00 Тучинські Н. І., м. Київ 300,00 Українська школа-гімназія, м. Сімферополь 50,00 Учнівський і пед. колектив ЗОШ I-III ст., с. Козарівка Тернопільської обл. 108,00 Ушкальська школа Херсонської обл. (від вчителів та учнів) 71,00 Хайко Е. М., м. Черкаси 50,00 ХІКО/ТзОВ, м. Львів 100,00 Ходорівська СШ № 2 (ч/з Дерещук Л. Р.) Львівської обл. 68,00 Ходорівська філія Львівського технічного коледжу (ч/з Перець В. І.) 66,00 Царик Ярополк з родиною, м. Дібрка Львівської обл. 100,00 ЦЕЗ № 3, м. Гусятин Тернопільської обл. (ч/з Шкляр) 595,00 Цех електроз. № 9, с. Ланівці, Тернопільської обл. 23,00 ч/з Чміля А. В., м. Ананьїв Одеської обл. 163,20 Чабаненко О. П., м. Запоріжжя 100,00 Чернівецька ЗОШ № 15 (ч/з Лупуляк С. М.), м. Чернівці 424,00 Чернівецький ліцей № 1, учні 8-б класу (ч/з Костильову Л. О.) 34,00 Ч/з Терещу, с. Ланівці Тернопільської обл. 36,00 Чернятинський осередок “Просвіти”, жителі с. Чернятин Городенківського р-ну Івано-Франківської обл. 2544,00 Члени Комітету з національної премії України ім. Т. Шевченка (ч/з Супрун), м. Київ 2100,00 Чурилик М. В., м. Львів 50,00 Чурюк Л. І., м. Сторожинець Чернівецької обл. 100,00 Шапіро Є. Ю., м. Сміла 5,00 Шепітчак М. Г., м. Київ 25,00 Шкода В. Є., м. Знам’янка Кіровоградської обл. 100,00 Школа № 60 2-б кл (ч/з Пилипчак Т. Т.), м. Миколаїв 20,00 Юрковецька середня школа (ч/з Баб’юк М. В.) 100,00 Ярмоленко Дмитро, США 200,00 Ясиновська Л. Г., м. Київ 25,00 z Коли стану дорослою У своїй родині, То поїду у подорож По всій Україні. Прийду в церкву Тарасову На горі Чернечій, Клякну тихо перед Богом, Як у кожний вечір. Біля мене — інші люди, Із цілого світу, Шептатимуть у молитвах Слова “Заповіту”! …І мене в сім’ї великій, В сім’ї вольній, новій… Не забули пом’янути Божим, святим словом. Родина ЦАРИКІВ з м. Бібрка на Львівщині Шановна редакціє газети “Слово Просвіти”! Ваш цікавий і правдивий тижневик то радує, то засмучує. Засмучує те, що так багато маємо в Україні біди і зла. Коли ж, накінець, станемо справжніми українцями, патріотами? Невже ж страшні минулі сторіччя нас так нічого й не навчили?! А радіємо тому, що всім миром, великим українським суспільством збудуємо у Каневі церкву Тарасові Шевченку. Честь і хвала ініціаторам цієї великої гуманної і духовної акції. Наша родина також хоче взяти участь у цій добрій справі. Тим більше, що в березні, під час Шевченківських днів, маємо двох уродинників. І ось, 8 березня, зібралися разом, аби вшанувати День народження найстаршого в родині — дідуся та батька і день народження наймолодшої в родині — донечки та онуки. Було багато добрих слів і щирих побажань. А потім вирішили спільно відгукнутися дієво на побудову Тарасової церкви в Каневі та зробити родинний благодійний збір коштів на святиню. І ось що вийшло: Царик Ярополк 15,00 Царик Ольга 10,00 Царик Любомир 10,00 Царик Мирослава 10,00 Царик Ігор 10,00 Царик Олександр 10,00 Царик Мар’яна 10,00 Царик Андріян 10,00 Царик Назар 10,00 Царик Ольга 5,00 Всього — 100,00 гривень. Склалася маленька сума. Але, гадаємо, івона стане у потребі. І ми тим радіємо. А ще більше від того, що наша наймолодша донечка-внучка Оля у перший день свого п’ятиріччя вперше бере участь у великій суспільній, національній справі. То нехай у її подальшому щасливому й вільному житті потрібних для України акцій буде ще більше! На честь такої пам’ятної для нас події ми спільно склали віршованку. Вона простенька, але щира і правдива, від душі та серця. Маленька я українка З галицького краю, І від церкви у Каневі В серці радість маю. Отож, п’ять гривень — від Олі! З великою повагою до вас і твердою надією на кращий час в Україні — В № 51 за 2003 рік була допущена поE милка. 25 грн. ч/з Шпакову В. М. перерахуE вали учні 5Eа класу СШ № 13 м. СєверодоE нецьк Луганської області. У С Ь О Г О Н А Р А Х У Н К У Т А Р А С О В О Ї Ц Е Р К В И — 2 9 6 2 6 7 г р н . 3 7 к о п .
«Просвіта» сьогодні · s. 10strona oryginału ↗

Ciąg dalszy z wcześniejszej strony — fragment strony

Наприкінці лютого 2004 року Всеукраїнське товариство “Просвіта” імені Тараса Шевченка та Київський міський будинок учителя відкрили лекторій (серію наукових доповідей і дискусій) “Трипільська цивілізація та сучасність”, розрахований як на вчителів-істориків, культурологів, українознавців, так і на ширшу публіку. Представник Головного управління науки й освіти КМДА Василь Герасименко інформував численну аудиторію, що “Просвіта” і його управління за підписаною між ними угодою вже провели чимало лекцій у педколеджах та інших навчальних закладах, організовували конференції за участю істориків на трипільську тему. “Багато цивілізованих країн не зацікавлені в об’єктивній історії України, бо кожна стверджує, що вона “най-най”, а ми боїмося про це говорити”, — зазначив він. У свою чергу, заступник голови “Просвіти” Микола Нестерчук нагадав, що ще десятиліття тому заперечували нашу праісторію, загалом історію нашого народу, і “сьогодні ми починаємо взнавати, хто ми, чиїх батьків”. зультати цих аналізів переводять у календарні дати. Так от, виявилося, що трипільська культура існувала набагато раніше, ніж ми могли собі уявити. У багатьох підручниках хронологічно її відносять до IV—III тисячоліть до н. е. Сьогодні вже відомо, що одне з найдавніших трипільських поселень Бернашівка існувало у 5400—5300 роках до н. е. Кінець цієї культури припадає приблизно на 2750— 2650-й роки до н. е… Це було в ті часи, коли почали будувати великі піраміди в Єгипті. Трипільська культура тоді доживала віку. Змінилося господарство. Так, на півдні, в степах, економічне життя пізньотрипільського усатівського населення практично нічим не відрізнялося від життя казахських кочівників кінця XIX століття. Склад
«Просвіта» сьогодні · s. 10strona oryginału ↗

ТРИПІЛЬЦІ-ЕЛЛІНИ-РИМЛЯНИ

МАНДРІВКИ ІСТОРІЄЮ Із першою ж науковою доповіддю в лекторії виступив старший науковий співробітник Інституту археології НАН України, кандидат історичних наук Михайло ВІДЕЙКО: “Не згодний, що у нас не було праісторії. Як же тоді бути із “Історією України-Руси” Михайла Грушевського, виданою майже сто років тому, із працею Вадима Щербаківського, з “Археологією України” Ярослава Пастернака (1961 рік) тощо. Першою республікою Радянського Союзу, що оголосила археологію своєї території, була Україна. Вона ж зробила перший нарис давньої історії (1962 р.). Сьогодні в нас існують дві паралельні історії: історія, що твориться науковцями Академії наук, та історія, що твориться паралельно, не завжди фахівцями, або людьми, які роблять на ній бізнес. Я претендую на класичну гілку нашої історії, котра базується на археологічних джерелах… В археології є одне правило: чим більше минає років, тим більше стає археологічних фактів. Жодні авторитети і використані ними факти 50 років тому, сьогодні вже не діють. Можна враховувати праці першовідкривача трипільської культури Вікентія Хвойки, але його погляди на етноґенез, характер життя трипільців та інше вже безнадійно застарілі. Скажімо, Хвойка на малюнках зображував трипільців голими біля землянок. Сьогодні всі науковці знають про реконструкції трипільських протоміст із площею в кілька квадратних кілометрів, про реконструкцію двоповерхових жител… Друга половина ХХ-го століття стала революцією в галузі природничих наук, що дала нові можливості археології. З’явилися археометричні методи досліджень. Взагалі, історія Трипілля — це праісторія, що не має писемних джерел. Певні сторони історії Трипілля повноцінно можна досліджувати лише методами природничих наук. Наприклад, хронологію. У Києві є лабораторія, що працює за методом “С 14” — визначає вік давніх знахідок, в яких збереглася органіка (у кістках, вугіллі, в кераміці, і навіть у штукатурці)… Є комп’ютерні програми, які ре- НОВІ ВИДАННЯ У видавничому центрі “Просвіта” вийшов друком збірник матеріалів “Трипільська цивілізація у спадщині України”. В основі видання — наукові, публіцистичні й навіть релігійні тези та доповіді конференції, організованої Українським благодійним фондом “Трипілля” і ВУТ “Просвіта” імені Тараса Шевченка з нагоди 110-річчя відкриття трипільської культури. Серед європейських народів культурними пам’ятками й історичним минулим найбільше цінуються греки (крито-мікенська культура, класична й елліністична епохи, середньовічна Візантія) й, безсумнівно, італійці (Древній Рим, Рисорджементо й Ренесанс), натомість українці з трипільською культурою V-III тисячоліть до н. е. лише починають доводити своє право називатися європейською нацією. І це в той час, як ще наприкінці XIX століття Вікентій Хвойка відкрив на цих землях праісторичну цивілізацію з найвищою на той час культурою землеробства, із садівництвом, усатівських стад, визначений за знайденими кістками під час розкопок, такий же, як і в згаданих кочівників. Це була епоха жорстоких “трипільських війн”. Археолог В. М. Даниленко в районі Красного Хутора, досліджуючи пізньотрипільський могильник, знайшов стільки зброї, скільки не було знайдено за весь попередній трипільський період... Поступово зникає мальована трипільська кераміка. Це в ті часи, коли в Месопотамії набуває поширення писемність, виникають перші міста-держави. Якщо у нас історія Трипілля закінчується, там історія починається. Нові археологічні дослідження засвідчують, що Трипілля не є найдавнішою хліборобською культурою в Європі. Найдавніші сліди хліборобства в Україні виявлено під час розкопок біля виноградарством, тваринництвом (велика рогата худоба і вперше приручені коні), неперевершеним гончарством, видобутком та обробкою міді. “Трипільська культура виявилась цивілізуючим фактором розвитку відтворюючого господарства на всій території Східної Європи та західної частини Північної Азії”, йдеться у передмові голови фонду “Трипілля” Івана Зайця й наукового редактора видання Івана Чернякова. Автори передмови ще раз нагадують про сенсаційне відкриття гігантських поселень на території Черкащини з площею 250—500 га, “що набагато перевищує площі найвідоміших міських центрів Стародавнього Світу, включаючи Вавілон”. Таким чином постали гіпотези про виникнення перших “протоміст” саме в Україні, а не в Месопотамії чи Єгипті. Доречні тут і занепокоєння політиків та науковців: “Гігантські поселення розорюються, сотні горщиків 5—6 тисячорічної давності продаються за 10—60 гривень на базарах, скуповуються іноземними антикварами.., після розкопок залишки трипільських будинків не музеєфікуються, а руйнуються вщент назавжди”. У свою чергу, в матеріалі Павла Мовчана читаємо, що “упродовж останніх 30 ро- z зі Сходу через Кавказ. Найрозвиненішими були культури Дніпро- Донецька й лінійно-стрічкової кераміки (остання на початку VI тисячоліття до н. е. тягнулася від Волині аж до Парижа). Взагалі, у VII—VI тисячоліттях до н. е. рівень розвитку цивілізації по всьому світу був приблизно однаковий. Раніше вважалося, що металургія виникла в Анатолії, але нині знаємо, що в той же час вона була й на Балканах. У Трипіллі знали вже й про мідь та про всі технології її обробки, знали, де її шукати. Так, із родовищ на Волині добували самородну мідь. Ще в 70-х роках американська дослідниця Марія Гімбутас надрукувала статтю про цивілізацію Старої Європи. Вона сформувала концепцію, що, починаючи з VII тисячоліття до н. е., в Європі паралельно зі Сходом формується цивілізація на основі економіки, пов’язаної з вирощуванням хліба, з тваринництвом. До того Європа полювала, ловила рибу, збирала гриби… Кордони цієї цивілізації вона окреслила від Східної Італії спочатку до Бугу, потім — до Дніпра, тобто від Рима до Києва. А з півночі на південь — від Карпат до Егейського моря та до узбережжя Чорного моря. Більша частина України належала до цієї цивілізації. Як правило, західні дослідники Старої Європи закінчують свої пошуки на Карпатах… Дослідження трипільської культури почалися в XIX ст. не на території Російської імперії, а в Східній Галичині, що входила до Австро-Угорщини. Біля сучасного села Кошилівці ще в 1870 році були проведені перші археологічні розкопки. Через кілька років також були проведені розкопки в Шипинцях, недалеко від Чернігова. До речі, колекція з Шипинців сьогодні є окрасою Віденського природничого музею. Матеріали з розкопок у Бічі Золотому (Тернопільська область) експонуються сьогодні в Краківському археологічному музеї, в Британському музеї Лондона та в Оксфорді. Є трипільські колекції в Будапешті, Парижі, вони експонувалися на виставках у Сполучених Штатах ів Канаді. А отже, існує всесвітній інтерес до цієї культури…” z ків, починаючи від фундаментальних відкриттів Валентина Миколайовича Даниленка і до дешифрувань протошумерійських письмен Кіфішиним, виявлено величезну суму історичних фактів, які дають підстави нам послідовно реконструювати, наголошую, реконструювати не лише вітчизняну історію, а й назагал, світову…” У книзі “Трипільська цивілізація у спадщині України” також вміщені доповіді Івана Чернякова про концепції автохтонного походження племен трипільської культури, матеріали Олени Якубенко, Миколи Городиського й Людмили Поліщук — про трипільські колекції в музеях, Владислава Чабанюка — про стан і перспективи державного заповідника “Трипільська культура” на Черкащині. Юрій Павленко, Вадим Мицик, Любов Санникова та інші представили Трипілля у вимірі цивілізацій Старого Світу. Десятки інших науковців і любителів представлені у виданні доповідями про культурно-господарчі досягнення трипільців, а також про нові археологічні дослідження давніх пам’яток. О. С. Кам’яної Могили, і датуються вони приблизно VII тисячоліттям до Різдва Христового. Тобто, за тисячі років до Трипілля на цих землях уже знали хліборобство, існувало тут 12 чи 13 археологічних культур. Також виявилося, що хліборобство виникло не в Україні, як це вважалося раніше. Хліборобство поширювалося по Європі до Дніпра та іншим шляхом — Підготував Олександр СОЛОНЕЦЬ
Постаті · s. 11strona oryginału ↗

Ciąg dalszy z wcześniejszej strony — fragment strony

збирати соняшник, який стоїть на десятках гектарів і гниє. Значить, ми не можемо говорити про народну культуру як таку. А культура, яку народжує цивілізація, живе все ж таки в місті. А в нас немає національно свідомої інтелігенції і культурних жителів-городян... У нас немає сходинок: перша, друга, третя… У нас є одна ступінь, і все химерне ми вважаємо геніальним. Я нічого не хочу сказати такого про “Майдан Незалежності”, — він такий, якого ми заслуговуємо. Але чому під колоною з дівчиною-оберегом (чи як вона там називається?) — не музей України? А там п’ють каву і продають погані турецькі черевики. Нас заганяють у минуле. Може, це саботаж? Може, це робиться спеціально? Щоб ще більше загнати нас у “бидлізм”. Ми стали більшим бидлом, ніж були. Розумієте, деяких патріотів дратує питання: чи перемогли ми, чи не перемогли під Полтавою 300 років тому? А чи розуміємо ми, чому програли під Полтавою? Тому що ми довели тому ж Мазепі, всьому світові, що ми — бидло. Ну, добре, це було 300 років тому, а зараз? Ми знову не хочемо не бути бидлом. Хоча нам чимало щастя (від чорноземів до геополітичних сприятливостей) просто падає з неба. Справді, Україна — дуже улюблена країна для Бога. І Він весь час нам допомагає. Навіть тим, що погрозив Чорнобилем. Це ж фантастика: пережити Чорнобильський апокаліпсис! І ми його спокійно пережили, чесно кажучи. Ну, там з’явилися ці папірцеві довідки, що ти ліквідатор. Голодомор, Чорнобиль — це нам не Божа кара, а Божий знак, дзвоник: люди, схаменіться, зрозумійте! Так, голодомор – це жахіття. Але коли з’являється геноцид? За ним стоять не тільки ті люди, що його творять, а й ті люди, що дозволяють із собою таке робити. Жертвами стали мільйони, але якби ці мільйони не захотіли вмирати з голоду, встали б — я не знаю, що було б із катами! — Чи мрієте написати геніальну картину? — Знаєте, існує така картина “Будинок глухого” Гойї. Ну, я хотів би такий зробити будинок для себе (в метафоричному розумінні). Я теж і глухий, і майже сліпий. От збудував би такий будинок, і тоді б сказали: у нас був український Гойя (про те, що я український Дюрер, уже всі знають). А якщо серйозно, художник, як міст, лежить між прошарками культури й між культурами. Іноземці дивляться на мої картини і кажуть: “О-в-ва, це нас інтригує”. А я нікого не інтригую. Я вам цікавий? Цікавий. Ви мені цікаві? Цікаві. Ми один одного любимо. З іншого боку, я вільний щодо вас, і ви вільні щодо мене. Я розумію, що я чужинець, ви розумієте, що ви чужинці, але ми розмовляємо мовою мистецтва. Ми на побутовому рівні розмовляємо мовою духу. І тоді одразу ми будемо всім цікаві. — Чи досягли Ви піку? — Я його обживаю і роблю справді своїм. У молодості були вчителі, обставини, а тут уже я сам хазяїн. Треба скріплювати та будувати. У 30 років я не думав, чи ладен я за свої речі вмерти або віддати життя. Тепер думаю... Життя, творчість, кохання — все єдине. Якщо ти маєш хист художника, твоє особисте стає інтимно важливим для кожного глядача. У діалозі “художник і світ” найголовніше — щоб з’явився монолог глядача. Мені здається, — я не хочу давати ніяких рецептів, — що кожна людина на своєму місці має відчувати свою відповідальність за свою працю, за свої слова, за своє життя. І тоді почнеться нормальність. Тому що норма і є те, про що Христос казав у Нагорній проповіді. Це — нормальність, це не те, що вище хмар. Це — державотворення душі, тому що держава, як і собор, і храм, — у душі людській. Хочу ще акцентувати на такій відомій фразі: “Талант, узагалі художник, це, перш за все, характер”. Немає характеру — немає художника. Ми весь час плутаємо талант і здібності. Здібності Богом дані, талант — це здатність донести ці здібності в якійсь формі. Щоправда, не смію стверджувати, що я — талант, бо талант — це все ж таки першовідкриття. Андре Мальро сказав, що Сезанн зробив більшу революцію в свідомості людства, ніж Жовтнева революція, тому що він показав людям, що тіні від дерев бувають бузкового кольору. Це — талант. Йому — важко. Він учить людей бачити те, чого вони раніше не помічали. z скрізь, і в мистецтві, яке є віддзеркаленням усіх протиріч. Бува: талановитий хлопець... І що? Навіщо він це намалював чи зліпив? Яка б не була форма вираження, вона має під собою морально-етичні норми. Буває, талановито, симпатично, але ніяк — без любові до людини і до Батьківщини. — У чому Ви вбачаєте своє призначення? — Перш за все, максимально бути самим собою. Я розумію свою роль, свої можливості. Украй важливо максимально реалізувати те, що в собі цінуєш, і те, за що ти сам себе любиш. А я люблю не просто себе, а максимального Сергія Якутовича, при цьому розумію, з чого створений — із батьків, дружини, сина, друзів... Я перед ними в боргу, тому що я їх люблю, я без них не можу, тому що поруч із ними хочу бути щодень ліпшим, ніж я є, — тобто, втілювати і справджувати Божий задум. — Це Ваше ставлення до себе допоможе країні вибратися до світла? — Має допомогти мені. Завжди треба починати з себе. Я, наприклад, знаю, що маю бути на людях бездоганним. І не через те, що я такий є, а тому, що в мене є обов’язJ ки перед людьми. Чим більше буде людей досконалих у своїй справі, чемних у побуті, в метро, біля свого паркану, це і є: один до одного, один до одного — ланцюг до ланJ цюга. — Тільки й чуєш, що Україна — нецивілі$ зована країна. А чи можете Ви провести па$ ралель між Україною та Європою, з огляду на Ваші всілякі “пригоди”?.. — Я наведу слова людини, яку безкінечно поважаю. Це іспанський каталонський художник, людина, яка зробила знаменитий плакат “Но пасаран”, людина, яка 45 років прожила в еміграції, побудувала своїми руками власний музей, і уряд Каталонії офіційно визнав цей музей. На момент нашого спілкування Карлосу було 92 роки. Він сказав мені таку фразу: “Сергію, такий, як ти є, ти маєш розраховувати на величезну повагу. Викликає повагу те, що ти робиш, те, що маєш за душею, те, що ти кажеш і як ти живеш. Але якщо ти з’явився тут у нас отаким, значить, ти не одержав поваги в себе вдома. Тому ти не можеш розраховувати на успіх у нас у твоєму віці, в своєму тембрі. Доки ви не навчитеся поважати своє, ви не будете цікавими світу”. Колись я потрапив у Париж уперше. Зустрівся з друзями, які давно туди виїхали. Вони кажуть: тут усе так банально, і французи всі такі-сякі. Я питаю: “А чому ви тут сидите?” — “Так тут цивілізація, — відповідають. — А от культура — в Україні”. Я кажу: “Ні, перепрошую”. Справа в тому, що цивілізація — це відсоток культури на душу населення, культура породжує цивілізацію, а не навпаки. І в нас є народна культура, вірніше, була. Була, тому що зараз її теж немає, вона розпорошилася, розшарувалася, вона люмпенізована, люди не живуть на своїй землі, вони не відповідають за свою землю. І це абсурд: як в Україні ми спромоглися такого добитися, щоб люди не хотіли Володимир КОСКІН
Постаті · s. 11strona oryginału ↗

ЗНАЙОМТЕСЬ: ЛАУРЕАТ НАЦІОНАЛЬНОЇ ПРЕМІЇ імені Тараса ШЕВЧЕНКА

Художник Сергій Якутович... Нині після його прізвища писатимуть поважне уточнення-доповнення — лауреат Національної державної премії імені Т. Г. Шевченка, яку він нещодавно отримав. Але я достеменно знаю з вуст Сергія Георгійовича (він майже не сподівався, що отримає цю почесну премію, мовляв, “номенклатурщину” не подолаєш) наступне: “Яким би чином фортуна не повернулась, а я маю свій план — буду працювати над циклом великих картин, я їх уже конкретно бачу”. Хочеться відзначити, що Сергій Якуто0 вич “виставляється” в Україні з досить див0 ною періодичністю — в 13 років. Зараз Яку0 тович почав мотати треті “13 років”, і спо0 діваємося, що цей термін не є канонічно0де0 монічним. Тим більше, що він був наповнений численними виставками за кордоном: у Ні0 меччині, Франції, Португалії, Іспанії. Що0 правда, в Іспанії, яка подарувала художнику “море і гори” щасливих творчих миттєвос0 тей, його спіткала велика біда: за два роки праці у цій країні майстер створив 150 поло0 тен, але за трагічних обставин утратив їх. Утратив він також і ціле місто Батурин, створене фантастичними зусиллями худож0 ника для фільму “Молитва за гетьмана Ма0 зепу” (втім, знищення останнього було зазда0 легідь обумовлено). Незважаючи на всі удари та примхи долі, Якутович галерно працює — доробок здаєть0 ся неймовірним за кількістю та потужністю зробленого. Варте захоплення й те, що Яку0 тович протягом останнього десятиліття не піддавався модним кон’юнктурним, абстрак0 ціям — лишився в мистецтві сам собою. Як співрозмовник, Сергій Якутович вра0 жає мудрістю й відвертістю. А ще його ви0 різняє блискуча самоіронія, яка захищає ху0 дожника від похвал0лестощів і чорних напа0 дів заздрощів. — За ці роки я багато чого зробив, багато чого втратив, набув деякого досвіду і, сподіваюся, зберіг наївність і юнацький ідеалізм. Вірю в абсолютні істини й продовжую шукати їх у собі. Скільки себе усвідомлюю, мене веде енергія помилок... Скільки себе пам’ятаю — малюю... Вірю і в те, що справжня нагорода для мене, — наступна робота. Можливість самого процесу праці із сумнівами, пошуками, болем, розпачем і радістю опанування. Це — як кохання... Так жив, так живу, чого і в майбутньому собі бажаю... — Вас порівнюють із Дюрером. Вас це не ображає? — Чесно кажучи, не ображає, тому що досить іронічно ставлюся до себе. Знаєте, в Іспанії люди іноді божеволіли від моїх ескапад, тому що в них не прийнята самоіронія, вони не розуміють, що це таке. Я казав: “Я — Достоєвський живопису”, — і вони, хапаючись за голову, погоджувалися: “Так, так, Достоєвський”. У нас є звичним, коли люди, порівнюючи когось із кимось, кажуть: український Пікассо, український Дюрер, український Моцарт, вони одразу підкреслюють українську меншовартість. Знаєте, свого часу казали, що Шевченко — це український Рембрандт. Так. Але, якщо Шевченко посідає в українському образотворчому мистецтві місце Рембрандта, то в якому мистецтві яке місце займає Рембрандт? У голландському мистецтві чи в світовому? Усе ж таки ми маємо знайти точку відліку, сітку координат. Якось себе позиціювати. Справді, в моїй творчості величезна присутність Дюрера з дитинства. Я знаю всі його малюнки, всю його творчість. Але в нього є багато різних речей, яким я абсолютно не відповідаю. З іншого боку, Дюрер — спадкоємний художник, у нього батько був художником. Це і в моїй біографії є. Те, що він стоїть осторонь усього німецького мистецтва, навіть часів Ренесансу, — це є. Я позиціюю аналогічно. Щоб відповісти на Ваше запитання, треба зрозуміти, що таке українське мистецтво? Хто ми є? Ми не великі, ми такі, які ми є, і це треба усвідомити. Ми весь час думаємо: що про нас скажуть? У Москві, у Варшаві, у Парижі… Але ми самі маємо про себе говорити. Мовчимо, соромимося? Це наша біда, і біда нашого мистецтва. Моя постать у нашому українському мистецтві стоїть дещо осторонь. У сумні хвилини я відчував, що я не потрібен. Мені кажуть: так не можна заявляти. І справді, достатньо мені зробити маленьку виставку, засвітитися, як знаходяться люди, яким я потрібен. Але в загальному потоці мені немає місця. Ще штрих: я — син свого батька, й батько, як бульдозер, теж стояв абсолютно осторонь. Але через те, що він жив у інші часи та був більш могутньою фігурою, та поруч гуртувалися його друзі, здебільшого талановиті літератори, які уособлювали все найкраще, що було в 60—70—80 роки в українській культурі, вони стояли разом, як моноліт. Потім хтось пішов у політику, хтось у комерцію, і він залишився один. І коли Георгій Якутович помер, то написали, що помер художник фільму “Тіні забутих предків”. Тому що цей фільм збирав Україну. Батько весь час дуже страждав, що заважає мені своєю спиною, своєю силою. Це не так. Мені передалася його кремезність, щоб вистояти, наче дубу, осторонь лісу. Можна сказати, що я українець скрізь, крім України. Мене сприймають українцем у Німеччині, у Франції, у Іспанії, у Чехії, у Москві, де я вчився та багато працював. Київ досі видається в’ялим і провінційним. Коли в Німеччині потрапляєш у будинок пересічних німців, там на стінах висять музичні інструменти. Ти кажеш: “О, як красиво!” А вони відповідають: “Ми на цьому граємо”. “— Як?” — “А в нас сімейний квартет”. І вони сідають і починають грати Ґенделя чи Моцарта. І ти думаєш: “Боже мій...” Ми теж можемо випити горілки й поспівати. Але ми вже не заспіваємо справжніх українських пісень, ми їх спотворили. Ми дрібнішаємо, ми самозадоволені через свою непершовартість. Замість того, щоб піднімати голову над болотом повсякдення (яке пихкає-заспокоює: мовляв, усі люди живуть так), опускаємося, деґрадуємо, аби бути ситими. А як далі — не знаємо. Чому? Тому що в нашій ментальності немає протестно-бійцівського: що далі робити? У нас інше: на двох українців три гетьмани. Які хочуть влади. Одержують її, і не знають, що з нею робити. Ну, ще один будиночок, ще один банківський рахунок. А далі що? Це і є прірва. Потрапляєш до Італії і розумієш, що там люди такі ж, як ми. Вони веселі й щасливі, тому що такі вже в ментальності своїй. На цій землі — культура: ланцюг, ланцюг, ланцюг, тобто спадкоємність, і серед цього ланцюга — пересічний італієць. Нам здається, що італійці легковажні. А Римське право, а бухгалтерія, а державність? Усе це вони народили. А ми просто на іншому щаблі розвитку знаходимося і трішки осторонь: я до культури — осторонь, культура до мене — осторонь, ми всі до Європи — осторонь. Чому? Тому, що ми не розуміємо своєї першовартості. А от коли ми усвідомимо самі себе… Мені запам’ятався такий випадок, що мав місце в Карпатах. Ми мешкали в будиночку, з вікон якого видно було Говерлу… Поруч жили справжні гуцули, в тому числі 90-річний Петро Федорович Іллюк. Батько якось привіз московських художників. І вони, проїхавши чимало країн, раптом отетеріли: “Такої краси ми ніде не бачили!” І почали дифірамби співати, а дід Петро сидить, слухає, потім каже: “Стоп!” Узяв чарку і продовжує: “Ми, гуцули, любимо самі себе. За ваше здоров’я”. Ось він — сенс: треба любити себе, але не просто так, необхідно заробити це право. Ми кажемо “ми”, а треба казати “Я”. Стверджувати: “Я маю право”. Це скільки християнського треба пройти! І не просто ходити в церкву, а ходити на сповідь, причастя, задавати собі питання: “Хто я? Що я? Що я можу?” Ми лагідні люди, ми один одному все прощаємо, і головне, що ми прощаємо самим собі. А чи треба прощати собі? І це відбувається
Мандрівник-путівник · s. 12strona oryginału ↗

Ciąg dalszy z wcześniejszej strony — fragment strony

ходимо… Все марнота марнот… Про це нагадує чарівне звучання храмового органу XVII ст. Покалічений у радянські часи, він був відновлений 1985 року, щоб і надалі окрилювати людські душі. Інструмент порівняно невеликий, але саме на такому цілком могли грати Бах, Гендель, Букстехуде чи Куперен… Придивіться до афіш: можливо, вам казково пощастить потрапити на концерт органної та камерної музики під склепіннями домініканців. ДЕСЬ ВИТАЄ ДУХ БОНАПАРТА Далі буде. Олесь ГАНУЩАК Після довгої мандрівки ми не випадково повертаємося на площу Ринок. Сама вона вже є своєрідним музеєм під відкритим небом, в якому переплелися епохи та стилі. Окрасою площі, найбагатшим експозиційним набутком є Історичний музей. Заснований, за однією з версій, 1893 року, він нині має у своїх експозиціях та сховищах понад 330 тисяч експонатів. Окремі пам’ятки та колекції є правдивими раритетами світового значення. Це, зокрема, стародруковані книги XII—XVII ст., найдавніші графічні види Львова, його герби, турецькі військові шатра XVII ст., сідло османського візира Кара-Мустафи, здобуте як трофей у битві під Віднем 1683 р., обладунки крилатих гусар та гуцульська зброя, старовинні ордени багатьох країн Європи й Азії, декоровані коштовним камінням та кольоровими емалями. Експонати, що надовго позбавлять сну будь-якого поважного колекціонера, виставлені у Королівських залах уже згаданої нами кам’яниці Корнякта (пл. Ринок, 6), де у XVII ст. була резиденція Яна III Собеського. Це старовинні меблі, картини, годинники. Окремо виставлені пам’ятки художнього срібла, монети та ордени. Серед них — і знаменитий орден Золотого Руна. Це була вища австрійська ( а також Бургундії, Великобританії) нагорода. Зверніть увагу на автографи та особисті речі відомих персон Європи. Де в Україні ви ще побачите рукопис Жорж Санд чи пасмо волосся Наполеона Бонапарта? Але історію творили не тільки (йне стільки) амбітні митці, полководці чи політики. Як невтомні мурахи, її рухали прості люди з їхніми цілком земними клопотами. Про це нагадують справжній чумацький віз, хатній реманент, одяг. Це все є в іншому відділі музею на площі Ринок, 24. Історію визвольних воєн українського народу становить окремий розділ експозиції, розташований на площі Ринок, 4. Наостанку завітаймо до італійського дворика... Але це інша розповідь про окрасу середньовічного Львова. Про це ми теж поговоримо. Наразі збадьоріться філіжанкою кави та зробіть світлину на пам’ять. Вона збереже назавжди ваші враження про Княжий град. Місто, де художник і прибиральник вулиць із однаковою гідністю й любов’ю ставляться до буденної праці та історії.
Мандрівник-путівник · s. 12strona oryginału ↗

СКАРБНИЦІ ЛЬВОВА. ПРОГУЛЯНКА ЕСТЕТА

Якщо ви вважаєте себе справжнім шанувальником старожитностей, то походові львівськими музеями варто присвятити цілий день. Не лише тому, що таємниці й дух минулого вимагають неквапності ходи та думок. У Львові тільки офіційно є понад тридцять музеїв, до яких треба додати храми, виставкові зали, галереї, пам’ятники… Сьогодні ми розповімо лише про чотири, котрі становлять своєрідне музейне кільце. Вони почасти допоможуть скласти уяву про невичерпні багатства, дбайливо збережені львів’янами для нащадків. УСМІХНЕНІ “ФОРТЕЦІ” ГАЛИЧАН Зійшовши крутосхилами із Замкової гори на вулицю Личаківську, а далі (перепитуючи завжди привітних перехожих) — Круп’ярською, Стрілецькою та вулицею Чернеча гора, то врешті-решт потрапимо до Шевченківського гаю. Віддавна місцина ця йменується Кайзервальдом. Гряда тамтешніх горбів, як і все у Львові, була сценою історичних драм та комедій, що, за Шекспіром, і є життям. Колись гора Льва, названа, найпевніше, на честь князя Лева, згодом була перейменована на Піскову, бо добували там камінь і пісок. А ще кажуть, ніби одного дня брів тут подорожній. Сніг заліпив обличчя, вітер хилив дерева. Раптом з гори піднявся стовп піску в подобі нерухомого лицаря при повних обладунках. Так народилася легенда про лицаря — вартового гори. Свого часу на горбах зеленіли виноградники й сади міщан. Отже, Львів виробляв власне вино! Якось побував тут цісар Йосиф II. З приводу цієї епохальної події встановили статую Мінерви, яку, щоправда, за щось звалили на початку XX століття. А зарослий лісом горб після візиту цісаря дістав назву Кайзервальд — “цісарський ліс”. Має Кайзервальд стосунок і до нової української історії. Тут організовувалося національне військо, свої перші навчання зі стрільби та розвідницький вишкіл проходили Січові стрільці. Невдовзі ця наука згодилася їм у шанцях Першої світової та на полях окупованої України. Нині Кайзервальд-Шевченківський гай — одне з улюблених місць відпочинку львів’ян. Щороку перед Великоднем громада міста, особливо молодь, влаштовує толоки з прибирання та упорядкування гаю. А на співочому полі час від часу відбуваються грандіозні мистецькі акції. Але головною метою сходження до гаю є музей народної архітектури та побуту, природно “вписаний” у ландшафт. Йдучи доріжками та стежинами, протоптаними ногами тисяч туристів, потрапляємо ніби до підкарпатського села XIX ст. А, може, ХVІІ? Що таке кілька століть для одвічних і мудрих традицій народної дерев’яної архітектури? Є чого повчитися й нам, дітям залізобетону, асфальту й скла. Уже в наші часи зусиллями науковців у близьких та далеких селах Галичини знайдені, відновлені, обережно перенесені до гаю дерев’яні помешкання та церкви, типові для нашого краю. “Мій дім — моя фортеця”, кажуть британці. Українські дерев’яні “фортеці” дихають теплом живого дерева, привітністю та добром. У них ще витає дух колишніх мешканців. У затінку столітніх дерев добре Релігії думається про вічність та наше призначення на землі, бо всіх (краще пізно, ніж рано) чекає сумна тиша цвинтаря. Така, як на Личакові… ЛЬВІВСЬКИЙ НЕКРОПОЛЬ Дорогою до Личаківського цвинтаря не обминути церкви Св. Петра й Павла. Її, за свідченням тогочасних літописців, звели як придорожню каплицю, аби мандрівники та купці могли помолитися за щасливий вислід справи. Не всім судилося повернутися, бо з Глинянського тракту розходилися не завжди безпечні шляхи до Туреччини та Московії. Тихо помолившись і собі, виходимо, минаючи так зване Марсове поле, до воріт Личаківського цвинтаря. Існував він уже в ХVІ ст. Однак спершу був не таким, даруйте, престижним, як у наші часи. Зазвичай ховали тут тих, кому вкоротили віку різні пошесті. Тоді практично при кожній церкві чи костелові були свої цвинтарі. Але після XVIII ст., коли за наказом цісаря були перенесені прицерковні цвинтарі, для їх облаштування виділили кілька заміських територій. Однією з них судилося стати пустиреві поблизу села Личаків, згодом поглинутого містом. На горбі, біля альтани, збереглася найдавніша частина первісного цвинтаря. Надгробки й каплиці там датовані кінцем XVIII ст. З часом міська влада вирішила, що саме на Личакові мають бути поховані найавторитетніші львів’яни. Тут спочивають: Іван Франко, Соломія Крушельницька, Маркіян Шевченківський гай Шашкевич, Павлин Свенціцький, Володимир Барвінський, Анатолій Вахнянин, Михайло Павлик, Іван Верхратський, Станіслав Людкевич, Григорій Тютюнник… Деякі з цих славетних імен згадані в нашому путівнику, інші, маєте повірити, зробили багато для української культури й науки. Загалом налічують тут понад три тисячі кам’яних надгробків, каплиць. Багато з них є просто архітектурними шедеврами. Серед славних львів’ян, котрі вже в наші часи знайшли вічний спокій у Львівському некрополі, — Володимир Івасюк та Ігор Білозір. Нині в центральній частині цвинтаря ховають лише у виняткових випадках і дуже знаних людей. Вічная пам’ять… ТУТ СПІЛКУВАЛИСЯ З БО- ГОМ… КОСМОНАВТИ Домініканський костел ми можемо вже вважати давнім знайомим. Але є ще одна його іпостась, варта уваги допитливих людей. На хвилі комуністично-радянського атеїзму в 1970 році в частині приміщень костелу організували музей цієї агресивної науки. Нібито розвінчуючи “опіум для народу”, вчені під цим приводом зуміли вберегти від знищення прекрасні взірці релігійної атрибутики, іконопису, скульптури, книгодрукування. Завдяки їм тепер маємо музей релігії, чи не єдиний в Україні. Увесь комплекс костелу-монастиря оповитий таємницями та Личаків легендами. Храмом віддавна опікувався образ Руської Богородиці Переможниці (нині у вівтарі можна побачити копію, датовану XVIII ст.). За переказами, ікону X ст. до Києва з Візантії привезла дружина князя Володимира царівна Анна. Можливо, саме заступництва Богородиці сподівалася княжна Острозька, переховуючись тут від нелюбого. Пам’ятаєте? Подейкують, що в переходах і підвалах монастиря донині витають привиди. Ще на початку минулого століття костел почали пов’язувати з чорним лицарем. Його тінь з’являється щоночі в чорному капелюсі й плащі. Можливо, це той любий серцю Острозької шляхтич, котрому не судилося розділити щастя з Гальшкою?.. Як би не було, але й досі точаться розмови про виняткову енергетику та віброакустику домініканського комплексу… У різний час під склепіннями монастиря побували особи, трагічно пов’язані долею: російський цар Петро І, шведський король Карл XII та український гетьман Мазепа. “Серцем” експозиції музею-храму є його вівтар. Тут розміщені розкішні дерев’яні скульптури — роботи відомого львівського скульптора XVIII ст. Матея Полейовського. Вражають також скульптури святих, розміщені колом над галереями. Вони ніби закликають підвести голови догори, відірватися від буденності, полинувши молитвами й думками до Всевишнього. У часи, коли Музей релігії ще називався Музеєм атеїзму, виникла й прижилася між львів’янами повчальна бувальщина. До експозиції, на зустріч зі школярами, привели одного з радянських космонавтів. Якийсь допитливий хлопчак запитав у космонавта, чи не бачив він за хмарами Бога. Той на мить замислився й тихо відповів: “Я дякую Богові, що повернув мене на землю”. Всі ми під ним Історичний музей z
Про-читання · s. 13strona oryginału ↗

Ciąg dalszy z wcześniejszej strony — fragment strony

z НАРОДОЗНАВСТВО імена наших співвітчизників: авіаконструктора киянина Ігоря Сікорського, який спроектував перший у світі багатомоторний аероплан і перший у світі гелікоптер, запущений у серійне виробництво; українського співака Марка Рейзена, спортсменів — Сергія Бубки, Яни Клочкової, Інеси Кравець та інших. Для подібних книжок “Школа” купує готовий ілюстрований матеріал у бізнес-партнерів; для тих, які створені у видавництві, — замовляє кращим українським художникам. Гарний, конкурентоспроможний вигляд книжки “Школи” мають завдяки естетичному смакові головного художника видавництва, відомого книжкового графіка, члена Національної спілки художників України Світлани Железняк. А справжнім мозковим центром, який продукує нові ідеї та проекти, організовує втілення всіх задумів, є головний редактор видавництва, видавець із багаторічним досвідом Олесь Шевченко. Це людина, в якій гармонійно поєдналися найкращі якості: патріотизм, любов до дитячої книжки, високий професіоналізм і надзвичайна працездатність. Нещодавно Олесь Шевченко став лауреатом премії ім. Дмитра Нитченка за успішне книгорозповсюдження. Якоюсь мірою я причетна була всі ці роки до “Школи”, перекладала та упорядковувала окремі книжки. Але те, що я побачила у видавництві тепер, усю цю продукцію водночас, мене просто вразило. Видавництво має вже більше десятка різних дипломів Міжнародних книжкових виставок, дипломів благодійних фондів, наприклад, за участь у Всеукраїнській благодійній програмі “Подаруй дитині книгу”. Диплом Ліги українських меценатів за безкорисливість, щедрість і патріотизм при проведенні Другого міжнародного конкурсу з української мови імені Петра Яцика, який “Школа” підтримує щорічно… Ціни на книжки “Школи” досить помірні — не кусаються. Здебільшого вони розраховані на масового споживача, тобто цілком доступні: від 1,15 гривні за “розфарбовку” до 17 гривень за подарункове видання з розкішним художнім оформленням. Із власного досвіду знаю, як важко видати бодай одну українську книжку, тим паче, успішно її реалізувати. Тому просто схиляюся перед такими ентузіастами, як Ігор Яценко — директор видавництва, Віктор Смирнов — начальник відділу реалізації, перед усім колективом “Школи”. А кожен із нас може їх підтримати своєю любов’ю і цікавістю до української книжки! Надія КИР’ЯН Анатолій ЗБОРОВСЬКИЙ ПІДРУЧНИКИ запам’ятовуються і сюжетом, і соковитою образною мовою. Історія творення часто така ж цікава, зворушлива, а то й трагічна, які сама пісня. До кожного нарису додаються ноти і текст пісні. Наприкінці збірника подано біографічний довідник та алфавітний покажчик уміщених пісень. У передмові до книги викладач і диригент академічного хору Марія Галюк зазначає: “Книги про історії створення українських народних пісень не виходили в радянські часи. Імена деяких творців були заборонені. І лише в роки незалежності нашої держави це стало можливим. Автор книги і нині продовжує дослідження історії створення українських народних пісень та імен їх творців. Зокрема цікавим для дослідження є жанр ліричної пісні, багатої за своєю тематикою, розмаїттям мови і чарівністю мелодії”. Книга Володимира Капустіна “Одна на цілий світ” буде цінним посібником для школярів, викладачів, студентів, учнів середніх та спеціальних навчальних закладів, а також для всіх, хто цікавиться українською народною творчістю — її пісенними джерелами.
Про-читання · s. 13strona oryginału ↗

НОВА «ГЕОГРАФІЯ»

Нещодавно вийшов у світ унікальний енциклопедичний путівник у світ дикої природи — “Тварини”. Історія цього видання така: у британського видавництва “Дорлінг Кіндерслі Бук” видавництво “Школа” купило права на цей великоформатний щедро ілюстрований фоліант на 600 з гаком сторінок, потім кілька місяців перекладали з англійської, здійснили фахове редагування, надскладну верстку, багаторазову коректуру й чимало всякої іншої титанічної праці, про яку навіть не здогадується читач, тримаючи в руках цю чудову книжку. Якби спробували її Учителі, які викладають географію у 10 класах, можуть із полегшенням сказати: “Нарешті!”. Нещодавно побачив світ підручник із географії “Економічна і соціальна географія світу” для 10 класу середньої загальноосвітньої школи. Це довгоочікуваний підручник, авторами якого є фахівці Київського педагогічного університету ім. Драгоманова, на чолі з зав. кафедрою економічної і соціальної географії світу Володимиром Загороднім. Довгоочікуваний тому, що складений у відповідності до існуючих програм Міністерства освіти і науки України, і головне — розрахований на тридцять шість годин (одна година на тиждень) — те, чого вже давно чекали фахівці. Це полегшить роботу як учителям географії, так і перевантаженим учням готуватися до уроків і сприймати програмний матеріал. Видання насичене найновішою інформацією, представлене таблицями, схемами, картосхемами, які орієнтують на зорове сприйняття учнями і формування у них зорових образів. До кожної теми, а їх у підручнику п’ять, розроблені контрольні запитання і завдання для перевірки навчальних досягнень учнів, зважаючи на рівень знань та вмінь дитини (чотири рівні). У ньому відображені основні напрямки соціально-економічної географії світу: екологізація, гуманізація, політизація й економізація. Ознайомившись із підручником, фахівці будуть вдячні за такий подарунок, але проблема — з його придбанням, оскільки видавався він у Запоріжжі, видавництвом “Просвіта”. Валентина РОЗУМЕНКО z
Про-читання · s. 13strona oryginału ↗

ЗДРАСТУЙ, «ШКОЛО»!

ЩО ЗА ВИВІСКОЮ? Змістовна, ошатно видана, доступна за ціною українська книжка дуже потрібна, бо люди в усіх реґіонах починають розуміти, що живуть не на Марсі, нев Росії чи Америці, а таки в Україні. Чимало зусиль до українізації українців додає видавництво “Школа”. Воно стукає до читачів у всі двері й таки досягає свого. Для дошкільнят — книжка-іграшка розміром лише 10х10 см, але з твердими сторінками (можна спокійно давати малюкові гратися); книжка-висічка з дивовижними малюнками (сама проситься до рук). До серії “Готуймося до школи” входять розфарбовки “Казкова хатинка” з ігровим завданням для розвитку уяви та пам’яті, “На що це схоже?” — із завданнями на розвиток уяви та логічного мислення, “Якого кольору ялинки?” — для розвитку спостережливості. Новинка педагогічної думки — це “Пальчикова гімнастика”, де вміщені удвох книжечках (одна — для дошкільнят, друга — для молодших школярів) близько двохсот віршиків, якими супроводжуються вправи для пальців рук. Пальчикова гімнастика використовується не лише для відпочинку під час письма. На пальцях і долонях є активні точки, масаж яких поліпшує самопочуття, покращує роботу мозку. Для молодших школярів створено серію “Золота бібліотека “видавництва “Школа”, до якої входять найкращі твори класиків вітчизняної та світової літератури. Видано понад двадцять книжок класичних перекладів, а також (на замовлення видавництва сучасним перекладачам) нові світові бестселери. Незабаром планується випустити у світ книжку відомої німецької письменниці Корнелії Функе “Володар над злодіями”, яка в себе на батьківщині та в різних країнах серед англомовних читачів успішно конкурує з відомим Гаррі Поттером. У серії “Хрестоматія школяра” — книжки, що рекомендуються для вивчення всіма освітянськими програмами, а також твори для позакласного читання. У цій серії видано “Українські народні казки та легенди”, “Казки українських письменників”, “Казки народів світу”, “Прислів’я та приказки народів світу”, казки братів Грімм і Шарля Перро, казки Оскара Вайльда і Редьяра Кіплінга, збірки художніх творів “Про маму” і “Пори року”, “Веселі оповідання” та “Веселі вірші”, “Дорогами та стежками історії України” та “Дітям про тварин”… Для середнього та старшого шкільного віку виходять книги в серіях “Я пізнаю світ” — багатотомна популярна енциклопедія для дітей, кожен окремий том КОШТОМ АВТОРА якої присвячений певному розділу знань: “Країни і народи”, “Свята народів світу”, “Космос”, “Географія”, “Музика”, “Медицина”, “Фізика”, “Хімія”, “Екологія”, “Спорт”, “Релігія” та ін. Серія “1000” адресована всім, хто любить незвичайне, неймовірне, непізнане, загадкове. Навіть у цій дивовижній серії вже вийшло сім книжок: “1000 загадкових феноменів”, “1000 таємниць планети Земля”, “1000 катастроф Всесвіту”, “1000 запитань та відповідей”. І звичайно, серія “Шкільна хрестоматія”, кожна книжка якої включає твори письменників, обов’язкові для вивчення за шкільною програмою і рекомендовані для позакласного читання. Справжньою знахідкою для вчителів та учнів у цій серії є обов’язковий додаток, який включає захоплюючі матеріали до біографій письменників, спогади, листи, щоденники та літературознавчі цікавинки, орієнтовані теми творів та рефератів, тезові плани до них. У цій серії — Леся Українка й Гі де Мопассан, Олександр Олесь і Конан Дойль, збірник “Січ-мати” (про Запорозьку Січ). До ювілею Тараса Шевченка видана рідкісна книга — “Тарас Шевченко. Щоденник”. Це перший повний український переклад Шевченкового щоденника 1857—1858 років, виданий із передмовою Валерія Шевчука, з науковим коментарем і примітками Анатолія Шевчука. самостійно створити в Україні, то праця, очевидно, затяглася бна багато років. Практика купівлі прав на так звані бестселери — це норма для цивілізованого книговидавничого бізнесу. Уперше в Україні 2003 року “Школа” подарувала українському читачеві “Книгу рекордів Гіннеса”, яка нині видається загальним накладом 94 мільйони копій у 100 різних країнах 37 мовами світу. Нарешті ця дивовижна книга з’явилася українською мовою. 2004 року — вже вдруге. У цьому чудово оформленому виданні (обкладинки — з голографічним ефектом) найрізноманітніші досягнення людини, цікаві відомості — від неймовірних параметрів людського тіла до вражаюче фантастичних фактів зі світу живої природи. На сторінках книги рекордів Гіннеса увіковічнено й z У комерційного видавництва “Школа” серйозна видавнича політика, розрахована на найширше коло читачів — від дворічних малюків до цілком сформованого дорослого читача. У доробку на сьогодні близько 200 назв, тиражі 5—15 тисяч. Особливістю роботи цього видавництва є те, що 99 % друкованої продукції — українською мовою, і при цьому воно швидко набирає обертів, про що свідчить той факт, що майже 50 % продукції видається повторно на замовлення, тобто, тиражі не затримуються на полицях крамниць.
Про-читання · s. 13strona oryginału ↗

ПРИСВЯЧУЄТЬСЯ «ІСТОРІЇ МАЛОРОСІЇ»

Ім’я нашого славетного земляка Миколи Андрійовича Маркевича яскравою зіркою сяє на небозводі України. Це йому Тарас Шевченко присвятив поезію “М. Маркевичу”, назвавши Бандуристом, це його багатюща творча спадщина стала основою для написання історичних та літературних творів Михайлом Грушевським, Дмитром Багалієм, Дмитром Дорошенком, Іваном Франком… Вплив його “Українських мелодій” та “Історії Малоросії” відчувається на творах Кобзаря — “Тризні”, “Гайдамаках”, “Перебенді”, “До Основ’яненка” та ін. По суті, він був предтечею Кобзаря, звершивши титанічну працю з відтворення правдивої історії України та духовної спадщини українського народу. Він мав повне право сказати: “У свої 48 років я прожив століття…”, — залишивши нам свою 5-томну “Історію Малоросії”, поетичні й пісенні збірки, історичні й фольклорні праці, багатотомний архівний матеріал. Народився М. А. Маркевич 7 лютого 1804 року в с. Дунаєць на Глухівщині в сім’ї поміщика А. І. Маркевича, що належав до старовинного козацько-старшинського роду Марковичів (Маркевичів). Навчався у пансіоні при Петербурзькому головному педагогічному інституті, де познайомився з Л. Пушкіним, О. Пушкіним, В. Жуковським, М. Глінкою, К. Рилєєвим та іншими відомими особистостями. Три роки служив у Курляндському полку, де зненавидів аракчеєвські порядки та бездарних військових начальників. “Вступивши на службу, я багато втратив часу для наук, — писав М. Маркевич В. Жуковському, — але на службі я став поетом”. З 1824 року, вийшовши у відставку, живу Москві, а з 1830 року — в Дунайці та інших родинних маєтках. Багато їздив по Україні, вивчаючи життя і побут народу, його звичаї та пісенно-музичну творчість. Помер 9 червня 1860 р. у с. Турівці. До 200-річчя з дня народження видатного історика, етнографа, поета і композитора у Київському Видавничому Домі “Ін Юре” за загальною редакцією академіка НАН України Ю. С. Шемшученка видано двотомник “Історії Малоросії” Миколи Маркевича, яка вперше була опублікована у Москві у 1842— 1843 рр. Відрадно, що академік Ю. С. Шемшученко багато зробив також для відродження імен наших славних земляків В. І. Туманського, М. П. Василенка та популяризації їхнього творчого доробку. Нинішнє перевидання раритетної пам’ятки української історіографії та суспільно-політичної думки XIX ст., презентація якої відбулася до 200- літнього ювілею М. А. Маркевича у Глухівському педуніверситеті, є справжнім подарунком для науковців, учителів, студентів і всіх, хто цікавиться історією України. z Микола ГУРЕЦЬ
Про-читання · s. 13strona oryginału ↗

ПІСНІ ДУШІ

Сучасний український поет і публіцист Володимир Капустін згадує, як у садку його батьків у м. Котовськ, що на Одещині, вечорами збиралися друзі: “У нашій родині дуже любили народні пісні та твори, написані сучасними українськими поетами й композиторами. Струнка, смаглява моя мати мала з Божої ласки тонкий музичний слух. У неї був голос сильний, гарний, широкий, як степ, м’який, як оксамит, а чистий — як ранкова роса на квітках. Чоловіки та жінки ставали півколом у садку, а з ними посередині — моя мати. Вона заспівувала, підхоплювали всі. Злагоджено співав хор. Ми, діти, зачаровано слухали: “Стоїть гора високая”, “За Сибіром сонце сходить”, “Розпрягайте, хлопці, коні”, “Повій, вітре, на Вкраїну” та інші пісні. Були такі пісні, що їх мати співала сама. Тоді всі мовчки слухали у її виконанні “Чуєш, брате мій”, “Там, де Ятрань круто в’ється”, “Їхав козак на війноньку”. Закладену в дитинстві любов до рідної пісні Володимир Капустін проніс крізь усе життя. Нещодавно столичне видавництво “Криниця” випустило в світ його книгу “Одна на цілий світ”. Це збірник художніх нарисів про творців українських пісень, що стали народними. Нариси читаються легко,
Про-читання · s. 13strona oryginału ↗

ЗГАДУЮЧИ АРКАСА

Нещодавно в Києві видано роман-пошук письменника, філософа Віктора Жадька про автора опери “Катерина” на слова Тараса Шевченка, популярної “Історії України-Русі”, засновника Миколаївської “Просвіти” і фундатора першої на Півдні школи з українською мовою викладання, сина адмірала грецького походження та української козачки — Миколу Миколайовича Аркаса — “Грек із душею українця”. Чимало сторінок книги присвячено заснуванню й діяльності Миколаївської “Просвіти”. Лауреат Національної премії імені Т. Шевченка, письменник Микола Шудря у передмові до роману зазначає: “Сьогодні, коли доларова торба замінює багатьом внутрішній світ, потрібно читати й перечитувати сторінки цього роману-пошуку, щоб не пуститися рідного берега, щоб слідом за Аркасом виплекати в собі людину української вдачі, національного патріота й самовідданого поборника української ідеї”. Видання здійснено коштом автора. Анатолій ЗБОРОВСЬКИЙ z
Кінозал · s. 14strona oryginału ↗

Ciąg dalszy z wcześniejszej strony — fragment strony

— Пані Галино, то що ж таке продюсер? — За нашими термінами, продюсер — це організатор виробництва, а в країнах Європи, Америки, де інститут продюсерства існує багато років, продюсер — творча людина, яка може знайти цікавий сценарій і під нього зібрати групу: запросити певного режисера, оператора, художника, навіть сформувати акторський склад. Ця людина повинна розуміти, що таке сценарій, що таке творчий процес у кіновиробництві, що таке кіно. Вона може знайти кошти на фільм або вкласти свої. У нас, на жаль, ця система лише розкручується, і коли вона чітко запрацює в Україні, — ще невідомо. Тому себе я б не називала продюсером у такому розумінні, як це існує в цілому світі: коли державне кіновиробництво почало руйнуватися, ми вирішили організувати студію “ВІАТЕЛ”, — тоді довелося займатися організацією. — Ви паралельно працю$ вали і вчилися продюсерства, а що вчило найбільше? — Ми вчимося разом із новим життям нашої країни — з’явилися нові економічні умови, нові стосунки між людьми, студіями, фірмами, замовниками і виконавцями. З’являється нове законодавство. Колись “Укртелефільм” працював за директивами, розробленими на цілий СРСР. Кожна студія мала свій замкнений цикл, починаючи від написання сценарію, від виробничого відділу і до проявляння плівки, до виходу фільму на глядача. Тепер до виробництва кожного фільму треба підходити з іншими схемами, розробляти їх для кожного фільму заново. Для нас кожна робота нашої студії — це, від початку до кінця, експеримент, все заново — від початку до кінця. І щоразу на цьому вчишся. Скажімо, коли ми починали знімати такі проекти, як Михайлівський Золотоверхий та Успенський собори, то до кінця не уявляли, який буде результат. Творча ідея йшла від нашої студії, а підтримка й фінансування — від замовника, Київської Держадміністрації. Тут і виникали ускладнення, труднощі, бо часом творчо нам, може, хотілося зробити трішки по-іншому, але ми розуміли, що повинні звітувати перед замовником і зробити такий фільм, який задовольнить і його умови. Треба було встигнути зафіксувати всі історичні моменти під час відбудови. Ми знали, що Михайлівський собор буде відбудовуватися довго, уявляли собі, що це буде надзвичайний проект, — було цікаво зафіксувати його з самого початку і до кінця. Ми звернулися з пропозицією і нас підтримали. У цілому світі існує така практика — фіксувати створення великих проектів, і не лише в будівництві, а й у інших галузях. — Наприклад? — 1996-го року я була запрошена, як журналістка, на фестиваль музичних фільмів “Злата Прага”, де подивилася документальний фільм про те, як знімався відомий ігровий фільм “Фарінеллі”. Сам фільм я побачила пізніше, але документальний вразив мене набагато більше. Наприклад, той факт, що для фільму голос Фарінеллі (якого, звісно, ніхто ніколи не чув — це відома Італійська школа кастратів XVIII століття) синтезували з двох голосів — польської співачки й американського співака, котрих вибрали після прослуховувань у цілому світі. Обидва співаки виконали одну й ту ж партію, тоді ці два голоси з’єднали на комп’ютері. Був цілий епізод про те, як цей синтезований голос “одягав” на себе актор, що виконував роль Фарінеллі. Унікальна робота перед зйомками цього фільму була зафіксована на плівку як документальний проект. Тому — я повертаюся до Михайлівського собору — коли ми переконували замовника, що треба зняти такий фільм, один із аргументів був, що такі речі неможливо залишати поза історією, поза людьми, які в майбутньому прийдуть у цей собор, — унікальну технологію розписів, мозаїки, процесів, за якими просто цікаво спостерігати. А ще хотілося цю фіксацію зробити емоційною, щоб вона була не просто хронікою, яку сприймаєш як документ. — Які складності були у Вас як у продюсера? — Кожного тижня протягом років відбудови йшли засідання будівельників, які вирішували свої проектнохудожні питання. Ми повинні були фіксувати все, але роками день у день знімати — пішли б просто кілометри плівки і колосальні кошти. Можна було потонути в матеріалі. Отже, необхідно було прогнозувати для зйомок саме те, що для глядача (як фахового, так і пересічного) в майбутньому буде цікаво. Мені, як продюсеру, доводилося сидіти на цих нарадах поруч із будівельниками і, слухаючи, з усієї “руди-породи”, відбирати найцікавіші моменти, які можна буде потім зняти. Наприклад, коли починають закладати першу кладку, або піднімають хреста на баню. Художники, що малювали ескізи ікон, працювали в Митрополичому корпусі Софійського заповідника. Вони не з’являлися на будівельному майданчику, і якби я не ходила й не дізнавалася, де вони працюють, ми б нічого не зняли. Ось чому в продюсера творчий погляд і організаторський повинні сходитися в одну точку. Якщо не знати, що таке фільм, і взагалі — аудіовізуальний продукт, дуже важко відібрати й спрогнозувати, що можна буде цікавого зняти. Драматургію готового фільму диктували хронологічні події, але епізоди, які повинні були складати хребет, треба було знімати заздалегідь. Проникнення в матеріал відбирало надзвичайно багато часу — я не будівельник, не художник, не музикант, який розробляє схему дзвонів, але я багато працювала в документальному кіно, писала сценарії, і природу цього жанру відчуваю. Як продюсер, я знала, що мені треба організувати, а як творча людина, намагалася цей відбір зробити таким, щоб потім глядачеві було цікаво подивитися. — А які події Вам удалося “впіймати” на цих засідан$ нях? — Наприклад, золоту смальту для собору, яку спочатку думали закуповувати десь в Італії, зробили у Києві протягом місяця. Для цього спеціально запустили окрему лінію на заводі, розробили технологію. Це ж унікально — обов’язково треба знімати! З художником, який розробляв ескізи мозаїк, ми познайомилися давно, ще коли всі роботи були в проектах. Уже тоді з ним домовилися: “Коли ви будете ставити перший камінчик у цей собор, будь-ласка, подзвоніть нам”. Ми знайшли взаєморозуміння з людьми, які відтворювали Михайлівський собор, — із будівельниками, художниками, архітекторами. Вони знали, що ми працюємо пліч-о-пліч, що ми спостерігаємо, знали, для чого все це робиться, і самі сповіщали нас про щось цікаве. Щоденна рутинна робота не фіксувалася, але певні унікальні моменти хотілося зняти. Траплялися прикрощі: коли я знала, що на дзвіницю повинні підняти маленьку баню, а ми не встигли організувати зйомку, — під’їжджаємо на машині, і бачимо, як вона вже зависла згори на крані… Хоча матеріалу вийшло так багато, що вистачило на один повнометражний фільм і ще є хвилин із п’ятдесят додат- 1973 р. Телевізійний спектакль “Касандра” мого редакторського досвіду, яким я пишаюся. Я була редактором фільму “Буйна”, за листами Катерини Білокур, — режисер Віктор Василенко. Головну жіночу роль грала Раїса Недашківська. Відомо, що Катерину Білокур надзвичайно цькували, і в селі вважали несповна розуму за її малювання. Коли батьки у черговий раз заборонили їй малювати, вона сказала: “Якщо не буду малювати — я втоплюся”. Була пізня осінь, вона втекла з дому і пішла топитися. ЇЇ побачив молодший брат, покликав батька. Катерину витягли з річки, і тільки тоді батьки зрозуміли, що пристрасть, дану від Бога, неможливо переламати. Після цього її перестали цькувати, наче змирилися з тим, що в цьому — її життя. Цей епізод, як не дивно, випав зі сценарію, хоча, як на мене, — це був переломний момент самоутвердження художниці, — і для неї самої, і для всіх довкола. Коли я побачила, що режисер не зняв цієї сцени, а фільм уже був практично змонтований, мені, як редакторові, страшними зусиллями вдалося переконати режисера (котрий відмовлявся), щоб він цей епізод зняв. Тоді вже була осінь, жовтень, холодно, і Раїса Недашківська в тонкому одязі увійшла в холодну річку. Велика заслуга, Раїси Степанівни, що вона погодилася на це. У такий страшний холод небезпечно знімати актрису, режисер хотів сам лізти у воду, просто одягнути перуку й костюм, але Недашківська сказала: “Ні, я буду зніматися сама, для мене це важливо”. Епізод був відзнятий. Він виявився одним із найкращих. Віктор Василенко поставився до мене дуже серйозно і з вдячністю. Це один із рідкісних випадків у моєму редакторському житті, — коли режисер підійшов і сказав: “Я справді вдячний тобі, як редакторові! Цей епізод обов’язково треба було зняти”. — А до яких фільмів Ви писали сценарії? — Лише до документальних. Намагалася писати сценарії, пов’язані з цікавими народними майстрами. Вишукувала їх скрізь. А до фільму “Глас” я спочатку придумала героя — майстра, що робить трембіти. Мені хотілося, щоб був знятий фільм про цей інструмент, а потім я довго шукала такого майстра, їздила кілька разів по різних селах у Карпати. Аж тільки з третього разу мені вдалося знайти такого чоловіка, познайомитися, і тоді вже я написала сценарій. — Зараз у театральному інституті навчають продю$ серів. Що б Ви їм порадили з Вашого досвіду, — яких уни$ кати помилок? — Продюсер обов’язково повинен бути творчою людиною: бути обізнаним у культурі, в історії мистецтв, знати від початку до кінця технологію виробництва фільму. А помилки все одно треба зробити власні. z Якщо ви цікавитеся: y що роблять продюсери? y чи існують фільми про фільми? y як фіксують робочі моменти великих проектів? y хто такий редактор фільму? y як виникають творчі задуми документальних стрічок? — тоді ця зустріч для вас. У нас у гостях — Галина Іванівна КРИВОРЧУК. Народилася в Києві. 1980 року заJ кінчила театрознавчий факультет КДІТМ іменіІ.К.КарпенкаJКарого. З 1973 року працювала на студії “УкртеJ лефільм”, де була редактором більше ніж сорока фільмів, серед яких — “Пастка” О. Бійми, “Буйна” В. ВасиJ ленка, “Далі польоту стріли” В. Вітра. З 1994 року — директор та продюсер фільмів студії “ВІАТЕЛ”. Автор і співJ автор літературних сценаріїв понад десятка документальних фільмів — “Круг”, “Глас”, “Відродження. НаціJ ональна філармонія”, “Успенський собор”, “Михайлівський ЗолотоJ верхий” (режисер Василь Вітер) та ін. кових епізодів, які не ввійшли у фільм, але мають історичну і творчу цінність. Цього не можна втрачати — ми змонтували їх окремо й записали як бонус до фільму на DVD. — Ви маєте величезний досвід роботи редактором у кіно… — Я дуже пишаюся, що працювала в багатьох цікавих фільмах, наприклад, “Пастка” Олега Бійми, “Далі польоту стріли” Василя Вітра. Для останньої роботи саме я, як редактор, знайшла автора сценарію — Аллу Тютюнник, її повість була надрукована в журналі “Київ”. Ми з Василем Вітром дуже хотіли, щоб ця повість була екранізована, але одразу не склалося. Проте з Аллою познайомились і зробили документальний фільм “Підземні води”, а потім уже — “Далі польоту стріли” — фільми, суголосні за темою. Зараз, на превеликий жаль, професія редактора у нас практично вмерла. Скажу по секрету, редакторів у кіно режисери завжди недолюблювали. А це абсолютно необхідна фігура, яка, фактично, пильнує весь фільм від початку до кінця. Поперше, редактор від написання сценарію й до виходу фільму на глядача допомагає режисерові організувати і драматургічний матеріал, і матеріал уже відзнятого фільму, і роботу з акторами під час тонування — слідкує за мовою, наголосами. Подруге, редактор — це порадник. Якщо режисер довіряє редакторові, з яким працює, то для редактора це — людина, яка завжди може свіжим оком подивитися збоку на все і підказати те, чого він може й не побачити, якщо сильно “закопався” у матеріалі. — А у Вас траплялися такі моменти? — Так. Є один епізод із Розпитувала НоннаJАнна СТЕФАНОВА
Хліб і видовища · s. 15strona oryginału ↗

Ciąg dalszy z wcześniejszej strony — fragment strony

ний політичний конфлікт між українською та американською владами. От вам і демократична Америка! Наші таких речей іноді навіть не помічають. Факти “піратського” використання карикатури у ЗМІ — це також сьогодні є звичною практикою для багатьох, але нормою їх назвати не можна. Саме тому варто нагадати, що захист прав карикатуристів має давні традиції. Вже в 1735 році англійський парламент, на прохання карикатуриста Хогарта, прийняв закон про захист видавництв від піратського копіювання, що отримав назву “Акт Хогарта”. У цьому законі зазначалося, що: “Кожний, хто друкує малюнок чи гравюру, має право на видавництво та перевидавництво терміном на 14 років”. Україна, як держава, що прагне інтеграції в європростір, та й карикатуристи як особистості, що завжди були і є спостерігачами дійсності, вимагають від законодавства лише захисту від порушень професійних прав. Адже найчастіше вони у своїй практиці зустрічаються з проблемою плагіату. Тож варто відзначити, що, згідно із законодавством, “Привласнення авторства на чужий твір кваліфікується як карний злочин і карається штрафом від 50 до 120 мінімальних розмірів заробітної плати або виправними роботами до 2 років”. Тут варто нагадати про те, що для посилення охорони своїх авторських прав слід звернути увагу на сам факт створення твору з обов’язковим зазначенням імені автора, що, згідно з законом, “забезпечує презумпцію авторства”. Законодавство сприяє у вирішенні проблем авторського права ще й тим чином, що позивач у справах авторського права звільняється від сплати держмита. Та ще й той момент, що результати переговорів між обома сторонами можуть мати більш ефективні наслідки, ніж судовий процес. Тобто, суто людський фактор у сухому законодавстві присутній. А суспільство, яке зацікавлене у збереженні творчої індивідуальності автора, може претендувати на вступ КЛУБНЕ ЖИТТЯ Чи може бути щось спільного в українського і шотландського рок-гуртів, та ще й північного російського міста? Виявляється, може. Саме в далекому місті Якутськ ще в 1998 році під час фестивалю потоваришували дві музичні групи — з Києва та з Единбурга. А нині, в рамках мистецької програми Британської Ради, відбувся спільний виступ рок-гурту “Mystery Juice”, який в Україні вперше, і Олега Скрипки (щоправда, без “ВВ”) в аплуа DJ-я. Ця акція також відзначала “родинні зв’язки” двох міст-побратимів: Києва та Единбурга. Якщо в рок-міксері змішати в неоднакових пропорціях різні за смаком музичні інґредієнти (як от фанк, блюз, хіп-хоп, фолк, прогресивний рок, класичний рокн-рол), отримуємо свіжий і дуже енергетичний напій під назвою “Mystery Jui- ce”. В усякому разі, чітко окреслити рамки для стилю цього гурту британській пресі не вдалося. Але це не означає, що ця група суто “для слухання” (хоча й від часу свого утворення в 1996 році вона встигла випустити 3 альбоми, причому перші два вийшли тільки в Росії). “Mystery Jui- ce” чудово сприймається на “живих” концертах, що й під- ТОЧКА ЗОРУ
Хліб і видовища · s. 15strona oryginału ↗

СТІНГ — ПОЗА ЗАКОНОМ?

Декларації про Європейський вибір України стали вже звичними. Але чи завжди гучні заяви підтверджуються відповідними діями? З огляду на наші реалії, є великі сумніви. “Крок вперед, два — назад”, — слушність відомого вислову щоразу спадає на думку, коли розглядаєш, наприклад, деякі взірці вітчизняної законотворчості. Відомо, що Україна приєдналася до майже всіх відповідних часові міжнародних актів. Однак рецидиви трансформованої адміністративної системи ще доволі часто даються взнаки. Зробити з людини пригніченого прохача, що смиренно чекає милостивого дозволу, — чи не головна втіха чиновництва. З якою метою — не важко здогадатися, знаючи “передові” позиції України в хіт-параді корумпованості. Погляньмо, наприклад, на новий закон про гастрольно-концертну діяльність, прийнятий, як зазначено, з метою наведення ладу в нібито хаотичному стихійному стані справ у цій сфері. З метою, звичайно, “підвищення рівня, покращення якості, захисту культурних надбань…” і т. п. По-суті ж, це — податок на видовище. І, якщо абстрагуватися від дешевої риторики, то “лягає” він на плечі глядача, тобто, на нас із вами. Згадується мудрий Джанні Родарі, який у своїй казці “Чиполіно” переконливо продемонстрував подібні податки про “вдихання повітря”. Як був прийнятий цей закон, чим умотивований? Де широке обговорення, дискусія, проекти, різні концепції та точки зору? Невідомо… Хоча, скоріше, відомо. Знову штучно створені “комітети-кабінети”, знову “Запретить, не пущать!”. Чому, на якій підставі? І справа зовсім не у відсотках відрахувань у невідомому напрямку, а в очевидному прагненні бюрократичної монополізації. Шановні, є ж податкова служба, уповноважена державою контролювати фінансовий обіг. Це справді її справа. А інше, вибачте, справа організаторів акцій. Треба ж, як мінімум, вивчити досвід Об’єднаної Європи, куди ми нібито збираємося. Є ж бо патент, ліцензія врешті-решт. Чому дозвіл на щось мають давати чиновники, які не є, об’єктивно, “в процесі”? Адже відомо, що більшість справді якісних концертів, які стали непересічними подіями (від Стінга, Джона Маклафліна до Хосе Каррераса і т. п.) зроблені недержавними структурами, як, власне, і в світовій практиці. І, до речі, без витрати державних коштів, а навпаки, з відповідними нарахуваннями в бюджет. Більшість суб’єктів сучасного концертного “виробництва” вважають закон заанґажованим і, як мінімум, недоопрацьованим. Чому б не скористатися досвідом, наприклад, тієї ж Асоціації промоутерів України, члени якої мають величезний реальний досвід у цій галузі і чи не найбільше зацікавлені в її цивілізованому розвитку? Чому б не звернути уваги на кричущу дисгармонію в ефірному просторі України, який нагадує заштатну філію інших держав? Як виконується норма про відсоток продукції національного виробника і, зрештою, закон про Державну мову? Питань, як бачимо, багато. Чи почуємо нарешті відповіді? z Малюнок О. Кустовського Леся САМІЙЛЕНКО z В. ВОЛОДИМИРОВ до євроспільноти. Карикатуристи — за! Але постає болючою проблемою політична цензура, яка на реґіональному рівні має всі ознаки тоталітаризму. Закриваються видання, звільняються з роботи художники, які хоч якимось чином намагаються показати потворні сторони діяльності влади та місцевих чиновників. Кажуть, що такого тиску не відчувалося навіть років п’ять тому. Та все ж щось таки робиться й на цьому фронті, бо результатом роботи семінару стала просвітницька робота, яка має конкретний характер. Видана брошюра, у якій викладені основні засади захисту авторського права, розказано все, що необхідно знати художнику-карикатуристу — АВТОРУ й водночас менеджеру, юристу, економісту та адвокату. Та ще варто додати, що використання карикатури в друкованих ЗМІ без посилання на авторство та без гідної оплати віднині є злочином. Тобто — обережно з карикатурою, бо вона ж таки чогось варта!
Хліб і видовища · s. 15strona oryginału ↗

МУЗИЧНИЙ КОКТЕЙЛЬ НА ЧЕСТЬ ДРУЖБИ

РЕФЛЕКСІЇ ДИСКОГРАФІЯ ПЛЮС z Л. С. твердив її виступ у київській галереї “Лавра”. Традиційний для рок-гурту набір інструментів — гітара, бас, ударні плюс до того — електроскрипка, що додає фолковості звучанню гурту. І багато драйву, що змусив затанцювати натовп під сценою (хоча в Україні цей цікавий гурт поки що невідомий). На концерті виконувалися (за словами учасників) загалом нові та кілька старих композицій. А їхні пісні, як лаконічно відповіли музиканти, — про життя (отже про все потроху). Життя від “Mystery Juice” — музично різнобарвне та в основному веселе. Отож, після успішного українського дебюту та спілкування з публікою (намагалися українською), естафета від однієї скрипки перейшла до іншої. Тобто, до DJ-я О’Скрипки. У своєму новому амплуа Олег Скрипка запропонував слухачам стиль етно-диско. Адже, на його думку, фолкова музика — перш за все танцювальна. Тому, вплітаючись у дискомузику, вона буде почувати себе в ній цілком органічно. Під електронну обробку від Скрипки потрапив не тільки наш фолк (наприклад, “Підманула, підвела” чи вевешний “День народження”), а й… індійський (який доповнювали кадри з індійських фільмів). Хоча, мабуть, краще б Скрипка й далі грав звичну для себе музику — бо її теж можна назвати “етнодиско”. Фолк у “ВВ” є? Достатньо. Народ на їхніх концертах танцює? Танцює. Тож чим не рокове етно-диско, яке, на відміну від електронного аналогу, має своє неповторне обличчя? А слухачам поки що залишається чекати нових, так само цікавих результатів музичної дружби. z На концерті побувала Катерина ТАРЧЕВСЬКА “Захист прав карикатуристів преси України” — тема третього українського семінару, що відбувся нещодавно в Києві за підтримки благодійної організації “Митець” та Міжнародного фонду “Відродження”. Протягом трьох днів сонм найвідоміших та найталановитіших українських майстрів карикатури обговорював наболіле. А є про що порадитися, бо на сьогодні вони вже мають конкретні претензії до влади, яка на всіх рівнях цензурує… і так, що вже можна заговорити про карикатуру за гратами. Наших там ще не було, а прикладів у світовій практиці достатньо. Тож варто замислилитись і поміркувати про свободу та інакомисліє, над якими в країнах із тоталітарним режимом чинять розправу, зокрема і з карикатуристами. Тобто, тема для обговорення таких проблем має наразі профілактичний характер, але підстави для визнання її актуальною вже є. Прикладів досить, щоб оприлюднити тему цензури на карикатуру. Є уже й звільнені з роботи. Олег Смаль — один із відомих карикатуристів, що полюбляє політичну тематику, — поплатився контрактом із газетою “Кіеv-Post”, бо власники видання з американського боку розцінили його карикатурні шаржі на можновладців як потенційний міжнарод- ТАБУН РОЗМАЇТИХ ПІСЕННИХ КОНЕЙ Колись панувало правило, яке не дозволяло справжньому чоловікові позичати коня та дружину. Сучасний його варіант — “Не даю в позику машину і дружину…” Як і ким лише не оспівувався вірний кінь у минулому… Сучасні композитори та поети звертаються до класичного образу не часто, але такі є, і не випадково їхні імена є знаковими для Клубу “Співуча родина” та шанувальників романсу, що діє у столичному Будинку вчителя. Сам класичний естрадний жанр, зокрема романс, уніфікує образ вірного друга, тобто коня. “Війна і мир, чоловік і жінка, юність і старість, держава й особистість, праця й натхнення, життя і доля — все це можна виразити через цей багатий образ. Разом із тим у різні часи, у різних народів, у різних жанрах кінь — свій”, — читаємо в передмові до цікавого аудіовидання. “Ой коню мій, коню…” — таку назву має новий аудіоальбом, випущений як благодійно-просвітницьке видання за підтримки М. Горовенка. “За коня сильні світу цього ладні були віддати півцарства”, — нагадується в передмові до видання, що дійшло до слухача завдяки старанням “Співучої родини” та керівника цього нині вже популярного проекту Галини Лактіонової. Нещодавно відбулась і презентація. Київський Будинок учителя у той вечір зібрав добру компанію музичних гурманів, що мали нагоду почути кращі голоси столиці й України. Сестри Турчак та Василь Триліс, Ігор Якубовський та Галина Лактіонова, Олександр Василенко та Олександр Чернеча (за роялем) виконували пісні, у яких оспівувався Кінь. Яскравим був виступ колективу “Дитяча опера”. Але ця презентаційна концертна програма — лише невеличка часточка всього мистецького скарбу, що помістився в аудіоальбомі, а сам альбом — це крапля в морі пісень на цю тему. Чи не цікава тема для дослідження?..
Чемпіони · s. 16strona oryginału ↗

Ciąg dalszy z wcześniejszej strony — fragment strony

ерамагати труднощі в нас, як відомо, — в крові. Мабуть, тому проект “Богатир року”, започаткований у 1998 році, так швидко набув популярності в Україні. Телевізійна версія “Богатирських ігор” транслювалася по УТ-1, “1+1” та на “Новому каналі”. А головним героєм цих не зовсім звичних силових змагань вже не один рік є львів’янин іванофранківського походження Василь Вірастюк. Він неодноразово виборював титул “Найсильніша людина України”, має в активі звання найсильнішого у Східній Європі та третього богатиря світу. Час від часу Василь встановлює різні незвичні рекорди “просто так”, із власної ініціативи. Наприклад, 3 травня минулого року у Львові встановив одразу три рекорди: потягнув зчіпку із п’яти трамваїв, загальною вагою 101,5 тонн, на відстань 17,9 метра (за 59,62 секунди); зчіпку з 10 автомашин, загальною вагою 16,3 тонни, — на відстань 19,3 метра (за 1 хв. 4 секунди); переніс рекордну вагу в двох валізах, вагою по 171 кг на кожну руку, на відстань 19 метрів (за 9,94 секунди). Перший богатир України мріє бодай зрушити з місця український велетенський літак “Мрія”. Василь народився 22 вересня 1974 року в Івано- Франківську. Там закінчив 8 класів СШ №4 та технікум фізичної культури. З 2000 року мешкає у Львові, де працює водієм-охоронцем у компанії “Концерн Галнафтогаз”. Тоді ж почав займатися силовим багатоборством (strongman). Має зріст 191 см, важить 145 кг. Цікаво, що український До Італії неодноразовий чемпіон та рекордсмен України з гирьового спорту і тренер ФСТ “Колос” Олег Іліка зі Сторожинця Чернівецької області, як і менш титуловані співвітчизники, подався під тиском фінансових проблем. — На заробітки я поїхав у вересні 2000 року, — розповідає Олег. — “Осів” у Ломбардії, що в провінції Мілан. Але паралельно з роботою не припиняв тренуватися. Гирі привіз із собою. Там чи не головним організатором спорту є церква, біля якої розташований стадіон. Туди я й заніс свої гирі. Взяв у мерії дозвіл на проведення змагань. За три роки організував там 8 турнірів із гирьового спорту й три з армреслінгу (боротьба на руках). У тому числі міжнародні змагання під егідою світової федерації — з нетрадиційного поштовху 32-кілограмової гирі. Це й було офіційною презентацією гирьового спорту в Італії. Колись я встановив рекорд світу в цьому виді — 901 підйом. Потім його побив білорус. А в 2002 році в Ломбардії я повернув собі рекорд, піднявши за годину по черзі лівою і правою руками 32-кілограмову гирю 1056 разів. — Як для італійського заробітча$ нина ти доволі часто буваєш вдома… — Для мене перебування в Італії — це своєрідні навчально-тренувальні збори. Там у мене просто кращі умови для тренувань. Тепер перед весняним Чемпіонатом світу в Росії теж планую провести збір в Італії. До того ж, я там італійців треную. Восени маю везти збірну Італії на богатир №1 — зовсім “небогатирського” походження: батьки Василя Вірастюка — звичайні люди середнього зросту. Батько — 175 см, мама — 168. — Якось так сталося, що ми із братом такими виросли. (Роман Вірастюк, багаторічний капітан збірної України з легкої атлетики, майстер спорту міжнародного класу зі штовхання ядра). Наше меню не дуже й відрізняється від звичайного: заняття спортом плюс вітамінізація організму дали відповідний результат. Щоправда, кажуть, наш прадід був май- — спорт різноманітний і цікавий. До нього входить з півсотні силових вправ. Є серед них і доволі незвичні. Тут важливі елементи шоу. Глядач, спостерігаючи за змаганнями богатирів, часто не вірить своїм очам… — Наприклад? — У Словаччині ми кидали у висоту, через планку, 12-кілограмову бочку, тримали по 200 кг ваги у кожній руці на час, піднімали кулі вагою від 105 до 150 кг. В Австрії перевертали автомобіль “Volksvagen Golf”. Іноді доводиться піднімати кулі вагою до 180 кг. Глядачам z го господаря турніру. Цікаво, що перед фіналом ми з Романом гостювали у Багача, і він наголошував, що на кухні йому бракує телевізора. Мовляв, завтра відбудеться спортивне шоу серед богатирів — і в нього він з’явиться. Багач був лише третім. Ами з братом повезли додому два телевізори. — Час від часу у великому спорті вибухають допінг-скандали. Чи обминають вони “strongman”? — Коли я займався легкою атлетикою, часто доводилося проходити допінг-контроль. “Strongman” не є олімпійським видом, тому тут немає такого жорсткого контролю. Я вважаю, що великий спорт без фармакології і спеціальних препаратів не зміг би існувати. І неправду говорять спортсмени, які б’ють рекорди, а потім із наївним виразом обличчя запевняють, що вони нічого не приймають. Думаю, допінг треба легалізувати. Небагаті країни, до яких належить і Україна, не можуть дозволити собі утримувати допінг-лабораторії. А у таких державах, як США, Німеччина, Китай ця робота поставлена на високому науковому рівні. Вони просто беруть під контроль кожного висококласного спортсмена і визначають, коли і в яких дозах йому слід вживати той чи інший препарат, аби досягти результату. — Маєте свої прикмети успіху? Наприклад, поганим вважається, коли чорний кіт перебігає дорогу... — У прикмети я вірю. Побачивши кота, я стараюся випередити його. Зазвичай, це — до грошей. А ось жінка з відрами дорогу краще б не переходила… — А як щодо перспективи замах$ нутися на рекорд світу на очах у земляків? — Давно про це мрію. Але зараз хочу сконцентруватися на підготовці до традиційного двоборства та довгого циклу. Хотілося б поборотися за медалі на Чемпіонаті світу. Наступної зими в рідному Сторожинці знову гостюватиме “класичний” Чемпіонат України. А після нього можна буде переключитися на нетрадиційний поштовх. Можливо, вдасться влаштувати в нас силове свято і спробувати побити свій же (поки що) рекорд світу в цій номінації. До італійського рекорду світу я, до речі, спеціально готувався 8 місяців, а потім іще довго не міг переключитися знову на класичні вправи. Сторінку підготував Георгій МАЗУРАШУ Фото автора Адреса редакції: вул. Хрещатик, 10-Б, м. Київ, 01001. Тел./факс 228-01-30. E-mail: slovo_prosvity@ukr.net http://www.prosvita.com.ua Передплатний індекс 30617. Видрукувано з готових фотоформ на комбінаті Засновник: Всеукраїнське товариство «Просвіта» імені Тараса Шевченка. Реєстраційне свідоцтво КВ № 4066 від 02.03.2000 р.
Чемпіони · s. 16strona oryginału ↗

ЧИМ ВАЖЧЕ — ТИМ КРАЩЕ

Найсильніша людина України — Василь ВІРАСТЮК — може перевернути автомобіль, тримати по 200 кг у кожній руці і навіть тягти за собою трамвай. же 2-метровим велетнем. Тай я народився з непоганими параметрами — п’ять кілограмів при зрості 68 сантиметрів. А взагалі, я пішов по слідах старшого брата. Рома завжди був і залишається для мене кумиром. — Як тренують богатирів? — Першим і останнім моїм тренером був Іван Григорович Шарий. Саме ця люди- “КОЛИ ВСТАНОВИВ РЕКОРД, НА МЕНЕ ДИВИЛИСЯ, ЯК НА ІНОП- ЛАНЕТЯНИНА” — Ти вже захопив італійців ги$ рьовим спортом? — Поки я знайомив їх із улюбленим видом спорту, доводилося на вивела мене у майстри спорту міжнародного класу зі штовхання ядра. Повірте, це тренер від Бога. Недарма в нього й відповідне звання — Заслужений тренер України. Норматив міжнародника підкорився мені у 1998 році — під час відбіркових змагань до чемпіонату Європи. Тоді я двічі запустив ядро на 19 метрів 50 сантиметрів. Згодом пробився до числа фінавим спортом, постійно росте. Про нього часто пишуть у місцевих газетах. Я зробив там поміст (до речі, жовто-блакитний) та п’єдестал. У Ломбардії фактично функціонує й національна федерація гирьового спорту. Тепер ми задумали зробити ще одну презентацію виду, але ширшу. — Під час “італійських зборів” твоя українська тренерська діяль$ ність не страждає? — Я й звідти керую тренувальним процесом — телефоную, даю завдання своїм вихованцям. Так салістів на чемпіонаті Європи в Угорщині. Пригадую, на п’єдесталі пошани тоді стояв наш титулований штовхальник ядра Олександр Багач. — Але від ядра Ви згодом відмовились. Чому? — Мене часто запитують, чому я у 26 років припинив займатися штовханням ядра. Однозначно — через скрутне матеріальне становище. Останні півроку, коли ще займався легкою атлетикою, отримував мізерну зарплату — 105 гривень. Хіба можна на ці гроші нормально харчуватися і тренуватися? Тут саме запропонували роботу у Львові. Треба було вибирати: спорт чи робота. Після довгих роздумів наважився на переїзд. Взагалі, “strongman” подобається “прогулянка коваля” — перенесення на час 130-кілограмових “тягарів” у кожній руці. На тренуваннях я працюю і з більшим навантаженням — до 175 кг. Загалом, вага снарядів коливається від 12,5 — коли кидаємо бочку — і до 25 тонн, коли тягнемо пожежну машину. На змаганнях у Ялті я протягнув її на 1 м 25 см. Більшість суперників тоді зупинилася на позначці 20—30 см. Свого часу, ще коли займався штовханням ядра, ми з братом виступали на схожих шоу у Броварах — під час легкоатлетичних змагань на призи Олександра Багача. Тоді я став переможцем серед богатирів, відібравши головний приз у титуловано- ГИРІ ДО ЛОМБАРДІЇ ДОВЕЛИ Чемпіонат світу до Німеччини. Забезпечити дебют італійців на Чемпіонаті світу — це своєрідне завдання від Міжнародної федерації гирьового спорту, я належу до її виконкому.
Чемпіони · s. 16strona oryginału ↗

Początek tekstu może być niepełny — porównaj ze stroną oryginału

А тепер рекордсмен України з гирьового спорту Олег ІЛІКА має везти тамтешню команду на Чемпіонат світу. І така вона, доля заробітчанська…

самотужки організовувати змагання, за свої кошти купувати келихи-нагороди. Для них це ще досі залишається екзотикою. Коли встановив рекорд світу, вони ходили навколо мене, ніби я — інопланетянин, мацали м’язи, роздивлялися. Гирьовий спорт у них важко “розкрутити”, бо він менш пов’язаний із бізнесом. Вело-чи автотехніку, приміром, треба постійно оновлювати, а гирі можуть прослужити 300 років. Це традиційно наш вид (в Італії щось подібне до гирі використовувалося на залізниці — де стрілки переводять). Але кількість італійців, охочих займатися гирьомо корегую діяльність обласної федерації гирьового спорту, яку я очолюю. — Теперішнє перебування вдома, напевно, розраховував відзначити черговим рекордом України? — На Чемпіонаті України у Хмельницькому я справді був близьким до рекорду в поштовху за довгим циклом у категорії до 90 кг, в якій я виступаю останнім часом. Узагалі-то, я повторив рекорд донеччанина Сергія Сахна (78 підйомів), але останній підйом судді не зарахували. Виявилося, поки я зафіксував гирі на піднятих руках, вийшли відведені на вправу 10 хви- Головний редактор Любов Голота. Шеф-редактор Павло Мовчан. Редколегія: Л. Голота, Я. Гоян, П. Мовчан, А. Погрібний, О. Пономарів, І. Ющук. Комп’ютерна верстка: Ірина Шевчук. лин. Якась доля секунди. Я звик піднімати, коли попереду стоїть табло з часом. А тут суддя-інформатор оголошує кожну хвилину. На другій хвилині він цього не зробив, і я збився з темпу — замість запланованих дев’яти разів підняв лише вісім. Цього, зрештою, й не вистачило для повторення рекорду. — Який рекорд плануєш “вполю$ вати” наступним? — Хочу перейти до категорії понад 90 кг, де рекорд України в довгому циклі становить 74 підйоми. Ось його і спробую “вполювати”. Хоча у спорті загадувати наперед не прийнято. Редакція листується з читачами тільки на сторінках газети і надіслані рукописи та світлини не повертає. Залишає за собою право редагування та скорочення текстів.
Емблема «Просвіта»Prosvitianyn