Емблема «Просвіта»Prosvita.DigitalWiedza · Ludzie · Przyszłość
← Archiwum «Slovo Prosvity»

Слово Просвіти, №32 за 2007 рік

16 s. · 45 wpisów · PDF w Wikimedia Commons ↗ · CC BY 4.0

Tekst wyodrębniono z PDF i automatycznie podzielono na materiały. Granice części materiałów nie zostały sprawdzone redakcyjnie: jeden wpis może zawierać kilka materiałów, tylko część jednego lub blok serwisowy (np. ogłoszenie o prenumeracie). Źródłem pierwotnym jest strona gazety w PDF.

Без мови немає нації! · slovoprosvity.com.ua · s. 1strona oryginału ↗

ПОВИННО БУТИ КРАЩЕ

Олександер ШОКАЛО Пам’ятаєте, як співали: “Смєло ми в бой пойдьом…”? Далі йшов рядок “І как одін умрьом в борьбє за ето”, який став темою анекдоту: іноземці ніяк не могли второпати, що таке “ето”, за яке всі до од! ного ладні вмерти. Трагічний анекдотизм минулого проявився в теперішньому: лю! ди надриваються над рядком “Душу й тіло ми положим за нашу свободу…”, не відаю! чи, що воно таке ота “свобода”. Сумно стає й від такої історії, й від та! кого сьогодення, перейнятих некрофіль! ним фанатизмом. Та хоч минуле і нинішнє в нашому житті й сумне, як поминальна пісня, та пізнавати його треба, але так, щоб не хотілось тужити, а хотілося жити. А тому вдивляймося у все без власних упе! реджень та ілюзій і без чужих навіювань та оман. То що ж таке свобода, заради якої ук! раїнців спонукають відмовитися від душі й тіла? Це поняття зі сфери абстракцій, до того ж позичене, яке вже століттями впро! ваджують у нашу реальність. Свобода — це коли людина прагне позбутися неба! жаного, але ще не знає, чого хоче. Надто абсурдні гібриди: “свобода слова”, “сво! бода волі”, “свобода, равєнство, братс! тво”. Саме їх найуспішніше використову! ють у маніпулюванні суспільною свідоміс! тю в країнах із логократичними формами правління (це коли народ морять обіцян! ками про “світле майбутнє”, споживаючи нині його життєвий ресурс). Оті абстрактні навіювання витісняють із нашого думання чітке правове поняття воля, яке увібрало в себе традицію дав! ньоукраїнського звичаєвого права й озна! чає — дієве рішення всенародного віча (по!сучасному — референдуму). І ця усві! домлена воля всієї громади стає для кож! ного громадянина чинним законом. Але для прийняття такого мудрого рішення суспільство повинне знати, чого воно хо! че, повинне усвідомлювати національну ідею не як абстракцію, а як свою життєву програму. Аби відволікти суспільну думку від прийняття свідомої політичної волі — дієвого рішення, політичні гравці викорис! товують так звану свободу слова, через яку запроваджується суспільний хаос. Цей хаос добре організували в Україні. Нині політична воля українського сус! пільства паралізована, а суспільна свідо! мість розшарована на сегменти, хаотизо! вана партійною облудою, і жодна політич! на сила не здатна запропонувати народо! ві чіткої програми життя й ефективної сис! теми управління державою. Відсутність ясно сформованої національної ідеї й зас! нованої на її засадах комплексної програ! ми самовідтворення й розвитку україн! ського суспільства партії компенсують гі! пертрофією популізму (технологічний асортимент залежить від їхніх фінансових можливостей). Замість дієвого патріотиз! му маємо гру в патріотизм, замість реалі! зації народом свого національного ресур! су маємо поглинання його паразитуючи! ми соціальними утвореннями — раковими наростами в суспільному єстві. Як недостатність духовності в люд! ському житті заміщується накопиченням речовинного, так недостатність ідейності, брак моральності в політиці заміщується агресивною гіпертрофією грошей і мате! ріальних благ. Така патологічна захлан! ність паразитуючих химер, які претенду! ють на провідну роль, нищить творчі сили й інтелектуальний ресурс народу. Люди як духовно!біологічні істоти, керуючись пот! ребами свого організму, хочуть їсти, спа! ти й справляти інші природні потреби. А керуючись прагненнями своєї душі, люди! на потребує духовної поживи, яку наро! щує в серці й живить нею свій розум, ко! регуючи його роботу мудрістю серця. Без провідних прагнень душі й духовного на! повнення свого єства людська істота ско! тиніє, і з нею погоничі можуть робити що завгодно. А хто ж тоді погоничі? Фізично зрілі, навіть патологічно перезрілі, але мо! рально недозрілі олігофрени — недороз! винені, недоумкуваті. Якщо такі перева! жають у владі, то слід говорити не про олі! гархократію, а про олігофренократію, тоб! то про охлократію, де владарюють олігоф! рени, а людям відведено роль охломонів. Марно волати до Бога. Всеєдиний не здійснює бажань і не дає благ, а тільки благословляє на добродіяння, дозволяє морально зрілій людині самій здійснюва! ти своє призначення, свою життєву прог! раму. Так само й народ повинен сам здій! снити свою національну й державницьку ідею. Спільна ідея об’єднує тільки про! дуктивні сили суспільства. Паразитуючі утворення не сприймають ідей, ними во! лодіють тільки власницькі інтереси й ма! теріально!грошові результати. А захлан! ність не об’єднує, а роздирає, помножує агресивність. Якщо такі при владі, вони прирікають усе суспільство на незбут! ність життя. У нинішніх умовах перед людиною постають два першочергові завдання — відновити чуття генної безпеки (для убез! печення організму) й відновити моральні критерії (для убезпечення розуму від інте! лектуальних вірусів та зміцнення духовно! го осердя свого єства). Сказано, бережі! мо і душу, й тіло. Увіруймо у творчу силу в собі — й проясніє наш духовний зір, і роз! віється туман облуди й страху. Тоді стане легше жити кожному з нас, стане легше долати гуртом агресивну захланність па! разитів. “Не можна сказати, що в нас усе пога! но, не можна забувати, що повинно бути краще”, — ця доброчинна сентенція укра! їнського громадянина спрямовує наше світосприйняття, наш інтелект на новий рівень мислення, що дасть нам змогу спільними силами розв’язати нинішні серйозні проблеми. Спільна думка — ве! лика сила. ГЕНІЙ АРТЕМА ВЕДЕЛЯ 12–13 Добровільні пожертви “На Кобзареву Церкву”: МБФ “Українська Родина” Р/р №26045200145101 в Подільській філії АКБ “Київ”, МФО 320401 ЗКПО 21709106
“Якщо хтось хоче двомовності, радимо йому вивчити українську мову”. · s. 2strona oryginału ↗

Ciąg dalszy z wcześniejszej strony — fragment strony

сій 1937!го року: “Як зробити, щоб у рік цього ювілею, в рік 90!річчя Жовтневого перевороту, назавжди покінчити з тим, що ідейні нащадки Сталіна стають спікерами й віце!спікерами укра! їнського парламенту, взагалі потрапляють туди? Як перегорнути цю трагічну сторінку вкраїнської історії?” Юлія Тимошенко закликала до повної реабі! літації жертв комуністичного режиму (між іншим, з поверненням їм чи нащадкам пограбованого у них майна), до покаяння деяких політичних сил за терор проти народу. Нарешті, за недопущен! ня до парламенту соціалістів і комуністів, які ста! ли “оправою мафіозних кланів”. Що ще запам’яталося на з’їзді? Схвалення залом пропозиції про необхідність встановити довічне ув’язнення для державних посадовців за корупцію. З виступу Миколи Томенка: “Головний ворог виборів — це велике розчарування в суспільстві, і ми, політики, частково несемо за це відпові! дальність… Політики не всі однакові, як це вкла! дають у голови народу. Нагадаю, що з вересня 2005 року жоден представник БЮТ не був на по! саді міністра чи губернатора. І що наша фракція ще торік пропонувала парламентові скасувати недоторканність і пільги депутатів”. З виступу Володимира Бондаренка, голови Київської організації ПРП: “Український прорив — це ще й прополювання бур’яну. Треба випо! лоти декого, що обріс “зеленню”. А декого пе! ресадити туди, де вони звикли сидіти змоло! ду”. І далі — про горе!міністра транспорту Рудьковського з його нескінченними аваріями на залізниці: “Якби в загоні Ковпака замість Руднєва був Рудьковський, війна закінчилася бна рік раніше”. * * * Перша п’ятірка виборчого списку Блоку, зат! вердженого з’їздом, така: Юлія Тимошенко, Олександр Турчинов, Микола Томенко, Йосип Вінський, Андрій Шевченко. Усі, окрім Вінсько! го, були в першій п’ятірці й на виборах торік. У першій десятці — Віктор Пинзеник, Григорій Омельченко. У списку кандидатів також — голо! ва “Просвіти” Павло Мовчан, голова НСПУ Во! лодимир Яворівський, член правління ВУТ “Просвіта” Георгій Філіпчук і всі 103 депутати від фракції БЮТ у щойно розпущеному парламенті, які добровільно склали свої повноваження. Юлія Тимошенко щиро подякувала їм, зазначивши, що без цього мужнього безпрецедентного вчин! ку дострокові вибори були б неможливими. Орієнтир Блоку на вибори — 226 мандатів, тобто, вперше в історії — одноосібна більшість однієї політичної сили. Скептикам лідерка Блоку нагадала, що 2006 року БЮТ набрав удвічі біль! ше голосів, ніж на попередніх виборах. Тепер для 226!ти треба набрати вдвічі більше, ніж то! рік. Якщо буде менше, БЮТ утворить парла! ментську більшість із “Нашою Україною”. Лише помаранчева більшість, а на жодні інші потворні коаліції Блок не піде. — Ваші серця б’ються в унісон з Україною, — звернулася на початку з’їзду до його делегатів Юлія Тимошенко. А потім звучала Молитва за Ук! раїну — “Боже великий, єдиний”, яку натхненно проспівала Ніна Матвієнко разом із хором імені Ревуцького. Потім Гімн України, який виконав разом із залом Олександр Пономарьов. Потім був з’їзд. Тепер — виборча кампанія, вибори. За Україну, за її долю. ПОЛІТИКА
“Якщо хтось хоче двомовності, радимо йому вивчити українську мову”. · s. 2strona oryginału ↗

БЛОК ЮЛІЇ ТИМОШЕНКО: УКРАЇНСЬКИЙ ПРОРИВ

Петро АНТОНЕНКО На міжпартійному з’їзді Блоку Юлії Тимошен! ко лідерка БЮТ більшу частину своєї доповіді — майже годину — присвятила презентації програ! ми “Український прорив”, яка, власне, є й вибор! чою програмою і, якщо дивитися ширше, ініціа! тивою, яку Блок запропонував суспільству на найближчі роки. А за кілька днів до цього, на зус! трічі з журналістами України і зарубіжжя Юлія Ти! мошенко презентувала цю програму протягом майже трьох годин. Чому “прорив”? Бо всілякі “еволюції”, заявила лідерка БЮТ, лише закон! сервували більш як на десятиліття убогий напів! колоніальний статус України. Чому ініціатива від БЮТ? Бо у лідерки Блоку є досвід прориву ще з часу віце!прем’єрства в уряді Ющенка, коли до! велося за кілька місяців розчищати мафіозну енергетичну галузь і наповнювати злиденний бюджет, щоб почати виплати багаторічних боргів із зарплат і пенсій. Блок готував цю програму кілька останніх років і основні положення вже є у вигляді законопроектів. Які ці основні положення? Програма “Україн! ський прорив” — це швидка й корінна трансфор! мація України: політична, економічна. 12 напря! мів. По кожному — кілька ключових тез: що тре! ба робити негайно. Першим напрямом принци! пово поставлено Конституційний прорив. Це та реформа з виходом на нову Конституцію, яку Юлія Тимошенко презентувала за два тижні до цього (див. “СП”, ч. 30). Без створення відпові! дальної влади жодні прориви й програми немож! ливі. До цього примикає й другий напрям — су! дово!правовий прорив. Характерно, що на третій позиції — інформа! ційний прорив. “Без створення потужних ЗМІ, незалежних від тиску влади і кланів, без свободи слова неможлива свобода людини”, — цитую доповідь на з’їзді. На наступних позиціях стоять антикорупцій! ний прорив, демографічний, інтелектуальний. Дуже шкода, що за браком місця не можу ширше розгорнути ці позиції: як позбутися слави однієї з найкорумпованіших країн, як припинити вими! рання і розумову деградацію нації. І лише з розв’язанням названих проблем бу! дуть і економічні успіхи. Про це — в наступних напрямах програми: транзитний прорив, підпри! ємницький, енергетичний, інвестиційний, буді! вельний. Знову — лише про одну тезу з десятків. Юлія Тимошенко переконливо спростовує міф про так звану “енергетичну залежність” України. З нею давно можна було покінчити, але на зава! ді — запроданство так званої владної еліти, що умисне прив’язує країну до різних труб і кранів, щоб тримати в колоніальному енергоярмі. Окремо виділено аграрний прорив. І знову — спростування ще одного міфу: про так звану “збитковість” аграрної сфери. Тої, що є високо! прибутковою у всьому світі, але чомусь “збитко! вою” у нас через дикунське ставлення влади до села й селянства. А тепер — про одну несподівану для політи! куму, преси і, мабуть, самих учасників з’їзду річ. Почала свою доповідь (і присвятила цьому добру Фото із сайту Ю. Тимошенко третину виступу) Юлія Тимошенко не з програми “Український прорив”. Почала з теми нашої ду! ховності, моралі, історичної пам’яті, “без чого не буде жодного прориву”. Навіть глибше — з того, якою ми ростимо майбутню Україну. Зачитала результати шкільного тесту, який, мабуть, страшніший за багато інших опитувань. Це коли учні старшого класу далеко не одразу й далеко не всі змогли сказати, хто такий Тарас Шевчен! ко, коли взагалі не змогли сказати, хто такі Ва! силь Стус, Василь Симоненко, Михайло Коцю! бинський, а на запитання “Хто така Леся Україн! ка?” один із учнів відповів: “Це площа біля “Мак! Дональдса”. Раз і назавжди лідерка БЮТ запропонувала припинити спекуляції щодо двомовності, чітко заявивши, що єдиною державною мовою була і повинна бути українська. І далі цитую: “Якщо хтось хоче двомовності, то порадьмо йому вив! чити українську мову”. Ще різкіше вона відпові! ла на закид, що мовляв, її Блок виявляє велико! державництво, “насаджуючи” єдину державну мову: “Це ганьба для громадянина держави, як! що він не володіє державною мовою і не корис! тується нею”. Від газети “Слово Просвіти” мені вдалося поставити Юлії Тимошенко два запитання. Одне стосувалося захисту української мови, культури, наших національних святинь (Лавра, Канів і бага! то інших), на які чинять тиск олігархи, де все роз! продається й забудовується. Відповідь: Блок пропонує не просто разові подачки, меценатс! тво та спонсорство, а чіткий державний захист і підтримку насамперед з бюджету держави на! шої культури, наших святинь. Друге запитання поставлено у зв’язку з тим, що з’їзд проходив 5 серпня, у день 70!річчя початку масових репре!
“Якщо хтось хоче двомовності, радимо йому вивчити українську мову”. · s. 2strona oryginału ↗

ОЛЕГ ТЯГНИБОК: ПАРТІЙ БАГАТО — «СВОБОДА» ОДНА!

“Свобода” багато сил доклала для консолідації націоналістичного і націонал!демократичного сере! довища. Та спочатку колишні ком! сомольські вожді, які пішли у “Пра! вицю”, зробили все, щоб не вклю! чати туди “Свободу”, а згодом во! ни ж завели у ліве блокове болото НУ!НС свої партії та членство. Сьо! годні “Свобода” дає можливість вибору всім рядовим членам націо! нал!демократичних сил проголо! сувати за національну ідею, а не за “шмат гнилої ковбаси” і місце власного лідера у чиємусь клано! вому блоці. Для цього “Свобода” йтиме на вибори самостійно з чіт! кими ідеологічними гаслами, з чесним звітом про виконану робо! ту в умовах боротьби проти всіх у місцевих органах влади. У цій ситуації вибори для “Сво! боди” — це спроба розірвати за! чароване коло кучмівських та ку! мівських кланів і дати людям мож! ливість вибору. Для нас вибори — це передусім плебісцит честі. Пе! репис нації, який засвідчить укра! їнців не лише за громадянством, а передусім — по духу і крові. Сьо! годні гасло “Партій багато — Сво! бода одна” — не лише влучний вислів, а й сумна правда про абсо! лютне вихолощення української політики (принаймні її правого та! бору, де окрім “Свободи” просто нікому ані захищати українців, ані відстоювати їхні ідеали). ОБ’ЄДНАННЯ “СВОБОДА” — ПРОТИ ВСІХ! Більше того, “Свобода” — єдина права партія, яка йде на ви! бори під виразно національними й націоналістичними гаслами, і на! ше завдання — дати можливість виборцеві обирати не лише зі спектра лівих партій та олігархіч! них зграй, а й обирати ідеологію та переконання. Ми — єдина пар! тія, яка не змінила ні команди (пог! ляньте на списки інших партій), ні програми (сьогодні “Програма за! хисту українців” ще актуальніша, ніж досі). “Свобода” свідома того, що ці вибори аж ніяк не призведуть до очищення авгієвих стаєнь влади. Ми йдемо на вибори, щоби проби! ти тріщину в скляній стіні системи. Коли це вдасться, влада лжееліти почне сипатись. Ми знаємо цю бо! льову точку. Перший законопро! ект фракції ВО “Свобода” у новій Верховній Раді вже готовий — це закон про люстрацію за принци! пом трьох “К”, тобто усунення від влади усіх колишніх комуністів!ка! дебістів!кучмістів. Ми доб’ємося поіменного голосування, щоб на! род бачив, яке багно знов обрав. Другий законопроект — про опри! люднення списків агентів КДБ СРСР, які перебувають або пере! бували на державних посадах в Україні, та про відкриття всіх архі! вів ВЧК, ОГПУ, НКВД, МГБ, КГБ. Знову ж, шляхом поіменного голо! сування. Хай народ бачить, скіль! ки в новому парламенті гебістів. Наступним буде закон про графу “національність” у паспорті. На ча! сі законопроекти про продовжен! ня мораторію на торгівлю землею до 2015 року та про перегляд при! ватизації усіх великих підприємств України. І так провокуватимемо Верховну Раду доти, доки вона знову не саморозпуститься. Усі неприйняті парламентом законоп! роекти “Свободи” виноситимуть! ся на референдум. Тоді очевид! ною стане прірва між народом і лжеелітою, яка начебто “виражає його волю”. Рік після виборів засвідчив, що без люстрації за принципом трьох “К” Україну найближчим ча! сом чекає або катастрофа, або Коліївщина.
“Якщо хтось хоче двомовності, радимо йому вивчити українську мову”. · s. 2strona oryginału ↗

ЗА ДЕМОКРАТИЧНІ ІДЕАЛИ

ПАРТІЯ «БАТЬКІВЩИНА» ПРИЄДНАЄТЬСЯ ДО ЄВРОПЕЙСЬКОЇ НАРОДНОЇ ПАРТІЇ Партія “ВО “Батьківщи! на” стане членом!спостері! гачем Європейської народ! ної партії (ЄНП) — найбіль! шої пан!національної пра! воцентристської партії. Цей крок демонструє, що “Бать! ківщина” захищає сучасні європейські демократичні цінності та ставить Юлію Тимошенко в один ряд із такими лідерами ЄНП, як президент Франції Ніколя Саркозі, прем’єр!міністр Нідерландів Ян!Петер Бал! кененде та канцлер Німеч! чини Ангела Меркель. Президент Європей! ської народної партії Віл! фред Мартенс виступив з промовою перед делегата! ми міжпартійного з’їзду БЮТ. “ЄНП дуже задоволена, що ви виборюєте ті ціннос! ті, які ми підтримували під час помаранчевої револю! ції, — сказав Мартенс. — Вірю, що Блок Юлії Тимо! шенко разом із “Нашою Ук! раїною” переможе на пар! ламентських виборах і сформує новий демокра! тичний уряд. …Україні пот! рібен дієспроможний уряд, а не мафія”. Юлія Тимошенко подя! кувала Вілфреду Мартенсу за пропозицію приєднати! ся до Європейської народ! ної партії та винесла це пи! тання на розгляд з’їзду, який висловився за приєд! нання до ЄНП. ЄНП є найбільшою парті! єю Європи, яка налічує 69 членів з 37 країн, 18 прем’єр! міністрів, 9 членів Європей! ської Комісії і найбільшу фракцію у Європейському парламенті (278 членів). ЄНП є провідною політичною си! лою Європейського Союзу. У першій половині 2007 року члени ЄНП керували всіма інституціями Євро! пейського Союзу. Ангела Меркель, канцлер Німеччи! ни, була на чолі Європей! ської Ради, президент Пор! тугалії Хосе Мануель Бар! розо очолює Європейську Комісію, німецький христи! янський демократ Ханс! Герт Поттерінг очолює Єв! ропейський Парламент. НАГОРОДА “ЗА ВІДДАНЕ СЛУЖІННЯ УКРАЇНІ” Блок Юлії Тимошенко заснував нагороду “За від! дане служіння Україні”. Про це Юлія Тимошенко повідо! мила на міжпартійному з’їз! ді виборчого блоку. Вона додала, що від! знакою за №1 нагоро! джується народний депу! тат V скликання від БЮТ Левко Лук’яненко.
“Якщо хтось хоче двомовності, радимо йому вивчити українську мову”. · s. 2strona oryginału ↗

ЛІДЕРИ ВИБОРЧИХ СПИСКІВ

Основні політичні сили провели з’їзди партій і бло! ків, на яких затвердили ви! борчі програми і списки кан! дидатів у депутати Верховної Ради З'їзд Блоку “Наша Украї! на — Народна Самооборона” затвердив список, де перша п'ятірка така: Юрій Луценко — лідер “Народної Самообо! рони”, В'ячеслав Кириленко — голова партії “Народний Союз — Наша Україна”, Ар! сеній Яценюк — міністр за! кордонних справ, Анатолій Гриценко — міністр оборони, Микола Катеринчук — народ! ний депутат парламенту V скликання. * * * З’їзд Партії реґіонів, яка йде на вибори самостійно, першим номером списку наз! вав Прем’єр!міністра Віктора Януковича. Далі у першій п’ятірці — Раїса Богатирьова, Тарас Чорновіл, Інна Богос! ловська, Нестор Шуфрич. Партія не формувала ви! борчий блок, а просто “пог! линула” п’ять інших політич! них сил, які в особі своїх ліде! рів увійшли до виборчого списку. Це СДПУ(о), Респуб! ліканська партія України (Юрій Бойко), “Віче”, ПППУ (Анатолій Кінах), “Трудова Ук! раїна” (Валерій Коновалюк), представники СДПУ(о) і “Ві! че” — Шуфрич і Богослов! ська — навіть у першій п’ятір! ці. Натомість не погодилися йти на вибори лідери соціал! демократів Віктор Медведчук і Леонід Кравчук. * * * З’їзд Соціалістичної партії визначив таку першу п’ятірку виборчого списку: Олександр Мороз — голова партії, Василь Цушко — міністр МВС, Воло! димир Бойко — голова прав! ління Маріупольського мета! лургійного комбінату, Валенти! на Семенюк — голова фонду держмайна, Станіслав Нікола! єнко — міністр освіти і науки.
“Доля націй і країн залежить від наявності чи відсутності провідників, лідерів, здатних думати і творити”. · s. 3strona oryginału ↗

Ciąg dalszy z wcześniejszej strony — fragment strony

ресурсам — матеріальним та адмі! ністративним. Вона поділила між собою в нескінченних бійках і “роз! борках” величезний, але не без! межний капітал влади, щоб одер! жати економічні блага й можли! вість розпоряджатися чужими справами й долями, приховавши від самої себе свою духовну не! повноцінність. Однак як глибину життя не можна прорахувати за допомогою
“Доля націй і країн залежить від наявності чи відсутності провідників, лідерів, здатних думати і творити”. · s. 3strona oryginału ↗

УКРАЇНСЬКИЙ ШЛЯХ

Варто нагадати, що небувале піднесення Сполучених Штатів на межі ХІХ—ХХ століть зумовлене політикою молодої країни, яка уп! родовж десятиріч не шкодувала коштів для залучення талантів, ін! телектуалів, творчих особистос! тей, професіоналів з Європи й усього світу. Це триває й сьогодні. Головна вимога — вміння працю! вати, творити, мислити, шукати, перемагати, йти на ризик. Нагада! Фото О. Литвиненка рими намірами, але, потрапивши в оточення тих, хто забув, окрім при! вілеїв, про обов’язок, совість, спів! чуття, мусить стати таким самим. Він упевнюється, що є “обранцем долі”, але не завдяки знанню, а завдяки вмінню робити кар’єру. Як не повірити в долю, якщо тебе че! кає чорний “мерседес”, віддані по! мічники!лакеї, телефонне право, і, найголовніше, владне крісло, зав! дяки якому ти успішний і багатий,
“Доля націй і країн залежить від наявності чи відсутності провідників, лідерів, здатних думати і творити”. · s. 3strona oryginału ↗

ІНТЕЛЕКТУАЛЬНИЙ РЕСУРС І ВЛАДА

Володимир ІЛЬЇН, доктор філософських наук Суспільство сьогодні, як і шіс! тнадцять років тому, в пору прого! лошення незалежності, як і трид! цять — у часи “розвиненого соціа! лізму”, і сімдесят, коли розгорта! лася боротьба за виконання п’ятирічок, залишається в просто! рі нескінченної лавини тих самих, до болю знайомих своєю порож! нечею слів, обіцянок, полум’яних промов, гасел в ім’я і для блага народу. Можливо, через особли! вість вітчизняної політики в ній де! сятиріччями залишаються ті самі дійові особи, які й проголошують традиційні гасла. Вони так звикли до ролі “поводирів” і “спасителів” нації, що ніяк не хочуть сходити зі сцени. Як у старих п’єсах: “Ява десята, особи ті самі”. А ми спос! терігаємо нескінченні шоу, свар! ки, бійки, рокіровки, нудні діалоги тих, хто з погордою називає себе “я, політик”. Хоч подібна “демок! ратія” більше нагадує суперечки мешканців комунальної квартири, а прогнози політологів, усупереч декларованому професіоналізму, схожі на політичне шаманство. І все це — в контексті патологічно! го прагнення до влади, яка перет! ворилася з тяжкого хреста на звабливу іграшку, блискуче на! мисто для дикуна, що призвело зрештою до втрати народом вірив прогрес України. Щоправда, при такому, без змін, розкладі пров! ладного пасьянсу, який нічим, крім власного егоїзму, не підтвер! див свого права на вирішення до! лі народу і держави. Усі, навіть вороги незалежнос! ті, не мають сумніву в щасливій до! лі України, у якої для цього є все, втому числі й вагомі, не до кінця розтрачені інтелектуально!творчі можливості. Про це красномовно свідчить уся наша історія — духу, культури, боротьби. Та коли ди! вишся на тих, хто за шістнадцять років зрісся з депутатськими кріс! лами, хто звично, в стилі партійно! комсомольського ретро читає ки! мось написані промови й заяви, хто через зарозумілість лише себе вважає борцем за “простого пере! січного громадянина”, з’являється сумнів. Хоча б тому, що широков! живане поняття “проста пересіч! на” людина — це повернення до “простої радянської людини”, по! вернення до радянської епохи, ко! ли існували розподільники, коли в планах на п’ятирічку партапарат визначав, скільки метрів тканини, пар взуття, квадратних метрів жит! ла, калорій на харчування тощо потрібно людині, щоб вона була “щасливою”, будуючи “світле май! бутнє”. Так і сьогодні — мізерна пенсія й мізерна мінімальна зар! плата, розраховані на ту ж “пере! січну людину”, оголошуються як чергове досягнення влади. Тому й виникає велике, м’яко кажучи, розчарування в тих “провідниках” нації, які повертають до минулого, для яких існує не громадянин, а “проста людина”, яку можна пе! ретворити на “гвинтик”. Провідникам бракує не тільки культури мислення. Хоч, поза сум! нівом, вони розсудливі, знаючі, з дипломами про вищу освіту й нау! ковими ступенями. Крім усього, вони добре володіють технікою маніпуляцій, мистецтвом інтриги, вмінням “робити” гроші, жити не по совісті (а як інакше можна пояс! нити нескінченні зміни політичних орієнтацій), за будь!яких револю! цій чи контрреволюцій залишатися “на плаву”. Все це сьогодні нази! вається професіоналізмом. Але ніхто з “рятівників” України не тур! бується про збереження й прим! ноження інтелектуального багатс! тва країни… Адже тільки інтелектуальний ресурс, що його складають знан! ня, освіта, творчість, дає людині можливість реалізувати себе не через владне крісло, зв’язки, пар! тійну належність, гроші, політичну мімікрію тощо. Аксіомою є те, що чим більше суспільство позбува! ється ієрархічних залежностей, які породжують сліпих виконавців, ту! пість і байдужість, тим більше лю! дей може реалізувати свої здіб! ності й таланти, прославляючи країну і стимулюючи її розвиток. Суттю інтелектуального ресур! су є знання й мудрість. Маючи мо! рально!ціннісний смисл, заснова! ний на позитивних характеристи! ках людини, вони створюють “по! ле” духовності, в якому й може зростати особистість. Для посе! редності мудрість, інтелект, розум — поняття абстрактні й здебіль! шого недосяжні. І яка може бути довіра до науки, особливо сус! пільної, коли наукові ступені не за! хищають, а купують (у центрі міста постійно швендяють із плакатами агенти, пропонуючи написати ре! ферат, диплом, дисертацію), а на! укові звання є привілеєм не тих, хто шукає, досліджує, пише, а тих, хто має відповідний соціальний статус чи посаду. Науку тепер прагнуть очолити не вчені, а ме! неджери й адміністратори, політи! ки й урядовці. Причому ті, які че! рез певні причини зійшли з адмі! ністративно!владної, соціально! політичної арени. Отже, і там вия! вилися непридатними. Це нагадує практику епохи “розвиненого со! ціалізму”, коли кафедри суспіль! них наук ВНЗ (особливо філософії, історії, наукового комунізму) по! повнювала партійна, комсомоль! ська, радянська номенклатура, яка не змогла пройти до вищих ешелонів влади. Для теоретиків і практиків зро! зуміло, що інтелектуальний ресурс є поняттям, у якому сконцентрова! на сила й надія нації, держави. Будь!яку інновацію неможливо здійснити без інтелектуального ресурсу. Економічна динаміка, стратегії політичного розвитку, прогрес культури і людини не існу! ють поза інтелектом. Його наяв! ність дозволяє розширювати ви! робництво, впроваджувати нову техніку й винаходити нові техноло! гії, створювати нові інституції, які відкривають шлях до формування нової культури мислення — нової людини. Інтелектуальний ресурс дозво! ляє створити фундамент для ре! ального державотворення. Адже він орієнтує на новаторство, яке здійснюють не посередності, а особистості. Кожна країна досяга! ла відповідних звершень і перемог тоді, коли спиралася на людей творчих, знаючих, розумних. “При народженні країна народжує твор! ців і героїв, а при занепаді — пилю! ку й багато начальства”, — ствер! джує давня східна мудрість. Доля націй і країн залежить від наявнос! ті чи відсутності провідників, ліде! рів, здатних думати й творити! ємо, що український авіаконструк! тор Ігор Сікорський одержав у США все необхідне для розвитку свого таланту й продуктивної ді! яльності, зробивши цю країну сві! товою авіадержавою. А чи міг він реалізувати себе в нас, де так бай! дуже ставляться до творчої осо! бистості? Сьогодні в Україні лунають роз! пачливі панегірики з приводу таких негараздів, як бідність переважної частини населення; тотальна ко! рупція, що проникла в усі сфери суспільства й стала його інфрас! труктурою; багатомільйонна міг! рація з України найбільш здорової, професійної, талановитої частини нашого люду; тотальне руйнування економіки й занепад села — ко! лиски вітчизняного генофонду. Ці та інші факти добре відомі всім, хто був чи досі перебуває при владі, чи прагне до неї, а також численній армії чиновників. Тим паче відомо це думаючим людям, яких в Украї! ні достатньо. Проте головним для еліти на! шої країни упродовж останніх років є не турбота про розв’язання на! гальних проблем та про збережен! ня й примноження головного ба! гатства — національного інтелек! туального ресурсу, а прагнення до влади, яке набуло патологічного характеру. У владу йдуть усі: бухгалтери й ливарники, люмпени й номенкла! турники, кадебешники й опозиціо! нери, політв’язні й просто в’язні, шулери й професори, вчені й не! вігласи, віруючі й атеїсти… Ідуть у президенти, прем’єри, губернато! ри, мери і просто в “начальники”, не думаючи про те, що для цього потрібні знання, вміння, здатність думати — все, що належить до сфери інтелекту. І всі вони впевне! ні у своєму вмінні керувати. Владці давно відійшли від розу! міння, що управління, керування неможливі без інтелекту. Там, де немає інтелекту, немає мислення й моралі. “У мислячої людини й со! вість інша” — це висновок новоєв! ропейської філософії, який ліг в ос! нову концепції демократії. Про це вже мало хто згадує. Тепер якщо хтось і приходить до влади з доб! що дає змогу наблизитися до не! божителів. І навіщо тоді така незро! зуміла річ — інтелект? Він сьогодні непотрібний тим, хто має владу. Навпаки, інтелект викликає в них зневагу до його носіїв, а вартий чо! гось, коли приносить прибуток. У владців уже узвичаєно ігно! рувати й зневажати людей, які мо! жуть і знають, бо вони — реальні й небезпечні конкуренти. Дії свого опонента й ворога в політиці мож! на передбачити — він такий самий. Він зрозумілий, оскільки має такі ж уподобання — риболовлю, баню, полювання, зв’язки… Він уміє так само інтригувати, зраджувати, служити вищому начальству, роби! ти гроші, домовлятися… А інтелект — індивідуальний, неповторний, позбавлений пересічності й зав! жди привабливий. Йому вірять. То! му інтелект — найбільша небезпе! ка для тих, хто його позбавлений. А ти — конкурент, який не запляму! вав себе різним політичним непот! ребом, якому повірять, а тому три! мати його потрібно в “лещатах” економічної залежності. Така прак! тика тягнеться ще від феодалізму. Слабкий розум або недостат! ність інтелекту завдають державі непоправної шкоди, оскільки його наслідки нікчемні й навіть небез! печні. Справді, сподіватися від по! рожнечі й пихатості чогось значно! го, гідного нашої великої держави, — марна справа. Ми живемо на! віть не в марноті, а в затхлій атмос! фері бездуховних слів, бездарної політики, барабанного перегуку передвиборних обіцянок, постій! ної роздачі нагород друзям і зна! йомим. Відсутність інтелектуального ресурсу, панування “посереднос! ті”, “пересічної свідомості” (“свої хлопці”) позбавляє ілюзії, що де! мократичні процедури (дискусії, суперечки, аргументація поглядів, логічна переконливість тощо) мо! жуть виконати своє призначення. Коли утворилася незалежна Украї! на, люди духу зворушливо дивили! ся на власне “дитя” — не залежну від сусідів, імперій тощо рідну вла! ду. Для початку вона зняла голови тим, хто був вищий за неї, і стала найвищою завдяки захопленим логічних силогізмів, так само соціо! економічний корпус держави, архі! тектоніку її політики й культури не виробить глупота (“зворотний ро! зум”). Лише через звернення до мудрості, яка завжди “страхувала” від безглуздих учинків, від пору! шення міри стосовно чуттєвих принад і спокус, що надаються життям, можна досягти енергії й волі для подальшого поступу. Нез! нання, невміння, непрофесійність, тобто лжемудрість, псевдоінте! лект підміняють розумну виваже! ність дій. Тому ми маємо не розви! ток, а імітацію, що перетворює торгівлю на спекуляцію, бізнес на шахрайство, правознавство на “шемякін суд”, політику на ша! манство й словоблуддя, науку на шарлатанство тощо. Моральний розлад і соціальна апатія, відсут! ність інтелектуальної аури дає під! стави стверджувати: час, у якому ми живемо, — це час не політиків, а політиканів, не економістів, а діл! ків, не юристів, а конформістів, не демократії, а плутократії. Споді! вання на те, що олігархи так і ли! шаться олігофренами, виявилися даремними. У своєму нестримно! му бажанні багатства, підтримано! му владою, вони мають достатньо розуму, сили й волі. І вони нищать усе, що заважає їхньому добуван! ню грошей. Інтелектуальна неміч, яка хова! ється за пихою, знебарвлює життя суспільства, грабує людину й ро! бить її байдужою до всього. А якщо так, то втрачається основний чин! ник соціально!національного пос! тупу — людський ресурс. Адже нія! кі заклики й принади цивілізацій! ного вибору чи європейської інтег! рації не допоможуть, якщо втраче! но віру в чільників і лідерів. А разом із ними — віру в національну ідею, культуру, історію й перспективи. Невігластво диктує своє розуміння сутності буття, що обертається за! гальною деградацією, коли анти! культура стає нормою життя. У чому ж вихід? Очевидно, у здатності зрозуміти істину: інте! лект, думка — це основа прийняття рішення, основа волі особистості й громадянина — тих, кому будувати свою рідну країну.
“Начизм” — умовна назва суспільної хвороби, що походить від слова “начальник”. · s. 4strona oryginału ↗

ЧИТАЦЬКЕ ВІЧЕ

ГРИМАСИ РИНКУ Микола ЦИВІРКО На тому місці, де за часів Володимира був Бабин Торжок із його легендарними мідними кіньми, нині “точка”, якою за! любки користуюся, аби по до! розі на роботу скуштувати дух! мяної кави. Але на “торжку” торгують не лише напоями та випічкою. Уздовж монумен! тальних гранітних сходів, що ведуть на територію історично! го музею і до руїн Десятинної церкви, виграє усіма барвами веселки довга вервечка суве! нірних наметів і яток. Щодо промислу, який пос! тачає продукцією цих пере! важно молодих комерсантів, аж ніяк не скажеш, що він зане! падає. Навпаки! Численні ви! шиванки і рушники вже не тхнуть за версту шир! вжитком, а вражають оригінальним кроєм і вишуканістю ручної ро! боти. І ціною, звісно. Різьблені скриньки, лож! ки, виконані в національ! ному дусі шахи, навіть примітивні колись була! ви і начебто зовсім не українські матрьошки — про все можна сказати, що це вже не те, що було на початку 90!х. Незмін! ним залишився, мабуть, один!єдиний різновид “сувенірів”… …На колишньому Бабиному Торжку яблуку буває ніде впасти. Як, наприклад, того ранку, коли на ньому висадили туристів 5 чи 6 двопо! верхових автобусів із написами “Viking”. Кіль! ка вловлених мною
“Начизм” — умовна назва суспільної хвороби, що походить від слова “начальник”. · s. 4strona oryginału ↗

Początek tekstu może być niepełny — porównaj ze stroną oryginału

ІЛЛІЧ УРОЗДРІБ. НУ, А ЩО, ЯК ОПТОМ?

фраз, мовлених іноземцями явно не англійською чи німець! кою, але якоюсь германською мовою, підтверджували здо! гад, що помилуватися київ! ським дитинцем прибули ви! хідці зі скандинавських країн. Одне слово, “данці та різні інші шведи”. Далеко не всі нащадки Карла ХІІ кинулися фотографу! вати одне одного на тлі Андрі! ївської церкви. Частина заціка! вилася сувенірами. І отут… Норвежця я із себе не вда! вав, але до торговців метале! вими бюстиками Леніна таки підійшов. — В яку ціну Ілліч, панове? — запитую двох молодиків. — А какой вам нравится? — відповідають вони мені на одеський копил. — Та річ у тім, що мені жод! ний не подобається. — Так зачем же вы спраши! ваете? — Хотів би закупити все це оптом, щоб іншим не дістало! ся. — ???!!! — А навіщо нам ці ідоли не! далекого минулого? — Ну, что вы! Это же самая выдающаяся личность ХХ сто! летия! Что бы там не говорили, а выше этого человека никто не поднялся. Это глыба… Довелося обірвати цей по! тік епітетів і перевести розмову у приземленіше річище: Фото О. Литвиненка — А попит на нього є? — Есть, конечно! — Що, й іноземці беруть? — В первую очередь! — А чому? — Да все потому же. Это же самая выдающаяся личность ХХ столетия. Это… Він би ще довго перекону! вав мене у величі того, хто жи! віший від усіх живих, але я пі! дійшов упритул до прилавка, на якому було щонайменше три десятки різних за розмі! ром, в картузі й без нього, сріблястих і воронених іллічів. — Ну, от, скажімо, цей скіль! ки потягне? — і показую на найскромніший бюстик, де Ле! нін — може, це мені примарило! ся? — мав якісь особливо демо! нічні, загострені риси обличчя. — Семьсот. — Скільки, скільки? — Семьсот гривен. Отакої! А той он, блиску! чий, удвічі більший вождь, мабуть, усі 900! Добряче напружив! шись, я подумки нама! лював собі портрет шведа чи данця, які на пам’ять про столицю України купують на Ба! биному Торжку такий сувенір і за такі гроші. А ось уявити киянина, ук! раїнця, який за метале! вого бовванчика, нехай і милого його серцю, віддає дві чи три свої пенсії… Такого моя фантазія осилити не спромоглася. Про здо! ровий глузд уже й не йдеться. Що ж, поста! вимо це явище в один ряд з іншими парадок! сами доби, яких в Укра! їні так багато і їхня кіль! кість має тенденцію до збільшення.
“Начизм” — умовна назва суспільної хвороби, що походить від слова “начальник”. · s. 4strona oryginału ↗

УКРАЇНА ГИНЕ ВІД КОРУПЦІЇ, ЯКА ПОЧИНАЄТЬСЯ З ДРІБНОГО «НАЧИЗМУ»…

Людмила МАРЧУК На нових виборах ми вже не маємо права на помилку. За кого ж голосувати? Кому дові! ряти? Навряд чи хтось захоче голосувати за “кота в мішку”. Саме так можна назвати закри! тий для виборця партійний список, за яким хо! ваються олігархи та корупціонери. Події на політичному олімпі свідчать, що Україна за 16 років Незалежності досі не сформувала патріотичної й чесної політичної еліти. Чому? Чому всі ті, хто найбільше обіцяє народові на виборах, як тільки здобувають владу, одразу змінюються: забуваючи про всі обіцянки, починають дбати лише про власні інтереси? Усі політичні теорії з поділом України на бі! ло!блакитних і помаранчевих, українськомов! них і російськомовних, наших і ненаших, у ви! шиванках і без них сьогодні зайшли в глухий кут. В ідеалі є у нас єдина земля — Україна і єдиний народ — український. А в народу цього мусить бути еліта. Політична, культурна, нау! кова, економічна. Без огляду на кольори пар! тійних прапорів вона мусить служити своєму народові вірою й правдою. Наш земляк, дубенчанин Микола Бондар! чук, педагог, мислитель і майстер, що доско! нало володіє різцем і технікою різьби по дере! ву, нещодавно зробив неабияке відкриття й оприлюднив його у науково!популярній книжці під назвою “Начизм”, яку цілком можна назва! ти монографією. Цю книжку з дивною на пер! ший погляд назвою Микола Бондарчук нещо! давно презентував своїм землякам разом із виставкою різьби по дереву. Оперуючи прик! ладами з національної та світової історії, автор розмірковує над причинами зародження бага! тьох негативних рис, які проявляються в люд! ській природі. “Начизм” — умовна назва суспільної хво! роби, що походить від слова “начальник”, “на! чальствувати”. Микола Бондарчук, описуючи типовий образ людини!начиста, ще вживає термін “нач”. А у книжці доводить, що пробле! ма, на жаль, стосується не лише нас, українців. “Начизмом” хворіють великі й малі народи. Найбільше ж ті, які довго жили в умовах пост! тоталітарних режимів. Адже начів (своїх панів) породжують ті, які так і залишилися рабами з комплексом меншовартості. Хабарники проц! вітають там, де є ті, що радо несуть їм хабарі. Причину всіх наших негараздів Микола Бондарчук бачить не в конкретних політичних силах з певною назвою, а в людях, що за своєю природою є начистами (начами) і понад усе люблять владу, матеріальні блага. Начисти проникають у партії, які демонструють найпат! ріотичніші гасла, згодом розколюють їх зсере! дини. Автор дошукується причин таких доволі поширених негативних соціальних явищ, як заздрість, хабарництво, бюрократія, парази! тизм у найвищих державних та міжнародних масштабах. Панацея від цієї біди єдина — розвиток громадянського суспільства (мережі громад! ських організацій і громад, які здійснювати! муть контроль за владою) і міцна законодавча влада. Однак усе не так просто, як здається. Як зробити так, щоб у владу після вересне! вих виборів знову не проникли начисти? Як їх розпізнати? Микола Бондарчук не тільки опи! сав типових начистів, навівши відомі кожному приклади з нашого повсякдення, а й зобразив їх у своїх дерев’яних сатиричних скульптурах. Такі образи, представлені на виставці у Рівно! му, були чи не найбільшою несподіванкою. Ми звикли, що різьба по дереву, як і скульптурні образи в бронзі чи мармурі, — це тільки щось героїчно!символічне, або ж образ реальної людини — письменника, гетьмана, ученого то! що. А у Бондарчука — скарбничка МММ у ви! гляді дулі, попільничка у формі широкої долоні даішника, скарбничка у формі вказівного пер! ста та погризеного паразитарними кланами яблука. Найбільш промовистою у цьому кон! тексті є дерев’яний скульптурний образ “Се! меро з ложкою”. До велетенської ложки (дер! жавного корита) у черзі стоять такі знайомі нам типажі, починаючи від дядька Хрущова і завершуючи сучасним олігархом з усіма влас! тивими атрибутами… Поставити б отаке на го! ловній трибуні Верховної Ради, може, народні обранці над чимось задумалися б?! І ці персонажі, і книжка спонукають до ак! тивного діалогу, і чим більше людей прочита! ють “Начизм” Миколи Бондарчука, тим більше надії, що ми відшукаємо у своїх лавах справді гідну еліту.
“Начизм” — умовна назва суспільної хвороби, що походить від слова “начальник”. · s. 4strona oryginału ↗

ЧУЖИМ — ДОРОГУ, СВОЇМ — АВАРІЙНУ СИТУАЦІЮ

Олег ФОМУШКІН, голова Кримської організації УНП 30 липня 2007 року в м. Сімферополі близько 11 годи! ни за маршрутом вул. Севасто! польська—Об’їзна—Півден! на—Маяковського прослідував кортеж легкових автомобілів представницького класу з но! мерами Російської Федерації у складі двох лімузинів і одного авто із написом “ДПС” та но! мером синього кольору. Перед поворотом ліворуч на вулицю Маяковського кор! теж виїхав на смугу зустрічного руху, і з машини з написом “ДПС” з гучномовця пролунали “накази”: “Прінять вправо!!!” і т. ін. Через відсутність україн! ської служби ДАІ було створе! но аварійну ситуацію. На мою думку, ці події — черговий акт свавілля на межі з бандитизмом із боку представ! ників силових структур РФ на території України, яке тільки випадково не призвело до ава! рії. Слід зауважити, що поруч розташована школа, де і влітку граються діти. Упевнений, що таке само! правство не могло відбуватися без дозволу структур, підпоряд! кованих міністру внутрішніх справ України. Такий дозвіл є наданням незаконної переваги на політичній, а можливо, й просто зрадницькій підставі що! до надання можливості вико! ристовувати спеціальні засоби представникам силових струк! тур РФ на території України. Проїзд кортежу автомобілів РФ територією України із вико! ристанням спеціальних засо! бів, на мою думку, демонструє слабкість нашої влади. Гучно! голосі вказівки нахабного іно! земного гостя принижують нас, громадян України, водіїв! кримчан. Щоб унеможливити надалі свавілля силових структур РФ на території України та гаран! тувати безпеку громадянам Ук! раїни, я негайно звернувся з відповідною заявою до нашого Президента з вимогою розгля! нути на засіданні Ради націо! нальної безпеки та оборони України стан забезпечення конституційних прав громадян щодо невтручання у приватне життя представників силових структур Російської Федерації, дати оцінку виявам політичної упередженості, українонена! висництва у міністерствах, ві! домствах, установах та органі! заціях, які перебувають у ві! данні віце!прем’єр!міністра України О. І. Кузьмука, з відпо! відними висновками.
“Начизм” — умовна назва суспільної хвороби, що походить від слова “начальник”. · s. 4strona oryginału ↗

У ПАМ’ЯТЬ ПРО ПАТРІАРХА ВОЛОДИМИРА

СЛІДАМИ НАШИХ ВИСТУПІВ 14 липня 2007 року, коли виповнилося 12 років з дня смерті блаженної пам’яті Свя! тійшого Патріарха Володимира (Романюка), з благословення Патріарха Київського і всієї Ру! си!України Філарета під стіна! ми Святої Софії Київської, де похований Патріарх Володи! мир, було відслужено панахи! ду. Її служіння очолив архієпис! коп Переяслав!Хмельницький Димитрій, вікарій Київської єпархії. Йому співслужили ду! ховенство і клірики Володи! мирського патріаршого кафед! рального собору, Свято!Ми! хайлівського Золотоверхого, Феодосіївського і Видубицько! го монастирів столиці та інших храмів міста. Співав хор київ! ських духовних шкіл. По завершенні панахиди владика Димитрій виголосив коротке слово, в якому висвіт! лив тернистий життєвий шлях другого патріарха УПЦ Київ! ського патріархату. Владика зауважив, що не лише жит! тям, а й своєю смертю бла! женної пам’яті Патріарх Воло! димир прислужився рідній Церкві. Після тих зловісних подій, які трапилися на похо! роні, світова громадськість дізналася про Київський пат! ріархат як про сформовану і повноцінну Церкву, яка згур! тувала навколо себе всі про! українські сили. Коментуючи перекручену інформацію щодо поминальних заходів, яка розповсюдилася через низку ЗМІ, прес!секре! тар Київської патріархії архі! мандрит Євстратій сказав: “Згідно з традицією Правос! лавної Церкви, молитовне по! минання померлих щорічно звершується у день їхнього упокоєння, а не у день похован! ня. Щороку без винятку пана! хиду за спочилим Патріархом Володимиром очолював Свя! тійший Патріарх Філарет. Лише цього року сталося так, що 14 липня він мав очолити освячен! ня новозбудованого храму у Вінницькій єпархії, а тому бла! гословив відправити панахиду архієпископа Димитрія. Якщо ж хтось із журналістів не знає церковних традицій та не воло! діє повною інформацією щодо проведення Церквою заходів — йому не варто у категорич! но!звинувачувальному тоні ви! давати свої припущення за ре! альні факти. І наступного року поминати спочилого Патріарха Володимира нехай приходять уранці 14 липня, у день його упокоєння — тоді вони поба! чать і єпископів, і священиків, і численних вірних нашої Цер! кви, які моляться за упокій душі свого Предстоятеля”.
“Моральним є все, що корисне для нашої революції”. В. Ленін · s. 5strona oryginału ↗

НА СУД ПАМ’ЯТІ

Він її “здав”, і її вбили. Можна ска! зати: Ленін “угрохал” Розу Люксем! бург разом із Карлом Лібкнехтом, батько якого дружив з Марксом, не знаючи, що той про нього в листах Енгельсу каже: “Этот осёл, кото! рый обладает одним только качес! твом: собрать вокруг себя таких же ослов, как и сам”. Усі, хто дружив з Марксом і Енгельсом, не знали, що вони про них думають. І тільки чи! таючи листи, ви бачите, які це страшні істоти. Навіть на мораль! но!етичному рівні. Енгельс жив з двома жінками!ірландками і писав Марксу: “Дорогой Маркс, сегодня умерла моя любимая девочка Ме! ри Грос. Скажу тебе откровенно — вместе с ней я похоронил остатки своей молодости”. А Маркс йому: “Очень жаль, что на месте твоей Мери не оказалась моя старуха, которая страдает многими недуга! ми, и к тому же она прожила доста! точно долго на свете”. Тобто, кра! ще б померла його дружина, ніж коханка Енгельса. В іншому листі Маркс пише: “У меня прекрасная новость. Обладатель несокруши! мого здоровья, дядя моей жены, заболел. Надеюсь, что когда он ум! рет, я получу часть наследства”. Енгельс відповідає: “Поздравляю вас с прекрасной новостью. Наде! юсь, что долго ждать катастрофы не придется”. Це були дегенерати. Таких можна побачити на нашому телебаченні. Тут нічого не зміню! ється. Найстрашніші катастрофи — геологічні й суспільні — коли з’яв! ляються мародери. Мародерів розстрілюють в усіх країнах світу. І коли відбуваються великі суспіль! ні зміни — війна і голод — це теж пора злочинців, мародерів. — Але ж революції й війни — це також час героїв? — Ви народилися для щастя, думаєте, що життя — це пісня, це велике відрядження, за яке ми зві! туємося тільки перед Богом. І весь час думаємо, що світ кращий, ніж насправді. Але світ завжди був трагедією, яку найкраще описав Шекспір. Король Лір кричить: “Прервалась связь времен!” Усі, хто брав Берлін, доживали, риючись у смітниках. А гамлети за! питують себе наївно: “Бути чи не бути?” І залишилися тільки ті, які не націонал!демократи. Скажімо, І. Дзюба не націонал!демократ, а націонал!комуняка. Він блискуче писав про русифікацію, але напи! сав брехню. Як шкода, що україн! ське суспільство не помітило книжки І. Дзюби “Западня”. Що він у ній пише? А пише те, проти чого виступав В. Стус. “У нас є двє го! ворлівиє старушкі”, — писав Стус перед смертю в щоденнику. Я не хочу називати, хто перша. А він ка! же — “і Дзюба, який пише у дусі 60!х років”. Дзюбу обурює Табач! ник, але це ж він його породив, як і ті, хто підтримував Дзюбу, — на! ціонал!комуняки. А націонал!де! мократи — ті всі загинули, їх усіх перебили. 15 років тому я виступав з Мо! розом на телебаченні в день народ! ження Леніна. І коли він сказав, що це була геніальна людина, яка хоті! ла ощасливити людство і Україну зокрема, я почав говорити, що тут, на Україні, за вказівкою Леніна зни! щили тільки за тиждень 5 тис. осіб! У повному зібранні творів читайте — Ленін поздоровляє тих убивць за “освобождєніє” Києва, “от хохлов освобождєніє!” Прости Господи, у нас кожен другий хоче бути рабом, бо ще за! дурачений тією ідеологією. І тому головна проблема — вести просвіт! ницьку роботу. Щоб люди знали, хто їх водить за носа, де вони народи! лися, і що вони повинні, зобов’язані створювати свою державу. Матеріал підготував Петро АНТОНЕНКО
“Моральним є все, що корисне для нашої революції”. В. Ленін · s. 5strona oryginału ↗

ХВОРОБА КОМУНІЗМУ

— Минулого року по всіх містах України мандрувала Ваша пересувна виставка. У Києві її відкривав Президент Ющенко. Ви сказали тоді: наша спільна трагедія в тому, що про витоки лівої злочинної ідеології суспільство не знає взагалі. — Комуно!більшовицька влада нікуди не поділася. Вона лише трансформувалася. У цьому загад! ка сучасних днів. Я читаю тільки документи. Усе, що коли!небудь видавалося в Росії, в Радянському Союзі: Гітлер, Маркс, Геббельс, Лассаль, Вейслін, Сталін, Ленін — я перечитав багато разів. Що таке марксизм? Це ідеологія кримі! нальників і натовпу, який хоче “хлє! ба, зрєліщ і секса”, коли настають випробувальні моменти під час тих чи інших подій у суспільстві. Тоді натовп втрачає моральні принци! пи, хоче Гітлера, чи Мао Цзедуна, чи Пол Пота. У цьому суть мар! ксизму. Не Сталін, не Гітлер і не Ленін породжували цю систему, її породив голодний натовп, який не хоче думати. Вийдіть на Хрещатик, ви його побачите. Жувальний апа! рат є, але думки немає жодної. Цих людей легко використовують. Маркс узагалі провокатор. Він ви! ріс на межі панслов’янізму і пан! германізму: є в нього брошура “По і Рейн”. Спочатку вони з Енгельсом видали її анонімно, а потім уже під! писали. Це була програма для Гіт! лера. “Все страны до Днестра и Дуная должны быть германизиро! ваны или завоеваны при помощи школ или осторожного перевоспи! тания. Само Провидение сделало так, чтобы под скрипку Германии плясали все остальные народы. Все страны, где есть германоя! зычное население, должны быть завоеваны, а именно Голландия, Бельгия, Судеты”. Все, що робив Гітлер, викладено в програмі Мар! кса. — Ви вважаєте корисним читання Маркса? — До речі, Маркса ніхто не чи! тає. У Радянському Союзі, можли! во, його читав тільки Сталін, біль! ше ніхто. Його читають, тільки “ви! риваючи” якісь думки. І проектую! чи оте суспільство загального кібу! цу, всесвітнього, Енгельс говорив: “Побежденный безжалостно унич! тожается”. А Маркс говорив: “Есть только одно средство ускорить кровожадный огонь и гибель ста! рого общества — это революцион! ный терроризм”. Щодо “Капіталу”, про який увесь час пишуть (зараз знову в Москві видали), Енгельс пише Марксу: “Было бы хорошо издать книгу, неважно как она бу! дет написана, важно, чтобы она была потолще и чтобы немецкий филистер видел наши фамилии в базарном каталоге”. Маркс, відси! лаючи Енгельсу рукописи, які були основою майбутнього “Капіталу”, написав: “Говно готово”. І Енгельс йому відповідає: “Говно очень тя! жело читать: нет логической свя! зи. Особенно их нарушают табли! цы, которые ты вставил, очевидно, принимая большие дозы мышьяка против пахового карбункулеза”. (Маркс страждав на карбунку! льоз). А Маркс йому відповів: “Ты сам говорил — главное — мисти! фицировать идею”. Маркс і Енгельс не мали жод! ного стосунку до Інтернаціоналу. Все це брехня в радянській ідеоло! гії, на яку працювала величезна кількість технікумів, шкіл, інститу! тів. Маркс пише Енгельсу в Ман! честер: “Сегодня в Хрустальном дворе английские чартисты, фран! цузские социалисты создали Ин! тернационал, где я присутствовал в виде безмолвной фигуры”. Але він туди вліз і почав диктувати пра! ва. І вони організацію знищили — за допомогою зв’язків перемісти! ли Інтернаціонал в Америку. З ра! дістю Енгельс Марксу пише: “Се! годня мы встретимся, посмеемся над гибелью Интернационала и над высокой политикой”. Це були такі гравці. Енгельс любив жінок і борделі. В одному з листів писав Марксу: “Все доку! менты обо мне находяться в доме терпимости, в главном, в Париже, адрес которого мне дал глава по! лиции Парижа. Скажу тебе откро! венно, если бы у меня было 5 ты! сяч ренты, я бы всю жизнь зани! мался только французскими прос! титутками пока бы не умер, иногда рассуждая о чем!то высоком”. — Аморальні були вожді… — Маркс “закладав” комуністів. Ще в 1960 році канцлер Рау приїхав до Хрущова і передав йому листи — таку собі угоду між Марксом і по! ліцією, де Маркс зобов’язувався ін! формувати про комуністів, кому! ністичні організації. І щоб йому платили 25 фунтів стерлінгів за до! нос. У Маркса була взагалі партія така, як він називає своїх комуніс! тів. Це 14 гомосексуалів, пияків. Маркс був пов’язаний навіть із кри! мінальним світом. У нього всі дум! ки шизоїдні — початок суперечить кінцю. Полював на Ґарібальді, на національного героя Італії Мадзіні, який боровся за незалежність кра! їни, на Лайоша Кошута. Він був фе! номенальним кілером політичного ґатунку. І ніде нічого не залишив, як будувати оцей соціалізм: украв ідею часів Французької революції. Віктор Консідеран написав “Мані! фест 2000!ої партії”. Маркс і Ен! гельс украли його. У своєму мані! фесті Віктор Консідеран кваліфіку! вав селян як ворогів марксизму. Чому? Бо вони були приватники, виступали за французького коро! ля. Винайшли пересувні гільйоти! ни, їх вирубували по селах. І Маркс заявив, що всі селяни, які є приват! никами, — вороги всесвітнього кі! буцу. І Ленін теж узяв цю думку на озброєння. Він писав, що “крестья! не по своей природе тяготеют к свободной торговле”, і це є “вели! чайшим злом. И здесь несовпаде! ние интересов пролетариата и крестьянства. И здесь наступает трудный период войны с кресть! янством… И мы будем бороться с крестьянством всеми имеющими! ся у нас средствами…” Ленін абсолютно не мав уяв! лення, як будувати соціалізм. “При социализме все будут управлять по очереди и быстро привыкнут к тому, чтобы вообще никто не уп! равлял. Мы не знаем, как строить социализм, но мы знаем направ! ление к нему, и говорить конкрет! но было бы ошибочно”. Навесні 1921 року проти біль! шовиків повстали ті ж матроси, які п’яними захопили Зимній. Ніякого великого протистояння там не бу! ло. Люди йшли на роботу і навіть не знали, що владу захопили при! їжджі євреї зі Швейцарії: Ленін привіз 30 осіб плюс 2 агенти. Мартов, його друг, привіз 600 чол., Троцький — 235. Ось ці 1000 осіб в ослаблій Росії захопили владу. — Але влада виявилася на диво живучою, винищила мільйони людей в Україні… — Навесні 1921 року було пов! стання в Кронштадті, його учасни! ки — переважно українці. Це Пет! риченко і махновці. І Ленін зрозу! мів, що влада розпадеться. Він приймає неп. Вважається, що увів ринкову економіку. Насправді ж це був відступ назад, аби підготувати! ся і все!таки зламати селянство. Ленін каже: “Крестьянство зажи! точное — это вампиры, это кулаки, кровопийцы. Смерть им!” А далі: “На Украине все были против нас”. 80 % українського населення становили селяни. І вони були во! рогами цієї системи, бо були при! ватники. А пізніше Радянський Со! юз сконав, бо у цій системі не було приватної власності. Це й була загибель цієї, так би мовити, комунальної ідеї, яка на! родилася у Маркса й Енгельса. По суті, Енгельс за все життя не напи! сав жодної брошури, статті про культуру. Вона йому була непотріб! на. Енгельс пише Марксу, що вся інтелігенція — це “мусор образо! ванный”. І Ленін ще 1913 року при обговоренні програми говорив: “Интеллигенцию надо держать в ежовых рукавицах”. І ще: “У совет! ской власти нет на службе предан! ной интеллигенции. И даже та, ко! торая перешла на нашу сторону, все время ждет нашего падения. Но мы их будем излавливать и расстреливать”. А навесні 1921 року Ленін приймає рішення відступу. “Мы еще придем к террору, террору экономическому. Усилить кара! тельные органы всячески нашими людьми, дабы не проспать второй Кронштадт”. Оболенський запи! тує: “Владимир Ильич, а сколько лет мы будем отступать?” — “Пока не наберем силы. 10 — 15 лет”. Як! що додамо 12 років приблизно від 21!го — 1933 рік. — Ви сказали, що Гітлер начитався Маркса і навіть зайнявся плагіатом марксових ідей. — Гітлер вважав, що Маркса взагалі ніхто не читає. Якби його читали євреї (бо він був євреєм! вихрестом), то вони його спалили б. Маркс пише: “Что является ос! новой еврейской религии? Конеч! но же, корыстолюбие и эгоизм. А в чем заключается освобождение евреев?” І відповідає (єврей!): “Освобождение евреев за! ключается в освобожде! нии всего человечества от евреев”. І Гітлер, начитав! шись Маркса, каже: “Я не борюсь с марксизмом. Я лишь выполняю его заве! ты. Что я заметил? Из со! циал!демократов никогда не получались хорошие эсэсовцы, а из коммунис! тов получаются отличные! В связи с этим я дал указа! ние — беспрекословно принять в нашу партию всех бывших коммунистов. А также назначаю главным прокурором рейха бывше! го коммуниста Рональда Рейцера, а главным идео! логом Германии я назна! чаю бывшего коммуниста Альфреда Розенберга”. Альфред Розенберг, до речі, бував у Києві, знав ук! раїнську мову. Дружив з Блоком, Ходасевичем, Мережков! ським, Зінаїдою Гіппіус. Ось така міжнародна банда. Серед них було багато євреїв, які випали з єврей! ської громади, які різали євреїв з такою ж люттю, як і німці. І Муссо! ліні починав як марксист. Його подругою, редактором була соціа! лістка з Чернігова Анжеліка Бала! бан. Вона написала прекрасні спо! гади. Є така фотографія: сидить Геб! бельс, а поряд стоїть Вальтер Ульбріхт і кричить: “Долой социа! листов!” Він повторює Леніна. Бо Ленін нищив соціалістів і навіть змі! нив назву своєї партії. А Роза Люк! сембург написала проти Леніна брошуру. І Ленін відповів: “Это сука и дура”. Р. Люксембург була жінка самотня. У неї був тільки пес, а под! руга — дружина Каутського. Біль! ше нікого у неї не було. І вона в цей період дружила з Карлом Радеком. Фоторепродукція О. Литвиненка Пропонуємо інтерв’ю з відомою в Україні людиною — Миколою СЯДРИСТИМ. Знаменитий майстер технічної творчості, чиї мініатюри десятки років дивують світ, Микола Сядристий не є професійним істориком. Але як людина глибокої ерудиції, вже багато років серйозно вивчає проблему комуноідеології, що на ціле століття засмітила голови мільйонам людей у десятках країн світу. Очевидно, не випадковий і той факт, що Микола Сядристий об’їхав усю Україну з сумною виставкою, присвяченою пам’яті жертв голодомору. Судження майстра різкі, часом несподівані, але, безумовно, заслуговують на увагу.
“...Відновити сили землі можуть малесенькі, не видимі людському оку істоти”. · s. 6strona oryginału ↗

ПЕРЕСЕЛЕННЯ НА ІНШІ ПЛАНЕТИ ВІДМІНЯЄТЬСЯ!

У нашому місті щороку до його багатьох смітників і смітничків додається ще як мінімум десяток-півтора. Та й саме міське сміттєзвалище давно відслужило свій строк, воно перевантажене, не має конкретного господаря (усі комунальні служби міста відхрещуються від нього). Влітку відходи часто загораються, і тоді прилеглі райони оповиває їдкий дим. Хоч як бореться зі сміттям міська влада, а воно вперто не хоче залишатися в контейнерах чи хоча б у межах спеціально відведених для цього майданчиків, захоплюючи прилеглу територію, а часом і двори будинків. У навколишніх лісосмугах теж навряд чи вдасться знайти незасмічену галявинку. А ще Кіровоград добре відомий низькою якістю питної води, яка транспортується найдовшим у країні водогоном “Дніпро—Кіровоград” і дорогою кілька разів хлорується. А Кіровоградські очисні споруди — одні з найбільших в Україні забруднювачі довкілля. Та й продукти, які ми споживаємо, хтозна-якої якості — у місті хоч і є лабораторія, здатна визначати кількість нітратів, важких металів, інших шкідливих речовин, наприклад, в овочах, але навряд чи вона може впоратися з обсягом продукції всіх міських торгових точок. Майже апокаліпсис в окремо взятому невеликому місті! А якщо до цього додати ще й глобальні проблеми Земної кулі, вийде зовсім невесела картина. Земля стомилась. Але нам, як героям фантастичних романів, не доведеться шукати притулку на інших планетах. Учені стверджують, що відновити її сили можуть малесенькі, не видимі людському оку істоти. Світлана ОРЕЛ, м. Кіровоград НЕВИДИМКИ, ЩО ВИЗНАЧАЮТЬ ЖИТТЯ НА ЗЕМЛІ З усіх живих організмів, що іс! нують на Землі, тільки деякі різно! види бактерій, зокрема фотосин! тетичні, здатні переносити дуже високі температури — до +700 гра! дусів за умови відсутності кисню. Серед учених існує переконання, що ці мікроскопічні істоти є при! бульцями з безмежного космосу і з’явились на Землі, коли вона була ще вогняною кулею. Найдивніше те, що за цих умов вони знайшли джерело живлення і змогли розви! нутися. Вчені також вважають, що саме від пракоріотів (перших мік! робів) і розпочалося життя на на! шій планеті. Цю версію дотично підтверджує те, що мікроорганіз! мів на Землі величезна кількість: водному грамі чорнозему їх понад два мільярди. Без них ґрунт мер! твий, на ньому нічого не ростиме. Але річ не тільки у тому, яка кількість цих невидимок перебуває в довкіллі, а які з них перемагають. У цьому вони дуже схожі на людей (чи люди на них?), бо ж частина їх, лідери, — регенеруючі, що несуть у собі силу життя, інші — дегенерую! чі, що ведуть до розпаду, стимулю! ють хвороби, гниття та смерть (і тих, і інших не більше п’яти відсот! ків), а третя — найбільша частина, інертна, стає на бік того, хто в цю мить перемагає. Зрозуміло, стан ґрунту залежить від того, хто “при владі”. Цю закономірність вико! ристав кілька десятиліть тому про! фесор садівництва і городництва університету Рюкюс (Окінава, Япо! нія) Теруо Хіга. Він підібрав 86 шта! мів регенераторів!лідерів, здатних виконувати головні життєдайні функції живлення рослин, захисту їх від хвороб та оздоровлення ґрунту. Ця “компанія”, поєднана в унікальному препараті, дістала назву ефективних мікроорганізмів і започаткувала нову еру екологіч! ного землеробства. Але спочатку професорові з Японії треба було розв’язати над! складне завдання: як цим активіс! там вжитися один з одним? І зро! бити це було не легше, ніж з людь! ми, адже деякі з них — аеробні, яким необхідний кисень, іншим ки! сень несе загибель. Досі в мікробіо! логії таке поєднання вважалось не! можливим. Але професор вирішив, що у цих мікроскопічних лідерів ба! гато спільного — їхній регенерую! чий тип, отож має бути ще щось, що дозволить їм комфортно співіс! нувати. Експерименти, що загалом тривали 30 років(!), дали позитив! ний результат: це виявилось мож! ливим за умови активного обміну джерелами живлення. Більше того, з часом з’ясувалось, що їхнє спіль! не життя не лише корисне для ін! ших, а й посилює позитивні якості кожного з членів цього незвичного сімейства. Першими Теруо Хіга вдалося поєднати фотосинтетичні й азото! фіксуючі бактерії. Останні, аеробні, харчуються органікою, відходи їх! ньої життєдіяльності до смаку фо! тосинтетичним бактеріям, які виді! ляють органіку, що чудово смакує азотобактерам. Цей обмін виникає на стадії, коли надмірне відтворен! ня азотобактерів спричиняє кисне! вий дефіцит, що супроводжується виділенням вуглецево!водневих сполук, які фотосинтетичні бактерії активно утилізують, запасаючись необхідним для свого життя мате! ріалом. У мікробному концентраті ЕМ!1 Теруо Хіга вдалося поєднати також молочнокислі бактерії, дріж! джі, грибки, різні корисні для лю! дини, тварини і рослини речовини. Фото Оксани Цеацури Цей концентрат, потрапляючи у ґрунт чи в будь!яке інше середови! ще у достатній кількості, відразу “бере владу в свої руки” і веде за собою 95 відсотків “пристосуван! ців та опортуністів”… Повністю скопіювати ЕМ!тех! нологію у світі поки що не вдалося нікому. Російський професор П. Шаблін, частково отримавши під час перебування у дослідниць! кому центрі в Японії доступ до ін! формації, створив свій препарат “Байкал ЕМ!1”, в якому основну роль відіграють не фотосинтетичні, а молочнокислі бактерії. І хоча він суттєво відрізняється від оригі! нального японського, все ж дає не! погані результати в сільському гос! подарстві Росії, України та Білору! сі. Досить успішно його використо! вують і для розв’язання екологіч! них проблем. В Україні цей препа! рат зареєстровано під назвою “Байкал!ЕМ!1!У”. Кіровоградське ж ТОВ “ЕМ Україна” — офіційний партнер японської фірми ЕМРО і представляє японську ЕМ!техно! логію в нашій державі. ІНВЕСТУВАННЯ В МАЙБУТНЄ Спеціалістам добре відома шу! мерська культура, але досі сус! пільство не замислювалось, чому шумерам у ХХХ столітті до нашої ери вдавалося збирати по 250— 300 центнерів зернових з гектара, а нам, цивілізованим і озброєним величезною кількістю знань і техні! ки, навіть удесятеро менший уро! жай уже видається досягненням? Важко сказати, у яких стосунках були шумери з мікроорганізмами (вчені вважають, що тоді ґрунт був насичений регенеративними мік! робами, самовідтворенню яких сприяли природні процеси, звідси й така фантастична родючість), але сьогодні подібне збільшення врожайності можливе тільки там, де застосовують ЕМ!технології. Звичайно, у землеробстві чудес не буває, і щоб досягти аж такого збільшення врожайності, потрібен не один рік копіткої праці, вміння визначити оптимальну кількість внесення ЕМ!препарату, обробітку ним насіння і посівів. Ще Вернадський визначив, що живі істоти мешкають у ґрунті на глибині 5—15 сантиметрів. Верхній шар, що зветься надґрунтом, мож! на обробляти будь!яким способом, а вже глибше орати з перевертан! ням пласта — лише шкодити. Адже на глибині 8—10 сантиметрів жи! вуть аеробні бактерії, глибше — анаеробні. Перевертання пласта веде до їхньої загибелі, отже, ро! дючість ґрунту серйозно знижуєть! ся, бо ж сутність родючості в тому, щоб підживити мікробів, а ті, у свою чергу, нагодують рослини. Трива! лий час підвищити родючість нама! галися, застосовуючи хімікати. Тимчасове збільшення кількості сільгосппродукції обернулося ла! виноподібним нищенням ґрунтів, погіршенням якості вирощеного. На думку науковця, фахівця з агро! технологій Володимира Ярмилки, будь!яке хімічне живлення діє на ґрунт як наркотик, однозначно по! гіршуючи його біологічні якості. По! думаймо: наші діди про огірки з ніт! ратами чи капусту з важкими мета! лами й не чули, наші ж онуки досі не мали шансів скуштувати плодів, ви! рощених на чистій, позбавленій будь!яких штучних домішок землі. Тепер у них такий шанс з’явився. Досвід застосування ЕМ!препара! ту у більш як 160 країнах, де на цю технологію звернули серйозну ува! гу, свідчить, що з її допомогою най! гірший, занапащений “прогресив! ним” господарюванням ґрунт мож! на відновити за чотири!п’ять років. А у кількох десятках країн викорис! тання ЕМ!технології визначено на! ріжним каменем розбудови май! бутнього суспільства, лягло в осно! ву державної стратегії розвитку. Зрозуміло, такі сутнісні зміни у землеробстві потребують фактич! но революції у свідомості агроспе! ціалістів, абсолютна більшість яких довгі роки навчалася, навчала і ро! била зовсім інше, навіть протилеж! не. Тому застосування біотехноло! гій вимагає більших інтелектуаль! них зусиль і клопоту, особливо на початковому етапі, й відчутно зменшить матеріальні затрати. Тай екологічно чисті продукти ціну! ються набагато вище: вибагливий європейський покупець з готовніс! тю платить за них удвічі—уп’ятеро більше. Кіровоградський центр “Обл! родючість” нині проводить наукові дослідження з використанням ЕМ! препарату. Їхня мета — визначити оптимальні, економічно обґрунто! вані дози та форми його застосу! вання. У лютому в Кіровограді від! булася науково!практична конфе! ренція “Про досвід та перспективи впровадження ЕМ!технологій у сільському господарстві та охороні навколишнього середовища”. Учасники конференції констатува! ли значне збільшення врожайності зернових та цукрових буряків (на 88 центнерів з гектара, цукристість підвищилася на два відсотки, від! повідно зріс і вихід цукру). Наголо! шувалося на позитивному впливі мікроорганізмів на стан ґрунту; во! ни фактично знімають проблему його стомлюваності, дають можли! вість без внесення гербіцидів ефективно боротися із дошкуль! ним шкідником наших степів — пи! рієм. А триразовий обробіток ґрун! ту протягом весни—осені підвищує рівень гумусу на 0,5 відсотка! Отож кожне застосування ЕМ!препарату — це пряма інвестиція у нашу зем! лю, а, значить, і в наше майбутнє. Цілковите схвалення препарат отримав і у столичному Інституті захисту рослин, де успішно здій! снено державні випробування на тепличних огірках. Незважаючи на такі непогані результати, треба розуміти, що на! ші аграрії роблять перші кроки в освоєнні ЕМ!технології. Світовий (та й український — ще 2001 року вчена рада Інституту рослинництва імені Юр’єва схвалила звіт “Науко! во!виробнича перевірка ЕМ!тех! нологій”) досвід свідчить, що напо! легливе застосування препарату обов’язково приведе до успіху. На! полегливе, бо повна відмова від хі! мічних засобів і перехід на еколо! гічні методи землеробства займає у середньому три—п’ять років. До речі, доведено, що з кожним ро! ком, як буде оживати, набиратися сил земля, витрати на препарат знижуватимуться. ЧУДЕСА БЕЗ РЕШЕТА Звичайно, землеробство, ма! буть, наймасштабніша галузь, де можна використовувати ЕМ!техно! логії. Але, виявляється, ці мале! сенькі створіння дуже продуктив! но, життєтворно впливають на будь!яке біологічне середовище, утому числі на організм людей та тварин. Тільки перелік галузей із короткою констатацією результа! тів застосування ЕМ!препарату займає кілька сторінок. Тут — справжні чудеса… Те, що обробка ЕМ!препара! том тваринницьких приміщень, си! лосних ям (мікроорганізми поліп! шують процес бродіння, при цьому не утворюється шкідлива масляна кислота), врешті, смітників знищує неприємні запахи, просто квіточки порівняно з впливом цих бактерій на стічні води: лабораторні дослід! ження довели, що якість води, очи! щеної за допомогою ЕМ!препара! ту, вища за якість питної у наших кранах… Як повідомив Дмитро Бі! рюков, директор фірми “ЕМ!Украї! на”, на черзі розробка програми досліджень на Кіровоградських міських очисних спорудах, що має
“Україна, велика аграрна держава, має всі передумови виробляти пальне з рослин”. · s. 7strona oryginału ↗

Ciąg dalszy z wcześniejszej strony — fragment strony

визначити технологію використан! ня диво!препарату для оптималь! ної очистки місцевих стічних вод. Упевненості в успіху додає обіцян! ка допомогти, яку Дмитрові Васи! льовичу нещодавно дали найдос! відченіші у цих питаннях колеги з Австралії та Великобританії. До ре! чі, люди, що займаються ЕМ!тех! нологіями, за словами Бірюкова, — це велика ЕМ!сім’я, члени якої чудово розуміють один одного і завжди готові допомогти. Як відомо, в Японії за допомо! гою цього способу очищують не лише стічні води, а й річки (йде до того, що кожен перехожий зможе набрати в скляночку води просто з річки і напитися), більше того, по! чали масштабну очистку внутріш! ніх морів та континентального мор! ського шельфу. І отримали чудові результати: збільшились улови ри! би і молюсків, оживають досі зане! хаяні місця відпочинку. ЕМ!препа! рат не тільки знімає неприємний запах на смітниках, він перетворює сміття на чудові органічні добрива. А яка перспектива для ліквідаторів техногенних катастроф! Дмитро Бірюков розповідає, що його фір! ма плідно співпрацює з Науково! дослідним інститутом Міністерства з питань надзвичайних ситуацій тау справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катас! трофи; тривають дослідження, як саме ЕМ!препарат працює в умо! вах розливу шкідливих хімічних ре! човин. Цікаво, що він не лише ло! калізує їх, а й через певний час (3— 4 тижні) відновлює структуру ґрун! ту та природне середовище. Над! звичайно цікавого досвіду вико! ристання ЕМ!технології щодо очи! щення територій від радіоактивно! го забруднення та нейтралізації шкідливого впливу випромінюван! ня на живий організм набули про! тягом останніх десяти років учені Інституту радіобіології Академії на! ук сусідньої Білорусі. Про це також ішлося на науково!практичній кон! ференції у Кіровограді. Окрема сфера застосування диво!мікроорганізмів — ЕМ!кера! міка. Суть у тому, що, згораючи під час виготовлення самої кераміки, мікроорганізми залишають згар! монізовані хвильові коливання, своєрідне потужне поле, яке знімає інформаційне забруднення з усьо! го, з чим контактує. Наприклад, по! ліпшує смак продуктів, робить без! печними мобільні телефони, про шкідливість яких так багато сказа! но. Також відбувається надзвичай! но потужний процес нейтралізації вільних радикалів кисню, які, до ре! чі, є однією з головних причин біль! шості захворювань. Повністю розв’язується і проблема важких металів. Пристрій з ЕМ!кераміки у бензобаці суттєво збільшує повно! ту згорання палива. А як вам троту! арна плитка, на якій тане сніг без будь!якого штучного підігріву? * * * Усе це — тільки невеличка час! тинка того, на що здатна ЕМ!тех! нологія. У чому ж її чудодійна си! ла? Вчені вважають: у мікроорга! нізмах, які були прабатьками всьо! го живого на Землі. І ще Дмитро Бірюков, наприклад, переконаний, що працювати з ЕМ!технологією будуть лише люди, які “доросли” до цього світоглядно; той же, хто ставить за мету лише прибуток, не займатиметься ними. Адже про! цес досліджень, реєстрації, бю! рократичних пробивань, врешті, зміни масової свідомості надзви! чайно складний. Цей шлях не встелений трояндами, очевидно, знайдеться чимало впливових і фі! нансово потужних сил, зовсім не зацікавлених у розвитку ЕМ!тех! нології. Справжня боротьба з ни! ми ще попереду. Але те, що вже є кому боротися, дає планеті надію. А доктора Хігу цього літа на міжна! родній науковій конференції в Ні! меччині висунуто на здобуття Но! белівської премії. ЕКОЛОГІЯ
“Україна, велика аграрна держава, має всі передумови виробляти пальне з рослин”. · s. 7strona oryginału ↗

КОЛИ Ж БУДЕ ВІТЧИЗНЯНЕ БІОЛОГІЧНЕ ПАЛИВО?

Мережа ресторанів “Мак-Дональдз” оголосила, що автопарк її вантажівок у Великій Британії працюватиме на біодизелі, який вважають екологічно чистішим. Використану олію з її дев’ятисот ресторанів збиратимуть щотижня і перероблятимуть на пальне, що міститиме 85 % кухонного жиру та 15 % ріпакової олії. Як вважають, використання біопального значно знизить викиди вуглекислого газу. Планується переробляти шість мільйонів літрів олії щороку. “Мак-Дональдз” уже запровадив подібну ініціативу в Австрії. Організація Ґрінпіс схвалила таке ноу-хау, назвавши його гарним прикладом для інших компаній. Святослав МІЗЕРНЮК СВІТОВИЙ ДОСВІД Першу спробу отримання біо! дизеля з рослинних жирів 1853 ро! ку здійснили вчені E. Дюффі та Дж. Патрік задовго до запуску першо! го дизельного двигуна. Десятого червня 1893 року в місті Ауґсбург (Німеччина) Рудольф Дізель вип! робував свій перший одноцилін! дровий двигун завдовжки 3 м та вагою 4,5 тонни. Двигун вибухнув та ледь не вбив винахідника. На згадку про подію 10 червня прого! лошено Міжнародним днем біоди! зеля. У 1900 році на Всесвітній виставці в Парижі Дізель проде! монстрував свій двигун та отри! мав головну нагороду. Рудольф Дізель вірив у перспек! тивність біопалива для своїх двигу! нів. 1912 року він сказав: “Викорис! тання рослинних жирів для вироб! ництва палива може видаватись не! суттєвим зараз, але з плином часу такі жири стануть настільки ж важ! ливими, як продукти з нафти та ву! гільної смоли в наш час”. Через дев’яносто років біопа! ливо стало реальною альтернати! вою звичайному дизельному. Цьо! го вимагає турбота про чисте дов! кілля та економічна доцільність. Обсяги виробництва біодизеля у світі стрімко зростають. Загалом дизельне паливо, виготовлене з нафти, дешевше, ніж біодизель, проте різниця цін змінюється на користь останнього — внаслідок постійного зростання цін на нафту та завдяки урядовим субсидіям для виробників біодизеля. Упро! довж 1990!х заводи для виробниц! тва біодизеля спорудили у бага! тьох Європейських країнах, зокре! ма у Чехії, Німеччині та Швеції… Франція розпочала власне вироб! ництво біодизеля з рапсової олії… Нині мільйони автомобілів у Європі працюють на біодизелі. Він вико! ристовується у чистому вигляді (В100) або як суміш зі звичайним дизельним паливом. ДЖЕРЕЛО БІОЕНЕРГЕТИКИ — СЕЛО Розвиток біоенергетики почав стрімко набирати обертів у 90!х ро! ках минулого століття. З олійних культур виробляли паливо безпосе! редньо на полі — з ріпаку, соняшни! ка, сої, кукурудзи… І тут!таки зап! равляти ним сільгосптехніку! У Європі через 15 років 60 % сільськогосподарських земель займатимуть саме “енергетичні” культури, з яких потім виробляти! муть біодизель, біогаз, біоетанол та інші види біопалива. Адже біо! пальне — це незаперечна альтер! натива таким енергоносіям, як бензин чи дизельне паливо, які з кожним роком дорожчають через дефіцит нафти у світі. Федір Думініка Василь ВОВК, м. Київ Дружна спільнота сільських жителів завжди разом і в радості, ів горі. До такої гармонійної роди! ни можна зарахувати успішну сі! мейну агрофірму “Хлібодар” ми! колаївських землеробів на чолі з досвідченим керівником Федором Кириловичем Думінікою. Засно! ване господарство 7 квітня 2003 року в рамках проекту “Розвиток промислового страусівництва”. На його базі створено племінний, ГЕКТАР РІЛЛІ — ТОННА БІОДИЗЕЛЯ Нині світове виробництво біо! дизеля набирає обертів: галузь під! тримують уряди багатьох країн сві! ту, зокрема у ЄС, Туреччині… Не відстають і на Американському континенті та в країнах Азії… Знач! но зріс попит на біодизель у Німеч! чині й Австрії — на заправках його обмаль. Адже кількість автомобілів, що працюють на біодизелі, стрімко зростає, оскільки таке пальне де! шевше, аніж звичайне дизельне. Крім того, біодизель додають і як п’ятивідсоткову добавку до зви! чайного дизпалива, що здешевлює його та не потребує жодних змін у вже існуючих дизельних двигунах. Аналітики агентства “Oil World” передбачають, що наприкінці ни! нішнього року світове виробництво біодизеля сягне 15 мільйонів тонн. Не обминув бум виробництва біо! палива і сусідню Польщу. Її уряд прагне змінити загальнопаливний баланс, аби частка біопалива у ньо! му становила не менше 5 %. Які ж ринкові механізми для цього зап! роваджують? Це і преференції фермерам, які вирощують потрібну сировину, і підтримка виробників, яким надають податкові пільги… Не дивно, що європейці уже оцінюють гектар ріллі як можли! вість одержувати з неї, засіявши ріпаком, одну тонну біодизеля… У Росії, де є вдосталь нафти і газу, також працюють над вироб! ництвом пального з рослин. У нас альтернативні енергоно! сії поки що не “в моді”… Може, то! му, що чимало високопосадовців (які не проти залишити у своїй ки! шені частину прибутків від поста! чання російських енергоносіїв!) сприймають альтернативну біое! нергетику як ворожу. Але ж залеж! ність від російської нафти і газу загрожує економічній незалежнос! ті України! — В Україні, як і в Європі, сиро! виною для біодизеля є ріпак, — розповідає Юрій Хоменко, керів! ник відділу енергетики та альтер! нативних видів палива Міністерс! тва аграрної політики України. — За врожайністю ріпаку ми поступа! ємося багатьом державам ЄС: єв! ропейці мають з одного гектара в середньому 30—35 центнерів, у нас 16—18. Але і цей ріпак майже повністю вивозимо за кордон. То! му головною метою нашого мініс! терства є розвиток в Україні потуж! ної сировинної бази з вирощуван! інкубаційний комплекси, ферми! супутники для молодняку й товар! них страусів. Спеціалісти розро! били й відпрацювали програму дволінійного внутрішньопородно! го розвитку поголів’я. Агрофірма не обмежується ек! зотичним продуктом, також роз! водить свиней високопродуктив! них м’ясних порід. “Хлібодар” — елітне насіннєве господарство, яке займається ви! рощуванням зернових, технічних і маслинових культур: озимої пше! ниці, озимого і ярого ячменю, ку! курудзи, гороху, виведених вітчиз! няним селекційно!генетичним інститутом. У природоохоронній зоні Христофорівського лісництва в мальовничому місці серед чистих джерел є став загальною площею Фото Олександра Литвиненка ня ріпаку і виробничих потужнос! тей — для одержання біодизеля. Теоретично навіть із того ріпаку, який вирощуємо, можна виробля! ти щороку по 200 тисяч тонн біоди! зеля. А це немало! Якщо зважити на те, що витрачаємо 5,218 млн. тонн дизельного палива взагалі, з яких 1,9 млн. тонн імпортуємо. Тим часом Німеччина одержує на рік 2 млн. тонн біодизеля з рослин… Звісно, в Україні заводів, які пере! роблятимуть сировину з рослин на біодизель, ще немає, але цього ро! ку посівні площі під ріпак збільше! но удвічі. Уже два роки держава на! дає дотації сільгоспвиробникам: доплачує по 100 гривень за гектар озимого ріпаку, за ярий — 65. У 12 областях України вже пра! цюють невеличкі дослідні чи кустар! ні підприємства, які виробляють біо! дизель. Але заковика у тому, що у нас досі немає затвердженої нор! мативно!технічної документації та ринку збуту, тому і біопальне вироб! ляють тільки для власних потреб. Сьогодні у селянських господарс! твах з’являються установки з Поль! щі, Чехії — для виробництва біоди! зеля. Їхня продуктивність — 200— 400 літрів на добу. І вони настільки компактні, прості та невибагливі у застосуванні, що їх можна “припар! кувати” на будь!якій межі поля чи городу, і відразу на місці вирощу! вання сировини забезпечувати ма! шини біопальним! Тож селяни жар! тують, що біодизель навіть прості! ше “гнати”, аніж самогон… ЯКІСТЬ БІОДИЗЕЛЯ Пальне з рослинної сировини змушує створювати нові заводи з ви! водного дзеркала сімнадцять гек! тарів. Потрійний каскад ставків дає можливість отримувати еко! логічно чисту рибу. Здавна відомо, що де пасіка — там урожай і здоров’я. Про це пам’ятають у “Хлібодарі”. Успіхи агрофірми “Хлібодар” стали можливими завдяки щоден! ній копіткій, творчій і наполегливій роботі високопрофесійного колек! тиву працівників під керівництвом авторитетного не тільки в своєму рідному селі Піски, а й далеко за межами Миколаївської області Федора Думініки і його надійної помічниці, комерційного директо! ра Валентини Пушкарьової. За високі показники в роботі фахівці аграрного цеху нагород! жені дипломами міжнародних виставок!ярмарків. готовлення устаткування для нього. Над проблемою працює Науково! дослідний інститут екобіотехнологій і біотехніки Національного аграрного університету України. Його вчений, доктор технічних наук, професор Ва! лерій Дубровін розмірковує: “Згадані установки працюють за “половинчас! тою” технологією: пальне не очищу! ють, тому в ньому є домішки води, метанолу, що робить його отруйним. Через це автомобіль після 20 тисяч кі! лометрів пробігу вийде з ладу, зазна! чають німецькі вчені. Отже, варто ку! пувати таке устаткування, яке забез! печить потрібну якість біодизеля. Йо! го практичне застосування досліджу! ють кілька лабораторій нашого уні! верситету, одна з них спеціалізується винятково з біодизеля. Стандарт якості пального відповідає європей! ському. За цими стандартами необ! хідно створювати і лабораторію якос! ті біопалива. І тоді ми не заливатиме! мо у наші двигуни невідомо що…” Інша проблема, на якій загос! трює увагу вчений, — завод із ви! робництва біодизеля. Для нього можна закупити імпортне або ж створене вітчизняними розробни! ками устаткування. Останнє окупає проект за 2—4 роки і зменшує ін! вестиції у 3—5 разів, залежно від вартості сировини та обсягів ви! робленого біопалива. А український бізнес уже сьогодні готовий вклада! ти кошти у такі новітні технології. Україна, велика аграрна дер! жава, має всі передумови вироб! ляти пальне з рослин, а село може стати потужним джерелом різних видів біопалива з сої, кукурудзи… Маємо в державі також багато спиртових заводів, здатних вироб! ляти біоетанол з картоплі й зерна, який як добавка до бензину зде! шевлює його. До речі, найбільші світові виробники біоетанолу — США і Бразилія. Остання щороку з цукрової тростини виробляє 10 млн. тонн цього продукту. Майже ніякого прибутку не дає поки що і щорічний український ре! сурс біомаси (понад 100 млн. тонн соломи й очерету). А з 50—60 кі! лограмів соломи можна одержати 4 кіловат!години електроенергії. Наші європейські сусіди дове! ли: виробляти біопаливо економіч! но вигідно, і це додатково убезпе! чує економіку країн ЄС від можли! вих перебоїв із постачання нафти. Цьому сприяють і новітні техноло! гії. Лише у нас (за старою, ще ра! дянською звичкою) в атомну енер! гетику чи традиційний видобуток корисних копалин вкладали і вкла! дають мільярдні кошти, а для такої перспективної, державної ваги справи, як біодизель, — поки що лише 70 млн. на кілька років.
“Гойдайте ж кличний дзвін! Крешіть вогонь із кремнів! Ми ж, радістю життя вас напоївши вщерть, · s. 8strona oryginału ↗

ТАЄМНИЦІ ГЕНЕРАЛА ЧУПРИНКИ

Антоніна СПІЛЬНА “Звідтам ми перейшли в Пу" ків. Там ми жили в однієї вчитель" ки (уже її нема, ні її роду нема). Добре там було, там ми пережи" ли зиму” (Галина Дидик. “Дзвін”, № 9—10, 92 ст. 111) Забігаю на часинку до музею визвольних змагань, що в місті Косові, до пані Людмили, дізнати! ся, що нового в її праці з висвіт! лення правдивої історії України. Зауважую біля себе добродійку, яка долучається до нашої бесіди про сучасний світ та світогляд мо! лоді. Маю враження, що бачу не вперше цю елегантну з вишука! ним смаком та манерами пані, яка послуговується добірною ук! раїнською мовою: “Шановна пані, я Вас знаю? Даруйте, що запи! тую, можливо, ми зустрічались?” А у відповідь чую: “Мене ні, а ось мого тата на світлинах — безпе! речно”. І стає поруч полиці, де розташована книжка Петра Арсе! нича “Рід Шухевичів”, розгорнута на світлині Романа Шухевича. По! рівнюю обличчя добродійки і світ! лину, звідки на мене дивиться за! питально, з суворістю генерал Чупринка. Схожість неймовірна, вражаюча! Тільки погляд генера! ла суворий, мужній, а у пані Марії Мегединюк він жіночий, ніжний, з тугою. Пригадую, що генерал був середнього зросту і стрункий, так само постава п. Марії невисока, тендітна й струнка. І мелодійність голосу добродійки притаманна Галя Ільєва співає пісню"посвяту співучому, музикальному роду Шухевичів. “Я все життя хотіла знати ім’я свого тата, все допитувала мам! цю… Але мама уникала цих роз! мов… А в її очах постійно жили біль та туга…” Це з розповіді п. Марії. А тепер вже і я, прочи! тавши спогади, які мені надала п. Марія, уявляю, як жити вдовиці з двома дітьми та своєю мамою водній кімнатчині, на другій поло! вині — родина покійного чолові! ка, а під хатиною — криївка… Чо! ловік учительки Теодори Кик по! мер від тифу 1939 року. І хто нас! мілиться осуджувати, що в ті гріз! ні лихолітні роки скрути, воєнщи! ни, боротьби за рідну Вітчизну ще молода вдова віддала востан! нє своє серце, душу, своє кохан! ня тому, хто переховувався в них у криївці?! Напевно, вона не зна! ла вповні його величі й значущо! сті, не знала, чи залишаться вони живі. Але кохала того славного, відважного і дорогого її серцю чоловіка. А відтак лиш можна здогадуватись, що вона пережи! ла від докорів, пліток, здогадів, та взагалі отого всього бруду, що в таких випадках виливається на жінку, яка насмілюється мати ди! тину без чоловіка. І які були її му! ка й тривога за долю своїх стар! ших доньок, Олександри і Надії, та особливо за долю найменшої Теодора Кик, мати Марійки. Вона народилася в чер! вні 1946 року і була схожа, як ма! ленька краплинка, на генерала Чупринку. І вже певно, що цей тя! гар тривоги, як власний хрест, несла до останнього. І в роки ра! дянської окупації жодним словом не прохопилася про історію на! родження Марійки Кик. Її хрест був у тому, щоб вижити, зберегти життя дітям, дати їм добре вихо! вання та пристойну освіту. Вона зуміла це зробити. Пані Теодора декілька разів змінювала місце проживання своєї родини, аж по! ки не оселилася в селі Річка на Косівщині. Добродійка Мегеди! нюк пригадує, як маленькою ба! чила маму поруч з військовим один раз. А другий спомин: “Збу! дилася від того, що міцні чоловічі руки підоймали мене”. І пані Олександра Скригунець, старша сестра, підтверджує, що 1949 ро! ку “Тур” у їхній хаті бував. Під цим псевдо Романа Шухевича знали в криївці села Пуків. Більше біля мами чоловіків не бачили ніколи ані Марійка, ані її старші сестри. 1989 року тяжкохвора мати, вже, певно, відчуваючи, що стоїть на порозі Вічності, відкрила доньці таїну її народження та ім’я її тата — Роман Шухевич, узявши з доньки слово, що це залишиться в родині. Щоправда, ім’я Роман жило в родині з 1972 року, коли п. Марійка Кик, донька Марія Кик"Мегединюк, донька генерала Чупринки Марія народила сина, а бабця Те! одора зажадала, щоб онука так називали. Так п. Теодора продов! жила життя Шухевича, відважно! го генерала та її коханого, в своїй пам’яті. І щоразу вона вимовляла це ім’я з особливою теплотою. Пані Марія була шокована і повідомленням про батька, і тою хресною дорогою, яку пройшла її мати, та врешті її смертю. А ко! ли вже в часи незалежності з’явилися світлини Романа Шу! хевича, почала порівнювати своє обличчя і статуру з облич! чям відважного генерала, то пе! реконалася, що слова Теодори Кик, її матері: “Ти дуже подібна до нього!” — підтверджуються. Вона вже пережила вік свого та! та на день його смерті. Вона ста! ла старшою за нього на 20 років, але та вражаюча схожість збері! гається досі. Страх, який панував у Радян! ському Союзі, часто перероджу! вав людей та їхній характер. Я знаю багатьох дітей знакових постатей у визвольних змаган! нях, яких після знищення батьків вивозили і виховували в радян! ській системі сиротинців, а тому завдяки єзуїтській методі в них вжився той страх уже на генетич! ному рівні. Вони досі згадують своїх видатних батьків лиш по! шепки і лиш у родині. Гадаю, що страх за дітей, за їхню подальшу долю керував і п. Теодорою. Але логічно міркуючи, можу собі доз! волити домислити: можливо, во! на виконувала останню волю ге! нерала Чупринки — зберегти йо! го доньку Марійку. Він уже не розраховував на швидку перемо! гу, знав, що кожної миті життя йо! го може обірватися. Він міг пе! редбачати, що в тій тоталітарній системі його старших сина та до! ню могли знищити. І хотів, живучи у Вічності, знати, що рід Романа Шухевича буде продовжений на Землі, в Україні. Не хотілося б нікому й нічого доводити, подаю тільки ось такі факти незаперечності народжен! ня Марії Кик як дочки Романа Шу! хевича. 1) Криївка в с. Пуків Рогатин! ського р!ну на Прикарпатті не розкрита НКВС та не розкопана досі. 2) Спогади Галини Дідик, зв’язкової Романа Шухевича, про цю криївку одним рядком, де 1945—1946 років перебував “Тур”. 3) Там же проживала вдова Теодора Кик (за фахом учитель! ка) зі своєю родиною на полови!
“Гойдайте ж кличний дзвін! Крешіть вогонь із кремнів! Ми ж, радістю життя вас напоївши вщерть, · s. 8strona oryginału ↗

ПРИСВЯТА РОМАНОВІ ШУХЕВИЧУ

Марія СЕМЧИШИН, м. Київ Фото Дмитра МИХАЙЛЮКА 2007 рік — ювілейний, батьківщина відзначає 100! річчя генерал!хорунжого та головного командира Укра! їнської Повстанської Армії, крайового провідника ОУН і голови секретаріату УГВР, одного з провідних організа! торів національно!визволь! ного руху проти фашист! ської та більшовицької оку! пації Романа Шухевича (псевдо — Тарас Чупринка). Про цю легендарну постать з’явилося чимало публікацій в роки української незалеж! ності, адже прізвище героя нації десятиліттями таврува! ли в радянській історичній літературі. Зокрема, багато книжок надруковано на Гали! чині до ювілею з дня народ! ження командира УПА за сприяння місцевих органів влади, громадських органі! зацій та меценатів. На Львів! щині, Івано!Франківщині, Волині та Тернопіллі відкри! вають пам’ятники, погруддя, меморіальні дошки генерал! хорунжому Шухевичу. Дедалі більше дізнаються про націо! нального героя в Криму, на Донбасі, загалом на всій Пів! денній, Центральній і Східній Україні. Нещодавно на Прикар! патті в селі Тишківці Горо! денківського району відбу! лось урочисте багатолюдне віче, присвячене пам’яті Ро! мана Шухевича, а також від! криття меморіальної дошки та освячення “Духовної світ! лиці родини Шухевичів”. Покуття — колиска ро! динного древа генерал!хо! рунжого. Свого часу тут ко! ренився та примножувався рід Шухевичів, у Тишківцях служив парохом його дід. За історичними архіва! ми, Роман Шухевич наро! дився в селі Раковець Горо! денківського району Івано! Франківської області. Дос! лідники біографії головноко! мандувача УПА називають місцем його народження Львівщину. Проте хай ці по! шукові моменти залишаться для наукових студій, а для нас, нащадків воїнів!пов! станців, важливий приклад їхнього подвигу, стремління мати власну незалежну дер! жаву й боротись за те, щоб урешті!решт на своїй землі українець почувався повно! правним господарем. На віче прибули численні гості не лише з Прикарпаття. Герой України Юрій Шухевич із сестрою Марією Прапори націонал!демокра! тичних партій — УРП “Со! бор”, УНП, НРУ, “Народного союзу ”Наша Україна”, “Сво! боди” тощо засвідчували, що до Тишківців з’їхалася вся Україна та представники діаспори різних країн. На святі було чимало активістів громадських організацій, зокрема Всеукраїнського товариства “Просвіта” імені Тараса Шевченка. Біля пам’ятника Рома! нові Шухевичу виступив йо!
Без металевих слів і без зідхань даремних По ваших же слідах підемо хоч на смерть!” Олена Теліга · s. 9strona oryginału ↗

Ciąg dalszy z wcześniejszej strony — fragment strony

ні, яка належала їй за спадком по смерті чоловіка. 4) Спогади Марії Крупки!Кик, другої невістки Євдокії Кик. 5) Спогади Олександри Скри! гунець!Кик, старшої доньки Тео! дори Кик, яка на час перебування “Тура” в криївці с. Пуків мала 7 років і цілком свідомо тримала в пам’яті незаперечні докази цьо! го факту. 6) І останнє — вражаюча схо! жість шановної Марії Мегединюк і статурою, і обличчям на генера! ла Чупринку. Ці факти особливо ретельно дослідив син п. Марії Роман. І він має характерну рису роду Шухе! вичів: стійкість і впертість у до! сягненні поставленої мети. Його дослідження “Роман Шухевич. Бі! лі плями життєвого шляху” пере! конує в тому, що все це треба вивчати, зіставляти, шукати до! казів… І наостанок — коротенько про життєвий шлях Марії Мегединюк. Шановна п. Теодора дала всім трьом донькам гарне виховання та вищу освіту. Пані Марія закін! чила Івано!Франківський педаго! гічний інститут і стала вчителькою української мови та літератури. Деякий час працювала в Криму. 1969 року вийшла заміж за свого однокласника Василя Мегединю! ка зі славного роду різьбярів с. Річки. Повернулась на Косівщину. Вони з чоловіком виховали двох синів, які отримали по дві вищі освіти, люблять двох невісток та тішаться чотирма онуками. Сини працюють у Києві. А ще пані Ма! рія має дуже багато вихованців по всій Україні, бо працювала в санаторії “Косів”, де лікувалися тисячі дітей з усіх куточків нашої Батьківщини. Марія та Василь Мегединюки пишаються своєю родиною. Усе на цьому світі діється з Божої любові. З неї постав світ і з’явилася людина. І вона рухає цей світ до досконалості також Божою любов’ю. Завдяки невми! рущій любові генерала Чупринки і його побратимів до Вітчизни за! лишилась жити Україна. А завдя! ки вічній любові чоловіка до жінки залишилась у цьому світі жити Марійка Кик та її діти, онуки. І жи! вуть вони в здобутій для них і всіх нас державі життям їхнього бать! ка та діда. го син, Герой України Юрій Шухе! вич, який приїхав зі Львова із сес! трою Марією, а також народні де! путати України Анатолій Матвієн! ко, Юрій Костенко, Євген Гірник, Олег Тягнибок. Перед присутніми виступили голова Івано!Франків! ської ОДА Роман Ткач, голова Іва! но!Франківської обласної ради Ігор Олійник та голова Городен! ківської РДА Василь Ємчук, голо! ва Всеукраїнського братства ОУН!УПА Михайло Зеленчук та Крайового — Федір Володимир! ський. Під мелодії авторської пісні “Пам’яті Романа Шухевича” урод! женки Городенківщини, лауреата всеукраїнських та міжнародних фестивалів, співачки з Києва Галі Ільєвої до підніжжя постаменту поклали квіти. Після відправи у сільських хра! мах священики різних конфесій на чолі з єпископом Іоаном відслужи! ли панахиду за померлим Рома! ном та його бойовими побратима! ми. Особливо хвилююче сприйня! ли присутні на вічі появу в небес! них просторах над пам’ятником журавлиного ключа. Він кружляв лише під час панахиди, і після її за! кінчення одразу відлетів. Ніби душі полеглих прилітали в Тишківці зас! відчити, що всі, хто відійшли у віч! ність, духовно перебувають разом із нами.
Без металевих слів і без зідхань даремних По ваших же слідах підемо хоч на смерть!” Олена Теліга · s. 9strona oryginału ↗

ОЧЕВИДЕЦЬ І ЛІТОПИСЕЦЬ ОСИП МАКОВЕЙ — НАШ СУЧАСНИК До 140-річчя від дня народження

Мирослава МЕДИНСЬКАMКОВАЛЬЧУК, дочка учнів О. Маковея Стоїмо на порозі 140!річчя від дня народження видатного україн! ського письменника Осипа Мако! вея, який прийшов у світ 23 серпня 1867 року в Яворові на Львівщині. Його літературна, педагогічна, громадська діяльність тісно пов’я! зана з містом Заліщиками, що на Тернопіллі. Тут він був директором учительської семінарії, тут заявив про себе як прихильник дум і споді! вань українського народу, побор! ник правди і справедливості. Про це свідчить його літературна спад! щина. У поетичних і прозових творах О. Маковея правдиво відображені картини з життя галицьких та буко! винських селян, інтелігенції, події історичного минулого. Він зробив значний внесок у розбудову освіти, у розвиток педагогічної думки в Ук! раїні. Перу письменника належать цикли поезій “Гірські думи”, “Гайда! мацькі пісні”, “Думки і образки”, по! ема “Ревун”, оповідання, повісті “Залісє”, “Ярошенко”, збірка “Кро! ваве поле” та інші. Відомо, що творчість видатного письменника в умовах панування чужої держави зазнавала антиукра! їнського утиску. Та все!таки він про! довжував писати для народу, підні! мав його дух, кликав до боротьби своїм словом. Помітне місце у творчому до! робку О. Маковея займає сатира, зокрема поема “Ревун”. Цей твір написано 1910 року, а надруковано через рік. Створена майже 100 років тому поема О. Маковея “Ревун” не втрачає акту! альності й сьогодні. Автор у гумо! ристично!сатиричній формі подає історію політичної кар’єри “страш! ного патріота, пана посла Ревуна”. На початку поеми письменник змальовує дитячі й гімназійні роки життя Мирка Ревуна. А далі пока! зує його громадсько!політичну ді! яльність. Ревун її розпочинає в га! зеті “Діло”, але мріє стати послом (депутатом): Лиш посольство — це життя. Мету Ревуна поет пояснює у викривальному плані. Посол (“хай він буде і худоба, і дурак із дураків”) — “незаймана особа”, має змогу об! дурювати своїх виборців, торгувати їхнім довір’ям. Аби стати послом, Ревун організовує селян, усе робить для того, щоб здобути прихильність виборців. Він клянеться солодкими словами, що за хлопа “дасть і кров, аби він лиш був здоров”. Але, будучи обраним, справжньої корисної ді! яльності в парламенті не показав. На засіданнях він “не відзивався, слу! хав інших і дрімав”, промов не виго! лошував, а при суперечках страшен! но ревів. Під час однієї такої супе! речки кинувся до міністра і “сердезі вибив зуба!” Звітуючи про свою посольську діяльність і не маючи про що розпо! відати, Ревун говорить про вибитий міністрів зуб як доказ його “роботи” в парламенті. Невідповідність між словами і вчинками цього посла, показ його бездіяльності в дусі лю! бові до народу, демагогічне маску! вання — тема поеми О. Маковея “Ревун”, яка не втратила свого піз! навального й художнього значення. Знайомлячись із її змістом, сучас! ний читач має можливість відчути актуальність твору і в наші дні. Адже Верховна Рада переповнена “реву! нами”, тобто політичними хитруна! ми і демагогами. Саме таких політи! ків О. Маковей називав “дурисвіта! ми з патріотичними фразами на гу! бах”. Такі нардепи, як і персонаж пое! ми О. Маковея “Ревун”, ставлять перед собою завдання: “Де лиш ступиш, там реви! Про що хоч реви, та дуже, будеш славний і за день”. Сатиричні твори займають ва! гоме місце у різноманітній спадщи! ні О. Маковея. Про це писали до! слідники його творчості Ю. Мель! ничук, О. Засенко. Багато сил від! дав дослідженню життєвого і твор! чого шляху О. Маковея видатний лі! тературознавець, доктор філоло! гічних наук Ф. Погребенник. Автор! ці цих рядків пощастило особисто знати Ф. Погребенника, людину ен! циклопедичних знань, щедрої душі. Він неодноразово спілкувався з мо! їми батьками!педагогами, учнями О. Маковея, які ділилися спогадами про свого професора. Осип Маковей — одна зі знач! них постатей в історії української лі! тератури кінця XIX—початку XX сто! ліття. І. Франко писав про нього: “Осип Маковей — талановитий но! веліст і поет, чоловік щирий і прав! домовний”. Життєвий шлях О. Маковея за! кінчився 21 серпня 1925 року в За! ліщиках, де його й поховано. Ім’ям видатного письменника у Заліщиках названо вулицю і прову! лок, а також середню школу, в якій створено кімнату!музей О. Мако! вея. На колишній семінарії встанов! лено барельєф, а напроти у сквері споруджено пам’ятник письменни! кові. У місцевому краєзнавчому му! зеї діє постійна експозиція, що вис! вітлює життя і творчість О. Маковея. Він тут жив, творив і здобував шану українського народу. Слава імені Осипа Маковея не меркне з роками.
Без металевих слів і без зідхань даремних По ваших же слідах підемо хоч на смерть!” Олена Теліга · s. 9strona oryginału ↗

ІСТОРІЯ ОДНОГО ПОРТРЕТА

Євген БУКЕТ Полковник Коліївщини Іван Бондаренко (бл. 1746, с. Грузька Київського повіту — 19.08.1768, м. Чорнобиль) стоїть поруч із відо! мими ватажками Максимом Залізняком, Іваном Гонтою, Семеном Неживим, Микитою Швач! кою, Андрієм Журбою, які були оспівані генієм українського народу Тарасом Шевченком у без! смертному “Кобзарі”. Це і не дивно, адже загін Бондаренка під час повстання контролював ба! гато стратегічних містечок Київського Полісся: Бишів, Брусилів, Димер, Корнин, Макарів, Ра! домишль. Він робив спроби захопити Бердичів, Малин, Білу Церкву, Чорнобиль. Можна лише уявити, якого розмаху набуло б тоді гайдамаць! ке повстання! Воно почалося в Мотронинсько! му монастирі (нині — Черкащина) на Зелені свята 18(29) травня 1768 року, а закінчилося фактично 24 серпня того ж року. Це був виступ українських селян проти польської шляхти й єв! рейських орендарів, жорстоко придушений москалями, яких покликав на допомогу поль! ський уряд. Цей національно!визвольний рух на Наддніпрянщині прогримів ніби блискавка і до! сі залишається для багатьох символом козаць! кої звитяги. Саме Коліївщина була останньою крапкою у формуванні засад сучасної націо! нальної свідомості. Серед порівняно невеликої кількості порт! ретів гайдамацьких ватажків зберігся й портрет Івана Бондаренка, де він зображений біля свого коня. Чорно!білу репродукцію опубліковано в томі “Історії міст і сіл УРСР”, присвяченому Київ! ській області (К., 1971). Там зазначено, що це народна картина і зберігається вона у фондах Державного музею образотворчого мистецтва (нині — Національний художній музей) у Києві. Отже, я попрямував до “будинку з левами” з на! дією зробити сучасну кольорову фотографію ці! єї картини. Та у фондах такого портрета не було. Співробітниця музею Галина Бєлікова пояснила, що у книжці, найімовірніше, було допущено прикру помилку або ж зображення для багато! томника було перезняте з більш ранніх катало! гів, і після подій першої половини ХХ століття взагалі могло бути втрачене… Вона порадила дослідити спеціалізовану літературу. Я безрезультатно ознайомився з десятками сучасних спеціалізованих видань. Незабаром до моїх рук в одному з букіністичних магазинів пот! рапила книжка мистецтвознавця Платона Бі! лецького “Український портрет! ний живопис XVII—XVIII століть” (Ленінград, 1981). У передмові автор зазначав, що це — най! повніше дослідження україн! ського портретного мистецтва. Переконався в цьому, коли знайшов опис картини, яка ме! не цікавила. Як зазначав автор, цей портрет був свого роду плакатом, створеним поляками на честь узяття Бондаренка. Його супроводжував напис: “Бондаренко з команди Гонти, схоплений під Чорнобилем”, що був тут суттєвішим, ніж власне зображення. І ще одна деталь: у книжці зазначено, що портрет зберігається у Львів! ському історичному музеї. До цього додам, що Платон Бі! лецький 1982 року за книжки “Український портретний живо! пис XVII—XVIII століть” і “Україн! ське радянське мистецтво” от! римав Державну премію УРСР імені Тараса Шевченка. Я вирішив спочатку переві! рити отриману інформацію за допомогою Інтернету. На офі! ційній сторінці музею, що мене цікавив, нічого корисного не знайшов. Натомість випадково натрапив на сайт Національно! го заповідника “Хортиця”, де в статті про склад фондової ко! лекції були такі рядки: “37 живо! писних полотен та 52 графічні роботи, тематич! но пов’язані з козацькою тематикою. Серед них портрет сподвижника Івана Гонти гайдамацько! го ватажка Івана Бондаренка…” Це було справ! жньою несподіванкою. Телефоном я домовився з директором відді! лу “Музей Запорізького козацтва” Національно! го заповідника “Хортиця” Олександром Міру! щенком, що фотографію він надішле електрон! ною поштою. На мене чекав ще один сюрприз і розв’язка цієї майже детективної історії. Пор! трет сподвижника Івана Гонти гайдамацького ватажка Івана Бондаренка, п.о., 66х48 см, було передано до ”Хортиці” 1971 року з… Львівсько! го музею українського мистецтва! Як свідчить історична довідка, “у 1913 році музей був відкритий для публічного відвідуван! ня…, встановлює тісні взаємини з іншими музе! ями, зокрема Києва, Москви, Петербурга…” Са! ме завдяки цим “тісним взаєминам” до Львів! ського музею потрапила колекція портретів зі Східної України, зокрема й гайдамацьких ватаж! ків Івана Гонти, Хоми — осавули житомирського, які досі зберігаються там. А портрет Бондарен! ка, коли засновували музей на батьківщині ко! зацтва, передали у фонди “Хортиці”. А помилки в історичних і мистецтвознавчих книжках повто! рюються з року в рік. Адже ніхто ще всерйоз не займався історією одного портрета відомого гайдамацького ватажка.
“Берімось краще до роботи, Змагаймось за нове життя! Леся Українка · s. 10strona oryginału ↗

НАША КНИГА

Ніна ГНАТЮК Олег Ольжич. Мабуть, не скажеш глибше, яскравіше про цю постать, ніж це зробили йо! го сучасники. “Ольжич був для мене синоні! мом нової людини”, — так охарактеризувала поета і громадянина Оксана Лятуринська. Євген Маланюк про поезію О. Ольжича писав: “Від першого до останнього вірша свого Ольжич!поет є передовсім Творча Воля (характер), є Муж, що з’явився на світ не “спостерігати” й “оспівувати” його, але свідо! мо його творити, “співтворити той світ”. “Своєю політичною лірикою Ольжич зали! шив заповіт українській спільноті, який вона не завжди виконує”, — це слова Юрія Бойка. Микола Оглоблин!Глобенко написав про цю визначну особистість: “Ольжич — насам! перед поет активності, дії, мужності, подвигу і самопожертви”. До сторіччя від дня народження видатно! го українського поета, борця за незалеж! ність України видавництво “Смолоскип” пре! зентувало відразу дві книжки. Однотомник вибраних творів на 660 сторінок умістив вір! ші й прозу О. Ольжича, його публіцистику, листи, а також спогади про нього, літератур! но!критичні матеріали, поетичні присвяти поетів різних поколінь, бібліографію. Видан! ня містить ґрунтовну біографію О. Ольжича, при підготовці якої упорядник, голова видав! ництва “Смолоскип” Осип Зінкевич, який, до речі, зустрічався з поетом у Львові 1940 року, опрацював багато маловідомих, раніше не публікованих в Україні матеріалів, а також розвіяв чимало міфів про нього. Крім того, Осип Зінкевич зібрав найповнішу бібліогра! фію творчості поета. Не менш цікавим і потрібним широким колам читачів є перевидання публіцистич! ної праці Олега Ольжича “Дух руїни”. У ній 1940 року молодий поет, археолог і політик Олег Ольжич поставив перед собою, сучас! никами і нащадками гостре питання: що за! важало українцям упродовж тисячі років ма!
“Берімось краще до роботи, Змагаймось за нове життя! Леся Українка · s. 10strona oryginału ↗

Początek tekstu może być niepełny — porównaj ze stroną oryginału

ДУХ ТВОРЧОСТІ — НЕ ДУХ РУЇНИ

ти власну державу? І дає відповідь: міжусо! биці, внутрішній розбрат, патологічна нес! проможність політиків забути про особисті інтереси та об’єднати зусилля в ім’я Украї! ни. Тема, на жаль, актуальна і нині: націо! нально!демократичні сили сучасної неза! лежної України вкотре повторюють помилки своїх попередників. Тому брошура Олега Ольжича становить не лише історичний ін! терес. “Смолоскип” перевидав її п’ятити! сячним накладом, аби нагадати можнов! ладцям про трагічну роль духу руїни в укра! їнській історії. Одночасно з презентацією цих двох кни! жок відбулося відкриття фотовиставки, прис! вяченої літературній та науковій діяльності О. Ольжича, його родині та близькому ото! ченню. З численних світлин дивляться на нас батько, мати, близькі друзі поета. Ось врод! лива юнка — Калина Білецька, його дружина. Рідкісні світлини ілюструють наукову ді! яльність О. Ольжича, його участь в археоло! гічних розкопках. Увагу відвідувачів привер! тає добірка рідкісних фото з похорону батька поета — Олександра Олеся. На виставці представлено також численні статті, передовсім з діаспорної преси, а та! кож видання творів О. Ольжича різних років. Увагу учасників презентації привернув скульптурний портрет поета — проект па! м’ятника в штаті Пансильванія (США) роботи М. Мухина (1962), люб’язно представлений для цієї виставки дочкою скульптора — ху! дожницею М. Арчер. Лауреат Національної премії України ім. Т. Шевченка Леонід Череватенко, директор ви! давництва “Смолоскип” Ростислав Семків, дослідниці творчості Олега Ольжича Катерина Криворучко і Наталя Лисенко, а також інші учасники зібрання говорили про непроминаль! не значення творів О. Ольжича та його само! жертовного життя для наших сучасників. “Ві! таю учасників зібрання з духом О. Ольжича”, — так розпочав свій виступ відомий публіцист і правозахисник, Шевченківський лауреат Єв! ген Сверстюк. І те, що дух Ольжича хвилює су! часну молодь, продемонстрували молоді дек! ламатори творів О. Ольжича Олександра Мат! війчук, Олеся Голуб і Антон Дворєнков. Тож запам’ятаймо слова Поета, які він на! писав майже сім десятиліть тому: “Вся історія України — це боротьба двох сил: конструк! тивної, що скупчує українську потугу, і руїн! ної, що розпорошує її у взаємному самопо! жиранні та несе розбиття і розлад, а вслід за цим завжди йшло панування чужинців над Ук! раїною. У цій вічній боротьбі творчого будуючого духу зі стихією степу й руїни віримо твердо, що творчий дух переможе хаос і розклад, звідки б цей не походив і як не проявлявся. Бо інакше не було б смислу в нашому житті і зма! ганні”. РОЗДУМИ ЗБОЛЕНОГО СЕРЦЯ
“Берімось краще до роботи, Змагаймось за нове життя! Леся Українка · s. 10strona oryginału ↗

НАША ДУМА, НАША ПІСНЯ

Ніна ГНАТЮК Як ми вже повідомляли, у видав! ничому центрі “Просвіта” побачила світ нова книжка Заслуженого діяча мистецтв України, відомого поета, лауреата багатьох літературних пре! мій Олекси Ющенка “Бандуристи — орли сизі…” Олекса Ющенко, почесний член Всеукраїнської спілки кобзарів, з юних літ був прихильний до кобзар! ського мистецтва. І в рідному селі Хоружівка на Сумщині, і в Ромні, де навчався у сільськогосподарському технікумі, відвідував багатолюдні яр! марки, слухав гру народних митців! лірників. Усе це западало у пам’ять, наснажувало душу, спонукало до творчості. Працюючи журналістом на Черні! гівщині, Олекса Ющенко часто зус! трічався з кобзарями, писав про них. А 1940 року його запросили на свято вшанування пам’яті Остапа Вересая, де виступали кобзарі Єгор Мовчан, Павло Носач, Петро Гудзь, Володи! мир Перепелюк, Іван Іванченко. Від! кривав урочистості поет!академік Павло Тичина. Пощастило тоді про! читати свої рядки, присвячені Оста! пові Вересаю, і молодому поетові. Вони як поклик у житті, Бандури струни золоті. Їх серцем радо я ловив, Неначе заповіт віків. Нехай у світ далекий лине Шевченків спів із України, Несе народам світлий дар, Що словом названий — Кобзар. У післявоєнні роки, вже працюючи в Киє! ві, поет продовжує дружбу з кобзарями — пи! ше про них вірші й статті, бере участь у кон! цертах, декадах української літератури і мис! тецтва. Разом із поетом!академіком Макси! мом Рильським Олекса Ющенко у травні 1958 року брав участь у святкуванні ювілею Єгора Мовчана у селі Великій Писарівці на Сумщині. Сторінки книжки “Бандуристи — орли си! зі…” — то цікава і захоплива подорож у світ кобзарського мистецтва, переплетіння доль і здобутків народних характерників, якими бу! ли Єгор Мовчан, Євген Адамцевич, Володи! мир Перепелюк, Олексій Чуприна та чимало інших видатних кобзарів. У виданні зібрано багато поетичних присвят кобзарям, рідкісні світлини, листи митців до Олекси Ющенка, у яких — золоті струни їхніх почуттів, тривоги і боління всього ХХ століття. Бачимо на світлинах і сучасних кобзарів, лірників — лауреата Національної премії Ук! раїни ім. Т. Шевченка Василя Нечепу, Яросла! ва Чорногуза, Миколу Мошика та інших відо! мих виконавців. У всі часи пісня кобзаря, бандуриста просвітлювала, несла найсокровенніші по! чуття доброти, любові, милосердя, гуртувала народ. Саме таким людям, Гомерам ХХ сто! ліття, і присвячено книжку патріарха україн! ської літератури Олекси Ющенка, який нещо! давно відзначив 90!річчя від дня народження. Це видання побачило світ завдяки фінан! совій підтримці громадської організації “Сум! ське земляцтво” в м. Києві. Сподіваємося, що цікава, ошатно видрукувана книжка заціка! вить музикознавців, шанувальників народно! го мистецтва, історії — усіх тих, кому дороге українське кобзарство як один із символів на! шого народу, його незнищенного духу.
“Берімось краще до роботи, Змагаймось за нове життя! Леся Українка · s. 10strona oryginału ↗

(Федорук О. К. Московитія проти України: політика, культура… — К.: вид-во ім. Олени Теліги, 2006. — 152 с.)

Ірина КОВАЛЬMФУЧИЛО Пропонована читачеві книжка — це роз! повідь!пересторога, адресована насампе! ред молодому поколінню України. Автор ро! бить спробу збагнути, проаналізувати, підсу! мувати наслідки “братерської” взаємодії Ук! раїни і Росії. Чому вимирає славетне колись українське село, чому мільйони наших спів! вітчизників змушені покидати рідну землю й шукати місця праці на чужині, чому не знай! дено і не засуджено катів українського наро! ду від козацьких часів і до сьогодення, чому численні скарби нашої культури перебувають за її межами? Ось такі болючі питання пору! шує Олександр Федорук — доктор мистец! твознавства, академік. Серед причин такого становища в Україні — загарбницька, хижа політика Москви. “У Москви є одне сатанинське, з політичним присмаком ненажерливе, з апетитом голод! ного звіра оте політично імперське незми! ренне бачення “єдіной!нєдєлімой”. Авторові болять рани не лише українсько! го народу. Він з гіркотою пише про події в Чечні (Ічкерії). “Москва хизується агресивною поведінкою перед слабшими від себе васа! лами. Її імперські апетити знані віддавна. Зверхня расистська, шовіністична політика Москви щодо народів, які живуть на території Російської Федерації, в очах демократичного Заходу має вигляд відвертого знущання з ос! нов демократії”. Хтось, може, закине авторові, що його роздуми — це суб’єктивний, надто емоційний погляд. Проте незаперечною перевагою про! понованої книжки є численний фактаж, зібра! ний і підсумований за довгі роки спостере! жень і наукових студій. Книжка Олександра Федорука особливо актуальна сьогодні, оскільки Москва й надалі активно провадить антиукраїнську пропаганду, безпардонно втручається у внутрішню політику нашої держави, забуваючи про численні проб! леми й негаразди на власній території: “А що робиться в рідній хаті кремлівського Ведмедя, де у горі, нужді, безгрошів’ї лічать холодні дні обкрадені ним росіяни?! На тому Сахаліні, в Петропавловську!Камчатському, в Уссурій! ському краї, на кордоні з Китаєм?!” Методи імперської Москви відомі: “Спер! шу захопити чужу територію, заполонити ав! тохтонний на цій території народ, а відтак нав’язати полоненим “братам” волю і дикту! вати їм права та закони, норми поведінки, які нібито мають історично об’єктивний харак! тер”. А що сьогодні маємо в Україні? “Чи не стала Україна притулком для підозрілих амо! ральних місіонерів, що навидумували нові культи, релігії, — нові гульбища цих місіонерів пропагуються безсоромно з афіш казино, стриптиз!інсталяцій, численних автоматів для гри, з розпиванням зеленого змія в гро! мадських місцях, на очах у всіх, — чи ця Укра! їна з її багатими народними традиціями дов! го терпітиме таку наругу над її моральними святощами?!”. Написати таку книжку могла людина, яка щиро вболіває за наш народ, прагне стати на сторожі української культури, традицій. Щомиті, щогодини, щодня “московська вантажівка типу КамАЗ готова перетнути Рух і скеровано її проти кожного патріота”. Ав! тор закликає своїх читачів бути пильними, щиро любити рідну землю, а можновладців — дбати про культуру і добробут українсько! го народу.
“Ми не знали гріха заздрості і суперництва. Кожен був самим собою”. · s. 11strona oryginału ↗

Początek tekstu może być niepełny — porównaj ze stroną oryginału

КУЛЬТУРА

проблем — Україні. Ріднило двох поетів і походження: якщо П. Карманський — українець!галичанин, то М. Волошин (по батьку) — запорізький козак і “корнями рода связан с Украиной”, як напи! ше в “Автобиографии”. Тож коли один нарікає: Й нема між нами свого Прометея, Який загрів би мертвяків до бою: Лягла в могилу народна ідея, А люд упився смутком і журбою. Інший уболіває, відчуваючи власний біль через вчинені ще до нього історичні помилки в політиці країни, частиною культури якої є як митець. Оскільки відчуває особисту відпові! дальність за подальший шлях людства на шляхах еволюції. Коли Дім поета став осердям культурно! го центру, рівних якому не було в країні за життя М. Волошина, і сталося це в Кіммерії, — то на Галичині молоді поети, яких зблизи! ли і умови богемного життя (книжку спогадів про молодомузівців П. Карманський назвав “Українська богема”), і бажання торувати но! ві шляхи в літературі, і відчуття, “що нашому народові небавком прийдеться скласти іспит національної зрілості…”, і, відтак, прагнення вибратися з сітей “забобону, загумінковости й примітивізму”, — ці молоді творці обрали своїм культурним Домом кав’ярню. Один із розділів спогадів П. Кармансько! го має назву “У каварні”: “… Не зашкодить сказати кілька слів про те, яку ролю відігра! вала і сьогодні відіграє каварня в житті тих, які — а ще до того у нас — зважуються взяти не свої рамена хрест мистця або публіциста. З усіх каварень у житті української боге! ми в першій декаді нашого століття грала пе! редову ролю “Монополка”… Не можу навіть уявити життя “Молодої Музи” без каварні. В каварні, де нам було тепло й привітно, ми справді жили. Ми вели розмови про суть і завдання мистецтва; спо! рили і виковували певні критерії… критикува! ли і поправляли один одного, читали спільно й обговорювали твори інших письменників… Ми не знали гріха заздрості чи суперництва… Хоч у теорії ми визнавали ніби одно гасло й однакові критерії, на практиці кожний з нас був собою… ми самі, члени першого мис! тецького братства на галицькому ґрунті…” Можливо, під враженням неба Італії П. Карманський здійснив переклад “Божес! твенної комедії” Данте Аліґ’єрі. Можливо, зус! тріч із кіммерійцем Волошиним надихнула йо! го на переклад драми Й. В. Ґете “Іфігенія в Тавриді”. М. Волошин лишив Дім, тепер Дім! музей; П. Карманський був певний час дирек! тором Меморіального музею Івана Франка… Їхні зустрічі були короткими, проте від спілкування споріднених душ яскравіше ся! ють зорі на небосхилі людської культури. Митці відходять, але як написав Тарас Шев! ченко: “Жива душа поетова святая…”
“Ми не знали гріха заздрості і суперництва. Кожен був самим собою”. · s. 11strona oryginału ↗

ДУША ПОЕТОВА СВЯТАЯ…

Тетяна ЧУЙКО У Будинку!музеї Максиміліана Волошина зберігається книжка — своєрідне свід! чення спорідненості духовних пошуків представників двох літератур і культур на по! чатку XX ст. Це “Поезії Тараса Шевченка” ви! дання товариства “Просвіта”, Львів, 1902 р. (друкарня Наукового товариства імені Т. Шев! ченка). Саме по собі видання викликає ціка! вість хіба що як одна зі спроб НТШ (Львів) під! готувати до друку твори геніального україн! ського поета, аби його Слово, за благород! ним наміром упорядників та видавців, звучало на межі XIX та XX століть, спонукаючи мистців наступних поколінь до осмислення духовних заповітів Шевченка і до продовження тради! ції. Маю на увазі не лише ідейні традиції — вільнолюбство, а й традицію геніально обда! рованої особистості — на вищому духовному щаблі відкривати, в мистецький спосіб опано! вувати світ. Видання це — передрук із попе! редніх, на жаль, із повторенням їхніх помилок. Проте нас сьогодні цікавить, які особистості з’єднані цим виданням Шевченкових поезій. М. Волошину книжку подарував Петро Кар! манський, про що свідчить дарчий напис: “На спомин коротких, але милих хвиль під небом Італії. Петро Карманський. Рим. 13.Х.02”. От! же, доля звела їх: М. Волошина, знаного ху! дожника і поета, перекладача, критика, та по! ета П. Карманського — згодом члена творчо! го об’єднання “Молода Муза” в Італії. Волошин народився у Києві. Мав на час зустрічі 25 років і певний життєвий досвід: за активну участь у суспільному житті довелося зазнати утисків (аж до виключення з Москов! ського університету), відчув і смак закордон! них мандрів. Петро Карманський народився 29 травня 1878 року в місті Чесанів (тепер Польща). Освіту здобував у Ватиканському колегіумі та Львівському університеті, а літературну ді! яльність розпочав 1899 р. На межі століть молоді митці замислюва! лися над майбутніми шляхами літератури, шляхами подальшого духовного розвою людства, і це наклало відбиток на їхню твор! чу долю. Щодо слов’янських країн — передсим! волізм, символізм і декадентство пробива! лися сюди досить нелегко. Найбільше по! щастило, певно, Польщі з її журналом нової орієнтації “Жицє” (1887 р.) та групою “Моло! да Польща”. В Україні література того часу мала гро! мадський характер. За свідченням П. Кар! манського, навіть інтелігенція шанувала І. Франка передовсім як громадського діяча, “критика усвяченого ладу суспільного”. Близькість до Західної Європи, а через те традиційна орієнтація Західної України на за! хідноєвропейське культурне життя і безпосе! редній зв’язок із ним були важливими ім! пульсами, що діяли на цих землях. Важливо й те, що багато молоді з Галичини навчалося в західноєвро! пейських університетах. М. Волошин невдовзі після зустрі! чей із П. Карманським будує на березі Коктебельської бухти невелику дачу, яка згодом перетворюється на Дім по! ета. За життя Максиміліана Олексан! дровича тут побувало багато непере! січних творчих особистостей. Серед перших гостей Дому був, зокрема, В. Брюсов, запрошений ще 1903 року, а згодом Андрій Бєлий — представни! ки російського символізму. За спогадами М. Волошина, Брюсов (уже 1924 року) стверджу! вав, що “сейчас в России нет нигде такого сосредоточия интересных людей”. Коли говоримо про дружбу Во! лошина з символістами, варто зно! ву звернутись до найяскравіших представників цього напряму. Пе! ребуваючи в Парижі, Максиміліан Олександрович зазнайомився з ба! гатьма з них, власне до часу цих, паризьких, бесід і віднесемо заці! кавлення митця символізмом, спіл! кування з Метерлінком. Зацікавлен! ня Максиміліана Волошина напря! мом підтверджують й інші видання з його книгозбірні — збірка творів К. Бальмонта “Го! рящія зданія” з дарчим написом:“И меня поймут лишь души, что похожи на меня, лю! ди с волей, люди с кровью, духи страсти и огня” (21. III. 1903 р.). Що ж до поезій М. Волошина і П. Карман! ського, того 1906 року, коли молоді поети да! ють світові перший номер свого “Світу” (Львів, 24.11.), М. Волошин (щоправда вже в грудні, але ж у межах одного року!) пише пое! зію “Полынь”, присвячену К. Богаєвському. В автографі поезія мала назву “Звезда полынь”, яка вказувала на асоціативний зв’язок вірша з однойменною картиною К. Богаєвського, на! писаною на сюжет Апокаліпсиса. І через сто! ліття відлунює тривога: О мать"невольница! На грудь твоей пустыни Склоняюсь я в полночной тишине… И горький дым костра, и горький дух полыни, И горечь волн — останутся во мне. Максиміліан Волошин Син землі, духовний син Кіммерійської землі як частини Світу — Всесвіту — таким бачимо Волошина, творам якого властиві фі! лософські роздуми над еволюцією матері! альної і духовної культури людства. П. Карманський у збірці “Блудні вогні” (1907 р.) передає поезію “В моїй душі страш! на порожня”, де читаємо: Із острахом дивлюсь довкола, Шукаю для душі богів, А сірі дні пливуть спроквола, І з груди рветься скорбний спів. Чи не ті самі мотиви “Апокаліпсиса” від! чуваємо і в цих рядках. Ідеться, звісно, про Дух, духовний стан поета — як провідника людства на шляху його еволюції. Щоправ! да, нотки гіркоти тут дещо іншого поход! ження. Мова про стан конкретного сус! пільства, пошуки вирішення національних питань. Отже, еволюція людства, але через бажану, жадану еволюцію Духу на землі точ! но визначеній і такій, що болить поетові пе! кучими болями національних і соціальних
“Ми не знали гріха заздрості і суперництва. Кожен був самим собою”. · s. 11strona oryginału ↗

УСІХ ВРАЖАЄ МОРЕ АЙВАЗЯНА

До єдиного у світі музею мариністичного мистецтва — Феодосійської картинної галереї Івана Костянтиновича Айвазовського (Айвазяна), яка вже шість років має статус національної художньої галереї, черги завжди не менші, ніж на місцеві пляжі. Весь липень тут відзначають цікавими виставками й іншими культурологічними заходами, пов’язаними із 190-літтям визначного майстра пензля. Ювілей талановитого живописця моря, який був ще й щедрим меценатом: збудував феодосійцям порт і залізницю, провів водогін, відкрив першу публічну бібліотеку, допомагав юним обдарованням і бідним, — земляки готуються зустріти особливо пам’ятно й вдячно. Віктор ХОМЕНКО, Крим Знаменитий художник засну! вав свою галерею, де міс! титься найбільша у світі ко! лекція — понад 400 живописних і графічних творів Айвазовського (загалом у фондах 11 тисяч експо! натів), на власний кошт 1880 року, а рівно через двадцять років подару! вав її місту. З 22 липня вперше від! крили для широкого огляду зовсім не відомі загалу живописні й гра! фічні твори великого мариніста. Ці шедеври, на жаль, неможливо три! мати у постійній колекції: на них згубно впливає світло. Навіть неяс! краві промені непрямого попадан! ня. 29 липня, в День міста, відбувся гала!концерт майстрів мистецтв та вечір пам’яті художника у рамках представницького міжнародного фестивалю “В гостях у Айвазов! ського”. Уже випущено ошатний по! дарунковий альбом живописних робіт славетного ювіляра з фондів його галереї. Завершить пам’ятні заходи наукова конференція “Мис! тецтво не знає кордонів”, яка відбу! деться у другій декаді вересня. У ювілейні дні особливо акту! альною стала відкрита два роки то! му меморіальна кімната особистих речей і численних відзнак Айвазов! ського, яку за унікальність експона! тів називають “родзинкою” галереї, а за їхню коштовність і пишноту — ще й “сейфом”. Вражають шедеври декоративно!прикладного мистец! тва, зокрема вироби з фарфору, що конкурували з самим Фаберже. Влаштовують тут нині й ювілейні виставки обдарова! них кримських художників! шанувальників, учнів і друзів Айвазовського. Відзначили пам’ятним вечором і кілько! ма цікавими виставками 135! річчя “співця давньої Таври! ди” Костянтина Богаєвсько! го. Виставку “Айвазовський і Магдесян” відкрили до 150! ліття феодосійця Едуарда Магдесяна, який учився у ви! датного мариніста і виробив власний оригінальний по! черк. Виставками пейзажів Кіммерії пошанували 130!літ! тя від дня народження поета й художника Максиміліана Волошина. Попереду виставка до 115!річчя Миколи Басрамо! ва, який пропрацював у гале! реї 45 років, зібрав левову частку нинішньої багатющої колекції, врятував її в роки війни, написав досі не пере! вершену монографію про Ай! вазовського, відкрив художню шко! лу його імені, виховав плеяду чудо! вих майстрів пензля, створив фео! досійську школу живопису продов! жувачів традицій уславленого зем! ляка. Дев’ятий вал Серед організаційних клопотів директор галереї Тетяна Гайдук на! магається приховати розчаруван! ня. Муніципальних коштів не виста! чає. Проблема у тому, що за запові! том Івана Костянтиновича галерея належить місту, отже, є його кому! нальною власністю. Феодосії ж, на! віть з усіма її меценатами, почуттям гордості та пієтетом до славного земляка відновити її не під силу. Хі! ба що допоможе Київ…
“Ведель розхитував закам’янілі канони церковного співу українською народною мелодикою”. · s. 12strona oryginału ↗

ПОСТАТІ

Володимир ВОЙТЕНКО, професор У липні 2007 р. виповнилося 240 років від дня народження спі! вака, скрипаля, диригента і компо! зитора Артема Лук’яновича Веде! ля. У липні 1799 р. генерал!проку! рор Російської імперії доповів ца! реві Павлу справу, яка надійшла з Києва, і після авдієнції записав: “Государь император высочайше повелел капитана Веделя отослать в дом сумасшедших и держать без выпуску”. Прикмети арештанта: зросту середнього; волосся і бро! ви русяві; повновидий; очі сірі, ніс прямий, біля правого ока невели! кий шрам. Найвищі начальники на святій Русі (і Русі більшовицькій) залюбки ставали психіатрами. У липні 1808 р. Артем Ведель умер, не дочекавшись амністії. 1. Навесні 1901 р. в Київській ду! ховній академії відбувся кон! церт/лекція пам’яті Веделя. Допо! відь зробив В. Г. Петрушевський (був регентом академічного хору — того, яким свого часу керував Ведель). Доповідь невдовзі було опубліковано. Ось її початок: “Од! ним из средств, которым пользо! валось католичество для совраще! ния православных, служила пыш! ность богослужения, сопровожда! емого гармоническим пением и музыкой. Это обстоятельство дало толчок введению в начале XVII века и в православное богослужение, прежде всего в Западной Руси, гармонического пения. […] Почти каждое православное братство имело свою школу и певческий хор, составленный из учеников, а в братских школах пение было обя! зательным предметом”. Починаю! чи здаля, не забувши знайти для характеристики католиків дещо специфічне визначення “совраще! ние”, Петрушевський переходить до суті: “Пастор Гербиний, посе! тивший Киев во 2!ой половине XVII века, так отзывается о церковном пении: “Грекороссияне гораздо святее и художественнее (eleganti! us) прославляют Бога, чем римля! не. Псалмы и другие священные песнопения возглашаются в музы! кальном сложении, в котором в приятнейшей и звучной гармонии раздельно слышатся дискант, альт, тенор и бас. В XVII и XVIII веках Ки! ев вообще был рассадником зна! токов хорового (партесного) цер! ковного пения”. Донорська роль Києва в подо! ланні дикості кліру на Московщині загальновідома. У Петрушевського бачимо спеціальний поворот цієї теми, присвячений технології бо! гослужіння — музиці та співу. От! же, з Києва “вызывались искусные регенты для организации хоров и обучения партесному пению в Москву и другие северно!русские города. Здесь, в Киеве, была пере! работана, усовершенствована и впервые применена заимствован! ная с запада линейная нотная сис! тема, получившая название Киев! ского знамени. Здесь же сложился особый церковный распев […], особый стиль пения, которые из!
“Ведель розхитував закам’янілі канони церковного співу українською народною мелодикою”. · s. 12strona oryginału ↗

НА РІКАХ ВАВИЛОНСЬКИХ

“Коріння його мелодики простягається у всі шари й галузі нашої музичної стихії того часу… Він національно творить, при тому так, що національна стихія не уярмлюється, а зостається завше ясною, динамічною і ак! тивною. […] Вогнистим метеором промай! нув над Україною талант Веделя, полишив! ши загадку психологам і тайну біографам; його музична творчість та трагічна доля че! кають свого дослідника”. О. Кошиць (Із лекцій, читаних у Вінніпезі 1942 р.) давна принято называть Киевски! ми” (курсив Петрушевського). Професор кафедри хорового співу Київської консерваторії п. Ні! на Королюк (з якою я знайомий давно і монографія якої про україн! ських композиторів прикрашає мою бібліотеку) пояснила дещо про партесний спів, але, зрозуміло, мої знання лишилися поверховими. Відтак уникатиму фахових понять і термінів (хоча насправді вони є ці! кавими завжди — ідеться про музи! ку, літературу чи астрономію). Продовжимо: “Из числа Киев! ских певцов и композиторов XVII века известны: архидиакон Киево! Братского монастыря Михаил и творец строчного пения Федор Тернопольский, которые в 1652 г. были вызваны в Москву вместе с киевскими певчими; старец Иосиф Загвойский, который учил петь по партесам и которого царь Алексей Михайлович требовал в Москву на время (в 1656 г.); киевский вспевак Іоанн Календа, который состоял в 1666 г. в хоре государевых певчих дьяков. […] Упоминается еще имя некоего Зюски, “творца ветхого, иже составил песни Моисеовы в концертах”, и монаха Елисея”. Тео! ретик і композитор Микола Ди! лецький написав підручник “Муси! кийская грамматика”, який протя! гом багатьох десятиліть був що! денною книгою для авторів і вико! навців хорових творів. У бібліоте! ках Софійського собору та Михай! лівського монастиря довго збері! галися рукописні ноти популярно! го в минулому А. Рачинського, “но самым знаменитым и популярным композитором киевский школы был Артемий Лукиянович Ведель”. Восени 1997 р. в конгрегаційній залі Києво!Могилянської академії, в рямцях наукової конференції, присвяченої 230!річчю композито! ра, відбулася презентація першого анотованого покажчика його тво! рів; ідеться, зрозуміло, лише про те, що збереглося: 31 хоровий кон! церт, дві “Літургії св. Іонна Златоус! та”, “Всенощна” (39 номерів) та по! над 40 творів на канонічні тексти (переважно хорові, а також для во! кальних тріо). Дискографія творів Веделя нараховує 5 дореволюцій! них записів (1909—1912), 29 запи! сів у радянську добу та 4 платівки, записані за кордоном. Із зрозумі! лих причин серед останніх найціка! вішими є записи Ф. Шаляпіна. Трагічна доля і унікальна твор! чість Веделя надихнули сучасних митців на створення його образу в літературі й образотворчому мис! тецтві та навіть у симфонічній пое! мі. Попри все, Україна композито! ра майже не знає — хіба що випад! ково прочитане чи почуте прізвище (зрозуміло, не йдеться про музи! кантів і музикознавців). 2. Не знаючись фахово на тому, що було сутністю життя Веделя, я наважився писати про нього, коли (працюючи над матеріалами до біо! графії Гоголя) взяв у руки сьоме число “Трудов Киевской духовной академии” за 1901 р. і натрапив на статтю Петрушевського, фраґмен! ти з якої цитував вище. Часом ві! рю, а часом не вірю в те, що доля подає знаки, але в цьому випадку вразили збіги в особистому і твор! чому житті наших видатних земля! ків: і геній; і ранній успіх, визнання в середовищі людей, думка яких для обох багато важила; і потужний прорив української мовної/мело! дійної стихії в те, що звучало в душі та виливалося на папір; і особли! вості психіки, які ставили обох на межу божевілля чи й штовхали на той бік межі. Обидва пішли з життя, маючи ледь за сорок років, проте Ведель належав до більш ранньої генерації і помер за рік до народ! ження Гоголя. А сановний родич письменника Дмитро Прокопович Трощинський (статс!секретар за часів Катерини, сенатор за часів її сина Павла) власноруч відрахував за два твори Веделя 300 рублів — вважав себе меценатом і хотів бла! голєпія в своїй церкві. Нікоша Го! голь змалку бував у Кибинцях, у полтавській маєтності Трощин! ського, і змалку ж бачив, як гнеться його батько, управитель маєтку, перед посесором. Утім, мав нагоду на святах слухати в кибинецькому будинку декламацію старого, але бадьорого поета Василя Васильо! вича Капніста з сусідньої Обухівки: “Воззрите вы на те народы, // Где рабство тяготит людей; // Где нет любезныя свободы // И раздается звук цепей: // Там к бедству смер! тные рожденны, // К уничтоженью осужденны…” А потому показува! ли балет: під музику кріпака!ком! позитора танцювали кріпачки!ба! лерини… З дитинства в юність Го! голь виходив позірно тихим, мов! чазним і схильним до усамітнення, але в його душі вже прокидалися чорні демони, які пізніше з’їдять найголовніше: стихійну свободу його словесного хисту. Для Веделя життя починалося простіше і щас! ливіше. В енциклопедичному слов! нику Брокгауза і Ефрона маємо по! силання аж на сімох Веделів; шес! теро з німецького й скандинав! ського дворянства, а сьомий — наш: син ремісника з київського Подолу. Повернемося до того, що повідомляє Петрушевський, зна! вець церковного співу і його істо! рії: “Благодаря отличному голосу, в детстве он поступил в академичес! кий хор и в академии же получил образование умственное и музы! кальное. […] Обладая необыкно! венным музыкальным даровани! ем, он был поставлен регентом академического хора. […] Украше! нием этого хора был он сам со сво! им чудным тенором, привлекав! шим к нему общее внимание киев! лян. […] Кроме певческого хора, в академии существовал и студен! ческий оркестр, в котором Ведель состоял первым скрипачем!со! листом”. Мало що знаємо про якісь події в його дитячому і юнаць! кому житті, не пов’язані зі співом, скрипкою і камертоном. Можливо, вони траплялися, але скидається на те, що час цієї особливої люди! ни визначали не годинники, а му! зичні такти. Втім, прийшла пора і для сюжетних зламів. Коли Мос! ковський генерал!губернатор звернувся до Київського митропо! лита з проханням прислати дос! тойного регента, саме Ведель ру! шив до Москви (1788 р.). Протягом п’яти років керував капелами вій! ськових губернаторів. Через це відрядження не закінчив повного курсу в Академії, але насправді не мав у тому потреби: у своїй царині був не учнем, а найвищим академі! ком. Приїхавши в Київ на побачен! ня з батьками, Ведель випадково познайомився з корпусним гене! ралом Леванідовим, “который имел свой хор певчих, составлен! ных из солдатских детей и вольных людей. […] И как Ведель запел, то генерал и все присутствующие восхищены были до небес”. Лева! нідов запросив Веделя взяти під оруду свій хор, попередньо покло! потавшись про його звільнення з московської посади, а також про “производство в чин поручика, а затем капитана, и кроме того наз! начил своим адъютантом”. 1794— 1796 роки були найщасливішими в житті музиканта. Керований ним хор швидко став одним із найкра! щих у Києві (де ніколи не бракува! ло співаків, а конкуренція була ви! сокою). В усіх публікаціях про Ве! деля згадується блискуче, запамо! рочливе виконання його концерту “Доколі, Господи, забудеши мя” в Михайлівському Золотоверхому монастирі, після чого князь Даш! ков, розчулений до сліз, подарував композиторові золотий пояс і 50 червінців. Петрушевський писав: “В это именно время написаны бы! ли лучшие его произведения. По! мещики дорого платили за каждую его пиесу…” 300 рублів, яких не пошкодував Трощинський, це (ска! зали мені ті, кого питав) 60 корів. Не знаємо, як і на що витрачалися ті гроші; не знаємо, з ким прияте! лював композитор, і взагалі — чи мав якихось приятелів? У жодному з джерел, які студіювали біографи Веделя, немає посилання бодай на жіночу тінь біля його постаті. Жив музикою, жив у храмі, був самітни! ком, був послушником, хоча й не жив за монастирськими мурами. Був таким, яким хотів стати пізній Гоголь (якщо таке визначення мож! на застосувати стосовно людини молодого віку). 3. Для вірних є Бог. Існує Церква і церкви; існує клір, богослів’я і бо! гослови. З цього переліку Толстой визнавав лише Бога, за що Церква проголосила йому анафему. Чаа! даєв визнавав і Бога, і Церкву, але не православну, а католицьку, за що цар оголосив його божевіль! ним. В. З. Завитневич у своєму роз! логому нарисі про Хом’якова (“Труды Киевской духовной акаде! мии”, 1901, №6—7—8) цитує лист одного з респондентів до цього те! оретика слов’янофільства: “Мы сделали из веры покойные кресла и со всякими комфортами в них посиживаем”. Думка зрозуміла і не позбавлена слушності, але ось її подальший розвиток: “Мы рим" ские католики. Это зло вреднее, опаснее самого неверия, ибо оно ему корень”. Коли Гонта різав като! ликів, то йшлося йому передовсім про польських магнатів і про євре! їв!орендаторів, яким дісталися ук! раїнські землі, шинки і навіть цер! кви завдяки змові між Москвою і Варшавою. Але чому нервується московська публіка? А тому що їх! нє слов’янофільство є маскою для панславізму, який маскує аг! ресивне панправослав’я. Гоголе! ві останніх років життя можна бага! то чого закинути, але до таких ви! вихів причетності він не мав. Попри це, його проголошують “своїм”, а респондент Хом’яков продовжує: “Эта мысль всего тяжче лежала на душе Гоголя; он, полагаю, изнемог под ее бременем. Он хотел быть монахом в мире, что всегда было трудно, а теперь невозможно”. Сам Хом’яков не “изнемог” — рад! ше мав ментальність середньовіч! ного хрестоносця; ось його пози! ція: “Все общины христианские должны к нам прийти со смирен! ным покаянием, не как равные к равным, а как владельцы частных истин”. No comment. Щоб набли! зити перемогу над “християнами нижчого ґатунку”, Хом’яков і Валу! єв (той самий, якого ви, шановні читачі, пам’ятаєте як осавула над українською мовою) ВИГОТОВИЛИ ФАЛЬШИВКУ: перший написав (а другий організував переклад грецькою) “старовинний рукопис”, агресивну апологію православ’я. Москва побавилася російським текстом (він рекламувався як “пе! реклад з грецької”), але на вуха не стала. Хом’яков спакував валізку і рушив у Емс (той самий, шановні читачі, який дав ім’я паскудному царському указу про заборону на! шого Слова). Гоголь страшенно зрадів (“Катихизис необыкновенно замечательный”), загорівся ідеєю його перекладу на європейські мо! ви, але швидко охолов, і все скін! чилося нічим. Печалі Гоголя не лі! кувалися чужими словами, не ліку! валися навіть своїми — відтоді, відколи він перестав слова твори! ти, а почав їх муштрувати на імпер! ському плацу. Ведель у систему координат, накреслену казенним правос! лав’ям і його московською опози! цією до понімеченого Санкт!Пе! тербурга, вписувався погано. П’ять років диригуючи москов! ськими хорами, мусив по!москов! ському й співати; мало не всі (а кращі — всі) його твори побачи! ли світ у Києві. Не був свідомим борцем, дисидентом; стихійно то! рував свою дорогу, як робить це вода під час весняної повені. Лю! теранка Катерина сприймала пра! вослав’я як ваду підданого їй наро! ду, яку мусить толерувати, наче хо! лодну зиму. Художні смаки цар! ського двору, орієнтовані на захід! ні концертно!оперні зразки, посту! пово проникали і в церковну прак! тику (бо охочих мавпувати й дого! дити було багато). Ведель до цього долучався з іншого боку: за! кам’янілі канони церковного співу розхитував (оживляв!) українською народною мелодикою — не нав! мисне, не для оригінальності, не для того, щоб сподобатися: так співала його душа. Музикознавці наголошують, що не з Веделя роз! почався вплив народного мелосу на церковний спів. Прошу дарува! ти мені посилання на термін, зро! зумілий лише фахівцям: так званий “спадний тетрахорд” можна прос! лідкувати і в церковних творах (по! чинаючи з піснеспіву “Бог Господь” зі львівського Осмогласника), і в веснянці “Тут вона сіла”, і в піснях “Чом дуб не зелений”, “Ой, там на моріжку” та ін. Користався ним і Ведель, але саме в його творах має місце систематичне відлуння різних фольклорних засобів і моти! вів. Не копіювання, а використання їх мелодійного сенсу. В творах Ве! деля музиканти бачать те, що ми — невтаємничені — розпізнаємо, по! чувши “Повій, вітре, на Вкраїну”, “Ой, гай, мати”, “Як умру, то похо! вайте”, “Тече вода в синє море”, “Їхав козак за Дунай”, “Ой, не світи,
“Церковнослов’янською Ведель співав так, як Гоголь писав російською — дуже по" українськи”. · s. 13strona oryginału ↗

Ciąg dalszy z wcześniejszej strony — fragment strony

місяченьку”, “Дівка в сінях стоя! ла”… На емоційну образність ду! ховних концертів композитора вплинуло і його звертання до попу! лярної в міському середовищі піс! ні!романсу; цей жанр, безумовно, живився соками української на! родної пісні, але додавав до її ме! лодики власні тембри. Кажучи фі! гурально, ЦЕРКОВНОСЛОВ’ЯНСЬ! КОЮ ВЕДЕЛЬ СПІВАВ ТАК, ЯК ГО! ГОЛЬ ПИСАВ РОСІЙСЬКОЮ — ДУ! ЖЕ ПО!УКРАЇНСЬКИ. Втім, і Мико! ла Васильович не лишив без уваги українську пісню. Напровесні 1833 р. написав статтю “О мало! российских песнях”, і це була не просто стаття, це була справжня поема. Майже сім сторінок друко! ваного тексту вмістили все найкра! ще, що ми, українці, можемо ска! зати про фольклорні корені своєї музичної культури — і все найкра! ще, що можемо сказати про Гого! ля, яким він був до фатального зла! му психіки. Кажуть, що розлогі ци! тати погано характеризують тих, хто до них удається, проте… Чи! таймо разом, пані та панове: “Все песни благозвучны, душисты, раз! нообразны чрезвычайно. Везде новые краски, везде простота и невыразимая нежность чувств. Где же мысли в них коснулись религи! озного, там они необыкновенно поэтически. […] Их вера так невин! на, так трогательна, так непороч! на, как непорочна душа младенца. Они обращаются к Богу, как дети к отцу; они вводят его часто в быт своей жизни с такою невинною простотою, что безыскусственное его изображение становится в них величественным в простоте своей. От этого самые обыкновенные предметы в песнях облекаются не! выразимою поэзией, чему еще бо! лее помогают остатки обрядов древней славянской мифологии”. Письменник окремо зупиняється на особливостях малороссийского стихосложения (“самое выгодное для песен: в нем соединяются вместе и размер, и тоника, и риф! ма”) і переходить до того, що є для нас найцікавішим, якщо йдеться про творчість Веделя: “Характер музыки нельзя определить одним словом: она необыкновенно раз! нообразна. Во многих песнях она легка, грациозна, едва только ка! сается земли и, кажется, шалит, резвится звуками! Иногда звуки ее принимают мужественную физи! огномию, становятся сильны, мо! гучи, крепки; стопы тяжело ударя! ют в землю, и, кажется, как будто бы под них можно плясать одного только гопака. Иногда же звуки ее становятся чрезвычайно вольны, широки, взмахи гигантские, силя! щиеся обхватить бездну прос! транства, вслушиваясь в которые танцующий чувствует себя испо! лином. […] Что же касается до му! зыки грусти, то она нигде не слыш! на, так как в них. Тоска ли это о прерванной юности; жалобы ли это на бесприютное положение тогдашней Малороссии… но звуки ее живут, жгут, раздирают душу”. 4. 20!м січня 1799 року датоване розпорядження консисторії “о принятии в лавру в надежде полу! чения монашеского чина капитана Веделя”. Став послушником, і з то! го дня життя його покотилося з го! ри в прірву. Цьому, одначе, пере! дував Харків: у 1794—1798 рр. Ве! дель керував капелою Слобідсько! Українського губернатора, був ка! пельмейстером вокального класу в Казенному училищі, до того ж ма! ючи обов’язок щодо добору співа! ків для придворного хору в Петер! бурзі. Після смерті Катерини (осінь 1796 р.) царем став її син Павло; його коротке правління позначене важкою для однозначних оцінок мі! шанкою реформаторських указів і вибриків радісного деспота, який нарешті допався до влади. Спеці! альним указом усі непередбачені штатним розписом полкові капели було ліквідовано. Веделя — який раптом став не регентом, а просто капітаном — могли призначити на якусь стройову посаду. На початку 1797 р. він подав прошеніє про звільнення, відтак “от воинской службы на собственное пропита! ние отставлен тем же чином с но! шением мундира”. Композитор якийсь час працював у цивільному відомстві харківського губернато! ра, а наприкінці літа 1798 р. повер! нувся до Києва. Його відставка збіглася з царським указом про за! борону співати в церквах концерти і взагалі всі “видумані в церковно! му співі вірші”. Мати композитора померла, а батько знову одружив! ся — мачуха була молодшою від пасинка на кілька років. Не було ні роботи, ні заробітку, ні перспекти! ви. У грудні 1798 р. Ведель пише водному з листів: “Я не знаю, что мне делать. Мне кажется, что и Бог совсем оставил меня”. Авторитетна дослідниця життя і творчості Веделя п. Тетяна Гусарчук (2001 р.) слушно звертає увагу на можливість релігійних сумнівів як однієї з причин, що провокували (чи принаймні поглиблювали) його ду! шевну кризу. В одному з листів, на! писаних у цей час, композитор зга! дує про убивць, які прагнуть роз’єд! нати його з власним тілом “точно так, как разделили с Богом и Цер! ковью и Христом ее, о коих я ника! кого понятия не имею, да и иметь не хочу”. Отже, з Богом, Церквою і Христом уже роз’єднали… слова “О коих никакого понятия […] иметь не хочу” за побудовою речення стосу! ється саме Бога, Церкви і Христа. Редакція “Домашней беседы”, де оприлюднено цей текст (1863, №2), коментує його обережно: “… о коих (должно быть о мнимых убийцах, что ли — Ред.)” — з семи слів коментаря чотири припадає на “должно быть” та “что ли”. Фактич! но йдеться про те, що й редактори “Домашней беседы” сприймають ці слова як свідчення атеїзму (такого несподіваного для автора і вико! навця духовної музики). Відомо, що релігійна людина свої спонтанні (спровоковані під! свідомістю) сумніви може катего! рично засуджувати на рівні свідо! мості, що — як правило — не допо! магає їх позбутися. Така ситуація може спричиняти напади самоза! судження і депресії (зі спробами самогубства включно). Чи не про це свідчать слова Веделя з того ж листа: “… пасть и разверстие ада весьма широки, а дыхание моей жизни весьма долговечно: ибо ад мною наполнен”. Подібну колізію можемо прослідкувати в житті Го! голя. Релігійні мотиви в його роз! мовах і листах спочатку мають усі ознаки того, що є прихистком і вті! хою: “Я прожил три недели хорошо в отношении моральном. Жил внутренно, как в монастыре, не пропустил ни одной обедни” (з листа, писаного 1845 р.). У 1848 р., під час перебування в Єрусалимі, Гоголь відчув гострий напад зневі! ри, який глибоко вразив і засмутив письменника. Його екстатичне бо! голюбство в останні роки життя ду! же нагадує спроби чи то виправда! ти, чи то покарати себе, а вмер він тому, що хотів умерти — ніякої по! важної тілесної хвороби не мав. В обох випадках — і стосовно Веде! ля, і стосовно Гоголя — маємо бра! ти до уваги певне психологічне під! ґрунтя, на якому виникла фатальна драма. Отже, збаламучений, пригніче! ний Ведель став послушником. Зробив те, на що не наважився Го! голь, але обидва були годні дослу! хатися лише до мелодій власної душі. Останні твори Веделя (осінь 1798 р.) концерти “Боже, законо! преступниці восташа на мя” і “Ко Господу, внегда скорбіти мі, воз! звах”; вони виконувалися в Брат! ському й Софійському соборах, іна тому кар’єра композитора обір! валася. Що робив у Лаврі? Достеменно не знаємо; є різні версії: одна про те, що критично сприйняв монас! тирське життя, бо його вчили лише “їсти, пити і спати”, інша — про жа! люгідне вегетування божевільного, вчинки якого не можемо зрозумі! Київ. Поділ. Братський монастир і Духовна Академія ти. Як і стосовно Гоголя, ніколи не матимемо однозначного тракту! вання психічного стану Веделя. Знаємо, що був завжди надчутли! вий і схильний до меланхолії. Ство! рюючи духовні концерти, часто спирався на скорботні тексти псалмів, у яких ідеться про страж! дання людини, про її переслідуван! ня ворогами. Проте і в Києві, і в Москві, і в Харкові протягом бага! тьох років давав собі раду в усіх практичних справах, службових і приватних; жодних посилань на його психічну неадекватність до 1798—99 рр. не маємо. На жаль, схильність до психопатології може прогресувати, а обставини життя композитора сприяли саме такому перебігові подій — ця точка зору здається мені переконливішою, ніж інші. Візьмемо до уваги, що на той період припало захворювання Веделя на дифтерію, яка супро! воджується важким затруєнням мікробними токсинами, що могло спровокувати психоз. Так чи інак! ше, з Лаври пішов. І пішов, забув! ши там духовну книгу зі своїми но! татками про Катерину і Павла. Кілька тих нещасних рядків можна потрактувати і як фантазію, і як ма! ячню, і як політичну крамолу: імпе! раторові Ведель пророкував на! сильницьку смерть. Невдовзі Пав! ла таки вбили; в Петербурзькому Ермітажі вам і сьогодні покажуть масивну срібну табакерку, якою вірнопіддані садонули монарха в скроню. “Дело о сумасшедшем ка! питане Веделе, написавшем мно! гие нелепости на белых листах пе! чатной книги” спричинилося до то! го, що “смирительный дом” назав! жди став прихистком музиканта в земному житті. Деталь, вигадати яку не зміг би жоден сценарист: із літа 1799 р. до осені 1806 р. Веде! ля тримали в добре знайомому ки! янам будинку на розі вулиць Хоре! вої та Костянтинівської (Поділ) — ут. зв. “будиночку Петра I”, де наві! жений цар колись зупинився на кілька днів. Доживав Ведель у “Ки! рилівці”, теперішній лікарні ім. Павлова. На смерть (у липні 1808 р.) його віддали додому. Пре! фект Київської академії архіман! дрит Мефодій (Піснячевський) засвідчив, що композитор “удивил и духовника, и домашних, и знако! мых тихою предсмертною бесе! дою” про те, що люди мають бути “кротки, смиренны, несамонаде! янны, благочестивы и любвео! бильны к ближним”. Це, загалом, не збігається з офіційною версією про божевілля, відтак біографи Ве! деля вважають його багаторічне утримання в “смирительном доме” необґрунтованим (я додам: якщо навіть у 1799 р. мали місце якісь розлади психіки). Бідний, бідний, бідний Ведель… Як завжди, коли йдеться про жертви імперії, до скорботи долу! чаються радикальніші почуття. Ук! раїна невдовзі після смерті Веделя народила Шевченка, і про такі по! чуття він сказав. Звертаю увагу шановних читачів на те, що не є схожим на випадковість: зацікав! лення композитора і поета певни! ми текстами з Книги псалмів. “19 декабря 1845 р.” (за тиждень до “Заповіту”) — такою датою позна! чені Шевченкові переспіви десяти псалмів, два з яких посіли особли! ве місце в творчості Веделя. Пса! лом 12 (у церковнослов’янському звучанні “Доколі, Господи, забу! деш мя”) Шевченко інтерпретує так: “Чи ти мене, Боже милий, // Навік забуваєш, // Одвертаєш ли! це своє, // Мене покидаєш? // До! ки буду мучить душу // І серцем бо! літи? // Доки буде ворог лютий // На мене дивитись // І сміятись…” Псалом 136 (“На ріках Вавилон! ських”) став основою двох концер! тів, написаних у різних тональнос! тях; кожна музикознавча розвідка, присвячена стилю Веделя, у той чи інший спосіб спирається на цей твір. Ігор Соневицький (“Артем Ве! дель і його музична спадщина”, Нью!Йорк, 1966) вважає, що тема поневоленої нації знайшла відгук у душі композитора, і за біблійними алегоріями він ховав тугу патріота України. Шевченко пише прозоро:
“Церковнослов’янською Ведель співав так, як Гоголь писав російською — дуже по" українськи”. · s. 13strona oryginału ↗

Ciąg dalszy artykułu «ПОСТАТІ», s. 12

ПОСТАТІ

“На ріках круг Вавілона, // Під вер! бами в полі, // Сиділи ми і плакали // В далекій неволі; // І на вербах повішали // Органи глухії, // І нам стали сміятися // Едомляне злії: // “Розкажіть нам пісню вашу, // Мо! же, й ми заплачем. // Або нашу заспівайте, // Невольники наші”. // Якої ж ми заспіваєм?.. // На чужо! му полі // Не співають веселої…” Імовірність того, що Шевченко знав бодай прізвище “Ведель”, практично не відрізняється від ну! ля, але не йдеться про збіг — ідеть! ся про Україну. 5. Насамкінець спробую виокре! мити узагальнюючі характеристики творчості Веделя, якими їх бачать музикознавці. Якщо йдеться влас! не про ремесло (в кращому розу! мінні цього слова), можемо говори! ти про органічну єдність музики і словесного тексту (1); синтез еле! ментів західноєвропейської музики з українськими народнопісенними джерелами (2); в гармонії — дотри! мання класичного стилю (3); сис! темне використання поліфонії, що динамізує матеріал (4); застосу! вання звукової колористики зі змін! ними складами хору (ансамблями), контрастами між високими та низь! кими голосами (5); протиставлення ансамблів з меншою кількістю го! лосів та повнозвучного хору (6). Нема сумніву, що окремі позиції цього переліку (чи й застосування всіх) притаманні не лише творчості Веделя. Проте якщо йдеться про видатну особистість, за межами технології завжди лишається “щось” — те, що важко назвати сло! вами. В. Петрушевський так пише про композитора: “Характеристи! ческими свойствами музыки Веде! ля являются ее религиозное вооду! шевление, особенная прочувство! ванность и задушевность, глубокий лиризм, а по местам даже нер! вность. Огонь зажигается только от огня, и искреннее живое чувство всегда находит отклик в душах дру! гих людей”. Якщо ці люди мають ду! шу. Ті, що командували життям ком! позитора, його музику заборонили. Феноменальною є здатність вели! кодержавницької системи (неза! лежно від того, який бюрократ уо! соблював її в тому чи іншому інци! денті) нищити все найкраще в Укра! їні саме тому, що воно — найкраще. Заборону на церковне виконання творів Веделя фактично НІКОЛИ скасовано не було; в прийнятому Св. Синидом 1911 р. переліку доз! волених творів жодної згадки про Веделя нема. На свій страх і ризик регенти церковних хорів “розчиня! ли” його партесні концерти в ано! німному потоці музики, співаної в службах. У датованому 1912 роком розпорядженні архієпископа Хер! сонського та Одеського Никанора можемо прочитати: “Строго запре! щается петь известное под именем Веделя”. Виходячи з того, що знає! мо про сьогоднішнє церковне жит! тя в тій місцині, можемо припусти! ти, що Никанор і досі стоїть на ча! тах. “Не вписуючись у прокрустове ложе великоросійської культурної доктрини, не маючи змоги вповні реалізувати власний творчий по" тенціал, не бажаючи змінювати власні принципи і переконання, […] Ведель став жертвою політичної кон’юнктури. Це неабияк вирізняє постать Веделя серед багатьох йо" го іменитих співвітчизників, котрі, ставши вірнопідданими слугами російської корони, поклали свої здібності і талант “на алтарь вели" кодержавного отечества”. На відмі" ну від них, Ведель протягом майже всього життя перебував у сфері ук" раїнських естетичних запитів, пос" тійно підживлюючи свій творчий по" тенціал родючими джерелами віко" вих національних традицій”. (Ігор Тилик, 2001). У статті використано фраґмен! ти з книжки “Гоголь. Геній і божевіл! ля”, роботу над якою я розпочав із сином Олександром (1958—2005) і яку сподіваюся завершити.
“Із соціальними негараздами значною мірою пов’язані куріння, алкоголізм, наркоманія”. · s. 14strona oryginału ↗

Ciąg dalszy artykułu «ЧИТАЦЬКЕ ВІЧЕ», s. 4

ЧИТАЦЬКЕ ВІЧЕ

«НЕ ПИЙ, КОЗАЧЕ!» — ВКРАЇНА ПРОСИТЬ Добридень, Оленко, люба моя подруго! Знаю, як сумуєш ти за рідним селом після того, коли поховала свою матусю, свою найдорожчу по! радницю, і змушена була продати чужим людям хату, в якій колись ви! ростала. Пам’ятаю, як болісно сприйняла ти сам факт купівлі!про! дажу: тобі здавалося, що ти зрад! жуєш її, оту білу охайну хатинку не! подалік Псла, в якій усе завжди аж сяяло чистотою (таки неперевер! шеною чистухою!чепурухою була тіточка Маруся, твоя мати, царство їй небесне; а які веселі барвисті кві! ти розпускалися на її рушниках!) Цілісінький рік, приїжджаючи час від часу провідати батьківські моги! ли, ти не могла наважитися погля! нути в очі своїй!чужій оселі, обми! нала знайому до дрібниць вулицю десятою дорогою… Здогадуюсь, що засмучу тебе, повідомивши цю новину, однак ти все одно й без мене рано чи пізно довідаєшся: твою хату знову про! дали. Та молода родина, яка свого часу придбала її, має вже двох ді! ток, стало їм тісно у двох невели! ких кімнатах, тож перебралися з Берега на Рудичівку, у значно просторіший дім. А у вашому дворі тепер мешкає подружжя нашого “юного” пенсійного віку, за чиїми вже ледь похиленими плечима — і скандали, і розлучення, і одружен! ня вдруге (тепер це стало звичним у нашому селі — на старість схо! дяться з тим, із ким наживали ді! тей). Мене це цікавить щонаймен! ше. Просто пригадалося чомусь, як ти казала: “Хоч одне радує, що покупці — молоді люди, у хаті луна! тимуть дитячі голоси”. Може, ще й лунатимуть. Тільки то вже будуть, на превеликий жаль, голоси не на! ших онуків. До речі, про внуків. Наталка Ж. (пам’ятаєш, з паралельного класу) нарешті діждалася першого внука. Така щаслива! Збирається в доро! гу — провідати новонародженого, бо ж їхній з Миколою син мешкає в Полтаві. А тут, у селі… Протягом двох місяців цього року народило! ся всього одне маля, а поховали десятьох літніх односельців. Тільки подумати — один до десяти! Гине,
“Із соціальними негараздами значною мірою пов’язані куріння, алкоголізм, наркоманія”. · s. 14strona oryginału ↗

Początek tekstu może być niepełny — porównaj ze stroną oryginału

ЛИСТИ З СІЛЬСЬКОЇ ГЛИБИНКИ

пропадає українське село. Пано! тець каже: вже втомився ховати. А ще він говорить: “У селі живе май! же дві тисячі людей, а на службу ходять двадцятеро. Невже ви ду! маєте, що вони замолять усі ваші гріхи?” Натомість село готується до відкриття ще одного кафе — уже п’ятого чи навіть шостого (на дода! чу до успішних самогонних точок). Ти ж знаєш: кафе по!нашому — це зовсім не кав’ярня, де нормальні люди п’ють каву і розмовляють про щойно прочитану книжку чи про та! ку остобісілу і все!таки неослабно притягальну політику. Ні, кафе по! нашому — це нагода хильнути. Це звичайна пивничка, де вироблені сільські чоловіки від ранку до вечо! ра дудлять пиво й горілку. Не від! стає від них і молодь. Дедалі біль! шає випивох серед жінок. Тим часом у селі немає книжко! вого магазину. Немає лазні. Храм розташувався в пристосованому приміщенні. Розвалюється недо! будована школа. Ледь!ледь жевріє робота в будинку культури. Ринок торгує з розкладачок. Наше улюб! лене лісове урочище Стінки, і не тільки воно, просто тоне в смітті… Так інтенсивно деградує не тільки наше село. Телефонувала якось Сергієві, своєму одноклас! никові й кумові з сусіднього села. І що ж почула? Борис п’є, Іван п’є, Микола після інсульту лежить у ра! йонній лікарні (“Якби ми з тобою, Тетяно, скільки випили, як він, то по нас уже б десять років тому коржики поїли”, — сумно жартує Сергій). Господи! Що з нами коїться? Ті ситі коти нагорі, у Верховній Зраді, не втомлюються чубитися за вла! ду, бо вона обіцяє їм наживу, а не відповідальність і тяжку працю, а ці, без’язикі, внизу мовчки ковта! ють принизливі зарплати, “пари! тетні” ціни на сільгосппродукцію, відверту зневагу і — топлять своє безсилля, свою образу в горілча! ному чаду. Хлопці не хочуть зрозу! міти, що гублять не лише власне здоров’я, родинне щастя, любов своїх роботящих дружин, повагу дітей і внуків, спокій літніх батьків, — вони пропивають Україну. Яка могутня десниця може струснути їх так, щоб вони отямилися? І не запізно?.. НАЙКОРОТША ДОРОГА ДО ПОРАЗКИ Вітаю тебе, мила подруго! Знову пишу тобі з нашого рід! ного села. Раз на тиждень, щочет! верга, я чимчикую рано!вранці до сусідів — по молоко. Іду вулицею і косую одним оком за світилом: здається, що величезна розпечена куля котиться паралельно до моєї стежки, я крокую, а вона немовби пливе, і мені від того вже не так са! мотньо… У сусідів — дві корови. Догля! дає за ними їхня старша донька Світлана. Вона ніде не працює, іно! ді допомагає матері розносити пошту. Гроші за молоко віддаю їй у руки — одна гривня двадцять копі! йок за літр, адже це єдиний її заро! біток. Крім нас, у Панащів купують молоко ще кілька родин, а решту в господарів забирають заготівники. Із самого ранку селом бадьоро шастають п’ять молоковозів. Пері! одично між заготівельниками та здавачами молока виникають кон! флікти: то одним здається, що мо! локо недостатньо жирне, то іншим — що неправильно вираховують його жирність. А нещодавно стала! ся така історія. З’явився новий мо! локовоз із меткими молодиками в кабіні. Проїхався селом, і хвацькі незнайомці з помпою повідомили затурканих селян, власників корів: ми готові давати вам по дві гривні за літр молока, переходьте до нас! Таких, що спокусилися, набралося чимало. Заготівники!фанфарони набрали цистерну молока і зникли в невідомому напрямку, а ті, що скуповували молоко досі, розгуби! лися: ми теж готові платити таку ці! ну, лишень не перебігайте до чужа! ків. Як повеселіли наші господарі Майок, Чайок і Зірок! Нарешті їхню тяжку щоденну працю з догляду за тваринами поціновано належно. Недовго раділи: вельми хутко (буквально за тиждень—півтора) заготівники — давні й нові (подей! кують, що вони з Миргорода, там нібито відкрили нове переробне підприємство, а, можливо, розши! рили існуюче, тому й знадобилися нові заготівельні полігони) — змо! вилися між собою, і заготівельна ціна на молоко знову повернулася до колишньої — одна гривня двад! цять копійок. Нечувана зневага до виробника! Він же має бути голов! ним у цьому ланцюгові. Він і спо! живач. Аж ні — безсовісно нажива! ються на праці тваринників!індиві! дуалів заготівельники!переробни! ки та реалізатори продукції, тільки не ті, хто її створює. І це справед! ливість? Я вже не кажу про умови тієї нестаціонарної заготівлі: ціна однакова — що за розбавлене во! дою, що за незбиране молоко… Хоча, з іншого боку, для селян це неабияка зручність, коли молоко! воз приїжджає аж під хату. Але які вони все!таки незорганізовані, на! ші з тобою дорогі земляки, без чуття громади, не навчені (і що найприкріше — не прагнуть навчи! тися) захищати свої права. Чесно зізнатися: уже майже два роки я підбурюю!умовляю декотрих із них виступити згуртовано проти цієї неправди. Нічого незаконного, просто повчитися в канадійських чи французьких фермерів — до! мовитися, виставити свою ціну, і поки заготівники не пристануть на неї, не продавати молока: відтоп! лювати сир, згодовувати порося! там, роздавати родичам… Знизу! ють плечима, кажуть: це ж якби всі, а то колись намагалися збунтува! тися, то першими і здалися органі! затори бунту, повезли молоко за село, щоб інші страйкарі не дізна! лися. Та хіба в селі можна щось приховати?.. Можновладцям начхати на ук! раїнських селян і українське тва! ринництво, іноді мені здається, що вони просто цілеспрямовано готу! ють Україні долю сировинного при! датка розвинених і не надто дер! жав. Однак цікаво: самі теж спожи! ватимуть неякісне, невідомого по! ходження м’ясо, яке роками вимо! рожується в рефрижераторах?.. Чи для себе вони прибережуть ост! рівки екологічно чистого сільсько! господарського виробництва, на зразок знаменитої Антонцевої аг! рофірми? Та повернімось іще буквально на один епізод до зав’язлої в зубах теми заготівель сільгосппродукції. Замітаю вранці біля двору. Їде велосипедом наш сусід на пріз! висько Медик і замість привітан! ня: “О, ще сонце не зійшло, а в Країні дурнів усі працюють”. Про! пускаю повз вуха. “Скажи ліпше, коли будеш порося різати?” І по! чинається розмова про м’ясо. Ви! являється, восени свиней скупо! вували по дев’ять гривень за кі! лограм живої ваги, а сьогодні — лише по шість. Годував кабана всю зиму, а продав усього за 900 гривень, скаржиться сусід. Тут ми із сусідою солідарні: я шаную його працю. Утім, різко розходимося ми в іншому — в політиці. Він нос! тальгує за Союзом. У відповідь на його просторікування про те, як “добре тоді велося”, я намагаюся нагадати своєму співрозмовнико! ві про мільйони українців, замор! дованих голодом і концтаборами, про злиденне життя його батьків, колгоспних рабів, одначе він мене не чує, і тоді я просто кажу: “Що ж, не ображайся, та я бачу перед со! бою тулуб, але не бачу на ньому голови”. І ми розходимося, не за! доволені одне одним. Господи, нехай мені покажуть хоча б одного англійця чи француза, який би не прагнув мати свою державу! І що ми за народ такий? Нам треба лише одне пам’ята! ти: найкоротша дорога до поразки — наша роз’єднаність, наші внут! рішні незгоди, якими завжди вміли скористатися вороги. Сливе, як у випадку зі здаванням молока… “Сповідується серце серцю й плаче”… До зустрічі, мила подруго! Тетяна ДЕНИСКО, твоя кума з села на нашій Україні
“Із соціальними негараздами значною мірою пов’язані куріння, алкоголізм, наркоманія”. · s. 14strona oryginału ↗

ТВЕРЕЗІСТЬ ЧИ «КУЛЬТУРНЕ ПИТІЄ»?

Микола ЦИВІРКО Гортаючи сторінки історії Това! риства “Просвіта”, натрапляєш на факти організованої участі просві! тян Західної України в рухові за тверезість. Це окрема тема, якій варто присвятити якщо не ціле число газети, то принаймні велику дослідницьку публікацію. Але й у середовищі просвітян — звісно, вже сучасних — виникає сумнів: за тверезість треба боро! тися чи за те, щоб українці, п’ючи, знали міру, вживали алкоголь КУЛЬТУРНО? Що таке алкоголізм? “Хвороба!” — скаже медик. “Постійне і надмір! не вживання спиртних напоїв” — це вже точка зору не тільки юриста чи правоохоронця, а й обивателя. Заз! начимо відразу, вона помилкова. Адже будь!який лікар!нарколог до! веде вам, що доза випитого тут ні до чого. Можна бути гірким, непро! сихаючим п’яницею і водночас не бути алкоголіком. А можна, образно кажучи, нюхнути — і… Алкоголізм — це стан, коли ви відчуваєте потребу випити. Коли не уявляєте свого життя без пива, горілки чи вина. Український нарколог Сергій Гарницький, що, на жаль, трагічно загинув у 90!х роках минулого сто! ліття, починав професійну розмову з пацієнтом із простого запитання: “А навіщо ви п’єте?” Повірте, щиро і, головне, розумно відповісти на це запитання дуже непросто. Бо хоч якою б була ваша відповідь, неми! нуче буде поставлено друге запи! тання: “А що, для спілкування з дру! зями, рідними вам обов’язково пот! рібен допінг? Ви настільки духовно вбога, нецікава людина, що, не хильнувши бодай ковток, не можете підтримати змістовну розмову?” Якщо ви почали замислюва! тись, для чого вживаєте вино (го! рілку, пиво, джин!тонік, ром!колу тощо), то є вірогідність, що станете на шлях тверезості. Так, саме тве! резості. Бо поняття “культурне пи! тіє” вигадали ті, хто ховає свою слабкість за псевдонауковими тео! ріями, починаючи від тлумачення відомого, приписуваного князеві Володимиру вислову про “велике веселіє” і закінчуючи новітніми від! криттями про користь алкоголю в боротьбі із серцево!судинними, нервовими, онкологічними та ін! шими недугами. Ще один варіант відповіді пе! реконаного культурпитійця: “Таким чином я знімаю стреси. Адже жит! тя таке нервове!” А що, іншого способу знімати стреси немає? “Культурні” випиво! хи говорять так (якщо вони, звісно, не лукавлять), бо просто не знають з об’єктивних причин, що таке ТВЕРЕЗІСТЬ. Звернімося до прикладів. Сво! го часу академік Ландау зауважив, що сто грамів найбезневиннішого сухого вина виводять його з форми на два місяці. Постарайтеся зрозу! міти, що вчений має на увазі не стан похмілля. Яке може бути пох! мілля від такої дози? Ідеться про вплив алкоголю на найтонші, найс! кладніші функції головного мозку. Контрольній групі студентів да! ли випити трохи натурального ви! на. Інші молоді люди залишалися абсолютно тверезими. Ті, що були під шафе, почувалися розкутішими і тому не лізли до кишені за форму! люваннями відповідей до легень! ких задачок і головоломок. Їхні тве! резі ровесники тут програвали са! ме через більшу скутість. Але коли черга дійшла до завдань підвище! ної складності, які вимагали знач! ного напруження інтелекту, сту! денти, які сьорбнули винця, вияви! лися цілком безпорадними. “Сухі” довго сушили голови, аж потом зійшли, але розв’язали свої над! завдання. Аналізуючи горбачовську кам! панію проти пияцтва 1985—1987 років, посилаються не лише на ви! рубані в Криму унікальні виноград! ники (наче не можна було пускати ті ягоди Діоніса на звичайний сік!). Досить назвати одну цифру — зменшення чоловічої смертності за цей період на 7 мільйонів осіб по обширах конаючої вже радянської імперії. Усі сором’язливо не пов’язують в один ланцюг антиал! когольну кампанію (попри переги! ни з порубаними виноградниками, достатньо послідовну), так звану перебудову в СРСР і розвал остан! нього під тиском потужних націо! нально!визвольних рухів. А нехай хто!небудь переконливо запере! чить, що тверезість (звичайно, від! носна) стала одним із чинників пробудження національної самос! Фото Олександра Литвиненка відомості у громадян СРСР. Ми не абсолютизуємо цього чинника, алей готові доводити ту просту істину, що серйозні, доленосні справи роблять люди з ясним і чистим ро! зумом — у сенсі академіка Ландау, хоч переважна більшість із нас не академіки. Просвітяни ХІХ століття… Уяві! мо цих людей. Відданих Україні, її національному відродженню. Нев! же вони боролися не за прояснен! ня голів свого багатостраждально! го народу, а лише за те, щоб він “умів пити”, “пив культурно”? Не клеїться тут щось, панове.
“Національна самосвідомість — то єдине, що спроможне просвітити розум народу”. О. Силин · s. 15strona oryginału ↗

НЕ ЗАШЕРХНЕ ДУША

ЛЮДИ “ПРОСВІТИ” Петро АНТОНЕНКО Фото автора Заслужений лікар України Сер! гій Богдан — людина в Чернігові ві! дома й авторитетна. У свої 74, які йому, звичайно, нізащо не даси, він переповнений юнацькою енер! гією. Цікаво склався його життєвий шлях: народився на півночі Украї! ни, на Чернігівщині, вивчився на лі! каря у столиці, трудовий шлях по! чинав на Західній Україні. Втім, більшу частину свого життя й праці віддав Чернігову: 30 років очолю! вав обласний пологовий будинок, адже основний медичний фах у Сергія Ілліча — акушер!гінеколог. Якось я попросив свого давнього побратима!просвітянина пораху! вати, скільки ж діток за роки його праці з’явилося тут на світ. Вияви! лося, що за три десятиліття — 90 тисяч. Ціле місто! Сергій Ілліч і сьо! годні в роботі, очолює медичну частину Центру соціальної допо! моги одного з районів Чернігова. Не пропускає жодної новинки в ме! дичному світі. Скажімо, в останні роки всерйоз зацікавився хвильо! вою терапією, пробує запровадити цю медичну новацію в практику на! шого міста. Але зараз мені хотілося б роз! повісти про громадську, просвітян! ську роботу лікаря. Про те, як зви! чайний інтелігент, фахівець, не гу! манітарій, який, здавалося, спокій! но міг би відробляти свою зарпла! ту і не клопотатися чимось іншим, опиняється в самій гущі громад! ського життя. Ще не так давно Сергій Ілліч був головою Чернігів! ської міської “Просвіти”, заступни! ком голови обласної, та й зараз у просвітянському активі. У нього дивовижне вміння й талант комуні! кабельності: організовуючи прос! вітянські заходи, вміє контактува! ти, співпрацювати будь з ким. Мо! же, й не випадково багато скли! кань був депутатом міської ради. Іноді дивуєшся енергійності, різно! барв’ю інтересів цієї людини: при! рода, книги, історія, музика. І чуй! ності та душевній щедрості. Оце нещодавно вирішив не просто від! відати своє рідне село Малу Коше! лівку на Ніжинщині. Взяв і повіз землякам повну легкову автівку книжок для школи й бібліотеки: своїх власних, подарованих облас! ною “Просвітою”, куплених ним у нашому просвітянському магазині “Добра книга”. І, звичайно, свою власну. Про неї окремо. Вийшла ця книжка прози і пое! зії Сергія Богдана щойно, 2007 ро! ку, в Ніжині, у видавництві “Аспект! Поліграф”. Посприяли в її виданні друзі й однодумці автора, а також Чернігівська ком! панія “САН Інтербрю Ук! раїна”. Як на мене, чудо! во відбиває і суть цієї книжки та й життєвий шлях її автора назва од! ного з розділів: “Не за! шерхне душа”. Сергій Богдан охоче дав невелике інтерв’ю нашій газеті, яку любить і читає вже багато років. — Сергію Іллічу, національна ідея, любов до України — в самій глибині Вашої душі. Цікаво, де витоки всього цього? — Любов до України мені прищепив батько, звичайний селянин. У нас зберігалися книжки Грін" ченка, на той час заборо" нені, інші. Батько мені весь час казав: “Прочи" тай, але нікому не кажи”. Я рано почав читати. За" хопився Шевченком. Пам’ятаю, як вечорами, особливо у війну, збиралися в хаті жінки, чоловіки яких були на фрон" ті, і я їм читав “Катерину”, інші пое" зії “Кобзаря”. І бачив, що це їх хви" лювало.У медичному училищі, де я навчався після війни, викладачем української літератури був відомий чернігівський поет Михайло Ігна" тенко, якого теж згадую добрим словом. Потім — Київський медич" ний інститут, де молодих свідомих українців об’єднала інститутська капела бандуристів. Ми долучали" ся до народного мистецтва, були цікаві поїздки, зустрічі. Я проспівав у цій капелі всі 6 років, які вчився. Потім була праця в Тернопіль! ській області, де щойно заверши! лася героїчна боротьба УПА і ще жила пам’ять про неї. Це, звичай! но, теж додало мені національного духу. А ще спілкування з місцевими жителями, які спершу настороже! но ставилися до нас, адже ми при! їхали з Києва. Але потім у мене там з’явилося чимало друзів, які від! верто розповідали всю правду про те, що діялося на тих теренах. — Знаю, Ви можете розповісти дещо цікаве про українську вишиванку, з якою у Вас пов’язане, можна сказати, все життя. Це правда, що одній з Ваших вишиванок рівно півстоліття? — Так, 50 років. А люблю їх змо" лоду. Врешті, це був необхідний ат" рибут у згаданій мною інститут" ській капелі. Ми в них виступали. Яй на випускній інститутській фотог" рафії в цій вишиванці. А знаєте, де ми їх купували? У Києві на площі Льва Толстого був магазин, який, здається, так і називався — “Укра" їнська вишиванка”. У мене є кілька вишиванок, нещодавно дружина купила ще одну в подарунок на Андріївському узвозі. Ношу із за" доволенням. — Любов до України, національний дух перейняли і Ваші діти та онуки? — Так. Особливо близькі ми з онуком, який мешкає в Ужгороді. Розмовляє тільки українською, іно" ді поправляє мене, каже: “Діду, ук" раїнською правильно буде ось так…” — Що Вас турбує в нашому суспільному житті? — Шкода, що та національна ейфорія, яка прийшла до нас із Не" залежністю, згасає, і серед людей росте зневіра. Хотілося, щоб ми були кращими українцями, ніж є. Події останніх років дещо засмучу" ють. Але ми у “Просвіті” робимо все можливе, і я вірю в краще. — Що б Ви хотіли сказати просвітянам, особливо молодим? — Помічаю здорові національні паростки серед молоді. І вони ра" дують. Тому треба підтримувати це і працювати. Пропонуємо новелу з книжки Сергія Богдана “Що совість виши" ла”.
“Національна самосвідомість — то єдине, що спроможне просвітити розум народу”. О. Силин · s. 15strona oryginału ↗

БІОПОЛЕ МАМИНОГО РЯДНА Спогад

Сергій БОГДАН Чому разом із сивиною дедалі частіше приходять до нас спогади і сни з далекого босоногого дитинс! тва? Чи внуки нагадують про них, чи відчуваєш, що то було найчисті! ше джерело, і доля хоче, щоб ти ін! коли омивав у ньому свою душу? Якось, від’їжджаючи з гостин від старенької сестри, раптом за! питав її: — Олю, а чи не збереглося у тебе чогось від матері? Хотів би взяти собі на згадку. — Постривай, — сказала, — здається, є щось на дні скрині. Вона винесла цупкий згорток, понад піввіку тому витканий із ко! нопель, що виросли на нашому городі, — рядно. — Ось на. Мама колись на по! саг мені готувала,— усміхнулась. — Так і не розгорнула жодного разу. А коли поїзд додому впевнено застукав свої заспокійливі ритми, до мого купе увійшли щемкі спо! гади. …Зима. Ще ніч густа й мов! чазна. До світанку далеко. Чому я прокинувся? Ми лежимо на поли! ку за піччю. Мої старші брати! школярі ще солодко сплять. У хаті холоднувато. Вікна товстіше від рам понамерзали інеєм. Та нам тепло під м’яким вов! няним ліжником, на який батько розстелив зверху ще й свого роз! кішного кожуха. Тато з мамою уже працюють. Мати розтопила піч, і в черенях гоготить вогонь. У далекому кутку великої хати на стільчику горить маленький каганець, і батько шиє котромусь із нас чоботи. Вичи! нивши телячу шкіру, він готувався майже ритуально до цієї роботи: натирав міцні сурові нитки смо! лою, виготовляючи дратву. Із су! хого рівного дубового окоренка випилював схожі на коліщата кру! жечки, а потім гострим ножем ро! бив дерев’яні кілочки!гвіздочки для підошов, підганяв шевські ко! лодки. Гострив ножі й шила та на! малювавши на товарі крейдою, вирізував передки й халяви. І ось, нарешті, настав час роботи. Я знав — коли діло клеїться, батько шиє радо і часто, шиючи, співає. А співав він гарно, душевно. Мені було завжди дивно: де ж це він навчився стількох пісень? Про Байду або про хмару, що нас! тупала, став дощ накрапать, або як дівчина проводжала козака на війноньку. Сьогодні ж він тихенько, щоб нас не розбудити, наспівував пісню, яку і я вже умів співати: Ой, Морозе"Морозенку, ти славний козаче! За тобою, Морозенку, вся Вкраїна плаче… Проспіває, потім постукає мо! лотком, щось підшиє. І знову: Не так тая Україна, Як рідная мати… Закінчивши шиття чобіт, змас! тить батько їх березовим дьогтем, пом’якшить. Постелить у них со! лом’яні устілки, мати дасть полот! няні онучі. Взувся — і зима не страшна. Біля столу на ослоні у світлі ка! ганця мати пряде. Ледь чутно шурхоче колесо прядки. На гре! бінь насмикана конопляна мичка, і мати витягує з неї нитку. З ниток затим натче і скатертин, і рушни! ків, і полотна нам на сорочки та штанці, і ряден. Подумати тільки. Насіють на! весні конопель. З них і смачне сім’я, і свіжа олія, а потім намочать їх у болоті, сушать, труть на терни! цях, тіпають об колоду, мнуть бо! сими ногами, чешуть гребенем, прядуть довгими зимовими вечо! рами та світанками і нарешті тчуть полотно — традиційний, тисячо! літтями роблений одяг українця. Мати ногою крутить прядку, зрідка змочує водою пальці й витягує довгу!предовгу нитку, яку прядка намотує на цівку. Лежачи, думаю: невже вся на! ша білизна і постіль, деяка одіж і наші рушники, кожна!кожна ни! точка пройшли через її натрудже! ні пальчики? Кожна!кожна… По! тім ще вечорами і світанками буде мати ткати полотно на дерев’яно! му ткацькому верстаті, що займає майже півхати. А потім — вибілювати. То вже навесні. Я люблю цей час. На лузі за селом, поруч із річкою — зелена! зелена молода травиця. Весняна вода ще не зійшла, її нам по колі! на. Водиця тепленька. Ми бігаємо з хлопцями по воді, оббризкуючи один одного. Сміх, галас. А жінки стелять полотна. Щоб вибілилися у воді проти сонця. Сі! рі та білі їхні смуги стеляться ря! дами далеко. Статечні молодиці, підібгавши спідниці, босоніж, кло! почуться біля них. Кожна гордо показує витвір своїх рук у зимові вечори: у кого тонше й біліше, рів! ніше і красивіше. Ми граємося та! кож у полотняних штанцях. Жабки кумкають, сонце сміється. Мами ще такі молоді й красиві, моя — найкраща. — Ілле, може, будемо вже бу! дити хлопців до школи? — це мати. — Та хай ще посплять, ранува! то ж бо. І знову шурхотить прядка, а батько, затягуючи дратву, почи! нає нову пісню… Коли це було? Ой давно як, а наче вчора. І коли життя аж дуже роз’ятрить мою душу, і зневіра вповзає у клітини мого єства, я беру цей сірий згорток, розсте! ляю його на м’яких синтетичних подушках картатої німецької ка! напи і лину на ньому у напівсон мого далекого дитинства. Мене огортає літепло спогадів. Знову чую дзюркотіння маминої прядки, постукування молотка і тихий ок! самитовий батьків голос. “Ой, Морозе!Морозенку, Ти славний козаче…” І повільно го! яться рани мого біополя від свя! того біополя маминого рядна.
“Національна самосвідомість — то єдине, що спроможне просвітити розум народу”. О. Силин · s. 15strona oryginału ↗

«КОБЗАР» — УКРАЇНЦЯМ СИБІРУ

Петро АНТОНЕНКО Наша газета вже повідомляла про унікальні експедиції молодого просвітянина з Чернігова Олексан! дра Волощука. Торік він подолав кілька тисяч кілометрів по Сибіру і Далекому Сходу, щоб зустрітися з українськими громадами, а також зібрати матеріали про перебуван! ня українців у тих далеких краях. І ось у липні почалася нова екс! педиція, не менш захоплива й нап! ружена. Знову — кілька місяців до! роги, кілька тисяч кілометрів піш! ки, автостопом. На цей раз мар! шрут — ще північніше, ніж торік: Курган, Тюмень, Тобольськ, Сургут, Ханти!Мансійськ, Нижньовар! товськ, Новий Уренгой, Воркута, Ухта, Сиктивкар, Вологда. Місця, на яких значною мірою тримається економіка Росії: саме тут — океани нафти й газу. Добувають їх чимало українців, що живуть у цих краях із часів переселень, таборів і заслань чи приїхали на заробітки. І знову — зустрічі з українськи! ми громадами. Перша з них про! йшла в Кургані. Олександра вітав архієпископ Сибірський і Тоболь! ський Української Православної Церкви Київського патріархату Ва! рух. Непросто гуртуватися україн! цям у сибірських просторах, але прагнуть єднатися довкола Цер! кви, підтримувати національний дух. При храмі Святої Трійці, де служить архієпископ, діє україн! ська недільна школа. Тому щиро дякували владика і парафіяни Олександрові за чудовий подару! нок з України — книжки, просвітян! ські видання. Цікавими були і зустрічі в Тю! мені, де Олександра прийняв кон! сул України Сергій Вдовиченко. Як землякові, допоміг мандрівнику з помешканням на час перебування в місті. Познайомився Олександр із Миколою Свинтицьким, голов! ним редактором газети “Україн! ське слово в Західному Сибіру”. Це одне з небагатьох періодичних ук! раїнських видань у Росії, що вихо! дить регулярно. Мандрівник пода! рував українській громаді Тюмені виданий Всеукраїнською “Просві! тою” компакт!диск “Кобзар”, а та! кож диски української музики. У Тобольську теж була цікава зустріч — в українській національ! но!культурній автономії, яку очо! лює Олексій Федчук. У місті наш просвітянин вклонився мощам Святого Іоана Тобольського. Як ві! домо, цей видатний український церковний діяч народився на Чер! нігівщині, багато зробив для роз! витку і зміцнення православ’я в Ук! раїні. А потім була цікава зустріч в се! лі Полуяновому, у господарстві фермера Віктора Ляхова. Він ро! дом із Луганщини, у його госпо! дарстві теж працюють українці. Тут, у Сибіру, вони гуртом налагодили чудову роботу міцного фермер! ського господарства. Фермер так зрадів землякові з України, що зап! росив його на риболовлю, а потім ще й надав матеріальну допомогу на подальшу подорож. Оце по!на! шому, по!земляцьки! А маршрут просвітянина з Чер! нігова стелиться далі, на сувору північ Сибіру.
“Національна самосвідомість — то єдине, що спроможне просвітити розум народу”. О. Силин · s. 15strona oryginału ↗

БІЛОЦЕРКІВСЬКА «МОЛОДА ПРОСВІТА» ДАРУЄ КНИЖКИ

Костянтин КЛИМЧУК У Білоцерківській центральній районній бібліотеці відбувся “круг! лий стіл”, присвячений Українській революції 1917 року. Крім працівни! ків районної бібліотечної системи, в ньому взяли участь викладач історії Білоцерківського державного аг! рарного університету Борис Каш! кін, композитор Анатолій Кульчиць! кий, історик Анатолій Бондар та го! лова Білоцерківської “Молодої Просвіти” Костянтин Климчук. Пан Кашкін висвітлив перед присутніми діяльність Центральної Ради та її іс! торичну місію. Паралелі між чільни! ками української революції 1917— 21 рр. і керівниками помаранчевої революції навів п. Бондар. З допо! віддю виступив голова Білоцерків! ської “Молодої Просвіти”. На завер! шення він сказав: “Шануючи героїв української революції, ми маємо пам’ятати тих героїв України, які поклали своє життя на вівтар слу! жіння Батьківщині вже під час неза! лежності. Насамперед В’ячеслава Чорновола, 70!ту річницю з дня на! родження якого відзначатимемо цього року. Білоцерківська “Молода Просвіта” подарувала центральній районній бібліотеці зібрання творів В’ячеслава Максимовича”.
Strona · s. 16strona oryginału ↗

НЕ ЗАЗІХАЙТЕ НА АНСАМБЛЬ ім. БОРИСА ЛЯТОШИНСЬКОГО!

ВІДКРИТИЙ ЛИСТ Нас, шанувальників класичної музики, дуже непокоїть колотнеча навколо Ансамблю класичної му! зики ім. Бориса Лятошинського, створеного незабутнім дириген! том Віктором Іконником, Ансам! блю, чиє активне творче життя подвижницьки продовжує його дружина, також прекрасний дири! гент Валентина Іконник!Захарчен! ко. Непокоїть те, що час від часу виникають якісь проблеми перебу! вання Ансамблю в костелі св. Ми! колая на Червоноармійській вули! ці. Та ці проблеми так чи інакше розв’язуються, бо в усьому світі творчі колективи виступають у ка! толицьких, протестантських, пра! вославних храмах. Так помалу стає і в нас. Хоч ми вважаємо, що час уже збудувати у столиці ще один (на допомогу філармонії) класич! ний концертний зал. Розуміємо, побажання надто фантастичне, але все!таки… Цього листа пишемо через облудну думку, яку пустила між лю! ди газета “Коммерсант” (схоже — не наша, а російська в Україні). Ми люди різних мистецьких і технічних професій; багато хто з нас має і музичну освіту і всі ми є патріота! ми та шанувальниками славетного українського колективу — Ансам! блю ім. Лятошинського. Тому і ви! рішили звернутися до міністра культури, до різних газет, у тому числі й колективу “Коммерсанта” з цим листом, аби не лише запере! чити оцінки журналістки Юлії Бенті, висловлені в її публікації на шпаль! тах “Коммерсанта”, а й переконати “рецензентів” її штибу про непри! пустимість подібних аматорських відгуків. Ось цитати з писань Ю. Бенті: “Скучные духом”; “Ансам! блю совсем не удался Бах; “не брезгуя даже средствами поп! культуры” (це про композиторів ук! раїнської духовної музики); “пре! дельно виртуозная оратория проз! вучала скучно и вымученно” (це про виконання Пасхальної ораторії Засновник: Всеукраїнське товариство “Просвіта” імені Тараса Шевченка Реєстраційне свідоцтво КВ № 4066 від 02.03.2000 р. Ш е ф ! р е д а к т о р Павло МОВЧАН Баха, яка звучала прекрасно і за яку зал дякував щедрими оплеска! ми). Ще цитата: “В далекие репер! туарные перспективы украинской музыки на сцене Дома органной музыки мало верится”. І далі, в то! му ж дусі: “Баха… в исполнении Ансамбля классической музыки им. Лятошинского лучше вовсе не слушать”. Ще далі Юлія Бентя і зовсім розійшлася: диригентів В. Іконник!Захарченко та І. Андрі! євського називає… вдовою і скри! палем. Такий ззовні наче сенти! мент, але за ним — безпардонна спроба підкреслити ніби неповно! цінність диригентів, чи що Ви мали на увазі, “тактовна” п. Юліє? Не обійдемо увагою і таку сен! тенцію: “…программа нынешнего концерта содержит скрытый намек на существование некой киевской репертуарной политики”. Тобто ав! торка хоче нам втовкмачити, що не! ма в Києві ніякої репертуарної полі! тики! Бідна! Не знає, що в Києві за сезон, як ходити, можна щодня слу! хати в концертах море вітчизняної й світової музики, саме класичної, про яку тут мова. А проблеми — то Го л о в н и й р е д а к т о р Любов ГОЛОТА Р е д к о л е г і я Любов ГОЛОТА, Ярема ГОЯН, Павло МОВЧАН, Анатолій ПОГРІБНИЙ, Олександр ПОНОМАРІВ, Іван ЮЩУК Перший заступник головного редактора Олександер ШОКАЛО 279!49!47 Заступник головного редактора Петро АНТОНЕНКО 279!49!47 Заступник головного редактора з виробничих питань Наталія СКРИННИК 278!01!30 (тел/факс) Незабутній Віктор Іконник вже зовсім інша тема, і де їх не бу! ває? І як треба не любити україн! ську культуру, аби все позитивне зводити до негативу! Але наведемо ще пасажі зі ста! тей. З’ясовується, що у львівсько! го композитора Олександра Коза! ренка музика — то “нехитро сби! тые конструкции…”, що Ігор Андрі! євський “пошел на одну хитрость: смешал на сцене мужскую и жен! скую части хора”. Ніяких хитрощів тут нема. Це часто робиться за потреби. Ще Ви образили солістів, які, мовляв, із концерту в концерт залишають… “граблі” — недороб! ки. Ох і жаргончик! Слідом за негативними заго! ловками (“Реквием Брукнера ис! портили сюиты Респиги”, “Скуч! ные духом”) як по маслу пішла вся недоброзичлива балачка. Писати непоштивим стилем про таку тонку матерію як музика — не гоже. Фінальні слівця зі “Скучних ду! хом” (придумати ж таке!): “…его лучше вовсе не слушать” — якраз і демонструють, для чого це писа! лося. Не вийде по!Вашому, Юліє Бентя. В Україні слухачі талановиті Відповідальний секретар Ірина ШЕВЧУК Відділ літератури Уляна ГЛІБЧУК 270!55!57 Відділ культури Валентина ДАВИДЕНКО 270!55!57 Відділ мови Ніна ГНАТЮК 279!49!47 Відділ просвітянської роботи Микола ЦИВІРКО 279!39!55 Відділ коректури Ірина СТЕЛЬМАХ 278!63!69 Комп’ютерна верстка Ірина ШЕВЧУК Олег БЕССЬКИЙ 278!63!69 — вміють слухати й цінувати. Ми відкидаємо Ваші лукаві писання, адже сотні тисяч киян, гостей сто! лиці слухали і слухатимуть у вико! нанні Ансамблю і новітню україн! ську духовну музику, і твори Баха, Моцарта, Бетховена, Гайдна, Брук! нера, Брамса, Россіні й ще бага! тьох великих композиторів. Вам мало віриться в реперту! арні перспективи “украинской му! зыки на сцене Дома органной и ка! мерной музыки” (справа зовсім нев Домі, то є камуфляж думки), бо від статті заносить недобрим анти! українським душком. А ми віримо в розвій класичного музичного мис! тецтва в Україні загалом і в нові творчі злети Ансамблю ім. Бориса Лятошинського зокрема. І ще щодо “методів” роботи журналістки: писати про колектив і не познайомитись при тому з його художнім керівником і диригентом, не поспілкуватися з ним — не зов! сім тактовно. Очевидно, Вас не було в пере! повненій, незважаючи на спекоту, залі, коли 21 липня продовжувачка справи великого Іконника, його дружина Валентина Іконник!Захар! ченко, народна артистка України, диригувала грандіозною месою Бетховена. Твір слухали на одному диханні. По закінченні слухачі кіль! ка разів викликали диригента, її прекрасних солістів на біс, дякува! ли їм квітами й щирими оплесками. У щорічнику “Українська Акаде! мія мистецтв” знаний у світі мис! тецтвознавець Василь Томашев! ський написав, що вважає цей Ки! ївський колектив найкращим у су! часному виконавському світі. Ми приєднуємося до цієї думки: так, він справді один із кращих. І насамкінець звертаємося і до міністра культури Юрія Богуцького з проханням стояти горою за це неповторне дітище Віктора Іконни! ка, оберігати його від зазіхань і об! раз. Цей колектив — серед най! кращих творчих класичних колек! тивів, які є окрасою, славою Украї! ни. Так думаємо ми, і з нами — ти! Черговий редактор Олександер ШОКАЛО Бухгалтерія 279!41!46 А д р е с а р е д а к ц і ї : вул. Хрещатик, 10MБ, м. Київ, 01001 EMmail: slovo_prosvity@ukr.net http://slovoprosvity.com.ua Видрукувано з готових фотоформ на комбінаті “Преса України” у середу. Зам. № 3301232 Загальний наклад — 30000 Листування з читачами — тільки на сторінках газети. Відповідальність за достовірність інформації несуть автори. сячі шанувальників Ансамблю ім. Б. Лятошинського. Ніна КУЗЬМЕНКО, кандидат технічних наук, старший науковий співробітник; Василь КУЗЬМЕНКО, доктор технічних наук, професор; Борис ДОВГАНЬ, скульптор, заслу! жений діяч мистецтв України; Рита ДОВГАНЬ, літератор; Катерина МИХАЙЛИШИН, арт"професор, США; Лариса ІВАНОВА, художник; Леонід ЧЕРЕВАТЕНКО, письмен! ник; Людмила ОСТАПЕНКО, “КІД" пресс”; Марія КОЛИХАН, “КІД" пресс”; Валентина ЗДОН, співро! бітник продюсерської компанії “Ету! аль”; Надія ЗАЙЦЕВСЬКА, інже! нер"будівельник; Наталія КОЗМІM НА, інженер; Олена МУЛИК, канди! дат фіз."мат. наук; Таміла МАТУСЕM ВИЧ, інженер; Валентина ПОПЕ- ЛЮХMСТУС, інженер; Стефанія ДОВГАНЬ, оперна співачка, Німеч" чина; Марина ГОНЧАР, мистец" твознавець, піаністка; Катерина БРОНДУКОВА, актриса; Луїза ЗУБЧЕВСЬКА, інженер; Марія МИM КОЛАЙЧУК, народна артистка Ук! раїни; Віталій КУНЕЦЬ, професор; Максим КУНЕЦЬ, скульптор; Ганна ОЛІЙНИК, заступник директора Центру народної культури та музею Івана Гончара; Єлизавета СНІТКО, директор вечірньої школи №18; Михайло ДУБІЙ, співробітник Му! зею літератури; Тетяна МАЛІНІНА, приватний підприємець; Тетяна ГОM ЛОВЧЕНКО, заввідділу І дитячої клі! нічної лікарні; Людмила ДЕM РЕВ’ЯНКО, кандидат медичних на! ук, доцент Медичної Академії після" дипломної освіти; Світлана ПО- ПЕЛЬ, працівник Української енцик" лопедії; Наталія СЕЛІВАЧОВА, за" відувач Музею “Михайлівський со" бор”; Михайло СЕЛІВАЧОВ, док" тор мистецтвознавства; Сергій ЗА- ГУРСЬКИЙ, науковий співробітник Київського національного універси" тету ім. Т. Шевченка; Людмила ХІВ- РИЧ, кандидат мистецтвознавства; Михайло РИБАК, випускник магіс" тратури Київського національного університету ім. Т. Шевченка. Редакція залишає за собою право редагування та скорочення текстів. При використанні наших публікацій посилання на “Слово Просвіти” обов’язкове. І н д е к с г а з е т и “Слово Просвіти” — 30617 Передплатна ціна, враховуючи поштові послуги: на місяць — 3,38 грн. на 3 місяці — 9,89 грн. на 6 місяців — 19,18 грн. 0 7 0 3 2 4 820095 780016
Емблема «Просвіта»Prosvitianyn