Без мови немає нації! · http://slovoprosvity.org.ua · s. 1strona oryginału ↗ Фото Володимира Бережка
ЗНАМЕННЯ ДЛЯ СТОЛИЦІ
МАКАРІВСЬКІ НЕБОСХИЛИ
ПРАПОРОНОСЦІ НЕЗАЛЕЖНОСТІ
Без мови немає нації! · http://slovoprosvity.org.ua · s. 1strona oryginału ↗ Михайло ГОРИНЬ: “Українську Гельсінкську Спілку утворено 1988 року. Спершу нас було тільки троє: В’ячеслав Чорновіл, Зиновій Красівський і я. Але вже через рік долучилося 2 тисячі осіб майже в усіх областях України. Скрізь були політв’язні, вони підтримували нас. Це дало можливість об’єднувати лю' дей. УГС видавала свій журнал “Український вісник”, за два роки вийшло 13 його чисел. Нам, першим, було тяжко. Але всі наші люди загартовані — їх тоді називали “рецидивіс' ти”, ті, що по два й більше разів сиділи в тюрмах. Ми не скар' жилися, мовляв, “як тяжко, нас можуть посадити, треба бути обережними”. Що я сказав би тим, хто ба' гато бідкається, що йому тяж' ко? Я, сімнадцятирічний хло' пець, поставив собі за мету вести боротьбу проти радян' ської влади. Я не планував од' ружуватися. Закінчив універси' тет, став директором школи, потім працював робітником на заводі. І завжди прагнув роби' ти все, щоб Україна стала неза' лежною державою”.
Левко ЛУК’ЯНЕНКО: “Святкуючи 20'річчя Гель' сінкської Спілки, озираємося назад, аналізуємо зроблене. У ті часи УГС була ніби дріжджа' ми, вкинутими в діжку з тістом. Ми активізували діяльність громадян, спрямовану проти комуністичної диктатури, про' ти російської імперії під назвою Союз РСР. На першому етапі ми порушували питання про демократизацію суспільства, хоч уже тоді йшлося про неза' лежну Українську державу. Але наше населення було настільки забамбулене агітацією проти будь'якої думки про самостій' ність, що спочатку ми змушені були говорити про це завуа' льовано. Влада комуністичної імперії не могла терпіти жодного руху, навіть такого, який називався “Група сприяння виконанню Гельсінкських угод”, що виник' ла 1976 року і була попередни' цею УГС. Російських членів Гельсінкської групи висилали за кордон, а перших трьох ув’язнили. Українців садили зразу. Нікого не попереджали, іза кордон виїздити не дозволя' ли. Наприкінці 70'х під шале' ним тиском влади московська Гельсінкська група заявила про саморозпуск. Нас так само тиснули і вимагали, щоб і ми саморозпустилися. Але ми не могли цього зробити, бо розу'
Вони ростуть разом із Незалежністю міли, що московська група ма' ла одну мету — демократиза' цію, наша ж група мала дві ме' ти — демократизацію й неза' лежність України. Тож ми не могли відмовитися від мети ба' гатьох борців за волю України”.
Євген СВЕРСТЮК: “До Дня незалежності ми завжди повинні підходити з гід' ністю і цим піднімати свято. Прапор має силу тоді, коли йо' го несуть. Можливо, в перші роки незалежності хтось і мав великі ілюзії. Але я вважав го' ловним те, що нарешті з нас знято кайдани. Зовнішні знято, а внутрішні залишаються. І нам треба доростати до незалеж' ності. Це відповідальність, го' товність громадянина пред' ставляти свою націю в світі. За' раз маємо вже багато ознак незалежності. За Кучми було іноді незручно й соромно цього дня, бо з’являвся якийсь Коб' зон чи хтось інший, і нам треба було ховати обличчя перед людьми, світом. У нинішнього Президента є почуття націо' нальної гідності. Звичайно, незалежність до нас прийшла, але вона повинна бути всередині кожного з нас”.
Василь ОВСІЄНКО: “Треба говорити не про те, що не збулося, а що збулося. Головне — є свобода слова, якої ми домагалися довго. У 80'ті ми почали її завойовувати почина' ючи з машинописних газет, бю' летенів, які друкували в Литві. Тоді проводили мітинги, ство' рювали не лише Українську Гельсінкську Спілку, а й інші ор' ганізації. УГС ішла на крок попе' реду в суспільстві, бо вже нап' рикінці 80'х проголосила курс на незалежність. Коли люди ба' чили, що ті, хто відсидів по 15 років, не бояться, що їх знову заарештують чи поб’ють на мі' тингах, вони йшли за нами. Тепер дуже модним стало говорити, що все погано. Але треба цінувати свободу. Перед нами десятки поколінь поклали голови за незалежність і так її й не побачили. А ми побачили, хоч, щиро кажучи, думали, що загинемо в ув’язненні. Невже ми сподівалися, що за якісь два десятиріччя все так змі' ниться? Ще й після того, як тривала сатанинська селекція нації, коли найкращих винищу' вали, а натомість завозили сю' ди чуже “матоязичне” населен' ня. Але наша справа виграє. Україна є й буде!”
Спілкувався Петро АНТОНЕНКО
Такий лейтмотив відповідей на запитання “Слова Прос+ віти” видатних особистостей України, причетних до ста+ новлення нашої незалежності. Зустрітися з цими людьми, переобтяженими громадськими клопотами, непросто. Але випала щаслива нагода. Днями в Українському домі столи+ ці відбувся урочистий вечір до 20+річчя утворення Україн+ ської Гельсінкської Спілки. Природно, що діячі, які стояли біля витоків незалежності, зібралися саме там. Адже УГС була першою політичною організацією новітніх часів, яка відкрито проголосила й почала боротьбу за нову Україну, вільну демократичну державу. Саме в УГС почали свій ро+ довід Народний рух України й оновлена “Просвіта”, інші по+ тужні національно+демократичні сили. Я попросив її лідерів поділитися міркуваннями про те, як починався шлях до не+ залежності у ті бурхливі часи кінця 80+х — початку 90+х ро+ ків, про головні наші здобутки. Чи справдилися надії, очіку+ вання, які були на початку державності? Щодо останньої тези природно було сподіватися кри+ тичних зауважень. А натомість прозвучав оптимізм, зак+ лик не занепадати духом, працювати.
ГОНЧАРНІ СКАРБИ ОПІШНІ
Добровільні пожертви “На Кобзареву Церкву”: МБФ “Українська Родина” Р/р №26045200145101 в Подільській філії АКБ “Київ”, МФО 320401 ЗКПО 21709106
УСЬОГО НА РАХУНКУ ТАРАСОВОЇ ЦЕРКВИ — 898 834 грн. 00 коп.
“Шокований світ принишк в очікуванні…” · s. 2strona oryginału ↗ Ciąg dalszy z wcześniejszej strony — fragment strony
законодавство України про неза' конну експлуатацію державного майна (маяки, пристані тощо). Створюють потужну мережу різноманітних “фондів”, за якими стоять спецслужби, що їх коорди' нує Росія, “центрів опору” легаль' ній владі; сприяють антидержав' ним діям різноманітних “Руських блоков”, “казаков”, залучають до боротьби православ’я (хресні хо' ди) тощо. Особливу роль відво' дять ЗМІ: українські обмежувати та “не пущать”, натомість росій' ські тут почуваються, “мов у себе в кишені”; проплачені Кремлем, вони горлають про примусову “суцільну українізацію”. Це незначна частина проблем із нахабним квартирантом. У ме' не, як і в багатьох співвітчизників, немає впевненості, що 2017 року ЧФ Росії, згідно з договором, за' лишить Севастополь. За ці роки тут створилася потужна п’ята ко' лона спротиву Україні в різнома' нітних формах, починаючи з мови і закінчуючи брехнею, наклепниц' твом на Україну, перекручуван' ням фактів та осатанілим україно' фобством. Зважаючи на мляву, нерішучу державну політику в Криму, тяжко сподіватися на поліпшення ситуації в цьому реґіоні. Вмовляння, пропо' зиції, заклики до толерантності у відносинах із Росією не можуть по' вернути політику в Криму в русло української державності. На жаль, агресор не визнає нічого, крім сили. Смішні та без' глузді “погрози” України заборо' нити Росії повернути кораблі піс' ля участі у збройному конфлікті з Абхазії в Севастополь. Тож коли говоримо “Росіє, геть із Кавказу!” або “Сьогодні — Грузія, завтра — Україна”, тим са' мим нагадуємо нахабі, що “пора пакувати валізи”. Упевнений, що світова спіль' нота повинна об’єднатися проти агресивної Росії. Тільки в єдності наша сила, тільки так можемо протистояти знахабнілій “лібе' ральній імперії”.
ПОЛІТИКА
“Шокований світ принишк в очікуванні…” · s. 2strona oryginału ↗ Михайло ФАЛАГАШВІЛІ, м. Ірпінь Київської обл.
Російський імперіалізм, мов той вампір, без свіжої людської крові та війн не може існувати. І в яку б овечу шкуру він не рядився — чи то “спасителя'миротворця”, чи то захисника “російських” гро' мадян в Південній Осетії й Абхазії — світова спільнота визначилася з тим, що дії Росії щодо Грузії — нахабна та погано закамуфльова' на відверта агресія. Шокований світ принишк в очі' куванні… Чого? Мабуть, надії, що само собою утрясеться, влашту' ється. Своїм пасивним спостері' ганням ми — громадяни різних країн — лише заохочуємо агресо' ра до злочинних дій. Грузія — лак' мусовий папірець для світової спільноти: як вона реагуватиме на нахабну агресію Росії. Рада Безпеки ООН, зважаючи на те, що Росія в ній наділена пра' вом вето, вкотре не може ухвали' ти якоїсь резолюції щодо цього питання. Агресорові саме це й потрібно — ви “думайте”, а ми за цей час відхопимо ласий шмат території та приростимо в розмі' рах і залякаємо всіх. Постає запи' тання: коли ж, нарешті, припи' ниться агресія Росії? Запитання риторичне, бо кінця агресіям “лі' беральної імперії” не видно, бо його, певно, нема. Воювати ніко' му не хочеться, і відсіч агресорові сьогодні дати нікому, бо всі краї' ни колишнього соцтабору слабкі порівняно з ним. Певно, міцні та незнищенні корені загарбницько' го спадкоємництва в історії Росії: Іван Лютий (підкорення Новго' родського князівства та Казан' ського царства); Петро І (Північні та Південні війни); Катерина II; війна на Далекому Сході (1904); Перша світова війна; Друга світо' ва війна (Сталін — Гітлер); Афган' ська війна (КПРС); війна в Прид' ністров’ї; чеченські війни (путін' ська “ліберальна імперія” — Ро' сія); війна з Грузією під егідою брехні “захисту російських гро' мадян” в Південній Осетії й Абха' зії. Великодержавна пиха, знева' га та безкарність живлять крем' лівських мрійників про всесвітнє панування. Нині Росії вкрай потрібні такі чинники: “маленька переможна” війна, такий собі “бліц'криг” (для ствердження авторитетності но' вого президента Росії); заявити про свої “тверді” позиції та інтере' си на Кавказі; підтвердити свій курс на подальшу “миротворчу” експансію на Кавказі та створити причини для своєї присутності тут і надалі; загальмувати вступ Грузії до НАТО; дати зрозуміти спільноті й передусім Україні, як можна ро' зіграти “кримську карту”. Пасивність світової спільноти мимоволі нагадує події XX сторіч' чя, коли в 30'ті роки в Німеччині до влади прийшли фашисти. Тоді за пасивності Ліги Націй фашистська Німеччина разом з більшовицькою владою Радянського Союзу фак' тично розв’язали Другу світову війну. Сьогодні Росія, використо' вуючи залежність Європи від її енергоносіїв та прикриваючись фі' говим листком самопроголоше' них “миротворців”, за безсилля ООН фактично підтримує сепара' тистські угруповання в невизнаних державних утвореннях у Південній Осетії й Абхазії, які є невід’ємною частиною суверенної Грузії. Дев’ять кораблів російського Чорноморського флоту, що базу' ються в Севастополі, вийшли з бази, підійшли до берегів Абхазії й своєю присутністю заявили про участь у конфлікті. Україну фак' тично втягли у збройний конфлікт. Чим це їй загрожує? Багато років поспіль Росія, перебуваючи на території Півден' ної Осетії й Абхазії (така сама си' туація і в Придністров’ї) у ранзі самопроголошеного миротвор' ця, створила прецедент — залу' чила громадян цієї грузинської території до безперешкодного спрощеного отримання росій' ського громадянства. Цьому сприяли економічні проблеми Грузії та вищий життєвий рівень в Росії, безперешкодна можливість еміграції туди, вищий статус гро' мадянина Росії, краще пенсійне забезпечення та інші меркан' тильні преференції, які надає гро' мадянство Росії. За кілька років російське громадянство у цих республіках отримали, за приб' лизними підрахунками, понад 50 % населення. Так штучно ство' рили передумови для заяви пре' зидента Росії Д. Медведєва про “обов’язок” Росії захищати “своїх громадян”. Чи не нагадує це Крим? Адже використовуючи присутність у Севастополі Чорноморського флоту, Росія постійно нарощує свою потугу “з перспективою” ні' коли звідси не йти. До цих дій на' лежить “осідання” після виходу на пенсію військових моряків — гро' мадян Росії в Криму. До слова, ці “пенсіонери” отримують вели' чезні пенсії (порівняно з україн' ськими) з нашого Державного пенсійного фонду. Багато українських громадян у Криму мають громадянство Ро' сії, що протизаконно, бо законо' давство України не передбачає подвійного громадянства. Орієн' товно лише в Севастополі їх по' над 25 тисяч. Безперечно, така кількість громадян Росії в Криму не сприяє тут стабілізації ситуа' ції. Велика кількість російських навчальних закладів спричиняє саботування відкриття україн' ських. Постійно створюють умови для утисків та витіснення з Криму всього українського; порушують
“Шокований світ принишк в очікуванні…” · s. 2strona oryginału ↗ 20—22 серпня в Києві проходить IX конґрес СКУ, найбільшої та найA авторитетнішої організації українців зарубіжжя. Бажаємо плідної роботи!
“Шокований світ принишк в очікуванні…” · s. 2strona oryginału ↗ Аскольд ЛОЗИНСЬКИЙ, президент Світового Конґресу Українців
Військовe вторгнення на територію Грузії визначило початок найновішої фази у геостратегічних намірах Росії інтегрува' ти сусідні країни у відновлену Російську імперію. Використання військової сили наростило дестабілізуючі зусилля на кор' донах Росії й оголило небезпечну вдавану політику нібито захисту своїх громадян за кордоном. Цей напад зосередив нову міжнародну реальність Росії у навмисно' му зухвалому зневажанні навіть найеле' ментарніших міжнародних норм поваги й територіальної недоторканності та кинув тінь на ефективність світової громад' ськості у розв’язанні серйозного глобаль' ного конфлікту. Звичайно, передусім ви' никла стурбованість за людські жертви грузинського конфлікту, і найважливішим було якнайшвидше припинення воєнних дій. У зв’язку з цим міжнародна спільнота намагалася дипломатично довести до двостороннього припинення конфлікту. Залишилося питання ефективного попе' редження Росії про непримиренність до її агресії. У зв’язку з цим представники США, ЄС та ОБСЄ опинились у Тбілісі й Москві. Слід відзначити неефективність роботи Ради Безпеки ООН у питаннях серйозної проблеми та можливостей ООН розв’я' зувати конфлікти, особливо якщо це сто' сується постійного члена з правом вето. У цій ситуації постало питання ролі НАТО. На саміті в Бухаресті у квітні цього року відклали питання про членство України та Грузії у НАТО, хоч НАТО підтвердило життєву потребу в майбутньому членстві обох держав. Здається, сьогодні НАТО слід зробити крок уперед і відстояти свої наміри у захисті майбутніх членів або прямо запропонувати Грузії й Україні не' гайне членство, як це частково пропону' вав кандидат у президенти США Джон Маккейн. Тож НАТО повинен визначити свій обов’язок у захисті світу від радян' ської, а у даному випадку від російської агресії. До слова, Росія давно визнала себе правонаступницею у сфері активів Радянського Союзу, а сьогодні, очевид'-но, й у сфері агресивного впливу серед своїх сусідів. Заглядаючи в майбутнє, можна пе' редбачити, що геостратегічно наступною жертвою може стати Україна. Псевдопат' ріотичний аргумент про захист своїх гро' мадян служить для Росії прикриттям, і йо' го використають до будь'якої країни, де мешкають росіяни. Агресія Росії в Грузії не відбудеться без консеквенцій. Втрати і збитки Грузії повинна компенсувати Росія. Росію най' ближчим часом слід попередити про те, що її фальшива заява про захист своїх громадян, хоч би де вони проживали, не може бути виправданням. Міжнародне співтовариство повинне дати відсіч агре' сії Росії, щоб не було вірогідності повто' рення Мюнхена. Її слід виключити з Вели' кої Вісімки, заборонити проведення Олім' піади 2014 року в Сочі тощо. Демократич' ні країни, що межують із Росією, залежать від сьогоднішньої позиції Заходу, а в май' бутньому постане питання безпеки всьо' го демократичного світу.
“Шокований світ принишк в очікуванні…” · s. 2strona oryginału ↗ Галина ЛЕВИЦЬКА, член Національної спілки журналістів України, м. Київ
Українській державності вже 17 років. У літочисленні держав це недовгий вік. І тому часто можна почути твердження, що минуло надто мало часу, щоб Україна змогла залікувати всі недуги, з якими вона вийшла з імперії. Про' те істину краще видно у порівнян' ні. Чехословаччині, яка 1918 року вийшла зі складу імперії Габсбур' гів, 17 років було цілком достат' ньо, щоб стати однією з провідних держав тодішньої Європи. Еконо' мічний потенціал України на час розпаду більшовицької імперії та' кож вважали дуже високим, проте його занапастили, бо до влади прийшли люди, не зацікавлені у зростанні економіки країни. Тому нині Україна стала краї' ною разючих соціальних диспро' порцій. Дуже високий рівень таких соціальних недуг, як наркоманія та пов’язані з нею соціальні захво' рювання. І хоч комуністи “припи' сують” це до “здобутків” незалеж' ності, закликаючи повернутися до соціалізму, проте слід розуміти, що це спадщина безбожного ми' нулого. Аналізуючи структуру ни' нішніх соціальних диспропорцій, побачимо, що нечувані статки на' жили не ті, хто за більшовицьких часів сидів у тюрмах за Україну, аті, хто ці тюрми охороняв. Це нас' лідок низького морально імуніте' ту, хвороба, на яку після біль' шовицького “ощасливлення” нез' дужає багато у нинішній Україні. Тобто це ще одна гірка спадщина,
винесена з колоніально'безбож' ного минулого України. Цього можна було б уникнути, здійснивши люстрацію й навесні 1992 року провівши нові вибори до парламенту. Однак реальність бу' ла складнішою від теорії. Фактична влада у перші роки незалежності була у тих, хто підлягав люстрації. І якщо президенти чи королі інколи відходять від влади, то не знаю ви' падку, щоб від влади добровільно відмовлялася яка'небудь каста. З одного боку, для її усунення не бу' ло сили, а з другого — існувала не' безпека розвалу державності. Тут годиться згадати, як “донецькі” ва' лили президента Леоніда Кравчу' ка. Найняті ними та росіянами журналісти раз у раз проповідува' ли, що Україна як незалежна дер' жава перебуває на межі зникнен' ня. А московські політики найви' щого рангу неодноразово офіцій'-но заявляли, що забивають “ос' танній цвях” у “домовину” україн' ської державності… І тоді, 1992'го, 1993 років ми запитували себе: що буде з нами за рік? Однак завдяки далеко' глядності та винятковій державній мудрості цілої плеяди політиків планів українських недругів не су' дилося здійснити. Якби 1992 року простягнуту до співпраці з Рухом руку Президента України підтримали, то нині мовна руїна та духовне спустошення бу' ли б значно меншими. Можливо, були б меншими й соціальні дис' пропорції, які у багатьох нині по' роджують апатію. Звичайно, го' ловна причина цього — не міфічні обставини, а людський фактор.
Це, на жаль одна з рис сучас' ності. Суперечки за право бути головним у державі вже не пер' ший місяць точаться між урядом та Секретаріатом Президента. Іноді вони набувають потворних форм, коли простий клерк доз' воляє собі не те що повчати, а навіть звинувачувати у державній зраді леґітимно обраного пре' м’єра. Не думаю, що такі натяки додадуть поваги Україні у світі. Не додадуть вони суспільної ваги й тим, хто їх ініціює. Звичайно, такі питання, як держана зрада, не можна замовчати, проте мож' на винести на суд громадськості, якщо є вагомі докази, а не дрібні інсинуації. Інколи навіть складається вра' ження, що окремі ініціативи Сек' ретаріату Президента України, на чолі якого стоїть закарпатець (ко' лишній член соціал'демократів Медведчука) Віктор Балога, спря' мовані на те, щоб на вирішально' му етапі ізолювати Україну від Єв' ропи. Враження це підсилює ін' формація про намір піти у відстав' ку відповідального за зовнішню політику, зокрема й європейську інтеграцію заступника глави Сек' ретаріату Олександра Чалого. З журналістського досвіду можу сказати, що у схожих ситуаціях не буває диму без вогню… Усе це, враховуючи події в Гру' зії та антиукраїнські натяки низки російських політиків на чолі з пре' зидентом Медведєвим та його погрозами щодо Чорноморського флоту, знову порушує питання, як ів перші роки незалежності: що нам принесе наступний рік?
Адже між українськими полі' тиками у грузинському і в бага' тьох для України кардинальних питаннях не то що нема єдності, а навпаки — кардинальні розбіж' ності. Найрадикальнішу позицію тут займають комуністи. Вони повторюють тези російської про' паганди про “страшні звірства”, вчинені грузинами на “окупова' них” ними провінціях власної держави. Щоб не заглиблювати' ся в історію, хочу нагадати, що в книжках про чеченську війну по' кійної російської журналістки Ан' ни Політковської показано, хто і як чинив звірства на чеченській землі. Нині є вже перші свідчення про “звірства” в Осетії. Росій' ський прем’єр Путін дав солда' там наказ викидати грузинів з їх' ніх осель, а тих, хто опиратиметь' ся, — розстрілювати. Риторика опозиційної Партії реґіонів трохи м’якша, ніж позиція КПУ, проте партія має намір дома' гатися притягнення до відпові' дальності Президента України та інших посадових осіб за “політич' не втручання”, за матеріальну і моральну підтримку Грузії, за тор' гівлю з Грузією зброєю на дер' жавному рівні. Майже не відстає від реґіона' лів партія Литвина. Її члени вда' ються до російських штампів. Усе це вказує, що російська окупація Грузії вже у вересні виллється у гостре політичне протистояння в Україні. Отже, на 17'му році незалеж' ності України потрібно писати про проблеми початку 1990'х. Пара' докс чи закономірність?
“Немає спільної відповідальності за свою країну, її долю”. · s. 3strona oryginału ↗ Ciąg dalszy z wcześniejszej strony — fragment strony
Віталій КОВАЛЕНКО, голова громадської інспекції Київської міської організації українського товариства охорони пам’яток історії та культури, журналіст
Продовження. Поч. у ч. 33 за 2008 р. Середина 90'х років минулого сторіччя. У столиці на стіні одного з будинків біля Бес' сарабської площі (його вже знесли) з’явився великий плакат із малюн' ком Сонця. У його променях розта' шували назви центральних вулиць міста, будинки яких призначали під реконструкцію, знесення чи надбу' дову поверхів. Згодом виявилося, що під приводом реконструкцій розпочали одночасне будівництво сучасних масивних великогабарит' них будинків'монстрів в історично' му середовищі Києва: Верхньому місті (Гора) біля Софійського собо' ру, Нижньому місті (Поділ) біля цер' кви Миколи Набережного і нав' чальних корпусів Києво'Могилян' ської академії, неподалік Києво'' Печерської лаври та хмарочоса на бульварі Лесі Українки. У мотивації не було потреби — чому? Нові'старі архітектори сто' лиці незалежної держави цинічно й нахабно кинули виклик трьом міс' цевостям, на яких сформувався у віках Київ — мати городів руських. Потім вони знищили історичне
Петро АНТОНЕНКО Цікаві події відбуваються в суспільстві. Днями довело' ся побувати на “акції про' тесту проти акції протесту”. Не зовсім зрозуміло? Ми всі не раз бачили по телевізору, читали в пресі про акції протесту киян проти забудов. Мотивами таких акцій за' соби масової інформації подають, як правило, те, що плановані ново' буди заважатимуть нормальному життю людей, інколи глобальніші, ідейні причини — руйнацію пам’я' ток історії та культури, екологічні проблеми. Словом, серйозні запе' речення проти забудов, приправ' лені гнівними фразами про коруп' цію, розбазарювання землі, тобто цілком праведний народний гнів. Але виявляється, є й інші при' чини таких акцій. Якщо вірити ор' ганізаторам пікету біля кіноцентру “Зоряний”, то акції протесту проти новобудов — часто'густо не що ін' ше, як проплачені, куплені'продані зборища. Про це йшлося в роздаваній на акції (з нечисленного пікету молоді)
середовище, перебудувавши на спотворене, непритаманне столиці України. Кияни побачили у цьому виклику злочин. Відбулися пікетування біля Софійського собору — світової пам’ятки архітектури, історії, культу' ри. Засоби масової інформації стали на захист старовинних кварталів столиці, про що свідчили виступи охоронців пам’яток історії, культури і природи. Були звернення з великою кількістю підписів до Президента Ук' раїни Леоніда Кучми, до уряду, Вер' ховної Ради, київського міського го' лови Олександра Омельченка. Від' повідей не одержали. Державні мужі відбулися мовчанням. Підтримали киян, що уболівали за своє старо' винне місто, видатні люди України: письменники Сергій Плачинда й Во' лодимир Петрук, академіки НАН Ук' раїни Петро Тронько й Петро Толоч' ко, який на моє прохання як народ' ний депутат України організував з приводу знищення реконструкціями Києва парламентські слухання, зас' лужені архітектори України Валенти' на Шевченко і Микола Жариков, журналісти, член Спілки художників України, дійсний член нью'йоркської Академії наук Михайло Дегтярьов і політичний оглядач Алла Мойсеєва та багато інших. Злочинні реконструкції у Києві заздалегідь спланували в контури трикутника. Його вершини — най' давніші архітектурні й природні ландшафти: Верхнє місто, Нижнє місто, Києво'Печерська лавра. У маленькій газеті “Погрому НЕТ”. Це був спецвипуск газети “Молодеж' ные хроники”. Головним редакто' ром чи то газети, чи то цього спец' випуску був Вадим Гладчук. Його представили тут і як лідера громад' цьому історичному середовищі з охо' ронними зонами з’явилася буді' вельна техніка. Заскреготіли буль' дозери. За одну ніч біля стін Софій' ського собору не стало триповерхо' вого будинку в сти' лі класицизму (вул. Володимирська, 17), а у прилеглих двориках з’явили' ся глибочезні кот' ловани під майбут' ні підземні гаражі. Викопану землю вивезли на смітни' ки, а там могли бу' ти цінні для архео' логів речі. Шабаш доповнили будівельні крани. Кияни з жахом спостеріга' ли за подіями, що розгорнулися в охоронній зоні пам’ятки світового значення — Софійського собору. Новими забудовами спотворили історичне середовище Софійської площі. Так, на місці триповерхово' го знесеного будинку з’явився го' тель із бетону і скла на 12 повер' хів, який перейменували із Софій' ського на “Хаят Ридженсі”. Від цього монстра Софійський собор немов осів. А коли стоїмо біля пам’ятника Богдану Хмельницько' му, бачимо, що десь там, за бу' динком з надбудованим поверхом і мансардою, вигляда' ють його бані. Забуду' вавши, їх принизили, щоб погано було видно. Нищівні роботи біля собору ще не припини' ли. Нині адміністрація Леоніда Черновецького планує знести двопо' верховий будинок із бал' коном (вул. Софійська, 20/21), з якого перший Президент України Ми' хайло Грушевський про' голосив перед киянами створення Української Народної Республіки. На його місці заплановано цього року збудувати д е в’ я ти п о в е р х о в и й монстр біля дзвіниці Со' фійського собору. Хіба це не глум над українцями!? Не допо' могли й пікетування ки' ян, щоб залишити істо' тво в певному місці Києва. Але тут з’явилися не лише “акції протес' ту”, а й погромники в камуфляжі, які почали трощити паркани, зве' дені довкола новобуду, і виживати звідси будівельників.
ричний будинок. Уявімо, яке буде сусідство високого будинку на дев’ять поверхів біля такої самої заввишки дзвіниці. Водночас будівельники твори' ли дива і на Подолі біля церкви Ми' коли Набережного (1772—1775). На місці старовинних бань Києво' Могилянської академії бульдозери розрівняли квартал під будівниц' тво великого будинку з бетону й скла заввишки з церкву. Водночас із реконструкцією будували хмарочос неподалік від Києво'Печерської лаври на буль' варі Лесі Українки, біля Круглої башти, колишньої Київської фор' теці й так званого Царського села. Цей новий “символ” став первіс' тком висотної забудови Києва, як і сталева жінка з мечем, у народі прозвана Лаврентіївною. Але ра' дянська Лаврентіївна й хмарочос побудовані з однією метою — зни' щити старовинне обличчя Києва, адже не спорудили їх десь на око' лиці міста, як дотримуються тако' го правила в країнах Західної Єв' ропи. І знак у вигляді трикутника виставили за скляною стіною й ко' лоною Незалежності, в куточку бі' ля консерваторії. Під загрозою знищення і Лиса гора, Жуків і Труханів острови, Виду' бицьке озеро (у ньому шукатимуть срібну з золотими вусами голову, так званого ідола), Солом’янський парк, забудови: музеї просто неба у Пирогові, Марії Заньковецької й Ле' сі Українки, Медичний, Андріївський узвіз з Андріївською церквою, яка вже дала тріщини, дитячі майданчи' ки, сквери…
мафіозної структури, яка присмок' талася своїми щупальцями до кож' ної забудови в Києві”. З переляку багато будівельників платять дани' ну рекетирам. “Може, тому ціни на нерухомість зараз просто збоже'
“Немає спільної відповідальності за свою країну, її долю”. · s. 3strona oryginału ↗ Руйнують історичні ландшафти: гору Щекавицю, землю з якої вигрі' бають і вивозять, ґрунт пересівають, шукаючи скарби; зрізають частину Замкової гори під нову вулицю. Ки' рилівські висоти теж відведено під забудову. Під загрозою “оновлення” Поштова площа з Річковим вокза' лом. Неподалік від неї розташовано колону Магдебурзького права, біля неї теж споруджують будинок. Пере' лік можна продовжити мало не до безкінечності. Завершу словами професора авіаційного університету Леоніда Топчієнка (радіо “Культура”, 08.04. 2008 р.): “Ми ще не стали самими собою. Убожіє народ. З’явилися скоробагатьки. Наскільки Україна вписалась у світ — відповіді немає. У нас ще нема еліти. Депутатів до Верховної Ради України обирав на' род, а парламент створив для себе “корито”. Тож Верховна Рада не виправдовує надій українців. Через владу країна опинилась у великій кризі, немає спільної відповідаль' ності за свою країну, її долю”. Таке бурління в Україні трива' тиме доти, доки не замінять радян' ську символіку — зірку, що розта' шована на будинку Верховної Ра' ди, на український Тризуб та змі' нять сучасний синьо'жовтий пра' пор на жовто'блакитний, прадав' ній символ України'Руси. Адже верхній жовтий колір символізує сонце, яке вгорі, над блакитною землею. Блакитний колір прапора повинен бути внизу, бо символізує землю. Ця старовинна символіка в недалекому майбутньому знову буде нашим прапором.
газета, друкуючи наприкінці публі' кацію із заголовком, що говорить сам за себе: “Антибудівельні” акції в столиці “кришує” міліція”. На голови людям вихлюпують океан дезінформації. Не може бути двох протилежних правд, коли по телевізору показують акцію про' тесту проти якогось новобуду, а в іншому ЗМІ чи на прес'конферен' ціях це подають, як щось продаж' не, брехливе. Тому не поспішайте брати все на віру. Друге явище не менш сумне. Я дивився на групу молодиків із ор' ганізації з красивою назвою “Мо' лодь — надія України”, що стояла з плакатиками під “Зоряним”, і ду' мав про те, яких красивих, патріо' тичних назв у нас напридумувано для газет, пікетів, громадських ор' ганізацій і політичних партій. І чи завжди знають учасники мітингів, за що вони стоять? Цебто не за скільки (це їм відомо), а за що? А якщо знають, то скільки ж коштує те, що старомодно називають со' вістю, розпродуваною на “акціях протесту” чи “акціях протесту про' ти акцій протесту”?
“Немає спільної відповідальності за свою країну, її долю”. · s. 3strona oryginału ↗ Początek tekstu może być niepełny — porównaj ze stroną oryginału
ської організації “Молодь — надія України”. (Саме її члени стояли в пі' кеті.) А ще Гладчук — редактор од' ного з інтернет'сайтів. У двосторін' ковій газеті, крім передовиці Глад' чука “Київські будівельні компанії шантажують акціями протесту гро' мадськість”, площу займала перед' рукована з одного з інтернет'сайтів стаття “Будівельний рекет і “брига' ди” знищувачів парканів”. Із цих двох публікацій ми мо' жемо дізнатися, що, мовляв, акції протесту киян проти забудов — проплачена фікція. Все це подано в газеті на прикладі однієї буді' вельної компанії, яка цілком за' конно здобула право на будівниц'
Не називаю будівельної компа' нії, що саме й де вона будує, з простої причини: щоб не виносити присуду, не стверджувати, хто має рацію, а хто помиляється — буді' вельники чи ті, хто їх виживає. Важ' ливіше питання, хто займається рекетом. Хто атакує новобуди? У публікаціях їх не названо, але опи' сано саме явище. До будівельної компанії з’явив' ся колишній працівник “органів” і став вимагати три мільйони дола' рів (!) за те, що “громадськість не буде протестувати”. Ось так! Не дасте три мільйони зелених, тут вам і акція протесту. І далі: “шанта' жист був частиною розгалуженої воліли”, — сумно констатує газета. Є й ще одна мета “наїзду” на будівельників, повідомляє газета, — просто вижити з ділянки. Мах' нуть на все рукою (нерви, гроші, а здоров’я дорожче!), заберуть свої паркани — й ходу! А потім на звіль' неному місці вигулькує новий забу' довник, той самий, що недавно збирав акції протесту, галасував про руйнацію пам’яток, про загро' зу довкіллю. Ось які події відбуваються в на' шій столиці. Рекет, перепони роз' будові європейської столиці, змі' шування нормальних забудов із не' нормальними. А куди дивиться мі' ліція, прокуратура? А туди, заявляє
“Прочани намагатимуться осмислити складний шлях Шевченка до нас і наш шлях до Шевченка”. · s. 4strona oryginału ↗ Часом можна почути, що незалежність нам дісталася легко, без бо+ ротьби, майже впала з неба, а те, що легко дістається, не цінується. Нас+ правді ж за нашу державу боролося й гинуло не одне покоління патріотів. Багатьох із них переслідували за життя, їхні імена замовчували після смерті й лише останнім часом повертають народу. Їх багато: тих, хто більшою чи меншою мірою прислужився Україні впродовж нашої трагічної історії, й тих, хто попри труднощі вперто працює на розбудову держави тепер. Змінюються обставини, змінюються пріоритети… За те, що вже стало звичним сьогодні, ще зовсім недавно можна було потрапити до в’язниці: приміром, навіть побутове поєднання жовтого з блакитним вважали кра+ молою, а підняти такий прапор — і поготів. Добираючи листи до цього числа, ми хотіли розповісти про патріотів, які були здатні на вчинок колись, які обстоюють українську самобутність тепер, що не завжди легко.
“Прочани намагатимуться осмислити складний шлях Шевченка до нас і наш шлях до Шевченка”. · s. 4strona oryginału ↗ Тетяна ПОЛУБКО, учениця 11 класу, м. Чернівці
МОВО МОЯ Мово моя, ти ясна зірниця на сході. Ти наче сонце, що сяє нам крізь пітьму. Хоче воно розказати усім народам, Що українська назавжди рідна йому. Ти народилась — йому простягнула руки, Ясне проміння у себе вдихнула сповна. Як катували тебе, які ти терпіла муки — Все поборола й вернулася до життя. Мово моя, ти з бісеру срібна річка, Серця мелодій жива й дзвінка течія. Пісню величну мільйонів вкраїнських потічків Зі світу всього увібрала душа твоя.
ВІДСТУПНИКОВІ Чи чорним молоком Тебе поїла мати, Що стільки чорноти
В твоїй душі? Забув її і стежечку До хати, Де солов’ї Співають навесні. Забув калинову Чарівну мову, Все рідне й дороге Забув… Так зможе твоє серце Жити довго? Невже не стисне його Щем і сум? Вернися, спам’ятайсь, Вкраїнський сину. Доки не пізно, Раджу: схаменись! Не сунь синівського ножа У спину Матусі рідній. Кайся, Не барись!
Спасибі за чудову газету — патріотичну, розумну, таку, що навчає мудрості. У числі 32 прочитала статтю Бориса Олійника “Мо' ва про мову”. Він пише дуже правдиво й проникливо. Хочеться, щоб переконливі слова Бориса Ілліча сколихнули душі наших можновладців і щоб Державний комітет за' хисту української мови створили якнай' швидше. 2007 року я перемогла в конкурсі “Диво калинове”, тож мовна тема мені дуже близька. Народилося навіть кілька віршів, якими хочу поділитися з читачами улюбленої газети.
“Прочани намагатимуться осмислити складний шлях Шевченка до нас і наш шлях до Шевченка”. · s. 4strona oryginału ↗ З НАГОДИ 17 РІЧНИЦІ НЕЗАЛЕЖНОСТІ УКРАЇНИ
Свою Україну любіть, Любіть її… Во время люте, В остатню тяжкую минуту За неї Господа моліть.
Піша хода “Тарасів дороговказ” — це подвижницька спроба молодих патріотів із Волині привернути увагу громадськості та молоді до відродження національної самобутності, пробудження справжніх ду' ховних цінностей нашого народу та роз' вінчання застарілого радянського стерео' типного уявлення про значення Шевчен' кової творчості для нашого народу. Це єд' нання людей, яким небайдужа доля Укра' їни, хто бачить її відродження у самоусві' домленні народу як єдиного цілого, в його духовній згуртованості, символ якої — постать Тараса Шевченка. Долаючи крок за кроком маршрут по' над 1000 кілометрів від Луцька до Канева, прочани намагатимуться осмислити складний шлях Шевченка до нас і наш шлях до Шевченка. Початок ходи — у неділю 24 серпня 2008 року від пам’ятника Тарасові Шев' ченку біля Волинського національного уні' верситету ім. Лесі Українки. Завершення (орієнтовно) — кінець ве' ресня 2008 року.
ГОЛОВНА ІДЕЯ — відновлення націоA нальної самобутності.
МЕТА: відвідати міста й села, де існу' ють або існували пам’ятники Шевченку; відвідати місця перебування та прожи' вання Тараса Шевченка; впорядкувати територію, на якій розташований пам’ят' ник у разі неналежного догляду за нею; визначити найкраще скульптурне зобра' ження Кобзаря та найзанедбаніший пам’ятник; розмови з місцевими жителя' ми про роль Шевченка у їхньому житті та значимості його постаті для їхнього міста (села, селища), щоб руйнувати стерео' типи; зібрати матеріали про встановлен' ня пам’ятників Шевченкові в даному на' селеному пункті (поезія, статті, фото' та відеосюжети) для подальшого видання книжки та єдиного електронного довідни' ка “Скульптурна Шевченкіана”; популя' ризувати монументальну спадщину па' м’ятників Кобзареві.
ЗМІСТ АКЦІЇ: 10—15 осіб долатимуть шлях із Луцька до Канева. До основної групи учасників, яка вирушатиме з ЛуцьA ка, можуть приєднуватися усі охочі з інA ших міст і сіл. Група буде оснащена гучномовцями, через які лунатиме українська музика та поезія. У кожному місті маршруту відбувати' муться прес'конференції, зустрічі з жур' налістами, яких інформуватимуть про ос' новні події пішої ходи. Кожен може символічно долучитися до акції на будь#якій ділянці шляху або пройти його весь. Ми будемо раді бачи# ти всіх, хто цікавиться дослідженням на#
шої культури та небайдужий до творчості Шевченка. Координати: Луцьк 43020 а/с 20 Теліпському Русланові [контакт приховано] [контакт приховано] 8 (067) 983'43'22; 8 (068) 584'55'84
ДЕТАЛЬНИЙ ПЛАН ПІШОЇ ХОДИ “ТАРАСІВ ДОРОГОВКАЗ” 1. Волинська область 01. 24.08. Луцьк — р'н Вересневе — с. Чаруків (25) 02. 25.08. с. Чаруків — с. Угринів — Горохів (35) 03. 26.08. Горохів — Берестечко — с. Пляшева (35) 2. Львівська область 04. 27.08. с. Пляшева — с. Лешнів — Броди (40) 3. Рівненська область 05. 28.08. Броди — Радивилів — с. Верба (43) 06. 29.08. с. Верба — с. Птича — с. Підлужжя — Дубно (25) 4. Тернопільська область 07. 30.08. Дубно — Кременець (35) 08. 31.08. Кременець — Почаїв (25) 09. 01.09. Почаїв — Вишнівець (33) 10. 02.09. Вишнівець — Тернопіль (45) 11. 03.09. Тернопіль — Великі Бірки — с. Киданці (27) 12. 04.09. с. Киданці — с. Богданівна або с. Хмелиська — Підволочиськ (30) 5. Хмельницька область 13. 05.09. Підволочиськ — Волочиськ — с. Маркевичі (38) 14. 06.09. с. Маркевичі — с. Осташків — Хмельницький (35) 15. 07.09. Хмельницький — Меджибіж (32) 16. 08.09. Меджибіж — Стара Синява (28) 6. Вінницька область 17. 09.09. Стара Синява — Хмільник (30) 18. 10.09. Хмільник — с. Подорожне (35) 7. Житомирська область 19. 11.09. с. Подорожне — Бердичів (30) 20. 12.09. Бердичів — село (уточнити) 21. 13.09. село (уточнити) — Ружин 8. Київська область 22. 14.09. Ружин — с. Мовчанівка — Сквира (33) 23. 15.09. Сквира — Біла Церква (38) 24. 16.09. Біла Церква — Тараща (42) 25. 17.09. Тараща — с. Медведин (32) 9. Черкаська область 26. 18.09. с. Медведин — Лисянка (20) 27. 19.09. Лисянка — с. Моринці (15) 28. 20.09. с. Моринці — с. Будище — с. Шевченкове (15) 29. 21.09. с. Шевченкове — с. Козаць' ке — с. Зелена Діброва 30. 22.09. с. Зелена Діброва — Віль' шана — Городище 31. 23.09. Городище — Сміла (32) 32. 24.09. Сміла — Черкаси (36) 33. 25.09. Черкаси — с. Хрещатик (35) 34. 26.09. с. Хрещатик — Канів, Черне' ча гора (25)
“Прочани намагатимуться осмислити складний шлях Шевченка до нас і наш шлях до Шевченка”. · s. 4strona oryginału ↗ Георгій ЛУК’ЯНЧУК
Українська партія ініці' ювала святкування 350'річчя перемоги українсько' го війська над московита' ми під Конотопом. Вона організувала просвітниць' ку поїздку за маршрутом Київ—Батурин—Конотоп— Шаповалівка—Жовтневе (Курилівка). Під час поїздки утворилася “неформальна коаліція” патріотичних сил із числа народних депута' тів нинішнього та поперед' ніх скликань: Юрія Гнатке' вича, Івана Зайця, Михайла Ратушного, Євгена Гірни' ка, Сергія Жижка, відпові' дальних працівників Секре' таріату Президента, пред' ставників політичних і гро' мадських об’єднань: УНП, УНА'УНСО, КУН, МНК, ВО “Український Севасто' поль”, Фундація ім. О. Оль' жича, Інститут національної пам’яті. Акцію Української партії підтримали відомі іс' торики Іван Черняков, Сер' гій Кот, Олександр Ткачук, Роман Матузко та Україн' ська Православна Церква Київського Патріархату й Об’єднане українське ко' зацтво. Прослухавши розлогу розповідь про характер і пе' ребіг Конотопської битви та ознайомившись із цікавою експозицією про неї в музеї села Шаповалівки, учасни' ки вирушили до місця освя' чення пам’ятного козацько' го хреста в родовому поміс' ті знаменитого козацького роду Кандиб, що в селі Жовтневому (історична назва — Курилівка) Коно' топського району.
Саме тут члени Україн' ської партії, помічники на' родного депутата Юрія Гнаткевича Людмила і Ми' кола Ларіонови знайшли фундамент родової церкви Кандиб та їхній фамільний склеп. На відміну від київ' ських забудовників'янича' рів Ларіонови не лише не зруйнували цінних історич' них знахідок, а й приверну' ли до них увагу істориків й археологів, широкої гро' мадськості. Вони власним коштом виготовили пам’ят' ний козацький хрест із на' писом “Шляхетному козаць' кому роду Кандиб від вдяч' них нащадків”, який освятив під час акції повноважний представник УПЦ КП єпис' коп Євстратій Васильків' ський та єпископ Сумський і Охтирський Мефодій. Рід Кандиб прославився не лише вагомим внеском у перемогу гетьмана Вигов' ського в Конотопській битві, а й благодійністю: вони збу' дували майже 40 козацьких церков, народних шкіл і культурних закладів, актив'-но підтримували визволь' ний рух гетьмана Івана Ма' зепи. За багатьма історич' ними версіями, з цього ро' ду походять і видатні поста' ті національного україн' ського руху ХХ століття: по' ет Олександр Олесь (Кан' диба) та його знаменитий син, один із провідних діячів ОУН, поет й науковець Олег Ольжич (Кандиба). Важлива історико'куль' турна подія на виконання Указу Президента України “Про відзначення 350'річчя перемоги війська під прово' дом гетьмана Івана Вигов' ського у Конотопській битві” відбулася за сприяння Сум' ської облдержадміністрації та за активної участі голови Конотопської райдержадмі' ністрації Василя Калити і громадськості села Жовтне' вого (Курилівки). Принагідно зазначу, що настав час по' вернути цьому селу його давню історичну назву.
“Та й нині Україна — поле бою, на якому ми мусимо захищати свою мову, героїв, церкву, історію”. · s. 5strona oryginału ↗ Ciąg dalszy artykułu «ЧИТАЦЬКЕ ВІЧЕ», s. 4
то побачив три чи чотири легкові автомобілі, які з траси Кіровоград—Запоріжжя звернули до могили Івана Сірка. В одному автомобілі з вікна хтось із пасажирів тримав розгорнутий жовто'блакитний прапор. ОМОН зупинив ко' лону. Віктор Шляхов про щось говорив з людьми, що вийшли з машин та підняли жов' то'блакитний прапор. Того, хто тримав над головами древко прапора, я впізнав: це був Анатолій Носенко, якого правоохоронці об' ласті знали як ватажка українських націона' лістів. Анатолій Павлович у чомусь перекону' вав командира ОМОНу та підполковника мілі' ції Віктора Шляхова, потім хвалив перебудову Горбачова, розповідав про значення синього і жовтого кольорів національного прапора. Через кілька хвилин група “правопорушни' ків”, подарувавши правоохоронцям агітаційні листівки, згорнула свій прапор і сіла в авто' мобілі. Але щойно проїхавши міліцейський заслін, над кузовом передньої машини знову замайорів недозволений український пра' пор. Не знаю, про що доповідав Шляхов сво' єму керівництву. А мені Віктор Васильович тоді сказав: “І все таки вони підняли на моги' лі Сірка свій прапор. Але, як би ми захотіли, то відібрали б його ще на повороті з траси”. Ні я, ні нащадок козацького роду Віктор Шляхов не знали тоді, що мине менше, ніж два роки, і жовто'блакитний прапор стане державним символом незалежної України. Але прапор, який 7 листопада 1988 року гру' па місцевих патріотів під проводом Анатолія Носенка піднесла над усипальницею отама' на Івана Сірка, був провісником того, що на' ша держава уже нестримно йшла до своєї незалежності. І добре, що правоохоронці не взяли тоді гріха на душу, попри вказівки інстанцій не перешкоджали патріотам України виборю' вати незалежність держави. Може, хтось із нас і порушив службові інструкції. Закон у тій ситуації справді вимагав від офіцерів міліції арештувати правопорушників, скласти про' токол, вилучити прапор. Але, напевно, існує щось більше, ніж закон.
“Та й нині Україна — поле бою, на якому ми мусимо захищати свою мову, героїв, церкву, історію”. · s. 5strona oryginału ↗ Яків ДРОЗД, м. Нікополь
Ще й нині, майже два десятки років по' тому, коли Україна стала незалежною дер' жавою, дехто вважає, що ця незалежність стала можливою лише завдяки випадковому збігу обставин, але історія довела проти' лежне. Державність і незалежність України виборювали національно свідомі українські патріоти. 7 листопада 1988 року, коли в Нікополі майданом 50'річчя Жовтня крокували чер' вонопрапорні колони демонстрантів під гас' лами “СССР — оплот мира и социализма”, ніхто не міг навіть уявити, що мине лише пів' тора року, як 70'річна радянська імперія розвалиться і перестане існувати. А на мапі сучасного світу з’явиться нова самостійна європейська держава — Україна. У “нерушимость” СРСР твердо вірили й ми — працівники радянської міліції. Але, за' безпечуючи громадський порядок під час де' монстрації, присвяченої 71'й річниці жовтне' вої революції, ми вже могли помітити, що в ко' лонах стало значно менше людей, ніж це було у попередні роки. Тому, розпочавшись о 10'й годині, уже за 15 хвилин до одинадцятої де' монстрація закінчилась. У цей час до мене пі' дійшов міліціонер і повідомив, щоб я терміно' во зв’язався із черговим міського відділу внутрішніх справ майором міліції А. Б. Казмір' чуком. Через три хвилини я прибув до черго' вої частини. Майор доповів мені, що від наших колег із компетентних органів щойно отримали оперативне повідомлення: група україн' ських націоналістів намагатиметься здій' снити акцію встановлення жовто'блакитно' го прапора над могилою козацького отама' на Івана Сірка в Нікопольському районі. У ніч з 6 на 7 листопада 1988 року як зас' тупник начальника Нікопольського МВ МВС з політичної роботи, я був відповідальний. Тому всю ніч перебував у черговій частині. Я бачив, як Дніпропетровський спецпідрозділ лише на кілька хвилин зупинився біля міського відділу
Зоя ШАЛІВСЬКА, просвітянка, член НСПУ, м. Конотоп
Слава не поляже; Не поляже, а розкаже, Що діялось в світі, Чия правда, чия кривда І чиї ми діти. Т. Шевченко “То ви з Конотопа? А, “Конотопська відь' ма!” — пригадавши відомий літературний твір, не так уже й давно коментували, жарту' ючи, мої співрозмовники. “Не відьма, а бит' ва”, — ображено відповідала я. В більшості випадків ніякої реакції не було — певно, не розуміли, до чого тут битва. І я вже спокійно розповідала про облогу Конотопа, мужність його захисників і, звичайно, про блискучу пе' ремогу Івана Виговського над численними полками московських загарбників. За роки незалежності повернули із за' буття багато сторінок нашої історії, дослі' джують раніше замовчувані події, пов’язані з національно'визвольною боротьбою україн' ського народу проти поневолювачів. Один із символів цієї боротьби — Конотопська бит' ва. Указ Президента Віктора Ющенка про відзначення цієї знаменної в українській іс' торії події — 350'річчя битви під Конотопом — передбачає ґрунтовне наукове дослід' ження тих подій, археологічні розвідки. Саме з метою повернення до славних подвигів дідів наших у Конотопі відбулася Всеукраїнська науково'практична конфе' ренція “Конотопський край в роки націо' нально'визвольної війни українського наро' ду (середина—кінець XVII ст.). Відомі вчені з Києва, Чернігова, Сум, Львова виступили з доповідями, а також змістовними були і виступи місцевих краєзнавців. У залі місь' кого будинку культури — викладачі конотоп' ських навчальних закладів, краєзнавці, жур' налісти — всі, кому не байдужа історія рід' ного краю. У фойє розмістили експозицію найцінніших козацьких старожитностей із фондів Конотопського краєзнавчого музею. Тут і замок з ключем від конотопської фор' теці, що з тих давніх часів зберігався під склом в одній із церков міста, салютна гар' мата, Євангєліє в стилі бароко (XVII ст.), іко' ни, портрети, козацькі люльки, давні меблі. Представлено і зразки одягу, рушники, ви' роби народних майстрів. Охочі могли прид' внутрішніх справ. Кремезний підполковник міліції (командир ОМОНу) зайшов у чергову частину і доповів по прямому телефону чер' говому в обласному управлінні внутрішніх справ про те, що загін прибув до пункту приз' начення і приступає до виконання завдання. Командира підрозділу я особисто не знав, але дуже добре знав представника керівниц' тва підрозділами служби охорони громад' ського порядку обласного управління внут' рішніх справ підполковника Віктора Шляхова. Довгий час ми з ним були командирами спе' ціальних підрозділів патрульно'постової служби міліції: він у Дніпродзержинську, я — у Нікополі. Разом часто були у службових від' рядженнях у різних містах СРСР, під час яких мешкали в одному готельному номері, тому здружилися. Шляхов довірливо сповістив мене, що має спеціальне завдання про недо' пущення націоналістичної акції. Головним завданням обласним правоохоронцям було перешкодити в проведенні несанкціонованої акції. Ми домовилися зі Шляховим, що після завершення демонстрації в Нікополі я приїду до місця дислокації обласного ОМОНу. Коли я прибув до капулівського повороту,
“Та й нині Україна — поле бою, на якому ми мусимо захищати свою мову, героїв, церкву, історію”. · s. 5strona oryginału ↗ Фото Миколи Оцуна бати книжки на історичну тематику. Голову' вав на конференції директор науково'дос' лідного інституту козацтва Тарас Чухліб. До' повіді, дискусії, полеміка… Особливо заці' кавив слухачів виступ А. Бульвінського, до' цента кафедри історії України Київського національного педагогічного університету ім. М. Драгоманова, в якій він на історичних фактах розвінчав коментарі МЗС Росії з від' значення 350'річчя битви, що завуальову' вали її причини та применшували значення. Адже тиск, хижацькі наміри Москви, пору' шення Переяславських угод спонукали І. Виговського до рішучих дій. За даними до' повідача, це була масштабніша за Полтав' ську битва. В ній Московія втратила понад 40 тис. війська, зокрема й дворянську кінно' ту. А набирали 150'тисячне загарбницьке військо з 49 російських міст. Привітав та благословив на плідну пра' цю учасників конференції єпископ Сум' ський і Чернігівський Мефодій. Він підкрес' лив, що перемогу цю здобули завдяки мо' литвам, з якими козаки йшли боронити рід' ний край. Багато запитань та жваву дискусію вик' ликали доповіді конотопських краєзнавців, що сходили поля, де була битва, і намага' ються розгадати, за словами Т. Шевченка все “…про могили, коли яку насипали, кого положили”. Бо це земля, полита кров’ю на' ших пращурів. Адже в реєстрі козацьких полків конотопці знаходять і свої прізвища. Краєзнавець Шаміль Акічев дослідив оборону Конотопа, яку очолював ніжин' ський полковник Г. Гуляницький. 70'денна облога тривала з початку травня. Три ряди оборонних валів та ровів перед валами на' дійно захищали місто. Спроби москалів за' сипати рови були невдалими, бо козаки ці' єю землею за ніч зміцнювали вали форте' ці. Гарматно'лучний обстріл москалів не досягав мети, а гармаші Конотопа вели неквапливий, але дошкульний вогонь у від' повідь по позиціях москалів. Тож взяти штурмом місто 40'тисячній армії, яку князь О. Трубецкой кинув на непокірних конотоп' ців, не вдалося. Науковці відвідали місця битви біля с. Шаповалівка. Вони були вражені розпові' дями школярів про подвиги своїх пращурів. До слова, карту Конотопської битви, якою користуються науковці, створив нині покій' ний наш земляк краєзнавець Іван Лисий. Історія боротьби української нації за своє існування мала перемоги і поразки: Руїна, відродження і знову занепад. І так до' сі. Не завжди ми вміли використовувати пе' ремоги в боях і на виборах, що останнім ча' сом простежуємо. Заважали розбрат, нев' міння зорганізуватися, поступитись амбіці' ями задля Вітчизни. Та й нині Україна — по' ле бою, на якому ми мусимо захищати свою мову, героїв, церкву, історію.
Ось і тепер з боку північного сусіда звучать відкриті, дедалі жадібніші зазіхан' ня на нашу землю, де встановлюють не' потрібні пам’ятники. Ми ж часто не даємо належної відсічі, звикаємо терпіти зневагу й образи. Потрібно докласти ще багато зусиль, щоб вистояти нам, українцям, на своїй зем' лі. Нам потрібні єдність, твердість та послі' довність.
“Та й нині Україна — поле бою, на якому ми мусимо захищати свою мову, героїв, церкву, історію”. · s. 5strona oryginału ↗ НА ТАРАСОВУ ЦЕРКВУ
Продовження. Поч. у 2003–2007 рр., ч. 10, 15, 21, 24 за 2008 р.
Від родини скульптора Довганя Б. С., м. Київ. 300,00 Дорошенко Т. Я., м. Київ 100,00 Дяченко В. І., м. Одеса 100,00 Зозуля В. В., с. Закітне Краснолиманського р'ну Донецької обл. 20,00 Максюта О. В., х. Зелена Долина Павлоградського р'ну Дніпропетровської обл. 40,00 Маликов А. А., с. Михайлівське Нововмиколаївського р'ну Запорізької обл. 10,00 Маликова Л. С., с. Михайлівське Новомиколаївського р'ну Запорізької обл. 20,00 Мацько Н. М., с. Телишівка Рокитнянського р'ну Київської обл. 10,00 Плашко А. Г., м. Запоріжжя 1200,00 Саєнко О. М., м. Полтава 20,00 Самарець А. П., м. Дніпропетровськ 30,00 Сулима С. О., м. Луцьк 30,00 Тарадай О. І., м. Червоноград Львівської обл. 30,00 ТОВ “Поступ” м. Коломия (Нагірний В., Макарчук М., Стасів В., Шинкарук Б., Шмідль З., Лабачук І., Фенин В., Касіян В., Палат, ім’я не вказано) 300,00 Трофимчук М. І., м. Новоград' Волинський Житомирської обл. 150,00 Шестеренко Л. О., м. Київ 100,0 Чуприна Л. Ю., м. Київ 50,00 ч/з Конечного Ю. М., м. Івано'Франківськ 7195,00
“Влада має у центрі Європи розбудо# вувати Соборну державу волелюбного українського народу”. · s. 6strona oryginału ↗ VOX POPULI
Святослав МІЗЕРНЮК Фото Ганни ОБОРСЬКОЇ
До кожної знаменної да' ти чиновники, політики по' любляють помпезно рапор' тувати перед виборцями: підбивають підсумки, раху' ють здобутки, скромно при' ховують втрати… Нинішнє свято Незалеж' ності України — не виняток. Хіба що у його колорит до' дасть свою барву військо' вий парад на Хрещатику. Тим часом, відірвавшись від офіціозу, кожному укра' їнцеві, для якого незалеж' ність держави — не порож' ній звук, варто оцінити влас' ні та загальнодержавні здо' бутки і втрати. Адже кожен громадянин — це маленька цеглинка у нашому спільно' му домі. І від його внеску за' лежить, яким буде фунда' мент, процес мурування і міць усієї споруди. Так, як і відродження ду' ховності України, звільнення її від пут ідеологічної, понад трьохсотлітньої окупації, не' можливе без утвердження української мови та інфор' маційного простору країни як основи існування україн' ської нації. Але ж і на цю річ' ницю Незалежності України немає впевненості, що мова титульної нації посідає чіль' не місце. Не припиняють спроб знищити її промос' ковські імпершовіністи з кремлівських кабінетів і до' морощені безбатченки реґі' онального “розливу”, які пе' реймаються у Верховній Ра' ді не розквітом держави, не клопотами про її культуру, мову, економіку, а збагачен' ням власних кишень. Оче' видно, саме тому багато' страждального Закону про мову, як багато інших, конче потрібних суспільству, досі не розглянуто. На жаль, і президентська вертикаль влади недостат' ньо працює, щоб українська стала пріоритетною у дер' жаві. Понад сторіччя тому то' вариство “Просвіта”, яке ук' раїнську мову вважало над' завданням, поставило собі за мету просвітницьку роботу з українізації. Для цього безліч “Просвіт” на теренах України (за царської Росії!) видавали масовими накладами дешеву дитячу просвітницьку й ху' дожню літературу. Нині, здо' бувши незалежність, у вільній від гніту країні, державні мужі не змінили нічого у законо' давстві, щоб українського чи' тача — дитину, яка робить перші кроки на рідній землі, виховували саме на вітчизня' них, українських книжках за змістом і мовою. 2007#й, який Президент Ющенко ого' лосив Роком української книжки, так і не започаткував цих кардинальних змін. Найбільшим здобутком за весь період незалежності, який докорінно змінив пере' біг історії та свідомість лю' дей, став помаранчевий Майдан. Хоч нині чимало скептиків скажуть про втра' чені надії та можливості, але головний здобуток зали' шиться назавжди: народ зміг об’єднатися й повірив у свої сили, яких вистачило для по' долання тодішньої гіпертро' фованої, злодійкуватої, ко' румпованої влади. Саме тоді зародилися потужні парос'
“Влада має у центрі Європи розбудо# вувати Соборну державу волелюбного українського народу”. · s. 6strona oryginału ↗ Początek tekstu może być niepełny — porównaj ze stroną oryginału
тки громадянського сус' пільства. Та хоч би яким по' сушливим був вітер апатії, що гуляє у нинішньому сус' пільстві, він не знищить тих паростків, що проросли у кожному. Можливо, для пе' реосмислення цього потрі' бен певний час, за який зміц' нене зело “виструнчить” спи' ни тих, хто звик ходити зіг' нувшись — ще за комуніс' тичної пори. До того ж, ви' росло покоління українців, народжене за незалежності, яке не знає, що таке “ра' дість” і “рай” у радянському суспільстві. Тож не розчаровувати співвітчизників постійними політичними чварами на владному олімпі, а, почувши биття пульсу кожного гро' мадянина, щодень дбаючи про його добробут і щастя, нинішня влада має у центрі Європи розбудовувати Со' борну державу волелюбного українського народу. Що для українців озна' чає незалежність, наш тиж' невик запитав у перехожих: 1. Як Ви і Ваша родина зустріли звістку про неза' лежність України? Чи брали Ви участь у тих подіях та які плекали сподівання? 2. Що з Ваших очікувань здійснилося, а що ні? 3. Яких кроків україн' ської влади чекаєте для зміцнення держави?
Олена Корольова, еко+ номіст: 1. Це було великою не' сподіванкою. Тому ні близь' кі, ні родичі участі не брали. Не сказала б, що й дуже ра' діли. Адже СРСР надто вко' рінився у головах. Хоч роз' мовляю російською, хочу, щоб українську мову більше викладали у школах. 2. Найбільший здобуток — люди відчули себе більше українцями, ніж були. А по' гане — все те, що нині є: інфляція, безкінечні зміни урядів. Жодної з програм так і не доведено до кінця. 3. У зв’язку з подіями в Грузії не хотілося б ніякого протистояння чи загострен' ня відносин із Росією. А уря' дові побажати робити щод' ня невеликий крок до здій' снення обіцяного.
Микола Круць, охоро+ нець (підробляє на будів' ництві): 1. Так, участь брали, зус' тріли з радістю, очікували кращого: країна буде як од' на сім’я. А вийшло не так, як хотіли. Думали, що країна буде багатшою, людям ста' не легше жити. 2. Нічого — все навпаки: люди без роботи, тиняються країною та за кордоном у пошуках праці, щоб зароби' ти собі на хліб. Чимало не мають навіть де жити. 3. Не вірю нікому — ні лі' вим, ні правим.
Інна Канівець, студен+ тка педагогічного ВНЗ: 1. Батьки сприйняли прохолодно, а я і моє поко' ління — захоплено. Надій особливих не плекали, але раділи за народ, який зміг відстояти свою незалеж' ність. Адже колись Київська Русь була сильною держа' вою й інші рівнялися на неї. Нині зовсім не те — чужі на' роди дивляться на нас, як на чорноробів. 2. Нічого особливого не очікувала, бо 17 років тому була дитиною. 3. Хочеться, щоб керів' ники держави мали власний розум, а не були маріонет' ками у руках владоможців інших країн. Я за освітою економіст, тому нинішній стан у цій царині зовсім не задовольняє. Але ж наша держава ще лише “підліток”, тож робимо помилки, і з ча' сом це виправимо. Політи' кам хочу побажати не свари' тися, бо від цього стражда' ють прості люди.
Юрій Жарков, пенсіо+ нер: 1. Брав участь. Але поло' вина мого життя минула на Кубані, інша — у Києві. Зус' трів з надією, бо незалеж' ність — це єдність думок і сила господарювання. Дуже важливо було розвивати культуру й підтримувати мо' ву, не забути про економіку, її розвиток і зміцнення в умовах самостійності. Адже від цого залежить “обличчя” України. 2. У всіх були надії на вправного керівника, який зміг би об’єднати все зара' ди розквіту держави. Але цього не сталося. Маємо безмежну різноликість у поглядах, думках, політиці. Влада, як була раніше, так і тепер — корумпована! Але нині все ділять між собою клани олігархів: ось найбіль' ше розчарування. 3. Найголовніше — не брехати народові! На вибо' рах обіцяють гори, а здо' бувши владу, обіцянок не виконують. Потрібно, щоб була справжня конкуренція передвиборних програм, а не дурити людей списками десятків різних партій. Хіба може збагнути різницю між ними бабця? Мають бути справжні політичні блоки: центр, ліві, праві. Найкра' ще, щоб у Верховній Раді були незалежні від влади чи бізнес'кланів народні пред' ставники, а всі гілки влади мали рівну вагу для ухва' лення зважених рішень в ім’я розбудови держави.
Микола Бурбело, пен+ сіонер: 1. Я дякував Богу, що Він є над Україною і що все від' булося тоді мирно. Багато років чекав, щоб держава здобула незалежність. За' ради цього воювали наші ді' ди й батьки. Я пережив го' лод і війну, та дочекався цього свята. Головне, що ми самостійні назавжди! 2. Нині, попри все, спо' діваюся на краще. Україна житиме. Адже всі мають можливість вчити українську мову і вірити в Бога. 3. Ходжу до церкви і мо' люся, щоб Бог просвітив їх світлом розуму Свого, що треба працювати не для власної кишені, а для людей. Головне у житті — мир і спо' кій. Добре, що дітям не до' велося жити у тому “раю”, який створили комуністи й Сталін.
Максим Леонтьєв, сту+ дент: 1. Ми були тоді у пелюш' ках. Тож сподівань ще не ма' ли. 2. Справдилося — нав' чаюся у ВНЗ, здобуваю ом' ріяний фах. Життям задово' лений. Незалежність святку' ватимемо: зберемося ком' панією — погуляємо, обо' в’язково підемо на Майдан. 3. Найбільше турбує інф' ляція. Хочеться, щоб нам, молодим, не довелося у по' шуках роботи їхати за кор' дон, щоб рівень життя став таким, як у Німеччині, де то' вари коштують майже стіль' ки, як у нас, а зарплати на' багато вищі.
Марина Навозенко, мама: 1. Участі не брали. 2. Сподівання були. Але ця постійна політична неста' більність, коли не знаєш, чо' го чекати, та ще нинішні по' дії в Грузії відсунули все ін' ше на дальній план. 3. Хочеться, щоб молодь мала можливість придбати житло і здобути освіту.
Сергій Візняк, менед+ жер: 1. Мав десять рочків, тож не пам’ятаю. Жилося тяжко. Розповідали: щоб купити вкрай потрібне, доводилося стояти у чергах. Батько тоді усім переймався, стежив за новинами, про надії не казав. 2. Дуже хотілося б справжньої незалежності, передусім від Росії. Нині можна придбати будь'що, але грошей не вистачає. 3. Надто стурбований подіями на Кавказі. Споді' ваюся, що Україну в цю вій' ну не втягнуть, хоч ради' кальна позиція нашого Президента щодо підтрим' ки Грузії насторожує. Тому на наступних виборах голо' суватиму за Юлію Тимо' шенко.
Яна Голуб, няня: 1. Я тоді ще зовсім ма' ленькою була, тож не па' м’ятаю. Мої батьки сподіва' лися на краще життя без ко' мунізму. 2. Найбільше розчару' вання — помаранчева рево' люція. Мій тато стояв на Майдані, але багато обіця' нок так і не доведено до ло' гічного завершення. Ціни безперервно зростають, а Президент занадто нерішу' чий як лідер, який усе пови' нен тримати в руках. 3. Хочу бути впевненою у завтрашньому дні, щоб зар' плата зростала відповідно до цін. Непокоять події у Гру' зії; сподіваюся, що у нас вій' ни не буде і що молодь не пі' де воювати.
Галина Киричук, ко+ лишній бібліотекар (місто Нововолинськ): 1. Вся наша родина прагнула, щоб Україна стала незалежною. Зараз залиши' лася ностальгія за тим ча' сом. Звичайно, була велика надія на краще. 2. Живу у провінції, там зрушень ніяких: життя погір' шилося. Раніше поля оброб' ляли, села були чепурні, а те' пер все занедбано. Молодь виїжджає, шукаючи кращого життя в столиці чи в інших містах. А хто залишився, жи' ве за рахунок батьків, дідів, які одержують пенсію, бо за' робити в селі неможливо. 3. Звернути увагу на пенсіонерів, які колись пра' цювали у садочках, школах, прибирали територію. У нас злиденна пенсія — 500—600 гривень навіть з отими “до' бавками”. Хай би пожили на неї ті, хто при владі! Може, тоді вони зрозуміли б, як на ці копійки існувати!
Олександр Спиридо+ нович, працюючий пенсі+ онер: 1. Не брав участі. Гадали, що буде краще, та з цього нічого не маємо. 2. Різких змін у способі життя чи поліпшенні його рівня не відбулося. 3. Найголовніше, щоб влада робила все для лю' дей, а не для себе. Щоб хоч надія залишалася на май' бутнє. А це — соціальні й по' літичні, моральні кроки. Візьмімо Київ: Хрещатик “доглядають”, а спальні ра' йони — ні.
Андрій Захарченко, лі+ кар: 1. Нас із першого ж кро' ку продали! Тож “маємо те, що маємо”. А сподівалися, що буде країна, де люди зможуть гідно працювати й жити. 2. Народ не винен, бо все зле роблять наші чиновники. Їх треба всіх замінити, тоді можна на щось сподіватися. 3. Від нинішніх не слід чекати нічого, вони не здат' ні на реформи. Має прийти зовсім інша — не політична, а народна, господарська еліта.
“Ми не відійшли ні на крок від своїх ідей”. · s. 7strona oryginału ↗ Ciąg dalszy z wcześniejszej strony — fragment strony
Tekst uszkodzony przy rozpoznawaniu — przeczytaj stronę oryginału
Привезли мене в райвiддiл мiлiцiї. Тут пiд' ключилися люди з КДБ. Тримали мене там цiлий день, лякали, що посадять, хотіли, щоб я повiдомив своїх, що га' зети пропали, що їх ук' рали. До слова, вони не знали, що це не весь наклад. Завершилося все тим, що мене вiдпус' тили, а газету забрали. Але ми направили до Литви iншого гiнця, менш вiдомого, нiж я. Вiн отримав вiд мене iнструкцiю, як провезти хрещена, вiруюча. До того ж, мiй дiд був сiльським священиком. — I ось 1991 рiк, проголо+ шення Незалежностi, затвер+ дження на всенародному рефе+ рендумi. Дехто каже, що все це, мовляв, мало не заслуга кому+ нiстiв, якi з тих чи iнших мiрку+ вань вирiшили пiдтримати неза+ лежнiсть. — Одне можу сказати: вже не було такого вiдвертого протисто' яння влади й Руху. Але комуністи і не сприяли референдуму. Коло' сальну роботу щодо нього провели саме нацiонально'демократичнi сили, насамперед Рух. — На жаль, на президентA ських виборах, що відбулися в один день із референдумом, нацiонально+демократичнi сили програли. — I вважаю, через те, що не змогли визначитися з єдиним кан' дидатом. Але потiм новий прези' дент Леонiд Кравчук вже не мiг спиратися лише на свою колишню компартiйну номенклатуру, тому шукав контактiв i пiдтримки з но' вою найбiльшою полiтичною си' лою — Рухом. — Досi тривають дискусiї: чи-то Рух не пiдтримав Кравчука, чи, може, вiн не надто прагнув спиратися на нацiонально+де+ мократичнi сили. — Мабуть, така співпраця i не могла скластися. На ключових по' садах в Адмiнiстрацiї Президента опинилися люди, якi свого часу працювали з Кравчуком в ЦК пар' тiї. В областях ми займалися iдео' логiєю, але суттєвi важелi матерi' ального впливу не були в руках Ру' ху. Час розсудить, що ми змогли тоді зробити у владі. — Можете порiвняти демокA ратичне середовище 90+х рокiві нинiшнє? — Тодi бiльше було людей, вiд' даних iдеї, а не тих, що приходять по посади, блага. Втiм, це відбува' ється під час всiх революцiй: спер' шу йдуть iдеалiсти, а потiм тi, хто хоче щось отримати вiд революцiї. Не випадково почали множитися рiзнi полiтичнi партiї на базi й iдеях Руху. Не випадкові численнi розко' ли i в Русi, i в iнших партiях. — Фiнiш епохи Кучми, помаA ранчева революцiя, те, що було далi… — А далi ви бачите, яке нині розчарування у людей тим, що вiд' бувається в державi. Уявiть, як ме' нi й моїм побратимам, якi це все починали, пройшли через усi труд' нощi, загрозу життю, все це спос' терiгати. Боляче, що пiсля 17'ти рокiв незалежностi збiльшується прiрва мiж так званою полiтичною елiтою й народом. Але мої полiтич' нi побратими роблять усе, щоб держава мiцнiшала, була демокра' тичною. Ми не вiдiйшли нi на крок вiд своїх iдей, за якi боролися ба' гато рокiв.
Спілкувався Петро АНТОНЕНКО
“Ми не відійшли ні на крок від своїх ідей”. · s. 7strona oryginału ↗ Tekst uszkodzony przy rozpoznawaniu — przeczytaj stronę oryginału
Валерій Сарана, Роман Іваничук, Василь Чепурний, Левко Лук’яненко. Початок 1990#х
Мабуть, любов до ман' дрів — вiд предкiв'ко' закiв. Байдарки, гори, велосипед, лижнi похо' ди — все це було, i чи' мало. Походи, безпе' речно, гуртували. Коли зі студентами сидиш бi' ля вогнища, їси кашу з одного казанка, то не' нав’язливо говориш їм про свої погляди, але це потрапляло на хоро' ший ґрунт. Тоді за кож' ним навчальним закла' дом, за установами бу' ли закрiпленi працiвни' ки КДБ. Якось пiдходить до мене мiй студент i каже, що його запросили на розмову в КДБ і запита' ли, що я говорив сту' дентам у походах про академiка Сахарова. А студент вiд' повiдає, що Валерiй Юрiйович го' ворив із ними лише про навчання. Хоч я справді розказував туристам чимало полiтичного. Тобто студен' ти мене не здавали. — Для всiх нас особливо пам’ятнi першi демократичнi вибори до Верховної Ради УкраA їни навесні 1990 року, ще за СРСР, але вже на фiнiшi iмперiї. — Дуже складна була виборча кампанiя. Обком компартiї (це менi пiзнiше розповiли його працiвни' ки) завдання поставив чiтко: не пропустити мене до парламенту. Другий кандидат вiд демократич' них сил в Чернiговi — Тетяна Яхеє' ва була полiтиком загальнодемок' ратичного напряму. А я чiтко пред' ставляв Народний рух України. То' ді розробили схему боротьби зi мною на виборах. Насамперед в Новозаводському окрузi Чернiго' ва, де я балотувався, висунули 21 кандидата. З них кiлька — головнi лiкарi обласних лiкарень. Вважали, що вони вiдтягнуть значну частину голосiв на себе. Так i сталося, тому довелося проводити другий тур. Хоч я виграв у суперника, що посів друге мiсце, майже 12 тисяч голо' сiв, але набрати 50 % плюс один голос не вдалося. А саме цього то' дi вимагав закон. Основним моїм суперником був директор промис' лового гiганта “Хiмволокно”. На другому турі вже була вiдвер' та фальсифiкацiя. На жаль, ми не могли всього проконтролювати. Люди з виборчих дільниць повiдом' ляли, як пачками кидали бюлетенi за мого суперника. Попри все, я програв йому лише тисячу голосiв. А в обласну раду тодi в деяких округах вибори не вiдбулися i були повторнi. Я вирiшив балотуватися в облраду. I обком компартiї вже немiг придумати нiчого iншого, як поставити менi в суперники тут, у Чернiговi, священика з Троїцького собору. Почалася агiтацiя церков' никiв Московського патрiархату проти мене, наприклад, мене на' зивали безбожником. Я мусив на' гадувати виборцям, що я людина
“Ми не відійшли ні на крок від своїх ідей”. · s. 7strona oryginału ↗ Tekst uszkodzony przy rozpoznawaniu — przeczytaj stronę oryginału
— Валерiю Юрiйовичу, сперA шу — коротке представлення читачам. — Народився 1947 року в Киє' вi. З 1952 року наша сiм’я мешкає в Чернiговi. Закiнчив фінансово' економічний факультет Київського iнституту народного господарства. Працював у фiнансових органах, служив в армiї. З усього трудового шляху найбiльше (20 рокiв) про' працював викладачем економiч' них дисциплiн у Чернiгiвському юридичному технiкумi, який став ВНЗ. Був заступником голови об' ласної державної адмiнiстрацiї, ке' рував апаратом фракцiї Народного руху у Верховнiй Радi, працював в Адмiнiстрацiї Президента України. А останнi мiсця роботи — генераль' ний директор Нацiонального запо' вiдника “Чернiгiв стародавнiй”, зас' тупник начальника обласного уп' равлiння культури i туризму. — Як фiнансист, викладач, який мiг би спокiйно працювати в аудиторiї до самої пенсiї, приA ходить у полiтику, в нацiональA но+демократичнi сили? — Мабуть, мiй склад мислення, досить критичний, пiдштовхнув мене до незгоди з тим, що вiдбува' ється. Ще 1967 року як студент я ходив до пам’ятника Шевченку, ко' ли там вiдзначали рiчницю його перепоховання в Українi. Це вже була полiтична акцiя. Тоді за це виключали з університету. Я зав' жди мав потяг до українського, на' цiонального. Батько мене вiддав до української школи, хоч можна було йти в росiйську. Мабуть, поштовхом до чiткішої позицiї стали публiкацiї в газетi “Лiтературна Україна”, яку я пе' редплачував, про створення Това' риства української мови iм. Т. Шев' ченка. А оскiльки у технiкумi було багато прихильникiв нацiональної iдеї, нашої iсторiї, мови (я був єди' ним, хто викладав спецiальнi дис' циплiни українською), до мене по' тяглися студенти. I ми створили осередок Товариства. Під час створення обласної органiзацiї ТУМ мене обрали заступником го' лови. — Перейдімо до зародження Руху на Чернiгiвщинi. — Щось можу й забути, час так спливає… 1989 рiк, початок 90'го, знаменита “ковбасна революцiя” в Чернiговi, що стала своєрiдним апофеозом полiтичного вибуху. Спершу активiсти обласного Руху збиралися на приватних кварти' рах, і лише пiсля “ковбасної рево' люцiї” отримали примiщення на Щорса, 4, де потім був офiс Руху. Там збиралися десятки людей, га' ряче дискутували. — Вам є що згадати про ви+ хід наприкінці 80+х першої неза+ лежної чернiгiвської газети “Громада”, по сутi, пiдпiльної. — Менi випало привозити на Чернiгiвщину перше число газети “Громада”. Його друкували в Литвi. Тодi Литва була островом свободи на територiї Радянського Союзу, бо мiсцева влада йшла в цьому руслi. Через Чернiгiв ходив потяг Ри' га—Сімферополь. Сiдаєш, i вранцi вже у Вiльнюсi. А вечiрнiм потягом їдеш назад до Чернiгова. Наклад газети був чималий, тому змiг за' брати лише половину, завантажив' ши ним двi валiзи. Пасажирiв було небагато. Менi спало на думку, що я обдурю тих людей, якi, напевно, стежать за мною, у Гомелi. Спакував валiзи. Вийшов у Гомелi на перон, прогу' лююся. Коли дали сигнал, що по' їзд вирушає, швидко забiг до ваго' на, забрав валiзи й зiскочив на пе' рон. А коли я сiв в автобус на Чер' нiгiв, мене знову “засiкли”. На зу' пинцi пiд Рiпками до автобуса за' йшли мiлiцейський майор i люди в цивiльному. Звелiли забрати речi i виходити.
Валерій Сарана газету, i привіз наклад. Для спец' служб це була несподiванка. — Мабуть, Вам пізніше довоA дилося зустрiчатися з тими праA цiвниками спецслужб, зокрема й тодi, коли Ви обіймали високi посади в державнiй владi? — Доводилося. А тоді у спец' службах боялися громадського ви' буху i хотiли, щоб я боявся їх. По' тiм, перебуваючи при владi, я не раз зустрiчався з офiцером, який мене допитував. Вiн теж працював в органах влади незалежної Украї' ни. Що ж, життя триває… — Хто був поруч із Вами в ті неспокійні дні? — Олександр Котенко, Аркадій Нотаріус, Анатолiй Майба, Iван Панченко, Лариса Куровська, Ва' силь Чепурний (нинішній голова Чернігівської обласної “Просвіти”). Хочеться згадати мого соратника Валентина Ральченка. Дуже надiй' на людина. Коли 1991 року стався заколот ГКЧП, Рух отримав вказів' ку палити списки, архiви. Я уявив, як вiдновлюватимемо всi докумен' ти. Тодi ми iз Ральченком подиви' лися один одному у вiчi й покляли' ся, що лише вдвох знатимемо, де зберiгатимуться нашi партiйнi па' пери, хоч би що трапилося. Анатолiй Бабкiн — росiянин за нацiональнiстю, але він боровся за українські нацiональнi iдеї. Анато' лiй Баранов, вiдставник'вiйсько' вий, росiянин, вiдданий Українi. Михайло Данилюк, Галина Несте' ренко, Анатолiй Лащевський, Олексiй Iвченко, Владислав Саве' нок — активні просвітяни. Тодi ми протистояли потужнiй полiцейськiй державi з апаратом КДБ, органами влади, суду, проку' ратури. Боролися, не знаючи, чим усе закiнчиться. Коли я приходив додому (а нашi засiдання затягува' лися допiзна), заходячи в пiд’їзд,
хвилину—двi прислухався, чи не скриплять схiдці. Потiм зрозумiв: якщо вороги захочуть щось зi мною зробити, то зроблять. Було багато телефонних дзвiнкiв iз за' лякуванням, погрозами дитинi. Усе це ми пройшли. — Напевно, Вас “обробляли” й комуністи, партфункціонери ? — Пам’ятаю, як мене запросив на розмову в обком компартiї один із таких iдеологiв. Коли пiзнiше я працював заступником голови об' ласної адміністрації, вiн був моїм пiдлеглим. Ось вiн i каже: “Валерiю Юрiйовичу, ви ж страшнi нацiона' лiсти”. Я йому: “Ви нiколи не бачи' ли, як iде наша рухiвська колона намiтинг із прапорами? То прийдiть подивитися. У центрі йде Тарас, українець, у вишиванцi, з синьо' жовтим прапором. Праворуч іде Степан, чорношкiрий хлопець, який мешкав тут у родичiв, вивчив українську мову. Ліворуч — єврей Аркадiй Нотарiус”. — Ви відчували підтримку молоді, своїх студентів? — Звичайно, особливо в осе' редку “Просвiти” в технікумі, серед туристів, з якими разом ходили в походи. Потяг до мандрiв у мене в кровi. На Черкащинi у батьковому селі бабуся розказувала, що у на' шому роду нiколи не було крiпакiв, хоч частина села була закрiпачена.
Петро СОКАЛЮК, м. Роздільна Одеської обл.
Роздільнянський будинок куль' тури відвідала пересувна виставка про УПА, зініційована Президен' том України. З допомогою ВУТ “Просвіта” ім. Тараса Шевченка виставка мандрує Україною. Її ме' та — донести до народу правду про Українську Повстанську Армію. Неможливо без хвилювання і болю вдивлятися в юні обличчя во' їнів УПА, сповнені жаги до життя. Вони взяли у руки зброю і дали клятву боротися за вільну і не за' лежну від жодного окупанта Украї' ну. Гаслом їхньої боротьби стали слова: “Здобудеш Українську дер' жаву або згинеш у боротьбі за неї”.
На наших очах ці, здавалося б, недавні події стають істо+ рією. Наступного року минає 20, як утворено Народний рух і відновлено “Просвіту” — дві організації, які торували шлях до Незалежності. Проголошували її в столиці, а виношува+ ли, народжували по всій Україні, в усіх реґіонах люди, яким було найтяжче, бо вони йшли в перших лавах. Якщо серед таких людей на Чернігівщині назвати нині тих, хто був першими серед перших, то самі чернігівці передовсім згадали б Вале+ рія САРАНУ. Перший голова обласного Руху, один із фун+ даторів Чернігівської “Прос+ віти”, причетний до станов+ лення незалежної преси.
“Ми не відійшли ні на крок від своїх ідей”. · s. 7strona oryginału ↗ Відчули на собі окупацію Росії, Польщі, Румунії, Угорщини. Сусі' ди'вороженьки століттями шма' тували Україну. Квітами, хлібом і сіллю зустрічала Західна Україна Червону армію. Але замість очіку' ваної свободи одержала рабство, репресії, войовничий атеїзм. З’явилася надія на Німеччину. Але коли 30 червня 1941 року Степан Бандера і його уряд оголосили Акт про відновлення Української Народної Республіки, то невдовзі Гітлер наказав заарештувати Бандеру і його уряд та вимагав відкликати акт. Три тисячі оунівців було страчено. Але Степан Бан' дера і його соратники не пішли на зраду, тож їх кинули у концтабір. Ось тому в жовтні 1942'го перші підрозділи УПА дали клятву на вірність Україні. Нерівна боротьба тривала до 1952 року і навіть дов' ше. Обмануті радянською пропа' гандою люди вірили, а несвідомі, шовіністично налаштовані про' довжують вірити, що УПА — ворог народу. Але розсекречені матері' али спецслужб свідчать, що зло' чинно діяли не вояки УПА, а реп' ресивні органи Радянського Сою' зу. Українська Повстанська Армія воювала за свою землю, і за це їй встановлюють пам’ятники.
“Добрі діла будуть тоді великими, коли ми не вважатимемо їх великими”. Данило Туптало · s. 8strona oryginału ↗ Ciąg dalszy z wcześniejszej strony — fragment strony
краю та їхні подвиги, утвердила віру у власні сили, а найголовніше — ви' ховала плеяду керівників, які по'но' вому виконують функції й завдання. Спостерігаючи за тим, як зміни' лася за кілька років Макарівщина, бачиш, що стратегію розвитку гро' мад, винайдену тут, слід покласти в основу державного будівництва незалежної європейської України.
Фото Ганни Оборської
Юлія Василівна Пелешок
“Добрі діла будуть тоді великими, коли ми не вважатимемо їх великими”. Данило Туптало · s. 8strona oryginału ↗ Про Макарівський район Київської області нині говорять і пишуть чимало. Ще б пак — розташований лише за кілька десятків кілометрів на захід від столиці, він найпривабливі+ ший інвестиційний реґіон. Проте журналістів “Слова Просві+ ти” він зацікавив через іншу грань своєї популярності. Мака+ рівська земля здавна відома своїми славетними земляками, значним внеском в національно+визвольну боротьбу нашого народу і високою громадянською свідомістю мешканців.
Фото Ганни Оборської
Євген БУКЕТ
У Макарові 1651 року в сім’ї ко' зацького сотника народився Дани' ло Туптало — в майбутньому ви' датний діяч православної церкви, зарахований до лику святих Ди' митрій Ростовський, автор фунда' ментальної праці “Життя святих”, один із фундаторів сучасної укра' їнської літературної мови, духівник Івана Мазепи, висланий Петром І до російської глибинки. Торік макарівці вшанували пам’ять свого славного земляка відкриттям величного монумента святителю. І головний храм Мака' рівського благочиння Київського патріархату теж освячений в ім’я Димитрія Ростовського. Святійший Патріарх Київський і всієї Руси'Ук' раїни Філарет лише цього року уже вчетверте відвідав Макарівський район, адже завдяки районній вла' ді будують храми та відроджують духовність на Макарівщині. Акції проти проведення адмініс' тративно'територіальної реформи,
Керівник краєзнавчого клубу “Пошук” Діна Нетреба оглядає експозицію Макарівської картинної галереї згідно з якою Макарівський район був би розділений між сусідніми Бо' родянським і Фастівським, тут нази' вають “другою революцією”. Меш' канці Макарівського району протес' тували проти реформи не лише у Макарові, а й в окремих селах, вис' тавляючи пікети вздовж Житомир' ської траси. 6 грудня 2005 року в Ма' карівському районі відбувся рефе' рендум за народною ініціативою. Питання у бюлетені стояло так: “Чи схвалюєте Ви ліквідацію Макарів' ського району?” У референдумі взя' ли участь понад 76 % виборців, із них 91,2 % відповіли негативно. Відтоді 6 грудня у Макарівському районі від' значають як День єдності. Нині існуванню району вже ні' чого не загрожує, а місцева влада під керівництвом Володимира Гор' бика активно реалізує державну політику. Про принципи роботи й успіхи тутешніх управлінців журна' лістам “Слова Просвіти” розповів заступник голови Макарівської райдержадміністрації з гуманітар' них питань Олег Майстренко: “Від' родження духовності ми взяли за основу нашої діяльності, адже са' ме Макарівська земля дала світові Данила Туптала. Під час святкуван' ня 85'ої річниці району Макарів зустрічатиме мощі Святителя, які зберігатимуться саме тут.
Фото Анатолія Марчука
До Дня незалежності та ювілею району ми видаємо за спонсорські кошти 12 книжок. Серед них “Літе' ратурна Макарівщина”, “Символіка Макарівщини”, “Історія міст і сіл Київщини. Макарівський район”, “Голодомор на Макарівщині”. Уже встановлено чотири скуль' птурні композиції пам’яті жертв Го' лодомору в Макарові, Колонщині, Ситняках і Фасовій. Невдовзі пла' нують відкрити ще десять пам’ят' них знаків. Днями районна рада ухвалила рішення про присвоєння звання “Почесний громадянин Макарів' ського району” композиторові Вік' тору Степурку, заслуженому вчи' телеві України Галині Пашинській, заслуженому лікареві України Ка' зимиру Журавському, заслужено' му працівнику сільського госпо' дарства України, голові Житомир' ської облдержадміністрації Юрію Забелі, заслуженому працівнику промисловості України Володими' рові Артюхову. Наше завдання також, працю' ючи з головами і депутатами сіль' ських рад, — донести до них пот' ребу змін. Районна рада майже од' ноголосно ухвалила рішення і звернулася до всіх селищних і сіль' ських рад із вимогою негайного знесення пам’ятників радянським вождям і повернення історичних назв вулицям”. Переконатися в ефективності роботи сільських громад ми змогли в селі Колонщина, під час зустрічі з сільським головою Юлією Пелешок. Сільська рада під її керівництвом стала переможцем районного кон' курсу. Юлія Василівна — учасник бо' йових дій в Афганістані, з великою відповідальністю ставиться до своєї роботи. Хоч би скільки людей ішло до неї зі своїми запитаннями, інте' ресами, вона завжди намагається розв’язати їхні проблеми. Мешканці Колонщини шанують “свою Юлю” і стверджують, що для їхнього села ніхто ніколи стільки не зробив доб' рого, як Юлія Василівна за останні два роки. Упродовж 2007—2008 ро' ків з ініціативи Колонщинської сіль' ської ради створено комунальне
У рідному селі заслуженого художника України Анатолія Марчука Козичанці, де минуло його дитинство, Анатолій створив казку. Його садиба — це витвір мистецтва: подвір’я з різьбленою криницею та парк скульптур, багато квітів. Анатолій Петрович щоліта запрошує сюди друзів та колег на творчі пленери, симпозіуми скульптури, музично'поетичні семінари. Пленери діс' тали назву “Літні зустрічі у садибі Марчука”. П’ять років тому Анатолій Марчук втілив у життя свою давню мрію й створив у Мака' рові галерею, картини до якої збирав упро' довж 30 років. Тут представлено майже 100 картин вісімдесяти сучасних українських ху' дожників. Анатолій Марчук постійно у творчому ру' сі й пошуку. Він відкриває багатьом своїм співвітчизникам можливість доторкнутися до мистецтва, бути ближче до духовного й віч' ного.
Фоторепортаж Ганни ОБОРСЬКОЇ
Колаж Євгена Букета підприємство “Колонщина'сервіс”, яке займається водопостачанням і водовідведенням, перевезенням вантажів, упорядкуванням села, здійснює земельні робіти, надає ін' ші послуги; створено соціальну службу за проектом Євросоюзу “Кожній дитині в Україні”, яка опіку' ється дітьми з неблагополучних сі' мей, надає матеріальну й психоло' гічну допомогу; прокладено п’ять кі' лометрів автодоріг із твердим пок' риттям; капітально відремонтували будинок культури, бібліотеку, при' міщення сільської ради, школу, ди' тячий садок; оновлено бібліотечні фонди; закуплено новий комп’ю' терний клас; очищено водойми і криниці; проведено вуличне освіт' лення; затверджено герб, прапор і гімн територіальної громади; вста' новлено пам’ятний знак на вшану' вання всіх мешканців громади, які загинули в різні часи, в’їзні знаки — скульптурні композиції за проектом заслуженого художника України Миколи Білика. Постійно матеріаль'-но підтримують мистецькі колекти' ви села — ансамблі “Полісяночка” та “Берегиня”; будують церкву в ім’я Іоана Богослова. Українська незалежність відро' дила в Макарівському районі пра' давні звичаї й традиції. Вона допо' могла згадати імена героїв свого
“Не бійся досвітньої мли, досвітній огонь запали, коли ще зоря не заграла”. Леся Українка · s. 9strona oryginału ↗ Надія КИР’ЯН Фото Ганни ОБОРСЬКОЇ
У всі часи в різних місцевостях іза різних умов були осередки укра' їнської культури та духовності. Так, у Ясногородці це родина Сиченків: Петро Панасович, відомий україн' ський письменник, та його дружи' на Лідія Андріївна. Жили вони у простій селянській хаті, яку Сиченки купили 1960 року. “Хата дерев’яна, зовнішня закидка зі смолянистої сосни, з якої буду' вали житло на Поліссі (такі будинки могли стояти по 300 років)”, — роз' повідає син письменника Юрій. У цій хатині бували Максим Рильський, Володимир Малик (Сиченко), троюрідний брат Петра Сиченка, Віталій Кулаковський, Василь Шевчук, Віктор Положій, Іван Власенко, Анатолій Давидов, Микола Олійник, Василь Скуратів' ський, Олекса Мусієнко, Микола Фененко (дослідник української топоніміки, зокрема, ролі топоні' мічних назв та назв рослин у твор' чості Шевченка) та інші цікаві лю' ди. Тут Петро Панасович написав переважну більшість своїх творів, з яких видано лише частину. Рай' держадміністрація планує відкри' ти в цьому приміщенні районний літературний музей. Господиня тут — Лідія Андріїв' на, жінка вельми поважного віку (1921 року народження). Через травму ноги зараз прикута до ліж' ка, але дуже жвава, розумна. Над' звичайно зраділа новим книжкам видавничого центру “Просвіта”, які ми їй подарували, стежить за су' часним літературним та культур' ним життям. Розповіла нам багато цікавого, відповіла на запитання.
ТОВАРИШУВАЛА З ОЛЬГОЮ КОСАЧ — Лідіє Андріївно, які зна+ йомства справили на Вас неза+ бутні враження? — Ми були близькі з родиною Ужвіїв'Пономаренків. Коли я нав' чалася в Київському педагогічно' му інституті (тепер імені Драгома' нова, а тоді — Горького), я в їхній родині й до екзаменів готувалася. У них було взимку холодно, а в гуртожитку ще холодніше. Ната' лія Ужвій — прекрасна людина. Її сестра була дуже приязна, а бать' ко — лагідний на вдачу, я таких людей мало зустрічала. У них зав' жди хтось гостював, хтось обі' дав… Одного разу на Різдво ми понесли їм вечерю. Боялися, бо тоді це було заборонено. Наталія Михайлівна навіть заплакала, дя' кувала нам, запросила вечеряти. А скатертина, пам’ятаю, біла'бі' ла, ще й барвінкові віночки сестра Євгена Порфировича вишила. А коли мій чоловік захворів, то діставала нам дефіцитні ліки. Ми дуже любили збирати гри' би, бо їх тоді тут у лісах було бага'-то. Це така краса, що не намалю' вати й не розказати! Запрошували до себе Пономаренків, але вони все не мали часу. То ми законсер' вуємо баночку, на гостинець при' веземо — вона так дякувала: “Це ж такий подарунок!” Завжди приго' щали мене, запрошували в гості. Ніколи не чула, щоб про кого'не' будь погане слово сказали… Була знайома із сестрами Лесі Українки Ольгою та Ісидорою. Од' ного разу ми зайшли до них у гості. Ольга Петрівна впізнала мою под' ругу, запросила нас ночувати. Жи' ла вона із сином, ой як тяжко! А Іси' дора — з дочкою. Потім я неодноразово відвіду' вала Ольгу Петрівну. Вона мешка' ла на вулиці Овруцькій, 16, на дру' гому поверсі. Ходила я до неї піш' ки з мого села Королівки — за 70 кілометрів. Тоді ніякого транспор' ту не було.
У школу я також ходила за 7 кі' лометрів. Коли навчалися з подру' гою в другу зміну, поверталися по' ночі й одного разу заблудилися. Наші батьки ходили нас шукати з ліхтарями. Ольга Петрівна переймалася моєю долею, хотіла влаштувати на якісь курси, щоб мене до Ні' меччини не забрали. Була дуже гостинною. Я часом приносила з села баночку молока, сиру, ква' сольки чи ще щось, то вона зав' жди ділила це на трьох: мені, собі й синові. Якось я з’їла неякісного хліба з каштанів й отруїлася. Оль' га Петрівна привела товаришку, лікарку, щоб мені допомогла. Ко' ли мені стало ліпше, я запитала: чому Ви кликали сусідку, адже са' ма маєте вищу медичну освіту (Петербурзький університет)? Вона відповіла, що у медиків є пе' реконання: не можна самим ліку' вати близьких людей, бо будеш хвилюватися й обов’язково поми' лишся. Отже, мене мала за близьку людину. — Розкажіть про творчість Петра Панасовича. Що він напи+ сав, чи все вдалося видати? — Спочатку видали дитячі кни' жечки: “Куд'куди?”, “Найсмачніше яблуко”, “Подякуймо землі”. За ту землю йому й влетіло… — Це ж чому? — Певно, не тому дякував. Тре' ба було комуністичній партії… А по'їхньому, за що ж дякувати зем' лі? Саме після цієї книжечки (1974 рік) його й перестали друкувати. Тоді вдвох із Віталієм Кулаков' ським вони написали дві книжки “Ой гук, мати, гук” та “Ріки вихо' дять з берегів” — про гайдамаць' ких ватажків нашого краю Микиту Швачку, Івана Бондаренка, Андрія Журбу. Задумували трилогію — третю книжку “Вітер з Холодного Яру” писав сам. “Більше половини батькових творів не опубліковано, — додає пан Юрій. — Мрію видати всю батькову спадщину. Хоч по тисячі примірників або й по п’ятсот. Але все, що варте уваги”. — Чи справдилися сподіван+ ня щодо незалежності України? — Частково. Велике завоюван' ня — те, що називаємо свободою слова. Це розуміють усі. Проте є такі, хто мислить категоріями ков' баси. Багато надій не справдилося. Петро Панасович, наприклад, на референдум про незалежність 1991 року йшов, як на свято. А пе' ред смертю розчарувався. Погано, що в державі безлад, все продають'купують, панують гроші, а не любов та злагода. За' напастили землю, річки, озера. Бюрократія надзвичайна. Син їде удвадцять третє до району, щоб розв’язати одну проблему! Тако' го не було навіть за радянських часів. Щоб змінити ситуацію, потріб'-но згуртуватися, відчути себе пов' ноцінними людьми, поставити на місце тих, хто розграбував нашу землю.
НАЦІОНАЛЬНИЙ ДУХ ВІДРОДЖУЄТЬСЯ В КОЖНОМУ ПОКОЛІННІ У Бишеві розмовляли з акти' вісткою помаранчевої революції 58'річною Тетяною Кромбет: — У кінці 60'х — на початку 70'х років минулого сторіччя я нав' чалася в Київському педагогічному інституті. 22 травня, у день перепо' ховання Шевченка, ми ходили до його пам’ятника. Тоді вперше по' чули слово “націоналіст”, дізнали' ся, що це заборонено, почали за' мислюватися. Раніше навіть не ус' відомлювали своєї національної ідентичності. А через десять років на весня' них канікулах відбулася зустріч од' нокурсників. Домовилися з подру' гою згадати молодість, піти до пам’ятника Тарасові. Я прийшла, а її немає. Телефоную до неї, запи' тую, чому не прийшла. Вона відпо' віла, що їй принесли імпортну сук' ню (а був час тотального дефіциту, дістати гарну річ було тяжко), тому затрималася. Запитала мене: “А там, біля пам’ятника, люди є?” Від' повідаю: “Людей немає, тільки на кожній лавочці сидять з дерев’яни' ми фізіономіями, одразу видно, що кадебісти”. Не встигла я доїхати до Бише' ва, як мені зателефонували: “Нас' тупного дня (в понеділок) ви по' винні з’явитися в паспортний від' діл у Макарів”. Кажу: “У мене з про' пискою все нормально, до того ж, я на роботі”. — “Вам нічого на ро' боті не буде, ми попередимо. Тіль' ки не піднімайте ажіотажу навколо цього виклику”. Це мене заінтригу' вало. Чого я тільки не передумала, доки дійшла! Підходить до мене не дуже при' мітний чоловік і запрошує зайти. Показує посвідчення старшого лей' тенанта КДБ. Запропонував розпо' вісти, де я була того дня, з ким зус' трічалася. Він попередив, щоб про цю розмову ніхто не знав, ще й до' велося написати розписку. Мабуть, телефон подруги прослуховували, бо в неї були родичі у ФРН. Один наш однокурсник колись підійшов до делегації з Канади, по' говорив, і його викликали, переві' рили все листування. Оскільки у подруги були його листи, то й до
Фото Ганни Оборської
Карина ВОСТРЯКОВА
Навчальні класи школи містечка Бишева, що на Ки' ївщині, зберігають історичну пам’ять цього краю. Шма' точки грецьких амфор і крило спаленого літака часів Другої світової війни, середньовічні ікони й фашистські емблеми — всі ці надзвичайно контрастні й напрочуд цінні речі нашої історії зберігає невеликий Бишівський краєзнавчий музей. “Якось приїхав до нас італієць після навколосвіт' ньої подорожі й написав, що це найкращий музей у сві' ті, який він бачив”, — розповідає історик і засновник музею Валерій Обухівський. Він із натхненням ознайо' мив журналістів “Слова Просвіти” зі своєю скарбницею сторіч, ніби влаштувавши подорож у часі. 1980'го Валерій Вікторович розпочинав учителю' неї приходили, мусила віддати все листування. А він починав усі листи так: “Добрий день… Шлю тобі при' віт з колиски української культури славного міста Полтави…” Цього було достатньо для виклику. Под' руга мене заспокоїла, що не треба надавати значення цьому виклико' ві. Я про це декому розказала. Піс' ля цього в мене був обшук. Єдине, що вилучили, — книжку Дмитра Яворницького. Але й моїх подруг допитували, дзвонили в Бородян' ку, до куратора нашого району. Все це на мене справило гнітюче вра' ження, я такого не очікувала. Ду' мала: “Якщо я ворог народу, то хто ж тоді народ?” Це було 1983 року, в часи Анд' ропова. До цього додалися сімейні негаразди, померла мати… Тоді я ще розкритикувала урок про Лені' на. То мені директорка, яка запус' тила руки в шкільну інтернатську комору (тоді я працювала в школі' інтернаті), інкримінувала, що я виступаю проти Леніна. Коли почалося відродження (це для мене було як психологічна реа' білітація), я брала участь у прези' дентських виборах спочатку як спостерігач, у другому турі — як ко' респондент газети “Нашої України”, у третьому — як секретар. Під час помаранчевої революції я побачила молодих і красивих людей, на яких погрожували пустити танки. Тож ви' рішила, що поїду туди хоч би для кількості — я вже своє прожила. Юлія Тимошенко тоді закликала: “Не лежіть на диванах перед телеві' зорами, а виходьте на вулиці”. Так яй потрапила на майдан. Коли зану' рилась у цю гущу людей, страх ми' нув, заспівала разом з усіма Гімн України. Після цього склала вірш: На Майдан іду, як до Причастя. Дух мій тут зринає із пітьми. Це таке, повірте мені, щастя: Вільними відчуть себе людьми! Вільними від мороку облуди, Павутиння страху розірвати, Дихати почать на повні груди, Гімн свій український заспівати. Мені здається, що національ' ний дух відроджується в кожному поколінні, як чарівний птах Фенікс, тому придушити самоусвідомлення українськості не вдасться нікому. Коли нова влада стала до ро' боти, то повелася нерішуче — не виконала того, що обіцяла. Про' пустила момент. Тоді можна було зробити, як у республіках Прибал' тики, у Польщі. Але не вийшло. Вважаю, що мені пощастило, бо дитинство минуло без пластикових пляшок, пакетів. Було чисте довкілля. Я йшла стежинкою полем, вітер гнав хвилі житами, мерехтіло повітря, як марево, жайворонок тріпотів над го' ловою, не смерділо отрутохіміката' ми… Тепер розумію, що це й було щастя. Чистіші були люди. Ми не чу' ли матюків. У селі лише один дядько вживав нецензурну лайку — це був колишній партизан із загону Ковпака. Часто п’яний валявся. Те, що для нас було дико, стало нормою. Сміття на вулицях, сміття в мові, сміття в дум' ках (говорять одне, а роблять інше). Раніше люди жили переважно на одному місці, своїх знали з ди' тинства, боялися осоромити свій рід. А тепер нашкодив в одному місці — подався в інше. Ми колись запитали в діда: ко' ли краще було жити — тепер чи за царя? Дід подумав і відповів: за ца' ря, бо був порядок. Що він сказав би нині?.. — Чи будуть зміни на краще, як вважаєте? — Кажуть, що найтемніша ніч буває перед світанком. Невже ми повинні впасти, щоб зрозуміти, що так жити не можна? Далі падати ні' куди, потрібно вже підніматися. Ми повинні вдосконалюватися, бо навіщо тоді жити...
“Не бійся досвітньої мли, досвітній огонь запали, коли ще зоря не заграла”. Леся Українка · s. 9strona oryginału ↗ Początek tekstu może być niepełny — porównaj ze stroną oryginału
вати в школі. Як патріот, він вирішив займа' тися історією не за книжками, а досліджую' чи й зберігаючи історичні цінності. Уже неза' баром, 1983 року, створили музей бойової слави, а на початку 90'х перепрофілювали як історико'краєзнавчий. Ентузіазм і бажан' ня Валерія Обухівського зберегти історію рідного містечка і частину історії України вже понад двадцять п’ять років допомага' ють всім охочим пізнавати минувшину. Нині у музеї — понад тисяча експонатів. Директор зазначає, що ці речі дають змогу простежити ланцюжок поколінь. Козацькі люльки, бойові сокири, ножі періоду Київ' ської Русі — гордість музею, як і документи ХVІІ й фотографії початку ХХ сторіччя. В му' зеї зберігаються речі єврейської діаспори Бишева, давні православні ікони, вишиванки й вироби гончарів минулих сторіч. Та, на жаль, не все в реаліях так прекрасно й са' мобутньо, як на стендах. За радянської влади була настанова органів освіти й культури в кожній школі створювати музеї бойової слави. Це ніби й заохочува' ло до праці, проте краєзнавчого, побутового й етно' культурологічного напрямів у музеї не розробляли. Нині є інша проблема: обласна адміністрація ухвали' ла рішення про збереження пам’яток архітектури, та це залишилося на папері. “На жаль, сьогодні бракує коштів, держава стоїть осторонь окремих ініціатив. Краєзнавство — це почин з батька'матері, а тепер йо' го пропагувати для виховання й навчання дуже тяжко, бо на рівні району й держави замало підтримки”, — зазначає директор музею.
“З тим народом рахується світова спільнота, який має достатньо сили для самоповаги”. · s. 10strona oryginału ↗ — Валентино Андріївно, що пробудило Вашу національну свідомість? — Я народилася в Одесі під час війни, виросла у дитячому будинку. Навчалася українською мовою. То' ді не надавала цьому особливого значення. Захоплювалась музи' кою, навчилася грати на баяні. Вступила до Одеської консервато' рії. Здобула фах диригента симфо' нічної музики. На третьому курсі вирішила по' їхати студіювати музику в Ленін' град — саме там навчався мій улюблений професор. Після кон' серваторії, яку закінчила 1969 року, мене запросили на роботу до Челя' бінська. Там були представники різних національностей. Грали ми й українську музику. Але моя націо' нальна свідомість ще дрімала. Одного разу, на гастролях у Магнітогорську, я йшла зі спектак' лю і почула, що в одному з будинків люди співали українських пісень.
Надія ОНИЩЕНКО, м. Ніжин
Ґрунтовну працю “Український некрополь Санкт'Петербурга” Те' тяна Лебединська присвятила батькам — українському поетові Миколі Шпаку і Зінаїді Горбатенко' Шпак. Дар гідний. Ілюстроване ви' дання київський видавничий дім “Стилос” оформив розкішною по' ліграфією. Він назвав його особли' во актуальним у наш час, коли від' родився інтерес до некрополів як явища історичної спадщини, коли народи, що тривалий період меш' кали на єдиному геополітичному просторі, почали пильно придив' лятися до власних коренів, вивчати свій внесок у спільну історію цього простору. Некрополезнавство як галузь історичного дослідження понад півстоліття на теренах ко' лишнього СРСР не розвивалося через ідеологічні причини. Тільки в 90'х роках цю тему активно роз' горнула в незалежній Україні Люд' мила Проценко, зусиллями якої Лук’янівському цвинтарю в Києві надано статус меморіального. Тетяну Лебединську, кандидата філософських наук, доцента, члена Спілки письменників України, ка' валера ордена княгині Ольги ІІІ ступеня, українку, яка навчалася у Львові й мешкає у Санкт'Петер' бурзі, тривожить стан українського некрополя у колишній північній столиці Російської імперії. Упро' довж багатьох десятиліть українці приїздили сюди, працювали, тво' рили, а для багатьох із них ця зем' ля стала вічним притулком. Пере' важна більшість могил і пам’ятни' ків занедбана, вони й далі занепа' дають і руйнуються, пише автор у передмові. Наприкінці досліджен' ня вміщено перелік поховань, які були розташовані на знищених цвинтарях. Названо також і похо' вання, які розшукати не вдалося. А починається видання з опису Смоленського кладовища, де пер' шим позначено могилу мого зем'
“З тим народом рахується світова спільнота, який має достатньо сили для самоповаги”. · s. 10strona oryginału ↗ Життя української діаспори, її активність, життєздатність залежить від подій, які відбу+ ваються в Україні. Здобуття незалежності 1991 року, Помаранчева революція 2004+го і під+ йом народного духу, який простежувався в ці роки, пробудив до активного життя багатьох українців діаспори. Яскравий приклад — доля українки з рідкісною для жінок професією валторністки Валентини Блащук. Вона — заслужена артистка Росії, внесена до Всесвітньої української енциклопедії як му+ зикант і пропагандист української культури. Представник талановитої плеяди музикантів Одеської та Петербурзької валторнової школи. Постійно виступає в Росії та в Україні, неод+ норазово була на гастролях у Швеції, Фінляндії, Іспанії, Англії, Голландії, Німеччині, Болгарії. Грає твори в обробці українських класиків: М. Лисенка, Б. Лятошинського, М. Леонтовича, Г. Цицалюка та українські народні пісні. Брала участь у фестивалях “Червона рута”, “Всі ми діти твої, Україно” та ін. Вона — голова Петербурзького фонду української культури, веде ак+ тивну громадську роботу, учасник І—IV Всесвітніх конґресів українців. Нещодавно відзначила 40+річчя своєї творчої діяльності й 17+річчя — в українській культурі. 1991 року в залі Ленін+ градської консерваторії вперше організувала концерт “Музика України” і відтоді працює над цим постійно. Відчула себе справжньою українкою саме 1991 року. Про це ми й розмовляли.
Це було одне з найсильніших вра' жень, перший дзвіночок. Після цього я деякий час жила в Німеччи' ні, потім у Ленінграді. Після здобуття Україною неза' лежності відвідала Одесу і позна' йомилася там з Володимиром Се' рантом, активним рухівцем. Він на' вернув мене до рідної землі, мови, культури. Запросив до Львова. По телебаченню почула Соломію Кур' банович, яка співала “Боже вели' кий, єдиний, нам Україну храни…” Навіть тепер, коли розповідаю, у мене сльози на очах. Через місяць повернулася до Петербурга зовсім іншою. Почала шукати українське товариство — ледве знайшла. Вже через кілька місяців орга' нізувала перший свій концерт “Музика України”. Мене підтрима' ло багато співаків Маріїнського театру. Ми грали тріо валторн (за' мість бандур). Відтоді, з 1991 ро' ку, ми не забували свого народу, рідної мови.
ляка з Чернігівщини, уродженця Борзни Михайла Івановича Анто' новського (1759—1816), письмен' ника, історика, перекладача. Він працював у Публічній бібліотеці Санкт'Петербурга (1796—1810). Автор “Истории о Малой России” (1799). Підпис під фотографіями мо' гил родини Домонтовичів пові' домляє, що чиновник Іван Георгі' йович народився 1781 р. у селі Кудрові Сосницького повіту Черні' гівської губернії, помер 23 січня 1854 р. Так само, як і нагородами за бездоганну службу, пишався успадкованим гербом за поход' женням від генерального судді Війська Запорозького Івана До' монтовича. Це був дід першої жін' ки'посла О. М. Коллонтай. Могила може багато розповіс' ти справжньому досліднику. Автор розкриває родовід видатного фло' товодця Павла Нахімова, чий пра' прадід Тимофій був запорозьким козаком. Прадід Мануйло дослу' жився до сотника. Батько Степан Михайлович за часів Катерини ІІ отримав звання майора. На цьому кладовищі було впер' ше поховано Тараса Григоровича Шевченка. Пам’ятник втрачено, і лише 1989 року встановлено ме' моріальний камінь. Тетяна Миколаївна гаряче і справедливо нарікає на те, що ци' ми могилами не опікується сьогод' ні Україна. У вересні 2007 року Тетяна Ле' бединська стала одним з авторів фотовиставки “Український некро' поль Санкт'Петербурга” у Націо' нальному музеї Тараса Шевченка в Києві, на якій було представлено велику частину матеріалів, зібра' них у книжці “Український некро' поль Санкт'Петербурга”. У 500 фотознімках зафіксував Українську Пальміру співавтор ви' дання Петро Тарасенко, художник, фотомайстер, автор трьох фото' виставок, присвячених українсько' му Петербургу, оформлювач кни'
— Що робите в Петербурзі на українській ниві? — Щороку в березні допомагаю організовувати вечори Тараса Шевченка в Академії мистецтв, я режисер цих концертів. Організувала український хор “Сузір’я”, знайшла великого енту' зіаста професора М. Романов' ського, який завжди любив україн' ську пісню. Навіть в Азербайджані організував капелу, яка розспіву' валась на українських мелодіях. Коли професора не стало, хором керував його учень. Колектив брав участь у заходах, присвячених Та' расу Шевченку, Лесі Українці, Ва' силеві Стусу, Миколі Лисенку, Гу' лаку'Артемовському, композито' рам та поетам української діаспо' ри. Ми започаткували концерти до Дня незалежності України. Але роботи ще непочатий край. Мрію, щоб тут, у Петербурзі, прово' дились дитячі фестивалі, щоб діти згадували українські пісні, щоб пор' жок, календарів з іс' торії зв’язків Украї' ни і Росії. Його світ' лини вдало ілюстру' ють наукові дослід' ження. У некрополі майстрів мистецтв Олександро'Нев' ської лаври похова'-но Юрія Федорови' ча Лисянського (1773—1837), ко' мандира шлюпа “Нева” під час пер' шої російської нав' колосвітньої подо' рожі. Уперше приїхав' ши до Ніжина, Тетя' на Лебединська по' бачила пам’ятник Лисянському неподалік церкви Іо' анна Богослова, де священиком служив батько мореплавця. А в му' зеї рідкісної книги бібліотеки Ні' жинського держуніверситету імені Миколи Гоголя їй показали карту, яку подарував Лисянський, з поз' наченим на ній рідним містом. А Тетяна Миколаївна подарувала свою книжку, в якій читаємо про поховання на Волковському пра' вославному цвинтарі в музеї'нек' рополі “Літераторські містки” ви' пускника Ніжинського ліцею, това' риша Тараса Шевченка Олексан' дра Степановича Афанасьєва' Чужбинського. В Олександро'Нев' ській лаврі поховано Олександра Андрійовича та Іллю Андрійовича Безбородьків — засновників Ні' жинської гімназії вищих наук. Уже втрачено могилу випускника цієї гімназії, однокашника Миколи Го' голя Петра Григоровича Редькіна (1808—1891) — юриста, студента етико'політичного відділення Мос' ковського університету, який у Берліні слухав лекції Гегеля. У 1860'х він упродовж трьох років був ректором Санкт'Петербур' зького університету. Не знайшла авторка й поховання Миколи Пав' трети українських композиторів ви' сіли в консерваторіях. І ще хочу, щоб у Санкт'Петербурзі пройшов фести' валь “Червона Рута”, адже наша ук' раїнська пісня не має кордонів. Українська культура навіть у Санкт'Петербурзі має значний вплив на російську. Тут 20 років діяв у Маріїнському театрі видат' ний композитор Семен Гулак'Ар' темовський, кілька років діяв ук' раїнський театр. У військово'ме' дичній академії, яку заснували ук' раїнці, багато національних вис' тав. Якби детально описати укра' їнський Петербург, вийшов би не один том. — Які Ваші мрії на майбутнє? — Хотілося б, щоб нам більше допомагала Українська держава, щоб діаспора була більш згуртова' ною й об’єднаною, адже разом можна зробити значно більше.
Спілкувалася Надія КИР’ЯН ловича Гребінки (1820—1880), брата Євгена Гребінки — архітек' тора, академіка Санкт'Петербур' зької академії мистецтв, одного з ініціаторів і авторів масової забу' дови міста, який, цілком вірогідно, навчався в Ніжині, як і його брат. Поїздка в наше місто на запро' шення директора Центру гумані' тарної співпраці з українською ді' аспорою Валентини Сидоренко надихнула Тетяну Лебединську на спільний проект — наукову конфе' ренцію “Ніжинський Санкт'Петер' бург”. Її підтримав проректор з на' укової роботи та міжнародних зв’язків Олександр Мельничук. Ад' же ніжинські випускники у ХІХ сто' літті склали потужну українську ді' аспору в Санкт'Петербурзі. Мож' ливо, задуманий проект змусить місцевих істориків і краєзнавців, музейних працівників, студентів активно вивчати ніжинський нек' рополь. Тетяна Миколаївна пропонує лауреатам Національної премії імені Тараса Шевченка започатку' вати традицію віддавати частку премії на підтримку шевченків' ських місць, українських пам’яток у Санкт'Петербурзі, в інших містах.
“З тим народом рахується світова спільнота, який має достатньо сили для самоповаги”. · s. 10strona oryginału ↗ На запитання про роботу з українською діаспорою Санкт+ Петербурга відповів Василь Боєчко, начальник управління з питань закордонного укра+ їнства. — Василю Дмитровичу, з якими громадськими організаA ціями Санкт+Петербурга ви співпрацюєте? — Санкт'Петербург, Ленінград# ська, Мурманська, Архангельська області та Республіка Карелія нале# жать до Північно'Західного реґіону РФ, де, за оцінками експертів, живе близько 1,2 млн громадян україн# ського походження. Зокрема, в Санкт'Петербурзі та області їх по# над 200 тисяч. У місті активно діє громадська організація “Українська національна культурна автономія Санкт'Петербурга”. З інших організацій найактивні' ше виявляють себе українські зем' ляцтва, яких у місті сім. Найдіяльні' ші з них Роменське, Полтавське, Вінницьке та Донецьке. Існує ще бізнесове об’єднання за національ' ною ознакою — некомерційне пар' тнерство “Діловий Клуб “Україна — Санкт'Петербург”, яке активно ре' алізує не лише комерційні, а й куль' турні проекти. Ставлення російських органів влади до українських громадських організацій можна охарактеризу' вати як нейтрально'позитивне. Організації мають незначну фі' нансову бюджетну підтримку, їм сприяють у реалізації культурних та громадських проектів. — Чи мають можливість укA раїнці вивчати рідну мову? — У реґіоні, на жаль, нині не іс' нує шкільних закладів із викладан' ням державних предметів україн' ською мовою. Факультативно ук' раїнську вивчають в українській недільній школі ім. Феодосії Ко' валь при НП “Діловий клуб “Украї' на — Санкт'Петербург” та міській школі № 595. У Санкт'Петербурзькому дер' жавному університеті на факульте' ті слов’янської філології розпоча' ли вивчення української мови як іноземної. — Яку допомогу надає УкраA їна своїм зарубіжним співвітA чизникам? — МЗС України є розпорядни' ком коштів бюджетної програми “Заходи щодо підтримки зв’язків з українцями, які проживають за межами України”. Загальна сума її коштів — 15 млн гривень. Цього року заплановано підтримати майже 1 000 заходів у 43 країнах світу. Найбільшої уваги приділя' ють підтримці українських субот' ніх та недільних шкіл (придбання українських бібліотечок, технічних засобів навчання, національних костюмів тощо). У 33 країнах і в Росії проводимо міжнародну ак' цію “Незгасима свічка” на вшану' вання жертв Голодомору 1932— 1933 рр. Надаємо фінансову під' тримку петербурзьким журналам “Кобзар”, “Українці та Санкт'Пе' тербург”. — Які заходи заплановано на цей рік? — Цього року, крім акції “Незга# сима свічка”, у місті Шліссельбурзі Ленінградської області запланова# но встановити пам’ятний знак укра# їнським козакам — будівникам Ла# дозького каналу. Для діаспори 43'х країн, зокрема й для Санкт'Петер# бурга, передплатили газети “Украї# на молода”, “День”, “Літературна Україна”. Традиційним став фести# валь української культури “Україн# ська весна Санкт'Петербурга”, який щороку відбувається у травні й має великий успіх. Сподіваюся, що наші зв’язки з кожним роком міцнішатимуть і на' повняться новим змістом.
“Над пругом битої дороги хтось тихо зіркою зійде”. Любов Проць · s. 11strona oryginału ↗ Ciąg dalszy z wcześniejszej strony — fragment strony
Сергій ШЕВЧЕНКО, заслужений журналіст України
З 2 до 11 серпня відбулася поїздка делегації української гро' мадськості до Республіки Карелії та на Соловецькі острови (Архан' гельська область Російської Фе' дерації) для участі у міжнародних днях пам’яті жертв політичних репресій. Удруге така проща від' бувається за державної підтрим' ки — на виконання Указу Прези' дента України Віктора Ющенка “Про заходи у зв’язку з 70'ми ро' ковинами Великого терору — ма' сових політичних репресій 1937–1938 років”. Указ видано на підтримку ініціативи громад' ськості для належного вшануван' ня пам’яті репресованих, при' вернення уваги суспільства до трагічних подій в історії України, викликаних насильницьким впро' вадженням комуністичної ідеоло' гії, відродження національної пам’яті та утвердження нетерпи' мості до будь'яких виявів на' сильства проти людства. Сам глава держави, як відомо, в липні цього року також відвідав Біло' морський архіпелаг. Організатор серпневої поїз' дки до північних меморіалів — Ук' раїнський інститут національної пам’яті, який очолює Ігор Юхнов' ський. До формування складу учасників залучили громадські об’єднання “Меморіал” імені Ва' силя Стуса та Всеукраїнське то' вариство політичних в’язнів і репресова' них. Делегація стано' вила понад 30 осіб. Майже третина скла' ду — колишні політ' в’язні або їхні родичі. Ще третина — члени об’єднань “Меморіал” і “Просвіта”. Участь узяли й дослідники соловецької трагедії: лауреат Шевченків' ської премії письмен' ник Леонід Черева' тенко, лауреат премії імені Івана Франка в галузі інформаційної діяльності публіцист Сергій Шевченко, іс' торик Роман Подкур. Серед делегатів були донька репресованого голови Ук' раїнської Головної Визвольної Ради Наталія Осьмак, священик УАПЦ отець Павло, кобзар Віта' лій Мороз, поетеса з Луганщини Антоніна Листопад, член Всеук' раїнського об’єднання ветеранів Євген Лупаков, голова Київсько' го товариства політв’язнів і реп' ресованих Григорій Куценко, член правління Київського місь' кого об’єднання товариства “Про' світа” Зоя Голота, лікар Микола Сивак. У заходах взяли участь прези' дент Всеукраїнського благодій' ного фонду “Журналістська ініці' атива”, голова комітету Грома' дянського парламенту жінок Ук' раїни Людмила Мех, журналісти Емма Бабчук, Ольга Скотнікова, Володимир Безгачнюк, Олексій Гавриш. До делегації долучилися активісти з областей: з Івано' Франківська — Руслан Коцаба, з Луцька — Петро Криштальський, зі Львова — Сергій Лащенко, з Вінниці — Валерій Щербань, з Донецька — Олександр Букалов, з Харкова — Наталія Бабич, з Полтави — Людмила Калашник, з Києва — Світлана Заєць, Віктор Кулинич, Адольф Кондрацький, Станіслав Пантелюк та зі столич' ної області — Юрій Борисюк. Ке' рівник делегації — начальник від' ділу УІНП Олександр Полон' ський; йому допомагала голов' ний спеціаліст відділу інституту Ірина Болтасова.
бовців, робітників та селян, звинувачених у так званих конт' рреволюційних зло' чинах. У мітингу й пана' хиді біля козацького хреста, покладанні вінків і квітів взяли участь Генеральний консул України у Санкт'Петербурзі Микола Рудько, давні друзі українців — пошуковець Юрій Дмитрієв, заступники голови правління “Калини” Андрій Лит' вин і Олег Місілюк із Петрозавод' ська, директор Медвежогорсько' го музею Сергій Колтирін тощо. Українці привезли подарунки, книжки, сувеніри. Олександр Полонський вру' чив подяки Українського інститу' ту національної пам’яті керівни' кам товариства “Калина”, Медве' жогорського музею, а також дос'
Володимир БЕРЕЖОК, просвітянин
Уже вчетверте на малій бать' ківщині видатного письменника й мислителя Пантелеймона Кулі' ша, в селі Вороніж, що в Шос' ткинському районі Сумщини, від' булися Кулішівські читання. Ак' тивну участь у них взяли науковці, письменники, просвітяни, місце' ва влада, Сумське земляцтво в Києві, столичні письменники Олександр Шугай, Антонія Цвіт, Михайло Шевченко. Чернігівську землю, де поховано Пантелеймо' на Куліша і його дружину Ганну Барвінок, представляли члени “Просвіти” — заслужена вчитель' ка України Інесса Вагнадзе та ав' тор цих рядків. Свято почалося з відвідин му' зею Куліша, який було відкрито по' заторік при Шосткинській цен' тральній міській бібліотеці. Цей заклад веде значну роботу з уша' нування пам’яті видатного земля' ка. Науковці, краєзнавці презенту'
ПАМ’ЯТЬ
“Над пругом битої дороги хтось тихо зіркою зійде”. Любов Проць · s. 11strona oryginału ↗ Делегація з України
Від Покровської церкви на столичному Подолі, де прочани помолилися перед початком да' лекої подорожі, маршрут поїздки автобусом проліг через терито' рію Білорусі, Санкт'Петербурга, Петрозаводська, Медвежогор' ська, Кемь. Уперше такою вели' кою групою українці відвідали Левашовське кладовище побли' зу Петербурга. Там, як і в Биківні під Києвом, у роки репресій зако'
Ці сумні місця пували закатованих. Ознайомили делегацію з меморіальним міс' цем, а також із діяльністю петер' бурзького науково'інформацій' ного центру “Меморіал” його ак' тивісти — керівник Ірина Фліґе, Микола Соколов, Тетяна Морга' чова. Представникам громад' ських організацій меморіальці передали нові видання про істо' рію ГУЛАГу. У столиці Карелії гостей, які приїхали у вишиванках, під на' ціональними прапорами, зус' тріли земляки з республікан' ського товариства української культури “Калина”, яке багато років очолює Лариса Скрипни' кова. Активісти “Калини” 2004 року за підтримки світового ук' раїнства встановили в урочищі Сандармох (Медвежогорський район) гранітний пам’ятник — триметровий козацький хрест із написом “Убієнним синам Укра' їни”. Саме там, у глухому закут' ку за Онезьким озером , в пері' од Великого терору страчено тисячі людей, з'поміж них — 1111 в’язнів соловецької тюр' ми. У розстріляному етапі були представники української інте' лектуальної еліти — митці, вче' ні: Лесь Курбас, Микола Зеров, Микола Куліш, Валер’ян Підмо' гильний, Степан Рудницький, Матвій Яворський. Там розстрі' ляно й відомих державних діячів — Михайла Полоза, Миколу Лю' бинського, священиків, служ' лідникові Юрію Дмитріє' ву, дипломату Миколі Рудьку, публіцистові Сергію Шевченку. Члени делегації заїхали, як і то' рік, до селища Повенець, де оглянули споруди Бі' ломорканалу, будівниц' тво якого забрало життя майже 100 тисяч людей. Українці взяли участь у мітингу й мо' лебнях на островах, до яких уночі проти 6 сер' пня дісталися з Кемі ка' тером. Заходи тради'
Біля соловецького каменя ційно проведено в селищі Соло' вецькому й на Сікирній горі, дев церкві Вознесіння розташову' вався чоловічий штрафний ізо' лятор (там само й розстрілюва' ли). У мітингу та панахидах біля соловецького каменя й поклон' ного хреста, що на колишньому селищному цвинтарі, взяли участь представники держав' них структур, громадських ор' ганізацій, священнослужителі з різних країн. Просвітянин кобзар Віталій Мороз виконав біля хреста ук' раїнські пісні (з'поміж них “Чу' єш, брате мій…” — пісню, яку співали соловецькі в’язні, коли хтось із земляків'українців по' мирав у неволі). Разом з росій' ським учасником мітингу Віталій пов’язав на хрест вишитий руш' ник — пам’ять про співвітчизни' ків, що прийняли на каторзі му' ченицьку смерть. Від України на мітингу виступили донеччанин Олександр Букалов, киянки На' вали тут свої публікації, книжки, присвячені Кулішеві. А неподалік Воронежа, на Гу' ковому хуторі, гості відвідали капличку Куліша. Вінком шани талія Осьмак і Зоя Голота. Отець Павло відслужив літію. Пред' ставники української делегації за традицією усіх пригостили короваєм. Обов’язковий пункт програми на архіпелазі — відвідання Соло' вецького кремля. У монастирі за часів імператриці Катерини II чверть віку тримали в тюрмі ос' таннього кошового отамана За' порозької Січі Петра Калнишев' ського. Випробування козак ви' тримав і пішов у вічність 112'річ' ним. На острові його й поховано. До надгробка та пам’ятника ота' манові наші співвітчизники тра' диційно приносять квіти, везуть з України жмені рідної землі, а ще — неодмінно відвідують камеру Петра Калнишевського. З проча' нами зустрілася Ольга Бочкарьо' ва, працівниця музею, яка розпо' віла про історію островів, прове' ла екскурсії на Сікирній горі та в Соловецькому кремлі. Гості мали змогу оглянути визначні природній історико'культурні пам’ятки Соловків, відвідати музей з екс' понатами часів ГУЛАГу, скупати' ся у Святому озері біля стін крем' ля, а екстремали — пірнути в Біле море. Регулярні поїздки до Сан' дармоха та на архіпелаг почали' ся 1997 року — відтоді, як каре' ло'пітерська пошукова експеди' ція віднайшла в лісі таємне місце масових страт репресованих. Координатором (на громад' ських засадах) семи поїздок ук' раїнців був колишній по' літв’язень Василь Овсієнко. З ним разом північні краї відвідали десятки наших співвітчизників, зокрема Надія Світлична, Олена Голуб, Микола Малишко, Тарас Компаніченко, Олександр Ря' бокрис, Вахтанг Кіпіані, Микола Стратілат, Ярослав Тинченко, Михайло Ткачук. Вирушали під Полярне коло нащадки репресо' ваних'соловчан Веніамін Трохи' менко (США), Тетяна Крушель' ницька, Валентина Бовсунів' ська, Станіслав Волков. Понад дві сотні мешканців усіх реґіонів країни й брати з'за кордону по' бували на прощах, утворивши своєрідне неформальне това' риство “Українські Соловки”. Поїздки у дні пам’яті висвітлю' ють Національна телекомпанія, Всесвітня служба радіо “Украї' на”, інтернет'видання, друкова' на преса, зокрема газети Спів' дружності працівників інформа' ційних видань України.
письменникові стало велике фольклорне свято просто неба — біля річки, на чарівних луках. Тут виступили митці й аматорські фольклорні колективи Сумщини.
“Ні, я прийшов сюди шукати волі, бо сказано ж: ні пана, ні раба”. Леся Українка · s. 12strona oryginału ↗ Ciąg dalszy z wcześniejszej strony — fragment strony
чити своєї мови. Якби спілкувався зними довше, то, може, і вивчив би. Але скоро мене перекинули на нову зону №37. Її створили після того, як ліквідували табори у Мордовії, бо траплялися випадки, коли туди при' їжджали кореспонденти з'за кордо' ну. Гроші підкинуть — і знімки готові. Якій владі таке сподобається? Вирі' шили мордовську колючу огорожу перебазувати на Урал: туди так лег' ко не доїдеш. На № 37 я зустрівся зрештою хлопців, яких перевезли з Мордовії. Доводилося брати на се' бе певну відповідальність за ситуа' цію в тому таборі… — Що Ви маєте на увазі? — Різними способами я пере' давав інформацію про нову зону. У мене був цілком легальний спосіб. У № 35 залишився мій брат Мико' ла. Закон дозволяв рідним листу' ватися. Щоб поширювати певну ін' формацію, ми винайшли шифро' граму. Влада не могла знайти клю' ча, але розуміла, що листи з таєм' ним змістом. Пам’ятаю, полковник КДБ казав: припиняйте ті штуки, бо вони дорого вам обійдуться. Вод' ночас нас постійно обробляли, мовляв, досить уже сидіти, ви були молоді, потрапили під вплив, пи' шіть покаянну — і вас помилують. Але ніхто на те не йшов. Як кажуть, встидно було таке робити. Але го' лодівки на знак протесту були. Щось нам виходило, щось ні — арештантські будні. Згодом брата перевели у № 37, і зв’язок з № 35 перервався. Потім тих хлопців, що отримали менші терміни, звільни' ли, і я лишився сам. — Чи приїжджали на зону ра+ дянські письменники з агітація+ ми? — Були такі. На жаль, прізвищ не пам’ятаю. Потім вони писали якісь опуси на кшталт “український буржуазний націоналізм в руках світової буржуазії”. Були такі, що вправлялися в сарказмі. Потім ка' дебісти нам показували ті книжеч' ки, де висміювали українську еміг' рацію, боротьбу мельниківців з бандерівцями. Бувало, привозили нещасних, які з при' мусу погодилися на співпрацю. Наприк' лад, приїжджав лі' кар з Тернополя агі' тувати за радянську владу. Свого часу його взяли на гачок, він зламався, але коли не було зайвих вух, то казав нам: хлопці, я мушу. Хоч і зламаний, але не без совісті. Багато приїжджало, майже кожна область мала спорядити делега' цію на чолі з кадебіс' том. Наприклад, з Тернопільщини час'-то приїжджав Утиря. Почав до нас їздити лейтенантом, а закінчив майором. Ніхто з тими агітаторами не зади' рався, але й не вівся на їхню бала' канину.
1984#го Володимира Мармуса звільнили. Дорогі кожному юнацькі роки він провів у тюрмі. Це тоді, ко# ли однолітки вступали нехай у ра# дянські, але інститути, отримували невеличкі квартири, маленькі, але стабільні зарплати, створювали сім’ї, народжували дітей… Життя не стояло на місці. Я не посміла озву# чити провокативне запитання: чи ви бодай раз шкодували за вчиненим? Відчула, що немає сенсу таке пита# ти… Чин Володимира Мармуса сповнений мужності. Адже тоді, 1973#го, брежнівський час здавався вічним і непохитним. Можливо, хтось за діями юнаків із Чорткова уг# ледить романтичність і фаталізм… Також, мабуть, правильно. Молоді найлегше жертвують життям. Рево# люція й війна — то їхня справа.
“Ні, я прийшов сюди шукати волі, бо сказано ж: ні пана, ні раба”. Леся Українка · s. 12strona oryginału ↗ Вранці 22 січня 1973 року Чортківське КДБ здригнулося від неприємної несподіванки. У центрі старовинного міста майоріли синьо+жовті знамена, а на стінах будинків біліли листів+ ки антирадянського змісту. Так, наче й не було цих кількох вільних від боротьби з “бандфор+ мірованіямі” десятиліть. Щоправда, підривників державного устрою швидко знайшли. Над+ то молодими і недосвідченими вони були. Всім дісталася тю+ ремна пайка. Володимирові Мармусу як організатору “бан+ дитського” угруповання — найсолідніша. В таборах Мордовії він провів одинадцять років. Там близько познайомився з упістами+“двадцятип’ятирічниками”. “Збулася моя юнацька мрія включитись у боротьбу за Україну разом з вояками УПА”, — іронізує пан Володимир. Його світогляд і життя фор+ мувалися під впливом того бандерівського духу…
Уляна ГЛІБЧУК Фото автора
— Кінець п’ятдесятих позна' чався особливим тиском комуніс' тичної ідеології на свідомість лю' дей нашого краю. Однак у родині, від старших людей мені доводило' ся чути, як було колись, про пов' станців, збройні сутички. Тим біль' ше, що боротьба на Тернопільщині свого часу була дуже активна й за' тихла недавно. В мені це зароджу' вало іншу свідомість, відмінну від тієї, якої вимагала офіційна влада. Підлітком я добре знав, де і які бої відбувалися, з товаришами від' відували криївки, переймалися ду' хом і легендами того часу. Адже снували чутки, що там, у дрімучих Карпатах, ще є повстанці. Мовляв, не один бачив, як вони вночі прохо' дили цілим строєм. Словом, сну' вали легенди, в які хотілося вірити. Як і в те, що колись таки зміниться міжнародна ситуація, і в Україні знову почнеться визвольна війна. Ми слухали радіо “Свобода” і зна' ли, хто такі Лук’яненко й Чорновіл, за що їх заарештували. Спочатку ми чинили різні збит' ки. Якось зробили печатку з тризу' бом, але помалу дозрівали до того, щоб створити підпільну організа' цію і втнути таке, щоб люди аж ах' нули від того, що український дух ще тримається. Знайшлося поміж нас дев’ятеро хлопців, які готові бу' ли присягнути на вірність України. Ми пішли на галявину, де колись були бандерівські криївки. Запали' ли свічки й наче у старі добрі часи присягнули перед святим образом. Попередньо я написав текст прися' ги, що ми готові жертвувати своїм життям, а якщо хто зрадить, то не' хай рука друга зітре його з лиця землі. Звичайно, то не був мій но' вотвір: дещо запозичив з почутих розмов про те, як присягали упівці. І ось ми задумали провести першу акцію 22 січня, у день Собор' ності України. Написали гасла, де роз’яснювали, що то за день і чим він знаменний. Були й короткі ло' зунги'заклики на кшталт “Ганьба політиці русифікації”, “Свободу ук' раїнським патріотам”. Водночас мріяли про зброю. Ми були тоді такі піднесені, напружені… Мабуть, то було в крові: який вояк без пістоля? Щоб уночі не сперечатися і не блу' кати, напередодні розробили план, де почепити прапори і розклеїти листівки. Ми виготовили п’ять пра' порів і багато листівок. Була зима, й агітки, пригадую, погано клеїлися. — А не кидали у поштові скриньки?
— Ми хотіли, щоб це була на' очна відкрита агітація. Понаклею' вали в центрі Чорткова, біля шкіл. Коло однієї наша агітація висіла тиждень. Потім директора звину' вачували: як він не помітив? Не минули палацу культури, примі' щення гуманного радянського су' ду… В центрі міста вивісили кілька прапорів. Жовто'блакитний роз' горнувся над критим ринком і над кінотеатром. Спробували на флаг' штоці райкому партії замість чер' воного, але не могли добре закрі' пити. Натомість почепили на флаг' штоці лісгоспу. Потім у Чорткові вигадали анек' дот: мовляв, запитують відповідні органи у сторожа: як ти не помітив прапора? А той відповідає: та чого не помітив? Помітив: уночі ваш пра' пор висів, а зрання вже наш… Але того сторожа таки вигнали з роботи. Біля педучилища повісили прапор і порозклеювали листівки із звернен' ням: “Дорогі товариші, сьогодні ви' повнюються 55 роковини з дня про' голошення Українською Централь' ною Радою Акту Незалежності Укра' їни… Гідно зустрінемо цю знаменну дату”… І далі в націо' налістичному дусі про цей день. — А чому обра+ ли радянське звер+ тання? — Вирішили, що це буде ефект омани і листівок одразу не позривають. Писали ми плакатними пе' рами, щоб можна було прочитати зда' леку. Пізніше люди згадували, що боя' лися підійти, і читали віддалік. І це не див'-но, бо жили в страсі. Уранці того са' мого дня почалася бурхлива реакція влади. Всю молодь “перевернули” догори дриґом: хто де був, кого і де бачив. Наш това' риш Степан Сапеляк перед поїз' дкою до Львова зробив грубу по' милку. Йому сказали, щоб він ні до кого не заходив, а він завітав до родички. Кадебісти її допитали, івона сказала, хто у неї був. КДБ вдався до хитрощів. Затримали Сапеляка, а через деякий час від' пустили. А він прийшов просто до мене. Я йому кажу: “Степане, ти зробив грубу помилку, бо привів “хвіст” за собою. Не думаю, щоб вони тебе так просто відпустили, бо справу не закрили. Ти хоч удома порядки зробив?” У нього був мій зошит, де я записував забороне' ний фольклор — повстанські пісні. Наступного дня вдосвіта у Са' пеляка був обшук. Прямого доказу нашої причетності до антирадян' ського випадку в Чорткові не було — листівки ми заховали в іншому місці. Щоб не виникало підозр і не підставляти рідних, ми трималися осторонь усіх, зокрема й родини. Однах через тиждень прийшли й до мене з обшуком. Думав спочат' ку тікати, але вагався: варто чи ні? Так помалу нас усіх і взяли. До' ки влада розкручувала ту справу, ми просиділи в Тернополі у підва' лах КДБ вісім місяців. — А скільки вас було в органі+ зації? — Дев’ятеро: я, мій брат Мико' ла Мармус, Микола Слободян, Андрій Кравець, Микола Лисий, Петро Вітій, Володимир Семків, Петро Винничук і Степан Сапеляк. Сімох засудили до позбавлення волі, а двох, неповнолітнього Вітія і Лисого, який був за нас усіх стар' ший, не судили. У них був такий хитрий підхід, щоб посіяти сумнів, страх, дезорієнтацію… Лисого від' пустили, мотивуючи, що він походив із бідняцької родини, а ми, як казав на суді прокурор, синки куркулів. Мені дали шість років таборів і п’ять заслання. Разом — одинад' цять. Решті — від чотирьох до восьми років. Ми з братом відбува' ли покарання на Уралі, в таборах
№ 35 і № 36. Інші хлопці — у Мор' довії, декому пощастило познайо' митися зі Стусом і Чорноволом, які досиджували свій перший термін. Я зустрічався зі Світличним, Глуз' маном, Калинцем, заприятелював із повстанцями'упівцями. З Верхо' ляком і Симчичем досі підтримую дружні стосунки. Дуже багато з них померло, але тоді там, де я сидів, їх було кілька десятків. Цікаве життя: якщо в дитинстві я чув розповіді про повстанців, то зго' дом довелося зустрітися. Упівці от' римали по 25 років і відбували термін від дзвінка до дзвінка. Спочатку роз' питував, хто, де і за що сидить. Зго' дом зрозумів, що порушую неписане правило: не розпитувати. Євген Пришляк сказав: “Друже, забагато розпитуєш. На тебе впала підозра, що збираєш якусь інформацію”. Сло' вом, пояснив мені, що й до чого. Я спілкувався і з прибалтійцями, “лісовими братами”. Вони мені сим' патизували, навіть пробували нав'
“Ні, я прийшов сюди шукати волі, бо сказано ж: ні пана, ні раба”. Леся Українка · s. 12strona oryginału ↗ Зоя ШАЛІВСЬКА, просвітянка, м. Конотоп
Мітинги за участю комуністів та “прогресивних” у багатьох асоціюються з невеликою гру' пою ветеранів, людей поважного віку, що не можуть змінити своїх комуністичних поглядів і жалку' ють за радянським минулим та молодістю. Така собі мирна нос' тальгія. Так думала і я. Але не' щодавно відчула, що таке “мир' ний протест”. Прочитавши оголошення про показ у будинку культури залізнич' ників фільму “Нескорений” про Романа Шухевича, вирішила пе' реглянути його. Цей захід, зазда' легідь отримавши дозвіл міської влади, планувала молодіжна орга' нізація “Відроджена цитадель”, що два роки зареєстрована офі' ційно. Ще здалеку чути було неса' мовите гарчання мегафона: “Фа' шістам — нєт”, “нє позволім…” Бі' ля входу вишикувалися червоні прапороносці. Всім, хто підходив до будинку, роздавали листівки: “Гітлер — Шухевич — Ющенко”. Хоч у будинку культури працювала бібліотека, гуртки, в приміщення не пускали нікого, навіть депутата міської ради. Відштовхнули й ме' не, грубо ображаючи, не поціка' вившись, куди я йду. Звернулася із посвідченням члена НСПУ до мілі' ціонера (а їх було доволі багато, як для такого заходу). Він стояв, ніби не розумів моєї мови. Інший відпо' вів: “Проходітє, а кто вам не да' йот”. Знову підходжу до сходів і відчуваю на собі міцність м’язів “людей похилого віку”. Це були де' белі молодиці й накачані чоловіки. “Ти куда? Забыла, кто тебя учил! Иш какая! Придёшь в другое вре' мя”. Молодиця з мегафоном під' скочила до мене і, приставивши мегафон до вуха, щось крикнула. Я, на мить оглухнувши, сахнулася, хтось щосили мене штовхнув. Я впала на сходи, забивши недавно прооперовану ногу. Кликала мілі' цію, яка й так усе бачила, та не за' важала нападникам чинити сва' вілля. “Пиши, пленница, заявле' ние”, — сказала жінка з міліції. Пи' сала в стані шоку, боліла нога, вся тремтіла. “Вы хоть видите, что пи' шете?” — коментувала слідча. Справді нічого не бачила, все пливло перед очима. Демонстрація фільму не від' булася. Перемогло хамство оз' вірілої (впевнена, що підкупле' ної) юрби. Виникали дискусії між молоддю й агресивними мі' тингувальниками, аргументом останніх були дулі, які вони ти' цяли просто в обличчя опонен' там. А попереду цієї юрби стояв чоловік з іконою Матері Божої. До слова, за даними наших кра' єзнавців, на Конотопщині в 30'х роках знищили 40 тисяч ікон, пі' дірвали десятки церков. Пере' пало від комуністів і настоятелю Свято'Миколаївської церкви, благочинному о. Олександру. Його штовхали, принижували, ображали. Були й відкриті пог' рози: “Вот приставить бы тебе пистолет к виску — не так заго' воришь”. Боляче, страшно… Невже повертаються ті часи, коли кому' ністи безкарно чинили розпра' ви? Невже мій батько, кадровий офіцер, інвалід ІІ групи Другої світової війни, що втратив ногу, захищаючи Ленінград, переніс блокаду, думав, що фашизм, проти якого він боровся, знову відродиться в особі комуністич' них провокаторів? Дожилися…
“Праведна душа нічого не боїться”. · s. 13strona oryginału ↗ Ciąg dalszy z wcześniejszej strony — fragment strony
ців, щоб відігнати від преподобно' го Микити біса та вивести його із затвору. Інші відомості про Феок' тиста подають уже як про ігумена. Братія його обрала й митропо' лит Київський Никифор призначив ігуменом 1103 року після смерті ігу' мена Іоана. 1108 року преподобний Нестор згадує його як будівничого кам’яної трапезної в Печерському монастирі. Залишки цієї споруди битві короля Ягайла з хрестонос' цями під Грюнвальдом і, без сумні' ву, зробив вагомий внесок у пере' могу. Блаженний князь Федір та' кож надавав підтримку гуситсько' му руху в Чехії. На той час більша частина укра' їнських земель була під владою Литви, меншою володіла Польща. Підписання двох уній між Польщею вання чернігівської пастви. У ньо' го склалися хороші стосунки з князем Давидом, разом вони працювали на благо землі Черні' гівської. Коли добрий і благочестивий князь 1120 року втратив улюбле' ного сина Ростислава, святитель Феоктист намовив його збудувати в Чернігові Борисо'Глібський со' бор. Храм спорудили швидко, його освячував владика Феоктист. У но' вому Борисо'Глібському храмі князь Давид готував і собі усипаль' ницю. За час десятирічного служіння Феоктиста у Чернігові сталося ба' гато див. Одне з них — 1 серпня 1123 року, коли князь у своєму те' ремі лежав уже на смертному ложі. Єпископ Феоктист, побачивши, що князь помирає, наказав усім моли' тися. Саме тоді крізь відчинене вік'-но в кімнату влетів білий голуб і сів князеві на груди. Як тільки князь помер, голуб вилетів. Спочилого князя відспівували в кафедрально' му Спасо'Преображенському со' борі, а поховати мали в новозбудо' ваному Борисо'Глібському храмі, за тодішньою традицією, того са' мого дня. Оскільки домовина ще не була готова, єпископ Феоктист мав порушити традицію й сумний обряд перенести на завтра. Та ста' лося нове диво: сонце зупинилося на небі й не заходило, доки князя не поховали. Великі приятелі князь Давид та єпископ Феоктист недовго були в земній розлуці. Єпископ помер че' рез п’ять днів після князя, пам’ять його відзначають 18 серпня. В одному з давніх списків свя' тих сказано, що Феоктиста похо' вали в Печерському монастирі. Ві' рогідно, на підставі цього його й заносять до списку Собору Києво' Печерських преподобних, у Ближ' ніх печерах спочилих. Його пам’ять відзначають іще 11 жовтня та в другу неділю Великого посту.
послуху, а за деякий час його ви' святили в ієромонахи, хоч цю вер' сію піддають сумнівам. Протоієрей Андрій Хойнацький у Патерику Волино'Почаївському пише, що на звичних лаврських іко' нах і на тій, що розташована в Дальніх печерах над його мощами, преподобного Федора зображено в одязі простого ченця. Але в П’ят' ницькій церкві Острога та у церкві Острозького Кирило'Мефодіїв' ського братства є ікона преподоб' ного Федора (орієнтовно XVII ст.), де його зображено в мантії та в єпітрахілі з книжкою в руці. Тобто волиняни були впевнені, що препо' добний Федір був ієромонахом. Про рік смерті преподобного Федора нічого не відомо, вірогідно, це сталося в другій половині XV ст. Його канонізували, мабуть, на' прикінці XVI сторіччя. Головний редактор "Голосу пра' вослав'я" Юрій Цюпа, подаючи ко' роткий життєпис князя'ченця Мико' ли Святоші, 1994 року писав: “Були серед князів люди, які насправді щиро і беззастережно зрікалися світу, а з ним — влади і грошей, іду' чи до монастиря простими ченця' ми, накладаючи на себе важкі обіт' ниці”. Таким був князь із Волині Фе' дір Данилович Острозький. Прикладом для Федора був чернігівський князь Святослав, який 1097 року княжив у Луцьку, а потім став києво'печерським чен' цем. Ми знаємо його як преподоб' ного Миколу Святошу. Пам’ять преподобного Федора, князя Острозького, Печерського від' значають ще 10 вересня та в складі Собору волинських святих 23 жовтня і в другу неділю Великого посту.
Сторінку підготував Борис САМБОР, секретар Свято'Благовіщенського братства при Покровській церкві, м. Київ
“Праведна душа нічого не боїться”. · s. 13strona oryginału ↗ Początek tekstu może być niepełny — porównaj ze stroną oryginału
ний грім. Вогняний стовп стояв над новозбудованою трапезною, потім перейшов на церкву і зупи' нився над гробом Святого Феодо' сія, а далі, повернувшись на схід, став невидимим. Преподобний Нестор розповідає, що це був не вогонь і не стовп, а образ ангель' ський, бо ангел так являється: то стовпом вогняним, то полум’ям. Сказав пророк Давид до Господа: “Ти твориш духів ангелами Своїми і слугами своїми — вогненне по' лум’я” (Пс., 103, 4). 12 січня 1113 року ігумена Фе' октиста висвятили на єпископа Чернігівського, і вже за тиждень він заступив на Чернігівську кафедру. Далі Нестор Літописець пише: “І
“Праведна душа нічого не боїться”. · s. 13strona oryginału ↗ Борис Іванович Самбор народився 1 серпня 1941 року в селі Попівці Звенигородського райо+ ну Черкаської області у селянській родині, де всі працювали на землі. Дитинство минуло у сім’ї благочестивих і глибокорелігійних діда Кузьми й баби Ярини. Саме вони посіяли в душу хлопця зерна християнської віри і любові на все життя. 1958+го зі закінчив Вільхівецьку середню школу, завучем у якій працював Максим Йоси+ пович Чорновіл, батько Героя України В’ячесла+ ва Чорновола. 1965 року завершив навчання в Одеському кредитно+економічному інституті. За направ+ ленням розпочав трудову діяльність на Уралі у Пермській області. Із загального 41+річного трудового стажу впродовж 22 років працював у Києві в системі вищої освіти, із них 13 — у мініс+ терстві освіти України.
УКРАЇНСЬКІ СВЯТІ аша розповідь про києво' печерського угодника Фе' октиста, який народився всередині ХІ ст. Лінія його земного життя досить проста: чернець, а потім ігумен Києво'Печерського монастиря і єпископ Чернігів' ський. Уперше про Феоктиста дізнає' мося від преподобного Нестора Літописця з його “Повісті минулих літ” як про ігумена Святої Печер' ської обителі. Там від року 1107 згадано, що Великий князь Київ' ський Святополк Ізяславич, онук Ярослава Мудрого, мав звичай, ідучи на війну, вклонятися гробу преподобного Феодосія Печер' ського і брати благословення у мо' настирського ігумена. Ігуменом тоді був Феоктист. У чернецтво він постригся ще за життя преподобного Феодосія і свій подвиг здійснював досить довго. З розповіді про Микиту Зат' ворника, що є в Києво'Печерсько' му патерику, знаємо лише один епізод із чернечого життя чорно' ризця Феоктиста. Він брав участь у спільній молитві печерських чен' реподобний Федір, князь Острозький, походив із зна' менитого волинського кня' жого роду, корені якого — від роду Рівноапостольного князя Володи' мира через його правнука Свято' полка, князя Туровського. Батько Федора князь Данило Васильович Острозький жив у XIV ст. Він боровся з польським коро' лем Казимиром III за самостійність західноукраїнських земель. Батьки Федора вирізнялися благочестям та християнською любов’ю до Бо' жих храмів. На той час в Острозі бу' ла церква Святого Миколая Чудот' ворця, на неї князь Данило та кня' гиня Василіса передали великі зе' мельні угіддя. Батько брав участь у спорудженні кам’яних укріплень Острозького замку. Рік народження князя Федора невідомий. Федір був старшим із трьох синів. Уже з молодих років ці' кавився, що і як відбувається в чу' жих землях. Уперше ім’я Федора Острозько' го зустрічаємо в історичних доку' ментах 1385 року, коли польський король Ягайло і литовський князь Ві' товт підтвердили його право на во' лодіння батьківськими землями й маєтками в Острозькому окрузі та доповнили їх Заславським і Корець' ким округами. Певно, це вже було після смерті батька. Документи стверджують, що 1387 року молодий князь Федір був луцьким старостою, а 1388'го — воєводою Луцьким. 1408 року князь Федір керував визволенням із Кременецького замку литовського князя Свидри' гайла, прихильника і захисника православної віри. Навіть нинішні руїни цього замку можуть підтвер' дити, яка це була складна військо' ва операція. В XIII ст. Кременецький замок не змогли взяти татари, й осоромлений хан Батий з проклят' тями змушений був відступити. 1410 року він брав участь у
Після виходу 2000 року на пенсію почав дос+ ліджувати і вивчати літературні джерела життє+ писів українських православних святих. Публікацію Житій святих започаткував Пет+ ро Могила, видавши 1661 року “Патерик або Життя святих Києво+Печерської Лаври” україн+ ською мовою. Лише у XX сторіччі цю роботу продовжили, але за кордоном. Так, 1962 року протоієрей А. Дублянський видав у Мюнхені книжку “Українські святі”, а митрополит Іларіон (Огієнко) у Вінніпегу (Канада) — 1965+го “Українську патрологію”, у якій частина друга “Хор українських свя+ тих”. Борис Самбор дослідив й описав жит+ тєписи 230 українських святих. Його робота — для тих, хто регулярно відвідує церковну службу, і для тих, хто лише збирається йти до храму.
знайшли під час археологічних роз' копок у кінці ХХ сторіччя. 1108 року літописець спові' щає, що стараннями й турботами ігумена Феоктиста перед князем Святополком та митрополитом Никифором у синодики всіх єпис' копій Київської митрополії для за' гальноцерковного пошанування внесли ім’я преподобного Фео' досія Печерського. Це третє ім’я після святих страстотерпців Бо' риса й Гліба. За ігуменства Феоктиста 11 лютого 1111 року в Києво'Пе' черському монастирі сталося див' не знамення: від землі до неба з’явився вогняний стовп, блискав' ки освітили землю, а на небі о пер' шій годині ночі прогримів страш' православ’я та зрівняти у правах місцеву шляхту з польською. Свидригайло зрозумів, що всі симпатії місцевого населення на боці Федора Острозького. Та й сам Федір вирішив покладатися лише на власні сили. Помер Ягайло, і королем Поль' щі став його син Владислав. Свид' ригайло вирішив позбутися Федо' радий був князь Давид Святосла' вич і княгиня Феодосія, бо він був її отцем духовним. І бояри, і всі люди радувалися, бо перед ним був єпископ Іоан недужий і не міг він служити, а лежав у болісті двад' цять і п’ять літ. Тому'то князь і лю' ди жадали єпископської служби, і радувалися вони, славлячи Бога”. Тим часом києво'печерська братія обрала ігумена Прохора (1113—1124). З ним єпископ Фе' октист брав участь у перенесенні мощей святих страстотерпців Бо' риса й Гліба у Вишгороді 1115 ро' ку. Сучасником святителя Феок' тиста був священномученик Кук' ша (пам’ять — 9 вересня), чер' нець києво'печерський. Святи' тель Феоктист виправдав споді' приєднували до князівства Литов' ського. Тож усередині XV сторіччя князь Федір Острозький став зе' мельним магнатом, що володів ве' личезними наділами і маєтками в найкращих областях Поділля й Во' лині. Він удосконалив військове мистецтво гуситського порядку у війську, що називалося “табором”. Преподобний Федір заснував в Острозі кам’яну Пречистенську церкву. Усе це разом із князівською силою і славою 1441 року він зали' шає своєму сину Василеві. Між 1441—1446 роками його шлях пролягає до Києва в Печер' ський монастир. Історія зберегла багато відо' мостей про світське життя Федора Острозького, та майже нічого — про чернецтво. Відомо, що його постригли в ченці з іменем Феодо' сій, вірогідно, на честь преподоб' ного Феодосія Печерського. Дру' жина його Агафія також прийняла чернецтво з іменем Агрипина. Преподобний Федір відбував у монастирі обітницю мовчання та
“Праведна душа нічого не боїться”. · s. 13strona oryginału ↗ Początek tekstu może być niepełny — porównaj ze stroną oryginału
й Литвою у Креві 1385 року та в Го' родлі 1413'го ще більш обмежило права православних українців. Князь Федір Острозький виступив у дієвій обороні цих прав. Як свід' чить Києво'Печерський патерик, “для православ’я було кориснішим не мати ніякої залежності від Поль' щі, а тому Федір, князь Острозь' кий, і допомагав Свидригайлу в бо' ротьбі проти Польщі й прославився в цій боротьбі”. Тож літописець пи' сав про нього “як про мужа великої діяльності та величності”. Тим часом помер великий князь Литовський Вітовт, і на його місце обрали Свидригайла, а розпоряд' чим сподвижником новообраного став князь Федір Острозький, “муж виняткової хоробрості й величезно' го авторитету у військах”. 1432 року він провів успішні вій' ськові операції проти Польщі на по' дільських і волинських землях, за' хищаючи український народ і пра' вославну віру. На цих теренах блаженний князь Федір примусив польського короля Ягайла захистити законом свободу ра. 1435 року він вторгся на Поділ' ля, узяв Федора в полон і ув’язнив. Та православні волиняни й подоля' ни вступилися за свого князя, звільнивши його з допомогою польських полководців на тих зем' лях Вікентія Самотульського і Ми' хайла Бучацького. Минуло небагато часу, і Федір помирився зі своїм кривдником. Він допоміг Свидригайлові в боротьбі з литовсько'польською партією. Князь Федір брав участь у битві з та' тарами 1438 року, яка була для ньо' го невдалою, але він залишився жи' вим і неушкодженим. Та саме ця битва мала доленосне значення для його подальшого життя. Свидригайло втік у Волощину, і до влади в Литві прийшов молод' ший син Ягайла Казимир. Він про' гнав поляків, помирився зі своїм дядьком Свидригайлом і надав йо' му володіння на Волині з містом Луцьком. Не забув і Острозького князя Федора, надавши в управлін' ня на правах намісництва другу частину Волині з містами Володи' миром, Дубном і Острогом, які вже
“Щоб поєднались високий дух, велика любов і щире розуміння”. · s. 14strona oryginału ↗ Ciąg dalszy z wcześniejszej strony — fragment strony
раїнські народні пісні, романси та арії з опер. Літературно'музична вистава “Аве Марія” багатьом припала до серця. Професор Вінницького медичного уні' верситету В. О. Білик привітав дорогу “до' ню” навчального закладу. Відзначив її життє' вий подвиг. Адже в 26 років (то був 1999'й) вона почала удосконалюватися у двох мис' тецтвах: хірургії та сольному співі.
латі в операційній, де бореться за життя людини. Сценічну сукню одягає при нагоді, коли треба донести слухачам хвилювання героїнь опер Россіні, Пуччіні, Верді, Белліні, Чайковського, Глінки. І то неправда, коли нас хочуть пе' реконати, що оперна кла' сична музика нині застарі' ла, віджила. Молоді й літ' ні слухачі всією ду' шею сприймають класику, винагород' жують талановиту співачку оваціями. Як би не оголюва' лись нинішні “зірки”, скільки б не навозили тех' ніки на сцену, та коли там бездарна музика й нікчемні безглузді слова, то таке мистецтво не має майбут' нього. Покрутять ту примі' тивну пісеньку день'другий і забудуть навіки. Чому без' смертні українські народні пісні? Чому вони змушують багатьох плакати? Бо вони “скапа' ли” з переповненого любов’ю серця, звільни' ли його від болю і нерозділеного кохання. Вікторія уміє вживатися в будь'яку на' ціональну пісню і схвилювати нею найеліт' про благодійництво, доки шукають гроші на культуру, знаходяться, люди високого духу й шляхетної душі, які вже нині відгукуються на поклик серця, любові, пам’яті. Історія ця трохи детективна. А почалась вона дуже звичайно. Артур Григорович Уманський — член клубу любителів старови' ни. Не секрет, що люди ці одержимі в пошу' ках чогось цікавого. Тож якось на одному з базарів трапився колекціонерові особистий підпис Івана Семеновича Козловського: в рамочці 7х12, під склом. На звороті був на' пис: “Я, Петро Федорович Бредюк, член Спілки художників України… отримав цей підпис особисто від Івана Семеновича Коз' ловського 1974 року в готелі “Київ”. Уман' ський придбав цей раритет. Спочатку думав розташувати його десь удома, серед інших, а тоді, дізнавшись про Мар’янівку і згадав' ши, що не раз минає поворот на неї з Одесь' кої траси, вирішив навідатися на батьківщи' ну славетного співака і подивитися, що там і як. Їхав не з порожніми руками — віз із со' бою й картину П. Бредюка, куплену в нього. Враження від зустрічі з мар’янівським музеєм було дивовижне. Чарівна природа довкола — і час, який мовби зупинився. А ще любов і побожний трепет, з якими працівни' ніший зал. Для її голосу й майстерного ви' конання не потрібні безликі “підтанцівни' ки”. Про це свідчать її перемоги на міжна' родних фестивалях. Так, 2001 року Вікторію визнали у Великій Бри' танії кращою Чіо'Чіо'Сан Єв' ропи. Співачка отримала Гран'прі на міжнародному фестивалі “Світ музики 2002” в Італії. Та най' кращими своїми до' сягненнями Вікторія вважає виступи з На' ціональним симфо' нічним оркестром. Пам’ятаю непов' торний концерт у столичній філармо' нії, де співачці дове' лося виконувати чи' мало пісень та арій. Досі вінничани, яким пощастило слухати землячку на тій сцені, вважають, що то було справжнє свято, яке створила Вікторія Петру' шенко. Хірургія й музика — два крила нашої землячки, яким віддається вона пов' ністю. Вони — її надія й опора. Вікторія вбачає сенс життя в наполегливій праці, зберігаючи здо' ров’я хворих, а насолоду й сили черпає в творчості. Від солов’їного голосу Вікторії Петрушенко щемить і тішиться душа, вона підноситься до небес, бо до краси й кохан' ня прагне кожне людське серце.
нав божественний спів великого маестро. Ні, то не магнітофонний запис, то Іван Семе' нович став на спориші, який м’яким кили' мом покрив увесь двір, і відгукнувся на дов' колишню ідилію своїм дивовижно прекрас' ним голосом — рідною піснею. А потім на залитому сонцем подвір’ї кож' ному з меценатів — “людям, що мають живу душу”, — директор меморіального музею' садиби І. С. Козловського Олександра Пет' рівна Сомова урочисто вручила Подяку від музею, на якій підпис Івана Семеновича, та Грамоту від управління культури Київської облдержадміністрації. І — напуття: “Хай бо' лить серце за цей музей”. На завершення хвилюючої зустрічі з І. С. Козловським пере' гукнувся своїм гарним співом Сергій Мороз. “Без цього вашого вчинку в музею не бу' ло б майбутнього”, — сказала меценатам Олександра Петрівна. Тепер на часі — створення історико' культурного центру. Сьома сесія сільської ради нарешті виділила 0,5 га землі — тож до 110'річчя великого співака 2010'го там, спо' діваємося, постане співоче поле. А також виросте сучасна споруда музею з високими світлими залами, і вокальна Мекка збере всіх українських співаків. Найнагальніше — створення проекту. Пи' тання на засипку: хто його фінансуватиме? А ще, гадаю, пора поду' мати й про те, щоб на' дати музеєві статус національного, — це змі' нило б рівень його підтримки. Маємо дбати не лише про залучення на нашу землю туристів, ай про те, на чому, якими прикладами виховува' тимемо наступні покоління. “Хочу поїхати в Мар’янівку. Там зовсім ін' ші люди. Вона мені сниться постійно, від са' мого народження…” — писав Іван Семено' вич у листі. А ще казав: “Потрібно, щоб кожний ста' вився до землі батьків і дідів з особливою глибокою повагою…” До Києва я поверталась із родиною ще одного молодого українського бізнесмена. Всі мої стереотипи про цей прошарок сус' пільства зруйнувалися. Російськомовні — часом не зі своєї вини — великі патріоти на' шої країни. “Я нічого не знав про Козлов' ського — ніхто мені про нього раніше не ка' зав, — бідкався Олег. — Проте з радістю під' тримав пропозицію Артура. Бо Козловський — справді велика постать нашої культури, це могутній чоловік, і моя донька про нього вже знатиме…” А мені думалося про те, що доки чиновни' ки роздумують і шукають грошей, ми вже ма' ємо приклад для багатьох, як можна розвива' ти нашу культуру. Головне — щоб поєднались високий дух, велика любов і щире розуміння.
“Щоб поєднались високий дух, велика любов і щире розуміння”. · s. 14strona oryginału ↗ Ганна ВОЛОШЕНЮК, м. Вінниця Ви уявляєте, як почувається людина, коли здійснюються її мрії? Цей стан тяжко описати. Коли почула небесно' чарівний голос Вікторії Петрушенко, виношу' вала бажання побачити її на сцені Вінницько' го музично'драматичного театру. Чому саме тут? Бо в Київському оперному вона вже спі' вала партію Маргарити у “Фаусті” Гуно. Її партнером був маестро Дмитро Гнатюк. Вікторія — вінничанка. Закінчила тут се' редню школу і музичне училище. Продовжи' ла династію Петрушенків — вступила до медуніверситету. Але на конкурсах в Одесі, Відні, Празі помітили її самобутні вокальні здібності, тому запропонували співати у Ві' денському оперному театрі. Вікторія, закінчуючи другий курс ме' дичного університету, одночасно стала студенткою консерваторії. Перевелася до Києва, щоб тягти два нелегкі вози: меди' цину й музику. Звичайно, той, хто здобував освіту медика, знає, наскільки завантаже' ний студент. Таке можуть підтвердити й майбутні музиканти й співаки, бо консер' ваторія вимагає теж повної самовіддачі. Наполегливості у студентки вистачало. З відзнакою закінчила Київський медінституті завоювала славу талановитої вокалістки. Це бачили педагоги Ірина Колодуб та на' родна артистка України Євгенія Мірошни' ченко, які огранювали її природний непов' торний голос. Давно не пам’ятаю виступу в театрі ім. М. Садовського у Вінниці, де соліста прий' мали б так щиро. Квіти артистці приносили цілими родинами. А виконувала співачка ук'
Наталка ПОКЛАД Серед святих та дорогих місць нашої землі — і це давнє й надзвичайно ма' льовниче село неподалік від Києва, яке зветься мелодійно Мар’янівка. Нині воно належить до Васильківського району; річка Протока, що неспішно біжить через нього, впадає в Рось; у селі є низка став' ків. На околиці височать стародавні могили — цін' ні історико'культурні па' м’ятки, а серед них — ле' гендарний курган VІ ст. до н.е. Переп’ятиха, який згадано у літописному переданні Київської Русі. 1845 року його досліджу' вав Д. Іванишев. У липні 1846'го, під час розко' пок, у яких брав участь Т. Г. Шевченко, тут знай' шли важливі археологічні матеріали. 24 березня 1900 р. в Мар’янівці народився ви' датний співак ХХ століття (ліричний тенор), народ' ний артист СРСР (1940), лауреат Державних пре' мій СРСР (1941, 1949), народний артист України та Росії, лауреат Шевчен' ківської премії (1990) Іван Семенович Коз' ловський. Співак прожив довге — 93 роки — і до' сить непросте життя, більшість його — поза Україною, в Москві, проте рідній землі, своїй малій батьківщині назавжди залишився вір' ним сином. І до того ж, прославив її на цілий світ і на всі часи. З 1926 р. він — соліст Вели' кого театру СРСР. Головні партії: Фауст (“Фа' уст” Гуно), Ленський (“Євгеній Онєгін” Чай' ковського), Юродивий (“Борис Годунов” Му' соргського), Левко, Петро (“Утоплена”, “На' талка Полтавка” Лисенка) та ін., а також вис' тупи в концертах. …Сьогодні садиба — два гектари землі — вся потопає у густих високих барвистих мальвах, вони широким вінком ростуть навколо чималої хати під солом’яною стрі' хою і доходять аж ген до крислатих яблунь у садку. Садок полого збігає до берега, а там далі — різнотрав’я лугу, густий парк і верби над водою. Не раз малого Івана ніяк не могла докликатись мама, а коли згодом-таки знаходила на долині, то сердито'зди' вовано питала: “Що ти тут робиш?” Хло' пець відповідав безневинно: “Вербу слу' хаю…” І то не дивно, бо довкола справді Божа краса і надзвичайна енергетика (при' їдьте переконатися).
“Щоб поєднались високий дух, велика любов і щире розуміння”. · s. 14strona oryginału ↗ Кульмінація тієї вистави — вихід заслуже' ного артиста України Арсена Марчука в ролі Карася (опера Гулака'Артемовського “Запо' рожець за Дунаєм”) та Одарки, яку майстер'-но виконала Вікторія. Відома сімейна сцена з п’яненьким хитрюгою Карасем і дружиною, яка вивідала про його походеньки. Працездатності та наполегливості Вік' торії Вікторівні не позичати: закінчила аспі' рантуру й захистила дисертацію в медич' ному університеті та аспірантуру в консер' ваторії. Одночасно брала участь в багатьох конкурсах і фестивалях. Звичайно, допома' гали батьки — лікарі Віктор Пилипович і Олена Федорівна. Та й чоловік — скрипаль Мирослав Мельник сприяв розвитку талан' тів дружини. Ще одна гордість молодої сім’ї — десятирічний син Віктор. Розумний, до' питливий, захоплюється історією. Талановиту лікарку й співачку можна побачити не лише на сцені, а й у білому ха'
Парк із перехресними алеями — як сим' вол хреста — глибинно релігійний Іван Се' менович задумав давно, а в 60'х роках спла' нував його разом з архітектором парків Я. Друцьким. Крислаті платани, кучеряві ду' би, густі липи, ніжні берези… І тиша, яку вес' ною полохає щасливий соловейко. Тут, на перехресті алей, маестро визна' чив собі місце для вічного спочинку, проте сказав про це лише 1985'го, коли серцем відчув, що бачить' ся з рідним обійстям вос' таннє… Однак сталося так, що поховали співака в Москві, на Новодівичому цвинтарі. Ніна Федотівна Слєзі' на, яка багато років була секретаркою Козловсько' го, приїхала в Мар’янівку 1987'го. Приїхала сама, бо Іван Семенович уже не міг — лікарі не дозволили. Довго задумливо ходила садибою, слухала парк, стояла в садку й ніяк не могла з нього вийти. А тоді
Сергій Параджанов. “Політ”.
“Щоб поєднались високий дух, велика любов і щире розуміння”. · s. 14strona oryginału ↗ Początek tekstu może być niepełny — porównaj ze stroną oryginału
сказала схвильовано: “Я тільки тепер зрозу' міла, чому Іван Семенович так любить Мар’янівку…” Стару хату родини Козловських, яка вже руйнувалась від часу і долею якої так перей' мався великий співак (у листах просив сіль' ську раду не забудовувати обійстя, а зберег' ти) реставрували в 1988—1989 рр. Наступ' ного року Кабмін ухвалив постанову про створення тут музею. 1994'го, вже після смерті Івана Семеновича, меморіальний му' зей'садибу відкрили. Нині в ньому можна побачити експонати світового рівня: безцін' ні світлини, особисті речі геніального співа' ка, етнографічні кіно' та відеоматеріали про його зустрічі з мар’янівцями; тут також зву' чить його неповторний голос. Біблія музею — книжка Івана Семенови' ча “Музыка — радость и боль моя”, видруку' вана в Москві 1992'го, за рік до його відходу у Вічність. Із музеєм'садибою І. С. Козловського сусідить садиба рідної сестри співака, вона також меморіальна, бо збереглася цілком. Шість разів сільська рада ухвалювала рішен' ня відмовити музеєві в його проханні корис' туватися цією садибою. Доки десь там, нагорі, в законодавчих коридорах, “вариться — не звариться” закон ки ставляться до пам’яті про славетного земляка. Тут справді є дух Козловського! Дізнався Артур Григорович і про пробле' ми музею: тіснота, нема приміщення для збе' рігання фондів тощо. Рішення прийшло від' разу: на клич Уманського його друзі, рідні, близькі зібрали певні кошти, й невдовзі купи' ли сусідню з музеєм садибу. А 12 лютого у Ва' силькові в нотаріальній конторі урочисто оформили підписи дарчої. Пишного літнього дня в Мар’янівському музеї'садибі І. С. Козловського відбулося незвичайне свято: музей дякував своїм бла' годійникам, меценатам за поміч. З’їхалися всі учасники акції з родинами, більшість — у вишиванках. Спочатку гостям провели екс' курсію музеєм. Велика хата Козловських п’янко пахтить травами — ними встелено гли' няну долівку, заквітчано стіни. І не один із від' відувачів, вдихнувши того чар'зілля, солодко пірнув у спогади про роки свого сільського дитинства. Сад задумано слухав, як гомонять люди і під гарячим літнім сонцем повняться соком плоди. Велично мовчав дзвін під стрі' хою — колись його привіз сюди сам Іван Се' менович. А он поруч, серед мальв, — погруд' дя співака на високому постаменті. Над різнобарв’ям мальв літали й закло' потано дзумкотіли бджоли. Із динаміка лу'
“На початку ХХ сторіччя в Опішні було майже 700 гончарських осередків, нині їх “жевріє” не більше 30”. · s. 15strona oryginału ↗ Ciąg dalszy z wcześniejszej strony — fragment strony
жави постає сьогодні як питання державної незалежності, націо' нальної ідентичності”. Конкретніше про суть пробле' ми і шляхи її розв’язання йшлося у виступах директора Львівського державного коледжу декоративно' го й ужиткового мистецтва імені Івана Труша, лауреата Національ' ної премії України імені Тараса Шевченка, кандидата мистецтвоз' навства, доцента Василя Отковича, керамолога, декана факультету те' орії й історії мистецтв Львівської національної академії мистецтв, доктора мистецтвознавства, про' фесора Ростислава Шмагала, заві' дувача кафедри декоративно' прикладного мистецтва Прикар' патського національного універси' тету імені Василя Стефаника, док' тора філософських наук, професо' ра Богдана Тимківа, завідувача від' ділу декоративно'прикладного та народного мистецтва Суджансько' го музичного училища (Росія), ди' ректора Луганського історико'ме' моріального музею, керівника ди' тячої студії гончарства “Відроджен' ня” Таїсії Блюм та ще багатьох нау' ковців. Під час роботи симпозіуму надзвичайно зворушливо відбула' ся презентація унікального (тут прозвучало — епохального) нау' кового керамологічного видання — трикнижжя “Гончарний здвиг Донбасу”. До збірника увійшли дослідження Олеся Пошивайла “Гончарна велич і трагедія Мака' рового Яру доби Розстріляного відродження, директора колегіуму мистецтв, історика Людмили Ов' чаренко “Макарово'ярівський осередок гончарної освіти в Украї' ні” та “Гончарство Макарового Яру кінця ХІХ—середини ХХ сторіччя: документи і матеріали”. У презен' тації взяли участь онуки художни' ка'кераміста Павла Дубинського Юрій Дубинський та Олена Сав' чук, яка приїхала з донькою Єли' заветою. Їхні спогади про дідуся й бабусю розчулили до сліз. Паралельно у селищі на твор' чо'виробничій базі колегіуму мис' тецтв працював ІІ Міжнародний молодіжний гончарський фести' валь “Опішне—2008”. У ньому взя' ли участь 42 школярі та студенти з різних куточків України, а також Росії, Білорусі, Молдови. Вони працювали у трьох вікових групах за трьома номінаціями: образо' творче мистецтво, декоративно' вжиткове та гончарство. У май' стернях колегіуму панувала друж' ня творча атмосфера, тривало ці' каве спілкування, організовували виставки, проводили майстер' класи, пленери, вечорниці. Мета фестивалю — залучити до гончарства та до вивчення його іс' торико'мистецьких досягнень шко' лярів та молодь, розвивати гончар' ні традиції, популяризувати моло' діжну художню творчість. Конкур' санти взяли участь у роботі симпо' зіуму та в презентації трикнижжя. Хтось із промовців зазначив, що тут, в Опішні, зібралися люди родом із мистецтва. Молодим продовжува' ти славні традиції цього роду. І вони, хлопці й дівчата, школярі й сту' денти, почувалися щас' ливими, бо побували в гончарній столиці Укра' їни — в Опішному. Настав час офіційно перейменувати Опіш' ню в Опішне, повернути етнічну назву містечку — для того є історичне мотивування, мовні традиції. Та й у світі мистецтв далеко за ме' жами України прижила' ся вже ця українська географічна назва.
“На початку ХХ сторіччя в Опішні було майже 700 гончарських осередків, нині їх “жевріє” не більше 30”. · s. 15strona oryginału ↗ Лідія ВІЦЕНЯ “Ви вже в Опішному! Віта' ємо! Ви щаслива люди' на, бо вже в Опішно' му!” — цей напис крейдою на шкільній дошці щодня зустрічає гостей, а цього разу його читали учасники Міжнародного керамо' логічного симпозіуму, щойно пе' реступивши поріг Гончарської кни' гозбірні України Національного му' зею'заповідника українського гон' чарства в Опішному. Усі сприйма' ли ці рядки як підтвердження, як констатацію власного стану душі, яка переживала піднесення, зах' ват, зачарування, бо кожен щойно пройшов подвір’ям музею через дивовижний сад глиняних скульп' тур, ніби через етномістечко, яке справляє враження живого. Зда' ється, що потрапив до іншої епохи, де душі такий близький цей затиш' ний, красивий, гармонійний світ, івона наче впізнає його, наче додо' му втрапила. Може, тому, що чули, знаємо — Бог створив людину “з пороху земного”, із глини, а тут, в Опішні, визнаній гончарній столиці України, бачимо й підтвердження біблійних переказів. Цього разу опішнянський уже не перший міжнародний симпозі' ум називається “Гончарне шкіль' ництво на глобалізаційному роз' доріжжі: нереалізовані можливості й перспективи розвитку”. Його ор' ганізатори — Національна акаде' мія наук України, Інститут керамо' логії, відділення Інституту наро' дознавства НАН України, Мініс' терство освіти й науки України, Львівська національна академія мистецтв, Львівський державний коледж декоративного й ужитко' вого мистецтва імені Івана Труша, Міністерство культури і туризму України, Державна спеціалізована художня школа'інтернат “Колегіум мистецтв у Опішному”, Національ' ний музей'заповідник українсько' го гончарства в Опішному. Вітаючи гостей у читальній за' лі книгозбірні, директор Інституту керамології, доктор історичних наук Олесь Пошивайло розповів, що симпозіум приурочено до 120'річчя від дня народження та 70'річчя з дня смерті художника'ке' раміста Павла Дубинського. А ме' та зібрання — з’ясувати місце й роль гончарних навчальних закла' дів у збереженні й розвитку мис' тецьких традицій, визначення прі' оритетів подальшого розвитку гончарного шкільництва. Привіта' ли гостей Полтавщини виконувач обов’язків голови облдержадмі' ністрації Іван Близнюк, співоргані' затори симпозіуму, представники органів місцевої влади, працівни' ки культури. Зачитали численні письмові вітання, серед яких від президента Національної академії наук України, Героя України, ака' деміка НАН України Бориса Пато' на. Не дочекалися через поважні причини запрошених до участі в роботі симпозіуму пре' м’єр'міністра України Юлії Тимошенко та мі' ністра культури і туриз' му Василя Вовкуна. На жаль, бо окреслене в назві симпозіуму глоба' лізаційне роздоріжжя гончарного шкільниц' тва — не перебільшен' ня, ця проблема давно набула державної ваги. Митці, науковці та пе' дагоги ще сподівають' ся, що держава допо' може в її розв’язанні, подбає про них, про підростаючу зміну. Од' наче, аналізуючи стан речей, Олесь Пошивай' ло дійшов конкретних висновків, тож закликав колег:
Олесь Пошивайло
— Хотілося б, щоб на цьому науковому форумі ми розпроща' лися з такою думкою. В усьому світі потужні явища в мистецтві, в економіці відбуваються там, де є ініціатива приватних осіб — митців, учених. Марно чекати до' помоги чи підтримки держави там, де немає приватної ініціати' ви. Сьогодні зможемо утверджу' вати в Україні й розвивати її як мистецьку державу з багатими історичними традиціями, лише нав’язуючи державі власні кон' цептуальні рішення. Мабуть, настав час нав’язува' ти такі рішення, а не пропонувати. Про це свідчить, стверджує Олесь Пошивайло, те, що жодної дер' жавної програми розвитку культу' ри не виконали. Тож учені вважа'
Гості з Білорусі ють, що насправді в Україні нема державницької політики в галузі культури. І тому за роки незалеж' ності дуже багато втратили і нині продовжуємо втрачати те, чого у майбутньому вже не повернути. “Ми втратили за останні роки найбільший гончарний завод в Ук' раїні — “Художній керамік” та завод “Керамік”. На початку ХХ сторіччя в Опішні було майже 700 гончар' ських осередків, нині їх “жевріє” не більше 30, на руїну перетворюєть' ся колись потужний Полтавський фарфоровий завод, а мистецький і культурний мегаполіс в Опішні уже через чотири роки за наполягання Міністерства фінансів і за невтру' чання'мовчання Міністерства куль' тури, по суті, знищили: він розпав' ся на окремі підрозділи, а таке под' рібнення потужних національно' творчих структур призводить до мі' німалізації ефективності їхньої ді' яльності”, — сказав доповідач. Підготовку художників'кера' містів в Україні щороку скорочу' ють, дуже багато проблем пов’язано зі створенням матері' ально'технічної бази гончарних навчальних закладів. Торік ухвале'-но постанову Кабінету Міністрів про затвердження державної програми щодо збереження і роз' витку державних промислів Украї' ни — у ній жодного слова про збе' реження хоч би одного підприємс' тва художніх народних промислів! А закриття цих підприємств приз' водить до звільнення фахівців, які не мають змоги реалізувати себе, мистецтво кераміки втрачає їх. Тим часом полиці крамниць зава' лені виробами низької якості, при' везеними з зарубіжних країн. Так само гостро на зібранні в Опішні обговорювали актуальні
Учасники молодіжного фестивалю питання мистецької освіти в Ук' раїні, а форум, присвячений проблемам гончарського шкіль' ництва в Україні, — подія історич' ної ваги. Тим паче, що нині такі проблеми є і в країнах близького й далекого зарубіжжя. Однак фа' хівці не збиралися, щоб їх обгово' рити, принаймні з останньої чверті ХІХ сторіччя. Тому це нау' кове зібрання Олесь Пошивайло назвав форумом небайдужих, ме' та якого — спробувати змінити ситуацію на краще, визначити першочергові завдання, проана' лізувати досвід попередників і не повторити їхніх помилок. Він на' голосив: “Ми вважаємо, що пи' тання мистецької освіти в Україні, питання художнього і культурного виховання населення нашої дер'
Директор колегіуму мистецтв Людмила Овчаренко й Олена Савчук
“Творити, як поет, і мислити, як мудрець”.
Взяв сирицю з батога, прив’язав з двох боків цієї скрипки, повісив її на груди, як гітару, і почав пальцями перебирати, бо ж смичок, заважає, тому й музика негарна. Тут іде дід Франьо (він у війну був остарбайтером в Австрії), підходить, каже: “Іди до мене, я то' бі щось покажу”. Заводить мене в хату, пока' зує фото в овалі. Сидить двоє молодих хлоп' ців у чорних смокінгах, метеликах (не всі ос' тарбайтери були в смугастих спецівках). Дід каже: “Ми були в хазяїна, він нам пошив ці смокінги і водив у Віденську філармонію слу' хати відомих скрипалів. Як во' ни грали! Яка це музика!” Я ка' жу: “Ну то й що!” А він: “Ти ж знаєш, як я тебе люблю, не грай більше на скрипці”. Так я не став скрипалем. — Я ніколи не бачила ва+ шого села, та відчула його атмосферу, трепет дерев і гуркотіння трактора в полі. — Я завжди казав, що моє село — це маленька Швейца' рія. Подумки переходжу ма' леньку річку Вушку, опиняюся в хащах лісу, в глибині екзотич' ної природи. Єдине, чого там не було — плакучої верби. Дерево в моєму розумінні — це символ життя. Для мене це верба, і я до кінця життя ма' люватиму сільські плакучі вер' би. Вони рефреном проходять крізь усю мою творчість.
Черговий редактор
Святослав МІЗЕРНЮК
Бухгалтерія 279'41'46
А д р е с а р е д а к ц і ї : вул. Хрещатик, 10AБ, м. Київ, 01001
EAmail: slovo_prosvity@ukr.net
http://slovoprosvity.org.ua
Видрукувано з готових фотоформ на комбінаті “Преса України” у середу. Зам. № 3301234 Наклад — 20000
Листування з читачами — тільки на сторінках газети. Відповідальність за достовірність інформації несуть автори.
Спілкувалася Валентина ДАВИДЕНКО
Редакція залишає за собою право редагування та скорочення текстів. При використанні наших публікацій посилання на “Слово Просвіти” обов’язкове.
І н д е к с г а з е т и “Слово Просвіти” — 30617 Передплатна ціна, враховуючи поштові послуги: на місяць — 3,94 грн. на 3 місяці — 11,32 грн. на 6 місяців — 21,64 грн.
0 8 0 3 4
4 820095 780016
ТИЖНЕВИК ВСЕУКРАЇНСЬКОГО ТОВАРИСТВА «ПРОСВІТА» імені ТАРАСА ШЕВЧЕНКА
АНОНС
Ця жінка, яка тільки тиждень в лікнепі навчалася, мала високу внутрішню культуру. А генерато' ром того, щоб я став художни' ком, був батько. Усі люди стара' лися дітей віддати в якісь прагма' тичні професії — механіками, ін' женерами, а мій батько хотів, щоб я був художником, він цим пишався. — Сільське середовище теж заклало естетичні уявлен' ня про світ. Чи багато було та' ких мистецьких вражень? — Наш учитель музики висту' кував на столі такти, і нам велів повторювати. Але я зрозумів, що такти тут ні до чого, що інстру' менти видавали за вагою тіла і фізичними можливостями, а не за талантом. Бо нести їх додому з гори на гору три кілометри — важ' ко. Мені дали скрипку, найменший інстру' мент. Я приніс додому, став на межі. Грав спершу без каніфолі — звук рипучий. Жаль мені й себе, і скрипку. Потім смичок намас' тив — знову скрипить. А мій однокласник Фесько був обдарований хлопець, грав на гармошці, йому ще й гітару дали. Він грає на гітарі, і з долини лунає красива музика. І я подумав: “Річ у тому, як тримати скрипку”.
кольором відкриває нам осон' ну галявину, улюблену дуп' листу вербу, гарячий падо' лист, стверджуючи енергій' ною соковитою колористи' кою: ця земля найпрекрасні' ша, повірте моєму пензлю! Тож інтерв’ю в переддень юві' лейної дати було не пафос' ним, а таким самим щирим і усміхненим, як настрій поло' тен майстра. — Я дванадцята дитина в сім’ї, і в моїй родині малювали всі, але ніхто не думав про фах художника. У нашій школі був учитель німецької мови, який викладав і малювання, але не знав насправді, як розводити фарби. Давав мені гас, олійну фарбу, я малював щось для ботаніки. Але він був мудрою людиною і спрямовував мене в цей світ. Якось ми збирали моркву на полі, я підхожу до нього й кажу: “Йосипе Адоль' фовичу, скільки отримують ве' ликі художники?” Він подумав і мовив: “Знаєш, що я тобі ска' жу: якщо хочеш бути великим художником, ніколи не думай про гроші”. — Мені здається, що да' леко не останню роль у ва' шому образному сприйнятті світу відіграли батьки. — Мама — у вихованні есте' тики, вона прищепила мені лю' бов до квітів, які насаджувала всюди, водночас дуже любила високе мистецтво. Кімнату об' клеїла репродукціями з журна' лів — усі класики Відродження. Водночас вона була до мене до' сить сувора, категорична. Од' ного разу, навчаючись в інститу' ті, їхав до Хмельницького. Вона дала 12 рублів купити вапно, а я натомість купив альбом Матіс' са, приніс додому. Брат поди' вився, каже: “За таке віддав дванадцять карбованців?” А ма' ти мовчки розглядала, мабуть, з годину, гортала, а потім сказа' ла: “Ти, певно, так красиво ніко' ли не намалюєш”.
Засновник: Всеукраїнське товариство “Просвіта” імені Тараса Шевченка Реєстраційне свідоцтво КВ № 4066 від 02.03.2000 р.
Ш е ф ' р е д а к т о р Павло МОВЧАН
Квіти з Поділля
Го л о в н и й р е д а к т о р Валентина ДАВИДЕНКО
Р е д к о л е г і я Любов ГОЛОТА (голова), Ярема ГОЯН, Павло МОВЧАН, Олександр ПОНОМАРІВ, Іван ЮЩУК
Перший заступник головного редактора
Ніна ГНАТЮК 279'49'47 Заступник головного редактора
Петро АНТОНЕНКО 279'49'47 Заступник головного редактора з виробничих питань
Наталія СКРИННИК 278'01'30 (тел/факс)
Відповідальний секретар
Ірина ШЕВЧУК Відділ літератури
Уляна ГЛІБЧУК 270'55'57 Відділ мови
Святослав МІЗЕРНЮК 279'39'55 Відділ просвітянської роботи
Надія КИР’ЯН 270'55'57 Відділ коректури
Олена ШУЛЬГА 278'63'69 Комп’ютерна верстка
Ірина ШЕВЧУК Олег БЕССЬКИЙ 278'63'69 Інтернет'редактор
Євген БУКЕТ 279'39'55
На осонні
Яровій Слобідці на Хмельниччині серпневі сади струшують сливовий дощ. Так само і в сусідніх селах сади красиві й самовіддані: вони пишно цвітуть навесні й рясно врожаять до кінця літа. Але там нікому та сливка не всолодить вуста і не розм’якне медово в дитячій долоньці. Бо се' ла ті вже безлюдні. Це називають демогра' фією… З печальними трьома крапками, як слідочками крихітних ніжок маляти, які бе' регла б, як скарб, тепла сільська вулиця. Але невдовзі, можливо, ніхто не згадає й назви тих сіл. У Ярової Слобідки щасливий шанс. Як знаки оклику її життю — картини знаного ук' раїнського художника Цезарія Ганушкевича. Могутні стовбури дерев, яскраві озонні не' беса і в тихій замрії хатина та висока копи' ця, колоритна й вдало вивершена, як вели' коднє яєчко. Цей художник не прораховує кон’юнктуру сучасного арт'ринку, не пра' цює на потребу. Він беззастережно ставить знаки оклику життю свого рідного Поділля яскравим життям тонко виписаних натюр' мортів; у квітів, здається, ловить навіть їхнє дихання і фіксує його пензлем. І яскравим