Емблема «Просвіта»Prosvita.DigitalSaber · Personas · Futuro
← Archivo de «Slovo Prosvity»

Слово Просвіти, №49 за 2007 рік

16 págs. · 59 entradas · PDF en Wikimedia Commons ↗ · CC BY 4.0

El texto se extrajo del PDF y se dividió en piezas automáticamente. Los límites de algunas piezas no se han verificado editorialmente: una entrada puede contener varias piezas, solo parte de una o un bloque de servicio (por ejemplo, un anuncio de suscripción). La fuente primaria es la página del periódico en el PDF.

Без мови немає нації! · slovoprosvity.com.ua · p. 1página original ↗

ВСЕУКРАЇНСЬКИЙ КУЛЬТУРОЛОГІЧНИЙ ТИЖНЕВИК 49 (426), 6—12 грудня 2007

Фото Олександра Литвиненка Багато славних імен знає “Просвіта” давня і сьогочасна. Та яким би вагомим не був чи є внесок відомих особистостей, організація живе і діє завдяки тим українцям, які душею і розумом осягли необхідність Товариства, об’єдналися в його лавах, стали повсякчасними трудівниками на просвітницькій ниві — понесли в свій народ “світло просвіти і знання”, як співається в нашому духовному славні “Боже великий, єдиний, нам Україну храни”. Покликаючи до Бога як втілення духовного життя української спільноти, перші просвітяни творили книгу, пісню й молитву рідною українською мовою, дбали про фізичне здоров’я людей та економічний ріст господарювання на селі, створювали бібліотеки, видавництва, читальні, недільні школи, самодіяльні театри й хори, робили історичні розвідки рідного краю, тримали в пошанівку народні традиції й фольклор, поширювали в громадському середовищі ті знання, які творять громадянина, свідомого свого українства. Про очевидну державну важливість Товариства свідчать імена справжньої української еліти, яка долучилася з перших днів існування “Просвіти” до творення стратегії й тактики її діяльності. Огляньмося бодай у XIX сторіччя і побачимо, що Леся Українка й Борис Грінченко, Микола Лисенко й Кирило Стеценко, Микола Аркас і Михайло Коцюбинський, Дмитро Яворницький і Гнат Хоткевич були питомими просвітянами — власне, є ними й нині. XX сторіччя пройшлося червоним серпом по всіх первинних організаціях Товариства. Розстрільні операції радянської влади не оминули ні сходу, ні півночі. Голодоморні роки довершили справу. На заході “революційна пильність” повторилася в сорокових. І все ж, говорячи про відродження національної пам’яті, називаючи імена Січових Стрільців і воїнів УПА, вивчаючи будьякий вияв опору комуністичному терору, ви зустрінетесь із незаперечним фактом життя цих героїв — працювали в “Просвіті”. Власне, це не просто факт, що фатально підтверджував “неблагонадійність”, часто відіграючи роль звинувачення. Це був усвідомлений вибір: залишатися в темній масі чи ставати громадянином, українцем, що прагне державності власної нації. Протистояти гнобленню мови, культури, історії, фізіологічному українофобству. І чужому научатись, й свого не цура- Доцент кафедри українознавства, член правління осередку “Просвіти” Київського національного університету будівництва і архітектури Марія Сметанська зі студентським активом. Матеріал з життя просвітян університету читайте на с. 11 ОРГАНІЗАЦІЯ СЕРЙОЗНА І ПОТУЖНА УСМІХНЕНЕ ВИСОКОЛІТТЯ ЗБЕРЕЖЕНА ПАМ’ЯТЬ
Без мови немає нації! · slovoprosvity.com.ua · p. 1página original ↗

ПРОСВІТЯНСЬКЕ ВІЧЕ

8 грудня 1868 року у Львові О. Партицький та А. Вахнянин заснували Матір"Просвіту. Культурно"просвітницьке това" риство, витримавши трагічні випробування українською іс" торією, заборони і нищення, відродилося на початку бунтів" них 90"х, і сьогодні є найстаршою і найдовголітнішою гро" мадською організацією в Україні. тись, — перефразовуючи Тараса Шевченка. Більше того — примножувати своє, рідне, самоідентифікуючись із ним. Лозунг “Свій до свого по своє” — це не лише ідея створення “Самопомочі”, “Маслосоюзу”, молочарень, кооперативів тощо. Це вміння покладатися на власні сили, на все найкраще, успішне, надбане українцями на власних теренах. Розкидані світами просвітяни створювали “Просвіту”, “Самопоміч” і не лише виживали, а й зберігали свою національну ідентичність і свою душу, вирятовуючи від розпорошення та амнезії українську суть. І сьогодні, через чотирнадцять десятків літ, ідеї Матері-Просвіти актуальні. Як би комусь не хотілося, вони не стали марґінальними. Ніякі “інвестиції” українського суспільства XXI сторіччя ліберальними чи глобалістичними починаннями не розмиють “Просвіту” — вона буде актуальною і своєчасною доти, доки будуть волати проблеми духовного й фізичного здоров’я нації, її гострі потреби українського слова як втілення власного інформаційного простору, справді державних перетворень в освіті, книговиданні, кінематографі, доки національна економіка не підтримає село, доки міське населення не відмовиться від eрзaц-культури, доки шоу та комерційні проекти витіснятимуть справді високе і справді українське мистецтво, доки світом розвіюється національний трудовий ресурс, не знайшовши на рідній землі справи для здійснення власних реалізацій. Просвітянське віче — це не лише рубрика в нашому тижневику, яка означує листи просвітян з усіх областей, з міст і сіл України, де діють первинні й районні організації. Це не лише сигнали наших читачів про їхню роботу в Товаристві чи рефлексії на те, що відбувається в політичному й суспільному житті нашої держави. Просвітянське віче — це живий перегук поколінь, голоси нації з глибини її серця, ритм якого став чіткішим і впевненішим 139 років тому, коли у Львові вперше вдарив вічовий дзвін українства. Просвітянське віче — це, власне, суть газети “Слово Просвіти”, видання, зорієнтованого на діалог з читачами. Нам імпонує, що просвітяни не впадають у розпач і сльозливі скарги на негаразди сьогоднішнього дня, а спокійно й розсудливо творять свій чин у часових реаліях, вірою й правдою служачи Україні, не впадаючи в нудьгу й розчарування, а предметно утверджуючи самобутність нашої культури, духовну незалежність і самоствердження, а відтак і самозбереження нації. Просвітянське віче — це свідчення того, що сьогоднішня “Просвіта”, давши життя десяткам громадських організацій, партій і рухів, не ослабла, а живе і діє, як єдиний організм. Солідний, переконливий вік діянь Матері-Просвіти, історично сформованої не за одне століття, та нинішня просвітянська громада духовно об’єднані мовою, історією, культурою, боротьбою за державність України й утвердження її. Нинішнє число “Слова Просвіти”, присвячене 139-й річниці Товариства, скликає Просвітянське віче. Ваші листи лягають на сторінки тижневика віднайденими архівними матеріалами і свідченнями нинішнього дня, розповідають про ті повсякденні справи, які з часом увійдуть у літопис “Просвіти”. І кому, як не Вам, дорогий читачу, долучити до нього свій рядок і своє діяння?! Будьмо разом! Любов ГОЛОТА Реквізити для перерахування коштів у російських рублях “На Кобзареву Церкву”: Банк отримувача: АКБ “КИЇВ” 16-22, вул. Б. Хмельницького, м. Київ, Україна Кор. счет № 30231810800010498413 МЕЖДУНАРОДНЫЙ МОСКОВСКИЙ БАНК 119034, Москва, Пречистенская наб., 9 ИНН — 7710030411 БИК — 044525545 Кор. счет № 30101810300000000545 В ОПЕРУ ГУ ЦБ РФ. ОТРИМУВАЧ КОШТІВ: МБФ “Українська родина” Сч. 39019000171050/26007200145150 в Подольском филиале АКБ “Київ” Призначення платежу: Благодійні пожертви на будівництво Кобзаревої Церкви
“Як довго ждали ми своєї волі...” Олександр Олесь · p. 2página original ↗

Continuación de una página anterior — fragmento de página

го часу в уряді Віктора Ющенка, ів уряді самої Тимошенко 2005 року. Працювати доведеться в економічних умовах, далеких від тієї райдужної картини, яку малювала недавня правляча коаліція та її уряд, в умовах шаленого спротиву олігархів і корупціонерів помаранчевим політичним силам. Але воля й рішучість у цих помаранчевих блоків є, як і готовність працювати спільно з Президентом на Україну. тичної моралі Партією реґіонів”, — сказала Юлія Тимошенко. Водночас вона відмовилася назвати прізвища цих чотирьох народних депутатів. За словами Юлії Тимошенко, вона попереджає реґіоналів, що всі гроші, які вони пропонуватимуть депутатам від БЮТ, ті братимуть, аби передати у дитячі будинки. Як повідомляли, 30 листопада представники Блоку Юлії Тимошенко під час прес-конференції заявили, що мають у своєму розпорядженні матеріали про спроби підкупу за непідписання коаліційної угоди та направлять їх у Службу безпеки України. 29 листопада Юлія Тимошенко заявила, що її політична сила має намір оприлюднити всі матеріали, що підтверджують спроби підкупу членів фракції БЮТ. За матеріалами мережі Інтернет підготував Андрій ІЛЛЄНКО
“Як довго ждали ми своєї волі...” Олександр Олесь · p. 2página original ↗

ПОДІЇ, ФАКТИ, КОМЕНТАРІ ПЕРЕМОГА БЮТ, ПЕРЕМОГА УКРАЇНИ

Петро АНТОНЕНКО Всеукраїнські збори Блоку Юлії Тимошенко, що відбулися 3 грудня у Національному палаці “Україна”, відзначалися не лише розмахом (кілька тисяч учасників), а й піднесеною атмосферою перемоги на парламентських виборах: саме їхнім підсумкам було присвячене зібрання. У нашій політиці несподіванок хоч відбавляй. Але лідерка Блоку Юлія Тимошенко у своїй короткій і блискучій промові була категоричною: це перемога. І не просто її Блоку, а цілої України: перемога над політичною корупцією. Перемога юридична, хоч багато хто нині видає себе за переможців, передусім Партія реґіонів, мотивуючи це першим місцем на виборах. Першим, але це не парламентська більшість (ні одноосібно, ні в коаліції з комуністами чи й Блоком Литвина сумарно у всіх — лише 222 мандати). І ніякої широкої коаліції бути не може, нагадала Ю. Тимошенко: або демократична, або жодної. Справді, якщо хтось забув, згідно з новим законодавством України, правляча парламентська коаліція формується лише на базі фракцій. Тобто, абсолютно неможлива і незаконна коаліція з якихось фракцій з додаванням до неї депутатів-перебіжників з інших фракцій. Те, власне, через що й було розпущено попередній парламент. Так-от, союзник БЮТ по демократичній коаліції фракція “Наша Україна—Народна Самооборона” в абсолютній більшості лише за демкоаліцію. А, значить, ця фракція не може увійти до жодної іншої коаліції. Чітко і зрозуміло. До речі, лідерка БЮТ сказала найкращі слова на адресу своїх союзників-нашоукраїнців. Отже, помаранчеві сили, сили Майдану знову разом. А щодо результатів БЮТ на виборах, то вони говорять самі за себе. Блок набрав майже 31 % голосів, що набагато перевищило прогнози соціологів. Це зайвий раз підтвердило продажність наших так званих “соціологічних опитувань”, так званих соціологів і політологів. БЮТ отримав більшість майже у двох третинах реґіонів України — у 16-ти. На виборах 2006 року Блок переміг у 14-ти. Прогрес порівняно з попередніми виборами вражає: отримано аж на 8,42 % голосів більше. До того ж, великі зрушення відбулися не лише в центральних реґіонах, де традиційно — електорат Блоку, ай на заході, і головне — на сході та півдні України. Скажімо, в Херсонській області Блок набрав 23 % голосів. Це свідчить, що країна об’єднується не на фальшивих гаслах “широких” коаліцій, а на основі української ідеї, ключової для БЮТ. Що далі? Далі — робота, наголосила лідерка БЮТ. На виборах зроблено політичний прорив, попереду — Український прорив (саме таку назву має виборча програма БЮТ). “І ми виконаємо всі свої зобов’язання, дані виборцям”, наголосила Юлія Тимошенко, нагадавши, що і досвід такої роботи вже є: і сво- Юлія Тимошенко запевняє, що четверо депутатів від БЮТ навмисне отримали від Партії реґіонів кошти, аби підтвердити факти підкупу парламентарів за невходження до демкоаліції. Про це вона повідомила 3 грудня під час прес-конференції у Києві. “Ми чотирьох депутатів довели аж до підписання заяв, передачі карток і взяття грошей, які потім повернули. І ми це зробили, аби остаточно оприлюднити факти підкупу і зради полі-
“Як довго ждали ми своєї волі...” Олександр Олесь · p. 2página original ↗

РОСІЯ: ВИБОРИ ПІД ТИСКОМ ВЛАДИ

За результатами на 10 годину 3 грудня ЦВК обробила майже 98 відсотків бюлетенів, заявив голова ЦВК Росії Володимир Чуров. За його словами, “Єдина Росія” набрала 64,1 відсотка голосів, КПРФ — 11,6 відсотка, ЛДПР — 8,2, “Справедлива Росія” — 7,8. Лідерами відвідуваності у реґіонах стали Чечня, Інгушетія, Чукотка і Кузбас, де на вибори прийшли відповідно 99, 98, 78 і 76 відсотків виборців. За словами Чурова, для решти партій, “які далекі від подолання не тільки семи-, а й п’яти-, і трипроцентного бар’єра”, підсумки виборів майже не зміняться. Аграрна партія набрала 2,3 відсотка, “Яблуко” — 1,6, “Цивільна сила” — 1,1, СПС — 1 відсоток, “Патріоти Росії” — 0,9 відсотка. Таким чином, до парламенту пройшли майже всі, чия думка не виходить за рамки “дозволеного” Кремлем. Інші ж не отримали нічого. Спостерігачі від Парламентської асамблеї ОБСЄ і Парламентської асамблеї Ради Європи назвали парламентські вибори, що відбулися в неділю в Росії, “нечесними” і “недемократичними”. Про це йдеться у спільній заяві цих місій. Віцепрезидент ПА ОБСЄ Кіммо Кільюнен заявив в інтерв’ю “Еху Москви”, що думські вибори фактично “зробила виконавча влада”. “Державні сили були змішані з партійними”, — зазначив він. “Дуже проблематично, що президент країни був кандидатом від однієї партії і губернатори також були кандидатами від цієї ж партії”. Водночас у Центрвиборчкомі РФ називають необґрунтованими заяви спостерігачів ПА ОБСЄ і ПАРЄ про невідповідність російських виборів європейським стандартам. Лідери “Іншої Росії” Гаррі Каспаров і Едуард Лімонов, прийшовши в неділю на виборчу дільницю, закреслили в бюлетенях усі квадратики і написали на них “Інша Росія”. Незважаючи на відсутність реєстрації як політичної партії, ця організація зробила спробу взяти легальну участь у парламентських виборах, висунувши свій список з 450 кандидатів і подавши його на початку жовтня до ЦВК, яка відмовилася його завіряти. Організація закликає своїх прихильників, а також усіх громадян узяти участь в акції “Похорони виборів”, щоб “висловити свою скорботу з приводу остаточно задушеної в країні політичної свободи”. Результати виборів у сусідній країні виявилися цілком прогнозованими. Сотні років влада в Росії виходила “зверху” — не важливо, чи від царя, генерального секретаря КПРС або російського президента. Але навіть апатичні в політичному плані росіяни усвідомили, що президент, який у передвиборній агітації зробив ставку на “розкручування” самого себе, зовсім не прагне тихо піти в тінь. Більш того, жорстоке поводження Кремля з опозицією і тиск на реґіональних підлеглих, щоб вони забезпечили голосування за “Єдину Росію”, показали: Кремль не хоче, щоб суперники Путіна мали підтримку. Голосування і передвиборна кампанія, за словами експертів, були найменш чесними за весь пострадянський період. Тисячі державних службовців скаржилися, що їм погрожували звільненням або позбавленням премій, якщо вони не проголосують за прокремлівську партію. Незалежні спостерігачі стверджують, що результат “Єдиної Росії” завищений принаймні на 20 % за рахунок залякування і “чорного” піару. Росія вже не живе за законами європейської демократії, а має свій, раніше не відомий у світі суспільний лад — “суверенну російську демократію”. Залишається дочекатися березневих виборів президента, аби остаточно зрозуміти, що це — диктатура чи олігархічний режим з радянським обличчям. За матеріалами мережі Інтернет підготував Євген БУКЕТ
“Як довго ждали ми своєї волі...” Олександр Олесь · p. 2página original ↗

ЮЩЕНКО ВИМАГАЄ НЕГАЙНО ЗАКРИТИ ШАХТУ ім. О. ЗАСЯДЬКА

Президент України Віктор Ющенко наполягає на негайному повному закритті шахти ім. О. Засядька до з’ясування всіх обставин і причин трагедій. У телеграмі глави держави на адресу прем’єр-міністра Віктора Януковича йдеться: “У зв’язку з черговою аварією на шахті ім. О. Засядька міста Донецька, яка спричинила людські жертви, наполягаю на негайному повному закритті цієї шахти до з’ясування всіх обставин і причин трагедій, що сталися 18 листопада, 1 та 2 грудня цього року”. Президент вимагає невідкладного проведення службового розслідування дій посадових осіб, враховуючи керівників відповідних державних органів, які допустили службове недбальство, дозволивши роботу шахти до з’ясування причин першої трагедії. “Матеріали такої перевірки направити Генеральному прокуророві України для вжиття передбачених законодавством заходів реагування. Про результати інформуйте мене особисто у триденний термін”, — зазначає глава держави. Нагадуємо, що в неділю о 21.20 на аварійній ділянці шахти ім. О. Засядька стався третій вибух метаново-повітряної суміші, внаслідок чого загинуло 5 гірників, ще 66 госпіталізовано. Усього станом на 7.00 3 грудня внаслідок першого (стався вночі 18 листопада) і третього вибухів на шахті ім. О. Засядька загинуло 106 гірників. На лікуванні після трьох вибухів перебуває 156 шахтарів. За матеріалами мережі Інтернет підготував Євген БУКЕТ
“Як довго ждали ми своєї волі...” Олександр Олесь · p. 2página original ↗

ПОЛІТИЧНА ЦЕНЗУРА — НА 17"му РОЦІ НЕЗАЛЕЖНОСТІ

Відмова керівництва ЗАТ “Днєпрокніга” (виконавчий директор Г. Губанова, заступник О. Куценко) від виконання укладеного договору про видання книги “Забутою Україною” (“Віками й просторами”), мотивуючи це “турботою” про правду, моральне здоров’я та міжнаціональну злагоду учнів загальноосвітніх шкіл (приватне видавництво за державний кошт забезпечує шкільні бібліотеки літературою), — насправді ганебний вияв політичної цензури задля подальшого приховування від громадськості прикрих фактів і наслідків колоніального царського та комуністичного гніту протягом трьох з половиною століть, приховування фактів відвертого глуму, знущання й нищення нашого народу, виховання нових поколінь манкуртами, забудьками, покручами і перевертнями, які не знають і не шанують українських звичаїв, традицій, рідної мови, своєї культури. Задля збереження і нав’язування підростаючому поколінню комуно-совкових уявлень про духовну яловість, вторинність українців. Задля подальшого паплюження наших національних святинь і героїв. Як інакше розцінювати вимогу О. Куценко викреслити з книги навіть згадки про пам’ятник Симону Петлюрі у Рівному та музей Степана Бандери в Угринові? А ще — не розповідати про намір гетьмана Івана Мазепи і славного запорозького кошового Костя Гордієнка визволити свій народ з московського ярма та криваву різанину й розправу із захисниками Батурина восени 1708 року. Не “лякати” пані Олену переповідкою ляських протоколів з “Коденської книги” про “стинання й значкування” кількох тисяч повстанців Коліївщини. Не нагадувати про Холодноярське повстання 1919—1926 років і визвольну місію ОУН-УПА. Не ганьбити радянських окупантів за вчинені злочини проти людства у Західній Україні, Биківні й Катині. Не докоряти за винищення української духовної еліти. Не пропонувати Лесиної Мавки натомість “тридцятьчетвірок” і “клімворошиловок” на в’їзді до рідного міста нашої великої поетеси. Не іронізувати над деінде все ще застовбиченими дороговказами відстаней до “столицы нашей Родины Москвы”, над суціль бовваніючими фігурами лисого ката і пропагандистською вуличною ленініаною, яка, ніби шампур, досі нанизує міста і села України. Не вважати Миколу Ге геніальним українським художником, а героя оборони Севастополя Петра Кішку — українським сміливцем. Не докоряти московським попам та ієрархам за їхню по-більшовицьки “інтернаціональну” ментальність і шовіністичну ностальгію споконвічних колонізаторів, які усе ще марять про “трєтій Рім”. Не кепкувати зних за визнання царя Миколи Кривавого святим і підготовку до канонізації конокрада й розпусника Грішки Распутіна. Не радити “кримскому казаку” з нашивкою російського триколора і двоголового орла на рукаві вартувати десь на просторах “могучєй і нєоб’ятной”, а не в Почаївській лаврі на Тернопільщині. Не критикувати музейних працівників за свідоме утаємничення й викривлення історії України. Не закликати кримську урядову верхівку до зміни великодержавно-шовіністичного курсу розбрату й приниження корінних етносів. Ганьба цензорам з “Днєпрокніги”! Не варто чиновникам Міносвіти матеріально підтримувати таких горе-видавців! Геть політичну цензуру на правду про Україну!!! Колеги-журналісти, письменники, просвітяни! Проявімо патріотичну згуртованість, сприяймо пробудженню національної свідомості й відродженню українців як самобутнього етносу! Добиваймося, аби були “В своїй хаті — своя й правда, і сила, і воля!” Отець Юрій МИЦИК, доктор історичних наук, професор Національного університету “Києво-Могилянська академія”, Микола ЧАБАН, заслужений журналіст України, письменник-краєзнавець, Юрій ШКОВИРА, кандидат геолого-мінералогічних наук, письменник, Борис МАТЮЩЕНКО, журналіст
“Повернути людей, які зневірилися, до великих справ”. · p. 3página original ↗

Continuación de una página anterior — fragmento de página

було і залишається політичним. Тому вся наша боротьба сьогодні збігається з політичною боротьбою. 2. Моя особиста політична діяльність зводиться до просвітницької, я вийшов з “Просвіти” як політик і в “Просвіту” прийшов як політик. Я використовував набутий у “Просвіті” досвід і всю просвітянську тематику в роботі парламентського Комітету з питань прав людини, національних меншин і міжнаціональних відносин у минулому скликанні, маю надію, що в цьому матиму більше повноважень. Ставлю перед собою просвітницьке завдання — боротися за права українців в Україні. Адже в державі досі триває певний національний гніт, звичайно, не в тих формах, що були раніше, але пригнічують національну мову, культуру на величезних теренах України. 3. У державі загострилося національне питання, і це цілком закономірно, адже протягом 16 років Україну будували не як Українську державу. Усе, що відбувається, — на Говерлі, на Ай-Петрі, в Сіверськодонецьку, “війна пам’ятниками” — це виклики. Сьогодні маємо дуже важливу підтримку Президента. Він, вшановуючи жертв Голодомору, сказав, що українці мають повернутися до себе. А потрібно було сказати більше: українцям слід стати на шлях національного відродження; це проблема комплексна. Сьогодні в роботі розпорядження про знесення пам’ятників тоталітаризму, перейменування вулиць — тут наші завдання збігаються. “Просвіта” — дуже серйозна і потужна організація. І нині вона повинна активізувати роботу всіх своїх осередків задля підтримки Президента в питаннях топоніміки, пам’ятників, національного відродження. Також хотів би, щоб осередки із Західної України допомогли в цій роботі осередкам на сході, а заходи, які “Просвіта” традиційно проводить у Києві, варто проводити на сході й півдні, доносити нашу роботу до людей. Матеріал підготував Євген БУКЕТ Фото Олександра ЛИТВИНЕНКА ліберальні манівці “боротьби за культурні права особистості” і культуру “народу України”. А коли хтось намагався вимальовувати об’єктивну картину, організатори йому одразу закидали “заполітизованість”. Отже, після відвідин цього зібрання очевидно: — або говоримо про українську націю, українську культуру, українську людину — або ні про що не говоримо. А “народ України”, “культуру в широкому сенсі” й “особистість з її культурними потребами” хай ліберали залишають собі й обговорюють надважливі проблеми “культури народу України” на своїх закритих зібраннях; — або ми чітко формулюємо причини нищення української культури (і української нації загалом), або проводимо ще сотню подібних заходів з нульовим ефектом; — або ми визнаємо злочинною й антиукраїнською всю систему влади і самі принципи побудови суспільства, або намагаємося провести косметичний ремонт системи; — оголосити когось “ворогом культури”, може, і доцільно (а саме це пропонували організатори), але треба усвідомлювати: систему побудовано так, що на тих посадах можуть опинитися лише такі самі чиновники. Якщо на зборах з приводу культурного лиха особі з українським паспортом дозволяють виступати іноземною мовою, то тоді все це втрачає будь-який сенс. ПОГЛЯД
“Повернути людей, які зневірилися, до великих справ”. · p. 3página original ↗

КЕРМАНИЧІ «ПРОСВІТИ» — У ПАРЛАМЕНТІ

Павло МОВЧАН: 1. Це дві нерозривні категорії. Всі проблеми, які існували й існують в українській спільноті, були і є вкрай заполітизованими, тому що процеси денаціоналізації завжди політичні. Політичні сили російські, польські, угорські, інших держав намагалися денаціоналізувати українців, розмити український етнос. Тому й виник просвітницький рух як рух спротиву панівним націям. Українське слово стало щитом, який захистив нас і утвердив як окрему націю в умовах, коли поляки називали нас малополяками, росіяни — малоросами, розбивали українців на інші малі етнічні групи. Просвітницький рух виник на заході України для того, щоб захистити українців саме у мовній царині, й перетворився на тривалий державотворчий процес. В умовах, коли освіта не була українською, виникали хати-читальні; коли торгівля не була українською, виник рух “Свій до свого по своє”, щоб українець не спивався у корчмі. Це була унікальна система захисту нації, якої немає нині: гине українське село, а отже, гине нація. Чи дійдемо туди своєю “Просвітою”? Ми хотіли відродити цей рух, створивши “Народні доми”, звернулися до Президента, але у нас немає виконавчої влади на місцях, яка б реалізовувала такі великі проекти. Заразу сільських клубах розбивають останні вікна, тому що їх побудувала радянська влада, вони чужі нашому народу, а колись збирали толоки, будували читальні, створювали кооперативи, адже цей рух тоді був не лише культурним, а й економічним. Зараз же економікою є кому займатися, потребує захисту українська культура. Слід утверджувати любов до своєї родини, до своєї оселі, до рідної землі. Я не кажу про любов у широкому розумінні — у кожного вона своя. І її потрібно плекати з дитинства. 2. Третього грудня на Київському державному телебаченні розпочався прем’єрний показ мультсеріалу “Лис Микита”, створеного “Просвітою” спільно зі студією “Фрески”. Цей фільм, що викликає захоплення у видатних особистостей, відмовляються показувати всі Андрій ІЛЛЄНКО 30 листопада в Києві від" булися надзвичайні збори “Україна — зона культурного лиха”. Збори мали б задек" ларувати “культурне лихо” і виробити механізми його по" долання. Але захід залишив набагато більше запитань, аніж відповідей. Найперше і найголовніше: про яку культуру йдеться? З якою культурою лихо? Якщо йдеться про культуру загалом, то тоді ці збори не мають жодного сенсу. Є проблема з українською культурою. Останнє твердження, до речі, викликало неоднозначну реакцію організаторів і деяких учасників зборів. Та сама проблема з формулюваннями. Народ України чи український народ? Чи, може, краще — українська нація? Всі ці принципові питання організатори сприйняли як “спробу відійти від теми”. Так само як і спроби заборонити промовцям послуговуватися не державною мовою. У проекті резолюції зборів пропонувалося “визнати, що в Україні існує загроза культурним інтересам особистості”. Але на самих зборах виникло питання: а чи є проблеми із задоволенням культурних потреб, приміром, у пана Табачника? Саме невизначеність термінів спричинила недієвість цієї акції й загальнодержавні канали. Чому? Тому що прошаркам суспільства, в яких панують чужоземні категорії, не потрібне повернення до своїх. У нас є унікальні діалектизми, які замінюють іншомовні слова на всіх рівнях лексики — від наукової до ненормативної. Їх треба повернути, щоб не застосовувати чужу лексику. Це одне з головних моїх завдань — навернення до призабутого, але вкрай потрібного. Зараз, дякувати Богу, близько десятка просвітян є у Верховній Раді у складі двох фракцій — Блоку Юлії Тимошенко і “Нашої України— Народної Самооборони”. Наше спільне завдання — проводити ту політику, яка завжди була пріоритетною для товариства “Просвіта”, — національне відродження України. Тут сила-силенна роботи. Адже багато хто вважає, що нас уже знищено. “Прибульцям”, які прийшли зі своїми законами, що домінують у владі й бізнесі, не потрібне порозуміння з українцями, не потрібне національне єднання. Вони, пограбувавши людей, за допомогою маніпуляцій захопивши майно, не хочуть рахуватися з народними масами, вони відверто продукують зневагу, говорять, що український продукт — це неформат на національному каналі, комерційним каналам це не потрібно. То кому ж тоді потрібна Україна? 3. Слід відроджувати Товариства. Оскільки законодавство нас вивело на марґінеси — не тільки “Просвіту”, а й усі громадські організації, — ми не можемо самостійно брати участь у політичному житті, то варто використовувати для реалізації наших завдань політичні партії, і ми робимо це. Справа за рядовими активістами “Просвіти”, адже багато питань розв’язується не через Верховну Раду. Велику політику роблять на місцях — це не тільки Київ, а і Львів, Луганськ, Донецьк. Слід вливатися у вже існуючі державні механізми, щоб мати можливість впливати на державотворчий процес, починаючи від місцевого бюджету, в якому передбачати кошти на всі українські акції. Я звернувся до членів Головної ради, щоб вони самі сформували план заходів на наступний рік і сказали: досить усе робити в Києві, проведімо фестиваль у Полтаві, фінал конкурсу — на Вінниччині, “круглий стіл” — на Херсонщині, бо Україна велика, і не потрібно замикатися лише на столиці. “Просвіта” — громадська організація, їй варто шукати кошти на місцях, адже ми не можемо заробляти гроші, і на членські внески теж не проживемо. Я хотів би, щоб ми повернулися до того руху, який був у “Просвіті” ХІХ — початку ХХ століття, — пересувні народні театри тощо, щоб повернути людей, які зневірилися, до великих справ. Юрій ГНАТКЕВИЧ: 1. Звичайно. Майже вся просвітницька робота за нинішніх умов — це робота політична, адже основна мета “Просвіти” — нагадати українцям, що вони українці, повернути українську мову, традиції, повернутися до національних джерел, а національне питання завжди У парламенті VI скликання дев’ять народних обранців — члени Всеукраїнського товарис" тва “Просвіта” ім. Т. Шевченка, троє з них — активні просвітянські діячі. Це голова ВУТ “Просвіта” ім. Т. Шевченка Павло Мовчан, голова Полтавського обласного об’єднання Ми" кола Кульчинський і колишній голова Київської “Просвіти” Юрій Гнаткевич. З нагоди 139"ої річниці заснування “Просвіти” ми попросили їх відповісти на кілька запитань: 1. Чи поєднуються в Україні просвітництво і політика? 2. Які Ви використовуєте просвітянські методи роботи в політичній діяльності? 3. Ваші побажання просвітянам України з нагоди річниці створення “Просвіти”. Яка, на Вашу думку, доля чекає “Просвіту” в майбутньому?
“Повернути людей, які зневірилися, до великих справ”. · p. 3página original ↗

El comienzo de este texto puede estar incompleto: compárelo con la página original

З ЯКОЮ КУЛЬТУРОЮ ЛИХО?

неоднорідність публіки, яка на неї зібралася. Поруч із українцями-патріотами були апологети “общєчєловєчєскіх” цінностей і космополітизму, які дуже болісно реагували на кожну спробу перевести дискусію в національне русло. * * * Захід відбувався у два етапи: спочатку загальне засідання, потім — засідання профільних секцій. Тому цілком логічно було б присвятити виступи на загальних зборах концептуальним питанням культурної політики України, а вже на секціях, у колі фахівців, обговорити конкретні проблеми кожної галузі. Але, на жаль, деякі виступи були зовсім не концептуальними і тому неадекватними. До того ж, кожна серія з двох-трьох виступів переривалася обговоренням проекту резолюції зборів (який, між іншим, був дуже “сирим”), що призводило тільки до безладу в залі й біля “вільного мікрофона”. Замість нікому не потрібної гри в демократію треба було дати можливість виступити всім охочим. А резолюцію можна було б допрацювати і після зборів вузьким колом делегованих осіб. Через таке марнування часу багато людей просто не встигло виступити. До позитиву слід зарахувати сам факт ініціативи проведення таких зборів, бо їхня ідея загалом правильна: самоорганізуватися і захищати себе. Але знову ж таки, ішлося про захист корпоративних інтересів працівників культури чи про боротьбу українців за свою культуру як таку? В анонсах акції цілком справедливо було зазначено про руїнницьку і погромницьку роль влади в цих процесах та задекларовано відсутність жодного сенсу в апеляціях до неї. Але вже в проекті резолюції йшлося про вимоги до влади розробляти усілякі “державні програми надзвичайних заходів” і впроваджувати “нові механізми формування та здійснення культурної політики”. * * * Якщо вже йшлося про культурне лихо, то, на моє щире переконання, треба насамперед вести мову про глибинні причини цього явища і далекосяжну стратегію відродження української культури. І підкріплювати це конкретними прикладами: закриття книгарень, знищення бібліотечних фондів, забудова історичних центрів міст і т. ін. Бо тільки усвідомивши проблему всебічно, знайшовши рушійні сили цих процесів, можна розв’язати конкретні питання з конкретною книгарнею, бібліотекою, театром тощо. Але не забуваймо при цьому і про засилля псевдокультури декадансу, дегенеративного мистецтва, огидної медіажуйки, про атаку на традиційні основи народної моралі, про планомірну політику дебілізації українців. Хіба це не стосується культури? І на зборах не раз відбувалися спроби перейти на стратегічний рівень. Але щоразу вони обривалися марнуванням часу на обговорення пустопорожніх резолюцій. Приміром, не раз зазначали, що культурне лихо треба розглядати як складовий елемент прихованого етноциду української нації, що досить говорити про абстрактну “культуру взагалі”. Дуже цікавими були пропозиції перевести громадську ініціативу на постійну основу, створивши такий собі “культурний парламент”. Але вони теж не мали належної підтримки організаторів. Дуже смішно було від постійних нагадувань про “аполітичність” цього заходу. Коли пролунала пропозиція закликати Президента ввести пряме президентське правління (аби перезавантажити систему і сформувати нову владу й еліту), її теж відхилили як “відверто політичну”. Це лицемірство, адже політика і культура абсолютно невіддільні. Тим більше, що мета акції була цілком конкретна: вивести питання знищення української культури (і української нації загалом) на
“Ми просто йшли — у нас нема Зерна неправди за собою”. Тарас Шевченко · p. 4página original ↗

Continuación de una página anterior — fragmento de página

столичного Національного університету театру, кіно і телебачення ім. І. Карпенка-Карого. Так-от, за 13 років існування студія випустила понад 60 фільмів — документальних, музичних, презентаційних. Цікавим, наприклад, був цикл фільмів про наші великі православні святині — Михайлівський і Успенський собори Києва, Володимирський собор Херсонеса. В активі студії — численні нагороди всеукраїнських і міжнародних фестивалів. Дуже цікавий свіжий проект студії “Віател” — цикл документальних фільмів “Гра долі”. Випущено вже 45 картин, невеликих за обсягом, але дуже цікавих та інформаційно насичених. Це розповіді про видатних постатей нашої історії, акцент зроблено на їхньому особистому житті. Але це не примітивні альковні історії — героїв фільмів показано насамперед як живих людей, хоч, звісно ж, на тлі історичних подій. Адже в основі стрічок — багатющий архівний матеріал. До прикладу, “Яготинське літо” — історія кохання княжни Рєпніної до Тараса Шевченка. “Перетворення” — трагічна доля видатного режисера Леся Курбаса і його дружини актриси Валентини Чистякової. “Сонячна людина” — життя, творчість, кохання і раптова смерть видатної співачки Оксани фільмів циклу “Гра долі” чимало стрічок про тих, чиє життя пов’язане з Чернігівщиною. Це Павло Тичина, Марія Заньковецька, Пантелеймон Куліш, Ганна Барвінок, Микола Яковченко. У планах — фільми про Михайла Коцюбинського, Олександра Довженка. На презентації виступили президент студії, режисер Василь Вітер, директор студії, сценарист Ганна Криворчук. А ще — представник Чернігівського земляцтва Києва поет Олексій Довгий (саме Чернігівське земляцтво профінансувало зйомки фільмів про Куліша і Костомарова). І, як заявив гість, готове й далі бути спонсором. Чим не приклад для інших земляцтв? * * * Презентація, яку організувало обласне управління культури і туризму, відбулася, кількасот глядачів побачили дуже цікаві кінострічки. Але що далі? Лиш епізодично, одноразово деякі фільми циклу “Гра долі” демонстрували на телеканалах “Ера” та “Культура”. А ще їх показали для українців діаспори. Єдине, чого вдалося добитися, — студія “Віател” має угоду з “5 каналом”. Там фільми циклу “Гра долі” йдуть щосуботи о 12.40 з повтором у неділю о 16.40. Це на величезну державу — поки що все… товилівки перевезли в Київ до царського саду. Містом везли на гарматних лафетах і поховали з гарматним салютом. Де це було, нині сказати важко, але, мабуть, недалеко від місця спочинку Героїв Крут. На початку 90-х біля нинішньої станції Корчі, де був героїчний бій, за козацьким звичаєм насипали могилу і встановили хрест. Щороку 18 листопада туди приходять небайдужі вшановувати пам’ять Січових Стрільців.
“Ми просто йшли — у нас нема Зерна неправди за собою”. Тарас Шевченко · p. 4página original ↗

ПОДІЇ, ФАКТИ, КОМЕНТАРІ

Василь Вітер Петро АНТОНЕНКО Не хочеться втягуватися в дискусію довкола недавно затіяного проекту телеканалу “Інтер” “Великі українці”. Насамперед, стосовно його форми — так званого “голосування” глядачів, особливо по Інтернету чи sms-повідомленнями. Ми вже бачили приклади такого голосування в телешоу “Танці з зірками” та на Євробаченні, коли “великим українцем” стала Вєрка Сердючка. Ось і проведене напередодні організаторами проекту попереднє опитування дало дуже цікаві результати. Опитали студентів кількох університетів у різних реґіонах. Природно, що на першій позиції виявився Тарас Шевченко. А далі… Студенти одного з ВНЗ дружно поставили на друге місце свого ректора, а вже потім Івана Франка та Богдана Хмельницького. Так само не варто дивуватися, що на чільних місцях в опитуваннях виявилися такі “великі” українці, як естрадний співак, легкоатлет і мільярдер-олігарх. Тому хочеться, аби в підсумку проекту не робили великого ажіотажу навколо поділу на великих, напіввеликих і невеликих, щодо потрапляння чи непотрапляння у список. Вірю, що основна мета проекту — показати нам, українцям, нашу ж історію в особах її видатних представників. Лише трохи муляє дум- Наталка Сопіт, ведуча циклу документальних фільмів “Гра долі” ка: невже це єдиний спосіб? Схоже на те, бо чогось на нашому 40-50- канальному телебаченні все ніяк не знаходиться місця для історії. Між тим, показувати є що. І перелік був би немалим: і художніх фільмів, і документальних, і навіть анімаційних. Але чомусь вони важко пробиваються на екран. Зокрема і продукція ВУТ “Просвіта” — чудовий фільм про Березовського або зовсім свіжа робота — мультсеріал “Лис Микита”. Подібні невеселі думки викликала акція, на якій днями довелося побувати: столична студія “Віател” презентувала дві свої нові роботи. Але спершу коротко про студію, яка ось уже друге десятиліття так багато робить для пропаганди українського мистецтва, історії. Заснував її відомий кінорежисер, заслужений діяч мистецтв України Василь Вітер. Творчу роботу режисера і президента студії він поєднує з працею викладача “Іван Мазепа на коні” Петрусенко. Герої інших фільмів — Марко Вовчок, Микола Лисенко, Микола Садовський, Іван Кавалерідзе тощо. Два останні фільми з цього циклу — “Іван Мазепа” та “Сон Аліни Костомарової”. І саме презентація цих стрічок пройшла днями в Чернігові в переповненому залі одного з найкращих кінотеатрів, де зібралися студенти, викладачі, творча інтелігенція — всі, кому цікава й дорога наша історія. Чернігівці не випадково стали першими глядачами двох нових картин, адже саме на Чернігівщині проходили зйомки. Фільм про Івана Мазепу, природно, знімали у його гетьманській столиці Батурині та й у Чернігові, де гетьман будував величні собори, відкрив перший на Лівобережжі університет. А частину фільму про Костомарова відзнято на Прилуччині, де мешкав видатний історик і письменник. Окрім того, творці фільмів публічно висловили вдячність науково-історичним установам, які допомогли митцям безцінними архівними матеріалами. Це Національні заповідники “Чернігів стародавній”, “Батурин — гетьманська столиця”, заповідник “Качанівка”, Історичний музей міста. Нарешті, серед уже знятих 45-ти Знімальна група під час зйомок у Качанівці
“Ми просто йшли — у нас нема Зерна неправди за собою”. Тарас Шевченко · p. 4página original ↗

ПЕРЕМОЖНИЙ БІЙ СІЧОВИХ СТРІЛЬЦІВ

Олександр ШЕПНІВСЬКИЙ Фото автора На станції Мотовилівка відбулась довгоочікувана подія — відкриття пам’ятної дошки Січовим Стрільцям. Мітинг відкрив голова селищної ради села Борова Федір Воробей. Заступник голови Фастівської держадміністрації Ю. Волков зачитав вітальну телеграму зі Львова від сина учасника битви хорунжого Романа Дашкевича. Багато теплих слів сказали учасники святкового дійства. А письменник і краєзнавець А. Мороз розповів присутнім про події, що відбулися на околиці станції 89 років тому. Універсали Центральної Ради привели Україну до повної незалежності. Проте коли Україну окупували німці, до влади прийшов гетьман Павло Скоропадський. Він видав Універсал про входження Української держави до складу Росії на правах автономії. Почалося всеукраїнське повстання. Петлюра і Грушевський організували Директорію і наказали йти на Київ. Із Білої Церкви у чотирьох потягах вирушив курінь Січових Стрільців. Та німці не пропускали його. Почались перемовини. Сотник Черник прийняв рішення прориватись, і одним потягом вони прорвались через Фастів до ст. Мотовилівка. На станції Січові Стрільці переформували потяг. На платформі попереду потяга поставили гармату та кулемети. У полі біля села Плісецьке окопались Січові Стрільці з сотником Загаєвичем, із залізниці їх обстрілював панцерник. Сотник Черник залишився на платформі з кулеметами. Гарматною обслугою командував сотник Роман Дашкевич. Сотні Січових Стрільців протистояло дві тисячі солдатів формування, яке складалося з російських офіцерів, фронтовиків і добровольців. Потяг, ведучи бій, повільно рухався в бік ст. Васильків, долаючи шалений опір. Із Фастова на підмогу Січовим Стрільцям надійшла допомога — два потяги з двома сотнями Січових Стрільців та коростишівськими студентами. У полі загинули сотник Загаєвич і сотник Черник, 17 Січових Стрільців. Коростишівські студенти і мотовилівські залізничники, яких прикривав гарматою сотник Дашкевич, попереду потяга відновлювали залізничну колію. Надвечір Січові Стрільці прорвались до Василькова. Дорога на Київ була майже відкрита. Звідусіль ішла підмога. Відкрилась нова сторінка в історії України — Директорія. Наприкінці зими 1919 року полеглих Січових Стрільців з-під Мо-
“В найстрашнішу годину не було у них зерна неправди за душею”. Олександр Довженко · p. 5página original ↗

Continuación de una página anterior — fragmento de página

Веніамін ЛАРІН Фото автора На околиці Лубен, неподалік від Мгарського Спасо-Преображенського собору, біля Кургану Скорботи зібралися люди з багатьох міст і сіл, щоб ушанувати пам’ять жертв Голодомору 1932— 1933 років. Зі словом скорботи і шани до присутніх звернулися голова Українського фонду культури, поет, академік Борис Олійник, голова Полтавської обласної державної адміністрації Валерій Асадчев, митрополит Полтавський і Кременчуцький Федір. Цей свій вірш Борис Олійник прочитав на акції в Лубнах. КУРГАН СКОРБОТИ На цій горі, на пагорбі печалі, Де все болить — від квітки до хреста, Ідуть дощі вдовиними плачами… На цій горі, на пагорбі печалі, Німіє слово і мовчать уста. Гірка сльоза пече, як сіль чумацька. Стоять в жалобі схилені Лубни. І монастир — як оберіг козацький… І дзвін вола безмовно: “Пом’яни!” Страшне число у нелюдській напрузі Пропалює світи до глибини: У тридцять три розіп’ято Ісуса. У тридцять третім на земному прузі Розіп’ято мільйони без вини. Ми відспівали їхні чисті душі. Вони нас не спалили у клятьбі, Вони — простили… Але пам’ять душить: Чи маєм право ми простить собі? …На цій горі, на пагорбі печалі З небесної святої чистоти Ідуть дощі вдовиними плачами. Спадає плащаницею мовчання, І тільки дзвін волає: “Не прости!” ПРОСВІТЯНСЬКЕ ВІЧЕ
“В найстрашнішу годину не було у них зерна неправди за душею”. Олександр Довженко · p. 5página original ↗

ЛИЦАРІ ВМИРАЛИ ГОРДО...

Олександр ШЕПНІВСЬКИЙ Фото автора На Житомирщині, біля села Базар, де 1921 року розстріляли полонених воїнів Армії Української Народної Республіки, національнопатріотичні організації провели віче з ушанування пам’яті героїв. Учасники віча прийняли Ухвалу, в якій, зокрема, говориться: “86 років тому, у 1921 році, в окупованій московсько-більшовицьким військом Україні було штучно створено голодомор. З двох тисяч вірних синів України, вояків похідної групи Армії УНР — Другого зимового походу, які вирушили на захист замордованих та пограбованих окупантами українських селян, декілька сотень біля села Міньки на Житомирщині зранені, витративши останні набої, потрапили у полон. Славні лицарі відмовилися служити окупантові — Москві. Вони не зрадили Україні, не продалися окупантові, а вмирали гордо, співаючи гімн України. Тому місце останнього подвигу 359 розстріляних лицарів стало місцем слави та незборимості українського вояцтва. У рік відзначення 75 роковин штучного Голодомору 1932—33 років в Україні героїчний вчинок українських вояків 1921 року сприймають з особливою шаною всі сини й доньки України, і особливо ті, хто зібрався сьогодні біля місця розстрілу героїв. Віче з нагоди вшанування 86 роковин славної пам’яті вояків Армії Української Народної Республіки, керуючись Указом Президента України “Про увічнення пам’яті видатних діячів Української Народної Республіки та Західно-Української Народної Республіки”, ухвалило: Вимагаємо від Президента України, Уряду та Парламенту: — визнати на державному рівні борцями за волю всіх, хто брав участь у національно-визвольній боротьбі за незалежність України; — законодавчо закріпити від- Виступає Наталія Осьмак, дочка Президента Української Головної Визвольної Ради Кирила Осьмака значення визначних подій та пам’ятних дат з історії національновизвольних змагань, вшанування пам’яті героїв; — змінити систему виховання молоді в Україні, яка й на 17-му році незалежності ґрунтується на російсько-більшовицькій героїці радянського періоду, на українську, яка ґрунтується на героїзації борців за Українську державність; — повернути у паспорт громадянина України графу національної належності; — засудити на державному рівні україноненависницьку та людиноненависницьку комуністичну ідеологію, яка призвела до багатомільйонних втрат; — у судовому порядку зняти з державної реєстрації антидержавницькі, антиукраїнські партії й організації; — по всій Україні ліквідувати більшовицьку символіку — пам’ятники, пам’ятні знаки, назви вулиць, назви областей та населених пунктів, які не є історично українськими, а нав’язані нам колишніми окупантами — царською Росією або СРСР; — звернутись до Житомирської обласної ради, Житомирської обласної державної адміністрації з пропозицією внести до плану на 2008 рік організацію й проведення заходів з ушанування пам’яті Героїв Базару та внести цей меморіал до переліку пам’яток історії та культури, які охороняються законом”.
“В найстрашнішу годину не було у них зерна неправди за душею”. Олександр Довженко · p. 5página original ↗

РОСТИМЕ КАЛИНА В ПОПІЛЬНІ

Олександр ШЕПНІВСЬКИЙ Фото автора У Попільні на Житомирщині за участю Президента України відкрили пам’ятник жертвам Голодомору та політичних репресій. Зі словом до присутніх звернувся Президент Віктор Ющенко. Спільно з Ганною Микитівною Лисенко, постраждалою від голодомору, Віктор Андрійович зняв покривало з пам’ятника, а отець Петро Лис, протоієрей Свято-Миколаївської церкви, освятив пам’ятник. Учасники акції до підніжжя пам’ятника поклали квіти, посадили кущі калини. Тепер у Попільні, як і в багатьох містах і містечках України, ростиме Калиновий гай пам’яті.
“Хто зітре “мітки” радянської доби з карт українських міст?” · p. 6página original ↗

ТОПОНІМІКА

Максим СТРІХА, доктор фізико-математичних наук, письменник, депутат Київради 1990—94 років Мапа Києва лишилася такою ж строкатою, як і в перші роки незалежності, несучи на собі сліди різних епох і увічнюючи антагоністичні постаті й події. Уявити, що київська вулиця Грушевського ось уже понад п’ятнадцять років мирно переходитиме у вулицю, найменовану колись на честь скерованого проти очолюваної Грушевським Центральної Ради “Січневого повстання”, не зміг би, напевно, навіть він. (Радіти, що Київрада ухвалила наприкінці жовтня рішення назвати цю вулицю вулицею Мазепи, зарано: мер Черновецький рішення ще не підписав.) Загальновідомо: душа кожного міста не лише у його матеріальних пам’ятках. Вона й у назвах — тих, що пережили століття. А пройшли випробування часом назви київських вулиць, які дали самі кияни. Скажімо, прорізана на початку 1840-х крізь давні київські вали вулиця офіційно була Прорізною кілька років. Потому її називали і Мартинівською (на честь домовласника), і Золотохрещатицькою (бо тяглася вона від Хрещатика й до Золотих Воріт). 1869 року вулицю перейменували на честь губернатора Васильчикова, а 1919-го — на честь діяча більшовицького перевороту Свердлова. Гаслом більшовиків, як відомо, було зруйнувати все “до основанья”. Уже 1919 року офіційна карта міста невпізнанно змінилася. На ній без жодної системи було оселено весь тодішній пантеон “основоположників” і “вождів” — Маркса, Енгельса, Леніна, Сталіна, Артема, Урицького, Воровського, Ворошилова, Боженка, Бош, П’ятакова… “Іменні” назви перемішувалися з “подієвими” — 25 Жовтня, 9 Січня, ІІІ Інтернаціоналу, й окремо — Комінтерну, Революції, Паризької Комуни, Січневого повстання. Знайшлося місце й визначним бунтарям минулих епох — від Спартака до Степана Разіна. З “українських” імен на карту трохи пізніше допустили хіба що Шевченка з Франком та ще Лисенка з Леонтовичем. Утім, нові комуністичні назви довго існували тільки в офіційних документах. Кияни їх не визнавали йне вживали. Шукаючи вулицю, слід було запитувати стару назву, бо інакше майже ніхто не міг зарадити. Масове неприйняття киян призвело до того, що вже у війну й по війні якось непомітно повернулися Хрещатик, Володимирська, Велика Житомирська. Але водночас місто інтенсивно розбудовувалося, і міськвиконком мусив називати щоразу по кількасот нових вулиць. Особливу винахідливість не заохочували — карти всіх радянських міст повинні були “звучати” приблизно однаково. У хід ішли імена комуністичних діячів, передовиків виробництва, героїв громадянської, Великої Вітчизняної та війни 1812 року. Там, де список вичерпувався, з’являлися незліченні “Передовиків”, “Ентузіастів”, “Делегатські”, “Депутатські”, Фото О. Литвиненка
“Хто зітре “мітки” радянської доби з карт українських міст?” · p. 6página original ↗

КИЇВ: ДОСІ МІЖ МАЗЕПОЮ І СІЧНЕВИМ ПОВСТАННЯМ

“Трансформаторні” й навіть “Колекторні” (вулиця з цією “благозвучною” назвою існує ще й досі на Лівому березі). Ситуація суттєво змінилася 1990 року з приходом першої демократично обраної Київради. Ніхто, навіть найзатятіші партократи не заперечували потреби ретельного захисту пам’яток старовини, ба більше — всього історичного середовища міста. Ми почали активно повертати Києву його топоніміку. Саме тоді знову з’явилися Михайлівська, Притисько-Микільська, Спаська, Інститутська, Банкова, Лютеранська, Трьохсвятительська, Дмитрівська, Дехтярівська, Еспланадна. Ми знайшли дуже вдалу “прив’язку” для імені Михайла Грушевського, перейменувавши вулицю Кірова. Це “протягнуте” з величезними пригодами ще в останні місяці існування Радянського Союзу перейменування мало виразний присмак “ідеологічної диверсії” — український радянський парламент опинився на вулиці, названій на честь голови першого парламенту незалежної України… Програма, яку ми напрацювали на початку 1990-х, була розрахована на втілення впродовж тривалого часу. Можливо, ми встигли б зробити ще дещицю, але рішенням Верховної Ради перша демократична Київрада припинила свої повноваження на рік раніше: не 1995-го, а 1994-го. У наступних скликаннях міської ради романтиків, перейнятих проблемами збереження історичного минулого, значно поменшало. А відтак роботу з упорядкування міської топоніміки майже згорнули. Ухвалювали лише поодинокі спорадичні рішення, коли за вказівкою “згори” треба було терміново увічнити пам’ять чи то Гончара, чи то Чорновола, чи то Лобановського, чи-то Амосова… І робили це без жодної системи. Власне, міська комісія з найменувань і пам’ятних знаків формально існує ще й досі. Входять до неї авторитетні експерти-історики та києвознавці. Але комісія ця громадська, дорадча, ніяких рішень сама не ухвалює. Київрада вирішує — дослухатися до рекомендацій комісії чи ні. Але для київської влади за вказівкою ще Олександра Омельченка центральні вулиці столиці досі залишаються Червоноармійською, Січневого повстання, Артема, увічнюючи структури, події й людей, що відіграли сумну роль в історії України. Ідеться аж ніяк не про брак коштів, радше про свідому ідеологічну настанову, за якою на карті столиці обов’язково повинні залишатися “мітки” радянської доби. І досі кияни ходять вулицями Урицького (який залив кров’ю Петроград на початку 1918-го, але рішення про зміну цієї назви на “Василя Липківського” в пам’ять про митрополита УАПЦ, який мешкав поблизу, не підписав Черновецький) і Січневого повстання (рішення Київради теж зависло в повітрі), досі існують усілякі проспекти “-річчя Жовтня” й Ленінградська площа, хоч міста Ленінграда давно вже немає. Навряд чи ці речі такі вже й незначні. Миколі Рябчуку належить влучне спостереження: сучасні Болгарія чи Румунія живуть не краще від України: й економічна ситуація там складна, й корупція. Проте вони (на відміну від нас) уже в об’єднаній Європі. Бо там не лишилося жодної вулиці Живкова чи Чаушеску, не кажучи вже про “великого Леніна”, чиє ім’я ніхто й не поспішає стерти з карт більшості українських міст. Для довідки. У Києві сьогодні залишилися три вулиці Леніна — в Жулянах, у Бортничах, на Троєщині. Крім того, є вулиця Ленінська й вулиця Володі Ульянова на Борщагівці, провулок Володі Ульянова у Біличах, вулиця Ілліча в Новій Дарниці. Тут-таки розташовано й вулицю Надії Крупської… А відтак на карті столиці Пилип Орлик, Олена Теліга й Василь Стус досі мирно сусідять із Воровським, Фрунзе й патологічною навіть за чекістськими мірками садисткою Розалією Землячкою. Утім, навряд чи це для Києва найбільша проблема. Коли ми знову матимемо бодай мінімально інтелігентну міську владу, цілісну систему топоніміки можна буде накласти на карту Києва досить швидко й безболісно (адже напрацювання експертів-києвознавців є — потрібно лише їх проголосувати сесією Київради й підписати міському голові). Неважко буде й усунути з цих вулиць і пам’ятники одіозним діячам радянської доби. Адже після ухвалення закону про увічнення пам’яті жертв Голодомору й визнання штучно створеного системою голоду геноцидом проти українського народу вже зовсім нелогічні у Києві монументи творцеві цієї системи Леніну, а також Петровському й Косіору, які 1932—33 років були відповідно номінальним “президентом УСРР” та реальним керівником КП(б)У. Переконаний: обстоювану мною ще на початку 1990-х ідею “парку скульптури тоталітарного періоду” колись реалізуємо. У Донецьку всі вивіски — російською. Ще б пак, — адже саме тут столиця “второго государственного языка”. Питання настільки політизоване, що до правопису руки не доходять... Геннадій АВІЛОВ, м. Горлівка шенням депутати присвоїли сімферопольській дитячій музичній школі № 2 ім’я Алемдара Сабітовича Караманова (1934—2007 рр.) — народного артиста України, лауреата Національної премії ім. Т. Г. Шевченка й Премії Автономної Республіки Крим, автора 28 симфоній, близько ста інструментальних, вокальних і хорових поліфонічних композицій, зокрема музики гімну Криму. Усі свої визначні твори уславлений композитор, який жив усамітнено на тихій вуличці неподалік парку Шевченка, “виходив” на його алеях й вулиці, що відтепер носить його ім’я.
“Хто зітре “мітки” радянської доби з карт українських міст?” · p. 6página original ↗

ПРОЦЕС ПІШОВ І В ДОНЕЦЬКУ

Марія ОЛІЙНИК, м. Донецьк У ніч з 24 на 25 листопада 2007 року знищено дошку на будинку №66 на вул. Постишева. Обласні організації “Просвіти” та Конґресу Українських Націоналістів щороку регулярно подавали до міської ради пропозицію перейменувати вулицю імені ката України Павла Постишева на вулицю імені Василя Стуса — жертви тоталітарної комуністичної системи, нашого земляка. Вперше цю пропозицію сформулювали на мітингу жертв червоного терору у вересні 1990 року і подали до міської ради. За всі ці роки її навіть не розглядали на комісіях міської ради. Знову пропозицію подали 9 листопада 2007 року, і заступник Донецького міського голови Ганна Денисенко запевнила, що цього разу її розглянуть на комісіях і включать у порядок денний Донецької міської ради. Правда, дошку Постишеву вже не доведеться знімати, оскільки самі донеччани, не дочекавшись реакції зазомбованої донецької влади, її прибрали.
“Хто зітре “мітки” радянської доби з карт українських міст?” · p. 6página original ↗

ІМЕНІ АЛЕМДАРА КАРАМАНОВА

Віктор ХОМЕНКО, Крим Міську вулицю, що носила ім’я Петра Войкова — “червоного карателя”, який брав участь у вбивстві царської родини й тисяч білих офіцерів, на сесії міськради Сімферополя перейменовано на честь кримського композитора, всесвітньо відомого Алемдара Караманова, який відійшов у вічність цьогорічної весни. Також своїм рі-
“Як подамся, не достою, захитаюся, мов тінь, — Пропаде кривава праця многих, многих поколінь”. Іван Франко · p. 7página original ↗

Continuación de «ПРОСВІТЯНСЬКЕ ВІЧЕ», p. 1

ПРОСВІТЯНСЬКЕ ВІЧЕ

том, що регламентує, разом зі ст. 10 Конституції, мовну політику в Україні. Програма їхньої реалізації стала поштовхом до значних змін мовної ситуації в Луганську та області. Так, 1991 року кількість учнів загальноосвітніх шкіл, які навчалися українською мовою, становила 4 %. Сьогодні в українських школах Луганщини навчається близько 40 тисяч учнів, що складає 29,2 відсотка загальної чисельності. Однак майже тридцятивідсоткова частка шкіл з українською мовою аж ніяк не відповідає кількості українців, які проживають в області. У реґіоні майже нема україномовних часописів. Чотири обласні газети — “Известия Луганщины”, “Луганская правда”, “Наша газета”, “Жизнь Луганска” — російськомовні. Кілька десятків діючих на Луганщині телеі радіостанцій на добу подають лише до 15 годин передач українською мовою й понад 400 годин — російською. У всіх середніх спеціальних та вищих навчальних закладах запроваджено вступний іспит з української мови. Водночас викладання в більшості вищих навчальних закладах усіх рівнів акредитації здійснюється російською. Однак без повноцінного функціонування української мови в усіх реґіонах України українській нації загрожує втрата статусу й ролі державотворчої нації й поступове зникнення. Україна ще має шанс стати великою державою, а народ — великою нацією, але для цього слід проводити відповідну політику. Адже ми — українці, й наша національна мова — українська.
“Як подамся, не достою, захитаюся, мов тінь, — Пропаде кривава праця многих, многих поколінь”. Іван Франко · p. 7página original ↗

ЗБИРАЙМОСЯ НА «СЛОБОЖАНСЬКУ БЕСЕДУ»

Катерина ГЛУХОВЦЕВА, доктор філологічних наук, професор, член правління Луганського обласного об’єднання ВУТ “Просвіта” У Луганському національному педагогічному університеті відбулася організована обласним об’єднанням “Просвіти” реґіональна наукова конференція “Слобожанська бeседа”, у якій узяли участь просвітяни-викладачі та студенти двох вишів — Луганського національного педагогічного університету імені Тараса Шевченка та Східноукраїнського національного університету імені Володимира Даля. Зміст назви “Слобожанська бeседа” вміщує завдання, покладені на це поважне зібрання. Отже, нормативне бесіда, а діалектне (східнослобожанське, поширене в північних районах Луганської області) бeседа має такі значення: “розмова з ким-небудь”; “доповідь, повідомлення на яку-небудь тему з наступним обміном думками”; “мова, мовлення”. Давність слова зумовлює його розлогу семантичну структуру в говірках. Зокрема, в українських східнослобожанських говірках воно, крім названих значень, може мати обрядові: “обряд домовлення батьків наречених про весілля”; “звичай, за яким родичі молодої йшли або їхали другого весільного дня на частування до батьків молодого”; “гуляння”. Така семантика слова свідчить про те, що в ньому акумульовано давній зміст, що й саме слово належить до мовних знаків, у яких відображено архаїчну етнокультуру реґіону. ґ ґ ґ На конференції працювало п’ять секцій: “Соціальні аспекти функціонування мови”, “Штрихи до портрета рідної говірки”, “Ідіолект і розвиток загальнонародної мови”, “Топоніміка. Антропоніміка”, “Суржик: міф, реальність”. У роботі конференції взяли участь професори і доценти філологічних кафедр, викладачі, аспіранти, студенти. Конференція довела, що вивчення української мови для Луганщини надзвичайно актуальне і вкрай потрібне. Навіть поверховий аналіз інформаційних джерел сьогодення засвідчує постколоніальний дискурс диглосії в Україні, вплив імперської свідомості на функціональні виміри та рівень престижу державної мови. Дослідники справедливо наголошують на тому, що диглосія — це феномен середньовічного суспільства, тому його появу в Україні можна вважати провісником радикальних соціально-політичних трансформацій. Крім зазначеної конференції, активісти “Просвіти” провели ще низку заходів, присвячених Дню української писемності та мови. Зокрема, актуальні питання мовної політики та мовної ситуації на Луганщині обговорили на засіданні просвітянського “круглого столу”, учасники якого визнали, що питання мовної політики — дуже пекуче. Хоч до нього треба ставитися обережно й толерантно, на Луганщині його генерують антиукраїнські, антидержавницькі кола обласної влади, і намаганням заперечити статус української мови як єдиної державної слід давати рішучу відсіч. Саме це й робили члени правління обласного об’єднання та інші просвітяни Луганщини у своїх виступах у центральних, обласних і місцевих засобах масової інформації. Так, голова обласного просвітянського об’єднання Володимир Семистяга дав інтерв’ю загальнонаціональному каналові ІСТV на тему систематичних порушень у Луганській області 10-ої статті Конституції України, а також сепаратистських тенденцій, які знову з’явилися в політиці обласної влади. Сьогодні на Луганщині мешкають представники 120 національностей. За результатами перепису населення 2001 р., в Луганській області проживають 57,9 % українців, 44,5 % росіян, 1,2 % білорусів, 0,3 % євреїв, 0,4 % — татар, 1,5 % — інші національності. І хоч наш реґіон культурно розмаїтий, що включає розмаїтість мовну, найактуальніша проблема українсько-російського співіснування — в мовному просторі. “Закон про мови в Українській РСР” досі лишається головним нормативним докумен-
“Як подамся, не достою, захитаюся, мов тінь, — Пропаде кривава праця многих, многих поколінь”. Іван Франко · p. 7página original ↗

ПІСЛЯ ДНЯ ПИСЕМНОСТІ

Володимир ФЕРЕНЦ, м. Івано-Франківськ Традиційно минув День української писемності в українському просвітянському колі — конференції, “круглі столи”, виставки, імпрези. Прикарпатська “Просвіта” теж провела належні заходи, включаючи “круглий стіл” з проблем української мови. Колись пропонував створити систему просвітянського моніторингу мовної ситуації. Це був би дуже важливий і корисний проект передовсім для руху українського відродження, державницького крила української політики. За допомогою такої системи можна назавжди припинити спекуляції на мовному питанні, перевести боротьбу за українську мову в практичне правове русло. Система моніторингу закономірно викличе потребу навчання громадських функціонерів і волонтерів, сприятиме створенню всеукраїнського чи навіть всесвітнього фонду сприяння українській мові. Зросійщення — давно відомий універсальний і міжнародного масштабу спосіб тримати українців “під лавою” у власній державі. Українське життя це підтверджує щодня, демонструючи пряму залежність між темпами зросійщення і темпами колонізації за сучасними глобалізаційними стандартами. За повагу до державної мови успішні люди ризикують відлученням від усіх галузей суспільного життя, передовсім в інформаційній діяльності та бізнесі. Було б смішно, якби не сумно спостерігати за публічними переходами з української на погану російську багатьох комедіантів від політики. У такій ситуації не хочеться відзначати День української писемності і мови, висловлюючи один одному ті самі жалі з приводу становища державної мови. Без панування українського духу День української писемності ніколи не буде святом. Сучасні українці переважно ще дрімають, зручно вмостившись перед дебілізуючим телевізором, тримаючи в руках неукраїнську газету і по-іноземному балакаючи з домочадцями. Якось довелось узяти в руки підручник з української мови для молодших класів. Може, колись у мене були кращі книжки чи ліпші вчителі, але, на мій погляд, вивчати українську мову за сучасними підручниками дуже складно і нецікаво. Не хочу думати, що це роблять навмисне, може, підручники пишуть саме ті, які не відзначають День української писемності за календарем і щодня. Ми спостерігаємо деградацію середньої освіти, коли деякі педагоги українських шкіл на телебаченні не соромляться давати інтерв’ю російською. Чи довго ще українці миритимуться з єзуїтськи прихованим і відкритим викоріненням українського слова і духу з українських шкіл?
“Як подамся, не достою, захитаюся, мов тінь, — Пропаде кривава праця многих, многих поколінь”. Іван Франко · p. 7página original ↗

ДОНЕСТИ ІСТОРИЧНУ ПРАВДУ

Станіслав ЗАХАРЧУК, голова Тульчинського районного осередку ВУТ “Просвіта” ім. Т. Г. Шевченка, ветеран педагогічної праці Уже понад шістнадцять років Україна незалежна. Та є ще людці, які прагнуть реанімувати не тільки самозруйнований СРСР, а й колишню тюрму народів — Російську імперію. Про це свідчить встановлення в Одесі пам’ятника цариці-повії Катерині ІІ. Свято оберігають пам’ятники Леніну, що бовваніють в усіх обласних і районних центрах України, зокрема і в нашому Тульчині. Виносять на антиукраїнські демонстрації портрети одного з найбільших катів народів колишнього СРСР Йосипа Сталіна. Ще далі пішли активісти “Євроазійського союзу молоді”, які здійснили акт вандалізму на горі Говерла, пошкодивши державну символіку України. Факти вандалізму траплялися і раніше. Спалювали хату-музей Т. Г. Шевченка, руйнували могилу поета Василя Стуса, неодноразово оскверняли пам’ятник Героям Крут тощо. Щоб наші недруги не причепили мені ярлик “українського буржуазного націоналіста”, посилатимуся на російські джерела. Отже, чи були наші північні сусіди старшими братами українців? Як свідчать дослідження видатного російського історика М. Покровського, передусім його праця “История русского государства”, сучасні росіяни мають принаймні 80 % фінно-татарської крові. Як свідчить Н. Шмельова у праці “Этнография восточных славян”, в розділі “Русские”, саме угро-фінські племена жили у центрі етнічної території росіян. Російська держава спочатку називалась Московією, назву Росія їй присвоїв цар Петро І, укравши частину споконвічної назви українських земель. Тепер щодо московських комуністів, які завдали Україні стільки зла. Засновник російської комуністичної партії більшовиків — керівник жовтневого перевороту та організатор СРСР і червоного терору В. І. Ленін. Більшовицьку партію він утримував на крадені гроші. Поповнювали партійну скарбницю “революціонери”-казнокради, серед яких найвідомішими були кавказці Тер-Петросян (він же Камо) і Йосип Джугашвілі (він же Коба, пізніше Сталін). Ось що про Леніна сказав М. Горький, який спостерігав за його діями в дні жовтневого перевороту: “Это не всемогущий чародей, а хладнокровный фокусник, не жалеющий ни чести, ни жизни пролетариата”. Розв’язана більшовиками громадянська війна забрала 10 мільйонів людських життів, 5 мільйонів осіб померло під час першого голодомору (1921—1922 роки), 7 мільйонів розстріляно під час червоного терору. У книжці “Вир пам’яті” академік Російської академії наук Олександр Яковлев пише про Леніна: “Выродок, нравственный идиот-от рождения, Ленин явил миру потрясающее: он разорил величайшую в мире страну, убил несколько миллионов людей — и всё- таки мир настолько сошёл с ума, что среди бела дня спорит — благодетель он человечества или нет?” І далі: “В истории русского народа не было большего руссконенавистника, чем Ленин. К чему бы он ни прикасал- Фоторепродукція О. Литвиненка ся, всё превращалось в кладбище. В человеческое, социальное, экономическое”. А політичні збоченці, зокрема й українські, сперечаються: забирати його з мавзолею чи ні, вважати автором народного щастя чи ні, зберігати його образ у бронзових ідолах чи ні? Нехай у Росії сперечаються. Вона його породила, вона ж хай вирішує його подальшу долю. А чому ж наша влада не може очистити Україну від цієї більшовицької скверни? Наше просвітянське завдання — донести до тих, хто ще не прозрів, історичну правду про діяльність Сталіна, який, як і Гітлер, прийшов до влади по трупах своїх політичних опонентів і керував не своєю, а сусідньою державою. Ім’я цього тирана, як і його вчителя В. І. Леніна, як і Гітлера, занесено до книги “100 знаменитих тиранів”. “Удостоєний” він цього за створення тоталітарного режиму в СРСР. Тож сьогодні вшановувати пам’ять червоних тиранів можуть тільки люди, які не хочуть дивитися правді у вічі.
“Як подамся, не достою, захитаюся, мов тінь, — Пропаде кривава праця многих, многих поколінь”. Іван Франко · p. 7página original ↗

El comienzo de este texto puede estar incompleto: compárelo con la página original

ЩИРІ ВІТАННЯ

почесному членові ІваноIфранківської обласної “Просвіти” ім. Тараса Шевченка Мирославу Петровичу ПОПАДЮКУ Центральне правління Всеукраїнського товариства “Просвіта” ім. Тараса Шевченка, весь актив просвітян сердечно вітають Вас, відомого громадського діяча, одного з організаторів просвітницького руху на Прикарпатті, із 70-літнім ювілеєм і славним життєвим доробком, у якому такий вагомий Ваш внесок у становлення та розвиток національної освіти, виховання підростаючого покоління в любові до України, до рідного слова. Велика Ваша заслуга й у відродженні “Просвіти” Покутського краю, яку очолюєте з 1989 року. Ваш просвітянський стаж почав свій відлік з посади вчителя української мови, літератури та історії одразу ж після закінчення Станіславського педагогічного університету. У Вашій багатогранній біографії чимало просвітянських справ — це і будівництво пам’ятника Кобзареві у Снятині, і видання історико-краєзнавчого часопису “Покуття”, вісників “Освіта” й “Просвіта” та багато іншого. Ви досвідчений педагог і талановитий поет, Людина, яка займає належне їй місце. Високо цінуючи Ваші фахові та людські якості, щиро зичимо Вам невичерпності життєвих сил, професійного довголіття, творчого натхнення, гараздів і щедрот від долі. З роси та води на многії і благії літа! Павло МОВЧАН, голова ВУТ “Просвіта”
“Фольклорне етнографічне мистецтво завжди трималося на талантах”. · p. 8página original ↗

Continuación de una página anterior — fragmento de página

мистецтва. Тобто воно вписується в театралізацію, в балет. Надзвичайно цікаві різні поєднання, наприклад баяна зі скрипкою. Олена й Іван Єргієви — лауреати чотирьох міжнародних премій — досягли надзвичайної чистоти звучання, грають і класику, і сучасний авангард. Одесити проводять конференцію “Два дні, дві ночі”. Тоді цілу ніч лунає авангардна музика — її дуже любить публіка. Грає безліч ансамблів, які щойно створили, бо є потреба і можливість показати своє мистецтво. Головне, щоб артист зміг реалізуватися і пробитися, тож на конференції ми говоримо про те, як виживати в сучасних умовах. — Чи відбулися якісь вразли" ві для самої сфери мистецтва зміни, тому що раніше акаде" мічне народне мистецтво біль" ше освоювало етнографію і сто" яло дуже осібно від сучасного естрадного мистецтва? — Воно завжди розвивалося як академічне мистецтво, народна і класична обробка і класика всіх епох. Тобто використовували дуже широкий спектр репертуару. Воно таким і залишається. — Воно не втратило фунда" ментальності, пристосовуючись до нових умов? — Навпаки! Ці умови потребують ще більшого професіоналізму! Якщо ми говоримо про збереження жанру, то слід удосконалювати
“Фольклорне етнографічне мистецтво завжди трималося на талантах”. · p. 8página original ↗

КУЛЬТУРА

— Ми раз на три-чотири роки проводимо Всеукраїнську науковопрактичну конференцію, присвячену утвердженню, розвитку, розв’язанню проблем академічного народно-інструментального мистецтва. Але нинішня конференція вирізняється актуальністю, адже суспільство пристосовується до капіталістичного способу життя, і держава вже не стільки уваги приділяє музикантам, як раніше, не дає можливості популяризувати загалом мистецтво і, зокрема, народних інструментів. Нині на телебаченні рідко можна почути гарну музику. А ми готуємо кадри високого класу, світового значення, розробили глибоку теорію майстерності. На нашій кафедрі є всі інструменти: баян, акордеон, бандура, цимбали, сопілка, домра, кобза, гітара. Усе викладають на високому рівні. Наші випускники — лауреати багатьох міжнародних конкурсів. Але зараз (у зв’язку з новими ринковими відносинами) постала проблема утвердження на сучасній сцені, виживання. Незважаючи на труднощі, саме за період незалежності України з’явилося дуже багато цікавих напрямів, яких раніше не було. Ансамблеве, джазове мистецтво, зовсім інше розв’язання репертуарної проблеми, скажімо, твори написано для баяна, а музиканти роблять естрадний варіант оркестровки, — це дуже яскрава реалізація цього
“Фольклорне етнографічне мистецтво завжди трималося на талантах”. · p. 8página original ↗

НАРОДНА МУЗИКА ДЛЯ ВІРТУОЗІВ

Найкращі українські виконавці на народних інструментах представляли своє мистецтво на концертах у рамках Всеукраїнської науково"практичної конференції “Українське академічне народно"інструментальне мистецтво в контексті сучасної соціокультури”. Видатні солісти, а також ансамблі поєднували у своїх виступах кла" сичну, народну та сучасну музику, зокрема джаз. Професор Національної музичної академії України ім. П. І. Чайковського, заслужений діяч мистецтв України Микола Андрійович ДАВИДОВ переконаний, що соціально"економічні зміни в країні мобілі" зували митців до пошуку нових форм популяризації своєї творчості. Однак в основі — все"таки продовження традицій. професіоналізм. Відомо, що фольклорне етнографічне мистецтво завжди трималося на талантах. Якби не було талантів, воно до наших часів не дожило б. Талант, помножений на високий професіоналізм і теорію виконавського мистецтва, здатний виживати. Між іншим, колись вважали, що широка публіка, так званий простий народ нібито не розуміє класики. На концертах Ігоря Завадського переконуємося, що це не так. Адже там звучить класична музика, і слухач захоплено сприймає твори Шопена, Баха, Вівальді, на “біс” — “Адажіо” Альбіноні. Є потреба загальнолюдської емоції, яка найбільш рельєфно виражена в класичній музиці, і передається професійним виконавством, хоч це й народний інструмент. Постійне утримання високого мистецтва — наше завдання. — А які нові таланти навча" ються у Музичній академії? — Це Віталій Козицький, студент третього курсу (вступив одразу на другий). Він надзвичайно талановитий, лауреат міжнародного конкурсу. Павло Фінюк — наша зірка. Закінчив аспірантуру, зараз виконує обов’язки професора. Вони грають однаково з погляду високого налаштування на професіоналізм. Різні за характером, але стиль гри, володіння нюансами, артикуляція, точність, виразність інтонування подібні. У нас є школа, високий науковий потенціал. — Помічено, що ми за роки входження в “капіталізацію” втратили багато потенційних студентів Музичної академії, особливо випускників музичних шкіл. Надзвичайно здібні діти не можуть навчатися за нинішніх умов. Закривають музичні шко" ли; якось розповідали про хлоп" чика, який майстерно грає на скрипці, та десяток кілометрів їздить до школи на велосипеді. Такі проблеми не позначаться на загальному рівні й вашого жанру, і нашого музичного мис" тецтва загалом? — Тут дві позиції: народжується більше талантів. І коли музичні школи відвідувала величезна кількість дітей, потім вони навчалися в консерваторії, то це приковувало увагу суспільства до музичного мистецтва. Мистецтво проникало в усі сфери, стосувалося всіх людей, і це був величезний потенціал музичної культури цілого народу. А зараз покладаємося лише на таланти. У Кіровограді щороку проводимо юніорський фестиваль, і він показує, що з’являється дедалі більше талановитих дітей. Шкода, що нині втрачено багато з досвіду минулого. Наприклад, у нас немає муніципальних оркестрів, а це показник культури. У Росії майже у кожному місті є муніципальний оркестр народних інструментів. Ми через нашу музичну спілку активізуватимемо зусилля, щоб створити київський оркестр. Міністерство культури і туризму не розподіляє кадри і навіть не знає, де і які кадри потрібні. У нашій державі до культури ставлення, скажемо, ніяке. — Воно не ніяке, а просто не" задовільне. — Справді, погане. Ми покладаємося лише на ентузіастів. Але все-таки вселяє надію: талановита людина не може без інструмента. Хоч ти йому забороняй, хоч посади на хліб і воду, він усе-таки гратиме. Це показник таланту. І на цьому триматиметься мистецтво. Доки — не знаю. Ще за радянської влади ми їздили до Братислави, і Любов Матвійчук, нині професор, грала на домрі концерт Мендельсона. Одна слухачка розплакалася. Ми здивувалися: чому? Вона відповіла: “У нас це мистецтво втрачено. Індоєвропейська, арабська культура, східноєвропейська і наша були в єдиному контексті — струнно-щипкові інструменти. Це показник ладової системи розвитку, арабський уд, а ви тримаєте це на такому високому рівні!” Завдяки тому, що радянська влада взяла це на озброєння як елемент ідеологізації (щоправда, все ментальне українське викреслювали, кобзарів розстрілювали), але класика збереглася, зберігся і сам жанр. Нині нам слід зробити все, щоб це мистецтво жило. Треба припинити вакханалію на телебаченні, яка до музичного мистецтва не має жодного стосунку. — А які європейські народи ще розвивають це мистецтво? — Акордеон і баян дуже популярні в Польщі, Німеччині, Італії, там налагоджено виробництво зразкового інструментарію. У Франції більше акцентують на мюзикли, але вони дуже схожі до нашої музики за інтонаційним розумінням. У світі щороку проводять близько 70 фестивалів і конкурсів цієї музики. Польща дуже активно проводить такі конкурси, і в них високий рівень виконавства. Спілкувалася Валентина ДАВИДЕНКО
“Фольклорне етнографічне мистецтво завжди трималося на талантах”. · p. 8página original ↗

ПРОСВІТЯНСЬКИЙ КАЛЕНДАР СВЯТ

Просвітяни створювали осередки просвітництва в кожному куточку України, вони сприяли розвитку та підтримці української традиції та мови, розповсюд" женню книжок і вивченню духовної спадщини народу. Богдана МОРОЗ З ініціативи “Просвіти” було встановлено загальнодержавні свята: День Соборності (22 січня), День пам’яті Героїв Крут (29 січня), День української писемності та мови (9 листопада). Стали традиційними заходи із вшанування пам’яті Великого Кобзаря, Лесі Українки, Івана Франка, День Злуки, День матері, який цього року вперше відзначали офіційно, свято Миколая для дітей. За часів Незалежності України народилася низка міжнародних та всеукраїнських фестивалів: “Джерело талантів” у Донецьку, “Мазепа—Фест” у Полтаві, фестиваль художніх колективів “Просвіти” у Києві, “Переяславська осінь Кобзаря”, літературно-мистецький конкурс юних поетів та композиторів “Диво калинове” у Києві, “Червона рута”. Увійшли у традицію народознавчі вечори, які ще наприкінці 90- х років почала організовувати Ольга Рутковська. Без перебільшення, повернуті Вадимом Мициком із забуття свята “Калити”, “Весілля Свічки”, “Красне сяйво Колодія”, “Щасти жити в рідній хаті”(входини) тощо вписали незабутню сторінку в літопис ВУТ “Просвіта” імені Тараса Шевченка. А заслужений працівник культури України Романа Кобальчинська, завідувачка сектору “Карпати” Державного музею народної архітектури та побуту Народна майстриня з Києва Людмила Тесленко-Пономаренко України, провідний фахівець у сфері етнографічного краєзнавства, авторка низки дослідницьких наукових праць ініціює багато просвітянських виставок і вечорів. Так, до народних і церковних свят — Різдва Христового, Водохреща, Стрітення, Великодня, Трійці, Спаса, Покрови, Святого Миколая — на території Державного музею народної архітектури та побуту України щорічно проходять святкування просто неба. Є нагода побачити і доторкнутися до народної спадщини, яку привозять талановиті майстри з усіх куточків України. За ці роки експонували колекції гуцульських і покутських скринь Петра Корпанюка з Києва, виставку “Покутські взори” народної майстрині Ганни Сов’як з Коломиї, роботи гребінкаря Івана Тимошенка з Лубен, писанки відомих київських писанкарок Оксани Білоус та Зої Сташук, ікони народної майстрині Ірини Резватої, вироби майстра лозоплетіння Петра Кашпіровського, роботи вишивальниці Ганни Ушеренко тощо. А виступи фольклорних колективів до кожного з цих свят відтворюють стародавні обряди, де кожен охочий може долучитися до співу обрядових пісень, узяти участь у різноманітних забавах. Також протягом року проходять майстер-класи з народного промислу. Валерія Грушевська та Романа Кобальчинська навчають працювати з бісером; Оксана Білоус учить писанкарства, виготовлення листівок, витинанок. Романа Кобальчинська на святі Зільника зі спасівськими символами
“Світ щасливий — спадщина моя”. · p. 9página original ↗

НАТХНЕННИЙ ГОЛОС ВЕРХОВИН

Ніна ГНАТЮК Петра Осадчука важко уявити у тиші письменницького кабінету, лише серед книг і рукописів. Він постійно у вирі громадських клопотів, просвітянських справ, виступає перед учнівською і студентською молоддю, редагує рукописи авторів-початківців, головує на творчих вечорах, на Українському радіо веде авторську програму “Огонь в одежі слова”. Майстер слова завжди у доброму гуморі: до літературних премій ім. П. Тичини, В. Сосюри, С. Руданського, С. Олійника долучилася ще одна — Нобельська. Вручили її Петрові Осадчуку на Всеукраїнському фестивалі гумору у с. Нобель на Рівненщині. Йому, авторові чотирьох десятків поетичних видань, народному депутатові України перших двох скликань, активному учаснику “Народної ради”, що була в парламенті першого скликання дієвою національно-демократичною опозицією до прокомуністичних сил, є що розповісти молодому поколінню. Життєва дорога Петра Осадчука, який народився 2 грудня 1938 року в селі Острівець Городенківського району на Івано- Франківщині, не була рівним, вимощеним бруківкою путівцем. Та син гір зумів подолати кам’яні перевали, у найскладніші часи зберігати у потаємних закамарках душі батьківські настанови: берегти рідне слово, праотчу землю, шанувати традиції предків. У столичному Будинку художника відбувся ювілейний вечір відомого майстра слова. Іван Драч та Павло Мовчан говорили про те, що внесок Петра Осадчука у становлення української державності вагомий: як не вистачає сьогодні в парламенті його точного та яскравого слова, ораторського хисту, невичерпної енергії! Академік Віталій Дончик присвятив свій виступ поетичній майстерності ювіляра. Посланці Івано-Франківського земляцтва, першим головою якого він був, знову запрошували до Городенки, Коломиї, інших карпатських міст і сіл, де шанують і люблять його творчість. Щирі вітання від літературної Одеси передав Анатолій Глущак: саме це місто принесло Петрові Осадчуку кохання на все життя, поетичне визнання. Марія Якубовська та Ігор Гургула вітали ювіляра від львівської громади. А секретар НСПУ по роботі з молодими, поетеса Анна Багряна та Леся Мудрак подякували наставникові від багатьох десятків тих, кого він благословляв на творчу дорогу. Яскравою була і мистецька палітра віншування. Прекрасним прологом вечора став пісенний дарунок народного артиста України Степана Фіцича. Майстерно прочитав нові поезії ювіляра народний артист України Анатолій Паламаренко. Пісні на слова П. Осадчука прозвучали у виконанні Ігоря Якубовського та Ніни Северин. Навіть автор багатьох романів Іван Головченко з Сумщини взяв того вечора баян і заспівав романс “Відцвів бузок і липа відцвіла”. На щастя, Петро Осадчук зустрів своє високоліття усміхнено, молодо: навіть не віриш, що він вступив у пору другого цвітіння. Отож, вітаючи Петра Ілліча з поважним ювілеєм, зичимо, аби гірські потоки рідних Карпат приносили натхнення, верховини озивалися голосами незабутніх предків, а поруч були його найкращі берегині — любов до життя, надія на нескорений дух народу та віра в Україну. Фото О. Литвиненка Сійся-родися від роду й до роду, Як повелось в хліборобськім роду, Стань бодай краплею в морі народу — Будеш в народів усіх на виду. Сійся-родися нині і прісно, Як нам судилось давно-предавно, Аби відродитись у слові і пісні, В землю вростай, як безсмертне зерно! * * * І яблуневий вітер у саду, І вітер з моря, юністю пропахлий, І колосків пшеничних вічна пісня — Це все твоє, як спадщина моя. І голос мій у голосах синів, І ясні зорі в нашій тихій мові, І мирне небо на хребтах ракетних — Це все твоє, як спадщина моя. Не зникне світ, якщо любов не зникне, Любов продовжить, порятує світ І ясні зорі в нашій тихій мові. На тебе гляну я очима квітів, Щасливий, знов зі спокоєм зіллюся, Бо світ щасливий — спадщина моя. РОДИННИЙ СПАДОК Слово мамине — очі мої, Слово татове — мужні руки. Не лише у садах солов’ї, Що оплакують слізні розлуки. Рідне слово — наказ предтеч, Рідне слово — нові заповіти, Водночас і караючий меч, І зоря, що у темряві світить. Не побачиш очима незрячими, Не напишеш руками тремтячими. Рідне слово — то цілий світ, Все життя моє і заповіт, — Як загине Чи в космос відхлине І розтане в безмовній імлі, Я залишуся без Батьківщини На своїй споконвічній землі. Народивсь я затятим і впертим, Але й ніжним, як мамина мова. Мені — краще першому вмерти, Як дожити до смерті Слова.
“Світ щасливий — спадщина моя”. · p. 9página original ↗

Петро ОСАДЧУК НА ТЕБЕ Я ДИВЛЮСЬ ОЧИМА КВІТІВ

* * * Вузлуваті, землисті, зморені, Ніби вирвані з ґрунту корені, Ніби дві невигойні муки — Дорогі материнські руки. Ніби втомлена осінь під віями, Ніби небо, обпалене війнами, Тихі зорі з безмежної ночі — Дорогі материнські очі. Як про мамині очі згадаю — Скрушно в душу собі заглядаю. Як згадаю про руки мамині — Хліба в світі легкого нема мені. * * * Земля, в якій батько лежить, що мав би ще довго жить, — не глина, пісок і тля, не просто масна рілля, напоєна кров’ю земля, просолена потом земля, ти — моя древня плоть, я — твоє древо і плід. Кожна билинка й листок, річка, маленький струмок, корінь, зелене зело, гайок і дрімучий ліс — все це у мене вросло, навік я в усе це вріс. Земля, що спізнала вогонь, земля, що сивіла від сліз, тепла від теплих долонь, світла від білих беріз, моя кругойдуча й могуча, квітуча моя і плодюча, ніжна моя і незламна, правдива, як ласка мамина. Земля, в якій батько лежить і в мені відродився, щоб жить, напоєна кров’ю земля, просолена потом земля, повітря моє і вода, одвічна моя й молода, ти — моя древня плоть, я — твоє древо і плід. ЗАКОН ПОСТІЙНИХ ВЕЛИЧИН Минає день, минає ніч І рік за роком… В клубках турбот і протиріч — Мої уроки. За обрієм я бачив світ, Де вміють жити!.. Та як любов із юних літ — Волошка в житі. Органами в чужім краю Чарують храми. Та всі хорали віддаю За голос мами. На перехрещенні доріг — Нові начала. Та понад батьківський поріг Нема причалів. Минає день, минає ніч, Світанок сяє… Та щось є в світі споконвіч, Що не минає. Померкли трави голубі, Як стали сіном. Та щось довкола і в тобі Живе постійно. Твоя земля, твоя свята У щасті й горі. На все життя, на всі літа — Високі зорі. Я недарма й не без причин Відкрив для себе Закон постійних величин Під рідним небом. * * * Моя любове смутноока, Моє ти світло і святилище, В душі посіяне глибоко, Ніхто не вийме і не вилущить. Усе, що ти мені дала, Твоє навіки в світі яснім. Моє й твоє — як два крила, Що неподільністю прекрасні. Моє й твоє — я ним живу, Воно й по смерті буде нашим. Мене, як землю, як траву, Ніхто не може перейнакшить. Моя любове, ніби древо На всі часи вічнозелене. Діткнешся вуст — і слово древнє На серці молодіє в мене. У тому слові, як в росі, Високе небо й синє море, Народи всі й краї усі Фото О. Литвиненка Вбирає слово те прозоре. Моя любове споконвічна, Мою виповнюй тимчасовість, Щодня дивись мені у вічі, Аби і в сні не спала совість. * * * Коли я видихнув перше слово, Тим словом було: мама. Коли я видихну останнє слово, Тим словом буде: Україна. Рідна земле, засіяна стрілами І свинцем бусурманів. Рідна земле, переорана танками І закута в бетон і граніт, Ти, немов корабель, Летиш до сонця — До всесвітнього свята Вільних народів. Але мені не бракує ніжності Говорити з тобою Лагідною мовою моєї матері, — Коли я видихнув перше слово, Тим словом було: мама. Коли я видихну останнє слово, Тим словом буде: Україна. * * * Сійся-родися! В космічні безодні Падай зорею, вертайся зерном. Сійся-родися! В комори народні Вливайся Дунаєм, вливайся Дніпром. Сійся-родися на суходолі, Падай на камінь, щоб камінь воскрес, Сійся-родися! В батьківському полі Колосом стань до високих небес.
“Щоб люди не товклися лише за мурами Вавилону, щоб жили, будували і говорили своїми мовами скрізь”. · p. 10página original ↗

Continuación de una página anterior — fragmento de página

українських геніїв, Шевченка і Гоголя, але самі вони ніколи не зустрічалися. 1843 року курні сільські дороги завели Шевченка в Березань — тихе містечко Переяславського повіту на Полтавщині (сьогодні в Київській обл.), на початку XVII ст. засноване втікачами з Правобережної України, які рятувалися від поляків. 1674 р. Березань стала власністю переяславського полковника, а згодом перейшла до його спадкоємців Думитрашків; свої маєтності в містечку і довкола нього мали також Іваненки, Безбородки та Лукашевичі. Вільних козаків покріпачили і погнали на панщину. “Добре ж було, добре // Нашим батькам жити, // Що не знали наші батьки // Панщину робити. // А тепер в неділеньку // В усі дзвони дзвонять — // Осавула з козаками // На панщину гонять…” За свідченням такого авторитетного дослідника, яким є Петро Жур (1979), ця пісня була записана в Березані в 40-ві роки ХІХ ст. — якраз тоді, коли Платон Лукашевич чув там лише “великороссийские” чи “солдатские” голосіння. Чи й справді такою бачив тодішню Полтавщину, чи трохи лукавив, щоб вагомішим здавалося скомпоноване ним видання пісень і дум? Хтозна, тепер не вгадаєш. Немає відомостей про те, де служив, але з Петербурга Лукашевич повернувся відставним колезьким секретарем (дрібнота) і заходився господарювати. Батьків маєток був такий собі — не найбідніший, але й не багатий. “Народ оборвался й ободрался, — писав Лукашевич одному зі своїх респондентів, — і ходять всі в сіряках паскудних, а колись і за мою пам’ять ходили в жупанах, хоть еті жупани були все давні, від дідів, а тепер і ті пошматувалися”. Під час закордонної мандрівки, про яку хотів дізнатися Гоголь, Лукашевич відвідав Львів (де познайомився з уніатськими панотцями, на яких посилався в коментарі до червоноруських дум) і Прагу (там його гідно приймали відомі слов’янські діячі Ганка, Коллар і Вагилевич). Із Березані листувався зі Срезнєвським, Костомаровим і Погодіним; скидається на те, що був з ним знайомий особисто. Не хотів ні здаватися, ні насправді ставати зашкарублим “старосвітським поміщиком”; трохи кокетуючи ерудицією, писав до Погодіна: “Займуся садівництвом та спостереженням над природою. Подібно фізиці та геології, вона до мене іноді прихильна. Щодо утворення земної поверхні, я багато в чому не згодний з Кюв’є”. Гонору панові Платону не бракувало… Втім, не бракувало й працелюбності: 1843 р., коли відбулося їхнє знайомство з Шевченком, мозольно працював над своєю першою авторською книгою. У червні того року Кобзар мандрував Україною разом із Є. Гребінкою; в липні (вже сам) утрапив у Яготин (де познайомився з княжною Варварою Рєпніною, і це не було побіжне знайомство); на початку серпня разом із О. Данилевським (єдиною людиною, яку можна назвати другом Гоголя) рушив у Березань, Данилевський гостював недовго, а Тарас Григорович і Платон Якимович до кінця літа були вдвох. Шевченко їхав у Березань, бо сподівався ознайомитися з новими фольклорними та історичними матеріалами Лукашевича, про які чув від різних людей. Друга причина полягала в тому, що планував паломництво на історичне Запорожжя і хотів порадитися стосовно організації такої мандрівки: Лукашевич на колишній Січі вже побував. Далі буде.
“Щоб люди не товклися лише за мурами Вавилону, щоб жили, будували і говорили своїми мовами скрізь”. · p. 10página original ↗

ПОСТАТІ

Володимир ВОЙТЕНКО, професор, м. Київ …мови роду людського, всупереч загальній думці, не складаються з окремішніх слів, які виникли або випадко; во, або внаслідок мавпування природних звуків; вони побу; довані з розумним науковим сенсом, вивчення й розуміння якого свого часу принесе ве; личезну користь, про яку сьо; годні ми не маємо й гадки. Мова людини завжди була гід; ною її. В слові зберігаються залишки й пам’ятки колиш; нього великого творення лю; дини, а можливо — в новому є витоки і кращого для нас майбуття. Платон Лукашевич (1806—1887) Старий Заповіт розпочинається Книгою Буття, яка складається з 50 глав. У перших десяти читаємо про створення світу і людини, прабатьківський гріх і вигнання з раю, про Каїна й Авеля, всесвітній потоп і Ноїв ковчег… Ідеться начебто про все найголовніше. А насправді це займає лише шість сторінок тексту. Уже на сьомій сторінці главу 11-ту розпочинає первісна лінгвістика: “І була вся земля — одна мова та слова одні”. Вавилон… “І сказали вони: “Тож місто збудуймо собі, та башту, а вершина її аж до неба. І вчинимо для себе ймення, щоб ми не розпорошилися по поверхні всієї землі”. Але так не сталося: “І зіI йшов Господь, щоб побачити місто та башту… І промовив Господь: “Один це народ, і мова одна для всіх них, а це ось початок їх праці. Не буде тепер нічого для них неможливого, що вони замишляли чинити. Тож зійдімо, і змішаймо так їхні мови, щоб не розуміли вони мови один одного”. І розпорошив їх звідти Господь по поверхні всієї землі”. Отже, змішавши мови, створивши їх розмаїття, Бог не карав людей своїх, а турбувався про передумови для того, щоб був не один народ, а були народи, щоб люди не товклися лише за мурами Вавилону, щоб жили, будували і говорили своїми мовами скрізь. Платон Лукашевич присвятив життя перевірці цієї гіпотези, і — так йому здавалося — ствердив її. Чи то з делікатності, чи то з цензурних міркувань у своїх книгах не називав ім’я Боже і не посилався на Біблію, але засадничі тези його дивовижної лінгвістики легко впізнати. ПІСНІ ТА ДУМИ У кінці 30-х і на початку 40-х років ХІХ ст. Ніжинська гімназія вищих наук делегувала в Петербург низку своїх випускників. Сьогодні поміж їхніми прізвищами сяє, як перлина в горосі, ім’я Гоголя. Але всі вони (Базілі, Гінтовт, Гребінка, Данилевський, Данченко, Кукольник, Любич-Романовський, Мокрицький, Пащенко, брати Прокоповичі, Редкін) були цікавими людьми — письменниками, вчителями, художниками, професорами, чиновниками. Платон Лукашевич також учився в Ніжині, але курсу не закінчив — перейшов у Рішельєвський ліцей в Одесі; там одержав диплом і вже потому рушив навздогін товаришам. Не знаємо, що робив у Петербурзі, але, зрозуміло, був не останній у “ніжинській колонії”. В січні 1837 року Гоголь у листі з Парижа розпитує одного з колег: “А что делает Лукашевич? Уехал ли он за границу или нет? Пожалуйста, передай ему мой поклон и скажи, что я надеюсь с ним уви-
“Щоб люди не товклися лише за мурами Вавилону, щоб жили, будували і говорили своїми мовами скрізь”. · p. 10página original ↗

El comienzo de este texto puede estar incompleto: compárelo con la página original

«СПОЧАТКУ БУЛО СЛОВО»

деться”. Але зустріч не відбулася. Знаємо, що за кордоном Платон Якимович був, а в Петербурзі видав укладену ним книгу “Малороссийские и Червонорусские народные думы и песни” (1836 р., 170 стор.). Це було третє видання такого типу в Росії, йому передували зібрання фольклорних матеріалів Срезнєвського і Максимовича. У передмові, пославшись на попередників, Лукашевич уже в другому реченні загострює проблему: “Я спас еще несколько народных песней, и представляю их в этом собрании. Вероятно, это последнее их издание, заимствованное прямо из Малоросии, — там народные песни давным-давно уже не существуют; все они заменены солдатскими или великороссийскими”. Чий справді було аж так погано? “Проезжайте всю Малороссию вдоль и поперек, и вы […] не услышите ни одной национальной песни […]. Чрез двадцать лет мы будем отыскивать настоящие голоса в Галиции или в Венгрии у карпаторуссов. Одне только свадебные и другие обрядные песни уцелели”. Трохи веселіше… Чи не перебільшив Лукашевич занепад української пісні? “Эти песни, которые я издаю, есть уже мертвые для малороссиян. Это только малейшие остатки той чудной песенности их дедов, которая была удивлением и самих хулителей всего украинского […]. Я посвящаю её (книгу — В. В.) моим предкам гетьманцам, она им принадлежит; быть может, хотя один листочек из сего собрания упадет на завалившуюся их могилу или долетит на высокий курган казацкий”. Збірка розпочинається “Думою про Байду”. Український текст надруковано дикою для нашого ока похідною кирилиці — ярижкою, височайше предписаною для обов’язкового використання в Малоросії. Зазирнувши в словник Даля (т. ІV, стор. 679), пересвідчимося, що “ярыга, ярыжка” означає багато дуже різних понять, спільною для яких є характеристика “чортзна-що”. Дотепно, нічого не скажеш… Коментуючи думу про Байду- Вишневецького, Лукашевич наче продовжує козацько-патріотичну тему, якої торкнувся в останньому абзаці передмови: “Сей потомок святого Владимира судьбою был вовлечен в общую участь злосчастных русинов, в единственное пристанище их свободы — на Хортицкий остров. Там он является главою запорожцев. Счастливо отразив от него нападение крымского хана, но впоследствии будучи оттуда вытесненным волохами и турками, он овладел Черкассами и Каневом […]. Неужели малороссияне не воспевают в своих думах этого славного рыцаря? (курсив Лукашевича — В. В.). Напротив, можно утвердительно сказать, что думы об нем и по сю пору существуют…” Завершують збірку фольклорні матеріали Червоної Руси, які укладач “заимствовал из собрания вышедшего в Лемберге в 1833 году” і які скомпонував Г. Вацлав. “Лемберг” (Львів) мав на той час свою халепу з друком українських текстів: Платон Лукашевич Oj znaty, znaty, kto koho lubyt, Blyzko sidaje i pryholubyt… Коментар Лукашевича до збірки галицьких пісень — це гімн всеукраїнському братству, і я не знаю, чи на той час ще хто-небудь у Наддніпрянській Україні так писав про це: “Червоноруссцы, невзирая на бесконечное свое иноплеменное подданство, […] сохраняют привязанность к своему происхождению и имени […]. Украина есть для их сердца обетованная земля, куда стремятся все их помыслы и думы. С какою заботливостию галичанин расспрашивает заезжего из России гостя о судьбах своих братьев-украинцев; он с радостию разделит с ним свою убогую трапезу […]. В одной песне мать описывает своей дочери богатство Украины и ее козаков, журит ее, чтобы она не любила “ляхов”; в другой девушка умирает за любезным ей козаченьком; в третьей жена грозит своему мужу, что она оставит его и пойдет “на Украину с детьми на свободу”; в четвертой описываются похороны козака и пр., и пр.” Далі Лукашевич пише про галицько-українські історичні думи, присвячені подіям тієї доби, коли “вся южная Россия пришла в движение под знаменами Хмельницкого”, і сумує з приводу того, що так рано пішов славний гетьман, “все рушилось после Хмельницкого”, а “уничтожение Запорожской сечи довершило торжество Польского шляхетства и падение этой части Малороссии — истинной Русьской земли”. Саме так — “Русьской”, а не “русской” чи “российской” — пише Лукашевич, балансуючи між тим, що в Петербурзі друкують, а що вирізають цензорськими ножицями. “Читатели не удивятся, найдя во всех галицких думах и парубочих песнях всегдашнее обращение к милой для них Украине и украинским козакам”. А далі, вперше, але не востаннє, Лукашевич співає осанну українській пісні: “Сии шестистопные и даже восьмистопные песни исходят из широкой груди русина так гибко, так мелодически, какбудто самые нежные романсы Жуковского или Пушкина; в них различаем и тихий плач матери или сестры о своем сыне или брате, и раскаты грома из пушек и самопалов, и вопль сражающихся там, где “ляцька кров тече ріками”. Справедливо малороссийские бандуристы говорят, что слава не умрет и не поляжет…” Для нас порівняння галицьких (українських!) пісенних текстів із перекладеними на музику віршами Жуковського й Пушкіна може бути або слушним, або хибним лише з естетичного погляду, але в епоху Лукашевича це був якщо не виклик офіційному русофільству, то принаймні моветон. Автор коментаря до червоноруських дум іде далі, зачіпаючи тему вельми дражливу не лише для казенного православ’я, а й для широкого загалу — і тодішнього, і сьогоднішнього: “Я думаю, приятно будет узнать моим читателям, что в Лемберге (во Львове) и в Перемышле несколько добрых униатских патеров […] вздумали воскресить в Галиции народное слово, и в последнее время, благодаря покровительству австрийского правительства, показались несколько сочинений на малороссийском наречии. Кто бы поверил, что галицкий пастух знает гораздо более дум о героях Украины и ее историю, нежели поседелый малороссийский козак. […] Червоноруссцы усвоили думы малороссиян, между тем как последние, счастливые их собратия давно думы позабыли”. Лишилося взяти слово счастливые в іронічні лапки, тоді матимемо і сучасний текст, і — до певної міри — реґіональну характеристику сучасної України. Так звана Друга Унія, яка започаткувала історію сучасної Грекокатолицької церкви, виникла як засіб порятунку православ’я й православних в Україні від тотальної католизації — “вєлькопаньської”, примусової. Ініціаторами Унії були зокрема й святі отці з Наддніпрянщини (до слова, тодішній предстоятель Перемишльської парафії був рішучим противником об’єднання церков). Саме УГКЦ стала одним із чинників, завдяки яким Червона Русь убереглася від тотальної полонізації, тоді як наддніпрянців московські одновірці русифікували, як могли. Власне на це натякає Лукашевич, пишучи про занепад пісенної культури в Малоросії та її стійкість на заході. Не все було гарно в стосунках українського православ’я з греко-католиками, не все було погано в стосунках української і російської православних церков, але історія свідчить: греко-католики були і є передовим носієм українства на тому березі Збруча. Агов, брати-галичани, вітаю! БЕРЕЗАНЬ У реєстрі книг із бібліотеки Шевченка, складеному після його смерті, бачимо видання двох колишніх ніжинських гімназистів: “Мертві душі” Гоголя та фольклорну збірку Лукашевича. З останнім Тарас Григорович був знайомий особисто; сила-силенна людей були друзями чи знайомими обох
“Жити з людьми, що цікавляться громадським життям, літературою, наукою”. · p. 11página original ↗

Continuación de «ПРОСВІТЯНСЬКЕ ВІЧЕ», p. 1

ПРОСВІТЯНСЬКЕ ВІЧЕ

усю її діяльність і всі утиски, які вона вистраждала, а потім перейшла до загального національного питання, розказувала про становище сучасної української культури. Михайле Михайловичу, мене так слухали здивовано, наче я тут впала, так мало ця “господствующая народность” знає й розуміє, що вона справді та безмежна Росія, й яке море сліз потоплено в її “єдинстві”. Заходами “Просвіти” було організовано художню виставку, де представлено роботи чернігівських художників Михайла Жука, Валентина Зінченка, Петра Циганка, братів Бушників. Про влаштування художньої виставки Михайло Михайлович давав інформацію в журнал “Літературно-науковий вісник” та в українську газету “Рада”. Діяльність чернігівської “Просвіти” набуває широкого розголосу далеко за межами України. Така активна робота налякала чернігівського губернатора, і посипались заборони. “Попросту не дають жити “Просвіті”. Хочемо скликати збори — заборона, хочемо зробити виставку — забороняють. Навіть концерти Лисенка на користь “Просвіти” заборонили. Їздиш, гризешся, пояснюєш — нічого не помогає. Кажуть: “Існуйте собі на папері, а жити не дамо”, — пише Михайло Коцюбинський у листі до Андрія Чайковського. 27 серпня 1908 року наказом губернатора всіх членів правління чернігівської “Просвіти” виключено з товариства. Першим у цьому списку стояло прізвище Коцюбинського. Але праця просвітян не була марною, вона розбудила громадянську свідомість міського населення, дала змогу зрозуміти, що українці гідні свободи і спроможні розвивати своє письменство, науку, мистецтво і громадське життя. Уже в незалежній Україні, у відродженому Товаристві саме онука великого письменника — Юлія Романовича Коцюбинського, директора нашого музею, було обрано першим головою чернігівської міської “Просвіти”. А по його смерті просвітянську справу продовжує його син, нинішній директор музею Ігор Коцюбинський. Фото П. Антоненка
“Жити з людьми, що цікавляться громадським життям, літературою, наукою”. · p. 11página original ↗

ЯК МИХАЙЛО КОЦЮБИНСЬКИЙ СТВОРЮВАВ, А РОСІЙСЬКА ВЛАДА ЗАКРИВАЛА ЧЕРНІГІВСЬКУ «ПРОСВІТУ»

Створення чернігівської “Просві" ти” невіддільне від імені Михайла Ко" цюбинського. Прагнення працювати на розвиток української державності привело Коцюбинського ще юнаком до одеської Старої Громади. Це було в ті роки, коли Коцюбинський працю" вав у філоксерному загоні на виног" радниках Бессарабії та Криму. Потім була щира праця заради майбутнього України у Братстві Тарасівців. Та й наш Чернігів привабив письменника активним громадським та літератур" ним життям. Мріючи про родинне щастя з Вірою Устимівною, він писав їй у Чернігів: “Ми з тобою, донечко, будемо читати, писати, жити з людь" ми, що цікавляться громадським життям, літературою, наукою”. Марія МОСКАЛЕНКО, завідувачка меморіального відділу Чернігівського літературномеморіального музею М. Коцюбинського У Західній Україні та Галичині товариства “Просвіта” дуже активно діяли, особливо львівська “Просвіта”. 1905 року, коли Михайло Коцюбинський приїхав до Львова вдруге, Іван Франко та Володимир Гнатюк повезли його до села Яйківці на Великодні свята. Роман Горак, директор музею Івана Франка у Львові, про цю подію пише так: “Це було село, якому годі було знайти пару, і галичани хотіли показати його гостеві з Великої України. Тут всім громадським життям керувала “Просвіта” на чолі з сільським парохом Северином Бураченком. “Просвіта” мала своє приміщення — гарний мурований будинок, була тут велика читальня, однокласова школа з українською мовою навчання, позичкова каса, гурток “Сільського господаря”, громадська молочарська спілка. Таким чином Михайло Михайлович не зі слів чи преси міг побачити, що таке “Просвіта” та її користь для народу”. У грудні 1906 року група активної чернігівської інтелігенції — це були члени Старої Громади — добилась дозволу губернатора створити громадську організацію, яка організовувала бібліотеки, влаштовувала театральні вистави, концерти, художні виставки, читала лекції на історичні теми. Коцюбинський активно взявся до створення “Просвіти”, звернувся з листами до багатьох діячів культури, письменників, просвітян з пропозицією про співпрацю. У листі до Володимира Гнатюка у Львів писав: “27 сього місяця (грудня) має відкритися в Чернігові товариство “Просвіта”. Хотілося б, щоб відкриття було найкраще обставлене, а для того дуже було б добре, коли б ваші просвітні товариства у Львові прислали Чернігівській “Просвіті” хоч би коротке привітання. Се мало б вагу для нашої публічності, підняло б духа, додало б охоти до праці”. На перших установчих зборах “Просвіти” Михайла Коцюбинського обрали головою, а Іллю Людвиговича Шрага — заступником голови товариства. “Багато клопоту мав я останніми часами з організацією “Просвіти” — пише Коцюбинський у листі до Андрія Чайковського в січні 1907 року. — Маю до Вас прохання. Наша “Просвіта” ще така молода і бідна, що заводячи свою бібліотеку, не має змоги купувати книжки. Я був би Вам особисто незвичайно вдячний, коли б Ви прислали, що можна зі своїх творів до бібліотеки “Просвіти”. Книжки можна прислати на мою адресу. Та коли б у Вас знайшлись якісь дублікати галицьких видань і Ви згодили пожертвувати їх нашій “Просвіті”, зробили б добре діло”. Привітання чернігівцям прислали 12 організацій із Східної та Західної України. Київське наукове товариство на прохання Коцюбинського запропонувало цикл лекцій для Чернігова, зокрема Дмитра Яворницького — про запорозьке козацтво, Хведора Вовка — з археології. Урочисто і святково проходили в “Просвіті” вечори до дня народження Т. Г. Шевченка. Запрошували київських артистів на чолі з Миколою Лисенком. Звучали пісні на слова Шевченка, народні пісні в обробці композитора. У квітні 1908 року Михайло Михайлович дізнався про тяжку хворобу Івана Франка. Щоб матеріально підтримати товариша по перу, влаштував серед співробітників статистичного бюро, де працював, лотерею на користь Франка, а в “Просвіті” відбувся вечір, присвячений творчості Франка. Про цей вечір згадує в своїй книжці Ірина Михайлівна Коцюбинська. “Тато був заклопотаний підготовкою Франківського вечора, писав реферат про Івана Франка. Програму концерту, до якої ввійшли пісні на слова І. Франка, написав Лисенко. Ми всією родиною були на цьому вечорі. На почесному місці, на стіні висів портрет І. Я. Франка в українських старовинних рушниках. Хор розміщався півколом під портретом. Народу в залі було повно, переважно вчителі, студенти. Поява стрункої легкої постаті батька в парадному чорному сюртуці, білому жилеті з течкою в руках привернула увагу публіки”. Усього за рік “Просвіта” розгорнула активну роботу, і вже були добрі результати. “Наше товариство ще молоде, — пише Коцюбинський Костеві Зленку до Глухова, де організовували філію товариства, — але дещо зроблено вже, дещо робиться. За цей час ми одкрили при “Просвіті” читальню-бібліотеку, яка налічує 400 книжок, маємо 20 українських часописів з Галичини, Буковини, Америки. Спорядили два концерти Лисенка в пам’ять Т. Г. Шевченка. Маємо будувати кіоск в українському стилі для продажу книжок і часописів. Лекційна комісія працює над тим, щоб читали в “Просвіті” лекції з українознавства, а для народу — популярні недільні читання. Одкрили філію в Ніжині, де вже є коло 40 членів”. Постійними членами чернігівської “Просвіти” були Русови. Хоч доля кидала їх по різних містах, але вони завжди були українцями, переймалися справами “Просвіти”. У січні 1908 року Софія Федорівна представляла чернігівську “Просвіту” на з’їзді культурно-освітніх товариств у Петербурзі. І в листі до Михайла Михайловича пише: “Учора я промовляла від любої чернігівської “Просвіти”, розказувала Літературно;меморіальний музей М. Коцюбинського в Чернігові М. Коцюбинський, І. Франко, В. Гнатюк. Львів, 1905 р.
“Жити з людьми, що цікавляться громадським життям, літературою, наукою”. · p. 11página original ↗

БУДУВАТИ ХРАМИ ДУШ

Активно працює товарис" тво “Просвіта” в Київському національному університеті будівництва і архітектури. Близько 300 студентів зібралося в залі, де на День української писемності і мови відбулося свято “Мова — душа народу”. Його сценарій під керівництвом доцента Марії Сметанської склали самі юнаки і дівчата. Найактивнішу участь у вечорі брали студенти будівельного факультету В’ячеслав Веремйов, Анастасія Мартинець, Андрій Ткачук, Анастасія Павлюк. Нещодавно в університеті відбувся вечір з історії української музики, яскраво ілюстрований грою і співом студентів та викладачів під керівництвом викладача кафедри українознавства Ігоря Якубовського. У дні пам’яті жертв Голодомору у вестибюлі закладу проведено лінійку пам’яті, на якій студенти Людмила Юцкевич, Владислав Рудзинський, Руслан Тропотяга та Оксана Казимір прочитали вірші поета і прозаїка Михайла Іванченка, очевидця Голодомору. Часто студенти університету, мандруючи шляхами літературної та історичної пам’яті України, зустрічаються з місцевими митцями. Так, у Львові молоді просвітяни спілкувалися з відомим драматургом Богданом Стельмахом, у Чернігові — з поетом Станіславом Реп’яхом, у Кам’янці-Подільському — з прозаїком Мар’яном Красуцьким. З ініціативи товариства “Просвіта” в університеті проведено творчі вечори Рауля Чілачави, Дмитра Білоуса, Любові Голоти, Наталки Поклад, Миколи Луківа, Олексія Дмитренка, Анатолія Сотниченка, Сергія Скороходова. Студенти відвідали виставки художників Миколи Стратілата й Василя Лопати. Запам’ятаються молоді поїздки Ніжин—Крути, Глухів—Батурин, а також до Чернігова. Знайомлячись з визначними історичними пам’ятками будівництва і архітектури, молодь не лише примножує професійні знання, а й збагачується духовно, глибше пізнає історію рідної землі, осмислює ті героїчні й трагічні сторінки, без яких наше уявлення про боротьбу попередніх поколінь за незалежність Української держави було б неповним. Щоб стати висококваліфікованим будівельником, архітектором — вивчай історію, знайомся з мистецтвом, пізнавай глибинні пласти рідної мови. Будь-патріотом! Студенти КНУБА беруть активну участь у багатьох просвітянських заходах. Так, нещодавно вони побували на культурологічній акції “Мистецтво одного села” в Національному музеї літератури, відвідали творчі вечори відомих літераторів у музеї Т. Шевченка, Будинку актора. А в Будинку вчителя майбутні будівничі проводили Свято матері, брали участь у вечорі-диспуті за творами О. Гончара. Щороку у дні вшанування пам’яті Тараса Шевченка екскурсійний маршрут студентів-просвітян пролягає до Моринець, Шевченкового, Будищ, Канева. Цікаве, змістовне життя просвітянського осередку Національного університету будівництва і архітектури. “Щоб будувати свою молоду державу, насамперед потрібно подбати про світлі храми своїх душ” — ось життєве кредо викладачів і студентів цього столичного ВНЗ. Інф. “СП”
“Просвіта” пробуджує сили і робить народ здатним розвиватися і доходити до своїх найвищих прав”. Календар, 1938 р., Львів · p. 12página original ↗

ПРОСВІТЯНСЬКЕ ВІЧЕ ВОЩАНЦІВСЬКА ЦЕРКВА, РІД ШЕПТИЦЬКИХ ТА ІНШІ ШЛЯХЕТСЬКІ РОДИ

Володимир ГОЛИНСЬКИЙ, голова товариства “Просвіта” у Рудках, що на Львівщині Вощанцівська церква — унікальна архітектурна пам’ятка українського церковного дерев’яного будівельного мистецтва першої половини ХVІІІ ст. Вона тринавна, з бабинцем, основною навою храму та вівтарною. Покрівля шатрова, що завершується трьома восьмигранними банями, центральною великою та двома малими банями, висунутими вперед до входу в церкву, що поставлені на баштах знизу чотиригранних, а далі вгору від відкосів для стоку води — восьмигранних. Основні стовпи церковних стін, на яких тримається верх церкви, закінчуються різьбленими дерев’яними капітелями. У церкві — мистецький іконостас. Впадає в око казальниця та оригінально зроблена різьба рам головних образів. Такі трьохсотлітні дерев’яні храми — рідкість в Україні. Церкву споруджено 1734 року, під час діяльності Київського митрополита Атанасія Шептицького (1686—1746) родом з Вощанець, Михайло Малецький Кобзареве погруддя що на Самбірщині. Досі скликає до церкви громаду Вощанців церковний дзвін з написом “Оцей дзвін віддав до церкви Вощанецької храмові Воздвиження Чесного Хреста Божого преосвященний його милість господин Атанасій на Шептицях. Шептицький, архієпископ митрополит Київський і всія Русі, єпископ Львівський, Галицький та Кам’янецький, архімандрит Києво- Печерський і Унівський. Року Божого 1742. Перелитий 1929 року”. Звичайно, переливали дзвін Шептицьких не без відома та допомоги митрополита Андрея Шептицького. Атанасій Шептицький прославився зусиллями щодо освіти нашого духовенства, видавець літургійних книг, будучи єпископом Львівським, заснував братство при храмі Св. Юра. Боровся проти латинізації української греко-католицької церкви. Рід Шептицьких — давній шляхетський рід, який володів маєтками у Шептичах, Канафостах та Вощанцях. У Середньовіччі патронами (опікунами) церкви були, як правило, власники великих маєтностей у селах, які давали будівельний матеріал на церкву та іні- Іконостас Вощанцівської церкви ціювали будівництво храмів. У той час в сусідніх Канафостах, що належали до Вощанцівської парафії, був монастир Св. Онуфрія, яким опікувалися Шептицькі. У XVIII ст. землевласником у Вощанцях була родина Шептицьких, яка дала українській церкві кількох визначних діячів: Варлаама Шептицького (1647— 1715), єпископа Львівського, Атанасія Шептицького (1686—1746), Атанасія Шептицького (1712—1779), Перемишльського єпископа, Льва Шептицького (1717—1790), єпископа та митрополита і в новітній час відомого Андрея Шептицького (1865—1944), теж єпископа та митрополита родом з с. Плилбичі, що на Яворівщині. У дуже тяжкий час для староукраїнської (руської) еліти, в часи Руїни, Варлаам Шептицький, єпископ Львівський, у листі до Адама Сєнявського, каштеляна краківського, пише: “…Ясновельможному пану належить знати, що і ми, шляхта, не від вчора, не з ласки чиєїсь, ані нагород, ні шлюбних кон’юнктур виросла, але з предків давніх, з заслуг війни і миру, так давня, як стара Русь і віра Ісуса Христа у ній…” Отак захищався давній рід Шептицьких перед анти-руським наступом чужинецьких зайд та своїх перекинчиків, що пішли на службу до окупанта наших княжих земель. До речі, рід Сєнявських у XVI ст. започаткувався у сусідніх Конюшках Семенівських, за королівську службу одержав шляхетський титул Прокіп Сєнявський, що походив з селян. Навесні 1902 року парохом Вощанцівської парохії стає молодий просвітянин о. Семен Кульчицький, який вміло співпрацює з однодумцем дідичем його парохії Михайлом Малецьким з Угерець Винявських. Михайло Малецький своїм коштом 1903 р. спорудив
“Просвіта” пробуджує сили і робить народ здатним розвиватися і доходити до своїх найвищих прав”. Календар, 1938 р., Львів · p. 12página original ↗

ЧОРНА СТОРІНКА ІСТОРІЇ

Анатолій ЗБОРОВСЬКИЙ, м. Ірпінь Київської обл. У Білоцерківському краєзнавчому музеї на Київщині відбулася Всеукраїнська наукова конференція “Чорна сповідь моєї Вітчизни”. Оргкомітет зібрав доповіді учасників заздалегідь і видав їх окремою книжкою. Її вручали учасникам конференції. Науковці та музейники з Київщини, Запоріжжя, Кіровограда, Харкова і Хмельницького висвітлили тему геноциду українського народу, який здійснювала більшовицька влада. Зокрема, голова Білоцерківської “Просвіти” письменник Володимир Іванців, використовуючи матеріали, опубліковані в газеті “Слово Просвіти”, аргументовано показує, що Голодомор був засобом знищення української мови та перетворення українців на біологічну масу для збільшення російської нації. Українському народові довелося пережити не один Голодомор. Кандидат історичних наук, завідувач кафедри Білоцерківського національного аграрного університету Богдан Кашкін розповів, що під час третього голодомору 1946—47 років ходив у 4-й клас і добре пам’ятає той страшний час. Уже мало залишилося людей, чиє дитинство було затьмарене страхітливим геноцидом. Учасники конференції наголосили на потребі зафіксувати спогади очевидців голодомору. І не лише на папері, а йна аудіота відеоносіях інформації. Водночас дослідники скаржилися, що й нині не всі архівні документи про той період доступні для загалу. Учасники конференції оглянули виставку “Пам’ять звинувачує”, яку представили працівники Білоцерківського краєзнавчого музею.
“Просвіта” пробуджує сили і робить народ здатним розвиватися і доходити до своїх найвищих прав”. Календар, 1938 р., Львів · p. 12página original ↗

ФЛОРИДА ВІТАЄ ОСТРОЗЬКОГО РЕКТОРА

Вощанцівська церква о. Семен Кульчицький церкву в своєму селі та збудував у Вощанцях парохіяльний мурований будинок. Вощанці стали одним з перших сіл на Рудківщині, в якому 1902 року було засновано Товариство “Просвіта” ім. Т. Шевченка. Трохи пізніше Союз Українок Вощанець дбайливо прикрасив інтер’єр церкви вишивками. Отець Семен Кульчицький разом з учителем Михайлом Пилипчаком, шкільною дітворою та громадськістю села відзначали Шевченкові роковини у 1911 та 1914 роках. Учитель Михайло Пилипчак, секретар повітової “Просвіти”, організовує у Рудках відзначення 100-х роковин Тараса Шевченка. В архіві збереглося оголошення про день та програму Шевченкового свята. 1914 року зусиллями о. Семена у Вощанцях відкрили перший на Рудківщині пам’ятний знак до сторіччя Т. Шевченка, який знищили царські війська восени цього ж року. 1994-го, вже у незалежній Україні, Вощанцівська громада з ініціативи директора школи Михайла Бонцаля поставила Кобзареві погруддя. 1909 року дідич Михайло Малецький, найбагатший парафіянин церкви, за порадою о. Семена Кульчицького заповів Товариству “Просвіта” ім. Т. Шевченка свій маєток — 354 морґи поля та лісу. Його коштом розвивалося українство на Рудківщині. Зокрема, було збудовано просвітянський Народний дім у Рудках, в якому тепер діє Світлиця-музей визвольних змагань Рудківщини. Нині у своїй державі нам варто продовжувати добрі традиції минулого — зберегти пам’ять добродіїв українства та примножувати славу і добро України. Віра БОДНАРУК, професор, голова Товариства Української Мови, Флорида, США Заходами Товариства Української Мови ім. Т. Шевченка українська громада в південно-західній частині Флориди зустрілася з Ігорем Пасічником, ректором університету “Острозька академія” та керівником відділу закордонних зв’язків Едуардом Балашовим. Ректор розповів про відродження, становлення і подальший розвиток цього відомого в Україні та за її межами закладу вищої освіти. “Острозька академія” має славне минуле: це перший у Східній Європі вищий навчальний заклад, заснований 1576 р. З незалежністю України Острозьку академію було відроджено 1994 р., а 2000-го вона отримала статус національного університету. Від самого початку “Острозьку академію” очолює Ігор Пасічник. Нині в Острозькому університеті навчається 2 500 студентів. Навчальні мови — українська й англійська, бо сюди приїжджають на запрошення професори з закордонних університетів. Для ближчого ознайомлення з діяльністю Острозької академії було влаштовано зустріч з членами Товариства Української Мови у Whi- testone Club House, Веніс, на яке прибув др. Бен Абрамовиц, Full- bright Scholar, що торік викладав “ Business Ethics” в Острозі. Відбулися також зустрічі з родиною Радзикевичів та з др. Є. Стецьковим, які готові подарувати свої мистецькі збірки музеєві Острозького університету. Українська громада Флориди щедро відгукнулася на потреби Острозької академії розвивати наукову бібліотеку та на утримання хлопців-сиріт у військовому ліцеї.
“Рідна мова — це перша умова, щоб учні проходили науку свідомо”. Софія Русова · p. 13página original ↗

Continuación de una página anterior — fragmento de página

віта”, депутатом Верховної Ради Павлом Мовчаном, головним редактором часопису “Слово Просвіти” Любов’ю Голотою, першим головою Товариства української мови Івано-Франківської області, письменником, Шевченківським лауреатом Степаном Пушиком, доктором медичних наук, професором державної медичної академії, письменником Степаном Геником, вченим світового рівня, академіком, астрономом Іваном Климишиним. Започатковано творчі зустрічі з просвітянськими родинами. Всеукраїнська громадська організація свято зберігає нашу культуру, традиції, мову. Від цих традицій не відходить і міська “Просвіта” на чолі з головою професором В. Бойком. Просвітяни міста, піднявши тему “Роль української родини в суспільстві”, звернулися до Президента України, прем’єр-міністра, голови ВУТ “Просвіта” П. Мовчана, голови ОДА Р. Ткача, а також до органів місцевої влади з пропозиціями оздоровлення народу України, а також до дружини Президента Катерини Ющенко з проханням очолити рух за здорову і щасливу сім’ю. Дбає В. Бойко і про культурний відпочинок просвітян. З метою вивчення рідного краю організовано екскурсії у визначні місця України, культпоходи на концерти, в музеї, в театри. Ідучи назустріч ювілею І. Франка, просвітяни відвідали село Лолин, в якому часто бував поет. Цікавими були поїздки до Канева, Зарваниці, Рожнятова. З ініціативи професора В. Бойка 2000 р. видано книжку “Просвіта” Івано-Франківська: минуле і сучасне”. ПРОСВІТЯНСЬКЕ ВІЧЕ
“Рідна мова — це перша умова, щоб учні проходили науку свідомо”. Софія Русова · p. 13página original ↗

ЯК БАГАТО РОБИТЬ ЦЯ ЛЮДИНА!

Наталія СИНИЦЯ, Василь ФАЩУК, м. Івано-Франківськ Івано-Франківське міське об’єднання ВУТ “Просвіта” очолює учений, педагог, громадсько-культурний і просвітянський діяч, доктор технічних наук, професор, академік Української нафтогазової академії, заслужений діяч науки і техніки України Василь Степанович Бойко. Народився він у селі Опори Дрогобицького району Львівської області в робітничій сім’ї. Закінчив з відзнакою Львівський політехнічний інститут (1967 р.), здобувши кваліфікацію інженера. Кандидатську дисертацію захистив 1972 р., а докторську — 1974. Працює професором Івано-Франківського національного технічного університету нафти і газу. Серед численних наукових праць, підручників, монографій, довідників, словників є в професора Василя Бойка і “Російсько-український нафтогазопромисловий словник”, двотомний “Тлумачно-термінологічний словник-довідник з нафти і газу” п’ятимовний (українсько-російськоанглійсько-французько-німецький) та “Мала гірнича енциклопедія”, а ще “Гірничий енциклопедичний словник” у двох томах. Дивуєшся, як багато зробила і робить ця Людина! Ставши головою міської “Просвіти”, сформував навколо себе правління з однодумців, яке почало активно працювати. За короткий час було зареєстровано 86 осередків, в яких понад 2 000 членів. У всіх школах є просвітянські осередки. Разом з молоддю в Народному домі “Просвіта” на високому рівні відзначає релігійні та державні свята. Для цього об’єднання неодноразово організовувало зустрічі з депутатами всіх рівнів, представниками влади та творчими видатними діячами України: головою Всеукраїнського товариства “Прос- Тетяна ПІЯР, м. Рівне Нещодавно до моїх рук потрапила підшивка газети “Українська громада” за 1927 рік (часопис виходив у Луцьку). Перечитуючи її, натрапила на допис, у якому йшлося про створення “Просвіти” в моєму рідному селі Сильно (тепер Ківерцівський район Волинської області). Колись село було велике, школа працювала у ґміні, першим її директором був Літун, якого звільнили з роботи 1947 року за те, що пустив дітей до своєї оселі колядувати. З нього у світ пішло багато талановитих людей, серед них — два члени Національної спілки письменників Мирон Нестерчук (нині проживає в м. Стрию) і Степан Родіон (недавно помер в Австралії). Зараз село вимирає. Частину людей, які створювали “Просвіту”, я добре знала. Наприклад, мого хрещеного батька С. Нестерчука убили медведівці (їхній табір був за 3—4 км від села). З багатьма колишніми членами “Просвіти” доводилося спілкуватися, навіть родичатися, з їхніми дітьми навчатися. Але ми, учні, про діяльність “Просвіти” майже нічого не знали. К. Ройко досконало знав Біблію, на вечорницях у мого батька читав її, розтлумачував деякі місця. Він писав вірші, намагався читати їх у сільському клубі, але більшовицька влада не дозволяла, бо в них були слова “Бог”, “амінь” тощо. Д. Ройко мав золоті руки, був неперевершений стельмах; бондар М. Палецький, рідний брат мого діда, славився великою працьовитістю та побожністю. Т. Ку-
“Рідна мова — це перша умова, щоб учні проходили науку свідомо”. Софія Русова · p. 13página original ↗

ДИСКУСІЙНИЙ КЛУБ СУЧАСНОЇ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ

Василь ВОЗНЯК, м. Київ У Національному педагогічному університуті імені М. П. Драгоманова працює дискусійний клуб сучасної української літератури, створений осередком “Молодої Просвіти”. За більш як півроку існування клуб здобув чимало прихильників. Мета його — популяризація серед молоді доробків сучасних українських письменників. Учасники дискусійного клубу збираються щочетверга у педуніверситеті й обговорюють поезію або прозу сучасних митців пера. Клуб має постійне приміщення, яке люб’язно надала викладач кафедри української літеретури та ініціатор створення трупи “Вавилон” Ірина Савченко, кількість відвідувачів клубу більш-менш стала. Спочатку клуб координувала Тетяна Михайлова, тодішній заступник редактора університетської газети “Драгомановець”, тепер — Людмила Завацька. Читачі вже обговорили низку популярних творів відомих авторів, серед яких Ірен Роздобудько “Ґудзик”, “Дванадцять, або Виживання жінки в умовах, не придатних до життя”, “Амулет Паскаля”; Юрій Андрухович “Таємниця”; Любко Дереш “Намір”; Марія Матіос “Щоденник страченої” та “Солодка Даруся”; “Приворотне зілля” братів Капранових. Нещодавно розглядали антологію поезії двотисячників “Дві тонни”. Плануємо обговорити твори: Ярослава Литвин “Ігри”, Роман Скиба — поезія, Юрій Андрухович “Рекреації”, Любомир Литвинчук “Подорожатор”, казки Сашка Лірника та інші. Можливо, що за деякими творами сучасників проведемо аудіо-слухання. Особливість дискусійного клубу сучасної української літератури — те, що він не має жодних консервативних рамок чи обмежень, і це дає змогу будь-якому читачеві брати активну участь у літературній дискусії. Ведуча Людмила Завацька добре обдумала працю у клубі: знайомство, обговорення прочитаного, чаювання, запис думок до Книги відгуків. Перу ведучої належить низка новел та поезій. 20 листопада Людмилу обрали ще й головою Макарівського районного осередку “Молодої Просвіти”. Тепер вона має намір долучити до просвітянського літературного клубу ще й талановиту молодь рідного району. тів. Господар хати, побачивши їх, так і не втерпів — напівповажно, напівжартома питає, а чи не дістанеться мені за те, що в моїй хаті збори? Збори одбулись спокійно і добре. Після зборів то й поліціянти неначе трохи менші стали, бо й їх поминено в промові представника пов. “Просвіти”, на що вони мають право, а на що ні, та й що над ними є якесь право. Вибори до ради Т-ва й ревізійної комісії: вибрали до ради — головою старшого, поважного господаря Семена Нестерчука, писарем Карпа Ройко, скарбниками Кирила Ройко, заступником голови Талимона Куницького й Михайла Ройко; і до ревізійної комісії вибрано Івана Близнюка (голова зборів), Миколу Палецького (прослухав кооперативні курси в Луцьку) і Ничипора Куницького членами, а Дениса Ройко й Семена Мартинюка — заступниками. Намітили й працю на найближчий час: передплатити орган “Просвіти” “Народню Просвіту”, виписати календар “Просвіти” на 1927 р., де є інструкція для праці в “Просвітах”, передплатити часописи “Новий час”, “Українську громаду” і “Наше життя”, запровадити збірне читання газет і книжок в читальні, закласти аматорський гурток. Отак здається проломили льоди і поволі взялися промощувати шлях світлу правди й у нашу поліську глушу. Праця нелегка — це ми знаємо, зазнаємо при ній не одної прикрости — цього вчить нас минула практика, але віримо, що в половині дороги не спинимось. Просвітянин
“Рідна мова — це перша умова, щоб учні проходили науку свідомо”. Софія Русова · p. 13página original ↗

НЕ ТИМЧАСОВІ КНИГИ

У Народному домі Рівного відбулася презентація нових книжок просвітян: голови Острозького районного об’єднання “Просвіти”, завідувача кафедри української філології Анатолія Криловця “Моя вселенська тимчасовість” та проректора НУ “Острозька академія” Петра Кралюка “Діоптра”. Ведуча презентації голова Рівненського обласного об’єднання, член Національної спілки письменників України Лідія Рибенко ознайомила присутніх з новими творчими доробками презентантів. Виступили письменники Євген Шморгун, Вікторія Климентовська, культуролог Микола Федоришин, Олександр Волощук. До п’ятої книжки Анатолія Криловця “Моя вселенська тимчасовість” увійшли вірші, написані впродовж останніх двох з половиною десятиріч. Як сказав Олександр Ірванець, поезія Криловця — це відвертість, що струменить з його віршів, вражає, часом навіть шокує, і в жодному разі не залишає читача байдужим. Книжка Петра Кралюка “Діоптра” — це зустріч з діячем вітчизняної культури ХVІІ ст. письменником Мелетієм Смотрицьким у просторі часу — минулому і сьогоденні. Автор мандрує в часі з усіма героями книги і, головне — він шукає останній твір Мелетія — “Діоптру”.
“Рідна мова — це перша умова, щоб учні проходили науку свідомо”. Софія Русова · p. 13página original ↗

«ЗАПУСТИ» В ІНСТИТУТІ МИСТЕЦТВ

Цей захід, що відбувся у Рівному на свято архістратига Михаїла, можна назвати по-різному: майстер-клас, вечорниці, концерт, вечір-зустріч. А назвали просто — “Запусти”. До студентів кафедри музичного фольклору Інституту мистецтв приїхав автентичний фольклорний гурт з села Переброди Дубровицького району. Його запросили викладачі-фольклористи подружжя Людмила та Сергій Вострікови, Алла та Юрій Ковальчуки, які керують студентськими ансамблями “Горина” (колективний член РОО ВУТ “Просвіта” ім. Т. Шевченка) та “Краяни”. Разом з дорослими (найстаршій учасниці 75 років) співали учасники рівненського дитячого ансамблю традиційного поліського співу “Ранкова роса”. Тут лунали не лише давні календарні поліські пісні, а звучала музика — на дудці-викрутці грав старий пастух так, як грали сотні років тому наші пращури. Він сам її змайстрував і журився, що нікому передати це мистецтво. Але захід довів, що успадкування традиційної народної культури в надійних руках — фольклористів-просвітян кафедри музичного фольклору Інституту мистецтв Рівненського гуманітарного університету.
“Рідна мова — це перша умова, щоб учні проходили науку свідомо”. Софія Русова · p. 13página original ↗

El comienzo de este texto puede estar incompleto: compárelo con la página original

НА ПІВДОРОЗІ НЕ СПИНИЛИСЬ

ницький — мудрий, поважний, тактовний чоловік, до його думки дослухалися всі селяни. До речі, діти просвітян були вихованими, навчалися дуже добре, всі стали прекрасними спеціалістами, взірцевими батьками і насамперед великими патріотами. 2006-го на 99 році завершив життя колишній заступник голови “Просвіти” М. Ройко. Його зять, директор школи Іван Шульга, разом з дочкою п. Михайла Лідою, вчителькою математики Марією Палецькою ще до проголошення незалежності України освятили синьо-жовтий прапор і встановили при вході в школу. Наша церква була однією з перших, де служба зазвучала рідною мовою. Подаємо допис з газети “Українська громада” за 1927 р., підшивка якої зберігається у Рівненській “Просвіті”. Ось як створювали “Просвіту” в нашому селі. ПРОМОЩУЄМО ШЛЯХ (с. Сильно, пов. Луцьк) Без просвітку живемо ми, оточені лісами князя Радзівілла. Що наші поля зазнають од диких свиней князя, то тільки один Бог, та ми на місці знаємо. Бо для князівських гайових та й для самого князя то воно, мабуть, так і має бути, щоб ми на полі сіяли, садили, та з цього щоб дикі свині пожиток мали. Вже-то ми й пильнуємо й доглядаємо наші поля і все одно десь вирветься стадо свиней і — засіву неначе не було. А що ми зазнаємо од наших “воєвод”, од поліції — то також тільки нам відомо. Дехто иншою вулицею об’їжджає, коли поліцай настрічу трапиться. Муштрують, що вже далі нікуди. Але коли війт побачив, що ми не премося на “високі пороги”, що хочемо мати щось маленьке, але своє, то й дозвіл треба було брати в старостві. І ото 20 ц. м. ми вже скликали організаційні збори за дозволом староства. Так, так воно — як на щось панське, то й вуйт може дозволити, але як піде на наше “мужицьке”, то вже без вищого начальства — не можна. Заложили кооперативу, а 23-гоп. м. і філію “Просвіти”. Що ж — як робить, то робить, все одно що за одну, що за дві ноги висіти. Зі зборами кооперативи справились самі, а на збори “Просвіти” приїхав представник пов. “Просвіти” п. Гриць Гладкий. Воно й в самий раз. Ми не надіялися і не знали, чи хто приїде й коли, навіть підводи не вислали. А до того — по селі страх почав свою роботу. Поліція, бачите, дуже чіпається з усякими протоколами, допитами. Ніби питає про те, чого їм треба, але так питає, що мимоволі людям “гарешт” привиджується і тому-таки в сам раз приїхав представник пов. “Просвіти”, хоч дехто думав, що, може, краще було б, щоб заплатити йому дорогу і щоб не закладати “Просвіти”: такий страх їх обняв. Зійшлись люде на збори — більше молодь прийшла, але були й старші. Прийшло й двох поліціян-
“Рідна мова — це перша умова, щоб учні проходили науку свідомо”. Софія Русова · p. 13página original ↗

ПІСНЯ НЕ ВМИРАЄ

“Ну і що ж, як прийдеться нам вмерти…” — так називається книга спогадів про керівника хору “Просвіта” Рівненського об’єднання Лесю Міськову-Шевчук. Автори книги — мама Ірина та сестра Мирослава разом із хористами організували її презентацію у Народному домі Рівного. Леся відійшла у вічність 2003 року, проживши на білому світі лише 33. Але просвітянський хор, що був під її орудою з 1988 до 2001 року, стояв на чатах духовного Ренесансу. Було проведено 440 концертів під час історичних подій: мітинги протестів проти конаючого СРСР, підняття національного прапора у багатьох поселеннях краю, освячення могил героїв ОУН-УПА тощо. Інф. Рівненської “Просвіти”
“Все зміниться! Буде без насильства, злиднів, неправди. Хочемо — не хочемо, зміниться... Бо на небі Сонце”. Василь Барка · p. 14página original ↗

Continuación de «ПРОСВІТЯНСЬКЕ ВІЧЕ», p. 1

ПРОСВІТЯНСЬКЕ ВІЧЕ

Михайло ЗАЄЦЬ, м. Луцьк Відомо, що животворні і глибинні джерела народної творчості відіграли особливу роль у формуванні Тараса Шевченка як незвичайної особистості, великого поета і мислителя. А якою саме була народно-традиційна атмосфера, у якій виростав майбутній поет? Про пісенне ба-
“Все зміниться! Буде без насильства, злиднів, неправди. Хочемо — не хочемо, зміниться... Бо на небі Сонце”. Василь Барка · p. 14página original ↗

El comienzo de este texto puede estar incompleto: compárelo con la página original

З ШЕВЧЕНКОВОГО КРАЮ

гатство батьківщини Т. Шевченка дізнаємося з книжки “Пісні Шевченкового краю” (Луцьк, 2006), яку підготував відомий волинський фольклорист Олекса Ошуркевич. Пісенні записи здійснено 1985—1989 років під час фольклорно-етнографічних експедицій на батьківщину поета — в села Моринці і Кирилівку (нині Шевченкове) на Черкащині. Майже триста пісенних зразків склали основу видання. У книжці подано зразки майже всіх жанрово-тематичних груп пісенного фольклору краю. Серед записів — пісні календарно-звичаєві, родинно-побутові, баладні, соціально-побутові, великий цикл пісень весільних. Поважне місце займає розділ “Пісні на слова Тараса Шевченка”. Цілком закономірно, що деякі з них залишилися наближеними до літературних авторських зразків, інші, збагачені фольклорними ремінісценціями, набрали варіантних видозмін. Дослідників та й зрештою багатьох шанувальників пісенної творчості заінтригує розділ “Улюблені пісні Тараса Шевченка”, у якому представлено твори з відповідними коментарями-поясненнями про життєві і творчі зв’язки поета з народною піснею. Про одну з них упорядник подає таку незвичайну міні-історію. За свідченнями Миколи Білозерського, пісню “У Києві на ринку” — свою улюблену — серед інших Шевченко співав у січні 1847 року на весіллі Пантелеймона Куліша в селі Мотронівці поблизу Борзни. Від Шевченка пісню перейняла під час його поїздки по Україні 1859 року Єлизавета Красковська, дружина викладача однієї з київських гімназій. Згодом від цієї талановитої співачки пісню записав Микола Лисенко і вмістив у своєму “Збірнику українських пісень” (1869). До тексту композитор долучив примітку: “Од Є. І. Красковської — перечула від Т. Шевченка”. Добре знаними й улюбленими піснями Шевченка були “Ой Морозе да Морозенку”, “Нема гірше так нікому”, “Ой піду я ни берегом-лугом”, “Ой і зійди, зійди ти, зіронько та вечірняя” та ін. Можна беззастережно погодитися з твердженням упорядника, що сфера народнопісенного традиційного виконавства помітно звужується. Співають нині здебільшого з нагоди якоїсь пам’ятної події — весілля, храмового свята. Відомий на Звенигородщині керівник народної хорової капели “Чиста криниця”, старожил села Шевченкового Микола Пантелеймонович Сокирко, пригадуючи роки своєї юності, розповідав: “Співали колись повсюдно. Ніколи не забути літніх ночей… А я любив спати на горищі клуні. То ж хіба заснеш, коли то в одному, тов іншому кінці села зринає пісня? Бувало так, що вечорами на спів Кирилівки відгукувалось Будище, а то й Тарасівка, немовби змагалися між собою. Тоді, здавалося, земля співає”. Ретельне відтворення автентики пісенномузичних творів, виразна систематизація, історико-порівняльний аналіз матеріалу підносять працю Олекси Ошуркевича “Пісні Шевченкового краю” на належний науково-дослідницький рівень. Фото Євгена Букета ред якої диски “Дитячої колекції”. Вчителі школи, які використовували ці диски, розповідають, що уроки проходять жвавіше, діти потрапляють у свою стихію і сприймають матеріал природно, ніби граючись. Так, досвідчений історик нашої школи Наталія Кугаєвська неодноразово розповідала про те, що учні дуже добре засвоюють матеріал про Стародавню Грецію, Стародавній Рим та історію України. Це заохочує учнів до подальшої роботи”. рух 40—50-х років, тільки члени “Просвіти” й НРУ направили свої протести до редакцій місцевих та центральних газет, Секретаріату Президента. Усі інші чомусь мовчали. А в місті “працюють” організації партії “Батьківщина”, НСНУ. Невже їх це не турбує? На міському радіо чути голос протесту тільки “Просвіти”. Інші мовчали і тоді, коли комуністи урочисто відзначали 90-у річницю комуністичного перевороту 1917 року. Урочисті збори комуністів у Херсоні, за старою традицією, вітали діти. Під чий вплив віддаємо молоде покоління? Проти спорудження пам’ятника “залізному Феліксу” в Цюрупинську піднімає голос лише “Просвіта”. У кабінеті міського голови Нової Каховки в останні дні з письмовою заявою про антиукраїнський, антидержавницький “вітер” та про потребу створення при міськвиконкомі комісії для захисту української мови побували голови осередків “Просвіти” й НРУ Віра Литвинова та Юрій Дерновий. А де ж інші національнопатріотичні організації?
“Все зміниться! Буде без насильства, злиднів, неправди. Хочемо — не хочемо, зміниться... Бо на небі Сонце”. Василь Барка · p. 14página original ↗

ВЧИМОСЯ У ШВЕДІВ

Геннадій АВІЛОВ, голова Горлівської міської організації “Просвіта” У Ялті з ініціативи шведської неурядової організації з міста Уппсала Studieforbundet Vuxen- skolan, яка переймається проблемами неформальної освіти, за підтримки Шведської агенції з міжнародного розвитку відбувся семінар-тренінг для неурядових організацій України з питань організації й проведення гурткової роботи. Проблема для українських неурядових організацій важлива й нагальна, оскільки питання розвитку неформальної освіти відповідає Рекомендації №1437 (2000) Парламентської асамблеї Ради Європи. Десять членів Горлівської організації Всеукраїнського товариства “Просвіта” імені Тараса Шевченка взяли у роботі цього міжнародного форуму найактивнішу участь, отримавши дипломи шведської організації. Просвітяни обмірковують шляхи втілення у життя принципів скандинавських гуртків у своїх містах. Скандинавські гуртки відрізняються від наших: це колективне навчання та обговорення тих чи інших питань у колі рівних. Концепцію шведських гуртків можна успішно застосовувати у сфері культури, охорони навколишнього середовища, правознавства, соціального захисту, міжнародної співпраці, розвитку демократії тощо.
“Все зміниться! Буде без насильства, злиднів, неправди. Хочемо — не хочемо, зміниться... Бо на небі Сонце”. Василь Барка · p. 14página original ↗

«ДИТЯЧУ КОЛЕКЦІЮ» ШКОЛАМ

Світлана ФЕЩЕНКО У Київському міському будинку вчителя відбулася презентація серії українських навчально-ігрових програм для дітей 1—4 класів “Дитяча колекція”. Це перше україномовне видання для дітей дошкільного та молодшого шкільного віку, яке створили Всеукраїнське товариство “Просвіта” ім. Т. Шевченка та рекордингова компанія “Атлантік”. На презентації представили такі диски серії: “Історія України” в двох частинах, “Мандрівники та невідомі землі”, “Стародавній Рим”, “Стародавня Греція”, “Земля та Всесвіт”, “Спорт”, “Народні ремесла”, “Тварини нашої планети”, “Видатні композитори світу”, герої яких — Вовк Панас та Білка Сопілка, що ведуть дітей у мандрівку галузями знань. Директор компанії “Атлантік” Юрій Гандзюк ознайомив учасників презентації з кожним диском, з принципами роботи та наголосив на тому, що створено цей проект для дітей молодшого віку і старшокласників, вихователів, методистів, психологів, і що передумовою його створення стало засилля російськомовних видань на ринку України. Гнат БІЖИК, м. Нова Каховка Херсонської обл. Вибори минули. Але на місцях антиукраїнська “братія” продовжує утверджувати свої позиції. Херсонські державники всі урочистості проводять біля спорудженого ними пам’ятника Потьомкіну, де звучать слова вдячності не лише йому і його покровительці Катерині. Прикро, що в таку атмосферу ганьби вводять дітей. У Цюрупинську Херсонської області на п’єдестал виповз “залізний Фелікс”. А в Новій Каховці призупинили споруджувати пам’ятник Олександрові Довженку, який творив тут свою “Поему про море”. Спонсорів у місті небагато. А наші звернення до представників влади з проханням допомогти залишилися без уваги. Іде невпинний наступ на українську мову. З п’яти газет Нової Каховки жодної української. І хоч раніше деякі статті в них друкували українською мовою, часом оприлюднювали листи осередку Пан Гандзюк охоче відповів на запитання учасників презентації та з гордістю повідомив, що проект уже має кілька нагород на конкурсах електронних видань у номінації “Краще електронне видання року” (2006—2007 рр.), а також Диплом І ступеня загальнонаціонального конкурсу “Українська мова — мова єднання” (2007 р.) та інші відзнаки на конкурсах та виставках України. Висловитись на презентації щодо цього проекту мали змогу всі охочі. Свою думку про значимість колекції сказав професор Київського національного педагогічного університету ім. М. Драгоманова Іван Горбачук, головний спеціаліст Головного управління освіти і науки КМДА Софія Буряк, директор ТV “Просвіта” Дмитро Ломачук. Вів презентацію відповідальний секретар Всеукраїнського товариства “Просвіта” ім. Т. Шевченка Микола Нестерчук. “Сучасний учень — людина ХХІ століття, яка добре обізнана з найновішими технологіями, прагне бачити цікаве, динамічне та яскраве подання інформації, — сказала Алла Генералова, вчитель-філолог. — Чи не набридло нашим учням щоуроку бачити незмінну вічнозелену дошку, крейду, плакати? Треба йти в ногу з часом. 2006 року наша київська школа №49 отримала від “Просвіти” багато аудіопродукції, се-
“Все зміниться! Буде без насильства, злиднів, неправди. Хочемо — не хочемо, зміниться... Бо на небі Сонце”. Василь Барка · p. 14página original ↗

El comienzo de este texto puede estar incompleto: compárelo con la página original

ВИЗНАЧНИЙ ПАТРІОТ ЗАКАРПАТТЯ

др. Богдан БОДНАРУК, референт Товариства Української Мови, Чикаґо (США) Ми в Товаристві Української Мови в Чикаґо мали надзвичайну честь і приємність спілкуватися з паном Юрієм Керекешем — невтомним просвітянином спочатку через листування, а 1996 року пізнали його особисто на відвідинах Закарпатської “Просвіти”. Наш ТУМ-Чикаґо неодноразово допомагав пану Юрієві видавати просвітянські книжки, щоб молоде покоління закарпатців росло свідомим. Мета його публікацій — зміцнювати національну свідомість “збаламучених закарпатців-русинів”; допомагати боротися з прихильниками політичного русинства, православної церкви Московського патріярхату, що твердять, нібито закарпатці — це русини, окрема нація, яка нічого спільного не має з українцями. Юрій Керекеш писав про них як про “відщепенців, запроданців”, яких фінансують зарубіжні центри. На своєму засіданні ми вшанували пам’ять талановитого письменника і патріота Юрія Керекеша, який залишиться у нашій пам’яті як надзвичайно скромна людина й особистість, що весь свій час присвячувала просвітянським справам. Вічна Йому пам’ять!
“Все зміниться! Буде без насильства, злиднів, неправди. Хочемо — не хочемо, зміниться... Бо на небі Сонце”. Василь Барка · p. 14página original ↗

НА П’ЄДЕСТАЛ ВИПОВЗ «ЗАЛІЗНИЙ ФЕЛІКС»

“Просвіти”, то тепер доступ до них українському слову закритий. Дійшло до того, що про День незалежності України й День українського козацтва жодна з газет не згадала. Просвітяни й члени НРУ побували з гнівними протестами і в редакції газети “Нова Каховка”, що є органом міської ради, і в міськвиконкомі. Але це майже нічого не дало. Чи не тому, незважаючи на Указ Президента про відзначення 65-річчя утворення УПА, ніхто з представників влади про цю подію й словом не обмовився. Про це говорили тільки просвітяни та члени НРУ. Тривожить просвітян і засилля в місті російської книги, і відсутність українських газет та дитячої української літератури, і російськомовні рекламні щити й вивіски, й те, що в більшості крамниць цінники знову переписано російською мовою. Непокоїть і те, що в середніх спеціальних та вищих навчальних закладах продовжують викладати російською. Храми Московського патріархату за сприяння влади ростуть, як гриби після дощу, русифікуючи наших людей. Це стало можливим не тільки тому, що “п’ята колона” йде в неприхований наступ на все українське, а й тому, що в лави оборонців українських святинь стають не всі. Коли у російських шовіністів виникли плани поставити в Херсоні пам’ятник Потьомкіну, з гнівними протестами проти цих намірів до всіх інстанцій звернулися тільки просвітяни й одна з молодіжних організацій. Голосів інших ми не почули. Коли новокаховська газета “Ключи” почала паплюжити національно-визвольний український
“В своїй хаті своя й правда, і сила, і воля”. Тарас Шевченко · p. 15página original ↗

Continuación de una página anterior — fragmento de página

урі конкурсу, до якого увійшли директор Науково-дослідного інституту українознавства, Президент міжнародної асоціації “Україна і світове українство”, академік Петро Кононенко, народний депутат України Віталій Корж, голова Всеукраїнського товариства “Просвіта” Павло Мовчан, журналіст Євген Ґолибард, провідний спеціаліст Головного управління освіти Київської міської державної адміністрації Галина Тодосова, успішно розв’язало всі організаційні й фінансові проблеми і вирішило: 1. Висунути для нагородження тринадцять робіт. 2. Першу премію не присуджувати. 3. Нагородити учасників конкурсу (друга премія): учня Блистівської школи І—ІІІ ст. Менського району (директор М. В. Лях); Миколу Костюка, учня 11 класу Орлівської ЗОШ І—ІІІ ст. Новгород-Сіверського району (директор З. Г. Кунцевська); Максима Ковшова, учня 11 класу Печенюзької ЗОШ І—ІІІ ст. Новгород-Сіверського району (директор — Г. М. Черненко); Вероніку Туровську, ученицю 11 класу СЗШ №278 м. Київ (директор С. В. Заграйчук.); Інну Власенко, ученицю 11-Б класу Семенівської гімназії № 2 (директор С. М. Артеменко); Юлію Артеменко, ученицю 11-Б класу ЗОШ І—ІІІ ст. №2, м. Новгород- Сіверський (директор — А. І. Герасименко). 7. Нагородити дипломами і грамотами учасників конкурсу. Оргкомітет конкурсу КОНКУРС
“В своїй хаті своя й правда, і сила, і воля”. Тарас Шевченко · p. 15página original ↗

МОЛОДЬ: РЕАЛІЇ І МРІЇ

“Нинішнє й майбутнє українського села очима молоді” — таку назву мав конкурс творів, який оголосили Товариство “Просвіта” й управління освіти і науки Чернігівської облдержад" міністрації для старшокласників області. Його метою було почути думку молоді про сього" дення і майбутнє нашого села. Юрія Шамрука, учня 11 класу Стольненської ЗОШ І—ІІІ ст. Менського району (директор школи О. М. Бредюк), за твір “Що б я зробив, якби керував селом”; Олесю Жукову, ученицю 7-В класу Прилуцької гімназії №5 (директор Н. О. Бурлака) — за твір “Відчуваю себе на голову вище”. 4. Нагородити учасників конкурсу третьою премією: Богдана Жукова, учня 10-В класу Прилуцької гімназії №5 (директор Н. О. Бурлака) — за твір “Дві точки зору про село. Реалії і мрії”; Анну Сащенко, ученицю 8 класу, с. Ліски Менського району (директор школи В. А. Михайленко) — за твір “Чому в селі жити краще”; Володимира Лавського, учня 9 класу Куковицької ЗОШ І— ІІІ ст. Менського району (дирекI тор школи В. І. Сидоренко) — за твір “Начерк програми розвитI ку мого рідного села”. 5. Після жвавої дискусії Спеціальний приз журі вирішило вручити Юлії Ходос, учениці 11-А класу Щорської районної гімназії (директор О. В. Щербина) — за репортажний твір “У бабусі в гостях”. 6. Заохочувальними призами нагородити учасників конкурсу: Юлію Харченко, ученицю 8 класу Городищенської сільської школи Менського району (директор школи Л. Л. П’ясковський); Олександра Помилоя,
“В своїй хаті своя й правда, і сила, і воля”. Тарас Шевченко · p. 15página original ↗

З ТВОРІВ ЛАУРЕАТІВ КОНКУРСУ «НИНІШНЄ І МАЙБУТНЄ УКРАЇНСЬКОГО СЕЛА ОЧИМА МОЛОДІ»

Про що писали юнаки і дівчата в своїх творах на цю тему? Отже, по" даємо фраґменти творів. * * * Найважливіша причина переселення людей з села — та, що в місті легше знайти високооплачувану роботу, отримати освіту, прокласти шлях у краще майбутнє для себе і своїх дітей, адже для цього там створено всі умови. Зокрема й для доброго відпочинку. Натомість у селі, щоб якось протриматися, треба тяжко працювати. Навіть якщо тримаєш одну корову й обробляєш кільканадцять соток землі, вже мусиш добре напружуватися щодня, від зорі до зорі. Вважаю, що влада в Україні повинна повернутися обличчям до українського села і створити нормальні умови для життя і праці селян. Сором сказати, але транспортне сполучення з райцентром існує далеко не з кожного села. Не кажучи вже про те, що далеко не в кожному селі є заклади освіти, охорони здоров’я, культури і телекомунікації… Юлія АРТЕМЕНКО, учениця 11;Б класу ЗОШ №2, м. Новгород;Сіверський * * * У нашому селі Стольне маємо величезний яблуневий сад і консервний завод. Колись наша продукція була відома не лише в районі й області. Нині завод не працює. Але якщо вкласти гроші в його переоснащення і модернізацію, то можна створити робочі місця й відродити одне з джерел прибутку села. Те саме можна зробити з нашим млином і хлібопекарнею. Бо яке нині типове село в Україні? Майже у кожного є своє дрібне господарство: корова, теличка, двоє поросят, десяток курей, качки, гуси, кролі. Вважаю, що це — неправильний, архаїчний стереотип. Якщо впродовж року порахувати витрати на утримання такого господарства, то побачимо, що прибуток буде мізерний. Потрібно організувати поділ праці на рівні села через підприємництво. Припустимо, водного підприємця зосереджено виробництво молока. Тоді йому слід наймати людей. Таким чином він забезпечує роботою тих, хто не хоче бути підприємцем, але вміє добре працювати. У селі живе багато людей, які вміють малювати, виготовляти вироби з глини, дерева тощо. Вони могли б відкривати майстерні, якби їх не душили податками. Юрій ШАМРУК, учень 11 класу Стольненської ЗОШ І—ІІІ ст. Менського р;ну * * * …А восени моє з братом завдання — вибрати картоплю. Мій брат-десятикласник добре вчиться, має багато друзів, цього навчального року навіть балотується на посаду президента гімназії, а прийшовши зі школи додому, має багато обов’язків у господарстві: зварити кілька чавунів картоплі курям, накосити й наносити нутріям трави, почистити гній. Знаю, що від цих подробиць хтось, можливо, морщить носа, проте ні я, ні мій брат не соромимося праці. Більш того, я почуваюся дорослішою від міських однолітків, якими батьки й досі опікуються, як малими дітьми. Олеся ЖУКОВА, учениця 7;В класу Прилуцької гімназії №5 * * * Упродовж попередніх десятиліть українське село визискували можновладці всіх влад. Настав час повернути селу його силу і соки. Для цього потрібно організувати виробництво в ринкових умовах. Передусім створити нормальні умови життя для спеціалістів: нові житлові будинки з необхідною інфраструктурою. Слід встановити для села податкові пільги хоча б на п’ять років. У кожному селі повинен з’явитися лідер, який організує односельців на елементарне наведення порядку (і це може бути умовою надання пільг): розчистити чагарники, засипати канави, відремонтувати дороги, використати будівельний матеріал з багатьох нежитлових приміщень для спорудження житла для фахівців з міста. Молоді спеціалісти робитимуть свій внесок у розвиток села — долучатимуться до ефективного управління сільськогосподарськими підприємствами. Микола КОСТЮК, учень 11 класу Орлівської ЗОШ І—ІІІ ст. Новгород;Сіверського р;ну * * * Минув Рік села, голосно проголошений, але голослівний і такий, що нічого в селі не покращив, нічого селу не дав, нічим селу не сприяв. Не помітно, щоб держава, хоча б цього року, звернула увагу на село: обіцянкицяцянки лише для струсу повітря. Депутати та інші чільники звертаються до селян лише тоді, коли починається передвиборна кампанія: кожен хоче перетягти електо- Фото О. Литвиненка рат на свій бік. А може, врешті, вже слід подумати не про те, як успішніше провести виборчу кампанію, а як краще провести посівну, закласти добрива та попіклуватися про майбутні жнива? Село, яке ще трохи допрацьовує на дідівських недоламках техніки, гостро потребує новітніх машин, але наші “організатори” нагорі начебто цього не бачать. …У вечірній час із культурних закладів на селі працює лише бар із багатим вибором спиртних напоїв. Село біднішає і спивається. Максим КОВШОВ, учень 11 класу Печенюзької ЗОШ І—ІІІ ст. Новгород;Сіверського р;ну * * * Коли у Придесенні дозрівають трави і настає пора сінокосу, село наповнюється новими, ні з чим не зрівнянними ароматами. Це пахне сіно. Тепер трави віддадуть цю силу нашим рогатим годувальницям, щоб молоко було запашним, поживним. Зайде матуся ввечері до хати з відром молока, а на ньому густа піна, воно аж парує, наллє склянку… Хіба це з чим-небудь порівняєш?! Анна САЩЕНКО, учениця 8 класу, с. Ліски Менського р;ну * * * Мрію стати архітектором. Я б повернулася після навчання в рідне село, разом із друзями ми б розробили новий план Городища і побудували чудовий спортивний комплекс, супермаркет, лікарню, кінотеатр, будинок побуту, створили б робочі місця для працівників різних спеціальностей, відреставрували архітектурну пам’ятку — Миколаївську церкву. Хай би приїжджали до нас звідусіль туристи і милувалися цією красою… Юлія ХАРЧЕНКО, учениця 8 класу Городищенської сільської школи Менського р;ну * * * У дворі крайньої хатини крізь залишки паркану бачу кольорові філіжанки рідкісних тюльпанів у бур’яні. Беззахисною видається ця краса серед навколишнього запустіння. Весна прийшла на землю, а тут — ніби вічна осінь… Село невеличке, розбите навпіл старезною будівлею правління колгоспу. Крізь голі дошки колишньої покрівлі пробивається лагідне сонце, не додаючи краси цьому символу руїни великої імперії. Пустка. …Разом із дітьми зникає той дух сили й могутності, що народжував безсмертних героїв, робив прекрасною неповторну культуру української нації. Хочеться вірити, що відродиться той дух життя й линутиме над селом радісна пісня. Юлія ХОДОС, учениця 11–А класу Щорської районної гімназії * * * Багато хто з сучасної молоді мріє жити в місті. Проте мало хто замислюється над тим, скільки втрачає мешканець великого гамірного міста. Чи зможе відчути міський мешканець, яке це щастя — прокидатися під спів жайворонка чи солов’я, відчувати ніжні дотики перших променів сонця, прохолоду ранкової роси, дихати чистим і прозорим повітрям, яке п’янить і кличе до творчої праці? Верховна Рада повинна прийняти закон про місцеве самоврядування. Саме воно зможе на користь народу розв’язувати проблеми облаштування й землекористування, такі актуальні сьогодні, які треба вирішувати на загальних зборах мешканців села. Сьогодні ми бачимо, що держава забула про село, про людей, які працюють на землі, вирощують хліб. На мою думку, від того, яким буде село, залежить майбутнє моєї України. Вероніка ТУРОВСЬКА, учениця 11 класу СЗШ №278, м. Київ (поза конкурсом) ПІСЛЯМОВА Ідея організації і проведення конкурсу виникла у мене під час інтенсивної роботи у селах Чернігівщини, де під час численних зустрічей, спілкуючись із земляками-виборцями, довелося побачити, відчути й глибоко пережити весь нинішній, створений безвідповідальною владою безлад, що, на жаль, став в Україні нормою життя людей, які працюють на землі. І тоді з’явилися запитання: що буде далі, чого очікувати, врешті — що про все це думає сільська молодь? Саме тому міркування молодих людей спонукали мене і колег сформувати нову концепцію перспективного розвитку села “Дати вудку!” (газета Голос України № 199-200 від 01.11.2007 р.), яку ми плануємо впровадити у державну програму відродження села. Віталій КОРЖ, народний депутат України
Página · p. 16página original ↗

“Я сміло йду, і сім’я в перелоги Я кидаю для всіх майбутніх поколінь”. Із нагоди свята “Просвіти” А. Кудрик

Постійні читачі нашого тижневика переI свідчилися, що на його шпальтах присутні акI туальні публікації на мовну тематику, унікальI ні історичні розвідки, ексклюзивні інтерв’ю, безкомпромісні журналістські розслідування гострих ситуацій, широко висвітлюється моI лодіжна музика і концертна діяльність провідI них митців України, виграє всіма барвами хуI дожня палітра майстрів пензля… Наступного року Ви, дорогі читачі, матимете можливість вести діалог із тими, хто живе Україною і для України, обстоювати разом з нами національні цінності. Передплатіть “Слово Просвіти” самі та загіI туйте зробити це Ваших друзів, сусідів, учителів, бібліотекарів — усіх небайдужих до української справи! Разом переможемо! ЧЕСТЬ ЗЕМЛІ
Página · p. 16página original ↗

ПЕРЕДПЛАТА-2008

Дорогі читачі! Триває передплата на Всеукраїнський проI світянський культурологічний тижневик “Слово Просвіти” на 2008 рік (поштовий індекс — 30617, 71Iа сторінка в “Каталозі”). Передплату приймають усі відділення “УкрI пошти” до 10 грудня — в селах і райцентрах, до 15 грудня — в обласних містах і столиці. Вартість передплати разом із поштовими витратами: на рік — 42 грн. 48 коп.; на півроку — 21 грн. 64 коп.; на 3 місяці — 11 грн. 32 коп.; на 1 місяць — 3 грн. 94 коп. ТИЖНЕВИК ВСЕУКРАЇНСЬКОГО ТОВАРИСТВА «ПРОСВІТА» імені ТАРАСА ШЕВЧЕНКА АНОНС
Página · p. 16página original ↗

ГУЦУЛЬСЬКИЙ ПОСОЛ ЛУК’ЯН КОБИЛИЦЯ ПОВЕРНУВСЯ ДО ВИЖНИЦІ

16 листопада 2007 року в містечку Вижниця, що на Буковині, відкрито пам’ятник Великому україн" цеві — Лук’яну Кобилиці. Напевно, багато україн" ців не знає цієї видатної постаті або знає у зв’язку з подіями, які компартійні знавці історії трактува" ли по"своєму. Мовляв, ватажок повстання 1848— 49 років на Буковині, селянський революціонер Лук’ян Кобилиця був провідником визволення від соціального гноблення і борцем за поліпшення ма" теріального становища гуцулів. Антоніна СПІЛЬНА, позаштатний кореспондент “СП” Насправді неписьменний селянин, батько п’яти дітей, простий гуцул став політичним діячем. Коли 1848 року указом австрійського цісаря було скасовано залежність від дідичів і затверджено Конституцію, Лук’яна Кобилицю обирають послом до рейхстагу Австрії. Виборці Буковини довірили йому бути депутатом від гуцульського селянства в найвищому представництві державної влади, тому що протягом багатьох років він не раз відвідував Відень та цісарські палаци, представляючи гуцулів та виступаючи захисником їхніх національних прав. Побувавши на сесії австрійського парламенту, Кобилиця переконався, що скаргами та промовами у владі чужої держави нічого не досягнеш. Волю і землю треба добувати силою. Тому, повернувшись додому, політичний ватажок збирає свою “Велику сесію”. І саме на тому місці, де тепер стоїть пам’ятник, на колишній ринковій площі містечка Вижниці, депутат парламенту звітував перед своїми виборцями у присілку Гльидів. Там зібралося понад 2 500 жителів 22 буковинських сіл. Там же пан посол у гуцульському строї та з депутат- Засновник: Всеукраїнське товариство “Просвіта” імені Тараса Шевченка Реєстраційне свідоцтво КВ № 4066 від 02.03.2000 р. Ш е ф – р е д а к т о р Павло МОВЧАН ською відзнакою на грудях пояснив своїм виборцям, чому вони, вільні люди на власній землі (було скасовано кріпацтво), за неї повинні платити викуп. Чому за ту гірку земельку в горах, за власні полонини, за пасовиська для маржинки, які відвіку належали прапрародичам, гуцул має дати викуп чужинському зайді?! І ось у Гльидові Лук’ян Кобилиця закликав до непокори загарбникам: гуцули відмовилися від повинностей, вигнали чиновників і встановили самоуправління. “…Обізвався Кобилиця: “Гори мої сині, Або я вас виратую, Або за вас згину!” — писав Юрій Федькович у поемі “Лук’ян Кобилиця”. Так і сталося: загинув, і не він один; багато гуцульських голів зітнула австрійська жандармерія. Повстання жорстоко придушили, та й не могло бути інакше в імперських державах, де знищували будь-яку національно-визвольну ідею та дію. Після жорстоких катувань Кобилицю, закованого в кайдани, погнали через села та містечка його багатостраждальної і теж закованої в ланцюги неволі рідної Буковини. Умер він у Гура-гуморі (тепер це у Румунії), могила його, кажуть, уже за Незалеж- Го л о в н и й р е д а к т о р Любов ГОЛОТА Р е д к о л е г і я Любов ГОЛОТА, Ярема ГОЯН, Павло МОВЧАН, Олександр ПОНОМАРІВ, Іван ЮЩУК Перший заступник головного редактора Олександер ШОКАЛО 279-49-47 Заступник головного редактора Петро АНТОНЕНКО 279-49-47 Заступник головного редактора з виробничих питань Наталія СКРИННИК 278-01-30 (тел/факс) ної України зрівняна із землею. Збережений у пам’яті народу, в піснях та легендах, продовжувач опришківського руху Довбуша, народний і політичний діяч гуцульського люду, нескорений Лук’ян Кобилиця віднині навічно оселився на центральній площі містечка Вижниці. Закриваючи своїми грудьми гори, гордо дивиться з високого постаменту в наші душі. Чи шануємо те, що для нас здобували наші ватажки, — рідну землю, ліси та полонини? Чи зберігаємо той одвічний невпокорений дух святої рідної Вітчизни? А з’явився той пам’ятник на площі завдяки невтомній праці людей, яких усі знають у містечку, по- Відповідальний секретар Ірина ШЕВЧУК Відділ літератури Уляна ГЛІБЧУК 270-55-57 Відділ культури Валентина ДАВИДЕНКО 270-55-57 Відділ мови Ніна ГНАТЮК 279-49-47 Відділ коректури Ірина СТЕЛЬМАХ Олена ШУЛЬГА 278-63-69 Комп’ютерна верстка Ірина ШЕВЧУК Олег БЕССЬКИЙ 278-63-69 важають і люблять, які ненав’язливо та скромно працюють для всіх нас. Власними зусиллями створили музей і поповнюють його, фіксуючи хід історії на Буковині. Спершу пройшли по всіх ґаздівствах Вижниччини, збираючи на пам’ятник Кобзареві, і 1992 року з допомогою краян звели його в центрі містечка. Так само вони збирали кошти і на пам’ятник Лук’яну Кобилиці, організували його спорудження та відкриття. І перші внески на створення погруддя зафіксовано у відомостях саме під їхніми прізвищами: Михайло Іванюк — 500 гривень, Михайліна Іванюк — 500 гривень. А потім довгий перелік прізвищ ґазд та ґаздинь Буковинського Черговий редактор Уляна ГЛІБЧУК Бухгалтерія 279-41-46 А д р е с а р е д а к ц і ї : вул. Хрещатик, 10IБ, м. Київ, 01001 EImail: slovo_prosvity@ukr.net http://slovoprosvity.com.ua Видрукувано з готових фотоформ на комбінаті “Преса України” у середу. Зам. № 3301249 Наклад номера — 9000 Листування з читачами — тільки на сторінках газети. Відповідальність за достовірність інформації несуть автори. краю, які пожертвували власні кошти на те, щоб оселити Лук’яна Кобилицю навіки на рідній землі, честь якої він відстоював. Горде погруддя створили скульптори подружжя Римарів — Галина та Володимир. І, на мою думку, відтворили саме такого ватажка, яким він був у ті далекі роки Австрійської імперії. А встановлювали на високий постамент, як і належить героєві, усією Вижницькою громадою. І наостанок хочу наголосити на тому, що подружжя Михайло та Михайліна Іванюки — невід’ємна й рушійна сила районного товариства “Просвіта” та почесні члени ВУТ “Просвіта”. Редакція залишає за собою право редагування та скорочення текстів. При використанні наших публікацій посилання на “Слово Просвіти” обов’язкове. І н д е к с г а з е т и “Слово Просвіти” — 30617 Передплатна ціна, враховуючи поштові послуги: на місяць — 3,94 грн. на 3 місяці — 11,32 грн. на 6 місяців — 21,64 грн. 0 7 0 4 9 4 820095 780016 Михайло й Михайліна Іванюки на освяченні пам’ятника Лук’яну Кобилиці
Емблема «Просвіта»Prosvitianyn